8-18 травня 2023 року Інститутом соціальної та політичної психології НАПН України спільно з Асоціацією політичних психологів України проведено масове опитування громадян в рамках щорічного моніторингу стану суспільної свідомості в Україні. Опитування проведено методом інтерв’ю за вибіркою, що репрезентує доросле населення України віком від 18 років і старше. Опитано 2000 респондентів у всіх регіонах України за винятком тимчасово окупованих територій. Похибка вибірки становить 3,2%.
За п’ятнадцять місяців повномасштабного вторгнення громадська думка в Україні консолідувалася навколо низки питань, які у довоєнний час скоріше розколювали, ніж об’єднували суспільство. Однак у той самий час з’явилися нові конфліктогенні питання, які можуть чинити небажаний вплив на процеси повоєнного відновлення України.
Так, істотно змінилися суспільні настановлення щодо націоналізму. Якщо у 2022 році кожен четвертий громадянин (24%) готовий був визнати націоналізм найнебезпечнішим ворогом народу України, його державності і демократії, 43,4% не погоджувалися з такою думкою, і 32,6% не мали чіткої відповіді, то у 2023 р. розподіл думок виявився принципово інакшим. Понад 60% респондентів нині не згодні сприймати націоналізм як суто негативне і небезпечне суспільне явище, згодні – менше 15%, і близько 25% утруднюються з відповіддю. Показовим є те, що на Сході України кількість респондентів, які погодилися з твердженням «Найнебезпечнішим ворогом народу України, його державності та демократії залишається націоналізм» є уп’ятеро більшою, ніж на Заході (25,5% проти 5,5% відповідно), але більшість мешканців східних областей – 61,3% – все ж не погоджуються з таким трактуванням націоналізму.
На момент останнього опитування три чверті респондентів (72,2%) висловили згоду тим, що відродження національної самосвідомості дасть Україні змогу стати могутньою державою, і лише 9,3% виявилися з цим незгодні. Такий розподіл думок істотно відрізняється від того, що був зафіксований напередодні повномасштабного вторгнення у 2022 р, коли погоджувалися з наведеним твердженням трохи більше половини опитаних (56,4%), не погоджувалися близько 15%, і майже третина утруднилися із відповіддю.
Переважна більшість громадян – 72,2% – нині погоджуються з тим, що і державною, і офіційною мовою може бути тільки одна мова – українська; не погоджуються з цим менше 15%, ще 13% не мають чіткої відповіді. Зміни в суспільних настановлення виглядатимуть контрастніше, якщо порівняти ці дані з даними опитування 2014 р., коли розподіл думок з цього питання був таким: 53,3% погоджувалися, 28,4% не погоджувалися і 18,2% утруднювалися із відповіддю. Більшість за прихильниками української мови як єдиної державної та офіційної мови зберігається в усіх регіонах України: 91,2% на Заході, 74,4% в Центрі, 58,8% на Сході і 54,8% – на Півдні.
Водночас, у півтора разу протягом року скоротилася частка прихильників закріплення українсько-російської двомовності в Конституції України – з 25,1% у лютому 2022 р. до 10,5% у 2023 р. Не погодилися з цією ідеєю станом на момент останнього опитування 68,8% респондентів (51,7% у 2022 р.). Кількість тих, хто не має чіткої відповіді, не змінилася – 22,6% у 2023 р. (23,1% у 2022 р.). В усіх регіонах частка противників двомовності є більшою за частку її прихильників, однак у Південному регіоні кількість тих, хто не погодився з твердженням «Українсько-російську двомовність треба закріпити в Конституції» становить менше половини респондентів – 48,9%.
За період повномасштабного вторгнення в Україні значно зміцнилася суспільна підтримка демократичного державного устрою. Якщо у 2022 році з твердженням «Яких би економічних успіхів не досягла влада, я її нізащо не підтримуватиму, якщо вона діятиме недемократично», погоджувалися менше половини респондентів (42,6%), і майже така сама кількість – 38,9% – вагалася із чіткою відповіддю, то на момент останнього опитування частка тих, хто не готовий підтримувати недемократичну владу за будь-яких умов, сягнула 54%, хоча частка тих, хто вагається, залишається значною – 33,6%. Найбільш виразно ця тенденція проявляється на Заході і Півдні України, де кількість респондентів, що згодні з наведеним твердженням, дорівнює 60,1% і 58,5%, а кількість незгодних – 7,3% і 9,6% відповідно. Менш консолідованою з цього питання є громадська думка у східних областях країни, де свою неготовність підтримати недемократичну владу декларує 45,1% респондентів, і 21,1% не згодні з вищенаведеним твердженням.
