Асоціація політичних психологів України Інститут соціальної та політичної психології НАПН України ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Збірник наукових праць Випуск 12 За загальною редакцією члена-кореспондента НАПН України М. М. Слюсаревського Упорядники: Л. А. Найдьонова, Г. В. Мироненко Київ – 2011 ББК 66.07+88.8 Рекомендовано до друку вченою радою Інституту соціальної та політичної психології НАПН України (протокол №8/11 від 25 серпня 2011 р.) Р е д а к ц і й н а р а д а: М. М. Слюсаревський (голова, м. Київ), М. Й. Варій (м. Львів), С. Д. Максименко (м. Київ), М. Левицька (м. Варшава, Республіка Польща), М. І. Михальченко (м. Київ) Р е д а к ц і й н а к о л е г і я: В. О. Татенко, д-р психол. наук (голова); В. О. Васютинський, В. П. Казміренко, Т. М. Титаренко, Н. В. Хазратова – доктори психол. наук; Л. А. Найдьонова – канд. психол. наук (заст. голови); Л. В. Григоровська – канд. пед. наук Постановою ВАК України №1-05/4 від 26.05.2010 р. збірник визнано фаховим виданням із психологічних наук Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць / Асоціація політичних психологів України, Інститут соціальної та політичної психології НАПН України ; за заг. ред. М. М. Слюсаревського ; упоряд. Л. А. Найдьонова, Г. В. Мироненко. – К. : Міленіум, 2011. – Вип. 12. – 288 с. Розглядається широкий спектр політико-психологічних проблем соціалізації молоді, її громадянського виховання в умовах суспільних трансформацій і реформування освіти. Досліджується роль, яку відіграє у цих процесах історична пам’ять, уводиться поняття політичних практик молоді. Розкриваються гендерні, індивідуально-психологічні та інші аспекти політичного лідерства і його протилежності –аутсайдерства, моделюється система конкурентоздатності політика. Значну частину випуску присвячено соціально-психологічним закономірностям і психотехнологічним механізмам політичної комунікації. Обговорюється сутність медіаосвіти, шляхи модернізації засад медіапсихології. Досліджуються інформаційні впливи, маніпуляції свідомістю, медіаефекти, а також політичні міфи, технологічні компоненти і психологічні ресурси політичного PR, управління образом суспільних інновацій. Адресується вченим, які працюють у галузях політичної психології та суміжних наук, викладачам і студентам. ISBN 978-966-8063-99-46 ББК 66.07+88.8 © Асоціація політичних психологів України, 2011 © Інститут соціальної та політичної психології НАПН України, 2011 ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДІ В УМОВАХ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ І РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТИ ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ У РОБОТІ З МАЙБУТНІМИ ФАХІВЦЯМИ О. В. Вдовіченко, м. Одеса Підкреслено, що головна мета політичної психології як навчальної дисципліни – озброїти студентів системою знань про психологічні аспекти політичних явищ, розкрити теоретико-методологічні підходи до аналізу психологічних реалій політичного життя суспільства, сформувати уявлення про надання психологічної допомоги політичним лідерам. Ключові слова: політична психологія, практичні аспекти, політики. Подчеркивается, что главная цель политической психологии как учебной дисциплины – вооружить студентов системой знаний о психологических аспектах политических явлений, раскрыть теоретико-методологические подходы к анализу психологических реалий политической жизни общества, сформировать представление об оказании психологической помощи политическим лидерам. Ключевые слова: политическая психология, практические аспекты, политики. This work determines that the main purpose of political psychology as an academic discipline is to equip students with knowledge about the psychological aspects of political phenomena, to reveal the theoretical and methodological approaches to the analysis of the psychological realities of political life, to form the idea of providing psychological assistance to political leaders. Key words: political psychology as an academic discipline, the practical aspects of working with students, the images of politicians. Проблема. Нині політична психологія як самостійний науковий напрям, що досліджує політико-психологічну проблематику, розвивається у багатьох розвинених країнах. Її проблеми досліджували, зокрема, Л. Я. Гозман, М. Ф. Головатий, С. О. Матвєєв, Д. В. Ольшанський, М. І. Пірен, М. М. Слюсаревський, О. Б. Шестопал та ін. Так, М. М. Слюсаревський стверджує, що “бурхливий перебіг сучасного політичного життя, хитросплетіння внутрішньої і зовнішньої політики, зростання в ній ролі так званого людського чинника, а простіше кажучи людських пристрастей, інтересів, прагнень на інших прихованих “пружин” схвалюваних рішень і дій, – усе це зумовлює підвищений суспільний попит на політичну психологію як науку про суб’єктивну сторону політичного процесу” [1, с. 107]. Політична психологія є інтегрованою галуззю політології і психології (зокрема, соціальної психології), що вивчає, на думку Г. В. Щокіна, психологічні компоненти й феномени (ціннісні орієнтації і певні міркування, пов’язані з політикою, думки, настрої, почуття, волю, особливі риси характеру, потреби, мотиви, традиції тощо), що формуються у людей у процесі суспільно-політичних відносин і виявляються на рівні політичної свідомості індивідів, соціальних груп, урядів, націй, класів та реалізуються в їхніх конкретних діях. Вона виробляє в людини безпосередні мотиви і настанови політичної поведінки. Якщо ідеологія є продуктом спеціалізованої свідомості, теоретичної діяльності групи, то психологія формується у процесі виявлення громадянами безпосередньої активності у їхній практичній взаємодії між собою та з інститутами влади. Через це у змісті політичної психології домінують почуттєві та емоційні елементи свідомості, що орієнтують її на відображення не перспективних, а реальних інтересів людей. Уточнюючи місце політичної психології та її предметну область, доцільно говорити про неї у вузькому й широкому розумінні. У вузькому розумінні це наука, що вивчає психологічні аспекти політичної діяльності, поведінки і відносин як специфічної сфери соціального життя та особливості осіб, які беруть безпосередню участь у політичному процесі. У широкому розумінні це наука, що розглядає явища суспільної й індивідуальної психіки, поєднані з політикою в усіх її проявах [2, с. 13]. Головне завдання політичної психології – визначити психологічні компоненти в політиці, осмислити ролі “людського чинника” в політичних процесах; передбачити подальшу роль людського чинника і загалом усіх психологічних аспектів у політиці, а також виявити вплив контрольно-управлінського аспекту на політичну діяльність. Вивчення будь-якої науки починається із з’ясування того, чому така наука виникла та як вона розвивається, що і як досліджує, які її найхарактерніші риси, місце і роль у пізнанні та перетворенні суспільства, дійсності. Формально вважається, що західна політична психологія виникла у США в 1968 р., коли при Американській асоціації політичних наук було створено відділення політичної психології, а в деяких університетах країни, передусім у Йельському, почали читати спеціальний курс. Проте передісторія політико-психологічних ідей, спостережень, знань і навіть конкретних досліджень сягає періоду античності. І на Заході, і на Сході накопичено вже величезну кількість теоретичних і емпіричних розробок. Сучасну політичну психологію треба розглядати з двох сторін. З одного боку, досить давно розвивається західна політична психологія. З другого боку, в 1980-ті роки почала складатися вітчизняна психологія політики. Тепер, через роки, вони злилися в єдину політичну психологію. Проте історія і передісторія кожного напряму продовжують робити власний вплив. Саме тому для повнішого розуміння ситуації ми розглянемо те загальне, яке об’єднує їх в єдину науку, і те особливе, що продовжує розрізняти західний і вітчизняний напрями в окремих деталях. Політична психологія є новою і водночас старою наукою. Від Аристотеля до наших днів і політики, і вчені цікавляться суб’єктивною стороною політичних процесів, які і вивчає політична психологія – наукова дисципліна, що виникла на перетині інтересів політології і психології. Політична влада як така – це завжди досить серйозне випробування для будь-якої людини. Кожний народ, як кажуть, має того керманича, на якого заслуговує. Тому й рівень політичної культури та чеснот у суспільстві зумовлює чесноти кожного конкретного політичного діяча. Політичний конформізм заслуговує на особливу увагу політичних психологів. Якщо людина йде голосувати на вибори не через власне переконання в гідностях та чеснотах того чи іншого кандидата, а тому, що так проголосував її знайомий чи родич, то вона діє як політичний конформіст. У соціальній психології конформізм визначається як поведінка індивіда в ситуації тиску на нього групи, при цьому психологічний тиск не завжди усвідомлюється людиною. Крім методологічного аспекту, що набув свого пояснення на початку роботи, ми акцентуємо увагу на практичній частині політичної психології. Практичний аспект політичної психології фінансується набагато активніше, ніж теоретичний, оскільки прикладна сторона цієї галузі виявляється для політиків цікавішою. Наприклад, жодні вибори не обходяться без використання того чи іншого методу політичної психології або участі психолога. За їх допомогою проводиться безліч соціально значущих досліджень, які є корисними не тільки для політичної психології, а й для соціальної психології загалом. Мета статті – визначити особливості політичної психології як навчальної дисципліни та практичні аспекти роботи зі студентами. Вивчення курсу передбачає ознайомлення з провідними теоретичними школами та підходами у політичній психології, освоєння прикладних методів дослідження й аналізу. Тому лекційний курс має бути доповнений практичними заняттями, на яких би студенти випробовували свої сили у невеликих дослідних проектах, що дають змогу використовувати здобуті теоретичні знання для аналізу поточних політичних подій, діяльності політичних лідерів або електоральної поведінки. Курс політичної психології визначає її основні напрями, місце в системі наук, роль у професійному формуванні майбутніх фахівців. Важливо, щоб зміст курсу відповідав сучасним тенденціям гуманітаризації освіти, його безперервності, переносив акцент із навчальної діяльності викладача на пізнавальну діяльність студентів. Процес навчання має передбачати організацію самоосвіти студентів. Важливим також є розкриття у процесі викладання політичної психології її прикладних аспектів. Застосовуючи проблемні, пошукові, ігрові методи, викладач має можливість ознайомити студентів з тим, як надається психологічна допомога суспільству при здійсненні психологічного консультування політичних лідерів, корекції впливу на політичну свідомість і поведінку, психологічної допомоги у політичному вихованні та самовихованні. Наприкінці вивчення курсу можна провести ділову гру студентів “Вибори Президента казкової країни”, яка допоможе узагальнити здобуті ними теоретичні знання, сприятиме розвиткові їхніх творчих здібностей, виробленню вмінь вирішувати проблемні ситуації, вести дискусію, об’єктивно оцінювати події, дасть змогу глибше зрозуміти виборче право. Студенти мають чітко відповісти на запитання “Усі на вибори – а навіщо?”, аби виявити своє розуміння важливості участі громадян у виборах. Гра проводиться кількома етапами і має якомога точніше відтворити реальну процедуру висування “кандидата” і процедуру самих виборів. Для майбутніх політичних психологів важливо знати, як образ того чи іншого партлідера впливає на підсвідомість виборців. Наприклад, у біографії 37-го президента США Річарда Ніксона є такий епізод. Улітку 1960 р., коли він балотувався на пост глави держави, під час однієї з передач телекоманда, налаштована проти нього, постійно показувала його обличчя великим планом. За надмірно яскравого освітлення в студії тонка шкіра його обличчя здавалася глядачам неголеною, і вони визнали Р. Ніксона неохайним. Крім того, на кандидата було “націлено” сім телекамер, а він не знав, в яку із них треба дивитися. І електорат вирішив, що його очі бігають, бо в нього совість нечиста. Пізніше Р. Ніксон напише, що більше значення тоді надавав тому, що збирався сказати, ніж своєму вигляду. У цьому контексті важливо зазначити, що при публікації інтерв’ю знімок співрозмовника повинен передавати його емоції: у цьому випадку створюється ілюзія прямого контакту з героєм статті. Щодо рекламних банерів, то емоційні фото кандидата на них (з розкритим ротом тощо) буде безглуздим і навіть смішним. Тому, споглядаючи рекламні банери кандидатів, виборці здебільшого зазначають, що вони є невдалими. Через це, на нашу думку, у виборця в уяві складається неправильний образ успішної людини і політика: це якийсь начальник при краватці, в костюмі, з папкою чи портфелем в руці. Людину без піджака або з мотикою він чомусь сприймає як невдаху. Отже, на практичних заняттях з політичної психології доречно розбирати зі студентами як вербальні, так і невербальні жести політиків. Так, перекинутий через плече піджак свідчить про відкритість, незакомплексованість, уміння ухвалювати нестандартні рішення. Відсутність “парадності” в портреті створює ефект близькості до народу. Наприклад, “застібнутий на всі ґудзики” суворий начальник викликає у відвідувачів його кабінету відчуття незручності і власної непотрібності в цьому кабінеті. Якщо політика зображено в русі, то це підкреслює його енергійність, постійну готовність до дій. Часто на плакатах зображено кандидатів, що тримаються за лацкан піджака, або зі зчепленими пальцями рук, які лежать на коліні. Цей, знаменитий ленінський жест означає, що людина ставиться до оточуючих з почуттям переваги і деякого презирства. Зчеплені пальці свідчать про підозріливі втаємниченості натури, а якщо вони лежать на колінах, то це означає, що з людиною взагалі складно спілкуватися. Будь-якого виборця можна підкупити відкритою, щирою посмішкою, яка є найкращим засобом створення позитивного іміджу кандидата. Однак це не стосується “джокондівських напівпосмішок”, оскільки такий наліт таємничості доречний для реклами дорогого парфуму. Що ж до вибору жестів, то це залежить від національної культури, особистої історії та професії того, хтожестикулює. Для політиків же мова жестів не менш важлива, ніж слова. Майже всі світові лідери й революціонери досконало володіли мовою жестів. Жестами вони могли надихнути публіку на подвиги. Мало хто знає промови, які виголошував В. І. Ленін у своїх виступах,але його характерний жест – підняту руку, що вказує дорогу у світле майбутнє, знають навіть діти. Взагалі жестикуляція – це демонстрація свого становища, своїх цілей і намірів. Невпевнена у собі людина не буде багато і впевнено жестикулювати (за винятком випадків, коли жести не використовують за національними міркуваннями, наприклад японці). Отже, ми згодні з Є. Б. Шестопал (2002), яка переконана в тому, що політична психологія стала такою популярною сьогодні у зв’язку з її використанням в галузі політичного консультування та під час виборчих кампаній і цікава не тільки своїм прикладним характером. Ця наука перш за все покликана вивчати фундаментальні закономірності політичної поведінки і свідомості. Вона не дає рецептів технологічного характеру. Це ілюзія, поширювана політтехнологами та іміджмейкерами. Політична психологія як наука жодною мірою не стосується жанру “політичних куховарських книг” [3; 4]. У цьому контексті доречно навести авторську ідею М. М. Слюсаревського (2009): “пошук “інтелектуальних коренів” політичної психології сьогодні не тільки предмет пізнавального інтересу, а й передумова її подальшого поступу. Правомірно сподіватися, що реконструкція траєкторій становлення світової і вітчизняної політико-психологічної думки, а також віднайдення у цих траєкторіях елементів спільного дадуть змогу сформувати повніше уявлення про загальну логіку розвитку політичної психології як науки, реалістичніше оцінити сучасний стан політико-психологічних досліджень в Україні та визначити відповідні наукові пріоритети” [2, с. 107]. Узагальнення результатів виконаного дослідження, дають підстави для таких висновків: – політична психологія досліджує, як політичні фактори впливають на особистість людини, її психологічні характеристики, на сприйняття людьми політики з погляду психології; – головна мета курсу – озброїти студентів системою знань про психологічні аспекти політичних явищ, розкрити теоретико-методологічні підходи до аналізу психологічних реалій політичного життя суспільства, сформувати уявлення про надання психологічної допомоги політичним лідерам; – на практичних заняттях з політичної психології доречно розбирати зі студентами як вербальні, так і невербальні жести політиків, характеризувати рекламні банери. Література 1. Слюсаревський М. М. Політична психологія як наука: порівняльний аналіз шляхів становлення та розвитку за рубежем та в Україні / М. М. Слюсаревський // Психологія і суспільство. – 2009. – № 4. – С. 107–118. 2. Пірен М. І. Основи політичної психології : навч. посібник / М. І. Пірен. – К. : Міленіум, 2003. – 418 с. 3. Шестопал Е. Б. Политическая психология / Е. Б. Шестопал. – М. : Инфра-М, 2002. – 448 с. ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ ЯК ЧИННИК ІДЕНТИФІКАЦІЇ ТА ІНТЕГРАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ В СУЧАСНЕ ПОЛЕ ПОЛІТИКИ Т. О. Вольфовська, м.Київ З’ясовано зміст поняття “історична пам’ять”, розглянуто його структурні компоненти та функції. Зроблено акцент на важливості дослідження феномена історичної пам’яті в контексті формування національної ідентичності та інтеграції особистості в сучасне поле політики. Ключові слова: феномен історичної пам’яті, комеморація, ідентифікаційні практики. Проанализировано содержание понятия “историческая память”, рассмотрены его структурные компоненты и функции. Сделан акцент на важности исследования феномена исторической памяти в контексте формирования национальной идентичности и интеграции личности в современное поле политики. Ключевые слова: феномен исторической памяти, коммеморация, идентификационные практики. Based on the analysis of relevant sources the concept of “historical memory” is defined, its structural components and functions are studied. The focus is made on the importance of research on the historical memory in the context of national identity set up and integration of an individual into the current political field. Key words: historical memory, commemoration, identity. Проблема. Уже впродовж тривалого часу історична міфологія й історична свідомість є предметами дослідження вітчизняних і зарубіжних науковців. Процес переосмислення історичного наративу та пошуку національної ідентичності на пострадянському просторі останніми роками спричинив нову хвилю інтересу до проблем історичної пам’яті в тому числі. Розширення й ускладнення семантичного поля цього феномена сьогодні спонукає дослідників виробляти нові підходи до його висвітлення. У ситуації, коли маніпуляції з комеморативними практиками певними політичними силами задля досягнення власних цілей стають дедалі поширенішими в суспільстві, педалювання на конструюванні оновленого консолідуючого історичного наративу стає актуальнішим. Реконструкція історичного минулого та знаходження нових його інтерпретацій можуть стати продуктивним інструментом формування ідентифікаційних практик та інтеграції особистості в сучасний простір політики. Мета статті – висвітлити стан досліджень феномена історичної пам’яті; з’ясувати його структурні компоненти, функції; означити проблемні зони досліджуваної теми. Теоретичний аналіз показав, що в літературних джерелах трапляється широкий діапазон термінів, які концептуалізують феномени пам’яті, як-от: “групова/індивідуальна пам’ять”, “соціальна пам’ять”, “культурна пам’ять”, “колективна пам’ять”, “національна пам’ять”, “історична свідомість”, “історична ментальність” та ін. У нашому дослідженні для пояснення низки суспільних феноменів, пов’язаних із соціальним конструюванням та репродукуванням історичного минулого, спиратимемося на поняття “історична пам’ять”. Поле дослідження цього поняття представлено достатньо широким діапазоном наукових галузей – психологія, філософія, історія, соціологія, лінгвістика, герменевтика та ін. Такі поняття, як, наприклад, звичай, запам’ятовування, комеморація, репрезентація, традиція, що раніше розглядалися окремо в різних галузях знань, нині стали об’єктом міждисциплінарного дискурсу. Можна констатувати, що в сучасних умовах формування знань про феномен історичної пам’яті динамічно відбувається її категоріальний апарат розширюється й ускладнюється. Робота французького соціолога Моріса Хальбвакса “Колективна пам’ять” (1950) стала першою, де було обґрунтовано концепцію колективної пам’яті та проаналізовано цей феномен. За М. Хальбваксом, колективна пам’ять завжди має соціальний вимір, оскільки вплетена у розуміння минулого, набутого спільнотою. Загалом, на його думку, пам’ять завжди і всюди соціально зумовлена і маркована, навіть на індивідуальному рівні сприйняття й формування її образів. Так, М. Хальбвакс вважає, що складний процес взаємодії спогаду й повторення як основи функціонування пам’яті зумовлює виникнення узагальнених ідеальних образів, на основі яких формуються концептуальні схеми або “соціальні рамки”, в яких розміщуються індивідуальні спогади. Кожна соціальна група створює пам’ять про своє минуле, що, в свою чергу, формує і відображає ідентичність цієї групи стосовно інших груп. Колективна пам’ять сягає далеко за межі автобіографічної (індивідуальної) і забезпечує трансляцію знань про минуле від одного покоління до іншого. Якщо стара домінуюча еліта залишає історичну сцену, образи минулого можуть бути замінені новими, які належать вже новій соціальній групі, що досягла влади [1]. М. Хальбвакс у своїх працях приділяв велику увагу комеморативним практикам, пов’язуючи комеморацію (сукупність культурних форм, що сприяють підтримуванню пам’яті про події/особи/ідеї) зі стереотипами і мнемотипами. Під стратегією комеморації розуміють процес підтримування памяті в часі [2]. Нові ідеї щодо феномена колективної пам’яті виклав П. Нор у проекті “Простір пам’яті”. В ньому історію колективної пам’яті Франції він розкрив через образні репрезентації. Згідно з його теорією, колективна пам’ять концентрується і репрезентується у так званих “місцях” (просторах) пам’яті, які є не лише географічними пунктами, а і своєрідними точками зіткнення, в яких формується і комеморизується пам’ять суспільства. Головна функція цих “місць” – збереження групової пам’яті. Ними можуть бути люди, події, споруди, традиції, пісні або ландшафтні одиниці, оточені символічною аурою. Ці місця мають символічне значення, яке може змінюватись під впливом численних індивідуальних чи групових стратегій. На думку П. Нора, створення і усвідомлення особистістю “місць пам’яті” є головним чинником формування групової ідентичності. Досліджуючи зміну цих місць, можна простежити зміну історичної самосвідомості й колективної ідентичності певної соціальної групи. Ці зміни можуть відбуватися як через забуття й витискування певного “місця” із пам’яті, так і шляхом реанімації забутого символу, події, ідеї або, коли з часом ці місця, залишаючись збереженими у людській свідомості, набувають зовсім іншого змістового навантаження [3]. Зауважимо, що на погляди П. Нора мали великий вплив постмодерністські ідеї М. Фуко, які й донині є актуальними в наукових колах. За М. Фуко, який увів поняття “контрпам’ять”, минуле постійно змінюється в сучасних дискурсах. Запровадивши цей термін, дослідник сфокусував увагу на проблемі маніпуляції комеморативними практиками для досягнення політичних цілей та свідомого впливу на процеси комеморації з боку держави. На нашу думку, серед досліджень феномена історичної пам’яті у рамках концепцій “колективної пам’яті” М. Хальбвакса, “місць пам’яті” П. Нора та інших підходів, присвячених мнемопроектам, дискурс М.Фуко як теоретична парадигма може бути використаний так само продуктивно. Історична спадщина через покоління завжди реінтерпретується і переглядається різними генераціями, тому модель історичного минулого не може бути фіксованою і усталеною. У суспільстві завжди існує певний набір таких інтерпретацій, які конкурують між собою і часто перебувають у відкритій конфронтації, тобто історичний наратив постійно і активно змінюється. У процесі дискурсивного структурування соціально-політичного простору суспільство звертається до свого уявного минулого, конструюючи свою нарацію про власну історію [4]. Дослідження інтерпретаційних моделей минулого, які співіснують у сучасному суспільному просторі, нині є актуальними. Зазначимо, що у джерелах, де досліджується феномен історичної пам’яті, найбільш опрацьованим є сегмент “політики пам’яті”, в якому пам’ять розглядається як інструмент управління індивідуальною і суспільною свідомістю. Науковці активно аналізують різні соціальні проекти, які мають на меті формування уявлень, цінностей і знань про минуле з певною політичною акцентуацією (Л. Нагорна, І. Савельєва, A. Полетаєв, Ж. Тощенко та ін.). Так звана “політика пам’яті” полягає у здійсненні владними структурами контролю над конструюванням знань та уявлень про минуле, який проводиться через інтерпретацію і організацію історичної освіти (держзамовлення на підручники, в яких викладено офіційний курс історії для навчальних закладів), форми міфологізації (відзначення державних свят, символіка, меморіали), топонімічні назви (перейменування населених пунктів, вулиць) тощо. Більшість дослідників намагається у своїх працях виписати дефініції історичної пам’яті. У джерелах вона здебільшого визначається як: – соціокультурний (семіотичний) феномен (О.Фостачук ); – фундамент національної ідентичності (Н. Яковенко); – сховище традицій, досвіду, наукового знання, художніх творів (В. Масненко); – історичний зріз практично всіх виявів суспільної свідомості – (В. Полянський); – сфокусована свідомість, яка відображає значущість і актуальність інформації про минуле в тісному взаємозв’язку з теперішнім і майбутнім (Ж. Тощенко); – як унікальна сукупність уявлень національної спільноти про своє минуле (Ю.Зерній) тощо. Заслуговує на увагу підхід української дослідниці В.В.Середи, яка для аналізу зв’язку між історичною пам’яттю та соціальною ідентичністю вводить поняття “історична ідентичність”. На її думку, історична ідентичність – це “дискурсивний продукт чи структуроване коло зв’язків між домінантними парадигмами розуміння і пояснення минулого (загальні уявлення та ставлення людей до різних історичних подій/осіб або щодо минулого чи історичного процесу загалом, що продукуються і нав’язуються панівними елітами) та “особистою” пам’яттю індивідів” [5, с. 28]. Авторка вважає, що історичну ідентичність слід досліджувати на двох рівнях: як “історію згори”, яка репрезентує “накинуті” ставлення до минулого та історичного процесу, і як “історію знизу”, що відповідає історичній пам’яті, котра зберігається на рівні пересічних громадян. Безсумнівно, що історична пам’ять на першому рівні може зазнавати певних впливів офіційної історії, котра нав’язується згори через ЗМІ, шкільну систему освіти, ідеології, політичні партії, інші засоби. Існує певна відмінність між цими рівнями, тому що ставлення пересічних людей до історії формується через інші канали: неофіційне обговорення в сім’ї чи в колі друзів, під впливом життєвих досвідів, які одночасно можуть бути досвідом цілого покоління. Аналізуючи феномен історичної пам’яті, більшість дослідників вирізняє в його структурі такі рівні, як загальноетнічний (національний), локальний (окремі етнічні групи) та особистісний. Відповідно до цих рівнів розрізняють колективну, групову й індивідуальну форми історичної пам’яті. Робляться спроби типологізації. Наприклад, вітчизняний науковець В.В. Масненко пропонує означити такі типи історичної пам’яті: – безпосередню, або коротку, – нестійку, усталену, притаманну учасникам і свідкам історичних подій, обмежену часом людського буття, з прогресуючою амнезією; – наукову – яку “імплантовано до наукової думки” і яка зберігає свій обсяг і має потужний зворотний вплив на масову свідомість; – міфологічну – що міститься у міфах, легендах і часом має навіть більший вплив, ніж наукова; – постійно відтворювану історичну пам’ять широких верств населення, різних спільнот, яка формується під впливом наукової думки, освіти, ЗМІ, міфологем і власного суспільного досвіду, родинного виховання, громадської думки тощо [6, с.52]. За В.В Масненко, на формування національної свідомості найбільше впливають такі різновиди історичної пам’яті, як наукова та постійно відтворювана. Автор впроваджує також поняття “обрій пам’яті” і визначає його як “рухливу межу усвідомленого спільнотою власного історичного досвіду”. Відповідно до обставин “обрій” може розширюватись або звужуватись, набувати чіткості або втрачати свої обриси. Саме на обрії пам’яті найчастіше трапляються міфологеми й легенди, а обрій “усвідомленої” (притомної) пам’яті переходить у суцільний міф” [6, с. 51]. Українська дослідниця Ю.Зерній визначає історичну пам’ять як унікальну сукупність уявлень національної спільноти про своє минуле, яка зафіксована у формах знань, культурних стереотипів, символів, міфів. Вона вважає, що структурні елементи (духовний досвід поколінь, спогади про буття роду, національні традиції, міфи й легенди, вплив творів мистецтва тощо), які входять до складу феномена, перебувають за межами державного впливу. Проте в усі часи держави й імперії були і залишаються активними модераторами історичного наративу та історичної свідомості громадян. У кожному окремому випадку така політика концентрується на досягненні різних цілей, має різні інструменти, оперує різними методами і засобами [7]. Зафіксована у звичаях, ритуалах, фольклорі, легендах і міфах історична пам’ять має дивовижну здатність закарбовувати у свідомості людей епохальні історичні події та синтезувати історичне знання у різні форми світоглядного сприйняття історичного досвіду. Традиційність як соціально-психологічний механізм трансляції міфологічного досвіду описав вітчизняний дослідник В.Т.Куєвда. На його думку, з одночасно з накопиченням досвіду розвиток особистості передбачає опанування оновлених зразків і незнаних досі соціальних моделей буття. Підпорядкована дії традиції людина, з одного боку, консервує, селекціонує, засвоює досвід попередніх поколінь, а з другого – постійно оновлює і заохочує творчі підходи до особистісної й соціальної самоорганізації, уточнює і регулює ієрархію вартостей як у межах індивідуальної шкали цінностей, так і окремо узятих соціальних, національних, етнічних спільнот. Дефініюючи поняття традиції як закон, закономірність, що визначає і забезпечує суспільно-психологічну, етнокультурну спадкоємність і свідомо підтримується народом задля забезпечення своєї життєдіяльності, збереження етнокультурної, ментальної самості, В.Куєвда означає функції традицій, серед яких головними є: – відбір (селекція) якісного етнокультурного досвіду для оптимальних способів задоволення життєвих потреб; – накопичення (акумуляція) відібраного оптимально етнокультурного досвіду; – збереження (консервація) цього досвіду; – перенесення (трансляція) оптимального досвіду в часі і просторі; – узвичаєння (традиціоналізація) інновацій, що містять у собі оптимальний досвід забезпечення життєвих потреб і не вносять дисгармонії до етнокультурного середовища; – виконання ролі життєвого мотиватора, що спрямовує орієнтацію людини у процесі її самореалізації: – формування і визначення етико-морального, естетичного, загалом життєвого ідеалу народу[8, с. 55–56]. Як бачимо, у літературних джерелах структура історичної пам’яті здебільшого розглядається як сукупність її складових елементів: знань, мови, традицій, обрядів, звичаїв, цінностей, символів, усної народної творчості та ін. Зміст цього феномена розкривається через його функції: когнітивну (запам’ятовування, збереження та відтворення важливої суспільно-історичної інформації), ідентифікаційну, адаптивну, інтегративну, комунікативну, конструюючу, світоглядну. Роблячи акцент на важливості ідентифікаційної функції історичної пам’яті, німецький дослідник Р.Козеллек вважає, що історія є не стільки конструюванням істориків, скільки інтелектуальним конструюванням певного суспільства і для цього суспільства, у процесі якого воно творить свою ідентичність спочатку для себе, а потім і для майбутніх поколінь [9]. Звернімо увагу й на те, що останнім часом значно активізувалися дослідницькі розробки, присвячані вивченню феномена історичної пам’яті в контексті регіональних відмінностей. Нинішня практика цих досліджень у бінарних опозиціях на кшталт “Схід – Захід” поступається іншим напрямам. Наразі актуалізується вивчення не стільки стереотипів сприйняття “іншого” у представників різних регіонів, скільки – рівня знань та уявлень одне про одного, живих практик взаємодії та векторів їхнього розвитку. Водночас у науковому полі відчувається брак досліджень регіональних ідентичностей у дискурсах, які спрямовані на сучасне і майбутнє, на противагу тим, що домінують і зосереджені тільки на цінності минулого, спадкоємства та усталеності. Вивчення регіональних особливостей історичної пам’яті утруднюється наявністю численних інтерпретаційних площин, що потребує полідисциплінарного підходу в тому числі. Протиставлення двох частин однієї країни (Схід і Захід), зведення існуючих соціальних практик, політичних поглядів та уявлень громадян, які проживають на цих територіях, до певних схем є зручним політичним сценарієм. На нашу думку, для наукового дискурсу схема інтерпретацій Сходу як російськомовного, проросійськи налаштованого, схильного до лівих сил і авторитарного стилю управління, і протиставлення йому україномовного, зорієнтованого на європейський вибір, демократично-ліберального і схильного до правих сил Заходу є занадто спрощеною, адже історично закорінена регіональна структура нинішньої України набагато складніша за біполярну модель. Можна констатувати, що сьогодні в політичному дискурсі одночасно існують різні інтерпретаційні поля національного минулого. Історичні досвіди та історичні спадщини, які домінують у різних регіонах, різняться між собою. Аналіз дискурсів історичного минулого, які функціонують у цих регіонах, показує, що вони різняться за історичним походженням, мають свої специфічні особливості у розвитку політичної культури і своє бачення майбутнього країни. Опозиційні типи сприйняття політичної реальності у цих регіонах визначаються орієнтованістю на створення різних національних ідентичностей [10]. Ю.Зерній у своїх працях зазначає, що історична пам’ять може стати дезінтегруючим чинником, якщо окремі групи суспільства мають різні, а то й протилежні уявлення і оцінювання минулого, та породжувати у громадян несумісні погляди на перспективи держави і нації. Сучасний стан історичної пам’яті вона характеризує як кризовий. Виявами кризи, на її думку, є співіснування у колективній свідомості різних проекцій українського минулого: власне української та проімперської, яка містить малоросійський, східнослов’янський та радянський компоненти. Різні проекції історичної пам’яті, в свою чергу, в окремих виявах не є компліментарними, а радше – антагоністичними. Амбівалентність історичної свідомості українців нерідко використовують політики у практиці боротьби за владу, особливо у період виборчих кампаній. Гра на розбіжностях у ставленні до найдраматичніших сторінок минулого, наприклад, Голодомору, Другої світової війни, українського визвольного руху, призводить до загострення суспільних конфліктів, поглиблює лінії протистоянь у країні [7]. Заслуговує на увагу дослідницький підхід Н.Є.Пелагеши, яка вивчає вплив глобалізаційних процесів у межах субконтинентальних просторів, таких як ЄС, НАТО та СНД, ЄЕП на формування і трансформації української національної ідентичності. На її думку, “панросійська” ідентичність є наступницею колективної ідентичності “радянська” людина, і на території України така політика проводиться за такими напрямами, як: деконструкція українського національного історичного наративу, збереження й посилення домінуючих позицій російської мови, формування єдиного інформаційно-комунікативного поля, відновлення науково-освітнього простору та ін. Н.Є.Пелагеша, вважає, що “європейська” ідентичність конкуруює з “панросійською” за цілями і орієнтована на розвиток європейського громадянства та формування загальноєвропейського інформаційного простору, проведення спільної європейської культурної політики [11]. Проблема формування історичної пам’яті перебуває у полі дослідження як українських сучасних дослідників (Я. Грицак, В. Горобець, Ю. Зерній, М. Рябчук, О. Толочко, Ю. Шаповал та інші), так і актуалізується у працях провідних російських учених. Заслуговують на увагу праці А.Л.Журавльова та Т.П.Ємельянової, які досліджують великі соціальні групи у парадигмі колективного суб’єкта (до великих груп науковці відносять покоління, регіональні та суспільні рухи в тому числі). Основними чинниками, які визначають динаміку суб’єктності великих соціальних груп, вони вважають: – суспільно-політичний устрій, у якому функціонує груповий суб’єкт; – актуальну суспільну ситуацію, яка може характеризуватися, як стабільна або нестабільна і визначається змінами ідентичності, цінностей, соціальних настанов тощо; – наявність традицій спільних дій і стійкої колективної пам’яті про ці дії, досвіду спільної активності, які визначаються історико-культурними особливостями розвитку групи; – систему поглядів, ідей, які вкорінюються у груповій свідомості і стають регуляторами соціальної поведінки. На наш погляд, цей напрям досліджень може стати досить перспективним з огляду на нові підходи до трактування феноменів колективного символічного копінгу. Це поняття широко використовується в контексті вивчення засобів подолання посттравматичного стресу через процес взаємного розкриття пацієнтами своїх психологічних проблем. У дослідженнях соціально-психологічних феноменів (соціальних уявлень) великих соціальних груп цей термін трапляється у австрійського соціального психолога В.Вагнера, який розглядає дискурс у суспільстві як один із засобів колективного копінгу [12, с.12]. Отже, розуміючи всю складність і багатоплановість досліджуваного феномена, можна зробити попередні висновки, що історична пам’ять: – є унікальною системою орієнтирів щодо осмислення, інтерпретацій та реконструкцій історичного минулого, яка забезпечує спадкоємність та зв’язок поколінь через взаємодію традицій і новацій; – є чинником формування політичних і культурних практик; – є чинником конструювання національної ідентичності і сучасного соціально-політичного буття. Насамкінець констатуємо, що в умовах, коли існування широкого діапазону інтерпретацій історичного минулого утруднює появу консолідуючих ідентифікаційних практик, пошук додаткових ресурсів формування історичної пам’яті не втрачає своєї актуальності і потребує суспільної уваги. Література 1. Хальбвакс М. Коллективная и историческая пам’ять / М. Хальбвакс // Неприкосновенный запас. Дебаты о политике и культуре. – 2005. – № 2–3 (40–41). – С.12–35 [Електронний ресурс]. – Pежим доступу : http://magazines. russ.ru/nz/2005/2/ha2.html. 2. Грінченко Г. Усна історія – теорія, метод, джерело / Г. Грінченко // Невигадане. Усні історії остарбайтерів. – Х. : Райдер, 2004. – С. 10–32. 3. Нора П. Всемирное торжество памяти / П. Нора // Неприкосновенный запас. Дебаты о политике и культуре. – 2005. – №2 – 3(40–41). – С. 37–51 [Електронний ресурс]. – Pежим доступу : http://magazines.russ.ru/ nz/2005/2/ nora22.html. 4. Здравомыслов А.Г. Трансформация смыслов в национальном дискурсе / А.Г. Здравомыслов // Язык и этнический конфликт. – М. : Гендальф, 2001. – С. 34–57. 5. Середа В. В. Регіональні особливості історичних ідентичностей та їх вплив на формування сучасних політичних орієнтацій в Україні : дис. ... канд. соціолог. наук: 22.00.04. / В. В. Середа. – К., 2005. – 477 с. 6. Масненко В. В. Історична пам’ять як основа формування національної свідомості / В. В. Масненко // Укр. істор. журн. – 2002. – №5. – С. 49–52. 7. Зерній Ю. О. Історична пам’ять як об’єкт державної політики / Ю. О. Зерній // Стратегічні пріоритети. – 2007. – №1(2). – С. 71–76. 8. Куєвда В. Міфологічні джерела української етнокультурної моделі: психологічний аспект : монографія / В. Куєвда. – Донецьк : Український культурологічний центр, Донецьке відділення НТШ, 2007. – 264 с. 9. Козеллек Р. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу / Р. Козеллек. – К. : Дух і літера, 2005. – 380 с. 10. Львів-Донецьк: соціяльні ідентичності в сучасній Україні / Спец. випуск часопису “Україна модерна” / за ред. Я. Грицака : критика. – К. ; Л., 2007. – 357 с. 11. Пелагеша Н. Є. Україна у смислових війнах постмодерну: трансформація української національної ідентичності в умовах глобалізації : монографія / Н. Є. Пелагеша. – К. : НІСД, 2008. – 288 с. 12. Журавлев А. Л. Психология больших социальных групп как коллективных субъектов / А. Л. Журавлев, Т. П. Емельянова // Психол. журн. – 2009. – №3. – Т. 30. – С. 5–15. РОЗВИТОК ТОЛЕРАНТНОСТІ В ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ У ПРОЦЕСІ ВИКОРИСТАННЯ РОЗВИВАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ І. В. Голіна, М. Ю. Проніна, м. Донецьк Подано узагальнення психологічних підходів до визначення змісту і структури толерантності. Обґрунтовано доцільність використання тренінгових програм для розвитку компонентів громадянської зрілості особистості в навчально-виховному процесі навчальних закладів. Наведено результати емпіричного дослідження динаміки компонентів толерантності, життєстійкості, оптимізму в юнацькому віці. Ключові слова: толерантність, активність, відповідальне ставлення. Представлено обобщение психологических подходов к определению содержания и структуры толерантности. Обосновывается целесообразность использования тренинговых программ для развития компонентов гражданской зрелости личности в учебно-воспитательном процессе учебных заведений. Приведены результаты эмпирического исследования динамики компонентов толерантности, жизнестойкости, оптимизма в юношеском возрасте. Ключевые слова: толерантность, активность, ответственное отношение. The article presents a synthesis of psychological approaches to determining the tolerance content and structure. Expediency of training programs using for the development of the personal civic maturity components in teaching and educational process of school is reasonably. The results of empirical research about the components tolerance dynamics, resilience and optimism in adolescence are submitted. Key words: tolerance, active, responsible attitude. Проблема. Актуальність дослідження проблеми толерантності зумовлена? зростанням напруженості, нетерпимості в суспільстві. Енергія злості й ненависті до всього несхожого, до людей, які спілкуються іншою мовою, сповідують іншу релігію, дотримуються іншої системи цінностей, вирвалася назовні, поглиблюючи економічні, соціальні й політичні проблеми. Толерантність – це не просто терпимість до відмінностей, до інших людей, до думок, які різняться, до поглядів. Толерантність передбачає вміння бути терпимим, зберігаючи власні цінності, індивідуальність. Керуючись принципом толерантності, юнаки й дівчата приходять до розуміння іншого, визнання його прав, розширення свого досвіду і ціннісних орієнтацій. Щоб цього досягти у практиці освітнього процесу, потрібно використовувати розвиваючі програми, спрямовані на формування толерантного ставлення до іншої людини. Толерантність, сформована в юнацькі роки, є однією з головних умов зниження напруження в соціумі [1]. Термін “толерантність” (від лат. tolerantia – терпіння, терпимість, стійкість, витривалість, терпимість до чужого, чужорідного) – це готовність до прийняття інших логік і поглядів, право на відмінності, несхожість, інаковість [2]. Толерантність означає цінність і соціальну норму громадянського суспільства, що виявляється у праві всіх громадян бути різними; у забезпеченні стійкої гармонії між різними конфесіями, політичними, етнічними та іншими соціальними групами; у повазі до різноманітності світових культур, цивілізацій і народів; у готовності до розуміння і співробітництва з людьми, що різняться зовнішністю, мовою, переконаннями, звичаями і віруваннями [3]. Попри численність і різноманітність досліджень проблеми толерантності, нині вона залишається актуальною і значущою в українському суспільстві, особливо на тлі орієнтації української політичної еліти на євроінтеграцію, на розширення взаємодії з провідними світовими інституціями. Тому метою статті є аналіз психологічних підходів до розуміння толерантності як складової зрілої особистості громадянина; вивчення динаміки толерантності через вплив розвивальної програми на емоційно-вольові компоненти особистості в юнацькому віці. Центральне місце у дослідженні проблеми толерантності посідають цінності поваги до людини, прав і свобод та рівноправності людей стосовно базових питань вибору світогляду й життєвої позиції, відповідальності за власне життя й визнання її за кожною людиною, цінності демократичного громадянського суспільства. Проблема толерантності висвітлюється філософами, педагогами вже протягом досить тривалого періоду. М. С. Міриманова, О. Г. Асмолов вважають, що толерантність є нормою цивілізованого компромісу між конкуруючими культурами й готовністю до прийняття інших логік і поглядів, умовою збереження різноманітності, свого роду історичного права на відмінність, несхожість, інаковість. Р. В. Брислайн розглядає толерантність як якість особистості, котра протиставляється стереотипності й авторитаризму і необхідна для успішної адаптації до нових несподіваних умов. І. В. Цвєткова, А. М. Прохоров розуміють толерантність як терпимість до чужих думок, вірувань, поведінки. Н. А. Асташова наполягає, що толерантність – це поважне ставлення до чужої думки, лояльність в оцінюванні вчинків і поведінки інших людей, готовність до розуміння та співпраці у вирішенні питань міжособистісної, групової та міжнаціональної взаємодії. С. К. Бондирєва визначає толерантність як домінанту відмови від агресії: здатність індивіда без заперечень і протидії прийняти відмінності. Р. Мей, В. О. Петровський, О. М. Леонтьєв, Дж. Локк вважають, що толерантність – це здатність не завдати шкоди (як фізичної, так і моральної) іншим людям з мотивів їх належності до інших віросповідань, індиферентність до релігії або атеїстичності. На думку французького дослідника М. Конша, толерантність – це взаємна воля, яку люди використовують, щоб вірити й говорити те, що їм видається істиною, це вираження кожним своїх вірувань і думок, яке не несе ніякого насильства. Ю. Е. Клєпцова розуміє під толерантністю рису особистості, яка актуалізується в ситуаціях розбіжності думок, оцінок, вірувань, поведінки людей, що виявляється у зниженні сензитивності до іншого завдяки залученню механізмів терпіння (витримки, самоконтролю). І. Б. Гриншпун визначає толерантність як здатність до збереження саморегуляції при фруструючих впливах середовища, а також як здатність до неагресивної поведінки стосовно іншої людини на основі відкритості у відносній незалежності від дій іншого [4]. Екзистенціально-гуманістичний напрям ґрунтується на визнанні непереборної ролі особистості у будь-якій її діяльності. За всієї очевидної і досить істотної ролі соціальних норм, суспільних ідеалів, ідеологічних і професійних вимог не можна заперечувати прагнення й можливість кожної людини орієнтуватися у своїх діях на власні цілі, цінності, пріоритети. Із цих позицій толерантність розуміють не як непорушне правило або готовий до вживання рецепт і не як примусову вимогу під погрозою покарання, а як вільний і відповідальний вибір людиною “ціннісного толерантного ставлення до життя” [1]. Толерантність не може бути гарантована ні знаннями, ні уміннями, ні навичками, ні набором тих чи інших “психічних рис”, ні зовнішніми умовами як такими. Толерантні стосунки не дані людині, а задані, так само як у гуманістичному трактуванні людини їй задані можливість, потенціал реалізації здоровішого й конструктивного початку, який актуалізується не тільки за певних умов, а й за відповідних зусиль самої людини. За зовнішніми умовами і внутрішніми передумовами має бути смислова та інша активність людини, її вільне й відповідальне самовизначення в кожній конкретній життєвій ситуації. На нашу думку, справжня толерантність – це прояв свідомого, осмисленого й відповідального вибору людини, її власної позиції й активності, спрямованої на побудову певних відносин. Толерантність – це готовність і здатність людини жити й конструктивно діяти в різноманітному світі. У складній структурі толерантності її психологічною основою й ключовим виміром є особистісний вимір – цінності, смисли, особистісні настанови. Повноцінна толерантність, насамперед у своїй особистісній основі, не може бути результатом тільки зовнішніх впливів: толерантність не стільки формується, скільки розвивається; допомога в становленні толерантності – це створення умов для ії розвитку [5]. Толерантне ставлення до іншої людини, на думку вчених, має чотири компоненти: 1. Мотиваційно-ціннісний – відбувається прийняття філософсько-етичних цінностей. Переважають мотиви допомоги, співпраці, любові, сприяння, співпереживання, поблажливості. 2. Когнітивний (пізнавальний) – відбувається розвиток механізму прийняття (розуміння). 3. Емоційно-вольовий – відбувається розвиток механізмів терпіння: подолання і стримування дратівливості, самоконтроль, саморегуляція, емпатія, любов, повага, інтерес, емоційна стійкість. 4. Конативний (поведінковий) – реалізується асертивна поведінка: поблажливість, співпраця, поступливість, узгодження, допомога, роз’яснення [2]. Отже, толерантність означає повагу, прийняття й розуміння різноманіття культур нашого світу, наших форм самовираження й засобів прояву людської індивідуальності. Їй сприяють знання, відкритість, спілкування й воля думки, совісті та переконань. Толерантність – це гармонія в різноманітті. Це не тільки моральний борг, але також політична і правова потреба. Толерантність – це чеснота, яка уможливлює досягнення миру і сприяє заміні культури війни культурою миру [6]. Саморефлексія, усвідомлення власної індивідуальності, поява життєвих планів, готовність до самовизначення, настанов на свідому побудову власного життя, поступове вростання в різні сфери життя – основні новоутворення юнацького віку. Тому для психологів важливо допомогти юнакам і дівчатам “не збитися зі шляху”, розвинути в них ті якості, які допоможуть їм у подальшому житті. Аналіз сучасних психологічних досліджень показує, що формування активної життєвої позиції, розвиток здатності жити у світі різних людей, знання прав і свобод, а також визнання прав іншої людини є дуже важливими для сучасної молоді. Середовище, в якому живуть старшокласники, оточення, вчителі у школі безпосередньо впливають на їхню свідомість і подальше життя. Спілкуючись між собою, старшокласники поступово пізнають один одного, вчаться витримки, самоконтролю. Проте цей вплив пасивний, мимовільний, недостатньо ефективний, тому для прискорення цього процесу потрібно застосовувати розвивальні програми, спрямовані на поліпшення толерантного ставлення до іншої людини. Емпіричною базою нашого дослідження став Донецький навчально-виховний комплекс. Вибірка становила 147 осіб: у контрольній групі 57 дівчат і 18 юнаків, в експериментальній групі – відповідно 47 і 25. Вік досліджуваних – від 16 до 18 років. Використання критерію U – Мана – Уітні дало змогу констатувати, що між двома групами немає імовірної різниці за показниками толерантності, оптимізму, соціальної активності, життєстійкості. Таким чином, вибір експериментальної і контрольної груп був науково обґрунтованим. Для оцінювання психологічних показників у дослідженні використовували такі методики: Опитувальник толерантності І. В. Жадан; “Методику оцінювання оптимізму й активності особистості” Н. Є. Водоп’янової; Тест “Життєстійкість” С. Мадді, Д. О. Леонтьєва; Опитувальник вивчення форм надії. З метою розвитку толерантності у молоді було застосовано розвивальну тренінгову програму “Формування толерантності” [7; 8; 9]. Цей тренінг складається із трьох блоків: когнітивного (усвідомлення своїх цілей), емоційного (розвиток сензитивності), поведінкового (розвиток толерантності). Завдання програми: 1) допомогти дітям самостійно усвідомити власні цілі; 2) виховати здатність виражати свої власні емоції, розуміти емоційне прийняття іншої людини; 3) навчити цінити індивідуальність іншої людини, а також усвідомити свою власну унікальність та пишатися нею; 4) розвинути навички толерантної комунікації. Результати констатуючого і контрольного етапів діагностики подано в табл. 1. Таблиця 1 Розподіл показників толерантності до і після формувального експерименту в експериментальній групі Критерії толерантності Повага до прав та свободи вибору інших Активність, самоконтроль Адаптивний стиль поведінки Конструктивність стратегій комунікативної взаємодії Життєвий оптимізм Помірність та критичність у сприйнятті суспільного життя Сумарний показник рівня толерантності Перше психологічне дослідження Високий рівень Кількість осіб 3 14 14 3 14 11 6 % 4 20 20 4 20 16 8 Середній рівень Кількість осіб 58 43 43 55 58 55 55 % 80 60 60 76 80 76 76 Низький рівень Кількість осіб 11 14 14 14 – 6 11 % 16 20 20 20 – 8 16 Друге психологічне дослідження Високий рівень Кількість осіб 6 20 14 6 14 12 3 % 8 28 20 8 20 17 4 Середній рівень Кількість осіб 60 46 44 60 58 60 66 % 84 64 60 84 80 83 92 Низький рівень Кількість осіб 6 6 14 6 – – 3 % 8 8 20 8 – – 4 Аналіз даних табл. 1 показує, що кількість старшокласників, які виявляють повагу і терпимість стосовно прав іншої людини, зросла вдвічі. Майже удвічі менше старшокласників виявляють нетерпимість у своїй поведінці щодо іншої людини, більш терпиме ставлення до неї, ніж до самої себе. Ці показники свідчать про те, що старшокласники стали краще ставитися до своїх товаришів, цінувати власну індивідуальність. Значно зросла (на 12%) кількість старшокласників, здатних “тримати себе в руках”, контролювати власні емоції, активно втручатися у вирішення проблемних ситуацій. При цьому зменшилася кількість здатних контролювати себе, які виявляли залежність від настрою. Тобто засвоєння засобів саморегуляції, визначення власних цілей дало змогу юнакам більш упевнено виявляти активну позицію і зацікавленість у вирішенні проблемних ситуацій. Збільшилася кількість досліджуваних, орієнтованих на компроміс і співпрацю, завдяки чому став можливим високий результат спільної діяльності. Юнаки стали більш довірливими, відкритими до товаришів. На 8% зросла кількість здатних адекватно оцінити події у світі. На 16% стало більше тих, що приймають соціальні норми суспільства, готові до співпраці з людьми, з іншими етнічними, культурними, політичними вподобаннями. Зменшилась кількість нетерпимих у поглядах і думках стосовно інших. Тобто вони стали більш терпимимими щодо інших людей. Показники адаптивного стилю поведінки і життєвого оптимізму не змінились. Кількісні показники оцінювання оптимізму й активності особистості в експериментальній групі до і після формувального експерименту подано на рис. 1. Рис. 1. Розподіл показників оптимізму та активності особистості в експериментальній групі до і після формувального експерименту Як видно з рис. 1, показники оптимізму та активності особистості змістилися у бік зростання активності. Після участі експериментальної групи у тренінгу повністю зникла група активних песимістів. При цьому емоції значної кількості юнаків набули певної виваженості та зрілості. Це свідчить про те, що старшокласники почали більш реально оцінювати соціальну дійсність і набули більшої стійкості до психологічного стресу. Результати оцінювання динаміки життєстійкості старшокласників наведено у табл. 2. Таблиця 2 Динаміка показників життєстійкості в експериментальній групі в процесі формувального експерименту Показники життєстійкості Залученість Контроль Прийняття ризику Загальний показник життєстійкості Перше психологічне дослідження Високий рівень Кількість осіб – – 23 – % – – 32 – Середній рівень Кількість осіб 52 63 43 52 % 72 88 60 72 Низький рівень Кількість осіб 20 9 6 20 % 28 12 8 28 Друге психологічне дослідження Високий рівень Кількість осіб – – 23 – % – – 32 – Середній рівень Кількість осіб 60 66 49 66 % 84 92 68 92 Низький рівень Кількість осіб 12 6 – 6 % 16 8 – 8 Аналіз наведених у табл. 2 даних показав, що на 12% зросла кількість старшокласників, які відчувають залученість до життя, впевненість у собі, в тому, що світ великодушний. На стільки ж зменшилася кількість старшокласників, які відчувають “вилучення з життя”, відторгнутість. Це свідчить про те, що вони стали відчувати себе потрібними, заринулися в події, що відбуваються. Висновки. Порівняльний аналіз показників оптимізму, соціальної активності, толерантності, життєстійкості на двох етапах дослідження (у 2010 та 2011 рр.) за допомогою G-критерію знаків виявив, що із 18 показників в 11 достовірна різниця була між показниками: повага до права свободи вибору інших, життєвий оптимізм, помірність та критичність у сприйнятті суспільного життя, сумарний рівень толерантності, оптимізм – песимізм, контроль, адаптивність, залученість, контроль, оптимізм, активність. Ці відмінності зумовлені впливом зовнішнього інформаційного середовища, періодом дорослішання, коли старшокласники вступають у самостійне життя, вибирають професію, різко змінюють соціальну позицію, визначають першочергові цілі, формують життєві плани, що в майбутньому стануть життєвою програмою. У 7 показниках із 18 (активність, самоконтроль, адаптивний стиль поведінки, конструктивність стратегій комунікативної взаємодії, соціальна активність – пасивність, ініціативність, прийняття ризику) достовірної різниці не було виявлено. Це зумовлено випадковими причинами, ці показники виявилися найбільш стабільними. Порівняльний аналіз показників оптимізму, активності, толерантності, життєстійкості в контрольній групі виявив, що більшість змінених показників перебуває у межах 5%, ця зміна є недостовірною. Отже, використання тренінгової програми розвитку толерантності допомагає зняти напруженість у стресових ситуаціях, сформувати активне, небайдуже, толерантне ставлення до подій у соціальному оточенні та суспільстві в цілому. Література 1. Асмолов А. Г. На пути к толерантному сознанию / А. Г. Асмолов. – М. : Смысл, 2000. – 255 с. 2. Мириманова М. С. Конфликтология : учеб. для студ. сред. пед. учеб. заведений / М. С. Мириманова. – М. : Академия, 2003. – 320 с. 3. Толерантность [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.atlaskin. 21417s02.edusite.ru/p7aa1.html. 4. Гриншпун И. Б. Понятие и содержательные характеристики толерантности (к вопросу о толерантности как психическом явлении) / И. Б. Гриншпун // Толерантное сознание и формирование толерантных отношений (теория и практика) : сб. науч.-метод. ст. / РАН Моск. психол.-соц. ин-т. – Воронеж : МОДЭК, 2002. – С. 209–219. 5. Бондырева С. В. Толерантность (введение в проблему) / С. В. Бондырева, Д. В. Колесов. – М. : МПСИ ; Воронеж : МОДЭК, 2003. – 240с. 6. Декларация принципов толерантности // Век толерантности. – 2001. – №1. 7. Головаха Е. М. Жизненная перспектива и профессиональное самоопределение молодежи / Е. М. Головаха. – К., 1988. – 312 с. 8. Тренинг толерантности для подростков [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://tolerantnost.narod.ru/practic.html. 9. Психологические упражнения для тренингов [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.trepsy.net. ОКРЕМІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ОБРАЗУ “Я” ЯК ФАКТОРА ОПТИМІЗАЦІЇ МІЖОСОБИСТІСНИХ СТОСУНКІВ У РАННІЙ ЮНОСТІ Т. В. Дмитрова, С. М. Бучацька, м. Вінниця Висвітлено проблему детермінант міжособистісних стосунків, яка особливо загострюється у період різких соціальних, економічних і політичних змін у суспільстві. Порушено питання активного пристосування людини до мінливого середовища, підкреслено актуальність впливу образу “Я” на міжособистісні стосунки. З’ясовано, що ефективність міжособистісних стосунків у ранній юності значною мірою зумовлюється образом “Я”, специфікою його структурних і змістових характеристик, а показником становища старшокласника у групі ровесників є когнітивна складність соціального “Я”, тип співвідношення позитивності когнітивного й емоційного компонентів цієї психоструктури. Ключові слова: образ “Я”, міжособистісні стосунки, суспільно-політичні зміни, пристосування людини до середовища, структурні характеристики образу “Я”, змістові характеристики образу “Я”, когнітивна складність образу “Я”, “соціальне Я”, позитивність когнітивного компонента образу “Я”, позитивність емоційного компонента образу “Я”. Освещена проблема детерминант межличностных взаимоотношений, особенно обостряющаяся во время социальных, экономических и политических изменений в обществе. Поднимается вопрос активного приспособления человека к изменяющейся среде, подчеркивается актуальность влияния образа “Я” на межличностные взаимоотношения. Выяснено, что эффективность межличностных взаимоотношений в ранней юности в значительной степени обусловливается образом “Я”, спецификой его структурных и содержательных характеристик, а показателем положения старшеклассника в группе ровесников выступают когнитивная сложность “социального Я”, тип соотношения позитивности когнитивного и эмоционального компонентов этой психоструктуры. Ключевые слова: образ “Я”, межличностные взаимоотношения, общественно-политические изменения, приспособление человека к среде, структурные характеристики образа “Я”, содержательные характеристики образа “Я”, когнитивная сложность образа “Я”, социальное “Я”, позитивность когнитивного компонента образа “Я”, позитивность эмоционального компонента образа “Я”. The problem of interpersonal relations’ determinants is especially urgent at the time of rapid social, economic and political changes in the society. The question of active adaptation of individual to the changing environment is brought. The actuality of “I” image influence on interpersonal relations is emphasized. It is determined that the effectiveness of interpersonal relations in the early youth to a certain degree is caused by “I” image, the specific of its structural and contextual characteristics. Therefore, the parameters of a high-school student position in a group of contemporaries are the cognitive complexity of “social I”, the type of correspondence of positive cognitive and emotional components of this psycho-structure. The article deals with experimental research of the problem of self-concept influence on interpersonal relations of high-school students. Key words: self-concept, interpersonal relations, determinant, political changes, self-concept influence on interpersonal relations of high-school students. Проблема. Психологічні дослідження детермінант міжособистісних стосунків стають особливо актуальними в часи стрімких соціальних, економічних і політичних змін у суспільстві, порушуючи питання активного пристосування людини до мінливого середовища. Свого часу ця проблема була об’єктом дослідження таких учених, як М. Й. Боришевський, Е. Berne, T. F. Leary, K. A. Lewin, J. L. Meece, R. H. Monge, C. R. Rogers, M. Rosenberg, W. B. Swann та ін. [1–9]. Найбільш цікавим в означеній проблемі видається вивчення індивідуально-суб’єктних та інтерсуб’єтних характеристик образу “Я” в підлітково-юнацькому віці, коли відбуваються становлення нового рівня самосвідомості, зміна критеріїв оцінки свого “Я”, достовірності та об’єктивності, трансформуються ступені когнітивної складності, внутрішньої послідовності, часової стабільності, контрастності, суб’єктивної самоактуалізації. Мета нашого наукового пошуку полягає в емпіричному дослідженні індивідуально-суб’єктивних та інтерсуб’єктних характеристик образу “Я”. З емпіричних методів використано: констатуючий експеримент, включене спостереження, контент-аналіз учнівських творів, соціометрію, методи опитування, методи дослідження особистості та методи статистичного опрацювання кількісних показників. Розроблена нами система критеріїв охоплювала такі параметри: ступінь внутрішньої послідовності, цілісності образу “Я”; його зміст; когнітивну складність; спрямованість або позитивність – негативність; особистісні соціально-психологічні очікування; самоставлення. При цьому диференціація різних сфер самовідображення проводилася за різними принципами: вирізнено “соціальне Я”, “Я як суб’єкт пізнання”, “Я як суб’єкт позакласної діяльності”. Крім того, вивчали узагальнений образ самого себе – “глобальне Я” як родову категорію стосовно видових сфер самовідображення. Визначали адекватність сподівань старшокласників на взаємність і рівень усвідомлення ними свого становища в системі стосунків класу за допомогою коефіцієнта взаємності і коефіцієнта усвідомлення. Дослідження проводили у 2006–2007 рр. Випробуваними стали старшокласники середніх загальноосвітніх шкіл № 5, 6, 8 та 27 м. Вінниці. Для кожного учня у першій частині експерименту (кількість школярів на різних етапах дослідження становила від 153 до 208) було визначено рівень самопрезентації за кожною з досліджуваних сфер самовідображення: “глобальне Я”, “соціальне Я”, “Я як суб’єкт пізнання” і “Я як суб’єкт позакласної діяльності”. Цьому слугувало контент-аналітичне опрацювання творів на тему “Про себе”, що стало основою для виконання таких завдань: 1) виділення особистісних суджень суб’єкта про самого себе, які характеризують ту чи іншу сферу самовідображення; 2) визначення когнітивної складності певної сфери самовідображення в кожного випробуваного; 3) групування старшокласників на когнітивно простих і когнітивно складних за окремими об’єктами самовідображення. За результатами застосування соціометричних методів групову диференціацію проводили за індексом становища старшокласника в системі міжособистісних стосунків. На першому етапі експерименту емпіричним показником “образу Я” як регулятора міжособистісних стосунків була когнітивна складність досліджуваних аспектів самовідображення. Результативними показниками слугували коефіцієнти рангової кореляції Спірмена між рівнями самопрезентації по кожній зі сфер самовідображення та індексом становища учня в системі міжособистісних стосунків. Статистично значущим виявився лише зв’язок між статусом і когнітивною складністю “соціального Я” (r = 0,185; p < 0,05). У зв’язку із цим групову диференціацію старшокласників було вирішено провести лише за цим об’єктом самовідображення залежно від когнітивної складності школярів. За рівнем самопрезентації респондентів було поділено на п’ять груп: 1) рівень значно вищий за середній (7,8 % старшокласників); 2) вищий за середній (20,9 %); 3) середній (45,8 %); 4) нижчий за середній (14,4 %); 5) значно нижчий за середній (11,1 %). Якісний аналіз самоописів і описів своїх взаємин з товаришами когнітивно складних у соціальній сфері старшокласників (рівні самопрезентації значно вищий і вищий від середнього) свідчить про те, що для них характерний великий обсяг фіксованих рис характеру, які виявляються в міжособистісній взаємодії. Моральним поняттям, які описують ці старшокласники, притаманна відповідність цих категорій їхньому психологічному змісту. Ця частина учнів найкраще вміє визначати морально-психологічну сутність людей, що їх оточують. Вони виявляють гнучкість “накладання” оцінного еталона на особистість, що виступає об’єктом пізнання. Високий рівень самопрезентації в соціальній сфері може свідчити про значущість останньої для цієї групи школярів. Особливістю самопізнання цієї категорії старшокласників є потреба у самовдосконаленні. Аналіз учнівських творів показав усвідомлення ними своїх життєвих планів, наявність у них осмисленого ідеалу, який орієнтує на самовиховання. Група когнітивно простих у сфері “соціального Я” старшокласників (нижчий і значно нижчий за середній рівень самопрезентації) неоднорідна. Тут можна умовно вирізнити дві підгрупи школярів. До першої підгрупи віднесено учнів, які характеризуються досить високою когнітивною складністю у сфері самовідображення “Я як суб’єкт пізнання” (23 % когнітивно простих у сфері “соціального Я” старшокласників), до другої – учнів, які характеризуються відносною когнітивною простотою всіх виділених об’єктів самовідображення (71 %). Спільним для обох підгруп є те, що когнітивні структури, які забезпечують процес самосвідомості в соціальній сфері, недостатньо розчленовані, бідні за змістом. Якісний аналіз дослідних даних, зокрема творів цих учнів, показав, що їхнє самопізнання і знання ними інших людей поверхові і фрагментарні. Здатність визначити істотні особливості своєї особистості, як і основні риси характеру, притаманні іншій людині, розвинена слабо. Оцінювання цими старшокласниками ровесників і дорослих опосередкована їхнім ставленням до них. Достатньо глибокого усвідомлення свого справжнього становища в колективі у них немає, очевидно, внаслідок дії механізмів психологічного захисту “Я”. За результатами спостережень, характерними для цих старшокласників особливостями міжперсональної взаємодії є прямолінійність, неадекватність їхньої позиції психічному станові партнерів і ситуації спілкування. Старшокласники з когнітивно складними структурами мають високий рівень самосвідомості, у них чітко простежується збільшення кількості описових категорій, зростають гнучкість і змістовність їх використання, підвищуються рівні системності, вибірковості, послідовності та складності Ідеали когнітивно складних старшокласників порівняно з ідеалами когнітивно простих учнів більш диференційовані, чіткіше виражені структурно. У суб’єктивному уявленні про властивості ідеального “Я” старшокласники першої підгрупи вище оцінюють риси характеру, що стосуються пізнавальної діяльності. Домагання в соціальній сфері зазвичай не стають об’єктом самоаналізу. Наступним етапом дослідження було вивчення модальності когнітивного й емоційного компонентів виокремлених об’єктів самовідображення. Основним методичним засобом у цьому був опитувальник А. Р. Петруліте, модифікований для старшокласників. Предметом аналізу були кореляційні зв’язки між позитивністю когнітивного й емоційного компонентів образу “Я” за аспектами самовідображення, що вивчалися, і соціометричним статусом. Виявлено значущі позитивні кореляційні зв’язки соціометричного статусу з величиною позитивності емоційного компонента “соціального Я” (r = 0,211; p < 0,01) та позитивності емоційного компонента “глобального Я” (r = 0,193; p < 0,05). Було проведено аналіз особливостей когнітивного й емоційного компонентів за різними аспектами самовідображення залежно від статусів старшокласників. Для цього поділили старшокласників на групи за величиною статусу. Значущість відмінностей визначали щодо крайніх груп досліджуваних: популярних і непопулярних. Результати дослідження показали, що узагальнений образ “Я” у популярних старшокласників є психоструктурою з високопозитивними, врівноваженими за позитивністю когнітивним та емоційним компонентами, а в непопулярних позитивність слабкопозитивного когнітивного компонента вища, ніж емоційного. За сферою самовідображення “соціального Я” у популярних старшокласників висока позитивність емоційного компонента значуще превалює над позитивністю когнітивного, у непопулярних – слабопозитивні емоційний і когнітивний компоненти збалансовані між собою за ступенем позитивності. Когнітивний дисонанс образу “Я” виявляється в орієнтації на суб’єктивні характеристики динамічності та особистої мінливості, з одного боку, і відносної стабільності, стійкості показників соціально значущого оточення – з другого. Ці експериментальні дані дали підстави для виснову, що популярні старшокласники більш задоволені собою та результатами своєї діяльності, ніж непопулярні, а також що популярні школярі виявляють вищу пізнавальну активність у сфері “соціального Я” і більшу задоволеність своїм соціальним самовідображенням. Про важливість сфери “соціального Я” для популярних старшокласників свідчить ще й те, що в них позитивність емоційного компонента “соціального Я” значуще превалює над його позитивністю за сферами самовідображення “Я як суб’єкт пізнання” і “Я як суб’єкт позакласної діяльності”. Слабкий позитивний кореляційний зв’язок між когнітивною складністю “соціального Я” і “Я як суб’єкт пізнання” може свідчити про те, що для більшості когнітивно складних у сфері “соціального Я” старшокласників характерна відносно невисока когнітивна складність у сфері самовідображення “Я як суб’єкт пізнання”. Цей феномен у поєднанні з успішністю у сфері взаємодії з іншими людьми виступає передумовою того, що спілкування є чи не основною формою самоствердження цієї категорії старшокласників. Включені спостереження також підтвердили цей факт. Висока потреба в спілкуванні, вочевидь, спонукає до розвитку здатності правильного відображення індивідуально-особистісних рис інших людей, саморозуміння та здатності до адекватної міжособистісної взаємодії. Комунікабельність відіграє роль інструментальної характеристики, стає засобом для дальшого вдосконалення цих здатностей і задоволення потреби в спілкуванні. Зазначені вище особливості підтверджуються фактами, виявленими за допомогою модифікованого варіанта методу визначення кількісних характеристик особистості в групі за С. А. Будассі (“Якості”). У дослідженні проаналізовано статево-вікові особливості образу “Я” як регулятора міжособистісних стосунків у ранній юності. Так, загалом по вибірці сфера “соціального Я” у дівчат когнітивно складніша, ніж у юнаків; когнітивна складність “соціального Я” у дівчат має відносно статичний характер протягом ранньої юності; позитивність як когнітивного, так і емоційного компонентів “соціального Я” у них вища, що свідчить про значущість цієї сфери в їхньому житті. Виявлені статеві відмінності яскравіші у дев’ятикласників, ніж в учнів одинадцятого класу. Цей факт свідчить про те, що упродовж ранньої юності ці статеві відмінності стираються. Тож емпіричним шляхом було отримано результати, які дали змогу зробити такі висновки: 1. Рівень когнітивної складності “соціального Я” і високопозитивне ставлення старшокласника до самого себе є показниками його популярності серед ровесників. Задоволеність своїм соціальним сомовідображенням – вагомий фактор сприятливого становища школяра в групі однолітків. 2. Рівень позитивності, а також взаємодія когнітивного й емоційного компонентів за сферами самовідображення “глобальне Я” і “соціальне Я” у популярних та непопулярних старшокласників мають якісно відмінний характер. За сферою самовідображення “глобальне Я” в популярних і непопулярних старшокласників якісно відмінне. За сферою самовідображення “глобальне Я” у популярних школярів високопозитивні когнітивний та емоційний компоненти врівноважені за ступенем позитивності, за сферою відображення “соціальне Я” позитивність емоційного компонента значуще превалює над позитивністю когнітивного. У непопулярних старшокласників рівень спрямованості слабкопозитивного когнітивного компонента превалює над рівнем спрямованості емоційного за сферою самовідображення “глобальне Я”. Щодо “соціального Я” для цих школярів характерна збалансованість слабкопозитивних когнітивного й емоційного компонентів. При цьому в популярних учнів, на відміну від непопулярних, позитивність емоційного компонента “соціального Я” значуще превалює над позитивністю згаданого вище компонента за сферами самовідображення “Я як суб’єкт пізнання” і “Я як суб’єкт позакласної діяльності”, що свідчить про значущість сфери соціального самовідображення цих учнів. 3. Популярні старшокласники чітко вирізняються адекватно високим рівнем домагань у самовихованні. Вони більшою мірою, ніж непопулярні школярі, приймають себе як мету самовиховання. Ці учні планують у майбутньому змінюватися в бажаному напрямку і завдяки цьому зблизити своє майбутнє “Я” з ідеальним “Я”, вбачаючи у самовихованні засіб зростання до бажаного рівня. Для непопулярних старшокласників самовиховання меншою мірою виступає засобом досягнення їхнього майбутнього “Я”. Непопулярні школярі намагаються виховувати в собі далеко не всі ті риси, які їм подобаються, а ті риси, які подобаються цим учням, здаються їм настільки недосяжними, що вони зрідка приймають їх як мету самовиховання. 4. Непопулярні старшокласники прогнозують більшу відмінність свого майбутнього образу “Я” від теперішнього, який їх менше влаштовує. Інакше кажучи, можна констатувати певну відчуженість наявного “Я” у непопулярних школярів. Намагання виховувати, формувати себе в бажаному напрямку в них слабше. Цей факт можна інтерпретувати як ознаку нижчої продуктивності самооцінки. Непопулярні школярі сподіваються радше на якісь зовнішні детермінанти свого самозмінювання, ніж на самовиховання. Цим самим їх майбутнє “Я” уподібнюється до фантастичного “Я”. Ступінь прийняття свого ідеального “Я” досить високий як у популярних, так і в непопулярних старшокласників. Отже, не високий ступінь прийняття свого ідеалу, а його дієвість визначає статус школяра в групі ровесників у ранній юності. 5. Популярним юнакам і дівчатам властиве намагання культивувати в собі риси ідеального партнера, тобто риси, притаманні такій людині, з якою в них склалися б ідеальні взаємини, тоді як непопулярні учні мають радше дві низки цінностей: одні риси їм би хотілося бачити в собі і зовсім іншими рисами вони наділяють свого ідеального партнера. 6. Виявлено низку статевих і вікових особливостей образу “Я” як регулятора міжособистісних стосунків у ранній юності: а) сфера “соціального Я” у дівчат когнітивно складніша, ніж у юнаків. Когнітивна складність “соціального Я” у дівчат упродовж ранньої юності має відносно статичний характер. Позитивність як когнітивного, так і емоційного компонентів “соціального Я” у них вища, що свідчить про значущість цієї сфери в їхньому житті. “Соціальне Я” виступає для більшості популярних серед ровесників дівчат як центральна, інтегруюча, смислоутворювальна сторона особистості, має для них чи не найвищу значущість, цінність, підлягає найбільшому усвідомленню, стає предметом рефлексії, самовиховання. Домагання в цій сфері найбільш значущі. Більшість популярних дівчат грунтує свою самоповагу саме на переживанні спроможності чи неспроможності в соціальній сфері; б) розвиток сфери соціального самовідображення юнаків порівняно з дівчатами відбувається з деяким відставанням. Упродовж ранньої юності завдяки більш динамічному зростанню когнітивної складності, посиленню позитивності як когнітивного, так і емоційного компонентів образу “Я” юнаків ці відмінності стираються. Результати дослідження дали змогу конкретизувати розуміння суті саморегуляції. Експериментально виявлено деякі істотні особливості образу “Я” як регулятора міжособистісних стосунків у ранній юності, статево-вікові відмінності досліджуваного феномена в межах цього вікового періоду. Отримані результати допомагають уточнити завдання і послідовність психолого-педагогічної взаємодії учителів, психологів, соціальних педагогів та учнів. Процес становлення і розвитку образу “Я” старшокласників за умови використання отриманих даних стає більш керованим і прозорим. Подальша робота може бути спрямована на вивчення регіональних відмінностей розглянутих у цьому дослідженні питань. Література 1. Боришевский М. И. Развитие саморегуляции поведения школьников: Автореф. дис. … д-ра психол. наук / М. И. Боришевский. – К., 1992. 2. Berne E. Games People Play / E. Berne. – New York, 1964. 3. Leary T. F. Interpersonal Diagnosis of Personality / T. F. Leary. – New York, 1957. 4. Lewin K. A. Dinamic Theory of Personality / K. A. Lewin. – New York, 1935. 5. Meece J. L. Child and Adolescent Develeopment for Educator / J. L. Meece. – New York, 1994. 6. Monge R. H. Developmental Trends in Factors of Adolescent Self-Concept / R. H. Monge // Developmental Psychology. – 1973. – № 8. – Vol. 3. – P. 382–393. 7. Rogers C. R. Client – Centered Theaphy / C. R. Rogers. – Boston, 1965. 8. Rosenberg M. Society and the Adolescent Self-Image / M. Rosenberg. – Princeton, 1965. 9. Swann W. B., Jr. Self-Traps / W. B. Jr. Swann. – New York, 1996. