Асоціація політичних психологів України Інститут соціальної та політичної психології АПН України ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Збірник наукових праць Випуск 8 За загальною редакцією члена-кореспондента АПН України М. М. Слюсаревського Упорядники: В. О. Васютинський, І. В. Жадан, П. Д. Фролов Київ – 2008 ББК 66.07+88.8 Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту соціальної та політичної психології АПН України (протокол №10/08 від 30 жовтня 2008 р.) Р е д а к ц і й н а р а д а: М. М. Слюсаревський (голова, м. Київ), М. Й. Варій (м. Львів), О. М. Лактіонов (м. Харків), С. Д. Максименко (м. Київ), М. І. Михальченко (м. Київ) Р е д а к ц і й н а к о л е г і я: В. О. Татенко, д-р психол. наук (голова); В. П. Казміренко, З. С. Карпенко, Л. Е. Орбан-Лембрик, Т. М. Титаренко, В. В. Третьяченко – доктори психол. наук; О. А. Донченко – д-р соціол. наук; Л. А. Найдьонова – канд. психол. наук (заст. голови); Л. В. Григоровська – канд. пед. наук Постановою ВАК України №1-05/7 від 04.07.2006 р. збірник визнано фаховим виданням із психологічних наук Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. праць / За заг. ред. М. М. Слюсаревського; Упоряд. В. О. Васютинський, І. В. Жадан, П. Д. Фролов. – К.: Міленіум, 2008. – Вип. 8. – 408 с. Автори вміщених у збірнику статей досліджують закономірності і психотехнологічні механізми політичних комунікацій та виборчих кампаній. Висвітлюються політико-психологічні проблеми соціалізації молоді в умовах суспільних трансформацій і реформування освіти. Розглядаються соціально- психологічні аспекти української ідентичності, міжетнічної взаємодії та регіональної політики. Адресується вченим, які працюють у галузях політичної психології та суміжних наук, викладачам і студентам. ISBN 966-80-63-87-10 ББК 66.07+88.8 © Інститут соціальної та політичної психології АПН України, 2008 ПОЛІТИЧНІ КОМУНІКАЦІЇ І ВИБОРЧІ КАМПАНІЇ: СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ І ПСИХОТЕХНОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ ВПЛИВ СОЦІАЛЬНИХ НАСТАНОВ ТЕЛЕГЛЯДАЧА НА ЙОГО ПОВЕДІНКУ В МЕДІА-СЕРЕДОВИЩІ О. Т. Баришполець Розглянуто взаємодію соціальних настанов (атитюдів) і механізмів поводження телеглядача в медіа-середовищі. На матеріалах всеукраїнського опитування розкрито вплив соціального (в т.ч. глядацького) досвіду на формування і зміцнення настанов щодо правдивості й моральності українського телебачення. Ключові слова: соціальна настанова (атитюд), телебачення, глядач, соціальний досвід, взаємодія настанови і поведінки. Рассмотрено взаимодействие социальных установок (аттитюдов) и механизмов поведения телезрителя в медиасреде. На материалах всеукраинского опроса раскрыто влияние социального (в т.ч. зрительского) опыта на формирование и упрочение установок относительно правдивости и моральности украинского телевидения. Ключевые слова: социальная установка (аттитюд), телевидение, зритель, социальный опыт, взаимодействие установки и поведения. The article examines the interaction of the social aiming (attitudes) and mechanisms of behavior of a TV-viewer in the media environment. On the basis of the national poll data the impact of the social experience (including the viewer’s experience) upon the formation and strengthening the attitudes towards honesty and moral aspects of Ukrainian television has been revealed. Key words: social attitude, television, a viewer, social experience, interaction between attitude and behavior. Проблема. Коли йдеться про ту чи іншу соціальну настанову, тобто про готовність індивіда до конкретних дій стосовно певного об’єкта, то мається на увазі не тільки те, що об’єкт (чи явище або подія) мають бути соціально значущими. Сама природа настанови (атитюду) має соціальні походження і зміст, вони сформувалися під впливом не тільки власного житейського досвіду індивіда, а й містять результати спостережень інших індивідів, зроблені не лише тепер. Ще з пушкінських часів дійшла до нас фраза “все врут календари” (тогочасні періодичні видання журнального типу). Дійшла у вигляді не лише крилатого виразу з комедії “Горе з розуму”, а й розхожих сентенцій про брехливість преси взагалі (“А що там газети брешуть?”). Радіодинамік у квартирі чи сільській хаті завжди називали брехунцем. Чимало подібного ходить в народі й щодо телевізора. Ідеологічна заангажованість засобів масової інформації свого часу породила стабільне розходження між їх змістом і спрямованістю та реаліями життя, сприйнятими масовою свідомістю, і закріпила в ній (масовій свідомості) стереотипи про брехливість преси, аудіовізуаль- них ЗМІ, стереотипи, які трансформувалися у соціальні настанови. Лабораторією психології масової комунікації та медіа-освіти Інституту соціальної та політичної психології АПН України в листопаді–грудні 2007 р. було проведено масове опитування громадян України за квотною вибіркою: 1258 респондентів віком старше 25 років різних соціально-професійних груп та освітніх рівнів, 406 студентів вищих навчальних закладів, 401 учень старших класів загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв. Виявлено комплекси проблем, пов’язаних із сучасним станом медіа-освіти в Україні, проаналізовано соціально-психологічні чинники медіа-культури та її рівні у представників різних соціальних груп. Мета статті: презентувати результати зазначеного вище дослідження. Цікавим, на думку автора, є спостереження взаємодії деяких соціальних настанов з особливостями поводження телеглядача в інформаційному середовищі. В анкету ми заклали низку суджень, зокрема й таке: “Навіщо дивитися кілька передач: брешуть усі, тільки кожен по-своєму”. Ось як відповіли на нього три досліджувані групи телеглядачів (у % до кількості опитаних у кожній групі): Чи згодні Ви із судженням “Навіщо дивитися кілька передач: брешуть усі, тільки кожен по-своєму”? Дорослі – 1258 осіб Студенти – 406 осіб Учні – 401 особа Згоден 29,1 22,7 25,7 Не згоден 38,9 45,6 44,9 Важко сказати 31,2 30,5 29,4 Наведені показники відображують не таку вже й значну міру поширення в глядацькій аудиторії цієї соціальної настанови. З нею (сильно вираженою – відповідь “згоден” чи слабко –“важко сказати” або якщо її зовсім немає – відповідь “не згоден”) телеглядач сідає в крісло і ще до вмикання телевізора вже керується нею, свідомо чи підсвідомо. Як бачимо, неупереджених телеглядачів, тобто згодних із судженням, більше серед студентської й учнівської молоді, вони не мають сформованої настанови, не погоджуються з поширеною думкою про брехливість ЗМК, а отже, мають вищу здатність об’єктивно сприймати телепередачу, ніж упереджені. Хто вони і які вони, ці телеглядачі із соціально-психологічного погляду? Дорослі жінки менше, ніж чоловіки, погоджуються із судженням. Їх, тобто жінок, які керуються настановою про брехливість телебачення, на 12% менше, ніж тих, які не наділені таким атитюдом. У чоловіків ця різниця становить 7%, вони виявляють менше віри у правдивість телебачення. Певно, впливають на міру поширення настанови чоловічий прагматизм і жіноча емоційність. В учнівському і студентському середовищах ці показники ще контрастніші: чим молодші респонденти (і хлопці, й дівчата), тим менше серед них поширена настанова або, що те саме, сильніша віра у правдивість телебачення, яка зменшується з віком, а точніше – з досвідом, який має багатоликі вияви. Так, у нашому дослідженні помічена залежність поширення атитюду від рівня освіти респондента. Якщо серед глядачів з вищою освітою згодних із названим судженням 22,1%, а незгодних 45,7%, то з-поміж глядачів з неповною середньою освітою – відповідно 34,5 і 31,1%. В міру підвищення освіти, а отже, й соціального досвіду посилюється віра в правдивість і знижується віра у брехливість телебачення, бо зростає здатність аналізувати. Істотний вплив справляє частота перегляду телепередач, адже від неї також залежить поширеність настанови. І серед згодних із думкою про брехливість телебачення, і серед незгодних з нею однаковий поділ: дві третини тих і тих дивляться телепередачі щоденно, чверть – кілька разів щотижня, двадцята частка – не більше разу на тиждень. Тобто чим частіше люди дивляться телевізор, тим сильніше в одних (близько третини респондентів загалом) віра в брехливість телебачення і тим сильніша в інших (39,4% опитаних) незгода з поширеною настановою. Візьмімо інший аспект телеглядацького досвіду. Близько половини опитаних погодилися із судженням “Я переглядаю кілька передач різних телеканалів, щоб зіставити різні тлумачення подій”. Це такий їх стиль поводження в медіа-середовищі, зумовлений потребою почути різні думки про подію, що властиво глядачеві з високим рівнем медіа-культури. Так, половина цієї категорії глядачів не згодна з тим, що на телебаченні брешуть усі, а згодна з цим лише п’ята частина доскіпливих глядачів. Отже, можливий висновок: ота половина не сприймає аттитюд, спираючись на власний досвід активного перебування в медіа-середовищі, а п’ята частина, теж спираючись на такий самий досвід, керується атитюдом. Різниця між тими, на кого не діє настанова і на кого діє, доволі істотна: у дорослих вона становить 29,2%, у студентів – 28,0, у старшокласників – 34,1%. Тобто досвід тих, хто має звичку дивитися передачі різних каналів, зменшує силу впливу соціальної настанови. І навпаки, 40,0% дорослих “одноканальників” вірять у брехливість телебачення, а не вірять 30,8%. Упереджених більше майже на 10%. І навіщо їм дивитися кілька каналів – вони переконані, що все одно брешуть скрізь, тільки по-різному. Вищі рівні глядацького досвіду виявляються, скажімо, в тому, що 50,9% опитаних дорослих часто помічають логічні неузгодженості між змістом суспільно-політичних передач і життєвими реаліями. А тих, хто не помічає цих суперечностей, лише 14,7%. Дуже близькі показники отримано по групі студентів, дещо менші – в учнів, на яких відповідно позначається менший життєвий досвід. Зіставлення показників здатності помічати неузгодженість телепередач із життєвими реаліями та згоди із соціальною настановою про брехливість телебачення (а вони, до речі, поєднуються у свідомості респондента) і диференціює аудиторію телебачення на різні групи (у %): Дорослі Студенти Учні 1. Згодні із судженнями “Навіщо дивитися кілька передач: брешуть усі, тільки кожен по-своєму” та “Я часто помічаю логічні неузгодженості між змістом суспільно-політичних передач і життєвими реаліями” 15,5 11,8 11,5 2. Згодні із судженням “Навіщо дивитися кілька передач: брешуть усі, тільки кожен по-своєму” і не згодні із судженням “Я часто помічаю логічні неузгодженості між змістом суспільно-політичних передач і життєвими реаліями” 3,7 3,7 5,7 3. Не згодні із судженням “Навіщо дивитися кілька передач: брешуть усі, тільки кожен по-своєму”, але згодні із судженням “Я часто помічаю логічні неузгодженості між змістом суспільно-політичних передач і життєвими реаліями” 20,3 25,6 19,2 Не згодні з обома судженнями 6,7 7,6 11,2 Першу групу респондентів можна інтерпретувати як упереджених і разом із тим критичних телеглядачів, настанова посилює їх критичність у сприйнятті телепередач. Вони часто помічають суперечності між дійсністю та її відображенням на телеекрані, тому (або всупереч тому) керуються настановою “всі брешуть”. Глядачі другої групи керуються стереотипом “всі брешуть”, але не здатні виявити суперечності між дійсністю та її відображенням на телеекрані: це упереджені глядачі з недостатнім соціальним досвідом. Соціальна настанова діє за відсутності критичного оцінювання телепередач. У глядачів третьої групи настанови немає, але згадану супереч- ність помічають часто, критичність глядацької позиції в них досить сильна. Це неупереджені аналітики, телеглядачі, що мислять критично. У телеглядачів четвертої групи немає як настанови “всі брешуть”, так і належної критичності. Це якісь стерильно чисті у своїй довірливості до телебачення особи. Близькою до наведеної вище виявилася й диференціація глядачів за мірою їх згоди чи незгоди із судженнями “Навіщо дивитися кілька передач: брешуть усі, тільки кожен по-своєму” та “Зазвичай мені вдається помічати фальш у коментарі тележурналіста” (у % до кількості опитаних у кожній групі): Дорослі Студенти Учні 1. Згодні з обома судженнями 13,7 12,1 10,5 2. Згодні із судженням “Навіщо дивитися кілька передач: брешуть усі, тільки кожен по-своєму”, але не згодні із судженням “Зазвичай мені вдається помічати фальш у коментарі тележурналіста” 4,9 4,2 7,0 3. Не згодні із судженням “Навіщо дивитися кілька передач: брешуть усі, тільки кожен по-своєму”, але згодні із судженням “Зазвичай мені вдається помічати фальш у коментарі тележурналіста” 13,0 14,3 13,7 Не згодні з обома судженнями 9,8 12,8 14,2 Домінуючою виявилася третя група респондентів: неупереджених, тобто незаангажованих соціальною настановою про брехливість ЗМІ телеглядачів-аналітиків, які здатні критично мислити. Кількісно наближаються до неї телеглядачі першої групи: упереджені, але здатні до критичного мислення, особливо дорослі, у них настанова сформувалася в результаті зіставлення життєвих реалій та сприйнятого з екрана, тобто під впливом власного досвіду. Представників обох груп можна вважати особистостями з доволі високим рівнем медіа- культури. Як бачимо, вони становлять основну частку телеаудиторії. Абсолютно довірливі без упереджень глядачі у кожній групі становлять близько десятої частки. Найменше виявилося упереджених і водночас із низьким соціальним досвідом глядачів (друга група), у яких соціальна настанова діє за відсутності критичних оцінок телепередач. Серед дорослих їх учетверо менше, ніж в аналітиків, серед студентів – утричі менше і серед учнів – у півтора рази: сила дії соціальної настанови прямо пропорційна рівню глядацького досвіду – складової частини досвіду соціального. Серед дорослих телеглядачів, заангажованих настановою про брехливість телебачення, у 2,5 разу більше (а серед студентів утричі) тих, кому вдається помічати фальш у коментарях тележурналістів, ніж тих, кому не вдається. З одного боку, можна припустити, що більшість глядачів помічену фальш в одного тележурналіста переносить на всі телеканали. А можна тлумачити й так: досвід, виражений у вмінні виявляти фальш, підкріплює сформовану в них соціальну настанову, тому таких глядачів втричі більше, ніж тих, хто не наділений здатністю бачити фальш. Вищий рівень медіа-культури у перших сприяє посиленню настанови. Цікавим є запитання “А що ж дивляться люди, заангажовані настановою про брехливість телебачення?”. Звісно, дивляться все, але віддають перевагу певним передачам. Дорослі, наприклад, – новинам, потім художнім фільмам та серіалам. У студентів на першому місці також новини, на другому і третьому місцях – музичні та розважальні передачі, пріоритети учнів – художні фільми, музичні та розважальні передачі. Уподобання відповідають віковим особливостям. Та попри різні тематично-жанрові інтереси співвідношення згоди/незгоди із судженням що у дорослих, що в групах молоді – однакове. З одного боку, це є свідченням стабільного впливу соціальної настанови на всі вікові категорії, а з другого – формується вона не тільки під дією власного досвіду, а й під тиском досвіду старших поколінь. Відмінність між згодними й незгодними із судженням виявилася також у виборі джерел інформації. На запитання “Звідки Ви зазвичай дізнаєтеся про новини із життя суспільства?” всі респонденти, незалежно від згоди чи незгоди з думкою про брехливість ЗМІ, перше місце віддали телепередачам, а на друге заангажовані соціальною настановою поставили розмови з близькими та знайомими як довірче джерело. Незгодні ж обирають газети і журнали, тобто джерело, набагато інформативніше, а головне – аналітичніше. Отже, вибір джерела має значення для посилення чи послаблення атитюду. У молоді пріоритети джерел мають таку ієрархію: телепередачі, потім розмови з близькими та знайомими. А далі помічено розходження. Згодні з соціальною настановою на третє-четверте місця поставили радіопередачі, газети й журнали, а незгодні – інтернет (молоді люди йому довіряють більше, ніж традиційним ЗМІ). Виявлено залежність впливу настанови на телеглядача від рівня його зорієнтованості в медіа-середовищі. У групі тих глядачів, які наперед знають, що будуть дивитися, на 10% більше неупереджених, тобто не згодних із судженням про брехливість телебачення, ніж заангажованих настановою. Навпаки, в групі незорієнтованих упередженість більш поширена. Значно нижча поширеність упередженості і серед тих респондентів, які заздалегідь планують, що саме будуть дивитися по телебаченню, ніж серед тих, що не планують (рівень зорієнтованості виміряно розподілом відповідей на запитання “Коли Ви вмикаєте телевізор, чи знаєте наперед, що будете дивитися?”. Зорієнтовані (відповідь “так, знаю”) в групі дорослих становлять 27,7%, якоюсь мірою зорієнтовані (відповідь “буває по- різному”) – 47,6, не зорієнтовані (відповідь “ні, не знаю”) – 24,7%. Рівень зорієнтованості молодих телеглядачів нижчий, ніж дорослих). Які ж якості медіа-середовища впливають на прийняття телеглядачем цієї настанови? За яких умов, крім описаних вище, простежується менший вплив соціальної настанови на телеглядача, а отже, зменшується його упередженість? Деякі відповіді отримано в результаті зіставлення показників опитування щодо брехливості телебачення з показниками відповідей на запитання “Що Вам подобається в передачах на суспільно-політичні теми?”. Втричі більше неупереджених, ніж заангажованих атитюдом, виявилося у групі глядачів, яким імпонує прискіпливе втручання тележурналістів у суспільне життя. Певно, саме ця якість у передачах на суспільно-політичні теми є найбільш прийнятною для аудиторії. Майже таке співвідношення упередженості/неупередженості і у випадку впливу на глядача широкого світогляду, ерудиції тележурналіста. Вдвічі більше незгодних із брехливістю телебачення, аніж згодних, серед тих глядачів, яким подобається зіткнення в передачі думок, різних поглядів. Далі йде змагальність учасників телепередач в аргументованості, апелювання до думки глядача. Усі ці спостереження узагальнюються висновком: чим вищі показники інтелектуальних виявів телебачення, тим нижча упередженість проти нього аудиторії. Причому всі аналізовані щойно складові інтелектуальності передач однаково високо поціновуються всіма віковими категоріями. Певні винятки спостерігалися у двох випадках: молодь значно вище, ніж дорослі, поціновує в передачах дискусійність та широкий світогляд журналістів. Вище аналізувалися аспекти впливу соціальної настанови щодо брехливості ЗМІ, вік якої – понад два століття. Варто водночас проана- лізувати вплив іншого атитюду, який виник, як то кажуть, на наших очах. Останнім часом у зв’язку з широким вторгненням західної культури, чому значною мірою сприяли також масові демонстрації на телеекрані зарубіжних фільмів, серіалів, передач, з’явилася, набула поширення і закріплення у масовій свідомості думка про роль телебачення у пропаганді бездуховності, аморальної поведінки і т.ін. Думка переросла в соціальну настанову, тобто є ще одним сталим поширеним упередженням щодо масової комунікації. Якою мірою ця думка підтримується широкими колами телеглядачів, видно з їх опитування. Виявлено ставлення до судження “Телебачення дає неправильні моральні орієнтири” (у% до кількості респондентів кожної групи): Дорослі Студенти Учні Згодні 33,8 22,9 23,2 Не згодні 25,3 21,4 29,9 Не визначилися 40,7 54,9 46,6 Як бачимо, ця настанова більше поширена, ніж попередня, а незгоду з нею висловила значно менша кількість опитаних. Показники згоди/незгоди із судженням “Телебачення дає неправильні моральні орієнтири” характеризують рівень здатності глядачів оцінювати телебачення за критерієм моральності. Хоча, по-перше, пересічним громадянам простіше оцінити аморальність поведінки деяких героїв телесеріалів і набагато складніше – аморальність пропагованих політиками суспільно-політичних поглядів. По-друге, складно аналізувати моральний рівень телепередач в умовах загально- суспільної кризи духовності і тотального нівелювання моральних критеріїв – цим пояснюються надто високі показники невизначеності (відповідь “важко сказати”) респондентів щодо оцінки моральності телепередач. Причому в усіх трьох вікових групах виявилося, що для великої кількості громадян складно оцінити моральність телебачення в умовах низького рівня моральності суспільства, та і власної. У групі дорослого населення оцінки моральності телебачення не залежать від статі. В учнів інакше, ніж у старшого покоління: хлопці більше, ніж дівчата, і згодні й незгодні із судженням. Студенти вирізняються з-поміж інших: згода переважає у хлопців, а незгода – у дівчат, причому більше ніж на 20%. Схоже, студентки більше вірять у моральність телебачення. Чим нижча освіта телеглядачів, тим сильніше поширюється серед них настанова. Інакше кажучи, люди з вищою освітою краще можуть визначати моральність телебачення, ніж із середньою чи неповною середньою. Це підтверджується й іншими показниками: чим вища освіта респондентів, тим менша здатність їх говорити “важко сказати”. Поширеність настанови залежить від частоти перегляду телепередач, тобто чим частіше людина дивиться телевізор, тим частіше стикається в побаченому з аморальністю. Серед згодних із судженням “Телебачення дає неправильні моральні орієнтири” вдвічі більше глядачів, які дивляться передачі щодня, порівняно з тими, що дивляться кілька разів на тиждень, і в 10 разів – ніж серед глядачів, які вмикають телевізор раз на тиждень. Тенденція однакова і серед дорослих, і серед молоді. Вона менш помітна у групі студентів, але ж ті взагалі менше послуговуються телепередачами. Настанова більше поширена серед тих дорослих, для кого розмови з близькими та знайомими є головним джерелом новин. І так само домінує серед тієї молоді, яка віддає перевагу інтернетові над іншими джерелами новин. Це можна пояснити чинником інтимності джерел: що в розмові, що в спілкуванні через інтернет їх двоє: комунікант (повідомляє новину) і комунікат (її сприймає). Важливі результати дало спостереження над групами тих, хто сприймає, і тих, хто не сприймає настанови про аморальність телебачення з огляду на те, які телепрограми люди дивилися протягом останнього тижня. Виявилося: згодних із судженням “Телебачення дає неправильні моральні орієнтири” на 11% більше, ніж незгодних серед глядачів суспільно-політичних передач. Переважання на 7% зафіксова- но у групі глядачів новин передач, на 4% – серед любителів художніх фільмів і лише на 1,5% – серед бажаючих дивитися серіали. Більше згодних із судженням глядачів документальних фільмів, ніж художніх. У молоді згода домінує над незгодою лише серед глядачів суспільно-політичних передач. Тобто учні, а надто студенти відображене на екрані політичне життя сприймають як аморальне. А художні фільми й серіали, схоже, дають молоді взірці моральності: серед їх глядачів незгода із судженням перевершує згоду більш ніж на 10%. Отримані результати свідчать, що аморальність політики, суспільного життя аудиторія відчуває сильніше, ніж низькопробну мораль людських взаємин у художніх телепередачах. Отже, якщо саме суспільно-політична інформація здійснює визначальний вплив на формування соціальної настанови, то правомірно зіставити показники її підтримки із стилем поводження глядача в медіа-середовищі. Зокрема, з відповідями на судження “Я переглядаю кілька передач різних телеканалів, щоб зіставити різні тлумачення подій” (у % до кількості опитаних кожної категорії): Дорослі Студенти Учні Згодні 42,6 32,5 31,4 Не згодні 38,2 37,9 43,4 Не визначилися 18,1 27,8 25,2 Як бачимо, близько половини дорослих і третина молоді є доскіпливими телеглядачами, а їх звернення (чи незвернення) до різних джерел інформації прямо залежить від їх життєвого і глядацького досвіду. Зіставлення цих даних із показниками відповідей на судження про те, що телебачення створює неправильні моральні орієнтири, дає змогу виявити таку диференціацію телеаудиторії: 1) телеглядач згоден з обома судженнями “Телебачення дає неправильні моральні орієнтири” і “Я переглядаю кілька передач різ- них телеканалів, щоб зіставити різні тлумачення подій”. Соціальна настанова діє сильно і зумовлює стиль споживання телепродукції: дорослих – 14,6%, студентів – 7,9, учнів – 7,7% від загальної кількості опитаних. З іншого боку, доскіпливість, властива цій частці респондентів, дає змогу вважати, що їх розуміння аморальності телебачення грунтується на власних спостереженнях, на їх аналі- тичності. Відтак маємо підставу вважати цих респондентів неупередженими аналітичними телеглядачами; 2) настанова прийнята телеглядачем, але це не впливає на його стиль, і він не звертається до різних джерел по інформацію: дорослих – 14,1%, студентів – 10,1, учнів – 11,2%. Упереджені й некритичні телеглядачі, не прагнуть порівняльного аналізу; 3) телеглядач не згоден із тим, що телебачення дає неправильні орієнтири, тобто соціальну настанову він не сприйняв, але переглядає передачі різних телеканалів у пошуку різних поглядів, аби виробити свою – правильну: дорослих – 11,8%, студентів – 7,4, учнів – 8,5%. Це незаангажовані аналітики; 4) телеглядач не згоден з обома судженнями, тобто настанова не діє, і по інформацію він звертається лише до одного джерела: дорослих – 8,8%, студентів – 9,6, учнів – 13,5%. Тобто, це глядачі, які дуже сприймають телеінформацію. Спостережуване переважання аморальності суспільно- політичних передач над духовно низькопробними художніми фільмами підтверджується порівнянням відповідей на аналізоване судження з відповідями на запитання “Що Вам не подобається у поведінці вітчизняних тележурналістів?”. Згодних із судженням “Телебачення дає неправильні моральні орієнтири” більше ніж удвічі порівняно із незгодними серед тих глядачів, які обрали варіант відповіді “Тележурналісти далекі від справжнього життя”. Інакше кажучи, телебачення несе неправильні моральні орієнтири тому, що його творці далекі від життєвих реалій, моральність яких вища за відображене на екрані. Поширена також соціальна настанова про аморальність телебачення серед глядачів, які вважають, що тележурналісти кажуть неправду, подають замовну інформацію, дезінформацію, пригладжу- ють, прикрашають життя людей в Україні. І вже цим несуть непра- вильні моральні орієнтири. При цьому поводяться надто агресивно, намагаються всіх повчати, а самі забувають, що казали раніше. Ці дані корелюють із показниками зв’язку поширеності настанови про неправильні моральні орієнтири телебачення та предмета обговорення в колі дорослих телеглядачів. Заангажовані настановою вдвічі переважають незаангажованих у групі глядачів, де предметом обговорення є співвідповідність змісту і життєвих реалій. Істотне переважання атитюду спостерігається серед глядачів, які обговорюють явища замовчування окремих фактів чи їх перекручува- ння, недомовки і т. ін. Отже, з одного боку, упередженість диктує по- ведінку глядача, спрямовуючи його на обговорення саме цих аспектів, а з другого – саме їх обговорення і підсилює настанову, додаючи конкретного глядацького досвіду до сприйнятого раніше атитюду. Деякі відмінності спостерігаються в молодіжному середовищі. У 4 рази переважає група заангажованих настановою студентів над незаангажованими в частині аудиторії, яка предметом обговорення обирає позицію коментатора, а також співвідношення істини й журналістського домислу, а не зміст, як це ми бачимо в дорослих. Бо в уявленні молоді зміст є похідним від позиції коментатора, нею зміст породжений і зумовлений. На відміну від дорослих і студентів, школярі-старшокласники загалом більше не згодні із судженням про телебачення як носія неправильних моральних орієнтирів, аніж згодні. І чи не криється за цим гірка істина: мораль наймолодшого покоління відповідає тій, яку пропагує нинішнє телебачення: почасти здорову, а почасти спотворену? Висновок. З’язок між дією соціальних настанов, рівнем медіа- культури та поведінкою телеглядача в інформаційному середовищі є безпосереднім. У глядачів з високими виявами критеріїв медіа- культури настанови посилюють аналітичність та інші показники медіа- культури, у глядачів із низьким рівнем медіа-культури – ще більше їх знижують. Вихід із кола бачиться у впровадженні медіа-освіти для молодших поколінь, у масовій медіа-просвіті. Література 1. Казміренко В. П., Найдьонова Л. А. Соціальна настанова (установка). Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; Гол. ред. В. Г. Кремень.– К.: Юрінком Інтер, 2008. – С. 840–841. 2. Лепихова Л. А. Аттитюд // Психология личности: Словарь-справочник / Под ред. П. П. Горностая, Т. М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – С. 16. 3. Лепихова Л. А. Установка // Психология личности: Словарь-справочник / Под ред. П. П. Горностая, Т. М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – С. 140. ОСНОВИ ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ПЕРЕДВИБОРНИХ І ВИБОРЧИХ ТЕХНОЛОГІЙ М. Й. Варій Розкривається сутність політико-психологічних передвиборних і виборчих технологій, серед яких виокремлено базові і диференційні. До базових віднесено такі технології: 1) ставки на партію (блок, об’єднання); 2) ставки на лідера партії (блоку); 3) ставки на лідерів партії (партій, блоку); 4) поєднання ставки на лідерів і партію; 5) провідної (визначальної) ідеї та ідеалу; 6) міфізації і символу; 7) ставки на програму партії (блоку) чи окремого кандидата; 8) використання ситуації; 9) ставки на проблеми; 10) опозиційності; 11) паралельних виборів; 12) використання адмінресурсу; 13) комбіно- вана. Диференційні політико-психологічні передвиборні та виборчі технології використовуються в ході реалізації базових. Ключові слова: виборча кампанія, технологія, вплив, передвиборна технологія, виборча технологія, базові технології, диференційні технології. Раскрывается сущность политико-психологических предвыбор- ных и избирательных технологий, среди которых выделены базовые и дифференционные. К базовым отнесены такие технологии: 1) ставки на партию (блок, объединения); 2) ставки на лидера партии (блока); 3) ставки на лидеров партии (партий, блока); 4) объединения ставки на лидеров и партию; 5) ведущей (определяющей) идеи и идеала; 6) мифа и символа; 7) ставки на программу партии (блока) или отдельного кандидата; 8) использования ситуации; 9) ставки на проблемы; 10) оппозиционности; 11) параллельных выборов; 12) использования админресурса; 13) комбинированная. Дифференционные политико-психологические предвыборные и избирательные технологии используются в ходе реализации базовых. Ключевые слова: избирательная кампания, технология, воздействие, предвыборная технология, избирательная технология, базовые технологии, дифференционные технологии. The essence of political and psychological pre-election and election technologies is revealed. All of them divide into base and differential. Basic technologies contain: 1) rates on a party (block, association); 2) rates on the leader of a party (block); 3) rates on the leaders of a party (parties, block); 4) rates combination on leaders and party; 5) technology of leading idea and ideal; 6) technology of mythologization and symbol; 7) rates on the program of a party (block) or separate candidate; 8) technology of using the situation; 9) rates on problems; 10) technology of opposition; 11) technology of parallel elections; 12) technology of using administrative resource; 13) combined technology. Differential political and psychological pre-election and election technologies are used during base technologies realization. Key words: hustings, technology, influence, pre-election technology, election technology, base technologies, differential technologies. Проблема. У ході передвиборних і виборчих кампаній з метою здійснення впливу на електорат все більше і більше використовуються різні технології. Їх називають по-різному: політтехнологіями, психотехнологіями, PR-технологіями, чорним піаром, “брудними” технологіями та ін. Мета статті: висвітлити сучасні погляди на політико-психо- логічні передвиборні і виборчі технології; розкрити сутність виборчої технології як політико-психологічного явища, з’ясувати її відмінність від інших технологій, які використовуються в політичній сфері. Передвиборні і виборчі технології тлумачать і розуміють по- різному. Спектр поглядів із цих питань надзвичайно широкий – від наївно-побутових уявлень до науково обґрунтованих тлумачень. Так, А. В. Лукашов і А. В. Поніделко під виборчими технологіями розуміють “усю діяльність кандидатів у рамках діючого законодавства і сформованих морально-етичних норм нашого суспільства”, а також використання форм і методів, які “виходять за межі діючих норм суспільної моралі та балансують на грані карного чи цивільного судового переслідування”. Дослідники ці технології називають “чорним PR-ом” (чорним піаром. – зауваж. М. В.) [1, с. 29]. Інший дослідник М. М. Малишевський у своїй книзі “Технологія та організація виборів” (2003) пише: “Сучасні технології проведення виборчих кампаній можна визначити як сукупність найбільш загальних заходів і дій, порядок та принципи застосування яких регламентується умовами відповідної виборчої кампанії, а самі вони завжди унікальні, тому що залежать не лише від специфіки й особливостей виборчого округу, а й від особистісних особливостей кандидатів та їхніх команд, що беруть участь у виборчому процесі” [2, с. 4]. С. В. Устименко розглядає виборчі технології як сплав соціології, політології, психології, нових інформаційних технологій, піару, лідерської комунікації, як набір послідовних дій, які повинні привести до певного результату [3, с. 19]. Тут виборчі технології прирівнюються до виборчого мистецтва. Автор робить акцент не лише на тому, що треба робити, але і як треба робити, тобто звертає увагу не лише на змістовий аспект виборчих технологій, а й на режисуру, драматургію і майстерність акторів [там само]. Дослідник робить висновок, що мистецтво, у т. ч. й виборче, досягається тоді, коли кількість переходить у нову якість. Мистецтво виборів народжується тоді, коли виборчі технології перетворюються у виборче мистецтво [там само]. Однак заміна терміна “виборчі технології” новим ? “виборче мистецтво” – не зовсім доречна, оскільки останнє відображає не сутність виборчих технологій, а лише ступінь майстерності їх реалізації. Тому слід говорити про підняття виборчих технологій до рівня мистецтва. “Такий підхід має на увазі розгляд кожної виборчої кампанії як унікальної, єдиної у своєму роді й неповторної... Як і всяке мистецтво – це творчий процес, у ході якого створюється нова й оригінальна реальність” [4, с. 99]. Іншої думки М. Лозовий, який під виборчими технологіями розуміє набір інструментів і каналів для трансляції повідомлень, що виходять від кандидата, його команди та спрямовані на виборців” [5, с. 15]. Водночас дослідники Є. Д. Малкін і Є. Б. Сучков під виборчими технологіями розуміють “методи організації виборчих кампаній кандидатів і (чи) партій, спрямовані на досягнення успіху на виборах. У цьому значенні всі дії кандидата і його команди від моменту ухвалення рішення про участь у виборах до підрахунку голосів можна віднести до виборчих технологій” [6, с. 24]. Отже, як свідчить проведений нами аналіз, єдиного погляду на сутність виборчих технологій нині не існує. Досі не показано їх відмінність від прийомів, методів і форм; не виявлено, куди “приписати” виборчі технології: до політології, соціології чи психоло- гії. Тому ми поставили завдання розкрити сутність виборчої технології як політико-психологічного явища, з’ясувати її своєрідність і відмі- нність від інших технологій, які використовуються в політичній сфері. Насамперед слід розглянути терміни “передвиборна технологія” і “виборча технологія”. Для цього спробуємо конкретизувати зміст самого терміна “технологія”, що походить від двох давньогрецьких слів: “техне” – мистецтво, майстерність і “логос” – наука, знання, закон. У словниках та енциклопедіях технологію трактують як: 1) сукупність знань про способи обробки матеріалів, предметів і методи виконання яких-небудь дій; 2) сукупність операцій, що виконуються відповідним чином і в певній послідовності, з яких складається процес обробки матеріалу чи виробу. Це, так би мовити, вузьке визначення технології. У широкому значенні під технологією розуміють сукупність прийомів, способів, методів і засоби організації й упорядкування доцільної практичної діяльності відповідно до мети, специфіку і навіть логіку процесу перетворення й трансформації того чи іншого об’єкта. Відмінність передвиборної кампанії від виборчої полягає насамперед в особливостях і можливостях здійснення впливу на потенційний електорат; тут немає суворих законодавчих норм і перенасиченого інформаційного поля. Справа полягає в тому, що дії кандидата впродовж передвиборної кампанії не регламентуються законодавством, як під час виборчої кампанії, а це дає широкий простір для цілеспрямованої агітації. У ході передвиборної кампанії вплив на потенційних виборців здійснюється задовго до дня голосування, що психологічно сприймається ними трохи інакше, ніж під час виборчої кампанії. Натомість у ході виборчої кампанії в електорату виникає неусвідомлений психологічний бар’єр недовіри до слів і дій кандидатів, оскільки в них завжди шукають корисливий підтекст. А під час передвиборної кампанії психологічний бар’єр як такий майже не усвідомлюється. Отже, як передвиборні, так і виборчі технології за своєю політико-психологічною сутністю не відрізняються. Їх відмінність полягає лише в особливостях стратегії і тактики передвиборних та виборчих кампаній. Передвиборні і виборчі технології часто називають політтехнологіями. Проте виникає питання, чи доцільно їх називати політтехнологіями. Так, вибори – це публічна політика, але важливо, в якому саме контексті зазвичай говорять про політтехнології. З цього приводу Є. Д. Малкін і Є. Б. Сучков міркують: “На цей час термін “політтехнологія” настільки міцно узвичаївся, що обговорювати його коректність чи некоректність безглуздо: він широко вживається і буде вживатися. Хоча під кутом зору логіки його обґрунтованість викликає певні сумніви. Адже до останнього часу про політичні технології як про особливу науку, відмінну як від політики, так і від політології, ніхто у світі не чув; і ніде, крім Росії, цей термін не вживається” [6, с. 356–357]. На погляд цих авторів, поняття “політтехнологія” досить важко відокремити від поняття “публічна політика”, яке добре відоме чи не з часів Перикла. Саме тому слід говорити не про політичні, а про виборчі технології, тобто про специфічні технології організації виборчих кампаній. На нашу думку, поняття “політтехнологія” краще використати в іншому значенні. Воно має виражати доцільне поєднання політичних підходів, принципів і засобів для впровадження в політичну систему нових ідей, моделей, механізмів чи її зміни. Доречно говорити про політичні технології виведення країни з економічної і політичної кризи, формування громадянського суспільства, розвитку ринкової економіки, управління державою й суспільством чи окремими організаціями, а також взаємодії уряду й парламенту, парламенту і президента та ін. Що ж до передвиборних і виборчих кампаній, то тут доцільно говорити про політико-психологічні технології. По-перше, усі вони орієнтовані на здійснення специфічного впливу на індивідуальні психіки окремих громадян і соціальні психіки людських спільнот. Такий вплив має спонукати їх віддати свої голоси за того чи іншого кандидата. По-друге, ініціаторами та організаторами цього впливу насамперед є політичні суб’єкти (окремі політики, партії, групи тощо) або окремі громадяни на певних політичних засадах, які для електорату є зовнішнім психічним. Та й сама їхня політична позиція (платформа, засади) – це також зовнішнє психічне з певним психоенергетичним потенціалом. Виборчі технології є засобом практичного досягнення поставлених цілей. Можна сказати, що вони являють собою специфічний інструмент інновацій та творчості, організації різних видів впливу на електорат, соціальної, політичної, психологічної, економічної та інших видів діяльності і взаємодії у ході виборів. Їхньою особливістю є те, що з їх допомогою моделюються, стають феноменом соціальної та політичної реальності процеси психологічного впливу на електорат. Характер впливу, його технологічність визначається тією системою цілей, засобів та операцій, яка ґрунтується на всебічному соціальному, політичному, соціально-психологічному і політико- психологічному знанні об’єкта впливу. Крім цього, технологічність впливу також обумовлюється тим, що цей політичний об’єкт перебуває в нерозривному зв’язку з іншими політичними об’єктами, більше того, є частиною якоїсь соціальної групи, яка може мати свої погляди на того чи іншого кандидата, політику тощо. У ході розробки виборчих технологій застосовуються різні підходи, принципи, методики, схеми потоків інформації, моделі, еври- стичні методи, а також в обов’язковому порядку результати соціаль- ного, соціально-психологічного і психологічного вивчення електорату, його політичних уподобань. Виборчі технології також можна уявити як сукупність послідовно-паралельних операцій або процесів. Процесуальність ? важливий аспект виборчих технологій. Процеси мають бути узгоджені за часом, цілями та настановами, а також бути сумісними. Для цього кожний процес аналізується з погляду його виду, типу, внутрішніх параметрів і характеристик, логічності, внутрішнього психічного змісту, механізмів функціонування, інтенсивності, спрямованості тощо. При аналізі виборчих процесів виявляються його носії, суб’єкти, а у зв’язку із цим ? його суб’єктивні та об’єктивні передумови. Визначенню підлягають й організаційні форми виборчих процесів, їхні особливості, можливі викривлення, деформації, еволюційні форми та ін. Розв’язання зазначених проблем реалізується шляхом проекту- вання, де передбачаються й наслідки впливу, можливі реакції не тільки з боку суб’єкта впливу, а й з боку інших кандидатів (суперників). Унаслідок цього передвиборні й виборчі технології є політико- психологічними. Відповідно до вищевикладеного політико-психологічна виборча технологія – це сукупність доцільно поєднаних, зорієнтова- них за часом, фактами, подіями, ідеями, політичними цілями, групами і соціально-психологічними станами підходів, принципів, методів, способів та прийомів впливу на індивідуальні й соціальні психіки виборців з метою завоювання їхніх голосів. Усі політико-психологічні передвиборні й виборчі технології (ПППВТ) доцільно поділити на базові і диференційні [7]. Такий поділ уособлює різні схеми самоорганізації і, відповідно, різні підходи, принципи, цілі, засоби й методи. На рівні концептуалізації це становить евристичне завдання з багатьма невідомими. До базових ПППВТ можна віднести технології стратегічного проектування виборчої кампанії. До них належать: 1) технологія ставки на партію (блок, об’єднання); 2) технологія ставки на лідера партії (блоку); 3) технологія ставки на лідерів партії (партій, блоку); 4) технологія поєднання ставки на лідерів і партію; 5) технологія провідної (визначальної) ідеї та ідеалу; 6) технологія міфізації і символу; 7) технологія ставки на програму партії (блоку) чи окремого кандидата; 8) технологія використання ситуації; 9) технологія став- ки на проблеми; 10) технологія опозиційності; 11) технологія парале- льних виборів; 12) технологія використання адмінресурсу; 13) комбі- нована технологія [7]. Коротко розглянемо сутність цих технологій. Технологія ставки на партію (блок) полягає в тому, що зміст впливу на електорат ґрунтується на формуванні в нього образу партії (блоку) як єдиної політичної сили, здатної консолідувати суспільство, зробити вагомий внесок у розбудову держави, подолання кризових явищ і створення ефективної економіки або ефективно управляти державою (областю, містом, районом та ін.). Технологія ставки на лідера партії (блоку) в центр діяльності команди кандидата ставить особистість лідера, яка має “притягнути” голоси виборців. Для цього організовуються й проводяться заходи, які мають за мету ввести окрему особистість-лідера партії (блоку) в політичний простір, сформувати у свідомості електорату потрібний його позитивний образ. Технологія ставки на лідерів партії (блоку) мало чим відрізняє- ться від попередньої. Її особливість полягає в тому, що тут “роз- кручується” ряд лідерів, які в цілому мають відобразитись у свідомості електорату як команда однодумців, здатна реалізувати будь-які задуми. Лідери “розкручуються” за єдиним сценарієм, при цьому охоплюються всі аспекти суспільно-політичного життя. Кожен також працює із своєю частиною електорату, яка найбільшою мірою його підтримує. Технологія поєднання ставки на лідерів і партію певним чином об’єднує три попередні ПППВТ. У ході її реалізації “розкручуються” і окремі лідери, і партія (блок) як активний, організований і підготов- лений суб’єкт політичної діяльності, як політична сила, здатна взяти на себе відповідальність за майбутнє держави (галузі, міста та ін.). Технологія провідної (визначальної) ідеї та ідеалу полягає в тому, що в основу, в центр усієї виборчої кампанії ставиться така ідея, такий ідеал, які здатні, як кажуть, проникнути в серця й душі електорату, запалити маси. Лише ідеї, які проникли у свідомість і підсвідомість мас, в їхні почуття й вірування, можуть підняти ці маси на відповідні дії (діяльність, відповідні вчинки, у т. ч. і голосування за певного кандидата, який є носієм цієї ідеї). Технологія використання суперечності полягає у виборі за основу впливу на електорат самої суперечності, яка проявляється в цьому регіоні (галузі, районі, місті та ін.) чи державі. У цьому випадку використовуються суперечності між: положеннями Конституції і реальним станом їх виконання; конфесіями; партіями; лідерами однієї чи різних партій; етнічними спільнотами; різними гілками влади; владними структурами і різними соціальними групами та іншими суб’єктами соціальної життєдіяльності; рівнем реальних досягнень діючих кандидатів у депутати та їхніми попередніми обіцянками; задекларованими статутними вимогами партії та її реальними діями; партійними лідерами, партіями і блоками; закликами лідерів і їх дійсним ставленням чи діяльністю; наявними проблемами, засобами (спроможністю) їх розв’язати та ін. Технологія міфізації і символу дає змогу використовувати міфи і символи як чинники справляння впливу на електорат. Власне, світ сучасної політики часто використовує міф як провідну ідею. Це стосується передвиборних і виборчих кампаній. Так, М. Є. Кошелюк вважає, що “поняття центрального міфу кампанії є ключовим у розумінні виборчого процесу. Усі події кампанії ніби насилюються на цей стрижень, набувають сенсу внутрішнього міфу і щодо нього. Саме центральний міф становить собою найбільш закінчену цілісність кампанії” [8, с. 88]. За всіх часів символ і міф незримо керували людьми, задаючи ідеали як індивідуальної, так і колективної поведінки. Загальне розуміння символу полягає в тому, що символом може стати будь-яке слово, ім’я, зображення, річ тощо лише в тому випадку, якщо вони володіють специфічним, додатковим до свого звичайного змісту, значенням. Основними функціями символів є: мотиваційно- спонукальна (символ як каталізатор соціальної і політичної дії), інтегрувальна (соціальна інтеграція та ідентифікація). Технологія ставки на програму партії (блоку) чи окремого кандидата передбачає, що в центр виборчої кампанії ставиться програма партії (блоку, окремого кандидата). Як правило, програму кандидата чи партії читають лише окремі люди. З пересічних виборців цього майже ніхто не робить. Тому головним завданням є її повсякденна “розкрутка” через усі канали комунікації під потрібним кутом зору. Технологія ставки на проблеми передбачає розгортання передвиборних і виборчих кампаній на основі акцентуації уваги на головних проблемах, які перешкоджають руху в майбутнє, гальмують демократичні та економічні процеси, національний чи регіональний розвиток, загрожують втратою незалежності, спричиняють погіршення здоров’я і зниження дієздатності людей та ін. Такими проблемами можуть бути: екологія; наркоманія; мовне питання; алкоголізм; злочинність; дитяча проституція; бездарність політиків; безпри- тульність; безробіття; свавілля чиновників; фінансова (чи будь-яка інша) криза, бідність; незабезпеченість житлом і неможливість коли- небудь його отримати; хабарництво; “прихватизація” тощо. Проблемна технологія ґрунтується на використанні впливу через розв’язання певної проблеми (проблем), яка тим чи іншим чином зачіпає виборців, або на акцентуванні уваги на ній, надання програми її розв’язання, виявлення причин, що спричинилися до її виникнення та ін. Технологія опозиційності становить собою доцільно поєднані підходи, принципи форми, алгоритми, моделі, методи й способи, об’єднані настановами критики існуючої влади, блокування її активних дій, ініціатив і заходів, звинувачення в неспроможності ефективно управляти суспільством, а також протиставлення їй своїх шляхів і програми дій. Цю технологію використовують як окремі політики, так і партії (блоки, об’єднання). Потреба організації партією паралельних виборчих кампаній виникає насамперед у разі одночасних виборів у різні органи влади. У цьому випадку агітація за партію і за конкретних кандидатів партії в одномандатних округах рівних рівнів проводиться паралельно. В усякому випадку кампанія за партію (список партії) і кампанії в одномандатних округах різних рівнів стратегічно й тактично поєднуються таким чином, щоб взаємно доповнювати й підсилювати одна одну. Це дає змогу ефективно задіяти ресурси кандидатів і в інтересах партії, і в інтересах кожного кандидата. З’являється можливість масованого використання форм, методів і способів впливу на електорат у таких паралельних кампаніях. Технологія використання адмінресурсу – це сукупність заходів, які у своїй основі охоплюють державні органи влади, її матеріальні, людські, інтелектуальні, інформаційні та інші ресурси, прямий та опосередкований адміністративний тиск кандидатів на виборців, підкуп, погрози й підтасування результатів голосування; тиск на конкурентів у всіх можливих формах. Комбінована ПППВТ поєднує різні технології або їх елементи. До диференційних ПППВТ належать: технологія переконання; технологія навіювання; технологія наслідування; технологія психічного зараження; технологія настанов; технологія використання й формування стереотипів; технологія залякування; технологія зміни мотивації; технологія емоційного тиску; технологія впливу на конкретних подіях (фактах); технологія компромату; технологія переключення уваги; технологія ставки на “переможця”; психологічна операція як специфічна технологія; технологія “рейтингів”; технологія “клонування”; технологія виведення із психічної рівноваги; технологія дезорганізації передвиборної й виборчої кампаній; технологія ототожнення; технологія з “напарником”, технологія масового підкупу; технологія тиску та ін. [7]. Висновок. Отже, політико-психологічні передвиборні і виборчі технології являють собою сукупність доцільно поєднаних, зорієнто- ваних за часом, фактами, подіями, ідеями, політичними цілями, групами і соціально-психологічними станами підходів, принципів, методів, способів та прийомів впливу на індивідуальні й соціальні психіки виборців з метою завоювання їхніх голосів. Усі політико- психологічні передвиборні й виборчі технології поділяються на базові і диференційні. Подальших досліджень потребують різні аспекти як базових, так і диференційних політико-психологічних передвиборних і виборчих технологій, у т. ч. залежно від соціально-економічної та політичної ситуації в державі. Література 1. Лукашов А. В., Пониделко А. В. Черный PR как способ овладения властью, или Бомба для имиджмейкера. – 3-е изд., испр. и доп. – СПб.: Бизнес- Пресса, 2002. 2. Малишевский Н. М. Технология и организация выборов. – Минск: Харвест, 2003. 3. Амелин В. Н., Устименко С. В. Технологія виборчої кампанії. – М.: Союз, 1993. 4. Грознецкий И. Избирательные технологии: пределы и возможности // Избирательные технологии и избирательное искусство: Сб. ст. / Под общ. ред. С. В. Устименко. – М.: Рос. полит. энцикл. (РОССПЭН), 2001. – С. 96–102. 5. Лозовой М. От “блицкрига” к искусству побеждать // Избирательные технологии и избирательное искусство: Сб. ст. / Под общ. ред. С. В. Устименко. – М.: Рос. полит. энцикл. (РОССПЭН), 2001. – С. 115–121. 6. Малкин Е. Д., Сучков Е. Б. Основы избирательных технологий. – 3-е изд., расш. и доп. – М.: SPSL – Русская панорама, 2002. 7. Варій М. Й. Політико-психологічні передвиборні та виборчі технології: Навч.-метод. посіб. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. 8. Кошелюк М. Е. Выборы. Магия игры. Технология победы. – М.: Макцентр, 2000. ПОЛІТИЧНІ МІФИ ЯК ЧИННИК МОТИВАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ВИБОРУ В КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ С. М. Глазунова Аналізуються природа політичного міфу, його функції та вплив на мотивацію політичного вибору в контексті інтеграційних процесів в українському суспільстві. Міф розглядається як особлива форма органі- зації інформації. Наведено результати емпіричного дослідження, яке підтвердило можливість виокремлення складових у запропонованій мо- делі механізму впливу політичного міфу на політичний вибір особистості. Ключові слова: політичний міф, політичний вибір, вплив на мотиваційну сферу особистості, очікування, характеристики інфор- мації, значущі цінності, інтеграційні процеси. Анализируются природа политического мифа, его функции и воздействие на мотивацию политического выбора в контексте интеграционных процессов в украинском обществе. Миф рассматри- вается как особенная форма организации информации. Приведены результаты эмпирического исследования, подтвердившего возможность выделения составляющих в предложенной модели механизма воздействия политического мифа на политический выбор личности. Ключевые слова: политический миф, политический выбор, влияние на мотивационную сферу личности, ожидания, характеристики информации, значимые ценности, интеграционные процессы. The problems of political myth’s nature, its functions and influence on motivation of political choice are analysed in the context of integration processes in Ukrainian society. A myth is considered as a special form of information organization. The empiric research results confirmed the possibility of excretions components in the offered model the mechanism of influence of political myth on the political choice of personality. Key words: political myth, political choice, influence on the motivational sphere of personality, expectation, descriptions of information, meaningful values, integration processes. Проблема. Незважаючи на видиму раціоналізацію масової та індивідуальної свідомості, міф і сьогодні відіграє значно більшу роль у житті суспільства та окремого індивіда, ніж це прийнято вважати. В умовах здійснення політичного вибору високий рівень міфологізації свідомості значно утруднює саме усвідомлюваний вибір і досягнення очікуваних цілей. Здійснюючи політичний вибір, що ґрунтується на міфологічних уявленнях, людина очікуватиме досягнення саме міфологічних цілей, які зазвичай не відповідають реальності. На рівні індивіда це може призвести до руйнування системи цінностей та орієнтирів, появи розчарування, а на рівні суспільства – спрямування країни хибним шляхом розвитку. Проте навряд чи можна сьогодні говорити про існування загальноприйнятої і несуперечливої концепції природи політичного міфу. Таке знання могло б стати теоретичною основою для розроблення програм, спрямованих на формування гармонійного співвідношення раціональної і міфологічної складової свідомості в контексті соціально-організаційних процесів. Мета статті: запропонувати сучасне розуміння природи і функцій політичних міфів та їх впливу на мотивацію політичного вибору в контексті інтеграційних процесів; перевірити припущення про складові моделі механізму впливу політичних міфів, що викорис- товуються в політичній рекламі, на мотиваційну сферу виборців. Відомо, що інтерес до міфів як до складової соціально- політичних процесів виник ще в епоху еллінізму. Уже Платон говорив про міф як про знаряддя політики, хоч античність не ставила перед міфом специфічних політичних завдань і цілей (цит. за: [1, с. 60]). У працях Е. Кассірера, що представляють символічний напрям, політичні міфи розглядаються як техніка “соціального управління великими масами людей за допомогою уяви” (цит. за: [2, с. 113]). Дослідник Ф. Кессіді, розглядаючи міф, підкреслював, що основна його функція – соціально-практична, спрямована на забезпечення єдності і цілісності колективу [1, c. 44]. Представники політологічної інтерпретації міфів (В. Парето, Ж. Сорель, А. Вінер) вважають, що міфи – це складова частина ідеології політичної системи суспільства, засіб маніпулювання масовою міфологічною свідомістю. Як стверджує В. Г. Ібрагімова, політична міфологія є “метод і зміст ідеологічного впливу на суспільну свідомість, характеризується помилковим, мінливим тлумаченням фактів” [3, с. 6]. Проблема природи політичного міфу та його функціонування в соціально-політичному просторі не є новою, проте досі не існує єдиної концепції механізму його впливу на мотиваційну сферу людини, що залучена до соціально-інтеграційних процесів. Для того щоб краще зрозуміти природу політичних міфів, слід насамперед розглянути їхні функції. Міф має складну, багатогранну природу, тому може виконувати цілу низку важливих функцій як на суспільному, так і на індивідуальному рівні. Узагальнюючи існуючі наукові знання про політичні міфи, можна виокремити такі їхні основні функції на суспільному рівні: * соціально-організаційна, або інтегративна – політичний міф координує дії членів суспільства, дає змогу інтегрувати їх, регулюючи таким чином життєдіяльність людської спільноти; * пізнавальна – політичний міф виникає як спосіб пояснення й осмислення соціально-політичного світу там, де людині бракує знань; * об’єктивуюча – у політичних міфах віддзеркалюються уявлення, потреби, бажання, цінності, надії і сподівання як окремих персоналій, здатних впливати на соціально-політичні процеси, так і спільноти в цілому; * нормативна – політичний міф транслює і навіює певні задані моделі соціальної поведінки. Ця функція пов’язана з об’єктивуючою. На рівні індивіда політичний міф виконує такі функції: * пізнавальна – як “чуттєвий, синкретичний, образний спосіб осмислення і пояснення складної і незрозумілої дійсності”; політичний міф виникає там, де існує серйозна нестача знань про світ, компенсуючи її; * аксіологічна – політичний міф, як зазначалося вище, є носієм очікувань, потреб, надій як суспільства в цілому, так і індивіда. Міфологічні образи, будучи співзвучними цінностям та очікуванням окремої особи, взаємодіятимуть з ними, спрямовуючи поведінку до певних цілей та нормуючи її. Зупинимося докладніше на соціально-організаційній, або інтегративній, функції політичного міфу. В умовах, що склалися сьогодні в українському суспільстві (зміна політичного устрою, конфліктна природа відносин між західними і східними областями, нестабільність ситуації у владних структурах, недостатня інформованість населення), на перший план виходить саме інтегративна функція міфу. З давніх часів міф є засобом інтеграції між людиною та окремими групами; він забезпечує єдність і цілісність людської спільноти, сприяючи досягненню цілей, зниженню рівня конфлікт- ності, підвищенню лояльності особи до держави. Міф є однією з тих ланок, які дають змогу підтримувати взаємозв’язок індивіда і групи, що передбачає прийняття єдиних ідей і цінностей, об’єднання навколо них та спрямування людей до визначених цілей. Міфологічні образи – це своєрідний засіб комунікації між суспільством та індивідом, це “спільна мова” у спілкуванні колективного й індивідуального суб’єктів, завдяки якій стає можливою побудова єдиного когнітивного простору групи. Через прийняття цінностей, ідей, образів, що містяться в міфі, стає можливим прилучення індивіда до життєдіяльності соціуму. Загальне уявлення про механізм реалізації соціально- інтегративної функції міфів може дати теорія соціальних уявлень С. Московічі. Спираючись на цю концепцію, можна припустити, що міф (у т. ч. і політичний) являє собою емоційно забарвлене уявлення про світ, яке поділяє певна спільнота людей. Поділяючи такі спільні уявлення, група починає сприймати світ крізь їх призму, тобто схожим чином. На думку Московічі, такі соціально-когнітивні репрезентації те тільки обумовлюють бачення світу, а ще й приписують відповідні моделі поведінки. Завдяки роботі ЗМІ, поширенню чуток, діяльності соціальних інституцій (церква, система освіти, традиції) певні міфи починає поділяти все більше і більше людей, носіями таких уявлень стає велика спільнота, відтак міф у такий спосіб виконує інтегративну функцію, оскільки громадяни об’єднуються на основі спільних цінностей, поглядів і цілей. Об’єднавши людей навколо єдиних цілей (побудова комуністичного суспільства, перевага арійської нації, освоєння цілинних земель, ідеї національної єдності) і координуючи таким чином їхні дії, міф дає змогу інтегрувати членів суспільства, регулювати його життєдіяльність. Однак сьогодні важливо розуміти, що, виконуючи соціально- організаційну функцію в суспільстві, міф може допомагати розвитку і саморегуляції суспільства та індивіда, а може гальмувати або порушувати гармонійний перебіг цих процесів. Будучи необ’єктивним уявленням про світ, міф здатний істотно спотворити уявлення про соціальну дійсність, що може спричинитися до постановки неадекватних цілей і спрямування суспільства на хибний шлях. На рівні індивіда високий рівень міфологізації свідомо- сті підвищує ризик дезадаптації, призводить до низької ефективності в діях, розчарування і виникнення ілюзорних цілей та орієнтирів. Міф, будучи досить могутнім засобом впливу на масову та індивідуальну психіку, може бути використаний у негуманних цілях. Міф – це лише особлива форма організації інформації; це повідомлення, що має особливу природу. Тому, враховуючи дієвість такого засобу комунікації, треба особливу увагу приділяти змістові, або, як сьогодні кажуть, месиджу, що закладається в повідомлення. Адже цілі, для досягнення яких можуть використовуватися міфи, не завжди гармонізуються та узгоджуються із суспільними та індивідуальними інтересами. Особливо часто це можна спостерігати під час передвиборних кампаній. Отже, політичні міфи можна розглядати як один із способів реалізації сучасних соціально-інтеграційних процесів, що розгортаються сьогодні в Україні. Серед психологічних феноменів, через які можуть виявлятися соціально-інтеграційні процеси, пов’язані з політичним міфом, – феномен мотивації політичного вибору. Яким чином міфологічні повідомлення можуть визначати політичний вибір особистості? Як виглядає механізм впливу політичного міфу на мотиваційну сферу виборця? Що саме в природі міфу дає йому змогу детермінувати електоральну поведінку людей? На нашу думку, відповіді на ці запитання слід шукати в просторі проблем, пов’язаних з природою політичного міфу і механізмом його впливу на мотиваційно-ціннісну сферу особистості. Розглянемо спочатку природу і соціально-психологічні особливості політичних міфів. Попередні розробки автора, а також узагальнення та систематизація існуючих знань є підставою для припущення, що політичний міф являє собою особливу форму організації інформації у вигляді повідомлення, яке існує в певних соціально-політичних координатах (просторі й часі). У характеристиці політичного міфу слід акцентувати насамперед такі ознаки: 1) багатошаровість значень. У політичному міфі, як і у класичному, завжди співіснують три складові, що утворюють його структуру: форма – образ, що презентує зміст; концепт – головна ідея, яка презентується; зміст (значення) – відношення між особистим переживанням і дискурсом; 2) політичний міф завжди є інтенціональним, тобто має спонукальний характер і роз’яснює, як діяти в певній соціально- політичній ситуації; 3) політичний міф пов’язаний з емоційно-чуттєвим, ірраціональним пізнанням світу. Ці дві складові можуть повністю підміняти раціональне, рефлексивне осмислення ситуації та слугувати єдиною основою для прийняття рішення. Зазвичай це призводить до того, що політичний міф не усвідомлюється як міф, тобто віра – одна з умов його існування; 4) образи міфологічного повідомлення віддзеркалюють абстрактність, суспільну тематику і зв’язок з найбільш загальними людськими цінностями; 5) двоїстість. У політичному міфі соціальне й індивідуальне сплетені в єдине ціле. З одного боку, він занурений у потреби суспільства або окремих особистостей, що мають вплив на соціально- політичний простір; з другого – у потреби індивіда. Тобто міфологічні образи тісно пов’язані як із потребами групи, так і з емоційно- мотиваційною сферою окремої людини. Двоїстість політичного міфу може існувати завдяки багатошаровості його значень (форма, концепт, значення), оскільки така структурна будова міфологічного повідом- лення дає змогу одночасно задовольняти як суспільні, так і індивідуальні інтереси. Описані вище ознаки політичного міфу, безумовно, стосуються того його різновиду, що використовується в політичній передвиборній рекламі, хоч останній має низку особливостей. У структурі рекламного політичного міфу, так само як і в структурі політичного, можна виділити такі складові: форму, концепт і значення. Форма рекламного політичного міфу зазвичай є максимально абстрактною й апелює до вищих загальнолюдських і соціальних цінностей (єдність, наша країна, світ, діти, майбутнє тощо). Концепт містить у собі ідею вибору цінностей, що озвучені формою. Значення виникає в процесі ідентифікації індивіда із загальнолюдськими цінностями, про які йдеться в повідомленні, і пов’язане з прийняттям цінностей та можливістю задоволення потреб, які описуються озвученими міфом цінностями. Крім того, рекламний політичний міф має низку особливостей: 1) він вузькоманіпуляційний, оскільки має специфічні політичні цілі, визначені його творцями, – спонукання аудиторії до здійснення певної дії, зокрема політичного вибору певного кандидата, блоку або партії; 2) такий міф усвідомлено створюється фахівцями відповідно до поставлених цілей і не є плодом вільної уяви та несвідомої діяльності; 3) каналом передачі рекламного політичного міфу є засоби масової комунікації, тому він “огранований” за допомогою рекламних технологій; 4) точна відповідність тематики образу так званим чутливим точкам цільової аудиторії, на яку він спрямований. Особливо яскраво виявляється в рекламному політичному міфі двоїстість його природи, що поєднує і соціальні, й індивідуальні інтереси. Вона полягає в тому, що за формою міф є аполітичним, хоч по суті має винятково політичні цілі. Двоїстість політичного рекламного міфу виявляється і в тому, що, з одного боку, він є засобом досягнення цілей групи, яка створила його, і в ньому відображаються потреби цієї групи. З іншого боку, у міфі відображаються потреби й цінності, актуальні для цільової аудиторії, на яку спрямована реклама. Отже, “неправдивість” та ілюзорність політичного міфу полягає в тому, що індивід, вибираючи свої цінності й потреби, у кінцевому підсумку голосує за потреби групи, що створила цей міф. Тобто рекламний політичний міф робить соціально-політичні реалії привабливими для індивіда. Описана двоїстість перетворює політичний міф на спосіб реалізації соціально-інтеграційних процесів у суспільстві. Роблячи вибір цінностей, про які йдеться в міфологічному повідомленні, людина обирає насамперед політичну силу, що створила такий PR- месидж, і таким чином прилучається до політичного життя. Розглянемо питання, що саме спонукає індивіда робити такий вибір, докладніше. У результаті проведеного раніше дослідження було виокремлено складові механізму впливу політичного рекламного міфу на мотиваційну сферу виборця [4, с. 224–237]: * значущі цінності (привабливість інформації) суб’єкта; * очікування індивіда; * характеристики інформації: міра достовірності та рівень її узагальнення. Модель механізму впливу міфологічних повідомлень на мотиваційно-ціннісну сферу особистості було створено на основі напрацювань М. Варій (структура соціально-психологічного впливу), А. Мехрабяна і С. Ксєндзького (конструкт афіліативних диспозицій), а також розробок К. Левіна, Дж. Хоманса, Р. Боллса, Е. Толмена. З огляду на виконану роботу було зроблено певні узагальнення щодо механізму впливу рекламного політичного міфу. Видається правомірним припустити, що абстрактні значущі образи політичних рекламних міфів, які є малоінформативними (у розумінні конкретної вірогідної інформації як основи вибору), але достатньою мірою при- вабливими для виборця, породжуватимуть високий рівень узагаль- нених очікувань. Поява останніх, своєю чергою, запускатиме емоції, які спрямовуватимуть поведінку виборця на вибір тієї політичної партії чи блоку, чия реклама зумовила виникнення таких очікувань. Для перевірки положень, викладених вище, було проведено емпіричне дослідження. Його метою стала перевірка припущення щодо існування в механізмі впливу рекламного політичного міфу на мотиваційно-ціннісну сферу особистості таких складових моделі, як: значущі цінності суб’єкта, очікування індивіда, характеристики інформації (міра достовірності та рівень узагальнення). Щоб підтвердити або спростувати припущення, було використа- но метод вербального семантичного диференціалу в класичному варіа- нті. У дослідженні взяли участь 60 студентів-психологів обох статей. У ході дослідження за 28-ма двополярними п’ятизначними шкалами оцінювалися три рекламні міфологізовані тексти, що використовувалися під час передостанніх парламентських виборів 2006 р. Шкали було розроблено на основі моделі “Середовищні характеристики як чинник електоральної поведінки молоді” [5, с. 211– 219]. Як стимульний матеріал студентам було запропоновано рекламні слогани, що відповідають наведеним вище особливостям міфологічних повідомлень: 1. Наш план простий – змінити життя на краще. Не словом, а ділом! 2. Що таке вибори для віруючого? Це можливість обрати достойного. Не тих, хто думає тільки про себе, а тих, хто не забуває про інших. Живи і працюй за Біблією! 3. Час жінкам об’єднатися. Подумай про дітей! Зроби правильний вибір! Отримані результати опрацьовувалися за допомогою факторному аналізу. Для статистичної обробки даних було використано програму SPSS. У ході аналізу застосовувався метод ротації за принципом Varimax. Результатом опрацювання вихідних матриць стало виокремлення факторних структур для кожного рекламного тексту. До методу висувалися певні вимоги, зокрема щоб з його допомогою можна було: * вимірювати стани, що виникають слідом за сприйманням символа-подразника, і, як наслідок, поведінкову реакцію на слово; * вивчати передуючі політичному вибору процеси сприй- мання, опрацювання інформації та прийняття рішення, які містять як раціональні складові, так і чуттєву тканину, а також неусвідомлювані або слабо усвідомлювані складові, у т. ч. і міфологічні [6, с. 4]. Факторний аналіз у поєднанні з методом вербального семантичного диференціала дає змогу абстрагуватися від зайвої конкретної інформації про об’єкт і виокремити узагальнені смислові інваріанти. Таким чином ми можемо перейти від змісту явища (у нашому випадку це оцінки рекламного політичного міфу) до сутнісних його характеристик, тобто до категоріальних структур свідомості, крізь призму яких людина сприймає міфологічне повідомлення. Отже, виокремлена методом семантичного диференціала сукупність факторів, котрі являють собою категоріальні структури свідомості, може бути використана для перевірки положення про складові моделі, що описує механізм впливу рекламного політичного міфу на мотиваційно-ціннісну сферу особистості (табл.). Таблиця Результати факторного аналізу рекламних слоганів Назва фактора Частка пояснюва- ної факто- ром дис- персії (у %) Шкали, що увійшли до фактора, та їх навантаження Слоган: “Наш план простий – змінити життя на краще. Не словом, а ділом!” Достовір- ність і надійність повідомле- ння 28,6 усталений – мінливий, -0,81; туманний – зрозумілий, 0,69; не викликає довіри – викликає довіру, 0,62; порожній – інформативний, 0,6; конкретний – абстрактний, -0,54; аморфний – структурований, 0,56; нещасний – щасливий, 0,53 Привабли- вість 10,7 тьмяний – яскравий, 0,79; некоректний – вірний, 0,67; слабкий – сильний, 0,64; незначущий – цінний, 0,57; неживий – живий, 0,55; не вартий підтримки – вартий підтримки, 0,51 Реалістич- ність 7,76 рекламне повідомлення – програма дій, 0,84; фантастичний – об`єктивний, 0,66; брехливий – чесний, 0,53; неживий – живий, 0,5 Цінність інформації 6,8 жорстокий – добрий, 0,71; поганий – добрий, 0,65; спрямований у минуле – пов’язаний з майбутнім, 0,57; моральний – аморальний, – 0,52; хитрий – очевидний, 0,5 Активність 5,6 песимістичний – оптимістичний, 0,59; пасивний – стимулюючий, 0,41 Продовження таблиці Назва фактора Частка пояснюва- ної факто- ром дис- персії (у %) Шкали, що увійшли до фактора, та їх навантаження Слоган: “Що таке вибори для віруючого? Це можливість обрати достойного. Не тих, хто думає тільки про себе, а тих, хто не забуває про інших. Живи і працюй за Біблією!” Відповід- ність настроям людей 32,7 не має нічого спільного з настроями людей – відповідає настроям людей, 0,8; неживий – живий, 0,69; тьмяний – яскравий, 0,63; поганий – добрий, 0,63; слабкий – сильний, 0,59; залишає байдужим – народжує надію, 0,53; аморфний – структурований, 0,51 Надія 9,1 залишає байдужим – народжує надію, 0,76; брехливий – чесний, 0,71; некоректний – вірний, 0,67; незначущий – цінний, 0,63; не вартий підтримки – вартий підтримки, 0,54 Складність інформації 7,5 складний – простий, – 0,77; фантастичний – об’єктивний, 0,73; пасивний – стимулюючий 0,67; конкретний – абстрактний, -0,58 Характерис- тики інформації 6,5 сталий – мінливий, – 0,78; конкретний – абстрактний, – 0,61; туманний – зрозумілий, 0,60; аморфний – структурований, 0,5 Слоган: “Час жінкам об’єднатися. Подумай про дітей! Зроби правильний вибір!” Цінність 44,9 незначущий – цінний, 0,83; не вартий підтримки – вартий підтримки, 0,81; спрямований у минуле – пов’язаний з майбутнім, 0,76, залишає байдужим – народжує надію, 0,64, жорстокий – добрий, 0,60; некоректний – вірний 0,51 Оцінка 7,3 емоційний – раціональний, 0,75, сталий – мінливий, – 0,61, викликає довіру – не викликає довіри 0,58; поганий – добрий, 0,58; непотрібний – необхідний, 0,54, рекламне повідомлення – програма дій, 0,53; хитрий – очевидний, 0,52 Відповід- ність настроям людей 5,8 складний – простий, 0,7; не має нічого спільного з настроями людей – відповідає настрою людей, 0,64; нещасний – щасливий, 0,62; слабкий – сильний, 0,60; неживий – живий, 0,59; брехливий – чесний, 0,53 Інформатив- ність 4,9 конкретний – абстрактний, – 0,80; фантастичний – об`єктивний, 0,67; аморфний – структурований, 0,57; пустий – інформативний, 0,57. Висновки: 1. Політичний міф являє собою особливу форму організації інформації у вигляді повідомлення, що існує в певних соціально- політичних координатах простору і часу. Особливості політичного міфу: багатошаровість значень; інтенціональність; зв’язок з емоційно- чуттєвим, ірраціональним пізнанням світу; не усвідомлюється як міф; абстрактність тем; суспільна тематика і зв’язок з найбільш загальними людськими цінностям; двоїстість. На перший план сьогодні виходить соціально-організаційна, або інтегративна, функція політичного міфу. Він стає могутнім засобом інтеграції між людиною та окремими групами, оскільки здатний стимулювати засвоєння людьми єдиних ідей і цінностей, об’єднувати навколо них та спрямовувати до визначених цілей. 2. Модель механізму впливу рекламного політичного міфу на мотивацію політичного вибору індивіда може виглядати так: абстрактні значущі образи політичних рекламних міфів, які є малоінформативними (у розумінні конкретної вірогідної інформації як основи вибору), але достатньою мірою привабливими для виборця, породжуватимуть високий рівень узагальнених очікувань; поява останніх, своєю чергою, запускатиме емоції, які спрямовуватимуть поведінку виборця на вибір тієї політичної партії чи блоку, чия реклама зумовила виникнення таких очікувань. Проведене емпіричне дослідження підтвердило можливість структурування запропонованої моделі механізму впливу політичного міфу на політичний вибір особистості. У результаті було виокремлено чотири групи чинників, які певним чином можна співвіднести із складовими моделі механізму впливу рекламного політичного міфу на мотиваційно-ціннісну сферу виборців (рис.). Групи чинників, отриманих у результаті емпіричного дослідження Складові моделі механізму впливу рекламного політичного міфу на мотиваційно-ціннісну сферу виборців Характеристики інформації (“Достовірність і надійність повідомлення”, “Реалістичність”, “Складність інформації”) Характеристики інформації Цінність повідомлення (“Цінність”, “Привабливість”, “Оцінка”) Значущі цінності суб’єкта Відповідність емоційному стану людей (“Надія”, “Відповідність настроям”) Очікування індивіда Спрямовуюча складова (“Активність”) Відповідної складової в моделі не виявлено Рис. Модель механізму впливу рекламного політичного міфу на мотиваційно-ціннісну сферу виборців 3. Сьогодні політичні міфи, з одного боку, виконують інтегративну функцію в суспільстві, полегшують адаптацію людини до мінливих умов існування, активізують творче мислення, нормують поведінку, з другого – спотворюють сприйняття соціальної дійсності, перешкоджаючи досягненню гармонійних відносин у суспільстві та в житті індивіда. Тому варто зосередити увагу не на боротьбі з міфологізо- ваністю психіки, а на формуванні гармонійного поєднання раціональної і міфологічної складових індивідуальної та масової свідомості. Ця проблема може стати темою подальших науково-прикладних досліджень. Література 1. Кессиди Ф. Х. От мифа к логосу (Становление греческой философии). – М.: Мысль, 1972. 2. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием. – К.: Оріяни, 2000. 3. Ибрагимова В. Г. Современная политическая мифология: Дис... канд. филос. наук. – М., 1993. 4. Глазунова С. М. Соціально-психологічний механізм впливу рекламних політичних міфів на мотиваційну сферу виборців / Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. наук. пр. – К.: Міленіум, 2003. – Вип. 7(10). – С. 224–237. 5. Глазунова С. М. Середовищні характеристики як чинник електоральної поведінки молоді / Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. наук. пр. – К.: Міленіум, 2006. – Вип. 15(18). – С. 211–219. 6. Петренко В. Ф. Основы психосемантики: Учеб. пособие. – М.: Изд-во Моск. гос. ун-та, 1997. СЦЕНАРІЙ СЕМІНАРУ-ТРЕНІНГУ “ЛЮДИНА У СВІТІ ІНФОРМАЦІЇ” С. Л. Грабовська Подано сценарій тренінгового семінару, мета якого – ознайо- мити його учасників з особливостями інформаційного параметра спілкування. Розглянуто три тематичних блоки: ефекти сприймання інформації, здійснення впливу в процесі передавання інформації та вироблення здатності до опору впливу. Вправи, подані в описі тренінгу, розроблені й апробовані автором. Змістове наповнення їх може бути змінене за потреби враховувати особливості та запити учасників семінару. Ключові слова: сприймання інформації, вплив, опір впливу. Представлен сценарий тренингового семинара, цель которого – ознакомить его участников с особенностями информационного параметра общения. Расмотрены три тематических блока: эффекты восприятия информации, осуществление влияния в процессе передачи информации и выработка способности к сопротивлению влиянию. Упражнения, представленные в описании тренинга, разработаны и апробированы автором. Их смысловое наполнение может быть изменено при необходимости учитывать особенности и запросы участников семинара. Ключевые слова: восприятие информации, влияние, сопротивление влиянию. The scenario of a training seminar that has for an object to acquaint the participants with the features of communication informative parameter is presented. Three thematic blocks are represented: effects of information perception, realization of influence in the process of information transfer and forming the capacity to influence resistance. The exercises presented in the description of training, are developed and approved by the author. The semantic content of the exercises may be changed in a case of need to take the peculiarities and queries of seminar participants into account. Key words: perception of information, influence, resistance to influence. Проблема. Сучасне суспільство живе в умовах глобального зростання обсягів виробництва і споживання інформації. Дослідники вважають [1–6], що за останні 30 років вироблено інформації більше, ніж за попередні 5 тисяч років. А. Тоффлер, наприклад, стверджує, що ми стали свідками виникнення нового типу цивілізації, яка ґрунтується на створенні, передаванні, зберіганні та переробленні інформації. Потрапивши у вир інформації, сучасна людина постає перед потребою не тільки осмислити цю ситуацію, а й виробити відповідні вміння та навички. Мета статті: обговорити спосіб надання допомоги людині у вирішенні таких завдань. Пропонується сценарій семінару-тренінгу, спрямованого на розв’язання завдань адаптації людини до світу інформації. Мета тренінгу полягає в тому, аби дати учасникам семінару уявлення про особливості сприймання інформації та виробити у них вміння і навички ефективної інформаційної взаємодії. Цільова група складається з 12–24 осіб, зацікавлених у набутті вмінь і навичок ефективної інформаційної взаємодії, без обмежень за віком, статтю, освітою, соціальним статусом. Тренінг триває 12 годин (дві сесії по 6 годин) За потреби його тривалість може бути змінена. Знайомство Вправа “Представлення” Мета: познайомити учасників тренінгу, звернути увагу на те, що інформація може бути подана блоками різного обсягу. Матеріали: різнокольорова карамель по 5–7 цукерок на кожного учасника. Хід вправи. Запропонувати учасникам поділитися на пари, які б об’єднували найменш знайомих людей. Пригостити учасників цукерками, попросивши їх взяти не більш як по 5 штук. Запропонувати учасникам взяти інтерв’ю у свого партнера, намагаючись отримати якомога більше цікавої інформації. Для кожного учасника на це відведено 3–4 хв. Далі за колом кожен учасник семінару має відрекомендувати свого колегу, показавши його найпривабливіші риси, проте може сказати лише стільки речень, скільки взяв цукерок. Вправа “Правила роботи на тренінгу” Мета: виробити правила роботи на тренінгу, спрямувати учасників на активну, злагоджену роботу. Матеріали: папір А-2, маркери. Хід вправи. Запропонувати учасникам подумати і назвати правила, яких потрібно дотримуватися під час тренінгових занять у групі. Бажано, щоб правила були сформульовані стверджувальними висловами, серед правил мають бути такі найважливіші норми: психологічна рівність, активність, лояльність, толерантність, пунктуальність, креативність, гумор тощо. Правила слід записати на папері, і коли список їх буде вичерпним, попросити всіх учасників підписатися під ним. Останнім правила підписує тренер. Правила варто повісити на дверях кімнати, в якій відбуваються заняття, аби вони були на очах учасників і ними можна було послуговуватися. Вправа “Завдання” Мета: Визначити очікування учасників семінару, налаштувати їх на активну роботу, спонукати їх усвідомити мотивацію участі в роботі семінару. Хід вправи. На великому аркуші паперу написати “ЗАВДАННЯ”, кожному учаснику дати аркушик клейкого паперу, запропонувати стисло сформулювати свої завдання на семінар і прикріпити на листку під словом “Завдання”. Міні-лекція. Сприймання інформації. Психологічний вплив. Опір психологічному впливу. Вправа “Ефекти сприймання інформації: демонстрація ефекту “країв інформації” Мета: показати учасникам семінару дію ефекту “країв інформації”. Хід вправи. Запропонувати учасникам оцінити, привабливими чи ні є два уявних персонажі, що описані одним і тим самим набором прикметників, які подано в різній послідовності (від позитивних до негативних і навпаки, за аналогією із класичним експериментом С. Аша на вивчення “ефекту первинності” під час сприймання повідомлення). Інструкція. Прочитайте подані описи хлопців і зазначте, хто Вам видається привабливішим? Бажано використовувати іноземні імена, щоб уникнути ототожнення персонажів, описаних у вправі, з учасниками, знайомими і не спровокувати небажаних аналогій або кепкування. Джек товариський, веселий, сміливий, активний, розумний, хвалькуватий, скупий, заздрісний. Саймон заздрісний, скупий, хвалькуватий, розумний, активний, сміливий, веселий, товариський. Підрахувати й оголосити отримані результати. Зазвичай більшість опитуваних обирає найпривабливішим Джека, дещо менша кількість – Саймона і лише одиниці (якщо такі виявляються взагалі) помічають, що подані характеристики однакові, змінено лише порядок їх подання. Обговорення варто провести після проведення наступної демонстраційної вправи. Вправа “Ефекти сприймання інформації: демонстрація впливу емоційних відтінків слів на сприймання повідомлення та його оцінку” Мета: продемонструвати учасникам семінару вплив емоційних відтінків слів на сприймання повідомлення та його оцінку. Хід вправи. Запропонувати учасникам семінару оцінити, привабливі чи ні дві дівчини, описані подібними оцінювальними прикметниками з різними емоційними відтінками (наприклад, “спокійна”-“пасивна” тощо). Інструкція. Прочитайте описи дівчат і зазначте, яка з них Вам видається привабливішою? Дженні спокійна, обережна, сором’язлива, ощадлива, уважна до дрібниць, слухняна. Сандра пасивна, недовірлива, нетовариська, скупа, дріб’язкова, безініціативна. Підрахувати й оголосити отримані результати. Зазвичай більшість опитуваних (або і всі) обирає найпривабливішою Дженні, і лише одиниці (якщо такі виявляються взагалі) помічають, що подані характеристики однакові, різняться лише емоційним забарвленням, в якому подано позитивну чи негативну оцінку певної якості. Обговорення доцільно провести у вигляді дискусії або “мозкової атаки”, щоб визначити, які властивості і якості слід розвивати, щоб протистояти маніпуляціям із формою подання інформації. Варто наголосити, що з продемонстрованими ефектами можна боротися, розвиваючи властивості уваги й аналітичного мислення. Вправа “Особистісні чинники сприйнятливості до впливу” Мета: дати учасникам уявлення про те, які особистісні риси й особливості сприяють піддатливості до впливу. Матеріали: папір А-3, різнокольорові маркери. Хід вправи. Поділити учасників на парну кількість груп. Запропонувати групам намалювати неіснуюче створіння, яке максимально здатне піддаватися впливу довкілля. Обмінятися малюнками. Попросити групи визначити основні риси істоти, намальованої колегами, і подати великій групі. Визначити найважливіші особистісні чинники, що зумовлюють податливість людини до впливу. Вправа “Ситуативні чинники навіюваності” Мета: дати учасникам уявлення про те, як впливає ситуація на сприймання інформації. Навчити виокремлювати критерії ситуації, що сприяє навіюванню. Матеріали: описи конкретних ситуацій, в яких люди піддалися впливу преси або літератури. Хід вправи. Поділити групу на підгрупи по 4–5 осіб, дати ситуаційні вправи для аналізу. Кожна група має визначити особливості ситуації, які зробили описаних персонажів піддатливими до впливу. Обговорення: визначити основні ситуативні чинники, що сприяють піддатливості людини до впливу. Міні-лекція “Методи психологічного впливу”: * переконування; * навіювання; * примус; * зараження; * деструктивна критика; * маніпуляція. Вправа “Знайти в доведенні опонента логічні помилки” Мета: виробити вміння знаходити в доведенні опонента слабкі місця, спростувати доведення опонента через пошук логічних помилок. Матеріали: складені з логічними помилками доведення (створені спеціально або взяті з літератури, періодики). Хід вправи. Вправу можна виконувати індивідуально або в малих групах. Дати одну вправу для всіх учасників з інструкцією проаналізувати текст доведення, перевірити, чи відповідає виклад логічним законам. Обговорити результат у великій групі, визначивши, чи всі помилки було виявлено. Вправа “Доведення” Мета: виробити вміння і навички доведення певної тези різними способами. Хід вправи. Краще виконувати вправу в малих групах. Поділити учасників на парну кількість малих груп по 4–5 осіб. Завданням для половини груп є підготовка прямого доведення тези, решті – “від противного”. Тема доведення групи обирають довільно або її може запропонувати тренер. Можна обирати різні теми або всі групи можуть працювати над однією темою. Групи подають свої доведення великій групі. За кожним доведенням варто підрахувати, скільки учасників визнали те чи інше доведення переконливим. Перемагає група, якій вдалося переконати найбільшу кількість учасників тренінгу. Корисно провести два раунди виконання вправи, помінявши в другому раунді завдання для груп, щоб усі учасники попрацювали як над побудовою прямого доведення, так і з доведенням “від противного”. Вправа-демонстрація “Які умовиводи переконливіші?” Мета: визначити, який тип доказів індуктивний, дедуктивний чи за аналогією переконливіший. Можна обмежитися лише демонстрацією переконливості дедуктивного й індуктивного методів, нехтуючи аналогією. Ці типи умовиводів мають “полярні” відмінності: дедукція – від загального до конкретного, індукція – навпаки. Демонстрація такої полярності зазвичай яскравіша. Хід вправи. Запропонувати учасникам семінару різні типи умовиводів, сенс яких був би подібним: індуктивний, дедуктивний та за аналогією доведення певної тези. Вони мають зазначити, який варіант доведення видається їм переконливішим. Підрахувати кількість учасників, яких переконали наведені доведення. В обговоренні навести учасників семінару на думку про необхідність вміти користуватися різними типами умовиводів у доведеннях. Вправа “Доведення індуктивне, дедуктивне, за аналогією” Мета: виробити вміння і навички доведення певної тези за різними типами умовиводів. Хід вправи. Вправу краще виконувати в малих групах. Поділити учасників на три малих групи (але не більш як по 4–5 осіб). Усім групам слід запропонувати одну тему для доведення. Тема доведення може бути обрана довільно групами, а може бути запропонована тренером, проте демонстрацію доведення вони мають вибудовувати за допомогою різних умовиводів: перша група – дедуктивним, друга – індуктивним, третя – за аналогією. Загалом слід провести три раунди вправи, щоб кожна група попрацювала зі всіма типами доведень. Після кожного раунду групи подають свої доведення великій групі. Вправа “Роз’яснення” Мета: виробити уявлення про ефективне застосування роз’яснення. Хід вправи. Вправу можна виконувати індивідуально або в малих групах. Роздати учасникам бланки завдань, запропонувати розв’язати їх. Обговорити результат у великій групі. Приклади завдань: 1. Який тип роз’яснення здебільшого застосовують керівники, що дотримуються таких стилів керівництва: * “роби як я” – _________________________________________ * особистісний – _______________________________________ * авторитарний – ______________________________________ * ліберальний – ________________________________________ * демократичний – _____________________________________ 2. Яким типом роз’яснення мав би скористатися керівник у таких ситуаціях? * працівник-новачок отримує перше самостійне завдання____________________________________________________ * підлеглий припустився помилки, яка завдала організації значних збитків_____________________________________________ * працівник має виконати завдання, яке виконує зазвичай, проте з певними змінами_____________________________ * групі конструкторів належить розробити (вдосконалити) певний пристрій (виробничий процес)____________ Зміст завдань має залежати від особливостей учасників семінару (вік, фах, освіта тощо). Вправа “Наказ, порада, прохання” Мета: виробити в учасників тренінгу вміння ефективно користуватися засобами прямого впливу. Хід вправи. Поділити учасників на три групи. Запропонувати їм написати текст наказу (предмет може бути обраний учасниками або запропонований тренером для кожної групи інший). Коли всі накази будуть готові, поміняти роботи по колу і запропонувати групам нове завдання: переробити наказ, зроблений колегами на пропозицію. Наступне коло – на прохання. В обговоренні вправи слід наголосити на особливостях засобів прямого впливу. Вправа “Алгоритм дії” Мета: виробити в учасників тренінгу уявлення про відмінності в розумінні та вміння складати чіткий алгоритм дії, потрібний для наказу. Хід вправи. Поділити учасників на малі групи. Кожна група повинна написати чіткий алгоритм дії для людини, яка, стоячи із заплющеними очима на відстані 4–5 кроків від дошки, змогла б, не відкриваючи очей, підійти до дошки і намалювати на ній зірку. Готові алгоритми слід перевірити на практиці. В обговоренні варто наголосити на тому, що наказ має містити максимально чіткі інструкції, викладені так, щоб не було багатозначних трактувань їх. Вправа-дискусія “У яких випадках ефективні?”: • наказ; • порада; • прохання. Вправа “Прихований вплив” Мета: виробити в учасників вміння використовувати засоби прихованого впливу. Хід вправи. Поділити учасників на дві однакові за кількістю групи, поставити групи так, щоб вони утворили два концентричних кола. Для того щоб на кожний раунд вправи учасники могли змінювати пари, одне коло має рухатися за годинниковою стрілкою, друге – проти. Проводити двічі по шість раундів вправи, для кожного раунду тренер запропонує іншу ситуацію для діалогу, послідовно оголошуючи, за якою технікою непрямого впливу йде робота. Спочатку працюють учасники, що перебувають у внутрішньому колі, потім ті, що в зовнішньому. Після кожної міні-вправи (ситуації) варто запитати у тих, на кого здійснювався вплив, чи відчули вони його, чи ефективним він був. Міні-вправи: • Вправа “Натяк”. Ніякого тиску; розповідь, жарт, аналогія, спрямовані переважно на емоції й настанови. Натяк спрацьовує тоді, коли зроблений тактовно, але досить прозоро. • Вправа “Непряма підтримка або осуд”. Виглядом, жестами, інтонацією виразити своє ставлення до дій, учинків, результатів роботи. • Вправа “Обхідний маневр”. Думка, ідея, рішення подаються людині як її власні. • Вправа “Плацебо”. Вперше був застосований у медицині; полягає в тому, що сильний засіб замінюють нейтральною речовиною, і хворий; впевнений, що вживає сильні ліки, перестає відчувати біль, одужує. Цей прийом навіювання небезпечний тим, що в разі, коли виявиться правда, об’єкт впливу може вважати себе обманутим. • Вправа “Прийом Сократа”. Полягає в тому, щоб підготувати добрий ґрунт для ідеї, котру навіюватимуть, запитаннями, на які об’єкт навіювання відповідає “так”. Погоджуючись із низкою попередніх тверджень, важко не погодитися з наступним. Аналогічно, якщо той, хто навіює, хоче отримати відмову партнера, попередні запитання мають бути легкими, але спонукати партнера до негативної відповіді. • Вправа “Перенесення” або “трансфер” – асоціювання певної ідеї з позитивною (для підвищення її цінності) або негативною (для дискредитації). Вправа “Контраргументація” Мета: виробити у слухачів вміння давати свідому аргументовану відповідь на вплив, доведення. Хід вправи. Поділити учасників на парну кількість груп. Визначити проблему. Запропонувати кожній групі написати 3–5 найважливіших аргументів на підтримку свого погляду. Поміняти попарно написані аргументи і запропонувати групам розробити 3–5 контраргументів, які б спростовували написане. Вправа “Конструктивна критика” Мета: виробити у слухачів вміння проводити обговорення мети, засобів, дій ініціатора впливу, обґрунтовано демонструвати їх невідповідності меті, умовам, вимогам адресата. Хід вправи. Поділити учасників на малі групи. Дати заготовлені тренером описи певних пропозицій, ідей. Запропонувати учасникам подати конструктивну критику цих ідей з пропозиціями, які б не заперечували, але поліпшувати рішення. Вправа “Енергетична мобілізація” Мета: виробити у слухачів вміння виявляти спротив спробам навіяти або передати певний стан, ставлення, наміри, спосіб дії тощо. Хід вправи. Продемонструвати учасникам кілька способів аутогенного тренування. Вправа “Творчість” Мета: виробити у слухачів вміння створювати нові зразки, інакші, ніж намагаються навіяти. Хід вправи. Запропонувати учасникам написати максимальну кількість варіантів використання якоїсь речі (пластикової пляшки, стрижня з кулькової ручки тощо. Оголосити і поєднати результати, порахувавши кількість запропонованих варіантів, відзначивши найбільш оригінальні рішення. Вправа “Ухилення (втеча)” Мета: виробити у слухачів вміння уникати контактів з ініціаторами впливу. Хід вправи. Поділити учасників семінару на пари, які мають провести діалог, змоделювавши ситуацію, в якій один із учасників гри дав іншому якусь обіцянку, але не виконав її. Учасники гри мають розмовляти не менш ніж 10 хв, не торкаючись “болючої” проблеми. В обговоренні варто звернути увагу на особливості виконання “втечі”, з’ясувати, в яких ситуаціях така поведінка корисна, а в яких – ні. Вправа “Психологічна самооборона” Мета: виробити у слухачів вміння чинити дії, вживати слова, самонакази, бар’єри, що дають змогу виграти час, аби не потрапити під вплив. Хід вправи. Поділити учасників на пари. Провести два раунди гри, в якій один учасник має переконувати іншого, що їхній спільний знайо- мий – людина підступна й ненадійна, а інший має намагатися зосере- джуватися на якихось думках, переживаннях, щоб “слухати, але не чути”. В обговоренні виявити можливі варіанти опору за вказаною технікою. Вправа “Конфронтація” Мета: виробити у слухачів вміння здійснювати відкрите протиставлення своєї позиції і своїх вимог ініціаторові впливу. Хід вправи. Роботу доцільно проводити у групах із трьох учасників. Бажано провести 3 раунди гри, щоб кожен учасник побував в усіх ролях. Кожен учасник має визначити тезу, яку хоче довести іншому. Одночасно працюють два учасники, третій виконує роль спостерігача. Кожен раунд полягає в тому, що один учасник формулює тезу і доведення, другий має коректно протиставити протилежний погляд і наполягти на ньому. Спостерігач аналізує поведінку учасників гри, дає зворотний зв’язок, вказуючи на нюанси поведінки опонентів. В обговоренні варто виокремити найбільш ефективні форми поведінки та аргументів учасників гри. Вправа “Відмова” Мета: виробити у слухачів вміння виявляти незгоду у виконанні вимоги, наказу, прохання ініціатора впливу. Хід гри. Учасники гри мають працювати в парах. Проводимо два раунди гри. Кожен учасник має звернутися до партнера з якимось не дуже обтяжливим проханням (щось позичити, зробити, допомогти тощо). Інший – коректно відмовити, не образивши партнера. В обговоренні варто наголосити, що вміння коректно відмовити – одне з базових у спротиві впливу. Завершення тренінгу Підбиття підсумків Вивісити плакат “Завдання”, на якому на сесії “Знайомство” були вивішені завдання, котрі ставили перед собою учасники семінару, і запропонувати перемістити свої папірці із завданнями на плакат “Виконано”. Підрахувати кількість виконаних завдань і проаналізувати їх за змістом. Якщо залишилися якісь завдання на плакаті “Завдання”, проаналізувати їх, виявити причини їх невиконання. Отримати зворотний зв’язок від учасників тренінгу можна також, запропонувавши кожному з них по колу назвати три речі: • що нового я дізнався; • що навчився робити; • про що хотів би розповісти друзям. Вправа “Що не встигли сказати” Матеріали: папір, різнокольорові конверти. Хід вправи. Роздати учасникам конверти і попросити їх написати на них їхні імена (як до них зверталися на тренінгу) та їхні символи, якими б вони тепер хотіли себе презентувати. Кожен має пояснити, що означає його символ. Розкласти конверти на столі або підлозі і запропонувати всім учасникам написати те, що кожен хотів сказати; висловити побажання всім учасникам того, що вони хочуть. Бажано, щоб у цій вправі брали участь всі тренери, які працювали на семінарі. Кожен учасник пише щось для інших і вкладає в конверти інших учасників. По завершенні кожен учасник бере із собою свій конверт із записами колег. Висновки. Проведені автором семінари-тренінги підтверджують ефективність запропонованого сценарію. Доцільним є поєднання трьох тематичних блоків, що розкривають ефекти сприймання інформації, здійснення впливу в процесі передачі інформації та вироблення здатності опору впливу. Сценарій семінару-тренінгу може бути використаний в програмах розвитку медіа-компетентності, зокрема, студентів і старшокласників. Література 1. Бэрон Р., Керр Н., Миллер Н. Социальная психология группы: процессы, решения, действия – СПб.: Питер, 2006. – 272 с. 2. Лозниця В. С. Психологія менеджменту: теорія і практика: Навч. посібник. – К.: ЕксОб, 2000. – 402 с. 3. Льюис Д. Тренинг эффективного общения. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2002. – 224 с. 4. Морозов В. А. Психология влияния. – СПб.: Питер, 2000 – 291 с. 5. Психология влияния: Хрестоматия. – СПб.: Питер, 2000. – 356 с. 6. Чалдини Р. Психология влияния. – СПб.: Питер, 1999. – 336 с. ТЕХНОЛОГІЯ “ПЕРЕКОНУВАЛЬНОГО ВПЛИВУ” (ТЕХНОЛОГІЯ ПЕРЕКОНУВАННЯ) У СИСТЕМІ ІМІДЖЕВИХ ВЕРБАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ У. В. Ільницька Визначено місце технології “переконувального впливу” (переконування) у системі іміджевих комунікацій і зокрема в системі вербальних політичних технологій. Наголошено на ефективності технології “переконувального впливу” та науково обґрунтовано доціль- ність її широкого застосування. Проаналізовано специфіку впливу технології на психіку особи та всебічно розглянуто особливості, етапи процесу переконування. Значну увагу зосереджено на характеристиці принципів здійснення переконування та формування переконань у цільової аудиторії. Розглянуто фактори ефективності переконувального впливу. Проаналізовано особливості системи аргументації, наукові підходи до класифікації аргументів, специфіку їх впливу на свідомість громадськості. Ключові слова: імідж, політичні технології, іміджеві вербальні комунікації, технологія переконувального впливу, переконання, переко- нування, інформаційно-аналітичні тексти та повідомлення, аргументація, понятійно-логічні та емоційно-образні аргументи. Определено место технологии “убеждающего воздействия” (убеждения) в системе имиджевых коммуникаций и в частности в системе вербальных политических технологий. Сделан акцент на эффективности технологии “убеждающего воздействия” и научно обоснована необходимость ее исследования. Проанализирована специфика воздействия технологии на психику личности и всесторонне рассмотрены особенности, этапы процесса убеждения. Значительное внимание уделено характеристике принципов осуществления процесса убеждения и формирования убеждений у целевой аудитории, рассмотрены факторы эффективности убеждающего воздействия. Проанализированы особенности системы аргументации, научные подходы к классификации аргументов, специфика их воздействия на сознание общественности. Ключевые слова: имидж, политические технологии, имиджевые вербальные коммуникации, технология убеждающего воздействия, убежденность, убеждения, информационно-аналитические тексты и сообщения, аргументация, понятийно-логические и эмоционально- образные аргументы. The place of “over persuading influence” (persuasion) technology within a system of image communications and, particularly, within a system of verbal political technologies is determined. The efficiency of the “overpersuading influence” technology is accentuated and expediency of its wide utilization is scientifically grounded. Specific influence of this technology on psychology of a person is analyzed and peculiarities, stages of the process of over persuasion are thoroughly considered. Much attention is paid to the characteristic of realization principles of overpersuasion and persuasions' formation in the goal-oriented audience. Peculiarities of argumentation's system, scientific approaches to arguments classification are considered, its specific influence on conscience of public opinion have been researched. Key words: image, political technologies, image verbal communication, technology of overpersuading influence, persuasion, convictions, informative-analytical texts and messages, argumentation, conceptual-logic and emotionally-figurative arguments. Політична сфера сучасного демократичного суспільства є ареною публічної боротьби між суб’єктами політичних відносин. В умовах плюралізму, конкуренції, суперництва визначальним стає вміння завойовувати довіру, прихильність, визнання громадськості, спроможність у концентрованій формі донести до аудиторії ту інформацію про лідера, партію, організацію, структуру, яка відображає їх сутнісні характеристики, ознаки, особливості, пріоритети, цілі тощо. Таке позиціонуванн я суб’єкта в політичному просторі найефектив- ніше відбувається через імідж – емоційно забарвлений, символічний стереотипний узагальнений образ, що існує в масовій свідомості й у концентровано-лаконічній формі передає суть політичного суб’єкта та несе інформаційне навантаження. На основі іміджу у психіці цільової аудиторії створюється необхідний образ суб’єкта політики та форму- ється ставлення до нього. Позитивний імідж є результатом цілеспрямо- ваної комплексної роботи іміджмейкерів, і формування його перед- бачає використання сучасних політичних технологій, які становлять основу іміджевих комунікацій і забезпечують передачу іміджевих характеристик через різні канали (вербальний, візуальний, подієвий). Проблемою стає пошук максимально ефективних, дієвих і результативних політичних технологій формування позитивного політичного іміджу суб’єкта політики. Варто підкреслити, що існує значний інтерес науковців до аналізу й дослідження технологій формування іміджу суб’єкта політики, визначення їх ефективності та результативності. Зокрема, на особливу увагу заслуговують праці Г. Почепцова [1; 2; 3], Д. Ольшанського [4; 5], М. Головатого [6; 7], В. Бебика [8; 9], М. Варія, А. Ольшевського, А. Ольшевської [10], Л. Климанської [11] та ін. Однак поза увагою науковців залишилася технологія “переконувального впливу” (технологія переконування), яка, незважаючи на свою високу ефективність і дієвість у системі вербальних іміджевих комунікацій, не була комплексно і всебічно проаналізована і забезпечена відповідними науково-теоретичними розробками. Зважаючи на викладене вище, основною метою статті є науково обгрунтувати доцільність широкого застосування технології “переконувального впливу” в системі іміджевих вербальних комунікацій; проаналізувати специфіку впливу технології на психіку особи; розглянути особливості, етапи процесу переконування; охарактеризувати принципи переконування та формування переконань у цільової аудиторії; визначити фактори ефективності переконувального впливу; проаналізувати особливості системи аргументації в процесі переконування; розглянути наукові підходи до класифікації аргументів та дослідити специфіку їх впливу на свідомість громадськості. Ефективність та успішність здійснення іміджевих комунікацій значною мірою залежать від професіоналізму у використанні політичних технологій і застосуванні наукового підходу до їх вибору та аналізу ефективності. Політичні технології є основою реалізації іміджевої стратегії політичних лідерів, партій, організацій, структур. Поняття “політична технологія” є багатоаспектним і має велику кількість дефініцій. У сучасному українському політологічному енциклопедичному словнику політична технологія розглядається як сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення певного політичного результату [12, с. 349]. Тобто політичні технології застосовують для досягнення стратегічної мети не лише як засоби і методи, але і як відповідні системи, що будуються і базуються на певних управлінських ідеологіях залежно від цілей, які поставили перед собою суб’єкти політики [9, с. 55]. Український політолог Д. Видрін характеризує політичні технології як систему взаємопов’язаних способів і шляхів послідовного досягнення бажаного результату в політичній сфері [13]. Узагальнюючи викладене, поняття “політичні технології” можна визначити як сукупність політико-організаційних, інформаційних та процедурно-технологічних послідовних дій, спрямованих на реалізацію іміджевої стратегії та здійснення іміджевих комунікацій суб’єкта політики. У системі політичних комунікацій виокремлено три види комунікативного впливу на громадськість – вербальний, невербальний, подієвий. Відповідно, й основні технології можна класифікувати залежно від того, яку форму реалізації іміджевих характеристик вони забезпечують. На думку Л. Д. Климанської [11], реалізація основних характеристик іміджу забезпечується через вербальну, невербальну і подієву проекції. Вербальна проекція (вербальні комунікації) – це словесні символи і знаки, усна й писемна мова. Відповідно, й технології, що забезпечують вербалізацію іміджу, тобто передачу іміджевих характеристик через вербальну проекцію, можна назвати вербальними технологіями. Вони передбачають представлення іміджевих характеристик суб’єкта політики через вербальні канали: створення найрізноманітніших інформаційно-аналітичних текстів, повідомлень, які в подальшому транслюються ЗМІ, підготовка промов, організація публічних виступів, створення слоганів тощо. Невербальна проекція іміджу (невербальні комунікації) – це реалізація іміджевих характеристик через позамовні комунікації із застосуванням знакових систем (наприклад, візуалізація іміджу). Тому технології, які забезпечують невербальне проектування іміджу, називають невербальними. Найефективнішими є технології перекладу іміджевих характеристик на мову візуальних образів і символів, а також створення візуальних елементів іміджу: емблем, символіки, кольорів. Подієва проекція іміджу (подієві комунікації) передбачає передачу іміджевих характеристик через цілеспрямовано створені події із приверненням до них уваги громадськості, іноді із залученням широких верств населення до участі у спеціально створених акціях і заходах. Подання іміджевих характеристик через вербальні канали кому- нікації передбачає широке застосування технології переконувального впливу (технології переконування), основу якої становить тривалий процес переконування цільової громадськості та впливу на неї. Технологія є надзвичайно ефективною, оскільки відповідає принципам інформаційної відкритості та прозорості, орієнтації на досягнення взаєморозуміння та згоди, етичності й неприпустимості маніпулювання громадською думкою. Широкого застосування технологія переконувального впливу набула у вербальній комунікації, оскільки створення інформаційно-аналітичних текстів і повідомлень у контексті іміджевої комунікації суб’єкта політики передбачає застосування понятійно-логічної та емоційно-образної аргументації, в процесі якої обґрунтовується доцільність певного висунутого положення (тези), інакше кажучи, відбувається процес переконування. На відміну від примусу й маніпулювання, переконування – це метод впливу на свідомість людей, спрямований на їх власне критичне сприйняття та на інтелектуально-пізнавальну сферу людської психіки. Тобто це процес формування таких думок, в істинність яких людина твердо вірить і керується ними у власних вчинках. В результаті формується стійке ставлення до суб’єкта політики. Переконати означає вплинути на переконання – своєрідну форму вияву світогляду людини, особливі знання, які зумовлюють зміст мотивів діяльності, впливають на напрями мислення і дії, визначають вчинки, лінію поведінки, формують настанови. Крім знань, переконання містять певні психологічні компоненти, емоції. Основу переконань становлять не будь-які знання, а лише ті, що відповідають соціальним, національним і груповим інтересам особистості, її матеріальним і духовним потребам. Крім того, певні знання можуть стати переконаннями лише тоді, коли вони визнаються істинними самою особистістю, є ніби її власним відкриттям [13, с. 133]. Йдеться не про нав’язування цільовій аудиторії ідей, поглядів, думок, а про підведення до них через відкритість доказу. У такому разі особа самостійно дійде висновків, які стануть її переконаннями. Технологія переконування ґрунтується на відборі та логічному впорядкуванні фактів і висновків, забезпеченні їх взаємозв’язку, а також на збалансованості раціонального та емоційного компонентів. Отже, можна сформулювати такі основні вимоги в контексті реалізації іміджевих комунікацій: 1) переконування має враховувати особливості цільової аудиторії; 2) мають бути дотримані послідовність, логічність, максимальна доказовість, а узагальнювальні положення узгоджуватись із конкретними прикладами; 3) необхідними є апеляція до емоцій, почуттів, інтересів і широке використання засобів емоційного впливу (емоційно-образні засоби переконування мають гармонійно поєднуватись із логікою доказу, послідовністю викладу, аналітичністю, тобто потрібно забезпечити єдність і збалансованість емоційного та раціонального компонентів); 4) зміст і форма переконання мають відповідати рівневі розвитку особистості; 5) логіка переконування має бути доступною для сприйняття цільовою аудиторією, а логіка мислення, аргументація суб’єкта впливу – збігатися з особливостями мислення об’єкта. Звідси важливість урахування національно-психологічних особливостей цільової аудиторії, її соціальних, культурних, релігійних факторів [14, с. 335]; 6) теза, яку доводять, має бути ґрунтовно аргументована, з використанням як понятійно-логічних, так і емоційно-образних аргументів; 7) зміст інформації має бути цікавим. Для забезпечення максимального ефекту переконувальний вплив доцільно здійснювати відповідно до іміджевої стратегії й конкретних цілей, спрямовувати на чітко визначену цільову аудиторію та орієнтувати на інтелектуально-пізнавальну сферу психіки об’єкта впливу. Складовими структури переконувального впливу в процесі формування позитивного іміджу суб’єкта політики є: а) вплив джерела інформації; б) вплив змісту інформації; в) вплив ситуації [14, с. 336]. Ефективність переконування значною мірою залежить від ставлення громадськості до джерела інформації, яким може бути засіб комунікації, впливова й авторитетна особа. Авторитетність джерела інформації, позитивне ставлення до нього автоматично проекуються на сприйняття повідомлення. Ступінь впливу змісту інформації залежить від доказовості, яка, у свою чергу, ґрунтується на логічності, об’єктивності, переконливості та відсутності суперечностей. Фахівці висувають низку вимог до інформаційно-аналітичних текстів і повідомлень, врахування яких забезпечить переконувальний вплив у процесі формування позитивного іміджу суб’єктів політики: зміст повідомлення має відповідати законам формальної логіки; виклад має бути послідовним і логічним, логіка переконанння – доступною для інтелекту цільової аудиторії; конкретне у змісті інформаційно- аналітичних повідомлень має бути переконливішим за абстрактне; переконувати треба доказово, спираючись на вагомі аргументи. Крім того, різний зміст переконувального впливу потребує багаторазового підтвердження різними аргументами, тобто йдеться про урізноманітнення засобів і способів аргументації залежно від ситуації й типу цільової аудиторії; чим динамічніший текст, чим яскравіші й різноманітніші факти містяться в ньому, тим більше він привертає увагу; експресивність мовно- стилістичних засобів сприяє переконуванню; краще сприймається те, що викликає емоційний відгук в об’єкта впливу; легше засвоюється та осмислюється матеріал, поданий невеликими частинами (блоками); наближеність інформації до інтересів, потреб або проблем об’єкта впливу підвищує ефективність її сприйняття; інтерес до інформації забезпечуєть- ся її новизною, виразністю, простотою й доступністю, логічністю, доказо- вістю, послідовністю викладу; врахування соціально-психологічних, національно-релігійних, культурних особливостей цільової аудиторії, її історичних та національних традицій, вивчення і врахування існуючих у певний момент переживань, почуттів і настроїв, психологічних настанов та стереотипів посилюють глибину засвоєння та осмислення інформації; знання і врахування особливостей логіки мислення суб’єкта впливу забезпечує ефективність процесу переконування [14, с. 336]. Переконливість забезпечується при врахуванні властивостей конкретної цільової аудиторії, її інтересів, настанов, переконань, потреб, національно-психологічних особливостей, способу мислення. Зазначимо, що доказовість не завжди забезпечує переконливість, яка є складним поєднанням понятійно-логічних та емоційно-образних компонентів. Ефективність цільового впливу на громадськість значною мірою залежить від зацікавленості в отриманні відповідної інформації, потреби в осмисленні проблеми. Як зазначав Ю. О. Шерковін, переконати людей можна лише тоді, коли вони прагнуть зрозуміти і усвідомити інформацію, яка адресована їм, зважити відповідність аргументів висновкам, а висновків – досвіду і за достатньої чи очевидної відповідності погодитися (див. [14, с. 340]). Соціальний психолог К. Говленд, досліджуючи в 1950-х роках процес переконування, дійшов висновку, що повідомлення може ус- пішно змінити настанову аудиторії, якщо містить інформацію про вигоди, про те, що відбудеться після прийняття певної позиції (цит за: [15, с. 196]). Важливим у процесі переконування є побудова доказу за законами логіки: закону тотожності (твердження, що висувається, тотожне саме собою, якщо його обсяг залишається незмінним на момент висловлювання); закону суперечності (два твердження не можуть бути істинними, якщо в одному дещо стверджується, а в другому те саме заперечується); закон неіснуючого третього (з двох взаємозаперечливих тверджень одне неодмінно істинне, друге – помилкове, а третє не існує); закону достатньої підстави (будь-яке положення вважається вірогідним лише за умови, що воно доведене). Ефективність переконувального впливу в процесі формування позитивного іміджу суб’єкта політики значною мірою залежить від процесу аргументації в інформаційно-аналітичних текстах і повідомленнях та від особливостей аргументів. Існує кілька підходів щодо класифікації аргументів. На думку В. Й. Здоровеги, процес аргументації є цілісним, комплексним, але умовно аргументи можна поділити на дві великі групи: понятійно-логічні та емоційно-образні [16, с. 139]. До понятійно-логічної аргументації належать аргументи: 1) фактологічні (фактологічні дані, статистика, документовані засоби); 2) наукові (визначення, наукові закони і визначення, аксіоми); 3) юридичні (Конституція, закони, кодекси, рішення суду); 4) морально-етичні (норми моралі, оцінки, морально-етичні правила). Емоційно-образну аргументацію становлять: 1) безпосередні емоційні оцінки (схвалення, осуд, заохочення, висміювання); 2) публіцистичні образи (словесний образ, образ-персонаж, образ-алегорія, образ-картина); 3) образи художньої літератури (крилаті вислови, іронічні, сатиричні образи). За іншою класифікацією, аргументи для переконування поділяють на три основні категорії: 1) реальні факти (незаперечна інформація, що міститься у тексті та налаштовує громадськість на оцінку усього тексту як правильного; 2) аргументи, що дають свого роду “психологічне задоволення”, оскільки вони апелюють до позитивних очікувань; 3) аргументи, які апелюють до негативних очікувань. Тут увага зосереджується на несприятливих наслідках, потенційній загрозі в разі неадекватного функціонування суб’єкта політики. У такому разі використовуються також аргументи, що апелюють до почуття страху [14, с. 337]. За способом аргументації розрізняють так звані “однобічні” і “двобічні” повідомлення. Однобічне повідомлення – це текст, що містить аргументи лише джерела інформації, і об’єкт впливу відносно легко приймає запропонований кут зору. Двобічне повідомлення містить аргументи як джерела інформації, так і контраргументи, в результаті громадськість має можливість порівняти різні погляди, думки та оцінки [там само, с. 337]. Двобічні повідомлення орієнтовані на людей з високим рівнем інтелектуального розвитку, здатних аналізувати й критично сприймати дійсність. Результативність та ефективність використання технології переконуючого впливу в процесі формування політичного іміджу значною мірою залежить від дотримання головних принципів здійснення переконування. М. Варій визначає пріоритетними: 1. Принцип цілеспрямованості та активності. 2. Принцип оптимальності. Багаторазове повторення повідом- лення дає позитивний результат, але надмірність може призвести до ефекту бумерангу, коли переконування призводить до результатів, протилежних намірам того, хто переконує [там само, с. 334]. Основними причинами виникнення такого ефекту є: інформаційне або ідеологічне перевантаження; неврахування соціально-психологічних та культурно- національних факторів цільової аудиторії, в результаті чого створюється емоційний бар’єр; істотні відміності між початковими настановами об’єкта і суб’єкта впливу; здійснення впливу на фіксовану настанову. Надмірне повторення інформації зумовлює кумулятивність – нагромадження, інформаційне насичення, що призводить до втомлюваності та, як наслідок, відторгнення і несприйняття такої інформації. Отже, ефективність повторення забезпечується такими факторами: повторення не повинно бути стереотипним, одноманітним; висунуті тези треба підкріплювати різними аргументами; інформація має викликати інтерес у цільової аудиторії, інакше повторення не матиме результату; неефективним і безрезультатним є повторення, що виражає ідеї, які суперечать базовим настановам цільової аудиторії. 3. Принцип досягнення первинності впливу. Параметр “первинність–другорядність” інформації істотно впливає на сприйняття повідомлення. Перша інформація про суб’єкта політики сприймається без впливу упереджень, з більшою довірою. Сформовані при цьому ставлення, позиція, думка впливатимуть на сприйняття подальших повідомлень. Крім того, якщо об’єкт дістав якесь важливе повідомлення, то в його свідомості виникає готовність до сприйняття наступної, більш детальної інформації [14, с. 338]. 4. Принцип забезпечення довіри до джерела інформації. Авторитетність джерела, позитивне ставлення до нього зумовлюють глибоке сприйняття ідей і думок, виражених у текстовому повідомленні. Тому завоювання довіри аудиторії – важливе завдання в реалізації технології переконувального впливу в контексті реалізації іміджевої стратегії суб’єкта політики. Недовіра до джерела інформації може бути зумовлена: приховуванням або перекрученням фактів, упередженим поданням, їх замовчуванням, фальсифікацією даних. Ефективними прийомами досягнення довіри до джерела інформації є: “створення ситуації особливої поінформованості” (досягається наведенням фактів, вірогідність яких відома або може бути легко перевірена); “створення враження об’єктивності, незалежності й альтернативності” (досягається цитуванням документів, оперуванням оцінками експертів та коментаріями авторитетних осіб, результатами соціологічних і політичних досліджень, розповідями очевидців подій). Американські психологи Ф. Зимбардо та М. Ляйппе визначили шість основних етапів у процесі переконування і формування переконань у цільової аудиторії, знання й розуміння яких дасть змогу ефективно використовувати технологію переконувального впливу при реалізації іміджевої стратегії суб’єкта політики (див. [15, с. 196–197]). Згідно із поглядами цих науковців, основними етапами у процесі переконування є: 1. Звернення з повідомленням до цільової аудиторії (адресата). Важливим є вибір каналу комунікації: вербального, візуального чи подієвого. 2. Звернення уваги на повідомлення. Повідомлення має зацікавити. Привернення уваги має два взаємопов’язані аспекти: створення “атмосфери” значущості й актуальності навколо проблеми та пробудження інтересу до неї [там само, с. 199]. 3. Розуміння інформації та її сприйняття. Повідомлення здійснюватиме вплив, коли той, кого переконують, розуміє його суть. Розуміння суті, адекватність сприйняття повідомлення забезпечуються логічністю, послідовністю, доступністю викладу, ефективністю системи аргументації, глибиною та всебічністю розроблення теми, поданням та розглядом протилежних доказів, їх ґрунтовним аналізом. 4. Сприйняття висновків, зроблених на основі повідомлень. Глибину сприйняття висновків забезпечує рівень зміни настанов цільової громадськості. Ефективність сприйняття висновку забезпечується прийомом “розмірковування вголос”, коли аудиторія стає свідком пошуку істини, разом із автором сумнівається, робить припущення, спростовує хибну інформацію, проходить шлях від однієї думки до іншої, знаходить шляхи й методи розв’язання проблеми. Подання інформації, підведення аудиторії до певних узагальнень мають бути непомітними: громадськість сама має зробити висновки. Тоді такі висновки стануть стійкими переконаннями. 5. Закріплення настанови ненав’язливим повторенням повідомлення через різні канали комунікації. 6. Переведення настанови в поведінку. Якщо метою повідомлення був вплив на поведінку, то в релевантній ситуації поведінкою має керувати нова настанова [15, с. 196–197]. Проведений теоретичний аналіз дає змогу сформулювати такий висновок: технологія “переконувального впливу” за дотримання певних психологічних умов її застосування є надзвичайно ефективною вербальною технологією формування позитивного політичного іміджу суб’єкта політики, оскільки спрямована на свідомість громадськості і може викликати низку змін – від підкріплення існуючих у свідомості настанов і стереотипів до їх повної зміни. Література 1. Почепцов Г. Г. Имиджелогия. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2001. – 704 с. 2. Почепцов Г. Имидж: от фараонов до президентов. – К., 1997. – 328 c. 3. Почепцов Г. Г. Информационно-политические технологии. – М.: Центр, 2003. – 384 с. 4. Ольшанский Д. Политический PR. – СПб.: Питер, 2003. – 544 с. 5. Ольшанский Д. Политическая психология. – СПб.: Питер, 2002. – 576 с. 6. Головатий М. Ф. Мистецтво політичної діяльності: Навч. посібник. – К.: МАУП, 2002. – 176 c. 7. Головатий М. Ф. Політична психологія. – К.: МАУП, 2001. – 136 с. 8. Бебик В. М. Політичний маркетинг і менеджмент. – К., 1996. – 144 с. 9. Бебик В. М. Менеджмент виборчої кампанії: ресурси, технології, маркетинг: Навч.-метод. посіб. – К.: МАУП, 2001. – 216 с. 10. Ольшевский А. С., Ольшевская А. С. Негативные PR-технологии. – М.: ИНФРА-М, 2004. – 329 с. 11. Климанська Л. Д. Зв’язки з громадськістю: Посіб. для студентів. – Л., 2002. – 82 с. 12. Політологічний енциклопедичний словник. – К.: Генеза, 1997. – 400 с. 13. Выдрин Д. И. Очерки практической политологии. – К.: Философ. и социол. мысль, 1991. – 220 с. 14. Варій М. Й. Політико-психологічні передвиборні та виборчі технології: Навч.