Асоціація політичних психологів України Інститут соціальної та політичної психології НАПН України ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Збірник наукових праць Випуск 10 За загальною редакцією члена-кореспондента НАПН України М. М. Слюсаревського Упорядники: Л. А. Найдьонова, Г. В. Мироненко Київ – 2010 ББК 66.07+88.8 Рекомендовано до друку вченою радою Інституту соціальної та політичної психології НАПН України (протокол №8/10 від 2 вересня 2010 р.) Р е д а к ц і й н а р а д а: М. М. Слюсаревський (голова, м. Київ), М. Й. Варій (м. Львів), С. Д. Максименко (м. Київ), М. Левицька (м. Варшава, Республіка Польща), М. І. Михальченко (м. Київ) Р е д а к ц і й н а к о л е г і я: В. О. Татенко, д-р психол. наук (голова); В. О. Васютинський, В. П. Казміренко, Т. М. Титаренко, Н. В. Хазратова – доктори психол. наук; Л. А. Найдьонова – канд. психол. наук (заст. голови); Л. В. Григоровська – канд. пед. наук Постановою ВАК України №1-05/4 від 26.05.2010 р. збірник визнано фаховим виданням із психологічних наук Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць / Асоціація політичних психологів України, Інститут соціальної та політичної психології НАПН України ; за заг. ред. М. М. Слюсаревського ; упоряд. Л. А. Найдьонова, Г. В. Мироненко. – К. : Міленіум, 2010. – Вип. 10. – 320 с. Розглядаються теоретико-методологічні проблеми політичної психології: структурні зв’язки, історіографічні питання, регіональні особливості феноменів, методичні перспективи. Аналізуються соціально-психологічні чинники розвитку українського суспільства, їхній вплив на механізми політичного вибору, динаміку електоральної мотивації, міжособистісну атракцію політичного лідера тощо. Досліджуються політико-психологічні проблеми соціалізації молоді в умовах суспільних трансформацій і переходу до інформаційного суспільства, новітні засоби громадянського виховання. Значну увагу приділено закономірностям політичних комунікацій, міфів, реклами. До збірника включено також матеріали круглого столу, проведеного з ініціативи Асоціації політичних психологів України, що був присвячений психотехнологіям президентської виборчої кампанії 2009–2010 років. Адресується вченим, які працюють у галузях політичної психології та суміжних наук, викладачам і студентам. ISBN 978-966-8063-90-16 ББК 66.07+88.8 © Асоціація політичних психологів України, 2010 © Інститут соціальної та політичної психології НАПН України, 2010 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТА АКТУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКІВ МІЖ КОМПОНЕНТАМИ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ О. О. Котляр, м. Київ Досліджується проблема актуалізації ціннісно-смислового простору в контексті детермінації структури політичних уподобань. Розглядаються концептуальні підходи щодо визначення понять та особливостей функціонування як ціннісно-смислового простору – цінностей і смислів, так і політичних уподобань. Представлено результати проведеного дослідження, визначено особливості взаємовпливів цінностей і смислів, а також ціннісно-смислового простору політичних уподобань. Ключові слова: цінності, смисли, ціннісно-смисловий простір, політичні уподобання, політична свідомість, коефіцієнти ? (лямбда) і ? (тау) Гудмена – Краскала. Исследуется проблема актуализации ценностно-смыслового пространства в контексте детерминации структуры политических предпочтений. Рассматриваются концептуальные подходы к определению понятий и особенностей функционирования как ценностно-смыслового пространства – ценностей и смыслов, так и политических предпочтений. Представлены результаты проведенного исследования, определены особенности взаимовлияния ценностей и смыслов, а также ценностно-смыслового пространства и политических предпочтений. Ключевые слова: ценности, смыслы, ценностно-смысловое пространство, политические предпочтения, политическое сознание, коэффициенты ? (лямбда) и ? (тау) Гудмена – Краскала. The problem of value-sense space actualization in the context of political preference structure determination is researched. The conceptual approaches to the definition of notions and peculiarities of the functioning as value-sense space: i.e. values and senses, are considered as well as political preferences. The results of research are presented. The specificity of value-sense influence and also value-sense space and political preferences are presented. Key words: value, sense, value-sense space, political preference, political consciousness, coefficients ? (Lambda) and ? (tau) Goodman and Kruskal. Проблема. Сучасні реалії української політики демонструють досить високий рівень волатильності соціально-політичних процесів, які так чи інакше впливають на формування політичної свідомості індивіда, змінюючи її структуру. Більшість сучасних досліджень торкаються феномена політичної свідомості, описуючи та аналізуючи окремі її компоненти: цінності, смисли, настановлення, диспозиції, уподобання тощо. Проблематику оцінювання впливу ціннісно-смислової сфери на політичні уподобання розробляють такі вітчизняні дослідники, як В. О. Васютинський, Л. Я. Гозман, Н. М. Дембицька, Г. Г. Дилігенський, А. Г. Здравомислов, В. П. Казміренко, Д. О. Леонтьєв, Д. В. Ольшанський, М. І. Пірен, О. В. Попова, В. О. Татенко, О. Б. Шестопал, Г. В. Циганенко, М. С. Яницький та ін. Загалом проблема дослідження соціально-політичних цінностей і смислів, політичних уподобань особистості має міждисциплінарний характер. Детальне вивчення змісту вищезгаданих компонентів політичної свідомості необхідне для актуалізації психологічних механізмів, принципів та закономірностей функціонування особистості як суб’єкта політики в контексті розгортання інтерсуб’єктивного дискурсу особистість – влада – держава. Мета статті: визначити особливості взаємодії ціннісно-смислової сфери і політичних уподобань. Головним завданням дослідження є з’ясування структури взаємодії цінностей, смислів та політичних уподобань, виявлення характерних особливостей взаємовпливів між їх категоріями. Об’єкт дослідження – політична свідомість студентської молоді, предмет дослідження – конструкти політичних уподобань, а також особистісні смисли та цінності. Політичні уподобання як психологічні інструменти політичної самоактуалізації. Політичні уподобання належать до досить добре досліджених у політичній психології явищ, оскільки є компонентами політичної поведінки, а отже, впливають на репрезентацію політико-ідеологічних та соціально-політичних настановлень громадян. У зв’язку із цим існує чимала кількість думок щодо змісту політичних уподобань, які загалом можна розділити на два напрями: когнітивно-діяльнісний (співвіднесення політичних уподобань з політичними настановленнями, потребами, мотивами) та емоційно-комунікативний (співвіднесення з політичними симпатіями/антипатіями тощо). Переважна більшість досліджень, що торкаються проблеми політичних уподобань, пов’язана з дослідженням масової політичної свідомості, електоральної та політичної поведінки громадян (В. О. Васютинський, Г. Г. Дилігенський, Д. В. Ольшанський, Д. В. Позняк, О. В. Попова, Г. В. Циганенко та ін.). Загалом систему політичних уподобань максимально репрезентовано в контексті політичної соціалізації суб’єкта, а також його політичній активності, діяльності. Політичні уподобання розкривають емоційно-когнітивний патерн у соціально-політичній дійсності суб’єкта, визначаючи місце останнього в семантичній картині політико-ідеологічного простору. У концептуальному підході Д. В. Ольшанського політичні уподобання – визначені в певному культурно-історичному просторі категоріальні структури суб’єктивного сприймання та оцінювання соціально-політичної дійсності (сфери). На його думку, саме культура закріплює в категоріальному просторі певної соціальної групи норми, які визначають змістовність політичної поведінки її учасників і які, зрештою, “стають надбанням суб’єкта в процесі його політичної соціалізації” [2, с. 111]. Дослідник також підкреслює “структурну близькість значення політичних уподобань до змісту політичних стереотипів (уніфікованого образу соціально-політичної дійсності)” [там само, с. 49]. Своєрідну порівняльну модель політичних настановлень (настановлення автор ототожнював з поняттям уподобання) та цінностей особистості репрезентувала у своєму дослідженні О. В. Попова, зазначивши при цьому, що “і цінності, і настановлення належать до структури політичної свідомості індивіда. Основна відмінність політичних цінностей і настановлень (уподобань) пов’язана з тим, що в цінностях відображаються уявлення людини про певні ідеальні об’єкти, а настановлення фіксують оцінку індивідуального ступеня близькості суб’єкта до конкретних об’єктів (політичних інституцій, політичних лідерів, референтних соціальних груп тощо)” [3, с. 51]. Значно ширший контекст інтерпретації політичних уподобань пропонує Г. Г. Дилігенський. Він вважає, що “політичні уподобання є результатом макрогрупової ідентифікації суб’єкта” [4, с. 282]. Зміст останньої відображається в “інтеріоризації суб’єктом норм, цінностей, смислів, ідеологем великих соціальних груп та виробленні на основі отриманого досвіду власної уніфікованої картини світу та екстеріоризації її в актуальний політичний простір” [там само, с. 282]. Розвиваючи цю думку, О. В. Попова зробила припущення, що поява політичних настановлень (уподобань) є результатом ситуації, коли “суб’єкт вимушений реконструювати, створювати у своїй свідомості спрощену модель політичної реальності, здійснювати “редукцію складності” політичної сфери, створювати, за висловом У. Ліпмана, “псевдосвіт” і лише потім “приєднуватися” до однієї із спільнот, що репрезентовані в його свідомості” [3, с. 54]. Таким чином, суб’єкт змушений обирати найбільш адекватний його світоглядові соціально-політичний простір репрезентації політичних уподобань. Отже, і Г. Г. Дилігенський, і О. В. Попова наголошують на тому, що політичні уподобання є не тільки результатом політичної соціалізації суб’єкта – його ідентифікації, а також узагальненим відображенням змісту соціально-політичної дійсності референтних груп у ситуації “тут-і-тепер”. Так, “у випадках, коли індивід психологічно пов’язаний із соціально-культурною групою, що має певні ідеологічні і політичні уподобання, він часто автоматично, не розмірковуючи, приймає властиві їй орієнтації” [4, с. 253]. Своєрідне ототожнення політичних уподобань і політичних симпатій бачимо в концептуальній праці М. Дюверже “Політичні партії”. Дослідник наголошує, що прояв політичних уподобань – це не звичайний прояв цікавості чи часткової прихильності в деяких питаннях до певної політичної партії, а “цілеспрямований процес проникнення в її сутність, намагання зрозуміти її ідеологічні принципи та цінності” [5, с. 104]. Зрештою, прояв такого інтересу слугував міцним зв’язком між системою особистісних уявлень та образом політичної партії. Розвиваючи свою думку, Дюверже констатував, що відкрите виявлення політичних уподобань, тобто визнання своєї симпатії до партії, може відображатися у великій кількості форм і ступенів такої прихильності [там само]. Дещо інше бачення змісту політичних уподобань пропонує О. Б. Шестопал, яка вважає їх близькими до поняття політико-ідеологічних орієнтацій. Останні, на її думку, вибудовують “певний соціально-політичний простір реалізації суб’єктивного бачення політики в системі чітких ідеологічних орієнтацій” [6, с. 141]. Дослідниця також проводить певну паралель між політичними уподобаннями та ідейно-політичними настановленнями особистості. Розгортаючи свою думку далі, Шестопал зазначає, що ідейно-політичні настановлення особистості є втіленням усього змісту політичної свідомості, тому що всі її змісти – погляди, цінності, почуття тощо – складаються в певні системи, для визначення яких використовують ідеологічні “ярлики”. Так, коли про людину кажуть, що вона “ліберал”, “демократ” або “націоналіст”, ми можемо уявити собі низку політичних ідей, які відповідають цим ідеологічним стереотипам [там само, с. 310]. Очевидно, що поняття “політичні уподобання” має багато значень і є таким собі інтегральним, уніфікуючим показником політичної активності особистості. Узагальнюючи результати розвідки щодо змісту політичних уподобань, можемо сказати, що, з одного боку, вони відображають стан зацікавленості чимось (фокусують увагу на об’єкті), а з другого – здійснюють його категоріальне оцінювання (визначають значимість об’єкта). Варто також підкреслити, що політичні уподобання є репрезентаційною моделлю семантичного простору суб’єкта, частину якого складають цінності і смисли. Підсумовуючи, зауважимо, що без політичних уподобань неможливо уявити процес політичної самоактуалізації, оскільки саме вони репрезентують систему бачення суб’єктом політики та себе самого в ній. Ціннісно-смислова сфера як система актуалізації політичної сутності суб’єкта. Політична свідомість, будучи системною та інтегруючою властивістю особистості, передбачає наявність у своїй структурі ціннісно-смислової сфери як головного компонента та рушія політичної активності суб’єкта. Так само як політична свідомість виокремлює своє місце в структурі соціальної свідомості, так і політичні цінності і смисли актуалізують свій категоріальний простір як надбудову здобутих соціальною свідомістю цінностей та смислів. Тому політичні цінності і смисли потрібно розглядати як систему елементів ціннісно-смислової сфери, актуалізованих категоріальним простором соціально-політичного рівня свідомості. Дослідження ціннісно-смислової сфери має давні традиції і є однією з найбільш активно досліджуваних у психології проблем (С. Л. Рубінштейн, О. М. Леонтьєв, Б. С. Братусь, Ф. Е. Василюк, Д. О. Леонтьєв, О. С. Шаров та ін.). Це обумовлено теоретичною і практичною значимістю, складністю та багатоаспектністю даного питання. У більшості досліджень ціннісно-смислова сфера репрезентується як центральне утворення особистості, її ядро. Варто підкреслити, що ціннісно-смислова сфера особистості не тільки визначає форми та умови реалізації спрямованості людини, а й сама стає джерелом її цілей. Загалом, на думку ряду дослідників, ціннісно-смислова сфера є базовим ядром особистості і включає два компоненти: особистісні цінності і “систему особистісних смислів, що відображають особливості смислового розуміння” [7, с. 34]. Натомість В. Франкл прирівнює поняття “цінності” і “особистісного смислу”. На продовження цієї думки Б. С. Братусь зазначає, що особистісні цінності функціонують як “усвідомлені і прийняті людиною загальні смисли її життя” (цит. за: [8, с. 89]). Поглиблене розуміння ціннісно-смислової сфери пропонує В. В. Знаков, у концепції якого вона актуалізується як система конструктів, що відображає суб’єктивне відношення “Я – світ” і що робить вирішальний вплив на формування смислу фактів, подій і т.ін. (див. [9]). Цінності особистості утворюють складну багаторівневу ієрархічну систему, посідаючи позицію між мотиваційно-потребовою сферою та світоглядницькою структурою свідомості (системою особистісних смислів). Відповідно особистісні цінності виконують подвійні функції. З одного боку, система цінностей виступає як “найвищий контрольний орган регуляції всіх спонукачів активності людини, визначаючи прийнятні способи їх реалізації”. З другого – як “внутрішнє джерело життєвих цілей людини, відображаючи те, що є для неї найбільш важливим та має певний особистісний смисл” [8, с. 75]. Існує й інша точка зору, згідно з якою ціннісні орієнтації виникли на основі настановлень, але не тотожні їм, адже ціннісні орієнтації – це усвідомлення особистістю свого ставлення до суспільства, самої себе, навколишньої дійсності та регулювання поведінки як усвідомленої дії (В. В. Сусленко, Б. І. Додонов) [10]. Як зауважує у зв’язку із цим А. Г. Здравомислов, “специфіка дії ціннісних орієнтацій полягає в тому, що вони функціонують не тільки як способи раціоналізації поведінки і їх дія поширюється не тільки на вищі структури свідомості, а й на ті, які зазвичай позначаються як підсвідомі структури. Вони визначають спрямованість волі, уваги й інтелекту” [11, с. 202]. Систему ціннісних орієнтацій особистості, як і іншу психологічну систему, можна уявити як багатомірний динамічний простір, кожний вимір якого відповідає певному видові суспільних відносин та має в кожної особистості різницю значущості [12]. Так, М. Рокич виділяє два рівні ієрархії: цінності – цілі, або кінцеві цілі існування (термінальні), і цінності – засоби, або засоби поведінки особистості (інструментальні) (див. [13]). Як зазначає М. С. Яницький, “ціннісні орієнтації визначають життєві цілі людини, які стають для неї особистісним смислом” [8, с. 26]. Проблема співвіднесення цінностей і особистісного смислу, незважаючи на значний пласт досліджень, досі залишається актуальною, оскільки немає єдиного бачення в питанні про первинність цих феноменів у системі особистості. Цілий ряд дослідників вважає, що смисли є фундаментом формування ціннісних утворень, тоді як інші переконані, що ціннісні утворення є базовими для формування системи особистісних смислів. Так, В. Франкл зазначав, що цінності – це “смислові універсалії, переживаючи які людина набуває смислу життя” [14, с. 126]. Натомість Ф. Е. Василюк вважає, що “смисл як цілісна сукупність життєвих відносин є свого роду продуктом ціннісної системи особистості” [15, с. 67]. С. Л. Рубінштейн у своїй праці “Людина і світ” звертає увагу на те, що “цінності не первинні. Вони похідні від співвідношення світу і людини, відображаючи те, що у світі є значущим для людини” (цит. за: [13]). Поняття “цінність”, за О. М. Леонтьєвим, охоплює два аспекти – значення і особистісний смисл. Значення цінності є сукупністю суспільно значущих властивостей, функцій предмета або ідей, які роблять їх цінностями в суспільстві, а особистісний смисл цінностей визначає сама людина [16]. Тобто цінності і смисли людини завжди взаємопов’язані. Інтеракційний контекст розуміння смислів підкреслює В. О. Васютинський, зазначаючи, “що міжіндивідуальна взаємодія формує надчуттєво-абстрактні смисли, які спершу мають виразно індивідуальне наповнення. Далі, виявляючись у взаємодії, вони взаємно коригуються, доповнюються, уточнюються і утворюється інтерсуб’єктивна ієрархія смислів, провідні з яких оформлюються в те, що можна назвати ідеями” [17, с. 368]. Д. О. Леонтьєв також визначає цінність як джерело утворення смислу. Він тлумачить ціннісно-смислову сферу як цілісну систему і пропонує для її аналізу такі поняття, як “смислові структури” і “смислові системи” [18]. На взаємозв’язку цінностей і смислів, враховуючи їх ролі в регулюванні життєдіяльності, наголошує Ф. Е. Василюк. Цінність він визначає як джерело смислу. Завдяки ціннісно-смисловій сфері, розгортається активність людини, що спрямовує її життєдіяльність. Що стосується самої ціннісно-смислової сфери, то вона постає як цілісне утворення, яке розвивається, змінюється, і кожен елемент взаємно доповнює інший. Елементи ціннісно-смислової сфери представлено цінностями, смислами і мотивами, які в суб’єктивній картині світу є не ізольованими компонентами, а єдиною системно-структурною і динамічною організацією (А. С. Куль) (див. [15]). О. Ю. Агафонов розглядає людину як смислову модель світу, визначаючи її як перетин чотирьох смислових сфер (біосфера, когнітивна сфера, соціальна сфера, духовна сфера) “у континуумі простору і часу та об’єднанні цих сфер” [19, с. 128]. У свою чергу Д. О. Леонтьєв виділяє три основні визначення смислу в зарубіжній психології і відповідні їм психологічні підходи (навколо яких концентрується решта теоретичних уявлень): 1) смисл як інтеграція особистої і соціальної дійсності (Г. Ф. Фенікс); 2) смисл як пояснення й інтерпретація життя (Дж. Ройс) і 3) смисл як життєва мета і завдання (У. Франкл) [18]. У цих уявленнях важливо виділити дві основні характеристики смислу: 1) смисл слід розуміти як взаємодію індивідуального і соціального, суспільного в людині; 2) смисл є своєрідною вершиною особи, її інтеграцією. Власне, смисл є цілісним вираженням значущості для людини того, що вона робить. Такого висновку дійшли О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубінштейн, Д. О. Леонтьєв) (див. [12, с. 129]). Смисл виступає як ланка в механізмі самоорганізації людини, вважають В. Є. Клочко, О. М. Краснорядцева та ін. [12]. Людина в цьому випадку постає як відкрита самоорганізована система, смисли ж забезпечують відбір з об’єктивного світу того, що відповідає потребам людини в кожен момент часу. Смисли упорядковують об’єктивний світ для людини, забезпечуючи вибірковий доступ у свідомість тих елементів середовища, які відповідають поточному станові людини як відкритої системи, залишаючись надчуттєвими якостями предметів, які віддзеркалюються не органами чуття, а емоціями. Зміст смислу пов’язаний з віддзеркаленням взаємозв’язку людини зі світом, а своєї форми він набуває в діяльності і конкретній поведінці людини. В. Франкл розглядає прагнення до пошуку і реалізації людиною смислу свого життя як природжену мотиваційну тенденцію, що властива всім людям і яку можна назвати основним двигуном дій і розвитку людини [14]. Отже, теоретичний аналіз проблеми ціннісно-смислової сфери підкреслює детермінаційний характер співіснування цінностей і смислів як одиниць суб’єктивного оцінювання соціально-політичної дійсності. Актуалізація контексту детермінації ціннісно-смислової сфери та політичних уподобань. З огляду на запропоновану динаміку наукового дискурсу нам вдалося частково висвітлити теоретичний контекст проблеми функціонування політичних уподобань та ціннісно-смислової сфери. Однак не менш потрібно з’ясувати сутність взаємозв’язків між цими компонентами політичної свідомості. Особливо важливою видається тут спроба розв’язати проблему за допомогою методів багатомірної статистики, сфокусувавши наше дослідження саме на “інтеракційному” контексті цих компонентів. Оскільки цінності, смисли і політичні уподобання є частиною суб’єктивного процесу взаємодетермінації, то в першу чергу слід визначити предметність самої детермінації як такої. Науково обґрунтувати процес детермінації тих чи тих категорій суб’єктивного пізнання досить складно, бо це потребує значної кількості дослідницьких процедур, і саме тому наше дослідження присвячено виявленню головного аспекту детермінації – впливу. За допомогою відібраних коефіцієнтів багатомірної статистики ми можемо виявити особливості взаємодії досліджуваних компонентів політичної свідомості – смислів, цінностей, уподобань. Вибірку нашого дослідження (табл.) склали студенти 2–4 курсів історичного та психолого-педагогічного факультетів Чернігівського державного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка (загальна кількість 130 осіб). Таблиця Характеристика вибірки для дослідження взаємодії ціннісно-смислової сфери і політичних уподобань Група, № ВНЗ, факультет 2-й курс 3–4-й курси Усього Загальна кількість чол. жін. чол. жін. чол. жін. 1 ЧДПУ, історичний 10 25 15 20 25 45 70 2 ЧДПУ, психолого-педагогічний 10 20 10 20 20 40 60 Загальна кількість 20 45 25 40 45 85 130 Для проведення дослідження та обробки отриманих результатів ми скористалися такими методами дослідження, як опитування і метод багатомірної статистики. Було підготовлено два стандартизованих тести на виявлення особистісних смислів і цінностей, а також два авторських опитувальники (з визначення політичних уподобань на рівні актуалізації політичних смислів та цінностей): – тест смисло-життєвих відношень (СЖВ) Д. О. Леонтьєва: структура опитувальника має вигляд семантичного диференціала; містить 20 біполярних тверджень, 5 шкал (цілі в житті, процес життя, результативність, локус контролю – Я, локус контролю – життя); призначений для дослідження особистісних смислів; – тест ціннісних орієнтацій М. Рокича: охоплює термінальні та інструментальні цінності, має рангову шкалу оцінювання для 36 цінностей; використовується для дослідження особистісних цінностей; – авторський опитувальник “Що являє собою сучасна українська політика?”: містить 15 біполярних тверджень, структура опитувальника – за типом семантичного диференціала; дає змогу досліджувати політичні уподобання на рівні актуалізації політичних цінностей; – авторський опитувальник “Мій образ політики”: складається з 30 біполярних конструктів, структура опитувальника – у формі семантичного диференціала; для дослідження політичних уподобань на рівні актуалізації політичних смислів. Зміст дослідницької процедури полягав у виявленні за допомогою коефіцієнтів ? (лямбда) і ? (тау) Гудмена – Краскала (Goodman L. A., Kruskal E. H.) взаємозв’язків та особливостей взаємовпливів між категоріями, які містяться в опитувальниках з визначення цінностей, смислів та політичних уподобань. Для аналізу результатів було використано статистичний пакет SPSS 10.0. for Windows. Дослідження означеної проблеми здійснювалось у два етапи: на першому було проведено теоретичний аналіз проблеми (визначено зміст понять, відзначено їх основні функціональні особливості, проаналізовано значний пласт концептуальних підходів щодо їх розуміння), на другому – проведено дослідження за допомогою відповідних опитувальників та здійснено аналіз отриманих результатів з використанням коефіцієнтів ? (лямбда) і ? (тау) Гудмена – Краскала [1]. Застосування цих коефіцієнтів дає змогу побудувати матрицю взаємовпливів досліджуваних категорій. Отримані значення матриці ми подали у своїй моделі у відсотковому вираженні для кращого їх сприймання і схематизації. Статистичний аналіз взаємовпливів категорій ми здійснили на основі двох різних підходів. Перший ґрунтувався на аналізі загального масиву даних (тобто тих даних, які ми дістали завдяки опитуванню. Другий полягав в аналізі вибіркового масиву даних: при цьому було використано дані, що відображали три комбінації оцінювання респондентами смислів і цінностей. Так, із загального масиву даних було відібрано найбільш і найменш значимі категорії цінностей та смислів. Вибірковий масив даних сформували такі комбінації анкет респондентів: 1) ті, що максимально оцінювали цінності і смисли, – 18 анкет; максимально оцінювали цінності і мінімально – смисли – 24 анкети; мінімально – цінності і максимально – смисли – 22. На нашу думку, саме такі комбінації найвиразніше ілюструватимуть процес взаємозв’язків категорій і їх взаємовпливів. Тож ми отримали такі результати: 1. Аналіз загального масиву даних (130 анкет відповідають 100%). Виявлено (рис. 1), що загальна кількість взаємозв’язків між категоріями, які мали рівень значущості p<0,05, становила 19,88% від максимально можливої кількості 6034. Між усіма категоріями було виявлено лише три значимі взаємовпливи (від 45% інтеракцій): 1) політичні уподобання (що актуалізують політичні цінності) впливають на особистісні смисли; 2) політичні уподобання (що актуалізують політичні смисли) впливають на особистісні смисли; 3) політичні уподобання (що актуалізують політичні смисли) впливають на політичні уподобання (що актуалізують політичні цінності). Направленість стрілки на малюнку відповідає домінантності впливу одних категорій на інші. Представлені відсоткові значення характеризують: перша цифра 59 % – існуючу кількість взаємовпливів між категоріями, що відповідає значенню похибки p<0,05; друга і третя цифри [35 %/23 %] – розподіл відсотків, еквівалентних впливам одних категорій на інші. Рис. 1. Ілюстрація взаємовпливів категорій політичної свідомості за допомогою коефіцієнтів ? (лямбда) і ? (тау) Гудмена – Краскала (для загального масиву даних) Проаналізований нами загальний масив даних не дає достатніх підстав для того, щоб однозначно стверджувати, що між цінностями, смислами і політичними уподобаннями існує взаємодетермінація. Такий результат свідчить, власне, про розмитість інтеракцій між цінностями, смислами і політичними уподобаннями в загальній сукупності. Однак очевидним є те, що політичні уподобання впливають на особистісні смисли. 2. Аналіз вибіркового масиву даних (64 анкети відповідають 49,23%). Виявлено (рис. 2), що загальна кількість взаємозв’язків між категоріями, які мали рівень значущості p<0,05, становила 76,11% від максимально можливої кількості 6034. Отриманий результат підтвердив наші очікування, проілюструвавши значимість (від 71%) усіх взаємозв’язків між обраними категоріями політичної свідомості. Направленість стрілки на малюнку відповідає домінантності впливу одних категорій на інші. Представлені відсоткові значення характеризують: перша цифра 92 % – існуючу кількість взаємовпливів між категоріями, що відповідає значенню похибки p<0,05; друга і третя цифри [60 %/32 %] – розподіл відсотків, еквівалентних впливам одних категорій на інші. Рис. 2. Ілюстрація взаємовпливів категорій політичної свідомості за допомогою коефіцієнтів ? (лямбда) і ? (тау) Гудмена – Краскала (для вибіркового масиву даних – 49,23%) Деталізуючи опис схеми взаємовпливів, зазначимо, що політичні уподобання (політичні смисли і цінності) впливають на структуру особистісних цінностей (інструментальні і термінальні цінності) та смислів. Хоча специфіка взаємовпливів така, що і інструментальні цінності здійснюють вплив на структуру ціннісного рівня політичних уподобань, а також на особистісні смисли. Загалом отримана модель взаємовпливів вказує, що чим більш виразно підкреслюється контекст ціннісно-смислової сфери особистості, тим чіткіше проявляється вплив політичних уподобань на її структуру. Тобто, чим більше людина керується цінностями і смислами в своїй життєдіяльності, тим більш значущим видається вплив політичних уподобань на її поведінку. Однак це зовсім не означає, що політичні уподобання одноосібно визначають структуру, чи то пак зміст ціннісно-смислової сфери. Насправді ж ним відводиться лише один з механізмів актуалізації політичної поведінки особистості в соціально-політичному просторі. Дослідження проблеми взаємозв’язків і взаємовпливів цінностей, смислів та політичних уподобань має широкий соціально-психологічний контекст їх репрезентації в науковому дискурсі. Очевидним також видається і сама природа взаємозалежності цих компонентів політичної свідомості. Здійснена нами спроба актуалізації інтеракційного простору ціннісно-смислової сфери та політичних уподобань в контексті політичної самоактуалізації суб’єкта дала підстави зробити наступні висновки: 1. Існування взаємовпливів між компонентами політичної свідомості – неодмінний елемент життєздатності та спроможності особистості бути суб’єктом політики, оскільки саме взаємовпливи дають змогу виділити унікальні комбінації політичної поведінки суб’єкта. 2. Специфіку взаємозв’язків між цінностями, смислами і політичними уподобаннями визначають особливості ціннісно-смислового ставлення суб’єкта до оцінювання соціально-політичної дійсності. 3. Система політичних уподобань, що актуалізується політичними смислами, впливає на структуру особистісних смислів і цінностей. 4. Структура взаємовпливів компонентів політичної свідомості ілюструє процес уніфікації соціально-політичної дійсності за допомогою інструментів ціннісно-смислової реконструкції системи політичних уподобань. Література 1. Сидоренко Е. В. Методы математической обработки в психологии / Е. В. Сидоренко. – СПб. : Речь, 2003. – 350 с. 2. Ольшанский Д. В. Основы политической психологии / Д. В. Ольшанский. – Екатеринбург : Деловая книга, 2001. – 495 с. 3. Попова О. В. Политическая идентификация в условиях трансформации общества / О. В. Попова. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2002. – 258 с. 4. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология / Г. Г. Дилигенский. – М. : Новая школа, 1996. – 352 с. 5. Дюверже М. Политические партии / М. Дюверже ; пер. с фр. – М. : Академ. проект, 2000. – 538 с. 6. Шестопал Е. Б. Политическая психология / Е. Б. Шестопал. – М. : Инфра-М, 2002. – 456 с. 7. Серый А. В. Ценностно-смысловая сфера личности / А. В. Серый, М. С. Яницкий. – Кемерово : Кемеров. гос. ун-т, 1999. – 92 с. 8. Яницкий М. С. Ценностные ориентации личности как динамическая система / М. С. Яницкий. – Кемерово : Кузбассвузиздат, 2000. – 204 с. 9. Серый А. В. Психологические механизмы функционирования системы личностных смыслов / А. В. Серый. – Кемерово : Кузбассвузиздат, 2002. – 183 с. 10. Додонов Б. И. Эмоция как ценность / Б. И. Додонов. – М. : Политиздат, 1978. – 272 с. 11. Здравомыслов А. Г. Потребности, интересы, ценности / А. Г. Здравомыслов. – М. : Политиздат, 1986. – 222 с. 12. Клочко В. Е. Предмет современной психологии: человекообразование и психологическое обеспечение смысловой педагогіки / В. Е. Клочко // Образование и социальное развитие региона. – Барнаул, 1995. – № 3–4. – С. 104–113. 13. Сержантов В. Ф. Человек, его природа и смысл бытия / В. Ф. Сержантов. – Ленинград : ЛГУ, 1990. – 360 с. 14. Франкл В. Человек в поисках смысла : сборник / В. Франкл ; пер. с англ. и нем. ; общ. ред. Л. Я. Гозмана и Д. А. Леонтьева. – М. : Прогресс, 1990. – 368 с. 15. Василюк Ф. Е. Психология переживания / Ф. Е. Василюк. – М. : Изд-во МГУ, 1984. – 200 с. 16. Політологічний енциклопедичний словник : навч. посіб. для студ. вузів / під ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна. – К. : Ґенеза, 1997. – 650 с. 17. Васютинський В. О. Інтеракційна психологія влади / В. О. Васютинський. – К. : Вид-во Київ. славіст. ун-ту, 2005. – 492 с. 18. Леонтьев Д. А. Психология смысла: Природа, структура и динамика смысловой реальности / Д. А. Леонтьев. – М. : Смысл, 1999. – 486 с. 19. Агафонов А. Б. Человек как смысловая модель мира. Пролегомены к психологической теории смысла / А. Б. Агафонов. – Самара : Бахрах-М, 2000. – 336 с. ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ СТАНОВЛЕННЯ ЗВ’ЯЗКІВ З ГРОМАДСЬКІСТЮ В УКРАЇНІ А. В. Литвин, м. Біла Церква Розглядається історіографія питання розвитку зв’язків з громадськістю на прикладі запропонованих вітчизняними фахівцями теоретичних і практичних напрацювань у цій галузі, аналіз яких дає підстави для того, щоб констатувати процес становлення інституту паблік рилейшнз в Україні. Ключові слова: зв’язки з громадськістю, паблік рилейшнз, іміджелогія, PR-фахівці, PR-діяльність, PR-кампанія, PR-технології, інститут паблік рилейшнз. Рассматривается историография вопроса развития связей с общественностью на примере предложенных отечественными специалистами теоретических и практических разработок в этой сфере, анализ которых дает основания к тому, чтобы констатировать процесc становления института паблик рилейшнз в Украине. Ключевые слова: связи с общественностью, паблик рилейшнз, имиджелогия, PR-специалисты, PR-деятельность, PR-кампания, PR-технологии, институт паблик рилейшнз. The article deals with the histiriography of PR development on the basis of theoretical and practical research made by Ukrainian experts. It gives the ground to state the process of establishment of PR institution in Ukraine . Key words: public relations, imageology, image maker, social communication, PR-experts, PR-activity, PR-campaign, PR-technologies, PR-institution. Проблема. Незважаючи на те, що такий напрям діяльності, як зв’язки з громадськістю, в Україні переживає наразі власне етап становлення, можна констатувати вже певні теоретичні та практичні надбання фахівців цієї галузі. При цьому варто зазначити, що не завжди діяльність вітчизняних PR-практиків базується на теоретично-прикладних знаннях, та й науково-теоретичні розвідки часто бувають відокремленими від реалій сьогодення. Звичайно, не варто заперечувати факт використання вітчизняними фахівцями зарубіжного досвіду та наукових розробок у даній галузі, але на матеріалі цієї публікації можна простежити активний процес розвитку паблік рилейшнз (PR) в Україні, оскільки ми вже володіємо власним багажем теоретичних і практичних напрацювань, до яких у свою чергу звертаються зарубіжні PR-спеціалісти. Важливим матеріалом для дослідження означеної проблеми стали праці Д. О. Богуша, В. Г. Королька, А. Куліша, В. А. Моїсєєва, Г. Г. Почепцова, А. А. Ротовського, Є. Б. Тихомирової, І. Ю. Слісаренка та ін. Мета статті: здійснити історіографічний аналіз розвитку зв’язків з громадськістю на вітчизняному просторі, підтвердивши таким чином існування інституту паблік рилейшнз в Україні. Інтенсивному розвиткові PR у нашій країні сприяло декілька чинників. Серед них вагоме місце посідають здобутки українських науковців та практиків, аналіз праць яких і став основою нашого дослідження. Варто зазначити, що значний внесок у розвиток PR на теренах країн СНД зробив Георгій Георгійович Почепцов – доктор філологічних наук, професор, який одним з перших здійснив теоретичне обґрунтування таких нових для демократичної України понять, як “паблік рилейшнз”, “зв’язки з громадськістю” та “іміджелогія”. У 1995 р. з’являється його праця “Имиджмейкер. Паблик рилейшнз для политиков и бизнесменов” [1], у якій дослідник розглядає імідж як складову цивілізованого суспільства, визначає його роль у налагоджуванні зв’язків з громадськістю та зупиняється на питаннях, пов’язаних з актуалізацією іміджу, а також аспектах його впливу на політичне життя окремих країн. Особливостям формування іміджу окремих громадських і політичних діячів присвячена наступна його робота – “Имидж от фараонов до президентов” (1997) [2]. Певною мірою саме імідж політичного діяча, як зазначає Почепцов у праці “Имидж и выборы” (1997) [3], відіграє значну роль у його громадській діяльності. У роботі “Имиджелогия: теория и практика” (1998) [4] дослідник наголошує на тому, що серед наук, які набули помітного розвитку на пострадянському просторі, також іміджелогія. Її виникнення зумовлене не лише новою роллю засобів масової комунікації, а й тим, що кожній соціальній групі доводиться захищати свої інтереси в інформаційному просторі. Вони породжують власні іміджі, започатковуючи відтак боротьбу з іміджами своїх противників. І тому Почепцов пропонує розглядати імідж у різних контекстах та рекомендує у його формуванні використовувати певні імідж-технології. У ці ж роки з’являються праці науковця в галузі зв’язків з громадськістю: “Паблик рилейшнз” (1996) [5], “Паблик рилейшнз, или Как успешно управлять общественным мнением” (1998) [6], “Паблик рилейшнз для профессионалов” (1999) [7] та навчальний посібник українською мовою “Паблік рилейшнз” (2000) [8]. Ці видання стали певною віхою в історичному процесі становлення вітчизняного PR. Адже саме в них розкрито зміст основних понять і процесів паблік рилейшнз; розглянуто сучасний комунікативний інструментарій, який використовують у різноманітних аспектах діяльності із застосування паблік рилейшнз; здійснено аналіз особливостей різних видів паблік рилейшнз: політичних, урядових, фінансових, кризових, PR силових структур і спецслужб; доведено можливість вирішення деяких соціальних проблем методами паблік рилейшнз; рекомендовано застосування різноманітних PR-технологій. Особливо цінними для вивчення окресленої проблеми стали праці Валентина Григоровича Королька – українського філософа, політолога, спеціаліста з теорії, методології та практики PR, автора численних наукових публікацій у вітчизняних і зарубіжних виданнях. Переймаючись проблемами підготовки фахівців зі зв’язків з громадськістю в Україні та “колонізацією” ринку паблік рилейшнз “чорними PR”, він готує 1997 р. перше видання з основ паблік рилейшнз [9] для студентів вищих закладів освіти, яке викликало значний інтерес у фахівців і пройшло успішну апробацію у вищих навчальних закладах України. У підручнику “Паблік рилейшнз. Наукові основи, методика, практика” (2001) [10] відображено сучасні досягнення теорії та практики цивілізованих зв’язків з громадськістю. Автор також розкриває суть поняття, принципи та функції паблік рилейшнз; аналізує шляхи становлення та розвитку нової галузі, висвітлює її місце у функціональній структурі організації; визначає типи масових кампаній, їх принципи й елементи; наводить кодекс професійної поведінки та етики Міжнародної асоціації PR (IPRA), Афінський кодекс, Кодекс професійної поведінки інституту PR (Англія), Європейський кодекс професійної поведінки у сфері PR (Лісабонський кодекс), Кодекс професійної етики українського журналіста, Кодекс професійної етики російського журналіста, Кодекс професійної етики спілки професійних журналістів США. Значний масив матеріалів з різних аспектів PR-діяльності був корисним не лише для студентів, що навчалися з даної спеціальності, а й теоретиків і практиків цієї галузі. Нещодавно було презентовано новий підручник В. Г. Королька та О. В. Некрасової “Зв’язки з громадськістю. Наукові основи, методика, практика” [11], що ґрунтується на важливих теоретичних засадах, але торкається питань і методології, і технології, і практики PR. У ньому узагальнено сучасні вітчизняні та зарубіжні досягнення теорії і практики комунікацій, істотно поліпшено аналіз PR як соціального інституту. У контексті дослідженої теми не можна залишити поза увагою видання 1997 р. М. М. Поплавським навчального посібника “Азбука паблік рилейшнз” [12], метою якого було показати на конкретних прикладах роль і значення PR-заходів у політичному, економічному та культурному житті. Автор посібника, наголошуючи на тому, що ця галузь інформаційної діяльності в Україні лише в стадії становлення, залучає приклади PR-практики інших країн. У книзі вперше розглянуто традиційні форми поведінки людей у суспільстві як засоби PR-діяльності. Варто зауважити, що перші видання Г. Г. Почепцова, В. Г. Королька і М. М. Поплавського змогли на певний час заповнити нішу інформаційного вакууму в українському суспільстві, яке на той час мало потребу в теоретичних і практичних знаннях у цій галузі. У ці ж роки досить плідно працював у сфері паблік рилейшнз В’ячеслав Анатолійович Моїсєєв, кандидат філологічних наук, доцент. Йому належить низка праць з проблем теорії та практики PR-діяльності, зокрема “Репутация – тоже капитал” (Паблик рилейшнз в банковской сфере)”, “Паблик рилейшнз. Теория и практика” (1999), “Паблик рилейшнз – средство социальной коммуникации” (2002) [13]. Ці видання ґрунтуються на вивченні російських та інших зарубіжних публікацій, аналізі практичного, у тому числі власного, досвіду PR-діяльності. Дослідник вважає, що “паблік рилейшнз – це не просто ефективний спосіб просування товару, формування іміджу, лобіювання, а й, у наших умовах, важливий елемент соціально-економічного прогресу” [14, с. 373]. Плідними для розгортання теоретичних розвідок і практичних дій у сфері зв’язків з громадськістю є ґрунтовні наукові дослідження Євгенії Борисівни Тихомирової – професора, доктора політичних наук. Серед розвідок, зроблених цим науковцем, варто відзначити монографії “PR-формування відкритого суспільства” (2003) [15], “Паблік рилейшнз у глобалізованому світі” (2004) [16], “Міжнародна інформаційна безпека: сучасні виклики та загрози” (у співавт.) (2006), “Європейські комунікації” (у співавт.) (2007). Не можна лишити поза увагою навчальні посібники, видані цим автором, зокрема практикум “Зв’язки з громадськістю” (1998) [17] та більш ґрунтовне видання “Зв’язки з громадськістю” (2001) [18], яке містить розгляд теорій комунікації, історії виникнення та розвитку паблік рилейшнз. Також дослідницею здійснено спробу охарактеризувати зв’язки з громадськістю як сферу наукової та практично-прикладної діяльності; розкрито методи, прийоми, канали та форми комунікацій із громадськістю та їх специфіку в окремих сферах життя суспільства, зокрема політичній, соціокультурній, економічній та сфері міжнародних відносин. І. Ю. Слісаренко, кандидат філологічних наук, автор значної кількості публікацій із проблем мас-медіа і демократії, зовнішньої політики, політичної комунікації, політичного маркетингу і паблік рилейшнз, у навчальному посібнику “Паблік рилейшнз у системі комунікації та управління” (2001) [19] пропонує комплексний підхід до предмета вивчення. Він розглядає паблік рилейшнз не як ремесло, а як багатокомпонентний засіб комунікації, як складову науки і практики сучасного менеджменту, державного управління та міжнародного і міждержавного спілкування. Дослідник руйнує існуючий поверховий стереотип щодо паблік рилейшнз як рекламно-пропагандистської діяльності. Натомість доводить погляд на PR як багатоаспектну систему комунікації, засіб громадського контролю і корпоративної та урядової звітності, акцентує увагу на диверсифікації та сприйнятті аудиторією PR-кампаній. Що ж до теоретично-прикладних розробок у галузі зв’язків з громадськістю, то варто звернути увагу на видавничу діяльність саме PR-практиків, зокрема Д. О. Богуша, А. А. Ротовського, А. Куліша. Д. О. Богуш, віце-президент Української ліги зі зв’язків з громадськістю (PR-Ліга), член Всесвітньої ради міжнародної асоціації зв’язків з громадськістю (IPRA), президент Bohush Communications, є постійним автором публікацій щодо аналізу сучасного PR-ринку в Україні, політичних та соціальних тенденцій розвитку нашого суспільства, має значні напрацювання у сфері іміджу України та брендингу. Його монографії “Зерна PR-технологий” (1999), “Механизмы и методы современных манипулятивных воздействий на большие массы людей” (2001) містять як теоретичний, так і практичний матеріал у галузі PR-технологій, що привернуло до них значний інтерес цієї категорії фахівців. Не менш важливими з погляду розвитку вітчизняного PR є напрацювання А. А. Ротовського, кандидата філософських наук, доцента, автора трьох монографій з тематики стратегічних комунікацій, президента Української ліги зі зв’язків з громадськістю. У методичному посібнику “Ключевые навыки PR-мастерства” (2005) [20] він, аналізуючи особливості розвитку PR, зазначає, що в Україні поряд з PR, орієнтованим на існуючі західні стандарти (західний тип), має прояви PR, який орієнтується на своєрідні перехідні стандарти культури українського суспільства (національний тип). Це зумовлено відмінностями розвитку ринку, ментальністю, особливостями цільової аудиторії. А. Куліш, автор книг, які стали досить популярними серед PR-фахівців, – “PR для общественных организаций” (2000), “Практика PR по-українськи” (2005), узагальнив досвід власної практичної діяльності в галузі зв’язків з громадськістю, оскільки з 1996 р. працює як PR-консультант та розробник PR-кампаній політиків, державних та бізнес-структур. У вступному слові до книги “Практика PR по-українськи” [21] він відмічає, що добре знає ту РR-літературу, яка заполонила книжкові ринки України і часто є передруком перекладів американських РR-підручників із 70-х років минулого століття. Ця література, на його переконання, містить застарілий матеріал різноманітних PR-кампаній і часто не дає практичних рекомендацій для фахівця-початківця, тому дослідник здійснив спробу практичного обґрунтування PR-діяльності. Саме початок XXІ ст. характеризується збільшенням кількості наукових розвідок у галузі зв’язків з громадськістю в різних сферах діяльності нашого суспільства, серед яких значний інтерес становлять дисертаційні дослідження Л. М. Руіс Мендісабаль “Зв’язки з громадськістю як комунікативний аспект державного управління” (2001) [22], С. В. Колоска “Зв’язки з громадськістю у формуванні іміджу органів державного управління” (2003) [23], К. В. Савельєвої “Зв’язки з громадськістю в системі маркетингового управління підприємствами” (2004) [24], І. О. Ільченко “Комунікативна діяльність університету і паблік рилейшнз” (2004) [25], У. В. Ільницької “Паблік рилейшнз Збройних сил як фактор демократизації та оптимізації цивільно-військових відносин” (2006) [26], А. Й. Серанта “Зв’язки з громадськістю в системі місцевих органів влади (державно-управлінський аспект)” (2006) [27], Ю. І. Работи “Зв’язки з громадськістю як інститут державного управління” (2006) [28], А. С. Погребняка “Зв’язки банківських установ України з громадськістю в умовах інформаційного суспільства: соціальний аспект” (2008) [29], А. М. Бахметьєвої “Особливості комунікативних функцій паблік рилейшнз в діяльності прес-служб установ освіти” (2009) [30], К. Ю. Ягельської “Організація управління та оцінка ефективності паблік рилейшнз підприємства” (2009) [31]. Висновки. Отже, аналітичний огляд літератури дає можливість констатувати існування в Україні інституту паблік рилейшнз, про що свідчить значна кількість наукових публікацій, розвідок, праць окресленої тематики, а також самостійна професійна діяльність PR-практиків, адже соціальний інститут – це відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства. Література 1. Почепцов Г. Г. Имидж-мейкер. Паблик рилейшнз для политиков и бизнесменов / Георгий Георгиевич Почепцов. – К. : РА Губерникова, 1995. – 236 с. 2. Почепцов Г. Г. Имидж: от фараонов до президентов: Строительство воображаемых миров в мифе, сказке, анекдоте, рекламе, пропаганде и паблик рилейшнз / Георгий Георгиевич Почепцов. – К. : АДЕФ-Украина, 1997. – 328 с. 3. Почепцов Г. Г. Имидж и выборы: Имидж политика, партии, президента / Георгий Георгиевич Почепцов. – К. : АДЕФ-Украина, 1997. – 140 с. 4. Почепцов Г. Г. Имиджелогия: теория и практика / Георгий Георгиевич Почепцов. – К. : АДЕФ-Украина, 1998. – 392 с. 5. Почепцов Г. Г. Паблик рилейшнз / Георгий Георгиевич Почепцов ; Киев. ун-т им. Т. Шевченко, Ин-т междунар. отношений. – К., 1996. – 200 с. 6. Почепцов Г. Г. Паблик рилейшнз, или Как успешно управлять общественным мнением / Георгий Георгиевич Почепцов. – М. : Центр, 1998. – 349 с. 7. Почепцов Г. Г. Паблик рилейшнз для профессионалов / Георгий Георгиевич Почепцов. – М. : Рефл-бук, 1999. – 624 с. 8. Почепцов Г. Г. Паблік рилейшнз : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Георгій Георгійович Почепцов. – К. : Знання, 2000. – 506 с. 9. Королько В. Г. Основи паблік рилейшнз : посібник / Валентин Григорович Королько ; НАН України, Ін-т соціології. – К., 1997. – 334 с. 10. Королько В. Г. Паблік рилейшнз. Наукові основи, методика, практика: підруч. для студ. вищ. закл. освіти / Валентин Григорович Королько ; НАН України. – 2 вид., доп. – К. : Вид. дім “Скарби”, 2001. – 400 с. 11. Презентовано новий підручник з PR [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://presscenter.ukrinform.ua/news-28425.html 12. Поплавський М. М. Азбука паблік рілейшнз : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Михайло Михайлович Поплавський ; Київ. нац. ун-т культури і мистецтв. – 2 вид., доп. і переробл. – К. : Дельта, 2007. – 288 с. 13. Моисеев В. А. Паблик рилейшнз – средство социальной коммуникации. (Теория и практика) / Вячеслав Анатольевич Моисеев. – К. : Дакор, 2002. – 501 с. 14. Моисеев В. А. Паблик рилейшнз. Теория и практика / Вячеслав Анатольевич Моисеев. – К. : Вира-Р, 1999. – 375 с. 15. Тихомирова Є. Б. PR-формування відкритого суспільства / Євгенія Борисівна Тихомирова. – К. : Наук.-вид. центр “Наша культура і наука”, 2003. – 198 с. 16. Тихомирова Є. Б. Паблік рилейшнз у глобалізованому світі / Євгенія Борисівна Тихомирова. – К. : Наук.-вид. центр “Наша культура і наука”, 2004. – 489 с. 17. Тихомирова Є. Б. Зв’язки з громадськістю : практикум / Євгенія Борисівна Тихомирова ; Ін-т змісту і методів навчання, Рівн. ін-т слов’янознавства Київ. ін-ту “Слов’янський ун-т”. – К., 1998. – 117 с. 18. Тихомирова Є. Б. Зв’язки з громадськістю : навч. посіб. для студ. вузів / Євгенія Борисівна Тихомирова ; М-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти, Рівн. ін-т слов’янознавства Київ. ін-ту “Слов’янський ун-т”. – К., 2001. – 560 с. 19. Слісаренко І. Ю. Паблік рилейшнз у системі комунікації та управління : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / І. Ю. Слісаренко ; Міжрегіон. Акад. упр. персоналом. – К. : МАУП, 2001. – 104 с. 20. Ротовский А. А. Ключевые навыки PR-мастерства : метод. пособ. / А. А. Ротовский. – К. : Киев. высш. школа PR-технологий, 2005. – 174 с. 21. Нова книга Андрія Куліша [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pr-center.org.ua/news_show.php?zap=411 22. Руіс Мендісабаль Л. М. Зв’язки з громадськістю як комунікативний аспект державного управління : автореф. дис. ... канд. наук з держ. упр. : 25.00.01 / Ліліана Миколаївна Руіс Мендісабаль ; Укр. акад. держ. упр. при Президентові України. – К., 2001. – 19 с. 23. Колосок С. В. Зв’язки з громадськістю у формуванні іміджу органів державного управління : дис. ... канд. наук з держ. управління : 25.00.01 / Сергій Васильович Колосок ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України; Одес. регіон. ін-т держ. упр. – О., 2003. – 204 с. 24. Савельєва К. В. Зв’язки з громадськістю в системі маркетингового управління підприємствами : автореф. дис. ... канд. екон. наук : 08.06.01 / Катерина В’ячеславівна Савельєва ; Донец. держ. ун-т економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського. – Донецьк, 2004. – 18 с. 25. Ільченко І. О. Комунікативна діяльність університету і паблік рилейшнз : автореф. дис. ... канд. соціол. наук : 22.00.04 / Ірина Олександрівна Ільченко ; Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. – Х., 2004. – 20 с. 26. Ільницька У. В. Паблік рилейшнз Збройних сил як фактор демократизації та оптимізації цивільно-військових відносин : дис. ... канд. політ. наук : 23.00.02 / Уляна Вікторівна Ільницька ; Нац. ун-т “Львівська політехніка”. – Л., 2006. – 213 с. 27. Серант А. Й. Зв’язки з громадськістю в системі місцевих органів влади (державно-управлінський аспект) : автореф. дис. ... канд. наук з держ. управління : 25.00.01 / Андрій Йосипович Серант ; Львів. регіон. ін-т держ. упр. Національної академії держ. упр. при Президентові України. – Л., 2006. – 20 с. 28. Работа Ю. І. Зв’язки з громадськістю як інститут державного управління : автореф. дис... канд. наук з держ. управління : 25.00.01 / Юрій Іванович Работа ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. – К., 2006. – 20 с. 29. Погребняк А. С. Зв’язки банківських установ України з громадськістю в умовах інформаційного суспільства: соціальний аспект : автореф. дис. ... канд. соціол. наук : 22.00.03 / Андрій Сергійович Погребняк ; Ін-т соціології НАН України. – К., 2008. – 16 с. 30. Бахметьєва А. М. Особливості комунікативних функцій паблік рилейшнз в діяльності прес-служб установ освіти : автореф. дис. ... канд. наук із соц. комунікацій : 27.00.06 / Алла Миколаївна Бахметьєва ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, Ін-т журналістики. – К., 2009. – 20 с. 31. Ягельська К. Ю. Організація управління та оцінка ефективності паблік рилейшнз підприємства : автореф. дис. ... канд. екон. наук : 08.00.04 / Катерина Юріївна Ягельська ; НАН України, Ін-т економіки промисловості. – Донецьк, 2009. – 20 с. РЕГІОНАЛЬНА ДИНАМІКА ЕЛЕКТОРАЛЬНОЇ МОТИВАЦІЇ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ У 2004–2010 РОКАХ ЯК ПОКАЗНИК СТАНОВЛЕННЯ РЕФЛЕКСИВНОГО КАПІТАЛУ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ СПІЛЬНОТ Л.  А. Найдьонова, м. Київ  Представлено аналіз змін у системі мотивації політичного вибору громадян України протягом 2004–2010 років. Окреслено загальну тенденцію зворотної редукції змін у структурі політичної мотивації, характерної для виборів Президента України у 2004 р. Виявлено регіональні відмінності в динаміці мотивації політичного вибору. Описано зв’язок мотивації політичного вибору і становлення рефлексивного капіталу територіальних спільнот регіонального масштабу. Ключові слова: динаміка мотивації, електоральний вибір, територіальна спільнота, регіональна специфіка, рефлексивний капітал. Представлен анализ изменений в системе мотивации политического выбора граждан Украины на протяжении 2004–2010 годов. Очерчена общая тенденция обратной редукции изменений в структуре политической мотивации, характерной для выборов Президента Украины в 2004 г. Выявлены региональные отличия в динамике политического выбора. Описана связь между мотивацией политического выбора и становлением рефлексивного капитала территориальных сообществ регионального масштаба. Ключевые слова: динамика мотивации, электоральный выбор, территориальное сообщество, региональная специфика, рефлексивный капитал. The analysis of the Ukrainian voter’s political motivation changes during 2004 – 2010 is represented. The main tendency in dynamics of political motivation is highlighted as the back reduction of the changes, which have been developing during the President Elections in 2004.The inter-connections between regional diversities of political motivation dynamics and regional community reflexive capital development are described. Key words: motivation dynamics, electoral choice, territorial community, regional diversity, reflexive capital. Проблема. Політична система є однією із суспільних форм, покликаних забезпечувати зв’язок індивіда і суспільства через усвідомлення суб’єктами політики взаємозалежності інтересів. Електоральна активність і мотивація громадян – один із найважливіших показників ефективності функціонування політичної системи, а їх змістове наповнення характеризує стан розвитку громадянського суспільства. Крізь призму динаміки електоральної мотивації видається можливим концептуалізувати відмінності у становленні територіальних спільнот як громад, що усвідомлюють власні інтереси, а відтак починають використовувати свій рефлексивний капітал як ресурс власного саморозвитку. Мета статті: аналіз емпіричних досліджень динаміки електоральної мотивації громадян України протягом останніх шести років. У фокусі аналізу – регіональні відмінності в динаміці електоральної мотивації, які розглядаються як феноменологічні показники становлення рефлексивного капіталу територіальних спільнот регіонального масштабу. Емпіричним матеріалом для аналізу динаміки мотивації політичного вибору стали результати масових усеукраїнських опитувань, здійснених протягом 2004–2010 років Інститутом соціальної та політичної психології НАПН України [1–3]. Кожен із щорічних циклів проводився на репрезентативній вибірці, що представляла доросле населення України за параметрами статі, віку, рівня освіти, а також екологічних характеристик типу мешкання (міське, сільське) у всіх регіонах країни. У межах моніторингового дослідження електоральних намірів громадян респондентам пропонувалось оцінити набір різноманітних варіантів дискурсу, залучених у ролі ймовірних причин політичного вибору особистості*. Серед запропонованих мотивацій були індикатори рівнів концептуалізації (зокрема ідеологічного) та певних вимірів політичного простору (орієнтація на Захід-Схід, просування до Європи), варіантів ідентичності (національна, релігійна, територіальна, групова), короткотривалі чинники (особистісні риси кандидатів, поточні проблеми), сценарії вибору (прогнозування шансів, орієнтація на довіру, на найменше зло, оцінка результатів діяльності політичної сили) тощо. Запитання формулювалося таким чином: Якщо Ви маєте намір проголосувати на ... виборах за певну партію (виборчий блок), то чи керуєтеся у своєму виборі наведеними нижче міркуваннями та аргументами? Аналіз отриманих даних було спрямовано на підкреслення екологічних змінних: характеристик мешкання, регіональних відмінностей. З огляду на становлення рефлексивного капіталу спільноти насамперед важливо описати раціоналістичні компоненти, а саме стан ідеологічної концептуалізації та її місце в мотивації політичного вибору сучасних громадян України. Для цього звернімося до результатів опитування, проведеного у жовтні 2004 р. напередодні масових політичних акцій [1]. Розгляньмо розподіл вибору мотивування “ця партія (блок) обстоює ідеологію, політичні погляди, які я поділяю”. Запитання в період парламентських виборів було сформульовано дещо інакше: “підтримує ідеологію, яку я поділяю”. Вдалося виявити регіональні розбіжності щодо кількості респондентів, які керуються цією мотивацією, здійснюючи свій політичний вибір при голосуванні (табл. 1). Таблиця 1 Регіональний розподіл вибору респондентами ідеологічної мотивації у 2004 р. (у %) По вибірці в цілому Правобережний Центр Північний Схід Схід Галичина Захід Південь Крим Донбас Київ Ця партія (блок) обстоює ідеологію, політичні погляди, які я поділяю 56,9 50,1 62,9 56,4 73,9 59,2 61,0 43,6 49,8 59,0 Порівняно з даними класичних американських досліджень (де повідомляється про 20 % громадян, які мають ідеологічну мотивацію), рівень вибору цієї мотивації в нашому випадку може здатися досить високим. Утім, зважаючи на відмінності в методології дослідження (в американському враховувалися варіанти спонтанного дискурсу, у нашому – пропоновані мотивації), говорити про вищий рівень заідеологізованості українських громадян слід досить обережно. А проте в регіональному розрізі можна виділити місцевості України, де виборці керуються ідеологічними міркуваннями більшою чи меншою мірою. Максимальні регіональні розбіжності в межах цього варіанта мотивації досить істотні – 30,3 %. Найбільш ідеологічно спрямованим регіоном виглядає Галичина, найменш заідеологізованим – Крим. Якщо ж розглядати весь спектр мотивації згідно з рейтинговим принципом, то немає жодного регіону, де б мотивація поділяння ідеології увійшла до групи найвищого рейтингу. Яким же чином розподіляються рейтинги серед запропонованих індикаторів мотивації політичного вибору? На загальноукраїнському рівні найвищі рейтинги (за кількістю громадян, що використовують дану мотивацію при голосуванні) має мотивація, яка належить до так званих короткочасових (ситуативних) чинників політичного вибору: “він наведе порядок” (76,6 %), “позитивної оцінки заслуговує попередня діяльність” (74,4 %), “захищає інтереси таких, як я” (72,4 %), “приваблюють особистісні якості” (69,9 %). Більше ніж дві третини опитаних керуються цією мотивацією, здійснюючи свій політичний вибір. Регіональні відмінності найбільш рейтингових мотивацій не стосуються місця ідеологічного індикатора: у жодному з регіонів у 2004 р. він не посідав місце, вище за п’яте. У всіх регіонах до групи найвищого рейтингу увійшли індикатори орієнтації на наведення порядку і оцінки діяльності попередньої влади. Мотивацію орієнтації на груповий інтерес було представлено у всіх регіонах, крім Сходу, Донбасу і Криму, де замість цього мотиву до групи рейтингових потрапила мотивація “бо це найменше зло”. У Південному регіоні та в Центрі до рейтингових віднесено обидва індикатори: “найменше зло” і груповий інтерес. На відміну від перелічених п’яти регіонів, на Заході України мотивація “найменше зло” не входить до групи високого рейтингу, натомість до неї потрапляє протестний індикатор “проти влади” (нагадаємо, що на момент опитування влада персоніфікувалася в особі Президента Кучми). До яскравих регіональних відмінностей мотивації можна також віднести включення до високорейтингової мотивації орієнтацію на європейський напрям розвитку країни (найвищий рейтинг у Галичині) та орієнтацію на Схід, приєднання до Росії (другий рейтинг у Криму). Крім цих двох регіонів, більше в жодному мотивація геополітичної орієнтації не набувала у 2004 р. високого рейтингу. Варто також звернути увагу на те, що загальний рівень використання запропонованих варіантів мотивації теж має регіональні відмінності: найвищим він був у Галичині, найнижчим – у Криму, що загалом можна інтерпретувати не тільки як активність мотиваційних чинників, а і як рівень усвідомлення. Що більший відсоток людей здатен звітувати про використання мотивацій, то вищим має бути рівень усвідомлення власної мотивації політичного вибору, а відтак інтенсивніше відбувається становлення рефлексивного капіталу цієї спільноти. Разом з тим про високий рівень усвідомлення може говорити і рівень відторгнення певних варіантів мотивації. Усереднений рівень вибору варіанта “важко визначитися” характеризує недостатньо усвідомлену мотивацію і нераціоналістичний варіант вибору. Найчастіше дають таку невизначену відповідь на запитання про мотивацію голосування респонденти Криму і Південного регіону України. Таким чином, можемо констатувати наявність деяких регіональних відмінностей у мотивації політичного вибору громадян України в 2004 р. за параметрами геополітичної орієнтації (проєвропейська в Галичині і проросійська в Криму), протестної мотивації (характерна для Західного регіону), вибору найменшого зла (у всіх регіонах, крім Західного). Утім, загальна орієнтація населення на мотиви впорядкування й оцінювання діяльності попередньої влади при здійсненні політичного вибору у 2004 р. виявилася переважаючою, регіональних відмінностей на цей час не зафіксовано. Тобто загальні мотиваційні чинники політичного вибору були більш значущими і рейтинговими порівняно з регіональними. Другим напрямом аналізу мотивації було виявлення рівня соціо-інтеграційних орієнтацій при здійсненні політичного вибору, похідних від феномена інгрупового фаворитизму (за параметрами національної, релігійної і територіальної ідентичності). Аргументацією вибору кандидата “тому що земляк” скористалися лише 19,4 % опитаних. Проте щодо цього мотиву маємо дуже яскраві регіональні відмінності: на Донбасі ця мотивація важлива для 58,6 % респондентів, що дещо перевищує орієнтацію на мотивацію “тієї ж національності” (46,1 %). У Західному регіоні і Криму орієнтація на земляцтво найнижча (відповідно 4,6 % і 5,3 %), що набагато (у 3-5 разів) менше за орієнтацію на національну ідентичність (відповідно 25,3 % і 15,8 %). Загалом 45,3 % опитаних визнали, що, здійснюючи вибір (голосуючи), вони керуються мотивацією, пов’язаною з національністю кандидата. Можна виділити регіони, де національна складова мотивації представлена більш яскраво. Так, для 74,5 % мешканців Галичини, 62,6 % – північно-східних областей, 48 % киян і 46,3 % жителів Правобережного Центру України питання національності враховується при здійсненні політичного вибору. Розбіжності між максимальним і мінімальним показниками використання цієї мотивації надзвичайно високі – понад 50 пунктів. Менші регіональні розбіжності виявлено щодо мотивації, пов’язаної з релігійною ідентичністю – “того ж віросповідання” (усього цим аргументом скористалися 34 % респондентів). Найвищі значення показника в Галичині (46,7 %), у східних (42,7 %) і північно-східних областях (42,2 %); найнижчі – у Криму (12,8 %). Максимальна розбіжність тут становить близько 33 пунктів. Якщо розглянути соціально-демографічні відмінності у використанні мотивації, пов’язаної з інгруповим фаворитизмом (наданням переваги представникам тієї ж групи, до якої зараховує себе сам виборець), то варто відмітити відсутність зв’язку між використанням національно-ідентифікаційної мотивації і віком, статтю, освітою. Більш актуальною ця мотивація виявилася для росіян (36,4 %) і менш актуальною – для українців (25,8%) при середніх значеннях цього показника для представників інших національностей (28,8 %). Використання територіально-ідентифікаційної мотивації (земляцтва) не залежить від статі і віку (відмінності різних груп не перевищують 3 %). Проте можна простежити зв’язок з рівнем освіти: із зростанням освіченості респондентів рівень орієнтації на земляцтво знижується. Серед громадян із вищою освітою керуються цією мотивацією 13,7 % опитаних, а серед тих, хто має незавершену середню, – 21,9 %. Робітники частіше посилалися на цю мотивацію (26,4 %), ніж селяни (15 %). Розглядаючи екологічні змінні соціально-ідентифікаційної мотивації політичного вибору (залежно від типу мешкання), можна зауважити явну тенденцію її переваги серед мешканців поселень міського типу (маленьких містечок) перед селянами і жителями великих міст (табл. 2). У той же час орієнтація на групові інтереси в маленьких містечках (селищах міського типу) є найнижчою. А рівень мотивації довіри (“люди, яким я довіряю, голосують за нього”) практично не залежить від збільшення масовості та урбанізованості поселення, залишаючись у межах похибки. Відмінності не є кількісно значущими, але звертають на себе увагу як певні тенденції. Таблиця 2 Розподіл вибору респондентами соціально-ідентифікаційних мотивацій у 2004 р. залежно від типу мешкання (у %) Індикатори мотивації Село Містечко (смт) Місто національність 49,3 51,3 41,1 віросповідання 31,8 39,4 33,4 земляцтво 13,7 24,7 21,2 групові інтереси 71,8 68,8 73,7 мотивація довіри 58,1 59,0 60,3 До соціально-організаційних чинників ми віднесли мотивацію, пов’язану з орієнтацією на людей, яким респондент довіряє. Розгляд саме цього індикатора в регіональному розрізі може дати, на наш погляд, картину потенційних можливостей впливу територіальної громади на психологічну детермінацію політичного вибору (табл. 3). Представлені дані можуть мати подвійну інтерпретацію: з одного боку, вони відбивають рівень орієнтації на інших людей при здійсненні власного вибору, а з другого – непрямим чином свідчать про наявність людей, яким респондент довіряє, в його безпосередньому оточенні, про електоральні наміри яких він поінформований. Не ставлячи за мету розрізнення цих складових у нашому аналізі, зазначимо, що комплексний характер запитання дає можливість охопити суб’єктивну картину орієнтації політичного вибору на довіру людям. На відміну від попередніх соціоідентифікаційних варіантів мотивації, що передбачають належність до певних груп, у цьому запитанні оцінюється не феномен інгрупового фаворитизму, а довірчі міжособові стосунки. Тут ідеться як про механізми конформізму і навіюваності, зменшення автономізації і незалежності власного вибору, так і про механізми, пов’язані з явищем емпауерменту, соціального єднання, що базується на образі довіри до найближчого соціального оточення. За рейтингом цей варіант мотивації потрапляє до мотивації середнього рівня. Загалом у 2004 р. 59,4 % респондентів, здійснюючи політичний вибір, послуговувалися цим мотивуванням. Регіональні розбіжності щодо цієї мотивації найменші – ледве досягають 20 пунктів. Найбільше представлена орієнтація на людей, яким довіряють, серед мешканців Галичини (69,4 %), Донбасу (67 %), у Східному (64,3 %) і Західному (62,8 %) регіонах. Як бачимо, цей чинник об’єднує частини України, що відрізняються за багатьма іншими соціально-ідентифікаційними характеристиками мотивації. Найменше представлена мотивація довіри в Криму (48,4 %) і в м. Києві (46,7 %). Таблиця 3 Регіональний розподіл вибору респондентами соціально-організаційних мотивацій у 2004 р. (у %) По вибірці в цілому Правобережний Центр Північний Схід Схід Галичина Захід Південь Крим Донбас Київ Люди, яким я довіряю, збираються голосувати за нього 59,4 56,1 49,7 64,3 69,4 62,8 52,3 48,4 67,0 46,7 Загалом можна зробити проміжний висновок за результатами аналізу мотивації намірів голосування за Президента України на виборах 2004 р. як медіатора, що опосередковує вплив соціоінтеграційних чинників на психологічну детермінацію політичного вибору особистості. Соціально-ідентифікаційні та міжособистісно-комунікаційні механізми соціального впливу представлені в системі мотивації. Найбільш вагомою і високорейтинговою є мотивація, пов’язана з усвідомленням групових інтересів і сподіваннями, що політик буде “захищати інтереси таких, як я”. Саме цей ідентифікаційний чинник потрапляє в групу найвищого рейтингу майже у всіх регіонах і має мінімальні розбіжності. Орієнтація на належність до тієї ж національної, релігійної і територіальної спільноти відіграє помітно меншу роль у політичному виборі, але має більш чіткі регіональні розбіжності. Наступним етапом нашої роботи стало з’ясування динаміки змін у системі мотивації політичного вибору, що відбулися протягом трьох років після обрання Президента України. Головним чинником впливу на ці зміни, що ми й спробуємо обґрунтувати, були самоорганізаційні процеси в територіальних громадах, викликані масовими політичними акціями осені 2004 – зими 2005 р., та подальше переосмислення громадянами цього досвіду. Не вдаючись до політологічного аналізу подій і наслідків Помаранчевої революції, спробуємо на соціально-психологічному рівні зрозуміти ті зрушення в суспільстві, які відбулися. Інструментом для такого аналізу слугуватиме порівняння мотивації політичного вибору жовтня 2004 (переддень виборів Президента України) і березня 2006 років (вибори до Верховної Ради України) [2]. Попри відмінності в типах виборів, у переліку ситуаційних короткочасових чинників, вважаємо за можливе провести аналіз зсуву в системі мотивації під кутом зору опосередкування соціоорганізаційних територіальних чинників. До порівняльного аналізу залучено варіанти мотивації, що були запропоновані в обох дослідженнях і піддаються порівнянню. Насамперед опишемо зміни рейтингів використання запропонованих мотивацій (табл. 4). Найбільше громадян обирають за аргумент власного політичного вибору мотивацію “цю партію очолює людина, якій я довіряю” (76,4 %). Чинник особистої довіри лідерові партії чи блоку не може бути адекватно порівняний із мотиваціями вибору Президента України, тому подальше порівняння не враховуватиме мотивації, що є специфічними для типу виборів. Найбільш яскравою зміною в системі мотивації протягом охопленого періоду є значне зростання рейтингу ідеологічної мотивації: з восьмої позиції у 2004 р. вона переміщується на третє місце і входить до групи найвищого рейтингу (в абсолютних значеннях зростає з 56,9 % до 72,3 %). Протилежні зміни відбуваються з мотивацією наведення порядку – з першого рейтингового місця вона зміщується аж на п’яте (зменшується з 76,6 % до 70,7 %), виходячи за межі групи найбільш рейтингових чинників. Зниження рейтингу і абсолютних значень (з 59,4 % до 50 %) спостерігається також щодо мотивації довіри в міжособовому спілкуванні при здійсненні політичного вибору. Як бачимо, у Донбасі, Криму і на Півдні України зниження цього показника не є таким значущим, тоді як у Галичині воно набуває просто катастрофічного характеру: з найбільшого по вибірці (69,4 %) до чи не найменшого (39,2 %). Менший рівень спостерігається лише в зоні традиційно найнижчих показників цього мотиву – у Києві (32,3 %). Пояснення феномена падіння чинника довіри в політичному виборі потребує додаткових глибоких досліджень. Як попереднє пояснення, на нашу думку, можна використати концепт розчарування найбільш радикально проєвропейськи налаштованого регіону через згортання зусиль у цьому напрямі. Крім того, на рівень довіри, безумовно, впливають такі вчинки політиків, які масова свідомість може кваліфікувати як зраду виявленій довірі. Серед особливостей динаміки мотиваційної системи галичан відмітимо висування ідеологічної мотивації на перше місце в рейтингу (78,5 %). Аналогічні зміни відбулися ще в Східному регіоні (75,6 %) і Криму (з трохи нижчими абсолютними значеннями використання цього мотиву – 65,6 %). Окремо слід зупинитися на динаміці мотивації на Донбасі. Особливістю цього регіону є значне зростання її усвідомленості. Так, рівень використання найбільш рейтингових варіантів мотивації за абсолютними значеннями набагато випереджає будь-який інший регіон (перші три мотиви мають безпрецедентні значення на рівні 90 % і вище). Перше місце займає груповий інтерес (91,4 %), на другому залишається орієнтація на впорядкування (90,7 %), на третьому – ідеологія (90 %). Орієнтація на наведення порядку залишається в зоні найвищих рейтингів іще у двох регіонах: у Києві (70,6 %) і на Півдні (81,4 %). Загалом для Півдня характерною є динаміка мотивації, схожа за зростанням усвідомленості на тенденції Донбасу. Якщо 2004 р. найвищі рейтинги мотивації в цьому регіоні перебували на рівні 64,1–61,3 %, то 2006 р. – уже на рівні 85,2–80,3 % (майже досягають найбільшого рівня усвідомленості й активності мотивації 2004 р., який було зафіксовано в Галичині). Цим загалом підтверджується висновок про важливість локального емпауерменту протягом масових акцій як предиктора соціального єднання і територіальної інтеграції. Фактично сплеск позитивних емоцій у Києві не вилився в зростання довіри як чинник мотивації політичного вибору, тоді як при регіональній спрямованості емпауерменту на Донбасі не тільки упереджується тенденція зниження довіри, а й зростає активність і усвідомленість мотивації політичного вибору. Моніторинговий режим вивчення динаміки мотивації передбачав проведення наступного зрізу, який припав на позачергові вибори до Верховної Ради України. Ми спробували провести модифікацію методики опитування, яка дала б змогу вивчити вплив форми запитання на визначення особливостей мотивації. Таблиця 4 Динаміка змін у системі мотивації політичного вибору в період 2004–2006 років (у %) Жовтень 2004 р. Березень 2006 р. індикатори мотивації за рейтингом рівень використання мотивацій, N=2008 індикатори мотивації за рейтингом рівень використання мотивацій, N=2011 1 – він (вона) наведе порядок 76,6 ?? 1 – цю партiю очолює полiтик, якому я довiряю 76,4 2 – позитивної оцінки заслуговує його (її) попередня діяльність 74,4 ? 2 – захищає інтереси таких, як я 74,6 3 – він (вона) виражає й захищає інтереси таких людей, як я 72,4 ? 3 – обстоює iдеологiю, полiтичнi погляди, якi я подiляю 72,3 4 – мене приваблюють особисті якості кандидата 69,9 ? 4 – позитивної оцiнки заслуговує попередня дiяльнiсть партiї 72,2 5 – серед усіх кандидатів він (вона) є найменшим злом 66,9 ? 5 – ця партiя наведе порядок 70,7 6 – під його керівництвом будуть краще працювати 65,6 6 – приваблюють особистi якостi кандидатiв вiд цiєї партiї 67,7 7 – з ним зробимо Україну європейською державою 61,1 7 – ця партiя має добрi шанси на обрання 64,1 8 – люди, яким я довіряю, збираються голосувати за цього кандидата 59,4 ?? 8 – ця партiя є найменшим злом 56,7 9 – він (вона) обстоює ідеологію, політичні погляди, які я поділяю 56,9 ?? 9 – представники цiєї партiї дбають про iнтереси народу і держави бiльше, нiж про власнi 55,1 10 – він (вона) має найкращі шанси на обрання 56,7 ? 10 – хочу, щоб не перемогла якась iнша партiя 50,8 11 – хочу, щоб не переміг хтось інший 55,8 11 – люди, яким я довiряю, збираються голосувати за цю партiю 50,7 12 – він (вона) виступає проти нинішньої влади 51,3 12 – ця партiя виступає проти нинiшньої влади 45,6 Методична змінна в опитуванні щодо мотивації стосувалася способу оцінювання варіантів [4]. Традиційною методикою було оцінювання кожної з мотивацій, варіативною – вибір із запропонованого переліку тільки тих, якими респондент керується, здійснюючи вибір. Розуміючи, що завданням опитувальника запускаються різні процеси усвідомлення мотивації, ми передбачали, що вибір із переліку є менш активувальною процедурою. Фактично для відповіді за варіативною методикою необхідне лише впізнавання мотивації, тоді як оцінювання кожного з варіантів відповідей потребує більшого завантаження рефлексивного процесу. Разом з тим природне здійснення вибору може набувати досить спонтанного характеру, без розгорнутої рефлексивної оцінки власної мотивації, тому варіант упізнавання мотивації може більш адекватно відображати механізми вибору, без примусового її зсуву в раціоналістичність. Відмінності отриманих даних можуть дати підстави для ґрунтовнішого аналізу ролі рефлексивного капіталу територіальної спільноти. Дійсно, порівняння рівня активності й усвідомленості мотивації вибору в традиційній і варіативній методиках вибору з переліку дало значно нижчі показники. Так, найбільш рейтингові мотивації у варіативній методиці ледве перевищували рівень 30 % використання, на відміну від попередніх кількісних даних, що сягали за 70 %. Така кількісна розбіжність підтверджує думку про те, що загалом мотивація політичного вибору є слабко усвідомленою, а її рефлексування провокується завданням оцінювання кожного з варіантів мотивацій. Наскільки цей вплив є важливим, можемо побачити, порівнявши рейтингову структуру мотивації, отриману за допомогою різних методик. Хочемо звернути увагу на те, що при зменшенні вимог до рефлексивного рівня обробки відповіді найвагомішою мотивацією стає вибір за принципом найменшого зла, який у традиційній методиці ввійшов у групу найвищих рейтингів тільки в м. Києві. Непрямим чином цей факт може свідчити про те, що для територіальної громади Києва характерний вищий рівень рефлексії мотивації політичного вибору, який не викликає значних розбіжностей у даних за структурою мотивації в разі зміни методики. Рефлексивний потенціал громади виявляється вищим, ніж бар’єр між оцінюванням і впізнаванням окремих варіантів мотивувань. Цікавим видається результат порівняння даних за двома методиками щодо ідеологічної мотивації. Якщо в рефлексивно насиченому варіанті опитування ми констатували регрес цієї мотивації, то в більш спонтанному варіанті методики цього регресу не спостерігається, ідеологічна мотивація залишається в групі найвищих рейтингів на третьому місці. Це може свідчити про те, що в структурі мотивації цей чинник залишається досить активним, проте слаборефлексованим. Свідома оцінка ідеологічної мотивації сприяє розширенню складності когнітивної структури, яка відображає політичну сферу суспільства, і в цій складності ідеологія перестає виконувати свою провідну функцію. Отже, можемо стверджувати, що саме ідеологічна мотивація є найбільш чутливою до рівня задіяності рефлексивних процесів. Можливо, саме тому, коли надається свобода самовизначення щодо рівня рефлексування у вільному, нерегламентованому дискурсі (як в американських дослідженнях), поза пропозицією вибрати чи оцінити запропоновані мотивації (а на основі кваліфікації експертом якості висловлювань), ідеологічний рівень виявляється зниженим до 20 %. Зафіксований феномен мінливості ідеологічної мотивації залежно від особливостей рефлексування системи мотивації потребує додаткового вивчення. У разі використання традиційної форми, коли респондентів просили оцінити кожний із варіантів мотивації (керуються, не керуються, важко відповісти), ми отримали таку структуру рейтингів, яка була характерною для заміру 2004 р. Виняток становить лише специфічна для парламентських виборів мотивація “цю партiю очолює полiтик, якому я довіряю”, котра залишається на рівні найвищого рейтингу (72,7 %). Другий рейтинг здобуває мотивація “позитивної оцінки заслуговує попередня дiяльнiсть партiїї” (але разом із підвищенням рейтингу на один пункт зменшується абсолютне значення до 67,4 %). Третій рейтинг посідає мотивація, яка піднялася вище з п’ятої позиції, “ця партiя наведе порядок” (проте значення 67,2 % менше, ніж при замірі 2006 р., – 70,7 %). Нагадаємо, що 2004 р. ця мотивація мала найвищий рейтинг і становила 76,6 %. Тобто тенденція повернення до попередньої структури мотивації не супроводжується поверненням до такого ж рівня активності й усвідомленості цього мотиву. Стабільно залишається в зоні найвищих рейтингів мотивація групових інтересів, посідаючи в 2007 р. четверте місце (67,1 %), що дає змогу кваліфікувати групову ідентифікацію через спільні інтереси найвагомішим і найстабільнішим соціально-організаційним чинником психологічної детермінації політичного вибору особистості. Досить цікавою є тенденція зниження рівня ідеологічної мотивації (шостий рейтинг при значенні 63,2 %), особливо після підвищення ваги цього чинника у 2006 р. Відбувається подальше зниження значення мотивації довіри (48,8 %) при незначній зміні рейтингу із 11-ї на 10-ту позицію. Загалом можна вважати, що в період Помаранчевої революції відбулися зміни в структурі мотивації. Вони стосувалися активізації колективних територіальних громад й активнішого усвідомлення ними мотивів вибору. Регіональні відмінності в групі найвищих рейтингів мотивації полягають у тому, що повернення мотивації впорядкування не поширюється на Західний регіон (хоча 2004 р. ця мотивація була тут визначальною). Тобто для Заходу України структура мотивації не зазнає зворотної редукції за цією ознакою. Другою відмінністю є невключення в групу найвищого рейтингу мотивації оцінювання діяльності попередньої влади, найбільш раціоналістичної мотивації у Південному регіоні (хоча 2004 р. ця мотивація була загальною для всіх регіонів України). Тобто аналіз регіональних відмінностей показує, що тенденція відновлення мотиваційної структури залежить від соціально-організаційних чинників територіальної громади регіонального масштабу, і повернення не є тотальним. Зміни мотивації в Західному і Південному регіонах не повертають попереднього стану структури мотивації. Заслуговує на увагу новий аспект, що з’являється у групі найвищих рейтингів мотивації в Криму – вихід протестної мотивації (проти влади) на другу рейтингову позицію (зафіксовано зростання майже вдвічі, до 64,2 %). У 2006 р. Крим виявився єдиним регіоном з високорейтинговою протестною мотивацією, хоча, як пам’ятаємо, 2004 р. така мотивація була характерною виключно для Західного регіону України і досить слабо представленою в Криму (передостанній показник – 31,9 %, менший лише в Південному регіоні – 31,6 %). У 2007 р. протестна мотивація мешканців Криму залишається найвищою серед усіх інших регіонів, хоча її рівень знижується до 53,2 % [3]. Тож можемо констатувати інверсійну динаміку протестної мотивації між Західним і Південним (у тому числі і Кримом) регіонами. Причини зростання протестної мотивації тут потрібно вивчати додатково, хоча можна гіпотетично припустити, що описана динаміка спричинена недолугістю розв’язання владою земельних питань, зокрема щодо врахування потреб кримськотатарської етнічної спільноти в Криму. Не менш цікавими видаються результати аналізу динаміки мотивації довіри в регіональному вимірі. За період з 2006 по 2007 р. можемо зафіксувати цікаву тенденцію зниження цього типу мотивації в Східному регіоні (до 47,9 % порівняно з 51,4 % – у 2006 р. і 64,3 % – у 2004 р.). Натомість у Південному регіоні спостерігається протилежна тенденція: після незначного зниження від 52,3 % у 2004 р. до 50,8 % у 2006 спостерігається посилення цієї мотивації до 60,6 % у 2007 р. (найвищий рівень серед усіх регіонів України). Це характеризує особливості тенденцій розвитку мотивації на Півдні: зростає не раціоналістична мотивація вибору, не спрямованість на оцінювання діяльності партії, а саме міжособова складова соціального впливу. Таке спостереження може стати основою прогнозу про переміщення соціально-організаційних активізувальних чинників інтеграції України на традиційно досить інертний щодо цього Південь. Принаймні варто звернути увагу на процеси, що відбуваються саме в територіальних громадах Південного регіону, які досі залишались осторонь найбільш яскравих протистоянь і відмінностей між Сходом і Заходом України. Не виключено, що особливості впливу територіальних чинників на політичний вибір особистості тут опосередковано резонансними неполітичними подіями в житті громади (наприклад, масштабні лісові пожежі літа 2007 р.), які посилюють потребу єднання громади для подолання спільної біди, а це впливає і на особливості мотивації політичного вибору особистості. Аналіз змін у системі електоральної мотивації за результатами опитування, проведеного 22–27 січня 2010 р. напередодні виборів Президента України (N=2004), показує подальше посилення згаданих вище тенденцій (табл. 5). І далі спадає рейтинг ідеологічної мотивації – 9-та позиція (нею керуються 57 % опитаних) і наростає значущість мотивації “цей кандидат наведе порядок” – 2-й рейтинг (72,9 %). Новим феноменом у 2010 р. стало висування на перше місце в рейтингу ситуативної мотивації “щоб не переміг інший кандидат”, якою послуговується переважна більшість респондентів (76,3 %). Прикметним є також найнижчий рейтинг мотивації “цей кандидат дбає про інтереси народу і держави більше, ніж про свої власні” (хоча 39 % громадян, здійснюючи свій політичний вибір, і далі використовують цю аргументацію). Таблиця 5 Розподіл ствердних відповідей на запитання “Якщо Ви маєте намір проголосувати в другому турі виборів Президента України за одного з кандидатів, то чи керуєтесь у своєму виборі наведеними нижче міркуваннями та аргументами” (за результатами опитування, проведеного 22–27 січня 2010 р.) Серед тих, хто має намір голосувати за одного з кандидатів (у %) Рейтинг хочу, щоб не переміг інший кандидат 76,3 1 цей кандидат наведе порядок 72,9 2 позитивної оцінки заслуговує попередня діяльність цього кандидата 72,1 3 цей кандидат є найменшим злом 67,9 4 цей кандидат має добрі шанси на обрання 67,5 5 цей кандидат виражає й захищає інтереси таких людей, як я 62,4 6 цей кандидат виступає проти нинішньої влади 62,2 7 приваблюють особисті якості кандидата 62,1 8 цей кандидат обстоює ідеологію, політичні погляди, які я поділяю 57,0 9 люди, яким я довіряю, збираються голосувати за цього кандидата 53,0 10 цей кандидат очолює партію (блок), членам якої (якого) я довіряю 43,8 11 цей кандидат дбає про інтереси народу та держави більше, ніж про свої власні 39,0 12 Детальний аналіз регіональної специфіки сучасного стану і динаміки мотивації політичного вибору винесено в другу частину нашої роботи (з огляду на обмежений обсяг статті), що становить найближчу перспективу вивчення тенденцій у становленні рефлексивного капіталу територіальних спільнот регіонального масштабу. Аналіз динаміки мотивації політичного вибору дає підстави для таких висновків: – виявлено часову динаміку структури мотивації політичного вибору, яка проявляється в зміні рейтингів і частоти використання запропонованих мотивацій; – зафіксовано спільні і відмінні характеристики мотивації політичного вибору залежно від екологічних змінних регіонального плану і місця мешкання (урбаністично-селищні); – дано оцінку соціально-ідентифікаційного типу мотивації, похідного від механізмів інгрупового фаворитизму і належності до національних, релігійних, територіальних (у формі земляцтва) спільнот, у тому числі в регіональному розрізі; – виявлено феномен зворотної редукції динаміки в структурі мотивації та феномен регіональної інверсії окремих мотивацій (протестної мотивації і орієнтації на міжособову довіру). Результати дослідження свідчать про вагомість соціально-інтеграційних чинників територіальних громад регіонального масштабу в психологічній детермінації політичного вибору. Динаміка системи мотивації політичного вибору може слугувати показником, що характеризує становлення рефлексивного капіталу територіальної громади регіонального рівня. Література 1. Суспільно-політична ситуація в Україні напередодні президентських виборів – 2004 : інформ. бюл. Жовтень’ 2004 / за ред. М. М. Слюсаревського ; упоряд. : Л. М. Калачнікова, Л. П. Черниш. – К., 2004. – 52 с. 2. Політична ситуація в Україні напередодні виборів – 2006: електоральні наміри, думки та оцінки громадян : інформ. бюл. Лютий’ 2006 / за ред. М. М. Слюсаревського ; упоряд. Л. П. Черниш. – К., 2006. – 52 с. 3. Україна передвиборна: електоральні наміри і думки населення : інформ. бюл. Вересень’ 2007 / за ред. М. М. Слюсаревського ; упоряд. Л. П. Черниш. – К., 62 с. 4. Інтеграційні процеси в суспільстві та політичний вибір особистості : монографія / за ред. В. П. Казміренка. – К. : Міленіум, 2008. – 360 с. АНАЛІЗ МЕТОДИЧНОГО ІНСТРУМЕНТАРІЮ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ОБРАЗІВ ІННОВАЦІЙ Т. Г. Хлаповська, м. Київ Методи вивчення образу інновацій у суспільній свідомості проаналізовано з огляду на результати проведених упродовж останніх 20 років досліджень, що виявляють ставлення громадськості до інновацій у різних сферах суспільного життя; розглянуто переваги і недоліки цих методів. Представлено результати авторського дослідження образу інновацій у громадській думці; окреслено коло найбільш часто вживаної аргументації, яку висловлюють ті чи інші державні і політичні діячі на підтримку чи заперечення освітніх інновацій. Ключові слова: інновації, образ інновацій, громадська думка, опитування, стереотипи свідомості, контент-аналіз. Методы изучения образа инноваций в общественном сознании проанализированы, принимая во внимание результаты проведенных в течение последних 20 лет исследований, выявляющих отношение общественности к инновациям в различных сферах общественной жизни; рассмотрены преимущества и недостатки этих методов. Представлены результаты авторского исследования образа инноваций в общественном мнении; очерчен круг аргументации, наиболее часто используемой теми или иными государственными и политическими деятелями в поддержку или отрицание образовательных инноваций. Ключевые слова: инновации, образ инноваций, общественное мнение, опрос, стереотипы сознания, контент-анализ. Research methods of innovation image in public opinion which are based on the data obtained during the last 20 years are analyzed. They reveal public attitude towards social innovations in different spheres of social life.. Positive and negative sides of these methods are discussed. The research results of innovation image in public opinion are presented. It is analyzed The most common arguments used by state and political leaders to support or reject innovations in education are outlined.. Key words: innovations, innovation image, public opinion, research, stereotypes, content analysis. Проблема. У наш час інновації охоплюють усі сфери людської діяльності, перетворюючись на важливу форму існування суспільства. Одні інновації населення сприймає позитивно, інші викликають у нього значний супротив. Ефективність упровадження інновацій істотним чином залежить від тих уявлень, які склалися про них у громадській думці. Тему інновацій у суспільстві активно обговорюють у засобах масової комунікації, вона хвилює громадськість, її вивчають науковці різних галузей суспільних наук – соціологи, політологи, соціальні психологи, спеціалісти з інноваційного менеджменту та ін. Своє коло наукових інтересів мають і фахівці із соціальної психології. Актуальними напрямами досліджень для психологів можуть бути, зокрема, образи інновацій у політичній, економічній, освітній сферах, реформи в галузі охорони здоров’я, сільському господарстві та ін. Щоб вивчати, яким саме чином у громадській свідомості формуються образи різноманітних новацій, потрібен відповідний дослідницький інструментарій. Забезпечення ним щойно згаданого напряму досліджень ставить перед соціальною психологією чимало проблем. Вирішити їх можна лише на основі систематизації та аналізу тих методик, які використовують дослідники в цій царині. Мета статті: дослідити методичний інструментарій для вивчення образу інновацій у громадській думці; з’ясувати переваги і недоліки цих методів; визначити, які аспекти образу інновацій найчастіше ставали предметом досліджень. Проблема сприймання суспільством соціальних змін знайшла відображення в працях