Асоціація політичних психологів України Інститут соціальної та політичної психології АПН України ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Збірник наукових праць Випуск 7 За загальною редакцією члена-кореспондента АПН України М. М. Слюсаревського Упорядники: П. П. Горностай, Л. О. Кияшко, Л. А. Найдьонова Київ – 2008 ББК 66.07+88.8 Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту соціальної та політичної психології АПН України (протокол №10/08 від 30 жовтня 2008 р.) Р е д а к ц і й н а р а д а: М. М. Слюсаревський (голова, м. Київ), М. Й. Варій (м. Львів), О. М. Лактіонов (м. Харків), С. Д. Максименко (м. Київ), М. І. Михальченко (м. Київ) Р е д а к ц і й н а к о л е г і я: В. О. Татенко, д-р психол. наук (голова); В. П. Казміренко, З. С. Карпенко, Л. Е. Орбан-Лембрик, Т. М. Титаренко, В. В. Третьяченко – доктори психол. наук; О. А. Донченко – д-р соціол. наук; Л. А. Найдьонова – канд. психол. наук (заст. голови); Л. В. Григоровська – канд. пед. наук Постановою ВАК України №1-05/7 від 04.07.2006 р. збірник визнано фаховим виданням із психологічних наук Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. праць / За заг. ред. М. М. Слюсаревського; Упоряд. П. П. Горностай, Л. О. Кияшко, Л. А. Найдьонова. – К.: Міленіум, 2008. – Вип. 7. – 316 с. Розглядаються теоретико-методологічні проблеми та актуальні завдання політичної психології на сучасному етапі розвитку. Аналізуються проблеми політичного лідерства, становлення громадянської ідентичності. Досліджуються психологічні чинники демократизації політичного життя та побудови громадянського суспільства. Адресується вченим, які працюють у галузях політичної психології та суміжних наук, викладачам і студентам. ISBN 966-80-63-87-9 ББК 66.07+88.8 © Інститут соціальної та політичної психології АПН України, 2008 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТА АКТУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ НА ЗАРУБІЖНИХ І ВІТЧИЗНЯНИХ ТЕРЕНАХ М. М. Слюсаревський У статті робиться спроба порівняльного аналізу зарубіжної і вітчизняної передісторії політичної психології. Простежено загальну взаємовідповідність траєкторій розвитку політико-психологічної думки за рубежем і в Україні. Показано, зокрема, що в Україні, як і в країнах Заходу, на початку XX ст. поступово складалися передумови для виокремлення політичної психології як самостійної наукової дисцип- ліни, проте цей процес був перерваний встановленням більшовицького режиму. Окреслено тенденції повернення українських політичних психологів до автентичних наукових традицій. Ключові слова: політична психологія, передісторія політичної психології, політико-психологічна думка, ранні форми політико- психологічного знання, автентична традиція, логіка розвитку науки. В статье предпринимается попытка сравнительного анализа зарубежной и отечественной предистории политической психологии. Прослежено общее взаимосоответствие траекторий развития политико- психологической мысли за рубежом и в Украине. Показано, в частности, что в Украине, как и в странах Запада, в начале ХХ в. постепенно складывались предпосылки выделения политической психологии как самостоятельной научной дисциплины, однако этот процесс был прерван установлением большевистского режима. Очерчены тенденции возвращения украинских политических психологов к аутентичным научным традициям. Ключевые слова: политическая психология, предистория политической психологии, политико-психологическая мысль, ранние формы политико-психологического знания, аутентичная традиция, логика развития науки. The comparative analysis of political psychology pre-history in our country and abroad is presented. The general trends of the development of political and psychological thought in foreign countries and in Ukraine are traced. It is shown that at the end of the 20-th century there were pre- conditions for gradual separation and forming political psychology as an independent scientific discipline. But Bolshevik regime stopped this process. Tendencies towards return to authentic scientific tradition of Ukrainian political psychologists are outlined. Key words: political psychology, pre-history of political psychology, political and psychological thought, early forms of political and psychological knowledge, authentic tradition, and logic of science development. Проблема. Перетворення політичної психології на академічну дисципліну зумовлює інтерес до її витоків. Адже вченим, які обирають певну наукову галузь, далеко не байдуже, чим вона є – скороминущою реакцією на випадкові в масштабі історичного часу суспільні стимули чи намаганням відповісти на питання, що давно хвилювали людство. Особливої актуальності проблема звернення до першовитоків набуває для політичних психологів України, котрі внаслідок драматичних колізій суспільного життя були і значною мірою залишаються відірваними як від здобутків зарубіжних колег, так і від автентичних джерел політико-психологічної думки. Пошук “інтелектуальних коренів” політичної психології, зістав- лення зарубіжної і вітчизняної траєкторій її розвитку – це сьогодні не тільки предмет пізнавального інтересу, а й передумова дальшого поступу політико-психологічного знання, а також важливий чинник професійної самоідентифікації співтовариства політичних психологів та його консолідації. Тим часом поки що маємо в Україні лише одну кандидатську дисертацію з історії політичної психології [1], чого, звичайно, вкрай мало для відтворення логіки становлення наукової дисципліни. Мета статті: здійснити в першому наближенні порівняльний аналіз і відтворити загальну логіку розвитку політико-психологічної думки за рубежем та в Україні. Ті явища, які сьогодні вивчає політична психологія, ще від стародавніх часів були об’єктом постійного спостереження і осмислення. Можна погодитися з Д. В. Ольшанським, що в ранній історії людства їм приділялося навіть більше уваги, ніж сьогодні, – просто внаслідок того, що об’єктивні чинники політики тоді зазвичай ще не відрефлексовувалися ?2, с. 111?. Разом з тим не варто й перебільшувати значення ранніх форм політико-психологічного знання. Вони не вибудовувались і не могли вибудуватись у хоча б якоюсь мірою струнку систему, оскільки не існувало й самої психологічної науки, яка б давала інтелектуальний інструментарій для їх цілеспрямованого нагромадження і систематизації. За таких умов увага до суб’єктивного чинника політики часом спричинювалася не стільки до прагнення пізнати його природу і місце в регуляції політичних діянь людей, скільки до антропологізації та психологізації уявлень про політичні інститути. Це простежується, приміром, у працях давньогрецького філософа Платона, який свої уявлення про ідеальну державу будував за аналогією з людською душею: трьом началам душі (розумному, вольовому і чуттєвому) у Платоновій ідеальній державі відповідають дорадче, захисне і ділове начала, а їм, у свою чергу, три суспільні стани – правителів, воїнів і виробників. При цьому правити в державі повинні, як неважко здогадатися, кращі – ті, хто уособлює розумне начало [3]. Звичайно, мислителі древності не могли не зважати й на реальні психологічні характеристики учасників політичного процесу. Так, той же Платон висловлює сумнів щодо втілення свого концепту ідеальної держави через недосконалість людської натури і відтак з урахуванням цієї недосконалості розглядає “гірші” форми правління – тимократію, олігархію, демократію, тиранію. Ще далі в пізнанні “людської натури” як чинника політики пішов Арістотель [4], котрий здійснив глибокий, як на той час, аналіз політико-психологічних характеристик різних суспільних прошарків. Зокрема, він детально проаналізував психологію так званого середнього прошарку, відзначаючи його поміркованість, прихильність до існуючих порядків, здатність пом’якшувати суперечності між багатими і бідними. Ці психологічні особливості середнього прошарку дали Арістотелю підставу вважати його найціннішим для політики, у чому важко не побачити прообраз нинішньої теорії середнього класу. Певні психологічні механізми впливу на думки і почуття людей у сфері публічної політики було відкрито Демосфеном, Цицероном, іншими великими ораторами античності. Крім того, Цицерон збагатив психологічними інтерпретаціями арістотелівське вчення про причини виникнення держави, вбачаючи їх передусім у вродженій потребі людей жити разом. Помітний внесок у з’ясування психологічного підґрунтя здійснення особистої влади та боротьби за неї зробили Плутарх і Светоній [5; 6]. Але загалом у стародавні часи і впродовж середньовіччя переважала тенденція не дослідження політико-психологічних феноменів як таких, виявлення їх глибинної природи, а дидактично- моралізаторських розмірковувань на ці теми, повчань і побажань (яким належить бути правителеві, які чесноти мають виховувати в собі його піддані тощо). Пізнання реального світу психології політичного життя явно поступалося побудові його ідеалізованих умоглядних моделей. Принципові зрушення в осягненні політико-психологічних явищ відбулися в добу Відродження. Пов’язані вони передусім з іменем Нікколо Макіавеллі, якого справедливо вважають не лише творцем нової науки про політику, а й однією з найвизначніших постатей передісторії політичної психології ?2, с. 112?. У працях Макіавеллі, з одного боку, тлумачення політики відокремилося від теології та етики і набуло об’єктивованого характеру, а з другого – в ньому виразно виокремилися суб’єктивні, психологічні елементи. Тим самим фактично закладалися підвалини формування (у перспективі) спеціальної наукової дисципліни, яка має вивчати ці елементи. Щоправда, відокремлення науки про політику від теології та етики потягло за собою й прикрі втрати. Позбувшись релігійно-етичного підґрунтя, вона у дискурсі Макіавеллі та його послідовників перетворилася на проповідь аморальності в політиці. Термін “макіавеллізм” став синонімом крайньої нерозбірливості у виборі засобів досягнення політичних цілей. Усе це добре відомо. Однак слід враховувати, що, сповідуючи принцип “мета виправдовує засоби”, Макіавеллі водночас був переконаний, що політика покликана відпо- відати природі людей. І саме в постулюванні такої відповідності полягав головний науковий, власне політико-психологічний, зміст його вчення. А що при цьому людська природа тлумачилась як розпутна, егоїстична і зла – то вже інша справа. Та й не дуже далеким від істини був цей новоіталійський мислитель, коли таким чином змальовував психологію сучасної йому людини доби первісного нагромадження капіталу. Праці Н. Макіавеллі поклали початок розробленню таких політико-психологічних проблем, як особистість і влада, урахування психологічних особливостей підданих, залагодження політичних конфліктів. Крім того, вони наочно, в дуже дохідливій, якщо не сказати епатажній, формі показали, як можуть використовуватися на практиці елементи політико-психологічного знання і в цьому розумінні окреслили перспективу створення політико-психологічних технологій. Недаремно ж і досі трактат “Правитель” [7] вважається чи не кращим практичним порадником для владоможців. З інших морально-етичних позицій, іноді діаметрально протилежних, розвивали ідеї відповідності політики природі людей, їхнім психічним властивостям діячі європейського Просвітництва. Особливо значним видається внесок у розвиток політико-психоло- гічної думки, зроблений Т. Гоббзом [8] та Ш.-Л. Монтеск’є [9]. Так, останній увів поняття “принцип правління”, під яким мав на увазі ті людські пристрасті, які рухають державою (у республіці це доброчесність, у монархії – честь, у деспотії – страх), а Гоббз, обґрунтовуючи потребу необмеженої державної влади, виходив не тільки з притаманних людині негативних рис, а й з її природного розуму, здатності тверезо міркувати про позитивні й негативні наслідки своїх дій. Водночас поряд із намаганнями аналізувати реальні психічні феномени у філософії Гоббза ще дається взнаки згадана вище тенденція антропологізації і психологізації уявлень про політичні інститути. Держава уявляється йому величезним Левіафаном – штучно створеною людиною, колосальною за розмірами і тому сильнішою, ніж природна людина. У цій механістичній за своєю сутністю аналогії проглядає прагнення пізнати надзвичайно складне політичне явище за допомогою вочевидь спрощеної моделі. Помітно зросла популярність політико-психологічних сюжетів протягом ХІХ ст. Причому до них охоче зверталися представники як класичного лібералізму (І. Бентам, А. Токвіль), так і критично- утопічного соціалізму (Р. Оуен, Ш. Фур’є). Політико-психологічна лінія аналізу суспільних процесів простежується певною мірою і в марксизмі. Обстоюючи матеріалістичне розуміння історії, об’єктивний характер назрівання в суспільстві революційних змін, К. Маркс і Ф. Енгельс не скидали з терезів, однак, і суб’єктивного чинника революції, під яким розуміли психологічну готовність мас до револю- ційних дій, детально і часом доволі влучно характеризували психоло- гічні особливості різних класів сучасного їм суспільства [10; 11]. Новий етап у передісторії політичної психології пов’язаний з появою перших соціально-психологічних шкіл, що сформувалися в Європі на рубежі ХІХ–ХХ ст., а саме німецької школи “психології народів” (В. Вундт, М. Лацарус, Ґ. Штейнталь) і французької школи “психології мас” (Ґ. Лебон, С. Сігеле, Ґ. Тард). Прикметною рисою цих шкіл було те, що в їх межах соціально-психологічні концепції вибудовувалися на ґрунті вивчення етнонаціональних явищ, зокрема національного характеру, і нерідко мали виразне політичне забарвле- ння. Власне, й сама поява згаданих шкіл не в останню чергу була зумовлена бурхливими політичними подіями, що ознаменувалися виходом на історичну арену народів і мас як самостійних суб’єктів соціальної дії. Тому ці школи з певними застереженнями можна вважати як соціально-психологічними, так і етно- та політико-психологічними. Найбільш потужно політико-психологічний напрям аналізу представлений у творах Ґ. Лебона, окремі з яких уже безпосередньо присвячені з’ясуванню психологічного підґрунтя політичних режимів та ідеологій [12]. А фундаментальні праці В. Вундта [13; 14 та ін.] поклали початок систематичному розробленню у ХХ ст. проблематики національних характерів, яка в політичній психології трансформувалася, в свою чергу, у проблематику політичних культур. Іншою важливою сферою кристалізації політико- психологічного знання на рубежі ХІХ–ХХ ст. була течія політичної думки, що дістала назву елітизму. Оскільки головна ідея теорій еліт (Г. Моска, В. Парето) полягала в тому, що суспільством завжди правила і повинна правити вибрана меншість, наділена особливими соціальними та психічними властивостями [5; 6], це стимулювало пошук таких властивостей, рівно як і психологічних засад формування й оновлення політичної еліти, її взаємодії з контрелітою та “неелітарною” більшістю суспільства. Тобто відкрився цілий пласт нових (чи по- новому поставлених) політико-психологічних проблем. Говорячи про витоки політичної психології, не можна обминути також впливу, справленого на її становлення класичним психоаналізом З. Фройда і неофройдистськими теоріями (К. Ґ. Юнґ, Е. Фромм та ін.) Психоаналітичні підходи ввели в пізнання політики проблематику несвідомого, більше того, на досить тривалий час абсолютизували її. Така абсолютизація потягла за собою серйозну критику, і не тільки з боку вчених марксистської орієнтації. Можна послатися, скажімо, на американського політолога С. Хоффмана, який висловлював обурення з приводу досліджень, що зводять ідеологію до ірраціональних конструктів, а національну ідентифікацію трактують як патологічний прояв базових інстинктів агресивного штибу або примітивних захисних механізмів ?15?. Але попри всі надмірності психоаналізу слід визнати, що саме він стимулював вивчення багатьох прихованих від зовнішнього спостереження чинників політичної поведінки індивідів і мас. На ґрунті психоаналітичної методології розпочалося створення психобіографій політичних лідерів, що відразу ж привернули увагу широкої громадськості. І це чи не найбільшою мірою посприяло виок- ремленню політичної психології в самостійну галузь наукового знання. Найчастіше як дату її офіційного народження називають 1968 рік, коли у складі Американської асоціації політичних наук було утворено відділення політичної психології, яке згодом (1979 р.) перетворилося на Міжнародне товариство політичних психологів. Утім, деякі автори віддають перевагу більш значущій, на їхню думку, події – виданню в 1973 році колективної монографії “Керівництво з політичної психології” за редакцією Джин Кнутсон, де було вперше узагальнено досвід напрацювань у цій галузі і визначено напрями подальших досліджень [16; 17]. Існує також протилежна точка зору, яка відсуває дату народження політичної психології, навпаки, в більш ранній час – у 30- ті роки ХХ ст., пропонуючи вести реальний відлік її існування як самостійної дисципліни ще від робіт найвидатнішого представника Чиказької наукової школи Г. Лассвела, зокрема, від його славнозвісної книги “Психопатологія і політика”, побудованої передусім на психобіографічному матеріалі ?2, с. 112?. І така точка зору, на нашу думку, не позбавлена слушності, оскільки дає змогу простежити в розвитку політичної психології як науки певну логіку, що відображає рух від опису об’єкта, пояснення його природи і зв’язків до передбачення на цій основі змін, яких може зазнавати об’єкт, і далі – до цілеспрямованого керування ним. Нині політична психологія постає у світовому масштабі як доволі розвинута наукова і навчальна дисципліна. Про це свідчить, зокрема, діяльність Міжнародного товариства політичних психологів, що об’єднує фахівців з усіх континентів і щорічно проводить представницькі наукові конгреси. Найбільший обсяг політико- психологічних досліджень традиційно припадає на Сполучені Штати Америки. Але досить багато здійснюється їх і в Європі, насамперед у Німеччині, Франції, Великій Британії, а також у Фінляндії, Нідерландах, Чехії, Іспанії, Польщі. В останні десятиліття поширюються вони й у тих регіонах, де раніше як політична, так і психологічна науки не мали глибоких автентичних традицій, – у Латинській Америці, в Африці, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Дедалі міцніші позиції посідає політична психологія у сфері університетської освіти. Досить сказати, що в 90-ті роки ХХ ст. у 78 університетах США і Канади викладалося понад 100 курсів із цієї дисципліни ?17, с. 43?. Як же на цьому тлі оцінити розвиток політичної психології в Україні? Чи є в неї своя власна передісторія? І якщо так, то чи вкладається ця передісторія в загальну траєкторію розвитку політико- психологічної думки в світі? На наш погляд, є і вкладається. Хоч і з деякими відхиленнями, зиґзаґами та перервами, зумовленими переважно бездержавним станом України, перебуванням її протягом кількох століть у складі інших державних утворень. Як і в Західній Європі, певні елементи ранніх форм політико- психологічного знання можна виявити вже в писемних пам’ятках Київської Русі, а тим більше литовсько-руської і польсько-козацької доби (ХІV–XVII ст.) [18]. І знову ж таки, як і в Західній Європі, мають вони переважно дидактично-моралізаторське забарвлення. Проте приблизно з ХVІ ст. з’являються й більш оригінальні політико- психологічні протоідеї. Наприклад, один із найвизначніших українських мислителів цього періоду Станіслав Оріховський-Роксолан у праці “Напучення польському королю Сиґізмунду Авґусту” (1543) стверджує, що король має не лише відповідати низці моральних вимог (прагнення до правди і справедливості, піклування про державну власність тощо), а й цілеспрямовано дбати про власний авторитет, переконуючи підданих, що він мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за них [19]. Тобто тут, як і в творах Н. Макіавеллі, простежується тенденція до операціоналізації політико-психологічного знання. Крім того, в тій же праці Роксолан порушує проблему, яку в перекладі на сучасну наукову мову можна позначити як проблему формування команди політичного лідера. Він радить королю добирати собі в спільники “мужів найкращих” – знатних і народжених славними батьками. Однак при цьому критерії добору не обмежує лише походженням претендента, а підкреслює, що значну роль мають відігравати його особисті якості. Та й сам вибір на користь шляхетного походження пояснює не аристократично-класовими догмами, а скоріше суто психологічними причинами – тим, що діти славних батьків почуваються відповідальними за честь свого роду і відпочатково користуються певним авторитетом. На жаль, подібних прикладів звернення до політико-психоло- гічної проблематики в тогочасній політичній думці України подибуємо порівняно небагато, оскільки після укладення в 1596 році Брестської унії вона зосередилася переважно на дискусіях з релігійних питань (Христофор Філалет, Іван Вишенський та ін.). Із цілком зрозумілих причин не була ця проблематика провідною і під час національно- визвольних змагань українського народу, що точилися в ХVII ст. Інтерес до неї пожвавився на рубежі XVII–XVIII ст. Ідеться насамперед про діячів Києво-Могилянської академії, серед яких вирізняються постаті Стефана Яворського і Феофана Прокоповича. Однак при цьому слід враховувати, що вони обіймали важливі посади у владній системі російського самодержавства, і тому їхні вчення про державу, а відтак і наявні в них елементи політико-психологічного знання мають не лише дидактично-моралізаторський, а й відверто апологетичний характер і повністю позбавлені інтенцій до національного державотворення. У контексті передісторії вітчизняної політичної психології найбільш значущою видається десятитомна праця Ф. Прокоповича “Про риторичне мистецтво” [20]. Її правомірно розцінювати, зокрема, як внесок у розроблення психологічних механізмів політичного впливу. У цій праці формулюються вимоги до особистості оратора, організації його взаємодії із слухачами (“входження” в іншу людину), розглядаються природа почуттів та способи їх збудження. Причому йдеться саме про публічний вплив. Мірою таланту оратора, за Прокоповичем, є число людей, на яких він впливає. Бездержавний стан України (після ліквідації залишків Гетьманщини, Запорозької Січі, місцевого самоврядування) зумовив, з одного боку, опозиційність до існуючих порядків, а з другого – певний аполітизм українського Просвітництва XVIII ст., що істотно відрізняло його від політизованого просвітницького руху в Західній Європі. Нато- мість в українському Просвітництві домінували ідеї духовного само- визначення, самовдосконалення і самотворення людини [21, c. 805]. Найяскравішим виразником цих ідей був, безперечно, Г. С. Сковорода. Політика, а отже, і її психологічні аспекти, вочевидь перебували поза сферою його головних інтересів. Нещадно критикуючи за аморальність тогочасне суспільство, шлях його вдосконалення він бачив у реалізації обґрунтованого ним принципу спорідненої діяльності (“сродної праці”). “Український Сократ” був переконаний, що суспільство подібне до машини (тут явно відчувається вплив механістичних ідей західноєвропейських мислителів), усі частини якої ідеально пристосовані Творцем для виконання певних (“сродних”) функцій, – треба лише, щоб люди правильно обирали сферу своєї діяльності, здібностями до якої від народження обдарував їх Бог [22, с. 436]. Проте не тільки цими утопічними міркуваннями щодо облаштування суспільного життя, які В. А. Роменець справедливо називав “психологічним ідеалізмом” [21, с. 914], визначається місце Сковороди в передісторії вітчизняної політичної психології. Набагато більше значення мав і має до сьогодні глибинний гуманістичний зміст його філософсько-психологічних поглядів, що відбивають духовну самобутність українського народу. Докорінно почала змінюватися інтелектуальна ситуація в Україні у XIX ст. На перший план у передовій суспільній думці поступово вийшло усвідомлення права українського народу на самостійне державне існування, бодай у формі автономії. Обґрунтовуючи це право, вітчизняні мислителі зверталися до найрізноманітніших аргументів – історичних, етнографічних, політико-правових, мовознавчих тощо. Відтак формувалися відповідні галузі наукового знання, у межах яких розвивались і політико- психологічні ідеї. Природно, ці ідеї були пов’язані передусім з обстоюванням самобутності українського народу, його національної вдачі. Тому їх політико-психологічна спрямованість нерозривно зливалася з етнопсихологічним за змістом аналізом. Початок цьому напряму вітчизняної політико-психологічної думки, який перегукувався з концептуальними засадами німецької школи “психології народів”, поклав М. І. Костомаров [23]. Порівнюючи “дві руські народності” – українців і росіян, він поряд зі спільними рисами констатував їх глибокі психологічні відмінності, що тягли за собою відмінність у формах організації суспільного життя. Широковідомою є його теза, згідно з якою визначальний для українського національного характеру принцип особистості протистоїть “общинності” й нівелюванню особистості в росіян. З принципу особистої свободи, волі, осібності природно випливало специфічне розуміння українцем громади, яку Костомаров протиставляв російським поняття “мир”, “община”. У подальшому до аналізу психологічних особливостей українців під політичним кутом зору тією чи іншою мірою вдавалися такі визначні вчені та громадські діячі, як В. Б. Антонович, П. О. Куліш, М. П. Драгоманов, М. І. Грушевський та ін. Причому цей аналіз набував дедалі більшої критичності, продовжуючи традицію національної самокритики, започатковану, як вважає І. М. Дзюба, в поетичному слові Т. Г. Шевченка [24]. Зберігалася прихильність українських учених до етнопсихологічної тематики й протягом ХХ ст. Припинені в підрадянській Україні, наукові розвідки в цьому напрямі активно здійснювалися на західноукраїнських теренах (до Другої світової війни) та в українській діаспорі за кордоном (І. Мірчук, О. Кульчицький, І. Лисяк-Рудницький, Д. Чижевський, В. Янів, Я. Ярема та ін). Здійснюються вони й дотепер, проте їх вразливим місцем був і залишається суто умоглядний спосіб побудови уявлень про характерологічні риси українців, усталений перелік яких ніколи не піддавався ґрунтовній емпіричній перевірці. Зрозуміло, це знижує вірогідність таких уявлень, тим паче що загалом їм притаманна значна суперечливість. До ранніх форм політико-психологічного знання, що з’явилися в Україні у ХІХ ст., можна віднести також історичні праці М. І. Костомарова про Богдана Хмельницького та Івана Мазепу, які тяжіють до жанру політико-психологічного портретування. Визрівало це знання і в позанаукових джерелах, передусім у художній літературі. Так, Т. Г. Шевченко в поемі “Кавказ” блискуче розкрив психологію колоніалізму, а в інших творах – психологію сервілізму, малоро- сійства, національного відступництва. Пізніше певні політико-психологічні сюжети простежуються в концепції громадівського соціалізму М. П. Драгоманова, мовознав- чому вченні О. О. Потебні, теорії колектократії В. К. Винниченка. М. І. Грушевський значну увагу приділяв психологічним чинникам історичного процесу, розробляв близьку до політико-психологічної культурологічну та морально-етичну проблематику. Нарешті, слід зазначити, що на початку ХХ ст. в українську політичну думку проникли ідеї елітизму, які помітно психологізували її теоретико-методологічні підвалини. Питання психології політичної еліти вийшли на чільне місце передусім у консервативній (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський) та націоналістичній (М. Міхновський, Д. Донцов) течіях політичної думки. Психологізувалися й самі теорії нації, обстоювані цими течіями. Таким чином, у дорадянській Україні, як і на Заході, відбувалося поступове нагромадження політико-психологічного знання, що закономірно вело до виокремлення політичної психології в самостійну дисципліну. Проте цей процес був перерваний встановленням більшовицького режиму, широке практикування яким примусу і насильства не потребувало врахування психологічних закономірностей політичного життя, суб’єктивних чинників політичної поведінки людини – для них за умов жорсткої регламентації цієї поведінки просто не залишалося місця. Не постала політична психологія як окрема галузь наукового знання і в україн- ській діаспорі за кордоном, що пояснюється багатьма причинами, зокрема й браком серед учених діаспори професійних психологів. Тільки в часи хрущовської відлиги з’явилися в Радянському Союзі прецеденти звернення до проблем політики в їх психологічному вимірі. Це були роботи переважно російських авторів – Ю. Ф. Замошкіна, Б. Ф. Поршнєва, Б. Д. Паригіна та ін. Українські вчені в той період ще не змогли вагомо заявити про себе. Більшою мірою долучилися вони до вивчення проблематики, яку з певними застереженнями можна віднести до політико-психологічної, у 70–80-х роках минулого століття. Ідеться про наукові та науково-методичні розробки з питань психології політичної пропаганди, потребу в яких радянський режим відчував з огляду на все дошкульніші поразки в ідеологічній війні з країнами Заходу. В Україні цей напрям досліджень пов’язаний з іменами, перш за все, В. І. Войтка, А. В. Місуно, С. О. Мусатова, М. М. Слюсаревського, Т. К. Чмут, В. М. Якушева. Наближалися до політико-психологічної проблематики також праці з інших проблем, що перебували тоді в епіцентрі ідеологічної боротьби: способу життя, управління суспільними процесами, стимулювання трудової та громадської активності особи, соціального прогнозування тощо (Л. В. Сохань, О. Л. Гансова, К. К. Грищенко, В. О. Тихонович та ін.). При цьому дослідження українських учених розгорталися в загальному річищі радянської теоретико-методологічної традиції, яка поряд із постулатами історичного матеріалізму приховано вбирала в себе демагогічно критиковані здобутки західних колег. Жодного стосунку до джерел вітчизняної передісторії політичної психології ці дослідження, зрозуміло, не мали. Ланцюжок спадкоємності на тривалий час обірвався. Певною мірою він почав поновлюватися лише в першій половині та в середині 90-х років, на які припадає період інституціоналізації політичної психології і в Україні. Прикметною особливістю цього періоду було те, що інституціоналізація політичної психології в Україні базувалася як на спільному досвіді відповідних досліджень, які здійснювалися в Радянському Союзі, так і на безпосередньому, не спотвореному колишніми інтерпретаціями засвоєнні західних політико-психологічних концепцій, а також характеризувалася прагненням повернутися до вітчизняних (автентичних) традицій політико-психологічної думки. Найбільшою мірою це повернення зреалізувалося в царинах психології політичної еліти, політичного лідерства та етнопсихологічних проблем політики [25–28 та ін.]. Висновки: 1. Передісторія політичної психології сягає своїм корінням ще в стародавні часи, проте тільки в добу Відродження на теренах Західної Європи закладаються підвалини формування (у перспективі) спеціальної наукової дисципліни, яка має вивчати суб’єктивні, психологічні елементи політики. 2. Новий етап у передісторії політичної психології пов’язаний з появою в Західній Європі на рубежі XIX–XX ст. перших соціально- психологічних шкіл, а саме німецької школи “психології народів” і французької школи “психології мас”. Серед витоків політичної психо- логії значне місце посідають також теорії елітизму та психоаналітичні теорії. 3. Відлік часу, з якого розпочинається виокремлення політичної психології в самостійну галузь наукового знання, слід вести скоріше за все з 30-х років XX ст., передусім від робіт Г. Лассвела. При цьому політична психологія, як і будь-яка інша галузь наукового знання, рухалась у своєму розвитку від опису об’єкта, пояснення його природи і зв’язків до передбачення на цій основі змін, яких може зазнавати цей об’єкт, і далі – до цілеспрямованого керування об’єктом. 