-метод. посіб. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 400 с. 15. Леонтьєва Л. Є. Пропаганда як інформаційно-психологічний складник політичних процесів: Монографія. – К.; Л., 2004. – 298 с. 16. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості: Навч. посіб. – Л.: ПАІС, 2000. – 180 с. ПРОПОРЦІЙНА ВИБОРЧА СИСТЕМА В УКРАЇНІ: ПОЛІТИЧНА ТЕХНОЛОГІЯ ЧИ ШЛЯХ ДО ДЕМОКРАТІЇ? Л. В. Костюкевич Доведено, що запровадження будь-якої моделі виборчої системи потребує належного теоретичного аналізу і прогнозування наслідків з метою запобігання обмеженню виборчих прав громадян та сприяння ефективності й легітимності влади. Запропоновано оригінальну і оптимальну для національ- них суспільно-політичних реалій модель пропорційної виборчої системи. Ключові слова: вибори, виборча система, оптимальна модель, партійна система, суспільно-політичний розвиток, парламент. Обосновывается положение, что внедрение любой модели избира- тельной системы нуждается в надлежащем теоретическом анализе и прогнози- ровании последствий с целью предотвращения ограничения избирательных прав граждан и содействия эффективности и легитимности власти. Предложена оригинальная и оптимальная для национальных общественно- политических реалий модель пропорциональной избирательной системы. Ключевые слова: выборы, избирательная система, оптимальная модель, партийная система, общественно-политическое развитие, парламент. The author proves that introduction of any model of the electoral system requires the proper theoretical analysis and prognostication of consequences, to prevent the limitation of the right to vote of citizens and to assist in efficiency and legitimity of power. The original and optimum model for national social and political realities of the proportional electoral system is offered in the article. Key words: elections, electoral system, optimum model, party system, social and political development, parliament. Проблема. У сучасних демократичних державах вибори є основною формою волевиявлення людей, реалізації народного суверенітету як одного з головних конституційних принципів. Результати виборів, за якими визначають переможців і переможених, значною мірою залежать від типу виборчої системи. Запровадження будь-якої її моделі має бути осмисленим і науково обґрунтованим. Слід зосередити увагу на історичних передумовах розвитку країни, обставинах політичної ситуації, меті, мотивах і чинниках запровадження пропорційної виборчої системи. Використання пропорційної виборчої системи закритих списків у єдиному багатомандатному окрузі на сучасному етапі політичного розвиту країни [1; 2; 3], хоч і сприяє пропорційності результатів виборів відповідно до волевиявлення населення, проте за певних умов призводить до звуження обсягу виборчих прав громадян, спричиняє часткову нелегітимність результатів виборів внаслідок проходження через закриті партійні списки олігархічних та бізнесових груп до парламенту України. Аманда Л. Гоффман зазначає: “Країни, де застосовується пропорційна виборча система, мають відносно вищий рівень демократії, ніж країни, де вона не застосовується. Водночас невдале застосування цієї системи, як показує світовий досвід, здатне призвести до погіршення рівня демократії у країні” (цит. за [3, с. 238– 239]). Негативні наслідки застосування цього виду пропорційної виборчої системи засвідчили її невідповідність потребам суспільно- політичного розвитку України і зумовлюють необхідність розроблення конкретних пропозицій щодо зміни основних засад виборчої системи, аби вони відповідали критеріям ефективної виборчої системи та сприяли утвердженню демократії, а також спрогнозувати наслідки від застосування розробленої системи виборів для України. Мета статті: довести беззаперечний вплив моделі виборчої системи на суспільно-політичний розвиток країни; розкрити обмежений позитивний ефект варіанта пропорційної виборчої системи в Україні; враховуючи національні особливості, запропонувати оптимальну модель виборів народних депутатів, що сприяє демократичному розвитку держави. Проблема впливу типу виборчої системи на структурування парламенту і суспільно-політичні процеси є предметом численних наукових дискусій. Незаперечною є закономірность, за якою чим нестабільніша політична система країни, тим більше вона зумовлена впливом виборчої системи. Від того, наскільки адекватним є представництво виборців у парламенті, залежить легітимність системи влади загалом і політичних рішень, що продукуються цією владою. Проблематикою дослідження виборчих систем займалися такі відомі науковці, як Дж. Сарторі, А. Лейпхарт, Д. Ноглен, А. Гофман, Е. Рейнолдс, Б. Рейплі. У ракурсі порівняльної політології такими є праці Л. Майєра, Г. Алмонда, Дж. Пауелла, К. Строма, Р. Дантона, А. Георгіна, В. Шаповала. Вплив виборчої системи на партійну систему у своїх роботах аналізували М. Дюверже, М. Лаксо, Р. Таагапера, В. Рикер. Відомі праці таких українських науковців та експертів у галузі партійного будівництва і виборчих систем, як Н. Богашевої, Ю. Ключковського, М. Рудьковського, Ю. Шведи, А. Романюка, Н. Бойка, Н. Коркунова, С. Рябова, В. Фесенка, О. Тодики та ін. Поняття виборчої системи означає методи підрахунку результатів голосування, кількості поданих і визнаних дійсними та недійсними голосів виборців і визначення переможців на виборах. Політичні інститути визначають правила гри, за якими живе демократичне суспільство, тому найлегше маніпулювати таким політичним інститутом, як виборча система, оскільки у процесі розподілу місць у законодавчому органі країни за кількістю голосів, відданих на загальних виборах, обраний варіант виборчої системи може мати вирішальне значення для того, кого буде обрано, і для партії, яка прийде до влади. Навіть за абсолютно однакової кількості голосів, відданих за партії, одна виборча система може призвести до створення коаліційного уряду, а інша дасть одній партії змогу сформувати більшість і взяти владу у свої руки. Крім того, виборча система має неабиякий вплив на формування партійної системи, зокрема, на кількість і відносний відсоток місць, отриманих політичною партією в парламенті. Вона впливає на внутрішньопартійну єдність і дисципліну, оскільки окремі виборчі системи заохочують фракціоналізм, за якого одне крило партії веде постійні суперечки з іншими, а інші сприяють злагоді між різними політичними партіями і згладжують розбіжності. Виборчі системи впливають на спосіб проведення політичними партіями виборчих кампаній і на поведінку політичних еліт, допомагаючи таким чином визначити загальний політичний клімат; вони можуть заохочувати чи гальмувати утворення альянсів між партіями. Виборчі системи можуть стимулювати партії і блоки до залучення широкого загалу і узгодження суперечностей або навпаки – до представництва вузьких інтересів. Крім того, якщо виборча система не вважається справедливою і не дає опозиції відчуття, що в неї є шанси виграти вибори, то така система може спонукати “аутсайдерів” до діяльності поза системою і використання недемократичних, конфронтаційних і навіть насильницьких методів. Нарешті, виборча система визначає, наскільки простим чи складним буде сам акт голосування. Це питання гостро стоїть у країнах, де значна кількість виборців не вміє читати й писати і не має досвіду участі у виборах. Виборча система необов’язково діятиме однаково в різних країнах. Хоча для різних регіонів світу притаманні певні спільні ознаки, результати запровадження певної виборчої системи значною мірою залежать від конкретного суспільно- політичного контексту. Виборча система може мати різні наслідки залежно від таких факторів, як ідеологічний, релігійний, етнічний, расовий, регіональний, мовний і класовий поділ суспільства, а також від того, в країні існує розвинена, перехідна чи молода демократія, її партійна система давно сформована чи тільки зароджується, прихильники певної політичної партії зосереджені компактно чи розсіяні на території всієї країни [2, с. 11–13]. Пропорційну виборчу систему застосовує більшість країн Західної і Центральної Європи, тому її запровадження відповідає стандартам європейської демократії, хоча застосовуються різні варіанти цієї виборчої системи або її елементи в межах змішаної виборчої системи. Пропорційна виборча система з голосуванням у єдиному загальнодержавному виборчому окрузі за закритими виборчими списками використовуться вкрай рідко. Останні вибори в Україні стали практичним тестуванням пропорційної виборчої системи для оцінювання в реальних політичних умовах її переваг і вад. Перевагами пропорційної виборчої системи є такі: 1) пропорційне представництво в парламенті основних політичних уподобань громадян [4]; 2) краще структурування парламенту – формування усталеної парламентської більшості й опозиції на основі депутатських фракцій політичних партій [5, с. 6]; 3) політичне структурування суспільства та зростання ролі політичних партій у парламенті, у структурах виконавчої влади та в органах місцевого самоврядування. Зростання ролі політичних партій в Україні було зафіксовано і дослідженнями громадської думки [6, с. 12–28]; 4) зменшення впливу адміністративного ресурсу. Проте ця виборча система: 1) збільшила роль партійної бюрократії у формуванні депутатського корпусу. Кандидатів у депутати та їх місце у виборчому списку визначало вузьке коло керівників та інвесторів кожної політичної сили [7, с. 7]; 2) не змогла сприяти формуванню загальнонаціональних партій і зменшити небезпеку регіоналізації політичних сил [3]; 3) не сприяла уникненню такого явища, як абсентеїзм [4]; 4) виборець, віддаючи свій голос за список, голосував по-суті наосліп, бо реально доступними для його оцінки були хіба що перші п’ять прізвищ [7, с. 6–7]; 5) у єдиному загальнодержавному окрузі призвела до домінування в партійних списках столичних політиків та представників великих регіонів [4]; 6) використання закритих списків на виборах районних і обласних рад суперечить конституційним положенням про статус цих рад (районні та обласні ради представляють спільні інтереси відповідних територіальних громад, ст. 140 Конституції України). Для побудови громадянської держави необхідно мати сильні та активні місцеві громади. Місцеві громади не можуть повною мірою забезпечувати інтереси своїх членів без представництва в місцевих органах влади та парламенті [7, с. 8]; 7) система закритих партійних списків розриває зв’язок кандидата і майбутнього депутата зі своїми виборцями [8, с. 75]. Очевидно, актуальними нині є питання корекції, оптимізації виборчої системи. Міжнародний інститут демократії та сприяння виборам наводить критерії розроблення виборчої системи, які визначають, що потрібно створити і чого слід уникнути. Не можна сказати, що вони є вичерпними, оскільки за інституційного будівництва часто доводиться шукати компроміс між різними конкуруючими бажаннями й цілями [8, с. 14]. Дж. Сарторі писав: “що стосується системи пропорційного представництва, то я визнаю її великі історичні заслуги й усвідомлюю, що у своїх змішаних формах ця система звичайно призводить до задовільного змішування адекватного представництва і достатнього управління. Система пропорційного представництва краща, коли вона скоригована… система пропорційного представництва може бути корисна і необхідна для особливо важких суспільств... З іншого боку, у своїй чистій формі система пропорційного представництва звичайно призводить до несподіваних наслідків, а в “екстремістському оформленні”, що рекомендується Лейпхартом, її дефекти викликають ефект бумерангу і система пропорційного представництва може змінитися так, що стане поцілунком смерті” [9, с. 70–71]. Аналіз виборів 2006 р. і 2007 р. показує, що пропорційна система виборів сприяла пропорційному представництву у Верховній Раді України основних політичних уподобань громадян, політичному структуруванню суспільства та зростанню ролі політичних партій. Проте держава, яка почала змінювати свою виборчу систему на пропорційну, повинна після її найпримітивнішого зразка закритого типу зробити наступний крок – перейти до відкритих списків. Саме така система існує в консолідованих демократіях Швеції, Фінляндії, Швейцарії, Бельгії та державах, котрі відносно нещодавно були комуністичними, – Латвії, Польщі, Чехії, Естонії. Те, що низка східноєвропейських держав змогла відносно безболісно перейти до відкритої пропорційної виборчої системи, найкраща відповідь тим експертам, які стверджують, що для України відкриті списки надто складні й неприйнятні. Відкриті списки якнайкраще забезпечують народовладдя і не призводять до штучного звуження виборчих прав громадян. Окрім того, вони є прямим ворогом корупції. Проте депутати дуже бояться відкритих списків через партійну конкуренцію, яка обов’язково виникне. Акцент робиться на тому, що кандидат намагається здобути більшу підтримку виборців, ніж колега за своїм же списком. Тому він скоріше “воює” не з чужим списком, а зі своїми однопартійцями, які є в його ж списку. Щодо розміру багатомандатного округу, то можна навести приклад виборів членів до парламенту Болгарії [2]. Так, 200 членів цього законодавчого органу держави обираються за пропорційною системою у 31 багатомандатному виборчому окрузі. Кількість мандатів у кожному з цих округів, залежно від кількості виборців в окрузі, коливається від 4 до 13. При цьому політична партія або коаліція партій, що зареєстровані Центральним виборчим комітетом Болгарії як суб’єкти виборчого процесу, можуть пропонувати в кожному виборчому окрузі список кандидатів, який не повинен перевищувати подвійну кількість мандатів у цьому окрузі. Разом із тим, для кожного округу це має бути окремий список, в якому прізвища не повторюються у списках для інших виборчих округів. У такому разі виборець справді почувається повноцінним суб’єктом активного виборчого права (права обирати). Для виборів до парламенту України також варто зробити кілька багатомандатних округів, які б збігалися з адміністративно-територіальним поділом держави (24 області, територія Автономної Республіки Крим та міста Київ і Севастополь). Поділ на адміністративні одиниці зможе відповідати умові пропорційного представництва, оскільки на попередніх виборах електорат продемонстрував регіональну підтримку конкуруючих партій. Практика розподілу мандатів в окрузі полягає в діленні кількості виборців, зареєстрованих у виборчому окрузі, на кількість зареєстрованих у країні виборців і множенні отриманої частки на загальну кількість мандатів. Якщо, наприклад, у Рівненській області зареєстровано приблизно 681 тис. осіб, що мають пряме виборче право, а в усій Україні – приблизно 37 мільйонів виборців, то кількість мандатів на цей виборчий округ становитиме 4. Запропоновану систему списків можна умовно поділити на дві частини і назвати напівжорстким списком (450 народних депутатів розподілити так: максимум 225 кандидатів від партії можуть бути обраними за чітким, установленим партією порядком, без можливого впливу виборця, а 225 мандатів – поділені між регіонами і є вільними для обрання виборців). Така форма списку дасть змогу уникнути того, що загальнонаціональні лідери потребуватимуть підтримки лише конкретного виборчого округу. З’ясуємо, що означають 225 вільних мандатів. Кожен багатомандатний округ мав би від 4 до 20 виборчих мандатів (залежно від кількості населення). Кандидатів зазначають лише для того, щоб виборець на свій власний розсуд зробив вибір. Відповідно партія ознайомлює виборців зі своїм списком кандидатів, який не схожий на список для іншого округу і невеликий (відповідає кількості вільних мандатів). Система, за якої розподіл мандатів між кандидатами від партій здійснюється не в порядку черговості, визначеної списком, а залежно від того, скільки голосів на свою підтримку отримав кожний кандидат від партії, називається пропорційною виборчою системою із преференційним голосуванням. Така система голосуваня поширена в Бельгії, Греції, Естонії, Латвії, Люксембурзі, на Кіпрі, в Нідерландах, Польщі, Словенії, Фінляндії, Швеції. Виборці при цьому не позбавлені можливості зустрітися із кандидатами (це є фізично можливим) партійних списків. Сама партія буде зацікавлена вносити у список регіональних лідерів, що знають проблеми регіону, користуються авторитетом у населення. Це дасть можливість децентралізувати роботу партії у країні. Крім того, важливим є те, що партії мають бути загальнонаціональними і вносити у списки своїх кандидатів у кожному окрузі. Це дає змогу уникнути регіональних партій, які беруть участь у виборах лише в одному певному окрузі (за таких умов порушується принцип пропорційності). Щодо “жорсткої” частини списку кандидатів, то партії (блоки), що беруть участь у виборах, повинні помістити своїх представників у перших числах, і вони є незмінними в кожному багатомандатному виборчому окрузі. Так, голосуючи, виборець надає перевагу конкретній політичній силі та загальнонаціональним лідерам і одночасно сам може обирати регіональних представників певної політичної сили до парламенту України. Така система розподілу мандатів, коли “вирівнювальні” мандати компенсують диспропорційність системи в невеликих округах, на вищому – загальнодержавному рівні застосовується в Австрії, Греції, Данії, Словенії, Швеції. Вона потребує підвищення рівня політичної освіченості електорату для того, щоб виборець точно знав механізм голосування, кількість голосів, яку потрібно віддати за представників партії у списку, і зміг зважити й оцінити важливість свого вибору. Враховуючи, що запропонована система є складнішою для виборців, потрібно проводити навчання серед населення через заклади освіти, ЗМІ, політичні партії; проводити акції, семінари, тренінги для населення типу “Я готовий зробити свій вибір на виборах”. Підрахунок голосів зазвичай технічно ускладнюється. Спочатку визначають кількість голосів, відданих за кожну партію, яка брала участь у голосуванні в одному багатомандатному окрузі. Потім відсіюють політичні сили, які не подолали передвиборного бар’єру. Наступний крок – визначення виборчої квоти, яка дорівнює тій кількості голосів, яку має набрати політична партія (блок), щоб отримати один мандат. Ця виборча квота потрібна для кандидатів у народні депутати жорсткого списку (відповідно до суми відданих голосів у кожному окрузі). Після розподілу 225 мандатів між партійними лідерами із жорсткого списку починають підрахунок голосів і визначають квоту для іншої частини списку, де кандидатів обирає сам виборець. Відповідно до наданих мандатів для партії (блоку) окремого округу обчислюють максимальну кількість голосів кандидатів у самому списку. Звичайно, така система виборів потребує значного фінансового та організаційного забезпечення під час просвітницької роботи серед виборців та підрахунку голосів, відданих як за кандидатів із “жорстокої” частини списку, так і голосів із “вільного” списку, за кожного кандидата в депутати від кожної політичної сили. Проте це найкраще відображає бачення виборця, хто конкретно із вказаної ним політичної партії має представляти його інтереси в парламенті. Якщо порівняти фінансові витрати на вибори, то запропонована система порівняно з чинною системою потребує більше видатків з держбюджету та фінансової підтримки інших суб’єктів виборчого процесу. Та чи варто економити на виборах? Адже додаткові витрати на просвітницьку роботу, підготовку виборчих бюлетенів, організацію виборчих округів та підрахунок голосів запропонованої системи становитимуть значно меншу суму за витрати на проведення виборів (табл.). Таблиця Наслідки застосування існуючої моделі виборів та можливі наслідки від запропонованої моделі виборів до Верховної Ради України за критеріями МІСВіД Критерії виборчої системи МІСВіД Існуюча модель Запропонована модель виборчої системи Створення справді представницького парламенту Забезпечується пропорційність відданих голосів, проте порушено імперативний мандат Забезпечить географічне, функціональне, структуроване представництво Зробити вибори доступними і значущими Доступні, проте не значущі Можуть бути доступні за умови підвищення освіченості населення Пошук примирення в суспільстві (розв’язання конфліктів) Тільки сприяє регіоналізації Партії будуть мотивовані залучати широкий електорат Створення стабільного й ефективного уряду Затяжний і конфліктний характер формування Коаліційний уряд впливових партій Підзвітність обраних Відсутня Можлива до виборчих округів Розвиток і підтримка сильних та ефективних партій Сприяє розвитку партій, проте не завжди вони є сильні та ефективні Сприяє, крім того, децентралізації партійної системи Фінансові та організаційні можливості країни Дешева модель, проте не вигідна Потрібні середні затрати На місцевому рівні застосування пропорційної системи взагалі невиправдане за сучасних умов. Асоціація міст України стверджує, що обрання місцевих рад відповідно до нового законодавства не дасть змоги сформувати дієздатну й ефективну систему муніципального управління [10, с. 11], мотивуючи це тим, що виникне дуалізм в організації місцевого управління. Це стосується ускладнень під час формування виконавчих комітетів міських рад внаслідок можливого політичного протистояння міського голови й більшості міської ради, обраної за пропорційною системою, так і у взаємовідносинах між радою та її виконавчими органами. Можлива ситуація, коли більшість депутатських мандатів у складі міської ради отримає одна політична сила, а на посаду міського голови буде обрано представника іншої партії чи безпартійного. У такому разі можливі конфлікти і протистояння між радою та її головою лише заважатимуть ефективній роботі системи органів місцевого самоврядування. Одним із способів запобіганння такій ситуації, який застосовується у світовій практиці, є закріплення положення, відповідно до якого право висування кандидатів мають лише політичні партії. Тільки тоді буде ймовірність того, що на посаду сільського, селищного, міського голови обиратимуть кандидата від політичної партії (блоку), яка отримає більшість у місцевій раді [10, с. 12]. У разі проведення виборів до місцевих рад за пропорційною системою є небезпека погіршення якісного складу депутатського корпусу, оскільки першочергового значення на виборах набувають не професійні та особисті якості кандидата, а його партійна належність. У такий спосіб може відбутися деперсоніфікація місцевих виборів. Подолання цього явища можливе тоді, коли регіональні осередки партій залучатимуть до своїх рядів професіоналів, людей, що добре обізнані з проблемами соціально- економічного розвитку територій. На місцевому рівні менш важлива партійна ідеологія, авторитет партії на загальнонаціональному рівні, а більш важливий якісний склад самої партії. За нерозвиненої партійної системи на місцях нині оптимальною виборчою системою є або відкриті списки, або мажоритарна система відносної більшості. Якщо при формуванні парламенту України будуть використовувати напівжорсткий список, де важливу роль відіграють партії, особливо їх регіональні осередки, то вони тим самим зможуть забезпечити і представництво до місцевих рад за умов відкри- того списку, де виборці віддають преференції кандидатам у депутати. Висновки. Відповідно до критеріїв Міжнародного інституту демократії та сприяння виборам запропонована модель виборчої системи України з напівжорсткими списками та 27 багатомандатними виборчими округами забезпечує компроміс між різними конкуруючими бажаннями і цілями. Визначивши пріоритетні критерії (створення представницького легітимного парламенту, розвиток ефективної партійної системи), така виборча система (чи комбінація систем) якнайкраще відповідає поставленим завданням. Крім того, вона може сприяти формуванню стабільного коаліційного уряду, дасть змогу уникнути регіоналізації суспільства (партії змушені будуть залучати на свою підтримку електорат усієї України), забезпечить підзвітність обраних представників перед виборцями. Щодо парламентської опозиції запропонована модель сприяє утвердженню сильних партій, і для того, щоб опозиція сформувалась, їх потрібно не менше двох. Фінансові та організаційні можливості в цьому разі більш затратні, проте, з огляду на утвердження демократії, прості й дешеві вибори не є пріоритетом при формуванні органів влади. Отже, запропонована модель виборчої системи народних депутатів є оптимальною з урахуванням вимог суспільно-політичного розвитку України, всіх критеріїв вибору та пропозицій щодо її вдосконалення. Така модель сприяє збереженню і розвитку демократичного устрою держави. Література 1. Про вибори народних депутатів України: Закон від 25 березня 2004 р. № 1665–IV // Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 27–28. – Режим доступу: www.info.vybory.com/temp_edu/election-laws/parlelec.html. 2. Закон про вибори членів Парламенту Болгарії // Зб. виборчих Законів Країн Центральної та Східної Європи // Міжнар. фундація виборчих систем. – Вашингтон: Д.К., 2000. 3. Hoffman A. L. Political parties, electoral systems and democracy: A cross-national analysis // European Journal of Political Research. – 2005. – № 44. – P. 234–246. 4. Відомості Центральної виборчої комісії України щодо результатів виборів до Верховної Ради України 1998, 2002, 2006, 2007 рр. у загальнодержав- ному виборчому окрузі. – Режим доступу: www.cvk.gov.ua/. 5. Фесенко В. Вибори – 2006: практичне тестування пропорційної виборчої системи // Вибори та демократія. – 2006. – № 4(10). – С.4–13. 6. Паніна Н. Українське суспільство 1992–2006: соціологічний моніторинг. – К.: Ін-т соціології НАН України, 2006. – 94 с. 7. Романюк А. Оцінка переваг і проблем пропорційної виборчої системи на прикладі країн Західної Європи та у світлі парламентських виборів в Україні у 2006 р. // Вибори та демократія. – 2006. – № 3(9). – С 4–9. 8. Рейнолдс Е., Рейплі Б. Посібник з розроблення виборчих систем: Пер. з англ. – К.: Норма-Друк, 2003. – 168 с. 9. Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів. – К.: АртЕк, 2001. – 211 с. 10. Любченко П. Переваги та недоліки пропорційної виборчої системи при формуванні місцевих рад // Право України. – 2005. – № 8. – С. 4–17. 11. Бойко Н. С. Виборча система України: суспільно-політичний аспект // Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/e-journals/DUTP/2006-1/txts/ POLITICHNI/ 06bnsusa.pdf 12. Lijphart A. Electoral Systems and Party Systems. A Study of Twenty-Seven Democracies, 1945–1990. – Oxford: Oxford Univ. Press, 2000. – 387 р. ПСИХОСЕМАНТИЧНА ПАРАДИГМА УВИРАЗНЕННЯ ЦІННІСНО-СМИСЛОВОГО ПРОСТОРУ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ ОСОБИСТОСТІ О. О. Котляр Проведено поглиблений аналіз конструктів ціннісно-смислового простору політичної свідомості особистості. Показано значущість дослідження репрезентації ціннісно-смислового простору в сенсі визна- чення його психосемантичної складності. Розглянуто поняття, зміст і зв’язки досліджуваної наукової проблеми, а також подано результати проведеного дослідження ціннісно-смислових структур політичної сві- домості особистості. За результатами проведеного опитування виявлено факторні моделі семантичного простору політичної свідомості. Ключові слова: психосемантичний простір, цінності, смисли, політична свідомість, репрезентація ціннісно-смислового простору. Проведен углубленный анализ конструктов ценностно- смыслового пространства политического сознания личности. Показана значимость исследования репрезентации ценностно-смыслового прост- ранства в смысле определения его психосемантической сложности. Рассмотрены понятия, содержание и связи исследуемой научной проблемы, а также представлены результаты проведенного исследова- ния ценностно-смысловых структур политического сознания личности. По результатам проведенного опроса установлены факторные модели семантического пространства политического сознания. Ключевые слова: психосемантическое пространство, ценности, смыслы, политическое сознание, репрезентация ценностно-смыслового пространства. In this article the construction of value-sense space of person’s political consciousness is considered. The importance of research representative of value-sense space for definition his psychosemantic complexity is shown. The definitions, contents and relations of researching science problem are considered and the results of conduct researching of value-sense structure in person’s political consciousness are presented. The results of interviews installed facture models the semantic space of political consciousness. Key words: psychosemantic space, value, sense, political consciousness, representative of value-sense space. Проблема. Останнім часом точиться доволі жвавий науковий дискурс навколо питань автентичності і залежності політичної поведінки громадян від впливу масової політичної свідомості. У той самий час у світовому вимірі все ясніше постає проблематика глобалізації та урбанізації не лише в матеріальному, а й у духовному сенсі – на рівні свідомості конкретного громадянина. Це якнайкраще видно з того, що наш, нібито суб’єктивний, вибір стає наслідком формування або наполегливого просування певного органічно витриманого чи, навпаки, безглуздого і суперечливого “образу-світу”, або необхідності обирати в неприродних для нас межах. Тож особистість і суб’єктність набувають достатньо розпливчастих форм у буттєвому вимірі і відображають уніфіковані соціально очікувані форми світосприйняття та світовідношення. На фоні сучасної суспільної моделі зображення особистості виглядає як позиціювання “жертви”, що піддається впливу цінностей і смислів примхливих “брендів”, рекламно-маркетингових продуктів або стрімко поглинаючої “життя” масової свідомості. Саме в такому контексті відбувається формування і розвиток політичної свідомості особистості, що одночасно закладає підґрунтя в суб’єктивному відтворенні суспільно-політичного простору. У свою чергу суспільно- політичний простір є таким собі опосередкованим механізмом розвитку громадян в інформаційному середовищі і постає як провісник певного ціннісно-смислового ідеалу: “особистість-держава”. Саме тому дослідження проблеми відтворення ціннісно-смислового простору політичної свідомості молоді є досить актуальним. Мета статті: визначення факторних моделей цінностей і смислів у структурі семантичного простору політичної свідомості студентської молоді. Об’єктом дослідження є ціннісно-смисловий простір політич- ної свідомості, предметом – цінності і смисли політичної свідомості. Сучасні дослідники наголошують на провідній ролі соціального середовища як генератора значущого ціннісно-смислового простору, що інтегрується у свідомість особистості в процесі її соціалізації. Цю думку чітко обґрунтовують положення про смисли та цінності як одиниці дослідження індивідуальної свідомості (О. Асмолов, Б. Братусь, В. Зінченко, З. Карпенко, В. Столін, О. Музика). Отже, дослідження ціннісно-смислової сфери відкриває перед нами можливість узагальнення та уніфікації складного і різноманітного соціально-політичного впливу зовнішнього середовища на політичну свідомість особистості. У свою чергу, вивчення ціннісно-смислових структур політичної свідомості вимагає належного методологічного підґрунтя, тобто адекватних інструментів дослідження (методів дослідження). У сучасній психосемантиці основним методом дослідження є реконструкція суб’єктивних семантичних просторів – багатомірних моделей семантичної організації [1, с. 43]. Семантичним простором називається сукупність певним чином організованих ознак, що описують і диференціюють об’єкти (значення) певної змістової cфери. При цьому виділяється правило групування окремих ознак (дескрипторів) у більш місткі категорії, які і є похідними елементами семантичного простору. Математично розбудова семантичного простору є переходом від базису більшої розмірності (ознаки-опису) до базису меншої розмірності (категорії, фактора). Процитуємо В. Петренка, який описує основні психосемантичні методи і коротко характеризує отриманий за їх допомогою дослідницький матеріал: “В експериментальній семантиці для виокремлення семантичних зв’язків використовуються такі методики, як асоціативний експеримент, де мірою семантичного зв’язку пари об’єктів є подібність дистрибуцій асоціацій; суб’єктивне шкалювання, де досліджувані вказують подібність кожної пари об’єктів за певною градуальною шкалою, зміст якої не заданий, тобто досліджуваний сам обирає підстави класифікації; семантичний диференціал, де мірою подібності об’єктів є подібність оцінок за біполярними градуальними шкалами, полюси яких задані прикметниками-антонімами; методика сортування, де семантична подібність пари об’єктів пропорційна кількості об’єднань їх у загальні класи при процедурі класифікації; умовно-рефлекторні методики, де семантичні зв’язки встановлюються на основі генералізації виробленого умовного рефлексу – його перенесення з одного об’єкта на інший, з ним семантично пов’язаний, та інші методики”(цит. за: [2, с. 58]). Варто також зазначити, що ціннісно-смисловий простір є частиною психосемантичного простору політичної свідомості особистості. Нагадаємо, що основною метою психосемантичного дослідження є реконструкція семантичних просторів – унаочнення змісту свідомості, представлення її значеннєво-смислової структури у всьому розмаїтті можливих зв’язків [3, с. 168]. В. Петренко пропонує всю процедуру реконструкції семантичних просторів розбити на три послідовні етапи, на першому з яких необхідно виокремити дослідницький матеріал (смислові параметри); на другому – обрати спосіб його математичного аналізу та побудувати семантичні простори; на третьому – проінтерпретувати виокремлені семантичні структури [4, с. 68]. Відповідно до означеної структури реконструкції семантичного простору політичної свідомості ми організували власне дослідження проблематики відтворення ціннісно-смислової сфери особистості, тим самим відповідно спрямувавши його. Дослідження проблематики ціннісно-смислового простору полі- тичної свідомості потребує уточнення деяких аспектів її структури. 1. Психосемантичний простір особистості є “сукупність певним чином організованих ознак, що описують і диференціюють об’єкти (значення) окремої змістової зони” [5, с. 6]. Семантичний простір є таким собі поєднанням символічно-знакових систем, організованих у певній послідовності та структурі, що мають високу практичну цінність для організації суспільної життєдіяльності особистості. 2. Смисл відтворює відношення між наявним у суб’єкта значенням (чи сукупністю значень) та образом власного Я. Семантична структура смислу містить у собі семантичну структуру значення [там само]. Якщо узагальнити, то можна стверджувати, що смисл є віддзеркаленням зафіксованих у соціальному середовищі важ- ливих деталей, об’єктів тощо, які неминуче сама особистість прилучає до своєї системи критеріїв аналізу, опису та взаємодії зі світом. 3. Цінність – це якість, властивість або певний загальний принцип, що підкреслює важливість і значущість об’єкта чи предмета з огляду на важливість його індивідуально-специфічної, матеріальної або духовної сутності. У свою чергу смисл інтерпретується як суб’єктивно сприйнята значущість для особистості тих чи інших предметів [там само]. Отже, розглянута нами проблема ціннісно-смислового простору політичної свідомості особистості пов’язана з дослідженням категоріальної сфери семантичного простору, що потребує психосемантичних методів її інтерпретації. Дослідження цінностей і смислів дасть змогу якнайкраще зрозуміти поведінкові лейтмотиви в сучасному молодіжному середовищі. Вибірку дослідження становили студенти історичного і фізико- математичного факультетів 2–4-го курсів НДУ імені Тараса Шевченка. Загальна чисельність вибірки – 130 осіб. Методологічною основою дослідження стали положення психології діяльності та суб’єктності про актуалізацію життєвого простору особистості (К. Альбуханова-Славська, М. Бахтін, Д. Леонтьєв, Б. Ломов, С. Рубінштейн, В. Татенко), експериментальної психосемантики про фактори детермінації семантичного простору політичної свідомості (В. Петренко, О. Мітіна, В. Васютинський, П. Фролов, О. Шмельов). За методи дослідження було взято: опитувальник визначення особистісних смислів (СЖО) Д. Леонтьєва, опитувальник визначення “Ціннісних орієнтацій” М. Рокича, авторський опитувальник визначення політичних смислів “Мій образ політики”. Проблема ціннісно-смислового простору політичної свідомості досліджувалася нами на основі аналізу особистісних смислів, політичних смислів і ціннісних орієнтацій. Тобто вироблена нами парадигма дослідження враховувала проведення трьох факторних аналізів. Це дало змогу реконструювати семантичний простір, що увиразнив значущість і місце цінностей та смислів у процесі політичної соціалізації особистості. Розглядаючи дані факторного аналізу результатів за методикою СЖО, ми виявили кілька тенденцій: по-перше, кожний фактор містить ознаки, що несуть протилежні за змістом смислові навантаження; по- друге, в кожному факторі є твердження, що належать до різних шкал методики: “мети”, “процесу”, “результату”, “локусу контролю – життя”, “локусу контролю – Я”. Відповідно до інтерпретатора опитувальника СЖО визначено три найбільш потужні шкали, які відобразили отримані результати: “мети”, “процесу” і “результату”. Водночас найменшу значущість мали шкали “локус контролю – Я” і “локус контролю – життя”. Відтак проведений нами факторний аналіз дав підстави виділити чотири фактори: Перший фактор “особистісна стійкість – особистісна пригніченість” (дисперсія 3,76%) відобразив певний конфлікт і суперечність смислів, поданих на двох різних полюсах: 1) позитивні смисли – це, по-перше, смисли цілей (“Якби мені довелося сьогодні підбивати підсумки свого життя, то я сказав би, що воно було повною мірою осмисленим” – 0,75; “Я вважаю, що мені вдалося виявити покликання і цікаві цілі в житті” – 0,64); по-друге, це смисли результатів (“Мої повсякденні справи приносять мені задоволення” – 0,69); 2) песимістичні смисли цілей (“Моє життя видається мені безглуздим і позбавленим мети” – 0,77; “У житті я не маю визначених цілей і намірів” – 0,59); смислів процесу (“Моє життя пусте і нецікаве” – 0,75; “Зазвичай мені дуже нудно” – 0,55). Тобто в першому факторі чітко відображено рівномірний розподіл вибору між смислами, що підкреслюють спрямованість на досягнення результатів та прагнення самореалізації, і смислами відмежованого та безтурботного споглядання на перебіг власного життя. Другий фактор справедливо було б охарактеризувати як “цілеспрямовану і самодостатню життєву позицію” (дисперсія 3,04%). Результати були такими: за шкалою “мети” чітко простежувалася невизначеність власної позиції та спрямованості (“Мої життєві погляди ще не визначились” – 0,47); за шкалою “процесу” виявлено протиборство двох тенденцій: між задоволенням від життя (“Життя здається мені завжди хвилюючим і захопливим” – 0,64) і його сумним проживанням (“Моє життя пусте і нецікаве” – 0,38); за шкалами “локус контролю – Я” (“Я впевнено можу себе назвати цілеспрямованою людиною” – 0,51; “Моє життя в моїх руках, і я сам керую ним” – 0,65) і “локус контролю – життя” досить чітко вималювалася картина однозначного спрямування особистості на саморозвиток, акумуляцію відповідальності за власні вчинки та налаштованості досягати результатів, покладаючись на власні сили і життєву вдачу. Підсумовуючи змістовність другого фактора, зазначимо, що в ньому якнайкраще увиразнено особистісне прагнення змін і перетворень, осягнення процесу життєдіяльності та отримуваних від неї результатів. Третій фактор – “песимістична інтенціональна спрямова- ність” (дисперсія фактора 1,63 %.) Цей фактор виокремив категорії двох шкал: “результату”, де підкреслюється значущість суб’єктивної оцінки неуспішності власного життя (“Я не досяг успіхів у здійсненні своїх життєвих планів” – 0,56), та “цілей”, де відображено зворотну оцінку життєвих пріоритетів (“Мої життєві погляди ще не визначились” – -0,43). Узагальнюючи, можна зауважити, що фактор більшою мірою акцентує увагу на певному рефлексивному переживанні власної неспроможності і меншою – на соціальній інертності поведінки. Четвертий фактор – “пригнічена, рефлексивна ідеалізація” (дисперсія фактора 2,58%). У ньому основні дескриптивні показники розподілилися також між двома шкалами: “локусу контролю – життя”, де зійшлися протилежні тенденції (“Моє життя склалося саме так, як я мріяв” – 0,78; “Якби я міг обирати, то побудував би своє життя зовсім інакше” – 0,68; “Моє життя в моїх руках, і я сам керую ним” – 0,44), і “результатами”, де чітко виявилися безпорадність і фрустрованість особистісної самості (“Коли я дивлюся на навколишній світ, то часто відчуваю власну безпорадність і розгубленість” – 0,68). Отримані результати факторного аналізу ми відтворили в семантичному просторі за основними векторними тенденціями, які спостерігали в структурі кожного фактора, і репрезентували в площині категорій, які належали до шкал методики СЖО (див. рис.). Рис. Схематичне відображення шкал опитувальника СЖО у відтвореному факторним аналізом семантичному просторі особистісних смислів Наступний наш крок – аналіз результатів другого факторного аналізу за методикою “Мій образ політики”, де було проілюстровано повноту смислового наповнення “образу політики” у свідомості молоді. Перший фактор – “соціально відкрита політика – закрита бюрократична політика” (дисперсія 8,12%). У ньому відображено дві тенденції смислів: перші констатують “світлу сторону” політики – її практичність, результативність, надійність, спроможність позитивно впливати на суспільні процеси і на особистість зокрема; другі, навпаки, відображають “темну сторону” політики – її деструктивність, незрілість, слабкість, постійний контроль і протистояння, нав’язування думок тощо. Як бачимо, сучасна політика в політичній свідомості молоді більшою мірою розкриває смисловий контекст, тобто конструює ті її риси і властивості, які екстраполюються насамперед на суспільно- політичну сферу за допомогою PR-у. Нижче наводимо перелік дескрипторів першого фактора і відповідні навантаження: прозора – 0,83; темна – -0,82; організована – 0,79; постійна – 0,73; духовна – 0,70; неприємна – -0,70; зрозуміла – 0,69; надійна – 0,69; незріла – -0,66; нерезультативна – -0,60; парадоксальна – -0,57; висока – -0,56; слабка – -0,54; несправедлива – -0,53; дієва – -0,51; вільна –0,51; деструктивна -0,48. Другий фактор – “звичайна політика” (дисперсія 2,41%) представлений лише двома смисловими категоріями, що відображають, з одного боку, унікальність політики, а з другого – її загальний характер. Так, дескриптор “унікальна” має навантаження 0,84, а дескриптор “загальна” – 0,49. Третій фактор – “потреба в політиці” (дисперсія 2,01%) розкриває зростаючу потребу особистості в політиці, розуміння її необхідності, того, що вона є провісником позитивних перетворень або змін у житті тощо. Дескриптори “потрібна” і “оптимістична” мають навантаження відповідно 0,84 і 0,61. Четвертий фактор – “закрита політика” (дисперсія 1,97%) – актуалізує смисли, що характеризують складність розуміння політики, можливість бачити в ній свободу вибору, участі, яку відкриває політика перед особистістю, а також її повторюваність і прогнозованість, що є наслідками одноманітності політики. Дескриптори четвертого фактора набули таких навантажень: “складна” – 0,78; “вільна” – 0,70; “одноманітна” – 0,51. Загалом результати другого факторного аналізу показали передусім полярність сприймання політики молоддю – від “ідеально- позитивного” образу до “реально-негативного”. Це зумовлено, на нашу думку, досить широким спектром категорій смислового простору індивідуальної політичної свідомості, які інтерпольовані в процесі її політичної соціалізації та взаємодії із соціумом. Результати третього факторного аналізу за методикою “Ціннісні орієнтації” ми розглянули у чотирифакторній моделі. Вона проілюструвала різні спектри як термінальних, так і інструментальних цінностей у семантичному просторі політичної свідомості. Перший фактор термінальних цінностей “психологічна самодостатність” (дисперсія 4,82%) проілюстрував значущість для молоді цінностей любові (навантаження 0,7) та авторитету (0,45), а також цікавої роботи (0,48) і здоров’я (0,75). Другий фактор термінальних цінностей “цілеспрямованість” (дисперсія 4,49%) виокремив три цінності, які найбільшою мірою символізують спрямованість особистості. Це впевненість у собі (0,80), творчість (0,48) і щасливе сімейне життя (0,43). Третій фактор інструментальних цінностей “самовпевненість” (дисперсія 3,13%) підкреслює значущість цінностей, що розкривають внутрішню інтенціональність особистості. Вона репрезентована такими цінностями, як ефективність власної поведінки в житті (0,81) та сміливість в обстоюванні свого при вирішенні важливих життєвих проблем (0,79). Четвертий фактор інструментальних цінностей “прагматичність”, (дисперсія 2,29%) презентує цінності раціоналізму (0,55) і терпимості (0,45). Результати третього факторного аналізу відтворюють семантичний простір ціннісних орієнтацій особистості, підкреслюють актуальність власного благополуччя, цілеспрямованості, самовпевне- ності та прагматичності у конструюванні власного життєвого прос- тору. Підсумовуючи сказане вище, підкреслимо, що провідними факторами ціннісного виміру політичної свідомості молоді є відобра- ження цінностей психологічної самодостатності, цілеспрямованості, самовпевненості та прагматичності. Висновок. Структура ціннісно-смислового простору політичної свідомості найповніше відображається за допомогою факторного аналізу. У такий спосіб було виявлено унікальні категоріальні констеляції семантичного простору, які найточніше репрезентують картину будови цінностей і смислів. Ціннісно-смисловий простір перебуває в динамічному процесі інформаційного обміну особистості із соціумом на рівні системи значень, категорій та образів. Ціннісно- смисловий простір політичної свідомості особистості є складною системою значень і категорій, що детермінують різні форми залучення суб’єкта до процесів суспільної життєдіяльності. Система конструктів актуалізує значущі для молоді смисли, пов’язані із цілями, процесами та результатами життєдіяльності людини, і водночас відображає рівномірний їх розподіл між позитивним та негативним полюсами суб’єктивної системи значень. В аналізі особистісних смислів можна сміливо виділити кілька загальних типів, враховуючи існуючі тенденції смислового простору. Ідеться про вектори, що репрезенту- ють такі смисли: 1) діяльності та оптимізму; 2) діяльності і песимізму; 3) бездіяльності та оптимізму; 4) бездіяльності та песимізму. Політичні смисли описують образ політики в контексті протистояння двох вимірів її відображення – позитивного (образ ідеальної політики) і негативного (образ реальної політики). Структура домінуючих ціннісних орієнтацій молоді досить чітко позиціонує суб’єктивно значущі цінності, що стосуються передусім убезпечення власної самості від соціального тиску та впливу, а вже потім – як можливість самопрезентації особистості в суспільно-політичній діяльності. Ціннісно-смисловий простір політичної свідомості особистості відкриває перед нами безмежну площину актуалізації суб’єктивно значущих явищ, образів, об’єктів, учинків, настанов тощо, які влаштовані певним організованим чином і репрезентують особистісну сутність. Ми обстоюємо думку, що основним здобутком політичної соціалізації молоді є формування цілісного, несуперечливого образу світу політики, у якому центральне місце посідають уявлення про власне місце в системі політичних відносин, про значущість особистої участі громадянина в процесах державотворення. Від того, якою мірою ці уявлення відповідають прийнятим у суспільстві політичним нормам і цінностям, утіленим у політичних ідеалах, залежить ефективність політичної соціалізації особистості. Література 1. Васютинський В. О. Психологія масової політичної свідомості та поведінки. – К.:ДОК–К, 1997. – 164 с. 2. Ольшанский Д. В. Основы политической психологии. – Екатеринбург: Деловая Книга, 2002г. – 496 с. 3. Дилигенский Г. Г. Познание в социальной психологии.– М., 2000.– 286 с. 4. Петренко В. Ф. Введение в экспериментальную психосемантику: исследование форм репрезентации в обыденном сознании.– М.: Изд-во МГУ, 1983. 5. Халабі О. Т. Психосемантична репрезентація порушень функціонування особистості: Автореф. дис... канд. психол. наук: 19.00.01 / Ін-т психології ім. Г. С. Костюка АПН України. К., 2003. – 14 с. ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОБМЕЖЕННЯ МАНІПУЛЮВАННЯ В ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ Л. О. Кучма Розглянуто проблему пошуку індивідуально-психологічних способів захисту від маніпулювання в політичних процесах. Визначено основні напрями зростання рівня невразливості до маніпулятивних технологій через культивування свідомого ставлення громадян до своєї ролі в політичному процесі та відповідальності за здійснений вибір, уникнення надмірної емоційності під час прийняття рішень, набуття досвіду виявлення застосовуваних маніпулятивних технологій у виборчому процесі. Ключові слова: маніпулювання, політичне маніпулювання, захист від маніпулювання, інформаційно-психологічна безпека, громадянська компетентність. Рассмотрена проблема поиска личностно-психологических приемов защиты от манипулирования в политических процессах. Определены основные направления повышения уровня неуязвимости к манипуляционным технологиям посредством культивирования созна- тельного отношения граждан к своей роли в политическом процессе и ответственности за осуществленный выбор, избегания чрезмерной эмоциональности при принятии решений, расширения опыта выявления использованных манипуляционных технологий в избирательном процессе. Ключевые слова: манипулирование, политическое манипулиро- вание, защита от манипулирования, информационно-психологическая безопасность, гражданская компетентность. This article is devoted to the problem of searching for personal- psychological methods of defense from manipulation in political processes. The main directions of growth of level of invulnerability to manipulative technologies because of cultivation of conscious relation of citizens to the role in a political process and responsibility for the realizable choice, avoidance of surplus emotionality at the decision-making, growth of experience of exposure of the use of manipulative technologies in an electoral process are defined. Key words: manipulation, political manipulation, defense from manipulation, informative-psychological safety, civil competence. Проблема. Право громадян брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування є фундаментальною засадою демократичного суспільства. Таке право закріплене і для громадян України. Однак декларування його ще не свідчить про існування в нашому суспільстві ситуації, яка дала б змогу його членам свідомо користуватися правами і виконувати свої обов’язки. Це можливо лише тоді, коли громадяни нашої держави матимуть змогу робити свідомий вибір на користь тих політичних сил, які реально, а не на словах прагнуть демократичних перетворень, блага своєму народові, визнають необхідність чесного змагання за довіру населення. Застосовуване політичними силами маніпулювання створює видимість демократії, коли народом, що має природне право приймати рішення, управляють умілі маніпулятори, нав’язуючи йому свої рішення. Важливим є і те, що окремі громадяни не володіють основними механізмами індивідуального психологічного захисту від маніпулятивного впливу. В розвинених країнах процес застосування маніпулятивних впливів та набуття захисних механізмів тривав довше. А наші громадяни, поринувши у безмежний світ впливів та взаємовпливів, зокрема й негативних, виявилися неготовими до адекватного сприйняття реальності й існування в нових, швидко- змінюваних умовах. Населення не в змозі протистояти маніпулюванню саме через цю кардинальну зміну ситуації й суспільства. Як відомо, потреба в безпеці є основною потребою людини. Відчуття безпеки перетворюється на необхідну умову нормального існування та розвитку людини й суспільства через певні організаційні форми, стійкі структури взаємодій, спільну діяльність тощо. Говорячи про способи захисту, згадаймо латинський вираз “попереджений є захищеним”. Ця максима визначає суть процесу захисту, дає змогу підготуватися до нього. Будучи попередженим про небезпеку та володіючи необхідною інформацією, громадянин здатний самостійно створити відносно простий механізм захисту, який може виявитись у феномені недовіри до потоків інформації, з допомогою яких здійснюється цілеспрямований вплив на суспільство, і сформувати настанову на використання відповідних способів аналізу цієї інформації. Мета статті: з’ясувати, які основні індивідуально-психоло- гічні чинники перешкоджають використанню маніпулятивних впливів у політичному процесі, виявити основні небезпеки маніпулювання для окремої особистості та першочергові способи захисту, які вона може використовувати і які б стали основною межею для політичного маніпулювання. Будь-який спосіб захисту, як відомо, залежить від схильності людини підпадати під різні впливи. Кожен із нас має різні можливості у процесі розпізнавання правди і брехні, нещирості й відвертості. З цього погляду досить цікавою є концепція особистості Кеттелла, за якою визначають рівень розвитку й вираженості в людини здатності розпізнавати, розуміти й використовувати способи і прийоми прихованого маніпулятивного впливу. Цей феномен дістав назву “фактор Макіавеллі-Руссо” [1, с. 46]. Особам, що отримують високі оцінки за цим тестом, властиві обачність, інтуїція, вміння спокійно й раціонально діяти, не піддаватись емоційним поривам, бачити за афектом логіку. Вони до всього підходять розумно, з холодною аналітичністю оцінюють можливі варіанти, вміло будують свою поведінку, скептично ставляться до промов і закликів. Низькі оцінки, навпаки, свідчать про невміння ясно мислити. Такі люди зазвичай відкриті, прості, все сприймають на віру, легко переймаються загальним піднесенням. Звичайно, таких проявів крайніх значень у суспільстві небагато, спостерігається своєрідне поєднання цих факторів з незначною тенденцією до певного полюса. Здатність особистості не піддаватися різним впливам поєднується із забезпеченням її інформаційно-психологічної безпеки, проблеми якої розглядаються невід’ємно від проблем розвитку людини [2, с. 233–248]. Система забезпечення такої безпеки неможлива без визначення стратегій розвитку того чи іншого суспільства, без розроблення відповідних моделей цивілізаційного розвитку, моделей розвитку культури. Саме таке поєднання може дати позитивний результат у процесі пошуку й виявлення негативного інформаційно-психологічного впливу на індивідуальну, групову й масову свідомість. Однак нині такого аналізу не здійснено в жодному науковому дослідженні. У науковій літературі виокремлено дві стратегії, які може використовувати людина для захисту від маніпулювання. Перша передбачає пасивну протидію політичному маніпулюванню і полягає в тому, що людина приймає правила гри, запропоновані маніпулятором, але збільшуючи при цьому дистанцію між ним та собою як об’єктом впливу. Людина може уникати спілкування з маніпулятором, ставити під сумнів чи ігнорувати його ідеї, слова. Друга стратегія передбачає активну протидію, заперечення запропонованих правил гри, а також викриття методів маніпулятора. Здатність індивіда протидіяти маніпуляції визначається поєднанням як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Найкращим є варіант, коли особистість знає ознаки і прийоми маніпулятивного впливу і має навички захисту від них, перебуває в соціальному оточенні, яке підтримує її спротив. Більшість людей переконані, що спроби вплинути на них чи маніпулювати ними персонально на них не діють. Такий ефект в комунікації, тобто тенденція вірити в те, що засоби масової комунікації на інших впливають сильніше, ніж на нас, дослідники назвали “ефектом третьої особи”. За даними опитувань, більшість громадян переконана, що рекламні ролики й передачі містять неправдиві аргументи і що чим вища освіченість людини, тим більш скептично вона налаштована і переконана в тому, що цей скептицизм робить її непіддатливою до впливу. Усе це дає підстави для висновку, що лише один факт знання про маніпулятивні технології чи наміри комунікаторів захищає нас від можливості потрапити під їх вплив. Однак це не завжди так, адже думати, що ми невразливі до маніпулювання, не означає, що ми і справді є невразливими. Е. Аронсон і Е. Пратканіс, досліджуючи впливи на переконання, визначали, що громадяни можуть використовувати для свого захисту два способи. По-перше, це варіанти аттитюдінальної політики, тобто ситуація, коли людина дотримується певної позиції і висловлює її не тому, що справді вірить у неї, а передусім через бажання досягти певної стратегічної мети. Наприклад, люди не бажають поступатися частиною своєї свободи і прагнуть мати вигляд незалежних, але послідовних. Другий спосіб захисту полягає у пропонуванні спростувань, під якими розуміють підготовку до уважного вивчення та висунення контрдоказів проти запропонованого повідомлення [3]. Е. Аронсон і Е. Пратканіс обґрунтовують три стратегії зменшення уразливості до переконань. Перша передбачає регулювання і обмеження в законодавчому порядку методів переконання з наданням їм чистоти, ясності й чесності. Ідея полягає в тому, що, як і деякі показання в суді визнаються неприйнятними, а певні юридичні маневри – не дозволеними, так само і в політичній сфері нечесні та брудні тактики мають бути заборонені. Як уже зазначалося, таке регулювання може викликати певні суперечності. По-перше, правила, якими регулюються тактики переконання й маніпулювання, можуть порушувати основи захисту свободи слова. Крім того, ця законодавча база ще не повністю розроблена, що зумовлює її певне обмеження та спростування, а громадянинові забезпечується лише мінімальний і частковий захист. Суть другої стратегії полягає в тому, що самої лише поінформованості громадянина про те, що ним збираються маніпулювати, для запобігання маніпулюванню недостатньо. Має значення те, що він робитиме далі з цим попередженням, як воно допомагатиме йому підготуватись до маніпулятивного повідомлення й оцінити його зміст. Третя стратегія передбачає вироблення методів спротиву маніпулятивному переконанню за конкретною проблематикою чи темою. Щоб зміцнити наші вірування, слід усвідомлювати їх вразли- вість, а для успішного захисту нашої свідомості достатньо мінімальних атак на наші почуття. Саме такі атаки викликають спротив наступним маніпуляціям, оскільки ми маємо мотивацію для захисту своїх вірувань, дістаємо своєрідну практику організації нашого захисту, а отже, озброєні краще для спротиву більш серйозним технологіям. Згадані автори називають два підходи до протидії пропаганді, яку можна трактувати як синонім маніпулюванню. По-перше, можна застосовувати оборонні дії, які полягають в умінні розпізнавати пропаганду, ставити певні запитання маніпуляторові, спростовувати й відкидати фальшиві апеляції та заклики і відповідати на атаки недобросовісної пропаганди. Однак технології, які використовуються у різних сферах життєдіяльності людини, настільки різноманітні, що захиститись від них досить важко. Отже, слід вдаватися також до наступальних дій у виявленні поширених технологій та їх джерел, вживати заходів щодо припинення процесу маніпулювання на початкових його стадіях. Ці дії потребують як персональних учинків, так і системи відповідних інституційних дій. Задля цього потрібно робити власні кроки, а також змінювати методи, які використовує наше суспільство для вирішення таких проблем [3]. Е. Аронсон і Е. Пратканіс вважають особистими способами захисту знання про способи переконання й чітке розуміння, що кожен може стати жертвою маніпуляторів. Важливо не потрапити під вплив ефекту “третьої особи”, коли людина думає, що жертвою маніпулювання може стати хто завгодно, тільки не вона. Адже саме усвідомлення своєї вразливості сприяє належній підготовці до захисту. Має значення і контроль за емоціями. Якщо виборець відчуває, що на його емоціях грають, то насамперед має уникнути цієї ситуації, а згодом проаналізувати, що відбувається. Якщо уникнути такої ситуації не вдається, потрібно “програти” різні варіанти ситуації, аж поки не буде знайдено можливості виходу з неї. Для успішного захисту треба уявити всі можливі варіанти перед прийняттям рішення. Варто також проаналізувати мотивації і надійність джерела повідомлень, раціональність самого повідомлення чи проблеми. Для формування захисту має значення і залученість громадян до вирішення нагальних проблем, адже коли людина пристрасно ставиться до певної проблеми, то частіше думає про неї, досконало досліджує повідомлення, шукає додаткову інформацію, яка б допомогла їй прийняти рішення. Головну роль у процесі захисту відіграє підтримка інститутів демократії. Демократія по суті є системою відносин, які підтримують дорадче переконання, а не маніпулювання, і поважають права та обов’язки всіх громадян. До основних критеріїв демократії належать децентралізованість інформації, наявність багатьох її джерел, система стримувань і противаг, що обмежує авторитет і владу; обговорення, яке є основою ухвалення рішень і планів, взаємозв’язок між лідерами і громадянами, захист прав і свобод опозиції в суспільстві. Висновки. Як зазначають дослідники, сучасна людина – це маніпулятор. У кожному з нас живе маніпулятор, який застосовує різні маніпуляції. Вважається, що трагедією сучасної людини є й те, що вона внаслідок свого безкінечного маніпулювання втратила будь-яку можливість виражати себе прямо і творчо [4, с. 320]. Та попри це шукають альтернативу маніпулятивній поведінці кожної особи. Так, Е. Шостром як альтернативу пропонує поведінку людини- актуалізатора, котра сприймає себе та інших особистостями, що вільно й відкрито виражають свої почуття. Актуалізатор може помилятися, проте здатний виправляти свої помилки, надати допомогу, коли це потрібно, і спроможний до спільної творчої роботи. Порівнюючи основні характеристики маніпулятора й актуалізатора, Е. Шостром протиставляє брехню (фальш), неусвідомленість (апатію), контроль (закритість) і цинізм (зневіру) маніпулятора чесності (прозорість, щирість), усвідомленості (відклик, інтерес), свободі (спонтанність, відкритість) і довірі (віра, переконання) актуалізатора [5, с. 194]. А. Ейнштейн зазначав, що для того, щоб вижити, людству потрібний новий спосіб мислення. Сьогодні перед людиною постає чимало важливих проблем. І новий підхід людини й суспільства до їх розв’язання (не тільки політичного маніпулювання) може справді сприяти хоча б частковому їх вирішенню. Системний підхід до обмеження маніпулювання, на наш погляд, має включати дії кожної людини, суспільних груп і організацій, держави щодо розширення досвіду виявлення брудних маніпуля- тивних впливів. Це можливо лише за умови регулярного й детального доведення до широкого загалу особливостей усіх маніпулятивних прийомів, які були використані в кожній виборчій кампанії. Лише коли люди краще пізнає сутність технологій впливу на її свідомість, вона зрозуміє їх призначення, і зменшиться вірогідність застосування цих технологій у майбутньому. Література 1. Грачев Г. В. Информационно-психологическая безопасность личности: состояние и возможности психологической защиты. ? М.: Изд-во РАГС, 1998. – 125 с. 2. Лепский В. Е. Информационно-психологическая безопасность субъектов дипломатической деятельности // Дипломатический ежегодник: Сб. ст. – М.: Науч. книга, 2003. – С. 233–248. 3. Аронсон Э., Пратканис Э. Р. Эпоха пропаганды: механизмы убеждения, повседневное использование и злоупотребление. – СПб.: Прайм- ЕВРОЗНАК, 2003. – 84 с. – Режим доступу: http://www.gumer.info/ bibliotek_Bu ks/ Psihol/EpohProp/index.php. 4. Общество и политика: Современные исследования, поиск концепций / Под ред. В. Ю. Большакова. – СПб.: Изд-во СПб. ун-та, 2000. – 512 с. 5. Шостром Э. Анти-Карнеги, или Человек-манипулятор / Пер. с англ. А. Малышевой. – Минск: ТПЦ “Полифакт”, 1992. – 122 с. ПАРТОЛОГІЧНИЙ КВАДРАТ ЯК ДОЦІЛЬНА МОДЕЛЬ ПРОЦЕСУ КОНСТИТУЮВАННЯ ПАРТІЙ ПОВНОЦІННИМ ПОЛІТИЧНИМ СУБ’ЄКТОМ В. М. Лещенко Проналізовано світові моделі конституювання політичних партій, розкрито авторську новелу процесу інституціоналізації партій – “партологічний квадрат” як доцільну модель становлення громадських політичних організацій повноцінним суб’єктом політичного життя суспільства. Ключові слова: політична партія, конституювання, інституціона- лізація, партологічний квадрат. Проанализированы мировые модели конституциирования политических партий, раскрыта авторская новелла процесса институциализации партий – “партологический квадрат” как целесооб- разная модель становления общественных политических организаций полноценным субъектом политической жизни общества. Ключевые слова: политическая партия, конституциирование, институционализация, партологический квадрат. Тhe article analyses the world models of constituting of political parties and exposes the author short story of process of instituting parties – “party square” as an expedient model of becoming of public political organizations by the valuable subject of political life of society. Key words: political party, constituting, institualization, party square. Проблема. Сучасне модернізаційне спрямування державо- творення України надзвичайно актуалізувало формування громадянського суспільства, створення і розвиток різних інститутів сучасної демократії, насамперед політичних партій. Адже історичний досвід розвинених країн світу доводить, що поза діяльністю партій, їх участю у формуванні та здійсненні державної влади повноцінна демократія неможлива. Для України, як і для інших держав постсоціалістичного простору, особливо актуальною є проблема становлення партійної системи, яка б відповідала вимогам демократичного суспільства, підвищення суб’єктного статусу політичних партій у політичній системі суспільства, що вимагає перетворення партій на повноцінні суб’єкти політичної діяльності. Аналіз останніх досліджень і публікацій дає підстави стверджувати, що різні аспекти партійно-політичного дискурсу постійно перебувають у полі зору науковців. Значний внесок у партологію зробили такі вчені, як І. Блюнчлі, Дж. Б’юкенен, М. Вебер, М. Дюверже, Е. Дюркгейм, Д. Істон, Р. Міхельс, Р. Моль, Г. Моска, П. Ордешук, М. Острогорський, В. Парето, В. Уоллерстайн, Д. Юм; в Україні – В. Бичек, О. Батанов, А. Бичко, А. Білоус, І. Бойченко, В. Горбатенко, С. Здіоруко, О. Крюков, В. Лісничий, М. Міщенко, М. Примуш, В. Ребкало, С. Рябов, В. Селіванов, В. Токовенко, В. Цвєтков, Ю. Шведа, А. Шульгіна та ін. Проте більшість науковців зосереджують увагу на концеп- туально-методологічних або функціонально-дискурсивних аспектах партійної діяльності. При цьому поза їх увагою залишаються питання місця, ролі та функцій політичних партій. Невирішеними залишаються і питання конституювання політичних партій повноцінним суб’єктом політичного життя суспільства. Мета статті: проаналізувати світові моделі інституціона- лізації партій та розробити авторський “партологічний квадрат” як доцільну модель конституювання політичних партій у політичній системі суспільства. Історія свідчить, що з моменту свого виникнення політичні партії значно еволюціонували, поступово змінюючи характер свого функціонування, роль у політичних процесах, особливості конституювання, становлення й розвитку. Практично всі автори теорії політичної системи (Т. Парсонс, Д. Істон, Р. Алмонд, У. Мітчелл та ін.) приділяли значну увагу ролі політичних партій як організацій, що опосередковують взаємо- відносини між політичною системою і середовищем, давши їм визначення “сторожі”. Саме політичні партії взяли на себе функції артикуляції й агрегації групових інтересів, борються за владу, намагаючись впливати на прийняття державно-управлінських та політичних рішень. На початок XXI ст. накопичено значний матеріал, що дає змогу простежити процес і етапи формування політичних партій в найрізноманітніших умовах. Важливим завданням політології нині стає виявлення найзагальніших форм і способів конституювання партій повноцінним політичним суб’єктом. Інакше кажучи, потрібно знайти відповідь на запитання, чи існують якась загальна модель виникнення й розвитку партій, загальні закони, властиві будь-яким партіям, чи в цій сфері може бути кілька зразків, чи, врешті-решт, кож- на партія є неповторною, і жодних загальних законів для неї не існує. Конкретні історичні шляхи створення й конституювання партій дуже різноманітні. Деякі партії виникли на базі виборчих комітетів і об’єднань виборців. Інші склалися на основі об’єднання різних ідейно- політичних “клубів” типу якобінського. Чимало партій у Європі виникли на основі таємних організацій середньовічних підмайстрів, які характеризувалися не тільки закритістю, а й високими почуттями солідарності та взаємодопомоги. Деякі партії успадкували практику служіння й допомоги ближньому у католицьких організацій, а в деяких країнах соціалістичні партії були створені профспілками для представництва їх інтересів у парламентах. Іноді партії створювалися як воєнізовані групи в умовах підпілля для повалення авторитарної і самодержавної влади або внаслідок розколів – злиттям дрібних груп. Отже, кожний спосіб формування та конституювання партій справляє позитивні й негативні впливи на їх особливості. Можна сказати, що немає якогось оптимального шляху, його неможливо обрати довільно. Можна лише виявити плюси й мінуси кожного шляху і заздалегідь бути готовим до того, аби нейтралізувати небажані умови та підтримати позитивні. Партія, що виникла з дрібних груп, легше може опинитися в умовах ізоляції, а та, що утворилася в підпіллі і звикла до збройної боротьби, схилятиметься до насильницьких дій, до військової дисципліни, намагаючись не переконувати своїх прихильників, а командувати ними. Партія, що склалася на основі виборчих комітетів, активно діятиме в передвиборних умовах, але припинить свою діяльність після завершення виборчої кампанії. Тому політична наука має уважно вивчати особливості становлення партій, щоб виявити його позитивні й негативні сторони і сформулювати корисні рекомендації. Відомий політолог і один з найавторитетніших дослідників політичних партій К. Джанда процес конституювання партій і механізми партійного будівництва пропонував вивчати крізь призму поняття “інституціоналізація” – процес, за допомогою якого партії зміцнюються, набувають значення і стійкості. Інституціоналізація – це не тільки процес, а й властивість, або стан. Як властивість вона є ступенем матеріалізації партії в суспільній свідомості, тому існує незалежно від власних лідерів, регулярно залучаючись до значущих моделей поведінки [1, с.94.]. Отже інституціоналізація є відповідним інтегральним показником, сумою чинників, які впливають на конституювання партії як значущого політичного інституту – суб’єкта політичного життя суспільства. У політичній науці накопичено чимало варіантів визначення рівня інституціоналізації партій. Це і тривалість існування, і кількість розколів та злиттів, і “вік” партії, і електоральна стабільність представництва в законодавчих органах, і зміна керівництва та ін. Проте нас цікавлять насамперед чинники, за наявності яких шанси новоутвореної партії на успішну інституціоналізацію зростають, і ті, під впливом яких сама партія стає повноцінним суб’єктом у політичному житті суспільства. Досить вдалу спробу сформулювати основи конституціона- лізації (ототожнюючи її з інституціоналізацією) політичних партій зробив відомий вітчизняний політолог М. Примуш [2, с. 241]. Він виокремлює дві складові цього процесу – правову інституціоналізацію і політичну, що передбачає створення формалізованої організації. Ще одна відома розгорнута теорія формування політичної партії належить Р. Матвєєву [3], який формування політичної партії визначає як процес об’єднання певного суспільного руху, світогляду і організації. Звичайно, об’єднання таких різних і різнопланових елементів пов’язане з певними труднощами і потребує часу. Складність полягає в тому, що кожен елемент партії є відносно автономним і перебуває у стані невизначеного руху. Понад те, кожен із цих елементів, аби стати складовою партії, має досягти певної зрілості. На процесі становлення партії позначаються і такі суб’єктивні чинники, як поведінка ініціативної групи, котра прагне стати керівним ядром майбутньої партії, і характер електорату. Зокрема, Ю. Шведа вирізняє структурований і неструктурований електорат. Виборче рішення структурованого електорату є результатом тривалої партійної ідентифікації, зумовлюється міцними зв'язками партії з певною соціальною групою і відображає соціальні і політичні чинники, які впливають на характер голосування. Неструктурований електорат (болото) реагує на політичні проблеми, важливі для нього, лише в певний час, а тому є нестабільним. Такі виборці слабко пов’язані з політичними партіями й часто змінюють свої преференції [4, с. 28]. Представник структурованого електорату, за В. Бортніковим, “має володіти мінімально достатнім обсягом знань про те, що відповідає його інтересам, і про те, який політичний вибір дозволяє йому забезпечити ці інтереси” [5, с. 82]. Однак на практиці більшість громадян не відповідає навіть цим заниженим стандартам “адекватного” громадянина [6, с. 25 – 27]. Неструктурований електорат становить більшість населення не тільки в Україні. Ця проблема характерна і для розвинених демократичних держав. Р. Дарендорф навіть говорить про тенденцію формування суспільства couch potatoes, тобто суспільства телеглядачів, які лежать на дивані, спостерігаючи за подіями у світі, в якому вони більше не беруть участі [7, с. 90]. Проте недорозвиненість якогось компонента інституціоналізації може і не спричинитись до виникнення партії. А коли створення партії проголошено, то її очікує криза. Якщо, наприклад, у країні суспільно- політична активність більш менш значної частини населення недостатня, то партія не матиме навіть мінімальної кількості активістів, прихильників і виборців, не кажучи вже про керівників низових ланок, де, власне, і відбувається процес становлення партії. Неясність і нечіткість ідеологічних основ також можуть призвести до того, що населення не виявить ніякого інтересу до позицій і пропозицій партійної ініціативної групи. У процесі формування партії має відбутися певне зближення принаймні деяких активних учасників суспільного руху з відповідними політичними концепціями. Ці концепції, природно, повинні також деякою мірою відображати й виражати потреби, сподівання та інтереси цього руху, а отже, сприйматися ним. Проте досвід доводить, що багато суспільних рухів сприймають не будь-яку політичну ідеологію, а лише таку, котра відповідає реальним цінностям людей. Прихильники партії нададуть підтримку її керівництву, якщо побачать його здатність політично і юридично ефективно виражати їхні різні інтереси. Серед найбільш відомих моделей конституювання політичних партій як повноправних суб’єктів політичного життя слід відзначити розробки Дж. Лапаломбари та М. Вайнера. Вони сформулювали своєрідний “партологічний квадрат”, що характеризує партію як організацію, котра має ідеологію, організаційну структуру, мету – завоювання політичної влади, намагання забезпечити підтримку максимальної кількості виборців [8, с. 6]. У наведеній моделі очевидною є однопорядковість двох останніх вимог, адже завоювання політичної влади неможливе без намагання забезпечити підтримку максимальної кількості виборців. Більше того, завоювання або здійснення політичної влади a priori є метою партійної діяльності, системною якістю партії (яку й забезпечують усі складові партійного конституювання), тому говорити про таку мету як складову партійного будівництва все одно, що визначати складовою автомобіля його здатність бути засобом пересування чи телефону – засобом комунікації. Тому пропонується авторський концепт “партологічного квадрата”, або “модусу партії автентичного типу”, в якому структурними складовими формування й конституювання політичної партії як повноцінного суб’єкта політичного життя суспільства виступають: 1) політична платформа партії; 2) політична програма партії; 3) соціальна база партії; 4) організаційна структура (рис.). Політична платформа Ідеологічна база партії Організаційно- масова база партії Соціальна база Рис. Партологічний квадрат Перші дві складові становлять ідеологічну базу політичної партії, решта – її ресурсний та електоральний потенціал. Ідеологічна складова будь-якої партії є первинною в її ідентифікації. К. Мангейм визначив поняттям ідеології “духовне утворення”, що складається серед політичної еліти, правлячої групи як теоретичне обґрунтування певної соціально-політичної ситуації, що відповідає інтересам цієї групи [9]. Необхідність партійної ідеології обґрунтовував у своїх теоретичних концепціях М. Дюверже. Загалом він не абсолютизував роль ідеології в житті партій, однак підкрес- лював важливість ідей та ідеологічних концепцій на стадії становлення партій і збереження їх певної ролі залежно від подальшого розвитку організаційної будови партій [10, с. 22–35; 42–45]. При цьому слід тонко розмежовувати “політичну платформу” та “політичну програму”, котрі зазвичай ототожнюються деякими дослідниками. Платформа – це політична позиція партії, основні прин- ципи й світоглядні орієнтири бажаного політичного майбуття, за яке змагається партія у стратегічній перспективі. А тактичні настанови – все те, що партія обіцяє своїм виборцям, які коаліції підтримує, яким політичним діям віддає перевагу, уже становить програму. Партійна програма, особливо передвиборна, є найважливішим матеріальним вираженням ідеологічної платформи партії. Партійна програма виконує подвійну функцію. З одного боку, вона є основою об’єднання однодумців у партію, ідейним підгрунтям наступної діяльності. З другого боку, програма потрібна і для того, аби в результаті широкого її рекламування якомога більше виборців перетворити на своїх прихильників.Для того щоб тривалий час бути серед впливових суб’єктів політики, політична партія повинна мати свою програму, яка слугує концептуальною підставою для політичного спілкування з громадянами [11]. Зазначимо, що в українців найбільшою популярністю серед новітніх ідеологій користуються лібералізм, який підтримують 17,6% виборців; соціальна демократія (еволюційне реформування капіталізму з огляду на забезпечення прав, свобод, соціальної справедливості, перерозподілу світового багатства) – 20,7%; єврорегіоналізм (формува- ння європейської регіональної держави та громадянського суспільства на цінностях християнської цивілізації) – 36,5% [12, с. 18 – 24]. Для того щоб стати важливим чинником партійного будівництва, ідеологія партії має бути адекватною інтересам відповідної соціальної спільності. За цим принципом кожна партія має насамперед визначити свою соціальну базу, тобто групи і спільноти, інтереси яких вона збирається виражати та обстоювати. З одного боку, партія не може претендувати на роль репрезентатора політичних інтересів усього суспільства, а з другого – не варто їй перебувати в занадто вузькому електоральному сегменті, позиціонуючи себе захисником інтересів чисельно невеликих соціальних груп, або неконсолідованих спільнот. Так, в Україні, за аналогією із західними демократіями, серед партійних лідерів популярним є намагання показати саме свою партію виразником надій та інтересів середнього класу. Відбувається навіть певна конкуренція між політичними силами. Однак, як зазначив В. Ворона, “дослідження Інституту соціології... навіть за нашого великого бажання, такого класу в Україні не виявили”, оскільки самоідентифікують себе як представників середнього класу лише 2% українців [13, с. 123–124]. Нарешті, важливою складовою “партологічного квадрата” є ресурсно-кадровий та організаційний потенціал партії, зокрема, кількість зареєстрованих (і обов’язково – чинних) первинних осередків та активних і підготовлених партійних функціонерів. Так, зокрема, вважає А. Шульгіна [14]. Оскільки сучасні вибори вже не можна уявити без професійних політичних технологій, загальнонаціональний успіх на них можливий лише тоді, коли партія у своїй політичній діяльності та агітаційній роботі доходить до кожної виборчої дільниці. Математичні розрахунки дають змогу визначити оптимальну кількість партійних осередків та функціонерів для партії, що прагне мати більшість у парламенті. Ефективна дієздатна партія не може мати первинних осередків менше за кількість виборчих дільниць у 2/3 областей України (як правило, в базових областях – місцях проживання базового електорату). Отже, із загальної кількості 33113 виборчих дільниць України партія для проходження до парламенту повинна мати мінімум 22 тисячі первинних осередків і щонайменше 66 тисяч партійних активістів. Висновок. Запропонована концептуальна модель “партологіч- ного квадрата” доцільна для конституювання партій як повноправних суб’єктів політичної системи суспільства і може бути використана сучасними українськими політичними партіями для подальшого партійного будівництва. Література 1. Джанда К. Сравнение политических партий: исследование и теория // Современная сравнительная политология. Хрестоматия. – М.: Первый печат. двор, 1997. – 378 с. 2. Примуш М. Політичні партії: історія та теорія: Навч. посіб. – К.: Вид. дім “Професіонал”, 2008. – 416 с. 3. Матвеев Р. Проблемы общей теории политической партии // Партии и партийные системы.– М.: ИНИОН РАН, 2004. – 281 с. 4. Шведа Ю. Відносини виборців і політичних партій як предмет наукового аналізу // Політ. менеджмент.– 2008. – № 2 (29), – С. 19–32. 5. Бортніков В. Соціокультурний вимір політичної участі // Політ. менеджмент.– 2007. – № 5 (26). – С. 76 – 91. 6. Даль Р. Проблемы компетентности граждан // Демократия. Теория и практика. – М.: Изд-во ун-та Джона Хопкинса, 1996. – С. 22–43. 7. Дарендорф Р. Ліберальний стрій під тиском: демократичні дилеми // У пошуках нового устрою: Лекції на тему політики свободи у ХХІ ст.: Пер. з нім. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2006. – С. 74–90. 8. Lapalombara J., Weiner M. Political Parties and Political Development Princeton.– New Jersey, 1966. 9. Мангейм К. Очерки социологии знания: Проблема поколений –состя- зательность – экономические амбиции. – М.: ИНИОН РАН, 2000. – 162 с. 10. Дюверже М. Политические партии.– М.: Акад.проект, 2007. – 540 с. 11. Зотова З. Предвыборная программа – основной ресурс избирательной кампании.– М., 2001. – 88 с. 12. Бебик В., Василишина О., Фоміна А. Політична свідомість українського суспільства: рік 2007 // Соціальна психологія. – 2007. – № 5 (25). – С. 18 – 24. 13. Ворона В. Українське суспільство в соціологічному вимірі // Українське суспільство. – 2003. Соціологічний моніторинг / За ред. В. Ворони, М. Шульги. – К.: Ін-т соціології НАН України. – С. 120–129. 14. Шульгіна А. Членство в партії як форма політичної участі: особливості партійної участі в Україні // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – К., 2008. – Вип. 12. – С. 322–337. ВИРТУАЛЬНАЯ РЕАЛЬНОСТЬ: ПОЛИТИКА НЕВМЕШАТЕЛЬСТВА В. М. Малкин Рассматриваются возможные механизмы формирования индивидуальных и коллективных поведенческих паттернов у пользователей сети Интернет и их социального окружения. Ключевые слова: психическая реальность, Сеть, объект желания, Другой. Розглядаються вірогідні механiзми формування iндивiдуальних і колективних патернів поведiнки у користувачiв мережі Iнтернет та їх соціального оточення. Ключові слова: психічна реальнiсть, Мережа, об’єкт бажання, Iнший. Possible mechanisms of formation of individual and collective behavior patterns among Internet users and their social environment are presented. Key words: psychic reality, Network, object of desire, the Other. Проблема. Виртуальная реальность стала неотъемлемой частью нашего существования. У каждого из нас уже есть свой электронный почтовый ящик, клиент в ICQ или Miranda; мы зарегистрированы на тематических форумах и пользуемся услугами социальных сетей. Найти фильм десяти-, а то и двадцатилетней давности сегодня не составляет труда. Но пропорционально росту количества пользователей интернет-услуг все более распространенным становится представление о том, что сеть поглощает, делает зависимым, заменяет “реальный” мир. Цель статьи: выяснить, действительно ли продолжительность нахождения пользователя в виртуальной среде зависит от неких скрытых от субъекта механизмов социально-властного манипули- рования; детерминирован ли характер взаимоотношений с сетью еще каким-либо другим фактором. Для подтверждения излагаемых теоретических положений нами было проведено пилотное исследование. При этом использовались два типа опросников, разработанных автором статьи. Общая выборка составила 75 респондентов, из которых 40 лиц мужского пола в возрасте от 15 до 30 лет со стажем пользования интернет-услугами от 1 года до 12 лет и 35 – женского пола в возрасте от 11 до 34 лет со стажем пользования интернет-услугами от 1,5 до 10 лет. Результаты взаимодействия пользователей с виртуальной реальностью очевидны. Так, 72 % мужчин и 60 % женщин используют интернет-сленг, а криптограммы смайлов – соответственно 85 % мужчин и 91 % женщин. И хотя психическая реальность, коею, несомненно, является виртуальная реальность, ценна по определению, экспансия в умы пользователей не значится среди основных ее характеристик. Предлагаем рассмотреть две ситуации. Ситуация 1 – поиск ин- формации с помощью поискового сайта. В данной ситуации формаль- но субъект взаимодействует только с интерфейсом программы, пытаясь обнаружить искомый объект. Ситуация 2 – общение в рамках тематического форума или чата. Здесь субъект опосредованно взаимо- действует с другими пользователями сети через обмен письменными сообщениями, при этом визуальный контакт отсутствует. Ситуация 1. Пользователь обращается к поисковым программам в двух случаях: когда требуется найти уже известный объект и когда имеется только некое представление об искомом объекте. И в том, и в другом случае запрос выглядит как текст. С этого момента, как пишет Лакан, “именно мир слов порождает мир вещей” [1, с. 46]. Ведь всего через несколько секунд пользователь получает множество потенциальных удовлетворений объективированного желания. Как только начинается момент отсева ссылок, не удовлетворяющих запрос пользователя, складывается впечатление, что виртуальная среда всячески противостоит попыткам обрести желаемое, а это лишь сильнее мотивирует субъекта продолжать поиски. “Объект становится желанным только в случае запрета. Желание пробуждается запрещающим его Законом. Оно нуждается в препятствии, которое нужно преодолеть” [2, с. 46]. Ссылки на желаемый объект, которые получает субъект во время поиска, иерархизированы в соответствии с внутренними законами сети, которые, в свою очередь, были созданы другими пользователями. Таким образом единичный субъект, как представитель множества пользователей, своим запросом формирует общую картину желаний, которая постоянно обновляется и пополняется новыми категориями. В итоге мы видим справедливость базового постулата Лакана о том, что желание субъекта есть желание Другого, а в случае виртуальной реальности – множества неперсони- фицированных других, объединившихся в единый образ. Лакан пишет, что “субъект – это введение потери в реальность, но ничто не может ввести эту потерю, поскольку по своему статусу реальность максимально полна” [1, с. 73]. Каждый субъект- пользователь своей пустотой нереализованых желаний, сиюминутную квинтэссенцию которых он обращает к поисковой программе, делеги- руя полномочия поиска объекта виртуальному Другому, формирует объем виртуальной реальности. Как совокупность молекул воды создает эффект поверхностного натяжения, так множество всех зияющих пустот пользователей сети обусловливают ее полноту. Таким образом, во время использования поисковых программ при видимом отсутствии непосредственного контакта с другим пользователями субъект все время имеет дело с чужими воплощенными влечениями и, чем ближе его желания будут к влечениям, характерным для большин- ства других, тем вероятнее возможность быстрого удовлетворения. Как видим, сама среда поиска – виртуальная реальность – остается интактной, а эффект зависания в сети скорее всего возникает вследствие того, что желания субъекта неизбывны, так что стремление к удовлетворению постоянно будет подталкивать его к поисковой активности. Способ достижения объекта желания, пускай и в форме виртуальной копии (симулякра), будет быстрее и надежнее в сети, так что эта простота и является залогом возвращения в поле виртуальной реальности. Ситуация 2. В данном примере субъект-пользователь вступает в виртуальное общество (чат или форум), где обязательным ритуалом инициации является выбор прозвища и аватары – своего графического изображения. Так, 92 % пользователей-мужчин и 89 % женщин отдают предпочтение прозвищам вместо реальных имен, а 82 % пользо- вателей-мужчин и 57 % пользователей-женщин отказываются от собственных фотографий в пользу разнообразных картинок (далее – аватары). Остальные характеристики виртуальной личности проистекают из текстовых сообщений ее создателя. “Бессознательное говорит, что делает его зависимым от языка”, – пишет Лакан, так что особенности каждой виртуальной личности будут продиктованы бессознательными стремлениями ее создателя, что приведет к возникновению персонажей с явными архетипическими свойствами. При отсутствии визуального контакта с собеседником субъект-пользователь вынужден опираться на имеющуюся скудную информацию, что приводит к возникновению “эффекта ореола”. Герой “Шлема ужаса” В. Пелевина говорит: “Никакой независимой системы координат у вас нет, и все, что вы видите, определяем мы. Поэтому и заподозрить ничего нельзя. И жизнь для Вас уже не то, что есть на самом деле, а то, что Вам показывают” [3, с. 92]. Объединив прозвище, аватару и текстовые сообщения, субъект ликвидирует “белые пятна” в образе собеседника, используя содержание собственного бессознательного. Амплификация такого рода приведет к искажению восприятия других пользователей, так как сообщения будут адресованы уже не реальным людям, пусть и находящимся по ту сторону монитора, а проекциям внутри- психических образов. Характер такого взаимодействия исключает элемент общения – номинальную функцию чатов и форумов, так как каждый из пользователей замыкает систему на себе, переходя от системы “субъект – субъект” к системе “субъект – бессознательное” и используя виртуальную среду в качестве символического зеркала. Сама виртуальная среда непосредственно не включена в процесс общения, что исключает возможность воздействия на поступки пользователей, а популярность виртуального общения (75 % мужчин и 80 % женщин состоят в интернет-сообществах, пользуются чатами и услугами социальных сетей) возникает в результате эффекта залипания либидо. У пользователей складывается привычка получать удовольствие от постоянного и неконтролируемого доступа к бессознательному содержанию. Заигрывая или ссорясь с участниками форума, субъект-пользователь пытается за счет проецирования расширить представление о себе. Комментируя такого рода поиски, Лакан писал: “То, что я ищу в речи, – это ответ другого. То, что конституирует меня как субъекта, – это мой вопрос” [1, с. 69]. Однако покуда поставленный вопрос будет возвращаться к субъекту минуя Другого, он остается без ответа, а процесс конституирования продолжается. Длительному нахождению в сети будет также способствовать характерное для виртуальных коммуникаций ощущение безнаказанности, возникающее в результате минимального присутствия инстанции Супер-Эго. Стиль общения и содержание текстовых сообщений подвергаются очень слабой цензуре, в результате чего момент перехода бессознательного содержания в область осознанного будет сопровождаться только получением удовольствия без сопутствующего обычно ощущения вины или стыда. Именно безнаказанность виртуальных удовольствий станет еще одной причиной “эффекта зависания” в сети. Резюмируем рассмотренные ситуации: в результате анализа двух моделей поведения субъекта в поле виртуальной реальности нами были описаны примеры и выдвинуты интерпретации эффекта “зависания” в сети. Механизмы данного эффекта, на наш взгляд, связаны с бессознательными стремлениями и предпочтениями пользователей, а не со скрытыми механизмами социального манипулирования. Следовательно, гипотеза о том, что виртуальная реальность есть автономное и активное образование, способное принуждать к чему-либо своих пользователей, представляется несостоятельной. Р. Барт пишет: “Любой миф фатально тяготеет к антропоморфизму...” [4, с. 88], и данное коллективное заблуждение о природе Сети – так же. Виртуальное пространство взаимодействия очень показательно названо “реальностью”, пользователи намеренно подчеркивают сходство объективной и искусственно созданной психической реальности. Барт продолжает свою мысль следующим образом: “Итак, в основе всего этого психоза – миф о Тождестве, то есть Двойничестве. Но двойник, как и всегда в подобных случаях, сильнее нас, Двойник – наш Судья” [там же]. Образ “Сети-агрессора” формируется у пользователей и их близких при попытке оценить виртуальную реальность беспристрастно, взглянуть с позиции Другого. “Взгляд – объект зрительного, скопического влечения. Не проекция ли взгляд? Не становится ли внешний мир спроецированным взглядом?” [2, с. 64]. Коллективное проецирование страха наказания формирует устойчивое и постоянно подтверждаемое примерами представление о негативном влиянии виртуальной реальности на ее пользователей. Подтверждая это, Барт пишет: “При всем том, как мы только что видели, этот Судья – точнее, Надзиратель – получает тщательно разработанное вторичное осмысление в рамках расхожих верований и в конечном итоге очень мало отличается от простой проекции земных реальностей” [4, с. 88]. И пока мы строим предположения и выдвигаем гипотезы относительно свойств сети, пытаясь, изучая ее, познать самих себя, виртуальная реальность сохраняет молчание и смотрит на нас под таким углом, под каким сами себя мы увидеть не можем. Потому что “смотрящий глаз и взгляд роковым образом асимметричны” [2, с. 64]. Выводы. Дальнейшее исследование аспектов взаимодействия субъекта с виртуальной реальностью позволит раскрыть новые механизмы экзистенции и особенности процесса конституирования в этом поле. На данный момент можем утверждать следующее: антропоморфный образ виртуальной реальности формируется в результате отчуждения образа субъекта совокупностью субъектов- пользователей. Опыт отчуждения объективной реальности, который способствовал бы постороению валидных представлений, у пользователей интернет-услуг отсутствует, а возможным способом получения достоверной информации представляется интерпретация сформированного в социуме коллективного фантазма о Сети. Литература 1. Лакан Ж. Функция и поле речи и языка в психоанализе. – М.: Гнозис, 1995. – 101 с. 2. Мазин В. А. Введение в Лакана. – М.: Фонд науч. исслед. "Прагматика культуры”, 2004. – 201 с. 3. Пелевин В. Шлем ужаса: Креатифф о Тесее и Минотавре. – М.: Открытый Мир, 2005. – 224 с. – (Мифы). 4. Барт Р. Мифологии / Пер. с фр., вступ. ст. и коммент. С. Зенкина. – М.: Изд-во им. Сабашниковых, 2004. – 320 с. ВЛИЯНИЕ СРЕДСТВ МАССОВОЙ ИНФОРМАЦИИ НА ДИНАМИКУ ИМИДЖЕЙ ПОЛИТИЧЕСКИХ ЛИДЕРОВ: ПСИХОСЕМАНТИЧЕСКИЙ АНАЛИЗ О. В. Митина, В. Ф. Петренко, И. Пшеничный Розглянуто наукові концепції іміджу політика, його структуру та проблеми дослідження. Подано результати емпіричного дослідження впливу ЗМІ на імідж політичного лідера. Досліджувані, студенти економічних вузів Москви, оцінювали політичних лідерів з використанням психосемантичного опитування до і після читання статті про одного з них. Досліджено ефект комунікативного впливу. Визначено його силу і системний характер. Обговорено феномен інформаційної інерційності. Ключові слова: психосемантика, динаміка іміджу політичного лідера, ефект комунікативного впливу. Рассмотрены научные концепции имиджа политика, его структура и проблемы исследования. Даны результаты эмпирического исследования влияния СМИ на имидж политического лидера. Испытуемые, студенты экономических вузов Москвы, оценивали политических лидеров с использованием психосемантического опросника до и после прочтения статьи об одном из них. Исследован эффект коммуникативного воздействия. Определены его сила и сис- темный характер. Обсужден феномен информационной инерционности. Ключевые слова: психосемантика, динамика имиджа политического лидера, эффект коммуникативного воздействия. The theoretical introduction is devoted to different approaches of studying images of political leaders, its structure and problems of research. The major part contains empirical result of studying how mass media influence on image of political leader. Subjects were graduate students of economical specialties in Moscow. They evaluated political leaders using psychosemantical questionnaire before and after reading the publication about one of the leader which was publish in the newspaper. The effect of communicative influence is under consideration. The strength and system character are determined. The phenomena of information persistence is discussed. Key words: psychosemantics, dynamics of political leader’s image, effect of communicative influence. Проблема. Термин “имидж” впервые возник и начал использоваться в коммерческой рекламе для дифференциации однородных товаров. Это стереотипизированный, эмоционально окрашенный образ конкретного объекта, существующий в массовом сознании [1]. Имидж должен оказывать эмоционально-психоло- гическое воздействие на кого-либо для популяризации, рекламы [2]. С этой целью его направленно формируют. В области пиар-технологий имидж – это знаковый заменитель, в концентрированной форме отражающий основные черты человека, организации. С разработкой новых методов организации избирательной кампании в начале 60-х годов XX ст. в США понятие “имидж” стало широко применяться и для дифференциации общественных лидеров [3]. Политическое лидерство так или иначе приписывается одному человеку (президенту, премьер-министру), однако это в значительной мере символическая фигура, а реальное выполнение функций обеспечивают другие люди (“команда”, “семья” и т.д.). Специально для восприятия обычными людьми подготавливаются сообщения различного жанра (информационные сообщения, художественно окрашенные повествования, фото- и видеоматериалы), в подавляющем большинстве случаев распространяемых СМИ. Они носят манипулятивный характер, содержат определенную точку зрения, сконструированную профессионалами для решения определенных политических задач[4]. При этом в большинстве случаев этот образ у простых людей формируется не только на основе собственных непосредственных впечатлений от личности, ее деятельности, объективных факторов, которые, конечно, влияют на формирование представлений в обыденном сознании, в ситуации опосредованного характера отношений лидера с населением. Роль СМИ в формировании имиджа становится не менее, а иногда и более значимой, нежели конкретная деятельность. Известность приобретает- ся во многом благодаря СМИ. Еще М.Твен подчеркивал важность средств массовой коммуникации (в то время это была печать), указывая, что она может и создать, и испортить репутацию любому человеку. Ничто не мешает ей назвать лучшего из граждан мошенником и вором и погубить его навеки [5, с. 138–139]). “Пресса (а в наше время и другие СМИ) – самое главное. Для кандидата, который сможет расположить к себе прессу, не составит труда победить в борьбе за голоса” [6]. Наряду с известностью формирование привлекательного (эффективного) имиджа политика является одним из важнейших условий ведения эффективной политической деятельности любого уровня [7]. Р.Прайс, бывший в свое время помощником и имидж- мейкером президента США Р.Никсона, подчеркивал: “...избиратель реагирует на образ, а не на человека. Значение имеет не то, что есть, а то, что проецируется. Поэтому мы должны менять не человека, а производимое им впечатление” [8, с. 68]. Мы можем определить имидж как комплексное представление о личности политика, включающее, наряду с визуальным образом, стиль его мышления, специфику действий, характер поступков. В отличие от авторитета или репутации, формирующихся в большей степени на когнитивном уровне, имидж основан скорее на вере (является своеобразным “мифом” [9]), чем на анализе, размышлении, не обязательно подчиняется объективным законам логики и призван влиять больше не на сознание избирателя, а на его эмоциональную сферу и уровень бессознательного (аналог имиджевой рекламы) и обладает большой регулятивной силой. Понимание имиджа как социальной репрезентации [10] позволяет разработать адекватную методологию исследования формирования имиджа, с одной стороны, являющегося результатом длительного воздействия, значительных трансформаций и весьма устойчивого [11], и его динамики, с другой: в ходе социальных взаимодействий имидж постоянно корректируется, адаптируется к требованиям конкретной социально-политической ситуации. Традиционные социологические опросы населения по поводу популярности тех или иных политических лидеров позволяют получить интегральную оценку имиджа. Однако, по нашему мнению, правильнее измерять целый ряд относительно независимых характеристик (имиджевых черт). При этом устойчивого набора нет, основные категории, определяющие дифференцированную структуру имиджа, варьируют в разных странах и на разных этапах истории. Так, имиджевые характеристики в политике можно делить по уровню регуляции и проявления на: психофизиологические (активность, агрессивность, сила и обратные им), личностно-коммуникативные (связаны с каналом передачи информации: фото- и телегеничность, тембр голоса), социальные (моделирующие чисто человеческие качества – доброта, отзывчивость), мифо-символические (подводят объект к уже имеющимся в аудитории стереотипам), профессио- нально-политические (требования, ожидания граждан к людям данной профессии) [12]. Несколько иную по структуре “замкнутую” модель предлагает Ж. Сегела [13], выделяя, прежде всего, характерологические черты, необходимые как в личностном, так и в социальном плане, а также нравственные. В отечественных моделях акцентируется внимание на следующих трех факторах: харизматичность, отношение (патриотическое к стране, народу, аскетическое к самому себе), поведение (соответствующее принципам морали). В современной американской политической рекламе важнейшими считаются следующие три характеристики политика (т.н. трехлучевая модель политического имиджа) [14]: высокий интеллект, личностный потенциал, нравственные качества. Дополнительным четвертым фактором к ним все чаще называется выраженность лидерских качеств (“Нет лидера – нет и политика” [15 с. 37]). Выраженность качеств по каждому фактору заданной модели определяет имиджевый профиль, причем в одной стране, в один исторический период в различных электоральных группах успех могут приносить значимо различные профили. Политический деятель, например, может восприниматься как харизматический лидер, но не оцениваться как достаточно компетентный руководитель; слыть хорошим дипломатом с высоким международным авторитетом, но излишне склонным к компромиссу или слишком далеким от нужд простых людей и т.д. . Сведение социологами в едином показателе этих разнородных аспектов для оценки рейтинга не позволяет выделить сильные и слабые стороны имиджа лидера с возможной целью их корректировки в избирательной компании и политической рекламе. В наших предыдущих исследованиях было показано, что психосемантические методики эффективны в ситуации исследования глубинных, многомерных, часто неотрефлексированных представле- ний различных людей, в частности, при реконструкции той системы категорий, которыми пользуется общественное сознание при восприятии политических лидеров и определении в этой категориальной системе места любого из них [16]. Цель статьи: проследить, как меняется имидж публичного политика в глазах респондентов под воздействием СМИ. Гипотеза исследования предполагала наличие коммуникатив- ного эффекта воздействия СМИ, т.е. что после прочтения информационных материалов (газетной или журнальной статьи) о политическом деятеле респонденты несколько изменят свое отношение к нему (в заданном в статье направлении). Респонденты (60 человек, из которых 46 мужчин и 14 женщин) – студенты старших курсов московских экономических вузов. Исходя из определенной специфики психосемантического опросника, испытуемые должны быть хотя бы в минимальной степени осведомлены в политике и способны к некоторой рефлексии в этой сфере. Чтобы предвосхитить возможные замечания коллег о нерепрезентативности такой выборки исходя из бытующего мнения об аполитичности студенческой аудитории, а потому – об отсутствии в таком случае категориальной структуры группового политического сознания, сошлемся на результаты современных исследований, полагающих, что студенческая молодежь интересуется политикой и имеет собственное мнение исходя из устойчивой системы конструктов [17–20]. Кроме того, из всех возможных специальностей была выбрана такая подготовка по которой в наибольшей степени предполагает наличие соответствующих для заполнения опросника социально- политических знаний. Эксперимент проводился в феврале 2005 г. В качестве политического деятеля, на примере которого проводилось исследование, был выбран президент Украины В. Ющенко. Этот выбор был обусловлен следующими факторами. Во- первых, особой значимостью для россиян общественно-политической ситуации в Украине. Из всех республик, входивших в Советский Союз, к Украине российские граждане испытывают наиболее родственные чувства. Поэтому в той или иной степени все респонденты знакомы с основными политическими событиями, происходящими в этой стране. Произошедшие незадолго до того выборы широко освещались СМИ в России. Имя В. Ющенко не было пустым звуком, как это достаточно часто бывает с респондентами, чья профессия далека от общественно- политической сферы, когда речь идет о новых политических фигурах других стран. С другой стороны, имидж В. Ющенко для российских студентов был еще недостаточно сложившимся, и именно в этой ситуации можно было ожидать значимого, коммуникативного эффекта от получения новой (позитивной или негативной) информации. Сложившийся, устоявшийся имидж тоже меняется, однако одной газетной публика- ции явно недостаточно. Экспериментальная ситуация, необходимость фиксации значимого эффекта и временные ограничения требовали выбора персонажа, не имеющего длительного прошлого в общественном сознании. Таким образом, сочетание общего интереса к стране и сравни- тельной новизны ее лидера для респондентов обусловили данный выбор. В первой серии всем испытуемым предлагалось заполнить матрицу, где по 35 шкалам-дескрипторам оценивались политические лидеры стран ближнего и дальнего зарубежья (табл. 1). Испытуемым необходимо было оценить по семибалльной шкале (от 3 до – 3), насколько, по их мнению, каждая характеристика соответствует образу политического лидера. Во второй серии испытуемые случайным образом разбивались на две группы по 30 человек. Каждая группа получала информационный блок: первая – статьи и рекламные материалы в поддержку уже избранного президента Украины В.Ющенко, вторая – с критической оценкой будущего Украины и развития ее отношений с Россией при власти В. Ющенко. Статьи были взяты из текущей русскоязычной украинской прессы. Временной промежуток между сериями – 15–20 дней. Таблица 1 Сопоставление усредненных оценок политических лидеров, данных респондентами до и после прочтения заметок Шкалы-дискрипторы Буш Берлускони Ширак Нейтрал Позитив Негатив Нейтрал Позитив Негатив Нейтрал Позитив Негатив 21. Приведет страну к благосостоянию 0,00 1,002 -0,40 2,00 2,00 1,401 1,99 1,83 1,401 28. Любим в своей стране 0,77 0,77 1,00 2,35 2,33 2,40 1,94 1,90 1,97 1. Хорошо относится к России 0,58 2,234 -0,201 1,77 2,00 0,803 1,79 1,97 1,40 3. Себе на уме 1,43 1,47 1,971 2,45 2,50 3,002 1,25 1,20 1,801 5. Смел в принятии решений 2,59 2,60 2,40 2,40 2,40 2,60 1,80 1,83 2,00 7. Его политика на благо всего человечества -1,80 -1,001 -1,60 0,00 0,00 0,00 0,82 0,93 0,80 13. Долго продержится у власти 0,37 0,33 0,80 2,15 2,17 2,801 1,60 1,57 1,97 14. Имею мало информации о нем -0,39 -1,201 -0,97 -0,42 -0,40 -0,40 0,42 0,37 0,80 17. Несамостоятелен при принятии решений -0,20 -0,60 -0,80 -1,00 -1,00 -1,601 0,04 -0,03 0,00 28. Любим в своей стране 0,77 0,77 1,00 2,35 2,33 2,40 1,94 1,90 1,97 30. Лично у меня вызывает симпатию -0,80 0,001 -1,20 2,40 2,40 1,801 1,80 1,80 1,60 31. Отстаивает интересы простых людей -1,39 -0,202 -1,40 -0,19 -0,20 -0,40 0,39 0,40 0,80 33. Знаю о нем только из СМИ 1,94 1,93 2,20 2,12 1,63 1,602 1,83 1,50 2,00 34. Хороший актер 0,45 0,17 0,60 2,22 2,571 2,60 1,75 1,53 1,60 35. Отстаивает интересы иностранного капитала -1,20 -1,13 -0,60 -2,17 -2,10 -1,602 -1,82 -1,73 -2,00 Продолжение табл.1 Шкалы-дискрипторы Шредер Блэр Нейтрал Позитив Негатив Нейтрал Позитив Негатив 21. Приведет страну к благосостоянию 1,80 1,83 1,201 0,80 0,80 0,201 28. Любим в своей стране 1,50 1,53 1,80 0,55 0,57 0,60 1. Хорошо относится к России 0,99 1,00 1,00 -0,20 -0,20 -0,20 3. Себе на уме 1,65 1,60 2,201 1,22 1,30 1,20 5. Смел в принятии решений 1,40 1,40 1,40 1,60 1,60 1,40 7. Его политика на благо всего человечества 0,82 0,93 0,83 -1,60 -1,53 -1,60 13. Долго продержится у власти 1,40 1,33 1,80 1,00 0,93 1,20 14. Имею мало информации о нем 0,42 0,37 0,63 0,03 0,20 0,20 17. Несамостоятелен при принятии решений -0,57 -0,63 -0,60 0,20 0,17 0,20 28. Любим в своей стране 1,50 1,53 1,80 0,55 0,57 0,60 30. Лично у меня вызывает симпатию 1,40 1,60 1,20 0,80 0,80 0,80 31. Отстаивает интересы простых людей 0,22 0,27 0,40 -0,79 -0,80 -0,40 33. Знаю о нем только из СМИ 1,89 1,53 2,20 2,14 1,83 2,40 34. Хороший актер 0,80 0,57 0,60 0,69 0,63 0,80 35. Отстаивает интересы иностранного капитала -1,99 -2,00 -2,00 -0,40 -0,40 -0,40 Продолжение табл 1 Шкалы-дискрипторы Лукашенко Кучма Ющенко Нейтрал Позитив Негатив Нейтрал Позитив Негатив Нейтрал Позитив Негатив 21. Приведет страну к благосостоянию -0,60 -2,204 -0,60 -1,40 -2,001 -1,40 0,60 1,602 -0,804 28. Любим в своей стране 1,79 1,60 1,80 -0,40 -0,50 -0,40 1,39 2,504 1,00 1. Хорошо относится к России -1,60 -2,603 -1,40 0,40 -1,204 -0,401 0,60 2,604 -0,804 3. Себе на уме 1,18 1,27 1,20 1,78 1,87 1,80 0,83 0,83 1,20 5. Смел в принятии решений 2,20 2,20 1,80 0,20 0,20 1,002 1,00 1,00 1,40 7. Его политика на благо всего человечества -1,20 -1,20 -1,20 -1,00 -1,00 -1,00 -0,60 -0,20 -0,60 13. Долго продержится у власти 0,62 0,53 0,80 -0,99 -1,03 -0,80 0,19 0,13 0,40 14. Имею мало информации о нем 0,62 0,60 0,60 0,64 0,60 0,60 0,45 -1,604 -1,604 17. Несамостоятелен при принятии решений -0,20 -0,20 -0,80 1,40 2,003 2,203 0,60 -1,804 1,803 21. Приведет страну к благосостоянию -0,60 -2,204 -0,60 -1,40 -2,001 -1,40 0,60 1,602 -0,804 28. Любим в своей стране 1,79 1,60 1,80 -0,40 -0,50 -0,40 1,39 2,504 1,00 30. Лично у меня вызывает симпатию -1,40 -1,40 -1,40 -2,00 -2,20 -2,00 -0,20 1,634 -0,80 31. Отстаивает интересы простых людей 0,60 -0,202 0,60 -1,19 -1,801 -1,20 -0,20 1,604 -0,60 33. Знаю о нем только из СМИ 1,38 1,20 1,20 1,02 0,77 0,80 1,20 0,83 1,60 34. Хороший актер 0,60 0,43 0,60 -0,44 -0,60 -0,40 1,42 1,871 1,80 35. Отстаивает интересы иностранного капитала -1,60 -1,60 -1,60 0,20 0,20 0,20 2,00 1,002 2,00 Продолжение табл. 1 Шкалы-дискрипторы Туркмен Баши Саакашвили Нейтрал Позитив Негатив Нейтрал Позитив Негатив 21. Приведет страну к благосостоянию -0,39 -1,00 -0,40 -0,39 1,004 -1,001 28. Любим в своей стране 0,82 0,172 1,00 0,77 1,13 0,60 1. Хорошо относится к России -0,80 -1,401 -0,80 -1,02 0,804 -2,404 3. Себе на уме 2,19 2,20 2,20 0,82 0,80 1,00 5. Смел в принятии решений 2,20 2,20 2,07 1,40 1,40 1,80 7. Его политика на благо всего человечества -1,19 -1,20 -1,20 -0,57 -0,60 -0,60 13. Долго продержится у власти 1,17 1,20 1,60 0,17 0,20 0,40 14. Имею мало информации о нем 1,37 1,40 0,801 0,37 0,40 -0,974 17. Несамостоятелен при принятии решений -1,80 -1,80 -1,80 1,00 -0,404 2,204 21. Приведет страну к благосостоянию -0,39 -1,00 -0,40 -0,39 1,004 -1,001 28. Любим в своей стране 0,82 0,172 1,00 0,77 1,13 0,60 30. Лично у меня вызывает симпатию -0,99 -1,00 -1,20 -0,60 0,203 -1,20 31. Отстаивает интересы простых людей 0,02 -0,60 -0,20 -0,19 0,602 -1,002 33. Знаю о нем только из СМИ 2,20 2,07 1,80 1,24 1,03 1,33 34. Хороший актер -1,13 -1,13 -1,00 1,19 1,23 1,40 35. Отстаивает интересы иностранного капитала -1,20 -1,20 -1,80 2,00 1,202 2,00 Уровень значимости различий между нейтральной и позитивной или негативной оценками там, где он существенен, обозначен верхним индексом рядом с этими позитивной или негативной оценками, который соответствует уровню значимости: 1 – p<0.05; 2 – p<0.01; 3 – p<0.001; 4 – p<0.0001. Список шкал дескрипторов составлен исходя из опыта наших предыдущих исследований образов политических лидеров [16]. На первом этапе были выявлены значимые различия в оценках политических деятелей респондентами до и после прочтения статей по каждой шкале. Для этого первичные матрицы были сгруппированы согласно распределению респондентов по подвыборкам. К первой были отнесены испытуемые, читавшие позитивные заметки о В. Ющенко, а ко второй – негативные. Таким образом, необходимо было провести сравнение парных выборок для оценок каждого лидера по каждой шкале два раза. В первом случае сравнивались наборы оценок, данные респондентами, читавшими позитивные заметки (до и после прочтения), а во втором – аналогичное сравнение проводилось для двух наборов оценок респондентов, читавших негативные заметки (до и после прочтения). Для контроля мы также сравнивали значимость различий в ответах респондентов двух подвыборок, которые они дали до прочтения заметок. Это контрольное сравнение показало, что различия в ответах незначимы, и стало косвенным подтверждением надежности методики. В табл. 1 приведены шкалы, по которым были выявлены значимые различия, по крайней мере, для одной из выборок хотя бы по одному из персонажей. Столбцы в таблице соответствуют оцениваемым политикам из списка. Под заголовком “Нейтрал” помещены усредненные по всей выборке оценки, данные респондентами до прочтения заметок. Под заголовками “Позитив” и “Негатив” – усредненные оценки даны респондентами после прочтения позитивных и негативных заметок соответственно. Несмотря на то, что в обеих статьях речь шла о политике В. Ющенко и упоминались в большей степени страны, а не их президенты, тем не менее, оценки всех политических лидеров сдвинулись в ту или иную сторону. По всей видимости, это связано с имплицитными представлениями и ассоциациями стран с их лидерами. Перефразируя слова В. Маяковского, можно сказать “Говорим страна, подразумеваем ее лидер”. При оценке Ж. Буша, В. Ющенко и М. Саакашвили динамика была достаточно схожая. Усредненная дисперсия в ответах до и после прочтения позитивной публикации значимо не изменилась, а вот после прочтения негативной понизилась с уровнем значимости p<0.01. То есть после прочтения негативной статьи о политике В. Ющенко российские респонденты стали более единодушны в оценивании этих политиков. При прочтении текста изменяется мнение не только о герое публикации, но и о ассоциируемых с ним политических деятелях как близких по духу, так и антагонистов. Относительно последних сдвиг происходит в противоположную сторону. Второй этап анализа был связан с выделением более емких обобщенных категорий восприятия политических лидеров, в той или иной степени детерминирующих оценки по первичным переменным, входящим в опросник. Наши прежние работы [16] указывали на постоянное присутствие в обыденном сознании вне зависимости от предлагаемого набора политических лидеров и социально- демографических характеристик респондентов таких латентных конструктов, как оценка политического лидера (нравится ? не нравится) и отнесение политика к определенной позиции в категории стиля проводимой политики: демократически ориентированный ? авторитарный. В данном исследовании мы также с помощью факторного анализа выделили указанные конструкты и переменные, к ним относящиеся. Так, первый оценочный конструкт составили переменные: яркая личность, обаятелен, внешне привлекателен, лично у меня вызывает симпатию. Второй конструкт, касающийся восприятия стиля политического руководства, составили переменные: профессиональный политик, хороший дипломат, прагматик, демо- крат, хороший актер версус: диктатор, властный, авторитарный. Коэффициент альфа Кронбаха по обоим конструктам более 0.9, что свидетельствует об их высокой конструктной надежности. По выделенным конструктам-факторам были вычислены факторные баллы для каждого политического лидера в трех их “ипостасях”: “нейтральной” – до чтения статьи о В. Ющенко, “негативной” – после чтения статьи, содержащей негативную информацию о В. Ющенко, и “позитивной” – после чтения статьи, содержащей позитивную информацию о Ющенко (на рис. 1 и 2 наглядно отражена динамика этих интегративных показателей). Рис. 1. Динамика показателя “Оценка политического лидера” в зависимости от содержания прочитанной статьи о политике В.Ющенко Рис. 2. Динамика показателя “Восприятие стиля рукодвоства политического лидера” в зависимости от содержания прочитанной статьи о политике В.Ющенко В табл. 2 указаны уровни значимости, вычисленные при анализе изменений в оценках по обеим обобщенным шкалам после прочтения одной из двух статей, и фамилии только тех политических лидеров, относительно которых произошел значимый сдвиг хотя бы в одной позиции. Таблица 2 Статистическая значимость нулевой гипотезы об отсутствии изменений между оценками Политический лидер Ф1 "Оценка" Ф2 "Стиль руководства" Результат прочтения позитивной статьи негативной статьи позитивной статьи негативной статьи Буш <0.0001 <0.001 <0.05 Берлускони <0.001 <0.05 <0.01 Ширак <0.001 Шредер <0.01 <0.05 <0.05 Ющенко <0.0001 <0.001 <0.05 Лукашенко <0.01 Кучма <0.05 Саакашвили <0.001 <0.001 Из рисунков и табл. 2 видно, что оценка более динамична, на нее легче повлиять, открыв человеку какую-то дополнительную информацию. Представления о политическом стиле того или иного лидера более устойчивы, прочтение одной статьи вряд ли может изменить их. Устойчивость оценок по всем остальным лидерам может служить еще одним косвенным подтверждением надежности психосемантического метода, а также достоверности полученных результатов. Случайные ответы в экспериментальных сериях, отстоящих друг от друга на 2–3 недели, не могли бы дать столь схожих результатов. Вместе с тем прочтение статей действительно значимо отразилось на оценке упоминаемых в этих статьях персонажей. Однако стоит обратить внимание на то, что у наших респондентов не было сложившейся позиции по отношению к В. Ющенко. Вполне возможно, что для того, чтобы повлиять на мнения более убежденных людей (будь то сторонники или противники), небольшой статьи было бы недостаточно. Выводы. Результаты исследования показали наличие эффекта коммуникативного воздействия, вызванного прочтением позитивной или негативной информации, содержащейся в статьей по поводу того или иного политического лидера и заключающегося в изменении имиджа этого лидера у респондентов. Результаты исследования также позволяют выдвинуть гипотезу, что эффект коммуникативного воздействия обратно пропорционален степени известности политического персонажа данному кругу респондентов. То есть чем больше известность, сформированность имиджа, тем выше его устойчивость к внешним информационным воздействиям. Здесь уместно привести аналогию из физики. Тело, обладающее большей массой, более инерционно; чтобы изменить его положение, требуется больше внешних воздействий. Есть еще один момент, на который стоит обратить внимание, говоря о коммуникативном эффекте влияния СМИ на политический имидж. Это системность. Имидж политического деятеля существует не изолированно, а вписан в общую палитру, учитывающую общую ситуацию в стране и в мире, других политических игроков, политические связи между представляемыми ими странами, дружеские и антагонистические отношения. Все это образует системное целое политической жизни. Поэтому изменение отношения к одной из ключевых фигур политического дискурса ведет к сдвигу отношений к политическим лидерам, имидж которых в общественном сознании связан с героем информационного сообщения. Более того, длительное воздействие меняет не только имиджи, но и политические установки, ценности, ориентации в целом. Литература 1. Краткий психологический словарь. – М. 1999. 2. Словарь иностранных слов и выражений. – М., 2000. 3. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии двадцатого века. – М., 2000. 4. Ольшанский Д. В., Пеньков В. Ф. Политический консалтинг. – СПб., 2005. 5. Твен М. Американский претендент. – М., 1984. 6. Голдмен С. Как создается имидж в американской политике // США: экономика, политика, идеология. – 1990. – № 10. 7. Абульханова К. А. и др. Политическая психология: Учеб. пособие.– М., 2001. 8. Ученова В. В., Старых Н.В. Как родилась реклама. – М., 1992. 9. Лосев А. Ф. Философия. Мифология. Культура. – М.: Политиздат, 1991. 10. Московичи С. Социальные представления: исторический взгляд // Психол. журн. – 1995. – № 1. – С. 3–18; № 2. – С. 3–14. 11. Цуладзе А. Формирование имиджа политика в России.– М., 1999. 12. Грушин Б. А. Массовое сознание. – М., 1987. 13. Сегела Ж. Национальные особенности охоты за голосами. Так делают президентов. – М., 1999. 14. Голдмен С.Как создаётся имидж в американской политике // США: Экономика. Политика. Идеология. – 1990. – № 10. – С. 17–21. 15. Блондель Ж. Политическое лидерство. Путь к всеобъемлющему анализу. – М., 1992. 16. Петренко В. Ф. Основы психосемантики. – 2-е изд. – М.; СПб., 2006. 17. Петренко В. Ф., Митина О.В. Анализ динамики общественного сознания. – М., 1997. 18. Petrenko V., Mitina O., Berdnikov K. Russian Citizens' Representations of the Country's Position in the Geopolitical Space of the CIS, Europe and the World // European Psychologist. – 2004. – V8, №.4. – Р.238–251. 