таких дослідників, як П. Берґер, Т. Лукман, С. Фіск, К. Герген. У вітчизняній соціальній психології вперше проблему вивчення категорії “зміни в суспільстві” на противагу “стабільності” порушила у своїх працях Г. М. Андреєва [1]. Схожу проблематику розробляли А. І. Донцов, Т. П. Ємельянова, Ю. О. Левада. У цілому проблема вивчення образу інновацій у громадській думці нова, тому для її вирішення ще не напрацьовано специфічних методів. Дослідники користувалися тими методами, які досі застосовували здебільшого для вивчення образів найрізноманітніших об’єктів та їхніх іміджів. Але ж образ інновації є досить специфічним, оскільки це образ чогось нового, часто маловідомого, а то й зовсім невідомого [2]. Як можна осягнути, зафіксувати уявлення, яке ще тільки формується, постає? Як можна дослідити образ того, про що досліджувані мають дуже розпливчасті, невизначені, несформовані уявлення? За допомогою яких методів це можна зробити? Потреба пошуку відповідей на ці запитання свідчить про необхідність оглядового дослідження, що узагальнювало б існуючі методи дослідження образів. Також слід проаналізувати, чи доцільно застосовувати вже існуючі методи для вивчення образу інновацій – тобто того, про що люди ще не знають, про що не мають уявлення. Найчастіше образ інновацій у суспільній свідомості вивчають за допомогою опитувань. Саме за їх допомогою, наприклад, досліджували різноманітні аспекти сприймання населенням реформ, започаткованих на пострадянському просторі в 90-х роках. Так, у моніторинговому опитуванні, проведеному Інститутом соціології НАН України в 1991 – 2005 роках, фахівці вивчали феномен суспільства, яке трансформується [3; 4]. Дослідження виявило, що на початку 1990-х більшість опитаних реформи або взагалі не помічали (60%), або вказували на непослідовність економічних перетворень (28%). Однак поступово частка противників передачі землі в приватну власність зросла з 26,8 до 45,2%. Натомість образ приватного підприємництва, навпаки, з роками покращився: якщо на початку 1990-х лише 21,4% населення схвалювало розвиток підприємництва, то в 2005 р. – уже 34,6%. Загалом більшість опитувань, проведених наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, фіксували сприймання реформ як оновлення, прорив у відкриті цивілізовані світи. Проте наприкінці 1990-х образ реформ у свідомості переважної більшості населення кардинально змінився. Їх почали сприймати переважно як знак біди, деградації і занепаду [3 – 8]. Окрім загального ставлення до впроваджуваних економічних реформ, предметом дослідження стали соціально-психологічні чинники, які гальмують їх утілення. Зокрема, під час згаданих вище досліджень було виявлено основні стереотипи економічної свідомості, які заважають утіленню реформ, а саме уявлення про необхідність однакового рівня споживання для всіх і незаконність нажитих капіталів; покладання відповідальності за свій добробут на державу та особиста відповідальність за державну власність. Виявлено також образ ідеальної реформи, що збігається із здійсненням адміністративного регулювання економікою. Досліджено особливості сприймання реформ представниками різних соціально-демографічних груп. Зокрема, було з’ясовано, що ставлення респондентів до реформ залежить від віку: якщо старше покоління перебуває під владою патерналістських настроїв та обережно ставиться до реформ, то молоде покоління, навпаки, сподівається більше на себе, власну активність та економічну ініціативу. Молодь найбільш активно долучається до малого бізнесу та підтримує інноваційні процеси в економіці. У ході масових опитувань предметом вивчення стали не тільки образи тих чи тих конкретних реформ і їх прототипи, а також провідні критерії оцінювання реформаторських зусиль пересічними громадянами. Ідеться про образи, які актуалізуються в уявленнях пересічних громадян, коли мова заходить про реформи, особливості розуміння респондентами поняття “реформи” та пов’язані з ними очікування. Прикладом такого роду опитування є дослідження, проведене ФОМ (Росія) у 2004 р. Залежно від ставлення опитуваних до реформ було визначено три основні групи їх образів. Перша група образів – це сприймання реформ як позитивних змін, тобто змін на краще. Такі відповіді дали 18% опитаних: вони розглядають реформи як спосіб поліпшення життя в цілому або вважають результатом реформ підвищення добробуту, рівня життя людей. Друга група образів – це сприймання реформ як негативних змін. Отож 15% опитаних сприймають реформи як погіршення життя в цілому: зниження життєвого рівня, погіршення економічної ситуації, брак порядку і стабільності. Вони сприймають реформи як обман народу, як те, що спрямовано проти інтересів людей. І, нарешті, просто змінами вважають реформи 15% опитаних; третина опитаних (34%) вважає, що реформи взагалі не проводилися, ще 18% не змогли відповісти на запитання. Окрім оцінного, важливим критерієм розрізнення образів реформ громадянами є швидкість їх проведення. Під реформами респонденти мають на увазі або еволюційні зміни, або динамічні трансформації. Також образи реформ у респондентів істотно різняться за змістом: одні респонденти розуміють під реформами зміни в політиці, зміну влади; інші мають на увазі зміни у сфері економіки; треті ж під реформами розуміють зміни в законодавстві, у системі регулювання суспільних відносин тощо. Останнім часом, крім звичайних опитувань, усе активніше в практику досліджень входять онлайнові опитування. Вони являють собою логічне і технологічне продовження звичайного опитування – з тією лише різницею, що дають можливість охопити значно більшу кількість респондентів, повністю виключають вплив інтерв’юера на респондентів у процесі опитування, підвищують рівень досяжності важкодоступних груп респондентів і збільшують валідність вимірювань. Головні переваги он-лайну – простота, дешевизна і висока швидкість збору даних. Завдяки онлайновим (мережевим) опитуванням респонденти також дістають можливість бути активними учасниками дослідження, зокрема обирати самостійно час для заповнення анкети. Крім того, у респондента з’являється впевненість у збереженні анонімності. До недоліків онлайнових опитувань відносять такі моменти: в он-лайні немає можливості уникнути залучення до дослідження ненадійних респондентів; опитувані можуть змінювати свої відповіді в будь-якому пункті опитувальника. Крім того, за результатами опитування 38 американських дослідницьких оранізацій, проведеного Емі Харвей у період із січня 1997 р. по жовтень 1998 р. [9], виявилося, що більше половини оранізацій (58%) скаржилися на труднощі, пов’язані із складанням вибірки та важкістю перевірки її на репрезентативність; 40% були стурбовані проблемою конфіденційності опитування, а кожна п’ята організація буда незадоволена через низьку якість даних. Тим не менше, усі дослідники визнали перспективність онлайнових опитувань. Т. В. Філіппова у своїй статті “Інтернет як інструмент соціологічного дослідження” [10] виділяє найбільш використовувані західними дослідниками технології проведення онлайнових досліджень: 1) розсилка анкет електронною поштою (E-mail-розсилки); 2) розміщення текстових анкет у групах новин (newgroups); 3) інтернет-форуми, блоги і телеконференції (bulletin boards); 4) веб-сторінка (акета у форматі HTML); 5) стандартний веб-опитувальник; 6) опитувальник, який сам завантажується; 7) online-фокус-групи. Крім опитувань, які презентують так звані номотенічні методи, для аналізу образу інновацій застосовують й ідіографічні методи, призначені для виявлення та фіксації унікально-неповторних особливостей досліджуваних образів. Аналіз літературних джерел засвідчує, що для вивчення образу реформ можна використовувати також проективні і психосемантичні методики. Цікавим прикладом видається дослідження, проведене одночасно в містах Росії і України (Москва, Омськ, Київ, Івано-Франківськ). У цьому дослідженні для вивчення глибинного рівня сприйняття масовою свідомістю феноменів “стабільність” і “суспільні зміни” було використано проективний малюнок, часовий тест Т. Коттла (T. Cottle) і кольоровий тест М. Люшера, а також застосовано психосемантичні методи – вільний асоціативний експеримент і семантичний диференціал. Опитування проходило після Помаранчевої революції наприкінці вересня – на початку жовтня 2005 р., коли дискурс українських ЗМК був націлений на образ реформ, змін і нової України. Дослідження показало бажаність реформ в Україні в період помаранчевої революції і потяг до стабільності в інші часові проміжки. Іншим прикладом є використання таких дослідницьких методик, як метод особистісних конструктів Дж. Келлі, контент-аналіз, метод семантичного диференціала. Ці методи українські дослідники (М. М. Тепляков і співавтори [11]) використовували для вивчення сприйняття українським студентством суспільних змін у період Помаранчевої революції в Одесі. Але подібні приклади використання проективних психологічних методик у масових дослідженнях є сьогодні скоріше винятком, ніж правилом. Перевага проективних методик – у можливості їх застосування до вивчення образів соціального несвідомого, виключення ефекту соціальної бажаності. Недолік цієї групи методик – складність структурування отриманих даних. Методи, описані вище, придатні для вивчення образів інновацій, що склалися та існують у масовій свідомості. Щоб дослідити образ інновації, що твориться ЗМК, потрібні інші методи. Одним з них є такий добре відомий метод, як контент-аналіз текстів. Предметом аналізу в цьому випадку можуть бути як тексти спеціалізованих (наукові статті, монографії, підручники), так і масових видань (газет, журналів, інтернет-видань тощо). Можливості застосування цього методу для вивчення демонстрованого образу інновації ми спробуємо проілюструвати на прикладі власного пілотажного дослідження, метою якого було створення методики для вивчення образу зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) – однієї із складових упроваджуваних в Україні освітніх реформ. Джерельною базою дослідження став журнал “Фокус” в його інтернет-версії: www.focus.in.ua. Було проаналізовано зміст контенту сайту під час проведення зовнішнього незалежного оцінювання школярів у 2008 і 2009 роках. У 2008 р. таких статей виявилася 31, у 2009 – удвічі менше – лише 15 (табл. 1). Тобто по мірі того, як ЗНО ставало звичною, повсякденною практикою, фіксувалося зменшення уваги ЗМК до нього. Таким чином, контент-аналіз дає змогу оцінити ступінь уваги, яку приділяють засоби масової комунікації тим чи тим реформам, а також скласти певне уявлення про динаміку в часі суспільного інтересу до реформ. Залежно від ставлення автора статті до тестування масив статей розбивався на три групи – позитивні, негативні, нейтральні. Аналізуючи отримані дані, можемо зазначити, що 2008 р. ставлення до ЗНО було значно емоційнішим, ніж 2009-го, коли статті, присвячені ЗНО, стали переважно нейтральними (вони описували хід ЗНО, досягнення та помилки, які поступово виправлялися). Таблиця 1 Динаміка ставлення до ЗНО у статтях (на основі контент-аналізу текстів) Кількість статей (у % до їх загального числа) Ставлення до ЗНО у статті 2008 р. (N = 31) 2009 р. (N = 15) нейтральне 51,6 80,0 позитивне 22,6 6,7 негативне 25,8 13,3 У подальшому дослідженні статті було розподілено на групи за авторством експертних статей. У 2008 р. авторами коментарів були: Президент України Віктор Ющенко, міністр освіти і науки України Іван Вакарчук, Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко та ін. Контент-аналіз дає також змогу виявити найбільш часто вживану аргументацію, яку висловлюють ті чи ті автори на підтримку чи заперечення реформ. Так, ставлення Президента до ЗНО є цілком позитивним: він вважає, що ЗНО дасть змогу вирішити проблему боротьби з корупцією у школах та вишах. Тестування, на думку Президента, має бути не конкурсом батьківських гаманців, а змаганням знань та інтелекту учнів. Прем’єр-міністр України у своїх коментарях виражає як позитивне, так і негативне ставлення до ЗНО. Вона вважає, що тестування – кращий шлях і альтернативи цьому шляхові немає. Прем’єр пишається тим, що більшість учнів продемонстрували гарні результати тестування. Серед негативних оцінок Прем’єр-міністра такі тези: підготовку країни до ЗНО слід оцінювати як недостатню, перед утіленням у практику варто було б багаторазово апробувати ЗНО. Ставлення Міністерства освіти і науки України до ЗНО є цілком позитивним. Серед тез представників міністерства виокремимо передусім тезу про необхідність прозорості процесу ЗНО; високо оцінюють вони також і результати тестування. Ставлення опозиції до ЗНО в цілому негативне. Найчастіше з її боку лунають зауваження, що ЗНО позбавило можливості вступу до вишів випускників минулих років, та вимога зберегти альтернативні можливості вступу для абітурієнтів. Серед негативних коментарів інших спікерів – критика недосконалості тестів (знайдено багато помилок у завданнях) та законодавча неврегульованість процесу тестування. Близько половини статей, присвячених зовнішньому тестуванню, були у 2008 р. нейтральними. Вони описували перебіг кампанії ЗНО, висвітлювали можливості апеляції щодо отриманих під час ЗНО результатів. У 2009 р. серед авторів коментарів були міністр освіти і науки Іван Вакарчук, Голова Верховної Ради України Володимир Литвин і, зрозуміло, самі школярі. Ставлення міністра до ЗНО було і залишається цілком позитивним. На думку Іван Вакарчука, ЗНО дало змогу насамперед підвищити відповідальність абітурієнтів. Також у 2009 р. вдалося усунути недоліки, виявлені під час проведення ЗНО минулого року, зокрема розширено можливості абітурієнтів вибирати предмети для тестування. За результатами контент-аналізу можна виявити, як думку споживачів представлено в ЗМК. Так, у матеріалах зафіксовано негативне ставлення школярів до деяких елементів ЗНО, зокрема неможливості вносити зміни у вибір предметів, визначати дату оцінювання; а ще велике занепокоєння викликає поява нових способів шахраювання, особливо коли йдеться про вступ до вишу за пільговими квотами. У цілому ставлення до ЗНО в зібраному матеріалі є нейтральним – це опис проходження цьогорічної кампанії ЗНО, повідомлення про законодавче закріплення статусу ЗНО Верховною Радою та висвітлення статистичних даних 2009 р. щодо ЗНО. Дослідження показало, що у 2008 р. тестуванню було приділено в ЗМК значно більше уваги, ніж наступного 2009 р. (табл. 2). Контент-аналіз ключових слів у текстах 2008 і 2009 років засвідчив, що значно зменшилася у 2009-му порівняно з минулим роком кількість повідомлень про порушення прав учнів у зв’язку з уведенням процедури ЗНО та відміною іспитів при вступі до вишів. У текстах статей 2009 р. ЗНО сприймається вже як невід’ємний етап процесу навчання. Таблиця 2 Частоти вживання ключових слів у текстах статей стосовно ЗНО Ключові слова ЗНО 2008 р. (N = 31) Частка, у % ЗНО 2009 р. (N = 15) Частка, у % тест 250 37,8 129 45,6 права 69 10,4 27 9,5 міністр 52 7,9 17 6,0 школа 49 7,4 29 10,2 Тимошенко + прем’єр 40 6,0 3 1,1 Ющенко + президент 29 4,4 1 0,4 закон 21 3,1 20 7,1 сертифікат 19 2,9 12 4,2 учителі 14 2,1 1 0,4 батьки 13 2,0 1 0,4 У 2008 р. висвітлення зовнішнього незалежного оцінювання було, на думку експертів, дуже заполітизованим, а у 2009 р. воно стало значно спокійнішим (привертало менше уваги політиків і було переважно описом проведення ЗНО). Якщо у 2008 р. увагу було зосереджено на обговоренні сприйняття ЗНО вчителями і батьками, можливості відміни ЗНО, то 2009-го у фокусі уваги опинилися самі тести школи, законодавче закріплення ЗНО і сертифікатів. Значно більше у 2009 р. писали про право вибору школярами предметів для тестування, а ще проводилася така собі “робота над помилками” 2008 р. та обговорювалося впровадження нових оптимізувальних ідей. Отже, за результатами контент-аналізу можна оцінити ступінь уваги, яку засоби масової комунікації приділяють тим чи тим реформам, а також з’ясувати часову динаміку суспільного інтересу до реформ. Контент-аналіз дає змогу виявити, які реформи потрапляють у фокус суспільної свідомості, а які відтісняються на другий план. За такі показники може служити динаміка кількості публікацій, присвячених тим чи тим реформам. Крім того, контент-аналіз дає можливість показати ступінь емоційності висвітлення реалізовуваних суспільних інновацій; для цього оцінки групують, поділяючи їх на позитивні, негативні та нейтральні. До переваг контент-аналізу як способу вивчення образу реформ слід віднести можливість аналізувати ступінь підтримки інновацій представниками різних політичних сил, різними лідерами, різними гілками влади. Висновки. Найчастіше для дослідження сприйняття спільнотами тих чи тих інновацій застосовують кількісні методи – різного роду опитування та інтерв’ю. В арсеналі дослідників також психосемантичні методики, контент-аналіз, фокус-групові дослідження. Останнім часом у практику досліджень активно входять онлайнові дослідження. Образ інновацій у суспільній свідомості сьогодні вивчають здебільшого за допомогою опитувань. Крім опитувань, для аналізу образу реформ використовують також проективні і психосемантичні методики. Цікавим видається і застосування таких дослідницьких методик, як метод особистісних конструктів Дж. Келлі, контент-аналіз, метод семантичного диференціала. Але подібні приклади використання в масових дослідженнях проективних психологічних методик є на цей час скоріше винятком, ніж правилом. Для вивчення демонстрованих образів інновацій у громадській думці може бути успішно застосований також такий добре відомий метод, як контент-аналіз текстів. Предметом аналізу в цьому випадку виступають як тексти спеціалізованих (наукові статті, монографії, підручники), так і масових (газети, журнали, інтернет-видання тощо) видань. Література 1. Андреева Г. М. Социальная психология и социальные изменения / Г. М. Андреева // Психологический журнал. – 2005. – №5. – С. 2–15. 2. Микитюк П. П. Інноваційний менеджмент / П. П. Микитюк. – К. : Центр навч. літ., 2007. – 400 с. 3. Головаха Е. А. Трансформирующееся общество. Опыт социологического мониторинга в Украине / Е. А. Головаха. – К. : Ин-т социологии НАН Украины, 1996. – 143 с. 4. Паніна Н. В. Українське суспільство 1994 – 2005: соціологічний моніторинг / Н. В. Паніна. – К. : Софія, 2005. – 160 с. 5. Головаха Е. А. Выборы президента Украины в социологическом ракурсе / Е. А. Головаха // Экономические и социальные перемены: мониторинг общественного мнения . Информационный бюллетень. – 1999. – № 4. – С. 23–27. 6. Головаха Е. А. Психологическое время: удивительное свойство сжиматься и прерываться / Е. Головаха, А. Кроник // Знание – сила. – 1983. – № 11. – С. 19–21. 7. Політичний портрет України: Бюлетень фонду “Демократичні ініціативи”. – К., 1996. – №15. 8. “Стабильность по-украински” vs “стабильность по-российски” ?Електронний ресурс?. – Режим доступу : http://polite.com.ua/library/3955-.html. 9. Harvey A. What Researchers Think About Online Research ?Електронний ресурс? / A. Harvey. – Режим доступу : http://www.rockresearch.com/ Articles/mr06/mr06.html. 10. Филиппова Т. В. Интернет как инструмент социологического исследования / Т. В. Филиппова // Социологические исследования. – 2001. – № 9. – С. 115 –122. 11. Тепляков Н. Н. Психосемантический анализ политического выбора в период помаранчевой революциии / Н. Н. Тепляков. – О. : Изд-во ТМСИ, 2008. – 234 с. ЛЮДИНА І ПОЛІТИКА. ОСОБИСТІСТЬ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРА ФЕНОМЕН ПОЛІТИЧНОЇ АКТИВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ Я. Ф. Андреєва, С. В. Гуленко, м. Чернівці Висвітлюються погляди сучасних дослідників на феномен політичної активності особистості як основу формування політичної діяльності. Визначено критерії аналізу цього особистісного прояву і фактори, що впливають на формування та особливості даної характеристики. Ключові слова: політична поведінка, політична активність, політична свідомість. Освещаются взгляды современнных исследователей на феномен политической активности личности как основу формирования политической деятельности. Определены критерии анализа этого личностного проявления и факторы, влияющие на формирование и особенности данной характеристики. Ключевые слова: политическое поведение, политическая активность, политическое сознание. The contemporary views about the phenomenon of a person's political activity as the basis for political activity formation are considered. The criteria for analysis of this personal trait as well as the factors influencing the peculiarities of the given feature are determined. Key words: political behavior, political activity, political conscience. Проблема. Останні роки з погляду значущості політичних подій можна вважати для українського суспільства справді визначальними. Президентські вибори 2010 р., майбутні вибори до місцевих рад і вибори до парламенту змушують громадян свідомо і відповідально поставитися до визначення своїх політичних поглядів. Отож своєчасність теми нашої розвідки зумовлена загальнотеоретичними, соціокультурними та політичними інтересами й потребами українського суспільства. Проблема політичної активності стає актуальною з огляду на динамічність політичної системи сучасної України, необхідність політичного самовизначення суспільства в умовах багатопартійності, особливо коли змінюються вектори суспільного розвитку. Наразі важливим видається дослідження психологічних чинників формування політичної активності; з’ясування причин політичної пасивності; виявлення мотивації і мотивів, а також умов, які спонукають особистість до політичної активності; розкриття механізму впливу особистісних характеристик на прояви політичної активності. Метою статті є аналіз та узагальнення поглядів сучасних дослідників на феномен політичної активності, критерії та фактори, які впливають на формування цього феномена. Аналіз останніх публікацій, присвячених означеній нами темі, свідчить про те, що дослідженню підлягали такі її аспекти : 1) соціально-психологічний (С. Л. Грабовська, Н. М. Дембицька, Т. О. Жадан, М. А. Коваль, І. Є. Корнієнко, А. О. Лісневська, О. В. Матвієнко, Б. С. Мар’єнко); 2) особливості динаміки політичної свідомості особистості (на прикладі студентства) (М. А. Дроздова, М. А. Остапенко); 3) особливості ідейно-політичних настановлень сучасної молоді і їх вплив на рівень політичної активності (І. В. Білоконь, О. М. Скнар, М. С. Дмитрієва); 4) ціннісно-мотиваційний аспект політичної активності (на прикладі студентства) (О. М. Балакірева, М. Ю. Довгопол, О. В. Петрунько, Л. І. Пилипенко, О. Шахтемірова); 5) політична толерантність у системі ставлень суб’єкта політичної діяльності (І. В. Абакумова, І. В. Жадан, Н. Л. Іванова, Н. П. Шовкопляс). Більшість дослідників аналізують політичну активність, констатуючи її зв’язок із соціально-психологічними характеристиками особистості [1–7], при цьому недостатня увага приділяється механізмові впливу останніх на прояви політичної активності. Політична активність – одна з найважливіших категорій політичної психології, оскільки є різновидом психічної активності – фундаментальної властивості суб’єктів життєдіяльності. Політична активність соціальних груп, політичних партій, рухів, пересічних громадян визначає статику і динаміку політичних процесів, суспільно-політичну ситуацію в країні. Феномен політичної активності перш за все пов’язаний з політичною культурою. На думку С. Л. Грабовської, політична активність є “поведінковою реалізацією політичної культури, але дуже неоднозначною реалізацією” [1, с. 22]. Б. С. Мар’єнко розглядає політичну активність як “одну зі сторін життєдіяльності соціальних груп, верств, окремих прошарків населення, об’єднаних демографічними чи професійними ознаками” [2, с. 81]. Політичну активність дослідник представляє як континуум, на одному з полюсів якого – політична пасивність, на протилежному – гіперактивність. Політичну активність можна також, тлумачити як міру реалізації політичних програм, закликів, гасел суб’єктами політичної діяльності і поведінки. Її визначають якісні характеристики, які відображають інтенсивність політичних процесів, що змінюється в часовому і просторовому вимірах. Кількісними показниками політичної активності можна вважати чисельність учасників політичних процесів, а також тривалість останніх. Політична активність – основа формування політичної діяльності особистості і втілює ціннісний вимір її політичної культури. Саме цей ракурс у співвідношенні активності і діяльності акцентує К. О. Абульханова-Славська. На її думку, активність є ціннісним способом моделювання, структурування і здійснення особистістю діяльності, спілкування і поведінки, за якого вона зберігає більш-менш автономно, цілісно, успішно якість індивідуально функціонуючої системи в міжособовому просторі [3]. Ціннісний характер політичної активності у світлі такого підходу відсилає нас до її глибоко особистісного базису – саме за цінними для особистості критеріями і параметрами політична активність організовує життя в політичному середовищі, діяльність по управлінню соціумом, які відповідають її потребам. Політична активність є динамічною якістю, яка інтегрує і регулює всю структуру особистості як суб’єкта політики. Тому особистість змушена співвідносити свою активність з її вимогами, перефразовуючи К. О. Абульханову-Славську, мобілізовувати свою політичну активність у необхідних формах, у певний, а не в будь-який час. Отже, політична активність є функціональним проявом особистості в політичній діяльності, яка у свою чергу упорядковується самим суб’єктом. Стаючи суб’єктом владних відносин, особистість вибудовує власну систему політичних дій, структуруючи її певним чином, але відповідно до вимог політичної системи і власної політичної культури. Термін “активність” застосовують у політичній психології і в дещо іншому сенсі. Він постає в континуумі “активність – пасивність” як міра суб’єктності особистості щодо суспільства, міра її соціально-політичної зрілості. Саме в ракурсі “політичної активності” чи “пасивності”, здатності бути суб’єктом політичних відносин або їх пасивним об’єктом, конформності або прагнення незалежно від позицій інших учасників політичних відносин виражати і відстоювати власну програму, дослідники (К. О. Абульханова-Славська, Г. Е. Бєлицька, A. B. Брушлинський, Н. П. Едикова, Ф. М. Рудич) розглядають закономірні ознаки демократизації суспільства. Г. Г. Дилігенський використовує ще одне поняття – “залученість до суспільно-політичного життя”. Форми залученості він розташував у континуумі “активна участь – повне відчуження”. Першу дослідник характеризує через осмислення особистістю політики як її “головної сфери діяльності”. Це спрямованість особистості на самореалізацію у сфері управління соціумом, професійний погляд досвідченого політика на справу управління. Такій спрямованості протистоїть повна некомпетентність і пасивність щодо спільноти. Отже, залученість особистості до політики розглядають як спрямованість суб’єкта на осях “індивід – громадянське суспільство”, “індивід – влада”, “індивід – держава” у бік складових політичної системи. Зворотною стороною залученості є поглиблення автономізації, ізоляції від питань політики. Принагідно згадаємо, що в такому сенсі політологія використовує поняття політичної участі, виділяючи такі основні її форми: голосування на виборах; контакти з політиками на різних управлінських рівнях; участь у демонстраціях, мітингах; здійснення грошових внесків, їх збирання; підписання петицій; членство в громадських організаціях. В. В. Трошихін протиставляє політичну залученість політичній пасивності, таким чином дещо зміщуючи поняття “політичне відчуження”, хоч і справедливо зазначає, що особистість не може бути залученою до політичного життя поза переживанням почуття “Ми” із суспільством. Поняття ж “залученості до політики”, на нашу думку, передбачає результативність політичної соціалізації індивіда, наявність у нього активної політичної позиції, реалізацію політичної культури особистості в її політичній діяльності. “Залученість” особистості до політики проявляється в її політичній поведінці. “Політична поведінка”, “електоральна поведінка” відображають моральну сторону політичної діяльності суб’єкта. Справді, одиницею політичної поведінки є вчинок – не будь-яка політична дія, а така, в якій провідного значення набуває свідоме ставлення людини до інших людей, до спільного, до норм суспільної моралі. Отже, реальна участь особистості в управлінні суспільними справами, її “залученість” до політики скеровується тим моральним смислом, який вона вкладає у політичний вчинок. Для нашого дослідження важливим видається питання визначення критеріїв політичної активності. У літературі одностайності щодо цього, на жаль, немає. Серед найважливіших називають низку критеріїв [1]. На перше місце ставлять найчастіше світогляд, ціннісні орієнтації особистості. Показниками цього критерію є ступінь сформованості суспільно-політичних понять та уявлень. Друге місце відводять такому критерію, як поведінка людини. Він визначається з огляду на ступінь сформованості відповідних умінь і навичок. Третім у переліку критеріїв іде рівень розвитку мотивування політичної активності, що характеризує спрямованість цієї активності, ступінь її відповідності інтересам суспільства. Показник цього критерію – система ставлень особистості до різних аспектів життєдіяльності, до оточуючих людей, суспільства в цілому. Важливим критерієм є також рівень розвитку самодіяльності, ініціативності, відповідальності. Цей критерій розкривається в таких показниках, як потяг до самостійності, уміння планувати свою діяльність, діяти відповідно до плану, наполегливість у виконанні того, що було намічено, здатність до самооцінки і самоконтролю. Деякі дослідники критерієм політичної активності вважають рівень виборчої активності, готовність користуватися своїм правом на участь у виборах та належність до певних політичних і громадських організацій. На наш погляд, і перший, і другий показники навряд чи можуть слугувати чітким критерієм політичної активності особистості. С. Л. Грабовська критерії політичної активності поділяє на об’єктивні (поведінкові) і суб’єктивні (психічні, ментальні) [1]. До об’єктивних, поведінкових критеріїв дослідниця відносить активну участь у роботі політичних організацій; участь (або відмову від участі) у виборах; участь у політичних акціях (мітингах, демонстраціях, страйках); передплату і систематичне читання політичних періодичних видань, систематичний перегляд, прослуховування теле- і радіопередач політичного змісту; виступи політичного характеру в ЗМК; до суб’єктивних – рівень політичних знань, свідоме мотивування політичної діяльності, наявність політичних реакцій і переживань, емоційне ставлення до політичних подій і їх дійових осіб. Скласти уявлення про справжній рівень політичної активності в цілому можна, лише враховуючи об’єктивні і суб’єктивні критерії. На характер політичної активності та особливості її прояву впливають різні фактори. К. О. Абульханова-Славська поділяє їх на внутрішні (носієм виступає суб’єкт політики) і зовнішні (вплив середовища на суб’єкта політики) [3]. Фактори, які визначають активність чи пасивність суб’єкта політики, можна подати в такому складі: * фрустраційна реакція; * особливості самосвідомості (деіндивідуалізація, розмитість групової належності, деперсоналізація, індивідуальні особливості самосвідомості); * регламентація бажань і своїх потреб; * жорсткість етичної системи [там само, с. 348]. Фрустраційна реакція, що йде першою в переліку факторів, виражається як людська слабкість, відчуття безсилля, неможливість змінити хід подій у власному житті, вплинути на стан справ у своїй організації і в країні в цілому. Це відчуття безсилля не можна вважати об’єктивним відображенням життєвих реалій. Об’єктивний аналіз фрустраційної ситуації показує, що існують конкретні ступені свободи, які суб’єкт політики просто не використовує. Аналогічний висновок можна зробити і стосовно позиції людей щодо політичних організацій – можливості впливу на них явно зменшуються. Відповідно відчуття фрустрації характеризує не так особисту і соціальну ситуацію людини, як сприймання нею цієї ситуації. Для подолання фрустраційної реакції недостатньо об’єктивних змін у соціумі, навіть якщо соціальні зміни прямо стимулюють зростання активності кожної людини. Реалізація цих можливостей залежить від того, якою мірою люди повірять у те, що вони справді існують у житті, а не в деклараціях лідерів. Другий фактор характеризує особливості самосвідомості. Розгляньмо ті з них, які “блокують” прояв активності суб’єктом політики. Це деіндивідуалізація, розмитість групової належності, деперсоналізація та індивідуальні особливості самосвідомості. Деіндивідуалізація проявляється в тому, що багатьом представникам суспільств, що переживають стадію реформування, бракує відчуття своєї індивідуальності, несхожості на інших, своєї окремішності. Як показують дослідження, відчуття деіндивідуалізації призводить до поширення жорстокості в суспільстві і послаблення тенденцій до взаємодопомоги. Хоч об’єктивно кожна людина належить до великої кількості груп, ця належність не завжди представлена на психологічному рівні. Люди не почуваються громадянами своєї країни, жителями цієї землі, не відчувають своєї належності до класу чи нації. Це пояснюється рядом причин. Передусім слід назвати недосконалість політичних структур, котрі перешкоджають реальному залученню до активного життя організацій, до яких людина формально належить. Наприклад, вибори і взагалі система влади в даному суспільстві можуть бути організовані таким чином, що справжня реалізація закріпленого за громадянином права обирати і бути обраним перетвориться у фікцію. Деперсоналізація формується і проявляється у формі дій, що здійснюються в конкретних ситуаціях, коли люди свої особливості приписують не собі, а ніби комусь іншому чи якійсь автономній частині себе, за яку суб’єкт не несе моральної відповідальності. Такими ситуаціями можуть бути не лише ситуації екстремальні, а й звичайні, пов’язані з виконанням своїх функціональних чи громадських обов’язків. Під кутом зору детермінації активності важливою є й така особливість самосвідомості, що проявляється як відчуття залежності. Людині здається, що вона не може змінити найважливіші обставини свого життя. Деякі особливості самосвідомості призводять до пасивності тому, що знижують у людини відчуття суб’єктивності і негативно впливають на свободу її дій, зв’язків і відносин. Як третій фактор, що визначає рівень активності, розглянемо регламентацію бажань і своїх потреб. Ті блага, прагнення до яких і стає значною мірою зовнішнім стимулом до активності, обезцінюються у свідомості суб’єкта і не можуть відтак виступати як підкріплення. Це проявляється в орієнтації індивіда лише на особисті чи сімейні блага – усе інше втрачає вартісність. Четвертий фактор характеризує жорсткість етичної системи. Будь-яка активність – це компроміс; людина, не здатна до компромісів, приречена бути пасивною [3, с. 352]. Серед психологічних рис особистості, які впливають на формування та прояв її політичної культури, дослідники виділяють властивості біологічного (темперамент, стать, вік), психологічного (емоції, воля, пам’ять, мислення, характер), соціального (настановлення, цінності, світогляд), екзистенційного рівнів; емоційну зрілість, соціальний інтелект, особливості локусу контролю й соціальної фрустрованості особистості (К. О. Абульханова-Славська, С. Л. Грабовська, А. О. Лісневська, Б. С. Мар’єнко), самосвідомість індивіда, систему індивідуальних цінностей, набір особистісних характеристик (І. Є. Корнієнко, М. В. Білик, О. М. Балакірева, І. В. Білоконь), рівень мотивації самоактуалізації, індивідуально-стильові риси (інтернальність, педантичність, комунікативність, тривожність тощо) (Т. О. Жадан), специфіку мотиваційного блоку – потреби, мотиви, ціннісні орієнтації (Т. В. Приходько, Л. І. Пилипенко, О. В. Петрунько). Ряд дослідників наголошує на зв’язку між рівнем політичної активності і рівнем соціального інтелекту [5]. С. Л. Грабовська виділяє об’єктивні і суб’єктивні чинники, що впливають на формування політичної активності. До об’єктивних вона відносить: нестабільність і кризовий характер сучасного суспільно-політичного та економічного життя в Україні; несформованість дієвої системи політичного навчання. До суб’єктивних чинників, на думку дослідниці, належать такі особистісні характеристики, як мотивування поведінки (зокрема тип спрямованості діяльності); рівень соціального інтелекту, політичної свідомості, духовної та емоційної зрілості; стійкість до фрустрації; розуміння, глибоке усвідомлення своєї соціальної ролі як громадянина [1, с. 28]. І. Є. Корнієнко переконаний, що одним з вирішальних факторів, які впливають на політичну поведінку, слід вважати психологічні відмінності людей. Психологічний аспект участі або неучасті особистості в політичному житті зумовлений певними рисами індивіда, зокрема адекватністю його самооцінки, упевненістю у власних силах, його життєвою активністю, спрямованістю на урізноманітнення життєвих ситуацій. Високий рівень інтелекту, пізнавальна активність позитивно співвідносяться з політичною активністю, і навпаки: політична пасивність характерна для людей з низькою інтелектуальною активністю. Сприяє політичній активності і така особливість темпераменту, як екстравертованість [6, с. 35]. В. Г. Крисько визначальними факторами політичної активності вважає такі: а) міра соціально-психологічної “залученості”, обумовлена впливом на людей, ЗМК і політичних процесів, під контролем яких формуються уявлення про політику, народжується інтерес до неї, готовність і здатність сприймати конкретні політичні та інші цінності; б) наявність конкретних індивідуально- і соціально-психологічних передумов, які сформувалися в ході всього попереднього життя та історії розвитку людей чи їх груп, орієнтують на конкретне ставлення до політичних реалій, подій, факторів чи на конкретну ідентифікацію з тією чи іншою політичною партією, інститутом і сприяють “залученню” до політики; в) відчуття соціально-психологічної належності груп людей до конкретних політичних цінностей, ідей, поглядів. У кожної людини так чи інакше формуються конкретні політичні ситуативні інтереси і схильності, які з часом усе більш активно опосередковують її світогляд і характер осмислення дійсності. Це дає змогу не тільки оцінювати події, учасником яких вона стає через ті чи інші обставини, а й формувати стійку мотивацію своїх учинків і дій; г) щоденне сприймання людьми політики, владних відносин (воно може бути адекватним, неадекватним, реалістичним) [7, с. 302]. Висновок. Отже, в аналізі основних детермінант прояву політичної культури особистості значну увагу приділено дослідженню психологічних чинників. Визначено, що особистість має низку впливових механізмів реагування на стимули зовнішнього середовища, впливи якого вступають у складні взаємозв’язки з притаманними кожній людині особливими когнітивними, комунікативними, ціннісними структурами і формують унікальне сприйняття політичної реальності. Психологічними особливостями політичної культури молоді, зокрема студентської, визначено, з одного боку, ті, що стосуються сфери її політичної свідомості (ідейно-політичні настановлення та політичний ціннісний рівень свідомості), з другого – особливості політичної поведінки молоді, її практичної залученості до суспільно-політичної діяльності. Література 1. Грабовська С. Л. Психологічні чинники політичної активності молоді С. Л. Грабовська // Наукові студії з політичної психології : зб. статей. – К. : ДОК-К, 1996. – Вип. 2. – С. 20–29. 2. Вилюнас В. К. Психологические механизмы мотивации человека / В. К. Вилюнас. – М. : Изд-во МГУ, 1990. – 283 с. 3. Политическая психология : учеб. пособие / К. А. Абульханова-Славская, Г. И. Авцинова, А. А. Бодалев и др. ; А. А. Деркач и др. (общ. ред.). – М. : Акад. проект, 2001. – 360 с. 4. Білик М. В. Психологічні чинники прояву політичної культури студентської молоді : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. психол. наук : спец. 19. 00. 05 / М. В. Білик. – К., 2004. – 19 с. 5. Лісневська А. О. Рівень соціального інтелекту як фактор політичної активності студентської молоді / А. О. Лісневська // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка. – 2003. – Вип. 21. – С. 115–118. – (Серія “Психологічні науки”). 6. Корнієнко І. Є. Учнівська молодь і соціально-психологічні аспекти політичної діяльності / І. Є. Корнієнко // Практична психологія та соціальна робота. – 1999. – № 1. – С. 35–37. 7. Крысько В. Г. Социальная психология : учеб. для студ. высш. учеб. завед. / В. Г. Крысько. – М. : ВЛАДОС-ПРЕСС, 2002. – 448 с. ЗАГОСТРЕННЯ АУТСАЙДЕРСЬКИХ МОТИВІВ ОСОБИСТОСТІ ЯК ПОКАЗНИК КРИЗОВОГО СТАНУ СУСПІЛЬСТВА: НА ПРИКЛАДІ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ РОСІЙСЬКОГО ФІЛОСОФА В. В. РОЗАНОВА А. І. Анцибор, м. Вінниця Запропоновано визначення соціального аутсайдерства. На прикладі життя і творчості російського філософа В. В. Розанова ілюструється припущення про те, що аналіз біографічного матеріалу та найбільш яскравих і доленосних життєвих фактів, а також цитат із творчого доробку письменника, філософа чи суспільного діяча минувшини може слугувати індикатором не лише особистісних, а й суспільних деструктивних тенденцій та кризових явищ. Ключові слова: соціальне аутсайдерство, світоглядні позиції, аномія. Дается определение социального аутсайдерства. На примере жизни и творчества русского философа В. В. Розанова иллюстрируется предположение о том, что анализ биографического материала, наиболее ярких и судьбоносных жизненных фактов, а также цитат из творческого достояния писателя, философа или общественного деятеля прошлого может служить индикатором не только личностных, но и общественных деструктивных тенденций и кризисных явлений. Ключевые слова: социальное аутсайдерство, мировоззренческие позиции, аномия. The social outsider’s phenomenon is defined. The lifetime and creative work of a famous Russian writer and philosopher V. Rozanov is taken as the example for the assumption that the analysis of biographical material as well as citations from the works of any writer, philosopher or social figure of the past can serve as an indicator of not only personal but also social destructive tendencies and crisis events. Key word: social outsider phenomenon, world-view positions, anomy. Проблема. Останнім часом в українському соціумі стає все більше людей, що під дією несприятливих обставин життя опиняються поза суспільними процесами. Такий статус провокує певну ізоляцію, а то й маргіналізацію цих осіб. Їм зазвичай притаманні орієнтація на низькі соціальні стандарти, занижена самооцінка, негативні соціальні настановлення, песимізм і пасивність, що сукупно характеризують аутсайдерську свідомість. Зазначені явища особливо посилюються в періоди гострої соціальної аномії і виявляються не лише в зростанні кількості мешканців “соціального дна”, а й у поширенні аутсайдерської психології на більшість соціальних прошарків, що може провокувати деструктивні соціальні тенденції і навіть загрожувати соціальним вибухом. Соціальне аутсайдерство ґрунтується на невдало розв’язаних чи осмислених суперечностях між суб’єктом і дійсністю і проявляється в незалученості особистості до суспільних процесів, істотних відмінностях її життя від загальноприйнятих соціальних стандартів, переважанні негативних соціальних настановлень, неадекватному рівні домагань, загальній пасивності, схильності до негативної інтерпретації подій та песимістичних оцінок [1]. Метою статті є ілюстрація положення про те, що аналіз біографічного матеріалу, найважливіших фактів життя й типових уривків із творчого доробку письменника, філософа чи громадського діяча минувшини може слугувати індикатором для виявлення не лише аутсайдерських рис чи світоглядних засад людини, а й кризового стану суспільства, ментальної чи соціальної аномії, вказувати на вірогідність соціального вибуху, як це було із російським публіцистом і філософом В. В. Розановим, основні кризові моменти життя якого збіглися з розвитком деструктивних тенденцій у російському суспільстві початку ХХ ст. Аналіз публікацій дає підстави стверджувати, що ступінь розробленості проблеми соціального аутсайдерства є недостатнім. Можна констатувати, що переважна більшість праць у відповідній сфері досліджень не присвячена аутсайдерству, а лише пов’язана з ним, відображає не так саму природу аутсайдерства, як його соціальні вияви та аспекти, наприклад, відчуженість, самотність, зневіру (О. Данчева, С. Корчагіна, М. Покрас, Ю. Швалб), психологічні і життєві втрати (В. Абраменкова, К. Абульханова, А. Абрамова, А. Козлов, Ж. Тощенко). Нагромадження соціальних проблем у суспільстві в основному трактується як наслідок соціальної нереалізованості, неможливості або нестерпності життя в соціумі (І. Бенан, Л. Берковиць, А. Блох, О. Змановська, А. Котляров, М. Фуко), економічної депривації, переживання бідності як соціального неуспіху, життєвих труднощів і невдалих стратегій їх подолання (К. Муздибаєв), певної дефектності особистісних параметрів (М. Балінт, О. Данчева, Т. Джонсон, А. Нейштадт, Д. Рісмен, У. Садлер, О. Тофлер, Н. Хамітов, Д. Янг, М. Ярошевський). Невивченим, проте, залишається процес набуття особистістю аутсайдерських настановлень, що призводить до трансформації її психіки та соціальної дезадаптації. Потребують аналізу відмінності чоловічого і жіночого аутсайдерства, характерні риси вікових груп аутсайдерів, хоча цим питанням присвячено праці окремих дослідників (В. Бабінцев, І. Бояринова, Є. Реутов). Є дослідження, які безпосередньо стосуються проблематики аутсайдерства в соціумі (Р. Ануфрієва, І. Бенан, В. Єфремов, О. Змановська, А. Котляров, А. Паттакос, Ю. Платонов, Р. Мертон), проте в них здебільшого наводиться зовнішній опис явища, даються його визначення, виділяються соціальні форми і в такий спосіб розкриваються лише окремі ланки причинно-наслідкових зв’язків. Одним з ефективних методів дослідження цього феномена може бути системний аналіз філософських, психологічних та літературних описів життя відомих людей з аутсайдерською психологією. Яскравим виявом аутсайдерської свідомості може слугувати доля і творчість російського філософа і літературного критика В. В. Розанова. Народився він 2 травня 1856 р. в сім’ї бідного колезького асесора. Мати за походженням була представницею бідного дворянського роду. Дуже рано Розанов став сиротою. Коли хлопцеві було п’ять років, помер батько, у п’ятнадцять – мати. Крім нього, у сім’ї було ще шестеро дітей. Уся сім’я ледь-ледь існувала на пенсію, яку залишив після себе батько. “У всьому нашому домі я не пам’ятаю ніколи усмішки”, – писав Розанов про своє дитинство [2]. Коли старшого з братів було призначено на посаду директора повітових гімназій, він взяв на утримання двох молодших, серед яких був і Василь. “З дитинства, – писав він пізніше, – страждав я якоюсь жахливою задумливістю” [там само, с. 7], що можна підкреслити як виразну рису глибоко інтровертованої людини. Він переїздив із сім’єю брата в різні міста, важко надолужуючи пропущені заняття і докладаючи великих зусиль щоб не відстати. Ненавидячи всю дійсність, любив лише одну річ на світі – книги. У цьому ми теж можемо вбачати характерну аутсайдерську рису: намагання втекти від дійсності у світ книг, що зараз успішно заміняється так званим віртуальним світом. Загалом його дитинство проходило “на тлі” важкої хвороби матері, і вже це травмувало дітей. Крім того, старший брат розтринькував сімейний бюджет і проти цього ніхто не міг боротися. Від семи до дев’яти років постійним супутником Василя була непосильна праця в парниках, за рахунок яких сім’я і зводила кінці з кінцями. Ця праця завжди була “без посмішки і без жодного слова, майже як на каторзі” [3, с. 359]. Далі Розанов згадує: “І розвалилося все. У прокляттях, відчаї. Чому ж? Не було гармонії. Як же ви переконаєте мене в правоті Ласаля, Маркса? Хто нас поневолював? Ми були вільні, як галки в полі чи кречети в степу. І – прокляття, відчай, загибель. Та могли б бути не лише задоволені, а й щасливі (чисто аутсайдерська туга за нездійсненим). І ще: пенсія 300 крб. у рік, по 150 крб. за півріччя” [там само, с. 359]. У 1878 р. В. Розанов вступив до Московського університету на історико-філологічний факультет. Саме там відбулося з ним, можна сказати, духовне переродження, яке і визначило напрям усього його подальшого життя. Начитавшись ідейної літератури 1860-х років, він став “відчайдушним нігілістом” і “матер’ялістом”. Та з першого курсу університету в його свідомості відбувається різка переміна, і, за його ж словами, Бог поселяється в ньому на все життя. У 1901 р. вийшов у світ збірник містичних статей “У світі неясного і недосконалого”, що проілюстрував різкий перехід автора від нігілізму до православного консерватизму, а потім – і до постійних пошуків Бога. Про це свідчать також доволі оригінальні статті про О. Пушкіна, В. Соловйова, М. Гоголя і М. Некрасова, які він у той час публікує в журналі “Світ мистецтва”. На жаль, у своїх записах Розанов ніде не вказує причин цієї надзвичайно важливої переміни. М. Слюсаревський пояснює подібні явища “феноменом перекручування стереотипів”, суть якого полягає в тому, що інформаційний потік, який містить у собі виразні суперечності до стійких стереотипних утворень певної особистості, досить часто може спричиняти їх перевернення, тобто зміну на контрастно протилежні, яка допомагає запобігти їх руйнуванню [4, с. 24]. Такого роду стереотипи можна було б охарактеризувати як стійку потребу в “раз і назавжди” визначених настановленнях і життєвих орієнтирах, яку, у випадку В. Розанова, аж ніяк не могла замінити література нігілістичного характеру. Якщо підійти до питання більш глибоко, то можна констатувати, що воно є виявом феномена енантіодромії, досить виразно описаного в аналітичній психології, коли певне явище з перебігом часу виявляє стійку тенденцію переходу у свою протилежність, наприклад, світло – у темряву, спека – у холод і т. ін. [5, с. 125]. Підкреслимо, що такі перекручування характерні здебільшого для людей невротичного складу, депривованих у дитинстві і можуть бути викликані сильним зовнішнім поштовхом (революційне піднесення, зміна влади) або відбуватися шляхом поступового накопичення інформації, що суперечить сутності стереотипу. Як наслідок, з людиною відбувається різка метаморфоза, не зовсім зрозуміла для оточення. Результатом цієї події стало применшення власної особи, благоговіння перед Творцем, ніжність до інших людей, шляхетні почуття, які прийшли на зміну боговідступництву і нігілізму [2, с. 7]. По закінченні університету протягом 11 років, з 1882 до 1893 р., В. Розанов викладав у гімназіях історію, географію та латинську мову. У цей період він написав книгу “Про розуміння: досвід дослідження природи, меж і внутрішньої побудови науки як цілісного знання”. Це була досить об’ємна, більш як на 700 сторінок праця. Автор опублікував її мізерним накладом за власні кошти, але й така кількість не могла розійтися, і, зрештою, філософську працю було використано як папір для обгорток. Та й сьогодні цей твір має цінність лише тому, що написав його, усе-таки, сам В. Розанов. У 1880 р. сталася ще одна подія, що наклала свій трагічний відбиток на все подальше життя В. Розанова – він одружився з А. Сусловою, що була старшою за нього на 17 років і відомою в російській літературі як прототип Поліни з “Ігрока”, Наталі Пилипівни з “Ідіота”, Лізи з “Бісів”, Катерини Іванівни з “Братів Карамазових”. Ця жінка з яскраво вираженим демонічним характером була нездатна виконувати роль берегині домашнього вогнища, яке невдовзі зовсім згасло, а партнери розлучилися. При цьому А. Суслова не дала В. Розанову офіційного розлучення, хоча все своє життя номінальний чоловік гаряче благав про це. Такий шлюб можна було б назвати максималістсько-аутсайдерським, тому що його учасники, усвідомлюючи його неприродність, однак сподівалися на свою винятковість, що призвело до важких розчарувань, зневіри і взаємного несприйняття. Утім, у ці роки Розанов надзвичайно багато працює, з-під його пера виходять такі твори, як “Місце Християнства в історії”, “Легенда про великого інквізитора”, що забезпечили йому подальше визнання як талановитого критика і літератора. Приблизно ж у ці роки Розанов одружується з В. Бутягиною, дочкою священика, людиною глибокої віри, яка, однак, заради майбутньої сім’ї погоджується на незаконне вінчання, незаконний шлюб і … народження “незаконних” дітей, які не зможуть носити прізвища свого батька і не матимуть законних громадянських прав. Доріжка аутсайдера розширюється і поглиблюється. Багатодітна сім’я живе на сумному тлі, обумовленому помилкою молодості батька. Такого роду помилки накладають свій, розтягнений у часі, відбиток на окремих людей, на цілі сім’ї і навіть родини. Можливо, саме цей факт і зумовив тематику подальших творів В. Розанова (“Сім’я як релігія”, “Сімейне питання в Росії”, “Шлюб і Християнство”), яка переважно торкалася питань шлюбу і сімейного життя, зв’язку статі з релігією, розлучень і народження “незаконних” дітей. У 1899 р. В. Розанов стає постійним співробітником журналу “Новое время” і працює там аж до 1917-го, поки журнал не було закрито більшовиками. З 1897 по 1910 р. у Санкт-Петербурзі набуло популярності цікаве літературно-філософське явище, що дістало назву “Розанівські неділі”. Як правило, учасниками цих зібрань були давні знайомі господаря, крайні реакціонери, люди філософських і релігійних радикальних та крайніх напрямків – професори духовних академій, синодальні чиновники, священики, монахи. Утім, у недільних зібраннях брали участь і представники справжнього російського підпілля, анархісти-декаденти. Між цими двома, можна сказати, опозиційними прошарками російського суспільства завжди точилися суперечки на апокаліптичну тематику російського буття. Сама тональність цих зустрічей була вкрай суперечливою, різкою і невеселою. Робився акцент на найсумніших, найпроблемніших царинах життя людини. Розанов завжди дивився нібито збоку на змагання політичних партій, на боротьбу за політичну владу, за домінування в суспільстві і, навіть, за місце під сонцем. Усе це він вважав нерозумним і якимось несправжнім. Усе це заслуговувало, як він вважав, на глибокий осуд. Перед проблематикою зла він виявляв цілковите безсилля. Вважав її такою, яка була, є і буде. Апофеоз усілякого зла – смерть. І смерті можна протиставити лише наше безсилля. Розанов не аналізував і не опікувався проблемами трансцендентного – його засмоктував власний важкий побут. До 1915 р. побачили світ найяскравіші “розанівські” праці: “Усамітнене”, “Смертне”, “Опале листя”. Уже із самих назв можна скласти уявлення про психологічний настрій їхнього автора. Глибока інтровертованість, величезна інтелектуальна робота, ледь-ледь прикритий скепсис, оригінальний, ні на що не схожий погляд на філософію, літературу. Твори настільки оригінальні і щирі, що стають скандальними. Вони просякнуті політичним і релігійним консерватизмом. Так і хочеться сказати, що Розанов – людина “краю”: гостра, безкомпромісна, самозаглиблена. Саме такі риси і призвели до виключення його з релігійно-філософського товариства у 1914 р. У резолюції було сказано, що ніяка спільна робота з ним неможлива. Різкі, консервативні погляди В. Розанова призвели до повного розриву з ліберальною течією в Росії та з багатьма колишніми друзями. Розанову все важче вдається “зводити кінці з кінцями” матеріально. Він відкрито збирає недопалки і постійно просить чаю у буфетника. Революція 1917 р. зруйнувала все те, на чому базувалося життя Розанова. Замість матеріального достатку, спокою, потрібних для роботи, душевної рівноваги – жорстокий відчай. Рятуючись від революційних подій, разом із численною сім’єю В. Розанов перебирається в Сергіїв Посад поблизу Трійце-Сергієвої лаври. Саме тут він працює над своїм останнім, опублікованим за життя твором “Апокаліпсис нашого часу”. Постійними супутниками сім’ї Розанова тих років були голод, холод, зневіра і передчуття або і впевненість у тому, що настає кінець історії. Наприкінці життя, а це було взимку, письменник постійно описував холод – тілесний і душевний. Біди і прикрощі, здавалося, були настільки прив’язані до нього, що продовжувалися і після його смерті. П. Флоренський згадував: “Для могильного хреста я запропонував напис із Апокаліпсиса … “Праведні та істинні всі шляхи твої, Господи”. Уявіть собі наш жах, коли наш хрест, встановлений на могилі безпосередньо служителем кладовища, ми побачили з написом: “Праведні і немилостиві усі шляхи твої, Господи” (див. [3, c. 13]). Колись він необачно вимовив таку фразу: “Історія не вдалася, починати її потрібно знову із сім’ї Розанових”. І нібито за ці слова сім’я дістала жорстоке покарання. Ніхто з дітей не мав своїх нащадків. Ми не можемо стверджувати, що аутсайдерська лінія має своє чітке родове продовження, але долі дітей В. Розанова просто вражають: син Василь помер від “іспанки” 1918 р., дочка Віра повісилася в монастирі 1919 р., дочка Варвара померла в лікарні при в’язниці НКВС 1943 р., Надія померла 1956 р., Тетяна – 1975-го. Ніхто з дітей не уникнув голоду, самотності, зневіри і відчаю. Ці приклади наштовхують на думку, що життя людини великою мірою залежить від його, як мовиться, “стартових умов”. Перед самою смертю, перебуваючи у страшному відчаї, В. Розанов звертається до своїх читачів: “До читача, якщо він друг. – У цей страшний, приголомшливий рік від багатьох осіб і знайомих, і взагалі невідомих мені людей я отримав за якоюсь здогадкою серця допомогу, і грошову, і продуктами. Не можу приховувати, що без такої допомоги я не зміг би, не зумів би перебути цей рік… За допомогу – велика вдячність: і сльози не раз зволожували і очі, і душу. Хтось пам’ятає, хтось думає, хтось здогадався… Зморився. Не можу. 2-3 дещиці борошна, 2-3 дещиці крупи, 5 круто випечених яєць можуть часто врятувати день мій… Збережи, читачу, свого письменника, і щось завершальне мені ввижається в останніх днях мого життя. В. Р., Сергіїв посад, Московська губ., Красюківка, Польова вул., дім свящ. Беляєва” [2, c. 944]. Більшість із цитат, які свідчать про світобачення В. Розанова, мають яскраве аутсайдерське забарвлення. Вони становлять високу ціну для тих, хто хоче вникнути у сутність світобачення непересічної людини з яскравою аутсайдерської психологією. Їхня відмітна риса – глибока, просто вражаюча щирість, яка нікого не залишає байдужим. Думки про смерть: “Що значить, коли я помру? Звільниться квартира на Коломенській, і господар віддасть її новому наймачу? Що іще? Бібліографи будуть розбирати мої книги? А я сам? Сам – нічого. Бюро отримає за похорони 60 крб. І в березні ці 60 крб. увійдуть у підсумок. Але там усе зіллється з іншими похоронами. Ні імені, ні спомину” [там само, с. 21]. Думки про смерть домінують і тиснуть на свідомість. Іноді вони страшні і непосильні: “Так смерть перемагає навіть математику: “двічі на два – нуль”. Мені 56 років: і помножені на щорічний труд – дають нуль. Ні, більше: помножені на любов, на сподівання – дають нуль. Кому цей нуль потрібен? Невже Богу? Але ж тоді кому ж? Навіщо?... Невже можна сказати, що смерть сильніша за самого Бога? А чи не вийде тоді, що вона сама Бог? На Божому місці. Жахливе питання” [там само, с. 22–23]. Думки про смерть переслідують письменника все життя, вони постійні і нав’язливі, викликають жах та сум’яття. Їх лейтмотивом стають слова: “Я закінчився. Навіщо ж я жив?” [там само]. Це не що інше, як криза екзистенційності, яка накладає відбиток на всю свідомість й увесь час супроводжується не лише жахом і почуттям пригнічення, а й втратою самого сенсу буття. Відтак було б доцільно виділити риси або, якщо точніше, окреслити набуті світоглядні позиції суто аутсайдерського характеру, які добре проглядаються в цитатах і в більшості своїй є споглядальними. Такі риси, як правило, можуть формувати світобачення людини з усіма її базовими настановленнями. Отже, споглядальні позиції і мотиви: мотив великої втрати, катастрофи, яка переслідує не тільки окремих людей, а й усе покоління: “Божественна комедія. Із брязкотом, скрипом, зойками опускається над Російською Історією залізна завіса. – Виставу закінчено. Публіка встала. – Час одягати шуби і повертатися додому. Озирнулися. Та вже ні шуб, ні домів не виявилося”. Або: “Русь злиняла за два дні, найбільше – за три. Вражаюче, що розсипалася вона вся, до найдрібнішого, до скалок. Не залишилося Царства, не залишилося церкви, не залишилося війська і не залишилося робітничого класу” [6, с. 502]. Мотив даремно прожитих літ, сумних підсумків, загальної апатії і туги: “Ось і зовсім пройшло життя. Залишилося ще зовсім небагато похмурих літ, старечих, сповнених туги, непотрібних… Як непомітно все стає непотрібним. Це головне відчуття старості. Особливо – речі, предмети, одяг, меблі, інтер’єр” [там само, с. 502]. Постійні пошуки причини нещастя: “Ми схилилися перед релігією нещастя. Що ж дивовижного, що ми такі нещасливі?” [там само]. Загальний песимізм, почуття безнадії: “Ніяка людина не варта того, щоб її хвалили. Усіляка людина варта лише співчуття і жалю”, або: “Як тільки закінчується життя, бачиш, що все твоє життя було лише повчанням, у якому ти був неуважним учнем” [там само]. Споглядальна позиція: “Я прийшов у світ, щоб бачити, а не здійснювати” [2, с. 24]. Така безкомпромісна постановка питання свідчить про свідомо обрану пасивність, отже, можна стверджувати, що аутсайдерський світогляд Розанова – теж свідомо обраний. У своїх творах письменник часто описує героїв своїх та інших творів, які споглядають життя, проте не беруть участі в ньому (приклад – князь Мишкін Достоєвського та ін.). Таким чином, пасивність ніби перетворюється з особистісної риси в ідеологію і навіть світобачення. Ностальгічні спогади: “Вона сказала: “Це було чотири роки тому”. Та вона забула. Отже, тому років вісім. Вона додала: “Ти сьогодні нещасливий, тому згадуєш про те, коли ми були щасливими” [там само, с. 27]. Загальний песимізм, страх перед світобудовою: “Історія чи не є жахлива друга особа, яка ковтає людей, як їжу, ніскільки не замислюючись над їхнім щастям. Не цікавлячись ним? Чи не є ми – “я” в “Я”? Як усе страшно і безжалісно влаштовано” [там само, с. 30]. Заперечення змісту життя: “Народила хробашка хробашку. Хробашка поповзла. Потім померла. Ось усе наше життя” [там само, с. 336]. Компенсаторність: “Усе життя моє було важким. Усередині гріхи. Зовні нещастя. Одна втіха була – у письменництві. Ось чому я постійно писав” [там само, с. 338]. Запізнілі розкаяння, самоприниження: “Так моє життя, як я бачу, зводиться до жахливого страждання совісті. Я завжди був стосовно неї безтурботним, думаючи, що її немає, що живу як хочу. Просто – нічого про неї не думав. Тоді вона була приставлена (якщо є шлях, а я бачу, що він є) у вигляді друга, на якого оглядався і ним милувався, але не чинив, як він велів. І ось ця мука: друг гине на моїх очах і, власне, з моєї вини. Мені дано бачити кожну годину її страждання, і цих годин уже три роки. І коли совість відійде від мене: залишившись без совісті, я побачу всю безодню чорноти, у якій жив і в яку, власне, і йшов. Це жахливо: і якщо, наприклад, залишитися з цією тугою не на три роки, а на весь потойбічний світ, на все вічне життя, то це хіба не пекло, самий краєчок якого я відчуваю. Вона ж, друг мій, усю себе, що віддала іншим, – перейде у вічну радість” [там само, с. 358]. Душевні страждання: “Знемагає душа. Знемагає страшною млістю. Ранок мій без світла. Ніч моя без сну” [там само, с. 337]. Душевні страждання, туга і тривога, навіть тоді, коли немає ніякого зовнішнього приводу: “Я подивився і прочитав: “Для чого дано світ людині, якої шлях закритий і яку Бог оточив мороком”. Це із Іова (ІІІ, в. 23). І я подумав: “Ось що я хотів би вирізати на твоїй могилі, моя бідна”. Це було років 18 тому. Чому я її завжди відчував, знав бідною. Як і в неї, у мене була немотивована тривога… Здавалося б, – усе забезпечено, усіх дітей віддано в кращі школи, матуся, здавалося б, нічого, та думка: “Бідна! Бідна!” – смоктала душу. До цієї повсякчасної своєї туги, тривоги я відношу і Некрасівське “Еду ли ночью по улице темной”, тому що часто їжджу в редакцію (правити коректури). І завжди – туга, немовби завтра кінець світу” [там само, с. 337]. Пошук спільника-аутсайдера як близької людини: “І вона мені поспівчувала як сироті. І я поспівчував їй як сироті (Історія тих років). Удвох ми були зневажені, принижені. От усе наше кохання” [там само, с. 374]. Відсутність сподівань, безнадія: “Прибити латочку – жахливо, не оновлювати – усе розсипеться… Ненавиджу, люблю… Завжди сподіваюсь… Усе безнадійно…” [там само, с. 374]. Отже, можна зробити висновок, що, окрім перелічених світоглядних позицій, слід виокремити і чинники, що сприяли розвиткові аутсайдерського світобачення В. Розанова: 1) збідніння і рання смерть батьків – смерть батька, коли Розанову було не більше п’яти років, смерть матері – у п’ятнадцять; 2) юнацький максималізм, високі, але нереальні устремління, “перевертання” настановлень, намагання зайняти крайню позицію; 3) невдалий шлюб з А. Сусловою, жінкою, яка була старшою за Розанова на п’ятнадцять років і “не дала йому розлучення” до кінця життя, через що другий шлюб письменника був незаконним, як і діти, що народжувалися від нього; 4) постійне відчуття неповноцінності, що межувало з максималістською вірою у свою непересічність і високу місію; 5) різкий консерватизм, непримиренна, безкомпромісна позиція, розрив з друзями і колегами; 6) бідність, особливо в останні роки життя. Література 1. Бабинцев В. П. Лидерство и аутсайдерство в молодежной среде региона / В. П. Бабинцев, И. В. Бояринова, Е. В. Реутов // Социологические исследования. – 2008. – № 2. – С. 76–83. 2. Розанов В. В. Уединенное : сборник / Василий Розанов. – М. : ЭКСМО, 2006. – 960 с. 3. Розанов В. В. Опавшие листья / Василий Розанов. – СПб. : Изд. дом “Азбука классика”, 2008. – 400 с. 4. Слюсаревський М. М. Ілюзії і колізії : нариси, ст., інтерв’ю на теми політ. та етніч. психології / перед. сл. М. В. Поповича. – К. : Гнозис, 1998. – 234 с. 5. Юнг К. Г. Эон / Карл Густав Юнг ; пер. с нем. М. А. Собуцкого. – М. : АСТ, 2009. – 411 с. 6. Балязин В. Мудрость тысячелетий : энциклопедия / авт.-сост. В. Балязин. – М. : ОЛМА Медиа Групп, 2009. – 608 с. ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНІ І СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ ТА ПРОСУВАННЯ ТАЛАНТУ В СУСПІЛЬСТВІ О. В. Губенко, м. Київ Розглядається питання про політико-психологічні і соціально-психологічні умови, у яких розвивається обдарована особистість. Аналізуються позитивні і негативні фактори, що впливають на цей розвиток. Ключові слова: обдарована особистість, каталітичні умови, фактори обдарованості. Рассматривается вопрос о политико-психологических и социально-психологических условиях, в которых развивается одаренная личность. Анализируются положительные и негативные факторы, оказывающие влияние на это развитие. Ключевые слова: одаренная личность, каталитические условия, факторы одаренности. The problem of political- and socio-psychological conditions of the development of gifted person is discussed. Positive and negative factors which influence this development are analyzed. Key words: gifted person, catalytic conditions, factors of gifts. Проблема. Актуальним аспектом у дослідженні проблематики розвитку творчої особистості є питання про політико-психологічні та соціально-психологічні каталітичні умови формування і просування таланту в суспільстві. Серед соціально-політичних та політико-психологічних факторів, що сприяють просуванню таланту або, навпаки, гальмують його просування в суспільстві, слід назвати такі, як: політична зацікавленість держави в науково-технічній творчості; заздрість як фактор стримування просування талантів; феномен негативної селекції; протекціократія як соціально-політичний механізм стримування талантів, а також політичний, економічний та ідеологічний монополізм. Мета статті: проаналізувати вплив зазначених факторів на розвиток і просування талановитих особистостей у суспільстві. Фактор політичної зацікавленості держави в науково-технічній творчості. Аналізуючи феномен появи плеяди видатних учених у радянській фізиці, зауважимо, що він був би неможливий без державної підтримки науки з боку молодої Радянської держави. Саме це дало поштовх для розвитку академічної і прикладної науково-технічної діяльності в колишньому Радянському Союзі. Яскравим підтверженням сили політичної мотивації щодо розвитку науково-технічної сфери може бути той факт, що одним із перших декретів Ради Народних Комісарів після приходу більшовиків до влади був декрет про створення низки наукових інститутів у системі Академії наук, зокрема Інституту радіології та рентгенології. Створення останнього було доручено молодому російському вченому, учневі самого Рентгена, А. І. Йоффе, який свого часу стажувався в його лабораторії у Німеччині. Державна підтримка науки і наукової творчості мала за мету здійснити так звану наздоганяльну модернізацію, яка допомогла б радянській науці піднятися до науково-технічного рівня Заходу. Така політика держави дала змогу в стислі терміни надолужити наявне на початку ХХ ст. відставання в науково-технічній сфері і стати в ряд найбільш розвинених на той час європейських держав. Цілеспрямований державний протекціонізм з боку держави сприяв тому, що в наукову сферу пішла справді талановита молодь. І навіть є підстави говорити про небачений до цього у світовій історії феномен, коли активними творцями наукових знань масово ставали вихідці з нижчих верств суспільства. Завдяки такій державній політиці помітно зросла вертикальна мобільність наукових кадрів, відбувалася позитивна селекція здібних до науки молодих людей. Звісно, демократизація наукової діяльності і державний протекціонізм мали й зворотні сторони, зокрема відсторонення від творчості представників привілейованих прошарків, які були вимушені емігрувати й продовжувати творчу діяльність в еміграції (як, наприклад, винахідник гелікоптера І. Сікорський), чи творити під псевдонімом (як теоретик космонавтики Ю. Кондратюк, справжнє прізвище якого було О. Шаргей), чи закінчити своє життя в ув’язненні. Крім того, через неминучу в умовах державного соціалізму державну монополію на ідеологічну діяльність мала місце надмірна ідеологізація науки, що призводило в деяких випадках до призупинення розвитку цілих її галузей, наприклад, генетики, кібернетики, соціології. Тим не менше на розвитку природничих наук державний протекціонізм у цілому позначився позитивно. Фізико-технічні науки в деяких галузях не тільки досягли рівня європейських країн, а й навіть де в чому перевершили його, зокрема в теорії ланцюгових реакцій, у створенні водневої зброї, космічної техніки, деяких видів повітряної техніки, приміром екранопланів, тощо. Заздрість як фактор стримування просування талантів має велику негативну силу, що суттєво гальмує розвиток креативного потенціалу суспільства і заважає соціальному просуванню обдарованої (рис). У ньому одночасно наявні такі суперечливі відчуття, як, з одного боку, захоплення об’єктом заздрості (далі – ОЗ), у даному випадку обдарованою людиною, а з другого – негативні переживання, оскільки заздрісник не має чеснот, притаманних ОЗ; а також відчуття меншовартості, неповноцінності. Мають місце також конкурентні почуття, що породжуються суперництвом з ОЗ, які парадоксальним, але цілком логічним чином поєднуються з прагненням наслідувати суперника. У почутті заздрості закладено суперечність між захопленням ОЗ і ненавистю до нього, обумовленою незадоволенням нарциса браком чеснот, який він виявляє в собі на фоні ОЗ. Це протиріччя у свідомості засліпленого заздрістю суб’єкта вирішується іноді радикальним чином – шляхом убивства (символічного або реального) ОЗ. Класичний приклад такої розв’язки бачимо в легенді про Моцарта і Сальєрі. Словом, якщо суб’єкт не міг або не хотів перевершити іншого шляхом самовдосконалення (бо цей шлях потребує значних зусиль і творчої напруги, на яку особа пасивно-споживацького типу нездатна), він удавався до приниження, деструкції або знищення іншого, щоб у такий спосіб піднестися над ним. Іноді необдарований заздрісник обирає інший шлях, не такий деструктивний, – він стає епігоном генія. Шляхом епігонства, посереднього наслідування творчості обдарованої людини, він уявним чином оволодіває його чеснотами і перевагами. Тобто тими якостями, брак яких у себе так бентежив епігона підсвідомо. Рис. Заздрість як комплексне психологічне явище Чому ми так детально прагнемо проаналізувати феномен заздрості? Бо існує, на наш погляд, досить багато переконливих фактів, які свідчать, що в ряді випадків почуття заздрості відіграло вельми значну роль у розвитку деформацій суспільства, пов’язаних з невизнанням талантів, а іноді навіть із переслідуванням обдарованих людей, чиненням їм усіляких перепон. Заздрість на деяких відтинках історії може перетворюватися на могутній соціально-політичний фактор, здатний породжувати значні соціальні катаклізми і трансформації. Так, заздрість, яка стає масовим соціально-психологічним почуттям, може призводити до соціальних вибухів і революцій. Ідеться про заздрість, яка породжена “знизу” і є колективною емоцією “пригнічених” соціальних верств. Це почуття тих, хто не має значної власності, до тих, хто її має; тих, хто не має доступу до привілеїв, до тих, хто їх має; тих, хто не має влади і вимушений підкорятись, до тих, хто її має і здійснює керівництво суспільством. У даному випадку заздрість є також амбівалентним почуттям, яке поєднує в собі захоплення носієм влади і панування, з одного боку, і ненависть до нього як до монополіста, який сконцентрував у своїх руках усі джерела панування та контролю над благами, з другого. Молодий Карл Маркс надавав настільки великого значення почуттю заздрості в соціально-політичних процесах, що, зокрема, називав “примітивний комунізм” “царством загальної заздрості”. На його думку, егалітарні, зрівнювальні тенденції в ідеології “плебейського комунізму” мали своїм джерелом саме почуття соціальної заздрості. Отже, соціальна заздрість розщеплюється на дві складові: захоплення носієм сили і ненависть до нього. Захоплення владою має своїм джерелом підсвідомі язичницькі патерни, пов’язані із фетишизацією матеріальної сили і могутності, а також із перенесенням власних сил на зовнішні об’єкти і сприйняттям цих об’єктивованих власних сил як чужих і пануючих над собою. Це амбівалентне почуття у випадку, коли носій влади демонструє слабкість і доброту (тобто забирає в підлеглого можливість захоплюватися своєю силою і тим самим “розблоковує” в нього почуття ненависті до себе), перетворюється в агресію проти носія влади. І сама ця агресія стає однією з рушійних сил соціальних революцій. Раб повстає проти Пана, але не для того, щоб знищити принцип панування і нерівності як такий, а для того, щоб зайняти місце Пана і самому перетворитись із Раба на Пана. Поклоніння силі і владі, яке веде до надмірного ототожнення себе з принципом сили, змушує повсталого Раба підкоритися принципові панування і підкорення й стати агентом його реалізації в історії замість того, щоб стати агентом принципу звільнення і розкріпачення. Відповідно, за законом психологічної гіперкомпенсації, новий Пан на місці старої системи панування і підкорення будує нову, іще більш жорстку та ієрархічну. Отже, заздрість замість того, щоб стимулювати соціальну творчість, призводить, урешті-решт, до відтворення і репродукції старих соціальних структур та норм, породжуючи принцип своєрідного історичного Вічного Повернення. А втім, революції, якими б соціальними почуттями вони не породжувались, значно підвищують вертикальну мобільність суспільства, забезпечуючи притік нових соціальних сил до його керівних структур. У цьому сенсі вони все ж таки стимулюють притік соціально здібних і талановитих, щоправда, іноді дуже дорогою ціною відсторонення або знищення старих соціальних еліт. Буває, що соціально репресивні механізми обертаються проти самих революціонерів, винищуючи першу хвилю революціонерів-ідеалістів. Таким чином, революції, побудовані на заздрості, з одного боку, сприяють притокові талантів і підвищують вертикальну мобільність здібних людей, а з другого боку, значну частину талантів знищують або відсторонюють від активної діяльності. Такі революції настільки ж амбівалентно діють щодо талантів, наскільки є амбівалентним саме почуття заздрості. Феномен негативної селекції. Заздрість до таланту породжує ще й такий механізм колективної регуляції суспільної поведінки, як негативна селекція. Негативна селекція полягає у стримуванні соціального просування талановитих особистостей, яким заздрять і яких “не пропускають” до вищих щаблів соціального управління та ієрархії. Їх бояться і не приймають, бо вони непередбачувані і “не такі” як усі, а також тому, що на їхньому тлі нарцисичні особистості гостро відчувають свою меншовартість. Як писав геніальний Пушкін у поемі “Євгеній Онєгін”, “посредственность одна нам по плечу и не странна...” [1, с. 145]. “Середнячки” не викликають таких негативних почуттів, тому що вони не колють очі своїми перевагами. І поряд з ними пересічні особистості почуваються спокійніше. Складається така ситуація, що в процесах масової соціальної мобільності просування талантів стримується, а для “середнячків” відкриваються більш сприятливі умови соціального зростання. Колективна свідомість і колективні настановлення суспільства значно позитивніше сприймають звичайних людей, подібних до маси інших індивідуальностей, ніж оригінальних, творчих особистостей, які не схожі ні на кого. У цьому і полягають соціально-психологічні механізми негативної соціальної селекції. На роль негативного відбору в розвитку етносу звертав увагу видатний російський історик, автор теорії пасіонарності Лев Гумільов. Зокрема, він пов’язував негативний відбір зі стадією занепаду, “обскурації етносу”. Він вважав, що на цій стадії” панує … принцип відбору інший, негативний. Цінуються не здібності, а їх відсутність, не освіченість, а невігластво, не стійкість у думках, а безпринципність”[2, с. 434]. Це означає, що “відбулася екстермінація найбільш відповідальних, ініціативних, виконавських і вірних обов’язку людей, місця яких займали безпринципні і продажні люди” [там само, с. 437]. На думку Гумільова, саме брак внутрішньої підтримки в етносі людей творчих і патріотичних визначає загибель етносів. Отже, заздрість породжує такий ланцюжок соціально-психологічних проявів і механізмів: заздрість ? ненависть ? деструкція ? негативна селекція ? обдарована особистість як об’єкт заздрості. Як бачимо, комплекс почуттів, властивих заздрості, породжує характерні соціально-культурні феномени: епігонство, з одного боку, і негативну соціальну селекцію – з другого. Підґрунтям епігонства є такі складові феномена заздрості, як захоплення і наслідування, а чинниками негативної селекції – ненависть і почуття меншовартості. Можемо назвати ще деякі форми знецінення таланту: а) остракізм – вигнання генія за межі соціуму або витіснення на маргінес суспільства; б) вшанування його після смерті і водночас байдужість, нехтування або ненависть, переслідування за життя. Остракізм, одна із форм соціального відторгнення видатної особистості, як відомо, набув значного поширення за часів античності в Стародавній Греції. Багато грецьких героїв, видатних політиків, геніальних філософів зазнали цієї сумної долі. В інші часи та серед інших народів вигнання своїх геніїв теж не було рідкістю. Саме про це свідчить відоме біблійне прислів’я: “Нема пророка у своїй вітчизні!”. Ушанування суспільством після смерті тих, кого гнали й переслідували за життя, є втіленим примиренням двох суперечливих почуттів щодо генія з боку тих, хто йому заздрить, – почуття захоплення і деструктивного почуття ненависті. Жадоба деструкції задовольняється фактом смерті або загибелі видатної людини, захоплення ж реалізується у вшануванні її пам’яті. Протекціократія як соціально-політичний механізм стримування талантів. Заздрість не єдиний чинник, який формує механізми негативної селекції в суспільстві і знижує його творчий потенціал. Ще однією впливовою причиною гальмування просування обдарованих особистостей є соціально-політичний механізм, який умовно можна назвати протекціократією. Мається на увазі такий стан речей у керівних структурах суспільства, коли відбір людей на впливові посади в політиці, економіці, науці тощо здійснюється не за рівнем їхніх здібностей і таланту, а за протекцією. Під протекцією слід розуміти вибіркову підтримку і просування за принципом родинної близькості, особистого знайомства, соціального походження, належності до контактної групи і т. ін. Варто зазначити, що далеко не завжди протекція зумовлює погані наслідки для суспільства. В історії відомо багато випадків, коли саме протекція давала поштовх для зростання талановитих і затребуваних діячів. Коли ми говоримо про протекціократію, то маємо на увазі такий стан суспільного розвитку, коли протекція стає панівним принципом соціального відбору, коли пробитися, вивищитися мають змогу виключно або переважно за протекцією. У цій ситуації “за бортом” залишається багато по-справжньому талановитих особистостей, яким не пощастило в походженні і близькості до впливових людей. Лауреат Нобелівської премії американський економіст Дж. Стіглиць назвав таке становище “кумократією”. Таким чином талановиті люди втрачають перспективу соціального просування, імпульси нових ідей, ініціатив, підприємництва та винахідництва згасають і в соціумі поширюються застійні явища. Відтак суспільні процеси втрачають динаміку розвитку, багато сфер підпадають під владу інерції та стереотипів. Монополізм і проблема просування талантів. Винятково сприятливими для формування протекціократії є умови монополізму. У політиці політичний монополізм може призводити до негативних політичних і політико-психологічних наслідків. Зокрема, в умовах політичного монополізму суттєво звужуються політичні і соціальні свободи, обмежується або знищується багатопартійність і політичний плюралізм. У політичній сфері з часом беруть гору явища стагнації, які суттєво обмежують можливості політичної творчості. Усе більше здібних людей відчувають, що вони відсторонені від активного соціально-політичного життя і що їхня соціально-політична суб’єктність не знаходить у цих умовах реалізації. А проте політичний монополізм, концентруючи політичну владу в одних руках, веде до інтеграції політичної волі, яка завдяки цьому стає здатною до більш рішучих, цілеспрямованих і масштабних політичних дій. Тож влада стає порівняно з плюралістичною політичною системою більш дієвою та ефективною. Вона дістає змогу керувати суспільством за мобілізаційним принципом, що на певний час дає можливість значно прискорити темпи соціального та економічного розвитку, реалізувати швидкі й результативні дії. Саме тому, як нам здається, революційні диктатури іноді демонструють чудеса політичної волі й ефективності. Згадаймо якобінський режим часів Великої французької революції, режим наполеонівської особистої влади, більшовицьку диктатуру перших років революції і часів перших п’ятирічок. Але такі ефекти можливі тільки на початку, відтак приходять застій і політична стагнація, до яких неминуче призводить політичний монополізм. Він зрештою перекриває доступ до влади свіжим соціально-політичним силам, які могли б привнести інноваційні імпульси в розвиток суспільства. Тобто криза соціально-політичних систем з високим монополізмом настає саме через те, що забезпечувало їм первісно позитивні соціальні ефекти. В умовах політичного монополізму діє закон прогресуючої втрати владою соціально-політичної креативності. Справа в тому, що з приходом кожного нового покоління управлінців до влади в умовах політичного монополізму рівень їх ініціативності та креативності знижується все швидше і швидше. Якщо перше покоління керівників новоутвореної монопольної політичної системи, як правило, має яскраві креативні якості: ініціативність, оригінальність мислення, сильну волю, рішучість, то покоління їхніх наступників в умовах монополізму відбирається вже не за креативними здібностями, а за ознакою виконавськості, конформної покірності. Відповідно їхній креативний потенціал уже набагато нижчий, бо в умовах монопольної ієрархії від них вимагають переважно виконавських якостей і відданості системі. Тому вольова сфера, спрямована на виконання наказів і втілення їх у життя, у них, як правило, розвинена, а креативна, інтелектуальна сфера, пов’язана з виробленням оригінальних рішень і вирішенням нестандартних завдань, залишається неактивованою і незатребуваною. Отже, креативний рівень другого покоління керівників монопольної соціальної системи стає нижчим, ніж у першого покоління. Відповідно воно добирає виконавців із ще меншим, ніж у себе, креативним потенціалом. У цілому більшості монопольних політичних систем властива загальна психологічна спрямованість на виконавськість і конформні якості особистості. Таким системам притаманна жорстка ієрархічність, яка за визначенням у багатьох випадках спирається на “аристократію конформістів, котрі завжди правильно думають” (за висловом Андре Жида). Причому що менш яскраві такі виконавці як особистості і що менший їхній креативний потенціал, то більше ієрархія може розраховувати на їх покірність. Тому в третьому-четвертому поколінні управлінської еліти в монопольно-ієрархічних системах спостерігаються переважно якості, пов’язані з покірністю і конформізмом. Російський дослідник В. П. Данилов, вивчаючи еволюцію радянської політичної еліти, назвав цей феномен “тенденцією до зниження рівня посередності” [3, с. 18]. При цьому в керівників зникають уже не тільки креативні психологічні риси, а й навіть вольові. Отож через кілька поколінь середній рівень керівництва завдяки апаратному відборові виконавців-конформістів і законові прогресуючої втрати креативності стає настільки низьким, що це починає загрожувати існуванню монопольної соціально-політичної системи. Відтак влада вислизає з ослабілих рук безініціативних, безвольних і нерішучих керівників, розбещених монополізмом. До суттєвих негативних наслідків призводить монополізм і в економічному житті. Тут економічні монополії знищують чесну і рівну конкуренцію, гальмуючи тим самим просування економічно обдарованих індивідів і стримуючи розвиток приватної ініціативи та народного господарства в цілому. Формування економічного монополізму зумовлюють дві причини: розвиток приватної власності і посилення державного втручання в економіку. Перша причина полягає в необмеженому розвитку приватної власності, коли один власник або їх невелика група поглинають дрібну і середню власність більшості членів суспільства. Через це на одному полюсі суспільства концентрується економічна власність і багатство, а на протилежному – пролетаризовані прошарки суспільства, які не мають власності на засоби виробництва. Цей різновид монополізму є нічим іншим, як доведеним до краю принципом приватної власності. Як бачимо, принцип приватної власності, доведений до крайньої межі, породжує економічний монополізм над суспільством. Тут маємо справу з парадоксом власності. Він полягає в тому, що приватна власність є економічним оплотом особистісної і суспільної свободи. Але її необмежений розвиток загрожує свободі особистості й суспільства. Доведений до крайнощів принцип приватної власності знаходить своє екстремальне вираження в системі економічної несвободи, побудованій на економічному монополізмі. Другою причиною, яка породжує економічний монополізм, є державне втручання в економічні відносини. Тут ми спостерігаємо парадокс державного втручання в економіку. Він полягає в тому, що держава заради свободи суспільства має обмежувати приватну власність, беручи її під свій контроль. Але обмеження приватної власності, якщо воно супроводжується поглинанням значної її кількості державою, породжує загрози для свободи особистості і суспільства. Виходить, одержавлення економіки, яке здійснюється заради свободи суспільства, загрожує його свободі. Оптимальний розвиток сучасної економічної системи суспільства багато в чому залежить від того, чи вдасться політикам, економістам і політичним психологам розв’язати ці два парадокси. Неправильне вирішення парадоксу власності призводить до розвитку “дикого капіталізму” з усіма його наслідками. Хибне вирішення парадоксу державного втручання спричинюється до розвитку тоталітарного державного соціалізму з його негативними наслідками для людини і суспільства. У науці яскравою історичною ілюстрацією наслідків протекціократії і монополізму є сумнозвісна лисенківщина. Група академіка Лисенка, вдавшись до наклепів на чесних учених і відвертої політичної демагогії, здобула монополістичне становище в біологічній науці сталінських часів, що на десятиріччя затримало її розвиток. Замість чесних, обдарованих науковців у науку ринула хвиля “вчених”, найважливішими “чеснотами” яких були прислужництво, “уміння” обслуговувати потреби панівної ідеології (також, до речі, монопольної). Феномен творчої дезадаптації. Дуже важливим для розуміння природи творчості є феномен так званої творчої дезадаптації. У чому він полягає? Один з головних його проявів – протиріччя між особистістю і середовищем, в якому вона формується, живе і творить. Під поняттям “середовище” в даному випадку мають на увазі широке коло явищ: епоха, в яку живе творець; його найближче оточення, належність до певної соціальної групи, професійного кола; соціальні і культурні процеси, на перетворення яких спрямовано творчі зусилля генія. Прояви творчої дезадаптації бувають різні. Зупинімося на деяких з них, зокрема на такому, як творчий непослух. Академік Петро Капиця, аналізуючи риси обдарованих людей, писав про "творчий непослух" як прояв нонконформізму, конфлікту із суспільством, відмову від слухняного виконавства. Він вважав, посилаючись на біографії Ломоносова, Павлова, Суворова, Менделєєва, що непослух є однією з неминучих рис, яка проявляється в людині, котра шукає і створює нове в науці, мистецтві, літературі, філософії. На переконання академіка, одна з умов розвитку таланту людини – це свобода непослуху. Поняття “творча дезадаптація” певним чином виходить за межі адаптаційної парадигми розвитку когнітивних компонентів психіки. Розроблена Ж. Піаже парадигма полягає в тому, що пізнавальна сфера спрямована насамперед на підтримку гомеостазису між психікою і середовищем за допомогою механізмів акомодації, асиміляції та врівноважування. За цією концепцією, інтелектуальна сфера спрямована перш за все на пристосування, адаптацію до дійсності і є інструментом такого пристосування. Ця теорія видається цілком правильною для формального інтелекту, стадіальну теорію розвитку якого розробив Піаже. Але цього недостатньо для розуміння творчого інтелекту, сутністю якого є не пристосування до дійсності, а перетворення її. У процесі перетворення замість адаптації суб’єкта до реальності спостерігається протилежне явище протистояння, дисонансу суб’єкта щодо об’єкта, замість гомеостазису набирає сили творча нерівновага, і не суб’єкт пристосовується до реальності, а навпаки, реальність змінюється відповідно до цілей і потреб людини. Висновки: 1. Серед політико- та соціально-психологічних факторів розвитку і просування талановитої особистості в суспільстві є як позитивні, так і негативні. До позитивних факторів належать, зокрема, такі: державна підтримка науково-технічної творчості, радикальні соціально-політичні перетворення в суспільстві, які сприяють створенню каталітичного креативного середовища. Негативними факторами, тобто такими, що заважають становленню таланту, є заздрість, механізм негативного соціального відбору, протекціократія і монополізм. 2. У переліку соціально-психологічних феноменів, які супроводжують творчий шлях обдарованої особистості, особливу роль відіграють творча дезадаптація і творчий непослух. Література 1. Пушкин А. С. Евгений Онегин // Полное собрание починений : в 10 т. / А. С. Пушкин. – Изд. 4-е. – Ленинград : Наука, 1978. – Т. 5. – С. 5–184. 2. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли / Л. Н. Гумилев. – Ленинград : Гидромет, 1990. – 526 с. 3. Данилов В. П. Падение советского общества: коллапс, институциональный кризис или термидорианский переворот? // Куда идет Россия?.. Кризис институциональных систем: Век, десятилетие, год / В. П. Данилов ; под общ. ред. Т. И. Заславской. – М. : Логос, 1999. – 432 с. ЧИННИКИ МІЖОСОБИСТІСНОЇ АТРАКЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРА О. Г. Коваленко, м. Полтава Розглядаються чинники міжособистісної атракції політичного лідера. Вони можуть стосуватися суб’єкта та об’єкта спілкування, а за способом прояву бути просторовими характеристиками (організація власного простору, співвідношення власних просторів, дистанція між партнерами, спосіб взаємного розташування) чи особистими проявами (зовнішній вигляд, особистісні характеристики, спрямованість, поведінка). Ключові слова: міжособистісна атракція, політичний лідер, чинники міжособистісної атракції, просторові характеристики, особисті прояви. Рассматриваются факторы межличностной аттракции политического лидера. Они могут касаться субъекта и объекта общения, а по способу проявления быть пространственными характеристиками (организация собственного пространства, соотношение собственных пространств, дистанция между партнерами, способ взаимного расположения) или личными проявлениями (внешний вид, личностные характеристики, направленность, поведение). Ключевые слова: межличностная аттракция, политический лидер, факторы межличностной аттракции, пространственные характеристики, личные проявления. The factors of interpersonal attraction of political leader are examined. They may concern subject-object communication but the mode of presentation may be revealed due to spatial characteristics (organization of personal space, correlation of the personal spaces, distance between partners, and method of location) or personal displays (appearance, personal characteristics, orientations, behavior). Key words: interpersonal attraction, political leader, factors of interpersonal attraction, spatial descriptions, and personal characteristics. Актуальною проблемою сучасної психології є дослідження особливостей сприймання людьми одне одного, зокрема сприймання політичного лідера, від здатності якого сподобатися народові залежить його політична кар’єра. Сприймаючи зовнішній вигляд політика, його поведінку, організацію ним свого простору, виборець оцінює їх і робить певні умовиводи (часто несвідомо) про його внутрішні психологічні властивості. Відтак у громадян формується певне ставлення до політика. Таке ставлення найчастіше має емоційний характер і лежить у межах “подобається – не подобається”. У психології для позначення явищ, пов’язаних із таким емоційним сприйманням, вживають поняття атракції, міжособистісної атракції. Незважаючи на зростання останнім часом інтересу до проблем міжособистісної атракції та політичного лідерства, психологічні аспекти міжособистісної атракції політичного лідера досі належним чином не вивчено. Низка досліджень із цього питання пов’язана із формуванням іміджу політичного лідера, тому здійснювалася переважно в межах політології або філософії. Мета нашого дослідження: аналіз чинників, які зумовлюють виникнення міжособистісної атракції політичного лідера. У сучасній психології міжособистісну атракцію розглядають як емоційне ставлення або як феномен взаємодії. Перший погляд властивий переважно представникам зарубіжної психологічної школи, а другий – вітчизняної (Г. М. Андреєва, Е. Аронсон, Д. Бірн, Д. Брокстон, Л. Я. Гозман, В. П. Казміренко, Н. В. Казаринова, І. С. Кон, М. Н. Корнєв, М. Лернер, Б. Лотт і А. Лотт, С. Д. Максименко, Е. Л. Носенко, Т. Ньюком, М. М. Обозов, Ч. Осгут, В. А. Семиченко, Н. В. Скотна, С. Тейлор, Я. І. Український, В. М. Фомічова, Ф. Хайдер, В. Шерер, В. А. Янчук, Т. С. Яценко та ін.). Проблеми політичного лідерства досліджували Г. А. Авцинова, О. О. Булавін, Д. І. Видрін, О. Л. Вознесенська, Г. Г. Дилігенський, О. А. Донченко, І. В. Жадан, М. Н. Корнєв, Н. В. Лікарчук, Д. В. Ольшанський, О. В. Петрунько, Г. Г. Почепцов, О. М. Скнар, М. М. Слюсаревський, В. О. Татенко, Н. Г. Тригубова, П. Д. Фролов, О. Б. Шестопал та iн. В. А. Семиченко називає атракцією специфічне емоційне ставлення, що зумовлює привабливість однієї людини для іншої. На його основі формується інтегральне стійке почуття прихильності до іншої людини [1]. Г. М. Андреєва розглядає атракцію як процес формування привабливості певної людини для того, хто сприймає, і як продукт цього процесу, тобто певну якість ставлення [2]. Психологічний словник А. В. Петровського і М. Г. Ярошевського тлумачить атракцію як поняття, що позначає “виникнення при сприйманні людини людиною привабливості однієї з них для іншої” [3, с. 31]. У сучасному вітчизняному “Соціально-психологічному словнику” атракція – “здатність особистості притягувати до себе або відштовхувати від себе інших, викликати симпатію чи антипатію, бути соціометрично тим, кого обирають або відштовхують” [4, с. 23]. Психологічний словник на сайті http://psi.webzone.ru пропонує визначення атракції Т. Хастона: настановленість на іншу людину, що обумовлює інтерес людей одне до одного і відповідно до якої індивід долучається до спільної діяльності [5]. С. Л. Франзой, професор психології Маркветського університету (США), міжособистісну атракцію розглядає як прагнення особистості зблизитися з іншою людиною [6]. На думку Н. В. Казаринової, міжособистісна атракція – це надання переваги одними людьми іншим, взаємне тяжіння, взаємна симпатія між людьми [7]. Отже, атракція – перш за все емоція, що має своїм предметом іншу людину, а також стійка оцінна реакція, яка примушує нас діяти щодо конкретної людини певним чином (тоді атракція – соціальне настановлення). Чинниками міжособистісної атракції є соціально бажані характеристики людини (охайність, співчутливість, терплячість, товариськість, схильність до підпорядкування тощо). Про їх наявність у політика можна дізнатися двома способами. По-перше, продіагностувати його за допомогою спеціальних методик (тестів, опитувальників) щодо наявності у нього соціально бажаних характеристик, порівняти їх з власними особистісними характеристиками (чи ці соціально бажані характеристики партнера корисні для суб’єкта спілкування чи ні, тобто чи є вони для нього індивідуально прийнятними). По-друге, поспостерігати за зовнішніми проявами політика і приписати чи не приписати йому на основі цього соціально бажані та індивідуально прийнятні характеристики, порівняти їх з власними особистісними властивостями. Найпоширенішим є другий спосіб, хоча окремі його етапи людиною усвідомлюються не повною мірою. Чинники міжособистісної атракції (рис.) можуть стосуватися суб’єкта і об’єкта спілкування, а за способом прояву бути просторовими характеристиками чи особистими проявами [8]. Важливими з погляду виникнення атракції просторовими характеристиками суб’єкта та об’єкта спілкування є організація кожним з них власного простору, співвідношення цих просторів (схожість чи взаємодоповнюваність), дистанція між партнерами у взаємодії, спосіб взаємного розташування. Серед особистих проявів суб’єкта і об’єкта спілкування значимими є такі, як зовнішній вигляд, особистісні характеристики кожного, спрямованість, поведінка. Схожість або взаємодоповнюваність згаданих особистих проявів суб’єкта і об’єкта спілкування також сприяє виникненню атракції. Спосіб прояву Учасники спілкування суб’єкт спілкування об’єкт спілкування (політичний лідер) просторові характеристики організація власного простору організація власного простору співвідношення цих просторів (їх схожість, взаємодоповнюваність); дистанція між партнерами; спосіб взаємного розташування особисті прояви зовнішній вигляд; особистісні характеристики; спрямованість; поведінка зовнішній вигляд; особистісні характеристики; спрямованість; поведінка схожість – взаємодоповнюваність Рис. Чинники міжособистісної атракції політичного лідера Проаналізуймо докладніше окремі вищевикладені чинники міжособистісної атракції. Перше, що ми сприймаємо і намагаємося оцінити в особі політика (з’ясувати, подобається чи не подобається), – це його зовнішній вигляд. Про зовнішній вигляд, зовнішню привабливість як чинник атракції згадує більшість дослідників (Е. Аронсон, Л. Я. Гозман, І. С. Кон та ін.). Надання переваги зовні привабливим, гарним проявляється часто, але не завжди. Вищий рівень привабливості не забезпечує стабільного успіху в довготривалих відносинах. Так, лише фізична привабливість не допоможе політикові утримувати триваліший час популярність у народу [9]. На зв’язок краси з атракцією впливають і реальні особливості поведінки привабливої людини. Якщо вона використовує зовнішні переваги для досягнення аморальних цілей або не може знайти переконливе виправдання власному негідному вчинкові, ставлення до неї з боку інших стає жорсткішим, ніж до непривабливих людей. Адже в політиці відомі випадки, коли людина з явними фізичними недоліками (непривабливістю) досягала стабільного успіху в політиці. Так, Франклін Делано Рузвельт, тридцять другий президент США, був хворим на поліомієліт, у результаті чого став майже інвалідом-паралітиком, але на посаду президента США його обирали чотири рази, що свідчить про успішність Рузвельта як політика. Обличчя Віктора Андрійовича Ющенка через отруєння діоксином було спотворено до невпізнання, але це не завадило йому бути обраним на посаду Президента України у 2004 р. На рівень атракції впливають і окремі елементи зовнішності [9]. Для людини найбільш значимими елементами є зріст, колір очей і волосся, особливості міміки (вираз обличчя та очей). З ними пов’язують внутрішні особистісні характеристики людини. Наприклад, прийнято вважати, що високе чоло мають розумні люди. Але такі твердження часто є сумнівними. Крім зовнішності, на атракцію впливають й інші властивості політичного лідера – розум, ерудиція, енергія, оптимізм, соціальні характеристики людини (статус, освіта, професія). Атракція в більшості випадків позитивно корелює з такими достоїнствами. Утім, занадто сильна вираженість у людини позитивних характеристик може знижувати атракцію до неї в міжособистісному спілкуванні. Але цей взаємозв’язок у політичному процесі слід було б дослідити ґрунтовніше. На виникнення атракції, крім зовнішньої привабливості політика, впливає і зовнішня привабливість його простору взаємодії, гармонійність цього простору. Але в сучасному життєвому середовищі окремі його частини значною мірою деформовані, дисгармонійні, а тому викликають у людини стан дискомфорту. Його наслідком стає “вигорання”, що проявляється в “емоційній змореності” (пригніченості почуттів, емоційних переживань), конфліктах, негативному ставленні до оточення. Тому політичні лідери мають дбати про гармонійність простору, який їх оточує. Серед особистісних рис, переконаний Л. Я. Гозман, на атракцію найбільше впливають параметри самосвідомості суб’єкта взаємодії, зокрема самооцінка [9]. Народові подобаються політики, які адекватно оцінюють свої особистісні особливості, політичні здібності, поважають оточуючих, чия внутрішня і зовнішня політика не мотивується прагненням до самоствердження. Важливе значення у формуванні атракції має емпатія як здатність суб’єкта до відображення емоційних переживань і внутрішнього світу іншої людини, що дає змогу партнерам досягати взаємоузгодження позицій, взаємопорозуміння, обирати відповідно до цього спільні засоби само- і взаєморегуляції в процесі міжособистісної взаємодії [10]. Політики, які мають високий рівень емпатії, є щедрішими, оптимістичнішими, сердечнішими, емоційнішими і проявляють інтерес до інших. Це, у свою чергу, сприяє тому, що вони подобаються оточуючим. Комунікативна толерантність політика, яка проявляється в терпимості до різних поглядів, чужих думок, зовнішніх впливів, також впливає на виникнення атракції до нього. Визначає атракцію і схильність людини до саморозкриття. Вплив цієї змінної залежить від відповідності певних актів визначеним правилам. Так, у цілому саморозкриття пов’язане з атракцією позитивно, але лише до певної межі. Якщо об’єктом саморозкриття між незнайомими людьми стають інтимні моменти життя особи, особливо ті, що суперечать суспільній моралі, рівень атракції знижується (найбільшою мірою це стосується політичного лідера). На атракцію впливає ще й така характеристика політика, як удачливість (уявлення про те, що навіть у ситуації, яка не залежить від власної волі і вчинків людини, її шанси на успіх вищі, ніж в інших). Чинником атракції також є загальний рівень інтелектуального розвитку [9]. З одного боку, інтелектуально розвинутий політик має більше шансів відчути зв’язок із народом, осмислили задоволення чи фрустрацію власних потреб, а отже, і більше шансів на виникнення емоційного ставлення, прихильності до нього. З другого боку, нам подобаються розумні політики. Просторова близькість (географічне сусідство, “функціональна дистанція”) як у буквальному, так і в переносному смислах є чинником, який сприяє виникненню атракції. Чим ближче людина до політика, тим частіше вона його бачить і краще пізнає, тим більше можливостей, що він їй сподобається. Близьким до попереднього чинником міжособистісної атракції політика є його доступність, бо приступні люди, підтримання стосунків з якими не вимагає надто великих зусиль, сприймаються позитивно. Але цей чинник найбільше діє, якщо попередньо ця людина була малодоступною. До такого прийому вдаються бюрократи, створюючи спочатку масу штучних перешкод, а потім милостиво допускаючи до себе людину. Постійна доступність поступово знижує привабливість. Зміст такого чинника атракції, як схожість, відображено у прислів’ї: “Птахи одного польоту тримаються разом”. Про нього згадував свого часу ще Арістотель. Чинник схожості проявляється в тенденції позитивного ставлення до політиків, які мають близькі нам погляди, інтереси, цінності, настановлення, соціально-демографічні характеристики, життєвий шлях. Механізмом, який визначає значимість схожості як детермінанти атракції, є валідизація власної Я-концепції і світогляду [11]. Люди мають потребу підтримувати зворотний зв’язок з іншими людьми для уточнення істинності власних уявлень. Отримання таких підтверджень, як своєрідна вдячність, збільшує привабливість людей-однодумців. Схожість за неістотними ознаками поширюється на інші важливі аспекти життєдіяльності, є своєрідним сигналом (хоч і не завжди істинним) наявності згоди за широким колом важливих для суб’єкта питань. “Протилежності притягуються” – твердить інше прислів’я і відображає суть такого чинника атракції, як доповнюваність. Теорію доповнюваних потреб сформулював Р. Вінч. Він припускав, що ми у своїх стосунках прагнемо до пошуку людей, здатних сприяти задоволенню наших актуальних потреб; це має місце тоді, коли потреби двох людей не схожі, а взаємодоповнювані. Л. Я. Гозман пише про принцип доповнення – орієнтацію на ті особистісні характеристики, які слабо виражені у суб’єкта (людина, яка має потребу підкорятися, симпатизуватиме тому, хто має потребу керувати) [9]. Для виникнення атракції у взаємодії двох людей деякі їхні характеристики, погляди, потреби мають бути схожими, однаковими, інші – протилежними або ж взаємодоповнюваними. Нам подобаються ті люди, які на високому рівні виконують діяльність, із приводу якої відбувається взаємодія. Так, нам подобаються ті політики, діяльність яких є успішною. Симпатія чи антипатія до людини часто підкоряється принципові взаємності, відповідно до якого нам подобаються ті люди, яким подобаємося ми, і навпаки. Тобто, якщо політик демонструє позитивне ставлення до людей, прийняття їх, він їм теж більше сподобається. Нам подобаються ті, хто виявляє щедрість, ніжність, комунікабельність, співчутливість, рішучість, дивиться в очі співрозмовникові, посміхається, прагне подобатися, створювати і підтримувати гарні стосунки з іншими людьми, співпрацювати, а не подобаються егоцентричні, агресивні, холодні, скупі, самозакохані, нещирі, які протидіють нам. Тому важливим чинником міжособистісної атракції політика є його стиль спілкування, особливості вербальної і невербальної поведінки. Політик, який сприяє досягненню актуальної мети, має високий потенціал атрактивності, адже він допомагає людям, дає позитивне підкріплення. Детермінантою міжособистісної атракції політика також є прояв особистого ставлення до партнерів (народу) під час спілкування, демонстрація зацікавленості в них. Очікування майбутніх позитивних стосунків з політиком збільшує прихильність до нього. Чинником міжособистісної атракції є ступінь вираженості у людини потреби в афіліації (належності) – потреби створювати і підтримувати позитивні стосунки з іншими людьми, бажання подобатися, привертати увагу, інтерес, відчувати себе цінною і значимою особистістю [7]. Політик, у якого ця потреба виражена слабо, справляє враження нетовариської особи, такої, що уникає інших, а якщо така потреба виражена дуже сильно, то особа постійно шукає контактів з іншими, прагне до людей, хоче, щоб її помітили. В. Шульц у формуванні міжособистісної атракції виділяє чинник особистої гармонії (див. [12]). Висунувши як підґрунтя гармонійних відносин потребу залученості, контролю і прихильності, він припустив, що саме їх оптимальне поєднання і сприяє високій атракції. Під потребою залученості Шульц розуміє відчуття власної потрібності для інших, під потребою контролю – прагнення брати участь у виробленні і прийнятті значимих рішень, під потребою прихильності – потребу в афіліативних, емпатійних стосунках. Такі характеристики мають бути властиві успішному політичному лідерові. Висновки. Отже, виникнення міжособистісної атракції до політичного лідера як специфічного емоційного ставлення, що визначає привабливість однієї людини для іншої, зумовлюється багатьма чинниками. Вони можуть стосуватися суб’єкта і об’єкта спілкування, а за способом прояву бути просторовими характеристиками чи особистими проявами. Просторовими характеристиками суб’єкта і об’єкта спілкування є організація кожним з них власного простору, співвідношення цих просторів (їх схожість чи взаємодоповнюваність), дистанція між партнерами у спілкуванні, спосіб взаємного розташування. Серед особистих проявів суб’єкта і об’єкта спілкування значимими слід вважати насамперед такі: зовнішній вигляд, особистісні характеристики кожного (висока ерудиція, енергійність, оптимізм, високий статус, освіченість, популярна професія, високий рівень самооцінки, емпатійність, комунікативна толерантність, схильність до саморозкриття, удачливість, високий рівень інтелектуального розвитку, високий рівень виконання діяльності, особиста гармонія тощо), спрямованість (цілі, інтереси, схильності, переконання, прагнення тощо), поведінка (стиль спілкування, взаємність, сприяння досягненню актуальної мети). Схожість або взаємодоповнюваність зовнішнього вигляду, особистісних характеристик, спрямованості, поведінки також сприяє виникненню атракції в міжособистісному спілкуванні. Наступним етапом дослідження означеної проблеми має бути з’ясування ролі кожного чинника у виникненні міжособистісної атракції до політичного лідера, більш детальний аналіз значення особистих проявів представників електорату, народних мас у виникненні в них міжособистісної атракції до політичного лідера тощо. Література 1. Семиченко В. А. Психология общения / В. А. Семиченко. – К. : Магистр-S, 1997. – 152 с. 2. Андреева Г. М. Социальная психология : учебник / Г. М Андреева. – М. : Аспект Пресс, 1998. – 376 с. 3. Психология : словарь / под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. – М. : Политиздат, 1990. – 494 с. 4. Соціально-психологічний словник / [авт.-уклад. В. М. Галицький, О. В. Мельник, В. В. Синявський]. – К., 2004. – 250 с. 5. Аттракция [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://psi.webzone.ru/st/342800.htm. 6. Franzoi S. L. Social Psychology / S. L. Franzoi. – Brown and Benchmark, 1996. – 631 p. 7. Куницина В. Н. Межличностное общение : учеб. для вузов / В. Н. Куницина, Н. В. Казаринова, В. М. Погольша. – СПб. : Питер, 2001. – 544 с. 8. Коваленко О. Г. Атракція як умова підвищення соціального статусу вчительської професії / О. Г. Коваленко // Проблеми загальної та педагогічної психології : зб. наук. праць Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – К., 2004. – Т. VІ, вип. 2. – С. 143–150. 9. Гозман Л. Я. Психология эмоциональных отношений : монография / Л. Я. Гозман. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1987. – 176 с. 10. Василишина Т. В. Емпатія як фактор ефективності педагогічного спілкування : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. психол. наук : спец. : 19.00.07 “Педагогічна та вікова психологія” / Т. В. Василишина. – К., 2000. – 20 с. 11. Ядов В. А. О диспозиционной регуляции социального поведения / В. А. Ядов // Методологические проблемы социальной психологии. – М., 1987. – С. 148–154. 12. Янчук В. А. Межличностная аттракция и детерминирующие ее факторы / В. А. Янчук //Адукацыя і выхавынне. – 1998. – № 5. – С. 53–61. ВЛИЯНИЕ ЭМОЦИОНАЛЬНЫХ СОСТОЯНИЙ НА МИРОВОСПРИЯТИЕ И ХАРАКТЕР ПОЛИТИЧЕСКОГО ПОВЕДЕНИЯ О. А. Мельник, г. Киев Аналізується роль впливу емоційних станів у сучасних теоріях академічної політології. Висвітлюється зарубіжний досвід щодо важливості врахування впливу емоцій і настроїв на політичну поведінку індивідів і груп. Наголошується на важливості когнітивного компонента в емоціях. Обґрунтовується розгляд емоційних станів як найважливіших факторів структурування соціальної реальності. Ключові слова: емоції, настрої, стани, політична поведінка, світосприйняття, свідоме, несвідоме. Анализируется роль влияния эмоциональных состояний в современных теориях академической политологии. Освещается зарубежный опыт относительно важности влияния эмоций и настроений на политическое поведение индивидов и групп. Подчеркивается важность когнитивного компонента в эмоциях. Обосновывается рассмотрение эмоциональных состояний как важнейших факторов структурирования социальной реальности. Ключевые слова: эмоции, настроения, состояния, политическое поведение, мировосприятие, сознательное, бессознательное. The role of emotional states influence in modern political science theories is analyzed. Foreign experience in the sphere of emotion and spirit importance for individual and group political behavior is considered. The importance of cognitive component in emotions is underlined. Emotional states as important factors of social reality construction is grounded.. Key words: emotions, moods, states, political behavior, perception of the world, conscious, unconscious. Проблема. При сопоставлении реальной политической жизни с современной политической теорией бросается в глаза одно обстоятельство: огромное внимание со стороны политиков (а также политических аналитиков, политтехнологов, работников СМК и пр.) к проблеме эмоционального состояния общества, наблюдаемое на фоне явной недооценки этих вопросов со стороны академической политологии. Сам факт интереса политиков и работающих на них специалистов к существующим в обществе эмоциям и настроениям практически не зависит от политического режима. Однако последний в решающей мере определяет специфику этого интереса – его мотивы, практические проявления, последствия и пр. В тоталитарных режимах эмоции и настроения общества являются предметом “особой заботы” власти. В свою очередь авторитарные режимы отличаются от тоталитарных несколько меньшей нервозностью отношения к эмоциональному состоянию общества. Впрочем, степень этой нервозности существенным образом зависит от степени уверенности режима в собственных силах. В условиях политической демократии интерес к эмоциям и настроениям общества вспыхивает особенно зримо в периоды избирательных кампаний. В настоящее время предвыборная борьба все в большей и большей степени приобретает характер соперничества не столько за умы, сколько за сердца избирателей. Однако интерес важнейших структур исполнительной и законодательной власти демократических государств, партий и многих общественных организаций к эмоциональной динамике общества не ослабевает и в периоды между выборами. Цель статьи: интеграция современных знаний академической политологии и политической психологии для обоснования важности влияния эмоциональных состояний на мировосприятие и характер политического поведения индивидов и групп. Внимание политиков к существующим в обществе эмоциям и настроениям имеет под собой вполне рациональное основание и обусловливается их влиянием на политический процесс в целом и судьбу отдельных политиков. В свою очередь, хотелось бы подчеркнуть, что невнимание к эмоциональным состояниям общества зачастую оборачивается для политиков серьезными проблемами, а то и полным крахом. Важность роли, которую эмоциональные факторы играют в политическом процессе, определяется многими обстоятельствами. Во-первых, эмоциональные состояния существенным образом воздействуют на мировосприятие и характер поведения (в том числе политического) как индивидов, так и групп. Исследований этой проблемы, тем более высказываний на сей счет со стороны ведущих психологов – множество. К примеру, Л. Берковиц считает, что настроения людей могут влиять на их мысли и даже воспоминания, приходящие на ум в данный момент. Именно позитивные чувства, по мнению Берковица, часто продуцируют позитивные мысли, в то время как негативные настроения – мрачные и даже враждебные мысли – если только не инициируется нацеленный на ослабление негативного аффекта процесс саморегуляции, мотивирующий индивида избегать “плохих мыслей” [1]. Согласно М. Льюису, всякая данная оценка выступает функцией текущего состояния индивида – как познавательного, так и эмоционального [2]. К. Андерсон и Б. Бушман считают, что люди в своих умозаключениях и суждениях часто идут вслед за своим эмоциональным состоянием [3]. Во-вторых, такой эмоциональный феномен, как настроения, представляет собой фоновый, плохо осознаваемый фактор, а потому – если его не отслеживать специально – влияет на политическое поведение индивидов или групп почти незаметно, но может приводить к неожиданным последствиям. По словам М. Айзенка, на свои эмоции мы обращаем внимание, тогда как настроения просто создают фон для нашей повседневной активности [4]. Т. Дэлглиш пишет о том, что настроением создается фоновое состояние, которым задается повышенная вероятность вовлечения в тот или иной эмоциональный эпизод [5]. Е. Ильин говорит о настроении как об эмоциональном фоне в данный момент [6]. Таким образом, из вышесказанного можно сделать вывод, что эмоциональные факторы действуют при любых политических условиях. Не менее ясно, что мощность непосредственного (краткосрочного) влияния эмоциональных факторов на политическую жизнь существенным образом зависит от уровня институционализации политического процесса: в переходных обществах, то есть в обществах с низким уровнем институционализации, влияние эмоциональных факторов намного сильнее, чем в обществах стабильных. Как отмечает С. Ханингтон, обществу со слабыми политическими институтами нелегко справляться с последствиями личных и групповых вожделений [7]. В связи с этим хочется подчеркнуть такой момент, что там, где нет консенсуса по поводу ценностей и правил, сами ценности и правила расплывчаты, а интересы государственных и негосударственных структур плохо артикулированы и зачастую смешаны с личными краткосрочными интересами достаточно случайных людей, роль настроений в принятии решений возрастает. Если повышенное внимание к эмоциональным факторам со стороны политиков вполне объяснимо, то отношение к ним со стороны политической теории как к чему-то второстепенному представляется, мягко говоря, странным. В политических и политологических словарях и энциклопедиях в настоящее время нет статей “эмоции” и “настроения”. А в потоке статей по политологии вопросы, связанные с эмоциями и настроениями общества, устойчиво находятся на периферии интересов и дискуссий. Тем не менее можно утверждать, что за последние годы интерес к политико-психологической проблематике в Украине значительно возрос. Повышенное внимание к психологическим аспектам политики, по мнению некоторых исследователей, в значительной мере является ответом на усиление популярности в политологии теории рационального выбора. К качественным сдвигам этот рост пока что не привел. В мировом академическом сообществе политическая психология, то есть научное направление, для которого влияние эмоций и настроений на политику является одной из главных областей исследования, все еще в большинстве случаев рассматривается в качестве молодой науки [8–10]. Известный американский политический психолог Дж. Маркуса главной идеей политической психологии признает убежденность в том, что избиратель не только думает, но и чувствует. Ученый считает, что необходимо возвыситься над идеалистическим представлением об абсолютно рациональном гражданине и разработать более полную реалистическую модель, включающую эмоциональную сторону человеческих суждений. По мнению Маркуса, вместо того, чтобы рассматривать присутствие эмоций в политике как банкротство рациональности, а значит и банкротство гражданственности, теоретики демократии должны понять, что в действительности эмоции являются предпосылкой проявлений рассудка и, следовательно, неотъемлемы от рационального анализа и политических оценок в условиях демократии. Попытки очистить публичную жизнь от эмоций не только обречены на провал, но, в конечном счете, могут лишить демократию одного из главных источников обновления и изменения [11]. Большинство исследователей, обращающих внимание на эмоциональный фактор в политическом поведении, рассматривают прежде всего проблему настроений. Больше других писал о них Д. В. Ольшанский. Правда, понимание Ольшанским настроений неоднозначно: он трактует их то как явления с преобладанием аффективного компонента, то как явления, в которых на первое место выходит компонент когнитивный. В соответствии с одним из определений Ольшанского, массовые настроения представляют собой “особые психические состояния”, “переходные от непосредственных эмоций к более или менее осознанным мнениям, вырастающих из повседневных эмоций”. Это определение, однако, соседствует у него с пониманием массовых настроений как “широкой субъективной оценки социально-политической действительности”, то есть как эмоционально насыщенных осознанных позиций или устремлений типа “настроения психологической готовности к политическим действиям” [12, с. 406]. Имеется у Д. В. Ольшанского и промежуточная трактовка массовых настроений как “особых переживаний комфорта или дискомфорта, отражающих: 1) степень удовлетворенности или неудовлетворенности общими социально-политическими условиями жизни; 2) субъективную оценку возможности реализации социально-политических притязаний в данных условиях; 3) стремление к изменению социально-политических условий ради осуществления своих притязаний” [там же, с. 405]. Столь же двойственно трактует “общественные настроения” и М. И. Еникеев, для которого они представляют собой “определенное состояние чувств и умов в больших социальных группах” [13, c. 284]. Между тем в общей психологии настроения понимают как феномены, в которых когнитивная составляющая играет роль явно менее значимую, чем в оценках и аттитюдах. Например, в двух солидных психологических словарях о настроении говорится как о “более или менее устойчивом, продолжительном, без определенной интенции эмоциональном состоянии человека, которое окрашивает в течение некоторого времени все его переживания” [14, с. 326], или как об “относительно всеобъемлющем и устойчивом эмоциональном состоянии” [15, с. 486]. В этих определениях наличие когнитивного компонента в настроениях скорее всего подразумевается, но не акцентируется. Е. П. Ильин, давший прекрасный обзор имеющихся в психологии трактовок настроений, также обращает внимание на их “плохую осознаваемость”, связанную со слабой интенсивностью [6, с. 61]. В современной психологии принято говорить о четырех компонентах эмоций, одним из которых является когнитивный, или смысловой, компонент: эмоции означают взвешивание событий в мире относительно текущей ситуации. Остальные три компонента: физиологический компонент, мотивационный компонент (потенциал действия, не обязательно выливающийся в реальный поступок) и компонент субъективных переживаний или чувств [5, с. 464]. Механизмы формирования эмоциональных состояний в политической психологии и политологии рассматриваются чаще всего в контексте проблемы толпы. Основное внимание уделяется ситуациям, в которых наблюдается примитивизация индивидуального поведения, то есть случаям, где применима идущая от Г. Лебона и З. Фрейда парадигма противопоставления рациональности индивида и иррациональности (эмоциональности) массы [16; 17]. Принимая во внимание эту парадигму, можно утверждать, что внушение и влияние в коллективном плане – это то, что в индивидуальном плане является неврозом. Оба предполагают: – уход от логического мышления, даже его избегание, и предпочтение алогичного мышления; – раскол рационального и иррационального в человеке, его внутренней и внешней жизни. Порой можно встретить мнение, возлагающее вину за “внеэмоциональность” политологии на Э. Дюркгейма, социологические концепции которого оказали особенно сильное влияние на эту науку. Ведь некоторые утверждения Дюркгейма и в самом деле позволяют приписать ему недооценку эмоционального фактора в общественной жизни. Так, Эмиль Дюркгейм определял психологию как “науку о мыслящем индивиде”, а социологию – как науку “об институтах, их генезисе и функционировании” [18]. В этих определениях места эмоциональной сфере действительно не нашлось. Тем не менее образ Дюркгейма как “эмоциоборца” вряд ли соответствует действительности. Некоторые исследователи творчества ученого полагают, что его отношение к роли эмоций и настроений в жизни общества было далеко не пренебрежительным. Так, можно утверждать, согласно взглядам Э. Дюркгейма, что эмоции могут и должны играть ключевую роль в социологической теории. В самом деле, в “Методе социологии” (то есть в работе, на которую чаще всего ссылаются критики дюркгеймовского антипсихологизма), Дюркгейм к социальным фактам относил предельно широкий спектр эмоциональных явлений: от “мимолетных вспышек” эмоций и “возникающих в многолюдных собраниях великих движений энтузиазма, негодования, сострадания” до способов “чувствования”, формируемых в процессе воспитания [там же]. В “Общественном разделении труда” Э. Дюркгейм наметил типологии идентичностей, фундаментально важные для понимания социального контекста эмоций и настроений. В частности, он разграничил идентичности, которые на языке современной психологии называются “личностной” и “социальной” [там же]. В “Самоубийстве” им были описаны некоторые эмоциональные состояния общества, связанные с динамикой экономической конъюнктуры, в частности всплески агрессивности и апатии [19]. Наконец, в своей наиболее поздней работе “Элементарные формы религиозной жизни” Дюркгейм склонен был рассматривать эмоции как “социальный клей” и как один из важнейших факторов структурирования социальной реальности в процессе общественной эволюции. Единственное, что, по-видимому, было Дюркгейму чуждо, так это представление о том, что люди могут постоянно влиять на эмоциональные состояния друг друга вне толпы или вне воспитательного процесса. “Когда собрание разойдется, – писал он, – когда эти социальные влияния перестанут действовать на нас и мы останемся наедине с собой, то чувства, пережитые нами, покажутся нам чем-то чуждым, в чем мы сами себя не узнаем” [18, с. 415]. Переходя от описания “мимолетных вспышек” настроений к устойчивым состояниям, он предпочитал говорить уже не об эмоциях или настроениях, а о “длительных движениях общественного мнения, которые постоянно возникают вокруг нас или во всем обществе или в более ограниченных кругах по поводу религиозных, политических, литературных, художественных и других вопросов” [там же, с. 415]. Иными словами, Дюркгейм признавал в качестве социальных факторов “сильные” и “направленные” эмоциональные взаимодействия, но отказывал в этом статусе “слабым” и “ненаправленным” эффектам. Но оставим Э. Дюркгейма. Как первопроходец научной социологии, он имел право на некоторый экстремизм суждений, свойственный всякому первопроходцу. В том, что первопроходческая избыточная рациональность Эмиля Дюркгейма была усилена последующими поколениями социологов и политологов, виноват не столько он сам, сколько особенности восприятия и интерпретации его идей идущими за ним исследователями, в частности Р. Мертоном и Т. Парсонсом. Среди обстоятельств, обусловивших такие особенности восприятия и интерпретации, и следует искать причины “внеэмоциональности” современной академической политологии. Похоже, эти обстоятельства имеют преимущественно культурный характер. Не исключено, что одним из них является восходящая еще к Платону и глубоко укорененная в политологии рационалистическая традиция, в настоящее время проявляющаяся, помимо прочего, в абсолютизации парадигмы противопоставления рациональности и аффективности. Д. Эванс называет эту парадигму негативным взглядом на эмоции и противопоставляет ее позитивному взгляду на эмоции, согласно которому эмоции жизненно важны для разумного действия [20]. Присутствие парадигмы негативного взгляда на эмоции можно обнаружить, например, в известном высказывании Й. Шумпетера о том, что в сфере политики мышление рядовых граждан перестает быть рациональным и “становится ассоциативным и аффективным” [21, с. 347]. Вероятно, свою роль играет и этический индивидуализм, отторгающий взгляд на личность как на фигуру, решения которой находятся под воздействием чужих эмоций и настроений. Возможно, сказывается и влияние близких к политологии научных дисциплин – таких, например, как экономика с ее принципом методологического индивидуализма, лежащим в основе классических представлений о homo economics. Далекий от экономической теории Э. Геллнер называл такой взгляд на человека концепцией “модульного человека”, “основанной на представлении, что люди суть индивиды, осуществляющие целесообразное поведение и оценивающие окружающую среду с точки зрения достижения своих целей” [22, с. 106]. Но чем бы ни обусловливалась маргинальность нынешнего положения в политологии эмоциональных факторов, эта ситуация на пользу политологической теории не идет. Отсутствие психологического объяснения в политологических моделях приводит порой к снижению их объяснительного потенциала или делает политическую аргументацию неубедительной. Если же заимствования из сферы психологии делаются, то они в значительной части оказываются либо примитивными, либо наивными, либо устаревшими, либо противоречивыми, либо соединяющими в себе все эти характеристики. Проведенный теоретический анализ дает возможность сформулировать такие выводы: 1. Эмоциональные состояния существенным образом воздействуют на мировосприятие и характер поведения, в том числе и политического, как индивидов, так и группы. 2. Такой эмоциональный феномен, как настроения, представляет собой фоновый, плохо осознаваемый фактор. А потому – если его не отслеживать специально – влияет на политическое поведение индивидов или групп почти незаметно и может приводить к неожиданным последствиям. 3. Сила непосредственного влияния эмоциональных факторов на политическую жизнь существенным образом зависит от уровня институционализации политического процесса: в обществах с низким уровнем институционализации влияние эмоциональных факторов на политику намного сильнее, чем в обществах стабильных. 4. Там, где нет консенсуса по поводу ценностей и правил, сами ценности и правила расплывчаты, а интересы государственных и негосударственных структур плохо артикулированы и зачастую смешаны с личными краткосрочными интересами достаточно случайных людей, роль настроений в принятии решений возрастает. 5. Эмоции являются предпосылкой проявления рассудительности, так как за эмоциями стоит образ (представление, модель, картина), и, следовательно, неотъемлемы от рационального анализа и политических оценок в условиях демократии. Литература 1. Берковиц Л. Агрессия: причины, последствия и контроль / Л. Берковиц. – СПб. : Пайм-Еврознак, Нева ; М. : Олма-Пресс, 2002. – 510 с. – (Серия: Секреты. Best. Психология). 2. Гозман Л. Я. Политическая психология / Л. Я. Гозман, Е. Б. Шестопал; [под ред. С. В. Никогосова]. – Ростов-на-Дону : Феникс, 1996. – 448 с. – (Серия: Знание). 3. Anderson C. A. Human aggression / C. A. Anderson, B. J. Bushman // Annual Review of Psychology. – New York : Oxford University Press, 2002. – Vol. 53. – № 1. – P. 27–51. 4. Айзенк М. Психология для начинающих / Майкл Айзенк ; пер. с англ. Е. Клиорин. – [2-е изд.] – СПб. : Питер, 2004. – 383 с. 5. Дэлглиш Т. Эмоции / Т. Дэлглиш // Психология : Комплексный подход / под ред. М. Айзенка. – Минск : Новое знание, 2002. – С. 460–500. 6. Ильин Е. П. Психология индивидуальных различий / Е. П. Ильин. – СПб. : Питер, 2004. – 701 с. – (Серия “Мастера психологии”). 7. Ханингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах / С. Ханингтон ; пер. с англ. В. Р. Рокитянского. – М. : Прогресс Традиция, 2004. – 480 с. 8. Абульханова К. А. Психология и сознание личности (проблемы методологии, теории и исследования реальной личности): Избранные психологические труды / К. А. Абульханова. – М. : АПСН, МПСИ, 1999. – 224 с. 9. Демоз Л. Психоистория / Ллойд Демоз ; [пер. с англ. А. В. Шкуратов]. – Ростов-на-Дону : Феникс, 2000. – 509 с. – (Серия “Классики психологии”). 10. Политическая психология: Хрестоматия / сост. Е. Б. Шестопал. – М. : Аспект Пресс, 2007. – 448 с. 11. Marcus G. E. The psychology of emotion and politics / G. E. Marcus // Oxford Handbook of political psychology / ed. By D. O. Sear, L. Huddy, R. Jervis. – New York : Oxford University Press, 2003. – P. 182–221. 12. Ольшанский Д. В. Политическая психология : [учебник] / Д. В. Ольшанский. – СПб. : Питер, 2002. – 575 с. 13. Еникеев М. И. Энциклопедия. Общая и социальная психология / М. И. Еникеев. – М. : Приор, 2002. – 559 с. 14. Психологический словарь / ред. В. П. Зинченко, Б. Г. Мещеряков. – [2-е изд.]. – М. : Астрель, АСТ, Хранитель, 2007. – 479 с. 15. Ребер А. Большой толковый психологический словарь: основные термины и понятия по психологии и психиатрии. Т. 1. / Артур Ребер. – М. : Вече, 2003. – 592 с. 16. Лебон Г. Психология народов и масс / Гюстав Лебон. – СПб. : Макет, 1995. – 313 с. – (Памятники здравой мысли). 17. Фрейд З. Основные психологические теории в психоанализе. Очерк истории психоанализа / Зигмунд Фрейд. – СПб. : Алетейя, 1998. – 251 с. 18. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии / Эмиль Дюркгейм ; пер. с фр. А. Б. Гофман ; ред. А. Б. Гофман. – М. : Наука, 1991. – 572 с. 19. Дюркгейм Э. Самоубийство : Социологический этюд / Эмиль Дюркгейм ; пер. с фр. А. Н. Ильинский ; ред. В. А. Базаров. – М. : Мысль, 1994. – 339 с. 20. Evans D. Emotion : A very short introduction / D. Evans. – New York : Oxford University Press, 2001. – 305 p. 21. Шумпетер Й. А. Капитализм, социализм и демократия / Йозеф Шумпетер ; пер. с англ. – М. : Экономика, 1995. – 540 с. – (Экономическое наследие). 22. Геллнер Э. Условия свободы: Гражданское общество и его исторические соперники / Эрнест Геллнер. – М. : Ad Marginem, 1995. – 222 с. – (Библиотека Московской школы политических исследований). ПСИХОЛОГИЧЕСКИЙ АНАЛИЗ КАТЕГОРИИ ЛИЧНОСТНЫХ ЦЕННОСТЕЙ КАК ИНТЕГРАТИВНОЙ ДЕТЕРМИНАНТЫ ПОВЕДЕНИЯ ЛИЧНОСТИ О. А. Чумак, г. Луганск Поняття особистісних цінностей розглядається як мотиваційна категорія найвищого рівня. Наголошується на наявності в ціннісній ієрархії компонентів свідомого і несвідомого рівнів, підкреслюється соціальний характер походження індивідуальних цінностей. Ключові слова: цінності, особистісні цінності, мотивація, свідоме, несвідоме. Понятие личностных ценностей рассматривается как мотивационная категория высшего уровня. Делается акцент на наличии в ценностной иерархии компонентов сознательного и бессознательного уровней, подчеркивается социальный характер происхождения индивидуальных ценностей. Ключевые слова: ценности, личностные ценности, мотивация, сознательное, бессознательное. Personal values are treated as the highest level motivational category. The components of conscious and unconscious levels in value hierarchy are underlined. The social character of the origin of individual values is emphasized. Key words: values, individual values, motivation, conscious, unconscious. Проблема личностных ценностей является одним из центральных вопросов для широкого круга исследований, связанных с регуляцией деятельности человека. По словам Д. А. Леонтьева, многие теории солидарны в признании того факта, что ценности выступают интегративной основой как для отдельно взятого индивида, так и для любой малой или большой социальной группы, культуры, нации, наконец, для человечества в целом [1]. В известном труде “Человек как предмет исследования” Б. Г. Ананьев обратил внимание на то, что “имеется общий центр, в котором сходятся исследования социологов, социальных психологов и психологов. Этим общим центром являются ценностная ориентация групп и личности, общность целей деятельности, жизненная направленность или мотивация поведения людей” [2, с. 251]. Исследователь называет данную систему центром духовного развития личности и указывает на соотнесение данного понятия в психологии с такими категориями, как “целостная совокупность, или система, сознательных отношений личности к обществу, группе, труду, самой себе (В. Н. Мясищев), взаимопроникновение смысла и значения (А. Н. Леонтьев), динамика установки (Д. Н. Узнадзе, А. С. Прангишвили и др.), нравственные позиции и мотивы поведения формируемой личности (Л. И. Ожович) и др.” [там же]. Не является проблема личностных ценностей чуждой и для политической психологии. Несмотря на разнообразие взглядов на вопрос о политическом поведении, все авторы единодушны в том, что ценностные ориентации являются обязательной составляющей данного процесса [3]. Целью нашего теоретического исследования является анализ некоторых аспектов понятия ценности и определение психологического содержания личностных ценностей как высшей инстанции регулирования поведения личности. Проблема личностных ценностей лежит в основе волевой регуляции деятельности [4], процесса принятия решения [5], формирования самосознания [6], в основе морального становления личности [7]. Ценностные ориентации являются базовым основанием для формирования личностной направленности, а согласованность осознаваемых и бессознательных ценностных ориентаций рассматривается как условие адаптации к социальной действительности [8]. Широкорассматриваемой данная категория является в психологии профессионального становления: ценностные ориентации исследуются как основа профессиональной направленности (Е. А. Климов), как влияющие на профессиональную пригодность специалистов факторы (А. Л. Сыркина). Система ценностей представляется также одной из детерминант противоправного поведения [9]. Д. А. Леонтьев представляет личностную ценность как мотивационную структуру, являющуюся высшим уровнем смысловой регуляции поведения человека [10]. В психологии, тем не менее, не существует единого подхода к пониманию ценностей и, особенно, их функциональных возможностей. Некоторые исследователи (первое направление) не признают наличия у ценности самостоятельной побудительной силы (М. Рокич), другие указывают только на направляющую роль ценностей (В. А. Ядов, Э. Шпангер), некоторые же акцентируют внимание на решающем значении ценностей при мотивации деятельности (Ф. Е. Василюк, Б. И. Додонов, А. Маслоу, Г. Л. Будинайте, Т. В. Корнилова и др.). Представители третьего направления отмечают смысловую природу ценностей и называют их основными источниками смыслообразования [11]. По мнению Д. А. Леонтьева, именно данный подход обладает наибольшим объяснительным потенциалом, поэтому требует дальнейшей разработки. Д. А. Леонтьев говорит о трех формах существования ценностей. “Во-первых, ценность выступает как общественный идеал, как выработанное общественным сознанием, содержащееся в нем абстрактное представление об атрибутах должного в различных сферах общественной жизни. Во-вторых, ценность предстает в объективированной форме в виде произведений материальной и духовной культуры либо человеческих поступков, являющихся конкретным предметным воплощением общественных ценностных идеалов (этических, эстетических, политических и др.). В-третьих, социальные ценности, преломляясь через призму индивидуальной жизнедеятельности, входят в психологическую структуру личности в форме личностных ценностей, являющихся одним из источников мотивации ее поведения” [11]. В результате теоретического анализа различных определений “ценности” как “многомерного объекта” исследования Д. А. Леонтьевым выделен ряд теоретических позиций, касающихся понятия ценности: “ценности не конкретные объекты, окружающие человека и удовлетворяющие его потребности, а некая абстрактная сущность; ценности изначально имеют надиндивидуальную природу, что предполагает существование их субъективно-психологических коррелятов, которые описываются такими понятиями, как мотив, потребность, интерес, ценностная ориентация или субъективная ценность; ценности не стандарты и нормы, а жизненные цели, идеалы и смыслы; индивидуальные ценности функционируют вне зависимости от их осознанности субъектом” [10, с. 230] Предположение о том, что регуляция поведения возможна также и неосознаваемыми источниками, неоднократно подтверждалось в ряде исследований. В частности, о наличии в ценностных ориентациях сознательных и подсознательных компонентов свидетельствуют работы В. А. Ядова, А. Г. Асмолова, Ф. В. Бассина, Д. А. Леонтьева, С. Д. Максименко, Л. А. Чепы, Ю. Л. Горбенко, Е. Е. Насиновской, Г. Л. Будинайте, Т. В. Корниловой и др. [1; 5; 8; 12; 13]. Например, Ю. Л. Горбенко предлагает рассматривать ценностные ориентации одновременно как наличие двух иерархий и двух вариантов (сознательной и бессознательной) ориентации на них. Им была построена и подтверждена в исследовании теоретическая модель природы ценностных ориентаций, которая состоит из: сознательного компонента ценностной ориентации, который включает когнитивную составляющую, образуется благодаря процессу осмысления и осознания значимости данных ценностей для человека; результат данной ценностной ориентации может проявляться в виде убеждений; бессознательного компонента ценностной ориентации, что определяет значение для человека определенной ценности на основе силы и интенсивности переживаний, которые возникают при подготовке к деятельности или в процессе самой деятельности [8]. Выяснено, что процесс оценивания и установления значимости ценностей происходит параллельно на сознательном и бессознательном уровнях. При этом ценностные иерархии могут не совпадать между собой. Исследователь также анализирует тот факт, что от степени согласованности ценностных ориентаций зависит возможность адаптации личности к социальной среде. Установлено, что данный процесс усложняется, если разногласия между обозначенными иерархиями являются существенными [там же]. М. Б. Кунявский, В. Б. Моин и И. М. Попова называют четыре группы причин, которыми могут объясняться расхождения между декларируемыми ценностными конструктами сознания и реально побуждающими деятельность человека личностными ценностями: 1) при адекватном осознании и вербальном выражении ценностей их включение в практическую регуляцию деятельности может не происходить – из-за отсутствия возможностей реализации, наличия конкурирующих или противоречивых ценностей; 2) реально действующие ценности не всегда адекватно осознаются и вербализуются субъектом в силу ограниченности его интеллектуальных возможностей, действия защитных механизмов и пр.; 3) адекватно осознаваемые ценности могут неадекватно вербально репрезентироваться в силу речевых табу и другого рода преград; 4) рассогласования могут определяться наличием конкурирующих компонентов вербального поведения или сознания (цит. по: [13]). Д. А. Леонтьев отмечает, что признание ценностей реально действующими имманентными регуляторами деятельности индивидов, которые оказывают влияние на поведение независимо от их отражения в сознании, также не отрицает существования не совпадающих с ними как по содержанию, так и по психологической природе сознательных убеждений или представлений субъекта о собственных ценностях. Как правило, для личностных ценностей характерна высокая осознанность, они отражаются в сознании в форме ценностных ориентаций и служат важным фактором социальной регуляции взаимоотношений людей и поведения индивида [11, с. 452]. Кроме ценностных ориентаций, Леонтьев выделяет ценностные идеалы и ценностные стереотипы. Данные понятия: ценностные ориентации, ценностные идеалы и ценностные стереотипы – исследователь объединяет категорией “ценностные представления”. Приведенные выше категории Д. А. Леонтьев определяет следующим образом. Ценностные ориентации – “как осознанные представления субъекта о собственных ценностях, о ценном для него” – то, что выявляется с помощью любых вербальных методов, как социологических, так и психологических; “ценностные идеалы – иерархия которых характеризует ценность для человека самих личностных ценностей в отвлечении от образа своего Я, выступают как идеальные конечные ориентиры развития ценностей субъекта (в его представлении)”; “ценностные стереотипы отражают ожидания, предъявляемые человеку теми или иными социальными группами или обществом в целом и осознаваемые им” [11, с. 76]. Эмпирически установлено, что личностные ценности – это глубинные мотивационные структуры, отраженные в ценностных ориентациях как одной из наиболее устойчивых разновидностей ценностных представлений. В пользу понимания ценностей как глубинных мотивационных структур, которые находят свое отражение в ценностных ориентациях как одной из разновидностей ценностных представлений, свидетельствуют данные, полученные благодаря исследованиям Д. А. Леонтьева, проведенным в 1986–1997 годах. Результаты свидетельствуют о небольшом изменении ценностных ориентаций как отражении личностных ценностей или “реально действующих” в течение 10 лет по сравнению с изменением ценностных стереотипов и ценностных идеалов, которые не зависят от личностных ценностей напрямую. Понятия ценностных стереотипов и ценностных идеалов соотносятся, по мнению Д. А. Леонтьева, соответственно с “только знаемыми” (А. Н. Леонтьев) и воображаемыми ценностями [там же]. Д. А. Леонтьев соотносит понятие личностных ценностей с категориями мотива и потребности, делая ударение на мотивационном характере данной категории. По его мнению, личностные ценности эквивалентны таким категориям, как внеситуативные обобщенные устойчивые мотивы в двухуровневой модели мотивации Е. Ю. Патяевой, и источникам мотивации в трехуровневой модели мотивации А. Г. Асмолова. Как первые, так и вторые участвуют в порождении конкретно-ситуативных мотивов единичной деятельности [10]. Ю. А. Шерковин отмечает, что ценности выступают в преобразованном виде в качестве мотивов деятельности и поведения, поскольку “ориентация человека в мире и его стремление к достижению определенных целей неизбежно соотносятся с ценностями, вошедшими в личностную структуру” [14, с. 140]. Г. Л. Будинайте и Т. В. Корнилова понимают под личностными ценностями только осознанные структуры, обосновывая, что конструктивная роль личностных ценностей наиболее явно проявляется при интерпретации так называемых моральных решений и процессов личностной регуляции принятия решений (интеллектуальных, поведенческих и т. д.). Исследователи предполагают, что “личностные ценности выступают специфической формой функционирования смысловых образований в личностных структурах” и указывают на их возможные психологические корни: они “формируются и проявляются именно в актуальной регуляции решений субъекта о его предпочтениях” [5, с. 99]. На решающую роль ценностных ориентаций в волевых процессах указывает Ш. А. Надирашвили. На основе теории установки Д. Н. Узнадзе он выделил три качественно различных уровня регуляции психической активности человека: объективация предмета, объективация социальных требований, объективация собственного Я. При объективации собственного Я, когда препятствием в реализации потребности выступают личностные качества и ценностные установки, происходит реорганизация ценностных ориентаций. По мнению Надирашвили, объективация собственного внутреннего состояния приводит к постановке оценочной задачи, в результате чего порождается волевой процесс. Таким образом, высший уровень регуляции психической активности человека – волевая активность – регулируется ценностными ориентациями индивида [4]. В свою очередь, значительный интерес в контексте рассматриваемой проблемы представляет также вопрос о формировании личностных ценностей. Мнения исследователей сходятся в том, что источником формирования личностных ценностей являются социальные ценности [5; 10; 12]. Н. В. Павлик в своем исследовании вслед за И. П. Манохой, А. А. Бреусенко-Кузнецовым отмечает два источника формирования личностных ценностей: 1) социализация – интериоризация и принятие внешних социально-культурных норм и ценностей и 2) ценностное творчество, которое имеет основой духовно-экзистенциальный опыт личности [7]. Механизм становления личностных отношений ранее уже был описан в понятиях интериоризации личностью социальных ценностей (А. И. Донцов). Ряд авторов, в том числе Б. И. Додонов, отмечают, что осознание некоторого предмета как общественной ценности предшествует превращению его в личностную ценность – регулятор индивидуального поведения. А впрочем, Д. А. Леонтьев отмечает, что отнюдь не все социальные ценности, осознаваемые и даже признаваемые индивидом в качестве таковых, реально ассимилируются им и становятся его личностными ценностями. Наиболее необходимым условием этой трансформации является практическое включение субъекта в коллективную деятельность, направленную на реализацию соответствующей ценности. Одним из путей формирования личностных ценностей, как указывает Д. А. Леонтьев, является путь, при котором социальная ценность вначале присутствует в сознании как только знаемая, не имеющая реального личностного смысла и побудительной силы, и лишь впоследствии, приобретая и то, и другое, становится истинной личностной ценностью. Он считает, что промежуточным этапом на этом пути становления ценности является ее “обкатка” в плане воображения, как бы примерка к себе и своей жизни. Ценность, функционирующая в плане воображения, уже имеет личностный смысл, но еще не обладает побудительной силой. Операциональные понятия “ценности социальные” (ЦС) и “ценности индивидуальные” (ЦИ), о которых шла речь выше, соотносятся соответственно с “только знаемыми” и воображаемыми ценностями [11, с. 76]. Г. Л. Будинайте и Т. В. Корнилова предполагают, что личностные ценности выступают специфической формой функционирования смысловых образований в личностных структурах, и указывают на их психологические корни: они формируются и проявляются именно в актуальной регуляции решений субъекта о его предпочтениях. Активная регулирующая роль самосознания предполагает не только отражение субъектом своих личностных смыслов, но и решения об их принятии или непринятии, т. е. структурирование собственного Я. Личностными ценностями становятся те смыслы, по отношению к которым субъект самоопределился. Изучая процесс самоопределения в выборе ценностей, исследователи использовали дискуссию как условие, в соответствии с которым человек помещается в “ситуацию, вынуждающую его сделать свои предпочтения” [5, с. 99]. А. В. Серый, осуществив глубокий анализ имеющихся в данной области исследований, обозначил три механизма усвоения личностью ценностей общества: 1) интериоризация (Б. Г. Ананьев, А. Н. Леонтьев, И. Ф. Клименко, Б. С. Круглова); 2) идентификация (В. Г. Леонтьев, В. А. Петровский, В. В. Абраменкова); 3) интернализация (Я. Гудачек) [15]. Выводы. Приведенный обзор позволяет говорить о личностных ценностях, отраженных в ценностных ориентациях, как о действительных побудителях поведения личности. При этом данные образования могут быть как осознаваемыми, так и скрытыми от самой личности. Побудительная роль имеет место в обоих случаях. Перспективу дальнейшей работы мы видим в исследовании вопроса о смыслообразующей функции личностных ценностей. Литература 1. Леонтьев Д. А. От социальных ценностей к личностным: социогенез и феноменология ценностной регуляции деятельности / Д. А. Леонтьев // Вестник Московского университета. Сер. 14. Психология. – 1997. – № 1. – С. 20–27. 2. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания. / Б. Г. Ананьев. – СПб.: Питер, 2001. – 288 с. – (Серия “Мастера психологии”). 3. Шестопал Е. Б. Личность и политика / Е. Б. Шестопал. – М. : Мысль, 1988. – 205 с. 4. Надирашвили Ш. А. Установка и деятельность / Ш. А. Надирашвили. – Тбилиси : Мецниереба, 1987. – 361 с. 5. Будинайте Г. Л. Личностные ценности и личностные предпочтения субъекта / Г. Л. Будинайте, Т. В. Корнилова // Вопросы психологии. – 1993. – № 5. – С. 99–105. 6. Столин В. В. Самосознание личности / В. В. Столин. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1983. – 284 с. 7. Павлик Н. В. Ціннісна детермінація морального становлення особистості в юнацькому віці : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. психол. наук: спец. 19.00.06 / Н. В. Павлик. – К., – 2006. – 35 с. 8. Горбенко Ю. Л. Особливості становлення ціннісних орієнтацій у процесі професійної підготовки військовослужбовців : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. психол. наук: спец. 19.00.06 / Ю. Л. Горбенко. – К., 2006. – 20 с. 9. Гарькавець С. О. Психологічні особливості системи цінностей правопорушника: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. психол. наук: спец. 19.00.06 / С. О. Гарькавець. – Х., 2001. – 17 с. 10. Леонтьев Д. А. Психология смысла: природа, структура и динамика смысловой реальности / Д. А. Леонтьев. – М. : Смысл, 1999. – 486 с. 11. Краткий психологический словарь / сост. Л. А. Карпенко ; под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. – 2 изд., расшир., испр. и доп. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. – 512 с. 12. Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности / под. ред. В. А. Ядова. – Ленинград : Наука, 1979. – 264 с. 13. Леонтьев Д. А. Ценностные представления в индивидуальном и групповом сознании / Д. А. Леонтьев // Психологическое обозрение. – 1998. – № 1. – С. 13–25. 14. Шерковин Ю. А. Проблема ценностных ориентаций и массовые информационные процессы / Ю. А. Шерковин // Психологический журнал. – 1982. – Т. 3, № 5. – С. 135–145. 15. Серый А. В. Ценностные ориентации личности в структуре профессионально значимых качеств школьных практических психологов : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. психол. наук: спец. 19.00.06 / А. В. Серый. – Иркутск, 1996. – 25 с. ОСОБИСТІСНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК ВЕКТОР ПСИХОЛОГІЧНИХ РЕСУРСІВ ОСОБИСТОСТІ О. С. Штепа, м. Львів Представлено результати теоретичного дослідження психологічних ресурсів особистості, їх структури. Обґрунтовано, що рівень психологічних ресурсів обумовлюється типом майбутнього особистості та сформованістю її ідентичності. Ключові слова: психологічні ресурси, особистість, ідентичність. Представлены результаты теоретического исследования психологических ресурсов личности, их структуры. Обосновано, что уровень психологических ресурсов обусловливается типом будущего личности и сформированностью ее идентичности. Ключевые слова: психологические ресурсы, личность, идентичность. The results of theoretical research of person’s psychological resources and their structure are presented. It is proved that the level of psychological resources is caused by the type of person’s future and by the level of person’s identity formation. Key words: psychological resources, person, self-identity. Проблема визначення та актуалізації психологічних ресурсів особистості є ключовим завданням у роботі як психологів і психотерапевтів, так і викладачів, керівників різних рівнів. Визначити складові психологічних ресурсів особистості було метою нашого теоретичного дослідження. Основні результати проведеного дослідження ми сформулювали таким чином: 1) актуалізація психологічних ресурсів відбувається внаслідок самодетермінації (термін Д. О. Леонтьєва [1, с. 56]) – визначення людиною пріоритетних для себе цінностей і цілей; 2) психологічні ресурси виявляються як здатність особистісно зрілої людини самостійно долати життєві кризові ситуації; 3) психологічні ресурси – це ефект синергії компетентності, особистісного потенціалу та людського капіталу; 4) психологічні ресурси можуть мати різний рівень сформованості. На нашу думку, у структурі психологічних ресурсів особистості можна виділити три компоненти: 1) компетентність особистості; 2) людський капітал; 3) потенціал особистості [2, с. 751] (рис. 1). Рис.1. Структура психологічних ресурсів особистості Загальну компетентність доцільно позиціонувати як здатність особистості успішно розв’язувати проблемні ситуації. Ця здатність обумовлена здібностями особистості, її інтересом до діяльності й умінням ефективно взаємодіяти з навколишніми [2]. К. Бішоф та А. Бішоф вважають, що загальну компетентність особистості складають: індивідуальність (самостійне визначення завдання, його виконання та впевненість у собі); уміння переконувати (інтерес до думки інших, уміння пояснювати свою точку зору, уміння робити компліменти); професіоналізм (уміння формулювати та висловлювати власну точку зору, визначати пріоритети, виконувати завдання у визначений термін); здатність працювати в команді (уміння вислухати інших, працювати без зовнішнього контролю, визначати потенціал навколишніх) [3, с. 8]. Виділяють такі види компетентності: життєва, психологічна, соціально-комунікативна, інтелектуальна, емоційна. Життєво компетентній людині властиве вміння реалізовувати себе, надавати іншим цінні й реалістичні поради, досягати успіху в житті. Психологічна компетентність людини свідчить про такі її особливості, як адекватна самооцінка, уміння обирати найефективніший варіант поведінки в певній ситуації, уміння долати складні життєві ситуації. Соціально-комунікативна компетентність полягає у здатності особи адекватно визначати особистісні особливості та емоційні стани навколишніх, у відмові від прагнення до статусного зростання, у толерантності [4]. Інтелектуальна компетентність охоплює артикульованість, гнучкість знань, уміння переносити знання в нові ситуації, володіння процедурним знанням, наявність знання про власне знання [5]. Людським капіталом називають [6, с. 9–10]: 1) накопичені знання; уміння, майстерність, якими володіє людина, котрі вона здобула завдяки загальній та спеціальній освіті, професійному досвідові; 2) капітал у формі інтелектуальних здібностей та практичних навичок, отриманих під час навчання і практичної діяльності. У вузькому розумінні однією із форм людського капіталу є освіта. Людським цей капітал називають тому, що освіта стає складовою людини, а капіталом – тому що він являє собою джерело її майбутніх заробітків і задоволення своїх потреб. У широкому розумінні людський капітал створюється шляхом інвестицій (довгострокових вкладень капіталу) в людину – затрат на освіту, підготовку кадрів на підприємстві, охорону здоров’я, медичний і соціальний захист. Кожна людина володіє трьома видами капіталу. Перший – інтелектуальний – знання, уміння, досвід. Його формують і збагачують навчання і книги. Другий – більш важливий – психологічний капітал; це впевненість, оптимізм, надія. Для його нарощування потрібно: а) визначити чіткі цілі (тоді з’являється впевненість); б) мати періодичний досвід успіху, щоб можна було порівняти і визначити, чи добре те, що зроблено; в) щоб інші виконану людиною роботу оцінювали позитивно. Третій – ще більш важливий капітал – соціальний. Ідеться про віру у свою компанію, свою діяльність, у те, що їхня праця (праця людей і компанії в цілому) має сенс. Така система віри забезпечує довгострокову успішність. Потенціалом особистості важають творчі, комунікативні й адаптивні неактуалізовані можливості людини. Ми розглядаємо їх під кутом зору креативності, контактності й адаптивності. Креативність – здатність особи втілювати власний погляд на життя в результатах своєї діяльності. Для его-ідентичності функція креативності полягає в самотворенні. Креативність – творчі можливості, здібності людини, які виявляються у мисленні, почуттях, спілкуванні, окремих видах діяльності, характеризують особистість у цілому і/або її окремі сторони, продукти діяльності в процесі їх створення. Виділяють такі критерії креативності, як ступінь деталізації відповіді, емоційна виразність, незвичність поглядів, розширення і вихід за рамки очікуваного результату, почуття гумору, зіставлення несумісних елементів. Креативність виявляється у здатності людини реалізовувати власний потенціал, умінні донести до навколишніх авторське бачення світу. Рішення креативної людини вирізняються доцільністю, оптимальністю, оскільки вона діє відповідно до ситуації. Креативна людина здатна на більше, ніж просто жити – вона сама творить життя: певні проекти, речі, ситуації, саму себе. Їй властиве прагнення осягнути ідею та реалізувати її. У спілкуванні з іншими креативна людина спонтанна, розкута, щира, вміє бути цікавою. Контактність – здатність особи бути щирою у змістовному спілкуванні зі значущими людьми. В его-ідентичності функція контактності полягає в готовності до саморозкриття. Контактність можна описати як визнання людиною власної цінності і цінності іншого, довіру до себе, людей, світу; глибокі, диференційовані, міцні, усвідомлювані, позитивні, розвивальні, продуктивні, спрямовані на людей стосунки, діалогічну особистісну спрямованість; емоційну стабільність і близькість, високий рівень розвитку здібностей до розуміння іншої людини, внутрішню мотивацію підтримки цінності, усвідомлення унікальності іншого, психологічну проникливість, упевненість, сміливість, товариськість, відкритість, турботливість, терпимість, довірливість; уміння вибирати адекватну форму поведінки, дотримання соціальної і персональної дистанції, альтруїстичну діалогову стратегію, дотримання моральних норм; згоду і досягнення цілей та очікуваного результату обома сторонами комунікації. Контактна людина виявляє ненав’язливість і дипломатичність у стосунках, уміє налагодити зворотний зв’язок, повідомити власну думку щодо спільного питання. У спілкуванні прагне розвивати філософські, екзистенційні теми, схильна рефлектувати щодо власних висловлених думок і думок співрозмовника, тому спілкування для неї – це джерело самозміни, особистісної трансформації [7]. До адаптивного потенціалу відносять у першу чергу нервово-психічну стійкість особи, її комунікативні здібності та моральну нормативність (за В. І. Розовим) [8]. У нашому розумінні особистісний потенціал – це чуття людиною взаємозв’язку обов’язку, віри та сенсу свого життя. Ця тріада забезпечує особистісно зрілій людині компетентність у часі, тобто здатність бачити і відчувати своє життя цілісним. Обов’язок висвітлює ставлення зрілої особистості до минулого, оскільки його пов’язують з продовженням чи завершенням попередніх учинків. Моральні обов’язки, взяті на себе, можуть утримати людину “на плаву” у той час, коли вона переживає кризу сенсу або віри. Віра – це насамперед переконаність у власній правоті, нераціональне пізнання, надія і сподівання як місток у майбутнє. Людина, котра переживає тиск обов’язку, який їй важко прийняти, або відсутність сенсу у своїх діях, звертається до віри, щоб утвердитись у правильності свого життєвого шляху. Сенс утілює момент теперішнього в житті людини, адже цей час з’являється і йде в минуле, у досвід. Тож обов’язок і віра можуть створити відчуття завершеності чи досягнення мети, що так близько межують з поняттям сенсу. Вважаємо, що охарактеризовані складові утворюють психологічні ресурси особистості внаслідок їх синергії, що виявляється в універсалізмі людини. Останній являє собою індивідуальну неповторність результатів її діяльності, своєрідність мислення та почуття гумору, уміння самостійно й оригінально розв’язувати проблемні ситуації. На наш погляд, психологічні ресурси особистості можуть бути сформовані на кількох рівнях. 1. “Наслідування” – найнижчий рівень. На цьому рівні особа не вміє формулювати власні цілі, а також не здатна до самодетермінацї – самостійно визначати пріоритети цінностей. Саму особу можна охарактеризувати як таку, що не вміє співпрацювати; вона інфантильна, а це у свою чергу пов’язано з низьким рівнем особистісної зрілості. 2. “Цілі” – на цьому рівні сформованості психологічних ресурсів особа здатна до самостійної постановки цілей. Разом з тим людині важко здійснювати прогноз власних дій, тому нерідко вона вступає в конфлікт з іншими. Саму особу можна охарактеризувати як таку, що не спрямована в майбутнє. 3. “Цінності” – рівень, на якому особа володіє своїм психологічним ресурсом, уміє самостійно визначати пріоритети. Водночас людина підвладна сумнівам щодо перспективності власних зусиль. Її співпраця з навколишніми – вияв альтруїзму. 4. “Сенс” – найвищий рівень сформованості психологічних ресурсів особи. Людина має чуття власної місії, призначення, уміє пропонувати допомогу іншим. У характеристиці рівнів сформованості психологічного ресурсу можна виділити два головних критерії: * особистісна ідентичність, за Д. Марціа (див. [9, с. 115]); * “тип майбутнього” особистості, за К. І. Редченко [10, с. 153]. Розгляньмо відтак взаємопов’язаність рівнів психологічного ресурсу особи та зазначених вище критеріїв (рис. 2). Особистісна ідентичність “Тип майбутнього” невизначене діапазон альтернатива ясне досягнута сенс передвизначеність цінності мораторій цілі дифузія наслідування Рис. 2. Теоретична відповідність рівнів психологічного ресурсу індивіда щодо його особистісної ідентичності і “типу майбутнього” На нашу думку, ступінь сформованості ідентичності є визначальним для рівня ресурсності особи, оскільки саме від розуміння людиною себе залежить, яким вона бачить своє майбутнє. Вважаємо, що психологічний ресурс можливо і доцільно збільшувати. Імовірно, існує зв’язок рівнів, складових та психологічних механізмів формування психологічного ресурсу (табл.). Таблиця Теоретична відповідність складових, рівнів та психологічних механізмів формування психологічного ресурсу Складова психологічного ресурсу особистості Рівень сформованості психологічного ресурсу особистості Психологічний механізм формування психологічного ресурсу компетентність сенс саморозвиток потенціал особистості цінності самоприйняття людський капітал цілі самоінвестування наслідування самоефективність Висновки. Серед основних результатів теоретичного визначення структури психологічних ресурсів на увагу заслуговують такі: 1) психологічні ресурси особистості складають людський капітал, потенціал та компетентність особистості; 2) сформованість психологічних ресурсів може бути різних рівнів, але на кожному з них можливий розвиток; рівні психологічних ресурсів перебувають у координатах векторів “тип майбутнього особистості” і “сформованість ідентичності”. Як додаток пропонуємо авторські завдання з актуалізації психологічних ресурсів особистості. 1. Загадка семи мудреців Мета: формувати самостійність мислення, уміння створювати власний погляд на основі авторитетних думок та гармонійно поєднувати елементи системи. Інструкція: перед Вами вислови семи видатних мудреців світу. Ці вислови є їхнім життєвим кредо, в якому кожен із них намагався викласти своє бачення сенсу життя. Можливо, логічне і гармонійне поєднання їхніх висловів в єдиній максимі містить загадку сенсу життя. Ваше завдання – об’єднати вислови мудреців в один, логічно завершений. “Ніколи не перебільшуючи” (Солон); “усьому знати міру” (Клеобул); “тяжкий тягар – невігластво” (Фалес); “усе своє носити із собою” (Біант); “обмірковувати все заздалегідь” (Періандр); “не поспішати в дорозі” (Хілон); “важко людині бути хорошою” (Піттак). Обговорення: що означає для людини “бути хорошою”? У чому виявляється самовиховання людини? Чи є єдиною метафорою “дороги” життєвий шлях людини? У чому сенс життя людини, якщо керуватися створеними Вами висловами? 2. Дерево життя Мета: звернення до вічних тем – щастя, мудрості, істини, краси, добра; формування цілісної і при цьому гнучкої системи поглядів на значущі життєві цінності, толерантності до переконань інших людей, уміння научатися. Інструкція: Ваше завдання – створити древо життя, використовуючи для цього такі поняття, як щастя, мудрість, добро, зло, краса, істина, випадок, шлях. Спробуйте зобразити, звідки бере початок щастя, що породжує зло і добро, де з’являється випадок. Обговорення: що є причиною щастя, мудрості, зла? Яка роль випадку в житті – позитивна чи негативна? Чи є істина духом життя, чи вона народжується іншими життєвими силами? Якими? Як тісно зло переплітається з іншими життєвими принципами? Чим воно спричинено і що створює? 3. Літопис Мета: представити цілісність як процес. Матеріал: папір, фломастери. Інструкція: уявіть собі, що Ви – країна. Напишіть літопис цієї країни. У ньому має бути відображено: основні події, що відбувалися на території цієї країни (змагання, війни, угоди, свята, приїзд почесних гостей-посланців, ярмарки, виставки тощо); згадано найвеличніших правителів, полководців, мудреців, науковців, митців; описано основні закони, за якими жила країна в різні часи. Літопис також має містити міф про виникнення країни і пророцтво мудреців та астрономів щодо її майбутнього. Обговорення: учасники читають свої літописи. Якими подіями головним чином пов’язані минуле і теперішнє, теперішнє і майбутнє? Що мало б відійти на другий план, втратити свою значущість, щоб відбулися позитивні зміни? Якими є перші ознаки зародження чогось нового? Які особи та події, описані в літописі, утілюють найбільшою мірою цю ідею? Чи були ці особи, події найбільш значущими в житті країни? У чому полягала їх роль? Література 1. Леонтьев Д. Личностное в личности: личностный потенциал как основа самодетерминации / Д. Леонтьев // Ученые записки кафедры общей психологии МГУ им. М. В. Ломоносова / под ред. Б. С. Братуся, Д. А. Леонтьева. – М. : Смысл, 2002. – Вып. 1 – С. 56–65. 2. Штепа О. С. Психологічний ресурс особистості у концепції самоменеджменту / О. С. Штепа // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Серія “Соціологія. Психологія. Педагогіка”. Дод. 4, т. ІІІ (15). – 2009. – Тем. вип. №3. “Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору”. – С. 751–758. 3. Бишоф А. Самоменеджмент / Анита Бишоф, Клаус Бишоф. – М. : ОМЕГА-М, 2006. – 127 с. 4. Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство : наук.-метод. збірник / ред. кол. Н. Софій, І. Єрмаков та ін. ? К. : Контекст, 2000. – 336 с. 5. Холодная М. А. Психология интеллекта: парадоксы исследования / М. А. Холодная. – М. : Барс, 1997. – 392 с. 6. Риддерстале Й. Мы запрограммированы на безопасность / Й. Риддерстале // Комп&ньон. – 2007. – № 48 (564). – С. 32–34. 7. Штепа О. С. Особистісна зрілість: Модель. Опитувальник. Тренінг : монографія / О. С. Штепа. – Л. : Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2008. – 232 с. 8. Розов В. І. Методики оцінки і самооцінки адаптивних індивідуально-психологічних властивостей особистості / В. І. Розов // Практична психологія та соціальна робота. – 2007. – № 7. – С. 14–17. 9. Гнатенко П. Н. Идентичность: философский и психологический анализ / П. Н. Гнатенко, В. Н. Павленко. – К. : Арт-Пресс, 1999. – 466 с. 10. Редченко К. І. Стратегічний аналіз у бізнесі : навч. посіб. / К. І. Редченко. – Л. : Новий світ, 2000 ; Альтаїр, 2002. – 272 с. ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДІ В УМОВАХ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ І РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТИ МЕДІА-ОСВІТА – ЗАСІБ ГРОМАДЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ О. Т. Баришполець, м. Київ Розглядається соціалізувальна роль медіа-освіти, її вплив на формування у підлітків та молоді здатності орієнтуватися в медіа-середовищі, віднаходити й використовувати необхідну для функціонування людини в соціумі інформацію, критично її сприймати, аналізувати, зіставляти з реаліями і т. ін. Аналізуються матеріали досліджень щодо розуміння вчителями України соціальних функцій і завдань медіа-освіти та готовність школи до їх реалізації. У кінцевому підсумку йдеться про можливості медіа-освіти у громадянському вихованні учнівської молоді. Ключові слова: соціальні функції медіа-освіти, критичне сприймання, аналіз медіа-інформації, медіа-культура вчителя, медіа-просвітницька діяльність. Рассматривается социализирующая роль медиаобразования, его влияние на формирование у подростков и молодежи способностей ориентироваться в медиасреде, отыскивать и использовать необходимую для функционирования человека в социуме информацию, критически ее воспринимать, анализировать, сопоставлять с реалиями и пр. Анализируются материалы исследований, касающиеся понимания учителями Украины социальных функций и задач медиаобразования, и готовность школы к их реализации. В конечном итоге речь идет о возможностях медиаобразования в гражданском воспитании учащейся молодежи. Ключевые слова: социальные функции медиаобразования, критическое восприятие, анализ медиаинформации, медиакультура учителя, медиапросвещение. The socializing role of media-education , its influence on youth and teenager’s development of skills for orientation in media sphere in order to find and to use necessary information, to consider it critically, to analyze, to adopt it to reality is considered.. The data of research particularly the level of understanding by Ukrainian teachers the social functions and tasks of media education and readiness for its implementation are analyzed. The media-education capacities in the civil upbringing process of student’s youth are considered. Key words: social functions of media-education, critical perception, the media-information analysis, teacher’s media-culture, media-education. Проблема. Сучасне інформаційне середовище стало суттєвим соціалізувальним чинником для нового покоління. Як відомо, нині школяр проводить за монітором комп’ютера чи/та біля телевізора в середньому від 3 до 5 годин щодня, постійно перебуваючи під впливом інформаційного простору. Дитина, підліток у щоденних контактах із соціумом формується під впливом трьох комплексів інформації: освітньої (від учителів, з підручників та інтернету), медійної (від різних засобів масової комунікації) та повсякденної (в міжособовому спілкуванні). Ці три масиви споживаються загалом стихійно, розрізнено, у рідкісних випадках вони бувають якось увзаємленими, у чому головним чинником виступають інформаційні домагання дитини. Стихійність споживання інформації посилюється ще й нерівномірним розвитком та станом засобів масової комунікації. На різних етапах комунікативних взаємин людей домінуючими виявляються ті чи ті засоби, деякі відходять на третьорядні ролі, а інші зникають узагалі. Хто б міг сьогодні уявити “Акта сенатус” – вкриті гіпсом дерев’яні дошки з написаними чорною фарбою текстами сенаторських промов і постанов, які вивішували колись для загального читання в Стародавньому Римі? У нас для цього є газета “Голос України” – та тільки хто її читає? Публіка вдовольняється лаконічними повідомленнями телекоментаторів. Зміни в матеріальній базі інформаційного середовища одразу ж відбиваються й на культурі споживання інформації [1–4]. Як справедливо зазначив французький театральний критик Жорж Елгозі, людство здійснило два найвеличніші винаходи: книгодрукування, щоб книга навчила нас думати, і телебачення, щоб телевізор відучив нас думати. Перебування особистості, яка ще формується, в інформаційному середовищі не може бути стихійним. Усі три потоки інформації до сприйняття їх дитиною мають бути не тільки узгодженими в часі та кількісно з визначенням пріоритетів, а становити єдиний потік із взаємообумовленими складовими. Взаємопов’язаними мають бути функції, соціальні ролі трьох соціальних інститутів: освіти, масової інформації та сім’ї (яка, власне, й повинна надавати всім позасімейним контактам дитини соціалізувального спрямування). Тому-то вивчення медіа-культури як нормативного шкільного предмета, підтримане медіа-вихованням у сімейному колі, має сприяти об’єднанню щоденних потоків теле- та інтернет-інформації в освітньому річищі, адже вони стають об’єктами аналітичного розгляду на уроках, а не лише предметом принагідних виховних розмов учителя з учнем. Досліджуючи згадані суспільні явища, розробляючи теоретичні підвалини медіа-психології, лабораторія психології масової комунікації та медіа-освіти ІСПП НАПН України наразі приділяє належну увагу розробленню теоретичних засад медіа-освіти: її функцій, тобто соціальних ролей медіа-освіти, їх зв’язків з основами соціалізації особи. Це й становить мету нашого дослідження. Головною функцією медіа-освіти є соціалізувальна: вона полягає в системній адаптації індивіда до життєдіяльності в інформаційному середовищі. Що це означає і в чому виявляється? У першу чергу в знанні та розумінні своїх медіа-потреб, інформаційних інтересів, тобто того, що саме нам варто подивитися по телебаченню, почути по радіо, прочитати в газеті, що слід пошукати в інтернет-мережі для здійснення власних функцій у соціумі (виконання службових обов’язків, навчальних завдань, підтримання контактів з іншими людьми тощо). У здатності задовольняти і потреби, й інформаційні інтереси та бажання, не допускаючи надмірного переважання інтересів над потребами чи навпаки. І, тим паче, не допускаючи домінування інформаційних потреб та інтересів над своїми соціальними потребами й інтересами. Тобто маємо бути господарем своїх медіа-бажань, а не рабом медіа-забаганок. Здатність керувати своїми медіа-інтересами й бажаннями – одна з основних властивостей медіа-культурної особистості. Така гармонія лежить в основі селективного, аналітичного підходу до споживання медіа-інформації, дисгармонія ж є і чинником, і показником нерозбірливого її поглинання. У свою чергу здатність підпорядковувати інформаційні потреби своїм соціальним ролям (учня школи, студента, батька, працівника тощо) психологи вважають одним із суттєвих бар’єрів для медіа-девіацій (ігроманій, телеманії і т. ін). У наші дні також спостерігаємо більш широке розуміння медіа-освіти – не тільки як певного компонента шкільної чи вузівської освіти, а і як довгострокової суспільно-просвітницької діяльності, що охоплює дітей і дорослих. Її прихильники тлумачать медіа-освіту насамперед як безупинний розвиток особистості в суспільстві, як виховання активних поінформованих громадян, наділених культурою спілкування із ЗМК, які є одним з основних соцієтальних елементів інформаційного суспільства. Соціалізувальна функція медіа-освіти реалізується у формуванні здатності індивіда зіставляти реалії свого життя з віртуальною дійсністю. Нормою є здатність людини, зіткнувшись із життєвими парадоксами, вигукнути: “Як у кіно!”, а переглянувши фільм, сказати: “Таке воно і в житті”. Відхиленням від норми слід вважати сліпе слідування змістові інформації, піддатливість чуттєвій складовій телепередачі, неспроможність противитися процесові ідентифікації, коли глядач не лише в словах і діях людини з екрана знаходить підтвердження своїм думкам та виправдання своїм учинкам, а й одночасно, навпаки, сприймає слова і дії телегероя як свої власні, бо повністю входить у його життєвий світ, втрачаючи відчуття межі між ним і своїм власним буттям. Зіставлення медіа-інформації з реаліями життя, сприйнятими й осмисленими раніше, із соціальними нормами – основа критичного (читай аналітичного) сприймання медіа-тексту. Саме критичний підхід (від гр. kritice – мистецтво судити), аналітичні здібності й покликані виробляти в учня уроки медіа-культури. Як свідчать наші опитування, старшокласники вже мають достатній життєвий досвід і сформовані комплекси соціальних норм, щоб виявляти відхилення від реалій у повідомленнях та коментарях тележурналістів, виступах політиків чи в художній телеінформації. У кінцевому підсумку медіа-освіта покликана формувати в дитині-підліткові-юнакові свідомого громадянина, не піддатливого маніпулятивному впливові медіа-середовища. Розкриваючи негативний вплив медіа (приміром, телебачення) на конкретних прикладах, доступних для розуміння конкретної аудиторії, педагоги негативному впливові медіа протиставляють цінності класичної культурної спадщини, допомагають учням зрозуміти різницю між реальністю і медіа-текстом. Не скидаються з рахунку й позитивні, корисні медіа-ефекти. У такий спосіб і розвивається вміння правильно вибирати і критично сприймати медіа-тексти. Критичне мислення формується, коли учні навчаються визначати: розбіжності між поданими в телеповідомленні та загальновідомими фактами, що потребує додаткової перевірки; надійність джерела інформації; припустимі і неприпустимі твердження; головну і другорядну інформацію; упередженість судження; неясні чи двозначні аргументи; логічну несумісність у ланцюзі міркувань; силу аргументу і т. ін. Безперечно, для аналізу інформаційних телепередач такого роду вміння можуть дати гарні педагогічні результати, виробляючи своєрідний “імунітет” до бездоказовості, перекручень, замовчування чи неправди. Не можна не визнати, що незалежно від політичного ладу тієї чи іншої держави людина, не підготовлена до сприйняття інформації в різних її видах, не може повноцінно її зрозуміти й аналізувати, їй несила протистояти маніпулятивним впливам медіа (якщо таке маніпулювання має місце), вона не здатна до самостійного вираження своїх думок і почуттів. Так, британський дослідник і медіа-педагог Л. Мастерман вважає, що оскільки продукція засобів масової інформації є результатом свідомої діяльності, відразу ж досить логічно визначити щонайменше чотири напрями подальшого аналізу: 1) на кого покладається відповідальність за її створення, хто володіє засобами масової інформації і контролює їх? 2) як досягається необхідний ефект? 3) які ціннісні орієнтації створюваного в такий спосіб світу? 4) як його сприймає аудиторія? Тобто бачимо прагнення Л. Мастермана орієнтувати аудиторію на розвиток “критичного мислення”, аналіз механізмів впливу і цінностей тієї чи іншої інформації. На жаль, деякі педагоги занадто спрощено розуміють медіа-освіту лише як розвиток “критичного мислення”, звужуючи спектр вивчення до роботи з рекламою чи телевізійними інформаційними програмами, де, природно, легше всього виявити ті чи інші спроби маніпулювання, і цілком залишаючи осторонь художню сферу медіа. Тому доволі важливою є естетична функція медіа-освіти. Тут мета медіа-освіти полягає в тім, щоб допомогти учням зрозуміти основні закони і мову художнього спектра інформації, розвивати естетичне (художнє) сприймання і смак, здібності до кваліфікованого аналізу художніх медіа-текстів. Ось чому зміст медіа-освіти спирається на вивчення мови медіа-культури, авторського світу творця художнього тексту, історію медіа-культури (історію кіномистецтва, художнього телебачення і т. ін.). Педагоги прагнуть тут навчити школярів чи студентів критичного аналізу художніх медіа-творів, їх інтерпретації і кваліфікованого оцінювання. Отже, системно поставлена медіа-освіта, як свідчить і зарубіжний досвід, і як вважають опитані нами вчителі, дасть змогу дитині орієнтуватися в загальних інформаційних потоках, навчить фільтрувати, вибирати потрібну медіа-інформацію, структурувати її, запам’ятовувати та застосовувати, критично ставитися до кожного медіа-тексту і мати власну позицію щодо його змісту й форми вираження. Поряд із цим до функцій медіа-освіти належить захисна, яка полягає в наданні дітям, молоді знань з медіа-гігієни та у виробленні навичок застосовувати психотехніки самозахисту від травмуючої, надлишкової чи непотрібної медіа-інформації. У ході викладання медіа-культури в школі також вирішується завдання навчити дітей практичних умінь працювати з медіа-технікою, отримувати знання з усіх шкільних дисциплін завдяки використанню медіа-засобів. У підсумку учні повинні не тільки дістати радість від спілкування з медіа-культурою, а й навчитися інтерпретувати медіа-текст (аналізувати мету автора, усно і письмово обговорювати характери персонажів і розвиток сюжету), пов’язати його зі своїм досвідом і досвідом інших (поставити себе на місце персонажа, оцінювати факти й думки, виявити причину і наслідок, мотиви, результати вчинків, реальність дії і т. ін.), реагувати на твір (написати рецензію, міні-сценарій тощо), осмислити культурну спадщину (бачити особисту, історичну, національну, всесвітню перспективу), здобувати знання (знайомитися з основними видами і жанрами медіа-культури, визначити розвиток якої-небудь теми в різних жанрах, у різні історичні епохи, вивчати основні напрямки стилів, прийомів, творчість видатних майстрів), володіти критеріями і методами оцінювання медіа-твору і т. ін. Формування таких умінь, безперечно, сприяє розумінню аудиторією місця медіа-культури в суспільстві, тому що вона пов’язана із соціальними, політичними, економічними, релігійними й інтелектуальними аспектами життя людей; розвиткові естетичної свідомості (сприйняття, смаку тощо), творчої індивідуальності учня та студента. Проведені у 2010 р. нашою лабораторією два опитування вчителів (у січні – локальне, а в травні – усеукраїнське) виявили ряд важливих тенденцій. Передусім з’ясувалося: шкільні педагоги добре поінформовані щодо того, що в багатьох зарубіжних країнах медіа-освіта підлітків стала обов’язковою складовою загальної освіти. Про цей аспект міжнародного освітянського досвіду знає майже половина опитаних учителів, ще третина про нього чула і лише менш як 20% не знають про це. При цьому 60% респондентів вважають, що медіа-освіту повинна здійснювати середня школа, а викладання медіа-культури, на думку третини опитаних, має бути обов’язковим складником шкільної програми. На конкретне запитання “Як би Ви поставилися до того, щоб у Вашій школі систематично навчали дітей культури перегляду телепередач?” відповіли позитивно 77,4% опитаних учителів, а негативне ставлення виразили тільки 2,6%. Це красномовне підтвердження підтримки самої ідеї впровадження (бути чи не бути медіа-освіті), що корелює з показниками моніторингу рівня медіа-культури населення України, який здійснює наша лабораторія з 2007 р. Він охоплює комплекс усеукраїнських репрезентативних опитувань дорослого населення, учнівської та студентської молоді, під час яких за єдиною методикою з’ясовуються настрої, ставлення, поведінка людей в інформаційному середовищі. Медіа-культура особи формується в процесі соціалізації дитини, де головну роль відіграють сім’я і школа, тому одним із запитань анкет в моніторингу було наведене вище: “Як би Ви поставилися до того, щоб у школі начали дітей культури перегляду телепередач?”