4. Можна з певністю сказати, що політична психологія в Україні має свою власну передісторію, яка хоч і з деякими відхиленнями, зиґзаґами та перервами, зумовленими переважно бездержавним станом України, загалом укладається в траєкторію розвитку світової політико-психологічної думки. 5. Найпомітнішими віхами у вітчизняній передісторії політичної психології були праці С. Оріховського-Роксолана, Ф. Прокоповича, М. І. Костомарова. Визрівало політико-психологічне знання також у позанаукових джерелах, передусім у художній літературі. Крім того, суттєво сприяло його нагромадженню проникнення в українську політичну думку ідей елітизму, які істотно психологізували її теоретико-методологічні підвалини. 6. У перші десятиріччя XX ст. в Україні, як і на Заході, поступово складалися передумови для виокремлення політичної психології в самостійну дисципліну, однак цей процес було перервано встановленням більшовицького режиму, широке практикування яким примусу і насильства не потребувало врахування психологічних закономірностей політичного життя, суб’єктивних чинників політичної поведінки людини. 7. Тенденція повернення до автентичних традицій політико- психологічної думки намітилася в Україні у 90-х роках XX ст. Найбільшою мірою ця тенденція зреалізувалася в царинах психології політичної еліти, політичного лідерства та етнопсихологічних проблем політики. Література 1. Москаленко В.В. Розвиток політичної психології в Україні: історична ретроспектива і новітній досвід: Дис. … канд. психол. наук. – Х., 2006. 2. Ольшанский Д.В. Психология современной российской политики: Хрестоматия по политической психологии. – Екатеринбург; М., 2001. 3. Платон. Государство // Сочинения: В 3-х т. – М., 1971. – Т.3. – Ч.1. 4. Аристотель. Политика. Афинская полития. – М., 1997. 5. История политических и правовых учений / Под ред. О.Э.Лейтеса. – М., 2000. 6. Історія розвитку політичної думки: Курс лекцій. – К., 1996. 7. Макиавелли Н. Государь. – М., 1990. 8. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданского // Гоббс Т. Избр. произведения: В 2-х т. – М., 1965. – Т.2. 9. Монтескье Ш.-Л. О духе законов // Монтескье Ш.-Л. Избр. произведения. – М., 1955. 10. Маркс К. Восемнадцатое брюмера Луи Бонапарта // Маркс К., Энгельс Ф. Избр. произведения: В 3-х т. – М., 1983. – Т.1. 11. Энгельс Ф. Революция и контрреволюция в Германии // Маркс К., Энгельс Ф. Избр. произведения: В 3-х т. – М., 1983. – Т.1. 12. Лебон Г. Психология социализма. – СПб., 1995. 13. Вундт В. Введение в философию. – М., 2001. 14. Вундт В. Проблемы психологии народов // Преступная толпа. – М., 1998. 15. Hoffman S. On the Political Psychology of Peace and War: A Critique and an Agenda // Political Psychology. – 1986. – №7(1). – P. 36–58. 16. Рощин С.К. Политическая психология // Психол. журнал. – 1980. – Т.1. – №1. – С. 141–156. 17. Гозман Л.Я., Шестопал Е.Б. Политическая психология. – Ростов-на-Дону, 1996. 18. Історія філософії України: Хрестоматія. – К., 1993. 19. Оріховський С. Напучення польському королю Сигизмунду Августу // Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія. – К., 1995. 20. Прокопович Ф. Про риторичне мистецтво // Прокопович Ф. Філос. твори: У 3-х т.: Пер. з лат. – К., 1979. – Т.1. 21. Роменець В.А. Історія психології: ХVII століття. Епоха Просвітництва. – К., 2006. 22. Сковорода Г. Разговор, называемый алфавит, или букварь мира // Сковорода Г. Повне зібр. творів: У 2-х т. – К., 1973. – Т. 1. 23. Костомаров Н.И. Две русские народности. – К.–Х., 1991. 24. Дзюба І.М. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К., 2008. 25. Латигіна Н.А. Політичні еліти в системі управління посткомуністичними суспільствами: Автореф. дис. … канд. політ. наук. – К., 2000. 26. Кузнецова С.В. Політичне лідерство: сутність та механізм формування в Україні: Автореф. дис. … канд. політ. наук. – К., 2002. 27. Патлах І.М. Національний менталітет як об’єкт етнополітичного аналізу: Автореф. дис. … канд. політ. наук. – К., 2002. 28. Петрунько О.В. Імпліцитні типології політичних лідерів у свідомості електорату України: Автореф. дис. … канд. психол. наук. – К., 2000. ПРОБЛЕМА ГЕОПОЛІТИЧНОГО ВИБОРУ УКРАЇНИ І СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ МУЛЬТИКУЛЬТУРНОГО СИНТЕЗУ ЯК ЧИННИКА СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ О. В. Губенко Висвітлюється проблема геополітичного вибору України у XXI столітті. Мультикультурний синтез розглядається як чинник соціально-історичного розвитку незалежної Української держави, запорука її стабільності й процвітання, єднання Західної і Східної цивілізацій на межі геополітичного розлому. Ключові слова: геополітичний вибір, мультикультурний синтез. Освещается проблема геополитического выбора Украины в XXI веке. Мультикультурный синтез рассматривается как фактор социально-исторического развития независимого Украинского государства, залог его стабильности и процветания, единения Западной и Восточной цивилизаций на границе геополитического разлома. Ключевые слова: геополитический выбор, мультикультурный синтез. The problem of geopolitical choice of Ukraine in the 21century is presented. Multicultural synthesis is regarded as a factor of social and historical development of independent Ukrainian state, the basis of its stability and well-being, the unity of Western and Eastern civilization on the border of geopolitical break. Key words: geopolitical choice, multicultural synthesis. Проблема. Специфіку української політичної історії і політичного менталітету багато в чому визначає геополітичне положення України. Вона розташована на геополітичному цивілізаційному розломі, на межі між Західною і Східною цивілізаціями. Через неї проходить водорозділ цих культур – Сходу, з його приматом державного патерналізму та обмеженням особистості, і Заходу, з домінуванням ліберальних цінностей та перевагою особис- тісного начала. Прикордонна, межова “природа” України як територіального утворення відчувається навіть в етимології слова “Україна” – край, окраїна (околиця), кордон. Україна поєднує різні, іноді протилежні, цінності, образи мислення, традиції, мовні і культурні коди. Мешканці України розриваються між двома крайно- щами, які вони мусять поєднувати для того, щоб утримувати внутрішньо суперечливе ціле в єдиних рамках. “Різкі рухи”, максималізм та екстремальні дії можуть це ціле розвалити, тому мимоволі у багатьох українців виробляється така собі компромісно- нерішуча ментальність. Особливо це стосується уродженців Центральної України [1]. Політики – вихідці із цього регіону – намагаються розв’язати проблему, врівноважуючи протилежні тенденції, примирюючи “вовків” і “овець”. У такий спосіб вони рятують суспільство від пожежі громадянських конфліктів, зберігають державну і соціальну єдність. А втім, це може призводити і до нерішучості, браку політичної волі, такої собі політичної керенщини на українській ниві. Тож однією з проблем, від розв’язання якої залежить збереження соціокультурної цілісності України, є синтез протилежностей. Саме синтез, а не роздмухування боротьби між соціальними протилежностями, не ескалація соціальних конфліктів, як це любили робити політики марксистсько-більшовицької школи 90 років тому. Мета статті: дослідження напрямів і шляхів творчого синтезу нових соціокультурних явищ в Україні. У теорії геополітики розміщення держави на межі різних соціокультурних систем, на геополітичному розломі вважається згубним для її долі, оскільки несе фатальні наслідки – хронічну нестабільність і кризи, розкол, розпад та руйнацію такого суспільства, втрату територіальної цілісності і незалежності. Власне кажучи, історичні долі України тривалий час так і складалися: чужоземні завоювання, визвольні війни, поділи, громадянські війни, Руїна, здобуття на короткі історичні миті незалежності, яке змінювалося десятиріччями і навіть сторіччями поневолення у складі сусідніх держав. Вимальовується якийсь непереборний історичний фатум, на тлі якого сучасне здобуття Україною незалежності може знову перетворитися у нетривалий геополітичний епізод. Сучасна теорія творчості розробляє евристичний прийом, який полягає в перетворенні вади у перевагу. Варто проаналізувати, чи не міг би цей евристичний прийом бути застосованим для пошуку оптимальних шляхів розвитку України в теперішніх геополітичних умовах. Тобто треба обміркувати, яким чином перетворити геополітичне “прокляття” нашого суспільства – існування на цивілізаційному розломі – на його перевагу. У зв’язку із цим пригадаємо, що згідно з діалектичною теорією розвитку протиріччя як системна властивість (у колі такого протиріччя “замкнене” геополітичне буття української спільноти) не обов’язково веде до загибелі або дезінтеграції системи, але є джерелом енергії і розвитку, рушійною силою оновлення та еволюції явищ дійсності. Сформульований Ґ. В. Геґелем відомий закон єдності і боротьби протилежностей полягає в тому, що будь-яка сутність має свою протилежність як Своє-Інше (за термінологією великого діалектика), через яке вона утверджує своє існування, заперечуючи протилежність і відштовхуючись від неї. При цьому взаємовідштовхування протилежностей є одночасно їхнім взаємоствердженням і саме через взаємозаперечення і за допомогою заперечення – взаємоствердженням. Вони не тільки взаємозаперечують-взаємостверджують одна одну, а й обмінюються своїми змістами в процесі взаємодії, збагачуючи одна одну, синтезуючи елементи своїх змістів у щось нове, Щось Третє. Тобто разом із репродуктивним процесом циркуляції протилежностей, їхнім циклічним взаємоперетіканням одна в одну, почерговим відтворенням одна за другою одних і тих самих контрпозицій (наприклад, день-ніч, ніч-день; здоров’я-хвороба, хвороба-одужання тощо) відбувається і продуктивний процес синтезу протилежностей, творчого створення на цьому підґрунті третьої реальності, принципово нових явищ дійсності. Саме синтез протилежностей відкриває шлях до творчого розвитку буття. Якби не відбувалося синтезу, рух буття був би, як ми вже відзначали, приречений на вічну циркуляцію незмінних протилежностей. Для того щоб розірвати коло вічного відтворення, вічного повернення, потрібен синтез із двох протилежностей Чогось Третього, яке виштовхнуло б розвиток на новий виток спіралі. На конструктивне значення протиріч у розвитку психічних та інших явищ вказував К. Ґ. Юнґ. Він вважав, що без протистояння протилежностей не може бути ні рівноваги, ні системи саморегулювання (див. [2, c. 53–54]). Протистояння створює напругу, а з напруги народжується енергія. Чим сильніше протистояння, тим більша напруга і тим могутніша продукована корисна енергія. Без напруги немає життя, воно перетворюється лише в існування. Сила життя народжується у протистоянні, завдяки напрузі між протилежностями, магнетичними силами тяжіння і відштовхування. Юнґ застосовує термін енантіодромія для опису цього явища: конкретно це означає, що все існуюче переходить у свою протилежність [там само, c. 30]. Отже, однією з можливостей порятунку від фатального геополітичного вироку є синтез протилежностей і формування культури такого синтезу – синтезу як засобу подолання протиріч, примирення відцентрових тенденцій, зміцнення і розвитку цілісності та єдності. А також синтезування як методу творчості нових соціально-історичних і соціально-культурних форм, які виникатимуть як результат сплаву та трансмутації елементів протилежних або різних культур у процесі їхнього поєднання. Мультикультурний синтез, поєднання елементів протилежних культурних парадигм має багато спільного з механізмом бісоціювання в психології творчості. Цей механізм пов’язаний із здатністю інтелекту поєднувати семантичні структури, які не мають між собою очевидної спільності, і створювати на цій основі нові ідеї (А. Кестлер, В. А. Роменець). Прикладом бісоціації в науковій творчості може бути синтез корпускулярної і хвильової концепцій світла і створення завдяки цьому корпускулярно-хвильової теорії речовини. Наочно-образною формою бісоціації можна вважати аглютинацію – образ, сконструйований за принципом поєднання елементів інших образів. Такі казково-міфологічні персонажі, як кентавр чи русалка належать саме до аглютинацій. Для побудови бісоціацій потрібна така психосемантична властивість інтелекту, як семантична гнучкість. Вона проявляється як здатність перебудовувати семантичні зв’язки об’єктів і включати їх у нову систему зв’язків та відношень (К. Дункер, Х. Є. Трік). За аналогією можемо говорити про мультикультурну гнучкість як таку рису етнокультурних спільнот, яка визначає їхню здатність до перебудови культурних концептів і парадигм та утворення нових мультикультурних синтезів. Треба відзначити, що феномен мультикультурних синтезів не є чимось новим для України. Більше того, насмілимося стверджувати, що синтези різних соціокультурних парадигм, реалій, цінностей тощо відігравали величезну творчу роль у її історії (як і в історії багатьох інших культур, етносів та спільнот). Вони породжували нові культурні реалії, соціально-політичні структури, іноді навіть каталізуючи докорінні трансформації духовно-ментальних структур і соціально- психологічних настановлень українських еліт або всього народу. Як зазначає, аналізуючи долю української культури, видатний український філософ Сергій Борисович Кримський, “важко знайти країну, яка б такою мірою несла відбитки та результати перетину величезної кількості культур, як Україна... Узагалі ми маємо право стверджувати: Україна була центром світових комунікацій” [3, c. 3]. Мабуть, одним з перших відомих у нашій історії мультикультурних синтезів було запрошення нашими пращурами варягів на князювання до Новгород-Київських земель. “Велика наша земля і багата, але порядку в ній немає”, – констатували прадавні східні слов’яни і прикликали варязьких князів з племені “рус” бути, як сказали б у наш час, адміністраторами і менеджерами – управлінцями країни. Навіть першу назву нашого етносу – “русь” – ми дістали в процесі цього синтезу. Завдяки адміністративному вмінню, досвіду і політичній волі норманських “управлінців” було побудовано ефективну і стабільну східнослов’янську державу. Перша спроба мультикультурного синтезу виявилася вдалою, якщо можна так сказати, і створила умови для подальшої творчої еволюції етносу і нових синтезів. Пізніше визначальним синтезом стало прийняття християнства східного обряду, запозиченого з Візантії, тобто хрещення Русі. Важко переоцінити значення цієї події для давньоруської культури та історичної долі українського народу. Розвиток України з усіма її успіхами, духовними злетами і культурними звершеннями, з одного боку, і трагічними поворотами й драматичним буттям на межі між католицьким Заходом і деспотичним Сходом, з іншого, було визначено на багато віків уперед завдяки прилученню до східного християнства. Існування на великому історичному шляху з Північно-Західної Європи на Заході до Візантії на Сході – шляху “із Варяг у Греки” – визначило перші могутні мультикультурні синтези, які відбулися в межах давньоруської культурно-історичної спільноти. Синтез “із Варягами” був пов’язаний з прикликанням норманських князів і сприяв створенню давньоруської держави, синтез “із Греками” дав русичам релігію і світогляд. Ще один релігійний синтез, який відіграв дуже важливу, хоча й неоднозначну роль в історії становлення сучасної української національної ідентичності, це синтез католицтва і православ’я, що відбувся у формі постання греко-католицької церкви. Фактично саме в Україні здійснилася мрія найкращих мислителів Європи про возз’єднання західної і східної гілок християнства, яке мало б припинити багатовікову конкуренцію й боротьбу між ними та сприяти подоланню одного з найбільших у світі цивілізаційних розломів. Зокрема, про це мріяв видатний російський філософ Володимир Соловйов, який, щоправда, не помічав, що його мрія вже була здійснена “малоросами”, яких, щоправда, ніхто в ті часи (друга половина ХІХ ст.) не сприймав всерйоз як народ, котрий може бути самостійним суб’єктом історичної творчості. Тема релігійно-культурних синтезів на теренах України не буде повною, якщо не згадати про караїмське віросповідання [4]. Караїми – невеликий тюркський етнос, який проживає в Криму і походить, згідно з найбільш поширеною версією, від хазарів, що завоювали Крим у VII ст., а від ІХ ст. прийняли іудаїзм. Їхня віра базується на Торі (Старому Заповіті), але на відміну від ортодоксального іудаїзму відкидає Талмуд і визнає Христа і Мохамеда як пророків Божих. Водночас караїми, визнаючи Христа пророком, не приймають його як Сина Божого, що відрізняє їх від християн і наближає до мусульман, які теж сприймають Христа як одного з пророків. Такий синтетичний полірелігійний характер караїмських вірувань, який поєднується із строгим монотеїзмом, давав підстави деяким християнським теологам тлумачити їх як версію раннього християнства, мусульманським (Шахрістані у ХІІ ст., Макрізі у XIV ст.) – високо цінувати їх, іудейським – ставитися з великою зацікавленістю. Фактично караїмська віра була спробою синтезу трьох великих цивілізацій – іудейської, мусульманської і християнської, які протягом віків перетинались і контактували на теренах України. Разом з тим караїми – уламок Хазарського каганату, який, у свою чергу, виник як синтез тюркського та іудейського елементів. Гнучкість і полісемантичність караїмської релігії багато в чому сприяли особливому статусу караїмів у тих культурах, з якими вони співіснували впродовж віків. Україна може бути культурою синтезу протилежностей, інакше їй загрожує розпад на частини. Якщо такого синтезу не вдасться досягти в рамках вільних демократичних політичних інститутів, то таке втримування суперечливих частин доведеться робити примусово. Власне кажучи, саме це і відбувається сьогодні в Росії, яка все більше еволюціонує до авторитаризму і зміцнення владної президентської вертикалі, що, зокрема, дає змогу зберігати політичну цілісність, але шляхом жорстокого придушення національно-сепаратистських тенденцій у регіонах. Відсутність об’єднавчої президентської волі, слабкість інтегруючої владної вертикалі загрожує Україні сильними відцентровими політичними тенденціями. Отже, уже зазначалося вище, існують два методи впорядкування суперечливих і відцентрових політичних реалій. Перший – синтез або примирення протилежностей, другий – авторитарний примус. Можемо говорити про українську специфіку розв’язання політичних протиріч. Вона особливо яскраво окреслилася за режиму Кучми і може бути охарактеризована як стратегія балансування. Кучма балансував між різними геополітичними складовими – проєвропейською і проросійською, що забезпечувало відносну політичну стабільність й умови для соціально-економічного розвитку. Модель російської культури також побудована на принципі поєднання дуже різних, суперечливих, іноді протилежних елементів і начал. Але російський шлях розв’язання суперечностей значною мірою спрямований не на їх синтез, а на придушення однієї з контрпозицій. Замість обміну змістами та збагачення позитивними моментами, які містяться в антитезі, відбувається фіксування тези в безпосередньо-застиглому вигляді; заперечується право на існування будь-якого контраргументу. За цих обставин справжня інновація стає неможливою або вкрай ускладнюється. Розвивається явище псевдонового, коли Нове стає можливим лише як проста зміна знаку Старого, як перевертання Старого, що не означає справжнього розвитку і творчості. Такого роду міркування дали змогу представникам “тартусько- московської” семіотичної школи Юрієві Лотману та Борису Успенському створити дуалістичну модель російської культури. Максималізм і полярність бінарного мислення, властивого російській цивілізації, породжує, на думку Ю. Лотмана, культуру вибуху, яка, зокрема, пов’язана з катастрофічними стрибками як принципом розвитку. У своїй праці “Культура і вибух” він пише, що “... ідеалом бінарних систем є повне знищення всього, що існує, як такого, що заплямоване невипраними пороками... У бінарних системах вибух охоплює всю товщу побуту” [5, c. 141–142]. Автор вказує на те, що в Росії все ще зберігається старий стиль бінарного мислення, і висловлює надію на заміну бінарної культури на тернарну: “Перехід від мислення, орієнтованого на вибухи, до еволюційної свідомості набуває зараз особливого значення, оскільки вся попередня, звична нам, культура тяжіла до полярності та максималізму” [там само, c. 146]. Отже, подолання циркулярно-репродуктивної динаміки психо- семантичного змісту культури можливе, вважає Лотман, у разі відмови від бінарного мислення і заміни його тернарним, що дасть змогу подо- лати “культуру вибуху” і перейти до культури творчості та еволюції. Як бачимо, існують різні форми розв’язання боротьби протилежних соціокультурних тенденцій на геополітичних розломах: 1. Ескалація конфліктів. Супроводжується роздмухуванням конфлікту, доведенням його до стадії непримиренності, коли одна з контрпозицій знищується або виникає ризик, що боротьба закінчиться взаємознищенням. Саме такий шлях, зокрема, обрала радикальна марксистська соціологія, яка підкреслювала значення боротьби класів в історії, рекомендуючи в політичній практиці всіляко роздмухувати “класову боротьбу”, доводячи її до ескалації громадянської війни та закликаючи до нещадного революційного терору проти “панівних класів”. Історичний досвід свідчить, що загострення соціально- класової боротьби неминуче веде до панування репресивних органів над суспільством і до терору не тільки щодо “буржуазії”, а й щодо самих революціонерів. 2. Придушення. Знищення або авторитарне придушення однієї із сторін конфлікту і ствердження буття протилежної сторони, існува- ння якої самодержавно виключає існування Іншого Відмінного буття. 3. Балансування. Політичний суб’єкт балансує між опозиційними таборами, переходячи то на один, то на другий бік залежно від ситуації і своїх інтересів. 4. Параліч. Політичний суб’єкт втрачає здатність до дії внаслідок гасіння енергії в результаті зіткнення протилежно спрямованих векторів активності. 5. Компроміс. Суб’єкти протиріччя йдуть на взаємні поступки, відшукуючи і встановлюючи певну рівновагу інтересів, що дає їм змогу співіснувати. 6. Синтез протилежностей. Найбільш творча форма розв’язання протиріч. На перетині суперечливих соціокультурних реальностей створюється нова реальність шляхом синтезу елементів опонуючих соціальних або культурних систем. Такий синтез може відбуватися кількома шляхами: а) бісоціювання – полягає у створенні нових соціокультурних матриць на перетині зовнішньо не пов’язаних між собою, віддалених соціальних явищ; б) конвергенція – спирається на поєднання двох протилежних особливостей або структур [6, c. 59– 62]; в) інтерполяція – включення у вже наявну реальність нової складової, взятої із опонуючої структури; г) інтеграція – створення нової структури з основних частин опонуючих структур на основі їх “злиття”. Як свідчать численні історичні приклади, наведені вище, Україна через специфіку своїх культурного, етнічного, географічного і цивілізаційного просторів та геополітичного положення на перетині світових комунікацій є однією з наймогутніших, “найенергетичніших” синтезуючих мультикультурних матриць Європи. І це потрібно враховувати, формуючи культурне і соціально-політичне обличчя України як незалежної держави. Мультикультурний синтез може стати джерелом соціально-історичної творчості нових культурних форм і подальшого прогресивного розвитку нашої країни. Спробуємо визначити можливі напрями синтезу нових соціально-культурних явищ, які продукували б позитивні творчі імпульси. Формування феномена двомовного українського патріотизму як однієї із складових української ідентичності. Виходячи з культурно-політичних реалій, доцільним було б визнання двомовної складової української нації як нормального, цілком припустимого явища. У зв’язку із цим слід відмовитися від розгляду громадян України – носіїв двомовності або російської мови – як культурних маргіналів чи загрози українській ідентичності і культурі. Саме така позиція загострює політичне непорозуміння і здатна породити таку загрозу. Формування двомовного “сектору” українського етносу та визнання його повноправності стане тактичним кроком, який сприятиме зменшенню напруги, пов’язаної з політизацією мовної проблеми і політичними маніпуляціями в цій сфері, що загострюють невдоволення мешканців Сходу і Півдня України українською незалежністю. Але з іншого боку, це не має сприйматися тільки як тактична поступка реальному стану речей, з яким вимушені рахуватися, бо не в змозі його відразу змінити. Формування двомовної компоненти української культури стане стратегічним викликом імперській Росії, який продемонструє можливість розвитку нетоталітарної та антиімперської російськомовної культури, що зможе ввібрати в себе всі ліберально-демократичні і гуманістичні елементи культури Росії. За соціологічними даними, в Україні абсолютну більшість населення становлять моноетнічні українці (62%), моноетнічні росіяни (10%) і біетнічні українці (23%) (останні є носіями подвійної, українсько-російської, ідентичності й усвідомлюють себе одночасно і тими, й іншими) [7]. Біетнічна самосвідомість і мультикультурна належність частини українців є фактом. Синтез у культурі політичної дії таких, на перший погляд, малосумісних психологічних рис, як компромісність і рішучість. Ідеться про поєднання зваженої, поміркованої рефлексивності і волі до дії, синтез споглядальності і практичності. Згадані вище психологічні риси складають бінарні опозиції. З певних причин, які ми частково намагалися аналізувати, психологічні риси рефлексивного ряду – компромісність, нерішучість, поміркованість, брак політичної волі тощо – властиві більше центральноукраїнським політикам. Риси протилежної модальності – практицизм, воля, рішучість тощо – притаманні більше східноукраїнським діячам. І тим, і тим властива односторонність, тому переваги кожної із сторін перетворюються в недоліки. Чого варта зваженість без рішучості? Вона перетворюється в нездатність до політичної дії. А що таке практицизм та активність без етичної рефлексії і відповідальності, які виробляються завдяки рефлексивності? Саме невисока духовно-психологічна культура практичної дії була однією з причин неефективності спроб встановлення державності в нашій історії. Синтез індивідуалізму і колективізму, капіталізму і соціалізму. Над цим завданням уже кілька століть “б’ються” світова теорія і практика. Цікаво, що одним з видатних мислителів, який працював над проблемами критичної альтернативи як більшовицькому тоталітарному соціалізму, так і сучасному йому капіталістичному суспільству, яке в той час перебувало в стані кризи, був саме наш земляк, випускник Київського університету ім. Св. Володимира, всесвітньовідомий філософ Микола Бердяєв. Зокрема, він запропонував концепцію персоналістичного соціалізму, у межах якої намагався поєднати, як це видно вже із самої назви, інтереси особистості і суспільства, індивідуальне і колективне начала [8]. Хотілося б завершити всі наведені тут міркування словами академіка Кримського: “... Наша країна має у своєму розпорядженні один з наймогутніших культурних потенціалів. У сучасному глобалізованому світі Україна має всі можливості, щоб зіграти роль цивілізаційного центру!” [3]. Отже, на основі аналізу боротьби протилежних соціокультурних тенденцій щодо геополітичного вибору України можемо зробити такі висновки. 1. Синтез протилежностей і формування культури синтезу в суспільстві мають потенціал запобігання згубним наслідкам існування держави на межі геополітичного розлому. 2. Синтез соціокультурних парадигм, релігійно-культурний синтез є характерним феноменом історії України, хоча в сучасному політикумі використовується стратегія балансування між протилежностями. 3. Мультикультурний синтез може стати джерелом подальшого прогресивного розвитку країни. Література 1. Маланюк Є. Книга спостережень. – К.: Дніпро, 1997. 2. Ферс Г. М. Тайный мир рисунка. Исцеление через искусство. – СПб.: Деметр, 2003. 3. Крымский С. В современном глобализированном мире Украина имеет все возможности для того, чтобы сыграть роль цивилизационного центра // День. – 2006. – С. 3 4. Зайлан М. Зло с точки зрения Руми // Суфий. – 2004. – № 2. 5. Лотман Ю. М. Культура и взрыв. Семиосфера. – СПб.: Искусство-СПб., 2004. 6. Моляко В. А. Психология решения школьниками творческих задач. – К., 1983. 7. Хмелько В. Из-за чего политикам удается раскалывать Украину // Зеркало недели. – 2006. – № 24 (24 июня). 8. Бердяев Н. О. Опыт парадоксальной этики. – М.: Фолио, 2003. ПСИХОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОЇ І ПОЛІТИЧНОЇ ДІЄЗДАТНОСТІ ОСОБИ М. В. Костицький Розглянуто питання, що стосуються юридичного і психологічного змісту соціальної і політичної дієздатності особи. Висвітлено наявні суперечності в підходах до визнання особи дієздатною (тобто здатною мати права і нести обов’язки) в кримінальному, цивільному, адміністративному, конституційному праві і в політиці: якщо в матеріальних галузях права недієздатний не може мати деяких прав та обов’язків, навіть бути притягнутим до відповідальності, то в конституційному праві та політичній сфері здійснювати владні повноваження можуть не лише моральні дегенерати, злочинці, а й люди із серйозними психічними вадами, соматичними та психічними захворюваннями. Ключові слова: дієздатність політична, дієздатність соціальна, дієздатність юридична, моральна дегенеративність, влада, вибори, соціопати і злочинці, психічні відхилення, психічні хвороби, обмеження дієздатності. Рассмотрены вопросы, которые касаются юридического и психологического содержания социальной и политической дееспособности личности. Освещены имеющиеся противоречия в подходах к признанию личности дееспособной (т.