19. Petrenko V. F., Mitina O. V. The Psychosemantic Approach to Political Psychology: Mapping Russian Political Thought // States of Mind, eds. D. Halpern, A. Voiskounsky. – New York, 1996 20. Коныгина Н. Социальный портрет современного студента в канун Татьяниного дня. – 2005. – Режим доступа: http://www.2edu.ru/. ЗМІНИ НАСТАНОВ ЩОДО ВИБОРІВ ПІД ВПЛИВОМ ХУДОЖНЬОГО ФІЛЬМУ “ДЕНЬ ВИБОРІВ” А. Г. Скок, А. М. Скок На основі аналізу емпіричних результатів з’ясовується структура настанови сучасних студентів щодо виборів. Представлено результати дослідження ціннісних орієнтацій студентів. Проаналізовано взаємо- зв’язок ціннісних орієнтацій і політичних настанов стосовно виборів. Основну увагу приділено аналізу зміни настанов щодо виборів після перегляду художнього фільму “День виборів”. Ключові слова: соціальна настанова, політична настанова, ціннісні орієнтації, студентська молодь, масова культура. На основе анализа эмпирических результатов выясняется структура установки современных студентов относительно выборов. Представлены результаты исследования ценностных ориентаций студентов. Проанализирована взаимосвязь ценностных ориентаций и политических установок относительно выборов. Основное внимание уделено анализу изменения установок относительно выборов после просмотра художественного фильма “День выборов”. Ключевые слова: социальная установка, политическая установка, ценностные ориентации, студенческая молодежь, массовая культура. In the article the author describes the structure of modern students’ attitude towards the elections on the basis of empirical data analysis. The results of the student's values orientations research are presented. The main impact is paid to the analysis of the shift of the attitudes towards the elections after watching "The Voting Day" movie. Key words: social attitude; political attitude; value orientations; modern students; popular culture. Проблема. Політика значною мірою впливає на життя людей. Природа людини як істоти соціальної, здатної повноцінно жити й розвиватися в суспільстві у взаємодії з іншими людьми, виявляється в її активності, яка реалізується, зокрема, в політичній поведінці. Дослідники вважають, що поведінка людини у сфері політики залежить від такого феномена, як політична настанова [1]. Саме політичні настанови визначають, нехтуватиме людина владою чи підтримуватиме її, братиме участь у виборах чи дистанціюватиметься від них, виявлятиме активність чи обмежиться співчуттям, сидячи біля екрана телевізора. Разом з тим масова культура – це явище, що характеризує особ- ливості вироблення культурних цінностей у сучасному суспільстві. У наш час масова культура фактично виконує функції інструменту забезпечення первинної соціалізації особистості. Вона формує і відображає соціальну реальність. Тобто саме масова культура впливає на формування політичних настанов особистості. Політичні настанови виконують специфічні функції: з одного боку, фіксують певний образ суспільної дійсності і слугують для індивіда орієнтиром у формуванні мотивів і цілей, з іншого, є джерелом цінностей, які або формують ці мотиви й цілі, надають їм усвідомленого характеру, або ж обґрунтовують їх і виправдовують в очах індивіда. Формування політичних настанов здійснюється за допомогою різних методів впливу, зокрема психологічного. Зміна існуючої системи настанов – завдання складне, оскільки вже сформовані настанови чинять сильний супротив. Мета дослідження: визначити ступінь зміни настанов студентської молоді щодо виборів під впливом перегляду художнього фільму “День виборів”. Об’єкт – політичні настанови студентської молоді. Предмет – настанови щодо виборів. Гіпотеза дослідження містить такі припущення: 1) під впливом перегляду фільму відбуваються зміни в когнітивному, емоційному та поведінковому компонентах настанови; 2) існує взаємозв’язок між настановами щодо виборів і цінностями людини. Методи дослідження: експеримент; авторський опитувальник, спрямований на виявлення настанови щодо виборів; методика “Експрес-діагностика соціальних цінностей”, методи математично- статистичної обробки даних (порівняння середніх для залежних вибірок, факторний аналіз). Вибірку склали студенти Чернігівського державного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка – 111 осіб, з них 81 особа ввійшла до експериментальної групи, 30 – до контрольної. Процедура дослідження. На першому етапі дослідження для складання анкети ми провели інтернет-опитування. Його метою було з’ясування ставлення молоді до виборів. Респонденти повинні були відповісти на три запитання, які відображають три компоненти настанови: 1) що Ви думаєте про вибори?; 2) які емоції у Вас викликають вибори?; 3) що і за яких обставин Ви готові зробити у зв’язку з виборами? В інтернет-опитуванні взяли участь 136 респондентів. У результаті якісного аналізу отриманих суджень було складено анкету із 36 суджень (по 12 на кожний компонент настанови). На другому етапі дослідження було проведено експеримент. Учасникам експерименту запропонували відповісти на запитання анкети і проранжувати цінності за методикою “Експрес-діагностика соціальних цінностей особистості”. Далі досліджуваним було запропоновано переглянути художній фільм “День виборів”, після чого вони мали відповісти на запитання анкети. Контрольна група випробуваних до перегляду фільму заповнила опитувальник “Експрес-діагностика соціальних цінностей”, відповіді ж на запитання анкети респонденти давали після перегляду фільму. Щоб оцінити ймовірний вплив запам’ятовування власних відповідей на запитання анкети до перегляду фільму на відповіді після перегляду (актуалізація своїх уявлень про вибори робить більш усвідомленими настанови стосовно предмета, що вивчається, і може спровокувати повторювання досліджуваними своїх відповідей), було виділено контрольну групу. Художній фільм “День виборів” було обрано з огляду на те, що в ньому наглядно відображено процеси впливу масової культури як такої і ЗМІ зокрема на зміну настанов щодо виборів. Жанр фільму, його музичність привабливі для студентської молоді, що було додатковим фактором при виборі саме цього художнього фільму. Аналіз результатів опитування до перегляду фільму дав змогу з’ясувати характеристики когнітивного компонента настанови респондентів щодо виборів. Значна їх частина в вважає, що вибори – це робота для політологів і піарщиків; в ідеалі це те, що є необхідним для демократичної держави, а в реальності – “годівниця” для певних осіб; участь у виборах є обов’язком кожного; водночас це узаконене шахрайство, непотрібний захід, який вимагає великих коштів; це можливість для певних осіб відчути особисту значимість; це формаль- ність, необхідна державі. Практично всі респонденти з різним ступе- нем згоди вважають, що суттєвого смислу у виборах немає, оскільки влада народу з їх допомогою не реалізується жодним чином. Більша частина респондентів вважає, що вибори характеризують демокра- тичну державу, вони є явищем позитивним, але не в нашій країні. Емоційний компонент настанови респондентів щодо виборів можна охарактеризувати так: більша частина респондентів у своєму ставленні до виборів демонструє різко негативні емоції, зокрема обурення, іронію, невиправдані сподівання; при цьому інтерес до виборів простежується у значної частини опитаних. Аналіз поведінкового компонента настанови респондентів щодо виборів показав, що 93 % опитаних студентів готові брати участь у виборах. Але при цьому частина з них виявляє бажання прийти, щоб зіпсувати бюлетень; частина готова працювати у виборчій комісії лише задля заробітку; інша частина опитаних готова брати участь у роботі комісії по скасуванню виборів. Незначний відсоток тих, хто готовий обирати і бути обраним. Майже 35 % опитаних погодилися з твердженням анкети “Я нічого не вирішую”, але при цьому 16 % респондентів на твердження анкети “Готовий стати активістом молодіжних і політичних рухів” відповіли позитивно, інші ж (84 %) виявили неготовність діяти. Факторний аналіз системи настанов щодо виборів дав змогу виділити три фактори, які певною мірою описують вихідні дані (пояснюють 42 % сукупної дисперсії). Виділені фактори було проінтерпретовано таким чином. Фактор 1 “Значущість виборів” (23 % сукупної дисперсії). Високі значення фактора показують готовність молоді голосувати; важливість, необхідність виборів; інтерес до них; схильність вважати вибори своїм обов’язком; згоду з тим, що вибори є ознакою демократичної держави; готовність вивчати програми кандидатів. Цей фактор об’єднав судження, які розкривали когнітивний і незначною мірою поведінковий компоненти щодо виборів. Фактор 2 “Негативні емоції” (13 % сукупної дисперсії). Високі значення фактора підтверджують наявність негативних емоцій у наших респондентів, зокрема злобливість, іронію, обурення. В основному цей фактор склали судження, які відображають емоційний і незначною мірою поведінковий компоненти. Фактор 3 “Безглуздість виборів” (6 % сукупної дисперсії). Високі показники фактора показують незначущість виборів, їх безглуздість, формальність. Цей фактор об’єднав судження про готовність працювати у виборчій комісії задля заробітку; готовність голосувати, якщо виборча дільниця розташована біля дому і т. ін. Цей фактор склали судження, що відображають когнітивний і поведінковий компоненти настанови щодо виборів. Аналіз достовірності відмінностей у настановах до і після перегляду фільму проводився за допомогою непараметричного критерію Т-Вілксона щодо питань анкети: “Чи вірите Ви в чесність проведення виборів?”; “Чи вважаєте Ви можливим проведення чесних та демократичних виборів у нашій країні?”. До перегляду фільму 73 % респондентів не вірили в чесність проведення виборів. Після перегляду фільму таку настанову продемонстрували вже 78 % опитаних. Аналіз другого питання показав, що це співвідношення змінилося ще більше. До перегляду фільму 47 % студентів вірили в можливість проведення чесних і демократичних виборів, а після перегляду – лише 36 %. Зміни у відповідях на вказані питання статистично значущі (р = 0,005 та р = 0,014, відповідно). Ступінь впливу перегляду фільму на настанови щодо виборів оцінювався за допомогою процедури дисперсійного аналізу з повторним вимірюванням. Аналіз отриманих даних показав, що відбулися статистично значущі зміни (р < 0,05) за нижченаведеними шкалами анкети. Шкали, що відображали когнітивний компонент політичної настанови: * “Вибори – це робота для політологів і піарщиків”. Відповіді за цією шкалою після перегляду фільму значно змінилися. До перегляду лише 26 % наших респондентів вважали, що вибори – це робота для політологів і піарщиків, після перегляду фільму таких респондентів стало 65 %. Це пояснюється самим змістом фільму, оскільки в ньому показано роботу політологів і піарщиків; * “Суттєвого смислу у виборах немає, влада народу за їх допомогою не реалізується”. Збільшився відсоток респондентів, згодних із цим твердженням; * “Вибори характеризують демократичну державу”. Збільшилася частка респондентів, які вважають це твердження неправильним; * “Вибори – узаконене шахрайство”. Збільшилася частка опитаних, які вважають наведене твердження справедливим; * “Безглуздий захід, що несе великі витрати, при цьому результат відомий заздалегідь”. Збільшився відсоток респондентів, які вважають це твердження неправильним; * “Вибори – це можливість для людей відчути свою значимість і належність”. Після перегляду фільму збільшилася частка респондентів, які вважали це твердження певною мірою правильним, і зменшився відсоток тих, хто вважав це твердження правильним найвищою мірою; * “За визначенням – добре, але не в нашій країні”. У цілому збільшився відсоток респондентів, які вважали це твердження неправильним; * “Вибори – явище позитивне, потрібне”. Зросла частка респондентів, які вважають це твердження несправедливим; Основну спрямованість змін когнітивного компонента полі- тичної настанови щодо виборів можна охарактеризувати як зміни в бік посилення недовіри до них, формування негативної думки про них. Наводимо шкали, які відображали емоційний компонент політичної настанови: * “Ніяких емоцій”, “Різко негативні емоції”, “Злобливість”, “Веселощі”, “Іронія”, “Обурення”. Збільшився відсоток респондентів, які зазначали ці емоції як такі, що не притаманні їм під час виборів; * “Невиправдані надії”. Зросла частка респондентів, які вказали, що ця емоція притаманна їм, коли йдеться про вибори. Основний напрям змін емоційного компонента настанови щодо виборів можна охарактеризувати як зміну в бік помірних позитивних емоцій. Шкали, що відображали поведінковий компонент політичної настанови, були такі: * “Голосувати”. Збільшився відсоток респондентів, які вважають це твердження правильним; * “Прийти, зареєструватися й забрати бюлетень”. Значно збільшився відсоток респондентів, які вважають це твердження неправильним; * “Ігнорувати вибори”. Зменшилася частка респондентів, не згодних із цим твердженням; * “Готовий брати участь у роботі комісії зі скасування виборів”. Зменшився відсоток респондентів, які вважали це твердження неправильним; * “Обирати і бути обраним”. Зросла частка респондентів, згодних із цим твердженням; * “Я нічого не вирішую”. Збільшився відсоток респондентів, які вважають, що це твердження неправильне. Зміни в поведінковому компоненті відбулися в бік зростання бажання респондентів брати участь у виборах; крім того, вони краще почали усвідомлювати свою роль у виборчому процесі. Отже, наше припущення щодо змін у когнітивному, емоційному і поведінковому компонентах настанови респондентів щодо виборів під впливом перегляду фільму підтвердилося. Для перевірки припущення про вплив цінностей на політичні настанови наших респондентів ми скористалися методом кореляційного аналізу. Ієрархія цінностей наших респондентів має такий вигляд: * професійні (mean 17,77); * сімейні (mean 17,0); * інтелектуальні (mean 16,75); * соціальні (mean 16,54); * фінансові (mean 15,96); * суспільні і (mean 12,88); * фізичні (mean 11,99); * духовні (mean 10,57). Наявність кореляційно значущих зв’язків між цінностями і судженнями щодо виборів, представленими в авторській анкеті, показала: * ті випробувані, у яких виражені професійні цінності, виявляють зацікавленість виборами, готові працювати у виборчих комісіях задля заробітку і мають власні судження щодо виборів; * випробувані з вираженими сімейними цінностями мають настанову на голосування і позитивно ставляться до виборів; * респонденти з вираженими інтелектуальними цінностями вважають, що вибори характеризують демократичну державу, а участь у виборах є обов’язком кожного; але їхня участь у цьому процесі нічого не вирішує, тобто виборці не впливають на результат виборів, хоч при цьому вони все ж таки хотіли б щось робити у зв’язку з виборами; * респонденти з вираженими соціальними цінностями біль- шою мірою демонструють зв’язок із судженнями, які відображають мотиваційно-діяльнісний компонент настанови щодо виборів, тобто вони готові голосувати, вступати до лав молодіжних політичних рухів, працювати на виборчих дільницях задля заробітку, але при цьому в правдивість результатів виборів не вірять; * на думку респондентів, у яких виражені суспільні цінності, участь у виборах є обов’язком кожного; в ідеалі вони потрібні і не слугують окремим особам, але тим не менше вибори викликають у них злобливість. На нашу думку, це пов’язано з тим, що суспільні цінності і суспільна діяльність, які займають у наших респондентів в ієрархії цінностей не найвищі позиції, створюють ситуацію нехтування виборами як такими, а суспільна діяльність сприймається як така, що заважає професійній; * особливий інтерес становить кореляційний зв’язок духовних цінностей і ставлення до виборів. Духовні цінності та настанови щодо виборів мають лише зворотний кореляційний зв’язок. Духовні цінності займають останню позицію в ієрархії цінностей випробуваних, їх явно бракує особистісній диспозиції наших респондентів. Отже, спираючись на результати кореляційного аналізу, можемо стверджувати, що наше припущення стосовно зв’язку між настановами щодо виборів і цінностями студентської молоді підтвердилося. Перевірялося також припущення про те, що сучасна молодь має певну ієрархію цінностей, яка певним чином може впливати на її ставлення до виборів. За результатами нашого дослідження на ставлення до виборів найбільше впливають професійні, інтелектуальні та соціальні цінності. У ході інтерпретації експериментальних даних ми не порівнювали результати контрольної і експериментальної груп, оскільки статистично значущих відмінностей у відповідях респон- дентів, які заповнювали авторську анкету до і після перегляду фільму, виявлено не було. Висновки. У. Томас і Ф. Знанецький тлумачать соціальну наста- нову як психологічний процес, який відображає ставлення до со- ціального світу і пов’язаний насамперед із соціальними цінностями [2]. Політичні настанови як різновид соціальних настанов виконують специфічні функції: фіксують певний образ суспільної дійсності, який слугує індивідові орієнтиром у визначенні власних мотивів і цілей; вони є джерелом цінностей, які або безпосередньо формулюють ці мотиви і цілі, надають їм усвідомленого характеру, або обґрунтовують їх. Формування політичних настанов порівняно нескладне завдання. Їх можна формувати і за допомогою ЗМІ, і за допомогою популярних літературних творів, і застосовуючи методи психологіч- ного впливу. Зміна ж уже існуючої системи настанов – завдання до- сить складне, оскільки сформовані настанови чинять сильний спротив. Проведене нами дослідження показало, що продукти масової культури значимо і швидко змінюють політичні настанови громадян, оскільки навіть разовий перегляд фільму “День виборів” мав значущий вплив. Настанова щодо виборів змінилася в бік недовіри до виборів, негативного і критичного ставлення до них, тоді як емоційна оцінка виборів змістилася від різко негативної до більш помірної, позитивної. Отже, наші припущення про зміни настанов щодо виборів під впливом перегляду художнього фільму та їх зв’язок з домінуючими цінностями підтвердилися. Література 1. Свенцицкий А. Л. Социальная психология: Учебник. – М.: ТК Велби, 2003. 2. Дэвис Дж. Социальная установка. Американская социология. Перспек- тивы. Проблемы. Методы. – М., 1972. ТРЕНІНГОВІ ТЕХНОЛОГІЇ ФОРМУВАННЯ НАВИЧОК ЮРИДИЧНОЇ БЕЗПЕКИ У ЖУРНАЛІСТІВ О. П. Соснюк Розглянуто проблему використання тренінгових технологій для формування навичок юридичної безпеки у журналістів. Висвітлено питання використання маніпуляційних технік у вітчизняному інформа- ційному просторі. Досліджено основні техніки маніпуляцій. Запропоновано спеціалізовану програму тренінгу для профілактики використання маніпуляцій в мас-медіа. Ключові слова: маніпуляційні техніки, спеціалізований тренінг профілактики маніпуляцій. Рассмотрена проблема использования тренинговых технологий для формирования навыков юридической безопасности журналистов. Освещены вопросы использования манипулятивных техник в украинском информационном пространстве. Исследованы основные техники манипуляций. Предложена специализированная программа тренинга для профилактики манипуляций в масс-медиа. Ключевые слова: манипулятивные техники, специализированный тренинг профилактики манипуляций. The article is devoted to the problem of training technologies use for formation of legal safety skills of journalists. The author considers as manipulation techniques use into Ukrainian information space. The author researched main manipulation techniques and suggested special training program for prophylaxis of manipulation techniques use in mass-media. Key words: manipulation techniques, special training for prophylaxis of manipulation. Проблема. Тенденційність засобів масової інформації (ЗМІ) є однією з актуальних проблем сучасного українського суспільства. Поширення цього явища негативно впливає на здатність представників четвертої влади виконувати свої професійні обов’язки відповідно до світових стандартів, гальмує процес розбудови української держави. Це можна пояснити тим, що, вдаючись до використання маніпуляційних технік, представники мас-медіа свідомо чи несвідомо, замість об’єктивного інформування населення, займаються соціальною інженерією і здійснюють штучний вплив на суспільну думку. Внаслідок цього громадськість нерідко виявляється неготовою до адекватного реагування на важливі питання політичного життя в Україні, а мас-медіа, таким чином, виконують не властиву їм деструктивну функцію, перешкоджаючи природному процесу розбудови громадянського суспільства. Проблема тенденційності ЗМІ не є винятково українською. Вона вже тривалий час є предметом наукових дискусій як у країнах зрілої демократії, так і в країнах, що переживають період розвитку демокра- тичних інституцій. В різні часи до цієї проблеми зверталися у своїх працях Р. Блакар [1], Р. Абельсон [2], Д. Грабер [3], Б. Бреннер, С. Доу- сон [4]. Не залишаються ці питання поза увагою дослідників і нині. На окремих аспектах проблеми використання маніпуляційних технологій фокусують свою увагу С. Кара-Мурза [5], А. Цуладзе [6], Г. Почепцов [7], Л. Кочубей [8], О. Зернецька та П. Зернецький [9]. Завдяки цьому дослідниками описано деякі психологічні механізми й техніки здіснення маніпуляційного впливу, розкрито певні особливості їх використання в різних сферах суспільно-політичного життя. Водночас досліджень, спрямованих на пошук профілактичних засобів протидії використанню маніпуляційних технологій у мас- медійному просторі, відверто бракує. А питання є досить актуальним. І не тільки тому, що використання маніпуляційних технік негативно позначається на динаміці суспільних змін. Досить важливим є також питання юридичної безпеки журналістів. Використовуючи маніпуляційні техніки, вони страждають як професіонали двічі. По- перше, псують власний імідж серед колег як фахівці, котрі не повною мірою відповідають жорстким канонам обраної професії. По-друге, страждають від судових позовів щодо захисту честі й гідності фігурантів публікацій [10]. Отже, актуальність нашого дослідження зумовлена, з одного боку, потребами суспільно-політичного життя в Україні, а з другого – недостатньою розробленістю практичних питань профілактики маніпуляцій громадською думкою. Мета статті: вивчити психологічні особливості використання маніпуляційних технік у вітчизняному мас-медійному просторі та виз- начити можливі напрями профілактики маніпуляцій в умовах тренінгу. Об’єктом дослідження було визначено процес маніпуляції суспільною думкою в інформаційному просторі України, предметом – психологічні особливості формування навичок юридичної безпеки в умовах тренінгу. Спеціалізований тренінг розглядається як засіб профілактики використання маніпуляційних технік у мас-медіа. Дослідження проводилося двома етапами. Спочатку було проведено моніторинг вітчизняного інформаційного простору з метою вивчення психологічних особливостей використання маніпуляційних технік. Базовими методами дослідження на цьому етапі було обрано кількісний і якісний контент-аналіз, метод експертних оцінок. Процедура дослідження на першому етапі була такою. Ґрунтуючись на результатах аналізу попередніх досліджень, ми виокремили первинний перелік маніпуляційних технік, які використовуються представниками мас-медіа. Після цього було запроваджено моніторингову програму, яка передбачала вивчення маніпуляційних технік методом контент- аналізу. За одиниці аналізу прийняли попередньо визначені маніпу- ляційні техніки. У процесі моніторингу базовий перелік маніпуляційних технік було доповнено. Додаткові маніпуляційні техніки ввели в загальний перелік за результатами експертного опитування провідних українських психологів, політологів і журналістів. На актуальний момент до пере- ліку прийомів тенденційної подачі інформації, визначених нами в про- цесі моніторингу вітчизняного мас-медійного простору, входять [5]: * читання думок (емоцій, мотивів, почуттів) – приписування іншим людям не властивих їм думок та почуттів, яке ґрунтується на суб’єктивних інтерпретаціях; * посилання на анонімне джерело – інформаційне повідом- лення підтвердження джерела якого неможливе, навіть за умов виникнення конфлікту з приводу оприлюдненої інформації і розгляду справи в суді; * симуляція дискусії – запрошення до обговорення сторонніх осіб, які різняться лише зовнішніми ознаками, а насправді є однодумцями; * підміна понять – цілеспрямоване використання логічних конструкцій з маніпуляційною метою; * останнє слово (резюме) – використання ефекту краю для формування тенденційного погляду в аудиторії; * евфемізми – використання семантично близьких характеристик з метою формування упередженого ставлення до певних осіб і подій; * непряма атака – висування звинувачень близькому оточенню певної особи з метою її дискредитації непрямим способом; * подвійний стандарт – використання різних критеріїв для оцінювання та порівняння певних осіб чи подій; * монотонія – довготривале висвітлення вад чи недоліків певної особи; * асоціативна провина – використання вербальних кліше і стереотипів з метою асоціювання певної особи із соціально небезпечною групою; * фальшивий комплімент – маніпуляція знаком інформації (спочатку пропонується позитивна характеристика або оцінка за менш значущим критерієм, а потім – критика чи негативна характеристика за більш значущим); * фальшива критика – протилежність фальшивого компліменту – маніпуляція знаком інформації (спочатку пропонується критика чи негативна характеристика або оцінка за менш значущим критерієм, а потім позитивна характеристика або оцінка за більш значущим); * фальшивий серіал – втягування певної особи в публічний конфлікт з метою драматизації подій і спрямованої дискредитації іміджу; * вербальні кліше (наприклад, “загальновідомо що...”) – використання загальних фраз для забезпечення психологічного захисту автора та прихованого нав’язування власного погляду; * дезорієнтація – цілеспрямоване надання суперечливої інформації про певну особу чи подію; * “отруєний пиріжок” – маніпуляція знаком інформації (на початку і в кінці інформаційного повідомлення пропонується критика чи негативна характеристика за більш значущим критерієм, а в середині – позитивна характеристика або оцінка за менш значущим); * “гірка цукерка” – протилежність техніки “отруєний пиріжок” – маніпуляція знаком інформації (на початку та в кінці інформаційного повідомлення пропонується позитивна характеристика або оцінка за менш значущим критерієм, а в середині критика чи негативна характеристика за більш значущим); * знецінення деталями – використання супровідних засобів (здебільшого візуальних образів) для створення враження, протилежного змісту інформаційного повідомлення; * селективне посилання на громадську думку – вибіркове використання результатів досліджень громадської думки; * посилання на недоведену теорію – використання авторитету науковців без урахування перевіреності висунутих ними гіпотез чи теорій як додаткового аргументу на користь власного тенденційного погляду; * спрямовані запитання – фокусування уваги на тенден- ційному підході до висвітлення дій певних осіб або певних подій; * виключення (ігнорування) – свідоме нехтування інформацією, яка суперечить власному тенденційному погляду; * виривання з контексту – свідоме скорочення інформації, яке призводить до спотворення її змісту; * неправильне цитування (перефразування) – свідоме перекручування інформації, яке призводить до спотворення її змісту. На другому етапі дослідження ми розробили спеціалізовану програму тренінгу формування навичок юридичної безпеки журналістів та профілактики використання маніпуляцій у мас-медіа. Програма побудована за модульним принципом і має такий вигляд: Модуль 1. Вступ Субмодуль 1.1. Установча зустріч. Проводиться у форматі групової бесіди, під час якої учасники ознайомлюються з цілями і завданнями тренінгу, принципами групової роботи, стисло – зі структурою тренінгу (циклом тренінгових занять); обговорюють організацію умов проведення (місце і тривалість) занять. Загальна тривалість – 1 година. Субмодуль 1.2. Індивідуальна співбесіда. Проводиться з метою з’ясування загальної зацікавленості учасників у меті тренінгу (мотивів участі в тренінгу), визначення специфіки індивідуальних очікувань, оцінювання готовності учасників до емоційних навантажень. Тривалість кожної співбесіди 15–20 хвилин. Загальна тривалість – 2,2–3 години Модуль 2. Самодіагностика в системі професійної взаємодії Субмодуль 2.1. Самопрезентація. Основне завдання: знайомство учасників, адаптація до умов тренінгу, включення учасників в процес групової роботи. Базові методи: психогімнастичні вправи “Візитка” (модифікований варіант методики “Хто Я?”), “Свічка”, “Зустріч з репертуаром ролей”. Загальна тривалість – 3 години. Модуль 3. Інструментальна децентрація Субмодуль 3.1. Тенденційність. Основне завдання – активізація в учасників рефлексії власної журналістської діяльності. Базові методи – лекція-семінар з метою ознайомлення учасників з прийомами тенденційної подачі інформації (визначені на попередньому етапі дослідження), аналіз документів (власних публікацій учасників), групова дискусія. Загальна тривалість – 4 години. Субмодуль 3.2. Техніка юридичної безпеки журналіста. Основне завдання – створення умов для рольової децентрації та розвиток навичок самоконтролю в журналістській діяльності. Базові методи – аналіз критичних ситуацій (аналіз конкретних випадків розгляду судових справ з приводу конфліктних публікацій у засобах масової інформації), рольові ігри, схема психолого-лінгвістичної експертизи конфліктної продукції в пресі. Загальна тривалість – 4 години. Модуль 4. Заключна частина. Учасникам пропонується написати самозвіти, заповнити анкету учасника та визначити зручний час для участі в діагностиці після тренінгу. Загальна тривалість – 2 години. Аналіз результатів післятренінгової діагностики дає змогу стверджувати, що учасникам вдалося активізувати інструментальну рефлексію, підвищити рівень професійної компетентності відповідно до існуючих стандартів об’єктивного висвітлення подій, набути корисних навичок, необхідних для юридичної безпеки під час виконання професійних обов’язків. Додатковим показником ефективності програми тренінгу стала кількість конфліктних ситуацій, спричинених тенденційними публікаціями учасників тренінгу при виконанні професійних обов’язків. За чотири роки із 40 учасників тренінгу лише 2 брали участь у судових процесах, спричинених їх публікаціями. Узагальнюючи результати проведеного дослідження, можна зробити такі висновки: 1) практика використання маніпуляційних технік поширена у вітчизняних мас-медіа. Зазвичай журналісти на рівні індивідуальної професійної активності вдаються до маніпуляцій несвідомо; 2) для профілактики використання маніпуляційних технік можна використовувати спеціалізовані програми тренінгу, спрямовані на розвиток професійної рефлексії та формування навичок юридичної безпеки в професійній діяльності журналістів. Перспективи подальших досліджень автора полягають у дослідженні особливостей використання маніпуляційних технік в Інтернет, конкретизації психологічних механізмів, які покладено в основу маніпуляційних технік, та вдосконаленні тренінгових програм, спрямованих на профілактику використання маніпуляційних технік в мас-медіа. Окремий напрям наступних досліджень становить вивчення особливостей використання маніпуляційних технік у політичній та комерційній рекламі. Література 1. Blakar R. M. Language as means of social power // Pragmalinguistics. – Paris, 1979. – P. 131–169. 2. Abelson R. P. The structure of Belief Systems // Computer Models of Thought and Language. – San Francisco, 1973. – P. 287–339. 3. Grabber D. A. Processing the news: How People tame the Information Tide. – New York, 1984. – 147 p. 4. Brenner B., Dawson C. A. A Peek at plan Koizumi // Buisnessweek. – 2001. June 25. – 72 p. 5. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием. – К., 2000. – 254 с. 6. Цуладзе А. Формировние имиджа политика в России. – М., 1999. – С. 11–116. 7. Почепцов Г. Г. Павлик рилейшнз. – К., 2000. – 200 с. 8. Кочубей Л. Методи соціально-психологічного впливу на електорат // Політ. менеджмент. – 2004. – № 1(4). – С. 99–105. 9. Зернецька О., Зернецький П. PR-маніпуляційний вплив // Політ. менеджмент. – 2003. – № 3. – С. 101–114. 10. Соснюк О. П. Политико-психологические особенности использования СМИ в предвыборной борьбе // Проблеми політики, економіки, безпеки та міжнародних відносин. – 1997. – № 147. – С. 7–11. ОПИТУВАЛЬНИК ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНИХ НАСТАНОВ П. Д. Фролов Здійснено стислий огляд існуючих підходів до класифікації політичних настанов та опитувальників для їх вимірювання. Наведено деякі результати апробації опитувальника ідейно-політичних настанов, розробленого автором. Зроблено висновок про необхідність подальшої роботи із валідизації та психометричної стандартизації запропоно- ваного опитувальника. Ключові слова: політичні настанови, вимірювання, опиту- вальник, стандартизація. Осуществлен краткий обзор существующих подходов к классификации политических установок и опросников для их измерения. Приведены некоторые результаты апробации опросника идейно-политических установок, разработанного автором. Сделан вывод о необходимости дальнейшей работы по валидизации и психо- метрической стандартизации предложенного опросника. Ключевые слова: политические установки, измерение, опросник, стандартизация. The brief review of existing approaches to classification of political attitudes and questionnaires for their measurement is carried out. Some results of approbation of a questionnaire of the ideological and political attitudes developed by the author are resulted. It is drawn a conclusion on necessity of the further work on validizations psychometric standardization of the offered questionnaire. Key words: political attitudes, measurement, a questionnaire, standardization. Проблема. Дослідження проблем політичної соціалізації, моніторинг динаміки стану громадської думки, вивчення ефективності виховних та інформаційних впливів потребують компактного і надійного методичного інструментарію для вимірювання політичних настанов. Проте відповідний арсенал вітчизняних методичних засобів доволі обмежений. Для дослідження політичних настанов, як відомо, використовуються переважно різноманітні опитувальники, що мають на меті визначити їх модальність і силу. Є три підходи до оцінювання. Спільним у них є те, що за будь-якого з них настанова розглядається як деяке одномірне утворення. А відмінності полягають у явній або неявній математичній моделі приведення відповіді у відповідність з певними позиціями шкали настанов. За першого підходу за допомогою одного запитання одночасно визначають наявність певної настанови і оцінюють її силу. Другий підхід передбачає використання двох запитаннь: 1) для оцінювання модальності настанови, 2) для визначення сили вираженості цієї модальності. Третій підхід має на меті з’ясування сили настанови постановкою респондентові серії незалежних запитань, кожне із яких має з'ясувати силу одного із взаємозалежних аспектів настанови. Сукупність відповідей на всі поставлені запитання і визначає ступінь вираженості вимірюваної настанови. Найпоширенішими шкалами настанов у межах методології третього підходу є шкали Гутмена, Лайкерта й Терстоуна, за допомогою яких вимірюють схильність людини оцінювати певні об’єкти. Зазначимо, що деякі відомі розробники тестів висловлюють серйозні сумніви щодо доцільності розроблення шкал Гутмена і Терстоуна [1, c. 156]. Одним із найбільш відомих російськомовних опитувальників для вивчення політичних настанов є тест політичного світогляду (ТСМ), складений фахівцями лабораторії “Гуманітарні техноогії” [2]; тест на наявність “правих” і “лівих” настанов, створений соціологами ФОМ [3], серед українських ? психосемантичний опитувальник, розроблений В.Васютинським [4]. Серед проблемних зон вже існуючих тест-опитувальників політичних настанов чи не найбільш гострими є такі. Формулювання суджень опитувальників часто більшою чи меншою мірою “прив’язані” до конкретної історико-політичної ситуації. Тому через певний час їх потрібно змінювати. Це утруднює, а інколи і унеможливлює проведення моніторингових досліджень. Типовою проблемою, що утруднює застосування таких опитувальників, є їх обсяг та пов’язана з цим тривалість їх заповнення. Мета статті: викладення основних результатів розроблення та апробація опитувальника ідейно-політичних настанов. Зважаючи на те, що розуміння цінностей як глибинних утворень не завжди усвідомлюються й рефлексуються людиною, але, будучи смисловою основою усієї сукупності наявних політичних настанов, визначають її суспільно-політичні орієнтації, ми розробили опитувальник ідейно-політичних настанов. При цьому ми керувалися тим, що ідейно-політичні настанови особистості складаються в певні системи, для позначення яких використовують відповідні вербальні “ярлики”. Якщо, наприклад, говорять, що вона “ліберал”, “демократ” або “націоналіст”, то можна уявити низку політичних ідей, які відповідають тим цінностям, що позначаються цими словами (ярликами). Цінності, на яких грунтуються політичні настанови, виражають ставлення особистості до суспільно-політичної реальності, зумовлене уявленням про бажане й належне. До прикладу, “свобода” означає економічний, моральний і культурний лібералізм, “рівність” передбачає активну регулюючу роль держави та запобігання соціальному розшаруванню тощо. Важливим у створенні будь-якого опитувальника політичних настанов є визначення їх переліку. Причому цей перелік має відповідати доволі суперечливим вимогам: з одного боку, має бути компактним, а з другого ? максимально повно охоплювати всю множину наявних (можливих) суспільно-політичних настанов. Визначення цього переліку – завдання непросте і може бути вирішене різними способама. Тому не дивно, що різні автори пропонують неоднакові настанови. Скажімо, В. В. Пєтухов виділяє такі типи настанов, як прихильність до: 1) радикальних ринкових реформ, 2) комуністичної ідеології, 3) соціалістичної ідеології, 4) російського національного відродження, 5) поєднання різноманітних ідей, 6) іншої ідейно-політичної течії, 7) заперечення будь-яких ідейно-політичних течій [5, c.23–33]. Типологія А.С.Ваторгіна грунтується на двомірній моделі, що визначається двома вісями (“захід–антизахід” і “поміркованість–радикалізм”) та охоплює демократів-західників, націонал-демократів, поміркованих комуністів, радикальних комуністів, націонал-патріотів, фашистів [6, c.39–43]. В. Г. Немировський визначав настанови респондентів щодо ідеологічних цінностей соціалістичного, ліберального та консервативного характеру, щодо загальноцивілізаційних та національних проблем [7, c. 25–31]. Переліки й типології політичиних настанов можуть бути побу- довані як відповідно до існуючих політологічних класифікацій, так і способом узагальнення результатів досліджень ставлення громадян до конкретних найбільш актуальних суспільно-політичних проблем. Відповідно до найбільш поширених політологічних класи- фікацій політичні настанови можна поділити за різновидами існуючих ідеологій або ідейно-політичними напрямами. Найпоширенішими нині ідеологіями є: комунізм, соціалізм, лібералізм, консерватизм, демократія з її численними різновидами (конституційна, ліберальна, соціал-демократична, націонал-демократична, християнська тощо), монархізм (абсолютний або конституційний), націоналізм, фашизм, анархізм, екологізм. Як бачимо, інколи ці ідеології поєднуються між собою, утворюючи нові й нові комбінації (наприклад, “консервативний лібералізм” тощо). Інколи дослідникам важко знайти серед назв існуючих ідеологій та ідейно-політичних напрямів адекватний вербальний ярлик, і тоді вони створюють нові, наприклад: “політичний напрям, що поєднує ідеї ринкової економіки з ідеями возз’єднання України з Росією”, “неполітичний рух, який обстоює ідеї громадського контролю за діями влади” і т. п. Особливо актуальним це є для випадків, коли типології політичних настанов є результатом узгальнення емпіричного матеріалу. Чітке розмежування політичних настанов, котрі відповідають тим чи тим ідеологіям, утруднює й характерне для сучасного світу руйнування смислів та знецінення імен як таких. Нині знецінені й дискредитовані практично всі назви політичних течій і світових ідеологій. Чи не найпершим через жахи фашизму зазнав дискредитації “націоналізм”, пізніше були дискредитовані “соціалізм” і “комунізм”, у 90-і роки XX ст. на лайливі слова були перетворені “демократ” і “демократія”, а тепер ми вже наближаємося до дискредитації слова “патріот”. В результаті маємо поле, в якому смислів немає в принципі, а назви нічого не варті, оскільки кожна може привласнити собі будь- яку у своїх корисливо-маніпулятивних цілях, не відповідаючи за відповідність назви її первинному смислу. Проте хочби за якою із наведених вище схем проводилося дослідження, усі дослідники вважають, що кожній із можливих систем політичних настанов, позначених тим чи тим вербальним ярликом, відповідає певний набір понять, суб’єктивна цінність яких для особистості визначає її політико-ідеологічні прихильності. Розробляючи опитувальник, ми вважали, що спрямованість політичних настанов, котрі існують у межах певних ідеологій, визначається цінностями і смисловими опозиціями (конструктами), що лежать в їх основі. При формулюванні дескрипторів для опитувальника ми орієнтувалися на цінності, у вирішення проблеми співвідношення яких залучаються такі найпоширеніші ідеології, як лібералізм, консерватизм, соціалізм, комунізм, соціал-демократія, націоналізм, фашизм, анархізм, екологізм. Для того щоб пункти опитувальника були максимально позбавлені впливу настанови на соціально бажані відповіді, вербальні маркери визначеного переліку цінностей ми добирали так, щоб на обох полюсах відповідного смислового протиставлення опинялися слова з позитивним або негативним оцінювальним забарвленням і щоб респондент був змушений робити вибір за принципом вибору найкращого з кращого або з двох лих вибрати менше. Підтвердженням того, що в цілому настанову на соціально бажані відповіді вдалося нейтралізувати, є наявність вираженої варіації відповідей за усіма досліджуваними пунктами. Опитувальник є набором 95 пар слів, які можна розглядати як певні цінності. Респондентам пропонується визначити, яке слово кожної пари їх вони вважають більш привабливим і наскільки. Ступінь привабливості оцінювався за традиційною семибальною шкалою. Відповідно до вимог вибірка має репрезентувати ту частину населення, для якої розробляється опитувальник. У нашому випадку це люди віком 18–30 років, переважно учнівська та студентська молодь. Осіб чоловічої і жіночої статі серед них було приблизно порівну. Загальний обсяг вибіркової сукупності становив 264 особи. Аналіз окремих пунктів опитувальника здійснювали так. Відповідь на кожний пункт (виражену за 7-бальною шкалою) корелювала із загальним показником певної, заздалегідь теоретично виділеної шкали. Для отримання сумарного бала за певною шкалою оцінювання показників за пунктами, що входили до шкали із від’ємними значеннями, піддавали так званому обертанню (табл.). Таблиця Кореляції окремих пунктів із сумарними балами основних шкал опитувальника ідейно-політичних настанов Пункти шкали Коефіцієнт кореляції пункту із сумарним балом шкали Шкала “свобода – контроль” Хочу Треба 0,746** Спонтанність Детермінованість 0,705** Бажання Обов’язок 0,675** Мимовільність Планомірність 0,660** Свобода Порядок 0,607** Ініціативність Старанність (исполнительность) 0,522** Повага до чужих прав Обстоювання власних прав ? 0,558** Шкала “авторитаризм ? демократизм” Адміністрування Самоуправління 0,692** Цензура Вседозволеність 0,607** Контроль Невтручання 0,598** Анархія Диктатура - 0,460** Потурання Примус 0,371** Єдиноначальність Самоорганізація 0,323** Шкала “пацифізм – ригоризм” Агресивність Беззахисність 0,551** Сила Доброта 0,500** Насильство Безпорадність 0,396** Міць Гнучкість 0,635** Послідовність Компромісність 0,357** Швидкість Неквапливість 0,383** Рішучість Обережність 0,560** Еволюція Революція 0,416** М’якотілість Жорстокість 0,188 Ненасилля Примус -0,028 Шкала “централізм ? унітаризм” Федералізм Унітаризм ? 0,310** Концентрація Розосередження 0,306** Координація Самостійність 0,447** Союз Незалежність 0,617** Інтеграція Відокремлення 0,506** Об’єднання Розділення 0,620** Відокремлення Приєднання ? 0,612** Продовження табл. Шкала “індивідуалізм ? колективізм” Я МИ 0,730** Індивідуальне Суспільне 0,759** Особистість Колектив 0,751** Держава Громадянин ? 0,469** Індивід Група 0,800** Егоїзм Конформізм 0,589** Змагання Співпраця 0,648** Конкуренція Солідарність 0,693** Шкала “націоналізм ? космополітизм” Етнос Людство 0,629** Національне Загальнолюдське 0,698** Націоналізм Маргінальність 0,575** Патріотизм Інтернаціоналізм 0,454** Пріоритет національніх інтересів Пріоритет загальнолюдських інтересів 0,758** Глобалізм Ізоляціонізм ? 0,486** Відокремленість Залученість 0,476** Шкала “рівність ? елітарність” Рівність Елітарність 0,570** Своєрідність Подібність ? 0,471** Дискримінація Зрівнялівка ? 0,308** Самодостатність Співзалежність ? 0,257* Однаковість Винятковість 0,520** Одностайність Плюралізм 0,241* Уніфікованість Унікальність 0,341** Влада має належати усьому народу Влада має належати найкращим представникам народу 0,603** Шкала “екологізм ? технократизм” Екологія Індустрія 0,723** Природа Техніка 0,741** Прирородне Окультурене 0,426** Природа Цивілізація 0,705** Близьке Віддалене 0,285* Шкала “доцільність ? моральність” Законність Справедливість ? 0,439** Доцільність Моральність 0,380** Духовність Забезпеченість ?0,722** Матеріальне Духовне 0,619** Знання Віра 0,641** Мрія Реальність -0,225* Теорія Практика ?0,318** Продовження табл. Шкала “споглядання – перетворення” Раціональність Емоційність ? 0,521** Романтичність Практичність 0,587** Мрія Реальність 0,636** Роздуми Діяльність 0,450** Теорія Практика 0,370** Абстрактне Конкретне 0,538** Споглядання Дія 0,371** Знання Віра ?0,389** Розрахунок Інтуїція ? 0,375** Шкала “консерватизм ? інноваційність” Динамічність Непорушність ?0,256* Традиції Нововведення (інновації) 0,530** Стабільність Прогрес 0,559** Перетворення Збереження ? 0,624** Реформаторство Консерватизм ? 0,484** Мінливість Постійність ? 0,458** Мінливе Вічне ? 0,470** Догматизм Безпринципність 0,344** Шкала “робота ? розваги” Спокій Активність ? 0,462** Заванатженість Неробство 0,633** Важка робота Розваги, відпочинок 0,692** Напруженість Розслабленість 0,659** Шкала “споживацтво?аскетизм” Гедонізм Аскетизм 0,285* Надлишок Дефіцит 0,685** Щедрість Ощадливість 0,606** Скупість Марнотратство ? 0,310** Пересиченість Голод 0,633** ** p > 0,99; * p > 0,95 Деякі пункти фактично не корелювали із сумарним балом жодної із тестованих шкал: “роздуми?діяльність”, “однознач- ність?багатозначність”, “сором?совість”, “прагматим?ідеалізм”. Складними для інтерпретації виявилися взаємозв’язки між пунктами, що фіксували просторово-часові преференції респондентів. Такими пунктами були “нескінченність?скінченність”, “тепе- рішнє?майбутнє”, “однозначність?багатозначність”, “минуле?майбут- нє”, “теперішнє?минуле”. Зіставлення факторних структур, отриманих на різних підвибір- ках респондентів, підтвердило припущення, що в інтерпретації результатів, отриманих за допомогою пропонованого опитувальника, слід зважати на те, що навіть між ідеологіями-антагоністами іноді не існує чітких меж, оскільки в процесі розвитку ідеологій між ними відбувається своєрідний ціннісний обмін. Висновок. Проведене дослідження засвідчило, що ідейно- політичні настанови можна вимірювати за допомогою вербальних маркерів, що позначають ті чи ті цінності. Емпірична перевірка підтвердила належність більшості пунктів опитувальника до певних шкал. Доцільна подальша робота з валідизації та психометричної стандартизації цього тесту. Література 1. Клайн Пол. Справочное руководство по конструированию тестов. Введение в психометрическое проектирование: Пер. с англ. ? К., 1994. ? 282 с. 2. Тест ТСМ. – Режим доступу: http://www.ht.ru/tests/bank/annrtf/tsm.php. 3. Тест на наявність “правих” та “лівих” настанов. ? Режим доступу: http:// bd.fom.ru/report/map/ro0104051: http://bd.fom.ru/report/map/o0105251. 4. Психологія масової політичної свідомості та поведінки / Відп. ред. В. О. Васютинський. – К.: ДОК-К, 1997. 5. Петухов В В. Политические ценности и поведение среднего класса // Социс. – 2000. – №3. – С.23–33. 6. Ваторогин А. С. Политические ориентации студенчества // Социс. – 2000. – №6. – С.39–43. 7. Немировский В. Г. Сибиряки: динамика социально-политических ориен- таций // Социс. – 1999. – №8. – С.25–31. ТЕНДЕНЦІЇ ВПЛИВУ САМООЦІНКИ ТА ОБРАЗУ “Я” ПОЛІТИКА НА ВИБІР СТРАТЕГІЇ САМОПРЕЗЕНТАЦІЇ В СИТУАЦІЇ ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ О. М. Шумейко Аналізуються основні закономірності впливу образу “Я” та самооцінки сучасного політика на процес вибору ним конкретної стратегії самопрезентації: “догоджаючої” чи “самоконструюючої”. Наскільки вдало (без допомоги команди іміджмейкерів) політик здатен самостійно “презентувати” себе перед аудиторією? Які саме сторони образу “Я” сучасного політика висвітлюються, а які приховуються, і як на цей процес впливає його самооцінка? У чому полягає взаємозв’язок між механізмами самопрезентації та Я-концепцією політика в цілому? На всі ці проблемні для політичних психологів питання й покликана дати відповідь ця стаття. Ключові слова: Я-концепція, самопрезентація, образ “Я”, само- оцінка, стратегія самопрезентації, “догоджаюча” і “самоконструююча” стратегія, іміджмейкінг. Анализируются основные закономерности влияния образа “Я” и самооценки современного политика на процесс выбора им конкретной стратегии самопрезентации: “угождающей” или “самоконструирую- щей”. Насколько удачно (без помощи команды имиджмейкеров) политик способен самостоятельно “презентовать” себя перед аудиторией? Какие именно стороны образа “Я” современного политика освещаются, а какие скрываются, и как на этот процесс влияет его самооценка? В чем заключается взаимосвязь между механизмами самопрезентации и Я-концепцией политика в целом? На все эти проблемные для политических психологов вопросы и призвана дать ответ эта статья. Ключевые слова: Я-концепция, самопрезентация, образ “Я”, самооценка, стратегия самопрезентации, “угождающая” и “само- конструирующая” стратегия, имиджмейкинг. In this article the general regularities of influence of a modern politician’s self-image and self-appraisal on the process of his choosing a specific strategy of self-presentation: ''pleasing'' or "self-constructing" are analyzed by the author. How successfully (without imagemakers team’s help) is a politician able to present himself before the audience? What sides of a modern politician’s image are exactly lit up and what sides are hidden, and how does his self-appraisal influence on this process? What does the link between the machinery of self-presentation and self-concept of a politician in the whole lie in? This article is called to answer all these trial for the political psychologists questions. Key words: self-concept, self-presentation, self-image, self-appraisal, strategy of self-presentation, "pleasing" and "self-constructing" strategy, imagemaking. Проблема самопрезентації особистості є однією з важливих та маловисвітлених у сучасній соціальній психології. Ця проблема особливо актуальна для політичної психології, де теорія самопрезентації, незважаючи на своє соціально-психологічне наповнення і походження, майже повністю забута або ж трактується виключно з позицій іміджмейкінгу. Такий стан розробленості зазначеної проблеми пов’язаний з розглядом феномена самопре- зентації відірвано від дослідження складових Я-концепції особистості, зокрема від врахування її самооцінки та характеристик образу “Я”. У цьому сенсі варто зазначити, що навіть за умови розробки іміджмейкером супервдалого іміджу, без попереднього дослідження Я- концепції політика швидше за все такий імідж може не підійти або ж виявиться неприйнятним і чужорідним для образу “Я” останнього [1, с. 337]. Ефект буде подібним до того, коли який спостерігаємо, коли неякісно зроблена штукатурка падає зі стелі. Однак метою цієї статті є не критика практичного імідж- мейкінгу, а привернення уваги соціальних і політичних психологів до проблеми взаємозв’язку самопрезентації та Я-концепції, глибша наукова структуризація наявних даних з позицій загальнотеоретичних підходів до розуміння Я-концепції в сучасній соціальній психології. Вважаємо за доцільне розглянути вплив самооцінки та образу “Я” політика на вибір ним тієї чи іншої стратегії самопрезентації в ситуації публічного виступу перед аудиторією, адже для політиків правильно побудована публічна поведінка, публічна діяльність і “презентація” себе є запорукою успішного функціонування в професійному середовищі, і саме в цей час взаємозв’язок Я-концепції і наявної самопрезентації набуває певного загострення та особливо акцентується. Щодо стратегій самопрезентації, то, на нашу думку, найбільш обґрунтованою є концепція відомого дослідника феномена самопрезентації Р. Баумейстера, який виділяє дві стратегії: “догоджаючу” і “самоконструюючу”. “Догоджаюча” стратегія направлена на те, щоб виставити себе в сприятливому світлі в очах оточуючих, тобто суб’єкт прагне діяти відповідно до специфічних цінностей “своєї” аудиторії і за це одержати від цієї аудиторії винагороду [2, с. 44]. У цієї стратегії самопред’явлення дуже низька ситуативна стійкість, оскільки вона цілком залежить від оточення. Людина не просто засвоює точку зору оточуючих щодо себе самої, а й поводиться відповідно до неї. Друга стратегія – “самоконструююча” – орієнтована на зміцнення й підтримку суб’єктом свого “ідеального Я” на підставі особистих цілей та ідеалів [там само, с. 45]. Такий тип політиків менш схильний до змін, оскільки “ідеальне Я” є відносно стабільним і стійким утворенням, тобто суб’єкт справляє враження на інших тими рисами, які він бачить у своєму “ідеальному Я”. Щоб визначити процентний розподіл стратегій самопрезентації, якими послуговуються сучасні українські політики, ми проаналізували 128 репортажів з прес-конференцій, що давалися політиками різного рівня на телевізійних каналах Інтер, 1+1 та УТ-1. Аналізувалися вислови політиків, які зіставлялися з переліком типових висловів, характерних для кожної із двох вищезазначених стратегій самопрезентації. “Догоджаюча” стратегія виявилася домінуючою (79% випадків), а кількість політиків, що послуговуються “самоконструю- ючою” стратегією, становить 21%. У цьому розумінні стосовно “Я” політика може також спрацювати дуже цікавий механізм: якщо оточуючі вважають публічну поведінку політика віддзеркаленням його особистісних характеристик і спілкуються з ним відповідно до стилю його самопрезентації, то штучний, демонстрований образ “Я” може стати реальним. Аналізуючи типові вислови політиків, ми також звернули увагу на представленість образу “Я” політиків згідно з їхніми висловлюваннями про себе. У цьому ми послуговувалися концепцією Д. Оффера і Ч. Строзаєра, які розглядають образ “Я” політика як такий, що відповідає “...загальній сумі сприйнять, думок і відчуттів людини стосовно себе” [3, с. 21]. Ці сприйняття, думки й відчуття можуть бути більш-менш ясно простежені в образі “Я”, у якому це “Я” розділено на шість різних частин, що тісно взаємодіють між собою. Ці шість компонентів “Я” такі: “фізичне Я”, “психологічне Я”, “соціальне Я”, “сексуальне Я”, “сімейне Я”, “долаюче конфлікти Я”. Встановлено, що в інформації політиків стосовно них самих найбільше представлена інформація щодо “соціального Я” (59%) і “долаючого конфлікти Я” (23%). Представленість інших аспектів була значно нижчою: “сімейне Я” – 9%; “фізичне Я” – 7%; “сексуальне Я” – 2%. Щодо якісних характеристик зазначених вище аспектів “Я” політиків, то, на думку Д. Оффера і його колег, вони мають тлумачитися так: * фізичне Я – це уявлення політика про стан свого здоров’я і фізичну силу або слабкість. Так, загальновідомою є думка про те, що політик повинен бути достатньо здоровим, щоб стан здоров’я не перешкоджав його професійній діяльності. У політологічній і психологічній літературі, наприклад, описано страждання, яких завдавало багатьом президентам Сполучених Штатів – Рузвельту, Вільсону, Кеннеді та ін. – їх погане здоров’я; * сексуальне Я – це спектр уявлень політика про свої реальні претензії і можливості у сфері статевих відносин. Учені відзначають відсутність статистичних даних про те, як сексуальні вади або сексуальна поведінка пов’язані зі здатністю політика адекватно й ефективно реалізовуватися у своїй професійній діяльності – у політиці. В історії ж існує немало свідчень про те, що багато диктаторів відрізнялися патологією сексуальної сфери і нерідко страждали від різних збочень; * сімейне Я є не менш важливим елементом особистості політика. З психоаналізу З. Фройда добре відомо, який величезний вплив мають відносини в батьківській сім’ї на поведінку дорослої людини. І політики потерпають від цього не менше, ніж “пересічні громадяни”. Деякі політики долають ранні травми і конфлікти в сім’ї або у сфері дитячо-батьківських відносин, інші – ні, і, стаючи політиками, вони переносять фрустрації зі свого дитинства на своє оточення в країні і у світі; * соціальне Я – уявлення політика про свою здатність до спільної діяльності з іншими (політичними партнерами, членами своєї команди тощо), адже для людей, що перебувають на вищій або хоч найменш відповідальній державній посаді, це надзвичайно важливо. Політик повинен навчитися, як вести переговори і як стимулювати своїх колег до виявлення їхніх кращих рис. Він повинен бути здатним використовувати навички міжособових відносин для ефективної роботи з різними, інколи ворожими, групами людей, з іншими політичними лідерами; * психологічне Я – характеризує уявлення політика про свій внутрішній світ, фантазії, мрії, бажання, ілюзії, страхи і конфлікти. З. Фройд, наприклад, вважав, що психопатологія – доля буденного життя. Як і у звичайних людей, у політиків немає природженого імунітету від невротичних конфліктів, психологічних проблем, а іноді й серйозніших форм психопатології – таких як, наприклад, психоз; * долаюче конфлікти Я – уявлення політика про свою здатність вміло й швидко долати конфлікти і знаходити нові рішення старих проблем. Політик мусить володіти достатніми знаннями й інтелектом, щоб сприйняти проблему. Він повинен бути в міру самовпевненим при ухваленні політичних рішень, щоб зуміти передати цю впевненість іншим. Другий аспект “долаючого конфлікти Я” – усвідомлення політиком своєї здатності долати стреси, пов’язані з його діяльністю на посаді, наприклад, глави держави, спікера тощо. Стрес може призводити до важких симптомів, які найсерйознішим чином обмежують інтелектуальні й поведінкові можливості політика. Стресовий стан може збільшувати “жорсткість пізнавальних і розумових процесів в історично складні моменти, приводити до зниження гнучкості й самоволодіння, особливо тоді, коли вони необхідні” [4, с. 73]. Незважаючи на теоретичну обґрунтованість і виваженість концепції Д. Оффера та Ч. Строзаєра щодо розуміння образу “Я” політика, її сутність з погляду деяких відомих дослідників феномена самопрезентації підлягає певній критиці [2]. Так, автори, які стверджують, що в людині немає ніякого справжнього константного “Я”, вважають, що особистість цілком можна порівнювати із цибулиною: можна знімати шар за шаром, так нічого й не знайшовши в центрі. Не виключається також, що особа – це якийсь набір масок- самопрезентацій і тому дослідникові безглуздо шукати реальні “Я” або реальні атитюди. Експериментальні дослідження Р. Аркіна, спрямовані на встановлення міри співвіднесеності Я-реального і Я, що пред’являється, довели, що політики відрізняються один від одного залежно від того, наскільки їх поведінка змінюється в різних ситуаціях [5]. Якщо пред’явлення особи варіативні, то дістатися до ядра особистості за умови, що воно не зводиться до наявної самопрезентації, для дослідника досить складно. Якщо ж поведінка політика характеризується постійністю і образ “Я”, що пред’являється, не змінюється від ситуації до ситуації, то пояснити поведінку особистісними характеристиками значно простіше [2]. Інший аспект впливу характеристик “Я” на формування демонстрованої поведінки політика і на вибір ним стратегії самопрезентації закладено в самооцінці політика. Наприклад, у теоретичному підході Г. Лассуелла наголошується на розвитку уявлень людини-політика про власну самооцінку та її втілення в публічній поведінці [4, p. 135]. Його припущення про те, що деякі люди володіють надзвичайно сильною потребою у владі або інших особистісних цінностях і компенсують тим самим травмовану або неадекватну самооцінку, дістало підтвердження на практиці. Особистісні “цінності” або потреби такого роду, як прагнення до влади, можна розглядати як его-мотиви, оскільки вони частина его- системи особистості. Вплив самооцінки на вибір шляхів для “презентації” себе висвітлюється також у працях У. Стоуна, який розглядає самооцінку як позитивне відчуття щодо себе, у широкому значенні трактуючи його як самоповагу, що закономірно відображаєть- ся у стилі публічної поведінки політика. Стоун разом із колегами довів, що чим вища самооцінка у політиків, тим гірше вони реагують на наявну ситуацію, тим нижча їх реактивність [там само, p. 147]. Так, політики з високою самооцінкою менш залежні від зовнішніх обставин, вони більше сконцентровані на власному “Я” і мають стабі- льніші внутрішні стандарти, на яких заснована їх самооцінка. Полі- тики ж із низькою самооцінкою виявляються більш залежними від впливу інших людей та ситуації і є більш реактивними. Вони чут- ливіші до зворотного зв’язку і змінюють свою самооцінку та стратегію самопрезентації залежно від схвалення або несхвалення інших. У нашому дослідженні для визначення характеристик Я- концепції політика ми послуговувалися двома психодіагностичними методиками: “Кількісне вираження рівня самооцінки” (за С. А. Будассі) – для визначення самооцінки та методикою “Хто Я” (М. Кун і Т. Макпартленд) – відповідно для встановлення характеристик образу “Я” і складності/багатокомпонентності Я- концепції політика в цілому. Дані за останньою методикою інтерпретувалися нами шляхом розподілу та аналізу відповідей респондентів відповідно до зазначених вище шістьох компонентів образу “Я” політиків, за Д. Оффером і Ч. Строзаєром. До такого кроку ми вдалися з огляду на те, що зазначена концепція є дещо застарілою і потребує детальної перевірки та оновлення. Щоб визначити тип стратегії самопрезентації, якою послуговується політик, ми розробили авторську анкету. У дослідженні взяло участь 180 осіб. Це молоді люди віком від 18 до 24 років – члени та активісти осередків різних політичних партій м. Дніпропетровська та області. Порівняно з характеристиками відомих політиків старшого покоління результати виявилися дещо іншими. Так, “догоджаюча” і “самоконструююча” стратегії самопрезентації розподілилися серед молодих політиків приблизно порівну (45,5% і 55,5%, відповідно). А серед характеристик образу “Я” найбільшу вираженість дістали “фізичне Я” (74%) і “психологічне Я” (23,5%); інші чотири характеристики образу “Я” політиків сукупно набрали незначний відсоток – 2,5%. Подальший кореляційний аналіз виявив значимий зв’язок між самопрезентацією, самооцінкою та образом “Я” молодих політиків (табл.). Таблиця Результати кореляційного аналізу за Кендаллом ( ) Характеристики Значення коефіцієнта кореляції ( ) Рівень значимості (p) Самоконструююча стратегія/ самооцінка 0,63 p<0,05 Самоконструююча стратегія/образ “Я” 0,47 Догоджаюча стратегія / самооцінка 0,49 Догоджаюча стратегія/ образ “Я” 0,78 У цілому існування сталого взаємозв’язку між самопрезен- тацією і характеристиками Я-концепції доведено, і це заслуга не тільки дослідників теорії самопрезентації та управління враженням, – значною мірою цьому сприяло дослідження інших сфер соціальної та політичної психології [6, с. 11]. Імпліцитно зазначене питання закладено у змісті багатьох теорій. Так, на початку 70-х років минулого століття авторитетний соціальний психолог М. Шнайдер розробив концепцію і шкалу самоврядування, які служать для розрізнення людей за двома типами – “тих, що добре володіють собою” і “тих, що погано володіють собою”. Індивіди, які добре володіють собою, так само добре управляють вироблюваним враженням. Вони гнучко, адаптивно та ефективно справляються з різноманітними соціальними ролями, добре пристосовуються до ситуацій, при цьому майстерно і вправно добирають самопрезентацію, адекватну для кожного конкретного випадку. Індивіди ж, що погано володіють собою, відповідно погано керують вироблюваним враженням. Їхня поведінка практично не змінюється від ситуації до ситуації, при переході від однієї соціальної ролі до іншої [5, p. 194]. Шнайдер пояснює виявлений феномен існуванням двох типів особистостей – “прагматичної” і “принципової”. Індивід, як вважає вчений, демонструє властивий його типові особистості тип самопред’явлення – “скроєний” відповідно до ситуативних особливостей (у “прагматичної” особистості) або віддзеркалюючий внутрішні характеристики того, хто самопред’являється (у “принципової”). “Прагматична” і “принципова” особистості відрізняються перш за все існуючою специфікою Я-концепції людини – “прагматичної” або “принципової”, що визначає як особливості когнітивної, поведінкової сфер, так і специфіку виявів міжособової взаємодії [там само, p. 198]. На початку 70-х років спостерігався значний сплеск активності соціальних психологів у вивченні “макіавеллізму” як специфічної характеристики особистості та особливостей самосвідомості людей з “макіавеллістичними рисами” [7, p. 25]. Ученими було розроблено відповідну шкалу, за якою визначалися маніпулятивні вміння людей. У ході експериментальних досліджень вдалося встановити, що індивіди, які мали високий бал за шкалою “макіавеллізму”, володіли вражаючими маніпулятивними уміннями, у т. ч. й із самопрезентації себе перед аудиторією. Шкали макіавеллізму і самоуправління М. Шнайдера вимірюють схожі, на перший погляд, явища – мінливість поведінки залежно від ситуації, з одного боку (тобто аспект, пов’язаний з прагматичністю людини), або постійність поведінки незалежно від ситуації – з іншого (аспект, характерний для принци- пової людини). Однак обидва ці аспекти за своєю суттю закладено саме в Я-концепції особистості. Висновки: 1. Характеристики образу “Я” та самооцінка політика визначають вибір ним стратегії самопрезентації, що обумовлено наявністю сталого взаємозв’язку Я-концепції та механізмів самопрезентації. 2. Образ “Я” політика за мірою впливу переважає його самооцінку і визначає вибір стратегії самопрезентації. 3. “Догоджаюча” стратегія є домінуючою. 4. Перспективною сферою у вивченні Я-концепції політиків є галузь політичного іміджмейкінгу. 5. Наявні знання про Я-концепцію політика потребують перегляду, реінтерпретації та глибшої структуризації з позицій загальнотеоретичних підходів до розуміння Я-концепції в сучасній соціальній психології. Література 1. Ольшанский Д. Политический PR. – СПб.: Питер, 2003. – 544 с. 2. Амяга Н. В. Самораскрытие и самопредъявление личности в общении // Личность. Общение. Групповые процессы. – М., 1991. – С. 37–74. 3. Stone W. The Psychology of Politics. – New York: The Free Press, 1974. – 217 p. 4. Ziller R., Stone W., Jackson R., Terbovic N. Self-other Orientations and Political Behaviour // A Psychological Examination of Political Leaders / Ed. by M. Hermann, T. Milburn. – New York: Free Press, 1977. – P. 176–204. 5. Arkin R. M., Lake E. A., Baumgardner A. H. Shyness and self-presentation // Shyness: Perspectives on research and treatment / Ed. by Jones W.H. et al. – New York, 1985. – P. 189–203. 6. Психология самосознания: Хрестоматия. – Самара: БАХРАХ-М, 2003. – 672 с. 7. Christie R., Geis F. L. Studies in machiavellianism. – New York, 1970. – 415 p. ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДІ В УМОВАХ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ І РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТИ ОБРАЗ ПІДПРИЄМЦЯ В УЯВЛЕННЯХ СТАРШОКЛАСНИКІВ НА ЕТАПІ ЇХ ПРОФЕСІЙНОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ Т. І. Бєлавіна, Л. П. Захаріяш Зроблено спробу визначити зміст і характер образу підприємця, що складається у свідомості старшокласника і певним чином впливає на його професійні орієнтири. Наголошено, що громадська думка про підприємця впливає на особистість і групу, на формування їх настанов, інтересів, бажань та активізує процес визначення свого ставлення до підприємця та вибору майбутнього. Ключові слова: образ підприємця, старшокласники, професійне самовизначення. Предпринята попытка определить содержание и характер образа предпринимателя, который формируется в сознании старшеклассника и в определенной мере влияет на его профессиональные ориентиры. Акцентируется внимание на том, что общественное мнение относительно предпринимателя влияет на личность и группу, на формирование их установок, интересов, желаний и активизирует процесс определения собственного отношения к предпринимателю и выбору будущего. Ключевые слова: образ предпринимателя, старшеклассники, профессиональное самоопределение. It has been realized the attempt to define the contents and character of enterpreneurs' image that is forming in mend of upperclassmen and that has in some measure influence on professional reference of studying young people. It is accented to public opinion about enterpreneur that it has influence on personality and group, on forming their arrangements, favours, desires and activates the process of the definition of own relationship to enterpreneur and future choose. Key words: image of enterpreneur, upperclassmen, professional self- determination. Проблема. Становлення порівняно нових для пострадянського суспільства засад соціально-економічного контексту зумовило появу в соціальної психології нових тем, серед яких важливою є тема образу підприємця в масовій свідомості. В англомовних джерелах замість поняття “образ” вживається термін “імідж”. Уміле створення іміджу нерідко є визначальним фактором у розстановці політико-економічних сил у суспільстві. Поліфункціональність і багатомірність образів, що формуються протягом життя людини, викликають дедалі більший інтерес дослідників, оскільки розуміння структури образу, способів його утворення, способів варіативності дає змогу виявити нові механізми підвищення ефективності праці, взаємодії людей, оптимізувати професійне самовизначення учнів. Мета статті: визначити зміст і характер образу підприємця, що складається у свідомості старшокласника і певним чином впливає на його професійне самовизначення. Традиційно громадська думка в соціальній психології – це сукупність уявлень, оцінок, суджень і спільного розуміння щодо певного об’єкта, які поділяє більшість чи принаймні значна частина населення в контексті проблем, подій чи фактів дійсності в конкретній соціальній ситуації. Водночас вона містить ставлення до відображуваних об’єктів (схвалення, осуд, індиферентність). Це може бути громадська думка в суспільстві в цілому, в етнічній групі, у виробничому колективі чи якомусь іншому соціальному угрупованні. Наприклад, О. М. Леонтьєв вивчав образ світу [1], І. С. Кон – Я- образ [2], Н. В. Хазратова – образ держави [3], М. Мелія, М. Розіна, В. О. Татенко, П. Д. Фролов та ін. – образ політика і підприємця [4–7]. Незважаючи на важливість вивчення образу підприємця в уявленні старшокласників, його зміст і структура практично не досліджувалися, що пов’язано з неоднорідністю самого змісту образу. Він є специфічним відображенням реального об’єкта, сприйнятого суб’єктом, та попереднього досвіду суб’єкта щодо сприйняття подібних об’єктів і взаємодії з ними. За період існування психології як самостійної науки розроблено безліч методів і методик вивчення різних складових відчуттів, сприйняття, пам’яті, мислення, уяви, уваги, волі, емоцій тощо, однак дуже мало доступних і ефективних методик дають змогу виявити зміст і структуру образу підприємця, що складається у свідомості старшокласника. Образ підприємця – це динамічне явище, яке залежить від багатьох факторів. Його розвиток у старшокласників детермінований наявністю певної системи еталонів, уявлень тощо. Підприємець є носієм інформації, потрібної для розуміння і побудови ідеального образу, а подання образу підприємця в медіа-виданнях та інформація з інших джерел є підставою для формування конкретного уявлення про нього. Ідеальні образи-орієнтири, що створюються у свідомості юнацтва, акумулюють інформацію, яка відповідним чином фільтрується та закріплюється у реальних образах підприємців. У праці “Формування позитивного образу підприємця в суспільній свідомості” М. Мелія і М. Розіна [4] зазначають, що формування суспільного образу підприємця ? цілеспрямоване (наприклад, через благодійні акції) і непряме (під час рекламних кампаній) – має ґрунтуватися на певних орієнтирах, зокрема, на усвідомленні того, до якого саме образу прагнемо. Для визначення таких орієнтирів корисно проаналізувати образи, що існують у суспільній свідомості. Узагальнюючи, можна зафіксувати два протилежних стереотипи сприйняття підприємця. Перший стереотип може бути виражений “бізнес – брудна справа”, тобто означає, що бізнесмен ? людина глибоко нечесна, спекулянт, “пройдисвіт”, що не має честі і заклопотаний тільки тим, аби більше вкрасти, підкупити політиків тощо. Другий стереотип – романтизований образ, у якому підприємець постає як відважний борець зі старою бюрократичною системою, котрий захищає ідеали ринкової економіки. Цей образ поширений не менше, ніж перший. Обидва образи підприємця насправді дуже схожі, оскільки випливають з однієї картини світу, яка припускає, що підприємництво – це не просто робота, не просто професія, а постійна битва: битва героя-підприємця з бюрократами або ж битва лиходія-комерсанта з чесними людьми. Соціально-психологічні особливості сприйняття образу підприємця учнями старших класів навчальних закладів системи середньої освіти, що різняться напрямом освіти, вивчали за допомогою проективного твору “Образ підприємця”. Всього у дослідженні взяли участь 226 учнів (119 школярів, 56 учнів ліцею бізнесу і 51 студент технікуму). Досліджуваним було запропоновано довільно описати соціально-психологічний портрет підприємця, найбільш притаманні йому риси характеру, специфіку його поведінки та інші особливості. За результатами контент-аналізу творів було визначено найбільш притаманні образові підприємця, на думку учнів, соціально- психологічні характеристики. Усі ці характеристики було згруповано в шість основних типів, які мають місце у свідомості старшокласників середніх навчальних закладів: – кримінальний, що в таблиці результатів був визначений як “злочинець”; – аморальний, якого за отриманими даними було названо “хазяїном життя”; – віктимний, якого учні назвали “невдахою”; – харизматичний, якого практично всі досліджувані визначили як переможця і щасливчика або віднесли до типу “успішний”; – контролюючий, названий “працеголіком”; – місіонерський, за результатами проективного твору визначений як “романтик”. Орієнтуючись на переважаючі в цих нарисах соціально- психологічні особливості відповідного образу, ми виділили і певним чином класифікували найпоширеніші у свідомості старшокласників риси і якості, притаманні підприємцеві (табл.). Таблиця Образ підприємця у свідомості старшокласників залежно від типу навчального закладу, % Тип навчального закладу Злочи- нець Невдаха Хазяїн життя Успіш- ний Праце- голік Роман- тик Ліцей бізнесу (n =56) 5,35 1,80 16,07 41,07 32,15 3,57 Технікум (n =51) 27,40 9,80 25,49 21,56 5,90 9,80 Школа (n =119) 21,00 9,24 38,70 17,64 3,36 10,08 У середньому по вибірці (n = 226) 18,58 7,52 30,08 24,33 11,06 8,40 Отже, для кримінального образу підприємця, узагальненого на основі характеристик і визначеного старшокласниками як “злочинець”, “шахрай”, “спекулянт”, “людина глибоко нечесна, без громадянської позиції, заклопотана тільки тим, аби більше награбувати”, характерна діяльність, спрямована на кримінальні, або злочинні, дії заради власної вигоди. В уявленнях старшокласників такий підприємець часто йде в політику або прагне підкупити політиків, щоб використати державу з корисливою метою. Старшокласники вважають, що такий підприємець зорганізовує псевдобізнес для “відмивання” грошей, має нерухомість на екзотичних курортах світу, їздить на великих джипах. У цілому по вибірці 18,58% опитаних переконані, що такий підприємець є небезпечною людиною, його місце в тюрмі. Трохи не третина (27,4 %) студентів технікуму, які паралельно із загальною середньою освітою здобувають професію соціального педагога, та майже кожен п’ятий учень (21%) загальноосвітньої школи вважають образ підприємця саме таким. Проте учні ліцею бізнесу не поділяють цього погляду: лише 5,35% їх сприймають підприємця як злочинця. Віктимний образ підприємця, який дістав назву “невдаха”, не дуже поширений, проте істотно репрезентований у свідомості досліджуваної групи порівняно з іншими образами. У цілому по вибірці 7,52% досліджуваних переконані, що такий підприємець змушений постійно виживати або існувати в умовах, коли хтось або щось шкодить або заважає його діяльності (законодавство, податки, які не дають змоги розвиватися, рейдери, конкуренти, погана команда, невдалий час для власної справи). Тобто в образі віктимного підприємця опитані підкреслюють здебільшого екстернальну позицію, домінування перешкод у його реагуванні на зовнішні обставини. За загальними характеристиками підприємець в організації бізнесу виявляє стандартність рішень, у нього не розвинена гнучкість, як поведінкова, так і комунікативна. Зазвичай він дотримується законів, тобто чесний у веденні своєї справи, але його діяльність потребує удосконалення, його продукт і послуги не конкурентоспроможні на сегментному ринку, його квартира закладена в банку, тому в будь-який момент він може залишитися без даху над головою. Зрозуміло, що цей портрет є відображенням власної екстернальності тієї частини досліджуваних, котрі вважають підприємця невдахою. Таких серед учнів загальноосвітньої школи і студентів технікуму майже 10%, а серед учнів ліцею бізнесу – лише 1,8% (уявлення останніх більш реалістичні й дещо оптимістичніші). Образ підприємця, якому можна дати узагальнену назву аморальний, учні визначили як “хазяїн життя” (у середньому по вибірці 30,08%). Цей образ має двозначний зміст. З одного боку, це самостійна, незалежна людина, яка виявляє певну суб’єктність, реалізує бажане, але здебільшого владна, егоїстична, нетерпима до слабших, живе за принципом “мета виправдовує засоби”. Результати її діяльності є вагомими, у бізнесі виявляє жорсткість, навіть жорстокість; це “дуже непроста й недобра” людина, яка працює тільки заради власних інтересів. З другого боку, це людина, яка витрачає величезні гроші на те, аби робити що “заманеться”, їй потрібні гроші на “радощі життя”. В уявленні молоді гроші такий підприємець “знаходить” легко і так само легко витрачає їх. Це сучасний “мажор”, який одягається за останнім “криком” моди, їздить на спортивних або представницького класу авто, має безліч коханок із зовнішністю моделі, захоплюється азартними іграми, вживає алкоголь або наркотики, відвідує дорогі курорти і є членом елітних клубів. Це публічна особистість, яка зовсім не працює, а бізнес або дістався їй у спадок, або ж їй пощастило опинитись “у потрібний час у потрібному місці”, або вона успішно започаткувала власну справу, а тепер бізнес зусиллями професійних менеджерів працює на неї. Таке уявлення про образ підприємця дуже популярне серед учнів загальноосвітньої школи (38,70%) і студентів технікуму (25,49%), що можна пояснити насамперед їхніми поверховими уявленнями про образ підприємця та неглибокими знаннями змісту його діяльності. Навіть 16,07% учнів ліцею бізнесу вважають цей образ найбільш наближеним до розуміння підприємця, бачать у ньому певну принадність. Охарактеризовані три типи образу підприємця мають переважно негативний зміст, тому прикметно, що досліджувані, котрі бачать саме такою людину бізнесу, або навчаються в загальноосвітній школі і ще не визначилися з професією, або вже здобувають професію соціаль- ного педагога. Значно менше такі поверхові негативні характеристики представлені у висловлюваннях учнів ліцею бізнесу, що свідчить про їх більшу обізнаність щодо особливостей підприємця та притаманних йому рис. Три інші типи образу підприємця привертають увагу тим, що переважні їх характеристики сприймаються як більш позитивні і певною мірою романтизовані у творах досліджуваних. Харизматичний образ підприємця практично всі досліджувані визначили як переможця, щасливчика або “успішного”. Характеризуючи його, вони підкреслюють, що така людина постійно змагається і перемагає, живе у власному будинку, дуже дорого цінує час, займається спортом, відпочиває на дорогих курортах. Як свідчать численні наукові публікації, досить часто успішні підприємці або нині, або в минулому мали добрі спортивні досягнення, вони незрідка стають героями інтерв’ю, за їх участю знімають телепередачі. Як і романтик, цей образ підприємця відповідає образові героя сучасності. Професійна діяльність такого бізнесмена також спрямована на досягнення високих результатів. Він харизматичний лідер, успішний менеджер і водночас власник або співвласник бізнесу. На шляху досягнення успіху виявляє гнучкість, креативність, знає, як і з ким домовитись, уміє обійти закони так, щоб не порушити їх. Найбільш поширений такий образ у середовищі учнів ліцею бізнесу, зокрема тих, хто нині здобуває знання, які допоможуть у майбутньому оволодіти саме цією професією (41,07%). Досить толерантно ставляться до людини бізнесу досліджувані, що навчаються в технікумі (21,56%). Вони здобувають загальну середню освіту і здебільшого визначилися з майбутньою професією. Найменш оптимістичні учні загальноосвітньої школи: показник їхнього уявлення про людину бізнесу (17,64%) значно менший, ніж про те, що підприємець – це “хазяїн життя” або “злочинець” (38,7% і 21%, відповідно). Контролюючий образ підприємця, якого, за характеристиками учнів, названо “працеголіком”, домінує в уявленнях учнів ліцею бізнесу (32,15%), незначною мірою присутній у студентів технікуму (5,9%) і ще менше – у школярів загальноосвітньої школи (3,36%). На їх думку, підприємець – це “працеголік”, що працює по 12 годин на добу, завжди зайнятий. Для нього не існує вільного часу, він скрізь працює, навіть на відпочинку контролює діяльність компанії або підприємства, іноді ризик діяльності не дає йому змоги “спокійно спати”. Для нього головне – робота, решта – другорядне: власне здоров’я, родина, друзі, захоплення, зовнішність, модність одягу, клас авто (“це не професія, це одержимість своєю справою…”). Він помірний у витратах, усі гроші вкладає в справу; якщо й сповідує світський спосіб життя, то лише з потреби (“у підприємця завжди проблеми в сім’ї: він то на роботі, то десь розслабляється…”). Прикметно, що саме серед старшокласників, орієнтованих на професію бізнесмена в майбутньому, домінують образи “успішного” підприємця (41,07%) і “працеголіка” (32,15%). Відтак можна припустити кореляційний зв’язок між свідомим професійним вибором підприємництва та уявленням про образ підприємця, визнання різних сторін його діяльності (престижних, але ризикованих і наповнених певними труднощами), позитивних та негативних рис його особистості. Місіонерський образ підприємця, який за результатами проективного твору був визначений як “романтик”, нечисленно представлений у свідомості всіх старшокласників (лише 10,08% школярів і 9,80% студентів технікуму), але найменше ідеалізують та романтизують його саме учні ліцею бізнесу (3,57%). Тобто реалістичність уявлень останніх про цей образ пояснюється насамперед профільною підготовкою до професії у старших класах ліцею бізнесу. Діяльність підприємця, якою її бачать 8,4% досліджуваних, має виключно просоціальний характер: по-перше, він меценат, котрий “дає гроші” на важливі культурні акції; по-друге, відважний боєць за справедливість із беззаконням у державі, захищає знедолених і бідних, віддає гроші у благодійні фонди, дитячим будинкам, дітям, яким потрібна операція; по-третє, у нього є місія життя, яку за допомогою підприємництва можна реалізувати. На думку учнів, він має улюблену справу, зразкову сім’ю, є успішною та самореалізованою особистістю і “всі дівчата мріють вийти заміж за казково багатого підприємця…”. За результатами дослідження проглядається відносний взаємозв’язок між образом підприємця та професійним самовизначенням старшокласників. Наприклад, учні ліцею бізнесу, що готуються в майбутньому пов’язати своє життя з бізнесом, економікою, фінансами, продовжити справу батьків тощо, сприймають цього нового гравця на ринку праці переважно позитивно. Невипадково серед старшокласників, орієнтованих на майбутню професію бізнесмена або економіста в бізнес-структурі, домінує образ “успішного” підприємця (41,07%), “працеголіка” (32,15%) та “романтика” (3,57%). Тобто загалом відносно позитивний образ підприємця мають 76,79% учнів ліцею бізнесу, що, у свою чергу, свідчить про свідомий відповідальний вибір майбутнього, незалежний від поверхового чи негативного стереотипного образу, що існує в масовій свідомості. Студенти технікуму, чия майбутня справа має соціальну спрямованість (допомога сім’ям, що опинилися в скрутних обставинах, соціально неадаптованим підліткам і т. ін.), навпаки, сприймають підприємця здебільшого як негативного героя сучасності (64,74%). У них переважає сприйняття його як “злочинця” (27,45% ) або “хазяїна життя” (25,49%), можливо тому їхній професійний вибір не пов’язаний з бізнесом. Проте серед студентів технікуму є також оптимістично налаштовані, що сприймають підприємця як переможця (21,56%), котрий долає обставини, шукає нові шляхи в нових умовах, або романтизують його (9,8%), вбачаючи в його професійній діяльності лише мотивацію благодійності. Тому за результатами того самого проективного твору вони вважають можливим займатися в майбутньому підприємницькою діяльністю, яка буде пов’язана з наданням соціальних послуг населенню (консультування, приватні дитячі садки тощо). В учнів старших класів загальноосвітньої школи, які тільки обирають свій майбутній шлях, хоч остаточно ще не здійснили вибір майбутньої професії, превалює загальний негативний образ суб’єкта підприємницької діяльності (68,9 %), але на відміну від студентів технікуму, а тим більше учнів ліцею бізнесу в їхньому уявленні значно переважає образ підприємця як “хазяїна життя” (38,65%) – досить істотно навіть порівняно з показниками щодо такого образу, як “злочинець” (21%). Імовірно, образ підприємця як “рекетира”, “бандита”, “шахрая”, що сформувався на початку 90-х років минулого століття, поступово змінюється в масовій свідомості, набираючи позитивних рис, і на авансцену бізнесу виходить нова, проміжна фігура “хазяїна життя” (аморальний), який все ще живе за принципом “мета виправдовує засоби”, але дедалі менше цей образ пов’язаний із кримінальними обставинами, “розборками”, тобто ця фігура досить приваблива для того, щоб орієнтувати школярів на отримання майбутньої професії, що пов’язана з бізнесом або дає можливість займатися бізнесом у різних сферах. Висновки. Проведене дослідження дало змогу визначити шість типів образу підприємця, найбільш поширених у свідомості старшокласників, причому типи “кримінальний”, “аморальний” і “віктимний” умовно можна віднести до стереотипного негативного образу підприємця, а “харизматичний”, “контролюючий” і “місіонерський” – до позитивного, навіть привабливого стереотипного його сприйняття. Громадська думка щодо феномена підприємництва та образу підприємця впливає на особистість і групу, а також на формування в них настанов, інтересів, бажань, активізуючи процес визначення власного ставлення до підприємця взагалі та власного вибору майбутнього, яке пов’язане або не пов’язане з професією підприємця. Образ підприємця у свідомості учнівської молоді, яка обирає свій шлях у професії, значною мірою пов’язаний із цим вибором. Образ підприємця не виникає стихійно. Його наповнення залежить не тільки від настанов юнаків і дівчат. Попередній досвід формує певні очікування, які можна назвати ідеалами, еталонами тощо, котрі, поєднуючись із досвідом, створюють ідеальний образ, який певною мірою має збігатися з реальністю. Образи-еталони мають найцінніші та найпривабливіші риси; вони формуються під впливом оточення на основі взаємодії старшокласника з найближчим оточенням, батьками, друзями, знайомими підприємцями та ін. Збіг реального й ідеального образів ніколи не буде повним і абсолютно точним, бо образ – це лише відображення реальності у свідомості старшокласника. Визначені особливості негативного впливу образу успішного підприємця на професійне самовизначення старшокласника зазвичай ґрунтуються на поверховому усвідомленні такого образу, на орієнтації старшокласників лише на атрибутивні або аксесуарні ознаки успішного підприємця, на бажанні юнаків і дівчат досягти миттєвого успіху в підприємництві, стати успішними підприємцями відразу після закінчення загальноосвітнього закладу, тобто має місце захоплення тільки зовнішньою стороною професії. Література 1. Леонтьев А. Н. Образ мира // Избр. психол. произв.: В 2 т. – М.: Педагогика, 1983. – Т. 2. – С. 251–261. 2. Кон И. С. Категория “Я” в психологии // Психол. журн. – 1981. – № 3. – С. 25–38. 3. Хазратова Н. В. Типологічна модель індивідуально-психологічного образу держави // Соц. психологія. – 2004. – № 4(6). – С. 3–13. 4. Мелия М. И., Розин М. В. Формирование позитивного образа предпринимателя в общественном сознании // Вопросы психологии. – 1993. – № 1. – С. 54–61. 5. Татенко В. О. Психологія впливу: суб’єктна парадигма // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К.: Сталь, 2000. – Вип. 3(6). – С. 3–18. 6. Фролов П. Д. У пошуках безпрограшного іміджу. Технології побудови цільового іміджу політика // Політ. маркетинг та електоральні технології. – Запоріжжя: Гарт, 2002. – С. 84–93. 7. Фролов П.Д., Стаднік В. М. Візуальні образи політика як засіб формування його іміджу // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К.: Міленіум, 2005. – Вип. 12(15). – С. 123–156. РЕЛІГІЙНИЙ АСПЕКТ У ДУХОВНОМУ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ, ЯКА МАЄ СОМАТИЧНІ ВАДИ Н. Д. Володарська Висвітлюються питання впливу віри у вищу ідею на духовний розвиток особистості із соматичними вадами здоров’я. З’ясовуються особливості прояву віри у вищу ідею, можливості зміни ставлення до своїх фізичних вад, перегляду свого спілкування з іншими. Розгля- даються шляхи індивідуальної і групової психокорекційної роботи. Ключові слова: віра у вищу ідею, духовний розвиток, соціальна ідентичність, смирення, спасіння. Освещаются вопросы влияния веры в высшую идею на духовное развитие личности с соматическими изменениями здоровья. Выясняют- ся особенности проявления веры в высшую идею, возможности изменения отношения к своим физическим недостаткам, пересмотра своего общения с другими. Рассматриваются пути индивидуальной и групповой психокоррекционной работы. Ключевые слова: вера в высшую идею, духовное развитие, социальная идентичность, смирение, спасение. The problems of faith in the supreme idea influence on spiritual development of a personality with somatic health deviations are lightened. The peculiarities of faith in supreme idea display are clarified, the possibilities of attitude changes to own physical disabilities are considered. Changes in communication with other people and ways of individual and collective psychocorrectional work are described. Key words: great idea’s belief, spiritual development, social identity, humility, saving. Проблема. Духовність особистості у філософській і психологічній літературі розглядається в різних контекстах. Одним з підходів є визначення духовності через систему морально-релевантних цінностей, якими особистість керується протягом усього життя. З раннього дитинства людина формує свою систему цінностей, яка стає основою її духовного розвитку [1]. У процесі цього розвитку відбувається становлення таких проявів духовності, як милосердя, смирення, каяття, прощення. Ці прояви розглядаються як емоційні почуття і як здатність, властивість, цінність. Віра у вищу ідею має різні контексти. Категорія віри в контексті прощення має інший сенс, ніж у звичному застосуванні. Віра в Бога має інше значення, ніж віра в різні речі, особистісні настанови. Віра в Бога – це внутрішнє переконання, в якому слід бачити визнання просто факту (а не надії, очікування). Біблейське поняття віри і вірування має в собі основу – довіру, коли йдеться про прощення або спасіння. Віра у вищу ідею в контексті Нового Заповіту – це прощення і спасіння. Об’єктом віри є Ісус, предметом віри – те, на що можна розраховувати, тобто істина в словах Ісуса [2]. Різні трактування понять “дух”, “душа”, “духовність” дають різні підходи до розуміння віри у вищу ідею [3–5]. Ісус уособлює віру в нього з вірою в Бога, як провідник між людиною і вищою силою. У контексті постулатів Нового Заповіту віра в прощення гріхів і довіра до Бога стають внутрішнім переживанням своєї залежності від вищої сили. Віра у вищу ідею створює певну модель світу, модель реальності і підтримує її на свідомому й підсвідомому рівнях. Створюючи особисту історію, віра у вищу ідею формує ставлення особистості до себе, до інших людей. Певне ставлення до себе особистість формує протягом усього життя, з дня народження. У підсвідомості зберігається інформація про життя батьків, прадідів, яка передається родиною. З часом ця інформація трансформується в певну систему життєвих смислів, настанов, смисложиттєвих орієнтацій [3]. Віра у вищу ідею виконує захисну функцію щодо смисложиттєвих орієнтацій особистості, координує життєві вибори. Система координат життєвих смислів орієнтує особистість певним чином, підтримує у виборі альтернативних рішень, що опосередковує розвиток духовності. Розвиток духовності відбувається за умови формування світоглядної рефлексії, яка допомагає самостійно знайти позитивний сенс життя, котрий долає почуття безглуздості життєвого вибору, дефіцит осмислення життя, “екзистенційний вакуум”. За інших умов в особистості можуть виникнути проблеми у прийнятті відповідальності за реалізацію сенсу свого буття та втілення цього сенсу в повсякденному житті. Метою статті є аналіз особливостей релігійного аспекту в духовному розвитку особистості із соматичними вадами. Серед невирішених проблем духовного розвитку особистості, яка має вади здоров’я, – спілкування з однолітками і труднощі соціальної адаптації. Перш за все слід враховувати важливість відмінностей розвитку особистості з вадами і без вад в емоційній сфері, структурі смисложиттєвих орієнтацій, особливостях соціалізації тощо. Ті ж самі життєві цінності можуть по-різному сприйматися, переживатися і оцінюватися [6–8]. Віра у вищу ідею координує творення людиною особистісного світу з певною ієрархією цінностей, які мають загальне для всіх значення [4]. Це створює можливості для єднання особистості із соціумом, прийняття його у всіх проявах. Віра у вищу ідею координує творення особистістю свого світу шляхом структурування свого життєвого простору відповідно до життєвих переживань. Відповідно до цього найважливішим аспектом, який диференціює індивідуальний психологічний світ, є цінність для особистості тих чи інших компонентів зовнішнього і внутрішнього світу під кутом зору їх перспективності й доцільності. Тому ми розглядали прояв саме сфери ціннісних орієнтацій особистості. У ході аналізу складових духовності зверталася увага на світоглядні, ціннісні орієнтації, в яких найбільш рельєфно віддзеркалюється специфіка усвідомлення сенсу життя не лише під кутом зору земних, реально існуючих цінностей, а й цінностей вічних, пов’язаних з моральністю. Над подібними проблемами здатні замислюватися ті, у кого з ранніх років виховували віру у вищу ідею, безсмертя, незнищенність душі людської [3]. Віра в безсмертя душі людської може тісно поєднуватися у свідомості і самосвідомості людини з вірою в Бога. Таке поєднання за певних умов виховання, що базується на гуманістичних моральних засадах, стає для особистості невичерпним джерелом її духовної активності і самоактивності, дієвим, нездоланним внутрішнім спонуканням до творення добра. Така віра допомагає збагнути сенс життя у його зв’язку з вічністю, актуалізує потребу в розвитку та саморозвитку, потребу в самовдосконаленні, у творенні себе, вибудовуванні свого життєвого шляху. Релігійна віра може вважатися духовним надбанням, внутрішньою сутністю особистості лише за умови, якщо вона пов’язана з її потребою самовдосконалення. Саме віра спонукає долати в собі вади, пов’язані з поведінковими патернами, сформованими раніше. Це дає можливість примножувати потенціал можливостей для духовного розвитку особистості. Граматична конструкція складається з грецького слова “вірити” і прийменника, що означає “во” або “на”, залежно від контексту змісту уривку з Біблії. Віра в Бога, у певну ідею, у слова Ісуса. Можна вірити в будь-що, у кого завгодно – і це буде той же самий механізм. Об’єктом релігійної віри стає Бог, його спасіння. Таке розуміння віри дає можливість вірити в різних богів, різні ідеали. У школах практикуються різні підходи у вихованні духовності. Одним з цікавих підходів є 12 шляхів духовності Е. А. Помиткіна, в яких розкриваються різні духовні напрямки. До цих напрямків належать: Платон, Будда, Піфагор, Орфей, Мойсей, Кришна, Рам, Мати Тереза, Сім’я Реріхів, Порфирій Іванов, Григорій Сковорода, Сергій Радонезький, Ісус Христос [1]. Ознайомлення з різними духовними школами за умови вільного вибору дає узагальнене бачення цих різних напрямків, розуміння різнобарв’я світоглядних уявлень. За різних умов виховання духовності (родина, школа, інформація із джерел телекомунікації, інтернет тощо) у молоді формується певна ієрархія світоглядних орієнтацій. Анкетування з метою виявлення релігійних світоглядних орієнтацій проводилося на студентах першого курсу ВМУРоЛ “Україна” м. Києва (50 студентів із соматичними вадами здоров’я). На запитання “На чому заснована віра у вищу ідею?” більшість студентів відповіли: “Віра – це наші почуття, обіцянки, які дано в Біблії”, “Бог і Його слово – це факт”, “Довіра Богу і Його слову – це віра”, “Результат віри – це почуття”, “ Усе наше життя побудоване на вірі в істини, записані в Слові Божому – Біблії”. На основі узагальнення відповідей студентів на запитання “Що потрібно для духовного зростання?” було отримано три найважливіших аспекти: покаяння (у своїх гріхах, недоб- рих вчинках, почуттях, бажаннях), прощення (іншим недобрих бажань, лихих вчинків), творіння добрих справ з надією, любов’ю та вірою. Каяття молодь розуміє як перший крок до прощення. Прощення самого себе за скоєння гріха відбувається в той момент, коли усвідомлюється, що певний вчинок – це гріх. Каяття за свій гріх дає впевненість у тому, що це не повториться. Так змінюється ставлення до вчиненого – замість почуття провини й осуду за вчинок з’являється почуття впевненості у своїх силах встояти перед спокусою грішити. Студентам пропонувалося скласти перелік своїх поганих вчинків, які можна означити як гріхи (“Попросіть прощення у Всевишнього, будьте щирими ”). Таке своєрідне “очищення” має певний сенс для зміни ставлення особистості до скоєного. На запитання “У чому сенс життя?” більшість студентів відповідали: “Щоб жити в гармонії із собою”, “Бути впевненим, що життя не зайве і можна бути щасливим”, “Життя – як магазин: за все потрібно сплатити, задоволення і страждання – поряд”. На запитання “Як віра у вищу ідею допомагає в пошуках сенсу життя?” особистості з вадами здоров’я відповідали: “Це єдине, що ніколи не зникне, не відмовить”, “Це останнє, що залишається, коли дуже скрутно”. Було виявлено дисгармонію функціонування емоційної сфери, яка проявлялася в нездатності до чіткої диференціації своїх почуттів, неможливості спонтанно відредагувати їх у комунікативних ситуаціях. Пояснення цього давалося через сімейні стосунки (найчастіше – це батьківська гіперопіка; або псевдосолідарний тип сімейних відносин, коли вираження почуттів вважається зайвим чи взагалі зараховується до прояву слабкості). Студенти пояснювали, що такі взаємовідносини з дітьми мають формальний характер, їм бракує відвертості, щирості, зацікавленості батьків у дитячих справах, що провокує відчуття ізольованості, а в подальшому призводить до проблем адаптації в колективі однолітків. Навіть за наявності часом широкого кола спілкування товариські відносини зав’язуються дуже рідко, зазвичай не виникає емоційна прихильність до кого-небудь з оточення. З одного боку, самі студенти пояснювали це відсутністю потреби в емоційно близьких стосунках, а з іншого боку, нами було виявлено окремі прояви алекситимії (своєрідної “замріяності” в можливі у майбутньому події – нереалістичні перетворення в могутніх, незалежних людей, які не мають жодних проблем). Прояв адикцій може бути пов’язаний з духовним “відступництвом”. Це проявляється в зниженні інтересу до спілкування з віруючими людьми, зневірі щодо духовних чеснот; зникає бажання відвідувати богослужіння, молитися, дотримуватися релігійних канонів. Молодь, яка зараховує себе до віруючих, описує прояви відступництва так: “зникає інтерес до спілкування з віруючими, бажання обговорювати духовні теми”. Хочеться змінити оточення, поновити зв’язки з невіруючими. Старі друзі вже сприймаються як фарисеї, лицеміри. Особа втрачає бажання ходити в церкву на богослужіння, де можуть бути присутні інші віруючі. Зникає потреба в молитві як особистому спілкуванні з Богом (як потреба не тільки просити у Всевишнього про щось, а й про прийняття своїх недоліків, каяття в гріхах). Окрім особистої молитви, потрібнаа ще й сімейна молитва. Родина може впливати на духовний розвиток дитини через молитву, що дає настанову святості, згуртованості в сім’ї. Саме згуртованість сім’ї дає підтримку особистості, коли їй це вкрай потрібно (у випадках скоєного гріха, зневіри у своїх силах, можливості змінити своє життя, ставлення до певних життєвих проблем та ін.). Ставлення до гріха, скоєного самою особистістю та іншими, формує моральність, духовність. Змінюється ставлення до деяких вчинків і виправдовуються ті, які раніше засуджувалися. Особа почи- нає виправдовувати як свої вчинки, так і вчинки інших, втрачає чуйність до проблем інших, не допомагає їм. Вона піддається своєрідній “капітуляції” перед життєвими труднощами, у неї виникає розчарування у власних можливостях, силах, спостерігається потурання власним слабкостям. У таких випадках нібито зникає опора на вічне, а в полі зору залишається лише тимчасове, якась “примара” цінностей. Умовно такі слабкості можна назвати “ахіллесовою п’ятою” людини, звідси недалеко до спокуси гріховності. Релігійний канон трактує це як спокусу для сатани, “який спрямовує свої стріли саме на неї”. Людина йде на компроміс зі своїми переконаннями, щоб її не засуджували нові друзі. Аби не ображати їх, вона закриває очі на дискредитацію всіх канонів, погоджується на зміну ієрархії цінностей. Таке “відступництво” від релігійних заповідей може спрямувати духовний розвиток особистості на хибний шлях. Творення добрих вчинків, виконаних за Божими заповідями, може вельми позитивно впливати на розвиток низки позитивних характеристик особистості, без яких важко навіть уявити виникнення і розвиток у людини багатьох духовних особистісних рис, зокрема скромності, відповідаль- ності, сумлінності, почуття провини, прагнення до самовдосконалення, чуйності, готовності до прощення, служіння людям і т. ін. Творення добра і любов до ближнього – шлях духовного розвитку особистості. Роль віри у виникненні потреби в самоаналізі надзвичайно велика. Це база розвитку здатності особистості до рефлексії, що полегшує процес становлення її соціальної ідентичності. Вади здоров’я сприймаються як даність. Студенти пояснюють цю даність як певне випробовування, послане людині для укріплення духу, сили творити своє життя з більшим сумлінням, більшою наполегливістю. У здорових менше сили для творення власного життя і менше сили, щоб допомагати іншим, оскільки їм легше ідентифікувати себе з іншими здоровими. Хворій людині важко прийняти свої вади і складніше долати життєві труднощі. Якщо вона справилася із цим, то сила її духу зростає, з’являється можливість допомогти іншому. Саме в цій стійкості і проявляється віра у вищу силу, в її підтримку. Віра слугує дверима до прощення своїх недоліків, вад. Студенти розрізняють поняття віри і довіри: “це відмінність між визнанням того, що міст здатен витримати людину, і саме ходіння по цьому мосту”. Перше – це просто пояснення віри у щось, що не потребує доказовості, тільки прийняття, а друге – це служіння цій вірі. У словнику Вебстера читаємо: “Біблейська віра – це свідома надія на Бога: повна залежність від характеру, можливостей, сили та істини Бога і Його постулатів” [3, с. 65]. Віруючі студенти саме в поняття віри вкладають прийняття своїх вад як певної даності, що надається для можливості “спасіння”. Підтвердження такого розуміння віри вони знаходять на сторінках Нового Заповіту, де говориться про віру в контексті прощення або спасіння. Така підтримка створює для особистості умови становлення власної ідентичності. Спираючись на уявну силу, авторитет, легше відпустити образи на інших, на самого себе за скоєні вчинки. Розуміння прощення як усвідомлення гріховності вчинку дає змогу переборювати в собі образи. Психокорекційна робота проводилася у двох напрямках: перший – групові тренінги, в яких набувалися навики спілкування, взаємодії у групі; другий – побудова і реалізація реабілітаційної програми, спрямованої на нормалізацію соціальних зв’язків з однолітками (групові тренінги, в яких набувалися навики спілкування, взаємодії з іншими). На заняттях обговорювалися принципи християнської етики, її постулати, завдяки яким відбувається духовний розвиток особистості. Комплекс заходів спрямовувався на становлення світобачення, світорозуміння. Інсценізація уривків з Біблії і обговорення своїх переживань допомагають розумінню членів групи, їх спілкуванню; допомагають сповідуватися перед самим собою у своїх гріхах, визнати їх перед іншими, прощати інших за їхні гріхи. Сповідь як метод самоаналізу особистості сприяє духовному зростанню. Молодь називає це “внутрішнім звільненням від напруги сумління”, “радістю прощення себе та інших”. Здатність радіти прощенню інших найскладніше для особистості. Визнання провини іншого і прощення його гріха відбуваються за умов відвертості, щирості. Особистість здатна радіти в момент прощення іншого, якщо прагне спокутувати свій гріх, адже ця спокута дає спокій серцю. Іноді говорять: “Я впевнений, що простив тих, хто мене образив. Але моє серце не відчуває спокою, щось не так”. Таке занепокоєння – це прояв того, що людина не вибачила і гнів спрямувала на себе. У таких випадках особистість не здатна вибачити перш за все саму себе за свої гріхи, свої вчинки. Це не лише не знімає емоційну напругу, а й підвищує хвилювання за майбутнє, за розгортання подій, пов’язаних з негативними переживаннями. Головне не просто бути прощеним кимось за свої недостойні вчинки, а відчуття самою людиною цього прощення. Власні відчуття провини, прощення формують самооцінку. Наслідками того, що не відпущено гріхи самому собі, можуть бути низька самооцінка, почуття меншовартості, розчарування в можливості змінити щось у житті. Це породжує невпевненість у своїх власних силах, комплекс провини. Людина намагається звинувачувати всіх у своїх невдачах, почувається недостойною прощення, кращої долі. Усвідомлення провини змушує особистість думати, що вона недостойна прощення. Відчуваючи посякчасну відповідальність за свої гріхи, людина не може звільнитися від комплексу провини (“за своє народження інвалідом”, “за обмеження для своїх батьків”, “за клопіт для них”, “за неможливість щось змінити” та ін.). У таких випадках вона часто спрямовує агресію на себе, впадаючи у відчай, хімічну або алкогольну залежність. Особистість таким чином засуджує себе, карає цим близьких, рідних, мучить їх своїми сумнівами. Скільки б не намагалася така людина відволіктися від почуття провини, їй це не вдається, що призводить, урешті-решт, до нервового зриву. Вона відчуває духовну поразку через неможливість змінити певну життєву реальність, пов’язану зі здоров’ям. Іноді це тягне за собою розчарування в будь-якій підтримці і так зване відступництво. Для особистості це означає втрату духовного спасіння. Розуміння спасіння як чогось дарованого дає впевненість, що зневіра накличе кару Всевишнього. Апостол Павло у своєму посланні до Коринфян попереджав про хворобу віруючих, які недостойно поводилися на вечері Господній: “Через таке своє поводження ви хворієте.” Як бачимо, віруючі люди сприймають хвороби як плату за гріхи, як кару. Неміч, хвороби посилаються для того, щоб нагадати людині про послух, смирення. Смирення не є примусовим – воно приймається тільки з власного бажання віруючого, приймається як факт, як основа віри в Бога. Це не означає, що слід щоразу, занедужавши, шукати в цьому покарання за гріхи. Якщо людина почувається зле, то це не варто пов’язувати з якимись гріхами. Господня кара сприймається лише як свідчення гріховності людини і нагадує про неодмінність покаяння. Перший крок до нього – усвідомлення особистістю свого гріха. Сповідь дає можливість звільнитися від тягара провини за скоєний вчинок. Завдяки таким механізмам у рамках релігійних канонів відбувається становлення соціальної ідентичності, духовний розвиток особистості. Людина легше переживає власні недоліки, життєві кризи, втрати, власну обмеженість у досягненні поставлених цілей, обраної мети. Висновки. Віра у вищу ідею для молоді з вадами здоров’я є певною можливістю, особливим засобом спілкування зі світом. Це пояснюється насамперед такими обставинами: * спілкування такої молоді недостатньо насичене, їй бракує реальних контактів з іншими; * завдяки вірі молоді люди з обмеженими можливостями дістають змогу реалізувати певні цілі (знайомства, пошук певної інформації), програвати суспільні ролі, переживати емоції, які за певних умов стають фруструючими в реальному житті; * незадоволеність реальною соціальною ідентичністю відходить на другий план, зміцнюється бажання звільнитися від неї. Віра у вищу ідею дає людині змогу змінити ставлення до своїх фізичних вад, уявити себе в жаданому ракурсі, справити бажане враження на інших, тобто змінити себе, змоделювати свій образ. Віра знижує психологічну напругу спілкування, дає можливість через молитви спілкуватися з Богом. Духовний розвиток особистості відбувається завдяки своєрідній побудові процесу міжособового сприйняття в умовах обмеженості спілкування та доступу до інформації. Партнером по взаємодії може бути вища сила, Бог. Релігія стає певним містком, який допомагає особистості досягти самоідентичності як основи спілкування. Фундаментальна проблема сьогоднішнього інформаційного суспільства – масове поширення спрощених форм самоідентифікації. Релігія виконує функцію традиційної форми самоідентифікації, що стає основою реалізації прагнень особистості до самовдосконалення. Саме ця традиційна форма самоідентифікації допомагає людині – і здоровій, і тій, що має певні вади здоров’я, – відшукати зовнішній (предметний) і внутрішній (духовний) взірці досконалості, додає сил для їх досягнення. Література 1. Помыткин Э. А. 12 путей духовности. – К., 2007. 2. Стэнли Ч. Дар прощения. – М., 1991. 3. Боришевський М.Й. Моральні переконання та їх формування у дітей. – К., 1979. 4. Макдауэл Дж. Не просто плотник. – М., 1991. 5. Життєві кризи особистості: Наук.-метод. посіб.: У 2 ч. – К., 1998. 6. Кроки до компетентності та інтеграції у суспільство: Наук.-метод. зб. – К., 2000. 7. Кузьмин Е. С. Социально-психологические и педагогические особенности работы с людьми (Социально-психологические и педагогические пробле- мы высшей школы). – Ленинград, 1971. 8. Мистецтво життєтворчості особистості: У 2 ч. – К., 1999. АКСІОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ОСОБИСТОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРА СТУДЕНТСЬКОЮ МОЛОДДЮ С. О. Гарькавець З’ясовується можливість зіставлення системи цінностей (ціннісних переваг) студентської молоді з її уявленнями про аксіологічність українських політичних лідерів. Аналізуються результа- ти експериментального дослідження, де ціннісні орієнтації студентства зіставляються з певними суб’єктами політичного простору України. Ключові слова: політична соціалізація особистості, система цінностей, політичний лідер, цінність. Выясняется возможность сопоставления системы ценностей (ценностных предпочтений) студенческой молодежи с ее представ- лениями об аксиологичности украинских политических лидеров. Анализируются результаты экспериментального исследования, где ценностные ориентации студенчества сопоставляются с определенными субъектами политического пространства Украины. Ключевые слова: политическая социализация личности, система ценностей, политический лидер, ценность. The possibility of students’ system of values (value preferences) comparison is examined with its presentations about axiologision of the Ukrainian political leaders. The results of experimental research are analyzed where students’ value orientations are compared with the certain subjects of political space of Ukraine. Key words: political socialization of personality, system of values, political leader, value. Проблема. Визначаючи ставлення студентської молоді до соціально-політичних явищ, які відбуваються в Україні, багато хто з дослідників зазначає, що формування політичних інтересів студентст- ва є не тільки важливим соціально-педагогічним завданням, а й умовою подальшого успішного суспільного розвитку [1, с. 31]. Проте фахівці дещо розходяться як у розумінні самого поняття політичної соціалізації молоді, так і алгоритму її залучення в політичне життя суспільства. Основною проблемою таких суперечностей, на нашу думку, є здебільшого врахування зовнішніх чинників впливу і певна недооцінка внутрішніх диспозицій особистості. У цьому контексті йдеться про аксіологічний вимір у політиці та його соціально- психологічні особливості. Слід погодитися з дослідниками, які стверджують, що в політичній психології підхід до проблеми організації соціальних настанов на основі ціннісного підходу ще не отримав належної уваги [2]. Мета статті: зіставлення системи цінностей (ціннісних переваг) студентської молоді з її уявленнями про аксіологічність українських політичних лідерів. Науковці досить широко висвітлюють у своїх працях проблему цінностей [3–6]. Найбільш різнобічно розроблена вона, на наш погляд, у роботах відомого російського вченого В. П. Тугаринова. Цінності, за Тугариновим, – “предмети, явища та їхні властивості, потрібні (необхідні, корисні, приємні) членам певного суспільства як засоби задоволення їхніх потреб та інтересів, а також ідеї і спонукання як норма, мета або ідеал” [6, c. 261]. Дослідник поділяє їх на цінності життя і цінності культури, зауважуючи лише одну розбіжність між ними: життя людині дається природою, а культура створюється людьми. Водночас цінності культури вчений поділяє на матеріальні і духовні, але при цьому зазначає, що чіткої межі тут провести не можна, тому що між ними існують взаємопереходи. Дійсно, досягнення у створенні нових технічних засобів – це не тільки сфера матеріальних цінностей, а й засіб задоволення духовних потреб. У свою чергу духовне спрямоване на розвиток матеріального життя, наприклад науки. До розглянутої класифікації цінностей Тугаринов увів і групу цінностей соціально-політичного характеру, аргументую- чи це тим, що такий поділ ґрунтується на структурі суспільних явищ і відповідає основним галузям суспільної діяльності [там само, с. 66–68]. Ще один погляд на природу цінностей обстоює Л. М. Столович. Учений підкреслює, що цінності існують незалежно від того, якою є загальноприйнята оцінка явища – позитивною чи негативною. Ціннос- ті розглядаються як континуум від менш бажаного, або негативного, до більш бажаного, або позитивного [5]. Те, що для однієї спільноти та її представників у відповідній системі цінностей кваліфікується як благо, для інших в іншій системі таким благом може і не бути. Оскільки нас цікавить зв’язок між системою цінностей особистості і її політичною поведінкою, хочемо звернути увагу на думку, висловлену відомим ученим В. О. Ядовим з приводу того, що зв’язок між ціннісними орієнтаціями особистості та її реальною поведінкою є більш чітким в осіб “менш зрілих” (вони краще усвідомлюють свої справжні диспозиції), ніж у “більш зрілих” [7, c. 158]. Беручи до уваги, що цінності – більш абстрактні поняття, ніж конкретні поведінкові акти, то між ними, припускає Ядов, має існувати ціла низка опосередкувальних механізмів. Однак, як зазначає сам учений, механізми активізації цінностей у конкретних ситуаціях ще до кінця не пізнано [там само]. Система цінностей особистості як детермінанта соціальної активності містить у собі конкретні особистісні смисли ? цінності, для визначення яких розроблено відповідні методичні прийоми. Найбільш широкої популярності серед дослідників цінностей набув опитувальник, розроблений М. Рокичем. Цей опитувальник дає змогу виявити ієрархію індивідуально-диференційованих цінностей шляхом прямого ранжування їх конкретного переліку [4]. Автор опитувальника обстоює думку, що цінністю є стійке переконання, а система цінностей являє собою стійку організацію переконань, яка стосується переважних моделей поведінки або підсумкових станів на континуумі відносної важливості [там само]. Учений поділяє цінності на два класи: 1) термінальні (переконання в тому, що якась кінцева мета індивідуального існування варта того, щоб до неї прагнути) та 2) інструментальні (переконання в тому, що певний спосіб дій або властивість особистості є кращими за будь-яких обставин). У своїй основі цей поділ відповідає поділу на цінності-цілі і цінності-засоби, який запропонував В. О. Ядов [7]. Ще один зарубіжний дослідник цінностей Ш. Шварц спробував виявити та описати універсальну структуру цінностей (див. [8, с. 255– 260]). Учений наголошував, що цінностями є поняття або переконання, які стосуються бажаних кінцевих цілей або вчинків, що виходять за межі конкретних ситуацій, керують вибором або оцінкою поведінки і подій та упорядковуються відносною важливістю. Концепція Шварца ґрунтується на тому, що основою цінностей є порівняно невелика кількість мотивів і цілей. Дослідник склав перелік з десяти мотиваційних типів цінностей. На його думку, ці цінності уособлюють основні людські мотивації і цілі. До них він зараховує: самостійність, стимуляцію, гедонізм, досягнення, владу, надійність, конформність, традиції, доброзичливість та універсалізм. Ці типи цінностей є результатом об’єднання індивідуальних цінностей у кластери у двовимірному просторі. Тож моделі політичних настанов, що базуються на цінностях, можна звести до десяти (а то й менше) типів цінностей. Особливо це продуктивно у випадку співвіднесення цінностей з політичними перевагами і певними суб’єктами політики. Отже, на думку багатьох учених, загальна філософська основа природи цінностей і їх існування полягає в першорядності соціальної значимості, здатності детермінувати соціальні дії суб’єкта. У найбільш узагальненому вигляді цінності є, власне, практичним ставленням людини до дійсності, до того, що можна цінувати, оцінювати, приймати або відхиляти, перетворювати на мотив і мету поведінки; що ж до соціально-політичних явищ – зумовлювати ціннісний вибір особистості в політичній площині. Результати експериментального дослідження. На першому етапі дослідження випробуваним було запропоновано провести ранжування термінальних та інструментальних цінностей за опитувальником М. Рокича. Як відомо, цей опитувальник є переліком цінностей, що максимально диференціюють американське суспільство і вважаються найбільш характерними для його громадян. З огляду на те, що індивідуальні цінності визначаються культурою, суспільними інститутами і складаються завдяки індивідуальному досвіду пережи- вань, опитувальник Рокича, на нашу думку, є наразі досить інформа- тивним. По-перше, наше суспільство у своєму розвитку наблизилося до якості, властивої ринковій формації; по-друге, опитувальник не торкається вікових, релігійних та інших відмінностей; по-третє, він досить простий у використанні, що особливо важливо, коли досліджується непідготовлена аудиторія. Безпосередньо в дослідженні було використано адаптовану В. О. Ядовим методику “Ціннісних орієнтацій” М. Рокича в одному з останніх її варіантів [4]. Після ранжування цінностей випробувані зіставляли свої вибори із запропонованими українськими політичними лідерами. Результати наведено в табл. 1 і 2. Таблиця 1 Результати ранжування термінальних цінностей та зіставлення їх із суб’єктами політики (N=230) Назва цінності Середній ранг присво- єної цінності Суб’єкти політики Активне, діяльне життя 10,23 Ю. Тимошенко, Ю. Луценко Життєва мудрість 13,77 Л. Кравчук Здоров’я 3,77 В. Янукович Цікава робота 6,77 – Краса природи, мистецтва 12,23 – Любов 3,10 Ю. Тимошенко Матеріально забезпечене життя 2,03 Л. Кучма, Л. Кравчук, Ю. Тимошенко, В. Яну- кович, В. Ющенко Вірні, гарні друзі 6,20 – Суспільне визнання 13,70 Ю. Тимошенко, В. Яну- кович, В. Ющенко Пізнання навколишнього світу, інтелектуальний розвиток 10,23 В. Литвин Продуктивне життя 12,57 В. Янукович Фізична і духовна досконалість 8,40 – Розваги 7,23 Л. Кучма, В. Ющенко Свобода 4,47 Ю. Тимошенко Щасливе сімейне життя 5,03 В. Ющенко Щастя інших, людства в цілому 16,57 П. Симоненко Творчість 15,33 – У групі інструментальних цінностей найбільш значущими для випробуваних виявилися цінності “освіченість”, “незалежність” і “вихованість” (ранги 2,87; 4,67 і 6,20, відповідно). З першою цінністю- засобом випробувані пов’язують В. Литвина і А. Яценюка, з другою – Ю. Тимошенко. Третя ж залишається практично без суб’єкта- відповідника. Пояснюється це тим, що на відміну від інших політиків В. Литвин і А. Яценюк продукують високий рівень вербального інтелекту, їхня діяльність пов’язана із сферою науки. Ю. Тимошенко завжди позиціонує себе як незалежний політик, і це подобається майже всім випробуваним-юнакам. На жаль, “вихованість” випробувані не можуть приписати жодному з представлених політиків. Таблиця 2 Результати ранжування інструментальних цінностей та зіставлення їх із суб’єктами політики (N=230) Назва цінності Середній ранг присвоєної цінності Суб’єкти політики Акуратність 9,03 В. Литвин, Ю. Тимошенко, А. Яценюк Вихованість 6,20 – Високі запити 8,50 В. Янукович, Ю. Тимошенко Життєрадісність 11,67 А. Яценюк Дисциплінованість 9,67 В. Янукович Незалежність 4,67 Ю. Тимошенко Непримиренність до недоліків у собі й інших 15,88 П. Симоненко Освіченість 2,87 В. Литвин, А. Яценюк Відповідальність 7,07 В. Янукович, Ю. Тимошенко Уміння розумно і логічно мислити 6,43 В. Литвин, О. Мороз Стриманість 8,13 В. Ющенко Сміливість у відстоюванні своєї думки 9,43 Ю. Тимошенко, Ю. Луценко Тверда воля 7,67 Ю. Тимошенко Толерантність 9,70 А. Яценюк Широта поглядів 15,50 – Чесність 7,11 – Працьовитість 10,73 В. Янукович, Ю. Тимошенко Дбайливість 11,33 – На другому етапі було використано опитувальник Ш. Шварца. Випробуваним пропонувалися 10 ціннісних типів, які після оцінювання важливості кожного з них зіставлялися із запропо- нованими політичними діячами. Результати представлено в табл. 3. Список політичних лідерів України, запропонований випробуваним для зіставлення з їхніми ціннісними перевагами, складався з огляду на уособлення кожним із суб’єктів політики певного спектру українського політичного простору і тієї впливовості в державі, якої вони досягли впродовж останніх трьох років. До переліку таких лідерів увійшли: Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Литвин, Ю. Луценко, О. Мороз, П. Симоненко, Ю. Тимошенко, В. Ющенко, В. Янукович, А. Яценюк. Таблиця 3 Результати ранжування ціннісних типів Ш. Шварца та зіставлення їх із суб’єктами політики (N=230) Типи цінностей та ціннісних одиниць Середній ранг присвоєної цінності Суб’єкти політики Самостійність (свобода, незалежність) 4,11 Ю. Тимошенко, О. Мороз Стимуляція (новизна, ризик) 8,67 Ю. Тимошенко Гедонізм (насолода життям) 3,89 Л. Кучма, Л. Кравчук, В. Ющенко, Ю. Тимошен- ко, В. Янукович, О. Мороз Досягнення (успішність, впливовість) 3,67 Л. Кучма, Л. Кравчук, Ю. Тимошенко, В. Ющен- ко, А. Яценюк Влада (авторитет, соціальне визнання) 3,67 В. Ющенко, Ю. Тимошенко, В. Янукович, Ю. Луценко Надійність (безпека, гармонія) 3,11 В. Янукович Конформність (слухняність, дисципліна) 4,33 – Традиції (смиренність, відданість) 6,5 П. Симоненко Доброзичливість (вірність, чесність, відповідальність) 4,11 – Універсалізм (широта поглядів, толерантність) 2,50 В. Литвин, Л. Кравчук, А. Яценюк Групу випробуваних склали студенти гуманітарного факультету одного з вищих навчальних закладів України. Вік респондентів становив від 18 до 22 років. Було опитано 230 осіб чоловічої і жіночої статі. Дослідження проводилося у вересні 2007 – березні 2008 р. Аналіз результатів першого етапу дослідження дає підстави стверджувати таке. По-перше, якщо диференціювання термінальних та інструментальних цінностей у випробуваних не викликало значних ускладнень, то зіставлення цінностей з певними суб’єктами політики виявилося певною мірою проблематичним. Випробувані відмічали, що їм дуже складно було асоціювати того або іншого політичного лідера з певною цінністю і, що важливо, з тим, що за нею стоїть. По-друге, випробувані, зіставляючи цінності з певними політичними лідерами, виходили з того, що саме уособлює той або інший політичний діяч і чи наголошувалися в їхніх програмах наведені цінності як домінанти. По- третє, більш продуктивно зіставляти з певними суб’єктами політики інструментальні, а не термінальні цінності. Вважаємо, що це пов’язано з тим, що цінності-засоби мають практичне втілення, вони більш реальні на відміну від цінностей-цілей, яким певною мірою притаманний “віртуальний” характер. Хочемо зауважити, що спектр суб’єктів політичного простору України в уявленнях випробуваних-студентів видається дещо обмеженим, що є свідченням браку інформації про окремих політич- них лідерів у молодіжному середовищі. Найбільш важливою цінністю-метою випробувані вважають “матеріально забезпечене життя” (ранг 2,03). Відповідно цю цінність більшість випробуваних пов’язують практично з усіма представленими політичними лідерами. На другому місці опинилася цінність-мета “любов” (ранг 3,10), яку більшість випробуваних приписують Ю. Тимошенко. Мабуть, у цьому випадку асоціація із серцем (символом БЮТ) відіграла свою роль. Останнє є дуже показовим, оскільки осідає у психіці випробуваних на підсвідомому рівні; особливо вразливі студенти-дівчата. На третьому місці – цінність-мета “здоров’я” (ранг 3,77), з якою більшість випробуваних асоціюють В. Януковича. Оскільки цей політик позиціонується із здоровою і спортивною людиною, то логічним є і обране респондентами зіставлення щодо нього. Найменші рейтинги у випробуваних дістали цінності-цілі “щастя інших, людства в цілому” і “творчість” (ранги 16,57 і 15,33, відповідно). З першою цінністю випробувані пов’язували П. Симонен- ка, а з другою практично не змогли зіставити нікого з політичних діячів. Асоціація лідера комуністів із зазначеною цінністю не потребує додаткової аргументації, оскільки діяльність комуністів по “ощаслив- ленню народу” для випробуваних-студентів не має позитивного сенсу. Найменш значущою цінністю в очах випробуваних виявилася “непримиренність до недоліків у собі та інших” (ранг 15,88). Із цією цінністю-засобом студенти зіставляють лідера КПУ П. Симоненка. Наявність такої асоціації пояснюється випробуваними як прояв крайнощів, у які часом впадають очільник комуністів та його політична сила. Результати другого етапу дослідження дають підстави вважати, що суттєвих розбіжностей у диференціації цінностей як за М. Рокичем, так і за Ш. Шварцом немає. Не виявлено значних розбіжностей і при зіставленні ціннісних виборів із суб’єктами політики. Такі ціннісні типи, як “універсалізм” і “надійність” (ранги 2,50 і 3,11) випробувані вважають найбільш важливими і відповідно до них оцінюють політичну діяльність В. Литвина, Л. Кравчука і В. Януковича. Менш значимими є ціннісні типи “досягнення” і “влада” (ранг 3,67). Проте стосовно цих типів випробувані більше “цінують” політиків при владі і тих, хто свого часу був президентом. Пояснення цього криється, на нашу думку, у дихотомічній залежності “влада – визнання”. Важливим для випробуваних виявився і ціннісний тип “гедонізм” (ранг 3,89), який уособлює більшість політиків. Як зазначили випробувані, усі політичні лідери досягли певної висоти, що дає їм змогу не турбуватися про власне майбутнє і майбутнє своїх дітей, а насолоджуватися життям уже сьогодні. Найменш значущим ціннісним типом виявилася “стимуляція” (ранг 8,67). Більшість випробуваних, мабуть, несхильні до ризику, але віднесення до цього типу Ю. Тимошенко може свідчити про негативне ставлення як до її діяльності в цілому, так і до започаткованих нею інновацій. До речі, серед випробуваних такої позиції дотримуються переважно студенти-дівчата. Оскільки обсяг статті обмежений і не дає можливості викласти повністю всі результати аналізу, пропонуємо такі попередні висновки. 1. Ціннісні орієнтації студентської молоді певним чином співвідносяться з їхніми політичними переконаннями. Це свідчить про те, що студенти у своєму політичному виборі керуються певними ціннісними перевагами. 2. Найбільш значущі цінності-засоби досить переконливо корелюють з політичними переконаннями випробуваних-студентів, оскільки мають безпосереднє практичне втілення на відміну від цінностей-цілей, яким притаманний дещо віртуальний характер. 3. Результати зіставлення цінностей з політичними лідерами за методиками М. Рокича і Ш. Шварца не показали суттєвих відмінностей, що свідчить про впевненість асоціативного ряду та відповідне ставлення випробуваних до суб’єктів політики. З огляду на результати проведеного пілотажного дослідження в майбутніх емпіричних розвідках ми спробуємо зробити наші узагальнення більш обґрунтованими і прогностичними. Література 1. Загородній Ю. І., Курило В. С., Савченко С. В. Політична соціалізація молоді в Україні: досвід, тенденції, проблеми. – К.: Ґенеза, 2004. – 144 с. 2. Feldman S. Values, Ideology and Structure of Political Attitudess // Oxford Handbook of Political Psychology. – 2003. – P. 477–508. 