. Позитивно ставляться до ідеї медіа-освіти дві третини дорослого населення. Ще вищий відсоток – 75,8% – серед тих батьків, які привчають дітей змалку дивитися телепередачі вибірково. Байдуже поставилися до порушеної проблеми лише 9,4% опитаних батьків – в основному ті, хто не привчав дітей до селективного підходу до телепродукції та не надавав цьому належного значення. Підтримка запровадження занять з медіа-культури серед учнів, звичайно, нижча, але вища за негативне і байдуже ставлення, разом узяті. Утричі вище позитивне ставлення до ідеї медіа-освіти серед тих учнів, яких батьки привчали до вибіркового перегляду телепередач, аніж серед тих, кого не привчали. Висока підтримка ідеї медіа-освіти і серед студентів. Тобто громадська думка в Україні визріла до висновку: пора виходити на рівні, давно досягнуті в цій сфері розвиненими країнами: Канадою, Великобританією, Швецією, Австралією, Росією та рядом інших. В анкеті вчителя ми поінформували педагогів про згадані вище результати опитувань населення і запитали, які обставини могли б вплинути на рішення більшості респондентів, зокрема батьків. Педагоги конструктивно оцінюють мотиви старшого покоління. На перше місце вони поставили бажання батьків, щоб їхні діти мали високий рівень медіа-культури, але їм бракує часу для медіа-виховання дітей. До того ж батьки самі потребують допомоги школи в цьому питанні. Незначна частка вчителів вказала на нездатність і небажання батьків приділяти увагу медіа-вихованню своїх дітей, тому вони намагаються перекласти цю проблему на школу. Отже, і моніторингові дослідження, і спеціальні опитування, проведені протягом трьох останніх років, фіксують сталу тенденцію підтримки серед широких кіл дорослого населення, педагогічної спільноти, учнівської молоді ідеї запровадження медіа-освіти в навчальний процес. Отримані результати вказують на можливість продуктивної співпраці сім’ї і школи у формуванні медіа-культури доростового покоління. Окремий інтерес становлять відповіді вчителів на запитання: “З якого віку слід навчати дітей медіа-культури?”. Більшість опитаних зазначала: 7-9 років, тобто десь із третього-четвертого класу, що й варто взяти до уваги при подальшому розробленні шкільних програм з медіа-освіти. Але цікавими є і крайні позиції. Учителі з невеликим досвідом роботи, з нижчими кваліфікаційними рівнями вказали 14-16 років, акцентуючи при цьому на завданнях формування медіа-грамотності молоді. Утім, частина опитаних вважає, що медіа-культуру слід прищеплювати вже з одно-дворічного віку. Це вчителі вищих кваліфікаційних рівнів, з великим педагогічним стажем. І їхню позицію можна потрактувати таким чином: медіа-освіта є складовою загального процесу соціалізації особи і тому формування медіа-культури дитини має відбуватися в нерозривному зв’язку з формуванням загальної культури людини. Що фактично й починається з колиски. Які ж основні завдання, на думку опитаних учителів, повинна вирішувати медіа-освіта? Перша за рейтингом група завдань зводиться до виховання громадянина з власною життєвою позицією. Задля цього медіа-освіта покликана готувати молодь до активного життя в суспільстві, розвивати у дітей здібності до сприймання й розуміння медіа-текстів та критичне мислення, здатність до аналізу змісту культурної, політичної та іншої інформації, фільтрувати й відбирати потрібну медіа-інформацію, орієнтуючи дітей на свідоме, планове споживання медіа-продукції. Поряд із цим до функцій медіа-освіти належить, з одного боку, розвивати естетичне сприйняття медіа-творів, а з другого – учити захищатися від шкідливого впливу мас-медіа, застосовувати психотехніки задля самозахисту від травмуючої, надлишкової чи непотрібної медіа-інформації. Друга за рейтингом опитування група завдань медіа-освіти стосується проблеми медіа-грамотності: навчати практичних умінь працювати з медіа-технікою, розширювати знання завдяки використанню медіа-засобів. Із цим тісно пов’язане й завдання розвитку комунікативних здібностей дітей, від чого так могутньо, але непомітно й незримо відгороджує дитину що телебачення, що інтернет. Звичайно, за умови непомірного захоплення ними, тобто низької медіа-культури. Третя група завдань медіа-освіти полягає в розвитку прагнення до самовираження через медіа, у формуванні вмінь та навичок створювати медіа-тексти. Відповідаючи на запитання анкети, учителі деталізували завдання. Уроки медіа-культури мають навчати учнів орієнтуватися в інформаційних потоках, визначати власну позицію щодо кожного медіа-тексту, яка формується на основі аналізу, аргументованої критики змісту та форми вираження. Це та ряд інших заходів й означає готувати компетентного, грамотного споживача медіа-продукції, що і слід вважати основним завданням медіа-освіти. Якою ж мірою українська педагогічна спільнота готова до реалізації цих завдань? Частково українські заклади середньої ланки беруть участь у формуванні медіа-культури дітей. Проведені нами опитування вчителів, особливо всеукраїнське, засвідчили: хоча предмет “Медіа-культура” ще не введено офіційно до переліку нормативних навчальних дисциплін, школа вже приділяє цьому увагу, і давно. Адже й учні, і вчителі є постійними учасниками інформаційних процесів у суспільстві і на цьому ґрунті між ними відбувається постійна, неперервна взаємодія. Так, 41% опитаних учителів відповіли, що вони привчають своїх учнів дивитися передачі вибірково, інші 44,5% – що вони звертають увагу дітей на окремі, корисні з погляду педагогів телепередачі. Менше п’ятої частини відповіли негативно, бо “не мають на це часу і можливостей”. Понад 40% педагогів пояснюють дітям, у чому полягає шкідливість постійного перегляду всього підряд, радять самостійно переглядати друковані програми телепередач, звертати увагу на пропоновані анонси. Але тільки системно поставлена медіа-освіта, як свідчить і зарубіжний досвід, і як вважають опитані вчителі, дасть змогу дитині орієнтуватися в загальних інформаційних потоках, навчить фільтрувати, відбирати необхідну медіа-інформацію, структурувати її, запам’ятовувати та застосовувати у своїй життєдіяльності. Понад 85% опитаних учителів (хто завжди, а хто інколи) обговорюють з учнями переглянуте ними по телебаченню, і лише 14,3% у спілкуванні з учнями не торкаються того, що ті дивляться. Предметом обговорення в першу чергу є зміст телепередач та окремі їх фрагменти, моральні і художньо-естетичні аспекти, поведінка та взаємини героїв, тобто аналіз передач з погляду соціальних норм суспільства. Далі здійснюється аналіз переглянутого під кутом зору відповідності його реаліям життя. І, нарешті, звертається увага на творчість комуніканта: манери тележурналіста, роботу режисера, форми зовнішньої презентації телепередач, фонові деталі тощо. У цілому ж розташування акцентів у предметах обговорення приблизно однакове у вчителів різного віку, кваліфікації та педагогічного стажу. Звісно, у таких обговореннях (а вони завжди неформальні), виявляється позиція обох сторін, часто-густо неординарна, особливо у молоді. Та й неоднакова. І як поводяться в цих ситуаціях педагоги? Різновиди реакції учителів на позицію учня щодо обговорюваної телепередачі, за підсумками опитування, можна розташувати в такій статистичній послідовності: 1) 62,9% учителів намагаються донести до учнів та аргументувати власну думку; 2) 31,2% педагогів погоджуються з аргументами учня; 3) 4,6% опитаних наполягають на своїй позиції; 4) лише одиниці в дискусії позбавляють учнів слова. Отже, у шкільних обговореннях телепередач панує загалом демократичний консенсуальний стиль. Помічено й деякі особливості. Що вища кваліфікаційна категорія наших респондентів, то вищий відсоток тих, хто намагається аргументовано переконати учня у своїй правоті. Тоді як у випадку “погоджуюся з аргументами учня” спостерігається обернена пропорція: цей варіант відповіді частіше обирали вчителі нижчого кваліфікаційного рівня. Те ж саме можна сказати і про наполягання на своїй точці зору: що нижча кваліфікація учителя та менший педстаж, то вища його авторитарність. Учителі столиці виявилися більш авторитарними порівняно з периферійними колегами; найбільш демократичними у суперечках з учнями були сільські педагоги. Розглянуті нами неформальні обговорення телепередач (неформальні, адже ще не введено офіційно у розклад уроки медіа-культури) мають неабияке виховне і пізнавальне значення. Адже 55,8% опитаних учителів зазначають, що вони спонукають дітей, по-перше, висловлювати особисту оцінку змісту і форми передачі. По-друге, радять їм поглиблено аналізувати інформацію, порівнювати побачене із життєвими реаліями, а духовні цінності передачі зіставляти з морально-етичними нормами суспільства. Нарешті, учителі допомагають учням скласти художньо-естетичну оцінку побаченого, виявити логічні суперечності в текстах телевізійних передач, у діях їхніх учасників. Участь шкільних педагогів у медіа-вихованні дітей обумовлена також інтенсивним вторгненням комп’ютерних технологій у навчальний процес. Так, лише 28,7% опитаних учителів зазначили, що у їхніх школах ці технології не використовуються, а майже три чверті респондентів вказали, що використовуються для викладання більшості або для викладання окремих предметів. При цьому майже половина вчителів на запитання “Якщо такі технології використовуються, то як часто?” відзначили регулярне використання на всіх або на кожному другому уроці. Особисто вчителі у своїй педагогічній діяльності користуються практично всіма засобами масової комунікації. Найінтенсивніше (72,8% опитаних) вони використовують публікації журналів, 69,7% вдаються до послуг інтернету, дві третини залучають статті газет, менше половини – телепередачі. Найменш використовуваними виявилися кінофільми і відеозаписи (28,7%), а також радіопередачі (14,3%). Більш як дві третини вчителів (69,9%) іноді використовують медіа-засоби на своїх уроках, регулярно – лише 12,7%, тоді як відповідь “ніколи” обрали 17,4% опитаних. Це наводить на думку, що оснащення шкіл новітньою технікою здійснюється інтенсивніше, аніж оволодіння нею, практичне її використання. Певною мірою це підтверджують і відповіді на запитання “Для чого саме Ви використовуєте комп’ютерні технології у своїй педагогічній діяльності?”. Майже дві третини опитаних учителів (62,9%) з допомогою комп’ютера виходять в інтернет задля пошуку додаткової інформації в ході підготовки до уроків, іще третина – для підготовки дидактичних матеріалів. Кожен четвертий використовує комп’ютер для тестування знань учнів. А от на другому місці, а це відзначили майже 40% опитаних, виявилася презентація тем і матеріалів на уроках. Показав картинку на екрані – значить показав можливості комп’ютера (спотворено, примітивно) – значить показав: “і ми щось уміємо!”. Поверховість у використанні новітніх технологій підтвердили й оцінки власного досвіду: лише третина опитаних зазначила, що вони провели по кілька успішних уроків. І трохи більше як 6,7% постійно використовують на своїх уроках комп’ютерні технології і навчають цього колег. Сюди ж можна віднести відповіді щодо сенсу використання на уроках комп’ютерних технологій. То добре, що 57,2% учителів переконалися: навчання стає цікавішим для учнів. Але ж майже вдвічі менше (30,9%) учителів вказали на якісний результат: навчання стає більш активним та усвідомленим. Близько 20% шкільних педагогів вважають, що ефективно навчати можна і без комп’ютерних технологій. Безумовно, одним із визначальних чинників упровадження медіа-освіти в школах України є медіа-грамотність учителя. Про її рівень можна судити вже з фактів високої підтримки педагогічною спільнотою ідеї впровадження медіа-освіти в навчальний процес, а отже, й усвідомленої своєї готовності до цього, активного, впливу на формування медіа-потреб та інтересів учнів. Більшість опитаних (69,1%) зауважують, як під впливом телебачення формуються манери поведінки школярів, стиль їхнього спілкування. Понад третина учителів вважає, що телепередачі суттєво обумовлюють розваги підлітків, їхнє ставлення до старших і ровесників. Красномовним є показник: лише 3,6% учителів зазначили, що телебачення не здійснює формувального впливу на дітей. Як і інший: лише 9,1% учителів не стежать за появою новинок у технічних засобах зв’язку, а переважна більшість стежить, хоч і з різною мірою регулярності. Понад 80% опитаних педагогів зазначають, що вони є постійними чи епізодичними користувачами інтернет-мережі. Іще 5,3% майже не користуються нею, хоч і вміють. Зовсім не користуються послугами інтернету лише 4,1% опитаних учителів. Виходять учителі в мережу в основному вдома та на роботі. Лише десята частина їх відвідує інтернет-кафе і комп’ютерні клуби. А даремно вони заходять туди лише для того, щоб самим скористатися послугами “Світової павутини”. Адже саме в цих приватних закладах розваг багато їхніх вихованців, уражених лудоманією, просиджують за моніторами до глибокої ночі. На запитання “З якою метою Ви користуєтеся інтернетом?” більшість – 80,9% – учителів відповіли, що вони в мережі шукають інформацію для роботи; 50,5% знайомляться з останніми новинами, поточними повідомленнями; ще третина шукає інформацію, яка цікавить особисто: кулінарія, спорт, живопис тощо. Тобто на першому плані у шкільних педагогів стоїть задоволення інформаційних потреб для здійснення професійних та інших соціальних функцій. Друге місце займають комунікативні потреби: учителі надсилають повідомлення електронною поштою, спілкуються в чатах, беруть участь у форумах, конференціях, дехто шукає друзів, нових знайомств. На третє місце вийшло задоволення культурних потреб: 16,7% учителів знаходять і переписують музику, фільми, дехто читає анекдоти та гумор, хтось просто блукає мережею. Частина віддає перевагу медіа-творчості: ведуть свій сайт, розміщують в інтернеті свої коментарі новин, а також створюють сайти на замовлення, поширюють рекламу тощо. Небезінтересним є такий факт. На запитання “Як часто Ви звертаєтеся за консультаціями до своїх учнів щодо інтернету чи комп’ютера?” 45,3% педагогів відповіли, що роблять це зрідка, ще 42,7% – що не звертаються зовсім. Небагато – десята частина – консультується постійно. Та головне стоїть за цими показниками. Виявляється: серед тих, хто не звертається до учнів зовсім або ж звертається зрідка, учителі нижчих кваліфікаційних рівнів, з малим педстажем. Постійно звертаються за консультаціями до учнів в основному вчителі вищих кваліфікаційних категорій з багаторічним досвідом роботи. У зарубіжній медіа-літературі теж зафіксовано цей феномен, йому дали назву “курчата навчають квочку”. Я потлумачив би цей фрагмент опитувань таким чином: це є творчий симбіоз старшого і молодого поколінь, обумовлений педагогічними мудрістю і досвідом учителів та гострим, метким розумом учнів. Висновок. Глобалізаційні процеси, в які увійшла Україна, вимагають від її громадян медіа-культури такого рівня, який не може бути забезпечений лише досвідом перебування людини в медіа-середовищі. Вищого рівня медіа-культури можна досягти упровадженням медіа-освіти, у першу чергу в середній ланці освіти. Формуючи знання інформаційного суспільства, сучасних комунікаційних процесів, аналітичні здібності споживача інформації, медіа-освіта стає активним інструментом виховання громадянських якостей молодого покоління українців. Література 1. Загашев И. О. Учим детей мыслить критически / И. О. Загашев, С. И. Заир-Бек, И. В. Муштавинская. – СПб. : Речь, 2003. – 192 с. 2. Кириллова Н. Б. Медиакультура. Теория, история, практика : учеб. пособие / Н. Б. Кириллова. – М. : Академпроект : Культура, 2008. – 496 с. 3. Стил Дж. Л. Основы критического мышления / Дж. Л. Стил, К. С. Мередит, Ч. Темпл, С. Уолтер. – М. : Изд-во Ин-та “Открытое общество”, 1997. 4. Федоров А. В. Медиаобразование : история, теория и методика / А. В. Федоров. – Таганрог : Изд-во Кучма, 2004. – 168 с. ТОЛЕРАНТНІСТЬ ЯК КОМПОНЕНТ ПОЛІКУЛЬТУРНОСТІ ПЕДАГОГА І. О. Борейчук, М. М. Гон, м. Рівне Обґрунтовується актуальність проблеми формування міжетнічної та міжконфесійної терпимості в суспільстві. Наголошується на толерантності як важливому компоненті полікультурної компетентності педагога. Ключові слова: толерантність, полікультурна компетентність, неприйняття. Обосновывается актуальность проблемы формирования межэтнической и межконфессиональной терпимости в обществе. Сделан акцент на толерантности как важном компоненте поликультурной компетентности педагога. Ключевые слова: толерантность, поликультурная компетентность, неприятие. The actuality of the problem of forming intercultural and interconfessional tolerance in society is shown. Tolerance as an important component of teacher’s multicultural competence is highlighted. Key words: tolerance, multicultural competence, rejection. Проблема. Численні етнічні й етноконфесійні конфлікти, що супроводжують розвиток людства, – апріорний доказ суспільної значимості толерантності. Це твердження є цілком прийнятним для України як поліетнічної за складом населення та поліконфесійної держави. Відтак наведені міркування інтерпретуємо тими аргументами, котрі визначають актуальність толерантності вчителя – фахівця, якого можна розглядати як “механізм” у процесі комунікації, суб’єктами якого виступають людство, з одного боку, та учні, з другого. Адже останні є реципієнтами тих морально-етичних цінностей і знань, які впродовж тисячоліть формувалися/вироблялися представниками різних цивілізацій. Реалії України – протиставлення її громадян на “зрізах” релігії, прояви етнічної упередженості, а інколи й відкриті міжнаціональні конфлікти, політизація окремими партіями проблеми мови тощо – актуалізують питання взаємодії “іншостей” у нашій державі. Це зумовило появу численних публікацій, присвячених взаємодії представників різних національностей і конфесій. Проте екстраполювання цієї проблеми в освітній процес – власне проблема створення таких підручників, які б не замикали увагу учнів на етнічній історії українців, використання останньої чи курсу громадянської освіти як засобів формування толерантності школярів – не просто звужує фокус опублікованих праць за цією проблемою, а дає підстави трактувати її за кількісним критерієм як маргінальну. Цей статус-кво можна розглядати й інакше: зазначений сегмент педагогічної думки в Україні наразі тільки формується. Добротним прикладом досліджень такого штибу стала стаття І. Гірича [1]. Її підзаголовок досить промовистий, а оскільки він відображає наше розуміння завдань освіти на сучасному етапі, наведемо його: “Від обмежень філософії етноцентризму до концепції засвоєння “чужого” як “свого”. Така диспозиція визначає мету нашої розвідки: інтерпретуючи нинішній рівень готовності вчителів до сприйняття іншості, визначити психологічні причини такого статус-кво та ймовірні методики корекції, спрямованої на подолання неприйняття іншості в студентському середовищі. Сам факт поліетнічності України є фактором, який актуалізує суспільну значимість толерантності вчителів до іншості. Механічні висновки щодо наявності цієї риси у вчительському середовищі видаються, на наш погляд, такими, що не відображають реального стану справ. Принаймні до такого висновку спонукає наш досвід роботи з курсантами післядипломної педагогічної освіти. Адже, на жаль, більшість аудиторії не сприймає ідеї викладання історії України в контексті полікультурності. Аргументи на захист такої позиції зазвичай зводяться до того, що: 1) ми надто довго не мали власної історії; 2) чи так уже необхідно в Україні вивчати історію її сучасних національних меншин; 3) завдання прочитання історії України в полікультурному дискурсі є слушним, однак воно не на часі. Про що свідчать такі міркування? Думаємо, правомірною була б така відповідь: сучасні вчителі історії, а саме вони у своїй переважній більшості й викладають курс “Громадянська освіта”, не готові сприймати іншість. Їм чужа філософія національної політики, яка кілька десятиліть поспіль реалізовується в Канаді, – єдності в різноманітності. Будьмо відвертими: такі настрої є ахіллесовою п’ятою не тільки вчителів, а й, на жаль, українського суспільства загалом. Про це свідчать результати різних моніторингів. Ось, наприклад, підсумки соціологічного опитування “Рівень толерантності в Україні”, проведеного працівниками Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України ім. І. Ф. Кураса: 75 % респондентів оцінили етнічну ситуацію в країні як напружену і конфліктну. Опитування виявило не тільки, скажімо, антирейтинг симпатій до тих чи тих національних меншин, а й засвідчило, що близько половини опитаних негативно ставляться до мігрантів [2]. Така картина не може не непокоїти. Передусім тому, що міграційні процеси у світі інтенсифікуються, і навряд чи Україна опиниться поза “полем” їх функціонування [3]. Радше навпаки. Ця перспектива, як і багатогранна етнічна конфігурація громадянства України, визначають актуальність завдання формування толерантності, емпатії у вчителів суспільних дисциплін і викладачів курсу “Громадянська освіта” зокрема. Відтак розгляньмо психологічні аспекти формування полікультурної компетентності вчителів. Концепція громадянської освіти передбачає виховання особистості, якій були б притаманні демократична громадянська культура, усвідомлення взаємозв’язку між індивідуальною свободою, правами людини та її громадянською відповідальністю, готовність до компетентної участі в житті суспільства [4], що відповідно передбачає наявність у вчителя як компетентності у сфері міжетнічної та міжконфесійної толерантності, так, власне, і наявність складної системи механізмів, яка забезпечувала б баланс психологічної стійкості і мінливості. Полікультурна компетентність педагога – одна із складових його професійної компетентності. Цього вимагають умови (робота в поліетнічному середовищі), в яких здійснює свою діяльність працівник освіти. Під такою компетентністю сьогодні розуміють здатність особистості жити й діяти в багатокультурному середовищі. Полікультурна компетентність педагога охоплює: 1) полікультурну грамотність і толерантність; 2) уміння використовувати свої знання в педагогічній діяльності; 3) професійно значимі особистісні риси. До професійно значимих рис полікультурно компетентного педагога слід віднести: гнучкість (уміння адаптуватися до ситуацій педагогічної взаємодії, що змінюються); комунікабельність (уміння будувати діалог з представниками різних національностей); здатність до співпраці (відкритість педагога і його готовність до будь-яких форм взаємодії); емпатичність (уміння емоційно відгукуватися на проблеми учня); толерантність (сприймати, поважати думки і переконання учня) [5]. Надзвичайно важливим завданням є і формування гностичного, емоційно-вольового та оцінного компонентів професійної компетентності вчителів. Гностичний компонент передбачає володіння способами і прийомами; він тісно пов’язаний з когнітивним. Оволодівши знаннями, педагог відтак повинен їх передати. Для цього він має набути певних способів такої передачі. Оскільки вчитель має вже певні знання з методики, то на даному етапі важливо відшукати найефективніші. Умовою забезпечення когнітивного і гностичного компонентів готовності вчителів до толерантності слід визнати, на нашу думку, самоосвіту. Остання є важливою, оскільки, здобувши необхідні знання, інформацію про ту чи іншу технологію, учитель має пристосувати їх до своєї діяльності. Зокрема, володіючи знаннями про полікультурність, педагог сам шукає необхідну додаткову інформацію і ту методику, яка була б прийнятною та ефективною у здійсненні діяльності [5]. Важливою складовою готовності педагогів до здійснення полікультурного виховання вважають емоційно-вольовий компонент. Його властивість полягає в умінні вчителя контролювати свої емоції. Такий контроль важливий, адже, працюючи в умовах культурної багатоманітності, кожен освітянин має вміти вести діалог, сприяти міжетнічним контактам, бути толерантним, уміло розв’язувати конфлікти, правильно оцінювати ситуації тощо. Педагог власним прикладом має показати позитив у взаємодії з іншими людьми й організувати навчально-виховний процес як діалог носіїв різних культур. Останній компонент готовності – оцінний. Він не менш важливий, ніж перераховані вище, оскільки дає можливість педагогові оцінити свою професійну діяльність, а від такої оцінки залежатиме подальше удосконалення професійної майстерності. Учитель сам коригує свою діяльність, оновлює знання відповідно до вимог часу, запроваджує інноваційні освітні технології у навчально-виховний процес тощо. Від об’єктивної самооцінки буде залежати рівень готовності вчителя до здійснення полікультурного виховання [там само]. Велику роль відіграє психологічна стійкість педагогів, а саме гальмування підсвідомих реакцій та усвідомлення неприязні до “інших” як первинної домінуючої реакції. Внутрішній світ учителя не готовий сприймати “іншість”, несхожість виступає каталізатором протиставлення автостереотипу (ми) – гетеростереотипові (вони), що є полем для психологічного вивчення. Несприйняття виявляється передусім унаслідок бачення в “інших” відхилення від певної норми, еталоном якої є “я”, традиціоналізм власної групи, її фундаментальні цінності, а також унаслідок нездатності та небажання побачити в носії “іншості” рівноправного партнера. Тому у свідомості індивіда формується і функціонує стійкий “образ ворога” чи принаймні того “чужого”, який є для нього джерелом небезпеки і загрози, який переважно неусвідомлюваний і важко контролюється. При цьому суб’єкт не усвідомлює ірраціональної природи такого світосприйняття. Індивід відмежовує свою свідомість від негативних переживань, що можуть травмувати. При цьому бажання захистити себе від чинників, які тривожать психіку, виявляються на свідомому і несвідомому рівнях. Характерною є також тенденція “знецінення” іншої людини (“чужого”), ігнорування позитивних рис її особистості. Механізм реакції неприймання формується поза досвідом і спрацьовує поза сферою свідомості. В основі її формування – “потреба індивіда в самоствердженні будь-якою ціною [6, с. 373]. Більшість людей просто сприймають дискримінацію “чужих” як щось природне, не замислюючись над її змістом. Отже, індивід набув такий досвід міжнаціональних відносин саме в процесі передавання соціального досвіду поколінь і навчання в школі. Згодом у разі дії певних подразників він може виявлятися в певних реакціях. Об’єктивна схильність людини бути носієм фобії апріорна. Фобія існує у підсвідомості; не маючи подразника з навколишнього світу, вона може не проявлятися. Однак усвідомлення реакцій переходить у їх прийняття і контроль. В основі неприйняття лежить тріада емоцій, що утворюють поведінковий комплекс, зумовлений особистим і колективним рівнем тривожності та агресії. Що більша тривожність, то більше підсвідомість намагається вирватися за рахунок витіснення причин тривожності. У результаті у свідомості індивіда формується сталий образ ворога, який є джерелом небезпеки і загрози. Коли в суспільстві виникають труднощі, індивід підсвідомо шукає їх причини не так серед “своїх”, як серед “чужих” [7]. Вважаємо, що подолання несприйняття іншості має спиратися на формування полікультурної компетентності педагога. Важливим компонентом тут є міжетнічна і міжконфесійна толерантність. Практичні рекомендації щодо формування етнічної толерантності педагога потрібно розробляти на трьох рівнях: 1) на індивідуальному: запровадження та реалізація в системі освіти заходів, спрямованих на виховання толерантності, що відповідно допоможе забезпечити розвиток патріотизму та виховання поваги до інших (“чужих”) – їхніх традицій, звичаїв, культури. Досягнути цього можна за допомогою занять і тренінгів, направлених на розвиток етнічної толерантності (у т. ч. соціально-психологічні тренінги етнічної толерантності, вироблення стійкості до відмінностей, розвиток міжкультурної компетентності); 2) на рівні соціальних груп формування етнічної толерантності має спиратися на механізми функціонування громадської думки, згідно з якими закріплення норм, цінностей і настановлень етнічної толерантності відбувається в першу чергу під впливом найбільш активного сегмента суб’єкта громадської думки. Це адекватно знизило б вплив негативних настановлень етнічної взаємодії, підвищило професійний рівень представників засобів масової комунікації щодо висвітлення подій, пов’язаних з особами іншої культури; 3) на суспільно-державному рівні формування толерантності повинно відбуватися шляхом реалізації комплексу заходів, що забезпечують ефективність державної політики щодо зниження соціально-психологічної напруженості в суспільстві, упровадження в соціальну практику норм і стандартів толерантної поведінки, спрямованих на підтримку формування етнічної толерантності. Висновки. Міжнародні конфлікти, широко висвітлювані в ЗМК, зумовлюють підвищення в суспільстві рівня негативізму, страху, агресивності, недовіри до представників інших етнічних груп. Це, зрозуміло, впливає на сприймання людиною “інших”. Отже, індивід набуває досвіду міжнаціональних відносин саме в процесі передавання соціального досвіду поколінь, зокрема і під час навчання в школі. Педагог – “механізм” у процесі комунікації, суб’єктами якого виступають людство, з одного боку, та учні – з другого. Полікультурна компетентність педагога – неодмінна складова його професійної компетентності. Під такою компетентністю сьогодні розуміють насамперед здатність особи жити й діяти в багатокультурному середовищі. Це відповідно передбачає наявність у вчителя як компетентності у сфері міжетнічної та міжконфесійної толерантності, так, власне, і сформованості складної системи механізмів, що забезпечувало б баланс психологічної стійкості і мінливості. Частина вчителів через особливості внутрішнього світу досі не готова сприймати “іншість”; при цьому несхожість виступає в ролі каталізатора протиставлення автостереотипу (“ми”) гетеростереотипові (“вони”), що є полем для подальшого вивчення психологічної сутності зазначеного феномена. Подолання неприйняття іншості потребує формування полікультурної компетентності сучасного педагога, важливим компонентом якої є міжетнічна і міжконфесійна толерантність. Вважаємо, що для формування толерантності доцільно використовувати соціально-психологічні тренінги з етнічної толерантності та вироблення психологічної стійкості до відмінностей, а також упроваджувати в освітній процес спецкурси з полікультурної компетентності та історії, педагогіки, психології національних меншин, що проживають на території України. Література 1. Гірич І. Українська історична освіта на початку XXI ст. : від обмежень філософії етноцентризму до концепції засвоєння “чужого” як “свого” / І. Гірич // Історія в школах України. – 2009. – № 5. – С. 3–7. 2. Концепція громадянської освіти в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://www.khpg.org/index.php?id=976003974. 3. Ксенофобія в контексті поліетнічності українського суспільства. Результати соціологічного дослідження / [Кобзін Д. О., Шейко Р. В., Мартиненко О. А., Бєлоусов Ю. Л.]. – Х., 2008. – 43 с. 4. Кузьменко В. В. Формування полікультурної компетентності вчителів загальноосвітньої школи : навч. посіб. / В. В. Кузьменко, Л. А. Гончаренко. – Херсон : РІПО, 2006. – 92 с. 5. Онищенко О. Про науку толерантності / О. Онищенко // День. – 2009. – 21 жовт. – С. 4. 6. Шапар В. Б. Сучасний тлумачний психологічний словник / В. Б. Шапар. – Х. : Прапор, 2005. – 640 с. 7. Чернявская Ю. В. Психология национальной нетерпимости [Електронний ресурс] / Ю. В. Чернявская. – Режим доступу : http://www.gumer.info/ bibliotek_Buks/Psihol/Chernjav/index.php. ВИМІРИ ТОЛЕРАНТНОСТІ: ПСИХОЛОГІЧНИЙ РАКУРС С. Л. Грабовська, Д. В. Мельник, м. Львів Висвітлюється зміст та історія дослідження соціально-психологічного феномена толерантності. На основі аналізу результатів емпіричних досліджень демонструються кореляційні зв’язки показника толерантності з іншими чинниками. Також вказано на наявність тісного кореляційного зв’язку толерантності з деякими ціннісними орієнтаціями особистості. Обґрунтовується доцільність формування толерантності як риси характеру людини за допомогою цілеспрямованого навчання та створення відповідних тренінгових програм. Ключові слова: толерантність, особистість, психологічні чинники, ціннісні орієнтації. Освещается содержание и история исследования социально-психологического феномена толерантности. На основе анализа результатов эмпирических исследований демонстрируются корреляционные связи показателя толерантности с другими качествами. Также указывается на тесную корреляционную связь толерантности с некоторыми ценностными ориентациями личности. Обосновывается целесообразность формирования толерантности как черты характера человека с помощью целенаправленного обучения и создания соответствующих тренинговых программ. Ключевые слова: толерантность, личность, психологические факторы, ценностные ориентации. The content and the history of the research of socio-psychological phenomenon of tolerance are discussed. Correlative connections of tolerance index with other factors are presented on the basis of empirical research results. The close correlative connections of tolerance with several personal value orientations are defined. The expediency of tolerance formation as a person’s feature of character with the help of target-goal education and the development of the appropriate training programs are grounded. Key words: tolerance, personality, psychological factors, value orientation. Проблема. Дослідження феномена толерантності традиційно було сферою інтересу філософії, політичних наук, соціології, педагогіки. Тут толерантність розглядають під кутом зору визнання плюралізму думок, підходів до світоглядних проблем, моральних та релігійних доктрин, традицій, культур тощо. В останні десятиліття все частіше і частіше толерантність стає об’єктом дослідження у психології. Психологи розглядають різні ракурси толерантності: як рису особистості, як настановлення, як поведінкову реакцію, як характеристику міжособових стосунків, як ставлення до інших, як ставлення до поглядів, цінностей, інтересів, потреб (своїх та інших) тощо. Багатоликість толерантності робить її дослідження рівною мірою складним і привабливим для науковців. Мета статті: визначити психологічні чинники феномена толерантності з певними психологічними рисами та ціннісними орієнтаціями особистості. У психології толерантність розглядають у різних площинах: як настановлення, комунікативне вміння, вчинок, соціальну компетентність, рису особистості, прояв конформізму [1–7]. Виділяють активну толерантність як усвідомлену, ініціативну соціальну позицію і пасивну толерантність, що є наслідком конформізму або породжена страхом помсти, критики, втрати прихильності оточуючих. Т. Адорно розглядав інтолерантність як один з проявів авторитарності, що базується на авторитеті сили, “чорно-білому” мисленні, схильності до упереджень, догм, на агресивному ставленні до меншості [7]. В. В. Бойко класифікує вияви толерантності за рівнями як ситуативну, типологічну, професійну та загальну [8]. С. Л. Братченко пропонує вивчення психологічної моделі міжособової толерантності, що базується на п’яти підходах: екзистенційно-гуманістичному, диверсифікаційному, особистісному, діалогічному і фасилітативному [9]. До аналізу толерантності застосовують традиційну схему розгляду психічних явищ з позиції тріади класичних компонентів: когнітивного, емоційного та поведінкового [9; 10?. Когнітивний компонент толерантності пов’язаний зі ставленням людини до своїх власних знань і переконань як до відносних, а не як до істини в останній інстанції, і полягає в глибокому розумінні й прийнятті того факту, що позиція визначає бачення і таких позицій може бути якщо не безліч, то дуже багато. Емоційний компонент толерантності базується на емоційній стійкості (яку інколи називають “афективною толерантністю”), що полягає у здатності ефективно долати емоційне напруження, протистояти фрустрації, боротися з травмуючими переживаннями, не застосовуючи психологічний захист, а також базується на емпатії, яка дає людині змогу пережити стан співбесідника, подивитися на проблему “його очима” [11?. Поведінкова толерантність виявляється як асертивна поведінка, здатність відстоювати свої права, не порушуючи при цьому прав інших. Поведінковий компонент толерантності, вважає С. Л. Братченко, полягає у застосуванні певних комунікативних знань та вмінь – це здатність до толерантного висловлювання своєї позиції та доведення своєї правоти, готовність до терпимого ставлення до думок, висловлювань інших незалежно від ступеня розбіжностей з власною позицією, здатність до “взаємодії з тим, хто мислить інакше”, та вміння домовлятися, толерантна поведінка в напружених, конфліктних ситуаціях. Власне, останній пункт дослідник вважає “лакмусовим папірцем” для визначення здатності до толерантності тієї чи іншої особи [9; 12]. Цікавий підхід до проблеми толерантності пропонують О. Б. Орлов та О. З. Шапіро, які обстоюють ідею диференційованого розуміння феномена толерантності, розрізняючи різні її типи. Вони виокремлюють толерантність типу “А”, що є природною, притаманною дітям. Така толерантність полягає у відкритості, цікавості, довірливості та не асоціюється з рисами Я. Так звана квазітолерантність типу “Б” є вимушеною позицією дорослої людини, її захисною маскою, за якою приховуються напруження, придушена агресія, невисловлена незгода. Толерантність типу “В” – це справжня, зріла, позитивна толерантність, яка базується на засадах взаємодії і прийняття людиною себе та оточуючих [13]. У проведених нами протягом останніх 5–7 років дослідженнях феномена лідерства, схильності до “вимагальної” поведінки (соціального утриманства, поведінки, що керується мотивами “моє”, “мені всі винні”) незмінно фігурувала шкала толерантності в поєднанні з різноманітними іншими чинниками. Використовувалися такі методики: шкала толерантності (адаптація О. С. Штепи); опитувальник особистісної зрілості (автор О. С. Штепа); дослідження ціннісних орієнтацій (автор М. Рокич); діагностика схильності до “вимагальної” поведінки; діагностика рівня емпатійних здібностей (автор В. В. Бойко); визначення гендерної ролі (автор С. Бем); 16 PF; FPI (B); визначення схильності до певного типу поведінки в конфлікті (автор К. Томас); тест-опитувальник СЛК (автори С. Р. Пантелєєв і В. В. Столін); визначення самооцінки; визначення темпераменту (автор В. М. Смирнов); визначення соціальної компетентності (автор Л. А. Лєпіхова) та ін. Відтак стало можливим виявити зв’язки феномена толерантності з іншими характеристиками. Загалом було проаналізовано зв’язки показника “толерантність” майже з 250 шкалами, що вимірювали найрізноманітніші особистісні та соціальні показники і ставлення випробуваних. Утім, стійко значущі кореляційні зв’язки означилися лише з досить невеликою кількістю чинників, що повторювалися майже в кожній групі випробуваних. У дослідженні взяли участь 464 особи віком від 18 до 67 років, серед яких були студенти різних ВНЗ і спеціальностей, аспіранти, працюючі особи з різним рівнем освіти, безробітні, що перебували на обліку в службі зайнятості населення. Певну частину респондентів було опитано на Майдані незалежності під час відомих подій 2004–2005 років, що увійшли в історію України під назвою Помаранчевої революції. Серед досліджуваних груп найвищий рівень толерантності виявили студенти університетів. Варто зазначити, що за рівнем толерантності вони значно випередили своїх працюючих, а особливо безробітних однолітків. Найнижчий рівень здатності терпимо ставитися до інших виявили молоді чоловіки, що перебували на обліку в службі зайнятості. Ці дані підтверджують думку, що толерантність – результат і продукт соціалізації – залежить від соціального статусу і соціальної ролі людини. Отже, можна припустити, що високий рівень толерантності студентів пов’язаний з тим, що вони знайомляться з різноманітними підходами, поглядами на один і той самий предмет, часто беруть участь у різноманітних дискусіях, обговореннях, і це вчить їх визнавати і поважати різні думки й бачення. Статус студента має певний ореол престижності як показник успішності і спрямованості в майбутнє, що також певною мірою сприяє підвищенню рівня толерантності молоді, яка навчається у ВНЗ. Молоді безробітні чоловіки, що вирішили перекласти на державу через її установу (службу зайнятості) свої проблеми, пасивні навіть у пошуку роботи для себе, почуваються меншовартісними, приниженими (дається взнаки соціальний стереотип, згідно з яким саме чоловік повинен “приносити додому мамонта”) – і це може слугувати одним із чинників послаблення їхньої здатності до децентрації, підвищення рівня схильності до депресії. Дослідники проблеми безробіття зазначають, що часто лави безробітних поповнюють молоді люди, у яких процес ідентифікації відбувається загалом ускладнено, які довго і болісно вагаються з вибором професії. Весь цей “букет” очевидно і спричиняє зниження рівня толерантності у ставленні молодих безробітних чоловіків до інших. У результаті проведеного нами дослідження було виявлено статистично значущі кореляційні зв’язки показника толерантності з іншими чинниками в загальній групі випробуваних (рис. 1). Отже, найсуттєвіші чинники, що стійко супроводжують зростання рівня толерантності особи, – це “життєва філософія”, здатність до децентрації, автономність, контактність, синергічність, визначеність ідентичності, схильність до компромісу в конфліктній ситуації, низький рівень схильності до суперництва, депресії та соціального утриманства (“вимагальної” поведінки). Рис. 1. Статистично значущі кореляційні зв’язки толерантності з досліджуваними чинниками в загальній групі випробуваних (при p ? 0, 050) “Життєва філософія” полягає в усвідомленні людиною сенсу свого життя, розумінні цінності і вагомості життя загалом, визначенні пріоритетних цінностей, загальних стратегічних життєвих цілей. Що чіткіше людина усвідомлює реальність свого світу і що глибше розуміє сенсовність свого буття, то більшою мірою вона здатна визнавати, що інші мають право на інше бачення цих самих речей і що різновидів життєвої філософії (сенсів) стільки, скільки їхніх носіїв (власників). Здатність до децентрації полягає у вмінні поставити себе на місце іншої людини, побачити ситуацію з інших сторін, з позицій інших учасників взаємодії. Ця, на перший погляд, проста дія дається легко далеко не всім, навіть дорослим. Ж. Піаже вважає, що егоцентризм – це особливість мислення дитини в доопераційному періоді розвитку (2–7-річному віці), яка зникає, коли мислення перетворюється в понятійне (операційне) [15]. Але дуже багато дорослих людей, мислення яких цілком правильне з погляду відповідності його законам логіки, схильні розглядати проблему лише під кутом зору своїх потреб та інтересів і не здатні (не вміють або не хочуть) побачити ситуацію очима інших, зрозуміти їхні переживання, причини поведінки тощо. Отже, здатність до децентрації є вагомою складовою толерантності: якщо людина спроможна бачити ситуацію очима інших, вона здатна терпимо ставитися до їхніх дій, поглядів, думок тощо. Автономність як збереження автентичності, здатність довіряти своїм почуттям, рішенням, самовизначення особистості є важливим підґрунтям толерантності, оскільки автономна людина уявляє більш-менш чітко межі своєї відповідальності, самодостатня і незалежна, а тому спокійно ставиться до аналогічних “автономій” інших особистостей. Контактність можна розглядати як найважливішу складову комунікативної компетентності особи, здатності до саморозкриття, як свободу від комунікативних бар’єрів, захистів тощо. Зазвичай контактні люди впевнені в собі, мають адекватну самооцінку і з повагою ставляться до партнерів по спілкуванню. Отже, толерантність сприяє контактності особи, оскільки не створює бар’єрів та завищених, нереалістичних вимог до партнера, що дає змогу приймати його таким, яким він (вона) є. Синергічність – термін, що прийшов у психологію з теорії систем. Синергія полягає в тому, що сума властивостей (особливостей) системи більша за суму властивостей (особливостей) її складових. Власне, ця сумарна властивість і є найважливішою, визначальною властивістю системи. Якщо особистість розглядати як систему, то слід визнати цілісність усіх складових структури особистості, що створює її унікальну неповторність, своєрідність. Зв’язок толерантності із синергічністю особистості, напевне, свідчить про значимість цієї риси для єдності структури зрілої особистості загалом. Визначеність ідентичності полягає у самовизначенні людини як цілісного образу всієї системи її соціальних ролей та функцій, єдності образу Я в процесі життєдіяльності. Тут об’єднуються і спогади про події життя, і оцінки цих подій, і самооцінка, рівень домагань, соціальні очікування особистості. Отже, що чіткіше людина ідентифікує себе з певними соціальними функціями і що впевненіше почувається у своїх ролях та іпостасях, то більшу терпимість вона виявляє до інших. Схильність до компромісу в ситуації конфлікту та відповідно низький рівень схильності до суперництва полягає у здатності особи в ситуації поділу ресурсів або розв’язання іншої проблеми орієнтуватися не лише на власні бажання та потреби, а й враховувати інтереси іншої сторони, задіяної в конфліктній ситуації. Здатність до компромісу та уникання по змозі суперництва можна вважати складником толерантності власне тому, що навіть у гострій ситуації боротьби за обмежені ресурси така людина намагається з повагою та увагою ставитися до інших, не розглядає їх як ворогів, рахується з їхніми інтересами та потребами. Виявлений у дослідженні кореляційний зв’язок толерантності з низьким рівнем схильності до депресії може свідчити про те, що очікувати терпимості до інших можна лише від людей, потреби яких не фрустровані, які перебувають у гарному життєвому тонусі (в оптимальній, за оцінкою самої людини, життєвій ситуації), у доброму гуморі і виявляють позитивне ставлення до життя і до себе. Депресивний стан, пов’язаний з екзистенційним вакуумом, переконанням, що існують нездоланні перешкоди до здійснення важливої мети та задоволення життєво важливих потреб, часто приводить до схильності або звинувачувати у всьому обставини, або відгороджуватися від неприйнятних умов та людей, або до невиправданої агресії та самоагресії. У такому стані людина зазвичай або загалом нетолерантна (не приймає поглядів та думок інших), або псевдотолерантна (стає байдужою, зневажає інших, не цікавиться ними загалом, ставить між собою та іншими непроникний бар’єр відчуження тощо). Цікавим видається виявлений завдяки дослідженню кореляційний зв’язок між толерантністю і низьким рівнем схильності до соціального утриманства (“вимагальної” поведінки). Останнє поняття потребує певних пояснень. Отже, феномен “вимагальної” поведінки пов’язаний з такими поняттями, як споживацтво, соціальний паразитизм, утриманство: * “споживацтво”: особи із споживацькою психологією лише використовують те, що зроблено іншими, нездатні до творчості, продуктивної діяльності. Споживачі зазвичай чимось “оплачують” те, чим користуються: грошима, ресурсами, добрим ставленням, любов’ю – або навпаки: коли така людина одержала те, чого потребувала, вона почувається приниженою, їй хочеться мстити тому, хто їй ту послугу зробив; * “соціальний паразитизм”: ідеться про існування людини за рахунок інших. Причому як рослина-паразит омела, що висмоктує соки дерева, але має лікувальні властивості, так і “соціально паразитуюча” людина може давати користь. Наприклад, науковець, що пише оглядову роботу, лише переповідаючи думки інших, не створює нічого нового, але популяризує ці ідеї, робить їх доступними для широкого кола читачів. Існують цілі “паразитуючі” галузі діяльності, науки. Так, хтось створює картину, а хтось інший намагається пояснити чому, як і для чого цю картину створено. Існують й інші, негативні, прояви соціального паразитизму: крадіжки (у прямому і переносному розумінні слова), життя коштом інших, перенесення відповідальності на інших. У психологічному плані прикладом соціального паразитизму може слугувати намагання самоствердитися через приниження інших; * “утриманство” як прояв соціального паразитизму полягає в тому, що людина працює і забезпечує того або тих, хто не може цього зробити сам. Негативного відтінку утриманство набуває, коли цілком працездатна і дієздатна людина не бажає нічого робити сама і вимагає, щоб її забезпечували інші люди, держава, суспільство. Змісти понять “споживацтво”, “соціальний паразитизм”, “утриманство” перетинаються: існують люди, у яких зазначені риси проявляються в комплексі; деякі поєднують у собі по два типи рис; деякі є “чистим” типом. На думку дослідників, “вимагальну” поведінку можна розглядати як накладання мотиваційних векторів споживацтва, соціального паразитизму та утриманства. Найяскравіше така поведінка має виявлятися в осіб, які потрапляють у зону накладання всіх трьох зазначених типів мотивації, але може спостерігатися і в “чистих” споживачів, “утриманців” та “соціально паразитуючих” осіб, тобто всіх, хто потрапляє в простір об’єднання цих трьох класів. Особи, схильні до “вимагальної” поведінки, нездатні до толерантності за визначенням: якщо світ, суспільство і кожна людина в їхньому оточенні їм тотально винні, то право на власну думку, позицію, переконання мають лише “вимагачі” – усі інші, на їхню думку, мають думати і діяти з ними “в унісон”. Кореляційний аналіз не лише всієї групи випробуваних, а й окремих підгруп дав змогу обґрунтувати цю думку: щоразу спостерігаємо статистично значущі негативні кореляційні зв’язки чинників “толерантність” і “схильність до вимагальної поведінки (утриманства)”. Цікавими видаються виявлені нами за допомогою тесту М. Рокича статистично значущі кореляційні зв’язки чинника “толерантність” із ціннісними орієнтаціями випробуваних (рис. 2). Як бачимо, що менше для людини важать такі цінності, як розваги, матеріальна забезпеченість та визнання, то вона більшою мірою схильна толерантно ставитися до інших (або, зрештою, навпаки: толерантна особа перелічені цінності не вважає особливо вартісними для себе). Ці зв’язки демонструють мотиваційні преференції толерантної людини, але не можна стверджувати, що багаті, відомі люди не можуть бути толерантними. Тут ідеться про те, на які цінності особа зорієнтована. Якщо найважливіший вектор спрямованості її діяльності замкнено в трикутнику “багатство – слава – розваги”, то людина буде сприймати як правильні тільки аналогічні погляди, інше бачення життєвих цінностей зазвичай таким людям видається неправильним, смішним, недоречним. Рис. 2. Статистично значущі кореляційні зв’язки толерантності із ціннісними орієнтаціями випробуваних (за тестом Рокича, при p ? 0, 05) Певний інтерес становлять також значущі кореляційні зв’язки, виявлені для показника “толерантність” у групі безробітних (рис. 3): тут, окрім описаних вище зв’язків “толерантність – автономність” і “толерантність – низький рівень схильності до соціального утриманства”, знаходимо зв’язки “толерантність – креативність” і “толерантність – глибинність переживань”. Аналогічні кореляційні зв’язки виявлено і в ході аналізу результатів дослідження, проведеного в групі студентів. Один з найвідоміших дослідників креативності П. Торренс визначив креативність як здатність знаходити та ефективно розв’язувати проблеми. Ця здатність, на його думку, стоїть на “чотирьох китах”, а саме оригінальність (здатність продукувати незвичні ідеї, асоціювати віддалені поняття); семантична гнучкість (здатність віднаходити нові варіанти використання звичних об’єктів, речей); образна адаптивна гнучкість (здатність змінювати форму об’єкта так, щоб відкрилися нові можливості його застосування); семантична спонтанна гнучкість (здатність продукувати ідеї різного спрямування) [15]. Креативна людина легко сприймає нові, незвичні ідеї, не схильна керуватися стереотипами у сприйманні партнерів по спілкуванню, що і створює ґрунт для толерантного ставлення до інших. Рис. 3. Статистично значущі кореляційні зв’язки толерантності з досліджуваними чинниками у групі безробітних (при p ? 0, 05) Глибинність переживань є вагомою складовою толерантності, власне, тому, що схильність заглиблюватися в екзистенційні проблеми, здатність переживати сенс буття, красу у всіх її проявах, гармонію, любов утворює ракурс бачення і ставлення до інших як до цінності, мети, а не засобу отримання для себе певних вигод, переваг. А той, хто має цінність, має право на свою точку зору. На думку К. Роджерса, критерій якості життя з позицій глибинності переживань має описуватися в термінах “захопливе”, “багатоманітне”, “значуще”, “таке, що кидає виклик”, “таке, що винагороджує” тощо [16]. Отже, людина, яка ставиться до життя загалом і до людей, що її оточують, саме так, має бути толерантною (що й показало наше дослідження). Висновок. З огляду на аналіз результатів проведених досліджень маємо підстави розглядати толерантність як критерій психічного здоров’я та зрілості – не тільки конкретної особи, а й суспільства в цілому. Толерантність важлива не лише для конструктивних стосунків у соціумі – вона може бути показником психологічної зрілості особистості. Зазначимо, що перераховані тут чинники толерантності визначені емпірично і не вичерпують психологічних та соціальних чинників здатності людини терпимо ставитися до інших. Постає питання, чи можна віднести толерантність до рис темпераменту людини і вважати її вродженою, спадковою, чи толерантність – це набута риса характеру або просто набуте вміння? Швидше за все толерантність спочатку виробляється шляхом наслідування певних поведінкових зразків, далі, за певних умов, може перетворитися на рису характеру. Те, що рівень схильності до толерантності може змінюватися в процесі цілеспрямованого навчання, засвідчують публікації тренінгових курсів, присвячених власне формуванню толерантності [17]. Звичайно, короткотермінова психокорекційна інтервенція може дати і нетривкі результати, але описані спроби проведення тренінгу толерантності свідчать, що можна впливати на формування толерантності і, зрозуміло, потрібно цьому приділяти належну увагу в процесі виховання та соціалізації особистості. Література 1. Асмолов А. Г. Толерантность: от утопии к реальности / А. Г. Асмолов // На пути к толерантному сознанию. – М. : Изд-во МГУ, 2000. – С. 5–7. 2. Бардиер Г. Социальная психология толерантности / Г. Бардиер. – СПб. : Изд-во С.-Петер. ун-та, 2005. – 120 с. 3. Безлюева Г. В. Толерантность: взгляды, поиск, решение / Г. В. Безлюева, Г. М. Шеламова. – М. : Вербум – М, 2003. – 168 с. 4. Валитова Р. Р. К истории понятия толерантность / Р. Р. Валитова. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – 254 с. 5. Клепцова Е. Ю. Психология и педагогика толерантности / Е. Ю. Клепцова. – М. : Академ. проект, 2004. – 176 с. 6. Почебут Л. Г. Взаимоотношение культур: методология и методы этнической и кросскультурной психологии. Психология межэтнической толерантности / Л. Г. Почебут. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2007. – 173 с. 7. Адорно Т. Исследование авторитарной личности / Т. Адорно. – М. : Серебряные нити, 2001. – 416 с. 8. Бойко В. В. Энергия эмоций в общении: взгляд на себя и на других / В. В. Бойко. – М. : Филинъ, 1996. – 470 с. 9. Братченко С. Л. Психологические основания исследования толерантности в образовании / С. Л. Братченко. – Режим доступу : http://hpsy.ru/public/x831.htm. 10. Скрябина О. Б. Педагогические условия формирования коммуникативной толерантности у старшеклассников / О. Б. Скрябина. – Режим доступу : www. hpsy.ru/public/x831.htm. 11. Кристалл Г. Аффективная толерантность / Г. Кристалл // Журнал практической психологии и психоанализа. – 2001. – № 3. – С. 32–39. 12. Алексеева Е. В. Психологические основы толерантности учителя / Е. В. Алексеева, С. Л. Братченко // Монологи об учителе. – СПб. : СПбАППО, 2003. – С. 165–172. 13. Орлов А. Б. Психология толерантности: проблемы и перспективы / А. Б. Орлов, А. З. Шапиро. – Режим доступу : www.krugosvet.ru/enc/ gumanitarnye_nauki/filosofia/TOLERANTNOST.httml. 14. Пиаже Ж. Психология интеллекта / Ж. Пиаже. – СПб. : Питер, 2004. – 192 с. 15. Торренс Е. П. Краткий тест творческого мышления. Фигурная форма : пособ. для шк. психологов / Е. П. Торренс. – М. : ИНТОР, 1995. – 48 с. 16. Rodgers C. R. Empatic: an unappreciatrd way of being // The Counseling Psychologyst, 1975. – Vol. 5, № 2. – P. 2–10. 17. Щеколдина С. Д. Тренинг толерантности / С. Д. Щеколдина. – М. : Ось–89, 2004. – 59 с. ОСОБЛИВОСТІ ГЕОПОЛІТИЧНИХ УЯВЛЕНЬ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ О. Ю. Дроздов, м. Чернігів Розглядається феномен геополітичних уявлень як складова політичної свідомості особистості. На основі результатів емпіричного дослідження здійснено реконструкцію геополітичних ментальних карт студентської молоді Чернігівського регіону. Аналізуються геополітичні уявлення студентів щодо ряду країн світу, у тому числі України, особливості цих уявлень у чоловіків і жінок та в осіб з різним рівнем особистісної агресивності. Ключові слова: геополітичні уявлення, ментальні карти, політична свідомість молоді. Рассматривается феномен геополитических представлений как составляющая политического сознания личности. На основе результатов эмпирического исследования осуществлена реконструкция геополитических ментальных карт студенческой молодежи Черниговского региона. Анализируются геополитические представления относительно ряда стран мира, в том числе Украины, особенности этих представлений у юношей и девушек, а также у лиц с разным уровнем личностной агрессивности. Ключевые слова: геополитические представления, ментальные карты, политическое сознание молодежи. The phenomenon of geopolitical views as a component of individual political consciousness is considered. Based on the results of empirical research the reconstruction of geopolitical mental maps of Chernigov region student’s youth is made. The geopolitical views of students on a number of world countries including Ukraine are analyzed. The specifications of these views of men and women and people with different levels of personal aggressiveness are considered. Key words: geopolitical views, mental maps, political consciousness of youth. Проблема. Вивчаючи політичну свідомість особистості, дослідники в основному зосереджують свою увагу на її політичних орієнтаціях, уявленнях про політичних лідерів та інших феноменах (влада, різні політичні події та процеси тощо). Разом з тим порівняно малодослідженими у вітчизняній політичній психології досі залишаються уявлення молодої людини про політичну картину світу в цілому, тобто уявлення геополітичного характеру. Метою проведеного нами дослідження було виявлення особливостей геополітичних уявлень сучасної вітчизняної студентської молоді, а також специфіки цих уявлень залежно від статі та рівня агресивності. Для позначення відповідних образів фахівці використовують різні поняття. Ідеться про “геополітичні образи” (або “іміджі”), “геополітичні ментальні/когнітивні карти”, “геополітичні уявлення”, “популярну геополітику”, “образи світу” тощо. Російський дослідник Д. М. Замятін зазначає, що “специфіка політичного мислення…, відомий схематизм цього типу мислення… призводять, як правило, до появи доволі простих, чітких і виразних політико-географічних (геополітичних) образів. Характерним є те, що в подальшому ці політико-географічні образи можуть формувати і досить складну, розгалужену і часто ієрархізовану єдину систему – геополітичну картину світу…” [1, с. 16]. Замятін пропонує послуговуватися поняттями “політико-географічний образ” (ПГО) і “геополітичний образ” (ГПО). Феномен ПГО слід розуміти при цьому як концентровану систему символів, знаків та рис, пов’язаних з певними країнами, регіонами, військово-політичними союзами. Геополітичні образи (ГПО) є найбільш значущим і масштабним різновидом ПГО, що охоплює як цільові і чітко структуровані уявлення про географічний простір, які містять максимально яскраві символи, знаки та характеристики територій, країн, регіонів, що позначають їх під кутом зору політичного життя [2; 3]. Отже, ідеться про ототожнення певного географічного простору з конкретною політикою, яка там проводиться. Аналізуючи феномен геополітичної культури, американський дослідник Г. О’Туатейл згадував феномени “геополітичних бачень (поглядів)” і “геополітичної уяви”, сутність яких полягала в суб’єктивному сприйманні та картографуванні політичної картини світу (розуміння політичного устрою світу і місце власної країни в ньому, розташування кордонів, держав-“друзів” і “ворогів”, система очікувань стосовно їхньої політики тощо) [4]. Голландський учений Г. Діджкінк також аналізував “геополітичні бачення”, під якими розумів будь-які уявлення (ідеї), що стосуються власної або іншої територій, оцінки їх безпеки/небезпеки, переваг (або їх відсутності), ідей щодо колективної місії або зовнішньої політики. Дослідник вважав, що в основі геополітичних поглядів лежить почуття національної ідентичності “ми-вони” [5]. В іншій праці Діджкінк згадує про “геополітичні коди” як різновид побутових уявлень, які використовують для розуміння навколишнього світу [6]. Вивчення суб’єктивних геополітичних картин світу західними і російськими дослідниками дало змогу виявити ряд цікавих тенденцій. Так, 2003 р. у Євросоюзі було започатковано науково-дослідницьку програму “EuroSkyCompass”, мета якої – вивчення соціальних уявлень молоді щодо окремих європейських країн та ЄС у цілому [7]. Дослідження більш як 2 тис студентів з 10 країн показало, що найбільш позитивні емоційні настановлення молоді викликає така країна, як Італія, а найгірші – Албанія. Загалом до групи країн з найвищими оцінками увійшли середземноморські країни, держави Скандинавії і Північної Європи. Найнижчі оцінки отримували, як правило, країни Східної Європи (зокрема Україна). У цілому результати засвідчили, що у свідомості опитаної молоді європейські країни виглядають не як частини “єдиного європейського дому”, а поєднуються в декілька груп (блоків) залежно від соціально-культурних та економічних характеристик. Геополітичні уявлення як окремих політичних лідерів, так і громадян у цілому вже багато років активно вивчають і американські фахівці. Результати ряду досліджень показали, що, по-перше, сприйняття ворожості-дружності країн не є константним, воно з часом змінюється. По-друге, таке сприйняття значною мірою обумовлюється соціокультурними (цивілізаційними) факторами [8]. Тут можна згадати, як у період “холодної війни” у політичній свідомості американців “головним ворогом” виступав СРСР (крім нього, існували “вороги дрібніші”, наприклад, прорадянські Куба або В’єтнам). Але вже у 1990-ті роки місце ворожого “комуністичного Сходу” зайняв Схід мусульманський – найбільш ворожими країнами американці почали вважати Ірак та Афганістан. За даними В. Ф. Петренка, на початку 2000-х років серед росіян набули поширення такі геополітичні уявлення. Статусом великих держав росіяни наділяли в першу чергу США, Велику Британію, Німеччину, Францію, Індію, Росію і Китай, а країнами з високим міжнародним авторитетом вважали ті ж самі США, Німеччину, Францію, а також Японію, Швейцарію і Швецію. Найбільш миролюбними країнами у свідомості опитаних були Швейцарія, Швеція, Австралія, Голландія, Данія, Фінляндія. До країн з вираженим тоталітарним режимом російські респонденти відносили Ірак, Іран, Північну Корею, Афганістан. Як найбільш стабільні (у політичному плані) держави вони оцінювали Швейцарію, Велику Британію, Францію, Австрію, Голландію, Швецію, Бельгію, Данію, Японію, Фінляндію, США, Німеччину, Австралію, Канаду. Країнами з найбільш глибокими історичними традиціями росіяни вважали Індію, Китай, Японію, Велику Британію, Грецію, Францію. Країнами з високим рівнем духовної близькості до Росії опитані вважали колишні країни соціалістичного блоку (Болгарію, Польщу, Чехію, Словаччину, Румунію, Угорщину, Югославію), а також Францію, Фінляндію та Ізраїль. Найбільшою мірою росіяни симпатизували таким країнам, як Франція, Швейцарія, Швеція та Фінляндія. Оцінюючи власну країну, опитані продемонстрували цікаві тенденції. Так, загалом Росію вони уявляли як демократичну країну, у якій разом з тим рівень дотримання прав людини оцінювався як низький [9]. Вітчизняні дослідження геополітичних настановлень населення стосувалися переважно уявлень про саму Україну. Так, за даними соціологічного Центру Разумкова, у 2006 р. лише 17% громадян нашої країни вважали її впливовою європейською державою, тоді як переважна більшість (65%) оцінювали Україну як маловпливову європейську державу, що перебуває в пошуку свого місця у світі. Третина опитаних на той час вважала Україну невпливовою країною “третього світу” з невизначеною політикою. Значна частина опитаних уявляла Україну державою, що перебуває під впливом Заходу (51%) чи Росії (24%). Разом з тим близько 37% респондентів бачили Україну в майбутньому високорозвиненою, демократичною, впливовою європейською державою, тоді як 22,5% мали навпаки песимістичне уявлення про перспективи нашої країни – від перетворення на слаборозвинений придаток Заходу (10,3%) або Росії (2,5%), країну “третього світу” (6,8%) до варіанту повного зникнення України як самостійної держави (2,9%) [10]. Цікаві результати щодо кроскультурних факторів геополітичних уявлень громадян України було отримано під час дослідження, що проводилось у 1990–2000-х роках серед мешканців Львова і Донецька. Так, у 2004 р. більшість (70%) опитаних мешканців Львова повністю погоджувалися з тим, що кордони України неподільні, навіть ціною війни з Росією (серед донецьких респондентів таких було 30%), а також із тезою, що Росія завжди експлуатувала Україну (56% проти 4% у Донецьку). Львів’яни частіше від донеччан повністю погоджувалися з тим, що Україна повинна прагнути до впливовості у світі (81% проти 62%), відстоювати власні інтереси, навіть ціною конфліктів з іншими народами (44% проти 30%) [11]. Загалом переважна більшість досліджень геополітичних уявлень мала і має суто соціологічний або політологічний характер. Розробок, присвячених дослідженню психологічних аспектів геополітичної картини світу, здійснено менше. Поряд з тим є цікаві напрацювання і в цьому напрямі. Так, К. Йошимура і К. Хардін вивчали зв’язок геополітичних настановлень японських студентів з такими факторами, як вираженість соціальної домінантності та “правого авторитаризму”. Зокрема, було виявлено, що авторитарні студенти демонстрували більш негативні настановлення щодо таких країн-сусідів Японії, як Китай і Корея [12]. Дослідження В. Ф. Петренка дали змогу виявити основні фактори (конструкти), що лежали в основі геополітичних уявлень росіян. Ними виявилися: 1) оцінка держав як демократичних та економічно розвинених або як тоталітарних-неблагополучних; 2) оцінка військової могутності держави; 3) дружність країн щодо Росії; 4) релігійність країни, рівень її духовності [9]. На наш погляд, геополітичні картини (“ментальні карти”) світу можна розглядати як результат системної взаємодії ситуативних (політичні, військові та інші події у країні та світі), соціальних (ідеологічні настановлення в найближчому оточенні та суспільстві в цілому, вплив ЗМК, соціокультурні стереотипи тощо) та особистісних (інтелектуальні здібності, рівень політичної зацікавленості та обізнаності, ідеологічні орієнтації, етнічна та політична ідентичність тощо) факторів. Ми зробили припущення, що одним з таких факторів може бути рівень особистісної агресивності, оскільки ця комунікативна риса здатна актуалізуватись у системі відносин “ми-вони”. Вибірку дослідження, яке проводилось у березні 2010 р., склали 100 студентів 2-го курсу психолого-педагогічного та індустріально-педагогічного факультетів Чернігівського педуніверситету (з них 51 особа чоловічої і 49 – жіночої статі). Досліджуваним було запропоновано дві методики. Першою була авторська анкета, яка містила 26 запитань відкритого типу, згрупованих у два блоки: перший стосувався геополітичних уявлень про світ, а другий – щодо України. У ході обробки відповідей ми застосовували процедуру контент-аналізу. Студенти також працювали з “Тестом руки” Вагнера на виявлення рівня агресивності. За результатами виконання цієї методики всіх респондентів було розподілено на дві підгрупи: 1) умовно “агресивну” (рівень агресивності перевищував середньостатистичний) та 2) “неагресивну”. Геополітична карта світу у політичній свідомості опитаних студентів загалом виглядає таким чином. До країн з найбільшим політичним впливом (авторитетом) у світі вони віднесли США (98% опитаних) і Росію (67%). Також відносно часто згадували студенти Китай (31%), Велику Британію (26%), Японію (25%), Францію (23%), Німеччину (21%). Найбільший політичний вплив (авторитет) у Європі, на думку опитаних, мають Росія (47%), Німеччина (46%), Франція (38%) і Велика Британія (27%). США та Росія постають в уявленнях респондентів як наймогутніші у військовому плані держави (75% і 61%, відповідно). Враховуючи попередні оцінки цих країн як основних “світових авторитетів”, можна побачити тісний зв’язок “політична – військова сила” у політичній свідомості молоді. Заслуговує на увагу той факт, що більшість опитаних (42%) вважали саме Україну державою, що має найбагатший у світі культурний спадок. Серед інших країн даної групи також називали Італію (28%), Францію (26%), Китай (24%), Росію (21%), Японію (20%). Той факт, що надбання української культури для багатьох опитаних уявлялося вагомішим, ніж спадок багатьох західних і східних класичних цивілізацій, на наш погляд, пояснюється не так патріотичними мотивами (на це побічно вказує значна кількість доволі критичних оцінок України за іншими показниками), як невисокою культурною ерудицією опитаних. Найбільш економічно розвиненою (“багатою”) країною світу респонденти вважають США (78%), а також Японію (46%), Китай (43%) та Німеччину (35%). У той же час найбіднішими країнами більшість опитаних вважала Україну (42%) та африканські держави (42%; респонденти в переважній більшості не називали конкретні країни, а давали відповіді типу “Африка”, “африканські країни”). Таке “прирівнювання” України до країн “третього світу”, можливо, є спірним, але, навіть з урахуванням юнацького максималізму, відображає виражені фрустраційні настрої серед значної частини провінційної студентської молоді. Країнами, найбезпечнішими для проживання своїх громадян, студенти вважають Францію (30%), Україну (29%), Німеччину (26%), Велику Британію (25%), Росію (21%) та Білорусь (20%). Це, власне, єдиний випадок, коли в одній групі опинилися як усі слов’янські країни колишнього СРСР, так і західноєвропейські держави з високим рівнем соціально-економічного розвитку. Разом з тим до найнебезпечніших для проживання респонденти віднесли Ірак (56%), Іран (45%) та Афганістан (27%) – тобто країни, які у ЗМК часто асоціюються з військовими діями або напруженістю. Цікаво, що 22% опитаних включили до групи небезпечних держав США, а 20% – Росію. Останнє, можливо, зумовлено уявленнями про високий рівень організованої та вуличної злочинності у великих містах цих країн, а також (щодо Росії) наявністю “гарячих точок” (зокрема Чечні, яку, до речі, деякі респонденти безпосередньо згадували як “небезпечну країну”). Найбільш миролюбними (дружелюбними) країнами більшість студентів визнала Україну (38%) та Білорусь (36%) – “близькі” опитаним держави, культура, потенціал і зовнішня політика яких справді не передбачає активної зовнішньої експансії. Місце найбільш агресивних та ворожих країн світу у свідомості респондентів займали США (47%), Ірак (38%), Росія (35%) та Іран (30%). На прикладі цього результату, зокрема, можна побачити, що в політичній свідомості опитаних змішалися країни, які здійснюють активні бойові дії або зовнішньополітичний тиск на інші держави (США, Росія), з країнами, у яких відбуваються військові дії або на які спрямовано цей тиск, – Ірак, Іран (своєрідний гештальт, що постійно тиражується через повідомлення ЗМК). Найдемократичнішою країною світу більшість опитаних визнали США (38%). Цікавим було те, що порівняно велика група (25%) студентів тут називала і Росію, яка навіть випередила Велику Британію (20%). Україну при цьому згадало всього 14% студентів. У той же час щодо найбільш недемократичних (тоталітарних) країн спостерігався доволі значний розкид оцінок. Найчастіше тут згадували Україну (17%), Китай (16%), Росію (14%) та Білорусь (13%) – тобто пострадянські країни та комуністичного східного гіганта. Як бачимо, Україна і Росія досить суперечливо сприймаються частиною студентської молоді за критерієм демократичності. На запитання “У якій країні (країнах) світу Ви хотіли б проживати, якби у Вас була можливість вибору?” також було отримано широкий спектр відповідей. Слід звернути увагу на те, що лише 22% опитаних згадали у своїх відповідях Україну (на причину може вказувати наведена раніше відповідь щодо найбідніших країн світу). Серед інших “бажаних країн” називали Німеччину (22%), Францію (21%), Велику Британію та Італію (по 20%), США (18%) – тобто розвинені в соціально-економічному плані держави. Проаналізуємо геополітичні уявлення опитаних щодо України. Студентів просили дати оцінку нашій державі за 10-бальною шкалою (де 1 – найменший, а 10 – найбільший результат) за рядом критеріїв. Виявилося, що загалом Україну вважають відносно маловпливовою державою як у світовому (середня оцінка – 3,1), так і європейському масштабах (3,8); слабкою у військовому (3,3) та економічному (3,4) плані, а тому відносно залежною від впливу більш сильних країн (рівень незалежності – 4,4). Трохи вище середнього було оцінено рівень свобод (5,9) та безпеки проживання українців (6,0). Але, на жаль, за жодним з наведених критеріїв Україна не отримала від своїх молодих громадян високих оцінок. Також можна зауважити, що ці результати загалом збігаються з критичними оцінками щодо нашої держави, які було виявлено іншими дослідниками ще кількома роками раніше. Країнами, що духовно і культурно є найбільш близькими Україні, вважають передусім Росію (79%) і Білорусь (70%). Такі результати можна пояснити як об’єктивними культурно-історичними чинниками, так і територіальною специфікою вибірки (адже Чернігівська область безпосередньо межує з цими державами). З огляду на це дещо нижче оцінено міру культурної спорідненості України з Польщею (33%). Відповідно державами-союзниками України більшість опитаних вважала знову ж таки Росію (62%) і Білорусь (57%). Польщу уявляли як країну-союзника лише 30% студентів. Прикметно, що країнами, від яких Україні реально йдуть різні (політичні, військові, економічні) загрози, більшість опитаних вважала ту ж саму Росію (51%) і США (37%). Це є наслідком того, що певна частина студентів (23%) одночасно оцінювала Росію і як “союзника”, і як “супротивника” (згадаймо психоаналітичну аналогію амбівалентних почуттів “любові-ненависті” до партнера). На перший погляд, це можна пояснити певною суперечливістю та низьким рівнем сформованості політичної свідомості опитаної молоді. З другого боку, такі результати можуть відображати як специфіку політики Росії щодо України, так і складну динаміку взаємин України в системі “Захід – Росія”. Перш ніж перейти до відповідей на три наступних запитання, зауважимо, що саме вони викликали найбільше складностей у респондентів (значна їх частина не змогла відповісти). На запитання “Чи є у складі країн, що оточують Україну, території, які, на Ваш погляд, по праву належать Україні?” лише половина (49%) опитаних дала негативну відповідь. У відповідях 20% студентів, які вважали навпаки, приблизно з однаковою частотою (5-9%) називалися суміжні території Росії, Польщі, Білорусі і Румунії. Разом з тим третина (31%) респондентів не відповіла на це запитання. Стосовно запитання “Чи є у складі України території, які по праву належать іншим країнам?” дві третини (64%) опитаної молоді дали негативну відповідь. Утім, третина (31%) студентів не змогла відповісти на це запитання. Незначна кількість (5%) опитаних заявили, що такою територією можна вважати Крим, який належить Росії. На запитання “З якою вірогідністю (у %) Ви допускаєте в майбутньому розкол України на декілька частин?” було отримано широкий діапазон відповідей: від 0% до 95% (середній показник становив 22%). Тривогу викликає те, що лише 25% студентів заявили, що взагалі не допускають такого розвитку подій; 28% узагалі не дали відповіді на це запитання. Серед тих, хто в принципі вважав можливим територіальний розкол України (а таких сумарно було 47%), найчастіше (29%) згадувався розкол за принципом “Захід-Схід” (“Західна-Східна Україна”, “Ліво-Правобережна Україна”, “україномовні-російськомовні регіони”). Можливо, що серед іншого цей результат є наслідком післявиборної ситуації в країні, адже дослідження проводилося через місяць після президентських виборів, які в черговий раз засвідчили наявність політичного розколу України за територіальним принципом: “Захід-Центр – Схід-Південь”. А проте такі дані можуть свідчити і про поширення песимістичних очікувань щодо перспектив політичного розвитку нашої держави. “Відхід” Криму до Росії вважали можливим 8% опитаних. Останній результат, до речі, ілюструє динаміку геополітичної свідомості: як проблема кримського сепаратизму, актуальна у 1990-х роках, поступилась у 2000-х першістю проблемі можливого розколу цілої країни. Статеві відмінності у відповідях полягали в основному у частоті згадування тих чи тих країн, більшість же тенденцій у геополітичних уявленнях юнаків і дівчат мала однаковий характер. Разом з тим були і певні цікаві відмінності. Наприклад, відповідаючи на запитання про бажану країну проживання, більшість юнаків згадували Україну (26%), Німеччину (20%), США та Велику Британію (по 18%). Серед дівчат спостерігався дещо інший розподіл – на перших позиціях тут були Франція (33%) та Італія (29%). Цікаво, що Франції опитані дівчата часто давали більш високі оцінки (за такими критеріями, як культурна спадщина, рівень безпеки громадян та демократії, миролюбність політики), ніж чоловіки. Можливо, що така “атракція” до цієї країни обумовлена іміджем “країни моди” – мрії багатьох представниць чарівної статі. Також респонденти-чоловіки частіше від жінок не допускали можливості територіального розколу України (31% проти 18%), дещо частіше вважали, що Україна не може претендувати на території сусідніх країн (55% проти 43%), і навпаки (69% проти 59%). Можливо, це є наслідком певного “космополітизму” та аполітичності дівчат і, як наслідок, менш вираженого патріотизму та більшої схильності до “політично безвідповідальних” оцінок. Основні тенденції сприймання “політичного світу” в осіб з різними рівнями агресивності в цілому збігаються. Заразом означилася тенденція більш “патріотичних” оцінок окремих компонентів образу Україну серед студентів “агресивної підгрупи” порівняно з “неагресивними” однолітками. Так, перші рідше висловлювали думку, що Україна є однією з найбідніших країн світу (37% проти 47%), вище оцінювали рівень незалежності нашої держави (4,9% проти 4%), частіше вважали, що у складі України немає територій, які по праву належать іншим державам (71% проти 57%) та що в Україні не може відбутися територіальний розкол (33% проти 18%). Цікавим видається те, що при всьому цьому більш агресивні студенти рідше називали Україну як бажану країну проживання (16% проти 27%). Можна помітити, що наведені тенденції збігаються зі статевими. Зауважимо, що в “агресивній” і “неагресивній” підгрупах досліджуваних кількість чоловіків і жінок була приблизно однаковою. Висновки. Геополітичні уявлення – невід’ємна складова політичної свідомості особистості. Їх сукупність утворює геополітичну картину (“ментальну карту”) світу. Остання у свідомості студентів північноукраїнського регіону загалом виглядає таким чином: основні політичні полюси символізують США та Росія – країни з найбільшою військовою (США – ще й економічною), а отже, і політичною могутністю. Саме вони виступають основними політичними “гравцями”, а тому їх часто сприймають як агресивні країни. Іншими складовими політичного світу є блоки відносно впливових економічно розвинених держав Заходу (Німеччина, Франція, Італія, Велика Британія) та Сходу (Китай, Японія), блок менш розвинених, неоднозначно оцінюваних східноєвропейських країн (Україна, Білорусь), блок ворожих недемократичних та небезпечних для проживання країн Сходу (Ірак, Іран, Афганістан) та “бідна Африка”. Україна в геополітичному плані загалом постає як маловпливова і слаборозвинена держава. Позитивними складовими її іміджу вважають передусім багату культурно-духовну спадщину, а також певний рівень демократії, безпеку проживання громадян та миролюбну політику. Маючи тісні культурні і політичні зв’язки з країнами-сусідами (Росією, Білоруссю, Польщею), Україна перебуває “між двох вогнів”, які намагаються впливати на неї, – Росією і Заходом (США). Хоча серед студентської молоді домінують уявлення про стабільність кордонів України, разом з тим допускається можливість розколу країни на західну і східні частини. Деякі геополітичні уявлення пов’язані з такими факторами, як стать та рівень агресивності. Геополітичні уявлення щодо конкретних країн умовно можна поділити на дві основні групи. Першу складають оцінки-асоціації з більш-менш однозначним полюсом за всіма або майже всіма критеріями: позитивним (наприклад, стосовно Німеччини, Франції, Великої Британії, Італії) або негативним (Ірак, Іран). Друга група уявлень є амбівалентною за своїм змістом, тобто одночасно включає як позитивні, так і негативні образи (США, Росія, Україна, Білорусь тощо). Література 1. Замятин Д. Н. Феноменология географических образов / Д. Н. Замятин // Социологические исследования. – 2001. – № 8. – С. 12–21. 2. Замятин Д. Н. Геополитика образов и структурирование метапространства / Д. Н. Замятин // Политические исследования. – 2003. – № 1. – С. 82–102. 3. Шульга М. Поняття геополітичного образу в сучасній російській геополітиці / М. Шульга // Політичний менеджмент. – 2005. – № 5. – С. 139–147. 4. У Tuathail G. Geopolitical Structures and Geopolitical Cultures: Towards Conceptual Clarity in the Critical Study of Geopolitics / У Tuathail G. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.toal.net/Publish/Papers/ GeopoliticalCulture2.pdf 5. Dijkink G. National Identity and Geopolitical Visions: Maps of Pride and Pain / Dijkink G. – New York : Routledge, 1997. – 188 p. 6. Dijkink G. Geopolitical codes and popular representations / Dijkink G. // GeoJournal. – 1998. – Vol. 46, № 4. – P. 293–299. 7. Rosa A. S. de. Modeling Social Representations of European Nations and European Union: A Facet Theory Approach / De Rosa A. S., d'Ambrosio M., Cohen E. H. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. europhd.psi.uniroma1.it/html/_onda02/07/PDF/deRosa,A.S%20(2005).pdf 8. Sulfaro V. How Americans Perceive Foreign Policy Threats: A Magnitude Scaling Analysis / Sulfaro V., Crislip М. // Political Psychology. – 1997. – Vol. 18, Issue 1. – P. 103–126. 9. Петренко В. Ф. Психосемантический анализ геополитических представлений России / В. Ф. Петренко, О. В. Митина, К. А. Бердников // Психологический журнал. – 2000. – Т.21, № 2. – С. 49–69. 10. Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності / О. Г. Аркуша, С. О. Біла, В. Ф. Верстюк та ін.; гол. ред. В. М. Литвин. – К. : Ніка-Центр, 2008. – 988 с. 11. Львів-Донецьк : соціяльні ідентичності в сучасній Україні // Україна модерна. – 2007. – Спец. вип. – К.–Львів : Критика, 2007. – 360 с. 12. Yoshimura K. Cognitive Salience of Subjugation and the Ideological Justification of U.S. Geopolitical Dominance in Japan / Yoshimura K., Hardin C. // Social Justice Research. – 2009. – Vol. 22, № 2–3. – P. 298–311. ВПЛИВ ВЗАЄМОДІЇ В КОМАНДІ НА НАБУТТЯ МОЛОДОЮ ЛЮДИНОЮ СОЦІАЛЬНОЇ ЗРІЛОСТІ Л. О. Кияшко, М. В. Бородчак, м. Київ Розглядаються психологічні фактори та механізми впливу організованої командної діяльності на розвиток компонентів соціальної зрілості молоді. Представлено результати формувального експерименту, який було проведено за участю лідерів та членів громадських організацій Донецької області. Ключові слова: соціальна зрілість, суб’єкт-суб’єктна взаємодія, психологічний клімат, психологічна атмосфера. Рассматриваются психологические факторы и механизмы влияния организованной командной деятельности на развитие компонентов социальной зрелости молодежи. Представлены результаты формирующего эксперимента, который был проведен при участии лидеров и членов общественных организаций Донецкой области. Ключевые слова: социальная зрелость, субъект-субъектное взаимодействие, психологический климат, психологическая атмосфера. Psychological factors and mechanisms of organized team activity influence on the development of the components of youth social anger are discussed. The results of forming experiment which was held with the leaders and participants of Donetzk region non-government organizations are presented. Key words: social maturity, subject-subject interactivity, psychological climate, psychological atmosphere. Проблема. Процес побудови громадянського суспільства передбачає формування у громадян, зокрема в молоді, належного рівня соціальної зрілості, складовими якої, на наш погляд, є такі особистісні характеристики (якості), як громадянська відповідальність, розвиненість навичок соціальної взаємодії, сформованість позитивної Я-концепції, рефлексії тощо. Відомий український психолог М. Й. Боришевський виявив, що психічні механізми розвитку особистості можуть активно функціонувати “за наявності у свідомості та підсвідомості людини інтегруючого та стимулюючого начала або чинників, у ролі яких виступає певна життєво важлива ідея. Якщо ця ідея визначається соціально позитивним змістом, має морально-ціннісне навантаження, вона спричиняє розвивальний ефект у свідомості, а також може впливати на систему особистості загалом” (цит. за: [1, с. 69]). Під життєво важливою ідеєю Боришевський мав на увазі скаутинг – виховний рух, спрямований на особистісний розвиток та громадянське виховання молодої людини, розвиток дитини як члена суспільства. Головною метою включення дитини в цю систему є особистісний розвиток, який мають забезпечувати такі механізми, як командна взаємодія, життя в гармонії з природою, наявність певної символіки, навчання через справу, скаутський закон та обітницю, підтримка дорослих [там само]. Маємо зазначити, що згадані механізми, як і загальна мета скаутського руху, нагадують добре знайомі людям середнього і старшого віку комсомол, піонерію та жовтенятський рух. Важливою, на наш погляд, має бути не назва самого руху, а його мета, зміст діяльності, до якої долучаються юнаки і дівчата за сприяння дорослих, і той психологічний ефект, який справляє ця діяльність на розвиток молодої людини. Тому метою нашого дослідження було виявлення психологічних факторів і механізмів, які сприяють розвиткові соціальної зрілості молоді, та індикаторів, за допомогою яких можна оцінити їх ефективність. Гіпотеза дослідження полягала в тому, що розвиток компонентів соціальної зрілості може бути забезпечений організацією за допомогою дорослих суб’єкт-суб’єктної взаємодії дітей у процесі суспільно значущої діяльності або виконання навчальних завдань (рис. 1). Позитивна атмосфера і психологічний клімат, що створюються в процесі організованої командної співпраці, мають сприяти формуванню навичок ефективної соціальної взаємодії та позитивної Я-концепції молодої людини. Рис 1. Функціональна модель розвитку соціальної зрілості Навчання через справу означає розвиток як результат особистого досвіду, на відміну від теоретичного навчання. Воно відображає активний спосіб набуття молодою людиною знань, умінь та соціальних настановлень [1]. Командна взаємодія спирається на природну схильність молоді до об’єднанння в невеликі групи, спрямовуючи той значимий вплив, який молоді люди чинять одне на одного, у конструктивне річище. Це дає можливість юнакові чи дівчині розвивати свої здібності та йти далі в розвитку індивідуальних умінь, талантів і командного духу взаємопідтримки. Погляд на взаємодію як форму спілкування поширений у вітчизняній соціальній психології. Більшість авторів розглядає взаємодію (інтеракцію) в соціально-психологічному плані як аспект спілкування, що проявляється в організації людьми взаємних дій, спрямованих на реалізацію спільної діяльності, досягнення певної спільної мети (М. Н. Корнєв, А. Б. Коваленко [2]). Це передбачає, що кожен учасник взаємодії робить свій внесок у розв’язання завдання, що забезпечує більш ефективне порівняно з індивідуальним його виконання. Суб’єкт-суб’єктною (інтерсуб’єктною) називають таку інтеріндивідну взаємодію, у якій кожен учасник проявляє свою суб’єктність через причетність до створення надіндивідного, інтеріндивідного простору. Отже, у процесі суб’єкт-суб’єктної взаємодії формується інтерсуб’єктний простір як суб’єктивоване середовище. Таке середовище створюється в результаті зіткнення, зіставлення, порівняння його суб’єктів. Процес суб’єкт-суб’єктної взаємодії – це не проста інтеракція, а процес взаємної згоди людей приймати взаємовпливи за умови, що люди ставляться до себе і до іншого як до автономного, суверенного суб’єкта активності, як до цінності [3]. За М. С. Каганом, сутність цього процесу полягає не просто у факті передавання і приймання інформації, а у створенні “нової” інформації, спільної для суб’єктів взаємодії і такої, що породжує їх спільноту [4, с. 149–150]. На думку В. О. Васютинського, факт взаємодії є породжуючим, бо “він породжує нову реальність, нові смисли через взаємовплив” [5, с. 172]. Вважаємо, що індикаторами створеної в процесі суб’єкт-суб’єктної взаємодії “нової реальності” можуть бути психологічний клімат та атмосфера в команді, які не менш ніж навчальний зміст діяльності сприяють формуванню компонентів соціальної зрілості молоді, а саме навичок соціальної взаємодії, відповідальності за команду та позитивної Я-концепції. Експериментальну перевірку гіпотези було проведено нами на базі Комунального позашкільного навчального закладу “Донецький обласний дитячо-молодіжний центр” (ДОДМЦ). Основною метою діяльності Центру є формування почуття патріотизму, любові до свого народу, його історії, культурних та історичних цінностей; проведення навчально-виховної, інформаційно-методичної, навчально-тренувальної та організаційно-масової роботи. У лютому 2010 р. ДОДМЦ упродовж трьох днів проводив установчий з’їзд активістів громадських організацій у рамках проекту “Сім вершин”. Саме в цей період за допомогою дорослих, зокрема професійних психологів, було організовано інтенсивну командну тренінгову та навчальну діяльність. У дослідженні брали участь 60 молодих людей віком від 15 до 17 років. Першому етапові організованої командної діяльності передувало діагностичне дослідження. За допомогою розробленої нами методики випробувані здійснювали самооцінку навичок та вмінь, які сприяють ефективній взаємодії в соціальному середовищі, а саме комунікативних, когнітивних, емоційно-вольових, ціннісно-моральних та діяльнісно-вчинкових якостей. Використовуючи методику Т. Лірі, ми також оцінювали типологію поведінки в процесі взаємодії та складання характеристики Я-концепції. Дану методику застосовують для дослідження уявлень суб’єкта про себе, характеру взаємовідносин у малих групах, показників Я-реального, Я-ідеального і Я-соціального, а також основних чинників поведінки – домінування і дружелюбності (табл. 1; 2). Пропонуючи поняття Я-концепції, К. Роджерс наголошував, що самосвідомість, організовану як Я-концепція, можна коректувати, удосконалювати. Сформувавшись свого часу, Я-концепція бореться не тільки за своє збереження, а й за посилення себе. Посилитися вона може тільки тоді, коли розвивається і вдосконалюється. У розвитку, перебудові Я-концепції і полягає сутність самоактуалізації особистості [6]. Таблиця 1 Основні показники за методикою Т. Лірі (у балах) Типи відносин Компоненти, середні показники Я-реальне Рівень Я-ідеальне Рівень Я-соціальне Рівень авторитарний 6 помірний 8 помірний 6 помірний егоїстичний 5 помірний 5 помірний 5 помірний агресивний 6 помірний 5 помірний 4 низький підозрілий 5 помірний 4 низький 4 низький підпорядковувальний 6 помірний 5 помірний 5 помірний залежний 5 помірний 4 помірний 5 помірний дружелюбний 7 помірний 6 помірний 7 помірний альтруїстичний 7 помірний 6 помірний 6 помірний Таблиця 2 Показники основних чинників поведінки (у балах) Типи відносин Компоненти, середні показники Я-реальне Рівень Я-ідеальне Рівень Я-соціальне Рівень домінантність 2 низький 6 помірний 2 низький дружелюбність 3 низький 3 низький 5 помірний За показниками Я-реальне респондентів досліджуваної групи можна охарактеризувати як самовпевнених, наполегливих осіб, які при цьому проявляють поступливість, скромність, емоційну стриманість, м’якість, довірливість, дружелюбність; вони схильні до співпраці, кооперації та відповідальні у ставленні до людей. Я-ідеальне. Члени групи прагнуть бути більш енергійними, владними особистостями, мати більше диктаторських рис, домінувати в усіх видах групової діяльності. Аналіз також показав, що респонденти хочуть бути менш залежними і здаватися більш агресивними, ніж є насправді. Я-соціальне. На рівні всіх показників у соціальному Я респондентів домінує дружелюбність. Соцільне середовище також з огляду на показники випробуваних потребує мінімум агресії та підозрілості. Результати діагностики показують, що як домінантність, так і дружелюбність в усіх Я позитивна, тобто не переходить у підкорення чи агресивність. Помірні рівні за всіма показниками свідчать про збалансованість особистісних рис членів групи, а це означає, що вони реально оцінюють себе, мають чіткі уявлення про свій ідеал та можуть оцінити себе з позицій іншої людини. При цьому учасники групи спрямовані на домінантність і дружелюбність в усіх Я. На основі вищесказаного можемо зробити висновок, що члени даної групи схильні до адаптивної поведінки під час взаємодії. Основним (формувальним) етапом дослідження була організація командної взаємодії в процесі виконання тренінгових завдань та вправ, спрямованих на актуалізацію і розвиток потреби молодих людей у самопізнанні та саморозвитку, а саме: здатності до засвоєння та застосування соціальної інформації, контролю емоційного стану, розвитку позитивного мислення, рефлексії та ефективної групової взаємодії. Завершальним етапом дослідження було оцінювання за визначеними нами індикаторами ефективності спільної діяльності та вливу роботи в команді на саморозвиток учасників групи. Для визначення показників психологічного клімату та атмосфери в групі застосовувалися: методика оцінювання психологічної атмосфери в колективі за А. Ф. Фідлером [7] і методика вивчення соціально-психологічного клімату в колективі за О. С. Михалюком та А. Ю. Шалито [8]. Результати дослідження за першою із зазначених вище методик показали, що 66,4% респондентів оцінюють рівень психологічної атмосфери групи як високий (рис. 2). Це свідчить про те, що під час взаємодії члени команди відчували теплоту, зацікавленість, приязнь, згоду і задоволення від спільної діяльності. Рис. 2. Оцінювання респондентами психологічної атмосфери в колективі (за А.