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВЗАЄМОДІЇ СУБ’ЄКТІВ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ЯК ЧИННИКА СТРУКТУРУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КАРТИНИ СВІТУ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ І. В. Жадан, м. Київ Визначено сутнісні ознаки взаємодії суб’єктів політичної соціалізації як чинника структурування політичної картини світу. Описано базові параметри взаємодії, функції культури у процесі політичної взаємодії. Проаналізовано особливості політичного дискурсу як контексту ситуації взаємодії і як способу інтерпретації суб’єктом політичної реальності. Ключові слова: взаємодія, політична соціалізація, суб’єкт, дискурс, інтерпретація, політична картина світу. Определены сущностные признаки взаимодействия субъектов политической социализации как фактора структурирования политической картины мира. Описаны базовые параметры взаимодействия, функции культуры в процессе политического взаимодействия. Проанализированы особенности политического дискурса как контекста ситуации взаимодействия и как способа интерпретации субъектом политической реальности. Ключевые слова: взаимодействие, политическая социализация, субъект, дискурс, интерпретация, политическая картина мира. Essential features of political socialization actors’ interaction as a factor of structuring the world political map are defined. Basic interaction parameters and functions of culture in the process of political interaction are described. Specific features of political discourse as the context of the interaction situation and as a way of subject’s interpretation of the political reality are analyzed. Key words: interaction, political socialization, subject, discourse, interpretation, political picture of the world. Проблема. У перехідних суспільствах, яким є і українське суспільство, проблема розвитку політичної культури постає особливо гостро, зокрема, й через неузгодженість соціалізаційних впливів, зумовлену суперечливістю простору політичної взаємодії суб’єктів політичної соціалізації, різновекторністю їхніх настанов, цінностей та уявлень про прийнятні моделі взаємодії. Попри значну кількість політологічних, соціологічних, соціально-психологічних досліджень, у яких констатується вплив історичного контексту, політичного дискурсу та реальних політичних практик на процес політичної соціалізації молоді, спроб вибудувати модель ефективної взаємодії суб’єктів соціалізації як чинника структурування політичної картини світу молоді досі не було. Отже, актуальність пропонованого дослідження визначається як важливістю наукової проблеми функціонування поля політичної соціалізації, так і нагальністю проблеми розвитку політичної культури для сучасного етапу розвитку українського суспільства. Мета статті – визначити методологічні засади дослідження взаємодії суб’єктів політичної соціалізації як чинника структурування політичної картини світу студентської молоді, дослідити, зокрема, мотивацію, цілі й цінності, моделі взаємодії, роль історичної пам’яті та соціального капіталу у процесах взаємодії, аби виявити чинники, які мотивують або гальмують процес утвердження демократичного політичного дискурсу в молодіжному середовищі Теоретико – методологічну основу дослідження становлять: – положення символічного інтеракціонізму (Ч. Кулі, Дж. Мід, Г. Блумер, В. О. Васютинський), згідно з якими основою аналізу соціокультурної реальності є символічна соціальна взаємодія, акцентується роль культури, інтерпретації та ситуації у взаємодії; – теорія ролей (Е. Гофман, Л. Коен, Р. Ліптон, Т. Ньюком, Т. Парсонс), за якою соціальна взаємодія забезпечується сукупністю спільних значень (ролей), без засвоєння яких неможлива ефективна комунікація; – теорія акультурації (М. Хабермас, К. Луман), в рамках якої політична соціалізація розглядається як процес освоєння особистістю нових цінностей, що значною мірою регулюється її переконаннями і віруваннями; – положення суб’єктно-вчинкового підходу (С. Л. Рубінштейн, В. А. Роменець, В. О. Татенко), що розглядає людину як активного суб’єкта власного життя та розвитку, через вчинкові структури якого світ набуває реальних обрисів; – погляди С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьєва, С. Д. Смирнова на проблему “…побудови в свідомості індивіда …образу світу, образу реальності” як “смислового поля, системи значень” [1, с. 253–254]; – положення соціально-конструкціоністський підхід, який застосовується у дискурсивній психології, зокрема, для обґрунтування методичних засад дискурс-аналізу (Д. Поттер, М. Уетерел, Л. Філліпс, Л. Йоргенс, Т. М. Титаренко, Н. В. Чепелєва). Вибір категорії взаємодії як базової у нашому дослідженні зумовлений її продуктивністю для розуміння джерел і механізмів змін чи обміну змінами, насамперед шляхом “…об’єктивування (через взаємодію…) усього спектру власної природи суб’єкта” [цит. за 2, с. 160]. Адже процес соціалізації, з огляду на мінливість політичних реалій, є процесом безперервної корекції ціннісних уявлень, політичних настанов та способів політичної поведінки. Теоретики символічного інтеракціонізму наголошують на ролі активності суб’єкта у процесі взаємодії, який живе у світі значущостей, а не стимулів, а отже, діє, а не реагує [3]. Активність у розумінні її як процесу “…конструювання зовнішніх умов існування системи, що прагне зберегти і розвинути свою внутрішню визначеність” [2, с. 168], передбачає ініціювання акту взаємодії суб’єктом, спрямованість на зміну дійсності, відстороненість у часі і просторі акту взаємодії від його кінцевого результату [12]. При цьому суб’єкт активності, з одного боку, вже є продуктом взаємодії із зовнішнім світом, а з другого – формує своє уявлення про світ політики у взаємодії з іншими, з культурою і з самим собою і водночас впливає на цей світ, продукуючи нові значення, сенси та смисли. Дослідження різних аспектів взаємодії як чинника політичної соціалізації здійснювалось у контексті визначення моделей політичної соціалізації: модель “підкорення” Т. Гоббса, Ч. Мерріама, Г. Лассуела; модель “інтересів” А. Сміта, Г. Спенсера, У. Годвіна; модель “рольового вправляння (научіння)” Т. Парсонса та ін. Сутність політичної соціалізації виводять із взаємодії влади й індивіда автори теорії конфліку (М. Вебер, Г. Моска, Ф. Паркін, У. Гуд), теорії плюралізму (Р. Даль, В. Хорт), теорії гегемонії (Р. Мілібенд, Р. Даусон, К. Превітт). Окремим напрямом досліджень є пошук соціально-політичних мотивів політичної взаємодії (потреба управління (Д. Белл, У. Мур, С. Ліпсет), потреба досягнення рівності (Дж. Роулс, Г. Генс, К. Дженкінс), забезпечення стійкості демократії (Р. Даль, У. Корнхеузер та ін.). Політична соціалізація досліджується також як процес інформаційної взаємодії – класифікуються потоки інформації, що впливають на політичну свідомість, розробляються засади державної інформаційної політики щодо розвитку політичної свідомості (Н. Степанова, Ю. Нісневич). Залежно від характеру взаємодії політичної системи (насамперед домінуючих владних структур, що підтримують норми і цінності офіційної політичної культури) та індивіда розрізняють типи так званої “вертикальної” політичної соціалізації (Є. Вятр, А. Соловйов): – гармонійний, якому властиві толерантна взаємодія індивіда і владних структур, переважання раціональних компонентів у ставленнях особи і політичної системи; – плюралістичний, для якого характерне визнання усіма суб’єктами політичної взаємодії ліберально-демократичних цінностей, що забезпечує досягнення консенсусу на тлі розмаїття політичних субкультур, які зумовлюють соціалізаційний процес; – конфліктний – із низьким рівнем толерантності, неспроможністю суб’єктів політичної взаємодії поступитись бодай часткою своїх інтересів задля досягнення консенсусу, жорстким міжгруповим протистоянням; – гегемоністський, якому властиві: переважання ірраціональних політичних ставлень, низький рівень толерантності, неприйняття інакших політичних позицій, невизнання права на існування інакших політичних систем. Разом з тим, внаслідок взаємодії суб’єкта з відмінними від офіційних моделями політичної поведінки, нормами і цінностями, що репрезентуються окремими соціальними групами, здійснюється “горизонтальна” політична соціалізація. Змістові й динамічні параметри політичної взаємодії визначаються особливостями політичної культури суб’єктів політичної соціалізації на світоглядному, громадянському та власне політичному її рівнях. На думку А. И. Соловйова, в інформаційну епоху культура як особливий спосіб внутрішньої організації соціальної взаємодії поступово перетворюється на домінуюче джерело формування політичного простору [4]. Вочевидь, це повною мірою стосується і взаємодії суб’єктів політичної соціалізації. Політична культура виконує низку функцій у процесі формування політичної картини світу суб’єкта, найбільш значущими з яких для нашого дослідження є: – соціалізувальна – визначення базових умінь, характеристик і рис особистості, необхідних для реалізації її інтересів, громадянських прав та функцій у політичній взаємодії; – ідентифікаційна – забезпечення умов для реалізації потреби індивіда в груповій належності, прийнятті й захисті політичних ідеалів своєї групи; – адаптаційна – вироблення механізмів пристосування до мінливої політичної реальності; – регуляторна – вибір моделі соціалізації, визначення процесуальних аспектів взаємодії на основі прийнятих у межах політичної культури норм і правил; – комунікаційна – забезпечення взаємодії суб’єктів соціалізації на основі загальноприйнятих уявлень, символів, стереотипів тощо; – ціннісно-смислова – детермінація політичної взаємодії і окреслення простору конструювання політичної картини світу ідеалами та цінностями політичної культури. У свою чергу, політичну картину світу можна розглядати як інтегральну типологічну характеристику політичної культури особистості (групи, нації тощо). За результатами теоретичного аналізу ми визначили базові параметри взаємодії для дослідження особливостей взаємодії суб’єктів політичної соціалізації, найбільш значущими з яких є: – компетентність– некомпетентність; – раціональність – ірраціональність; – конфліктність – зорієнтованість на консенсус; – задоволеність– незадоволеність; – толерантність – нетолерантність; – стійкість – мінливість; – доброзичливість – агресивність; – активність – пасивність; – узгодженість – неузгодженість1; – симультанність – сукцесивність. Зазначимо, що подані параметри можна застосувати для характеристики як процесу взаємодії, так і суб’єктивних проявів її учасників, наслідків та результатів взаємодії. У контексті викладених інтерпретацій політичну соціалізацію правомірно розглядати як процес конструювання політичної картини світу, на основі якої формуються політичні настанови, цінності, моделі політичної поведінки, що трансформуються у систему політичних ставлень суб’єкта. Суб’єктом політичної соціалізації може бути будь-який індивідуальний, груповий чи інституціональний актор, що бере участь у політичній взаємодії, незалежно від ступеню його впливу на політичні процеси. До політичної взаємодії залучаються як політичні (держава, політичні партії, представники політичної еліти), так і неполітичні суб’єкти (індивід, сім’я, школа, громадські організації, ЗМІ). Кожен із суб’єктів має власні цілі, застосовує специфічні прийоми і засоби їх досягнення у процесі політичної взаємодії, комбінації яких дають підстави поділяти соціалізацію на пряму й непряму, цілеспрямовану і нецілеспрямовану, системну та стихійну. У нашому дослідженні основним суб’єктом політичної соціалізації виступає студентство – соціальна група, якій властиві прагнення до незалежності й самостійності, осмислення власного місця у житті (у т. ч. і політичному). У часовому вимірі це етап вторинної соціалізації, що характеризується ускладненням політичної картини світу, переходом до самостійного бачення політики, набуттям здатності індивіда до протистояння груповому тиску, до самостійного аналізу інформації та прийняття рішень, корекції цілей і ціннісних настанов, вибіркового засвоєння (після попереднього оцінювання) моделей політичної поведінки. Саме в цьому віці відбувається структурування політичної картини світу особистості і виникають можливості для системного зустрічного її впливу на поле політичної взаємодії. Картина світу як цілісна багаторівнева система уявлень про світ, про місце суб’єкта в ньому визначає очікування стосовно розвитку реальності та поведінки особи і “…опосередковує, заломлює через себе будь-яку зовнішню дію” [6, с. 142]. Політична картина світу – одна із частин загальної картини світу, що формується у процесі політичної соціалізації і є динамічною системою уявлень про політичну систему, владу, механізми функціонування політики, моделі політичної поведінки тощо. Поняття “картина світу” почасти вживається як синонім “образу світу” (С. Л. Рубінштейн, О. М. Леонтьєв, С. Д. Смирнов, В. В. Пєтухов, К. Б. Соколов), “моделі світу” (В. В. Абраменкова, В. О. Васютинський, Н. Ф. Каліна), “семіосфери” (Т. Нельсон, Е. Е. Сапогова). Ми услід за С. Д. Смирновим [7] визначатимемо образ світу як ядерну структуру стосовно картини світу. У процесі дослідження чинників структурування політичної картини світу необхідно враховувати такі її особливості: – динамічність; – цілісність; – багаторівневість; – центрованість на “Я” суб’єкта; – емоційна забарвленість; – історична зумовленість; – знаковість (символічність); – потенційність (багатоманітність можливостей розгортання); – контекстуальність; – відкритість; – незавершеність. Картина світу виступає як “начало, що активно конструює” [8, с. 47–48]. На думку В. В. Абраменкової, існують стійкі глибинні соціокультурні моделі і зразки, що визначають процес побудови картини світу на рівні несвідомого, – візуальні архетипи, а поряд з ними – більш поверхові соціотипи, що формуються в конкретному суспільстві і відображають норми, еталони, критерії, утворені на основі культури. Картину світу утворюють також стереотипи – схематичні стандартизовані образи, зазвичай емоційно забарвлені, стійкі й нечутливі до критики, породжені масовою культурою та ідеологією [8]. Продуктивною для вирішення завдань нашого дослідження видається ідея Е. Е. Сапогової, яка пропонує розглядати картину світу як семіосферу, тобто як “індивідуально вибудовуваний і суб’єктивно значущий гіпертекст” [9, с. 165]. Відповідно, картина світу, на її думку, – це “суб’єктивна гіпертекстова система (гіпертекстовий простір), здатна “структурувати” і зберігати інформацію індивідуального досвіду у вигляді полімодальних патернів (текстів різного рівня – від іконічних до вербальних), що дає змогу встановлювати довільні зв’язки між будь-якими “інформаційними одиницями” і актуалізувати їх у процесі …активності суб’єкта” [9, с. 166]. Дослідниця вважає, що культура через мову, міфи, схвалювані моделі поведінки тощо визначає бачення суб’єктом реальності на рівні макрофреймів (вплив культури і цивілізації в цілому), мікрофреймів (вплив первинної сімейної соціалізації) і онтофреймів (власний вплив на своє життя, рівень свободи та творчості). Можливості продукувати онтофрейми зростають із підвищенням активності індивіда і прагненням побудувати індивідуальний гіпертекст [9, с. 168]. Структурування політичної картини світу відбувається у процесі дискурсивної взаємодії, яку можна розглядати як семантичну мережу складної топології, що дає змогу організовувати інформацію на різних рівнях узагальнення (ознаки гіпертексту). Віднесення дискурсивної взаємодії до гіпертексту уможливлює також її відповідність вимогам нелінійності й одночасної множинності та єдності текстів. У процесі взаємодії кожен із суб’єктів соціалізації представляє і водночас корегує власну інтерпретацію смислів і значень спільного дискурсу з огляду на “…контекст загальної і спільної ситуації взаємодії, зміст якої вельми по-різному і завжди неповно розкривається перед кожним із її учасників…” [10, с. 86], при цьому “…взаємодія …також підлягає інтерпретації” [10, с. 89]. В. Васютинський зазначає, що дискурс розуміється у двох значеннях: “..як існування, перебування “в”, взаємодія” та “як розуміння, тлумачення, інтерпретація”, і обидва ці аспекти “поєднуються в інтенційній активності суб’єкта, спрямованій водночас на середовище і на самого себе” [3, с. 90]. Далі автор пропонує виокремлювати ще один різновид дискурсу – дискурс інтерсуб’єктної взаємодії, який породжує “…новий специфічний дискурс …у якому зароджуються об’єкти, що не існують поза ним, дискурс, що з одного боку, зумовлює зародження практично нескінченної сукупності індивідуальних суб’єктних сенсів, а з другого боку, сам складається із цих сенсів, поєднує їх у собі, зіштовхує й протиставляє, завдяки їм існує й розвивається” [10, с. 99]. У контексті завдань нашого дослідження, ймовірно, можна говорити про те, що в молодіжному дискурсі існування, перебування “в” відображаються уявлення студентства про специфіку напруження “владно-підвладних узалежнень між суб’єктом і світом” [10, с. 92]. З одного боку, це уявлення про власну роль і місце в політичному житті, здатність впливати на його перебіг, а з другого – очікування щодо характеру, інтенсивності, способів взаємодії із владою та бачення джерел політичних змін. Дискурс розуміння, тлумачення, інтерпретацій визначає насамперед ціннісну складову політичної картини світу і представлений багаторівневою системою значень та сенсів, вибудуваних на когнітивних та емоційних, усвідомлюваних і несвідомих конструктах. Аналіз дискурсу інтерсуб’єктної взаємодії акторів соціалізаційного процесу дає уявлення передусім про моделі та напрями процесу соціалізації, політичні символи й ідеали, цілі і засоби, які обирають суб’єкти політичної взаємодії для їх досягнення, а отже, дає змогу скласти прогноз та визначити ресурси корегування політичної картину світу молоді. В усіх випадках актори політичної взаємодії виступають “продуктами дискурсу і його творцями в специфічних контекстах взаємодії” [11, с. 27]. Такий підхід дає змогу розглядати суб’єкт політичної соціалізації (у нашому випадку – студентську молодь) одночасно і як носія і як джерело змін соціалізаційного дискурсу, завдяки чому можна не лише дослідити наявний дискурс з огляду на цінності, цілі, мотивації, моделі поведінки суб’єктів взаємодії, а й визначити особливості впливу взаємодії останніх на процес структурування політичної картини світу студентства. Основними методами дослідження обрано дискурсивний аналіз та психосемантичні методи, додатковими – напівпроективні (методика незакінчених речень) та проективні методики. Висновки. 1. Взаємодія суб’єктів політичної соціалізації розглядається як основне джерело породження, структурування і зміни політичної картини світу. У процесі взаємодії кожен із суб’єктів соціалізації представляє і водночас коригує власну інтерпретацію смислів і значень спільного дискурсу. 2. Структурування політичної картини світу відбувається у процесі дискурсивної взаємодії, яка відповідає всім ознакам гіпертексту. 3. Вибудовування, коригування і зміни політичної картини світу відбуваються завдяки дискурсивним практикам занурення, інтерпретації та інтерсуб’єктної взаємодії. Література 1. Леонтьев А.Н. Избранные психологические произведения : в 2-х т. / А.Н. Леонтьев. – М. : Педагогика, 1983. – Т. ІІ.– 320 с. 2. Корнилова Т.В. Методологические основы психологи / Т.В.Корнилова, С.Д.Смирнов. – СПб. : Питер, 2006. – 320 с. 3. Блумер Г. Общество как символическая интеракция / Г.Блумер // Современная зарубежная социальная психология: тексты / под ред. Т. М. Андреевой, Н. Н. Богомоловой, Л. А. Петровской. – М. : Изд-во МГУ, 1984. – С. 173–179. 4. Соловьев А. И. Политический дискурс. Коммуникация и культура: противоречия поля политики / А. И. Соловьев // Полис. – 2002. – № 6 – С. 6–17. 5. Психология индивидуального и группового субъекта / под ред. А.В.Брушлинского, М.И. Воловиковой. – М. : ПЕР СЭ, 2002. – 368 с. 6. Смирнов С.Д. Психология образа: проблемы активности психического отражения / С.Д.Смирнов. – М. : Изд-во МГУ, 1985. – 232 с. 7. Смирнов С.Д. Мир образов и образ мира / С.Д.Смирнов // Вестник Моск. ун-та. Сер.14: Психология. 1981. – № 2. – С. 15–29. 8. Абраменкова В.В. Социальная психология детства: развитие отношений ребёнка в детской субкультуре / В. В. Абраменкова. – М. : Моск. психолого-социальный ин-т ; Воронеж : НПО МОДЭК, 2000. – 416 с. 9. Сапогова Е.Е. Psychocadabra: субъективная “картина мира” как гипертекст / Е.Е. Сапогова // Известия ТулГУ. – Вып.4. – Тула : ТулГУ, 2004.– С. 163–179. – Серия “Психология”. 10. Васютинський В. Інтеракційна психологія влади / В. Васютинський. – К., 2005. – 492 с. 11. Филлипс Л. Дискурс-анализ. Теория и метод / Л.Филлипс, Л.В. Йоргенс / пер. с англ. – 2-е изд., испр. – Х. : Гуманитарный Центр, 2008.– 352 с. ВПЛИВ ОСОБЛИВОСТЕЙ САМОСТАВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ НА УСПІШНІСТЬ ЇЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ О. В. Камінська, м. Рівне Проаналізовано особливості формування самоставлення як фактора, що впливає на специфіку соціалізації особистості, зумовлюючи ступінь її ефективності. Розглянуто структуру самоставлення та його зв’язок із самосвідомістю. Ключові слова: самоставлення, самосвідомість, соціалізація, самоприйняття, самовідторгнення. Проанализованы особенности формирования самоотношения как фактора, который влияет на специфику социализации личности, предопределяя степень ее эффективности. Рассматривается структура самоотношения и его связь с самосознанием. Ключевые слова: сомоотношение, сомосознание, социализация, самопринятие, сомоотторжение. The paper proposes an analyses of features of development of the self-attitudes. They are considered as factor influencing the socialization of the person and degree of its efficiency. The structure of self-attitudes and their relation to self-consciousness was also studied. Key words: the self-attitude, self-consciousness, a self-estimation, "І-concept", self-acceptance, self-tearing away. Проблема. У зв’язку зі зростанням кількості проявів асоціальної, девіантної та деліквентної поведінки особливо актуальним є дослідження особливостей процесу соціалізації, тих умов, які сприяють продуктивній соціалізації, засвоєння особистістю соціально прийнятих норм та цінностей, чи навпаки, засвоєння тих норм, які призводять до руйнування соціальної системи, до асоціальних взірців поведінки. В цьому контексті корисним є виявлення взаємозв’язку особливостей соціалізації та специфіки самоставлення особистості. З урахуванням цього метою статті є аналіз типу самоставлення як чинника, що впливає на успішність соціалізації. Теоретико-методологічними засадами дослідження стали положення про активність особистості, яка розкривається в ініціативному, самостійному та перетворювальному ставленні суб’єкта до дійсності, до інших людей і до самого себе (О. Г. Асмолов, А. Бандура, Л. І. Божович, В. Джемс, Б. Ф. Ломов, С. Л. Рубінштейн); уявлення про закономірності й механізми формування ставлення до себе (К. О. Абульханова-Славська, Р. Бернс, Є. П. Ільїн, В. М. Мясищев). Нині особливо актуальними стають запобігання асоціальним проявам та подолання їх, оскільки останнім часом в Україні спостерігається зростання кількості девіантних, деліквентних та адиктивних проявів. Ці проблеми привертають увагу фахівців таких галузей, як психологія, політологія, соціологія, педагогіка та ін. Особливо актуальним є аналіз факторів, що певним чином впливають на процес соціалізації, сприяючи чи перешкоджаючи йому. Одним із таких факторів є самоставлення як індивідуально-специфічна особливість особистості. Термін самоставлення вперше у вітчизняній літературі використав Н. Сарджвеладзе. Він розглядав його як складну багаторівневу емоційно-оцінювальну систему, що поділяється на два блоки – об’єктивний (“Я” як об’єкт) і суб’єктивний (“Я” як суб’єкт). Обидва ці блоки самоставлення реалізуються завдяки когнітивній активності, емоційним реакціям і системам дій або готовності до таких дій стосовно самого себе [1]. У сучасній психологічній науці загальноприйнятою є теза про те, що категорія “ставлення” є дуже вагомою для характеристики особистості. Дослідження феномена ставлення особистості до себе та до інших, які здійснювали такі вчені, як Л. І. Божович, В. М. Мясищев, Д. М. Узнадзе, В. О. Ядов, ґрунтувалися на наукових поглядах Б. Г. Ананьєва щодо проблеми самоставлення, яке він розглядав як значущу категорію психологічної науки взагалі та фактор, що зумовлює гармонійний розвиток особистості [2]. Існують суперечливі погляди на психологічну природу ставлення особистості до себе. За найпоширенішою із них ставлення є мотиваційно-емоційною спрямованістю активності особистості. Цієї думки дотримуються В. К. Вілюнас, С. П. Крягжде, В. Н. Мясищев, В. О. Ядов та С. Г. Якобсон. Інші вчені, зокрема Л. І. Божович, Ю. А. Приходько, Г. І. Щукіна, В. С. Мухіна, пов’язують самоставлення з емоційною сферою. В. М. Мясищев та В. О. Ядов вважають джерелом дії цього феномена активність. Існує також думка, що самоставлення є формою психічної діяльності, і це чітко виявляється у мотиваційно-емоційній сфері особистості. Так вважають К. О. Абульханова-Славська, О. М. Леонтьєв та С. Л. Рубінштейн. На нашу думку, вперше найбільш глибокий і багатосторонній аналіз проблем ставлення здійснив у своїх працях В. М. Мясищев, який розглядав дане поняття як базову категорію психології і як вихідну одиницю психологічного аналізу [3]. Такий погляд на природу і сутність самоставлення не суперечить позиції У. Джемса, який увів у психологічну науку та обґрунтував поняття “подвійний характер самосвідомості”: а) пізнавальна; б) та, що пізнає, звідси дві її сторони – особистість, так зване емпіричне “Его”, і “Я”, тобто чисте “Его” [4]. На основі цього ми маємо змогу порівняти поняття “Я” з поняттям особистості та самосвідомості. Дж. Ловінджер поряд із поняттям самосвідомості також використовує поняття “Его”. Він вважає, що розвиток “Его” – це більш вузький процес, ніж розвиток особистості загалом. Однак “Его” він розглядає не як явище, а як процес, синтетичну, організуючу функцію психіки [цит. за 5]. Р. Харт і Д. Еєйтс вважають, що У. Джемс виділив два аспекти міркувань про самого себе – самосвідомість і саморозуміння. Самосвідомість, на їхню думку, формуються двома компонентами: безстороннім зосередженням на власному “Я” й більш емоційною ідентифікацією зі своїми якостями. Саморозуміння має три аспекти: особисті спогади, когнітивні образи й теорії “Я” [цит. за 5]. З нашого погляду, саме завдяки роботам У. Джемса самоставлення у психологічній науці почали розглядати як компонент самосвідомості, котрий зумовлює прийняття чи відторгнення особистістю самої себе. Важко не погодитися з думкою О. Г. Спіркіна, що здатність до самосвідомості та самопізнання – це винятковий здобуток людини, яка у своїй самосвідомості усвідомлює саму себе як суб’єкта свідомості, спілкування і дій, включається у безпосереднє ставлення до самої себе. Учений вважає, що тільки в такій формі і може існувати самосвідомість, основна особливість якої в тому, що вона орієнтована на осмислення людиною своїх учинків, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого становища в суспільстві. Самосвідомість – це знання людини про саму себе. Завдяки самосвідомості людина сприймає себе як індивідуальну реальність, відокремлену від природи та інших людей. Людина стає такою, що існує не тільки для інших, й для себе. Самосвідомість пов’язана зі здатністю подивитись на себе “збоку” [6, с. 141]. На нашу думку, до найбільш відомих концепцій природи самосвідомості належить теорія В. В. Століна, в основу якої було покладено положення О. М. Леонтьєва про взаємозв’язок свідомості та діяльності. За цією теорією, одна з основних структурних одиниць свідомості – уявлення про особистісний зміст. При цьому самосвідомість особистості спрямована на її власний особистісний спосіб інтеграції діяльності. Концепція В. В. Століна відрізняється від інших концепцій у вітчизняній науці тим, що не вважає самоставлення наслідком знань про себе чи реакцією на певні аспекти образу “Я”. При цьому самоставлення пов’язується з реальною життєдіяльністю суб’єкта саме через особистісні мотиви. В. В. Столін стверджує, що кожен із емоційних компонентів самоставлення робить незалежний внесок в інтегральне почуття “Я”. Цю властивість він назвав адитивністю. Вона полягає в тому, що зменшення одного з компонентів самоставлення не впливає на ставлення до себе загалом. В. В. Столін використовує поняття “глобальне самоставлення”, яке розглядає як суму емоційних компонентів. Адитивність самоставлення полягає в тому, що один із його компонентів, наприклад, саморозуміння, самоповага чи самовпевненість, істотно не впливає на інтегральне самоставлення. Тобто, якщо у структурі самосвідомості немає порушень, то у разі зменшення одного із цих показників він може бути збільшений за рахунок іншого, і таким чином інтегральне чи глобальне самоставлення залишиться на відносно стабільному рівні [7]. Особливо значущим для аналізу проблеми самоставлення, на наш погляд, є виокремлення В. В. Століним основних його емоційних вимірів: це самоповага, аутосимпатія, очікування позитивного ставлення від інших та самоінтерес. Ці базові виміри у своїй сукупності утворюють інтегральне самоставлення, яке виражає позитивне або негативне ставлення особистості до себе. Становлення особистості, формування її самоставлення відбуваються у процесі соціалізації, засвоєння норм і цінностей, притаманних суспільству. В науці існують різні погляди на процес соціалізації. Прихильники психоаналітичної течії вважають, що провідним джерелом розвитку людини, його рушійною силою є біологічні імпульси та інстинкти, і розглядають соціалізацію саме як пригнічення цих природних інстинктів, підпорядкування особистості нормам і правилам, що діють у соціумі. З цього погляду, суспільство з його нормами й заборонами є ворожою силою для людини, оскільки не дозволяє реалізовувати її інстинктивні бажання. Таким чином людина піддається сублімації, а в разі її неуспішності в неї формуються неврози та внутрішні конфлікти. З погляду біхевіористів, особистість є пасивним продуктом виховання, на який діють певні соціальні чинники, суспільні норми й цінності. Ще одна позиція аналізу соціалізації полягає в розумінні останньої як нерозривного взаємозв’язку біологічного й соціального. Тому людина розвивається і формується як індивід, і вже на ці особливості накладаються соціальні уявлення про норми, правила та цінності суспільства. Соціалізація – комплексний процес засвоєння індивідом певних соціальних ролей і/або інтеграція до певної соціальної групи, один із основних соціальних процесів, який забезпечує існування людини в суспільстві. Соціалізація є процесом входження людини в суспільство, включенням її в соціальні зв’язки та інтеграцією з метою встановлення її соціальності [8]. Це процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких чинників соціального середовища: сукупність ролей і соціальних статусів; соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, що домінують у суспільстві й успадковуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо. Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві певній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних чинників на конкретну людину, де індивідові відводиться пасивна роль об’єкта впливу [9]. Виокремлюють декілька механізмів соціалізації. Зокрема, З. Фрейд вирізняв такі психологічні механізми соціалізації: імітацію, ідентифікацію, почуття сорому і провини. Імітація – це називається усвідомлена спроба дитини копіювати визначену модель поведінки. Взірцями для наслідування можуть бути батьки, родичі, друзі та ін. Ідентифікація – це спосіб усвідомлення належності до тієї чи іншої спільності. Через ідентифікацію діти приймають поведінку батьків, родичів, друзів, сусідів, їх цінності, норми, зразки поведінки як свої власні. Імітація й ідентифікація є позитивними механізмами, оскільки спрямовані на засвоєння визначеного типу поведінки. Сором і провина – негативні механізми, оскільки придушують чи забороняють деякі зразки поведінки. З. Фрейд вважає, що почуття сорому і провини тісно позв’язані один з одним і майже нерозрізнені. Однак між ними існують певні розходження. Сором зазвичай асоціюється з відчуттям, що вас викрили і зганьбили. Він орієнтований на сприйняття вчинків індивіда іншими людьми. А відчуття провини пов’язане з внутрішніми переживаннями, із самооцінюванням людиною своїх вчинків. Покарання тут відбувається само собою, контролюючою формою виступає совість [10]. Для успішної соціалізації, на думку Д. Смелзера, необхідна дія трьох факторів: сподівання, зміни поведінки і прагнення відповідати цим сподіванням. У процесі формування соціалізації розрізняють три стадії: стадію наслідування і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрову стадію, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; стадію групових ігор, на якій діти вчаться розуміти, що від них очікує ціла група людей [10]. Якщо соціалізація відбувається успішно, то людина засвоює ті норми, правила й цінності, що панують у соціумі. А коли під впливом певних факторів відбуваються порушення в процесі соціалізації, то людина інтеріоризує норми, протилежні суспільним. Вона засвоює такі моделі поведінки, застосування яких призводить до руйнування системи відносин, що склалася, до деградації суспільства, переходу його на більш низький рівень функціонування, де людина не вважається найвищою цінністю, а її права не захищені. Тоді в особистості виникає асоціальна чи девіантна спрямованість, вона може скоїти протиправні дії, вживати наркотичні речовини тощо. Одним із факторів, що може спонукати до виникнення асоціальних тенденцій, є самоставлення. Вона може бути реалізована в трьох вимірах: позитивне (самоприйняття), негативне (самовідторгнення) і амбівалентне. Тобто воно здатне поєднувати в собі як позитивні, так і негативні ознаки, які не узгоджуються між собою. На нашу думку, саме негативне самоставлення змушує людину відступати від загальноприйнятих норм і цінностей, вчиняти протиправні чи девіантні дії. Якщо людина не задоволена собою, вважає, що не може реалізуватися в соціумі, то прагнутиме до прояву себе в інших сферах. Інколи засобами самореалізації такої людини стають антисуспільні дії. Людина, відчуваючи, що соціум її не приймає, віддаляється від нього, перестає дотримуватись загальновизнаних правил суспільного життя, виступає проти групи, яка її не прийняла. Це стає причиною, “запуску” процесу її де соціалізації: особистість віддаляється від групи, суспільства, стає членом асоціального угруповання. До асоціалізації спонукає також переважання неадекватного самоставлення. Неадекватність може виявлятися в завищенні цінності своїх переваг та в небажанні помічати недоліки чи, навпаки, в недооцінюванні власних позитивних якостей та акцентуванні уваги на негативних особливостях. У такому разі особистість функціонує за невротичним типом, постійно відчуваючи страх, тривогу та неспокій. У першому випадку вона стикається з невідповідністю власних самоооцінок та оцінок оточення. Нівелювання власних вад не дає змогу особистості сформувати стійкий, цілісний “Я-образ”, позбавлений суперечностей. Витісняючи у підсвідомість думки про свої негативні риси, людина не позбавляється від негативних переживань, а навпаки, не може усвідомити й подолати їх, створивши гармонійну “Я-концепцію”. Це призводить до ще більшого загострення внутрішнього конфлікту між “Я-реальним” та “Я-ідеальним”, які перебувають у стані латентної боротьби. Наявні суперечності між самооцінкою та оцінками оточення незрідка призводять до конфліктів, руйнування міжособистісних стосунків. Людина, відчуваючи, що оточення не приймає її, прагне знайти схвальну оцінку в інших групах. Іноді такими групами стають неформальні угруповання, що мають антисоціальну спрямованість. У разі, коли в людини переважає тенденція до недооцінювання власних позитивних рис, вона постійно відчуває дискомфорт через свою недосконалість, страждає від негативних емоцій, депресивних станів, нападів тривоги. А позитивні оцінки оточуючих така особистість сприймає вороже, не приймаючи їх на віру, вбачаючи у проявах дружнього ставлення якісь приховані мотиви. Таким чином людина сама створює несприятливі умови для власної самореалізації та самовдосконалення. Це, своєю чергою, створює сприятливий ґрунт для прояву асоціальних тенденцій, хоча й меншою мірою, ніж в осіб з неадекватно завищеними уявленнями про власну цінність. Людина, що здатна адекватно оцінити власні якості, визначити свої вади й переваги завдяки розвиненим рефлексивним здібностям, перебуває на шляху гармонійного розвитку, оскільки в процесі самопізнання виявляє свої сильні та слабкі сторони, здатна скоригувати чи компенсувати певні вади. Така людина зазвичай добре адаптована в соціумі, знаходить шляхи самореалізації та є активним членом суспільства, підтримуючи його норми й цінності. В цьому разі можна говорити про ефективну соціалізацію особистості. Висновок. Отже, попри велику кількість праць, присвячених аналізу соціалізації особистості, питання щодо чинників її ефективності залишається відкритим. На нашу думку, одним із факторів впливу на успішність соціалізації є специфіка самоставлення особистості. Ставлення особистості до себе може бути адекватним чи неадекватним, позитивним, негативним та амбівалентним. Неадекватність уявлень людини про себе може стати чинником, що вплине на процес її соціалізації та призведе до входження її в асоціальні угруповання. В такому разі соціалізація вважається неефективною. Найбільш несприятливим для процесу входження особистості в соціум є неадекватно позитивне самоставлення, оскільки в ньому немає елементів критичності. До асоціалізації особистості призводить також негативне самоставлення, яке виявляється у формі самовідторгнення. Ефективній соціалізації сприяє адекватне сприйняття особистістю себе, усвідомлення нею своїх як позитивних, так і негативних особливостей. Вона здатна подолати власні вади через їх усвідомлення, самоаналіз та саморозвиток. Така людина є активним членом суспільства, дотримується загальноприйнятих норм і цінностей. Формуванню адекватно позитивного самоставлення сприяє розвинена рефлексія, що дає змогу об’єктивно оцінити індивідуальні особливості особистості та в разі потреби скоригувати наявні вади. Таким чином компенсаторний механізм, який є провідним у формуванні асоціальних, девіантних та адиктивних проявів, не запускається, оскільки не потрібний. Перспективні напрямки дослідження – подальший аналіз чинників впливу на процес соціалізації, визначення шляхів запобігання асоціальним проявам та подолання їх. Література 1. Сарджвеладзе Н. И. Личность и её взаимодействие с социальной средой / Н. И. Сарджвеладзе [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://psylib.org.ua/books/sarjv01/txt05.htm – Вільний. – 15.07.07. 2. Ананьев Б. Г. О проблемах современного человековедения / Б. Г. Ананьев. – М. : Наука, 1977. – 380 с. 3. Мясищев В. М. Основные проблемы и современное состояние психологических отношений человека / В. М. Мясищев // Психол. наука в СССР. – М. : АПН РСФСР, 1960. – Ч.2. – С. 110 – 125. 4. Джемс В. Психология // В. Джемс: под ред. Л. О. Петровской М. : Педагогика, 1991. – 368 с. 5. Терлецька Л. Г. Технологія самоаналізу / Л. Г. Терлецька. – К. : Главник, 2005. – 47 с. 6. Спиркин А. Г. Сознание и самосознание / А. Г. Спиркин. – М. : Политиздат, 1972. – 303 с. 7. Столин В. В. Самосознание личности / В. В. Столин. – М. : МГУ, 1983. – 284 с. 8. Вікіпедія [Електронний ресурс] – Режим доступа: http://uk.wikipedia. org/wiki/. 9. Соціалізація особистості [Електронний ресурс] – Режим доступа: http://ebk.net.ua/Book/sociology/gorodyanenko_sotsiologiya/part2/2603.htm 10. Сутність соціалізації особистості та її основні етапи [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.refine.org.ua/pageid-4075-1.html. ПСИХОЛОГІЧНА ГОТОВНІСТЬ МОЛОДІ ДО ГРОМАДЯНСЬКОЇ АКТИВНОСТІ В УМОВАХ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ РЕФОРМ Л. О. Кияшко, М. В. Бородчак, м. Київ Подано теоретичний аналіз сутності, структури та змісту феномена психологічної готовності до реалізації молоддю потенціалу громадянської активності. Наведено результати емпіричного оцінювання мотиваційних, когнітивних, конативних компонентів готовності молоді до розбудови громадянського суспільства. Ключові слова: психологическая готовність, громадянська активність, неадаптивна активність, социально-політичні реформи. Представлен теоретический анализ сущности, структуры и содержания феномена психологической готовности к реализации молодежью потенциала гражданской активности. Приведены результаты эмпирической оценки мотивационных, когнитивных, конативных компонентов готовности молодежи к развитию гражданского общества. Ключевые слова: психологическая готовность, гражданская активность, неадаптивная активность, социально-политические реформы. Theoretical analysis of essence, structure and content of the phenomenon of psychological readiness to realization of young people of civil activity`s potential is presented. The results of empirical evaluation of motivational, cognitive, connotative components of readiness of youth to the development of civil society are given. Key words: psychological readiness, civil activity, non-adaptive activity, socio-political reforms. Проблема. Громадянська активність дедалі більшою мірою стає сьогодні дієвим чинником у визначенні та зростанні суб’єктних можливостей людини, у перетворенні нею дійсності і самої себе. Тому актуальним є виокремлення проблеми готовності молоді до громадянської активності як особливого предмета дослідження, пізнання та осмислення її не тільки як важливого компонента в характеристиці особистості, її громадянської зрілості та соціальної спрямованості, але і як сутнісної умови відтворення громадянського суспільства. Існують дуже складні залежності ступеню, рівнів, форм прояву громадянської активності, зумовлені історичною ситуацією, культурно-етнічними характеристиками, індивідуальними особливостями громадян і, що дуже важливо, соціокультурними характеристиками людської спільноти в цілому і конкретного громадянського суспільства. До важливих структуроутворювальних компонентів громадянської активності належить готовність. У складноструктурованому феномені готовності (що включає, зокрема, тривалу, тимчасову, мобілізаційну) вирізняють різні ступені його дії-впливу на прояв громадянської активності, коли готовність не тільки передує цій активності (у чому виражається її головне функціональне навантаження), а й на рівні мотивації ніби вписується, впроваджується в структурно-змістове поле громадянської активності та громадянського активного ставлення. Враховуючи актуальність цієї проблеми, мета нашого дослідження – виявити сутність структури і стану психологічної готовності сучасної української молоді до громадянської активності та ефективної реалізації ролі члена громадянського суспільства. У психології готовність до певної дії по суті є готовністю до реалізації вже сформованої стереотипної дії, але в умовах реформ і соціально-політичних змін готовність до громадянської активності означає радше подолання стереотипу, аніж його втілення. Як неадекватні сучасним реаліям стереотипи молодь незалежної України дістала у спадок від попередніх поколінь залишки патерналізму тоталітарної культури. Тому, як зазначила Катерина Меркотан, молоді доводиться долати психологічні і світоглядні перешкоди та стереотипи тоталітарного минулого – безініціативність, безпорадність, подвійну мораль, звичку покладатись на батьківську опіку держави і водночас не довіряти їй, ірраціональну віру у всесилля вождів, а не верховенство права та ін. [1]. У ситуації соціальних змін психологічна готовність передбачає здебільшого руйнування стереотипів і шаблонів, що сформувалися раніше, через їх невідповідність новим умовам діяльності. Руйнування попередніх психологічних настанов і стереотипів, що раніше забезпечували ефективність діяльності, може бути зумовлене зміною не тільки зовнішніх щодо людини умов, але і його внутрішнім психологічним настроєм. Однією із функцій такого психологічного настрою на необхідність соціальних реформ є формування готовності до відповідної неадаптивної та надситуативної активності. Кожна психологічна настанова, своєю чергою, має бути підкріплена відповідною її здатністю до її практичної реалізації та готовністю прийняти на себе додаткове нервово-психологічне навантаження й випробування стресом. Сукупність цих факторів можна розглядати як інтегральну характеристику психологічної готовності до ефективної соціальної дії. За аналогією з концепцією О. С. Совєтової [2], структуру психологічної готовності до ефективної громадянської діяльності в умовах реформування суспільства можна подати у п’яти блоках (рис. 1) Рис. 1. Структура психологічної готовності до діяльності в умовах реформ Серед компонентів п’ятий блок можна вважати емоційно-вольовою складовою психологічної готовності до активності, четвертий – когнітивною, другий і третій – поведінковою складовою, яка поєднує наявність відповідних умінь і навичок, потрібних для ефективної громадянської діяльності. Особливе місце в розумінні й пізнанні громадянської активності, в її виокремленні як специфічного типу, властивого людині як особистості, набуває неадаптивна активність (блок 1), пов’язана зі здатністю особи виходити за межі функції пристосування. Неадаптивна активність – складне, багатовимірне явище, що варіює за своїм рівнем, характером і структуроутворювальною функцією. Важливим загальним моментом тут є те, що вона забезпечує становлення, розвиток, видозміну просоціальної діяльності людини, а також її саму як діючого суб’єкта [3]. У психологічній науці розглядають різні форми неадаптивної активності, а саме: наднормативну як соціально-психологічне вираження громадянської активної соціальної позиції колективу і особистості (Р. С. Немов); наднормативну (А. К. Дусавицьким); надситуативну (В. А. Петровський). Остання вирізняється і аналізується як притаманна суб’єкту самостійна форма руху, що відтворює і розширює його здатність до просоціальної діяльності. Характеристики надситуативної активності створюють достатньо широкий простір для пошуків і психологічного пояснення багатьох складних ситуацій, що потребують громадянської активності індивіда, і не тільки на рівні піднесення над ситуацією, а й над собою – всередині себе. Якраз у самовизначенні, самопізнанні, самовиявленні себе в процесі розвитку громадянської активності і розвитку суб’єктної позиції в ній з найбільшою силою розкриваються всі характеристики цієї найважливішої форми активності. Російська дослідниця Л. М. Семенюк у розвитку громадянської активності розглядає в єдності три компоненти – когнітивний, мотиваційний, поведінковий з урахуванням зростання самосвідомості особистості [4]. Поведінковий компонент пов’язують із реалізацією громадянської активності в діях та вчинках. Когнітивний компонент характеризує усвідомлення сутності феномена громадянської активності, йдеться також про особливий феномен – громадянське ставлення як необхідний момент громадянської активності, який передбачає процес включення, суб’єктної реалізації (тією чи іншою мірою) у структурування цієї активності. У цьому разі громадянськи активне ставлення саме є складно структурованим явищем, яке включає, зокрема, громадянськи активне пошукове ставлення-самоставлення. Як важливий момент громадянськи активного пошукового ставлення-самоставлення до дійсності виступає внутрішній пошук самого себе (свого сенсу, осмислення себе) у просторі смислів, пов’язаний із формуванням відповідного рівня “Я-позиції” та реальним виокремленням смислової домінанти. У межах “руху” пошукової громадської активності не тільки виникає позитивне ставлення до неї, а й формується особлива, з відповідним рівнем “Я-позиція”, що реалізована в пошуку і виявленні себе в конкретній соціальній або політичній ситуації і осмисленні її. Під час емпіричних досліджень, які ми провели в межах теми “Активізація політичної участі молоді”, оцінювалися прояви складових готовності молоді до громадянської активності. Респондентами були школярі, підлітки та старшокласники ЗОШ, студенти ВНЗ міст Донецька та Києва, а також члени молодіжних громадських організацій – усього 470 осіб. Когнітивні складові готовності оцінювалися за допомогою анкетного опитування (автор І. В. Голіна). Мотиваційні складові діагностували за допомогою методики ОМПУ (А. О. Краснякова) та інтерв’ю. За показниками поведінкової складової аналізували результати самооцінювання молоддю розвитку якостей, навичок та вмінь, необхідних людині для ефективної участі в житті суспільства (методика Кияшко [5]) та рівень спрямованості молоді на спільну діяльність у громадських об’єднаннях (методика М. В. Бородчак). Так, у дослідженні І. В. Голіної було здійснено порівняльний аналіз усвідомлення молоддю різного віку значущості та суті громадянської активності. Установлено, що по суті всі підлітки і старшокласники (93,7%) розуміють норму “громадянська активність”. Хоча є і певні відмінності в характері моральних суджень про громадянську активність у різних її групах, чітко простежується тенденція підвищення рівня розуміння цієї норми у міру їх дорослішання (когнітивний компонент). Старші підлітки прагнуть зрозуміти, що таке громадянська активність, чому вона важлива у стосунках з оточенням, яку роль відіграє у самосвідомості. Юнаки й дівчата порівняно з підлітками приділяють більше уваги мотивам громадянськи активної поведінки, аналізуючи і випадки прояву громадянської пасивності. При цьому важливим критерієм, який дає змогу відмежувати громадянську активність від інших особистісних рис, 17-річні старшокласники називають брак у діях людини спроб покласти на інших вирішення проблем, бажання залишитися осторонь. Цей факт дає підставу говорити про те, що в ранньому юнацькому віці громадянська активність усвідомлюється як моральна якість особистості, що має чітко виражену соціальну спрямованість. Цікаву картину дає зіставлення рівнів розвитку когнітивного і поведінкового компонентів громадянської активності. Між рівнем знання норми “громадянська активність” та її реалізацією в поведінці прямої залежності не виявлено. При розумінні цієї норми, яке є по суті у всіх обстежених підлітків та юнаків (дівчат), значна кількість яких характеризується високим рівнем усвідомлення її змісту, на поведінковому рівні громадянська активність у них реалізується меншою мірою. Роль сполучної ланки між когнітивним і поведінковим компонентами громадянської активності виконує мотиваційний компонент. Саме завдяки його сформованості засвоєний зміст норми “громадянська активність” реалізується в поведінці. Але роль мотиваційного компонента значніша, бо пов’язана з внутрішнім прийняттям норми і визначенням “кордонів” дії громадянської активності як морального принципу. У дослідженні детермінант, що спонукають молодь до громадської та політичної активності, було використано такі мотиви: влади, справедливості, самовираження, досягнення успіху, підвищення соціального статусу, політичного інтересу, потреби у спілкуванні, партнерської взаємодії, громадянської відповідальності, просоціальні, альтруїстичні, ідеологічні, морально-рефлексивні, утилітарні, дисціплінарні. Порівняння результатів щодо різних категорій досліджуваних свідчить, що лідери молодіжних політичних організацій мають високий рівень мотивації порівняно із студентами 1-х та 4-5-х курсів, виявляють високий рівень політичного інтересу, потреби у спілкуванні та партнерській взаємодії. Соціальні та альтруїстичні мотиви політичної діяльності у групі політичних лідерів є домінуючими. У студентів-першокурсників найбільшими є показники за рівнем мотиву підвищення матеріального та соціального статусу. У всіх категорій молоді, які брали участь у дослідженні, соціальний та альтруїстичний мотиви перевищують мотив громадянської відповідальності. Респонденти пояснюють це тим, що готові активно діяти в інтересах розвитку суспільства, заради конкретних громадян, а не заради державних чиновників, окремих політиків і т. ін. Було виявлено і такі закономірності: у підлітків віком 14–15 років у мотиваційній структурі особистості переважають три типи мотивів: морально-рефлексивні (31,7%); утилітарні (прагматичні) (28%) і мотиви справедливості (26,8%). На рубежі переходу до юнацького віку 16–17 років актуалізуються мотиви самовираження (27,8%), справедливості (25,4%) і моральної рефлексії (26,9%). З метою визначення схильності молодих людей до діяльності у громадському та політичному об’єднанні ми розробили опитувальник “Спрямованість на спільну діяльність”. При визначенні загальної спрямованості індивіда до спільних дій було виділено чотири параметри: 1. “Усвідомлення переваг спільної діяльності”. Дає змогу побачити, наскільки молодь усвідомлює, що за потреби впливати на соціально-політичні процеси та протистояти тиску з боку влади набагато ефективніше діяти в об’єднанні з однодумцями. 2. “Готовніть до спільних дій”. Допомагає визначити, наскільки досліджувані готові, мають досвід спільних дій і, як результат такого досвіду, уміння та навички політичної участі. 3. “Потреба в активній участі у діяльності об’єднання”. Вказує, наскільки досліджувані реалізують потребу в об’єднанні з іншими. 4. “Відповідальність за об’єднання та його дії”. Результати порівняльного аналізу показників у студентів, що не є членами громадських організацій, і тих, що належать до партії чи громадських об’єднань, показано на рис. 2. Рис. 2. Спрямованість на спільну діяльність Порівняльний аналіз результатів двох вибірок показав найбільшу розбіжність між ними за шкалою “Готовніть до спільних дій”, що пояснюється уміннями та навичками, набутими в процесі діяльності у суспільно-політичній сфері. Спостерігається також підвищення відповідальності за своє об’єднання, що теж зумовлене людською особливістю відчувати відповідальність за те, у що вкладено сили, час, емоції та надії. Але звернімо увагу на те, що в процесі спільної роботи погляди на її ефективність залишаються майже на тому самому рівні, що й у молоді, яка не входить у будь-які організації, і навіть трохи погіршуються. На нашу думку, такий результат цілком зрозумілий, коли ідеалістичні погляди на кшталт “Ось ми разом почнемо діяти і спільно досягнемо мети” стикаються з реальним повсякденням, дрібними конфліктами та непорозуміннями, неспроможністю домовитися стосовно способів реалізації спільної стратегії. Щодо наявності у молоді необхідних умінь і навичок для ефективної суспільної діяльності ми провели опитування школярів і студентів за допомогою розробленої нами методики. Самооцінку якостей, потрібних людині для успішної суспільно-політичної діяльності, респонденти оцінювали за 10-бальною шкалою “Успішного політика”, “Громадянина” і себе самих. Оцінювані якості були об’єднані за п’ятьма категоріями і зведені в табл. Таблиця Самооцінювання розвитку навичок громадянської активності школярами і студентами Якості Успішний політик Громадянин Реально є у мене Школярі Студенти Школярі Студенти Школярі Студенти Комунікативні 7,96 7,866 7,86 8,984 7,58 9,776 Когнітивні 8,32 8,358 8,02 8,968 7,24 9,608 Емоційно-вольові 7,96 7,62 7,9 8,728 7,62 9,428 Відповідальність 7,76 7,08 7,72 8,744 7,12 9,148 Діяльнісно-вчинкові 8,08 7,896 7,6 8,336 5,72 8,344 Показники самооцінювання всіх компонентів у школярів і студентів, відповідно до порівняльного аналізу, за уявленнями респондентів, перевищують показники політиків. Найяскравіше ця тенденція виявилася у студентів. Це свідчить про самовпевненість молодих людей стосовно власних можливостей у сфері громадсько-політичної діяльності. Якщо розглядати компоненти готовності до громадянської активності в умовах соціально-політичних реформ у сукупності з їхнім реальним проявом, то можна виокремити певні типи людей за їхнім ставленням до реформ залежно від інтенсивності проявів трьох психологічних компонентів [цит. за 6, с. 385]: – психологічної готовності до нововведень (мотиваційного компонента); – підготовленості до життєдіяльності в нових умовах (знань, умінь, навичок, досвіду і т. ін.); – рівня реальної активності (дій, учинків, діяльності) (рис. 3). Рис. 3. Типи людей за ставленням до громадянської активності в умовах реформ Представленість цих категорій серед населення країни можна визначити за допомогою соціологічних досліджень. Нині одним з індикаторів, за яким оцінюють розвиток громадянського суспільства в країні, є залучення громадян до діяльності громадських об’єднань. Важливість їхньої діяльності високо (68%) оцінюють молоді люди віком від 18 до 35 років. Ще вищою є оцінка ними контролю з боку недержавних громадських організацій за діяльністю органів влади (78%). Але, за даними Держкомстату, в Україні діють 238 міжнародних і всеукраїнських молодіжних і дитячих організацій, зареєстрованих згідно з чинним законодавством станом на 1 січня 2010 р. Та попри кількісне зростання цих організацій чисельність дітей і молоді, які є їх членами, залишається досить низькою (2–3% від загальної кількості молоді [6]). Висновки. Психологічна готовність до громадянської активності є багатоструктурним феноменом, що складається з багатьох компонентів, які не завжди узгоджуються між собою. Наприклад, між рівнем усвідомлення сутності та значущості “громадянської активності” та її реалізацією у поведінці прямої залежності не виявлено. Рівень усвідомлення та прояву громадянської активності є результатом політичної соціалізації та розвитку самосвідомості в онтогенезі, що виявляється у зміні мотивів. Визначена молоддю суб’єктивна оцінка готовності до реалізації своїх громадянських позицій та вміння їх реалізувати дуже висока, що свідчить про реальну сформованість у неї відповідних навичок і вмінь, зокрема, про психологічну готовність реалізовувати свій потенціал не гірше, ніж це виявляють реально діючі політики. Це додає оптимізму стосовно перспектив розвитку громадянського суспільства. Високий рівень спрямованості на суспільну соціально значущу діяльність, але незадоволеність реальною діяльністю своїх організацій свідчать про необхідність проведення додаткового аналізу проблем та ефективності роботи молодіжних громадських та політичних організацій і їх спроможності реалізовувати потенціал молоді країни. Література 1. Меркотан К. Молодіжну політику має формувати молодь / Катерина Меркотан, Тетяна Данилова // Вісник Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту. – 2010. – № 1–2. – С. 133–137. 2. Советова О. С. Инновации: теория и практика / О. С. Советова // Организационная психология; под ред. Л. В. Винокурова, И. И. Скрипюка. – СПб. : Питер, 2000. – 512 с. 3. Семенюк Л. М. Психология гражданской активности: особенности, условия развития : автореф. дис. на соискание ученой степени док. психол. наук : спец. 19.00.07/ Любовь Мирчиевна Семенюк. – М., 2007. – 40 с. 4. Семенюк Л. М. Пространство гражданская активность – гражданская пассивность – антигражданская активность / Л. М. Семенюк // Мир образования и образование в мире. – 2007.– № 3. – С. 47–59. 5. Кияшко Л. О. Формування навичок і стильових стратегій політичної поведінки молоді / Л. О. Кияшко // Наук. студії із соц. та політ. психології: зб. наук. праць ІСПП НАПН України / за ред. М. М. Слюсаревського. – К. : Міленіум, 2011. – Вип. 24 (27). – С. 241–252. 6. Головенько В. Готовність молоді до розбудови громадянського суспільства / В. Головенько // Вісник Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту. – 2010. – № 1–2. – С. 124–133. ПОЗИТИВНА ПРОФІЛАКТИКА ВІЛ/СНІД ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ПРАКТИКА ОСОБИСТІСНОГО ЖИТТЄКОНСТРУЮВАННЯ В МОЛОДІЖНІЙ ГЕЇВСКІЙ СУБКУЛЬТУРІ Б. П. Лазоренко, м. Київ За відсутності офіційного визнання в Україні поширення ВІЛ-інфекції у молодіжній субкультурі чоловіків, що мають секс із чоловіками (ЧСЧ), з’ясовано, що суб’єктами позитивної профілактики у їхньому середовищі є лідери та організації ВІЛ-інфікованих ЧСЧ. Позитивну профілактику визначено як систему особистісних практик життєконструювання, що ґрунтуються на особливих потребах позитивних ЧСЧ у сфері здоров’я, психологічного благополуччя, соціального та особистісного самоздійснення. У цій системі виявлено зміщення акценту значущості з практик забезпечення здоров’я на практики розвитку життєвих компетенцій соціальної самореалізації, саморегуляції та значущих соціально-психологічних комунікацій. Ключові слова: позитивна профілактика ВІЛ/СНІД, субкультура ВІЛ позитивних ЧСЧ, особистісні практики життєконструювання. При отсутствии официального признания в Украине распространения ВИЧ-инфекции в молодежной субкультуре мужчин, имеющих секс с мужчинами (МСМ) выяснено, что субъектами позитивной профилактики в их среде являются лидеры и организации ВИЧ-инфицированных МСМ. Позитивную профилактику определено как систему личностных практик жизнеконструирования, которая базируется на особых потребностях позитивных МСМ в сфере здоровья, психологического благополучия, социального и личностного самоосуществления. В этой системе выявлено смещение акцента значимости с практик обеспечения здоровья на практики развития жизненных компетенций социальной самореализации, саморегуляции и значимых социально-психологических коммуникаций. Ключевые слова: позитивная профилактика ВИЧ/СПИД, субкультура ВИЧ позитивных МСМ, личностные практики жизнеконструирования. There is no official acknowledgment in Ukraine the spreading HIV/AIDS among young subculture of men having sex with other men (MSM). However, it was found out that the leaders and organization HIV-positive MSM are subjects of the positive prevention in this subculture. The positive prevention is defined as a system of personal life construction’s practices, which based on the specific necessities of positive MSM in sphere of the health, psychological welfare, social and personal self-fulfillment. It was identified that the accent of impotence in this system is removed from practices which ensure health on practices of developing life competence of the social self-fulfillment, self-regulation and meaningful social and psychosocial communication. Key words: the positive HIV/AIDS prevention, the subculture of the HIV positive MSM, the personal life construction practices. Проблема. Незважаючи на залучення коштів Глобального фонду боротьби з ВІЛ/СНІД, активність численних громадських ВІЛ-сервісних організацій, поширення епідемії ВІЛ/СНІД в Україні станом на 2011 р. не вдається зупинити. Представники субкультури ВІЛ-позитивних геїв – чоловіків, що мають секс з чоловіками (далі ЧСЧ), вважають, що однією із причин цього є брак ефективних профілактичних заходів у їхньому середовищі, а також певні хиби в самій методології організації цих заходів. Практика зарубіжних європейських країн свідчить, що серед ВІЛ-інфікованої молоді значну частину становлять саме ЧСЧ. У цих країнах розроблені і впроваджуються численні профілактичні програми, спрямовані саме на цю частину ВІЛ-позитивної молоді. А в Україні офіційно зафіксовано лише кілька сотень їх представників, тоді як насправді відсоткова складова чисельності ЧСЧ серед загалу населення значно не відрізняється від цього показника в інших країнах. Крім того, поширеність незахищених сексуальних практик щодо інфікування цією хворобою в Україні якщо і різниться від зарубіжних, то саме в бік їх більшої ризикованості. Це підтверджується проведеними поведінковими дослідженнями [1]. На думку позитивних ЧСЧ, профілактичні заходи потрібно проводити передусім у їхньому середовищі, оскільки вони є носіями цього захворювання і від їх поведінки залежать характер і масштаби поширення ВІЛ-інфекції у молодіжній геївській субкультурі. Про необхідність суттєвих змін у цій роботі свідчить резолюція Національної науково-практичної конференції з питань ВІЛ-інфекції/СНІДу з міжнародною участю “За кожне життя разом” [2]. Метою статі є визначення поняття позитивної профілактики ВІЛ позитивних ЧСЧ, основних концептуальних змін у методології її проведення в молодіжній субкультурі ВІЛ-позитивних ЧСЧ, виокремлення з урахуванням цього сучасних практик особистісного життєконструювання у ній. Специфікою життя ВІЛ-позитивних ЧСЧ саме як ВІЛ-інфікованих є їх особлива закритість і від суспільства загалом, і від інших ЧСЧ зокрема. Це зумовлено їх страхом подвійної стигматизації і подвійної дискримінації саме як позитивних ЧСЧ в суспільстві і як позитивних ЧСЧ у своїй субкультурі. Тому ці молоді люди усілякими способами намагаються приховати у стосунках з іншими людьми свій ВІЛ-позитивний статус і свою сексуальну орієнтацію, а серед ЧСЧ – свою ВІЛ-інфікованість. У разі встановлення діагнозу вони приховують, наскільки це можливо, справжній шлях свого інфікування цією хворобою, видаючи себе, наприклад, за споживачів наркотиків. Саме через ці обставини таким низьким є офіційно визнаний відсоток ВІЛ-інфікованих ЧСЧ в нашій країні. Така статистика не дає змоги державним установам і міжнародним організаціям докладати належних профілактичних зусиль до вирішення проблем цієї молоді. Таким чином, соціально-психологічні механізми зовнішньої стигматизації і дискримінації, а також внутрішньої самодискримінації становлять значну перешкоду збереженню життя і здоров’я субкультури ЧСЧ в Україні [1; 3]. Небезпечність такого становища полягає в тому, що більшість ЧСЧ є бісексуалами, тобто практикують секс і з чоловіками, і з жінками. Через це ВІЛ із їхнього середовища може поширюватись і серед гетеросексуальних осіб. У цьому сенсі особливе значення мають профілактичні практики в середовищі ВІЛ-позитивних ЧСЧ з метою запобігання поширенню ВІЛ-інфекції від ЧСЧ до інших чоловіків і жінок. Інфікування ВІЛ радикально змінює спосіб життя ЧСЧ та їх філософію і психологію, вимагає переоцінки цінностей та опанування нових практик особистісного життєконструювання. Ці практики утворюють певну систему, стрижнем якої є профілактика розвитку ВІЛ у СНІД та запобігання повторному інфікуванню іншими штамами ВІЛ. Ця система практик дістала назви позитивної профілактики, на відміну від звичайних профілактичних програм, оскільки є важливою умовою виживання позитивних ЧСЧ. Усвідомлення того, що крім них самих і їхніх близьких ніхто не зацікавлений у збереженні їхнього життя, змушує позитивних ЧСЧ об’єднуватись для захисту своїх прав і поліпшення якості життя. Систематична психологічна і соціальна робота серед лідерів і в середовищі ВІЛ-позитивних ЧСЧ дає змогу усвідомити необхідність організаційного виокремлення їхньої спільноти в українській субкультурі ЧСЧ, з одного боку, і в межах Всеукраїнської мережі людей, що живуть з ВІЛ/СНІД (ЛЖВС). Її результатом може бути створення відповідної всеукраїнської організації, яка б змогла обстоювати їхні політичні, соціальні та субкультурні інтереси і потреби. Визначено, що змістовим центром усвідомлення цих потреб та інтересів є концепція позитивної профілактики, яка реалізується як система своєрідних соціально-психологічних практик особистісного життєконструювання в рамках субкультури ВІЛ-позитивних ЧСЧ. Різновиди концепцій позитивної профілактики хоча і є порівняно новими, проте вже достатньо представлені в різних зарубіжних розробках. Особливістю їх є акценти з більшою мірою саме на медико-соціальній складовій, зокрема, на наданні послуг усього спектру профілактики, лікування, догляду і підтримки, на кроках у напрямі залучення до неї людей з ВІЛ [4; 5]. Проте дослідження з питань позитивної профілактики саме в середовищі позитивних ЧСЧ не проводилися. Особливість нашого підходу до такої профілактики полягає не тільки у вирізненні цієї субкультури як об’єкта дослідження, але й у визначенні системи практик особистісного життєконструювання, необхідних для забезпечення ефективності профілактичних заходів. Саме така система унеможливлює поширення ВІЛ-інфекції як у середовищі позитивних ЧСЧ, так і серед їхніх сексуальних партнерів. Важлива відмінність позитивної профілактики ВІЛ/СНІД та інших негативних явищ у субкультурі ЧСЧ від існуючих концепцій полягає в тому, що спільнота ЧСЧ не розглядається лише як середовище і як об’єкт профілактики. Вона, в особі лідерів і громадських організацій ВІЛ-позитивних ЧСЧ, є провідним суб’єктом організації і реалізації нових практик життєконструювання в субкультурі і основним користувачем її результатів. Позитивна профілактика ВІЛ/СНІД та інших негативних явищ у субкультурі ЧСЧ ґрунтується на результатах зарубіжних і вітчизняних наукових досліджень та науково-методичних розробках, зокрема, на даних одного із останніх досліджень за цією тематикою колективу українських і німецьких учених [1]. При цьому поняття позитивної профілактики означає не тільки профілактику власне ВІЛ/СНІД, а й інших безпосередньо пов’язаних з ними негативних явищ у спільноті ВІЛ-позитивних ЧСЧ – стигматизації, дискримінації, бідності, кримінальності, секс-бізнесу, безробіття і т.д. Позитивна профілактика – це комплекс медичних, соціально-медичних, соціально-психологічних, правових, спортивно-оздоровчих, інформаційно-просвітницьких та культурно-виховних практик, спрямованих на особистісний розвиток та істотне поліпшення якості життя ВІЛ-позитивних ЧСЧ. Ці практики здійснюються самою спільнотою і в її інтересах за допомогою міжнародних та вітчизняних державних і недержавних організацій. Мета їх – запобігання утворенню і поширенню нових штамів вірусу ВІЛ у спільноті ВІЛ-позитивних ЧСЧ та їх передачі від ВІЛ-позитивних до ВІЛ-негативних ЧСЧ і їхніх сексуальних партнерів. Під практикою особистісного життєконструювання розуміють усталену, повторювану форму функціонування особистості в різних сферах життя, задоволення її життєвих потреб, у процесі якого вона відтворює і створює себе та свій життєвий світ. Сукупність таких практик становить спосіб життя особистості, її взаємодії з навколишнім світом. Основними у системі позитивної профілактики є практики розвитку якості життя ВІЛ – позитивних ЧСЧ, їх особистісного розвитку шляхом актуалізації суб’єктного потенціалу і ресурсів спільноти ВІЛ-позитивних ЧСЧ. Їх фокусом є не стільки практики, які безпосередньо забезпечують профілактику ВІЛ/СНІД (практики безпечного сексу, здорового способу життя, прихильності до АРВ-терапії), скільки практики з формування та розвитку особистісних ресурсів, якостей, у тому числі лідерських, різнобічних здібностей та умінь, навичок ефективного спілкування, необхідних професійних та життєвих компетенцій у вирішенні власних проблем та набуття досвіду життя з ВІЛ. Саме це і становить зміст особистісного життєконструювання. Ці практики є основними засобами підвищення самоцінності, забезпечення належних стандартів життя і задоволення потреб споживання. Вони створюють відповідне підґрунтя для зазначених вище профілактичних практик. Таким чином, у цій системі зроблено акцент на формуванні позитивних щодо себе і свого соціального оточення ціннісних і смислових настанов та орієнтацій особистості ВІЛ-інфікованих ЧСЧ, високих моральних стандартів спілкування і поведінки. Ці настанови і стандарти спрямовують особистісне життєконструювання також на здоровий спосіб життя і на безпечну сексуальну поведінку. Вказані практики особистісного життєконструювання органічно включають реалізацію специфічних потреб ВІЛ-позитивних ЧСЧ, якими вони вирізняються із загалу чоловічого населення і з гейспільноти зокрема. В них зосереджується увага на виокремленні неусвідомлених потреб ВІЛ-позитивних ЧСЧ, оскільки вони є основою небезпечних стереотипних практик, з якими дуже важко боротися звичайними свідомими засобами, і на подальшу зміну форми їх задоволення з небезпечної для самої особистості і її оточення на безпечну. Так, завдяки включенню в існуючі практики спілкування високих стандартів самоцінності, власної значущості, поваги до себе і своїх партнерів унеможливлюють небезпечну сексуальну поведінку у різних її варіантах. Вони також роблять сумнівною участь у комерційному сексі і в сексі за різноманітну винагороду. Відповідно трансформуються особисті настанови з уподобання небезпечного сексу чи схиляння до нього на настанови щодо виключно захищеної сексуальної поведінки. Людина, яка високо цінує свою особистість і поважає інших, легше й вільніше може опановувати комунікативні навички обговорення питань безпечності сексу зі своїм партнером, а також ВІЛ-статусу свого партнера. Такі позитивні зміни в житті ВІЛ-позитивних ЧСЧ відбуваються завдяки їх соціально-психологічному супроводу. У процесі цього супроводу забезпечується розвиток особистих ресурсів, компетенцій життя з ВІЛ/СНІД, опанування навичок спілкування, здатності долати різноманітні стреси, які істотно знижують імунну систему. В цьому контексті міжособистісних взаємодій формуються і практики спілкування, вільного від вживання алкоголю (більшість ЧСЧ використовує алкоголь для зняття стресових дискомфортних станів і полегшення сексуальних контактів). Досвід показує, що для формування таких практик потрібні психокорекція відповідних детермінант небезпечної поведінки ВІЛ-позитивних ЧСЧ і фаховий соціально-психологічний супровід, систематична участь ЧСЧ у відповідних тренінгових заняттях та групах взаємодопомоги, які забезпечують усталення цих практик. Особливо це стосується допомоги в корекції порушень сексуальної ідентичності (зокрема, у бісексуалів, але і у геїв також) неповного прийняття деякими ЧСЧ своєї гомосексуальності, а також в усуненні притаманного ВІЛ-позитивним ЧСЧ знецінювання своєї особистості і зумовленої цим зневаги до цінності свого здоров’я і здоров’я своїх партнерів. Особливо небезпечною і такою, що потребує серйозних психологічних втручань, є потреба у психокорекції непереборного потягу до найбільш повного і різнобічного сексуального задоволення без використання засобів захисту себе і партнера. Безумовно, ВІЛ-позитивні ЧСЧ гостро потребують сприйняття себе такими, якими вони є, і, безумовно, заслуговують на любов. Проте у своїх практиках вони хибно сприймають небезпечний секс як сурогатну форму такої любові, а кількість своїх партнерів оцінюють як засіб підтвердження власної цінності і значущості. Тому дуже важливим є сприяння у формуванні та розвитку в них нових духовно-психологічних практик спілкування, що ґрунтуються на почуттях підтверджених довіри, любові, поваги, піклування про здоров’я і благополуччя свого партнера, у розвитку загальної психологічної культури спілкування і любові, в актуалізації станів відповідальності (перед собою і партнером). Важливою в особистісному життєконструюванні в умовах життя з ВІЛ-позитивним ЧСЧ є соціальна сфера. Тут найбільш актуальними є практики, спрямовані на захист від дискримінації і стигматизації у суспільстві загалом і у гейспільноті зокрема; практики субкультурної солідарності, взаємодопомоги і підтримки, забезпечення збереження і поліпшення якості життя, законних прав та інтересів ВІЛ-позитивних ЧСЧ, солідарна допомога у запобіганні втраті житла, майна, роботи через ВІЛ-позитивний статус ЧСЧ [6]. Найбільш шкідливою для ВІЛ-позитивних ЧСЧ є їх ідентифікація із зовнішніми стигматизацією і дискримінацією та перетворення їх на внутрішні механізми самостигматизаціі й аутодискримінації. Це формує знижену самооцінку, почуття сорому, соціальне відчуження, негативну соціальну ідентичність. При цьому ЧСЧ з депресивними особистісними проявами демонструють схильність до віктимної поведінки із суїцидальними спробами, а ЧСЧ з агресивними особистісними проявами – схильність до нехтування власним здоров’ям та здоров’ям своїх партнерів. Інколи стигматизація і дискримінація призводять до психологічного несприйняття ЧСЧ своєї хвороби, вони продовжують свою звичну сексуальну практику, що призводить до подальшого поширення ВІЛ у геївському середовищі. Для конкретизації деструктивного впливу стигматизації і дискримінації на особистість проблемної молоді та їх сприяння подальшому поширенню ВІЛ-інфекції скористаємося результатами поведінкових досліджень ЧСЧ в Україні [1]. За результатами останнього тестування на наявність ВІЛ-інфекції, усіх досліджених було поділено на три групи: 1) ВІЛ-негативні; 2) ті, що не знали свого статус; 3) ВІЛ-позитивні ЧСЧ. На запитання “Чи має місце дискримінація ЧСЧ в Україні?” “однозначно так” відповіли 17,8 % ВІЛ-негативних, 17,2 % тих, що не знають свого статусу, і 10,15 % ВІЛ-позитивних ЧСЧ. “Скоріше так” вважають ще 22,34 % ВІЛ-негативних, 15,23 % тих, що не знають свого статусу, і 5,08 % ВІЛ-позитивних ЧСЧ. Таким чином, визнають наявність дискримінації 87,8 % опитаних ЧСЧ. У геївській субкультурі ВІЛ-позитивні ЧСЧ зазнають дискримінаційного ставлення з боку інших ЧСЧ. Про це свідчать відповіді на запитання “Чи існує дискримінація ВІЛ-позитивних ЧСЧ в українському ЧСЧ-середовищі?”: “однозначно так” вважає 22,2 % ВІЛ-негативних, 20,7 % тих, що не знають свого статусу, 9,6 % ВІЛ-позитивних ЧСЧ. Усього 52,5 % вибірки. До цього слід додати тих, хто вважає “скоріше так” – 18,2 % ВІЛ-негативних, 12,1 % тих, що не знають свого статусу, і 5,6 % ВІЛ-позитивних ЧСЧ. Усього 35,9 %. Якщо об’єднати ці дві позиції, то матимемо 88,4% респондентів, які засвідчили наявність дискримінації в ЧСЧ-середовищі ВІЛ-позитивних його представників. Результатом цього є те, що позитивні ЧСЧ намагаються приховати від сексуальних партнерів свій ВІЛ-статус. Вони ставлять їх під високий ризик зараження ВІЛ-інфекцією, перекладаючи на них усю відповідальність за безпеку сексуальних стосунків. Інший аспект негативного впливу дискримінації на поведінку ВІЛ-позитивних ЧСЧ полягає в тому, що вони нехтують засобами захисту та убезпечення сексу. Що це буває “інколи”, визнають 20,8 % ВІЛ-негативних, 18,1 % тих, що не знають свого статусу, і 4,7 % ВІЛ-позитивних ЧСЧ; що це трапляється “часто” – відповідно 22,1, 10,7 і 6,7 %; що це відбувається “завжди” – 4,0, 4,0 і 1,4 %. Разом це становить 92, 6 % усіх опитаних ЧСЧ, які відповіли на поставлене запитання. Тому практики особистісного життєкоструювання передбачають також підвищення освітнього рівня певної частини ВІЛ-позитивних ЧСЧ, набуття ними і підвищення професійної кваліфікації (для підвищення матеріальної забезпеченості та запобігання сексу позитивних ЧСЧ за винагороду). З урахуванням викладеного вище особливо важливими у соціальній сфері є спеціальні програми інформаційно-освітніх та культурних заходів щодо усунення дискримінації ЧСЧ у суспільстві і стигматизації та дискримінації ВІЛ-позитивних ЧСЧ у гей-спільноті, розроблені власними силами субкультурної спільноти ЧСЧ. Опанування нових видів соціальних практик сприяє істотному підвищенню рівня усвідомленості своїх смисложиттєвих потреб, людському розвитку ВІЛ-позитивних ЧСЧ, розвиткові мережі власних громадських організацій. Головним завданням цих організацій і спільноти позитивних ЧСЧ є створення таких умов, щоб свідоме перебування в них було корисніше, захищеніше, цікавіше, ніж життя поза ними. Цього можна досягти лише у разі, коли ці організації будуть краще зорієнтовані на специфічні потреби і розвиток їх власних ресурсів. У подальшому такі громадські організації можуть бути середовищем і осередками формування та розвитку нових особистісних практик життєконструювання, спрямованих на розвиток добробуту ВІЛ-позитивних ЧСЧ та їх оточення, оскільки в ньому багато високоосвічених, талановитих молодих особистостей. Висновок. За відсутності офіційного визнання в Україні поширення ВІЛ-інфекції у молодіжній субкультурі ЧСЧ з’ясовано, що суб’єктами позитивної профілактики у їхньому середовищі є лідери і організації ВІЛ-інфікованих ЧСЧ. Позитивну профілактику визначено як систему особистісних практик життєконструювання, що ґрунтуються на особливих потребах позитивних ЧСЧ у сфері здоров’я, психологічного благополуччя, соціального та особистісного самоздійснення, подолання зовнішніх стигматизації та дискримінації і зумовлених ними самостигматизації та аутодискримінації. Практику особистісного життєконструювання розглянуто як усталений спосіб функціонування особистості в різних сферах життя, задоволення її життєвих потреб, за якого вона відтворює і створює себе та свій життєвий світ. У системі практик позитивної профілактики виявлено концептуальні зміни, зокрема, зміщення акценту значущості із практик забезпечення здоров’я на практики розвитку життєвих компетенцій соціальної самореалізації, саморегуляції та значущих соціально-психологічних комунікацій, які унеможливлюють деструктивні особистісні практики та негативні явища в субкультурі ВІЛ-позитивних ЧСЧ. Література 1. Социально-психологические механизмы распространения ВИЧ-инфекции и ИППП среди мужчин, имеющих секс с мужчинами в Украине / [А. Бондаренко, А. Блюм, Б. Лазоренко и др.] – К. ; Берлин, 2006–2007. – 108 с. 2. Резолюція Національної науково-практичної конференції з питань ВІЛ-інфекції/СНІДу з міжнародною участю “За кожне життя разом”. 17–19 листопада 2010 року, м. Київ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : 03.10.11: http://ses.makariv.net/558_resolution.doc. 3. Positive prevention: preventive strategies for people living with HIV. Indian network for people living with HIV/AIDS. 2010. – 46 p. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ippf.org/NR/rdonlyres/F8F93696-FD27-4CEF-BBA9-ACB. 4. Positive Prevention: HIV prevention with people living with HIV. A guide for NGOs and service providers. International HIV/AIDS Alliance (Secretariat), 2007. – 36 p. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.aidsalliance.org/includes/Publication/Positive_prevention.pdf. 5. Positive Health, Dignity and Prevention. Technical consultation report. (Draft Version Report 2.0). – UNISEF. Hammamet, Tunisia. 2009. – 53 p. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.plhivpreventionresources. org/. 6. Лазоренко Б. П. Деструктивний вплив стигматизації і дискримінації на проблемну молодь. Психологічні перспективи / Б. П. Лазоренко. – Вип. 12. – Луцьк. : Волин. нац. ун-т ; Вежа, 2008. – С. 21–30. СТУДЕНТ ЯК КЕРОВАНИЙ ВИБОРЕЦЬ Н. Ф. Литовченко, м. Ніжин Розглянуто проблеми маніпулювання свідомістю та ризику перетворення студентської молоді на слухняне знаряддя досягнення прагматичних цілей політичних угруповань. Обгрунтовано необхідність розроблення психологічних умов захисту від маніпуляційного впливу політичних виборчих технологій на молодь, формування умінь студентської молоді розпізнавати маніпулятивні впливи політичної реклами та опиратися їм. Ключові слова: керований виборець, маніпулятивний вплив, студентська молодь. Рассмотрены проблемы манипулирования сознанием и риска превращения студенческой молодежи на послушное орудие достижения прагматических целей политических группировок. Обосновывается необходимость разработки психологических условий защиты от манипуляционного влияния политических избирательных технологий на молодежь, формирования умений студенческой молодежи распознавать манипулятивные влияния политической рекламы и противостоять им. Ключевые слова: управляемый избиратель, манипулятивное влияние, студенческая молодежь. In the article the problems of consciousness manipulation and risk of transformation of student youth in the obedient instrument of pragmatic aims achievement of political “groupments” are analyzed. The necessity of development of psychological conditions of protection from manipulation influence of political electoral technologies on young people is grounded as well as forming of abilities of student young people to recognize manipulative influences of political advertisement and resist to them. Key words: guided elector, маніпулятивний influence, student young people. Проблема. Під час виборів усі суб’єкти політичного процесу завжди прагнуть схилити громадськість на свій бік і спрямувати перебіг подій на свою користь. Намагаючись вплинути на громадську думку, вони вдаються до всіляких засобів і прийомів, у т. ч. до технології маніпулювання масовою свідомістю, деякі з яких використовують з метою прихованої дискредитації деяких суб’єктів виборчого процесу та агітації громадськості на користь їхніх опонентів. Традиційно найбільш активну частину молодіжного електорату становлять студенти. Для розвитку політичної активності молодих людей потрібно розуміти сутність її механізмів і чинників. Студентство як специфічний прошарок молоді є носієм інтелектуального і духовного потенціалу суспільства, вирізняється внутрішньою мобільністю й динамічністю. Особливість студентів полягає і в тому, що в роки навчання вони здійснюють свій перший вибір політичної організації або її лідера переважно під час голосування. За результатами досліджень, іноді цей вибір не зовсім обґрунтований, молоді люди здебільшого керуються думкою значущих для них осіб та різною за якістю інформацією, яка має маніпулятивний характер і надходить із різних засобів масової інформації. Сучасні наукові дані свідчать, що маніпуляційні прийоми є універсальними і дуже часто трапляються в різних політичних технологіях, мають сферу використання в таких інформаційно-комунікативних ситуаціях, як публічні дискусії і групове обговорення, виступи на мітингах і демонстраціях тощо, характеризуються достатньо високою дієвістю та впливом на психіку людини. Можливість маніпулювання політичним вибором зумовлена низькою політичною культурою, браком уміння відрефлексувати особистий політичний вибір та його наслідки для власного майбутнього. З огляду на зазначене особливої ваги набувають докладно обґрунтовані та емпірично перевірені наукові дані про психологічні умови захисту від маніпуляційного впливу політичної реклами на молодіжну, зокрема, на студентську, аудиторію. Дослідження сучасних тенденцій становлення політичної свідомості та політичної поведінки студентської молоді має не тільки теоретичне, а й практичне значення в аспекті вирішення проблеми опору засобам політичного маніпулювання, усвідомлення молодими людьми специфіки політичних явищ та підстав відповідального політичного вибору. Суспільно-політична ситуація виборчого періоду в Україні на думку В. Т. Куєвди, формується під впливом трьох чинників: 1) постаті виборця як реальної особистості, що вписана в конкретний етнокультурний простір з його системою цінностей і традиційних орієнтацій; 2) глобалістських процесів як практичного прояву ліберальної ідеології, спрямованої на утвердження нового світового порядку; 3) легалізованої масштабної спрямованості масової свідомості, що не є суголосною державотворчим інтересам [1, с. 234]. Парадоксальність соціально-психологічної та політичної ситуацій в нашому суспільстві полягає в тому, що здійснюються жорсткий пресинг, моделювання електоральних настроїв, внаслідок чого більшість населення не може зробити політичний вибір з урахуванням власних інтересів. Як вказують вітчизняні та зарубіжні фахівці, це явище є об’єктивним [1; 2]. Основою саморегуляції сучасного індустріального суспільства є вже не репресії чи обмеження потреб більшості, а формування стандартних, псевдоістинних потреб (або репресивних, за висловом Маркузе), які прив’язують особистість до сучасної спільноти. Таким чином формується модель одномірного мислення (наприклад, “тріумф позитивного мислення”!), людина позбавляється основи (онтологічної і моральної), можливого розвитку автономності та здатності протистояти спільноті [2]. Як вважає О.Рудик [3], для сучасного політичного життя країни характерним є брак потужного реформаторського імпульсу. Політична еліта обрала шлях напівреформ і побудови моделі керованої демократії. Остання є результатом колективної творчості певних політичних та економічних еліт за участю політтехнологів й експертного середовища в умовах "обміну досвідом" з державами СНД, які розбудовували аналогічні моделі. Характерними ознаками цієї моделі є: – формування у структурі політичної системи держави постаті єдиного впливового гравця (вища посадова особа в державі), який починає одноосібно визначати або істотно впливати на правила гри в усіх сферах суспільства, а особливо в політиці та економіці; – перетворення державних інститутів на механізм реалізації інтересів основного гравця, а також сил і кланів, що його підтримують. Обмеження політичної конкуренції, уповільнення демократизаційних процесів, проведення половинчастих економічних реформ (значних преференцій набули потужні економічні групи, що почали формуватися) разом із невпинним нарощуванням обсягу владних повноважень основного гравця призвели до значної централізації політичних і соціально-економічних процесів у країні; – “рукотворність” результатів виборів, перетворення волевиявлення народу на фарс, в якому від виборця вже нічого не залежить. Адепти керованої демократії завзято критикують ліберальну демократію за її істотний, на їхню думку, недолік – високий ступінь невизначеності результатів виборів, що начебто в умовах перехідного періоду шкодить реалізації життєво необхідних для суспільства структурних реформ. Прийшовши до влади зазвичай на хвилі перших вільних і демократичних виборів і усвідомивши свою “історичну місію щодо виведення країни з кризи”, певні політичні еліти починають шукати шляхи, які б гарантували їм постійне перебування при владі. Досить швидко вони переходять на ручне управління виборчим процесом, починаючи від територіальної організації виборів та утворення виборчих комісій і закінчуючи підрахунком голосів та оголошенням результатів “народного волевиявлення”. Арсенал методів приборкання виборчого процесу дуже широкий і передбачає маніпулювання громадською свідомістю [3]. “Керований виборець” [1, с.233] є ідеальним учасником такого виборчого процессу, адже він не має власних переконань, а якщо має, то вони або невизначені, або мають “плаваючий характер”. Переконання виборця – це ілюзія, віддзеркалення ситуативних політичних кліше, трансльованих засобами масової інформації. Керованому виборцеві не властиві усвідомлені цінності, переконання, політичні та світоглядні орієнтації. Метою нашого дослідження є аналіз механізмів маніпулювання свідомістю молодої людини під час проведення політичних кампаній. Студентський вік, за твердженням Б.Г. Ананьєва, є сензитивним періодом розвитку основних соціогенних потенцій людини, в тому числі, звичайно, тих, що стосуються участі в політичному житті держави. Проте вплив на політичну свідомість і поведінку молоді соціальних технологій (політичного маркетингу, рейтингів і прогнозів, технології формування і поширення образів, політичної реклами, пропаганди, маніпуляції свідомістю, методів виборчих кампаній) викликають активне їх неприйняття молоддю. В результаті вона самоусувається від політичної участі. Крім того, неефективне управління політичною поведінкою молоді разом із погіршенням її матеріального становища, складнощами з працевлаштуванням, невпевненістю у майбутньому, недовірою до інститутів влади сприяє прояву конформістської, індиферентної або конфліктної та екстремістської політичної поведінки. На думку політологів, нинішня політична реальність, не завершивши ще демократичного транзиту триває з 1991 р., тому Україна має здійснити ще один перехід – від керованої до конкурентної демократії, який розпочався з кінця 2004 р. Як і будь-який трансформаційний процес, цей перехід супроводжується певною політичною нестабільністю і характеризується розгортанням реальної політичної конкуренції, запеклою політичною боротьбою та зростанням сум’яття в головах людей [3]. У молодості через потребу в самовизначенні і відносно високу стадію розвитку особистості виникає необхідність зрозуміти й оцінити навколишній світ, розібратися в собі і визначити своє ставлення до світу. Проте світогляд – це не тільки система знань і досвіду, а й система переконань, формування яких супроводжується відчуттям їх істинності, правильності. Для того, аби людина вчиняла відповідно до своїх переконань, вона має сформувати в собі відповідну потребу, активну життєву позицію. Досвід участі молоді в цивілізованому політичному житті країни мав би сприяти цьому процесу. Водночас науковці вказують на низку порушень у ціннісно-нормативній системі сучасного суспільства: ціннісно-нормативний вакуум (брак норм); низький рівень впливу соціальних норм на громадян; неефективність цього впливу як засобу соціальної регуляції поведінки; нестійкість і розпливчастість, а іноді й суперечливість нормативних приписів; суперечності між нормами, що визначають цілі діяльності, і нормами, що регулюють засоби досягнення цих цілей. Аномія породжує цинічне й безвідповідальне ставлення молоді до закону, ігнорування вимог суспільної моралі. Як вважає О.Рудик [3], "польові" спостереження громадських настроїв свідчать про те, що певна частина виборців уже із сарказмом сприймає сам термін "демократія", дотепер не навчилася відрізняти демократичні цінності від псевдодемократичної риторики і навіть подає ознаки "втоми" від демократії, розчарування в ній. Схильність потрапляти під вплив маніпулятивних форм дії якраз посилюється у період, коли виникають складнощі в регуляції і реалізації потреб, відбувається усвідомлення неможливості вплинути на систему стосунків. Крім того, саме в молодості існують серйозні проблеми з розвитком самосвідомості. Як зазначав Б.