3. Дробницкий О. Г. Мир оживших предметов: Проблема ценностей и марксистская философия. – М.: Политиздат, 1967. – 351 c. 4. Методика “Ценностные ориентации” М. Рокича // Лучшие психологические тесты для профотбора и профориентации / Отв. ред. А. Ф. Кудряшов. – Петрозаводск: Петроком, 1992. – C. 112–114. 5. Столович Л. Н. Природа эстетической ценности. ? М.: Политиздат, 1972. – C. 127–128. 6. Тугаринов В. П. Избранные философские труды. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1988. – 344 c. 7. Ядов В. А. Соотношение ценностных ориентаций и реального (явного) поведения личности в сферах труда и досуга. Личность и ее ценностные ориентации // Информ. бюл. ИКСИ. – 1969. – №19. – С. 49–66. 8. Политическая психология: Хрестоматия / Сост. Е. Б. Шестопал. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 448 с. 9. Политическая психология. Хрестоматия: Учеб. пособие / Пер. с англ. Е. Б. Шестопал. – М.: ИНФРА-М, 2002. – 304 с. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНА ПІДГОТОВКА МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ ДО ВИХОВАННЯ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ А. В. Гордєєва, М. Ю. Рогозіна Розглянуто особливості організації самоосвітньої діяльності майбутніх учителів на природничих факультетах. Визначено структурні компоненти готовності студентів до самоосвітньої діяльності (психологічна, морально-громадянська та практична готовності). Охарактеризовано умови ефективного формування у студентів морально-громадянської готовності до самоосвіти. Ключові слова: самоосвітня діяльність, морально-громадянська готовність до самоосвіти. Рассмотрены особенности организации самообразовательной деятельности будущих учителей на естественнонаучных факультетах. Определены структурные компоненты готовности студентов к самообразовательной деятельности (психологичесая, морально- гражданская и практическая готовности). Охарактеризованы условия эффективного формирования у студентов морально-гражданской готовности к самообразованию. Ключевые слова: самообразовательная деятельность, морально- гражданская готовность к самообразованию. Particular features of organization of self-education of future teaches at the natural faculties are considered in the article. The following points are defined: structural components of students’ readiness for self-education activities (psychological, civil-moral and practical readiness). The particularities of conditions of successful developing of civil-moral readiness for self-education in students’ activity are characterized. Key words: self-education, civil-moral readiness for self-education. Проблема. Сучасний етап розвитку Української держави характеризується досить глибокими і багатоплановими перетво- реннями, які охоплюють усі сфери функціонування суспільства. Процеси демократизації країни, соціально-економічні та політичні перетворення, що відбуваються в ній, потребують кардинальної зміни стереотипів у свідомості, діяльності, загальному способі життя всього населення. Таке динамічне оновлення суспільства ставить перед вищою школою вимогу щодо підготовки вчителів, здатних виховувати громадянина нової формації. Ефективність розв’язання цього завдання визначається ступенем готовності майбутнього вчителя до роботи в постійно мінливих умовах. Перенесення акцентів із системи знань на розвиток творчих здібностей майбутніх педагогів передбачає створення у вищих навчальних закладах умов для саморозвитку, самоствердження й самореалізації особистості кожного студента. Підготовка таких професійно активних педагогів можлива за умови впровадження нових технологій, нових підходів до організації навчання студентів предметів психолого-педагогічної спрямованості і особливо – до організації професійної самоосвіти. Формування потреби у здатності особистості до безперервної освіти і навчання протягом усього життя є одним із пріоритетних напрямів державної політики щодо розвитку освіти. В Національній доктрині розвитку освіти України в ХХІ ст. зазначено, що формування особистості є головною метою і основним важелем суспільного прогресу. Реалізація цієї доктрини передбачає розроблення нових технологій підготовки вчителів, спроможних до постійного профе- сійного самовдосконалення, оскільки лише вчитель, який постійно здійснює власну самоосвіту, прагне професійно зростати, здатний реалізовувати пріоритетні напрями державної освітньої політики. У вітчизняній психології проблема особистості та її зростання, сутнісні характеристики процесу і змісту становлення особистості як суб’єкта професійно-педагогічної і психологічної діяльності розглядаються у працях Б. Ананьєва, К. Абульханової-Славської, Л. Анциферової, О. Асмолова, Г. Балла, І. Беха, Л. Божович, М. Боришевського, Б. Братуся, Л. Виготського, Г. Костюка, Т. Казан- цевої, Д. Оборіної, Ю. Швалба. Питання організації підготовки майбутніх педагогів до професійної діяльності розглядалися дослідниками у різних аспектах, які порушувалися у працях А. Айзенберга, І. Барсукова, М. Косенка, О. Малихіна, Г. Марковець, І. Наумченка, В. Подшивалкіної, Г. Сєрікова, В. Скнар, Н. Сидорчук, В. Третьяченко. Самоосвіта не є категорією суто педагогічною. Існує безліч підходів до цього питання: педагогічний, психологічний, соціологіч- ний, культурологічний, антропологічний, інституціональний, систем- ний, аксіологічний, діяльнісний, процесуальний, комунікативний та ін. З позицій соціології самоосвіта визначається як засіб саморегуляції (індивідуальної і групової) сфери знання. Виступаючи як засіб актуалізації знань, самоосвіта ініціює розвиток соціального суб’єкта та запобігає його самознищенню. Самоосвіта відображує прагнення особистості до розвитку і самовдосконалення, отримання додаткової наукової та загально- культурної інформації є цілеспрямованою систематичною діяльністю, яка зумовлена суспільними й особистісними потребами, що виходять за межі планів і програм навчальних установ системи освіти, і виступає необхідним компонентом будь-якої освіти. Професійна самоосвітня діяльність майбутніх учителів – це творчий процес оволодіння професійними знаннями як особистісними цінностями на основі усвідомлення власних освітньо-розвивальних цілей і потреб суспільства у кваліфікованих фахівцях. Самоосвіта характеризується активністю, самостійністю, добровільністю і спрямованістю на розвиток сил та здібностей особистості, формування культури розумової праці на основі включення майбутніх фахівців у самостійну роботу. У процесі такої діяльності майбутні вчителі не тільки досягають раніше намічених цілей, а й здійснюють самовиховну роботу, розвиваючи свою почуттєво-емоційну сферу, формуючи переконання, культуру розумової праці. Характеризуючи особливості професійної підготовки фахівців, Г.Балл наголошує на потребі гуманізації професійної освіти, що передбачає “надання переваги особистісному началу над вузькопрофесійним” [1, с. 63]. При цьому науковець підкреслює, що така перевага “не означає нехтування підготовкою до професійної праці, але вимагає розглядати таку підготовку крізь призму розвитку особистості – як істотний аспект педагогічного сприяння йому” [там само]. Науковець робить акцент на тому, що конкретизація принципу гуманізму в загальній і, зокрема, фаховій підготовці передбачає “реалізацію у професійній освіті загальних і особливих (уточнених у професійному аспекті) вимог до гармонійного розвитку особистості – у поєднанні з урахуванням індивідуальних особливос- тей, перспектив і прагнень кожного учня та його заохочення до само- розвитку (передовсім у межах професійної культури як творчої царини й органічної складової загальнолюдської культури)” [1, с.75–76]. Психологічна і практична готовність майбутніх учителів до самоосвіти, умови розвитку цих видів готовності досить детально розглянуто у працях О. Малихіна, І. Наумченка, Г. Сєрікова, Н. Сидорчук. На нашу думку, готовність майбутніх учителів до самоосвіти є цілісною множиною взаємопов’язаних компонентів, які відображують психологічний, морально-громадянський і практичний аспекти цього системного утворення. Саме наявність морально- громадянського компонента самоосвіти дає змогу визначити місце самоосвіти майбутнього вчителя в системі його підготовки до виховання громадянина оновленої Української держави. Невирішеною частиною загальної проблеми організації самоосвітньої діяльності майбутніх учителів є визначення особливостей формування морально-громадянського компонента готовності до самоосвіти. Важливість формування саме цього компонента пояснюється тим, що діяльність вчителя загальноосвітньої школи спрямована насамперед на формування особистості школяра, виховання людини висококультурної, яка має стійкі моральні переконання, відчуття громадянського обов’язку, сформовані національні цінності. Виховати таку людину може тільки той учитель, який сам є взірцем для своїх учнів [2–5]. Елементами такої морально-громадянської готовності майбутнього вчителя до самоосвіти є: усвідомлення професійної самоосвіти як засобу підвищення компетентності у сфері моральних відносин; уміння використовувати самоосвіту з метою поглиблення знань про громадянську культуру, національні цінності та національне культуротворення; здатність до внутрішнього прийняття моральних цінностей як особистісних засобами самоосвіти; уміння підвищувати рівень власної громадянської активності; патріотизм. Майбутні педагоги мають усвідомити професійну самоосвіту як засіб підвищення компетентності у сфері моральних відносин ще під час навчання у ВНЗ як результат розуміння того, що діяльність учителя – це передусім спілкування з учнями, їхніми батьками та ін. Спрямованість майбутньої професійної самоосвітньої діяльності студентів також залежить від усвідомлення ними того, що від сформованості учителя моральних якостей, навичок культурного спілкування за будь-яких обставин, здатності до постійного вдосконалення вміння контактувати з іншими людьми залежить його професійна майстерність. Потреба у введенні такого елемента, як уміння використовувати самоосвіту з метою поглиблення знань про громадянську культуру, національні цінності та національне культуротворення, зумовлена тим, що вчитель – це передусім людина, яка повинна мати високий рівень громадянського обов’язку. Як зазначає Н. Дерев’янко [2, с. 8], громадянська культура – це “інтегральна системна властивість, що характеризується мірою сформованості суспільно значущих громадянських якостей, набутих у результаті функціонування механізму внутрішньої ціннісно-нормативної регуляції поведінки та зовнішніх громадянських відносин особи в процесі її життєдіяльності та спілкування”. Саме визначення цього поняття вказує на тривалість та безперервність процесу формування громадянської культури (“в процесі життєдіяльності та спілкування”), що неможливо без постійного поповнення знань у цьому напрямі, тобто без самоосвіти. Морально-громадянська готовність майбутнього вчителя до самоосвіти неможлива без сформованого в нього почуття патріотизму. За одним із визначень, патріотизм – це одне з найглибших громадянських почуттів, змістом якого є любов до Батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури. Тому патріотизм майбутнього вчителя – один із факторів, що сприятимуть виникненню професійної самоосвітньої активності. Мета статті: висвітлити можливості формування морально- громадянсього компонента самоосвіти в процесі психолого- педагогічної підготовки майбутніх учителів. Дослідження особливостей організації і здійснення самоосвітньої діяльності майбутніми вчителями ми здійснювали на базі біологічного та хімічного факультетів. Особливості професійної підготовки студентів природничих спеціальностей позначалися і на процесі залучення до самоосвіти, формуванні всіх компонентів готовності до цієї діяльності. Морально-громадянський компонент готовності до самоосвіти доповнюється у них таким елементом, як уміння підвищувати рівень власної громадянської активності, пов’язаної зі збереженням природи та охороною довкілля. Цей елемент є провідним для морально- громадянської готовності майбутнього вчителя природничих дисциплін до здійснення професійної самоосвіти. Адже саме вчитель природничих дисциплін насамперед відповідає за формування у підростаючого покоління не просто знань про природу, довкілля, а й за формування особистості, яка має активну громадянську позицію щодо їх охорони. У процесі дослідження під час вивчення студентами експериментальної групи дисциплін психолого-педагогічного циклу викладачами було спеціально створено додаткові умови для залучення майбутніх учителів до самоосвіти, формування у них усіх компонентів цієї готовності. Для виховання у студентів морально-громадянської готовності до самоосвіти у них не тільки формувалися уявлення про знання, потрібні для роботи вчителя, а й закладалися основи розуміння можливостей використання цих знань для розвитку духовної світоглядної культури школярів. Критеріями морально-громадянської готовності майбутніх педагогів до самоосвіти були: усвідомлення ними (розуміння та переживання в єдності) самоосвітньої діяльності як засобу розв’язання моральних і громадянських проблем; сформованість знань про моральні цінності та активність під час розв’язання завдань морального і громадського характеру. Рівень сформованості у студентів морально-громадянської готов- ності до самоосвіти визначали за наведеними нижче параметрами: Високий рівень. Розуміння і переживання студентами самоосвіти як засобу підготовки до розв’язання моральних проблем. Глибокі знання у сферах громадянської і національної культури, здобуті за допомогою самоосвіти. Систематичне прийняття моральних цінностей як особистісних. Активність під час розв’язання завдань морального і громадянського плану; оволодіння усім комплексом прийомів і засобів зазначеної активності, спрямованої на охорону навколишнього природного середовища. Готовність до захисту рідної землі, постійне пропагування цінностей української культури (зокрема, морально- громадянських) Середній рівень. Усвідомлення студентом значення самоосвіти для розв’язання моральних проблем. Достатній рівень сформованості самостійно здобутих знань у сферах громадянської і національної культури. Прийняття моральних цінностей як особистісних. Недостатньо висока активність при розв’язанні морального- громадянських завдань; оволодіння значною частиною комплексу прийомів і засобів такої активності, спрямованої на охорону навколишнього середовища. Готовність до захисту рідної землі, пропагування цінностей української культури (зокрема, морально- громадянських). Низький рівень. Студент недостатньо усвідомлює значення самоосвіти для розв’язання моральних проблем і має низьку частку самостійно здобутих знань у сферах громадянської і національної культури. Моральні цінності він усвідомлює, але не приймає як особистісні. Спостерігається низька активність суб’єкта самоосвіти при розв’язанні морально-громадянських завдань. Він володіє розрізненими прийомами та засобами морально-громадянської активності, спрямованої на охорону навколишнього середовища. Готовність до захисту рідної землі, пропагування цінностей української культури (зокрема, морально-громадянських) студент виявляє несистематично. Рівні морально-громадянської готовності студентів до самоосвіти визначали за результатами аналізу вчинків майбутніх учителів, характеристик, які були надані їм за місцем проходження педагогічної практики, а також за даними спостережень викладачів, що працюють із цими студентами. Висновки. Отримані під час дослідження дані свідчать про те, що на початку експерименту спостерігався однаковий розподіл студентів за рівнями морально-громадянської готовності до самоосвіти і в контрольній, і в експериментальній групах. У більшості студентів обох груп ця готовність зафіксована на середньому і низькому рівнях. Особливістю розподілу студентів в кінці експерименту за рівнями їх морально-громадянської готовності до самоосвіти є те, що членів експериментальної групи з низьким рівнем такої готовності виявилося значно менше, ніж у контрольній групі (різниця становить 16,4%, що відповідає рівню статистичної значущості менш як 1% за критерієм кутового перетворення Фішера). Показники середнього й високого рівнів відповідної готовності у студентів експериментальної групи вищі, ніж у майбутніх педагогів контрольної групи, але різниця між їх кількістю сягає 5% рівня значущості за цим самим критерієм (5,4% для високого рівня і 11% – для середнього). За цими результатами можна зробити висновок про можливість розвитку в майбутніх учителів морально-громадянського компонента готовності до самоосвіти за спеціально впровадженої психолого- педагогічної організації самоосвітньої діяльності майбутніх учителів. Аналіз процесу організації самоосвітньої діяльності дав змогу з’ясувати, що самоосвітня діяльність є для майбутніх учителів важливим засобом оволодіння національними, загальнокультурними і фаховими цінностями за умови її моделювання та організації на основі діяльнісного й цілісного підходів. Усвідомлення студентом теорії і технології самоосвітньої діяльності, цінностей моральної, національної, громадянської та професійної культури на рівні особистісних є основою для формування смислотвірних мотивів самоосвіти, а ці мотиви забез- печують його активність в опануванні фахових знань і підвищенні практичної готовності до майбутньої професійної діяльності, спрямованої на становлення громадянина Української держави. Предметом подальшого наукового пошуку можуть бути: а) закономірності процесів мотивації, стимулювання і контролю самоосвітньої діяльності майбутніх учителів; б) класифікація оптимальних методів і форм стимулювання активності студентів у самоосвіті; в) педагогічні умови розвитку інтересу майбутніх педагогів до професійно орієнтованої самоосвіти, формування в них її особистісного сенсу. Література 1. Балл Г. О. Сутність і ставлення особистісної надійності у контексті проблем неперервної професійної освіти// Неперервна професійна освіта: теорія і практика: Зб. наук.пр.: У 2 ч. / За ред. І. А. Зязюна, Н. Г. Ничкало. – К., 2001. – Ч. 1. – 392 с. 2. Дерев’янко Н. П. Теоретичні засади формування громадянської культури учнів загальноосвітньої школи: Автореф.дис... канд.пед.наук: 13.00.01 / Луган. нац. пед. ун-т ім. Т. Шевченка. – Луганськ, 2004. – 20 с. 3. Боришевський М. Й. Психологічні закономірності розвитку громадянської свідомості і самосвідомості особистості: У 2 т. – К., 2001. – Т. 1. 4. Подшивалкіна В. І. Соціотехнологічні аспекти професійної діяльності спеціалістів гуманітарного профілю // Психологія і суспільство. – 2005. – № 3. – С. 11–28. 5. Третьяченко В. В. Специфічні методи соціально-психологічної технології професійної підготовки педагогів та управлінців // Теоретичні і прикладні проблеми психології: Зб. наук. пр. – 2006. – № 2(13). – С. 6–13. ПСИХОЛОГІЧНИЙ ВПЛИВ НАСТАНОВ УЗАЛЕЖНЕННЯ ТА ВПОРЯДКУВАННЯ НА МОДЕЛЮВАННЯ ОСОБИСТІСТЮ СТАВЛЕНЬ ДО СОЦІАЛЬНО-НОРМАТИВНОЇ ДІЙСНОСТІ І. А. Дідук Виявлено чинники формування настанов на узалежнення та впорядкування, які лягли в основу моделі нормативних ставлень: орієнтація на саморозвиток і самореалізацію; готовність відповідати за стосунки з іншими та відігравати активну роль у детермінації подій; прагнення досягнути відчуття конформності; досягнення автономної моралі. Ключові слова: соціально-нормативні настанови, настанови на узалежнення, настанови на впорядкування. Выявлены факторы формирования установок на подчинение и упорядочение, ставшие основой модели нормативных отношений: ориентация на саморазвитие и самореализацию; готовность отвечать за отношения с другими людьми и играть активную роль в детерминации событий; стремление достигнуть ощущения конформности; достижение автономной морали. Ключевые слова: социально-нормативные установки, установки на подчинение, установки на упорядочение. The article presents the identified factors of dependence and orderliness which were used as the basis of the model of normative attitudes. They are orientation to self-development and self-realization; readiness to be responsible for the relations with others and to play an active role in the event determination; the desire to achieve a feeling of conformity; achievement of autonomous morality. Key words: social and normative attitudes, attitudes of dependence, attitudes of orderliness. Проблема. Вивчення соціально-нормативних настанов особистості пов’язане з вирішенням актуальних питань соціальної психології, а саме: розумінням і поясненням психологічної природи соціально-нормативних настанов; з’ясуванням змісту та рівня впливу настанов узалежнення і впорядкування на моделювання особистістю ставлень до дійсності; представленням їх як ресурсного механізму соціального розвитку індивіда, що й стало метою нашого дослідження. Соціально-нормативні настанови в нашому дослідженні трактуються як психологічна готовність особистості стійко реагувати на узвичаєні норми співжиття, які виробляються на основі власного нормативного досвіду, а саме через усвідомлення особою представлених у спільноті цінностей, значень і смислів соціально- нормативної дійсності. Оскільки Г. М. Андреєва тлумачить особис- тість “як одиницю широкої системи соціальних зв’язків і ставлень” [1, с. 291], то ми розглядатимемо соціально-нормативні настанови як такі, що визначають ставлення індивіда до нормативних домовленостей, інших співгромадян та до себе як правового суб’єкта. Психологічний зміст настанов являє собою особливу внутрішню реальність людини, якою можна пояснити її дії та вчинки. Поняття настанови, на думку, Андреєвої, спроможне розкрити та пояснити вибір мотиву [там само]. Отже, соціально-нормативні настанови визначаються соціально- нормативними цінностями спільноти і характеризують ставлення особистості до соціально-нормативної дійсності. Така регуляція поведінки забезпечує завершення процесу індивідуалізації соціального, формуючи таку рису особистості, як цілісність. Аналіз провідних науково-психологічних концепцій дає підстави розуміти настанови не як задану людині даність, а як здатність розвивальну, научальну. Вони забезпечують “здійснення особистості як справжнього творця самої себе і власного життєвого сценарію” [2, с. 33]. Настанови формуються під впливом зовнішнього світу і характеризуються сталістю та тривалістю, що забезпечує здатність людини реагувати на ситуації і зовнішні об’єкти, виходячи з власного досвіду. Вони є механізмом несвідомої адаптації індивіда до певної життєвої ситуації, містять у собі готову “модель” поведінки індивіда в певних ситуаціях і за певних обставин. Визначальною є також здатність настанов виступати в ролі відносно самостійних потреб і мотивів особистості, здатних реагувати на соціальні зміни. Зв’язок поведінки з настановами визначається через ситуаційні характеристики, як то певна інформація чи соціальна норма, та диспозиційні, як то локус контроль (Дж. Роттер), самоефективність (А. Бандура), конгруентність настрою (Г. Блумер), принцип казуальності (Л. Фестінгер), ціленаправленість поведінки (Дж. Роттер), цілісність (О. В. Швачко, К. О. Абульханова-Славська) та критичність сприйняття (Ю. О. Шерковін). Дійсність виявляється такою, якою її бачить та як її інтерпретує особистість. Людина вибудовує свою особисту внутрішню (суб’єктивну) уявну реальність, яка розгортається через систему настанов. Завдяки засвоєнню норм і правил життя в особи формуються настанови, які, з одного боку, сприяють прийняттю нових сенсів, що з ними узгоджуються, а з другого – утруднюють або унеможливлюють сприймання та розуміння відмінних від них ідей. За наявності певної ідеї людині спадають на думку позитивні приклади, які з нею узгоджуються. Уже сформовані настанови впливають на опрацювання особою нової соціальної інформації. У ситуації, коли нова інформація потрапляє або у сферу прийняття, або у сферу невизначеності, може відбуватися зміна настанов (М. Шериф) (цит. за: [3]). Зміна настанов відбувається відповідно до принципів когнітивної відповідності – прагнення до гармонії, балансу та впорядкованого сприймання зовнішнього світу (Ф. Хайдер, Л. Фестінгер) [4]. У такий спосіб особа оволодіває складною системою диспозиційних новоутворень, які регулюють її поведінку. При цьому, зауважує І. С. Клєцина, у кожній конкретній ситуації залежно від мети провідна роль належить певному диспозиційному новоутворенню, тоді як інші диспозиції є латентними [3]. Г. М. Андреєва доповнює, що значимим при виборі поведінки стає те новоутворення, яке домінує, або ж структурна конфігурація компонентів [1]. Отже, принцип научання пояснює процес формування та зміни настанов. Настанова людини залежить від того, яким чином організовано підкріплення тієї чи іншої настанови, задоволено актуальні особистісні потреби, ціленаправлено використано зразки для наслідування, включено значиму і переконливу інформацію, використано логічні аргументи, доведено когнітивну доцільність. У такий спосіб соціально-нормативні настанови виражають адаптивні тенденції поведінки, які, по-перше, регулюють ставлення особистості до соціальних домовленостей; по-друге, сприяють психологічній захищеності та вирішенню внутрішніх конфліктів особистості; по-третє, допомагають особі самовизначитися в структурі соціальної взаємодії та самореалізуватися; по-четверте, забезпечують можливість смислового впорядкування особистістю як власного внутрішнього світу, так і зовнішніх подій, що паралельно спрощує для неї завдання опанування нової соціальної інформації. Центральний вектор внутрішньої суб’єктивної реальності людини розкривається через два типи соціально-нормативних настанов – узалежнення і впорядкування. Інтерактивно-феномено- логічні погляди на суб’єкта втілено в концепції В. О. Васютинського, де обидва названі дискурси представлено як варіанти інтерсуб’єктної взаємодії. Актуальним є бачення вченим узалежнення і впорядкування як сторін “процесу пізнання та опанування світу суб’єктом” [5, с. 120]. Настанови на узалежнення відображають взаємне підпорядкування суб’єктів їхньому спільному середовищу, яке базується на потребі забезпечення базальної єдності індивіда зі світом. Прагнення особистості задовольнити власні потреби та уникнути ситуацій загрози диктують індивідові залежний тип поведінки, навіяний ззовні через відчуття безпорадності перед світом. Як зазначає С. Московічі, репродукування людського роду відбувається через вірування та обряди, які закріплюються в нормах та правилах певного суспільства [6]. Останні слугують агентами соціального підкріплення і спонуками ціннісно-смислової регуляції поведінки особистості. Індикатори узалежнення слід розуміти через: мотиваційно-потребові аспекти: * потреба в підтримці та прийнятті; * очікування на гарантованість захисту; * прагнення особи отримати соціальне схвалення; нормативно-правові: * прийняття соціальних правил взаємодії; * повага до норм співжиття; * усвідомлення цінності правової норми, її функції та дієвості; * усвідомлення взаємозалежності інтересів окремих людей і соціальних груп у спільноті; * сприйняття законослухняності як соціальної цінності; ідентичні: * відчуття внутрішньої солідарності з ідеями спільноти; * переживання почуття внутрішньої згоди з метою групи; * усвідомлення представлених у спільноті стереотипних стосунків та статусних позицій; * переживання почуття гордості за країну; ідеологічні: * солідарність з ідеями та міфами спільноти; * відчуття тотожності із світоглядними орієнтаціями; * ірраціональна віра в людину або ідею; * сенс життя уявляється поза самим процесом життя, навіяним ззовні. Отже, настанови на узалежнення виконують такі важливі функції як: 1) сприяння психологічній захищеності, забезпечення відчуття прийняття; 2) готовність особи приймати нормативні сенси і діяти відповідно до них. Настанови на впорядкування означають прагнення суб’єкта відрегулювати спільний простір взаємодії відповідно до раціонально- доцільного порядку, тобто відповідно до соціальної норми, яка існує у вигляді сукупності системи тлумачень, які зародилися в процесі інтерсуб’єктної взаємодії. Індикатори впорядкування слід розуміти як: мотиваційно-потребові аспекти: * відчуття задоволення від належності до спільноти; * впевненість у здатності захистити свої інтереси; * потреба подолати безлад і встановити порядок; * потреба в самопізнанні, пошуку сенсу життя; * прагнення бути вільним у виборі своїх життєвих цілей та їх реалізації; нормативно-правові: * усвідомлення абсолютної цінності прав і свобод людини; * усвідомлення колективних цілей та інтересів; * визнання права як цінності для власного життя; * реалістичне і критичне сприйняття соціально-правової ситуації; * визнання права іншого чинити і мислити інакше; * готовність до спільного вирішення нормативних конфліктів; * вимогливість щодо інших, коли йдеться про дотримання норм співжиття; ідентичні: * усвідомлений вибір культурних взірців ставлення до інших людей; * здатність перейматися проблемами спільноти та готовність їх вирішувати; * очікування щодо здатності самореалізуватися у своїй країні; * розуміння відмінностей та особливостей як моментів цілого; ідеологічні: * сенс життя розглядається як такий, що виробляється самостійно; * прагнення до збереження миру, світового порядку; * відмова від претензій на абсолютну та остаточну істину. Як бачимо, це переконання, які базується на власних думках, переживаннях та почуттях; вони урегульовують ставлення особистості до соціальних цінностей, норм і вимог, допомагають самовизначитися, самореалізуватися, усвідомити як власні права та обов’язки, так і права та обов’язки інших. Отже, унормованість соціальної поведінки є ознакою захище- ності, задоволеності, визначеності та прогнозованості. Нормативний вплив полягає в тому, що людина прагне зрозуміти соціальні вимоги (впорядкування) та приєднатися до них (узалежнення). Упорядкування (відкритість світові) та узалежнення (підпорядкованість світові) є елементами єдиного циклу людської активності. Соціальне пізнання обов’язково проходить через обидва дискурси. Настанови на впорядку- вання порівняно з настановами на узалежнення більш автономні, адже виробляються самим індивідом у процесі научання. Вони сприяють критичному ставленню до запропонованих спільнотою висновків і доведень. К. О. Абульханова-Славська підкреслює, що “інтерпрета- ційна здатність особи є визначального в процесі усвідомлення дійснос- ті задля побудови ставлень до неї” [7, с. 82]. Тобто людина використовує научання як інструмент для досягнення своїх потреб і цілей – отримання задоволення, уникнення дискомфорту, самовизна- чення та самореалізації. В. О. Васютинський вказує на існування взаємозумовлюваль- ного зв’язку між узалежненням і впорядкуванням. Ідеальний варіант розвитку цього зв’язку, на думку вченого, полягає в тому, “щоб узалежнення виконувало енергетично-спонукальну функцію щодо впо- рядкування, надавало йому снаги, узасаднювало саму його мож- ливість”, натомість “упорядкування робить узалежнення “розумним”, надає йому доцільної орієнтації, і в цьому розумінні зі свого боку виправдовує його наявність” [5, с. 117]. Психолог розробив компле- ксну модель співвідношення дискурсів у вигляді послідовного циклу. Важливо зазначити, що взаємопроникність настанов двох груп у структурі свідомості особистості може бути дуже складною: вони можуть поєднуватися в складних конфігураціях, що очевидно й слугує причиною певної амбівалентності в переконаннях та поведінці людей. М. М. Логунова зазначає, що сьогодні в масовій свідомості людей існує ряд суперечностей – поєднання протилежних і навіть взаємовиключних поглядів та орієнтацій, а саме: * прагнення до демократії, з одного боку, і потреба в сильній авторитарній владі – з другого; * бажання жити за західними зразками, проте працювати за звичкою, як колись – у часи тоталітарного суспільства; * позитивна загальна оцінка політичного плюралізму і вияв недовіри до політичних партій, відмова їм у підтримці; * негативна оцінка попереднього тоталітарного режиму і “ностальгія” за патерналістською опікою з боку держави; * сподівання на сильного харизматичного лідера і відмова в довірі правлячій еліті взагалі [8, с. 41]. Як бачимо, паралельно існують настанови минулого досвіду і настанови, які формуються та продукуються новим укладом життя. В. О. Васютинський розширює розуміння: амбівалентність існує між соціальними і ліберальними настроями громадян [9]. Така ситуація свідчить про існування у свідомості людей когнітивного дисонансу – співіснування несумісних атитюдів. Така форма дисонансу викликає психологічний дискомфорт. Пошук внутрішньої рівноваги спонукає індивіда до переузгодження диспозиційних настанов. У диспозиційній структурі настанов індивідів відбувається поєднання двох груп настанов: на узалежнення і на впорядкування, які є критеріями становлення й розвитку ставленнєвих патернів унормованої поведінки. Тому важливо з’ясувати психологічні чинники соціально-нормативних настанов, які впливають на їх формування і зміну. Підсилення одних та нівелювання інших здатне послабити явище когнітивного дисонансу. Відповідно це дало б змогу говорити про визначення умов розвитку громадянського суспільства і механізмів реалізації особистості як творця свого життя. Тобто важливо з’ясувати, які саме фактори настанов на узалежнення та впорядкування лягли в основу моделі нормативних ставлень. На основі теоретичного дослідження було виокремлено дві групи соціально-нормативних настанов та їх індикатори. На цій методологічній основі було проведено пілотажне дослідження. Його мета – вивчення чинників настанов, які реально існують в уявленнях молоді. Для цього було розроблено методику семантичного диференціалу, що базувалася на архетипних нормативних судженнях, а саме на 20-ти українських прислів’ях і приказках з правової тематики. Такий підхід, по-перше, розкриває ментальні глибинні смисли тих нормативних принципів, що існують у спільноті, та, по- друге, визначає міру їх прийняття сучасним студентством. На першому етапі дослідження студентам пропонувалося вибрати з двадцяти пред’явлених суджень десять таких, які найбіль- шою мірою відображають правила життя сьогодні, та проранжувати їх за 10-бальною шкалою. На другому етапі потрібно було оцінити всі судження за 7-бальною шкалою. Результати методики ранжувалися та опрацьовувалися за допомогою факторного методу статистичної обробки. Результати ранжування дали змогу встановити домінуючі в спільноті настанови щодо узвичаєного права та зрозуміти ставлення молоді до загальних принципів нормативної взаємодії. А факторний аналіз висвітлив психологічні чинники соціально-нормативних настанов. Так, до десятки проранжованих дескрипторів настанов щодо правил життя сьогодні увійшли такі: 1. Знайти собі ціну (уявлення про самоцінність). 2. Які тут закони, коли судді знайомі (реалістичне і критичне сприймання соціально-правової ситуації). 3. Під лежачий камінь вода не тече (готовність робити вибір щодо правового розв’язання проблеми). 4. Де гроші говорять, там правда мовчить (прагматизм, критичність щодо існуючих у спільноті норм). 5. Від поблажки і злодії плодяться (переконаність у необхідності жити за правдою). 6. Хто не працює, той не їсть (уявлення про соціальну відповідальність). 7. За злодія заступишся, то й сам злодій (вимогливість до себе щодо дотримання норм співжиття). 8. Не шукай в інших правди, якщо в тебе її немає (усвідомлення власного вкладу в життєдіяльність групи). 9. Краще своє віддати, ніж чуже взяти (ставлення до відповідальності як до внутрішнього закону). 10. Живи тихо – не побачиш лиха (прагнення до стабільності й невтручання). Як бачимо, основний принцип, що регулює взаємодію, полягає в усвідомленні цінності соціальних домовленостей та переконаності, що вони повинні виконуватися. Їх порушення є вкрай небажаним, шкідливим і загрозливим. Другий принцип визнає за людиною право на самоцінність, захист своїх інтересів, право шукати при цьому “правду в собі”. Третій – базується на конвенційних переконаннях у торжестві правди та справедливості. При цьому для респондентів украй важливо, щоб практична роль індивіда в спільноті відповідала дійсності. Віра в справедливий світ – це феномен соціальних настанов, констатує М. Лернер (цит. за: [1, с. 266]). Він виявляється в тому, що більшість людей неусвідомлено переконані, що навколишньому світові властива справедливість: добро має бути відповідно винагороджено, а зло – покарано. Потреба в справедливості – суть і основа вихідних соціальних потреб людини, які існують у двох площинах – “для себе” і “для інших”, зазначає О. Сусська (цит. за: [8]). У нашому випадку справедливість визнається важливою потребою насамперед “для себе”. В оцінках студентами нормативних ситуацій домінує певний негативізм. У такий спосіб молодь визнає психологічну проблемність у взаєминах між особистістю і соціумом. За визначенням О. А. Донченко, істина і влада “розводяться” [10]. І хоч більшість респондентів почуваються досить упевненими у своїх силах і демонструють готовність “дати собі раду” у взаємодії, є підстави припускати, що така налаштованість маскує захисну поведінку, визнання пошуку правди “обхідними шляхами”. Тож, як бачимо, у студентів яскраво виражене прагнення впорядкувати соціальний простір взаємодії відповідно до раціонально- доцільного порядку, який вони бачать у площині моралістичних переконань. Правова ситуація оцінюється як недосконала. У такій ситуації людина залишає за собою право вирішувати – дотримуватися чи не дотримуватися їй норм у кожному конкретному випадку: так виникає явище правового релятивізму [11]. За допомогою факторного аналізу було опрацьовано оцінки респондентів щодо суджень та виділено основні вектори ставлень, що визначають психосемантичну структуру настанов студентів стосовно норм життя в суспільстві. За основу було взято шестифакторну модель. Перший, найінформативніший, фактор, який описує 11,7 % дисперсії сукупної ознаки, базується на вірі в те, що краще майбутнє пов’язане з власними правильними діями, а не із законом. До нього увійшли такі судження (у дужках наведено їх факторну вагу Ф1): Що не робиться, все на краще – 0,708; Які тут закони, коли судді знайомі – -0,562; Не шукай в інших правди, якщо в тебе її немає – 0,452. Зміст перелічених дискрипторів описує вчинок як основу буття, як життєвий задум, що вказує на готовність діяти свідомо, реставрувати власні ресурси, чинити відповідно до власної совісті, а тому цей фактор названий як “усвідомлення вчинковості розвитку”. Другий і третій фактори, що описують відповідно 9,4 % і 8,2 % дисперсії сукупної ознаки, змістово близькі один до одного. Аналіз суджень, що увійшли до цих факторів, вказує на ставлення індивідів до відповідальності, тож, вони стосуються локус контролю особистості (у дужках наведено факторну вагу Ф 2 і Ф 3): Знай собі ціну – -0,698; Під лежачий камінь вода не тече – -0,644; Закон, що павутина: джміль проскочить, а муха ув’язне – 0,401; За ким немає вини, той не боїться тюрми – -0,718; Де гроші говорять, там правда мовчить – 0,589; За злодія заступишся, то й сам злодій – -0,454. Встановлено, що респонденти виявляють інтернальний (внутрішній) локус контролю. Вони покладають відповідальність за стосунки з навколишнім світом на себе самого, високо цінують особисту свободу, ставляться до відповідальності як до внутрішнього закону, прагнуть бути вільними у виборі своїх життєвих цілей та їх реалізації; простежується навіть певна налаштованість маніпулювати соціальними нормами. Відповідно цей фактор названо “інтернальним”. Четвертий фактор, який описує 7,6 % дисперсії сукупної ознаки, об’єднує прагнення до стабільності та переконаність, що потрібно жити за правдою; визнається святість авторитету. Цей фактор ми назвали фактором “конформності” (у дужках наведено факторну вагу Ф 4): Від поблажки і злодії плодяться – -0,741; Не так живи, як хочеться, а як Бог велить – 0,623; Живи тихо, не побачиш лиха – 0,556. П’ятий і шостий фактори, які описують відповідно 7,3 % і 6,5 % дисперсії сукупної ознаки, об’єднують судження, що стосуються уявлень про боротьбу за праве діло, про необхідність жити за правдою, невідворотність покарання за порушення (у дужках наведено факторну вагу Ф 5 і Ф 6): Кожен правду знає, та не кожен дбає – 0,739; Правда, як олія, наверх вийде – 0,486; За праве діло стій сміло – 0,766; Хто винний, той і відповідає – -0,569. Як бачимо, норми і принципи стали власним надбанням особистості, тобто її внутрішніми переконаннями. Вони засновані на особистому досвіді і мають загальнолюдський сенс. Готовність мислити і діяти самостійно визначає фактор “автономної моралі” чи “почуття компетентності”. Висновок. Головними чинниками, що визначають ставлення сучасної особистості до нормативної дійсності, можна вважати такі: 1) здатність до регуляції та орієнтація на саморозвиток; 2) перевага внутрішнього контролю над зовнішнім (готовність до відповідальності та активної ролі в детермінації подій); 3) прагнення досягти конформності (пристосуватися до соціальної норми задля досягнення згоди із соціумом, готовність прийняти авторитетну і референтну думку, знання ситуації і можливої поведінки іншої людини); 4) досягнення автономної моралі, почуття компетентності. Отже, здатність до регуляції, перевага внутрішнього контролю над зовнішнім, знання ситуації і можливої поведінки іншої людини, почуття компетентності позитивно впливають на досягнення особистістю стану психологічної суверенності, пов’язаного з намага- нням встановити такі психологічні межі соціальної відповідальності, які не порушують ідентичності людини. Таким чином визначено чинники гармонійного узгодження настанов на узалежнення та впорядкування. Література 1. Андреева Г. М. Социальная психология: Учеб. для вузов – 5-е изд., испр. и доп. – М.: Аспект Пресс, 2004. – 365 с. 2. Гурлєва Т. С. Відповідальність підлітка. – К.: Главник, 2008. – 128 с. 3. Практикум по социальной психологии / Под ред И. С. Клециной – СПб.: Питер, 2008. – 256 с. 4. Фестингер Л. Теория когнитивного диссонанса: Пер. с англ. – СПб.: Речь, 2000. – 320 с. 5. Васютинський В. О. Інтеракційна психологія влади. – К.: Вид-во Київ. славіст. ун-ту, 2005. – 492 с. 6. Социальная психология / Под ред. С. Московичи. – 7-е изд. – СПб.: Питер, 2007. – 592 с. 7. Абульханова-Славская К. А. Социальное мышление личности: проблемы и стратегии // Психол. журн. – 1994. – Т. 15, № 4. – С. 39–55. 8. Логунова М. М. Социально-психологические аспекты управленческой деятельности. – К.: Центр сприяння інституційному розвитку держ. служби, 2006. – 196 с. 9. Васютинський В. О. До проблеми змісту соціальних і ліберальних настанов особистості // Зб. наук. пр. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – К., 2007. – Т. 9. – Ч. 5. – С. 66–71. 10. Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політики (Глибинні регулятиви психологічного повсякдення): Монографія. – К.: Либідь, 2001. – 334 с. 11. Гавриловська К. П. Психологічні механізми нормативно-правової регуляції поведінки особистості: Дис... канд. психол. наук: 19.00.05 – К., 2008. – 175 с. ДО ПИТАННЯ ПРО ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ВИВЧЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНО-СУБ’ЄКТНИХ ТА ІНТЕРСУБ’ЄКТНИХ ХАКТЕРИСТИК ОБРАЗУ “Я” Т. В. Дмитрова, Л. В. Войчишина Висвітлюється проблема детермінант міжособових стосунків, що особливо загострюється в період соціальних, економічних і політичних змін у суспільстві. Порушується питання активного пристосування людини до мінливого середовища, підкреслюється актуальність впливу образу “Я” на міжособові стосунки. З’ясовано, що ефективність міжособових стосунків у ранній юності значною мірою зумовлюється образом “Я”, специфікою його структурних і змістових характеристик; а показником становища старшокласника в групі ровесників є: когнітивна складність “соціального Я”, тип співвідношення позитив- ності когнітивного й емоційного компонентів цієї психоструктури. Ключові слова: образ “Я”, міжособові стосунки, суспільно- політичні зміни, пристосування людини до середовища, структурні характеристики образу “Я”, змістові характеристики образу “Я”, когнітивна складність образу “Я”, “соціальне Я”, позитивність когнітивного компонента образу “Я”, позитивність емоційного компонента образу “Я”. Освещается проблема детерминант межличностных взаимоотно- шений, особенно обостряющаяся во время социальных, экономических и политических изменений в обществе. Поднимается вопрос активного приспособления человека к изменяющейся среде, подчеркивается актуальность влияния образа “Я” на межличностные взаимоотношения. Выяснено, что эффективность межличностных взаимоотношений в ранней юности в значительной степени обусловливается образом “Я”, спецификой его структурных и содержательных характеристик, а показателем положения старшеклассника в группе ровесников выступают когнитивная сложность “социального Я”, тип соотношения позитивности когнитивного и эмоционального компонентов этой психоструктуры. Ключевые слова: образ “Я”, межличностные взаимоотношения, общественно-политические изменения, приспособления человека к обществу, структурные характеристики образа “Я”, содержательные характеристики образа Я, когнитивная сложность образа “Я”, “социальное Я”, позитивность когнитивного компонента образа “Я”, позитивность эмоционального компонента образа “Я”. The problem of interpersonal relations' determinants is especially urgent at the time of rapid social, economic and political changes in the society. The question of active adaptation of a person to the changing environment is revealed, the actuality of self-image influence on interpersonal relations is underlined. It is clarified that the effectiveness of interpersonal relations of high-school pupils depends on self-image, its structural and substantial characteristics. Key words: self-image, interpersonal relations, social-political changes, person’s adaptation to the environment, structural characteristics of self-image, substantial characteristics of self-image, self-concept’s cognitive component, “social I”, positive self-concept’s cognitive component, positive self-concept’s emotive component. Проблема. Психологічні дослідження детермінант міжособових стосунків стають особливо актуальними в часи стрімких соціальних, економічних і політичних змін у суспільстві, порушуючи питання активного пристосування людини до мінливого середовища. Свого часу ця проблема була об’єктом дослідження таких учених, як М. Й. Боришевський, Е. Berne, T. F. Leary, K. A. Lewin, J. L. Meece, R. H. Monge, C. R. Rogers, M. Rosenberg, W. B. Swann та ін. [1–9]. Найбільш цікавим в означеній проблемі видається вивчення індивідуально-суб’єктних та інтерсуб’єтних характеристик образу “Я” в підлітково-юнацькому віці, коли відбувається становлення нового рівня самосвідомості, зміна критеріїв оцінки свого “Я”, достовірності та об’єктивності, трансформуються ступені когнітивної складності, внутрішньої послідовності, часової стабільності, контрастності, суб’єктивної самоактуалізації. Мета нашого наукового пошуку полягала в емпіричному дослідженні індивідуально-суб’єктивних та інтерсуб’єктних характе- ристик образу “Я”. Дослідження проводилось у 2006–2007 роках. Випробуваними стали старшокласники середніх загальноосвітніх шкіл №№ 5, 6, 8 та 27 м. Вінниці. Серед емпіричних методів були: констатуючий експеримент, включене спостереження, контент-аналіз учнівських творів, соціометрія, методи опитування, методи дослідження особистості та методи статистичної обробки кількісних показників. Розроблена нами система критеріїв охоплювала такі параметри: ступінь внутрішньої послідовності, цілісності образу “Я”; його зміст; когнітивну складність; спрямованість або позитивність-негативність; особистісні соціально-психологічні очікування; самоставлення. При цьому диференціація різних сфер самовідображення проводилася за різними принципами: виділено “соціальне Я”, “Я як суб’єкт пізнання”, “Я як суб’єкт позакласної діяльності”. Крім цього, вивчався узагальнений образ самого себе – “глобальне Я” – як родова категорія стосовно видових сфер самовідображення. Встановлювалась адекватність сподівань старшокласників на взаємність і рівень усвідомлення ними свого становища в системі стосунків класу за допомогою коефіцієнта взаємності і коефіцієнта усвідомлення. Для кожного учня в першій частині експерименту (кількість школярів на різних етапах дослідження становила від 153 до 208 осіб) було визначено величину рівня самопрезентації за кожною з досліджуваних сфер самовідображення: “глобальне Я”, “соціальне Я”, “Я як суб’єкт пізнання” і “Я як суб’єкт позакласної діяльності”. Цій меті служило контент-аналітичне опрацювання творів на тему “Про себе”, що стало основою для виконання таких завдань: 1) виділення особистісних суджень суб’єкта про самого себе, які характеризують ту чи іншу сферу самовідображення; 2) визначення когнітивної складності тієї чи іншої сфери самовідображення кожного випробуваного; 3) виділення групи когнітивно простих і когнітивно складних старшокласників за окремими об’єктами самовідображення. За результатами соціометричних методів групова диференціація проводилася на основі індексу становища старшокласника в системі міжособових стосунків. На першому етапі експерименту емпіричним показником образу Я як регулятора міжособових стосунків була когнітивна складність аспектів самовідображення, що вивчалися. Результативними показниками служили коефіцієнти рангової кореляції Спірмена між рівнями самопрезентації за кожною з виділених сфер самовідобра- ження та індексом становища учня в системі міжособових стосунків. Статистично значущим виявився лише зв’язок між статусом і когнітивною складністю “соціального Я” (r = 0,185; p < 0,05). У зв’язку із цим групову диференціацію старшокласників було вирішено провести лише за цим об’єктом самовідображення залежно від когнітивної складності школярів. За рівнем самопрезентації виділено п’ять груп респондентів: 1) рівень значно вищий від середнього (7,8 % старшокласників); 2) вищий від середнього (20,9 %); 3) середній (45,8 %); 4) нижчий від середнього (14,4 %); 5) значно нижчий від середнього (11,1 %). Якісний аналіз самоописів і описів своїх взаємин з товаришами когнітивно складних у соціальній сфері старшокласників (рівні самопрезентації значно вищий і вищий від середнього) свідчить про те, що для них характерний великий обсяг фіксованих рис характеру, які проявляються в міжособовій взаємодії. Моральним поняттям, що їх описують ці старшокласники, притаманна відповідність даних категорій їхньому психологічному змісту. Ця частина учнів найкраще вміє визначати морально-психологічну сутність оточуючих їх людей. Вони виявляють гнучкість “накладання” оцінного еталону на особистість, що виступає об’єктом пізнання. Високий рівень самопрезентації в соціальній сфері може вказувати на значущість останньої для цієї групи школярів. Характерною особливістю самопізнання даної категорії старшо- класників є потреба у самовдосконаленні. Аналіз учнівських творів свідчить про усвідомлення ними своїх життєвих планів, про наявність у них осмисленого ідеалу, який орієнтує на самовиховання. Група когнітивно простих у сфері “соціального Я” старшокласників (нижчий і значно нижчий від середнього рівні самопрезентації) неоднорідна. Тут можна умовно виділити дві підгрупи школярів. До першої підгрупи віднесено учнів, які характеризуються досить високою когнітивною складністю у сфері самовідображення “Я як суб’єкт пізнання” (23 % когнітивно простих у сфері “соціального Я” старшокласників), до другої – тих учнів, які характеризуються відносною когнітивною простотою всіх виділених об’єктів самовідображення (71 %). Спільним для обох підгруп є те, що когнітивні структури, які забезпечують процес самосвідомості в соціальній сфері, недостатньо розчленовані, бідні за змістом. Якісний аналіз дослідних даних, зокрема творів цих учнів, показав, що їхнє самопізнання і знання ними інших людей характеризуються поверховістю та фрагментарністю. Здатність визначати суттєві особливості своєї особистості, як і основні риси характеру, притаманні іншій людині, розвинена слабо. Оцінювання цими старшокласниками ровесників і дорослих опосередковане їхнім ставленням до них. Глибоке ж усвідомлення учнями свого справжнього становища в колективі ще не сформувалося (очевидно, внаслідок дії механізмів психологічного захисту Я). Результати спостереження свідчать, що характерними для цих старшокласників особливостями міжперсональної взаємодії є прямолінійність, неадекватність їхньої позиції психічному станові партнерів і ситуації спілкування. Старшокласники з когнітивно складними структурами мають високий рівень самосвідомості; у їхніх відповідях чітко простежується збільшення кількості описових категорій, зростає гнучкість і змістовність їх використання, підвищуються рівні системності, вибірковості, послідовності та складності Ідеали когнітивно складних старшокласників порівняно з ідеалами когнітивно простих учнів більш диференційовані, чіткіше виражені структурно. У суб’єктивному уявленні про властивості “ідеального Я” старшокласники першої підгрупи вище оцінюють риси характеру, що стосуються пізнавальної діяльності. Домагання в соціальній сфері, як правило, не стають об’єктом самоаналізу. Наступним етапом дослідження було вивчення модальності когнітивного й емоційного компонентів виділених об’єктів самовідображення. Основним методичним засобом тут був опитувальник А. Р. Петруліте, модифікований для старшокласників. Предметом аналізу служили кореляційні зв’язки між позитивністю когнітивного й емоційного компонентів образу “Я” за аспектами самовідображення, що вивчалися, і соціометричним статусом. Виявлено значущі позитивні кореляційні зв’язки соціометричного статусу з величиною позитивності емоційного компонента “соціального Я” (r = 0,211; p < 0,01) та позитивності емоційного компонента “глобального Я” (r = 0,193; p < 0,05). Було проведено аналіз особливостей когнітивного й емоційного компонентів за різними аспектами самовідображення залежно від статусів старшокласників. Цій меті служив поділ старшокласників на групи залежно від величини статусу. Значущість відмінностей визначалася щодо крайніх груп досліджуваних: популярних і непопулярних. Результати свідчать, що узагальнений образ “Я” у популярних старшокласників є психоструктурою з високопозитивними, урівнова- женими за позивністю когнітивним та емоційним компонентами, а у непопулярних позитивність слабопозитивного когнітивного компонен- та вища, ніж позитивність емоційного. За сферою самовідображення “соціальне Я” у популярних старшокласників висока позитивність емоційного компонента значуще превалює над позитивністю когнітивного. У непопулярних – слабопозитивні емоційний і когнітивний компоненти збалансовані між собою за ступенем позитивності. Когнітивний дисонанс образу “Я” проявляється шляхом орієнтації на суб’єктивні характеристики динамічності та особистої мінливості, з одного боку, і відносної стабільності, стійкості показників соціально значимого оточення, з другого. Експериментальні дані дали змогу зробити висновок, що популярні старшокласники більш задоволені собою та результатами своєї діяльності, ніж непопулярні, а також про те, що популярні школярі виявляють вищу пізнавальну активність у сфері “соціального Я” і більшу задоволеність своїм соціальним самовідображенням. Про важливість сфери “соціального Я” для популярних старшокласників свідчить ще й той факт, що в них позитивність емоційного компонента “соціального Я” значуще превалює над позитивністю цього компонента за сферами самовідображення “Я як суб’єкт пізнання” і “Я як суб’єкт позакласної діяльності”. Слабкий позитивний кореляційний зв’язок між когнітивною складністю “соціального Я” і “Я як суб’єкт пізнання” може свідчити про те, що для більшості когнітивно складних у сфері “соціального Я” старшокласників характерна відносно невисока когнітивна складність у сфері самовідображення “Я як суб’єкт пізнання”. Цей феномен у поєднанні з успішністю у сфері взаємодії з іншими людьми виступає передумовою того, що спілкування є чи не основною формою самоствердження цієї категорії старшокласників. Включені спостереження також підтвердили цей факт. Очевидно, висока потреба в спілкуванні спонукає до розвитку здатності правильного відображення індивідуально-особистісних рис інших людей, саморозуміння та здатності до адекватної міжособової взаємодії. Комунікабельність відіграє роль інструментальної характеристики, стає засобом для дальшого вдосконалення цих здатностей і задоволення потреби в спілкуванні. Зазначені вище особливості підтверджуються фактами, отриманими за допомогою модифікованого варіанту методу визначення кількісних характеристик особистості в групі за С. А. Будассі (“Якості”). У дослідженні проаналізовано статево-вікові особливості образу “Я” як регулятора міжособових стосунків у ранній юності. Так, загалом по вибірці сфера “соціального Я” у дівчат когнітивно складніша, ніж у юнаків; когнітивна складність “соціального Я” у дівчат має відносно статичний характер протягом ранньої юності; позитивність як когнітивного, так і емоційного компонентів “соціального Я” у них вища, що свідчить про значущість цієї сфери в їхньому житті. Виявлені статеві відмінності яскравіші у дев’яти- класників, ніж в учнів одинадцятого класу. Цей факт свідчить про те, що протягом ранньої юності такі статеві відмінності стираються. Тож емпіричним шляхом було отримано ряд результатів, які дали змогу зробити такі висновки: 1. Рівень когнітивної складності “соціального Я” і високопозитивне ставлення старшокласника до самого себе є показниками популярності учня серед ровесників. Задоволеність своїм соціальним самовідображенням – вагомий фактор сприятливого становища школяра в групі однолітків. 2. Рівень позитивності, а також взаємодія когнітивного й емоційного компонентів за сферами самовідображення “глобальне Я” і “соціальне Я” у популярних і непопулярних старшокласників мають якісно відмінний характер. За сферою самовідображення “глобальне Я” у популярних і непопулярних старшокласників має якісно відмінний характер. За сферою самовідображення “глобальне Я” у популярних школярів високопозитивні когнітивний і емоційний компоненти врівноважені за ступенем позитивності, за сферою відображення “соціальне Я” позитивність емоційного компонента значуще превалює над позитивністю когнітивного. У непопулярних старшокласників рівень спрямованості слабопозитивного когнітивного компонента превалює над рівнем спрямованості емоційного за сферою самовідображення “глобальне Я”. Що ж до “соціального Я”, то для цих школярів характерна збалансованість слабопозитивних когнітивного й емоційного компонентів. При цьому в популярних, на відміну від непопулярних, учнів позитивність емоційного компонента “соціального Я” значуще превалює над позитивністю вищезгаданого компонента за сферами самовідображення “Я як суб’єкт пізнання” і “Я як суб’єкт позакласної діяльності”, що свідчить про значущість сфери соціального самовідображення цих учнів. 3. Популярні старшокласники чітко відрізняються адекватно високим рівнем домагань у самовихованні. Вони більшою мірою, ніж непопулярні школярі приймають себе як мету самовиховання. Ці учні планують у майбутньому змінюватися в бажаному напрямку і за рахунок цього зблизити своє майбутнє “Я” з ідеальним “Я”, вбачаючи у самовихованні засіб для того, щоб зрости до бажаного рівня. Для непопулярних старшокласників самовиховання меншою мірою виступає засобом досягнення їхнього майбутнього “Я”. Непопулярні школярі намагаються в собі виховувати далеко не всі ті риси, які їм подобаються; а риси, які подобаються цим учням, здаються їм настільки недосяжними, що вони рідко приймають їх як мету самовиховання. 4. Непопулярні старшокласники прогнозують більшу відмінність свого майбутнього образу “Я” від теперішнього, який їх менше влаштовує. Іншими словами, можна констатувати певну відчуженість наявного “Я” у непопулярних школярів. Намагання виховувати, формувати себе в бажаному напрямку в них слабше. Цей факт можна інтерпретувати як ознаку нижчої продуктивності самооцінки. Непопулярні школярі сподіваються радше на якісь зовнішні детермінанти свого самозмінювання, ніж на самовиховання. Цим самим їхнє майбутнє “Я” уподібнюється до фантастичного “Я”. Ступінь прийняття свого ідеального “Я” досить високий як у популярних, так і в непопулярних старшокласників. Отже, не високий ступінь прийняття свого ідеалу, а його дієвість визначає статус школяра в групі ровесників у ранній юності. 5. Популярним юнакам і дівчатам властиве намагання культивувати в собі риси ідеального партнера, тобто риси, притаманні такій людині, з якою в них склалися б ідеальні взаємини, тоді як непопулярні учні мають радше дві низки цінностей: одні риси їм би хотілося бачити в собі, зовсім іншими рисами вони наділяють свого ідеального партнера. 6. Виявлено ряд статевих і вікових особливостей образу “Я” як регулятора міжособових стосунків у ранній юності: а) сфера “соціального Я” у дівчат когнітивно складніша, ніж у юнаків. Когнітивна складність “соціального Я” у дівчат протягом ранньої юності має відносно статичний характер. Позитивність як когнітивного, так і емоційного компонентів “соціального Я” у них вища, що свідчить про значущість цієї сфери в їхньому житті. “Соціальне Я” виступає для більшості популярних серед ровесників дівчат центральною, інтегруючою, смислоутворювальною стороною особистості, має для них чи не найвищу значущість, цінність, підлягає найбільшому усвідомленню, стає предметом рефлексії, самовиховання. Домагання в цій сфері найбільш значущі. Більшість популярних дівчат базує свою самоповагу саме на переживанні спроможності чи неспроможності в соціальній сфері; б) розвиток сфери соціального самовідображення юнаків порівняно з дівчатами відбувається з деяким відставанням. Протягом ранньої юності завдяки більш динамічному зростанню когнітивної складності, посиленню позитивності як когнітивного, так і емоційного компонентів образу “Я” юнаків ці відмінності стираються. Результати дослідження дали змогу конкретизувати розуміння суті саморегуляції. Експериментально виявлено деякі істотні особливості образу “Я” як регулятора міжособових стосунків у ранній юності, статево-вікові відмінності досліджуваного феномена в межах цього вікового періоду. Отримані результати допомагають уточнити завдання і послідовність психолого-педагогічної взаємодії учителів, психологів, соціальних педагогів та учнів. Процес становлення і розвитку образу “Я” старшокласників за умови використання отриманих даних стає більш керованим і прозорим. Подальша робота може бути спрямована на вивчення регіональних відмінностей розглянутих у цьому дослідженні питань. Література 1. Боришевский М. И. Развитие саморегуляции поведения школьников: Автореф. дис… д-ра психол. наук. – К., 1992. 2. Berne E. Games People Play. – New York, 1964. 3. Leary T. F. Interpersonal Diagnosis of Personality. – New York, 1957. 4. Lewin K. A Dinamic Theory of Personality. – New York, 1935. 5. Meece J. L. Child and Adolescent Develeopment for Educator. – New York, 1994. 6. Monge R. H. Developmental Trends in Factors of Adolescent Self-Concept // Developmental Psychology. – 1973. – № 8. – Vol. 3. – P. 382–393. 7. Rogers C. R. Client – Centered Theaphy. – Boston, 1965. 8. Rosenberg M. Society and the Adolescent Self-Image. – Princeton, 1965. 9. Swann W. B., Jr. Self-Traps. – New York, 1996. ВЕКТОР ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ: ЦІННІСНІ ОРІЄНТАЦІЇ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ І. В. Жадан, О. С. Федоренко Результати комплексного дослідження ціннісних орієнтацій студентської молоді, представлені в статті, дають змогу скласти уявлення про поширеність у молодіжному середовищі цінностей, властивих тим чи тим типам політичної культури. На підставі аналізу структури цінностей респондентів зроблено припущення щодо перспек- тив розвитку ціннісної сфери молоді засобами соціального научання. Ключові слова: цінності, ціннісні орієнтації, матеріалістичний- постматеріалістичний типи, адаптація, соціалізація, індивідуалізація. Результаты комплексного исследования ценностных ориентаций студенческой молодежи, представленные в статье, позволяют составить представление о распространенности в молодежной среде ценностей, свойственных тем или иным типам политической культуры. На основании анализа структуры ценностей респондентов сделано предположение относительно перспектив развития ценностной сферы молодежи средствами социального научения. Ключевые слова: ценности, ценностные ориентации, материа- листический-постматериалистический типы, адаптация, социализация, индивидуализация. The results of the complex survey of students’ value orientations presented in the article make it possible to get an idea of the degree to which values characteristic of this or that type of political culture are represented in youth orientations. On the basis of the respondents’ value structure analysis an assumption about the perspectives of youth’s values development by means of social learning has been made. Key words: values, value orientations, materialistic and post- materialistic types, adaptation, socialisation, individualisation. Проблема. Сучасний світ потерпає через брак кваліфікованих фахівців в усіх сферах, у т. ч. й у сфері політики та управління, що вивело проблему розвитку базових компетенцій на одне з чільних місць у наукових дослідженнях з різних галузей знання. У політичній психології ця проблематика знаходить своє відображення в дослідженнях особливостей політичної соціалізації та ресоціалізації. Дослідження компетенцій у сфері фахової політики, що здійснювались останнім часом у різних науках, дали змогу скласти цілісне уявлення про їх зміст і структуру. Коли ж ідеться про політичні компетенції громадянина, то найчастіше згадують про активність, яка, зрозуміло, не може вичерпувати перелік базових компетенцій особи у сфері політики. Спробі поглибити уявлення про складові базових політичних компетенцій громадян і присвячено представлене дослідження. За своєю природою компетенції високого рівня базуються на ціннісних пріоритетах особистості. А отже, процес становлення цінностей можна розглядати як один із чинників формування компетенцій. Особливе місце в структурі останніх посідають політичні компетенції, а політичні цінності, за Дж. Равеном, є основою формування компетенцій усіх рівнів [1, c. 187]. Метою дослідження було виявлення особливостей ціннісних орієнтацій студентської молоді та визначення за результатами аналізу отриманих даних перспектив розвитку її політичних компетенцій. На основі аналізу підходів до розуміння цінностей та ціннісних орієнтацій соціально-демографічних груп і суспільства в цілому, а також даних досліджень, що здійснювалися в традиційних, модерністських і постмодерністських напрямах, нами було висунуто припущення про те, що комплексне дослідження цінностей студентської молоді (як найбільш перспективної соціальної групи під кутом зору розвитку компетенцій) з використанням методик, запропонованих представниками різних напрямів, дасть змогу не лише скласти уявлення про систему базових цінностей, а й визначити вектори соціального научання, які можуть сприяти розвиткові ціннісних ставлень студентської молоді. Для перевірки висунутої гіпотези було сформовано дослід- ницький інструментарій, який склали: * методика ціннісних орієнтацій Р. Інглхарта [2, c. 46–47]: метод аксіометрії, запропонований Р. Інглхартом, дає змогу визначити ступінь поширення в суспільстві двох типів цінностей – матеріалістичного і постматеріалістичного. Метод ґрунтується на виборі респондентом найбільш значущої для нього цінності із чотирьох цінностей-індикаторів, дві з яких відображають матеріалістичну, а дві – постматеріалістичну орієнтацію. У кожному випадку пропонувалося три набори цінностей; * варіант модифікації методики ціннісних орієнтацій М. Яницького [3, c. 74–79], який на основі трирівневої моделі ціннісної системи особистості О. Вардомацького розробив методику, що дає змогу виявити орієнтацію на цінності адаптації (виживання і безпека), соціалізацї (соціальне схвалення) та індивідуалізації (незалежність і саморозвиток). На нашу думку, у цьому варіанті йдеться про три рівні цінностей. Як і в попередній методиці, респондент мав зробити вибір найбільш значущої цінності із запропонованого переліку цінностей- індикаторів. Респондентам пропонувалася картка з дев’ятьма позиціями, об’єднаними у три блоки; * окремі блоки методики Є. Головахи і Н. Паніної [4], спрямовані на виявлення ціннісних переваг у соціально-політичній сфері, у сфері соціальної безпеки, у матеріально-побутовій, особис- тісній та професійно-трудовій сферах. На основі розглянутих вище методик було складено анкету, за якою опитано 232 студенти, що здобувають освіту в НаУКМА (62 особи), Вінницькому державному педагогічному університеті (64 особи), Національному авіаційному університеті (106 осіб). Третина опитаних до навчання у ВНЗ проживали у м. Києві, 43 респонденти – в обласних центрах України, 63 – у містах, 19 – у селищах міського типу, 33 – у селах. При формуванні вибіркової сукупності ми намагались охопити дослідженням представників гуманітарноного і технічного напрямів. Після опрацювання масиву даних із застосуванням методів математичної статистики було встановлено, що отримані результати відповідають нормальному законові розподілу, а довірчий інтервал – на рівні Р<0,05. Результати анкетування опрацьовувалися з використанням програми статистичної обробки даних ОСА. Розподіл за типами ціннісних орієнтацій респондентів представлено в табл. 1. Таблиця 1 Ціннісні орієнтації студентської молоді (по вибірці в цілому, у %) За Р. Інглхартом * матеріалістична орієнтація * постматеріалістична орієнтація 71,0 29,0 За М. Яницьким * орієнтація на цінності адаптації * орієнтація на цінності соціалізації * орієнтація на цінності індивідуалізації 46,7 40,3 13,0 Як видно з таблиці, більше ніж у двох третин студентів переважають цінності, властиві матеріалістичному типу орієнтації. Водночас розподіл вибірки за даними методики М. Яницького не дає підстав стверджувати, що всі респонденти, у яких переважають матеріалістичні орієнтації, націлені на адаптацію. На перший погляд видається, що методика М. Яницького не є достатньо валідною для діагностики домінуючого типу ціннісних орієнтацій (автор виходив з припущення про те, що постматеріаліс- тичні цінності поділяються на дві підгрупи – цінності соціалізації і цінності індивідуалізації). Однак дані кореляційного аналізу це заперечують – результати дослідження за двома методиками корелюють на рівні Р<0,01. Як свідчать дані двомірних розподілів (табл. 2), у групі респондентів з домінуючою матеріалістичною орієнтацією переважа- ють цінності адаптації, тоді як у групі студентів з постматеріалістичною орієнтацією – цінності соціалізації. Цінності індивідуалізації в структурі цінностей респондентів з постматеріалістичною орієнтацією представлено втричі частіше, ніж у тих, хто має матеріалістичну орієнтацію. Таблиця 2 Ціннісні орієнтації студентської молоді за М. Яницьким Орієнтація на цінності Ціннісні орієнтації з переважанням матеріалістчного спряму- вання (у % до числа рес- пондентів з матеріаліс- тичною орієнтацією) постматеріалістичного спрямування (у % до числа респондентів з постматеріа- лістичною орієнтацією) адаптації соціалізації індивідуалізації 56,1 35,4 8,50 23,9 52,2 23,9 Водночас можна говорити про те, що домінування матеріалістичних чи постматеріалістичних цінностей вказує на переважання адаптаційних, соціалізаційних цінностей чи цінностей індивідуалізації лише на рівні тенденцій, оскільки в групах представників обох домінуючих типів виявилися респонденти з домінуванням усіх трьох рівнів цінностей. Причини такого явища потребують з’ясування в окремих дослідженнях. Імовірно, що причини цього на перший погляд не зовсім логічного феномена будуть і соціально-економічні, і політичні, і соціально-психологічні. Отримані дані дають підстави припустити, що в студентському середовищі, яке є найбільш перспективною соціальною групою в сенсі розвитку ліберально-демократичної культури, ціннісні передумови такого розвитку ще достатньою мірою не сформовані, позаяк ще не сформована “критична маса” молодих людей, налаштованих на розви- ток і самореалізацію, а більше половини респондентів зосереджені на пристосуванні до реалій життя. З метою підтвердження чи спростування цього припущення було проведено якісний аналіз ціннісних переваг студентів у соціально-політичній сфері, у сфері соціальної безпеки, матеріально- побутовій, особистісній та професійно-трудовій сферах, а також аналіз даних кореляційного аналізу всіх типів, рівнів і груп цінностей. Ставлення до кожного із соціальних благ, за методикою Є. Головахи і Н. Паніної, визначається за двома параметрами – актуальності потреби (цікавить-не цікавить) та її напруженості. Найбільш актуальними для масиву в цілому виявилися: можли- вість здобувати необхідні продукти, здатність виявляти рішучість у досягненні цілей, упевненість у своїх силах. Перелік найбільш актуальних потреб у групі представників матеріалістичної орієнтації цілком збігається з тими, що й по вибірці в цілому. У групі орієнтованих на постматеріалістичні цінності, окрім названих потреб, до найбільш актуальних віднесено потреби: в екологічній безпеці; у стабільності в державі; у нормах і цінностях, що поєднують людей; у дотриманні в країні прав людини; у гарному житлі, необхідному одязі, необхідних меблях, можливості харчуватися відповідно до своїх смаків; в умінні жити в нових суспільних умовах; в ініціативі й самостійності при вирішенні життєвих проблем; в економічних знаннях; у можливості отримати додаткові заробітки; в умовах і можливостях робочого місця, що дають змогу трудитися з повною віддачею. Як бачимо, структура актуальних цінностей респондентів з домінуючою постматеріалістичною орієнтацією значно ширша, змістовніша і складніша. У ході дослідження виявлено також відмінності в напруженості потреб представників різних типів орієнтацій (за мірою достатності- недостатності благ). У сфері соціальної безпеки як по вибірці в цілому, так і в групах респондентів різних типів орієнтацій практично всіх благ скоріше бракує, ніж вистачає. Порівняно кращий стан справ у цій групі щодо наявності норм і цінностей, що поєднують людей, та упевненості в тому, що ситуація в країні поліпшиться. Найменшою мірою задоволені потреби молоді в екологічній безпеці. На наступних позиціях у рейтингу незадоволених потреб по вибірці в цілому – захист населення від злочинності, стабільність у державі й суспільстві, гарантування державою певного рівня життя населення. Респонденти з домінуючою матеріалістичною орієнтацією визначили дещо інший порядок зазначених проблем: “захист від злочинності” з другої позиції змістився в цій групі на останню сходинку. У групі студентів з постматеріалістичною орієнтацією другу позицію в переліку найменш задоволених потреб посіла потреба у справедливій оцінці заслуг людини перед суспільством, третю – потреба в захисті від злочинності, ще далі – у запобіганні зниженню рівня життя. У соціально-політичній сфері скоріше задоволеною, ніж незадоволеною в усіх групах респондентів виявилася потреба в політичних свободах (слова, совісті, пересування тощо). Решта потреб – однаково незадоволені. Найбільше бракує молоді довіри до політичних лідерів, дотримання в країні прав людини, визначеності політичних ідеалів. У матеріально-побутовій сфері скоріше незадоволеними в усіх групах респондентів виявилися потреби в гарному житлі та автомобілі. Студенти з домінуючою постматеріалістичною орієнтацією віднесли решту матеріально-побутових потреб до більш-менш задоволених. По вибірці в цілому і в групі з матеріалістичною орієнтацією скоріше незадоволеною виявилася також потреба в модному і гарному одязі, решта проблем в обох групах скоріше задоволені. В особистісній сфері в усіх трьох групах респондентів незадоволеними виявилися потреби в знаннях – економічних, науково- технічних, політичних. Рівень сформованості власних соціальних якостей студенти оцінили як скоріше достатній. У професійно-трудовій сфері більш-менш достатньою в усіх групах респондентів виявилася можливість отримання додаткових заробітків, решти благ скоріше бракує всім опитаним. Отже, до найменш напружених можна віднести потреби, які відповідають матеріальним цінностям і цінностям, що забезпечують самореалізацію особистості (особистісна сфера). За результатами кореляційного аналізу виявлено значущі кореляції (на рівні Р<0,05) між типом орієнтацій (матеріалістичним чи постматеріалістичним) і мірою задоволення потреб, пов’язаних із цінностями адаптації, соціалізації та індивідуалізації, захистом населення від злочинності, стабільністю в державі та суспільстві і задоволеністю змістом роботи (наявністю прийнятної роботи). Виявлено також значущі кореляції (на рівні Р<0,05) між орієнтацією на цінності адаптації, соціалізації та індивідуалізації і задоволеністю матеріальних потреб (насамперед у необхідному одязі, автомобілі, можливості харчуватися відповідно до своїх смаків). До певної міри ці дані пояснюють представлений у табл. 2 розподіл за цінностями в групах респондентів з різними типами орієнтацій. Очевидно, певна частка молодих людей зорієнтована не просто на здобуття матеріальних благ, а й на відповідний рівень якості цих благ. Такі ціннісні орієнтації з певними застереженнями загалом можуть бути віднесені до соціалізаційних. Факторний аналіз отриманих даних дав змогу визначити фактори, що структурують семантичний простір значень, пов’язаних із ціннісною сферою студентської молоді. Перший, найбільш інформативний, фактор, який описує понад 17% дисперсії сукупної ознаки, пов’язаний із потребами, що відповідають матеріальним цінностям. До другого фактора, що описує 7,9 % сумарної дисперсії, входять потреби, пов’язані з усвідомленням цінності прав людини і правового захисту особи взагалі. Причому, як видно з наведеного нижче переліку потреб, ідеться про всі основні напрями функціону- вання права. Третій фактор, з внеском у сумарну дисперсію 7,5 %, містить перелік особистісних рис, які забезпечують розвиток і соціалізацію людини. До складу четвертого фактора (внесок у сумарну дисперсію 5,9 %) увійшли потреби, що вказують на орієнтацію цінностей. П’ятий фактор (внесок у сумарну дисперсію 4,9 %) утворили політичні цінності. До шостого фактора, із внеском у сумарну дисперсію 4,1 %, увійшли цінності знання. У цілому дані факторного аналізу підтверджують викладені вище міркування. Як і очікувалося, семантичний простір значень, пов’язаних із ціннісною сферою, структурують матеріальні цінності, цінності права, особистісної самореалізації, політичні і гносеологічні. Водночас структуруючим чинником виявилися загальна спрямованість та орієнтація цінностей. Аналіз потреб, що утворюють фактори, дає підстави припустити, що перші три фактори поєднують (якщо послуговуватися термінологією В. О. Ядова) термінальні цінності, а останні три – інструментальні. Той факт, що до першого фактора увійшли цінності, які, за оцінками респондентів, скоріше задоволені, ніж не задоволені, потребує окремого пояснення. За першою версією, ми маємо справу не з актуальною, а з ідеальною структурою, яка відображає потребове майбутнє (“так має бути”). З другого боку, така ситуація може бути зумовлена як нестабільністю економічної ситуації, в якій перебувають респонденти (залежність від батьків, необлаштованість власного побуту тощо), так і високими очікуваннями щодо власного успіху і певною примітивністю критеріїв успішності, поширених у суспільстві. Інакше кажучи, у значної частки респондентів матеріалістична орієнтація, імовірно, пов’язана з мотивацією досягнення. Цим може пояснюватись і чимала частка осіб з орієнтацією на соціалізацію і навіть індивідуалізацію в групі студентів з матеріалістичним спрямуванням цінностей. Висновки: 1. За результатами емпіричного дослідження встановлено переважання у студентської молоді цінностей, властивих матеріалістичному типові орієнтацій (71 %). Водночас певні особливості структури орієнтацій респондентів з домінуванням цього типу дають підстави говорити про те, що частина з них може бути віднесена до змішаного типу. Такий висновок випливає з розподілу, отриманого за трирівневою класифікацією М. Яницького: у межах групи зорієнтованих на безпеку і виживання частка зорієнтованих на цінності адаптації становить 56,1 %, серед спрямованих на соціалізацію та індивідуалізацію – 43,9 %. 2. У групі студентів з матеріалістичною орієнтацією більш як третина респондентів зорієнтовані на цінності соціалізації і ще більше – 8 % – на цінності індивідуалізації. Ця, на перший погляд, суперечлива ситуація насправді цілком можлива, адже в українських реаліях рівень матеріальних благ, якими володіє людина, розглядається як індикатор її розвитку і самореалізації. Опосередковано це підтверджує і структура матеріальних цінностей молоді (гарне житло і автомобіль – найбільш актуальні потреби). 3. Отримані результати підтверджують тезу про те, що молоді люди з переважанням постматеріалістичного типу орієнтацій краще адаптовані, більше готові до засвоєння ліберально-демократичних цінностей, а отже, і формування компетенцій вищого рівня. Останнє випливає з того, що, за даними дослідження, структура актуальних цінностей у цій групі респондентів значно складніша, містить більше елементів й охоплює більше сфер соціального життя. Література 1. Равен Дж. Компетентность в современном обществе. – М.: Когито-центр, 2002. – 395 с. 2. Вардомацкий А. П. Сдвиг в ценностном измерении? // Социол. исслед. – 1993. – № 4. – С. 46–55. 3. Яницкий М. С. Ценностные ориентации личности как динамическая система. – Кемерово: Кузбассвузиздат, 2000. – 204 с. 4. Головаха Е. И., Панина Н. В. Интегральный индекс социального самочувствия: конструирование и применение социологического теста в массовых опросах. – К.: ИСНАНУ, 1997. – 64 с. СТАНОВЛЕННЯ МОРАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ ПІДЛІТКА В СУЧАСНИХ УМОВАХ ЙОГО СОЦІАЛІЗАЦІЇ А. Р. Зимянський Досліджуються особливості становлення психологічної структу- ри моральної самосвідомості підлітків, зумовлені сучасними умовами його соціалізації. Ключові слова: моральна самосвідомость, моральна рефлексія, моральна саморегуляція, підліток, соціалізація. Исследуются особенности становления психологической структуры морального самосознания подростков, предопределенные современными условиями его социализации. Ключевые слова: моральное самосознание, моральная рефлексия, моральная саморегуляция, подросток, социализация. The peculiarities of teenagers’ psychological structure of moral consciousness becoming conditioned by the modern socialization are explored. Key words: moral self-consciousness, moral reflection, moral self- regulation, teenager, socialization. Проблема. Сучасний етап розвитку українського суспільства характеризується трансформацією соціально-економічної, політичної, культурно-освітньої та інших сфер життєдіяльності. Результатом цього стає зміна якісної основи громадської свідомості, в якій відобра- жаються новітні реалії життя. Водночас сучасність характеризується загостренням багатьох суперечностей, нестійкістю і різноманітністю орієнтацій та настанов, що вносять у життя певну напруженість і викликають появу негативних тенденцій у процесі соціалізації особистості підлітка. Мета статті: з’ясувати особливості становлення моральної самосвідомості підлітка в сучасних умовах перебігу процесу соціалізації особистості. Розвиток особистості підлітка характеризує цілий ряд типових і специфічних особливостей, а саме: виникнення здатності довільно приймати рішення; вимогливість до однолітків і до себе в дотриманні слова, обіцянок та виконанні обов’язків; рольове самовизначення як представника референтної групи та суспільства в цілому через прийняття певної рольової і моральної позиції; усвідомлення власної суб’єктності і суб’єктивності завдяки здатності ухоплювати не тільки модус реальності (стосунки, поведінка), а й модус потенційності (належне і неналежне, можливе і неможливе, ідеальне і дисгар- монійне); розмірковування про сенс власного життя і спроби творити власну філософію буття та образ світу тощо. Зазначені явища сприя- ють виникненню новоутворень у свідомості особистості перехідного віку (особистісна рефлексія, саморегуляція, моральна мотивація, емоційно-ціннісне ставлення до себе тощо). Ці специфічні властивості як самовартісні смислові утворення становлять систему цінностей особистості підлітка. Вони переструктуровують форми свідомості (мислення, волевиявлення, переживання) і самосвідомості (самосприй- няття, самопізнання, самооцінне ставлення, саморегуляцію), надаючи тим самим останній домінантного статусу серед вимірів особистісного зростання [1]. Практика показує, що сучасні інститути соціалізації не забезпечують повного задоволення потреби формування у підлітків ціннісних орієнтацій, суспільно схвалених нормативних уявлень, світоглядних переконань і життєвих позицій [2]. Загальні теоретико-методологічні, соціально-психологічні проблеми становлення особистості розкрито в працях вітчизняних і зарубіжних учених (К. О. Абульханова-Славська, Б. Г. Ананьєв, Л. І. Божович, Л. П. Буєва, Л. Ф. Бурлачук, М. Вінн, Ж. Годфруа, В. П. Казміренко, О. В. Киричук, Дж. Кольман, І. С. Кон, М. Н. Кор- нєв, Н. Ю. Максимова, А. А. Мілтс, В. П. Москалець, М. В. Савчин, В. О. Татенко, Т. М. Титаренко, Б. Чередрецька та ін.). Аналіз літератури показує, що особливості підліткового віку в цілому, а також особливості процесу соціалізації підростаючої особистості вивчено досить добре. Про це свідчать напрацювання М. Й. Боришевського, К. М. Гуревич, Р. Г. Гурової, О. А. Донченко, Т. В. Драгунової, М. Т. Дригус, І. В. Дубровіної, В. І. Ілійчука, І. С. Кона, В. А. Крутець- кого, А. Є. Лічко, Н. Ю. Максимової, В. С. Мухіної, Л. Ф. Обухової, Л. Е. Орбан, В. О. Татенко, Т. М. Титаренко, А. В. Петровського, Д. І. Фельдштейна, С. М. Хоружого та ін. Якщо розглядати здобутки вітчизняної наукової думки з проблем становлення особистості підлітка на основі критерію інститутів соціалізації, то бачимо, що особливості впливу сімейного оточення на підростаючу особистість, її стосунки з батьками та іншими родичами розглянуто в дослідженнях М. І. Алексєєвої, В. Д. Єрмакова, В. С. Заслуженюка, Т. К. Комарової, С. В. Кондра- тьєвої, М. П. Осьмак, О. Б. Старовойтенко, Л. П. Синютки, С. М. Хору- жого; особливості впливу шкільного оточення – у працях А. М. Алексюка, Ю. К. Бабанського, Л. М. Зюбіна, О. В. Киричука, А. В. Фурмана та ін.; особливості впливу неформального оточення – у роботах С. А. Бєлічевої, М. І. Бобнєвої, І. М. Гояна, К. М. Лаврової, Ф. С. Махова, Л. І. Новикової, І. С. Полонського, Ю. І. Яковенко та ін. Проблеми становлення моральної свідомості і самосвідомості висвітлено в низці праць з етики і філософії (Р. Д. Азімова, Р. Г. Апресян, А. А. Гусейнов, О. Г. Дробницький, В. А. Малахов, О. Г. Спіркін, О. І. Титаренко, О. П. Целікова, Д. С. Шимановський), педагогіки (Є. В. Бондаревська, В. Е. Гурін, М. Й. Красовицький, О. В. Сухомлинська, І. Ф. Харламов) та психології (І. Д. Бех, М. Й. Бо- ришевський, Б. С. Братусь, І. С. Кон, Р. В. Павелків, М. В. Савчин, Є. В. Суботський, С. П. Тищенко). Аналіз вивчених джерел дає підстави стверджувати, що моральна самосвідомість як одне з найважливіших психологічних утворень особистості підлітків є нестійкою структурою, становлення якої залежить від умов виховання та моральної компетентності соціального оточення (В. А. Аверін, А. Гармаєв, Е. П. Козлов, Л. Е. Орбан-Лембрик). У моральній самосвідомості одні вчені (В. Г. Ганжин, Г. Є. Залєський, О. І. Раєв, О. І. Титаренко) наголошують лише на когнітивному компоненті та його змістовій наповненості, інші (В. К. Демиденко, К. Ізард, К. Муздибаєв, М. В. Савчин, В. В. Столін, П. М. Якобсон) віддають перевагу дослідженню емоційно-ціннісної складової, екстраполюючи досвід на такі моральні почуття, як сумлінність, відповідальність, а деякі (С. Ф. Анісимов, А. П. Вардомацький, А. В. Зосимовський, Г. М. Прихожан, Ф. О. Се- ліванов, Є. В. Суботський, С. Г. Якобсон) приділяють значну увагу самоконтролю, моральній саморегуляції та діям як суттєвим показникам поведінкової складової моральної самосвідомості. У підлітків збільшується обсяг знань про позитивні і негативні моральні риси особистості та про етичні норми поведінки (М. Й. Боришевський, І. Є. Бекешина, Г. Є. Залєський, Г. І. Ліпкіна), про що вони дізнаються із засобів масової інформації, самостійно спостерігаючи за суспільними процесами; у них активно формується система моральних переконань (І. М. Краснобаєв, Є. І. Легков, І. С. Мар’яненко, Л. С. Сапожникова, О. В. Толстих, Г. М. Шакірова), удосконалюється моральна рефлексія поведінки однолітків і власних вчинків (І. Д. Бех, Д. В. Ронзін). Проте спостерігається недостатня інформованість підлітків про роль моральних норм у життєвому просторі, що призводить до слабкої диференціації та низького рівня їх використання в особистісних стосунках (Л. А. Висотіна). У працях, які стосуються вивчення моральних почуттів підлітків (Л. І. Божович, Г. М. Бреслав, Ф. В. Кадол, Г. І. Онищенко, В. О. Та- тенко, Т. О. Флоренська, П. М. Якобсон), деталізуються форми їх переживань, умови виникнення і зв’язки між рівнями розвитку моральних почуттів особистості цього віку та її становищем в референтному оточенні. До того ж визначається наявність суперечностей в емоційно-ціннісній сфері підлітків. З одного боку, їхні моральні почуття і переживання стають глибшими, з іншого – вони ще слабоусвідомлені та недиференційовані (такі почуття, як сором, честь, каяття, провина тощо). Важливою змістовою складовою вивчення моральної самосвідомості підлітків є ціннісні орієнтації і система цінностей (С. С. Бубнова, Н. І. Гуслякова, Н. Н. Кузнецова, Г. М. Прихожан, В. С. Собкін, Н. М. Толстих). Ціннісні орієнтації є динамічними утвореннями, які в процесі морального зростання особистості якісно змінюються в підлітковому віці. Результати досліджень проблеми моральної поведінки підлітків показують, що у зв’язку з розширенням життєвого досвіду в них зростає здатність до моральної саморегуляції (Ю. Б. Бадалов, О. Г. Власкін, Р. А. Курбанов, О. В. Толстих, С. Г. Якобсон). Однак через несформованість механізмів самоконтролю в ситуаціях морального вибору вони часто демонструють непослідовність вчинків і безпринципність (М. Й. Боришевський, Г. М. Прихожан). Узагальнення наукових позицій учених дало змогу глибше зрозуміти такий складний феномен, як моральна самосвідомість, предметом якої є змістово-смислова сутність нормативно-ціннісного Я, а також індивід як її носій (Р. Г. Апресян, І. Д. Бех, Б. С. Братусь, І. С. Кон, Д. С. Шимановський). Оскільки соціалізація полягає в засвоєнні індивідом соціального досвіду внаслідок його взаємодії зі своїм найближчим оточенням, тобто в переведенні зовнішніх поведінкових регуляторів, представ- лених різноманітними нормами (соціальними, моральними, етичними, правовими і т. ін.), у внутрішні – настанови, переконання тощо, то її змістову сторону складають ті особистісні надбання і утворення, які формуються в її процесі. Процесуальну сторону характеризує те, як і під дією яких механізмів відбувається таке формування. Соціалізація підлітка являє собою не просто процес засвоєння індивідом певних норм і цінностей, а й активне їх відтворення, що стає можливим лише внаслідок переведення їх у внутрішній, особистісний план. Процес такого переведення характеризується різною мірою усвідомлюваності індивідом власного ставлення до норм і цінностей свого оточення. Ефективною умовою соціалізації підростаючої особистості стає формування у неї досвіду саморегуляції поведінки, яке здійснюється шляхом активного переведення зовнішніх поведінкових регуляторів у внутрішній план особистості. Яскравим показником результативності соціалізації в підлітковому віці, а також важливим критерієм оцінювання рівня соціальної зрілості підлітка стають якісні характеристики його поведінки. Саме поведінка як форма взаємодії з оточенням, опосередкована зовнішньою і внутрішньою активністю, відображає змістову сторону засвоєних підростаючою особистістю ціннісно- нормативних уявлень, моральних принципів та світоглядних переконань [2]. Моральний розвиток дитини за своєю сутністю є складним процесом, який охоплює розвиток когнітивних, емоційно- мотиваційних і поведінкових структур. Конкретно становлення самосвідомості в підлітковому віці полягає у визначенні нової внутрішньої позиції, в основі якої лежить прагнення бути дорослим, відповідальним за себе і за інших, здатним самостійно відстоювати свої погляди, переконання. У підлітка з’являються сприятливі передумови морального зростання. Генезис моральної самосвідомості в підлітковому періоді визначають найбільш значущі в особистісному плані компоненти цього утворення: реальне Я, ідеальне Я та нормативне Я. У період дорослішання виникають психологічні передумови (довільність вищих психічних функцій, засвоєння формальних операцій мислення, автономність, незалежність Я та ін.) для виникнення моральної поведінки. У результаті нових якісних змін у підлітків мотиви дій і вчинків стають осмисленішими і стійкішими, трансформуючись у стійкі особистісні утворення (самоцінності). У структурі моральної самосвідомості вичленовуються когнітивна, емоційно-мотиваційна та поведінкова (регулятивна) складові. Когнітивна складова передбачає здатність відрефлексувати не лише моральні знання (поняття, норми, ідеали, судження, умовисновки), а й можливість відобразити власний образ Я з різних позицій, у т. ч. й у плані усвідомлення власних моральних рис, цінностей, прав та обов’язків, життєвих планів на майбутнє тощо. Ця складова моральної самосвідомості підлітків пов’язана з розумінням моральних понять і функціонуванням моральної рефлексії. Емоційно-ціннісна складова проявляється в моральній самооцінці, нормативно-ціннісному самоставленні, що розкриває зміст модусу належного в самому собі, точніше, ставлення до засвоюваних моральних імперативів, виходячи з яких підліток антиципує рефлек- сивні очікування з боку референтних оточуючих стосовно власного нормативного Я-образу (яким мені належить бути, щоб мої дії і вчинки схвалювалися, а мене поважали). Емоційно-ціннісний компонент моральної самосвідомості в учнів підліткового віку пов’язаний із ціннісними орієнтаціями, почуттям відповідальності (відповідальності за виконання своїх обовязків, відповідальності за себе, за іншого), емпатії. Домінуючі орієнтації як стратегічні вектори поведінки впливають на становлення у підлітків моральних позицій, вибір цілей, ідеалів, мотивацію поведінки і мають ієрархічну структуру. З’ясовано, що почуття відпо- відальності розвивається в них з уходженням у різні соціальні взаємодії. Поведінкова складова моральної самосвідомості виявляється в актуалізації тих форм поведінки, які підлітки можуть здійснити і часто здійснюють у проблемних ситуаціях, найчастіше тоді, коли розв’язуються різні моральні конфлікти в групі однолітків та в неузгоджених стосунках з дорослими. Прогнозуючи власні дії і вчинки, підліток тим самим демонструє особливості прояву моральної поведінки, зокрема моральної саморегуляції, пов’язаної з різними видами самоконтролю, морального вибору та поведінки. Дослідження показали, що вибір вчинку залежить від домінуючих моральних позицій підлітків, критичного ставлення до власних неетичних вчинків, уміння активно виступати на захист слабкої людини, осуду негативних моральних рис іншого [3]. Залежно від активності та стійкості особистісного вибору виділено рівні моральної поведінки підлітків. Психологічними механізмами становлення моральної самосвідомості виступають моральна саморефлексія, котра збалансовує як внутрішню роботу когнітивної складової (моральних знань), так і емоційно-ціннісної складової (моральних самооцінок, моральних самопочуттів), та моральна саморегуляція, змістом якої є виконання функцій координації, регуляції, керування, контролю, точніше, активізація моральних дій [4]. Разом з тим досягнення підлітком відносно високого рівня морального самоусвідомлення є результатом його особистісного зростання. Якщо у змісті моральної самосвідомості домінуючим є нормативне Я, то її структурі властива певна специфічність складових. У когнітивній складовій домінує моральна саморефлексія, в емоційній – нормативно-ціннісні ставлення, у поведінковій – моральна само- регуляція. Це також означає, що певному рівню розвитку моральної самосвідомості відповідає певний рівень розвитку моральної саморефлексії, осмисленого співпереживання іншому, здатності приймати довільні моральні рішення. У період підлітковості важливим новоутворенням є особистісна рефлексія, що полягає в осмисленні та переосмисленні особистісних змістів (власних образів Я), які відбивають нові знання про самого себе. Рефлексивний аналіз призводить до переосмислення підлітком власних рис характеру, можливостей і здібностей. “Залежно від спрямованості осмислення в нього може актуалізуватися минулий Я- образ (ретроспективна рефлексія), теперішній образ Я (ситуативна рефлексія) або майбутній образ Я (перспективна рефлексія)”, – пише І. Булах [1, с. 170]. Предметом моральної рефлексії є екзистенція морального: належного (категорія норми) і ціннісного (категорія добра) [5]. Це ос- мислення і переосмислення особистістю взаємодій (діяльності, стосунків, спілкування) крізь призму належного й ціннісного. Мораль- на саморефлексія підлітка – це механізм осмислення і переосмислення під кутом зору належного й ціннісного власних особистісних змістів (різних аспектів Я – реального, нормативного, ідеального), що відображають нові, ціннісні знання про самого себе. Завдяки моральній рефлексії підліток здійснює аналіз та осмислення не тільки актуальних, а й потенційних можливостей, рис, вчинків та особистісної поведінки в цілому. Це осмислення та переосмислення змістових параметрів моральної самосвідомості переважно стосується нормативного Я, яке відбиває позитивні уявлення про самого себе. Відрефлексовані емоційно-ціннісні Я- образи, наприклад, уявлення про власну гідність (доброзичливість, відповідальність, чесність, справедливість, емпатійність та ін.) і честь (відданість у дружбі, прагнення допомагати друзям, можливість зберігати альтруїстичну позицію тощо) забезпечують особистісне зростання підлітка. Переосмислення вчинків (помилок, порушень норм, неадекватних дій або афективних реакцій) зумовлює ціннісні переживання. Моральна рефлексія підлітка корелює із сумлінністю, соромливістю, співпереживанням. Виникнення нормативного Я, що корениться в суспільних нормах, зумовлене осмисленням особистістю власних позицій, вчинків, стосунків. Цей образ Я стає емоційно насиченим, і завдяки моральним діям осягається цінність іншої людини і власна самоцінність. Цей динамічний емоційний образ набуває спонукальної сили в процесі інтелектуального виникнення узагальнених уявлень певної сукупності особистісних рис, які в результаті їх генералізації утворюють змістово-смислове поле нормативного Я підлітка. Відрефлексовані моральні риси стають стійкими моральними мотивами підлітка, коли в результаті вольового переживання (прийнятих довільних рішень) він оволодіває ними і втілює у вчинок. Моральні новоутворення (норми, вимоги, ідеали), багатократно реалізуючись у вчинках підлітка, стають стійкими рисами його особистості. Зрозуміло, що процеси оволодіння й реалізації не здійснюються самі собою, а пов’язані з моральною саморегуляцією, яка забезпечує реалізацію поведінкової (вольової) складової моральної самосвідомості. Моральна саморегуляція постає як здатність довільно, за внутрішніми спонуками керувати власними діями і вчинками згідно з прийнятими моральними нормами, ідеалами, цінностями [6]. Сутність механізму моральної саморегуляції полягає у прилученні тих чи інших особистісних утворень (моральних рис) до процесу структурування й керування (оволодіння й реалізації) власни- ми діями, вчинками та поведінкою в цілому. Тим самим вдосконалю- ється процес становлення моральної самосвідомості, оскільки виникає зворотний процес – тепер кожен вільний вчинок стає еквівалентом нового морального утворення – самоцінності особистості підлітка. Моральна саморегуляція – це чинник творення власної особистості, засіб гармонізації життєдіяльності, гуманізації особистісних стосунків, ідентифікації зі значущими іншими. Завдяки їй відбувається оволодіння й реалізація моральних норм, становлення моральної самосвідомості. Вона забезпечує синергійність взаємозв’язків загальнолюдських і соціальних імперативів з індивідуальними максимами з метою досягнення на цій основі морально значущої мети [5]. У змістово-функціональному контексті самосвідомості моральна саморегуляція є механізмом творення нормативного Я підлітка як суб’єкта вільних вчинків [3]. Становлення емоційно-ціннісної складової моральної само- свідомості підлітка відбувається завдяки моральній саморефлексії й саморегуляції в моральному ставленні до інших. Специфічність розглянутих нами механізмів моральної самосвідомості підлітка полягає в тому, що вони являють собою ідеальні утворення. У кон- тексті моральної рефлексії – це осмислення й переосмислення осо- бистісних змістів Я (здебільшого нормативного Я). У плані моральної саморегуляції – це включення до прийняття і реалізації довільних рішень (вільних дій) особистісних рис. Специфічними виявляються самі результати удосконалення моральної самосвідомості, якими стають нові моральні утворення (особистісні риси), що спонукають особистість підлітка до моральних дій і вчинків. Особливими також виявляються допоміжні засоби становлення моральної самосвідомості, серед яких мовленнєві і вольові самовпливи: самозаборона, самозаохо- чення, самонавіювання, самосповідь, самопереконання, самонаказ, самопідкріплення, самокоректування, самоконтроль та багато ін. За нашими дослідними даними, в підлітковий період поведінка як складова моральної самосвідомості зазнає важливих змін. Підліток поступово виходить з-під зовнішнього контролю – відбувається перехід до самоконтролю [7]. Зазнають смислових змін спонуки моральних виборів і моральної саморегуляції поведінки. Для молодших підлітків характерною є ідеалізація власного образу Я, тому в них переважає тенденція структурувати свою поведінку відповідно до рефлексивних очікувань інших. Адекватне розуміння морального змісту цих очікувань автоматично не призводить до засвоєння норм, які, по суті, ще не стали особистісними цінностями підлітка. У старших підлітків поведінка структурується з більш високим осмисленням моральних норм, які входять як цінності в особистісний простір власного Я. Підтвердженням цього є те, що моральна мотивація більшості дій і вчинків підлітків пов’язується ними з особистісними рисами, які є інтерналізованими і персоніфікованими цінностями особистісного простору, зокрема епіцентру моральної самосвідомості – нормативного Я. Висновок. Отже, соціалізація сучасного підлітка – складний і суперечливий процес, який характеризується структурною ієрархією взаємопов’язаних компонентів і суттєво відрізняється від особли- востей становлення особистості підлітка попередніх поколінь. До найбільш значущих відмінностей процесу соціалізації сучасного підростаючого покоління належать: переоцінка ціннісних орієнтацій та зміна ідеалів, розширення референтних зв’язків і зміна змісту спілкування в них; зниження рівня саморегуляції підлітка, що впливає на становлення його моральної самосвідомості, зокрема когнітивної, емоційно-ціннісної та поведінкової складових. Становлення кожної із складових моральної самосвідомості підлітка зумовлене насамперед соціальними впливами. У когнітивній складовій це розуміння моральних понять, функціонування моральної рефлексії; в емоційно-ціннісній – розвиток домінуючих цінностей (почуття відповідальності, емпатії, що впливають на моральні позиції підлітка, вибір ним цілей, інтересів, мотивацію його поведінки, почуття дисциплінарної відповідальності, менш розвинене почуття відповідальності перед іншими людьми і ще менше – почуття відпові- дальності перед самим собою), у поведінковій – функціонування самоконтролю і вибір вчинків. Критеріями оцінювання рівня розвитку моральної самосвідомості є осмислення моральних рис, моральна рефлексія, інтроспекція, почуття відповідальності, емпатія, самоконтроль, моральні дії та вчинки. Література 1. Булах І. С. Психологія особистісного зростання підлітка. – К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2003. – 340 с. 2. Абдюкова Н. В. Особливості соціалізації особистості в маргінальний період (на межі підліткового і юнацького віку) // Соціалізація особистості школяра / За ред. Л. Е. Орбан. – Івано-Франківськ,1996. – С. 26–33. 3. Кустова Ю. А. Психологічний аналіз вивчення проблеми розвитку моральної свідомості і самосвідомості особистості // Психологія: Зб. наук. пр. НПУ ім. М. П. Драгоманова. – К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2002. – Вип. 18. – С. 163–168. 4. Боришевський М. Й. Ціннісні орієнтації в особистісному становленні сучасної молоді // Проблеми заг. та пед. психології: Зб. наук. пр. Ін-ту психології ім.Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – К., 2003. – С. 34–42. 5. Савчин М. В. Предмет психологічного аналізу проблеми моральної свідомості та самосвідомості особистості // Особистість у розбудові відкритого демократичного суспільства в Україні: Зб. матеріалів 2-ї міжнар. наук.-практ. конф. – Дрогобич: Коло, 2005. – С. 87–105. 6. Савчин М. В. Педагогічна психологія: Навч. посіб. – К.: Академвидав, 2007. – 424 с. 7. Павелків Р. В. Розвиток моральної свідомості та самосвідомості у дитячому віці: Монографія. – Рівне: Волинські обереги, 2004. – 248 с. ВЧИНОК ЯК УМОВА РОЗВИТКУ ДУХОВНО-ДУШЕВНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДРОСТАЮЧОЇ ОСОБИСТОСТІ Я. Є. Кальба Пошук нових смислових орієнтирів людського буття розглядається як загальна ознака сьогодення; наголошується на актуалізації в сучасному науковому світі проблем, пов’язаних з пізнанням категорій “дух”, “душа”, “духовне”, “душевне”. Особливе значення надається формі вияву людиною її сутнісних сил. Вчинок визначається як умова і засіб сутнісного самоствердження людини; вважається за доцільне розглядати вчинковий підхід як найбільш адекватний і перспективний для розв’язання актуальних проблем виховання підростаючої особистості, зокрема в розвитку її душевно- духовних потенцій. Ключові слова: вчинок, духовно-душевний потенціал, підро- стаюча особистість. Поиск новых смысловых ориентиров человеческого бытия рассматривается как общий признак настоящего времени; подчерки- вается актуализация в современном научном мире проблем, связанных с познанием категорий “дух”, “душа”, “духовное”, “душевное”. Особое значение придается форме проявления человеком ее сущностных сил. Поступок определяется как условие и средство сущностного самоутверждения человека; признается целесообразным рассматривать поступковый подход как наиболее адекватный и перспективный для решения актуальных проблем воспитания подрастающей личности, в частности в развитии ее душевно-духовных потенций. Ключевые слова: поступок, духовно-душевный потенциал, подрастающая личность. The search for new sense orientations of a human being are considered as a common feature of modern life. The actualization on problems connected with categories “spirit”, “soul”, “spiritual”, “psychical” is underlined. The special meaning is given to the form of person’s essential powers expression. The action is understood as a condition and a way of essential person’s self-affirmation; the active approach is considered to be the most adequate and perspective for solution actual problems of growing personality, especially in the development of his spiritual and psychical potential. Key words: action, spiritual and psychical potential, growing personality. Проблема. Еволюційно складається так, що в сучасному світі поряд із значними досягненнями людини в технологізації суспільства все більшої актуальності набуває проблема екології, яка вже давно не обмежується піклуванням про навколишнє середовище, а сягає куди глибше – екології людської душі, життєвих орієнтирів особистості, людських стосунків. Сучасна людина у своєму повсякденні не завжди є свідомою того, що створена нею техніка, нові інформаційні технології перетворюють її на залежну, ліниву, бездушну істоту, яка сповідує егоїстичні і споживацькі принципи. Потрапляючи в таку “соціокультурну пастку”, вона перестає зважати на взаємозв’язок між матеріальними благами і тими методами та шляхами, якими вони досягаються. Культ уседозволеності деформує природний ореол творчості, позбавляє її духовності, породжує безвідповідальність особистості в необмеженій свободі вибору, погамовує голос її совісті. “Духовне банкрутство” особливо відчутне, а тому особливо небезпечне для молодого покоління, яке засвоює закони “красивого життя” нерозбірливо. Як результат – неасимільований досвід характе- ризується гіпертрофованим уявленням молоді про добро, справедливість, милосердя, способи реалізації цих цінностей. Підтвер- дженням цього є виявлений у процесі емпіричного дослідження факт неспроможності учнів-старшокласників скласти зрілу диферен- ційовану оцінку як своєї особистості, так і інших. Учням складно відповідати на запитання: “За якими основними критеріями Ти поділяєш людей на хороших і поганих?”; “За що, на Твою думку, Тебе поважають однокласники, а що в Тобі їм не подобається?”. Типовими відповідями є: “Не знаю”; “Запитайте в них”, що, у свою чергу, супроводжуються й зворотними запитаннями: “А як це зрозуміти?”; “Поясніть, що це означає”. Така інфантильна безпорадність перед, здавалося б, буденними речами, свідчить про недостатній рівень морально-психологічного розвитку і рефлексивності школярів, що, звісно, непокоїть. З огляду на такий стан речей метою нашого дослідження є розгляд буттєвого статусу сучасної молодої людини в контексті уявлень про актуально необхідні орієнтири виховного, соціалізуючого впливу сьогодення; визначення вчинкового підходу як найбільш перспективного в розвитку душевно-духовної активності зростаючої особистості. Як відомо, духовна сфера особистості, моральні та ціннісні орієнтації, що складають її, підпорядковані розвиткові. Вони не виникають спонтанно в остаточно сформованому вигляді, що дало б змогу змалку розрізняти добро і зло, красу і потворність, відвертість і фальш. Духовне збагачення дитини відбувається поступово, а його швидкість і якість залежать від багатьох зовнішніх та внутрішніх факторів: від ціннісних орієнтацій, моральних настановлень сім’ї, суспільства, в якому вона живе, прийнятих у цьому суспільстві традицій щодо виховання тощо. У чому ж причина такої “якості духовного життя” сучасної молодої особи – її збайдужілого ставлення до глибин людської душі, слабкість, “обезкриленість” духу? Під кутом зору динамічної психології і психології розвитку першим критичним моментом у контексті означеної проблеми є те, що дитинство людини у своїй основі є нещасливим. Як факт, ми можемо спостерігати на кожній психотерапевтичній консультації зондування пам’яті в пошуках слідів нещастя. Звернення до пам’яті мотивовується не пошуком слідів прекрасного і радості, а навпаки – прагненням віднайти сліди згубного ставлення, сорому і фіксації уваги на цьому. Погані матері, завжди відсутні татусі, заздрісливі брати і сестри – це демони, що фігурують у психологічній казці дитини. Такий сценарій прирікає сім’ю на психологію провини, а не поваги, цінності та відповідні взірці, моделі стосунків. Коментар, який щодо описаного дає Джеймс Хіллман (представник глибинної психології, психо- архетипна школа), вражає своєю відвертістю: “Не дивно, що реальні діти стають настільки нечутливими (байдужими), що вдовольняються псевдостимулами телебачення, і, коли настає підлітковий вік, їх треба пристрелити, аби вони хоч що-небудь змогли відчути. Вони сидять на уроках без мотивації, похмурі від злості блукають вулицями і у відчаї шукають чуттєвої трансцендентності у звуках, швидкості і сексі; вони шукають зміни стану свідомості як альтернативного сценарію щодо безрадісних і бездушних зв’язків, копіювання образу життя, продиктованого програмою практичного розуму. На несвідомому рівні вони згадують дещо інше і більше, ніж те, що вони могли б знову здобути, іноді ціною самогубства” [1]. Другим проблемним моментом окресленого стану речей, який особливо загострюється в сучасних умовах, є нав’язуваний ззовні культ індивідуалізму, який, у свою чергу, ускладнює проблему ідентичності підростаючого покоління, його особистісного самовизначення. На думку Еріксона, криза ідентичності проявляється останнім часом у трьох основних сферах поведінки підлітків: проблема вибору кар’єри, членство в групі ровесників, вживання алкоголю й наркотиків. Перед сучасною молодю постають два основні питання: “Хто я такий?” і “Як я впишусь у світ дорослих?”. Демократична система породжує особливо серйозні проблеми, оскільки вимагає ідентичності в ключі “зроби себе сам”. З цієї причини на молодь покладається значна відповідальність, пов’язана з усвідомленням того, хто вони є і як їм знайти свою власну нішу у світі дорослих. У культурі із жорсткими соціальними нормами (наприклад, у країнах ісламу), де діють прописані соціальні і статеві ролі, ці проблеми ідентичності мінімізуються і дотримання статус-кво є обов’язковим [2]. Третім проблемним моментом досліджуваної проблеми розглядаємо життєву дезорієнтацію юнацтва, відчуття беззмістовності, спричинені руйнацією старих цінностей і дискредитацією нових, відсутністю культури рефлексії, що дала б змогу знайти унікальний сенс життя своїм, неповторним, шляхом. Означені характеристики є показником так званого екзистенційного вакууму, в якому молоді люди потерпають від внутрішньої порожнечі, страждають від відчуття беззмістовності і марноти життя. Апатія і нудьга – головні ознаки екзистенційної фрустрації. На думку Франкла, екзистенційний вакуум із властивою йому фрустрацією є “чимось соціогенним”, “духовною бідою”. Учений говорить про невротизацію людства, зумовлену наявністю екзистенційного вакууму, використовуючи термін “масова невротична тріада” для опису трьох основних ефектів – депресії, наркоманії і агресії. Наслідком депресії є високий рівень самогубств, який зростає особливо серед молоді. Особи з низькими життєвими цілями і цінностями ймовірніше будуть звертатися до наркотиків, бажаючи віднайти сенс у житті. В екзистенційному вакуумі процвітає й “агресивне деструдо” (destrudo лат. означає “руйнувати”). Відповідно молода людина з найбільшою ймовірністю стає агресивною тоді, коли її поглинають відчуття порожнечі і беззмістовності. Пригнічуючи свою духовність, вона втрачає зв’язок із своїми духовними центрами, які є найглибшими джерелами відчуття сенсу життя: “…як тільки ангел в нас придушується (пригнічується), він перетворюється в демона” [3]. Однак залишається без відповіді питання про те, який же “рецепт” виховання морального, соціально здорового підростаючого покоління, чи він взагалі існує та чи насправді сучасність його потребує? Спробуємо це з’ясувати. Сьогодні доволі часто можна почути від батьків, учителів закиди на кшталт: як уберегти дитину від аморальних спокус сучасності, впливу специфічних субкультур і при цьому виховати сильного й успішного лідера. Водночас дорослі постійно апелюють, що життя таке складне й непередбачуване, воно любить сильних і не вибачає слабкості, а відтак де віднайти характерну “вакцину”, яка гарантуватиме соціальну безпечність власного дитяти. Якщо дитина зростає надто емоційною, чуттєвою і відвертою, виникає небезпека дезадаптації її щодо умов дорослого життя, де влада, гроші та амбіції визначають успіх. Сьогодення диктує правила, в яких немає поступок для слабких, інакше “випадаєш з процесу”. Тому дорослих насамперед турбують ті моменти, які потенційно гарантують їхній дитині можливість отримати вищу освіту, у подальшому – перспективну роботу, кар’єрне зростання – стати сильною незалежною жінкою чи сильним незалежним чоловіком. Таким чином, усе те, що стосується виховання душевно- духовного апріорі, залишається за межами актуального. Цей аспект підтверджується і деякими фактами. Спостерігаючи за психологією мегаполісів, помічаємо одну з основних особливостей – шалений темп життя, немов “мурашник”, у якому все розписано похвилинно, посекундно, інакше – невдалий день… А тому, як у пісні Валерія Леонтьєва: “…а все бегут, бегут, бегут, и я бегу”. У такій життєвій гонці бути собою – це розкіш, яку не кожен може собі дозволити, адже не вистачає часу, сил, бажання, та навіть сміливості, щоб на мить зупинитись і заглянути у свою душу, зрозуміти власну істинну сутність, спробувати віднайти себе. “Хворобою” маленьких міст, у свою чергу, є страх, сором, провина – ті “соціальні важелі”, які блокують творчу активність людини – вихід за межі звичного, безпечного, а тому домінуючим способом життя стає пристосування. Такий стан речей, безумовно, провокує “хронічний” дисонанс: молода людина постає перед одвічним гамлетівським: бути чи не бути? Чи бути самим собою, бути для себе, чи бути для інших? Чи жити за законами, властивими власній самості, чи чинити за правилами, придуманими іншими, адже необхідність зважати постійно на те, “що скажуть, подумають про мене?”, гальмує розвиток власної суб’єктності, життя перетворюється на низку звичних дій, детермінованих ззовні. Тому, постає реальна небезпека “особистісного фіаско” – втрати себе, коли все те специфічно людське, що кристалізується в душі кожного і становить його цінність, покривається “пліснявою”, і тоді у відчаї від власного безсилля в бажанні творити людина, немов герої роману братів Стругацьких “Пікнік на узбіччі”, пізнає весь трагізм людського існування: “Я животное, ты же видишь, я животное. У меня нет слов, меня не научили словам, я не умею думать… Но если ты… Шар… на самом деле такой... всемогущий, всесильный, всепонимающий... разберись! Загляни в мою душу, я знаю, там есть все, что тебе надо. Должно быть. Душу-то ведь я никогда и никому не продавал! Она моя, человеческая! Вытяни из меня сам, чего же я хочу, – ведь не может же быть, чтобы я хотел плохого!.. Будь оно все проклято, ведь я ничего не могу придумать, кроме этих его слов: “СЧАСТЬЕ ДЛЯ ВСЕХ, ДАРОМ, И ПУСТЬ НИКТО НЕ УЙДЕТ ОБИЖЕННЫЙ!”