Показовим є зниження привабливості для суспільства ідеї приходу до влади так званої «сильної руки». Якщо у 2022 р. понад половину респондентів (52,4%) готові були підтримати сильну і рішучу владу, яка наведе порядок нехай і ціною обмеження демократії (не погоджувалися з цим 18,6%, не мали чіткої відповіді 28,9%), то на момент останнього опитування суспільні думки з цього питання розділилися. Так, приблизно третина (36,5%) погодилися з твердженням «Якщо після війни в нашій країні утвердиться сильна й рішуча влада, яка наведе порядок нехай і ціною обмеження демократії, я її цілком підтримаю», третина (32,3%) не погодилася, і ще третина (31,8%) утруднилися із відповіддю.
Українське суспільство нині є однозначно негативно налаштованим до присутності російської православної церкви в Україні. Понад 70% респондентів погоджуються з тим, що в Україні не місце агентурі московського патріарха Кіріла, який благословив війну проти нас, і всі православні парафії мають перейти до Православної Церкви України. Не погоджується з цим лише кожен десятий опитаний (10,5%), і ще 19,2% не мають чіткої відповіді. Така тенденція є характерною для усіх регіонів України, однак на Сході не погоджується ставитися до московського патріархату виключно як до кремлівської агентури майже чверть респондентів (24,4%).
Консолідованою є позиція українських громадян щодо колаборанства і зрадництва. Майже три чверті респондентів (73,8%) погодилися з тим, що «Це ганьба, що на звільнених територіях зрадники і колаборанти почуваються безкарними, що їх відпускають суди», не згодні з цим лише 6%, і кожен п’ятий (20,1%) утруднилися із відповіддю.
Значно менш одностайними українські громадяни є в оцінках проблеми біженства та тимчасового переселення. Ставлення до зазначеної проблеми скоріше розколює, ніж об’єднує суспільство.
Зокрема, нині в суспільстві немає єдності в оцінках тих стосунків, які складаються між внутрішньо перемішеними особами і приймаючими громадами. Майже 40% респондентів погоджуються з тим, що ці стосунки нерідко складаються нелегко й залишають бажати кращого, понад чверть (27,7%) з цим не погоджуються, і ще третина (33%) не мають чіткої відповіді. Варто зазначити, що на Сході України частка тих, хто не вважає стосунки переселенців і приймаючих громад складними (39,3%) переважає частку тих, хто поділяє протилежну точку зору (33,4%).
Схожу картину можна спостерігати у ставленні до українських біженців за кордон. Щодо твердження «Наші біженці своєю поведінкою нерідко ганьблять перед Європою Україну» думки респондентів поляризувалися: третина (35,2%) з цим погоджується, третина (30,3%) ні. Ще третина (34,3%) утруднилися із відповіддю. Більш толерантне ставлення до біженців фіксується в східних областях України, де понад половину респондентів (50,7%) не погоджуються з наведеною вище думкою, найменш толерантне – на Півдні, де майже половина (49,3%), навпаки, розділяє такий негативний погляд на українських біженців.
Водночас, майже 60% респондентів не погодилися з твердженням «Ті, хто втік від війни за кордон, нехай там і залишаються, вони не достойні жити в Україні», погодилися близько 15% і ще 25,8% утруднилися із відповіддю.
Понад 42% респондентів поки не можуть ані погодитися з тим, що «мільйони українських біженців стали в європейських країнах нашими повноважними представниками, їхнє перебування в Європі пришвидшує вступ України до Європейського Союзу і НАТО», ані спростувати цю тезу. Згодна з нею третина опитаних (33,4%), не згодна – чверть (24,1%). Однак серед мешканців південних областей України майже 46% готові побачити в наших біженцях своєрідних громадянських амбасадорів європейської та євроатлантичної інтеграції, що більше ніж удвічі переважає кількість незгодних з цією тезою (21,5%) і є відчутно більшою за кількість тих, хто не визначився з відповіддю (32,6%).