Ф. Фідлером) Методика оцінювання соціально-психологічного клімату, на відміну від попередньої, дає змогу з’ясувати характеристики не взаємодії загалом, а її компонентів – емоційного, когнітивного, поведінкового (рис. 3). Проаналізувавши отримані під час вивчення соціально-психологічного клімату в колективі дані (за методикою О. С. Михалюка та А. Ю. Шалито), ми виявили, що показники емоційного компонента перебувають на високому рівні (0,8 бала). Отже, 80% групи, на думку її членів, хороші, добрі, симпатичні люди; їм подобається той колектив, у якому вони наразі спілкуються, взаємодіють, а в самому колективі звичайно панує атмосфера взаємодопомоги і взаємоповаги. Звідси випливає, що психологічний клімат у досліджуваній групі цілком позитивний: членам групи приємно працювати разом, кожен виявляє готовність у разі потреби підтримати команду, бажає працювати і спілкуватися разом, легко розуміє інших учасників і відчуває їхню взаємопідтримку. Дещо нижчим порівняно з емоційним та поведінковим виявився показник когнітивного компонента психологічного клімату. Це може бути пов’язано з тим, що термін спільної діяльності групи в цілому невеликий, тож її члени не мали достатньої можливості ознайомитися з особистісними та діловими якостями інших учасників. Рис. 3. Оцінювання респондентами соціально-психологічного клімату в колективі (за О. С. Михалюком та А. Ю. Шалито) Підтвердженням нашої гіпотези щодо впливу спільної діяльності, психологічної атмосфери в команді на суб’єкта комунікації, що виявляється в підвищенні його особистісного потенціалу саморозвитку, стали власне результати анкетування (рис. 4). Розроблена нами анкета [9] містила чотири блоки запитань: за 10-бальною шкалою респонденти оцінювали ефективність: 1) соціально-психологічного впливу групи (взаємопідтримка, згуртованість, узгодженість спільних дій, взаємодія, зростання відповідальності за результат групової діяльності); 2) формування навичок неформального спілкування (командний дух, почуття задоволення від взаємин, обмін інформацією, емоційна підтримка тощо); 3) особистісного зростання (можливість розширення меж пошукової активності та творчості, збагачення досвіду, світогляду, побудови особистих планів та проектів); 4) розвитку Я-концепції та особистісного потенціалу (формування навичок самореалізації позитивних учинків, особистої культури, позитивної самооцінки та самоставлення). Високий показник соціально-психологічного впливу групи (перший блок) – 8,6 бала – свідчить про те, що членів групи об’єднує взаємопідтримка, згуртованість, тісна взаємодія, відповідальність за групу і суспільство в цілому. При цьому найбільше значення для респондентів має можливість здобувати нові знання і засвоювати правила та норми взаємодії в команді (відповідно 9,4 та 9,3 бала за максимальних 10). Рис. 4. Результати дослідження психологічних особливостей реалізації особистісного потенціалу молоді в громадському житті суспільства (за Л. О. Кияшко, М. В. Бородчак) У другому блоці – формування навичок неформального спілкування – респонденти також відмітили високий рівень (9 балів) впливу організації. Це свідчить про командний дух, почуття задоволення від взаємин, обмін інформацією, емоційну підтримку. При цьому члени групи найбільше цінують радість від знайомства з новими людьми (9,9 бала) та задоволення від отримання нової інформації (9,6 бала). У наступному блоці – особистісне зростання, де показники також сягають високого рівня (8,9 бала), респонденти відчувають можливість розширення меж пошукової активності і творчості, збагачення досвіду, світогляду, побудови особистих планів та проектів. Однак саме можливість прояву власних здібностей (9,8 бала) і перспективи особистого зростання (9,5 бала) є найбільш значними потребами досліджуваної групи. Останній блок – розвиток Я-концепції та особистісного потенціалу, як і три вже розглянуті, теж демонструє високий рівень показників (8,2 бала). Це вказує на формування навичок самореалізації позитивних учинків, особистої культури, позитивної самооцінки та самоставлення. Найбільш значимими для респондентів є можливості статусного зростання в організації (9,5 бала) і розкриття себе в позитивних учинках (9,5 бала). Найважливішою, як нам видається, ознакою розвитку соціальної зрілості молоді є зростання показників тих якостей, які сприяють ефективній реалізації особистості в соціальному середовищі. Тому ми зробили повторний діагностичний зріз, який дає змогу визначити рівень самооцінки навичок та вмінь, що сприяють ефективній взаємодії в соціальному середовищі, уже після утворення команди та спільної діяльності її членів. Отримані дані обох зрізів ми опрацювали й узагальнили, визначивши відтак динаміку показників самооцінювання випробуваними рівня розвитку навичок соціальної взаємодії (табл. 3). Таблиця 3 Порівняльний аналіз розвитку якостей, необхідних для ефективної участі в соціальному і політичному житті суспільства (у балах) Якості Зріз 1 Зріз 2 Динаміка показників самооцінювання розвитку навичок соціальної взаємодії комунікативні 7,5 8,8 +1,3 когнітивні 7,2 8,3 +1,1 емоційно-вольові 7,6 9 +1,4 ціннісно-моральні 7,1 8,3 +1,2 діяльнісно-вчинкові 5,7 8,7 +2,6 За власним відчуттям досліджуваних, з огляду на результати порівняльного аналізу, рівень усіх навичок ефективної соціальної взаємодії зріс приблизно на 20%. Аналіз результатів повторного зрізу анкети також показав, що найвищу оцінку за 10-бальною шкалою отримали показники емоційно-вольових якостей (9 балів), а саме: “бути впевненим у собі” і “цілеспрямовано діяти для досягнення мети” (9,4 бала), “уміти оцінювати емоційний стан інших” (9 балів), “уміння регулювати свій емоційний стан” (9,4 бала) та “рішуче діяти заради суспільного блага” (8,9 бала). Також респонденти високо оцінили розвиненість у себе комунікативних якостей, потрібних для ефективної участі в соціальному та політичному житті суспільства: “необхідно мати розвинені комунікативні якості” (8,8 бала), передусім “уміння толерантно вести дискусію” та “вміння відстоювати свою точку зору” (відповідно 9,8 і 9,6 бала). Досить високі оцінки дістали діяльнісно-вчинкові якості (8,7 бала), а саме: “брати участь у громадських масових заходах” та “брати участь у виборах” (9,9 бала). Когнітивні і ціннісно-моральні якості також на досить високому рівні (8,3 бала з 10), зокрема: “уміння приймати рішення” (9,3 бала), “здатність протистояти маніпуляціям” (8,6 бала); респонденти вважають, що “поводяться відповідно до норм моралі” (9,3 бала) та “відчувають відповідальність за майбутнє країни” (7 балів). Порівняльний аналіз результатів оцінювання навичок, які можна вважати важливими показниками соціальної зрілості, до і після організованої групової взаємодії виявив тенденцію до зростання останніх та значущу відмінність за показником діяльнісно-вчинкових якостей (результати підтверджено статистичною перевіркою). Висновки. Висунута нами гіпотеза дослідження дістала підтвердження в результаті експериментальної перевірки. Виявлено, що: – організація за допомогою дорослих суб’єкт-суб’єктної взаємодії в команді у процесі здійснення завдань, наповнених соціально позитивним змістом, позитивно впливає на розвиток особистісного потенціалу та компонентів соціальної зрілості молоді; – інтерсуб’єктний простір, що формується в процесі організованої командної роботи, є важливим індикатором та механізмом соціального впливу на особистість молодої людини; – позитивна атмосфера і психологічний клімат створюють відчуття впевненості в собі, відповідальності за команду, дають бачення перспектив спільної діяльності в команді та поштовх до саморозвитку. Література 1. Євдокимова Н. О. Психологічні чинники становлення національної самосвідомості підлітків – членів скаутського руху / Н. О. Євдокимова // Проблеми загальної та педагогічної психології : зб. наук. праць Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – К., 2002. – Т. 4. – Ч. 7. – С. 69–74. 2. Корнєв М. Н. Соціальна психологія : підручник / М. Н. Корнєв, А. Б. Коваленко. – К. : Київ. книжк. ф-ка, 1995. – 305 с. 3. Бебик В. Соціальні комунікації: поняття, типологія, засоби / Валерій Бебик // Соціальна психологія. – 2009. – №5(37). – С. 49–63. 4. Каган М. С. Мир общения / М. С. Каган. – М. : Политиздат, 1988. – 319 с. 5. Васютинський В. О. Інтеракційна психологія влади / Вадим  Васютинський. – К. : Вид-во Київ. славіст. ун-ту, 2005. – 492 с. 6. Москаленко В. В. Особливості дослідження соціалізації в інтерсуб’єктній парадигмі / Валентина Москаленко // Соціальна психологія. – 2009. – №5(37). – С. 35–48. 7. Фетискин Н. П. Социально-психологическая диагностика развития личности и малых групп / Н. П. Фетискин, В. В. Козлов, Г. М. Мануйлов. – М. : Изд-во Ин-та психотерапии. – С. 190 – 191. 8. Экспресс-методика по изучению социально-психологического климата в первичном подразделении организации [Електронний ресурс] / О. С. Михалюк, А. Ю. Шалыто. – Режим доступу : http://www.psylist.net/ praktikum/00056.htm. 9. Кияшко Л. О. Психологічні особливості реалізації особистісного потенціалу молоді у громадському житті суспільства / Л. О. Кияшко // Слово: Вісник Макіївського економіко-гуманітарного ін-ту : Актуальні проблеми психологічної теорії та практики (Матеріали щорічн. наук.-практ. конф. Асоц. психологів Донбасу). – Макіївка : Вид-во Макіїв. екон.-гуманіт. ін-ту, 2009. – С. 160–163. ПРОБЛЕМИ ЛЮДЕЙ З ФУНКЦІОНАЛЬНИМИ ОБМЕЖЕННЯМИ В УЯВЛЕННЯХ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ Н. І. Кривоконь, м. Чернігів Висвітлюються проблеми формування соціальних уявлень щодо людей з функціональними обмеженнями у студентів гуманітарних спеціальностей. Аналізуються особливості сприймання та розуміння проблематики осіб з обмеженими можливостями в сучасному суспільстві, а також окреслюються основні напрями вдосконалення надання соціально-психологічної підтримки і допомоги, що сприятимуть повноцінній інтеграції таких осіб у соціум. Ключові слова: люди з функціональними обмеженнями, соціальні уявлення, соціальні стереотипи, стигматизація, соціально-психологічна підтримка і допомога, інтеграція в соціум, соціалізація, ресоціалізація, психомалюнок. Освещаются проблемы формирования социальных представлений о людях с функциональными ограничениями у студентов гуманитарных специальностей. Рассмотрены особенности восприятия и понимания проблематики лиц с ограниченными возможностями в современном обществе, а также намечены основные направления совершенствования оказания социально-психологической поддержки и помощи, способствующие полноценной интеграции таких лиц в социум. Ключевые слова: люди с функциональными ограничениями, социальные представления, социальные стереотипы, стигматизация, социально-психологическая поддержка и помощь, интеграция в социум, социализация, ресоциализация, психорисунок. The article is devoted to the problems of social perception formation of people with functional restrictions by students of humanitarian specialties. Features of perception and understanding of disabled people problems in modern society are analyzed. The main directions of improvement of socio-psychological help and support aimed at full-grade integration into society are outlined. Key words: people with functional restrictions, social perception, social stereotypes, stigmatization, socio-psychological help and support, integration into society, socialization, re-socialization. Проблема. Одним із важливих напрямків сучасної соціальної політики держави є соціальний захист людей з функціональними обмеженнями. Зауважимо, що світова спільнота відмовилася від уживання більш звичного для нас поняття “інвалід” на користь “людина з функціональними обмеженнями”, “людина з обмеженими можливостями” або “людина з особливими потребами”. Так, термін “інвалідність” у Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів, прийнятих в грудні 1993 р. Генеральною асамблеєю ООН, визначають як “наявність різнобічних функціональних обмежень”. Люди можуть стати інвалідами внаслідок фізичних, розумових, сенсорних дефектів, стану здоров’я чи психічних захворювань, що за своїм характером бувають постійними або тимчасовими. Обмеження життєдіяльності визначають як повну або часткову втрату здатності здійснювати самообслуговування, пересування, орієнтацію, спілкування, контроль за своєю поведінкою, а також можливості здійснювати трудову діяльність [1, с. 1–2]. Ставлення до громадян з обмеженими можливостями є характерною ознакою цивілізованості будь-якої держави та її демократичності. За даними статистики, кількість осіб, що мають особливі потреби, у всьому світі постійно зростає. На жаль, такими ж тенденціями характеризується і ситуація в Україні. Ось чому будь-яке суспільство має вирішувати цілий комплекс проблем, щоб сприяти повноцінній інтеграції людей з функціональними обмеженнями у фізичне і соціальне середовище. Такий стан речей передбачає необхідність налагодження оптимального спілкування, взаємодії, взаєморозуміння та сприйняття з урахуванням специфіки зазначеної категорії громадян при функціонуванні суспільства в цілому. Тому сучасний підхід до розуміння явища інвалідності не обмежується задоволенням потреб та вирішенням проблем лише самих осіб з функціональними обмеженнями, а стосується і значної частини інших людей, багатьох аспектів економічного та соціального життя. Передусім важливим видається формування нових, таких, що відповідають актуальним запитам суспільства, поглядів на проблеми та місце людей з функціональними обмеженнями в соціумі. Особливої актуальності набуває усвідомлення та розуміння зазначених гуманістично спрямованих поглядів на сприйняття осіб з функціональними обмеженнями з боку підростаючого покоління. Оскільки саме молодь є тією групою, яка, з одного боку, найбільш демократично ставиться до певних змін (зокрема і в суспільній свідомості), а з другого – на неї спрямовано впливи великої кількості соціальних інституцій, що підвищує можливості формування нових прогресивних поглядів. Також від того, як сучасна молодь розумітиме та сприйматиме людей з функціональними обмеженнями сьогодні, залежатиме великою мірою стан і роль зазначеної категорії громадян у суспільному розвиткові завтра. Мета статті: представити результати здійсненого нами дослідження щодо розуміння студентською молоддю проблематики осіб з функціональними обмеженнями, а також розглянути можливі напрямки формування соціальних уявлень, що сприяють розвиткові соціальної і соціально-психологічної допомоги та послуг особам з особливими потребами. За роки незалежності в нашій країні значно зросла увага до проблем людей з функціональними обмеженнями, що знаходить свій вияв не лише в науковій літературі, а й у чинному законодавстві. Так, за даними Міністерства праці та соціальної політики України [2], державна політика щодо інвалідів зазнала кардинальних змін. Якщо за часів СРСР основні зусилля держави спрямовувалися на соціальне забезпечення цієї категорії громадян, то в даний час державна політика базується на соціальному захистові громадян з особливими потребами. В основі принципу соціального захисту інвалідів лежить не соціальне забезпечення як пасивна функція соціального захисту, а захищеність цих людей через створення для них у суспільстві відповідних умов та рівних можливостей з метою реалізації їхніх життєвих потреб, здібностей і творчого потенціалу. Про це йдеться і в Законі “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, і в інших нормативних актах, що регламентують життєдіяльність та функціонування людей з особливими потребами в нашому суспільстві [3; 4]. Про необхідність формування нових поглядів на проблеми інвалідності йдеться і в численних публікаціях, присвячених зазначеній тематиці. Так, групою вітчизняних науковців було розроблено комплекс матеріалів, що стосуються питань реабілітації (фізичної, соціальної, професійної, психологічної та ін.), освіти, корекційної психопедагогіки, можливостей незалежного життя, методів соціальної роботи з людьми, що мають функціональні обмеження [5]. Значну роботу, спрямовану на розвиток наснажувального ставлення до осіб з обмеженими можливостями, здійснюють науковці і викладачі Школи соціальної роботи НаУКМА [6; 7] та інших навчальних закладів України. Це насамперед підготовка фахівців по роботі з людьми, що мають функціональні обмеження [8; 9]. У зарубіжній літературі проблеми ставлення до людей з особливими потребами також не залишаються поза увагою науковців [10–12]. Зокрема, російські дослідники Є. І. Холостова, Н. Ф. Дементьєва у своїх працях досить детально висвітлюють питання, пов’язані з теоретичними основами соціальної реабілітації, особливостями соціального середовища життєдіяльності інвалідів, різновидами технологій соціальної допомоги та програмами реабілітації цих осіб [10, с. 4]. Однак, незважаючи на широкий спектр публікацій, присвячених проблемам інвалідності, досить мало уваги досі приділено питанням формування уявлень про людей з функціональними обмеженнями, аналізу існуючих стереотипів щодо них та особливостей розуміння їх місця та ролі в суспільному житті. Крім того, практично немає досліджень, що характеризували б динаміку соціальних уявлень різних членів суспільства про людей, що мають обмежені можливості, а також про способи їх інтеграції в соціум. Нами було здійснено спробу дослідити особливості сприймання студентами осіб з функціональними обмеженнями і проаналізувати динаміку ставлення молоді до проблем інвалідів. До участі в дослідженні залучалися студенти 4-го курсу (середній вік – 20-21 роки) гуманітарних спеціальностей (психологічного та факультету соціальної роботи) двох міст України – Харкова і Чернігова. Дослідження проходило у два етапи: перший – у березні-травні 2000 р., другий – у лютому-квітні 2010-го. В експерименті взяли участь 136 студентів двох поколінь: 67 осіб – у 2000 р. (з них 25% чоловічої статі, 75% – жіночої) і 69 осіб – у 2010 р. (32% чоловічої і 68 % жіночої статі). Як основну методику дослідження ми використали метод психомалюнка. Застосування графічних методик для діагностичних і психокорекційних цілей набуло сьогодні досить значного поширення [13; 14]. Відомо, що малюнок дає людині можливість відтворювати в образах дійсність і відображати зміст психіки в символах. У своїх працях В. Ф. Петренко проводить аналогію між джерелом формування зорового образу і таким мовного висловлювання [15]. Образ малюнка дослідник розглядає як перцептивний вислів про світ, що має компонентну семантичну структуру. У цій структурі завжди можна виділити два рівні: рівень перцептивного змісту і рівень перцептивної форми. Метод психомалюнка якраз і дає змогу вивчати обидва визначені рівні в поєднанні. Згідно із завданням студенти повинні були на аркуші паперу зобразити осіб з функціональними обмеженнями, не використовуючи постать людини, а також пояснити свої асоціації, виділивши основні проблеми означеної категорії. Студентів було поділено на підгрупи (по 2-3 особи), кожна з яких після обговорення та виокремлення тих чи тих проблем, характеристик людей з обмеженими можливостями розробила графічні образи досліджуваного поняття. У подальшому інтерпретації студентами малюнків було зафіксовано і піддано ґрунтовному аналізові. Сильна сторона малюнка полягає в можливості поєднати зовнішній і внутрішній світи в образах і певних символах, а це дає змогу спостерігачеві “проникати в самохарактеристики психіки суб’єкта” [16, с. 107]. Тому природно, що отриманий результат значною мірою несе на собі відбиток особистості, її настрою, стану відчуттів, зміст соціальних уявлень та відношень [17]. У нашому дослідженні було проаналізовано сформовані графічні образи, уявлення про людей з функціональними обмеженнями та їх словесну інтерпретацію студентами. Соціальні уявлення (іноді вживають термін “репрезентації”), за “класичним” визначенням С. Московічі, це “образи, в яких сконденсовано сукупність значень, продукт і процес переробки психологічної та соціальної реальності… Соціальні уявлення складаються на основі нашого досвіду, а також на основі інформації, знань, способів мислення, які ми отримуємо і передаємо традиційно, через виховання та соціальне спілкування” [18, с. 375]. Їх основна функція полягає в тому, щоб “робити звичним те, що здається дивним, нестандартним, а також робити невидиме таким, що сприймається” [там само, с. 402]. Ось чому ми вважаємо, що відстежувати зміни ставлення до тих чи тих соціальних явищ, процесів чи груп (зокрема і до людей з функціональними обмеженнями та їх інтеграції в суспільстві) можна через вивчення та аналіз соціальних уявлень. Так, зображуючи образ людини з функціональними обмеженнями, переважна більшість студентів обох (2000 і 2010 років) поколінь (відповідно 65% і 69%) малювали рослини і дерева в різні пори року та з різноманітними ушкодженнями. Респонденти прагнули показати, що “дерева-інваліди” не можуть дати здорових плодів, чахнуть на фоні квітучих зелених рослин. Дехто розміщував пагони і квіти за ґратами. Інвалідність не милує нікого – ні пересічних дерев, ні розкішної пальми, що колись була окрасою природи, а тепер обмежена ровом, що відгороджує її від світу. Трапляються зображення пролісків, інших ранніх квітів, недостиглих ягід тощо, котрі символізують нереалізовані можливості людини, її вразливість, короткочасність життя. Чимало зображень людей з обмеженнями в образі птаха (відповідно 28% і 19%). Птахи закриті в клітках, у них обрізані крила, навколо них – павуки, що снують павутиння й обмежують їхній життєвий простір. Близько третини малюнків (27% і 36%, відповідно) символізують проблеми маломобільності та обмеження рухливості інвалідів. Це годинники зі зламаними стрілками, а майстерню з їх ремонту зачинено; пошкоджені велосипеди, машини без коліс, а дорога, якою вони їдуть, веде на звалище. Інвалідні коляски, темні окуляри, милиці зображено на фоні графіків, вісі яких – розвиток, час і життя (на графіку крива, що падає вниз). Неврівноважені терези, які зламались і не можуть показувати правильні результати, підкреслюють нервове напруження цих людей. Велика частина всіх малюнків – із зображенням будівель та предметів соціально-культурного побуту. Під час обговорення своїх робіт студенти порівнювали інвалідів з будинками в епіцентрі урагану або серед пустелі. Вітер зриває дах, б’є скло, руйнує будівлю, поряд з якою колючі кактуси, що символізують чиновників, законотворців, які не можуть або не бажають реалізовувати ті чи інші можливості для людей з особливими потребами. Серед предметів, що символізують проблеми людей з інвалідністю, – зламані стільці, іграшки, розбитий посуд, порожні лавки в парку, зачинені вікна та двері, дрібні монети тощо. Молодь виокремлює проблеми самотності і неможливості вільного спілкування, використовуючи для цього асоціації з предметами, розміщеними в порожньому просторі, з недосяжними перспективами. Поряд із песимістичними зображеннями є й оптимістичні мотиви, хоч вони трапляються значно рідше. Студенти зобразили забите джерело, яке після очищення оживає; порожні відра, які наповнюються дощовою водою. У дерев на зображеннях іноді з’являються паростки, листя на гілках тощо. Символічним є і зображення релігійних споруд, благодійних установ, рук волонтерів, які надають допомогу. Слід зазначити, що в цілому образи-уявлення студентів обох груп про людей з функціональними обмеженнями схожі, незважаючи на десятирічну різницю їх формування. Так, у зображеннях досить широко представлені асоціативні образи, що символізують подібні групи проблем зазначеної категорії, а саме: самотність, матеріальні нестатки, порушення прав особистості, загострення хвороб, недостатність медичного обслуговування та законодавчого захисту, маломобільність, неможливість навчатися та повноцінно розвиватися, відчуженість з боку суспільства, обмеження життєвої перспективи та ін. Під час обговорення малюнків майже всі студенти зауважували, що вони усвідомлюють складність проблематики людей з функціональними обмеженнями, однак у буденному житті рідко замислюються над особливостями існування цих осіб у нашому суспільстві. Разом із цим студенти вказували і на те, що інвалідність може спіткати будь-кого, незалежно від віку та соціального статусу, або ж торкнутися членів родини чи інших близьких осіб, а тому кожному членові суспільства потрібно мати уявлення про можливості отримання допомоги та підтримки за таких скрутних обставин. Найчастіше подібні думки висловлювали майбутні фахівці із соціальної роботи. Що ж до відмінностей в уявленнях представників різних поколінь студентської молоді, то хочемо зазначити, що вони з погляду розуміння проблематики людей з обмеженими можливостями загалом незначні, хоч певною мірою і простежуються. Зокрема, у зображеннях студентів групи 2010 р. представлено більш “технологічні” образи (автомобілі, телефони, комп’ютери, об’єднані в мережу, тощо). Натомість студенти 2000 р. частіше використовували зображення “живих” асоціацій (птахи, квіти). Крім того, дещо активніше у студентів нинішнього покоління проявлялися оптимістичні “нотки” (у 19% випробуваних 2010 р. проти 13% – 2000). Саме представники молодшого покоління говорили про можливість для людей з обмеженнями налагоджувати спілкування через інтернет, про пошук роботи та заробітку з використанням нових інформаційних технологій, про можливості переобладнання пристроїв пересування та ін., тоді як молодь межі XX–XXI століть лише висловлювала надію на покращення становища осіб з інвалідністю, не вказуючи конкретних напрямків і способів. Разом з тим у поясненнях до малюнків, які давали студенти 2010 р., прозвучали і натяки на те, що люди з функціональними обмеженнями в нашому суспільстві користуються певними пільгами, преференціями (наприклад, при вступі до навчального закладу, оплаті комунальних чи інших послуг тощо), тож статусом інваліда вони можуть часом скористатися і задля досягнення споживацьких цілей. Натомість у виступах студентів 2000 р. такі думки не прозвучали взагалі. Що ж до інтеграції осіб з обмеженими можливостями в суспільство, то студенти “старшої” групи розглядали таку можливість більш абстрактно, як далеку (іноді й недосяжну) перспективу, тоді як у представників нинішнього студентства вже сформовано більш конкретні уявлення про можливості повноцінного існування таких осіб у соціумі (їхні образи-малюнки містять удосконалені пристрої, автівки з ручним керуванням, зручні пандуси та ін.). Висновки. Отже, результати проведеного нами дослідження свідчать про те, що соціальні уявлення молоді 2000 і 2010 років щодо проблематики осіб з функціональними обмеженнями досить схожі і не зазнали радикальних змін. Перш за все це стосується прояву труднощів та особливостей існування в соціумі людей з обмеженнями, розуміння їхніх проблем насамперед молодими членами суспільства, демонстрації гуманістичного ставлення до зазначеної категорії громадян. Такий стан речей можна пояснити, на нашу думку, кількома причинами. По-перше, самі по собі соціальні уявлення, соціальні настановлення змінюються досить повільно (особливо якщо враховувати інертність нашого суспільства щодо формування нового ставлення до осіб з функціональними обмеженнями). І справді, на рівні соціуму, виявляється, легше “відкупитися”, “відгородитися” від цих людей та їхніх проблем, аніж створювати для них гідні умови, будувати безперешкодний простір чи формувати нові відносини з ними як із рівноцінними членами суспільства. По-друге, люди з обмеженнями переживали такі ж труднощі перехідного і кризового стану розвитку держави, як і всі інші громадяни нашої країни, а тому їхній матеріальний стан і соціальний статус за останні 10 років не дуже змінився (що також знайшло відображення в уявленнях студентів). По-третє, гуманістична спрямованість фаху представників обох досліджуваних груп передбачає формування у професійній самосвідомості майбутніх фахівців соціальної сфери гуманістичних засад і цінностей, що визначають специфіку емпатійного ставлення до людей взагалі і до осіб з обмеженими можливостями зокрема. Виявлені в ході дослідження зміни несуть, певна річ, відбиток технологізації життя, перебудови соціальних процесів, передусім інформаційного простору, побудови нового типу мережі для спілкування та діяльності, а також свідчать про формування більш прагматичного ставлення до інтеграції людей з інвалідністю в українське суспільство. Насамкінець вважаємо за потрібне висловити деякі думки щодо зміни соціальних уявлень про осіб з функціональними обмеженнями та їх інтеграції в соціум. Такі зміни необхідні для поліпшення становища в нашій країні людей з обмеженими можливостями, з одного боку, а з другого – для самого суспільства в цілому, його гуманізації, удосконалення та регулювання соціальних відносин. Основним напрямком змін у суспільній свідомості має стати розуміння інвалідності не як неспроможності чи неповноцінності, а як особливих потреб, обмеження, труднощів, котрі за певних умов можуть бути подолані. Тому важливо будувати відносини з людьми, які мають обмеження, не з позицій безперспективності і виживання, а намагатися допомогти сформувати новий досвід, нове коло спілкування, нове світосприйняття, продемонструвати життєву перспективу та можливості. Ще одним важливим напрямком змін у соціальних уявленнях має стати відмова від існуючих стереотипів, стигматизуючого ставлення, дискримінації на користь наснажувальних позицій, котрі дають змогу розвиватися будь-якій особистості, незважаючи на несприятливі життєві обставини. Для цього доречно було б не лише спрямовувати зусилля соціальних інституцій на зміну настановлень щодо осіб з обмеженнями в пересічних громадян, а й допомагати самим людям з функціональними обмеженнями змінювати власні пасивні ролі та споживацькі підходи на більш активну і дієву позицію. Література 1. Human Rights and Social Work: Manual for Schools of Social Work and the Social Work Profession. – New York and Geneva : United Nations Publication, 1994. – 68 p. 2. Офіційний веб-сайт Міністерства праці та соціальної політики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://mlsp.kmu.gov.ua. 3. Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21.03.1991 р. № 21 // Права інвалідів в Україні : зб. правових документів. – К. : Сфера, 1998. – С. 90–102. 4. Закон України “Про соціальні послуги” від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – К., 2003. – № 45. – С. 358 5. Інтернет-портал Наукового товариства інвалідів “Інститут соціальної політики”. Інформаційний сервер. Електронна бібліотека. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://library.rehab.org.ua/ukrainian/sitemap. 6. Кравченко Р. Соціальна робота з розумово відсталими людьми : навч. посіб. / Р. Кравченко. – К. : Віпол, 2001. – 139 с. 7. Соціальна робота в Україні : перші кроки / під ред. В. Полтавця. – К. : Вид. дім “КМ Академія”, 2000. – 236 с. 8. Методика викладання соціальної роботи і соціальної політики : посіб. для відкритого навчання / А. Бойко, І. Грига, О. Іванова, Т. Семигіна. – К. : Вид. дім “КМ Академія”, 2003. – 110 с. 9. Як організувати інноваційні соціальні послуги для дітей з особливими потребами. Моделі та документи. Рання інтеграція та інклюзивне навчання/ [авт. кол.: О. О. Савченко, Г. В. Кукуруза, Ю. М. Швалб та ін. ; упоряд. Л. Л. Сідєльнік]. – К. : ЛДЛ, 2007. – 256 с. 10. Холостова Е. И. Социальная реабилитация : учеб. пособие / Е. И. Холостова, Н. Ф. Дементьева. – М. : Дашков и К, 2002. – 340 с. 11. Beyond Community Care: Normalization and Integration Work / Ramon S. (Ed.). – London : Macmillan, 1991. – 220 p. 12. Чані І. Досвід втілення положень про освіту для дітей з особливими потребами в країнах Центральної Європи / Івона Чані ; пер. з англ. А. Кононенка. – К. : ЛДЛ, 2006. – 123 с. 13. Варбан М. Ю. Диагностика профессиональных ожиданий в юношеском возрасте / М. Ю. Варбан // Практична психологія та соціальна робота. – 1999. – № 3. – С. 32–34. 14. Шумакова Л. П. Групове проективне малювання – це імпровізований танок / Л. П. Шумакова // Практична психологія та соціальна робота. – 1999. – № 1. – С. 15–18. 15. Петренко В. Ф. Основы психосемантики : учеб. пособие / В. Ф. Петренко. – Смоленск : Изд-во СГУ, 1997. – 400 с. 16. Яценко Т. С. Психологічні основи групової психокорекції : навч. посіб. / Т. С. Яценко. – К. : Либідь, 1996. – 264 с. 17. Романова Е. С. Графические методы в психологической диагностике / Е. С. Романова, О. Ф. Потемкина. – М. : Дидакт, 1991. – 256 с. 18. Социальная психология / под ред. С. Московичи. – 7-е изд. – СПб. : Питер, 2007. – 592 с. ЦІННІСНО-МОТИВАЦІЙНА МОДЕЛЬ СТУДЕНТСЬКОЇ АКТИВНОСТІ: ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ І. І. Семків, м. Львів Представлено сучасні підходи до розуміння природи активності молоді. Здійснено детальний аналіз емпіричного дослідження цінностей як психологічних механізмів формування активності особистості. Виявлено, що різні типи цінностей лежать в основі різних форм активності студентської молоді. Ключові слова: цінності, активність, студентська молодь, ціннісно-мотиваційний підхід, ціннісно-мотиваційна модель активності. Представлены современные подходы к пониманию природы активности молодежи. Произведен детальный анализ эмпирического исследования ценностей как психологических механизмов формирования активности личности. Выявлено, что различные типы ценностей лежат в основе разных форм активности студенческой молодежи. Ключевые слова: ценности, активность, студенческая молодежь, ценностно-мотивационный подход, ценностно-мотивационная модель активности. The modern approaches to the understanding of the nature of youth activity are presented. The detailed analysis of empirical research of values as psychological mechanisms of personal activity is carried out. It is revealed that different value types underlie the different forms of activity of student's youth. Key words: values, activity, student’s youth, value-motivational approach, value-motivational model of activity. Проблема. Найбільш активним прошарком суспільства є молодь, тому розуміння особливостей її активності важливе для розвитку суспільства і демократії в Україні. Через прояв активності молода генерація отримує можливість самоствердження і самовдосконалення у соціальній та професійній сферах, адже соціальна та громадянська активність студентів сприяє вияву їхніх здібностей, умінь та навичок, усвідомленню власних цінностей та інтересів. Проте розвиток громадянської активності молоді потребує розуміння сутності її чинників. Цінності як мотиваційні цілі особистості можуть виступати потужними чинниками різних форм активності молодої людини. Мета статті полягає у всебічному аналізі підходів до розуміння природи активності молоді та з’ясуванні ступеня детермінації різних форм активності студентів різними типами цінностей. Психологічна природа активності студентської молоді. На думку західних і вітчизняних дослідників, молодь, зокрема студентство, є сьогодні найбільш громадянсько активною соціальною групою, а найпоширенішою формою активності серед молоді визнано соціальну та – у вужчому сенсі – громадянську активність. Прийнято виділяти кілька підходів до розуміння природи функціонування та формування активності. Помітного поширення набув нині ціннісно-мотиваційний підхід до пояснення природи різних форм активності. Представники цього підходу вважають, що в основі соціальної і громадянської активності лежить соціальний мотив. Основною ознакою мотиваційної сфери соціальної активності, за М. І. Алексєєвою, є ієрархія та рівень сформованості мотиваційної сфери [1]. О. В. Шевченко розрізняє два погляди на природу соціальних мотивів, відповідно до яких існують: 1) вроджені соціальні мотиви; 2) мотиви, які є наслідком соціалізації особистості [2]. На думку Л. Е. Орбан-Лембрик, індивідуальну поведінку регулюють прийняті особистістю цінності, і саме вони забезпечують її соціальну і моральну активність [3]. До речі, М. І. Алексєєва переконана в тому, що громадянська активність передбачає передусім незалежність від прагнення будь-якої нагороди [1]. Таку ж думку обстоює і М. Левицька, яка зазначає, що “громадянська активність є такою формою вияву активності, яка не лише не дає матеріального прибутку, а й не ставить за мету отримання такого прибутку” [4, c. 381]. Отож підґрунтям громадянської активності дослідниця вважає нематеріальні мотиви. До таких нематеріальних чинників громадянської активності вона відносить соціально-емоційний ресурс, що виявляється в соціальному капіталі та емоційній прив’язаності до місця проживання, а також інтелектуальний ресурс, пов’язаний з культурним капіталом. Левицька зазначає, що важливу роль у зумовленні різних форм активності відіграють цінності. Зокрема, посилаючись на кроскультурні дослідження Ш. Шварца, Р. Інглехарта, Г. Хофштеде і власні, проведені в Польщі та Україні, дослідниця робить висновок, що “суспільства, у яких домінують колективістичні, консервативні та традиційні цінності, є менш активними порівняно з тими суспільствами, де домінують індивідуалістичні, ліберальні цінності, цінності відкритості до змін та самостійності” [там само]. У юнацькому віці громадянська активність, як стверджує Т. М. Яблонська, може зумовлюватися не лише соціальними цінностями та потребами, а й потребами молодої людини у самоствердженні та самовизначенні [5]. Громадянська активність передбачає служіння суспільству, тому задоволення індивідуальних потреб людини завдяки її активності та громадянській позиції поєднує в собі соціальні та особистісні потреби [1]. Частина дослідників припускає, що в основі громадянської активності молоді лежать внутрішні нерозв’язані конфлікти. Зокрема, В. О. Васютинський зазначає, що “вагомою спонукою до активності у політично-ідеологічній сфері поряд із суспільними цінностями можуть бути особистісні проблеми, а активність у цій ситуації набуває характеру самоствердження” [6, c. 173]. К. О. Абульханова-Славська дійшла висновку, що самоствердження і самовизначення охоплюють такі компоненти, як активність особистості, самодетермінація, прагнення молодої людини посісти певну позицію [7]. У свою чергу Васютинський наголошує, що молода студентська генерація має ряд особливостей у виявленні своєї громадянської свідомості: не відчуває страху перед новим життям, не боїться змін, більш відкрита до нового досвіду порівняно із старшими [6]. А ще молодь менше схиляється перед владою, авторитетами, проте більше цінує індивідуальну свободу, самостійність та відповідальність [6; 8]. А проте, якщо порівнювати з громадянами старшого і середнього віку, молодь більшою мірою спрямована на матеріальні цінності – досягнення матеріального комфорту [6]. На переконання Л. І. Пилипенко, потреба самовизначення є ключовою, визначальною у зумовленні громадянської активності, адже саме ця потреба пронизує всі сфери життєдіяльності людини [9]. І. В. Жадан, С. І. Позняк, Т. О. Вольфовська, дослідники Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, наголошують, що основою громадянської та політичної активності слід вважати вдалу політичну соціалізацію та певний рівень розвитку когнітивної сфери молоді [10–12]. І. В. Жадан, зокрема, підкреслює, що у змісті соціальних уявлень молоді домінують афективні компоненти, з недостатньою представленістю наукового знання [10]. Така особливість соціальних уявлень, на її думку, зумовлює недостатньо емоційне та ірраціональне ставлення молоді до політики та зневіру в можливості впливу на політичний процес. Як наслідок, спостерігається спад активності і втрата можливості самореалізації в цій сфері [там само]. С. І. Позняк і Т. О. Вольфовська акцентують на потребі створення: 1) спеціальних технологій когнітивних компетенцій у сприйманні нової інформації, політичних подій, явищ; 2) інструментарію – прийомів і засобів, за допомогою яких можна виробляти критичне ставлення до стереотипних оцінок щодо громадсько-політичних явищ і впливів реклами; запобігати створенню неефективних взірців мислення; впливати на зміну усталених когнітивних елементів структури стереотипу; формувати нові когнітивні елементи та (поведінкові) настанови у структурі стереотипу [11; 12]. О. І. Пенькова і Л. І. Пилипенко виділяють п’ять основних форм мотивації участі молоді в суспільних заходах: 1) комунікативні проблеми; 2) самовизначення, самопізнання, розвиток здібностей; 3) мотивація престижу, лідерства; 4) привабливість громадських справ, цікавість, нові можливості; 5) активність, щоб уникнути звинувачень у пасивності [9; 13]. На основі результатів дослідження, учасниками якого стали учні і студенти, Т. М. Яблонська зробила висновок: “громадянська активність є наслідком соціально-політичної поінформованості особистості” [5, c. 9]. Отже, мотиваційні стимули громадянської активності студентської молоді охоплюють не лише просоціальні цінності, а й потреби у самовизначенні, самовдосконаленні і прагнення вирішити власні внутрішні конфлікти та конфлікти ідентичності. Щоб дослідити форми активності студентської молоді, було розроблено методику, яка дає змогу виокремити різні сфери активності студентської молоді. У проведеному з цією метою дослідженні взяли участь 120 студентів Львівського національного університету імені Івана Франка. Методика містить шкали, що мають високі показники внутрішньої надійності згідно з коефіцієнтом Альфа-Кронбаха (б): трудова активність; політична активність; активність у власному навчальному закладі; наукова активність; організаційна активність; волонтерська активність; розважально-відпочинкова активність; побутова активність; релігійна активність; активність за місцем проживання (локальна активність); культурна активність; інформаційна активність. Для дослідження індивідуальних цінностей студентської молоді було використано адаптовану версію методики Ш. Шварца “Портрет цінностей” [14]. Методика “Портрет цінностей” дає змогу виявити десять типів цінностей (доброзичливість, універсалізм, самостійність, стимуляція, гедонізм, досягнення, влада, конформізм, безпека, традиція), а відтак побудувати “ціннісний” портрет студентської молоді. Десять ціннісних типів можна об’єднати у чотири більш загальні групи цінностей: 1) цінності “виходу за межі Я”; 2) цінності “самозвеличення”; 3) цінності “відкритості до змін”; 4) “консервативні” цінності. Найважливіший момент у дослідженні цінностей студентської молоді – побудова ієрархічної структури цінностей шляхом визначення середніх значень ціннісних пріоритетів студентської молоді. Результати дослідження показали, що в ієрархічній структурі цінностей студентської молоді перше місце належить доброзичливості (середнє значення 82) (табл.). Виходить, що молодь віддає перевагу просоціальним цінностям – передусім доброзичливості, спрямованій на добробут близьких людей, а найбільш позитивними рисами вважає при цьому вірність, чесність, повагу, відповідальність, прагнення прощати, зрілу любов та справжню дружбу. За даними Ш. Шварца, доброзичливість посідає перше місце в багатьох культурах світу [15]. Таблиця Ієрархічна структура цінностей студентської молоді Цінності студентської молоді Середнє значення Ранг тієї чи тієї цінності доброзичливість 82 1 безпека 77 2 універсалізм 74 3 гедонізм 73 4 самостійність 72 5 досягнення 69 6 стимуляція 68 7 традиція 57 8 конформізм 55 9 влада 49 10 Наступною за значимістю цінністю для студентської молоді є безпека (77). Цінність безпеки відображає прагнення гармонії та стабільності, соціального порядку, власної безпеки та безпеки близьких. Друга позиція безпеки в ієрархії цінностей може свідчити про незадоволеність потреби в безпеці. Р. Інглехарт, Ш. Шварц стверджують, що цінність безпеки зростає для громадян тих країн, де фруструється базова потреба в безпеці, тому пошук безпеки набуває форми мотиваційної мети для молодих українців [15; 16]. Універсалізм (74) – наступна за значимістю цінність – як і доброзичливість, належить до просоціальних цінностей, але на відміну від неї спрямована на всіх людей і природу, а не на вузьке коло близьких осіб. Отже, просоціальні цінності “виходу за межі Я” в ієрархічній структурі студентської молоді займають перші позиції. Окрім цього, частково важливими молодь визнає консервативні цінності, які виражаються у прагненні безпеки. Дещо нижче за значимістю для молоді стоять такі цінності: гедонізм (73), що виявляється в пошуку чуттєвого задоволення та отриманні насолоди від життя; самостійність (72) – виявляється у прагненні до незалежності думок та дій, можливості вибору і творчої діяльності; досягнення (69) – пов’язане з досягненням особистого успіху завдяки вияву компетентності згідно із соціальними стандартами; стимуляція (68) – відбивається в пошуку гострих вражень, бажанні змін та новизни в житті. Отже, група цінностей, що відповідає за “відкритість до змін” і “самозвеличення”, поступається першістю просоціальним цінностям “виходу за межі Я” в ієрархії цінностей студентської молоді. Традиційні цінності (57), конформізм (55) і влада (49) є найменш значимими цінностями в очах студентської молоді. На думку дослідників, цінності тісно пов’язані з активністю особистості. Для нас важливо було виявити зв’язок між типами цінностей і формами громадянської активності студентської молоді. Дослідження взаємозв’язку цінностей та активності показало, що різні форми активності мають різні “ціннісні портрети”. Одні види активності пов’язані з більшою кількістю цінностей, інші – з меншою. Існують і такі види активності студентської молоді, які не залежать від ціннісних пріоритетів. Звідси випливає, що цінності є підґрунтям більшості форм громадянської активності, але не усіх її проявів. Для більш цілісного розуміння цінностей як механізмів формування активності молоді доцільно побудувати ціннісно-мотиваційну модель форм активності, що дало б змогу з’ясувати, до яких виявів громадянської активності схильні прибічники тих чи тих цінностей. З огляду на сказане ми зробили спробу унаочнити такий зв’язок, взявши за основу ієрархічну будову цінностей. Наше припущення дістало таке формулювання: активність, яка відповідає більш важливим для студентської молоді цінностям, також є для них більш важливою (рис.). Отже, студентська молодь віддає перевагу насамперед цінності доброзичливості. Із цією просоціальною цінністю найтісніше пов’язані політична (r=0,21; р?0,0001), релігійна (r=0,17; р?0,0001) та культурна (r=0,20; р?0,005) форми активності. Другу позицію в ієрархічній структурі цінностей студентської молоді посіла цінність безпеки, тісно пов’язана з політичною (r=0,17; р?0,005) та релігійною (r=0,16; р?0,005) активністю. Цінності універсалізму, треті в ієрархічній структурі, відповідають політичній (r=0,20; р?0,0001) і релігійній (r=0,17; р?0,0001) активності студентської молоді. Звідси можемо зробити припущення, що студентська молодь потенційно найбільш схильна до політичної, культурної та релігійної форм активності. Саме ці форми найбільшою мірою продукують відчуття власної компетентності, оскільки спрямовані на задоволення провідних потреб студентства, відображених у його мотиваційних цілях. Наступна за значенням – цінність гедонізму, пов’язана з трудовою (r=0,17; р?0,005), розважально-відпочинковою (r=0,30; р?0,0001) та інтернет-активністю (r=0,14; р?0,005). Виходить, що в основі механізмів відпочинково-розважальної та інтернет-активності молоді лежать її індивідуальні потреби та пошук задоволення. цінності “Самозвеличення” цінності “Виходу за межі Я” цінності “Збереження” цінності “Відкритість до змін” Рис. Ціннісно-мотиваційна модель громадянської активності студентської молоді Самостійність, наступна за значимістю цінність, запускає механізми трудової (r=0,22; р?0,0001), політичної (r=0,18; р?0,001), культурної (r=0,15; р?0,005) активності, активності студентів у навчальному закладі (r=0,18; р?0,001). Цінності досягнення, які мають близькі до цінностей самостійності мотиваційні цілі, пов’язані з трудовою (r=0,16; р?0,005), політичною (r=0,14; р?0,005) активністю та активністю за місцем навчання(r=0,18; р?0,001). Цінність стимуляції, що виявляється у прагненні до змін та пошуку новизни, є підґрунтям таких форм активності, як трудова активність (r=0,22; р?0,0001), членство у громадських організаціях (r=0,15; р?0,005), волонтерська активність (r=0,17; р?0,005), інтернет-активність (r=0,19; р?0,001), відпочинкова активність (r=0,17; р?0,005). Порівняно з іншими видами цінностей як чинників різних форм громадянської активності саме стимуляція може бути чинником різноманітних форм вияву активності студентської молоді. Це можна пояснити тим, що стимуляція, новизна та мінливість виявляється у більшості форм громадянської активності, проте в кожній із них – у різний спосіб. Традиція, наступна за значимістю цінність, актуалізує в першу чергу релігійну (r=0,31; р?0,0001) та локальну (r=0,15; р?0,005) форми активності, що свідчить про нормативну зумовленість цих форм. Прихильникам конформістських цінностей властиві політична r=0,15; р?0,005) і релігійна (r=0,16; р?0,005) активність. Цінність влади, що має найменше значення для студентської молоді, слугує механізмом таких форм громадянської активності, як трудова активність (r=0,16; р?0,005), інтернет-активність (r=0,15; р?0,005), активність за місцем навчання (r=0,18; р?0,001). Отже, результати дослідження дають підстави для висновку, що цінності особистості та її активність між собою тісно пов’язані. Більше того – різні види цінностей зумовлюють різні види громадянської активності. Взявши за основу теорію Ш. Шварца, який десять типів цінностей об’єднав у чотири основні групи ціннісних пріоритетів, та результати проведених досліджень, пропонуємо виділяти такі ж групи активності, як і Шварц у своїй теорії: 1. “Консервативні” цінності (безпека, конформізм, традиція) слід пов’язати з консервативною активністю. Відповідно до консервативних форм громадянської активності можемо віднести релігійну, політичну та локальну активність. 2. Цінності “виходу за межі Я” (універсалізм, доброзичливість) у теорії Ш. Шварца найбільшою мірою відображають просоціальні тенденції і постають як самотрансцендентні, тому активність, що відповідає цим цінностям, можна вважати самотрансцендентною (просоціальною) активністю. Звідси самотрансцендентні форми активності – це політична, культурна, релігійна. 3. Цінності “самозвеличення” (влада, досягнення) пов’язані з активністю, яка може бути спрямована на самозвеличення і саморозвиток. Тому до активності, спрямованої на самозвеличення, належать активність за місцем навчання, трудова активність і лише частково політична активність. 4. Цінності “відкритості до змін” (самостійність, стимуляція). Активність, яка відповідає цим цінностям, спрямована на пошук нового. Отож трудова, волонтерська, громадська, частково політична, культурна та інтернет-активність належать до форм активності, в основі яких лежить прагнення змін. 5. Цінність гедонізму (її у своїх більш пізніх працях Шварц виділяє окремо). До гедоністичної активності належить відпочинково-розважальна та інтернет-активність. З’ясувавши, яким чином пов’язані між собою цінності особистості та її громадянська активність, ми розробили нову класифікацію громадянської активності, в основі якої лежать цінності людини. Отже, громадянську активність складають: 1) консервативна активність; 2) просоціальна активність; 3) активність, спрямована на самозвеличення; 4) активність, орієнтована на новизну; 5) гедоністична активність. Висновки. Результати дослідження дають підстави стверджувати, що підґрунтям різних форм активності молоді є різні ціннісні мотиваційні цілі. Варто звернути увагу на те, що деякі форми вияву суспільно-громадянської активності мають схожі ціннісні механізми детермінації – це членство у громадських організаціях і волонтерство, релігійна та локальна активність, культурна і політична активність та ін. А проте існують і такі, які є прямо протилежними за своїми ціннісними механізмами: трудова і релігійна активність; релігійна і відпочинкова активність; інтернет-активність і релігійна активність. Найбільш тісними виявилися зв’язки між традиційними цінностями і релігійною активністю та між гедоністичними цінностями і розважально-відпочинковою активністю. Такий результат цілком узгоджується з висновками Ш. Шварца щодо взаємозв’язку цінностей особистості і її поведінки. Деякі форми громадянської активності (політична, релігійна, трудова) пов’язані з великою кількістю ціннісних пріоритетів, тоді як деякі не мають зв’язку із жодною із цінностей (побутова активність). Отримані результати засвідчили, що різні форми вияву громадянської активності мають різне ціннісно-мотиваційне підґрунтя. Література 1. Алексєєва М. І. Формування потребово-мотиваційної сфери громадянської свідомості та самосвідомості особистості / М. І. Алексєєва // Психологічні закономірності розвитку громадянської свідомості та самосвідомості особистості : у 2-х т. / М. Й. Боришевський, М. І. Алексєєва, В. В. Антоненко [та ін.]. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 2. – С. 90–118. 2. Шевченко О. В. Мотиваційні детермінанти становлення та розвитку громадянської спрямованості особистості / О. В. Шевченко // Розвиток громадянської спрямованості особистості у юнацькому віці / М. Й. Боришевський, Т. М. Яблонська, В. В. Антоненко [та ін.]. – К. : Педагогічна думка, 2007. – С. 74–97. 3. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна поведінка як спосіб вияву активності особистості / Л. Е. Орбан-Лембрик // Соціальна психологія. – 2004. – T. 5. – № 7. – С. 12–19. 4. Lewicka M. Ways to make people active: the role of place attachment, cultural capital, and neighborhood ties / M. Lewicka // Journal of environmental psychology. – 2005. – Vol. 25. – P. 381–395. 5. Яблонська Т. М. Оволодіння ситемою соціально-психологічних понять як умова розвитку громадянської свідомості та самосвідомості особистості / Т. М. Яблонська // Психологічні закономірності розвитку громадянської свідомості та самосвідомості особистості : у 2-х т. / М. Й. Боришевський, М. І. Алексєєва, В. В. Антоненко [та ін.]. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 2. – С. 8–49. 6. Васютинський В. О. Громадянська свідомість та самосвідомість молоді у контексті соціально-політичного розвитку суспільства / В. О. Васютинський // Психологічні закономірності розвитку громадянської свідомості та самосвідомості особистості : у 2-х т. / М. Й. Боришевський, М. І. Алексєєва, В. В. Антоненко [та ін.]. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 2. – С. 165–183. 7. Абульханова-Славская К. А. Активность и сознание личности как субъекта деятельности / К. А. Абульханова-Славская, Б. Ф. Ломов // Психология личности в социалистическом обществе. Активность и развитие личности. – М. : Наука, 1989. – С. 110–134. 8. Васютинський В. О. Ціннісно-орієнтаційні площини сучасного українського суспільства / В. О. Васютинський // Проблеми загальної та педагогічної психології / за ред. С. Д. Максименка. – К. : Гнозис, 2006. –Т. 8, № 6. – С. 40–45. 9. Пилипенко Л. І. Потреба у самовизначенні та самореалізації як чинник розвитку громадянської спрямованості у юнацькому віці / Л. І. Пилипенко // Розвиток громадянської спрямованості особистості у юнацькому віці / М. Й. Боришевський, Т. М. Яблонська, В. В. Антоненко [та ін.]. – К. : Педагогічна думка, 2007. – С. 98–120. 10. Жадан І. В. Соціальне научання як механізм політичної соціалізації молоді в процесі модернізації освіти / І. В. Жадан // Наукові студії із соціальної та політичної психології. – К. : Міленіум, 2008. – Вип. 19 (22). – С. 231–239. 11. Вольфовська Т. О. Деякі аспекти політичної соціалізації та формування стереотипів молоді у добу перетворень / Т. О. Вольфовська, С. І. Позняк // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць. – К. : Міленіум, 2008. – Вип. 8. – С. 233–240. 12. Позняк С. І. Перспективи розвитку громадянської культури молоді в умовах модернізації освіти / С. І. Позняк // Вища освіта України. – К., 2008. –Дод. 3, т. II (9). – С. 476–483. (Темат. вип. “Вища освіта у контексті інтеграції до європейського освітнього простору”). 13. Пенькова О. Розвиток громадянської спрямованості молоді / О. Пенькова, Л. Пилипенко // Соціальна психологія. – 2009. – Т. 1, № 33. – С. 45–53. 14. Семків І. І. Адаптація методики “Портрет цінностей” (Portrait values questionnaire) / І. І. Семків // Науковий часопис НПУ ім. М. П. Драгоманова. Сер. 12. Психологічні науки. – К., 2009. – Вип. 26 (50). – Ч. 2. – С. 289–294. 15. Schwartz S. H. Values and personality / S. Schwartz, A. Bardi // European Journal of Personality. – 1994. – Vol. 8. – P. 163–181. 16. Inglehart R. Culture shift in advanced industrial society / R. Inglehart. – Princeton : Princeton university press, 1990. – 484 р. УЯВЛЕННЯ ПРО ІННОВАЦІЇ У МОЛОДІЖНОМУ СЕРЕДОВИЩІ П. Д. Фролов, м. Київ Україна розглядається як традиційне суспільство, яке потребує переходу до інноваційної моделі розвитку. Обстоюється думка, що термін “інновація” в уявленнях молоді пов’язаний насамперед із сферою економіки, а найкардинальніших змін молодь сподівається у сферах економіки, політики, виробництва та екології. Робиться застереження, що інновації, які стосуються соціальної, духовної, приватної та побутової сфер, мають бути більш обережними і локальними. Відповідальність за гальмування інновацій в Україні покладається насамперед на політиків і держслужбовців. Наголошується, що найбільшою мірою сприяють упровадженню інновацій учені, представники середнього і малого бізнесу. Ключові слова: соціальна інновація, соціальна зміна, сприймання, образ інновації. Украина рассматривается как традиционное общество, нуждающееся в переходе к инновационной модели развития. Отстаивается мнение, что термин “инновация” в представлениях молодежи связан прежде всего со сферой экономики, а наиболее кардинальных изменений молодежь ожидает в сфере экономики, политики, производства и экологии. Делается оговорка, что инновации, касающиеся социальной, духовной, частной и бытовой сфер, должны быть более осторожными и локальными. Ответственность за торможение инноваций в Украине возлагается в первую очередь на политиков и госслужащих. Подчеркивается, что в наибольшей степени способствуют внедрению инноваций ученые, представители среднего и малого бизнеса. Ключевые слова: социальная инновация, социальное изменение, образ инновации. Ukraine is considered as a traditional society which needs the innovative model of development. The most cardinal changes are expected by youth in the field of economics, policy, production and ecology. Innovations in the field of social, spiritual, private and domestic spheres should be more careful and local. The responsibility for braking of innovations in Ukraine is laid first of all on politicians and office employees. The scientists and representatives of middle and small business contribute the most to the implementation of innovations. Key words: social innovation, social change, perception, character of innovation. Проблема. Роль інновацій у житті сучасного суспільства важко переоцінити. Від кінця ХІХ ст. бурхливий розвиток науки і техніки докорінно змінив майже всі сфери людського життя. Якщо раніше техніка лишалася незмінною протягом життя кількох людських поколінь, то сьогодні кілька поколінь техніки змінюється протягом життя одного покоління людей. І темп цей наразі пришвидшується. Проте інновації зачіпають не тільки сферу техніки та економіки, не тільки позначаються на навколишньому середовищі, а й впливають на міжособові стосунки, трансформують суспільні відносини, соціальну структуру суспільства і навіть природу людини. Ідеться не тільки про “нomo innovaticus” як людину з інноваційним мисленням, а й людину як продукт соціальної і генної інженерії. Інновації стають по-справжньому всеохопними, що дає підстави говорити про поступове утвердження так званого інноваційного суспільства, хоча найчастіше цей термін розуміють у вузькому смислі ? як суспільство, що основний свій прибуток створює за рахунок технічних новацій і винаходів. Про необхідність інноваційного розвитку говорять на найвищих щаблях державного управління. В Україні всі уряди й президенти проголошують інновації одним із найважливіших стратегічних факторів державної ідеології соціально-економічного розвитку країни й забезпечення її національної безпеки, що затверджено в законодавчому порядку. З огляду на сучасні світові тенденції Україною проголошено курс на інноваційний розвиток. Це відображено в концепціях державної інноваційної політики України, науково-технологічного та інноваційного розвитку держави; законах України “Про інноваційну діяльність”, “Про інвестиційну діяльність”, “Про охорону прав на винаходи та корисні моделі”; положеннях “Про порядок створеннята функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів”, “Про порядок здійснення інноваційної освітньої діяльності” та ін. У Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України визначено, що національні інтереси держави вимагають негайних та ефективних заходів, спрямованих на розвиток і збереження її науково-технологічного потенціалу, забезпечення його ефективнішого використання для подолання кризових явищ в економічному та соціальному розвитку [1]. Невпинне зростання ролі інновацій у нашому житті породжує, проте, чимало проблем, у тому числі й соціально-психологічних. Однією з них є проблема прийняття та приживання інновацій, з’ясування природи бар’єрів інноваційних процесів, у тому числі бар’єрів соціально-психологічних. Такі бар’єри можуть виникати вже на стадії сприймання інновацій. Адже не є таємницею, що від ступеня привабливості образу тої чи тої інновації істотним чином залежить й успішність її впровадження. Проведене нами дослідження мало на меті виявити коло буденних уявлень молоді, пов’язаних з інноваціями. Зокрема, нас цікавило, з якими сферами людського життя молоді люди асоціюють поняття “інновація” та споріднені з ним терміни, наскільки інноваційним порівняно з іншими державами видається їм українське суспільство, які сфери та галузі потребують упровадження інновацій насамперед, хто інновації підтримує, а хто гальмує тощо. Навіть поверховий огляд літературних джерел, присвячених проблемі інновацій, свідчить про те, що “інновація” ? слово багатозначне, і наукові дискусії з приводу змістового наповнення цього терміна тривають і досі. У різних галузях науки й практики це поняття часто трактують по-різному [2 – 6]. У буденній свідомості уявлення про зміст слова “інновації” є не менш розмаїтим. Так, у повсякденному мовленні інновацію пов’язують з термінами, близькими за значенням, наприклад, до понять “поступ”, “покращення”, “творчість”, “новаторство”, “нестандартність”, “реформа”, “альтернативність”, “модернізація”. Кожен з них містить якусь частку правди про сутність поняття “інновація”, але не визначає його. Усеросійський центр вивчення громадської думки (ВЦИОМ – Всероссийский центр изучения общественного мнения), опитавши у березні 2008 р. 1600 респондентів в усіх регіонах Росії, з’ясував, що ж усе-таки росіяни розуміють під поняттям “інновації” [7; 8]. Виявилося, що 80% опитаних практично не мають уявлення про те, що таке інновації. Причому кожний другий респондент узагалі не зміг визначити, що це таке. Найчастіше під інноваціями росіяни розуміють будь-які нововведення (27%), а також упровадження сучасних технологій (15%). Менше тих, хто вважає, що це використання науки і техніки (3%), інвестиції у перспективні галузі економіки, соціальні зміни і конкретні нововведення (по 1%). Що вищий рівень освіти опитаних, то менше складнощів викликає в них визначення поняття “інновації” (частка тих, хто обрав варіант відповіді “важко відповісти”, серед осіб з освітою нижче середньої становить 89%, а у групі з вищою та незакінченою вищою освітою ? 30%. Попри низький рівень обізнаності про зміст поняття “інновації” 60% опитаних вважають, що інновації ? це добре. Спроби провести вимірювання ступеня інноваційності суспільства здійснювалися і в Україні. Ставлення до інновацій різних соціально-демографічних груп українського суспільства стало предметом соціологічного опитування “Інноваційний потенціал українського суспільства: вересень 2006 р.”, здійсненого в межах науково-дослідної роботи “Людський фактор інноваційного розвитку українського суспільства” державною установою “Інститут економіки та прогнозування НАН України” і Центром “Соціальний моніторинг” [9, c. 54–62]. Результати всеукраїнського опитування 2143 респондентів віком від 18 років і старше, проведеного у вересні 2006 р., засвідчили загалом сприятливе ставлення до інновацій в українському суспільстві: 71% опитаних вважав, що інтенсивне впровадження інновацій ? це добре. Протилежної думки дотримувалося лише 5%, байдуже ставилися до інновацій 14%, кількість тих, хто вагався з відповіддю або не відповів, становила 10%. (При цьому під інноваціями мали на увазі нові (інноваційні) технології, товари і продукти). Окрім ставлення до інновацій загалом, російські дослідники громадської думки з’ясовували також, як громадяни оцінюють роль інновацій у житті країни, які галузі потребують їх упровадження насамперед і що суспільство думає про інноваційні перспективи Росії тощо [7; 8]. Аналогічних вітчизняних досліджень відповідного масштабу нам, на жаль, виявити не вдалося, хоча це й не означає, що ставлення населення до різноманітних інновацій не відстежується українськими дослідниками. Усі провідні соціологічні центри України, а також Інститут соціальної та політичної психології НАПН України регулярно з’ясовують ставлення громадян до запроваджуваних політичних, економічних та освітніх реформ, хоча й не вживають при цьому термін “інновація”. Загалом же соціологічні і соціально-психологічні аспекти проблематики інновацій, інноваційної діяльності досліджуються росіянами помітно інтенсивніше, ніж їхніми українськими колегами. Зважаючи на недостатню дослідженість проблеми ставлення українських громадян до інновацій, ми спробували з’ясувати детальніше, як інновації сприймають у молодіжному середовищі, яке, за даними згаданого вище дослідження Центру “Соціальний моніторинг”, ставиться до інновацій найбільш позитивно. Крім того, наступного року виповнюється 20 років з часу проголошення незалежності України. Протягом цього часу з’явилося чимало інновацій, які стосуються найрізноманітнішних сфер людського життя. Одні з них були сприйняті громадянами позитивно, інші – негативно, а на деякі ніхто взагалі не звернув увагу. До деяких люди призвичаїлися, і вони перестали сприйматися як щось нове, незвичне, перетворившись на буденні речі, без яких уже просто неможливо уявити повсякденне життя. Чимало з того, що сприймалося і сприймається представниками старшого покоління як інновації, не є таким для молоді. Молодь на відміну від людей старшого віку, навпаки, часто не уявляє того, що передувало тій чи тій інновації, адже багато з них зростали в оточенні мобільних телефонів, комп’ютерів, мікрохвильовок тощо. Їм важко уявити, що колись не було комерційних банків, інтернету, що квартири, в яких проживали громадяни, були власністю держави, що іншим був політичний і соціально-економічний устрій держави. Тож нашим завданням було виявити буденне уявлення сучасної молоді про інновацій. Загалом у межах нашого дослідження протягом квітня – травня 2010 р. було опитано 158 молодих людей віком 18 – 35 років, переважно студентів київських ВНЗ (табл. 1). Отримані результати показали, що термін “інновація” до сфери економіки вважають доцільним застосовувати 63,4% опитаних, до соціальної сфери ? 25,7%. Із сферою політики і духовною сферою “інновації” майже не асоціюються. Із сферою політики їх пов’язало 10,3%, з духовною сферою ? 0,6% опитаних. Фактично так само часто, як і “інновація”, з економічною сферою молодь пов’язує і термін “модернізація”. Доцільним застосовувати його саме до сфери економіки вважають 62,6% респондентів. Таблиця 1 Розподіл відповідей на запитання: “Як Ви вважаєте, до яких з перелічених нижче сфер людського життя найбільш доцільно застосовувати перелічені нижче поняття?” (у%) Економіка Політика Соціальна сфера Духовна сфера інновація 63,4 10,3 25,7 0,6 реформа 27,8 58,0 14,2 ? нововведення 29,0 22,7 44,3 4,0 трансформація 24,6 30,3 26,9 18,2 модернізація 62,6 11,1 19,9 6,4 зміна 20,8 43,7 26,8 8,7 оновлення 23,1 25,4 20,7 30,8 “Реформа”, на думку опитаних, є найбільш доречним терміном для сфери політики, і помітно меншою мірою це слово підходить до сфери економіки і соціальної сфери. На це вказали відповідно 58%, 27,8% і 14,2% респондентів. А от до духовної сфери “реформи”, виявляється, взагалі застосовувати недоцільно. До соціальної сфери найдоцільніше застосовувати термін “нововведення”, а до духовної ? “оновлення”. Такої думки відповідно 44,3% і 30,8% опитаних. Імідж інноваційного суспільства серед молоді (табл. 2) мають передусім США і Японія. Такими вважають їх 89,7% і 76,8% опитаних, відповідно. Третє місце посідає Китай, який вважають інноваційним суспільством 64,1% респондентів. Це дещо більше за кількість тих, хто вважає інноваційними Німеччину, Францію та Швецію. А от Україна посіла передостаннє місце в рейтингу 14 країн, дещо поступившись Росії та випередивши лише Монголію. Кількість тих, на чию думку Україна є інноваційним суспільством, становить 13,4%. Традиційним суспільством вважають її 72,4%, вагаються з відповіддю 14,3%. Цікаво, що згідно з “індексом інновацій”, який характеризує рівень взаємодії науки і бізнесу, а також швидкість упровадження наукових розробок в економіку, світовими лідерами є США, Тайвань, Фінляндія, Швеція і Японія. Росія посідає 34-те місце, а Україна ? 38-ме. Для порівняння: Ізраїль ? на 6-му місці, Німеччина ? на 10-му, Великобританія ? на 14-му, Франція ? на 18-му. Ці дані оприлюднено в Economist Intelligence Unit. * Таблиця 2 Розподіл відповідей респондентів на запитання: “Відомо, що країни істотно різняться за ступенем традиційності ? інноваційності.На Вашу думку, які з наведених нижче країн являють собою інноваційні,а які – традиційні суспільства?” (у %) Однозначно інноваційне суспільство Скоріше інноваційне суспільство Інноваційне (однозначно + скоріше) Скоріше традиційне суспільство Однозначно традиційне суспільство Традиційне (однозначно + скоріше) Важко відповісти США 56,8 32,9 89,7 8,0 0,5 8,5 1,9 Японія 61,9 14,9 76,8 7,9 12,6 20,5 2,8 Китай 44,6 19,5 64,1 20,9 10,7 31,4 4,7 Німеччина 27,4 33,5 60,9 23,6 13,2 36,8 2,4 Франція 20,6 37,8 58,6 24,9 12,0 36,9 4,8 Швеція 28,1 27,6 55,7 25,7 12,4 38,1 6,2 Фінляндія 15,6 29,8 45,4 30,7 11,2 41,9 12,7 Ізраїль 9,3 30,9 40,2 30,4 17,2 47,6 12,3 Великобританія 19,4 19,9 39,3 30,3 26,1 56,4 4,3 Тайвань 17.9 18,8 36,7 28,5 16,4 44,9 18.4 Індія 8,1 15,2 23,3 19,0 50,0 69,0 7,6 Росія 5,7 12,4 18,1 48,1 27,1 75,2 6,7 Україна 1,0 12,4 13,4 47.6 24.8 72,4 14,3 Монголія 2,4 3,9 6,3 19,3 51,2 70,5 23.2 Усвідомлення того, що Україна не є інноваційним суспільством й істотно відстає за параметром інноваційності від найбільш розвинених країн, явно не задовольняє молодь, і тому 77,2% опитаних погоджуються з тим, що одним із головних стратегічних пріоритетів України має стати створення інноваційної моделі розвитку (табл. 3). Не згодні із цим 4,2%; вагалися з відповіддю ? 16,7%; визнали, що не розуміють вислів “інноваційна модель розвитку” близько 2% опитаних. Таблиця 3 Розподіл відповідей на запитання: “Сьогодні багато хто з політиків наголошує на тому, що одним із головних стратегічних пріоритетів України має стати створення інноваційної моделі розвитку. Чи згодні Ви із цим?” (у %) однозначно згоден 39,1 77,2 скоріше згоден 38,1 скоріше не згоден 2,8 4,2 однозначно не згоден 1,4 важко відповісти 16,7 не дуже розумію, що таке “інноваційна модель розвитку” 1,9 Опитані молоді люди були майже одностайні в тому, що запровадження інновацій потребують економічна, екологічна, політична та виробнича сфери (табл. 4). Понад 96% респондентів поділяють цю думку. Помітно менше прихильників запровадження інновацій у побуті, публічній і приватній сферах ? 70,6%, 65,4% і 60,7%, відповідно. Найменше тих, хто вважає за необхідне щось змінювати в духовній сфері, ? трохи більше половини (54,5%). Натомість кожний третій є противником запровадження тут будь-яких інновацій. Майже три чверті опитаних воліли б кардинальних інновацій у сфері економіки, понад 70% ? у сфері політики, понад 63% ? у сфері виробництва та екології (табл. 5). Істотних змін, які лишали б недоторканними існуючі основи, потребує насамперед соціальна сфера. Такої думки дотримується майже половина респондентів ? 46,9%. Третина (34,3%) налаштована більш рішуче і прагне в соціальній сфері інновацій кардинального характеру. Незначних за своїм масшатабом інновацій локального характеру потребують духовна і приватна сфери. На це вказали 33,2% і 26,6% опитаних, відповідно. Чимало серед молодих людей і тих, хто хотів би масштабніших змін у цих сферах. Істотні зміни, які не зачіпають основних принципів, у духовній сфері підтримують 33,7%, у приватній ? 30,4% респондентів. Таблиця 4 Розподіл відповідей на запитання: “Як Ви вважаєте, чи потребують в Україні запровадження інновацій перелічені нижче сфери життя?” (у %) Однозначно потребує Скоріше потребує Потребує (однозначно + скоріше) Скоріше не потребує Однозначно не потребує Не потребує (однозначно + скоріше) Важко відповісти економічна 83,9 14,3 98,2 0,5 ? 0,5 0,3 політична 75,2 21,0 96,2 1,9 ? 1,9 1,9 соціальна (суспільна) 53,6 33,5 87,1 5,7 1,0 6,7 6,2 духовна 27,0 27,5 54,5 27,0 6,6 33,6 11,9 екологічна 75,4 20,9 96,3 2,4 ? 2,4 1,3 публічна 32,7 32,7 65,4 19,2 2,8 22,0 12,6 приватна 30,8 29,9 60,7 12,8 10,4 23,2 16,1 виробнича 75,8 20,4 96,2 0,5 1,4 1,9 1,9 побутова 37,4 33,2 70,6 11,8 5,7 17,5 11,9 Таблиця 5 Розподіл відповідей на запитання: “А як би Ви оцінили бажаний масштаб необхідних інновацій у тих самих сферах?” (у %) Інновації мають спричинити докорінні зміни у цій сфері, змінити її кардинальним чином Інновації мають привести до істотних змін у відповідній сфері, лишивши недоторканними її основи Інновації мають привести до незначних і локальних змін Важко відповісти економічна 75,7 21,4 0,5 2,4 політична 71,6 24,2 1,4 2,8 соціальна (суспільна) 34,3 46,9 10,6 8,2 духовна 12,0 33,7 33,2 21,2 екологічна 67,3 23,6 3,8 5,3 публічна 18,0 39,0 20,0 22,9 приватна 19,3 30,4 26,6 23,7 виробнича 63,6 26,8 4,8 4,8 побутова 26,4 37,0 19,7 16,8 Спроба деталізувати уявлення молоді щодо пріоритетності впровадження інновацій у галузі економіки та сфери суспільного життя засвідчила, що найневідкладніших інновацій потребують медицина, сільське господарство і політика (табл. 6). На них вказали відповідно 62,5%, 55,1% і 52,8% респондентів. Від чверті до третини опитаних вважають, що в першу чергу потребують оновлення освіта (34,7%), державне управління (30,6%), охорона природи, екологія (24,5%). Здійснена деталізація дає підстави стверджувати, що, говорячи про необхідність інновацій в економічній сфері, респонденти насамперед мають на увазі сільське господарство і значно рідше вважають пріоритетними такі галузі, як будівництво, нафтогазовий комплекс, торгівлю, енергетику, транспорт, зв’язок, хімічну промисловість чи космос. На потребу впровадження інновацій саме в ці галузі вказали від 12,5% до 1,9% опитаних. Прикметно й те, що потреба інновацій у сфері екології (у широкому сенсі) скоріше за все пов’язана з медициною, упровадження ж інновацій власне в природоохоронну сферу вважають першочерговим завданням значно менше опитаних ? близько чверті (24,5%). Таблиця 6 Розподіл відповідей на запитання: “Як Ви вважаєте, які з перелічених нижче галузей економіки та сфер суспільного життя України потребують інновацій насамперед?” (у %) медицина 62,5 сільське господарство 55,1 політика 52,8 освіта 34,7 державне управління 30,6 охорона природи, екологія 24,5 наука 19,9 армія 19,0 система пенсійного забезпечення 17,6 банки, фінанси 14,8 система соціального страхування 12,5 будівництво 12,5 культура 9,7 нафтогазовий комплекс 8,8 торгівля 8,8 енергетика 7,4 транспорт 6,0 електроніка, інформатика, зв’язок 5,1 релігія 3,2 хімічна промисловість 1,9 космос 1,9 інше 1,4 всі 9,7 жодна – важко відповісти – Примітка. Сума перевищує 100%, оскільки респонденти мали можливість обирати кілька варіантів відповіді. Результати опитування показали істотні розбіжності між усвідомленням необхідності інноваційного розвитку держави і ступенем підтримки в Україні інноваційної діяльності (табл. 7). Потребу в інноваційній моделі розвитку держави відчувають 77,2% опитаних, а частка тих, на чию думку інновації в Україні гальмуються, становить 75,9%. Протилежної думки дотримуються лише 14,8% респондентів, інші вагаються з відповіддю. Таблиця 7 Розподіл відповідей на запитання: “На Вашу думку, інновації в Україні гальмуються чи, навпаки, усіляко підтримуються?” (у%) однозначно підтримуються 3,7 14,8 скоріше підтримуються 11,1 скоріше гальмуються 53,2 75,9 однозначно гальмуються 22,7 важко відповісти 9,3 На думку опитаних молодих людей, упровадженню інновацій в Україні найбільшою мірою сприяють учені (табл. 8). Цю думку поділяють 83,3% респондентів. Частка тих, хто переконаний, що інновації впроваджуються завдяки сприянню представників середнього і малого бізнесу, становить 69,8% і 68,4%, відповідно. Доволі високо оцінено респондентами у впровадження інновацій внесок працівників освіти, представників великого бізнесу та менеджерів різного рівня. За тих, хто сприяє впровадженню інновацій, їх вважають відповідно 55,2%, 54,2% і 52,2% опитаних. Натомість політики, державні службовці та законодавці в уявленні молодих людей постають як гальмівники інновацій в Україні. Саме такими сприймають їх відповідно 78,2%, 73,6% і 70,6% опитаних. Найважче респондентам було оцінити, яку роль у впровадженні інновацій відіграють робітники. Варіант відповіді “важко відповісти” стосовно них обрало близько половини опитаних (46,8%). Такими, що сприяють упровадженню інновацій, вважають робітників 31,3% опитаних; такими, що гальмують, ? 21,9%. Аналіз результатів дослідження дає підстави для таких висновків. Термін “інновація” в уявленнях молоді пов’язаний насамперед із сферою економіки. Із сферою політики і духовною сферою інновації майже не асоціюються. Найбільш виражений імідж інноваційних суспільств в очах молоді мають США, Японія та Китай. Україну ж вважають традиційним, а не інноваційним суспільством. Тезу про те, що одним із головних стратегічних пріоритетів України має стати створення інноваційної моделі розвитку, підтримує переважна більшість молодих людей. Не згодних з нею практично немає. Таблиця 8 Розподіл відповідей на запитання: “А як Ви думаєте, хто насамперед сприяє впровадженню в Україні різноманітних інновацій, а хто їх гальмує?” (у%) Сприяють Гальмують Важко відповісти вчені 83,3 7,1 9,5 представники середнього бізнесу 69,8 13,2 17,0 представники малого бізнесу 68,4 10,5 21,1 працівники освіти 55,2 18,7 26,1 представники крупного бізнесу 54,2 28,0 17,8 менеджери різного рівня 52,2 13,7 34,1 робітники 31,3 21,9 46,8 законодавці 15,9 70,6 13,5 державні службовці 9,6 73,6 16,8 політики 9,3 78,2 12,5 інші 24,0 8 68,0 Молоді люди майже одностайні в тому, що запровадження інновацій потребують економічна, екологічна, політична та виробнича сфери. Найменше тих, хто вважає за необхідне щось змінювати в духовній сфері. Найкардинальніших змін молодь прагне у сферах економіки, політики, виробництва та екології. Інновації, які стосуються соціальної, духовної, приватної та побутової сфер, на її думку, мають бути більш обережними і локальними. Переважна більшість опитаних переконана, що інновації в Україні гальмуються. Відповідальність за це покладається молодими людьми насамперед на політиків і держслужбовців, а от “локомотивами” впровадження інновацій молодь вважає передусім учених, а також представників середнього і малого бізнесу. Важливу роль у сприянні інноваціям вона відводить також працівникам освіти. Література 1. Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів: матеріали Парламентських слухань у Верховній Раді України 17 червня 2009 р. / за заг. ред. В. І. Полохала. ? К. : Парламент. вид-во, 2009. – 274 с. 2. Безрудный Ф. Сущность понятия инновации и его классификация / Ф. Безрудный, Г. Смирнова, О. Нечаева // Инновации. – 1998. – № 2-3. – С. 3–13. 3. Что означают термины “инновации” и “инновационные процессы” в образовании ?Електронний ресурс?. ? Режим доступу : http://psylist.net/pedagogika/inovaci.htm. 4. Многоликость инноваций ?Електронний ресурс?. ? Режим доступу : http://aeer.cctpu.edu.ru/winn/db_reg/articles/1.doc. 5. Яковец Ю. В. Эпохальные инновации ХХІ в. / Ю. В. Яковец. ? М. : Экономика, 2004. – 443 с. 6. Яголковский С. Р. Психология инноваций: подходы, модели, процессы / С. Р. Яголковский. ? М. : Ин-т психологии РАН, 2010. – 264 с. 7. Инновации: спасут ли они Россию? ?