Г. Ананьєв, настання зрілості людини як індивіда (фізична зрілість) і особи (цивільна зрілість) не збігаються в часі. В поєднанні з тенденціями аномії в сучасному українському суспільстві це розходження у формуванні зрілості (в контексті проблем політичної активності молоді) набуває особливого значення – актуалізується проблема маніпулятивного використання виборчого потенціалу української молоді. Основними маніпуляційними детермінантами для впливу на сучасну молоду людину є: – Пов’ язаність спільними рисами. Сучасна молодь – гігантська цільова аудиторія, якій подобається відчувати свою спільність, єдність. Більшість потреб молоді (розслаблятися, розвиватися, споживати і поводитися відповідно до рекламних образів, любити і ненавидіти те, що люблять і ненавидять інші), на думку Г. Маркузе, належать саме до категорії актуальних потреб громадянина сучасного суспільства [2]: – Особиста влада. Нове покоління хоче самостійно будувати власне життя відповідно до своїх переконань і бажань. – Мобільність – символ сучасного життя, який чи не найкраще характеризує сучасну молодь і її ставлення до навколишнього світу. – Відкритість до отримання інформації. Представники нового покоління хочуть знати про все, що відбувається у світі, – про нові відкриття, нові можливості, нові ідеї [4]. У політичних акціях сучасного періоду експлуатуються базові потреби молодої людини, пов’язані з її бажанням ідентифікувати себе з певною особистістю чи великою групою людей (потреба в афіляції). Крім того, існують нукові дані про те, що в основі громадянської активності молоді лежать нероз’язані внутрішні конфлікти. Отже, часто участь студентської молоді у політичному житті зумовлена сподіванням частини цієї молоді відрегулювати свої емоційні проблеми. Зокрема, В. О. Васютинський зазначає, що “вагомою спонукою до активності у політично-ідеологічній сфері поряд із суспільними цінностями можуть бути особистісні проблеми, а активність у цій ситуації набуває характеру самоствердження” [5, с.173]. І. В. Жадан підкреслює, що у змісті соціальних уявлень молоді домінують афективні компоненти з недостатньою представленістю наукового знання [6]. Емоційна складова політичної поведінки студентської молоді посідає не останнє місце в розробленні стратегій маніпулятивного впливу на молодий електорат. У сучасній психологічній літературі підкреслюється важлива роль почуттів в організації поведінки і діяльності особистості. У психології послідовно розвивається ідея про те, що почуття є початком, який стимулює діяльність людини (П. С. Якобсон). У відомій психолого-педагогічній парадигмі про необхідність єдності знань, поведінки і почуттів саме почуття становитьь мотиваційну "серцевину". У сучасній політичній психології явно виокремлюється тенденція відмови від наївної віри в абсолютно раціонального, логічно мислячого виборця. Йдеться про визнання впливу емоційних чинників на політичну ситуацію, політичну поведінку виборців та, головне, на політичний вибір електорату. Є. Доценко [7], І. Мельник, Г.Грачов [8] та інші вчені вирізняють групу маніпуляційних прийомів, які мають універсальний характер і дуже часто трапляються в різних маніпуляційних технологіях та характеризуються достатньо високою дієвістю і впливом на психіку людини. Вони відомі як “азбука пропаганди”. Серед них кілька пов’язані із впливом на емоційну сферу особистості, зокрема, “приклеювання (або навішування) ярликів”. Цей прийом полягає у підборі образливих епітетів, метафор, назв, імен, так званих “ярликів” для позначення, найменування людини, організації, ідеї, будь-якого соціального явища. Ці “ярлики” викликають емоційно негативне ставлення, асоціюються з низькими (ганебними й соціально не схвалюваними) вчинками (поведінкою). “Сяючі узагальнення”, або “блискуча невизначеність” – механізм дії цього прийому полягає у заміні назви, позначення певного соціального явища, ідеї, організації, соціальної групи або конкретної людини більш загальним родовим ім’ям, яке має позитивне емоційне забарвлення і викликає доброзичливе ставлення в оточуючих. Прийом грунтується на стимулюванні появи позитивної психоемоційної реакції через експлуатацію позитивних почуттів та емоцій людей до певних понять і слів, наприклад, таких, як “свобода”, “демократія”, “мир”, “щастя”, “любов”, “успіх”, “здоров’я”, “перемога”. Використовують їх з метою маскування реальних намірів, створення позитивної атмосфери сприйняття для протягування необхідних рішень і поглядів, оцінок і дій, вигідних для конкретної особи, групи або організації. Небезпечною для молодих виборців є маніпулятивна дія з наміром вплинути на їх мислення, характер ухвалення рішення, свідомість, емоційний стан або поведінку. З метою маніпулювання розробники програм інформаційного впливу використовують техніку перебільшення ролі подій, активізації дихотомічності мислення, вибіркового абстрагування, бездоказовості довільних висновків, перебільшення наслідків якої-небудь події та ін. У разі слабко розвиненого психологічного захисту від політичного маніпулювання молоді люди стають об’єктом грубих маніпуляцій з боку зацікавлених політичних кіл і рекламних агентств. Причому уникнути маніпулятивної дії досить важко, оскільки вміле звернення до базових потреб і мотивів студентської молоді не може не торкатися її уваги та емоцій. Висновки. Суть механізму політичної маніпуляції полягає у цілеспрямованій, але прихованій дії комплексу методів і прийомів коригування/зміни потреб, мотивів, настанов, психічних станів людини, які регулюють, регламентують, провокують поведінку з метою завоювання або утримання влади тією чи іншою політичною силою, її лідером. Серед складових успіху політичних сил варто вирізняти моменти, завдяки яким набули наступного розвитку такі прийоми: “маніпулювання громадською думкою”, “агітація на гостроті соціальних проблем”, “формулювання “народних” простих гасел”, “адресна робота з різними соціальними шарами виборців”, “гучні обіцянки забезпечити стабільність і справедливість”. Уміле використання політтехнологами психологічних особливостей української студентської молоді у плануванні та проведенні політичної виборчої кампанії загрожує перетворити молодь на слухняне знаряддя досягнення прагматичних цілей політичних угруповань. Слід визнати впливовість політичних виборчих технологій на свідомість студентства, а отже, на актуальність розроблення та реалізації невідкладних заходів захисту від маніпулятивного впливу політичної реклами на студентську аудиторію. Перспективи подальшого дослідження вбачаються у визначенні та обґрунтуванні психологічних умов захисту від маніпуляційного впливу політичних виборчих технологій на молодь, формуванні умінь студентської молоді розпізнавати маніпулятивні впливи політичної реклами та опиратися їм. Література 1. Куєвда В. Т. Моделювання керованого виборця: міф чи реальність? / В. Т. Куєвда // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави : зб. наук. праць / за заг. ред. М. М. Слюсаревського. – К. : Міленіум, 2010. – Вип. 10. – С. 233 – 242. 2. Маркузе Г. Одномерный человек / Г. Маркузе – М. : РЕФЛ-бук, 1994. – 368 с. 3. Рудик О. Демократія в Україні: від керованої моделі – до конкурентної [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dialogs.org.ua/ project_ua_full. php?m_id=10862. 4. Середа С. В. Маніпулювання споживчою поведінкою в молодіжному середовищі / С. В. Середа [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.politik.org.ua/vid/bookscontent. php3?b=17&c=343. 5. Васютинський В. О. Громадянська свідомість та самосвідомість молоді в контексті соціально-політичного розвитку суспільств / В. О. Васютинський // Психологічні закономірності розвитку громадянської свідомості та самосвідомості особистості: у 2 т. / М. Й. Боришевський, М. І. Алексєєва, В. В. Антоненко [та ін.]. – К. : Дніпро, 2001. – Т.2. – С.165 – 183. 6. Жадан І .В. Соціальне научіння як механізм політичної соціалізації молоді в процесі модернізації освіти / І. В. Жадан // Наук. студії із соціальної та політ. психології : зб. наук. праць. – К.: Міленіум, 2008. – Вип. 19 (22). – С. 231 – 239. 7. Доценко Е. Л. Психология манипуляции: феномены, механизмы и защита / Е. Л. Доценко. – М. : ЧеРо, Изд-во МГУ, 1997. – 344 с. 8. Грачев Г. Манипулирование личностью: организация, способы и технологии информационно-психологического воздействия / Г. Грачев, И.Мельник. – М. : Центр, 2001. – 224 с. РЕСУРСИ СОЦІАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ЯК ЧИННИК ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ С. І. Позняк, м. Київ Наведено обґрунтування доцільності розвитку компетенцій соціальної взаємодії як пріоритетного напряму політичної соціалізації учнівської молоді. Окреслено соціально-психологічні чинники та шляхи їх формування у навчально-виховному процесі. Ключові слова: соціальна взаємодія, громадянські ставлення, мотивація, політична ідентифікація, політична ефективність, політична культура, волонтерська діяльність. Приведены обоснования целесообразности развития компетенций социального взаимодействия как приоритетного направления политической социализации учащейся молодежи. Очерчены социально-психологические факторы и пути их формирования в учебно-воспитательном процессе. Ключевые слова: социальное взаимодействие, гражданские отношения, мотивация, политическая идентификация, политическая еффективность, политическая культура, волонтерская деятельность. The article presents substantiation of expediency of social interaction competencies development as a priority trend of pupils’ political socialization. The social and psychological factors and ways of their development in school educational process are outlined. Key words: social interaction, civil relations, motivation, political identity, political effectiveness, political culture, voluntary activity. Проблема. Соціальна взаємодія, соціальний капітал, громадянське суспільство, активізація громадянського залученння є широковживаними поняттями сучасного суспільно-політичного дискурсу щодо політичної соціалізації молоді. Існує загальний консенсус, що зміцнення соціального капіталу, який ми визначаємо як індивідуальні й колективні диспозиції створювати, підтримувати і розвивати соціальну взаємодію, та підвищення рівня громадянського залучення сприятимуть зростанню соціальної довіри, політичного інтересу та ефективності громадян і їх бажання брати участь у політичній та громадянській діяльності. Метою статті є обгрунтування пріоритетності розвитку компетенцій соціальної взаємодії як засобу активізації громадянського залучення у процесі політичної соціалізації учнівської молоді і дослідження чинників та шляхів їх формування у навчально-виховній діяльності школи. Емпіричні дослідження проблем політичного научіння молоді вказують на те, що її політичні ставлення характеризуються суперечливістю і різновекторністю ціннісних моделей, стереотипністю і міфологізованістю, апелюванням до переконань, що сформувалися як результат ситуативного досвіду і спрямовані не в майбутнє, а в сучасне або минуле, схематичністю уявлень про цінності, механізми та способи демократичної політичної взаємодії [1]. Зокрема, семантика громадянських ставлень учнівської молоді визначається факторами лояльності до влади та національною ідентичністю, громадянською активністю в контексті взаємодії громадянина і держави, а отже, орієнтацією на державу як на основного, якщо не єдиного, співучасника громадянської взаємодії [2]. Дослідження свідчать, що таке спрямування ставлень учнів підтримується на макрорівні дискурсом основних агентів політичної соціалізації і безпосередньо навчально-виховним процесом, що, в свою чергу, гальмує розвиток соціальної довіри, солідарності, готовності до обстоювання своїх прав та інтересів у взаємодії з іншими громадянами. Підтримка таких ставлень учнівської молоді не може сприяти розвитку їхньої політичної ефективності та громадянському залученню в майбутньому, особливо з огляду на суспільно-політичний контекст, що характеризується подальшим обмеженням повноважень державної влади і зростаючою недовірою громадян до неї. Очевидно також, що учнівська молодь не має можливості набути досвіду громадянської дії і оволодіти моделями ефективної політичної поведінки у взаємодії з недосяжною для неї державною владою. Окрім того, як підкреслює П. Левін, в усі часи молодь мало цікавилася конвенційною політичною діяльністю. А сучасна молодь порівняно з молоддю попередніх поколінь, здається, виявляє до неї ще менше інтересу [3; 4; 5]. Стан когнітивного дисонансу, що може виникнути у свідомості учнів через брак підтримки когнітивних компетенцій особистим досвідом такої взаємодії, як і його позитивним результатом, не сприяє, а перешкоджає розвитку мотивації і здатності молоді до участі в політичній і громадянській діяльності. Щодо засвоєння демократичних цінностей, то в такій ситуації, за висловлюванням Є. Б. Шестопал, воно обмежується суто вербальним рівнем [6]. Отже, виникає потреба у спрямуванні політичної соціалізації учнівської молоді на розвиток компетенцій соціальної шляхом створення умов для їх громадянського залучення на рівні найближчого оточення – учнівської, шкільної, місцевої громади. Таке залучення сприяє підвищенню відповідальності людини перед членами громади і розумінню того, що від добробуту громади залежить добробут кожного її члена. Відповідно, політичне научіння учнівської молоді має бути зорієнтоване на: * усвідомлення цінності громадянської взаємодії як інструменту обстоювання особистих інтересів та інтересів громади і розуміння правил такої взаємодії; * утвердження соціальної довіри та відповідальності, рівності, солідарності і толерантності як основних принципів взаємодії в суспільстві; * раціоналізацію уявлень та очікувань щодо механізмів функціонування суспільства, державної влади та політики1, зокрема цілей і цінностей її учасників; * розуміння ролі людини в суспільстві і власної ролі (можливостей щодо прийняття рішень та відповідальності) в громаді [1; 2]. Серед чинників політичного научіння зазначимо ті, що пов’язані з психологічними характеристиками особистості, обставинами, за яких вона формується, та загальним контекстом. Ключовими серед них, на нашу думку, є мотивація, навчальний досвід, оточення і суспільно-політичний та історичний контексти, діяльність політичних інституцій, суспільні і групові норми, стандарти й цінності, інакше кажучи, політична культура суспільства. Мотивацією, яка спонукає молоду людину до соціальної взаємодії, не завжди є розвинене почуття соціальної відповідальності. Часто це просто бажання бути разом із друзями і брати участь у спільній діяльності. Це може бути також невдоволення, спричинене якимись змінами в суспільному оточенні, або чиєсь прохання чи вимога взяти участь у громадянських акціях в школі, клубі чи іншій громаді. Тобто йдеться про інтринсивну, або внутрішню (пов’язану з особистісними диспозиціями: потребами, інтересами, настановами), та екстринсивну, або зовнішню (зумовлену зовнішніми умовами і обставинами), мотивацію [7; 8]. Внутрішню мотивацію в контексті політичної поведінки зазвичай пов’язують із трьома ключовими мотивами (за класифікацією Д. Маклелланда та Дж. Аткінсона): мотивом влади, мотивом досягнення та мотивом афіліації. Вони, на думку дослідників, відповідають найважливішим і найбільш поширеним потребам та інтересам людини [6]. Тут також доречно згадати теорію демократії С. Реншона, яка пов’язувала мотивацію політичного залучення з потребою людини в участі, що на психологічному рівні виявляється у встановленні власного контролю над ситуацією. Звідси висновок С. Реншона про те, що тільки демократія як система, яка задовольняє базові людські потреби, може ефективно залучати своїх громадян до політичної діяльності і розраховувати на їхню підтримку [10]. Зовнішня мотивація стосується умов та обставин, які впливають на ефективність діяльності, ухвалення рішення або силу мотиву. Вона також стосується факторів, яким людина, зазвичай полезалежна, із зовнішнім локусом контролю, сама приписує вирішальну роль в ухваленні рішення або досягненні результату. Є. П. Ільїн називає таку мотивацію “зовнішньостимульованою” або “зовнішньоорганізованою” [7, c. 68] і підкреслює, що зовнішні обставини й ситуація набувають значення для мотивації за умови, якщо стають значущими для людини, необхідними для задоволення її потреб і бажань. Тому зовнішні фактори в процесі мотивації мають трансформуватися у внутрішні [7]. Чи стане первинний досвід соціальної взаємодії стимулом до подальшого громадянського залучення молодої людини і чи сприятиме він розвиткові соціальної відповідальності, залежить від ступеню її політичної ідентифікації та усвідомлення власної політичної ефективності [11]. Політична ідентифікація вказує на те, з ким і чим ідентифікує себе громадянин: до яких груп (етнічних, політичних, нації та/чи місцевої громади) він відчуває належність і якою мірою усвідомлює свої обов’язки стосовно цих груп; ступінь лояльності громадянина до цінностей і стандартів групи і стурбованості її загальним добробутом; те, якою мірою інтерналізоване відчуття громадянської мети і турботи про спільне благо. Описуючи психологічні завдання підліткового віку, Д. Еріксон підкреслював, що саме цьому вікові притаманний такий імператив розвитку, як дослідження й консолідація ідентичності, що полягають у визначенні мети, прийнятті рішень щодо власних цінностей, вірувань, зв’язку з іншими та відповідальності перед тими, чиї погляди поділяє молода людина [12]. Формування ідентичності і розвиток ідеології дають змогу підліткові не розгубитися в різноманітності напрямів вибору, які пропонує світ, визначитися в них і відчувати узгодженість між особистісними цінностями, поглядами та суспільно-політичною реальністю [13]. Консолідація ідентичності відбувається в процесі ознайомлення молоді з різними концепціями щодо суспільно-політичних процесів і самих себе. Проте така свобода й доступ до різних поглядів, як зауважує К. Фланаган, самі по собі не є достатніми для дослідження та консолідації політичної ідентичності, якщо немає зовнішнього тиску, який змушує молодь втручатися в розв’язання соціальних проблем і мати власну позицію. Дослідниця наголошує, що саме відкритість до різних думок та спонукання до того, аби розібратися в них, є тим, що допомагає молоді кристалізувати власну думку. Для того щоб громадянське залучення в молодому віці мало ефект протягом життя, людина має долучатися до розв’язання проблеми, а не спостерігати за ним осторонь [11]. У процесі розв’язання проблеми формується уявлення молоді про вміння діяти і досягати громадянської мети. Особистість усвідомлює власну спроможність впливати на те, що її оточує, якщо вона набуває позитивного досвіду соціальної взаємодії і відчутя того, що влада бере до уваги думки пересічних громадян. Так формується політична ефективність особистості. Таким чином, навчальний досвід та середовище, в якому формуються громадянські ставлення учнівської молоді, мають бути такими, щоб сприяти розвиткові мотивації її соціальної взаємодії, консолідації політичної ідентичності та ефективності. Численні дослідження в галузі політичної соціалізації учнівської молоді підтверджують значення школи в розвитку громадянських ставлень учнів [4; 14; 15 та ін.]. Вони свідчать про те, що учні, які в процесі навчання опановують громадянські знання та вміння, мають можливість брати участь у дискусіях і дебатах та навчатися волонтерської роботи в місцевій громаді, частіше демонструють громадянську відповідальність, солідарність і готовність до участі в різних формах громадянської діяльності. Громадянська освіта є невід’ємною складовою навчально-виховного процесу у вітчизняній загальноосвітній школі, що закріплено в низці законодавчих та концептуальних документів, які визначають мету, принципи, завдання і зміст освітніх заходів щодо формування громадянських компетенцій особистості, визнають необхідність демократизації школи та її тіснішого зв’язку з громадою [16]. У практиці шкільного життя складовими громадянської освіти є: – спеціальні курси громадянської освіти для старших класів та навчально-методичне забезпечення; – наскрізний підхід до громадянської освіти на всіх ступенях загальноосвітньої школи; – застосування інтерактивних і особистісно орієнтованих методів та прийомів навчання; – система оцінювання, орієнтована на створення ситуації успіху; – застосування проектної діяльності в класній та позакласній роботі; – учнівське та шкільне самоврядування; – співпраця школи з неурядовими організаціями щодо залучення учнів до реалізації соціальних проектів; – підготовка вчителів до викладання курсів з громадянської освіти та громадянознавчих тем у різних предметах навчального плану та ін. Проте, з огляду на тенденції розвитку громадянських ставлень учнівської молоді, виявлені нами в результаті емпіричного дослідження, система політичної соціалізації школярів недостатньо орієнтована на розвиток соціального капіталу та формування компетенцій соціальної взаємодії. Причиною цього можуть бути проблеми технологічного характеру, зокрема нескоординованість елементів системи та їх інколи формальний характер, відсутність процедури оцінювання й моніторингу процесу формування громадянських уявлень школярів, а отже, в разі потреби, і перегляду пріоритетів їх політичної соціалізації та засобів їх досягнення. Ймовірно, це також пов’язано з методологічною проблемою, суть якої в тому, що опанування когнітивних компетенцій громадянської участі в процесі навчання не підтримується залученням учнів до розв’язання реальних потреб громади (учнівської, шкільної, місцевої). Тут є і концептуальна проблема, оскільки в освіті, як і в суспільстві загалом, так і не досягнуто згоди щодо того, яким має бути добрий громадянин і, відповідно, якого саме громадянина потрібно виховувати. Політико-психологічним аспектом проблеми, за логікою теорії зміни поколінь [17], є те, що внаслідок докорінного соціально-політичного перетворення українського суспільства було перервано наступність між стандартами і принципами, за якими існувало суспільство в часи, коли складалися громадянські уявлення старшого покоління, та принципами, за якими побудовано сучасне суспільство. Отже, уявлення і практики покоління батьків, до якого ми також можемо віднести розробників і вчителів, не завжди відповідають політичній реальності, з якою стикаються діти. В очікуванні політичних рішень щодо розв’язання зазначених вище проблем урахування висновків досліджень політичного научіння молоді в навчально-виховній практиці школи могли б сприяти підвищенню ефективності процесу політичної соціалізації учнів і розвитку мотивації та здатності до взаємодії не тільки школярів, а й інших суб’єктів навчально-виховного процесу. Розгляньмо два напрями навчально-виховної діяльності школи, які потребують особливої уваги: – створення навчально-виховних ситуацій, що вимагають залучення учнів до розв’язання реальних потреб громади; – створення можливостей для участі учнів у широкій мережі організацій, клубів та асоціацій. Залучення учнів до значущої реальної, а не функціональної діяльності через реалізацію проектів та волонтерську роботу в громаді дає змогу пов’язати їх навчальний досвід із вирішенням актуальних проблем громади. Учні набувають умінь діяти і досягати громадянської мети, усвідомлюють власну спроможність впливати на оточення, набувають позитивного досвіду соціальної взаємодії. Молодь має позицію тоді, коли відчуває релевантність політичної проблеми для неї особисто, а релевантність багатьох проблем може стати ясною у разі усвідомлення молоддю відповідальності, яку накладає виконання ролей дорослих. Дослідження вказують на те, що навіть як обов’язковий вид навчально-виховної діяльності залучення учнів до волонтерської роботи є ефективним при формуванні громадянських умінь, демократичних диспозицій, відповідальності та консолідації політичної ідентичності [11]. Молодь набуває досвіду взаємодії в групі. Вона дізнається, що означає бути членом групи/організації, мати відповідні права, впливати на рішення щодо діяльності групи, та вчиться відповідальності перед іншими членами й місією організації [18]. Отже, участь в організаціях та асоціаціях має бути частиною життя учнівської молоді. Аналізуючи механізми впливу членства в організації на формування мотивації громадянського залучення, К. Фланаган зазначає, що попри те, що соціальна винагорода є мотивом членства в організаціях для більшості молодих людей, з часом у них розвивається прихильність до цінностей та ідеалів цих організацій і формуються солідарність та ідентифікація з ними. А якщо особистість відчуває солідарність із групою, вона може відмовиться від персонального досягнення на користь добробуту групи. Водночас, співпрацюючи з іншими членами організації над досягненням мети, особливо якщо така співпраця успішна, молода людина відчуває колективну ефективність – віру в спроможність групи досягти чогось. Оскільки політичних цілей досягають здебільшого в результаті колективної дії, це є ще одним важливим механізмом підтримки мотивації молодої людини до громадянського залучення. На важливості членства громадян в організаціях наголошував А. де Токвіль. “Людські почуття та думки, – писав він, – оновлюються, серця набувають шляхетності, а інтелект розвивається лише в процесі спілкування людей між собою...в демократичних країнах майже не існує такого спілкування. Отже, його необхідно штучно створювати, і зробити це можна лише за допомогою асоціацій та об’єднань” [19, с. 417]. Школа, як і інші навчальні заклади, є тим інститутом, який може забезпечити структуровані можливості залучення учнівської молоді до членства в організаціях. Вона має ресурси для того, щоб спрямовувати вибір учнів та бути наставником у їхній діяльності. Однак, розглядаючи шляхи підвищення потенціалу школи у розвитку компетенцій соціальної взаємодії школярів, слід зважати на загальне оточення, в якому формуються громадянські ставлення: суспільно-політичний та історичний контексти, суспільні та групові норми і цінності, політичні процеси й функціонування політичних інститутів. Це складові політичної культури суспільства. Школа як модель суспільства, без сумніву, має забезпечити умови для формування громадянських компетенцій учнівської молоді. Та якщо суспільство й суспільно-політична практика не створюють умов для громадянського залучення своїх членів, важко їх створити і на рівні школи, незважаючи на організацію спеціальних заходів і запровадження спеціальних освітніх технологій. Освітні впливи навряд чи можуть бути ефективними без змін у політичному дискурсі. І. В. Жадан пов’язує такі зміни з аналізом дискурсивних практик на основі соціокогнітивного підходу та визначення шляхів їх корекції. Необхідні концептуалізація засад політичної соціалізації, конкретизація її цілей та уточнення пріоритетів з огляду на суспільно-політичні умови та особливості сучасного розвитку суспільства. Відчувається також потреба у визначенні критеріїв ефективності політичної взаємодії, виробленні процедур та норм політичної поведінки, меж відповідальності політичних акторів [1], узгодженні та впровадженні норм соціальної взаємодії, які є необхідною умовою організації і забезпечення усталеності суспільства [20]. Особливої уваги потребує проблема політичної соціалізації дорослих як носіїв політичної культури суспільства. Це стосується не тільки освітян та інших професійних груп, безпосередньо причетних до формування громадянських ставлень молоді, а й тих, з ким молодь спілкується щодня за межами освітнього середовища. Йдеться насамперед про батьків, у ролі яких дорослі виступають ключовими агентами політичного научіння молоді. Так, одним із висновків міжнародного порівняльного дослідження IEA з громадянської освіти [4; 14] є те, що учні, батьки яких цікавляться соціальними та політичними проблемами і мають вищий рівень освіти1, виявляють вищий за середній рівень когнітивних громадянських компетенцій інтерес до соціально-політичних проблем та подій, високий рівень довіри до інституцій та високий рівень залученння в школі й поза її межами. Цікавими з цього приводу можуть бути висновки, зроблені нами за результатами апробації технології самооцінювання діяльності школи з громадянської освіти. На основі спостережень за процесом самооцінювання та інтер’ю з його учасниками було виявлено, що батьки серед них є найбільш проблемною групою. У всіх пілотних школах їх участь була обмеженою і не досить активною. Окрім об’єктивного фактора – браку часу працюючих батьків, причиною їх обережного ставлення до самооцінювання або небажання брати в ньому участь і було нерозуміння доцільності впровадження самооцінювання або скептичне ставлення до громадянської освіти як такої і сприйняття її як засобу індоктринації учнів [21]. Отже, вивчення психологічних проблем політичної соціалізації дорослих має бути важливим напрямом психологічних досліджень. Актуальність таких досліджень полягає ще й у тому, що дорослі, на відміну від молоді, не залучені до таких структурованих систем політичної соціалізації, які забезпечує система освіти. А сталі зв’язки, які забезпечувалися членством у трудових колективах на робочих місцях, в умовах децентралізації є занадто слабкими або їх немає. Висновки. Для підвищення рівня громадянського залучення членів суспільства потрібні якісні зміни у процесі політичної соціалізації учнівської молоді. Одним із ключових напрямів таких змін є розвиток компетенцій соціальної взаємодії, який визначається психологічними особливостями школярів, навчально-виховною ситуацією, в якій відбувається їх научіння, та загальним суспільно-політичним контекстом. Важливою умовою ефективності соціалізаційних впливів є узгодженість та скоординованість цілей і дій усіх акторів політичної соціалізації і відповідність задекларованих цілей реаліям соціально-політичного життя суспільства. Література 1. Дослідження впливу соціального научіння на процес політичної соціалізації молоді / І. В. Жадан // Наук. студії із соц. та політ. психології: зб. ст. / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології – К. : Міленіум, 2009. – Вип. 23 (26). – С. 244 –251. 2. Позняк С. І. Перспективи розвитку громадянської культури молоді в умовах модернізації освіти / С. І. Позняк // Вища освіта України. – 2008. – Дод. 3, т. ІІ (9).– Темат. вип. “Вища освіта України в контексті інтеграції до європейського освітнього простору”. – С. 477 – 482. 3. Democracies in Flux: The Evolution of Social Capital in Contemporary Society. Patnam R. D. (ed.). – New York : Oxford University Press, 2004. – 528 p. 4. European Report from the IEA International Civic and Citizenship Education Study / D. Kerr, L. Sturman. – Amsterdam : IEA, 2010. – 182 p. 5. Levine P. The future of democracy: Developing the next generation of American citizens / P. Levine. – Medford, MA : Tufts University Press, 2007. – 308 p. 6. Шестопал Е. Б. Политическая психология / Е. Б. Шестопал. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Аспект Пресс, 2007. – 427 с. 7. Ильин Е. П. Мотивация и мотивы / Е. П. Ильин. – СПб. : Питер, 2006. – 512 с. 8. Занюк С. С. Психологія мотивації та емоцій.: навч. посібник для студ. гуманіт. фак-тів ВНЗ / С. С. Занюк. – Луцьк : Ред.-вид. від. Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 1997. – 180 с. 9. Crick B. Essays on Citizenship / B. Crick. – London: Continuum, 2000. – 220 p. 10. Renshon S. Psychological Needs and Political Behavior. A Theory of Personality and Political Efficacy / S. Renshon. – New York : Free Press, 1974. – 300 p. 11. Flanagan C. Young People’s Civic Engagement and Political Development/ C. Flanagan // Handbook of Youth and Young Adulthood: New Perspectives and Agendas. A. Furlong (ed.) – New York : Routledge, 2009. – 496 p. 12. Erikson E. H. Identity: Youth and crisis / E. H. Erikson. – New York : W. W. Norton & Company, 1994. – 336 p. 13. Flanagan C. A. Adolescents’ explanations for political issues: Concordance with views of self and society / C. A. Flanagan, C. J. Tucker // Developmental Psychology. – 1999. – №35 (5). – Р. 1198 – 1209. 14. Torney-Purta J. Citizenship and Education in Twenty-eight Countries. Civic Knowledge and Engagement at Age Fourteen / [ J. Torney-Purta, R. Lehmann, H. Oswald, W. Schulz]. – IEA, 2001. – 237 p. 15. Kahne J. Developing citizens: The impact of civic learning opportunities on students’ commitment to civic participation / J. Kahne, S. Sporte // American Educational Research Journal. – 2008. – 45 (3). – Р.738 – 766. 16. Забезпечення формування громадянської компетентності у сучасному змісті шкільної освіти / [С. Позняк, О. Пометун, Т. Бакка, О. Кузьменко] // Історія в школах України. – 2006. – № 8. – С. 4 – 12. 17. Delli Carpin, M. Age and history: Generations and sociopolitical change / M. Delli Carpini // Political learning in adulthood. R.S. Sigel (ed.) – Chicago : University of Chicago Press, 1989. – Р.11 – 55. 18. Flanagan C. A. Volunteerism, leadership, political socialization, and civic engagement / C. A. Flanagan // Handbook of adolescent psychology. R. M. Lerner & L. Steinberg (еds.). – New York : Wiley, 2004. – Р.721 – 746. 19. Токвіль А. де. Про демократію в Америці: у 2 т. / А. де Токвіль: пер. з фр. Г. Філіпчука та М. Москаленка; передмова А. Жардена. – К. : Всесвіт, 1999. – 590 с. 20. Взаимодействие в социальном мире и специфика его действия. От редколлегии // Мир психологии. – 2008. – № 1 (53). – С. 3 – 9. 21. Позняк С. І. Громадянська компетентність та засоби її формування в освітньому процесі / С. І. Позняк // Вища освіта України. – 2010. – Дод. 4, т. IV (22). –– Тем. вип. “Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору” – К. : Гнозис, 2010. – С. 285 – 291. МОТИВАЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ЯК ЧИННИК САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ МОЛОДІ М. Ю. Сидоркіна, м. Київ Подано аналіз мотиваційних чинників, які зумовлюють політичну самоідентифікацію студентської молоді. Запропоновано типологію політичної самоідентифікації, побудовану на основі класифікації рівнів включеності індивіда в політику (І. Білоус), класифікації політичної активності молоді А. Яреми та типології утворення соціально-політичних уявлень Г. Дилігенського. Ключові слова: самоідентифікація, ідентичність, мотиви, потреби, політична взаємодія. Представлен анализ мотивационных факторов, определяющих политическую самоидентификацию студенческой молодежи. Предложена типология политической самоидентификации, построенная на основе классификации уровней включенности индивида в политику (И. Белоус), классификации политической активности молодежи А. Яремы и типология образования социально-политических представлений Г. Дилигенского. Ключевые слова: самоидентификация, идентичность, мотивы, потребности, политическое взаимодействие. Motivational factors which determine political self-identification are analyzed in the article. Typology of political self-identification is suggested. It is based on the classification of individual involvement levels in politics (offered by I. Bilous), classification of youth political activity (offered by A. Jarema), typology of social and political ideas formation (offered by H. Dylyhenskyi). Key words: self-identification, identity, motives, needs, political interaction. Проблема. Одним із важливих завдань політичної соціалізації є забезпечення передумов для формування зрілої громадянської позиції та здатності громадян до самоідентифікації у сфері політики. Зневіра й розчарування багатьох громадян у перебігу політичних подій у нашій країні зумовлюють зниження їх вмотивованості до політичного самовизначення та активності в політиці. Актуальність цього дослідження полягає в необхідності визначення детермінант формування зрілої політичної самоідентичності. Метою статті є аналіз теоретичних підходів до визначення мотивації політичної взаємодії як чинника політичної самоідентифікації молоді. Перебіг процесу політичної самоідентифікації зумовлюють безліч чинників, які можна згрупувати в соціально-економічні, соціально-демографічні, соціально-психологічні та індивідуально-психологічні. Політичну взаємодію ми розглядали як систему дій агентів поля політики, у якій дії одних політичних агентів зумовлюють певні дії інших політичних агентів, а вчинки останніх, у свою чергу, викликають певні дії перших. При цьому окремі прояви політичної поведінки індивіда, “акти” політичної участі, прояви політичної активності та діяльності є складовими системи політичної взаємодії. Специфіка політичної взаємодії зумовлена тим, що вона зосереджена навколо здобуття влади – безпосередньої участі у володарюванні або впливі на тих, хто перебуває при владі, як засобу задоволення потреб політичних агентів. Політична активність – основна форма впливу особистості на політику. “Збудник” політичної активності (яка є динамічною характеристикою політичної діяльності [1]) – потреба, а мотив визначає її напрям [2]. Політична поведінка й участь особистості – це практичні вияви її політичної ідентичності [3]. Процес політичної ідентифікації ґрунтується на прийнятті і засвоєнні особистістю тих цінностей, які відповідають її потребам, саме з цими цінностями, їх носіями та виразниками індивід ідентифікує себе [4]. Отже, виняткову роль у процесі політичної ідентифікації відіграють мотиваційні фактори, оскільки визначають, на які цінності буде зорієнтована особа та з ким саме схильна себе ідентифікувати. Процес політичної ідентифікації відбувається також під впливом засобів масової комунікації [5] та інших джерел політичного впливу, зокрема, авторитетних лідерів громадської думки. На основі інтерпретації отриманої політичної інформації виникають нові особистісні смисли, які в процесі соціальної взаємодії трансформуються в цінності [6]. Отже, опосередковано мотивація політичної взаємодії, яка визначає причини звернення до засобів масової комунікації задля отримання політичної інформації та реакції на отриману інформацію, також впливає на процес політичної самоідентифікації завдяки формуванню особистісних смислів, які модифікують політичну картину світу та образ себе у ній (зокрема, уявлення індивідів про стратегії і засоби задоволення їхніх потреб). Зусилля спеціалістів з паблік рілейшнз спрямовані передусім на ту частину аудиторії споживачів засобів масової комунікації, яка схильна “голосувати серцем” (та не схильна утруджувати себе аналізом економічних і політичних програм кандидатів) [7]. І. Білоус вирізняє три рівні включеності індивіда в політику: рівень відстороненого споглядання політики (найнижчий), рівень психологічного включення до політики (найвищий), рівень активної (інструментальної) політичної участі. На думку І. Білоус, психологічне включення індивіда в політику зумовлюють такі суто мотиваційні чинники, як політична зацікавленість і базова просоціальна спрямованість, яка полягає в домінуванні “колективних” інтересів над індивідуальними [8]. Вірогідно, саме ці два чинники разом із психологічним механізмом рефлексії виступають передумовами свідомого “запуску” процесу політичної самоідентифікації. Основою визначення рівнів усвідомленості процесу політичної самоідентифікації може бути міра включеності індивіда в політику. За даними А. Лісневської, найбільшою мірою з рівнем політичної активності молоді пов’язані мотиви політичного інтересу, ідеологічні, мотиви перетворення світу та мотиви влади. Для молоді з високим рівнем політичної активності політика є засобом життєвого самовизначення та реалізації сенсу власного життя, а з низьким – засобом особистісної і професійної самоактуалізації [1]. А. Краснякова вважає, що в молоді з високим рівнем політичної активності (у лідерів і членів молодіжних політичних організацій) домінують просоціальні мотиви політичної участі (соціальний, альтруїстичний, громадянської відповідальності), мотиви орієнтаційного типу (ідеологічний, політичного інтересу); у молоді з нижчим рівнем політичної активності – мотиви взаємодії з іншими суб’єктами та мотиви автономного забезпечення. Дослідниця виокремлює три рівні мотивації політичної активності: індивідуально-егоїстичний, раціонально-прагматичний і соціально-альтруїстичний, останній відповідає найвищому рівню політичної активності молоді [9]. Мотиви й потреби політичної взаємодії суб’єктів визначають не лише міру залучення індивіда до політичного життя, а й спрямованість діяльності та стратегії політичної взаємодії. Спрямованість діяльності носіїв влади залежно від особливостей їх мотивації аналізують у своїх працях С. Брехаря [2] та А. Тастенов [10]. Зокрема, носії влади з яскраво вираженою потребою у прийнятті (спрямованість на взаємодію) орієнтовані на пошук схвалення власних дій, прагнуть підтримувати дружні стосунки з оточенням [2], легше піддаються впливу з боку інших (зацікавлених у впливі на них осіб – політичних діячів, представників бізнес-еліти та ін.). Сила потреби в самореалізації (спрямованість на завдання) політичного лідера визначає інтенсивність його роботи, пов’язаної з вирішенням державних і політичних проблем [2]. Яскраво виражена потреба носія влади в особистому контролі подій та діяльності людей призводить до нерозбірливості у засобах та жорсткості [10], а переважання базових фізіологічних потреб (спрямованості на себе раціонального характеру) – до схильності носіїв влади ігнорувати інтереси оточуючих [2]. Домінування у носіїв влади потреби позбутися комплексу неповноцінності (невротичний тип спрямованості на себе) зумовлює прагнення бути “володарем” інших, перетворювати їх на об’єкт своєї волі, здобувати силу, якої бракує, шляхом пригнічення інших [2]. Ми, услід за І. Дідук, визначаємо політичну ідентичність як внутрішню динамічну структуру, що інтегрує окремі аспекти особистості щодо усвідомлення себе як громадянина та пов’язані з цим переживання, визначає наявність у людини усвідомленої позиції в суспільно-політичному просторі [4, с. 45–46]. Відповідно, політична самоідентифікація є процесом усвідомлення визначення власної позиції в суспільно-політичному просторі, що передбачає конструювання картини політичного світу. Найбільш релевантною для аналізу зумовленості процесу політичної самоідентифікації мотивацією політичної взаємодії видається диспозиційна концепція В. Ядова. Згідно з цією концепцією, є три ієрархічні рівні у структурі диспозицій (розміщення) особистості. На нижчому рівні перебувають елементарні фіксовані настанови, які є неусвідомленими й позбавлені модальностей. На середньому рівні – фіксовані настанови (атитюди стосовно соціальних об’єктів і їх властивостей та атитюди стосовно соціальних ситуацій та їх властивостей), факторами формування яких є соціальні потреби. На найвищому рівні – система ціннісних орієнтацій. Вона формується на основі найвищих соціальних потреб й ідеологічна за своєю суттю. Соціальні настанови (атитюди), які відповідають другому рівню диспозиційної концепції В. Ядова, у своїй структурі містять три структурні компоненти: когнітивний, емоційний і конативний (поведінковий) [11]. О. Резнік, аналізуючи диспозиційну концепцію В. Ядова як підґрунтя для побудови теоретико-концептуальної моделі політичної самоідентифікації, відзначає, що неконтрольовану поведінку людини у натовпі можна розглядати як форму неусвідомленої самоідентифікації (неусвідомленої належності до оточення). Це різновид найнижчої форми самоідентифікації, яка ґрунтується на ситуативному домінуванні найнижчого рівня диспозиційної структури. Середній рівень представлений узагальненою політичною самоідентичністю (сукупністю ідентитентів), які відповідають за самовизначення людини в системі політичних стосунків. Цей тип самоідентифікації має більш стійкий і визначений характер, ґрунтується на узагальненій соціальній настанові особистості на себе як прихильника (противника) чи представника типового суб’єкта або інституту, політичної системи суспільства чи форми правління або учасника певного політичного процесу. Надання особистістю переваг певним політичним цінностям визначає найвищій рівень самоідентифікації – ідеологічний, який, згідно з диспозиційною концепцією В. Ядова, зумовлений найвищим рівнем диспозиційної структури, тобто рівнем цінностей. На цьому рівні можливі такі варіанти політичної самоідентифікації: 1) з певною ідеологією в цілому; 2) з окремими цінностями; 3) з несумісними цінностями антагоністичних ідеологій (що визначається політичною обізнаністю та інтересами особистості) [11; 12]. Розгляд детермінації процесу політичної самоідентифікації крізь призму концепції В. Ядова створює підґрунтя для розуміння як процесуальних, так і структурних аспектів самоідентифікації. Серед індикаторів сформованості політичної ідентичності виокремлюють: 1) усвідомлення належності до певної країни та її культури; 2) усвідомлення себе як суб’єкта політичного життя; 3) спрямованість (мотиваційна та операційна) на політичну участь; 4) оптимістичне бачення перспектив; 5) критичне ставлення до досягнень і проблем спільноти; 6) ціннісні орієнтації; 7) ідеологічні орієнтації [4, с. 46]. Ці індикатори співвідносяться також із структурними елементами політичної ідентичності. У контексті цієї теоретичної розвідки значний інтерес становить пошук стратегій побудови типології політичної ідентичності молоді, яка б ураховувала роль мотиваційних чинників у різних моделях політичних ідентичностей. Для цього зосередимо увагу на аналізі двох релевантних цій задачі типологій, одна з яких – запропонована А. Яремою класифікація типів політичної активності молоді, побудована за критерієм “мотив – значущість – прояв” [13], друга – типологія Г. Дилігенського, в основі якої лежить утворення соціально-політичних уявлень [14]. Класифікація А. Яреми ґрунтується на суб’єктивних чинниках, що зумовлюють рівень і спрямованість прояву політичної активності, до яких авторка віднесла мотиваційні, ціннісно-орієнтаційні та цілеорієнтовані. Аналіз цієї класифікації створює підґрунтя для розуміння мотиваційних чинників у визначенні позиції суб’єкта на теренах поля політики. Представники типу “конформіст” мають низький рівень інтересу до політики, проте залучаються до політичної діяльності завдяки впливу політично активного оточення і внаслідок власної конформності, яка призводить до небажання відрізнятись від основної маси, прагнення догодити близьким (прояв афіліативного мотиву), наслідувати поведінку інших. “Прагматики” мають більш високий рівень зацікавленості політикою, проте не як сферою діяльності, а як інструментом досягнення власних цілей, задоволення власних потреб та інтересів. Вони схильні виявляти ситуативну участь у політиці в періоди, коли зростає можливість отримати певну винагороду (переважно матеріальну) за власну діяльність; вони є членами численних політичних партій (ідеологія яких може бути протилежною особистим переконанням особи). У представників типу “учень” переважають пізнавальні мотиви, а участь у політиці вони розглядають як можливість здобути нові знання, навички. Участь у політичному житті “гравців” дає їм можливість займатися цікавою справою і навіть професійно самореалізовуватися. Вони цікавляться політикою як сферою діяльності, сприймаючи її як захопну гру, в якій можна виступати учасником. Процес “політичної гри” спонукає їх до аналізу поведінки її учасників, примірювання на себе їхніх ролей. У “диктаторів” яскраво виражена потреба у визнанні та повазі з боку оточення, а також прагнення відчути свою перевагу над ним, навіть через його приниження (крайні випадки прояву цього прагнення, ймовірно, зумовлюються комплексом меншовартості). Такі люди доволі егоцентричні, владолюбні; розглядають політику як засіб підвищення власного статусу, здобуття додаткових важелів впливу, влади над іншими. У разі задоволення потреби у владі ці люди виявляють себе авторитарними лідерами, вимагаючи повної підконтрольності підлеглих. Представники типу “ідеолог” є переконаними прихильниками певної ідеології, що зумовлюється внутрішнім відчуттям належності до певної течії, політичного руху, який вони схильні ідеалізувати. Для них характерне прагнення відчути єдність з людьми таких самих переконань (що можна вважати проявом мотиву афіліації). Їхні внутрішні переконання, цінності, ідеали збігаються із цінностями, принципами та постулатами партії, яку вони підтримують. Їм властивий низький рівень критичності мислення, а діяльність їх у сфері політики триватиме доти, доки не настане розчарування у власних ідеалах чи носіях цих переконань. “Місіонери” мають ще більш загострену, ніж “ідеологи”, віру в ідеали, яка посилюється переконанням у власній “обраності” для здійснення вищого покликання. Розуміючи недосконалість світу, вони у своїй діяльності керуються мотивами, що пов’язані з бажанням змінити світ на краще. Для них характерні юнацький максималізм у поєднанні з наполегливістю та відданістю. Такі молоді люди налаштовані на професійну політичну діяльність, важко йдуть на компроміс, проте, завдяки особистій харизмі, здатні залучати на свій бік маси. Ми погоджуємося з А. Яремою в тому, що в реальному житті значно частіше трапляються не перелічені вище “чисті типи”, радше – змішані, утворені накладанням однієї моделі на іншу, що зумовлюється полімотивованістю [13]. Виокремлені А. Яремою сім моделей “політичної людини”, на нашу думку, можна розглядати як основу для вирізнення метафоричних моделей політичної ідентичності, використання яких створює широкі можливості для подальших емпіричних досліджень, адже ці моделі значною мірою відображають більшість із згаданих вище індикаторів сформованості політичної ідентичності. Потенційно найбільш зрілим видається суміжний тип ідентичності “учень–гравець”. Виокремлені у наведеній класифікації типи можна проаналізувати з огляду на сформованість політичної ідентичності за п’ятьма із семи індикаторів. Неврахованими залишаються два індикатори: “усвідомлення належності до певної країни та її культури” та “оптимістичне бачення перспектив”. Доповнення цієї класифікації двома неврахованими індикаторами дасть змогу створити класифікацію, котра повніше допоможе відобразити різновиди політичних ідентичностей. Основою для типологізації різновидів процесу політичної самоідентифікації можуть бути спосіб і форма утворення соціально-політичних уявлень. Г. Дилігенський вирізняє такі типи конструювання соціально-політичних уявлень: 1) міфологічний, для якого характерні пошук “винних”, схильність до концепції змови в поясненні соціально-політичних явищ; першопричиною всього позитивного, що відбувається або може відбуватися в суспільстві, виявляється наділений міфічними рисами персонаж: харизматичний вождь або герой; цей тип співвідноситься з ідеологіями, ключовим у яких є поняття “ворога” (ультраконсервативні, революційні, націоналістичні); 2) стихійно-раціональний, для представників якого характерні помірний інтерес до тих сфер суспільно-політичного життя, які найбільшою мірою співвідносяться з їх безпосередніми життєвими турботами; представники цього типу не схильні до жорсткої ідентифікації з якимось ідейно-політичним рухом; у них немає когнітивної узгодженості знань, проте є афективна узгодженість уявлень; 3) рефлексивний, представникам якого властиві значний інтерес до суспільно-політичного життя, висока інтелектуальна активність, прагнення сконструювати логічно взаємопов’язану та обґрунтовану картину соціально-політичної дійсності та певних її сфер; цей тип пізнання призводить до небезпеки надмірної догматизації та ідеологізації, які можуть бути подолані завдяки іншим рисам, притаманним цьому типу, – самостійності індивідуального інтелекту і творчій силі; 4) інертно-фаталістичний, для представників якого характерне сприйняття соціально-політичної дійсності як сфери дії сил і процесів, що не піддаються розумінню, контролю індивіда чи його соціальної групи; загальний рівень інтересу представників цього типу до суспільно-політичних подій є низьким, рівень поінформованості – слабким, проте можливий інтерес до подій, які зачіпають їхні особисті долі [14]. Видається, що саме мотиваційні чинники у поєднанні із загальним рівнем поінформованості та особливостями соціально-політичних уявлень визначають схильність особи до того чи іншого типу конструювання політичної самоідентифікації. Ця типологія більшою мірою враховує процесуальний аспект формування політичної ідентичності, а запропоновані типи також можуть бути проаналізовані за критеріями сформованості політичної ідентичності, які відображають успішність процесу самоідентифікації і ступінь зрілості сформованої ідентичності. Вочевидь, потенціал до формування найбільш зрілої політичної ідентичності має рефлексивний тип. На основі проведеного теоретичного аналізу можна зробити висновок, що до мотиваційних чинників, які зумовлюють перебіг процесу політичної самоідентифікації, належать: рівень інтересу до політики; просоціальність – асоціальність загальної спрямованості особистості; рівень політичних домагань; рівень прояву та усвідомлення суб’єктом потреб, які можуть бути задоволені шляхом політичної взаємодії, та мотивів такої взаємодії; наявність – відсутність цілепокладання у сфері політики. Різні компоненти політичної самоідентичності зумовлюються різними рівнями диспозиційної структури особистості. Найбільш перспективною видається розробка типології політичної самоідентифікації з опорою на запропоновану І. Білоус класифікацію рівнів включеності індивіда в політику, класифікація політичної активності молоді А. Яреми та розроблена Г. Дилігенським типологія утворення соціально-політичних уявлень. Література 1. Лісневська А. О. Психологічні чинники політичної активності молоді : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. психол. наук : 19.00.11 “Політична психологія” / А. О. Лісневська. – К., 2010. – 20 с. 2. Брехаря С. Г. Особистість як суб’єкт політики: мотиваційний аспект реалізації політичної влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : 23.00.02 “Політичні інститути та процеси” / С. Г. Брехаря. – К., 2004. – 19 с. 3. Попова О. В. Политическая идентичность в кризисном обществе / О. В. Попова // Вестник Санкт-Петербург. ун-та. – Серия 6: Философия, политология, социология, психология, право. – 1998. – № 2. – С. 30–32. 4. Політична освіта в сучасній школі : психологічна модель : наук.-метод. посіб. / за ред. І. В. Жадан. – К., 2006. – 190 с. 5. Пашина Н. П. Засоби масової комунікації як інструмент моделювання політичної ідентичності соціальних суб’єктів / Н. П. Пашина // Гілея : наук. вісник. – К., 2011. – Вип. 43. – С. 507–513. 6. Жадан І. В. Дослідження впливу соціального научання на процес політичної соціалізації молоді / І. В. Жадан // Наук. студії із соц. та політ. психології: зб. ст. / Ін-т соц. та політ. психології АПН України, НАПН України ; [ред. рада: М. М. Слюсаревський (голова) та ін.]; редкол.: Т. М. Титаренко (голова) та ін.]. – К., 2009. – Вип. 23 (26). – C. 244–251. 7. Ильин Е. П. Мотивация и мотивы / Е. П. Ильин. – СПб., 2003. – 512 c. 8. Білоус І. М. “Ставленнєва” модель політичної участі / І. М. Білоус // Наук. студії із соц. та політ. психології: зб. ст. / Ін-т соц. та політ. психології АПН України, АПН України; [ред. кол: С. Д. Максименко, М. М. Слюсаревський (голова) та ін.]. – К., 2008. – Вип. 19 (22). – C. 251–261. 9. Краснякова А. О. Полімотивація політичної участі сучасної української молоді / А. О. Краснякова // Наук. студії із соц. та політ. психології: зб. ст. / Ін-т соц. та політ. психології АПН України; [ред. кол.: С. Д. Максименко, М. М. Слюсаревський та ін.]. – К., 2009. – Вип. 23 (26). – С. 279–291. 10. Тастенов А. Ж. Теории мотивации политического лидерства / А. Ж. Тастенов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kisi.kz/img/docs/1131.pdf. 11. Ядов В. А. Диспозиционная концепция личности / В. А. Ядов // Социальная психология. История. Теория. Эмпирические исследования / под ред. Е. С. Кузьмина, В. Е. Семенова. – Л., 1979. 12. Резник А. Диспозиционная модель психологического механизма политической самоидентификации индивида / А. Резник // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2001. – № 1. – С. 90–98. 13. Ярема А. Молодь і політика: типологія моделей політичної активності / Анастасія Ярема [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pinchukfund.org/storage/students/works/2007/148.doc. 14. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология: учеб. пособие для вузов / Г. Г. Дилигенский. – М., 1994. – 304 с. ПОЛІТИЧНІ ПРАКТИКИ: ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ТА ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ О. М. Скнар, м. Київ Політичні практики визначено як усталені дії суб’єктів взаємодії поля політичної соціалізації, що мають певний вектор спрямування і визначаються метою. Їм властиві змістовність, передбачуваність і прогнозованість. Показано, що політичні практики відтворюють і конструюють суспільно-політичну реальність. Ключові слова: поле, політична соціалізація, політичні практики, молодь. Дано определение политических практик как типичных действий субъектов взаимодействия поля политической социализации, имеющих определенный вектор направленности, который определяется целями. Им свойственны содержательность, предсказуемость и прогнозируемость. Показано, что политические практики воспроизводят и конструируют общественно-политическую реальность. Ключевые слова: поле, политическая социализация, политические практики, молодежь. Political practices are defined as typical actions of subjects interacting at the field of political socialization, and having a specific direction, determined by the objectives of interaction. They are characterized by meaningfulness and predictability. It was shown that political practices reproduce and construct social and political reality. Key words: field, political socialization, political practices, youth. Проблема. Україна сьогодні перебуває на перехресті суспільно-політичних, соціальних, економічних змін, що, безумовно, позначається на функціонуванні поля політики загалом і поля політичної соціалізації зокрема. Попри те, що вивчення різних аспектів політичної соціалізації не є новою проблемою для сучасної соціально-політичної психології, проте більшість із досліджень зосереджують увагу насамперед на розгляді особливостей входження індивіда в соціум і специфіки протікання його пізнавальних, мотиваційних, емоційних та інших процесів і фіксують “результат” політичної соціалізації: рівень сформованості чи особливості вияву політичних цінностей, настанов, орієнтацій, стереотипів, ставлень, уявлень, компетенцій молоді, тощо. Тобто політична соціалізація в них розглядається як складова та засіб формування та розвитку особистості. Донині прийнятною залишається думка російського політичного психолога О.І. Юрьєва про те, що предметом політичної психології виступають саме “психічні процеси, стани і властивості людини, що модифікуються в процесі взаємодії з владою” (цит. за [1, с. 17]). Існують також окремі дослідження, що вивчають вплив тих чи тих інститутів політичної соціалізації на становлення, розвиток політичної культури підростаючого покоління. Тож, як слушно зазначає І.В.Жадан, у більшості досліджень політичної соціалізації, що здійснювались у рамках психологічного підходу, увага вчених фокусувалась на виявленні механізмів, чинників і особливостей політичної соціалізації або на порівнянні наявного рівня політичної культури з ідеальним чи очікуваним. Визнаючи наукову теоретичну і прикладну значущість здійснених політико-психологічних досліджень, зауважимо, що вони не враховують, що всі агенти політичної соціалізації діють у єдиному суспільно-політичному просторі. При цьому кожен із них у процесі взаємодії в полі політики виступає як суб’єкт із визначеними інтересами і цінностями, засобами впливу і ресурсами, власними цілями і практиками, які, в свою чергу, мають різний (інколи протилежний) вектор спрямування, що спричинює утворення суперечливого, складного характеру стосунків усередині поля політичної соціалізації, що врешті-решт впливає на рівень політичної культури населення загалом, і молоді зокрема. Отже, можемо констатувати, що назріла потреба в комплексних дослідження, які б ураховували увесь “ансамбль” стосунків, зв’язків, особливостей взаємодії суб’єктів політичної соціалізації. Тож актуальність дослідження зумовлена, з одного боку, нерозробленістю цієї наукової тематики в сучасному політико-психологічному знанні, а з другого – запитами практики на її розробку. Метою статті є визначення основних понять дослідження політичних практик як чинника структурування політичної картини світу молоді. Не можна не погодитись із думкою сучасних вітчизняних політичних психологів (В.О. Васютинський, І.В. Жадан, І.М. Білоус, Н.М. Дембицька та ін.) про те, що “головним результатом політичної соціалізації є сформований у свідомості людини цілісний і несуперечливий образ світу політики, в якому центральне місце посідає її “Я”, її готовність і здатність включитися і взаємодіяти з іншими суб’єктами політичного процесу” [2, с. 53]. Водночас постає питання про те, чи взагалі може бути ця картина політичного світу для пересічного громадянина зрозумілою й несуперечливою з огляду на те, що сам нинішній політичний простір переповнений розмаїттям повної суперечностей інформації, насичений амбівалентними, неузгодженими думками і поглядами, інтерпретаціями подій, суспільно-політичних явищ країни, вчинків політичних діячів, лідерів партій тощо, які просто обрушуються на сучасну молодь. На думку Г.Г. Дилігенського, оскільки метою здійснюваних буденною свідомістю пізнавальних процесів є орієнтація в актуальній дійсності, то це “… підштовхує до вироблення достатньо складної, повної протиріч (стихійно-діалектичної), навіть алогічної картини соціально-політичної дійсності, оскільки суперечлива й алогічна сама по собі ця дійсність” [1, с.38]. Тож, як зазначає А. Моль, на зміну “жорстким”, “єдино правильним”, уніфікованим картинам світу (перевагою яких є внутрішня узгодженість і усталеність) у наш час дедалі частіше утворюються хаотичні, “мозаїчні”, постійно змінювані й ситуаційно-поверхові “картини світу” (див. [3]). Як зауважує П.Д. Фролов, “фундаментальна картина світу та світогляду, який її оформлює та артикулює, … розмивається, стихійно руйнується під напором агресивно-владних і значимих для суб’єкта образів-повідомлень” [3, с.333]. Водночас із прикрістю зауважимо, що досі не існує досліджень, які б намагалися вивчити особливості структурування політичної картини світу студентів під впливом поля політичної соціалізації загалом, і політичних практик як важливого елемента цього поля зокрема. Підгрунтя для наукового осмислення заявленої тематики та визначення методологічних засад для проведення таких політико-психологічних досліджень закладено в інтегральній теорії П.Бурдьє. На основі своєї концепції він розробив соціологічний інструмент аналізу політики як специфічної соціальної реальності. Інноваційний підхід, запропонований П.Бурдьє, дає змогу досліджувати соціальні реалії буття суспільства, враховуючи два важливі моменти: з одного боку, вивчення чинників умов соціального життя, що впливають на індивідів, а з другого – досліджувати у межах герменевтичної традиції “вибіркові” здатності людей, їх настанови, схильності до тих чи тих дій у конкретних соціальних полях. Основні поняття, якими оперує П. Бурдьє для викладу своєї теорії – “поле”, “габітус” (близьке за розумінням до поняття настанова), “капітали” (ресурси і можливості), “агенти”, “практики” [4 – 8]. Для пояснення того, що собою являє поле, П. Бурдьє використовує аналогію з грою, що має свої “ставки” і регулюється власними правилами, які не є визначеними та експліцитними, проте визнаються агентами (або акторами в термінології Е. Гоффмана), залученими до неї, та спрямовують їх дії задля оволодіння “вигодами”, що і є цілями у цьому просторі гри [Соб, Шмат]. Теорія гри активно розробляється й у політології [9]. В основу теорії гри покладено ситуацію конфлікту, що виникає в процесі взаємодії між суб’єктами як результат розбіжності, розходження цінностей, зіткнення інтересів, несумісності рольових очікувань тощо. Тож конфлікт у такому контексті постає як свого роду гра, змагання ( інколи і як “битва”), за допомогою яких стосунки між певними індивідами і (або) групами перетворюються на стосунки панування – підпорядкування [9]. Поле політики, згідно з концепцією Ю. Качанова, є історично сформованим простором політичної гри зі специфічними цілями й інтересами, позиціями та стосунками, а також особливими законами функціонування [5; 6; 10; 11]. За П. Бурдьє, поле політики – це простір боротьби агентів за символічне управління поведінкою людей та нав’язування їм домінуючих поглядів, способів сприйняття реалій суспільства. Тож влада у полі полягає здебільшого у нав’язуванні власної системи значень, ієрархії цінностей, “правил гри” і т.д., які набувають характеру самоочевидних. Так, П. Бурдьє вважає, що основною “ставкою” в політичній грі є навіть не стільки монополія на використання об’єктивних ресурсів політичної влади (фінансів, права і т.ін.), “… скільки монополія на виробництво й розповсюдження політичних уявлень і поглядів, оскільки саме вони несуть ту “мобілізаційну” силу, що дає життя політичним партіям і правлячим угрупованням” (див. [6]). С. Масаулов вважає, що держава прагне управляти різними практиками. При цьому необхідними умовами й передумовами “виробництва” смисловим чином організованих політичних практик автор визначає політичні стосунки агентів поля [10; 11]. П. Бурдьє розглядає поле політики не як щось наперед задане, котре не залежить від особистості; не як те, на що вона може лише реагувати якимось чином, але не може змінити. На його думку, поле політики утворюється в результаті різноманітних політичних практик, які постійно конструюються агентами та інституалізуються [6]. Бути агентом поля, з погляду Бурдьє, означає здійснювати на нього вплив. Причому цей вплив може бути тим більшим, сильнішим, чим вагомішою, значущішою є специфічна вага агента в полі, яка визначається через володіння різними можливостями, “інструментами” впливу, ресурсами (“капіталами” в термінології П. Бурдьє): йдеться не тільки про матеріальні можливості, а й про специфічні знання та вміння, компетенції, визнаний статус, “авторитет”, наявність корисних зв’язків тощо [6]. На нерівномірність розподілу серед членів суспільства ресурсів політичного впливу, тобто різних видів капіталів, за П. Бурдьє, – гроші, освіта, знання механізмів ухвалення рішень, вільний час, реальний доступ до засобів масової інформації тощо, звертає увагу і Д.Ольшанський, визнаючи це одним з чинників, які унеможливлюють широку політичну участь громадян [12]. Про значущість, важливу роль економічного капіталу у полі політики можуть свідчити й отримані нами дані у процесі попереднього емпіричного дослідження2 системи політичних ставлень сучасного студентства. Використовуючи проективні методи, ми ставили за мету відтворити емоційно-оцінні ставлення молоді до політики. Контент-аналіз відповідей респондентів показав, що однією з важливих змістових категорій, навколо якої формуються уявлення про політику як сферу суспільної діяльності, є емоційно-оцінні уявлення про політику як сферу, де потрібні значні кошти і де “крутяться” великі гроші (понад 20% відповідей респондентів). Щоправда, іноді нам було важко відокремити емоційно негативно забарвлені висловлювання від цілком раціональних. Проте цілком очевидним є те, що цей аспект посідає доволі вагоме місце в уявленнях респондентів і може відображати принаймні два моменти: 1) гроші як необхідна умова перебування в політиці та 2) політика як сфера, де можна збагатитись, значно поліпшити свій матеріальний стан, можливість примножити свій капітал, зокрема економічний. Отже, будь-яке поле, як слушно стверджує П.Бурдьє, – це структура і простір можливостей – нагород, виграшів, призів або санкцій, за які агенти ведуть боротьбу [8]. Агенту, згідно з Бурдьє, властиві “… активність, здатність діяти, бути носієм практик певного типу і здійснювати стратегії, спрямовані на збереження або зміну своєї позиції в соціальному просторі” [8, с. 112]. Використовуючи поняття “агент”, учений підкреслює незалежність його позиції від конкретного індивіда. Тож агенти постають як актори чи суб’єкти (індивідуальні та колективні), які соціально утверджені, сформовані, конституйовані як активні й діючі. Водночас практики – це те, що “міститься”, відбувається між агентами в межах окремого поля для збереження або, навпаки, зміни структури владних відносин. А соціальний простір поєднує агентів і практики в їх постійній і активній взаємодії [8]. Простір політичної соціалізації, на нашу думку, можна розглядати як окреме специфічне поле, що функціонує задля “створення”, формування адекватного громадянина держави. При цьому агенти політичної соціалізації (сім’я, школа, ЗМІ, політичні лідери та інші суб’єкти політики) намагаються через власні практики впливати на систему настанов, уявлень і політичних ставлень молодих людей, що опосередковують і врешті-решт визначають їх громадянську поведінку в суспільно-політичному житті. Водночас молодь розглядаємо як суб’єкт, що не просто реагує на здійснювані впливи, не пасивно сприймає інформацію, яка на неї обрушується, а виявляє активність у процесі як її відбору, обробки, аналізу, шукаючи в ній відповіді на нагальні проблеми й питання, так і вироблення власної системи політичних ставлень при опануванні компетенцій, а також у різних формах участі в громадсько-політичному бутті суспільства. А відтак молодь також постає як агент, що у відповідь на здійснювані впливи створює власні й відтворює усталені практики, а поле політичної соціалізації – як простір взаємовпливів, взаємодій та безперервних змін. Тож політичні практики різних агентів відтворюють і конструюють суспільно-політичну реальність. Виходячи з ідеї, що те чи інше соціальне поле не може існувати без відповідного поля практики агентів і є сферою виявлення різного роду практик (приміром, в економічному полі – економічних практик, у культурному – культурних, релігійному – релігійних і т.д.) [11; 13], логічно припустити, що поле політики виступає як сфера розгортання, прояву політичних, суспільно-політичних та громадянських практик агентів поля. З огляду на те, що поняття “політичні практики”, з одного боку, є новим для соціально-психологічного знання, а з другого – вживається у найрізноманітніших контекстах, постає завдання уточнити його. Аналіз наукових публікацій, у яких започатковано дослідження практик, показав, що найбільшу увагу категорії “практики” приділяли науковці передусім у таких галузях знання, як філософія, антропологія, соціологія, політологія, літературна теорія, рідше – у психології особистості. Водночас кожна дисципліна по-своєму концептуалізує це поняття, включаючи його в свою дослідницьку традицію. У словнику термін “практики” тлумачиться як доцільна і цілеспрямована діяльність, яку суб’єкт здійснює для досягнення певної мети та за допомогою якої особистість змінює, перетворює світ у межах певних суспільних відносин. Практика має суспільно-історичний характер і залежить від рівня розвитку суспільства, його структури і мети суб’єкта, що практично діє, та визначається зазвичай суспільством [15]. Схожого трактування поняття “практика” дотримується і психолог І.М. Карицький, ототожнюючи його з “практичною діяльністю”. Він визначає практики як діяльність, у якій основну роль відіграє вплив суб’єкта на об’єкт з метою зміни поведінки останнього. Менш важливою автор вважає орієнтувальну та контролюючу функції практичної діяльності. Він зазначає, що практика є соціальною, свідомою, суб’єктно-активною, цілеспрямованою, тобто переносить на неї характеристики діяльності людини і робить висновок про те, що загальна структура діяльності є також загальною структурою практики [16]. Ґрунтовний і глибокий аналіз застосування різними авторами концепції “практик” соціальних науках здійснив В.В. Волков, підкреслюючи різноманіття підходів до його розуміння і вживання [17]. Він вважає, що одним із перших, хто звернув увагу на розробку тематики практик, був Д. Юм, якому належить найконсервативніше розуміння практик як мислення чи дії “за звичкою”, що “…дає можливість діяти, не вдаючись до філософських, логічних, моральних чи інших обгрунтувань” [17, с. 10]. Схожого трактування поняття дотримувалися філософ Л. Вітгештейн і соціолог Г. Гарфінкель, зокрема в етнометодологічних дослідженнях. Для останнього практики – це узвичаєні, конкретні способи реалізації узгодженої діяльності повсякденного життя, що засвоюються, застосовуються і приймаються як належне членами суспільства (див. [18]). Отже, практики вони розуміли як неекспліковані (фонові, як їх ще називають) знання й уміння, які у пізніших дослідженнях дістали назву повсякденних практик (див. [17]). Дж. Остін, досліджуючи повсякденне мовлення, помітив і виокремив у практиці мовлення так звані “перформативні висловлювання”, які означають “…дії, що змінюють реальність за допомогою мови” [17, с. 10] і застосовуються задля досягнення певних ефектів або щоб викликати визначені наслідки, приміром, коли людина щось наказує чи обіцяє (приклад такого перформативного висловлювання – політичний слоган В.Ющенка “Не словом, а ділом!”). У такому контексті перформативні практики постають як мовні дії або як “творення справ за допомогою слів”. Тож увиразнюється розуміння практик як “… конкретної діяльності, що поєднує слова й дії (“мовна гра”)…” [17, с. 11]. Подібний спосіб розуміння практик притаманний також Е. Гоффману, частина робіт якого, зазначає В.В. Волков, “… присвячена опису способів колективного визначення ситуацій взаємодії на основі неявних інтерпретативних схем, які організують досвід учасників, проте самі залишаються нетематизованими” (див. [17, с. 11]). Ще один ракурс розгляду практик у межах етнометодологічних досліджень, який дещо відрізняється від описаних вище, полягає у розумінні повсякденних практик як мистецтва вирішення практичних завдань у ситуації невизначеності (див. [17]). У такому сенсі практики – це все, що роблять люди; вся сукупність дій, характерних для певних інституціональних контекстів та співтовариств [17]. Вагомий внесок у розвиток поняття “практик” внесли соціологи й передусім П. Бурдьє, який почав його широко вживати. Він розглядав практики як те, що утворюється в результаті взаємодії настанов та ресурсів особистості, що виявляються в певному соціальному полі, тим самим створюючи, конструюючи його. За П. Бурдьє, практики індивідів породжуються й організуються системою диспозицій, настанов, які формуються в процесі соціалізації і продукують відповідні уявлення та поведінку [4 – 8]. На думку Е. Гіденса, соціальні практики, впорядковані у просторі й часі, є одним із важливих компонентів, поряд з правилами і ресурсами, які становлять соціальну структуру (див. [7; 13]). У парадигмі соціального конструктивізму поняття “практики” використовується переважно для акцентування самого процесу конструювання особистістю соціальної реальності (П. Бергман, Т. Лукман, Ж. Піаже), а також у контексті вибудовування власного життєвого шляху, життєвих завдань, сценаріїв, конструювання своєї автентичності, свого “Я” в процесі комунікації тощо, (Р. Харре, Т. Титаренко, О. Кочубейник та ін.). В такому контексті практики постають як спосіб, механізм конструювання особистістю свого життя. В. А. Передерій виокремлює спільні риси розуміння “практик” представниками низки теоретичних концепцій. Вона розрізняє такі характеристики практик: типовість, інтерсуб’єктивність, змістовність, передбачуваність і прогнозованість соціальних дій [18]. До них можна додати постійність у часі, спадкоємність та регулярність [4]. “Соціальні практики, – пише авторка, – через соціальні інститути впливають на систему соціальних стосунків, відтворюють і конструюють основні способи соціального існування, створюють умови для самореалізації і самовираження особистості, забезпечують задоволення потреб і досягнення цілей членів соціальних груп і організацій” [19, с. 10]. Щодо “політичних практик”, то це поняття в сучасному науковому обігу вживається, з одного боку, вкрай рідко, а з другого – у надто різних площинах: для опису заходів зовнішньої і внутрішньої політики країни (приміром, існує аналітичний бюлетень “Російські політичні практики”); як технології входження у владу (йдеться, зокрема, про практики просування і закріплення жінок на керівних посадах у системі влади) [20], як засобу і способу вирішення поставлених завдань та розв’язання проблем у політичних конфліктах, політичних переговорах і політичному консультуванні (мова йде, зокрема, про ігрові практики в політичному процесі) [21]; як форми політичної участі [22]; як чинника становлення політичної свідомості молоді та інші. Так, на думку О. Ровенчак, різні рівні політичної ідентичності втілюються в різних практиках, які виявляються в тому, що “…людина 1) поділяє погляди політичної сили чи її ідеологію; 2) підтримує політичну силу на виборах, агітує за неї; 3) є членом політичної партії, блоку, руху; 4) є одним із керівників, засновників чи ідеологів політичної сили” [22, с. 94–95]. У такому розумінні політичні практики постають як способи і форми політичної участі. Ю.Л. Качанов, наголошуючи на тому, що політичні практики детермінуються системою актуалізованих політичних відносин, визначає їх як “…екстеріоризації раніше інтеріоризованих відносин, реалізовані суто в зумовлених полем формах і на передбачуваних ним об’єктах” [11, с. 6]. Автор відносить до політичних практик: – спрямованість і зміст дій агентів поля політики; – політичні уявлення; – диспозиції; – мотиви; – інформаційні схеми тощо [11; 13]. Отже, політичні практики, за концепцією Ю. Л. Качанова, “… зумовлені цілісним політичним простором, який охоплює як кожного агента, так і передумови й умови його дій, уявлень, мотивації і т.д.” [11, с. 6]. І. В. Жадан, виокремлюючи реальні політичні практики в окрему групу як один із чинників, що впливає на становлення політичної свідомості молоді, відносить до них: – міру поширення якостей демократичної політичної культури, толерантності, довіри, здатності до компромісів тощо; – уявлення про владу в реальній політичній системі; – політичні символи і стереотипи; – політичні потреби; – ціннісні пріоритети; – політичну компетентність; – політичні ставлення і т. д. Підсумовуючи викладений вище матеріал, можемо зробити такі висновки. Політичні практики визначено як типові дії суб’єктів взаємодії поля політичної соціалізації, що мають певний вектор спрямування та визначаються метою. Їм властиві змістовність, передбачуваність й прогнозованість. Вони відтворюють і конструюють суспільно-політичну реальність. Дослідження впливу політичних практик на структурування картини політичного світу молоді передбачає аналіз спрямованості і змісту дій агентів поля політичної соціалізації, що впливають на становлення політичної свідомості молоді та відтворюються у політичних ставленнях, уявленнях та настановах. Література 1. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология / Г. Г. Дилигенский. – М. : Новая школа, 1996. – 352 с. 2. Білоус І. М. Особливості ставлення молодіжної інтернет-аудиторії до участі у політичному житті : дис. … канд. психол. наук. : 19.00.11 – політична психологія / І. М. Білоус ; Ін-т соц. та політ. психол. АПН України. – К., 2008. – 289 с. 3. Фролов П. Д. Динаміка суспільно-політичних орієнтацій: проблема єдності / П.Д. Фролов // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць / за заг. ред. М. М.Слюсаревського ; упоряд. Л. А. Найдьонова, Л. П. Черниш. – К. : Міленіум, 2005. – Вип. 4. – С. 326–334. 4. Структуралистский конструктивизм П. Бурдье // Электронная библиотека МГУ Социологического факультета им. М. В. Ломоносова [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lib.socio.msu.ru/l/library. 5. Бурдье П. Поле политики, поле социальных наук, поле журналистики [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bourdieu.name/ content/burde-pole-politiki-pole-socialnyh-nauk-pole-zhurnalistiki. 6. Бурдье П. Социология политики / Пьер Бурдье [пер. с фр.] ; [сост., общ. ред. и предисл. Н. А. Шматко]. – М. : Socio-Logos, 1993. – 336 c. 7. Соболевська М. О. Неофункціоналістські та постструктуралістські теорії у сучасній соціології / М. О. Соболевська. – К. : Дух і літера, 2010. – 164 с. 8. Соболевська М. О. Концепція постструктуралістського синтезу в соціології П.Бурдьє [текст] : автореф. дис. ... канд. соціол. наук : 22.00.01 / М. О. Соболевська ; Київ.нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2003. – 18 с. 9. Технологии политической власти : Зарубежный опыт. Книга-дайджест / [В. Н. Иванов и др]. – К. : Вища шк., 1994. – С. 222–223. 10. Масаулов С. Поле публичной политики, или выработка курса государственной политики / Сергей Масаулов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ca-cpp.org/about/publications/pole/?REID=0fa8b26c09d31 ab12ecfbc71d254e799. 11. Качанов Ю. Л. Производство политического поля в современной России / Ю. Л. Качанов // СОЦИС. – 1997. – №11. – С. 3–12. 12. Ольшанский. Д. В. Политическая психология / Д. В. Ольшанский. – СПб. : Питер, 2002. – 576 с. 13. Барматова С. Поле політики: до проблеми теоретичної ідентифікації / Світлана Барматова // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – №4. – С. 165–173. 14. Соловьев А. И. Коммуникация и культура: противоречия поля политики / А. И. Соловьев // ПОЛИС. – 2002. – № 6. – С. 6–17. 15. Практика. Структура практики. Види практики // Википедия [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/. 16. Карицкий И. Н. Современные социально-психологические практики: теоретико-методологическое исследование : автореф. дисс. канд. психол. наук : 19.00.05 / Игорь Николаевич Карицкий. – Ярославль, 2002. – 20 с. 17. Волков В. В. О концепции практик(и) в социальных науках / В. В. Волков // СОЦИС. – 1997. – № 6. – С. 9–23. 18. Васютинський В. Психологічні виміри спільноти : монографія / Вадим Васютинський. – К. : Золоті ворота, 2010. – 120 с. 19. Передерий В. А. Конструирование идентичности студенческой молодежи в поле различных социальных практик : дис. ... канд. социологических наук : 22.00.04 / Вероника Анатольевна Передерий ; [место защиты: Краснодар. юрид. ин-т МВД России]. – Краснодар, 2009. – 191 с. 20. Жукова О. В. Гендерная интерпретация политики: теоретические подходы и политические практики (примеры России и Франции) [текст] : автореф. дис. ... канд. полит. наук : 23.00.01 / Ольга Викторовна Жукова. – М., 2010. – 32 с. 21. Ветренко И. А. Игровые практики в политическом процессе [текст] : автореф. дис. ... докт. полит. наук : 23.00.02 / Инна Александровна Ветренко. – Екатеринбург, 2009. – 43 с. 22. Ровенчак О. Національні, регіональні та політичні ідентичності і практики українських іммігрантів у Польщі та Греції / Ольга Ровенчак // Соціальна психологія. – 2011. – №3 (47). – С. 87–97. МОТИВАЦІЙНІ АСПЕКТИ ВИБОРУ МОЛОДДЮ РОЛІ В ГРОМАДСЬКІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ С. М. Чолій, м. Львів Розглянуто відмінності мотивацій участі молодої людини в діяльності громадської організації залежно від ролі (посади), яку вона виконує в ній. Визначено три ролі, (форми), участі, які різняться специфікою участі і функціями щодо організації: керівництво, членство та волонтерство. Доведено, що для керівників вагомим у контексті участі в громадських організаціях є мотив соціального статусу, соціальної корисності, орієнтації на виробництво та споживацтво, для членів громадських організацій – цінності традицій та конформності, а для волонтерів – соціальні потреби. Ключові слова: участь у громадських організаціях, роль у громадській організації, мотивація, молодь. Рассмотрены различия в мотивациях участия молодого человека в деятелности общественной организации в зависимости от роли (должности), которую он исполняет в ней. Определены три роли, (формы), участия, которые отличаются особенностями участия и функциями по отношению к организации: руководство, членство и волонтерство. Доказано, что для руководителей весомым в контексте участия в общественных организациях является мотив социального статуса, социальной полезности, ориентации на производство и потребительство, для членов общественных организаций – ценности традиций и конформности, а для волонтеров – социальные потребности. Ключевые слова: участие в общественных организациях, роль в общественной организации, мотивация, молодежь. The differences in motivation of youth NGO participation according to the role, which young person plays in organization, are analyzed in this article. Three roles or forms of participation in NGO are distinguished: governors, members and volunteers. The research shows, that for governors important in the context of NGO participation are motives of social status, social usefulness, orientations on production and consumption, for members – values of tradition and conformity, for volunteers – social needs. Key words: NGO participation, role in NGO, motivation, youth. Проблема. Психологічні та соціологічні дослідження мотивації залучення молоді до громадських організацій незрідка охоплюють лише визначення тих мотивів і потреб, які спонукають до активної участі в громадському житті, обходячи при цьому соціальні та середовищні фактори, що можуть впливати на власне мотивацію. Ми припускаємо, що певні особливості мотиваційної сфери та особистості молодих людей визначатимуть не тільки залучення до громадських організацій, а й вибір власної ролі в них. Адже здійснення різних функцій у громадській організації вимагатиме від виконавця певних особистісних якостей. Зважаючи на те, що участь молоді в громадських організаціях є одним із способів її соціальної самореалізації [1], роль у громадській організації певною мірою визначатиме напрям цієї самореалізації. Через брак досліджень з цієї проблеми метою статті є вивчення мотиваційних та особистісних особливостей вибору молодою людиною ролі в громадській організації. Аналіз психологічної літератури засвідчив дещо вузьке зацікавлення дослідників мотивацією залучення до діяльності громадських організацій. Психологи насамперед виявили інтерес до того, чому люди схильні безоплатно й безкорисливо допомагати іншим людям, що стало основою для дослідження мотивації волонтерства. Зокрема, Дж. Кларі та М. Снайдер пропонують застосовувати функціональний підхід до вивчення мотивації волонтерства. Теоретики функціонального підходу (Д. Катц, М. Сміт, Дж. Брунер, Р. Вайт) вважають, що мета волонтерства – зрозуміти психологічні і соціальні потреби, цілі, плани й мотиви, які індивід прагне реалізувати через свої переконання і поведінку [цит. за 2]. Одну й ту саму або подібну діяльність різні люди можуть виконувати для реалізації різних психологічних цілей. Тобто вони задовольняють різні потреби й мотиви у волонтерській активності. На основі розробок Д. Катца, М. Сміта та інших Дж. Кларі та М. Снайдер називають шість типів мотивації чи “психологічних функцій” волонтерської діяльності: 1) ціннісна – участь у волонтерській діяльності пов’язана з потребою виражати власні цінності і діяти відповідно до них, здебільшого це цінності, пов’язані з альтруїстичною чи гуманістичною турботою про інших; 2) пізнавальна – волонтерська діяльність є джерелом додаткових знань про світ, а також дає змогу набути нового досвіду, розвинути навички і вміння, які, можливо, ніколи б не реалізувалися в інших сферах; 3) зростання – волонтерська діяльність сприяє психологічному розвитку, особистісному зростанню, а також посилює самоповагу особистості; 4) соціальна – волонтерська діяльність може бути результатом прагнення перебувати в бажаній соціальній групі, наслідувати значущих людей або проводити час з друзями; 5) кар’єрна – передбачає участь у волонтерській діяльності, мета якої – набути досвіду, важливого для кар’єрного зростання; 6) захисна – волонтерська діяльність є результатом прагнення подолати внутрішні тривоги й конфлікти, заспокоїти власне сумління чи подолати особисті проблеми [2]. У 2001–2002 рр. американська дослідниця Л. Елісон вивчала мотивацію волонтерів за методикою, яку розробив Дж. Кларі, і підтвердила, що люди керуються переважно ціннісною мотивацією у волонтерській діяльності. Другий тип мотивації за рангом –пізнавальна, третій – особистісне зростання. Застосувавши метод відкритої проби (написання причин залучення у волонтерську діяльність на власний розсуд), Л. Елісон описала ще три типи мотивації, які не охоплено в моделі шести мотиваційних функцій Дж. Кларі та колег. До них належать: 1. Мотивація релігійності. Людина займається волонтерською діяльністю з релігійних переконань (робити добро, бути милосердною тощо). Деякою мірою цей тип мотивації тотожний ціннісній мотивації, яка визначається альтруїстичними цінностями особистості. На нашу думку, релігійність – це швидше одна з причин появи альтруїстичних тенденцій у поведінці людини і може визначати залучення волонтера в релігійні або благодійні організації. 