[4]. То чи можливо усе ж таки виховати підростаюче покоління сильним і чуттєвим, соціально зрілим і духовно багатим? Якими шляхами повинна йти сучасна психолого-педагогічна наука, щоб її вплив на розвиток, виховання дітей давав належні плоди? Продовжуючи міркування в цьому напрямку, вельми актуальною видається думка В. О. Татенка стосовно того, що сучасна психологія не може обмежуватися лише дослідженням умовних чи безумовних рефлексів, вищих психічних функцій, темпераменту, характеру, свідомого і несвідомого у психіці. Вона повинна визнавати для себе проникнення в сутнісні глибини буття конкретної емпіричної людської істоти, у світ її значущих переживань, цінностей, смислів як діяча, автора і виконавця власних проектів життєздійснення, що дає змогу сутнісно поглибити уявлення про позатілесну реальність як таку, що не тільки відображає чи регулює, а й творить дійсність [5]. Пошук нових смислових орієнтирів людського буття – це загальна ознака сьогодення, а тому в сучасному світі актуалізуються проблеми, пов’язані з пізнанням категорій “дух”, “душа”. А й справді, ми звикли говорити й аналізувати людину, її розумові здібності, рівень її інтелекту, емоційне життя тією мірою, якою те й інше є частиною її свідомого, публічного життя, забуваючи при цьому, що в людини набагато глибше коріння, що інтелект, яким вона так пишається, й емоції, які вона не завжди здатна проконтролювати, не виявляють усю цілісність людини. Існує багато літературних і побутових варіацій понять “дух”, “душа”: “Спасите наши души” В. Висоцького, “мертвые души” М. Гоголя, “душечка” А. Чехова, “великодушність-малодушність”, “задушевна бесіда”, “вдихнути душу”, “люблю душевно”, “душевний трепет”, “спорідненість душ”, “душевна глибина”, “сила духу”, “духовна висота”, “бойовий дух”, “упав духом”, “злий дух” і т. ін. Як же розпізнати, що є виявом духовного, а що – душевного? Чи існує зв’язок між духовним і душевним, і який він? Мабуть, про себе неможливо сказати стільки, скільки можна відстежити в іншому, інколи ми немовби “шостим чуттям” відчуваємо, що ця людина душевна, а в іншу мить – людина сказала щось таке або повела себе в такий спосіб, що виявляє рівень її духовності. Одне видається дійсним: духовне не є просто продовженням чи вищим виявом душевного, досконалістю душевного. Не можна говорити, що десь закінчується душевне і починається духовне, існує певна сфера, де відбувається взаємне проникнення. Складність розпізнавання полягає в тому, що духовний досвід ми усвідомлюємо крізь призму душевного: усі духовні явища так чи інакше відображаються в нашій душі. Термін “душа” – одне з найзагадковіших явищ, про суть і природу якого й досі ведуться суперечки між “світськими” і “релігійними” конфесіями. Виникнення цього поняття пов’язане з анімістичними поглядами первісних людей, які намагалися осмислити такі незрозумілі для них явища, як сон, втрата свідомості, смерть тощо. З найдавніших часів під “душею” розуміли якусь оживлюючу тіло силу (чи особливий орган), яка або нерозривно пов’язана з тілом, або тимчасово перебуває в ньому – душа або підкорюється тілу, або володарює над ним, вона або вічна, або смерта, або локалізована в тілі, або ж охоплює його цілком. У добу радянської науки, яка базувалася на рефлекторній теорії Сєченова–Павлова, термін “душа” вживався як синонім терміна “психіка”. Вважалося, що ця проблема може бути вирішена наукою, насамперед фізіологією та психологією, а у філософії – теорією відображення. Термін “дух” до недавнього часу майже не згадувався у вітчизняній літературі, а якщо і вживався, то хіба що як релігійний або містичний термін. Філософсько-психологічна література пропонує власні дефініції понять “дух”, “душа”. Відтак спільним для них визначається їх ідеальність. Проте якщо розкривати їхні смислові відмінності, то поняття “душа” охоплює суто індивідуальне, невловимо-релятивне, позбавлене стійкої структури і визначеності, натомість “духу” належить усе те, що є надбанням людства, раціоналізованим досвідом поколінь у різних сферах життєдіяльності людей, що фіксується у філософії, політиці, моралі, мистецтві, релігії у формі знань, оцінок, норм, настанов, смаків тощо і об’єктивується як істина, добро, зло, краса, потворність, справедливість, свобода, патріотизм, любов, віра, оптимізм тощо. Відповідно поняття “духовність” виступає як смисловий еквівалент категорії духу (С. В. Пролєєв), відображає сутність людського духу як специфічної форми її самовизначення у світі (Л. П. Буєва), розглядається як іманентна здатність людини до вільного діяння (О. В. Киричук, З. С. Карпенко). У такій предметній царині “душа” постає як винятково індивідуальний емоційний збудник, з властивими тільки їй схильностями та переживаннями, як “осередок, ядро усієї духовності” (Г. І. Горак). Відповідно поняття “душевність” у такому контексті позначається як здатність, спроможність до конкретно вираженої любові, співчуття. Натомість поняття “бездушність” визначається як “суспільно нерозвинута чуттєвість” (В. Г. Федотова), як “своєрідний стан душевної хвороби, завершеною формою якої є моральний ідіотизм” (І. Ільїн). Отже, такі соціальні почуття, як, наприклад, любов до рідних, батьківщини, співчуття до ближнього тощо індивідуа- лізуються, утворюючи життєві сили “людської душі”, її дійсність. Тож раціоналізація психічного життя людини, тверезість свідомості, відносини під кутом зору доцільності й користі йдуть на шкоду тому, що називається “душею”, і виключають задушевність у відносинах. Ще Ґ. Геґель зазначав, що людиною задушевною називається та, котра дає у всій силі проявитися своїй, хоча б обмеженій, але прониклій почуттям індивідуальності і яка цілком перейнята її особливостями [6]. У свою чергу Е. Фромм визначав поняття “душевна сила” як мужність жити, здатність протистояти спробам піддати небезпеці “надію” і “віру”, зруйнувати їх шляхом перетворення в голий оптимізм чи “ірраціональну віру”. Це здатність сказати “ні” тоді, коли увесь світ хоче почути “так”. На його думку, у цьому й полягає суть одного з визначень людини – як homo negans, тобто людина, яка може сказати “ні”, незважаючи на те, що більшість говорить “так”, коли йдеться про їх виживання чи користь. А щодо людського потенціалу, то людина відрізняється від усіх інших живих істот саме своєю здатністю сказати “ні” і ризикувати фізичним виживанням заради своєї совісті, любові і правди [7]. Виявляється, існує думка навіть щодо позатілесних виявів статі (метаантропологічна позиція Н. Хамітова), у контексті якої “духовне начало” розглядається як екзистенційний вияв чоловічого – здатність до творчого поривання, радикального самотрансцендування, до виходу за власні межі, а “душевне начало” – екзистенційний прояв жіночого – здатність до любові і співчуття [8]. Однак якщо повернутися до земних реалій, традиційно людину розглядають як біо-соціо-духовну істоту. Акцент у цьому контексті ставиться на одвічному протиборстві біологічних інстинктів і соціальних вимог, яке, власне, й сковує “дух” людини – те, що дає їй змогу протистояти і одному, й іншому. Яскравий приклад- підтвердження цього знаходимо в християнстві – істинні християни не шукають виправдання своїм гріхам, що завжди є поступками інстинктам, і тиску ззовні хибною сентенцією: “На все воля Божа”. Адже воля в людині, Бог завжди залишає за людиною право вибору добра чи зла. Цим християнство підносить людину до Царства Духу, яке вона спроможна обрати й вистраждати в собі. Ми невипадково торкаємося теми страждання, оскільки існують марні страждання, які нічого, окрім фізичного дискомфорту, не створюють (як наприклад зубний біль). Водночас існують душевні страждання, що сприяють духовному зростанню, які є шляхом до внутрішніх глибин, інших вимірів. Часто в духовному житті єдиний шлях до відродження особистості, шлях до покаяння лежить через страждання. У стражданні відбувається народження людини, і “це не апологетика страждань: ще Достоєвський закликав не шукати хреста, не прагнути до страждань як до мети, але й не втікати від них, якщо вони випали” [9]. Отож, з одного боку, страждання – зло як метод соціальної терапії, але з іншого – релігійний досвід людства вказує на те, що страждання бувають у кінцевому підсумку й благими, коли біль – це голос, яким говорить з людиною Бог: дуже часто, інакше йому до неї не докричатися. Можливо, саме в цьому і полягає зв’язок душевного і духовного: страждання душі гартують дух людини. Наведені міркування дають змогу зробити припущення про те, що свобода морального вибору совістю – найістотніша сутність людини. Знаходячи в собі совість, людина підноситься до щастя бути в істинній собі. Невипадково з давніх часів “дух” у народі пов’язується не тільки з розумом, а й із волею, суть чого підтверджує і прозаїчний вислів: “людині для злету потрібна сила духу, а не пір’я”. А тому можемо стверджувати, що “дух” як властива людині особливість приходить до неї тільки на тому рівні, коли вона здатна до самосвідомості й активного впливу на власну дійсність, що дає можливість співвідносити поняття “дух” з поняттям “суб’єктність” з огляду на спільну для них сутнісну здатність до творення [10]. На це вказує і теза “дух творить собі форми”, яку можна вважати класичною інтерпретацією співвідношення між духовним станом людини та його ймовірними формами вияву. Підсумовуючи сказане, робимо висновок, що сфера тілесного – ймовірніший шлях розуміння духовного, аніж душевного, тобто тіло можна розглядати як неодмінну форму існування людського духу. А тому якщо “дух” – це об’єктивно існуюче, надіндивідуальне начало, яке можна відстежити, дослідити, то душевне – це те недоторканне, сакральне, яке непідвладне людському оку. Окреслені категорії можна препарувати й далі, проте не слід піддаватися омані: ми не чисто духовні істоти, ми не душа, ув’язнена в тілі чи на певний час пов’язана з ним, і цілісність людини – не в її дусі чи її душі, а в духовно-душевному єднанні з тілом. Відповідно логічним на цьому етапі стає питання: чи існує своєрідна онтопсихосоціальна форма вияву душевного, духовного? У чому полягає її специфічність, особливість? Ідеться про потенційну екзистенційну автономність, імовірний автентичний спосіб буття молодої людини, такий, що відповідав би її внутрішній сутності, душевно-духовній природі її “Я”. І є всі підстави вважати, що такий спосіб реально існує. Орієнтуючись на дослідження М. М. Бахтіна і В. А. Роменця, можемо стверджувати, що саме вчинок репрезентує людину цілісно, гармонійно поєднуючи “духовні, душевні, індивідуально-психологічні, унікально-неповторні інтенції та потенції її “Я” [10]. Наведені твердження дають підстави розглядати вчинковість як показник душевно-духовного розвитку підростаючої особистості. Тож вчинковий потенціал доцільно розглядати на трьох рівнях людського буття відповідно до категорій загального, особливого та одиничного. На рівні загального потенційність – це можливість людини бути виключно людиною, а не якоюсь іншою істотою, і звідси – принципова можливість учиняти, а не тільки діяти. На рівні особливого йдеться про потенційність конкретно-історичну, а отже, і про специфічну вчинкову потенційність, зумовлену ситуацією життєдіяльності конкретного індивіда. На рівні одиничного ми говоримо про потенційність індивідуальну, а отже, насамперед про можливість неповторного “авторського” вчинення. Актуальним у цьому аспекті видається питання чи навіть проблема впливу інститутів соціалізації на підростаюче покоління з метою формування і розвитку в нього характерних сутнісних сил. А тому вкрай актуальним бачиться, аби спроможність до вчинку виступала одним з базових критеріїв при оцінюванні рівня вихованості, душевно-духовного розвитку випускників освітніх закладів усіх рівнів і насамперед – школи. Адже сучасна школа переважно стихійно впливає на формування психічних функцій підростаючої особистості, не надаючи належної уваги розвитку в молодої людини здатності і готовності щодо їх вдосконалення. Із зазначеного випливає, що зразки вчинкової активності можуть і повинні бути засвоєні новими поколіннями. Проте цього зовсім не досить для того, щоб молода людина була здатною продукувати власний вчинок як синтез душевно-духовного. Річ у тім, що кожній людині притаманний певний учинковий потенціал, проте в кожної він різний, оскільки різними є внутрішні і зовнішні умови, а також індивідуальна логіка його формування та рефлексії з боку самої підростаючої особистості. Хоч учинковий потенціал як загально- людську сутнісну силу людина отримує в спадок, проте перетворити його на вчинковий потенціал “для себе” мусить вона сама, реалізовуючи тут свої суб’єктні сили й можливості. Трапляється, що таке вчинкове самопотенціювання здійснюється індивідом усупереч умовам життя. Проте це радше виняток, аніж правило. А тому доцільним видається шлях цілеспрямованого творення психолого- педагогічних умов, які сприяли б розгортанню, зростанню та актуалізації вчинкового потенціалу підростаючої особистості, набуття нею ще в стінах школи досвіду вчинкового діяння, саме тих умов, які надали б освітньому процесові вчинкового характеру, що є цілком логічним і автентичним для власне людського способу передачі досвіду наступним поколінням. І тоді психолого-педагогічна система зуміла б за психічними функціями, структурами і механізмами “побачити живу душу дитини з її пориваннями і стражданнями, переживаннями проблем індивідуального буття і прагненням до високих духовних злетів”, стверджує В. О. Татенко. Цікавою, навіть певною мірою оригінальною, у цьому контексті виявляється й думка самих учнів-старшокласників. За результатами емпіричного дослідження встановлено, що юні мислителі позитивні вчинки розділяють на дві основні категорії, обравши критерієм такого розподілу “власну ініціативу”, “власне бажання”, “власне почуття”, “поклик душі”. Вони виокремлюють: а) “неживі вчинки” – “це те, що ми змушені робити через ті чи інші обставини, щоб люди погано не думали й не говорили про нас”, це “вчинки на прохання”, “вчинки за наказом”, “вчинки-обов’язки”, “вчинки на вимогу часу, традицій, менталітету” тощо; б) “живі вчинки” – “це те, що йде з глибини, з тебе”; “коли душевний імпульс штовхає тебе на якусь справу”, “це те, про що тобі шепоче твоя душа”. Логічно, що вчинки, які підпадають під категорію “неживих”, можна швидше розглядати як вияв формальної вихованості, культури зовнішньої поведінки “бо так треба” – це вимога часу, традицій, соціуму, страх покарання, безпечність, комфортність тощо. Це скоріше той спосіб існування, про який нами стільки говорилося на початку: він властивий більшості і влаштовує більшість, але не спосіб автентичного буття, і мова тут не лише про героїчні життєві моменти, а насамперед про прагнення, здатність бути вірним собі в дрібницях, у власному повсякденні, постійно, день за днем. Зазвичай люди бачать лише те, як ми поводимося в оточенні, на роботі, у транспорті, за столом тощо, а що ми при цьому відчуваємо, знає лише наш внутрішній суддя – совість. Пригадуючи слова Г. Сковороди “усе те сродне, що природне…” [11], услід за класиком визначаємо вчинки, означені учнями в іпостасі “живих”, саме тією “справжньою”, людською формою вияву нашого єства, зміст якої відповідає природі людини. Наведені сутнісні означення вчинкової природи людини дають підстави розглядати вчинок як вищу форму душевно-духовної активності людини, наповнену конкретним життєвим смислом, а вчинковий потенціал підростаючої особистості – як її психологічну здатність, спроможність і готовність до вчинку, що передбачає наявність відповідних душевно-духовних ресурсів, психолого- педагогічних і соціально-психологічних умов. Тому видається логічним говорити про вчинковий потенціал не тільки підростаючої особистості, а й учинковий потенціал усієї психолого-педагогічної системи, яка навчає і виховує. Адже тільки вчинком можна породити вчинок, а отже, актуалізувати душевно-духовні глибини. Висновки. Результати проведеного дослідження підтверджують, що сучасний соціум перебуває у кризовому стані. Нове тисячоліття породило новий тип людини, яка загубилася у власному бутті, для якої місце сутнісного, сакрального заступає ексцентричне, епатажне, а її духовний вимір заміщується економічним, ринковим, претендуючи на статус єдино можливої реальності, буття. Це ті обставини, які змушують суспільство активно шукати протиотруту хибному становленню особистості молодої людини. Украй гостро постає проблема актуалізації її внутрішніх життєвих рушіїв, що охоплюють уявлення про душу, дух, душевне, духовне. У цьому контексті особливе значення відводиться формі вияву людиною сутнісних сил. Визначаючи вчинок як умову і засіб її сутнісного самоствердження, вважаємо за доцільне розглядати вчинковий підхід як найбільш адекватний і перспективний для розв’язання актуальних проблем виховання підростаючої особистості, зокрема розвитку її душевно- духовної сфери. Означення вчинкової природи людини дає підстави розглядати вчинковий потенціал відповідно до категорій загального (здатність “чинити”), окремого (ситуаційно зумовлена вчинкова потенційність), одиничного (індивідуально неповторне вчинення). Тому, якщо сус- пільство прагне мати психологічно і соціально “здорове” підростаюче покоління, слід зробити все можливе, аби властива кожній дитині духовно-душевна інтенція до саморозвитку, самовдосконалення, а отже, до вчинку без перешкод актуалізовувалась у її творчому ставленні до власного життя, власного розвитку, а також до навколишнього природного і соціального світу. Література 1. Ландшафт детской души. Психоаналитическое консультирование в школах и клиниках / Пер. с англ. Ю. М. Донца; Под общ. ред. В. В. Зеленского. – СПб.: – Минск. Диалог – ИП “Лотаць”, 1997. 2. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – 3-е изд. – СПб.: Питер, 2006. – (Сер. Мастера психологии). 3. Нельсон-Джоунс Р. Теория и практика консультирования. – СПб.: Питер, 2000. – (Сер. Золотой фонд психотерапии). 4. Стругацкий А., Стругацкий Б. Пикник на обочине. – М.: АСТ, 2007. 5. Татенко В. О. Суб’єктно-вчинкова парадигма в сучасній психології // Людина. Суб’єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії / За заг. ред. В. О. Татенка. – К.: Либідь, 2006. – C. 316–357. 6. Гегель Г. Философия Духа // Энциклопедия: философия наук. – М., 1977. – Т. 3. – С. 246. 7. Фромм Э. Революция надежды. – СПб.: Ювента, 1999. 8. Хамитов Н. Пределы мужского и женского: введение в метаантропологию. – К., 1997. 9. Фрейд З. Я и Оно: Сочинения. – М.: ЭКСМО-Пресс; Х.: Фолио, 1999. – (Сер. Антология мысли). 10. Татенко В. О. Сучасна психологія про душу, дух і, звичайно, про психіку // Соціальна психологія. – 2008. – № 4. – С. 3–16. 11. Сковорода Г. Розговор, называемый алфавит, или букварь мира // Сочинения: В 2т. – М.: Мысль, 1973. – Т. 1. – С. 412–461. ПОЛІТИЧНІ ЦІННОСТІ В СИСТЕМІ ЦІННІСНОЇ РЕГУЛЯЦІЇ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ О. Л. Музика Аналізується проблема видозмін особистісних політичних цінностей у структурі регуляції особистісного саморозвитку. Обґрун- товується положення про визначальну роль особистісних політичних цінностей у формуванні суспільної політичної свідомості. Ключові слова: ціннісна свідомість, ціннісна регуляція, політичні цінності, суб’єктні цінності, особистісні цінності, особистий досвід. Анализируется проблема видоизменения личностных поли- тических ценностей в структуре регуляции личностного саморазвития. Обосновывается положение о ведущей роли личностных политических ценностей в формировании общественного политического сознания. Ключевые слова: ценностное сознание, ценностная регуляция, политические ценности, субъектные ценности, личностные ценности, личный опыт. The problem of personality political values changes in the structure of personal self-development regulation is analyzed in the article. The statement about the prominent role of personality political values in political conscience forming of the society is grounded here. Key words: value conscience, value regulation, political values, subject values, personality values, personal experience. Проблема. Брак власних традицій неперервності, тяглості політичного існування і зорієнтованість українського державотворення на зовнішні запозичення виявляються в нестійкості суспільної свідомості українців у сфері ціннісної регуляції політичних стосунків. Власне, досі проблеми взаємодії, співробітництва, взаємодопомоги, взаємопідтримки залишалися поза увагою практичної політики, натомість на перший план у низці політичних цінностей завжди висувався конструкт “політичної боротьби”. З одного боку, це свідчення незрілості державної і політичної свідомості, а з іншого – наслідок колосального пропагандистського впливу старої комуністичної доктрини, яка, безумовно, вплинула на формування особистісних цінностей сучасних українських лідерів, які зі шкільних та університетських суспільних дисциплін винесли тверду переконаність, що “політика – це боротьба”. Навіть гідне подиву стихійне намагання Майдану звернути увагу політикуму на інші, причому головні, завдання політики – консолідацію людей навколо конструктивної ідеї об’єднання і творення – не змогло змінити закостенілої, однобокої спрямованості наших політичних діячів. Сьогодні ми спостерігаємо парадоксальне співвідношення суспільної та індивідуальної політичної свідомості: через недостатню сформо- ваність першої визначальна, детермінуюча роль поступово переходить до другої. Очевидно, що політична свідомість українців перебуває на стадії зародження і роль випадкових, привнесених чинників, у тому числі й індивідуально привнесених, винятково висока. Прагнення пересічної людини до конструктивної політичної організації вже починають експлуатувати політтехнологи, підміняючи його ідеєю реставрації колишнього державно-політичного устрою. Це досить дієвий прийом, оскільки маніпуляційні впливи спираються на старі ціннісні моделі, сформовані у людей за часів соціалізму, на зміну яким за часів незалежності так і не прийшли нові. Політичним ідеям, в основі яких лежали б державність, незалежність, суверенність України і співпраця всіх політичних сил для реалізації цих цінностей, ще тільки належить утвердитися в індивідуальній свідомості, щоб згодом стати основою суспільних цінностей, які регулювали б політичні стосунки в країні. З огляду на пріоритетність розвитку індивідуальних політичних цінностей виникає потреба з’ясувати їх місце і роль у системі ціннісної регуляції розвитку особистості. Мета статті: 1) визначити місце політичних цінностей у структурі ціннісної регуляції розвитку особистості; 2) виявити відмінності у творенні політичних цінностей людьми із суб’єктно- ціннісною і ситуаційною регуляцією особистісного розвитку. Окремі аспекти зв’язку політичних цінностей із загальним контекстом особистісного розвитку висвітлюються у працях вітчизняних і зарубіжних учених. Предметом активних наукових студій останнім часом стають методологічні засади онтопсихологіч- ного і етнополітологічного дослідження [1], психологічні особливості владних стосунків у міжособових інтеракціях [2], взаємовідносини особистості і держави [3], соцієтальні і психофрактальні утворення у взаємодії особистості та суспільства [4], особливості долання кризових явищ, пов’язаних із цією взаємодією [5]. Психологічної визначеності соціальним реаліям надають дослідження в галузі психології особистості. У першу чергу це стосується механізмів психологічної регуляції [6] і суб’єктної активності [7]. Окремо в цьому ряду можна поставити наукові праці, присвячені проблемам розвитку окремих особистісних типів, зокрема творчо обдарованої особистості [8]. Незважаючи на широке коло питань, які порушуються у згаданих вище дослідженнях, усе ж таки проблема інтеграції політичних цінностей у ціннісну свідомість особистості та їх роль у подальшому особистісному розвитку потребує вирішення як на рівні теоретичного моделювання, так і на рівні експериментально- прикладних досліджень. Ціннісна регуляція розвитку особистості – це процес, основою якого на ранніх етапах онтогенезу є соціально-психологічні механізми (регулятивну функцію здебільшого виконують соціальні цінності і норми), а на етапі зрілої особистості – механізми суб’єктної регуляції (регулятивні функції переходять до особистісних і суб’єктних цінностей). Систему ціннісної регуляції розвитку особистості складають ціннісна свідомість (особистісні цінності, суб’єктні цінності і система суб’єктивних уявлень про ціннісні пріоритети інших людей і соціальних груп), життєва ситуація, належність людини до певного типу особистісного розвитку і функціональна підсистема ціннісної регуляції. Зупинимося на означенні наведених вище понять. Життєва ситуація – це взаємодія зовнішніх щодо людини умов і її внутрішніх ресурсів (особистісних цінностей і здібностей), яка відкриває ряд імовірних напрямків особистісного розвитку в найближчій і далекій перспективах. Життєва ситуація в полі суб’єктивної оцінки людини може виглядати зовсім по-різному з огляду на її особистісно- розвивальний потенціал. Почуття екзистенційної “закинутості” в ситуацію, ситуаційний фаталізм характерні для пересічної людини, суб’єктна активність якої обмежена параметрами ситуації. Розвиток особистості в цьому випадку більшою мірою залежить від тих можливостей, які створює життєва ситуація, а поведінка людини стає ситуаційно-регульованою. Фактором підтримання особистісної стійкості та ідентичності стає орієнтація на стосунки, опосередкована соціальними нормами та етичними уявленнями, що на них базуються. Особливим випадком ситуаційної регуляції, який обмежує можливості особистісного розвитку людини, можна вважати такі життєві ситуації, що ставлять бар’єри на шляху суб’єктної активності особистості, які нелегко, а іноді й неможливо подолати. До бар’єрних життєвих ситуацій можна віднести ті, які зупиняють людину перед ціннісним вибором, при якому ймовірність успішності досягнення ситуаційно окреслених цілей набагато вища, ніж тих напрямків розвитку, які були визначені особистісними цінностями раніше. Бар’єрні життєві ситуації завжди супроводжуються ціннісними конфліктами, переоцінкою цінностей і, відповідно, змінами в системі особистісних цінностей людини, які приводять більшість людей до ситуаційно зумовленої поведінки. Часто бар’єрні ситуації не залежать від волі людини і часом можуть обмежувати можливість виходу “за межі” навіть з допомогою вищих проявів суб’єктності – вчинків. Вчинок може виявитися позбавленим сенсу, наприклад, у випадку кардинальної зміни умов життя у зв’язку зі зміною суспільно-еконо- мічного устрою, як це відбулося у нас в країні, чи позбавленим мора- льнісної основи у випадках, коли людині доводиться робити вибір між власним особистісним розвитком і підтримкою близьких людей, які через ті чи інші причини потребують постійного піклування та опіки. Параметри, які складають життєву ситуацію, можуть виявитися і незначимими для людини. У цих випадках ситуаційна поведінка не позначається на ціннісній регуляції розвитку особистості. Однак є люди, у яких особистісно-ціннісні регуляційні чинники значно сильніші за ситуаційні. У пересічній свідомості вони представлені у вигляді нових особистісних типів: героїв, революціонерів, творчо обдарованих особистостей тощо. Особливості їх взаємодії із життєвою ситуацією полягають не в тому, що вони ігнорують її, а в тому, що завдяки стійкості власних цінностей вони видозмінюють життєву ситуацію і, значною мірою впливаючи на контактне соціальне оточення, творять її. Існування певного типу особистості стає можливим завдяки певній пластичності соціальних норм і наявності в колективній свідомості певних рольових еталонів, відповідно до яких людина, поведінка і діяльність, спосіб життя якої відрізняються від загальноприйнятих, може отримати своєрідний ідіосинкразичний рольовий кредит. Можливість виходити за межі нормативно-рольової регуляції створює для людей, належних до певних соціально верифікованих типів, підвищені можливості суб’єктної активності, яка може спрямовуватися не лише назовні, а й на саморозвиток власної особистості в напрямку, який задається межами типологічних особливостей і спрямований на підтримання стійкості і ціннісної самоідентичності. У зв’язку із цим можемо констатувати, що такий тип, який уособлював би в колективній свідомості конструктивні політичні цінності – тип політичного діяча чи політично свідомого громадянина, – у самосвідомості українців лише починає формуватися. Ще один блок системи ціннісної регуляції пов’язаний із ціннісною свідомістю особистості. Як психологічний центр регуляції діяльності і розвитку особистості, ціннісна свідомість концентрує в собі вибіркові, особистісно значимі результати життєвого досвіду як у сфері діяльності й соціальних стосунків, так і у сфері особистісного саморозвитку. Окрім особистісних цінностей, до складу ціннісної свідомості входять також відрефлексовані суб’єктивні уявлення людини про співвідношення соціальних цінностей та експектацій і власних потреб, про життєві плани і перспективи, які відображають унікальний ціннісний досвід кожної окремо взятої особистості. Поняття “ціннісна свідомість” у нашому розумінні є суб’єктивною (у плані локалізації) і суб’єктною (у плані джерел і спрямованості активності) характеристикою індивідуальної свідомості. Особистісні цінності – це властивості особистості, які в контексті рефлексії людиною власного індивідуального досвіду усвідомлюються нею як внутрішні ресурси адаптації в мінливих життєвих ситуаціях, що сприяють задоволенню її потреб і досягненню цілей. Особистісні цінності як основа самоідентичності особистості завдяки особливостям їх взаємодії із життєвою ситуацією утворюють відкриту систему, яка забезпечує відносну стабільність особистості і водночас її сприйнятливість до розвитку. При взаємодії людини із життєвою ситуацією виокремлюється певна частина ізоморфних ситуації особистісних цінностей, у т. ч. і політичних, які складають основу регуляційних процесів, визначаючи напрямки активності особистості. Цю ситуаційно актуалізовану частину ціннісної свідомості ми називаємо суб’єктними цінностями. Для того щоб внутрішньо регулювати не тільки поведінку, а й розвиток особистості, суб’єктні цінності утворюються з поєднання моральнісних цінностей, які забезпечують смисл, визначають правила і межі активності в системі міжособових стосунків, і діяльнісних цінностей – умінь і здібностей, які є внутрішнім ресурсом активності. Якщо бракує однієї із цих двох сторін суб’єктних цінностей, то відразу ж знижується рівень суб’єктності регуляційних процесів. З огляду на вікові аспекти включення політичних цінностей у регуляційні схеми розвитку особистості ми не розглядатимемо ранні етапи цього процесу, коли, за термінологією Л. С. Виготського, інтеріоризація переважає над екстеріоризацією. Починаючи з юнацького віку, людина вже має певну систему цінностей, і політичні цінності повинні “вмонтовуватися” в цю систему. Варто зважати на те, що це “вмонтовування” відбувається не як окремий процес, а як складова ширшого процесу – ціннісної регуляції розвитку особистості, який відбувається в результаті взаємодії ціннісної свідомості особистості і життєвої ситуації, в якій вона перебуває. Ці процесуальні механізми, які, щоправда, стосувалися регуляції діяльності, а пізніше суб’єктної активності, вперше були описані О. О. Конопкіним і дістали назву функціональної структури саморегуляції, ланки якої утворюють замкнений цикл (мета, модель значимих умов, програма дій, суб’єктивні критерії успіху, корекція діяльності) [6]. Ланки ціннісної регуляції особистісного розвитку можна змоделювати за подібним принципом, хоч механізми, які їх утворюють, суттєво відрізняються як за змістом, так і за роллю, яку вони відіграють (рис.). Рис. Модель ціннісної регуляції особистісного розвитку На основі розробленої нами моделі проаналізуємо особливості вироблення та інтеграції політичних цінностей у ціннісну свідомість особистості. У ході аналізу порівнюватимемо людей із переважанням ситуаційної регуляції поведінки і тих, у кого переважає особистісно- ціннісна саморегуляція саморозвитку. Згадуваний уже вище брак політичної традиції в Україні визначає ту обставину, що політичні цінності фактично не представлені в масовій свідомості і не “освоюються” в процесі інтеріоризації на ранніх етапах розвитку особистості. Іншими словами, на українському ґрунті вони не є частинами архетипів того колективного несвідомого, яке приймається людиною як даність. Ціннісний вакуум є причиною виняткової ефективності маніпуляційних виборчих технологій в Україні, на яку навіть і не сподівалися політтехнологи. Причому сказане стосується і людей з вираженою ціннісною спрямованістю. Але ціннісний досвід, навіть якщо він негативний, швидше за все дасть змогу людям із вираженою особистісною стійкістю (що належать до певного особистісного типу) зробити висновки на майбутнє і з об’єктів політичних маніпуляцій перетворитися на суб’єктів політичного процесу. Відмінність у способах інтеграції політичних цінностей у ціннісну свідомість між пересічною людиною і тією, яку можна віднести до певного типу особистості, проявляється вже у першій регуляційній ланці – особистісно-ціннісному моделюванні життєвої ситуації. Зазвичай свідомість пересічної особистості відзначається нижчим рівнем когнітивної складності. Для політичних цінностей у суб’єктивній моделі значимої ситуації часто вже бракує місця, принаймні не спрацьовують часові характеристики – ціннісний досвід і ціннісна перспектива. Для ситуаційної регуляції характерне оцінювання валентності тих чи інших політичних цінностей “тут і тепер”, тому у виборчих технологіях вони так часто набувають виразних матеріальних форм, які мовою політиків називаються реальною допомогою, а мовою закону – підкупом виборців. Ціннісна регуляція розвитку особистості, що належить до певного типу, складніша, оскільки такі люди балансують на межі соціальних норм і санкцій і, відповідно, мають більш розвинену рефлексію, когнітивну складність і виражену схильність до накопичення ціннісного досвіду та передбачення майбутнього. Крім цього, певні типи особистості мають досить стійку систему особистісних цінностей. Оскільки, як зазначалося вище, у цій системі, як правило, відсутні традиційні політичні цінності, то оцінка й інтеграція пропонованих ціннісних конструктів здійснюється за особистим принципом “контраст-асиміляції”, причому на перше місце виходить саме особистість політика – носія цінностей, а не їх зміст [9]. Чим ближче стоять особистісні риси політика до рис людини певного типу, тим більша ймовірність виникнення в останньої особистої симпатії і, відповідно, прийняття нею декларованих політичних цінностей. І навпаки, чим далі в суб’єктивній моделі стоять особистісні властивості політика і властивості певного типу особистості, тим більшу антипатію вони викликають. Політичні цінності, які на рівні пересічної оцінки мають виглядати привабливими, насправді не часто сприймаються з огляду на весь ансамбль особистісних властивостей їх носія, з яким вони йдуть “у пакеті”. Цю особливість давно зрозуміли політичні діячі, які роблять ставку на “імідж”, “харизму”, а не на власне політичні цінності. Тут варто додати, що “на кожен товар є свій покупець”. Небагато можна виокремити людей, які за своїми типологічними особливостями співвідносяться з певними політичними цінностями. “Демократ”, “націоналіст”, “шовініст”, “ксенофоб”, “традиціоналіст” – цей перелік можна продовжити, але носіїв подібних цінностей не так уже й багато. Зате безсумнівну чисельну перевагу мають ті типи, де ключовим типоутворювальним чинником є різного роду екстремальні зсуви та акцентуації. У зв’язку із цим досить часто можна спостерігати ефект, який ми називаємо ефектом Сонді, за іменем дослідника, який запропонував тест. В основу цього тексту було покладено припущення, що люди з певними психологічними проблемами з великого переліку вибирають як такі, що більше до вподоби, фото саме тих людей, що мають аналогічні проблеми. Як уже зазначалося, для людей із ситуаційною регуляційною спрямованістю інтеграція в ціннісну свідомість політичних цінностей регулюється параметрами актуальної ситуації. З огляду на це і всі інші ланки регуляції базуються на ситуативних, тобто мінливих, непостійних засадах, які й набувають ознак особистісних цінностей. Безумовно, що в індивідуальній свідомості згладжується негативна конотація, пов’язана з політичним хамелеонством, натомість з’явля- ються конструкти, які виглядають прийнятними і навіть достойними: чутливість до змін, політичного прогресу, відчуття нового і т. ін. Однак усе це вже не впливає на подальший прогрес особистості, тому при розгляді наступних ланок регуляції йтиметься лише про людей з вираженою спрямованістю на особистісний саморозвиток. При побудові ймовірнісної моделі саморозвитку людині властиво прогнозувати майбутнє у двох аспектах. Перший пов’язаний з тими ймовірнісними можливостями, які вже задані життєвою ситуацією і які є реальними. Другий стосується можливостей, яких актуально ще не існує, але які можуть відкритися в майбутньому. Для оцінки ймовірності того чи іншого розвитку ситуації і можливостей власного розвитку в ній використовується насамперед особистий ціннісний досвід, але не тільки. У другому аспекті переважає теоретична оцінка і передбачення, а в особистому плані – мрії. Місце політичних цінностей визначається тим, чи є людина безпосереднім суб’єктом політичних стосунків, чи дистанціюється від них. У першому випадку вибудовуються плани політичної діяльності, у другому – політичні цінності, які можуть бути визначеними і стійкими, залишатися латентними принаймні до того часу, допоки життєва ситуація дозволяє їх реалізовувати і відтворювати. Політичні цінності в більшості випадків безпосередньо не пов’язані з особистісним самоздійсненням, а є своєрідними “позитивними” чи “негативними” чинниками, які йому сприяють чи перешкоджають. У цьому контексті вони можуть актуалізовуватися в процесі самооцінки і корекції особистісного розвитку. Найважливішою ланкою у становленні політичних цінностей особистості є інтеграція ціннісного досвіду. Якщо взяти до уваги те, що політична свідомість українського суспільства перебуває на етапі становлення, а рівень освіченості населення досить високий, то існує висока ймовірність того, що ми стоїмо на порозі значних позитивних зрушень, які ведуть до підвищення регулятивної ролі політичних цінностей спочатку в процесах особистісного, а згодом – і суспільного розвитку. Оскільки політика починає безпосередньо впливати на життя більшості людей, а маніпуляційні технології поступово втрачають свою ефективність, політичні цінності починають проникати в структуру суб’єктних цінностей, набуваючи інтенційності, визначаючи готовність людини не лише переживати, співчувати, внутрішньо приймати чи не приймати певні політичні реалії, а й діяти. Саме готовність до дій, причому дій, позбавлених екстремізму, орієнто- ваність на розуміння й толерантність, співпрацю, яка притаманна переважній більшості мешканців, і не завдяки, а всупереч цінностям теперішньої політичної верхівки, демонструє позитивні тенденції у становленні політичної свідомості українців. Висновки: 1. Аналіз сучасного стану політичної свідомості населення України дає підстави для висновку про те, що вона перебуває в процесі становлення, причому поряд з іншими чинниками одну з провідних ролей у цьому процесі з огляду на несформованість суспільно- історичної традиції відіграє індивідуальний ціннісний досвід у галузі політичних стосунків. 2. Величина внеску у вироблення особистісних політичних цінностей і їх інтеграцію в систему суспільних цінностей залежить від спрямованості регуляційних процесів – ситуаційної чи особистісно- розвивальної. Включення політичних цінностей до складу суб’єктних цінностей визначає їх регуляційну дієвість. 3. Наявність достатнього особистого ціннісного досвіду у сфері політичних взаємин, його нерозривні зв’язки з іншими сферами ціннісної регуляції можуть стати основою для вироблення нової політичної традиції і кардинальних змін у політичній свідомості українців. Література 1. Слюсаревський М. М. Ілюзії і колізії. – К.: Гнозіс, 1998. – 234 с. 2. Васютинський В. Інтеракційна психологія влади. – К.: Вид-во Київ. славіст. ун-ту, 2005. – 492 с. 3. Хазратова Н. В. Психологія відносин особистості й держави: Монографія. – Луцьк: Вежа, 2004. – 276 с. 4. Донченко Е. А. Фрактальная психология (Доглубинные основания индивидуальной и социентальной жизни). – К.: Знання, 2005. – 323 с. 5. Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності. – К.: Либідь, 2003. – 376 с. 6. Конопкин О. А. Осознанная саморегуляция как критерий субъектности // Вопросы психологии. – 2008. – № 3. – С. 22–34. 7. Татенко В. О. Суб’єктно-вчинкова парадигма в сучасній психології // Людина. Суб’єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії / За заг. ред. В. О. Татенка. – К.: Либідь, 2006. – С. 316–358. 8. Моляко В. А. Творческая конструктология (пролегомены). – К.: Освіта України, 2007. – 388 с. 9. Обозов Н. Н. Психология межличностных отношений. – К.: Либідь, 1990. – 192 с. ПСИХОЕМОЦІЙНИЙ КОМПЛЕКС У СТРУКТУРІ ФІНАНСОВОЇ ПОВЕДІНКИ МОЛОДІ В. В. Мяленко Викладено особливості фінансової поведінки молоді. Проаналі- зовано специфіку сприйняття респондентами компонентів фінансової діяльності, притаманних сучасній економічній системі, з акцентом на індивідуалістських моделях досягнення добробуту. Ключові слова: фінансова поведінка, компоненти фінансової поведінки, психоемоційний комплекс. Изложены особенности финансового поведения молодежи. Проанализированы аспекты восприятия респондентами компонентов финансовой деятельности, которые присущи современной экономи- ческой системе, с акцентом на индивидуальных моделях достижения благосостояния. Ключевые слова: финансовое поведение, компоненты финансового поведения, психоэмоциональный комплекс. The article is devoted to the financial behavior’s peculiarities of young people. The peculiarities of perception forms of financial activity by the respondents, which are peculiar to the modern economical system with the accent on individual models gaining the prosperity are analyzed. Key words: financial behavior, the components of financial behavior, psycho-emotional complex. Проблема. У сучасному світі фінансова поведінка “захоплює” людину ще до початку її формування як активного суб’єкта еконо- мічного простору. Цей факт відображає, наприклад, цілеспрямована реклама, потенційними споживачами якої є діти й підлітки. Кишенькові гроші, власні бажання, фінансові стереотипи дитячої субкультури, вплив дорослих та інші чинники швидко й активно залучають молоду людину у світ споживання та економічних відносин. Проте активне залучення не завжди є гарантом економічного успіху. Сучасна молода людина потрапляє в соціально-економічний простір, що формується, не маючи власних чи батьківських настанов- моделей поведінки, які б сприяли швидкому успішному пристосуванню та реалізації. Представники економічної теорії стверджують, що кожна епоха формує свій тип економічної людини. Відбувається процес пошуку, вибору та ідентифікації з певним способом самореалізації, що відповідає ціннісним орієнтаціям, справжнім, не завжди усвідомлюваним, прагненням особистості тощо. Мета статті: з’ясувати особливості фінансової поведінки молодої української економічної людини. Український економіст Т. Єфременко вважає, що фінансова поведінка населення – це форма діяльності індивідів та окремих соціальних груп на фінансовому ринку, пов’язана з перерозподілом грошових ресурсів, зокрема з інвестуванням їх [1, с. 167]. В. Тапіліна та Т. Богомолова визначають фінансову поведінку як таку, що пов’язана з оперуванням грошовими коштами, які містяться за межами поточного споживання. Вони розрізняють фінансову поведінку позитивну (діяльність із зменшення боргів та вивільнення коштів зі сфери поточного споживання задля інвестицій у майбутні прибутки) і негативну (додаткове залучення коштів у поточне споживання за рахунок збільшення боргів, витрат заощаджень, продажу частини майна) [2, с. 120]. Узагальнення підходів дає змогу визначити фінансову поведінку як систему розподілу отриманих прибутків, зокрема витрати, види заощаджень, схильність до нагромадження, кредити, борги. В межах нашого дослідження ми вивчаємо фінансову поведінку молоді віком 19–23 роки з позиції варіативності та співвіднесеності її компонентів. На першому етапі емпіричного дослідження ми провели опитування, аби визначити найпоширеніші компоненти фінансової поведінки. Реципієнтами були представники різних соціальних груп: студенти, службовці, підприємці, робітники, працівники сільського господарства та сфери обслуговування. У дослідженні взяли участь 100 випробуваних віком 19–23 роки, у т. ч. юнаків і дівчат – відповідно 46 і 54. Обстежуваним пропонувалася анкета з відкритим запитанням, у якій потрібно було зазначити кілька варіантів витрат грошей. Отже, ми отримали семантичне поле компонентів фінансової поведінки. За допомогою контент-аналізу отриманого матеріалу ми виділили 16 основних компонентів: придбання побутової техніки (телевізор, комп’ютер, мобільний телефон та ін.); витрати на розваги (вечірки, бенкети, мандрівки, подорожі за кордон тощо); операції з депозитами (наприклад, строкові вклади в банк під відсотки); витрати на майбутнє житло (заощадження, кредити); поділ між близькими й родичами; витрати на одяг; витрати на навчання (оплата, література та ін.); відкриття власного бізнесу або розширення того, що є; витрати на ремонт квартири, автомашини чи інших приладів, речей; витрати на подарунки близьким, друзям; витрати на поточне проживання (їжа, комунальні послуги тощо); розрахунки за кредитом (сплата певної частини, новий кредит і т. ін.); пожертви на церкву, дитячий будинок, інтернат; заощадження на “чорний день”; виплата податків; витрати на подарунки собі. На другому етапі дослідження було обстежено 310 випро- буваних віком 19–23 роки, з них 52 особи – студенти Кіровоградського педагогічного університету, у т. ч. 27 юнаків і 25 дівчат; 62 робітники, із них 33 юнаки та 29 дівчат; 53 працівники сфери обслуговування, у т. ч. 12 юнаків і 41 дівчина; 58 працівників сільського господарства, з них 32 юнаки і 26 дівчат; 45 службовців, у т. ч. 12 юнаків і 33 дівчини, та 40 підприємців, серед яких 27 юнаків і 13 дівчат. Процедура опитування полягала в тому, що досліджуваним пропонувалась анкета із закритими запитаннями, мета якої – диференціювати виділені компоненти фінансової поведінки молоді за статтю, місцем проживання, соціально-професійною групою, освітою, рівнем доходу та його самооцінкою. Результати використаного опитувальника було піддано факторному аналізу, висновки з якого дали підставу говорити про соціально-психологічну структуру фінансової поведінки молоді. Статистичними методами оброблення даних були методи факторного аналізу та статистичної перевірки значущості емпіричних даних (оброблення даних методами багатомірної статистики проводили в статистичному пакеті SPSS 14). Факторний аналіз здійснювали методом головних компонент з обертанням Varimax Normalized; оптимальну кількість факторів, що виділилися, та їх статистичну значущість перевіряли за критерієм “кам’янистого осипу” Р. Кеттелла [3, с. 259–260]. За результатами факторного аналізу було виділено шість головних моделей, які добре інтерпретуються: “задоволення поточних потреб – задоволення довгострокових потреб”; “орієнтація на задово- лення ситуативних потреб – орієнтація на задоволення значущих пот- реб”; “видатки на соціально прийнятні витрати – видатки на соціально проблемні витрати”; “задоволення егоїстичних потреб – задоволення альтруїстичних потреб”; “придбання конкретних речей – абстрактні фінансові операції”; “пасивне матеріальне забезпечення – активне матеріальне забезпечення”. Отже, ми визначили провідні моделі фінансової поведінки, що характеризують поле економічної активності молоді. Крім ключових патернів фінансової поведінки результати факторного аналізу окреслили психологічне напруження, що її пронизує, виявляючи етичне неприйняття, страх, невпевненість та інші суперечливі стани. Показники “операції з депозитами”, “відкриття або розширення власного бізнесу” становили психологічне ядро явища. Ці ознаки прони- зують п’ять факторів із шести, надаючи кожному власного “відтінку”. Більшість молоді переконана або інтуїтивно відчуває, що власна справа і належність до грошового потоку, що проходить через банк, є інколи швидким і досить надійним способом отримання прибутків, можливістю ефективної професійної самореалізації, самоствердження тощо. Багато молодих людей прагне до відкриття своєї справи, проте не всі на це наважуються. Декого зупиняють страхи, декого – нестача стартового капіталу або стереотипи. При цьому “операції з депозитами” і “відкриття або розширення власного бізнесу” молодь вважає несумісними видами витрат. Операції з депозитами вона сприймає як відкладання грошей, опосередковану (абстрактну) фінансову дію або пасивне отримання прибутку (наприк- лад, відсоткова ставка), тоді як відкриття власної справи вимагає від людини активної безпосередньої участі. Таку суперечність можна пояснити, на наш погляд, тим, що в молоді є певне інтуїтивне відчуття того, як функціонують економічна система і грошові потоки в ній. Проте ці уявлення часто є мозаїчними, а іноді хаотичними. Це пов’яза- но із труднощами економіки перехідного періоду, відірваністю грошей від виробництва, недостатньою економічною обізнаністю тощо. На нашу думку, відкриття власної справи і операції з депозитарієм – новітні компоненти фінансової поведінки, що перебувають на стадії інтеграції в економічну діяльність людини, оскільки разом чи окремо ці компоненти наявні в одному з полюсів п’яти факторів. Різні компоненти й моделі фінансової поведінки так чи інакше протиставляються можливості відкриття власної справи і операцій із депозитами або порівнюються з нею. Так, соціально прийнятна модель фінансових витрат унеможливлює відкриття своєї справи і банківських операцій. Кореляційна плеяда графічно демонструє зацікавлене ставлення молоді до відкриття або розширення власного бізнесу і операцій з депозитами й окреслює значущі кореляційні зв’язки між означеними компонентами та іншими складниками кореляційної матриці (див. рис.). Від’ємна кореляція між компонентами “операції з депозитами” та “відкриття власного бізнесу” відображує психологічне напруження, позначає психологічну проблемність, уразливість (страхи, приховані або відкриті відраза і водночас бажання) щодо власної справи та банківських операцій (р?0,01). При цьому у свідомості молоді операції з депозитами і витрати на власний бізнес є бажаними, проте несумісними видами витрат. 1 ? витрати на побутову техніку; 2 ? операції з депозитами; 3 ? відкриття власного бізнесу; 4 ? витрати на одяг; 5 ? розподіл між близькими та родичами; 6 ? витрати на поточне проживання; 7 ? витрати на розваги; 8 ? розрахунки за кредитом; 9 ? витрати на навчання; 11 ? відкладання на “чорний день”; 13 ? витрати на подарунки близьким, друзям; 14 ? витрати на подарунки собі; 15 ? витрати на майбутнє житло; 16 ? витрати на податки. Подвійною та прямою лініями позначено від’ємні кореляційні зв’язки, пунктирною ? позитивий. ===== ? < 0,01; ______ ? < 0,05; ------- ? < 0,05. Рис. Кореляційна плеяда співвідношення показників основних компонентів фінансової поведінки Компонент “операції з депозитами” має від’ємну кореляцію з компонентами “витрати на одяг”, “придбання побутової техніки” та “витрати на поточне проживання”, що засвідчує неможливість здійснення банківських операцій, таких як відкладання, заощадження, поки не будуть задоволені поточні потреби та прагнення до самоствердження (р?0,01). Від’ємна кореляція компонента “операції з депозитами” зі складником “розрахунки за кредитом” свідчить про те, що кредити і розрахунки за ними вважаються прийнятною, несуперечливою і зрозумілою фінансовою операцією, на противагу депозитам. На нашу думку, це підтверджує, що витрати на конкретну річ сприймаються як реальна, безпечна, конкретна фінансова операція, тоді як опосеред- кованість депозитів викликає невпевненість і недовіру (р?0,05). Складники “витрати на подарунки собі” та “витрати на розваги” мають від’ємну кореляцію з “операціями з депозитами”, що підтверджує цінність та перевагу для молоді позитивно емоційно забарвлених егоїстичних видатків (р?0,05). Отже, операції з депозитами не є важливими поточними потребами молоді, вони не підсилюють прагнення до самоствердже- ння, уважаються неприйнятними, недоступними й суперечливими. Банківські операції сприймаються як негативно забарвлені: можливо, молодь не вірить, що гроші повернуться з прибутками (відсотками). Компонент “відкриття або розширення власного бізнесу” утворює від’ємну кореляцію на рівні 1% значущості з усіма складовими першого фактора “задоволення поточних потреб”, а саме: “витрати на одяг”, “витрати на поточне проживання” та “витрати на розваги”. Отже, відкриття або розширення власного бізнесу можливе лише за достатнього задоволення поточних потреб і постає як довгострокова потреба молоді. Елемент “відкриття власного бізнесу” має від’ємну кореляцію на рівні 1% значущості з компонентами “придбання побутової техніки”, “витрати на подарунки близьким” та від’ємну кореляцію на рівні 5% значущості з компонентом “витрати на подарунки собі”, що становить семантичне ціле з двома попередніми елементами, утворюючи другий фактор “орієнтація на задоволення ситуативних потреб”. Таким чином, витрати на бізнес та його розвиток молодь розглядає як важливі, серйозні потреби. Сприймання молоддю власної справи як соціально проблемної сфери діяльності відображує від’ємна кореляція між елементами “відкриття власного бізнесу” і “витрати на навчання”, “розподіл між близькими та родичами”, “витрати на майбутнє житло”, що становлять третій фактор (р?0,01). Тут простежується етична суперечність між існуючими в суспільній свідомості соціальними уявленнями про витрату грошей і їх цінністю для особистості. Елемент “відкриття власного бізнесу” негативно корелює з елементами “операції з депозитами” та “відкладання на чорний день”, визначаючи, що забезпечення власної справи є активною, конструктивною діяльністю (р?0,01). Важливість і обов’язковість витрат на податки сучасна молодь пов’язує з діяльністю у власній бізнесовій справі. Це показує позитивна кореляція складників “відкриття власного бізнесу” і “витрати на податки” (р?0,05). Таким чином, на думку молоді, власна бізнесова справа – довгострокова, важлива потреба, активна, конструктивна діяльність, що реалізовується в соціально проблемній сфері діяльності. Якщо узагальнити особливості сприймання дій, пов’язаних із власним бізнесом і депозитами, можемо дійти висновку, що приватна справа і банківські операції вважаються діями важливими, довгостро- ковими й активними, проте суперечливими і проблемними. Імовірно, таке уявлення можна пояснити несформованістю нової економічної культури витрачання грошей, оцінювання великих грошей, що асоціюються з власним бізнесом, складним періодом становлення фінансової незалежності від батьківської сім’ї, проблемами, які переживає молодь (невпевненість у своєму соціальному та фінан- совому становищі, бажання самостійно забезпечити власні потреби, бути незалежним від труднощів працевлаштування, незадовільної зарплатні та ін.). Висновки. На думку молоді, власна бізнесова справа – довгострокова, важлива потреба; активна, конструктивна діяльність, що реалізується в соціально-проблемній сфері діяльності. Аналіз особливостей сприйняття дій, пов’язаних з власним бізнесом і депозитами, засвідчує: приватна справа та банківські операції вважаються важливими, довгостроковими й активними, проте суперечливими і проблемними. Імовірно, таке сприйняття можна пояснити несформованістю нової економічної культури щодо витрат грошей (або сприйняття великих грошей, що асоціюються з власним бізнесом), складним періодом становлення фінансової незалежності від батьківської сім’ї та проблемами, які переживає молодь (невпевненість у своєму соціальному та фінансовому становищі, бажання самостійно забезпечити власні потреби, бути незалежним від труднощів працевлаштування, незадовільної зарплатні та ін.). Зазначимо, що сучасні уявлення молоді про витрати грошей суперечливі. Вони складалися під впливом низки різноспрямованих чинників, а саме: традиційних для України етичних норм, батьківських патернів, що сформувалися під впливом соціалістичних принципів розподілу матеріальних благ, ринкових норм регуляції грошових відносин, що прийшли із Заходу. Прагнення особистості до підвищення матеріального добробуту може супроводжуватися почуттям провини й сорому перед оточуючими, що поділяють уявлення про гроші як про моральне лихо. Література 1. Єфременко Т. Фінансова поведінка населення України // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. – № 2. – С. 165–174. 2. Тапилина В. С., Богомолова Т. Ю. Кто на что тратит... Финансовое поведение российских домохозяйств // ЭКО. – 1998. – №10. – С. 119–128. 3. Наследов А. Д. Математические методы психологического исследования. Анализ и интерпретация данных: Учеб. пособие. – СПб.: Речь, 2004. – 392 с. САМОВИЗНАЧЕННЯ І САМОРЕАЛІЗАЦІЯ ЯК ФАКТОР РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОЇ СПРЯМОВАНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ Л. І. Пилипенко Висвітлюється малодосліджена у вітчизняній психології проблема розвитку громадянської спрямованості української молоді. Розглядаються особливості самовизначення і самореалізації молоді. В емпіричній частині статті аналізуються основні громадянські цінності юнацтва. Ключові слова: громадянська свідомість, самовизначення, самореалізація, громадянська спрямованість. Освещается малоисследованная в отечественной психологии проблема развития гражданской направленности украинской молодежи. Рассматриваются особенности самоопределения и самореализации молодежи. В эмпирической части статьи анализируются основные гражданские ценности юношества. Ключевые слова: гражданское сознание, самоопределение, самореализация, гражданская направленность. The article is devoted to the problem of civil orientation of the Ukrainian young people insufficiency studied in Ukrainian psychology. Author examines the peculiarities of self- determination and elf–realization of young people. In the empirical part of the article the basic civil values of the youth are analyzed. Key words: civil consciousness, self-determination, self-realization, civil orientation. Проблема. В умовах трансформації українського суспільства відбувається зміна усталених стереотипів у всіх сферах життя: політичній, економічній, моральній, духовній тощо. У період інтенсив- них змін особливо зростають вимоги до виховання молодої особис- тості, яка була б здатною знайти своє місце на складних перехрестях сучасного життя, самовизначитись і успішно реалізуватися, стати активним суб’єктом соціальної взаємодії, тобто свідомим грома- дянином нової, незалежної України. Розвиток громадянської свідомості і самосвідомості молодої людини є невід’ємною складовою становлення її як особистості, як члена суспільства, зацікавленого в його прогресі, відповідального за його долю. Проблема виховання людини-громадянина все більше і більше привертає увагу дослідників, зокрема педагогів, психологів, соціологів. І це зрозуміло. Масштабна динаміка соціально- економічних перетворень в Україні висуває нові вимоги до соціально- політичного, ідейного і морального потенціалу громадянина, його готовності свідомо й активно сприяти позитивним соціальним зрушенням у країні. А це значною мірою залежить від рівня громадянської свідомості і самосвідомості людей. Окрім того, питання виховання громадянина в сучасних соціальних умовах потребують нових підходів і дослідницьких зусиль. Мета статті: дослідження феномена самовизначення і самореалізації особистості як основи розвитку її громадянської спрямованості в юнацькому віці; з’ясування суб’єктивних передумов громадянського самовизначення особистості в цьому віковому періоді. Теоретична і практична потреба в розробленні питань виховання громадянина незалежної Української держави вельми актуальна і передбачає насамперед уточнення змісту самого поняття “громадянин”. Зрозуміло, що йдеться про носія громадянської свідо- мості і самосвідомості. А втім, це поняття є надзвичайно об’ємним і багатоплановим. З ним тісно пов’язані всі аспекти соціальної діяльності – виробничо-економічної, суспільно-політичної, культурно- побутової тощо. Головний зміст поняття “громадянин” складають соціальні, політичні і морально-психологічні характеристики особис- тості. Базою їх формування є особливості громадянської свідомості і самосвідомості особистості, які виявляються в її свідомому, ініціативному, добровільному служінні на благо суспільства. Незважаючи на безсумнівну актуальність і важливість проблеми громадянського становлення молоді, питання це, на жаль, досі не розроблене вповні вітчизняною психологією і педагогікою. М. Й. Боришевський вважає, що основною причиною такого стану розробленості проблеми є її тісний зв’язок з ідеологією, яка за певних умов набирає монополістичного характеру і спричинюється до того, що науковий аналіз явищ підміняється політичною, апологетичною белетристикою [1]. Наприклад, поняття “комуністичне виховання” вважалося донедавна єдино правильним. У вітчизняній психології панує думка, що будь-який людський індивід і його психіка від самого початку соціальні. І в ході розвитку людини не тільки суспільство впливає на неї, а й людина як член суспільства впливає на соціум. Особистість є і об’єктом цих впливів, і водночас суб’єктом, який певним чином впливає на суспільство. Саме так відбувається процес соціалізації – адаптація людини до системи соціальних відносин шляхом розширення, примноження її соціальних зв’язків із зовнішнім світом [2–5]. У процесі самовизначення особистості можна виокремити три основні етапи: самопізнання, самовиховання і власне самовизначення. Усі зазначені етапи, що водночас є і складовими громадянського самовизначення, пов’язані з процесами самосвідомості. Людина по- справжньому стає особистістю, коли вперше стикається з поняттям Я. Формування Я відбувається в ході розвитку свідомості людини, тобто її здатності ідеально відображати навколишню дійсність. Свідомість людини активно й вибірково фіксує в ідеальних образах предмети, явища, процеси зовнішнього світу і в ході пізнання якоюсь мірою впливає на навколишню дійсність, перетворюючи її. Але, взаємодіючи із зовнішнім середовищем та іншими людьми, індивід відчуває потребу виокремлювати себе як об’єкт, що реально існує; як істоту, що зазнає різних впливів зовнішнього світу; як реальність, котру можна й потрібно змінювати згідно з поставленими цілями. Таким чином фор- мується важлива складова особистості – її самосвідомість, яка віддзер- калює внутрішню сутність людини як суб’єкта, споглядає себе, свій духовний світ, оцінює свої можливості, здатності і акти діяльності [6]. Потреба в самовизначенні пронизує найрізноманітніші сфери життєдіяльності людини. Особистісне самовизначення, крім процесів, пов’язаних із формуванням самосвідомості (аутоідентифікація, самооцінні процеси, характерологічні проблеми, світоглядні, ціннісні настановлення, переосмислення життєвих планів, пошуки сенсу буття), передбачає такі нагальні потреби, як: 1) самовизначення у спілкуванні (пошуки розуміння у спілкуванні, прагнення отримати “підтвердження” з боку іншої людини); 2) самоствердження статево- рольової ідентифікації; 3) самореалізація індивідуальності в діяльності, сфері інтересів (можливість саморозкриття знову ж таки з метою дістати підтримку з боку іншого у своїй значущості, підтвердження своєї самоцінності). Період ранньої юності, що збігається із старшим шкільним віком, – це період значних емоціональних, інтелектуальних, моральних і вольових змін, зумовлених появою важливих новоутворень у сфері індивідуальної свідомості старшокласників. Юнацький вік характеризується наявністю значних суперечностей, найбільш виражених внутрішніх і зовнішніх, особистісних і міжособових конфліктів. Особистісні суперечності юнаків і дівчат виявляються не тільки в полярності почуттів та емоцій, а й у суперечливості бажань і прагнень, у безпосередності та непослідовності поведінки [7; 8]. Старший шкільний вік надзвичайно важливий у віковій періодизації розвитку особистості, оскільки саме в цьому віці відбувається самовиз- начення особистості в різних сферах життя. Найбільш важливим стає професійне самовизначення, а також життєве самовизначення особистості, частиною яких і є визначення себе як громадянина. Зміни умов і вимог життя в сучасній Україні знайшли своє відображення в процесі особистісного розвитку, самовизначення молодих українців. Підростаюче покоління шукає своє місце в навколишньому світі, тонко сприймаючи всі відхилення і недоліки в діяльності, поведінці конкретних людей і суспільних інститутів. Юнацтво вирізняється стабільністю глибинно-психологічної сутності головних характеристик, оскільки саме формування світогляду і життєве самовизначення так само визначають обличчя юнаків і дівчат ХХІ ст., як і їхніх ровесників кілька десятиліть тому. З іншого боку, зміни умов і вимог життя зумовили якісні зміни в ціннісній характеристиці процесу формування самосвідомості та особистісного становлення. Так, наприклад, на відміну від своїх ровесників 50–70-х років минулого століття сучасні старшокласники вже не схильні висловлювати захоплення з приводу активної участі в трудових справах, критичніше ставляться до вимог учителів і дорослих. У нових соціальних умовах, що прийшли на зміну тотальній системі програмування соціальної поведінки особистості, успіх “особистісного виживання” в житті, яке диктує свої вимоги до розвитку індивіда в умовах ринкових відносин, залежить від зовсім іншого рівня активності й творчої ініціативи людей, зокрема від їхньої нової громадянської позиції. У ціннісному виборі реалізується суттєва людська потреба в самореалізації, досягненні максимальної повноти життя. Предметом ціннісного вибору стає будь-яка сфера життєдіяль- ності особистості: трудова, суспільно-політична, сімейно-побутова та ін., оскільки в кожній з них людина рано чи пізно повинна визначитися. Громадянська спрямованість виникає за умови опанування особистістю провідних громадянських цінностей. Саме громадянські цінності є внутрішньопсихологічною основою громадянської спрямованості. За М. Й. Боришевським, “громадянська спрямованість є відносно стійкою системою мотивів, яка виникає на основі присвоєних індивідом громадянських цінностей, що набрали для нього суб’єктивної значущості і виступають внутрішніми спонуканнями до вияву самоактивності з метою реалізації таких цінностей у процесі життєдіяльності <…> Громадянська спрямованість є результатом виникнення в індивіда стійкої самоідентифікації зі змістом громадянських цінностей, що виступають як внутрішня потреба, засіб самоствердження й самореалізації, як умови визначення основних життєвих орієнтирів… [6, с. 6]. Дослідник підкреслює, що громадянська спрямованість є інтегральною характеристикою особистості як члена національної спільноти і що саме в ній віддзеркалюються рівень, глибина усвідомлення людиною світу прав та обов’язків перед співвітчизниками, перед Українською державою. Сучасні юнаки та дівчата, що входять у доросле життя, відчувають на собі неоднозначний вплив зовнішньої ситуації: змінилися вимоги, які ставить суспільство перед молоддю, а умови сучасного життя кардинально відрізняються від умов життя 20–30 років назад. Соціально-економічна, політична ситуація в країні нелегка, напружена, що, природно, позначається і на розвитку життєвого самовизначення. Самосвідомість особистості становить ядро її самовизначення. Здібності людини, заломлюючись крізь призму поставлених нею цілей, знаходять реальний вияв у її активній участі у відповідних видах і формах діяльності. Чим більшою мірою визначені особистістю життєві цілі відповідають способу її життєдіяльності, тим вищою є ймовірність досягнення бажаного результату і тим більш можливою стає реалізація особистості. При цьому людина самовизначається щодо конкретних явищ, сфер діяльності, окремих людей, соціальних груп і т. ін. – аж до світу загалом. Зіставлення себе зі світом, з конкретними суспільно-історичними та індивідуальними умовами буття і є духовною складовою життєвого самовизначення та основою розвитку громадянської спрямованості особистості. Опитування, проведене в період різних соціальних зрушень, показало існування тісного взаємозв’язку між розвитком громадянськості учнівської молоді і суспільними подіями в державі. Старшокласники (і у восьмому, і в одинадцятому класах) досить усвідомлено, хоч і дещо романтично, переважно адекватно оцінюють соціальні явища. Звичайно, слід враховувати різні сучасні впливи на формування їхнього ставлення: інтенсивний інформаційний, суспільний та емоційний тиск; появу, нарешті, яскравих зразків сучасних молодих романтиків типу учасників “Пори”, польових командирів періоду Помаранчевої революції тощо. Нові умови соціального життя висувають нові вимоги до виховання молодого українця. Громадянськість сучасної молоді проявляється насамперед у чесному, відповідальному ставленні до самого себе, до реалізації своїх здібностей на благо як власне, так і суспільне. Для з’ясування ціннісних орієнтацій старшокласників стосовно участі в суспільній роботі ліцею чи класу було проведено анкетування, бесіди та спостереження. Слід зазначити, що певний відсоток випробуваних імітує активність у суспільних заходах, уникаючи можливих клопотів (нарікань, зауважень), не відчуваючи насправді навіть найменшого інтересу до справи. Аналізуючи мотивування учнів стосовно участі в суспільній діяльності класу чи ліцею, ми виокремили чотири групи респондентів (табл.). Однак слід зазначити, що в чистому вигляді спрямованість одного типу трапляється рідко. Більш поширеними є мотивування двох або й трьох типів (наприклад, навчально-пізнавальної і вузькоособис- тісної). Значна частина школярів не цікавиться громадською роботою, особливо тією, що не пов’язана з дозвіллям. Щоб розв’язати проблему розвитку громадянської спрямованості, слід обов’язково з’ясувати специфіку системи ціннісних орієнтацій старшокласників. Ми запропонували завдання, яке спонукало б старшокласників визначити для себе найбільш важливі проблеми (відповідний ранг), з якими стикається сучасна молода людина. Ранжування цінностей, наведених в опитувальнику, дало змогу простежити ієрархію основних цінностей, значущість основних життєвих проблем для школярів. Аналіз отриманих даних показав, що в п’ятірку найважливіших потрапили цінності, що стосуються особистого життя підростаючої особистості. Таблиця Розподіл мотивувань учнів стосовно їхньої суспільної діяльності Спрямованість ціннісної орієнтації Найбільш поширені мотивування учнів Соціальна Моя участь допомагає класу (ліцею) у виконанні важливої справи. Це дає змогу здобути важливі для мене знання та вміння. Хочу займатися відповідальною і цікавою роботою. Хочу навчитись, хочу організувати … Хочу перевірити себе в серйозній справі. Навчально-пізнавальна Подобається дізнаватися про щось нове і цікаве. Люблю думати і шукати нове: шляхи, засоби, стосунки. Люблю дізнаватися щось нове й цікаве про себе та інших. Цікава справа, і мені цікаво її виконувати. Вузькоособистісна Хочу бути лідером Це престижно – бути членом парламенту, капітаном команди КВК тощо. Хочу отримати схвалення вчителя, ровесника, батьків. Хочу, щоб про мене були гарної думки. Хочу мати авторитет у класі (ліцеї). Хочу, щоб мною захоплювались. Хочу виділитися серед однокласників. Негативна Не хочу, щоб до мене хтось чіплявся. Не хочу, щоб були нарікання і зауваження від учителів і ровесників. Мені це все не потрібно, не цікаво. І дівчата, і хлопці в основному вибирають як найважливіші однакові цінності (хоч і ранжують їх неоднаково). Наприклад, хлопці цінність “матеріальна забезпеченість” висувають на перше місце, дівчата ? на друге. Слід також зазначити, що на перше-друге місця цю цінність ставлять найчастіше учні 10–11-х класів, а школярі 8–9-х перший ранг дають їй дещо рідше. Останні говорять, що “зараз такий час, коли все вирішують гроші”, що “жити добре і цікаво можна лише добре забезпеченій людині”. Корінні зміни в суспільстві, злам економічної системи, платне навчання у вузах, жорсткі вимоги до молодих спеціалістів, труднощі пошуку прийнятної роботи – усе це добре відомо старшокласникам і загалом відбивається на їхніх ціннісних орієнтаціях. На вибір цінностей особистісного значення впливають насамперед вікові особливості ранньої юності: спрямованість на майбутнє – попереду закінчення школи і вибір подальшого життєвого шляху, професії тощо; потреба в дружбі, коханні; часті непорозуміння, а то й конфлікти з батьками; а головне – визначення свого місця в житті, звідси й інтерес до цінності “Я і мій характер”. Далі було виокремлено цінності, які також пов’язані з особистісною зацікавленістю. Це “сфера відпочинку, музика і мода”, “сфера навчання, школа”, “професійне самовизначення”, “життя оточуючих людей”. Виявлено незначні відмінності між ранжуванням цінностей у дівчат і хлопців (перший-другий ранги). Вибір цих цінностей зумовлений певною мірою тим, що дослідження проводилося в ліцеї, де учні спрямовані переважно на здобуття в подальшому вищої освіти. Соціальні проблеми дістали не найвищі ранги, але інтерес до них постійний і актуалізується у важливих соціальних ситуаціях. Наприклад, в опитуванні після вибухів в Іраку, Чечні, Мадриді ранг “проблеми тероризму і війни” змінився й інтерес до цієї проблеми посилився. Низькі ранги цінностей “проблеми миру”, “проблеми екології” і “наука і техніка” свідчать про те, що молоді ще важко визначитися щодо цих глобальних питань. А втім, із розв’язанням цих проблем не все добре і в нашій державі – про це постійно повторюють наші ЗМІ, підкреслюючи безпорадність і безвідповідальність тих чи інших державних установ чи окремих політичних діячів. Позначився і брак позитивних прикладів (особливо поруч із собою), що, на наш погляд, також негативно впливає на місце зазначених питань в ієрархії значущих цінностей старшокласників. Однак це не говорить, що перелічені проблеми зовсім не хвилюють молодь. Відносно низький ранг “проблеми віросповідання” свідчить про те, що ця проблема в житті старшокласників здебільшого розв’язується під впливом батьків і має значною мірою формальний, неусвідомлюваний характер. Проблеми морального вибору старшокласники розв’язують прагматично, менше задумуються над ними, що, на жаль, підтверджує певною мірою їхню байдужість до пошуку сенсу життя. Дослідження показало також зростання негативних тенденцій у громадському самовизначенні особистості в період ранньої юності: дещо послаблюється прагнення до оволодіння культурними і духовними цінностями; нівелюються моральні норми й принципи; стрімко падає авторитет учителів, котрі не завжди спроможні ефективно скористатися виховним потенціалом школи, що у свою чергу веде до послаблення їхнього впливу на процес розвитку громадянських ціннісних орієнтацій сучасного юнацтва. Це можна сказати і про сім’ю, батьків, ціннісні системи яких значною мірою зруйновані внаслідок змін, що відбуваються в суспільній свідомості, або ж сформувалися на негативних прикладах. Тому немає нічого дивного в тому, що нині більша частина молоді вважає своє життя так чи інакше залежним від зовнішніх обставин (здебільшого від матеріальних). Прикро, що серед школярів (навіть обдарованих) більше третини вважають, що їхні можливості здобути гарну освіту погіршились останнім часом, і лише одна п’ята опитаних очікує на покращення в майбутньому. Низький рівень задоволеності своїми перспективами, відсутність більш-менш оптимістичної життєвої перспективи і високий рівень соціального цинізму можуть стати суттєвою перешкодою на шляху втілення в життя багатьох соціально-економічних перетворень. Висновки. Отже, в ранній юності основою розвитку громадянської спрямованості особистості є феномен її самовизначення і самореалізації. Поява внутрішньої потреби у формуванні певної смислової системи, розвиток ціннісно-орієнтаційної діяльності і почуття відповідальності, стабілізація та ієрархія мотиваційної сфери старшокласників становлять суб’єктивну сторону передумов громадянського самовизначення особистості в цьому віковому періоді. З’ясовано, що сучасна учнівська молодь переживає певну трансформацію ціннісних орієнтацій (порівняно з 70–80-ми і 90-ми роками ХХ ст.). Чітко означилася тенденція переходу від колективістської до індивідуалістської системи цінностей. Найбільш значущими стають нині конкретні життєві цінності (майбутнє, здоров’я, матеріальна забезпеченість, любов, дружба тощо). Процес трансформації цінностей значною мірою опосередковується реаліями життя і корінними політичними та економічними змінами в нашому суспільстві. Література 1. Боришевський М. Й. Національна свідомість у становленні особистості громадянина // Психологія самосвідомості: історія, сучасний стан та перспективи дослідження. – К., 1999. 2. Авер’янова Г. М., Дембицька Н. М., Москаленко В. В. Особливості соціалізації молоді в умовах трансформації суспільства. – К., 2005. 3. Асеев В. Г. Мотивация поведения и формирования личности. – М., 1976. 4. Мартынюк И. О. Проблемы жизненного самоопределения молодежи: опыт прикладного исследования. – К., 1993. 5. Засимовский А. В. Формирование общественной направленности личности в школьном возрасте. – М., 1981. 6. Психолого-педагогічні умови виховання громадянської спрямованості в юнацькому віці / За заг. ред. М. Й. Боришевського. – К., 2004. 7. Формирование личности старшеклассника / Под ред. И. В. Дубровиной. – М., 1989. 8. Изучение мотивации поведения детей и подростков / Под ред. Л. И. Бодович и Л. В. Благонадежной. – М., 1972. ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ТА ФОРМУВАННЯ СТЕРЕОТИПІВ МОЛОДІ В ДОБУ ПЕРЕТВОРЕНЬ С. І. Позняк, Т. О. Вольфовська Аналізуються моделі політичного научіння молоді та розгля- дається можливість використання моделювання як інструменту формування політичної компетентності особистості. Ключові слова: політична соціалізація, політична компе- тентність, політичний стереотип, соціальне научіння, когнітивні компетенції. Анализируются модели политического научения молодежи и рассматривается возможность использования моделирования в качестве инструмента формирования политической компетентности личности. Ключевые слова: политическая социализация, политическая компетентность, политический стереотип, социальное научение, когнитивные компетенции. The article is devoted to the analysis of the models of political learning and the use of modeling as an instrument of individual’s political competence development. Key words: political socialization, political competence, political stereotype, social learning, cognitive competence. Проблема. В умовах сучасного нестабільного суспільства, що характеризується суперечливими соціальними процесами, фрагментарністю великих політичних утворень, регіональною автономією, локалізмом та націоналізмом і водночас глобалізацією й інтеграцією, плюралізмом у політичній, економічній, культурній, релігійній та ідеологічній сферах, “постмодерністською” відсутністю чітких соціальних взаємозв’язків та ідентифікацій, проблема формування політичних ставлень є однією з найактуальніших у дослідженні процесів соціалізації молоді. Гострою є вона для України, що насамперед пов’язано з набуттям нею незалежності і формуванням нової національної ідентичності, а також зі зміною суспільно-політичного устрою держави, що спричинилося до докорінних перетворень у суспільній свідомості та соціально-політичній практиці. Cоціалізація нової генерації відбувається в період активного руйнування стереотипів тоталітарної доби і вироблення нових, пов’язаних з добою майбутнього. З одного боку, молода людина засвоює усталені поведінкові стереотипи, настанови та переконання, репродукує вже існуючий досвід спільноти, а з іншого – задіює нові життєві стратегії та стереотипи, трансформує минулий досвід, робить спроби виходу за межі жорсткої детермінації, демонструючи взірці вільного вибору та самоперетворення. Однак непокоїть те, що рівень політичної компетентності молоді є недостатнім, аби підтримати її демократичні переконання, надати їй відчуття мети, солідарності, готовності до викликів суспільства, що змінюється, аби стати сумлінними, дієвими, зацікавленими, турботливими і активними громадянами [1]. Водночас побудова процесу політичної соціалізації молоді в межах парадигми, обмеженої традиційним патріотизмом або національною ідеологією, вже не відповідає вимогам високодинамічного, комплексного та взаємопов’язаного світу [2] і вимагає подальших досліджень щодо її політико- та соціально-психологічних механізмів і чинників. Зазначимо також, що активне вивчення проблеми політичної соціалізації, що останніми десятиріччями якщо не вийшла з моди, то принаймні не привертала особливої уваги дослідників, знову почалося тоді, коли на порядку денному постала проблема соціалізації щодо ширшої сфери – громадянськості, у центрі якої – дослідження громадянських орієнтацій особистості: громадянських ставлень, цінностей, чеснот, політичного саморозвитку, політичних ставлень, політичної участі та поведінки [3]. Метою статті є аналіз сучасних підходів до проблем політичної соціалізації молоді і можливості використання здобутків теорії соціального научіння в освітньому процесі. Політичні ставлення формуються в процесі взаємодії особистості з державою, її інституціями та іншими громадянами на різних рівнях у політичній, правовій, економічній, громадській / соціальній та культурній сферах і залежать від політичних доктрин та ідеологій, що панують у суспільстві. Вони визначають історичні, соціальні й політичні конструкти й інститути, що продукують різні, а часто й конкуруючі типи громадян і громадянськості. Шляхом надання, підтримки або стримування певних типів ставлень громадян конструюються відповідні типи політичних суб’єктів. Закономірності цього процесу і знаходять своє відображення в теорії політичної соціалізації, або політичного научіння [4]. Обидва терміни вживаються тут як синонімічні, проте останній – політичне научіння [5] – краще відображає сучасні ширші підходи до політичної соціалізації особистості на відміну від традиційних її теорій. Отже, дослідження щодо політичного научіння представлено двома основними традиціями. Домінуючою традицією 60–70-х років минулого століття була теорія політичної соціалізації, що асоціюється із структурним функціоналізмом і теоріями систем. Вона зорієнтована на макрорівень і вивчає процеси цілеспрямованого формування певної системи понять, ставлень і цінностей особистості, що виробляються соціальними й політичними утвореннями в межах існуючої політичної системи і в подальшому забезпечують її підтримку. Основними об’єктами дослідження є агенти соціалізації – сім’я, медіа, школа, однолітки, політичні інститути тощо – і їх роль у передачі ставлень, цінностей і моделей політичної поведінки від одного покоління до іншого. Обмеженість цього підходу полягає в тому, що він розглядає особистість як пасивний об’єкт соціалізації, що зазнає впливу оточення. Друга традиція в дослідженні політичного научіння ґрунтується на моделі когнітивного розвитку, що активно розвивалася наприкінці XX ст. (Bronfenbrenner, Coles, Connell, Lave, Stevens, Wagner). Вона розглядає особистість як активного учасника процесу соціалізації, що конструює знання про політичний світ і виробляє власні моделі поведінки в певних ситуаціях. В основі такого підходу лежить соціально-когнітивний напрям теорії особистості, що найяскравіше представлений теоріями соціального научіння Дж. Роттера, А. Бандури, У. Мішела [6; 7]. Дослідження в межах цієї традиції спрямовані на мікрорівень і вивчають механізми активного конструювання особистістю семантики політичного світу шляхом зіставлення нових ідей з попередніми знаннями та уявленнями, асиміляції нової інформації попередніми ментальними конструктами або, в разі потреби реструктуруванням мисленнєвих структур для сприймання нової інформації. За Хейстом і Торні-Пурти [8], особа вибірково утримує повідомлення, які надходять від батьків, учителів, медіа та інших джерел їхнього найближчого оточення. Вона вибирає ті, що найбільшою мірою відповідають її внутрішнім уподобанням і переконанням, причому не тільки усвідомленим, а й неусвідомленим. Більше того, особа може сама впливати на соціалізуючу її систему, що перетворює цей процес із механічного “впливу” системи на пасивного індивіда в їх взаємну адаптацію. Сучасні дослідження процесів політичного на учіння, або політичної соціалізації (Conover & Searing, Hahn, Torney-Purta), ґрунтуються на комбінації двох підходів і розглядають соціалізацію як на рівні особистості, так і на соцієтальному рівні. Відповідно до вищезазначеного політична соціалізація в широкому розумінні визначається як процес включення індивіда в політичну систему шляхом озброєння його досвідом даної системи і держави, побудованої на її основі, що закріплено в політичній культурі. Це процес взаємодії особи і політичної системи, метою якого є адаптація цієї особи до даної системи шляхом формування в неї певних політичної свідомості і політичної поведінки, становлення особистості громадянина [9]. Політичну соціалізацію (політичне научіння) розглядають як процес набагато ширший, ніж політичне виховання, освіта чи просвіта, оскільки вона охоплює не тільки цілеспрямований вплив політичних інститутів і процесів домінуючої політико-ідеологічної системи на людину, а й стихійні впливи. Концептуальну модель політичного научіння школярів, яка відображає аналіз багатьох точок зору як науковців, так і зацікавлених осіб щодо політичної соціалізації молоді в умовах демократії, було запропоновано Міжнародною асоціацією з оцінювання навчальних досягнень (IEA) для здійснення порівняльного дослідження з громадянської освіти учнів шкіл у 24-х країнах світу [2]. В основі цієї моделі лежать сучасні психологічні підходи, зокрема теорія Бронфенбреннера про екологічний підхід до вивчення розвитку і концепція Лейва та Вагнера щодо теорій ситуативного пізнання, а також теорія політичної, або громадянської, соціалізації Коновера і Сьорінга. Модель складається з індивідуального та соцієтального рівнів, про які йшлося вище. У її центрі – учень в оточенні суспільного дискурсу щодо цілей, цінностей і практики виховання громадянина. Вважається, що цей дискурс справляє вплив на учня через безпосередній контакт з низкою “носіїв”: сім’єю, школою (вчителями, навчальним планом, можливостями участі в житті школи), однолітками (в межах і поза межами школи) і так званими сусідами (тими, з ким учень працює, зустрічається в молодіжних організаціях тощо). На додаток до цих безпосередніх контактів вплив також справляють інтернет, телебачення та інші медіа. У підходах, близьких до теорії Бронфенбреннера, такі “носії” є складовими мікросистеми; у традиційних теоріях їх називають агентами соціалізації. Зовнішню частину моделі можна назвати макросистемою (за Бронфенбреннером). Вона складається з інституцій, процесів та цінностей у таких сферах, як політика, економіка, освіта та релігія, включає міжнародне становище країни, національні та місцеві історичні або культурні символи і систему соціальної стратифікації (що стосується не тільки соціальних класів, а й етнічних і гендерних груп). Отже, “носії”, що складають мікросистему, функціонують у культурному й інституційному контекстах макросистеми. Така модель підкреслює, що політичні ставлення молоді складаються на шляху від периферійного до центрального рівня їх участі і залучення в контексті громад, що постійно перетинаються (як на рівні школи або “сусідів”, так і потенційно на національному рівні). Цей процес не обмежується викладанням учням про їхні права та обов’язки. Політична громада сама через свою повсякденну практику створює середовище і контекст для формування відповідних політичних ставлень молоді. Значущу роль у процесі політичного научіння мають однолітки, ставлення яких до політичних ідей та громадянського вибору є також важливим фактором становлення політичних ставлень і поведінки особистості [10]. Норми, цінності, настанови, пов’язані з політичною поведінкою, засвоюються завдяки різним соціальним і психологічним механізмам, де процеси стереотипізації відіграють провідну роль. Вони виконують місію впорядкування великих інформаційних потоків та їх категоризацію і мають забезпечувати відносну стабільність позицій молодої людини в процесі пізнання світу. Дослідження феномена стереотипу в сучасній психології звільнилися від негативного і примітивного трактування. Це явище розглядається нині як комплексне утворення, а процеси стереотипізації – як необхідні засоби категоризації та спрощення сприймання індивідом свого оточення. У нашому дослідженні ми визначаємо стереотипи як когнітивні структури, до яких входять знання й переконання особистості стосовно певних соціальних груп або явищ, що відображаються у формі оцінних суджень та уявлень, реалізуючись шляхом вчинкових актів суб’єкта. Ми визнаємо, що творча і консервативно-ригідна складові у структурі стереотипу однаково важливі в процесі його формування. Ступінь розвитку процесів стерео- типізації розглядаємо як характеристику рівня соціалізації особистості, а в структурі стереотипу виділяємо три компоненти – когнітивну (оцінювання інформації), інструментально-практичну (готовність суб’єкта діяти певним чином) та афективну (емоційно-почуттєву). Упередження, які існують у свідомості, також використо- вуються особистістю як інструмент для організації, інтерпретації та збереження інформації, але частіше за все вони пов’язані з негативним ставленням до когось чи чогось. У формуванні упереджень велику роль відіграють соціальні норми, які панують в оточенні молодої людини, спостереження за іншими та засоби масової інформації. Політичні стереотипи є вагомою складовою в структурі соціальних стереотипів і відіграють важливу роль у становленні особистості на всіх етапах політичної соціалізації. Політичний стереотип – це стандартизований, схематизований, спрощений, зазвичай емоційно забарвлений образ соціально-політичного об’єкта (явища, процесу), який характеризується стійкістю, але часто містить у собі несуттєві риси цього об’єкта. У широкому смислі це звичний канон мислення та поведінки, способи виконання дій у визначеній послідовності, інерція думки, ригідність. Основні його функції: когнітивна (відбір інформації, схематизація, спрощення), ціннісно- захисна, ідентифікаційна (створення позитивного Я-образу і групового Ми-образу), ідеологізаційна (формування та підтримка групової ідеології), соціальна (соціальна категоризація), афективна. У формуванні політичних стереотипів особистості, з одного боку, задіяний її індивідуальний, груповий досвід та інформація, якою вона користується в повсякденному житті, а з іншого, ми бачимо величезний вплив засобів масової інформації та політичної пропаганди. Процес множення політичної інформації, який породжує у свідомості та поведінці людей схожі, однорідні реакції, можливий лише за умови використання інформаційних стереотипів, які, своєю чергою, створюють психологічні та поведінкові стереотипи [9]. У результаті дії багатьох впливових чинників, у т. ч. і процесів стереотипізації, формуються дві протилежні лінії поведінки, які характеризують участь особистості в громадсько-політичному житті. З одного боку, це активна позиція і сформована політична самосвідомість, а з іншого – недовіра до влади і офіційної політики, відчуженість від держави загалом. Цікавими є результати дослідження, проведеного в Росії в період боротьби за владу між консервативними і демократичними силами у 1989–1991-х роках. Його метою було вивчення динаміки розвитку політичних стереотипів серед студентства (опитано понад 2000 студентів вищих навчальних закладів). Дослідження змісту стереотипів стосовно основних суб’єктів влади показало, що молодим людям важко розібратися в тому, кому реально належить влада. Раніше в суспільній думці панувало стійке уявлення, що носій влади має забезпечувати порядок, дисципліну, стабільність економічного і політичного життя. Якщо цього не відбувається, то у свідомості громадян виникає новий стереотип, який визнає безвладдя і відсутність реальних керівників. Унаслідок цього формується настанова на зневажливе ставлення до основних суб’єктів влади (більше половини респондентів у цьому дослідженні віком від 18 до 22 років зазначили відсутність офіційної влади). Аналіз результатів опитування показав, що стереотипи змінюються дуже повільно, вони нестійкі. Відсутність чітких уявлень про те, як “робиться” реальна політика, призводить до того, що дуже часто молодь не вважає за потрібне бачити в собі самостійного суб’єкта політичного життя [11]. Спрощуючи процес пізнання, політичні стереотипи водночас можуть спричинюватися до формування в особистості досить примітивної політичної свідомості. А якщо в цьому процесі задіяні упередження, то в результаті у молодої людини може бути сформована політична поведінка, яка вирізнятиметься репертуаром неадекватних емоційних реакцій. Засвоєння стереотипів, які сприяють виникненню й закріпленню упереджень і неприязні до інших, до будь-яких нововведень, до самостійного мислення, може призвести до загост- рення проблем, наприклад, у сфері міжнаціональних відносин у зв’язку з глобальними міграційними процесами. Разом з тим політичні стереотипи є потужним засобом маніпулювання свідомістю молодої людини. Кожна політична система, прагнучи забезпечити собі успішне функціонування, створює певний набір суспільно-політичних канонів, який використовується політичною елітою і розповсюджується завдяки інформаційно- пропагандистським засобам. Актуальність проблеми вивчення політичних стереотипів молоді визначається насамперед роллю процесу стереотипізації як механізму адаптації молоді в соціальному просторі, що постійно змінюється, та важливістю формування неупереджених характеристик при оцінюванні особистістю громадсько-політичних явищ. На сьогодні не існує якоїсь єдиної теорії, яка повністю описувала б механізми формування стереотипів. Спроба використання в нашому дослідженні когнітивного підходу може бути тим теоретичним тлом, який забезпечить повноцінне і багатовекторне вивчення проблеми стереотипізації, яка є, безумовно, складною, неоднозначною і гетерогенною. У формуванні стереотипів задіяно механізми, які стосуються сфери як індивідуальної свідомості, так і соціальних процесів та взаємовідносин. Когнітивний підхід до проблеми формування стереотипів дає змогу пов’язати їх виникнення з процесами соціального пізнання: категоризацією, схематизацією і каузальною атрибуцією. Завдяки психологічному механізму соціальної ідентифікації можна описати, як разом з нормами, цінностями, уявленнями, поширеними в певній групі, формуються і засвоюються особистістю стереотипи. Соціально-політичні системи відрізняються за ступенем стереотипізації свідомості і поведінки особистості. Якщо в умовах тоталітарного суспільства набір стереотипів достатньо вузький, а відхилення від них строго контролюється, то в демократичному суспільстві допускається більший ступінь свободи, людина вивільняється від обов’язкового одноманіття. Акцентуючи увагу на активності суб’єкта політичної соціалізації, одним із продуктивних напрямів нашого дослідження вважаємо використання здобутків теорії соціального научіння (Дж. Роттер, А. Бандура, У. Мішел). Так, наприклад, Роттер вважає, що поведінка особистості формується в значущому для неї середовищі. У побудові своєї системи він використовує два типи змінних: мотиваційні (підкріплення) і когнітивні (очікування). Теорію Дж. Роттера розвиває А. Бандура. Провідною ідеєю його підходу є моделювання і научіння через спостереження у формуванні поведінки. Психічне функціонування особистості, за Бандурою, відбувається в неперервній взаємодії трьох чинників: поведінкового, когнітивного і того, що стосується оточення особистості. Акцентуючи провідну роль когнітивної компоненти, Бандура доповнює свою теорію механізмом самоефективності – здатності людини самостійно вибудовувати поведінку залежно від існуючого завдання чи ситуації. Продуктивним виглядає і підхід У. Мішела: аналізуючи змінні соціального на учіння, він наголошує на когнітивних чинниках. До них дослідник відносить різні види компетенцій особистості, які являють собою сукупність певних здібностей. У кожної людини – власний репертуар стратегій кодувань, систем і планів самоврегулювання (див. [6]). Висновки. Моделювання в освітньому процесі може стати ефективним інструментом формування нової когнітивної і поведінкової компетентності особистості в політичному просторі. Сприяло б цьому розроблення технологій продуктивних когнітивних компетенцій (сценаріїв) у сприйманні нової інформації, політичних подій, явищ, а також створення інструментарію – прийомів і засобів, за допомогою яких можна: * виробляти критичне, неупереджене ставлення до стереотипних оцінок, суджень, настанов стосовно громадсько- політичних явищ і маніпуляційних впливів реклами, пропаганди; * запобігати створенню неефективних взірців мислення і дій (робота з інформацією); * впливати на зміну усталених когнітивних елементів структури стереотипу; посилювати або послаблювати стереотипні судження; * формувати нові когнітивні елементи та інструментально- практичні (поведінкові) настанови у структурі стереотипу. Остаточно позбутися старих стереотипів неможливо, але завдяки процесам демократизації поступово укорінюються цінності індивідуальних інтересів та поглядів особистості в політиці. В ідеалі це може бути модель суспільства, громадяни якого мають високий рівень розвитку політичної свідомості, здатні до самоорганізації та самостійного політичного вибору. Література 1. Ichilov O. Citizenship and Citizenship Education in a Changing World. – London & Portland, OR: Woburn Press, 1998. – 282 p. 2. Torney-Purta J., Schwille J., Amadeo J. Civic Education Across Countries: Twenty-four National Case Studies from the IEA Civic Education Project. – IEA, 1999. – 624 p. 3. Conover P. & Searing D. Democracy, Citizenship and the study of political socialization // Developing democracy / E. Budge & D. McKey (eds). – London: Sage, 1994. – P. 24–55. 4. Heater D. The Civic Ideal in World History, Politics and Education. – London: Longman, 1990. – 354 p. 5. Hahn C. Becoming Political. Comparative Perspectives on Citizenship Education. – Albany: State University of New York Press, 1998. – 304 p. 6. Хьелл Л., Зиглер Д. Теория личности. – 3-е изд. – СПб.: Питер, 2007. – 607 с. 7. Бандура А. Теория социального научения. – СПб.: Евразия, 2000. – 320 с. 8. Haste H. & Torney-Purta J. V. The development of political understanding: A new perspective. – San Francisco: Jossey-Bass, 1992. – 120 p. 9. Ольшанский Д. В. Политическая психология. – СПб.: Питер, 2002. – 576 с. 10. Torney-Purta J., Lehmann R., Oswald H. &Schulz W. Citizenship and Education in Twenty-eight Countries. Civic Knowledge and Engagement at Age Fourteen. – IEA, 2001. – 237 p. 11. Меренков А.В. Политические стереотипы студенчества // Социол. исслед. – 1992. – № 8. – С. 84–90. ОСОБЛИВОСТІ САМОАКТУАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ СТУДЕНТІВ В ОСВІТНЬОМУ СЕРЕДОВИЩІ ВИЩОЇ ШКОЛИ Г. К. Радчук Висвітлюється проблема самоактуалізації особистості як важливого чинника особистісно-професійного зростання студентської молоді. На основі експериментальних даних визначено середні показники реалізації прагнення до самоактуалізації у студентів – майбутніх фахівців гуманітарної сфери. З огляду на виявлені особливості ситуативної самоактуалізації студентів у конкретних освітніх ситуаціях стверджується, що суб’єктний потенціал особистості актуалізується найчастіше в ситуаціях ненавчального характеру. Зауважено, що, будучи пасивним об’єктом освітніх впливів, студенти не мають можливостей для справжньої самоактуалізації, тому наповнювання їхнього життя смислом, подієвістю, його емоційне проживання зазвичай відбуваються поза стінами вищого навчального закладу. Ключові слова: особистість, особистісне зростання, самоактуалі- зація особистості студента, ситуативна самоактуалізація особистості студента, суб’єктний потенціал. Освещается проблема самоактуализации личности как важного фактора личностно-профессионального роста студенческой молодежи. На основе экспериментальных данных определены средние показатели реализации потребности в самоактуализации у студентов – будущих специалистов гуманитарной сферы. Ввиду выявленных особенностей ситуативной самоактуализации студентов в конкретных образователь- ных ситуациях утверждается, что субъектный потенциал личности актуализируется чаще всего в ситуациях неучебного характера. Отмечено, что, выступая пассивным объектом образовательных воздействий, студенты не имеют возможностей для настоящей само- актуализации, поэтому наполнение их жизни смыслом, событийностью, ее эмоцинальное проживание чаще всего осуществляется вне стен высшего учебного заведения. Ключевые слова: личность, личностный рост, самоактуализация, самоактуализация личности студента, ситуативная самоактуализация личности студента, субъектный потенциал. The problem of person’s self-actualization as the crucial factor of students personal and professional growth lightened. According to the experimental data there are certain average parameters of striving for self- actualization among future professionals in the humanitarian field. The results of the experimental research of contextual self-actualization among students in certain educational contexts demonstrate that subjective potential is mostly actualized in non-studying contexts. Key words: personality, personal growth, students’ personal self- actualization, context self-actualization of a students, subjective potential. Being passive objects of educational influences students are not able to reach self-actualization. Thus, the processes of gaining senses and living full emotional life take place mostly outside the educational institution. Проблема. Процеси соціальної і політичної трансформації сучасного суспільства як ніколи актуалізують проблему дослідження самоактуалізації особистості. Саме особистість – активна, самостійна, творча, здатна обирати і приймати рішення, котра орієнтується на гуманістичні цінності – перебуває в центрі уваги сучасних психологічних досліджень. Метою нашого дослідження стало вивчення особливостей самоактуалізації студентів гуманітарних спеціальностей у процесі фахової підготовки у вищих навчальних закладах, визначення рівня самоактуалізації в різних освітніх контекстах. Освіта – це та сфера становлення особистості, де закладаються механізми саморозвитку, які ведуть людину як суб’єкта власної діяльності шляхом духовного вдосконалення. Водночас освітня логіка зовнішньої обумовленості, що до сьогодні є домінантою, ігнорує логіку внутрішньої самодетермінації особистості. Напевне, не можна стверджувати, що лише самоактуалізація повинна стати метою чи сенсом вищої освіти. Проте якщо мати на увазі, що потреби самовизначення, реалізації фізичних і психічних сил найбільш актуальні в юнацькому віці, то дуже важливо створити освітні умови для реалізації прагнення до самоактуалізації. Насамперед це стосується вищих навчальних закладів. Введення в психологію поняття “самоактуалізація” пов’язане з ім’ям К. Гольдштейна (див. [1]). Процес розгортання можливостей, закладених у людині, і дістав назву самоактуалізації. Подальше розроблення цього поняття здійснювалося в гуманістичній психології (А. Маслоу, К. Роджерс, Е. Фромм). Так, Маслоу розміщує потреби в самоактуалізації на вершині ієрархії потреб, допускаючи існування інших, що розміщуються нижче: фізіологічні потреби, потреби безпеки й захисту, належності і любові, потреба самоповаги [2–4]. Інший підхід сформульовано у Гольдштейна і Роджерса – як внутрішнє і єдине, вроджене спонукання. Спільним для цих підходів є визнання позитивної, соціально орієнтованої спрямованості самоактуалізації (див. [1]). Згідно з персонологічними уявленнями, самоактуалізація є одночасно і метою, до якої рухається людина, і процесом цього руху. Прагнення до самоактуалізації є вищим рівнем мотивації особистості, природним, закономірним і неодмінним процесом життя. Це поняття охоплює всю систему життєдіяльності індивіда, насамперед професійну діяльність, котрій зазвичай людина присвячує більшу частину свого життя. В узагальненому вигляді самоактуалізація – це неперервний рух до особистісного зростання. Особистісне зростання трактуватимемо як наближення до осмислення і здійснення сенсу власного життя через набуття особистісного досвіду, що передбачає самопізнання і засвоєння загальнолюдських цінностей, таких як відкритість, довіра, прийняття, свобода, природність, демократич- ність, співпричетність, незалежність тощо. Процес самоактуалізації як єдність професійного (соціального) та особистісного зростання зачіпає різні сторони системи ставлень людини до себе, до соціального оточення, професії, світу загалом. Таку думку обстою- вали Р. Ассаджіолі, А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл, Е. Фромм. Отже, визначаючи самоактуалізацію як психічне явище, пропонуємо трактувати її як процес, стан, інтенцію, потребу, результат і властивість особистості, феномен, що перебуває в реципрокних стосунках із самопізнанням і самоудосконаленням та забезпечує соціальну “результативність” особистості. Особливості розкриття потенціалу особистості А. Маслоу пов’язував з наявністю в людини Д-мотивів (дефіцитарні мотиви) або Б-мотивів (мотиви зростання, буттєві, метапотреби). Дефіцитарна мотивація спрямована на зміну існуючих умов, котрі сприймаються як неприємні, такі, що фруструють або такі, що викликають напругу; задоволення цих потреб приводить до зменшення напруги. До Д- мотивів Маслоу відносить фізіологічні потреби і потреби безпеки. Мотивація зростання передбачає не так зменшення дефіцитарних станів (зменшення напруги), як розширення кругозору (збільшення напруги). До метапотреб, за Маслоу, належать потреби самовдоско- налення, доброти, чесності, справедливості. Їх відсутність призводить до метапатологій, котрі виявляються у станах апатії, відчуження, депресії, цинізму. Численні симптоми, пов’язані з накопиченням та орієнтацією на споживання, свідчать про метапатології. Це такі симптоми, як нездатність глибоко любити кого-небудь, прагнення жити сьогоднішнім днем, неетична поведінка. Часто це призводить до нехтування правами інших і байдужості до таких етичних цінностей, як співпереживання. Метапотреби й характеристики Б-життя у Маслоу пов’язані з етичною стороною ставлення до інших людей. У характеристиці людей, які самоактуалізуються, спостерігаються особливості, що відрізняють їх за ставленням до інших людей. Це прийняття інших, відмова від повчань, контролю. Встановлення глибоких міжособових стосунків з іншими людьми – відмітна риса особистості, що самоактуалізується. Демократичність її ставлення виявляється в повазі до інших людей: вона не афішує своїх переваг, позбавлена авторитарних нахилів. Водночас така людина зберігає автономність і спираються у своїй думці на власний потенціал і внутрішні джерела зростання та розвитку [2]. У гуманістичній психології людина розглядається не статично, а в процесі становлення. Якщо вона відповідальна за реалізацію великої кількості можливостей, то, значить, живе справжнім життям. Актуалізуватися – це означає ставати реальним, існувати фактично, а не лише потенційно, це здатність самоналаштовуватися в унісон зі своєю природою. Самоактуалізація, за Маслоу, це переживання повне, живе, з максимальною концентрацією, зосередженням і зануренням. Якщо уявити життя як послідовність виборів, то самоактуалізація означає: у кожному виборі вирішувати на користь зростання. Щоразу є вибір – просування або відступ. Або рух до ще більшого захисту, безпеки, страху, або вибір просування та зростання [там само]. З огляду на вищенаведені міркування вважаємо, що конкретні освітні ситуації, перш за все навчальні заняття, повинні надавати студентам можливості для самоактуалізації. Якою мірою це справді відповідає дійсності, наскільки студент у кожен момент є суб’єктно залученим, особистісно зануреним у контекст навчальних занять, на жаль, залишається часто поза увагою дослідників. Особливо це важливо, коли йдеться про студентів – гуманітаріїв, майбутніх фахівців, котрі покликані допомагати іншим людям. Адже потенціал самоактуалізованої особистості розкриватиметься у стосунках з іншими людьми як етична сторона взаємодії, що виявляється в демократичності, доброзичливості, емпатійній взаємодії і позитивній увазі до вияву тенденції актуалізації іншої людини. У своєму дослідженні особливостей самоактуалізації студентів гуманітарних спеціальностей у процесі фахової підготовки у вузах ми використали методику Е. Шострем у модифікації Н. Ф. Каліної і А. В. Лазукіна – питальник САМОАЛ [3]. Ця методика охоплює 11 шкал: 1 – орієнтація в часі; 2 – цінності; 3 – погляд на природу людини; 4 – потреба в пізнанні; 5 – прагнення до творчості, або креативність; 6 – автономність; 7 – спонтанність; 8 – саморозуміння; 9 – аутосимпатія; 10 – контактність; 11 – гнучкість. Максимальні значення за загальним показником можуть дорівнювати 100, а за кожною шкалою – 15 балів. Дослідження особливостей самоактуалізації здійснювалося на сукупній вибірці студентів першого і випускного курсів Тернопіль- ського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка – майбутніх учителів, соціальних педагогів, соціальних працівників та психологів. Загальний обсяг вибірки становив 196 чоловік. Аналіз результатів дослідження (табл. 1) свідчить про середні показники реалізації прагнення студентів до самоактуалізації – загальний показник самоактуалізації дорівнює 54,5. На рівні середніх і нижче середніх значень перебуває більшість шкал (1; 4; 6; 7; 8; 9). Найвищий показник (9,5 бала) зафіксовано за шкалами цінностей і креативності. Це свідчить про те, що більшість студентів віддає перевагу цінностям особистості, котра самоактуалізується, тобто прагне до гармонійного буття і здорових стосунків з людьми, обирає творче ставлення до життя. Найнижчі показники – за шкалами “Погляд на природу людини” (4,2 бала), “контактність” (5,0 балів) і “гнучкість” (5,3 бала). Отож можемо констатувати, що більшості студентів бракує довірливого ставлення до людей, щирості та доброзичливості у стосунках з іншими; вони переживають ригідність, невпевненість у своїй привабливості, у тому, що можуть бути цікавими для свого співбесідника, а спілкування з ними може давати іншим задоволення; такі студенти більше зорієнтовані на зовнішній, а не внутрішній контроль. Таблиця 1 Результати дослідження студентів за шкалами САМОАЛ (загальний розподіл балів) Показники Загальні значення Шкали 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 Середнє 54,5 5,8 9,5 4,2 6,3 9,5 7,7 6,5 5,7 7,9 5,0 5,3 Частка (у відсотках) 54,5 38,8 63,3 28,0 42,0 63,3 51,3 43,3 38,0 52,7 33,3 35,3 Стандартне відхилення 1,3 0,2 0,2 0,2 0,2 0,3 0,3 0,3 0,2 0,3 0,2 0,2 Як засвідчив порівняльний аналіз результатів дослідження, показники студентів першого і випускного курсів істотно відрізняються (табл. 2 і 3). Загальні показники студентів першого курсу вищі, ніж відповідні показники студентів випускного курсу. Виявлені відмінності є статистично значущими: коефіцієнт Стьюдента t = 2,87 на рівні значущості p = 0,001. Таблиця 2 Результати дослідження студентів першого курсу (розподіл балів за шкалами САМОАЛ) Показники Загальні значення Шкали 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 Середнє 57,7 6,2 9,8 4,7 5,9 10,1 7,8 6,3 5,9 8,1 4,8 5,3 Частка (у відсотках) 57,7 41,3 65,3 31,3 39,3 67,3 52,0 42,0 39,3 54,0 32,0 35,3 Стандартне відхилення 1,5 0,3 0,2 0,2 0,3 0,4 0,4 0,4 0,3 0,4 0,2 0,3 Таблиця 3 Результати дослідження студентів випускних курсів (розподіл балів за шкалами САМОАЛ) Показники Загальні значення Шкали 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 Середнє 51,0 5,4 9,3 3,8 6,6 8,9 7,7 6,9 5,5 7,8 5,3 5,4 Частка (у відсотках) 51,0 36,0 62,0 25,3 44,0 59,3 51,3 46,0 36,7 52,0 35,3 36,0 Стандартне відхилення 1,8 0,3 0,4 0,3 0,2 0,4 0,5 0,4 0,3 0,5 0,3 0,3 Характерно, що і для першокурсників, і для випускників найвищих значень досягають показники за шкалами “цінності” і “креативність”. Дуже низькі показники за шкалою “погляд на природу людини”. Слід зазначити, що застосована нами методика дає змогу визначити лише рівень самоактуалізації загалом, не пов’язуючи його з конкретними життєвими, зокрема освітніми, ситуаціями, хоча цей зв’язок, звичайно, простежується. А. Маслоу зазначає, що самоактуалізація – це не лише кінцевий стан, а й водночас процес актуалізації потенцій людини в будь-який час і будь-якою мірою [4]. Один з головних виявів самоактуалізації – пікові переживання. “У момент такого переживання людина повністю розкриває свою людську сутність – це і є моменти самоактуалізації. Ми всі час від часу переживаємо такі моменти” [там само, c. 51–52]. Враховуючи ситуативний характер самоактуалізації, ми скористалися також методикою ситуативної самоактуалізації особис- тості Т. Дубовицької. Метою було виявлення рівня самоактуалізації, що переживається студентами в різних освітніх контекстах [5]. Методика являє собою анкету, що містить 14 пар характеристик особистості, які відображають стан самоактуалізації людини відповідно до опису самоактуалізованої особистості за А. Маслоу. Біполярні пари особистісних особливостей, що складають методику, описують такі характеристики самоактуалізованої особистості (за Маслоу): 1) почуття гумору; 2) спротив прилученню до культурних норм; власна система цінностей; 3) пікові переживання; свіжість сприймання: володіє здатністю знову і знову переживати прості радості життя, приймати як чудо те, що для інших стало звичним і буденним; 4) центрованість на проблемі: має певну мету в житті, котра забирає багато сил і часу; 5) спонтанність: поведінка відрізняється простотою і природністю; 6) прийняття: позбавлена домінуючого почуття провини або сорому, а також вираженої тривожності; 7) людська спорідненість: відчуває істинне бажання бути корисною для всього людства; знає, що краще за інших упорається з багатьма речами; 8) пікові переживання; 9) автономія: відносна незалежність від фізичного і соціального оточення, набуває достатньої сили незалежно від ставлення оточення; 10) центрування на проблемі; креативність; 11) автономія; схильність до усамітнення: має більшу свободу волі і менш залежна, ніж звичайні люди; 12) засоби та цілі: більше уваги приділяє цілям, причому засоби підпорядковуються цим цілям; 13) почуття гумору; пікові переживання; 14) креативність. Високі показники за результатами тесту свідчать про високий рівень самоактуалізації особистості, що виявляється в конкретних освітніх ситуаціях: така особистість найбільшою мірою виявляє активність, свої здібності, дістає від цього задоволення; вона прагне до успіху в справах і добивається його; захоплена тим, що відбувається, – воно наповнене для неї смислом; поводиться невимушено і природно; здатна сама контролювати своє життя, вільно приймати рішення і втілювати їх. Низькі показники за результатами методики свідчать про низький рівень самоактуалізації особистості в конкретній ситуації: вона переживає пригніченість, напругу і безсилля, незадоволеність собою й тим, що відбувається; непокоїться через неможливість реалізувати свої здібності; нездатність досягти поставлених перед собою цілей; вона залежна від оточення в прийнятті рішень і в діях; їй важко осмислити те, що відбувається; така людина нездатна самостійно контролювати своє життя, вільно приймати рішення та втілювати їх у життя. Отже, дещо модифікувавши методику Т. Дубовицької, ми спробували виявити, якою мірою освітнє середовище вищої школи впливає на самореалізацію особистості студента, актуалізує його суб’єктний потенціал, створює умови для осмисленого, суб’єктивно спрямованого навчання. Студенти повинні були оцінити себе в балах (від 1 до 5) за запропонованими параметрами, відповідаючи на запитання: 1) “Який я взагалі (найчастіше)?”; 2) “Який я на заняттях?” (табл. 4). Таблиця 4 Характеристика сукупної вибірки студентів за методикою ситуативної самоактуалізації Запитання Мінімаль- ний бал Макси- мальний бал Середнє арифме- тичне Медіана Середнє квадрати- чне від- хилення Який Я взагалі? 31 70 52,2 53,0 8,7 Який Я на заняттях? 23 68 45,05 45,5 8,8 Відмінності між параметрами відповідей (“Який Я взагалі?” і “Який Я на заняттях?”) є статистично значущими (за критерієм Стьюдента t = 3,99 на рівні p = 0,01). Наведені результати загалом свідчать про низькі показники самоактуалізації особистості в конкретних навчальних ситуаціях. Найчастіше на заняттях студенти “підкоряються обставинам, нерішучі”, “не виявляють себе, свої здібності”, “незадоволені собою” тощо. Порівняльний аналіз розподілу показників студентів різних курсів засвідчив приблизно однаковий їх рівень. Водночас спостерігаються і деякі відмінності (табл. 5). Простежується спільна для багатьох показників тенденція: найбільші їх значення – на першому курсі, зниження – на третьому і знову деяке підвищення у випускників. Загалом цей факт можна трактувати як неспроможність вищої школи створити належні освітні умови для зовнішнього ініціювання з метою розгортання внутрішніх процесів самоактуалізації особистості в конкретних навчальних ситуаціях. Таблиця 5 Характеристика студентів першого, третього і п’ятого курсів за методикою ситуативної самоактуалізації Запита- ння Мінімальний бал Максималь- ний бал Середнє арифметичне Середнє квадратичне відхилення Курс Курс Курс Курс 1 3 5 1 3 5 1 3 5 1 3 5 Який Я взагалі? 32 31 33 70 66 70 53,0 51,0 51,9 8,5 10,9 8,5 Який Я на заня- ттях? 27 23 27 68 64 64 46,2 43,5 44,6 9,0 9,9 8,4 Справді, самоактуалізована особистість, найбільшою мірою виявляє активність, отримує від цього інтелектуальне задоволення; вона впевнена в собі; незалежна; прагне до успіхів у справах і досягає їх; захоплена тим, що відбувається, кожен момент життя наповнений для неї смислом; сама хоче контролювати своє життя, вільно приймати рішення та реалізовувати їх. А втім, слід зауважити, що показники загальної ситуативної самоактуалізації (ЗСС) виразніше пов’язані зі шкалами самоактуа- лізації А. Маслоу, ніж показники ситуативної самоактуалізації в освітніх ситуаціях (ССО) (табл. 6). Це може свідчити про те, що наповненість смислом, подієвість життя, його емоційне проживання частіше відбуваються поза стінами навчального закладу і суб’єктивний потенціал особистості актуалізується зазвичай у ситуаціях ненавчального характеру. Таблиця 6 Значущі кореляції між показниками ситуативної самоактуалізації (СС) і шкалами самоактуалізації А. Маслоу (при p = 0,01) Вид СС Шкали самоактуалізації 1 2 3 4 5 6 7 8 9 1 0 1 1 Зага- льні по- каз- ники Зага- льна , 2 8 9 8 , 2 2 1 9 , 4 3 4 8 , 2 6 3 5 , 2 9 7 ,2 26 Освіт- ня , 3 3 3 5 , 5 9 2 2 , 2 1 0 , 2 0 5 0 , 2 1 9 3 Примітка. 1 – орієнтація в часі; 2 – цінності; 3 – погляд на природу людини; 4 – потреба в пізнанні; 5 – прагнення до творчості, або креативність; 6 – автономність; 7 – спонтанність; 8 – саморозуміння; 9 – аутосимпатія; 10 – контактність; 11 – гнучкість. Зауважимо, що виявлено певні відмінності у зв’язку загальної ситуативної самоактуалізації (ЗСС) і ситуативної самоактуалізації в конкретних освітніх ситуаціях (ССО) зі шкалами самоактуалізації А. Маслоу. Значущі кореляції ЗСС спостерігаються зі шкалами “цінності” (r = 0,2898), “потреба в пізнанні” (r = 0,2219), “прагнення до творчості” (r = 0,4348), “спонтанності” (r = 0,2635), “гнучкість” (r = 0,297) та загальною шкалою самоактуалізації (r = 0,226). Ситуативна самоактуалізація студентів в освітніх ситуаціях тісно корелює зі шкалами “потреба в пізнанні” (r = 0,3335), “прагнення до творчості” (r = 0,5922), “автономність” (r = 0,210), сСпонтанність” (r = 0,205), “саморозуміння” (r = 0,2193). Як бачимо, самоактуалізована особистість на заняттях відкрита новому досвідові, творчо ставиться до пізнання, незалежна і вільна, безпосередня і природна у стосунках з іншими, впевнена у собі й орієнтована на власні принципи та переконання. Це, очевидно, відображає єдину природу цих рис: смисловий характер учіння студентів як суб’єктів освітнього процесу. Висновок. Отже, самоактуалізація – це неперервний рух до особистісного зростання. Прагнення до самоактуалізації є вищим рівнем мотивації особистості, природним, закономірним, неодмінним процесом життя і водночас важливим чинником особистісно- професійного зростання студентської молоді. Експериментальне дослідження студентів – майбутніх фахівців гуманітарної сфери – показало середній рівень реалізації прагнень до самоактуалізації. Однією з причин такого стану є те, що освітнє середовище вищої школи досі недостатньою мірою сприяє розгортанню суб’єктності студентів у конкретних освітніх ситуаціях, актуалізації їхнього суб’єктного потенціалу в процесі занять. Залишаючись пасивними об’єктами освітніх впливів, студенти не мають можливостей уповні реалізувати свої прагнення до самоактуалізації, тому наповнення життя смислом, подієвістю, його емоційне проживання зазвичай відбуваються поза стінами вищого навчального закладу. На нашу думку, смисловий простір освіти повинен забезпе- чувати здійснення зв’язку між суб’єктом освітнього процесу і світом культури, актуалізуючи при цьому потенціал самоорганізації і саморозвитку, створюючи умови для осмисленого, суб’єктивно спря- мованого учіння. Відтак перспективи дальшої роботи ми вбачаємо в більш ретельному дослідженні особливостей ситуативної самоактуалі- зації студентів у процесі навчальних занять, виокремленні конкретних механізмів діалогізації освітнього середовища вищої школи. Література 1. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Питер, 1997. – 608 с. 2. Маслоу А. Мотивация и личность: Пер. с англ. – СПб.: Евразия, 1999. – 478 с. 3. Маслоу А. Психология Бытия: Пер. с англ. – М.: Рефлбук; К.: Ваклер, 1997. – 304 с. 4. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы: Пер с англ. – М.: Смысл, 1999. – 425 с. 5. Дубовицкая Т. Д. Методика диагностики ситуативной самоактуализации личности: контектный поход // Психол. журн. – 2005. – № 5. – С. 70–78. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ПОБУДОВИ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ МОДЕЛІ ПОЛІТИЧНИХ КОМПЕТЕНЦІЙ МОЛОДІ О. М. Скнар Представлено теоретичну модель політичних компетенцій молоді, у складі якої виділено три основні блоки – мотиваційний, когнітивний і конативний. За складові мотиваційного блоку визначено систему мотивів, цінностей і політичну ідентичність. Когнітивний блок конкретизовано в системі уявлень про механізми функціонування суспільства; про себе та власну роль; роль інших людей у суспільстві; про права та обов’язки; принципи взаємодії людини і влади. Поведін- ковий блок розглянуто як політичну залученість молоді. Ключові слова: соціальне научання, політична соціалізація, компетенції, модель політичних компетенцій молоді. Представлена теоретическая модель политических компетенций молодежи, в составе которой выделены три основных блока – мотива- ционный, когнитивный и конативный. Как составляющие моти- вационного блока определены система мотивов, ценностей и политическая идентичность. Когнитивный блок конкретизирован в системе представлений о механизмах функционирования общества; о себе и собственной роли; роли других людей в обществе; о правах и обязанностях; принципах взаимодействия человека и власти. Поведен- ческий блок рассмотрен как политическая включенность. Ключевые слова: социальное научение, политическая социали- зация, компетенции, модель политических компетенций молодежи. The theoretical model of youth’s political competencies is presented as a structure with three basic blocks – motivational, cognitive and behavioral. By components of the motivational block it is determined system of motives, values and political identity. The cognitive block is concretized in a system of representations about mechanisms of functioning of a society; about himself and his own role; roles of other people in a society; about the rights and duties; principles of interaction between a person and authority. The behavioral block is considered as political inclusiveness. Key words: social learning, political socialization, competence, model of youth’ political competencies. Проблема. Стрімкі політичні і соціально-економічні зміни в сучасному українському суспільстві зумовлюють багатозначність, амбівалентність і невизначеність політичного світу, що вкрай утруднює, з одного боку, політичну адаптацію особистості до мінливих і суперечливих суспільно-політичних умов, а з іншого – самовизначення особистості та її здатність ефективно функціонувати в громадсько-політичному бутті. Власне, ці дві основні функції – адаптацію особистості та її розвиток – і покладено на політичну соціалізацію. Результатом має стати формування політичної компетентності, завдяки якій особистість зможе не тільки “адекватно орієнтуватися в складному і суперечливому сучасному світі” [1, с. 46], а й виявлятиме готовність та вміння домагатися дотримання власних прав, виконуватиме громадянські обов’язки, захищатиме власні інтереси, поважатиме права та інтереси інших людей, прийматиме самостійні рішення й відповідатиме за них, шануватиме чесноти громадянського суспільства тощо. Підкреслимо, що орієнтування в суспільно-політичному просторі та визначення власного місця в ньому потребують не тільки системи адекватних уявлень (про устрій суспільства, власну роль у ньому і роль інших громадян, про свої права та обов’язки тощо), а й самоусвідомлення причетності до певної спільноти та її культури, почуття поваги (чи неповаги) до політичної влади, відчуття власної гідності, віри в можливість реального впливу на суспільно-політичні процеси тощо. А втім, з прикрістю констатуємо, що на цей час серед фахівців різних сфер діяльності (соціальних і політичних психологів, педагогів, політологів) немає згоди ні щодо визначення понять “компетенція”, “компетентність”, “політичні компетенції”, ні розуміння їх змістового наповнення. У вітчизняній науці досі не існує ані простого переліку політичних компетенцій, ані узагальненої моделі, яка б їх презентувала. Зрештою, така модель могла б слугувати певним орієнтиром як для потреб демократичної політичної й громадянської освіти, так і для формування політичної культури молоді, розвитку культури громадянськості. Мета статті: викласти концептуальні засади побудови теорети- чної моделі політичних компетенцій молоді та визначити її структуру. Передусім зазначимо, що заявлена тема досліджується нами в контексті соціального научання, котре розглядається як механізм розвитку політичних компетенцій молоді. Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання означеної проблеми, показав, що центральною проблемою концепції соціального научання (А. Бандура, Дж. Роттер, У. Мішел та ін.) є проблема соціалізації [2–5]. Соціалізація – процес, завдяки якому дитина має змогу зайняти своє місце в суспільстві, стати повноцінним його членом. Услід за Г. М. Андреєвою розглядатимемо соціалізацію як двосторонній процес, який передбачає, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, а з другого – активне відтворення індивідом системи соціальних зв’язків за рахунок його активної діяльності, активного включення в соціальне середовище [6]. Водночас слушним видається зауваження В. В. Москаленко про те, що успішною соціалізацією може вважатися ефективна адаптація людини до суспільства і одночасно здатність певною мірою протистояти суспільству, тому, що заважає саморозвитку і самоствердженню особистості [7]. Отже, соціалізація загалом і політична зокрема передбачають як включення людини в систему суспільно-політичних відносин, так і самостійне, суб’єктне відтворення нею цих стосунків, засвоєного громадянського, соціально- політичного досвіду тощо. При цьому ефективність соціалізації, на думку Л. І. Анциферової, пов’язана передусім з активністю дитини в освоєнні світу (політичного простору), а також з її суб’єктивним ставленням до світу і до самої себе (див. [8]). З огляду на висвітлення проблеми в працях російських і вітчизняних учених Б. Г. Ананьєва, Г. М. Андреєвої, В. О. Васютин- ського, Л. С. Виготського, Л. Я. Гозман, І. С. Кона, О. М. Леонтьєва, Б. Ф. Ломова, Д. В. Ольшанського, А. В. Петровского, М. М. Слюсаревсь- кого, В. О. Татенка, В. О. Ядова, О. Б. Шестопал та ін. за теоретико- методологічні принципи дослідження процесу соціалізації загалом (і політичної зокрема) було обрано такі: * принцип соціальної детермінації (наголошує на тому, що процес соціалізації детермінований соціальними умовами існування суспільства, які у свою чергу обумовлюють як безпосередні умови життя людини, так і найрізноманітніші культурні, політичні, громадянські, ідеологічні виховні впливи суспільства на формування своїх членів); * принцип самодетермінації, тобто суб’єктності (підкреслює, що соціалізація – це насамперед активна, цілеспрямована діяльність особистості по перетворенню умов власного розвитку, а також суб’єктне відтворення суспільних відносин, засвоєного соціального досвіду тощо. Особистість розглядається як суб’єкт свого буття в цілому і зокрема в суспільно-політичній сфері); * принцип діяльнісного опосередкування (основним способом засвоєння індивідом соціального досвіду визнає його активну взаємодію з оточуючими, завдяки чому через включення в різні суспільні стосунки він інтеріоризує загальнокультурні, громадянські, політичні цінності) [9]. Соціалізація дитини, на думку прихильників теорії соціального научання, відбувається саме завдяки научанню. Так, Дж. Роттер вважає, що поведінка людини формується в значущому для неї середовищі, насиченому соціальними взаємодіями з іншими людьми. Особливістю цієї теорії є те, що вона акцентує увагу на ролі мотиваційного (підкріплення) та когнітивного (очікування) факторів у научанні людини. Так, на думку вченого, серед когнітивних елементів значущими є сприймання поведінки інших й очікування, пов’язані з пізнавальними процесами, тоді як цінність отриманого підкріплення і психологічна ситуація логічно співвідносяться з мотивацією. У такий спосіб Роттер зауважує, що для передбачення можливої поведінки в соціальній ситуації потрібно враховувати такі змінні, як сприймання, очікування, власне цінності та психологічну ситуацію (див. [4]). Важливим доробком автора теорії соціального научання А. Бандури є виокремлення форм научання як механізму соціалізації, найбільш прийнятними серед яких вважаємо научання через моделювання, спостереження та імітацію (одним з виявів якої є ідентифікація). Научання сприяє формуванню нової когнітивної та поведінкової компетентності особистості [2–4]. Перш ніж перейти до викладу (опису) структури й змісту теоретичної моделі політичних компетенцій особистості, слід визначитися з термінологічним апаратом, адже досі, як зазначалося вище, серед науковців немає згоди в трактуванні понять “компетентність”, “компетенція” [10–18]. У науковому обігу вживаються обидва терміни – то як синонімічні, то як відмінні, тож нагальною є потреба їх уточнення, з’ясування співвідношення між ними. Зазначимо, що в англомовних джерелах вони становлять одне поняття – “competence” [11; 12; 14; 15], яке (за двомовним англо- українським словником) перекладається як “здатність, уміння; компетентність; компетенція, правомочність” (цит. за: [12]) і розкривається через такі категорії, як “здатність до дії”, “уміння використовувати знання в практичній діяльності”, “уміння мобілізувати в даній ситуації набуті знання і досвід” тощо [там само]. За висловом І. Г. Єрмакова, означені поняття стосуються сфери зв’язків, які існують між знаннями, уявленнями, навичками, уміннями і дією, впровадженням, реалізацією в людській практиці. Ряд же учених пострадянського простору наголошують на відмінностях цих термінів, розглядаючи поняття “компетенція” як “…коло питань, щодо яких людина добре обізнана, пізнала їх і має досвід” [10; 11, с. 20; 16]. У понятті “компетентність” вони акцентують увагу на ефективності діяльності, виконанні певної ролі чи діяльності. Частково погоджуючись з тим, що компетентність є більш широким поняттям, вважаємо за можливе вживати означені терміни як синоніми. Для побудови теоретичної моделі політичних компетенцій молоді за основу було взято модель компетентності і мотивації Дж. Равена, котра враховує як компоненти й характеристики ефективної поведінки (когнітивні, афективні, вольові), так і її значущі аспекти (досягнення, співробітництво, вплив). Учений вважає, що найбільшу роль при визначенні компетентності відіграє саме цінність діяльності для суб’єкта, тому для її оцінювання пропонує спочатку “вимірювати” цінність діяльності, а вже потім – сукупність внутрішніх засобів, за допомогою яких суб’єкт досягає результатів у певній діяльності [19; 20]. Основними складовими компетентності, за Равеном, є: 1) внутрішньо мотивовані характеристики, зумовлені системою особистих цінностей; 2) уявлення й очікування людей, пов’язані з механізмами функціонування суспільства й з власною роллю в ньому; 3) розуміння тих термінів, які характеризують стосунки всередині суспільства (йдеться про такі поняття, як керівництво, прийняття рішень, демократія, рівність, відповідальність, участь тощо). Особистісний сенс таких понять тісно пов’язаний з причинами поведінки (мотивацією) та з її якістю (компетентністю) [там само]. Учений зауважує, що розуміння людиною природи функціонування соціуму (тобто того, як “працює” суспільство), а також наявність системи уявлень про себе й розуміння власної ролі та ролі інших людей у суспільстві мають вирішальне значення для компетентної поведінки особистості. На основі цього дослідник виокремлює соціальну, громадянську і політичну освіту як ключове, визначальне завдання навчання й розвитку компетентності [там само]. Нагадаємо, що формування політичної компетентності молоді ми розглядаємо насамперед як результат її політичної соціалізації, яка охоплює не тільки засвоєння молодими людьми політичного досвіду завдяки прилученню до політичної культури суспільства, а й передбачає активне відтворення цієї системи через активні дії, що відображаються в політичній участі (поведінці). З огляду на це, крім мотиваційного і когнітивного блоків (за Дж. Равеном), у складі політичної компетентності виділятимемо ще й конативний (поведінковий) блок. Спираючись на вищевикладені положення, спробуємо конкретизувати визначені складові політичних компетенцій молоді. Для цього розглянемо кожен з блоків окремо й відтворимо їх взаємодію у вигляді моделі (рис.). До мотиваційного блоку належать: 1) власне система мотивів, яку, на пропозицію Д. В. Ольшанського [21], деталізовано через пізнавальні та ідеологічні мотиви; мотиви влади, афіліації, перетво- рення світу, вірність традиціям; прагматичні мотиви і псевдомовиви; 2) політична ідентичність, чинниками якої є ідентифікація з культурою, історією, народом, нацією, ідеологією, державою; 3) система цінностей. Когнітивний блок політичних компетенцій, за Дж. Равеном, є системою уявлень про: 1) механізми функціонування суспільства; 2) про себе і власну роль у суспільстві; 3) роль інших людей у суспільстві. Він охоплює також розуміння термінів, що описують стосунки всередині суспільства. За результатами аналізу політико- психологічних джерел [1; 21–28] блок доповнено уявленнями про: 4) права та обов’язки; 5) принципи взаємодії людини і влади. Конативний (поведінковий) блок характеризує ступінь політичної залученості, що передбачає: уміння діяти з огляду на захист і задоволення власних та громадських інтересів, потреб; володіння необхідними процедурами й технологіями відстоювання прав, свобод, інтересів (як своїх, так і інших громадян) та вирішення проблем; здатність впливати на суспільство й протистояти маніпуляціям. Політичні компетенції Мотиваційний блок Когнітивний блок Конативний блок Мотиви Політична ідентичність, чинниками якої є іденти- фікація з: Система уявлень про Розуміння тер- мінів, які опи- сують стосунки всередині суспільства * пізнавальні * влади * ідеологічні * перетворе- ння світу * вірність традиціям * прагматичні * псевдомо- тиви * афіліації * культурою * історією (історичною пам’яттю) * народом, нацією, державою * ідеологією * механізми функціонування суспільства * про себе та власну роль у суспільстві * роль інших людей у суспільстві * права та обов’язки * принципи взаємодії людини і влади Ступінь політичної залученості Система цінностей Рис. Теоретична модель політичних компетенцій громадянина Нижче наводимо виклад основних етапів подальших дослідницьких дій: 1) створення теоретичної моделі політичних компетенцій молоді та її апробація; 2) розроблення програми емпіричного дослідження та виявлення емпіричним шляхом рівня сформованості політичних компетенцій молоді, порівняння теоретичної моделі з ідеальною; 3) відбір технологій, прийомів, засобів впливу ресурсів соціального научання, які можуть застосовуватися для формування та розвитку політичних компетенцій молоді. Як слушно зауважила І. В. Жадан, саме ступінь сформованості політичних компетенцій, з одного боку, найбільшою мірою визначає рівень політичної соціалізованості громадян у демократичному суспільстві, з другого – закладає базу для подальшого розвитку особистості і спільноти. Висновки. 