е. способной иметь права и обязанности) в уголовном, гражданском, административном и конституционном праве и в политике: если в материальных отраслях права недееспособный человек не может иметь ряд прав и обязанностей, в частности не может быть привлечен к ответственности, то в конституционном праве и в политике осуществлять властные полномочия могут не только моральные дегенераты, преступники, но и люди с серьезными психическими дефектами, соматическими или психическими заболеваниями. Ключевые слова: дееспособность политическая, дееспособность социальная, дееспособность юридическая, моральная, дегенера- тивность, власть, выборы, социопаты и преступники, психические отклонения, психические болезни, ограничения дееспособности. The questions of juridical and psychological content of the social and political capability of individual to act are considered. The evident contradictions in the approaches to the admission of an individual to be capable to act (i.e. to be capable to have rights and duties) in the criminal, civil, administrative, constitutional law and politics are outlined. An incapable person can’t have some rights and duties in the material branches of law; in particular he or she can’t be called to account. In the constitutional law and the politics not only moral degenerates, criminals can realize power, but even persons with serious psychical defects, somatic or psychical diseases. Key words: capability to act in politics, social capability to act, juridical capability, moral degeneracy, power, elections, criminals, psychic deviations, psychical diseases, restriction of capability. Проблема. Питання дієздатності особи досліджуються в юриспруденції, політології, психології ( зокрема політичній психології) та психіатрії. В юриспруденції дієздатність визначено як здатність юридичної чи фізичної особи своїми діями набувати прав і виконувати юридичні обов’язки, а також нести юридичну відповідальність за вчинені правопорушення. Дієздатність для фізичної особи настає в певному віці. Загальним правилом є настання дієздатності з 18 років. До 15 років дієздатність особи мінімальна, а з 15 до 18 – часткова [1, с. 207–208]. Конституція України й чинне законодавство для публічних осіб передбачає й інші вікові межі дієздатності (віковий ценз): для народного депутата України – 21 рік, судді загального суду – 25 років, Президента України – 35 років, судді Конституційного Суду України – 40 років [2]. Дієздатність у юриспруденції нерозривно пов’язана із деліктозданістю – можливістю нести відповідальність за вчинене правопорушення. За різні види правопорушень віковими межами відповідальності є 14, 15, 16 і 18 років. Ще в 1981 р., аналізуючи проблеми деліктоздатності, ми зазначали, що законодавець за основу деліктоздантості (і дієздатності) бере вік як біологічний показник і презюмує, що, досягши певного віку, людина здатна усвідомлювати характер своїх дій, керувати ними, передбачати їх наслідки. При цьому зовсім не враховуються психологічні особливості конкретної людини. Однак простежувалася така тенденція, як акселерація (та відповідна їй ретардація), яка характеризувалася прискореним фізичним розвитком (чи затримкою розвитку у разі ретардації). Хоча біологічне і психологічне в розвитку людини становлять інтегративну цілісність, юриспруденція тепер, як і майже три десятиліття тому, в оцінюванні деліктоздатності і дієздатності зважає на формальні і біологічні характеристики людини [3, с. 99–106]. Вітчизняна психологічна і психіатрична науки питаннями дієздатності цікавляться мало. Наші (та й зарубіжні) вчені-психологи і психіатри віддають “на відкуп” проблему дієздатності юристам, і якщо пишуть про неї, то лише у зв’язку з кримінальною відповідальністю. До прикладу, канадські автори Р. Корсіні та А. Ауербах у фундаментальній “Психологічній енциклопедії” зазначають, що дієздатність належить до кримінального права, відповідно до якого обвинувачені можуть бути визнані недієздатними, якщо виявиться, що вони несвідомо беруть участь у своєму захисті [4, с. 164]. Тоді як бути з недієздатністю (дієздатністю) того, хто притягається до адміністративної, цивільної, фінансової, дисциплінарної відповідаль- ності? То що, всі суб’єкти, які притягаються до таких видів відповідальності, є apriori дієздатними? Болгарські вчені-психіатри професор Й. Стойменов, доктор медичних наук М. Стойменова та інші автори “Психіатричного енциклопедичного словника” сприймають проблему дієздатності ширше, виділяючи крім загальної дієздатності ще й контрактну. В останньому випадку йдеться про ситуацію, коли на час укладення угоди, вчинення юридично значущої дії особа була психічно здоровою, а після вчинення цієї дії захворіла. Однак і названі вчені жорстко пов’язують дієздатність із юриспруденцією, вивченням конкретних юридичних дій [5, с. 256]. Звичайно, врегульована законодавством сфера є досить обширною. І дієздатність чи недієздатність особи, яка потрапляє у сферу правовідносин, може мати не тільки персональне, а й соціальне значення. Проте проблема має бути поставлена ширше. Тому мета статті – з’ясувати соціальну і політичну дієздатність людини, оскільки в цих сферах (соціальній, політичній) дії недієздатної особи можуть мати величезні шкідливі, а іноді й катастрофічні наслідки. Світ, у якому ми живемо, змінюється так, що ми часом відстаємо від цих змін не лише уявою, а й сприйняттям. Глобалізація є головною ознакою цих змін. Вона передбачає економічну інтеграцію; розширення ринку товарів і послуг до світових масштабів; створення транснаціональних корпорацій, всесвітніх фінансових інституцій; домінування у світі однієї валюти (долара), а пізніше двох (ще й євро) валют; стандартизацію товарів, послуг, технологій; обплутування світу інформаційною павутиною – інтернетом та ін. Невід’ємною ознакою глобалізації є політична уніфікація, яка полягає в поділі влади, парламентаризмі, політичному плюралізмі, багатопартійності, пріоритеті прав людини, зростанні ролі міжнародного права. Тобто виявляється тенденція до уніфікації світу, життя за єдиними принципами, пошанування однакових цінностей, дотримання одних і тих самих традицій і норм поведінки. Проте глобалізація призводить і до послаблення національного суверенітету, ревізії таких інститутів і цінностей, як держава, право, громадянське суспільство. Україна вже протягом майже двох десятиріч залучена в глобалістські процеси, і їх загальні тенденції дедалі більше виявляються і в нашій країні. Невід’ємною прикметою сьогодення стає й те, що закріплені в Конституції України та передбачені в законодавстві можливості і процедури участі народу та окремих громадян у вирішенні суспільних і державних проблем ускладнюються. Хоч народ у доволі різкій формі нагадує про себе (ланцюг “Схід–Захід”, мітинги, демонстрації, пікети, блокування урядових будинків, автострад і залізниць), все ж поступово він дедалі більше усувається від влади. Ще значнішу роль в отриманні представницьких мандатів, місць в органах місцевого самоврядування, органах виконавчої і навіть судової влади відіграють фінансові та мас- медійні можливості претендента, політичної партії чи блоку. Про це свідчать і останні дострокові перевибори парламенту та депутатів Київської міської ради і мера міста Києва. Попри те, що розрив між передвиборними обіцянками і реальною дійсністю та діяльністю “народних” обранців зростає, складається враження, що народ хоче бути обманутим. І він приводить до влади ті політичні сили і тих осіб, які показали свою повну неспроможність працювати для народу і держави, які за моральними якостями не відповідають високому статусу державної особи і репрезентанта народу. На зміну “творчій меншості”, “пасіонаріям”, дисидентам, революціонерам, політичним в’язням та інтелектуальній еліті до влади приходять “сірі”, прагматичні раціоналісти, котрі впродовж першого десятиліття незалежності України “не висовувались” ні в яку політику, а працювали на себе, “прихватизовували” все, що можна і не можна, а тепер, ставши мільйонерами і міліардерами, надійно освоюють місця на владному Олімпі. Вчорашні скоробагатьки вже не хочуть бути просто багатіями, просто олігархами. Вони прагнуть стати елітою дистанційованою, відокремленою від загалу [6, с. 10–11]. За образним виразом першого Президента України Л. М. Кравчука, до влади прийшли “лавочники”, спекулянти, торгаші (можна додати, ще й кримінальні злочинці), які свої “торгашеські” правила і порядки (купи- продай) принесли у владу – від низових ланок і до самого верху. Підставами для участі в державних і суспільних справах, здійснення повноважень від імені певних соціальних груп чи всього народу є високий професіоналізм, високі моральні якості та соціальна і політична дієздатність. Соціальну дієздатність слід трактувати як усвідомлення ролі і значення суспільства, держави, соціальних норм, місця людини в соціумі, розуміння своїх можливостей і місця в суспільстві, норм суспільної моралі, традицій, звичаїв, своїх юридичних прав та обов’язків, здатність керувати своїми діями, передбачати їх соціальні наслідки. Звичайно соціальна дієздатність набувається з набуттям життєвого досвіду, досягненням певного віку та професійних умінь і здібностей і, безумовно, необхідного інтелектуального рівня. У різних цивілізаціях і культурах по-різному визначалася соціальна дієздатність. Диференціація на соціальну зрілість і незрілість здійснювалася за належністю до певних соціальних верств, каст, кланів, племен, володінням власністю, особистою свободою чи рабською залежністю, рівнем достатку, віросповіданням, расою, статтю та ін. У всі часи і в усіх народів необхідною умовою набуття соціальної дієздатності було досягнення певного віку. Традиційно у південних народів цей вік нижчий (13–18 років), у північних – вищий (15–21 рік чи навіть 23 роки). У наших пращурів особливостями набуття соціальної дієздатності були м’які демократичні вимоги (крім вікових), відсутність статевої, майнової, класової дискримінації. Не мали соціальної дієздатності засуджені чи невільники. Та й то такий стан був тимчасовим, оскільки не було ні постійного рабства, ні постійно ув’язнених. Запровадження в ХІХ ст. ліберальної політичної доктрини, поширення її спочатку на Заході, а пізніше – в усьому світі зумовили мінімізацію вимог до соціальної дієздатності та її обмеження. До прикладу, у багатьох країнах із “західною” мораллю суспільства обмеження соціальної дієздатності стосувалося військовослужбовців, службовців силових структур, а також засуджених за вчинені правопорушення. Україна у прагненні до інтеграції з Європою пішла ще далі – під впливом ліберальних ідей, а іноді й під впливом чи навіть під тиском європейських і міжнародних інституцій обмеження соціальної дієздатності військовослужбовців і навіть засуджених було знято. “Доклав рук” до такого зняття обмежень і Конституційний Суд України. І хоч Верховна Рада України доповнила Закон “Про вибори народних депутатів України” від 24.09.1997 р. положенням про обмеження соціальної дієздатності (право брати участь у виборах) для засуджених до позбавлення волі, тих, хто відбував покарання за умисні злочини і судимість у яких не знята і не погашена, Конституційний Суд України визнав такі положення неконституційними (тобто фактично скасував їх). Це дало змогу понад 200 тис. засуджених, які на той час перебували у місцях ув’язнення, та більш як 40 тис. тих, хто перебував в ізоляторах, брати участь у виборах до парламенту і не тільки голосувати, а й обирати. Так що навіть кілька осіб, що перебували під слідством і в слідчих ізоляторах, були обрані народними депутатами і їх довелося випускати з тюрми. Адже не може народний обранець сидіти у в’язниці!? Політична дієздатність є різновидом соціальної. Її прояв значно вужчий і пов’язаний із тим, що йдеться про особу, яка прагне політичної влади – великої чи малої. Політика – це завжди технологія і мистецтво опанування влади. І видається, що при владі мають бути ті, хто наділений політичною дієздатністю. Російський філософ і юрист Іван Ільїн написав багато статей з питань політичній дієздатності. Він ставив перед читачем низку риторичних запитань. Зокрема, чи можуть бути допущені до влади не спіймані злодії, пройдисвіти-спекулянти, завідомі інтернаціоналісти (в розумінні космополіти, противники національної держави), дезертири, зрадники Батьківщини, п’яниці, наркомани, утримувачі борделів, професійні контрабандисти, повії, розтлінники дітей і неповнолітніх, сутенери, гангстери, шулери, лихварі, хабарники, політичні і неполітичні заколотники, аморальні пронири та ін., тобто та моральна гниль, та соціальна наволоч, яка утворює політичну чернь [7, с. 8–11]. Нинішня ліберальна політична доктрина трактує цих людей як політично спроможних і добросовісних. І. О. Ільїн підкреслював, що не йдеться про позбавлення цих людей усіх прав, а лише про те, що надані політичні права мають бути співрозмірними політичним судженням і світогляду та моральності цих людей. Зважати на те, що чернь – це люди злої і порочної волі, люди без честі й совісті, люди з “мертвими” моральними та соціальними почуттями, люди без принципів, нестримні у своїй закланності та жадібності, люди порочних професій. Право голосу в цих людей дає їм змогу брати участь у державній владі, а остання нині втратила традиційні межі, забула свої кордони і виробила такі прийоми володарювання й придушення особи, яких не знала навіть католицька інквізиція. Державна влада набула таких технічних, технологічних, інформаційних, психологічних (психіатричних) умінь, які часом роблять її духовно небезпечною, абсолютною в домінуванні. Тому не можна віддавати ці страшні засоби в руки авантюристів, політичних владнолюбців, озлоблених партій, у руки “імперіалістично-буйних” народів. Виходом, зокрема, для пострадянських країн І. Ільїн пропонує обмеження політичної дієздатності, крім вікових (чоловіки до 25 років, жінки – до 30 років), недоумкуватих, божевільних, глухонімих, алкоголіків і наркоманів, інтернаціоналістів – назавжди, рядових комуністів – на 20 років, колишніх членів Політбюро, Ради Міністрів, СРСР ЧК, ГПУ, НКВД, МГБ, МВД – назавжди, катів, начальників концтаборів – назавжди, політичних доносників – на 20 років, злодіїв – на 10 років, службовців розвідки – на 20 років, осіб порочних професій – на весь час їх промислу і ще 30 років після припинення такого. До останньої групи належать: двічі судимі, скупники і приховувачі краденого, контрабандисти, утримувачі борделів, сутенери, члени терористичних партій і організацій, шулери, чорноринкові спекулянти, незаконні лихварі та ін. [7, с. 18–19]. З огляду на ці та інші міркування І. Ільїна мимовільно спадає на думку, що так про “політичну чернь” не писав ніхто, починаючи з Платона й Арістотеля. Загравання з черню спостерігалося постійно чи то на релігійній (Середньовіччя), чи на класовій (марксизм-ленінізм- сталінізм), чи на расовій (А. Гітлер), чи на національній основі! Ці питання незручні не тільки для “власть імущих”, а й для вчених– гуманітаріїв. Винятком є хіба що дослідження сучасного українського вченого М. І. Скригонюка. Проте й він, розробляючи нове вчення про “плебсологію” як стихійний або організований, локальний чи системно-масовий опір громади, певних соціальних груп, усього народу владі, боротьбу вказаних груп між собою, що виявляється зазвичай у формі натовпу, який безчинствує у вигляді суспільного (масового) заворушення та пов’язаних із ним процесів [8, с. 12]. Наведене визначення могло б бути уточнене. Але, на жаль, автор аналізує лише один бік в діяльності “плебсу” – його активну протидію владі, залишаючи поза увагою те, як “плебс” використовується для здобуття влади. Зрозуміло, що про “політичну чернь” як частину “плебсу” автор теж нічого не пише, а тим більше про обмеження її політичної дієздатності. Реалії ХХІ ст. виявилися набагато віддаленішими від очікувань. Уявлення про те, що, вступивши в інформаційну епоху, людство стане високоінтелектуальним, високопрофесійним і високоморальним, починають здаватися утопією. Тривають війни, міжнаціональні конфлікти, “розквітає” тероризм, мільйони людей гинуть від голоду. Досвід постсоціалістичних країн свідчить про тотальну кризу моральності. Хижі, глибинні інститути жадоби, прагнення влади, багатства, бажання нажитися за рахунок ближнього спливли на поверхню і стали провідними у психології т. з. еліти. “Повзуча” тенденція до оплачуваної освіти ставить перепони, часом непереборні, до здобуття знань і професії тисячам талановитих і здібних молодих людей. Дипломами бакалаврів, магістрів, а то й докторів стали увішувати себе ліниві, тупі й бездарні особи. Напівграмотність, обмеженість, конформізм, нікчемність, агресивність, самодурство є рисами нинішніх “господарів життя”. Наведені риси сучасників свідчать про низький рівень інтелектуальності. Нині навіть в економічно розвинених країнах багато молодих людей, будучи дорослими, не є “мислячими”, не можуть сповна відповідати визначенню homo sapiens. Завдяки зусиллям мас-медіа, особливо телебаченню, мислення дедалі більшої кількості людей стає жорстко стереотипним і часом уподібнюється рефлекторній поведінці. Наслідком цих соціальних процесів є зниження аналітико-синтетичних проявів психологічної діяльності, зниження порогу абстрагованості в процесі життєдіяльності, деінтелектуалізація. З огляду на це можна стверджувати і про зниження порогу суспільної (і політичної) дієздатності, можливості людини брати участь у суспільних рішеннях. Якщо поріг абстрагованості та інтелектуальності нижчий за певну межу, якщо людина не відповідає вищому рівню мислення, то напрошується висновок – потрібно встановити повну або часткову межу соціальної (і політичної) дієздатності. Крім зазначеної, наростає тенденція вроджених і набутих психологічних дефектів, психічних і соматичних захворювань, які негативно впливають на психіку людини, її психічну діяльність, поведінку, вчинки та ін. Медики, психологи, статистики наводять різні дані про кількість людей із психологічними дефектами та деформаціями. Часом трапляються твердження, що здоровими народжуються від 10 до 30% дітей, що здорових людей вже менше половини і т.ін. Ці міркування й дані практично неможливо перевірити. За спроби узагальнення й пошуку “золотої середини” щонайменше десята частина населення обтяжена серйозними психічними розладами, захворюваннями, неврозами такою мірою, що це не дає можливості таким людям бути вповні соціально адекватними. А отже, й соціально дієздатними. З огляду на такі особливості соціального розвитку робляться пропозиції щодо обмеження соціальної дієздатності за психологічними критеріями. Як інструмент часом пропонується методика визначення коефіцієнта інтелектуальності – IQ. У разі її застосування та інтерпре- тації результатів до соціально дієздатних мали б належати від 2–3 до 10% людей. Я вже висловлював свої критичні зауваження щодо цього підходу [6, с. 14]. Досить слушним є міркування В. Цапліна про те, що чим вищий ступінь технологічного розвитку, тим вищі вимоги до людини й людства, тим вищий поріг суспільної дієздатності [9, с. 74]. Наведені характеристики нинішніх реалій та міркування окремих учених дають підставу виділити в проблемі соціальної (політичної) дієздатності кілька питань: 1) чи слід миритися з тим, що до влади дориваються соціальні й моральні дегенерати; 2) чи зниження рівня моральності в суспільстві має зворотним боком цього процесу об’єктивну вимогу обмеження дієздатності морально деградованих особистостей; 3) чи можуть мати соціальну (політичну) дієздатність правопорушники, особливо засуджені злочинці, і чи можуть мати повну соціальну дієздатність “підневільні” люди, які служать у війську та мілітаризованих інституціях; 4) чи можуть мати повну соціальну (й політичну) дієздатність люди психічно недорозвинені, недостатньо соціалізовані і чи мають бути позбавлені її особи з уродженими (олігофренія) та набутими психічними дефектами й розладами; 5) чи можуть мати повну соціальну й політичну дієздатність недоучки, соціопати, особи з девіантними проявами (зокрема, делінквенти), ті, кого в побуті називають “дурнями”? Людьми таких категорій легко керувати. (А лишаються ще тисячі й тисячі знедолених, що живуть нижче межі бідності і які за сотню-дві гривень, скромний продуктовий набір, а то й за регулярний обід в їдальні для бідних проголосують за будь-якого “благодійника“). Висновок. Наведене вище опоненти можуть сприйняти як посягання на священне право народу (швидше, певної його частини) обирати, формувати владу, посягання на державні устої, на демократію. Та чи не довів ще Платон, що демократія – не найкраща форма влади? А практика сьогодення примушує нас задуматись над тим, чи такої демократії ми хочемо? Чи тих людей ми бажаємо бачити на владному Олімпі, які нині там дуже добре влаштувалися? І чи там їх місце? Література 1. Юридична енциклопедія: В 5 т.– К.: Укр. енциклопедія, 1999.– Т. 2. 2. Конституція України: офіційне видання. – К., 2006. 3. Костицкий М. В. Психологические вопросы деликтоспособности // Вестн. Львов. ун-та: Серия юрид. – Л., 1981.– Вып. 20: Проблемы совершенствования правового регулирования. 4. Психологическая энциклопедия / Под ред. Р. Корсини, А. Ауэрбаха. – 2-е изд. – СПб.: Питер, 2003. 5. Психиатрический энциклопедический словарь / Й. А. Стойменов, М. Й. Стойменова, П. Й. Коева и др. – К.: МАУП, 2003. 6. Костицький М. В. Проблеми соціальної дієздатності людини у світі, що глобалізується (психологічний і юридичний аспект) // Актуальні проблеми юридичної психології: Тези доп. Всеукр. наук.-практ. конф. (Київ, 29–30 вересня 2006 р.). – К., 2006. 7. Ильин И. А. Собрание сочинений: В 10 т. – М.: Рус. книга, 1993.– Т.2. – Кн. 2. 8. Скригонюк М. Плебсологія як філософсько-правове вчення.– К.: Парапан, 2008. 9. Цаплин В. Странная цивилизация.– М.: Астрель, 2006. РОЗВИТОК ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ЯК УЧАСТЬ У КОЛЕКТИВНИХ ДІЯХ СПІЛЬНОТ Л. А. Найдьонова Поняття політичної участі обґрунтовується як ключове для політико-психологічного підходу до реалій громадянського суспільства. Висвітлюються зв’язки цього поняття з провідними політичними і психологічними категоріями. Обговорюються результати найвідоміших міжнародних емпіричних досліджень щодо структурування феноменологічної різноманітності політичної участі. За головні форми політичної участі, що потребують інтенсифікації задля розвитку громадянського суспільства в Україні, визначено конвенційну і громадську соціальну участь у колективних діях спільнот. Ключові слова: політична участь, політична поведінка, політична активність, демократія, психологія спільнот, громадянське суспільство. Понятие политического участия обосновывается в качестве ключевого для политико-психологического подхода к реалиям гражданского общества. Освещаются связи этого понятия с ведущими политическими и психологическими категориями. Обсуждаются результаты наиболее известных международных эмпирических исследований, касающихся структурирования феноменологического разнообразия форм политического участия. В качестве главных форм политического участия, требующих интенсификации ради развития гражданского общества в Украине, определены конвенциональное и гражданское участие в коллективных действиях сообществ. Ключевые слова: политическое участие, политическое поведение, политическая активность, демократия, психология сообществ, гражданское общество. Political participation as the key concept for political-psychological approach to citizen’s society is discussed. Connections between this concept and other political and psychological concepts are shown. The results of famous empirical research concerning the structure of different forms of the political participation are discussed. Conventional political participation and civil participation in collective action of community are defined as the forms, which need intensification for development of the civil society in Ukraine. Key words: political participation, political behavior, political activity, democracy, civil society, community psychology. Проблема. Розвиток громадянського суспільства в Україні набирає обертів попри всі негаразди, незважаючи на політичні, економічні, фінансові та інші кризи. Як і в будь-якому багатоаспектному суспільному процесі, можемо виділити політико- психологічну перспективу розгляду громадянського суспільства в сутності й феноменах його розгортання. Нова інтегральна галузь знань, якою є політична психологія, потребує особливої уваги до побудови чітко структурованого понятійного апарату. Саме межі й взаємозв’язки понять слугують основою подальшої інституціоналізації та розвитку наукової галузі і власне фахової дисципліни. Професійні дискусії термінологічного й концептуального планів є надзвичайно актуальними на етапі формування нової наукової спільноти та конвенційно зумовленого поля її фахового дискурсу. Метою цієї роботи стало виділення й концептуальне обґрунтування поняття участі – ключового в політико-психологічному підході до реалій громадянського суспільства; теоретичний аналіз зв’язків цього поняття з провідними політичними і психологічними категоріями, а також огляд найвідоміших міжнародних емпіричних досліджень, присвячених проблемі структурування феноменологічної різноманітності політичної участі. Головним напрямом нашого наукового пошуку є розгляд участі в колективних діях спільнот як показника розвитку громадянського суспільства. Сенс спільноти, мережі стосунків, колективна ефектив- ність дій та їх інтеграція в громадській участі складають соціальний капітал спільнот – важливий вимір розвитку громадського суспільства. У концептуальному апараті політичної психології поняття політичної участі займає особливе місце. У ньому, як у краплині, відбивається вся складність і суперечливість розвитку галузі на перетині політичних і психологічних наук. До середини 1950-х років політична участь вивчалася соціологами переважно як участь у державному управлінні і виборах. Із цього ж часу дане поняття набуває статусу наукового терміна і входить до числа ключових у категоріальному апараті чотирьох соціологічних концепцій – демократії, модернізації, політичної культури і масового суспільства. Посилення інтересу до політичної участі саме в цей період було невипадковим з кількох причин: по-перше, з огляду на необхідність пояснення політичних процесів у країнах, що звільнилися від тоталітаризму, стали на шлях модернізації; по-друге, унаслідок зміни методологічної парадигми в американській політичній соціології (від аналізу інституціональних структур до дослідження політичної поведінки) і, по-третє, через політичну практику західних демократій – розвиток структур громадянського суспільства (Н. Смелзер). До цього часу в західній соціології і політології накопичено чималий досвід і традиції досліджень політичної участі, початок яким поклали Г. Алмонд і С. Верба, що дали перший ґрунтовний аналіз цієї категорії, введеної в дослідження як показник політичної культури. Шлях до психологічного розуміння політичної участі видається вельми складним і характеризується змішаністю і перетином дослідницьких інтересів дотичних наук. Оскільки феномен політичної участі вивчається в міждисциплінарному просторі, окреслимо традиції його розуміння насамперед під кутом зору політичних наук. Участь як форма демократії. Відомо, що в політичних науках категорія політичної участі нерозривно пов’язана з розумінням розвитку демократії як політичної системи. Так, концепція демократії участі (партисипативної демократії) надає особливого значення феноменові участі громадян у політичному житті. Рядові громадяни “швидше керують самі собою, ніж за допомогою обрання представників... це радше самоврядування громадян, ніж представницьке врядування в ім’я громадян” [1, с. 33]. Ця концепція сформувалася в 60-х роках ХХ ст. одночасно з приходом у політичні науки поведінкового підходу та інституціоналізацією політичної психології як окремої галузі. Соціальними умовами формування концепції демократії участі було яскраве втілення феномена політичної участі в практиці інтенсивних студентських заворушень і молодіжних рухів того часу. Розробниками концепції стали американські вчені Лестер Мілбратс, а згодом Сідней Верба і Норман Най, С. В. Макферсон, Керол Пейтмен, які заклали її теоретико-методологічний та емпіричний фундамент. Основним ціннісним імперативом демократії участі вважається активне залучення членів громади не лише до голосування на виборах представницької влади, а й до інших форм масової участі, у т. ч. і до самого політичного процесу: підготовки та прийняття політичних рішень, їх упровадження в життя, контролю за посадовими особами і т. ін. Політична участь громадян має запобігати зловживанню владою, бюрократизації суспільства, сприяти більш повному відображенню інтересів різних верств суспільства, подоланню відчуження особи від влади тощо. Політична участь розглядається як основа розвитку сучасного громадянського суспільства. Участь: розширене тлумачення як поведінки. Попри те, що термін політичної участі використовується в межах політичних наук як характеристика механізмів сильної демократії і громадянського суспільства, існує й більш розширене тлумачення, котре описує “дії, за допомогою яких рядові члени будь-якої політичної системи впливають або намагаються впливати на результати її діяльності” [там само, с. 51]. При такому використанні поняття політичної участі характеризує ординарну взаємодію елементів політичної системи і, значить, втрачає своє якісне наповнення та певне ідеологічне забарвлення як механізм партисипативної демократії. Тож із традиції використання поняття політичної участі в межах політичних наук ми окреслили першу зону омонімічної невизначеності, що потребує чіткого розуміння: про які саме реалії веде мову дослідник – про загальні механізми взаємодії суб’єктів у будь-якій політичній системі чи про особливу форму демократії політичної участі та притаманні їй феномени і дії певних суб’єктів. Тому в політичній психології і виникає складність у вибудовуванні зв’язків поняття політичної участі з традиційними психологічними категоріями, дотичними до політики, а саме: політичної поведінки, політичної активності, політичної діяльності. Вихід із цієї зони невизначеності стає можливим завдяки психології, яка накопичила достатній досвід розвитку концептуального апарату, заснованого на конструктах, що позначають континуум феноменологічної реальності між крайніми полюсами проявів. Якщо розглядати політичну участь як конструкт у широкому розумінні, то це буде континуум феноменів взаємодії суб’єктів політичної системи, один із полюсів якого утворюють форми, характерні для партисипативної демократії. На іншому ж полюсі розташовуватимуться такі форми, що умовно можуть позначати феномени відсутності дій з боку частини суб’єктів політичної системи, зокрема вияви політичного абсентеїзму (коли громадяни не беруть участі в голосуванні), відчуження від влади, байдужості до політики, аномії (відсутності уявлень про політику) тощо. Пропонуємо для позначення цього конструкту використовувати термін “політична поведінка”, а не “політична участь”. Це дасть змогу запобігти змішуванню в понятті протилежних полюсів реальності та уникнути лінгвістичного парадоксу, коли політичною участю має називатися саме не-участь. Додаткові аргументи на користь такої пропозиції наведено нижче, де аналізується співвіднесеність понять політичної діяльності і політичної поведінки. Тож політична участь у специфічному розумінні окреслюватиме особливу якість взаємодії суб’єктів у межах демократичного суспільства, спрямовану на реалізацію ціннісного імперативу партисипативної демократії. Абсентеїзм як відсутність індивідів у певному місці в певний час (наприклад, під час голосування) і пов’язане із цим невиконання ними певних суспільних функцій (здійснення політичного вибору представника своїх інтересів до владної структури) визначатиме протилежне політичній участі поняття. Розгортаючись у різних формах, політична участь індивідів залежатиме від політичної культури певного суспільства, в якій ті чи інші форми будуть більш або менш прийнятними. Поняття політичної участі застосовне до дій індивідів, груп, спільнот, які прилучаються до взаємодії у сфері політики, щоб тим чи іншим чином (своєю підтримкою чи, навпаки, протестом) вплинути на існуючу систему влади в суспільстві. Участь і діяльність. Поняття політичної участі пов’язане з категоріями діяльності та активності. У вітчизняній психологічній науці однією з основних категорій є діяльність як активна взаємодія з оточенням, у ході якої жива істота постає як суб’єкт, що цілеспрямовано впливає на об’єкт, задовольняючи таким чином свої потреби [2, с. 91]. Перетворення категорії діяльності на центральну в радянській психології пояснюється превалюванням матеріалістичної методології, що постулювала принципи діяльнісного опосередкування свідомості, міжособових стосунків тощо. Формування і розвиток індивідуальних та групових психічних явищ розглядалися в діяльності і відтворювали у своїй структурі й динаміці основні її властивості. Саме цією усталеною традицією пояснюється те, що багато хто з дослідників дає визначення політичної участі в діяльнісному дискурсі. Так, наприклад, О. Ю. Мелешкіна визначає політичну участь як “більш-менш регулярне і, зокрема, інструментальне застосування акторами різних форм політичної діяльності, за допомогою якого громадяни намагаються впливати на процес прийняття політичних рішень” [3, с. 154], а О. О. Чемшит – як “будь-яку дію чи бездіяльність, спрямовану на зміну чи збереження існуючого способу розподілу ресурсів у масштабах усього суспільства” [4, с. 254]. Можна погодитись із В. І. Бортніковим, що на сучасному етапі розвитку науки найоптимальнішим варіантом співвіднесення категорій “політична участь” і “політична діяльність” можна вважати такий: “політична діяльність індивідів може здійснюватись як політична участь