2. Мотивація задоволення. Участь у волонтерських проектах дає можливість людині весело провести час, отримати задоволення від власної діяльності. На нашу думку, цей тип мотивації може виявлятися як протилежний захисній мотивації. Остання полягає у прагненні уникнути негативних емоцій (почуття провини, незадоволення, сорому тощо), а мотивація задоволення, навпаки, – в отриманні позитивних емоцій під час волонтерської діяльності. 3. Мотивація командної роботи. Метою волонтерської діяльності у цьому випадку є участь у командній роботі, яка дає можливість досягнути спільних інтересів чи реалізувати спільні ідеї [3]. Досліджуючи взаємозв’язок волонтерства та суб’єктивного благополуччя, С. Мейєр і А. Штуцер наголошують на залежності суб’єктивного благополуччя від типу мотивації волонтерської діяльності [4]. Мотиваційні чинники автори визначають за допомогою традиційного у психології поділу мотивації на внутрішню (інтринсивну) та зовнішню (екстринсивну). С. Мейєр і А. Штуцер виокремили такі внутрішні мотиваційні чинники волонтерства: 1) турботу про добро інших (винагорода за волонтерську діяльність – це поліпшення життя чи здоров’я тих осіб, яким волонтер допомагав); 2) задоволення від процесу роботи (незалежно від результатів волонтери дістають задоволення від того, що роблять, а також від спілкування та командної роботи); 3) акт допомоги іншим приносить задоволення сам по собі (знання про те, що людина робить внесок у створення суспільних благ, є винагородою для волонтерів). Задоволення від надання допомоги може бути пов’язане із зменшенням негативних емоцій, наприклад, почуття провини [4, с. 41–42]. Отже, коли людина керується внутрішньою мотивацією, результатом волонтерської діяльності для неї є задоволення від надання допомоги іншим. Коли люди очікують певної винагороди від волонтерства, то йдеться про зовнішню мотивацію діяльності. Тоді допомога іншим – це вторинний результат, а позитивні почуття у зв’язку з наданням допомоги не виникають. До зовнішніх мотиваційних чинників волонтерства автори віднесли: 1) бажання інвестувати в людський капітал (волонтерство дає можливість людині сформувати або відновити втрачені професійні вміння через хворобу або у зв’язку з потребою догляду за дитиною; мотивом волонтерства може бути також бажання отримати роботу чи посаду, яка передбачає наявність досвіду роботи в громадському секторі); 2) бажання розбудувати власну соціальну мережу (через волонтерську діяльність людина може налагодити необхідні для працевлаштування чи розвитку бізнесу контакти); 3) потреба дістати соціальне схвалення (волонтерська діяльність може підвищити соціальний статус особи в референтній групі, додати престижу чи забезпечити схвалення значущих людей) [4]. Мотивами волонтерства в багатьох випадках є інтерес до організації або віра в її ефективність (Т. Чако, К. Кук, Ф. Рос, К. Оп) [цит. за 5]. Д. Катц і Р. Кан зазначають, що участь волонтерів у діяльності організацій неможлива без повного або часткового дотримання цінностей організації [6]. Ідентифікація волонтера з організацією та інтерналізація її цінностей впливають на міру залучення та ефективність роботи. Важливим фактором є рольова ідентичність волонтера (М. Хоґ, Д. Тері, К. Вайт). Продуктивність його роботи вища тоді, коли роль “Я – волонтер” узгоджується з іншими аспектами самоідентичності. Наявність конфлікту між ролями “Я – волонтер”, “Я – працівник” чи “Я – сім’янин” призводить до нехтування волонтерською роллю і припинення цієї діяльності [цит. за 7]. Звичайно, таке складне явище, як волонтерська діяльність, лише у незначній кількості випадків мотивується одним мотивом чи однією групою мотивів. Тоді як у кожної особистості, на нашу думку, можливе унікальне поєднання внутрішніх і зовнішніх мотиваційних чинників. Проте і після багатьох емпіричних досліджень ученим важко однозначно встановити, яка група чинників найбільш імовірно визначає схильність до волонтерства. На жаль, дослідження мотивації волонтерства не стосувалося виявлення причин залучення до громадських організацій в інших ролях. Навіть аналіз ролей, які людина може виконувати в громадській організації, іноді залишався поза увагою дослідників. Багато хто з них вважає, що одна з основних причин участі людей у діяльності громадських організацій – це їхня потреба самореалізації. Остання, вочевидь, залежатиме від бажаності для людини тієї ролі, яку вона виконує в організації. Можна виокремити щонайменше три ролі людини як учасника громадської організації: 1. Керівник – представник керівного апарату організації, завдання якого полягає в керівництві поточною діяльністю, розробленні планів роботи на майбутнє, стратегій розвитку організації, представленні її на різних заходах тощо. На цьому рівні людина має виявити не лише бажання, а й певні здібності і водночас – переваги в організації над іншими. Характерною потребою керівника може бути не лише самореалізація, але й влада. Оскільки керівника обирають члени громадської організації, він часто не може ухвалювати важливих рішень без схвалення їх іншими учасниками. 2. Член організації має безпосередні обов’язки в організації і може обіймати певні посади, якщо вони передбачені статутом організації. Він має право голосу на зборах, тобто може безпосередньо впливати на діяльність організації, обирати керівництво та контролювати його. Людина, яка хоче стати членом організації, має відповідати її статутним вимогам. Істотними вимогами можуть бути вікові межі (розрізняють дитячі, молодіжні та дорослі організації), професійні навички та зацікавленість (наприклад, організація економістів не може зробити своїми членами медиків і навпаки), соціальна роль (студентські організації), належність до певної соціальної, національної чи етнічної групи тощо. 3. Волонтер, який не є членом організації, працює безоплатно, допомагає організації досягти її мети та виконання завдань. Праця волонтера зумовлена його внутрішньою мотивацією і прихильністю до організації, оскільки він (вона) не має жодних обов’язків перед організацією, на відміну від її членів. Для одних організацій волонтерський рівень діяльності обов’язково передує вступу людини в організацію (членству), для інших – волонтери є основною “робочою силою”, тобто тими, хто безпосередньо реалізовує завдання організації. Самі волонтери зрідка претендують на іншу роль в організації, оскільки їхня роль дещо особлива: організації цінують волонтерів і часто надають їм певних привілеїв (безкоштовний проїзд, обіди, участь у культурних заходах тощо). При цьому волонтери зберігають свою незалежність від організацій та свободу дій (частота і розмір допомоги залежать від бажання, інтересів, цінностей волонтера). Для перевірки припущення про те, що особливості мотиваційної сфери молодої людини впливають на вибір нею ролі в громадській організації, було здійснено емпіричне дослідження, у якому взяло участь 123 особи віком 16 – 30 років, що є учасниками діяльності громадських організацій. Серед них 43 керівники та засновники, 37 членів організацій та 43 волонтери. У дослідженні використано комплекс психодіагностичних методів, серед яких методика діагностики мотиваційної структури особистості В. Мільмана; методика діагностики ступеню задоволення основних потреб В.В. Скворцова; опитувальник “МАС” М. Кубишкіної; методика вивчення цінностей особистості Ш. Шварца; методика діагностики рівня суб’єктивного контролю Дж. Ротера; методика діагностики домінуючого стану Л.В. Кулікова; опитувальник діагностики п’яти факторів особистості Дж. Ховарда, П. Медіни та Ж. Ховард (адаптація Л.Ф. Бурлачука, Д.К. Корольова); методика діагностики домінуючого мотиваційного стилю М. Аптера; методика діагностики соціально-психологічних настанов особистості в мотиваційній сфері О.Ф. Потьомкіної; модифікована шкала соціальної активності М. Левицької. Відмінності між трьома групами досліджуваних визначали за допомогою однофакторного аналізу (ANOVA), зокрема, аналізу варіацій і тесту Шефе. Аналіз варіацій показав відмінності між групами учасників за 14 шкалами (рис.). Керівники З усіх трьох підгруп у керівників найвищий рівень інтернальності. Очевидно, це пов’язано саме з виконанням керівних функцій в організації, оскільки керівники звикли брати відповідальність за власні дії на себе і покладатися здебільшого на власні сили. Для них характерний найвищий рівень соціальної активності, тому вони активно долучаються не тільки до громадського життя, а й до інших соціальних ініціатив. Прикметно, що в досліджуваних керівників виявлено найвищий рівень спонтанної соціальної активності, тобто вони здатні активно реагувати на запити суспільства та здійснювати неплановані дії на користь інших. Мабуть, їх можна вважати найбільш соціально відкритими людьми. Природно, що в керівників найвищий рівень організованої соціальної активності, тобто вони мають найбільший досвід діяльності в різних організованих соціальних структурах. Можливо, саме залучення в організації дає їм змогу максимально виявити свої лідерські якості. Керівники найменше поділяють такі цінності, як конформізм і традиції. На нашу думку, це цілком природно, оскільки вони домагаються свого через свою активну природу і здатність впливати на рішення групи (навіть в організаціях, де рішення приймаються колективно). А низький рівень дотримання ними традиційних моделей роботи переважно позитивно впливає на розвиток самих організацій, оскільки сприяє змінам на краще, розвиткові нових ідей, напрямів діяльності тощо. Отже, керівники громадських організацій більше новатори, аніж консерватори. Рис. Відмінності у мотиваційних сферах різних ролей учасників громадських організацій З усіх трьох груп керівники найдовше залучені до діяльності громадських організацій (у середньому 2,5 року), тому, мабуть, їхня мотивація найстійкіша. Серед мотивів участі в діяльності громадських організацій у керівників домінують прагнення реалізовувати свої лідерські здібності, а також власні ідеї та проекти. Те, що керівні позиції сприяють реалізації таких цілей, зумовлює найвищий зафіксований рівень задоволеності життям з усіх підгруп саме у керівників. Члени громадських організацій Більше тяжіють до екстернального локусу контролю: не схильні брати відповідальність за свої дії на себе, а більшою мірою покладають її на зовнішні чинники. Можливо, через нижчий рівень інтернальності ці люди не прагнуть до керівних ролей, адже відповідальність за те, що відбувається в організації, здебільшого покладається на її керівників. Рівень соціальної активності у членів організації нижчий, ніж у керівників, проте вищий, ніж у волонтерів. Отже, членів громадських організацій також можна охарактеризувати як досить активних у сфері соціальної взаємодії та зацікавлених у житті суспільства осіб. Членам організацій найбільше притаманні такі цінності, як конформність і традиції, тобто вони схильні погоджуватись із думкою інших і не схильні до новаторства та запровадження змін. Можливо, саме ці люди в організації плекають її традиції, звичаї, культуру та є своєрідними носіями і трансляторами духу організації. Члени організацій найбільше з усіх підгруп орієнтовані на процес діяльності, а отже, залучення в громадські організації дає їм задоволення. Підтверджує цю думку і те, що рівень задоволеності життям у членів організацій близький до рівня, виявленого у керівників. До мотивів участі цих людей у діяльності громадських організацій належить прагнення реалізувати власні ідеї та проекти, а отже, ця діяльність є для них також джерелом саморозвитку. Досліджуваним членам і керівникам організацій однаково притаманна мотивація влади й соціального престижу. Вони вважають, що досвід діяльності в громадських організаціях дає певну соціальну перевагу, можливість вирізнятися з-поміж інших і мати певну владу. З огляду на зазначені характеристики членів громадських організацій їх радше можна вважати активними виконавцями, що зацікавлені у розвитку організації, оскільки від цього залежить їхній рівень задоволеності життям. Волонтери Найменше орієнтовані на процес діяльності, що є досить неочікуваним, адже означає, що для цих людей не характерне бажання мати задоволення від волонтерства як діяльності. Отже, можна сказати, що вони більше орієнтовані у своїй діяльності на інших, ніж на себе, або що результат діяльності для них важливіший за процес діяльності. Для волонтерів характерний також найнижчий з усіх трьох груп рівень соціальної активності, зокрема спонтанної та організованої. Тобто, за результатами нашого дослідження, вони більш закриті щодо різних соціальних ініціатив. Особливо неочікуваним є нижчий рівень спонтанної соціальної активності, до проявів якої належить і волонтерство. Мабуть, це пов’язано з тим, що волонтери іноді працюють у певних вузькоспеціалізованих громадських організаціях, які переважно досить закриті або працюють із вузьким колом людей, що потребують їхньої допомоги (наприклад, реабілітаційні центри чи телефони довіри). Можливо, багато досліджуваних сприймають волонтерство як початковий етап професійної діяльності з можливістю подальшого працевлаштування у цій сфері. Тоді цей прояв соціальної активності мотивований особистими інтересами, а інші її прояви не входять до сфери зацікавленості волонтерів. Волонтери здебільшого працюють у благодійних організаціях, що є природним, адже саме ці організації зазвичай потребують допомоги волонтерів. При цьому для волонтерів характерна найменша тривалість роботи в організаціях (1,5 року). Це, ймовірно, свідчить, що волонтери не прагнуть мати зобов’язань перед тими організаціями, яким вони допомагають, і сприймають таку активність радше як тимчасову. Для них найменш характерні мотивація влади та соціального престижу, прагнення реалізувати свої лідерські якості, а також власні ідеї та проекти в громадських організаціях. Це також підтверджує наше припущення про те, що форми залучення з більшими зобов’язаннями (такі як членство чи керівництво) їм просто не потрібні. Вони не прагнуть впливати на розвиток організації й не мають амбіцій щодо своєї ролі в ній. Отже, опитані волонтери передусім займаються волонтерством ситуативно, оскільки в них найвищі бали щодо мотивації вільного часу. Волонтерство для них є способом якось структурувати свій вільний час. Але якби у волонтерів не вистачало вільного часу, то вони б не брали участі в діяльності громадських організацій. Цікаво й те, що в досліджуваних волонтерів найнижчий із трьох підгруп рівень задоволеності життям. Ці дані доповнюються показниками дослідження С. Мейєра і А. Штуцера про високий рівень задоволеності життям волонтерів [4]. Зокрема, вони виявили, що не волонтерство, яке за своєю суттю є ситуативним проявом соціальної активності, зумовлює задоволеність життям, а більш постійні форми залучення в діяльність громадських організацій – членство та керівництво. Ці форми, вочевидь, дають більше можливості молодим людям для самореалізації й саморозвитку, зміцнюють “Я-концепцію” молодої людини, забезпечують почуття потрібності та належності до певної спільноти. Підсумовуючи, зазначимо, що керівники і члени організацій виявляють більш схожі ознаки описаних вище мотиваційних та особистісних якостей. Якщо в керівників спостерігається найвищий рівень прояву певної ознаки, то у членів статистично – нижчий, проте близький до ознак керівників (наприклад, рівень задоволеності життям чи соціальної активності). Істотна відмінність спостерігається в рівні інтернальності цих двох груп: у керівників інтернальність вища (у чому вони більше схожі з волонтерами), а у членів – нижча. Існують також відмінності між рівнями прояву цінностей конформізму і традицій: члени організацій мають вищий рівень прояву цих цінностей, в чому ближчі до волонтерів, а керівники – статистично нижчий. Волонтери істотно відрізняються від інших груп порівняно низьким рівнем соціальної активності та її видів (спонтанної та організованої), нижчим рівнем задоволеності життям. У мотивації участі волонтерів у громадських організаціях не виявляються мотиви влади, соціального престижу, а також прагнення реалізувати свої ідеї, проекти та лідерські здібності. Оскільки досліджувані волонтери здебільшого належать до благодійних організацій, то, мабуть, їх більше мотивують альтруїстичні почуття, прагнення допомагати іншим тощо. Волонтерська діяльність досліджуваних здебільшого залежить від наявності в них вільного часу, тому є більш ситуативною, ніж діяльність керівників і членів громадських організацій. Висновок. Отже, порівняльний аналіз підтверджує припущення щодо відмінностей у мотиваційній сфері та особистісних рисах учасників громадських організацій залежно від ролі, яку вони тут реалізують. Виявлені відмінності, на нашу думку, є чинниками вибору ролі в організації: керівної, виконавчої чи допоміжної. Подальші дослідження тематики можуть стосуватися більш детального вивчення широкого кола особистісних та соціальних чинників вибору молоддю ролі у громадській організації. Література 1. Чолій С.М. Модель мотиваційних чинників громадської діяльності молоді / С. М. Чолій // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави ; зб. наук. праць ; за заг. ред. М. М. Слюсаревського ; упоряд. Л. А. Найдьонова, Г. В. Мироненко. – К. : Міленіум, 2010. – Вип. 10. – С. 177–189. 2. Understanding and assessing the motivations of volunteers: a functional approach / [E. G. Clary, R. Ridge, A. Stukas, M. Snyder, J. Copeland, J. Haugen, P. Miene] // Journal of Personality and Social Psychology. – 1998. – Vol. 74. – № 6. – P. 1516–1530. 3. Ainsworth M. Attachments across the life span / M. Ainsworth // Bulletin of the New York Academy of Medicine. – 1985. – Vol. 61. – № 9. – P. 792–812. 4. Meier S. Is volunteering rewarding in itself? / S. Meier, A. Stutzer // Economica. – 2008. – Vol. 75. – № 1. – P. 39–59. 5. Allen N. J. Personality characteristics of community mental health volunteers: A review / N. J. Allen, J.P. Rushton // Journal of Voluntary Action Research. – 1983. – Vol. 12. – № 1. – P. 36–49. 6. Maloney J. Value structures and orientations to social institutions / J. Maloney, G. M. Katz // Journal of Psychology. – 1976. – Vol. 93. – P. 203–211. 7. Farmer S. Changing the focus on volunteering: an investigation of volunteers’ multiply contributions to a charitable organization / S. Farmer, D. Fedor // Journal of Management. – 2001. – Vol. 27. – P. 191–211. ЛІДЕРСТВО І ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРА CОЦІАЛЬНА ПРИРОДА СМІХУ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ПСИХОЛОГІЮ АУТСАЙДЕРА А. І. Анцибор, м. Вінниця Із особистісних властивостей безпосередньо і найбільше сприяє нашому щастю весела вдача. Артур Шопенгауер Стверджується, що сміх, особливо його “ріізкі” форми, – це одне із знарядь оздоровлення суспільства витісненням чогось неприйнятного, інакшого, за колективними оцінками, мертвого, зашкарублого, механічного, автоматичного, загрозливого. Однак таке витіснення не є доцільним, оскільки, маючи на меті суспільне оздоровлення, воно провокує появу “відкинутих” людей із суто аутсайдерською психологією, чим це оздоровлення анулюється, утворюючи дурну нескінченність. Підкреслено, що вплив чинників, які викликають сміх, сприймається доволі диференційовано і що оцінні судження аудиторії підлягають певній дисперсії, починаючи з оцінки твору як комічного і аж до трагічної його інтерпретації. Доведено, що між оцінкою власного життя і оцінкою твору як комічного або трагічного існує пряма залежність: позитивна оцінка власного життя зумовлює позитивне оцінювання твору і навпаки. Ключові слова: соціальна природа сміху, комічне, гумористичне, перехідне, потворне, трагічне. Утверждается, что смех, особенно его “резкие” формы, используется как орудие оздоровления общества вытеснением чего-то недопустимого, инородного, по коллективным оценкам, мертвого, очерствелого, механического, автоматического, угрожающего. Однако такое вытеснение нельзя считать целесообразным, так как в процессе достижения целей общественного оздоровления оно провоцирует появление “отброшенных” людей с суто аутсайдерской психологией, чем это оздоровление анулируется, образуя дурную бесконечность. Подчеркивается, что действие факторов, которые вызывают смех, воспринимается довольно дифференцировано, вызывая дисперсию оценочных суждений, начиная с оценки произведения как комического и вплоть до его трагической интерпретации. Доказано, что между оценкой собственной жизни и оценкой произведения как комического или трагического существует прямая связь: позитивное оценивание собственной жизни побуждает оценивать произведение как комическое и наоборот. Ключевые слова: социальная природа смеха, комическое, юмористическое, переходное, безобразное, трагическое. It was affirmed that abrupt forms of laughter can be used as an instrument of improvement of society by the method of forcing out something different, alien, inadmissible, threaten accordingly to collective valuations. But this forcing out is impossible to consider as rational because in the process of achievement the health of society, it provokes an appearance of persons with outsider’s psychology. An influence of factors of laughter on the society is a very difference, from tragic to comical and connected with level of self-estimation of the members of society. Key words: social nature of laughter, comical, humorous, middle, ugly, tragic. Проблема. Сміх є соціальним за своєю природою, адже посмішка однієї людини здатна викликати посмішку в іншої, здоровий сміх має властивості заражати, згуртовувати і поліпшувати психічний стан великих груп людей. Психіка людини, яка сміється, спрямована на те, аби знайти собі напарника, союзника у цьому. Сміючись, ми свідомо чи підсвідомо оглядаємося на авторитетів. Коли ми сміємося разом з іншими, в нас народжується почуття симпатії, хоча в момент сміху воно, здається, завмирає стосовно того, з кого ми сміємося. Сміх може об’єднувати великі групи людей якимось загальним колективістським почуттям. Комуністичні ідеологи недарма називали його найкращою зброєю у соціальній боротьбі, адже незрідка нам здається, що він – найближчий родич гніву. В ньому також є щось хиже: вираз сміху часто нагадує оскал безжалісного хижака перед нападом на здобич. Терапія сміхом може нормалізувати серцеву діяльність людини, зміцнити її імунну систему, слугувати запобіжним механізмом від депресії, змінювати світоглядні позиції і продовжити вік. Дослідження показали, що в момент сміху від м’язів обличчя ідуть особливі імпульси, які знімають психічну напруженість, нормалізують роботу нервової системи. Навіть тоді, коли людина сміється “фальшивим” сміхом, на душі стає набагато легше. Важко сказати, чи був сміх таким від початку, десять мільйонів років тому, бо достеменно відомо, що існував на землі ще до появи людини, адже тваринам теж притаманний цей феномен. Наприклад, мавпи і щури теж сміються і вияви та сутність цього сміху, мабуть, мають походження, близьке до людського, хоча й важко сказати у якої тварини і з якого приводу він виявився вперше. Проте незрозумілою до кінця є відповідь на запитання щодо призначення цього феномена. У списку десяти подібних речей, які опублікував журнал New Scientist, за значущістю після некерованої здатності червоніти найзагадковішим вважається сміх людини. Для формулювання мети статті потрібно, відштовхуючись від того, що вже описано в соціально-психологічній літературі, по можливості, розкрити деякі аспекти природи цього загадкового явища і показати його зв’язок з феноменом соціального аутсайдерства. Незаперечним авторитетом у цьому питанні нині залишається Аристотель. На жаль, до нас дійшли лише фрагменти його твору “Поетика”, і все, що висвітлене в ньому стосовно природи сміху, можна вважати далеко неповним. Існують припущення, що він був автором фундаментального твору про природу смішного, який не дійшов до наших днів [1]. За Аристотелем, трагедію можна вважати високим жанром, комедію – низьким, адже перша зображає людей високих і кращих, друга – гірших. Трагічну смерть героя, зображену вмілим автором, справді можна розцінювати як високу або прекрасну. Смішне за своєю суттю має відображати людей з певними вадами і вважатися не прекрасним, а, мабуть, потворним, бо саме воно і є його частиною. Тут слід зробити наголос на слові частина, бо все потворне аж ніяк не може бути смішним і навпаки. Постає питання: яка саме частина? Про це мова піде далі. А поки що слід викласти надзвичайно глибоку думку Аристотеля про те, що смішне – це щось потворне, якого ми набули через якусь помилку, за умови, що ця помилка і це потворне нікому не завдали страждань і згуби. Для розуміння цього положення наведемо гумористичний твір Павла Глазового “Нервовий пасажир”, у якому чоловік просить розбудити його на станції “Глибокі криниці”, проте зазначає, що коли розіспиться, то в нього “не всі вдома”: В мене нерви не в порядку, так ви пам’ятайте. Як вставати не захочу, за ноги стягайте. Якщо буду відбиватись, навіть в зуби двину, То візьміть ви на підмогу якогось мужчину, Тягніть мене до виходу і випхніть у спину… Проте нервовий пасажир прокидається, проїхавши станцію, на якій йому потрібно було зійти, і кричить на провідницю, що вона не виконала свого обов’язку, а та відповідає: Це ж ми, – каже, – на станції Глибокі Криниці Стягли гуртом чоловіка з іншої полиці. Він пручався, відбивався, за східці чіплявся. До самого семафора за поїздом гнався. Дії провідниці й гурту людей можна вважати потворними, адже вони всі “випхали” чоловіка, який мав би їхати далі. Та разом із тим ситуація сприймається як смішна, тому що виникла вона через доволі грубу помилку, проте ніхто сильно не постраждав і не зазнав згуби. Можна навіть сказати, що в цьому творі засуджується нахабство “нервового пасажира”, який і постраждав від нього, та недбалість провідниці, що припустилася такої помилки. Отже, висміюються такі зашкарублі соціальні риси, як грубість, недбалість, вони розцінюються як потворні й неприпустимі. Тому у творі проглядається і дещо оптимістичне, деяка перемога справедливості, здорового глузду над чимось темним і неприйнятним, хоча в Аристотеля не висвітлюється саме цей бік смішного. Ми сміємося з нервового пасажира, дистанціюючись від нього, за нього наївно ставимо себе вище, ми наївно віримо, що з нами такого ніколи не станеться, бо ми не є носіями тих вад, які висміює автор твору. Досить часто артисти, що працюють у жанрі комедії, намагаються “виставити” себе потворними, думаючи, що так вони викличуть більше сміху. Насправді їхня гра сприймається як перегравання, кривляння, неприродність і, отже, викликає не сміх, а відразу. Вони не враховують того, про що ще Аристотель попереджав: смішним є не все потворне, а лише його частина. Зазначимо, що аутсайдерство з цього погляду не обов’язково є потворним, проте – принаймні неповноцінним, таким, що заважає соціуму жити нормальним життям. Всесвітньовідомим захисником сміху був і великий нідерландський філософ Бенедикт Спіноза. Він пов’язував цей феномен із чистим задоволенням людини і підкреслював його позитивну сторону, на відміну від меланхолії, яка завжди виявляє негативну дію. Нагадаємо, що це відбувалося в суспільстві, де була узаконена доктрина Кальвіна, відповідно до якої за веселощі і сміх накладали штраф. Наприклад, Умберто Еко вважає, що в епоху середньовіччя існувала глибоко вкорінена думка, що сміх – це щось непристойне, не варте людської суті і що справжній християнин не може припускатися навіть чогось подібного, адже Христос ніколи не сміявся [1]. Такі погляди мають переважно аутсайдерську спрямованість і є актуальними й сьогодні. Можливість і доцільність сміху Б. Спіноза доводить, керуючись засадами формальної логіки: ніяке Божество і ніхто, крім людиноненависника, за своєю суттю не може мати задоволення від безсилля і страждань людини та оцінювати як достоїнство сльози, страх та все інше, що може свідчити про душевну немічність. Справа мудреця – використовувати навколишні речі й насолоджуватися ними, але стежити за тим, аби насолода не переросла в огиду. Єдина розумна засторога – нічия насолода не має бути шкідливою для когось іншого. У цьому ми бачимо заклик людини до нормального, повноцінного життя, а суспільства – до нормального функціонування, або, як можна сказати сьогодні, – до подолання психологічного аутсайдерства. Отже, відхилення від нормального життя з його розумними насолодами, на думку Спінози, свідчать про душевну немічність і соціальний занепад, за нашими констатаціями [2]. Таємницю сміху намагався розгадати видатний німецький філософ, відомий як дослідник походження мови, Людвіг Нуаре. Він вважав, що сміх походить з прадавніх часів, коли людство жило племенами і в його житті досить часто були моменти радісного піднесення з приводу, скажімо, колективної перемоги над диким звіром чи над іншим племенем. Крики задоволення, радісний оскал зубів, улюлюкання – ось де початок сміху, на думку Нуаре. Вигляд жертви у муках лише підсилює його. Таким чином, сміх – це залишки колективного збудження, повалений ворог – його об’єкт, відчуття переваги і сили – його зміст. Для ілюстрації згадаймо сучасні футбольні матчі, поведінку вболільваників у разі перемоги улюбленої команди. Таке піднесення, до речі, може легко перейти у гнів та агресивні дії. Уявімо наші радісні вигуки, коли ми спостерігаємо перемогу, скажімо, нашого улюбленого боксера. Нуаре стверджує, що в таких моментах і криється коріння сміху. Його суб’єкт – колектив чи група, його об’єкт – ворог або здобич чи взагалі істота, яку ми вилучаємо із соціальних зв’язків і відчуваємо перевагу над нею, інакше кажучи, аутсайдер. Анрі Бергсон також виводить свою концепцію із соціальної природи сміху, проте намагається пояснити також індивідуальні виявлення цього феномена. З його погляду, будь-яке суспільство намагається виробити механізм самозахисту від соціальних явищ, які йому загрожують. Якщо вже людина живе в суспільстві, вона в жодному разі не повинна бути незграбною, інерційною, надміру консервативною; її реакція на зовнішні подразники не може бути механічною, зашкарублою, а навпаки, вона постійно має виявляти пластичну організацію, творчо реагувати на змінні умови, навчитися керувати ними. За цією логікою, жити в суспільстві може не пасивний і немічний, а лише той, хто постійно докладатиме неабияких зусиль, аби пристосовуватися до нього, часто намагаючись перемогти його недоброзичливість і ворожість. Саме такий член суспільства додаватиме йому життєздатності, узгодженості й життєвої сили. Колективний розум громади вітає саме таких людей. А як же бути з тими, кому в житті бракує подібних рис? На початковому етапі свого розвитку суспільство карає їх сміхом, а потім переслідує більш жорстко [5, с. 126]. Чому для нас смішні, наприклад, такі персонажі А. П. Чехова, як Бєліков (Людина у футлярі) або унтер Пришибєєв з однойменного оповідання? Та тому, що на цих прикладах автор висміює брак розвитку особистості, її душевну зашкарублість, ригідність, які формують собою чисто аутсайдерську позицію. Такі люди заважають суспільству бути пластичним, мати певну свободу, а отже, розвиватися і нормально функціонувати. Ми щиро сміємося над такими людьми, відчуваючи свою перевагу над ними, кожен з нас по-дитячому вірить, що сам ніколи не уподібниться їм. Можна сказати, що такий сміх є початковою фазою зневаги, ізоляції, а потім і переслідування людини-аутсайдера, категорично неприйнятної для суспільства, в якому вона проживає. Чому смішними для нас є витівки незграбного і легковажного Чарлі (Чапліна), який, намагаючись вдарити одного, б’є іншого і має за це доброго прочухана? Ми знаємо, що Чарлі лише на перший погляд здається механістичним, недолугим і слабким, а насправді він викликає у нас симпатію, бо карає інших, які справді є потворними та неприйнятними для суспільства. Апофеозом сміху над такими людьми в радянську епоху став талановитий і загадковий вірш С. Маршака про людину з вулиці Басейної. Із штаньми, вдягнутими замість сорочки, із пательнею на голові, персонаж викликав різкий дисонанс у тогочасному суспільстві, яке семимильними кроками прямувало до комуністичного майбутнього. Що могли дати йому такі типи? Хіба що спонукати до більшого єднання у боротьбі з різними недоліками, що заважають рухатися вперед. Із влучністю снайпера автор вірша сконцентрував риси, що мають не лише викликати сміх і засудження, а й бути витісненими раз і назавжди. Сміх у такому разі стає своєрідною зброєю боротьби й осуду. Що це, якщо не зображення помірної потворності, котра ще здатна викликати сміх? Та, здається, ще один-два кроки – і вона виросте до жахливого. Так ми сміємося і над дітьми. Вони теж припускаються недолугості, витівок і неточності, які, однак, викликають замилування і любов. Ми сміємося, знаючи, що в цьому випадку перед нами лише майбутній член суспільства, який росте і розвивається, час якого іще не настав. Типовим для сміху є зображення впертої обмеженості. Наприклад, кумедним буде міліціянт, який, витягнувши з води голого втопленика, почне вимагати в нього паспорт. Та правильним буде і зворотне: зображення відірваної від життя зарозумілості викликатиме аналогічний ефект. Таку саму реакцію викличе й аптекар, який, розмішуючи ліки у своїй реторті, гадатиме, чи відповідають його дії світовій гармонії. Обидва ці випадки сприйматимуться, як щось нежиттєве, чого потрібно позбуватися, щоб жити нормально й гармонійно. Зауважимо, що саме гармонія буде порушена таким процесом, і саме тому суспільство вкотре скористається своїм налагодженим механізмом виштовхування того, що вирізняється, і тому є не таким, як середньостатистичне, слабким, інертним, механістичним, аутсайдерським та ін. Тут потрібно не лише констатувати, а й підкреслити здатність суспільства відштовхувати, відгороджувати, ізолювати, одним словом, свідомо чи несвідомо сприяти становленню такого явища, як соціальне аутсайдерство. Дещо ідеологізованою і самовпевненою сприймається думка А. Богданова про те, що таємницю сміху не змогли розкрити аж до радянських часів, шукаючи її в душі окремої, вже цілком сформованої людини, якою вона є тепер. Виявляється, аби пояснити природу сміху, потрібно зануритися в доісторичні часи і пожити родоплемінним життям у первісному соціумі. Лише тоді нам відкриється його “гіперсоціальна” природа. Якщо і можна погодитись з твердженням, що суспільні революції майже завжди викликають “сміховий вибух”, то зазначивши, що вибух – лише одна із крайніх його форм, подібних до сатири, гротеску та й переважно протягом підготовчого періоду, коли людство, “сміючись”, за словами класика, розлучається зі своїм минулим. Таке пояснення сміху є неповним, адже в тіні залишається походження усіх його відтінків і величезного різнобарв’я його видів. Свої уявлення про сміх Чешихін-Вертинський формулює, посилаючись на твір Г. Бергсона “Сміх у житті і на сцені” (СПб., 1900), і пояснює їх так: сміх – це лише людське, пов’язане з інтелектом (і перше, і друге положення ми вважаємо дуже сумнівними з погляду сучасної науки. – А.А.), це вираження якоїсь життєвої радості, усвідомленої або ні. Для сміху притаманні елементи відчуття переваги над предметом висміювання (саме це слово, на нашу думку, є синонімічним до слів “санація”, “виштовхування”, “очищення”. – А.А.); він соціальний, адже має властивість підсилювання, коли відбувається “купно” (мабуть, не солодко тому, над ким сміється ціла “купа”. – А.А.). Сміх – це торжество себелюбної радості буття над зародженням чогось мертвого, зашкарублого, механічного, автоматичного, аутсайдерського. Ми радіємо, що це начало виявилося безсилим і не торкнулося нас самих. Але в інших випадках, коли воно загрожує нашому існуванню, ми вже сміятися не можемо, бо боїмося його перемоги над життям. Тоді наш сміх стає болісним, істеричним і переходить у плач з приводу загибелі життя. Такий ефект викликає читання творів М. Гоголя, Салтикова-Щедріна, А. Чехова. Іноді його називають розкладанням сміху. Від цього сміху відрізняється гумор, який не лише висміює, а й сам вболіває за долю суспільства й людей. Звідси стає зрозумілим, чому сміх і гумор є непостійними і часто переходять в тугу і плач за людьми та їх переповненим горем і злигоднями життя. У такому разі вже не сміються, а здригаються у якихось жахливих, неймовірно важких судомах. Дуже часто замість того, аби подати людині руку допомоги і витягнути її з болота пасивності та занепаду, ми добиваємо її тортурами сміху, сприяючи тим самим не лише поширенню аутсайдерської психології, а й механічному збільшенню кількості її представників. Саме так, ми, захищаючи себе, виштовхуємо людину все далі й далі, аж поки вона повністю не відокремиться від суспільства і не “опустить руки” у повній пасивності аутсайдера. До викладеного додамо, що, по-перше, однією із найголовніших функцій сміху є його функція психічного відволікання. Щодо цього можливе заперечення: притаманно бути локальним, зосереджувати того, хто сміється на певній життєвій проблемі. На нашу думку, людина, якою оволодів сміх (немає значення з якого приводу), на певний час забуває про свої життєві проблеми, позбавляється екзистенційної тривоги, можна сказати, поліпшує свій фізичний стан і оптимізує світосприймання. Вона віддається сміху і ніби переселяється в іншу реальність, де немає хвороб і смерті, життєвих проблем і дрібних негараздів. Відбувається своєрідне закріплення життя, його оптимізація. З’являються додаткові життєві сили. Недарма слова “веселий”, “життєрадісний” є синонімами. Звідси випливає, що люди, які зрідка сміються або не сміються зовсім, обділяють себе і начебто відмовляються від додаткової “життєвої сили”. Такими здебільшого є люди вразливі, здатні чуйно реагувати на події життя або апатичні, пасивні. Вони тільки болісно сприймають сміх коли сміються над ними, і не можуть цього робити самі. Зрозуміло, що це люди з яскраво вираженими рисами аутсайдера. По-друге, сміх слід визнати засобом від “опасивнення”, інструментом провокування, підштовхування до життєвих змін. Той, хто ним не користується, неначе відмовляється від певного життєвого блага і тим самим послаблює себе як особистість. По-третє, варто звернути увагу на континуальну природу смішного, на його здатність переходити від цілком помірних форм до крайніх і навіть таких, які викликають жах. Ця природа сміху може виявлятися у трьох аспектах: 1) змінюватися може сам вид сміху за мірою його інтенсивності та формою впливу; 2) певний вид сміху люди здатні сприймати по-різному, відповідно до своєї психічної організації; аутсайдери зазвичай сприймають його залежно від ситуації, в якій перебувають, ця залежність у них виражена сильніше, ніж в інших людей, і ніби заважає їм сконцентрувати увагу на сміховому матеріалі; 3) на “інтенсивність” сміху сильно впливає форма її подання. Продовжуваний ряд, на нашу думку, починається із радісного замилування та гумору як найбільш м’яких та доброзичливих форм і може плавно переходити в сатиру, а далі – в сарказм і закінчуватися гротеском і трагедією. Між сатирою і сарказмом може бути розміщене єхидство як завуальована і їдка форма констатації якоїсь вади, гіпертрофії чи відхилення від норми. Саме єхидство можна назвати сміховою жорстокістю, знаряддям сміхових тортур. Досить близьким до трагічного є чорний гумор і сардонічний сміх. Означену послідовність видів смішного можна відобразити такою схемою: комічне – гумористичне – перехідне – потворне – трагічне. Прикметно, що вироблених критеріїв або чітко визначеної межі між цими видами смішного немає, навіть у літературознавстві. Вид “сміхового твору” залежить тільки від людини й загального спрямування її психіки. З погляду різних людей, кожен “cміховий випадок” можна оцінювати по-різному, і ці оцінки докорінно відрізнятимуться одна від одної. На нашу думку, саме в анналах особистості криється той незрозумілий і загадковий органон (інструмент. – А.А.), за допомогою якого ми виробляємо в собі критерії смішного. У людей з гострим розумом він діє блискавично й чітко. Подібно до того, як досвідчений гравець миттєво оцінює шахову позицію і вірогідність виграшу, ми якимось чином визначаємо, чи вартий сміху витвір, який потрапив до нас на розгляд. Можливо, сміх і є найщирішим, коли він виникає блискавично і своїм існуванням вже “робить” оцінку сміховому твору. Досить часто ми можемо спостерігати цікаву закономірність нашого життя: що довше ми думаємо над сміховим твором, оцінюючи його, то менше в ньому смішного. Тривалі роздуми майже повністю позбавляють можливості сміятися. Саме вони, мабуть, заглиблюють нас в екзистенційну проблематику, додають песимізму, насамкінець роблять нас байдужими. Отже, саме ця байцдужість пов’язана з високою динамікою сприйняття, зі швидкістю нашої реакції на причину сміху. Вочевидь, сильна людина сміється сильним здоровим сміхом, аутсайдерського типу, ізольована – слабше реагує на сміх, начебто витісняє його із себе, бо завжди, здається, пам’ятає, що життя її настільки невеселе, що робить сміх неприйнятним. Можна визначити й інші чинники, що впливають на “якість сміхової реакції”, хоча це не є метою нашого дослідження. Такими можуть бути швидкість читання, настрій, самопочуття, налаштування та ін. Для визначення кореляції між оцінкою життя та оцінкою сміхового твору ми розробили такий опитувальник: 1. Скільки разів на день ви смієтеся? Вкажіть кількість. 2. Оцініть невеликий віршований твір: Міліціонер наш відрізнився: Дівку в річці врятував, Та як з нею одружився, В цій же річці й утопився. Визначте його місце в ряду (поставте позначку біля цифри чи обведіть її кружечком): комічний 1 2 3 4 5, де трагічний: 1) комічний; 2) смішний; 3) і так, і ні; 4) невеселий; 5) трагічний. Поясніть свою оцінку (зробіть короткий запис аргументації на звороті № 1). 3. Оцініть своє життя за допомогою такого ряду (поставте позначку біля цифри чи обведіть її кружечком), щасливе1 2 3 4 5 нещасне, де: 1) щасливе; 2) успішне; 3) і так, і ні; 4) неуспішне; 5) нещасне. Поясніть свою оцінку (зробіть короткий запис аргументації на звороті № 2). За допомогою такої схеми на початку вересня 2010 р. серед слухачів Вінницького обласного інституту післядипломної освіти було опитано 60 педагогів різного віку. Наведемо результати: учасники зафіксували, що вони сміються у середньому не менш як 27 разів на день. Усі можливі співвідношення між оцінкою віршованого твору і власного життя є такими: 1) комічний – 11, або 18,3%; 2) смішний – 13, або 21,6%; 3) і так, і ні – 12, або 20%; 4) невеселий – 12, або 20%; 5) трагічний –10, або 16,6%. Отже, можна зафіксувати приблизно рівномірну дисперсію між категоріями комічного і трагічного в оцінних судженнях респондентів: 1) комічний – щасливе – 7, або 11,6; 2) комічний – успішне –1, або 1,6%; 3) комічний – і так, і ні – 4, або 6,6%; 4) комічний – неуспішне – 0; 5) комічний – нещасне – 0. Можна зафіксувати цілком реальну залежність між оцінкою твору як комічного і позитивним оцінюванням власного життя. Перейдімо до наступної категорії: 1) смішний – щасливе – 3; 2) смішний – успішне – 4; 3) смішний – і так, і ні – 4; 4) смішний – неуспішне – 1; 5) смішний – нещасне – 1. Відобразимо результати, за яких твір було оцінено під номером 3 “і так, і ні”: 1) і так, і ні – щасливе – 1; 2) і так, і ні – успішне – 5; 3) і так, і ні – і так, і ні – 5; 4) і так, і ні – неуспішне – 1; 5) і так, і ні – нещасне – 0. Привертає увагу те, що респонденти, які не мають визначеної оцінки власного життя, так само дають невизначену оцінку твору. Нарешті, наведемо дві останні можливі комбінації: 1) невеселий – щасливе – 2; 2) невеселий – успішне – 5; 3) невеселий – і так і ні – 5; 4) невеселий – неуспішний – 0; 5) невеселий – нещасне – 0. І остання комбінація: 1) трагічний – щасливе – 4; 2) трагічний – успішне – 2; 3) трагічний – і так, і ні – 3; 4) трагічний – неуспішне – 1; 5) трагічний – нещасне – 0. Висновки. Сміх, особливо його крайні форми, – це одне із знарядь оздоровлення суспільства витісненням із своїх рядів чогось неприйнятного, інакшого, за колективними оцінками, мертвого, зашкарублого, механічного, автоматичного. Однак, таке витіснення не є логічним чи доцільним, адже для суспільного оздоровлення воно сприяє появі витіснених, відкинутих людей із суто аутсайдерською психологією, чим це саме оздоровлення анулюється, утворюючи погану нескінченність. Вплив чинників, які викликають сміх (маються на увазі твори гумористичного характеру), сприймається доволі диференційовано, оцінні судження аудиторії підлягають певній дисперсії, починаючи з позитивних оцінок творів як комічних і закінчуючи суто негативними оцінками творів як трагічних. Між оцінками власного життя та оцінним судженням щодо рівня комізму-трагізму твору існує пряма залежність: позитивна оцінка власного життя сприяє позитивному оцінюванню твору і навпаки. Респонденти із невизначеною оцінкою власного життя подібну оцінку схильні давати сміховим творам. Певна кількість респондентів, попри негативну оцінку власного життя, зберігає позитивне ставлення до комічного твору, їхні оцінні судження здатні дистанціюватися і зберігати реалістичність. Отже, можна стверджувати, що оцінка гумористичного твору великою мірою залежить від світоглядних засад людини, рівня її самооцінки і впливає на загальну властивість сміятися й використовувати в своєму житті “позитивний заряд”, який несе в собі сміх. Люди з аутсайдерською психологією характеризуються “заниженою сміховою чутливістю” і не мають розвиненої здатності використовувати сміх з позитивною метою чи повертати його “терапевтичний” потенціал собі на користь. Тематика зв’язку смішного з аутсайдерською психологією є малодослідженою, потребує подальшого вивчення, переважно емпіричного характеру. Література 1. Еко У. Ім’я рози: роман / У. Еко: пер. з італ., передмова і глосарій М. І. Прокопович. – Х.: Фоліо, 2007. – 575 с. 2. Спиноза Б. Избранные произведения. – М., 1957. – Т. 1–2. – С. 576–580. 3. Бергсон А. Смех / А. Бергсон. – М., 1992. – С. 126. ІСТОРИКО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ “ПОРТРЕТ” ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРА (НА ПРИКЛАДІ ОТТО ФОН БІСМАРКА) М. А. Дроздова, м. Чернігів Проаналізовано феномен політичного лідерства Отто фон Бісмарка. Наведено історико-психологічний “портрет” політика, побудований методом аналізу документів. Показано, що на певних психологічних особливостях О. Бісмарка (стиль керівництва, система ціннісних орієнтацій) позначилися соціокультурні характеристики Німеччини ХІХ ст. Ключові слова: політичне лідерство, історико-психологічний “портрет”, індивідуально-психологічні особливості. Проанализирован феномен политического лидерства Отто фон Бисмарка. Приведен историко-психологический “портрет” политика, построенный методом анализа документов. Показано, что на определенных психологических особенностях О. Бисмарка (стиль руководства, система ценностных ориентаций) сказались социокультурные характеристики Германии ХІХ в. Ключевые слова: политическое лидерство, историко-психологический “портрет”, индивидуально-психологические особенности. The phenomenon of Otto von Bismark’s political leadership is analyzed in the article. Based on this analysis the historical-psychological “portrait” of politician is proposed, which was reconstructed by the method of documents analysis. It was shown that some of O. Bismark’s personal traits (leadership style, personal values system) were determined by the social-cultural characteristics of Germany in the XIXth century. Key words: political leadership, historical-psychological “portrait”, personal traits. Проблема. Психологія політичного лідерства є однією з основних і найдавніших галузей політичної психології. Загалом більшість досліджень із цієї проблеми здійснюється за двома напрямами – сприймання політичного лідера і побудова його психологічного “портрета”. Проте ці напрями стосуються вивчення лише сучасних для дослідників політичних лідерів. Провідних політиків минулого вивчали і продовжують вивчати значно менше, переважно у межах психоаналітичної методології. Крім того, історико-психологічні дослідження політичних лідерів важче проводити, адже дослідник при цьому істотно обмежений у дослідницьких методах: він може спиратися лише на метод аналізу документів. Але за грамотного використання цей метод теж може дати цікаві результати. Об’єктом нашого дослідження є феномен політичного лідерства Отто фон Бісмарка. Нагадаємо, що О. Бісмарк (1815–1898) – видатний державний діяч, перший канцлер Німецької імперії. За допомогою військових і політичних заходів об’єднав Німеччину. З 1871-го по 1890 р. був імперським канцлером, за допомогою низки реформ (адміністративної, судової, військової, поштової, фінансової) зміцнив країну. Це був харизматичний лідер-реформатор. А саме таких лідерів, на нашу думку, гостро не вистачає в сучасному українському суспільстві. Крім того, політик жив в епоху значних соціально-політичних змін, що є також актуальним для нинішньої України. Мета статті: побудова історико-психологічного “портрета” О. Бісмарка. Як літературні джерела використані мемуари досліджуваного політика та його сучасників, а також праці деяких істориків. Дослідження індивідуально-психологічних особливостей рейхсканцлера ми здійснювали за допомогою аналізу основних сфер особистості: емоційно-вольової, мотиваційно-потребової та інтелектуальної. За типом темпераменту О. Бісмарк, на нашу думку, був холериком. Доказом цього є такі приклади. Вже через рік після початку політичної кар’єри, в 1848 р., майбутній рейхсканцлер різко розкритикував короля Фрідріха Вільгельма ІV за виявлену ним нерішучість під час березневої революції. З неприхованим роздратуванням молодий юнкер заявив монархові: “Настрій був чудовим, але він зіпсувався з тих пір, як королівськими властями, за королівською печаткою нам була прищеплена революція. Немає впевненості в підтримці короля.” [1, с. 36]. Значно пізніше Вільгельм ІІ у “Мемуарах” згадував: “Я поспішив до князя Бісмарка і розповів йому про обставини справи. Канцлер розгнівався і, блискаючи очима, вдарив кулаком по столу” [2, с. 23]. За класифікацією К. Леонгарда, ми дійшли висновку, що рейхсканцлер мав гіпертимно-циклоїдну акцентуацію характеру. Як гіпертимна особистість О. Бісмарк був оптимістом, гарним співрозмовником, часто перебував у центрі уваги, мав почуття гумору, постійно виявляв ініціативу, прагнув до діяльності. Будучи гарним співрозмовником, Бісмарк легко встановлював контакти як з друзями та однодумцями (зокрема, з морським міністром Рооном, баварським королем Людвігом), так і з суперниками та інакодумцями (Мантейфелем [1], Вільгельмом ІІ [2]). Р. Сементковський зазначає, що ще в часи революції 1848 р. Бісмарк привернув увагу сусідів-поміщиків своїми сміливими міркуваннями у політичних питаннях [3], а Вільгельм ІІ вказує на те, що ораторські здібності рейхсканцлера та вміння тримати себе на людях (зокрема, перед членами Коронної ради) справляли імпонуюче враження на оточення [2]. Однак зацікавити політик міг не лише ідеями та виступами. Палке захоплення танцями також, як не дивно, поповнювало ряди його прихильників [1]. Шанували Бісмарка і за оптимізм. Так, у розпал березневих подій 1848 р., коли двір не знав, на що зважитись, рейхсканцлер намагався всіх збадьорити. Одного разу йому це вдалося з допомогою похідного маршу [3]. Противників він запевняв, що йому і його соратникам вдасться здобути шану і вплив для прусських юнкерів [3]. Навіть у своїх “Думках і спогадах” політик пише: “Зважаючи на недовгий термін життя, на який я в моєму віці взагалі можу ще розраховувати, я не ухилився б від драматичного завершення своєї політичної кар’єри і переніс би й цю іронію долі, бадьоро покладаючись на волю божу. Почуття гумору я ніколи не втрачав, навіть у найсерйозніші моменти свого життя” [4, с. 97]. У роки своєї політичної кар’єри Бісмарк постійно прагнув до дії: організовував селян на підтримку короля під час революції 1848 р. [1], проводив політичні, економічні та соціальні реформи, умовляв Вільгельма ІІ дозволити йому застосувати силу проти соціалістів [2], сильним тиском на швейцарський уряд домігся вигнання соціалістів зі Швейцарії [5], подав до рейхстагу законопроект, що мав увічнити “ Винятковий закон” [5]. Однак часто веселий настрій та енергійність змінювались у політика пригніченням, уповільненням реакцій і мислення, що свідчить про поєднання гіпертимної акцентуації з циклоїдною. Прикладами цього є реакція Бісмарка на надання королем Фрідріхом-Вільгельмом ІV певних буржуазних свобод народові [1], думки про суїцид у ситуації, коли з ним не рахувались [6], депресія і прохання про відставку через втрату у деяких питаннях підтримки імператора [6]. Серед рис характеру Бісмарка варто відмітити сміливість і холоднокровність. Замахи, здійснені на політика у 1866 і 1874 р. (напередодні війни з Австрією і в розпал Культуркампфу), не зупинили його і не завадили здійснити задумане. До того ж під час першого замаху політик сам затримав студента-нападника і передав його до рук поліції [7]. У мотиваційній сфері рейхсканцлера домінували два мотиви – влади й досягнення успіху. Зупинімося на першому. Як пише історик В. Чубинський, батьки Бісмарка дуже відрізнялися між собою за інтересами і темпераментом. Якщо Фердинанд Бісмарк був урівноваженим, не мав честолюбних претензій і задовольнявся життям поміщика, то мати майбутнього політика, Вільгельміна, відзначалась живим розумом, освіченістю, честолюбством і підвищеною нервовістю. Це створювало в сім’ї певну напруженість. До того ж Вільгельміна, слово якої у вихованні дітей було вирішальним, занадто ними опікувалась [7]. Історик А. Єрусалимський зазначає, що саме під впливом матері Отто, прослухавши курс правознавства в Геттінгенському та Берлінському університетах, почав “стукати у двері дипломатичного відомства”, хоча все життя мріяв про кар’єру військового [8, с. 8]. Спираючись на теорію А. Адлера, можна припустити, що така гіперопіка викликала в юнака комплекс неповноцінності і, як наслідок, реакцію гіперкомпенсації. У студентські роки це виявлялось у бажанні вирізнитись, привернути до себе увагу демонстративною поведінкою, а згодом стало мотивом до влади. Ось що пише Бісмарк: “Прагнучи скоротити обхідний шлях до дипломатичної кар’єри, я обрав одне з рейнських управлінь, а саме аахенське; курс роботи в цьому управлінні міг бути скорочений до двох років, тоді як у старих прусських провінціях на це було потрібно не менш як три роки” [1, с. 7] (справа в тім, що урядовий референдарій, аускультатор, був зобов’язаний набирати стаж для підвищення). Звідси висновок: Отто фон Бісмарк поспішав у політику! У 1837 р. Бісмарк перевівся за власним бажанням до потсдамського управління: “... непрямі податки були там, на відміну від інших провінцій, у віданні адміністрації (тобто вищих кіл провінції. – М. Д.), а саме вони набували для мене особливого значення, якщо я справді прагнув зробити митну політику базисом майбутнього” [1, с. 7]. Ось ще один приклад. “Міністерський пост також не цілком відповідав у той час ( початок 1850-х років. – Авт.) моїм бажанням. Я був переконаний, що як міністр я не домігся б прийнятного для себе становища у короля. Він бачив у мені яйце, котре сам зніс і насиджував, і за будь-якого розходження у поглядах йому здавалося б, що яйце хоче повчати курку” [1, с. 74]. Заради кар’єри Бісмарк навіть дозволив собі не зовсім порядний крок: коли стосунки між королем і Мантейфелем дуже загострилися і король, аби зробити його “слухняним міністром”, доручив Бісмарку запропонувати пост міністра- президента графові Альбрехту фон Альвенслебену, то політик, сам сподіваючись на цю посаду, нагадав монархові непоштиве висловлювання нового претендента на адресу короля, і призначення не відбулося [1]. Під впливом матері юний Отто навіть сповідував ліберальні ідеї. Та оскільки поміркований за характером батько імпонував синові більше, ніж сувора мати, у майбутньому політик взяв за взірець його світосприйняття і став переконаним монархістом. З попереднім мотивом був тісно пов’язаний інший – досягнення успіху. З часом він став домінуючим для рейхсканцлера і керував його діяльністю упродовж усього життя. Однак упродовж політичної кар’єри Бісмарка цей мотив дещо змінювався. Спершу головним для політика було зберегти і зміцнити монархію. Згодом метою стало об’єднання Німеччини як основи для подальшого посилення влади монарха. А вже після створення Німецької імперії рейхсканцлер прагнув до розвитку економіки, інститутів державності і до виведення Німеччини на перше місце у світі. Проілюструємо це. Згадуючи 1862 р., О. Бісмарк писав: “Мені вдалося переконати його величність, що для нього справа йде не про консерватизм чи лібералізм того чи іншого відтінку, а про те, бути королівській владі чи парламентському пануванню, і що останньому за будь-яку ціну слід запобігти” [1, с. 225]. Дещо пізніше політикові спало на думку “схилити прусського короля, свідомо чи несвідомо, а тим самим і прусське військо до служіння національній справі, незалежно від того, що розглядалося при цьому як основне завдання: керівна роль Пруссії, з борусського погляду, чи питання про об’єднання Німеччини з погляду національного. Обидві мети покривали одна одну” [1, с. 247]. Нарешті, в 1877 р., після проведення економічних реформ, рейхсканцлер писав: “... тепер важливо лише одне: міцно спаяти Німеччину і посиленням її обороноздатності убезпечити від зовнішньої небезпеки, а за допомогою конституції убезпечити від внутрішніх династичних потрясінь” [6, с. 166]. Важливу роль у політичній діяльності Бісмарка відігравали його ціннісні орієнтації, головними з яких були: влада, особиста свобода, консерватизм (що полягав у намірі зберегти і посилити монархію), великодержавна Німеччина, підтримання соціального миру в суспільстві, зміцнення вітчизняної економіки, збагачення юнкерів і буржуазії, самозбагачення. Зазначимо, що світогляд Бісмарка не був закостенілим і, як у будь-якого ефективного політика, характеризувався пластичністю. Так, будучи консерватором, він у 1870-ті роки за об’єктивних обставин сприйняв радикалізм, щоправда, згодом знову повернувшись до традиціоналізму. Такі цінності, як підтримання соціального миру в суспільстві, зміцнення економіки Німеччини, збагачення юнкерів та буржуазії, а також самозбагачення, не були властиві політикові на початку його кар’єри і прийшли до нього згодом, після об’єднання Німеччини. Високий рівень інтелекту дав змогу Бісмарку не лише швидко і відносно ефективно реагувати на мінливу політичну обстановку та адаптуватися до неї, але й самому створювати потрібну ситуацію, вдаючись до широкого арсеналу адміністративних, дипломатичних, військових засобів. За інтелектуальною спрямованістю рейхсканцлера можна вважати раціоналістом. Підтвердженням цього є те, що він постійно глибоко і раціонально мислив: і коли стверджував, що до 40-х років ХІХ ст. самостійної прусської політики взагалі не було: вона диктувалася Петербургом і Віднем [1]; і коли констатував факт безправності окремих членів фракцій стосовно керівників і при цьому визнавав сміливість лівих у висловлюванні власних думок [6]. Крім того, Бісмарк відзначався критичним мисленням. Так, в одному з листів він зізнавався: “Схильність захоплюватися людьми слабко розвинена в мене, та й очі в мене так дивно влаштовані, що я краще розрізняю вади, ніж достоїнства” [1, с. 133]. Але це не заважало рейхсканцлеру в своїх мемуарах дещо прикрасити окремі факти власної політичної кар’єри. Доказом високого інтелекту рейхсканцлера є також його дотепність. Зокрема, якось він викликав на дуель одного вченого. Впевнений у справному володінні канцлером будь-якою зброєю, його опонент за зброю обрав сосиски – нібито з поваги до національної їжі німців. Дуель мала відбуватись так: на тарілці подаються дві сосиски, в одну з яких покладена сильна отрута. Бісмарк відмовився від такого поєдинку і, аби його не звинуватили в боягузтві, сказав: “Герої не об’їдаються перед смертю” [9, с. 225]. О. Бісмарка можна вважати класичним політичним лідером. Він мав усі головні лідерські риси, які, зокрема, називає М. Головатий [10]: акумулятивність (здатність акумулювати і адекватно виражати у своїй діяльності інтереси певних, досить великих мас), компетентність, наявність чіткої політичної програми, інноваційність, велика популярність, політична воля, здатність брати на себе відповідальність, гострий розум, політична інтуїція, організаційні здібності. Щодо акумулятивності: Бісмарк втілив у собі і висловив загальнонаціональну ідею, яка полягала в об’єднанні німецьких держав навколо Пруссії. Недаремно через кілька років після смерті рейхсканцлер фон Бюлов назвав Бісмарка “найбільш німецьким серед німців”[11, с. 21]. Політичну гнучкість Бісмарк виявив, підтримавши, попри свої консервативні погляди, націонал-лібералів. При цьому він зазначав: “Чи будуть потім наші внутрішні порядки дещо консервативнішими чи ліберальнішими – це питання доцільності, котре можна буде спокійно обговорити лише тоді, коли будівля здатна буде встояти за будь-якої бурі” [6, с. 166]. Зокрема, в галузі фінансів політик намагався здійснити реформу прямих податків [1], на чому наполягали націонал-ліберали. Зазначимо, що впроваджувати в життя реформи Бісмаркові допомагала така важлива риса політичного діяча, як терпимість до невизначеності. Адже попереднього досвіду здійснення таких широкомасштабних перетворень він не мав. Політик міг застосовувати різні стилі лідерства залежно від обставин. Однак, на нашу думку, тогочасна ситуація вимагала застосування в політиці авторитаризму. Бісмарк це розумів і діяв відповідно. Так, Вільгельм ІІ згадує: “При моєму вступі на престол я обговорював усі питання з міністрами. Бажаючи зацікавити їх у цих питаннях, я обіцяв кожному повну свободу дій в його відомстві. Але виявилося, що це було майже неможливим, поки князь Бісмарк був при владі, оскільки він у всіх справах зберігав за собою вирішальне слово і цим паралізував самостійність своїх співробітників [2]. Навіть сам рейхсканцлер у “Думках і спогадах” писав: “Незважаючи на мою стриманість, більшість моїх друзів по службі відчула після моєї відставки полегшення від гніту” [6, с. 188]. Проте як далекоглядний політик Бісмарк розумів, що авторитаризм все ж не є найкращим методом управління, тому застосовував також елементи демократичного стилю лідерства: “ Протекцією я ... не набридав моїм колегам і підлеглим мені імперським установам. За конституцією, мені належало приймати на службу всіх поштових, телеграфних і [імперських] залізничних чиновників і заміщувати всі посади в окремих імперських відомствах. Та навряд чи ... я коли-небудь вимагав від пана фон Стефана чи від кого-небудь іншого посаду для рекомендованого мною кандидата, хоча б для листоноші” [6, с. 187] Результати політики рейхсканцлера зробили його харизматичним лідером. Навіть його вороги – соціал-демократи, зокрема Ф. Мерінг, визнавали Бісмарка великим державним діячем [5]. А грос-адмірал А. Тірпіц, відвідавши політика за рік до його смерті, згадував: “ Щоразу, коли Бісмарк заводив мову про політику, кайзер не звертав на це уваги.” “Це жахливо”, – прошепотів мені Мольтке; нам здавалося, що кайзер не виявляє належної поваги до такої людини” [12, с. 142]. Наявність власної харизми підтверджував і сам Бісмарк. “Під час поїздки з Гаштейна через Зальцбург і Лінц усвідомлення, що я перебуваю на суто німецькій землі і серед німецького населення, посилювалося привітним ставленням до мене публіки на станціях. В Лінці натовп народу був такий великий, а його настрій ... такий збуджений, що з побоювання викликати у віденських колах невдоволення, я закрив фіранки на вікнах мого вагону, не відповідав на дружні привітання і від’їхав, не виглянувши. На вулицях Відня помітним був подібний настрій; привітання людей ні на хвилину не змовкали...” [6, с. 220]. За класифікацією польського політолога Є. В’ятра, Бісмарк був також лідером-ідеологом, котрий не зрадив своїм переконанням навіть у разі загрози втратити владу. Протягом усього життя рейхсканцлер був нонконформістом. Ф. Мерінг згадував: “Виборні успіхи соціал-демократії збудили політичне сумління буржуазних партій. Усі вони, крім вільнодумної партії, що становила єдиний виняток, подали більш-менш далекосяжні пропозиції розвинути законодавство про охорону праці. Але вони тут натрапили на завзятий опір Бісмарка, що дотримувався в цьому питанні найбільш безглуздого манчестерського погляду...” [5, с. 193]. Навіть за рік до смерті Бісмарк не втратив схильності прислухатися лише до власних ідей. Зокрема, А. Тірпіц згадує: “Взагалі він [Бісмарк. – Авт.] настільки звик іти за власним напрямком думки, що залишився від минулих часів, що майже не захотів вислухати доповідь” [12, с. 138]. Однак за певних політичних обставин рейхсканцлер міг демонструвати ситуативний конформізм. Прикладом є запровадження соціального законодавства. Цей крок Бісмарка узгоджувався з його патерналістським переконанням, що держава має дбати про своїх громадян, а вони – вірно служити їй. Так, у 1886 р., коли виникла загроза банкрутства кораблебудівної верфі “Вулкан” внаслідок сильної конкуренції англійців, Бісмарк особисто доклав зусиль до її порятунку і тим самим врятував працівників від безробіття [2]. Викладене допомагає нам зрозуміти Я-концепцію політика. За твердженням Р. Грановської, надання переваг власним принципам в ухваленні рішень свідчить про високу самооцінку особистості [13]. З огляду на це можна сказати, що остання була властива Бісмаркові. Отже, поєднання авторитарного стилю з елементами демократичного стилю лідерства, прагматизм, ситуативний конформізм, патерналізм і такі ціннісні орієнтації Отто фон Бісмарка, як великодержавна Німеччина, підтримання соціального миру, зміцнення імперської економіки, збагачення юнкерів та буржуазії, були зумовлені епохою. Поряд з цим високий рівень психічної активності, енергійність, різкість, часті зміни настрою, запальність, нетерпимість, схильність до емоційних зривів, у деяких випадках агресивність, наявність харизми, прагнення до самозбагачення, нонконформізм, мотив влади, вірність ідеології та висока самооцінка рейхсканцлера пояснювались іншими чинниками (спадковістю, вихованням, життєвим досвідом та ін.). Висновки. Аналіз історичних документів дав можливість окреслити психологічний портрет О. Бісмарка. Було з’ясовано, зокрема, що особливостями емоційно-вольової сфери рейхсканцлера були: холеричний тип темпераменту, гіпертимно-циклоїдна акцентуація характеру, наявність харизми, нонконформізм, який залежно від ситуації поєднувався із гнучкістю та здатністю йти на компроміси; сміливість, дотепність, висока самооцінка, поєднання авторитарного та елементів демократичного стилю лідерства. Основу мотиваційно-потребової сфери політика становлять: потреби у владі та досягненні успіху (із домінуванням останньої), система наступних ціннісних орієнтацій – влада, особиста свобода, спокій у сім’ї, консерватизм, великодержавна Німеччина, підтримання соціального миру в суспільстві, зміцнення вітчизняної економіки, збагачення юнкерів та буржуазії, самозбагачення. Інтелектуальна сфера Бісмарка характеризується високим рівнем інтелекту, критичністю мислення. За інтелектуальною спрямованістю рейхсканцлера можна вважати раціоналістом. Вивчення динаміки психологічних особливостей політика показало, що наприкінці політичної кар’єри Бісмарк став більш розсудливим, менш самовпевненим, дещо змінив власні цінності. Було з’ясовано, що такі соціокультурні характеристики Німеччини ХІХ ст., як консерватизм юнкерів, цінність успіху та особистісної свободи тощо, дістали відображення у світосприйнятті Бісмарка. Зокрема, епоха позначилася на таких психологічних особливостях політика, як стиль керівництва та система ціннісних орієнтацій. Література 1. Бисмарк О. Мысли и воспоминания / О. Бисмарк. – М. : ОГИЗ, Гос. социально-эконом. изд-во, 1940. – Т.1. – 336 с. 2. Вильгельм ІІ. Мемуары: События и люди. 1878–1918 / Вильгельм ІІ / пер. с нем. Д. В. Триуса. – М. ; Пг. : Изд-во Л. Д. Френкель. – 1923. – 177 с. 3. Сементковский Р. И. Бисмарк / Р. И. Сементковский // Александр Македонский и Юлий Цезарь; Кромвель; Ришелье; Наполеон I; Бисмарк: биогр. повествования / сост., общ. ред. Н. Ф. Болдырева. – 2-е изд. – Челябинск : Урал LTD, 1998. – 537 с. 4. Бисмарк О. Мысли и воспоминания / О. Бисмарк. – М. : ОГИЗ, Гос. социально-эконом. изд-во , 1941. – Т. 3. – 212 с. 5. Мерінг Ф. Історія Німеччини від кінця середніх віків / Ф. Мерінг / пер. з нім. М. Цілін. – Х. – К., 1931. – 200 с. 6. Бисмарк О. Мысли и воспоминания / О. Бисмарк. – М. : ОГИЗ, Гос. социально-эконом. изд-во, 1940. – Т. 2. – 288 с. 7. Чубинский В. В. Бисмарк: Политическая биография / В. В. Чубинский. – М. : Мысль, 1988. – 414 с. 8. Ерусалимский А. Бисмарк как дипломат / А. Ерусалимский [вступит. ст.] // Бисмарк О. Мысли и воспоминания. – М., 1940. – Т. 1. – С. 8. 9. Щербатых Ю. В. Психология личностных качеств : популярная энциклопедия / Ю. В. Щербатых. – М. : Эксмо, 2007. – 464 с. 10. Головатий М. Ф. Політична психологія : навч. посіб. / М. Ф. Головатий. – К. : МАУП, 2001. – 136 с. 11. Великанова О. В. Функции образа лидера в массовом сознании: Гитлеровская Германия и Советская Россия / О. В. Великанова // Психология и психоанализ власти : хрестоматия. – Самара, 1999. – Т. 2. – С. 5–25. 12. Тирпиц А. Воспоминания / А. Тирпиц ; [пер. с нем. и комментарии В. Я. Голанта] ; под ред. В. А. Алафузова. – М. : Воениздат, 1957. – 656 с. 13. Грановская Р. М. Элементы практической психологии / Р. М. Грановская. – 2-е изд. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1988. – 560 с. ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ЛІДЕРСЬКОЇ ПОВЕДІНКИ В. М. Северинюк, м. Запоріжжя Визначено, що поведінка політичного лідера належить до вищого функціонального рівня політичної поведінки – політичної діяльності; її сутнісними ознаками є професійність, системність, прагматизм, раціоналізм тощо. Проаналізовано психологічну складову лідерської поведінки, яка доповнює і коригує раціональні начала політики. Простежено зв’язок між внутрішніми настановами, індивідуальними рисами характеру суб’єкта політичного лідерства та режимом влади, а також між механізмами формування політичної харизми та політичного нарцисизму. Ключові слова: політична поведінка, політичний лідер, мотивація, взаємовідносини, завдання, демократія, авторитаризм, лібералізм, нарцисизм. Определено, что поведение политического лидера принадлежит к высшему функциональному уровню политического поведения – политической деятельности; его сущностными признаками являются профессионализм, системность, прагматизм, рационализм и т. п. Проанализирована психологическая составляющая лидерского поведения, которая дополняет и корректирует рациональные начала политики. Прослежена связь между внутренними установками, индивидуальными чертами характера субъекта политического лидерства и режимом власти, а также между механизмами формирования политической харизмы и политического нарциссизма. Ключевые слова: политическое поведение, политический лидер, мотивация, взаимоотношения, задачи, демократия, авторитаризм, либерализм, нарциссизм. The article determines that the political leader behavior belongs to a higher functional level of political behavior – political activity; its essential features are proficiency, system approach, pragmatism, rationalism, etc. The psychological constituent of leader’s behavior which adds and corrects rational origins of policy was analyzed. There has been observed the relation among the inherent attitudes, individual character features of the subject of political leadership and the authority’s regime, also among the mechanisms of political charisma formation and political narcissism. Key words: political behavior, a political leader, motivation, interrelations, goals, democracy, authoritarism, liberalism, narcissism. Проблема. Під впливом поведінкових досліджень у галузі психології в політичній науці сформувався необіхевіористичний напрям. Починаючи із 40-х років ХХ ст. він почав стрімко набувати визнання в політології західних країн, насамперед у США. Учені-біхевіористи досягли великих успіхів, передовсім у вивченні поведінки рядових учасників політичного процесу – виборців. Однак на межі 1960–1970 рр. більшість представників поведінкового напряму усвідомили необхідність переходу на позиції більш досконалої дослідницької методології, що дістала назву “постбіхевіоризм”. Методологія постбіхевіоризму (особливо в концептуальному варіанті системного біхевіоризму [1, с. 79–126]) передбачає комплексний підхід до явища політичної поведінки, в якому рівнозначно поєднані індивідуальні, групові і масові форми, об’єктивні та суб’єктивні чинники, нормативно-ціннісні, ідеологічні аспекти суспільного життя, що визначають характер, причини, межі та спрямованість політичних дій. Як свого часу у психології так званий неформальний біхевіоризм зробив відступ від постулатів класичного та, пояснюючи людську поведінку, почав брати до уваги (у значенні реально існуючих явищ) невидимі емоційно-психологічні й раціоналістичні процеси головного мозку людини, так і політична наука (політична психологія) сьогодні активно цікавиться внутрішніми, прихованими, власне психологічними механізмами політичної поведінки. Фахівці наголошують на необхідності практичного й теоретичного дослідження таких чинників політичної поведінки, як почуття, емоції, настрої, вольові якості людини тощо. Мета статті: здійснити аналіз психологічної складової лідерської поведінки, простежити зв’язок між внутрішніми настановами, індивідуальними рисами характеру суб’єкта політичного лідерства та режимом влади, а також між механізмами формування політичної харизми та політичного нарцисизму Політичні наміри, інтереси, цінності іноді нелегко ідентифікувати з практичною дією. Через це для аналізу політичної поведінки істотне значення має методика наукової інтерпретації. Вона передбачає обов’язковість дотримання принципів об’єктивності, ідеологічної нейтральності, достатності даних тощо. Політолог має пам’ятати, що хоч би якими яскравими і вражаючими були ті чи інші події, їх потрібно розглядати як кумулятивний ефект процесів із більш простою структурою, навіть тих, що з першого погляду здаються слабкодотичними до політики, однак живлять людську натуру в цілому. Мета наукової інтерпретації в розумінні складних феноменів, зауважує Дж. Донахью, полягає в тому, щоб продемонструвати достатність тривалої дії процесів більш низького рівня для виникнення складності, яка спостерігається [2, с. 37]. У теорії поведінки вживається загальне поняття “детермінанти”. Це складна система мотивів, стимулів, зовнішніх регуляторів, що визначають поведінку. Проте зв’язок між детермінантами й поведінкою має характер зворотної залежності, коли поведінка, об’єктивуючись як реальний процес, починає з наслідку перетворюватися на причину, сама набуває властивостей детермінанти. Характер політичної дії може дати імпульс початку ланцюгової реакції, що в результаті призводить до змін у внутрішніх настановах і почуттях людини. Поведінка як практичний досвід впливає на когніції та уявлення, а ті, своєю чергою, підготовлюють подальші зміни в поведінці особи або закріплюють ті, що вже сталися [3, с. 59, 104]. “Це вірно, – наголошує Д. Майєрс, – що деколи ми відстоюємо те, у що віримо, але вірно й те, що ми віримо в те, що відстоюємо” [4, с. 163]. Переконливим свідченням того, як виконання певних ролей у політиці змінює внутрішній світ суб’єкта і формує нові механізми його психологічної взаємодії зі своїм оточенням, є феномен влади. Психологічно явище влади “вмонтоване” в систему чотирьох мотивів (аспектів) особистості: 1) прагнення чинити вплив на інших людей, що, власне, й викликає потребу у владі; 2) потреба в досягненні поставлених цілей; 3) потреба в афіліації (англ. affiliate – з’єднуватися), тобто бажання жити у злагоді, єдності з іншими людьми; 4) особистий контроль над імпульсами (влада над самим собою), вміння не піддаватися вирішальним впливам трьох зазначених вище мотивів [5, с. 77]. Сутність поведінки особи, яка здійснює владу, полягає в знаходженні певного поєднання, балансу між усіма чотирма психологічними аспектами. Мотив влади може бути більшим чи меншим, але завжди достатнім для ухвалення рішення та обов’язково сильнішим за мотив афіліації, оскільки особа, наділена владою, психологічно має бути готовою до того, що її рішення неодмінно викличе незадоволення частини найближчого оточення або населення. Отже, носій влади має діяти так, щоб мотив досягнення мети був достатньо сильним для реалізації поставлених ним цілей і водночас не настільки домінантним, щоб вважати, що тільки його особисті зусилля мають значення для забезпечення успіху. Зазначені вище обставини з усією очевидністю виявляють свою дію в поведінці політичних лідерів. Детермінанти походження і поведінки політичного лідера, аналіз його місця і ролі в політичних процесах, а також результатів діяльності охоплюють дуже складний синтез об’єктивних і суб’єктивних явищ – це системна взаємодія багатьох чинників: інституціональних, антропологічних, формально-нормативних, особистісних, видимих і прихованих, персональних і групових, раціональних та емоційно-психологічних. Через це дослідникам так не просто дійти однозначних висновків навіть щодо найсуттєвіших характеристик явища політичного лідерства: його головних причин, суспільних функцій, значення, критеріїв типології тощо. Ось як оцінюють проблему вітчизняні науковці: “У сучасній політології політичне лідерство не має однозначного тлумачення” [6, с. 309]; “...поширена думка, що політичне лідерство є надскладним об’єктом для строгого політологічного аналізу, адже сам цей феномен не може бути чітко формалізованим” [7, с. 30]; “...створити єдину універсальну концепцію лідерства, напевне, неможливо” [8, с. 13]; “що стосується політичного лідерства, то й до сьогодні його фундаментальна теоретична основа не розроблена” [9, с. 112]. Попри викладене вище, можна помітити, що до яких би концепцій політичного лідерства не схилялися дослідники та які б схеми обґрунтування цього феномена не наводили, усі вони так чи інакше включають положення, що зводяться до характеристики одного й того самого поняття – “взаємодія” (лідерство як ефект “групової дії”, “соціальної взаємодії”). Такий підхід до проблеми має сталу традицію в різних політико-соціологічних школах (М. Вебер, В. Ленін, К. Каутський, Е. Богардус, П. Пігорс, Р. Мертон та ін.). У понятті “взаємодія” вбачається перша, найголовніша особливість і внутрішня суперечливість явища політичного лідерства: це, з одного боку, переважно персоніфікована форма суб’єкта лідерської дії (індивід, людська особистість), а з другого – можливість розкриття змісту цієї форми та повноцінна реалізація її потенціалу лише через механізми колективної, групової поведінки. Типологія лідерської поведінки є досить розгалуженою. Зупинімося на тих її варіантах, що пов’язані з різними типами політичного режиму. Якщо у мотиваційній складовій поведінки можновладців домінантного значення набуває мотив афіліації, то це формує передумови для демократичного режиму правління. А якщо цей мотив слабшає, то посилюються тенденції до авторитаризму й тиранії. (Тут ми не торкаємося питання про спеціальні маніпуляційні засоби, до яких може вдаватися влада з метою затушувати в громадській думці усвідомлення зазначених передумов). Більшість політологів і психологів, істориків та управлінців схильна вважати, що насправді не існує стилю лідерства, який виявився б однаково ефективним у всіх ситуаціях, оскільки різні ситуації потребують різних типів лідерської поведінки або лідерських якостей. Отже, ні демократичний, ні авторитарний, ні ліберальний (поблажливий) стиль лідерства апріорі не можна вважати кращим або гіршим за якийсь інший. Та все ж лабораторні дослідження психологів виявили, що демократичний стиль лідерства приваблює до себе більше прихильників і задовольняє членів групи більшою мірою, ніж авторитарний чи ліберальний [10, с. 1041]. Такий ефект політологи пояснили б сутністю самої демократії як базової соціальної цінності – прагнення до цього суспільно-політичного ідеалу вже саме по собі є позитивною ознакою влади. Психологи ж аналізують ситуацію в діапазоні взаємодії двох поведінкових чинників: поведінки лідера (влади) “з акцентом на завданнях”, які слід вирішити, та поведінки лідера “з акцентом на взаємовідносинах” з його оточенням (суспільством) [11, c. 864]. Якщо лідер орієнтований передовсім на виконання завдання, то він виявляється найбільш успішним у двох крайніх ситуаціях: коли його відносини з групою (оточенням) складаються дуже добре, або ж навпаки, коли ці відносини напружені, що змушує його максимально мобілізовувати свої владні зусилля, не переймаючись небезпекою зажити слави авторитарного керівника. У ситуаціях посередніх (з помірним ступенем контролю лідера над групою) успішним виявляється лідер, який орієнтується на встановлення довірливих міжособистісних і внутрішньосистемних відносин, тобто лідер-демократ [10, с. 1041; 11, c. 864]. Перекладаючи зазначене на мову політики, зрозуміємо, що суспільство не тільки світоглядно, а й психологічно, інтуїтивно більше прагне до демократії як ситуації довірливих, партнерських відносин між ним і владою. Розвинена демократія, що асоціюється з поняттям політичної стабільності, рівноваги інтересів, стійкої легітимності влади, однаково заперечує крайнощі політичної поведінки – що лідерів-автократів, що лідерів-популістів та поблажливих лібералів. Варто також зазначити, що, з погляду психології, важливими для стилю лідерства є природні відмінності між людьми та особливості їх нервової системи. Наприклад, “автократи” й “ліберали” порівняно з “демократами” виглядають більш егоїстичними, підозріливими та конфліктними. Натомість “демократам” більш притаманна схильність до компромісів, проте в них може сформуватися комплекс нерішучості та боязкості [12, c. 181–182]. Останніми роками серед української громадськості популярними стали визначення “харизматик”, “харизматичний”, “харизматична поведінка” тощо. Як відомо, слово “харизма” грецького походження і означає “милість, Божий дар; особлива природна обдарованість, інтелектуальна, духовна та інша винятковість особи”. Завдяки подібним якостям носій харизми викликає захоплення, досягає надзвичайної популярності та влади над іншими людьми. Дуже непросто пояснити механізм залежності між подібним комплексом особливих людських властивостей та політичною владою. Адже тут предметом наукового аналізу одночасно постають два дуже несхожі начала людського буття: з одного боку, “Божа благодать, вищий дар”, у що можна тільки вірити і що не варто намагатися раціонально пояснити, а з другого – прагматизм, доцільність, фактичний результат – те, що визначає сутність політичної діяльності, що грунтується на раціональному розрахунку і системних діях. Явище харизми зростає на різному ґрунті: релігійно-містичному, психологічному, культурологічному, технологічному; хтось каже, що харизматиком треба народитися, хтось вважає, що ним можна стати. Прийнятними для політологічного вжитку можна вважати поняття “харизматичне лідерство”, “лідер-харизматик”, “політична харизма”. Але, з погляду теорії політичної поведінки та її класифікації, об’єктивних підстав для висновку про існування якогось особливого (харизматичного) типу політичної поведінки, що властивий окремій людині, немає. Політична харизма – явище не стільки персонально-поведінкове, скільки продукт суспільної (масової) свідомості. Конкретизуємо цю думку такими положеннями: – політична харизма, на відміну від релігійної, що грунтується на вірі, формується на основі довіри суспільства до вчинків політика, тобто харизма є явищем, похідним від змісту суспільної свідомості внаслідок суб’єкт-об’єктної взаємодії, це радше комбінований (індивідуально-колективний) результат політичної поведінки лідера, а не її самостійний, окремий тип; – харизма викристалізовується переважно в умовах панування особливих соціально-психологічних настроїв, депресивних станів суспільства, коли яскрава особистість починає сприйматися масовою свідомістю чи не як єдине джерело позитивних емоцій на тлі суцільнонегативних реалій життя. Створення образів “нових людей” (за висловом К. Маркса, “винайдення великих людей міфологічною силою народної фантазії”) дає змогу суспільству на деякий час скинути із себе тягар деприваційних настроїв, що загрожують вилитися в соціальну апатію чи безлад. З особою харизматизованого політичного лідера якась частина суспільства пов’язує можливість звільнитися від особистих почуттів розчарування, песимізму, протесту; у такий спосіб люди немовби делегують лідеру-харизматику власну позитивну мрію, а він своєю харизмою має її реалізувати й відновити втрачений громадянами оптимізм; – ефект харизми виникає непросто, але не менших зусиль потребує його підтримання. Особливістю так званого харизматичного лідерства є необхідність збереження емоційно-психологічного зв’язку лідера зі своїми послідовниками, він має постійно подобатися їм. Для цього застосовується широкий арсенал засобів – як суспільно корисних (раціональних), так і маніпуляційних (ірраціональних). Навіть за сприятливого для суспільства варіанта харизма містить небезпеку посиленої символізації поведінки лідера. Перед загрозою втратити харизматичний образ політики починають балансувати на межі справді легітимного лідерства і популізму та політичного нарцисизму, що є нічим іншим, як ознакою псевдохаризми. Відомий фахівець з питань психологічних аспектів влади і лідерства Д. Адаїр справедливо зазначає: “...