1. Стрижневою проблемою концепції соціального научання є процес соціалізації. У теоретичній моделі підкреслюється роль мотиваційного і когнітивного факторів у научанні людини. Виявлено, що ефективність соціалізації загалом і політичної зокрема пов’язана з активністю особистості в освоєнні світу (політичного простору), її суб’єктивним ставленням до світу і до самої себе. 2. Найбільш прийнятними формами научання як механізму соціалізації слід вважати моделювання, спостереження та імітацію (одним з виявів якої є ідентифікація), котрі сприяють формуванню нової когнітивної та поведінкової компетентності особистості. 3. З’ясовано, що політичні компетенції формуються в процесі політичної соціалізації й поєднують мобілізацію знань, уявлень, навичок, умінь, ставлень особистості (підкріплених системою мотивів і цінностей) та дію, реалізацію, впровадження в практику поведінкових відносин. 4. У структурі політичних компетенцій молоді виділено три основні блоки – мотиваційний, когнітивний і конативний. За складові мотиваційного блоку визначено систему мотивів, цінностей та політичну ідентичність. Когнітивний блок конкретизовано в системі уявлень про механізми функціонування суспільства; про себе і власну роль, роль інших людей у суспільстві; про права та обов’язки, принципи взаємодії людини і влади, а також розуміння термінів, які описують стосунки всередині суспільства. Поведінковий блок розглянуто в контексті політичної залученості молоді. Література 1. Іванов М. Що таке “громадянська” і що таке “політична” освіта? // Політ. менеджмент. – 2003. – №2. – С.41–49. 2. Бандура А. Теория социального научения. – СПб.: Евразия, 2000. – 320 с. 3. Андреева Г. М., Богомолова Н. Н., Петровская Л. А. Подход А. Бандуры // Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические подходы. – М.: Аспект Пресс, 2001. – С. 62–69. 4. Социально-когнитивное направление в теории личности: Альберт Бандура и Джулиан Роттер // Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Питер Пресс, 1997. – С. 373–427. 5. Квинн В. Научение и другие методы воздействия на поведение // Прикладная психология. – СПб.: Питер, 2001. – С. 88–115. 6. Андреева Г. М. Психология социального познания. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 288 с. 7. Москаленко В. В. Соціальна психологія: Підручник. – К.: Центр навч. л- ри, 2005. – 624 с. 8. Розум С. И. Психология социализации и социальной адаптации человека. – СПб.: Речь, 2006. – 365 с. 9. Междисциплинарный поход в исследовании социализации. – Режим доступу: http://revolution.allbest.ru /psychology/00005325_0.html. 10. Компетенция и компетентность. – Режим доступу: http://novikov.ua/ articles/trainings/7068/. 11. Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи / Під заг. ред. О. В. Овчарук. – К.: К.І.С., 2004. – 112 с. 12. Феномен компетентності у просторі наукового знання // Життєва компетентність особистості: від теорії до практики: Наук.-метод. посіб. / За ред. І. Г. Єрмакова. – Запоріжжя: Центріон, 2005. – С. 130–185. 13. Клепко С. Ф. Компетенізація освіти: обмеження і перспективи // Життєва компетентність особистості: від теорії до практики: Наук.-метод. посіб. / За ред. І. Г. Єрмакова. – Запоріжжя: Центріон, 2005. 14. Єрмаков І. Г., Пузіков Д. О. Життєтворчі компетенції особистості. – Донецьк: Каштан, 2007. – 242 с. 15. Миллс Р. Компетенции. Карманный справочник: Пер. с англ. – М.: НІРРО, 2004. – 128 с. 16. Конасова Н. Ю. Общекультурная компетентность как показатель образованности учащихся школы: Пособие для самообразования / С.- Петерб. гос. ун-т пед. мастерства. – СПб., 2000. – 41 с. 17. Степанов Ф., Кузьміна Н. Базові компетенції сучасної людини // Завуч. – 2002. – № 29. – С. 4. 18. Тарутіна З. Громадянська компетентність суспільства // Наук. світ. – 2002. – № 9. – С. 8–9. 19. Равен Дж. Компетентность в современном обществе: выявление, развитие и реализация: Пер. с англ. – М.: Когито-центр, 2002. – 395 с. 20. Митина Л. М. Компетентность личности: психологическое содержание и условия развития // Психология развития конкурентоспособной личности. – М.: Моск. психол. соц. институт; Воронеж: МОДЭК, 2002. – С. 105–114. 21. Ольшанский Д. В. Политическая психология. – СПб.: Питер, 2002. – 576 с. 22. Політична культура та проблеми громадянської освіти в Україні: Аналіт. звіт / І. Жадан, С. Кисельов, О. Кисельова, С. Рябов; Відп. ред. С. Рябов; Ін-т громад. освіти НаУКМА та ін. – К.: Тандем, 2004. – 79 с. 23. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави / Ред. В. П. Недашківський. – К.: ТАНДЕМ, 1996. – 239 с. 24. Рябов С. Г. Основи теорії політики: Навч. посіб. / Ред. В. П. Недаш- ківський. – К.: Тандем, 1996. – 191 с. 25. Пробийголова Н. Політична освіта як складова політичної соціалізації молоді // Політ. менеджмент. – 2008. – № 1 (28). – С. 128–137. 26. Карнаух А. Громадянська освіта як засіб формування політичної культури молоді // Політ. менеджмент. – 2007. – № 6 (27). – С. 82–88. 27. Бортніков В. Соціокультурний вимір політичної участі // Політ. менеджмент. – 2007. – № 5 (26). – С. 76–91. 28. Лола В. Проблеми формування громадянина України // Людина і політика. – 2003. – № 4(28). – С. 40–50. ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ГОТОВНОСТІ МАЙБУТНІХ ПЕДАГОГІВ ДО РОБОТИ В ОСВІТНІХ ОРГАНІЗАЦІЯХ В УМОВАХ ЗМІН Н. М. Хмель На основі емпіричного дослідження з’ясовуються рівень та особливості психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в освітніх організаціях в умовах соціально-економічних змін. Аналізу- ються особливості розвитку окремих компонентів психологічної готовності (мотиваційного, когнітивного, операційного, особистісного) майбутніх педагогів до професійної діяльності в нових умовах. Ключові слова: психологічна готовність майбутніх педагогів пра- цювати в умовах соціально-економічних змін; структура психологічної готовності; зміни в освітніх установах; компоненти психологічної готовності: мотиваційний, когнітивний, операційний, особистісний. На основании эмпирического исследования выясняются уровень и особенности психологической готовности будущих педагогов к работе в организациях системы образования в условиях социально- экономических изменений. Анализируются особенности развития отдельных компонентов психологической готовности (мотивационного, когнитивного, операционного, личностного) будущих педагогов к профессиональной деятельности в новых условиях. Ключевые слова: психологическая готовность будущих педа- гогов работать в условиях социально-экономических изменений; структура психологической готовности; изменения в учреждениях системы образования; компоненты психологической готовности: мотивационный, когнитивный, операционный, личностный. In the article on the basis of empirical investigation conducted by the author the level and peculiarities of psychological readiness of the future teachers to work in the educational establishments under the conditions of social and economic changes are revealed. The peculiarities of the development of some components of psychological readiness (motivational, cognitive, operational and personality) of the future teachers to work in the educational establishments in new conditions are analyzed. Key words: future teachers’ psychological readiness to work under the conditions of social and economic changes; the structure of psychological readiness; changes in educational establishments; the components of psychological readiness: motivational component, cognitive component, operational component, personality components. Проблема. Соціально-економічні зміни, які відбуваються сьогодні в політичній, економічній та соціальній сферах суспільства, активно відображаються на діяльності освітніх організацій нашої держави. Враховуючи останні тенденції темпів і масштабності змін, стає зрозуміло, що в майбутньому вони лише зростатимуть, тому жодній сучасній організації не вдасться уникнути інновацій та змін [1, с. 581]. Нині перед українською освітою гостро постало питання відповідності вимогам сучасного європейського і світового освітнього простору, що зумовило виникнення змін у роботі й структурі самих освітніх організацій. На нашу думку, дуже важливим і актуальним на цей час є дослідження змін, які відбуваються в освітніх організаціях, та психологічної готовності персоналу до роботи в цих організаціях в умовах соціально-економічних змін. Тож проблема дослідження особливостей психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в освітніх організаціях в нових умовах потребує спеціального вивчення. Соціальна значущість і недостатня розробленість проблеми психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в освітніх організаціях в умовах соціально-економічних змін визначили мету статті: вивчення особливостей основних структурних компонентів психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в освітніх організаціях в умовах соціально-економічних змін. Відповідно до мети були поставлено такі завдання: 1) дослідити особливості психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в освітніх організаціях в умовах соціально-економічних змін за окремими компонентами (мотиваційний, когнітивний, операційний, особистісний); 2) виявити рівень психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в освітніх організаціях в умовах соціально-економічних змін. Аналіз літературних джерел свідчить, що проблема дослідження професійної діяльності особистості в умовах змін знайшла своє відображення в працях зарубіжних (К. Девіс, Дж. Ньюстром, Г. М. Ан- дреєва) і вітчизняних (Л. М. Карамушка, О. А. Філь, Т. В. Зайчикова та ін.) учених [2–7]. Проблема психологічної готовності до педагогічної діяльності частково висвітлюється в роботах В. А. Сластьоніна, С. І. Ніколаєнка, Ф. Н. Гоноболіна, Н. В. Кузьміної та ін. [8–10]. З’ясовано, що психологічна готовність особистості розглядається як істотна передумова будь-якої цілеспрямованої діяльності, її регуляції, стійкості та ефективності [11]. Наголошується, що сформованість психологічної готовності значною мірою впливає на ефективність і результативність виконання будь-якої діяльності, зокрема професійної. На підставі аналізу наукової літератури можна говорити про те, що під психологічною готовністю майбутніх педагогів до роботи в умовах соціально-економічних змін суспільства слід розуміти стійке психологічне утворення, що охоплює систему сформованих професійних знань, умінь, навичок, потреб, мотивів, психологічних рис педагога, які забезпечують успішне виконання педагогічної діяльності в умовах змін [9; 10; 12]. На наш погляд, модель психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в освітніх організаціях в умовах соціально- економічних змін суспільства вміщує такі чотири основні компоненти: мотиваційний – сукупність мотивів, необхідних для здійснення педагогічної діяльності в умовах сучасних освітніх організацій, адекватних цілям і завданням; когнітивний – система знань для здійснення професійної діяльності в освітніх організаціях в умовах соціально-економічних змін; операційний – комплекс умінь і навичок, які забезпечують успішну педагогічну діяльність в умовах соціально- економічних змін; особистісний – сукупність особистісних рис індивіда, що сприяють мобільності, активності та ефективній діяльності в умовах змін. Для вирішення поставлених завдань нами було розроблено дизайн емпіричного дослідження. Дослідження особливостей психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в умовах соціально-економічних змін проводилось у два етапи: 1) орієнтаційно-розвідувальний, спрямований на поперед- нє вивчення стану проблеми та деяких основних ознак її вияву; 2) констатуючий – дослідження рівня та особливостей психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в умовах соціально- економічних змін. Для проведення орієнтаційно-розвідувального етапу було обрано методи анкетування і контент-аналізу. На констатуючому етапі використовувався комплекс діагностичних методик: для дослідження особливостей психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в освітніх організаціях в умовах соціально-економічних змін за мотиваційним компонентом – методика “Мотивація навчання у ВНЗ” [13, с. 233]; для дослідження рівня психологічної готовності майбутніх педагогів за когнітивним компонентом було розроблено і використано авторську анкету; для визначення рівня соціально-психологічних умінь і навичок операційного компонента психологічної готовності майбутніх педагогів використовувався набір педагогічних ситуацій змін, розроблений автором; особистісний компонент психологічної готовності вивчався за методиками дослідження особистісних рис – “Вимір ригідності” [14, с. 145], “Локус контролю” [15, с. 218], “Перцептивна оцінка типу стресостійкості” [16, с. 248]. Дослідження проводилося на базі Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя і ЗОШ І-ІІІ ступенів Київської та Чернігівської областей. У ньому взяли участь 290 студентів 4–5-го курсів педагогічних спеціальностей і 105 учителів. У ході орієнтаційно-розвідувального етапу студентам педагогічних спеціальностей пропонувалась авторська анкета з рядом відкритих і закритих запитань, спрямованих на вивчення когнітивного компонента психологічної готовності та суб’єктивного рівня психологічної готовності до роботи в освітніх організаціях в умовах змін. Отримані дані показали недостатній рівень психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в освітніх організаціях в нових умовах. Оцінювання майбутніми педагогами рівня власної психоло- гічної готовності до роботи в освітніх організаціях в умовах соціально- економічних змін за шкалою від 1 до 10, де 1 – “дуже низький рівень психологічної готовності до педагогічної діяльності”, а 10 – “дуже високий”, дало середні значення по вибірці 4,85 бала. На нашу думку, такі показники свідчать про недостатній рівень психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в освітніх організаціях в умовах соціально-економічних змін. Врахову- ючи попередні результати, отримані в ході орієнтаційно- розвідувального етапу дослідження, вважаємо за доцільне проведення більш ґрунтовного емпіричного дослідження психологічної готовності майбутніх педагогів працювати в освітніх організаціях в умовах соціально-економічних змін. Випробуваним учителям було запропоновано анкету для вивчення конкретних змін, що відбулися в освітніх організаціях протягом останніх трьох років. Серед таких змін учителі найактуальнішими ввважають: введення 12-річного терміну навчання (23 % опитаних); підготовку учнів до зовнішнього незалежного оцінювання навчальних досягнень (14 %); обладнання комп’ютерних класів сучасними комп’ютерними і мультимедійними засобами (11 %), хоч рівень матеріального забезпечення шкільних фахових кабінетів і школи в цілому залишається низьким (5,3 %); введення в дію програми “Шкільний автобус” (4,2 %); моніторинг знань учнів (4,0 %); введення нових навчальних дисциплін (4 %); використання інноваційних технологій навчання (2,9 %) та ін. Отже, останнім часом в освітніх організаціях відбувся ряд змін, пов’язаних із соціально-економічними факторами. Рівень психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в освітніх організаціях в умовах соціально-економічних змін явно недостатній і потребує подальшого ґрунтовного вивчення та аналізу. На констатуючому етапі дослідження, розглядаючи мотиваційний компонент психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в освітніх організаціях в умовах змін, нами було виділено мотиви отримання знань і оволодіння професією та мотиви отримання диплому, які досліджувалися за допомогою методики “Мотивація навчання у ВНЗ”. Отримані результати показали, що в майбутніх педагогів домінує мотив отримання диплому (49,8 %), менш значимим є мотив здобуття знань (28,3 %), а мотив оволодіння професією найменш значимий (21,9 %). Аналіз даних у цілому засвідчив, що для майбутніх педагогів визначальним мотивом навчання у ВНЗ є мотив отримання диплому, вони недостатньо орієнтовані на отримання знань з фаху та оволодіння обраною професією. Низький показник мотивації у сфері оволодіння професією говорить ще й про те, що в майбутньому випробувані студенти педагогічних спеціальностей не орієнтовані на роботу за фахом педагога. Причина цього, на нашу думку, криється в соціально- економічній ситуації, яка склалася в нашій державі (низький рівень заробітної плати вчителів, зниження соціального статусу педагога та престижу професії тощо). Вивчаючи когнітивний компонент психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в освітніх організаціях в умовах змін, ми провели анкетування, що складалося із трьох блоків запитань. Перший блок стосувався знань майбутніх педагогів про поняття власне змін. Другий блок був зорієнтований на визначення рівня сформо- ваності уявлень майбутніх педагогів про саму педагогічну діяльність, з’ясування їхньої психологічної готовності до педагогічної діяльності. Третій блок містив запитання соціально-демографічного характеру. Аналіз рівня знань майбутніх педагогів про поняття змін у цілому і соціально-економічних змін зокрема свідчить, на наш погляд, про низький когнітивний рівень опитуваних. Відповіді на ці запитання анкети мали здебільшого найбільш загальний вигляд. Так, наприклад, поняття “зміни” опитувані розуміють як “порушення певних встановлених правил”, “рух уперед” тощо. Поняття “соціально- економічні зміни” майбутні педагоги визначають перш за все як “зміни, що відбуваються в суспільстві та економіці країни”. А втім, у цілому можна погодитися з тим, що опитувані студенти досить адекватно оцінюють соціально-економічні зміни в суспільстві. Разом з тим їхні відповіді поверхові, неповні, оскільки не охоплюють увесь перелік змін. Як бачимо, рівень розуміння майбутніми педагогами готовності до педагогічної діяльності має суб’єктивний і неповний характер. У межах операційного компонента психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в освітніх організаціях в умовах змін було виділено педагогічні і соціально-психологічні вміння, які досліджувалися за допомогою авторської проективної методики “Ситуації змін в освітніх організаціях”. Набір ситуацій, пропонованих досліджуваним, складався з реальних педагогічних ситуацій змін, які відбулися протягом останніх трьох років в освітніх організаціях. Розв’язання майбутніми педагогами ситуацій змін з педагогічної практики має переважно морально-оцінний і методичний характер, що свідчить про недостатню сформованість операційного компонента психологічної готовності випробуваних. Особистісний компонент психологічної готовності майбутніх педагогів було представлено особистісними рисами, які потрібні майбутньому педагогу для ефективної роботи в освітніх організаціях в умовах змін. Однією з таких рис, на нашу думку, є мобільність. Для того щоб вивчити рівень ригідності майбутніх педагогів, було проведено дослідження за методикою “Вимір ригідності”. Аналіз даних показує, що майбутнім педагогам властиве виражене поєднання рис мобільності і ригідності (63,3 %). Ригідний тип теж добре виражений (36,3 %), натомість найнижча частка серед випробуваних припадає на мобільний тип (0,4 %). Зауважимо, що для роботи в умовах змін мобільність особи (її здатність до зміни настанов, стереотипів, власної точки зору в умовах, які об’єктивно потребують перебудови діяльності) є важливою характеристикою. Як свідчать отримані дані, саме показник мобільності в майбутніх педагогів критично низький. Водночас досить високим виявився у респондентів показник ригідності, що свідчить про тенденцію до збереження студентами стійкості власних переконань і їх нездатність до гнучкості в ситуаціях змін. Дослідження перцептивної стресостійкості майбутніх педагогів показує, що у вибірці в цілому переважає помірно виражена схильність до типу А (59,5 %), тобто часто проявляється нестійкість до стресів. Таку нестійкість проявляють випробувані, що належать до типу А (22,3 %). Вирізняються стійкістю до стресів 17,3 % опитаних, що мають помірно виражені характеристики типу Б. І лише 0,9 % респондентів належать до стресостійкого типу Б. На підставі аналізу даних можемо зробити висновок, що майбутні педагоги мають загалом низький рівень стресостійкості. В умовах неперервних суспільних змін, коли повсякчас існує високий ризик виникнення стресів, дуже важливо мати належний рівень стресостійкості. Ще одним показником, який висвітлює ставлення особистості до змін, є на нашу думку, локус контролю, дослідження якого проводилося за методикою “Локус контролю”. Як виявилося, 57,6 % майбутніх педагогів мають зовнішній локус контролю і 42,4 % – внутрішній. Тож більшість випробуваних, демонструючи екстерналь- ний локус контролю, схильні негативні прояви буття в ситуаціях змін пов’язувати із зовнішнім оточенням, пояснювати життєві негаразди певними обставинами, а не власними діями, своїми особистісними рисами. Висновок. Отже, аналізуючи власний рівень розвитку психологічної готовності до роботи в освітніх організаціях в умовах соціально-економічних змін майбутні педагоги в межах шкали від 1 до 10 (де 1 – “дуже низький рівень психологічної готовності до педаго- гічної діяльності”, а 10 – “дуже високий”) показали, що їхній рівень на цей час ще недостатньо високий (5,8 бала). Результати емпіричного дослідження засвідчили актуальність для майбутніх педагогів низки проблем, які стосуються рівня їхньої психологічної готовності за окремими компонентами та в цілому до роботи в умовах соціально-економічних змін. Звідси – нагальність розроблення спеціальної системи психологічного забезпечення на розв’язання означеної проблеми, що й становитиме зміст нашої подальшої дослідницької роботи. Література 1. Вэттэн Д. А., Камерон К. С. Развитие навыков менеджмента. – 5-е изд. / Пер. с англ., ред. В. А. Спивака. – СПб.: Нева, 2004. – С. 581–633. 2. Нюстром Дж. В., Дэвис К. Организационное поведение / Пер. с англ. под ред. Ю. Н. Каптуревского. – СПб.: Питер, 2000. – 448 с. 3. Андреева Г. М. Социальная психология и социальные изменения // Психол. журн. – 2005. – Т. 26. – № 5. – С. 5–15. 4. Карамушка Л. М. Психологічне забезпечення управління змінами в орга- нізації: огляд зарубіжних джерел // Актуальні пробл. психології. Т. 1: Соціальна психологія. Організаційна психологія. Економічна психологія: Зб. наук. пр. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка, Л. М. Карамушки. – К.: Міленіум, 2006. – Ч. 18. – С. 3–10. 5. Карамушка Л. М. Психологічні особливості введення змін в освітніх організаціях // Актуальні пробл. психології. Т. 1: Соціальна психологія. Організаційна психологія. Економічна психологія: Зб. наук. пр. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка, Л. М. Карамушки. – К.: Міленіум, 2005.– Ч. 16. – С. 5–21. 6. Філь О. А. Професійно-організаційні та соціально-демографічні чинники розвитку конкурентоздатності персоналу освітньої організації в умовах соціально-економічних змін // Актуальні пробл. психології. – Т. 1: Соціа- льна психологія. Організаційна психологія. Економічна психологія: Зб. наук. пр. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка, Л. М. Карамушки. – К.: Міленіум, 2006. – Ч. 17. – С. 31–38. 7. Зайчикова Т. В. Синдром професійного вигорання та опір змінам у працівників в умовах введення змін в організації // Актуальні пробл. психології. – Т. 1: Соціальна психологія. Організаційна психологія. Економічна психологія: Зб. наук. пр. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка, Л. М. Карамушки. – К.: Міленіум, 2006. – Ч. 17. – С. 11–14. 8. Сластенин В. А. Формирование личности учителя советской школы в процессе профессиональной подготовки. – М.: Просвещение, 1976. – 157 с. 9. Николаенко С. А. Системный анализ профессиональной готовности буду- щего учителя к педагогической деятельности: Автореф. дис… канд. психол. наук: 19.00.07 / Науч.-исслед. ин-т психологии УССР. – К., 1985. – 24 с. 10. Кузьмина Н. В. Методы исследования педагогической деятельности. – Из-во Ленинград. ун-та, 1970. – 114 с. 11. Вознюк А. В. Психологічні особливості когнітивного компонента психологічної готовності керівників освітніх організацій до управління атестацією // Актуальні пробл. психології. Т. 1: Соціальна психологія. Організаційна психологія. Економічна психологія: Зб. наук. пр. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка, Л. М. Карамушки. – К.: Міленіум, 2006. – Ч. 17. – С. 41–47. 12. Лукаш Е. Я. Особистісно-професійний комплекс методів і прийомів формування психологічної готовності майбутніх аудиторів до професійної діяльності дослідження // Актуальні пробл. психології. Т. 1: Соціальна психологія. Організаційна психологія. Економічна психологія: Зб. наук. пр. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка, Л. М. Карамушки. – К.: Міленіум, 2006. – Ч. 18. – С. 92–95. 13. Вікова психологія: Практикум: Навч.-метод. посіб. / За ред. О. П. Щотки. – Ніжин: Вид-во НДУ ім. М. Гоголя, 2006. – 307 с. 14. Райгородский Д. Я. Практическая психодиагностика. Методики и тесты: Учеб. пособие. – Самара: БАХРАХ-М, 2000. – 672 с. 15. Синдром “професійного вигорання” та професійна кар’єра працівників освітніх організацій: гендерні аспекти: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. та слухачів ін-тів післядиплом. освіти / За наук. ред. С. Д. Макси- менка, Л. М. Карамушки, Т. В. Зайчикової. – К.: Міленіум, 2004. – 264 с. 16. Фетискин Н. П., Козлов В. В., Мануилов Г. М. Социально-психологи- ческая диагностика развития личности и малых групп. – М.: Изд-во ин-та психотерапии, 2002. – С. 248–249. ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДОГО ПОКОЛІННЯ В УМОВАХ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ Г. Ю. Чередник Розглядаються особливості соціалізації підростаючого покоління в умовах соціальної реальності сучасної України. Висвітлюються наслідки трансформаційних процесів, зумовлених як зовнішніми, так і внутрішніми факторами; обґрунтовується потреба зміни типової моделі соціалізації особистості з метою формування в неї тих рис, які забезпечили б їй як молодому громадянинові України успішне функціонування в умовах кардинальних суспільних змін. Наголо- шується, що досягти цього можна лише за умови злагодженої взаємодії всіх інститутів соціалізації та їх агентів. Ключові слова: соціалізація, молоде покоління, соціальна реальність, суспільство, трансформація. Рассматриваются особенности социализации подрастающего поколения в условиях социальной реальности современной Украины. Освещаются последствия трансформационных процессов, обусло- вленных как внешними, так и внутренними факторами; обосновывается необходимость изменения типовой модели социализации личности с целью формирования у нее тех качеств, которые бы обеспечили ей как молодому гражданину Украины успешное функционирование в условиях кардинальных изменений в обществе. Подчеркивается, что достичь этого можно лишь при условии согласованного взаимо- действия всех институтов социализации и их агентов. Ключевые слова: социализация, молодое поколение, социальная реальность, общество, трансформация. The features of socialization of rising generation in the conditions of social reality of modern Ukraine are examined. Transformation processes in Ukrainian society, that are conditioned by both external and internal factors are lightened. The necessity of typical model person’s socialization change is accented with the purpose of forming those qualities which would provide young citizen of Ukraine successful functioning in the society under the conditions of changes. The achievement of this result is possible due to the concerted co-operation of all institutes of socialization and their agents. Key words: socialization, the young generation, social reality, society, transformation. Проблема. Складний і багатогранний процес соціалізації особистості повсякчас привертає увагу дослідників, адже завдяки йому суспільство формує саме також членів, яких потребує, і забезпечує таким чином механізм власного відтворення. З іншого боку, соціалізована особистість має більше шансів успішно адаптуватися в численних сферах сучасного суспільства: вільно, спонтанно поводитися в рамках інституційно визначеного поля; раціонально використовувати той соціокультурний досвід, якого набула. Така особистість може успішно приймати рішення, виявляти ініціативу, визначати власне майбутнє. Метою статті є аналіз соціально-психологічних факторів, що впливають на процес соціалізації молодого покоління в сучасній Україні і певним чином деформують його. Питання соціалізації особистості всебічно розглядали З. Фройд, Е. Еріксон, Ж. Піаже, К. Роджерс, А. Маслоу, А. Бандура, У. Бронфенбреннер, Дж. Дьюї, В. Кукартц, Е. Дюркгайм, Т. Шибутані, П. Берґер, Т. Лукман, Л. С. Виготський, А. Б. Залкінд, Б. Г. Ананьєв, М. В. Дьомін, Н. П. Дубінін, О. М. Леонтьєв, А. Ф. Поліс, К. О. Абуль- ханова-Славська, І. С. Кон та ін. Серед сучасних досліджень заслуговують на увагу: системний підхід Н. Ф. Голованової, А. В. Мудрика; доробок українських науковців І. О. Мартинюка, Н. І. Соболєвої, які розглядають виконання особистістю соціальних ролей; розвідки В. Є. Пилипенка, О. І. Вишняка, присвячені політичним орієнтаціям і соціальним очікуванням сучасної молоді; праці Є. І. Головахи, де висвітлюються проблеми первинної соціалізації в умовах сім’ї; роботи С. Оксамитної, Е. Швачко, що узагальнюють досвід формування національної ідентичності в умовах трансформації політичної системи країни, та ін. А втім, незважаючи на те, що означена проблема тривалий час досліджувалася фахівцями в галузі філософії, соціології, соціальної психології, педагогіки, акмеології та інших суспільних наук, вона досі не втратила своєї актуальності, оскільки залишилася низка ще не вирішених питань. Зазначимо, що сучасний трансформаційний етап розвитку українського суспільства характеризується загостренням інтересу науковців до основних детермінант і закономірностей соціалізуючого впливу на кожному з вікових етапів розвитку індивіда. Адже такі проблеми, як відчуження особистості від суспільства, складнощі формування цілісної особистості – носія гуманістичних цінностей – породжені перерозподілом власності та політичною нестабільністю, а також глобалізацією та зростанням ролі інформаційно-комунікаційних технологій в усіх галузях життєдіяльності суспільства. Як зазначає А. Тоффлер, “прискорення темпу змін глибоко увійшло в наше особисте життя, змусило нас грати нові ролі і поставило перед новими небезпеками” [1, с. 18]. Суспільні трансформації викликають природну зміну ціннісних орієнтирів, унаслідок чого складається ситуація, коли в одній і тій самій соціальній системі співіснують різні, часом суперечливі, ціннісні орієнтації. Також надзвичайно гострою є проблема успішного “входження” індивіда (і взагалі молодого покоління) в різні сфери сучасного суспільства. Тому ті економічні, політичні, соціально-психологічні та інші перетворення, які відбу- ваються сьогодні в Україні, неможливі без зміни моделі соціалізації особистості. Соціалізація, спрямована на всебічне і послідовне входження індивіда в суспільство, інтегрування в нього, має певні закономірності. По-перше, процес соціалізації поділяється на два етапи. Найбільш важливим є етап первинної соціалізації, завдяки якій індивід стає членом суспільства. На етапі вторинної соціалізації вже “соціалізований індивід входить у нові сектори соціальної реальності” [2, с. 211]. По-друге, одним із результатів процесу соціалізації є поєднання в індивідові типового та індивідуального. Адже для того, щоб успішно інтегруватися в соціальну реальність, молодій людині слід узгоджувати власні унікальні біологічні властивості з моральними законами людського співіснування, які обмежують їх прояв. Причому соціалізація більшою мірою спрямована на мораль, обмежуючи таким чином вплив біологічного. По-третє, у процесі соціалізації виділяються такі структурні категорії, як зміст і широта. Зміст соціалізації опосередковується як соціально-культурним контекстом тієї соціальної реальності, у якій перебуває індивід, так і віковим етапом розвитку цього індивіда. Широта соціалізації передбачає кількість сфер соціальної реальності, в які індивід зміг успішно інтегруватись. Авторка згодна з О. М. Ніколаєвою, що для успішної соціалізації людина потребує максимально широкого набору потенційних адаптивних стратегій, які мають забезпечити “максимальний результат за найменших затрат” [3, с. 36]. На нашу думку, цей постулат відображає можливість забезпечення широти соціалізаційного процесу. Більшість науковців, які досліджують проблеми соціалізації, відзначають, що фактори, котрі впливають на цей процес, виявляють себе на декількох рівнях. До них належать мегафактори (Всесвіт, планетарне мислення, світова спільнота), макрофактори (культура, країна, держава, етнос), мезофактори (міжпоколінні зв’язки, соціальні ролі, тип поселення, субкультура) та мікрофактори (спілкування, експектації, взаємодія). І на кожному із цих рівнів відбуваються трансформаційні процеси, які суттєво впливають на соціалізацію молодого покоління. Перш за все змінилися самі умови життя, і не тільки в Україні. Як стверджує Мак-Луган, людство досягло тієї стадії розвитку, коли визначальним фактором стає повна взаємозалежність усіх людських груп, націй, культур і релігій. Тепер людство перебуває в одній зоні тісної взаємодії, коли будь-яка подія на одному з континентів одразу ж впливає на добробут і поведінку людей на всіх інших, а отже, можна зробити висновок, що всі нації і всі спільноти пов’язані між собою тісною мережею взаємозв’язків ?4?. Цей процес дістав назву “глобалізація”. Глобалізація впливає не тільки на світову спільноту, а й змінює загалом процеси планетарного мислення. Світовий розподіл праці, міграція в масштабах усієї планети грошових, людських і виробничих ресурсів, зближення культур різних країн – усе це веде до того, що поступово змінюються інтереси і цінності, спосіб мислення людей. Культурна глобалізація характеризується зближенням ділової і споживацької культури різних країн світу, поглибленням міжнародного спілкування. Величезну роль у культурній глобалізації відіграє наскрізне поширення інтернету. Говорячи про вплив процесів глобалізації на акультурацію й соціальне становлення молодого покоління, слід згадати розмірковування із цього приводу А. Тоффлера. Він стверджує, що сьогодні всі державні кордони розмиті, а мережі суспільних зв’язків настільки щільні, що сучасні події миттєво відображуються в усьому світі. “Технологічні інновації різко змінюють спосіб життя і картину світу людей”, а темп життя надзвичайно сильно впливає на поведінку, викликаючи сильні і суперечливі реакції у різних людей [1, с. 34]. Як наслідок, змінюються стиль життя, соціальна компетентність як окремих індивідів, так і людства в цілому. У зв’язку із цим гостро постає проблема підвищення адаптативних можливостей людини, адже саме адаптативна поведінка є запорукою успішного прийняття рішень, ініціативності, суб’єктності у визначенні власного майбутнього, і забезпечується вона тими регулятивними началами людської діяльності, які закладаються на етапі первинної соціалізації. Тож на цьому рівні соціально- психологічну адаптацію можна розглядати як механізм соціалізації особистості. Трансформаційні процеси на макрорівні також зумовлюють низку проблем. Зокрема, недостатньо використовується потенціал національної, етнічної психології і культури для соціалізації молодого покоління. Через соціальні трансформації та поступову, однак суперечливу за наслідками інтеграцію України в європейську спільноту все більше поширюється вплив різноманітних, якісно відмінних від тих, що домінували раніше, ідеологічних цінностей і практичних моделей людської діяльності й поведінки. З різною інтенсивністю й неоднаковими наслідками цей вплив проявляється в усіх ключових сферах – політичній, економічній, соціальній, культур- ній. У кожній із сфер інтеграційні процеси характеризуються як надбаннями, так і втратами. Але саме культурні цінності, принаймні їхні зовнішні ознаки, найшвидше проникають у суспільство, найлегше поширюються і приживаються, передусім серед молоді, яка сприймає все нове значно природніше і менш критично, ніж люди старшого віку. Звідси небезпека засвоєння певних негативних елементів цінностей і норм. Завдання соціалізації набуває особливого значення у світлі трансформаційних процесів в Україні, зокрема становлення громадянського суспільства, а відтак формування нового типу світогляду громадян. Зазначимо, що певної корекції потребують і деякі соціальні властивості особистості українця. До таких властивостей, на нашу думку, слід віднести соціальну лінивість, правовий нігілізм. Причому вирішувати означене завдання найоптимальніше в процесі соціалізації і формування особистості саме молодого покоління, оскільки ця соціальна група традиційно є більш мобільною, більш відкритою до змін та інновацій. Подолання соціальної лінивості має відбуватися не тільки за рахунок посилення активної ролі самого індивіда в соціальних, державотворчих процесах, а й за рахунок розширення репертуару його соціальних ролей, формування в нього життєтворчих компетенцій. Уже на цей час кількість соціальних ролей, які грає у своєму житті кожен індивід, значно зросла навіть порівняно з попереднім століттям. Але цей процес триває і з часом набуває все більшого розмаху. Розвиваючи ідеї Тоффлера, логічно припустити, що зміни на мега- і макрорівнях неодмінно повинні викликати зміни і на нижчих щаблях. Найбільш значними проблемами, які виявляються на мезорівні, є поява декількох субкультур усередині єдиної культури українського суспільства, а також необхідність зміни стратегій впливу інститутів суспільства на молоде покоління, яке вступило в процес соціалізації. Поява декількох субкультур викликана соціальними і політичними процесами в суспільстві, зокрема помітним його розшаруванням. У соціальному плані все більше науковців визнають за характерну ознаку української соціальної реальності появу таких прошарків, як “еліта” і “маргінали”, “люмпени”. У кожному з них спостерігаються свої складності соціалізації. Зокрема, “еліті” властиві відгородженість від реального життя, обмеженість спілкування, порівняно невелика кількість соціальних ролей, які доводиться виконувати тим, хто належить до “еліти”. Крім того, досить поширеним явищем є гіперопікування дітей з боку батьків – навіть тоді, коли первинна соціалізація вже відбулася. У середовищі “маргіналів”, “люмпенів”, навпаки, виховна недбалість батьків досить часто призводить до того, що соціалізаційний вплив здебільшого відбувається стихійно. При цьому засвоюються далеко не кращі зразки і моделі поведінки, а часто й перекручені, хибні способи виконання соціальних ролей. Соціалізація молодого покоління на макрорівні в сучасній Україні значною мірою залежить від поселенського оточення. У сільських поселеннях молодь взаємодіє з обмеженою кількістю представників соціальних інститутів (родина, школа), тоді як у містах агентами комунікативної взаємодії молоді частіше є друзі, дорослі знайомі, кохані люди, брати і сестри та ін. Такий розподіл відбувається, по-перше, завдяки тому, що урбанізація в містах, тим більше великих, вивільняє час молоді від допомоги батькам у веденні підсобного господарства, побутових клопотів; по-друге, у сільських поселеннях соціокультурне середовище більш обмежене ?5, с. 10?. Політичні умови соціальної реальності України відрізняються плюралізмом і нестабільністю. Досить поширеними є випадки, коли навіть члени однієї родини належать до різних партій і беруть різну за рівнем активності участь у політичних процесах своїх поселень. Така ситуація веде до того, що молода особа, яка активно соціалізується, у більш ранньому віці намагається зорієнтуватися в численних політичних партіях і течіях, раніше робить вибір на користь певного політичного руху. Не останню роль у цьому виборі відіграє “матеріальне заохочення” молоді від певної партії при проведенні акцій, заходів. У такому разі політична соціалізація відбувається не усвідомлено, а за принципом “хто більше заплатить”. Говорячи про вплив інститутів суспільства на молоде покоління, варто звернути увагу на спостереження Н. Ф. Голованової. Дослідниця зазначає, що становлення особистості в процесі соціалізації відбувається трьома взаємопов’язаними шляхами: стихійно, цілеспрямовано або спонтанно, причому виховання є провідним механізмом цілеспрямованої соціалізації [6, с. 171]. Якщо раніше, за традиційної моделі соціалізації, інститути і механізми соціалізуючого впливу діяли єдиноспрямовано, то нині спостерігається різноголосся, “обстріл” різноспрямованими впливами. Тож молода людина перебуває в певною мірою дезорієнтованому стані, коли їй доводиться прислухатися до того чи іншого голосу. Одним із шляхів подолання цієї проблеми автор вважає розмежування функцій соціалізації для різних інститутів та їх агентів з огляду на те, що вони можуть виконувати такі соціалізуючі функції: інформаційно-освітню, організаційно-регулюючу, регулятивно-контролюючу, стимулюючу, прагматичну, гедоністичну. Як правило, інституціоналізовані соціальні групи (родина, освітній заклад тощо) намагаються виконувати всі ці функції, хоч дослідження, проведене нами в березні-квітні 2006 р. серед учнів 9–11-х класів Київської, Полтавської, Дніпропетровської, Вінницької областей, виявило, що для кожного із соціальних інститутів та їх агентів існують провідні функції, яким варто було б віддавати перевагу. Крім того, у соціальній реальності України поширене явище, коли одні інститути штучно намагаються підміняти функції інших (освіта виконує функції родини, родина намагається виконувати функції друзів тощо). Проте не можна однозначно сказати, наскільки ефективним і правомірним є штучне перекладання соціалізуючих функцій одних інститутів суспільства, зокрема родини, на інші – освітні заклади, ЗМІ, неінституціоналізовані угруповання або навпаки. Більше того, можна стверджувати, що намагання деяких інституцій штучно підміняти функції одне одного є не тільки неефективним, а й недоцільним, так само як і обмеження соціального досвіду молодого покоління (особливо в умовах гіперпротекції батьків) зменшує можливості соціалізації учнівської молоді. Мабуть, найбільш яскраво наслідки всіх висвітлених вище проблем представлено на мікрорівні в безпосередній взаємодії особистості, що соціалізується, з агентами соціалізації, оскільки взаємодія є емпіричною реальністю соціалізуючого впливу і способом, завдяки якому дорослі транслюють молодому поколінню соціальні норми й цінності. Агенти соціалізації залежно від типологічних властивостей можуть сприяти або гальмувати процес суспільно належної (прийнятної, соціокультурно ефективної) соціалізації. На думку авторки, сприяння відбувається, по-перше, в тому випадку, коли в суб’єктів взаємодії збігаються соціальні інтереси й культурні цінності; по-друге, коли їхні політичні інтереси і симпатії близькі; по-третє, коли співмірні рівні розвитку. І якщо розбіжності у перших двох чинниках трапляються рідше (оскільки батьки створюють соціалізуюче середовище для дитини, обирають відповідно до свого рівня освітні заклади), то відмінність у рівні розвитку трапляється досить часто. Результат соціалізуючого впливу буде обмеженим, якщо високорозвинена доросла людина (мати, батько чи вчитель) взаємодіятиме з дитиною, що має низький рівень розвитку чи нерозвинена (для свого віку). І навпаки, трапляються випадки, коли молоді особи, швидко опановуючи сучасні інформаційні технології, досягають рівня розвитку більш високого, ніж агенти, покликані їх соціалізувати. Такі низькорозвинені агенти неспроможні виконувати свої функції ?7, с. 44?. Якщо ж традиційні агенти соціалізації не спрацьовують, то входження молодої особи в суспільство відбувається проблемно, з певними девіаціями, які можуть перешкоджати життєтворчому процесу як самої молодої людини, так і суспільства. З огляду на результати проведеного дослідження можемо стверджувати, що в українській соціальній реальності спостерігається суперечність між необхідністю освоєння людиною ціннісно- нормативної системи суспільства і тими способами та засобами (інтеракційними механізмами), за допомогою яких ця система транслюється в соціальний досвід молодого покоління. Отже, виникає потреба не лише в радикальному перегляді змісту й форм інтеракцій, а й у відмові від багатьох усталених цінностей. На основі аналізу перебігу соціалізаційних процесів у сучасній Україні можемо зробити такі висновки: 1. Трансформаційні процеси, які відбуваються в соціальному просторі сучасної України, позначаються на всіх рівнях соціалізації молодого покоління, і, відповідно, на кожному рівні вони потребують розв’язання нагальних проблем, які стосуються формування світогляду молодої людини, її особистісних властивостей, моделей поведінки. 2. Поступова структуризація українського соціуму вимагає, певна річ, і розмежування функцій його інститутів у процесі первинної соціалізації, відмови від намагання деяких інститутів штучно підміняти функції одне одного. 3. Орієнтованість соціальних інститутів на прийнятну, соціокультурно належну соціалізацію молодого покоління передбачає свідомий вибір кожним їх агентом ефективних способів соціалізуючого впливу. 4. Необхідність вирішення проблем соціалізації, зумовлена трансформаційними процесами в соціальній реальності сучасної України на всіх рівнях, свідчить про актуальність зміни традиційної моделі соціалізації молодого покоління. Література 1. Тоффлер А. Футурошок: Пер. с англ. – СПб., 1997. – 464 с. 2. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. – М.: Медиум, 1995. – 323 с. 3. Николаева Е. М. Феномен социализации личности с позиций теории самоорганизации // Вестн. Одес. гос. ун-та. – 2005. – № 9. – С. 33–40. 4. Глобальне село ?Електронний ресурс?. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/. 5. Чередник Г. Ю. Інтеракційні механізми соціалізації учнів середньої школи України: Автореф. дис… канд. соціол. наук: 22.00.04 / Ін-т соціології НАН України. – К., 2008. – 15 с. 6. Голованова Н. Ф. Социализация и воспитание ребенка. – СПб.: Речь, 2004. – 272 с. 7. Чередник Г. Ю. Інтеракційні механізми соціалізації школярів // Укр. соціум. – 2006. – № 5. – С. 42–53. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ, МІЖЕТНІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ТА РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА АДАПТАЦІЯ ТРУДОВИХ МІГРАНТІВ УКРАЇНИ О. Є. Блінова Визначено чинники, механізми та особливості соціально- психологічної адаптації трудових мігрантів України в країнах працевлаштування. Проаналізовано основні підходи до пояснення феномена адаптації у різних психологічних школах. Розглянуто сучасні тенденції збереження етнічної ідентичності українських мігрантів у процесі інтеграції в інше культурне середовище. Ключові слова: трудова міграція, соціально-психологічна адаптація, етнічна ідентичність. Определены факторы, механизмы и особенности социально- психологической адаптации трудовых мигрантов Украины в странах трудоустройства. Проанализированы основные подходы объяснения феномена адаптации в разных психологических школах. Рассмотрены современные тенденции сохранения этнической идентичности украинских мигрантов в процессе интеграции в иную культурную среду. Ключевые слова: трудовая миграция, социально-психоло- гическая адаптация, этническая идентичность. The factors, mechanisms and specific features of social and psychological adaptation of labor migrants of Ukraine in the countries of job placements are determined in the article. The major approaches to the explanation of the phenomenon of adaptation in different psychological schools are analyzed. Contemporary tendencies of maintenance of ethnical identity of Ukrainian migrants during the process of integration into the other cultural environment are considered. Key words: labor migration, social and psychological adaptation, ethnic identity. Проблема. Сучасне українське суспільство стало більш відкритим для світу, виникли можливості для вільного, безперешкодного вибору країни проживання, тому зростали міграційні процеси в українському суспільстві, яке стає більш динамічним, а міграція в ньому набуває якісно нових ознак. З одного боку, еміграцію можна вважати своєрідним показником наявності свободи вибору в Україні, а з другого – це свідчить про значно нижчий, ніж у сусідніх країнах, рівень життя, про наявність складних політичних суперечностей та економічної кризи, яка загрожує не лише добробуту населення, але і його зайнятості. Останнім часом кількість громадян України, які намагаються виїхати за кордон на постійне, тривале або тимчасове проживання, зростає. Наважуючись на переїзд, люди сподіваються в такий спосіб вирішити свої основні життєві проблеми. Українські громадяни готові їхати за кордон без знання мови країни проживання, не маючи відповідної кваліфікації навіть на нелегальну роботу, що робить їх вразливими до низки порушень прав людини та потрапляння в небезпечні ситуації [1; 2; 3; 4]. Соціально-психологічний аналіз проблеми трудової еміграції передбачає вирішення проблем, пов’язаних із визначенням мотивації міграційної поведінки (потреб, інтересів, бажань, прагнень, ціннісних ідеалів), факторів впливу на реалізацію міграційних намірів тощо. Особливу уваги науковців привертає проблема пристосування, адаптації емігрантів у країнах працевлаштування. Мета статті: психологічний аналіз чинників, шляхів, механізмів та особливостей соціально-психологічної адаптації трудових мігрантів України в країнах переселення, окреслення меж поняття “соціально-психологічна адаптація”, оскільки є багато наукових праць із цієї проблеми. Серед основних наукових підходів – теоретичні та експеримен- тальні дослідження психічної, психологічної й соціально-психоло- гічної адаптації Г.О. Балла, Ф.Б. Березіна, М.С. Корольчука, О.Г. Маклакова, А.А. Налчаджяна; праці з вивчення адаптації в умовах суспільних трансформацій К.О. Абульханової-Славської, Л.І. Анци- ферової, А.В. Брушлінського, Є. Головахи, О.А. Донченко, О.М. Лактіонова, В.Ф. Моргуна, Н.В. Паніної, Т.М. Титаренко; уявлення про захисні (інтрапсихічні адаптивні) механізми Ф.В. Бассіна, Ф.Б. Березіна, А.А. Налчаджяна та ін. Найбільш універсальним, на нашу думку, є визначення психологічної адаптації Ф.Б. Березіним, який розуміє її як процес установлення оптимальної відповідності особистості й навколишнього середовища під час здійснення властивої для людини діяльності, що дає їй змогу задовольняти актуальні потреби й реалізовувати пов’язані з ними значущі цілі (при збереженні психічного і фізичного здоров'я), забезпечуючи водночас відповідність психічної діяльності людини, її поведінки вимогам середовища. Соціальну адаптацію можна розуміти, з одного боку, як постійний процес пристосування особистості до існуючих суспільних відносин, норм, зразків, традицій суспільства, в якому живе і діє людина, а з другого – як соціальну адаптацію – результат такого про- цесу [5]. Причому обидві сторони (людина й середовище) є активними. Практично всі основні психологічні школи зробили свій внесок у дослідження цього феномена. Умовно можна виокремити три підходи психологів до проблеми адаптації: психоаналітичний, гуманістичний і когнітивний. Перший пов’язаний із психоана- літичними концепціями взаємодії людини й соціального середовища (З. Фрейд, Е. Еріксон та ін.). Соціальна адаптація, на їх думку, є результатом, що виражений у гомеостатичній рівновазі особистості з вимогами середовища. Зміст процесу адаптації виражається формою “конфлікт – тривога – захисні механізми”. Конфлікт виникає через невідповідність потреб особистості, що обмежує вимоги соціального середовища. Стан особистісної тривожності, який виникає внаслідок конфлікту, сприяє тому, що особистість починає використовувати способи зниження напруженості за допомогою захисних реакцій. Ступінь адаптованості особистості при цьому визначається її емоційним самопочуттям [6]. Другий підхід сформований представниками гуманістичної психології (А. Маслоу, Г. Олпорт, К. Роджерс). Мета соціальної адаптації, на їх думку, полягає в оптимальній взаємодії особистості й середовища, причому під визначенням “оптимальна” тут потрібно розуміти “динамічна”. Процес адаптації за такого підходу визначається формулою “конфлікт – фрустрація – акти пристосування”. Конфліктна ситуація виникає тоді, коли не задовольняються потреби особистості (за А. Маслоу): фізіологічні потреби; потреби в безпеці; потреби в належності до групи, у спілкуванні; потреби в повазі, любові; потреба в самоактуалізації. Для розв’язання конфліктної ситуації особистість використовує конструктивні або неконструктивні поведінкові реакції. Конструктив- ними є реакції, що детермінуються вимогами соціального середовища. Для них характерні однозначна мотивація та чітке уявлення мети, усвідомленість поведінки, наявність у прояві реакцій певних змін особистісного характеру та в міжособистісній взаємодії. Ознаками неконструктивних реакцій є агресія, регресія, фіксація та ін. [6]. Третім у дослідженні соціальної адаптації є когнітивний підхід (Ж. Піаже, Л. Фестінгер). За поглядами цих учених, соціальна адаптація – це єдність двох процесів: асиміляції й акомодації. Асиміляцію в теорії Ж. Піаже визначено як процес включення нової інформації складовою частиною в уже існуючі в індивіда схеми. Акомодація є зміною існуючих ментальних структур для поєднання старого й нового досвіду. Ці процеси опосередковують один одного: як немає асиміляції без акомодації, так немає й акомодації без асиміляції [6]. Для нашого дослідження дуже важливим є розгляд соціальної адаптації в єдності цих двох протилежних явищ, що забезпечують активне функціонування особистості в навколишньому середовищі. Якщо в процесі взаємодії з навколишнім світом людина стикається з інформацією, яка суперечить її настановам, то виникає стан дискомфорту (когнітивного дисонансу), який, у свою чергу, мобілізує особистість до пошуку пристосувальних реакцій: – знаходження особистістю пояснень, які виправдовують наявну суперечність; – свідома фільтрація інформації; – самозміна особистістю власних настанов. У процесі адаптації людини до іншого культурного середовища (у нашому випадку йдеться про адаптацію мігрантів у країні працевлаштування) можна розглядати дві протилежні тенденції – прагнення до консервації, самоізоляції, що іноді виявляється у формі створення відособлених етнічних утворень, і прагнення до асиміляції, аж до втрати національної самоідентичності, розчинення в іншої культурі [7; 8; 9]. Те й інше є порушеннями нормальної соціально- психологічної адаптації людини у світі, який змінюється й неперервно ускладнюється. Входження людини в інше етнічне середовище, набуття нею як представником однієї нації тих чи інших форм культури іншої нації, що відбувається в процесі взаємодії, розглядається як процес акультурації. Л.Е. Орбан-Лембрик вказує на те, що в західних дослі- дженнях акультурації склалися три основних теоретичних і емпі- ричних підходи в проведенні науково-дослідної роботи в цій сфері: – з урахуванням стресу та його подолання (підхід, пов’язаний із психологічними моделями стресу, застосовується для вивчення переміщення в іншу культуру та адаптації до неї); – з погляду культурного научіння (головна увага приділяється соціальній психології міжкультурних контактів і процесам, що пов’язані із засвоєнням культурно-специфічних навичок, необхідних для того, щоб вижити й досягти успіху в новому оточенні); – з огляду на соціальну ідентифікацію (основна увага зосереджується на сприйманні себе й оточення, охоплюючи оброблення інформації про власну та інші групи) [10, с.409]. За першим підходом у дослідженнях адаптації мігрантів виявлено, що насамперед соціально-психологічна дезадаптованість особистості виражається в нездатності задовольнити власні потреби й домагання. Разом із тим особистість із порушеннями адаптації або повною дезадаптованістю не може задовільно сприймати вимоги та очікування, які ставлять перед нею соціальне середовище і власна соціальна роль, її провідна в цьому середовищі професійна чи інша мотивована ззовні і зсередини діяльність. Однією з ознак соціально- психологічної дезадаптованості особистості є переживання нею тривалих внутрішніх і зовнішніх конфліктів, для розв’язання яких вона не знаходить відповідних психічних механізмів і форм поведінки. Етнічна самосвідомість людини в чужому етнічному оточенні зазвичай перебуває у стані затяжного стресу, а в більшості мігрантів – у стані важкого внутрішнього конфлікту: з одного боку, ці люди гостро усвідомлюють свою етнічну належність, а з другого – значною мірою втратили найважливіші для них критерії етнічної самоідентифікації (мову, культуру, традиції) [8]. У дослідженні особливостей міжкультурних контактів особливу увагу привертає американський антрополог Ф. Бок, який у вступі до збірника статей з культурної антропології (“Culture Shock”) дає таке визначення культури: “Культура в найширшому сенсі слова – це те, чому ти стаєш чужинцем, коли залишаєш свій дім. Культура містить у собі всі переконання та очікування, які висловлюють і демонструють люди... Коли ти у своїй групі, серед людей, з якими маєш загальну культуру, тобі не треба обмірковувати і проектувати власні висловлювання і вчинки, оскільки всі – і ти, і вони – бачите світ у принципі однаково, знаєте, чого чекати один від одного. Коли ви перебуваєте в чужому суспільстві, то відчуваєте труднощі, безпорадність і дезорієнтованість, які можна назвати культурним шоком” ?11, с. 17?. Сутність культурного шоку – конфлікт старих і нових культурних норм і орієнтацій, старих, що властиві індивіду як представникові суспільства, котре він залишив, і нових, що представляють суспільство, до якого він прибув. Культурний шок – це конфлікт двох культур на рівні індивідуальної свідомості. На думку Ф.Бока, є п’ять способів вирішення цього конфлікту. Перший умовно можна назвати геттоїзацією (від слова “гетто”). Він реалізується в ситуаціях, коли людина потрапляє в інше суспільство, але намагається або змушена (через незнання мови, природну боязкість, віросповідання або якісь інші обставини) уникати контактів з іншою культурою. У цьому разі вона намагається створити власне культурне середовище, відгороджуючись від впливу іншокультурного середовища. Другий спосіб вирішення конфлікту культур – асиміляція. При цьому індивід, навпаки, повністю відмовляється від власної культури й намагається цілком засвоїти необхідний для життя культурний багаж іншої культури. Причиною труднощів є або недостатня пластичність особистості, або опір того культурного середовища, в яке людина намагається ввійти. Третій спосіб – проміжний, він передбачає культурний обмін і взаємодію. Аби обмін здійснювався адекватно, тобто збагачуючи обидві сторони, потрібні доброзичливість і відкритість з обох сторін, що на практиці, на жаль, трапляється зрідка, зокрема, коли сторони є нерівними: одна – автохтони, друга – емігранти. Четвертий спосіб – часткова асиміляція, коли індивід жертвує власною культурою частково на користь іншоетнічного середовища, тобто в якійсь одній сфері життя: наприклад, на роботі керується нормами і вимогами іншокультурного середовища, а в сім’ї, релігійній сфері – нормами своєї традиційної культури. Така практика подолання культурного шоку є найпоширенішою. До прикладу, в соціологічних дослідженнях одним із чинників, що сприяє більш успішній адаптації, розглядається створення мігрантських меншин – груп іммігрантів, які прибувають з метою працевлаштування (заробітчанські меншини). Мігрантська меншина може за певних умов перейти в діаспору. Раніше чи пізніше життя емігрантів вичерпується, і вони приходять до критичного роздоріжжя, звідки один шлях веде до асиміляції, а інший – у діаспору [12]. Вибір шляху залежить від певних чинників, зокрема від типу суспільства, що приймає, панівних відносин між соціальними групами в ньому, а також від ментальності, особливостей національного характеру людей, які відірвалися від свого основного етнічного масиву. Можна говорити про те, що українські емігранти, потрапляючи в західні країни, де існує організована українська діаспора протягом тривалого часу, яка і має певні важелі в суспільстві, можуть використовувати канали діаспори, а отже, швидше адаптуватися до нових умов. П’ятий спосіб подолання конфлікту культур – колонізація. Про неї йдеться, коли представники чужої культури прибувають у країну, активно нав’язують населенню власні цінності, норми й моделі поведінки. У цьому контексті термін “колонізація” не має політичного звучання й оцінювального характеру, а є просто описом певного типу взаємовідносин культурних і ціннісних систем. Формою культурної колонізації є певна “американізація” життя в Західній Європі після Другої світової війни, що пов’язана із поширенням зразків і моделей поведінки, властивих американській (масовій) культурі. Росія тільки протягом ХХ ст. відчула дві хвилі культурної колонізації. Перша з них пов’язана з більшовицькою індустріалізацією, що зруйнувала уклад життя в селі й місті, впровадила нові культурні форми і життєві стилі, що доволі рідко траплялися раніше. З другою хвилею колонізації ми маємо справу тепер, коли у всіх сферах життя – від сексу до бізнесу, від кулінарної практики до державної організації – ми спостерігаємо активне впровадження західних за походженням цінностей, норм, поведінкових і організаційних моделей [11]. У соціальних і політичних науках такі процеси називаються модернізацією, яка має оцінювальний характер і передбачає, що нові моделі, які змінюють старі, є більш сучасними, відповідають більш високому ступеню розвитку, а тому певною мірою “досконаліші”, “кращі” за старі. Термін “культурна колонізація” ціннісно нейтральний, він позначає й описує процес заміщення власних норм, цінностей, моделей і зразків поведінки відповідними нормами, цінностями, моделями і зразками, що надійшли ззовні, з іншокультурного середовища. Науковою проблемою може бути спроба дослідити, який зі способів подолання “культурного шоку” найбільш властивий українським заробітчанам, як долаються суперечності між нормами етнічної самосві- домості та необхідністю адаптуватися до іншокультурного етнічного середовища. Важливими і значущими є вирішення проблеми соціальної ідентифікації мігрантів, їх погляд на себе і власну соціальну групу (хто саме становить для мігранта поняття “Ми”?) та порівняння і зіставлення з іншими соціальними групами (“Вони”). Це все те, що є національною культурою і відтворює її в умовах переселення (виховання, звичаї, обряди, освіта, вірування, традиції, світогляд), визначає духовний світ і внутрішні потенції особи чи групи, відрізняє їх від інших іммігрантів. Це мова, зовнішність, світоглядні орієнтації, релігійні схильності, освітні та культурні смаки, усталені національні погляди, завдяки наявності яких мігрант відрізняється від інших переселенців. Результати етнопсихологічного анкетування мігрантів зафіксували почуття “етнічної відчуженості”, яке породжується насамперед тривогою і невпевненістю у власному соціальному статусі. Істотна кількість респондентів уважає, що жити “спокійніше і краще” компактно серед представників своєї нації. Далеко не в усіх випадках причинами такого вибору є економічні або культурні переваги [8]. Деякі респонденти “повністю байдужі” до власної національної належності, “не бажають про це думати” і щиро вважають себе психологічно благополучними людьми. У цих випадках можна говорити про штучний “космополітизм” (позаетнічність) Я-образу, котрий зазвичай не спирається на реальні, зрілі й продумані світоглядні настанови. Водночас це може бути свідченням кризового стану етнічної культури, який є відображенням загальної кризи в Україні. Він породжує байдужість до культурних цінностей свого народу (для багатьох на першому місці стоїть проблема елементарного виживання), нездатність до чіткого культурного самовизначення. Загальне відчуття “розмивання” позитивного етнічного автостереотипу іноді є однією з причин пригніченості й почуття етносоціальної безперспективності в умовах відірваності від рідного національного середовища. Висновок. Застосування соціально-психологічного підходу до вивчення міграцій дає змогу всебічно, глибинно досліджувати форми, шляхи й механізми соціальної адаптації трудових мігрантів та їх соціальної інтеграції з місцевим населенням, можливих наслідків цього процесу для етнічної та особистісної ідентифікації українських мігрантів. Література 1. Євтух В. Про національну ідею, етнічні меншини, міграції. – К., 2000. 2. Парк Р.Э. Человеческая миграция и маргинальный человек // Социальные и гуманитарные науки. Социология. – М.,1998. – №3.– С.167–177. 3. Прибыткова И. Трудовые мигранты в социальной иерархии украинского общества // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2002. – №4. – С. 156–167; 2003.– № 1. – С. 109–124. 4. Сєрова І.І. Сучасні світові тенденції протидії нелегальній міграції та їх вплив на боротьбу з торгівлею людьми // Співробітництво держави і громадськості з питань протидії торгівлі людьми: Зб. наук. пр. – К.; Х., 2004. 5. Налчаджян А.А. Этнопсихологическая самозащита и агрессия. Учеб. пособие для вузов. – Ереван, 2000. 6. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – 3-е изд. – СПб., 2005. 7. Залевский Г.В. Личность и фиксированные формы поведения. – М., 2007. 8. Кайгер В.И. Об исследовании проблем психологической адаптации немцев-переселенцев в Украине в 1993–1998 гг. из стран бывшего СССР // Психологія на перетині тисячоліть: Зб. наук. пр. Ін-ту психології ім. Г.С. Костюка АПН України: В 3 т. – К., 1999. – Т.1. – С. 539–543. 9. Пірен М.І. Основи етнопсихології: Підручник. – Вид. 2-е доп. – К., 1998. 10. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. – К., 2006. – Кн. 2: Соціальна психологія груп. Прикладна соціальна психологія. 11. Ионин Л.Г. Социология культуры. – М., 1996. 12. Римаренко Ю. Міграційне буття в контексті поліетнічності // Біженці та міг- рація: український часопис права і політики. – 1998. – №1. – Т. II. – С. 17–25. КУЛЬТУРА МІЖЕТНІЧНОГО СПІЛКУВАННЯ В СТУДЕНТСЬКОМУ СЕРЕДОВИЩІ О. І. Бокало Розглядаються поняття “етнічна культура” і “культура міжет- нічного спілкування”; розкривається й аргументується актуальність їх упровадження і застосування; описано основні принципи культури міжетнічного спілкування. Ключові слова: культура, етнічна культура, міжетнічне спілку- вання, студентське середовище. Рассматриваются понятия “этническая культура” и “культура межэтнического общения”; раскрывается и аргументируется актуаль- ность их введения и применения; описаны основные принципы культуры межэтнического общения. Ключевые слова: культура, этническая культура, межэтническое общение, студенческая среда. The concepts ‘ethnic culture’ and ‘culture of the interenthnic communication’ are regarded; the actuality of their introduction is opened and revealed; main principles of cultural interethnic communication are described. Key words: culture, ethnic culture, interethnic communication, student environment. Проблема. Сучасна соціокультурна ситуація у світі характеризується розширенням взаємозв’язку і взаємозалежності різних країн, народів і їхніх культур. На цей час не існує етнічних груп, які не випробували б на собі впливу культур інших народів. Сьогодні в Україні час від часу спостерігаємо етнічні конфлікти, нетолерантність у ставленні до людей інших націй, зневажливе ставлення до когось через колір шкіри чи розріз очей, небажання розуміти проблеми людей інших конфесій, пізнавати культуру інших народів, невміння вибрати коректну форму в спілкуванні з представниками інших народів. Усі ці явища свідчать про низький рівень культури міжетнічного спілкування. Усі події, які відбуватимуться у ХХІ ст., безперечно, залежа- тимуть від настановленості нового покоління молоді, що являє собою найбільш активну групу населення планети. Духовним лідером молоді є студентство, здатне адекватно і динамічно контактувати з навколишнім світом, із самим собою, з іншими людьми, уміло взаємодіяти із середовищем, у якому перебуває [1]. Мета статті: з’ясувати стан та особливості культури міжетнічного спілкування в студентському середовищі. Поняття “культура міжетнічного спілкування”, “міжкультурна комунікація” стали широковідомими на початку 80-х років ХХ ст. Проблеми спілкування в багатоетнічному середовищі, визначення критеріїв культури міжетнічного спілкування, а також типології міжнаціонального спілкування в різних умовах суспільного життя знайшли відображення в працях А. В. Авксентьєва, Т. Ю. Бурмістро- вої, Н. Н. Гасанова, Л. М. Дробижевої та ін. [2–4]. Так, Л. М. Дробижева аналізує роль соціально-психологічних аспектів міжнаціонального спілкування, розглядаючи при цьому структуру спілкування в цілому. А в працях Т. Ю. Бурмістрової і О. А. Дмитрієва висвітлюються сутність і сам процес формування та функціонування культури міжетнічного спілкування в різних сферах суспільного життя (див. [5; 6]). Культуру спілкування як цілісний процес розглядали такі вчені, як Е. Балер, Х. Г. Гадамер, М. М. Бахтін, М. І. Пірен, Л. Е. Орбан-Лембрик, Ю. І. Римаренко та ін. Важливе місце в дослідженнях проблеми культури міжетнічного спілкування посідають етнологічні концепції Е. А. Баграмова, Ю. В. Бромлея, Л. М. Дробижевої, Л. М. Гумільова, які дають змогу осмислити сутність цього феномена і виявити особливості, що визначають гармонійний характер розвитку культури міжетнічного спілкування. Висновки, зроблені в працях С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьєва, дають можливість зрозуміти, що міжетнічне спілкування є умовою позитивної міжетнічної взаємодії в різних сферах суспільного життя. Ця взаємодія відбувається шляхом обміну, запозичення кращих зразків культури, стереотипів поведінки, а також характеризується прагненням до поширення свого досвіду на інші етнічні групи. У багатонаціональному суспільстві проблема міжетнічного спілкування завжди була актуальною, а в наш час її значення зростає ще більше, оскільки ця сфера знання дає можливість розширити простір взаємодії культур і народів. Визначаючи сутнісні характеристики означеної проблематики, слід перш за все зосередити увагу на поняттях “культура”, “етнічна культура”, “міжетнічне спілкування”, “студентське середовище”. У сучасних гуманітарних науках поняттю “культура” відводиться центральна позиція в процесі міжетнічного спілкування. Термін “культура” служить оцінним поняттям і виражає певну сукупність рис особистості людини, а сама культура являє собою багатозначне явище, яке виражає всі сторони людського буття. Культуру як особливу сферу людської діяльності не можна відчути, побачити, почути. Реально ми можемо спостерігати різні її прояви у вигляді відмінностей у людській поведінці і типах діяльності, ритуалах, традиціях. Ми бачимо лише окремі прояви культури, але ніколи не бачимо її саму в цілому. Спостерігаючи відмінності в поведінці, ми починаємо розуміти, що в їх основі лежать культурні відмінності, і з цього розпочинається вивчення культури. Отже, культура – історично обумовлений рівень розвитку суспільства, твор- чих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах її життя й діяльності, а також у створених нею матеріальних і духовних цінностях. Формування культури міжетнічного спілкування в студентському середовищі відбувається під впливом таких чинників, як культура, спілкування та організаційний комплекс умов, що є неодмінними елементами цього процесу. Визначальна роль належить, безперечно, власне культурі як функціональному елементу формування культури міжетнічного спілкування студентів. Її мета – допомогти студентові незалежно від його національної належності навчитися цінувати і розуміти культуру інших народів. Отже, йдеться про саморозвиток, самовиховання і самореалізацію студента. Етнічна культура є ознакою цивілізованості народу, критерієм ставлення особи до самої себе, інших людей і людства в цілому. В основі етнічної культури лежать загальні принципи взаємин людей у процесі спілкування: гуманізація суспільних відносин; утвердження в реальному житті прав і свобод людини, надання їй рівних можливостей для вираження і здійснення широких матеріальних і духовних інтересів, потреб, здібностей. Завдяки цим принципам кожна етнічна група зберігає і розвиває свою самобутність. Культура міжетнічного спілкування є результатом діяльності людей, які керуються ідеями, що мають великий вплив на формування міжетнічних відносин. Культура міжетнічного спілкування – одна з найважливіших проблем не тільки в студентському середовищі, а й у суспільстві в цілому. Добре розуміючи, що ми всі різні що іншу людину потрібно сприймати такою, якою вона є, ми не завжди поводимося коректно і адекватно. А як важливо бути толерантним щодо інших! Культура міжетнічного спілкування складається із взаємоза- лежних компонентів: когнітивного, емоційно-оцінного, мотиваційного і поведінкового. Когнітивний компонент уміщує уявлення про міжетнічні відносини, культуру міжетнічного спілкування як систему, що охоплює цілий ряд елементів, які відповідають різним формам самого спілкування між людьми різних національностей. Емоційно- оцінний компонент об’єднує емоційно-моральні характеристики особистості, які проявляються в почуттях, переконаннях, оцінних судженнях стосовно свого та інших етносів. Мотиваційний компонент – це мотивації людини в освоєні рідної культури і культури інших народів, а також культури міжетнічних відносин. У поведінковому компоненті бачимо прояви дій і вчинків щодо людей інших національностей, які виглядають, з одного боку, як доброзичливі, тактовні, а з іншого – як високомірні, байдужі. Різноманітне і повноцінне міжетнічне спілкування збагачує внутрішній світ людей новими цінностями, поглядами, почуттями; забезпечує нерозривність національних традицій, створює атмосферу толерантності і терпимості, сприяє гармонізації взаємовідносин між етноспільнотами. Міжетнічне спілкування – це взаємодія людей, етноспільнот, націй; обмін інформацією в галузі духовної і мате- ріальної культури. Під час такого спілкування людина завжди прагне певним чином впливати на свого партнера і сама піддається впливу. Основним принципом культури міжетнічного спілкування є етнічна толерантність. Толерантність розглядається як повага і визнання рівності, відмова від насилля й домінування і виражається в терпимості до чужого способу життя, чужих звичаїв, традицій, думок, ідей, віри. Етнічна толерантність особистості проявляється в різних критичних ситуаціях міжособового і внутрішньоособистісного вибору тоді, коли вироблені в умовах іншого соціально-культурного способу життя етнічні стереотипи і норми розв’язання проблем не спрацьовують, а нові норми або стереотипи перебувають у процесі свого формування. Етнічна толерантність у молодіжному середовищі заявляє про себе як активна моральна сила, позиція і готовність до взаємодії з іншими культурами, етносами, людьми різних національностей. Вона виступає як основа врегулювання соціальних і міжетнічних конфліктів, зняття напруги і досягнення взаємоповаги інтересів і цінностей усіх етносів. У толерантних відносинах суттєву роль відіграють принципи довіри, поваги і доброзичливості. Шлях до толерантності – це складна інтелектуальна праця і висока психічна напруга. Цей шлях успішний лише за умови зміни самого себе, своїх стереотипів, своєї свідомості. В основі міжетнічного спілкування лежать такі принципи, як громадянська єдність, створення клімату терпимості і міжкультурного діалогу. Завдяки цим принципам кожна етнічна група має можливість зберегти свою самобутність, розвинути її. Недотримання наведених принципів спілкування може призвести, якщо йдеться про Україну, до посилення небажаних тенденцій федералізації [7]. Суб’єктом міжетнічного спілкування є сама людина з притаманною їй культурою. Кожен з нас добровільно чи недобровільно входить до складу певної етнічної групи, якій, у свою чергу, властива певна культура, що впливає на її поведінку. У процесі формування етнічної групи складаються стійкі стереотипи поведінки, які стають характерними ознаками тієї або іншої культури. До таких стереотипів належать традиції, звичаї, обряди, форми етикету. Кожна етнічна група має свої особливості в сприйманні часу, простору, кольору, звуку, руху і завдяки певним нормам, цінностям, ідеалам “формує свій особливий соціум, свою форму спілкування, свої морально-етичні засади суспільного життя, у т. ч. типи мислення, ціннісні орієнтації, що спираються на притаманне конкретному етносу самобутнє світосприйняття” [8, с. 23]. Студентське середовище – одна з найбільш інтенсивних зон міжетнічних контактів. У цілому студентський вік (18–22 роки) є надзвичайно важливим періодом розвитку етнічної самосвідомості. Під час навчання у вузі етнічна самосвідомість молодої людини розширює систему її уявлень про світ і зміцнює її місце в ньому. Культура міжетнічного спілкування в студентському середовищі виявляється насамперед у таких рисах поведінки, як ввічливість, доброзичливість, тактовність, скромність, точність, сумлінність тощо. Ввічливість, доброзичливість, тактовність є обов’язковими як у розмові, так і в особистих та службових відносинах. Це виховання почуття міри, щоб нашими словами, позицією, оцінками не образити людину. Скромність – невід’ємна риса культури взаємовідносин і спілкування. Це вміння людини бути самою собою, не грати не властивих їй ролей, а також здатність прихиляти до себе інших. Важливою вимогою культури міжетнічного спілкування є точність. Точність у нашому житті має стати моральною нормою. Ця риса означає перш за все вміння цінувати своє слово, не кидати його на вітер. Особливе значення має сумлінність, яка виступає важливою регулятивною силою у спілкуванні і взаємовідносинах людей. Як бачимо, виховання в собі культури поведінки – складний процес, який потребує роботи розуму і волі, систематичних самотренувань і самодисципліни. Дослідження Л. Ф. Гайсиної, Л. М. Дробижевої, Н. Н. Гасанова та ін. дають можливість зробити висновок про те, що більшість студентів відчувають труднощі під час спілкування з представниками інших культур, оскільки їм бракує знань про манери, правила поведінки в сучасному суспільстві, шанобливого ставлення до сучасних культур і їх представників, різних умінь і навичок тактовної поведінки [1; 3; 4]. Формуванню культури міжетнічного спілкування в студентському середовищі сприяли б найбільшою мірою такі кроки: * культивування в студентському середовищі зацікавленості культурою свого народу; * формування у студентів уявлень про багатозначність культур в Україні і світі; * розширення спектру вмінь і навиків студентства для ефективної взаємодії з представниками різних культур та ін. Вищі навчальні заклади – місце, де зустрічаються представники різних етнічних груп, де контактують різні системи світосприйняття і світорозуміння. Під час таких контактів у багатьох студентів закріплюються певні стереотипи міжетнічного сприйняття і поведінки, які вони пронесуть через усе доросле життя, оскільки до моменту закінчення вузу завершується процес соціальної стереотипізації [9]. Стереотипізація – здатність особистості “переробляти” зовнішні впливи. Це явище тісно пов’язане з прагненням людини узагальнити і розсортувати у своїй свідомості отриману інформацію. Стереоти- пізація в процесі пізнання людьми одне одного може мати різні наслідки. З одного боку, це спрощення процесу пізнання іншої людини, що допомагає скорочувати процес пізнання. З іншого боку, стереотипізація призводить до виникнення упереджень. Якщо судження будується на основі попереднього досвіду, а досвід цей був негативним, то кожне нове сприйняття представника тієї ж групи теж буде негативним. У механізмі формування стереотипу бере участь “явище призми”. Воно полягає в тому, що у людини виникає настанова щодо представника іншої культурної спільноти на основі її досвіду спілкування або вже існуючої в менталітеті настанови щодо представників цієї культури [6]. Людина сприймає представників інших груп крізь призму вже сформованих настанов, ототожнюючи їх із членами групи, стосовно якої склалися такі настанови. Етнічні настанови формуються у людини протягом усього її життя на основі досвіду спілкування і взаємодії з іншими людьми. Загалом це ті орієнтири, які дають їй можливість “бути в повній готовності“ у якихось певних ситуаціях. Настанови складаються під впливом соціального середовища, тому цілком очевидним видається те, що дитина в процесі виховання в одному етнічному середовищі засвоює настанови дорослих, свого найближчого оточення стосовно інших етнічних груп. Так формуються етнічні стереотипи. Під поняттям “етнічного стереотипу” розуміють певний груповий еталон, який склався на основі громадської думки про найбільш яскраві характеристики якоїсь етнічної спільноти [5]. В основі етнічного стереотипу лежать якісь групові особливості – помітна риса зовнішності (колір шкіри, розріз очей, форма губ, тип волосся) чи типові риси характеру, поведінки представників певної етнічної групи [6]. Н. Лебедєва виділяє чотири основні характеристики стереотипів, які впливають на міжетнічне спілкування [10]: 1) стереотипізування – результат когнітивного “відхилення”; зумовлене ілюзією зв’язку між груповим членством і психологічними характеристиками; 2) стереотипи впливають на спосіб проходження інформації та її відбору; 3) стереотипи викликають очікування певної поведінки від інших, індивіди мимоволі намагаються підтвердити ці очікування; 4) стереотипи породжують прогнози, які підтверджуються. Стереотипи виконують ряд позитивних функцій у процесі міжетнічного спілкування. Це, зокрема, прискорення категоризації за певними ознаками, що полегшує процес спілкування; здійснення захисної функції, що дає можливість людині “сховатися” за стереотип, коли вона стикається з тим, чого не здатна зрозуміти. Стереотипи сприяють зміцненню традицій і звичаїв. Вони виступають як засіб захисту психічного світу особистості і як засіб її самоствердження. Отже, ні сам стереотип, ні процес стереотипізації не є негативними явищами в процесі міжетнічного спілкування в студентському середовищі, як і в суспільстві загалом. Тільки формування упереджень, які несуть у собі негативний заряд і ведуть до посилення міжетнічної напруги, є реальною перепоною до взаєморозуміння між людьми. Для оптимізації процесу виховання культури міжетнічного спілкування в студентському колективі необхідно: * вивчати і задовольняти інтереси представлених у студент- ських групах національностей (шанування національної гідності, взаємний інтерес до мови і культури, звичаїв, спільних проблем тощо); * виховувати у студентів нетерпимість як до проявів національного нігілізму, так і до національної зарозумілості; * заохочувати студентів до підготовки наукових праць з історії та культури своєї нації; * формувати у молоді уявлення про різноманітність культур в Україні і світі; * виховувати у неї позитивне ставлення до культурних відмінностей; * створювати умови для інтегрування студентів у культури інших народів; * формувати вміння і навички ефективної взаємодії з представниками різних культур; * виховувати студентську молодь у традиціях миру, терпимості, гуманного міжетнічного спілкування; * професорсько-викладацькому складу постійно працювати над підвищенням своєї етнокультурної компетенції, враховувати в навчально-виховній роботі етнопсихологічні особливості і стереотипи поведінки студентів. Отже, на основі вищенаведених міркувань можемо зробити висновок, що міжетнічне спілкування є важливою і неодмінною умо- вою ефективного функціонування нашого суспільства. Формування культури міжетнічного спілкування молоді найбільш результативне в колективному середовищі. Це середовище має забезпечувати стабільне становище кожного члена групи; ставлення до колективної справи як до особисто важливої для кожного члена і для більшості; ініціатив- ність, повагу до людей різних національностей, до їхньої мови, цінностей; дружні стосунки; формування інтернаціоналізму; пріоритет національних і загальнолюдських моральних цінностей; виховання толерантності з врахуванням етнонаціональних особливостей. Література 1. Гайсина Л. Ф. Готовность студентов вуза к общению в мультикультурной среде и ее формирование: Монография. – Оренбург, 2004. 2. Авксентьев В. А., Шаповалов В. А. Этнические проблемы современной России: социально-философский аспект анализа. – Ставрополь, 1997. 3. Гасанов Н. Н. О культуре межнационального общения // Социально- политический журн. – 1997. – № 3. – С. 233–238. 4. Гасанов Н. Н. Особенности формирования культуры межнационального об- щения в многонациональном регионе // Педагогика. – 1994. – № 5. – С. 12–20. 5. Етнічна психологія: Навч-метод. посіб. / За ред. В. Д. Хруща. – Івано- Франківськ, 1994. 6. Баронин А. С. Этническая психология: Учеб. пособие. – К., 2000. 7. Етнонаціональний розвиток України. – К., 1993. 8. Слющинський Б. В. Міжкультурна комунікація як феномен сучасної культури // Нова парадигма. – 2004. – Вип. 37. – С. 229–235. 9. Аймаганбетова О. Х. Кросс-культурные исследования структуры межэтнических отношений: Дис… д-ра психол. наук. – К., 2007. 10. Лебедева Н. Введение в этническую и кросс-культурную психологию. – М., 1999. НАДАННЯ ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ СПІЛЬНОТОЮ ЯК АТРИБУТ ЇЇ САМОВИЗНАЧЕННЯ (на прикладі політичних настроїв жителів Криму) В. О. Васютинський За результатами психосемантичного дослідження масових політичних настроїв у Криму розкрито низку особливостей процесу самовизначення кримської територіальної спільноти. Його істотною складовою є надання повноважень із представлення спільноти та приймання рішень. По відношенню до сучасних українських реалій самовизначення кримчан набуває характеру субінтеграції. Вона втілю- ється в урахуванні загальноукраїнського контексту, плеканні притаманних кримському соціумові особливостей, намаганнях розв’язувати внутрішньокримські суперечності. Ключові слова: спільнота, самовизначення, надання повноважень, субінтеграція, масові політичні настрої. По результатам психосемантического исследования массовых политических настроений в Крыму раскрыт ряд особенностей процесса самоопределения крымской территориальной общности. Его существенной составляющей является предоставление полномочий по представлению общности и принятию решений. По отношению к совре- менным украинским реалиям самоопределение крымчан приобретает характер субинтеграции. Она воплощается в учете общеукраинского контекста, культивировании присущих крымскому социуму особенностей, стремлении разрешать внутрикрымские противоречия. Ключевые слова: общность, самоопределение, предоставление полномочий, субинтеграция, массовые политические настроения. According to the results of psycho-semantic investigation of mass political attitudes in Crimea, a number of peculiarities of Crimean territorial community’s self-determination process was discovered. Its essential component is empowering on representation of community and decision making. As regards the modern Ukrainian realities, the Crimeans’ self- determination acquires nature of sub-integration. It is realized through accounting all-Ukrainian context, cultivating Crimean social environment’s typical peculiarities, endeavours to solve internal Crimean contradictions. Key words: community, self-determination, empowering, sub- integration, mass political attitudes. Постаючи й розвиваючись у складі соціуму, спільнота постійно самовизначається, виробляє спільні для її членів та характерні для неї як цілісного утворення ідентифікаційні, мотиваційні, когнітивні, поведінкові, комунікативні властивості. Такий процес спільнотного самовизнач?ння ніколи не стає завершеним, проте він завжди є цілком доконечним з огляду на саму можливість існування спільноти. У процесі інтерактивних обмінів значущими змістами у межах спільноти та поза нею виокремлюються риси, специфічно притаманні її представникам на відміну від членів інших спільнот. Вивчення їх становить істотну проблему сучасної соціальної психології. Самовизначення спільноти може набувати трьох основних форм. Поряд з ідентифікацію із спільнотою достатньо великої частки її членів, індивідуальною і колективною рефлексією членами спіль- ноти її наявності, сутності та атрибутивних ознак щонайважливішою складовою спільнотного самовизначення є надання членами спільноти певній особі, групі осіб, органові або установі життєво важливих повноважень. Ці повноваження мають насамперед стосуватися приймання найвагоміших рішень усередині спільноти та її представляння назовні. Мета дослідження полягає у визначенні соціально- психологічного змісту відповідних процесів на прикладі територіальної та етнолінгвістичної спільноти – жителів Криму. Такий процес у межах спільноти виявляється, зокрема, результатом дифузії відповідальності: у процесі й результаті колективного обговорення проблеми та приймання рішення індивід переживає меншу відповідальність за ризиковані рішення, оскільки вони виробляються всією групою [1, с. 218]. Аналогічний наслідок має місце й у тому разі, коли рішення приймає уповноважений суб’єкт: відносна анонімність участі пересічної особи в цьому процесі, її відстороненість від безпосереднього вирішування часто-густо виявляються психологічно комфортними, дають почуття захищеності та власної непогрішності. Перекладання відповідальності за ті чи ті рішення та їхні наслідки шляхом надання повноважень передбачає процес-процедуру виокремлення такого уповноваженого суб’єкта – “спеціальної” особи або групи, якій надається право висловлюватися від імені спільноти, артикулювати й формулювати принципові та другорядні ідеї, давати оцінки, приймати рішення, контролювати виконання, керувати спільною діяльністю, визначати цілі, ставити завдання тощо. Надання повноважень спільнотою має безліч розмаїтих форм та ознак. Узагальнення найтиповіших із них дало підстави визначити низку можливих параметрів, за якими характеризується відповідний процес. Це параметри формально-процесуальні, згідно з якими надання повноважень спільнотою може бути: організованим і неорганізованим, неформальним і формалізовуваним, репрезентаційним і “децизійним” (стосуватися приймання рішень), спрямованим ізсередини або ззовні і всередину або назовні, широким і вузьким, численним і нечисленним, тимчасовим і постійним; змістові, за якими надання повноважень буває: легітимне і нелегітимне, глобальне і локально-ситуативне, ідентифікаційне та “інтересаційне” (захист інтересів), конфліктне і безконфліктне, емоційне, інтелектуальне, ціннісне і поведінкове; “жанрові”, що відображають повноваження в певних сферах громадського життя: наукове, мистецьке, ментальне, ідеологічне, політичне, релігійно-конфесійне і т. ін. [2]. Вивчення психологічного змісту процесу надання повноважень спільнотою істотно обмежується методичними та процедурними труднощами здобування інформації. Методичний інструментарій найчастіше втілюється в масових опитуваннях, експертних оцінках і фокус-групах. Кожний із цих методів, маючи істотні вартості та переваги, водночас дає лише однобічну інформацію, яка потребує підтвердження або перевірки іншими засобами. Зокрема, проблемність масових опитувань для психологічних цілей полягає в тому, що цей метод добре служить для отримання соціологічної інформації, але важко спрацьовує тоді, коли на масовому рівні використовуються психологічні опитувальники. Ситуацію до певної міри рятує застосування психосемантичних методик – спеціально розроблених та адаптованих до цілей та умов дослідження. Важливі характеристики надання повноважень спільнотою простежуються в змісті громадсько-політичних процесів у Криму [3; 4]. З-поміж п’яти основних позицій, притаманних російськомовним громадянам України в контексті їхньої інтеграції в сучасне українське суспільство, – активної інтеграції, пасивної інтеграції, субінтеграції, ізоляції та контрінтеграції – у Криму найвиразніше порівняно з іншими південно-східними регіонами проявляються субінтеграційні прагнення. Субінтеграція полягає в переважному ототожненні себе з російськомовною спільнотою мешканців Криму, які мають інтегруватися в українське суспільство як певна цілісність за умови збереження культурних, ментальних, мовних особливостей. Натомість різні форми українізованої взаємодії можуть мати місце на рівні зовнішніх – поза/над спільнотою або регіоном – контактів і здійснюватися власне уповноваженими особами та установами. Значній частині жителів Криму імпонує ідея утворення особливої етнополітичної спільноти “кримчан”, до якої мають уходити всі мешканці Криму незалежно від етнічного походження, проте за безумовного домінування в регіоні російської мови. Факт політичної належності Криму до України може визнаватися, але водночас із розвитком усебічних зв’язків із Росією. При цьому відповідним органам державного управління мають делегуватися функції представ- ляти Крим як політично лояльний регіон у відносинах з українською центральною владою. Водночас на місцевому рівні спосіб гро- мадського життя має визначатися самостійно, без оглядки на Київ [4]. Політико-ідеологічні настрої кримчан були об’єктом дослідження в проведеному наприкінці червня 2008 р. опитування жителів м. Севастополя і всіх адміністративно-територіальних одиниць (районів і міськрад) АР Крим. Усього було опитано 2995 респондентів. Структура вибірки відповідає структурі дорослого населення Криму за ознаками віку, статі, національності, роду занять, місця проживання. (Похибка вибірки не перевищує 2,6 %). Фіксувалися також мова повсякденного спілкування та середній рівень доходу. Опитування проводилося за спеціально розробленою російськомовною анкетою психосемантичного типу. Її основну частину становили 52 судження переважно політичного змісту, узяті з друкованих засобів масової інформації, щодо яких респонденти висловлювали згоду або незгоду. Відповідь “згоден” оцінювалася на три бали, “важко сказати” – на два, “не згоден” – на один бал. Така методика була неодноразово апробована в попередніх дослідженнях і показала високу ефективність. На її основі було, зокрема, розроблено модель політико-семантичного простору сучасного українського суспільства [5]. Зміст 20 висловлювань тою чи тою мірою стосувався проблем, пов’язаних із ставленням до влади, оцінкою її діяльності, намірами респондентів щодо реального або можливого надання повноважень певним владним або політичним структурам. Отримані оцінки цих індикаторів було піддано факторному аналізові. За показниками вкладу в дисперсію, розподілу ознак по факторах та їхніх факторних навантажень за оптимальну було визнано шестифакторну структуру (сукупний вклад у дисперсію становить 50 %). До першого фактора ввійшли судження, які відображають позиції кримчан у просторі загальнополітичних орієнтацій – оцінку діяльності владних інституцій у зв’язку з актуальними політичними проблемами Криму: “У справі справедливого розподілу кримської землі вся надія – на київську владу” (-0,666); “Вивести країну з кризи здатні українські патріоти. Відродження національної самосвідомості дасть Україні змогу стати могутньою державою” (-0,647); “Ющенко намагається вивести країну з прірви, але йому заважають корумповані чиновники і мафія” (-0,582); “Задоволення справедливих вимог кримських татар – святий обов’язок властей” (-0,578); “Списки кандидатів від партій повинні формуватися за принципом: половина чоловіків, половина жінок” (-0,487); “Уряд Тимошенко, неспроможний навести порядок, слід відправити у відставку” (0,282); “Ющенко не виправдав народних сподівань. Чим швидше він піде зі свого поста, тим краще буде для народу і держави” (0,223). Назагал у цьому просторі домінує українсько-російська проблематика, проте виокремлення специфічного аспекту – надання повноважень – дещо змінює акценти та увиразнює проблему ставлення респондентів до офіційної влади. У такому ставленні істотно переважають негативні оцінки, у яких поєднується нехіть до центральної української влади, українського націоналізму та вимог кримських татар. Відповідні позиції становлять одну з найістотніших особливостей масової свідомості жителів Криму порівняно з іншими регіонами, особливо центральними та західними. Основні індикатори, що склали цей фактор, у загальному масиві даних (за всіма 52 ознаками) розподілилися між двома факторами, один із яких відображає позиції респондентів у просторі реформаторських та антиреформаторських настроїв, другий – настроїв проукраїнських і проросійських. Це саме ті групи настроїв, які найістотніше диференціюють стан масової свідомості громадян України. Виходить, що у свідомості кримчан ставлення до офіційної влади великою мірою концентрує навколо себе провідні складові їхніх загальнополітичних орієнтацій. Другий фактор віддзеркалив ставлення до найпопулярнішої в Криму політичної сили – Партії регіонів і, почасти, до їхніх політичних опонентів: “Україні необхідна влада Партії регіонів. Вона єдина є здатною зробити що-небудь конкретне” (-0,801); “Події останнього часу показали, що Партія регіонів, на жаль, себе скомпрометувала” (0743); “Уряд Тимошенко, неспроможний навести порядок, слід відправити у відставку” (-0,384). Позитивні і негативні оцінки Партії регіонів виявилися приблизно однаковими і досить симетричними, натомість оцінка уряду є виразно критичною. Такі тенденції в настроях кримчан є досить близькими до аналогічних характеристик масової свідомості в інших південно-східних регіонах України. Близькими до змісту цього фактора є результати факторного аналізу загального масиву даних: в аналогічному факторі теж домінують оцінки Партії регіонів, але доповнені більш широкими враженнями про владу загалом. У третьому факторі поєдналися індикатори, що показують протестні настрої і прихильність до лівих політичних сил: “Подолання кризи можливе тільки під керівництвом комуністів, здатних мислити і діяти по-сучасному” (-0,672); “Нам потрібен новий Сталін” (-0,605); “Давно настав час піднімати народ на боротьбу проти влади, яка нездатна керувати країною” (-0,520); “Наша місцева влада набагато ближча до народу, ніж київські урядовці” (-0,489). Тут цікаво зазначити, що протестні настрої кримчан значуще корелюють із лівими політичними поглядами, а проте номінальні оцінки їх відрізняються: з одного боку, переважає схильність до протесту, а з другого – істотно заперечується ліва ідеологія. Такий зв’язок можна трактувати як певну своєрідність масової свідомості кримчан, позаяк в інших регіонах протестні настрої сильніше пов’язуються з лівими тенденціями. У загальному масиві даних відповідний фактор виявився дещо ширшим і охопив висловлювання, зміст яких віддзеркалює прора- дянські та антирадянські постави громадян. Зміст четвертого фактора склали судження про проблему дотримання законності, а радше беззаконня: “Усе наше суспільство перебуває під контролем мафії – від гори до низу” (-0,681); “Наша головна біда – повсюдне недотримання законів і владою, і пересічними громадянами” (-0,666); “Нація – це мобілізована воля і свідомість громадян, що успішно захищають свої політичні, економічні, соціальні та духовні інтереси” (-0,361). Виявлене кримськими респондентами виразне незадоволення із стану дотримання законності властиве переважній більшості громадян України і не становить специфічної характеристики свідомості жителів Криму. У загальному масиві даних відповідні індикатори виявилися порівняно слабкими і ввійшли з невеликим (але значущим) навантаженням до фактора, який розкриває позиції респондентів у просторі українсько-російської проблематики. Негативна оцінка беззаконня дещо виразніше корелює з антиукраїнськими висловлюваннями. До п’ятого і шостого факторів увійшли судження, що стосуються загальної оцінки політичних угруповань, яким можна довірити управління державою та суспільством. У змісті п’ятого фактора об’єдналися переважно песимістичні думки щодо наявності в країні ефективних сил: “В Україні немає реальної сили, яка може вивести її з кризи” (0,779); “В Україні не знайшлося гідних керівників, здатних очолити державу і відстоювати її справжні інтереси” (0,719). Шостий фактор стосується слабко виражених міркувань про доцільність виходу на суспільну арену нових політичних сил: “Жодні нові й молоді політичні сили нічого не змінять на краще” (0,848); “Сьогодні необхідною є поява нових політичних сил” (-0,608). Такі настрої є доволі поширеними в усьому українському суспільстві і відображають повселюдне розчарування та знеохочення з приводу діяльності політиків різних ідеологічних спрямувань. Відповідні індикатори в загальному масиві даних увійшли до фактора, зміст якого висвітлює більш узагальнене ставлення громадян до влади. Зафіксовано помірно виражені відмінності факторної структури ставлення до влади респондентів – представників трьох основних етнічних груп Криму. Структура відповідей росіян та українців є дуже близькою до загальних показників (що не дивно з огляду на те, що саме вони становлять основну частину вибірки). Різниця між українцями і росіянами проявилася в тому, що для українців суб’єктивно більш значущим є переживання зневіри у владі, а менш – ставлення до комуністів. Істотніше відрізняється зміст настроїв кримськотатарського населення. На провідне місце висунулися настрої, у яких поєднуються зневіра у владі та протестні нахили. Оцінка діяльності Партії регіонів доповнюється осудом беззаконня, а ставлення до місцевої влади корелює з негативною оцінкою мафії. Можна гадати, що поглядам кримських татар на владу притаманне сильніше афективне напруження порівняно з українцями та росіянами. Аналіз отриманих результатів у загальному контексті стану масових політичних настроїв у Криму дає підстави зробити цілу низку важливих висновків про особливості надання владних повноважень територіальною спільнотою в процесі її самовизначення. У свідомості більшості кримчан поєднуються, з одного боку, виразні проросійські постави, намагання зберегти, захистити і зміцнити свою належність до всієї російськомовної спільноти, російськомовного інформаційного та ментального простору, а з другого – визнання наявних політичних реалій, порушення яких є надто небезпечним. Очевидно, саме така суперечність спричиняє формування субінтеграційних прагнень як такого собі компромісу, який забезпечує дотримання політичного статус-кво за одночасного збереження переважно російського в етнолінгвістичному відношенні характеру громадсько-політичних процесів у Криму. Неодмінною засадою утвердження та оптимізації відповідного способу життя кримської територіальної спільноти має стати виокремлення спеціальних суб’єктів задля представляння її назовні (у відносинах із центральною українською, а також і російською владою) та приймання найважливіших рішень, які регулюють внутрішньоспільнотні процеси. Як основний варіант такого виокремлення вбачається надання повноважень наявним у Криму органам державної влади: саме з їхньою діяльністю насамперед ототожнюються можливості артикуляції та реалізації інтересів кримського населення. Ця обставина цілком природно вписується в загальнополі- тичний дискурс сучасного українського суспільства, яке вирізняється довготривалою наявністю високого рівня політизованості. Тому владні орієнтації кримчан істотно зумовлюються їхніми політико-ідеоло- гічними уподобаннями, у змісті яких виразно домінують проросійські складові. Політична належність Криму до України та пов’язані з нею реальні і позірні українізаційні процеси спричиняють досить високий рівень протестних настроїв серед кримчан. Водночас діє ціла низка інших вагомих чинників, які посилюють ці настрої, – такі як розчарування діями влади, протест проти беззаконня, специфічні причини незадоволеності в середовищі кримських татар. У названих обставинах криється істотна трудність для будь-яких осіб, органів чи установ, яким буде надано владні повноваження, оскільки підвищена готовність протестувати проти дій влади апріорі робить її позицію вразливою. Бажання мати при владі конкретну політичну силу, яка забезпечувала б реалізацію більшості насущних інтересів спільноти, утілилося в прихильності відносно найбільшої частини кримчан до Партії регіонів. Представники інших політичних сил не мають значної переваги в їхніх симпатіях (що проявилося, зокрема, і в результатах останніх парламентських виборів). Прикметним на теперішньому історичному етапі є істотне зниження в Криму популярності комуністичної ідеології. У настроях жителів Криму простежується поміркована надія на появу нових політичних сил, чия діяльність матиме привабливіший порівняно з дотеперішніми вигляд. Проте ця надія великою мірою нейтралізується переважанням скептичних оцінок таких можливостей, зумовлених, по-перше, доволі негативним досвідом політико- ідеологічних переорієнтацій, по-друге, інертністю масової свідомості, яка радше неохоче вдається до зміни пріоритетів. Таким чином, у намаганнях кримської спільноти реалізовувати процеси власного самовизначення в сучасних політичних умовах означилися три провідні тенденції. Перша полягає в більш чи менш свідомому врахуванні загальноукраїнського контексту та об’єктивної доконечності пристосуватися до нього. Друга – це плекання й посилення притаманних кримському соціумові особливостей, увираз- нення його територіальної, історичної, ментальної відрубності щодо України. Третя тенденція відображає потребу розв’язання внутрішньо- кримських суперечностей, зосереджених насамперед навколо відносин між кримськотатарським і нетатарським населенням півострова. Такі тенденції вочевидь діють у процесах самовизначення будь- якої спільноти: має бути усвідомлено відношення спільноти і ширшого соціуму, до якого вона належить, визначено її специфіку порівняно з іншими колективними суб’єктами, констатовано і бодай почасти розв’язано внутрішньоспільнотні суперечності. Відповідні функції і становлять основний зміст повноважень, якими наділяються уподобані спільнотою особи та інституції. Література 1. Кричевський Р. Л., Дубовская Е. М. Социальная психология малой группы: Учеб. пособие для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2001. 2. Васютинський В. Соціально-психологічні особливості делегування повноважень у процесі колективного самовизначення молодіжної спільноти // Психол. перспективи. – 2007. – Вип. 9. – С. 66–71. 3. Слюсаревський М. М., Васютинський В. О., Калачнікова Л. М. Масова політична свідомість населення Криму: напередодні та під час кризи у вересні 1994 року // Студії політологічного центру “Генеза”. – 1995. – № 1. – С. 18–25. 4. Васютинський В. О. Колективна феноменологія самовизначення російськомовної спільноти в Україні // Педагогічна і психологічна науки в Україні. – К.: Пед. думка, 2007. – Т. 3. Психологія, вікова фізіологія та дефектологія. – С. 220–229. 5. Психологія масової політичної свідомості та поведінки / Відп. ред. В. О. Васютинський. – К.: ДОК-К, 1997. ОСОБЛИВОСТІ МОЛОДІЖНИХ МЕНТАЛЬНИХ КАРТ УКРАЇНИ (на прикладі студентів м. Чернігова) О. Ю. Дроздов Визначено феномен ментальних (когнітивних) карт як специфічний вид просторових уявлень. Наведено результати авторсь- кого емпіричного дослідження, проведеного серед чернігівських студентів. На їх основі реконструйовано ментальну карту України, яка має 6 основних компонентів: м. Київ, м. Чернігів, м. Донецьк, Крим, м. Львів та р. Дніпро. Проаналізовано асоціації опитаних стосовно цих компонентів карти. Ключові слова: ментальна (когнітивна) карта, просторові уявлення, студенти. Определен феномен ментальных (когнитивных) карт как специфическая разновидность пространственных представлений. Приведены результаты авторского эмпирического исследования среди черниговских студентов. На их основе реконструирована ментальная карта Украины, которая имеет 6 основных компонентов: г. Киев, г. Чернигов, г. Донецк, Крым, г. Львов, р. Днепр. Проанализированы ассоциации опрошенных относительно данных компонентов карты. Ключевые слова: ментальная (когнитивная) карта, пространстве- нные представления, студенты. The article is devoted to the phenomenon of mental (cognitive) maps as a specific type of space images. There are results of author’s empirical research, which was conducted among Chernihiv students. The mental map of Ukraine with 6 main components (Kyiv, Chernihiv, Donetsk, Crimea, Lviv and Dnipro) was reconstructed. The student’s associations about these map components are analyzed. Key words: mental (cognitive) map, space images, students. Проблема. Дослідження феномена “ментальних карт” (“когнітивних карт”) вже упродовж кількох десятиліть є одним із напрямів психологічних досліджень. Актуальність їх вивчення пов’язана, по-перше, з тим, що це допомагає науковцям вивчати інші, більш глобальні, психологічні проблеми – закономірності функціону- вання просторового сприйняття людини; по-друге, “ментальні карти” є одним із компонентів буденної свідомості людини, вивчення якої само по собі є одним із пріоритетних завдань комплексу гуманітарних наук. У цьому контексті знання про особливості “ментального картографування” людиною своєї (або іншої) країни може стати цінним матеріалом для політичної психології, дає змогу виявляти існуючі соціальні (етнічні, політичні) стереотипи, ідеологічні настанови особистості. Зазначимо, що цей напрям досліджень, досить розвинений у західній (передусім американській) науці, поки що мало розроблений вітчизняними фахівцями. Уперше поняття “когнітивна карта” (cognitive map) запропонував у 1948 р. американський психолог Е. Толмен, експериментально досліджуючи і пояснюючи орієнтацію щурів у штучних лабіринтах [1], хоча перші дослідження цього явища почалися раніше. Так, ще на початку ХХ ст. Дж. Троубрідж вивчав способи орієнтації за допомогою так званих “уявних карт” (imaginary maps), а в 1930-х роках питання онтогенезу способів просторової орієнтації досліджував радянський дослідник Ф. Шемякін [2]. Систематичні дослідження “ментальних карт” почались у другій половині ХХ ст. переважно в межах американського когнітивізму та необіхевіоризму. Паралельно дослідження в цьому напрямі починаються в інших гуманітарних і природничих науках – політології, історії, географії та ін. Д. Сті визначав сутність “ментальної картографії” як “абстрактне поняття, що охоплює ті ментальні і духовні здібності, які дають нам змогу збирати, упорядковувати, зберігати, викликати з пам’яті і переробляти інформацію щодо оточуючого простору…” [3, с. 4]. Відповідно, ментальну карту він визначав як створене людиною зображення частини навколишнього простору, котре відображає світ таким, яким його уявляє людина [3]. Схоже визначення ментальної карти (місто або певна місцевість, що відображена в індивідуальній свідомості людини) давав і С. Мілграм [4]. Згідно з Ю. Туаном, ментальні карти як особливий тип уявлень виконують такі функції: 1) задають напрям руху (маршрут) людині; 2) дають змогу внутрішньо (“про себе”) відрепетирувати просторову поведінку; 3) є мнемонічним механізмом (запам’ятовування розміще- ння певних об’єктів); 4) як і реальні карти, є засобом структурування та поповнення знань людини про навколишній світ; 5) будучи уявними моделями світу, відображують цілі поведінки людини, окреслюють коло її схильностей, потреб, мотивів [5]. Більшість соціально-психологічних досліджень ментальних карт стосувались уявлень мешканців населених пунктів про свої міста. Класичними у цьому плані були дослідження ментальних карт мешканців деяких американських міст, здійснені К. Лінчем [6] та С. Мілграмом [4]. Проводилися також дослідження ментальних карт світу. Прикладом може бути дослідження Т. Сааринена, яке охоплю- вало студентів з кількох десятків країн світу [7]. Цікавий проект під назвою “Георейтинг” розпочали у 2003 р. російські соціологи та політологи. На основі загальнонаціональних опитувань населення стосовно основних соціально-економічних та соціально-політичних проблем передбачалася побудова так званих “соціальних карт” Росії, що відображують “ментальний простір” її громадян [8]. Щодо ментальних карт України слід зазначити дослідження, проведене І. Коваленком у 1999 р. серед мешканців м. Сімферополя [9]. Він виявив, що лише в незначної частини опитаних (2%) ментальна карта України охоплює всі 24 області. Кримчани згадували переважно такі регіони: Крим (100%), Київську (83%), Львівську (78%), Дніпропетровську (75%), Херсонську (74%), Харківську (72%), Одеську (72%) та Донецьку (71%) області. Найменше вони називали Чернівецьку область (9%). Як бачимо, основу ментальних карт у цьому разі становила територія власного проживання, столичний регіон, найближчі південні регіони, східноукраїнські (російсько орієнтовані) області, а також область, яка для кримчан є своєрідним політико- ідеологічним антиподом. Те, що найбільше інформативне навантаження (крім самого Криму) у свідомості опитаних кримчан мали Київський і Львівський регіони, підтверджує вплив політико- психологічних чинників на будову ментальних карт країни у свідомості її громадян. Заслуговують на увагу також результати дослідження, проведеного М. Гродзинським у 1999–2000 рр. серед студентів міст Києва, Львова, Одеси та Харкова. Вивчалися основні регіони у ментальних картах України, що існують у свідомості молоді. Зокрема, було з’ясовано, що досить значна частина (37%) досліджуваних поділяла Україну всього на 3–4 регіони (переважно на “Схід”, “Захід”, “Південь” і зрідка “Північ” і “Крим”). Проте в ментальних картах цих респондентів не було історико-географічних регіонів (Волинь, Буковина та ін.), що, на думку дослідника, свідчить про брак у багатьох студентів регіональної ідентифікації [10]. Мета статті: виявити особливості ментальних карт України серед студентської молоді. У дослідженні брали участь 87 студентів 2–5-х курсів психолого-педагогічного факультету Чернігівського державного педуніверситету імені Т. Г. Шевченка. Всім досліджуваним було запропоновано так намалювати на стандартному аркуші паперу карту України, “як вони собі її уявляють”, підписавши основні населені пункти, регіони, інші географічні об’єкти. Після цього студенти біля кожного намальованого компонента карти мали написати кілька вільних асоціацій. Дослідження проводили анонімно. Його результати були піддані процедурі контент-аналізу. У середньому ментальна карта України в опитаних студентів складалася з 12 елементів, при цьому загальний розкид кількості елементів сягав від 2 до 33. Результати частотного аналізу елементів наведено в табл. 1. Для подальшого якісного аналізу було обрано 6 перших структурних компонентів, що траплялися не менш як у 50% ментальних карт. Як видно з таблиці, найбільше інформаційне поле у свідомості чернігівських студентів мають міста Київ і Чернігів. При цьому Київ навіть посів перше місце за частотою, випередивши місто проживання і навчання опитаних. Останнє можна пояснити тим, що Київ, по-перше, є політичним (і майже географічним) центром України; по-друге, це найближчий до Чернігова мегаполіс, який має своєрідний “ефект ореолу” як перспективне місце подальшої роботи (це буде видно і за результатами аналізу асоціацій). Наступну групу компонентів ментальних карт становило два великих міста (Донецьк і Львів) та Кримський регіон, що символізують як три географічних регіони (захід, схід і південь), так і два основні політико- ідеологічні тенденції – прозахідну й проросійську. Стосовно визначення окремих районів (областей) у ментальних картах студентів додамо що, за винятком Криму, жоден із них не зміг досягти показника 50%. Імовірно, це пов’язано з тим, що саме великі міста зі своїм “обличчями” мають більше інформаційно-емоційне забарвлення у свідомості опитаних, ніж абстрактні регіони. Так, регіон “Захід” (“Західна Україна”) відмітили лише 20% опитаних, тоді як Львів (його культурно-історичний центр) – 61%. Аналогічна ситуація із Донбасом – цей район позначили лише 17% опитаних проти 68%, які вказали на своїх картах його столицю Донецьк. Щодо цього Крим знову є винятком – його головні міста (Сімферополь, Севастополь) позначили лише 31% і 24% студентів. Навіть такий відомий і своєрідний район, як Карпати, був позначений на 36% карт. Все це пояснює, чому щось схоже на існуючі області зображувалося лише на 16% малюнків. Не випадковою можна вважати наявність на узагальненій ментальній карті України р. Дніпро, яка є не тільки найбільшою і головною (у культурно-історичному значенні) річкою країни. Цілком можливо, що в уявленні декого з опитаних Дніпро поділяє Україну на дві основні частини з різними політичними орієнтаціями та культурними традиціями. Найменш згадуваними (5–7%) обласними центрами України виявилися Чернівці, Луцьк, Тернопіль і Кіровоград. Мабуть, в уявленні чернігівських студентів вони є “безликими” населеними пунктами, що не мають свого колориту (так, стосовно Кіровограда було отримано лише одну асоціацію “центр”, а щодо Тернополя взагалі не зафіксовано жодної асоціації). Можливо також, що сприйманню перших трьох міст заважає “ореол” інших понять, які асоціюються із Західною Україною (Львів, Карпати). Загалом певна частина виявлених нами компонентів ментальної карти України збігається з тими, що були виявлені у згаданому раніше дослідженні І. Коваленка. Щодо цього можна висунути припущення, що вікові особливості ментальних карт полягають не тільки у їх структурі, а і в оцінках, ставленні до тих чи інших компонентів. Цікавими виявились результати аналізу асоціацій опитаних студентів щодо основних шести компонентів ментальної карти. У процесі контент-аналізу всі відповіді ми намагалися поділити на три основні групи: з позитивним, нейтральним і негативним значенням. Одразу зауважимо, що стосовно всіх компонентів кількість нейтральних асоціацій була більшою порівняно з відповідями інших типів (але пропорційна їх частка змінювалася залежно від об’єкта). Стосовно м. Києва було отримано такі асоціації нейтрального характеру (70%): “столиця”, “багато машин”, “мегаполіс”, “центр” (політичний, культурний), “влада”, “гроші”, “розкіш”, “робота”, “Динамо”. Кількість позитивних та негативних асоціацій була меншою – відповідно 17% і 13%. До перших належали відповіді типу “красиве місто”, “серце України”, “місто великих можливостей”, “великі перспективи”, “підвищений настрій, веселість”, “туди я хочу” тощо. У негативних асоціаціях підкреслювались як відомі проблеми всіх мегаполісів (“шум”, “пробки”, “суєта”, “бруд”), так і недоліки, притаманні центру політичної влади, – “корупція”, “безлад”, “країна олігархів, бандитів, політиків”. Нейтральні асоціації щодо м. Чернігова (62%) загалом відображали факт проживання або навчання опитаних або історико- географічні особливості цього міста: “моє місто”, “дім”, “зараз проживаю”, “навчання”, “університет” (“ЧДПУ”), “церкви”, “природа”, “р. Десна”. Позитивні асоціації, які становили третину (34%) відповідей, мали такий характер: “рідне місто”, “улюблене місто”, “батьківщина”, “рідний дім”, “найкраще місто”, “друзі”. Було зафіксовано і кілька негативних асоціацій: “низький рівень народжуваності”, “найбідніша область”, “рідне кладовище”. Особливістю результатів щодо третього елемента ментальної карти України – м. Донецька був брак позитивних асоціацій. Більшість відповідей, як і в інших випадках, мали нейтральний характер (73%) і відображали економічну та політичну специфіку Донецька: “шахти”, “шахтарі”, “вугілля”, “промисловість”, “гроші”, “В. Янукович”, “Р. Ахметов”, “ФК “Шахтар”. Сприйняття Донецька й Донбасу загалом як неформальної автономії у відповідях на кшталт “Автономна республіка Ахметова”, “другий Київ, там своє управління, своє життя”. Негативні асоціації (27%) стосувались екологічних проблем (“брудно”, “проблеми екології”, “найбрудніше місто”), кримінальних (“мафія”, “бандити”, “братва”) та відображали наявність регулярних техногенних катастроф на шахтах Донбасу (“аварії”, “вибухи”). Щодо м. Львова більшість нейтральних асоціацій (79%) мали історико-туристичне забарвлення (“екскурсія”, “місто-історія”, “церкви”, “історичні пам’ятки”, “лев” (“місто лева”), “дух історії”, “кав’ярні”), а також стосувалися культурних особливостей львів’ян та галичан загалом (“українська мова”, “львівський акцент”). Позитивних асоціацій було набагато менше (15%), і вони, також, мали історико- туристичну спрямованість – “красиві місця”, “дуже красиве місто”, “краса архітектури”. Одиничні негативні асоціації були виражені у відповідях “гастарбайтери”, “звірі”. Аналізуючи асоціації стосовно Криму, ми зіткнулися з певними труднощами. Справа в тому, що серед “кримських” асоціацій домінувала тріада “відпочинок”, “море” і “сонце. Самі ці поняття є нейтральними, а в поєднанні один з одним, а також з іншими компонентами (“пляж”, “літо”) можуть набувати явно позитивного характеру (багато опитаних студентів якраз давали одночасно кілька з наведених вище відповідей). До того ж, як відомо, у молодіжному, зокрема студентському, середовищі слово “відпочинок” здебільшого має позитивне значення. Тому ми зараховували асоціації типу “відпочинок” до групи з позитивним значенням, а решту “курортно- туристичних” асоціацій – до нейтральної групи. За такої методики кількість нейтральних відповідей становила 53%. Крім домінуючих “курортних” асоціацій, тут траплялися також відповіді, в яких були відображені історико-політичні й культурні особливості кримчан (“прагнення до незалежності”, “Russia Forever”, “російська мова”), хоча таких асоціацій було небагато. В групі позитивних асоціацій (43%), крім уже зазначеної “відпочинок”, були такі відповіді: “завжди мріяв”, “гарна природа”, “радість, здоров’я, сміх” тощо. Серед отриманих відповідей були лише дві негативні –“перлина, яку Україна занедбала” та “ворожість”. Стосовно останнього компонента нашої ментальної карти – р. Дніпро була незначна порівняно з іншими компонентами кількість асоціацій. Тобто більшість студентів, які зобразили цю водну артерію на своїх картах, не дали жодних асоціацій щодо неї. Можливою причиною цього є те, що, на відміну від інших компонентів (міст, географічних областей), населених людьми, річка як “неживий” об’єкт не мала такої інформаційно-емоційної “забарвленості” у свідомості опитаних. Майже всі відповіді були нейтральними на зразок: “вода”, “широкий та могутній”, “природа”, “Шевченко”, “головна річка України”, “запорожці” і лише одна позитивна (“місце, де можна добре відпочити”) та дві негативні (“розкол [України] на дві частини”, “брудний”) асоціації. Висновки. “Ментальні карти” як специфічний тип просторових уявлень людини є невід’ємною складовою її побутової свідомості. Вони не просто містять інформацію про певні об’єкти (населений пункт, країна, світ), а й відображують особливості мотивації, світоглядних, зокрема політико-ідеологічних, орієнтацій свого носія. Основними компонентами ментальних карт України студентської молоді є власний населений пункт, столиця, а також міста Донецьк і Львів, Кримський регіон та р. Дніпро (див. таблицю). Така структура відповідає як географічному поділу країни (Центр – Північ – Захід – Схід – Південь), так і політико-ідеологічному (західноукраїнський регіон – проросійські лівобережні та південні території). За винятком Криму, великі міста (обласні центри) переважають у структурі ментальних карт над регіонами та областями. В основі асоціацій стосовно зазначених компонентів ментальної карти лежать такі чинники, як життєвий досвід (знайомства, поїздки), політичні орієнтації, соціальні стереотипи, котрі поширюються ЗМІ та іншими інститутами соціалізації. Таблиця Частота компонентів студентських ментальних карт України Ранг Елемент % Ранг Елемент % 1 м. Київ 97 23.2 м. Луганськ 18 2 м. Чернігів 94 25 Донбас 17 3 м. Донецьк 68 26 м. Рівне 16 4 Крим (АРК) 64 27 м. Житомир 15 5 м. Львів 61 28.1 м. Миколаїв 14 6 р. Дніпро 52 28.2 м. Хмельницький 14 7 м. Одеса 48 30.1 Закарпаття 13 8 м. Харків 41 30.2 м. Ялта 13 9 Карпати 36 32 м. Ужгород 11 10 Чорне море 34 33.1 Схід (Східна Україна) 10 11 м. Дніпропетровськ 33 33.2 м. Черкаси 10 12 м. Сімферополь 31 35 м. Кривий Ріг 9 13 м. Суми 26 36.1 Південь 8 14.1 Чернігівські райцентри 25 36.2 Кримські гори 8 14.2 м. Полтава 25 38.1 м. Тернопіль 7 16.1 м. Севастополь 24 38.2 м. Маріуполь 7 16.2 м. Запоріжжя 24 38.3 м. Луцьк 7 18 м. Вінниця 23 41.1 м. Кіровоград 6 19.1 м. Херсон 22 41.2 м. Євпаторія 6 19.2 р. Десна 22 41.3 Центр (Центральна Україна) 6 21 Азовське море 21 41.4 Північ 6 22 Захід (Західна Україна) 20 45.1 м. Чернівці 5 23.1 м. Івано- Франківськ 18 45.2 Волинь 5 45.3 Полісся 5 Перспективні напрями подальших досліджень, на нашу думку, полягають у вивченні вікових особливостей ментальних карт України, а також у проведенні комплексних досліджень, які б охоплювали представників різних географічних регіонів країни. Література 1. Толмен Э. Когнитивные карты у крыс и у человека // Хрестоматия по истории психологии / Под ред. П. Я. Гальперина, А. Н. Ждан. – М.: Изд-во МГУ, 1980. – С. 63–69. 