Електронний ресурс?. ? Режим доступу : http://wciom.ru/arkhiv/tematicheskii-arkhiv/item/single/9890.html ?no_cache=1&cHash=18fb5ccfba 8. Яковлева Е. Инновационное общество / Е. Яковлева, Т. Владыкина // “Российская газета” – Неделя. – 2008. – № 4589 (14 февр.)  9. Левін Р. Ставлення до інновацій різних соціально-демографічних груп українського суспільства / Р. Левін, А. Ноур // Український соціум. – 2007. – № 3. – С. 54–62. МОДЕЛЬ МОТИВАЦІЙНИХ ЧИННИКІВ ГРОМАДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МОЛОДІ С. М. Чолій, м. Львів Запропоновано модель соціально-психологічних чинників громадської діяльності, що характеризується трьома вимірами: зовнішніх-внутрішніх, об’єктивних-суб’єктивних, статичних-динамічних чинників. До важливих суб’єктивних чинників віднесено мотиви, потреби, цілі, цінності та особливості характеру людини. Емпіричним способом з’ясовано мотиваційні чинники громадської діяльності молоді. Ключові слова: громадська діяльність, громадська активність, соціальна активність, мотиваційна сфера. Предложена модель социально-психологических факторов общественной деятельности, которая характеризируется тремя измерениями: внешних-внутренних, объективных-субъективных, статических-динамических факторов. К важным субъективным факторам отнесены мотивы, потребности, цели, ценности и особенности характера человека. Эмпирическим путем установлены мотивационные факторы общественной деятельности молодежи. Ключевые слова: общественная деятельность, общественная активность, социальная активность, мотивационная сфера. The model of socio-psychological factors of public activity is proposed. It is characterized by three dimensions: external-internal, objective-subjective, and constant-dynamic factors. Among the important subjective factors are motives, needs, goals, values, and specific personal traits. The motivation factors of youth public activity are determined empirically. Key words: public activity, social activity, motivational sphere. Проблема. Громадська діяльність як спосіб реалізації людиною власних інтересів та інтересів громади в державі – вагомий чинник розвитку і функціонування громадянського суспільства в Україні. Важливим, на наш погляд, є осмислення тих чинників, які зумовлюють громадську діяльність молоді, особливо в контексті низької залученості як молодого, так і дорослого населення до будь-яких форм громадської взаємодії. Мотиваційні чинники громадської діяльності молоді доцільно, на нашу думку, вивчати у взаємодії з іншими соціально-психологічними чинниками, що впливають на прояви громадської активності особистості в суспільстві. Мета статті: охарактеризувати модель психологічних чинників громадської діяльності та її складові; виявити провідні мотиваційні чинники в структурі психологічних чинників громадської діяльності молоді. Щоб екстраполювати на громадську сферу вплив чинників, що зумовлюють участь людини в політичному житті, та окреслити перелік чинників громадської діяльності молоді, звернімося до моделей політичної участі, запропонованих Л. В. Мілбратом і Л. О. Кияшко. Л. В. Мілбрат – автор чотирикластерної класифікації чинників політичної участі, які охоплюють дві площини: зовнішніх-внутрішніх і об’єктивних-суб’єктивних чинників. До групи зовнішніх об’єктивних належать чинники, пов’язані з характеристиками зовнішнього середовища (соціокультурні, соціоекономічні, соціополітичні тощо). Група зовнішніх суб’єктивних чинників містить характеристики безпосереднього оточення самої людини. Внутрішня група чинників також поділяється на дві підгрупи: об’єктивних, що охоплюють демографічні та економічні особистісні чинники (соціальний статус, рівень життя, вік, освіту, стать, національність тощо), та суб’єктивних, які характеризують психологічні особливості людини (атитюди, орієнтації, риси характеру) [1]. Дещо подібною і заразом відмінною є структурно-функціональна модель політичної участі Л. О. Кияшко. Дослідниця, зокрема, виділяє площину об’єктивних-суб’єктивних чинників, не поділяючи їх на зовнішні і внутрішні. До об’єктивних Кияшко відносить гендерно-вікові, соціально-економічні, середовищно-суспільні (особливості макросередовища і мікросередовища) чинники. Суб’єктивними є мотиваційно-ціннісні (мотиви політичної участі, ставлення до деяких політичних рухів), конативні (вольові характеристики і навички політичної взаємодії), а також когнітивно-рефлексивні (ідеологічні настановлення, стереотипи, фактори прийняття рішень стосовно політичної поведінки) чинники [2]. У цій моделі більшою мірою наголошується саме на психологічних чинниках політичної участі. Послуговуючись доробком Л. В. Мілбрата і Л. О. Кияшко, вважаємо за можливе виділити площини об’єктивних-суб’єктивних та зовнішніх-внутрішніх чинників і в моделі мотиваційних чинників громадської діяльності молоді. У контексті нашого дослідження – з’ясування саме мотиваційних чинників – цікавим видається запропонований О. С. Соколовою структурний підхід до вивчення мотивації соціальної активності молоді. У структурі мотивації дослідниця виділяє три підструктури: 1) потреб; 2) цілей; 3) внутрішнього контролю [3]. Потреби, на думку Соколової, пояснюють, чому людина хоче виявити активність, а також визначають джерела енергії для її реалізації. До складу цієї підструктури входять потреби в спілкуванні, в усвідомленні себе та особистісному зростанні, у суспільно значущій діяльності, самоствердженні, самореалізації, досягненні, афіліації, у визнанні і повазі, наданні допомоги, отриманні нових знань, благополуччі і престижі. Підструктура цілей об’єднує ті цілі активності, значимість яких для людини зумовлена актуальними потребами. Такі цілі Соколова поділяє на суспільно значимі і вузькоособистісні. До перших вона відносить отримання знань, умінь і навичок організаторської роботи, розвиток лідерських рис тощо, а до других – кар’єрне зростання, престиж, отримання рекомендацій для працевлаштування, можливості навчання за кордоном тощо. Мотиваційні складові підструктури внутрішнього контролю забезпечують свідомий вибір людиною предмета і способу задоволення власних потреб. До цієї підструктури належать інтереси, схильності, переконання, ідеали, система цінностей, соціальні настановлення, а також рівень домагань. Оскільки громадська діяльність є однією з форм соціальної активності людини, наведені О. С. Соколовою якісні особливості мотиваційних чинників соціальної активності молоді ми обов’язково маємо взяти до уваги, розробляючи структруру чинників громадської діяльності. У контексті дослідження мотивації цікавими видаються і наукові дискусії останнього часу з приводу динамічного характеру мотиваційних утворень. З одного боку – теорії, які визнають певну стабільність мотиваційних явищ, що виявляється, зокрема, у наявності домінуючих мотивів особистості, які однаковою мірою проявляються в різних видах діяльності; з другого – сучасні підходи, що наполягають на динамічній природі мотиваційних явищ. Серед цих підходів – реверсивна теорія мотивації М. Аптера і теорія “потоку” досвіду (“flow”) М. Цікшентміхалого. Згідно з першою мотиваційні стани зазнають постійних змін (реверсій) у межах чотирьох основних площин, згідно з другою – внутрішньо мотивована діяльність має характер “потоку” – послідовності дій, яку диктує внутрішня логіка і яка не потребує свідомого втручання людини [4; 5]. Тому, на нашу думку, до моделі чинників громадської діяльності слід додати третю площину – статичних-динамічних чинників, що проявляються також і в мотиваційній сфері. Отже, наша модель соціально-психологічних чинників базується на структурному підході і має вигляд тривимірного простору, представленого трьома площинами чинників: зовнішніх-внутрішніх, об’єктивних-суб’єктивних і статичних-динамічних (рис. 1). Зовнішніми ми вважатимемо чинники, які характеризують середовище; внутрішніми – індивідні, особистісні та індивідуальні властивості людини. Об’єктивні чинники – такі, що піддаються точному визначенню і не залежать від психічних властивостей людини; суб’єктивні – породжені внутрішнім світом людини або ж середовищем її існування. Статичні – чинники, що вирізняються відносною стабільністю або постійністю прояву, динамічні ж, навпаки, мінливі і підлягають частим змінам. Рис. 1. Модель соціально-психологічних чинників громадської діяльності Кожен із чинників можна описати однією з двох властивостей у кожному вимірі. А отже, маємо підстави виокремити вісім груп чинників: 1) зовнішні об’єктивні статичні чинники – виявляються в характеристиках макросередовища, які є порівняно стабільними: тип політичної культури, суспільні норми тощо; 2) зовнішні об’єктивні динамічні чинники – характеристики макросередовща, яким властива мінливість або які перебувають у стадії розвитку: стан громадянського суспільства, політична система, соціально-економічні характеристики; 3) зовнішні суб’єктивні статичні чинники – порівняно стабільні характеристики мікросередовища: склад сім’ї, наявність сиблінгів, освіта батьків, місце проживання; 4) зовнішні суб’єктивні динамічні чинники – характеристики мікросередовища, що можуть змінюватися: дохід сім’ї, характер міжособових стосунків; 5) внутрішні об’єктивні статичні чинники – характеристики людини, які можна об’єктивно визначити і які є стійкими, наприклад стать; 6) внутрішні об’єктивні динамічні чинники – характеристики людини, які можна об’єктивно визначити, однак вони динамічні: вік, освіта, провідна діяльність (навчання – праця); 7) внутрішні суб’єктивні статичні чинники – порівняно стійкі характеристики внутрішнього світу людини: цінності, особистісні риси, мотиваційні стилі, спрямованість, орієнтації, інтереси, настановлення; 8) внутрішні суб’єктивні динамічні чинники – мінливі характеристики внутрішнього світу людини: мотиваційні стани, мотиви, потреби, цілі, бажання. Наше дослідження є в першу чергу психологічним, тому основну увагу зосередимо на внутрішніх суб’єктивних чинниках – як статичних, так і динамічних, оскільки саме вони є проявами психічного життя людини. При цьому провідними вважатимемо усвідомлювані фактори. Додатковими факторами, які можуть впливати на мотивацію громадської діяльності молоді, вважатимемо внутрішні об’єктивні чинники (статичні і динамічні) та зовнішні суб’єктивні чинники (статичні і динамічні). Аналіз підструктур мотивації громадської діяльності молоді і чинників, що складають їх, було здійснено в ході дослідження мотиваційних чинників громадської діяльності молоді. У дослідженні взяло участь 247 осіб віком від 16 до 30 років. До групи громадсько активної молоді увійшло 123 особи (беруть участь у діяльності громадських організацій), до групи громадсько пасивної молоді – 124. Завданням емпіричного дослідження було вивчення таких чинників, як потреби, цілі, мотиви, орієнтації, мотиваційні стилі, цінності, особистісні особливості та характер міжособової взаємодії. З цією метою було використано комплекс методик, серед яких: методика діагностики мотиваційної структури особистості В. Мільман; методика діагностики ступеня задоволення основних потреб В. В. Скворцова; опитувальник “МАС” М. Л. Кубишкіної; методика вивчення цінностей особистості Ш. Шварца; методика діагностики рівня суб’єктивного контролю Дж. Ротера; методика діагностики домінуючого стану Л. В. Куликова; опитувальник діагностики п’яти факторів особистості Дж. Ховарда, П. Медіни і Ж. Ховард (адаптація Л. Ф. Бурлачука, Д. К. Корольова); методика діагностики домінуючого мотиваційного стилю М. Аптера; методика діагностики соціально-психологічних настановлень особистості в мотиваційній сфері О. Ф. Потьомкіної, а також модифікована шкала соціальної активності М. Н. Левицької. Проаналізувавши одержані в ході порівняльного, кореляційного та факторного аналізів результати, можемо виокремити ті чинники, які найбільшою мірою визначають громадську діяльність молоді. Внутрішні суб’єктивні статичні чинники. Нагадаємо, що до цієї групи ми віднесли порівняно стійкі чинники, що характеризують мотиваційну сферу, сферу ціннісних орієнтацій, а також риси характеру особистості (рис. 2). До внутрішніх суб’єктивних статичних чинників на підставі результатів емпіричного дослідження увійшло чотири підгрупи: мотиваційні стилі, мотиваційні орієнтації, цінності та особистісні риси. Серед мотиваційних стилів у сфері цілей діяльності важливими виявились обидва стилі: цільовий і парацільовий. Перший передбачає важливість мети, якої людина прагне досягти у своїй діяльності. Зважаючи на те, що у сфері взаємин мають місце спрямованість на себе (аутична) і спрямованість на інших (алоцентрична), то, очевидно, цілями громадської діяльності молоді є не лише прагнення бути корисним суспільству, допомога іншим, примноження суспільних благ, а й певні індивідуально значущі цілі. Припускаємо, що до них належать: реалізація власних здібностей, розкриття особистісного потенціалу (зокрема лідерського), набуття досвіду та означення перспектив подальшого працевлаштування, оволодіння певними уміннями і навичками тощо. Наявність серед складових підгрупи мотиваційних стилів парацільового стилю свідчить про те, що молоді люди також прагнуть діставати задоволення від того, що роблять. Імовірно, залучення до дільності громадських організацій підтверджує те, що громадська робота дає молоді задоволення. Рис. 2. Внутрішні суб’єктивні статичні чинники громадської діяльності молоді У сфері взаємодії переважає стиль домінування, тобто прагнення відігравати провідну роль, контролювати ситуацію, проявляти власну компетентність. Як зазначає М. Аптер, в основі домінування лежить цінність влади [4], а отже, громадська діяльність може бути способом здобуття і реалізації влади в суспільстві. При цьому метою домінування є як певні особистісні цілі (підвищення власної впливовості, почуття компетентності, реалізація здібностей), так і цілі, спрямовані на інших (допомога комусь у реалізації його здібностей, підвищення його компетентності тощо). Очевидно, переважання прагнення домінувати є джерелом активності особи, зокрема і в громадському житті, адже передбачає активні дії та докладання зусиль для забезпечення домінантних позицій. З другого боку, наявність чинника алоцентричного співпереживання свідчить про те, що стиль домінування притаманний не всім випробуваним. Частина респондентів долучається до громадської діяльності, керуючись співчуттям, альтруїстичними цінностями, турботою про інших. Кореляційний аналіз даних виявив, що молоді люди, схильні до альтруїзму, частіше долучаються до діяльності благодійних організацій, натомість членам інших організацій така спрямованість не притаманна. Чинник “пошук емоційної активації” в структурі мотиваційних чинників громадської діяльності характеризує громадсько активну молодь як схильну до ризиків і відкриту до емоційних переживань. Пошук нових вражень є основним мотивом діяльності в цьому контексті, що й зумовлює залучення до нових видів діяльності, часто не характерних для більшості. До мотиваційних орієнтацій громадсько активної молоді увійшли орієнтації на: творення, соціальну корисність, працю, зусилля, свободу, владу, процес і результат діяльності. Орієнтації на творення і соціальну корисність підтверджують, по-перше, соціально спрямований характер діяльності громадсько активної молоді, що виявляється в прагненні бути корисним суспільству; по-друге, творчий характер громадської діяльності, що виявляється в здатності активно перетворювати суспільне життя, створювати певні блага. Орієнтація на працю, а також здатність докладати зусилля в процесі діяльності свідчать, з одного боку, про сприймання громадської діяльності як такої, що потребує від особи докладання зусиль і наполегливої праці, а з другого – про серйозне ставлення активної молоді до громадської діяльності загалом. Орієнтація на свободу в структурі мотиваційних чинників демонструє прагнення діяти самостійно, бути незалежним від впливу інших людей. Очевидно, свобода дій є надзвичайно важливою умовою як діяльності громадських організацій, так і людей, що в них залучені. Зрештою, почуття свободи або прагнення свободи є однією з умов самоорганізації людей у громади. Орієнтація на владу, як нам видається, пов’язана з прагненням громадсько активних людей впливати на суспільні процеси та їх зміну; крім того, влада є одним з важливих ресурсів, наявність якого полегшує реалізацію цілей та інтересів громадської організації. Наявність протилежних орієнтацій у діяльності – на процес і результат – знову ж таки підтверджує відмінності між людьми, що залучаються до громадської діяльності. Переважання орієнтації на процес діяльності характерне для молоді, яку захоплює сам процес участі в різноманітних акціях; ця участь, імовірно, є способом заповнення вільного часу приємною і водночас корисною діяльністю. Натомість домінування орієнтації на результат притаманне цілеспрямованим “активістам”, які знають мету своєї діяльності, тому досягнення конкретних результатів для них є значно важливішим за процес діяльності. Серед цінностей, що спонукають молодь до участі в діяльності громадських організацій, бачимо цінності самостійності, досягнення, стимуляції, універсалізму та гедонізму. Цінності самостійності, стимуляції та гедонізму належать до групи цінностей “відкритість до змін”, за Ш. Шварцом [6]. Ця група цінностей передбачає наявність незалежної думки в особи та сприяння змінам з її боку – на противагу цінностям збереження, дотримуючись яких особа прагне зберегти існуючий суспільний лад, почуватися захищеною, дотримуватися традицій і загальноприйнятих норм. Отже, залучення до громадської діяльності характерне для людей, що прагнуть більше змін, аніж безпеки і захисту. Цінності досягнення та універсалізму протилежні за спрямованістю: досягнення пов’язане зі спрямованістю на власні цілі та успіх, а універсалізм – із турботою про добробут інших. Очевидно, громадська діяльність сприяє реалізації як індивідуальних, так і колективних цілей. Напевне, найбільш стійкими чинниками, що належать до групи внутрішніх суб’єктивних чинників, є особистісні риси. Проведене дослідження підтвердило існуючі дані щодо наявності в громадсько активних осіб таких рис, як екстраверсія, згідливість та інтернальність. Водночас виявлено зв’язки з такими рисами, як відкритість досвідові, добросовісність і маскулінність. Відкритість досвідові як особистісна риса, очевидно, зумовлює домінування мотиваційного стилю пошуку емоційної активації, а також важливість цінності стимуляції. Цей комплекс ознак характеризує громадсько активну людину як відкриту до зовнішнього світу, потреб інших, а громадська діяльність є для неї джерелом нових вражень, переживання сильних емоцій та нового досвіду. Добросовісність зумовлює сумлінне та серйозне ставлення до власних обов’язків, що свідчить про привабливість громадської діяльності для відповідальних молодих людей. Результати дослідження показали, що громадсько активній молоді притаманні маскулінні риси, а отже, маскулінність зумовлює активність особи, зокрема і в соціальній сфері. Внутрішні суб’єктивні динамічні чинники. До цієї групи чинників відносимо особливості мотиваційної сфери, які є динамічними, тобто змінюються залежно від діяльності чи певного етапу життя людини (рис. 3). Рис. 3. Внутрішні суб’єктивні динамічні чинники громадської діяльності молоді Громадсько активна молодь керується у своїй діяльності такими мотивами, як досягнення, суперництво, соціальний престиж та спілкування. Мотив досягнення відображає індивідуальні цілі особи і значущість успіху як результату діяльності. Високий рівень мотивації до успіху сприяє залученню людини до різних видів діяльності, адже тоді вона спрямована на позитивний результат; натомість низький рівень мотивації досягнення зумовлює уникання тих ситуацій, що можуть завершитися невдачею. Мотив досягнення в громадській діяльності сприяє реалізації мети та інтересів людини. Мотиви суперництва та соціального престижу характеризують громадсько активну молодь як таку, що прагне займати високі соціальні позиції, бути кращою з-поміж решти, можливо, якось вирізнятися в суспільстві. У свою чергу громадська діяльність дає молодим людям певний статус і переваги в суспільстві. Наявність мотиву спілкування в структурі чинників громадської діяльності свідчить, з одного боку, про важливість взаємодії з іншими в процесі громадської діяльності, ведення громадського діалогу й інших комунікаційних процесів; з другого боку, спілкування дає можливість громадсько активній молоді розширювати мережу власних соціальних контактів, що позитивно впливає як на громадську, так і на професійну діяльність молоді. До громадської активності молодих людей спонукають вищі потреби: поваги, визнання та самоактуалізації. Найбільш значущою згідно з результатами статистичного аналізу є потреба в самоактуалізації. Важливість цієї потреби для соціально активної молоді підтверджують й інші теоретичні та емпіричні дослідження. А отже, прагнення саморозвитку, реалізації власного потенціалу, здібностей, ідей спонукає молодих людей активно залучатися до соціального життя, взаємодії з іншими. Можна стверджувати, що громадська діяльність є одним із способів соціальної самореалізації людини. Соціальні потреби важливі для юнаків і дівчат, що беруть участь у волонтерській діяльності: це відображає їхнє прагнення належати до певної спільноти; люди, з якими вони працюють, становлять для них найбільшу цінність. Домінуючим психічним станом є стан активності, який, очевидно, зумовлює участь людини в різних сферах життєдіяльності, зокрема і громадському житті. Поряд із загальною активністю чинником громадської діяльності є творча активність, а отже, громадсько активна молодь схильна не лише до активної участі в життєдіяльності суспільства, а й до активного перетворення цієї суспільної дійсності. Імовірно, громадська діяльність дає можливість молодим людям реалізовувати свій творчий потенціал у суспільно корисній діяльності. Результатом залучення молоді до діяльності громадських організацій є стан задоволеності життям. Рівень задоволеності життям у громадсько активних респондентів статистично вищий, ніж у неактивних, а отже, можемо говорити про позитивні ефекти залучення особистості до громадського життя. Очевидно, завдяки громадській діяльності молодь почувається потрібною спільноті, дістає можливість самореалізації в суспільному житті, що й дає задоволеність життям у цілому. Внутрішні об’єктивні динамічні чинники. До внутрішніх об’єктивних динамічних чинників ми віднесли деякі демографічні чинники, які зазнають змін, зокрема вік, освіту та основну діяльність (рис. 4). Рис. 4. Внутрішні об’єктивні динамічні чинники громадської діяльності молоді Статистично значущими в цій групі чинників виявилися показники віку та освіти. Залученість молодої людини до соціального життя зростає з віком, що може бути пов’язано з переходом до самостійного життя, незалежністю дій, розширенням контактів із суспільством через зміну діяльності, формуванням соціальної відповідальності тощо. Зрештою, з віком людина дорослішає, у соціальному плані також, що й зумовлює розуміння необхідності особистої активності для розвитку всього суспільства. Молоді люди, що вже мають вищу освіту, також частіше залучаються до різноманітних соціальних ініціатив; часто громадська діяльність доповнює їхню професійну діяльність. Можливо, зміна соціального статусу, що пов’язана із здобуттям освіти, також формує більш відповідальне ставлення до суспільного життя та власної участі в ньому. Серед зовнішніх суб’єктивних статичних чинників – освіта батьків, місце проживання, наявність братів-сестер (рис. 5). Рис. 5. Зовнішні суб’єктивні статичні чинники громадської діяльності молоді Чинник освіти матері виявився надзвичайно вагомим у ході факторного аналізу. Громадсько активні молоді люди, матері яких мають вищу освіту, загалом характеризуються вищими показниками соціальної активності, ніж ті, у кого матері не здобули вищої освіти. Можна припустити, що високоосвічені матері обирають такі способи виховання, які орієнтують дитину на суспільне життя. Утім, цей чинник має неоднаковий вплив у різних підгрупах громадсько активної молоді. Так, у лідерів громадських організацій матері здебільшого не мають вищої освіти; тут бачимо зворотний зв’язок. Можна припустити, що ці матері прагнуть, аби їхні діти здійснили те, чого вони самі не змогли здійснити, що спонукає дітей до високої активності в соціальному житті. Натомість у групі членів громадських організацій громадська активність є вищою в осіб, матері яких мають вищу освіту. Отже, діти освічених матерів є соціально активними, проте не прагнуть займати лідерські позиції, а діти неосвічених матерів прагнуть бути лідерами в соціальній сфері. У групі волонтерів освіта батьків впливає на форму соціальної активності, яку обиратиме молодь: організаційну активність обирає молода людина, батько якої має вищу освіту, а спонтанна активність притаманна дітям матерів, що не мають вищої освіти. Очевидно, що освіта батьків не є визначальним чинником вибору форми активності чи ролі в організації, однак усе-таки певним чином впливає на соціальну активність дітей. Цікавим видається зв’язок рівня активності з показником “проживання разом з батьками”: молодь, що живе з батьками, більш активна в громадському житті. Це, можливо, зумовлюється тим, що проживання з батьками фактично позбавляє молодих людей необхідності турбуватися про власне життєзабезпечення, а отже, вони мають більше часу для соціальної активності. Респонденти, що проживають з батьками, здебільшого мешканці Львова, тобто жителі великого міста. Можемо припустити, що місце проживання також впливає на прояв соціальної активності: що більший населений пункт, то вищою є соціальна активність жителів. І справді, велике місто дає більше можливостей молоді для громадського залучення, адже більшість громадських організацій функціонують саме в містах. Відмітним, проте, є результат у групі лідерів, де вищою соціальною активністю вирізняється молодь, що виросла в менших населених пунктах. Можливо, це пов’язано з тим, що переїзд до міста на навчання відкриває широкі можливості перед сільськими жителями, частина з яких користає із цих можливостей, зокрема реалізовує себе в громадському житті. Цікавим є зв’язок соціальної активності з таким чинником, як наявність старших братів/сестер. Очевидно, молодші діти засвоюють від старших певні моделі поведінки, як-от турботу про менших; проте відсутність у сім’ї менших, про яких можна було б піклуватися, зумовлює перенесення цих моделей на взаємодію із суспільством, що виявляється в турботі про його розвиток. Висновки. Отже, результати нашого дослідження дають підстави виділити складові чотирьох груп чинників у моделі соціально-психологічних чинників громадської діяльності молоді. Виокремлені нами чинники охоплюють особливості мотиваційно-потребової сфери, цінностей, характерологічних рис, а також деякі характеристики мікросередовища, у якому молода людина виховується і живе. Дослідження інших груп чинників, зокрема зовнішніх об’єктивних та суб’єктивних, потребує аналізу макросередовища, що може бути предметом подальших досліджень. Література 1. Milbrath L. W. Political participation: how and why do people get involved into politics / Lester W. Milbrath. – Chicago : Rand McNally. – 1965. – 195 p. 2. Кияшко Л. О. Вплив ідеологічних стереотипів на політичну участь громадян / Л. О. Кияшко // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей. – К. : Міленіум, 2008. – Вип. 19 (22). – С. 186–196. 3. Соколова Е. С. Структурный подход к пониманию мотивации социальной активности молодежи [Електронний ресурс] / Е. С. Соколова // Знание. Понимание. Умение. – 2008. – № 2. – С. 20–25. – Режим доступу : http://www.zpu-journal.ru/e-zpu/2008/2/Sokolova-Information Society/# 4. Аптер М. За пределами черт личности: реверсивная теория мотивации / М. Аптер ; пер. с англ. В. Хомик. – Луцк : [б.в.], 2004. – 112 с. 5. Csikszentmihalyi M. Flow / Mihaly Csikszentmihalyi, Sami Abuhamdeh, Jeanne Nakamura // Handbook of competence and motivation ; eds. A. J. Elliot, C. S. Dweck. – New York : London : The Guilford Press, 2005. – 702 p. 6. Schwartz S. H. Are there universal aspects in the structure and contents of human values / S. H. Schwartz // Journal of Social Issues. – 1994. – Vol. 50, № 4. – P. 19–45. ПОЛІТИЧНІ КОМУНІКАЦІЇ І ВИБОРЧІ КАМПАНІЇ: СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ І ПСИХОТЕХНОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ ВПЛИВ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ФАКТОРІВ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА НА ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ Й РЕЗУЛЬТАТИ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ 2010 РОКУ О. В. Губенко, м. Київ Аналізуються особливості президентських виборів 2010 р. в Україні у зв’язку з деякими соціально-психологічними тенденціями й факторами розвитку українського суспільства. Особливу увагу приділено впливу трьох факторів: аномічних соціально-психологічних розладів, нарцисизму й суперечностей між сільською і міською складовими національного менталітету. Ключові слова: вибори, аномічні соціально-психологічні явища, нарцисизм, український менталітет. Анализируются особенности президентских выборов 2010 г. в Украине в связи с некоторыми социально-психологическими тенденциями и факторами развития украинского общества. Особое внимание уделено влиянию трех факторов: аномических социально-психологических расстройств, нарциссизма и противоречия между сельской и городской составляющими украинского менталитета. Ключевые слова: выборы, аномические социально-психологические явления, нарциссизм, украинский менталитет. The peculiarities of Ukrainian presidential elections in 2010 are analyzed in connection with some socio-psychological trends and factors in the development of Ukrainian society. Special attention is paid to the influence of Ukrainian socio-political processes of the three factors: anomic socio-psychological disorders, narcissism and contradictions between the rural and urban components of Ukrainian mentality. Key words: elections, anomic socio-psychological disorders, narcissism, Ukrainian mentality. Проблема. Як і будь-який соціальний процес, політичні вибори пов’язані із цілим спектром соціально-психологічних явищ, які їх супроводжують. Зокрема, це особливості політичного менталітету виборців, зумовлені їхньою національною і соціально-стратифікаційною належністю, а також культурними й історичними традиціями та обставинами. Це також передвиборні очікування, настановлення, уподобання та переваги, що формуються від впливом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. Серед внутрішніх факторів – віра в програмні декларації кандидатів, довіра до них як до особистостей, особисті симпатії або антипатії щодо них, переконаність у можливості щось змінити в суспільстві або зневіра в цій можливості тощо. Серед зовнішніх факторів наявні вплив ЗМК на формування електоральних переваг, застосування тих чи інших політичних технологій, вияв масових соціально-психологічних тенденцій і закономірностей тощо. Отже, теоретичне осмислення взаємодії соціально-психологічних факторів й аналіз їх впливу на тенденції соціально-політичного розвитку українського суспільства і результати виборів є, безперечно, актуальною і значущою проблемою. Мета дослідження: 1) піддати теоретичному аналізові проблему визначення особливостей президентських виборів 2010 р. в Україні та деяких характерних рис попередніх виборчих процесів у зв’язку із соціально-психологічними тенденціями і закономірностями розвитку українського суспільства; 2) з’ясувати, як конкретні соціально-психологічні явища, притаманні українському суспільству, впливають на виборчий процес та соціально-політичний розвиток країни; 3) простежити вплив цих соціально-психологічних факторів на результати президентських виборів 2010 р. та деяких інших виборчих кампаній в Україні. Розглядові підходів до організації і проведення передвиборної кампанії, соціально-психологічних закономірностей, на які спираються політтехнологи і соціальні психологи, розробляючи політичні кампанії, а також аналізові їхніх особливостей і результатів присвячено низку ґрунтовних досліджень [1–11]. Так, наприклад, П. В. Асєєв і О. М. Асєєва зосередили увагу на організації рекламної кампанії під час виборів [1], М. М. Слюсаревский присвятив свої праці дослідженню історії становлення політичної психології на вітчизняних і зарубіжних теренах [8]. Проблеми стратегічного планування передвиборної кампанії з урахуванням соціально-психологічних закономірностей поведінки електорату торкався у своїх працях Ф. Гоулд [9]. Предметом дослідження С. Кара-Мурзи стали прийоми й методи маніпулювання свідомістю [10]. Дуже цікавими у світлі порушеної нами проблеми видаються розвідки О. С. Стражного який здійснив ґрунтовний аналіз особливостей українського менталітету. Серед них поряд з однозначно позитивними рисами (дружність, заповзятливість, любов до свободи) він відзначав і такі, зокрема, негативні характеристики, як анархічність, індивідуалізм і свавільність [11]. Один з ідеологів українського національного відродження В’ячеслав Липинський серед типових соціально-психологічних рис українців відзначав “хамство, яке слід розуміти не як лайку, а як віками освячене типове соціально-психологічне явище. Що означає це поняття? <...> Абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого Я” [12, с. 12]. У цьому розумінні поняття “хамство”, яке вживав Липинський, цілком збігається з категорією “нарцисизм”. Видатний український діяч вважав, що саме хамство впродовж усієї історії розвалювало Українську державу і зводило нанівець усі спроби її відновити, у тому числі й зусилля української революції 1917–1920 років. Погоджуючись із поглядами Липинського на культурно-психологічні чинники історичних криз і невдач українського державотворення, ми вживатимемо в подальшому аналізі традиційне для психології поняття “нарцисизм”. Аналізуючи перебіг соціально-політичних подій під час президентських виборів 2010 р., хотілося б звернути увагу на три соціально-психологічні феномени, які, як на нашу думку, зумовлюють специфіку передвиборних перегонів і деяких інших соціальних процесів в сучасній Україні. Це, зокрема: 1) аномічні соціально-психологічні розлади; 2) нарцисизм; 3) український менталітет, який містить два суперечливих компоненти – сільський і міський. Аномічні соціально-психологічні явища й політичні процеси. Для початку трохи теорії. З погляду застосування для аналізу політичних процесів дуже цікавим, як на нашу думку, видається явище соціальної аномії, відкрите Е. Дюркґаймом і розвинуте пізніше Р. Мертоном, Е. Фроммом та ін. [13; 14]. Аномія (з грец. – беззаконня) – це такий стан суспільства, коли значна частина громадян, знаючи про юридичні, соціальні і моральні норми та закони, ставиться до них байдуже або негативно або ж не має змоги їх виконувати. У ряді випадків аномію провокує ігнорування законів, норм і обіцянок авторитетними, референтними державними особами і соціально-політичними елітами. Це породжує фрустрованість виборців, широких народних мас, посилює в них зневіру щодо самої можливості реалізації високих ідеалів і принципів соціальної справедливості. Одним із чинників розвитку аномічної свідомості в Україні стало розчарування виборців у помаранчевих “революціонерах”, які звели нанівець більшість своїх обіцянок і замість захищати соціальні та моральні норми й стандарти грубо порушували їх. В умовах загальної зради політичної довіри, порушення законів і норм, непевності в усьому, у тому числі й у майбутньому, у суспільстві поширюються аномічні соціально-психологічні явища, породжені зневірою в нормі і законі. Унаслідок цього особистість занурюється у стан нормативно-ціннісного хаосу, якому властиві втрата чітких нормативно-ціннісних орієнтирів, ціннісний вакуум і невпевненість в ефективності звичних стереотипів поведінки. У такому стані, згідно з теорією “втечі від свободи” Е. Фромма, розгублена особистість починає шукати “сильну руку” – того, до кого можна було б “притулитися”, того, хто знає “як треба” і “куди треба” йти суспільству. І хто здатен навести в ньому порядок. Вона шукає того, хто заповнив би ціннісно-нормативний вакуум, що утворився в її душі внаслідок соціальної фрустрації, і вказав шлях до майбутнього. Вона шукає “сильну руку”, сильну особистість і навіть готова вибачити їй порушення певних моральних норм і прав людини, якщо це потрібно для наведення порядку в тому хаосі, на який перетворюється, на думку “пересічної людини”, цей світ. Зауважимо, що тенденцію аномізації суспільства, яка сформувала соціальний запит на “сильну руку”, було взято політичними аналітиками на озброєння і враховано під час розроблення стратегій і тактик виборчої кампанії для деяких претендентів на найвищу посаду. Зокрема, цей запит намагалися задовольнити немало кандидатів, й одному з них, Сергієві Тігіпку, це вдалося досить непогано, про що свідчить його високий рейтинг – 13 %. Та й результат Арсенія Яценюка теж виглядає оптимістично – 7 %. Звісно, у високій підтримці цих кандидатів відбилася ще одна потреба суспільства – у нових політиках, які себе нічим не заплямували і мають привабливі, багаті на обіцянки програми. Увесь передвиборний військовий антураж А. Яценюка – захисний зелений колір, камуфляжні смуги на білбордах, військові намети агітаторів, войовничі гасла (на кшталт “іду на війну з корупцією”) – підкреслював силу претендента. Але військові, агресивні стереотипи загалом не властиві українському політичному менталітетові, який ніколи не був імперським і агресивним. Щоб спертися на міцний ґрунт сили в болоті нормативного хаосу, українцю потрібні не мілітаризм і залякування, а скоріше тверда рука господарника, який зарекомендував себе ефективним менеджером. Таким і постав у свідомості багатьох виборців один з провідних кандидатів Віктор Янукович, якому, щоб набрати високі рейтинги, навіть не знадобилися особливі політтехнологічні хитрощі, а достатньо було пам’яті про досить високу економічну ефективність, яку продемонстрував його уряд у 2002–2004 роках. Відмовившись від “жорсткого”, наступального стилю, властивого передвиборній кампанії 2004 р., який дратував і відлякував багатьох виборців, Віктор Федорович скористався “м’яким” стилем. (Що теж принесло додаткові політичні дивіденти, бо більшою мірою відповідало менталітетові українського виборця). У 2004 р. “жорсткий” стиль був некритично перенесений політтехнологами Януковича, які працювали тоді в його команді, з досвіду російських передвиборних кампаній, де він давав певний ефект. Але в українських умовах цей досвід показав зворотний результат. Віктор Федорович Янукович виявився єдиним політиком “старої хвилі”, який проявив високий реалізм і зробив висновки із своїх помилок. Тому й переміг. Отже, ключ до успіху виборчої кампанії – ефективність і дієвість, яку наші провідні політичні еліти демонструють, на жаль, не так часто. Феномен нарцисизму і вибори. Значну як нам здається, роль у політичних процесах в Україні відіграє таке психологічне явище, як нарцисизм. Він проявляється у двох іпостасях – “нарцисизмі знизу” і “нарцисизмі зверху”. Відповідно “нарцисизм знизу” впливає на формування електоральних уподобань виборців, а “нарцисизм зверху” відбивається на поведінці деяких політиків і політичних еліт. Нарцисизмом називають високу зосередженість на власному Я і своїх інтересах, що веде, зокрема, до егоцентризму, почуття винятковості, зверхності над іншими, а також до схильності приймати бажане за дійсне, власні очікування від реальності за саму реальність. Що стосується формування електоральних уподобань громадян, то якщо це відбувається під впливом реалістичних настановлень, вони виглядають так: я йому вірю, тому що в нього є позитивні риси і чесноти. Вибір відбувається з огляду на реальні якості політика. Нарцисичні настановлення натомість визначають інший – протилежний – механізм формування електоральних уподобань: я йому вірю, тому в нього є позитивні риси і чесноти. У даному випадку відбувається проекування очікувань громадян на політика, якого їм “підносять” певні політичні сили. Виборці, сформувавши для себе свій ідеал політика, відтак некритично проекують його на ту особистість, яку їм запропонували політтехнологи як носія цього ідеалу. Якби цього очікуваного й бажаного політичного діяча і не було в реальності, його треба було б неодмінно створити. Отож і створюють віртуальних “месій”, “рятівників нації”, “захисників народних інтересів”. Ясно, що при цьому отримують високі рейтинги на виборах не реальні діячі, а їхні віртуальні, ідеалізовані образи, які фактично являють собою ніщо інше, як мильні бульбашки, надуті ілюзорними очікуваннями виборців – сподіваннями, що з часом лопаються. Таким чином, зокрема, лопнув імідж Віктора Ющенка, рейтинги якого впали за 5 років перебування при владі з майже 50 % до 5 %. Узагалі, як нам видається, можна говорити про феномен рейтингового маятника, властивий українським політичним процесам. Мається на увазі періодично відтворюване явище злету рейтингу якоїсь політичної сили або особи до 40–50 % (або 30–35 %, що теж дуже багато), а потім, через певний час, падіння або навіть обвалювання рейтингу до 4–5 % (або й 2–3 %). Коливання рейтингового маятника спостерігаються в Україні постійно – від перших днів незалежності і до сьогоднішнього дня. Через нього пройшло багато відомих політичних течій і персоналій. Наприклад, рейтинги Народного руху в 1990–1992 роках були величезні – 40–50 %, наприкінці 90-х – на початку 2000-х років вони опустилися до мінімальних 3–4 %, зараз же практично нульові. Рейтинг Соціалістичної партії свого часу також був високим – до 30 %, нині він становить мізерні 0,4–1 %. Згадаймо, що рейтинг уже призабутої прогресивної соціалістки Наталії Вітренко сягав у 1998–1999 роках майже 30 %, утім, через деякий час він “обвалився” до 1–2 %. Та й рейтинг Петра Симоненка, очільника Комуністичної партії, на президентських виборах 1999 р. наближався до 40 % – нині ж він становить ледве 3–4 %. Розгубила свою славу і “Наша Україна”, рейтинг якої на парламентських виборах 2002 р. утримувався на високих 30 %, а сьогодні ж ледве чи піднімається до 3–5 %. Ці та багато інших фактів свідчать, на нашу думку, про значною мірою нарцисичне, нереалістичне наповнення згаданих рейтингів, які з часом “лопалися” і сходили нанівець. Причина – імідж цих політичних сил і постатей не спирався на реальні якості і справи, а був пов’язаний з їх імітацією, яку політтехнологи вміло створювали за допомогою популістських гасел і театралізованих політичних дійств. Отже, йшлося про, так би мовити, “нарцисизм знизу”. Але не менш вагому роль у політичних подіях в Україні грає і “нарцисизм згори”, притаманний верхнім ешелонам українського політикуму. Зокрема, із “нарцисизмом згори” пов’язана така всім відома особливість українського політичного менталітету, як нездатність лідерів домовитись і об’єднатися заради спільних інтересів. Для того щоб об’єднатися, потрібно чимось поступитися, відмовитися від власних амбіцій, а кожен хоче бути тільки першим. Словом, “де два українці – там три гетьмани”. І справді, практично на всіх виборах після здобуття Україною незалежності національно-демократичні сили виступали розрізнено, розпорошено, конкуруючи між собою всупереч власним стратегічним інтересам. І на цих, останніх, президентських виборах теж не дійшло до об’єднання альтернативних кандидатів, хоча, як вважають деякі експерти і спостерігачі, якби напередодні першого туру такі фігури “другого плану”, як С. Тігіпко, А. Яценюк, А. Гриценко та інші, домовилися між собою і висунули єдиного кандидата (з найвищим, за даними соцопитувань, рейтингом, а це С. Тігіпко), то цей кандидат мав би великі шанси пройти у другий тур і навіть стати президентом. Про справедливість цієї думки свідчить найпростіший розрахунок – арифметична сума голосів, отриманих у сукупності С. Тігіпком, А. Яценюком, В. Ющенком, А. Гриценком, В. Литвином і Ю. Костенком після першого туру голосування. Вона становить 29,6 %, а це на 4,6 % більше, ніж отримала в першому турі Ю. Тимошенко. Нарцисизм також проявляється у підсвідомій упевненості деяких українських політиків, що не вони мають працювати на Україну, на інтереси широких мас громадян, а навпаки – “ця країна” і її громадяни мають працювати на них, слугуючи п’єдесталом для їх самоствердження. У цьому, мабуть, і криється пояснення того, що після виборів політики, отримавши владу, забувають про більшість своїх обіцянок. Зрозуміло, що через деякий час це призводить до різкого падіння політичних рейтингів, про що ми говорили вище. Вплив нарцисичних настановлень іноді відбивається на політичних технологіях і передвиборних гаслах. Узагалі для політичної історії незалежної України характерним є явище неповернутих кредитів народної довіри. У житті цивілізованого демократичного суспільства існує така норма поведінки політиків, як необхідність виправдання тієї довіри, яку громадяни надали їм, повіривши в їхні передвиборні обіцянки і програми та обравши до влади. Без цього, тобто без виконання волі виборців, політична демократія взагалі втрачає сенс, за великим рахунком. Але в нашому суспільстві ця норма поки що не стала загальною і обов’язковою. Вона не перетворилася в неодмінний елемент політичної дії. Тому явище неповернутих кредитів народної довіри являє собою ще один складник нормативної кризи, що веде до поступової ерозії демократичних політичних механізмів волевиявлення, а також розчарування широких мас у демократії як ефективному політичному інституті. Отже, для українського соціального-політичного життя актуальним є зміцнення нормативної культури, яке могло б стати підґрунтям для подальшого наближення до загальноцивілізаційних демократичних стандартів. Сільська і міська складові українського менталітету. Менталітет, тобто сукупність стійких соціально-психологічних особливостей виборців, як відомо, суттєвим чином впливає на політичну поведінку людей, зокрема електоральну. Тому цікаво проаналізувати складові українського менталітету і їх роль у сучасних соціально-політичних процесах і виборах 2010 р. Передусім слід констатувати наявність сільської і міської складових українського менталітету, або, можливо точніше, вираженість сільського і міського менталітетів у системі усталених соціально-психологічних рис українського народу. Цю складність українського менталітету можна пояснити соціально-історичними умовами становлення українського етносу, у процесі якого дуже активну роль відігравало і сільське, і міське населення. Кожна з верств зробила свій “внесок” у соціально-психологічний портрет народу. Зокрема, сільське населення завжди становило більшість українського етносу (за винятком останніх 50 років, коли міське населення чисельно перевищило сільське). Але й міські мешканці, і загалом міста завжди були вагомо представлені в історії України-Русі ще з часів Києва як центру Київської Русі. Історично склалося так, що останні два-три століття сільське населення більш значимо й активно виступало носієм українськості і його істотних ознак – мови та етнофольклорних проявів. Це відбувалося тому, що великі міста України були переважно зрусифіковані на Сході або полонізовані на Заході, а їхня соціально-інтелектуальна еліта асимільована в російську еліту і культуру (або польську еліту – у XV–XVIII століттях на Правобережній Україні). У XVIII– першій половині XIX ст. представники української інтелігенції в процесі асиміляції навіть відіграли видатну роль у розвитку російської культури, надавши значного імпульсу її розвиткові. Через це та інші причини українська національна ідея була більше пов’язана з мешканцями села або вихідцями із села. Бо саме селяни в умовах глибокої денаціоналізації міст залишалися носіями українських етнонаціональних рис. Це, як нам здається, і визначило той факт, що українська самосвідомість зазнала значного впливу сільського менталітету, що у свою чергу наклало помітний відбиток на особливості політичної культури політичних сил національно-патріотичного спектру. Ті ж політичні сили, які спиралися і спираються на традиційно міські прошарки населення – науково-технічну інтелігенцію, робітничий клас, середній клас, державну бюрократію, не мають такої яскраво вираженої національної самосвідомості і чіткої національно-патріотичної ідентичності. Наприклад, комуністи. Спробуємо окреслити специфічні риси цих двох ментальностей. Психологічні особливості сільського менталітету: патріархальність, сердечність, емоційність, традиційність, добродушність, миролюбство, компромісність; підпорядкованість циклічним темпоритмам природи, які повільні і в яких не буває нічого кардинально нового, а тільки відтворення старого; низький рівень новаторства і динамізму; прив’язаність до парцели (ділянки своєї землі) і обмеженість кругозору межами власної ділянки (“хуторянство”, за визначенням українських класиків); конкретність мислення; орієнтація в політиці на інтереси контактної референтної групи (родичів, друзів, кумів, найближчого оточення), байдужість до інтересів віртуальної референтної групи (народу, суспільства в цілому), що пов’язано зі слабкістю абстрактного мислення й емоційністю; ригідність мислення, що обумовлює, зокрема, повільність реакції і дій (за що Остап Вишня називав українців “чухраїнцями”). Деякі із цих особливостей можна було спостерігати в характерних діях і вчинках національно-патріотичних сил останнім часом. Зокрема, це проявлялося іноді у відборі керівних кадрів не за діловими якостями, а за родинними і дружніми зв’язками, за принципом “любих друзів” (цей стиль управління Дж. Стіглиць, відомий американський економіст і лауреат Нобелівської премії з економіки, влучно назвав “кумократією”). Звуження ознак національної незалежності до мови та етнофольклорних традицій, нерозуміння цінності сильної економіки, промисловості і науково-технічної сфери для справжньої державної самостійності, – усе це, мабуть, не можна пояснити інакше, як виявом хуторянства і сільської обмеженості у гірших проявах. Саме така недооцінка значення реального сектору економіки і науки як провідних факторів справжньої незалежності спостерігалася протягом усіх останніх років, що призвело до катастрофічного падіння зазначених економічних сфер, коли, як відомо, Україна за 18 років перейшла з першої десятки найбільш розвинених країн світу до нижніх позицій світових економічних рейтингів. У цьому контексті треба віддати належне кандидатам, які не потрапили до другого туру, – С. Тігіпку, А. Яценюку, П. Симоненку, котрі у своїх програмах і гаслах виражали суспільний запит на розвиток науково-технічної та індустріальної сфер. Як бачимо, цей запит дуже потужний і з ним не можуть не рахуватися навіть впливові політичні еліти. Мабуть, невипадковим є й те, що цього разу, порівняно з 2004 р., за кандидатів “другої колони”, які не пройшли у другий тур і переважно виступали за більш сучасні моделі економічного розвитку, подало голоси у два рази більше виборців (4,5 млн у 2004 і 8,8 млн у 2010 р., відповідно). Суспільство поступово відмовляється від “сільської” моделі розвитку і схиляється до міської, науково-індустріальної, і йому набридли старі політичні обличчя. Одна з причин електорального успіху В. Януковича полягає в тому, що в його особистості сфокусувалися одночасно два вектори суспільних очікувань, які ми аналізували: вектор очікування “сильної особистості”, яка навела б порядок, і вектор потреби в модернізації та науково-індустріальному розвиткові країни, реалізації якої від нього чекають як від представника індустріального Донбасу. До того ж ці очікування щодо Януковича знаходили підкріплення в минулому досвіді його діяльності на посаді прем’єр-міністра, яка була досить ефективною (найвищі темпи економічного зростання в Європі у 2004 р.). Що ж стосується особливостей міського менталітету, то він відбиває професійні психічні риси найбільш активних міських верств – науково-технічної інтелігенції, промислового пролетаріату, висококваліфікованих прошарків середнього класу – юристів, економістів, державних і бізнес-менеджерів тощо. Серед цих особливостей можна назвати такі: більш розвинене, порівняно з мешканцями села, абстрактне мислення; більша згуртованість і організованість, дещо більша децентрованість (тобто здатність поступитися егоїстичними інтересами задля суспільної абстрактної мети); більша рухливість психіки; спрямованість на дію і досягнення кінцевого результату, отже, більша прагматичність у позитивному розумінні слова; менша вираженість емоційної складової і більша – раціональної і цілепокладальної (тобто здатність ставити віддалену мету і її досягати); більша схильність до новаторства; прив’язка не до повільних і циклічних природних темпоритмів, а до швидких темпоритмів сучасної полісної цивілізації. Завдяки згаданим відмінностям міський менталітет у кінцевому підсумку більш рухливий, дієвий і енергетичний, ніж сільський. Отже, поєднання національної ідеї з науково-індустріальним шляхом розвитку здатне об’єднати більшість різновекторних соціальних, політичних і соціально-психологічних прошарків українського суспільства в один потік, спрямований у майбутнє. Висновки: 1. Важливими соціально-психологічними факторами електоральної поведінки українського виборця, які позначилися на результатах президентських виборів 2010 р. (а також на перебігу попередніх політичних процесів), є аномічні соціально-психологічні розлади, нарцисизм як соціально-психологічне явище, а також суперечності між “сільською” і “міською” складовими українського менталітету. 2. Аномічні явища формують суспільний запит на “сильну особистість” і енергійні політичні дії, які впорядкували б нормативний і соціально-політичний безлад в Україні. 3. Нарцисизм як політико-психологічний фактор проявляється у двох іпостасях – “нарцисизмі знизу” і “нарцисизмі зверху”. Перший – це нарцисизм виборців, який обумовлює брак реалістичних настановлень та очікувань при формуванні електоральних переваг. Політичний вибір відбувається шляхом проекування очікувань виборців на образ кандидата, за рахунок чого створюється його віртуальний образ, далекий від реальних людських і політичних якостей претендента. Цей механізм впливає на рейтинги кандидатів, підвищуючи їх іноді без реальних на те підстав. “Нарцисизм зверху” проявляється в тому, що деякі політики, здобувши високі рейтинги, сприймають їх як підставу для індивідуального самоствердження і не вважають за необхідне після перемоги на виборах виконувати свої обіцянки. 4. Український національний менталітет містить дві суперечливі складові – “сільську” і “міську”. Сільська складова менталітету обумовлює деякі неефективні, негативні прояви української національної ідеї, зокрема брак інноваційного потенціалу, спрямованість у патріархальне минуле, нерозуміння важливості науково-індустріальної моделі розвитку незалежної України, негнучкість, повільність і ригідність політичної дії. Результати виборів 2010 р. свідчать, на нашу думку, про вичерпаність “сільської” моделі розвитку в масовій свідомості і поворот її (свідомості) до поєднання національної ідеї з “міським менталітетом” і науково-індустріальною моделлю розвитку. 5. Українському суспільству наразі потрібен новий соціальний проект, який пов’язав би майбутнє України як незалежної держави з найсучаснішими тенденціями науково-технологічного і соціального розвитку та здолав індивідуальний і груповий нарцисизм, який заважає державотворенню. Цей проект має базуватися як на соціальних та історичних аналогіях, пов’язаних із найкращими загальнолюдськими зразками соціально-політичного устрою, так і на інноваційних соціально-інженерних розробках. В основу цих розробок можуть бути покладені соціальні конструкти, які, зокрема, творчо синтезували б принципи приватної і суспільної власності, загальнодержавної організації і локальної прямої демократії, інші евристичні соціальні технології. Література 1. Асеева Е. Н. Организация рекламной кампании / Е. Н. Асеева, П. В. Асеев. – М. : Приор Стрикс, 1997. – 112 с. 2. Вагин И. Вожак, или Лидер в России / И. Вагин. – М. : Рипол-классик, 2000. – 448 с. 3. Вибори Президента України. – К. : ЦВК, 2000. – 399 с. 4. Гельман В. Я. Избирательные кампании в России: испытание электоральной формулы / В. Я. Гельман // Полис. – 1995. – № 2. – С. 84–99. 5. Гилязитдинов Дж. Мотивы голосования на президентских выборах 1996 / Дж. Гилязитдинов // Социс. – 1997. – № 8. – С. 20–23. 6. Ковлер А. Избирательные технологии: российский и зарубежный опыт / А. Ковлер. – М. : Ин-т гос-ва и права РАМ, 1995. – 116 с. 7. Малишевский Н. Н. Технология и организация выборов / Н. Н. Малишевский. – Минск : Харвест, 2003. – 256 с. 8. Слюсаревский М. М. Політична психологія сьогодні : виклики, “хвороби зростання” та шляхи їх подолання / М. М. Слюсаревський // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць. – К. : Міленіум, 2005. – Вип. 4. – С. 3–15. 9. Гоулд Ф. Стратегическое планирование избирательной кампании / Ф. Гоулд // Полис. – 1993. – № 4. – С. 134–145. 10. Кара-Мурза С. Манипулирование сознанием / С. Кара-Мурза. – М. : Алгоритм, 2000. – 688 с. 11. Стражный А. С. Украинский менталитет / А. С. Стражный. – К. : Подолин, 2008. – 384 с. 12. Липинський В. Хам і Яфет / В’ячеслав Липинський. – Л. : Поступ, 1928. – 30 с. 13. Фромм Э. Бегство от свободы / Э. Фромм ; пер. с англ. – М. : Прогресс, 1989. – 272 с. 14. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / Э. Фромм ; пер. с англ. – М. : Республика, 1994. – 447 с. ПОЛІТИЧНА МІФОЛОГІЯ ЯК МЕХАНІЗМ СИМВОЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН І ТЕХНОЛОГІЯ РЕАЛІЗАЦІЇ КОМУНІКАТИВНОЇ СТРАТЕГІЇ СУБ’ЄКТА ПОЛІТИКИ У. В. Ільницька, м. Львів Політична міфологія розглядається як засіб реалізації комунікативної стратегії суб’єкта політики, технологія формування політичного іміджу, складова виборчих технологій, засіб легітимації влади, механізм символізації політичних відносин. Досліджено природу і політико-психологічну сутність політичних міфів, охарактеризовано їх особливості, розглянуто функції політичної міфології як регулятора суспільно-політичних відносин. Висвітлено соціопсихологічні механізми впливу політичного міфу на масову свідомість; охарактеризовано способи та методи створення політичних міфологем. Ключові слова: політичний міф, політичне міфотворення, технологія політичного міфотворення, міфологізація, комунікативна стратегія, імідж суб’єкта політики, політичні комунікації, масова свідомість. Политическая мифология рассматривается как средство реализации коммуникативной стратегии субъекта политики, технология формирования политического имиджа, составляющая избирательных технологий, средство легитимации власти, механизм символизации политических отношений. Исследованы природа и политико-психологическая сущность политических мифов, охарактеризованы их особенности, рассмотрены функции политической мифологии как регулятора общественно-политических отношений. Освещены социопсихологические механизмы влияния политического мифа на массовое сознание; охарактеризованы способы и методы создания политических мифологем. Ключевые слова: политический миф, политическое мифотворчество, технология политического мифотворчества, мифологизация, коммуникативная стратегия, имидж субъекта политики, политические коммуникации, массовое сознание. Political mythology is examined as an instrument of communicative strategy of a policy subject, as a technology of political image creation, included into electoral technologies, as a tool of power legitimization, mechanism of political attitude symbolization. The origin and political and psychological essence of political myths are researched. Their main features are described. The functions of political mythology are considered as a regulator of social and political relations. The socio-psychological mechanisms of influence on mass consciousness are highlighted; ways and methods of political myth creation are described. Key words: political myth, political myth creation, technology of political myth creation, , communicative strategy, image of policy subject, political communication, mass consciousness. Проблема. Невід’ємною складовою сучасних суспільно-політичних процесів є широке застосування політичних технологій, які спрямовуються на досягнення потрібного політичного результату і передбачають цілеспрямований вплив на особу чи групу осіб з метою зміни їхніх мотивацій, настановлень, переконань і трансформації поведінки. Один із різновидів політичних технологій – політичне міфотворення, яке широко використовують у боротьбі за владу, її утримання, у процесі формування іміджу суб’єкта політики та реалізації комунікативної стратегії. Політичні міфи як потужний засіб управління масовою свідомістю застосовують сьогодні для прихованого впливу на психіку особи та поведінку мас, маніпулювання ними. З огляду на широке функціонування політичних міфів у сучасних суспільно-політичних процесах і популяризацію технології політичного міфотворення важливим видається глибоке осмислення політичної міфології і комплексне вивчення цього явища; дослідження соціопсихологічної сутності, природи політичних міфів, аналіз механізмів їх впливу на масову свідомість; вивчення принципів застосування й розроблення технології створення політичних міфологем. У сучасній політичній науці та практиці політична міфологія привертає увагу багатьох дослідників [1–4]. Вплив міфів на масову свідомість, їхні соціопсихологічні особливості стали предметом досліджень зарубіжних і вітчизняних науковців. Зокрема, проблеми політичної міфології висвітлюються в працях А. Цуладзе, Р. Чалдіні, В. М. Шепеля, О. Д. Бойко, Г. Г. Почепцова та ін. [5–10]. Окремі аспекти проблем політичної міфології розробляли В. Г. Королько, В. М. Бебик, Є. Б. Тихомирова, Л. Є. Леонтьєва, М. Ф. Головатий [3; 11–14]. Незважаючи на значний інтерес науковців до політичної міфології, недостатньо дослідженими залишилися досі певні аспекти цього питання, зокрема специфіка впливу політичних міфів на масову свідомість, механізми їх виникнення та принципи функціонування, технологічні аспекти творення політичних міфологем. Крім того, зазначимо, що політичне міфотворення найчастіше розглядали не як самостійну технологію, а в комплексі з іншими. Тож доводиться констатувати, що, незважаючи на актуальність проблеми застосування політичної міфології в сучасних суспільно-політичних процесах, маємо наразі недостатній рівень її наукового осмислення і дослідження. Мета статті: розглянути природу, політико-психологічну сутність, особливості, функції політичних міфів та специфіку їх впливу на масову свідомість; дослідити чинники і фактори, які зумовлюють виникнення та функціонування політичних міфів; представити різні підходи до трактування категорії “політичний міф”; проаналізувати функції сучасних політичних міфів, висвітлити способи та методи творення політичних міфологем; охарактеризувати політичну міфологію як політичну технологію, засіб реалізації комунікативної стратегії суб’єкта політики, механізм символізації політичних відносин. Як свідчить історія, міфи завжди досить активно функціонували в суспільно-політичному середовищі. Вони пронизують усе людське буття і передаються із покоління в покоління. Їхній вплив на масову або групову свідомість був і залишається досить потужним, адже міф – як архаїчна і доступна форма світогляду – “узагальнює уявлення про дійсність, є однією з форм усвідомлення буття” [13, с. 72]. На думку Б. А. Грушина, автора праці “Масова свідомість”, існує три типи складових суспільної свідомості [15, с. 158]. Перший – це чуттєві елементи, зокрема образи, емоційні реакції, переживання. До другого типу – раціонального – належать узагальнені (логічні) уявлення, поняття, норми. Третій тип складових суспільної свідомості – ірраціональні, або імажинитивні, елементи – вірування, фантастичні образи, утопічні ідеї, міфи і міфологеми. Останні тісно пов’язані з уявленнями і відіграють важливу роль у комунікативних процесах. Ефективність міфів як потужного засобу впливу на особу або групу осіб пояснюється тим, що психологічні настановлення, сформовані ще в дитинстві під впливом міфів, є дієвими і в зрілі роки, причому вплив їх не усвідомлюється. Міф виступає як стереотип масової свідомості, у який беззастережно вірять. Крім того, міфологічні образи, як правило, однозначні і прості, доступно і зрозуміло пояснюють багато складних явищ, полегшують орієнтацію особи в реальності. Сам міф не потребує додаткових тлумачень, оскільки доступність, ясність, простота і прозорість – основні його характеристики. Такі особливості та можливості міфів зумовили їх широке використання в суспільно-політичній практиці, зокрема в комунікативних процесах, у формуванні іміджу суб’єкта політики (структури або особи) – тим більше, що міф – це фактично квінтесенція іміджу. Часто імідж трактується як особливого роду міф, близький до інформаційного повідомлення. Міфотворчість стала важливою політичною технологією, потужним інструментом введення в політичну реальність будь-якої комунікативної ідеї, позиції, посилання. Міф як спосіб осягнення і засвоєння дійсності не лише не втратив своєї актуальності, а й набув нових рис, які є змістотвірними в певних видах соціальної та соціально-політичної взаємодії. Сьогодні політичну міфологію застосовують як ефективну політтехнологію, психологічний інструмент легітимації влади, засіб боротьби за владу. Міфологічна організація інформаційного простору забезпечує ефективність реалізації будь-якої PR-стратегії. Політичні міфи (інша назва – іміджеві легенди) становлять інформаційну основу політичних технологій у процесі формування іміджу, є важливим механізмом реалізації політичної комунікації суб’єкта політики із суспільством, “ефективним способом введення комунікативного акту в ту політичну реальність, до якої прагне адаптуватися соціум” [16, с. 162]. Крім того, за своєю суттю міфологізація політичних процесів – це одна із форм ідеології та значущий фактор управління політичним процесом. Застосування політичної міфології зумовлено особливостями сучасної суспільної свідомості. Політичний міф, який віддзеркалює очікування громадськості і в який підсвідомо хоче вірити аудиторія, практично не піддається перевірці і тому є дієвим засобом впливу на свідомість. Суть технології політичного міфотворення полягає в ототожненні суб’єкта політики, його діяльності з максимально спрощеним, лаконічним образом, що створюється колективною уявою або нав’язується ззовні політтехнологами. Політична міфологія доступно і ясно пояснює суспільно-політичну дійсність через систему образів та символів. Тобто є механізмом символізації політичних відносин. З огляду на багатоаспектність категорії “політичний міф”, неоднозначність її сприйняття доцільно розглянути різні підходи до трактування і тлумачення політичного міфу. Політичний міф (від грец. mythos – слово, легенда) – це “емоційно забарвлене уявлення про політичну дійсність, що заміщує і витісняє реальне уявлення про неї. Міф заміняє об’єктивне в політиці його суб’єктивним сприйняттям, суб’єктивним образом, часто вигаданим” [17, с. 391]. Позбавляючи свідомість раціональної логічної роботи, міф пропонує та формує певну цілісну картину світу. На думку О. Д. Бойко, політичний міф можна трактувати як “феномен колективної психіки, основою якого є штучно створене узагальнене, спрощене, контрастне уявлення про дійсність, що, поєднуючи реальність з вигадками, містикою, фантазіями, неадекватно інтерпретує суспільні процеси” [18, с. 334]. Політичний міф розглядають і як “стійкий духовний витвір із штучно створеним уявленням про реальні соціально-політичні феномени та дії, навмисно або ненавмисно прикрашені різними припущеннями, вигадками, фантазією” [19, с. 360]. Згідно із цим трактуванням політична міфологія являє собою трансформований, змінений, інколи – містифікований образ конкретної суспільно-політичної ситуації з елементами ілюзій. Таке трактування політичних міфів представлено і в тлумаченні їх як “ілюзорних ідей, що стверджують відповідні цінності і норми” і які сприймаються “переважно на віру, без раціонального, критичного осмислення” [20, с. 610]. Політичний міф як символічний образ політики створюють з метою посилення цінностей, що формують масову політичну свідомість. Це зазвичай певна проекція в минуле або майбутнє, якому надають сучасного звучання [21]. Міф у політиці – це псевдоісторична оповідь, яка має архаїчну та алогічну психологічну природу. Встановлюючи неіснуючі причинні зв’язки між реальними об’єктами, міф створює легенди про славне минуле, породжує вигадані об’єкти (героїчні образи пересічних політичних осіб), “поєднує дійсність із вимислом, вносить вигадку в реальні політичні відносини, підмінює реальність” [13, с. 73]. Міф поєднує в собі наукові знання та елементи фантазій, уявлень, містики, ідеалізацій, тобто за змістом він є алогічним, ірраціональним. “Міф, діючи на рівні підсвідомого, не підпорядкований раціональним аргументам, поясненням, тлумаченням і не може бути зруйнований чіткою аргументацією” [17, с. 391]. Специфікою сучасного політичного міфу є актуальність і конкретність; як правило, він віддзеркалює інтереси цільової громадськості, відповідає сподіванням й очікуванням людини, сприймається без критичного осмислення. Узагальнюючи вищезазначене, виокремимо визначальні та пріоритетні особливості й характеристики політичної міфології. Отже, політичному міфові притаманні: ірраціональність, превалювання образно-емоційних елементів; спрощення реальності, зведення суперечностей до “очевидних” образів; здатність забезпечити легкість упізнавання інформації, що закладена в міфі; опора на не усвідомлювані аудиторією, однак досить стійкі стереотипні конструкції, які забезпечують сприймання об’єкта (явища) під потрібним кутом зору; неверифікативність, недоказовість міфу, відсутність методів та каналів перевірки, що зумовлено некритичністю міфологічної свідомості та її нечуттєвістю до логічних протиріч; аксіоматичність міфу, його схематичність, простота; відповідність міфу соціальним інтересам громадськості, їх очікуванням; здатність міфу містити в собі непоєднуване, пов’язувати правду та вигадку, реальність та фальсифікації, істинність та ілюзії, вивірені й науково обґрунтовані факти і припущення, правду і вимисел; відсутність у міфах півтонів, існування лише героя і антигероя, позитиву і негативу; стійкість міфу, його здатність на довгий час залишатись у свідомості та підсвідомості людей [див.16, с. 162–163]. На відміну від набору цифр і фактів міфологія віддзеркалює цілісну картину, якій притаманні свій внутрішній зміст та логіка розвитку. Ці характеристики й особливості політичної міфології обумовлюють її ефективність як політичної технології, інструменту виборчих перегонів, засобу легітимації влади та регулятора суспільних відносин. Найчастіше в політиці функціонують міфи про месію, захисника, спасителя, рятівника, Мойсея чи національного героя. У СРСР таким захисником був Сталін; для німецького народу месією був Гітлер; націю США рятував Лінкольн, Рузвельт вивів її з економічної кризи, Кенеді рятував демократію, Дж. Буш захищав американців від світового тероризму; у Росії Б. Єльцин рятував країну від комунізму, Путін захищав її цілісність від чеченських сепаратистів [13]. Велика депресія в США 1929–1933 років породила “велику американську мрію” – “міф про повну можливість і реальність реалізації своїх можливостей та великого збагачення”, “міф про чистильника взуття, який став мільйонером” [там само]. Тоталітарний режим у СРСР, панування радянської влади виробили стійку звичку мислити категорями міфів (“світле комуністичне майбутнє”, “неминучість краху капіталізму”, “рівність усіх”, “великі будівництва”, “геніальність вождів”, “комуністичний рай”). Міфами часто є твердження про засилля криміналітету, нездоланність корупції або чиновницької бюрократії. Такі міфи використовують для виправдання бездіяльності, приховування некомпетентності. Актуальними є міфи, що базуються на протиставленні “влада-опозиція”, “диктатори-демократи”, “чесність-корумпованість”. Досить поширеними і відомими є міфи, що стосуються функціонування збройних сил різних країн. Наприклад, за часів радянської влади існував міф про непереможну Червону Армію. Загальновідомими завдяки ефективній PR-діяльності стали міфи про рятівну місію армії США у боротьбі із світовим тероризмом; або міф про армію Росії як визволительку країни від чеченських екстремістів; міф про мілітаристський дух армій країн Латинської Америки. Дієвість та ефективність цих міфів пов’язана з тим, що міфологічні образи однозначні і прості. Вони доступно й зрозуміло пояснюють багато складних явищ, полегшують орієнтацію в реальності, задають координати сприйняття дійсності. Для широкої громадськості міф найчастіше виступає засобом адаптції до складної, часто незрозумілої, суперечливої політичної реальності. Водночас сам міф не потребує додаткових тлумачень, оскільки ясність, простота і прозорість – основні його характеристики. Міф стає настановленням, стереотипом масової свідомості, в який беззастережно вірять. Як зазначалося вище, політичне міфотворення є специфічною політичною технологією, яку застосовують для досягнення конкретного результату в політичній практиці. Крім того, виникнення міфів часто зумовлене кризою, політичною нестабільністю. У такому випадку міф слугує засобом нейтралізації серйозних соціальних, соціально-політичних суперечностей, є механізмом адаптації соціальної групи, нації, народу до складної, незрозумілої реальності. У цьому контексті доцільно навести трактування політичної міфології С. В. Лур’є: “Політична міфологія – це специфічний ракурс розгляду і сприйняття політичної реальності, який адаптує зовнішній світ до певного заданого сприйняття та знімає надмірне психологічне напруження. Політичний міф – свого роду компенсаторний механізм, проективна система, які дають можливість прилаштуватися до конфліктності та суперечностей політичної реальності, нехай навіть шляхом певного її викривлення” (цит. за: [16, с. 161–162]). Міф може виправдати той або інший розвиток подій, стабілізувати віру громадськості в правильність політичного курсу та реформ, що здійснюються, сконструювати яскравий образ політика, структури, змоделювати факт політичного життя, сприяти легітимізації влади. Міф позбавляє громадськість ірраціональних страхів, забезпечує комфортність та безпечність існування в реальності. Для пересічних громадян це настільки важливо, що вони згодні бути обманутими, аби не зруйнувати свій світ ілюзій [там само]. Існування та функціонування політичної міфології дехто пояснює ситуацією політичного чи соціального відчуження особи від суспільства, перед яким індивід безсилий. Політичний міф виконує функцію регулятора суспільно-політичних взаємодій, символізації політичних відносин. Крім того, можна виокремити ще низку функцій політичного міфу: інтегрування макро- і мікросуспільних груп; популяризація тієї чи іншої ідеї, концепції; захист політичного режиму, методів реалізації влади; адаптування громадськості до політичної реальності; за певних умов – маніпулювання свідомістю, навіювання певних стереотипів мислення, поширення потрібних окремим владним колам неправильних або фальшивих уявлень про процеси, що відбуваються; наведення паралелей між минулим і сучасним, формування в масовій свідомості ілюзорної єдності з героїкою славного минулого нації [21, с. 249]. Міф організовує та консолідує громадськість, інтегрує та активізує думки, погляди і почуття громадськості, полегшує процес комунікацій різних суспільних груп із зовнішнім світом. Інакше кажучи, упорядковує та організовує політичну реальність. Така поліфункціональність політичної міфології дає підстави трактувати її як регулятора суспільно-політичних відносин, значущий фактор управління політичним процесом, механізм символізації політичних відносин, якісну характеристику політичної свідомості та елемент опосередкованості політичної реальності. Політичну міфологію часто застосовують як психологічний інструмент легітимізації влади, інстумент виборчих технологій, ефективну PR-технологію. Слід зазначити, що для громадськості міф найчастіше виступає механізмом, засобом адаптації до складної політичної реальності, а для влади – механізмом реалізації політичної комунікації із суспільством, способом введення комунікативного акту в ту політичну реальність, до якої прагне адаптуватися соціум; технологією в процесі формування позитивного іміджу [16]; формою комунікації між владою, (структурою) та громадськістю, ефективним інструментом впливу на масову свідомість. Згідно з іншим підходом, функціональний сенс міфу – здатність згуртовувати людей, вивільняти їх політичну енергію. У цьому випадку, політичні міфи виконують експлікативну (роз’яснювальну) функцію. Разом з тим політичний міф виконує апологетичну функцію (виправдання існуючого порядку, політичного курсу та легітимізації політичної влади). У сучасних суспільно-політичних процесах політичну міфологію використовують як “засіб маніпулювання масовою свідомістю, механізм зміни настановлень і мотивацій” [19, с. 360]. Застосування технології політичного міфотворення доцільне для забезпечення реалізації таких завдань, як утілення комунікативної стратегії, легітимізація функціонування влади, інтеграція суспільної думки, її активізація, популяризація певної ідеї або концепції, посилення ціннісних орієнтацій, що створюються в масовій свідомості, стабілізація суспільно-політичної обстановки в кризових ситуаціях, нейтралізація негативу. Міф може стати втіленням іміджевих характеристик, узагальненням уявлень про суб’єкт політики. Доцільним є використання методів політичної міфології з метою протидії міфам, створених ЗМК або політичними опонентами. Застосування міфотворення як політичної технології передбачає дотримання загальних вимог до міфу (див. [22, с. 312]). По-перше, він повинен відповідати інтересам і вимогам громадськості. По-друге, міф має бути гранично яскравим, емоційно насиченим і, по-третє, досить конкретним. По-четверте, міф повинен завжди спонукати до дії, нести в собі внутрішню енергетику. По-четверте, зміст міфу має бути зрозумілим, доступним. По-п’яте, слід надати міфові деякої незавершеності, що забезпечить його здатність до розвитку. По-шосте, міф вибудовується так, щоб підкреслити унікальність об’єкта. Нарешті, міф повинен органічно поєднувати в собі минуле і майбутнє. Серед способів творення політичних міфологем найбільш ефективні такі: зміна функцій мови (магічне використання слів); театралізація політичного життя; символізація та гіперболізація фактів та явищ дійсності, конструювання міфоіміджей політиків або структури [6, с. 164]. Як зазначає С. А. Шомова, процес творення і конструювання політичних міфів базується на трьох основних методах [16, с. 164–171]. Перший метод передбачає застосування давніх, таких що сховані в глибині колективного підсвідомого, структур, які називають архетипами соціального мислення. Ідеться про звернення до вже давно відомих міфів, перенесення стійких образів міфологічного мислення в сучасну політичну реальність та їх актуалізацію в найрізноманітніших комунікативних актах (наприклад, Моїсей, Лада). Другий метод конструювання політичного міфу, який розглядає Шомова, – це перетворення в міф реальних подій, коли відбувається поєднання правди і вигадки. У результаті вдається забезпечити стійку віру громадськості. Можна виокремити кілька способів такої міфотворчості. Найпоширеніший із них – ідеологічна модифікація тих чи тих політичних реалій, перетворення “напівправди” у політичну догму. Створення міфологічного сюжету шляхом підміни, прикрашання та монтажу політичних реалій – дієвий спосіб перетворення реальних подій у симулякр (видимість реальності, ілюзорна, ефемірна заміна факту). Існують й інші способи творення міфу на основі реального політичного факту. Це лінгвістичні механізми міфотворення, що передбачають мовностилістичний вплив, продумане застосування мовних конструкцій і зворотів, використання риторичних прийомів та теорії аргументації, введення мовних форм прикрашання дійсності. Перетворення політичної реальності та існуючих фактів у міф може відбуватися із застосуванням візуальних засобів, коли важлива подія передається через зображення, стає візуальним образом, що легко впізнається. Інакше кажучи, відбувається канонізація політичного образу. Цей процес передбачає представлення певних атрибутів, характерних рис, особливостей, пізнавальних знаків (наприклад, характерний жест руки Гітлера, Леніна). Третій метод роботи з міфологічним мисленням соціуму – метод конструювання міфів, який базується на вигадці, фальсифікаціях, відвертій неправді. Це створення міфу “з нічого” та поширення його через засоби масової комунікації. Важливим етапом у процесі конструювання політичних міфологем є аналіз та дослідження вже існуючих міфів. Технологія міфотворчості, що застосовується в процесі формування політичного іміджу або реалізації комунікативної стратегії суб’єкта політики, вимагає послаблення, деактуалізації попередніх міфів і вже потім – створення та культивування нової системи міфологем. Висновки. Застосування політичної технології міфотворення вимагає виваженості та всебічного аналізу ситуації, врахування специфіки політичної дійсності, вивчення соціопсихологічних особливостей конкретної соціальної групи або особи. Некомпетентність і непрофесійний підхід не здатні забезпечити бажаний політичний вплив. Лише знання специфічних особливостей міфу, його функціональних можливостей, розуміння методології конструювання сприятимуть ефективності політичних комунікацій. Фаховість і професіоналізм у використанні політичної міфології як потужного засобу впливу на масову свідомість – ось засади створення особливого символічного простору, органічного введення в політичну реальність того чи іншого комунікативного замислу, формування іміджу суб’єкта політики та ефективної реалізації комунікативної стратегії. Література 1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики : підручник / Ф. С. Бацевич. – К. : Вид. центр “Академія”, 2004. – 344 с. 2. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием / С. Г. Кара-Мурза. – К. : Орияны, 2000. – 448 с. 3. Королько В. Г. Паблик рилейшнз. Наукові основи, методика, практика : підручник / В. Г. Королько. – 2-ге вид. доп. – К. : Вид. дім “Скарби”, 2001. – 400 с. 4. Современная политическая мифология: содержание и механизмы функционирования. – М. : РГГУ, 1996. – 95 с. 5. Цуладзе А. Политическая мифология / А. Цуладзе. – М. : ЭКСМО, 2003. – 6. Чалдини Р. Психология влияния / Р. Чалдини. – СПб. : Питер Ком., 1999. – 286 с. 7. Бойко О. Д. Політичне маніпулювання : навч. посіб. / О. Д. Бойко. – К. : Академвидав, 2010. – 432 с. 8. Почепцов Г. Г. Имиджелогия / Г. Г. Почепцов. – М. : Рефл-бук ; К. : Ваклер, 2001. – 704 с. 9. Почепцов Г. Г. Информационно-политические технологии / Г. Г. Почепцов. – М. : Центр, 2003. – 384 с. 10. Почепцов Г. Г. Символы в политической рекламе / Г. Г. Почепцов. – К. : Принт Сервис, 1997. – 323 с. 11. Бебик В. М. Політичний маркетинг і менеджмент / В. М. Бебик. – К. : МАУП, 1996. – 144 с. 12. Тихомирова Є. Б. Зв’язки з громадськістю : навч. посіб. / Є. Б. Тихомирова. – К. : НМЦВО, 2001. – 560 с. 13. Леонтьєва Л. Є. Деякі аспекти українського міфотворення / Л. Є. Леонтьєва // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – Львів, 2003. – Вип. 14. – С. 72–75. 14. Леонтьєва Л. Є. Пропаганда як інформаційно-психологічний складник політичних процесів : монографія / Л. Є. Леонтьєва. – К.–Львів, 2004. – 298 с. 15. Грушин Б. А. Массовое сознание / Б. А. Грушин. – М. : Политиздат, 1987. – 365 с. 16. Шомова С. А. Политические шахматы. Паблик Рилейшнз как интеллектуальная игра / С. А. Шомова. – М. : РИП-холдинг, 2003. – 214 с. 17. Політологія : довідник / [М. І. Обушний, А. А. Коваленко, О. І. Ткач] ; за ред. М. І. Обушного. – К. : Довіра, 2004. – 599 с. 18. Прикладна політологія : навч. посіб. / за ред. В. П. Горбатенка. – К. : Вид. центр “Академія”, 2008. – 472 с. 19. Політологічний енциклопедичний словник / упоряд. В. П. Горбатенко ; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К. : Генеза, 2004. – 736 с. 20. Політологія. Навчально-методичний комплекс : підручник / за ред. проф. Ф. М. Кирилюка. – К. : Центр навч. л-ри, 2004. – 704 с. 21. Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни / [Б. Кухта, А. Романюк, Л. Старецька та ін.] ; за ред. Б. Кухти. – Львів : Кальварія, 2003. – 500 с. 22. Варій М. Й. Політико-психологічні передвиборні та виборчі технології : навч.-метод. посіб. / М. Й. Варій. – К. : Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 400 с. ДО ПИТАННЯ ПРО ПСИХОЛОГІЧНУ ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРИЙОМІВ НЕПРЯМОГО НАВІЮВАННЯ В РЕКЛАМНІЙ КОМУНІКАЦІЇ І. В. Кряж, О. С. Качікова, Н. В. Носова, м. Харків Розглядаються результати експериментального дослідження психологічної ефективності прийомів непрямого навіювання в друкованій (на вибірці у 60 осіб) і телевізійній (86 осіб) рекламі. Показано, що психологічна ефективність прийомів непрямого навіювання залежить від змісту рекламного повідомлення: якщо рекламне повідомлення відповідає потребам і віковим особливостям цільової аудиторії, використання непрямого навіювання полегшуватиме прийняття повідомлення та підвищуватиме ефективність рекламної комунікації. Ключові слова: психологічна ефективність рекламної комунікації, непряме навіювання, прийом повної непередбачуваності і невизначеності, прийом перевантаження свідомості, прийом маскування. Рассматриваются результаты исследования психологической эффективности приемов косвенного внушения в печатной (на выборке в 60 человек) и телевизионной (86 человек) рекламе. Показано, что психологическая эффективность приемов косвенного внушения зависит от содержания рекламного сообщения: если рекламное сообщение отвечает потребностям и возрастным особенностям целевой аудитории, использование косвенного внушения будет облегчать принятие сообщения и повышать эффективность рекламной коммуникации. Ключевые слова: психологическая эффективность рекламной коммуникации, косвенное внушение, прием полной непредсказуемости и неопределенности, прием перегрузки сознания, прием маскировки. The results of psychological efficiency research of indirect inculcation methods periodical (the sample of 60 respondents) and television advertisement (86 respondents) are considered. It is shown that psychological efficiency of indirect inculcation method depends on the advertising message content. If the advertising message meets requirements and age attributes and values of target audience, the use of indirect inculcation facilitates the acceptance of the suggested message by individuals and raises the efficiency of advertisement communication. Key words: рpsychological efficiency of an advertisement, indirect inculcation, indirect inculcation by means of full unpredictability and uncertainty, by means of overloading individual’s consciousness, by means of hidden message symbols. Проблема. Дуже часто, розробляючи рекламний продукт, рекламісти зосереджують увагу на пошуку технічних прийомів, які змусили б споживача відчути потребу в придбанні товару. При цьому рекламу часто ототожнюють з навіюванням. “Реклама – не точна наука. Це навіювання. А навіювання – це мистецтво”, – підкреслював У. Бернбах, праці якого увійшли до золотого фонду реклами (цит. за: [1]). Надто часто рекламісти сприймають цю ідею як дозвіл реалізувати за рахунок замовника власні нереалізовані амбіції, компенсуючи свої комплекси, страхи тощо [2]. Згідно з іншим підходом суть реклами – це технологія рекламної комунікації, основою якої є рекламне повідомлення. Дж. Траут і С. Рівкін підкреслюють, що найкращий спосіб проникнення у свідомість – використання надпростого повідомлення: “Сознание ненавидит путаницу” [3, c. 112]. Разом з тим не слід відкидати можливості та значення технічних прийомів, особливо тих, що пов’язані з навіюванням. Одним з різновидів навіювання, що застосовуються в рекламі, є непряме навіювання. На відміну від прямого навіювання воно базується не на наказі або прямій вказівці, а на прихованому спонуканні до дії, яке подається в прихованому, завуальованому вигляді [1]. Інше завдання прийомів непрямого навіювання, що використовують у рекламі, – сприяти сприйняттю рекламного повідомлення, полегшити його “проникнення” у психіку покупця з “чорного ходу” [2]. Непряме навіювання, обходячи свідомого цензора та оминаючи логічність мислення, дає змогу знизити критичність ставлення реципієнта до отримуваної інформації [4]. Метою нашого дослідження було вивчення психологічної ефективності методів непрямого навіювання в друкованій і телевізійній рекламі. Завдання полягало у з’ясуванні за допомогою експериментального дослідження впливу методів непрямого навіювання на уявлення споживачів про рекламний продукт і рекламований товар. Друкована реклама. Для вивчення психологічної ефективності методу непрямого навіювання в друкованій рекламі було розроблено два варіанти рекламних листівок. За основу ми взяли рекламну листівку з популярного жіночого журналу “Сosmopolitan”. Даний рекламний продукт призначався для реклами сигарет марки “L&M” і складався з двох частин – двох аркушів, розташованих послідовно один за одним. У центрі другого аркуша розміщувалося зображення молодої усміхненої дівчини в купальнику, навколо якої були зображені чоловіки, келихи для мартіні, бризки води, парасолі і пачки сигарет “L&M”; зображення дівчини було в кілька разів більшим порівняно із зображеннями всіх інших предметів. У правому нижньому кутку напис: “Знайомся ближче! Абсолютно нові L&M”. Основні кольори листівки: синьо-блакитний, білий, помаранчево-червоний. Перший же аркуш був цілком чистим і мав прямокутне “віконце” у центрі, крізь яке глядач бачив зображення усміхненої напіводягненої дівчини з другого аркуша. Таким чином перший аркуш приховував, “маскував” усі інші частини зображення, тому цей прийом ми назвали “прийомом маскування”. Таке маскування сприяло тому, що глядач несвідомо концентрував свою увагу на центральному об’єкті зображення, сприймаючи насамперед ту складову рекламного повідомлення, де йдеться про красу, радість, здоров’я. Щоб виключити вплив на результати дослідження тих уявлень, які могли бути в наших респондентів про конкретні сигарети, ми замінили на рекламній листівці назву “L&M” на “XY” і трохи змінили дизайн упаковки, не порушивши при цьому загальної цілісності картинки і зберігши оригінальну колірну гаму. В експерименті було використано два варіанти друкованої реклами: перший, що складався з двох аркушів, тобто з використанням прийому маскування; і другий варіант, що передбачав тільки один аркуш із зображенням, а верхнього аркуша з “віконцем” не було. Вибір респондентів для цієї частини експерименту також був пов’язаний зі специфікою методу і стимульного матеріалу. Оскільки дана реклама розміщена в популярному жіночому журналі, то її основною цільовою аудиторією є насамперед молоді дівчата. У дослідженні взяли участь 60 дівчат-студенток віком від 17 до 23 років, що регулярно палять. Респондентки були розподілені на дві групи, у кожній з яких працювали лише з одним із двох варіантів реклами. Телереклама. Для вивчення непрямого навіювання в телевізійній рекламі було складено два рекламних блоки – по дев’ять роликів у кожному. В експериментальних цілях було використано по два варіанти рекламних роликів товарів “Schweppes” (“Швепс”) та “Actimеl” (“Актімель”): з використанням прийомів непрямого навіювання і з використанням інших прийомів. Інші сім роликів для обох наборів були однакові – невідомі українському глядачеві ролики товарів, реклами яких ротуються на українському телебаченні (“Actіmel”, “Bref”, “Tuborg”, “Neo”, “Jacobs”, “Shamtu”, “Colgate”). Ці ролики використовувалися як тло для відтворення реальної ситуації перегляду рекламного блоку по телевізору. У ролі експериментальних було використано ролики, де застосовувалися такі прийоми непрямого навіювання, як повна непередбачуваність і перевантаження свідомості. Прийом повної непередбачуваності було застосовано в рекламі напою “Швепс”. Ролик, знятий рапідом (з ефектом уповільненої дії), містив красивий відеоряд, що привертає увагу: гра з бризками води, надувні кульки, що лопаються; однак до останньої миті, коли на екрані з’являється зображення пляшки з напоєм, незрозуміло, рекламою чого є цей ролик. Прийом перевантаження свідомості застосовувався в ролику йогурту “Актімель” – ролик справді перевантажений подіями: супергерої борються із загрозою для імунітету дитини, постійно змінюються картинки та події – у цілому сюжет дуже жвавий і яскравий. Обидва ролики входили до першого рекламного блоку, натомість у другому рекламному блоці було використано, окрім семи фонових, два інших ролики товарів “Швепс” та “Актімель” із застосуванням інших методів, основою яких був мотиваційний підхід. Ролик “Швепс” являв собою іміджеву рекламу, де дійовими особами були екзотичні тварини; цей ролик активізує мотив прагнення бути особливим. Рекламний ролик “Актімель” апелював до страхів потенційних споживачів (страх, пов’язаний із втратою коханої людини, котру зображено як Імунітет, що покидає героїню реклами через те, що вона не вживає рекламований товар). У дослідженні психологічної ефективності методу непрямого навіювання в телевізійній рекламі брали участь дві групи респондентів: 47 школярів віком 15-16 років і 39 студентів віком 19-21 рік. Респондентів було поділено на чотири групи: дві групи школярів і дві групи студентів. Першій групі студентів і першій групі школярів для перегляду було запропоновано перший рекламний блок, а дві другі групи дивилися другий рекламний блок. Групи були однорідними і порівнюваними за складом. Для дослідження психологічної ефективності методу непрямого навіювання у друкованій рекламі було використано такі методи дослідження: 1) два спеціально розроблених методи суб’єктивного шкалювання: для оцінювання рекламного продукту та рекламованого товару, у яких випробуваним пропонувалося оцінити, використовуючи систему оцінювання за шкалою від -3 до +3, рекламу і товар за запропонованими параметрами (для реклами: гарна, радісна, приваблива, розумна, правдива, інформативна, зрозуміла, швидка, цікава, банальна, напружена, нав’язлива, агресивна; для товару: якісні, жіночі, модні, міцні, особливі, дорогі, хочу спробувати, хочу купити, престижні, корисні); 2) асоціативний експеримент, у ході аналізу результатів якого було виділено основні смислові блоки, за якими розподілялися всі асоціації. Щоб дослідити психологічну ефективність методу непрямого навіювання у телевізійній рекламі, було застосовано суб’єктивне шкалювання: для оцінювання рекламованого товару й відеоролика (рекламного продукту) за шкалою від -2 до +2 за запропонованими критеріями (для товару: смачний, привабливий, шкідливий, хочеться спробувати, сумнівний, корисний, є бажання купити, яскравий, приємний, синтетичний; для відеоролика: оригінальний, цікавий, популярний, нудний, сильний, ходовий, дурний, нав’язливий, чесний). Статистична обробка даних. Для оцінювання впливу методу непрямого навіювання в друкованій рекламі було застосовано t-критерій Стьюдента (для результатів суб’єктивного шкалювання) та U-критерій Манна-Уїтні (для результатів асоціативного експерименту). Окрім цього, первинні дані було піддано факторизації за допомогою факторного аналізу (метод головних компонент із застосуванням Varіmax-обертання); факторні оцінки, отримані респондентками двох груп, також порівнювалися за t-критерієм Стьюдента. Щоб оцінити психологічну ефективність методів непрямого навіювання в телевізійній рекламі, за допомогою дисперсійного аналізу було проведено порівняння даних, отриманих у різних групах випробуваних. Первинні дані також було піддано факторизації за допомогою факторного аналізу (метод головних компонент із застосуванням Varіmax-обертання). Було розраховано факторні оцінки для кожного респондента; ці вторинні оцінки знову були піддано дисперсійному аналізові для двофакторних комплексів, що дало змогу врахувати вплив на результати дослідження одразу двох факторів: прийомів рекламного навіювання і віку респондентів. Отже, у ході експериментального дослідження було отримано такі результати. 1. Психологічна ефективність методу непрямого навіювання у друкованій рекламі. Аналіз середніх показників виявив, що у друкованій рекламі сигарет товар оцінюється як більш модний і дорогий у випадку, коли в рекламі, що його презентує, використовується метод непрямого навіювання (“прийом маскування”). На оцінку самого рекламного продукту цей прийом не впливає. За результатами факторизації було виявлено чотири фактори, що описують уявлення про рекламний продукт, і три фактори, що характеризують уявлення про товар. Підкреслимо, що не було виявлено жодного фактору, зміст якого поєднав би в собі одночасно уявлення про рекламу та уявлення про товар. Тобто в нашому випадку не було зауважено прямого впливу ставлення до реклами на ставлення до товару. Значущі розбіжності між двома групами виявилися тільки за першим фактором (28% дисперсії), який описував рекламований товар (розбіжності значущі при р=0,02). Цей фактор заданий показниками: “дорогі”, “модні”, “якісні”, “престижні” (сигарети) і може бути названий фактором престижу. Таким чином, результати, отримані завдяки факторизації даних шкалювання, підтверджують результати, отримані на основі аналізу середніх показників, а саме: у нашому випадку товар сприймається як більш престижний, модний і дорогий, якщо у рекламі використовується “прийом маскування”. З результатів аналізу асоціативного експерименту випливає, що завдяки використанню прийому маскування рекламна листівка набагато частіше асоціювалася з красою, радістю і спортом, але ж одночасно частіше викликала нарікання на “дурість”. Загалом прийом маскування сприяв прийняттю рекламного повідомлення. 2. Психологічна ефективність методів непрямого навіювання у телевізійній рекламі. Реклама “Актімель”. Рекламний продукт більш позитивно сприймається в групі студентів, ніж у групі школярів, незалежно від використання засобів рекламного навіювання (значущість розбіжностей р=0,01 і р=0,00003 відповідно для першого і другого рекламних блоків за фактором “оригінальний – яскравий – цікавий – привабливий”). При цьому студенти оцінюють “дорослий” ролик (з Імунітетом у вигляді молодого чоловіка) вище, ніж “дитячий”, тоді як школярі, навпаки, більш привабливим вважають “дорослий” ролик. Але бажання купити і спробувати рекламований товар у студентів більше викликає “дитячий” ролик, де застосовано метод непрямого навіювання, тоді як школярі більше хотіли б купити і спробувати товар, презентований “дорослою” рекламою, у якій застосовується прийом залякування. Ці розбіжності було виявлено за фактором, у змісті якого поєдналося ставлення до товару та реклами: “популярний ходовий товар, хочеться купити і спробувати, чесна реклама” (р<0,01). Аби зрозуміти вищевикладене, слід звернутися до змісту повідомлення, що несе кожний рекламний ролик, та вікових особливостей респондентів – глядачів роликів. “Дорослий” ролик містить прямий заклик піклуватися про свій персоніфікований Імунітет, який може покинути тебе, якщо ти не вживатимеш “Актімель”. При цьому йдеться не лише про здоров’я, а й про близькі стосунки з особою протилежної статі. Ми вважаємо, що саме таке залякування викликає у студентів несвідоме відторгнення, а відтак знижує бажання купити товар. (Адже на свідомому рівні сам ролик оцінюється високо.) Такий ефект відторгнення рекламного повідомлення, що викликає негативні емоції, ми вже спостерігали раніше [5]. На цьому тлі інший ролик, із використанням прийому перевантаження свідомості, не викликаючи особливого захоплення самим роликом, “проштовхує” повідомлення, що “Актімель” піклується про захист здоров’я людини. Як бачимо, рекламний продукт, де застосовується прийом залякування, студенти оцінюють у цілому вище, але бажання купити і спробувати товар викликає менше, ніж той ролик, що не залякує глядача, а використовує прийом перевантаження свідомості, щоб донести приємне повідомлення. Протилежний ефект у сприйманні роликів школярами можна пояснити тим, що школярі вважають перший ролик (із застосуванням прийому непрямого навіювання) надто “дитячим”, що становить загрозу ще не сформованій особистісній ідентичності. Другий ролик – з “дорослими стосунками” – викликає більшу готовність користуватися товаром, щоб задовольнити несвідоме бажання ідентифікуватися з дорослими. Реклама “Швепс”. В обох вікових групах респонденти оцінювали “Швепс” як менш синтетичний у тому разі, коли дивилися рекламний ролик, що сприяє упаданню в трансовий стан (використовується прийом непередбачуваності і знімання рапідом) (р=0,01). За результатами факторного аналізу розбіжності виявилися лише за одним, найслабшим (8,4%), фактором, заданим двома характеристиками напою – “ходовий” і “популярний” (р=0,001). Школярі в обох групах оцінюють “Швепс” вище, ніж студенти. При цьому оцінки школярів вищі, якщо вони дивилися іміджевий ролик (р=0,05), і навпаки, більш високі оцінки студентів були пов’язані з переглядом “трансового” ролика (р=0,05). Як і у випадку з “Актімель”, такі розбіжності добре співвідносяться з віковими особливостями респондентів і змістом рекламного повідомлення. Повідомлення про те, що “Швепс” – напій для особливих, є більш актуальним для підлітків, що й пояснює їхню високу оцінку популярності цього напою. Цікаво, що слабко визначене повідомлення “трансовий стан – відчуття Швепсу” формує в обох вікових групах однакові уявлення про популярність напою і про “Швепс” як малосинтетичний напій. В обох випадках – “Швепсу” та “Актімелю” – ролики з використанням прийомів непрямого навіювання несли більш просте й цілісне повідомлення, ніж інші. Можна припустити, що їх більша ефективність для цільової аудиторії – молодих людей – пов’язана саме із цим. Стосовно підлітків, то їхній відгук визначається ступенем привабливості прихованого повідомлення: “для тих, хто живе дорослим життям”, “для дітей”, “для особливих, із тваринною натурою”, “щось особливе для усіх (різних)”. І, коли йдеться про вибір між дорослим-дитячим, особливими-різними, підлітки віддають перевагу зазвичай дорослому та особливому, піддаючись при цьому впливові прямого навіювання. Висновки. Психологічна ефективність прийомів непрямого навіювання залежить від змісту рекламного повідомлення. Якщо рекламне повідомлення цілісне і відповідає потребам та віковим особливостям реципієнтів, цінностям цільової аудиторії, використання непрямого навіювання полегшуватиме прийняття повідомлення та підвищуватиме ефективність рекламної комунікації. І навпаки – якщо рекламне повідомлення обрано невдало, непряме навіювання не зможе подолати помилки, що мали місце на етапі розроблення змісту рекламної комунікації. Література 1. Психология заражения [Електронний ресурс] // Социальная психология общения. Психология от А до Я. – Режим доступу : http://www.psy-8znaiyka.net/socio-obchenie.html?id=25. 2. Огилви Д. Огилви о рекламе / Д. Огилви. – М. : ЭКСМО, 2003. – 232 с. 3. Траут Дж. Дифференцируйся или умирай! / Дж. Траут, С. Ривкин. – СПб. : Питер, 2002. – 224 с. 4. Психология влияния. Хрестоматия / сост. А. В. Морозов. – СПб. : Питер, 2001. – 512 с. 5. Кряж И. В. Эмоциональное воздействие рекламы на формирование покупательских ожиданий / И. В. Кряж, А. Л. Агеева // Вісник Харківського університету. Серія психологія. – 2005. – № 702. – С. 82–86. МОДЕЛЮВАННЯ КЕРОВАНОГО ВИБОРЦЯ: МІФ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ? В. Т. Куєвда, м. Київ Розглядаються міфологічні джерела національної ідеї та аксіологічної системи особистості. Аналізуються зміст і способи маніпулювання свідомістю виборця. Ключові слова: моделювання, керований виборець, етнонаціональний потенціал. Рассматриваются мифологические истоки национальной идеи и аксиологической системы личности. Анализируются содержание и способы манипулирования сознанием избирателя. Ключевые слова: моделирование, управляемый избиратель, этнонациональный потенциал. Mythological sources of the national idea and axiological system of personality are discussed. The content and methods of consciousness manipulation of voters are analyzes. Key words: modeling, a manipulated voter, ethno-national potential. Проблема. Результативність виборів у нашій країні викликає щораз більше спантеличення, іронію, зневіру в сенсі самого процесу виборів. Відомо, що наш електоральний простір не є чимось винятковим. Так, італійський прем’єр-міністр Сильвіо Берлусконі, про мафіозність якого віддавна й безперестанно говорить преса, відбуває третю каденцію. Поширений сумний жарт про французів, які серед свого народу не змогли знайти ані президента, ані навіть першу леді… Кожна країна має свої специфічні обставини, проте пресинг моделювання електоральних настроїв під різними камуфляжами є неспростовним фактом. Чим же характеризується таке моделювання в нашій країні, які риси керованого виборця? Пошук відповідей на ці запитання і став метою нашого дослідження. Під керованим виборцем ми розуміємо такого учасника виборчого процесу, що не має власних переконань, або вони є нестійкими, “плаваючими”. Натомість ілюзія переконань є нічим іншим, як віддзеркаленням ситуативних політичних кліше, трансльованих переважно мас-медійними механізмами впливу. Йому не властиві усталені цінності, переконання, світоглядні та політичні орієнтації, він полишений аналітичного вміння й досвіду, традиційних історико-суспільних зразків, авторитетів як підґрунтя для аналогій*. Зрештою, він не володіє базовим інструментарієм для здійснення очікуваної результативної функції. Розуміння суспільно-політичної ситуації виборчого періоду в Україні можливе лише крізь призму природи й форм впливу на неї трьох чинників: 1) постаті виборця як реальної (не віртуальної) особистості, вписаної в конкретний етнокультурний простір з його системою цінностей і традиційних орієнтацій. При цьому політико-культурні нашарування на зразок “руськоязичності”, партійної належності тощо можуть втрачати свою вагомість перед загрозою державної цілісності, радикалізації векторного вибору держави; 2) глобалістських процесів як практичного прояву ліберальної ідеології, спрямованої на утвердження нового світового порядку – саме так формулюють свою мету в післякризовий період глобалісти; 3) легалізованих масштабних скеровувань масової свідомості, що не є суголосними державотворчим інтересам. Організовані за відпрацьованими технологіями тріумфу “свободи слова”, вони все глибше усвідомлюються як тріумф “свободи купленого слова”. Найпопулярніші шоу з найболючіших доленосних суспільних проблем послідовно спрямовуються не на розв’язання державотворчих проблем шляхом конкуренції проектів державного будівництва, а на розпалювання міжособових, міжпартійних чвар, що деструктивно й депресивно впливає на суспільну свідомість. Викладені міркування належать передовсім до діагностично-орієнтуючих спроб розуміння сутності непростих і слабопрогнозованих процесів у сучасному українському суспільстві [1; 2]. І справді – що стоїть за декларованими майданними гаслами і реальними домаганнями влади? Чи не національна ідея на хвилі протестних настроїв рухала небаченими в Україні гігантськими масами людей? Чому Президент, усупереч ідеології Майдану, несподівано проголошує себе лібералом і в такий спосіб проголошується однойменна державна ідеологія? І робиться це по завершенні “помаранчевих” подій. До слова: термін “помаранчева революція” несміливо був оприлюднений уже десь через тиждень після демобілізації Майдану і лише пізніше розкручений до рівня бренду. Ким і навіщо? Адже ж революції, вочевидь, не було, і не планувалося… Відомо, що лібералізм серед інших свобод дає право на безкарне руйнування моралі. Центральним у його ідеології є положення про “етичне обґрунтування необмеженої погоні за прибутком”, тобто безмежного збагачення. Це тягне за собою зубожіння абсолютної більшості людей, оскільки всіляке збагачення може здійснюватися за рахунок іншого. Мабуть, така природа цього вчення дає підстави тлумачити його як “ідеологію порядних негідників”, а глобалізацію, за висловом В. Гавриліна, – як “ліберальний джихад”. Один високофаховий політичний психолог, скептично оцінюючи підприємницькі можливості українства, показує зразки вправності представників інших народів. Чи не центральною тут є проблема нехоті українства до комерційних справ? Так, українець – традиційно організатор виробництва, виробник, а комерційні статки в моральній свідомості розглядаються як негідні. Щодо підприємництва в сучасних умовах, то, безперечно, центральним бар’єром є істотні розбіжності між типами моралі, пріоритету совісності, честі, гідності. За панування корупції традиційна моральна свідомість українця залишається недієздатною. Чи стали такі міркування оформленим надбанням суспільної свідомості? Звичайно, ні! Тоді чи мав би Віктор Андрійович за такої умови таку підтримку Майдану? Безсумнівно, ні. То виходить, в’їхали до владних пенат на коні іншої масті, ніж вдавали для масової свідомості. Чому досі, хоч би тезово, не сформульовано основні засади державної ідеології в умовах реальної цілеспрямованої руйнівної стихії ворожої державі ідеології? Нарешті, чому таким актуальним залишається гасло “За українську Україну!”