харизма не є сутністю лідерства. Звісно, не можна заперечувати, що деякі лідери володіють такою магнетичною силою. Є особистості, які здатні пробуджувати в людях надзвичайне захоплення та бажання йти за ними. Але справжнього лідера можна розпізнати за плодами його зусиль, за тим, чи успішно виконується поставлене завдання, чи створена згуртована команда і чи задоволені по можливості особисті потреби людей” [13, с. 255]. Отже, тільки конкретна ситуація може підказати, який із двох акцентів поведінки – “на завданнях” чи “на взаємовідносинах” – має переважати в діяльності владних осіб. Та в обох випадках політик зацікавлений у розширенні кола своїх прибічників. Тому, крім ідеологічних, інституціональних, матеріальних, технологічних та інших можливостей владного впливу, велику роль відіграє психологічний ресурс. Він випливає з тієї особливості людської психіки, що людина почувається більш комфортно в ситуаціях, які пов’язують з її політиками-переможцями, а не з невдахами. Значно приємніше і безпечніше відчувати себе в колі прихильників того політика, хто має репутацію успішної людини, здатен ставити цілі й досягати їх. Отже, обов’язковою якістю лідера є вміння створювати власний імідж переможця. У цьому зв’язку психологи та політтехнологи радять політикам бути обережними при декларуванні надто честолюбних цілей, бо на шляху їх реалізації виникає серйозний ризик зазнати поразки й зажити репутації невдахи. Краще дотримуватися “стратегії малих перемог”: поділяти великі проекти на послідовні тактичні кроки з реальними шансами на успіх [5, с. 78–79]. Проблема створення і підтримання політичного іміджу пов’язана з таким морально-психологічним явищем, як нарцисична особа. Від нарцисизму не може убезпечитися жоден політик; об’єктивно це явище зумовлене публічним характером політики, необхідністю для можновладців та претендентів на владу “бути на людях”, “подобатися виборцям” тощо. Нарцисизмові сприяє також одна з витончених і спекулятивних технологій завоювання прихильності громадян – персональні звернення до населення із соціально актуальними ідеями. Людям навіюється думка, що настання бажаних для них подій можливе завдяки не просто зусиллям певної політичної команди, а насамперед конкретній особистості, яка навіть зовнішньо є набагато привабливішою за інших. Політичні технологи безапеляційно повторюють тезу, яка в масовій свідомості має перетворитися на аксіому: “Цю проблему здатний вирішити тільки цей політик, бо він виглядає найкраще”. Згодом така зовнішня настанова стає інтеріоризованою, тобто перетворюється на стійкий елемент (норму) індивідуальної і масової психології, що вмотивовує поведінку виборців. Нарцисичній особі притаманне роздуте відчуття власної значущості. Очевидним у настроях “нарциса” є постійне бажання виставляти себе напоказ, самомилуватися, переживати почуття задоволення від враження, яке він викликає в інших людей своїм виглядом і поведінкою. У плані публічної поведінки психологія нарцисизму виявляється як зневажливе або різко негативне ставлення до альтернативних позицій, істерична, агресивна реакція на критику з боку опозиції, а в стосунках із найближчим оточенням – як паразитичний стиль міжособистісних взаємин та когнітивна експансивність (практика постійного повчання інших, як їм належить “правильно” діяти) [14, с. 431]. У колективному вимірі явище нарцисизму властиве соціальним групам, що ідентифікують себе як різні види еліт, так званий “бомонд”, зокрема й політичний. Нарцисична психологія практично не уживається з демократичним стилем політичного лідерства. Демократизм, як правило, передбачає альтруїстичну (просоціальну) поведінку, спрямовану на благо інших людей, і не розрахований на будь-яку зовнішню винагороду. Носій такої поведінки має низку особливих душевних якостей (особистісних диспозицій): співчутливість, турботливість, почуття обов’язку, відповідальність; у нього немає якостей, що не сприяють вияву альтруїзму, – підозріливості, жадібності, скептицизму [15, с. 218]. Отже, егоїзм і показово-штучна “естетизація” вчинків, що характеризують нарцисичну особу, найкраще прислуговуються авторитарному вождизмові або поблажливому лібералізмові. Зарозуміла поведінка політичних нарцисів із замашками диктаторів живиться психологією людини, “яка очікує, коли нація покличе її на допомогу” [13, с. 253]. Висновок. Отже, приклад політичного лідерства засвідчує, що поряд з іншими людськими якостями (інтелектом, моральністю, освіченістю тощо) істотне значення для формування типу політичної поведінки на всіх її рівнях мають індивідуальні особливості характеру та нервової системи людини, її емоційні стани, загальна культура. Ці обставини можуть посилювати чи послаблювати мотивацію до конкретної дії, зумовлювати її альтернативність і результативність. Психологічні особливості суб’єкта політичного лідерства не лише впливають на його імідж, але й визначають методи політичного владування. Література 1. Северинюк В.М. Політична поведінка: проблеми теорії та методології : монографія / В.М. Северинюк. – К. ; Запоріжжя : Вид-во КПУ, 2009. – 432 с. 2. Донахью Дж. Анализ поведения / Дж. Донахью // Психологическая энциклопедия ; под ред. Р. Корсини и А. Ауэрбаха ; науч. ред. перевода на рус. язык проф. А.А. Алексеева. – 2-е изд. – СПб. : Питер, 2003. – С. 36–37. 3. Зимбардо Ф. Социальное влияние / Ф. Зимбардо, М. Ляйппе / пер. с англ. – СПб. : Питер, 2001. – 448 с. 4. Майерс Д. Социальная психология / Д. Майерс / пер. с англ. – СПб.: Питер, 1999. – 688 с. 5. Брислин Р.У. Власть: вопросы стратегии и тактики / Р.У. Брислин // Психологическая энциклопедия ; под ред. Р. Корсини и А. Ауэрбаха ; науч. ред. перевода на рус. язык проф. А.А. Алексеева. – 2-е изд. – СПб. : Питер, 2003. – С. 77–80. 6. Горбатенко В.П. Лідерство політичне / В.П Горбатенко // Політологічний енциклопедичний словник / упоряд. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. – 2-е вид., доп. і перероб. – К. : Генеза, 2004. – С. 309. 7. Дергачов О. Політичне лідерство і моделювання національного розвитку / О. Дергачов // Політичний менеджмент. – 2006. – Спец. вип. – С. 30–41. 8. Рудич Ф. Політичне лідерство на пострадянському просторі: методологічний контекст / Ф. Рудич // Політичний менеджмент. – 2006. – Спец. вип. – С. 5–14. 9. Траверсе О. Політичне лідерство як складова процесу самоорганізації українського соціуму / О. Траверсе // Політичний менеджмент. – 2006. – Спец. вип. – С. 109–117. 10. Фидлер Ф. Эффективность лидерства / Ф. Фидлер, М. Кемерс // // Психологическая энциклопедия ; под ред. Р. Корсини и А. Ауэрбаха ; науч. ред. перевода на рус. язык проф. А.А. Алексеева. – 2-е изд. – СПб. : Питер, 2003. – С. 1041–1042. 11. Эндрюс Р. Стили лидерства / Р. Эндрюс // // Психологическая энциклопедия ; под ред. Р. Корсини и А. Ауэрбаха ; науч. ред. перевода на рус. язык проф. А.А. Алексеева. – 2-е изд. – СПб. : Питер, 2003. – С. 863–865. 12. Ильин Е.П. Дифференциальная психофизиология / Е.П. Ильин. – СПб. : Питер, 2001. – 464 с. 13. Адаир Д. Психология власти / Д. Адаир / пер. с англ. – М. : Эксмо, 2004. – 320 с. 14. Миллон Т. Нарциссическая личность / Т. Миллон // Психологическая энциклопедия ; под ред. Р. Корсини и А. Ауэрбаха ; науч. ред. перевода на рус. язык проф. А.А. Алексеева. – 2-е изд. – СПб. : Питер, 2003. – С. 431. 15. Ильин Е.П. Мотивация и мотивы / Е.П. Ильин. – СПб. : Питер. – 2000. – 512 с. АНАЛІЗ ЖІНОЧОГО ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА: ТЕОРІЇ І КОНТЕКСТ М. М. Скорик, Т. М. Євменова, м. Київ Показано, що тривала популяризація уведених Т. В. Бендас у науковий обіг “гендерно-чутливих” теорій політичного лідерства не розширила їхніх змістових меж: вони і погано представлені текстуально, і майже не вписані в поширені політологічні класифікації. Це сильно обмежує уявлення про їх місце і роль у сучасних ситуаційних і особливо у трансформаційних підходах до лідерства. Можливості застосування таких теорій у вітчизняному політико-психологічному аналізі оцінено як недостатні. Деталізовано вибрані теоретичні пропозиції щодо вивчення жіночого політичного лідерства: теорію токенізму (Р. М. Кантер), теорію статусних очікувань та соціально-рольову теорію статевих відмінностей у поведінці (Е. Іглі). Ключові слова: жіноче політичне лідерство, токенізм, теорія статусних очікувань, соціально-рольова теорія гендерних відмінностей. Показано, что популяризация введенных Т. В. Бендас в научный оборот “гендерно-чувствительных” теорий политического лидерства не расширила их содержательных границ: они не только плохо представлены текстуально, но и почти не вписаны в распространенные классификации политического лидерства. Это сильно ограничивает представление об их месте и роли в современных ситуационных и особенно трансформационных подходах к лидерству. Возможности применения таких теорий в отечественном политико-психологическом анализе оценены как недостаточные. Детализированы избранные теоретические предложения по изучению женского политического лидерства: теория токенизма (Р. М. Кантер), теория статусных ожиданий и социально-ролевая теория половых различий в поведении (Э. Игли). Ключевые слова: женское политическое лидерство, токенизм, теория статусных ожиданий, социально-ролевая теория гендерных различий. It is shown that the popularization of T. Bendas’ "gender sensitive" theories of political leadership into scientific use has not expanded their contextual boundaries: not only are they poorly represented textually, but also almost not included in the common classifications of political leadership. This greatly limits the understanding of their place and role in modern situational and especially transformational approaches to leadership. The applications of such theories in the national political-psychological analysis are evaluated as insufficient. The article details theoretical proposals on study of women’s political leadership, namely tokenism theory (R. M. Kanter), status expectations theory and social role theory of sex differences in behavior (A. Eagly). Key words: women political leadership, tokenism, status expectations theory, social role theory of gender differences. Проблема. Останнім часом феномен жіночого політичного лідерства та супутні йому явища дедалі частіше стають предметом академічного дослідження і практично спрямованих аналізів, проте теоретичні рамки для його розгляду та вивчення є недостатніми. Низка соціально-психологічних праць останніх років присвячена саме феномену жіночого політичного лідерства, яке протягом 2000–2001 рр. поступово стало “видимою” академічною темою [1]. Та загалом аналізи з питань жіночого (політичного) лідерства здебільшого виконано в контексті поточних питань політичного, державного або партійного/громадського будівництва, тоді як самі теоретичні межі можливого вичленення й опису політичного лідерства жінок як осібного чи специфічного явища у пострадянських політичній психології, політології та політичній соціології досі не стали предметом наукової уваги. Окремі автори прямо вказують, що в українській науковій думці поняття жіночого політичного лідерства не має теоретичного підґрунтя [2]. Зрозуміло, що йдеться не лише про українську пізнавальну ситуацію, бо аналогічно висловлюються й інші пострадянські дослідники, підкреслюючи нестачу комплексних теорій, які б описували це явище в усій його унікальності [3]. Започаткувати науковий аналіз специфіки явищ жіночого лідерства у пострадянській психології й дотичних наукових галузях мала на меті російський психолог Т. В. Бендас, авторка чотирьох монографічних праць із цих питань [4–7], які разом заклали основу для популяризації теорій лідерства, котрі враховували б гендерні аспекти. Окремі теоретичні проблеми аналізу політичного лідерства жінок у своїх статтях порушували Т. В. Пономаренко, О. С. Мельник, В. В. Мошненко, О. М. Мірошниченко, О. М. Скнар та Н. С. Фомічова. Ці автори з’ясовували соціопсихологічні особливості політичного лідерства жінок, фактори формування жіночого політичного лідерства; гендерну специфіку сприйняття жіночого політичного лідерства; гендерні аспекти керівної кар’єри загалом та жінок-держслужбовців зокрема. Було також зроблено спроби (О. М. Скнар) визначити соціопсихологічну модель гендерної поведінки політичного лідера. Ці роботи визначили певні “точки входу” власне до теоретизування щодо специфіки жіночого лідерства, проте, маючи інші наукові завдання, зробили це лише побічно. Тому мета статті – теоретичний пошук рамкових умов аналізу жіночого політичного лідерства як своєрідного феномена та виклад результатів здійсненого пошуку. Це дає змогу спертися на давні (1970-х років) традиції вивчення явищ лідерства жінок у світовій соціопсихологічній та політико-психологічній думці, які, на жаль, і досі ще практично не уведені у вітчизняний науковий обіг і не відомі та не використовуються в емпіричних дослідженнях проблем жіночого політичного лідерства чи дотичних до них. Звідси завдання статті: 1) проаналізувати зміст і обсяги наукових пропозицій (теорій, концепцій, окремих їх фрагментів тощо), які є у вітчизняному науковому просторі і стосуються явищ жіночого лідерства (“бачать” гендерний вимір, є гендерно-чутливими); 2) оцінити їх достатність чи недостатність для цілей політико-психологічного аналізу жіночого лідерства; 3) зафіксувати й описати виявлені “зони недостатності” та запропонувати теоретичні рамки можливого аналізу з опертям на світові наукові розробки цього питання. Метафорично висловлюючись, стаття має виконати функції розвідки на місцевості й установити основні, загальні, нехай і умовні, теоретичні “віхи” можливого аналізу жіночого політичного лідерства з огляду на його специфіку, яку надалі можна буде уточнювати, пересовувати, поглиблювати тощо. Розпочнімо з аналізу праць згаданої вище Т. В. Бендас, яка першою у пострадянській психологічній науці опрацьовувала наукові можливості ввести гендерні аспекти в актуальну політико-психологічну теорію та у вивчення політичного лідерства. Уведення “гендерно чутливих” теорій політичного лідерства в російськомовний науковий простір Беззаперечним внеском Т. В. Бендас стало введення в російськомовний науковий простір теорій політичного лідерства, які мали тією чи іншою мірою гендерний вимір, а також їх опис та презентація. Вчена представила й описала 12 таких теорій. Вона створила найпоширенішу нині на російськомовному науковому просторі систематизацію “гендерно чутливих” теорій політичного лідерства, узявши за критерій те, якому фактору в тій чи іншій теорії надано першорядної ваги – лідерській позиції чи “гендерному фактору”. Усі теорії авторка поділяє на три види [8]. Теорії першого виду вважають головним гендерний фактор, другого – лідерську позицію, а третього – вважають обидва фактори рівноцінними (табл. 1.). Звичайно, на можливості повноцінного використання такої систематизації і презентованих дванадцяти підходів загалом впливає те, що автентичні тексти із їх викладом у пострадянський науковий обіг не уведені. Це не дає змоги також зіставити теоретико-концептуальні рамки якогось із обраних підходів із емпіричними завданнями конкретного політико-психологічного дослідження лідерства. Неможливо в такому разі порівняти презентовані підходи між собою, аби з’ясувати, наскільки конфліктуючими чи взаємодоповнювальними є представлені теорії, на які запитання вони відповідають, а на які – ні, і, як наслідок, здійснити обґрунтований вибір. Бо за самим лише коротким описом самих зазначених підходів неможливо визначити і тим більше виписати специфіку бачення жіночого лідерства, яка сама може бути лише результатом застосування відповідних (гендерно-чутливих) теорій чи концепцій лідерства. По-друге, інтерпретаційний каркас, закладений у працях Т. В. Бендас щодо жіночого лідерства, перша з яких вийшла друком понад 10 років тому, уже конфліктує з тими гендерними теоріями, які за цей час набули поширення і у вітчизняному, і в російськомовному науковому просторі. З огляду на ці теорії і вже самий вираз “гендерний фактор” сприйматиметься як непростиме спрощення, а систематизація – як “кришиво” позбавлених контексту, логіки і хронології теорій. Таблиця 1 “Гендерно-чутливі” теорії лідерства за класифікацією Т.В.Бендас3 Домінування гендерного фактора над лідерською позицією (6 теорій) Домінування лідерської позиції над гендерним фактором (4 теорії) Рівноцінність гендерного фактора й лідерської позиції (2 теорії) І ІІ ІІІ I Концепція гендерного потоку (gender-role spill-over), висунута Барбарою Гутек зі співавторами. Ситуаційно-посадовий підхід (Р.Хауз, Дж.Хант), який ставить на перше місце позицію людини в офіційній структурі, займану нею в організації посаду, а не стать. Постулює, що жінки і чоловіки, які виконують тотожні лідерські ролі та посідають тотожні управлінські посади, не відрізнятимуться ані за поведінкою, ані за лідерською ефективністю Концепція інформаційної обробки людини (Д. Гамільтон) і пов’язана з нею теорія схеми (С. Тейлор, Дж. Крокер), розроблені з позицій когнітивізму II Теорія гендерного відбору лідерів (запропонована Дж. Боуменом зі співавт., С. Суттоном зі співавт.): припускає, що люди і взагалі, і в організаціях висувають різні вимоги до лідерів різної статі Статусна теорія (теорія рангових очікувань), створена Дж. Бергером з колегами. Має багато прихильників: М. Локхід і К. Хол, Лінда Карлі, Б. Меккер і П. Ветцель-0’Нейл, Еліс Іглі Соціально-рольова теорія гендерних розходжень лідерів, створена Еліс Іглі III Концепція токенізму (tokenism), розроблена Розабет Мосс Кантер. Постулює, що на групову динаміку у групі впливає пропорція представників різних соціальних категорій (зокрема гендерних). Члени групи, кількісно лише символічно представлені у групі, дістали назву “токена” (символу) Біхевіористська динамічна модель обміну в діаді “лідер – послідовник” (“leader – member exchange” – LМХ) Г. Граєна зі співавторами, за якою лідер формує унікальні взаємини з кожним підлеглим як систему обмінів Продовження табл. 1 І ІІ ІІІ IV Концепція враженнєвого менеджменту (Impression management), за якою, несприятливе становище в групі токени можуть компенсувати за допомогою враженнєвого менеджменту як специфічного способу впливу на інших, формувати враження про себе за допомогою слів, дій і поглядів Імовірнісна модель лідерства Ф. Фідлера та послідовників. Постулює, що жінки й чоловіки різняться ефективністю лідерства у разі застосування різних лідерських стилів і не різняться за однакового лідерського стилю. Напр., лідери значно більше зорієнтовані на завдання, аніж не-лідери (дослідження К. Шнейєра) V Теорія андрогінії Сандри Бем, застосована для пояснення схожостей між лідерами різної статі. С. Бем уявляла андрогінію як баланс між високою маскулінністю й високою фемінінністю; Джудіт Спенс – як поєднання показників високої маскулінності і високої фемінінності VI Фрейдизм, який жорстко пов’язує лідерство виключно з маскулінною гендерною роллю; оцінює жінок-лідерів як власниць нездорової гендерної ідентичності, а їх прагнення до лідерства – як “фаллічне” і як прояв неповноцінності жінок, заздрих до чоловіків. Останнім часом психоаналітичні погляди на жіноче лідерство дещо пом’якшуються По-третє, систематизації узагалі доречні переважно задля їх створення і для жодних інших цілей. Покладений в основу наведеної вище систематизації критерій вищості фактора (лідерства чи гендеру) виразно має на меті відокремлення гендерно-чутливих теорій політичного лідерства від гендерно нечутливих, що було особливо доцільним на час масованого перекладу і “вкидання” перекладених праць із теорій лідерства та політології в цілому, теорії управління тощо в пострадянський науково-освітній простір. Ці праці були написані переважно з так званих гендерно-нейтральних позицій, тобто не брали до уваги фактор статі в жодному з можливих контекстів. Однак уже не для відокремлення чи виокремлення, а для вирішення самостійних аналітичних завдань жіночого лідерства як явища, для відбору на основі цієї систематизації відповідних явищевих аналітичних рамок наявні праці, на жаль, малопридатні. Із них важко вирізнити і теоретичні, і методологічні позиції, придатні для покладення їх в основу емпіричного вивчення явищ, пов’язаних із жіночим політичним лідерством. Теорії лідерства: історія питання Вдамося до доволі стандартного ходу, що дає змогу відновити емпіричне підґрунтя будь-якої створеної теорії, особливо теорії середнього рангу, а саме – поновити подієву хронологію, вибудувавши так звану “історію питання”. На відміну від логічних систематизацій, історія, або оповідь, дає змогу залучати не лише теоретичну кодифікацію якоїсь проблеми, а й саме явище, яке було піддане цій кодифікації і, отже, стало емпіричним підґрунтям тої чи іншої побудованої теорії. Це особливо зручно для реалізації нашої мети, бо саме пошуки аналітичних рамок для специфічного явища – жіночого лідерства на пострадянських теренах – є основним нашим клопотом. У нашому випадку таких коротких історій-хронологій дві: 1) контекстова, яка показуватиме місце жіночого лідерства у розвитку досліджень лідерства взагалі; 2) та, що має на меті виявити власну динаміку у розвитку студіювання жіночого лідерства та окреслити основні віхи (теорії, концепції і погляди) на цьому шляху. Перша доволі усталена. Адже практично в усіх вітчизняних працях, автори яких хронологізують чи класифікують дослідження з лідерства, виділено три основні групи пояснювальних концепцій: теорію рис, поведінковий підхід та ситуаційний підхід до лідерства. Хоча наповнення цих трьох груп концепцій може відрізнятися від джерела до джерела. Їх виклад часто створює ілюзію рівної придатності усіх груп теорій для аналізу феномена лідерства, тоді як кожна з них має власне поле релевантності і свої обмеження. У спеціальній роботі з огляду історичної тематики в контексті визначень лідерства М. Фейрхольм групує всі дослідження в чотири напрями: 1) хто такий лідер, 2) що він робить, 3) в якій ситуації він ефективний і 4) чому [9, с. 36] (табл. 2). Нумерація у табл. 1 загалом показує рух наукового осмислення проблеми лідерства у світовій психологічній, політичній та соціальній думці, де теорія рис є історично першою, а трансформаційні теорії лідерства – хронологічно останніми. Таблиця 2 Історичні тематики досліджень і теорій лідерства за М. Фейрхольмом Історична тематика Характерні концепти П’ять показових авторів Теорія рис (Хто?) Лідерство залежить від того, хто лідер і на що він здатний (Лідери це…) Теорія Великої людини Лідерство залежне від персональних якостей особистості та її характеру Wiggam, 1931 Dowd, 1936 Jennings, 1960 Scott, 1973 Kirkpatrick and Locke, 1991 Поведінкова теорія (Що?) Лідерство залежне від того, що лідери роблять (Лідери роблять ...) Управлінська сітка Описує лідерство як суму двох важливих складових поведінки, яких лідери дотримуються водночас, – домагатися мети і встановлювати добрі стосунки з людьми Hemphill, 1950 Hemphill and Coons, 1957 Stogdill and Coons,1957 Blake and Mouton, 1964 Kouzes and Posner, 1990 Ситуативна теорія (Коли?) Лідерство залежне від того, які ситуації йому сприяють і за яких лідер може виникнути (Лідерство з’являється залежно від ... ) Ситуаційні та ймовірнісні теорії лідерства Лідерство залежить від того, що лідери роблять у специфічних ситуаціях, які вирізняються унікальними зовнішніми і внутрішніми силами: лідерство невизначуване (не дефінується), без специфічного ситуаційного контексту, в якому, схоже, лідери з’являються Homans, 1950 Fielder, 1967 Vroom and Yetton, 1973 Hollander, 1978 Hersey and Blanchard, 1979 Ціннісно-базована трансформаційна теорія (Чому?) Лідерство залежне від цінностей і бачення (Лідери вірять і чітко висловлюють ...) Відношення лідер/послідовник та дебати щодо лідерства/керівництва (управління) Акцент не на вивченні певних лідерів у певних ситуаціях, які роблять специфічні речі, а швидше, на тому, що є загальними елементами відносин, котрі виявляються з плином часу і характеризують те, що зветься “лідерством” Greenleaf, 1977 Burns, 1978 Bennis and Nanus, 1985 Fairholm, 1991 Covey, 1992 Очевидно, визначення місця теорій жіночого лідерства (як і гендерно чутливих теорій лідерства) за табл. 1 потребуватиме попередніх коментарів з історії питання. Так, Флоранс Денмарк [10, с. 344] відзначала, що теорію рис (хронологічно перша у табл. 1) застосовували переважно до 1930-х років, коли здатність до лідерства розглядали як успадковувану, а не набуту рису особи, яку могла мати обмежена кількість людей. Ця теорія підтримувала панівні на той час уявлення про те, що окремі люди більше за інших біологічно здатні лідирувати і що ця якість успадковується [11]). Тогочасні дослідження були спрямовані на ідентифікацію саме цих універсальних характеристик, аби так званих потенційних лідерів можна було легше виявити. Однак цей напрям досліджень зазнав невдачі: дослідники продукували дедалі більше списків індивідуальних рис. У деяких із них повторювалися одні й ті самі риси, а в інших різко відрізнялися, що унеможливлювало визначення універсальних лідерських рис. Як підсумувала Ф.Денмарк 18 років тому, вже тоді стало загальновизнаним, що “успішне лідерство не залежить від універсальних, уроджених рис і здатностей... І замість того, щоб бути вродженими, можуть бути вивчені навички й поведінка для успіху в лідерстві” [10, с. 344]. Хронологічно друга група теорій лідерства – ситуаційних склалася під впливом інтерактивних ефектів людини й ситуації в дослідженнях лідерства, що розпочалися у 1930-х роках. Зокрема, Е. Вестбург у 1931 р. припустив, що для ефективного вивчення лідерства потрібно одночасно вивчати індивідуальні якості і специфічне середовище [12]. Через 40 років це положення підтримали Е. П. Холандер та Дж. В. Джуліан [13], а також трохи пізніше Ф. Е. Фідлер розробив свою модель імовірнісного лідерства (“Fiedler Contingency Model”) [14], в якій ефективність лідера залежить від запитів ситуації. Саме ця модель допомогла тодішній американській промисловій і організаційній психології перейти від вивчення якостей та особистісних характеристик лідерів до аналізу стилів керівництва і моделей поведінки. Описуючи новітні тенденції в галузі, Джейн Бартунек зі співавторами аналогічно вказують на рух від традиційних теорії рис та поведінкових теорій до нових ідей харизматичного і трансформаційного лідерства. На його думку, “сучасні вивчення лідерства зосереджені на ефективних шляхах, якими лідери можуть спрямовувати групи або організації у стабільні часи, і останнім часом через драматичні організаційні зміни” [15, с. 589] поширені розуміння лідерства як “мистецтва уповноважувати інших”, як способи, якими лідери можуть створювати само-лідерство та само-керівництво у своїх послідовників, замість керувати ними та спрямовувати їх безпосередньо” [15, с. 590]. Дослідження, сфокусовані на жіночому лідерстві Спробуймо окреслити динаміку вивчення лідерства з фокусом на жіночому лідерстві, зазначивши передусім, що більшість наукових напрямів досліджень сформувалася на доволі вузькому хронологічному відтинку (кінець 1960 – середина 1980-х років). Це унеможливлює побудову хронології класичного типу, бо на неї сильно впливали взаємозв’язки і спільна тематика, у відповідь на які і створювалися у цей період теорії і підходи. Впливовими були теорія токенізму Р. М. Кантера (1977); теорія статусних очікувань Дж. Бергера (1960), розроблена до стану дослідницької програми, яка стала об’єднувальною для низки теорій зі спільним тезаурусом до середини 1970-х; соціально-рольова теорія статевих відмінностей у соціальній поведінці Еліс Іглі [16] (за авто-визначенням, “Eagly’s social-role theory of sex differences in social behavior” [17, с. 126]) (кінець 1980-х років і остаточно сформульована до 2000 р) [18]. У зазначений вище період створено і теорії менш масштабні, як-от теорія надлишку статевих ролей Барбари Гутек, орієнтовно датована 1987 р., публікації установчої статті [19]; теорія враженнєвого менеджменту І. Гофмана (кінець 1960) [20], але застосована для з’ясування й компенсації виявлених гендерних відмінностей в організаційному контексті значно пізніше та з опертям на ключові концепти більш потужних теорій, таких як соціально-рольова теорія Е. Іглі [21] та ін. Ми розглянемо три із перших зазначених теорій, тематично найближчих до поточної української академічної й суспільної практики. Цей відбір ми робимо з огляду на розвиток відповідної проблематики на вітчизняному ґрунті, де питання гендерного балансу в політичному представництві теж розглядається як одне з ключових у практичній діяльності. Теорія токенізму. Точкою відліку теорій жіночого лідерства є “числова” гіпотеза Розабет Мосс Кантер, запропонована за результатами проведених нею досліджень (оприлюднених 1977 р. у книзі “Жінки і чоловіки у корпораціях”) і покладена в основу її концепції токенізму [22]. За цією гіпотезою, незначна чисельність представників якоїсь із соціальних категорій у групі на робочому місці (в дослідженнях Кантер – жінок) спричиняє ефекти “токена”, тобто символу, в ній. Такими ефектами є: 1) посилена увага, або особливо підкреслене ставлення до людини-“токена”, що примушує її добре працювати; 2) ізоляція “токена” від неофіційних соціальних та професійних мереж і перебільшення його відмінностей порівняно з колегами, які чисельно домінують у соціальній групі; 3) обмеження символу-“токена” оболонкою гендерно-стереотипних ролей. Ці ефекти Р. М. Кантер пояснювала через поняття кількісного (пропорційного) гендерного дисбалансу. Вона вважала токенами членів групи, чисельність яких у ній становило 15%, а негативні моменти їхнього професійного досвіду – наслідком цього представницького “перекосу” у групі. На думку Р. М. Кантер, чисельне співвідношення в колективі жінок і чоловіків є ключовим компонентом організаційних змін, співпраця однакової кількості їх на робочому місці мінімізує його негативні характеристики. Цей висновок про пріоритет чисельності схиляв дослідницю до твердження, що стать не є визначальною у виробничих процесах і що це можна спостерігати щодо людей будь-яких соціальних категорій, які опинилися в меншості порівняно з представниками інших категорій [22, с. 240]. Ця теза кількісного співвідношення осіб різної статі і дотепер є над-популярною в поточних проектах організаційних змін, у тому числі і в нашій країні. Однак для теорій жіночого лідерства та жіночого представництва вона стала не результуючим висновком, а точкою відліку початку наукового осмислення проблеми. Так, Дженіс Йодер вважає, що “теорія Кантер була істотно обмежена її відмовою визнати ступінь організаційної та соціальної дискримінації за статтю” [23, с. 181]. Вона спростовує результати перевірки “числової” гіпотези, зокрема стверджує, що токен-ефекти не залежать від статі, бо інакше і чоловіки-токени, потрапивши в “гендерно перекошену” не на свою користь групу, відчували б такі самі впливи, що й жінки. А насправді негативні ефекти токенізму настають для членів низькостатусних соціальних категорій порівняно зі статусом групової більшості. Високостатусні токени, навпаки, швидко досягають владних позицій, є соціально центральними і виявляють інноваційну рольову поведінку [23, с. 181], що, власне, і виводить дискусію з проблем чисельності на проблеми (гендерного) статусу. У підсумку було визнано, що теорія токенізму застосовна лише в ситуаціях, коли кількість жінок, які вперше приходять у стереотипно невідповідні для їхньої статі професійні середовища, є незначною. Ефекти токенізму, як узагальнила Дж. Йодер, виявляються в тому, щоб бути жінкою, бути кількісно нечисленними і працювати за професією, нормативно визначеною як чоловіча робота” [23, с. 188]). Що й було визнано за умови релевантності цієї теорії. Теорія статусних очікувань 1 Соціальний (гендерний) статус належить до поняттєвого ряду теорії статусних очікувань. Її описують як теорію основоположного процесу, який розглядає формування інтеракційних статусних структур і може пояснити, як ці структури розвиваються в соціально рівних групах і в тих, де люди різняться соціально. Найбільшого розвитку ця теорія набула саме “в поясненні статусних структур серед людей зі значущими соціальними відмінностями” [24, с. 30]. Одна з ранніх праць у річищі цієї теорії [25] описувала, як актори приходять до розвитку диференційованих очікувань продуктивності навіть у групах, серед членів яких немає жодних істотних соціальних чи культурних відмінностей. Нерівності в ініціюванні діяльності, у вигодах від активності, в ранжуванні кращих ідей і в груповому керівництві виникали в таких групах регулярно, були дуже стійкими і, за можливим винятком для соціометричного ранжування, мали тенденцію до міжкореляції [26]. На їх осмислення в дослідженні Дж. Бергера (1958) [27] та його працях у співавторстві з Т. Л. Коннером десятьма роками пізніше [28] ці нерівності були концептуалізовані як складові доступного для спостереження порядку влади і престижу, що складався з чотирьох взаємокорельованих поведінок. Так, низькостатусні актори вважають, що їх відносно високостатусні колеги мають більші можливості висловити свої пропозиції і зазвичай роблять більше пропозицій порівняно з міркуваннями інших учасників [29, с. 24]. Цю теорію активно застосовували для аналізу жіночого лідерства, бо вона давала аналітичні можливості для вивчення асиметрій, що значно зменшують шанси жінок у їхньому доступі до лідерських позицій. Так, С. Ріджвей, яка значно розвинула цю теорію в застосуванні до жіночого лідерства, отримані результати приводили до висновку, що жінки перебувають у несприятливому становищі не через свої преференціївибори чи знання, а тому, що мають більш низькостатусну цінність у нашому суспільстві порівняно з чоловіками [30, с. 177]. Ключовими поняттями теорії соціальних очікувань є очікування продуктивності (“performance expectations”) та статусні характеристики (“status characteristics”). Теорія передбачає, що учасники робочих груп очікують, коли певна особа зробить більш цінний внесок у вирішення проблеми порівняно з іншими, вони більше покладатимуться на думку саме цієї особи і більше рахуватимуться саме з нею. Ці неявні й часто неусвідомлювані очікування щодо відносної якості майбутньої діяльності окремих членів у спільному завданні теорія і визначає як стани очікування продуктивності [24, с. 31]. Такі очікування фактично формуються у процесі взаємодії і безпосередньо самим індивідуумом та іншими людьми, з якими він взаємодіє. У підсумку людина з високим очікуванням продуктивності матиме більші можливості брати участь в обговореннях, робити більше пропозицій, і її пропозиції оцінюватимуть більш сприятливо. Така людина виступить краще за людину з низьким очікуванням продуктивності [30, с. 179]. Очікування продуктивності формуються на основі статусних характеристик [31]. Їх визначають як будь-яку високооцінювану ознаку фахової компетентності у виконанні завдання (“task competence”), яка має принаймні два рівні, – наприклад, високі чи низькі здібності до механіки, належність до чоловічої чи жіночої статі. Причому один із цих рівнів несе більш позитивну оцінку, ніж інший, бо статусні характеристики пов’язують більшу соціальну вартісність і компетентність з однією категорією ознаки (чоловік, комп’ютерний експерт) порівняно з іншою (жінка, комп’ютерний новачок). Теорія поділяє ці статусні характеристики на два типи: конкретні (чітко визначені, спеціалізовані) й дифузні (розсіяні, поширені). Аналітично цей поділ дуже суттєвий. Так, здібності до механіки є конкретною ознакою, бо несуть культурні очікування компетентності в обмеженому й чіткому діапазоні завдань, тому впливають на формування очікувань продуктивності тільки в цьому обмеженому спектрі. А от гендер належить до дифузних статусних характеристик, бо, навпаки, несе дуже загальні очікування компетентності, які в подальшому впливають на очікування продуктивності у широкому соціальному діапазоні [24, с. 30]. Ці два типи статусних характеристик можуть взаємодіяти між собою і, об’єднуючись, формувати очікування продуктивності кожної людини. Так, від людини, що користується повагою на робочому місці і загалом має там високий престиж, походить із вищого соціального прошарку, має належну стать (дифузні статусні характеристики), очікують кращого виконання певного виду якоїсь реальної роботи (конкретна статусна характеристика) через його/її вищий статус. Таким чином, відповідно до теорії статусних очікувань, ідея (фахової) компетентності не особливо прив’язана до компетентності в певній сфері, а, навпаки, фактично пов’язана з поширеними загальними уявленнями про статусні характеристики, такі як стать чи раса. До прикладу, ще багато людей вірять у те, що в багатьох сферах чоловіки працюють краще за жінок [32]. На відміну від конкретних, дифузні статусні характеристики зазвичай ґрунтуються на культурних стереотипах. З урахуванням останніх і з огляду на розвиток теорії статусних очікувань С. Ріджвей виникає третє важливе поняття – гендерні статусні вірування (“gender status beliefs”), відповідальні переважно за “створення сітки обмежених очікувань та міжособистісних реакцій, що є головною причиною “скляної стелі” [33, с. 637] у доступі жінок до лідерських позицій. Це поняття описує досить поширені культурні вірування про гендер: “очікування, що чоловіки більш компетентні в більшості речей, а також конкретні припущення, що чоловіки є кращими у виконанні деяких конкретних завдань (наприклад, пов’язаних з механікою), тоді як жінки кращі в інших справах (наприклад, пов’язаних із вихованням)” [24, с. 35]. З розвитку теорії статусних очікувань щодо жіночого політичного лідерства простежуються два концептуальні виходи: 1) на теорії, що оперують поняттям гендерного стереотипу (наприклад, теорія змісту стереотипу – “theory of stereotype content” П. Гліка та С. Т. Фіске з їх висновками про доброзичливу й ворожу дискримінації за статтю [34]); 2) на узагальнювальні теорії, що оперують поняттям гендерної системи і розглядають гендер як “інституалізовану систему соціальних практик, що робить чоловіків і жінок несхожими за допомогою соціально значущих способів та створює нерівність у термінах цих відмінностей” [35, c. 191]. Вказується, що ця система глибоко переплетена із соціальною ієрархією та лідерством через закодовані в гендерних стереотипах правила, які містять статусні вірування у своєму ядрі [36]. Теза про гендер як про більш ніж індивідуальні риси й інституалізовану систему соціальних практик є одним із висновків в теоретичному осмисленні явища жіночого лідерства на цьому етапі. Вихідна інтенція теорії соціальних очікувань полягає в тому, що взаємодії між чоловіками та жінками відбуваються не в однорідному, а переважно в структурованому контексті ролей чи нерівних статусних стосунків [35, с. 191]. Розвиток таких ієрархій теорія статусних очікувань розглядає як центральний у процесі набуття людьми різного ступеня доступу до лідерських позицій і здійснення самого лідерства. Соціально-рольова теорія статевих відмінностей у поведінці (Еліс Іглі). Гендерну систему доволі часто визначають як систему гендерних ролей [37] того чи іншого суспільства. Оскільки, на відміну від попередніх, соціально-рольові теорії достатньо відомі, популярні, мають багату вітчизняну й перекладну бібліографію [38] та активно застосовуються українськими науковцями, зосередимося на викладі важливих для жіночого політичного лідерства теоретичних позицій Е. Іглі. Запропонована Е. Іглі близько чверті сторіччя тому соціально-рольова теорія статевих відмінностей у поведінці від самого початку позиціонувалась як така, що ґрунтується на уявленні про вплив соціальних і культурних чинників на індивідуальну поведінку. Її первісний акцент полягав у позиціюванні жінок і чоловіків у соціальній структурі як першопричині статевих відмінностей у їхній поведінці. Згідно з цією теорією, контрастні позиції статей плодять гендерні ролі, що чинять могутній вплив на індивідуумів, які прагнуть взяти ці ролі до уваги у своєму прагненні досягти важливих цілей, посилити почуття власної гідності, дістати схвалення інших. Концепт гендерної ролі в соціально-рольовій теорії статевих відмінностей і подібностей (Е. Іглі) не прив’язаний до функціоналістського якоря: ця теорія виявила, що бути компліментарними чи мати виключний, експресивний або інструментальний зміст – не є невід’ємним для конструкта гендерної ролі. Так само Е.Іглі не передбачала, що особистісні адаптації чи гармонійні соціальні взаємодії вимагають гендерних ролей, котрі б мали зміст, який у них вкладали Т. Парсонс та Р. Ф. Белс [39]. Однак теорія Е. Іглі приймає тезу про те, що гендерні ролі відображають суспільні поділи чоловіків та жінок на “годувальниць” і “домогосподарок” так само, як і гендерні поділи за професіями (гендерну професійну сегрегацію). Інакше кажучи, ця теорія сприймає динаміку гендерних ролей, яка спостерігається у багатьох суспільствах і спричинена сучасними швидкими змінами жіночої позиції в соціальній структурі. Такі зміщення гендерних ролей можуть послабляти традиційні обмеження належної жіночої та чоловічої поведінки і дозволяти більшу поведінкову гнучкість. Однак вони спричинюють двозначності, безлад і дебати щодо визначення “належного місця” жінок і чоловіків у суспільстві [40, с. 160]. Поняття гендерних ролей у соціально-рольовій теорії статевих відмінностей і подібностей Е.Іглі ґрунтується на ідеї про культури, що окреслюють очікування належного для кожної статі способу дії, які й заохочують гендерно диференційовану поведінку. Власне, самі гендерні ролі в цій теорії визначені через очікування: “гендерні ролі – це загальнодоступні очікування стосовно людей на основі їх соціально ідентифікованої статі [40, с. 127]. Очікування пов’язані з гендерними ролями, бо чинять нормативний тиск, який сприяє суголосній зі статево типовими робочими ролями поведінці через процеси підтверджень очікування та саморегуляції. Ця теза важлива для аналізу жіночого лідерства, бо для жінок, які виконують лідерські чи організаційні ролі, через прирівнювання цих соціальних ролей до стереотипно чоловічих якостей і тому – до чоловічої гендерної ролі, такий нормативний тиск робить лідерство проблематичним. Виконуючи очікування людей стосовно лідерів або менеджерів, жінки можуть порушити суспільні домовленості щодо належної жіночої поведінки [41, с. 126]. Висновки. У статті визначено місце гендерно чутливих теорій лідерства в історичному розвитку цієї тематики загалом, показано, що їх слід віднести до порівняно сучасних (ситуаційних і особливо трансформаційних) теорій лідерства. Водночас ці теорії майже не вписані в поширені класифікації політичного лідерства, і це обмежує уявлення фахівців про їх зміст, місце і роль у сучасному вивченні лідерства, яке не зосереджене саме на гендерному аналізі цього явища. Інакше кажучи, у вітчизняному вжитку ці теорії вузько локалізовані в невеликому колі специфічних джерел, тематично прив’язаних до вивчення жіночого лідерства, і не представлені в тематично ширших, узагальнювальних, систематизуючих та підручникових працях. До того ж самі ці теорії мало й погано представлені текстуально. Тому можливості їх застосування з метою політико-психологічного аналізу жіночого лідерства ми оцінили як недостатні. Крім того, різні теорії жіночого політичного лідерства стосуються переважно однієї доби, що змушувало уважно ставитися до критеріїв їх відбору. Точкою відліку ми взяли одну з перших “гендерно чутливих” теорій – теорію токенізму з її чільною гіпотезою кількісного дисбалансу (покладеною і в основу відповідних національних теорій). Розглянуто також теорію статусних очікувань та соціально-рольову теорію статевих відмінностей Е.Іглі. Результатом їх викладу стали сформовані уявлення про пул теорій, що поділяють близькі підходи, зумовлені специфікою жіночого лідерства як явища. Ознайомлення з ними вказує на їх тематичну згрупованість, пов’язану з потребою охопити специфічне явище жіночого, зокрема політичного, представництва, і на поступове формування ядра взаємоподілюваних базових понять, до яких можна віднести гендерний статус, гендерну роль, гендерно типізоване заняття (професію), гендерний стереотип та деякі інші, а також – окремих методологічних та метатеоретичних припущень (як-от уявлення про гендер як не лише про комплекс індивідуальних рис, а й як про інституалізовану систему соціальних практик, що також потребує аналізу). Подальші перспективи дослідження проблеми є доволі широкими. Зокрема, потрібно набагато ширше, ніж у цій статті, викласти зміст чільних теорій, які дають змогу проаналізувати жіноче політичне лідерство, і ввести їх у науковий обіг. Без цієї роботи адекватних проблемі емпіричних досліджень не варто очікувати, бо це саме той випадок, коли немає нічого практичнішого за добру теорію. Література 1. Євменова Т. М. Гендер і політика в академічному дискурсі / Т. М. Євменова. – 2011. – [Рукопис]. 2. Слабчук Т. А. Вплив політичних партій на розвиток жіночого політичного лідерства в сучасній Україні / Т. А. Слабчук [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2010_41/Gileya41/P7_doc.pdf. 3. Митрофанова Е. П. Женщина – политический лидер: мать, амазонка или светская львица? / Е. П. Митрофанова // Без темы. – 2008. – № 1(7). – С. 26–30 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://beztemy.usu.ru/?base =mag/0007(01_2008)andxsln=showArticle.xsltandid=a04anddoc=../content.jsp. 4. Бендас Т. В. Психология лидерства : учеб. пособие / Т. В. Бендас. – СПб. : Питер, 2009. – 448 c. 5. Бендас Т. В. Лидерство в кросс-культурных и гендерных исследованиях: монография / Т. В. Бендас. – Оренбург : ИПК ГОУ ОГУ, 2006. – 294 с. 6. Бендас Т. В. Гендерная психология: учеб. пособие / Т. В. Бендас. – СПб. : Питер, 2006 – 431 с. 7. Бендас Т. В. Гендерная психология лидерства / Т. В. Бендас. – Оренбург : ОГУ, 2000. – 167 с. 8. Бендас Т. В. Гендерные исследования лидерства / Т. В. Бендас // Вопр. психологии. – 2000. – № 1. – С. 87–95. 9. Fairholm Matthew R. Defining Leadership: A Review of Past, Present, and Future Ideas. The George Washington University Center for Excellence in Municipal Management: Monograph Series / Matthew R. Fairholm. – 2002. – 45 p. 10. Denmark Florence L. Women, Leadership, and Empowerment / Florence L. Denmark // Psychology of Women Quarterly. – 1993. – № 17. – P. 343–356. 11. Wiggam A. E. The biology of leadership. In / A. E. Wiggam [H. C. Metcalf (Ed.)] Business Leadersihp. – New York : Pitman, 1931. – P. 13–32. 12. Westburgh E. M. A point of view: Studies in leadership / E. M. Westburgh // Journal of Abnormal Social Psychology. – 1931. – № 25. – P. 418–423. 13. Hollander E. P. Studies in leader legitimacy, influence, and innovation / E. P. Hollander, J. W. Julian // Advances in Experimental Social Psychology. – 1970. – № 5. – P. 33–69. 14. Fiedler F. E. The effect of leadership and cultural heterogeneity on group performance: A test of the contingency model /F. E. Fielder // Journal of Experimental Social Psychology. – 1968. – № 2. – P. 237–264. 15. Bartunek J. M. Dynamics and Dilemmas of Women Leading Women / J. M. Bartunek, K. Walsh, C. A. Lacey // Organization Science. – Vol. 11. – № 6 (Nov., 2000). – P. 589–610. 16. Eagly A. H. Sex Differences in Social Behavior: A Social-Role Interpretation. Lawrence Erlbaum Associates. Hillsdale. – New Jork : Publication Year, 1987. – 178 p. 17. Eagly A. H. Gender and the effectiveness of leaders: a meta-analysis / A. H. Eagly, S. I. Karau, M. G. Makhijani // Psychol Bull. – 1995. – Jan; № 117(1). – P. 125–145. 18. Eagly A. H. Social role theory of sex differences and similarities: A current appraisal / A. H. Eagly, W. Wood, A. B. Diekman // The developmental social psychology of gender. Lawrence Erlbaum Associates, Inc., 2000. – P. 123–174. 19. Gutek B. A. Sex Ratios, Sex Role Spillover, and Sex at Work: A Comparison of Men’s and Women’s Experiences / Barbara A. Guterk, A. Groff Cohen // Human Relations. – 1987. – Vol. 40. – № 2. – Р. 97–115. 20. Goffman E. The Presentation of Self in Everyday Life. Doubleday and company, Inc. Carden City / E. Goffman. – New York, 1959. – 259 р. 21. Guadagno R. E. Gender Differences in Impression Management in Organizations / Rosanna E. Guadagno, Robert B. Cialdini // A Qualitative Review. Sex Roles. – 2007. – Vol. 56, Issue 7–8. – P. 483–494. 22. Kanter R. M. Men and women of the corporation / R. M. Kanter. – New York : Basic Books, Inc., 1977. – 348 р. 23. Yoder Janice D. Rethinking Tokenism: Looking Beyond Numbers D. Yoder Janice // Gender and Society. – 1991. – Vol. 5. – № 2. – P. 178–192. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nhh.no/Files/Filer/ adm/personal/Likestilling/rethinking_tokenism.pdf. 24. Correll, Shelley J. Expectation States Theory / Shelley J. Corell, Cecilia L. Ridgeway // Handbook of Social Psychology (Ed.). – 2003. – XVI. – P. 29–51. 25. Bales R. F. Channels of communication in small groups / R. F. Bales, F. L. Strodtbeck, T. M. Mills, M. E. Roseborough // American Sociological Review. – 1951. – № 16. – P. 461–468. 26. Berger, J. Expectation States Theory / J. Berger, D. G. Wagner // Ritzer, George (ed). Blackwell Encyclopedia of Sociology. Blackwell Publishing, 2007; Blackwell Reference Online [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.sociologyencyclopedia.com/public/book?id=g9781405124331_yr2011_9781405124331. 27. Berger J. Relations Between Performance, Rewards, and Action-Opportunities in Small Groups: PhD Dissertation / J. Berger. – Harvard University : Cambridge, MA. 28. Berger J. Performance expectations and behavior in small groups / J. Berger, T. L. Conner // Acta Sociologica. – 1969. – № 12. – P. 186–198. 29. Barnum C. Group Membership and Social Influence / C. Barnum, Barry N. Markovsky // Current Research in Social Psychology, ed. Michael Lovaglia. – 2007. – Vol. 13, Issue 3. – P. 22–38 [Електронний ресурс]. –Режим доступу : http://www.uiowa.edu/~grpproc/crisp/crisp.html. 30. Ridgeway C. L. Gender, Status, and the Social Psychology of Expectations / Theory On Gender / C. L. Ridgeway // Feminism On Theory, ed. Paula England. Hawthorne. – New York : Walter de Gruyter, 1993. – P. 175–198. 31. Expectation States Theory // Encyclopedia of Sociology. Latin Trade. – 2001. HighBeam Research. 7 Jul. 2011 [Електронний ресурс]. –Режим доступу : http://www.highbeam.com. 32. Gender Inequality: A Game Theoretical Model and Analysis [Електронний ресурс]. – Режим доступу: staff.science.nus.edu.sg/~parwani/sim/simproject2 /ge-nder.doc. 33. Ridgeway C. L. Gender, Status, and Leadership / C. L. Ridgeway // Journal of Social Issues. – 2001. – Vol. 57. – № 4. – P. 637–655. 34. Glick P. The Ambivalence Toward Men Inventory: Differentiating hostile and benevolent beliefs about men / P. Glick, S. T. Fiske // Psychology of Women Quarterly. – 1999. – № 23. – P. 519–536. 35. Ridgeway C. L. The Gender System and Interaction. Annual / C. L. Ridgeway, L. S. Lovin // Review of Sociology. – 1999. – № 25. – P. 191–216. 36. Wagner D. G. Gender and interpersonal task behaviors: Status expectation accounts / D. G. Wagner, J. Berger // Sociological Perspectives. – 1997. – № 40. – P. 1–32. 37. Воронина О. А. Гендерная система, гендерный порядок, система гендерных отношений (gender system) / О. А. Воронина // Глосарий. Московский центр гендерных исследований [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gender.ru/russian/glossary/#H0411. 38. Оксамитна С. М. Гендерні ролі та стереотипи / С. М. Оксамитна // Основи теорії гендеру: навч. посіб. / за ред. Л. С. Кобелянської, В. П. Агеєвої. М. М. Скорик. – К., 2004. – С. 157–182 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukraine2015.org.ua/img/library/o_t_gendera _maket.pdf. 39. Parsons T. Family: socialization and interaction process / By Talcott Parsons and Robert F. Bales; in collaboration with James Olds ... [et al.] Free Press, Glencoe. – 1955. – 422 p. 40. Eagly A. H. Social role theory of sex differences & similarities: A current appraisal / A. H. Eagly, W. Wood, A. B. Diekman // The developmental social psychology of gender. Lawrence Erlbaum Associates, Inc., 2000. – P. 123–174. 41. Eagly A. H. Gender and the effectiveness of leaders: a meta-analysis / A. H. Eagly, S. J. Karau, M. G. Makhijani // Psychol Bull. – 1995. – Jan; № 117(1). – P. 125–145. ПОЛІТИЧНІ КОМУНІКАЦІ І ВИБОРЧІ КАМПАНІЇ: СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ І ПСИХОТЕХНОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ МЕДІАОСВІТА, МАСОВІ КОМУНІКАЦІЇ – КОНФРОНТАЦІЯ ЧИ ПАРАЛЕЛЬНИЙ РОЗВИТОК? О. Т. Баришполець, м. Київ Розглянуто проблему протистояння таких соціальних інститутів, як масові комунікації та освіта, їх суперечливий вплив на формування особистості. Діючи на спільному полі – на масових настроях і свідомості, виконуючи соціальні функції, які не суперечать одна другій, реально вони давно перебувають у стані конфронтації, детермінанти якої мають глибоке коріння. Ключові слова: медіакультура особистості, медіаосвіта, соціальні функції медіаосвіти та масової комунікації, маніпулятивні технології. Рассмотрена проблема противостояния социальных институтов – массовых коммуникаций и образования, их противоречивое влияние на формирование личности. Действуя на общем поле – на массовых настроениях и сознательности, выполняя социальные функции, которые не противоречать одна другой, реально они давно пребывают в состоянии конфронтации, детерминанты которой имеют глубокие корни. Ключевые слова: медиакультура личности, медиаобразование, социальные функции медиаобразования и массовых коммуникаций, манипулятивные технологии. The problem of opposition of such social institutions as media and educational system, their contradictory effects on personality formation is considered in the article. These two social institutions have been in a state of contradiction (which has deeply rooted determinates) for a really long time, even though they are acting on a common ground of mass attitudes and consciousness, and are fulfilling social functions that do not contradict each other. Key words: media culture of personality, media education, social functions of media education and mass communication, manipulative technologies. Проблема. Однією із найнеприємніших суперечностей нашого часу є протистояння соціальних інститутів, зокрема, масової комунікації та освіти. Воно не деклароване, навіть невидиме, проте реальне, давнє і багатогранне. На перший погляд, усе має благопристойний цивілізований вигляд. У суспільстві є система освіти, покликана формувати й розвивати інтелект людини, її культуру. І є система масової комунікації, призначена всебічно інформувати спільноту про все, що відбувається в ній і навколо неї формуючи і розвиваючи інтелект людини та її культуру. Так мало би бути в ідеалі. А реально маємо парадоксальну ситуацію. Діючи на спільному полі, яким є масові настрої і свідомість, маючи близькі цілі, обидва інститути суспільства насправді здійснюють не близькі, а часто протилежні ролі. Система освіти і, зокрема новий її елемент, медіаосвіта формують свідомого громадянина з розвиненим інтелектом, аналітичними здібностями. Система масової комунікації теж здійснює формуючий вплив, але з протилежним результатом: її продуктом є слухняна довірлива особистість, думки і дії якої можна щоразу коригувати в потрібному напрямку. Чому так відбувається? Найзагальнішу відповідь можна знайти в тому, що освіта є однією з найконсервативніших систем і за цілями, і за методами діяльності. Масові ж комунікації – це не лише гнучка динамічна система. Вони стали основним знаряддям політики, управління суспільством, а відтак сприйнятливими до використання маніпулятивних технологій. У ринкових умовах ця сприйнятливість інтенсифікується ще й з винахідливістю творців та розповсюджувачів медіапродукту. Мета статті: розглянути проблему протистояння масових комунікацій та освіти, їх суперечливий вплив на формування особистості. Маніпулюючий вплив масової комунікації на свідомість і настрої помічений давно. Понад століття тому було констатовано, що газета здатна не лише пропагувати певні ідеї та агітувати за них, а також об’єднувати однодумців навколо цих ідей. Та вже в ті часи дослідники радили читачам не довіряти сліпо друкованому слову, а відокремлювати власні умовиводи від готових штампів та ілюзій, які щосили намагаються впровадити у свідомість людей. Цей вплив істотно посилився з масовим упровадженням телебачення та Інтернету. Розповсюджувачі інформації використовують їх не спорадично, а на основі осмислених, обгрунтованих і перевірених технологій. Виникла навіть така професія, як політичний технолог, яку успішно опановують люди з витонченим розумом, що спрямований на безперервний пошук нових способів масового отупіння людей. Чи ж може бути ще щось більш протиприродне сутності homo sapiens! Варто розглянути деякі методи маніпулювання свідомістю, запроваджені в систему масової комунікації. Давно доведено, що одним з найефективніших методів впливу є звертання до авторитету. Цей авторитет може бути релігійною, вагомою політичною фігурою, діячем науки чи представником іншої професії. Ім’я авторитету не повідомляється. При цьому може здійснюватися цитування документів, оцінок експертів, свідчень “очевидців” та інших матеріалів, потрібних для більшої переконливості. Наприклад, використовують такі штампи: “Учені на підставі багаторічних досліджень установили...”, “Джерело з найближчого президентського оточення, що побажало залишитися невідомим, повідомляє...”. Які вчені? Яке джерело? Інформація, що повідомляється таким чином, здебільшого є неправдою. Посилання на неіснуючий “авторитет” додає їй солідності і ваги в очах обивателів. При цьому джерело не ідентифіковане, і ніякої відповідальності за помилкове повідомлення журналісти не несуть. Припустімо, багатотисячну демонстрацію супротивників чинного режиму розганяє Омон за допомогою кийків і сльозоточивого газу, застосовуючи жорстоке побиття її учасників (у тому числі жінок, людей похилого віку), арешти лідерів політичної опозиції.. Наступного дня журналісти буденним і діловим тоном, без емоцій, мимохідь розповідають нам, що, мовляв, напередодні була проведена чергова акція протесту. Органи правопорядку, які змушені були застосувати силу, арештували стільки-то порушників суспільного спокою, проти яких порушені кримінальні справи “відповідно до чинного законодавства” і т.д. Такий прийом дає змогу засобам масової інформації зберегти ілюзію об’єктивного висвітлення подій, але водночас девальвує значущість того, що сталося, створює у масової аудиторії уявлення про цю подію як про щось буденне, звичайне, таке, що не варте особливої уваги, а тим більше суспільної оцінки. Незрідка використовують метод “заговорювання”, коли потрібно зменшити актуальність якогось явища чи викликати до нього негативну реакцію. Таким методом можна успішно боротися із супротивником, якого безупинно вихваляють, говорячи про його винятковість, постійно тримаючи на слуху його ім’я, явно перебільшуючи його здібності. Дуже швидко це всім набридає, й саме лише ім’я цієї людини викликає роздратування. Авторів такого заходу дуже важко звинуватити в навмисній дискредитації, бо формально вони докладають зусиль до вихваляння. Під час виборів такий прийом активно застосовують у формі “інформаційного вибуху” чи масованого “зливу компромату”. Мета – викликати втому і головний біль у виборців, відбити у них бажання цікавитися тим, чим насправді є той чи інший кандидат. Ще методом забовтування інколи послуговуються для створення так званого “інформаційного шуму”, коли за потоком другорядних повідомлень потрібно сховати якусь важливу подію чи головну проблему. У сучасному світі емоції, які ми переживаємо, значною мірою є результатом індукції, викликаної засобами масової комунікації. Створення емоційного резонансу – одне з головних завдань більшості інформаційних повідомлень і розважальних шоу. При цьому ефекту досягають лише використанням інтонації, з якою радіо- чи телеведучі зачитують нам інформацію про події в країні й у світі. Коли йдеться про трагічні події (катастрофа, війна, терористичний акт), інтонації звичайно сповнені шляхетної скорботи чи обурення на адресу винуватців. Якщо, приміром, слідом за цим йде повідомлення про чергову зустріч глави держави із шахтарями (студентами, вчителями, лікарями), ви помітите, як екранна телефізіономія миттєво змінюється і в її голосі починають виразно проступати “конструктивний оптимізм” та впевненість у щасливому майбутньому нації. Цей прийом називається “емоційне підстроювання під ситуацію”. Таким нехитрим способом формується емоційне ставлення масової аудиторії до тієї чи іншої події. Більш складним застосуванням емоційного резонансу є численні телесеріали, розважальні шоу на сучасному телебаченні. Дійства в них протікають з високим емоційним розжаренням: герої серіалів постійно з’ясовують стосунки на підвищених тонах, бурхливо виявляють свої емоції. Сюжети цих фільмів покликані тримати глядача в постійній емоційній напрузі: “А що ж буде далі?”. Професійно підготовлені учасники шоу, що грають роль “простих людей з вулиці”, розповідають свої “життєві історії” яскраво й емоційно, постійно прагнучи звести рахунки зі своїми кривдниками безпосередньо в “прямому ефірі”. Майже завжди обов’язковий елемент таких телешоу – бійка чи бурхливе з’ясування взаємин, покликані емоційно “завести” глядацьку аудиторію, зачепити її за живе. Усе це робиться з метою створення в глядачів емоційної залежності. Звикнувши діставати дозу гострих емоційних переживань з певного джерела, людина і в майбутньому віддаватиме йому перевагу. У такий спосіб телевізійні боси створююь собі постійну аудиторію серіалозалежих, шоузалежних та ін. людей, зомбують їх, аби прив’язати саме до такого способу прояву гострих емоційних переживань. А постійна аудиторія – це вже товар, який можна дуже вигідно продати рекламодавцям. Мас-медійні зомбі, як і будь-які наркомани, намагатимуться підтримувати свій “кайф” без кінця і краю, а отже, будуть нестримно поглинати все нову і нову телепродукцію, щедро розбавлену комерційною і політичною рекламою. На озброєнні телевізійників нині не лише нові методи маніпуляцій, а й давно випробувані. Скажімо, ефект первинності: у разі надходження суперечливої інформації (перевірити яку неможливо) ми схильні віддавати перевагу тій, яка надійшла першою. Змінити уже сформувану думку дуже важко. Зазначимо, що ще в 1925 р. американський психолог М. Лундт сформулював “закон передування”, відповідно до якого будь-яке перше повідомлення про той чи інший факт, подію робить більш сильний вплив на аудиторію, ніж наступні. Одна з причин цього феномена полягає в тому, що тому, хто перший повідомив інформацію, належить пріоритет у задоволенні наявної потреби і, як наслідок, формування первинної психологічної настанови до факту чи події. Джерело інформації, яке першим повідомляє про значущі події, стає більш привабливим для аудиторії, ніж інші. Це сприяє формуванню і закріпленню прихильності до цього джерела інформації на майбутнє порівняно з тими, хто діє менш оперативно. Не менш часто й успішно використовують ефект присутності, коли на екрані зявляється “учасник (свідок) події” або заднім числом фабрикується знімання “реальних” подій. Створюється могутній ефект присутності, глядачі начебто вкинуті в реальну дійсність і не підозрюють, що це лише дешевий трюк. Такий прийом широко використовує комерційна реклама, спеціально інсценуючи всілякі “накладки”, аби створити образ “простих” людей, які особисто чимось скористалися, “на собі перевірили” і т. ін. Звісно, маніпулятивні технології застосовують витончено, навіть вишукано, зі збереженням видимості об’єктивності й неупередженості. Досвідчені коментатори використовують в тексті так звані “двосторонні повідомлення”, що містять аргументи за і проти певної позиції. Цей прийом ніби випереджає аргументи опонентів і сприяє створенню певного імунітету проти них. У тексті повідомлення дозуються позитивні і негативні елементи. Для того щоб позитивна оцінка мала вигляд більш правдоподібної, до характеристики описуваного кута зору додають трохи критики, а ефективність осудливої позиції збільшується у разі наявності елементів похвали. Усі використовувані критичні зауваження, фактичні дані, порівняльні матеріали добирають, щоб потрібний висновок був досить очевидним. Здійснюється добір таких фактів, які здатні посилити чи послаблити враження від певних висловлювань. Коментатор оперує порівняльними матеріалами для посилення важливості, демонстрації тенденцій і масштабності подій, явищ. Висновки не входять у текст, їх мають зробити телеглядачі, адже для них і призначена інформація. Можна наводити багато інших прикладів використання маніпулятивних технологій: їх на озброєнні сучасних засобів масової комунікації десятки й сотні. А ще ж свої технології впливу на суспільство мають органи влади, інтенсивно використовуючи з цією метою ЗМІ. Основним елементом управління суспільством є відволікання уваги громадян від важливих проблем та їх вирішення. Задля цього інформаційне середовище постійно насичується малозначущими повідомленнями, аби в такий спосіб не дати людям можливості отримувати важливі знання про економіку, політику та інші вітальні галузі. Відволікаючи увагу громадян від актуальних соціальних проблем, переключаючи їх увагу на теми, які не мають реального значення, до того ж більше тиснучи на емоції, а не на зміст, можна заблокувати здатність людей до раціонального аналізу, до критичного осмислення подій. Коли владним колам треба прийняти непопулярне рішення, його подають у засобах масової комунікації як “болюче й необхідне”, але запевнюють, що це станеться “не сьогодні”. І людям простіше погодитися на жертви в майбутньому, адже тоді, як сподіваємося, щось же зміниться на краще. Або ще розігрується штучно певна ситуація, щоб люди самі вимагали вжити тих заходів, на які й розраховував уряд. Подібних методів можна згадувати ще і ще. Оскільки маніпулятивні техніки в засобах масової комунікації розвиваються дедалі інтенсивніше, в більшості цивілізованих країн як необхідний захід у відповідь запровадили обов’язкову медіаосвіту в середній та вищій школі [1]. Актуальним це стало і в Україні. Красномовним підтвердженням є факт широкої підтримки педагогічною громадськістю ідеї запровадження медіаосвіти восени 2010 р. Національна академія педагогічних наук України схвалила концепцію проведення всеукраїнського експерименту, а вже навесні 2011 р. колективи майже ста шкіл у різних регіонах погодилися викладати як нормативний предмет медіакультуру для старшокласників. Вони зважали на реалії на перетині інформаційного та освітнього просторів суспільства. А відбуваються там аж надто суперечливі явища. Сучасне інформаційне середовище стало суттєвим соціалізуючим чинником для нового покоління. Як відомо, нині школяр проводить за монітором комп’ютера чи/та біля телевізора в середньому від 3 до 5 годин щодня, постійно перебуваючи під впливом інформаційного простору. Дитина, підліток у щоденних контактах із соціумом отримує три комплекси інформації: освітню (від учителів, з підручників та Інтернету), медійну (від різних засобів масової комунікації) та повсякденну (в міжособистісному спілкуванні). Ці три інформаційні масиви загалом надходять стихійно, розрізнено і зрідка бувають якось увзаємленими, в чому головним чинником виступають інформаційні домагання дитини. Стихійність споживання інформації посилюється ще й нерівномірним розвитком і станом засобів масової комунікації. На різних етапах комунікативних взаємин людей домінуючими виявляються ті чи ті засоби, деякі відходять на третьорядні ролі або взагалі зникають. Хто б міг сьогодні уявити “Акта сенатус” – вкриті гіпсом дерев’яні дошки з написаними чорною фарбою текстами сенаторських промов та постанов, які вивішувалися для загального читання в Давньому Римі. У нас для цього є газета “Голос України”, та тільки хто її читає. Публіка вдовольняється лаконічними повідомленнями телекоментаторів. Зміни в матеріальній базі інформаційного середовища одразу ж позначаються й на культурі споживання інформації. Як справедливо зазначив французький театральний критик Жорж Елгозі, людство здійснило два най величніші винаходи: книгодрукування, щоб книга навчила нас думати, і телевізор, аби телебачення відучило нас думати. До цього варто ще додати Інтернет, який з непощадністю болота втягує у віртуальні світи для того, щоб люди відучилися особисто спілкуватися між собою. Перебування ще не сформованої особистості в інформаційному середовищі не може бути стихійним. Усі три потоки інформації до сприйняття їх дитиною мають бути узгодженими не лише в часі й кількісно з визначенням пріоритетів, а становити єдиний потік із взаємообумовленими складовими. Взаємопов’язаними мають бути функції, соціальні ролі трьох соціальних інститутів: освіти, масової інформації та сім’ї (яка передусім повинна спрямувати й позасімейні контакти дитини в соціалізуюче русло). Тому вивчення медіакультури як нормативного шкільного предмета, підтримане медіавихованням у сімейному колі, має спрямувати щоденні потоки теле-, Інтернет-інформації в освітнє русло, адже вони будуть об’єктами аналітичного розгляду на уроках, а не лише предметом принагідних виховних розмов учителя з учнем [2]. Досліджуючи ці явища в суспільстві, розробляючи теоретичні підвалини медіапсихології, в лабораторії психології масових комунікацій та медіаосвіти Інституту соціальної та політичної психології НАПН України продовжується розробка і теоретичних засад медіаосвіти: її функцій, тобто соціальних ролей, їх зв’язків з основами соціалізації особи. Основною функцією медіаосвіти є соціалізуюча. Вона полягає в системній адаптації індивіда до життєдіяльності в інформаційному середовищі. Що це означає і в чому виявляється? Насамперед у знанні й розумінні своїх медіапотреб, інформаційних інтересів, тобто того, що саме необхідно подивитися по телебаченню, почути по радіо, прочитати в газеті, що слід пошукати в Інтернет для здійснення власних функцій у соціумі (для виконання службових обов’язків, навчальних завдань, підтримання контактів з іншими людьми і т. ін.). У здатності задовольняти і потреби, і інформаційні інтереси та бажання не слід допускати надмірного переважання інтересів над потребами чи навпаки і тим паче не допускати домінування інформаційних потреб та інтересів над своїми соціальними потребами й інтересами. Тобто треба бути господарем своїх медіабажань, а не рабом медіазабаганок. Здатність керувати своїми медіаінтересами і бажаннями – одна з основних рис медіакультурної особистості. Така гармонія є основою селективного, аналітичного підходу до споживання медіаінформації, дисгармонія ж є і чинником, і показником нерозбірливого її отримання. У свою чергу, здатність підпорядковувати інформаційні потреби своїм соціальним ролям (учня школи, студента, батька, працівника та ін.) є одним із суттєвих бар’єрів для медіадевіацій (ігроманій, телеманії тощо). Нині медіаосвіту ми розуміємо не тільки як певний компонент шкільної чи вузівської освіти, але і як довгострокову суспільно-просвітницьку діяльність, що поширюється на дітей і дорослих. Прихильники медіаосвіти розуміють її насамперед як безупинний розвиток особистості в суспільстві, як виховання активних інформованих громадян, наділених культурою спілкування з ЗМК, які є одним із основних соцієтальних елементів інформаційного суспільства [3]. Соціалізуюча функція медіаосвіти полягає у формуванні здатності індивіда зіставляти реалії його життя з віртуальною дійсністю. Нормою є здатність людини, котра зіткнулася з життєвими парадоксами, вигукнути, “Як у кіно!”, а переглядаючи фільм, сказати “Так воно і в житті”. Відхиленням від норми є сліпе слідування змістові інформації, піддатливість чуттєвій складовій телепередачі, неспроможність противитися процесові ідентифікації, коли глядач не лише у словах і діях людини з екрана знаходить підтвердження своїм думкам та виправдання своїм вчинкам, а й одночасно, навпаки, сприймає слова та дії телегероя як свої власні, бо повністю входить у його життєвий світ, втрачаючи відчуття різниці між побаченим і власним. Зіставлення медіаінформації з реаліями життя, сприйнятими й осмисленими раніше, із соціальними нормами – основа критичного (=аналітичного) сприйняття медіатексту. Саме критичний підхід (від грец. kritice – мистецтво судити), аналітичні здібності й покликані виробляти в учня уроки медіакультури. Як свідчать наші опитування, старшокласники вже мають достатній життєвий досвід і сформовані комплекси соціальних норм, аби виявляти відхилення від реалій у повідомленнях та коментарях тележурналістів, виступах політиків чи в художній телеінформації. У кінцевому підсумку, медіаосвіта покликана формувати в дитини-підлітка-юнака свідого громадянина, який не піддається маніпулятивному впливові медіасередовища. Допомагаючи учням зрозуміти різницю між реальністю і медіатекстом розкриттям негативного впливу медіа (приміром, телебачення) на конкретних прикладах, доступних для розуміння конкретної аудиторії, педагоги протиставляють негативному впливу медіа цінності класичної культурної спадщини [4]. Доречними є також позитивні, корисні медіаефекти. В такий спосіб і розвивається вміння правильно вибирати і критично сприймати медіатексти. Критичне мислення формується, коли учні навчаються визначати: розходження між поданими в телеповідомленні та загальновідомими фактами, а це потребує додаткової перевірки; надійність джерела інформації; припустимість і неприпустимість твердження; розходження між головною і другорядною інформацією; упередженість судження; неясні чи двозначні аргументи; логічну несумісність у ланцюгу міркування; силу аргументу і т.ін. Безперечно, для аналізу інформаційних телепередач такі вміння можуть дати гарні педагогічні результати, виробляючи своєрідний “імунітет” до бездоказовості, перекручень, замовчування чи неправди. Адже незалежно від політичного ладу тієї чи іншої держави, людина, не підготовлена до сприйняття інформації в різних її видах, не може повноцінно зрозуміти й аналізувати її, їй не під силу протистояти маніпулятивним впливам медіа (якщо така маніпуляція має місце), вона не здатна до самостійного вираження своїх думок і почуттів. Британський дослідник і медіапедагог Л. Мастерман вважає, що оскільки продукція ЗМІ є результатом свідомої діяльності, логічно буде визначити щонайменше чотири напрями подальшого аналізу: 1) на кого покладається відповідальність за її створення, хто володіє засобами масової інформації і контролює їх; 2) як досягають необхідного ефекту; 3) якими є ціннісні орієнтації створюваного в такий спосіб світу; 4) як його сприймає аудиторія. Тобто Л. Мастерман прагне орієнтувати аудиторію на розвиток “критичного мислення”, аналіз механізмів впливу і цінностей тієї чи іншої інформації [5]. На жаль, деякі педагоги занадто спрощено розуміють медіаосвіту – лише як розвиток “критичного мислення”, звужуючи спектр вивчення до роботи з рекламою чи телевізійними інформаційними програмами, в яких, природно, легше виявити ті чи інші спроби маніпуляції, і залишаючи осторонь художню сферу медіа. Тому доволі важливою є естетична функція медіаосвіти. Вона полягає в тому, аби медіаосвіта допомогла учням зрозуміти основні закони і мову художнього спектра інформації, розвивати естетичне (художнє) сприйняття і смак, здібності до кваліфікованого аналізу художніх медіатекстів. Ось чому зміст медіаосвіти спирається на вивчення мови медіакультури, авторського світу творця художнього тексту, історію медіакультури (історію кіномистецтва, художнього телебачення і т.д.). Педагоги при цьому прагнуть навчити школярів чи студентів критичного аналізу художніх медіатворів, їх інтерпретації і кваліфікованого оцінювання [2]. Висновки. Отже, системно поставлена медіаосвіта, як свідчить зарубіжний досвід і як вважають опитані нами вчителі, дасть змогу дитині орієнтуватися в загальних інформаційних потоках, навчить її фільтрувати, вибирати потрібну медіаінформацію, структурувати її, запам’ятовувати і застосовувати, критично ставитися до кожного медіатексту й мати власну позицію щодо його змісту й форми вираження. Захисна функція медіаосвіти – надання дітям, молоді знань з медіагігієни та вироблення навичок щодо застосування психотехніки самозахисту від травмувальної, надмірної чи непотрібної медіаінформації. У процесі викладання медіакультури в школі вирішують також завдання навчати практичного вміння працювати з медіатехнікою, здобувати знання з усіх шкільних дисциплін завдяки використанню медіазасобів. Загалом учні мають не тільки відчувати радість від спілкування з медіакультурою, а й інтерпретувати медіатекст (аналізувати мету автора, усно й письмово обговорювати характери персонажів і розвиток сюжету), зв’язати його зі своїм досвідом та досвідом інших (поставити себе на місце персонажа, оцінювати факти й думки, виявляти причину і наслідок, мотиви, результати вчинків, реальність дії тощо), реагувати на твір (написати рецензію, мінісценарій і т. ін.), розуміти культурну спадщину (бачити особисту, історичну, національну, всесвітню перспективу і т.д.), здобувати знання (знайомитися з основними видами і жанрами медіакультури, визначати розвиток якої-небудь теми в різних жанрах, у різні історичні епохи, вивчати основні напрямки стилів, прийомів, творчість видатних майстрів), володіти критеріями і методами оцінювання медіатвору та ін. Формування таких умінь, безперечно, сприяє розумінню аудиторією місця медіакультури в суспільстві, тому що вона пов’язана із соціальними, політичними, економічними, релігійними й інтелектуальними аспектами життя людей; розвиткові естетичної свідомості (сприйняття, смаку й ін.), творчої індивідуальності учня та студента. Література 1. Шариков А. В. Медиаобразование: мировой и отечественный опыт / А. В. Шариков. – М.: Изд-во Академии педагогических наук, 1990. – 66 с. 2. Спичкин А. В. Что такое медиаобразование / А. В. Спичкин. – Курган: Изд-во Ин-та пов. квалификации и переподготовки работников образования, 1999. – 114 с. 3. Медиаобразование // Рос. пед. энцикл. Т. 1 / гл. ред. В. В. Давыдов. – М.: Большая российская энциклопедия, 1993. – С. 555. 4. Федоров А. В. Медиаобразование: история, теория и методика / А. В. Федоров. – Ростов-на-Дону: ЦВВР, 2001. – 708 с. 5. Федоров А. В. Медиаобразование в зарубежных странах / А. В. Федоров. – Таганрог, 2003. – 238 с. СХИЛЬНІСТЬ ДО ІНДИВІДУАЛІЗМУ АБО КОЛЕКТИВІЗМУ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ДЕТЕРМІНАНТА СПРЯМОВАНОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ ОСОБИСТОСТІ С. О. Гарькавець, м. Луганськ Розглянуто теоретичні і практичні аспекти політичної поведінки особистості в контексті сучасних політичних процесів. Проаналізовано соціально-психологічні чинники, які зумовлюють політичний вибір особистості. Зроблено акцент на проявах “індивідуалізму – колективізму”, котрі якісно впливають на політичний вибір особистості та політичну специфікацію суб’єктів політики. Наведено дані емпіричного дослідження. Ключові слова: індивідуалізм, колективізм, політичні процеси, суб’єкт політики, політичний вибір особистості. Рассмотрены теоретические и практические аспекты политического поведения личности в контексте современных политических процессов. Проанализированы социально-психологические факторы, которые обусловливают политический выбор личности. Сделан акцент на проявлениях “индивидуализма – коллективизма”, которые качественно влияют на политический выбор личности и политическую спецификацию субъектов политики. Приведены данные эмпирического исследования. Ключевые слова: индивидуализм, коллективизм, политические процессы, субъект политики, политический выбор личности. The theoretical and practical aspects of political behavior of personality are analyzed in context of contemporary political process. There were found the social-psychological factor’s conditioning a political choice of person. Based on results of empirical study there is uncovered the influence of “individualisms-collectivisms” of political choice and on the specification of subjects of politics. Key words: individualism, collectivism, political process, political subject, political choice. Проблема. Політична поведінка особистості, що приймає будь-які форми її активної участі у здійсненні політичної влади, зумовлюється впливом багатьох чинників як соціального, так і психологічного характеру. Зокрема, науковці вважають соціальними чинниками тип політичного режиму, стан економіки, рівень політичної культури, вікові, освітні, статусні характеристики індивідів, а суто психологічними – їхні тип мислення, настрої, переконання, сприйняття, настанови, цінності тощо [1; 2; 3]. Це дає можливість якісно аналізувати спрямованість політичної поведінки індивідів, прогнозувати амплітуду й динаміку їхньої політичної активності. У працях як вітчизняних, російських (О. О. Бодальов, В. Васютинський, О. А. Деркач, Г. Г. Дилігенський, Д. В. Ольшанський, М. І. Пірен, В. О. Татенко й ін.) та західних науковців (Г. Айзенк, Е. Аронсон, Дж. Доллард, Н. Міллер, С. Реншон, С. Фелдман та ін.) достатньо матеріалу, що стосується дослідження особливостей детермінації політичної активності індивіда [1–9]. Проте щодо визначення детермінуючої ролі таких конструктів, як “індивідуалізм” та “колективізм”, у спрямованості політичної поведінки особистості спостерігаються певна невизначеність, а також обмежена кількість її системних соціально-психологічних досліджень. Умовний поділ людей на індивідуалістів і колективістів виник в Англії приблизно у XII ст., хоча дехто з учених наводить докази того, що він існував ще у Давній Греції [8]. Одними з перших науковий аналіз цих феноменів здійснили Г. Лебон і Г. Тард, зазначивши, що існуючі теорії суспільного ладу за очевидної різниці між ними можуть бути зведені до двох взаємно протилежних принципів – індивідуалізму й колективізму. Індивідуалізм як конструкт вирізняється такими ознаками: незалежне “Я”; прагнення індивіда змінювати оточення, а не самого себе; перевага конкуренції, власної вигоди, індивідуальної винагороди та відповідальності. Колективізм, навпаки, уособлює залежність індивіда від оточення; прагнення змінити себе, щоб відповідати оточенню; надання переваги рівноправ’ю, колективній винагороді та відповідальності; прихильність до ідей патерналізму [1; 3; 10]. Проте оцінювання конструктів індивідуалізм ? колективізм завжди було надзвичайно важким. Як стверджують американські дослідники В. Ерлі та Дж. Гібон, ці конструкти дуже різноманітні, глибокі, важко зумовлені та складні за змістом [8]. Проте різноманітні крос-культурні дослідження сформували впевненість у тому, що в західному світі зазвичай превалюють індивідуалістичні характеристики, тоді як у країнах Сходу – колективістські [5; 8]. Та для того, щоб говорити про таку відмінність, потрібно було провести кількісне порівняння культур за цими конструктами. Таке завдання було реалізовано в етнометричних дослідженнях кількісного оцінювання основних характеристик ментальності різних націй. Як відомо, найбільш широкомасштабне вимірювання культурологічних індикаторів провів нідерландський соціальний психолог Г. Хофстеде. Індивідуалізм у його концепції трактується як показник того, чи воліють люди турбуватися тільки про себе і про власні родини, чи мають схильність об’єднуватися в певні групи, які несуть відповідальність за людину в обмін на її підкорення груповим нормам і цінностям. У результаті анкетування респондентів кожну досліджувану країну оцінювали за визначеним ступенем домінування цінностей індивідуалізму, які варіюють в інтервалі 0 – 100. Використання “хофстедовської методики” взагалі підтвердило думку про протилежність “індивідуалістичного Заходу” та “колективістського Сходу”. Було констатовано, що індекси індивідуалізму вищі в країнах Західної Європи і найнижчі в країнах Азії, Африки та Латинської Америки. Проте дуже важливим виявилося те, що більш розвинені країни Сходу (Південна Корея, Сингапур) можуть демонструвати загалом вищий порівняно із західними країнами (Франція) рівень індивідуалізму. Таким чином, протилежність культур “колективістського Сходу” й “індивідуалістського Заходу” трансформується, за американською історичною термінологією, в протиборство між “багатою Північчю та бідним Півднем” [8]. Дослідження Г. Хофстеде стало стимулом для інших учених, які пропонували власні культурологічні індикатори й методики їх оцінювання. Хоча набір культурних показників сильно варіював, дихотомію “індивідуалізм ? колективізм” практично використовують усі вчені. Різниця між дослідженнями виявляється у змістовому наповненні поняття “індивідуалізм” і в методиці вимірювання ступеню надання переваг індивідуалістичним цінностям. Наприклад, Ф. Тромпенаарс використав дилему “індивідуалізм ? комунітарність” [8]. За його підходом, у суспільствах із високим показником індивідуалізму інтереси особистості (особисті щастя, досягнення та добробут) ставляться вище за інтереси групи. У будь-якій ситуації людина спочатку піклується про свої особисті інтереси і про добробут своєї сім’ї. У разі домінування індивідуалізму саме суспільство оцінюють з огляду на те, як воно обслуговує індивідуальні інтереси своїх членів. Коли переважає комунітарність, то інтереси групи превалюють над індивідуальними інтересами. Окремі члени суспільства несуть відповідальність за те, щоб їхні дії були корисними для всього суспільства. При цьому оцінюють не суспільство, а людину, значущість якої залежить від того, як вона обслуговує суспільні інтереси. Г. Тріандіс увів терміни “ідіоцентричний” та “аллоцентричний”, які відповідають проявам індивідуалізму й колективізму на культурному рівні [8]. Він стверджує, що ідіоцентрики акцентують увагу на власних внутрішніх якостях (переконання, емоції, знання тощо), а аллоцентрики – переважно на інших, які для них є цінними джерелами інформації. Ціннісними орієнтаціями для перших є гедонізм, стимуляція й саморегуляція поведінки, для других – традиції та конформізм. Ш. Шварц для характеристики взаємодії особистості й групи використовує складний показник “включення ? автономія”. Під “включенням” він розуміє гармонійні, об’єднувальні стосунки, за яких життєві шляхи окремих людей не відокремлюються від життєвого шляху групи. У культурах з високим ступенем включення індивіда в групу людина пов’язує зміст життя здебільшого з аспектами соціальної взаємодії та ідентифікацією з групою [7]. Однозначної думки науковців щодо визначення культурної належності східнослов’янських країн в дихотомії індивідуалізм – колективізм немає. М. Бердяєв, до прикладу, висловлював думку про існування в росіян “родового, природного колективізму”, в який занурюється людина, оскільки звикла жити в “теплі колективу” [11]. Його думку поділяють багато сучасних науковців [1; 2; 3]. Існує думка і про те, що нині як Росія, так і Україна належать до держав пограничної культури: “… містять у собі не тільки риси культур, що змішуються, але і якісно нові, котрі виникають внаслідок адаптації до життєвих обставин, що змінилися” [12, с. 57]. За цим поглядом, в Україні “протягом тисячоліть зберігалися стародавні форми соціального життя, в яких ключову роль відігравали ідеї рівності та справедливості, що обумовлювали право на участь індивіда у вирішенні питань життя суспільства і громади”. І тільки монгольська навала спотворила кореневу ментальність українців, яка пов’язана з індивідуалістичною культурою [13, с. 50]. За результатами сучасних крос-культурних досліджень, які використовують методику Г. Хофстеде, було встановлено, що уявлення про традицію створення сім’ї та її повсякденного життя в Росії та Україні наближаються до індивідуалістичної культури. Те саме спостерігається і у ставленні до грошей та влади [13]. Хоча, на нашу думку, те, що не сприймається, ще не є тим, до чого не прагнуть. Так, родинність і непотизм (кумівство) у владі справді засуджуються більшістю громадян, проте щоразу ми спостерігаємо одні й ті самі тенденції: потрапивши до влади, індивід просуває щаблями владної драбини представників свого родинного клану. Зазначене вище може свідчити тільки на користь того, що визначення культурної належності України в дихотомії індивідуалізм ? колективізм ще потребує додаткового вивчення. Отже, аналіз наукових підходів до визначення ролі індивідуалізму ? колективізму у спрямованості поведінки індивідів є певною підставою для проведення дослідження з визначення рівня залежності політичного вибору особистості від ступеню її схильності до цих конструктів. Мета нашого дослідження – визначити, наскільки схильність до індивідуалізму чи колективізму впливає на спрямованість політичної поведінки особистості та які суб’єкти української політики здебільшого уособлюють той або інший конструкт і його цінності. Групу випробуваних становили 145 студентів вищого навчального закладу очної та заочної форми навчання, з них 52 чоловіки та 93 жінки віком від 22 до 35 років. Жоден із них не був членом будь-якої політичної партії чи політичного руху. У дослідженні використано 16-факторний особистісний опитувальник Р. Кеттелла (16 PF – 187), призначення якого – вимірювати різноманіття проявів особистості. Проте для нашого дослідження був значущим фактор – “групова залежність”. Вітчизняні й зарубіжні дослідники неодноразово звертали увагу на дані опитувальника Кеттелла, на його відповідність вимірюванню зазначених у ньому факторів. Проте ми зважали на думку Л.