2. Величковский Б. М., Блинникова И. В., Лапин Е. А. Представление реального и воображаемого пространства // Вопр. психологии. – 1986. – № 3. – С. 103–112. 3. Шенк Ф. Б. Ментальные карты: конструирование географического пространства в Европе // Полит. наука. Полит. дискурс: История и совр. исслед. – 2001. – № 4. – С. 4–17. 4. Милграм С. Эксперимент в социальной психологии: Пер. с англ. – СПб: Питер, 2000. – 336 с. 5. Tuan Yi-Fu. Images and Mental Maps // Annals of the Association of American Geographers. – 1975. – Vol. 65., № 2. – P. 205–213. 6. Линч К. Образ города. – М.: Стройиздат, 1982. – 328 с. 7. Monastersky R. The Warped World of Mental Maps // Science News. – 1992. – Vol. 142., № 14. – P. 222–223. 8. Ослон А. А. Мегаопросы населения России (проект “Георейтинг”) // ПОЛИС. – 2006. – № 6. – С. 6–23. 9. Коваленко И. М. Ментальные карты административного устройства Украины и Крыма (по пространственным знаниям жителей г. Симферополя). – Режим доступу: www.krimoved.ru/nature20.html. 10. Гродзинський М. Екологічна ідентифікація України // Україна – проблема ідентичності: людина, економіка, суспільство. Мат. конф. укр. випускників програм наук. стажування у США (Львів, 18–21 вересня, 2003 р.). – Ін-т Кеннана, 2003. – С. 195–198. ЕТНІЧНИЙ ВИМІР СУБЄ’КТНОСТІ У ПРОСТОРІ ПОВСЯКДЕННИХ ВЗАЄМИН МІЖ СЛОВ’ЯНАМИ ТА КРИМСЬКИМИ ТАТАРАМИ В КРИМУ О. Є. Духніч Запропоновано дослідження етнічної ідентичності як результату діалогу та взаємодії суб’єкта й етнічного Іншого у просторі повсякденних міжособистісних стосунків. Введено поняття етнічної межі, яка принципово впливає на статус етнічної ідентичності та характер стосунків суб’єкта з етнічним Іншим. Виявлено зв’язки між статусом етнічної ідентичності суб’єкта, способами артикуляції ним етнічних меж та функціями етнічної ідентичності. Дослідження проведено в Криму на матеріалах двох титульних етнокультурних груп регіону – слов’ян і кримських татар. Ключові слова: етнічність, етнічна ідентичність, етнічний Інший, дискурс про себе, дискурс про етнічного Іншого, етнічна межа, етноізоляціонізм, етноегоїзм, наратив. Представлено исследование этнической идентичности как результата диалога и взаимодействия между субъектом и этническим Другим в пространстве повседневных межличностных отношений. Введено понятие этнической границы, которая принципиально влияет на статус этнической идентичности и характер взаимоотношений субъекта с этническим Другого. Определены связи между статусом этнической идентичности субъекта, способами артикуляции им этнических границ и функциями этнической идентичности. Исследо- вание проведено в Крыму на материалах двух титульных этнокультурных групп региона – славян и крымских татар. Ключевые слова: этничность, этническая идентичность, этнический Другой, дискурс о себе, дискурс об этничности Другого, этническая граница, этноизоляционизм, этноэгоизм, нарратив. The article presents ethnic identity research, where it is considered as the result and experience of the dialogue between subject and ethnic Other in the sphere of everyday communication and relations. The author suggests the term of ethnic border as a phenomenon, which directly influences ethic identity type and style of communication between subject and ethnic Other. Connections between the type of ethnic identity, ways of ethnic differences articulation and ethnic identity functions are presented in the article. The research was conducted in Crimea with two predominant ethnic cultural groups – Slavs and Crimean Tatars. Key words: ethnicity, ethnic identity, ethnic Other, discourse about oneself, discourse about ethnic Other, ethnic measure, ethno isolation, ethno egoism, narrative. Проблема. У царині сучасної наукової думки етнічність дедалі більше втрачає характер сталої, наперед вирішеної ознаки існування суб’єкта. Міжнародні документи з прав людини підтверджують цей погляд, закріплюючи за людиною свободу визначення власної етнічної належності як категорії свідомого вибору, не обмеженої будь-якими іншими умовами (Рамкова конвенція захисту прав національних меншин 1995 р., п. 3). Тим цікавішим стає використання нового погляду на етнічність у дослідженні повсякденного реального життя населення поліетнічних регіонів, де вибір, артикуляція, обстоювання власної етнічної належності стає актуальною складовою процесу самоконституювання суб’єкта. Звертаючись до різних за фахом і теоретичною спрямованістю дослідників ідентичності та процесів конституювання суб’єкта останньої пори, серед яких Ж. Лакан, Ф. Барт, Ю. Хабермас, С. Холл, С. В. Лурье, ми можемо виокремити декілька головних ознак сучасного розуміння етнічної ідентичності як складової суб’єктності. 1. Етнічна ідентичність – свідоме поле комунікації та взаємодії, що ґрунтується на ідентифікації себе як відмінного від інших (Ф. Барт, Ю. Хабермас). 2. Етнічна ідентичність є плинною і визначає суб’єктність людини, набирає різного змісту, значення і функцій залежно від контексту взаємодії людини зі світом (Стюарт Холл). 3. Етнічна ідентичність структурується і набуває змісту значущої границі суб’єктності у ситуації взаємодії та спілкування з етнічним Іншим (представником іншого етносу, культури) і тим самим вагомо впливає на процес самоконституювання суб’єкта (Ж. Лакан). 4. Етнічна ідентичність є продуктом комунікативного й символічного обміну/діалогу між суб’єктами різної культурної належності і саме в цьому діалозі взагалі існує і набуває сенсу (М. М. Бахтін, Н. В. Чепелєва [1], Ю. М. Лотман). Запропоноване дослідження ґрунтується на наведених принципах і має на меті дослідження моделей особистісного самоконституювання суб’єктів слов’янської і кримськотатарської етнічних груп. Як об’єкт дослідження виступає суб’єктність індивіда, що занурений у постійний міжкультурний діалог із представниками іншого етносу. Предметом дослідження є етнічна ідентичність як складова частина суб’єктності індивіда. Мета статті: вивчити моделі самоконституювання суб’єктів слов’янської і кримськотатарської культурних груп у просторі повсякденного міжособистісного спілкування та взаємодії у єдиній багатокультурній спільноті. Дослідження зумовлене потребою в аналізі та розумінні латентного напруження, що досі існує в міжособистісних відносинах слов’ян і кримських татар у Криму, і спрямоване на виявлення можливих причин його існування на рівні особистості. З нашого погляду, на можливість суб’єкта вибудовувати конструктивні взаємини з етнічним Іншим істотно впливає спроможність суб’єкта артикулювати власні етнічні розбіжності, мати систему цінностей змістів і відмінностей, що дають змогу з’ясувати різницю між собою та етнічним Іншим. І навпаки, чим менше в людини істотних можливостей відрізняти себе, проводити межу власної етнічності у просторі комунікації з етнічним Іншим, тим більш асимілюючими, сегрегуючими й неконструктивними будуть його можливості для міжетнічного діалогу і власна етнічна тотожність. З урахуванням цього було побудовано дослідження, результати якого наведено у статті. Дослідження проводили в 2006–2008 рр. на території АР Крим (м. Сімферополь, м. Бахчисарай, м. Керч, Сімферопольський район). Вибірка дослідження становила 136 респондентів (із них 66 – кримські татари, 70 – слов’яни). Використовували такі методи дослідження, як наративне інтерв’ю “Досвід відносин з етнічним Іншим”, методика Г. У. Солдатової та С. В. Рижової “Тип етнічної ідентичності”, а також якісні методи – дискурс-аналіз, структурна редукція означувальних, KWIC (key words in the context) та кількісні методи – кореляційний аналіз. Відповідно до теоретичних витоків дослідження, до опису ключових його феноменів введено поняття межа, відмінність, етнічний Інший, дискурс про себе, дискурс про іншого, які автор методологічно обґрунтовує у запропонованій статті та попередніх публікаціях [2]. Початковим посиланням дослідження є те, що суб’єктність завжди визначається межами, котрі індивід визначає у стосунках з іншими людьми та навколишнім світом. Межі визначаються процедурою розрізнення між собою та іншою людиною. Саме поняття етнічної межі ми вважаємо нами ключовим щодо дослідження особистості в міжетнічному процесі, бо ідентичності існують як сукупності схожостей і розбіжностей, сукупності можливостей по- різному проводити межу між власним Я і людиною поряд. Однак розрізнення завжди є актом довільним, тому ми подібні одне до одного й несхожі за багатьма ознаками, і лише деякі з них мають для нас значення, і саме вони стають уособленням нашого Я. Етнічна розбіжність є універсальною, вона завжди існує як потенціал для самоототожнення людини і може тривалий час не виказувати себе, але досить швидко набуває значення і структурує суб’єктність людини. У дослідженні самоконституювання суб’єктності ми використали умови, за яких етнічні розбіжності між людьми набувають значущості і стають провідними в самовизначенні й конституюванні індивіда, будують істотну межу його суб’єктності, а також спромоглися знайти відповідь на кілька запитань, що є актуальними для політичної та етнічної психології в Криму. А саме: Наскільки етнічність як межа суб’єктності актуальна для кожної з обраних культурних груп дослідження? Чи є вона конструктивною, і як її існування впливає на процес самоототожнення людини? Яку роль етнічний Інший як суб’єкт відносин та взаємодії відіграє у формуванні суб’єктності індивіда кожної культурної групи? Головним об’єктом аналізу в дослідженні були наративи респондентів обох культурних груп, зокрема, ті фрагменти їх, які було названо дискурсом про себе та дискурсом про етнічного Іншого. Під цими термінами розуміють фрагменти тексту, які респондент або адресує собі, визначаючи їх займенниками я, мені, мій, ми, або звертає до етнічного Іншого, користуючись займенниками він, вона, його, її, вони. Кожний із фрагментів аналізу був завершений за змістом і виділявся як окрема семантична одиниця. Під терміном межа розуміють актуальні, значущі для суб’єкта та етнічного Іншого відмінності й ідентифікації, що визначають нетотожність обох і є важливим фактором побудови стосунків між ними. У міжкультурному й міжетнічному спілкуванні на перший план майже завжди виходить етнічна різниця, що поділяє простір відносин на етнічне Я (Ми) та етнічне Його (них). Для виявлення способів проведення етнічної межі респондентами обох культурних груп ми зупинилися на двох важливих умовах, що породжують дискурс про себе та дискурс про етнічного Іншого у наративах респондентів: 1) артикуляції респондентом у наративі етнічності як актуальної межі власної суб’єктності або межі, що існує в етнічного Іншого; 2) на функціях, які етнічність як межа суб’єктності виконує у відносинах з етнічним Іншим. Першу умову було використано як основу створення типології дискурсу про себе й дискурсу про етнічного Іншого у наративах респондентів. Другу умову визначали всередині кожного з отриманих типів. Типологія містить чотири можливі варіації існування етнічних меж у суб’єктів –фігур наративу (фігура Я, респондент-оповідач, фігура – етнічний Інший, представник іншої культурної групи): 1. Етнічність як значущу межу визначено і в суб’єкта, і в етнічного Іншого в наративі (оповідач змальовує власну етнічну унікальність, відзначає етнічну відмінність Іншого, шанобливо ставиться до збереження етнічних рис як своїх, так і етнічного Іншого). 2. Етнічність як значуща межа власної суб’єктності не визнається суб’єктом, але відмічається ним як існуюча в етнічного Іншого (оповідач відмічає себе як того, хто не переймається етнічною належністю, заперечує потребу в її існуванні, але досить детально змальовує відмінність і несхожість етнічного Іншого). 3. Етнічність як значуща складова і межа суб’єктності в діалозі з етнічним Іншим властива суб’єкту, але, на його погляд, її немає в етнічного Іншого. 4. Етнічність як значуща межа суб’єктності не визнається оповідачем – суб’єктом ні для себе, ні для етнічного Іншого, будь-яких натяків на нерівність та упередженість немає. У табл. 1 наведено дані, про розподіл наративів респондентів кожної етнокультурної групи за виділеними типами. Таблиця 1 Етнічність як актуальна межа суб’єктності в наративах слов’ян і кримських татар Наявність етнічності як межі суб’єктності у дискурсах про себе та етнічного Іншого в наративах слов’ян і кримських татар Етнічність як значуща межа, визначена і в суб’єкта, і в етнічного Іншого в наративі Етнічність як значуща межа власної суб’єктності не визнається суб’єктом, але відмічається ним як існуюча в етнічного Іншого Етнічність як значуща складова та межа суб’єктності, властива респонденту, але, на його погляд, її немає в етнічного Іншого Етнічність як значуща межа суб’єктності не визнається оповідачем – суб’єктом ні для себе, ні для етнічного Іншого Слов’яни (частка від загальної кількості наративів у вибірці) 0,15 (10 із 70) 0,52 (35 із 70) 0 0,35 (25 із 70) Кримські татари (частка від загальної кількості наративів у вибірці) 0,45 (29 із 66) 0,02 (1 із 66) 0,30 (22 із 66) 0,15 (7 із 66) З табл. 1 видно, що для слов’ян і кримських татар властиві різні способи артикуляції етнічності як можливої межі суб’єктності, що принципово позначається як на характері відносин з етнічним Іншим, так і на механізмі самоконституювання суб’єкта. Так, слов’яни взагалі не сприймають кримського татарина поза його етнічною відмінністю. Лише один респондент-татарин відмовився від етнічної належності як важливої складової власного Я. Кримські татари частіше сприймають взаємодії зі слов’янином я взаємодію двох етнічно визначених суб’єктів. За другою умовою, на підставі аналізу дискурсу наративів було виділено функції, які етнічність як межа суб’єктності виконує у стосунках суб’єкт –етнічний Інший (табл. 2). Таблиця 2 Функції етнічної ідентичності у структурі суб’єктності Функції етнічності Поширена характеристика функцій етнічності 1. Розрізнення Виконує просту функцію розрізнення суб’єкта та етнічного Іншого за об’єктивними культурними та етнічними ознаками 2. Розділення Виконує функцію сегрегації суб’єкт та етнічного Іншого, створює соціальну дистанцію між ними, свідчить про уникнення або ускладнення контактів. Розділення існує у наративах як вертикальне, “Ми кращі за них” ( тоді ми констатуємо явище дискримінації), так і горизонтальне, “Вони чужі для нас” (тоді ми констатуємо явища відчуження, уникнення, недовіри та соціальної стигматизації) 3. Збереження Етнічність як межа може слугувати збереженню інших значущих змістів суб’єктності ( автономна мораль, етнічні й особистісні цінності та ін.) 4. Захисна Етнічність може стати межею штучно, як захист від загрози, якою вважається наявна етнічність Іншого за відсутності власної 5. Та, що обмежує розвиток Етнічність як межа стає тим, що, на погляд респондента, перешкоджає повноцінному розвитку суб’єкта 6. Розвитку Етнічність як межа суб’єктності розвивається за присутності етнічного Іншого, проблематизує і розвиває суб’єктність оповідача За виділеними функціями етнічності та способами вираження етнічності як межі було виділено 4 дискурсивні моделі побудови міжетнічних відносин у респондентів слов’ян та кримських татар. Оскільки обсяг статті не дає змоги ретельно описати їх, наведемо лише закономірності, які було виявлено для наративів респондентів кожної етнокультурної групи (табл. 3). Таблиця 3 Співвідношення функцій етнічності у структурі суб’єктності індивіда та шляхів використання етнічності як межі Етнічність як актуальна межа суб’єктності в наративах слов’ян і кримських татар Функції етнічності як межі суб’єктності Кримські татари (кількість наративів, у яких трапляється обрана комбінація) Слов’яни (кількість наративів, у яких трапляється обрана комбінація) 1. Етнічність як значуща межа, визначена і в суб’єкта, і в етнічного Іншого в наративі Розрізнення (29 із 29) Розвитку (18 із 29) Збереження (25 із 29) Розділення (2 із 29) (горизонтальне) Розрізнення (10 із 10) Розвитку (9 із 10) Розділення (горизонтальне) (2 із 10) 2. Етнічність як значуща межа власної суб’єктності не визнається суб’єктом, але відмічається ним як існуюча в етнічного Іншого Роздільна (1 із 1) Роздільна (вертикальна) (16 із 35) Роздільна (горизонтальна) (19 із 35) Розрізнення (10 із 35) Захисту (26 із 35) 3. Етнічність як значуща складова та межа суб’єктності, властива респонденту, але, на його погляд, її немає в етнічного Іншого Розрізнення (22 із 22) Захисту (16 из 22) Розвитку (11 из 22) Розділення (1 із 22) Немає наративів для аналізу 4. Етнічність як значуща межа суб’єктності не визнається оповідачем – суб’єктом ні для себе, ні для етнічного Іншого Роздільна (горизонтальна) (5 із 7) Роздільна (горизонтальна) (19 із 25) Обмеження (10 із 25) За отриманими результатами ми змогли виділити характерні для обох етнічних груп способи облаштування кожної моделі. Зупинімося на деяких закономірностях, виявлених під час дослідження: 1. Для моделі № 1 в обох етнокультурних вибірках майже не трапляються функції розділення та сегрегації суб’єктів. Наративи, в яких оповідач може визначити свою етнічність та етнічність Іншого як об’єктивні належності, пов’язані переважно реалізацією функції розрізнення, що допомагає суб’єктам зберегти етнічну унікальність, взаємну цікавість та гармонічні стосунки. 2. Модель № 2 властива виключно для слов’ян і відрізняється провідною роллю функції розділення, що позначається як існування між респондентами – слов’янами та кримськими татарами горизонтальної або вертикальної дистанції. Цей механізм є найбільш дійовим у слов’ян, що не мають власної істотної етнічної ідентифікації, та розкривається як уникнення близьких контактів, панування негативних упереджень, серед яких – уявлення, що кримські татари менше зацікавлені у власному духовному розвитку (нижче за мене), негативно налаштовані до слов’ян (проти мене), незрозумілі (чужі мені). 3. Модель № 3 виявляє типову позицію кримських татар щодо етнокультурної групи слов’ян Криму. Значною мірою у наративах цієї моделі визначається захисна функція. Кримські татари, що констатують відсутність наявної належності слов’ян до власної етнокультурної групи, також розвивають поведінку уникнення близьких стосунків зі слов’янами, як тими, “хто не має уявлень про шановану поведінку, поважне ставлення до людей, віри та спрямованості на допомогу своєму народові” (цит. за матеріалами дослідження). Відсутність наявної етнічності у слов’ян кримські татари сприймають як загрозу власній етнічності. Символічний обмін знаками культури порушується і викликає деяку недовіру з боку татар та намагання захистити власну відмінність через ізоляцію. 4. Остання модель, № 4, визначається як модель спілкування людей поза етнічними ознаками (космополітична модель). Вона є дієвою, коли суб’єкт-оповідач вважає особистісні риси людини важливішими за етнічне походження і принципово відрізняється від моделі № 2, у якій етнічність заперечується як така, що порушує відчуття власної етнічної компетентності в діалозі з етнічним Іншим. Для наративів цієї моделі етнічність власна чи етнічного Іншого вбачається такою, що звужує контекст взаємодії між людьми і породжує соціальне розділення. Виділені дискурсивні моделі також були співвіднесені з типом етнічної ідентифікації, властивим респонденту за методикою Г. У. Солдатової С. В. Рижової “Тип етнічної ідентичності”. Співвідношення результатів за методикою та аналізом дискурсу наративного інтерв’ю дали змогу певним чином валідизувати якісні дані й розширити їх тлумачення. З цією метою переведені в числову форму дані за наративним інтерв’ю в обох вибірках і дані методики, визначені кожним респондентом дослідження були співвіднесені за допомогою критерію кореляції Спірмена, що дало змогу побудувати такі кореляційні плеяди (рис. 1). Вони вказують на зв’язок типу етнічної ідентичності респондента та головних засобів артикуляції межі між ним і етнічним Іншим у наративі. Зворотний зв’язок Прямий зв’язок Рис. 1. Кореляційна плеяда, отримана для вибірки слов’ян Як видно з рис. 1, у дослідженні визначено два чітких напрями взаємозв’язку одиниць аналізу. У першому норма етнічної ідентичності за даними анкети позитивно пов’язана з функцією розвитку суб’єктності (r=0,62, p<0,001), функцією розрізнення (r= 0,68, p<0,001) та взаємним визнанням етнічних меж між суб’єктом та етнічним Іншим (r=0,71, p<0,001). У другому етноізоляціонізм позитивно пов’язаний із функцією розділення, яку етнічність може виконувати у відносинах суб’єкт – етніч- ний Інший (r=0,68, p<0,001), остання має негативні кореляційні зв’язки з функціями розрізнення та розвитку. Отримані дані для вибірки кримських татар були такими (рис. 2). Зворотний зв’язок Прямий зв’язок Рис. 2. Кореляційна плеяда, отримана для вибірки кримських татар Щодо кримських татар підтверджено також позитивний взаємозв’язок між нормою етнічної ідентичності та функцією розрізнення (r=0,62, p<0,001), а от функція розділення позитивно пов’язана з етноегоїзмом (r= 0,55, p<0,001), що відрізняє плеяду від даних попередньої групи. Висновки. 1. Етнічна належність для слов’ян і кримських татар справді відіграє роль значущої межі суб’єктності в міжетнічних міжособистісних стосунках повсякденності (що підтверджено 66 % наративів слов’ян та 77 % наративів кримських татар від загальної кількості досліджених). 2. У суб’єктів, здатних артикулювати власну етнічну належність у дискурсі взаємодії, визнавати і вбачати етнічну відмінність Іншого, в обох етнокультурних групах не виявлено тенденцій розділення сегрегації та відчуження від етнічного Іншого, властиве неупереджене ставлення до представника іншої культурної групи і тип етнічної ідентифікації, близький до норми. 3. Для слов’ян, які не артикулюють власної етнічної належності у дискурсі взаємодії, визначають етнічність Іншого-татарина як проблему, властиві горизонтальна й вертикальна ізоляція від Іншого і тип етнічної ідентифікації, близький до етноізоляціонізму (відчуження, замкненість у межах власного культурного осередку). 4. Для кримських татар, які не можуть визначити й констатувати етнічність як характеристику, притаманну слов’янину в дискурсі й поведінці, властиві горизонтальна ізоляція від Іншого (що має під собою захисну поведінку) і тип етнічної ідентифікації, близький до етноегоїзму (упереджене став- лення до іншого, визнання своєї культури як значно кращої за інші). Література 1. Актуальні проблеми психології / За ред. Н. В. Чепелєвої – К., 2002. – Т. 2. Психологічна герменевтика. 2. Духнич О. Е. Нарратив субъектности // Идентичности как диалог с Этническим Другим и основа построения интерсубъективной идентич- ности личности: Сб. науч. тр. Ин-та психологии им. Г. С. Костюка АПН Украины / Под ред. С. Д. Максименко. – К., 2006 – Т. VIII. – Вып. 2. 3. Гнатенко П. И., Павленко В. Н. Идентичность: философский и психоло- гический анализ. – К., 1999. 4. Wienrich P. Operationalization of Ethnic Identity // Ethnic Psychology: Research and Practise with Immigrants, Refugees, Native people, Ethnic groups and Sojourners. – Amsterdam/ Lisse, 1988. НАЦІЯ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ О. П. Колісник Розглядаються парадигмально-методологічні та соціально- психологічні чинники, що зумовлюють неефективність нинішньої української спільноти і держави. Обґрунтовується теза, згідно з якою дійсний розвиток людини і спільноти забезпечується за умови, коли ідеальна свідомість і духовність ставляться поперед їх матеріального буття. Зіставляються лінії становлення української нації, започатковані М. Драгомановим та М. Міхновським. Підкреслюється потреба якнайшвидшої консолідації українців у повноцінну націю з єдиною перспективою розвитку. Ключові слова: матеріальне буття, ідеальна духовність, етнос, на- ція, українець, ментальність, ідентичність, цінність, смисл, особистість. Рассматриваются парадигмально-методологические и социаль- но-психологические факторы, предопределяющие неэффективность нынешнего украинского сообщества и государства. Обосновывается тезис, согласно которому действительное развитие человека и сообщества обеспечивается при условии, когда идеальное сознание и духовность ставятся впереди их материального бытия. Сопоставляются линии становления украинской нации, начатые М. Драгомановым и Н. Михновским. Подчеркивается необходимость скорейшей консолида- ции украинцев в полноценную нацию с единой перспективой развития. Ключевые слова: материальное бытие, идеальная духовность, этнос, нация, украинец, менталитет, идентичность, ценность, смысл, личность. The paradigm and methodological, social and psychological factors which cause non-effectiveness of modern Ukrainian society and state are considered. The thesis about actual persons’ and society’s development is provided by a condition when ideal consciousness and spirituality are before their material life is proved. The lines of Ukrainian nation formation founded by M. Drahomanov and M. Mikhnovskyi are compared. The necessity of rapid consolidation of Ukrainians into the valuable nation with one development perspective is underlined. Key words: material being, ideal spirituality, ethnos, nation, Ukrainian, mentality, identity, value, sense, personality. Проблема. Хронічна криза нової Української держави має цілий спектр причин, серед яких чільне місце займають парадигмально- методологічні та психологічні. Марксизм у своїй матеріалістичній філософії виходив із засади, згідно з якою матеріальне буття людини і спільноти визначає її ідеальну свідомість і духовність. Людина і спільнота, котрі вибудовують своє життя за принципом примату матеріального буття над ідеальною свідомістю та духовністю, є пасивними, залежними, керованими. Для ефективної розвивальної зміни свого матеріального буття людина чи спільнота мають мотивуватися ідеальними духовними надособистісними смислами, усвідомити потребу зміни буття, поставити конкретну ідеальну мету, продумати шляхи і засоби її досягнення, започаткувати життєві акти в напрямку її реалізації [1]. Дійсний розвиток людини і спільноти забезпечується вихідною засадою, котра ставить ідеальну свідомість та духовність людини чи спільноти поперед їх матеріального буття. Мета статті: розглянути причини неефективності української спільноти і держави під кутом зору первинності ідеальної свідомості і духовності людини та спільноти перед їх матеріальним буттям. Найпершою стереотипною ознакою етносу є культура. Базовим і первинним є буття культури у формі ментальності як культурного несвідомого спільноти. Її буття у формі культури авторської з’являється пізніше, маючи за основу ментальність, і може з часом стати провідним. Основним і універсальним джерелом буття й передачі культури через покоління є знакові системи, найбільш універсальною серед яких є мова. Коло джерел соціалізації людства і людини було і є слово. Ідеальна свідомість реалізується в мові як своєрідній призмі, через яку людина бачить світ. Тому люди, котрі розмовляють різними мовами, а значить належать до різних культур, неоднаково сприймають та інтерпретують світ. Етнічна культура вибудовується навколо мови. Через мову передається ідеальний дух народу. Неоднакові мови не схожі не лише через різні позначення того самого предмета, а й через різне його бачення. Рідна мова – найвідповідніший засіб як для передачі народної ментальності, так і для ідеального самопізнання народу. Завдяки мові ідеальне буття єдності етносу існує і опредмечується у слові як зрозумілому всім членам спільноти кодові. Дилема примату ідеального чи матеріального має прямий стосунок як до української історії, так і до українського сьогодення. В історії української спільноти спостерігається два типи українців: активний козак, ідеальна свідомість якого передує його матеріальному буттю, та пасивний селянин, матеріальне буття якого визначає його ідеальну свідомість. За умов, коли український етнос був розірваний на шматки сусідніми імперіями, активного етнічного українця нищили і перекуповували всі чужоземні влади, тому серед нинішнього українства цей тип українця в меншості. Пасивний українець, який діяв за правилом “Моя хата скраю”, “Якось воно та буде”, “Кожний за себе, а один Бог за всіх”, краще пристосовувався до підневільного життя, краще виживав і відтворювався, тому нині становить терплячу більшість. Більшість українців легко і просто коряться формальним владним керівникам, але у сфері власного політичного лідерства ставлять на чільне місце не ідеальні національні смисли, а власні амбі- ції: “Де два українці, там три гетьмани”, тому українці важко само- організовуються у великі ідеальні спільноти, однією із яких є нація. На відміну від сформованих націй колишніх країн соціалістичного табору (Польщі, Словаччини, Чехії, Угорщини, Румунії, Болгарії) та республік Прибалтики (Естонії, Латвії, Литви) значна частина нинішніх українців, ставлячи матеріальне буття поперед ідеальної свідомості, усе ще сповідують комуністичний постулат “інтернаціоналізму”, за яким легко побачити примаскований російський шовінізм, приниження своєї національної гідності шляхом схиляння перед величчю “старшого брата”, переходу на російську культуру і мову як більш престижні, відмови від української ідентичності на користь російської. За силою переживання ідеальної української ідентичності серед українства умовно можна виділити три різновидності громадян: “українець”, “хохол”, “малорос”. Ці назви, повторюю, є цілком умовними, але вони відбивають нинішній стан з українською ідентичністю. “Українці” твердо ідентифікують себе з українською нацією та її ідеальними цінностями і, хоч проживають по всій території України, але через історичні обставини найбільше їх у західній Україні. “Хохли” перебувають у стані своєрідного мораторію на ідентичність, пошуку своєї національної ідентичності; вони розсіяні по всіх теренах України, але також через історичні умови становлять більшість у центральній Україні. “Малоросами” є ті етнічні українці, котрі в радянський період перейшли на російську культуру і мову як більш престижні; вони є скрізь по Україні, але найбільше їх у її південно-східній частині. У своїй ментальності частина “малоросів” уже має російську ідентичність, а інша поки що демонструє ідентичність маргінальну. У їхній ментальності як у культурному несвідомому міцно засіли комплекс меншої вартості та переживання дифузної ідентичності. Внутрішньо невільна людина мало здатна ототожнювати себе з великими спільнотами, котрі існують лише ідеально. Долю “важкохворої” української нації, мабуть, вирішуватиме динаміка ідентичності “хохлів”, які поки що виглядають досить “сонними” в національному відношенні. Усі українці ґрунтовно орієнтовані на творення і підтримку малих контактних груп (сім’я, рід, ватага, загін), з якими легко і просто себе ідентифікують, але дуже важко творять великі (неконтактні) спільноти, такі як нація, конфесія тощо. Саме відсутність переживання ефективної української національної ідентичності та пов’язаного з нею переживання національної гідності у значної частини українців є основною причиною хронічної кризи Української держави, що робить передбачення прийдешнього для України дуже невизначеним. Ідентичність як переживання людиною тотожності самій собі також побутує у психіці людини ідеально. Відповідно до Конституції України господарем держави є її народ. Саме з його мовчазної згоди та через роздвоєність у переживанні ідеальної національної ідентичності за період незалежності правлячим режимом в Україні стала олігархократія, а олігархічні клани – правлячим класом. Мовчазна згода українців на своє закріпачення класом олігархів і на російську інформаційну експансію відбулася завдяки недосформованості та неконсолідованості титульної української нації. У чому причини такого нинішнього непривабливого становища працьовитого українського народу? Передовсім у рівні розвитку ідеальної національної самосвідомості та в силі національної ідентичності переважної більшості українців. Людським індивідом народжуються, а особистістю стають. Ідеальна особистість людському індивідові при народженні не дається, а задається; нею він може стати, а може, проте, за певних обставин і не стати. Основною ознакою особистості є її ідеальна самосвідомість у вигляді усвідомлення своєї неповторної ідентичності та прийняття на себе відповідальності за свою долю. Етнос як спільнота, котра характеризується спільним культурним стереотипом світопереживання, світобачення та світовзаємодії, спонтанно з’являється в історії. Йому (етносу) якість буття нацією також не дано, а задано. Нацією етнос може стати, а може і не стати. Нація є категорією авторською, і характеризується вона усвідомленим ідеальним ототожненням її членів з рідною спільнотою. Окремі елітні лідери на основі етнічної культури творять свою авторську культуру, в якій обґрунтовують національну ідею. Вона полягає в пропозиції прекрасного майбутнього для етносу, якщо він переживатиме себе як велику ідеальну уявну гіперособистість, яка долає перепони на шляху до міфічного щастя. Завдяки великому національному ентузіазмові і великим спільним зусиллям фіктивний ідеальний міф стає реальністю. Предтечею творців української національної ідеї можна вважати невідомого автора “Історії Русів” [2], котрий стверджував, що українці є окремим народом з власною культурою, історією і долею. Автор “Історії Русів” розбудив Тараса Шевченка, котрий, по суті, сформував українську національну ідею, яка передбачала щасливе життя українців у власній незалежній державі, “в сім’ї вольній, новій”, де “врага не буде супостата”. Українську національну ідею чітко виражено в Гімні України, слова якого написав Павло Чубинський: “Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці”. А для того, щоб це сталося, автор показав шлях: “Душу й тіло ми положим за нашу СВОБОДУ і покажем, що ми, браття, козацького роду”. Слабо досі клали і кладуть українці душу й тіло за свою ідеальну СВОБОДУ, тому й нині вони, у своїй більшості, не панують у своїй сторонці, є духовно і матеріально закріпаченими. Ідеї Тараса Шевченка і Павла Чубинського дали потужний імпульс становленню української нації. У царській Росії воно було круто пригальмоване Емським указом царя Олександра Другого у 1866 році. Царський уряд і реакційна російська еліта посилили намагання асимілювати українців у свою титульну націю, щоб запобігти можливому утворенню самостійної України. Історія дала українцям надію на продовження націєтворення. В Австро-Угорщині, куди входили Галичина, Буковина і Закарпаття, 1848 року відбулася революція, після якої ця держава стала конституційною монархією, і населенню країни було гарантовано певні конституційні права. У другій половині ХІХ ст. ініціативу в становленні української нації перехопила Західна Україна. Реалізацію цієї ініціативи пригальмовував спротив реакційних польської, угорської та румунської еліт, котрі розраховували на асиміляцію українців у свої національні спільноти. Входження України в різні, чужі для неї, імперії не тільки пригальмувало її національний і культурний розвиток, а й породило серйозні проблеми у формуванні взаємин між різними регіонами після здобуття нею державної незалежності. У культурологічній розробці шляхів становлення української нації та в політичній боротьбі за незалежну Українську державу після Тараса Шевченка намітилося дві лінії, з котрих одна продовжила ідеально-активну, а друга – буттєво-пасивну сторони українства. Національно-демократична лінія пасивного поступу, започаткована Михайлом Драгомановим, стартувала першою, була матеріалістичною, потужнішою та популярнішою, обмежувалася культурологічною роботою, легальною боротьбою за автономію України у складі імперії, боялася гніву влади та уникала радикальних дій. Активна націоналістична лінія Миколи Міхновського, що постала пізніше і була ідеалістичною, мала меншу підтримку серед населення, ставила метою боротьбу за самостійну Українську державу, передбачала активні дії для досягнення незалежності України [3]. Історія двічі давала українцям шанс вибудувати свою державу. Драгоманівські соціал-демократи та націонал-демократи, що прийшли до влади у 1917–1920 роках, ставили соціальне і матеріальне попереду національного та ідеального і внаслідок своєї політичної імпотенції не йшли у прагненнях далі досягнення національної автономії в складі метрополії, не змогли використати сензитивний період піднесення ідеального національного ентузіазму. Не досягши згоди між собою стосовно політичного вектора і стратегічного партнерства, вони швидко втратили довіру народу і безславно програли визвольні змагання, чим відкрили можливість знищення національного відродження, голодоморів 1920–1921, 1932–1933, 1946–1947 років, колективізації, репресій, великих втрат українців у Другій світовій війні, поразки ОУН-УПА, приборкання дисидентства, тотальної русифікації. У позиції драгомановців слід шукати корені нинішньої національної “шизофренії”, котра проявляється у роздвоєнні етносу на дві частини, що поборюють одна одну, чим роблять можливим утворення та панування денаціоналізованих олігархічних кланів. Теоретичні засновники націоналістичного руху Микола Міхновський, Дмитро Донців, В’ячеслав Липинський, Микола Сціброський, Юрій Липа вийшли із Східної України, а практичні провідники в боротьбі за реалізацію національної ідеї та за Самостійну Україну, котрими стали Євген Коновалець, Андрій Мельник, Тарас Бульба-Боровець, Степан Бандера, Роман Шухевич, діяли на Західній Україні, населення якої тривалий час було у складі більш демократичних країн і тому мало більш розвинені переживання ідеальної національної ідентичності та національної гідності. У визвольних змаганнях за національно-державну незалежність боролися і гинули ідеально-ентузіастичні провідники лінії Міхновського, а до влади приходили представники матеріалістичної лінії Драгоманова, котрі програвали за найсприятливіших обставин. Коли історія подарувала українцям ще одну можливість стати повноцінною титульною нацією в незалежній Українській державі, до влади через роздвоєння національної ідентичності українців і низький рівень переживання національної гідності знову прийшли драгомановці, котрі в черговий раз втратили сензитивний період піднесення ідеального національного ентузіазму, який за 17 років незалежності спалахував двічі (після офіційного проголошення незалежності і після Помаранчевої революції), не змогли вичавити із себе комплекс національної меншовартості, поставили особистісні інтереси вище національних. Свою нинішню незалежність Україна не виборола, а отримала в результаті розпаду Радянського Союзу, тому до неї вона виявилася непідготовленою, чим скористалися русифікована правляча партійно- господарська номенклатура і криміналітет, котрі легко й просто приватизували народне багатство, а народ їм це дозволив, тому що не був консолідований у націю як велику ідеальну гіперособистість, яка бачить один шлях і здатна вільно ним прямувати. Результатом цього стали хронічна всезагальна криза Української держави, поява панівного класу у вигляді олігархічних кланів, тіньова економіка, корупція, зубожіння основної маси населення та кричуща соціальна нерівність між купкою багатіїв і масою бідних, зменшення населення від 52 мільйонів до нинішніх 46, заробітчанська міграція 7 мільйонів дієздатного і дітородного населення, зневіра в перспективі повноцінного життя для пересічних українців на теренах України. Після розпаду Радянського Союзу Україна стартувала з найкращого серед колишніх союзних республік економічного плацдарму, а нині за середньою величиною валового національного доходу на душу населення опустилася нижче Росії та Білорусі, дуже відстала від прибалтійських республік, ще більше від колишніх соціалістичних країн Європи, які входили до зони впливу Радянського Союзу, не кажучи вже про країни Західної Європи, розрив з якими за роки незалежності не тільки не скоротився, а ще збільшився. Нині олігархічні клани приватизовують саму владу. Сповідуючи власні приватні смисли, вони нехтують ідеальними національними інтересами та національно ідеєю. Монопольне володіння інформаційним простором країни відкриває перед олігархічними угрупованнями великі можливості для маніпулювання свідомістю населення та проведення разом із корумпованою владою політики: “Розділяй і володарюй”. Розділяючи населення України за західним і східним регіонами проживання, за мовою, конфесіями і патріархатами, за векторами до Європи чи до Росії, указують йому два протилежні шляхи замість одного, котрий відповідав би ідеальним національним смислам. Таку політику можна виразити словами: “Ви, дурні, бийтеся, а ми вас грабувати будемо”. Український націєтворчий процес гальмується також експансією інших держав в інформаційний простір України. За недосформованість і неконсолідованість своєї нації українцям доводиться платити надзвичайно велику ціну. Культурно-психічне роздвоєння серед етнічних українців слугує умовою збереження влади панівного олігархічного класу і тримає Україну у сферах впливу інших держав. Але основна причина неефективності Української держави не зовнішня, а внутрішня: вона криється в незакінченому переході українського етносу в якісно вищий стан нації. Ця незавершеність проявляється в ментальності українців дифузною національною ідентичністю, низьким рівнем національної самоповаги та консолідованості. Ідеальна духовність українців як спонтанне породження неегоцентричних життєвих актів, котрі внутрішньо підтримуються ідеальними піковими чи межовими переживаннями та спрямовуються на породження життєвих актів, які реалізують надособистісні смисли (гідність, честь, національна ідея; свобода, справедливість, відповідальність; добро, любов, турбота; краса, істина, творчість; трансцендентне, віра, космос, Бог) мало властива нинішнім українським політикам та олігархам, тому практично не бачимо такої української еліти, яка сповідувала б ідеальне життєве кредо: “Здобудеш Україну або загинеш у боротьбі за неї”. Україні дуже бракує справжньої еліти, здатної вести свій народ до внутрішньої незалежності. Основне багатство нації не матеріальне, а ідеально-духовне. Коли немає ентузіастичної еліти і внаслідок цього духовно консолідованої української нації, тоді незалежна Українська держава належить не українцям, а денаціоналізованим олігархам і їхнім кланам. Терплячі українці добровільно відмовилися від відповідальності за свою долю, віддали своє прийдешнє і прийдешнє своїх нащадків за вигоди колишніх номенклатурників та олігархів з неповаги до своєї ідеальної національної ідентичності, що проявилася в одних українців східно-західним, мовним і церковним протистоянням, в інших – боязкістю радикальних змін, прагненням не втратити історичної пам’яті, а також віковічною конформністю, терплячістю і пасивністю, котрі перетворюють етнос у покірлине населення, якому далеко до стану нації. В усьому капіталістичному світі держава – вища система – контролює бізнес як свою підсистему під кутом зору національних інтересів. У новій незалежній Українській державі нижча підсистема, якою є великий бізнес, підкорила собі вищу систему – державу. Кожний народ має таку історію і таке сьогодення, яких він вартий. Що ж до українців, то це засвідчують історія, яку без серцевих ліків читати неможливо, і неприваблива нинішня ситуація в державі. Пасивні українці мимовільно зробили стратегічний вибір на користь олігархічно-кланової держави, а патріотична еліта, здатна ідеально рефлексувати події і робити прогнози, через малочисельність не мала впливу на більшість населення, а значить, і на хід подій. Показником національної зрілості українців може бути їхнє ставлення до колишньої метрополії – Росії. Стосунки між Україною і Росією не є рівноправними як у сфері економічній, так і у сфері політичній. Коли співучасники нерівноправні, тоді слабший має позбутися своєї незалежності, або реалізовувати волю сильнішого. Росія нині веде проти України успішну політичну, інформаційну і, головне, психологічну війну, котрої українська влада майже не помічає, а тому й не дає адекватної відповіді. Введення в Україні російської мови як другої державної автоматично спричинилося б до нищення української мови, якій на цей час важко витримувати конкуренцію. А втрата національної мови позбавила б українців ідеально-духовного джерела національного саморозвитку. Претенденти на місію української політичної еліти часто зраджували свій народ заради власних вигод. Зрадники в українській політиці плодяться частіше, ніж послідовні патріоти, здатні подолати власний егоцентризм заради реалізації в життєвих актах ідеальних надособистісних смислів. Національна ідея є стратегічною метою, і той, хто бореться за її реалізацію своїми життєвими актами, менш здатний до зради, яка завжди була тактикою реалізації корисливого приватного смислу. Висновки. В ефективних націй ідеальна духовність іде попереду матеріального буття. В українців, навпаки, матеріальне буття частіше йшло попереду ідеальної духовності, тому вони не витворили численної патріотичної еліти, не породили об’єднавчої ідеальної національної ідеї, не розвинули в собі переживання ідеальної національної ідентичності, гідності та єдності, не виробили національно-державної стратегії. Україна запізнилася з виходом на міжнародну політичну арену через пасивність титульного етносу на етапі переходу у стан нації, тому виявляє понижену здатність до самоорганізації. Сензитивний період поступового розвитку для України давно минув. Українцям треба якнайшвидше консолідуватись у повноцінну націю з єдиною перспективою розвитку на основі лінії, яка реалізує національну ідею. Література 1. Гнатенко П.И., Павленко Н.В. Идентичность: философский и психологи- ческий анализ.– К., 1999. – 466 с. 2. Історія Русів. – К., 1991. – 318 с. 3. Грабовська І.М., Ємець Т.М., Мостяєв Т.І. Філософія українського буття. – К., 2006. – 295 с. МОЖЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ НОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНО-КУЛЬТУРНОЇ САМОІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ М. Н. Корнєв, В. М. Фомічова Проаналізовано чинники кризових явищ в етноідентифікаційно- му полі українців та шляхи їх подолання. Запропоновано можливу мо- дель цивілізаційно-культурної самоідентичності українців в сучасних умовах. Ключові слова: ідентичність, цивілізаційно-культурна самоідентичність, громадянська ідентичність, політична ідентичність. Проанализированы факторы кризисных явлений в этноиденти- фикационном поле украинцев и пути их преодоления. Предложена возможная модель цивилизационно-культурной самоидентичности украинцев в современных условиях. Ключевые слова: идентичность, цивилизационно-культурная самоидентичность, гражданская идентичность, политическая идентичность. In the given article the factors of the crisis phenomena in ethno- identification space of Ukrainians are analyzed. There are discussed some ways of its overcoming. The author offered possible model of civilization- cultural self-identity of Ukrainians in modern terms. Key words: identity, civilization and cultural self-identity, civil identity, political identity. Проблема. Актуальність обраної теми зумовлена сучасними реаліями, необхідністю соціокультурної інкорпорації України до загальносвітового суспільного простору. Зрозуміло, що ця тенденція стосується не тільки України і досить гостро ставить питання щодо глобалізаційних процесів, за яких етноеволюційні процеси незрідка гальмуються процесами етнотрансформаційними. Адже можна передбачити не тільки позитивні, а й негативні наслідки цього явища, коли розбіжності в соціально-психологічних особливостях спільнот, відмінності їхніх культур і релігій, специфіка їх ментальностей можуть спричинитись до значних конфліктів між народами і цивілізаціями. Деякі аспекти цієї проблеми висвітлено в дослідженнях таких вітчизняних і зарубіжних учених, як Г. Солдатова, К. Коростеліна, В. Хотинець, Н. Низовських, О. Бондаренко, О. Улибіна, В. Андрієв- ська, О. Васильченко, О. Скотна, О. Бичко, О. Лозова, Л. Орбан- Лембрик, М. Пірен, а також У. Бек, Ф. Фукуяма, С. Ханінгтон, І. Валлерстайн, Е. Тоффлер, Б. Барбер, Дж. Розенау, Дж. Рітцер, Дж. Тернер, Г. Теджфел та ін. Мета статті: проаналізувати чинники кризових явищ в етноідентифікаційному полі українців та визначити можливі напрями їх подолання. Різні кризи ідентичності спричинює переважно модернизація, яка спонукає людей більше цінувати свою спадщину, повертатися обличчям до місцевих культур. Іноді вона набуває релігійної форми: “глобальне повернення до релігії є безпосереднім наслідком модернізації”. У незахідних суспільствах це відродження майже неминуче набуває антизахідного характеру. Ісламське відродження сформувалося на фундаменті протистояння “західній отруті” [1, с. 91]. Французький політолог М. Фріб найпомітнішими ознаками посткомуністичних реалій вважає множинний і рухомий характер ідентифікаційних конструкцій: “Нові фігури ідентичності і нові дефініції ситуації такою мірою плюральні та нестабільні, що важко говорити про єдине суспільство як систему інституцій і стабільних чітких норм, засвоєних індивідом” [2, с. 36–37]. Легко змінюючись, ідентичності переходять з одного стану в інший, як світло, що виникає у вигляді то сукупності часток, то хвиль. Нові фігури ідентичності поєднують форми різних порядків, різних світоглядів і навіть різних історичних перспектив. Кризовий стан соціальної ідентичності виявляється в поглибленні соціальної дезінтеграції, девіації, політичних проти- стояннях. Відповідно до теорії соціальних змін Т. Парсонса, міжгрупова напруженість виникає у разі порушення рівноваги і балансу обміну між групами як елементами соціальної системи. Наростання соціальної напруженості фахівці пов’язують із створенням у масовій свідомості “образу ворога” (здебільшого ідеологічними засобами). Своєрідною компенсацією, яку зазвичай розглядають як функціональне збалансування почуття неповноцінності за допомогою певних компенсаторних ідеологем, виступають не лише антиасиміляціоністські вимоги і прагнення, заклики до відродження національної культури, захисту рідної мови, а й “деколонізаторські” стереотипи. В суспільстві посилюються процеси фрагментування: виразно сегментований соціум набуває ознак багатоскладовості, зростає вплив групових інтересів на політичний процес. Феномен багатоскладовості виявляється і в сучасній Україні. Зазначимо, що в багатоскладовому суспільстві особливого значення набувають територіальні, зокрема етнічні ідентичності. І в цьому контексті досить актуальним стає вироблення власних стратегічних орієнтирів розвитку, визначення базових цілей і цінностей українського соціуму. Це дасть змогу подолати існуючі серйозні перешкоди для виходу України на якісно новий рівень відповідно до стратегії її європейської інтеграції. Не в останню чергу ці перешкоди зумовлені загальним низьким рівнем цивілізаційно-культурної самоідентичності нашого народу, зокрема й національної. Так, за даними опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в рамках соціологічного моніторингу “Українське суспільство: 1994– 2003 рр.”, лише 41,1% респодентів вважають себе передусім громадянами України, а для 32,3% їх важливішою є регіональна ідентичність: кожний із цієї групи опитаних більше бачить себе “мешканцем села, району чи міста, в якому живе”, ніж громадянином України. Ще 13,1 % опитаних продовжують ідентифікувати себе з неіснуючою вже державою – СРСР. Для порівняння: за даними Інституту соціології РАН, практично 90% жителів Російської Федерації насамперед вважають себе росіянами [3, с. 153]. Першопричиною такої низької національної, а отже, й цивілізаційно-культурної ідентичності громадян України є те, що в процесі суспільних трансформацій всі традиційні ідентичності, які існували в Радянському Союзі (цивілізаційна, нехай і в досить розпливчастому вигляді, національно-державна, економічна, політична, духовна) були враз утрачені. А здобуття нової ідентичності гальмується багатьма причинами. По-перше, поки що проблематичним є забезпечення економічних і соціальних прав громадян, гарантованих Конституцією України. По-друге, для самовідтворення держави нині важливіший принцип підданства громадян, ніж їхнє цивільне самовизначення та громадянська самодіяльність. Проте не можна не зважати на традицію громадянського анархізму, яка на теренах України мала багато виявів і відтінків. Це явище унікальне, оскільки пов’язане з неприйняттям держави як договірної системи взаємовідносин. Це виявляється і в неприйнятті багатьма регіональними елітами конституційної реформи, і у феномені української “тіньової економіки”, в яку, за різними підрахунками, залучено близько третини працездатного населення. По-третє, в Україні нині потужно розвивається ідентичність належності до малої Батьківщини, конкретного життєвого простору і т. ін. У масовій свідомості українського суспільства політична, державна ідентифікація залишається другорядною І якщо і розвивається система ідентифікацій українства, то це, швидше, ідентифікат з ряду не “держава-громадянин”, а “країна-особистість”, “країна-спільнота”. Головне тут – суто територіальна, земляцька ідентичність, близькість до певного регіону. Навіть у політичній пресі трапляються такі визначення, як “донецькі”, “харківські”, “київські”, – такий собі регіональний поділ українського соціуму через брак нових механізмів консолідації суспільства як єдиної політичної нації. Така ситуація пов’язана і історичним розвитком нашої держави, наявністю різних моделей ідентичності як на заході, так і на сході країни. У західних областях, наприклад, більш розвинена психологія індивідуального господарювання і підприємництва, поширені західноєвропейські політичні й культурні орієнтації, підкріплені сімейно-родинними зв’язками. Значну частину етнічного складу населення становлять західні слов’яни. Оскільки ця Західна Україна тривалий час входила до складу інших держав, то внаслідок прагнення до самозбереження у місцевих етносів історично склалися найміцніші традиції консолідації на культурно-національному ґрунті. Тут домінує європейсько-українська культурно-цивілізаційна самоідентичність. Центральна й Північно-Східна Україна – це історично основні регіони розселення українського етносу, який тут найменше “розбавлений” інонаціональними елементами. Переважає сільське населення колгоспного типу. Міста, які останніми десятиріччями різко розрослися внаслідок припливу мігрантів із села, мають значний прошарок людей із психологією, близькою до селянської. Традиції приватного підприємництва були значною мірою стерті післяреволюційними перетвореннями, тому за ринкової економіки сприймаються тут обережно, з пересторогою. Існують давні й широкі економічні, культурні та сімейно-родинні зв’язки з Росією та Білоруссю. Впливовою залишається насамперед конфесіональна – православна українська культурна самоідентичність. Особливу етнонаціональну специфіку мають Крим та Південно- Східний регіон. Останній – традиційно промислова зона країни, де переважають політичні й соціально-економічні цінності робітничого класу. Етнічний склад населення найбільш різноманітний порівняно з іншими територіями України. Поряд з українцями тут проживав значний відсоток росіян і представників південних народів. Населення переважно російськомовне з історично традиційною, економічною, культурною та сімейно-родинною орієнтацією на Росію. Радянсько- російська культурно-цивілізаційна самоідентичність цього регіону є центральною. Виразно регіональну специфіку мають і найбільші церкви України: вплив УПЦ Московського патріархату поширюється переважно на Схід та Південь, УПЦ Київського патріархату – на Київ і Центр, Римо-, Греко-католицької, автокефальних та протестантських церков – на Захід і частково на Центр. З огляду на це актуальною є проблема становлення Єдиної Української помісної православної церкви. Сучасний стан поділу українського православ’я є закономірною реалією внаслідок розірваності українських земель та української церкви протягом тривалого часу, яка, проте, істотно протидіє консолідації нації. Українська автокефальна православна, Греко-католицька церкви мають такі самі проблеми, котрі полягають у фундаментальній відсутності наступності й асиміляції/уніфікації, що й інститути управління і влади. Регіональна специфіка культурно-цивілізаційної ідентичності України визначається ще й тим, що основний економічний потенціал країни зосереджений у Східному й Південно-Східному регіонах, де історично домінують російська мова й культура порівняно з переважно україномовними центральними і майже суцільно україномовними західними територіями. Відомо також, що східні й південні регіони розвиваються як донорські, а інші здебільшого є депресивними. Все це стає на заваді формуванню єдиної соціокультурної самоідентичності України та консолідації нації. Цивілізаційно-культурна самоідентифікація складніша і глобальніша порівняно з державницькою, політичною ідентифікацією, основою якої є громадянський патріотизм населення країни. І якщо в Росії цей феномен властивий практично всім видам і типам політичної ідеології й використовується як орієнтир, опірна точка масової свідомості, то у свідомості українського суспільства цивілізаційно- культурна самоідентифікація й державний патріотизм є побічними, вторинними. У Росії символічний образ “радянської людини” трансформувався в символіку “росіянин”, радянська комуністична “цивілізація” – в російську православну цивілізацію. А в Україні “радянська людина” як поняття, що консолідувало все суспільство, розпалося і не трансформувалося в поняття “українець”. У нашій державі поки що не створено передумов для конвертації релігійного, економічного, спортивного патріотизму, локальних ідентичностей (регіональних, етнічних) у загальну цивілізаційно-культурну, політичну ідентичність і не вирішено проблеми взаємовідносин “громадянин-держава”. Тому виникає проблема основоположних засад формування культурної, громадянської, політичної ідентичності українського суспільства. Найпростішим і найефективнішим чинником суспільної та цивілізаційної консолідації (цей чинник існував у всі часи, а часто штучно створювався) була внутрішня або зовнішня загроза існуванню нації, власній культурі, особливо загроза, характерними для якої були зіткнення на етнонаціональному, цивілізаційно-культурному грунті. Україна – одна з небагатьох посткомуністичних країн, яка не зазнала подібних міжетнічних, міжцивілізаційних конфліктів; її практика задоволення культурних потреб національних меншин може бути прикладом для європейських країн як сучасна політико-правова база для формування громадянського суспільства. Тому для України консолідація нації, формування власної цивілізаційно-культурної та політичної ідентичності перебувають переважно у площині створення нового цивілізаційно-культурного проекту, подальшого поглиблення ринкових перетворень, забезпечення прав і свобод громадян, підвищення їхнього добробуту. Нині найбільша загроза для України – зупинка ще хиткого економічного піднесення та похідної від нього – суспільної стабільності. Саме вони сприяють низці позитивних зрушень і в соціальному самопочутті, і в прийнятті нового способу життя та нової економіки, і у формуванні нових ідентичностей. Існує поширена думка, що однією з головних причин національної та цивілізаційно-культурної невизначеності більшості громадян України є недостатній рівень національної самосвідомості. Насправді ж самосвідомість, у т. ч. й національна, ніколи не була безпосередньою детермінантою суспільної або етнічної життєдіяльності. Стосовно останньої, то таку функцію завжди виконували національні ідеї різних спільнот. Аналізуючи національні ідеї різних країн, завжди знаходимо в них дещо спільне – прагнення жити у мирі, добробуті, благополуччі. Тому визначальною засадою і українською мрією нині має стати не пошук її етнічної унікальності, а соціально-економічний пласт – заможне життя всіх етносів України і визначеність шляхів його досягнення. Реалізація української національної ідеї полягає в наповненні суспільної життєдіяльності загальноцивілізаційним гуманістичним змістом: усвідомленні й утвердженні основного права людини – права на благополучне життя, достаток, здоров’я та екологічно чисте довкілля. Саме це право має стати мірилом самодостатності економіки, політики, соціальної сфери Української держави. Проблемою для українського суспільства є також формування європейських цінностей. Чим більшої практичної актуальності набуває для України завдання евроінтеграції, тим чіткішою має бути відповідь на запитання: наскільки українське суспільство готове в ціннісно- смисловому, культурологічному, ментальному аспектах до інтеграції в Європу і наскільки прийнятними для об’єднаної Європи є цінності українського буття. Європа – це передусім система певних цінностей, які культивуються і охороняються суспільством, державою та елітою країн ЕС. У цьому контексті важливим є створення нового цивілізаційно- культурного проекту в межах нашої країни, який би передбачав створення нової соціокультурної ідентичності нації. Вже тепер видно, що складовою цього проекту має стати не пошук різноманітних відмінностей між мешканцями різних регіонів нашої країни, а формування певних інтегративних ідей – архетипів, як спільних центрів консолідації. Варіантом такого проекту може бути позиціювання України як православно-європейської культури- цивілізації (на кшталт сучасної православної Грецької республіки) або ще нейтральнішої “центральноєвропейської” культури-цивілізації. Українці в цьому контексті набувають статусу “центральноєвро- пейців”, з одного боку, не втрачаючи своєї культурної ідентичності (православне християнство, інтровертність культури), а з другого – формуючи в нашій країні нові ідентичності, котрі притаманні об’єднаній Європі. Щодо самої назви – “центральноєвропейці”, то вона не є такою фантастичною й надуманою, як може здатися на перший погляд, і має під собою певне раціональне підґрунтя, пов’язане з тим, що континентальний географічний центр Європи міститься в невеликому українському містечку Рахів на Закарпатті. Понад те, це поняття не несе в собі різних політично заангажованих смислів на кшталт геополітичного терміна – “Східна Європа” (читай – відстала, посткомуністична, “не до кінця Європа”, на противагу власне розвиненій та прогресивній Західній Європі). Зазначимо, що вже тепер спостерігаються певні зміни сучасної української цивілізаційно-культурної та національної, як її складової, самоідентичностей з пострадянсько-невизначеної на нову європейсько-українську. Так, під час круглого столу 21.12.2004, метою якого було підбиття підсумків Помаранчевої революції, один із його учасників, директор Інституту глобальних стратегій В. Карасьов, зазначив, що вважає Помаранчеву революцію “початком революції української культурної та національної самоідентичностей”. Він також підкреслив, що досі в Україні була змішана цивілізаційно-культурна і політична ідентифікація: пострадянська та контрросійська, а тепер формується власне україно-європейська цивілізаційна та політична самоідентичність. За його словами, це означає, що політична ідентичність України та Росії будуть дедалі більше розходитися, а українська політика набуватиме дедалі чіткіше виражених європейських рис” [4]. Висновки. Україна, маючи таке зручне географічне й культурно- цивілізаційне положення, могла б виконувати роль містка, “культури- перекладача”, котра транслює певні смисли між Сходом і Заходом, власне Західною Європою і Росією. Першим кроком на шляху реалізації цього амбітного проекту має бути створення Єдиної поміс- ної православної церкви на теренах нашої держави із центром у Києві, що значно б активізувало формування єдиної української циві- лізаційно-культурної самоідентичності з єдиними цінностями в основі. А сучасні загальноукраїнські цінності як світ суб’єктивного самовизначення людини поєднують етнічно традиційні, запозичені в країнах Заходу та успадковані за радянської доби існування українського народу. Вони мають як загальноментальний модус, так і стратифікаційну визначеність: одні у жителів села, інші – у жителів міста, так само як у багатих і бідних, молоді й дорослих, безробітних і працюючих. Загалом же на відміну від багатьох західних культур, які органічно поєднують раціоналістичні засади побудови та життєдіяльності всіх основних сфер суспільства (політики, соціальних відносин, економіки) з наповненням їх суспільно значущими емоційними смислами, українська культура має більш варіативний, “народний” характер – у ній переважають емоційно-почуттєві, або “кордоцентричні”, архетипи. Література 1. Хантінгтон С. Захід: унікальність vercus універсалізм // Філософ. думка. – 1999. – № 1–2. – С. 91. 2. Фріб М. Як осмислити посткомунізм? // Політ. думка. – 1997. – № 4. – С. 36–37. 3. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки – 2004 / За ред. А. С. Гальчинського. – К.: НІСД, 2004. – С. 153. 4. Политологи: “Оранжевая революция” имела черты национально- культурной идентификации. – Корреспондент.net. – 2004. – 21 декаб. ПРОБЛЕМА ЗБЕРЕЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ: УКРАЇНСЬКА ПЕРСПЕКТИВА Н. В. Кушакова-Костицька Розглянуто проблеми, пов’язані з розвитком інформаційного суспільства і збереженням національної ідентичності, зокрема особливості цього процесу в сучасному українському суспільстві. Визначено фактори розвитку інформа- ційного суспільства, які безпосередньо впливають на національну й індивідуальну свідомість, забезпечуючи оптимальну взаємодію. Проаналізовано можливі позитивні і негативні тенденції в ході подальшої інформатизації і глобалізації сучасного світового суспільства, передусім його культурна, економічна, національна, політична уніфікація, а також її наслідки для України. Ключові слова: інформатизація, інформаційне суспільство, інформаційні технології, глобалізація, національна ідентичність, культурна ідентичність, національна свідомість. Рассмотрены проблемы, связанные с развитием информационного общества и сохранением национальной идентичности, в частности особенности этого процесса в современном украинском обществе. Определены факторы развития информационного общества, оказывающие непосредственное влияние на национальное и индивидуальное сознание, обеспечивая оптимальное взаимо- действие. Проанализированы возможные положительные и отрицательные тенденции в процессе дальнейшей информатизации и глобализации совре- менного мирового сообщества, прежде всего его культурная, экономическая, национальная, политическая унификация, а также ее последствия для Украины. Ключевые слова: информатизация, информационное общество, информа- ционные технологии, глобализация, национальная идентичность, культурная идентичность, национальное сознание. The problems connected with development of the informational society and the national identity protection including this process in the modern Ukrainian society are considered. the factors of the informational society development are defined, they directly influence at the national and individual mentality and promote to their optimal interaction. Possible positive and negative trends during further informatization and globalization of the modern world community are analyzed, in particular its cultural, economical, national, political unification and its consequences for Ukraine. Key words: informatization, informational society, informational technologies, globalization, national identity, cultural identity, national self-consciousness. Проблема. Кінець XX ст. ознаменувався переходом від індустріального до інформаційного суспільства. Насамперед це стосується країн Західної Європи, США, Японії, Китаю та деяких інших технологічно розвинутих країн і регіонів світу. Визначальною рисою цього переходу стала духовна криза, пов’язана з відсутністю чіткої ідеологічної орієнтації, коли сенсу життя кожному і всім надає певна ідея, виправдовуючи всі труднощі земного існування. Особливо загострюється проблема збереження національної ідентичності, що виникла через неминучу уніфікацію віртуального простору інтернету, використання англійської мови як міжнародної (передусім у контексті застосування інформаційних технологій – ІТ), появу певних соціально- культурологічних “позанаціональних” тенденцій. Це стосується таких явищ, як формування так званої масової культури, що має антинаціональний характер, і її розповсюдження засобами масової інформації, насамперед завдяки надзвичайному розвиткові ІТ. Сумнозвісний наслідок означених процесів – фактичне знищення національних літератур, кінематографу, телебачення та інших джерел інформації з характерними ознаками певного етносу, народності, нації. Не оминули ці процеси і схід Європи – більшість постсоціалісти- чних країн, де теж спостерігається активна інформатизація суспільства. У зв’язку із цим специфічних ознак набуває і східноєвропейська ментальність, зокрема українська. Ця нова ментальність формується на новій прозахідній культурологічній основі, оздобленій такими місцевими особливостями, як акцентуація на гумористичному (як правило, йдеться про “чорний гумор”) та сатиричному жанрах, на тотальному пародіюванні. Сюди ж додаються підвищена увага до теми смерті, катастроф, насилля, кінця світу; нездоровий інтерес до соціальних девіацій, маргіналів, сексуальної “свободи” та гомосексуальності, транссексуальності; заперечення наукової раціональності, містицизм, раптова (здебільшого показова) релігійність тощо. Багато зарубіжних і вітчизняних дослідників зосередили сьогодні свою увагу на вивченні питань, пов’язаних з інформаційним суспільством. Частина з них виявляє інтерес до проблеми збереження ідентичності. Деякі вчені розглядають проблему руйнування національної або культурної ідентичності у зв’язку з глобалізацією сучасного світу. Розвиток інформаційного суспільства і процес глобалізації економіки, культури, політики тощо, звичайно, пов’язані між собою, але не є тотожними (так само, як не тотожні поняття національної і культурної ідентичностей). Мета статті: не заглиблюючись у детальний розгляд відмінностей глобалізації та інформатизації, зробити акцент саме на проблемі взаємозв’язку інформаційного суспільства і національної ідентичності в українському контексті. Питанню пов’язаності інформаційного суспільства з національною ідентичністю, на відміну від дослідження теорії і практики інформаційного суспільства як такого, приділяється, на мою думку, ще явно недостатньо уваги з боку вітчизняних та зарубіжних дослідників, хоч окремі аспекти цього взаємозв’язку висвітлено в працях таких учених, як М. Кастельс, С. Хантингтон, М.-Л. Маршалл, Е. Дайсон, Ф. Уебстер, М. Прайс, І. Мелюхін, Ю. Павленко, Ю. Пахомов, О. Шевчук, М. Заковоротна та ін [1–10]. Ситуація ускладнюється тотальним нав’язуванням торгової і політичної реклами (знову-таки за рахунок ІТ) із суттєвим психоаналітичним підґрунтям (наприклад, реклама з елементами еротики). У хід ідуть технології формування і нав’язування привабливого іміджу (іміджмейкерство) для обслуговування бізнесу, політики, масової культури. Як наслідок цих процесів у нашій культурі витіснено на периферію такі засоби інформаційного і культурного обміну, як література, театр, нарешті, безпосереднє, живе спілкування. На зміну їм прийшли кіно, телебачення, інтернет, мобільний зв’язок. Нові носії культури надзвичайно стрімко розвиваються технологічно, зате досить швидко деградують змістовно. Передусім ідеться про акцентування на темах сексу, насилля, накопичення матеріальних благ, споживання як стилю життя та інших антидуховних тенденціях, притаманних інформаційним за формою, але капіталістичним за змістом суспільствам. Звичайно, спостерігається і ряд позитивних змін, пов’язаних з виникненням новітніх ІТ. До них належать доступність інформації, швидкість її передачі, можливість зберігання та оперування великими об’ємами даних у компактній формі, спілкування незалежно від відстані і державних кордонів. На жаль, уся висока технологічність сучасного інформаційного обміну поступається ще вищим темпам моральної і духовної деградації, які супроводжують розвиток інформаційного суспільства. І втрата національної ідентичності стає також одним з таких негативних наслідків інформатизації суспільства, хоч її можна пояснити ще й усесвітнім процесом політичної та економічної глобалізації, культурної інтеграції. Розглянемо основні складові цього процесу. По-перше, відбувається втрата мовної ідентичності: англійська мова стає все більш уживаною, навіть на побутовому рівні. Крім того, спостерігається “американізація” національних мов як наслідок домінування американської масової культури та використання англійської мови в галузі ІТ, тобто величезна кількість слів англійського походження проникає в національні мови. Що ж до української мови, то тут ситуація ускладнюється ще й русифікацією впродовж тривалого радянського періоду. По-друге, людина втрачає свою антропологічну ідентичність (унаслідок асиміляції, а також надзвичайної популярності останнім часом пластичної хірургії). У результаті зміни зовнішності змінюються психіка і психологія людини: представник негроїдної раси намагається відчути себе білошкірим, чоловік – жінкою, невродливий – вродливим і т. ін. Очевидно, в разі суттєвих фізіологічних змін змінюється і національна свідомість людини, адже легкість кардинальної зміни зовнішності приводить до того, що важко ідентифікувати її національність. Це спричинюється до “розмивання” національної свідомості, ослаблення відчуття індивідуальної національної відповідальності тощо. Відмітною рисою часу стає те, що гра зі словом змінюється грою з тілом, акцентуванням на тілесному взагалі [1]. Гра з тілом на побутовому рівні і в мистецтві доходить до вседозволеності та естетичного освоєння гомосексуалізму – як чоловічого, так і жіночого. І не останню роль у цьому відіграють віртуальні технології: ІТ, зокрема інтернет, дають можливість зберігати анонімність і вживатися в будь-який образ навіть без пластичної хірургії. Не сприяє збереженню національної ідентичності і розвиток засобів комунікації, основними ланками якої є мова, усне мовлення, писемність, друк, штучні мови (наукова термінологія), засоби масової інформації (ЗМІ), інформаційно-комунікативні технології (ІКТ). Очевидно, що наукова термінологія, ЗМІ та ІКТ мають інтерна- ціональний, наддержавний характер, отже, їх подальший розвиток і поширення призводять до стирання національних особливостей, уніфікації засобів комунікації та інформаційного обміну. У деяких суспільствах національна ідентичність зберігається завдяки розвинутій релігійності населення, стійкості соціальних і культурних традицій. Так, Польща має серйозне підґрунтя для збереження національної свідомості, яким є масова релігійність, повага до католицьких традицій з боку більшості населення. Що ж до України, то релігійне (православне) підґрунтя, яке сприяло б збереженню національної свідомості, у результаті активної ідеологічної боротьби було знищене за радянських часів. І як би не намагалися вітчизняні ідеологи реставрувати релігійність сучасних українських громадян, скільки б не будувалося церков і як би не рекламували себе різні конфесії (як православні, так і решта), на фоні новітніх інформаційних технологій, комп’ютерної техніки, досягнень генної інженерії тощо християнські й інші релігійні догмати виглядають застарілими і непереконливими. Звичайно, розвиток ІТ не заперечує віру в Бога як таку, але, безсумнівно, не сприяє розвиткові традиційних релігійних обрядів і збереженню відповідного світогляду. Дослідники інформаційного суспільства вважають, що суть теорії інформаційного суспільства зводиться до аналізу конфлікту між ним і культурною ідентичністю [2–4]. Так, М. Кастельс зазначає, що “домінуюча загальна тенденція полягає в тому, що прогрес глобальної інформаційної економіки спричиняє виникнення потужного опору, який ґрунтується на відчутті того, що розвиток ставить під загрозу культурну ідентичність” [3, с.149]. Як наслідок, розвиток інформа- ційного суспільства супроводжується зростання націоналізму і релігійного фундаменталізму. Позитивним прикладом подолання описаного вище конфлікту є розвиток інформаційного суспільства у Фінляндії та Японії. У цих країнах немає ані націоналістичних рухів, ані релігійного фундаменталізму, ані потужного антиглобалізаційного спротиву. Так, фінська модель інформаційного суспільства побудована власне на фінській ідентичності, на політиці “держави загального добробуту”. Ця модель пом’якшує соціально руйнівний вплив інформаційного суспільства й робить його успіх фінансовим базисом держави загального добробуту. Розвиток інформаційного суспільства у Фінляндії став новим проектом виживання держави-нації, який узаконює державу доти, доки люди можуть бачити, що вона сприяє виживанню їхньої країни. Важливим фактором позитивного варіанта розвитку інформаційного суспільства у Фінляндії на фоні збереження національної ідентичності стала фінська самосвідомість. Основою її є етнічна однорідність, спільна мова та відсутність ультранаціоналістич- них настроїв. Завдяки розумному і раціональному підходу фінів до ІТ фінська ідентичність не тільки розвиває інформаційне суспільство, а й розбудовується на його основі. Уся не така вже й тривала, однак складна історія незалежної Фінської держави є блискучим підтвер- дженням того, як інформаційне суспільство стало й залишається проектом створення ідентичності. Інформаційні технології для Фінляндії стали засобом демонстрації собі й усьому світові, що вона більше не є бідною і залежною від Швеції або Росії країною, а приєднання до Західної Європи відбулося ідеологічно нейтральним шляхом завдяки приєднанню до її технологічного розвитку. Аналізуючи стан самосвідомості сучасних українців, мовну, ідеологічну, політичну ситуацію в Україні, враховуючи, що вона набула незалежності всього 17 років тому, варто означити ряд проблемних моментів, пов’язаних з розвитком інформаційного суспільства і збереженням національної ідентичності на її теренах. По- перше, незважаючи на активну українізацію населення за роки незалежності, і досі відсутня мовна ідентичність через популярність російської мови на території країни. По-друге, досі не вироблено єдину державницьку ідеологію, яка об’єднала б українську націю, стала рушійною силою в національному, соціальному й економічному будівництві. По-третє, існує етична проблема, пов’язана з розмиванням моральних і духовних цінностей, яка не тільки не вирішилась, а й ще більше загострилася після здобуття Україною незалежності. Як ми вже зауважили вище, православна етика, поширена на українських теренах до 1917 року, була витіснена комуністичною ідеологією. Після проголошення незалежності України у 1991 році “реставрація” релігійності і поширення православ’я вже не змогли стати об’єднавчим фактором для українських громадян. Треба зауважити, що панівна етика в суспільстві завжди стає або фактором суспільного прогресу, або фактором його гальмування. Так, у Фінляндії домінувала протестантська етика праці, яка передбачає сприйняття праці як найвищого обов’язку і виконання цього обов’язку якнайкраще. Ця етика певною мірою домінує і тепер, але поступово і досить органічно трансформується в іншу етику – етику інформаційного творення, яку умовно можна назвати “хакерською”. Остання полягає насамперед у тому, що її прихильники роблять те, що вони вважають справді цікавим, стимулюючим, те, що дає їм життєвий оптимізм. Робота для представника інформаційної доби – це самореалізація (і не тільки у віртуальному просторі) через втілення в життя власних творчих здібностей, постійне самовдосконалення і саморозвиток. Хочу звернути увагу на ще один важливий момент. Не викликає сумнівів, що кожне явище має як позитивні, так і негативні сторони. Дійсно, інформаційне суспільство передбачає певну кризу націоналізму як ідеології і національної ідентичності, але чи можна це вважати трагедією для сучасного суспільства? Сьогодні асиміляція різних народностей, етнічних груп, національностей і навіть рас досягла такої межі, що визначити національність тієї чи тієї особи стає все складніше, особливо коли йдеться про так звані розвинуті країни (і навіть не дуже розвинуті). У паспортах громадян цих країн уже давно не вказується графа “національність”, тобто національна ідентичність фактично звелася до визначення громадянства. Але знову постає питання: а чи існують сьогодні американська, французька, російська, українська та інші нації як такі? З огляду на те, що внаслідок тотальної асиміляції національні риси неухильно стираються, національна ідентичність все більше визначається місцем проживання, яке, у свою чергу, у багатьох представників вищезгаданих країн не є фіксованим – вони мають власність, економічні, політичні й інші інтереси скрізь, незалежно від державних кордонів, а тим більше національної ідентичності. Розвиток інформаційного суспільства сприяє цьому процесові, надаючи тотальній інтеграції й асиміляції нового і досить цікавого змісту. Справа в тому, що панівний клас інформаційного суспільства – інтелектуали, а головна цінність людини інформаційної доби – її знання, здібності. Отже, належність особи до певної нації (“я –американець”, “я – росіянин”, “я – українець” тощо), певної соціальної або олігархічної групи (“я – син президента/ бізнесмена/ вченого...” і т. ін.) поступово втрачає свою актуальність, адже самоцінність людини визначається не національністю, не соціальним статусом, не фінансовими й іншими матеріальними можливостями, а її творчим потенціалом, рівнем інтелекту і знань, доступом до інформації та вмінням нею оперувати. Звідси – тенденція до тотальної уніфікації в найрізноманітніших сенсах: мовному, національному, культурному, економічному тощо, яка веде до виділення однієї мови як домінуючої і найбільш уживаної (очевидно, сьогодні це англійська), стирання національних ознак та особливостей, вироблення єдиної етики і принципів співіснування незалежно від офіційних державних кордонів, чинного законодавства, релігійних настанов, місцевих традицій. Може, не всі погодяться, що означена тенденція, притаманна інформаційному суспільству, є позитивною, але, на мій погляд, це значний крок уперед порівняно з існуючим суспільством споживання, яким рухає насамперед тотальний диктат грошей, перетворених на найвищу цінність і сенс існування. Висновок. Отже, незважаючи на серйозні протиріччя і проблеми, викликані інформатизацією більшості сучасних суспільств, зокрема українського, можна стверджувати, що розгортання сценарію розвитку технологічної цивілізації триває. При цьому поглиблюється інтеграція національних культур у світовий мультикультурний простір, а національна ідентичність перебуває під загрозою знищення. Утім, позитивний приклад ряду країн дає підстави сподіватися, що завдяки підвищенню національної самосвідомості, виробленню правильної державницької ідеології, відродженню духовних цінностей в Україні вдасться досягти гармонійного взаємозв’язку між розбудовою інформаційного суспільства і збереженням національної культури. Література 1. Перспектива метафизики: классическая и неклассическая метафизика на рубеже веков / Под ред. Г. Л. Тульчинського, М. С. Уварова. – СПб.: Алетейя, 2001. 2. Уэбстер Ф. Теории информационного общества: Пер. с англ. – М.: Аспект Пресс, 2004. 3. Кастельс М., Хіманен П. Інформаційне суспільство та держава добробуту. Фінська модель. – К.: Ваклер, 2006. 4. Дайсон Е. Життя за добу Інтернету. Release 2.1: Пер. з англ. – К.: Альтернативи, 2002. 5. Мак-Люэн М. Галактика Гутенберга. Сотворение человека печатной культуры: Пер. с англ. – К.: Ника-Центр; Эльга, 2004. 6. Впереди ХХІ век: перспективы, прогнозы, футурологи. Антология современной классической прогностики. 1952–1999 / Ред.-сост. И. В. Бестужев-Лада. – М.: Academia, 2000. 7. Прайс М. Телевидение, телекоммуникации и переходный период: право, общество и национальная идентичность. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2000. 8. Заковоротная М. В. Идентичность человека. Социально-философские аспе- кты. – Ростов-на-Дону: Изд-во Сев.-Кавказ. научн. центра высш. шк., 1999. 9. Мелюхин И. С. Информационное общество: истоки, проблемы, тенденции развития. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1999. 10. Цивилизационная структура современного мира: В 3 т. / Ю. Н. Пахомов, Ю. В. Павленко, О. Б. Шевчук и др. – К.: Наук. думка, 2006 – Т.1: Глобальные трансформации современности. ДИНАМІКА ЕТНІЧНОЇ І ГРОМАДЯНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ УКРАЇНЦЯ В УМОВАХ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ Г. Б. Мазилова Соціальна ідентичність українця розглядається як цілісне утворення, складене ціннісно-мотиваційними і когнітивними характе- ристиками. Визначено місце етнічної і громадянської складових у структурі соціальної ідентичності, висвітлено їхній взаємозв’язок та функції у процесі самовизначення особистості. Означено тенденцію зростання показників етнічної і громадянської ідентичностей у сучас- них мінливих умовах. Перспективи динаміки етнічної ідентичності виражаються в сприйманні суб’єктом себе як носія культурно- обумовлених рис, а динаміки громадянської ідентичності – в досягненні суб’єктом своїх можливостей професійного і соціального зростання. Ключові слова: соціальна ідентичність, етнічна ідентичність, громадянська ідентичність, процеси самоідентифікації, порівняльні дослідження ідентичності, рефлексивна ідентичність, соціально- рольова ідентичність. Социальная идентичность украинца рассматривается как целостное образование, состоящее из ценностно-мотивационных и когнитивных характеристик. Определено место этнической и граждан- ской составляющих в структуре социальной идентичности, освещаются их взаимосвязь и функции в процесе самоопределения личности. Обозначена тенденция роста показателей этнической и гражданской идентичностей в современных изменяющихся условиях. Перспективы динамики этнической идентичности выражаются в восприятии субъектом себя как носителя культурно обусловленных качеств, а динамики гражданской идентичности – в постижении субъектом своих возможностей профессионального и социального роста. Ключевые слова: социальная идентичность, этническая идентичность, гражданская идентичность, процессы самоиденти- фикации, сравнительные исследования идентичности, рефлексивная идентичность, социально-ролевая идентичность. Social identity of the Ukrainians is an integrated formation, which includes value-motivational and cognitive characteristics. Ethnic and civil identities take an important place in the structure of social identity. They are interwoven and each performs a certain function in a process of person’s self-determination. The index of ethnic and civil identities has a tendency to grow in the modern changing conditions. The perspectives of ethnic identity dynamics are expressed in a perception by a subject himself as a bearer of culture depending features. The dynamics of civil identity is seen in achieving by a subject his own possibilities of professional and social formation. Key words: social identity, ethnic identity, civil identity, processes of self- identification, reflexive identity, social-role identity. Проблема. Останнім часом з’являється багато публікацій, присвячених питанню соціальної ідентичності, оскільки воно тісно пов’язане із соціальними, економічними та політичними змінами у країні та у світі в цілому [1–7]. Численні економічні, політичні, культурні та інші проблеми сучасного життя в кінцевому підсумку впливають на ідентичність людини [8]. Соціальна ідентичність розглядається не лише як основа міжгрупових відносин і як певна призма, крізь яку людина індивідуально сприймає історію і культуру суспільства, визнаючи їх за свої [9; 10]. До етнічної і громадянської ідентичностей зазвичай звертаються, коли йдеться про влив суспільних змін на самопізнання особистості, оскільки ці елементи соціальної ідентичності найбільшою мірою залежать від політичного стану в країні та у світі в цілому [11]. Зауважимо, що подібні дослідження мають більшою мірою соціологічний, аніж психологічний характер; особливо це стосується громадянської ідентичності, оскільки вона розглядається часто в політичному аспекті. Для нас особливий інтерес становить соціальна ідентичність – цілісне динамічне утворення, що являє собою систему ключових соціальних конструктів особистості. Ця система активно конструю- ється суб’єктом, що опинився в ситуації перегляду свого місця в новому соціальному середовищі, у процесі соціального порівняння, і є когнітивно-мотиваційною основою сприймання індивідом соціальних цінностей. За своєю змістовою спрямованістю система виконує функцію забезпечення адаптації до соціальних умов [12]. Етнічна і громадянська ідентичності багатьма авторами розглядаються як складові частини соціальної ідентичності [9; 13]. Мета статті: виявити динаміку і співвідношення етнічної та громадянської складових соціальної ідентичності. Традицію емпіричного дослідження соціальної ідентичності закладено працями Г. Тешфела, де висвітлюються механізми віднесення людиною себе до певної соціальної групи, а також природа міжгрупової диференціації та внутрішньогрупового фаворитизму [14; 15]. Цей напрямок був пов’язаний з проблемами вибудовування нових соціальних спільнот у повоєнному світі, та він найбільшою мірою співзвучний дослідженням, що проводились у вітчизняній соціальній психології з вивчення динаміки груп і міжгрупових відносин. Соціальну ідентичність Тешфел розглядає як частину індивідуальної Я-концепції, що пов’язана зі знаннями людини про особисту належність до соціальної групи чи груп, разом із ціннісними та емоційними виявами цієї належності [14]. Важливо підкреслити, що основною мотиваційною ідентифікацією тут є самоповага [16]. У соціальній психології аналіз етнічної ідентичності пов’язаний з дослідженням механізмів інформування, при цьому етнічність розглядається як частина структурних взаємозв’язків між групами [17]. У центрі уваги соціально-психологічного підходу при дослідженні етнічної ідентичності перебуває процес, упродовж якого індивіди конструюють і вибудовують свої взаємозв’язки з певними людьми чи групою людей у межах своїх особистих та інших етнічних груп. Етнічна ідентичність – динамічне явище, яке припускає взаємодію різних рівнів аналізу: на рівні індивіда, соціуму та культури [5]. Етнічна ідентичність розглядається в тісному взаємозв’язку з поняттями етнічності та етнічної самосвідомості. Наприклад, З. В. Сикевич вважає, що етнічність – ідентифікаційна категорія на індивідуально-особистісному рівні, що виступає як особлива форма – “Я-концепція” [18]. В. Ю. Хотинець визначає етнічну ідентичність як один з двох рівнів розвитку етнічної самосвідомості: перший – уявлення про свій етнос – асоціюється з низьким рівнем самосвідомості; другий – етнічна самоідентифікація – пов’язаний з високим рівнем розвитку етнічної самосвідомості. Етнічна самоідентифікація припускає процес ототожнення з етнічною спільнотою. Цей феномен розглядається як механізм формування етнічної самосвідомості [19]. Дж. Салазар розглядає етнічну належність за такими основними показниками: наявність позитивних відчуттів щодо існуючих регіо- нальних груп, спільність мови, території, економічного життя [20]. У психології громадянська ідентичність є більш складним і не до кінця окресленим поняттям. Воно співвідноситься з такими суперечливими та неоднозначними поняттями сучасної науки та соціально-політичної практики, як нація, громадянин, громадянство. У загальному розумінні нація (від лат. nation – народ, плем’я) – це спільнота людей, що має єдину територію, економічні зв’язки, етнічні особливості культури та характеру. Порівнюючи поняття “етнос” і “нація”, хочемо наголосити на їх близькості. Етнос (етнічна спільнота, від. грец. ethnos – народ) – історично сформована соціальна спільнота, що відрізняється унікальними характеристиками культурного фонду і володіє етнічною самосвідомістю та груповою ідентичністю. Як бачимо, етнос – етнічна група, що має спільну культуру, але необов’язково мешкає на території предків. Нація – культурна спільнота, що має законне моральне право на певну територію. Для позначення групи людей як нації визначальним моментом стає територія і часто, як наслідок, політичне утворення (держава, країна). Проблема аналізу громадянської ідентичності ускладнюється різноманітністю термінів, пов’язаних із національною самосвідомістю: громадянська, загальногромадянська, державна, національна ідентичності. Найчастіше в літературі трапляються поняття “громадянська” і “державна” ідентичності. У сучасних соціологічних працях підкреслюється важливість їх розрізнення. Громадянська ідентичність, на відміну від державної і тим більше – етнічної, не має на увазі єдину культуру, одну ціннісну орієнтацію чи міфічну “національну територію” [19]. У дослідженнях, що тяжіють до соціально-психологічного напрямку, вони часто використовуються як досить близькі, майже синоніми. Ми ж не вважаємо за можливе протиставляти громадянську і державну ідентичності. Так, державна ідентичність не може бути зведена до сприйняття суб’єктом своєї географічної чи територіальної належності (що випливає з розрізнення громадянської і державної ідентичностей, оскільки є складним, комплексним когнітивно-ціннісним утворенням, у структурі якого переплітаються уявлення про значну широту своєї спільноти, ії цінності, ресурси і т. ін Коли хтось говорить, що він – українець, мешканець України, громадянин країни, то за цими словами стоїть глибокий комплекс його уявлень, переживань свого статусу, своїх прав, обов’язків та інших атрибутів належності. Хтось вкладає в це поняття свободу, а хтось, навпаки, залежність. Розмежування громадянської і державної ідентичностей буде, на наш погляд, виправданим у психологічних дослідженнях, коли з’являться відповідні соціальні інститути, які принципово відрізнятимуться один від одного. Власне, не так уже й важливо, як назвати цей вид ідентичності. Головне – це та психологічна реальність, яку в неї при цьому вкладають. Ми дотримуватимемося тієї точки зору, що громадянська ідентичність виникає з почуття членства у спільноті, яка може назвати себе нацією. Завдяки цій ідентичності люди бачать свою єдність у тому, що розмовляють однією мовою, населяють спільну територію і прив’язані до існуючої екосистеми. Незважаючи на численність досліджень соціальної ідентичності, багато суттєвих питань, зокрема таких, як динаміка, співвідношення етнічних і громадянських категорій, їх місце в загальній структурі соціальної ідентичності тощо, досі потребують ретельної емпіричної перевірки. Важливо з’ясувати, наскільки глибоко може вкоренитися громадянська ідентичність, адже в процесі суспільного розвитку відбувається взаємопроникнення різних видів ідентичності. На нашу думку, етнічна ідентичність поступово включається в структуру ідентифікації більш високого порядку (економічну, політичну, ідеологічну). Водночас фактор етнічності починає набувати все більш різноманітного забарвлення, у т. ч. культурного і політичного. Це дає змогу зробити припущення про наявність динамічних блоків ідентифікаційних структур у самосвідомості, що відображають реакцію особистості на соціальні зміни навколо неї. У зв’язку із цим постають запитання: як співвідносяться між собою ці види ідентичності і яке місце вони займають у загальній структурі соціальної ідентичності? При ближчому розгляді стає зрозумілою вся складність цих запитань. Дослідники наголошують на тому, що громадянська та етнічна ідентичності мають різний когнітивний зміст. Так, етнічна ідентичність в основному базується на мові, культурі, національності батьків, історичному минулому, території; українська ідентичність – на місці у світі, геополітичному просторі, цивілізаційному розвитку, на уявленнях про ресурси країни, історичну спільність. Залишається нез’ясованим питання про психологічне сприйняття своєї етнічної і державної належності: яким чином у нашій свідомості розрізняються ці види ідентичності ? Як соціальні умови впливають на їх динаміку і співвідношення? Наше емпіричне дослідження торкалося головним чином особливостей етнічної та громадянської ідентичностей у таких аспектах: вираженість цих видів ідентичності; їх реакція на соціальні умови, що трансформуються; смислове навантаження та місце етнічної і громадянської ідентичностей у загальній структурі соціальної ідентичності особистості. Мета нашого емпіричного дослідження полягала у виявленні особливостей соціальної ідентичності в мінливих соціальних умовах. Зокрема, досліджувалися співвідношення та динаміка етнічної і громадянської ідентичностей. Ми виходили з гіпотези, що етнічна і громадянська ідентичності мають різний зміст у соціальному самовизначенні особистості, тому вони по-різному виявляються в мінливих суспільних умовах. Емпіричне дослідження проводилось у 2003 і 2005 роках. Вік опитаних становив 18–50 років. За місцем проживання це були переважно мешканці Криму. У дослідженні ми послуговувалися тестом “Двадцять стверджень” (розробники – М. Кун, Т. Мак Парт- ланд), який останнім часом широко застосовується в соціально- психологічних і соціологічних дослідженнях ідентичності [12]. Випробуваному пропонується 20 разів відповісти в письмовій формі на запитання “Хто я ?”. Відповіді мають бути по змозі якнайрізноманітнішими, з використанням різних ознак. Для інтерпретації відповідей ми скористалися таким переліком ідентифікаційних характеристик: особистісні риси; навчально- професійна рольова позиція; сім’я; національна, статеворольова і локальна ідентичності; релігія; громадянство; дружба; діяльність; спілкування; перспектива діяльності та спілкування; самооцінка здатності до діяльності та соціальних навичок; суб’єктивний і фактичний описи своїх фізичних даних; стан, що переживає людина в цей момент; глобальні, екзистенційні характеристики. Підраховувалася кількість характеристик у кожного випробуваного, відтак дані переводились у бали. В опрацюванні результатів брали участь два експерти-психологи, що мають досвід роботи з особистісними методиками. Результати дослідження 1. Аналіз співвідношення ідентифікаційних характеристик. Щоб з’ясувати співвідношення окремих показників структури всередині ідентичності, проводився аналіз кореляційних зв’язків (вибірка – 495 осіб віком від 18 до 50 років; дані 2005 року). Аналіз значущих кореляційних зв’язків (використовувався U-критерій Манна–Уїтні) між когнітивними характеристиками ідентичності дав змогу виокремити два основних блоки найбільш тісно пов’язаних між собою показників ідентичності: у першому показники групуються навколо рефлексивної ідентичності, у другому – навколо соціально- рольових характеристик. Перший блок дістав умовну назву “рефлексивний комплекс”. Він ґрунтується на тісному взаємозв’язку рефлексивної ідентичності з такими видами ідентичностей: сімейною (0,32), етнічною (0,48), локальною (0,53), фізичною (0,54), глобальною (0,38) (якщо р ? 0,5). Завдяки цьому комплексу характеристик людина здатна більш ефективно оцінити свій природний і культурний потенціали, визначитися з “корінням”, а також певною мірою із стартовими можливостями включення в соціальне середовище. На нашу думку, це може бути виявом прагнення людини до осягнення своєї “особистісно- культурної ідентичності” в мінливому зовнішньому світі. Другий блок взаємопов’язаних характеристик ми умовно назвали “соціальнорольовим комплексом”. Він ґрунтується на тісному взаємозв’язку соціальнорольової ідентичності і таких видів ідентичності, як громадянська (0,31), діяльнісна (0,31), перспективна (0,21), професійна (0,60), економічна (0,29) (якщо р ? 0,5). Зв’язок соціальнорольових і діяльнісних показників ідентичності вже відмічено в низці праць [21]. Але виокремлений нами масив являє собою більш складне утворення, оскільки охоплює перспективну (“буду кимсь”), громадянську (розуміння своєї причетності до широкої спільноти громадян) та економічну (сприйняття себе власником) ідентичності. Очевидно, у певних умовах людина вибудовує свої соціальнорольові відносини в тісному зв’язку з професійним самовизначенням, зростаючими матеріальними потребами, бажанням бути запитаною і спроможністю знаходити своє місце в соціально-економічному просторі, яким є держава. На наш погляд, зв’язок громадянської і діяльнісної ідентичностей може бути непрямим свідченням того, що людина прагне реалізувати себе у своїй країні; проявом своєрідної тенденції розвитку соціальних відносин і водночас зростання грамотності та відповідальності людей. Можливо, описані комплекси характеристик ідентичності є наслідком самовизначення особистості в різних за широтою і змістом суб’єктивних просторах. Перший простір пов’язаний з участю в житті своєї етнічної групи, місцевої спільноти, з потребою орієнтуватися в динамічному соціокультурному світі, що пред’являє нові вимоги до базових можливостей і рис людини. Другий виявляє себе в умовах професійного, економічного зростання і пов’язаний з участю людини в житті великої спільноти (країни, держави). 2. Динаміка етнічної і громадянської ідентичностей у самосвідомості особистості. Було порівняно виразність основних ідентифікаційних категорій з даними, отриманими у 2003 році. Використовувалися два варіанти порівняння: шляхом частотного аналізу та способом вирахування відсотка виразності виучуваних параметрів. Частотний аналіз виучуваних характеристик показав, що у відповідях респондентів громадянські категорії (43,8 %) трапляються частіше, ніж етнічні (35,6%). Звідси припущення про збільшення виразності етнічного і громадянського Я у самосвідомості українців за кілька років. Порівняння динаміки відсоткової виразності показників ідентичності у 2003 і 2005 роках також показує, що останнім часом спостерігається зростання етнічного і громадянського Я у структурі самосвідомості наших громадян. Етнічна і громадянська ідентичності, хоч і займають провідне місце в ідентифікаційній матриці особистості, а проте виявляють тенденцію до стабільного положення та зростання. Особливо це стосується громадянської ідентичності, яка в поєднанні з професійно- діяльнісними характеристиками становить найбільш динамічну сферу ідентичності сучасних українців. Висновки. Соціальна ідентичність являє собою цілісне утворення, що складається з когнітивних і ціннісно-мотиваційних характеристик. Етнічна і громадянська ідентичності посідають у ній якщо не провідне, то досить важливе місце. Вони тісно взаємопов’язані, і кожна по-своєму виконує функцію самовизначення особистості в соціально-економічному і культурно-політичному просторах. Специфічне смислове навантаження цих видів ідентичності виявляється не лише на рівні їх виразності на фоні інших показників, а й у динаміці. Соціальна ідентичність як особистісна характеристика є порівняно стабільним утворенням. Вона може змінюватися залежно від багатьох факторів, у т. ч. і ситуативних. Щоб говорити про закономірності впливу зовнішніх умов на соціальну ідентичність, слід спиратися на більшу кількість емпіричних даних. А проте на основі результатів проведеного дослідження можемо стверджувати, що з 2003 по 2005 роки означилася тенденція зростання показників етнічної ідентичності і ще більше – громадянської. Це можна пов’язати з огляду на концепцію Г. Тешфела (де провідною мотивацією ідентифікації є самоповага) перш за все зі зростанням престижу країни, прийняттям суб’єктом своєї належності до Української держави. Можливо, державна та етнічна ідентичності справді базуються на різних когнітивному і значеннєвому змістах, які, з одного боку, суб’єктивні, а з іншого – соціально детерміновані. Соціальне середовище по-різному впливає на ідентифікаційні структури. Наприклад, для участі в життєдіяльності такої великої і складноорганізованої спільноти, як нація чи країна потрібно, щоб індивід прийняв відповідні обов’язки цієї спільноти, що неможливо без формування громадянської ідентичності. Етнічна ідентичність є не просто результатом особистісного самовираження в національних і культурних виявах середовища, а й способом осягнення базових принципів відмінності себе від інших та пошуку собі подібних, способом диференціації суспільства, визначення власної культурно- політичної визначеності тощо. Громадянська ідентичність, очевидно, має інший зміст, пов’язаний з осягненням індивідом принципів інтеграції суспільства через залучення його до спільної справи, економічного та професійного просторів тощо. Отже, вірогідним наслідком етнічної ідентифікації має стати сприймання суб’єктом себе як носія культурно зумовлених рис, а наслідком громадянської ідентифікації, окрім відповідного соціально- політичного аспекту, – осягнення своїх можливостей професійного та економічного зростання. Література 1. Андреева Г. М. Психология социального познания. – М.: Аспект-Пресс, 2000. 2. Березин А. М. Некоторые вопросы сущности и истоков национального самоосознания // Актуальные пробл. психологии. – 2001. – Т. 1. – Ч.3 – С. 3–8. 3. Коростелина К. В. Социальная идентичность. Исследования социальной идентичности на пути к примирению в Крыму. – Симферополь: Доля, 2003. 4. Павленко В. Н. Разновидности кризисов социальной идентичности в Украине // Этническая психология и общество. – М., 1997. – С. 88–96. 5. Стефаненко Т. Г. Язык, этническая идентичность и междуэтническое взаимодействие // Межкультурный диалог.– М.: Изд-во РУНД, 2003. – С. 367–404. 6. Шульга Н. А. Етнічна самоідентифікація особистості. – К.: Ін-т соціології НАН України, 1996. 7. Ядов В. А. Социальные и социально-психологические механизмы формирования социальной идентичности личности // Психология самопознания.– Самара: Бахрус, 2000.– С. 589–602. 8. Заковоротная М. Ф. Идентичность человека. – Ростов-на-Дону: Изд-во РГУ, 2000. 9. Лебедева Н. М. Социальная идентичность на постсоветском просторе: от поиска самоуважения к поиску смысла // Психол. журн. – 1999. – Т. 20, № 3. – С. 48–58. 10. Tajfel H. Social identity and intergroup relations. – Cambridge and Paris, 1982. – № 33. – P. 1–39. 11. Кауненко И. И. К проблеме формирования этнической идентичности // Журн. прикладной психологии. – 2000. – № 1. – С. 58–60. 12. Иванова Н. Л. Психологическая структура социальной идентичности: Автореф. дис…д-ра психол. наук. – Ярославль: ЯрГУ, 2003. 13. Солдатова Г. У. Этническая идентичность // Психология самопознания / Под ред. В. А. Ядова. – Самара: Бахрус, 2000. – С. 656–667. 14. Tajfel H. Individuals and groups in social psychology // Brit. J. of Soc. and Clin. Psychol. – 1979. – № 18. – P. 183–190. 15. Tajfel H. Social categorization and intergroup behavior // Eur. J. of Soc. Psychol. – 1971. – № 1. – P. 149–178. 16. Hogg M., Abrams D. Social motivation, self-esteem and social identity // Social identity theory: Constructive and critical advances. – Hemel hempstead: Harvester Wheatsheaf, 1990. – P. 28–47. 17. Качанов Ю. Л. Проблема ситуационной и трансверсальной идентичности личности как агента социальных отношений // Психология самопознания / Под ред. В. А. Ядова. – Самара: Бахрус, 2000. – С. 613–623. 18. Сикевич З. В. Социология и психология национальных отношений: Учеб. пособие. – СПб.: Изд-во В. А. Михайлова, 1999. 19. Вяткин Б. А., Хотинец В. Ю. Етническое самопознание как фактор раз- вития индивидуальности // Психол. журн. – 1996. – Т. 17, № 5. – С. 69–75. 20. Salazar J. M. Social identity and national identity // Social identity: International perspectives. – SAGE Publications Inc., 1998. – P. 14–124. 21. Гриценко В. В. Стремление к самоактуализации как важнейший фактор успешной адаптации вынужденных переселенцев. – М.: ИПРАН, 2002. ВПЛИВ ЕТНОІДЕНТИФІКАЦІЇ НА ПРОЦЕС СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДІ Л. Б. Маліцька Стаття присвячена актуальній проблемі етнічної ідентифікації в умовах соціально-політичної кризи. Розглядаються можливості соціа- лізації особистості, роль етностереотипів у цьому процесі, вплив етнічної ідентифікації на самореалізацію особистості в сучасному суспільстві. Ключові слова: етнічна ідентифікація, етнічні стереотипи, соціалізація, самореалізація. Статья посвящена актуальной проблеме этнической идентифи- кации в условиях социально-политического кризиса. Рассматриваются возможности социализации личности, роль этностереотипов в этом процессе, влияние этнической идентификации на самореализацию личности в современном обществе. Ключевые слова: этническая идентификация, этнические стереотипы, социализация, самореализация. The article deals with an actual problems of ethnic identification under the conditions of social and political crisis. The possibilities of personality’s socialization, the role of ethnic stereotypes in this process, the influence of ethnic identification on self-realization of personality in the modern society are concidered. Key words: ethnic identification, ethnic stereotypes, socialization, self-realization. Проблема. Самореалізація сучасної людини значною мірою залежить від перебігу процесу етноідентифікації. Сформованість етностереотипів у юнацькому віці впливає на успішність соціалізації особистості. Обмеженість інформації з даної проблеми спонукала нас провести дослідження особистісних характеристик самовизначення в студентському середовищі. Мета статті: з’ясувати особливості перебігу етнічної іденти- фікації особистості в умовах соціально-політичної кризи; висвітлити роль етностереотипів в соціалізації сучасної молоді, зокрема в її самореалізації. На сучасному етапі розвитку науки розгорнулася дискусія з приводу природи етнічності, відтак сформувалося декілька підходів до її тлумачення. Найбільш означені серед них два: 1) примордіальний, що визнає етнічність як вроджену людську якість, ідентифікацію за кров’ю, спорідненістю, та 2) інструментальний, що розглядає етнічність як ситуативну змінну стосовно різних суспільно-історичних обставин. Універсалізуючи різні наукові тлумачення, можна погодитися з визначенням етнічності як структурного компонента особистості, котрий на сучасному етапі розвитку людства трансфор- мується в інші – соціальні, політичні, економічні феномени. Життя сучасної людини обумовлене насамперед позаетнічними характеристиками – рівнем освіти, фахом, рівнем добробуту та ін. Але етнічність повністю не зникає, вона перебуває в латентному стані і здатна проявлятися в актуальні моменти життя. У наш час практично не існує моноетнічних середовищ. Процес онтогенезу відбувається в поліетнічному оточенні, таким чином на формування особистості впливають як генетичні засадові, так і сформовані в суспільстві етнічні стереотипи. Етнічні стереотипи проявляються як жорстко фіксована етнічна настанова, що безпосередньо регулює сприймання, поведінку та інтерпретацію поведінки оточуючих. Етнічні стереотипи сприйняття пов’язані насамперед з узагальненим і схематизованим описом властивостей та характеристик власної етнічної спільноти. На засадах етнічних стереотипів формується особистісна етнічна ідентичність На думку Т. Г. Стефаненко, існує три типи етнічної ідентичності людини в поліетнічному середовищі: 1) моноетнічна ідентичність – людина однозначно ототожнює себе з конкретним народом; 2) біетнічна ідентичність – людина одночасно зараховує себе до двох етнічних груп; найчастіше такий вид ідентичності виникає, коли батьки належать до різних національностей; 3) маргінальна етнічна ідентичність – людина не може однозначно визначитись у власній етнічній належності [1]. Г. У. Солдатова вважає, що етнічний феномен особистості формується на засадах трьох взаємопов’язаних процесів: 1) етнічної ідентифікації – ототожнення та самовизначення особистості за рахунок етнічної групи; 2) міжетнічної диференціації – поділу етнічних груп на власну та інших, усвідомлення міжетнічних розбіжностей; 3) усвідомлення належності як до власної, так і до інших етнічних груп. Зміст етнічної ідентичності становлять як свідомі, так і несвідомі компоненти [2]. Обмеженість інформації з даної проблеми спонукала нас провести дослідження особистісних характеристик самовизначення в студентському середовищі. Юнацький вік було обрано як період прийняття відповідальних рішень, що визначають усе подальше життя людини: обрання професії і свого місця в суспільстві, визначення сенсу життя, формування світогляду і життєвої позиції, створення сім’ї. Найважливіший процес юнацького віку – становлення самосвідомості, сталого образу власної особистості, власного Я. Формування самосвідомості при цьому відбувається одночасно в трьох напрямках. По-перше, це відкриття власного внутрішнього світу. Юнаки і дівчата починають сприймати свої емоції не як похідне від зовнішніх подій, а як стан свого Я. З’являється почуття відмінності від інших, несхожості, власної особливості, інколи почуття самотності. По-друге, з’являється усвідомлення невідворотності часу, розуміння скінченності існування. Саме з розумінням обмеженості життєвого шляху виникає потреба з’ясувати його сенс, власні перспективи, майбутнє, мету існування. Поступово з мрій, де все цілком можливе, та абстрактного ідеалу проявляються більш-менш реалістичні плани діяльності, з яких і треба обирати найперспективніший. Життєвий план охоплює всю сферу особистісного самовизначення: моральний образ, стиль життя, рівень домагань, обрання професії та місця в суспільній ієрархії. Усвідомлення мети, життєвих намірів, життєвого плану – важливий елемент самоусвідомлення особистості. По-третє, формується цілісне уявлення про самого себе, причому спочатку усвідомлюються анатомічні особливості, зовнішність, привабливість, а потім уже морально-психологічні, інтелектуальні, вольові риси. На ос- нові аналізу досягнутих результатів у різних видах діяльності, врахува- ння думок інших про себе та самоспостереження, самоаналізу своїх рис і здібностей формується самоповага – узагальнене ставлення до себе. Соціальні зміни й потрясіння сучасності привели особистість до стану, що характеризується кризою етнічної ідентичності. Н. М. Лебедєва виділяє такі ознаки кризи: 1) втрата позитивного сприйняття своєї етнічної належності; 2) переживання негативних почуттів, пов’язаних саме з етнічною належністю; 3) незадоволеність громадянською належністю; 4) негативна або зверхньо позитивна (захисна) етнічна ідентичність; 5) інтолерантність щодо інших етносів; 6) втрата почуття патріотизму; 7) втрата сенсу життя [3]. Результат впливу на особистість з боку інших людей (спільнот) залежить не тільки від особливостей останніх, а й від того, які відносини вже встигла “накопичити” ця особистість, які з її потреб, інтересів і схильностей спонукали до виникнення цих відносин, а також чи відповідають ці люди своїми характеристиками, потребами, схильностям особистості. Саме цей, останній, параметр переважно визначає знак і величину суб’єктивної значущості іншої людини або спільноти для особистості, результат їх впливу на неї. Результат впливу означених факторів, що характеризується такими показниками, як характер (зміст), широта, глибина, стійкість, дієвість, не може бути однаковим для всіх людей. Якщо людина, з якою в особистості постійні контакти, або спільнота, до якої вона належить, позитивно значущі і авторитетні, вони суттєво впливають на внутрішнє формування особистості, її самостійний рух і розвиток нових ціннісних домінант. Вплив, що походить від авторитетних для особистості людей (спільнот), спонукаючи особистість до самоаналізу та саморефлексії, дає змогу бачити себе не тільки в сучасності, а й у майбутньому, будувати і здійснювати програми руху до цього майбутнього. Набуваючи в процесі розвитку більшу чи меншу автономність і переходячи на вищий рівень соціально-психологічної зрілості, особистість може перерости ту чи іншу спільноту, членом якої вона до цього була, здійснювати пошук спільнот і створювати такі, які за своїми характеристиками відповідали б новим вимогам особистості. У результаті впливу особистості на особистість або спільноти на особистість остання не завжди обирає прогресивний напрям розвитку, тому що її потреби, інтереси і схильності можуть мати негативний характер і таким чином вона буде прихильна до ідентичних людей (спільнот). Можна стверджувати, що реакція людини на зовнішні впливи характеризується вибірковістю, пошуком індивідуально значущих, пізнавальних, емоційних відповідей на питання життєвої реалізації. Зміст діяльності людей у цілому або в окремих її компонентах здебільшого різною мірою є адекватно притаманним її характеристикам. Це зумовлюється широким соціально-культурним контекстом, у якому проходить життя людей, обміном різними видами діяльності. Соціально-історичні умови, в яких протікає процес соціалізації особистості, суттєво впливають на її успішність. Так, за теорією етногенезу Л. М. Гумільова, у період бурхливого розвитку етносу в суспільстві починають домінувати цінності, що акцентують значення особистісного успіху, ризику та добробуту в різних сферах суспільного життя. Така направленість призводить до стимуляції прогресивного розвитку етносу [4]. При цьому найбільш вдало соціалізованими стають особистості з яскраво вираженою індивідуальністю, самореалізація яких зумовлена насамперед суспільними інтересами. Такі люди ототожнюють себе з людством, підкорюючи цим двом домінантам сталі групові норми, тобто в них виразно сформовані саме особистісний і загальнолюдський рівні ідентичності. У стабільні періоди розвитку суспільства більш соціально адаптованими виявляються люди, у яких переважає груповий рівень ідентичності. Їм притаманні соціотипові форми поведінки, що виражають спрямованість системи до збереження. У кризові історичні моменти буття мають попит різні типи особистостей: рівночасно із загальнолюдським та індивідуально-особистісним рівнями ідентичності; такі, що намагаються врятуватися від суспільних негарараздів у звичних стереотипах групових норм, притаманних стабільному етапу розвитку соціуму. В умовах суспільної кризи домінування такого типу особистостей призводить до пошуку “зовнішніх ворогів, визнання переваг виключно своєї (національної, професійної, вікової, територіальної) групи. Соціальна криза характеризується зазвичай змінами “ідеологічних цінностей” суспільства, причому динаміка цього суспільно-історичного процесу може не збігатися з індивідуальними адаптаційними процесами і можливостями особистості. У разі руйнування “ідеологічної цілісності” виникають додаткові перешкоди, коли окремі найбільш обдаровані індивіди впадають у стан психосоціального мораторію, що виражається у відстороненні від загальної системи суспільних цінностей і формуванні власної. Молоді люди, що перебувають у цьому стані, можуть сформувати як позитивну, так і негативну ідентичність, котра являє собою два полюси континууму. Його центр складають такі типи світогляду, які не сприймають існуючу систему цінностей і водночас не вступають з нею у відвертий конфлікт. На негативному полюсі цього континууму перебувають молоді люди, що мають власну систему норм, традицій, поглядів, відповідно до яких вони не тільки не сприймають загальноприйняті соціальні норми, а й порушують їх, створюючи тим самим злочинну субкультуру. Заглибитися в стан соціального мораторію може не тільки одна людина або група людей, а й ціле покоління, юність якого прийшлася на період буремних соціальних змін. Соціалізація як особистісний процес ґрунтується на властивостях, притаманних певній особистості (здібностях, зовнішніх характеристиках, рівнях конформності, комунікабельності, індивідуальному рівні ідентичності), тобто спрямованості на розвиток власних здібностей, усвідомленні власного життєвого шляху як унікального. Критеріями соціалізованої особистості можна вважати: зміст сформованих настанов, стереотипів, цінностей, картин світу; адаптованість особистості, її нормотипову поведінку, стиль життя; соціальну ідентичність (групову і загальнолюдську). Головним критерієм соціалізованості особистості є не рівень її конформізму, пристосовницьких якостей, а незакомплексованість, упевненість, самостійність. Головна мета соціалізації не в її уніфікації, а в задоволенні потреби в самореалізації. Досліджуючи процес етнічної ідентифікації в юнацькому віці, ми орієнтувалися на теорію соціального порівняння Л. Фестінгера (див. [5]). Розлянемо основні положення цієї теорії. 1. Люди потребують оцінки власних суджень і здібностей. 2. Оцінюючи самих себе, люди спираються на процеси соціального порівняння, і чим більше доступні об’єктивні, несоціальні способи оцінювання, тим більше люди спираються на ці процеси. Чим менш однозначна і структурована об’єктивна реальність, тим частіше люди віддають перевагу процесам соціального порівняння. 3. Люди намагаються порівнювати себе з тими, хто на них схожий. Чим більше судження і здібності оточуючих схожі на судження і здібності цієї людини, тим більше вони підходять на роль референтної групи. Людина не порівнює себе з тими, хто разюче відрізняється від неї. 4. Чим більше здібності і судження людини відповідають судженням і здібностям тих, з ким вона себе порівнює, тим більш стабільна, коректна і точна інформація, яку дає це порівняння, тобто тим більше воно інформативне. 