і політичне функціонування. Політична участь охоплює непрофесійну сферу політичного життя суспільства. Політичне функціонування ж сукупно означає професійну політичну діяльність” [1, с. 53]. Щоправда, сам автор наголошує на певній умовності такого твердження, адже в політиці не завжди вдається провести чітку грань між професійною і непрофесійною діяльністю політика. Крім того, протиставляти суб’єкти (громадянина і професійного політика) через їх належність до різних множин також некоректно, адже будь-який політик є одночасно громадянином, тобто, здійснюючи професійну політичну діяльність, він тим самим реалізує певну форму політичної участі. “Функціонування” також належить до загальновживаних термінів і може використовуватися не тільки у значенні “функціонерства” для опису виконання певної функції елементом системи. Попри всі зауважені обмеження, підпорядкування політичної участі як однієї із форм політичної діяльності може бути прийнятним у межах діяльнісного підходу (наприклад, для аналізу структури чи мотивації політичної участі) або в межах протиставлення таких суб’єктів політики, як владна еліта і маси. Дуже часто, розглядаючи політичну діяльність, розрізняють широке і вузьке тлумачення цього поняття. Політична діяльність у широкому значенні слова – це діяльність політичної сили як важливого елемента політичної системи (легальної влади), що спрямовує життя соціуму. Політична діяльність у вузькому розумінні – це активність суб’єктів, пов’язана з реалізацією їхніх інтересів у суперництві з іншими суб’єктами, щоб бути представленими в органах управління. Ми пропонуємо політичну діяльність тлумачити як відстоювання своїх інтересів у спільноті, що передбачає взаємодію з різними партнерами. Ця діяльність охоплює усвідомлення своїх інтересів і розробку плану втілення їх у життя, створення умов для реалізації цих задумів і конкретні дії щодо їх виконання. Проводити свою політику означає володіти владою, тобто мати у своєму розпорядженні ресурси (матеріальні, організаційні, ідейні). Оскільки владу можна розглядати як механізм організації групи в єдине ціле і/або відповідну структуру, що здійснює цю функцію, то політична діяльність поряд із публічними, інституціональними засобами впливу на ситуацію передбачає і неформальні взаємодії всередині організації, приховані від стороннього спостерігача. Який із цих засобів матиме більше значення, а значить і вплив, залежить від устрою спільноти, її історії і традицій, здійснення управлінських функцій інституціональною системою влади тощо. Були спроби віднайти інші варіанти співвіднесення понять політичної діяльності і політичної участі. Так, В. М. Бебик вважає, що політична діяльність може здійснюватися на громадських або професійних засадах. Зауважимо, однак, що такі спроби виходять за межі політико-психологічного трактування категорій, оскільки залучають як критерії розмежування економічні реалії (чи сплачується винагорода за політичну діяльність, чи вона здійснюється на громадських засадах). Такі підходи не можуть вважатись оптимальними в розв’язанні науково-термінологічної проблеми. Варто наголосити, що в українській політичній психології існує тенденція визначення політичної участі, що розширює межі діяльнісного наукового дискурсу. Так, зокрема, М. І. Пірен тлумачать політичну участь як “втягнення (залучення) членів соціально- політичної спільноти в існуючі всередині неї політичні відносини і структуру влади” [5, с. 62]. Цей варіант визначення політичної участі суголосний з англомовною традицією, у межах якої розглядається низка близьких до участі (participation) термінів: політичне залучення (involvement), політична зайнятість (engagement), активізм (activism), змобілізованість (mobilization) тощо. Слід зважати і на цю, другу, зону термінологічної невизначеності, зумовлену лінгвокультуральним походженням джерел, які визначають особливості наукового дискурсу. Так, в англомовній традиції та в більшості перекладів терміни “діяльність” і “активність” (від англ. activity – діяльність) використовуються як синоніми. Участь і активність. Змістове наповнення поняття “активність” залежить від контексту розуміння політики загалом. Сьогодні найбільш поширені два погляди на зміст політики. Перший ґрунтується на твердженні, що основним змістом політики є відносини між соціальними групами з приводу завоювання, утримання і використання державної влади. Провідна теза другого підходу визначає основний зміст політики як розв’язання проблем формування, узгодження і представництва суспільних інтересів. Залежно від того, яке розуміння береться за точку відліку, поняття політичної активності розглядається або в контексті психологічних характеристик, закономірностей та феноменів політичного лідерства, професійної політичної діяльності (перший варіант), або ж у контексті психології політичної залученості різних соціально-демографічних груп (другий варіант). У кожному разі наголошується на відповідному змісті та особливостях мотиваційно-цільового, операціонального і результуючого компонентів політичної діяльності. Поняття “активність” у соціальній психології вживається, коли йдеться про: а) спосіб існування, вияву особистості чи групи. (Тобто активність розглядається як атрибутивна властивість, невід’ємна риса індивідуального і колективного суб’єктів); б) властивість, рису, характеристику особистості чи групи або ж їхніх дій, діяльності, поведінки. У цьому разі “активність” поляризується з “пасивністю”, відтак виділяються активні і пасивні групи, активна і пасивна поведінка тощо. Згідно з вітчизняною традицією пропонуємо під політичною активністю розуміти інтенсивність участі суб’єкта в політичному процесі загалом, а також у межах окремих форм політичної діяльності. Активність – це певний вимір, вісь, на якій можуть набуватися різні значення, що й слугуватимуть за критерії виділення різних форм політичної участі, про які йтиметься трохи нижче. Участь і поведінка. Співвіднесення понять політичної участі та політичної поведінки потребує звернення до інших лінгвокульту- ральних джерел. Для англомовної політичної психології центральним концептом традиційно виступає поняття політичної поведінки (behavior), що охоплює всі види дій у політичній сфері (бездіяльність також вважається формою поведінки). Це й слугує основним аргументом для використання поняття політичної поведінки на позначення континууму і широкого спектру всіх форм політичної участі в широкому значенні слова. Поведінка загалом визначається відносно категорії свідомості, характеризуючи зовнішні прояви людської активності. Під терміном “політична поведінка” розуміють не лише дії окремих учасників, а й масові виступи, як акції організованих суб’єктів влади, так і стихійні дії натовпу. У цьому полягає основна відмінність категорії поведінки від категорії діяльності, яка навіть у груповому своєму вияві не втрачає цілеспрямування і певної психологічної структури, залишається довільною, а не стихійною. Структура діяльності, крім зовнішніх компонентів (дії, операції), містить ще й внутрішні складові (потреби, мотиви, цілі), тоді як політична поведінка визначається як “сукупність людських дій (вчинків), які спостерігаються зовні, у сфері розподілу та здійснення влади” [6, с. 209]. Політична участь у широкому розумінні збігається з поняттям політичної поведінки, особливо при розгляді її різних форм. Наприклад, голосування, участь у виборах різного рівня (від національних до місцевих) розглядається як одна з головних форм політичної участі. Так що фактично дослідження політичної поведінки виборців розкривають механізми політичної участі в суспільствах, де голосування є формою участі громадян у політиці. Можна виділити два основні напрями дослідження політичної участі, зумовлені практичними соціальними запитами: з’ясування механізмів прийняття рішення про участь у голосуванні (зменшення політичного абсентеїзму) та визначення детермінант політичного вибору певного кандидата. Історично склалося так, що в західній політичній психології поведінка і свідомість виборця розглядаються насамперед під кутом зору визначення механізмів вибору певного кандидата. Існує три найбільш усталені моделі політичної поведінки, які розкривають зв’язок між свідомістю виборця і його діями: соціологічна, соціально- психологічна та раціонально-поведінкова (див., наприклад, аналіз Д. Позняка [7]). Соціологічна модель хронологічно є найстарішою з представ- лених. Експериментальне дослідження проблеми поведінкових механізмів політичної свідомості виборців започаткували представники Чиказької соціологічної школи, де вже з 30–40-х років ХХ ст. проводилися прикладні наукові розвідки. Підсумком цих досліджень, невдовзі підтриманих співробітниками Мічиганського і Колумбійського університетів, стала так звана соціологічна теорія голосування [8–10]. Прихильники цього напряму дотримуються думки, що механізмом політичної свідомості є ідентифікація виборців із референтними соціальними групами (родиною, колегами тощо), прагнення індивіда приєднатися до більшості і певний тиск групи. Тож поведінка виборців виявляється тут істотно детермінованою самою соціальною стратою, до якої вони належать, тобто характеристиками найближчого оточення. Провідна роль у дослідженнях соціологічної школи належить вивченню зовнішньої мотивації виборчої активності. У соціально-психологічній моделі увага дослідників концентрувалася на глибинних психологічних детермінантах політичної активності виборців. В основу моделі було покладено ідею про те, що провідним механізмом політичної активності громадян є партійна або політична ідентифікація, ставлення до політичних платформ кандидатів (ідеологій) та їхніх персоналій і подій дня. Першими в політико-психологічній практиці дію цих механізмів дослідили американські вчені А. Кемпбел і Ф. Конверс у термінології соціальних настанов. Загалом соціально-психологічна модель акцентує когнітивні чинники політичної поведінки, зокрема механізм соціальної категоризації, який полягає у спрощенні процесу соціального сприймання шляхом класифікації соціальних суб’єктів за певними спільними характеристиками. Ідеології використовуються як характеристики, котрі поділяють соціальний простір на “своїх” (ін- група) і “чужих” (аут-група), що відповідно слугує основним чинником вироблення ставлення (ін-груповий фаворитизм та аут- групова дискримінація) і здійснення вибору. Другий напрям поглиблення досліджень у межах соціально-психологічної моделі спирається на досягнення психоаналізу і зосереджує свою увагу на вивченні групових й індивідуальних захисних механізмів для підтримування позитивних “Ми-образу” та “Я-образу” в політичній взаємодії. Важливу роль при цьому відіграють захисні механізми проекування, вміщення, ізоляції, компенсації, ототожнення, раціоналізації, есканізму, перенесення та ін. Суттєвим ціннісним імперативом психоаналітичного підходу є визнання існування загрози в соціальній взаємодії, наявність ворожих суб’єктів, тому основним інструментальним засобом впливу стають формування і трансформація образу загрози чи ворога. Ще одним напрямом, який дав змогу розширити розуміння проблеми поведінки виборців, стала теорія раціонального вибору, що являє собою синтез психологічних, соціологічних та економічних підходів до дослідження людської поведінки. У межах цієї теорії, що почала розроблятися ще в 60-х роках минулого століття, індивід розглядається як “максимізатор вигоди”, що спрямовує свою поведінку, керуючись прагненням збільшити по змозі свій моральний і матеріальний добробут [11]. Одним з орієнтирів морального добробуту є соціальне схвалення. Отже, можна виділити два ключових механізми політичної поведінки, які розробляються на основі цієї моделі: егоцентризм, коли вибори стають інструментом досягнення особистих цілей, і солідарність, яка спонукає індивіда голосувати певним чином в обмін на дружнє ставлення та емоційне схвалення референтних для нього осіб і груп. Звичайно, наукові надбання політичної психології в дослідженні поведінки виборців не вичерпуються розглянутими трьома основними моделями. Останнім часом з’явилися моделі, зумовлені потребами виборців у самоствердженні (С. Вольфшнгер і С. Розенстоун), концепції “ірраціонального вибору” (С. Розенберг і П. Маккаферті) та ін. [7]. В українській політичній психології означилася тенденція інтегративного підходу, згідно з яким вищеперелічені теорії розглядаються не як альтернативи, а як підґрунтя об’єднання різних бачень існуючої реальності. Так, у дослідженнях мотивації політичного вибору, які протягом останніх трьох років проводяться Інститутом соціальної та політичної психології АПН України, кожна з теорій робить свій внесок у розуміння мотиваційного розмаїття, оскільки пояснює електоральний вибір якоїсь певної частини виборців. Разом з тим у політичній психології набувають усе більшого масштабу дослідження інших, крім голосування, форм політичної участі. Вирізняють політичну участь активну і пасивну, індивідуальну і колективну, добровільну і примусову, традиційну і новаторську, легітимну і нелегітимну. Проблема класифікації форм політичної участі набуває особливої актуальності у світлі кроскультурної перспективи сучасних політико-психологічних досліджень. Комплексна розширена модель політичної участі. Найбільш розлогою моделлю політичної участі, створеною українськими політичними психологами, є комплексна розширена модель політичної участі Л. О. Кияшко [12]. Це структурно-функціональна модель полі- тичної участі, яка визначає взаємозв’язки її різних складових і придат- на для аналізу соціально-політичних чинників участі молоді в полі- тиці, зокрема соціально-психологічних. Політична участь не тільки забезпечує реалізацію інтересів і запитів громадянина в політичному процесі, а водночас є дієвим засобом політичної соціалізації, формування політичної культури, громадянської позиції особи. Створюючи модель політичної участі, українські дослідники спиралися на концепцію Лестера Мілбрата [13], у якій розроблено типологію факторів, що є передумовами політичної поведінки та участі. Ці фактори розглядаються як результат дії різноманітних зовнішніх і внутрішніх стимулів. Типологія Л. Мілбрата – чотирикластерна класифікація. Системотвірними стають зовнішні (суб’єктивно-об’єктивні) групи факторів. Два зовнішніх рівні поділяються на: (1) суб’єктивний, зумовлений безпосереднім особистісним оточенням, і (2) об’єктивний, пов’язаний із зовнішнім середовищем, включаючи соціоекономічні, соціокультурні, соціополітичні та інші фактори. Внутрішні рівні типології Л. Мілбрата представлено суб’єктом та особистісними факторами політичної дії, які також поділяються на (3) суб’єктивну групу, пов’язану з атитюдами, орієнтаціями та рисами характеру особистості; (4) об’єктивну групу факторів, представлених характеристиками соціально-економічного статусу особистості і вимірюваних соціодемографічними показниками (освіта, доход, вік, національність, стать і т. ін.). Четверта група розглядається як сукупність факторів, що визначають об’єктивно особистісні ресурси суб’єкта політики. На відміну від концепції Л. Мілбрата, в українській структурно- функціональній моделі соціально-психологічними факторами, що впливають на політичну участь, визнаються об’єктивні підстави: гендерно-вікові, соціально-економічні, середовищно-суспільні (мікросередовище – родина, друзі; макросередовище – місце проживання, територіальні громади тощо). До суб’єктивних факторів віднесено: мотиваційно-ціннісні (мотиви політичної участі, ставлення до політичних рухів), конативні (вольові риси та навички політичної взаємодії), а також когнітивно-рефлексивні (ідеологічні настанови, стереотипи, фактори прийняття рішень щодо політичної поведінки). У вимірі політичної активності політична участь поділяється на чотири рівні, що відповідають певним складовим: перший – полі- тично-апатичний, другий – ситуативно-споглядальний (пізнавально- когнітивна складова), ситуативно-діалогічний (вербально-комуні- кативна складова), побутово-підтримувальний (поведінково-вольова складова); третій, відповідно до складових, – пошуково-інформатив- ний, дискусійно-регуляційний, нормативно-організаційний; четвертий – творчо-аналітичний, переконувально-впливовий, лідерськи- активізуючий. Рівні політичної участі корелюють з показниками мотивації (нігілістично-відторгальної, індивідуально-егоїстичної, раціонально-прагматичної, соціально-альтруїстичної) та рівнями громадянської відповідальності (безвідповідальним, вибірково- ситуативним, ситуативно-прагматичним, усвідомлено-вчинковим). У такий спосіб було концептуально визначено матричну структуру політичної участі. Така розлогість наведеної вище моделі, на нашу думку, є дещо надмірною, оскільки до поняття політичної участі включено, наприклад, інтерес до політики, а також такий когнітивний чинник, як політичні знання, що переводить проблему визначення чинників політичної участі в завдання виявлення взаємозв’язків між компонентами моделі. Зручна в інструментальному використанні, така структурно-функціональна модель, однак, хибує на згадані нами раніше зони невизначеності, що утруднює подальшу наукову комуні- кацію її розробників з представниками інших позицій. А втім, у ході дискусії високий рівень рефлексивної культури, що передбачає враховування термінологічних контекстів і теоретичних обмежень, дає змогу досягти порозуміння, відтак складності структурно-функціона- льної моделі, можливо, і не матимуть такого принципового значення. Тим не менше, ще раз наголосимо на традиції розведення понять політичної участі (як певних форм активної дії громадян у сфері політики) та форм зайнятості в політиці, до яких відноситимемо споживання політичних новин, спілкування між собою на політичні теми тощо. За межами специфічно і строго визначеної політичної участі традиційно залишаються соціальні настанови, політичні знання, громадська і соціальна пов’язаність суб’єктів, відчуття сенсу спільності, колективної ідентичності тощо. Для цих форм політичного залучення використовуватимемо поняття психологічних ресурсів політичної участі [14]. Структура політичної участі в результатах емпіричних досліджень. Одним із найбільших емпіричних досліджень політичної участі молоді в межах вивчення масштабів громадянського залучення став потужний проект Міжнародної асоціації з оцінки освітніх досягнень, реалізований у 1999–2000 роках. Завданням проекту було вивчення ефективності громадянської освіти у 28 країнах світу (Австралія, Великобританія, Бельгія, Болгарія, Греція, Гонконг, Данія, Естонія, Фінляндія, Німеччина, Колумбія, Кіпр, Італія, Латвія, Литва, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Росія, Словаччина, Словенія, США, Угорщина, Чехія, Чилі, Швеція, Швейцарія). Репрезентативними національними опитуваннями було охоплено понад 140 тисяч юнаків і дівчат двох вікових когорт – 14 і 18-річного віку (час першої участі у виборах). Виявилося, що 80% вісімнадцятилітніх юнаків і дівчат планують брати участь у своєму першому голосуванні. Парадоксаль- ним видається той факт, що в більшості країн виявлено велику розбіжність між планованим і реальним рівнями електоральної політичної участі молоді, яка залежить від рівня політичної культури країни. Відомо, що під час парламентських виборів у 2000–2007 роках середній показник участі громадян країн Західної Європи становив 72,7%. Зауважено стабільну тенденцію зниження цього показника принаймні з 1960 року (за цей період показник зменшився майже на 10%) [16]. У всіх 28 країнах виявлено закономірність: чим більше учні знають про демократичні інститути і процеси, тим упевненіше вони планують свою участь у виборах, коли подорослішають. Додатково – чим більше переконані учні в тому, що вчителі їх навчають важливості участі у виборах, тим активнішим стає бажання молоді голосувати. Попри різні обставини в різних країнах, відмічається зв’язок між створенням умов відкритого для дискусій клімату в класі і розвитком громадянських знань, зростанням залученості молоді до участі в політичному житті своєї країни [17]. У всіх досліджуваних країнах половина випускників загальноосвітніх шкіл відзначила наявність власного інтересу до політики. Зауважимо, що у них він більш виражений, ніж у 14-річних підлітків-співвітчизників. Важливо, що в більшості країн головним постачальником політичних новин є телебачення. Факторний аналіз питань, що стосувалися політичної участі, на міжнародній молодіжній вибірці показав доречність використання чотирьох відмінних одна від однієї шкал політичної участі. Перша шкала – електоральної політичної участі – стосується намірів брати участь у національних виборах. У розрізі міжнародної вибірки в середньому від 78% (серед 14-річних) до 85% (серед 18- річних) юнаків і дівчат планують, ставши дорослими, брати участь у національних виборах. Діапазон показників тут досить широкий – від 97% для молоді Данії до 42% – Швейцарії. Друга шкала стосується активності участі в громадських рухах (громадська соціальна участь): збирання підписів на петиціях, грошей на колективні потреби, участь у мирних масових політичних акціях (демонстраціях, маршах, ралі тощо). Частка молоді, що має такі наміри політичної участі, значно менша: у середньому по вибірці вона становить трохи більше половини всіх опитаних (60% молодих готові збирати підписи, 40% – гроші, 50% – брати участь в акціях). Відмінності між країнами за цими показниками досить істотні, наприклад, лише 19% чеської молоді воліє брати участь у збиранні грошей на громадську благодійність (іще менша ця частка серед хлопчиків – 12%), тоді як кіпріотські і чилійські підлітки готові до такої форми участі – серед них охочих 85% і 82% (а серед дівчат цей показник іще вищий – 89 і 85%, відповідно). Це може бути пов’язано з різними можливостями, адже за чисельністю благодійних організацій окремі країни можуть суттєво відрізнятися. Третя шкала стосується конвенційної політичної участі, тобто інтегрує індикатори: а) членство в політичних партіях; б) листування з газетами щодо соціальних і політичних справ; в) готовність бути кандидатом на виборах до органів місцевого чи міського самовряду- вання. Рівень участі в такій формі значно нижчий: за міжнародною вибіркою він становить лише 10% для 14-річних і 9,7% для старших юнаків і дівчат. У чотирьох країнах (Данія, Кіпр, Чехія і Росія) дівчата виявляють статистично значуще більшу активність за цією шкалою, хоча середні значення гендерної різниці не виходять за межі 1%. Четверту шкалу складають форми політичного протесту, що можуть бути незаконними: блокування транспорту, захоплення будівель, обмальовування стін. Незначна частина підлітків, переважно хлопчиків, відмічають, що вони бажали б долучитися до такого типу протестної активності. У більшості країн ця шкала показує найменші значення, але загалом у межах міжнародної вибірки 10% молоді відмічає свою готовність брати участь у блокуванні транспорту і близько 13% – у захопленні будівель та обмальовуванні стін. Остання форма діяльності виявляється більш прийнятною для 14-річних, ніж для старших учнів (з віком частка знижується від 20% до 13%). А втім, це не є виявом зменшення протестного потенціалу загалом, адже критичність ставлення до політики за цей час, навпаки, зростає, про що свідчить зниження рівня довіри до державних органів влади в міжнародній вибірці. У межах протестної шкали майже у всіх країнах (крім Швейцарії) дівчата менше, ніж хлопці схильні до таких форм політичної участі. І, нарешті, показники, які відображають залученість учнів до різних видів шкільної і позашкільної громадської роботи, дотичної до сфери політичної участі (волонтерські організації, шкільне самоврядування, громадська діяльність). Від 5 до 33% європейської молоді реально залучено до участі в учнівському самоврядуванні, молодіжних відділеннях діючих політичних партій, екологічних організаціях чи об’єднаннях із захисту прав людини, місцевих волонтерських групах територіальних спільнот, у проведенні благодійних заходів тощо. Цей показник значною мірою залежить від особливостей політичної культури досліджуваних країн. Так, 67% школярів-кіпріотів беруть участь в учнівському самоуправлінні (бюро, парламент тощо), тоді як у Польщі цей показник становить лише 9%. Частка молоді, залученої до молодіжних організацій політичних партій, загалом по масиву досліджуваних країн не перевищує 10% (на Кіпрі цей показник, однак, більший у три рази і сягає 34%). Відсоток юнаків і дівчат, які беруть участь в організаціях із захисту навколишнього середовища, менше 20% у більшості країн, тільки в Польщі – 25%. Загалом найнижчий рівень участі молоді в різноманітних організаціях (до 10%) було зафіксовано в Естонії, Латвії, Росії й Польщі. У більшості країн дівчата беруть більш активну участь у волонтерських організаціях. Простежується зв’язок між відкритістю шкільного (класного) середовища до дискусій і залученістю молоді до громадської роботи. Загальний висновок цього масштабного міжнародного дослі- дження більш ніж очевидний: участь юнаків і дівчат у шкільному житті і залучення до широкої мережі соціальних стосунків сприяють формуванню високого рівня їх політичної участі, коли вони стають дорослими. Моделювання чинників, що визначають бажаність участі у виборах для молоді (за результатами досліджень у 13 країнах), дало змогу виділити три провідні, які мають приблизно однакову пояснювальну силу: (1) загальний рівень громадянських знань, функціонування і цінності демократії; (2) звітування про проведення роз’яснювальної роботи в школі щодо важливості участі в голосуванні; (3) інтерес до політики. Близька факторна структура, отримана для досліджуваних масивів 14 і 18-річних юнаків та дівчат, підкреслює провідну роль шкільного навчання у формуванні намірів політичної участі молоді. Значущість цих трьох факторів для передбачення рівня участі в майбутніх виборах зберігається практично у всіх досліджуваних країнах (за винятком останнього фактора – інтересу до політики, який виявився незначущим для популяцій Ізраїлю і Росії). До чинників середнього рівня прогностичності можна віднести частоту перегляду новин по телебаченню і читання новин у газетах і журналах. Відкритість класного колективу для дискусій та участь у шкільному самоврядуванні справляють помірно позитивний вплив на рівень участі в майбутніх виборах. Родинна грамотність (наявність і розміри домашньої бібліотеки), освітній рівень батьків, чисельність сім’ї не справляють прямого впливу на рівень участі в майбутніх виборах, але є важливим опосередковуючим чинником для першого фактора формування громадських знань. Політична участь молоді України. Кроскультурне вивчення психологічних чинників і ресурсів політичної участі молоді в порівнянні з дорослим населенням показало, що молодь переймає форми участі, характерні для політичної культури певної країни. Тож особливості політичної участі дорослого населення України можуть дати уявлення про умови, в яких формується політична участь української молоді. Щоб з’ясувати це, скористаємося виділеною в міжнародному дослідженні факторною структурою. На жаль, Україна не брала участі у згаданому міжнародному дослідженні, проте ми можемо екстраполювати результати інших українських досліджень для того, щоб окреслити тенденції розвитку політичної участі. Так, у моніторингових дослідженнях електоральних намірів молодь (18–25 років) загалом суттєво не відрізняється у своїх намірах брати участь у голосуванні від дорослого населення країни. Звертає на себе увагу те, що рівень участі української молоді в діяльності громадських організацій дуже низький: лише 3,5% молоді віком від 18 до 29 років стверджує, що бере участь у роботі громадських організацій (загалом по вибірці цей показник становить 3,8%). Позитивом виглядають самооцінка готовності брати участь у 14, 9% опитаних, які поки що не роблять цього, а також намір 46,1% молодих людей в майбутньому брати участь у роботі таких організацій (загалом по вибірці 35, 9%). Окреме місце в українській політичній психології відводиться аналізові участі в мітингах і демонстраціях, так званих мирних політичних акціях. Загалом готовність громадян брати участь у мітингах можна оцінювати як стабільно високу – протягом 1998–2007 років цей показник не опускався нижче 31%. Не менш як 24% громадян готові також брати участь у демонстраціях. У листопаді 2005 р. (до річниці подій Помаранчевої революції) рівень готовності долучитися до масового мітингу сягав 48,9 %. За даними моніторингових досліджень Інституту соціальної та політичної психології, рівень протестної активності громадян України суттєво змінювався протягом останніх десяти років: кількість респондентів, що відмічають відповідь “обов’язково візьму участь у масових виступах протесту, якщо вони спалахнуть у моїй місцевості”, змінювався від 23,5% у листопаді 2000 р. до 9,9% у грудні 2007 р. Як свідчать дані моніторингу, у 2007 р. особисто погодились би взяти участь у страйках 16,8% опитаних громадян, у пікетуваннях місцевих органів влади і державних органів влади у Києві – відповідно 9,9% і 8,0%, у масових бунтах – 5,6%. Готовність до більш радикальних форм протесту виражена менше: у блокуванні шляхів сполучення погодились би взяти участь 3,9% опитаних, у захопленні приміщень органів влади – 2,6%, у голодуванні – 2,4%. Дослідження чинників політичної участі молоді тісно пов’язане з вивченням причин абсентеїзму. З одного боку, в демократичному суспільстві людина має право вільно вибирати форми своєї політичної поведінки, тому певний рівень абсентеїзму є ознакою демократії. Тиск на виборця, який зобов’язує його брати участь у голосуванні, несумісний з демократичними принципами. Саме тому повна відсутність абсентеїзму характеризує тоталітарні режими. З іншого боку, чим більше виражена політична участь, тим міцніша демократія. Вихід із цієї уявної суперечності полягає в тому, що в розвинутій демократичній системі вибори не становлять єдину форму політичної участі, навпаки, ідеться про необхідність розвивати насамперед громадські рухи, конвенційні форми політичної участі. Саме ці напрями і формують головну перспективу розвитку політичної участі в Україні на найближчий історичний період. Психологічний підхід по вивчення і розвитку політичної участі характеризується комплексним врахуванням різноманітних форм політичної участі та їх мотивації. Висновки. Проведений теоретичний аналіз підтверджує ключову позицію поняття політичної участі в концептуальному апараті політичної психології. Інтегративний потенціал цього поняття визначається міждисциплінарними перетинами термінологічного поля з такими галузями, як політичні науки в цілому і концепції демократії зокрема, соціальною психологією, психологією ком’юніті та й загалом усім комплексом психологічних наук. Означено характерну для сучасних досліджень політичної участі тенденцію розгляду різноманітності форм, що відбиваються в структурній диференціації поняття, побудові різних класифікацій і моделей. З огляду на це важливо запобігати надмірному розширенню поняття політичної участі, що може призвести до невиправданої дифузії або й термінологічної інфляції, породити додаткові суперечності комунікації. Континуальний підхід до поняття визначає політичну участь як полюс політичної поведінки, протилежний абсентеїзму. Емпіричні дослідження свідчать про існування чотирьох різних форм політичної участі молоді: електоральної, соціальної, конвенцій- ної, протестної. Участь юнаків і дівчат у шкільному житті і залучення їх до широкої мережі соціальних стосунків сприяє формуванню високого рівня їх політичної участі, коли вони стають дорослими. Тобто саме участь у колективних діях первинної територіальної спільноти, якою є школа, стає головним чинником формування політичної участі в старшому віці. Отже, можемо стверджувати, що головними формами політичної участі, які потребують інтенсифікації задля розвитку громадянського суспільства в Україні, є конвенційна і громадська соціальна участь у колективних діях спільнот різного рівня. Література 1. Бортніков В. І. Політична участь і демократія: Монографія. – Луцьк: Вежа, 2007. 