? Такі й подібні питання обумовлюють потребу усвідомлення сутності українського народного потенціалу та причин спротиву його застосуванню, утіленню [3–12]. Під етнонаціональним потенціалом розуміють суму знань і досвіду щодо технології політичної, соціальної, економічної, інженерно-технічної й екологічної життєдіяльності народу; морально-етичний потенціал, душу народу – етико-естетичну енергетику, спрямованість якої виважена за віссю “добро–зло”. Проте тут поза увагою залишається чи не найістотніше, що мало б паспортизувати “здатність” у всій повноті її характеристики. Ця “здатність” є інтегральним показником досвіду застосування оптимального, доцільного способу забезпечення життєвих потреб людини – досвіду, накопиченого впродовж філогенези. Він є сутністю способу життя й буття народу. Його збереження та безперервне накопичення – найвища цінність, оскільки цей показник визначає індекс ККД (коефіцієнта корисної дії) життєдіяльності людини в процесі її самореалізації. Співвідношення питомої ваги затрат на забезпечення вітальних потреб і необхідності самовідтворення, саморозвитку, передусім духовного, інтелектуального, тобто всебічного вдосконалення, визначається універсальністю, енергетичною потугою означеної “здатності”. Інакше неможливо пояснити низку українських феноменів планетарного масштабу – скажімо, століттями перебуваючи в під’яремному стані, українець, а не хтось інший у рафінованих умовах, вимріяв, накопичив вольовий, інтелектуальний потенціал, унікальний досвід, починаючи з козаків, спроектував, збудував ракету-носія і першим у світі запустив людину в космос. Унікальний представник козацького родоводу В. І. Вернадський ще далекого 1906 р. першим у світі порушив питання й домігся практичних дій на державному рівні щодо розроблення теоретичних і практичних моделей застосування атомної енергетики. За його епохальний внесок у світову науку, що докорінно змінив її конфігурацію, західні футурологи називають ХХІ століття століттям Вернадського. Етнонаціональний потенціал, базований на традиційній культурі, – це потужна імунна система, здатна чинити опір зовнішнім руйнівним впливам. Тому демонтаж його є завданням номер один у моделюванні керованого виборця. Наведені тут окремі чинники етнонаціонального потенціалу лише частково окреслюють складність і глибину проблеми, яка у повнім своїм обширі може бути вписана у всеосяжний феномен національної ідеї. Не так розкрита, як заплутана й скомпрометована переважно в політологічному аспекті, вона залишається “річчю в собі” як щось абстрактне і малодоступне для сприйняття широким загалом. Саме її визначальні характеристики є надскладними для розуміння і тлумачення (ідея – початок, основа, першообраз, духовний первень, Першопочаток, що становить сутність та першооснову всіх речей, самобутня картина, образ світу, система світовідчуття, світорозуміння, що визначають життєві настановлення, спосіб життя і буття, найконцентрованіший вияв ментальності, що забезпечує стан гармонізації людини в довкіллі, а тому є найбільшою життєвою цінністю). Вона, у свою чергу, формується на ґрунті історичної пам’яті, етнічного самоусвідомлення. Психологічний аспект національної ідеї поширюється на малодосліджені питання науки, у тому числі на понятійну пару “архетипне-етнічне”, “онтологія-психологія”, сутність міфу, міфологічну свідомість як субстрат буття сучасної людини, етнопсихогенези та природу історичної пам’яті, формування етнічних уявлень, особливості їх об’єктивації та опредметнення, утілення їх в артефактах культури, етичних та естетичних нормативах, загалом у системі світовідчуття та світорозуміння. Основним завданням слід вважати з’ясування детермінованості психологічних закономірностей формування взаємозв’язку у системі “людина – довкілля”. Ідеться насамперед про “культурне довкілля” як своєрідну буферну інформаційно-контактну зону забезпечення умов гармонійного перебування людини в лоні природи. Часовий діапазон – від Першопочатку до сучасних психічних реалій, психологічних вимірів того субстрату, що становить потенціал, джерела пробудження повноцінної національної свідомості на ґрунті національної ідеї. Питання не з простих, тому вимагає проникнення в глибини архетипних надр, відстеження сучасних процесів і станів суспільної свідомості. Мова не стільки про артефакти, чи культурне довкілля, а скоріше про саму людину як носія поведінкової моделі – складної системи усталених традиціоналізованих етичних норм, селекціонованих на засадах доцільності в задоволенні життєвих потреб. Сформовані в систему звичаєвості, вони об’єктивують саму мораль (лат. moralis – моральний, від mores – звичаї), тому є втіленням поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей і становлять основну форму суспільної свідомості. З цього погляду все звичне (тобто освячене звичаєм, піднесене й утверджене в статусі звичаю) для етнічного середовища є моральним, відхилення, нехтування звичаєм – аморальним. Мова, як вершинна складова символічної системи світу, традиційної символіки, належить до найвищих життєвих цінностей, відповідно, нехтування нею в етнічному середовищі – аморальне. Це положення не так розуміється, як відчувається людиною, мотивуючи її ставлення до святощів на ґрунті схильностей, зваб, симпатій, неусвідомленої готовності до певної дії, джерела якої часто можуть видаватися навіть химерними. Вони нерідко виявляються настільки захованими, що здаються безнадійними для пояснення, чи розкодування. Однак саме такі чинники здатні визначати життєвий вектор людини, докорінно змінювати її ціннісні орієнтації, настановлення. Отже, етнонаціональний потенціал і його основний носій – виборець – належать до ядра державотворення, тому й опиняються під пильним прицілом психотехнології “нового світового порядку”. Аналіз психотехнологій у політиці наводить на думку про доцільність уведення в аналітичний обіг стану реалізації національної ідеї як найвищої цінності в контексті інформаційно-психологічної війни. Видається корисним, зокрема, скористатися її теоріями та положеннями, викладеними у публікаціях В. М. Шейка [12]. Під інформаційною слід розуміти війну – психологічну за формою, цивілізаційну за змістом та інформаційну за засобами, у якій об’єктом руйнації та перетворення є ціннісні настановлення народу супротивника, у результаті чого первинні цілі заміняються вторинними, третинними і більш низького рівня з певним збільшенням імовірності їх досягнення, причому ця ймовірність забезпечується за рахунок економічних та інших матеріальних важелів впливу, варіюється таким чином, що досягнення змінюваних цілей сприймається людиною як благо. Запитайте у юнака чи юнки, що розпивають на вулиці з пляшки пиво (або й щось міцніше), про “благо”. Чи є сумніви у ствердній відповіді? Пояснювальними засобами тут є накидання думки про звільнення від “надуманих” догм моральності, ідеології, від “державного поневолення особистості”. З огляду на безпосередній зв’язок ціннісних настановлень і цілей людини з культурою народу можна стверджувати, що об’єктом руйнації в інформаційній війні є духовна культура супротивника. Далеко не всі належно усвідомлюють, як сильно здатні впливати інформаційні віруси на нашу ментальність, перетворившись не так на засіб інформування, як на засіб “промивання мізків”, зміни свідомості як високоефективну технологію маніпулювання нею з метою реформування, що допускає зміну процесу мислення та переконань. Дослідники стверджують, що технологія “промивання мізків” аж ніяк не обмежується лише рамками тоталітарного суспільства і, можливо, набагато успішніше реалізується в суспільстві перехідного типу, наприклад, на стадії демократизації. У тоталітарному суспільстві переважає, мабуть, така форма опрацювання свідомості, як пропаганда, що є поширенням ідей, учень, поглядів, знань для ідейного впливу на широкі маси. Що ж до “промивання мізків”, то ця методика пройшла і стадію прямого впливу на раціональне мислення, і стадію психологічного тиску, зосередившись нарешті на так званій методиці хитрощів, заснованій на використанні таємних, облудних прийомів. Основними характеристиками “методики хитрощів” є: неочевидність, невідпорність, незворотність. Викладається також і схема ведення сучасної інформаційної війни за такими етапами. На етапі початку ведення воєнних дій завдання керівництва – посіяти у свідомості об’єктів інтервенції актуальні цілі – на перший погляд легкодосяжні, але потенційно з малою ймовірністю досягнення чи в процесі проведення операції зі зниженням такої імовірності. Другий попередній етап полягає в індукуванні чекання досягнення цілей. У цьому типі війн найважливіший третій етап – ініціювання чекання близькості реальних змін. Розробляються різні варіанти зсуву ціннісних настановлень прав і свобод людини, ідеї соціальної справедливості, побудови демократичного суспільства і реалізації швидких економічних перетворень. Програма дій на цьому етапі – інформаційне забезпечення чекання близькості змін. За наявності фінансових ресурсів у розробників інформаційної війни проблем зі ЗМК не виникає. Наступні етапи – “помилкового проектування”, “ілюзії реальності швидкого підвищення життєвого рівня”, “помилкових реформ”. Нарешті, найістотніше відбувається на останньому етапі воєнних дій – це процес зрушення ціннісних орієнтирів. Якщо на перших етапах “інформаційної” війни перетворення відбуваються немовби в ім’я людини, то на наступних етапах вихідні настановлення і матеріальні умови життя насправді замінюються на нові, такі, що ламають існуюче світорозуміння людини й підводять її до прийняття нової реальності буття. Цей етап припускає найчастіше рішучість і жорстокість у виконанні. Власне, ідеться про інтенсивну реетнізацію, ресоціалізацію особистості, тобто прискорену адаптацію людини до нових політичних, економічних і моральних реалій, що не збігаються з попередніми настановленнями чи суперечать їм. Інакше кажучи, це послідовне “перезавантаження” психічної реальності людини з метою демонтажу основних традиційних набутків, що становлять основу імунної системи її світоглядно-ціннісного ядра. Цей процес передбачає: 1) різке протиставлення інтересів держави і прав людини. У процесі становлення держави, за японським прикладом, усе має підпорядковуватися цьому завданню, а після цього – усе для людини. У нашій дійсності “все з точністю до навпаки”; 2) нігілізм у ставленні до закону – хто у нас вірить у торжество закону і хто його забезпечує?; 3) зневажливе ставлення до праці. “Щоб тобі все було і за це нічого не було…” – такими бувають навіть тостові побажання…; 4) повний зсув моральних орієнтирів – ця теза навіть не вимагає коментарів; 5) презирливе ставлення до патріотизму – подібне нині не видається за сегмент державної політики, хоч є стрижнем національної свідомості як найбільшого дефіциту державотворення; 6) забуття минулого як ознака політичної коректності. Це одне із центральних завдань, що має на меті, говорячи метафорично, позбавити народ коріння, усього того, що становить сутність його потенціалу; 7) зміщення естетичних уявлень, звикання до непристойності та вульгарності. Це один з найодіозніших виявів так званої свободи поведінки. У США, скажімо, під жорстким контролем держави перебуває переважна більшість етичних норм, принаймні громадського життя; 8) романтизація кримінального способу життя. За зразок служить політика всіх без винятку телеканалів; 9) природність неуцтва. Тут чи не найчутливіша ділянка. Рівень освіченості молоді неухильно падає, що визнають експерти, але офіційні рупори твердять про успіхи освітніх технологій… У такий спосіб формується нова соціально-культурна парадигма, носієм, суб’єктом якої, мабуть, повинен стати представник насамперед молодого покоління. Такий громадянин-виборець – цілковито дезорієнтований світоглядно, політично, ціннісно, позбавлений сенсу життя, зі скептичним ставленням до традиційно-ціннісної спадщини, опущений до рівня потреб за індексом “виживання” – стає легкою здобиччю психотехнологічних маніпуляторів. Очевидно, результати такого психологічного впливу об’єктивовані в наших буденних реаліях: потужне руйнування традиційної моралі; за стандарт видається те, що насправді є зразком непристойності; інтимному надається статус публічного або й майданного; масова аморальність вищого ешелону влади призвела до руйнування державотворчих процесів, які інколи мають ознаки демонтажу держави. Безперечно, виходом з такого прикрого стану є повернення до власних національних цінностей, усвідомлення себе органічною частиною національного організму, осмислення спільності життєвих потреб усім народом. Це непростий, проте єдиний шлях до нормалізації суспільного життя, одужання держави, становлення повноцінної особистості. У контексті викладеного цікаво простежити в окремих рисах постать Віктора Ющенка. Безсумнівно, він драматично пройшов каденцію президентства, постійно еволюціонуючи: від ейфорії лібералізму до життєвої необхідності утвердження національної ідеї саме у викладеному вище розумінні. Дозволю собі скористатися міркуваннями з цього приводу не фахового політика, а Голови Асоціації банків України Олександра Сугоняка [13], який, зокрема, “не виключає, що чужа воля пхала його (В. Ющенка. – Уточнення моє – В. К.) на цю посаду”. Слід наголосити, що О. Сугоняко надкритично оцінює президентство В. Ющенка, не оминаючи жодного з його провалів. “Особистість, – Ющенко – особистість, – не могла не мати хай глибинно схованої власної мети національного масштабу”, – розмірковує О. Сугоняко. І далі: “Він спокійний. Він упевнений. У нього є гідність. Хоча політично він усе “продув” – і не тільки рейтинг, а й партію, фракцію. Але не особистісну “партію”. На чому його спокій тримається? – Він вірить у Бога і знає, що Україна матиме щасливу долю. У ньому є щось таке, що показує: він виконує і успішно (!) свою місію. Він її знає. Він знає свою відповідальність. Більше того, він упевнений у тому, що успішно звершить свою місію. Яку? Ющенко не є поганий політик. Він не політик. Він, образно кажучи, не бик, він – риба. Велика. Українці хотіли, щоб він орав і сіяв, а він плаває. А орати риба не може, і не буде. І смішні надії на це. Та й чи є де орати і сіяти? Він відганяв хижих риб, щоб вони не з’їли ембріон майбутнього українського суспільства і влади, той протоукраїнський провід, потенційні члени якого, хай роз’єднані, але зростають у час його президентства. Ющенко не дозволив Януковичу в 2004 р. бути президентом країни і заплатив за це власним здоров’ям. За нашої, народної, підтримки і нашого бажання змінити владу. Він не дозволив Тимошенко узурпувати владу в 2005 р. і те саме Януковичу в 2007. Уже без нашої допомоги. Сам. Оце і є його діло. Справа національного масштабу! Він дозволив українському “ембріону” зростати, хай у цій каламутній, але свободі. Нічого, лотос білий, хоча виростає з чорного мулу. Ющенко в моменти небезпеки для національного “зародка” демонстрував силу. Не політичну, а особистісну. Він не новий український політик. Він предтеча нової української політики, яка є справою народу і його проводу. Його поведінка на посаді президента країни схожа на поведінку бабки-повитухи під час пологів, переймів. Усі навкруги стурбовані, хвилюються: і породілля, і майбутній батько, і родичі. А повитуха спокійна: “В Україні пологи пройдуть нормально”, – показує Ющенко своєю поведінкою. Він це знає. “Ззовні не зашкодять пологам, бо я є, – говорить своєю поведінкою Ющенко. – А що там в утробі – турбота інших, але теж знаю, що все в порядку”. Таке довге цитування пояснюється зовсім незвичним для політико-психологічних аналізів зрізом. Месійність Постаті, а вона таки у Ющенка латентно наявна, нібито метафізичний фактор, не раз була вирішальним чинником у поворотні моменти творення різних держав. Згадаймо Ганді, де Голля. Але пам’ятаймо, що всі вони реалізувалися на національній ідеї, історичній пам’яті, патріотизмі. Ідеться не про масштаби – про природу явища. Є над чим міркувати… Адже процес виборів перманентний і, пам’ятаймо, доленосний. Література 1. Куєвда В. Т. Етнопсихологічні джерела історичної пам’яті у контексті формування національної свідомості / В. Т. Куєвда // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць. – К. : Інф.-вид. центр Тов-ва “Знання” України, 2001. – Вип. 3. – С. 313–315. 2. Куєвда В. Т. Потуга українського духу та його інформаційно-психологічні пастки / В. Т. Куєвда // Український світ. – 2005. – Ч. 7–9. – С. 37–40. 3. Донцов Д. Дух нашої давнини / Дмитро Донцов. – Дрогобич : Відродження, 1991. – 326 с. 4. Україна : інтелект нації на межі століть : колективна монографія / кер. авт. кол. В. К. Врублевський. – К. : Інтелект, 2000. – 508 с. 5. Крисаченко В. С. Сутнісні риси українського етносу / В. С. Крисаченко, М. Т. Степико, О. С. Власюк та ін. // Українська політична нація : генеза, стан, перспективи. – К. : НІСД, 2004. – 648 с. 6. Человек и потенциал его бытия. – К. : Стимул, 1995. – 256 с. 7. Савчин М. В. Духовний потенціал людини : монографія / М. В. Савчин. – Івано-Франківськ : Плай, 2001. – 203 с. 8. Проблеми та перспективи української реформації : кол. монографія / Г. В. Щокін, В. І. Куценко, М. Ф. Головатий. – К. : МАУП, 2001. – 248 с. 9. Селівестрова Н. І. Педагогіка виховання і державотворення / Н. І. Селівестрова // Соціалізація особистості : зб. наук. праць. – К. : МПУ, 1999. – С. 13–23. 10. Ллойд де Моз. Психоистория / Ллойд де Моз. – Ростов-на-Дону : Феникс, 2000. – 512 с. 11. Конотопська битва 1659 року : зб. наук. праць. – К. : Вид-во Центру східноєвроп. дослідж., 1996. – 178 с. 12. Шейко В. Глобальні проблеми земної цивілізації : минуле та сьогодення / Василь Шейко // Бюлетень книжкової палати. – 2000. – № 10. – С. 26–32. 13. Сугоняко О. Ю-щен-ко! / Олександр Сугоняко // Українська правда. – 2010. – 14 січня. ПОЛІТИЧНА РЕКЛАМА ЯК ЗАСІБ ПСИХОЛОГІЧНОГО ВПЛИВУ Н. Ф. Литовченко, А. О. Александрова, м. Ніжин Політична реклама, що надає суб’єктам політичного процесу широкі можливості для маніпулювання свідомістю електорату, розглядається як один із найважливіших та найвпливовіших інструментів проведення політичних кампаній. Підкреслюється, що свій політичний вибір значна кількість населення, у тому числі і молоді люди, що навчаються, здійснює не на основі раціональної оцінки програм окремих політичних партій та їхніх лідерів або їх рішень чи професійної діяльності, а на емоційному рівні, на основі сформованих вражень, співвідношення симпатій-антипатій, ступеня довіри-недовіри до певних осіб та організацій. Дається перелік основних особливостей політичної реклами та характеристик політичного маніпулювання. Ключові слова: політична реклама, політичне маніпулювання, вплив, політичний вибір. Политическая реклама, предоставляющая субъектам политического процесса широкие возможности для манипулирования сознанием электората, рассматривается как один из важнейших и самых влиятельных инструментов проведения политических кампаний. Подчеркивается, что свой политический выбор значительное количество населения, в том числе и учащаяся молодежь, чаще всего осуществляет не на основе рациональной оценки программ отдельных политических партий и их лидеров или их решений и профессиональной деятельности, а на эмоциональном уровне, на основе сформированных впечатлений, соотношения симпатий-антипатий, степени доверия-недоверия к определенным лицам и организациям. Дается перечень основных особенностей политической рекламы и характеристик политического манипулирования. Ключевые слова: политическая реклама, политическое манипулирование, влияние, политический выбор. Political advertising which gives the wide possibilities for electorate conciousness manipulation is treated as one of the major and the most influential instruments of holding of political campaigns It is underlined that the political choice is made by the majority of population, including student’s youth not on the basis of rational assesment of the programs of different political parties and their leaders or their decisions and professional activity, but at emotional level, on the basis of the formed impressions, correlation of symppaty-antipathy, level of trust and mistrust to a person and organization. The basic features of the political advertising and description of political manipulations are examined. Key words: political advertising, political manipulation, influence, political choice. Проблема. Політична реклама, як могутній засіб психологічного впливу на електорат, великою мірою визначає політичні уявлення й поведінку виборців, а тому перебуває в центрі наукового і практичного інтересу сучасної соціальної та політичної психології. Рекламна інформація, потрапляючи у сферу свідомості людини, суттєво впливає на когнітивні, емоційні, поведінкові характеристики реципієнта. Під час виборів усі суб’єкти політичного процесу завжди прагнуть схилити громадськість на свій бік та спрямувати перебіг подій на свою користь. Намагаючись вплинути на громадську думку, вони вдаються до усіляких засобів і прийомів, включаючи технології маніпулювання масовою свідомістю, деякі з яких використовуються з метою прихованої дискредитації одних суб’єктів виборчого процесу та агітації громадськості на користь їх опонентів. Дослідження сучасних тенденцій становлення політичної свідомості та впливу на сприймання реципієнтом рекламних повідомлень має не тільки теоретичне, а й практичне значення в аспекті проблеми опору засобам політичного маніпулювання, усвідомлення специфіки політичних явищ та підстав відповідального політичного вибору. Традиційно найбільш активною частиною електорату є студентство як специфічний прошарок молоді, носій інтелектуального й духовного потенціалу суспільства, що вирізняється внутрішньою мобільністю і динамічністю. Уходження молоді в політичне життя опосередковане впливом культури, адже культура формує політичну поведінку, сприйняття, думки молоді щодо свого теперішнього, минулого та майбутнього, у тому числі і політичного. Особливістю студентського періоду є й те, що найчастіше саме в роки навчання молоді люди здійснюють під час голосування свій перший вибір політичної організації або лідера. Зазвичай цей вибір є недостатньо обґрунтованим, адже молоді люди здебільшого керуються думкою значимих для них осіб та різною за рівнем якості інформацією, що надходить із різних джерел засобів масової комунікації. В умовах сучасного соціально-політичного життя постають нові завдання щодо формування в молодих людей умінь самостійно здобувати знання і працювати з інформацією. Аналіз сучасної літератури показує, що маніпулятивний вплив – це вид психологічного впливу, майстерне виконання якого викликає приховане пробудження в іншої людини намірів, які не збігаються з її актуальними бажаннями. Маніпулятивні прийоми мають універсальний характер, дуже часто використовуються в різних маніпулятивних технологіях, мають сферу використання в таких інформаційно-комунікативних ситуаціях, як публічні дискусії і групове обговорення, виступи на мітингах і демонстраціях тощо; характеризуються досить високим рівнем дієвості та впливу на психіку людини. Мета статті: ще раз звернути увагу на те, що знання особливостей та механізмів впливу політичної реклами на психічну реальність потенційного виборця, оволодіння основами психології політичної реклами, передусім формування уявлень щодо механізмів маніпулювання свідомістю людини під час проведення політичних кампаній, уможливлюють ефективний захист від подібних маніпулятивних впливів. У сучасних соціально-психологічних дослідженнях маніпулювання та маніпулятивної взаємодії (Є. Л. Доценко, Р. Б. Чалдіні, В. П. Шейнов) наведено результати фундаментальних теоретичних і прикладних досліджень основних характеристик та закономірностей маніпулятивного впливу; обґрунтовано особливості маніпулятивних технологій (С. Г. Кара-Мурза, І. К. Мельник, Г. В. Грачов) та описано психологічні особливості політичної реклами (А. В. Коноваленко, О. В. Єгорова-Гантман, А. І. Лебедєв-Любимов). Проте парадоксальність соціально-психологічної та політичної ситуації в нашому суспільстві полягає в тому, що політичний вибір більшість населення не може здійснити на основі врахування власних інтересів. Це в першу чергу обумовлено тим, що в даний час ще не сформовані стійка соціальна структура і відповідна їй система політичних організацій, які виражали б інтереси конкретних соціальних груп і верств населення в політичній боротьбі. На думку вітчизняних і зарубіжних фахівців, такий стан речей слід вважати об’єктивним фактором. Основним суб’єктивним фактором виступає низька політична культура і, як головний компонент, брак уміння відрефлексувати особистий політичний вибір та його наслідки для власного майбутнього. З огляду на вищесказане особливої ваги набувають детально обґрунтовані та емпірично перевірені наукові дані про психологічні умови захисту від маніпулятивного впливу політичної реклами на молодіжну, зокрема студентську, аудиторію. У політичній рекламі, як і в будь-якій іншій рекламі, експлуатуються базові потреби індивіда, пов’язані з ідентифікацією себе з певною особистістю чи великою групою людей (потреба в конформізмі). Це у свою чергу обумовлено надією індивіда відрегулювати свої емоційні проблеми. Існує чимало підходів до вирішення проблеми сутності та механізмів впливу політичної реклами. Політичну рекламу розглядають загалом як систему політичних комунікацій, покликаних змінити свідомість і поведінку людей відповідно до політичних цілей рекламодавця (політичних партій, рухів, лідерів). Ю. С. Ганжуров і Ю. В. Кривобок, спираючись на результати теоретичних розвідок та соціологічних опитувань, підкреслюють, що ефективність переконливої дії політичної реклами виявляється: у єдиному підході до вибору аргументації, розрахованої на конкретного виборця (споживача рекламної продукції); в обов’язковому врахуванні соціальних, професійних та інтелектуальних характеристик електорату; у виборі аргументації, суб’єктивно значущої для виборців; у відповідності аргументів реклами образам і мовам політичних діячів; у контролі за ефективністю переконливої дії [1; 2]. Є. М. Богданов і В. Г. Зазикін визначають такі відмітні особливості сучасної політичної реклами: • товаром, що рекламується, є людина або певна соціальна філософія, а не продукт, послуга чи підприємство; • тривалість політичної рекламної кампанії, як правило, обмежується чітко визначеним часом; • у політичній рекламі найгострішими проблемами є морально-етичні, бо успіх чи неуспіх політичної рекламної кампанії завжди має далекосяжні наслідки для великих груп людей, а іноді для всієї країни; • створення іміджу політикові або політичній партії є не замінником політики, а тільки додатком до неї; • створення іміджу політикові або політичній партії треба починати задовго до початку виборчої кампанії [3]. Зростання ролі політичної реклами потребувало розроблення спеціальних передвиборних технологій проведення рекламних кампаній. Як стверджують фахівці, використання спеціальних передвиборних технологій не забезпечує абсолютної гарантії перемоги, але їх ігнорування обов’язково призводить до поразки. З огляду на визначені основні функції маніпулювання (О. В. Єгорова-Гантман, К. В. Плешанов, В. Б. Байбакова [4]; А. В. Коноваленко [5]) зауважимо явно виражені ознаки маніпулювання, властиві політичній рекламі як специфічній формі комунікативного спілкування. На це вказує вражаюча схожість функцій: • інформаційна функція – отримання, пристрасна інтерпретація, упереджене комплектування і розповсюдження відомостей про найбільш важливі для громадян та органів влади події; • функція набуття/посилення впливу – стимулювання зміни мотивів і настановлень партнера по спілкуванню з метою трансформації його поведінки та дій; • регулятивна функція – спрямування поведінки та дій об’єкта політичного маніпулювання в потрібному для маніпулятора напрямі, відволікання жертви від достовірної інформації і переключення її на сприймання інформації сфальсифікованої ; • захисна функція – використання маніпулятивних засобів і дій під час фронтальної атаки супротивника в ситуації дефіциту психологічних та інших ресурсів; • функція встановлення контролю над свідомістю – фіксація в суспільній свідомості необхідних стереотипів, іміджів, міфів тощо, які в потрібний момент включають дію механізмів психічного автоматизму. Основними об’єктами політичного маніпулювання є: а) потреби, інтереси, схильності, тобто джерела мотивації активності та поведінки людини; б) настановлення, групові норми, самооцінка людей, тобто ті чинники, які регулюють активність; в) стани, в яких може перебувати людина (апатія, тривога, ейфорія), тобто фактично всі фактори, що визначають, регулюють і змінюють поведінку особи [6]. Суть механізму політичного маніпулювання полягає в цілеспрямованій, але прихованій дії комплексу маніпулятивних методів та прийомів, спрямованих на коригування/зміну потреб, мотивів, настановлень, психічних станів людини, які регулюють, регламентують, провокують поведінку з метою завоювання або втримання влади тією чи іншою політичною силою, її лідером. Характерною рисою політичного маніпулювання є багатоаспектність і широкий спектр його дії: аудійна, візуальна, комплексна. Принагідно, Ю. С. Ганжуров зауважує, що звичайна реклама ґрунтується на теорії про “унікальну торгову пропозицію”. Це фундаментальна категорія реклами і рекламної справи, введена в теорію і практику реклами американським фахівцем Р. Рівсом. Він довів, що унікальна торгова пропозиція є головним чинником ефективності реклами, оскільки підкреслює те, що вигідно вирізняє рекламний товар або вид послуг. Отже, у політичній рекламі специфічним видом унікальної торгової пропозиції є унікальна політична пропозиція (УПП). До останньої пред’являється шість основних вимог: 1) символічність – заснована на прийнятих у суспільстві традиціях: історичних, релігійних, культурних тощо; 2) концептуальність – головна ідея повинна задовольняти актуальні суспільні потреби виборців; 3) персональність – віддзеркалення якостей лідера, що роблять його впізнаваним; 4) ексклюзивність – відособленість пропонованої УПП від інших; 5) широта дії на виборців; 6) доступність – зрозумілість і значущість для виборців [1, с. 18–19]. Варто зауважити, що політична реклама у своїх основних видах повністю задовольняє ці вимоги. Виходячи з вищенаведених міркувань, політичну рекламу можна розглядати як соціально-психологічний феномен. Вона має вирішувати завдання задоволення важливих потреб особистості за допомогою політичних засобів. Водночас забезпечення стійкого інтересу до реклами забезпечується саме залученням емоцій, задоволенням естетичних потреб особистості. Зрозуміло, що інтереси людей зрілого віку вже сформовані, а тому найбільшу зацікавленість викликає найпіддатливіша щодо впливів соціальна група – молодь, особливо найактивніша її категорія – студентство. М. А. Дроздова, вивчаючи психосемантичні аспекти політичної свідомості студентів у процесі виборчої кампанії 2004 р., зауважила, що політична реклама викликає у студентства переважно негативні емоції: “набридлива”, “локшина на вухах народу”, “брехня”, “непотрібна річ”, “глум”, “брехня в гарній упаковці”. Реклама “викликала лише відразу”, яку “можна порівняти з байками про користь нікотину”. Отож ігнорування естетичних мотивів молоді призводить до відторгнення рекламного продукту (див. [6]). Для з’ясування особливостей впливу політичної реклами на свідомість молоді на базі Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя у 2009–2010 роках було проведено пілотажне дослідження, у межах якого, серед іншого, й анкетування. Вибірка випробуваних під час анкетування становила 48 осіб, студентів 1–5 курсів різних спеціальностей; з них 58% жіночої і 42% чоловічої статі. Анкетування мало на меті визначити вид політичної реклами, що є найбільш поширеним, відомим серед студентів; загальний емоційний полюс ставлення студентів до теперішнього стану політичної реклами; на що саме спираються студенти, здійснюючи вибір кандидата; які саме елементи рекламної продукції найкраще запам’ятовуються студентами. Слід відмітити, що кожний третій студент, за нашими спостереженнями, вважає себе політично активною особистістю, небайдуже ставиться до політичних подій у країні та світі. Анкетування показало, що половина опитаних студентів негативно сприймає політичну рекламу; низько оцінює її зміст та якість, вважаючи, що кількість такої реклами перевищує всі допустимі межі і вона просто вже набридла. Ще 25% випробуваних відповіли, що її (реклами) забагато, “у ній немає нічого цікавого чи корисного”, а тому вони просто ігнорують її. Виявилося, що більше уваги студенти звертають на телевізійну рекламу (42%), мультфільми (25%), сувенірну продукцію (25%). Причини віддання переваги телевізійній рекламі, названі студентами, були такі: саме за допомогою політичної реклами по телебаченню більшість респондентів може отримати інформацію про програму політичного діяча; така реклама не заважає, у разі потреби від неї можна відвернутися, можна переключитися на інший канал; іноді вона є корисною. Мультфільми як вид політичної реклами несуть у собі гумор, оригінальність інформації, а сувенірну продукцію можна з користю та приємністю використовувати в побутовій сфері. Незважаючи на те, що політична телевізійна реклама є найбільш поширеною серед студентів, однак саме вона, на думку опитаних, займає занадто багато часу, є нав’язливою і тому дратує. Інші види політичної реклами користується меншою популярністю: 10% респондентів згадали політичну карикатуру, 7% – політичний плакат, 5% – усну політичну рекламу і по 3% – політичну радіорекламу, фотографії, листівки та кінорекламу. Інформацію про відповіді на запитання щодо відеоролика, який найкраще запам’ятали студенти, відтак було використано в подальшій роботі у фокус-групах. Аналіз отриманих даних буде опубліковано пізніше. Наразі відзначимо, що респонденти визначили два відеоролики, які найбільше їм запам’яталися. Це телевізійна реклама кандидатів на пост Президента України Ю. Тимошенко (80%) і В. Януковича (76%). Саме з цими відеороботами проводилася робота у фокус-групах. У сучасній психології існують різні підходи до опису маніпулятивних технологій, які використовують у системі масових комунікацій. С. Г. Кара-Мурза серед основних ознак маніпулювання називає особливості мовлення (коли політик або диктор говорять незрозумілими для більшості людей словами), насиченість емоціями (якщо політичний діяч починає звертатися до почуттів електорату), сенсаційність і терміновість (як технологія загальної дії, що забезпечує багато галасу і необхідний рівень напруженості, які підривають психологічний захист), вилучення із контексту, повторюваність (що впливає на підсвідоме запам’ятовування інформації), порушення правил етики (дискредитація опонента) [7]. Під час проведеного пілотажного дослідження студенти досить легко виявили особливості переглянутих відеороликів: • насиченість емоціями; • повторення слів, виразів; • дроблення проблеми; • вилучення з контексту; • порушення правил етики. Як бачимо, кожному з відеороликів явно властиві маніпулятивні ознаки. Висновок. Отже, суть механізму політичного маніпулювання полягає в цілеспрямованій, але прихованій дії комплексу маніпулятивних методів і прийомів, спрямованих на коригування/зміну потреб, мотивів, настановлень, психічних станів людини. Це дає змогу регулювати, регламентувати, провокувати її поведінку з метою завоювання або втримання влади тією чи іншою політичною силою, її лідером. Слід визнати впливовість політичної реклами на свідомість студентства, а значить актуальність розроблення та реалізації невідкладних заходів щодо захисту студентської аудиторії від маніпулятивного впливу політичної реклами. Перспективи подальшого дослідження ми вбачаємо у визначенні та обґрунтуванні психологічних умов захисту молоді від маніпулятивного впливу політичної реклами, у формуванні в неї умінь розпізнавати такі маніпулятивні впливи та опиратися їм. Література 1. Ганжуров Ю. Політична реклама як комунікативна складова формування парламентської еліти [Електронний ресурс] / Ю. Ганжуров. – Режим доступу : http://psy-science.kiev.ua/polityshna-psyxologia. 2. Кривобок Ю. Мова політичної реклами як засіб національної самоідентифікації [Електронний ресурс] / Ю. Кривобок. – Режим доступу : http://www.cpsr.org.ua/pr=11&id=346. 3. Богданов Е. Н. Психология политической рекламы / Е. Н. Богданов, В. Г. Зазыкин. – Калуга : Изд-во КГПУ, 2002. – 72 с. 4. Ворначева Т. Особливості впливу політичної реклами на свідомість молоді: етичний аспект [Електронний ресурс] / Т. Ворначева. – Режим доступу : http://www.newacropolis.org.ua/ru/study/ conference/?thesis=4671/. 5. Егорова-Гантман Е. В. Политическая реклама [Електронний ресурс] / Е. В. Егорова-Гантман, К. В. Плешанов, В. Б. Байбакова. – Режим доступу : http://www.politik.org.ua/vid/bookscontent. 6. Коноваленко А. В. Психология политической рекламы / А. В. Коноваленко. – Ростов-на-Дону : Феникс, 2005. – 96 с. 7. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием / С. Г. Кара-Мурза. – М. : ЭКСМО, 2007. – 864 с. РОЛЬ ТЕЗАУРУСА ПРИ АНАЛИЗЕ ПОЛИТИЧЕСКОГО ТЕКСТА А. Н. Плющ, г. Киев Пропонується синергетичний підхід до розгляду процесів мислення, які забезпечують пізнавальну діяльність. Обстоюється думка, що в загальному випадку аналіз тезауруса не дозволяє реконструювати можливі приховані сенси та цілі автора тексту. Разом із тим у політичних текстах розгляд тезауруса дає можливість визначити позиції автора в сконструйованому ним політичному просторі. За умови врахування вираженого в контексті оцінювання політичних суб’єктів можливе прогнозування намірів автора. Ключові слова: текст, тезаурус, картина світу, позиціонування, система оцінювання, інформаційний вплив. Предлагается синергетический подход к рассмотрению процессов мышления, обеспечивающих познавательную деятельность. Утверждается, что в общем случае анализ тезауруса не позволяет реконструировать возможные скрытые смыслы и цели автора текста. Вместе с тем в политических текстах рассмотрение тезауруса дает возможность определить позиции автора в сконструированном им политическом пространстве. Учитывая выраженное в контексте оценивание политических субъектов, возможно прогнозирование намерений автора. Ключевые слова: текст, тезаурус, картина мира, позиционирование, система оценивания, информационное воздействие. Synergetic approach to the thinking processes as the basis of cognitive activity is suggested. It is stated that as a rule thesaurus analysis does not provide the reconstruction of possible hidden ideas and goals of an author. At the same time the analysis of the thesaurus in political texts makes it possible to define author’s position in the self-constructed political space. It is possible to predict the author’s intentions if the context of political subject evaluation is taken into consideration. Key words: text, thesaurus, positioning, evaluation system, information impact. Проблема. Информационная эпоха характеризуется тем, что средства массовой коммуникации становятся основным каналом получения информации, способом приобщения к миру, посредником в воспитании культуры, формируют картину мира современного человека на 85-90 % [1]. Ежедневно мы находимся под воздействием информационных текстов, с помощью которых нас пытаются в чем-то убедить. Эта цель влияния наиболее очевидна в рекламе. Воздействие информационных и образовательных материалов не обязательно бывает столь явным, но вместе с тем может оказаться не менее существенным. В связи с этим в общественных и социально-психологических науках не ослабевает интерес к теоретическому осмыслению проблем информационного воздействия. Общество постмодерна кардинально меняет свой характер: цели субъектов влияния сместились с эксплуатации и получения прибыли на достижение господства с помощью знаков и производящих их систем, и главенствующим в социуме становится потребление не столько предметов, сколько знаков [2]. Так, например, в современном обществе происходит переориентация маркетинговой деятельности, когда производитель не производит товар под имеющиеся на рынке ожидания, а формирует эти ожидания, т.е. основной маркетинговой стратегией становится “производство покупателя”, а не товара [3]. Соответственно конечной целью информационного воздействия становится коррекция модели мира адресата, предложение потребителю в качестве базовой такой модели Мира, которая позволит ему интерпретировать происходящие события в нужном русле и побудить его к необходимым действиям [4; 5]. Информационное воздействие, реализующее цели коммуникатора, осуществляется через текст сообщения. Тезаурус как взаимосвязанная совокупность понятий, используемых автором в тексте, является исходным материалом для конструирования текста. В связи с этим возникает вопрос, возможно ли реконструировать замысел автора на основании анализа используемого им тезауруса. Целью статьи является анализ роли используемого автором тезауруса в формировании семантического пространства значений текста. Синергетический подход как учение о процессах самоорганизации сложных систем позволяет изучать изменяющиеся объекты в изменяющемся мире, которые задаются алгоритмом построения, воспроизводящего объект на каждом шаге, при этом сохраняя его историю. Будем рассматривать мышление как вид умственной деятельности, заключающийся в конструировании субъектом, составляющим с Миром единое Целое, модели действительности. Осознание субъектом собственного Я, т. е. выделение его из Мира, позволяет сконструировать модель “Я в Мире”; таким образом, модель Мира в имплицитной форме содержит и своего внутреннего наблюдателя. В синергетике конструктивный взгляд на становление новой целостности представлен как процесс самоорганизации, когда многообразие элементов системы, порождающих семантическую неопределенность, приводит к рождению структуры на более высоком уровне ее организации, к проявлению авторской мысли и доведению ее до читателя. Понимание текста, изображающего фрагмент мира, обеспечивается интеллектуальным потенциалом потребителя информации, развитостью его процессов мышления, обеспечивающих познавательную деятельность. В соответствии с синергетической концепцией процесс мышления основан на имеющейся нормативной когнитивной модели Мира, наборе позиций субъекта, внутренней коммуникации, позволяющей создать интегративную метамодель [6]. В любом сообщении содержится информация о мире, т. е. задается некая модель его части, в которую имплицитно включена позиция автора. С такой точки зрения, текст – это фрагмент мира (глазами автора), позиции автора и его коммуникация с потребителем. Текстом задаются описания Мира, через которые автор выражает свои взгляды “глазами” героев, участников событий или наблюдателя со стороны (тем самым задавая имплицитное пространство социальных позиций) [7]. Этим создается игра смыслов, в которой и заложен авторский замысел. Рассматривая текст как процесс социальной коммуникации, можно выделить три пласта осмысления текста: 1) непосредственный, или первичный, смысловой слой, т. е. то, что воспринимается при чтении слов, предложений, или семантическое пространство текста (его событий) в авторском изложении; 2) глубинная смысловая часть текста, или, другими словами, подтекст, скрытые смыслы – пространство возможных интерпретаций текста (и его фрагментов), осуществляемых читателем. Могут проявляться альтернативные смыслы происходящих в тексте событий, когда их толкование, исходя из заданных автором имплицитных позиций, будет опираться на субъективный опыт читателя и его компетентность; 3) текст как средство донесения некоего смысла, пространство коммуникации с автором, когда осуществляется понимание того, что же хотел сказать автор читателю, каковы его цели и чем объясняется авторская манера изложения. Информационное воздействие осуществляется путем предложения автором своей модели Мира, изложенной в тексте и с помощью текста. Оно обусловлено авторской интенцией, реализуемой через изображение фрагментов мира, которые описываются с позиций, выбранных автором. В процессе коммуникации реализация целей субъекта влияния, формирование необходимой модели Мира у адресата осуществляется путем описания фрагментов мира (их модели), базисом для которых является выбор оптимальных языковых ресурсов. При этом считается, что всякое использование языка предполагает воздействующий эффект [4; 8]. Перед нами стоит задача разобраться, насколько тезаурус, понимаемый как совокупность (словарь) конструктивных смысловых элементов текста, включающий слова и устойчивые словосочетания, позволяет отобразить семантику информационного сообщения. В социальных науках в рамках конструктивистского подхода делается акцент на опосредованности познания коммуникацией, дискурсивными практиками и культурными конструктами [9–11]. Синтез положений современных концепций языка позволяет сформировать представление о языке как информационной модели реальности, имеющей свою специфику для его носителей и каждого конкретного применения языка. Язык структурирует семантическое пространство субъекта восприятия. По существу, семантическое пространство – исследовательская модель категориальной структуры индивидуального сознания, на основе которой осуществляется классификация каких-либо объектов, понятий и т. п. путем анализа их значений. Для одного и того же фрагмента действительности естественные языки могут предоставить несколько адекватных, но кардинально не совпадающих схем описания. Каждый язык отражает определенный способ концептуализации мира, в рамках которого представляются события, даются возможности для их истолкования и задаются критерии оценивания на предмет соответствия нормативной модели мира. Различия будут проявляться в природе внутреннего наблюдателя, наборе его позиций и способах интеграции вероятных версий происходящих событий. Как указывается в научной литературе, язык конструирует реальность, предоставляет необходимые объективации и задает контекст, в рамках которого они приобретают смысл [9]. Язык отмечает координаты жизни в обществе и наполняет эту жизнь значимыми субъектами, а также задает систему оценивания, в которой выражено отношение автора к происходящим событиям (иногда все это может быть выражено в одном слове, например, “коммуняка”, “майдаун”). Слово является основной единицей языка, поскольку соотносится с его тремя основными функциями: репрезентативной – представляя реалии окружающего мира, коммуникативной – выступая как коммуникативное средство, и экспрессивной – выражая эмоционально-оценочное отношение к реалиям [12]. Внешние события не влияют на сознание человека до тех пор, пока не получают семиотической осмысленности. Для мысли человека существует только то, что входит в какой-либо из его языков, поэтому он активно используется как средство воздействия. Как указывает Ю. М. Лотман, вторжение в сферу культуры извне совершается через наименование [13]. Так формулируется “власть языка” – способность языка навязывать мировидение, создавать языковую интерпретацию картины мира (“кто называет вещи, тот овладевает ими”). Любой язык посредством набора понятий, терминов в имплицитном виде содержит картину мира. Многие авторы отмечают особую роль номинаций в создании нужной для определенной стороны картины мира [14; 15]. Как они подмечают, разные способы описания тех или иных событий, такие как “разведчик” или “шпион”, отличаются не на уровне физического пространства, где они равны, а на уровне виртуального пространства, которое продиктовывает эти различия в последующем и на уровень семантического пространства. Выбор слова предопределяет дальнейшие действия с этим объектом. Мы помогаем “борцам за свободу”, но воюем с “террористами и бандформированиями”. С помощью слов осуществляется интерпретация действительности на концептуальном уровне, поэтому власть постоянно вмешивается и пытается контролировать этот процесс. Навешивание ярлыков, активное вмешательство в процесс именования, столь характерное для политиков “во власти”, является попыткой воздействовать на существующую в сознании электората картину мира политики, на его когнитивную базу в области политической коммуникации. Это, в частности, реализуется в именовании, в отстаивании определенных названий, переименовании, творении новых имен и т.д. [16]. Как указывает С. Московичи, подчиняясь этой тенденции, привычные слова сводят к аббревиатурам. В этом проявляется стремление максимально ограничить вариативность мышления, сведя его к знакам, скрывающим контекст, например, военный пакт, заключенный между странами, называют НАТО. Абстрактные и анонимные знаки стирают любой конкретный образ, который может открыть дорогу расширенным толкованиям. Это отражение современного интеллектуализма позволяет манипулировать фактами, сводя их к единой позиции, скрывая широту возможных точек зрения [17]. Однако уже достаточно давно было отмечено, что выбор средств номинации для отражения одной и той же “правды” может быть различен. В основе этого явления лежит тот факт, что непрерывность реальности приходится передавать дискретными средствами языка. Поэтому многие ситуации реальности допускают несколько несинонимичных отражений. Представители разных социальных групп, социальных общностей являются носителями специфических моделей языка. Г. Кресс и Р. Ходж отмечают, что общность языка всегда выступала как мощное средство групповой солидарности [18]. С помощью классификаторов, описывающих объекты или события, информация форматируется так, что получатель сообщения принимает навязываемое ему определение ситуации. Поэтому подобные классификации, как правило, имеют групповую основу, отражая социальную дифференциацию общества. Таким образом, язык текста может выступать средством организации восприятия действительности. Как считает Р. Барт, уже сам факт наименования вещи или явления является одновременно фактом классификации (категоризации, отнесения к категории), т. е. язык как средство классификации выступает инструментом контроля над тем, как общество воспринимает действительность [19]. Р. Блакар замечает, что выбор слов и выражений является необычайно важным инструментом власти для структурирования действительности, о которой идет речь [8]. Как указывает М. Н. Володина, если познание рассматривать как процесс расширения физической и духовной ориентации человека в мире, то правильно ориентирующий термин является одним из важнейших элементов, составляющих основу такой ориентации [20]. Слова могут фиксировать в своем содержании различные точки зрения (победа и поражение – это описания одной и той же ситуации, рассматриваемой с разных позиций), социальный статус участников ситуации (докладывает подчиненный, консультирует более компетентный). Структурируя действительность, указывая позиции действующих лиц, автор задает особый мир событий, втягивает читателя в особое виртуальное существование, которое служат проекцией собственной жизни читателя. В зависимости от интенции воздействия меняется сам язык, причем выбор слов подчинен цели сообщения [20–22]. В значении многих слов имеется эмоциональная составляющая, и посредством выбора таких слов можно оказывать сильное эмоциональное воздействие (особенно если оно дополняется другими средствами). Например, обрушивая на читателя непрерывный поток упоминаний о “предательстве”, “неудержимом падении”, “подлых идеях”. Как отмечает Д. М. Фельдман, целенаправленное использование терминов-идеологем было и остается средством управления массовым сознанием, средством эффективных манипуляций [23]. При помощи идеологем осуществляется позиционирование оценки и статуса человека в обществе [24]. Аналогичным приемом является и приклеивание ярлыков, когда образ объекта сочетается с определенными характеристиками или стереотипизированными оценками. “Голубой”, “оранжевый”, “коричневый” – ярлыки, связанные с конкретным объектом, могут окрасить его не только эмоциональной, но и смысловой отнесенностью. Маркировка ситуации эмоционально однозначно окрашенными терминами позволяет добиться актуализации установки и генерализации конкретного эмоционального компонента на ситуацию в целом, другими словами, сориентировать в уже заданном этическом семантическом пространстве. Использование стереотипов и значимых символов позволяет при помощи определенных стимулов-маркеров задавать желаемый контекст ситуации и ориентировку семантического пространства, создавая за счет этого психологически однозначный желаемый образ ситуации. Примером может служить факт чрезвычайно частого использования слова “народ” в пропагандистских текстах нацистами, тем самым закрепляя представления о “всенародной” поддержке нацистского режима [21]. В общественно-политической терминологии слова используются как мыслительные модели для восприятия мира, которые призваны служить социально-политической концептуализации действительности. Частота употребления слов указывает на значимость тех или иных областей действительности в данный период жизни общества. Многократно повторяющийся контекст обретает системную силу, которая конденсирует наиболее актуальный текстовой смысл. В результате интерпретации текста, в котором в скрытом виде заложена позиция автора и политического субъекта, чьи интересы он представляет, формируется конкретная модель общества и политической системы. Понятия несут в себе зачатки структурирования семантического пространства, обусловливают дискурс не только внутри модели, но и логику взаимодействия с политическими оппонентами. С помощью используемого тезауруса задается устройство семантического пространства текста: обозначение фрагмента мира, позиционирование наблюдателя, оценивание автора, которые проявляются взаимосвязано, в своей совокупности. Используемые термины напрямую задают область действительности. В неявном виде действующие лица обусловливают возможное виртуальное позиционирование читателя, которое служит проекцией его социальных позиций. Построение текста используется автором, чтобы донести свой смысл до читателя. Но замысел автора не всегда можно восстановить на основании тезауруса. Помимо тезауруса существуют другие инструменты информационного воздействия, относящиеся к средствам организации языковых текстов (выбор синтаксических конструкций, выбор макроструктур, логические операции и др.), которые через задание контекста делают возможными множественные смысловые интерпретации текста [25]. Слова, наполненные мыслью, обладают содержанием, отличным от той действительности, которая их породила. И мысли, и язык сами по себе задают особое виртуальное пространство. Действительность становится отражением языка. Как указывается в литературе, в мире разрозненных интересов нет такого объективного естественного языка, который бы “верно” отображал реальный мир; выразиться “нейтрально”, оказывается, невозможно [8; 17; 18]. Действительность творится языком, которым пользуются люди. Это теоретическое положение находит практическое применение в политическом языкотворчестве: посредством задания языка конструируется “необходимая” действительность. Любая политическая сила создает свою речевую практику, навязывает свою модель мира, свой путь развития. Использование заранее маркированных конструкций создает предпосылки для оптимизации ориентировки в ситуации и облегчает процесс смыслообразования. Благодаря этому уменьшается неопределенность, обеспечивается однозначность в понимании и оценке ситуации и экономятся умственные усилия. Маркирование ситуации может осуществляться за счет определенной смысловой отнесенности или эмоциональной окрашенности ориентирующих элементов ситуации, что предполагает предварительное формирование в отношении маркеров определенных установок. Если ты не относишься к явным сторонникам какого-либо политического движения, то политическая ситуация отмечается высоким уровнем субъективной неопределенности (ее субъективная оценка). И поэтому использование специальных лингвистических средств позволяет задать позиционирование политических субъектов, используя удобные критерии для воздействуещего субъекта. В политических текстах явный мир действующих лиц автора и неявный мир позиций читателя совпадают, что позволяет усиливать воздействие. В принципе, далеко не всегда адресат разделяет позицию слушателя. Но когда оценка выражена не отдельными лексическими единицами, а “вмонтирована” в языковые средства, отказаться от нее бывает очень трудно: при понимании слова адресат вынужден на какое-то мгновение вставать на эту позицию. Потом он может от нее отказаться, но это требует дополнительных усилий, и нередко согласие – даже вопреки своей позиции – у адресата остается. Знакомство с текстом предоставляет потенциальную возможность развертывания трех пластов семантического пространства: события в тексте, трактовки событий с точки зрения различных политических субъектов, цели автора. Стремление к экономии усилий приводит к тому, что большая часть читателей доверяет позиции своих СМК, не используя альтернативные источники информации, тем самым подкрепляя собственные политические взгляды. Не каждый индивидуальный субъект имеет возможность выйти за пределы предложенного ему способа мировидения, взглянуть на события с другой точки зрения. Выводы. Подводя итоги, отметим, что тезаурус обусловливает следующие процессы, способствующие интерпретации смыслов текста: * моделирование мира, его языковая интерпретация, наименование действующих лиц (где неявно подразумевается контекст их существования, задающий выполнение социальных ролей и способов взаимодействия); * структурирование действительности, задание социального контекста как пространства позиций действующих лиц, которые отличаются выполняемыми ролями и видами активности; * установление системы оценивания, в которой выражено отношение автора. В общем случае анализ тезауруса не позволяет установить возможные смысловые подтексты и цели автора. Вместе с тем анализ политических текстов, когда пространство действующих лиц совпадает с пространством социальных позиций читателя, позволяет реконструировать позиции автора текста в существующем политическом пространстве. Совмещая эти данные со способами оценивания политических субъектов, можно восстановить цели автора. Литература 1. Костина А. В. Тенденции развития культуры информационного общества: анализ современных информационных и постиндустриальных концепций [Електронний ресурс] / А. В. Костина // Знание. Понимание. Умение. – 2009. – № 4. – Режим доступу до журналу : http://www.zpu-journal.ru/e-zpu/2009/4/Kostina_Information_Society/#. 2. Бодрийяр Ж. Общество потребления. Его мифы и структуры / Ж. Бодрийяр. – М. : Культурная революция, Республика, 2006. – 269 с. 3. Котлер Ф. Основы маркетинга / Ф. Котлер ; пер. с англ. – М. : Ростинтэр, 1996. – 704 с. 4. Иссерс О. С. Коммуникативные стратегии тактики русской речи / О. С. Иссерс. – Омск : Омск. гос. ун-т, 1999. – 285 с. 5. Плющ А. Н. Об информационном влиянии политических субъектов на электорат / А. Н. Плющ // Социологические исследования. – 2010. – № 1. – С. 77–86. 6. Плющ А. Н. Синергетическая концепция организации мышления / А. Н. Плющ // Психология человека в современном мире. Т. 2. – М. : ИП РАН, 2009. – С. 252–258. 7. Плющ А. Н. Способы организации целого как методологическое основание / А. Н. Плющ // Вестник интегративной психологии. – 2010. – Вып. 8. – С. 59–61. 8. Блакар Р. Язык как инструмент социальной власти / Р. Блакар // Язык и моделирование социального взаимодействия. – М. : Прогресс, 1987. – C. 88–124. 9. Бергер П. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания / П. Бергер, Т. Лукман. – М. : Медиум, 1995. – 323 с. 10. Джерджен К. Дж. Социальный конструкционизм: знание и практика : сб. статей / К. Дж. Джерджен ; пер с англ. А. М. Корбута ; под общ. ред. А. А. Полонникова. – Минск : БГУ, 2003. – 232 с. 11. Potter J. Discourse and Social Psychology: Beyond Attitudes and Behavior / J. Potter, M. Wetherell. – London, 1987. – 256 p. 12. Конецкая В. П. Социология коммуникации / В. П. Конецкая. – М. : Междунар. ун-т бизнеса и упр., 1997. – 304 с. 13. Лотман Ю. М. Культура и взрыв / Ю. М. Лотман. – М. : Гнозис ; Изд. группа “Прогресс”, 1992. – 272 с. 14. Бурдье П. Социология политики / П. Бурдье. – М. : Socio-Logos, 1993. – 336 с. 15. Болинджер Д. Истина – проблема лингвистическая / Д. Болинджер // Язык и моделирование социального взаимодействия. – М. : Прогресс, 1987. – С. 26–52. 16. Апресян Р. Г. Сила и насилие слова / Р. Г. Апресян // Человек. – 1997. – № 5. – С. 133–137. 17. Московичи С. Машина, творящая богов / С. Московичи ; пер. с фр. – М. : Центр психологии и психотерапии, 1998. – 560 с. 18. Hodge R. Language as Ideology / R. Hodge, G. Kress. – New York : Routledge, 1993. – 230 p. 19. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика / Р. Барт. – М. : Прогресс, 1994. – 616 с. 20. Володина М. Н. Язык СМИ – основное средство воздействия на массовое сознание / М. Н. Володина // Язык СМИ как объект междисциплинарного исследования. – М. : Изд-во МГУ, 2003. – С. 11–39. 21. Клемперер В. LTI. Язык третьего рейха. Записная книжка филолога / В. Клемперер ; пер с нем. – М. : Прогресс-Традиция, 1998. – 384 с. 22. Дридзе Т. М. Текстовая деятельность в структуре социальной коммуникации: Проблемы семиосоциологии / Т. М. Дридзе. – М. : Наука, 1984. – 272 с. 23. Фельдман Д. М. Терминология власти: советские политические термины в историко-культурном контексте / Д. М. Фельдман. – М. : РГГУ, 2006. – 486 с. 24. Каменева В. А. Лингвокогнитивные средства выражения идеологической природы публицистического дискурса (на материале американской прессы) / В. А. Каменева. – Новокузнецк : Ред.-изд. отдел КузГПА, 2006. – 236 с. 25. Баранов А. Н. Языковые механизмы вариативной интерпретации действительности как средство воздействия на сознание // Роль языка в средствах массовой коммуникации / А. Н. Баранов, П. Б. Паршин. – М. : ИНИОН, 1986. – С. 100–143. ЧАС ЯК ЗМІННА У ФРЕЙМІНГУ РІШЕННЯ ВИБОРЦЯ О. В. Полунін, м. Київ Швидкий плин політичних подій останніх років та очікування змін у політичній еліті України спонукають до вивчення темпоральних процесів, пов’язаних із прийняттям електорального рішення. Об’єктом дослідження став процес прийняття рішення виборцем, предметом дослідження – темпоральні процеси, які впливають на репрезентацію проблеми вибору і відповідно на підтримку певного кандидата на виборах до органів влади. Знайдено часові параметри репрезентації проблеми вибору, які ведуть до фреймінгу вибору, а отже, дають змогу впливати на розподіл голосів у вибірці в цілому. Експериментально вивчено часовий фреймінг, що спирається на процес уявного старіння наявних пропозицій (кандидатів на посаду президента). Отримані результати легко трансформуються в технологію впливу і мають практичне значення для оптимізації передвиборних змагань. Ключові слова: вибори, вибір, прийняття рішення, час, часовий фреймінг, часові процеси. Быстрое течение политических событий последних лет и ожидание перемен в политической элите Украины побуждают к исследованию темпоральных процессов, связанных с принятием электорального решения. Объектом исследования стал процесс принятия решения избирателем, предметом исследования – темпоральные процессы, влияющие на репрезентацию проблемы выбора и соответственно на определенного кандидата на выборах в органы власти. Установлены временные параметры репрезентации проблемы выбора, ведущие к фреймингу выбора и, таким образом, позволяющие влиять на распределение голосов в выборке в целом. Экспериментально изучен временной фрейминг, который опирается на процесс воображаемого старения наличных предложений (кандидатов на должность президента). Полученные результаты легко трансформируются в технологию воздействия и имеют практическое значение для оптимизации избирательной кампании. Ключевые слова: выборы, выбор, принятие решения, время, временной фрейминг, временные процессы. The speeding political life during the last years and an expectation of political elite changes in Ukraine induce to the temporal process research that influences the representation of choice problem and relatively the electoral decision making. The object of the study is the process of decision making by voters. The temporal parameters in the representation of choice problem which cause the choice framing and thus influence the distribution of votes in general selection are defined. The temporal framing is studied experimentally and it is based on the process of imaginary aging of candidate proposals. The obtained results are easily transformed into the technology of influence and have the practical meaning for election campaign optimization. Key words: elections, choice, decision making, time, temporal framing, temporal processes. Проблема. Одним із наріжних каменів свого існування західні демократії проголошують вільні вибори – чи то вибори до парламенту в державах із парламентським устроєм, чи всенародні вибори глави держави у випадку президентської форми правління. Важливість результатів виборів до органів влади на всіх рівнях визначається їх детермінуючим впливом на зміст і форми функціонування зазначених владних органів, соціально-економічне становище населення і перспективи розвитку країни в цілому. Політичний вибір, до якого долучається більшість населення країни, трансформується в прийняття рішення окремим громадянином на користь тієї чи тієї політичної сили або кандидата, визначаючи на роки вперед динаміку соціально-політичних процесів. Відповідно особливої важливості набуває прийняття рішення виборцем, а отже, і наукове дослідження цього акту поведінки. Прийняття рішення виборцем вивчають у межах соціологічного і соціально-психологічного підходів. Останнім часом психологічні дослідження прийняття рішення виокремилися в самостійний напрям, відповідно активізувалося розроблення формалізованих моделей прийняття рішення виборцем. Мета нашого дослідження – вивчення психологічних аспектів процесу прийняття рішення молодими (віком до 30-ти років) виборцями. Прийняття рішення виборцем можна моделювати з різним рівнем успішності за допомогою: раціональних теорій прийняття рішення [1], використання швидких евристик [2–4] та проспективної моделі [5; 6]. Ю. А. Левенець пропонує застосовувати науково обґрунтовані підходи до моделювання поведінки виборця і планування взаємодії “політик – виборець”, тобто ідею переосмислення раціональності політики в Україні [7]. За будь-якою моделлю процесу прийняття рішення стоять зазвичай три чинники: (а) сукупність наявних пропозицій (альтернатив вибору) та їхні властивості; (б) характеристики суб’єкта прийняття рішення; (в) використовувані правила прийняття рішення. Зауважимо, що в нашому дослідженні в ролі пропозицій або альтернатив вибору виступають кандидати на виборну посаду. Суб’єктами прийняття рішення є виборці, а правила прийняття рішення визначаються як попереднім досвідом виборця, так і тим, як репрезентовано ситуацію вибору на когнітивному рівні самим суб’єктом. Різне вербальне формулювання однієї і тієї ж проблеми має різний вплив на індивідуальні преференції в ході прийняття рішення – до такого висновку дійшли Д. Тверський та А. Канеман [8]. Вони були першими, хто експериментально продемонстрував семантичний фреймінг під час прийняття ризикованих рішень. З того часу накопичено значну кількість досліджень, присвячених проблемі фреймінгу, про що свідчить доробок інших науковців [8–12]. Тверський і Канеман визначають фреймінг проблеми як “різні способи її репрезентації або ж звернення уваги суб’єкта на різні аспекти дій, результатів і наслідків, пов’язаних з прийняттям певного рішенням” [8, с. 453]. Фрейм (опис проблеми вибору), який приймається суб’єктом, частково зумовлений самою проблемою, частково діючими нормами, звичками та особистісними рисами самого суб’єкта прийняття рішення. У дослідженнях прийняття рішення поняття фреймінгу використовують у “вузькому” і “широкому” сенсі. Строге, або ж “вузьке”, визначення стосується різних формулювань ідентичної проблеми, наприклад, через маніпулювання семантикою пропозицій. Таке маніпулювання стає можливим завдяки переформулюванню проблемної ситуації. “Широке” розуміння фреймінгу стосується опису проблемної ситуації, яке змінює не тільки семантику проблемної ситуації як такої, а й актуалізує звернення до певних внутрішніх цінностей, процесів, контекстних особливостей проблемної ситуації, однак при цьому з економічного погляду ці описи проблеми залишаються еквівалентними. Під власне фреймінг-ефектом розуміють прийняття випробуваними різних рішень щодо однієї і тієї ж пропозиції залежно від формулювання проблеми вибору. Змінюючи компоненти контексту і схему експериментального дослідження, можна варіювати також маніфестацію фреймінг-ефекту, як це було продемонстровано в багатьох дослідженнях [11; 12]. У даному дослідженні увагу зосереджено на впливі темпоральних процесів, у першу чергу старіння, на фреймінг-ефект. Пропонований фреймінг-ефект спиратиметься на розбіжності часових параметрів у репрезентації проблеми вибору. У цьому сенсі дослідження виходить за межі строгого визначення фреймінгу. Об’єкт дослідження – процес прийняття рішення виборцем. Предмет дослідження – темпоральні процеси, які впливають на результат рішення, а саме виступають змінною, завдяки якій виникає фреймінг-ефект. Ідеться про вплив темпоральних процесів на вибір кандидата на президентських виборах. Під темпоральними процесами розуміють такі чинники, які викликають зміни в когнітивній репрезентації пропозицій вибору на різні моменти часу. У свою чергу саме завдяки їм може відбуватися зміна оцінки пропозицій, і, як наслідок, зміна розподілу голосів у вибірці в цілому. На думку Дж. Нейлора, Р. Притчарда і Д. Ілгена [13], час є одним із базових ресурсів, тому логічно припустити, що варіації в темпоральній репрезентації проблемної ситуації мають впливати на розв’язання проблемної ситуації. Темпоральні процеси вивчають здебільшого в експериментах, присвячених інтертемпоральним рішенням, які часто моделюються в рамках теорії зменшення корисності [14–16]. Однак маніфестація часових процесів спостерігається і в експериментах з фреймінгом топікальних рішень; при цьому вони впливають на ступінь вияву фреймінг-ефекту [17]. Останнє слід вважати релевантним для розроблення технології впливу на прийняття рішення виборцем, яке також має топікальний характер. Д. Тверський та А. Канеман [8], а також Р. Тейлер [18] продемонстрували, що індивід формує певний внутрішній рахунок для кожної із пропозицій, стосовно якої він приймає рішення. Когнітивну репрезентацію такої системи рахування називають ще психологічним, або ж ментальним, рахунком. При цьому розрізняють три типи психологічних рахунків: мінімальний, топікальний і компрегентний [6]. Кожен з них має свою специфіку щодо перебігу прийняття рішення: наприклад, топікальний рахунок вирізняється тим, що окремо для кожної пропозиції з усієї множини пропозицій “обчислюють” переваги і недоліки; у межах компрегентного рахунку, навпаки, оцінюють сукупний ефект від усіх пропозицій. Прийняття рішення виборцем має моделюватися в межах топікального рахунку, позаяк логічно очікувати, що для кожної пропозиції (кожного кандидата на виборну посаду) суб’єкт формує окрему репрезентацію як окремий внутрішній рахунок, на якому зважуються всі вади та переваги даної пропозиції. Інакше кажучи, формується суб’єктивна оцінка корисності окремої пропозиції. Розгляньмо відтак більш детально темпоральні процеси. Спираючись на тезу Дж. Фрейд про темпоральний вимір ментальної репрезентації [19; 20] і динамічний характер когнітивних репрезентацій, ми ввели та експериментально дослідили темпоральний вимір топікального рахунку [17]. Виявилося, що темпоральні процеси маніфестують себе: (а) у старінні пропозиції; (б) у розгортанні очікувань щодо пропозиції на інтервалі від минулого до теперішнього; (в) у зменшенні привабливості пропозиції в майбутньому, що істотно впливає на результат вибору. Розглядаючи кандидатів на виборну посаду як множину пропозицій, зробимо припущення, що кожний з них також підлягає впливові часових процесів. Це означає, що репрезентація кожного з кандидатів має свою динаміку в часі. Відповідно можна припустити наявність розбіжностей у репрезентації пропозицій вибору (кандидатів) для моментів часу t1 і t2, навіть якщо ці моменти є уявними. Завдяки зазначеним часовим процесам і за умови певного формулювання задачі вибору варто очікувати відповідної зміни преференцій у прийнятті рішення. Гіпотеза полягає в тому, що спрямування уваги суб’єкта на момент часу, релевантний для вибору, але відмінний від теперішнього, активуватиме певний часовий процес, котрий є значущим для репрезентації елемента з множини пропозицій, яка у свою чергу впливатиме на привабливість пропозиції. У кінцевому результаті це веде до зміни преференції суб’єкта і розподілу голосів у вибірці в цілому. При цьому якісні характеристики пропозиції, її цінність для суб’єкта прийняття рішення також позначатимуться на особливостях впливу часових процесів на вибір. Про правильність прийнятої нами гіпотези говорять результати експериментів щодо впливу часового горизонту індивіда на прийняття ним рішення щодо довготривалих фінансових інвестицій [21]; так само часовий горизонт індивіда впливає і на споживання шкідливих для здоров’я речовин і ризиковану поведінку [22–24]. Беручи до уваги численні приклади семантичного фреймінг-ефекту [6; 8; 10–12], враховуючи часові процеси в репрезентації проблемної ситуації у випадку топікальних рішень [17] та особливості впливу часової перспективи під час прийняття рішення виборцем, можемо зробити також припущення про виникнення часового фреймінгу в електоральних рішеннях. Ефект часового фреймінгу, як зазначено в гіпотезі, полягатиме в розбіжностях між прийнятими виборцями рішеннями залежно від змінених часових параметрів в описі проблемної ситуації. У результаті для формально майже однакових ситуацій суб’єкт робитиме різний вибір. У чому ж проявлятиметься фреймінг-ефект, і за яких умов можна буде вести про нього мову на рівні експериментального дослідження? Згідно із Конституцією України Президента держави обирають на п’ять років, про що відомо практично кожному, хто голосує. Кожний із цих років належить до майбутнього модусу часу щодо моменту прийняття рішення виборцем на самих виборах. Позначимо ці роки як М1, М2, М3, М4, М5. Враховуючи, що проблема вибору формулюється для виборця в теперішньому часі, позначимо день голосування як момент Т0. При цьому на момент Т0 п’ятирічна часова перспектива діяльності потенційного президента зазвичай недостатньо береться до уваги. Вона не подається експліцитно в тексті бюлетеня, який, власне, і являє собою одну з можливих версій формулювання проблеми вибору. У кращому випадку виборець ознайомлений із змістом програми кандидата, але орієнтація на майбутнє як часовий процес, що поєднує теперішнє і майбутнє, у нього не активована. Отже, згідно з гіпотезою вибір робиться на момент Т0 і має відрізнятися від вибору для моментів М1/М5 навіть попри те, що особа, яку обирають на посаду в момент Т0, діятиме на цій посаді і в моменти М1/М5. Відповідно часові процеси, що відображають очікуване майбутнє, яке у свою чергу подається множиною років М1/М5, за умови активізації можуть змінити преференції вибору. На рівні експерименту варто очікувати розбіжностей у преференціях щодо кандидата для цих років, навіть якщо ці рішення щодо вибору приймаються в момент Т0. Якщо ж припустити зворотне, що виборець враховує часову перспективу, то радше за все його вибір буде однаковим для років Т0 і М1, М2, М3, М4, М5. Отже, формулювання проблеми вибору в теперішньому і майбутньому модусах має призводити до різних відповідей, навіть якщо це рішення приймається в один і той самий момент і стосовно однієї і тієї ж пропозиції. Це суперечить раціональному виборові, і суперечність полягає в тому, що виборець приймає різні рішення для моментів, наприклад, Т0 і М2, однак особа, за яку голосують як за президента сьогодні (Т0), і та, за яку проголосували б через два роки (М2), будуть президентами на часових проміжках, які перекриваються. Ключовим темпоральним процесом при часовому фреймінгу рішення виборця є уявне старіння пропозиції. Спираючись на результати досліджень [17], можна говорити про залежність швидкості старіння від суб’єктивної цінності пропозиції. У випадку електорального вибору цінність кожної пропозиції (кандидата) до певної міри обумовлюється її актуальним рейтингом, біографією, іміджем, ступенем присутності в мас-медіа. Зазначимо, що цінність кандидата має багато складових, які ми не аналізуватимемо в межах даної статті, але кожна з них може по-різному впливати на розгортання темпоральних процесів. Обмежений термін життя об’єкта вибору та різні фази і події його життя зумовлюють також поділ життя кандидата на періоди, в яких його придатність для вибору буде істотно варіювати. Фаза життя як фактор впливу на вибір може бути визначальною як для об’єктів вибору у вигляді товарів споживання, наприклад, комп’ютера, телевізора, так і для політиків як об’єктів електорального вибору. Відмінності полягають, однак, у тому, що життєвий цикл політика є не таким однозначним, як у товару споживання, і може мати фази підвищення суб’єктивної цінності для виборця залежно від розгортання політичної ситуації. При цьому до певної міри “цінність” політика в очах виборця є незалежною від фізичного віку самого політика?. Виходить, на суб’єктивне сприйняття особливостей розгортання процесу старіння політика як об’єкта електорального вибору можуть впливати не тільки його фізичний вік, а й відповідність його поглядів тенденціям розвитку країни, зміст його звернень до виборців, його імідж та вміння поводитися під час самопрезентації відповідно до культури, звичок і очікувань виборця. Політики – це, як правило, самопрезентуючі пропозиції вибору – на відміну від товарів ужитку і послуг, яких презентують їхні виробники або продавці. Усі ці особливості впливатимуть на специфіку розгортання темпоральних процесів щодо сприймання старіння політика, але вони не зможуть елімінувати вплив старіння як такий. На противагу старінню розвиток (розгортання потенціалу) пропозиції в майбутньому може бути не так тісно пов’язаним з актуальною цінністю пропозиції. Отже, зростання рейтингу через активізацію темпоральних процесів у майбутньому модусі часу, можливо, є менш залежним від актуального рейтингу кандидата, але більше залежить від його віку та іміджу. Важливою умовою при цьому є конгруентність очікувань електорату і пропозиції (іміджу кандидата, його звернень до виборців) або хоча б відсутність явних суперечностей (неузгодженостей) між ними. Зазначене вище і висунуту гіпотезу можна перевірити за допомогою експерименту, побудованого на основі розробленої схеми (рис.). Сутність впливу на прийняття рішення полягає в активізації темпоральних процесів через зміни в описі проблеми вибору. При цьому виключаються будь-які інші впливи на суб’єкта прийняття рішення, як то агітація, інформування про біографію кандидата тощо. Примітка. Під впливом на прийняття рішення слід розуміти таке переформулювання задачі вибору, яке активізує темпоральні процеси, наприклад старіння об’єкта вибору, і завдяки цьому очікується зміна прийнятого рішення. Рис. Схема експерименту Для перевірки гіпотези було поставлено два експерименти, в яких досліджуваним параметром стало прийняте виборцем рішення щодо вибору Президента України. У ролі незалежної змінної виступала активація темпоральних процесів, а саме зміна дати виборів, що викликає старіння пропозиції. Експеримент 1. Часовий фреймінг: реальне і уявне старіння пропозиції Метод. Дослідження проводилося в м. Києві у другій половині квітня 2009 р. до встановленої законом дати початку президентських перегонів. При цьому в засобах мас-медіа передвиборна кампанія вже фактично стартувала. Досліджувані формулювання проблеми вибору подавалися в трьох часових модусах, отже, відповідно до часового модусу завдання було сформовано три підгрупи випробуваних. Ними стали, як ми вже зазначали вище, студенти м. Києва (133 особи), які брали участь у дослідженні на добровільній безоплатній основі. У складі вибірки більшість становили особи жіночої статі – 56 %. Вік випробуваних коливався від 19 до 26 років (середній – 20,5 років). Випробувані на самому початку опитування були поінформовані про анонімність дослідження. Як стимульний матеріал було використано ситуації вибору претендента на пост Президента України з нижченаведеного переліку кандидатів. Ситуація вибору мала три часових модуси – минулий, теперішній і майбутній. При цьому для минулого і майбутнього було взято часову віддаленість від теперішнього у два роки. Для теперішнього часу проблему вибору ми формулювали таким чином: “Уявіть собі, що сьогодні відбуваються вибори Президента України. За кого Ви віддали б свій голос? Позначте якоюсь відміткою свій вибір”. 1 Гриценко А. С. 6 Тимошенко Ю. В. 2 Литвин В. М. 7 Тягнибок О. Я. 3 Луценко Ю. В. 8 Ющенко В. А. 4 Мороз О. О. 9 Янукович В. Ф. 5 Симоненко П. М. 10 Яценюк А. П. 11. Своя пропозиція _________________________ Для майбутнього часу задачу було сформульовано так: “Уявіть собі, що вибори Президента України відбуватимуться через 2 роки. За кого Ви віддали б свій голос? Позначте якоюсь відміткою свій вибір”. Для минулого часу ми дали таке формулювання задачі вибору: “Уявіть собі, що вибори Президента України відбувалися 2 роки тому. За кого тоді Ви віддали б свій голос? Позначте якоюсь відміткою свій вибір”. Перелік кандидатів для минулого, теперішнього і майбутнього часових модусів був однаковим. Опція вибору 11(“своя пропозиція”), передбачає, що випробуваний може як вписати свого кандидата, так і засвідчити відмову йти на вибори. Процедура збирання даних мала певні особливості. Бланки завдань для вибору довільно розподілялися між випробуваними, але з дотриманням міжгрупового балансу за статевою та віковою ознаками. Експеримент було вибудовано за дизайном міжгрупового порівняння, який є типовим для дослідження фреймінг-ефекту при топікальних рішеннях [8; 11; 12]. Отже, кожна з груп випробуваних отримувала одну експериментальну проблему, щодо якої і приймалося рішення. Учасникам дослідження було повідомлено про його мету – вивчення особливостей прийняття рішення, але без зазначення того, що йдеться про часові аспекти прийняття рішення. Випробувані не знали всі версії формулювання задачі – їх просили ознайомитися з одним наданим завданням, по змозі швидше прийняти рішення щодо поставленого питання та позначити його на бланку. Після цього випробувані повинні були скласти бланк завдання навпіл змістом всередину і здати його інтерв’юерові. Ознайомлення із завданням і пошук відповіді займали 2-3 хвилини. Ніякі додаткові пояснення щодо передвиборних програм кандидатів, їхніх біографій та інша агітаційна робота в ході опитування не допускалися, а отже, було виключено можливість впливу на відповіді респондентів. Єдиним фактором впливу можна вважати формулювання проблеми вибору, а саме той часовий модус, в якому було сформульовано завдання. Результати експерименту 1. Зміни в прийнятті рішення розглянемо через міжгрупове порівняння прийнятих рішень (табл. 1). На проблему вибору, сформульовану в минулому часі, відповіли 45 випробуваних, на вибір у теперішньому і майбутньому часі – по 44 випробуваних. Нас цікавить передусім розподіл відповідей для кожного із часових модусів формулювання задачі вибору. Враховуючи, що процес старіння в першу чергу відбивається на тих пропозиціях, які становлять більшу цінність для “середнього” виборця, розгляньмо зміни в рейтингах В. Литвина, Ю. Тимошенко, В. Януковича і А. Яценюка (зміни у виборі інших кандидатів виключимо з розгляду, беручи до уваги не тільки їхній низький рейтинг на момент дослідження, а й незначну кількість опитаних). Таблиця 1 Розподіл відповідей респондентів щодо задачі вибору кандидата, сформульованої в трьох часових модусах (у %) № пор. Кандидат на пост Президента України Минулий час Теперішній час Майбутній час Середнє для 3-х модусів часу 1 Гриценко А. С. 0 0 2,3 0,8 2 Литвин В. М. 4,4 9,1 13,6 9,0 3 Луценко Ю. В. 2,2 0 2,3 1,5 4 Мороз О. О. 6,7 0 0 2,3 5 Симоненко П. М. 4,4 0 2,3 2,3 6 Тимошенко Ю. В. 24,4 31,8 27,3 27,8 7 Тягнибок О. Я. 4,4 2,3 0 2,3 8 Ющенко В. А. 11,1 0 2,3 4,5 9 Янукович В. Ф. 17,8 22,7 9,1 16,5 10 Яценюк А. П. 8,9 18,2 25,0 17,3 11 Своя пропозиція 15,6 15,9 15,9 15,8 Примітка. Опція 11 (“своя пропозиція”) містить як пропозицію свого кандидата, так і відмову голосувати. Порівнюючи модуси часу – минулий і теперішній – легко зауважити процес старіння пропозицій. Ті, хто ще два роки тому, навіть під кутом зору сьогоднішнього дня могли претендувати на помітну частку голосів (О. О. Мороз, В. А. Ющенко), стали наразі нецікавими виборцю. Вони втратили свою цінність як політики. Цей процес слід розглядати як реальне старіння в минулому модусі часу, яке спирається на досвід і певні події минулого. Старіння в минулому істотно відрізняється від темпоральних процесів, які впливають на рішення при формулюванні проблеми вибору в майбутньому часі, а саме від уявного старіння в майбутньому та очікування зростання популярності. За період “минуле – теперішнє” помітно зросла популярність В. М. Литвина, Ю. В. Тимошенко, В. Ф. Януковича і А. П. Яценюка. Позитивні розбіжності між підтримкою кандидата при формулюванні задачі в минулому і теперішньому часових модусах можна розглядати як феномен відкритості минулого [17], а саме розгортання потенціалу кандидата з минулого до теперішнього. Швидше за все до феномена відкритості минулого додаються й інші процеси, бо на відміну від товарів споживання політики є активними самопрезентуючими пропозиціями. Отже, їхній рейтинг не тільки не постарів із плином часу, а навпаки, зріс завдяки активним діям, у тому числі і завдяки представленості в мас-медіа. Але для розроблення заходів впливу на поведінку виборця більше значення має порівняння відповідей на проблеми вибору, сформульовані в теперішньому і майбутньому модусах часу. Аналізуючи розподіл голосів для теперішнього і майбутнього, зазначимо зменшення кількості прихильників Ю. В. Тимошенко (-4,5%) і В. Ф. Януковича (-12,6%). Це феномен очікуваного старіння в майбутньому. Його можна порівняти із зменшенням цінності пропозиції з плином часу, що описує теорія зменшення цінності (discounting theory, discounting model) [14–16]. Зазначимо, що це очікуване, а не реальне зменшення цінності пропозиції в майбутньому. Воно цікаве в тому сенсі, що діє на момент опитування і тому може бути трансформованим у технологію впливу. До того ж дата майбутнього вибору лежить у межах передбаченого законом періоду президентства, а тому є цілком релевантною для ситуації вибору. Утім, для В. М. Литвина (+4,5%) і А. П. Яценюка (+6,8%) маємо тенденцію зростання очікуваного рейтингу, якщо порівняти дані для теперішнього і майбутнього модусів часу. Отже, можна виокремити два процеси, а саме: старіння і розгортання привабливості пропозиції на інтервалі від теперішнього до майбутнього. Уявлюване зростання популярності в майбутньому, яке ми спостерігаємо на актуальний момент часу, відображає наявність на рівні когнітивної репрезентації пропозиції (кандидата) позитивних очікувань від діяльності кандидата, а тому може бути інструменталізоване як технологія впливу. Поставлений дослід не дає можливості розкрити природу цих двох процесів, зростання і зменшення уявлюваної популярності політика в майбутньому порівняно з теперішнім моментом опитування. Але можна припустити, що актуальний імідж кандидата і його актуальна популярність визначають, яка саме динаміка спостерігатиметься в разі зміни часового модусу в описі проблеми вибору. Найімовірніше, кандидати з позитивним іміджем на момент опитування демонструватимуть очікуване зростання популярності в майбутньому, і навпаки, кандидат із негативним іміджем характеризується негативними очікуваннями щодо його популярності в майбутньому. Істотним залишається сам факт наявності розбіжностей між вибором, зробленим для формулювання проблеми в теперішньому часі, і при формулюванні тієї ж проблеми в майбутньому часі. Розбіжності у частці голосів “за” між відповідями на задачу, сформульовану в теперішньому і майбутньому часі, і являють собою фреймінг-ефект. Виборець, який сьогодні обирає на п’ять років кандидата “Х” на посаду президента, мав би надавати таку ж саму перевагу цьому ж кандидатові і під час виборів на цю ж посаду через два роки, бо обраний сьогодні кандидат за законом мав би працювати на цій посаді і через два роки. Однак, як показують результати, ми маємо справу із зміною преференцій виборців залежно від часового модусу формулювання задачі вибору. Експеримент 2. Часовий фреймінг електорального вибору: уявне старіння У другому дослідженні було поставлено за мету відтворити часовий фреймінг-ефект і вивчити вплив фази життя виборця на маніфестацію фреймінг-ефекту. Випробуваними стали 297 студентів Національного технічного університету (КПІ). З них на питання, сформульоване в теперішньому часі, відповіли 147 осіб, а на питання, сформульоване в майбутньому часі, дали відповідь 150 осіб. Більшу частину вибірки склали особи чоловічої статі (79,9%) і, відповідно, значно меншу – жіночої (20,1%). Вік випробуваних коливався від 17 до 28 років (середній – 19,3). Для досягнення останньої мети вибірку випробуваних було поділено на молодшокурсників (студенти 2-го курсу) і старшокурсників (студенти 4-го і 5-го курсів). Істотна розбіжність між ними полягає в тому, що в близькому майбутньому старшокурсники постануть перед проблемою сутнісних змін у житті, як то вибір роботи, пошук житла, ствердження себе в дорослому житті. Для другокурсників же, навпаки, найближче майбутнє є швидше визначеним і пов’язане з навчанням в університеті. При цьому зазначене близьке майбутнє збігається щодо строків з періодом законної діяльності новообраного президента. Метод. Для експерименту було використано ту ж саму схему, що і в першому досліді. Що ж до процедури збирання даних, то дослідження проводилося в Національному технічному університеті (КПІ) з 9 по 16 жовтня 2009 р. Бланки завдань із проблемою вибору було довільно розподілено між випробуваними з дотриманням міжгрупового балансу за статевою та віковою ознаками. Експеримент спирався на міжгрупове порівняння, отже, кожний випробуваний отримував одне завдання, сформульоване або в теперішньому, або в майбутньому часовому модусі. Випробуваних було поінформовано, що метою дослідження є вивчення особливостей прийняття рішення, однак ми не наголошували, що йдеться про часові аспекти прийняття рішення. Респондентів просили ознайомитись із завданням і прийняти рішення, позначивши його на бланку. Відтак випробувані складали бланк завдання навпіл змістом усередину і здавали його інтерв’юерові. Ознайомлення із завданням та обдумування відповіді займали 2-3 хвилини. Ніякі додаткові пояснення щодо передвиборних програм кандидатів, їхніх біографій та інша агітаційна робота при опитуванні не допускалися, тож було виключено можливість впливу на відповіді респондентів. Як стимульний матеріал було використано ситуацію вибору претендента на пост Президента України з нижченаведеного переліку кандидатів?. Ситуація вибору подавалася у двох часових модусах – теперішньому і майбутньому. При цьому для майбутнього було взято часову віддаленість у три роки. Завдання в теперішньому часі було сформулювано таким чином: “Уявіть собі, що сьогодні відбуваються вибори Президента України. За кого Ви віддали б свій голос? Позначте якоюсь відміткою свій вибір”. 