Ф. Бурлачука й В.М. Духневича про те, що фактор – стійкий характерологічний конструкт, який “є спільним для англомовних та російськомовних культур” [14, с. 84]. Друга методика “Спрямованість особистості” К. Муздибаєва визначає спрямованість особистості “на власне Я”, “на спілкування” та “на діло” [9]. Вона має 27 пунктів, у кожному з яких можливі три варіанти відповідей, що дають підстави констатувати індивідуалістичні, колективістські чи амбівалентні нахили особистості. Третьою методикою був опитувальник виявлення схильності особистості до індивідуалізму – колективізму [15]. Він має 30 тверджень. Респондентам були запропоновані пари протилежних тверджень, з яких треба було обрати одне, яке найбільше відповідає їхнім особистим поглядам. Отже, на підставі інтерпретації результатів дослідження можна зробити такі узагальнення. У 36,6% респондентів спостерігається позитивна кореляція показників за методикою Кеттелла та опитувальником схильності особистості до індивідуалізму – колективізму (табл. 1). Майже 25% опитаних продемонстрували високий рівень конформності (за шкалою ) і схильність до колективізму, 17,2% – високий рівень індивідуалізму та нонконформність, а більшість випробовуваних (майже 58%) мають середні показники. Таблиця 1 Порівняння показників, отриманих за шкалами “Групова залежність” та “Індивідуалізм – колективізм” (N=145) Конформність (N=36) Нонконформність (N=25) Середні показники (N=84) сте-ни рівень індивідуалізму- колективізму кількість випробуваних стени рівень індивідуалізму- колективізму кількість випробуваних сте- ни рівень індивідуалізму- колективізму кількість випробуваних 1 160-173* 6 7 71-93 11 5 92-109 31 2 150-159* 9 8 88-92 7 6 95-115* 53 3 120-149 7 9 82-97 6 - - - 4 95-124 14 10 70* 1 - - - *p?0,05 Цікаву залежність виявлено у спрямованості особистості. Зокрема, серед випробуваних із домінуючою спрямованістю на спілкування не виявлено жодного індивідуаліста. Більшість останніх спрямована “на власне Я” та “на діло”. З метою зіставлення показників різних шкал ми виокремили випробуваних із найвищим рівнем “індивідуалізму”, “самостійності”, “спрямованості на діло”. Це дало змогу за допомогою критерію ?2 визначити частотність прояву конструкта індивідуалізму в трьох емпіричних розподілах. Він становив 7,917 (р?0,05), що дає підстави стверджувати про наявність певних кореляційних зв’язків між цими емпіричними розподілами. На другому етапі дослідження проводили опитування респондентів на предмет їхнього голосування на парламентських виборах 2007 р. та президентських 2009 р. Було визначено п’ять ключових партій і блоків, що увійшли до Верховної Ради України (Партія регіонів, БЮТ, “Наша Україна”, КПУ та Блок Литвина) і п’ять основних кандидатів у Президенти України – С. Тігіпко, Ю. Тимошенко, В. Ющенко, В. Янукович та А. Яценюк (табл. 2). Таблиця 2 Розподіл голосів випробуваних між суб’єктами політики, % (N=145) Суб’єкти політики Схильні до індивідуалізму Схильні до колективізму Мають пограничні нахили Партія регіонів 7,3 51,1 41,6 БЮТ 25,5 31,7 32,8 “Наша Україна” 28,1 24,8 47,1 КПУ 5,3 73,0 21,7 Блок Литвина 13,7 36,7 49,6 С. Тігіпко 41,7 27,0 31,3 Ю. Тимошенко 29,3 47,1 23,6 В. Ющенко 27,1 21,7 51,2 В. Янукович 13,1 63,7 23,2 А. Яценюк 67,7 9,3 23,0 Більшість опитуваних, схильних до індивідуалізму, віддали перевагу А. Яценюку. Саме цей політик, на їхню думку, уособлює цінності, притаманні індивідуалістам. На відміну він нього, В. Янукович уособлює цінності більшості випробуваних-колективістів, як і КПУ та Партія регіонів. В інших суб’єктів політики здебільшого спостерігаються середні розподіли. Оскільки серед респондентів-виборців переважають особи з “пограничними нахилами”, тобто перебувають між індивідуалістами й колективістами, можна стверджувати, що їхня підтримка є ключовою. Та це лише на перший погляд. Результати, які отримали такі суб’єкти політики, як В. Ющенко, “Наша Україна” та Блок Литвина, свідчать про те, що швидше за все більша частка такої категорії виборців не має чітких політичних переваг і може голосувати “від противного”. Прикметно, що серед респондентів – виборців А. Яценюка більш як 50% виявилися стійкими нонконформістами за шкалою і тільки 7% –конформістами. Серед виборців В. Януковича, навпаки, понад 50% конформістів і лише 5% – нонконформістів. Зіставивши вибірки випробуваних за кількісними показниками, ми констатували, що серед виборців А. Яценюка індивідів, схильних до колективізму, значно менше, ніж серед виборців В. Януковича (? = 1,67 (p?0,05). Зазначимо, що тенденція до превалювання індивідуалізму спостерігається серед випробуваних-виборців С. Тігіпка, а до колективізму ? Партії регіонів, КПУ, Блоку Литвина і Ю. Тимошенко. Отже, можна вважати, що тепер в Україні (принаймні на Сході України) значно переважають пограничні культурні екстраполяції дихотомічної конструкції індивідуалізм – колективізм, які істотно впливають на спрямованість політичної активності виборців. Загалом результати теоретичного аналізу та емпіричного дослідження ролі конструктів індивідуалізму та колективізму в процесі соціально-психологічної детермінації спрямованості політичної поведінки особистості дають підстави для таких висновків: 1. Сучасні дослідження конструктів індивідуалізм – колективізм показують, що їх треба розглядати в єдності на рівні як індивідуальної, та і колективної свідомості. Кожна культура має риси як одного, так і другого, але їх співвідношення істотно відрізняється в різних країн. 2. Дослідники виявили істотну різницю між культурними екстраполяціями в дихотомії індивідуалізм – колективізм. Більшість їх висловлює думку на користь того, що на Заході виявляється більша прихильність до індивідуалізму, тоді як на Сході ? до колективізму. Оскільки Україна перебуває на перехресті Сходу й Заходу, логічно припустити, що в ній існує певна рівновага цих проявів. Проте на сучасному етапі розвитку українського суспільства тільки розпочалося вивчення цієї складної проблеми, яка ускладнена наявністю внутрішнього поділу країни на Схід і Захід. 3. Результати емпіричного дослідження свідчать про те, що серед студентства переважають представники так званої пограничної культури, тобто ті, хто перебуває між індивідуалістичною і колективістською культурами. Більшість із них спрямована як “на власне Я”, так і “на діло” та “на спілкування”. Випробувані з індивідуалістичною орієнтацією більше спрямовані на “власне Я” і “на діло”, а з колективістською – “на спілкування”. Такий розподіл може бути одним із чинників, який по-різному зумовлює спрямованість політичної поведінки випробуваних, підтримку ними певних суб’єктів політики. Останні, своєю чергою, уособлюють різні культурні специфікації українського соціокультурного простору, а такий розподіл стає детермінуючим чинником напрямів політичної активності виборців і загалом зумовлює їхній політичний вибір. Перспективи подальших розвідок у цьому напрямі полягають у тому, щоб дослідити прояви зазначених конструктів у динаміці, їхній вплив на політичний вибір студентської молоді впродовж наступних як парламентських, так і президентських виборів в Україні. Література 1. Ольшанский Д. В. Психология масс / Д.В. Ольшанский. – СПб. : Питер, 2002. – 368 с. – (Серия “Мастера психологии”). 2. Пірен М. І. Основи політичної психології : навч. посібник / М. І. Пірен.– К. : Міленіум, 2003. – 418 с. 3. Политическая психология: учеб/ пособие для вузов / под ред. А. А. Деркача, В.И. Жукова, Л.Г. Лаптева. – М. : Акад. проект ; Екатеринбург : Деловая книга, 2001. – 858 с. – (“Gaudeamus”). 4. Айзенк Г. Исследование человеческой психики / Г. Айзенк, М. Айзенк. – М. : ЭКСМО Пресс, 2001. – 408 с. 5. Аронсон Е. Социальная психология. Психологические законы поведения человека в социуме / Е. Аронсон, Т. Уилсон, Р. Эйкерт – СПб. : Прайм Еврознак, 2002. – 560 с. 6. Васютинський В. Інтеракційна психологія влади / Вадим Васютинський. – К., 2005.– 492 с. 7. Политическая психология: хрестоматия / [cост. Е. Б. Шестопал]. – М. : Аспект Пресс, 2007. – 448 с. 8. Психология и культура / под ред. Д. Мацумото. – СПб. : Питер, 2003. – 718 с. 9. Татенко В. О. Лідер ХХІ / LIDER XXI. Соціально-психологічні студії / В. О. Татенко. – К. : Корпорація, 2004. – 198 с. 10. Муздыбаев К. Эгоизм личности / Куанышбек Муздыбаев // Психологический журнал. – 2000 – Т. 21, №2. – С. 27 – 39. 11. Бердяев Н. Судьба России / Николай Бердяев. – М. : Прогресс, 1990. – С. 59 – 63. 12. Мейжис І. Індивідуалізм чи колективізм? Соціально-психологічний погляд на історію і політичну культуру України / І. Мейжис, Л. Почебут // Соціальна психологія. – 2006. ? №6 (20). – С. 47 ? 59. 13. Мейжис І. Індивідуалізм чи колективізм? Соціально-психологічний погляд на історію і політичну культуру України / І. Мейжис, Л. Почебут // Соціальна психологія. – 2007. ? №1 (21). – С. 38 ? 52. 14. Бурлачук Л. Ф. Исследование надёжности опросника Р. Кэттелла 16PF / Л. Ф. Бурлачук, В.Н. Духневич // Психологический журнал. ? 2000. ? Т 21, №5. ? С. 82 ? 86. 15. Гарькавець С. О. Соціально-нормативний конформізм особистості у психологічному вимірі : монографія / С. О. Гарькавець. – Луганськ : Ноулідж, 2010. – 343 с. МІФОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО ПІАРУ В. В. Жовтянська, м. Київ Розглянуто особливості функціонування та прояву сучасного міфу в політичній сфері. Крізь призму поняття “мертвий міф” проаналізовано маніпулятивну складову політичних комунікацій. Показано міфологічну сутність таких політтехнологічних феноменів, як політичний бренд і політичний імідж. Ключові слова: політичний піар, міф, комунікації, політичні технології, бренд, імідж. Рассмотрены особености функционирования и проявления современного мифа в политической сфере. Сквозь призму понятия “мертвый миф” проанализирована манипулятивная составляющая политических комуникаций. Показана мифологическая сущность таких политтехнологических феноменов, как политический бренд и политический имидж. Ключевые слова: политический пиар, миф, коммуникации, политические технологии, бренд, имидж. Specifics of functioning and manifestation of modern myth in political sphere are examined. Manipulative component of political communications is analyzed through the prism of a notion of a “dead myth”, and mythological essence of political technologies such as political brand and image is described. Key words: political PR, myth, communications, political technologies, brand, image. Проблема. Те, що будь-яка успішна піар-діяльність передбачає конструювання та подальше впровадження в масову свідомість певного міфу, давно стало загальним об’єктом вивчення як для теоретиків, так і для практиків політичного маркетингу. Багато фахівців вважає, що створення міфу є одним із потужних засобів формування потрібної громадської думки і впливу на електоральну поведінку. А деякі науковці схиляються до версії, що сучасна піар-діяльність взагалі є міфологічною за своєю природою і що сформовані на основі засобів масової інформації образи політиків і партій є однією із форм існування сучасного міфу. Не дивно, що проблема політичного міфу є популярною і широко обговорюваною серед представників низки гуманітарних дисциплін – психології, соціології, філософії і, звісно, політології. Проте саме поняття міфу, підходи до його визначення та особливості прояву часто розглядаються неоднаково. І це було б цілком очікуваним з урахуванням такої різнобічної уваги до цього предмета. Менш очікуваним є те, що підходи до визначення міфу та його сутнісних проявів іноді бувають різними навіть у межах однієї авторської праці. З одного боку, наприклад, висловлюється думка, що політичний міф – це “емоційно забарвлена чуттєва уява про дійсність, яка значною мірою заміщує і витісняє реальну уяву про неї” [1, c. 3], а з другого, причому в тому ж абзаці, – що він здатен “зберігати в колективній пам’яті народу соціальний досвід та імперативи духовно-морального виміру політичних процесів” [там само]. Тоді виходить, що соціальний досвід та імперативи духовно-морального виміру малосумісні з реальним уявленням про дійсність? Або міф визначається як один із самостійних способів пізнання реальності, “який охоплює всю почуттєво сприйману і в образно-символічних формах відображену і діючу реальність” [2, c. 1]. А трохи далі зазначено, що за допомогою міфу відбувається впорядкування тих подій, на основі яких “йде виникнення і розвиток сенсів, здійснюється переклад їх у стереотипні формули, які гармонізують суспільні відносини...” [2, c. 13]. Тобто все почуттєво сприйняте і відображене в образно-символічних формах має упаковуватися в деякі стереотипні форми, бути співмірним з ними. Але ж і творча діяльність (зокрема мистецтво) може бути сприйнята почуттєво і відображена через образ або символ, а її навряд чи вдасться втиснути в прокрустове ложе стереотипних формул. Так само ще в одній праці подано інтерпретацію міфологічного мислення як такого, що відбувається не спонтанно, а “за допомогою заздалегідь сформованих у свідомості розумових стереотипів” [3, с. 9]. А трохи далі по тексту вказано на подібність між міфічною моделлю дійсності та грою [3, c. 12]. Але гра є вільною і в цьому плані спонтанною діяльністю, до того ж її фантазійний креативний характер не дуже пов’язується із стереотипним баченням дійсності. Ще один автор вбачає у міфі “фантастичне відображення дійсності, що виникає у свідомості людини внаслідок викривленого уявлення про реальність” [4, c. 12], а буквально на наступній сторінці визначає його як “першопорядкову форму соціальної пам’яті” – своєрідну матрицю, на якій закріплюються усі знання людства [4, с. 13]. Виходить, що людство не дуже вдало обрало сховище для збереження усіх своїх знань. І таких прикладів неоднозначності, а то і явної нелогічності в тлумаченнях природи міфу, зокрема в політичній царині, дуже багато. Головні суперечності, закладені вже в самих визначеннях, пов’язані переважно з тим, що це, по-перше, суперечності між вбачанням у міфі, з одного боку, скарбниці духовної спадщини, що зберігається в образно-символічній формі, а з другого – конкретної стереотипізуючої або маніпулятивної настанови, спрощеної схеми відображення дійсності, яка, зрештою, призводить до деградації індивіда й суспільства. По-друге, ці стереотипність і схематизм вступають у суперечність із фантазійним і творчим характером репрезентації дійсності, які також приписують міфу. По-третє, міф, з одного боку, трактують як абсолютно самостійний і самоцінний шлях до пізнання дійсності, а з другого – як її викривлений образ, пов’язаний з тією самою фантазійністю або, навпаки, – із стереотипністю у сприйнятті реальності. Такі різні та взаємо неузгоджені трактування змісту одного і того самого поняття можна пояснити, по-перше, наявністю численних теорій, які презентують його сутність. Сучасні дослідники політичного міфу намагаються поєднати в його описі всі відомі їм концепції, що стосуються міфу загалом, забуваючи подекуди здійснити теоретичну рефлексію. По-друге, різні трактування природи політичного міфу, як і більш загального його поняття як такого, пов’язані з багатою феноменологією, яку ми інтуїтивно можемо пов’язати з цими складними поняттями. Зрештою, саме різність таких феноменів почасти слугує поштовхом для розроблення різних теорій і навіть парадигм, які визначають сутність поняття міфу. Кожна з них зосереджує увагу на певному його прояві, на якомусь одному його боці. Але як внутрішньо пов’язані ці різні прояви і чи пов’язані взагалі, становить актуальну теоретичну проблему. Отже, для того, аби вести наукову розмову про політичний міф та його конкретні прояви в межах сучасних піар-засобів, необхідно спочатку визначитися з тим, що являє собою міф узагалі, і передусім – яким він постає в сучасному вимірі. Визначення сутності політичного міфу є важливим не лише як суто теоретична проблема. Розуміння цієї сутності є значущим і з практичного погляду, причому у двох аспектах. По-перше, це може становити інтерес для політтехнологів. Справді, якщо такі фахівці намагаються використовувати міфи у своїй роботі, то вони мають принаймні точно знати, з чим саме мають справу. По-друге, розуміння природи міфу важливе для тих, хто намагається аналізувати події сучасного політикуму, а це можуть бути як політологи, так і звичайні громадяни – ті, на кого спрямований інструментарій політтехнологів. Обізнаність – найкраще підґрунтя для вибору свідомої громадянської позиції. Концепцію сучасного міфу, яка дає змогу визначити його внутрішні психологічні механізми і пояснити на їх основі різні можливі варіанти прояву, ми намагалися подати у попередніх працях (наприклад, [5]). Тепер лише тезисно означимо її ключові моменти і на цьому підґрунті здійснимо аналіз міфології політичного піару, що і становить основну мету цієї роботи. У цій концепції міф розглядається як така форма репрезентації дійсності, у якій суб’єктивний аспект психічного відображення не відокремлено від об’єктивного змісту цього відображення. При цьому суб’єктивний аспект репрезентацій дійсності співвідноситься з поняттям смислу, відтак можна сказати, що міф виступає вираженням смислового рівня сприйняття дійсності. Оскільки смисл безпосередньо пов’язаний з емоційно-оцінним ставленням до зовнішніх об’єктів, то міф є виразником не лише деякого суб’єктивного розуміння зовнішніх реалій, а й суб’єктивних переживань з приводу цих реалій, і в цьому він подібний до мистецтва. Як і мистецтво, задля відтворення дійсності крізь призму особистісних переживань він використовує художній образ, хоча це і не єдина форма існування міфічних репрезентацій дійсності. Зміст переживання у міфі подібний і до ігрового, і до мистецького водночас. Як спосіб втілення естетичних вражень міфічний образ є цілком художнім образом. Як спосіб залучення цих вражень до реальної картини світу міф є грою. На відміну від мистецтва міф не задовольняється лише вираженням відчутого, як спосіб взаємодії з дійсністю він вимагає безпосереднього залучення людини до світу образів або, що те саме, залучення образного світу до безпосередньої життєдіяльності людини. Оскільки міф не відмежовується від реальності, створене ним враження саме проживається – подібно до вражень в ігровому дійстві. Залучення міфу до прагматичної доцільної діяльності є передумовою виникнення подвійного дна, подвійної природи міфу як модусу стосунків людини зі світом. У межах міфічного світобачення незрозуміло, де закінчується переживання і починається дійсність, суб’єктивне ще достеменно не відокремлене від об’єктивного. Гра тут не відокремлюється від серйозного, а міфічний образ – від реального об’єкта. Це така собі “справжня гра”, де творче осягнення дійсності невід’ємне від реального проживання. Прагматична діяльність, тобто діяльність, спрямована на отримання користі, підпорядкована логіці задоволення потреб. Натомість діяльність, спрямована на створення переживання і творчого самовираження, як, наприклад, гра або мистецтво, навпаки, є надмірною. Це не діяльність задля чогось, а самоцінна практика, яка має такий самий самоцінний результат – той же мистецький твір, ігровий або міфічний образ. Вона підпорядкована лише логіці самого буття у його безпосередності “тут і зараз”. Змішування двох логік у міфі призводить до дуже цікавих смислових трансформацій. Як тільки смисл, що відкриває сутнісні аспекти буття, проектується у площину прагматики, його ціннісний зміст стає інакшим – це вже не сутнісні риси самого буття, а їх відображення під кутом зору актуальних потреб індивіда. Замість смислу як цінності з’являється смисл як оцінка, об’єкт при цьому втрачає свою самодостатність, перетворюючись на роль засобу. Сам по собі він уже не є значущою підставою для створення переживань, та й переживання перестають бути основним змістом і метою діяльності, перетворюючись на суб’єктивне відображення можливості задоволення потреб – емоційну оцінку. Таким чином, можна говорити про дві форми існування міфу. Перша – коли він виражає смисли – суб’єктивне сприйняте буття – як деяку самостійну цінність (так званий живий міф), друга – коли суб’єктивний модус сприйняття розвивається не через художній образ, а суто прагматично, як предметна характеристика цього буття (так званий мертвий міф). Якщо в живому міфі суб’єктивне не протиставляється об’єктивному, то у міфі мертвому суб’єктивне видається за об’єктивне. Тобто усі суб’єктивні враження, пов’язані з об’єктом, стають “властивостями” самого об’єкта. Спосіб сприйняття і предмет сприйняття тут не відокремлені одне від одного. Інакше кажучи, те, що насправді є феноменом, видається за онтологічні властивості об’єкта. За трансформацій у міфі, коли він перетворюється з живого на мертвий, до певної міри змінюючи свою сутність, його часто використовують як технологію маніпуляції. Справа в тому, що поки міф не втратив своєї естетичної сили, тобто поки образна його складова все ще залишається мистецькою, він є потужним інструментом пропаганди. В межах чистого творчого акту і процес переживання, тобто буття індивіда, і кінцевий продукт, тобто мистецький твір, мають статус самоцінності. В межах пропагандистської дії і процес переживання, і мистецький продукт мають лише статус засобів, підпорядкованих конкретній меті, а саме – викликати певне ставлення чи певну поведінку індивіда. Але вказані перетворення змінюють і естетичний потенціал самого міфу. Адже зміна смислових змістів, якими він навантажений, з ціннісних на оцінні поступово перетворює його з художнього твору на регламентаційний припис, на розгорнуту у розповіді настанову. Втрата художньо-естетичної цінності міфічного образу, зрештою, вихолощує його статус до знаку. Політичний піар (як і комерційна реклама) займається формуванням художнього образу з прагматичними інтенціями. Увага зміщується зі змісту політичної пропозиції на її форму. Але ця форма не є самодостатньою, як у мистецтві, а виконує обслуговувальні функції. Смисл формується в умовному плані, а переноситься на реальний план – дійсність. Головна передумова в цьому процесі – брак рефлексії щодо способу формування уявлень. Це і є основним підґрунтям для появи мертвого міфу. Що більше уваги зосереджено на художньому образі, то більш привабливим і емоціогенним він буде, то менш критичним буде його сприйняття. Переживання, яке він формує під кутом зору піару, виконує подвійне завдання: 1) створює емоційну замученість, особистісну зацікавленість щодо змісту комунікації, фіксуючи увагу глядача на повідомленні та сприяючи його запам’ятовуванню; 2) переживання – це, окрім іншого, безпосередньо набутий досвід – пережите індивідом. Набутий умовно на основі художніх засобів, він у межах піар-кампанії прив’язується до певного бренду, штучно створюючи його смислове навантаження (більш докладно про це у [6]). Вважається, що партійний бренд (власне, як і комерційний) має бути навантажений певними асоціаціями і функціонувати у масовій свідомості як певний завершений образ – імідж. Це не просто комплекс знань і уявлень про партію (у комерційній рекламі – про товар, позначений торговою маркою). Хитрість полягає в тому, що об’єкт, позначений брендом, може змінюватись, а сформований образ – залишається, оскільки виявляється, що він може бути прив’язаний не до об’єкта, а до назви. Саме тому в комерційній сфері торгову марку розглядають як окрему цінність: і її можна продати як окремий товар. Тобто не об’єктивні властивості формують уявлення про денотат (позначений об’єкт), а, навпаки, денотату приписуються властивості, суб’єктивно пов’язані з назвою. Ці позаоб’єктні уявлення, пов’язані зі знаком, є суб’єктивним смислом, який штучно формується і приписується об’єкту. Причому смисл охоплює не лише ті експектації, які розгортаються в комплексі уявлень про об’єкт, а і суб’єктивну оцінку об’єкта. Тому бренд – це не лише когніції, пов’язані з позначеним ним об’єктом, а і певне фіксоване до нього ставлення. Бренд є типовим мертвим міфом. Первинний засіб формування потрібного політичного (і не тільки) бренду – це художня стилістика, пов’язана з його оформленням. У політичній рекламі завжди приділяють велику увагу вибору кольору, шрифтів, допоміжних образів тощо. Окрему увагу звертають на розроблення прапора, різної сувенірної продукції як матеріалу для втілення “фірмового” стилю. Найбільш міцним і злагодженим поєднанням художньої образності та інформативності в бренді є партійна символіка. Тому про владу символу ніколи не забувають піарщики, кріейтори та політтехнологи. Заради справедливості зазначимо, що використані в пропаганді символи або художні образи не обов’язково є проявом мертвого міфу. Адже саме вони можуть бути яскравими виразниками тих цінностей і живих смислів, на яких у тому числі має грунтуватися партійна ідеологія. І як засоби естетичні вони можуть породжувати наснагу і натхнення до обстоювання суспільних ідеалів. Проте якраз з ідеологією у партійному будівництві та піарі є певні проблеми. Сама назва “ідеологія” пропонує ідею і логос, тобто розуміння цієї ідеї. Та якщо вивчити ті ідеологеми, з якими партії сьогодні йдуть на вибори, то раціонально розроблених і викладених ідей у межах політичної реклами буде небагато. Навпаки, простежується тенденція до скорочення партійних посилів. Слогану в політичному піарі надається чи не більше значущості, ніж партійній програмі. Це максимально скорочена і спрощена формула, за якою має впізнаватися партійний бренд. Зрозуміло, що вона не може містити ніякого логосу – тобто розгорнутої пропозиції чи, тим більше, її обґрунтування. Максимум, на що вона здатна, – назвати певні соціальні цінності, до яких апелює партія, а заодно доповнити собою імідж як додаткова вербальна окраса, що надає бренду чіткішого змісту. Та й ті нібито цінності, що представлені в просторі політтехнологій, не завжди можна назвати ідеями. Дуже часто як такі ідеї використовують граничні смисли, що представлені в масовій свідомості і виражають найбільш загальні і поширені особистісні позиції або очікування від соціального устрою, проте мало рефлексовані і раціоналізовані. Це більше відчуття, ніж ідеї, – максимально узагальнені аж до позбавлення конкретного змісту приблизні уявлення про те, що є правильним і як має бути влаштоване життя. Водночас ці смисли зрідка є тим, що ми називали смислами-цінностями – тим, що є значущим само по собі, поза потребами та інтересами. Здебільшого це смисл-оцінка, по суті – атитюд, соціальна настанова. Не можна сказати, що будь-яка партійна ідеологія чи тим більше програма обов’язково має грунтуватися на смислах-переживаннях, смислах цінностях. Це можуть бути і цілком прагматичні орієнтири соціального життя. Просто справа в тому, що останні належать до площини раціонального вибору. А відтак вони мають бути добре відрефлексованими і чітко визначеними. Проте раціональність і рефлексивність не дуже уживаються в полі функціонування атитюда. Типовим прикладом є центральне поняття, яке використовувалося в політичній пропозиції Партії регіонів, – “стабільність”. Що конкретно розуміють під цією стабільністю, ніде не уточнювалося. Чи йдеться тут про збереження “status quo”, чи про відтворення наявних тенденцій, чи про пролонгацію економічної кризи – залишається невідомим. Відповідно, виборець може вкладати в це поняття ті очікування, які йому найближчі, а партія не несе відповідальності за те, що вона не проговорювала. Атитюди можна використовувати не лише для ідентифікації іделогічних (точніше, псевдоідеологічних) орієнтирів політичної структури, а й для ідентифікації самої структури та її членів. Прикладом є слоган Народної партії на виборах 2010 р. – “Вибери нормальних!”. Поняття норми у кожного своє, то ж за яким точно критерієм відокремлюють себе члени Народної партії від інших (ненормальних) кандидатів, залишається не зовсім зрозумілим. Незрозумілим є і те, кого в цьому разі слід вважати взірцем нормальності – партійців, що оголошують цей слоган, піарщиків, які його видумали, чи електорат, на який він серйозно був розрахований. Невідрефлексованість і недовизначеність понять, які визначають проголошені партією орієнтири, призводять до того, що незрозумілими стають і шляхи їх досягнення. Що менш структурована і продумана ідеологема, то притаманнішим стає пропонований партією курс. Втілення суб’єктивних смислів, як і втілення дива, погано поєднується з конкретними економічними інвестиціями чи юридичними законопроектами, вони лежать ніби в різних площинах. Тому конкретні партійні програми відходять на другий план. Та й проголошення політсилами цілком конкретних цілей ще не означає наявності чіткої аргументації щодо конкретних шляхів їх досягнення. У цьому і полягає суть популізму – пообіцяти максимум того, що люди хочуть почути, відвертаючи увагу виборців від менш цікавих засобів досягнення потрібних цілей. У цій логіці політичний піар, знову-таки, уподібнюється комерційній рекламі, яка ставить акценти на зваблювальному результаті, залишаючи осторонь технологічні дрібниці. Адже розбиратися в конкретних технологіях – це окрема робота, і адресату простіше бути звабленим і перекласти відповідальність на адресанта, ніж справді виконати цю роботу і взяти відповідальність на себе. За демократичного устрою саме громадяни визначають соціально-політичний і економічний курс країни, що реалізується, зокрема, в електоральному виборі. Водночас пересічний громадянин не є професіоналом з механізмів управління державою, тому й делегує ці повноваження політикам. Тобто, не будучи фахівцем, громадянин має оцінити пропозиції політиків, які якраз і є фахівцями з цього питання. Зрозуміло, що в цій грі у політсил завжди є переваги і апріорна фора, їм завжди простіше видати нагора (в межах рекламної кампанії) привабливий результат і затушувати проблемні місця. Виборець, який не є профі в державному устрої, завжди орієнтуватиметься більше на ефекти, на звабливі, хоч, можливо, і поверхові пропозиції. І оскільки він має оцінювати політичних суб’єктів, то частково змушений орієнтуватись на інформацію, надану тими самими суб’єктами. Зрозуміло, що ця інформація може бути збалансованою у разі існування політичної конкуренції, протистояння правлячих партій та опозиції тощо. Та справа в тому, що пропонований ними дискурс все одно часто має поверховий і спрощений характер і що дві протилежно викривлені інтерпретації необов’язково при суміщенні дають одну адекватну. Отже, політичний піар за сучасних соціальних і технологічних умов тяжіє до феноменологічних репрезентацій реальності, що якраз і властиво мертвому міфу. За такого стану справ на політичних суб’єктах лежить лише часткова провина, оскільки вони завжди націлені на такий спосіб комунікації, котрий якнайкраще сприймається адресатом. Інша справа, що вони частково і провокують його саме на такий рівень сприйняття. Та в будь-якому разі що більш політично обізнаний громадянин, то більше він буде залучений до соціального життя і менш податливий до інформаційних спекуляцій. Тому високий рівень освіченості й соціальної активності населення є необхідний чинник успішного функціонування демократичного суспільства. Та яким би компетентним не був громадянин, він все одно не може передбачити і контролювати всі зміни, пов’язані з приходом до влади тих чи інших політичних суб’єктів. Навіть розуміючи пропоновані ними підходи і тверезо оцінюючи адекватність політичних програм, виборець не знатиме, як поводитимуться політичні лідери в тій чи іншій ситуації, наскільки фаховою буде їхня команда та ін. Тобто він у будь-якому разі змушений робити прогноз, не володіючи повністю інформацію (та і хто нею володіє?). Тому виборець має атрибутувати характеристики політичній партії або лідеру, зважаючи на ту частину повної картини, до якої він має доступ, тобто спостерігаючи наявну соціальну ситуацію та видиму поведінку політичних суб’єктів. Так само, як виборець намагається прогнозувати дії останніх, політтехнологи прагнуть спрогнозувати поведінку самого виборця, передусім керуючись закономірностями каузальної атрибуції, тобто знанням закономірностей, на основі яких той робить висновок. Це має велике значення для формування бажаного образу політика: піарщикам потрібно лише зімітувати у їхнього клієнта наявність тих опосередкованих проявів, за якими спостерігач швидше за все атрибутує політикові бажану властивість. Тобто, так само, як у рекламі, акценти в позиціонуванні товару зміщуються від об’єктивних функціональних переваг на особливості суб’єктивного сприйняття, тобто на психологію споживача. І в політичному піарі наголос роблять не на конкретній соціально-економічній пропозиції, а на ефективних засобах формування громадської думки. Тепер піар спрямований не на політиків, а на людей і дуже уважно досліджується до них. Він точно “почує кожного” і сформує той образ, на який нині є найбільші запити. Йдеться про образ політика як результат докладання політтехнологічних зусиль – важливий елемент будь-якої виборчої кампанії. Оскільки люди бажають отримати від дій політика певний очікуваний результат, вони хочуть бути впевнені в його поведінці. А поведінку інших людей, як свідчать дослідження [7], вони витлумачують на основі тих чи інших особистісних характеристик, що, на їхню думку, притаманні цим людям. Отже, для виборця важливо дізнатися, про характерні риси того чи іншого політичного діяча і скласти його психологічний портрет. Робити це він може, лише спостерігаючи зовнішні прояви та поведінку політика. Власне, як і будь-який практичний психолог, виборець змушений атрибутувати ті чи інші особистісні риси тому, за ким він спостерігає, на основі зовнішніх феноменів. Проте, на відміну від озброєного науковим інструментарієм психолога, пересічний громадянин у своїх висновках змушений спиратися на власний досвід або думку інших, і це є міцним підґрунтям для формування атитюда. Тому усталений образ політика в громадській думці здебільшого є мертвим міфом (хоча і не завжди). Тут не йдеться про те, що в межах побутової психології люди обов’язково доходять неправильного висновку. Просто цей висновок вони роблять на основі суб’єктивного досвіду, тому він: 1) може бути упередженим. Дослідження, у яких було показано вплив попередніх симпатій чи антипатій на інтерпретацію даних про людину, стали класичними [8]; 2) є неверифікованим. По суті, це деяка гіпотеза, яку можна сплутати з реальністю. І якщо ця гіпотеза стає соціальним надбанням, тобто перетворюється на усталену думку, піддати її критичній рефлексії буде ще складніше; 3) може бути зроблений на основі імітацій, улаштованих іміджмейкерами, і стане просто підтвердженням вдалої роботи останніх. Висновок. Отже, у формуванні громадської думки, зокрема, і завдяки політичному піару, незрідка використовують феноменологічний спосіб репрезентації партій і лідерів. Він пов’язаний з тим, що ці репрезентації будуються як необґрунтовані висновки на основі неперевірених даних. З одного боку, це має те саме підґрунтя, ті самі психологічні механізми, що і при формуванні будь-якого стереотипу масової свідомості. Але спостерігається і певна специфіка. Громадяни здебільшого не мають безпосередньої можливості вивчати той об’єкт, про який вони змушені робити висновок (політична партія або лідер). Оскільки інформація про ці об’єкти надходить до них лише опосередковано, велике значення у формуванні підсумкової думки автоматично посідають технології медіації. Це може бути як безпосередньо технічна складова (як саме побудований ролик чи плакат), так і конструювання цілої системи проявів діяльності політичних суб’єктів. Так формується той образ, який практично не перетинається з об’єктом, якому він приписується громадською думкою і який і називається іміджем. Справа не в тому, чи відповідає цей імідж своєму “оригіналу” або наскільки і в чому відповідає. Справа в тому, що за своїм походженням цей образ пов’язаний не з онтологічними рисами об’єкта, а з технологічними властивостями медіатора, яким і виступає цілісний комплекс заходів з паблік рілейшнз. Роль образних засобів, яка надає чарівності живому міфу, в цьому разі обертається силою причарування міфу мертвого, який є невід’ємною складовою суспільства масових комунікацій. Література 1. Зубрицька Л. Й. Міф як феномен сучасної політики : автореф. дис. ... канд. політ. наук / Л. Й. Зубрицька. – К., 2005. – 18 с. 2. Ставицький А. В. Універсальні функції соціально-політичного міфу : автореф. дис. ... канд. філос. наук / А. В. Ставицький. – Сімф., 2003. – 20 с. 3. Безнісько В. С. Феномен політичного міфу в соціальному просторі сучасності : автореф. дис. ... канд. філос. наук / В. С. Безнісько. – Од., 2006. – 18 с. 4. Головатий М. Ф. Політична міфологія : навч. посібник / М. Ф. Головатий. – К. : МАУП, 2006. – 144 с. 5. Жовтянська В. В. Смислові трансформації в міфі: побудова теорії / В. В. Жовтянська // Наук. студії із соц. та політ. психології : зб. статей. – К. : Міленіум, 2010. – Вип. 24 (27). – С. 29–39. 6. Жовтянська В. В. Можливості художніх засобів візуальної реклами у формуванні образу рекламованої продукції / В. В. Жовтянська // Наук. студії із соц. та політ. психології : зб. статей. – К., 2000. – Вип. 3 (6). – С. 191–198. 7. Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность / Х. Хекхаузен. – М. : Педагогика, 1986. – 392 с. 8. Надирашвили Ш. А. Психология пропаганды / Ш. А. Надирашвили. – Тбилиси : Мецниереба, 1978. – 122 с. ДО ПИТАННЯ ПРО ПСИХОТЕХНОЛОГІЇ ФОРМУВАННЯ МОТИВАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ УЧАСТІ О. Л. Коробанова, м. Київ Проаналізовано ефективність використання тренінгу як інтерактивної психотехнології формування мотивації політичної участі. На експериментальному матеріалі зроблено висновок про позитивний вплив тренінгу на ціннісно-смислову та потребово-мотиваційну сфери особистості. Ключові слова: психотехнології формування мотивації політичної участі, включеність у соціальний контекст, осмисленість життя. Проанализирована эффективность применения тренинга как интерактивной психотехнологии формирования мотивации политического участия. На экспериментальном материале сделан вывод о положительном влиянии тренинга на ценностно-смысловую и потребностно-мотивационную сферы личности. Ключевые слова: психотехнологии формирования мотивации политического участия, включенность в социальный контекст, осмысленность жизни. The efficiency of training as an interactive psycho-technology of motivation formation for political participation is analyzed. On experimental data concluded that there is a positive effect of training on value-meaning and need-motivational spheres of personality. Key words: psycho-technologies of motivation formation of political participation, involvement in a social context, consciousness of life. Проблема. Майбутнє нашої країни залежить від молоді, її громадянсько-політичної обізнаності, активності, бажання та готовності брати участь у політичному житті країни. Але нині молодь відчуває зневіру, безпорадність і, як наслідок цього, виявляє низьку громадянську активність та не завжди, коли є потреба, бере участь у політичному житті країни. Пошук шляхів активізації громадянської активності пов’язаний, зокрема, з проблематикою підвищення мотивації, яка б спонукала молодь до політичної участі. Про актуальність дослідження ціннісно-мотиваційної сфери свідчить низка досліджень (Л. І. Пилипенко, І. І. Семків, С. М. Чолій, О. А. Чумак), які відзначають мотивувальну роль потреб, цінностей та мотивів досягнення, суперництва, соціального престижу і спілкування у громадянській активності. Разом із тим проблему формування мотивації політичної участі нині остаточно не розв’язано. Мета статті: проаналізувати ефективність використання інтерактивних психотехнологій, зокрема тренінгу, для формування мотивації політичної участі. Останнім часом науковці розробили мотиваційні тренінги: тренінг оволодіння методами створення та підсилення робочої мотивації (О. В. Сидоренко) [1]; тренінг внутрішньої мотивації персоналу до роботи (В. А. Климчук) [2]; тренінг розвитку мотивації досягнень та інтересу до навчальної діяльності (С. С. Занюк) [3]. За В. А. Климчуком, існуючі системи формування мотивації можуть бути зведені до двох типів: від ситуаціії до особистості (змінюючи ситуацію навколо людини, ми змінюємо її саму) та від особистості до ситуації (змінюючи людину, ми змінюємо ситуацію навколо неї). Розроблений цим автором мотиваційний тренінг ґрунтується на задоволенні базових потреб у самодетермінації, компетентності та значущих стосунках, сприяє формуванню досвіду внутрішньо мотивованої поведінки та переходу стратегій, набутих у цьому досвіді, в ціннісну сферу. С. С. Занюк у тренінгу досягає розвитку мотивації до навчальної діяльності за рахунок прямого і непрямого підкріплення процесуальних проявів діяльності та підкріплення результату. У практиці виховання та у повсякденному житті штучне створення мотивів-стимулів є одним із типових прийомів зовнішнього впливу на мотивацію іншої людини, а також довільного керування власною мотивацією. Але, з погляду О. П. Ільїна, мотивація і мотиви завжди внутрішньо зумовлені, тому зовнішні фактори у процесі мотивації мають трансформуватися у внутрішні [4]. Внутрішні трансформації у мотиваційній сфері, за результатами досліджень В. К. Вілюнаса, можуть бути досягнуті мотиваційним опосередкуванням, за якого нове мотиваційне ставлення формується внаслідок спроб пов’язати явище, до якого ці ставлення виробляються, з іншими явищами, які це ставлення вже викликають [5]. Вплив на мотиваційну сферу можливий також повідомленням суб’єкту інформації про засоби задоволення його актуальних потреб [6]. Внутрішніми психологічними чинниками формування мотивації політичної участі ми вважаємо потреби, цінності, цілі та особистісний смисл. Потреби викликають бажання і ведуть до постановки цілей, життєвих завдань та закріплюються у цінностях особистості. Мотивацію складних форм поведінки, у тому числі й політичної, слід розглядати як задоволення потреб, які певним чином взаємодіють між собою і спонукають людину до активної суспільно-політичної діяльності [7]. Мотиви політичної участі молодої людини формуються в процесі політичної соціалізації. З нашого погляду, умовами формування мотивації політичної участі в молодіжному середовищі є включеність через соціальні ситуації політичної участі в соціальний контекст, прийняття ролей, а також система ставлень та значущих стосунків у рольовому спілкуванні. Формування мотивації політичної участі, на нашу думку, ґрунтується на включеності в суспільно-політичне життя через моделювання соціальної ситуації політичної участі. Деякі вчені вважають, що коли ситуацію визначено реальною, вона реальна за своїми наслідками [8]. Це припущення ми використали у розробленні формувальної тренінгової програми, метою якої було формування мотивації політичної участі. Розроблений нами тренінг має на меті створення рольових ситуацій, що спонукають молоду людину діяти, обравши певну модель політичної поведінки. Імітація включеності в рольову структуру суспільства дає учасникам тренінгу перспективи забезпечення рольового і статусного зростання в реалізації їхньої життєвої програми. Включеність у значущі стосунки та обмін інформацією про шляхи і способи задоволення актуальних потреб у соціумі сприяють виникненню мотивації до політичної участі. Ухвалюючи рішення діяти певним чином у ситуаціях, у яких є вибір, молода людина створює для себе нові смисли й цінності. Включеність у рольову гру дає їй змогу оволодіти моделями політичної поведінки в ігровій діяльності. Для перевірки теоретичних припущень нами було проведено експериментальне дослідження. У ньому взяла участь студентська молодь (45 студентів ВНЗ) віком від 19 до 21 років. Було проведено формувальний експеримент і два діагностичних зрізи – на початку і наприкінці тренінгу. З метою діагностики ефективності тренінгу використовували: методику діагностики ступеню задоволення основних потреб (метод парного порівняння потреб В. В. Скворцова); методику ОМПУ (Опитувальник мотивації політичної участі А. О. Краснякової) [9]; Опитувальник термінальних цінностей І. Г. Сеніна; методику смисложиттєвих орієнтацій Д. О. Леонтьєва; методику ОРПУ (Опитувальник рівня політичної участі Л. О. Кияшко, О. В. Полуніна) [10]. Мотивація політичної участі формувалася в процесі проведення розробленого нами тренінгу з використанням особистісно-рольових ігор “Інтерв’ю”, “Круглий стіл з молодіжних питань”, “Лист до ЗМІ” та ін. і вправ з усвідомлення власних потреб, цілей, мотивів і цінностей, життєвого смислу й рольової перспективи. Особливу увагу звертали на обговорення вправ з метою рефлексії особистісної динаміки. Розроблений і проведений нами тренінг формування мотивації політичної участі розрахований на 30 годин. Було проведено 5 занять по 6 годин кожне. Розробляючи тренінг, ми припускали, що формуванням системи ставлень до себе, інших людей, суспільно-політичної реальності можна вплинути на мотивацію політичної участі молодої людини. В запропонованому тренінгу здійснювалося включення суб’єкта в діяльність, яке вимагало нових якостей і адекватних моделей поведінки в уявних ситуаціях рольового спілкування. Тренінг мав на меті розвиток здатності учасників виробляти поведінку, що відповідає ситуації і поставленому завданню. Програма тренінгу була такою: Перше заняття. Мета: формулювання учасниками очікувань від тренінгу; моделювання учасниками власного Я-образу після тренінгу; рефлексія власних суспільно-політичних цінностей і мотивів; включенність в політичне життя країни в уявній ситуації політичної участі. Вправа “Листи до себе” (початок). Вправа “Герб і девіз”. Особистісно-рольова гра “Біографія кандидата”. Друге заняття. Мета: формування системи ставлень учасників тренінгу до себе, інших людей, суспільно-політичної реальності, формулювання цілей та співвіднесення їх з тим, як їх уявляють оточуючі; усвідомлення особистісного смислу політичних реалій сучасності; набуття позитивного досвіду політичної участі в уявній ситуації рольового спілкування. Вправа “Ілюстровані цілі”. Вправа “Коллаж на тему: особистість у сучасному демократичному суспільстві”. Особистісно-рольова гра “Інтерв’ю”. Третє заняття. Мета: формування системи ставлень учасників тренінгу до себе через аналіз власних потреб; формування прийомів підтримання позитивної мотивації; формування позитивного досвіду включенності в рольову структуру суспільства. Вправа “Звіт марсіанина”. Особистісно-рольова гра “Круглий стіл з молодіжних питань”. Вправа “Переконання внутрішнього саботажника”. Особистісно-рольова гра “Прес-конференція з видатною людиною”. Четверте заняття. Мета: формування в учасників тренінгу системи ставлень до себе, інших людей та суспільно-політичної реальності; засвоєння рольових моделей політичної поведінки; формування включенності в соціальний контекст через досвід виявлення соціальних проблем та пошуку стратегії і тактики їх вирішення. Вправа “Стріла”. Вправа “Джерела та пішаки”. Вправа “Сила бажань”. Рольова гра “Захист проекту вирішення проблем мікрорайону (округу)”. П’яте заняття. Мета: усвідомлення учасниками тренінгу системи ставлень до держави і політичних реалій; засвоєння прийомів мотиваційної саморегуляції; обговорення досягнутих змін в процесі тренінгу. Малюнок “Я і держава”. Вправа “Схвалення себе”. Рольова гра “Лист до ЗМІ”. Вправа “Листи до себе” (закінчення). За результатами співбесіди та анкетування наприкінці тренінгу учасники відмічали зростання інтересу до політики, позитивний досвід активної політичної поведінки та рольового спілкування, певні надбання в особистісному плані, такі як зростання впевненості у собі, своїх можливостях та переосмислення власного життя, життєвих цілей, згуртування групи, а також загальне задоволення від тренінгу. За методикою парного порівняння потреб В. В. Скворцова в результаті формувального експерименту виявлено зростання потреби в самореалізації (перший зріз – середній показник 27,9; другий зріз – середній показник 30,4) (рис. 1). Рис. 1. Порівняльні показники потреб (за методикою В. В. Скворцова) За методикою ОМПУ виявлено зростання просоціальної мотивації (середні показники: перший зріз – 4,2; другий зріз – 4,8) та ідеологічного мотиву (відповідно показники 4,0 та 4,5) (рис. 2). За методикою СЖО Д. О. Леонтьєва спостерігається зростання загального показника усвідомленості життя (перший зріз – 134; другий зріз – 148,1) та зростання середніх показників за всіма субшкалами: перша (цілі в житті): перший зріз – 28,1; другий зріз – 32,8; друга (процес життя або інтерес та емоційна насиченість життя) – відповідно 30,5 і 33,5; третя (результативність життя або задоволеність самореалізацією) – відповідно 26,5 і 27,1; четверта (локус контролю-Я або Я- хазяїн життя) – відповідно 20,9 і 22,3; п’ята (локус контролю-життя або керованість життя) – відповідно 28,8 і 33,2. Таким чином, зростання цілеспрямованості та осмисленості життя, сприйняття власного життя як цікавого, емоційно насиченого та наповненого змістом, позитивної оцінки прожитого його відрізка, уявлення про себе як про сильну особистість, що має достатню свободу вибору, аби побудувати своє життя відповідно до своїх цілей та уявлень про його зміст, а також вільно ухвалювати рішення і реалізовувати їх (рис. 3). Рис. 2. Порівняльні показники мотивів (за методикою ОМПУ) За методикою ОТеЦ І. Г. Сеніна визначено зростання показників цінностей креативності (перший зріз – 6,18; другий зріз – 7,09),саморозвитку (відповідно 6,55 та 7), досягнення (6,36 і 7,36), духовного задоволення (5,55 і 6,00) та збереження індивидуальності (7,55 і 8,27) молоді в результаті проведеного формувального впливу у тренінгу мотивації політичної участі (рис. 4). За результатами впровадження формувальної програми можна зробити такі висновки. Створенню мотивації політичної участі сприяє моделювання соціальних ситуацій політичної участі, включеність у соціальний контекст, систему ставлень і значущих стосунків та прийняття ролей. За допомогою штучно створених ситуацій включеності до суспільно-політичного життя країни відбувається зростання компетентності учасників тренінгу в соціально-політичній сфері . Завдяки включеності у рольову структуру тренінгової групи із властивими їй ставленнями та стосунками учасники оволодівають успішними прийомами рольового та міжособистісного спілкування у політичній діяльності, а також усвідомлюють взаємодії особистості та суспільства, стають для неї моделлю особистісного зростання та створюють можливість для апробації нової поведінки. Рис. 3. Порівняльні показники осмисленості життя (за методикою Д. О. Леонтьєва) Створення ситуацій, які моделюють реальні політичні дії на ігрових імітаційних моделях, нові для особистості ролі сприяють формуванню мотивації та засвоєнню моделей політичної поведінки. Розроблений нами тренінг сприяє зростанню просоціальної та ідеологічної мотивації політичної участі, потреби в самореалізації, загальної усвідомленості життя, його цілеспрямованості та осмисленості, сприйняття власного життя як цікавого, емоційно насиченого та наповненого змістом, позитивної оцінки прожитого відрізку життя, уявлення про себе як про сильну особистість, що має достатню свободу вибору, аби побудувати своє життя відповідно до своїх цілей, а також вільно ухвалювати та втілювати їх у життя. Ці позитивні зміни свідчать про те, що практичне включення в ситуації політичної участі дає усвідомлення того, що молодь може реалізувати свій потенціал у сфері політичного життя. Такі зафіксовані позитивні зміни в результаті тренінгу дають підстави для висновку про те, його можна застосувати для формування мотивації політичної участі. Рис. 4. Порівняльні показники цінностей (за методикою ОТеЦ І. Г. Сеніна) Віддалений результат тренінгу очікується у вигляді подальшого підвищення інтересу учасників до політики, проблематики суспільства і держави. Література 1. Сидоренко Е. В. Мотивационный тренинг : практ. руководство / Е. В. Сидоренко. – СПб. : Речь, 2005. – 142 с. 2. Климчук В. А. Тренинг внутренней мотивации / В. А. Климчук. – СПб. : Речь, 2005. – 76 с. 3. Занюк С. С. Психологія мотивації та емоцій / С. С. Занюк. – Луцьк : Волин. держ. ун-т ім. Лесі Українки, 1997. – 180 с. 4. Ильин Е. П. Мотивация и мотивы / Е. П. Ильин. – СПб. : Питер, 2006. – 512 с. 5. Вилюнас В. К. Психология развития мотивации / В. К. Вилюнас. – СПб. : Речь, 2006. – 458 с. 6. Симонов П. В. Темперамент. Характер. Личность / П. В. Симонов, П. М. Ершов. – М.: Наука, 1984. – 160 с. 7. Краснякова А. О. Дослідження формування мотивації політичної участі / А. О. Краснякова // Наук. студії із соц. та політ. психології. – К. : Міленіум, 2010. – Вип. 24 (27). – С. 252–262. 8. Титаренко Т. М. Соціально-конструктивістська природа життєвих завдань особистості / Т. М. Титаренко // Наук. студії із соц. та політ. психології: зб. ст. / АПН України, Інститут соціальної та політичної психології; [редкол.: С. Д. Максименко, М. М. Слюсаревський та ін.]. – К. : Міленіум, 2008. – С. 131–139. 9. Краснякова А. О. Мотиваційні складові політичної поведінки молоді / А. О. Краснякова // Наук. студії із соц. та політ. психології. – К. : Міленіум, 2008. – С. 221–231. 10. Кияшко Л. О. Вплив ідеологічних стереотипів на політичну участь громадян / Л. О. Кияшко // Наук. студії із соц. та політ. психології. – К. : Міленіум, 2008. – Вип. 19 (22). – С. 114–124. ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ ТЕКСТІВ У ПРОЦЕСІ PR-ДІЯЛЬНОСТІ А. В. Литвин, м. Київ На основі розгляду та аналізу різних наукових підходів до поняття та класифікацій “PR-тексту” визначено його роль у процесі здійснення PR-комунікацій. Розроблено поетапну систему підготовки й написання текстів з урахуванням особливостей PR-діяльності та психологічних законів, що може сприяти поліпшенню професійної діяльності фахівців, які спеціалізуються на зв’язках з громадськістю. Ключові слова: PR-текст, PR-інформація, PR-комунікація, PR-діяльність, класифікація, цільова аудиторія, психологічні закони. На основании рассмотрения и анализа различных научных подходов к понятию и классификациям “PR-текста” определена его роль в процессе PR-коммуникаций. Разработана поэтапная система подготовки и написания текстов с учётом особенностей PR-деятельности и психологических законов, что может способствовать улучшению профессиональной деятельности специалистов по связям с общественностью. Ключевые слова: PR-текст, PR-информация, PR-коммуникация, PR-деятельность, классификация, целевая аудитория, психологические законы. Based on the examination and analysis of different scientific approaches to the definition and classification of a term “PR-text”, its significant role in the process of execution of PR-communication is determined. As a result, the stages of preparation and writing of texts considering peculiarities of PR-activity and psychological laws that can improve professional activity of public-relations specialists is developed. Key words: PR-text, PR-information, PR-communication, PR-activity, classification, community, target audience, psychological laws. Проблема. Уже близько 20 років ми спостерігаємо розвиток технологій щодо зв’язків з громадськістю на теренах України. Становлення демократичного суспільства, зростання конкуренції, диференціація споживачів, збільшення кількості каналів інформації сприяють здійсненню ефективних PR-комунікацій. А це, своєю чергою, зумовлює певні вимоги до професійної діяльності PR-фахівців на різних етапах взаємодії з громадськістю. Одним із перших феномени PR-інформації та PR-комунікації почав розглядати російський науковець О.Кривоносов, який у процесі дослідження проаналізував жанрові різновиди PR-текстів. У межах цієї проблематики працювали також Д. Уілкокс, Д. Геттінс, С. Пономарьов, І. Альошина, І. Яковлєв, М. Хлопкова, К. Іванова. Певні аспекти означеного питання вивчали і вітчизняні дослідники, зокрема Г.Почепцов, В.Королько, Н.Мантуло та ін. Мета статті – розглянути наукові підходи до поняття “PR-текст” та його класифікацій. Головним завданням дослідження є аналіз етапів підготовки та написання PR-текстів з урахуванням психологічних законів. Перщ ніж розглядати окреслену проблематику, варто зупинитися на різних підходах до визначення поняття “PR-текст” та його класифікаціях, що сприятиме подальшому виявленню специфіки підготовки інформаційних матеріалів для громадськості. Ще 2002 р. О. Кривоносов зазначав, що в науковому обігу поняття “PR-текст” практично не вживали, фахівці здебільшого послуговувалися аналогом “матеріал для преси”. З урахуванням того, що PR-інформація розповсюджується зазвичай через засоби масової інформації, її справді можна вважати матеріалом для преси [1, с.47]. Цікавою, на наш погляд, є класифікація І. Яковлєва [2], згідно з якою визначено три групи текстів: особисті, спеціалізовані і тексти для громадськості. Цієї класифікації дотримується також І. Альошина [3]. О. Кривоносова вважає більш вдалим підхід Є. Блажнова, який послуговується такими поняттями, як “PR-звернення”, “PR-лист”. На його думку, до першого можна віднести будь-який текст, котрий виконує функції зв’язків з громадськістю, а до другого – тексти прямого адресного (поштового) розсилання, зважаючи при цьому ще на одну класифікаційну ознаку PR-текстів – спосіб їх доставки до цільового адресата [1]. Не менш цікавим є підхід до класифікації письмових PR-текстів К. Іванової, за яким усі тексти і документи, які готують фахівці по зв’язках із громадськістю, можна поділити на дві великі категорії – “контрольовані” й “неконтрольовані” [4, с.17]. До контрольованих PR-текстів можна віднести письмові послання, тексти, документи, які доходять до цільової аудиторії в тому вигляді, в якому їх підготувала служба зв’язків з громадськістю самої організації. Керівництво організації зазвичай може зробити певні зауваження до змісту інформації, які обмежуються рамками організації. Контрольованими організацією письмовими матеріалами, що спрямовані на зовнішню аудиторію, є: листи, інформаційні релізи, запрошення, буклети, проспекти, брошури, листівки, заявки та пропозиції, тексти промов і виступів. Неконтрольованими автор вважає матеріали, що направлені до ЗМІ з метою їх розповсюдження. Вони є інформаційною основою для підготовки у редакціях друкованої продукції або матеріалів для радіо і телепрограм. Такими є: листи до редакції, заяви для ЗМІ, прес-релізи, прес-кіти, бекграундер, біографічна довідка, стаття, факт-лист тощо. Вітчизняна дослідниця Н.Мантуло пропонує вважати критерієм типологізації текстових форм паблік рілейшнз модальність, яка може бути виражена у ставленні адресата (суб’єкта PR) до повідомлюваного, у його позиції, ціннісній орієнтації. Відповідно такі текстові форми, як біографічна довідка, заява, привітання, кейс-сторі, матимуть іншу модальність, ніж прес-реліз або бекграундер [5]. В Інтернет-джерелах може бути інформація про те, що текст паблік рілейшнз, на відміну від рекламного, більше подібний до звичайної мови, і в ньому немає (вдало маскується) “рекламності” [6]. М.Хлопкова зазначає, що PR-текст – це текст особливого типу, що функціонує в різних сферах публічних комунікацій і забезпечує процес інформаційного обміну зі значущими для суб’єктів сфер публічних комунікацій сегментами громадськості. Науковець наголошує, що PR-текст як один із різновидів текстів масової комунікації, як інструмент публічних комунікацій функціонує разом із текстовими феноменами суміжних комунікаційних форм – журналістики й реклами, перебуваючи з останніми у відносинах додаткової дистрибуції [7]. З огляду на означену проблематику цікавою можна вважати думку О. Кривоносова, що PR-текст є різновидом текстів масової комунікації, оскільки ЗМІ, за допомогою яких може розповсюджуватися PR-текст, як і PR- та прес-служби, що “породжують” цей тип текстів, є компонентом масової комунікації. При цьому автор вважає, що PR-текст, як і інші різновиди текстів масової комунікації (журналістський та рекламний), має відповідати критеріям текстів масової комунікації, а саме: доступності, конкретності, лаконічності, зручності сприйняття, естетичності та ін. [1]. Отже, розглянувши напрацювання науковців за останні роки, їхні підходи до поняття PR-тексту та класифікацій, можна дійти висновку, що у науковому обігу поки що немає чіткого визначення цього поняття і класифікації таких текстів, яка б могла конкретизувати ці матеріали. Проте існує певне розуміння того, що PR-тексти є складовою процесу масової комунікації, тому в цьому процесі важливо фахово використовувати знання, напрацьовані різними психологічними школами і напрямами їх підготовки. Звичайно, це питання актуальне. Однак для фахівців-практиків у галузі зв’язків із громадськістю важливими є саме професійні аспекти подання PR-матеріалів, які можуть бути ще ефективнішими з урахуванням психологічних законів. Зауважимо, що в процесі підготовки PR-текстів важливо враховувати завдання PR-комунікації, на яких наголошував ще С. Катліп [8]: 1) привернення уваги цільової громадськості; 2) стимулювання інтересу до змісту повідомлення; 3) формування потреб і намірів діяти згідно з повідомленням; 4) спрямування дії тих, хто поводить себе відповідно до повідомлення. Під час виконання окреслених завдань обов’язково потрібно використовувати психологічні знання, зокрема, враховувати психічні процеси, стани, індивідуальні й інші особливості представників груп громадськості, з якими ми взаємодіємо. У подальшому, розглядаючи етапи підготовки та написання PR-текстів, ми зупиняємося на їх психологічних аспектах. Спочатку слід визначити мету підготовки PR-тексту, зокрема спробувати відповісти на таке запитання “Для чого готується повідомлення і яким має бути результат?”. Наприклад, це може бути лише інформаційне повідомлення або таке, що переконує в необхідності дій і спонукає до них. На наступному етапі визначають цільову аудиторію, для якої готується PR-текст. Щоб розмовляти мовою аудиторії, потрібно чітко визначити її, уявити і знати, що їй потрібно. Для цього слід відповісти на запитання “Для кого саме готується ця інформація?”, адже звернення до людей, різних за статтю, віком, статусом, матеріальним становищем мають певні відмінності, ігнорування яких може зумовити неефективність комунікації. Тому на цьому етапі доцільно провести певні дослідження, завдяки яким можна отримати інформацію про цільову аудиторію. Визначивши, кому потрібна ця інформація, можна спробувати відповісти на такі запитання: “Чому це їм може бути цікаво?”; “Чому цей текст для них може мати значення?”; “Що вони отримають, ознайомившись із цим текстом?”. Іноді PR-фахівці, готуючи матеріали, подають інформацію лише про те, що цікаво для їхнього виробництва, організації, кандидата, і забувають, що це не завжди може викликати інтерес у громадськості та ЗМІ. Наступний етап – визначення засобів масової комунікації, для яких ми готуємо повідомлення, оскільки вони мають певну специфіку впливу на громадськість, яку обов’язково треба враховувати. Важливо знати, як одержувач сприйматиме повідомлення: за допомогою зору (газета), слуху (мова ведучого програми новин) або обох цих каналів сприйняття одночасно (телерепортаж). Потрібно знати відмінності в подачі інформації сприймання очима і на слух. Читач може пробігти матеріал очима, прочитати слова повторно, проглянути початок тексту, а потім уважно переглянути окремі уривки. Читач має змогу перевірити письмове повідомлення. Якщо факти помилкові, він здатен виявити це набагато легше, ніж слухач. Тому успішний текст для повідомлення треба глибоко вивчити [9]. Наступний крок можна назвати дослідницьким, оскільки при цьому дуже важливо зібрати й мати якомога більше інформації про товар, послугу, організацію, кандидата, аби узгодити два попередніх моменти. Аналізуючи інформацію ЗМІ, спілкуючись із виробниками товару, керівниками організації, персоналом, безпосередньо із кандидатом, можна дістати відповідь на запитання, які були поставлені від початку. Тому не варто ігнорувати цей етап і писати про те, що вже всім давно відомо. Саме новини завжди привертають увагу читачів. Отже, зібравши достатню кількість інформації та розуміючи, для чого і для кого потрібен PR-текст, варто перейти до його написання. Зрозуміло, що в багатьох фахівців у галузі зв’язків з громадськістю власний стиль письма і напрацьовані роками технології. Проте є певні рекомендації, урахування яких може сприяти більш професійній подачі PR-матеріалів. Універсальні правила написання текстів у сфері зв’язків із громадськістю є такими: 1. Простота речень. Речення мають містити в собі не більш як одну ідею і не більш як один образ. Так, речення із 8 слів і менше читати дуже легко, а із 29 слів і більше – дуже складно. Вдалою є: довга, коротка, дуже коротка, трішки довша будова речень. Найкраще, якщо речення складається із 12 – 15 слів. 2. Прості слова. Використовувані в тексті слова мають бути простими і зрозумілими для визначеної цільової аудиторії. Що менше у тексті довгих і складних слів, то краще сприймається текст. 3. Переконливість. Позиція автора тексту має бути підкріплена фактами, цифрами, документами, аби читач міг переконатися в точному відображенні подій. 4. Природність стилю. Подія і повідомлення про неї мають бути узгодженими. Потрібно розуміти те, про що ви готуєте матеріал. Під час написання успішних інформаційних повідомлень бажано використовувати відомий у журналістиці спосіб “перевернутої піраміди”, згідно з яким найважливіша інформація має бути подана на початку тексту – у перших фразах або абзацах. Наступну інформацію розмішують у порядку зниження її значущості [10]. Зрозуміло, що ці правила подання інформації не нові, проте при підготовці PR-текстів на них потрібно зважати. Не можна залишати поза увагою і зазначені нижче чинники, які слід ураховувати під час підготовки PR-текстів. Інформація, подана в тексті, краще сприймається, якщо безпосередньо стосується представників цільової аудиторії. Що більше повідомлення торкається інтересів, потреб, мотивів споживачів, то більше воно приверне їхню увагу. Не варто забувати про актуальність повідомлення. Вона визначається поширенням події, тобто її географічним і соціальним масштабом, типовістю. Незвичні речі привертають увагу і можуть довго утримуватися в пам’яті, що також треба враховувати. Зацікавленість аудиторії може бути зумовлена популярністю особи, про яку готується матеріал. Називання прізвищ відомих людей у текстах привертає увагу до цих текстів. Незалежна інформація сприймається краще. Вона не повинна мати рекламного відтінку. Нарешті, важливими є емоційні аспекти комунікації. Зазвичай увагу привертає інформація, що викликає у споживача певні емоції. І цим дуже вдало користуються ЗМК, драматизуючи певні події. Ці самі прийоми можна застосовувати і в PR-повідомленнях. Але тут є одна особливість, на яку не завжди зважають фахівці. Важливо не лише привернути увагу споживача до тексту, сприяти його запам’ятовуванню, а й ураховувати такий механізм психологічного захисту, як витіснення. Не завжди інформацію, що викликала негативні емоції, приємно пригадувати. На думку автора, саме ця помилка досить поширена в процесі подання повідомлень громадськості, що в подальшому зумовлює неефективну комунікацію. Наступним важливим моментом здійснення PR-комунікації є оцінювання її ефективності. Тому ігнорування досліджень, систематичного аналізу ситуації, що часто спостерігається у професійній діяльності вітчизняних PR-фахівців, іноді призводить до зовсім інших результатів, ніж очікувалися. Як зазначає В. Королько, для процесу комунікації особливе значення має зворотний зв’язок. Комунікатор має знати зворотну реакцію адресата, аби переконатися, що інформація надійшла до нього, дізнатися про те, який вплив вона мала і як за потреби змінити майбутню комунікацію. Трапляються випадки, коли професійні комунікатори нехтують зворотним зв’язком – і це одна з великих помилок [11]. На всіх етапах підготовки і написання PR-текстів важливо пам’ятати, як зазначав Г. Почепцов, що PR-тексти володіють інструментарієм, котрий може бути використаний для добра, і не може, тому важливими є певні етичні параметри, яких мають дотримуватися професіонали [12]. Висновок. Отже, у процесі нашого дослідження було проаналізовано різні підходи до поняття “PR-текст”, його класифікації, опрацьовано значну кількість матеріалів з означеної тематики, розроблено певні практичні рекомендації щодо підготовки й написання текстів у процесі здійснення професійної діяльності фахівців у галузі зв’язків з громадськістю. Література 1. Кривоносов А. Д. PR-текст в системе публичных коммуникаций / Алексей Дмитриевич Кривоносов. – СПб. : Петербургское востоковедение, 2002. – 279 с. 2. Яковлев И. П. Паблик рилейшнз в организациях / Игорь Петрович Яковлев. – СПб. : Петрополис, 1995. – 148 с. 3. Алешина И. В. Паблик рилейшнз для менеджеров: курс лекций / Ирина Викторовна Алешина. – М. : "ИКФ "ЭКМОС", 2003. – 479 с. 4. Иванова К. А. Копирайтинг: секреты составления рекламных и PR-текстов / Кира Алексеевна Иванова. – СПб. :Питер, 2005. – 144 с. 5. Мантуло Н. Текст у PR-комунікаціях: проблеми типологізації [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.social-science.com.ua/jornal_content/405. 6. Типы текстов паблик рилейшнз и носители ПР-сообщений [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.all-agency.ru/articles/tipyi-tekstov-pablik-rileyshnz-i-nositeli-pr-soobscheniy. 7. Хлопкова М. В. Типология и сравнительный анализ ПР-текстов и текстов смежных коммуникационных сфер: в рекламе и журналистике: автореф. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.dissercat.com/content/tipologiya-i-sravnitelnyi-analiz-pr-tekstov-i-tekstov-smezhnykh-kommunikatsionnykh-sfer-v-re. 8. Катлип Скотт М. Паблик рилейшенз: Теория и практика: пер. с англ. / Скотт М. Катлип, Х. Аллен Центер, Глен М. Брум. – М. : Изд. дом "Вильямс", 2001. – 614 с. 9. Правила составления текстов [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.advesti.ru/publish/pr/180405_texts. 10. Резепов И. Ш. Психология рекламы и PR: учеб. пособие / Ильдар Шамильевич Резепов. – М. : Изд.-торг. корпорация “Дашков и Ко”, 2010. – 224 с. 11. Королько В. Г. Паблик рілейшнз. Наукові основи, методика, практика: підручник для студ. вищ. закл. освіти / Валентин Григорович Королько. – К. : Вид. дім “Скарби”, 2001. – 400 с. 12. Почепцов Г. Г. Паблік рілейшнз : навч. посібник / Георгій Георгієвич Почепцов. – К. : Знання, 2006. – 327 с. PR-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ КОМПОНЕНТ У СИСТЕМІ ПОЛІТИЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ Ю. А. Паскевська, м. Запоріжжя Обґрунтовано необхідність наукової розбудови PR-процесу з урахуванням інноваційних змін у суспільно-політичному житті. Визначено його технологічний компонент та багатоаспектність реалізації у політичному менеджменті. Ключові слова: PR-процес, політичний менеджмент, комунікативні стратегії. Обоснована необходимость научного развития PR-процесса с учетом инновационных изменений в общественно-политической жизни. Определен его технологический компонент и многоаспектность реализации в политическом менеджменте. Ключевые слова: PR-процесс, политический менеджмент, коммуникативные стратегии. The article substantiates the need for the scientific development of PR-process with regard to innovative changes in the socio-political life. The technological component and multidimensional nature of the implementation in political management is determined. Key words: PR-process, political management, communication strategies. Проблема. З 90-х років ХХ ст. PR дедалі більше набуває ознак невід’ємного атрибуту демократичних форм побудови взаємин між усіма учасниками соціального процесу. Система взаємовідносин між PR-суб’єктом і суспільством не тільки належним чином видозмінює і формує суспільну думку, але і вносить корективи в самі відносини, життя та діяльність. Для збереження сприятливого іміджу потрібне вміння йти на політичні й економічні компроміси, поступки суспільній думці. Отже, в повсякденному політичному і громадському житті PR-процес активно сприяє розширенню масштабів впливу громадян та їхніх об’єднань на державні, економічні й суспільні структури, політичні сили і їхніх лідерів, а отже, і на всі ухвалені ними рішення. Однією із найважливіших сфер діяльності фахівця із зв’язків з громадськістю, як зазначають дослідники, є налагодження і підтримання гармонійних відносин між замовником і суб’єктом діяльності [1; 2; 3]. Дослідження в цьому напрямі проводили також А. Зверінцев [4], М. Є. Музалевський [5], М. А. Шишкіна [6] та ін. Проте стрімкий розвиток суспільно-політичних процесів ставив нові вимоги до технологій PR, а це, своєю чергою, потребувало подальшої наукової розбудови PR-технологічного компонента з урахуванням інтенсифікації життя, кризових умов, зміни масової свідомості, нових форм взаємодії, специфіки ефективної комунікації. Метою статті є теоретичний аналіз PR-технологічного компонента в системі політичного менеджменту, його специфічності та багатоаспектності. Поняття PR як інструменту усвідомленого діалогу суб’єктів тісно пов’язане із такими сферами, як реклама, пропаганда, журналістика, агітація, маркетинг, менеджмент тощо. Зазначимо, що PR-процес надзвичайно складний, багатогранний і багатоаспектний. Основними його сторонами-учасниками є: PR-суб’єкт, навколо якого, власне, й проводиться робота з вибудовування системи його відносин із суспільством, і PR-фахівець, котрий виконує роботу щодо грамотного вибудовування системи відносин замовника із суспільством усіма доступними засобами (насамперед своєчасним доведенням необхідної інформації до широкої громадськості через засоби масової інформації). Важливим є те, що PR-суб’єкт має так вибудовувати свої відносини з інститутами суспільства, щоб пропоновані ним ідеї, проекти, продукти були належно сприйняті. Надзвичайно важливу роль у здійсненні PR-діяльності відіграє держава: вона має регламентувати її за допомогою ухвалення єдиної концепції державно-інформаційної політики. Основні положення такого документа мали б окреслити контури правового поля всього PR-процесу в країні, визначити основні правила гри, мету і завдання PR та створити для нього вихідні умови, визначаючи його стратегічні імперативи. PR-діяльність є багатоплановою і ґрунтується на таких основних принципах: 1) демократії: весь комплекс прямого і зворотного впливу (зворотного зв’язку) створює збалансовану саморегулювальну систему відносин у межах економічної, політичної та духовної волі; 2) цивільної згоди; 3) альтернативності: PR виражає нескінченну множинність варіацій моделі узгодження інтересів усіх численних сторін – учасників PR-прoцесу. 4) технологічності: PR-процес – винятково прикладна практична діяльність, сукупність форм, методів, прийомів, способів та процедур [7]. У сучасному розумінні PR-процес – це, по-перше, згода й конструктивна співпраця між PR-суб’єктом і громадськістю на всіх рівнях, від яких залежить успіх РR-діяльності. По-друге, визначення PR – ідеології і технологій управління RR-процесом через формування свідомості окремих громадян і суспільства загалом. У чому ж полягає суть PR-технологічного компонента? Зазвичай, PR-діяльність складається з таких взаємопов’язаних процесів: аналіз ситуації, визначення проблеми, постановка завдань, розроблення програми, реалізація програми, оцінювання ефективності [1]. У міжнародній практиці ця система має назву RACE від research – дослідження, action – дія, communication – комунікативна взаємодія, evaluation – оцінка [8]. За моделлю Ф.Джефкінсона, в оцінюванні ситуації варто діяти у напрямі від набору “ворожість – передпереконання – апатія – незнання” до набору “симпатія – визнання – інтерес – знання” [9]. Попередній етап роботи з PR-клієнтом починають з формулювання мети й визначення завдань щодо її досягнення. При цьому виявляють цільову аудиторію, що стане об’єктом впливу. У думці цільової аудиторії вирізняють два рівні. Перший – узагальнена думка пересічних громадян, другий – думка, виражена фігурами впливу й лідерами суспільної думки. Зауважимо, що ефективність інформаційного впливу залежить від характеристик аудиторії, адже специфічна дія інформаційних повідомлень залежить від адресата. Визначають цільову аудиторію за соціально-демографічними, географічними, економічними, культурно-стильовими та психографічними критеріями [10]. Стосовно кожної із обраних цільових груп здійснюють певну інформаційну та комунікаційну політику. Логічним завершенням попереднього етапу роботи є розроблення PR-стратегії, що містить у собі програму формування, розвитку й підтримання іміджу клієнта; завдання на найближчу перспективу; завдання на віддалену перспективу; PR-заходи у разі виникнення кризових ситуацій. Наступним етапом є впровадження програми формування, розвитку й підтримання іміджу клієнта. Формування іміджу PR-суб’єкта – принципово важливий момент: саме його результати мають визначити риси того образу, який буде представлений громадськості. Вироблення і формулювання завдань на найближчу й подальшу перспективу здійснює PR-фахівець у кожному конкретному випадку, залежно від реальних обставин PR-суб’єкта. Плани PR-стратегії втілюються в життя у процесі PR-кампанії. Остання є сукупністю практичних заходів, подій, запланованих і здійснюваних задля вирішення завдань кожного конкретного етапу. План PR-кампанії має три складові: конкретні заходи, цільові аудиторії, час [9]. Основними завданнями планування PR-кампанії на найближчу перспективу зазвичай є: формування й розвиток іміджу клієнта; ідентифікація клієнта громадськістю; лобіювання інтересів клієнта; деякі завдання раннього періоду конкурентної боротьби. Важливим аспектом PR-технологічного компонента є PR кризових ситуацій. При розробленні PR-стратегії під “кризовими” розуміють ситуації, в яких PR-процес відхиляється від запланованих параметрів. Відповідно, кризове планування передбачає опрацювання варіантів різних моделей розвитку подій. При створенні таких моделей основними стають ключові оцінки в системі планування ризиків, визначених з урахуванням особливостей діяльності PR-суб’єкта, запланованих PR-заходів та досвіду. Умовно розрізняють такі типи ризиків: інформаційні, політичні, техногенні, пов’язані з особливостями професійної діяльності PR-суб’єкта, а також з особливостями конкурентної боротьби. За глибиною ризики поділяють на дві категорії: ситуативні й форс-мажорні [3]. При плануванні PR-діяльності у кризових ситуаціях фахівці створюють типові алгоритми поведінки PR-суб’єкта й ведення PR-кампанії з таким розрахунком, щоб образ клієнта у суспільній думці зазнав якнайменших втрат. Важливим компонентом PR-процесу є його інформаційно-аналітичний аспект. Якщо технологічною формою реалізації PR-процесу є PR-стратегія, то інформаційно-аналітичний аспект його реалізації –ідеологія. Це поняття наскрізь пронизує PR-процес і є на кожному рівні. Стратегічна ідеологія визначає характер інформаційно-аналітичного наповнення PR-стратегії й підпорядковується інтересам досягнення стратегічної мети. Для кожної конкретної PR-кампанії виробляють свою ідеологію, зважаючи на її мету й конкретні завдання. Для її формування використовують увесь обсяг наявних дослідницьких матеріалів: програмні заяви PR-суб’єкта, експертні оцінки, цілі і завдання кампанії. Вироблена ідеологія складається із двох рівнів. Перший спрямований на зовнішнє середовище, тобто призначений для розроблення всіх інформаційних матеріалів для цільової аудиторії, другий – на громадськість самого PR-суб’єкта [4]. Технологічний аспект підвищення ефективності PR-процесу передбачає насамперед розбудову його комунікативних стратегій (рис. 1). Рис. 1. Основні комунікативні стратегії та їх характеристики Отже, при застосуванні комунікативних стратегій у програмі PR-кампанії потрібно визначити: – що повідомляється (до чого потрібно привернути увагу); – кому спрямоване повідомлення; – якими є цілі PR-кампанії; – яких результатів потрібно досягти; – як досягти очікуваних результатів; – які є ресурси [10]. Успішне застосування комунікативних стратегій можливе тільки у разі зближення позицій аудиторії й комунікатора. Для цього потрібно: – використовувати ЗМК, позиції яких з певних проблем найбільш наближені до позиції цільової аудиторії; – застосовувати комунікативне джерело, якому цільова аудиторія найбільше довіряє; – уникати підкреслення розбіжностей між позицією комунікатора та аудиторії; – знаходити точки перетину з аудиторією у згадуваних словах, подіях, образах тощо; – формулювати позицію комунікатора як позицію більшості; – використовувати посилання на ідентифікацію із цільовою групою (соціальною, віковою, професійно тощо); – модифікувати інформаційне звернення відповідно до потреб цільової аудиторії. Творча концепція інформаційних звернень ґрунтується на ієрархічній моделі впливу і враховує тенденції й закономірності сприйняття конкретних цільових груп. У її рамках зазвичай прогнозують терміни зворотної реакції цільових аудиторій і тривалість ефекту, досягнутого інформаційними зверненнями різного типу через наявні інформаційні канали. Важливим компонентом PR-технологій є медіа-планування, яке має оптимізувати економічні витрати заради досягнення поставлених цілей. Медіа-план фіксує тип засобів інформації, які передбачається використати, перелік газет, каналів чи інших носіїв інформації, тематику і періодичність інформаційних звернень тощо. У медіа-плануванні використовують низку показників: розмір цільової групи, профіль аудиторії, корисна аудиторія, ступінь корисного проникнення, темп накопичення аудиторії, рейтинг, сукупний оцінний рейтинг тощо. PR-звернення має враховувати особливості цільової групи [4; 10; 11]. Якщо, наприклад, певний сегмент цільової аудиторії вважає, що керівництво нехтує думкою колективу через необізнаність про певні заяви та рішення керівництва, то їх потрібно оприлюднити, зробити зрозумілими й переконливими. Якщо інша група погано обізнана зі стратегією, цілями та політикою керівництва, то PR-звернення може містити спеціально підготовлені для співробітників факти, заяви керівників стосовно перспектив розвитку організації. Тобто ефективність PR-звернення потребує точної сегментації аудиторії, а також добору адекватних каналів зв’язку і виразних засобів. Звернення обов’язково будуть почуті, якщо вони спрямовані до тих, хто на них чекає, для кого вони прояснюють ситуацію, додають задоволеності роботою тощо. Бажана мета звернення не обов’язково має бути явною і весь час повторюватися, вона має бути цілком зрозумілою з підтексту повідомлень. Втілення розробленої PR-стратегії вимагає від PR-фахівця виконання низки функцій. За Е. Макаревичем, ці функції є такими [12]: – забезпечення соціальних дій: установлення відносин влади або організації із зовнішнім світом; створення ідеології та привабливого міфо-іміджу влади чи організації; регулювання відносин між владою, організацією та зовнішнім світом; розроблення стратегії виживання й діяльності організації і суспільства; вплив на громадськість; – забезпечення успіху в політичній і економічній конкурентній боротьбі: вироблення стратегії й технології боротьби, її організація та ведення; сприяння лідерам; створення політичних, соціальних, економічних ситуацій для вирішення конфліктів; просування ідей, лідерів, продукції на політичному й економічному ринках; – забезпечення розвитку особистості, просування загальнокультурних цінностей, соціокультурних образів; – у руслі соціального контролю мас, впливу на людину: вплив на поведінку індивіда; управління суспільною свідомістю, настроєм мас; установлення відносин усередині владних структур, організацій, зміцнення їхнього авторитету; робота з персоналом заради стійкості та прогресу компаній. Більш чітко орієнтований на практичний аспект роботи PR-фахівця підхід І. М. Синяєва, який вирізняє такі його функції [3, с.27]: – аналітико-прогностичну: полягає у виробленні інформаційної політики, її стратегії й тактики; – організаційно-технологічну: це сукупні заходи й дії з організації та проведення активних акцій, конференцій, ділових зустрічей тощо; – інформаційно-комунікативну: припускає продукування, тиражування інформації при виконанні інформаційно-роз’яснювальної та пропагандистсько-рекламної роботи, необхідної не тільки для партнерів, але й для підтримки соціально-психологічного клімату усередині організації, дотримання службової етики; – комунікативно-методичну: консультації з організації й налагодження відносин із громадськістю, розроблення концептуальних моделей співраці й соціального партнерства, програм та акцій. Викладене вище дає підстави для висновку, що PR- діяльність як елемент системи політичного менеджменту реалізується у великому розмаїтті варіантів. Цілісне уявлення про сутність PR-технологічного компонента можна мати, відкинувши частковості та розглядаючи його складові як єдиний динамічний процес, сукупність та взаємодію низки компонентів, певну модель або систему управління, що центрована на процесах комунікації. Література 1. Иванченко Г. В. Реальность Паблик рилейшнз / Г. В. Иванченко. – М., 1999. 2. Лаптев Л. Г. Политический менеджмент. Сущность и современные технологии / Л. Г. Лаптев. – М., 1998. 3. Синяев И. М. Паблик рилейшнз в коммерческой деятельности / И. М. Синяев. – М., 1998. 4. Зверинцев А. Коммуникационный менеджмент. Рабочая книга менеджера по PR / А. Зверинцев. – СПб., 1997 5. Музалевский М. Е. PR-проект: от проблемы к результату / М. Е. Музалевский. – Саратов, 2003. 6. Шишкина М. А. Паблик рилейшнз в системе социального управления / М. А. Шишкина. – СПб., 1999. 7. Брум Г. М. Паблик рилейшнз. Теория и практика / Г. М. Брум, С. М. Катлип, А. Х. Сентер : пер. с англ. – 8-е изд. – М., 2001. 8. РR: международная практика / под ред. С. Блэка. – М., 1997. 9. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии двадцатого века / Г. Г. Почепцов. – М., 2002. 10. Стратегия и тактика коммуникаций с общественностью / под ред. В. Г. Королька. – К., 2003. 