2. Психологический словарь / Под ред. В. В. Давыдова, А. В. Запорожца, Б. Ф. Ломова и др.; НИИ общ. и пед. психологии АПН СССР. – М.: Педагогика, 1983. 3. Мелешкина Е. Ю. Политическое поведение // Политический процесс: основные аспекты и способы анализа: Сб. учеб. материалов. – М.: ИНФРА-М: Весь мир, 2001. – С. 152–171. 4. Чемшит А. А. Государственная власть и политическое участие. – К.: Укр. центр духовн. культуры, 2004. 5. Пірен М. І. Основи політичної психології: Навч. посіб. – К.: Міленіум, 2003. 6. Артемов Г. П. Политическая социология: Учеб. пособие. – М.: Логос, 2002. 7. Позняк Д. Соціально-психологічні механізми політичної свідомості виборців // Соціальна психологія. – 2004. – №1 (3). – С. 31–45. 8. Berelson D., Lasarsfeld P., McPhee W. Voting. – Chicago, 1954. 9. Lasarsfeld P. F., Berelson B., Gaudet H. The People’s Choice. – New York: Columbia University Press, 1948. 10. Lipset S. M., Rokkan S. Cleavage Structure, Party Systems and Voter Alignments. In: S. M. Lipset and S. Rokkan (Eds.) Party Systems and Voter Alignments. – New York: Free Press, 1967. 11. Downs A. An Economic Theory of Democracy. – New York, 1957. 12. Кияшко Л. О. Політична соціалізація та репрезентація у свідомості молоді соціально-ідеологічних понять і явищ // Проблеми політ. психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. пр. / За заг. ред. М. М. Слюсаревського. – К.: Міленіум, 2007. – Вип. 5–6. – С. 236–245. 13. Milbrath L. W. Political Participation. – Chicago: Rand McNally, 1965. 14. Huoyan Shyu. Psychological Resources of Political Participation: Comparing Hong Kong, Taiwan, and Mainland China: International Conference on the Transformation Citizen Politics and Civic Attitudes in Three Chinese Societies, Taipei, Taiwan, November 19–20. – Taipei, 2004. 15. Husfeldt V., Bаrber C., Torney-Purta J. Students’ Social Attitudes and Expected Political Participation: New Scales in the Enhanced Database of the IEA Civic Education Study. – Режим доступу: http://www.wam.umd.edu/~iea. 16. Романюк А. Порівняльний аналіз основних форм політичної участі громадян країн Західної Європи // Віче. – 2008. – № 3. – С. 44–47. 17. Torney-Purta J., Amadeo J.-A., Lehmann R. Civic Knowledge and Engagement at Age 14 in 28 Countries: Results from the IEA Civic Education Study. – ERIC Digest, 2001. МОЖЛИВОСТІ ПРОГНОЗУВАННЯ НАСЛІДКІВ МЕДІА- ВПЛИВУ НА ПОЛІТИЧНІ НАСТАНОВИ РЕЦИПІЄНТІВ В УМОВАХ МЕДІА-КОМУНІКАЦІЇ О. В. Петрунько Обговорюються прогностичні можливості зв’язку між особливостями комунікації і політичними настановами реципієнтів медіа-впливу. Стверджується, що зміни політичних настанов населення, як можливий наслідок медіа-впливу, опосередковуються основними базовими особистісними рисами реципієнтів, рівнем розвитку їх політичної суб’єктності, “зрілістю” системи політичних настанов та інтенсивністю спрямованого на них медіа-впливу. Ключові слова: медіа-вплив, медіа-аудиторія, медіа-комунікація, комунікативна поведінка, комунікативна особистість, комунікативна стратегія, політичні настанови. Обсуждаются прогностические возможности связи между особенностями коммуникации и политическими установками реципиентов медиавоздействия. Утверждается, что изменения политических установок населения, как возможный результат медиавоздействия, опосредуются основными базовыми личностными качествами реципиентов, уровнем развития их политической субъектности, “зрелостью” системы политических установок и интенсивностью направленного на них медиавоздействия. Ключевые слова: медиавоздействие, медиааудитория, медиакоммуникация, коммуникативное поведение, коммуникативная личность, коммуникативная стратегия, политические установки. The prognostic possibilities of the connection between peculiarities of communication and political attitudes of media recipients are discussed. It is stated that the change of public political attitudes – as a possible consequence of media influence - is mediated by the recipient’s main personality characteristics, level of their political subjectivity, “maturity” of their system of political attitudes, and intensity of media influence aimed at the audience. Key words: media influence, media audience, media communication, communicative behavior, communicative personality, communicative strategy, political attitudes. Проблема. Суто прикладний інтерес фахівців з політичних технологій до аудиторії мас-медій (медіа-аудиторії) поширюється і на особливості її медіа-комунікації – як один з можливих чинників прогнозування та оптимізації наслідків медіа-впливу. Зростання цього інтересу, особливо помітне останнім часом, пояснюється об’єктивними (соціальними) і суб’єктивними (психологічними) причинами. З появою глобальних медіа-технологій (особливо інтернету) і переходом більшості суспільств на якісно новий інформаційний рівень (рівень медіа-суспільства) навіть у найнедемократичніших з них поширюють- ся і співіснують різні (альтернативні) політичні погляди. І цей процес майже не підлягає державному контролю. Тож за бажання практично кожний член медіа-суспільства має можливість споживати політичну інформацію і політичні ідеології відповідно до власних інтересів та потреб. Тому сучасна аудиторія мас-медій (медіа-аудиторія) все менше стає схожою на пасивну, гомогенну, прив’язану до “логіки більшості” масу, нездатну критично сприймати медіа-тексти і вкрай чутливу до різноманітних маніпуляцій (у т. ч. і з боку мас-медій). Медіа-аудиторія та окремі її члени поступово перетворюються на носіїв індивідуальної і колективної політичної суб’єктності, цілком здатних попри імпліцитний “контроль більшості” [1] на самостійні дії з огляду на власні інтереси, погляди й міркування доцільності [2–6]. Це висуває серйозні додаткові вимоги до технологій медіа-впливу у сфері політичного піару (тих, які запроваджуються під час виборчих кампаній, політичних перформансів та інших акцій, що мають на меті вплив на політичні настанови і політичний вибір населення); змушує переглянути критерії їх ефективності, спонукає до розроблення нових стратегій і тактик їх реалізації. Мета статті: розглянути прогностичні можливості зв’язку між особливостями комунікації (комунікативними стратегіями, комунікативною поведінкою) і політичними настановами реципієнтів медіа-впливу. У представницькому просторі медіа-досліджень, як зазначають Т. З. Адам’янц, Л. В. Матвєєва, М. М. Назаров та ін., чітко виокрем- люються медіацентрований і людиноцентрований дослідницькі підходи. Медіацентрований підхід постулює самодостатність і величезну суспільну роль мас-медій, стверджує, що продукований ними масив інформації (медіа-текст) всебічно впливає на індивідуальні й соціальні уявлення та настанови масової аудиторії, формує громадську думку, детермінує політико-ідеологічні вибори. Згідно з людиноцентрованим підходом роль мас-медій є вторинною. Вони віддзеркалюють особливості соціально-політичної ситуації, що склалася в суспільстві, і задовольняють інформаційні, комунікаційні та інші потреби медіа-суспільства й окремих “груп інтересів”, що становлять медіа-аудиторію [2; 4]. Нині все менше дослідників розглядають процес медіа-впливу як тотальний (безмежний, усебічний) і однобічний (об’єкт- спрямований, монологічний). Серед науковців стрімко зростає авторитет суб’єкт-суб’єктного підходу у вивченні особливостей комунікативних процесів в умовах медіа-комунікації, згідно з яким медіа-аудиторія розглядається як така, що має власні інформаційно- комунікативні інтереси й потреби, досить добре сегментована за різноманітними ознаками, у т. ч. і за типом комунікативних стратегій та комунікативної поведінки, які виявляються в процесі соціальної взаємодії та здійснення політико-ідеологічних виборів. Політико-ідеологічний вибір, перед яким час від часу постає кожна повнолітня людина, найчастіше має соціально-психологічну природу і є передусім вибором особистісним. Здійснюючи такий вибір, більшість людей виходить з імпліцитної теорії власної психологічної свободи/несвободи і намагається легітимізувати цю свободу/несвободу за допомогою відповідних соціально-політичних норм. Згідно із цим вибудовуються соціальна поведінка і комунікативні їх стратегії. Одні люди внутрішньо не сприймають пропоновані політико-ідеологічні норми й цінності, але ніяк не виказують свого неприйняття і свідомо чи несвідомо обирають стратегії уникнення (мовчазний протест, байдужість до політики та ін.), що час від часу сублімується в політичні анекдоти, кепкування й жарти на адресу політики й політиків і т. ін. Їхні політичні уявлення й настанови неначе “застигають”, “консервуються”, однак, незважаючи на ригідність, практичні їх наслідки спрогнозувати важко, оскільки вони досить незрілі і погано усвідомлюються їхніми носіями. Другі виказують бурхливий емоційний і вербальний протест, “збурюють повітря”, проте це не виходить за межі близького їх оточення і не виявляється в жодних громадсько-політичних акціях. Політичні настанови цих людей, як правило, також досить незрілі, примітивні, неоригінальні, ситуаційні, чутливі до ситуаційної думки більшості і нагадують “мильні бульбашки”. Треті активно, але безрезультатно “буцають дуба”, набуваючи репутації “диваків”, “безумців”. Через притаманний їм соціальний негативізм, що виявляється у відповідній соціально конфліктній поведінці, навіть “правильні” й дійсно оригінальні їхні політичні уявлення і настанови найчастіше залишаються “в меншості” і вже через це є неконкурентоспроможними. Четверті не лише активно обстоюють власні думки й ідеї з приводу соціально- політичного переоблаштування дійсності, а й активно скликають під свої прапори прибічників, виробляють спільні думки й плани дій. Ця група є порівняно малочисельною (за даними різних досліджень вона становить 6–12% дорослого населення тієї чи іншої країни [2]), однак її складають “лідери думок” і справді “пасіонарні” особистості, чия особлива, “пасіонарна”, активність зрештою і рухає суспільство шляхом розвитку. Кожна (не лише з означених вище, а й з можливих інших) група людей має певні політико-ідеологічні уподобання й настанови та відповідні набори комунікативних стратегій і типів поведінки, які опосередковують (щоправда, лише до певної міри) результати сприймання представниками цих груп політичних месиджів і впливають на їхні політичні настанови. Однак у кожній із згаданих груп ці зміни істотно обмежуються, з одного боку, базовою соціальною потребою в афіліації (причетності до соціальної більшості), а з другого – громадською думкою (домінуючими в суспільстві поглядами, які люди змушені поділяти). Згідно з концепцією “спіралі мовчанки”, сформульованою німецькою дослідницею Е. Ноель-Нойманн, суспільство має надійні засоби і завжди прагне ізолювати всіх, хто не погоджується з думкою більшості. Природний страх людини опинитися в ізоляції (більше чи менше виражений, але завжди присутній) змушує її погоджуватися з думкою більшості, формує соціальні її уявлення, визначає соціальну (особливо публічну) її поведінку, опосередковує сприймання нею медіа-текстів [1]. Невипадково більшість відомих теорій масової комунікації – теорія селективного сприймання (Берельсон, Катц, Блюмер, Гуревич, Клаппер, Малецке, Ховланд, Робінзон, Шумейкер, Хараш), теорія фреймінгу (Ноель-Нойманн), теорія конструювання соціальної реальності (Берґер, Лукман), теорія обмежених ефектів (Богартц, Болл, Маренчик, Свобода, МакКуайр, Мілавські, Штіпп, Рубенс), низка теорій когнітивного напряму (Ліпманн, Гербнер, Хоукінс, Морган, Левенталь, Холл, Фіске) та ін. – наголошують, що вплив мас-медій на сформовані в медіа-аудиторії уявлення і настанови не є всебічним, безпосереднім. Його результати, у т. ч. і результати впливу на політичні настанови, залежать як від зовнішніх, очевидних, змін соціального характеру, що стосуються предметного поля політичної діяльності (зміна провідних політичних акторів, партійної системи, державних інститутів) та політико-ідеологічного простору, в якому відбуваються політична діяльність і медіа-комунікації (зміна системи координат політичних орієнтацій і поява нових змістових вимірів), так і від глибинних, індивідно-суб’єктних, змін, що відбуваються із суб’єктами медіа-комунікації на рівні мотиваційних основ вибору, соціального самопочуття, особистих переживань тощо і детермінують комунікативні стратегії і комунікативну поведінку учасників комунікації як представників тої чи тої цільової аудиторії [3; 4; 7]. Поняття аудиторії є одним із центральних у теорії і практиці паблік рілейшнз. У практиці політичного піару як синонім поняття “аудиторія” використовують поняття “громадськість”, яке неодмінно містить у собі таку принципову ознаку, як активність учасників медіа- комунікації, і фактично ототожнюється з поняттям “активна аудиторія” [5; 6; 8]. Визначення цільової аудиторії (цільових груп громадськості) є обов’язковою умовою успішної реалізації будь-якої піар-програми. У зв’язку із цим дослідниками здійснено велику кількість спроб типологізувати аудиторію медіа-впливу. У найзагальнішому вигляді медіа-аудиторію поділяють на дві великі групи – екстравертивну та інтровертивну. Екстравертивна аудиторія порівняно з інтровертивною помітно активніше реагує на експресивну аудіовізуальну інформацію і значно менше уваги приділяє особливостям інформаційної ситуації ( контексту). Для “екстравертів” значно важливішими є аудіовізуальний ряд (“картинка”) і динаміка подачі інформації, а не її зміст. Отже, середньостатистичні політичні піар-кампанії з усією їх медійною атрибутикою (аудіовізуальною рекламою, політичними перформансами й іншими гучними подіями) переважно адресовані екстравертивній аудиторії. Інтровертивних споживачів політичної інформації більше цікавлять не аудіовізуальні месиджі, а друковані (політичні програми кандидатів, їх біографії, друкована реклама) й інформаційна ситуація загалом. Вони прагнуть зрозуміти зміст політичного месиджу, його інтенцію. Як традиційно вважається, “екстраверти” дивляться, а “інтроверти” думають [5; 6; 8; 9]. Більшість описаних у фаховій літературі типологій майже незалежно від експлікованих їх авторами критеріїв типологізації імпліцитно містять підстави розподілу, які так чи інакше характеризують рівень розвитку політичної суб’єктності індивідів. До таких показників належать потреба в причетності, або потреба брати участь у соціально-політичному житті (яка репрезентує рівень глибинних, базових соціальних потреб людини); активний інтерес до суспільно-політичних подій у країні і світі (рівень інтересу); “зрілість” системи соціально-політичних уявлень, цінностей, настанов (рівень цінностей); бажання обговорювати соціально-політичні питання з іншими людьми (рівень міжособової взаємодії); усвідомлення свого місця в суспільно-політичному житті суспільства (рівень особистої рефлексії); потреба в активній перебудові соціально-політичних реалій та усвідомлення відповідальності за результати своєї активності (функціональний рівень, або рівень соціальної взаємодії) та деякі ін. Окремі із цих критеріїв, хоч і не лежать на поверхні, імпліцитно присутні, наприклад, у широковідомій типології Д. Рисмена, яка репрезентує три типи активної аудиторії (громадськості): 1) орієнтовану на традиції (просоціальну) аудиторію, що перебуває під впливом “своєї” культури, усвідомлює власне спрямування і характеризується послідовною, раціональною, спрямованою на збереження традиційних норм і цінностей (просоціальною) поведінкою; 2) внутрішньоорієнтовану аудиторію, зосереджену на власному внутрішньому світі, особистих переживаннях, відносно нечутливу до думок інших, що характеризується егоцентричною, непередбачуваною, ірраціональною (з погляду соціально-політичної доцільності) поведінкою; 3) екстравертовану аудиторію, орієнтовану на широкі соціальні зв’язки, зміну усталених традицій і активну перебудову дійсності, для якої найбільш характерна інструментальна, орієнтована на досягнення цілей (цілераціональна) поведінка. На відміну від перших двох типів, не орієнтованих на соціально- політичну активність з перебудови світу і здійснення самостійної поведінки, третій тип є активним, дієвим, “не обтяженим” традиціями, який сміливо йде назустріч інноваціям. Імпліцитна присутність критеріїв, що характеризують рівень розвитку політичної суб’єктності (зокрема, свідома оцінка соціально- політичної ситуації, розуміння ієрархії соціально-політичних ролей і статусів, визначення свого місця в цій сфері соціального життя), характерна і для іншої, не менш відомої, типології суб’єктів політичної комунікації Г. Алмонда, який поділяє їх також на три типи: 1) тип, для якого характерна ситуаційна, стихійна участь у політиці (додамо: який практично не усвідомлює свого місця в політичному житті суспільства, оскільки його політична суб’єктність перебує на найнижчому рівні розвитку); 2) тип, політична участь якого є напівсвідомою і спрямованою на підтримання панівних культурно- історичних традицій, відтворення існуючих соціально-політичних ролей і статусів, підпорядкування їм як наперед заданим, таким, що не підлягають жодним сумнівам (додамо: суб’єктність представників цього типу має вищий порівняно з попереднім типом рівень розвитку, однак все ж таки недостатній, оскільки її носії не характеризуються ані усвідомленням свого місця в політиці, ані відповідальністю за результати власної політичної активності); 3) тип, для якого характерні активна, свідома, відповідальна політична участь, спрямована на утвердження соціально значимих політичних інтересів і цінностей, що набувають для індивіда – як представника певної соціальної групи (спільноти) – особистого значення. Політична суб’єктність і політичні настанови представників цього типу є досить “зрілими”, сталими і мало піддаються медіа-впливам. Ці типи (і відповідний рівень розвитку політичної суб’єктності) можна увідповіднювати із широковідомою типологією електорату і відповідною електоральною поведінкою під час виборчих кампаній: 1) стійкий (“упевнений”) електорат з добре сформованою потребою брати участь у виборах, чітко визначеними політико-ідеологічними настановами й пріоритетами та передбачуваною електоральною поведінкою; 2) обережний, невизначений (“такий, що сумнівається”) електорат з напівусвідомленою, але “прописаною традицією”, потребою брати участь у виборах, часто не здатний адекватно оцінити ситуацію виборчої кампанії і тому орієнтований на думку значимої для нього (референтної) більшості і на здійснення свого політичного вибору в останню мить перед голосуванням; 3) протестний (“такий, що відхиляє”) електорат, який характеризується недовірою до політиків і негативним ставленням до виборів, особливо високою порівняно з попередніми типами емоційністю і чутливістю до маніпуляційних впливів. Аналіз існуючих у вітчизняній і зарубіжній практиці типологій (Г. Алмонд, Д. Груніг, Дж. Дьюї, Д. Рисмен, Г. Дилігенський В. Королько, Г. Почепцов та ін.) дає змогу поділяти медіа-аудиторію на п’ять основних груп, кожна з яких потребує спеціально розроблених стратегій медіа-впливу: 1) стабільна громадськість (з високим рівнем розвитку суб’єктності і сформованими політичними настановами), яка виявляє активність з більшості соціально-політичних питань, розуміє своє місце в політичному процесі і не лише реагує на гострі проблеми, а й прилучається до активної соціальної взаємодії з метою впливу на ситуацію); 2) критично-протестна (з напіврозвинутою політичною суб’єктністю і цілком сформованими політичними настановами), досить обізнана, раціональна, традиційно-стереотипна громадськість, яка усвідомлює, що якимсь чином залучена до політичного процесу, однак не виявляє особистої активності для впливу на цю ситуацію); 3) ситуаційна громадськість, або “громадськість за інтересами” (з напіврозвинутою політичною суб’єктністю і недостатньо сформованими політичними настановами), яка утворюється навколо конкретної проблеми, що загострилася в даний момент, і найчастіше характеризується емоційною і непередбачуваною, залежною від ситуаційних чинників поведінкою; 4) потенційна (“латентна”) громадськість (аудиторія, яка не рефлексує своїх комунікаційних зв’язків у даній конкретній ситуації, однак за ряду умов – усвідомлення актуальності проблеми, а також усвідомлення реальних своїх обмежень і можливостей в її розв’язанні – вона може набути активного стану і перетворитися на активну (відповідальну) громадськість); 5) “не-громадськість” (“не-аудиторія”) – пасивна, індиферентна, погано інформована, байдужа до соціально-політичних питань і дуже умовно включена в ситуацію соціально-політичної взаємодії. Кожна із цих груп має свій комунікативний простір, у якому формуються й функціонують система базових цінностей і політичні настанови її учасників та сформовані в його межах спектри комунікативних стратегій, комунікативної поведінки, уособлені відповідними типами “комунікативних особистостей” (як їх визначає В. Б. Кашкін). За Кашкіним, комунікативні особистості характеризуються притаманними їм комунікативними цілями, умінням діяти згідно із цими цілями, динамічністю (готовністю і здатністю до змін), адекватністю й креативністю в реалізації власного комунікативного потенціалу тощо. За цими критеріями Кашкін виділяє домінантний (авторитарний), мобільний (ініціативний), ригідний (обережний), інтровертний (не-ініціативний) типи комунікативних особистостей [10]. У дослідженнях Л. В. Матвєєвої і Н. Б. Шкопорова йдеться про естетичний, романтичний, альтруїстичний (емпатійний), емоційний (орієнтований на міжособову комунікацію), гностичний та деякі інші типи [3; 7]. Усі згадані (і не згадані в межах цієї статті) комунікативні типи й типажі цікаві не самі по собі, а тим, що за ними стоять певні базові комунікативні стратегії і конкретна, реальна соціальна поведінка. За В. Кашкіним, комунікативна стратегія являє собою загальний план поведінки, яким передбачається послідовний, поетапний рух до сформульованої індивідуальним чи колективним учасником комунікації комунікативної мети. Комунікативну стратегію визначають базові психологічні особливості учасників комунікації (базова активність, потреба в афіліації, екстраверсія тощо), комунікативні цілі, комунікативний досвід, засвоєні соціальні стереотипи, що слугують їм “культурними окулярами”, крізь які вони дивляться на світ і згідно з якими діють [10]. Усе це становить, за визначенням Г. Г. Почепцова, глибинний рівень комунікації [6]. Структуру комунікативної поведінки на глибинному рівні становлять афективна (емоційно-оцінна), когнітивна (знаннєва), мотиваційно-ціннісна (потребово-ціннісна) і функціональна (діяльнісна) складові. Емоційно-оцінна складова відбиває ставлення до феноменів політики (політичних і державних діячів, політичних інституцій, окремих подій і явищ політичного життя країни тощо). В емоціях виявляється індивідуальний стиль переживань, суб’єктивна чутливість до навколишньої соціально-політичної дійсності, ставлення до неї, засноване на уявленнях про належне і бажане. Когнітивна складова (загальний стиль мислення та глибина політичних знань та уявлень, обізнаність з нагальних політичних питань, що виносяться мас-медіями в порядок денний) презентує в людській психіці реальність зовнішніх щодо неї об’єктів і ситуацій. Мотиваційно- ціннісна (евалюативна, потребово-ціннісна) складова визначається комунікативними потребами індивіда і займає центральне місце в структурі комунікативної поведінки. Функціональна (вчинкова) складова становить дієво-практичний вимір комунікативної поведінки, здатний перетворювати знання, ідеї й віру на конкретні дії (практичне володіння вербальними та невербальними засобами для здійснення політичної комунікації, уміння вибирати комунікативні засоби відповідно до умов комунікації, будувати дискурс взаємодії відповідно до встановлених норм політичної культури). Усі ці складові ієрархічно і неоднаковою мірою представлені в тому чи тому типі комунікативної поведінки, і залежно від цього можна будувати прогноз щодо можливих наслідків медіа-впливу на політичні настанови представників різних їх типів залежно від соціально-психологічних їх особливостей і характеру демонстрованої ними комунікативної поведінки [5; 9]. Комунікативна поведінка виявляється у двох планах: зовнішньому, як правило соціально доцільному і демонстрованому соціальному оточенню, і внутрішньому, що найчастіше є неявним, імпліцитно присутнім або й прихованим, таким, що ретельно оберігається від стороннього ока і будь-яких зазіхань чи сторонніх впливів. Добре відомо, що в переважній більшості населення виявляє негативні емоції і високий рівень тривоги, коли виникає реальна загроза системі базових його цінностей [3; 5; 6]. Комунікативна поведінка ініціюється базовими комунікативними настановами суб’єкта, готовністю до спілкування, ініціативою в спілкуванні, характером реагування на комунікаційну ініціативу інших, комунікативними орієнтаціями й позицією тощо [3; 9]. Вона репрезентує очевидний, що лежить на поверхні, рівень комунікативної стратегії особистості – як значно більш стійкого і сутнісного утворення, ніж вона сама. І в цьому смислі можна говорити про досить обмежені прогностичні можливості спостереження за характером комунікативної поведінки та її особливостями. Комунікативні інтереси й цілі, які визначають стратегію і спосіб поведінки індивіда в матеріальному світі, не є очевидними і лежать у сфері нематеріальній, психічній. Часто за однаковою комунікативною поведінкою приховуються неоднакові цілі, або, навпаки, неоднакова поведінка спричинюється одною й тою ж комунікативною метою. Тому для розуміння тої чи тої комунікативної поведінки і прогнозування можливих її наслідків важливо розуміти глибинний, сутнісний її рівень і системний її характер. Під час спеціальних досліджень було виявлено досить сталі кореляційні зв’язки між когнітивним стилем особистості, типом її комунікативної поведінки. Так, синтетичний стиль мислення і пов’язані з ним широта, плюралізм й інтеграція інтересів корелюють з егоїстичною, конфліктною, нетолерантною поведінкою. Ідеалістичний стиль мислення з характерними для нього моральністю і схильністю до компромісу корелює з моральною, толерантною, орієнтованою на колективізм і співпрацю поведінкою. Прагматичний стиль мислення (поціновування теорій, визнання свободи як цінності, гнучкість, адаптивність, прийняття інновацій тощо) корелює з партнерською (колективістською) поведінкою, спрямованою на співпрацю, групову солідарність, досягнення спільного результату. Аналітичний стиль мислення (логічність, систематичність, заперечення невизначеності й хаосу, ретельність у вирішенні будь-яких питань, відчуття розгубленості в ситуації свободи тощо) корелює з консервативно- традиціоналістською поведінкою, переважно орієнтованою на ієрархічні, впорядковані (владно-підвладні) стосунки, думку більшості, соціальний (і не лише) контроль. Реалістичний стиль мислення, що характеризується емпіричним пізнанням дійсності, опертям на беззаперечні факти, визнанням цінності власного соціального досвіду тощо, корелює з відповідальною, просоціальною поведінкою [3; 4]. Такі відомості, цікаві самі по собі, мало прояснюють питання про динаміку політико-ідеологічних настанов в умовах медіа- комунікації. Тож можна говорити, що комунікативна поведінка реципієнтів не є тим чинником, що детермінує сприймання політичних месиджів і спричинює зміни в системі політичних настанов медіа- аудиторії. Натомість важливим чинником апробації політичних настанов (особливо неостаточно сформованих, “незрілих”) на міцність є рівень активації реципієнтів – носіїв цих настанов, або рівень включення їх у медіа-ситуацію. Чим сильнішою є спричинена медіа- текстом (політичним месиджем) активація, тим глибшим виявляється залучення реципієнтів до процесу емоційної і когнітивної переробки інформації. А чим глибше залучення, тим вищою є ймовірність когнітивних, афективних і поведінкових наслідків, спричинених даним текстом (месиджем) [3; 7]. І це дуже умовно залежить від типу комунікативної поведінки реципієнтів. Звичайно, активація і залучення реципієнта до медіа-комунікацію залежить від його особистої активності, його інтересів і готовності до неї прилучитися, що реально виявляється в активному споживанні медіа-продукції, обговоренні інформації з іншими тощо. Однак особистісна компонента є лише передумовою активації реципієнта, “залучення” його до медіа- комунікації. Велике значення мають чинники, які лежать за межами особистості реципієнта впливу: походження (джерело) повідомлення; особистість комунікатора, що його транслює; особливості самого повідомлення, його сила та інтенсивність. Як показали дослідження Т. В. Анікєєвої, Л. В. Матвєєвої, Ю. В. Мочалової, Н. Б. Шкопорова та інших авторів, медіа- комунікація сприймається аудиторією передусім як вид міжособової взаємодії, яка, по-перше, передбачає обопільну зацікавленість, а по- друге, є двосторонньою, що означає реверсійність ролей комунікатора і реципієнта. Основними стратегіями як міжособової, так і медіа- комунікації є стратегія впливу (“вторгнення”, “інтриги”, “маніпуляції”), яка імпліцитно передбачає: 1) активну, домінуючу роль ініціатора комунікації (комунікатора) і пасивну, підлеглу роль того, кого “втягують” у комунікацію (реципієнта); 2) суб’єкт-об’єктний характер взаємодії між ними; 3) наявність кордону, який комунікатор має подолати, а реципієнт, відповідно, захистити, і стратегія діалогу (“залучення”), що імпліцитно передбачає рівнозначні, партнерські суб’єкт-суб’єктні взаємини між учасниками комунікації, спрямовані на взаємодію і співпрацю. Якщо стратегія комунікації (чи медіа- комунікації) свідомо чи підсвідомо визначається глядачем як “вторгнення”, він обирає поведінку “уникнення” (“втечі”, “відчуження”, “відхилення”). Усвідомлення й визначення комунікативної стратегії як “інтриги” спричинює аналогічну поведінку, проте найчастіше така стратегія діє на несвідомому чи напівсвідомому рівнях, викликає цікавість, “залучає” до комунікативної ситуації, і подальший розвиток подій залежить від багатьох різноспрямованих чинників, тому спрогнозувати його досить важко. Стратегія діалогу (“залучення”) з власної волі вводить глядача в медіа-ситуацію, робить його учасником медіа-подій. Медіа- комунікацію як “діалог”, “залучення” найчастіше оцінюють саме так ті глядачі, що попередньо були налаштовані на активне спілкування. У глядачів, які здебільшого перебувають у власному світі і не налаштовані на пошук контактів, залучення зазвичай не відбувається. Для цього має бути створено “єдине медіа-середовище взаємодії” [3; 7]. А це вже проблема не лише глядача, а й месиджу (його змісту, сили й інтенсивності), а також комунікатора, який цей месидж транслює. Однак навіть усе це, разом узяте, не гарантує зміни добре сформованих, “зрілих” політичних настанов у представників медіа- аудиторії з високим рівнем розвитку політичної суб’єктності. Стійкість (чи, навпаки, вразливість і чутливість до медіа-впливу) політико- ідеологічних настанов, сформованих у суб’єктів медіа-комунікації, закладена (або не закладена) в них самих, залежить від сутнісних (феноменологічних), функціональних та системних їх особливостей. Критеріями “стійкості” є зміст і предмет настанови, джерело і давність її походження, значимість її для особистості, рівень когнітивної складності, ступінь “зрілості”, спрямування, характер і мотиваційний потенціал, функціональність, узгодженість з уявленнями її носія про себе самого і своє місце в суспільно-політичному житті, а також узгодження окремої конкретної настанови з іншими настановами (органічне входження в загальну систему політико-ідеологічних уявлень і цінностей особистості) [5]. Незрілі, недостатньо сформовані, не пов’язані системним зв’язком з іншими когнітивними та емоційно- ціннісними структурами особистості політичні настанови реципієнтів, що мають слаборозвинуту політичну суб’єктність, є нестійкими, вразливими і чутливими до медіа-впливів. Висновки: 1. Комунікативна поведінка індивідів, яка формується під соціалізаційним впливом культури та соціального оточення, репрезентує набутий соціальний досвід, має здебільшого адаптаційний характер і є досить поверховою, зовнішньою презентацією глибинного рівня комунікації. Очевидні, такі, що лежать на поверхні, показники комунікативної поведінки можуть досить обмежено використовуватися як чинники, що опосередковують сприймання політичних месиджів і впливають на політичні настанови медіа- аудиторії. Їх прогностична цінність відносно невисока. 