5. Чим вища потреба людини в оцінюванні власних суджень і здібностей, тим більше вона прагне бути привабливою в очах однодумців, намагаючись зменшити відмінності між собою і ними. Людина робить це для того, щоб посилити соціальне порівняння між собою і оточуючими. Стрімкий перехід від одного суспільного устрою до іншого спричинився до розмивання меж між етнічною ідентичністю та особистісною. Інформаційне поле перенасичене рекламною демонстрацією успішності тієї чи іншої національної спільноти, а національні, етнічні стереотипи, що пропонуються для засвоєння молоді, не адекватні сучасному темпу життєдіяльності. У своєму дослідженні ми пропонували студентам визначити, які властивості саме національного характеру можуть сприяти самореалізації людини в країні і за кордоном. Відповіді характеризувалися відвертою полярністю, з чого можна зробити висновок про досить високий рівень конформності, тобто залежно від зміни ситуації людина має намір радикально змінюватися, не обстоюючи власну особистісну цілісність. Ця цілісність має відносні межі, і в ній не задіяні етнічні стереотипи. Найважче студентам було визначитися, які з національних стереотипів будуть “конкуренто- спроможними” порівняно з етнічними стереотипами інших національностей. Достатньою була поінформованість щодо слов’янських народів з переважною оцінкою як “друзів по нещастю”. “Закордонна” версія самореалізації розглядається як більш бажана, але проблематична. Студенти ставлять успішність адаптації в іншому етносередовищі в залежність від ефективного наслідування та асиміляції, визнаючи за цими етносами домінуючу функцію. При цьому прогнозувати можливості й наслідки наслідування для власної етноідентифікації спромігся мінімальний відсоток студентів. Зауважимо, що оцінки етностереотипів мали здебільшого суб’єктивно- емоційний характер і збігалися з характерологічними особливостями конкретних значущих особистостей. При цьому позитивним ознакам давалася більш широка характеристика, ніж негативним. У цілому привертає увагу несформованість образу як окремого представника етносу, так і етнічної спільноти, що негативно впливає на процес соціального порівняння та етноідентифікації. Найбільше занепокоєння викликає те, що етностереотипи не поширюються на основні сфери сучасної людської діяльності. Світ пропонує молодій людині багатогранний спектр професійних самореалізацій. У ньому вже склалися сталі стереотипи, що прив’язують певну національність до успішності в окремих галузях (німці – машини, японці – техніка та ін.). Такі стереотипи знижують рівень тривожності і негативних очікувань, підвищують рівень домагань у юнацтва. Наші студенти, визнаючи за собою наявність розуму і здібностей, не впевнені в тому, що вдасться їх реалізувати, особливо на теренах рідної держави. Це спричиняє зайву невротизацію і програмує упереджено низький рівень самооцінки. Аналогічна невизначеність стосується і особистого життя. Ми запропонували студентам скласти оптимістичний і песимістичний сценарії їхнього майбутнього сімейного життя на засадах етностереотипів. Виявилося, що уявлення про національний сімейний устрій вкрай обмежені і базуються на знаннях із шкільного курсу класичної літератури з домішками релігійних забобонів. Звісно, що такого роду стереотипи видаються зовсім непривабливими. У певної частини студентства під впливом сучасної української модернової літератури сформувалися фатально песимістичні прогнози стосовно перспектив сімейного життя (згадаймо О. Забужко: “В Україні чоловік або раб, або кат”) і мінімально позитивні очікування від подружнього життя та виховання нащадків. У цьому контексті спостерігається репродуктивне наслідування іноземних етностереотипів, що призводить до невип- равданих очікувань і неадекватної оцінки своїх рольових обов’язків. Не менш негативне значення для формування сучасних етностереотипів має соціально-політична криза в країні. Згуртоване суспільство здійснює на своїх членів і нормативний, й інформаційний впливи тому, що індивід потребує заохочення від тих, кому симпатизує, і сприймає суспільство як джерело досить об’єктивної інформації. Етнічні стереотипи інтерпретації поведінки базуються на феномені соціальної казуальної атрибуції. У результаті помилок казуальної групової атрибуції виникають такі негативні явища, як упередження, забобони, дискримінація. Етнічна поведінка особистості виражає типові програми певної культури і, на думку О. Г. Асмолова, нівелює тенденцію до індивідуалізації поведінки, зростання її варіативності. Разом з тим засвоєні особистістю настанови і стереотипи, що характеризують її як члена тієї чи іншої спільноти, звільняють особистість від прийняття індивідуальних рішень у типових, стандартних для даної спільноти ситуаціях. Таким чином у проблемних або конфліктних ситуаціях вибору, прийняття рішення “етнічна людина” керується стандартними настановами свого етносу і проявляє типові, традиційні прийоми і способи поведінки. “Соціальна людина” перебуває в неперервному пошуку, а “етнічна людина” – у стані застою. Людство сформувало різні моделі особистості залежно від етнокультурної специфіки. І. С. Кон запропонував порівняльну характеристику західної і східної моделей особистості. Західна модель людини є активно-предметною: особистість формується в процесі зовнішньої діяльності, у діях, вчинках, завдяки операціям з предметами. Східна модель особистості не надає переважного значе- ння предметній діяльності, вважаючи, що творча активність як основа особистості розвивається лише у внутрішньому духовному просторі і пізнається не в практиці, а в процесі миттєвого осяяння, інсайту. Сучасна глобалізація світу спонукає до трансформації етностереотипів. Їх еволюційна трансформація має позитивний контекст, оскільки підвищує адаптаційну спроможність етносу, дає змогу відчувати себе співучасником світових суспільно-історичних процесів, пов’язуючи попередні надбання етносу із сучасними і прогностичними. Таким чином створюється певний психотерапев- тичний ефект стабільності, котрий забезпечується етноідентичністю. Навіть у разі досить тривалого періоду політичних кризових явищ етноідентифікованість суспільства здатна знизити рівень його невротизації. Етностереотипи як гарантовано працюючі і перевірені часом схеми поведінки в період суспільно-політичної кризи можуть бути чи не єдиним стабілізуючим психічний стан фактором. Тому несформованість етностереотипів у сучасної молоді як наслідок стрімкого переходу від імперської провінції до незалежності є додатковим дезадаптивним фактором на тлі загальної суспільної невизначеності. Звідси намагання молоді ідентифікувати себе з деструктивними культами, що проявляються в етнічних химерах на межі суперетнічних систем. Химера – це форма контакту несумісних етносів різних суперетнічних систем, коли зникає їх своєрідність. Химера характеризується як загал деетнізованих людей, етнічних маргіналів, що втратили рідні етнічні стереотипи та етнічні традиції. Результатом такої етнічної дисфункції стає психічна дезадаптація з відповідними розладами нервової системи людини. На відміну від етносу химера не може розвиватися, а паразитує деякий час в його тілі. Здебільшого химери з’являються під час вторгнення представників одного суперетносу на терени проживання іншого, після чого агресор намагається жити не за рахунок освоєння ландшафту, а за рахунок переможених. Химера як псевдоетнічна спільнота протиставляє себе всім, відкидаючи традиції і заміняючи їх постійним оновленням “новизни”. Тобто у химери немає вітчизни, що робить її чутливою до негативного світосприймання. Химери – поживне середовище для виникнення антисистем, що будуються за принципом обману, – стереотипу як генерального стереотипу поведінки; найчастіше вони “оселяються” в мегаполісах, портових і прикордонних містах. Звичайно, не всі деетнізовані люди належать до антисистем, а виключно ті, кому притаманне негативне світосприймання. У випадку, коли під впливом якихось зовнішніх факторів негативне світоспри- ймання стає домінуючим, етнос або його частина мутує в антисистему. Негативне світосприймання виникає під впливом багатьох факторів. Найбільш означений з них – депривація, тобто стан, що породжує або може породити в індивіда чи групи відчуття власної неприкаяності порівняно з іншими індивідами або групами чи то інтерналізованим набором стандартів. Психічна депривація виникає тоді, коли індивід або група переживають стан ціннісного вакууму – відсутності значущої системи цінностей, відповідно до якої вони могли б будувати своє життя. Психічну депривацію можуть викликати конфлікт соціальних умов і екзистенційних потреб людини, невідповідність ідеальної моделі світу і самого себе реальній дійсності та можливостям самореалізації. Таке зіставлення дійсності та ідеалу трансформується в суб’єктивне відчуття особистої і соціальної неадекватності. Позиція “я добрий, світ злий” стає засобом морального самозахисту, який дає змогу виправдати і прийняти як даність увесь спектр наявних негативних відчуттів. Висновок. Підкреслюючи важливу роль етностереотипів у юнацькому віці, хочемо наголосити на тому, що процес їх формування має проходити послідовно, причому одночасно на емоційному і когнітивному рівнях. З огляду на результати наших попередніх досліджень стає зрозумілим, що належний рівень сформованості етностереотипів знижує рівень невротизації особистості, підвищує об’єктивність самооцінки та рівнень домагань. Когнітивна складова етностереотипів за умови спрямованого навчально-виховного процесу сприяє зростанню значущості етноідентифікації в самореалізації людини. Література 1. Стефаненко Т. Г. Этнопсихология. – М., 1999. 2. Солдатова Г. У. Психология межэтнической напряженности. – М., 1998. 3. Лебедева Н. М. Базовые ценности русских на рубеже ХХI века // Психол. журн. – 2000. – Т. 22, № 3. – С. 75-89. 4. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. – Ленинград, 1989. 5. Тернер Дж. Социальное влияние. – СПб., 2003. 6. Кон И. С. Социология личности. – М., 1967. “УКРАЇНСЬКІСТЬ” ЯК СУТНІСНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНІЧНОСТІ А. С. Маматова Розглянуто проблеми української етнічності, вивчення категорії “українськість”. Проаналізовано основні її складові та визначено її змістове й соціально-психологічне навантаження. Ключові слова: “українськість”, етнонаціональна ідентичність, етнічність, Я-концепція. Рассмотрены проблемы украинской этничности, изучения категории “украинскость”. Проанализированы основные ее состав- ляющие и определены ее содержательная и социально-психологическая нагрузки. Ключевые слова: “украинскость”, этнонациональная идентич- ность, этничность, Я-концепция. The article is devoted to the consideration of the problem of Ukrainian ethnicity, analysis its main components, and determination of its substantial and social-psychological load. Key words: “ukrainity”, ethno-national identity, ethnicity, Self- concept. Проблема. Кожна людина протягом життя входить до багатьох соціальних груп, усвідомлює себе членом різних спільнот, результатом ідентифікації з якими стає формування численних “Образів-Я”, актуальність і значущість яких варіює залежно від особливостей часу й ситуації. Сукупність цих “Образів-Я” становить цілісну Я-концепцію особистості, важливе місце у структурі якої разом з іншими “Образами-Я” посідають національний та етнічний компоненти. Сучасні соціально-політичні й культурні перетворення в Україні дали поштовх до пошуку нових ідентичностей і формування нового “Образу-Я” українця, відходу від застарілих стереотипних уявлень про “козака в шароварах” та “дівчину у вишиванці”, наповнення цього образу вагомими змістом і смислом. Необхідність інтелектуального забезпечення подальшого розвитку України зумовлює важливість створення позитивного та змістовного образу України і її громадян як “Ми-спільноти”, що сприятиме консолідації та єдності нації. Нині за очевидної актуальності та зростаючої практичної і наукової значущості проблеми української ідентичності у вітчизня- ному суспільствознавстві дотепер залишається недоопрацьованим поняттєво-категоріальний апарат цього феномена. Залишається відкритим розмежування понять “етнічна” й “національна” ідентичності, що пов’язані насамперед із невизначеністю таких категорій, як “нація” та “етнос”. Зазначимо, що подібна ситуація простежується не тільки в українському науковому просторі, а характерна для багатьох пострадянських країн (наприклад, для Білорусі [1], Казахстану [2]), що наразі перебувають у стані становлення нової національної самосвідомості та конструювання нових ідентичностей. Л. І. Науменко, яка досліджує білоруську ідентичність, вважає, що така термінологічна неузгодженість призводить до того, що визначення феномена ідентичності традиційно підмінюється розглядом критеріїв національної ідентифікації, аналізом якостей національного характеру, особливостей менталітету або ціннісних орієнтацій, етнічних стереотипів та ін. Безумовно, окремі з перелічених категорій певною мірою можуть характеризувати як психологію народу, так і його ідентичність. Але при цьому навряд чи правомірно й виправдано підмінювати, наприклад, ціннісними орієнтаціями чи описом національного характеру або менталітету поняття ідентичності, яка частково виявляється в них, але не сходить лише на них [1]. Усе згадане вище визначає потребу в розробленні та уточненні поняттєво-категоріального апарата феномена сучасної української ідентичності. Дані експериментальних досліджень, проведених російськими дослідниками, засвідчили, що етнічна самосвідомість є цілісним утворенням, яке проходить у своєму становленні два етапи: типологічний та ідентифікаційний. На першому етапі формується система уявлень про етнокультурні особливості свого етносу (засобами рідної мови, культури, через вивчення історії свого народу, його обрядів, звичаїв, традицій тощо) і через неї – ототожнення з ним. Подальший розвиток етнічної самосвідомості передбачає формування системи знань про етнопсихологічні особливості спільноти і на підставі цього – про ідентифікацію себе зі своїм етносом, тобто усвідомлення себе представником своєї етнічної групи. Завершальний етап виражає етнічну визначеність [3]. Українську ідентичність можна розглядати як феномен групової самосвідомості, що є ідентичністю великої соціальної групи, якій належить стати колективною “Ми”-ідентичністю. Ми вирішили зосередитися на вивченні такої категорії, як “українськість”, що розглядається в цьому контексті як українська етнічність. Зазначене поняття видається певною мірою штучним і неприродним, проте охоплює спектр питань у вивченні української етнонаціональної ідентичності, що нас цікавить. Зауважимо, що подібні поняття вже використовуються нашими зарубіжними колега- ми, звичайно, з тим етнічним забарвленням, що притаманне кожній країні (наприклад, трапляються посилання на “польськість” [4], “рус- скость” [5], “беларускость” [1], “englishness” [6], “казахскость” [2]). Мета статті: визначення змістового та соціально-психоло- гічного навантаження категорії “українськість”. Для цього було здійснено дослідження з проведенням асоціативного експерименту та подальшого кластерного аналізу. В основі проведеного асоціативного експерименту лежить добре відомий у психології, психіатрії та лінгвістиці вільний асоціативний експеримент, в якому досліджуваним пропонується відповідати на слово-стимул першим словом, що спало на думку [7]. Оскільки наше дослідження передбачає роботу лише з одним словом-стимулом, ми не обмежувалися тільки однією асоціацією, а пропонували досліджуваним дати стільки асоціацій, скільки вони зможуть. Безперечно, такий варіант завдання передбачає активізацію когнітивного блоку, проте, як зазначає В. Жданова, використання завдань, що активують різні аспекти ментальної діяльності людини (когнітивний апарат та рецептивно-асоціативний), дасть змогу більш об’ємно окреслити досліджувані фрагменти свідомості [8]. На першому етапі дослідження було опитано 50 студентів гуманітарних спеціальностей Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Їм було запропоновано дати мінімум 10 асоціацій на поняття “українськість”, після чого ми отримали 586 слів і словосполучень. Далі цю спільну множинність індивідуальних асоціацій було поділено за тематичними рубриками з виділенням семантичної домінанти. В основі цього методу лежить положення про принципову єдність психологічної природи семантичних та асоціативних характеристик слова. Як зазначає з цього приводу А. Залевська, саме через аналіз асоціативних зв’язків слова може бути виявлена внутрішня структура, глибинна модель зв’язків і відношень, яка формується в людини через мовлення і мислення та лежить в основі когнітивної організації її досвіду [9]. Перша тематична рубрика “Народні звичаї і традиції” є найбільшою (96 слів і словосполучень, 16,4%). Вона охоплює слова і словосполучення, які відображують стереотипні, дещо “несучасні” уявлення про українців у побуті та особливості їх обрядово-звичаєвого життя. Її підрубрики такі: національний одяг та предмети побуту – вишиванка (13), шаровари (3), вінок (2), рушник (4) і т. ін. – 5,46% загальної кількості асоціацій; народні звичаї і традиції – обряди, звичаї (4), українські традиції – 4,27%; народний фольклор – вірші, пісні (5), гопак і т. ін. – 3,75%; українська кухня – борщ (3), вареники, сало (3) та ін. – 2,05%; народні свята – Різдво, Великдень – 1,2%. Досить часто називалися поняття, що належали до рубрики “Національна культурна спадщина” (14; 2,4%), що охоплює терміни, які означають ставлення до української культури, – любов до національної культури, культура (3), наша культура. До цієї тематики слід також віднести рубрику “Характерна для країни зовнішність” (8; 1,4%) охоплює згадування про типову українську зовнішність, яку в цьому разі можна назвати скоріше застарілою і властивою українцям минулих століть, відомості про яку, вочевидь, респонденти отримали з художньої літератури (оселедець, вуса (2), товсті коси). Отже, ми дістали асоціації, що стосуються культурної складової ідентичності. Варто підкреслити значний відсоток (20,14%) поданих асоціацій, що свідчить про потужну культурно-історичну спадщину та її істотний вплив на сучасне життя українців. Багата культура – один з важливих етнодиференційних факторів, що відмежовують у свідомості “своє” від “чужого” і навколо чого можливе формування етнічної належності та свідомості громадян. Наступну рубрику – “Національний характер” (64; 10,9%) подано асоціаціями, що пов’язані з характерними рисами українців, – щирість (3), щедрість (2), ввічливість (2), відданість, з ментальністю та способом мислення ментальність (5), поведінка, спосіб мислення. Таким чином, “українськістю” можна вважати “наявність українських якостей”, тобто рис характеру. Власне українськими (за результатами цього дослідження) вважаються гостинність (4), працелюбність (4), відкритість (3), мужність (2) та ін. Можна також підкреслити таку властиву українській ментальності рису, як релігійність (6;1%), що виділяється окремою рубрикою, – віра (2), духовність (3), релігійність. У рубрику “Національна ідентичність” (35; 6%) введено асоціації, що виражають свідому належність до українського народу та ідентифікацію з ним: належність до українського, національна ідентичність (2), свідомі громадяни держави, почуття належності до українського народу і т. ін. Отже, “українськість” можна розглядати як українську національну ідентичність, що виражається у свідомій належності до української держави. Важливою складовою “українськості”, за результатами дослідження, є володіння українською мовою, про що свідчать 4,61% асоціацій рубрики “Володіння державною мовою” (27; 4,6%) – рідна мова (2), говорити українською, українська мова (7) і т. ін. Тобто вагомою складовою української етнічності є знання української мови, проте зазначимо, що в асоціаціях не наголошується на категоричній необхідності спілкування українською, а лише зазначається важливість володіння нею. Це підтверджує положення про те, що етнічність як така більше пов’язана із символічним значенням окремої мови, а не з її фактичним використанням всіма членами групи. Наступна група тематичних рубрик об’єднана навколо понять “державності” та “національності”. До рубрики “Державність” (27; 4,6%) увійшли асоціації, що належать до таких підрубрик: національна символіка – прапор (2), герб (3), тризуб, гімн – (1,88%); політика – влада, президент, Верховна Рада – (1,71%); держава – держава (3), громадянство (2), демократія – (0,85%). До рубрики “Нація” (26; 4,4) – “національний”, “нація” та ін. – належить асоціація “національність”, тобто “українськість” можна в цьому контексті розглядати як синонім- тлумачення “української національності”. До інших рубрик, які можна об’єднати під цією тематикою, належать: “Національна єдність” (13; 2,2%) – єдність (4), цілісність, соборність (2), унітарність та ін.; “Національна гордість” (7; 1,2%) – гордість (державою, нацією), велич, гордість; “Національний дух” (8; 1,4%) – український дух, сила духу, непорушність духу; “Національна солідарність” (4; 0,7%) – солідарність (3), толерантність та “Незалежність” (8; 1,4%) – свобода (3), незалежність (3), визволення. Таким чином, ми дістали характеристики, що є невід’ємними поняттями будь-якого демократичного суспільства. Асоціації рубрики “Помаранчева революція” (4; 0,7%) – Революція (3), Майдан – пов’язані з політичними подіями 2004–2005 рр., завдяки яким в українців з’явилися нові, сучасні національні ідентитети. Рубрика “Любов до Батьківщини” (25; 4,3%) подана асоціаціями, що виражають патріотичні ставлення до своєї країни, – (любов до рідного, Батьківщина (6), патріот та ін. – та включає в себе одну з найбільш згадуваних асоціацій – патріотизм (12). Відтак стає очевидним, що “українськість” вживається ще й на позначення українського патріотизму. Наступна тематика охоплює рубрики, пов’язані з територіальною належністю та середовищем проживання, зокрема, рубрики: “Село” (18; 3,1%) – село (4), селище, хата (3), хата-мазанка; “Місто” (3; 0,5%) – Київ (2), Полтава; “Західна Україна” (5; 0,9%) – західна Україна, захід, гуцули. До рубрики “Типова для країни природа” (23; 3,9%) належать згадування про українську природу, які деякою мірою є стереотипами- кліше, взятими з пісень і віршів, – калина (3), і лани, степи і кручі; вишневий садок та позбавленими особистісного ставлення, а також опис краси природи та “прив’язки” до географічних ознак (соняшники, блакитне небо над полями пшениці, спів жайворонка високо в небі над полем пшениці, Дніпро (2), Карпати). Крім того, сюди належить рубрика “Визначні місця країни” (4; 0,7%), представлена згадками про історико-культурні пам'ятки України (Києво-Печерська Лавра, Хрещатик, фортеця Любарта в Луцьку). До окремого тематичного блоку віднесено рубрики, які стосуються власне народу України. Рубрика “Видатні особистості” (19; 3,2%) містить згадування про відомих українців минулого (Грушевський, Хмельницький (2), Гоголь) та сучасності (Олег Скрипка, Сергій Притула). Зазначимо, що найбільш згадуваним було ім’я Тараса Шевченка (11), що ще раз підтверджує канонізованість та українськість образу поета, який став національним символом держави у свідомості громадян України. До блоку входять рубрики: “Діаспора” (3; 0,5%) – діаспора (2), нелегальні емігранти за кордоном; “Інтелігенція” (3; 0,5%) – еліта, інтелігенція, національна еліта; “Зв'язок з народом” (16; 2,7%) – народ (3), народність (3), суспільство (3), громада та ін. Сюди також належить рубрика “Матір” (4; 0,7%) – рідна ненька, мати (2), ненька. Наступний тематичний блок охоплює асоціації, пов’язані з минулим України: “Національна історія” (5; 0,9%) – історія (2), давня історія; “Козацтво” (16; 2,7%) – козак, козацтво (3), шабля (2), гетьман (3), булава; “Кріпацтво” (4; 0,7%) – кріпацтво, голод, панщина. Ці дані свідчать про те, що досить істотно виявляється історична складова української етнічності, що є обов’язковою умовою існування будь-якого етносу. Негативні асоціації, пов’язані з поняттям “українськість”, подано в рубриці “Нав’язлива українізація” (11; 1,9%) переважно стереотипними твердженнями (шароварщина, українізація), гумористичними відгуками, що стосуються теперішньої політичної ситуації в Україні (бджоли (2), любі друзі) та несприйняттям крайніх форм вияву патріотизму (“фанатичная любовь к Украине”, націоналізм (4), лжепатріотизм), які ми віднесли до рубрики “Показний націоналізм” (6; 1%). Рубрика “Власні ставлення до слова “українськість” (14; 2,4%) охоплює суб’єктивні реакції-відповіді на слово-стимул, що також мають переважно негативне забарвлення і відображують власні ставлення респондентів до самого слова “українськість” (вигадування пустих термінів, маніпулювання поняттями, слово не подобається), стосуються складності вимови слова та його неприродності (словотворча абракадабра, якесь слово дивне, важке воно для вимовляння, такого терміна просто не існує в природі), а також подібними за звучанням словами (паронімами), що стосуються досліджуваної категорії (стійкість, кістка, якість). Зазначимо, що стосовно загальної кількості отриманих слів та словосполучень ми загалом дістали 3,93% відверто негативних асоціацій, що свідчить про досить позитивне уявлення про “українськість” у свідомості нашої молоді. Асоціації рубрики “Інше” (27; 4,6%) переважно не мають прямого зв’язку з досліджуваним поняттям (територія, статус, поїзд, вечір та ін.) і мають нейтральне або позитивне (смачно, затишок) забарвлення (2,73%). Сюди ми також віднесли асоціації-емоції (біль, смуток, туга). Ще одна підгрупа під цією рубрикою складається з асоціацій, що стосуються навчально-виховного процесу в школі та вищому навчальному закладі (книга, лінгвістика, словник, університет, школа, термін) – 1,37%. Рубрика “Етнічність” (33; 5,6%) містила згадування про український етнос та етнічні особливості українців – українці (3), український (3), етнос, фестиваль “Країна мрій”. Етнічність – поняття, яке використовують у сучасній науці замість поняття “етнос”, як певну категорію, що позначає існування окремих етнічних груп або ідентичностей. Проте серед учених також немає єдності у визначенні й “етнічності”: “часом її розглядають як етнічну ідентичність, не враховуючи, що остання не тотожна етнічній ідентифікації як простому ототожненню індивіда з тим чи іншим етносом, оскільки водночас відбиває глибину прагнення людини до такого ототожнення і міру впливу ідентифікації на її поведінку” [10, с. 207]. Проте деякі базові характеристики, властиві усім спільнотам, що дає змогу вважати їх етнічними або говорити про присутність етнічності як такої. До цих характеристик належать: * наявність уявлень, які поділяють члени групи, про спільне територіальне й історичне походження, єдину мову, спільні ознаки матеріальної і духовної культури; * політично оформлені уявлення про батьківщину й особливі інститути, як, наприклад, державність, котрі також можуть вважатися частиною того, що становить уявлення про народ; * почуття окремості, тобто усвідомлення членами групи своєї належності до неї, форми солідарності та спільні дії, що ґрунтуються на цьому [11]. Аналіз отриманих асоціацій на досліджувану категорію дають підстави для висновку, що “українськість” власне і є українською етнічністю, оскільки містить у собі всі зазначені вище характеристики. На другому етапі дослідження визначали найвагоміші складові, які б розкривали соціально-психологічну сутність категорії “українськість”. Для цього було проведено кластерний аналіз опитуванням 40 студентів гуманітарних спеціальностей (психологія і соціальна робота) Київського славістичного університету. Респондентам було запропоновано 32 картки, які містили рубрики з поняттями, отриманими після першого етапу дослідження (за винятком рубрик “Інше” і “Власні ставлення до поняття “українськість”). За інструкцією, студенти мали розкласти ці картки на 5–7, максимум на 10 груп, керуючись власним баченням. Далі потрібно було назвати й підписати ці групи, після чого респонденти отримали ще одну картку з написом “українськість” і мали покласти її в групу, яка, на їх думку, найбільше відповідає змістові цього поняття. Після другого етапу дослідження було сформовано 21 тематичну групу, до яких увійшли раніше створені рубрики. Групи утворювалися поєднанням подібних назв, які давали респонденти створеним ними групам. Кожна група понять, у свою чергу, набувала певного “ступеня українськості”, що утворився внаслідок присвоєння відповідної картки. Отже, було складено перелік основних складових (у відсотках) категорії “українськість”: * “українськість” (20%); * патріотичні настрої (10%); * волелюбність (7,5%); * національна єдність (7,5%); * нація (7,5%); * національний характер (7,5%); * історичне минуле (5%); * державна політика (5%); * громадяни країни (5%); * негативні асоціації (5%); * культура (5%); * різне (5%); * національні почуття (2,5%); * народність (2,5%); * ознаки нації (2,5%); * територіальний поділ (2,5%). Як бачимо, елементи етнічності, з одного боку, можуть утворювати цілісну систему, що характеризується певною усталеністю цих елементів, а з другого – кожний елемент може претендувати на самостійну роль. Узяти хоча б спільне історичне минуле або звичаї і традиції. Власне кажучи, запропонований етносам з метою оцінювання набір елементів є вже достатньо означеним. Зацікавленість викликає ієрархія останніх, що визначається і підтримується етнічними спільнотами неоднаково [10]. Отримані нами тематичні групи мало чим відрізнялися від попередньо створених. Можна зазначити, що відбулося більш чітке відмежування власне українського від загальнодержавного, властивого усім націям. Наприклад, утворилася група, до якої увійшли рубрики “Характерні ознаки українців”, “Особливості України”, “Україна” та інші і яку ми назвали відповідно до досліджуваної нами категорії – “українськість”. Саме цю групу ми і розглядаємо як сутність “українськості”, враховуючи наявну ієрархію, котру також можна вважати характеристикою, притаманною лише українській етнічності. Найбільш згадуваною у цій групі стала рубрика “Матір” (7%), яка ще раз підтверджує тезу про фемінінність української етнічності. Далі зазначаються рубрики “Любов до Батьківщини” (6%), “Національна єдність” (6%) і “Національна солідарність” (4%), тобто можна розглядати “українськість” як патріотизм, а національну єдність та солідарність – це, скоріше, те, чого наразі не вистачає українській ідентичності і в чому є велика потреба у громадян. Рівнозначно подано рубрики “Володіння державною мовою” (5%) та “Національна ідентичність” (5%). Цим ще раз підкреслюється важливість і роль мови у формуванні української національної ідентичності, а наявність рубрик “Нація” (3%) та “Національний дух” (4%) і відсутність рубрики “Етнічність” свідчить про те, що нова українська ідентичність формується на основі скоріше національних, ніж етнічних ідентитетів. Рубрика “Типова для країни природа” (5%) та “Видатні особистості” (4%), “Національна гордість” (4%), “Помаранчева революція” (4%), “Визначні місця країни” (3%), що йдуть за нею, вказують на важливість національних ідентитетів, котрі є ознаками, якими вони відрізняються від інших, і водночас є предметом гордості за свою країну. Віднесена до цієї групи рубрика “Західна Україна” (4%) свідчить, що у свідомості людей вкорінене уявлення про те, що автентична “українськість” пов’язана насамперед із західними областями країни. Це зумовлено, вочевидь, поширеним використанням тут української мови, більш розвиненою етнонаціональною ідентичністю, а також виразним патріотизмом. Зазначимо, що велика кількість асоціацій, а надалі – рубрик стосувалася власне носіїв української етнічності, тобто можна припус- тити, що “українськість” як така є не державною, а народною характе- ристикою “Зв’язок з народом” (3%), а рубрика “Національний харак- тер” (4%), яку також було віднесено до цієї групи, ще раз підкреслює, що “українськість” вважається відмітною рисою українців. Рубриками “Національна історія” (4%) і “Козацтво” (3%) підкреслено важливість знання спільного минулого, а рубрики “Народні звичаї і традиції” (3%) та “Національна культурна спадщина” (3%) виражають значущість культурної складової в українській етнічності. У факторизації запропонованих студентами понять простежується цікава тенденція. Ми передбачали можливу поляризацію таких понять, як “Місто” і “Село”, та віднесення їх до різних за змістом і значенням груп, проте цього не сталося і ці поняття були об’єднані переважно в тематичну групу “Територіальний поділ”. Натомість, поняття “Село” з вагомою частотою (6 проти 11 максимальних у групі “Територіальний поділ”) було віднесено до групи “Історія”, що, на нашу думку, свідчить про те, що село є колискою української етнічності і вважається джерелом збереження та передачі самобутньої культури і народних традицій. Висновки. Ми отримали результати дослідження, які свідчать про те, що “українськість” є досить суперечливою й неоднозначною категорією для вивчення. Проте можна перелічити основні визначення, котрі певною мірою розкривають її зміст. Отже, “українськість” досліджувані розглядають як національну особливість, властиву лише українцям, вважають її рисою українського національного характеру, а також особистісною характеристикою (наявністю “українських рис”). Зазначалося, що “українськість” означає патріотизм до української держави або українську національність, тобто громадянство. Дуже важливими й часто згадуваними виявилися такі визначення досліджуваної категорії, як українська етнонаціональна ідентичність та українська етнічність, остання з яких, на нашу думку, найбільш повно розкриває змістове й соціально-психологічне навантаження категорії “українськість”. Таким чином, ми дістали перелік основних компонентів української етнічності, який містить територіальну, мовну, етнічну, культурну, національну, політичну, релігійну, історичну та громадянську складові. Сутність “українськості” розкривається та виявляється в почуттях належності до своєї країни, спільності з її народом, його культурою та історією; уявленнях про “Образ-Ми” українців, їх ментальність та характер; усвідомленні своїх національних особливостей та відмінностей від інших; спільних ідеях, ідеалах, почуттях. Література 1. Науменко Л. Теоретико-методологические проблемы исследования белорусской идентичности // Теоретические проблемы этнической и кросс-культурной психологии: материалы Междунар. науч. конф. 29–30 мая 2008 г.: В 2 т./Отв. ред. В. В. Гриценко. – Смоленск: Универсум, 2008. – Т. 2. – С. 20–26. 2. Уразалиева Г. Казахская идентичность как стратегический ресурс. – Режим доступу: http://www.tovievich.ru/book/print/298.htm 3. Хотинец В. Формирование этнического самосознания студентов в процессе обучения в вузе // Вопр. психологии. – 1998. – № 3. – С. 31–43. 4. Пшыбыл-Садовская Э. Поляк-католик: истоки и функционирование национального мифа. – Режим доступу: http://magazines.russ.ru/nz/ 2007/6/sa7.html. 5. Русские и “русскость”: Лингво-культурологические этюды / Сост. В. В. Красных. – М.: Гнозис, 2006. – 336 с. 6. Изотов А. Джон Фаулз и российская идентичность. – Режим доступу: http://www.netslova.ru/izotov_a/fauls.html. 7. Лурия А. Язык и сознание. – 2-е изд. – М.: Изд-во МГУ, 1998. – 336 с. 8. Жданова В. Русская культурно-языковая модель пространства и особенности индивидуальной ориентации в ней // Русские и “русскость”: Лингво-культурологические этюды / Сост. В. В. Красных. – М.: Гнозис, 2006. – С. 5–178. 9. Залевская А. Значение слова и возможности его описания // Языковое сознание: формирование и функционирование. – М., 2000. – С. 55–71. 10. Аза Л. Структурна композиція етнічної ідентичності // Соціокультурні ідентичності та практики / За ред. А. Ручки. – К.: Ін-т соціології НАН України, 2002. – С. 201–213. 11. Етнічність. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Етнічність. МЕНТАЛЬНЫЕ ДЕТЕРМИНАНТЫ МЕЖЭТНИЧЕСКИХ ВЗАИМОДЕЙСТВИЙ И. Н. Некрасова Статтю присвячено проблемі ментальної детермінації міжетнічних взаємодій. Як ментальні детермінанти виділено два структурних елементи: змістовий ментальний конструкт – цінності – і функціональний ментальний конструкт – динамічний етноментальний зв’язок. Розглянуто можливість використання виокремлених психоло- гічних конструктів для дослідження ментальних відмінностей українського, молдавського та російського етносів на прикладі їх порівняльного аналізу. Ключові слова: ментальність, міжетнічні взаємодії, динамічний етноментальний зв’язок, етноментальні цінності. Статья посвящена проблеме ментальной детерминации межэтнических взаимодействий. В качестве ментальных детерминант выделены два структурных элемента: содержательный ментальный конструкт – ценности – и функциональный ментальный конструкт – динамическая этноментальная связь. Рассмотрена возможность использования выделенных психологических конструктов для исследования ментальных отличий украинского, молдавского и русского этносов на примере их сравнительного анализа. Ключевые слова: ментальность, межэтнические взаимодействия, динамическая этноментальная связь, этноментальные ценности. The article is devoted the problem of mental determination of social relations between nation’s. As mental elements two structural elements of mental semantic formats of subjects of social relations between nation’s are selected: rich in content and functional mental semantic elements: are mental values and dynamic connection between nation’s sense. Possibility of the use is selected psychological elements on the example of comparison of differences traditional Ukrainian, Moldavian and Russian of mental semantic formats. Key words: mentality, ethnic interaction, dynamic connection between mental sense, ethno mental values. Проблема. Этническое многообразие современного украинского общества становится все более очевидным. Миграционные процессы, социально-политические кризисы способствуют тому, что этнокультурные различия больше не определяются пределами государственных границ. Считается, что этническое многообразие – это положительный показатель развития общественных систем, так как этнически гетерогенные группы в сравнении с однородными более креативные и генетически продуктивные [1]. Однако полиэтничность социальных взаимодействий порождает и межэтнические разногласия, преодоление которых рассматривается как одна из важнейших задач прикладной психологии в сфере обеспечения социальной стабильности в обществе [1–3]. Изучение межэтнической напряженности показывает, что психологической основой преодоления межэтнических разногласий является блокировка “эмоционально-семантических барьеров” позитив- ного взаимного восприятия, возникающих у субъектов межэтнических взаимодействий вследствие исторически сложившихся различных социально-экономических и культурных условий жизни этносов [2; 4]. В связи с этим исследование психологических сходств и отличий этносов, изучение современной трансформации этноментальных ценностей и смыслов можно рассматривать как достаточно актуальную для совреме- нной социальной психологии исследовательскую задачу. Практическая значимость данной задачи определяется тем, что создание эффективных программ социальных и политических влияний на процессы межэт- нических отношений, целью которых будет поддержание демократии и развитие социальной ответственности в обществе, возможно только на основе изучения ментальных отличий этносов. Цель статьи: показать возможность использования психологического конструкта “динамическая этноментальная связь” для экспериментального изучения этноментальных отличий субъектов межэтнических взаимодействий. Основные задачи проведенного с этой целью исследования: 1) на основе системного анализа смысловых структур личности, особенностей их динамики и трансформации выделить психологические конструкты, которые могут рассматри- ваться как основные структурные элементы для исследования психологических отличий этноментальных смысловых форматов; 2) с помощью выделенных психологических конструктов (этноментальные ценности, динамическая этноментальная связь) дать сравнительную характеристику традиционной украинской, русской и молдавской этнических ментальностей; 3) описать выделенный новый психоло- гический конструкт “динамическая этноментальная связь”. Этническую напряженность можно изучать по-разному: и в аспекте этноцентризма, и как результат детерминации субъективного восприятия других людей групповыми или личностными ценностями, отображая специфику этнических разногласий в межличностных понятиях, например, таких как эффекты стереотипизации, социальные установки, коммуникативные барьеры [2; 3; 5–9]. Однако мы обратимся к интегральному уровню психологии смыслов и рассмотрим деструкцию межэтнических взаимодействий в контексте анализа этнической ментальности как базового социально-культурного и смыслового формата личности [10]. Так, межэтнические взаимодействия являются разновидностью социальных взаимодействий, а их деструкцию можно рассматривать как сложный вид содержательных и функциональных нарушений коммуникативной деятельности субъектов [3–9]. Следовательно, содержательно-смысловой основой деструктивных межэтнических коммуникаций является неспособность субъектов межэтнических взаимодействий сформировать в процессе совместной деятельности некоторое общее поле “интерсубъективных” смыслов. Такие общие “интерсубъективные” смыслы всегда будут являться результатом гармонизации операциональной, ценностной и мотивационно- смысловой структур индивидуального действия и социальных действий “других” [2; 3; 6; 10–12]. Следовательно, психологическим показателем благополучия межэтнических взаимодействий является достигаемая субъектами этноса ситуация, “в которой личностные смыслы и ценности одного участника ситуации межэтнических взаимодействий (вставлено и выделено курсивом мной. – Н. И.) соот- ветствуют личностным смыслам и ценностям другого, его потреб- ностям, целям”, когда каждый участник понимает смысл и ценности действий своего коммуникативного партнера, являющегося предста- вителем иного этнокультурного смыслового пространства [13, с. 61]. Индивидуальные личностные смыслы субъекта межэтнических взаимодействий всегда детерминированы его определенной этнокультурной принадлежностью. Вследствие этого благополучие межэтнических взаимодействий может рассматриваться как непосредственно переживаемое самими субъектами межэтнического общения состояние отсутствия эмоционально-семантических барьеров позитивного межэтнического восприятия, что является результатом конгруэнтности их этноментальных смысловых пространств. Используя понятие смысловых структур личности, этническая ментальность понимается как коллективная, присущая всем представителям этноса и вместе с тем этнически уникальная система смыслов и смысловых отношений, которые в осознаваемом или неосознаваемом виде устойчиво фиксируют в структуре личности субъектов этноса характерные для их этнической группы содержательные (смысловые) и функциональные (эмоционально- динамические) особенности формы взаимодействия с окружающей реальностью [14]. Таким образом, достижение ситуативной конгруэнтности этноментальных смысловых пространств субъектов межэтнических взаимодействий предполагает согласование не столько отрефлексированных ценностей, сколько согласование эмоционально- динамических аспектов их связи и связи порождаемых ими смыслов. Это объясняется тем, что в процессе жизнедеятельности этносов формируются приблизительно одинаковые, безотносительные к этнической принадлежности, универсальные этноментальные ценностные наборы. Универсальность этнических ценностей детерминирована целью максимально успешного приспособления этноса к исходным социально- экономическим, ландшафтным и политическим условиям своего существования и выражается в изначальном стремлении любого этноса к биологическому, материальному и психологическому прогрессированию. Следовательно, в ценностном наборе различных этноментальных форматов будут присутствовать универсальные ценности: мир, счастье, родина, справедливость, храбрость, здоровье, достаток, мудрость и т. п., которые структурируют развитие этносов из поколения в поколение [3]. Например, данные, полученные в результате ранее проведенного исследования ценностно-смысловых отличий гендерных аспектов этнической ментальности украинцев, азербайджанцев и афганцев, показывают, что можно выделить больше сходств, нежели отличий, в ментальных ценностных наборах, описывающих гендер испытуемых [6]. Так, безотносительно к этнической принадлежности были выделены следующие универсальные ценности, структурирующие женскую гендерную роль: “физическая красота”, “образованность”, “хозяйственность”, “трудолюбие”, “способность к рождению детей”, “благородство”, “целомудрие”, “честь”, “ум”, “доброта”, “терпимость”, “женственность” и “жертвенность”. Таким образом, ценности могут быть этнически универсальными, а это означает, что гармонизация этноментальных смысловых форматов субъектов межэтнических взаимодействий не может основываться только на единстве их ценностных наборов. Субъекты межэтнических взаимодействий не могут бесконфликтно взаимодействовать только на основе примерного сходства своих этнических ценностей, что и подтверждается практикой разрешения межэтнических разногласий [2]. Это объясняется тем, что ценности структурируют только содержательный каркас этнического мифа; как модели коллективного бытия, они “самоочевидны и самодостаточны” и только “участвуют в описании содержательной (ценностной) идентичности людей как представителей этноса” (вставлено и выделено курсивом мной. – Н. И.) [8, c. 21]. Однако любой миф или легенда – это еще и эмоционально-динамическая, функциональная форма связи ценностей, которая определяет психологические черты этноса [там же]. Исходя из этого, отличие мифов в контексте сравнения разных этнических ментальных форматов – это не просто разница в коллективных формах освоения и преобразования реальности, это еще и отличие смысловых схем и подходов к реализации целей, детерминированных определенными этническими ценностями [10]. Вот почему процесс гармонизации этноментальных смысловых форматов субъектов межэтнических взаимодействий, кроме достижения ценностно-смысловой конгруэнтности, предпола- гает еще и согласованность эмоционально-динамических особенностей функциональной связи этноментальных смыслов, порождаемых данными ценностями. Обобщая изложенное, можно заключить, что совпадение этноментальных ценностно-смысловых форматов субъектов межэтнических взаимодействий является психологической основой достижения субъективного благополучия в ситуации межэтнического общения и предполагает необходимость изучения сходств и отличий двух основных структурных характеристик любой этнической ментальности: содержательного конструкта – этнических ценностей, структурирующих смысловые схемы взаимодействия с миром, и функционального конструкта – динамической этноментальной связи, отражающей эмоционально-динамические особенности взаимосвязи этнокультурных ценностей и порождаемых ими смыслов. Динамическая этноментальная связь устойчиво фиксируется в структуре личности в виде эмоционально-динамического аспекта формы взаимодействия субъекта этноса с окружающим миром и, в отличие от установок и стереотипов, задающих субъективное отношение к конкретным объектам и в конкретных ситуациях, определяет психологические черты этноса в целом. Динамическая этноментальная связь – это интегративная психологическая характе- ристика этноса, отражающая его “энергетическую пассионарность”. Следует отметить, что изучение ценностей в психологии носит системный характер и представлено достаточно широко. Так, если этнические ценности изучены с позиций структурного, кросскультурного и социологического анализа, рассмотрены как содержательная основа функционирования этносов, изучено влияние ценностей на процессы смыслообразования [1–3; 5; 6; 10; 15], то понятие “динамическая этноментальная связь” является новым и как ментальный регулятор благополучия межэтнических взаимодействий не исследовалась. В соответствии с задачами исследования была выдвинута гипотеза, согласно которой отличия этноментальных смысловых форматов представителей различных этнических общностей обусло- влены не столько различием их этнических ценностей, сколько отличием эмоционально-динамических особенностей функциональной связи этих ценностей и этноментальных смыслов, порождаемых этими ценностями. Для исследования использовалась сложная модель эксперимента, сочетающая субъектно-феноменологический и объективный подходы к изучению внеличностных смыслов. Одновременно применялись проективные, интерпретативные и психометрические методики: метод независимых экспертных оценок; процедура контент-анализа [16]; ассоциативные тесты по определению доминирующего инстинкта [11]. С экспериментальным материалом индивидуально работали 12 добровольно согласившихся на участие в исследовании экспертов- психологов. В качестве исследовательского материала были представлены специально отобранные и сформированные по тематическим рубрикам пословицы, поговорки, песни, сказки и легенды украинского, русского и молдавского народов. Тематические рубрики были составлены на основе выделенных по результатам контент-анализа 12-ти универсальных основных этнических ценностей: 1 – богатство (деньги, материальный достаток); 2 – труд (хозяйственность, трудолюбие); 3 – здоровье; 4 – семья; 5 – дети; 6 – свобода; 7 – Родина (патриотизм); 8 – мудрость (ум, образованность, жизненный опыт, духовность); 9 – храбрость (отвага, смелость); 10 – жизненная устойчивость (умение сопротивляться жизненным трудностям); 11 – гордость (честь, достоинство); 12 – справедливость (равенство, жизненная правда). Для повышения надежности и валидности экспериментальных выводов применялась матстатисти- ческая процедура обработки полученных экспериментальных данных (пакет STATISTICA-6.0). Так, анализ сплошной терминологической частоты встречаемости ценностного конструкта и его индикативной текстовой тенденции показали, что универсальные ценности характеризуются неодинаковой значимостью в содержательной структуре сравни- ваемых этноментальных смысловых форматов (табл.). Таблица Тенденция распределения ранговых позиций в ценностных иерархиях различных этноментальных форматов Ценность Номера статусных позиций в иерархии этнических ценностей Мол дава не (М) Разн ость ранг овы х пози ций (?) (М- У) Укр аинц ы (У) Разн ость ранг овы х пози ций (?) (У- Р) Русс кие (Р) Разн ость ранг овы х пози ций (?) (М- Р) Деньги 6 5 11 2 9 3 Труд 5 0 5 3 8 3 Здоровье 12 0 12 0 12 0 Семья 9 2 7 2 9 0 Дети 11 3 8 1 7 4 Свобода 8 7 1 4 5 3 Родина 7 4 3 0 3 4 Мудрость 1 1 2 1 1 0 Храбрость 2 2 4 2 2 0 Жизненная устойчивость 3 6 9 3 6 3 Гордость 4 6 10 1 11 7 Справедли- вость 10 4 6 2 4 6 Оказалось, что в структуре молдавской этноментальности наиболее значимы ценности “жизненная устойчивость”, “гордость” и “труд”; они широко обозначены разветвленными смысловыми связями в анализируемых фольклорных текстах и, в сравнении с другими этносами, чаще семантически стыкуются с такими высоко значимыми ценностями, как “деньги”, “мудрость” и “храбрость”. Для традиционной этноментальности молдаван наиболее характерно понимание жизненного успеха в смысловой связи с ценностью “мудрость”, однако эта смысловая связь предполагает активность, целеустремленность, хитрость, индивидуализм, некоторую социальную агрессивность и стремление добиваться своего. Незначительно семантически связаны ценности “родина” и “свобода” с ценностями “труд” и “богатство”, о чем свидетельствуют редкие индикативные тенденции их смысловых связей, иллюстрирующих местническую и ориентированную на собственную выгоду позицию субъекта молдавского этноса. Наиболее часто встречаются индикативные тенденции смысловых связей ценностей “мудрость”, “храбрость”, “жизненная устойчивость” – и все это в контексте таких функционально-динамических особенностей проявления, как активность, эгоцентризм, самореализация, ориентация на личный успех, что и характеризует молдавский этнос как активный, предприимчивый, доминирующий и преобразующий. В отличие от молдавского этноса, для традиционной украинской и русской ментальностей наиболее характерны смысловые связи между такими высоко статусными в иерархии ценностей конструктами, как “родина” и “свобода”. Это свидетельствует о том, что патриотизм и общинность как функциональные характеристики отношения к жизни все-таки присутствуют в этнической ментальности русских и украинцев, хотя пассивный и созерцательный характер украинской ментальности не способствует активному проявлению перечисленных психологических черт в повседневном поведении типичных сегодняшних украинцев. Интересно также и то, что для традиционных украинской и русской ментальностей такие ценности, как “жизненная устойчивость” и “гордость” не являются высокозначимыми. Так, наиболее представлены индикативные тенденции смысловой связи ценности “гордость” только с такими смысловыми конструктами, как “девичья гордость”, “девичья краса”, “девичья честь”, “храбрость” и “общественное уважение”. Таким образом, смысловое оформление ценности “гордость” мало связано с понятиями профессионализма, творчества, альтруизма и взаимопомощи. Шире всего смысловое оформление ценности “гордость” в украинской и русской этнических ментальностях представлено в философском контексте смысла мудрости как накопленного жизненного опыта, в отличие от молдавской ментальности, которая характеризуется широкими индикативными тенденциями, обозначающими смысловые связи ценности “гордость” через такие смысловые конструкты, как “высокий социальный статус”, “богатство”, “знание”, “мастерство”, “личная независимость”. Анализ частоты индикативных тенденций смысловых связей ценности “справедливость” показал, что данная ценность высокозначима только для русской и украинской ментальностей. Пути достижения справедливости, как определенный функционально- динамический алгоритм взаимодействия человека с миром, у русских и украинцев сходный и этим же отличается от молдаван. Так, для молдавского этноса характерны смысловые связи ценности “справедливость” с ценностями “храбрость”, “гордость”, “мудрость” и “жизненная стойкость”. Содержательный анализ этих смысловых связей показывает, то достижение справедливости возможно при условии, что субъект будет взаимодействовать с миром активно, смело, полагаясь на свои силы, не отступая перед трудностями. В традиционных украинской и русской ментальностях ценность “справедливость” более всего связывается с такими смысловыми конструктами, как “Бог”, “труд”, “мудрость”, “терпение”, “умение договариваться” и чаще рассматривается в контексте пассивной жизненной позиции, накопления духовных добродетелей – терпения и терпимости, прощения, любви, божьего воздаяния, альтруизма, что особенно характерно для русских. Обобщая анализ ранговых позиций выделенных ценностей в иерархии их значимости можно заключить, что в наибольшей степени от двух других этносов отличается молдавский этнос, а наиболее родственными являются украинский и русский. Об этом также свидетельствуют и наиболее широкие индикативные тенденции, и наиболее высокие терминологические частоты репрезентации этих ценностей и их смысловых связей в фольклорных текстах. Обработка фольклорных текстов методом контент-анализа в совокупности с применением методики “Ассоциативный тест по опре- делению доминирующего инстинкта” выявили отличия эмоционально- динамических особенностей смысловых связей выделенных универсальных ценностей (рис.). Так, этнические универсальные ценности в украинской и русской ментальностях по сравнению с молдавской характеризуются менее насыщенными эмоционально- динамическими особенностями смысловых взаимосвязей. В украин- ской и русской ментальностях наиболее выражены такие эмоцио- нально-динамические особенности, оформляющие отношение к себе и к миру, как: пассивность, инертность, эмоциональность, определенная нерешительность, медлительность, нежелание рисковать. Хотя размеренность и неторопливость отношения к жизни у русских является следствием не столько местнической позиции субъекта с ориентацией на индивидуальное благополучие, свойственной в большей степени украинской ментальности, сколько правдоискательством, благочестием и терпимостью как высшими духовными ценностями традиционной русской ментальности. Можно обобщить, что для украинцев и русских характерна пассивная, исследовательская, выжидательная и терпимая жизненная позиция. Ни русские, ни украинцы внутренне не склонны к риску, их взаимодействия в жизни не ориентированы на доминирование. Сотрудничество, миролюбие, терпимость – это те психологические черты, которые исторически глубоко укоренились в этнической ментальности украинского и русского народов. а) б) с) Рис. Диаграмма отличий эмоционально-динамических особенностей смысловых связей Исследование показало, что личностная самореализация по- разному понимается в контексте рассмотренных выше ментальных форматов. Наиболее непохожим по содержательным и эмоционально- динамическим особенностям взаимосвязи этноментальных смыслов и ценностей, оформляющих понимание личностной самореализации, является молдавский этнос. Так, для традиционной молдавской ментальности характерны следующие функциональные характеристи- ки понятия “личностная самореализация”: динамизм, предприимчи- вость в сочетании с напористостью, стремление к знаниям и профе- ссиональному мастерству, стремление доводить начатое дело до конца, некоторая интерактивная агрессивность и ориентация на индивидуальное благополучие. Таким образом, жизненная устой- чивость в рамках молдавской ментальности – это способность избегать трудностей за счет активного преобразования жизни в соответствии со своим индивидуальным мнением. В русской ментальности личностная самореализация понимается как обретение духовности и терпимости через познание страданий, а в украинской – как обретение человеком философско-созерцательного взгляда на жизнь, накопление жизненной мудрости, позволяющей избегать страданий. Обобщая изложенное, можно сделать следующие выводы: 1. Эмоционально-динамические особенности формы взаимо- действия субъектов этноса с окружающим миром, представленные в виде динамической этноментальной связи, определяют черты психоло- гической уникальности этноса. Данная психологическая характе- ристика репрезентируется в эмоциональных и функциональных особе- нностях этнического поведения, описанного в фольклорных текстах. 2. Универсальные этноментальные ценности являются следствием однородных целей жизнедеятельности различных этносов, что проявляется в стремлении этносов к биологическому, материальному и психологическому прогрессированию. 3. Чем больше при сравнении этноментальных форматов отличаются ранговые позиции ценностей в иерархии их значимости, тем в большей степени будут отличаться содержательные (смысловые) и функциональные (эмоционально-динамические) характеристики сравниваемых этноментальных форматов. 4. При сравнении молдавского, украинского и русского этносов в наибольшей степени отличается от двух других этносов молдавский. В наибольшей мере черты психологического сходства обнаружены в традиционных украинской и русской ментальностях. 5. Учитывая, что исследовались традиционные молдавская, украинская и русская этнические ментальности, что изначально было определено спецификой отобранных фольклорных текстов (посло- вицы, поговорки, сказки, легенды и т. п. – исторический период XIX– XX ст.), можно утверждать, что современные социально- экономические, политические и культурные условия, в которых находятся Молдавия, Украина и Россия, повлияли на ценностно- смысловые и эмоционально-динамические ментальные характерис- тики данных этносов, что и определяет актуальность перспективных социально-психологических исследований по данной теме. Література 1. Триандис Г. С. Культура и социальное поведение: Учеб. пособие / Пер. В. А. Соснин. – М.: ФОРУМ, 2007. 2. Солдатова Г. У. Психология межэтнической напряженности. – М.: Смысл, 1998. 3. Стефаненко Т. Г. Этнопсихология: Учеб. для вузов / Т. Г. Стефаненко. – 4-е изд., испр. и доп. – М.: Аспект Пресс, 2007. 4. Васютинський В. О. Вплив мовних і регіональних чинників на соціальне самовизначення студентів // Наук. студії із соц. та політ. психології. – К.: Міленіум, 2007. – Вип. 17 (20). – С. 247–252. 5. Донченко Е. А. Социетальная психика. – К.: Наук. думка, 1994. – 208 с. 6. Кияшко Л. О., Некрасова І. М. Етноментальна регуляція подружніх відносин як соціокультурна цінність // Гуманістичні універсалії освітнього простору: можливості для самореалізації особистості: Матеріали всеукр. конф. / За ред. Г. О. Балла і Н. А. Бастун. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2007. – С. 120–134. 7. Козловский В. П. Культурно-исторические традиции и мировоззрение личности // Мировоззренческая культура личности: философские проблемы формирования. – К.: Наук. думка, 1986. – С. 245–281. 8. Лобок А. М. Антропология мифа. – Екатеринбург: Отд. образов. админ. Октябр. р-на, 1997. 9. Почебут Л. Г. Социальные общности. Психология толпы, социума, этноса. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2005. 10. Леонтьев Д. А. Психология смысла: природа, строение и динамика смысловой реальності. – 2-е изд., испр. – М.: Смысл, 2003. 11. Основы психологии: Практикум / Ред.-сост. Л. Д. Столяренко. – 3-е изд., доп. и перераб. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2002. 12. Слюсаревський М. М. Ілюзії і колізії: Нариси, статті, інтерв’ю на теми політичної та етнічної психології / Перед. сл. чл.-кор. НАН України М. В. Поповича. – К.: Гнозис, 1998. 13. Белоусова А. К. Общение совместной мыслительной деятельности: теоретический анализ проблемы // Личность в деятельности и общении / Отв. ред. В. А. Лабунская, А. К. Белоусова. – Ростов-на-Дону: Гефест, 1997. – С. 61–84. 14. Некрасова І., Нагієва В. Проблеми дослідження гендерних аспектів етноментальних структур свідомості // Соціальна психологія. – 2008. – № 3 (29). – С. 27–38. 15. Каган М. С. Человеческая деятельность (Опыт системного анализа). – М.: Политиздат, 1974. 16. Богомолова Н. Н., Данилин К. Е. Спецпрактикум по социальной психологии. – М.: Изд-во Моск. гос. ун-та, 1979. ПСИХОСЕМАНТИЧНА СТРУКТУРА ГРОМАДЯНСЬКОЇ САМОСВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СТУДЕНТСТВА: ДЕЯКІ РЕГІОНАЛЬНІ ТА ФАХОВІ АСПЕКТИ Н. М. Савелюк Розглянуто важливі аспекти проблеми становлення ідентичності громадян України у складних умовах суспільно-політичних і соціокультурних трансформацій. Здійснено порівняльний психологіч- ний аналіз громадянського, національного, правового самоусвідомле- ння особистості у зазначених процесах. Подано інтерпретацію відмі- нностей між результатами факторного аналізу експериментальних громадянських ідентифікацій у двох регіональних вибірках студент- ської молоді: “галицько-волинській” та “подільській”. Ключові слова: ідентичність, громадянська самосвідомість, експериментальна ідентифікація, факторний аналіз, психосемантичні відмінності. Рассмотрены важные аспекты проблемы становления идентичности граждан Украины в сложных условиях общественно- политических и социокультурных трансформаций. Произведен сравнительный психологический анализ гражданского, национального, правового самоосознания личности в данных процессах. Дана интерпретация отличий между результатами факторного анализа экспериментальных гражданских идентификаций в двух региональных выборках студенческой молодежи: “галицко-волынской” и “подольской”. Ключевые слова: идентичность, гражданское самосознание, экспериментальная идентификация, факторный анализ, психосеман- тические отличия. The article deals with certain aspects of the problem of developing the social identity of Ukrainian people under the hard conditions of social, political and socio-cultural transformations. The contrastive psychological analysis of the civic, national, legal self-identity of the person is provided on the basis of the mentioned processes. The interpretation of differences is offered based on the results of factor analysis of experimental civic identifications from the two regional groups of students: “students from Galytchyna-Volyn region” and “students from Podillya region”. Key words: identity, civil self-consciousness, experimental identification, factor analysis, psychosemantic differences. Проблема. Політичні події в нинішньому українському суспільстві зазвичай асоціюються з протистоянням його “Сходу” і “Заходу”. Якщо в теоретичних напрацюваннях ХІХ–ХХ ст. наш національний менталітет традиційно описується як певна більш-менш уніфікована цілісність [1], то психологічні дослідження останніх років часто акцентують увагу вже на відмінностях соціальних настанов, зокрема, західно- та східноукраїнського населення [2; 3]. Подібні наукові розвідки начебто цілком однозначно обґрунтовують загальновідомі наслідки політичних волевиявлень громадян України, що поділяють нас, відповідно, на два узагальнених “табори”: “помаранчевих” (переважно “правих”) і “біло-блакитних” (певною мірою “лівих”) з достатньо чіткою географічною “лінією вододілу” між ними. У цьому контексті майже неминуче починає здаватися, що ми і справді маємо “дві України”, колись штучно поєднані в одне державне утворення, в одній із яких тепер переважаюча лише на кілька голосів та чи інша “уніколірна” коаліція нав’язує чиюсь “чужу” волю. Але тоді чи є такими близькими у психологічному ракурсі аналізу регіони, зазвичай споріднені за результатами виборів? Пошуки відповідей на це запитання можуть вивести вдумливого суб’єкта за рамки наболілого стереотипу начебто біполярності нашого суспільства, вказавши на більш багату палітру етнічної (і не тільки етнічної) специфіки структури й динаміки ідентичності громадян України. Як свідчить огляд останніх психологічних публікацій з відповідної проблематики, у них майже немає описів емпіричних досліджень, особливостей національної, громадянської, політичної свідомості найближчих українських етноспільнот. Тому загальна мета нашої наукової розвідки полягає у спробі виявити та обґрунтувати зазначені особливості на прикладі психосемантичних відмінностей громадянської самосвідомості галицько-волинської та подільської студентської молоді. Крім регіональної належності, ці респонденти вирізнялися ще й за спеціальністю, яку вони здобували на момент дослідження. Такий перехресний психосемантичний експеримент дав змогу виявити ще деякі цікаві додаткові особливості, які буде розглянуто нижче. Методично організація емпіричного дослідження передбачала два його етапи: на першому за допомогою аналізу студентських творів на громадянську тематику було сформульовано 50 узагальнених тверджень відповідного змісту, які на другому етапі використо- вувалися як вербальні маркери для шкалювання в контексті експери- ментальних громадянських ідентифікацій Я-реальне та Я-ідеальне. Відповідно до поставленої мети було сформовано дві вибірки. У першій – “галицько-волинській” – було 116 студентів Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту (Тернопільська обл.), одні з яких здобували спеціальність “Біологія”, а інші студіювали “Іноземну філологію”. Друга вибірка, “подільська”, об’єднала 99 респондентів з Вінницького державного педагогічного університету, які на той час навчалися за напрямом підготовки “Українська мова та література”. Неоднорідність першої зі згаданих вибірок у “фаховому” аспекті можна обґрунтувати тим, що “іноземна спрямованість” однієї її частини мала б, за попереднім нашим припущенням, створювати свого роду “опозицію” українознавчій спеціальності вінницьких студентів, а “біологічна налаштованість” іншої частини – відповідати чималій кількості відповідних за змістом вербальних шкал. Адже відомо, що найбільший відсоток населення зазвичай спілкується українською мовою саме в Західній Україні, тому такий підбір спеціальностей студентів мав на меті, між іншим, з’ясування того, чи “допоможе” зазначений напрям підготовки “подільських” досліджуваних зрівнятися за суб’єктивною значущістю своєї любові та пошани до державної мови із “галицько-волинськими” респондентами неукраїнознавчих спеціальностей. Для зручності й оперативності порівняння психосемантичних структур громадянської самосвідомості двох відмінних (щонайменше, також за двома ознаками) соціально-демографічних спільнот надалі аналізуватимемо тільки найвагоміші категоріально-смислові основи їх експериментальних ідентифікацій, визначені за допомогою більш жорсткого критерію Р. Кеттела, відомого в літературі як “спеціальна точкова діаграма “Screeplot”. За первинним математичним обробленням кількісних показників “ідеальної” самоідентифікації “галицько-волинських” студентів, найважливішим у такому контексті для них є спілкування державною мовою (середньоарифметичний показник – 2,83), тоді як на останній позиції суб’єктивної значущості перебуває використання національного одягу (1,37); найменша дисперсія думок респондентів спостерігається щодо їх бажання шанувати державну мову (показник – 0,19), найбільша – щодо хоча б намагань відраджувати співгромадян виїжджати за кордон на заробітки (1,15). Факторний аналіз даних відповідної експериментальної ідентифікації представників цієї вибірки дав змогу виокремити дві її провідні категоріально-смислові основи, які спільно зумовлюють 35,78 % дисперсії. Перша з них (29,28 % дисперсії) дістала узагальнену назву “Активна участь у громадському житті своєї країни та обстоювання своїх прав (що передбачає, зокрема, протидію знищенню природи та проявам аморальності)” відповідно до змісту тверджень із найбільшими факторними навантаженнями у своєму складі (тобто із показником 0,6 і більшим): – брати активну участь у громадському житті своєї країни (належати до певної політичної партії, брати участь у мітингах і т. ін.) (0,69); – активно обстоювати свої громадянські права (0,69); – святкувати державні свята (вшановувати історичні, релігійні та інші дати) (0,69); – активно протидіяти вчинкам співвітчизників, які завдають шкоди рідній природі (0,69); – активно протидіяти аморальній поведінці своїх співвітчизників (0,65); – перейматися долею своєї країни, вболівати за неї (0,43); – носити національний одяг (хоча б деколи) (0,42); – дотримуватися національних звичаїв, традицій, обрядів (0,40). Як бачимо, найвагоміша категоріально-смислова основа “ідеальної” самоідентифікації “галицько-волинських” студентів має майже всі традиційні складові громадянськості: правову, екологічну, національну. Проте переважною в її складі є не національна, а, зокрема, екологічна семантика із морально-правовим підтекстом. Зазначимо, що тут взагалі немає тверджень про важливість любові чи поваги до української мови як державної. Все це свідчить на користь домінантного впливу на ключові засади Я-ідеального саме майбутнього фаху, а не регіону проживання респондентів. Другий фактор (6,5 % дисперсії) – “Гордість за свою національність та ідентифікація з долею Батьківщини (насамперед через виховання нащадків)”: – пишатися своєю національністю (0,79); – народити і виховувати дітей як майбутніх громадян своєї держави (0,65); – почуватися невід’ємною частиною своєї Батьківщини (0,52); – спілкуватися державною мовою (0,51); – поважати та підтримувати права своїх співвітчизників (0,49); – перейматися долею своєї країни, вболівати за неї (0,47); – бути патріотично налаштованим до своєї Батьківщини (0,44); – активно підтримувати незалежність, соборність, єдність своєї держави (0,44); – визнавати й шанувати державні символи (герб, тризуб, гімн та ін.) (0,41); – активно обстоювати свої громадянські права (0,41). Як свідчить зміст цього фактора, “ідеальні” прагнення представників “галицько-волинського” студентства патріотично ставитися до Батьківщини мають переважно національний підтекст. Реально ж вони визнають передусім у себе наявність любові до рідної природи (середньоарифметичний показник – 2,56), а от використання національного одягу (хоча б деколи) знову переважно відкидають (0,56); найбільша колективна згода продемонстрована ними в контексті сприйняття рівня самовдосконалення та самореалізації (дисперсія – 0,34), найменша – за результатами оцінювання твердження “народити та виховувати дітей” (1,36). Останній факт підтверджується об’єктивною реальністю, адже більшість опитаних ще не є батьками власних дітей, тому й середнє арифметичне за відповідною шкалою дорівнює 1,1 (зі значенням “переважно не стосується нас, ніж стосується”). У контексті Я-реального цих досліджуваних критерій Кеттела відсік знову два найбільш значущих фактори (30,04 % дисперсії). Перший із них (23,86 % дисперсії) дістав свою загальну назву “Ідентифікація з долею Батьківщини (пов’язана насамперед з повагою до державної мови)”: – почуватися невід’ємною частиною своєї Батьківщини (0,7); – перейматися долею своєї країни, вболівати за неї (0,66); – шанувати державну мову як засіб духовного об’єднання нації, країни (0,64); – любити свою Батьківщину (0,59); – пишатися своєю національністю (0,5); – цікавитися історією своєї країни, активно вивчати її (0,49); – спілкуватися державною мовою (0,47); – бути готовим боротися за добробут і честь своєї Батьківщини (0,46); – пишатися своєю Батьківщиною (0,45); – бути патріотично налаштованим до своєї Батьківщини (0,44); – поважати й підтримувати права своїх співвітчизників (0,44); – вірити у щасливу майбутню долю своєї держави (0,41); – цікавитися сучасною екологічною ситуацією у своїй країні (0,41). За шістьма твердженнями зазначений фактор збігається з другим (менш важливим) фактором “ідеальної” експериментальної ідентифікації. При оцінюванні себе “реального” небайдуже ставлення до української мови має істотно вагомішу значущість для “галицько- волинських” досліджуваних (з огляду як на свою належність до складу саме першого фактора, так і найбільший показник факторного навантаження). Тому в цьому разі можна стверджувати, що домінує саме “регіональний” чинник відповідної їх громадянської самоідентифікації. Другий фактор (6,18 % дисперсії) – “Українське історично- територіальне походження”: – народитися і постійно проживати на території своєї держави (0,68); – пишатися своєю Батьківщиною (0,59); – мати батьків, дідів, прадідів, які також народилися, жили, живуть на цій же землі (0,54); – визнавати й шанувати державні символи (герб, тризуб, гімн тощо) (0,52); – працювати в ім’я своєї Батьківщини, на благо своїх співвітчизників (0,42); – активно протидіяти вчинкам співвітчизників, які шкодять рідній природі (0,4). Отже, як і стосовно першої категоріально-смислової основи, тут знову видно переважання територіально-національної складової “реальної” громадянської ідентичності “галицько-волинських” студентів. Перейдімо тепер до аналізу психосемантичних структур, виявлених за результатами експериментальних ідентифікацій у представників “подільської” вибірки. Як з’ясувалося, найбільше ці досліджувані цінують як ідеал громадянську чесноту “любов до Батьківщини” (середньоарифметичний показник – 2,85), найменше – “відраджування співвітчизників від виїзду за кордон на заробітки” (1,24); мінімальну дисперсію думок вони продемонстрували при оцінюванні прагнення виявляти першу із зазначених рис, як і прагнення обстоювати свої громадянські права (показники – по 0,21), найбільшу – щодо бажання носити національний одяг (1,15). Після побудови за результатами факторного аналізу спеціальної точкової діаграми було виокремлено дві найважливіші категоріально- смислові основи відповідної експериментальної ідентифікації, котрі спільно зумовлюють 41,57% дисперсії. Зокрема, перший фактор (35 % дисперсії) було проінтерпретовано як “Патріотичне ставлення до Батьківщини (насамперед у формі поваги до її державних символіки й мови, підтримання злагоди у своїй країні та почуття любові до неї)”: – визнавати й шанувати державні символи (герб, тризуб, гімн тощо) (0,78); – шанувати державну мову як засіб духовного об’єднання нації, країни (0,66); – бути патріотично налаштованим до своєї Батьківщини (0,64); – підтримувати мир і злагоду на Батьківщині (0,62); – любити свою Батьківщину (0,61); – пишатися своєю Батьківщиною (0,58); – бути готовим боротися за добробут і честь своєї Батьківщини (0,53); – перейматися долею своєї країни, вболівати за неї (0,51); – дотримувати національних звичаїв, традицій, обрядів (0,45); – пишатися своєю національністю (0,44); – активно обстоювати свої громадянські права (0,44); – народити і виховувати дітей як майбутніх громадян своєї держави (0,43); – активно підтримувати незалежність, соборність, єдність своєї держави (0,41); – спілкуватися державною мовою (0,4). Відповідно до очевидного домінування мовно-національної семантики у складі цієї кореляційної групи можна стверджувати про переважний вплив на громадянське Я-ідеальне “подільських” студентів саме їх українознавчої спеціальності. Другий фактор (6,57 % дисперсії) – “Активна участь у громадсько-політичному житті своєї держави, а також зацікавленість її історією”: – цікавитися сучасною політичною ситуацією у своїй країні (0,74); – брати активну участь у громадському житті своєї країни (належати до певної політичної партії, брати участь у мітингах і т.д.) (0,64); – цікавитися історією своєї країни, активно вивчати її (0,6); – активно протидіяти порушенню законів своїми співвітчизниками (0,56); – цікавитися сучасною економічною ситуацією у своїй країні (0,51); – активно підтримувати незалежність, соборність, єдність своєї держави (0,49); – відраджувати своїх співвітчизників виїжджати за кордон на заробітки (0,47); – активно протидіяти аморальній поведінці своїх співвітчизників (0,43); – входити до складу історично національної церковної общини (0,41). Як бачимо, цей фактор більш різноспрямований за змістом порівняно зі своїми вербальними шкалами, ніж перший. При цьому статистично найвагомішою тут є громадсько-політична активність, що корелює із прагненням вивчати історію своєї країни. Отже, в зазначеному контексті знову виявився вплив напряму освітньої підготовки “подільських” досліджуваних, адже “історична” вербальна шкала, на відміну від паралельних результатів у “галицько- волинській” вибірці, стала однією з двох найбільш важливих засад Я- ідеального майбутніх українознавців. На думку цих студентів, “реально” їх найбільше стосується твердження “любити красу рідної природи” (середньоарифметичний показник – 2,56), найменше – “використання (хоча б деколи) національного одягу” (0,6). Найбільшу згоду між собою при самооцінюванні “подільські” респонденти виявили щодо міри свого “бережливого ставлення до природи” (дисперсія – 0,37), найменшу – щодо належності до “історично національної церкви” (1,14). У такому контексті було виявлено два статистично найва- гоміших фактори, які разом пояснюють 31,41 % дисперсії. Перший із них (25,82 % дисперсії) було узагальнено і проінтерпретовано як “Активно-оптимістична ідентифікація з долею Батьківщини (що пов’язана передусім з обстоюванням своїх громадянських прав)” у зв’язку зі змістом таких тверджень: – почуватися невід’ємною частиною своєї Батьківщини (0,7); – вірити у щасливу майбутню долю своєї держави (0,52); – активно обстоювати свої громадянські права (0,51); – активно протидіяти порушенню законів своїми співвітчизниками (0,49); – народити і виховувати дітей як майбутніх громадян своєї держави (0,48); – перейматися долею своєї країни, вболівати за неї (0,48); – активно протидіяти аморальній поведінці своїх співвітчизників (0,45); – носити національний одяг (хоча б деколи) (0,41). Тут домінує вже “регіональний” чинник проявів громадянської самосвідомості вінницьких досліджуваних. Зокрема, перші два твердження в контексті аналогічної експериментальної ідентифікації “галицько-волинських” студентів також увійшли до складу найвагомішого її фактора. Однак там вони асоціюються насамперед із повагою до державної мови та зі спілкуванням нею. Незважаючи на майбутній фах “подільських” респондентів, тут також немає подібної кореляції, натомість виявляється помітне посилення правового аспекту їх громадянської ідентичності. Воно, найвірогідніше, пов’язане із фактом проживання відповідних досліджуваних у більшому порівняно з представниками “галицько-волинської” вибірки місті з усіма очевидними наслідками, що випливають із цього. Другий фактор (5,6 % дисперсії) – “Законослухняність і мораль- ність у стосунках з іншими людьми (що передається через покоління)”: – виявляти законослухняність (0,77); – дотримуватися моральних норм у ставленні до інших людей (бути добрим, чесним, щирим, справедливим і т. ін.) (0,66); – народити і виховувати дітей як майбутніх громадян своєї держави (0,52); – мати батьків, дідів, прадідів, які також народилися, жили і живуть на цій самій землі (0,5); – підтримувати мир і злагоду на Батьківщині (0,48); – поважати Конституцію й закони своєї держави (0,4). Наповнення цього фактора свідчить, що законослухняність як важлива громадянська чеснота під час самооцінювання вінничан корелює з підтримкою ними моральних норм і злагоди у стосунках з іншими людьми, тобто вона не сприймається цими студентами як більш чи менш самодостатня цінність. Загалом можемо стверджувати, що найбільшою мірою у контексті громадянського Я-реального представників “подільської” вибірки виявився не стільки “фаховий”, скільки “регіональний” його чинник, тому тут майже зовсім немає вербальних шкал із традиційно націоналістичною семантикою. Особливо вражає те, що, попри “україномовну” спеціальність вінницьких студентів, до складу жодної із двох найвагоміших основ їх самооцінювання не увійшли твердження про важливість спілкування державною мовою чи хоча б просто про належну повагу до неї. Інакше кажучи, на цей раз ще активніше (порівняно з “галицько-волинською” вибіркою) виявилася тенденція впливу змістової специфіки обраної спеціальності переважно тільки на образи “бажаної” (а не “реальної”) громадянської ідентичності в досліджуваного студентства. Висновки та перспективи подальших розвідок. Отже, психосе- мантичні особливості громадянської самосвідомості української студентської молоді (яка зазвичай виступає одним з найбільш активних суб’єктів політичного життя) зумовлюються, поряд з етнічним регіоном проживання, ще й специфікою її майбутнього фаху. При цьому останній помітно впливає на провідні категоріально- смислові засади тільки “ідеального” аспекту відповідної феномено- логічної сфери. Тобто вплив регіону проживання респондентів домінує в контексті оцінювання ними себе, своєї країни “сьогоднішніх”, а от особливості навколишнього інформаційного простору – у контексті осмислення ключових ознак бажаного стану справ. На нашу думку, у разі здійснення суб’єктом політичного чи національного волевиявлення на перший план виходить саме “ідеальна” складова його громадянської ідентичності. У зв’язку з такою позицією вважаємо, що так званий “розкол України” – це не тільки і навіть не стільки результат нашої об’єктивної етнічної строка- тості, скільки наслідок локально специфічних, цілеспрямованих інфор- маційно-ідеологічних впливів (наприклад, через регіональні ЗМІ). А перспективи подальших розвідок вбачаємо в розширенні статистичних і регіональних масштабів цього психосемантичного дослідження завдяки залученню вибірок із населення інших територій України. Література 1. Павленко В. М., Таглін С. О. Етнопсихологія: Навч. посібник. – К.: Сфера, 1999. – 408 с. 2. Психологічні закономірності розвитку громадянської свідомості та самосвідо- мості особистості: У 2 т. / М. Й. Боришевський, М. І. Алексєєва, В. В. Анто- ненко та ін; За заг. ред. М. Й. Боришевського. – К.: Дніпро, 2001. 3. Шевченко О. В. Національна ідентифікація у становленні Я-образу особистості: Автореф. дис... канд. психол. наук / Ін-т психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – К., 2005. – 20 с. ПОЛЯКИ ТА УКРАЇНЦІ У ЦІННІСНО-НОРМАТИВНОМУ ВИМІРІ СУСПІЛЬСТВА І. І. Семків Викладено теоретичні підходи до розуміння цінностей. Наведені теорії умовно можна поділити на такі, що розглядають потреби людини як детермінанти формування цінностей, і ті, що вважають причиною формування цінностей соціальні норми певної культури. У першому випадку цінності слугують людині для задоволення власних потреб, у другому – людина служить культурі для підтримання вже існуючих норм. Розглянуто також результати емпіричних досліджень цінностей польської та української молоді. Ключові слова: цінності, ціннісні орієнтації, самостійність, стимуляція, гедонізм, влада, досягнення, конформізм, безпека, традиція, універсалізм, доброзичливість, правостороння орієнтація, лівостороння орієнтація. Изложены теоретические подходы к пониманию ценностей. Приведенные теории условно можно разделить на те, которые рассматривают потребности человека как детерминанты формирования ценностей, и те, которые считают причиной формирования ценностей социальные нормы культуры. В первом случае ценности служат человеку для удовлетворения собственных потребностей, в другом – человек служит культуре для поддержания уже существующих норм. Рассмотрены также результаты эмпирических исследований ценностей польской и украинской молодежи. Ключевые слова: ценности, ценностные ориентации, самостоя- тельность, стимуляция, гедонизм, власть, достижение, конформизм, безопасность, традиция, универсализм, доброта, правосторонняя ориентация, левосторонняя ориентация. Theoretical approaches of understanding the nature of human values are described in the article. All the theories can be divided into two groups: one argue that human values are derived from necessities, the other consider that social norms of a certain culture are the main determinants of forming human values. In the first case values serve people to satisfy their needs in the second – a person serves to confirm existing norms of culture. Empirical research of cross-cultural compare of Polish and Ukrainian students is presented in the article. Key words: values, value orientations, independence, stimulation, hedonism, power, achievements, conformity, security, tradition, universalism, benevolence, right-handed orientation, left- handed orientation. Проблема. На сучасному етапі розвитку українського суспільства тема цінностей викликає неабияке зацікавлення в дослідників різних галузей науки. Такий інтерес може бути зумовлений подвійною природою цінностей. З одного боку, цінності людини сприяють задоволенню власних потреб, а з другого – цінності культури держави, в якій живе людина, вимагають підпорядкування індивідуальних потреб вимогам суспільства. Центральним є питання про взаємозв’язок цінностей, індивідуальних потреб і норм: одні теорії переконують, що сама людина та її індивідуальна природа детермі- нують формування цінностей, інші наголошують на ролі суспільства та культурного оточення в процесі розвитку ціннісного бачення світу людиною. Вирішення проблеми взаємозв’язку норм і потреб допоможе розв’язати центральну проблему амбівалентної природи цінностей. Для сучасних психологічних теорій цінностей характерна велика кількість емпіричних досліджень, зокрема кроскультурних. Найбільша увага приділяється ролі суспільства в процесі формування ціннісної сфери особистості. Саме взаємозв’язок вимог, норм культури та індивідуальних потреб людини визначає подвійну природу цінностей. З одного боку, людина підлаштовує свої цінності під норми суспільства, а з другого – формує цінності залежно від власних потреб. Однією із найбільш відомих теорій цінностей є теорія Г. Хофштеде, який розглядає цінності як ядро культури. За цією теорією цінності формуються протягом перших десяти років життя людини – це те найперше, що засвоюють діти несвідомо і непрямо [1]. Отже, на думку автора, цінності є результатом соціалізації особистості. Г. Хофштеде провів порівняльний аналіз цінностей різних культур, зосередивши увагу на чотирьох основних, на його думку, характеристиках: 1) ставлення до влади, зокрема дистанція до влади, яка зумовлена соціальною нерівністю; 2) колективізм та індивідуалізм; 3) уявлення про маскулінність та фемінність; 4) способи поведінки в умовах невизначеності [2, с. 44]. Саме ці характеристики, що зароджуються в ранньому дитинстві, визначають природу людини як істоти, що формує власні цінності під впливом суспільства. Дослідження ціннісної сфери представників різних культур проводив також Р. Інглехард. На відміну від Г. Хофштеде, він вважає, що в основі цінностей лежать потреби людини, що саме їх незадоволеність чи задоволеність формує ціннісний світ. Відмінність між культурами автор пояснює виявом незадоволеності потреб представників суспільства. Свою теорію цінностей Р. Інглехард розвинув на основі теорії А. Маслоу. Як і останній, Р. Інглехард будує піраміду потреб: чотири перші потреби називає потребами дефіциту, три наступні – потребами зростання. Цим групам потреб відповідають певні цінності: потребам дефіциту – матеріалістичні цінності, а потребам зростання – постматеріалістичні. Отже, на думку Р. Інглехарда, потреби людини є основою цінностей культури. Ці дані допомогли встановити зв'язок цінностей культури та умов життя громадян певної країни [3]. Найбільшої популярності серед усіх соціально-психологічних теорій цінностей набула теорія Ш. Шварца (Theory of Basic Human Values). Він проаналізував багато концепцій цінностей і виявив, що існує 5 основних їх характеристик: 1) цінності – це переконання; 2) цінності – це мотиваційні конструкти; 3) цінності не обмежені певними діями чи ситуаціями; 4) цінності слугують точкою відліку у процесі вибору чи оцінювання поведінки людей чи подій; 5) цінності впорядковані за важливістю одна відносно іншої [4]. За базовими властивостями цінностей Ш. Шварц сформулював важливу тезу: цінності є когнітивними структурами, що презентують три основні універсальні людські потреби: біологічні, потреби у координованих соціальних інтеракціях та потреби у виживанні та благополуччі груп. Ці три потреби, з еволюційного погляду, мають велике значення для збереження життя [5]. Ш. Шварц по суті поєднує два протилежні погляди на цінності: з одного боку, цінності існують “для людини”, оскільки покликані задовольнити її потреби, з другого – диктуються групою, бо сприяють підтриманню благополуччя групи. Ш. Шварц вважає, що найбільш істотним аспектом, що лежить в основі відмінностей між різними групами цінностей, є тип мотиваційної мети. За даними аналізу цінностей різних культур, а також релігійних та філософських праць автор виокремив універсальні цінності, згрупував їх і визначив десять типів цінностей, відповідно до мотиваційних цілей [6]: 1. Самостійність (self-direction) – провідна мета цього типу цінностей – незалежність думок і дій, можливості вибору, творчість у процесі діяльності. 2. Стимуляція (stimulation). Її біологічним підґрунтям є потреба у постійній стимуляції, постійному стані збудження, прагнення новизни. 3. Гедонізм (hedonism). Мотиваційна мета його – насолода, чуттєве задоволення 4. Досягнення (achievement). Провідна мета – особистий успіх завдяки вияву компетентності згідно із соціальними стандартами. 5. Влада (power) – прагнення розподілу у міжособистісних стосунках на домінування/підпорядкування. 6. Безпека (security). Мотиваційна мета – гармонія і стабільність, “безпека для мене і моїх близьких”. 7. Конформізм (conformity) – обмеження дій, схильностей і прагнень, які можуть зашкодити іншим або порушити соціальні очікування чи норми. 8. Традиція (tradition) – виражається символом групової солідарності, виявом єдиних цінностей та гарантією виживання. Мають переважно форму релігійних обрядів, вірувань, норм поведінки. 9. Універсалізм (universalism) – розуміння, прийняття, толерантність, захист благополуччя всіх людей та природи. 10. Доброзичливість (benevolence) – доброчинність, спрямована на забезпечення благополуччя близьких у щоденному спілкуванні. Ш. Шварц вважає, що цінності перебувають у динамічних стосунках сумісності й суперечності. Динамічні стосунки між цінностями формують структуру цінностей особистості або групи [5]. Серед сучасних теорій цінностей є ще одна, котра розглядає цінності під дещо іншим ракурсом – це теорія С. Томкінса. Він вважає, що одні люди живуть для цінностей, тобто ціннісна сфера у них формується під впливом суспільства, а інші підлаштовують цінності під індивідуальні потреби. Якщо суспільство диктує цінності і змушує людину поводитись певним чином, то людина “живе для цінностей”, а якщо цінністю для окремої людини є її власні потреби, то вона формує свої цінності для себе. Дихотомія пронизує теорію С. Томкінса. Для нього все в суспільстві (ідеї, переконання, цінності) є полярним. На одному полюсі “ліві” переконання (гуманістичні), на другому – “праві” (нормативні). Ці два полюси протилежні один одному. Гуманістичні переконання спрямовані на задоволення індивідуальних потреб, тоді як нормативні – на виконання вимог соціальних груп. Це не означає, що гуманісти задовольняють лише свої потреби, а представники нормативної орієнтації – лише потреби інших. Гуманістично орієн- товані люди обстоюють індивідуальність і право на власні потреби у людини взагалі, нормативісти ж вважають, що людина не має права на власні потреби, а має пристосовувати їх до соціальних норм. Гуманістичні цінності ґрунтуються на принципі вигоди для особистості. Люди, які керуються цим принципом у житті, володіють демократичними та індивідуалістичними цінностями. Вони схильні до змін, не люблять традиційності і стабільності. Цінності відображують потреби людини, тільки через їх задоволення людина може досягнути гармонії [7]. Прихильники нормативних цінностей вважають, що цінності людини мають пристосовуватися до умов і вимог суспільства, людина у своїх цінностях має бути конформною і дотримуватися традицій, які склались у суспільстві. Не потреби людини, а історично сформовані цінності є найважливішими у процесі ухвалення рішень та вибору оптимальної поведінки. Людина, на думку прихильників нормативних цінностей, має стримувати свої потреби для того, аби жити у злагоді із суспільством. Наведені цінності несуть у собі спільну ідею, яка полягає у їх взаємозв’язку з рівнем задоволеності власних потреб чи потреб інших. За одними теоріями цінності – це утворення, що належать швидше культурі, соціальному середовищу, ніж окремій людині, за іншими – навпаки, цінності формуються під впливом індивідуальних потреб. Насправді, межа між індивідуальними цінностями, потребами й соціа- льними нормами тонка, оскільки норми інколи сприяють задоволенню потреб більшості за рахунок потреб меншості (норми безпеки, ввічливості та ін.) і водночас можуть мати нормативний характер. Теоретичний аналіз дав змогу сформулювати гіпотезу: цінності виходу за межі “я” та відкритості до змін відповідають гуманістичній орієнтації, яку виділяє С. Томкінс, цінностям самозвеличення та збере- ження, швидше за все, відповідає нормативна орієнтація особистості. Для емпіричної перевірки цієї гіпотези було проведено дослідження відмінності цінностей польської та української молоді в рамках автор- ського проекту професора Варшавського університету М. Левицької. Досліджуваних було 165, із них 100 українців і 65 поляків. Було використано такі методики: 1) опитувальник Ш. Шварца для визначення цінностей на поведінковому рівні – “Профіль особистості”; 2) методику С. Томкінса для визначення правосторонньої та лівосторонньої нормативної орієнтації. На думку багатьох психологів, саме цінностями відрізняються представники однієї культури від представників іншої. Очевидно, умови життя польських та українських студентів є різними, проте їх поєднує спільна історія і культурна спадщина (в Україні дослідження проводилися у Львові, який історично тісно пов’язаний із Польщею). Відповідно до класифікації цінностей Ш. Шварца, можна стверджувати, що для української молоді важливішими є цінності, пов’язані зі збереженням (conservation) і самозвеличенням (self- enhancement). Отже, для неї важливішими є цінності безпеки (t=- 3,8**), традиції (t=-3,28**), влади (t=-2,7**) і досягнення (t=-1,15*), що є свідченням того, що українська культура більш консервативна і традиційна порівняно з польською. Для польських студентів більше значення мають цінності, пов’язані з відкритістю до змін (openness to change) та з виходом за межі власного “я” (self-transcendence), тобто такі як: доброзичливість (t=2,7**), гедонізм (t=2,14**), універсалізм (t=2,36*). Польські студенти виявляють більш індивідуалістичні цінності, пов’язані зі стимуляцією, гедонізмом, українські – більш колективістські, що виявляються у традиції, конформізмі, безпеці. Результати узгоджуються із даними, отриманими за допомогою методики С. Томкінса: порівняно з польською молоддю українська демонструє вищий показник нормативізму (t=-2,39**) і, відповідно, нижчий – гуманізму (t=2,39**). Отже, українці схильні стримувати свої емоційні переживання і більше пристосовують їх до ситуації; такі риси, як конформізм, прагнення відповідати груповим нормам та вимогам, теж більше властиві українській молоді. Отже, ціннісна сфера українських студенів зазнає більшого впливу соціальних норм, а не індивідуальних потреб. Для польської молоді більше властиві цінності гуманізму, які виявляються у прагненні бути собою, бути вільним в ухваленні рішень та незалежним від інших. Такий результат свідчить про те, що цінності польських студентів зумовлені впливом індивідуальних потреб порівняно із соціальними нормами. За допомогою кореляційного аналізу в українській вибірці було виявлено такі зв’язки правосторонньої орієнтації із цінностями людини (рис. 1). Рис. 1. Цінності представників нормативної орієнтації української студентської молоді У досліджуваній групі українців правостороння орієнтація виявляється такими цінностями: 1. Низьке значення самостійності (r=-0,205). Свідчить про те, що представники правосторонньої орієнтації відчувають залежність від думок і поглядів інших, а незалежність не вважають цінним атрибутом існування. 2. Універсалізм (r=-0,268). Є менш важливим для представників правосторонньої (нормативної) орієнтації, що свідчить про їх залежність від соціальних стереотипів і думок референтної групи. 3. Стимуляція – також менш важлива для нормативістів (r=-0,236), тобто вони не прагнуть змін і новизни. Інтерпретуючи результати за теорією Ш. Шварца, можна віднести правосторонню орієнтацію до групи мотиваційних цілей, для яких властива цінність збереження, тобто такі люди схильні до консерватизму. У польській вибірці отримано подібні результати, що свідчить про те, що нормативізм у поляків та українців виражається подібно (рис. 2). Нормативізм у поляків виявляється підвищенням цінності влади (r=0,278), що свідчить про те, що для польських нормативістів важливим є авторитет, багатство і соціальний статус. Така цінність, як гедонізм (r=0,227), теж властива для правосторонньої орієнтації, що свідчить про прагнення цих людей насамперед задовольняти свої біологічні потреби, вони не можуть переживати фрустрацій, для них важливим є комфорт. Рис. 2. Цінності представників нормативної орієнтації польської студентської молоді Для представників нормативної орієнтації менш важливими є цінності доброзичливості (r=-0,236); Універсалізм є також менш важливим для нормативістів порівняно з гуманістами (r=-0,407). Ціннісні орієнтації правосторонньої спрямованості польського студентства відповідають таким мотиваційним цілям, як збереження та самозвеличення. Як бачимо, нормативізм у поляків та українців виражається подібно, порівнюючи результати, отримані за методами Ш. Шварца й С. Томкінса, можна стверджувати, що нормативістам притаманні дві основні мотиваційні цілі – збереження й самозвеличення. Ми проводили аналіз виявлення лівосторонньої орієнтації, застосовуючи кореляційний аналіз у кожній досліджуваній групі. У групі українців було виявлено такі зв’язки гуманістичної орієнтованості з цінностями людини (рис. 3). Рис. 3. Цінності представників гуманістичної орієнтації української студентської молоді Лівостороння орієнтація перебуває у тісному кореляційному зв’язку з такими цінностями, як: 1) доброзичливість (r=0,263), тобто для цієї групи дослі- джуваних властиве прагнення допомагати іншим та підтримувати їх; 2) універсалізм (r=0,223), також важливий для гуманістичної орієнтації, що свідчить про прагнення сприймати всіх людей як рівних і не піддаватися соціальним та культурним стереотипам; 3) стимуляція (r=0,296), що також є важливою для представників гуманістичної орієнтованості і свідчить про прагнення змін, наявність потреби у яскравих враженнях та гострих відчуттях. З дослідження видно, що для тих, хто має гуманістичні переконання, важливішими є цінності, пов’язані з ціннісними групами – вихід за межі “я” та відкритість до змін, а зі збільшенням нормативізму – такі, котрі пов’язані з мотиваційними цілями самозвеличення та збереження. Це ще раз підтверджує теорію С. Томкінса про те, що правостороння й лівостороння орієнтації протилежні за своїми цінностями й переконаннями, про що і свідчить високий кореляційний зв'язок між цими шкалами (r=-0,21). У дослідженні гуманізму, як і в дослідженні нормативізму, виявилося, що кореляційні зв’язки гуманізму з ціннісними орієнтаціями є дуже подібними у групі поляків та українців (рис. 4). Рис. 4. Цінності представників гуманістичної орієнтації польської студентської молоді Результати досліджень польської вибірки дуже схожі на резуль- тати української вибірки. Лівостороння орієнтація у польській вибірці: 1) виражається цінностями універсалізму (r=0,406), що свідчить про гнучкість думок та переконань польської молоді, котра є представниками лівосторонньої орієнтації; 2) для неї надзвичайно важливими є цінності доброзичливості (r=0,453), що свідчить про їх потребу благополуччя й добробуту їх близьких; 3) традиція (r=0,23) для них також є важливою цінністю. Такий зв’язок заперечує гіпотезу С. Томкінса про те, що представники лівосторонньої орієнтації є більш нетрадиційними, ніж представники правої. Проте у наших дослідженнях ми мали справу із декларованими, а не реальними цінностями, тому, можливо, у поляків традиційність можна вважати частиною доброзичливості, саме тому для них вона є важливою. Цей набір цінностей відповідає такій мотиваційній меті, як вихід за межі “я”. Вияв і особливості гуманістичної орієнтації в поляків та українців дуже схожі, так само як і при виявленні нормативної орієнтації. Цей результат надзвичайно важливий для використання та інтерпретації подальших досліджень, виконаних за допомогою цієї методики. Крім того, такі результати свідчать про валідність методики і, відповідно, про можливість її подальшого застосування. Отже, з досліджень гуманізму й нормативізму виявилося, що вираження двох орієнтацій у двох країнах є подібними. Нормативізм виражається такими самими глобальними мотиваційними цілями, як збереження та самозвеличення, гуманізм – такими, як вихід за межі “я” та відкритість до змін. Висновки. Цінності людини є важливими конструктами її особистості. Цінності – це переконання, які завжди мають певне емоційне забарвлення, тісно пов’язані з потребами і мотивацією, мають ієрархічний характер і здійснюють вплив на оцінювання інших та формування світогляду. Цінності мають подвійну природу: з одного боку, формуються під впливом вимог соціальних груп, а з другого – під впливом індивідуальних потреб і цілей. Різні групи цінностей мають різну природу: зокрема, цінності збереження (безпека, конформізм, традиція) та цінності самозвеличення (влада й досягнення) здебільшого формуються під впливом соціальних груп. Очевидно, саме тому ці цінності більш характерні для колективістських культур. Цінності відкритості до змін (гедонізм, стимуляція, самостійність) та виходу за межі “я” (доброзичливість, універсалізм) формуються переважно під впливом поваги до потреб особи та її цілей. Узагальнення цих результатів дає підстави стверджувати, що для представників нормативної орієнтації властиві прагнення дотримувати традицій та норм, вимог соціальних груп і оточення. Для них велике значення мають влада, соціальний статус, високе соціальне становище та прийняття. Крім того, важливими для нормативістів є власна безпека та безпека близьких. Саме тому формування їхніх цінностей залежить від впливу соціальної групи. Для представників гуманістичної орієнтації важливими є самостійність у прийнятті рішень, виборі діяльності і творчості. Вони прагнуть гострих вражень і чуттєвих задоволень. Проте важливими для цієї групи опитаних виявляється загальна рівність, екологічні проблеми, проблеми расової дискримінації та інші, вони прагнуть дбати про добробут і благополуччя своїх близьких і сприймати всіх такими, якими вони є. Це засвідчує їх бачення того, що людина має підлаштовувати свої цінності під індивідуальні цілі. Такий опис представників гуманістичної та нормативної орієнтацій, отриманий в емпіричному дослідженні, цілком відповідає теорії С. Томкінса та його авторському опису двох типів орієнтацій людини. У ньому один тип (нормативно орієнтований) живе для цінностей, а другий (гуманістично орієнтований) підлаштовує цінності під потреби людини. На підставі емпіричних досліджень індивідуальних цінностей української та польської студентської молоді виявлено, що, попри відмінності окремих цінностей, структурні організації системи цінностей подібні. Застосування структурної моделі цінностей дає змогу порівнювати ціннісну сферу представників різних культур. Викладені у статті результати молоді двох культур є актуальними для з’ясування питання, чи однаково виявлятиметься така структура цінностей у членів інших суспільств різних вікових груп. Для кожної окремої культури характерно, що одні люди живуть для цінностей, а інші – створюють цінності для себе. Література 1. Hofstede G. Culture’s consequences // Comparing values, behaviors, institutions, and organizations across nations. – London, Thousand Oaks, New Delhi: Sage Publications, 2001. – P. 209–211. 2. Hofstede G. Kultury i organizacje. – Warszawa: Polskie wydawnictwo ekonomiczne, 2000. – S. 44 3. Inglehart R. Culture shift in advanced industrial society. – Princeton: Princeton university press, 1990. – 484 s. 4. Schwartz S. H, Bilsky W. Toward a universal psychological structure of human values // Journal of Personality and Social Psychology. – 1987. – Vol. 53. – P. 550–562. 5. Schwartz S. H. Universals in the structure and content of values: Theoretical advances and empirical tests in 20 countries // In M.P.Zanna (Ed.) Advances in Experimental Social Psychology. – Orlando, FL: Academic. – 1992. – Vol. 25. – P. 1–65. 6. Карандашев В. Н. Методика Шварца для изучения ценностей личности: концепция и методическое руководство. – СПб.: Речь, 2004. – 70 с. 7. Tomkins S. S., Izard C. E. Affect, cognition, and personality. – New York: Springer Publishing Company, 1965. – P. 72–97. Н А Ш І А В Т О Р И Баришполець Олексій Трохимович провідний науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат історичних наук Бєлавіна Тетяна Іванівна старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Блінова Олена Євгенівна завідувачка кафедри практичної психології Херсонського державного університету, кандидат психологічних наук Бокало Орислава Іванівна викладач кафедри політології і гуманітарних дисциплін Інституту економіки і підприємництва Варій Мирон Йосипович начальник кафедри Львівського юридичного інституту МВС України, доктор психологічних наук Васютинський Вадим Олександрович завідувач лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології АПН України, доктор психологічних наук Войчишина Леся Володимирівна викладач кафедри педагогіки та психології Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників Володарська Наталія Дмитрівна старший науковий співробітник Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України, кандидат психологічних наук Вольфовська Тетяна Олександрівна науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України Гарькавець Сергій Олексійович доцент кафедри психології Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля, кандидат психологічних наук Глазунова Світлана Михайлівна молодший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України Гордєєва Алла Валеріанівна в. о. завідувача кафедри психології Донецького національного університету, кандидат психологічних наук Грабовська Софія Леонідівна завідувачка кафедри психології Львівського національного університету ім. Івана Франка, кандидат філософських наук Дідук Інна Анатоліївна старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Дмитрова Тетяна Володимирівна доцент кафедри іноземних мов Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського, кандидат психологічних наук Дроздов Олександр Юрійович заступник декана психолого-педагогічного факультету, доцент кафедри загальної та вікової психології Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка, кандидат психологічних наук Духніч Ольга Євгеніївна асистент кафедри загальної психології Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського Жадан Ірина Василівна завідувачка лабораторії психологічних проблем політичної соціалізації молоді Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Захаріяш Лілія Петрівна аспірантка Інституту соціальної та політичної психології АПН України Зимянський Андрій Романович викладач кафедри психології Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка Ільницька Уляна Вікторівна доцент кафедри політології Національного університету “Львівська політехніка”, кандидат політичних наук Кальба Ярослава Євгеніївна асистент кафедри психології Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка, кандидат психологічних наук Колісник Олексій Петрович професор кафедри загальної та політичної психології Волинського національного університету, кандидат психологічних наук Корнєв Микола Никифорович доцент кафедри соціальної психології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидат психологічних наук Костюкевич Людмила Володимирівна аспірантка, викладач Національного університету “Острозька академія” Котляр Олександр Олександрович аспірант Інституту соціальної та політичної психології АПН України Кучма Леся Олексіївна асистент кафедри політології Національного університету “Львівська політехніка”, кандидат політичних наук Кушакова-Костицька Наталія Вадимівна головний спеціаліст Конституційного Суду України, кандидат юридичних наук Лещенко Віктор Миколайович аспірант кафедри політичних наук Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова Мазилова Галина Борисівна в.о. завідувача кафедри загальної психології Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського, кандидат психологічних наук Маліцька Лоліта Борисівна доцент кафедри загальної та вікової психології Кіровоградського державного педагогічного інституту ім. В.К.Винниченка, кандидат психологічних наук Малкін Василь Максимович педагог-організатор гімназії №1 ім. К.Д. Ушинського, м. Сімферополь Маматова Анастасія Сергіївна молодший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України Мітіна Ольга Валентинівна старший науковий співробітник факультету психології Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова, кандидат психологічних наук Музика Олександр Леонідович декан соціально-психологічного факультету, завідувач кафедри соціальної та практичної психології Житомирського державного університету ім. Івана Франка, кандидат психологічних наук Мяленко Вікторія Володимирівна молодший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України Некрасова Ілона Миколаївна завідувачка кафедри соціальної роботи та соціальної психології Донецького інституту психології та менеджменту, кандидат психологічних наук Пилипенко Любов Іванівна старший науковий співробітник Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України Петренко Віктор Федорович професор кафедри загальної психології факультету психології Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова, доктор психологічних наук Позняк Світлана Іванівна науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України Рогозіна Марина Юріївна доцент кафедри психології Донецького національного університету, кандидат психологічних наук Радчук Галина Кіндратівна завідувачка кафедри практичної психології Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка, кандидат психологічних наук Савелюк Наталія Михайлівна старший викладач Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту ім. Т.Г. Шевченка, кандидат психологічних наук Семків Ірина Ігорівна аспірантка кафедри психології філософського факультету Львівського національного університету ім. І. Франка Скнар Оксана Миколаївна науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Скок Алла Георгіївна завідувачка кафедри загальної та вікової психології Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т. Шевченка, кандидат психологічних наук Скок Артем Миколайович магістрант МДІМВ, м. Москва Соснюк Олег Петрович заступник декана факультету психології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидат психологічних наук Федоренко Олександра Сергіївна магістр Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Фомічова Віра Миколаївна доцент кафедри соціальної психології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидат психологічних наук Фролов Павло Дмитрович завідувач лабораторії соціально-психологічних технологій Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Хмель Наталія Миколаївна асистент Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя Чередник Галина Юріївна старший викладач кафедри соціальної психології і психології управління Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара Шумейко Олександр Михайлович аспірант Інституту соціальної та політичної психології АПН України З М І С Т ПОЛІТИЧНІ КОМУНІКАЦІЇ І ВИБОРЧІ КАМПАНІЇ: СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ І ПСИХОТЕХНОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ Баришполець О. Т. Вплив соціальних настанов телеглядача на його поведінку в медіа-середовищі 3 Варій М. Й. Основи політико-психологічних передвиборних і виборчих технологій 14 Глазунова С. М. Політичні міфи як чинник мотивації політичного вибору в контексті інтеграційних процесів в Україні 23 Грабовська С. Л. Сценарій семінару-тренінгу “людина у світі інформації” 33 Ільницька У. В. Технологія “переконувального впливу” (технологія переконування) у системі іміджевих вербальних комунікацій 43 Костюкевич Л. В. Пропорційна виборча система в Україні: політична технологія чи шлях до демократії? 53 Котляр О. О. Психосемантична парадигма увиразнення ціннісно-смислового простору політичної свідомості особистості 62 Кучма Л. О. Індивідуально-психологічні обмеження маніпулювання в політичному процесі 72 Лещенко В. М. Партологічний квадрат як доцільна модель процесу конституювання партій повноцінним політичним суб’єктом 78 Малкін В. М. Віртуальна реальність: політика невтручання 85 Мітіна О. В., Петренко В. Ф., Пшеничний І. Вплив засобів масової інформації на динаміку іміджів політичних лідерів: психосемантичний аналіз 90 Скок А. Г., Скок А. М. Зміни настанов щодо виборів під впливом художнього фільму “День виборів” 103 Соснюк О. П. Тренінгові технології формування навичок юридичної безпеки у журналістів 111 Фролов П. Д. Опитувальник ідейно-політичних настанов 117 Шумейко О. М. Тенденції впливу самооцінки та образу “Я” політика на вибір стратегії самопрезентації в ситуації публічного виступу 124 ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДІ В УМОВАХ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ І РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТИ Бєлавіна Т. І., Захаріяш Л. П. Образ підприємця в уявленнях старшокласників на етапі їх професійного самовизначення 132 Володарська Н. Д. Релігійний аспект у духовному розвитку особистості, яка має соматичні вади 141 Гарькавець С. О. Аксіологічний вимір особистості політичного лідера студентською молоддю 149 Гордєєва А. В., Рогозіна М. Ю. Психолого-педагогічна підготовка майбутнього вчителя до виховання громадянина Української держави 157 Дідук І. А. Психологічний вплив настанов узалежнення та впорядкування на моделювання особистістю ставлень до соціально-нормативної дійсності 164 Дмитрова Т. В., Войчишина Л. В. До питання про експериментальне вивчення індивідуально-суб’єктних та інтерсуб’єктних характеристик образу “Я” 173 Жадан І. В., Федоренко О. С. Вектор політичної соціалізації: ціннісні орієнтації студентської молоді 181 Зимянський А. Р. Становлення моральної самосвідомості підлітка в сучасних умовах його соціалізації 189 Кальба Я. Є. Вчинок як умова розвитку духовно-душевного потенціалу підростаючої особистості 198 Музика О. Л. Політичні цінності в системі ціннісної регуляції розвитку особистості 209 Мяленко В. В. Психоемоційний комплекс у структурі фінансової поведінки молоді 218 Пилипенко Л. І. Самовизначення і самореалізація як фактор розвитку громадянської спрямованості української молоді 225 Позняк С. І., Вольфовська Т. О. Деякі аспекти політичної соціалізації та формування стереотипів молоді в добу перетворень 233 Радчук Г. К. Особливості самоактуалізації особистості студентів в освітньому середовищі вищої школи 241 Скнар О. М. Концептуальні засади побудови соціально- психологічної моделі політичних компетенцій молоді 250 Хмель Н. М. Дослідження особливостей психологічної готовності майбутніх педагогів до роботи в освітніх організаціях в умовах змін 258 Чередник Г. Ю. Проблеми соціалізації молодого покоління в умовах соціальної реальності сучасної України 265 СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ, МІЖЕТНІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ТА РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ Блінова О. Є. Соціально-психологічна адаптація трудових мігрантів України 274 Бокало О. І. Культура міжетнічного спілкування в студентському середовищі 281 Васютинський В. О. Надання владних повноважень спільнотою як атрибут її самовизначення (на прикладі політичних настроїв жителів Криму) 289 Дроздов О. Ю. Особливості молодіжних ментальних карт України (на прикладі студентів м. Чернігова) 297 Духніч О. Є. Етнічний вимір суб’єктності у просторі повсякденних взаємин між слов’янами та кримськими татарами в Криму 304 Колісник О. П. Нація та її роль у становленні громадянина Української держави 315 Корнєв М. Н., Фомічова В. М. Можливості формування нової цивілізаційно-культурної самоідентичності української політичної нації 324 Кушакова-Костицька Н. В. Проблема збереження національної ідентичності в інформаційному суспільстві: українська перспектива 331 Мазилова Г. Б. Динаміка етнічної і громадянської ідентичностей українця в умовах суспільних трансформацій 338 Маліцька Л. Б. Вплив етноідентифікації на процес соціалізації молоді 346 Маматова А. С. “Українськість” як сутнісна характеристика української етнічності 355 Некрасова І. М. Ментальні детермінанти міжетнічних взаємодій 365 Савелюк Н. М. Психосемантична структура громадянської самосвідомості українського студентства: деякі регіональні та фахові аспекти 377 Семків І. І. Поляки та українці у ціннісно-нормативному вимірі суспільства 385 Наші автори 395 С О Д Е Р Ж А Н И Е ПОЛИТИЧЕСКИЕ КОММУНИКАЦИИ И ИЗБИРАТЕЛЬНЫЕ КАМПАНИИ: СОЦИАЛЬНО-ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ЗАКОНО- МЕРНОСТИ И ПСИХОТЕХНОЛОГИЧЕСКИЕ МЕХАНИЗМЫ Баришполец А. Т. Воздействие социальных установок телезрителя на его поведение в медиасреде 3 Варий М. И. Основы политико-психологичних предвыборных и избирательных технологий 14 Глазунова С. М. Политические мифы как фактор мотивации политического выбора в контексте интеграционных процессов в Украине 23 Грабовская С. Л. Сценарий семинара-тренинга “человек в мире информации” 33 Ильницкая У. В. Технология “убеждающего воздействия” (технология убеждения) в системе имиджевых вербальных коммуникаций 43 Костюкевич Л. В. Пропорциональная избирательная система в Украине: политическая технология или путь к демократии? 53 Котляр А. А. Психосемантическая парадигма усиления выразительности ценностно-смыслового пространства политического сознания личности 62 Кучма Л. А. Индивидуально-психологические ограничения манипулирования в политическом процессе 72 Лещенко В. Н. Партологический квадрат как целесообразная модель процесса конституирования партий полноценным политическим субъектом 78 Малкин В. Н. Виртуальная реальность: политика невмешательства 85 Митина О. В., Петренко В. Ф., Пшеничный И. Влияние средств массовой информации на динамику имиджей политических лидеров: психосемантический анализ 90 Скок А. Г., Скок А. Н. Изменения установок относительно выборов под влиянием художественного фильма “День выборов” 103 Соснюк О. П. Тренинговые технологии формирования навыков юридической безопасности у журналистов 111 Фролов П. Д. Опросник идейно-политических установок 117 Шумейко А. М. Тенденции влияния самооценки и образа “Я” политика на выбор стратегии самопрезентации в ситуации публичного выступления 124 ПОЛИТИКО-ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ СОЦИАЛИЗАЦИИ МОЛОДЕЖИ В УСЛОВИЯХ ОБЩЕСТВЕННЫХ ТРАНСФОРМАЦИЙ И РЕФОРМИРОВАНИЯ ОБРАЗОВАНИЯ Белавина Т. И., Захарияш Л. П. Образ предпринимателя в представлениях старшеклассников на этапе их профессионального самоопределения 132 Володарская Н. Д. Религиозный аспект в духовном развитии личности, имеющей соматические недостатки 141 Гарькавец С. А. Аксиологическое измерение личности политического лидера студенческой молодежью 149 Гордеева А. В., Рогозина М. Ю. Психолого-педагогическая подготовка будущего учителя к воспитанию гражданина Украинского государства 157 Дидук И. А. Психологическое воздействие установок подчинения и упорядочения на моделирование личностью отношений к социально-нормативной действительности 164 Дмитрова Т. В., Войчишина Л. В. К вопросу об эксперимен- тальном изучении индивидуально-субъектных и интерсубъектных характеристик образа “Я” 173 Жадан И. В., Федоренко А. С. Вектор политической социализации: ценностные ориентации студенческой молодежи 181 Зымянский А. Р. Становление морального самосознания подростка в современных условиях его социализации 189 Кальба Я. Е. Поступок как условие развития духовно- душевного потенциала подрастающей личности 198 Музыка А. Л. Политические ценности в системе ценностной регуляции развития личности 209 Мяленко В. В. Психоэмоциональный комплекс в структуре финансового поведения молодежи 218 Пилипенко Л. И. Самоопределение и самореализация как фактор развития гражданской направленности украинской молодежи 225 Позняк С. И., Вольфовская Т. А. Некоторые аспекты политической социализации и формирования стереотипов молодежи в период преобразований 233 Радчук Г. К. Особенности самоактуализации личности студентов в образовательной среде высшей школы 241 Скнар О. Н. Концептуальные основы построения социально- психологической модели политических компетенций молодежи 250 Хмель Н. Н. Исследование особенностей психологической готовности будущих педагогов к работе в образова- тельных организациях в условиях изменений 258 Чередник Г. Ю. Проблемы социализации молодого поколения в условиях социальной реальности современной Украины 265 СОЦИАЛЬНО-ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ УКРАИНСКОЙ ИДЕНТИЧНОСТИ, МЕЖЭТНИЧЕСКОГО ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ И РЕГИОНАЛЬНОЙ ПОЛИТИКИ Блинова Е. Е. Социально-психологическая адаптация трудовых мигрантов Украины 274 Бокало О. И. Культура межэтнического общения в студенческой среде 281 Васютинский В. А. Предоставление властных полномочий сообществом как атрибут его самоопределения (на примере политических настроений жителей Крыма) 289 Дроздов А. Ю. Особенности молодежных ментальных карт Украины (на примере студентов г. Чернигова) 297 Духнич О. Е. Этническое измерение субъектности в пространстве повседневных отношений между славянами и крымскими татарами в Крыму 304 Колесник А. П. Нация и ее роль в становлении гражданина Украинского государства 315 Корнев Н. Н., Фомичова В. Н. Возможности формирования новой цивилизационно-культурной самоидентичности украинской политической нации 324 Кушакова-Костицкая Н. В. Проблема сохранения национальной идентичности в информационном обществе: украинская перспектива 331 Мазилова Г. Б. Динамика этнической и гражданской идентичнос- тей украинца в условиях общественных трансформаций 338 Малицкая Л. Б. Влияние этноидентификации на процесс социализации молодежи 346 Маматова А. С. “Украинскость” как сущностная характеристика украинской этничности 355 Некрасова И. Н. Ментальные детерминанты межэтнических взаимодействий 365 Савелюк Н. М. Психосемантическая структура гражданского самосознания украинского студенчества: некоторые региональные и профессиональные аспекты 377 Семкив И. И. Поляки и украинцы в ценностно-нормативном измерении общества 385 Наши авторы 395 C O N T E N T S POLITICAL COMMUNICATIONS AND ELECTION CAMPAIGNS: SOCIAL AND PSYCHOLOGICAL APPROPRIATENESS AND PSYCHOTECHNOLOGICAL MECHANISMS Baryshpolets O. T. The influence of social attitudes of a TV-viewer on his behavior in the media environment 3 Varij M. J. The basis of political and social pre-election and election technologies 14 Glazunova S. M. Political myths as motivational factors of political choice in the context of integrative processes in Ukraine 23 Grabovska S. L. The scenario of a seminar-training “A person in a world of information” 33 Ilnycka U. V. The technology of “overpersuading influence” (the technology of persuasion) in the system of image verbal communication 43 Kostyukevych L. V. Proportional electoral system in Ukraine: political technology or the way to democracy? 53 Kotliar O. O. Psychosemantic paradigm of value-sense space diversifying in person’s political consciousness 62 Kuchma L. O. Individual and psychological restrictions for manipulation in the political process 72 Leshchenko V. M. “Рarty square” as an expedient model of becoming of public political organizations by the valuable subject of political subject 78 Malkin V. M. Virtual reality: the politics of non- interference 85 Mitina O. V., Petrenko V. F., Pshenichnyj I. The influence of mass media on the dynamics of political leader’s image: psychosemantic analysis 90 Skok A. G., Skok A. M. The shift of the attitudes towards the elections after watching “The Voting Day” movie. 103 Sosnyuk O. P. training technologies use for formation of legal safety skills of journalists 111 Frolov P. D. A questionnaire of the ideological and political attitudes 117 Shumejko O. M. The tendencies of politician’s self-appraisal and self-image influences on the choice of self-presentation strategy in the situation of appearance 124 POLITICAL AND PSYCHOLOGICAL PROBLEMS OF YOUTH’S SOCIALIZATION UNDER CONDITIONS OF EDUCATIONAL REFORMS AND SOCIAL TRANSFORMATIONS Belavyna T. I., Zakhariash L. P. Enterpreneurs' image in the high- school students’ representations at the stage of their professional self-determination 132 Volodarska N. D. Religious aspects in the spiritual development of a person with somatic health deviations 141 Garkavets S. O. Axiological measurement of political leader personality by the student youth 149 Gordeeva A. V., Rogozina M. Y. The future teacher’s psychological and pedagogical training to upbring Ukrainian citizen 157 Diduk I. A. Psychological influence of attitudes of dependence and attitudes of orderliness on the person’s modeling attitudes for social and normative reality 164 Dmytrova T. V., Vojchyshyna L. V. To the question of experimental studying of individual-subjective and intersubjective characteristics of self-image 173 Zhadan I. V., Fedorenko O. S. The vector of political socialization: value orientations of student’s youth 181 Zymianskyi A. R. Becoming of teenager’s moral self- consciousness in the modern conditions of socialization 189 Kalba Ja. E. Action as a condition for spiritual potential of growing personality 198 Muzyka O. L. Political values in the system of value regulation of person’s development 209 Mialenko V. V. Psycho-emotional complex in the structure of youth’s financial behavior 218 Pylypenko L. I. Self-determination and self-realization as a factor of Ukrainian youth’s civil orientation development 225 Pozniak S. I., Volfovska T. O. Some aspects of youth’s political socialization and formation of stereotypes in the age of changes 233 Radchuk G. K. The peculiarities of students’ personal self- actualization in the educational environment of a high school 241 Sknar O. M. Conceptual basics of building social and psychological model of youth’s political competencies 250 Khmel N. M. The investigation of psychological readiness of future teachers for work in the educational establishments under the conditions of changes 258 Cherednyk G. Y. The problems of young generation’s socialization in the conditions of social reality of modern Ukraine 265 SOCIAL AND PSYCHOLOGICAL ASPECTS OF UKRAINIAN IDENTITY, ETHNIC INTERACTION AND REGIONAL POLICY Blynova O. E. Social and psychological adaptation of ukrainian work migrants 274 Bokalo O. I. The culture of inerethnic connunication in the student environment 281 Vasiutynskyi V. V. Empowering as an attribute of its self- determination (by the example of political attitudes of Crimeans) 289 Drozdov O. Y. Peculiarities of youth’s mental maps of Ukraine (by the example of Chernihiv students) 297 Dukhnich O.Е. Ethnic measurement of subjectiveness in a space of everyday relationship between Slavs and Crimean Tatars 304 Kolisnyk O. P. Nation and its role in the formation of citizen of Ukraine 315 Kornev M. N., Fomichova V. M. The possibilities of new civilization and cultural self-identity formation of Ukrainian political nation 324 Kushakova-Kostycka N. V. The problem of national identity preservation in the informative society: Ukrainian perspective 331 Mazylova G. B. The dynamics of ethnic and civil identities of Ukrainian under the conditions of social transformations 338 Мalicka L. B. The influence of ethnoidintification on a youth’s socialization process 346 Mamatova A. S. “Ukrainity” as an essential characteristic of Ukrainian ethnicity 355 Nekrasova I. N. Mental determinants of ethnic interaction 365 Savelyuk N. M. The psychosemantic structure of Ukrainian students’ civil self- consciousness: some regional and professional aspects 377 Semkiv I. I. Polish and Ukrainian peoples in the value-normative dimension of a society 385 Our Authors 395 Н а у к о в е в и д а н н я ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Збірник наукових праць Випуск 8 Редактори: З. А. Городиська, Т. А. Кузьменко Оператори: Н. М. Галяткіна, І. В. Микитенко, І. І. Ревера, І. В. Трохимець Переклад анотацій (англ.) А. С. Маматова Макет і технічна редакція Л. П. Черниш Підписано до друку 25.11.2008р. Формат 84х108/32. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Ум. друк. арк. 24,5. Обл.-вид. арк. 25,0. Тираж 300 пр. Зам. № 290. Видавництво “Міленіум” Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК №535 від 19.07.2001 р.