11. Мардарь И. Б. Как работать со средствами массовой информации / [И. Б. Мардарь С. А. Рубашкина, Н. Н.Семененко, и др.]. – М., 1998. 12. Макаревичем Е. М. Общественные связи / Е. М. Макаревичем. – М., 1998. ПСИХОТЕХНОЛОГІЧНІ ТА ПСИХОЛОГІЧНІ РЕСУРСИ УПРАВЛІННЯ ОБРАЗОМ СУСПІЛЬНИХ І ОСВІТНІХ ІННОВАЦІЙ О. В. Петрунько, м. Київ Проаналізовано ресурсний потенціал суспільних та освітніх інновацій, зроблено акцент на психотехнологічній і психологічній його складових. Показано засоби і прийоми управління ставленням до суспільних інновацій і формуванням їх позитивного образу у свідомості адресатів. Ключові слова: суспільні і освітні інновації, ресурсний потенціал суспільних інновацій, образ суспільних інновацій, управління образом інновації, інноваційні психотехнології. Проанализирован ресурсный потенциал общественных и образовательных инноваций, сделан акцент на психотехнологической и психологической его составляющих. Показаны способы и приемы управления отношением к инновациям и формированием их позитивного образа в сознании адресатов. Ключевые слова: общественные и образовательные инновации, ресурсный потенциал общественных инноваций, образ общественных инноваций, управление образом инновации, инновационные психотехнологии. The paper presents the analysis of a resource potential of social and educational innovation highlighting its psychotechnological and psychological components. The ways and methods of management of attitudes towards innovation and its positive image formation in recipients’ consciousnesses are presented. Key words: social and educational innovation, resource potential of social innovation, image of social innovation, management of an innovation’s image, innovative psychotechnologies. Проблема. Активне й масоване впровадження у суспільне життя, в т.ч. у такі традиційно інертні його сфери, як наука, культура, освіта і т.ін., численних інновацій засобами ще більш численних технологій впливу – важлива ознака сьогодення. Пропоновані інновації неодмінно передбачають більші чи менші зміни внутрішнього світу людей, втручання в їхнє приватне життя, і досить часто заходи з їх реалізації мають відверто маніпуляційний характер. Через це навіть ті суспільні інновації, які мають далекоглядні, гуманні і просоціальні цілі, можуть не схвалюватися їх адресатами, не прийматися ними, викликати активний протест, демонстративне ігнорування, мовчазний спротив тощо. Усе це гальмує формування позитивного ставлення до інновацій, перешкоджає створенню їх позитивного іміджу і, відповідно, їх позитивного образу у свідомості цільових аудиторій, які є адресатами тої чи тої інновації. Відтак ефективність інновацій і заходів з їхнього впровадження виявляється вкрай низькою, а результати – несподіваними або й протилежними первинному задуму. Часто це дає підстави для висновків про низький інноваційний потенціал і слабкі інноваційні ресурси суспільства, його неготовність до інноваційних та інших змін, які не сприяють створенню позитивного іміджу країни на світовій арені. Мета статті – з’ясувати основні причини неприйняття суспільних та освітніх інновацій дорослими респондентами і студентською молоддю, акцентувати увагу на психотехнологічних і психологічних ресурсах з формування позитивного ставлення до інновацій і їх позитивного образу в індивідуальній і масовій (суспільній) свідомості. Утверджуючись у сучасному інноваційному світі як рівнозначний партнер, Україна дедалі активніше декларує державний курс на інноваційний розвиток. Але декларувати – не означає ефективно діяти, тому країна нині перебуває в складному й неоднозначному становищі. По-перше, складається враження, що держава і більшість її інститутів не зацікавлені в успішному просуванні інновацій. По-друге, декларуючи позитивне ставлення до інновацій (як свідчать психосемантичні дослідження, термін “інновація” значно прийнятніший і комфортніший для українців, ніж термін “реформа”) і на словах підтримуючи ідеї інноваційного розвитку країни, її населення насправді виявляє відчутний спротив їм. Дослідження, здійснені науковцями Інституту соціальної та політичної психології НАПН України С. М. Іванченко, О. М. Плющем, П. Д. Фроловим, автором цієї статті та іншими, показують, що і доросле населення, і студентська молодь мають досить приблизні, розмиті та неоднозначні уявлення про інновації. Переважна більшість опитаних викладачів і студентів ВНЗ інтуїтивно правильно рефлексують головну ідею освітніх інновацій як ідею впровадження “чогось нового” в освітній процес з метою його вдосконалення: 1) нових законів, норм, правил; 2) нового інструментарію (методів, способів, засобів, прийомів); 3) нових змістових одиниць навчання (навчальних предметів, модулів і т. ін.). Однак як інновації в системі освіти респонденти ідентифікують лише Болонську систему, зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО) та комп’ютеризацію навчання (дистанційне навчання, уроки інформатики, електронні підручники замість традиційних і т. ін.). Разом із цим вони відносять до освітніх інновацій, наприклад, уведення виробничої практики для студентів, подовження терміну заочного навчання, можливість дострокового складання іспитів (отримання “автоматів”), безкоштовне навчання, заходи подолання неповаги до особистості тощо. За даними зазначених вище емпіричних досліджень, уявлення респондентів про те, що рефлексується ними як освітні інновації, досить суперечливі. Наприклад, одні вважають Болонську систему слушною стратегією інтеграції в європейський освітній простір, а інші – незрозумілою, обтяжливою і непотрібною справою. Таке саме ставлення їх і до ЗНО: для одних – це об’єктивне оцінювання знань, а для інших – навпаки, необ’єктивне. Неоднозначно оцінюють респонденти і комп’ютеризацію навчання в школах і вузах (дистанційне навчання замість відвідування навчального закладу, електронні підручники замість традиційних книжок, введення уроків інформатики і т. ін.). Причому переважна більшість цих оцінок має очевидний ставленнєвий характер. Ставлення адресатів до тої чи тої інновації є важливою складовою її образу і водночас важливим чинником вибудовування цього образу в їхній свідомості. Негативне ставлення означає, що адресат інновації перебуває в так званій “позиції захисту”, а отже, – у досить неперспективному стані відчуження, відсторонення від неї, закритості для її новаторських ідей. Натомість позитивне ставлення означає перебування адресата в “позиції навчання”, тобто у стані готовності збагачувати інформацію про інновацію, підтримувати її, діяти в напрямі її реалізації. Проте, як показують згадані вище дослідження, природна загроза дискредитації інновацій дуже часто виявляється “пророцтвом, яке стало реальністю”. Динаміка ставлення до інновацій є такою: спочатку воно переважно позитивне і пов’язане з оптимістичними очікуваннями. Але згодом, у міру реалізації інновації та рефлексування з приводу її результатів і наслідків, авансований оптимізм переходить у розчарування, і ставлення до неї погіршується. Це загальновідома тенденція, яка спостерігається не лише в Україні, а й у Росії та інших країнах світу. На цьому, зокрема, наголосили учасники круглого столу “Образ суспільних та освітніх інновацій як складова позитивного іміджу України”, що відбувся в Інституті соціальної та політичної психології НАПН України навесні 2011 р. за участю провідних вітчизняних психологів, політологів, соціологів, працівників вищої освіти [1]. Як зазначили учасники круглого столу, апелюючи до власного дослідницького досвіду, основними причинами, що перешкоджають позитивному сприйманню реформ, є: невизначеність уявлень про суспільство, яке сьогодні розбудовується в Україні; брак в ініціаторів та координаторів інновацій політичної волі й чіткого плану реформ; брак зворотного зв’язку між суспільними елітами і звичайними громадянами та, відповідно, суспільного розуміння, в т. ч. довіри до авторів реформ з боку широкої громадськості, неприйняття їх населенням як політичної еліти, котра має право ініціювати суспільні зміни; неналежний технологічний супровід інновацій; недостатня державна підтримка інноваційного процесу; несформованість традиції громадських обговорень реформ; ігнорування громадської думки з означених питань тощо. Інша група причин детермінована культуральними і соціально-психологічними чинниками [2], які вкупі детермінують появу феномена, що має загальну назву “людський чинник”. “Людський чинник” становить потужну (психологічну) детермінанту інноваційного процесу, яка є джерелом низки проблем, пов’язаних із неприйняттям інновацій. За даними відомих дослідників інновацій (зокрема, закономірностей їх поширення, або дифузії) К. Ангеловськи і Е. Роджерса, справжніх “новаторів” (“здорових” авантюристів, відкритих до всього нового) є лише 10,8 %, а у сфері соціальних змін їх ще менше – лише 2,5 %. А громадяни, які здатні згодом підтримати інновацію, поділяються на “ранніх” (хто щиро поділяє ідеї інновації і активно підтримує новаторів) і “пізніх” (хто підтримує інновацію під тиском авторитетів чи простої більшості або ж переконується в тому, що ідеї інновації відповідають їхнім інтересам, особливо на тлі невдоволення нинішнім станом справ), як прибічників інновацій [3]. Проблемною є, зокрема, й та обставина, що інноваційні технологи і адресати інновацій зазвичай стоять “по різні сторони барикад”. На відміну від авторів і виконавців, адресати у більшості випадків належно не інформовані щодо завдань і цілей відповідних інновацій і мають справу не з ними самими, а з приблизними уявленнями про них, з тими їх образами, що сформувалися в їхній свідомості на основі неповних або й випадкових знань. Здебільшого ці образи лише відносно репрезентують задум інновації або викривлені чи відчужені від цього задуму. З огляду на це перед інноваційними психотехнологами постають завдання: 1) формування позитивного першого враження про інновацію й позитивного ставлення до неї, з яких розпочинається формування позитивного її образу; 2) з’ясування ставлення до інновації та реконструювання того її образу, що склався у свідомості адресатів; 3) формування позитивного образу інновації (і, власне, управління ставленням до інновації та управління її образом). Управління ставленням передбачає: 1) управління мотивацією (або активація інтересу до інновацій, створення мотиваційної готовності до застосування нового); 2) управління знаннями (або розширення знань і уявлень про інноваційний процес, його цілі та вигоди); 3) управління рефлексіями (переконаннями, настановами, здатністю аналізувати емоції, думки, поведінку, події, ситуації) [3; 4]. На виконання цих непростих завдань і спрямовані найрізноманітніші соціально-психологічні технології впливу. Зокрема, поряд із множиною технологій інформування у практиці просування інновацій дедалі активніше використовуються технології збагачення громадської думки, активного соціального втручання (активації ініціативи “знизу”, розвитку спроможності громад, надання повноважень тощо), конструювання соціальних мереж та багато інших [2; 5]. Практично всі технології, об’єднані під назвою “технології управління образом інновацій (і/або управління ставленням до інновацій)”, по-перше, мають очевидні ознаки психотехнологій. Вони адресовані певним цільовим аудиторіям, спрямовані на психічні структури (апарат сприймання, інтелект, особистісні утворення, емоції, почуття і т. ін.), здатні впливати на поведінку представників цих аудиторій, мають певні цілі, чітко визначені авторами і виконавцями технологій, і постають як технології управління індивідуальною і масовою свідомістю та поведінкою. По-друге, вони постають як технології рефлексивного управління (або технології налагодження зворотного зв’язку з адресатами інновацій з метою оцінити просування інновації до запланованих результатів). Інструментом управлінських психотехнологій є засоби і прийоми їх реалізації. Аналіз окресленого у фаховій літературі кола проблем, пов’язаних з інноваціями та їх поширенням, дає підстави поділяти описані там засоби і прийоми щонайменше на п’ять груп. Перша група – засоби донесення до широкого загалу, громадськості та безпосередніх її адресатів інформації про інновацію, її завдання, цілі й очікувані результати. Йдеться про засоби масового позиціонування інновації з використанням медіаресурсів, піар-технологій, соціальної реклами, тематичних ток-шоу і т. ін. Основна мета цієї групи засобів – привернення уваги цільових аудиторій і суспільства до інновації загалом, позитивне її висвітлення, донесення її задуму до якомога ширших аудиторій, формування навколо неї належного і спільного для більшості людей смислового простору. У разі потреби оцінити ефективність цієї групи засобів і прийомів інтегральним емпіричним критерієм ефективності може слугувати однойменний критерій – інформованість про інновацію. Друга група – засоби практичного залучення цільових аудиторій в інноваційний процес (технології збагачення громадської думки, науково-практичні семінари, диспути, громадські дискусії і педагогічні слухання різного рівня, ділові ігри, фокус-групи, соціально-психологічні тренінги, тренінг рефлексивної поведінки, інші методи активації рефлексивної позиції адресатів. Основна мета цієї групи засобів – широке залучення адресатів інноваційної технології до інноваційного процесу та створення умов для збагачення і розвитку колективної рефлексії. Інтегральний емпіричний критерій ефективності засобів цієї групи – практичне включення адресатів в інноваційний процес. Третя група – засоби налагодження діалогу та інших форм зворотного зв’язку між виконавцями й адресатами інноваційної технології (зондування громадської думки, комунікаційний аудит, моніторинг змін, моніторинг ставлення тощо). Системна мета цієї групи засобів – організація, координація, контроль і корекційний вплив на динаміку образу інновації і перебіг інноваційного процесу в цілому. Інтегральний емпіричний критерій ефективності засобів цієї групи – керованість інноваційного процесу. Четверта група – засоби подолання спротиву інноваціям. Методи цієї групи мають низку обмежень, що пов’язані передусім із спротивом, який “старі” (звичні, усталені) рефлексії чинять рефлексіям інноваційним. Головна мета цієї групи засобів – управління ставленням до інновації, організація видимості широкої її підтримки, переформулювання негативного ставлення на позитивне. Інтегральний емпіричний критерій ефективності засобів цієї групи – позитивне ставлення до інновації та підтримка інновації. П’ята група – засоби оцінювання ефективності перебігу інноваційного процесу (перебування його у запланованих ресурсних межах) та результатів запровадження інновації (очікуваних і побічних, не запланованих розробниками інноваційної технології). Головна мета засобів цієї групи – оцінювання ефективності інновації: 1) її авторами і виконавцями (ця складова оцінка грунтується на врахуванні витрат ресурсів на всіх етапах реалізації інноваційної технології та на відповідності проміжних і кінцевих результатів тим, що були заплановані); 2) її адресатами (ця складова грунтується на показниках позитивної динаміки образу інновації у свідомості її адресатів, її підтримки адресатами, кількості залучених до інноваційного процесу тощо); 3) суспільством у цілому (ця складова грунтується на публічних оцінках певної інноваційної технології, її цілей і результатів, зокрема, учасниками публічних дискусій (форумів, інших громадських обговорень), незалежними експертами і т. ін. з позиції інтересів суспільства, соціуму, людства. Згідно із Законом України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” від 16 січня 2003 р., моніторинг інноваційної діяльності, зокрема, аналіз перебігу інноваційних процесів та оцінювання їх ефективності, є важливим завданням державного рівня. Тому важливим інтегральним показником (критерієм) управління інноваціями є комплексна оцінка їх ефективності. Системне використання усіх цих засобів і прийомів є основою формування позитивного ставлення до суспільних і освітніх інновацій, створення позитивного її образу та ефективного управління цим образом. Позитивне ставлення до конкретної інновації ґрунтується на змістових параметрах, які було відтворено нами методом семантичного диференціала та наступного математико-статистичного аналізу семантичного простору ознак, за допомогою яких респонденти характеризують інновації. У результаті факторного аналізу виявлено сім факторів, які становлять 88,432 % загальної дисперсії ознак. 1-й, двополюсний, фактор – організаційно-ресурсний потенціал інновації (внесок у загальну дисперсію – 34,826 %). Перший полюс цього фактора утворений такими ознаками: упорядкована (0,920), масштабна (0,877), глибока (0,823), реалістична (0,818), забезпечена ресурсами (0,735), продумана (0,460). Другий полюс має ознаки: незбалансована (-0,546), адміністративно-командна (-0,499), наслідки впровадження прогнозовані / не прогнозовані (-0,457). 2-й, також двополюсний, фактор (%) – доцільність і актуальність інновації для суспільства (внесок у загальну дисперсію – 13,745%). Перший полюс другого фактора утворений ознаками: ефективна (0,817), актуальна (0,802), інноваційна (0,758), потрібна (0,674), буде популярною (0,619), профільна (0,511). Другий полюс фактора представлений ознаками: непотрібна (-0,809), небезпечна (-0,529), адміністративно-командна (-0,444). 3-й, двополюсний, фактор – екологічність, безпечність інновації для адресатів і суспільства загалом (внесок у загальну дисперсію – 11,825%). Перший полюс третього фактора утворений ознаками: перспективна (0,855), тепла (0,808), демократична (0,798), продумана (0,513), гуманна (0,507), другий – ознакою “беззмістовна” (-0,909). 4-й, однополюсний, фактор – особисте включення, залучення до інновації (внесок у загальну дисперсію – 9,176%). Фактор утворений ознаками: має бути обов’язковою (0,911), всебічна (0,803), стосується особисто мене (0,771), приваблива (0,743), профільна (0,564), буде популярною (0,514), гуманна (0,508). 5-й, двополюсний, фактор – зрозумілість, прогнозованість інновації (внесок у загальну дисперсію – 8,500%). Перший полюс цього фактора утворений ознаками: оптимістична (0,876), зрозуміла (0,739), толерантна (0,512), другий – небезпечна (-0,561), наслідки прогнозовані / не прогнозовані (-0,542), складна (-0,429). 6-й, двополюсний, фактор – сучасність, узгодження інновації зі світовими стандартами (внесок у загальну дисперсію – 5,444%). Перший полюс цього фактора має ознаки: сучасна (0,787), технократична, другий – “наслідує зарубіжний досвід” (-0,956). 7-й фактор – демократичність (не-авторитарність, гуманістичне спрямування) інновації (внесок у загальну дисперсію – 4,915%). Перший його полюс утворений ознаками: демократична (0,798), соціоцентрована (0,563), другий – полікультурна (-0,948), нав’язана ззовні (-0,617), адміністративно-командна (-0,579). Отже, позитивне ставлення студентської молоді до рефлексованих нею освітніх інновацій ґрунтується на таких уявленнях (змістових параметрах): 1) організаційно-ресурсний потенціал інновації (що дає підстави бути впевненим у її реалізації); 2) доцільність і актуальність інновації для суспільства (що дає змогу оцінювати її як необхідну і нагальну); 3) її просоціальність, “екологічність”, безпечність (що істотно зменшує страх і спротив інноваційним змінам); 4) особиста причетність до інновації (розуміння її зисків особисто для себе); 5) “прозорість” і прогнозованість інновації (що дезактивує, послаблює психологічні захисні реакції, пов’язані з нею); 6) сучасність інновації, узгодження зі світовими стандартами (що посилює її конкурентоспроможність і авторитет в очах адресатів); 7) її демократичність, не-авторитарність, гуманістичне спрямування (що зменшує відчуття примусовості, неуникності інновації, нав’язування її ззовні). Тож якщо інновація активує у свідомості її адресатів щойно перелічені уявлення, ставлення до неї та її образ матимуть позитивну модальність. Негативне ставлення до інновацій, за даними факторного аналізу, також ґрунтується на семи змістових осях, які вкупі утворюють іншу сутнісно-змістову структуру. Виокремлено 7 двополюсних факторів, які вичерпують 89,007 % загальної дисперсії: 1-й фактор – демократичність і гуманізм (внесок у загальну дисперсію – 29,912%). Перший полюс цього фактора утворений ознаками: демократична (0,940), гуманна (0,902), всебічна (0,893), ефективна (0,875), перспективна (0,844), зрозуміла (0,579), тепла (0,555), полікультурна (0,547), буде популярною (0,537), другий – беззмістовна (-0,830), адміністративно-командна (-0,830). 2-й фактор – прогнозованість наслідків (внесок у загальну дисперсію – 14,680%). Перший його полюс утворений ознаками: наслідки прогнозовані / не прогнозовані (0,973), непотрібна (0,828), наслідує зарубіжний досвід (0,623), небезпечна (0,483), другий – потрібна (-0,912), стосується особисто мене (-0,662), оптимістична (-0,582). 3-й фактор – зрозумілість, “прозорість” (внесок у загальну дисперсію – 12,420%). Перший його полюс утворений ознаками: глибока (0,914), продумана (0,906), соціоцентрована (0,732), другий – “приваблива” (-0,566). 4-й фактор – сучасність та реалістичність (внесок у загальну дисперсію – 10,036%). Перший його полюс має такі ознаки, як інноваційна (0,929), сучасна (0,904), толерантна (0,606), другий – стосується особисто мене (-0,625), реалістична (-0, 601). 5-й фактор – актуальність і соціальний оптимізм (внесок у загальну дисперсію – 8,878%). Перший полюс цього фактора утворений ознаками актуальна (0,839), креативна (0,824), оптимістична (0,601), другий – “незбалансована” (-0,784). 6-й фактор – організаційний потенціал (внесок у загальну дисперсію – 7,104%). Перший полюс утворений ознаками: упорядкована (0,827), забезпечена / не забезпечена належними ресурсами (0,823), має бути обов’язковою (0,756), складна (0,694), другий – “зрозуміла” (-0,510). 7-й фактор – технократичність, масштабність (внесок у загальну дисперсію – 5,976%). На першому його полюсі ознаки: масштабна (0,842), наслідує зарубіжний досвід (0,602), другий полюс утворений ознакою “технократичність” (-0,732). Таким чином, негативне ставлення до інновацій ґрунтується на таких уявленнях (або змістових параметрах): 1) недемократичність, авторитаризм, нав’язування ззовні (створюють відчуття дискомфорту і тиску та посилюють спротив інноваціям); 2) непрогнозованість (активує страх, тривогу, психологічні захисні реакції і т. ін.); 3) “непрозорість”, незрозумілість (створюють когнітивний дисонанс, активують поведінку уникання); 4) несучасність і нереалістичність (зменшують шанси на включення в інноваційні зміни та на підтримку їх); 5) неактуальність, непросоціальність (істотно зменшують шанси на соціальну підтримку); 6) неналежна ресурсна й організаційна база (зменшує довіру до інновації); 7) технократизм, копіювання зарубіжного досвіду (активують відчуття меншовартості, посилюють недовіру до інновації, зумовлюють оцінку її як непотрібної, поведінку заперечення чи уникання інновації і т. ін.). Висновки. 1. Ефективність інноваційного процесу визначається не лише якістю технологічного супроводу, тобто тим, наскільки здійснення інновації постає як цілеспрямований, послідовний (етапний) процес просування в напрямі від мети до запланованих результатів, до застосування певних прийомів, засобів і дій. Вона також залежить від соціальної ситуації, в якій реалізується інновація, і від того як ця інновація сприймається населенням (передусім – лідерами думок), який її образ сформувався в індивідуальній свідомості адресатів та у громадській думці. 2. Основними смисловими параметрами позитивного образу суспільних і освітніх інновацій у свідомості їхніх адресатів є: 1) доцільність і актуальність; 2) забезпечення ресурсами, в т. ч. організаційними; 3) просоціальність, “екологічність”, безпечність; 4) прозорість, зрозумілість, прогнозованість; 5) сучасність, узгодженість зі світовими стандартами; 6) здатність активувати в адресатів відчуття особистої причетності до інновацій, включити їх в інноваційні зміни; 7) демократичність, неавторитарність, гуманістичне спрямування. Такі уявлення про інновацію послаблюють бажання чинити їй спротив, що зміцнює позитивне ставлення до неї та вивільняє психологічні ресурси для конструювання позитивного її образу в індивідуальній і суспільній свідомості. 3. Ресурсний потенціал будь-якої інновації має психотехнологічну та психологічну складові, які вкупі гарантують: 1) доцільність і послідовність (етапність) інноваційного процесу; 2) застосування необхідних дій, засобів і прийомів, які просувають його в напрямі від сформульованих мети і завдань до запланованих, прогнозованих результатів; 3) зменшення спротиву інноваційним змінам і формування в свідомості адресатів позитивного образу суспільних і освітніх інновацій. Література 1. Круглий стіл “Образ суспільних та освітніх інновацій як складова позитивного іміджу України” / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ispp.org.ua/podiy_31.htm. 2. Іванченко С.М. Критерії оцінки соціально-психологічних технологій формування позитивного образу суспільних інновацій / С. М. Іванченко // Соціальна психологія. – 2010. – № 2. – С. 150–159. 3. Rogers E. M. Diffusion of innovations (4th ed.) / E. M. Rogers. – New York : The Free Press, 1995. 4. Найдьонов М.І. Формування системи рефлексивного управління в організаціях / М. І. Найдьонов. – К. : Міленіум, 2008. – 484 с. 5. Фролов П.Д. Образ інновацій: у пошуках технологій творення / П. Д. Фролов // Вісник Черніг. ун-ту. – 2010. – С. 307–311. ЭФФЕКТЫ ИНФОРМАЦИОННОГО ВЛИЯНИЯ ПОЛИТИЧЕСКИХ СУБЪЕКТОВ: ПРОБЛЕМА ИЗМЕРЕНИЯ А. Н. Плющ, г. Киев Інформаційний вплив розглядається як результат конструювання інформаційного простору політичними суб’єктами з метою підтримки суспільством запропонованих ними соціальних проектів з модернізації соціуму. Відповідно до такого розуміння вплив буде виявлятися в трансформації поглядів індивідуальних суб’єктів, у їх підтримці діяльності політичних суб’єктів з перетворення суспільства, що, в свою чергу, призводить до корекції планів політичних суб’єктів. Ключові слова: політичний суб’єкт, суспільний проект, інформаційний вплив, текст, суспільство, модернізація. Информационное влияние рассматривается как результат конструирования информационного пространства политическими субъектами с целью поддержки обществом предлагаемых ими социальных проектов по модернизации устройства социума. В соответствии с таким пониманием воздействие будет проявляться в трансформации взглядов индивидуальных субъектов, в их поддержке деятельности политических субъектов по преобразованию общества, в свою очередь, ведущей к коррекции планов политических субъектов. Ключевые слова: политический субъект, социальный проект, информационное влияние, текст, общество, модернизация. In the article the informational impact is considered as a result of a construction of the informational environment by Political Subjects aimed at social support of the suggested social projects for society modernization. According to this perspective, impact will be shown in the opinion transformation of Individual Subjects, and their support of the Political Subjects’ actions on society reformation which results in the correction of Political Subjects’ plans. Key words: Political Subject, Social Program, Informational Impact, Text, Society, Modernization. Проблема. Для информационного общества характерно усиление коммуникативного начала в природе различных сфер жизни социума. Как отмечает Ю. Хабермас, подлинная коммуникация – это механизм координации взаимодействующих равноправных социальных субъектов, объединенных не только общими потоками сведений, но и едиными нормами и ценностями, которыми регулируются процесс обмена сообщениями и их общее понимание [1]. По мере формирования информационного общества все большее значение приобретает социальная коммуникация как основная, базовая структура, обеспечивающая распространение информации техническими средствами с целью утверждения в общественном сознании положений социетального дискурса данного общества. В таком обществе социальная коммуникация, предполагающая преобразование сфер жизнедеятельности социума в качественно новое состояние, адекватное бурному развитию информационных технологий, становится главным средством управления его состоянием, развитием и качеством функционирования, дополняя экономический и политический детерминизм индустриального общества. В информационном обществе власть знаний и информации, возможность манипуляции ими становятся решающей в управлении обществом, оттесняя на второй план влияние государственного принуждения (административного ресурса) и денег (финансового ресурса). Действия современных масс-медиа, вовлекающих субъектов в информационное поле, как раз и являются одним из важнейших проявлений социальной коммуникации. Средства массовой информации стали наиболее эффективной формой межкультурного взаимодействия, постоянно предлагая к осмыслению поведенческие модели, которые могут как консолидировать общество, снимая социальную напряженность, так и подрывать позитивную консолидацию и психологическую устойчивость социума путем создания и продвижения в массы негативных ценностных образов. По словам Н. Лумана, именно масс-медиа генерируют социальную память и задают социальный смысл происходящим событиям. Тем самым они конструируют социальную реальность, программируют не только настоящее, но и будущее политическое поведение граждан [2]. Спектр возможных социальных изменений под влиянием информации достаточно широк: от изменений фрагментов (содержания) картины мира индивидуального субъекта до общественных преобразований вплоть до дезинтеграции достаточно устойчивых общественно-идеологических систем [3]. Основным результатом информационных воздействий является не только изменение политических взглядов граждан, но и их участие в социальных преобразованиях на стороне определенной политической силы. Это может приводить к трансформации сложившейся расстановки политических сил, следствием чего может стать смена курса общественного развития [4]. Целью статьи и является рассмотрение аспектов, связанных с измерением результатов информационного влияния политических субъектов на общество. Проблема коммуникации касается возможностей и условий совместной деятельности в пределах единого социума людей различных традиций, взглядов, типов мышления, ментальностей и т. д. Дискурс мультикультурализма предполагает, что ни одна система объяснения картины мира не может претендовать на единственно значимое представление о мире, как и предписывать человеку универсальные формы поведения. Для нас важно понимание коммуникации как постижение толерантности и терпимости, ответственности за совместное будущее в условиях современной социальной реальности. Это осмысление сущности новой культурной ситуации приводит к тому, что наблюдается переход от традиционных подходов к информационному влиянию, базирующихся на моноцентрическом мировоззрении, к подходам, опирающимся на плюрализм и синергетическую парадигму. Информационное влияние политических субъектов в идеале проявляется в предложении ими социального проекта, обеспечивающего устойчивое развитие общества с целью раскрытия личностного потенциала его субъектов и конкурентоспособности страны на международном уровне. По определению Ж. Т. Тощенко, социальный проект рассматривается как научно обоснованное предложение плана модернизации общества с целью обеспечения оптимальных условий для возникновения, функционирования и развития социальных нововведений, предполагающих целенаправленное изменение конкретных социальных институтов [5]. Устройство политической системы, предусматривающее регулярные выборы в органы управления, приводит к постоянной коррекции программ развития общества. Политические субъекты презентуют свои варианты модернизации общества, отчитываются за практические результаты и по результатам выборов получают возможность внести изменения в свои планы. Поскольку большинство граждан не участвует в организованных формах политической деятельности, то информационное сопровождение является единственно возможной попыткой включить их в процесс принятия политических решений. Информационное влияние рассматривается нами не столько сквозь призму производства и трансляции текстов, сколько в качестве организованного процесса социального взаимодействия. Информационное сообщение (текст) анализируется не как единственное, самодостаточное и ограниченное взаимодействие, а в более широком контексте, как часть постоянного непрерывного процесса социальной коммуникации, смысл которого состоит в достижении своих целей каждым из участников коммуникации – утверждении, реализации и коррекции собственного социального проекта (в рамках имеющегося общества). Измерение эффектов информационного влияния основано на имеющейся у исследователя модели коммуникации, или предтеории как комплексе исходных представлений, предшествующих эмпирическому изучению и направляющих исследование, определяя, в частности, выбор методов [6; 7]. Для автора проблема изучения информационного влияния состоит в том, ЧТО изучать, а не ЧЕМ изучать. Поскольку модель объекта изучения будет содержать и имплицитное обоснование выбора методов и методик для эмпирического исследования. Можно выделить несколько подходов к анализу природы информационного влияния, обусловленных применяемой моделью коммуникации: односторонней, двусторонней, синергетической [8; 9]. Рассмотрим имеющиеся традиционные модели коммуникации. Модель односторонней коммуникации. Опирается на субъект-объектную парадигму, когда производители информации считаются огромной силой, манипулирующей умами массовой аудитории, которая описывается как пассивный реципиент сообщений. Теоретической основой для сторонников этого подхода является работа У. Липпмана “Общественное мнение”, которая вышла в 1922 г. В ней автор, изучая влияние средств массовой информации на избирательный процесс в США, пришел к выводу, что СМИ всесильны в формировании политических пристрастий граждан [8; 9]. Сторонники этого подхода основываются на моноцентрической модели общества, в котором существует единственный центр (власть), монопольно владеющий правом принятия политических решений. В результате этого политический процесс протекает исключительно внутри органов власти, а участие общества ограничено символическим пространством СМИ. Для эффективного управления массами необходима постоянная передача им неких императивов и оценок по каналам СМИ и иных общественных институтов социализации, образования и т. д. При этом СМИ рассматриваются как универсальный инструмент государства для информирования однородного общества, и их роль сводится к мобилизации граждан на поддержку тех или иных проектов, предлагаемых властью. Априори предполагается господство в общественном мнении официальных точек зрения, поддерживающих существующую систему управления. (Инакомыслящие попадают в разряд врагов, горстки отщепенцев, возможны и другие варианты их обозначения, как, например, “антисоветские элементы” или “антиукраинцы”.) Модель двусторонней коммуникации. Базируется на субъект-субъектной парадигме, которая часто представляет собой видоизмененную субъект-объектную парадигму, предполагая очередность воздействия, когда вначале одна сторона рассматривается как субъект, а другая – как объект воздействия, и потом они меняются местами. Как указывается в литературе, работы П. Лазарсфельда, К. Ховланда, Дж. Клаппера и ряда других исследователей привели к формированию подхода, опровергающего концепции прямого воздействия СМИ на аудиторию. П. Лазарсфельд заложил основы “социологической” концепции электорального поведения, при котором акт голосования определяется принадлежностью избирателя к большим социальным группам [8; 9]. В рамках этого подхода предполагается, что в обществе существует несколько центров политического влияния, каждый из которых имеет своих сторонников. Политические элиты социально-дифференцированного общества рассматривают СМИ как универсальный инструмент информирования и мобилизации целевых аудиторий в рамках публичной политической кампании. При этом считается, что информационное влияние на глубинные убеждения респондентов не имеет смысла, а основной задачей СМИ является побуждение своих сторонников к поддержке своей политической силы. В большинстве случаев результатом, на получение которого направлено воздействие, является та или иная поведенческая реакция индивида, скажем, голосование за определенного кандидата в случае применения выборной политтехнологии. Можно говорить о том, что такой подход является чисто симптоматический. Его интересует не личность как таковая, а возможности манипулирования ее поведением, четко фиксируемый результат. Следует отметить, что поддержка гражданами отдельных акций политических субъектов не всегда говорит о принятии ими предлагаемого социального проекта в целом. Роль СМИ в этом процессе сводится к минимуму, их воздействие определяется рядом опосредованных факторов. Информация, переданная избирателю по каналам СМИ, лишь усиливает уже существующие установки и ориентации. СМИ не формируют, а только подкрепляют политическую принадлежность избирателей, попутно вырабатывая в них механизмы избирательного просмотра информации, что становится значимым барьером для успешной пропаганды. Они лишь задают некий набор обсуждаемых в обществе тем, но не могут прямо указывать, как надо думать и поступать. Это происходит потому, что индивид способен самостоятельно и свободно анализировать поступающую к нему информацию, делать выводы о ее характере и поступать, зачастую, вопреки навязываемой СМИ модели поведения. Модель синергетической коммуникации. Основана на парадигме коллективного субъекта, когда распространители и потребители информации рассматриваются как взаимовлияющие стороны, части совместного целого. Согласно этой модели, распространяемая политическими субъектами информация оказывает влияние на взгляды отдельных граждан (и общества). Их деятельность (в том числе на выборах) ведет к изменению соотношения политических сил. Это, в свою очередь, заставляет их корректировать первоначальные программы модернизации общества, которые потом снова выносятся на обсуждение общественности. В основе модели синергетической коммуникации лежит так называемая круговая причинность [10]. Основной задачей коммуникации становятся уточнение социальных проектов, предлагаемых различными политическими субъектами, их интеграция в единую комплиментарную модель, а также формирование социетального дискурса. Измерение эффектов информационного влияния. Изучение информационного влияния и его эффектов начинается с выбора научной парадигмы, которая обусловлена сложностью ментальной организации исследователя и имеющейся у него предтеорией. Эта парадигма не может быть ни истинной, ни ложной, а лишь применимой или не применимой к конкретным обстоятельствам. В соответствии с моделью односторонней коммуникации, результат информационного влияния обусловлен наполнением информационного пространства, которое обеспечивается усилиями информационных служб политических субъектов. В модели двусторонней коммуникации предполагается минимальное влияние информации и основной упор при определении результатов информационного влияния делается на изучении изменений состояния общества. В синергетической модели коммуникации ключевым эффектом влияния являться качество предлагаемых программ модернизации общества. В рамках нашего подхода информационное влияние понимается как производство и трансляция информационных текстов путем создания организационных структур (сети) продвижения идей с целью достижения согласованного плана преобразования общества. Подобный подход рассматривает ситуацию информационного влияния не как единичный акт воздействия информационного продукта, а как длительный процесс интерпретации заложенных в нем смыслов, позволяющих обществу склониться к поддержке одного из социальных проектов модернизации. В соответствии с этим эффекты информационного влияния будут проявляться в трех плоскостях: 1) усилия, направленные на производство информации о социальном проекте; 2) текущие результаты поддержки обществом политических субъектов; 3) качество концепции, предлагающей пути и цели развития общества. Информационное пространство изучается на уровне целого, при котором главным образом измеряется масштаб “охвата” аудитории, на организационном уровне – успех в аудитории источников информации (тиражи, рейтинги и т. д.), на содержательном уровне – количество и качество произведенных текстов. В информационном обществе изначально подразумевается готовность индивидуальных субъектов самостоятельно ориентироваться в информационном пространстве социума. Поэтому конечная цель информационного влияния – индивидуальный субъект в своем социальном окружении и изменения, происходящие с ними. Тут открывается простор для творчества исследователя, смотря на какие теории личности он опирается, какие субъективные характеристики (потребности, интересы, мотивы, отношения, ценности, установки и т. п.) он будет выделять. Информационные воздействия направлены не только на взгляды индивидуальных субъектов, но и на воззрения социальных групп и общества в целом. В зависимости от имплицитной модели исследователя, делающего упор на индивидуальном субъекте, групповом или обществе в целом, и будет проходить организация исследования политической деятельности общества. Кроме того, необходимо учитывать динамику показателей на протяжении всей кампании. Оценка качества концепций модернизации общества, предлагаемых политическими субъектами, упирается в состоятельность научного прогноза их эффективности. Понимание природы социального выступает как организующая, упорядочивающая детерминанта выбора применяемых исследователем теорий, а также предопределяет формирование и реализацию комплекса используемых методологических стратегий. Корректность выбора конкретных методов и методик исследования будет основываться на концептуальной состоятельности модели изучаемого явления в рамках используемой методологии. Социальные инновации принимаются обществом, когда они подтверждаются социальной практикой. Вместе с тем существуют побочные результаты, полезность которых не так очевидна, но в долговременной перспективе они могут создавать нежелательные последствия. Если критерии качества нововведений выставлены некорректно, то и инициатива перемен может отклониться от нужного направления. Аспекты измерения информационного влияния. Предложенная концепция информационного влияния подразумевает погружение субъекта в информационное пространство, где на него будут влиять: а) тексты информационных сообщений СМИ; б) общественное мнение; в) социокультурный дискурс, в рамках которого субъект будет интерпретировать эту информацию. Помимо этого, существуют опосредованные факторы влияния. Это, во-первых, влияние социального окружения, когда выполняемая социальная роль вносит свои коррективы в интерпретацию информации, и субъект может присоединяться к точкам зрения, референтных групп, несмотря на расхождения со своими взглядами [11]. Во-вторых, влияние психологической атмосферы общества, в рамках которой или навязывается негативное восприятие носителей альтернативных точек зрения или воспитывается толерантное отношение к носителям разнообразных функционирующих в обществе социокультурных моделей действительности (типов дискурса), допускающее их конкуренцию. В современном обществе информационная кампания, проводимая политическими субъектами, является одним из информационных потоков в общем информационном пространстве. Успешность управления общественным мнением будут обусловливать. – организация информационного пространства, позволяющая влиятельному политическому субъекту занимать некий его сегмент (способ деятельности этой организации определяется социальным устройством); – обладание (политическим субъектом) неким социальным капиталом, позволяющим распространять информацию. У политической силы, инициирующей социальные реформы, должны быть ресурсы, в том числе организационные, позволяющие ей продвигать идеи преобразования общества; – интеллектуальная состоятельность предлагаемого дискурса (в данном случае способа понимания устроения общества), в рамках которого предлагаются социальные инновации, в сравнении с дискурсами других политических субъектов. Когда же модели модернизации общества, исходя из которых принимаются властные решения, не соответствуют реальным общественным процессам и запросам, трудно ожидать поддержки обществом деятельности, направленной на реализацию этих планов. Информационное влияние политических субъектов в современном обществе всегда ограничено: оно сталкивается с конкурентными дискурсами других политических субъектов, с общественным обсуждением их достоинств и со способностью индивидуальных субъектов самостоятельно оценить перспективы предлагаемых социальных проектов. Выводы. Информационное воздействие может вызвать в обществе достаточно широкий спектр разноплановых ответных реакций, разнесенных во времени. Измерение эффектов информационного влияния подразумевает постоянный мониторинг информационного пространства, состояния социума, социальных проектов модернизации общества. Задача информационного влияния – не только сконструировать привлекательную картину будущего Мира (и организационную структуру социальной действительности) у индивидуального субъекта, но и выработать у него готовность самостоятельно достигать этих целей в составе политического движения. Воздействие СМИ на общество измеряется не только количеством и качеством обещаний будущей “красивой” жизни, не только поддержкой политического субъекта, их предлагающего, но и возможностями граждан самим стать соавторами этого социального проекта, на деле подтверждающего свою реальную действенность и конкурентоспособность. Информационная кампания может быть проведена блестяще, и ее результаты могут не внушать оптимизма или наоборот, но жизнь продолжается, и состоятельность своего социального проекта надо доказывать снова и снова. Литература 1. Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие / Ю. Хабермас. – СПб. : Наука, 2000. – 379 с. 2. Луман Н. Медиа коммуникации / Н. Луман. – М. : Логос, 2005. – 280 с. 3. Brzezinsky Zb. Between Two Ages: America’s Role in the Technetronic Era / Zb. Brzezinsky. – New York : The Viking Press, 1970. 4. Плющ А. Н. Об информационном влиянии политических субъектов на электорат / А. Н. Плющ // Социологические исследования. – 2010. – № 1. – С. 77–86. 5. Тощенко Ж. Т. Социология. Общий курс / Ж. Т. Тощенко. – М. : Прометей ; Юрайт-М, 2001. – 511 с. 6. Мазилов В. А. Методология психологической науки / В. А. Мазилов. – Ярославль : МАПН, 2003. – 198 с. 7. Черчилль Г. А. Маркетинговые исследования / Г. А. Черчилль. – СПб. : Питер, 2000. – 752 с. 8. Брайант Дж. Основы воздействия СМИ / Дж. Брайант, С. Томпсон. – М. : Изд. дом “Вильямс”, 2004. – 432 с. 9. Назаров М. М. Массовая коммуникация в современном мире: методология анализа и практика исследований / М. М. Назаров. – М. : Едиториал УРСС, 2003. – 239 с. 10. Хакен Г. Синергетика / Г. Хакен. – М. : Мир, 1985. – 424 с. 11. Ноэль-Нойман Э. Общественное мнение: открытие спирали молчания / Э. Ноэль-Нойман. – М. : Прогресс-Академия ; Весь Мир, 1996. – 352 с. ОСОБЛИВОСТІ СПРИЙНЯТТЯ ПОЛІТИЧНИХ СУБ’ЄКТІВ КОРИСТУВАЧАМИ МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ С. В. Походенко, м. Запоріжжя Визначено чотири основні напрями можливих досліджень у сфері сприймання політики користувачами Інтернету. Наведено результати порівняльного аналізу сприймання найвідоміших в Україні політичних суб’єктів. Виявлені якісні відмінності свідчать про, на жаль, негативний вплив Інтернету на формування образу політичного суб’єкта. Ключові слова: образ політичного суб’єкта, політична свідомість, користувачі Інтернет, Інтернет – комунікація. Определены четыре основные направления исследований в области восприятия политики пользователями Интернет. Представлены результаты сравнительного анализа восприятия самых известных в Украине политических субъектов. Выявленные качественные отличия указывают на значительное и, к сожалению, негативное влияние Интернет на формирование образа политического субъекта. Ключевые слова: образ политического субъекта, политическое сознание, пользователи Интернет, Интернет-коммуникация. Four main directions in the research of perception of politics by the Internet users were determined and the results of the comparative study of perception of the most famous political figures in Ukraine were described. The identified qualitative differences indicate a significant and, unfortunately, negative impact the Internet has on the image of a political subject. Key words: image of a political subject, political consciousness, Internet users, Internet communication. Проблема. Глобальність процесів, що відбуваються нині, неминуче посилює інтерес не тільки до теоретичного осмислення соціально-політичних особливостей інформаційного суспільства, й до емпіричного вивчення впливу інформаційних технологій, насамперед Інтернету, на трансформацію сучасних соціально-економічних і політичних структур. Телекомунікації за допомогою Інтернету відкривають для суспільних і гуманітарних наук принципово новий сегмент соціальної реальності. За останнє десятиріччя Інтернет тісно пов’язаний із життям мільйонів людей. В Україні нині більш як 12 мільйонів його користувачів, причому кожен п’ятий відвідує його сторінки щоденно. Всі органи державної влади, кожна українська партія, політико-консультативні центри мають власні сайти в Інтернеті. Стрімкий розвиток українського політичного сегмента Інтернету зумовлений, по-перше, раціонально немотивованим прагненням політиків прилучитися до Інтернету як до явища інформаційного суспільства, що сприймається як символ прогресу. По-друге, – функціональним підходом до мережевого середовища. Багато політичних партій і політиків, які раніше використовували для зв’язків із громадськістю традиційні засоби масової інформації, визнали Інтернет ефективним засобом комунікації [1]. Останні події у світі показали, що Інтернет може впливати на політичну поведінку людей: спонукати їх до певних дій, визначати їхні цілі і зміст, активізувати або блокувати появу опозиційних політичних рухів і протестів. З цією метою інформаційні портали здатні замовчувати та вилучати зі сфери суспільного обговорення політичні теми, події, факти, применшувати їх значення, відвертати увагу людей від тих чи інших подій, використовуючи різні сенсації, скандали, шоу тощо [2]. Інтернет є динамічним технологічним, економічним, культурним, і, звичайно, з огляду на його роль у політичному процесі, політичним феноменом сучасності. В. Щербина вважає, що за допомогою Інтернету можна впливати на людей з дуже раннього віку (не лише мовна й культурна експансія, але й програмування певних структур свідомості і підсвідомості, в тому числі ціннісних орієнтацій) [3]. Деякі дослідники вважають, що значення Інтернету перебільшується. На їхню думку, Інтернет – це не що інше, як рядове технологічне нововведення, одне з багатьох, відкритих людством у ХХ ст. І розглядати його треба лише як чергове споживче благо, яке підвищує комфортність життя людини в сучасну епоху. Так, Р. Гордон, один з “техноскептиків” і провідних світових експертів з проблем продуктивності праці, вважає, що в списку найбільших технологічних відкриттів ХХ ст. Інтернет посідає лише 13-те місце, поступаючись за своєю значущістю не тільки радіо, телефону, телебаченню, автомобілю, літаку, а й таким досягненням науки й техніки, як, наприклад, антибіотики або домашній водогін та каналізація. А всі переваги Інтернету полягають лише в тому, що він істотно розширює доступ до інформації і прискорює процес її одержання й передачі [4]. Опоненти цього погляду вважають, що інформаційні технології та їх найяскравіше втілення – Інтернет є потужним інструментом масштабних суспільних перетворень і що це вносить радикальні й принципові зміни в різні сфери життя сучасного суспільства. Інтернет є “не просто дзеркалом, що відбиває реальність, але інструментом створення у суспільній свідомості політичної картини світу” [5]. Поступово вбудовуючись у сучасне культурне середовище, Інтернет та інші інтерактивні електронні засоби масової інформації не тільки впливають на соціальну диференціацію суспільства (зокрема, шляхом надання політичним меншинам непропорційно високого представництва в мережі), але й, підштовхуючи людей до переосмислення свого індивідуального й групового досвіду, продукують нові очікування, змінюють структуру їх політично значущих інтересів. Понад те, правомірно стверджувати, що нові можливості переміщення інформації сучасними телетехномедіумами зумовлюють і появу невідомого раніше типу життєдіяльності – усіх з усіма й одночасно нарізно. Той самий ефект має і віртуалізація політичного простору: переплетення реальності з вигаданими подіями і штучно вибудованою інформацією підриває основи раціональної соціальної й політичної орієнтації, що породжує у людини елементи скепсису й іронії у сприйнятті такої комбінованої реальності. Зрозуміло, що, стимулюючи утвердження нових способів культурного освоєння політично значущої інформації, сучасні комунікації створюють нову соціальну атмосферу для розвитку політичного життя й відтворення культури. Зазначимо, що вплив цих процесів досить неоднозначний. Взяти хоча б неухильно зростаючу роль засобів і образів, характерних для шоу-бізнесу, у формуванні уявлень громадян про політика. В результаті, як підкреслює А. Дернер, у політичній культурі інформаційного суспільства неминуче складається “культура політичної розваги”, яка через створювані нею “утопічні світи” дає користувачам засобів масової інформації спрощене розуміння, інтерпретацію й осмислення політичної реальності [6]. Вочевидь, таке спрощене сприйняття політичних реалій відкриває масу можливостей для маніпулювання громадською думкою і штучним конструюванням політичних реакцій, полегшує управління політичною активністю людей. Нині вже накопичено значний емпіричний матеріал з дослідження аудиторії Інтернет-простору, веб-сайтів, але предметне поле дослідження проблематики “Інтернет і політика” в Україні ще тільки формується, тому політичні аспекти розвитку Інтернету, що відображають новий рівень суспільно-політичних відносин, досліджені поки що недостатньо: не остаточно визначено теоретико-методологічні принципи таких досліджень з урахуванням української специфіки; вплив Інтернету на сприйняття громадянами політичного суб’єкта, незважаючи на прикладну актуальність, у вітчизняній психології поки що вивчено недостатньо. Метою статті є представлення результатів дослідження особливостей сприймання політичних суб’єктів користувачами Інтернет. У процесі теоретичного аналізу було виокремлено чотири групи чинників, що впливають на формування образу політика в Інтернет та визначають різні напрями подальших досліджень у рамках зазначеної проблематики: 1) об’єктні, які стосуються політика (змістові характеристики інформації про політичного суб’єкта в Інтернеті); 2) комунікативні, зумовлені самим процесом розуміння й оцінювання його (форма подачі інформації, аудіо та відеоособливості, інтерактивні можливості Інтернет-ресурсу тощо); 3) ситуаційні, до яких включено соціальний, економічний, політичний контексти, у яких здійснюється сприйняття; 4) суб’єктивні, пов’язані із соціальними і психологічними особливостями індивіда, що сприймає образ. У грудні 2010 р. нами спільно з В. Ю. Філатовим та В. Ю. Михайликом було проведено емпіричне дослідження з метою визначення особливостей сприйняття політичного суб’єкта користувачами глобальної мережі залежно від глибини й часу їх взаємодії з мережею. У дослідженні взяли участь користувачі Інтернет м. Запоріжжя, всього 203 особи віком від 21 до 30 років. Відповідно до завдань дослідження визначено такі параметри й методи: час користування мережею (методика тестування Інтернет-користувачів “Сприйняття Інтернету” О. О. Щепіліна), глибина взаємодії користувачів з Інтернет (“Тест на Інтернет-залежність” К. Янг). За результатами опитування було визначено 107 активних і 96 пасивних користувачів Інтернет. Для дослідження сприйняття політичного суб’єкта було використано асоціативний тест зі словами – стимулами, що пов’язані із політичними суб’єктами нашої держави (всього 24 суб’єкти, серед яких політичні парії та окремі політики, які мають Інтернет-ресурси). Умовою тесту було використання прикметників у відповідь на слова-стимули, що дало нам можливість провести контент-аналіз висловлювань і порівняти його результати в активних і неактивних Інтернет-користувачів. Перш ніж навести результати дослідження, варто звернути увагу на те, що характер асоціацій залежить від віку, статі, рівня освіти, професії опитуваних. Це означає, що асоціативна техніка відображає як когнітивні структури, розміщені за мовними значеннями, так і індивідуальні особливості опитуваних, їх особистісні сенси. Наступна статистична обробка дещо нівелює цей фактор особистісного сенсу, виділяючи аспекти, інваріантні для всієї групи опитуваних. Вадою методу є його чутливість до фонологічного і синтаксичного слідства. Як показали дослідження А. Є. Супруна, А. П. Клименко і Л. Н. Титової (1975), більшість асоціацій зумовлена мовними штампами, кліше. Важливо зазначити, що план вербальних асоціацій не ізоморфний повністю плану предметних відношень. Наприклад, показано, що кольори асоціюються інакше, ніж слова, що їх позначають [7]. При проведенні контент-аналізу висловлювань виборців – користувачів Інтернет ми спиралися на концепцію С. Фаєра про умовний поділ на кілька рівнів формування уявлень про політичного лідера [8]. Перший рівень – морально-етичні якості, що мають першочергове значення в умовах кризи довіри масового виборця до влади: чесність, непідкупність, принциповість, загострення почуття справедливості, відповідальність, патріотизм, рішучість у відстоюванні інтересів виборців. Другий рівень – компетентність, ділові якості: знання потреб виборців і загальної ситуації в країні, знання законів, здатність виділити головне, володіння досвідом управління та вміння донести свої ідеї і пропозиції. Третій рівень – “пробивні якості” політичного суб’єкта: знання порядку роботи державних установ, демонстрація наполегливості в досягненні поставлених цілей, властивості лідера (уміння згуртовувати і вести за собою). Четвертий рівень – зовнішні дані: особиста привабливість, солідність. На кожному з цих рівнів було виокремлено як позитивні, так и негативні якості. Останні нерідко шукають у суперників по виборчих перегонах, а іноді просто їм приписують і друкують в Інтернеті. На жаль, обсяг статті не дає змоги подати в повному обсязі результати контент-аналізу результатів. Варто зазначити, що статистично значущих відмінностей у конотативних значеннях асоціацій на політичних суб’єктів між активними й неактивними користувачами Інтернет не виявлено. Результати аналізу кількісних характеристик по кожному з рівнів показано в табл. та на рис. 1 – 4. Навіть поверховий аналіз наведених у табл. 1 даних свідчить про значні відмінності у сприйманні політичних суб’єктів активними й неактивними користувачами глобальної мережі. Особливим виглядає рівень компетентності, за яким можна спостерігати зворотно-пропорційну залежність, яка зумовлює розбіжності сприйняття на третьому й четвертому рівнях: Інтернет зображує політичних суб’єктів як некомпетентних, що, врешті, змушує виборців – користувачів Інтернету вважати їх менш впливовими та менш привабливими. Таблиця Особливості сприйняття політичних суб’єктів користувачами Інтернету, % від загальної кількості висловлювань кожної групи Рівень усвідомлення образу політика Емоційна забарвленість Активні користувачі Інтернету Неактивні користувачі Інтернету бал % бал % 1-й – морально-етичні якості Позитивні 86 5,57 130 9,15 Негативні 204 13,21 249 17,54 Усього 290 18,78 379 26,69 2-й – компетентність Позитивні 115 7,45 198 13,94 Негативні 160 10,36 114 8,03 Усього 275 17,81 312 21,97 3-й – впливовість Позитивні 134 8,68 150 10,56 Негативні 590 38,21 386 27,18 Усього 724 46,89 536 37,74 4-й – привабливість Позитивні 68 4,40 91 6,41 Негативні 187 12,11 102 6,61 Усього 255 16,51 193 13,02 Рис. 1. Результати порівняльного аналізу морально-етичних якостей в образах політичних суб’єктів (перший рівень), % Серед позитивних висловлювань на цьому рівні переважають прикметники чесний, порядний, справедливий, послідовний, принциповий, патріот, народний; серед негативних – брехливий, продажний, хитрий, непорядний, слизький, дволикий, войовничий. На цьому рівні формування образу політика виявлено найменш значущі відмінності між активними й неактивними користувачами Інтернету. В цілому морально-етичні якості в образі політики в активних Інтернет – користувачів становлять меншу частку порівняно з неактивними. Більше того, частка висловлювань, які можна віднести до морально-етичних характеристик, менша. Отже, глобальна мережа сьогодні менше впливає на ціннісні уявлення молодих людей, ніж інші соціальні інститути. Компетентність (2-й рівень за С. Фаєром) на позитивному полюсі представлена комунікативними (говіркий, балакучий), розумовими (розумний, освічений, інтелігентний, серйозний, грамотний), емоційно-вольовими (витривалий, стійкий, наполегливий, працездатний, енергійний, жвавий) якостями; на негативному – браком досвіду (малодосвідчений, самовпевнений), нездатністю чітко викладати й доводити свої погляди й наміри (незрозумілий, неясний, несправжній, ляльковий). Рис. 2. Дані порівняльного аналізу компетентності в образах політичних суб’єктів (другий рівень), % Неактивні користувачі Інтернету використовують удвічі більше прикметників, що характеризують позитивні ділові якості політичних суб’єктів, і менше негативних. Інтернет – це простір, де практично немає цензури в будь-яких її проявах, жорсткої залежності від редакторів, формату газети, журналу, телевізійної або радіопередачі. Тут вільніше, ніж в інших засобах масової інформації, ставлення до мовних норм, спрощення мови мас-медіа, наповнення її жаргонізмами, специфічною термінологією [9]. Інтернет є тим простором, у якому аудиторія може встановлювати свої правила здійснення будь-яких практик, незалежно від цензурних чи теоретичних рамок. Ступінь управління цим простором залежить винятково від культури авторів і компетенції, необхідної для реалізації комунікативної інтенції. Та, оскільки технологічно дедалі більше реалізується тенденція до спрощення адміністрування й модерування гіпертекстового простору, створюються передумови того, що все більше індивідів може створювати і змінювати свій гіпертекстовий простір медіа-реальності на власний розсуд. Анонімністю, у зв’язку з їх опосередкуванням комп’ютером, володіють всі форми спілкування в Інтернеті: ICQ, чати, форуми, відкриті щоденники і т.ін. Під час передвиборних перегонів політично заангажовані центральні й місцеві ЗМІ перенасичені явною і прихованою політичною рекламою, яка, відповідно до виборчого законодавства, формує виключно позитивний образ політичних суб’єктів. З огляду на зазначене вище Інтернет стає тим місцем в інформаційному просторі, де можна, з одного боку, виправити дисбаланс позитивної – негативної інформації (в цьому процесі активну участь беруть політичні маргінали й незаангажована молодь), з другого – вести політичну боротьбу з використанням “сірих” і “чорних” PR-технологій. Це призводить до того, що в глобальній мережі постійно з’являється і поширюється значна кількість текстових, фото-, аудіо- та відеоматеріалів негативної спрямованості, більшість яких якраз стосується некомпетентності політичних суб’єктів (розумові якості, комунікативні “ляпи”, невихованість, помилки, біографічні факти тощо). Певна карикатуризація образів політичних суб’єктів в Інтернеті призводить до значних відмінностей у сприйманні їх загальної впливовості (рис. 3). Рис. 3. Дані порівняльного аналізу впливовості в образах політичних суб’єктів (третій рівень), % Впливовість визначається через такі характеристики: сильний, сміливий, численні, підтримувані, пробивні; на протилежному полюсі – слабкий, маловідомий, що програли, безнадійні, забуті. Прикметник “невідомі” становить найбільшу частку на негативному полюсі і є системоутворювальним. Прикметно, що неактивні користувачі Інтернету, на відміну від активних, поряд із прикметником “невідомі” використовують прикметник “незнайомі”, який імпліцитно має більшу суб’єктну представленість (“невідомі мені”). Рис. 4. Дані порівняльного аналізу зовнішньої привабливості в образах політичних суб’єктів (четвертий рівень), % На четвертому рівні (рис. 4) поляризація відбувається здебільшого по лінії “молоді – старі”. Позитивний полюс представлений також прикметниками симпатичний, красива, харизматичний, цікавий, новий тощо; негативний – маленький, худий, смішний, невиразний, грубий, сивий, старий та ін. Якщо неактивні користувачі в оцінюванні привабливості розділилися порівну (хтось подобається, а хтось не подобається), то активним загалом політичні суб’єкти не подобаються. Це може бути зумовлено не тільки спрямованістю, а і якістю та естетичною цінністю представлених фото і відео матеріалів в Інтернеті.іти зумовлений не тільки спрямованістю, але і якістю представлених фото- і аудіоматеріалів в Інтернеті. Для розуміння політичних і соціокультурних наслідків такого впливу варто зважити на так званий гало-ефект, що зумовлює нереалістичний оптимізм активних користувачів Інтернету і більшою мірою відображає бажані думки і забобони людини, ніж сприйняття феномена в реальному житті (якщо ви дізналися, що когось обікрали або хтось захворів, то ви будете більш впевненими в тому, що з вами цього не станеться, якщо ви отримали інформацію в онлайн-спілкуванні). Гало-ефект може також певною мірою пояснити і нереалістичне сприйняття правдивості інформації, отриманої через Інтернет. Користувачі Інтернету вірять, що отримана інформація правдива (або неправдива), якщо вони заздалегідь позитивно (або негативно) емоційно налаштовані стосовно її джерела [10]. Висновки. Підсумовуючи викладене, зазначимо, що вплив Інтернету на сприйняття політичних суб’єктів значний і, на жаль, негативний. Загальна тенденція недовіри та негативного ставлення до політичних суб’єктів і владних інституцій в активних користувачів Інтернету посилюється, що в кращому випадку призводитиме до зниження рівня їхньої електоральної активності та політичної участі, а в гіршому (при зростанні соціально-економічного напруження) – до навмисно девіантної, конфліктної політичної поведінки. Отже, проблема побудови образу політичного суб’єкта в Інтернеті із прикладної задачі політтехнології перетворюється на загальнонаукову з високим рівнем актуальності та суспільної значущості і потребує подальших глибоких досліджень. Література 1. Чугунов А. В. Политика и Интернет: политическая коммуникация в условиях развития современных информационных технологий / А. В. Чугунов. – Автореф. дис. … канд. полит. наук. – СПб., 2000. – 40 с. 2. Корнієнко В. О. Імідж політичного лідера: проблеми формування та практичної реалізації: монографія / В. О. Корнієнко, С. Г. Денисюк. – Вінниця : Універсум-Вінниця, 2009. – 144 с. 3. Щербина В. Сітьова кіберкомунікація як соціальний феномен / В. Щербина // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. – № 1. – С. 109–115. 4. Вайнштейн Г. Интернет как фактор общественных трансформаций / Г. Вайнштейн // Мировая экономика и международные отношения. – 2002. – № 7. – С. 21. 5. Доброхотов Р. А. Политика в информационном обществе / Р. А. Доброхотов // ПОЛИС. – 2004. – № 3. – С. 155–160. 6. Дернер А. Политика как развлекательный жанр / А.Дернер // Гос. информ. политика. Реферат. бюллетень. – 2001. – № 3 (39). – С. 170–175. 7. Петренко В. Ф. Психосемантический анализ динамики общественного сознания: на материале политического менталитета / Виктор Федорович Петренко, Ольга Валентиновна Митина. – Смоленск : Изд-во СГУ, 1997. – 212 с. 8. Фаер С. Приемы стратегии и тактики предвыборной борьбы / С. Фаер. – СПб. : Марга,1998. – 356 с. 9. Жичкина А. Е. Стратегии самопрезентации в Интернет и их связь с реальной идентичностью / А. Е. Жичкина, Е. П. Белинская [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://psynet.carfax.ru/texts/bel6.htm. 10. Войскунский А. Е. Интернет – новая область исследований в психологической науке [Електорнний ресурс]. – Режим доступу: http://psynet.carfax.ru/texts/voysk.htm. ТЕОРЕТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ МЕДІАПСИХОЛОГІЧНИХ ПІДХОДІВ О. О. Сусська, м. Київ Показано, що активність суб`єкта цілеспрямованої (адресної) діяльності засобів масової комунікації, процес сприймання їх продукції не тільки потребують уваги з огляду на формування інтересів аудиторії на грунті індивідуальних чи соціальних потреб, а й тісно пов`язані із суто психологічними аспектами впливу на функції психіки реципієнта, взаємодії породжуючої та сприймаючої свідомості. Ключові слова: комунікація, психологічні детермінанти, мас-медіа, інформаційний простір. Показано, что активность субъекта целенаправленной (адресной) деятельности средств массовой коммуникации, процес восприятия их продукции требуют внимания не только с точки зрения формирования интересов аудитории на основе индивидуальних либо социальных потребностей, но и тесно связаны с собственно психологическими аспектами воздействия на функции психики реципиента, взаємодействия порождающего и воспринимающего сознания. Ключевые слова: коммуникация, психологические детерминанты, масс-медиа, информационное пространство. Activity of subject of targeting (addressing) mass-media actions are shown. The process of perception of their production requires attention not only from the point of view of forming of audience’s interest on the basis of individual or social necessities, but also from close relation to the actual psychological aspects of influence on the psycho function of the recipient, interactions of generating and perceiving consciousness. Key words: communication, psychological determinants, mass-media, informational society. Проблема. Традиційно вважається, що чим глибша, об’єктивніша й достовірніша інформація передається ЗМК, тим ефективніший їх вплив на аудиторію. Тобто ефект “спрямованого впливу” має перерости на “ефект взаємодії” свідомості комунікатора зі свідомістю аудиторії. Нові тенденції вивчення медіапсихологічних ефектів, зокрема, впливу масової комунікаціїї на свідомість людини, демонструють переакцентуацію з інтересів та цілей імперативно налаштованих медіа на інтереси та свідому поведінку критично налаштованої, а відтак найбільш свідомої та інтелектуальної частини масової аудиторіїї ЗМК. Важливо не забувати про опосередковано пов`язаний з інтересами аудиторії ЗМК зміст суспільної свідомості. Проте самі ЗМК якраз і становлять те саме “дзеркало”, котре відбиває, опосередковує соціальну реальність, зміст якої стає предметом телевізійних і радіопередач, газетних матеріалів. Тому потрібно брати до уваги не тільки вплив на суспільну свідомість, а й насамперед особливості цього впливу на свідомість індивідуальну. Якщо вважати, що фактор формування інтересів аудиторії зумовлює активність реципієнтів ЗМК у сприйманні інформації (сукупного змісту ЗМК), а це є наріжним каменем ефективності роботи всієї системи ЗМК, то можна дійти висновку, що не менш важливими складовими цього процесу є реалізація права вибору (здійснення інформаційного пошуку та включеність аудиторії), тобто спрямованість її уваги на різноманітність тематики передач телебачення і радіомовлення, газетних і журнальних матеріалів (адресність). Тому мета нашого дослідження – показати, що процес сприймання продукції засобів масової комунікації тісно пов’язаний із психологічними аспектами впливу на функції психіки глядача (слухача). Активність аудиторії, її включеність у процес сприймання продукції ЗМК та адресність останньої становлять фундамент процесу, який із психологічного погляду можна охарактеризувати як впливовість масової комунікації. Концепція активності аудиторії масової комунікації (МК) пройшла кілька етапів кристалізації (наприклад, через утилітарний підхід, головним чинником якого була формула “використання – задоволення”, де на перше місце виходив фактор корисності інформації), і це зумовило істотні ознаки спрямованості процесу формування інтересів аудиторії. Реципієнтоцентровані теорії мас-медіа ґрунтуються на тому, що головним чинником активності людини у виборі змісту окремих видів МК є її інформаційні потреби як особистості. Сприймання продукції МК може задовольняти ці потреби тією чи іншою мірою. Серцевиною такого підходу є психологічний постулат, що активність людини пов’язана з потребами, які визначають спрямованість її активності. Потреби здебільшого є конкретно-предметними, іноді циклічними, до того ж постійно розвиваються і змінюються. Серед медіацентрованих теорій, які визнавали домінування одновекторності впливу ЗМК на аудиторію, потенціал і напрями руху індивіда на раціональному, афективному й поведінковому рівнях, до освоєння, осмислення та сприймання (несприймання) певних реалій масмедійного простору та змісту інформаційного простору в цілому зумовлені наявістю та повнотою власного соціального досвіду, особливостями життєвих преференцій і цінностей. Зважаючи на домінування потреб в активності особистості, а отже, й у формуванні інтересів, можна попередньо визначити спектр тематики продукції ЗМК, що буде включений до свого інформаційного поля представниками тих чи інших груп аудиторії. Тут доречно згадати і відому класифікацію потреб Абрахама Маслоу, визначену ним у книзі “Motivation and personality” ще в 1954 р. Саме ця класифікація потреб стала основною при визначенні засад гуманістичної психології. Можливість реалізації наступної потреби багато в чому залежить від факту задоволення попередньої. Якщо цей факт не стався, наступна потреба буде віддалена в часі і може перетворитися на нездійсненну мрію, нав`язливу ідею тощо. За спостереженнями психологів, активність людини буде спрямована на досягнення незадоволених потреб. Саме це і є регулятором інтересів. У багатьох психологічних дослідженнях підкреслювалося, що в процесі історичного розвитку людського суспільства в індивіда почали формуватися і суспільні потреби (так само, як і в процесі соціалізації на життєвому шляху будь-якої людини), так звані “вищі потреби”, які зумовлюють виникнення особливої групи почуттів – моральних, естетичних та ін. Ці вищі потреби (відчуття відповідальності, виконання морального обов`язку) існують реально, вони сильні і значущі для людини й, безумовно, істотно впливають на її активність та інтереси. Активність суб`єкта цілеспрямованої (адресної) діяльності ЗМК, процес сприймання продукції останніх не тільки вимагають уваги щодо формування інтересів аудиторії на грунті індивідуальних чи то соціальних потреб, а й тісно пов`язані із суто психологічними аспектами впливу на функції психіки реципієнта, взаємодії породжуючої та сприймаючої свідомості. Наприклад, у програмах телебачення, безумовно, є передачі, в яких усі три компоненти відображені однаково у взаємодії. Проте бувають і такі передачі, де більш виразним є один із компонентів тріади – когнітивний чи афіліативний. Не менш важливими аспектами вивчення формування інтересів аудиторії є соціальний і соціально-психологічний. Перший стосується переважно суспільної значущості змісту теле- і радіопередач, газетних випусків, інших матеріалів ЗМК, другий – інформативності, тобто насиченості їх новою для аудиторії інформацією. Таким чином виявляється соціально-психологічний компонент сприймання матеріалів ЗМК. І саме на цей компонент споживач інформації спрямовує свою когнітивну активність. Аби спрогнозувати інтерес аудиторії до тих чи інших передач, доцільно розглянути їх задум та виразні засоби крізь призму зазначених вище чинників. Якщо майбутня теле- чи радіопередача відзначається високою еквівалентністю (наявністю високопрофесійного сценарію і такого самого його втілення, пов`язана з реальним світом людських інтересів, потреб, культурно-інформативних запитів, своїми виразними засобами і композицією впливає на всі три зазначені функції психіки), то зацікавленість аудиторії в такій передачі можна вважати гарантованою. Інтерес аудиторії до теле- і радіопередач визначають і такі чинники, як стабільність актуальної тематики (проблематики) програм, циклічність (серійність) передач, точність їх виходу в ефір у певний час (постійне місце в ефірі). За даними наших досліджень, є певна група глядачів (слухачів), яка дивиться (слухає) передусім передачі, котрі регулярно виходять в ефір. Наприклад, за даними опитування, близько 20 % молодіжної аудиторії надає перевагу таким програмам, які стабільно виходять в ефір і мають постійних ведучих та визначену форму (тележурнал, ток-шоу, співбесіда – актуалізоване інтерв`ю тощо). Якщо гіпотетично поширити ці тенденції на п`яту частину всієї глядацької аудиторії (усіх вікових груп), то швидше за все цей відсоток стане ще більшим. Відомо, що з віком у людей посилюєються потяг до стабільності, сталості звичок, розвивається певний консерватизм. Цей психологічний феномен також потрібно враховувати. Проте не менш важливою є особа ведучого (теле- або радіокомунікатора), що допомагає прикути увагу аудиторії до передачі. У багатьох психологічних дослідженнях доведено, що за сформованого в аудиторії позитивного ставлення до ведучого передачі вона швидше засвоює і сприймає все, що він говорить, тобто виявляє до нього “кредит довіри” [1]. Саме особистість ведучого може визначати популярність програми. Не забуваймо і про певні професійні характеристики й риси ведучого, які сприяють його популярності. Психологічне сприймання ведучого, напевне, формують його компетентність (ерудиція) і професіоналізм. В оцінюванні діяльності комунікатора аудиторія демонструє постійне прагнення віднести його до певного типу найбільш бажаних партнерів спілкування. Глядач (слухач) іноді реагує на образ, створений його уявою, а не на конкретну людину, оскільки “телеобраз” (“радіообраз”) є привід для якнайширшого поля асоціацій. Важливими для формування симпатій (позитивного сприймання) дає інтонаційні характеристики тембру, темпу мовлення, невербальні компоненти спілкування загалом. Усе це формує ставлення аудиторії до комунікатора. Дослідження російських психологів, наприклад, довели, що найбільш привабливим “образ телеведучого” (телекомунікатора) є тоді, коли глядач вважає його зацікавленим у тому, про що він розповідає, і намагається зацікавити цим інших [2]. Це прямо пов’язано з його емоційністю, яка сприймається глядачем як включеність ведучого в ситуацію, його зацікавленість. Аудиторія формує своє ставлення до такого ведучого переважно на ґрунті сприймання його невербальних компонентів спілкування: міміки, пози, жестикуляції, інтонаційної побудови висловлювань. Найважливішими, з нашого погляду, є такі якості: дикція, техніка мовлення, лаконічність та ін. Позамовленнєві компоненти меншою мірою піддаються контролю, їх “розшифровування” відбувається несвідомо, через виникнення окремих емоцій стосовно комунікатора. Надмірна емоційність може бути сприйнята як неврівноваженість, а брак її – як холодність, відчуженість, байдужість. Із психологічного погляду, не менш важливим є засіб подання інформації. Найкраще сприймається аудиторією тип так званого “співрозмовника”, для якого характерний вільний виклад матеріалу (усний, без тексту “в руках”). Найгірше сприймається ведучий, який все читає з паперу, тобто відтворює заздалегідь підготовлений текст. У цьому разі глядач також може вважати його інтелектуальні якості вкрай низькими [3]. Отже, ураховуючи особливості сприймання аудиторією образу ведучого, доцільно створювати відповідні умови для найбільш повного розкриття його особистісних якостей. Потрібно постійно підтримувати зворотний зв`язок комунікатора з аудиторією, тобто вивчати її всіма можливими психологічними і соціологічними методами. Бо саме за результатами цих досліджень стає можливим коригування образу комунікатора в бік позитивного сприймання, що приваблює аудиторію. Протягом тривалого часу зарубіжні і вітчизняні психологи проводять інтенсивні дослідження впливу масової комунікації, зокрема телебачення і радіо, на різні форми свідомості та поведінку людей. Так, під керівництвом В. Ф. Петренка [4] було проведено низку психосемантичних досліджень, результати яких засвідчили, що сприйняття телепередач стає чинником, котрий певною мірою детермінує свідомість і поведінку конкретного індивіда. Доведено, що взаємодія (контакт) індивіда із продукцією засобів масової комунікації є певною діяльністю, яку можна оцінювати як окремий випадок взаємодії людини з предметним світом. Зокрема, телеспілкування стає для сучасної людини продовженням її природних контактів, повторюючи (частково) структуру особистісного спілкування саме як суб`єкт-суб`єктної взаємодії. Таким чином, можна вважати, що під час такої взаємодії мають виявитися і реалізуватися ті самі функції психіки, що й у структурі суб`єкт-суб`єктної взаємодії. Як уже зазначалося, є три основні функції психіки: когнітивна, регулятивна й комунікативна [5]. З них комунікативна функція виступає як активне і цілеспрямоване набуття знань, процес пізнання світу; регулятивна пов`язана з поведінкою індивіда й реалізується як вияв його волі; комунікативна функція реалізується, формується і розвивається у процесі спілкування між людьми, яке є необхідною складовою життєдіяльності суспільства. Існує також інша класифікація функцій психіки, за якою, крім комунікативної, головними визнаються регулятивна (поведінкова) та афективна (емоційне ставлення) функції. Якщо регулятивна пов’язана зі зміною поведінки відповідно до отримання нового знання (інформації) або емоційного ставлення (оцінки) будь-яких учинків, то когнітивна повністю повторює наведену вище тріаду. Комунікативна функція, за класифікацією В. Н. Мясищева, органічно входить до всіх зазначених функцій, бо ані пізнання, ані поведінка неможливі без спілкування. Отже, вимальовується тріада “пізнання-->емоційне ставлення-->поведінка”, яка, на наш погляд, більше відповідає психологічному ракурсу вивчення проблем активності та задоволення інтересів аудиторії масової комунікації. Ще в середині 70-х років минулого століття Б. Ф. Ломов, передбачаючи акцентуацію на суб’єкт – об’єктних відносинах у дослідженнях психології спілкування, підкреслював, що в діяльності спілкування основним об’єктом дослідження слід вважати саме діяльність індивіда, і розглядав співвіднесення понять “суб’єкт – об’єкт” та “суб’єкт – суб’єкт”, які точно відображають складність самого процесу комунікативної взаємодії в умовах масової комунікації, а також висловлював думку про те, що “людина як об’єкт суспільних впливів... стає суб’єктом цих впливів в результаті власної діяльності...”, підкреслюючи суб’єктність соціальних індивідів як носіїв громадської думки [5, с. 78]. Виконуючи пізнавально-оцінювальну діяльність у процесі сприймання, наприклад теле-радіопередач, реципієнт МК може виявити будь-яку з визначених функцій психіки. Ці функції виявлятимуться навіть автоматично, іноді реципієнт може усвідомлювати і реєструвати їх. У разі задоволення інформативного інтересу діє когнітивна функція; коли виникає потреба обговорити те, що побачив, висловити своє ставлення до нього (в т. ч. емоційне), діє афективна функція. Якщо під впливом побаченого або почутого в теле- і радіопередачах змінюються деякі форми поведінки, спостерігаються якісь вчинки реципієнта, то можна говорити про поведінкову функцію. За такого підходу можна вважати, що взаємодія аудиторії із продукцією ЗМК, з психологічного погляду, має трикомпонентну структуру: когнітивний компонент пов`язаний із пізнанням; афективний – із проявами емоційного ставлення; поведінковий – зі змінами в поведінці індивіда (групи). На думку деяких дослідників, телебачення [6], провідну роль у процесі сприймання телепередач відіграє емоційне ставлення, тобто афективна функція психіки. І саме цей компонент викликає цілеспрямований інтерес найбільш значної за кількістю аудиторії, а телепередачі, в яких провідними є пізнавальний і поведінковий компоненти, більше спрямовані на специфічну, так звану “групову” аудиторію, сприймання якої зумовлене як інтересами групи, так і загальним розшаруванням громадської думки залежно від типу аудиторії. Індивід має стосунок до суспільства лише тою мірою, якою бере участь у комунікації, або його можна розуміти як такий, що бере участь у комунікації.