2. Вплив на політичні настанови реципієнтів визначається на глибинному рівні медіа-комунікації й опосередковується основними, базовими рисами і соціальними потребами реципієнтів (базовою активністю, екстраверсією, комунікабельністю, потребою в афіліації, бажанням обмінюватися думками й інтеракціями з іншими та деякими іншими), рівнем розвитку їхньої політичної суб’єктності, “зрілістю” й узгодженістю системи їхніх політичних настанов, характером і змістом споживаних медіа-повідомлень, силою й інтенсивністю спрямованого на них медіа-впливу. Ці показники мають досить високу прогностичну цінність. 3. Навіть системний медіа-вплив не гарантує запланованих змін “зрілих” політичних настанов, інтегрованих у загальну систему політико-ідеологічних уявлень і цінностей реципієнтів, для яких характерний високий рівень розвитку політичної суб’єктності. Нестійкими, вразливими і чутливими до медіа-впливів є переважно “незрілі”, недостатньо сформовані й не пов’язані системним зв’язком з іншими когнітивними та емоційно-ціннісними структурами особистості політичні настанови, що характеризує реципієнтів з низьким рівнем розвитку політичної суб’єктності. Література 1. Ноэль-Нойманн Э. Общественное мнение: Открытие спирали молчания: Пер. с нем. – М.: Прогресс-Академия: Весь мир, 1996. – 352 с. 2. Адамьянц Т. З. К диалогической телекоммуникации: от воздействия – к взаимодействию. – М.: Ин-т социологии РАН, 1999. – 136 с. 3. Матвеева Л. В., Аникеева Т. Я., Мочалова Ю. В. Психология телевизионной коммуникации. – М.: РИП-холдинг, 2002. – 316 с. 4. Назаров М. М. Массовая коммуникация в современном мире: методология анализа и практика исследований. – М.: Эдиториал УРСС, 2003. – 240 с. 5. Ольшанский Д. В. Политический ПР. – СПб.: Питер, 2003. – 544 с. 6. Почепцов Г. Г. Имиджелогия. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2002. – 704 с. 7. Матвеева Л. В., Шкопоров Н. Б. Связь с аудиторией в телекоммуникации. – М.: Гостелерадио, 1991. 8. Королько В. Г. Основы паблик рилейшнз. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2001. – 528 с. 9. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология: Учеб. пособ. для вузов. – М.: Нов. шк., 1996. – 352 с. 10. Кашкин В. Введение в теорию коммуникации. – Режим доступу: http://dere.com.ua /librarykashkin/06.shtml. ДО ПИТАННЯ ПРО ІНТИМНО-ОСОБИСТІСНУ СФЕРУ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ В. О. Татенко Представлено результати дослідження інтимно-особистісної сфери людських відносин, зокрема тих, якими наповнене політичне життя українського соціуму. Проаналізовано суперечності, що виявляють себе при умовному розчленуванні цілісних людських систем на їх внутрішню і зовнішню сторони. Здійснено спробу визначити поняття інтимно-особистісної сфери політичного життя з огляду на критерії внутрішнього, іманентного, сутнісного, сакрального, суб’єктного, вчинкового; пропонуються окремі результати її емпіричного дослідження. Обговорюється доцільність створення проекту комплексної експертизи придатності людини до політичної діяльності на основі застосування інтимно-особистісного діалогового підходу. Ключові слова: внутрішнє, зовнішнє, інтимне, сутнісне, сакральне, інтимно-особистісна сфера, політичне життя, політична психологія. Представлены результаты исследования интимно-личностной сферы человеческих отношений, в частности тех, которые наполняют политическую жизнь украинского социума. Проанализированы противоречия, проявляющиеся при условном расчленении целостных человеческих систем на их внутреннюю и внешнюю стороны. Осуществлена попытка определить понятие интимно-личностной сферы политической жизни, исходя из критериев внутреннего, иманентного, сущностного, сакрального, субъектного, поступкового; предлагаются некоторые результаты ее эмпирического исследования. Обсуждается целесообразность создания проекта комплексной экспертизы пригодности человека к политической деятельности на основе применения интимно-личностного диалогового подхода Ключевые слова: внутреннее, внешнее, интимное, сущностное, сакральное, интимно-личностная сфера, политическая жизнь, политическая психология. The results of research of intimate and personal sphere of people attitudes which are embodied in political life of Ukrainian society are presented. Contradictions revealed in conventional division of integral personal system into inner and outward sides are analyzed. An attempt is made to define the notion of intimate and personal spheres of political life based on criteria of inner, immanent, essential, sacred, subjective and active. The results of empirical research are proposed. The development of the project of complex expertise of person’s capability to political activity on the basis of intimate and personal dialogue approach is discussed. Key words: inner, outward, intimate, essential, sacred, intimate and personal sphere, political life, political psychology. Сьогодні, як і раніше, актуальною для психологічної науки є проблема суперечностей і невідповідностей між сутністю та явищем, між внутрішнім і зовнішнім планами людської діяльності, загострення яких може викликати структурні, функціональні і генетичні деформації, загальну дисгармонію і, як наслідок, руйнівні процеси в системах людина – людина, людина – суспільство. Мета дослідження полягала в тому, щоб обґрунтувати актуальність для психології цілого ряду питань, що виникають при спробі визначення сутнісних характеристик інтимно-особистісної сфери людського життя, зокрема життя політичного. Політичне життя як феномен і наукове поняття. Загальнонаукова категорія “життя” має свою історію і логіку розвитку. Так, наука вважає, що живе народилося з неживого. Хоча з приводу того, наскільки цей перехід був закономірний, невипадковий, природний, і досі ведуться дискусії. Окрім наукової (еволюційно- революційної), існують ще принаймні дві пояснювальні моделі зародження життя: містично-теологічна, що апелює до божественних сил, і космічна, згідно з якою життєдайне насіння було завіяне з інших світів на Землю якимось усесвітнім вітром чи було умисно насіяне представниками інших цивілізацій. Щоправда, з історії відомі й більш оригінальні ідеї, наприклад, про Всесвіт як живе ціле, про неживе як продукт діяльності живого, про світ як уявлення тощо. До живого ми традиційно відносимо рослинний і тваринний світи, а також людину, вже хоча б тому, що вона є однією з форм існування білкових тіл. Перші проблеми і складності виникають тоді, коли живим визнається те, що не є тілесним, зокрема при визначенні психічного, душевного, духовного як особливої (небілкової) форми життя, відносно незалежної від життя біологічного (тілесного, плотського). Мовляв, у ході розвитку живого психіка постає як функція мозку, як ідеальне, що протистоїть матеріальному. З часом психічне набуває все більшої самостійності. Натомість уже мозок перетворюється на функцію психіки: індивід може різними засобами і способами (медикаментозними, психотерапевтичними) цілком свідомо впливати на роботу своїх мозкових структур, аби покращити пам’ять, увагу, мислення, стабілізувати свій емоційний стан тощо. Ми також говоримо про живе відображення світу психікою, протиставляючи його відображенню дзеркальному, тобто неживому. Відповідно формами психічного життя визнаються свідомість і діяльність, воля, темперамент, характер, те, що позначається словами індивід, особистість, індивідуальність, суб’єкт, а також Я, що усе це має як “своє”. Не менше запитань викликають спроби розглядати соціальну групу, суспільство, людство як окрему, відносно самостійну форму життя і виокремлювати такі його похідні, як життя соціальне, суспільне, економічне і політичне. Так, дехто із соціальних філософів, соціологів і навіть соціальних психологів активно використовує у своїх наукових текстах поняття “соціальний організм”, що мимоволі викликає асоціації з вакуолями, мітохондріями, мембранами та ядрами, з процесами асиміляції та дисиміляції, мітозом та мейозом тощо. Відомі також спроби (наприклад, у Е. Гуссерля) змалювати модель соціуму за аналогією з моделлю живої людської особистості. Непросто погодитися з думкою, що сума індивідуальних життів утворює нову, вищу форму життя, а саме життя суспільне, колективне, соціальне, що соціум є жива істота, котра має свою свідомість і самосвідомість, характер і темперамент, свою власну мотивацію активності і розвитку, а отже, своє Я. Намагання оживити й персоніфікувати соціум виявляє себе також у приписуванні людству, суспільству, народу, нації, державі, тобто різного роду великим і малим групам, соціальним організаціям та інституціям, статусу суб’єкта, автора економічного, політичного, суспільного життя. Наприклад, В. Брушлинський вважає людство головним суб’єктом, а різного роду соціальні групи, а також окремих індивідів – суб’єктами n-го порядку. Так, комуністичну партію за радянських часів називали не інакше, як “Наш рулєвой”. Якщо це не просто метафори, тоді слід визнати, що в соціумі, як і в кожному живому організмі, – будь-то евглена зелена чи людська істота, – існує центр, який скеровує його активність, існують інстанції, які виконують команди цього центру. Політика і постає таким “органоїдом”, що виник із потреби існування соціуму, аби забезпечити його функціонування та процвітання. У цьому розумінні ми, власне, й говоримо про політичне життя, а також про його детермінацію. Адже в цьому разі соціум як живе ціле начебто повинен задавати, визначати наперед сенс і сутнісний зміст політичних рішень, якими б автократичними чи демократичними, розумними чи безглуздими вони не здавалися. Виникає ще й така політико-психологічна проблема. Індивід як частина не може достеменно знати і до кінця збагнути те, чого “хоче” суспільство як вища жива цілісність. Важко сказати, чи відає й сам соціум, що чинить, куди прямує, але він напевно добре знає, чого має хотіти окремий індивід, оскільки в частини не може бути ніякої іншої світлої мети, окрім того, щоб вірою і правдою служити цілому і бути готовою пожертвувати собою заради його благополуччя: “И как один умрем в борьбе за это!”. Тож і політики, хай би як вони себе не величали, – “лідерами”, “діячами”, “законотворцями”, “законодав- цями” і, звичайно, “владою”, – при такому підході є “гвинтиками” живої соціальної машини, які насправді ні за що не відповідають, так само як частина не може нести відповідальність за ціле, до якого належить. Найбільш ефективно розглядувана модель працює в тоталітарних системах, коли певна політична група, вважаючи себе озброєною єдино вірним ученням про іманентну логіку історичних самоперетворень соціуму, захоплює владу і всякими правдами й неправдами спрямовує життя окремих його членів у потрібне річище, наприклад, у напрямку до “світлого майбутнього”. До речі, і сьогодні маємо наочний приклад такого надіндивідуального і навіть надлюдського суб’єкта, котрий встановлює правила й норми соціально-економічного життя, а відтак і життя політичного. Ідеться про феномен ринку. Однак у реальному житті суспільне та індивідуальне чомусь постійно не мирять між собою. І це найбільш помітно саме в житті політичному, яке дивує своєю суперечливістю, що доходить до самозаперечення, дисгармонійністю, що сягає рівня хаотичності, а також алогічністю, що межує з патологічністю. Так чи інакше, рано чи пізно навіть у найвищій політиці індивідуальне благо починає домінувати над суспільним, порушуючи таким чином закон, що вчить про підпорядкованість частини цілому. Досить згадати феномен Майдану, коли на другий день після перемоги борці за демократію пересварилися між собою, не поділивши посади. Чому так виходить? Можливо, тому, що помилковою є сама гіпотеза про суспільство як живу істоту, як самодостатнє суще, як ціле, що визначає життєвий шлях своїх частин – окремих людських індивідів та їх груп. Натомість існує інша авторитетна думка, що “колективна машина” сама по собі тільки відтворює; не вона рухає прогрес, не вона керує рухом життя. Прогрес визначають тільки автономні, незалежні люди, які зуміли відвоювати для себе і своєї справи особливу, духовну, екстериторіальність, формально залишаючись у рамках системи. Це стало можливим завдяки їхньому таланту й розуму (М. К. Мамардашвілі). Можливо, феномен “життя” все-таки не варто відривати від його біо-психічного субстрату. Можливо, слід визнати, що суспільна свідомість живе не десь у між- чи надлюдському просторі, а у свідомості кожної окремої людини, переплітаючись природним чином зі свідомістю індивідуальною? За такого розуміння термін “політичне життя” може сміливо позбутися різного роду містичних і метафоричних довизначень, оскільки його суб’єктами визнаються живі конкретні люди, а не суспільство як якесь самодостатнє сутнє. Саме в голові і серці конкретних індивідів розігруються баталії між індивідуальним і суспільним. І саме тут слід шукати причини того, чому суспільне переважно декларується, а індивідуальне досягається, чому перше стає засобом для другого і чому нам ніяк не вдається гармонізувати відношення між цими онтичними цінностями. Але ж як бути з політичними партіями, рухами, громадськими організаціями тощо? Невже вони не є справжніми суб’єктами політичного життя? Відповідь на це питання в даному разі буде негативна. Адже різні соціальні угрупування, об’єднання (зокрема політичні партії) є ніщо інше, як засоби досягнення індивідуальних життєвих цілей, що можуть бути спільними в різних людей. Тому і поняття колективного політичного суб’єкта є не більше ніж наукова метафора, про що свідчить історія й увесь світовий досвід політичного життя. Ще в прадавні часи людей згуртовувала у спільноти індивідуальна потреба виживання, сьогодні ми об’єднуємо свої інтелектуальні сили для розробки нових технологій, свої душевні сили для досягнення порозуміння, свої духовні сили з метою осягнення своєї людської сутності. А якщо бути послідовно самокритичними, то слід визнати, що жодна українська політична влада не переконала свій народ у тому, що вона служить саме йому, а не його величності приватному інтересу. Тут і постає у всій своїй актуальності проблема внутрішнього і зовнішнього в політичному житті. Поділом на зовнішнє і внутрішнє навряд чи можна здивувати науки про політику. Так, диференціація на внутрішню й зовнішню політику є типовим явищем для більшості країн світу. Однак ідеться про інше, а саме про те, що внутрішнє далеко не завжди відповідає зовнішньому. Більше того, з часом з’являється все більше підстав, щоб у попередньому реченні частку “не” поміняти місцями зі словом “завжди”… У зв’язку із цим не можна не згадати про маніпулятивні технології, що набувають поширення та розвитку в сучасній політиці. Саме завдяки їм робляться небезуспішні спроби захоплення влади людьми з низьким рівнем компетентності, професіоналізму, моральності та загальної культури. Зовні політичне життя може виглядати таким, що будується на принципах справедливості, поваги до людини, свободи думки і слова, демократії тощо, а насправді – бути тяжко хворим на культ особистості, переживати ностальгію за “сильною рукою”. Ще за радянських часів лунали заклики не відривати слово від діла, проте й сьогодні існує щонайменше два плани політичного життя: того, що на гаслах, транспарантах й у випусках телевізійних новин, і того, що приховане не тільки від народу й не тільки від допитливого ока всюдисущих журналістів і політичних опонентів, а й багатьох своїх колег, побратимів, партнерів, соратників, яким не судилося пробитися до вузького кола представників правлячої еліти. Внутрішній план політичного життя можуть складати (і переважно складають) приватні інтереси окремих політиків (влада, гроші, слава…), а зовнішній – декларування їхньої соціальної спрямованості, готовості до відстоювання національних інтересів, любові до свого народу тощо. Не можна заперечувати існування й інших варіантів, коли, наприклад, політик особисте відсуває на другий план, а суспільний інтерес ставить на перший. Проте в сучасній політиці – це скоріше виняток з правил, унікальний випадок, який вимагає спеціального вивчення. Тому, не зупиняючись на нетипових зразках і продовжуючи рухатись від зовнішнього до внутрішнього формату політичного життя, ми так чи інакше, рано чи пізно вимушені будемо звернути увагу на проблему, основу формулювання якої утворює поєднання слів “інтимне” і “особистісне”. Інтимно-особистісна сфера політичного життя. Приступаючи до розгляду цієї теми, одразу спробуємо задовольнити цікавість тих, у кого слово “інтим” асоціюється виключно зі словом “секс”. Дійсно, якщо з позицій класичного психоаналізу чи навіть звичайного людського життя дослідити мотивацію діяльності політика, то може виявитися, що вся його бурхлива активність лідера партії чи фракції, борця з корупцією, захисника інтересів народу знаходить свої енергетичні джерела і рушійні сили в банальному статевому потязі. Існує чимало свідчень того, як відомі політичні діячі переступали не тільки норми моралі, а й закон, аби задовольнити потреби свого перенапруженого лібідо. Напевно, не варто звужувати розуміння й примітизувати зміст поняття “інтим”, зводячи все до сексуальних скандалів на кшталт Клінтон – Левінськи, сімейних стосунків, які приписують подружжю Горбачових або гендерних суперечностей, коли чоловіки-депутати у своєму колі вирішують питання щодо квоти жінок у парламенті чи домовляються про те, як завадити жінці стати президентом. Не менш інтимними є прагнення влади, слави, грошей, у чому мало хто з політиків признається навіть собі самому, не кажучи вже про інших людей. Можна навіть диференціювати політиків залежно від того, який із цих стимулів переважає в їхній мотиваційній системі, в яку ієрархію вони складаються. Зрозуміло, що політик, який прагне насамперед слави (читай народної любові і пам’яті поколінь), потім влади і вже потім грошей, буде інакше поводитися, ніж той, який мріє збагатитися і для цього намагається використати владу, сподіваючись прославитися пізніше. Бажано, звичайно, аби секс завжди супроводжувався інтимними стосунками. Це буде і природно, і по-людськи. Проте зовсім не обов’язково, щоб інтимне було пов’язане із сексуальним якимсь причинно-наслідковим відношенням. Адже слово “інтимний” приховує в собі більш глибоке значення і може співвідноситися з філософсько-психологічним поняттям внутрішнього. Так, наприклад, senc intime означає “внутрішній досвід”. Щоб розкрити психологічний зміст інтимного, слід звернутися до понять унікального, потаємного, загадкового, прихованого, душевного, духовного, суб’єктного і вчинкового. Поглибити розуміння інтимного як внутрішнього допоможуть поняття онтичного, сутнісного, іманентного і навіть сакрального. Адже внутрішній світ людини вбирає всю чуттєву сферу доторків, занурень у природу, всю неповторність емоційно-душевного та чуттєвого єднання з іншою людиною, створюваний ними, нехай ненадовго, абсолютно нероздільний душевний простір (К. Абульханова). Інтимність передбачає високий ступінь відкритості, відвертості, щирості, чесності, правдивості, а також чуйності, уважності, турботливості, делікатності, тактовності, ніжного і трепетного ставлення до партнера на основі глибокої поваги й довіри до нього. Справжня інтимність також передбачає максимально можливу зануреність у стосунки, включеність у взаємодію, максимально можливий рівень душевно-духовної творчості і повну взаємовіддачу без очікування винагороди для себе. Вищою винагородою тут стає сама можливість бути учасником такої інтимно-особистісної взаємодії. Найвищим критерієм інтимності є почуття любові в широкому і високому розумінні цього слова як інтенції єднання, що знімає й долає всі сумніви і страхи, дарує відчуття свободи, гармонії зі світом і самим собою, породжує позачасові переживання, робить людину щасливою. Інтимним (внутрішнім) є моральне почуття, вільне від зовнішніх впливів і спонук, тому егоїстичні міркування й особиста корисливість не в змозі переважити його. Так, справжня, внутрішня причина доброчинності полягає в “якійсь приреченості нашої натури турбуватись про благо інших”, в “якомусь інстинкті, що впливає на те, аби ми любили інших” (Ф. Хатчесон). Тобто інтимно-особистісним можна назвати те, що реально переживає, про що міркує і що робить людина, залишаючись наодинці із собою, те, у чому вона може розкритися лише перед тим, кому довіряє як самій собі. Ці думки, почуття і вчинки визнаються нею як абсолютно істинні і гранично значущі, оскільки відповідають її уявленню про власну сутність, гідність, цінність і сенс життя. Це та суб’єктивна критеріальна система, на основі якої здійснюються реальна самооцінка й оцінка інших людей, явищ і подій, якими наповнений світ. Якщо взяти політичне життя, то в ньому також можна умовно виділити як відносно самостійну інтимно-особистісну сферу думок, переживань, стосунків, оцінок та вчинків, які відрізняють його внутрішній план від плану зовнішнього. Взірцем тут може бути суспільно значущий політичний вчинок, про який знають лише його автори й виконавці, за який ніхто не чекає й не вимагає винагород чи посад і про який не трублять ЗМІ. Уявімо собі таку ситуацію діалогу журналіста з депутатом: Ж.: Чи правду кажуть, що ще минулого тижня Ви офіційно відмовилися від депутатської недоторканності? Д.: Так, відмовився, і вже сьогодні до мене кожний може сміливо “доторкатися”. Ж.: А чому про це нікому відомо, чому Ви не зробили з цього приводу ніяких публічних заяв? Д.: Просто не вважаю, що з приводу подібних речей слід проводити рекламну кампанію. Достатньо, щоб про це знали відповідні державні служби… Важко уявити собі такий діалог, проте політичний діяч, представник влади, народний депутат дійсно чимало корисного може зробити для народу. Коли ж стає очевидним, що всі його “вчинки” і “подвиги” вигадані його іміджмейкерами, цілком зрозумілою стає негативна реакція людей на такого політика. Принагідно можна згадати й інші випадки, коли представники двох протидіючих політичних сил жорстоко чубляться на очах телезагалу, називають один одного злочинцями, зрадниками, обливають брудом, а потім за лаштунками студії дружньо спілкуються, випивають по чарці, потискають одне одному руки й задоволені роз’їжджаються по своїх політичних квартирах. Ідеться не про те, що зовнішнє повинно стовідсотково відповідати внутрішньому, але ж у цьому, як і в усьому, має бути міра, інакше втрачається, обривається інтимно-особистісний зв’язок між політиками і народом як суб’єктами політичного життя. Аби відчути живе інтимно-особистісне ставлення народу як офіційного носія влади до тих, кому він доручив виконувати свою волю, ми звернулися до студентів-психологів (115 осіб) перед викладанням курсу політичної психології з питаннями про те, які почуття, переживання, думки і бажання викликає у них те, що позначається словом “політика”, якими словами вони могли б охарактеризувати сучасний український політикум та з якими живими істотами і неживими предметами все це у них асоціюється. Насамкінець ми запитали у наших молодих респондентів, чи бажають вони стати політиками або принаймні практикуючими політичними психологами. Наведемо деякі результати проведеного якісного дослідження. 1. На питання про те, які почуття й оцінні судження викликає образ сучасної української політики, ми отримали переважно такі словесні реакції наших респондентів: а) негативна характеристика: нудьга, невпевненість, розчарування, сум, смуток, сором, прикрість, недовіра, ошуканість, відраза, небезпека, страх, напруженість, безсилля, обурення, опір, злість, агресія, бажання змінити ситуацію; б) амбівалентні висловлювання: політика – цікава і потрібна справа, але те, що відбувається в ній сьогодні, просто обурливо; в) індиферентна позиція: мені байдуже, що там відбувається. 2. На питання про те, якими словами респонденти охарактеризували б сучасний український політикум, було отримано такі відповіді: а) егоїстичність, заздрісність, жадібність, меркантильність, мстивість, боротьба за владу, вовчі закони; б) надмірна амбітність, завищені самооцінка й рівень домагань, лицемірство, брехливість, маніпулювання, уседозволеність; в) неорганізованість, хаотичність, нестабільність; г) гра, цирк на дроті, беззмістовна комедія. 3. На прохання віднайти зв’язок між образом сучасної української політики, з одного боку, та живими істотами й неживими предметами – з іншого, було отримано такі асоціативні ряди: а) лисиця, змія, вовк, скунс, гієна, шакал, свиня, осел, слон, папуга, дракон, звіринець, саранча, банка з павуками, паразити; б) корона, гроші, іграшка, бурхливе море, вулкан, болото, бруд, смітник, поламаний комбайн, стіна; годинник, що йде назад, корабель, що пливе одночасно в різних напрямках; бамбук, бо пустопорожній. 4. Лише одиниці з числа респондентів висловили бажання пов’язати своє життя з політикою, оскільки, мовляв, це цікава справа, тому що хочеться випробувати себе, самоактуалізуватися в складній і відповідальній діяльності. 5. Приблизно половина опитуваних виявила бажання приміряти на себе роль практикуючого політичного психолога, оскільки це цікаво, вигідно, нетривіально, тому що саме психолог може якось впливати на свідомість і поведінку політиків і пересічних громадян (“Політичним психологом хочу бути, щоб змінити життя країни на краще”). Наведені якісні характеристики не потребують особливих коментарів. Цілком очевидним є переважання негативного ставлення молодих людей до політики, точніше, до політичної ситуації, яка склалася і вже тривалий час зберігається в Україні. Усе більш ілюзорною і нереальною видається можливість налагодження інтимно- особистісного (внутрішнього, сутнісного, онтичного) контакту між професійними політиками, представниками влади, обранцями народу і самим народом як чинним суб’єктом політичного життя. Можна, звичайно, задатися питанням, чому наші респонденти не виявляють масового революційного запалу? Проте існують підстави вважати, що відчутне невдоволення може-таки перейти в колективне прагнення власними зусиллями змінити ситуацію, оскільки молоді люди сьогодні починають інтуїтивно відчувати небезпеку для свого майбутнього. Зрозумілим є також небажання більшості наших респондентів у майбутньому пов’язати своє життя з політикою через загострене негативне ставлення до її нинішніх носіїв, для яких навіть сакральні цінності стають розмінною монетою в боротьбі за владу. Досить згадати непоодинокі випадки підкупу служителів церкви під час виборів. Позитивним моментом є те, що значна частина респондентів вважає перспективним для себе працювати в галузі політичної психології. Слід думати, що в цьому знаходять свій вияв не тільки професійний та економічний інтерес, а й громадянська позиція молоді, яка починає розуміти чи принаймні інтуїтивно відчувати необхідність активного особистого втручання в політичну ситуацію і розширення сфери свого інтимно-особистісного життя за рахунок включення в неї ідеальних цінностей (душевних і духовних), а також цінностей суспільно-політичних, що визначають життя соціуму. Узагальнення результатів теоретичного та емпіричного дослідження особливостей і проблемних моментів інтимно- особистісної сфери політичного життя дає змогу зробити такі висновки. 1. Кожна політична сила і кожний політик у своїй агітаційній та пропагандистській роботі намагаються зовні демонструвати виключно позитивну – пронародну, продержавну позицію. Тому важко не погодитися з їхніми програмами, до речі, дуже схожими за своєю соціальною орієнтацією і демократичною спрямованістю. Усі вони сповідують принципи справедливості, гуманності тощо. Але інакше не може й бути. Адже будуються ці програми на основі науково осмислених і перекладених на мову політичної практики вищих цінностей і смислів людського буття, що становлять його внутрішню, сутнісну сторону. Тільки в такому разі пересічні громадяни інтуїтивно, серцем зможуть відчути, що їхні базальні потреби враховуються, і будуть задоволені, правда, за умови, що не якась інша, а саме та чи та конкретна політична сила прийде до влади. У такий спосіб – на рівні внутрішніх смислів і цінностей – вибудовується своєрідний інтимно-особистісний діалог між політиками і народом, що певною мірою нагадує інтимну бесіду парубка з дівчиною, якій він обіцяє покласти до ніг саме те, що є для неї милим і жаданим. “Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу!” – обіцяє він, і може навіть пообіцяти зірку з неба і ще багато чого. Схожий багатообіцяючий “інтимний спів” спостерігаємо у політиків, що прагнуть влади. Насправді нічого в цьому залицянні до народу не було б поганого, якби те, що артикулюється й декларується, виноситься назовні, складало ціннісно-смислову основу їхньої свідомості, було вкорінене у структурах несвідомого, або, кажучи інакше, “було в них за душею”. Спостерігаючи нинішній український політикум, на жаль, важко припустити, що він має ті внутрішні душевно-духовні сили, аби захотіти і змогти ризикнути своїм благополуччям заради соціальної ідеї. Чи не в кожному виступі представників нинішньої української політичної еліти лунають заклики до єднання, інтеграції, консолідації, солідарності, співпраці тощо. І тут їм не відмовиш у точності політико- психологічного розрахунку, адже саме інтеграція є сутнісним (внутрішнім) механізмом становлення людини як людини. Ця онтична орієнтація закладена в ній на архетипному рівні, належить до світу її сакральних цінностей. Апелювати до неї – значить виходити на рівень інтимно-особистісної (внутрішньої, сутнісної) взаємодії. Так, навряд чи можна було зібрати “Майдан”, використовуючи навіть такі сильні, але зовнішні мотиватори, як гроші. Народ готовий був повірити його організаторам просто на слово тому, що прагнув єднання, консолідації на основі принципів справедливості й гуманності, онтично вкорінених у людській природі. Але ж ці чисті сподівання не мали життєвої перспективи, оскільки між гаслами (зовнішнім) і душевно-духовним наповненням (внутрішнім) тих, хто їх виголошував і кому народ довірив владу над собою, зіяла глибока прірва. На жаль, народна інтуїція не встояла перед новітніми маніпулятивними технологіями. Але й самі політтехнологи та їх замовники стали жертвами своїх маніпуляцій, оскільки дозволили собі неповагу до сутнісного, сакрального, інтимного. 2. Останнім часом відбувається дивне і навіть небезпечне викривлення і спотворення критеріїв оцінювання людських чеснот. Ми чомусь голосуємо і даємо владу над собою багатому бізнесмену, припускаючи, що він не буде прагнути збагачення як той, хто ще не має солідного капіталу, що він поділиться з народом своїми багатствами, створить нові робочі місця і чесно платитиме за працю, відстоюватиме інтереси народу і буде готовий пожертвувати собою заради суспільного блага. Нас чомусь усе менше цікавить рівень моральності і духовності наших політичних лідерів, їх компетентність і професіоналізм, а все більше – їхня ораторська майстерність, театральність, бійцівські якості, схильність до екстравагантних витівок, екстремальних трюків та авантюр. Образно кажучи, “видовищ” уже маємо достатньо, а з “хлібом” для всіх поки що не виходить. Невипадково у пострадянському просторі політичного життя найбільш популярними вже протягом тривалого часу залишаються фігури В. Жириновського і Н. Шуфрича, Ю. Тимошенко й І. Хакамади. Причина такої їхньої популярності полягає в здатності грати на інтимних струнах народної душі. Саме в них, як сказав би напевно К. Ґ. Юнґ, спостерігається більш щільний контакт свідомого з несвідомим, краще відбувається процес індивідуації. У цьому, до речі, приховується психологічний секрет харизматичності особистості. Проте тут-таки з’являються більші можливості для маніпулювання індивідуальною і масовою свідомістю, зокрема через індивідуальне та масове несвідоме. 