1 Литвин В. М. 4 Яценюк А. П. 2 Тимошенко Ю. В. 5 Проти всіх 3 Янукович В. Ф. 6 На вибори не піду 7. Своя пропозиція _______________________ Для майбутнього модусу часу було використано таке формулювання: “Уявіть собі, що вибори Президента України відбуватимуться через 3 роки (у 2012 р.). За кого Ви тоді віддали б свій голос? Позначте якоюсь відміткою свій вибір”. Перелік кандидатів для обох модусів часу був однаковим. Будь-яка інша інформація щодо кандидатів не надавалася. Результати експерименту 2. На питання, сформульоване в теперішньому часі, відповіли 147 осіб, у майбутньому часі – 150. Як і в попередньому досліді, часовий фреймінг-ефект полягає в тому, що спостерігаються розбіжності у частці голосів, відданих за одного і того ж самого кандидата під час голосування за нього в 2009-му і 2012 р. Вочевидь виборець не бере до уваги той факт, що особа, обрана президентом у 2009 р., буде президентом і в 2012 р. Якби виборець враховував часову перспективу, рейтинги кандидата для різних моментів часу (2009 і 2012 років) під час проведення опитування в один момент часу не мали б відрізнятися. Однак, як показують результати дослідження, для 2012 р. ті ж самі виборці демонструють уже зовсім інший рівень прихильності до тих же самих кандидатів (табл. 2). Таблиця 2 Результати розподілу голосів “за” для двох часових модусів № пор. Кандидат на пост Президента України Проголосували за кандидата (у %) Різниця “майбутнє – теперішнє” Темп відносного “старіння” пропозиції в перерахунку на 1 рік теперішній час, 2009 р. майбутній час, 2012 р. 1 Литвин В. М. 3,4 2,7 -0,7 0,7/3,4= 0,205 0,205/3 роки = 0,068, або 6,8% 2 Тимошенко Ю. В. 18,4 12,0 -6,4 6,4/ 18,4= 0,348 0,348/3 роки = 0,116, або 11,6% 3 Янукович В. Ф. 8,2 5,3 -2,9 2,9/ 8,2= 0,353 0,353/3 роки = 0,117, або 11,7% 4 Яценюк А. П. 15,0 11,3 -3,7 3,7/15,0 = 0,247 0,247/3роки = 0,082, або 8,2% 5 проти всіх 29,3 40,0 – – 6 на вибори не піду 10,2 12,7 – – 7 свій кандидат 15,6 16,0 – – Зазначимо, що, на відміну від першого досліду, рейтинг усіх політиків демонструє зниження при формулюванні задачі вибору в майбутньому модусі часу. Абсолютні втрати голосів прихильників лежать у межах від 0,7 до 6,4%, що можна пояснити часовим процесом уявного старіння. Такі результати узгоджуються також із зростанням частки відповідей “проти всіх” для завдання, сформульованого в майбутньому часі. Можливо, це вплив масової агітаційної роботи, украй широкої присутності в мас-медіа політичної реклами, що створило, принаймні у студентів, негативне ставлення до першого ешелону політиків і відразу до питань, пов’язаних з політикою (особливо якщо врахувати гострі економічні проблеми у фінансовому секторі та економіці країни в цілому). Політику і політиків на момент опитування студенти розглядали як прояв негативної сторони життя, що й могло визначити очікування загальної тенденції старіння їхнього рейтингу в майбутньому. Навіть рейтинг А. П. Яценюка, – попри те, що він молодий політик, – демонструє падіння. Формування негативного ставлення до нього за період з весни до осені 2009 р., тобто між першим і другим експериментами, відбувалось в першу чергу через зацікавленість у цьому двох основних претендентів на перемогу в президентських перегонах. Масована антиреклама, жарти на адресу Яценюка в телепередачі “95-й квартал”, яка досить популярна серед молоді – потенційних виборців молодого кандидата, наголошування на його національності, а саме належності до давнього єврейського роду, – усе це вплинуло не тільки на актуальний рейтинг молодого політика, а й на очікування щодо його зростання. З огляду на зменшення кількості осіб, готових голосувати за Яценюка у 2012 р., можемо зробити попередній висновок із нашого дослідження: не тільки вік, а й актуальний імідж політика визначає, зростання чи зменшення його рейтингу прогнозуватиметься в майбутньому. Результати дають змогу обчислити відносні темпи старіння пропозиції на кожен рік очікування в майбутньому (див. табл. 2). Цей показник до певної міри споріднений з показником темпів зменшення цінності в теорії зменшення цінності пропозиції [25], але не є його повним відповідником. Як бачимо, темпи відносного старіння залежно від рейтингу кандидата коливаються в межах від 0,07 до 0,12. Це відповідає щорічній втраті голосів від 7% до 12% від первинного рейтингу кандидата на теперішній момент і без врахування можливих ситуативних, не прогнозованих змін рейтингу в майбутньому модусі часу. Зазначений діапазон не варто брати до уваги як абсолютні показники, позаяк навіть для економічних задач з інтертемпорального вибору до сьогодні не вдалось узгодити єдину формулу для обчислення падіння цінності пропозиції в часі та вирахувати швидкість зменшення цінності грошової пропозиції [25; 26]. У нашому ж випадку сама цінність пропозиції навіть не подавалася кількісним показником, отже, не можна говорити про якісь абсолютні показники її зменшення. Але отримані результати показують, що кандидат може втрачати від 7% до 12 % від своєї актуальної популярності за кожний рік уявного очікування, якщо змінювати формулювання проблеми вибору з теперішнього часу на формулювання її в майбутньому модусі часу. Такий діапазон втрат має значення для орієнтовного обчислення ефективності впливу на виборця за умови застосування передвиборних технологій, які спиратимуться на часовий фреймінг. Не варто однак забувати, що в майбутньому модусі часу за певних умов політики, особливо молоді, можуть демонструвати зростання популярності. На жаль, отримані нами дані не дають можливості оцінити ймовірні темпи зростання популярності молодого політика в майбутньому. Зважаючи на можливий вплив ряду ситуативних чинників у майбутньому, зазначимо, що не варто було б вдаватися до моделювання зростання рейтингу в майбутньому виключно монотонними функціями. Оскільки ще на етапі збирання даних респондентів було поділено на дві вікові групи (на молодшо- і старшокурсників), ми мали можливість дослідити вплив року навчання випробуваного на його чутливість до темпоральних процесів під час прийняття електорального рішення. Зазначимо, що студенти 2-го курсу через три роки, у 2012 р., ще будуть студентами університету. Отже, їхній життєвий шлях є досить спланованим і передбачуваним. Для студентів-молодшокурсників істотні зміни в житті можна передбачити із значно меншою вірогідністю, ніж для студентів 4-го і 5-го курсів. Старшокурсникам же протягом наступних трьох років доведеться пройти фазу істотних змін у житті. Завершиться період студентського життя, постане проблема працевлаштування, ймовірно, набудуть більшої гостроти проблеми пошуку житла, утвердження себе в дорослому світі. Хоч ці проблеми в поставленій задачі вибору президента навіть не згадувалися, не виключено, що вони активізувались автоматично через звернення до майбутнього модусу часу, відтак це вплинуло на поведінку щодо підтримки кандидатів через три роки. Тенденція зменшення підтримки кандидатів через три роки більш виражена саме серед старшокурсників (рис. 2). Відповідно саме у них найбільш виражено часовий фреймінг-ефект щодо вибору президента. Серед студентів 2-го курсу відчутне зменшення популярності спостерігається лише у Ю. В. Тимошенко, а не у В. Ф. Януковича чи А. П. Яценюка. Однак питання можна поставити і в іншому ракурсі: можливо, це вплив життєвого досвіду як такого, а не тільки вплив прогнозованих змін у житті випробуваних. Щоб дістати більш-менш однозначну відповідь на це питання, потрібні подальші експериментальні дослідження з уведенням незалежної змінної у вигляді наявності-відсутності прогнозованих змін у житті виборця на момент прийняття електорального рішення. На горизонтальній осі подано пропозиції вибору у двох модусах часу – “теперішнє, 2009р.” і “майбутнє через 3 роки, 2012р.”; на вертикальній – відсоток тих, хто підтримав зазначених трьох кандидатів Рис. 2. Часовий фреймінг-ефект залежно від року навчання випробуваних Як бачимо, для старшокурсників вирішення задачі вибору президента у 2012 р., навіть попри її короткочасну презентацію, справді актуалізувало й інші життєві завдання. Це свідчить про те, що активізація часових процесів приводить до активізації у свідомості і не згаданих у завданні експліцитно, але актуальних для самого суб’єкта прогнозованих майбутніх задач, що в кінцевому результаті впливає на вибір (поведінку) в теперішньому. Ця теза підтверджує можливість розгортання часової репрезентації з майбутнього в теперішнє. Інакше кажучи, через активацію майбутньоцентрованих темпоральних процесів можна впливати на репрезентацію ситуації в теперішньому. Висновки. Отже, дослідження підтвердило існування часового фреймінгу електоральних рішень. Під фреймінг-ефектом у даному випадку слід розуміти прийняття різних рішень щодо вибору кандидата на одну і ту ж саму посаду на проміжки часу, які перетинаються. Це своєрідна “сліпота” виборця щодо наслідків прийнятого рішення в ближньому майбутньому. Наприклад, виборець не бере до уваги, що особа, за яку він віддав голос сьогодні, і через три роки буде президентом. Активізація ж темпоральних процесів у репрезентації ситуації вибору змінює результат вибору. Йдеться передусім про виокремлення в когнітивній репрезентації проблеми вибору такого часового процесу, як уявне старіння кандидата (пропозиції вибору) в майбутньому модусі часу. До певної міри швидкість старіння може також допомогти з’ясувати готовність виборців до виходу на політичну арену нових політиків, особливо коли нинішні політики демонструють значний рівень уявного старіння в майбутньому. Отримані результати мають також прикладне значення для розроблення технологій впливу на виборця. Вплив часових процесів на когнітивну репрезентацію ситуації вибору дає можливість змінювати розподіл голосів у вибірці в цілому у теперішньому часі. При цьому йдеться про ефекти на рівні 3–6% рейтингу популярності кандидата, що значно менше за фреймінг-ефекти для економічних і управлінських рішень, описаних А. Тверським і Д. Канеманом [6; 8], а також іншими авторами [9–12]. А проте більший фреймінг-ефект для електоральних рішень нестиме в собі загрозу надто швидких змін в уподобаннях виборців, а отже, загрозу стабільності політичного розвитку країни. Зміни ж преференцій виборців на рівні 3–6% в експериментальному дослідженні, коли не застосовувалася ніяка агітація, теж варто розглядати як істотні. Вони можуть бути підсилені ефективною рекламною кампанією і стати вирішальними в кінцевому результаті, коли йдеться про президентські перегони. Про це свідчать вибори Президента України 1996 р. (різниця між переможцем Л. Д. Кучмою і його конкурентом Л. М. Кравчуком становила 7%), 2004 р. (різниця між переможцем В. А. Ющенком і його суперником В. Ф. Януковичем склала 7,8%) і 2010 р. (різниця між В. Ф. Януковичем і Ю. В. Тимошенко дорівнювала 3,5%)?. Звернення до часових процесів як засобу впливу на прийняття рішення виборцем має стати своєрідною противагою так званим чорним виборчим технологіям. Результати дослідження пропонують для впливу на рішення виборця інструментарій, який вирізняється не тільки науковою обґрунтованістю, а й високою етичністю і правовою бездоганністю. Універсальність часу як важливої складової світогляду та очевидна зрозумілість часових процесів для більшості виборців мають стати запорукою простоти сконструйованих за результатами дослідження звернень до виборців і, як наслідок, зрозумілості цих звернень та ефективності їхнього впливу на сам вибір. Їх легко трансформувати в рекламні звернення, просто і зрозуміло подавати в публічних дискусіях на ТБ і радіо, під час безпосереднього спілкування з виборцями та у вигляді статей у газетах та електронних засобах масової комунікації. За певних умов уможливлюватиметься формулювання таких повідомлень щодо кандидатів-конкурентів, які цілком відповідатимуть вимогам етики, але зменшуватимуть кількість голосів, що віддаватимуться конкурентам, або блокуватимуть зростання їхньої популярності. Очікується, що активізація часових процесів у репрезентації ситуації вибору матиме істотний вплив на прийняття рішення виборцем. Цей вплив помітно перевищуватиме ефект від уведення технічних кандидатів у виборчий список?. Отже, з економічного погляду технологія впливу через часовий фреймінг буде ефективнішою, ніж недешева реєстрація додаткових технічних кандидатів та витрати на їхню рекламу; до того ж така технологія впливу не суперечитиме нормам етики і права. Застережемо, утім, від прямого перенесення результатів дослідження на вибір об’єктів із періодом життя, потенційно більшим за життя людини, наприклад, політичної партії. Зрозуміло, що вік політичних партій в Україні незначний, і всі вони досить молоді, тож ще не перейшли межу тривалості людського життя. Однак у країнах, на зразок Великої Британії або навіть Німеччини, вік парламентських партій або істотно більший за середню тривалість життя людини, або його можна порівняти із середньою тривалістю життя громадянина. Останнє може впливати на уявлення виборців про фази розвитку та певні цикли життя партії, а отже, на суб’єктивне моделювання темпоральних процесів старіння згаданих політичних партій. Література 1. Becker G. S. A treatise on the family / G. S. Becker. – Cambrifge M. A. : Harvard University Press, 1981. – 346 p. 2. Gigerenzer G. Adaptive thinking: Rationality in the real world / G. Gigerenzer. – New York : Oxford University Press, 2000. – 292 p. 3. Gigerenzer G. Bauchentscheidungen. Die Intelligenz des Unbewussten und die Macht der Intuition / G. Gigerenzer. – M?nchen : C. Bertelsmann Verlag, 2007. – 284 s. 4. Gigerenzer G. Why heuristics work. / G. Gigerenzer // Perspectives on Psychological Science. – 2008. – №3. – Р. 20–29. 5. Kahneman D. Prospect theory: an analysis of decision under risk / D. Kahneman, A. Tversky // Econometrica. – 1979. – Vol. 47. – P. 263–291. 6. Kahneman D. Choices, values and frames / D. Kahneman, A. Tversky // American Psychologist. – 1984. – Vol. 39. – P. 341–350. 7. Левенець Ю. А. Політична наука: параметри раціоналізму // Історична і політична наука та суспільна практика в Україні / НАН України, Ін-т політ. і етнонац. досл. ім. І.Ф.Кураса. – К. : Парламентське вид-во, 2009. – C. 166–172. 8. Tversky D. The framing of decisions and the psychology of choice / D. Tversky, A. Kahneman // Science. – 1981. – № 211. – P. 453–458. 9. Bazeman M. H. The relevance of Kahneman and Tversky’s concept of framing to organisational behaviour / M. H. Bazeman // Journal of Management. – 1984. – № 10. – P. 333–343. 10. Fagley N. S. The effect of framing on choice: Interactions with risk-taking propensity, cognitive style, and sex / N. S. Fagley, P. M. Miller // Personality and Social Psychology Bulletin. – 1990. – № 16. – P. 496–510. 11. K?hberger A. The framing of decisions: A new look at old problems / A. K?hberger // Organizational Behaviour and Human Decision Process. – 1995. – Vol. 62. – № 2. – P. 230–240. 12. Levin I. P. All frames are not created equal: A typology and critical analysis of framing effects / I. P. Levin, S. L. Schneider, G. Gaeth // Organizational Behaviour and Human Decision Process. – 1998. – Vol. 76. – № 2. – P. 149–188. 13. Naylor J. C. A theory of behavior in organizations / J. C. Naylor, R. D. Pritchard, D. R. Ilgen. – New York, NY : Academic Press Inc., 1980. – 364 p. 14. Gately D. Individual discount rates and the purchase and utilisation of energy-using durables: comment / D. Gately // Bell Journal of Economics. – 1980. – № 11. – P. 373–374. 15. Loewenstein G. F. Anomalies in intertemporal choice – evidence and an interpretation / G. F. Loewenstein, D. Prelec // Quarterly Journal of Economics. – 1992. – № 107 (2). – Р. 573–597. 16. Prelec D. Beyond time discounting / D. Prelec, G. Loewenstein // Marketing Letters. – 1997. – Vol. 8:1. – P. 97–108. 17. Polunin O. Temporal dimension of the framing effect in topical mental accounting / O. Polunin // Studia Psychologica. – 2009. – Vol. 51. – № 4. – P. 343–355. 18. Thaler R. H. Mental accounting and consumer choice / R. H. Thaler // Marketing Science. – 1985. – № 4. – P. 199–214. 19. Freyd J. J. Dynamic mental representations / J. J. Freyd // Psychological Review. – 1987. – Vol. 94. – № 4. – P. 427–438. 20. Freyd J. J. Dynamic representations guiding adaptive behaviour / F. Macar, V. Pouthas, J. Friedman (Eds.) // Time, action and cognition. – Dordrecht : Kluwer, 1992. – P. 309–323. 21. Klos A. Investment decisions and time horizon: Risk perception and risk behavior in repeated gambles / A. Klos, E. U. Weber, M. Weber // Management Science. – 2005. – Vol. 51. – Iss. 12. – P. 1777–1790. 22. Apostolidis T. Future time perspective as predictor of cannabis use: exploring the role of substance perception among French adolescents / T. Apostolidis, N. Fieulaine, F. Soule // Addictive Behaviors. – 2006. – № 31. – P. 2339–2343. 23. Petry N.M. Shortened time horizons and insensitivity to future consequences in heroin addicts / N. M. Petry, W. K. Bickel, M. Arnett // Addiction. – 1998. – № 93. – P. 729–738. 24. Zimbardo P.G. Present time perspective as a predictor of risky driving / P. G. Zimbardo, K. A. Keough, J. N. Boyd // Personality and Individual Differences. – 1997. – № 23. – P. 1007–1023. 25. Frederick S. Time discounting and time preference: A critical Review / S. Frederick, G. Loewenstein, T. O’Donghue // Journal of Economic Literature. – 2002. – Vol. XL. – P. 351–401. 26. Read D. Is time-discounting hyperbolic or subadditive? / D. Read // Journal of Risks and Uncertainty. – 2001. – № 23(1). – P. 5–32. Круглий стіл “ПСИХОЛОГІЧНІ СЕКРЕТИ ВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ 2009–2010 РОКІВ” Круглий стіл “Психологічні секрети виборчої кампанії 2009–2010 років” відбувся наприкінці 2009 р., у розпалі президентської виборчої кампанії. Предметом обговорення під час круглого столу стали такі питання: * Мотивація голосування громадян на виборах – 2010 * Хто є сьогодні суб’єктами виборчого процесу? * Міфологічні сюжети виборчої кампанії: етнокультурна специфіка * Чи не нагадують нинішні вибори казку про голого короля? * Моделювання керованого виборця: похмура фантазія чи реальність? * Політичні технології передвиборної боротьби: найефективніші і найбезглуздіші. Що нового? Як убезпечитись од “брудних технологій?” * Політична реклама і контрреклама як інструментарій виборчих перегонів * Нездійснені сподівання виборців. Як вони вплинуть на соціально-політичний розвиток України? * Чи буде в Україні новий Майдан? Вів круглий стіл президент Асоціації політичних психологів України, директор Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, член-кореспондент НАПН України Микола Миколайович Слюсаревський. На круглому столі виступили: Васютинський Вадим Олександрович – завідувач кафедри соціальної психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, доктор психологічних наук; Губенко Олександр Володимирович – головний редактор журналу “Практична психологія і соціальна робота”, старший науковий співробітник Інституту психології ім. Г. С. Костюка НАПН України, кандидат психологічних наук; Донченко Олена Андріївна – головний науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, доктор соціологічних наук; Карпенко Зіновія Степанівна – завідувачка кафедри педагогічної та вікової психології Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, доктор психологічних наук; Куєвда Володимир Терентійович – завідувач лабораторії історії психології Інституту психології ім. Г. С. Костюка НАПН України, кандидат психологічних наук; Рибаченко Віктор Федорович – віце-президент Асоціації політичних психологів України, член Правління Спілки рекламістів; Татенко Віталій Олександрович – головний науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, член-кореспондент НАПН України, доктор психологічних наук; Фролов Павло Дмитрович – віце-президент Асоціації політичних психологів України, завідувач лабораторії соціально-психологічних технологій Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, кандидат психологічних наук. Основні ідеї виступів О. В. Губенка і В. Т. Куєвди лягли в основу підготовлених ними статей, які вміщено в цьому збірнику. Нижче публікуємо, з деякими скороченнями, також тексти виступів П. Д. Фролова, З. С. Карпенко, В. Ф. Рибаченка. П. Д. Фролов: “ПРОБЛЕМА НЕ В ТЕХНОЛОГІЯХ І ТЕХНОЛОГАХ, А У ВІДСУТНОСТІ В УКРАЇНІ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ” Ідеальний виборець з погляду політтехнологів – це дистанційно керований біоробот. Якою мірою ці мрії наших політиків та їхніх політтехнологів сьогодні близькі до втілення в реальність? Судячи з матеріалів, що час від часу оприлюднюються в українських ЗМК, цей час уже настав, і саме такі суперсучасні і суперсекретні технології вирішують долю кандидатів у президенти України під час виборчих перегонів. Згадаймо, як у 1999-му лунало, що українці обрали Леоніда Кучму на другий строк під впливом новітніх психотехнологій, а у 2004-му події, які дістали назву “помаранчева революція”, пояснювали “наколотими апельсинами”, “психотронною зброєю” чи якимись іншими таємничими технологіями. Такі інтерпретації попри існування значно прозаїчніших та доказовіших пояснень згаданих феноменів усе ж таки заслуговують на увагу, оскільки, по-перше, саме завдяки своїй загостреній формі чітко вказують на головну мету величезної кількості існуючих та розроблюваних політтехнологій, а по-друге, примушують замислитися над тим, наскільки близько сьогодні вдалося наблизитися до цієї мети. Що стосується мети, то нею є виборець, позбавлений власної політичної ідентичності, власної суб’єктності. Бажання мати саме такого “виборця”, саме такого “громадянина” не є бажанням виключно вітчизняних владоможців. Схожі завдання ставлять перед собою й ті, про кого, наприклад, розповідав у своїх фільмах та інтерв’ю Аарон Руссо (див. Інтерв’ю з Аароном Руссо: http://www.youtube.com/watch ?v=DBbCLdOmglA; Інтерв’ю з Аароном Руссо: http://www.youtube. com/watch?v=vbUCAl3O53o&feature=related). У цілому поставлені завдання не є вже й такими фантастично-нереальними, як це може видатися деяким скептикам. Сьогодні для появи таких технологій існують певні об’єктивні передумови. Серед них, на мій погляд, насамперед варто наголосити на таких. По-перше, в інформаційному суспільстві істотно змінюються форми соціалізації, у тому числі політичної. Усе більшу роль у процесі соціалізації відіграють ЗМК (як традиційні, так і новітні. Зокрема, ідеться про інтернет та мобільний зв’язок). Це дає підстави говорити про медіатизацію соціалізації, про медіа-соціалізацію. По-друге, дедалі поширенішим стає так званий постмодерновий тип особистості, поява якого у відповідних теоріях проголошувалася як смерть суб’єктності як такої. Під цією страхітливою термінологією слід розуміти лише усвідомлення того, що суб’єкт і об’єкт розчиняються один в одному в культурному просторі тексту, який у свою чергу виявляється несамототожним. Людина не існує поза текстом, її свідомість спроможна лише “центрувати” текст, зорганізувавши його навколо тих чи тих внутрішньотекстових семантичних вузлів. У результаті політична ідентичність у межах соціального конструкціонізму постає як транскомунікативне утворення, дискурсивна формація, що є не сингулярною, а множинною. У творення виборця із постмодерновим типом ідентичності свій внесок тією чи тією мірою робить ціла низка технологій. Чимало з них знайшли застосування і під час президентських перегонів 2009–2010 років в Україні. Не претендуючи на повноту переліку, зазначу ті з них, які вважаю основними. Провідне місце серед технологій сучасної передвиборної боротьби посідають інформаційно-комунікативні. Стрімка віртуалізація політики, заміщення реальності її симуляцією, конкуруючими образами реальності мали б поставити виборця в позицію відвідувача кімнати з величезною кількістю найрізноманітніших дзеркальних стін. Утім, у такому непевному і хисткому просторі віртуальності опиняються радше політики, політологи, політтехнологи, журналісти тощо. У цьому світі їм стає дедалі важче розрізнити, де реальність, а де вигадка; де правда, а де брехня. Пересічні ж виборці, як буде показано нижче, у більшості випадків вибудовують свій власний, значно простіший та однозначніший, інформаційний простір і не дуже поспішають дізнатися, що діється поза його межами. Це дає підстави говорити про “капсулізацію” інформаційних просторів значних за обсягами груп виборців. Взаємні звинувачення, викриття, компромат, судові позови, рейтинги різноманітних соціологічних служб, реальні і сфальшовані результати опитувань громадської думки, реальні та популістські обіцянки кандидатів, прогнози астрологів і політологів тощо утворюють той інформаційний простір, у якому політики і політтехнологи ведуть між собою нескінченні публічні розмови і у який намагаються “втягнути” якнайбільше виборців. Утім, чимало з них перебувають у ньому з власної волі. Так, за даними всеукраїнського опитування майже 2000 тис. респондентів, проведеного Інститутом соціальної та політичної психології АПН* України 1–7 листопада 2009 р., рейтингами кандидатів у президенти, які оприлюднюють ЗМК, тією чи іншою мірою цікавиться понад 72,3 % опитаних: постійно стежать за ними 11,3 %, час від часу ? 29,3 %, стежать, хоча й дуже рідко, ? 31,7 %. Інтерес до рейтингів фактично не залежить від статі респондентів, натомість має тенденцію деякого зростання з підвищенням віку. Рівень освіти опитаних майже не позначається на схильності до регулярного відстеження рейтингів, проте частка тих, хто зовсім не звертає на них уваги, зростає із зниженням освітнього рівня респондентів. У ступені інтересу до рейтингів існують також певні регіональні відмінності. Так, у Західному регіоні постійно стежать за ними 15 % жителів, а на Півдні – лише 7,2 %. У Центрі і на Сході частки таких респондентів трохи більші за 11 %. У цих двох регіонах найбільше й тих, хто зовсім не звертає на рейтинги уваги (близько 30 %). Примітним видається й те, що серед прихильників трійки лідерів виборчих перегонів інтерес до рейтингів дещо вищий, ніж по вибірці в цілому. Якщо загалом по вибірці його тією чи іншою мірою виявляють 72,3 % респондентів, то серед прихильників А. Яценюка – майже 87,9 %, серед прихильників В. Януковича і Ю. Тимошенко – близько 81 %. Порівняно з передвиборним періодом 2004 р. рівень інтересу до рейтингів зріс на 14 %. Частка тих, хто стежить за ними постійно, збільшилася із 6 до 11 %; тих, хто робить це час від часу, – з 23 до 29 %; тих, хто цікавиться, хоч і рідко, ? з 28 до 31%. Аналогічним чином зріс інтерес і до іншої інформації стосовно основних кандидатів у президенти. Так, частка респондентів, які під час опитування зазначили, що в тих газетах, теле- і радіопередачах, які вони зазвичай читали (дивилися, слухали), їм траплялася інформація про лідерів виборчих перегонів, також виявилася дещо вищою, ніж та, яку було зафіксовано під час президентських виборів 2004 р. Попри залученість до споживання інформації про кандидатів у президенти величезної аудиторії і навіть деяке її збільшення порівняно з виборчою кампанією 2004 р., було зафіксовано помітне зростання кількості тих, хто заперечує вплив ЗМК на власну позицію з політичних питань. Близько 60 % респондентів вважають, що на їхню позицію з політичних питань думка ЗМК та оточення суттєво не впливає, і лише кожний п’ятий з опитаних (20,1%) згоден визнати наявність такого впливу. Проведене 10 років тому подібне опитування дає можливість зробити висновок, що вплив ЗМК зменшився істотно (тоді його визнавали 32 % респондентів). Частка тих, хто визнає вплив оточення, зменшилася не так помітно (з 23 % до 17 %). Невизнання політичного впливу зростає зі зменшенням віку і підвищенням освітнього рівня опитаних. Більшу нечутливість до думки ЗМК та оточення демонструють насамперед жителі великих міст, а також жителі Південного і Східного регіонів, меншою мірою виявляють її жителі Західного регіону. Чутливість респондентів до політичного впливу певною мірою залежить і від їхніх електоральних уподобань. Найбільшу стійкість демонструють прихильники В. Януковича (вплив з боку оточення заперечують 64,7 %, з боку ЗМК – 63,2 %). Симпатики Ю. Тимошенко та А. Яценюка порівняно рідше заперечують вплив на свою думку як з боку оточення (58,1 % і 61,1 %, відповідно), так і з боку ЗМК (56,3 % і 54,8 %). Така сама тенденція означилася і щодо політичної реклами. Кількість виборців, які визнають вплив на свій вибір політичної реклами, порівняно з парламентськими виборами 2006 р. зменшилася з 19,5 до 15,3%, натомість зросла чисельність тих, хто заперечує наявність такого впливу (з 58,8 до 66,9%). Можна припустити, що в основі послаблення ефективності інформаційного впливу лежить ціла низка причин, серед яких найважливішу роль відіграють: * симулякризація буття сучасної людини і, як наслідок, посилення її прагнення подолати фальсифікацію реальності; * трансформація способів сприймання людиною інформації (з одного боку, зростання рівня освіченості та інформаційної культури населення як об’єкта впливу технологій, з другого – породження гіпертекстуальною природою сучасних ЗМК так званого ризоматичного мислення); * стрімке збільшення кількості агентів впливу, посилення конкуренції в інформаційно-комунікаційному просторі тощо. Відчуваючи прагнення виборців “зазирнути” за іміджі, створювані рекламою та повідомленнями ЗМК, кандидати вирушають у путь, аби поспілкуватися з громадянами віч-на-віч. Від часу офіційного старту виборчої кампанії 19 жовтня найактивніше їздили Україною Ю. Тимошенко, І. Богословська, В. Янукович і В. Ющенко. Усі поїздки чинної прем’єрки Ю. Тимошенко тривали один день. Іноді вранці Тимошенко з’являлася в Кабміні, в обід летіла в регіон і до ночі поверталася в столицю. Такі пересування можливі тільки на літаку. І. Богословська говорить, що не любить зустрічей, на які людей “зганяють”, і тому намагається заїхати на якесь свято, аби поспілкуватися з виборцями в неофіційній обстановці. С. Тігіпко протягом дня бував у кількох населених пунктах. Зустрічі з виборцями найчастіше проводив на підприємствах. А. Яценюк побував у всіх регіонах. Літав рейсовими літаками або їздив власною машиною. Маршрут планував таким чином, щоб зайвий раз не повертатися в столицю і протягом двох-трьох днів об’їздити кілька населених пунктів. Усюди його команда за порадою російських радників організовувала телемости з іншими містами регіону. Географія поїздок кандидатів дає цікаву інформацію для роздумів (рис.). Рис. Географія поїздок кандидатів Окрім так званих “робочих”, а насправді агітаційних поїздок, кандидати в президенти використовували й інші технології, чимало з яких уже неодноразово застосовувалися під час попердніх виборчих кампаній. Серед них можна, наприклад, згадати підкуп виборців у найрізноманітніших формах (від роздачі продуктових наборів до підвищення зарплат окремим категоріям громадян); маніпуляції із списками виборців; використання так званих технічних кандидатів, уведення до їх переліку осіб із специфічними прізвищами (Вона і Противсіх); застосування адмінресурсу; використання компромату, судових позовів; проведення різномантних мітингів, концертів на підтримку кандидатів тощо. До числа традиційних технологій належить також використання з політичною метою різноманітних резонансних подій. Найбільшого розголосу під час нинішних виборів набула епідемія грипу. Після її спалаху почалося активне обговорення того, хто з кандидатів зможе використати цю ситуацію на свою користь, висловлювалося чимало сподівань стосовно зростання чи падіння рейтингів тих чи тих кандидатів. Саме тому варто детальніше зупинитися на цьому питанні. Результати всеукраїнського репрезентативного опитування понад 2000 респондентів, проведеного Інститутом соціальної та політичної психології АПН України 24–30 листопада 2009 р., засвідчили, що більшість опитаних негативно оцінили заходи, що вживалися центральними органами державної влади з метою протидії епідемії грипу. Тією чи іншою мірою позитивні оцінки “протигрипозним” діям Кабінету Міністрів дали 37,4 % респондентів, Міністерства охорони здоров’я – 28,1 %, Президента України та його секретаріату – 18,8 %, Верховної Ради України – 18,6 %, тоді як негативно оцінили дії Кабінету Міністрів 49,8 % опитаних, Міністерства охорони здоров’я – 44,8 %, Президента і його секретаріату – 57,4 %, Верховної Ради – 50,4 %. Результати цього дослідження переконливо показали, що на оцінювання “протигрипозних” заходів органів державної влади помітно впливають політичні симпатії респондентів. Так, дії Кабінету Міністрів серед прихильників Ю. Тимошенко тією чи іншою мірою позитивно оцінили 78,7 %, а серед прихильників А. Яценюка – лише 37,9 %, С. Тігіпка – 29,6 %, В. Януковича – 23,2 %. (Прес-реліз всеукраїнського репрезентативного опитування, проведеного Інститутом соціальної та політичної психології АПН України 24–30 листопада 2009 р.). Попри це вирішальна роль в управлінні громадською думкою переважною більшістю кандидатів все ж таки відводиться інформаційним технологіям, головним завданням котрих є підтримка або трансформація того чи того способу бачення реальності. Саме вони “з’їдають” левову частку передвиборних фондів кандидатів, які, навіть в умовах фінансової кризи, чималі. І це не дивно, адже вартість секунди політичної реклами на телеканалі “1+1” коливається від 235,22 грн рано-вранці у будні дні до 2338,42 грн увечері. Розцінки телеканалу “Інтер” коливаються від 67 грн у нерейтинговий час (3–5-та година ранку) до 2667 грн у вечірньому ефірі. Ефірна секунда “Нового каналу” на початку виборчої кампанії обходилася претендентам на пост Президента всього в 1 грн за нічний ефір у будні (3–6-та година ранку), а ось вечірній коштував дорожче – 978,39 грн з 20.00 до 21.00. Ближче до дня голосування вечір з “Новим каналом” коштував кандидатам 3497,96 грн у будні і 3466,08 грн у вихідні дні (за секунду). (див. “Сколько будет стоить секунда политрекламы”: http://news.gala.net/?cat=61& id=344163). Загалом, за підрахунками політтехнолога Тараса Березовця (див. “Сколько миллионов выбросят на выборы”: http://news.gala.net/ ?cat=61&id=345915), бюджет виборчої кампанії кожного з основних претендентів – Тимошенко і Януковича – оцінено щонайменше у $150 млн. Ці оцінки виглядають цілком реалістичними, якщо взяти до уваги, що, за даними досліджень компаній GFK Ukraine, “Комунікаційний альянс” (Arianna, 2009) та Cortex (Publicis Groupe Ukraine), тільки за період липня-жовтня В. Янукович витратив на телерекламу близько 50 млн грн, на зовнішню ? понад 15 млн грн. Загалом його витрати на медіа-рекламу протягом зазначеного часу оцінюють у 65–70 млн грн. Витрати Ю. Тимошенко за той самий час склали близько 65 млн грн. Її телебюджет оцінено трохи більше як у 35 млн грн, витрати на зовнішню рекламу ? близько 23 млн грн. Крім цього, обидва кандидати активно використовували радіорекламу (див. “Янукович тратит на рекламу больше всех”: http://news.gala.net/?cat=61&id=346461). До того ж слід врахувати, що, окрім згаданих витрат на медіа-рекламу, виборчі бюджети кандидатів передбачають наявність й інших статей – забезпечення роботи виборчих штабів, фінансування турів по регіонах, оплата роботи вуличних агітаторів (див. “Янукович платит агитаторам больше всех”: http://news.gala.net/?cat=61&id=349002), членів дільничних виборчих комісій та спостерігачів, їх навчання; проведення мітингів, інших масових заходів тощо. Наскільки виправданою є така структура витрат? Наскільки ефективним виявився інформаційний вплив на виборців основних претендентів на посаду Президента? Відповідь на ці запитання певною мірою дають результати вищезгаданого всеукраїнського опитування, проведеного Інститутом соціальної та політичної психології. Серед виборців, які вже вирішили, за кого голосуватимуть, 30,2 % зазначають, що на їхнє рішення найбільшою мірою вплинули випуски телевізійних новин; 27,3 % зробили свій вибір під впливом родичів, друзів, знайомих і колег по роботі. Вплив на своє рішення публікацій у газетах визнають 19,3 % опитаних; рекламних роликів на телебаченні – 15,9 %; мітингів і зустрічей, організованих штабами кандидатів, – 8,4 %; агітаційних плакатів, біґбордів та листівок – 7,5 %; інформації, розміщеної в інтернеті, – 6,7 %. Менш як третина респондентів (29,1 %) заперечують вплив на свій вибір будь-якого з перелічених джерел інформації. Передвиборну рекламу В. Януковича на момент опитування змогли пригадати 63,1 % респондентів, рекламу Ю. Тимошенко – 56,2 %, А. Яценюка – 32,7 %, В. Литвина – 28,2 %, В. Ющенка – 27,6 %, С. Тігіпка – 25,5 %, І. Богословської – 10,3 %. Реклама решти кандидатів запам’яталася не більш як 2% опитаних. При цьому співвідношення респондентів, яким сподобалася, скажімо, передвиборна реклама Ю. Тимошенко, і тих, кого вона дратувала, становить 10,8 і 23,4 %, відповідно. Скоріше дратувала виборців, ніж сподобалася їм також реклама інших кандидатів: В. Януковича (16,1 і 21,8 %, відповідно), А. Яценюка – (2,9 і 16,3 %), В. Ющенка – (2,2 і 15,7 %), В. Литвина – (3,1 і 7,6 %) тощо. На цьому тлі помітно виділяється з погляду позитивного сприймання виборцями реклама С. Тігіпка: уподобали її 7,5 % опитаних (тобто фактично стільки ж, скільки прихильників було у нього на час проведення опитування!), а дратувала вона лише 3,4 % респондентів. Утім, це виняток, який не змінює загальної тенденції психологічного відторгнення більшістю виборців рекламних звернень кандидатів у президенти. Близько 52 % опитаних заявили, що їм не сподобалася жодна реклама, і лише 6,1 % не відчували роздратування з приводу жодної реклами. Попри застосування кандидатами всього розмаїття найрізноманітншіх виборчих технологій, значна частина виборців протягом останніх двох місяців не змінила свого ставлення до кандидатів. Найстійкішим є ставлення виборців до В. Януковича. Свого ставлення до нього не змінили 49,3%, до В. Литвина ? 47%, П. Симоненка – 46,5%, Ю. Костенка ? 45,7%, О. Мороза ? 44,6%, О. Тягнибока ? 42,5%, А. Гриценка ? 45,0%, І. Богословської ? 42%, Ю. Тимошенко ? 39,6%, А. Яценюка ? 38,9%, С. Тігіпка ? 38,5%, В. Ющенка ? 36,6% опитаних. Більше того, до переважної більшості кандидатів ставлення протягом виборчої кампанії погіршувалося. Баланс між кількістю тих, чиє ставлення до претендентів протягом згаданого терміну покращилося, і тих, чиє ставлення погіршилося, є від’ємним і становить: В. Ющенко ? -42,4%, Ю. Тимошенко ? -20,1%, В. Янукович ? -2,8%, О. Мороз ? -10,8%, П. Симоненко ? -8,6%, І. Богословська ? -6,1%, А. Яценюк ? -5,9%, О. Тягнибок ? -1,9%, Ю. Костенко ? -1,6%, В. Литвин ? -1,2%. Лише у двох кандидатів у президенти кількість тих, хто поліпшив своє ставлення до них, перевищувала кількість тих, чиє ставлення погіршилося, і тому цей баланс є позитивним. У С. Тігіпка він становить +16,2%, в А. Гриценка +1%. Конвертувати поліпшення ставлення до себе в підвищення рейтингу голосування вдалося лише С. Тігіпку. У чому ж причина такої низької ефективності виборчих технологій кандидатів? Можливо, на їх результативності позначився брак коштів? Відповідь на це запитання є однозначною – ні. Аби переконатися в цьому, достатньо порівняти вартість одного голосу українського та американського виборця. Обама витратив на вибори $730 млн, а Маккейн – $333 млн. І це рекордна сума для Обами, тому що Джордж Буш у 2004 р. витратив $345 млн і зібрав близько 61 млн голосів (один голос – $5,6 ). Один голос “за” Барака Обаму обійшовся йому в $10,5, Маккейну – $5,5. Витрати українських політиків на здобування одного голосу виборця є значно вищими. Наприклад, ще перед початком нинішньої виборчої кампанії Д. Видрін оцінював вартість одного голосу в 2009 р. приблизно у $5–10. У попередні ж роки вона була у півтора-два рази більшою – близько $10–20. Скажімо, на дострокових і докризових виборах мера Києва у 2008 р. голос кожного жителя столиці оцінювався у $15–20. Отже, якщо не брати до уваги Обаму, то вартість голосу одного виборця у США у два рази нижча, ніж в Україні. Якщо ж врахувати Обаму, то США тільки минулого року наблизилися до звичайних розцінок за голос одного українського виборця. От і постає питання, чому один голос американського виборця вартує дешевше, ніж українського? Чи то виборець у нас особливий, до політехнологій не чутливий, чи то політтехнологи гірші? А можливо, справа у захопленні наших політиків зарубіжними політтехнологами? Адже в їхніх командах чільне місце нерідко посідають саме американські та російські політтехнологи (див. “Американские и российские политтехнологи на украинских выборах”: http://odnarodyna.ru/topics/1/219.html; Евгений Царьков: “Украиной играют американские политтехнологи”: http://provokator.com.ua/2010/01/18/evgenij-carkov-ukrainoj-igrayut-amerikanskie-polittexnologi/; “Политтехнолог Тигипко: не хватило 2 недель”: http://www.delfi.ua/news/elections/news/polittehnolog-tigipko-ne-hvatilo-2-nedel.d?id=707939; “Избирательной кампанией Яценюка руководят российские политтехнологи”: http://gazeta.ua/index.php?id =301938). Урешті-решт, проблема може полягати й зовсім не в технологіях і не в політтехнологах, а у відсутності в Україні політичної еліти, здатної запропонувати суспільству нові цінності, нові ідеї, спроможної згуртувати суспільство. Український виборець, схоже, інтуїтивно відчуває, що має справу не з політичною елітою, а із ставлениками бізнес-класу, які свою основну мету – отримання прибутків та переділ власності – прикривають розмито-невизначеними передвиборними гаслами або ж намагаються грати на очікуваннях людей. Проте він не полишає надії віднайти серед них тих, хто ввижається йому в заповітних мріях, і вперто продовжує шукати неіснуючу чорну кішку в темній кімнаті. Саме це й робить його найефективнішим політтехнологом, адже тільки він сам може бути настільки переконливим, щоб змусити повірити себе чи то в Ющенка, чи то в Януковича, чи то в Тимошенко, чи то в Яценюка… А після того, як журналісти заговорять про черговий “феномен” і секретні технології його творення, відвернутися від чергового претендента, у черговий раз зробивши “крайніми” політтехнологів. Але, хоч як би там було і ким би були політтехнологи того чи того кандидата, слід визнати, що попри в цілому доволі низький коефіцієнт корисної дії застосовуваних ними виборчих технологій одні кандидати виявилися успішнішими за інших. Напередодні виходу претендентів на фінішну пряму виборчих перегонів найкращих результатів вдалося досягти команді В. Януковича. Довкола лідера Партії регіонів створено значно позитивніше і менш суперечливе інформаційне поле, ніж довкола чинного глави уряду Ю. Тимошенко. Так, виключно позитивну інформацію як з боку ЗМК, так і з боку оточення про В. Януковича отримують 27,8% громадян, про Ю. Тимошенко ? 20,5%. Виключно негативну з тих і тих джерел про В. Януковича ? 10,6%, про Ю. Тимошенко ? 15,6%. Суперечливу (з одних джерел позитивну, з інших ? негативну) про В. Януковича ? 12,1%, про Ю. Тимошенко ? 18,9%. Вплив цієї інформації на електоральні наміри виборців також суттєво різниться. За Януковича мають намір проголосувати майже 61,7% тих, хто отримує про нього і через ЗМК, і через розмови виключно позитивну інформацію, за Ю. Тимошенко ? 47,2%. Серед тих, хто перебуває у сфері впливу суперечливої інформації, за В. Януковича мають намір віддати голоси 31,8% опитаних, за Ю. Тимошенко ? 27,3%. З. С. Карпенко: “НА ЧАСІ РОЗРОБЛЕННЯ КРЕАТИВНИХ ЕТНОКУЛЬТУРНИХ НАРАТИВІВ” Посилення інтересу з боку соціогуманітарних наук до етнопсихологічної проблематики в пострадянських країнах природне через сам факт постання де-юре суверенних держав. Окрім цього, виринають проблеми, що тематизуються масовою етнічною самосвідомістю як деструктивні явища на шляху до автентичної екзистенційної ідентифікації громадян як представників свого етносу, нації, держави і базованої на ній ідейно-мотиваційної консолідації. Остання є запорукою неухильного поступу етносу та його похідних – нації, держави – у напрямку досягнення еволюційно привабливих цілей як доступних перспектив соціального, економічного й культурного розвитку. До числа перешкод, що стоять на заваді стратегічному моделюванню розвитку молодої Української держави в різних сегментах її функціонування і насамперед соціально-політичного життя, належить зрада вождів як очільників елітарних груп, що репрезентують засадничу ідеологію тих чи тих верств населення. Причому морально-психологічний феномен зради характеризується нав’язливою присутністю, непозбутньою історичною травмою, що не дає про себе забути, бо щоразу відновлюється, як деяка кармічна стигма, у найбільш відповідальні (критичні, переломні) періоди державотворення. Затяжні “парафренічні” коаліціади післяпомаранчевого відтинку часу й “алогічні” альянси ключових гравців політичного шоу – тому яскраві свідчення, що перегукуються й із більш драматичними, аж до фатально-необоротних, трагічних, ексцесами в національній історії. Український колабораціонізм – це лише “експортна” модель зради як сутнісного феномена українського менталітету, що має генетичні (колективно-психологічні, архетипні) джерела і соціобіологічний сенс, який сприяє самозбереженню і виживанню етносу, розміщеному по осі цивілізаційного розлому. Але чи має він історичну перспективу? Проаналізуймо корінний архетип українського етносу – архетип Матері – та наслідки його дії в українській ментальній психокультурі. За К. Юнґом, архетипи – це несвідомі первообрази, апріорні структури психіки, здатні за певних умов викликати відповідні їм патерни переживань і поведінки. Етнічні архетипи займають проміжне місце між універсальним (загальнолюдським) глибинно-психологічним пластом згорнутого в підсвідомі символічні коди філогенетичного досвіду Homo sapiens та індивідуальним несвідомим з його біологічною інстинктивною праосновою і витісненими значущими переживаннями та схильностями до стереотипного реагування в повторюваних ситуаціях. “Типовим для Юнґа є психологічне дослідження того матеріалу, який організований насамперед навколо відпочаткових символів Матері, … усіх її супутників, партнерів та родичів: хтонічна Мати-Земля, котра породила світ; небесна Мати, чия всеохопна вмістимість утримує і спрямовує світ; Богині плодючості, які живлять світ і годують усіх людей; Темна (Похмура) Мати-Богиня, яка стискає у своїх обіймах і проковтує, пожирає і обмежує” (див. Зеленский В. В. Базовый курс аналитической психологии, или Юнгианский бревиарий / В. В. Зеленський. – М. : Когито-Центр, 2004. – С. 131). Практично всі дослідники українського національного характеру й етнічного менталітету сходяться на тезі жіночності “української душі”, провідній фемінній домінанті як доглибного смислоутворювального чинника життєвих поривів і вчинків українця. Мати-Берегиня дарує й охороняє життя своїх дітей. Чи не тому лексема “кр” є в самоназві нашої держави: Україна – від “прикрити”, “вкрити”, “закрити” і навіть “край” (мала батьківщина) як захищена земля, територія? Мати-українка ви-хов-ує своїх дітей, себто укриває від небезпеки, загрози збоку. У-кр-аїна – це життя вдома, серед своїх, у теплому кр-узі інтимної (кр-овної) порідненості. Коли чиясь поведінка виявляється негідною, його ви-кр-ивають, тобто витискають за обмежувальне коло (за край) душевної співпричетності. Звідси і кр-асти (нести в край, додому) як прояв відносності моральних норм, коли ситуація стає небезпечною для виживання роду. Попри значні подібності архетипу Матері-Берегині до російського етнічного архетипу Родины-Матери їх функції відрізняються: якщо українка виховує (береже), то росіянка “вос-пит-ывает”, тобто забезпечує життєвими ресурсами, які зазвичай перебувають не тільки в “краї”, а й на сусідніх теренах. “Годувальницька” домінанта вимагає “збирання земель” (ресурсів) у великий імперський організм. Українська ж фемінна домінанта принципово неекспансивна, а охоронно-відтворювальна, екзекутивна. М. Боднар стверджує, що ця риса і зумовила фактичну відсутність елементів ризику, нестандартних рішень, новацій. Екзекутивній (жіночій) культурі необхідний зовнішній поштовх. Інтенціональні, сильні, вольові соціуми (Спарта, Рим, а в даний час – Німеччина, Англія, Китай) вирізняються цілеспрямованістю, прагненням до самореалізації. Українцям, як екзекутивному соціуму, притаманні відчуття незахищеності, апатичності, сугестивності; наївність, внутрішня конфліктність, перевага цінності споживання над цінністю творчості, потреба в зовнішніх прикрасах, конформізм, терплячість, самоізоляція (див. Боднар М. Б. Етнопсихологічні особливості самоактуалізації студентської молоді : монографія / М. Б. Боднар. – Кременець : ВЦ КОГПІ ім. Т. Шевченка, 2007. – С. 31–32). Перебуваючи буквально на водорозділі (по Дніпру) західної і східної цивілізацій, жіноча екзекутивна матриця, щоб пом’якшити зовнішній удар, цивілізаційне зіткнення або запобігти цьому, мусила виявляти здатність до моральнісної мімікрії (прислужництво, пособництво, запроданство, догідливість), тобто демонструвати здатність жінки-повії, вимушеної грати за правилами сильних маскулінних суспільств, організованих за законами утвердження, поширення своєї влади і поневолення інших народів. Так, О. Шумський говорить про “тип малороса, який в усі історичні епохи був однаково безпринципно-лицемірним, по-рабському двоєдушним і зрадницьки підозрілим” (див. Мала енциклопедія етнодержавництва / НАН України. – К. : Довіра : Генеза, 1996. – С. 767). Така моральна амбівалентність українців толерувала їх особистісну ненадійність, відзначену ворогами, з якими перші намагалися замиритися, керовані специфічним жіночим сценарієм. Поширені зневажливі висловлювання сусідніх народів, на кшталт “хитрый хохол”, оцінка офіційною Росією історичної постаті гетьмана Мазепи як зрадника “священного” союзу з Росією, підступність Богдана Хмельницького і підпорядкованого йому війська озброєних українських найманців-козаків, за версією поляків, тощо. Але якщо зовнішні оцінки поведінки українців можна знехтувати, зіславшись на захланність завойовників, їх економічний визиск, духовно-релігійний гніт, моральне приниження включно із загрозою фізичного винищення, то ніяка проекція як механізм психологічного захисту не допоможе, якщо український народ справді хоче стати державницькою нацією – нацією, здатною сформулювати власну національну ідею, виплекати своєрідну українську мрію і прокласти автентичну дорогу в складному культурно-історичному переплетінні національних доль та ідентичностей. Українському етносові потрібна сувора моральна рефлексія (люстрація) і самокритика без блюзнірського самоприниження і почуття меншовартості як наслідку вимушеного проміскуїтету (у зовнішній політиці – багатовекторності). Адже об’єктивно спостережуваний факт (очима сторонніх, по-своєму зацікавлених і правих) “експертів”, виражений міжетнічними стереотипами, носіями яких є сусідні етноси, має і свою внутрішню оцінну (референтну) шкалу. Факти внутрішньополітичного перелюбу, економічного “кидання”, передвиборних бюджетних обіцянок-цяцянок, розгнуздана корупція чиновників і наділених хоч якими повноваженнями “маленьких українців” свідчать про фрактальну подрібненість і голономну “запакованість” цієї наскрізної, архетипної української вади – зрадництва як глибоко інтроектованого поведінкового патерну, що запускається оцінними еталонами “свій – чужий”, “кровний – кривдний”, “красний – покруч”. У зв’язку із цим О. Донченко зазначає: “Формується психологія “маленького містечка”, де все знайоме і звичне є добрим, а незнайоме і незвичне – злим” (див. Донченко О. Архетипи соціального життя і політика : монографія / О. Донченко, Ю. Романенко. – К. : Либідь, 2001. – С. 211). Звідси – інерційна тяглість традицій кумівства (варіант – “любі друзі”), що консервують корпоративно-феодальні економічні (цехові) стосунки в кардинально змінених – ринкових – умовах, які в сучасному світі регулюються переважно законами вільної конкуренції. Керовані ідеєю душевної (родинної) суголосності, маркером чого є славнозвісна українська ліричність, пісенність, романтизм і сентиментальна розчуленість, українці здатні до випадкового імпульсивного екстатичного єднання, часто ошатно-естетично й велемовно оформленого, але концептуально-логічно не виробленого, правовим і державно-бюрократичним чином не опрацьованого. Звідси – неефективність дискусій навколо універсалів, чудернацькі коаліційні гібриди, безвідповідальні публічні інвективи чиновних людей і тривожна непевність у завтрашньому дні. “…Екзекутивні ознаки викликають психологічний хамелеонізм, мінливість, схильність до порушення обіцянок, зміни планів” (див. Боднар М. Б. Етнопсихологічні особливості самоактуалізації студентської молоді: монографія / М. Б. Боднар. – Кременець : ВЦ КОГПІ ім. Т. Шевченка, 2007. – С. 32). Не дивно, що, навантажений комплексом екзекутивності, український етнос періодично втрапляє у пастку віктимності, у яку заганяє його архетип Жінки-покритки. Класичні сюжети Шевченкових поем тому приклад. Покритка – довірлива чуттєва жінка, будучи по-кр-итою чужоземним спокусником/гвалтівником (архетипне значення – обезглавлена; див. докладно: Зайцева-Пушкаш И. А. Юнгианский взгляд на некоторые этносоциопсихологические и этнопсихиатрические явления в Украине // Н. В. Вербенко. Очерки этнической психиатрии / Н. В. Вербенко ; под. ред. проф. В. П. Самохвалова. – Симферополь : ДОЛЯ, 2007. – С. 203–237), поневіряється світами (з малям чи без нього), бо немає їй місця у кр-аї. Покрита – значить безголова, дурна, пройда, отже, мусить покинути країну, гарантовано наражаючись на чергові небезпеки аналогічного штибу. У долі сучасних українських заробітчанок оживають предковічні архетипні сюжети. Надто дорогу ціну потрібно заплатити за фінансове прикриття своєї родини: фактичний розрив подружніх стосунків, деморалізація чоловіків, які звикають до ролі альфонсів; ризики нестачі материнської опіки для дітей і глузливо-презирливе ставлення тутешніх щодо джерел матеріального достатку сім’ї заробітчанки. Дочірній образ Покритки – це символічна фігура жертвоприношення Матері-Берегині для пожадливого задоволення зайди, що загрожує пасторальній ідилії українського хутора. Як бачимо, центральний материнський архетип Матері в українській етнічній психології має варіанти, не зазначені Юнґом – Берегині і Покритки. Якщо перший із них досить докладно описано в етнологічних дослідженнях, то останній фігурує як літературний образ у художній белетристиці та критиці; проміжний варіант – Повія – є надто незручним і табуйованим для респектабельного іміджу українського патріота і витісняється з поля наукової рефлексії. Запропонована тут герменевтична реконструкція комплексу семасіологічних одиниць, сконцентрованих навколо ядерного смислу “кр”, дає змогу експлікувати соціобіологічний адаптивний зміст типової поведінки українців в екстремальних, критичних, конфліктних ситуаціях. Однак виживання за рахунок зради може забезпечити досягнення лише скороминущих ситуативних результатів для певної верстви населення чи регіону. Колабораціонізм як стратегія державної політики для унітарного етнічного організму в принципі непридатний. На часі розроблення креативних етнокультурних наративів як технологій паралельної ментальної імплементації сучасних життєздатних сценаріїв усебічного поступу України і нівелювання дії обмежуючих непродуктивних моделей суспільної поведінки. В. Ф. Рибаченко: “ЖОДЕН РЕКЛАМНИЙ МЕСЕДЖ КАНДИДАТА НЕ ПРОХОДИТЬ ПОВЗ УВАГУ КОНТРРЕКЛАМІСТІВ” Як тільки в Україні готуються і розпочинаються чергові або позачергові вибори, поновлюється суспільна дискусія щодо реклами та агітації у виборчому процесі. Причиною цього є правова неврегульованість щодо ведення агітації в ЗМК до початку виборчої кампанії. Рівно 8 років тому, 19 грудня 2001 р., тодішній голова Центральної виборчої комісії Михайло Рябець вказав на цю обставину, пов’язавши дану колізію з тим, що немає закону про політичну рекламу. Що змінилося в Україні з тих пір? Спроби щось змінити були. Народний депутат В. Мішура подав відповідний законопроект, а тодішній голова Верховної Ради І. Плющ ще 7 червня 2001 р. підписав Постанову ВР “Про проект Закону України про політичну рекламу та політичну агітацію”, якою даний законопроект приймався за основу, а профільному комітету ВР доручалося його доопрацювати. Спроби винести доопрацьований законопроект на друге читання та прийняти в цілому захлинулися, і на сьогодні, вісім років потому, уже які за рахунком вибори проходять без такого спеціального закону. Для чого потрібен закон про політичну рекламу та агітацію? Є політики і фахівці, які вважають, що достатньо існуючого Закону України “Про рекламу” та низки інших нормативно-правових актів для врегулювання виборчих питань. Але насправді то є лукавство. У тому-то й справа, що наявна законодавчо-нормативна база є недосконалою і цілий ряд істотних аспектів виборчого процесу врегульовує недостатньо або зовсім не врегульовує. Ось, наприклад, правники зазначають, що передвиборною визнається тільки агітація, що ведеться в рамках виборчого процесу. Будь-яка інша агітація поза рамками виборчого процесу є не передвиборною, а політичною і повинна регулюватися нормами не виборчого закону, а законом про політичну рекламу. Але знову ж таки – чи є такий закон нині? Немає. Тому й справедливим бачиться давній висновок того ж Рябця, що агітація, яку активно ведуть політичні партії в ЗМК ще до початку офіційної виборчої кампанії, не має правової регламентації, а значить, не передбачається яких-небудь наслідків ні для політичних партій, ні для ЗМК, який її оприлюднює. Відчуваєте, яке неозоре поле для фактично незаконного ведення політичної агітації та, відповідно, політичної реклами відкривається внаслідок відсутності вказаного закону та сукупності правових норм, які повинні були б бути закладені в нього і які не допускали б тих порушень, які і в нинішній виборчій кампанії розцвіли буйним цвітом?! Що мало б бути в законі про політичну рекламу і чого нам не вистачає сьогодні? У тому неприйнятому законопроекті містився ряд положень, яких сьогодні бракує як правових регуляторів, щоб народ сам вибирав і ніхто за нього це не робив. За словами автора законопроекту В. Мішури, там, зокрема, узагальнювалися практика і досвід рекламної діяльності суб’єктів політичного процесу у таких країнах, як США, Великобританія, Німеччина, Італія, Голландія, Росія, Польща, були враховані рекомендації Європейського інституту засобів масової інформації, низки міжнародних науково-практичних конференцій, позитивний і негативний досвід виборчих і референдумних кампаній в Україні. Законопроект уперше в Україні визначав основні засади і принципи політичної рекламної діяльності, уперше вводив у правовий обіг такі поняття, як “політична реклама”, “суб’єкти політичного процесу”, політична “прихована”, “недобросовісна” і “фальшива” реклама, “контрреклама” (“антиреклама”) тощо. У документі було зафіксовано сучасну практику використання різноманітних носіїв політичної рекламної інформації, проведено диференціацію засобів масової комунікації, виписано загальний порядок їх використання, особливо під час виборчих і референдумних кампаній. Проект закону містив окремі статті щодо ідентифікації політичної реклами, регулювання політичної рекламної діяльності кандидатів на виборні посади – діючих Президента, народних депутатів України, керівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Документ встановлював певне коло обмежень щодо політичної рекламної діяльності, зокрема визначав коло осіб, яким забороняється провадити політичну рекламу. Заборонялися також політично невмонтовані прогнози, залякування суспільства та ін. Особливий наголос у законопроекті було зроблено на законодавчому забезпеченні рівних умов ведення рекламної кампанії кандидатами, політичними партіями (блоками) – учасниками виборчого процесу. Зокрема, передбачалося створення максимально рівних фінансових умов ведення передвиборної кампанії, щоб не допустити надмірних переваг окремих кандидатів, партій (блоків), пов’язаних із фінансовими можливостями. За словами В. Мішури, розробники законопроекту виходили також із того, щоб убезпечити кандидатів, партії (блоки) від безпідставного втручання в їхню рекламну кампанію органів державної влади та місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб. Можна погодитися з думкою автора проекту, що реалізація закладених у законопроекті правових норм дала б змогу розвивати демократичні засади політичного життя суспільства. І все це могло б бути – та не судилося! Законопроект не став законом, а неврегульовані вищеперераховані питання виборів дають і сьогодні змогу окремим суб’єктам виборчого процесу зловживати, чим ті охоче та відкрито користуються. У поєднанні з монополізованою мережею приватних ЗМК це призвело до недотримання принципу рівних можливостей для всіх учасників виборчого процесу, порушення свободи слова тощо. Тут і напрошується висновок, що саме домінуючі в суспільстві останні 8 років політико-фінансові клани не допустили прийняття вищезгаданого закону, щоб не зв’язувати собі руки чіткою правовою регламентацією. А тепер із розв’язаними руками вони повною мірою використовують приховану, недобросовісну, фальшиву рекламу, залякують суспільство, ллють бруд один на одного, використовують "чорні каси" та інші форми незаконного фінансування своїх виборчих кампаній, розпочинають масштабні рекламні кампанії задовго до офіційного початку виборів – словом, нахабно і масово пролізли у всі законодавчі шпаринки, які мали б закритися тим самим не прийнятим, але таким потрібним законом. Політична реклама на виборах 2009–2010 Оскільки політична реклама являє собою різноманітний за формами і засобами інформаційно-психологічний вплив на виборців, який прямо чи опосередковано прагне привернути їхню увагу до певних суб’єктів політичного процесу, сформувати позитивне до них ставлення та спонукати до голосування, проаналізуймо, як цей вплив прагнуть утілити кандидати на булаву і з яким спротивом у формі контрреклами при цьому вони стикаються. Зазначу, що процес формування контрреклами набув в Україні останніми роками таких масштабів, що практично жоден рекламний меседж кандидата, жодна спроба закласти чергову “цеглинку” в побудову свого позитивного іміджу не проходить повз увагу пародистів, сатириків, гумористів та інших контрпропагандистів, які одразу ж торпедують своїми пересміюваннями будь-яке новостворене пафосне рекламне дітище чи надутий імідж кандидата на булаву. Хто ж займається цією контррекламною діяльністю? Перш за все, звичайно, конкурентні штаби, яким украй потрібно знизити вплив будь-кого з "чужих", щоб на цьому тлі більш привабливим виглядав імідж “свого” клієнта-кандидата. Але й громадськість уже долучилася до цього процесу. Більше того, оглядаючи всю панораму контррекламної продукції на рекламному ринку України, складається враження, що суспільство нікому з кандидатів не вірить, нікого з них не жаліє і абсолютно всіх прагне розвінчати, тому гостро та миттєво реагує на кожну спробу рекламного введення виборців в оману. Методологія політичної реклами і контрреклами Політична риторика, якою кандидати буквально завалили виборців, базується на такій ключовій стильовій категорії, як пафос. Пафосні меседжі і візуальні образи-картинки реклами кандидатів мають на меті викликати емоційну піднесеність аудиторії, її захоплення ось саме цим “чудовим” кандидатом і відтак симпатію до нього та бажання обрати саме його – такого розумного, доброго, чуйного, уважного, турботливого, рішучого, чесного, порядного, патріотичного – словом, такого найкращого! Використовують у рекламі пафос романтичний, сентиментальний і навіть героїчний чи трагічний, але всі ці види пафосу покликані надати іміджу кандидата психологічної врочистості, виокремити його з-поміж інших, прагнуть помістити часто звичайного політика на такий собі символічний високий “п’єдестал”. Методологія контрреклами побудована, навпаки, на антипафосі, на іронії, яка прагне тонко (іноді й не дуже) показати фальшивість пафосної естетики, її надуманість, невідповідність реального кандидата його віртуальному іміджу. Якщо пафосна реклама спрямована на героїзацію кандидата, то контрреклама прагне показати, що кандидат насправді позиційно і політико-психологічно стає, що називається, навшпиньки та “надуває щоки”, щоб здатися кращим, вищим і масштабнішим, ніж є насправді. Але іронія є тонким прийомом, і контррекламісти застосовують набагато більш жорсткі стильові методології – наприклад, сарказм, сатиру і навіть глузування та знущання над пафосними потугами кандидатів, їхніх іміджмейкерів і піарників. Якщо іронія викликає посмішку – іноді тонку, іноді відверту, унаслідок чого від пафосного іміджу кандидата “відколюються” найбільш очевидні надумані елементи, надмірні шматки психологічного, іміджевого “гриму” та макіяжу, то сарказм і сатира викликають відкритий, інколи гомеричний знущальний регіт, унаслідок чого від пафосного іміджу кандидата залишаються лише жалюгідні іміджеві “руїни”. Спробуймо ж стисло охарактеризувати рекламні і контррекламні іміджі більшості кандидатів – 2009 та й усієї виборчої кампанії. Виборча кампанія 2009–2010: імідж і контрімідж У демократичному суспільстві, яке не вражене розчаруванням, вибори глави держави завжди мають стійкий позитивний імідж. Такий же імідж прагнуть надати нинішнім виборам і вітчизняні політики. Проте рівень зневіри народу і щодо конкретних політиків, і загалом щодо сучасної української політики (яка до того ж у значній частині неукраїнська і антиукраїнська) є надто високим, тому щодо оцінки виборів нині панує іронічна, а то й саркастична контрреклама. Кого почує Янукович і яку Україну він обіцяє? Ключовими рекламними меседжами на білбордах В. Януковича є такі: “Україна для людей”, “Почую кожного”, якими кандидат і його штаб прагнуть підкреслити соціальну спрямованість та персональну увагу кандидата до нужд і потреб простої людини. Не вірячи цьому, контррекламісти випустили серію контрбілбордів, які висміюють дані меседжі, доводять їх до абсурду. Ось два приклади з багатьох:       Як працює ВОНА, і хто така ВОНА? Основним пафосом меседжів Юлії Тимошенко є створення іміджу чесної і відданої народові жінки, якій протистоїть зграя заздрісних і бездарних мужиків-політиків, що всі гуртом навалилися на бідну жінку й не дають їй працювати – блокують, цькують тощо. Але цьому пафосу масово протиставили іронічні та відверто саркастичні колажі і контрбілборди, у яких прагнуть “знизити” образ невтомно працюючої, обіграючи спроби штабу Тимошенко переконати народ у тому, що ВОНА – це все-таки не Юля, а Україна.       Чому “Я – за Ющенка”? Основною серією білбордів на підтримку чинного Президента як кандидата є такі, у концепцію котрих закладено своєрідний “голос народу”. Подібних білбордів десятки типів, і зроблені вони так: у рамці білборда, оформленого в однотипному “корпоративному” стилі, з’являється щоразу інша конкретна людина зі своїм ім’ям та прізвищем і лаконічно пояснює, чому голосує за Ющенка. Пафос тут у тому, щоб показати: реклама Ющенка не є вигаданою, це голоси конкретних людей, і таке має переконувати. Правда, ця рекламна розробка потрапила у скандал, оскільки пронозливі журналісти розкопали, що поміж “людей з народу” виявилися три працівники того самого рекламного агентства, яке придумало і виготовляло дану серію білбордів, причому представлені вони були нейтрально, а не як рекламісти. Керівник агентства виправдовував такий “прокол” тим, що це, мовляв, креативна задумка цих самих працівників, от вони і виступили на білбордах як громадяни на підтримку власної рекламної ідеї, а заодно і Ющенка. Проте у громадськості склалося враження, що рекламістам не вистачило “людей з народу” на підтримку Ющенка, ось і рекрутували своїх. Контррекламісти і тут не дрімали й одразу ж випустили свою численну контрсерію. Два зразки наведено нижче.   У чому сила “сильного” Тігіпка? Сергій Тігіпко зробив за декілька місяців вражаючий ривок з одного відсотка рейтингу до семи і навіть більше, активно пропагуючи меседж, що країні потрібен сильний президент, щоб зробити сильною країну. У чому сила пропонованого паном Сергієм глави держави, він не пояснює, тому й контррекламісти зрозуміли це по-своєму.   Войовничий рятівник чи смішний “кролик”? Що пафосніше Арсеній Яценюк педалює тему сили у своїй рекламній кампанії, що наполегливіше його піарники намагаються створити імідж рішучого рятівника держави, то впертіше насмішники-контррекламісти наголошують, що кролик-рятівник – це звучить пародійно.     “Червоний мачо-серцеїд” уже не сприймається серйозно Керівник Компартії Петро Симоненко за звичкою і далі пафосно таврує капіталізм, Ющенка, регіоналів, Яценюка, Юлію Тимошенко і всіх інших, але фактом свого несподіваного розлучення та одруження з молодою журналісткою, яка вже встигла народити йому дитину, колишній принциповий компартійний мораліст-ідеолог скотився до рівня побутової “аморалки”. Так називали подібні історії комуністи за радянських часів, поламавши цим звинуваченням мільйони доль “неправильно” закоханих, які закохувалися в інших, будучи при цьому одруженими, і таким чином, згідно з компартійною мораллю, потрапляли в розряд аморальних. Ось і нині контррекламісти глузливо помістили головного комуніста з новою дружиною на пародійний білборд із вищеописаної серії “Я – за Ющенка”.     Коли настане і допоки буде “Час Литвина”? Реклама глави ВР побудована на меседжах серії “Тільки він... (далі – “гідний”, “вартий” і т.п.”, а також слогана “Час Литвина”, який є смисловим продовженням відомого попереднього основного рекламного слогана “Країні потрібен Литвин”. Виходячи з того, що тепер Литвин потрібен “не просто, а дуже”, його піарники заявляють, що настав “Час Литвина”, і з цим основним рекламним посилом ідуть до публіки. Контррекламісти у відповідь іронічно зауважили, що цей час є, на їхню думку, тільки до кінця виборів, що й показали на колажі.     Голосиста “промивалка мізків” є небезпечною, стверджують контррекламісти Трактуючи, що Інна Богословська є технічним кандидатом від “регіоналів”, що в істеричному тоні при кожній нагоді “довбає” Юлію Тимошенко, контррекламісти взяли її основне фото, яким Богословська намагається "гіпнотизувати" виборців, і оформили його у стилі попереджень Міністерства охорони здоров’я – саме так, навіть графічно, міністерство попереджає на пачках сигарет про шкоду тютюнопаління.     З якими ж іміджами, урешті-решт, залишаться кандидати на булаву? Як мали змогу пересвідчитися читачі, майже всі кандидати вже отримали на свої пафосні рекламно-піарівські потуги контрпіарівську іронічну відсіч. Суспільство обороняється від нещирості, перебільшень, надування щік та спроб стати на підпорки тих, кого ми все-таки маємо як офіційних кандидатів і мусимо серед них вибирати. Обороняється тим, що сарказмом, насмішкою “садить на місце, на хвіст” кандидатів та їхні штаби, які чомусь не розуміють, що сьогодні суспільство уже не те, що його важко обдурити вчорашніми прийомчиками, що народ потребує не піарівської патоки, а чесної розмови з реальними людьми, які мають нам позиціонуватися такими, якими вони є насправді, а не після іміджевого гримування. Звичайно, усі розуміють, що реклама потрібна, але ж така, яка підкреслює існуючі доблесті, а не придумує неіснуючі. Інакше народ має всі підстави зреагувати недобре. Н А Ш І А В Т О Р И Александрова Анна Олександрівна студентка Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Андреєва Ярослава Федорівна доцент кафедри психології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, кандидат психологічних наук Анцибор Анатолій Іванович завідувач кафедри педагогіки і психології Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, кандидат психологічних наук Баришполець Олексій Трохимович провідний науковий співробітник лабораторії психології масової комунікації та медіа-освіти Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, кандидат історичних наук Борейчук Ірина Олегівна здобувач кафедри психології Рівненського інституту ВНЗ “Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна” Бородчак Марина Владиславівна молодший науковий співробітник лабораторії психології політичної участі Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Гон Максим Миколайович завідувач кафедри політології Рівненського державного гуманітарного університету, доктор політичних наук, професор Губенко Олександр Володимирович головний редактор журналу “Практична психологія і соціальна робота”, старший науковий співробітник Інституту психології ім. Г. С. Костюка НАПН України, кандидат психологічних наук Гуленко Світлана Вікторівна практичний психолог Грабовська Софія Леонідівна завідувач кафедри психології Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат філософських наук, доцент Дроздов Олександр Юрійович заступник декана психолого-педагогічного факультету Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка, кандидат психологічних наук, доцент Ільницька Уляна Вікторівна доцент кафедри політології Національного університету “Львівська політехніка”, кандидат психологічних наук Карпенко Зіновія Степанівна завідувач кафедри педагогічної та вікової психології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, доктор психологічних наук Качікова Ольга Сергіївна магістр психології, випускниця Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна Кияшко Лариса Олександрівна завідувач лабораторії психології політичної участі Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник Коваленко Олена Григорівна доцент кафедри психології Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка, кандидат психологічних наук, доцент Котляр Олександр Олександрович аспірант Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Кривоконь Наталія Іванівна завідувач кафедри соціальної роботи Чернігівського державного інституту права, соціальних технологій та праці, кандидат психологічних наук, доцент Кряж Ірина Володимирівна докторант Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, кандидат психологічних наук, доцент Куєвда Володимир Терентійович завідувач лабораторії історії психології Інституту психології ім. Г. С. Костюка НАПН України, кандидат психологічних наук Литвин Аеліта Василівна доцент кафедри соціальної роботи Білоцерківського інституту економіки та управління ВНЗ “Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”, кандидат історичних наук Литовченко Ніна Федорівна доцент кафедри загальної та практичної психології Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, кандидат психологічних наук Мельник Денис Володимирович здобувач кафедри психології Львівського національного університету імені Івана Франка Мельник Оксана Андріївна молодший науковий співробітник лабораторії психології політичної участі Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, кандидат психологічних наук Найдьонова Любов Антонівна заступник директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, кандидат психологічних наук Носова Наталя Валеріївна магістр психології, випускниця Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна Плющ Олександр Миколайович старший науковий співробітник лабораторії соціально-психологічних технологій Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, кандидат психологічних наук Полунін Олександр Васильович докторант Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, кандидат психологічних наук Рибаченко Віктор Федорович віце-президент Асоціації політичних психологів України, член Правління Спілки рекламістів Семків Ірина Ігорівна старший викладач кафедри психології управління Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат психологічних наук Фролов Павло Дмитрович завідувач лабораторії соціально-психологічних технологій Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, кандидат психологічних наук Хлаповська Тетяна Георгіївна молодший науковий співробітник лабораторії соціально-психологічних технологій Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Чолій Софія Мирославівна асистент кафедри психології Львівського національного університету імені Івана Франка Чумак Ольга Олександрівна асистент кафедри психології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Штепа Олена Станіславівна асистент кафедри психології Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат психологічних наук З М І С Т ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТА АКТУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ Котляр О. О. До проблеми визначення взаємозв’язків між компонентами політичної свідомості 3 Литвин А. В. Історіографія питання становлення зв’язків з громадськістю в Україні 16 Найдьонова Л. А. Регіональна динаміка електоральної мотивації громадян України в 2004–2010 роках як показник становлення рефлексивного капіталу територіальних спільнот 24 Хлаповська Т. Г. Аналіз методичного інструментарію для вивчення образу інновацій 39 ЛЮДИНА І ПОЛІТИКА. ОСОБИСТІСТЬ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРА Андреєва Я. Ф., Гуленко С. В. Феномен політичної активності особистості 49 Анцибор А. І. Загострення аутсайдерських мотивів особистості як показник кризового стану суспільства: на прикладі життя і творчості російського філософа В. В. Розанова 57 Губенко О. В. Політико-психологічні і соціально-психологічні фактори розвитку та просування таланту в суспільстві 67 Коваленко О. Г. Чинники міжособистісної атракції політичного лідера 78 Мельник О. А. Вплив емоційних станів на світосприйняття і характер політичної поведінки 86 Чумак О. О. Психологічний аналіз категорії особистісних цінностей як інтегративної детермінанти поведінки особистості 95 Штепа О. С. Особистісна ідентичність як вектор психологічних ресурсів особистості 103 ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДІ В УМОВАХ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ І РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТИ Баришполець О. Т. Медіа-освіта – засіб громадянського виховання учнівської молоді 111 Борейчук І. О., Гон М. М. Толерантність як компонент полікультурності педагога 123 Грабовська С. Л., Мельник Д. В. Виміри толерантності: психологічний ракурс 129 Дроздов О. Ю. Особливості геополітичних уявлень студентської молоді 140 Кияшко Л. О., Бородчак М. В. Вплив взаємодії в команді на набуття молодою людиною соціальної зрілості 150 Кривоконь Н. І. Проблеми людей з функціональними обмеженнями в уявленнях студентської молоді 161 Семків І. І. Ціннісно-мотиваційна модель студентської активності: емпіричне дослідження 170 Фролов П. Д. Уявлення про інновації у молодіжному середовищі 180 Чолій С. М. Модель мотиваційних чинників громадської діяльності молоді 191 ПОЛІТИЧНІ КОМУНІКАЦІЇ І ВИБОРЧІ КАМПАНІЇ: СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ І ПСИХОТЕХНОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ Губенко О. В. Вплив соціально-психологічних факторів розвитку українського суспільства на деякі особливості й результати президентських виборів 2010 року 204 Ільницька У. В. Політична міфологія як механізм символізації політичних відносин і технологія реалізації комунікативної стратегії суб’єкта політики 215 Кряж І. В., Качікова О. С., Носова Н. В. До питання про психологічну ефективність прийомів непрямого навіювання в рекламній комунікації 225 Куєвда В. Т. Моделювання керованого виборця: міф чи реальність? 233 Литовченко Н. Ф., Александрова А. О. Політична реклама як засіб психологічного впливу 242 Плющ О. М. Роль тезауруса при аналізі політичного тексту 250 Полунін О. В. Час як змінна у фреймінгу рішення виборця 260 Круглий стіл “ПСИХОЛОГІЧНІ СЕКРЕТИ ВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ 2009–2010 РОКІВ” 279 Фролов П. Д. Проблема не в технологіях і технологах, а у відсутності в Україні політичної еліти 280 Карпенко З. С. На часі розроблення креативних етнокультурних наративів 290 Рибаченко В. Ф. Жоден рекламний меседж кандидата не проходить повз увагу контррекламістів 294 НАШІ АВТОРИ 306 С О Д Е Р Ж А Н И Е ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ И АКТУАЛЬНЫЕ ЗАДАЧИ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ПСИХОЛОГИИ Котляр А. А.  К проблеме определения взаимосвязей между компонентами политического сознания 3 Литвин А. В. Историография вопроса становления связей с общественностью в Украине 16 Найденова Л. А. Региональная динамика электоральной мотивации граждан Украины в 2004–2010 годах как показатель становления рефлексивного капитала территориальных сообществ 24 Хлаповская Т. Г. Анализ методического инструментария для изучения образа инноваций 39 ЧЕЛОВЕК И ПОЛИТИКА. ЛИЧНОСТЬ ПОЛИТИЧЕСКОГО ЛИДЕРА Андреева Я. Ф., Гуленко С. В. Феномен политической активности личности 49 Анцибор А. И. Обострение аутсайдерских мотивов личности как показатель кризисного состояния общества: на примере жизни и творчества русского философа В. В. Розанова 57 Губенко А. В. Политико-психологические и социально-психологические факторы развития и продвижения таланта в обществе 67 Коваленко Е. Г. Факторы межличностной аттракции политического лидера 78 Мельник О. А. Влияние эмоциональных состояний на мировосприятие и характер политического поведения 86 Чумак О. А.  Психологический анализ категории личностных ценностей как интегративной детерминанты поведения личности 95 Штепа Е. С. Личностная идентичность как вектор психологических ресурсов личности 103 ПОЛИТИКО-ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ СОЦИАЛИЗАЦИИ МОЛОДЕЖИ В УСЛОВИЯХ ОБЩЕСТВЕННЫХ ТРАНСФОРМАЦИЙ И РЕФОРМИРОВАНИЯ ОБРАЗОВАНИЯ Баришполец А. Т. Медиаобразование – средство гражданского воспитания учащейся молодежи 111 Борейчук И. О., Гон М. Н. Толерантность как компонент поликультурности педагога 123 Грабовская С. Л., Мельник Д. В. Измерения толерантности: психологический ракурс 129 Дроздов А. Ю. Особенности геополитических представлений студенческой молодежи 140 Кияшко Л. А., Бородчак М. В. Влияние взаимодействия в команде на обретение молодым человеком социальной зрелости 150 Кривоконь Н. И. Проблемы людей с функциональными ограничениями в представлениях студенческой молодежи 161 Семкив И. И. Ценностно-мотивационная модель студенческой активности: эмпирическое исследование 170 Фролов П. Д. Представления об инновациях в молодежной среде 180 Чолий С. М. Модель мотивационных факторов общественной деятельности молодежи 191 ПОЛИТИЧЕСКИЕ КОММУНИКАЦИИ И ИЗБИРАТЕЛЬНЫЕ КАМПАНИИ: СОЦИАЛЬНО-ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ЗАКОНОМЕРНОСТИ И ПСИХОТЕХНОЛОГИЧЕСКИЕ МЕХАНИЗМЫ Губенко А. В. Влияние социально-психологических факторов развития украинского общества на некоторые особенности и результаты президентских выборов 2010 года . 204 Ильницкая У. В. Политическая мифология как механизм символизации политических отношений и технология реализации коммуникативной стратегии субъекта политики 215 Кряж И. В., Качикова О. С., Носова Н. В. К вопросу о психологической эффективности приемов косвенного внушения в рекламной коммуникации 225 Куевда В. Т. Моделирование управляемого избирателя: миф или реальность? 233 Литовченко Н. Ф., Александрова А. А. Политическая реклама как средство психологического воздействия 242 Плющ А. Н. Роль тезауруса при анализе политического текста 250 Полунин А. В. Время как переменная во фрейминге решения избирателя 260 Круглый стол “ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ СЕКРЕТЫ ИЗБИРАТЕЛЬНОЙ КАМПАНИИ 2009–2010 ГОДОВ” 279 Фролов П. Д. Проблема не в технологиях и технологах, а в отсутствии в Украине политической элиты 280 Карпенко З. С. Пришло время разрабатывать креативные этнокультурные нарративы 290 Рыбаченко В. Ф. Ни один рекламный месседж кандидата не остается без внимания контррекламистов 294 НАШИ АВТОРЫ 306 C O N T E N T S THEORETICAL AND METHODOLOGICAL PROBLEMS AND ACTUAL TASKS OF POLITICAL PSYCHOLOGY Kotlyar O. O. The problem of determination of political consciousness component inter-connections 3 Litvin A. V. Historiography of PR development in Ukraine 16 Naydionova L. A. Regional dynamics of Ukrainian citizen electoral motivation in 2004-2010 as index of territorial community reflexive capital development 24 Hlapovska T. G.The analysis of methodological instruments for innovation image research 39 PERSON AND POLITICS PERSONALITY OF POLITICAL LEADER Andreeva Y. F., Gulenko S. V. The phenomenon of person’s political activity 49 Antzibor A. I. The aggravation of the outsider motives of individual as an indicator of the crisis state of society: life and creative work of Russian philosopher V. V. Rozanov is taken as an example 57 Gubenko O. V. Political and psychological, socio-psychological factors of the gifted person development and promotion in society 67 Kovalenko O. G. Factors of political leader interpersonal attraction 78 Melnik O. A. The influence of emotional states on world perception and character of political behavior 86 Chumak O. A. Psychological analysis of the category of personal values as an integrative dominant of personal behavior 95 Shtepa O. S. Personal identity as vector of person’s psychological resources 103 POLITICAL AND PSYCHOLOGICAL PROBLEMS OF YOUTH SOCIALIZATION UNDER CONDITIONS OF SOCIAL TRANSFORMATIONS AND EDUCATION REFORMS Borishpoletz О. Т. Media education as an instrument of student’s youth civil upbringing 111 Boreichuk I. O., Gon M. M. Tolerance as a component of teacher’s multiculture 123 Grabovska S. L., Melnik D. V. Measurement of tolerance: psychological approach 129 Drosdov O. Yu. Peculiarities of student’s geopolitical notions 140 Kiyashko L. O., Borodchak M. V. The influence of team interaction on the development of youth social maturity 150 Krivokon N. I. The problems of people with functional restrictions in student’s youth perception 161 Semkiv I. I. Value-motivation model of student’s activity: empirical research 170 Frolov P. D. Youth perception of innovations 180 Choliy S. M. The model of motivation factors of youth civil activity 191 POLITICAL COMMUNICATION AND ELECTORAL CAMPAIGN SOCIO-PSYCHOLOGICAL REGULARITIES AND PSYCHO-TECHNOLOGICAL MECHANISMS Gubenko O. V. The influence of socio-psychological factors of Ukrainian society development on some peculiarities and results of Presidential Elections in 2010. 204 Ilnitska U. V. Political mythology as a mechanism of political attitude symbolization and communicative strategy technologies of policy subject 215 Kryazh I. V., Kachikova O. S., Nosova N. V. Psychological efficiency of indirect inculcation methods in advertisment communication 225 Kuyevda V. T. Modeling of manipulated voter: myth or reality? 233 Litovchenko N. F., Aleksandrova O. A. Political advertizing as an instrument of psychological influence 242 Plyushch O. M. Role of thesaurus in the analysis of political text 250 Polunin O. V. Time as a variable of voter’s decision fraiming 260 Workshop “PSYCHOLOGICAL SECRETS OF ELECTORAL CAMPAIGN IN 2009–2010” 279 Frolov P. D. The problem is not in technologies and technologists but in lacking of Ukrainian political elite 280 Karpenko Z. S. The time has come to develop the creative ethno-cultural narratives 290 Ribachenko V. F. A single advertising massage does not escape attention of counter-advertisers 294 AUTHORS 306 Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць / Асоціація політичних психологів України, Ін-т соц. та політ. психології НАПН України ; за заг. ред. М. М. Слюсаревського ; упоряд. Л. А. Найдьонова, Г. В. Мироненко. – К. : Міленіум, 2010. – Вип. 10. – 320 с. ISBN 978-966-8063-90-16 Розглядаються теоретико-методологічні проблеми політичної психології: структурні зв’язки, історіографічні питання, регіональні особливості феноменів, методичні перспективи. Аналізуються соціально-психологічні чинники розвитку українського суспільства, їхній вплив на механізми політичного вибору, динаміку електоральної мотивації, міжособистісну атракцію політичного лідера тощо. Досліджуються політико-психологічні проблеми соціалізації молоді в умовах суспільних трансформацій і переходу до інформаційного суспільства, новітні засоби громадянського виховання. Значну увагу приділено закономірностям політичних комунікацій, міфів, реклами. До збірника включено також матеріали круглого столу, проведеного з ініціативи Асоціації політичних психологів України, що був присвячений психотехнологіям президентської виборчої кампанії 2009–2010 років. Адресується вченим, які працюють у галузях політичної психології та суміжних наук, викладачам і студентам. Рассматриваются теоретико-методологические проблемы политической психологии: структурные связи, историографические вопросы, региональные особенности феноменов, методические перспективы. Анализируются социально-психологические факторы развития украинского общества, их влияние на механизмы политического выбора, динамику электоральной мотивации, межличностную аттракцию политического лидера и т. п. Исследуются политико-психологические проблемы социализации молодежи в условиях общественных трансформаций и перехода к информационному обществу, новейшие средства гражданского воспитания. Особое внимание уделено закономерностям политических коммуникаций, мифов, рекламы. В сборник включены также материалы круглого стола, проведенного по инициативе Ассоциации политических психологов Украины, который был посвящен психотехнологиям президентской избирательной кампании 2009–2010 годов. Адресуется ученым, работающим в области политической психологии и смежных наук, преподавателям и студентам. Theoretical and methodological problems of political psychology are discussed, namely the structural ties, historiography issues, regional peculiarities of phenomena and methodological perspectives. Socio-psychological factors of Ukrainian society development, their influence on political choice mechanisms, electoral motivation dynamics, and interpersonal attraction of political leader are analyzed. Political and psychological problems of youth socialization under social transformation conditions and the transition to innovative approaches in civil education are researched. Special attention was paid to political communication regularities, myths and advertisements. Scientific articles based on the materials of round table work which was held on the initiative of Association of political psychologists of Ukraine and was devoted to psycho-technologies of President Election campaign in 2009–2010 are also included. It can be addressed to the experts and scientists who work in different fields of political psychology and bordering disciplines, educationalists and students. . ББК 66.07+88.8 Н а у к о в е в и д а н н я ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Збірник наукових праць Випуск 10 Редактор: Т. А. Кузьменко Оператори: І. В. Микитенко, І. В. Трохимець Переклад анотацій (англ.) Т. Б. Тихонової Макет і технічна редакція Л. П. Черниш Підписано до друку 25.10.2010 р. Формат 84х108/32. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Ум. друк. арк. 18,5. Обл.-вид. арк. 19,0. Тираж 300 пр. Зам. № 290. Видавництво “Міленіум” Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК №535 від 19.07.2001 р. м. Київ, вул. Фрунзе, 60. Тел./факс 222-74-35 Д Л Я Н О Т А Т О К _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ _____________________________________________________________ * Опитувальник мотивації політичного вибору розроблено Назаром Слюсаревським у 2004 р. * Див. “Дзеркало тижня”. – 2004. – № 44 (30 жовтня). * Хто замислювався над тим фактом, що сьогодні в Україні немає жодного пам’ятника героям Першої світової війни, не кажучи вже про лицарів-українців у вікових визвольних війнах, на тлі увічнення пам’яті учасників Другої світової? Лише наївний може припустити такий стан історичним безпам’ятством. Що формує у людини пам’ятник шахраєві-гускокрадові у центрі столиці? Невже лише розважає? Кому це вигідно? Де “викопати” психологічний портрет національного лідера як зразка для наслідування? Зрештою, хто з фахівців стане заперечувати долішній рівень національної свідомості як найбільший дефіцит українського державотворення? Невже таке символізує цивілізаційний розкол по лінії Дніпра й похідні загрози розколу держави? ? Нагадаємо, що У. Черчілль вдруге став прем’єр-міністром Великобританії 1951 р., коли йому виповнилося 77 років. Генерал де Голль був переобраний у віці 75 років на посаду Президента Франції на 7 років. ? Дослідження проводилося до офіційного початку президентської виборчої кампанії, тому до переліку пропозицій було включено найбільш рейтингових на момент проведення опитування кандидатів. З цієї причини, наприклад, не потрапив до переліку С. Л.Тігіпко, бо розпочав свою активну виборчу агітацію вже після досліду, а отже, на момент досліду не набув помітної популярності. Нагадаємо, що перший тур виборів Президента України відбувся 17.01.2010 р., а початок передвиборної гонки був офіційно оголошений за 60 днів до того. ? Офіційні результати ЦВК подано на http://www.cvk.gov.ua/ ? Відсоток голосів на підтримку технічних кандидатів на президентських виборах 2010 р. коливався від 0,03% до 2,35%, що значно менше від досліджуваного часового фреймінг-ефекту. Див. детальніше на: http://www.pravda.com.ua/ articles/2010/01/18/4630133/. * У тексті виступу збережено абревіатуру “АПН”, оскільки на час проведення круглого столу Академія педагогічних наук ще не мала статусу національної. ?? ?? ?? ?? 2 3 Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави Теоретико-методологічні проблеми та актуальні завдання політичної психології 318 317 306 Людина і політика. Особистість політичного лідера Політико-психологічні проблеми соціалізації молоді в умовах суспільних трансформацій і реформування освіти Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави Політичні комунікації і виборчі кампанії: соціально-психологічні закономірності і психотехнологічні механізми Круглий стіл “Психологічні секрети виборчої кампанії 2009–2010 років”