Відповідно до концепції Н. Лумана, приховані елементи особистості, які ніколи не беруть участі в комунікації, не можуть бути частиною суспільства, а становлять частину зовнішнього середовища, яка може вносити безлад в суспільство. Отже, все, що не є комунікацією, становить частину зовнішнього середовища суспільства (біологічні та психічні системи людини) [7]. Під психічною системою Н. Луман розуміє індивідаульну свідомість. Психічна система й суспільство – система всіх комунікацій – мають спільну властивість. Обидві спираються на значення. Останні тісно пов’язані з вибором, який здійснює система. Значення окремої дії (або об’єкта) – це його відмінність від інших можливих дій ( або об’єктів). Значення виникає лише у разі протиставлення (альтернативи). Якщо немає іншої можливості, то немає і значення. Дія має значення лише тою мірою, якою з низки можливих дій здійснюється вибір. “Тільки свідомість може викликати комунікацію, яка сумісна з аутопойєзисом та операційною замкненістю соціальної системи” [5, с. 135] Наприклад, у психічній системі те, що не усвідомлене, бачиться зовнішнім стосовно системи, “причиною” нашої дії, тоді як те, що ми усвідомили, перебуває всередині самої системи у вигляді “мотивації” нашої дії. Події сприймаються нашою психічною системою лише як значення. Аналогічно в соціальній системі значення є різницею між комунікацією в межах системи та “шумовими перешкодами” іззовні. Психічні й соціальні системи розвивалися спільно. Кожна з них виступає необхідним зовнішнім середовищем для іншої. Елементами психічної системи значень стають концептуальні уявлення; елементами соціальної системи значень – комунікації. У психічній системі значення пов’язане зі свідомістю, а в соціальній – із комунікацією. Еволюція соціальних систем, за Н. Луманом, – це не процес, а набір процесів, який виконує три функції: варіація, відбір, стабілізація. Основна властивість сучасного суспільства – системна диференціація: сегментарна і стратифікаційна, “реплікація” між системою та зовнішнім середовищем. Кожний із нас формує в собі уявлення про те, наскільки успішно він може здійснити власний інформаційний вибір і створити своє інформаційне поле. Вирішальним чинником при цьому може стати контамінація суб’єктності як міжособистісний компонент соціальної взаємодії в масовій комунікації. В інтерперсональній комунікації, як відомо, реалізується мінімум три функції: інтенційна (втіленість намірів мовця), переказувальна – повідомлення про якийсь предмет чи ситуацію дійсності (переказ про становище речей або чогось наявного у світі) та функція встановлення взаємин з адресатом спілкування. Нині ми користуємося більш широким спектром функцій, але для розгортання нашої думки у визначеній площині достатньо і згаданих трьох. Отже, часи переважання “суб’єкт-об’єктних” схем побудови комунікативної взаємодії як у масовій комунікації, так і на її інтерперсональному рівні відходять у минуле. Ніцшеанському домінуванню “волі до влади”, в т. ч. до влади над іншим, над думками, прагненнями і діями іншого, а в наступному варіанті тоталітарного макетування дійсності – до влади над “свідомістю мас”, наприкінці ХХ ст. приходить прагнення розбудувати такі умови комунікативної взаємодії, спрямованість яких до гуманізації відносин викликала б довіру, забезпечувала толерантність, відповідала очікуванням різних верств і груп населення. Останнє повністю відповідає і габермасівському розумінню життєвого світу як комунікативно природженого досвіду, що становить поле взаємності. “Оскільки такі комунікаційні медіуми, як гроші, що керують поведінкою як спеціальний код, лише відгалужуються від значною мірою структурованої мови спілкування, теорія медіумів вказує на подальші рамки теорії мовлення” [8, с. 305–306]. Перспектива мовленнєвої дії та “інтерпретативна робота” учасників інтеракції мають поєднуватися, проте це можливо лише за умови комунікативної повноти контамінації суб’єктності, тобто поєднання відповідальності за здійснення комунікативної дії як в ініціатора комунікації (комунікатора), так і в інтерпретатора, того, хто на деякий час стає об’єктом інформаційного впливу, але має зберегти свою суб’єктність. Таким чином ми розширюємо роль “адресата” інформації до ролі “інтерпретатора”, який, власне, вже потенційно готовий стати суб’єктом та ініціювати наступний “крок” комунікативної дії. Отже, “суб’єкт-суб’єктна” комунікативна взаємодія стає домінуючою в структурі комунікативних взаємин і відкриває шлях до розуміння можливостей існування концепту суспільства, соціального ладу тощо. Контамінаційні характеристики акту спілкування та контамінантний розподіл ролей у ньому дещо відрізняються від традиційно визнаного лінгвістикою поняття процесу комунікативного впливу. Тут швидше можна погодитись із формулюванням “процес інформаційного обміну”, адже кожен із учасників цієї інтеракції здатний повідомити один одному свою думку (навіть незалежно від можливостей її прямого висловлювання). Наявність цієї відрефлексованої, інтерпретативної за своїм характером думки партнера- комуніканта є найвизначнішою відмінністю від колишнього трактування ефективності всієї системи масової комунікації як “цілеспрямованого впливу” на адресата інформації. Особливо важливий цей постулат, на нашу думку, для суспільств посттоталітарного типу, у яких структура комунікативних зв’язків у сфері масової комунікації продовжує ґрунтуватись на односпрямованій інтенційності комунікатора, як раніше на “ідеологічному замовленні”. Контамінація суб’єктності може виступати і як дія, і як процес. Саме як процес вона дає змогу більш вибірково структурувати соціальну реальність не тільки як матерію, що “надана нам у відчуттях”, а і як усвідомлену репрезентацію подій та явищ дійсності, з якої ми формуємо власну картину світу. Цього завжди прагнули добитися соціологи від потенційних респондентів, уявно вірячи в те, що останні висловлюють власну, суб’єктну думку, а не просто демонструють “реакцію паперу на олівець” Контамінація суб’єктності в умовах масової комунікації – це ймовірність співвіднесення себе з умовним комунікатором, в комунікативні стосунки з яким вступає реципієнт. При цьому відбувається багаторівневе сприймання/несприймання текстів чи особи конкретного комунікатора, його позицій і внутрішніх та зовнішніх характеристик, а також розбудова чи руйнування довіри, ідентифікація очікувань, що відтворюють сферу традиційних чи нових життєвих форм та структур певної соціокультурної спільноти, забезпечують взаєморозуміння та взаємодію на рівні смислів, створюючи канву (основу) інформаційного обміну. Перфектність зазначеного обміну тим вища, чим вищий професійний потенціал комунікатора – чи то окремого каналу електронних ЗМК, чи друкованого органу, чи конкретної людини – ведучого телепрограми, журналіста – автора газетної статті та ін. Важливою особливістю сучасних медійних теорій є, по-перше, приділяння уваги тенденціям, що установлені мас-медіа в культурі й суспільстві загалом; по-друге, істотне зближення й інтерференція між емпіричним та критичним напрямами медіакомунікативних досліджень, що можна пояснити також зближенням позицій соціологів і соціопсихологів. Висновки: Отже, базовими принципами детермінації ефектів масової комунікації є: 1) визнання суспільної практики найсутєвішою й “надважливою” детермінантою становлення і розвитку психологічної науки. Зокрема, у зв’язку з цим серед теоретичних завдань дослідження постають вивчення поглядів спецалістів-практиків, засобів масової комунікації щодо певного внеску їх у розроблення проблем детермінованості впливу мас-медіа на розвиток особитості; 2) використання методологічних засад теорії взаємодії (ітеракціонізму), екзистенціалізму, теорії соціальних ролей, когнітивної та гуманістичної психології для встановлення ймовірних структурних детермінант у системі взаємодії “комунікатор – реципієнт” або “комунікатор – аудиторія”, вважаючи базовим положення про непротиставлення цих понять; 3) виявлення впливу контамінації суб’єктності, тобто суміщення суб’єктом ролей комунікатора і адресата, а також внесення суб’єктності в комунікативні дії об’єкта в процесах вибору, отримання та оцінювання (інтерпретації) інформації. У цьому разі саме адресат є основним “актором” і бере на себе повну відповідальність за результати інформаційного пошуку, а також свідомо ставиться до свого вибору; 4) розуміння соціально орієнтованого спілкування як багаторівневого комплексу обміну інформацією між учасниками комунікативного акту в умовах мас-медіа. Література 1. Винтерхофф-Шпурк П. Медиапсихология. Основные принципы / Петер Винтерхофф-Шпурк [пер. с нем. О.А.Шипиловой]. – Харьков : Гуманитарный центр, 2007. – 288 с. 2. Богомолова Н. Н. Социальная психология радио, телевидения и печати / Н. Н. Богомолова. – М., 1992. 3. Сусская О. А. Образ коммуникатора в сознании аудитории / О. А. Сусская // Журналист : Социологические и социопсихологические исследования. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1994. 4. Петренко В. Ф. ТВ и психология / В. Ф. Петренко // Телевидение вчера, сегодня, завтра. – М. : Искусство, 1986. – Вып. 6. – С. 46–66. 5. Ломов Б.Ф. Общение и социальная регуляция поведения индивида / Б. Ф. Ломов. // Психологические проблемы социальной регуляции поведения. – М., 1976. – С. 74–78. 6. Разлогов К. Э. Искусство экрана: проблемы выразительности / К. Э. Разлогов. – М. : Искусство, 1982. 7. Луман Н. Глобализация мирового сообщества: как следует системно понищать современное общество / Никлас Луман [пер. с англ. Т.В.Клипперштейн] // Социология на пороге ХХІ века. – М. : РУСАКИ, 1999. – С. 128–143. 8. Габермас Ю. Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ / Юрген Габермас // М.А.Єрмоленко. Комунікативна практична філософія. – К. : Лібра, 1999. – С. 237–324. МОДЕЛЮВАННЯ СИСТЕМИ КОНКУРЕНТОЗДАТНОСТІ ПОЛІТИКА Р. В. Ткач, м. Бердянськ Подано результати моделювання системи конкурентоздатності політика. Охарактеризовано критерії конкурентоздатності особистості та їх модулі. Визначено типові елементи діяльності політика та психологічні вимоги до неї. Виокремлено основні структурні складові моделі: професіоналізм, кар’єрні орієнтації, здатність до самореалізації, особистісні особливості та здібності, креативність і творча активність. Показано взаємозв’язок між різними групами критеріїв. Ключові слова: конкурентоздатність особистості, моделювання системи конкурентоздатності політика, модульно-функціональний аналіз. Представлены результаты моделирования системы конкурентоспособности политика. Дана харктеристика критериев конкурентоспособности личности и их модулей. Определены типовые элементы деятельности политика и психологические требования к ней. Выделены основные структурные составляющие модели: профессионализм, карьерные ориентации, способность к самореализации, личностные особенности и способности, креативность и творческая активность. Показана взаимосвязь между различными группами критериев. Ключевые слова: конкурентоспособность личности, моделирование системы конкурентоспособности политика, модульно-функциональной анализ. The article presents the results of modeling of a politician’s competitiveness system. Criteria of a personality’s competitive ability are described and separated into individual modules. Typical elements of politician’s activity and its psychological requirements are defined. Professionalism and career orientations, ability to self-realization, personal characteristics and abilities, creative ability and activity are distilled as the main structural components of the model. The interrelation between different groups of criteria is presented. Key words: competitiveness of a personality, modeling of a politician’s competitiveness system, module–functional analysis. Проблема. У політичній психології категорія “конкурентоздатність” мало досліджена і вивчена. Не розроблено концептуальних моделей, психологічних механізмів, процесуальності, особистих складових цієї комплексної і полізначеннєвої категорії. Її частіше досліджують економісти, юристи, менеджери і навіть педагоги, ніж психологи (В. Н. Бесєдіна, А. А. Жиляєва, Л. М. Мітіна, Р. А. Футхутдінова, В. П. Хапілова, Д. В. Чернилевський, О. К. Філатов). Категорія “конкурентоздатність” походить від латинського concurrenting – змагання, боротьба, суперництво з метою одержання ефективного результату. Конкурент (від лат. concurens) означає особистість, що здатна перемагати у змаганнях. Сучасне трактування категорії пов’язане з економічною ситуацією, однак джерела і механізми її перебувають у сфері психології. Конкурентоздатність виступає інтегральною якістю особистісної самоорганізаціі, завдяки якій можливе узгодження різнорідних характеристик у єдиній системі, що забезпечує успішність виконання діяльності [1]. Поняття конкурентоздатності особистості складається у свідомості учених-дослідників як уявлення про ступінь розвитку індивіда (Е. Л. Богданова), суб’єктивну готовність його до участі в конкурентних відносинах та об’єктивну підготовленість (С. В. Рачина), адаптаційний потенціал (С. Т. Посохова), рівень адаптації (А. Г. Маклаков), розвинену самосвідомість (Л. М. Мітіна), успішну самореалізацію, реалізацію особистісного потенціалу, мотиваційну структуру (Л. А. Коростилева), рівень повноцінної соціалізації (В. В. Іллін, С. Д. Пожарський) [2–7]. Проблему формування конкурентоздатної команди як інноваційного напряму досліджували такі вчені, як Л. М. Карамушка й О. А. Філь. Вони проаналізували істотні ознаки феномена конкурентоздатності й запропонували технологію формування конкурентоздатної управлінської команди просвітницької організації як системи взаємозалежних і послідовно виконуваних тренінгів для її керівників і психологів просвітницьких організацій. У процесі дослідження ці вчені вивчали різні підходи до розуміння суті “конкуренції”: конкуренція – це змагання між людьми (індивідуальне чи командне) за досягнення кращих результатів у якій-небудь діяльності з метою одержання нагороди (додаткової вигоди, переваг, привілеїв) [8]. Л. М. Мітіна, аналізуючи психологію розвитку конкурентоздатної особистості, вважає, що конкуренція – це сила розвитку, яка “рухає суб’єктів і об’єктів управління всього суспільства” [6], активізація процесу розвитку бізнесу. На думку Є. Б. Попова, конкуренція є активізацією процесу. З одного боку, це прагнення до перемоги, а з другого – можливість для людей і організацій змінюватися й перемагати в бізнесі та житті [9]. О. А. Філь, аналізуючи проблеми конкуренції і конкурентоздатності, вважає цей процес суперництвом старого і нового з інноваціями. Отже, конкуренцію з її погляду, не обов’язково потрібно розуміти як агресивну боротьбу. На нашу думку, конкуренція – це цивілізована взаємодія особистостей (груп, організацій), яким не потрібно шукати суперників, аби бути першими. Конкурент є самодостатньою людиною (групою, організацією), що на вищому рівні професіоналізму робить свою справу чи намагається постійно підвищувати цей рівень, і йому не потрібно когось “перемагати”, принижувати чи “обходити”, аби бути першим [9]. М. Семикіна, Т. Щедріна і С. Щур аналізують категорію “конкурентоздатність” і методи оцінювання конкурентоздатного управлінського персоналу. Зокрема, С. Щур пропонує використовувати рейтинговий метод оцінювання конкурентоздатності при підборі кандидатів на керівні посади [10, с. 18, 19, 24, 25]. Політична конкурентоздатність належить до спеціальних здібностей як передумова і можливість розвитку тих психічних процесів і якостей особистості, що визначають успішність діяльності політика, вирізняючи його серед інших неконкурентоздатних діячів. Для конкурентоздатного політика характерний високий рівень розвитку індивідуальних особливостей особистості (креативна самоактуалізація, кар’єрні орієнтації, особистісна зрілість, професіоналізм, майстерність, досвід), що дають йому змогу досягати високих результатів у суперництві, перетворивши його на співпрацю для оптимальної самореалізації в політичній кар’єрі. Креативна парадигма конкурентоздатності політика є предметом нетрадиційного прогнозування і втілення його професіоналізму. Вона передбачає методологічно продуктивні підходи в теорії аналізу сталих, але далеко не безперечних поглядів в психологічних концепціях, а також інноваційну систему понять, поглядів і позицій, що становлять загальну модель конкурентоздатності. Грунтується креативна парадигма на гуманістичному перспективному цілепокладанні, перетворенні й реалізації природної сутності особистості політика діяти у професійній роботі. Перетворення і глибоке переосмислення парадигми професіоналізму політика зумовлені зростаючим розумінням того, що саме в цій сфері є багато нереалізованих можливостей сучасного суспільства. Ефективне перетворення суспільства неможливе без повноцінного функціонування та впровадження креативної парадигми, пошуку критеріїв якості конкурентоздатності і продуктивних шляхів розвитку творчої особистості політика. Ця проблема є не тільки психологічною, а й державною. Аналізуючи причини невдач у діяльності політиків різних рівнів, учені дійшли висновку про необхідність створення комплексної моделі конкурентоздатності з огляду на сучасні соціальні вимоги. Спостерігається розрив між рівнями, когнітивним (рівень професійних знань), емпіричним (практичне їхнє впровадження) і креативним (творче застосування професійних знань у непередбаченій життєвій ситуації). Проблема якості конкурентоздатності політика є актуальною в умовах багаторівневого відновлення суспільства. Складається парадоксальна ситуація: володіючи фундаментальними знаннями у певній галузі науки, фахівці не завжди здатні ефективно використовувати їх у своїй діяльності як політика, застосовуючи й перетворюючи знання на вміння і професійну майстерність. Масових масштабів набула психологічна й управлінська некомпетентність політиків у різних сферах їхньої діяльності. Наші дослідження потенціалу конкурентоздатності політика свідчать про необхідність його аналізу й розвитку, оскільки результати діяльності політичних об’єднань багато в чому залежать від якості роботи лідерів та їхнього потенціалу. Мета статті – здійснити моделювання якісних характеристик різних виокремлених елементів конкурентоздатності політика як концептуальної системи. Особливо актуальними нині є формування професіоналізму, кар’єрних орієнтацій політиків, креативної самоактуалізації на базі особистісної зрілості, а також розвиток тих елементів особистісної складової їхнього потенціалу, наявність яких робить ефективною діяльності політиків і всього політикуму в цілому, та їх можливість професійно конкурувати. Базою дослідження ми обрали політичні партії різних ідеологічних спрямувань. У них партійне керівництво здійснюється у рамках лінійно-функціональних структур, тобто в умовах, коли зміни відбуваються рівномірно по всіх структурних підрозділах. Конкуренція між політиками всередині політичних партій може відбуватися тільки шляхом конкуренції особистісних складових їхнього потенціалу. При цьому ресурсна складова й умови її реалізації є лише факторами, що впливають на формування конкурентоздатності політиків. Якщо розглядати потенціал конкурентоздатності всього політичного об’єднання, то конкуренція між партіями відбувається за всіма складовими потенціалу політикуму. При цьому всі складові є елементами конкурентоздатності політика. Створення концептуальної моделі конкурентоздатності дасть змогу: 1) створити систему конкурентоздатності політика; 2) оцінити взаємодії структурних підсистем конкурентоздатності політика; 3) застосувати методи психологічного, кількісного і статистичного дослідження; 4) створити систему взаємозалежних показників конкурентоздатності політика та їх взаємодії. Як уже зазначалося, потенціал конкурентоздатності політика має такі складові: професійну, особистісну, ресурсну та умови його реалізації. Ресурсна складова та умови реалізації професійного й особистісного саморозвитку політика становлять основу потенціалу їхньої конкурентоздатності. Модульний підхід у дослідженні конкурентоздатності політика грунтується на системі модулів, що є базовими елементами діяльності політика. Зручність такого підходу полягає в тому, що за допомогою психологічних модулів, виокремлених на основі аналізу психологічної літератури, можна скласти коротку психологічну характеристику категорії. Для комплексного моделювання конкурентоздатності політика доцільно керуватися такими критеріями: 1. Модуль має бути настільки важливим, що його ігнорування зробить неможливим якісне дослідження чи формування конкурентоздатності політика. 2. Модуль має досить часто й регулярно виявлятися у процесі певної сфери діяльності. 3. Модуль має бути притаманним більшості напрямів певної сфери діяльності. 4. Модуль має відповідати програмі формування конкурентоздатності політика. 5. Модуль повинен відповідати перспективам розвитку певної сфери діяльності. За результатами проведеного аналізу розроблено, розширено і поглиблено модель конкурентоздатності політика (рис.). Основними структурними складовими моделі є такі блоки: професіоналізм і кар’єрні орієнтації; здатність до самоактуалізації; особистісні особливості та здібності; креативність і творча активність. Кожна складова конкурентоздатності має змістові підструктурні складові професійної та особистісної характеристики конкурентоздатності політика. Кожний показник базових структур у системі конкурентоздатності відповідає стандартизованим діагностичним методикам, що дають змогу об’єктивно тестувати рівні розвитку особистісних і професійних здібностей та особливостей політика. Розроблена модель допомагає не тільки діагностувати актуальні показники рівнів індивідуально-професійних якостей і здібностей політика, а й створювати програму формування конкурентоздатності та прогнозувати динаміку креативної самоактуалізації й індивідуально-творчу зрілість політика. Психологічний модуль політичної діяльності визначається як типовий елемент професійної діяльності, властивий багатьом професіям і виокремлений за спільністю психологічних вимог до політика. Отже, психологічний модуль складається з двох частин: характеристики типового елемента діяльності і психологічних вимог до політика. Типові елементи діяльності стосуються різних її сторін: цілей, умов, знаряддя, окремих операцій. Кожний напрям політичної діяльності описується кількома модулями, що характеризують її з різних сторін. Тому психологічна характеристика політичної діяльності визначається сумою модулів, що стосуються її. Кожний модуль політичної діяльності можна уявити у вигляді конструкції, що складається з окремих типів елементів чи діяльності особистості. Практично кожний напрям може мати від двох до п’яти модулів. Зазначимо, що психологічна характеристика модуля може відповідати різним рівням політичних структур. Технологія проведення модульно-функціонального аналізу роботи політика складається з таких етапів: 1. Відповідно до загальної модульно-функціональної моделі організації розробляють власну, приватну модель досліджуваного чи модуля функціонального підрозділу. 2. За приватною моделлю складають методичні вказівки щодо формування інформаційної бази даних. 3. Згідно з методичними вказівками складають опитувальні аркуші, що містять питання для інтерв’ювання політиків, і список необхідних для аналізу документів. 4. Здійснюється аналіз, вибір і опис процедури нормування та комп’ютерна обробка отриманих даних. Дані анкетування, тестування, інтерв’ювання та аналізу фіксують у звіті по кожному модулю окремо, у разі потреби проводять процедуру нормування, розробляють і затверджують стандарти. Висновки. Модульно-функціональна технологія дає змогу політикові самостійно вибирати й оцінювати ті чи інші сторони своєї діяльності. З огляду на значущість впливу активності політичних об’єднань на розвиток нашої країни зростає потреба у креативній конкурентоздатності політиків та у випереджальному розвитку й нагромадженні інтелектуальних, творчих і духовних ресурсів людини, а також поглиблюється завдання пошуку доцільних форм практичного використання його потенційних творчих можливостей. У зв’язку з цим особливу роль у процесі демократизації відіграють потенціал конкурентоздатності суб’єктів політичного процесу, способи його оцінювання і методи формування. Для того щоб проаналізувати здатності і можливості політика виконувати визначені завдання і функції, їх вивчають з огляду на професіоналізм, креативний потенціал, здатність до самоактуалізації, кар’єрні орієнтації і рівень особистісної зрілості. Багато вітчизняних і закордонних науковців, особливо психологів, вирізняють знання, здібності, професіоналізм, кваліфікацію та інші якості особистості як основні елементи структури його потенціалу. Тому моделювання системи конкурентоздатності політика дає можливість скласти психологічну характеристику категорії Література 1. Богданова Е. Л. Конкурентоспособность работников на предприятии (методологический аспект) / Е. Л. Богданова // Социологические исследования. – 1992. – № 11. – С. 11–13. 2. Богданова Е. Л. Статистическое исследование конкурентоспособности работников промышленных предприятий : автореф. … канд. экон. наук / Е. Л. Богданова. – СПб., 1993. – 18 с. 3. Ильин В. В. Философия и акмеология / В. В. Ильин, С. Д. Пожарский. – СПб. : Политехика, 2003. – 395 с. 4. Клаценина И. С. Структура личностной саморегуляции как фактор успешности в учебной деятельности студентов : дис. … канд. психол. наук / И. С. Клаценина. – СПб., 1992. – 224 с. 5. Коростылева Л. А. Психология самореализации личности: затруднения в профессиональной сфере / Л. А. Коростылева. – СПб. : Речь, 2005. – 222 с. 6. Митина Л. М. Психология развития конкурентоспособной личности / Л. М. Митина. – М. : Моск. психол.-соц. ин-т. ; Воронеж : Изд-во НПО “МОДЭК”, 2002. – 400 с. 7. Рачина С. В. Профессиональное воспитание как средство формирования конкурентоспособного рабочего ( на примере Республики Коми) : автореф. дис. … канд. пед. наук / С. В. Рачина / Ин-т проф.- тех. образ. РАО. – СПб., 1998. – 23 с. 8. Карамушка Л. М. Формирование конкурентоспособной управленческой команды как инновационное направление управления просветительскими организациями / Л. М. Карамушка, О. А. Филь // Актуальные проблемы психологии. Социальная психология. Психология управления. Организационная психология. – К. : Ин-т психол. им. Г. С. Костюка АПН Украины, 2004. – Т. 7. – № 1. – С. 82–90. 9. Попова Е. Б. Конкуренция. Психология победы в бизнесе и жизни / Е. Б. Попова. – СПб. : Питер, 2002. – 256 с. 10. Филь О. А. Конкурентоспособная управленческая команда просветительской организации: понимание практическими психологами сущности феномена, структуры, принципов взаимодействия / О. А. Филь // Актуальные проблемы психологии. – Т. 1, – Ч. 9: Социальная психология. Психология управления. Организационная психология / под ред. С. Д. Максименка, Л. М. Карамушки. – К. : Ин-т психол. им. Г. С. Костюка АПН Украины. – 2004. – Т. 7. – № 1. – С. 136–140. 11. Щедрина Т. Конкурентоспособность, как её достичь? / Т. Щедрина // Деловой вестник. – № 3. – С. 18–20. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ІНФОРМАЦІЇ В ПОЛІТИЦІ: ГЕНЕЗА І ФУНКЦІЇ Т. М. Траверсе, м. Київ Розглянуто соціально-психологічну природу і функції політичної інформації в контексті різних наукових парадигм (математичної, логіко-семантичної, логіко-прагматичної, загальносоціальної). Висвітлено типи комунікації в політиці, джерела інформації, особливості процесу її оброблення, трансформації і засвоєння. Підкреслено, що інформація в соціально-політичному контексті ХХІ ст. з умов, способу, механізму існування політичного процесу перетворилася на чинник формування специфічного типу професійного політичного діяча та вузького професійного кола політиків. Ключові слова: інформація, політика, політична еліта, пізнання. Рассмотрены социально-психологическая природа и функции политической информации в контексте разных научных парадигм (математической, логико-семантической, логико-прагматической, общесоциальной). Освещены типы коммуникации в политике, источники информации, особенности процесса ее обработки, трансформации и освоения. Подчеркиваеться, что информация в социально-политическом контексте ХХІ в. из условий, способа, механизма существования политического процесса превратилась в фактор формирования специфического типа профессионального деятеля и узкого профессионального круга политиков. Ключевые слова: информация, политика, политическая элита, познание. Socio-psychological nature and functions of political information in context of different scientific paradigms (mathematical, logic-semantical, logic-pragmatical, all-social) are considered. The types of communication in politics are presented as well as the source of information, the specifics of its processing, transformation and assimilation. It is emphasized that the information in socio-political context in 21st century from conditions, mechanisms of political process existence transformed into the factor of formation of specific type of professional actor and narrow professional circle of politicians. Key words: information, politics, political elite, knowledge. Проблема. Динамічність і складність суспільно-політичних процесів, незбіг динаміки плину історичного й політичного часу соціуму створюють ситуацію, коли для розуміння політичної дійсності індивід не може послуговуватися лише власним буденним і/або професійним політичним досвідом. Більшість потрібної соціальної інформації актор бере із ЗМІ. Проте для політики як системи проблема забезпечення оптимального обсягу інформації, що передається, розуміння правди і брехні щодо вчинків політиків і трактування віддалених, непрямих наслідків їхньої діяльності лишається невирішеною. Дослідження показують, що влада знань та інформації нині стає вирішальною в управлінні суспільством, коли на другий план відходять впливи грошей і державного примусу (говорять про “інформаційно-інтелектуальну гонку” на кшталт “гонки озброєнь”) [1, с. 761]. Правляча політична еліта в умовах глобалізації водночас “стає ще й інформаційною ... або інформаційно-політичною елітою. ... Завдяки інформаційним технологіям найбільш ефективним політичним бізнесом стало перетворення живої людської свідомості: індивідуальної, групової, масової ... це вже революція. Вона якісно змінює взаємовідносини між політичними елітами і суспільством. Її наслідки ще не усвідомлені, і немає впевненості, що вони можуть бути усвідомлені в осяжному майбутньому, оскільки формування свідомості завжди має подвійний характер: впливаючи на свідомість суспільства, правляча еліта неминуче змінює і свою. ... Правлячий прошарок, створюючи і запроваджуючи нові настанови і ціннісні орієнтації, формує якісно нову свідомість суспільства, почувається творцем, близьким до Бога. Ейфорія творчості разом з безвідповідальністю забезпечує йому небачене задоволення від буденного життя. Безвідповідальний, а по суті безморальний стиль життєдіяльності стає “взірцем” для наслідування, в тому числі і за межами “інформаційної еліти”, що підриває дієздатість суспільства і неминуче призводить його до дезінтеграції” [2, с. 76–77]. Інформацію як явище людського життя тлумачать в контексті різних наукових парадигм (математичної, логіко-семантичної, логіко-прагматичної, загальносоціальної). Представники математичного підходу вважають, що інформація – це не будь-які повідомлення, а лише ті, які повною мірою знімають чи зменшують існуючу до їх надходження невизначеність. Інформація тлумачиться як сигнали, імпульси, коди, які спостерігаються у технічних і біологічних системах, де діє принцип єдності протікання інформаційних процесів у машинах, живих організмах і суспільствах. Йдеться лише про ту інфмормацію, яка є “результатом взаємодії людини із середовищем і відображенням об’єктивного розмаїття наслідків останньої у людській психіці” [3, с. 333]. У контексті прагматичної парадигми цінність, корисність, ефективність, економічність інформації – це властивості, які визначають поведінку систем. Останні самоорганізуються, самоуправляються і є спрямованими (це системи біологічні, соціальні). Отримувані із соціуму повідомлення диференціюються за критерієм прагматичної цінності. Повідомлення вважається інформативним, якщо воно змінює “цілеспрямований стан” отримувача [4]. Цей стан характеризується послідовністю можливих дій, ефективністю дії, значущістю результату. Інші дослідники (логіко-семантичний підхід) стверджують, що засобами будь-якої мови за допомогою висловлювань можна здійснити опис сукупності можливих альтернативних станів. Що більше альтернатив виключає висловлювання, то більшу семантичну інформацію воно несе [5; 6]. У контексті загальносоціальної парадигми інформація тлумачиться як передача, циркуляція відображеного і взаємовідображеного розмаїття життєвого простору [7]. Інформація розглядається як атрибут матерії, тому розрізняють її властивості (кількість, повноту, значущість, достовірність, актуальність, надійність, точність, новизну, оперативність, відтворюваність, можливість багаторазового використання та ін.). Залежно від того, наскільки виражені ті чи інші її властивості, залежить її цінність у кожному конкретному випадку. Поняття “інформація” тлумачиться з огляду на соціокультурне сприймання. Під цим поняттям розуміють дані, відомості, поняття, які відображені свідомістю людини і змінють її уявлення про реальний світ. Розмаїття станів відображуваної системи, як наслідок, породжує розмаїття інформації [8; 9]. Джерелом інформації за такого її розуміння є всі види матерії. “Сигнальною” інформація стає з появою живих істот. Вона “виступає в актуальному і ретроспективному планах: або як потік інформації, що функціонує тепер, або як накопичена і предметно сформована інформація” [10, с. 7]. Отже, специфічною інформаційною якістю процесів відображенння є психічне відображення, за якого системотвірним стає “не те, що ми сприймаємо, а те, чим наділяємо сприйняте” [11, с. 326]. Використання в суспільно-комунікативних процесах різних інформаційних впливів на різні сегменти того чи іншого соціуму сягає тих масштабів, коли можна говорити про медіа-терор, загрозу інформаційно-психологічній безпеці особистості і, як результат, про так зване кліпове мислення тощо. Мета статті – розгляд ґенези та соціально-психологічних функцій інформації в політиці. Відомо, що за певних умов (масовості й постійності інтересу) будь-яка соціальна проблема набуває характеристик політичної. Тому в нашій розвідці поняття інформації в політиці та політичної інформації не розрізняються. У методології політико-психологічної науки протягом ХІХ – ХХ ст. розроблено напрями: позитивізм (Е. Дюркгайм), біхевіоризм (Лассвелл), історичний матеріалізм (К. Маркс), структуралізм (Л. Стросс, М. Фуко, П. Бурдьє), герменевтика (М. Вебер), системний аналіз управління, де, починаючи від В. Дільтея, інформацію розглядали в контексті проблем пізнання, розуміння, мислення. Інформаційна основа політики як людської діяльності має свої специфіку і функції. Передавання повідомлень може відбуватись у різних структурно-організаційних формах (від одного джерела – відправника до одного адресата; від одного джерела до багатьох адресатів; від багатьох джерел або відправників інформації до одного адресата; від багатьох джерел до багатьох адресатів) та сприйматися і перероблятися у різних одиницях (розмірах блоків сприймання) та обсягах (глибина розуміння суспільної інформації аж до виявлення в ній прихованих смислів). У практиці функціонування суспільної інформації вирізняють такі типи комунікації в політиці: 1) індивідуальна робота політика з окремою особою; 2) разові виступи політика перед зібраною публікою; 3) пролонгована взаємодія (PR) та отримання зворотного зв’язку політика від громадян (наприклад політична взаємодія депутата й виборців); 4) різна друкована продукція (статті про політику у пресі, передвиборна агітація, спецінформація, архіви) і всі засоби масової інформації. За носієм джерела інформація буває вербальна (слухання), наочна (зорова), моторна (тактильна), віртуальна. За критерієм впливу в процесі сприймання розрізняють політичну інформацію: одномодальну (зорову, наприклад, наочна, політична, або партійна, символіка); вербальну (музика, гімн), моторну (ритуали політичної поведінки, наприклад, прийнятні вітання) та синтетичну. Остання виникає як інтеграція множин джерел інформації. Для самого процесу інтегрування суспільно-політичної інформації, яка надходить у процесі соціальної перцепції, властивий узагальнений, синтезований (координований) характер роботи сенсорних систем людини. До прикладу, в процесі пізнання політичної дійсності актор стежить за подією, отже, відшукує і приймає будь-яку інформацію про неї незалежно від модальності, а також інтегрує всю цю інформацію у міру надходження [20]. Можливі перешкоди (помилки, затримки, викривлення) у передаванні інформації можуть бути усунені за допомогою організаційної перебудови і реконструкції каналів комунікації. Побудова оптимальних для отримання кінцевого корисного результату каналів зв’язку і комунікацій є важливим засобом підвищення ефективності управління суспільно-політичними інститутами та процесами. У результаті переробки і освоєння отриманої інформації у людини, залежно від її індивідуально-психологічних особливостей, формуються концептуальні моделі та інформаційні образи, які є її суб’єктивною картиною суспільно-політичного буття. Первинна, так звана випереджальна, інформація формує перцептивну готовність. Сформована настанова означає наявність образу, який супроводжується випереджальною поведінкою. Що точніше цей образ угадує очікувану інформацію, то ефективніше діятиме настанова. Здатність ділити, виділяти передбачувальну (випереджальну) інформацію і маніпулювати нею має ресурс процесу творчості в процесі пізнання, оскільки, нерозривно пов’язана з субкультурою, із соціальними феноменами, характерними для того чи іншого етнокультурного середовища (наприклад мови, оскільки сприймаючи мову, ми сприймаємо події, а не просто звуки) [20, с. 172]. Відомо, що в тоталітарному суспільстві, коли заполітизованими виявляються всі сфери людського буття, політична інформація об’єктивно позбавлена будь-якої варіативності і жорстко спрямовується панівною ідеологією. З теорії розуміння відомо, що правда в кожного своя, а істина єдина. В СРСР одним з інформаційних джерел супільного життя була газета “Правда” (правда одна на всіх). Плюралізм створює умови для здійснення різних варіантів осмислення політичного життя. Оцінюючи сучаний стан політикуму, вітчизняні дослідники констатують: “Українська влада і опозиція не оволоділи і не бажають оволодівати раціональним критичним мисленням ... В українському політикумі панує антираціоналізм, і методи спілкування значно нижчі рівня мислення здорового глузду і стереотипів буденної свідомості населення. ... Істина замінюється на “правду” ... Раціональності недостатньо в мисленні людей, які приймають рішення у сферах політики, економіки, науки і культури, не можуть змоделювати наслідки своїх рішень, навіть втрачають суспільний інстинкт самозбереження. А якщо падає інтелектуальний потенціал владної верстви ..., то падає й інтелекутальний рівень нації ” [21, с. 46]. Основними джерелами формування загальних інформаційних засад управління соціумом є: індивідуальні й суспільні потреби; мотивація й визначені на її підставі цілі окремих осіб або соціальних систем; зовнішнє стосовно них середовище (соціально-економічні, політичні, ідейно-моральні, науково-технічні, психологічні аспекти оточення); минулий досвід (історія суспільної, політичної системи); способи політичних дій та їх ефективність; реальні результати; успішність досягнення результатів. Кожне із цих джерел інформації характеризується взаємозв’язком різних властивостей і параметрів, їхньою процесуальністю (динамічністю в інфомаційному суспільстві). Пропуск або недостатність будь-якого із зазначених джерел інформації або властивостей призведе до формування неповного (а отже, неадекватного) уявлення про зміни, що відбуваються ззовні і всередині самої системи, і може спричинити помилкові політичні рішення і дії. Поліструктурованість інформаційного потоку утруднює приймання, перероблення і передавання інформації (особливо в умовах дефіциту часу) якоюсь однією структурною ланкою або окремою особою. Тому інформація, що надходить, передається до різних структур визначеними способами поділу цілей на менші цілі (підцілі) і задачі, а також поділом їх між різними частинами системи. Надходячи каналами зв’язку, інформація набуває викривлень, зумовлених суб’єктивними і об’єктивними чинниками. Інформація, яка проходить через різні компоненти системи, має бути структурованою і відображати параметри спільного корисного результату. Ознаки цього результату в тому чи іншому, характерному для певного компонента системи, коді. Тому інформації у підсистемах різного рівня за своїми характеристиками і показниками не збігаються. Важливим є те, щоб ці окремі часткові інформаційні еквіваленти кінцевого результату можна було порівняти між собою. Кількість інформації, її нестача або надлишок у каналах зв’язку істотно позначаються на рівні організації й упорядкування системи загалом. Майбутні стани системи, втілені в цілях, виступають як кінцевий бажаний результат. Однак цей бажаний результат лише в ідеальних випадках може дістати цілковите втілення у фактичному результаті. А реально фактичний результат завжди є лише певною частиною задуманого. Розбіжність між фактичним результатом визначеною метою стає причиною для перегляду подальших і пошуку таких дій, які із достатнім рівнем імовірності могли б забезпечити успішне просування до поставленої мети. Такий пошук спирається на інформацію про минулі адекватні і помилкові дії. Своєчасність і неперервність інформації є важливими часовими параметрами, від яких залежить ефективність управління політичною системою. У процесі концептуалізації суспільної інформації формулюються суспільна проблема і проблемна ситуація, за якої суспільна проблема є об’єктивованим станом політики на певний момент історичного часу. Проблемна ситуація має об’єктивну і суб’єктивну складові [22]. При осмисленні політичного факту відбувається трансформація факту-події на факт–джерело інформації, аж до факту-знання [23]. Інформація про поточні події набуває прогностичної цінності лише при зіставленні її з минулим досвідом. Процес пошуку і вибору дії, яка забезпечить досягнення найкращого для певних умов результату, характеризує стадію прийняття рішень у функціональному складі управління. Процес перероблення ознайомлювальної і зворотної інформації є важливим підготовчим етапом до прийняття рішень, або стадією передрішення. У процесі самого ухвалення рішення відбувається виділення і вибір одного із (множини можливих) способів дії, який є найбільш адекватним порівняно з іншими (непотрібними) варіантами поведінки. Проте правильним чи близьким до правильного є рішення політичних завдань буде видно лише з плином часу, коли наслідки ухвалених рішень розгорнуться в усіх суміжних сферах життя соціуму. Це означає, що “для виділення психологічних закономірностей між прийняттям політичного рішення і його наслідками слід визначити такі категорії, як “ціль” і “інтерес” у термінах системної методології, які дають змогу виділяти у дійсності єдиний системокомплекс політичних процесів” [24, с. 167]. Обраний у процесі ухвалення рішення спосіб поведінки існує первинно як проект, як план (чи програма) майбутньої дії, тобто як необ’єктивована частина інформаційного синтезу, на підставі і всередині якого формувалася ця нова програма. Тому будь-яке ухвалене рішення до його виконання продовжує залишатись інформаційною моделлю майбутньої дії. Оскільки сформована модель майбутньої дії приймається як за єдино правильний і можливий для цих умов і мети варіант поведінки, то ця когнітивна модель набуває імперативного, директивного і пускового характеру. Тому процес ухвалення рішення інколи визначається як перетворення довідкової інформації на санкціоновану (або командну). Саме на цьому етапі рішення перетворюється з інтелектуальної концепції на реальну поведінку людини або системи. Висновки. Усім відома теза: той, хто володіє інформацією, той володіє світом. Проте в соціально-політичному контексті ХХІ ст. інформація з умов, способу, механізму існування політичного процесу перетворилася на чинник формування специфічного типу професійного політичного діяча та вузького професійного кола політиків. Суспільні інститути інформації визнані четвертою владою. У суб’єктивному досвіді актора політична інформація структурується у різних формах політичнї свідомості (знання, оцінки, переконання, політичні настрої, інтереси, уявлення, думки). За правилом інтелектуальної експансії, будь-який творчий продукт (політична інформація передусім), який здолає захисні бар’єри суспільства (ціннісні, інституційні, моральні та ін.), змінить це суспільство, незалежно від того, усвідомить суспільство цей процес чи ні. Проте важливими залишаються запитання: Чи справді все суспільство усвідомить це? Хто все-таки перший усвідомить? У який термін і спосіб? Відповіді на ці запитання лежать у сфері психології розуміння політики, що і стане предметом наших подальших розвідок. Література 1. Политическая психология: [учеб. пособие для вузов] / под ред. А. А. Деркача, В. И. Жукова, Л. Г. Лаптева. – М. : Акад. проект ; Екатеринбург : Деловая книга, 2001. – 858 с. 2. Ракитянский Н. М. Портретология власти : теория и методология психологического портретирования личности политика / Н. М. Ракитянский. – М. : Наука, 2004. – С. 76–77. 3. Шеннон К. Работы по теории информации и кибернетике : [пер. с англ. Р. Л. Добрушина, О. Б. Лупанова] / К. Шеннон. – М. : Изд-во иностр. лит-ры, 1963. – 832 с. – С. 333. 4. Чурсин Н. Н. Понятие тезауруса в информационной картине мира [текст] / Н. Н. Чурсин. – Луганск : Ноулидж, 2010. – 305 с. 5. Шрейдер Ю. А. Социокультурные и технико-экономические аспекты развития информационной среды / Ю. А. Шрейдер // Информатика и культура. – Новосибирск, 1990. – С. 50–81. 6. Карнап Р. Философские основания физики. Введение в философию науки : пер с англ. / Рудольф Карнап. – М. : Прогресс, 1971. – 392 с. 7. Юзвишин И. И. Основы информациологии / И. И. Юзвишин. – М. : Высш. школа, 2000. – 518 с. 8. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сонание. Личность / А. Н. Леонтьев, – М. : Смысл, Академия, 2005. – 352 с. 9. Лекторский В. А. Объект. Субъект. Познание / В. А. Лекторский. – М. : Наука, 1980. – 358 с. 10. Суханов А. П. Информация и прогресс. – Новосибирск, 1988. – 154 с. 11. Бехтель Э. Е. Контекстуальное опознание / Э.Е. Бехтель, А. Э.Бехтель. – СПб. : Питер, 2005. – 336 с. 12. Durkheim E. Elementary Form of Religious Experitnce / Е. Durkheim. Glencoe (III.) : Free Press, 1947. – 94 p. 13. Lasswell H. D. Psychopathology and politics / H. D. Lasswell, F. Greenstein (introd. by). – Chi., Lnd. :The Univtrsity of Chicagopress, 1977. – 339 p. 14. Маркс К. Экономическо-философские рукописи 1844 года / К. Маркс ; [пер. с нем.] // К. Маркс, Ф. Энгельс. Из ранних произведений. – 2-е изд. – М. : Госполитиздат, 1956. – 690 с. – С. 517–642. 15. Леви-Стросc К. Путь масок / Клод Леви-Стросc; [пер. с фр. А. В. Островский]. – М. : Республика, 2000. – 399 с. – (Мыслители ХХ века). 16. Фуко М. История безумия в классическую эпоху / Мишель Фуко ; [пер. с фр.]. – СПб. : Университетская книга, 1997. – 576 с. – (Книга света). 17. Бурдье П. Социальное пространство : поля практики / Пьер Бурдье ; [пер. с фр.] ; сост., общ. ред., пер. Н. А, Шматко. – М. : Ин-т экпериментальной социологии; СПб. : Алетейя, 2005. – 576 с. – (Серия “Gallicinium”). 18. Вебер М. Избранные произведения / М. Вебер. – М. : Прогресс, 1990. – 808 с. 19. Diltey W. Einleitung in die Geisteswissenschaften / W. Diltey – Leipzig, 1883. – 376 р. 20. Найссер У. Познание и реальность. Смысл и принципы когнитивной психологии : [пер. с англ. В. В. Лучкова] ; Вcт. статья и общ. ред. Б. М. Величковского / У. Найссер. – М. : Прогресс, 1981. – 232 с. – (Серия : Общественные науки за рубежом. Философия и социология). 21. Світоглядно-теоретичний вимір сучасної української політики / [М. І. Михальченко, (кер. авт. кол.), М. С. Кармазіна, В. О. Ковалевський та ін.] – К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2010. – 358 с. 22. Траверсе Т. М. Проблемна політична ситуація: структура та загальна характеристика / Т. М. Траверсе // Зб. наук. праць Ін-ту психології НАПН України ім. Г. С. Костюка: Актуальні проблеми психології у 12 т. / за ред. В. О. Моляко. – Т. 12. – Вип. 11.– Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2010. – С. 272–279. 23. Варшавчик М. А. Историко-партийное источниковедение: Теория. Методология. Методика / Марк Акимович Варшавчик. – К. : Вища шк., 1984. – С. 50–54. 24. Митчин К. К. Теория политического мышления как проблема высокой комплексности и системности методологических средств научной психологии / К. К. Митчин // Теория и практика российской политической психологии: Материалы науч. конф., посвящённой 20-летию кафедры полит. психологии СПбГУ, Санкт-Петербург, 23 – 24 октября 2009 года / под науч. ред. А. М. Юрьева– СПб. : Изд-во Санкт-Петербургского гос. ун-та, 2009. – 452 с. САМОПРЕЗЕНТАЦІЯ: ВИЗНАЧЕННЯ ТА ІСТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОНЯТТЯ Т. Г. Хлаповська, м. Київ Описано різні підходи до визначення поняття самопрезентації, зіставлено змісти понять “самопрезентація”, “управління враженнями”, “самоподача”, “саморозкриття”. Проаналізовано найбільш відомі дослідження цього феномена у психології, а також у різних галузях гуманітарних та суспільних наук за останні 10 років. Ключові слова: самопрезентація, самоподача, управління враженнями, саморозкриття. Описаны различные подходы к определению понятия самопрезентации, сопоставлены смыслы понятий “самопрезентация”, “управление впечатлениями”, “самоподача”, “самораскрытие”. Проанализированы наиболее известные исследования этого феномена в психологии и других отраслях гуманитарных и общественных наук за последние 10 лет. Ключевые слова: самопрезентация, самоподача, управление впечатлениями, самораскрытие. The different approaches to the self-presentation concept are described and the sense of notions “self-presentation”, “impressions management”, “self-submission”, “self-revelation” are compared. The most famous studies of this phenomenon in psychology and in different spheres of the humanities and social sciences during last decade are analyzed. Key words: self-presentation, impressions management, self-submission, self-revelation. Проблема. Самопрезентація – відносно нове поняття в соціальній психології, хоча й досліджується з кінця минулого століття. За великої кількості інформації успішність у публічних професіях і навіть на шлюбному ринку напряму залежить від уміння вирізнитися на фоні інших, привернути увагу до себе. Коли скромність стає шляхом у невідомість, виникає цілий клас технологій, спрямованих на просування, а саме: реклама, PR, брендинг, іміджмейкінг тощо. Створюється низка тренінгів з навчання говорити, рухатися, складати біографію, резюме, одним словом, презентувати себе в потрібному світлі. Весь комплекс питань, пов’язаних із самопрезентацією, з одного боку, використовується у практичній діяльності, з другого – потребує теоретичного аналізу. Поняття самопрезентації істотно змінювалося з часом, тому мета нашого дослідження – проаналізувати основні підходи до визначення поняття самопрезентації, які склалися в соціальній психології та суміжних науках; зробити огляд досліджень з проблеми самопрезентації у спілкуванні; провести наукометричний аналіз проблеми самопрезентації в гуманітарних науках; визначити місце проблеми самопрезентації в інтернет-середовищі. Концепції самопрезентації грунтуються на уявленнях про те, що поведінка людини в умовах публічності часто змінюється порівняно з умовами приватності. Незважаючи на те, що перші теорії самопрезентації були розроблені західними соціальними психологами у 60 – 80-х роках минулого століття, ще й досі немає теоретично обґрунтуваного та загальноузгодженого трактування самого терміна “самопрезентація”. Більшість дослідників самопрезентації дотримуються визначення, запропонованого Ж. Тедеші й М. Рієсом: це зумисна й усвідомлена поведінка особистості, спрямована на створення певного враження про себе в оточення. Проблеми, пов’язані із самопрезентацією в міжособистісній взаємодії, досліджували такі західні фахівці, як Х. Абельс, Дж. Андерсон, Р. Аркін, Р. Баумейстер, П. Бергер, С. Берглас, Г. Блумер, П. Бронштейн, М. Вейголд, Р. Вікланд, Х. Гарфінкель, Г. Глейтман, І. Гофман, Р. Гоулд, Е. Джонс, С. Джурард, С. Ілко, Р. Ковальські, Ч. Кулі, М. Лірі, С. Лаймен, Т. Лукман, Д. Майєрс, Дж. Мід, Р. Парк, Т. Піттман, М. Рієс, Г. Сігалл, М. Скотт, А. Стейнхілбер, Дж. Тедеші, С. Тейлор, Л. Фестінгер, С. Фіске, Ф. Хайдер, Б. Шленкер, А. Шутс та ін. Починаючи з 90-х років ХХ ст. феномен самопрезентації стає предметом досліджень вітчизняних науковців (праці Л. К. Аверченко, Т. В. Клімової, Н. В. Амяги, М. В. Бороздіної, О. А. Герасимової, Ю. А. Гоцевої, Е. М. Зімачевої, Е. В. Зінченко, Ю. П. Кошельової, Ю. С. Крижанської, Е. В. Кузнецової, Р. В. Комарова, Е. І. Коробко, Т. А. Кубрак, О. В. Михайлової, Е. П. Никітіна, О. А. Пікульової, Е. А. Петрової, І. І. Петрової, Е. Б. Перелигіної, Н. В. Перепелиці, І. В. Пономаренко, А. В. Романової, О. А. Соколової-Бауш, М. Н. Тепіної, Н. Е. Харламенкової, В. В. Хороших, І. С. Шевченко, І. П. Шкуратової та ін.). Схожим до самопрезентації поняттям “самоподача” користувалися у своїх дослідженнях російські вчені А. А. Бодальов, Г. В. Бороздіна, Ю. А. Гоцева, Ю. Н. Ємельянов, Ю. М. Жуков, В. Г. Зазикін, Н. В. Казарінова, Ю. С. Крижанська, В. Н. Куніцина, О. О. Леонтьєв, В. М. Погольша, В. В. Столін, В. П. Третьяков, Поняття “самопрезентація” зародилося у школі символічного інтеракціоналізму (Дж. Мід, Г. Блумер, Ч. Кулі, М. Скотт та С. Лаймен). Інтеракціоністи розглядали самопрезентаційну поведінку людини як таку, що пов’язана з очікуваннями соціального оточення. На думку Дж. Міда, уявлення про очікування інших виявляються в настанові “узагальненого іншого”, яка складається із загальних правил поведінки, соціальних норм та суспільних цінностей. Близька до цієї настанови Міда модель самопрезентаційної поведінки Ч. Кулі, що грунтується на концепції “дзеркального я”. Згідно з Кулі, уявлення та очікування соціального оточення формують “дзеркальне я” особистості, дивлячись у яке, людина будує і коригує власну поведінку. Саме заради суспільного визнання людина намагається презентувати себе з кращого боку, підтверджуючи особистим прикладом суспільні цінності. Схожі ідеї висловлюють Р. Аркін, Г. Блумер, М. Скотт та С. Лаймен, вважаючи самопрезентацією намагання людей подати свої дії так, щоб вони відповідали базовим очікуванням оточення. Суспільні очікування неоднорідні і, залежно від ситуації взаємодії, складаються в типові рольові очікування від її учасників. У відповідь на рольові очікування формується самопрезентаційна поведінка як виконання типової соціальної ролі (Х. Абельс, П. Бергер, Т. Лукман та ін.). Самопрезентаційна поведінка у різних ситуаціях має відповідати писаним і неписаним правилам (Х. Гарфінкель). Загалом, на думку зазначених вище дослідників, суспільна взаємодія є безперервним процесом взаємного узгодження самопрезентаційної поведінки своїх членів. Рольовий погляд на самопрезентацію дістав продовження в концепції соціальної драматургії І. Гофмана. Автор проводить аналогію між повсякденим життям і театральним дійством, в якому кожна людина – лише “актор”, що діє на сцені життя відповідно до певної ролі з метою справити на інших бажане враження [1]. Дослідження самопрезентації як управління враженнями продовжив Хабермас (див. [2]). Самопрезентація, на його думку, – це “стилізація вираження своїх переживань, адресована глядачам, а не стихійне вираження емоцій”. Отже, актор управляє своєю самопрезентацією, більш-менш розкриваючи перед іншими свою суб’єктивність та контролюючи доступ публіки у сферу своїх особистих поглядів, думок, настанов, бажань, почуттів. Найбільш поширений підхід до розгляду самопрезентації в соціальній психології – розуміння самопрезентації як цілеспрямованої поведінки (Дж. Тедеші, М. Рієс, Е. Джонс, Т. Піттман, М. Лірі), яку використовують для досягнення конкретних цілей у поточній взаємодії або для отримання ресурсів влади з метою подальшого використання для досягнення своїх цілей [3]. Самопрезентація ґрунтується на прагненні посилити соціальний контроль і таким чином домогтися бажаних результатів у взаємодії [4]. Серед цілей самопрезентації – міжособистісний вплив, конструювання і підтримка образу “Я” та емоційна регуляція поведінки. Поняття самопрезентації подібне до поняття “самомоніторинг” [5], згідно з яким люди різною мірою керують враженням, яке справляють на інших. Отже, поняття самопрезентації має два протилежні смисли [6]: самопрезентація для інших (управління враженнями) та намагання контролювати образ "Я" у власних очах. Таку самопрезентацію для себе, або “самоподачу”, вивчали вітчизняні психологи в галузі спілкування. Під цим терміном розуміють уміння людини подати себе відповідним чином [7], сконцентрувати увагу оточення на своїх перевагах та приховати вади [8], створити і підтримувати свій привабливий образ. Самоподача – це короткочасний, вмотивований та організований процес подачі інфомації про себе, який впливає на сприймання оточуючих [9], та вміння спрямувати сприйняття партнера у потрібному напрямі. Дослідники [10] вирізняють такі види самоподачі: самоподача переваги, привабливості, ставлення, актуального стану, а також причин поведінки. Підставою для класифікації є визначення основних цілей, мотивів, самопрезентаційної поведінки людини. Керування сприйняттям іншого здійснюється за допомогою поведінкових технік привертання уваги до себе [11], які “запускають” певні механізми сприйняття. Такими техніками, наприклад, є: самоподача особистої переваги, привабливості, ставлення до партнера, демонстрація актуального стану. Самоподача – це штучна поведінка, що спотворює реальний Я-образ внаслідок втрати свободи самовираження в умовах публічності, але вона потрібна для того, щоб комунікація була ефективною [12; 13]. Основними функціями самоподачі є створення в реципієнта певного враження та регуляція власної поведінки комунікатора. Окремим видом самоподачі є саморозкриття (self-disclosure), що визначається як повідомлення іншим особистої інформації про себе [14]. За допомогою саморозкриття ми надаємо іншим людям можливість пізнати сутнісні аспекти самого себе : Саморозкриття є актом представлення, демонстрування себе іншим. Найтісніше з концепцією саморозкриття пов’язані теорії психологів так званого гуманістичного напряму: К. Роджерса, А. Маслоу, Р. Мея. Саморозкриття є своєрідною альтернативою самопрезентації [14]: що вищий ступінь саморозкриття людини, то менше виражена її самопрезентація. Особливістю саморозкриття є певний рівень довіри до партнера [15], тоді як самопрезентація може впливати на цей рівень, підвищуючи або знижуючи його. Подібний до саморозкриття термін “самовираження” [16] пояснює тенденцію особистості відкрито заявляти про себе, свої наміри, бажання, переконання і відчуття, активно виражати їх у поведінці і спілкуванні. Останнім часом досліджнення самопрезентацї проводяться в різних галузях суспільних наук. Фахівці з філологічних наук [17; 18; 19] вивчали комунікативні стратегії самопрезентації та лінгвістичні особливості вербального самопред’явлення. У соціологічних та філософських науках увага дослідників самопрезентації [20; 21] зосереджена на рекламній та правовій діяльності. В педагогічних науках [22; 23; 24] самопрезентація пов’язується з успішністю у спортивній діяльності, освітньому процесі, суспільних відносинах, проблемою формування самопрезентаційного досвіду. Фахівці із загальної психології [11; 25; 26; 27; 28; 30] розглядають проблеми самопрезентації та саморозкриття в різних сферах спілкування – сімейній, навчальній і товариській, вивчають вікові і статеві особливості самоподачі та її вплив на конфліктність у спілкуванні. Соціальні психологи [31 – 37] вивчали особливості самопрезентацї в беспосередьому спілкуванні – стратегії і техніки самопрезетації, її гендерні, вікові та професійні особливості. Розглядали також соціально-психологічні фактори успішності самопрезентації та особливості самопрезентації у формуванні вражень про комунікатора й реципієнта. Загалом, починаючи з 1999 р., у різних галузях гуманітарних наук (філософських, соціологічних, психологічних, філологічних, педагогічних) захищено 31 дисертацію з проблем самопрезентації, самоподачі та саморозкриття. Більшість їх присвячено проблемі самопрезентації в беспосередньому спілкуванні. Вивчення проблеми самопрезентації в Інтернет-середовищі тільки починається, зокрема, філософський аналіз гендерної ідентичості та самопрезентації в Інтернет-комунікації [38] та загально-психологічний аналіз варіативності самопрезентації особистості в Інтернет-спілкуванні [30]. Висновки. Нині феномен самопрезентації у психологічній науці визначено за допомогою низки понять, термінів, кожний із яких робить акцент на тому чи іншому аспекті цього явища. В проаналізованій літературі вживаються терміни: самопрезентація, самопред’явлення, саморозкриття, самовираження, управління враженнями, самоподача, самомоніторинг. Цей термінологічний ряд можна розглядати як континіум, одним полюсом якого є керування враженнями, а другим – саморозкриття. Самопрезентацію дослідники розглядають у різних аспектах в системі певних смислових опозицій. Одні акцентують увагу на цілеспрямованості процесу керування враженнями, інші – на спонтанності саморозкриття. Важливою, але малодослідженою є проблема справжності – штучності образу “Я” в самопрезентації. Вважається, що саморозкриття дає щирий образ “Я”, а самопрезентація – штучний, однак докладно проблема доречності саморозкриття особистості в тих чи тих ситуаціях не вивчалася. Цікавою є міра унікальності – типовості самопрезентаційної поведінки. Малодосліджені, але дуже цікаві та перспективні напрями вивчення самопрезентації також процес самомоніторингу в самопрезентаційній поведінці та особливості самопрезентації свого цілісного “Я” чи окремих його аспектів. Малодослідженими, але надзвичайно актуальними напрямами досліджень самопрезентації є вивчення її особливостей у медіа-середовищі, зокрема, в Інтернет. Вивченню цієї проблеми ми плануємо присвятити наші подальші дослідження. Література 1. Гоффман И. Представление себя другим в повседневной жизни / И. Гоффман. – М., 2000. 2. Абельс Х. Интеракция, идентификация, презентация / Х. Абельс. – СПб., 1999. 3. Tedeschi J. T. Identities, the phenomenal self, and laboratory research / J. T. Tedeschi, M. Riess // Impression management theory and social psychological research. – N.Y., 198l. 4. Jones E. E. Toward a general theory of stretegic self-presentation / J.Suls (Rd.) Psychological perspectives on the self. Hillsdale. – N. J., 1982. – Vol. 1. 5. Snyder M. The self-monitoring of expressive behavior / М. Snyder // Of personality and psychology. – 1974. – V. 30. 6. Leary M. R. Impression management: A literature revew / M. R. Leary // Psychological Bulletin. – 1990. 7. Леонтьев А. А. Психология общения / А. А. Леонтьев. – Тарту, 1991. 8. Зазыкин В. Г. Психология проницательности / В. Г. Зазыкин. – М., 2009. 9. Куницына В. Н. Межличностное общение / В. Н. Куницына, Н. В. Казаринова, В. М. Поголыша. – СПб., 2002. 10. Крижанская Ю. С. Грамматика общения / Ю. С. Крижанская, В. П. Третьяков. – М., 1996. 11. Бороздина Г. В. Психология делового общения / Г. В. Бороздина. – М., 2006. 12. Емельянов Ю. Н. Активное социально-психологическое обучение / Ю. Н. Емельянов. – Л., 1985. 13. Жуков Ю. М. Эффективность делового общения // Ю. М. Жуков. – М., 1990. 14. Амяга Н. В. Самораскрытие и самопредъявление личности в общении / Н. В. Амяга // Личность. Общение. Групповые процессы : сб. обзоров. – М., 1991 – С. 37 – 75. 15. Зинченко Е. В. Самораскрытие личности как социально-психологический феномен / Е. В. Зинченко // Прикладная психология. – № 5. – 1998. – С. 59 – 69. 16. Никитин Е. П. Феномен человеческого самоутверждения / Е. П. Никитин, Н. Е. Харламенкова. – СПб., 2000. 17. Черкасова И. С. Реализация коммуникативной стратегии самопрезентации личности в русских и немецких объявлениях о знакомстве : дис. ... канд. филол. наук : 10.02.20 / И. С. Черкасова. – Волгоград, 2006. 18. Лимарова Е. В. Лингвопрагматический анализ феномена вербального самопредъявления в диалогическом дискурсе: на материале английского и русского языков : дис. ... канд. филол. наук : 10.02.19 / Е. В. Лимарова. – М., 2010. 19. Ковригина Е. А. Коммуникативная стратегия самопрезентации в дискурсе Интернет-интервью : дис. ... канд. филол. : 10.02.19 / Елена Александровна Ковригина. – Кемерово, 2010. 20. Друппова С. В. Реклама как способ самопрезентации личности : дис. ... канд. филос. наук : 09.00.11 / Светлана Валерьевна Друппова. – Ростов н/Д, 2006. 21. Колюшкина Л. Ю. Декодирование культурных смыслов самопрезентации органов правопорядка : дис. ... канд. социол. наук : 22.00.06 / Л. Ю. Колюшкина. – Ростов н/Д, 2005. 22. Пантелеева Г. В. Самопрезентация личности как фактор успешности деятельности тренеров-женщин : дис. ... канд. психол. наук : 13.00.04 / Г. В. Пантелеева. – СПб., 2010. 23. Семенова Л. М. Формирование готовности к самопрезентации будущих специалистов по связям с общественностью : дис. ... канд. пед. наук : 13.00.08 / Л. М. Семенова. – Челябинск, 2006. 24. Шевердина О. В. Педагогические условия формирования опыта самопрезентации подростка во временном летнем объединении : дис. ... канд. пед. наук : 13.00.02 / О. В. Шевердина. – Кострома, 2006. 25. Гоцева Ю. А. Особенности самопредъявления подростков в семейной, учебной и дружеской сферах общения : дис... канд. психол. наук : 19.00.01 / Юлия Александровна Гоцева ; [место защиты: Юж. федер. ун-т]. – Ростов н/Д, 2008. 26. Кубрак Т. А. Интенция самопрезентации субъекта в вербальной коммуникации : дис. ... канд. психол. наук : 19.00.01 / Т. А. Кубрак. – М., 2009. 27. Петрова И. И. Половозрастные особенности и динамика визуальной самоподачи образа "Я" у студентов : дис. ... канд. психол. наук : 19.00.01 / И. И. Петрова. – М., 2004. 28. Романова А. В. Влияние визуальной самоподачи образа "Я" на конфликтность субъекта общения : дис. ... канд. психол. наук : 19.00.01 / А. В. Романова. – М., 2002. 29. Тепина М. Н. Эмоциональное самораскрытие личности в адрес разных партнеров по общению : дис. ... канд. психол. наук : 19.00.01 / М. Н. Тепина. – Ростов н/Д., 2008. 30. Шевченко И. С. Вариативность самопрезентации личности в Интернет-общении : дис. ... канд. психол. наук : 19.00.01 / И. С. Шевченко. – Казань, 2002. 31. Соколова-Бауш Е. А. Самопрезентация как фактор формирования впечатления о коммуникаторе и реципиенте : дис. ... канд. психол. наук : 19.00.05 / Е. А. Соколова-Бауш. – М., 1999. 32. Хороших В. В. Психологические факторы успешности самопрезентации : дис. ... канд. психол. наук : 19.00.05 / В. В. Хороших. – СПб., 2001. 33. Кошелева Ю. П. Стратегии самопредъявления одиноких людей в ситуации знакомства : дис. ... канд. психол. наук : 19.00.05 / Ю. П. Кошелева. – М., 2002. 34. Пикулёва О. А. Гендерные, возрастные и профессиональные особенности тактик самопрезентации : дис. ... канд. психол. наук : 19.00.05 / О. А. Пикулёва. – СПб., 2004. 35. Михайлова Е. В. Техники самопрезентации в публичном выступлении : дис. ... канд. психол. наук : 19.00.05 / Е. В. Михайлова. – М., 2005. 36. Пономаренко И. В. Социально-психологические особенности самопрезентации военнослужащих-женщин : дис. ... канд. псих. наук : 19.00.05 / И. В. Пономаренко. – М., 2008. 37. Герасимова О. А. Социально-психологические характеристики ольфакторной самопрезентации личности : дис. канд. психол. наук : 19.00.05 / Ольга Александровна Герасимова. – Ростов н/Д., 2003. 38. Остапенко И. А. Гендерная идентичность и самопрезентация в Интернет-коммуникации (Социально-философский анализ) : дис. ... канд. филос. наук : 09.00.11 / И. А. Остапенко. – Ростов н/Д, 2004. Н А Ш І А В Т О Р И Анцибор Анатолій Іванович кандидат психологічних наук, завідувач кафедри педагогіки і психології Вінницького обласного інституту післядипломної освіти Баришполець Олексій Трохимович кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник лабораторії психології масових комунікацій та медіаосвіти Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Бородчак Марина Владиславівна молодший науковий співробітник лабораторії психології політичної участі Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Бучацька Світлана Михайлівна кандидат психологічних наук, доцент, завідувач кафедри іноземних мов Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського Вдовіченко Оксана Володимирівна кандидат психологічних наук, доцент Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського Вольфовська Тетяна Олександрівна науковий співробітник лабораторії психологічних проблем політичної соціалізації молоді Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Гарькавець Сергій Олексійович кандидат психологічних наук, доцент кафедри психології Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля Голіна Ірина Володимирівна старший викладач Донецького інституту ринку та соціальної політики Дмитрова Тетяна Володимирівна кандидат психологічних наук, доцент кафедри іноземних мов Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського Дроздова Марина Анатоліївна кандидат психологічних наук, доцент кафедри соціальної та практичної психології Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка Євменова Тетяна Миколаївна аспірантка Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Жадан Ірина Василівна кандидат психологічних наук, завідувач лабораторії психологічних проблем політичної соціалізації молоді Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Жовтянська Валерія Вікторівна кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник лабораторії методології психосоціальних і політико-психологічних досліджень Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Камінська Ольга Володимирівна кандидат психологічних наук, доцент кафедри соціальної роботи Рівненського інституту ВНЗ “Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна” Кияшко Лариса Олександрівна кандидат психологічних наук, завідувач лабораторії психології політичної участі Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Коробанова Ольга Леонідівна кандидат психологічних наук, науковий співробітник лабораторії психології політичної участі Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Лазоренко Борис Петрович кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник лабораторії соціальної психології особистості Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Литвин Аеліта Василівна кандитат історичних наук, доцент кафедри зв’язків із громадськістю та реклами Інституту міжнародних відносин і журналістики КНУКіМ Литовченко Ніна Федорівна кандидат психологічних наук, доцент кафедри загальної та практичної психології Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя Паскевська Юлія Анатоліївна кандидат психологічних наук, доцент кафедри практичної психології Запорізького національного університету Петрунько Ольга Володимирівна доктор психологічних наук, провідний науковий співробітник лабораторії соціально-психологічних технологій Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Плющ Олександр Миколайович кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник лабораторії соціально-психологічних технологій Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Позняк Світлана Іванівна науковий співробітник лабораторії психологічних проблем політичної соціалізації молоді Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Походенко Світлана Володимирівна кандидат психологічних наук, завідувач кафедри психології Запорізького національного технічного університету Проніна Марина Юріївна викладач Донецького інституту ринку та соціальної політики Северинюк Валентин Матвійович доктор політичних наук, доцент кафедри гуманітарних дисциплін Класичного приватного університету Сидоркіна Марина Юріївна кандидат психологічних наук, молодший науковий співробітник лабораторії психологічних проблем політичної соціалізації молоді Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Скнар Оксана Миколаївна кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник лабораторії психологічних проблем політичної соціалізації молоді Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Скорик Марфа Михайлівна кандидат філософських наук, старший науковий співробітник лабораторії методології психосоціальних і політико-психологічних досліджень Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Сусська Ольга Олександрівна кандидат філологічних наук, завідувач кафедри соціальної психології та соціології Міжрегіональної академії управління персоналом Ткач Руслан Вікторович кандидат психологічних наук, доцент Бердянського педагогічного державного університету Траверсе Тетяна Михайлівна кандидат психологічних наук, доцент кафедри соціальної психології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Хлаповська Тетяна Георгіївна молодший науковий співробітник лабораторії соціально-психологічних технологій Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Чолій Софія Мирославівна асистент кафедри психології Львівського національного університету ім. Івана Франка З М І С Т ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДІ В УМОВАХ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ І РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТИ Вдовіченко О. В. Практичні аспекти політичної психології у роботі з майбутніми фахівцями 3 Вольфовська Т. О. Історична пам’ять як чинник ідентифікації та інтеграції особистості в сучасне поле політики 9 Голіна І. В., Проніна М. Ю. Розвиток толерантності в юнацькому віці в процесі використання розвивальної програми 18 Дмитрова Т. В., Бучацька С. М. Окремі характеристики образу “Я” як фактора оптимізації міжособистісних стосунків у ранній юності 27 Жадан І. В. Методологічні засади дослідження взаємодії суб’єктів політичної соціалізації як чинника структурування політичної картини світу студентської молоді 35 Камінська О. В. Вплив особливостей самоставлення особистості на успішність її соціалізації 43 Кияшко Л. О., Бородчак М. В. Психологічна готовність молоді до громадянської активності в умовах соціально-політичних реформ 51 Лазоренко Б. П. Позитивна профілактика ВІЛ/СНІД як соціально-психологічна практика особистісного життєконструювання в геєвській субкультурі 60 Литовченко Н. Ф. Студент як керований виборець 69 Позняк С. І. Ресурси соціальної взаємодії як чинник політичної соціалізації учнівської молоді 77 Сидоркіна М. Ю. Мотивація політичної взаємодії як чинник самоідентифікації молоді 87 Скнар О. М. Політичні практики: визначення поняття та підходи до розуміння 95 Чолій С. М. Мотиваційні аспекти вибору молоддю ролі в громадській організації 106 ЛІДЕРСТВО І ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРА Анцибор А. І. Соціальна природа сміху та її вплив на психологію аутсайдера 116 Дроздова М. А. Історико-психологічний “портрет” політичного лідера (на прикладі Отто фон Бісмарка) 127 Северинюк В. М. Індивідуально-психологічні особливості лідерської поведінки 136 Скорик М. М., Євменова Т. М. Аналіз жіночого політичного лідерства: теорії і контекст 145 ПОЛІТИЧНІ КОМУНІКАЦІЇ І ВИБОРЧІ КАМПАНІЇ: СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ І ПСИХОТЕХНОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ Баришполець О. Т. Медіаосвіта, масові комунікації – конфронтація чи паралельний розвиток? 163 Гарькавець С. О. Схильність до індивідуалізму або колективізму як соціально-психологічна детермінанта спрямованості політичної поведінки особистості 173 Жовтянська В. В. Міфологія політичного піару 181 Коробанова О. Л. До питання про психотехнології формування мотивації політичної участі 192 Литвин А. В. Особливості підготовки текстів у процесі PR-діяльності 201 Паскевська Ю. А. PR-технологічний компонент у системі політичного менеджменту 208 Петрунько О. В. Психотехнологічні та психологічні ресурси управління образом суспільних і освітніх інновацій 215 Плющ О. М. Ефекти інформаційного впливу політичних суб’єктів: проблема виміру 225 Походенко С. В. Особливості сприйняття політичних суб’єктів користувачами мережі Інтернет 234 Сусська О. О. Теоретична модернізація медіапсихологічних підходів 244 Ткач Р. В. Моделювання системи конкурентоздатності політика 254 Траверсе Т. М. Соціально-психологічні особливості інформації в політиці: генеза та функції 262 Хлаповська Т. Г. Самопрезентація: визначення та історія дослідження поняття 270 НАШІ АВТОРИ 278 С О Д Е Р Ж А Н И Е ПОЛИТИКО-ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ СОЦИАЛИЗАЦИИ МОЛОДЕЖИ В УСЛОВИЯХ ОБЩЕСТВЕННЫХ ТРАНСФОРМАЦИЙ И РЕФОРМИРОВАНИЯ ОБРАЗОВАНИЯ Вдовиченко О. В. Практические аспекты политической психологии в работе с будущими специалистами 3 Вольфовская Т. А. Историческая память как фактор идентификации и интеграции личности в современное поле политики 9 Голина И. В., Пронина М. Ю. Развитие толерантности в юношеском возрасте в процессе использования развивающей программы 18 Дмитрова Т. В., Бучацкая С. М. Отдельные характеристики образа “Я” как фактора оптимизации межличностных отношений в ранней юности 27 Жадан И. В. Методологические основы исследования взаимодействия субъектов политической социализации как фактора структурирования политической картины мира студенческой молодежи 35 Каминская О. В. Влияние особенностей самоотношения личности на успешность ее социализации 43 Кияшко Л. А., Бородчак М. В. Психологическая готовность молодежи к гражданской активности в условиях социально-политических реформ 51 Лазоренко Б. П. Позитивная профилактика ВИЧ/СПИД как социально-психологическая практика личностного жизнеконструирования в геевской субкультуре 60 Литовченко Н. Ф. Студент как руководимый избиратель 69 Позняк С. И. Ресурсы социального взаимодействия как фактор политической социализации учащейся молодежи 77 Сидоркина М. Ю. Мотивация политического взаимодействия как фактор самоидентификации молодежи 87 Скнар О. Н. Политические практики: определение понятия и подходы к пониманию 95 Чолий С. М. Мотивационные аспекты выбора молодежью роли в общественной организации 106 ЛИДЕРСТВО И ПСИХОЛОГИЯ ПОЛИТИЧЕСКОГО ЛИДЕРА Анцибор А. И. Социальная природа смеха и ее влияние на психологию аутсайдера 116 Дроздова М. А. Историко-психологический “портрет” политического лидера (на примере Отто фон Бисмарка) 127 Северинюк В. М. Индивидуально-психологические особенности лидерского поведения 136 Скорик М. М., Евменова Т. Н. Анализ женского политического лидерства: теории и контекст 145 ПОЛИТИЧЕСКИЕ КОММУНИКАЦИИ И ИЗБИРАТЕЛЬНЫЕ КАМПАНИИ: СОЦИАЛЬНО-ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ЗАКОНОМЕРНОСТИ И ПСИХОТЕХНОЛОГИЧЕСКИЕ МЕХАНИЗМЫ Баришполец А. Т. Медиаобразование, массовые коммуникации – конфронтация или параллельное развитие? 163 Гарькавец С. А. Склонность к индивидуализму или коллективизму как социально-психологическая детерминанта направленности политического поведения личности 173 Жовтянская В. В. Мифология политического пиара 181 Коробанова О. Л. К вопросу о психотехнологиях формирования мотивации политического участия 192 Литвин А. В. Особенности подготовки текстов в процессе PR-деятельности 201 Паскевская Ю. А. PR-технологический компонент в системе политического менеджмента 208 Петрунько О. В. Психотехнологические и психологические ресурсы управления образом общественных и образовательных инноваций 215 Плющ А. Н. Эффекты информационного влияния политических субъектов: проблема измерения 225 Походенко С. В. Особенности восприятия политических субъектов пользователями сети Интернет 234 Сусская О. А. Теоретическая модернизация медиапсихологических подходов 244 Ткач Р. В. Моделирование системы конкурентоспособности политика 254 Траверсе Т. М. Социально-психологические особенности информации в политике: генезис и функции 262 Хлаповская Т. Г. Самопрезентация: определение и история исследования понятия 270 НАШИ АВТОРЫ 278 C O N T E N T S POLITICAL AND PSYCHOLOGICAL PROBLEMS OF YOUTH SOCIALIZATION UNDER CONDITIONS OF SOCIAL TRANSFORMATIONS AND EDUCATION REFORMS Vdovichenko O. V. The practical aspects of political psychology in work with future specialists 3 Volfovska T. O. The historical memory as factor of identification and integration of person in the field of politic 9 Holina I. V., Pronina M. Yu. Promoting tolerance in adolescence in the process of developing programs using 18 Dmitrova T. V., Buchatska S. M. The characteristics of “I” image as a factor of optimization of interpersonal relations 27 in early youth Zhadan I. V. Methodological background to the research of interaction of actors of political socialization as a factor of structuring the political worldview 35 Kaminska O. V. The influence of personal attitudes towards self on success of socialization. 43 Kiyashko L. O., Borodchak V. Psychological readiness of young people to civil activity in conditions of socio-political reforms 51 Lazorenko B. P. The positive hiv/aids prevention as a social and psychological practice of personal life-construction in young gaysubculture 60 Litovchenko N. F. Student as a guided elector 69 Poznyak S. I. The resources of social interaction as a factor of pupils’political socialization 77 Sydorkina M. Yu. Motivation of political interaction as a factor of youth self-identification 87 Sknar O. M. The political practices: definition of category and approaches to its understanding 95 Choliy S. M. Motivational aspects of youth choice of a role in civil organization 106 LEADERSHIP AND PSYCHOLOGY OF A POLITICAL LEADER Anzibor A. I. The social nature of laugh and its influence on the psychology of outsider 116 Drozdova M. A. The historical-psychological portrait of political leader (on the example of O. V. Bismarck) 127 Severinyuk V. M. Individual-psychological features of leader behavior 136 Skoryk V. M., Yevmеnova T. M. Female political leadership analysis: theories and context 145 POLITICAL COMMUNICATION AND ELECTORAL CAMPAIGN SOCIO-PSYCHOLOGICAL REGULARITIES AND PSYCHO-TECHNOLOGICAL MECHANISMS Barishpolez О. Т. Media education, media manipulations –confrontation or parallel development? 163 Garkavez S. O. The propensity to individualism or collectivism as a social-psychological determinant of political behavior of person 173 Zhovtyans’ka V. V. Political PR mythology 181 Korobanova O. L. To the question of psycho-technologies of motivation formation of political participation 192 Litvin A. V. The specifications of text preparation in the context of PR-process 201 Paskevska Y.  A. PR-technological component in the system of political management 208 Petrun’ko O. V. Psychotechnological and psychological resources of social and educational innovations’ image management 215 Plyush A. N. The effects of informational influence of political subjects: the problem of measurement 225 Pokhodenko S. V. The pecularities of political subjects’ perception by the internet users 234 Susska O. O. The Theoretical modernization of media-psychological approaches 244 Tkach R. V. The modeling of system of politician competitiveness 254 Traverse T. M. Socio-psychological specifics of information in politics: the genesis and functions 262 Khlapovs’ka T. H. Self-presentation: definitionand the notion research history 270 AUTHORS 278 Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць / Асоціація політичних психологів України, Ін-т соц. та політ. психології НАПН України ; за заг. ред. М. М. Слюсаревського ; упоряд. Л. А. Найдьонова, Г. В. Мироненко. – К. : Міленіум, 2011. – Вип. 12. – 288 с. ISBN 978-966-8063-99-46 Розглядається широкий спектр політико-психологічних проблем соціалізації молоді, її громадянського виховання в умовах суспільних трансформацій і реформування освіти. Досліджується роль, яку відіграє у цих процесах історична пам’ять, уводиться поняття політичних практик молоді. Розкриваються гендерні, індивідуально-психологічні та інші аспекти політичного лідерства і його протилежності –аутсайдерства, моделюється система конкурентоздатності політика. Значну частину випуску присвячено соціально-психологічним закономірностям і психотехнологічним механізмам політичної комунікації. Обговорюється сутність медіаосвіти, шляхи модернізації засад медіапсихології. Досліджуються інформаційні впливи, маніпуляції свідомістю, медіаефекти, а також політичні міфи, технологічні компоненти і психологічні ресурси політичного PR, управління образом суспільних інновацій. Адресується вченим, які працюють у галузях політичної психології та суміжних наук, викладачам і студентам. Рассматривается широкий спектр политико-психологических проблем социализации молодежи, ее гражданского воспитания в условиях общественных трансформаций и реформирования образования. Исследуется роль, которую играет в этих процессах историческая память, вводится понятие политических практик молодежи. Раскрываются гендерные, индивидуально-психологические и другие аспекты политического лидерства и его противоположности – аутсайдерства, моделируется система конкурентоспособности политика. Значительная часть выпуска посвящена социально-психологическим закономерностям и психотехнологическим механизмам политической коммуникации. Обсуждаются сущность медиаобразования, пути модернизации основ медиапсихологии. Исследуются информационные воздействия, манипуляции сознанием, медиаэффекты, а также политические мифы, технологические компоненты и психологические ресурсы политического PR, управления образом общественных инноваций. Адресуется ученым, работающим в области политической психологии и смежных наук, преподавателям и студентам. The papers discuss the wide range of political-psychological problems of youth socialization as well as its civil education in the context of social transformations and reforming of education. The role of historical memory in these processes is researched; concept of political practices for youth is introduced. Gender, individual psychological and other aspects of political leadership and its antithesis – outsidership – are described; the system of competitive ability of a politician is simulated. Many articles are dedicated to the issues of social-psychological common factors and psychotechnological mechanisms of political communication. Media education and the ways of media psychology basics modernization are discussed. The papers present the results of the research on informational influence, consciousness manipulation, media effects, political myths, technological components, psychological resources of political PR as well as the management of social innovations image. The papers are addressed to the scientists, teachers and students active in different branches of political psychology and related sciences. . ББК 66.07+88.8 Н а у к о в е в и д а н н я ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Збірник наукових праць Випуск 12 Редактор: З. А. Городиська Оператори: І. В. Микитенко, І. В. Трохимець Макет і технічна редакція Л. П. Черниш Підписано до друку 10.10.2011 р. Формат 84х108/32. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Ум. друк. арк. 17,5. Обл.-вид. арк. 18,0. Тираж 300 пр. Зам. № 290. Видавництво “Міленіум” Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК №535 від 19.07.2001 р. м. Київ, вул. Фрунзе, 60. Тел./факс 222-74-35 1 Услід за А.В.Брушлинським, узгодженість визначаємо як характеристику поєднання основних структурних компонентів взаємодії – цілей і цінностей, мотивів і способів [5, с. 78] 1 З цього приводу Б. Крік [9] зазначає, що природа політики у її широкому розумінні вимагає того, щоб у процесі навчання демонструвати учням дві його сторони: дії, які ми очікуємо від держави задля нашого блага, та дії щодо нас, від яких ми хотіли б застерегти державу. Вчений наголошує на об’єктивних обмеженнях, з урахуванням яких оперує уряд, і підкреслює, що знання та розуміння учнями цих чинників набагато важливіші, ніж знання статей Конституції. Інакше занадто високі та нереальні очікування можуть призвести до глибокого розчарування та відчуженя від держави 1 Прикметно, що не виявилено значної кореляції між рівнем громадянської компетентності учнів і професією та місцем роботи батьків. 2 Емпіричне дослідження рівня сформованості політичних компетенцій студентства було проведене нами у 2009 р., кількість респондентів – 255 (студентська молодь різних спеціальностей чотирьох вищих навчальних закладів віком від 17 до 28 років). 3 Бендас Т.В. Гендерные исследования лидерства // Вопр. психологии. – 2000. – № 1. – С. 87 – 95. 1 У пострадянській науковій бібліографії її перекладають по-різному: “теорія рангових очікувань” у Т. В. Бендас; “теорія статусних відмінностей”, “теорія статусних характеристик” у В. І Добренькова та А. І. Кравченка. Ми перекладаємо її назву відповідно до оригіналу, “теорія статусних очікувань” – Expectation States Theory (EST) і даємо посилання на всі установчі для цієї теорії праці, щоб уможливити уточнення перекладу. ?? ?? ?? ?? 2 3 Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави Політико-психологічні проблеми соціалізації молоді в умовах суспільних трансформацій і реформування освіти 288 279 287 Лідерство і психологія політичного лідера Політичні комунікації і виборчі кампанії: соціально-психологічні закономірності і психотехнологічні механізми Наші автори Содержание Соntents