3. Як же бути і що робити в такому випадку? Адже навіть дуже уважно і прискіпливо перечитуючи списки кандидатів у депутати на виборчих дільницях, ми навряд чи зможемо проникнути в їхні душі, оцінити рівень моральності, духовності й патріотизму, компетентності та професіоналізму, суб’єктності та вчинковості. А отже, наш вибір може виявитися, як завжди, помилковим. Залишається одне – перевірена наукою і практикою технологія незалежного комплексного експертного оцінювання особистості претендента на посаду Президента, кандидата в депутати, яким ми збираємося довірити свою долю. Зрозуміло, що розробка і запровадження такої технології потребує чималих інтелектуальних зусиль та подолання багатьох перешкод. Але саме в цьому напрямку вибудовується сьогодні все життя нашого суспільства, що прагне стати громадянським. Так, запроваджено незалежне тестування в системі освіти. Кожного дня ми спостерігаємо різні телепроекти, де за право бути кращим змагаються зірки, професіонали, майстри своєї справи. На часі, як вважає дехто, розпочати оцінювання рівня українськості наших громадян (бажано тільки без відповідних відміток у паспорті). Своєрідним тестом на компетентність, політичну зрілість і харизматичність можна вважати дуже модні сьогодні теледебати з участю провідних українських політиків. Проте – це лише своєрідне шоу, а нам сьогодні потрібні чіткі критерії і технології оцінювання як зовнішньої, так і внутрішньої придатності людини до успішної політичної діяльності в чистому, а не забрудненому значенні цього слова. Результатом такої роботи мають бути цілком конкретні відповіді насамперед на питання типу: Чи існує для цієї людини щось святе у житті і що саме? Яким є рівень її духовності? Якими чеснотами наповнений світ її душі? Наскільки вона є моральною людиною? Який особистісний смисл вона вкладає в слово “Україна” та яким бачить її майбутнє? Навіщо їй потрібні статус депутата, президента, прем’єра та відповідні владні повноваження? До речі, у спірних ситуаціях цілком коректно, враховуючи, звичайно, думку претендента, застосовувати апарат, що має робочу назву “Детектор брехні”, яким досить професійно володіють сьогодні українські юридичні психологи. Особливе ж місце в цій відповідальній роботі повинна зайняти політична психологія, адже саме вона має у своєму розпорядженні найбільший теоретико-методологічний і методичний потенціал для проникнення у святая святих людини – її душевно-духовний світ, не порушуючи принципів свободи і гуманності. Не виключено, що одне з провідних місць у такій політико-психологічній експертизі повинен зайняти інтимно- особистісний діалоговий підхід, адже саме в цьому напрямку – коректного, тактовного наближення до реального життєвого світу людини – закликає сьогодні рухатися психологічну науку і практику постнекласична методологія. Не виключено, що цей проект сподобається далеко не всім тим, хто вважає себе чи прагне бути політиком, особливо ж деяким політичним лідерам, які вже давно перетворилися на записних партійних функціонерів і тримаються на плаву лише завдяки набутому досвіду політичної демагогії та інтриги. Але ж від цього баласту слід звільнятися, щоб оздоровити і якісно покращити наше спільне політичне життя, наповнити його креативністю, компетентністю і професіоналізмом, справжньою суб’єктністю, високою духовністю та вчинковістю. ЛЮДИНА І ПОЛІТИКА. ОСОБИСТІСТЬ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРА ХАРИЗМА І ОСОБЛИВОСТІ “ХАРИЗМАТИЧНОЇ” ОСОБИ О. О. Акименко, О. О. Романовська На основі аналізу підходів М. Вебера, С. Московічі, інших авторів розглядаються змістові характеристики поняття “харизма”; здійснюється соціально-психологічний аналіз понять “політичний лідер” і “харизматична особа”. Обґрунтовується авторський погляд на розуміння змістових аспектів харизматичної особи. Ключові слова: харизма, політичний лідер, харизматична особа. На основе анализа подходов М. Вебера, С. Московичи, других авторов рассматриваются содержательные характеристики понятия “харизма”; проводится социально-психологический анализ понятий “политический лидер” и “харизматическая личность”. Обосновывается авторский взгляд на понимание содержательных аспектов харизматической личности. Ключевые слова: харизма, политический лидер, харизматическая личность. Notional characteristics of charisma are considered in the article on the basis of analysis of M. Veber, S. Moskovichi and there. Social and psychological analysis of the notions of political leader and charismatic personality is given. The author presents his own view of understanding of the essence of aspects of charismatic personality. Key words: charisma, political leader, charismatic personality. Проблема пошуку харизматичного лідера в сучасному суспільстві пов’язана з тими кризовими явищами, які призводять до підвищення тривожності, невпевненості, нерозуміння того, що відбувається, його “віджилості” порівняно із сьогоденням, а також з необхідністю визначитися в чомусь істотному, непересічному, головному. Непомірно велика кількість політичних лідерів говорить про певну етичну кризу в суспільстві і потребу переглянути існуючу ієрархію “морально-етичних цінностей”, а також про те, що в суспільстві, сучасному суспільному житті означився зсув інтересів і потреб у бік матеріального благополуччя й достатку. У реальному житті це не гарантує, однак, стабільності і стійкості, і тим більше не дає того відчуття задоволеності і внутрішньої радості, до якого прагне кожна людина. Останнім часом все більшу увагу громадськості привертає такий феномен, як “харизма”, що містить у собі певний елемент сакрального. Цю рису, або своєрідність, почали приписувати найрізноманітнішим людям, які певним чином впливають на оточуючих і привертають до себе увагу. Традиційно слово “харизма” застосовується для характеристики видатної особистості, яка зіграла або на цей час відіграє велику роль у житті певної нації, або навіть вплинула на хід світової історії. Це могли бути відомі політичні лідери, полководці, пророки, проповідники. Нині поняття “харизматична особа” і “політичний лідер” стали майже синонімічними, тільки перше відмічене ознакою якоїсь особливої унікальності. Мета статті: виділення сутнісних характеристик поняття “харизма”, з’ясування природи цього явища, його особливостей і форм прояву; визначення відмітних особливостей “харизматичної особи” у порівнянні її з “політичним лідером” на підставі проведеного аналізу. На сьогодні відомо кілька теорій харизматичного лідерства, найбільш популярні з яких ми розглянемо нижче. Теорія харизматичного лідерства Хауса розкриває основні складові процесу харизматичного лідерства; умови його виникнення; риси й форми поведінки, властиві харизматичному лідерові; форми поведінки, що характеризують його послідовників. Ця теорія пов’язує виникнення харизматичного лідерства з умовами кризових ситуацій (див. [1]). У теорії атрибуції Дж. Конгера і Р. Канунго харизматичних лідерів вирізняють певні форми поведінки, серед яких: опис лідером свого бачення майбутнього; актуалізація мотиваційної сфери своїх послідовників; використання особистої влади, що спирається на його визнану майстерність, а не владу становища. Автори теорії підкреслюють, що для реалізації свого бачення лідер використовує нетрадиційні методи. Дуже важливими чинниками є його впевненість у собі, у цінності пропонованих нових ідей та ентузіазм, необхідний для реалізації бачення. Виникнення харизматичного лідерства Конгер і Канунго пов’язують із кризовими ситуаціями як найбільш сприят- ливими умовами для прояву “харизми”, вважаючи, що криза може бути не тільки “істинною”, а й спеціально спровокованою самим лідером [там само]. Теорія “Я-концепції” А. Шаміра висвітлює механізми дії харизматичного лідера на послідовників і пояснює мотиваційні процеси харизматичного лідерства, до яких відносить: особисту і соціальну ідентифікацію, інтеріоризацію і самоефективність. Так само, як і автори двох попередніх теорій, він згадує про кризові ситуації як про благотворне підґрунтя для виникнення харизми, проте надає цьому набагато меншого значення [там само]. На основі аналізу наведених вище теорій ми виокремили три основні ознаки, що описують виникнення харизматичного лідерства: поведінка лідера, реакція його послідовників і умови для виникнення харизми. Отже, у цих теоріях харизма розглядається як особлива форма відносин лідера і послідовників у певних умовах. Теорії не дають повного опису характеристик особистості лідера й часом трактують процес харизматичного лідерства як досить буденне явище. Є сумніви і стосовно того, що, засвоївши певні моделі поведінки і правильно використовуючи ситуацію, будь-яка людина зможе згодом стати харизматичним лідером. Як бачимо, у розглянутих теоріях харизматичне лідерство набуває дещо спрощеного, поверхового трактування, з чим ми не можемо погодитися. На наш погляд, харизматичний лідер – це людина, що володіє особливими (яких не мають інші) якостями (рівнем розвитку свідомості, особливістю внутрішнього світу) та інформацією (або її баченням), які є результатом тривалої внутрішньої роботи і нерозривно пов’язані з її мотиваційною сферою, поглядами на життя, цінностями. Харизматичний лідер покликаний донести цю інформацію до людей; допомогти їм скласти цілісну картину того, що відбувається; усунути непорозуміння і вказати вихід із ситуації, що склалася; змінити те, що не задовольняє маси в сьогочасній ситуації. Люди приписують йому незвичайні особистісні риси, уміння, наприклад здатність переконувати, пророкувати. Влада, яку такий лідер отримує над людьми, і решта особливостей, що виокремлюють його, не є передумовою виняткового впливу на людей, що властиво скоріше політичним лідерам, котрі використовують для цього певні прийоми. Це наслідок упевненості в тому, що все, про що він говорить, – істина, й інше не дано; і цю впевненість не можна створити спеціально, так само як не можна розробити універсальний стиль поведінки харизматичного лідера, тому що це не робота або обов’язок, а покликання. Зауважимо, що в теоріях політичного лідерства особливе значення надається також певному переліку особистісних рис, стилю поведінки і взаємодії з оточуючими, а також умінню враховувати ситуативні чинники [1; 2]. Тож можемо узагальнити так: лідерство – це процес впливу однієї людини (лідера) на групу людей або окрему людину з метою досягнення певного результату, причому провідна роль належить лідерові; він використовує для цього певні прийоми й методики, що підвищують ефективність впливу. Лідерство – це наділення людини певними повноваженнями, покладання на неї відповідальності; лідер – це той, на кого рівняються (орієнтуються), з кого беруть приклад оточуючі. Лідером можна стати, основ лідерства можна навчитися, майстерність у цій справі можна удосконалювати і добиватися колосальних успіхів в управлінні людьми. Зазвичай харизматичним лідером вважають людину, яка є ефективним керівником і здатна максимально координувати зусилля людей, досягаючи в такий спосіб великого успіху. Але більш глибокий аналіз понять “харизматичне лідерство” і “політичний лідер” дає змогу не тільки зауважити великі відмінності у змісті цих двох понять, а й виділити характерні особливості, властиві тільки харизматичному лідерові. Взявши за основу аналіз літератури з означеної проблеми [1–6], хочемо скласти про неї свою думку. Як нам видається, сьогодні поняття “харизма” зводять до певних особистісних властивостей і пов’язують його з політичними аспектами життя суспільства. Проте, використовуючи поняття “харизми”, суспільство майже не орієнтується в його природі, формі, сутності й особливостях. Для цього потрібно виділити змістові характеристики самої харизми і з’сувати її сутність. У ранніх джерелах, а також у теології “харизма” тлумачиться як певний дар, “благодать”, які наділяють людину винятковими рисами для виконання призначення, місії і зобов’язують, закликають її присвятити себе своєму покликанню [7, с. 509]. У середині XIX ст. явище харизми досліджував німецький соціолог М. Вебер. Він пояснив і розширив зміст цього поняття, поклавши його в основу одного з типів влади і протиставивши “традиційному”, тобто заснованому на традиціях. [3]. Як відзначав С. Московічі, найбільш популярним винаходом Вебера було поняття “харизма”, під якою той розумів владу ідеї в політичній і релігійній галузях. У своїй теорії Вебер звернув увагу на існування світу ідей як такої сили, яка в цілому спрямована зсередини назовні, від світу ідей до світу реалій, і саме ця сила забезпечує рух і нестабільність суспільств. Влада ідеї може виявлятися як на рівні особи, групи, так і суспільства [там само]. На рівні особи влада ідеї виявляється у здатності впокорювати оточуючих або здійснювати особливу дію на них через уявлення або переконання, які має харизматична особистість. Діяльність таких людей сприймається як “надзвичайні” маніпуляції, що певним чином впливають на інших, долаючи “лінь” звичного і виявляючись у різних психологічних формах, здатних створювати або змінювати суспільні зв’язки. Характер цієї сили такий, що спонукає їх, наче одержимих, творити дійсність, виходячи з власного бачення і цілей. Вебер розглядає харизматичний стан як тривалий стан одержимості, який може виявлятися в м’яких формах ейфорії – у вигляді містичного осяяння, подібного до сну, і як етичне звернення. Дослідник звертає увагу, що наявність інтересу і розсудливість суперечать “харизмі”, що харизматичне на рівні групи – це завжди екстраординарне об’єднання, яке перебуває поза звичайним ходом життя, орієнтується на неекономічні принципи і виступає визначальною умовою виникнення і прояву харизми. Прояв харизми на рівні суспільства Вебер пов’язує з поняттям інновації і реальною перспективою розвитку суспільства. Він звертає увагу, що реальна інновація, наслідки якої найбільш глибокі, має внутрішнє джерело і спрямовується в зовнішній світ. У будь-якій інновації активізується особлива, виняткова енергія, яка примушує її з’явитися у світ і дає можливість подолати інерцію розуму й конформізм реальності. Саме вона визначає крах традицій і забезпечує новий прорив в історії, пов’язує розвиток суспільства з харизмою. Пізніше поняття “харизми” доповнив й описав С. Московічі, звернувши увагу на те, що це поняття три чверті століття практично ніхто не намагався прояснити [5; 6]. Розглядаючи “харизму” як феномен, С. Московічі співвідносить її з ідеєю, що пронизує нас, з ідеєю, яку ми поділяємо і без якої нічого не створюється. Вона може бути незрозумілою і туманною, але водночас здійснює конкретний вплив за умови, якщо залишається єдиною. Ідея може бути абстрактна і невизначена, але вона повна дієвості, і вплив її відчувається як вплив фізичної реальності [6]. Визначаючи харизму як умову розвитку суспільства і втілення інновації в реальність, учений пов’язує її з фантастичною енергією, з екстраординарною обдарованістю незвичайної сили, яка дає змогу подолати інерцію звички і байдужості. Маючи неісторичну природу і підкоряючись фізичним законам іншого порядку, вона виступає творчою енергією, показником проблем, які виникають у суспільстві. Будучи владою антиекономічного типу, харизма відмовляється від будь-якого компромісу з повсякденною необхідністю і її вигодами. Це свого роду висока енергія, яка вивільняється у кризові і напружені моменти життя суспільства; зламуючи звички, струшуючи інерцію, вона породжує на світ надзвичайну інновацію [там само]. Будучи великою революційною силою епох, харизма виявляється в трансформації суспільства зсередини. Вона породжується потребою та ентузіазмом і означає загальну зміну напряму думок, вчинків, абсолютно нову орієнтацію всіх точок зору на всі приватні прояви життя і на світ у цілому. Умовою прояву харизми є виникнення певної ситуації в суспільстві. С. Московічі називає її “первинною харизмою” і розглядає як первинну соціальну сферу. Її супроводжують умови залученості та імпровізованості, прагнення до оновлення суспільних настановлень і цінностей. Виникає нова емоційна спільнота, “одночасно гнучка і примусова, демократична і авторитарна” [там само, с. 195]. Спільнота самоорганізовується на основі ентузіазму, відторгаючи байдужість і розрахунок. У таких умовах і виникає “вторинна харизма”, яка стосується конкретної харизматичної особи, особливих її рис, які притягають інших, впливаючи на них. Московічі відзначає, що харизматична особистість – це незвичайна людина, з глибокою переконаністю, яка виявляється у внутрішній упевненості і магічній привабливості, яка дає їй змогу перейти від множини ідей до дії. Харизматична особа володіє особливим даром, особливим контактом з вищим розумом, який і забезпечує можливість підпорядкування більшості і підтримується зсередини як прийнятий обов’язок, справа, якій людина присвячує себе неподільно. Харизма є силою, що надає пристрастям спільноти точний напрям, аби реалізувати політичне завдання або релігійне покликання. Вплив харизматичного лідера на маси реалізується допоміжними засобами керування як певна якість ставлення, проявлена в підпорядкуванні. Воно засноване на ілюзії взаємності і створює навколо харизматичної особи якусь єдність вірності й надії, непідвладну ієрархії. Зв’язки, що виникають, об’єднують харизма- тичну особу з людьми: вони довіряють їй і віддають свою долю в її руки, повністю ототожнюючи себе з нею, і самі не знають, чому це роблять. У результаті харизма одного визнається всіма [5, с. 347]. Харизматична влада – це особливий тип влади у соціальному світі, основою якого є панування духовного, смислового, глибинного особистісного впливу. Вона не залежить ні від багатства, ні від виробництва і є допоміжним засобом повсякденного управління, поширюваного поверх усіх проміжних утворень, організацій, установ. Обставинами народження такої влади є злам існуючого соціального устрою, руйнування вірувань, розчарування в настановах, що втрачають свою життєздатність. Це криза, приховане або явне неблагополуччя. Маси шукають, самі того не розуміючи, людину, здатну здійснити вплив на хід речей, пов’язати ідеальне і реальне, можливе і неможливе, перевернути існуючий порядок, який сприймається як безлад, і привести суспільство до справжньої мети. Такий тип влади здатний змінити ситуацію зсередини, збурити натовп до активних дій. Для складання порівняльної характеристики політичного лідера і харизматичної особи ми виокремили такі блоки аналізу: 1) ситуації, що визначають умови виникнення лідера і харизматичної особи; 2) особистісні риси, їх природа та особливості; 3) мета, завдання, значення в житті; 4) особливості побудови взаємин з оточуючими (найближче оточення, усе населення); 5) особливості впливу на людей. З’ясовуючи відмінності в характеристиках лідера і харизматичної особи, ми звертаємо увагу на умови зародження цих видів лідерства. Якщо говоримо про лідера-керівника, то співвідно- симо це поняття з процесом життя та існуючими в суспільстві офіційними і неофіційними утвореннями, з чітко визначеною ієрархічною структурою і конкретними повноваженнями, обраним стилем керівництва і прийнятими формами особистісної взаємодії, що визначаються соціальним середовищем. Основним завданням політичного лідера є створення ефективної масової організації, руху, партії. Мета – зібрати якомога більше однодумців і прихильників, які підтримують порушені проблеми і певну точку зору; розробити значущу, вагому аргументацію і запропонувати її на основі типових раціональних міркувань, взятих із повсякденного життя; визначити цілі і можливі шляхи їх реалізації, що визначаються своєрідністю існуючої ситуації, а також засоби, шляхи, механізми, прийнятні і типові для сучасного моменту. Для політичного лідера визначальними є соціальні зв’язки і відносини. У логіці взаємозв’язку політичного лідера і його оточення бачимо ієрархію та “інтерес”, панування і можливість призначення, кар’єру, звільнення і кар’єрне просування, прибутки і платню. Що ж до харизматичної особи, то тут ситуація кардинально змінюється, оскільки умовою прояву “харизми” є виникнення якоїсь незвичайної, небуденної ситуації в суспільстві, пошук нового сенсу в реальності сьогодення і майбутнього, потреба в глибинній, змістовій зміні. Поява харизматичної особи – це наслідок якихось складних процесів, що відбуваються в суспільстві. Харизматична особа кардинально відрізняється від політичного лідера перш за все особливим контактом із простором сакрального, сутнісного, глибинного, що дає їй можливість володіти особливою інформацією і бачити істинно значущу причину подій, що відбуваються; виділити засоби і способи зміни ситуації, що склалася; на якісно іншому рівні зрозуміти і пояснити Життя і Світ, перспективи їх зміни. Харизматична особа завжди екстраординарна, орієнтується на неекономічні принципи, веде аскетичне існування, має якісно інший, глибший і змістовніший рівень розуміння реальності, який спершу (з погляду існуючої буденної свідомості, прийнятої розумності) сприймається як алогічний. Невід’ємною складовою процесу лідерства є люди. Але контекст їх взаємозв’язку кардинально різний. У політичного лідера це підлеглі, залежні від його посадового впливу; вони виконують розпорядження і ставляться до нього як до начальника в соціально сформованих організаціях і колективах. У харизматичної особи послідовники – це ті, хто йде за ним добровільно, за власним бажанням, сприймаючи його як видатну особистість і маючи за честь перебування поряд з ним у спільнотах, сформованих на основі добровільного бажання людей, завдяки харизматичному лідерові і захопленості значущою ідеєю. Це емоційна спільність, завдяки якій люди ідентифікують себе зі своїм лідером. Влада, якою володіє харизматична особа над людьми і яка є результатом, а не передумовою харизми, не має позначених ієрархією меж, і до того ж люди із задоволенням приймають її як належне. Вона виникає для того, щоб об’єднати людей і направити їх енергію в потрібне річище, забезпечуючи взаємну потребу лідера і його прихильників один в одному. Політичний лідер-керівник повинен володіти перспективним баченням, тобто вміти обирати правильну стратегію дій і повністю відповідати потребам даного суспільства. Харизматична особа не підлаштовується під видимі потреби епохи, а навпаки, указує на істинні потреби суспільства, його приховані можливості. Вона творить дійсність, виходячи з власного “бачення”, на основі якісно іншого контакту з вищим розумом і душею даного народу, визначаючи крах традицій і новий прорив в історії, розширюючи межі сьогодення. Харизма – це уміння на якісно іншому рівні зрозуміти і пояснити життя, показати шляхи і засоби його реалізації на сучасному етапі. Це за своєю суттю кардинально інші відчування, відображення, єднання, розуміння всього різноманіття, ієрархічності, складності існуючого життя, які припускають глибший рівень розвитку внутрішнього світу і свідомості. Це інший рівень розуміння сучасного моменту на основі бачення більш глибокої перспективи руху життя. Як стан, спосіб життя, харизма визначає глибину потенціалу можливостей даного народу або суспільства. Як бачимо, харизматична особа суттєво відрізняється від політичного лідера, тож ці поняття наповнені абсолютно різним смислом. Коли ми говоримо про звичайне лідерство, то це перш за все цілеспрямований, усвідомлений, довільний процес, викликаний потребою контролювати людську діяльність і спрямований на досягнення з максимальним ефектом спланованого заздалегідь результату. Роль лідера зводиться до правильної організації цього процесу і контролю за його перебігом. Говорячи про харизматичну особу, ми, власне, позначаємо цим словом процес, лише в загальних рисах схожий на той, що характеризує політичне лідерство, але кожен елемент якого несе в собі абсолютно інший сенс і дуже відрізняється за масштабністю, важливістю того, що відбувається, і наслідками самого процесу. Висновки: 1. Харизма як явище – це складний феномен, що відображає особливий тип влади, пов’язаний з проявом сили сакрального, сутнісного, глибинного в житті. Виявляється на рівні особи, групи, суспільства. На рівні особи виявляється як властивості, стан, процес життя. На рівні соціуму “харизма” пов’язана з глибинними змінами суспільства, реалізацією інновації і реальною перспективою розвитку цього суспільства. 2. Умовою прояву харизматичної особи є глибинні, змістові, внутрішні зміни суспільства, пов’язані з його розвитком і потребою втілення інновації, спрямованої на освоєння іншої міри складності. 3. Харизматичний лідер – людина, що володіє особливими, винятковими рисами, які виявляються в її здатності реалізувати зв’язок з душею народу, його архетипними, сакральними сенсами, і максима- льно виражає їх у реальному житті. Така особа завжди екстраординар- на, орієнтується на неекономічні принципи, аскетична в побуті, має більш глибокий і змістовний рівень розуміння реальності, який з по- гляду традиційної раціональності спочатку сприймається як алогічний. 4. Мета харизматичної особи – донести освоєну нею сакральну інформацію до людей, допомогти їм засвоїти нову цілісну картину світу, на підставі якої вони змогли б глибше зрозуміти, що відбувається, і визначити виходи із ситуації, що склалася. 5. Прихильники харизматичної особистості – це ті, хто поділяє її погляди, і, приймаючи їх, добровільно йде за нею, вважаючи за честь бути поряд. Вони переживають емоційну спільність з лідером та ідентифікують себе з ним. 6. Вплив, який здійснює харизматична особа на людей, – результат тривалої внутрішньої роботи, нерозривно пов’язаної з її мотиваційною сферою, цінностями, усвідомленою сутністю і віднайденою іншою, внутрішньою, ясністю. Влада над людьми є результатом харизми і не має позначених ієрархією меж. Для того щоб суспільство гармонійно розвивалося, політичний лідер має бути харизматичною особистістю. Література 1. Шеклтон В. Психология лидерства в бизнесе. – СПб., 2003. 2. Кравченко А. Й. Социология управления. – М., 2004. 3. Вебер М. Избранные сочинения. – М., 1990. 4. Линчевский Е. Е. Мастерство управленческого общения. – СПб., 2002. 5. Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс: Пер. с фр. – М., 1998. 6. Московичи С. Машина, творящая богов: Пер. с фр. – М., 1998. 7. Религиеведение: Учеб. пособ., учеб. словарь-минимум по религие- ведению. – М., 2004. ВІДМІННОСТІ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ОБРАЗУ ЖІНКИ-ПОЛІТИКА У СВІДОМОСТІ МОЛОДІ ТА ПРЕДСТАВНИКІВ ЗРІЛОГО ВІКУ І. Г. Батраченко, Т. І. Рудик Проаналізовано структуру репрезентації образу жінки-політика у масовій свідомості молоді та порівняно з особливостями репрезентації цього образу у представників зрілого віку. Виділено основні особистісні характеристики, за допомогою яких відбувається сприйняття жінки-політика. Ключові слова: свідомість, політична свідомість, образ. Анализируется структура представления образа женщины- политика в массовом сознании молодежи и по сравнению с особенностями репрезентации этого образа у представителей зрелого возраста. Выделены основные личностные характеристики, с помощью которых происходит восприятие женщин-политиков. Ключевые слова: сознание, политическое сознание, образ. The structure of woman-politician image in mass conscience of young people in comparison with peculiarities of this representation of elder people is analyzed. Main personal characteristics which influence the perception of woman-politician are outlined. . Key words: conscience, political conscience, image. Проблема. Останніми десятиліттями стає дедалі інтенсивнішим рух за впровадження гендерного паритету у сфері політики і, відповідно, збільшується частка жінок серед політиків України. У ЗМІ та науковій літературі досить часто акцентується увага на тому, що відсоток жіноцтва в українському політикумі хоч і повільно, але зростає. Так, частка жінок–депутатів Верховної Ради України збільшилася з 5,3 % у 2002 р. до 8,5 % у 2006 р. Дещо краща картина представленості жінок у місцевих радах. Найбільше жінок-депутатів у Сумській (18%), Чернігівській (15 %) та Черкаській (14,8 %) облрадах [1]. Загалом же спостерігається така тенденція: чим вищий рівень органу влади, тим менше представництво в ньому жінок. Причин цього багато, зокрема недостатня політична активність самих жінок, зумовлена споконвіку вкоріненими патріархальними традиціями. Від цих традицій залежить і схильність багатьох виборців віддавати перевагу претендентам чоловічої статі [2, с. 106–108; 3; 4, с. 48–51]. Проте якщо Україна прагне інтегруватися до ЄС, то має істотно прискорити процес досягнення гендерного паритету у сфері політики. У європейських країнах гендерна рівність стала однією із найважливіших цінностей і стандартом, рівня демократичного розвитку суспільства [5; 6; 7, с. 175–182]. Гендерної рівності у сфері політичного лідерства неможливо досягнути лише прийняттям різних законодавчих актів щодо рівності чоловіків і жінок та впровадженням позитивної гендерної дискримінації на кшталт гендерного квотування Потрібно також удосконалити роботу з партійними списками на виборчих перегонах [8, с. 220–227], проводити відповідні заходи щодо зміни суспільної ментальності. Останнє потребує знання закономірностей репрезентації образу жінки-політика у масовій свідомості. Відомо, що масова політична свідомість досить неоднорідна у віковому аспекті. Це спонукало нас зосередити увагу на двох вікових групах: молоді та представниках зрілого віку. Адже саме студентська молодь є найбільш перспективною щодо подальшого формування нової демократичної гендерної ментальності, переборення патріархальних упереджень і поліпшення позитивного характеру репрезентації образу жінки-політика, а представники зрілого віку є вже відносно постійними у свої переконаннях. Особливостям формування іміджу жінки-політика в молодіжному середовищі присвячена низка публікацій психолога О. Скнар [8, с. 47–51], а у представників зрілого віку – політологів Л. Трофименко [3], С. Денисюк [9, с. 18]. За даними досліджень О. Скнар, стереотипи молоді стосовно того, якою має бути жінка й зокрема жінка-політик, є протилежними. Жінку вона оцінює як фемінінну, жінку-політика – як маскулінну, а жінку-лідера – як андрогінну. Чоловіка ж в усіх ролях молодь оцінює як маскулінного. Уявлення щодо гендерної поведінки лідера-чоловіка більш “однозначні”, а стосовно жінки-лідера – варіюють більшою мірою, бо еталонний стереотип поведінки стосовно лідера-жінки ще не сформований у масовій свідомості. Найбільш поширеною є модель з переважанням маскулінних характеристик, і зумовлена вона не стільки біологічною статтю, скільки вираженістю маскулінних чи фемінінних рис, відображених у гендерній поведінці [10, с. 199–213]. С. Денисюк вважає, що жінка-лідер має складніший імідж, ніж чоловік-політик, і що її імідж має певні “чоловічі” риси, хоча повинен мати і жіночі. Такі суперечності в очікуваннях створюють ускладнення для жінки-політика [9]. Вивчення суті політичних інтересів молоді, її політичної культури в умовах сучасного українського суспільства; потреба знайти засоби утвердження молоді як повноправного й повноцінного суб’єкта політичних інтересів у суспільстві й визначили актуальність нашого дослідження. Для цього треба створювати оптимальні умови розвитку в молоді інтересу до політичного життя країни, вивчати вплив нової політичної культури, що формується; формувати політичні інтереси молодих людей до політичних знань і політичної інформації, політичної влади та засобів її функціонування, до політичних діячів, їх діяльності і власне політичної роботи. Варто при цьому порівнювати перелічені компоненти в уже сформованій політичній культурі та поглядами людей більш зрілого віку. Отже, нечисленні дослідження особливостей презентації образу жінки-політика існують і стосовно молоді, і стосовно людей зрілого віку. Проте даних порівняльного аналізу особливостей репрезентації образу жінки-політика у свідомості для цих вікових груп бракує. Заповнення цієї прогалини і становить мету статті. Методика та організація дослідження. Дослідження ми проводили кількома етапами. На першому етапі, використовуючи метод контент-аналізу, визначили кандидатури жінок, що займаються чи займалися політичною діяльністю. Вибір залежав від частот згадування кандидатур у медіа-просторі. Відбирали тих, про кого згадуваність була найвищою. На другому етапі здійснювали шкалування, яке полягало в оцінюванні (в балах) досліджуваними кожної ознаки, виявленої в кожного об’єкта. Для виявлення особливостей репрезентації образу жінки-політика був запропонований бланк методики із 20 шкал 7-бального оцінювання. Оцінювали 12 політичних суб’єктів. На наступному етапі звели індивідуальні оцінки респондентів в одну загальногрупову матрицю схожості та здійснили їх контент-аналіз. Найбільш адекватним показником схожості об’єктів є семантична відстань. Чим вона менша між двома точками у двомірному просторі чинників, тим більша схожість об’єктів, що відповідають цим точкам. Положення точки щодо осі компоненти (далі чинника) характеризує ступінь вираженості відповідно цій компоненті ознаки у певного об’єкта. Насамперед слід виділити багатовимірність психологічного простору сприйняття політичних лідерів. У буденному житті багатовимірність оцінювального простору пояснює феномен політичного життя з усією представленістю політичних партій, блоків, громадських об’єднань, що дістають всебічну підтримку в соціумі. На основі цього можна “посперечатися” в коректності подання політичного простору сприйняття українського електорату, який зображено лінійною структурою: демократи – ліберали, ліві – праві, консерватори – реформатори, прибічники партії – противники, опози- ціонери, провладні, “хороші” – “погані”. Отримане графічне представлення об’єктів у вигляді точок у семантичному просторі є діаграмою розсіювання (скатерограмою) (рис. 1). Рис. 1. Аналіз головних компонентів політичного простору У практиці психологічного дослідження найбільш відомі дві групи методів аналізу складу малоусвідомлюваних феноменів – проективні та психосемантичні. Одним із найкращих методів побудови суб’єктивного семантичного простору, що фіксує особистісні “переживання” щодо соціальних об’єктів, є метод семантичного диференціала, який був запропонований Ч. Осгудом у 1952 р. Він становить комбінацію методу контрольованих асоціацій і суб’єктивного шкалювання. Оскільки об’єкти і ознаки, представлені у свідомості людини, певним чином пов’язані між собою, перехід від аналізу окремих об’єктів і ознак до їх незалежних груп дає змогу позбавитися надмірної інформації. Це здійснюють за допомогою методів багатовимірного статистичного аналізу з використанням факторного аналізу. Суть факторного аналізу полягає в тому, що коли кілька ознак, виміряних у групі індивідів, змінюються узгоджено, то можна припустити існування однієї загальної причини цієї сумісної мінливості – фактор прихованої (латентної), безпосередньо недоступної вимірюваної змінної [11, с. 392], який є прихованою причиною узгодженої мінливості спостережуваних змінних. На четвертому етапі ми визначали сумарну інформативність усіх факторів: вона дорівнює сумі власних значень, поділеній на загальну кількість усіх змінних (об’єктів) і становить 0,88. Це означає, що у молоді виділені фактори пояснюють 88% сумарної дисперсії ознак – більше половини. Це прийнятний результат (табл.1). Таблиця 1 Визначення інформативності факторів у молоді У людей більш зрілого віку сумарна інформативність усіх факторів становить 0,81, тобто пояснює 81% сумарної дисперсії ознак і також є прийнятним результатом (табл. 2). Таблиця 2 Визначення інформативності факторів у людей зрілого віку Далі підраховували частоту зустрічальності якостей, після чого експерти визначали найбільш “адекватно відповідні” біполярні характеристики. Експертами були 8 осіб (6 психологів і 2 політологи). Було виявлено, що до кожної якості політика досить важко знайти антонім, який би повністю відповідав змісту характеристики і трактувався однозначно. Тому було вирішено використовувати монополярні шкали. Гіпотезою дослідження було припущення про існування значущих відмінностей у структурі репрезентації образу жінки- політика у різних вікових групах. Усього в дослідженні брали участь 44 особи: 23 (16 жінок і 7 чоловіків) у віці від 17 до 23 років та 21 (13 жінок і 8 чоловіків) у віці від 34 до 65 років. Молодь представлена студентами факультету прикладної економіки, факультету психології та політології Донецького національного університету, а також студентами факультету історії та політології ГНУ. У другій групі респондентів переважали працівники соціальної сфери. За результатами дослідження, у молоді особливості репрезента- ції образу жінки-політика характеризуються двома факторами. Більшість респондентів були російськомовними, тому анкета була складена російською мовою і конструкти при обробці залишилися російськомовними. До першого фактора увійшли конструкти з навантаженням після varimax: Уверенность – неуверенность – 0,982; Энергичность – вялость – 0,946; Целенаправленность – неопределенность – 0,941; Сильный характер – слабый характер – 0,923; Целеустремленность – упорство – 0,923; Деятельность – пассивность – 0,905; Лидерство – подчиненность – 0,905; Оппозиция – правовласность – 0,819. Додатковими конструктами першого фактора є: Преданность идее – перебежничество – 0,813; Яркость – тусклость – 0,805; Известность – неизвестность – 0,799; Влиятельность – зависимость – 0,788; Харизматичность – безволие – 0,777; Хороший политик – плохой политик – 0,762. Разом з експертами ми вирішили назвати перший фактор фактором політичної сили, а другий – фактором жіночності. До останнього належать конструкти: Отзывчивость – черствость – 0,963; Обаятельность – непривлекательность – 0,919; Открытость – скрытность – 0,905; Женственность – мужественность – 0,858; Добросовестность – безответственность – 0,810; Справедливость – несправедливость – 0,783. Загальну схему образів запропонованих жінок-політиків у молоді можна подати у вигляді схеми (рис. 2). Рис. 2. Розміщення жінок-політиків у семантичному просторі факторів “політична сила” та “жіночність” Порівняно з молоддю представники більш зрілого віку виділяють 5 факторів особливості репрезентації образу жінки- політика. Важливо зазначити, що склад кожного фактора визначається тільки показниками основних компонентів Фактор 1 за інформаційним складом компонентів назвали “моральні характеристики та характеристики активності”: Хороший политик – плохой политик – 0,801; Уверенность – неуверенность – 0,796; Добросовестность – безответственность – 0,784; Известность – неизвестность – 0,720; Сильный характер – слабый характер – 0,622; Отзывчивость – черствость – 0,505. Фактор 2 має назву “здібності до організаторської діяльності”: Целенаправленность – неопределенность – 0,912; Энергичность – вялость – 0,742; Лидерство – подчиненность – 0,735; Целеустремленность – упорство – 0,699; Деятельность – пассивность – 0,637. Фактор 3 – “базова платформа політичного лідера”: Обаятельность – непривлекательность – 0,954; Оппозиция – правовластность – 0,820; Влиятельность – зависимость – 0,769; Харизматичность – безволие – 0,604; Преданность идее – перебежничество – 0,58. Фактор 4 ми назвали “спосіб реагування”: Открытость – скрытность – 0,855; Женственность – мужественность – 0,852. Фактор 5 – “справедливість/несправедливість”: Справедливость – несправедливость – 0,754; Яркость – тусклость – 0,567. Для того щоб зменшити навантаження на респондентів, було мінімізовано кількість конструктів. Тому в четвертому факторі, наприклад, ми не можемо чітко визначити спосіб реагування. Він може виявитися в комунікативній, емоційній, пізнавальній, особистісній сферах. Подальша праця над розробкою може розширити набір конструктів цього фактора для більш чіткого визначення сфер застосування способу реагування. Те саме можна сказати і про інші фактори. Висновки. Результати нашого емпіричного дослідження дають підстави говорити про те, що сучасна молодь порівняно з людьми зрілого віку оцінює образ жінки-політика лише за політичною силою та активністю. Інші складові образу не несуть у собі інформаційного навантаження, яке могло б спонукати до вибору певного політичного лідера. Це може свідчити про брак політичних переваг у сучасної української молоді чи взагалі про нейтральне ставлення до політики, політичних лідерів та їх діяльності. Література 1. Васильєва С. Ю. Про досвід роботи Чернігівського обласного Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді по формуванню у молоді генденрої політики // Проблеми гендерної рівності в Чернігівській області та шляхи їх вирішення. – Чернігів, 2005. – С. 69–73. 2. Смоляр Л. Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. – 2006. – № 6. – С. 106–108. 3. Трофименко Л. С. Феномен жіночого політичного лідерства в Україні: Автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Одес. нац. юрид. акад. – Одеса, 2002. – 18 с. 4. Шерман О. Гендерні аспекти негативного стереотипу політичного лідера // Актуальні проблеми політики. – Одеса, 2004. – Вип. 22. – С. 48–51. 5. Карбовська Н., Литвинова Т., Мельник Т., Суслова О. Основні стратегії та методології гендерного інтегрування. Керівництво з використання методології “3Р”. – К., 2008. 6. Кулачек О. І. Гендерна паритетність у державному управлінні: становлення та тенденції розвитку в Україні: Автореф. дис... канд. наук з держ. управління: 25.00.01 / Укр. акад. держ. управління при Президентові України. – К., 2003. – 20 с. 7. Пірен М. Психологія гендерних відмінностей та врахування соціального конструкту статі в політиці і громадській діяльності // Проблеми політ. психології та її роль у становленні громадянина Української держави. – К., 2001. – Вип. 3. – С. 122–125. 8. Скнар О. Соціально-психологічне дослідження гендерних характеристик політичних лідерів // Соц. психологія. – 2006. – № 3. – С. 47–51. 9. Денисюк С. Імідж політичного лідера в контексті розвитку української політичної культури: особливості формування та механізми реалізації: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.03 / Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. – К., 2007. – 18 с. 10. Скнар О. М. Соціально-психологічні моделі гендерної поведінки політичних лідерів очима молоді // Наук. студії із соц. та політ. психології. – К., 2003. – Вип.7 (10). – С. 199–213. 11. Наследов А. Д. Математические методы психологического исследования. Анализ и интерпретация данных: Учеб. пособие. – СПб.: Речь, 2007. – 30-е изд., стереотип. – 392 с. 12. Саприкіна М. Гендерний паритет в українській політиці // Наук. вісн. – Одеса, 2006. – № 12(32). – С. 175–182. 13. Аніщук Н. Гендерне квотування як засіб реалізації політичних прав жінок: Наук. праці. – Одеса, 2004. – Т. 3. ОБРАЗИ ВІТЧИЗНЯНИХ ПОЛІТИЧНИХ ЛІДЕРІВ У СВІДОМОСТІ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ М. А. Дроздова Висвітлюється проблема сприймання політичних лідерів дітьми і молоддю. Наводяться результати авторського емпіричного дослідження уявлень школярів і студентів про реальних (Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Віктор Янукович) та ідеального політичних лідерів; аналізуються структура, статеві і вікові особливості цих образів. Показано, що в політичній свідомості випробуваних існують стереотипні уявлення про певних політиків; водночас деякі оцінки пов’язані з віком і статтю опитаних. Ключові слова: політичний лідер, образ політичного лідера. Освещается проблема восприятия политических лидеров детьми и молодежью. Приводятся результаты авторского эмпирического исследования представлений школьников и студентов о реальных (Виктор Ющенко, Юлия Тимошенко, Виктор Янукович) и идеальном политических лидерах; анализируются структура, половые и возрастные особенности этих образов. Показано, что в политическом сознании испытуемых существуют стереотипные представления об определенных политиках; вместе с тем некоторые оценки связаны с возрастом и полом опрошенных. Ключевые слова: политический лидер, образ политического лидера. The article is devoted to the problem of political leaders’ perception by children and youth. The results of author’s empirical research of schoolchildren and students conceptions about real (Victor Yuschenko, Yulia Timoshenko, Victor Yanukovich) and ideal political leaders are presented. The structure, sex and age differences of these concepts are analyzed. It is shown that the stereotype concepts about some politicians exist. At the same time some assessments are correlated with respondent’s age and sex. Key words: political leader, image of political leader. Проблема. Дослідження уявлень громадян про реальних та ідеальних політичних лідерів є актуальною проблемою сучасної психологічної науки. Знання про політичні атитюди населення, розуміння потреб електорату дає змогу не лише окреслити визначальні напрями майбутньої політики, а й впливати на її перебіг, вибудовувати пріоритетний для різних соціальних груп образ політичного діяча. Особливо важливо враховувати політичні уявлення дітей і молоді, оскільки перші – це майбутні виборці, а другі утворюють значну частину електорату. Образи реальних та ідеальних політичних лідерів вивчаються вітчизняними (П. Фролов, О. Петрунько, О. Вознесенська), російськи- ми (О. Шестопал, Д. Дурдін) і західними, передусім американськими (Д. Істон, Р. Хесс, Ф. Грінштейн), науковцями [1–8]. Зокрема, О. Шестопал досліджує як свідомі, так і підсвідомі уявлення населення про політичних лідерів. Деякі західні та українські науковці акцентують увагу на факторах сприймання політиків. Наприклад, вищезгадані американські вчені дійшли висновку, що на відміну від дорослих сприймання дітьми і підлітками політичних лідерів є ідеалізованим. Однак, на думку вітчизняної дослідниці О. Петрунько, уявлення молоді мало чим відрізняються від уявлень дорослих респондентів. На наш погляд, вікову динаміку, як і статеві особливості сприймання політичних лідерів, досі вивчено недостатньо. Крім того, цікаво було б дослідити образи В. Ющенка, Ю. Тимошенко і В. Януковича – політиків, що утворюють “ядро” сучасної української політики. Мета статті: вивчення особливостей наявних у свідомості респондентів образів вітчизняних політичних лідерів, а також з’ясування обумовленості політичних уявлень статевими і віковими характеристиками. Методика і процедура дослідження. У дослідженні взяли участь 350 осіб чоловічої і жіночої статі – учні 4-х, 6-х, 8-х, 10-х класів загальноосвітньої школи і студенти 1-х, 3-х, 5-х курсів гуманітарних і негуманітарних спеціальностей Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка. Нами застосовувався авторський варіант методики “Особистісний диференціал”, що складається з 21 шкали. Досліджуваним пропонувалося оцінити образи В. Ющенка, В. Януковича, Ю. Тимошенко та ідеального президента. Отримані результати та їх аналіз. Застосування факторного аналізу (за процедурою обертання Varimax) до кожного з означених образів дало можливість отримати такі результати. Образ Віктора Ющенка. Стосовно образу Президента України В. Ющенка в загальній вибірці нами було виокремлено три основних фактори, загальний внесок у сумарну дисперсію яких становив 56%. Перший фактор (внесок у сумарну дисперсію 21%) ми інтерпретували як “амбівалентний лідер”. До нього ввійшли такі характеристики (далі в дужках наведено факторні навантаження ознак): “не викликає довіри” (-0,697), “нечесний” (0,656), “неавторитетний (для мене)” (0,647), “користується повагою” (-0,600), “відповідальний” (0,584), “не вміє вирішувати проблеми” (0,574), “не поважає думку інших людей” (0,565), “любить свою країну” (0,542), “доброзичливий” (0,517), “справедливий” (-0,504), “непривабливий” (- 0,503). Другий фактор (внесок у сумарну дисперсію 17,8%) складають показники: “слабкий” (0,756), “несміливий” (0,704), “самостійний” (- 0,608), “досвідчений” (-0,590), “не вміє вирішувати проблеми” (0,505). Цей фактор дістав умовну назву “слабкий президент”. Третій фактор (внесок у сумарну дисперсію 17,2%) під назвою “вихований інтелектуал” був представлений такими змінними: “врівноважений” (0,769), “вихований” (0,650), “багато знає” (-0,613), “нескромний” (-0,576), “розумний” (0,552), “доброзичливий” (0,525). Отже, як бачимо, у цілому сприймання опитаними В. Ющенка є неоднозначним. Частина дітей і молоді дає Президентові суперечливу оцінку (вказуючи як на позитивні, так і негативні сторони останнього), тоді як ряд респондентів наділяє його позитивними рисами. Аналіз результатів у групі 4–6-х класів показав, що у молодших підлітків незалежно від статі перший фактор містить переважно позитивні характеристики образу Президента. Останнє, на наш погляд, може пояснюватися впливом такого чинника, як вік: порівняно з дорослими діти схильні ідеалізувати політиків. При цьому інші фактори є амбівалентними за змістом. Так, оцінка хлопцями й дівчатами ряду інтелектуально-ділових рис (“розумний”, “працелюбний”) мала позитивний характер, тоді як інші риси (“непривабливий”, “неавторитетний” тощо) сприймалися негативно. Поряд з тим в оцінці окремих змінних існують певні статеві відмінності. Так, шкали “любить свою країну”, “поважає думку інших” мали значущі показники лише серед дівчат, а “вміє вирішувати проблеми”, “слабкий” – лише серед хлопців. Найчастіше структуру факторів складали такі характеристики: “неавторитетний (для мене)”, “розумний”, “багато знає”, “працелюбний”, “вихований”, “самостійний”, “врівноважений”, “досвідчений”, “відповідальний”, “не викликає довіри”, “неавторитетний”, “чесний – нечесний”, “справедливий – несправедливий”, “сміливий – несміливий”. У групі 8–10-х класів, як і в групі 4–6-х класів, Президент В. Ющенко також сприймається неоднозначно. Його образи у свідомості школярів поєднують у собі як позитивні (високі інтелектуальні здібності, вихованість, працелюбність, патріотизм), так і негативні (несправедливість, нескромність, нечесність, безвідпові- дальність тощо) характеристики. Аналіз отриманих факторів дає змогу побачити, що суттєвих відмінностей між результатами юнаків і дівчат немає. Водночас існують відмінності за окремими ознаками. Наприклад, така характеристика, як “нескромний”, мала значущі показники лише серед дівчат, а “поважає – не поважає думку інших” – лише серед хлопців. Структуру факторів утворюють переважно такі змінні: “розумний”, “багато знає”, “працелюбний”, “несміливий”, “слабкий”, “справедливий – несправедливий”, “вихований”, “самостійний”, “досвідчений”, “безвідповідальний”, “чесний – нечесний”, “любить свою країну”, “не вміє вирішувати проблеми”. У групі студентської молоді існує така ж тенденція, як і в попередніх вікових групах – амбівалентна оцінка образу Президента. Порівнюючи результати студентів чоловічої і жіночої статей, можна відмітити, що в обох підгрупах більшість складових факторів є однаковою. Разом з тим існують відмінності за окремими ознаками. Так, ділова характеристика “не вміє вирішувати проблеми” мала значущі показники лише серед студентів-чоловіків, а “розумний”, “працелюбний” і “відповідальний” – лише серед жінок. Структуру факторів, отриманих на студентській групі випробуваних, складали переважно такі змінні: “неавторитетний (для мене)”, “багато знає”, “доброзичливий”, “самостійний”, “любить свою країну”, “сильний”, “чесний – нечесний”, “викликає – не викликає довіру”, “справедливий – несправедливий”, “не вміє вирішувати проблеми”, “досвідчений”, “скромний”, “доброзичливий”, “поважає – не поважає думку інших”. Образ Віктора Януковича. Стосовно образу В. Януковича в загальній вибірці нами було виокремлено два основних фактори, загальний внесок у сумарну дисперсію яких становить 55,8%. Перший фактор (внесок у сумарну дисперсію 31,1%) ми інтерпретували як “ворожий лідер”. До нього ввійшли такі характеристики (далі в дужках наведено факторні навантаження ознак): “не викликає довіри” (-0,779), “нечесний” (0,761), “ворожий” (0,750), “неавторитетний” (0,734), “не поважає думки інших” (0,733), “не любить свою країну” (0,732), “несправедливий” (-0,704), “нескромний” (-0,642), “відповідальний” (0,631), “вихований” (0,603), “вміє вирішувати проблеми” (0,601). Другий фактор (внесок у сумарну дисперсію 24,8%) утворюють показники: “сильний” (0,794), “самостійний” (-0,745), “сміливий” (0,708), “досвідчений” (-0,681), “багато знає” (-0,668), “розумний” (0,634), “працелюбний” (-0,624), “вихований” (0,506). Цей фактор умовно був названий нами “сильний досвідчений лідер”. Отже, як бачимо, при сприйманні дітьми і молоддю В. Януковича спрацьовує ефект поляризації: частина опитаних наділяє його негативними характеристиками, інші – позитивними. При цьому майже всі опитані одностайні в оцінці високих професійно-ділових рис даного політика (“вміє вирішувати проблеми”, “досвідчений”, “багато знає”, “розумний”). Результати, отримані у групі 4–6-х класів, показали, що молодші підлітки сприймають В. Януковича як сильного, досвідченого та ефективного політика. При цьому варто зазначити, що таку характеристику дають йому навіть ті опитані, які вважають його неавторитетним для себе. На нашу думку, поєднання позитивних рис з низькою авторитетністю може частково пояснюватись і специфікою віку випробуваних, особливо учнів 6-х класів (підліткові реакції емансипації та негативізму). Аналіз статевих відмінностей виявив, що хлопці та дівчата при сприйманні В. Януковича акцентують увагу практично на тих самих (професійно-ділових) характеристиках. Однак якщо в групі дівчат спостерігається явище поляризації оцінок, то серед хлопців переважають позитивні уявлення. Крім того, певні статеві відмінності були зафіксовані також при оцінюванні окремих змінних. Так, шкали “відповідальний”, “самостійний”, “вміє вирішувати проблеми”, “любить свою країну”, “багато знає”, “доброзичливий” і “скромний” мали значущі показники лише серед хлопців. Найчастіше структуру факторів складали такі характеристики: “сильний”, “сміливий”, “розумний”, “досвідчений”, “вихований”, “врівноважений”, “працелюбний”, “досвідчений”, “неавторитетний”, “чесний – нечесний”, “непривабливий”, “поважає думку інших”, “справедливий – несправедливий”. Що ж до учнів 8–10-х класів, то вони більш критично ставляться до фігури В. Януковича, ніж молодші підлітки. Така тенденція є цілком закономірною і пояснюється розвитком критичності мислення в процесі дорослішання. Водночас у цій віковій групі зберігається тенденція до поляризації оцінок при сприйманні політичного лідера – одна частина респондентів уявляє Януковича як ворожого і невихованого політика, тоді як інша акцентує увагу на його позитивних вольових та професійно-ділових рисах. Стосовно статевих відмінностей слід зазначити, що більш позитивно В. Януковича сприймають дівчата. Зауважимо, що образ даного політика юнаки і дівчата сприймають крізь призму майже одних і тих самих шкал. Структуру факторів склали переважно такі змінні: “сильний”, “сміливий”, “досвідчений”, “нечесний”, “несправедливий”, “вихований – невихований”, “самостійний – несамостійний”, “мало знає – багато знає”, “врівноважений – неврівноважений”, “любить – не любить свою країну”, “ворожий – доброзичливий”, “відповідальний – безвідповідальний”. Серед студентської молоді (як і серед учнів старших класів) також існує тенденція до поляризації уявлень щодо В. Януковича. Це стосується як студентської групи загалом, так і чоловічої та жіночої підгруп зокрема. Цікавим є те, що навіть ті, хто наділяє політика позитивними рисами, визнають наявність і певних негативних характерологічних (“невихований”) або інтелектуальних (“нерозумний”) рис. Слід також зазначити, що образи В. Януковича серед студентів і студенток базуються практично на тих самих ознаках. Основу факторів, отриманих на студентській групі випробуваних, утворили переважно такі змінні: “сильний”, “досвідчений”, “працелюбний”, “користується повагою інших”, “самостійний”, “нечесний”, “невихований”, “нескромний”, “ворожий”, “несправедливий”, “не поважає думку інших”, “не викликає довіри”, “непривабливий”, “не любить свою країну”, “врівноважений – неврівноважений”. Образ Юлії Тимошенко. Стосовно образу Ю.Тимошенко в загальній вибірці нами було виокремлено два основних фактори, загальний внесок у сумарну дисперсію яких становить 62,1 %. Перший фактор (внесок у сумарну дисперсію 35,8%) ми інтерпретували як “високоморальна жінка-лідер”. До нього ввійшли такі характеристики (далі в дужках наведено факторні навантаження ознак): “чесна” (0,810), “викликає довіру” (-0,789), “доброзичлива” (0,754), “поважає думку інших” (0,750), “відповідальна” (0,742), “справедлива” (-0,740), “авторитетна для мене” (0,736), “любить свою країну” (0,731), “нескромна” (-0,718), “врівноважена” (0,707), “вміє вирішувати проблеми” (0,593), “вихована” (0,553), “приваблива” (-0,542). Другий фактор (внесок у сумарну дисперсію 26,3%) складають показники: “сильна” (0,839), “смілива” (0,779), “досвідчена” (-0,743), “багато знає” (-0,713), “самостійна” (-0,696), “розумна” (0,692), “працелюбна” (-0,608), “приваблива” (-0,505). Цей фактор умовно був названий “сильна ефективна жінка-лідер”. Отже, як бачимо, сприймання дітьми і молоддю Ю. Тимошенко має позитивний характер. Можна припустити, що в цьому випадку спрацьовує певний “ефект ореолу”, який призводить до позитивного оцінювання практично всіх рис – інтелектуальних, емоційно-вольових, моральних тощо. Аналіз результатів, отриманих у групі 4–6-х класів, продемонстрував ідеалізоване сприймання постаті Ю. Тимошенко, наділення її позитивними професійно-діловими та особистісними рисами. Така тенденція властива як хлопцям, так і дівчатам. Зважаючи на вік випробуваних, це видається закономірним. Разом з тим підкреслимо, що наявність окремих характеристик все ж пов’язана зі статтю досліджуваних. Наприклад, такі риси, як “сильна”, “вихована”, “скромна”, “працелюбна”, “користується повагою інших” були значущими лише серед дівчаток. В основному структуру факторів склали ознаки: “авторитетна для мене”, “користується повагою інших”, “багато знає”, “вміє вирішувати проблеми”, “досвідчена”, “доброзичлива”, “відповідальна”, “викликає довіру”, “чесна”, “врівноважена”, “поважає думку інших”, “справедлива”, “любить свою країну”. Стосовно учнів 8–10-х класів наведені результати показують наявність у них головним чином позитивних настанов щодо Ю. Тимошенко. У цій групі опитаних спостерігаємо появу критичних оцінок деяких рис зазначеного політика. Але навіть ті школярі, які приписують Ю. Тимошенко негативні ознаки (“нескромна”, “нечесна”, “не поважає думку інших”), за іншими шкалами оцінюють її позитивно. Слід зазначити, що негативна оцінка вищевказаних рис більшою мірою характерна для дівчат. Найчастіше структуру факторів складали, в основному, такі характеристики: “авторитетна – неавторитетна для мене”, “користується повагою”, “багато знає”, “вміє вирішувати проблеми”, “досвідчена”, “нескромна”, “доброзичлива”, “відповідальна”, “викликає довіру”, “чесна – нечесна”, “врівноважена”, “працелюбна”, “поважає – не поважає думку інших”, “справедлива”, “вихована”, “самостійна”, “любить свою країну”. У групі студентів було з’ясовано, що студентська молодь сприймає Ю. Тимошенко загалом позитивно. У більшості випадків підкреслюються її високі вольові, інтелектуальні та морально-етичні характеристики. Це однак не заважає студентам, як і учням старших класів, відзначати наявність певних негативних рис (“нескромна”, “нечесна”). Суттєвих відмінностей в уявленнях студентів чоловічої і жіночої статей не виявлено. Виняток становило лише сприймання зазначеного політика за шкалою “вторитетна – неавторитетна для мене” (більш критичне ставлення демонстрували юнаки). Найчастіше структуру факторів складали такі характеристики: “авторитетна – не авторитетна для мене”, “нечесна”, “справедлива”, “доброзичлива”, “поважає думку інших людей”, “відповідальна”, “викликає довіру”, “любить свою країну”, “врівноважена”, “нескромна”, “приваблива”, “досвідчена”, “самостійна”, “працелюбна”, “користується повагою”, “багато знає”, “розумна”. Образ Ідеального Президента. Щодо образу Ідеального Президента в загальній вибірці нами було виокремлено чотири основних фактори, загальний внесок у сумарну дисперсію яких становить 50%. Перший фактор (внесок у сумарну дисперсію 18%) ми інтерпретували як “відповідальний лідер-інтелектуал”. До нього ввійшли такі характеристики (далі в дужках наведено факторні навантаження ознак): “відповідальний” (0,709), “врівноважений” (0,682), “самостійний” (-0,635), “досвідчений” (-0,598), “багато знає” (-0,576), “вміє вирішувати проблеми” (0,529), “розумний” (0,502). Другий фактор (внесок у сумарну дисперсію 13,7%) складають показники: “любить свою країну” (0,733), “авторитетний для мене” (0,616), “поважає думку інших” (0,589), “справедливий” (-0,536), “вихований” (0,536), “чесний” (0,515). Цей фактор умовно був названий “патріот-інтелігент”. Значущими складовими третього фактора (10,6%) з умовною назвою “впевнений лідер” були: “сильний” (0,812) та “сміливий” (0,714). Четвертий фактор (7,7%) базувався на таких шкалах, як “скромний” (0,696) і “привабливий” (0,589). Відповідно цей фактор було інтерпретовано як “скромний та вродливий лідер”. Отже, в уявленнях дітей і молоді ідеальний політичний лідер є носієм цілого комплексу позитивних рис – морально-етичних, інтелектуальних, вольових тощо, що є цілком закономірним. При цьому пріоритетними для респондентів виявилися саме характерологічні, зокрема морально-етичні, риси. На наш погляд, це свідчить про бажання молоді бачити при владі не просто освіченого професіонала, а людину, яка діє відповідно до певних етичних принципів. Аналіз результатів у групі 4–6-х класів показав, що уявлення молодших школярів про ідеального політичного лідера базуються на поєднанні різноманітних позитивних характеристик (інтелектуальних, вольових, морально-етичних тощо). Така тенденція стосується більшості отриманих факторів, а тому важко виокремити якісь пріоритетні ознаки образу ідеального лідера у цьому віці. Суттєвих різниць за статтю не спостерігається. Проте існують відмінності за окремими шкалами. Так, серед дівчат значущими були ознаки: “доброзичливий”, “справедливий”, “сильний”, а серед хлопців – “привабливий” та “врівноважений”. Найчастіше структуру факторів складали такі характеристики: “розумний”, “багато знає”, “вміє вирішувати проблеми”, “досвідчений”, “відповідальний”, “чесний”, “працелюбний”, “поважає думку інших”, “сміливий”, “вихований”, “любить свою країну”. В учнів 8–10-х класів, як показують результати, певною мірою зберігається тенденція до поєднання в образі ідеального політичного лідера характеристик різного типу. Водночас у цій групі вже з’являються окремі фактори, побудовані на однотипних ознаках (морально-етичних, зовнішність). Таку диференціацію уявлень можна, на наш погляд, вважати закономірним наслідком дорослішання. Фактор статі певним чином впливає на структуру уявлень старшокласників. Так, у жіночій підгрупі було виокремлено специфічний “вузький” фактор, в основі якого лежить ознака привабливості. Це можна вважати цілком природним, зважаючи на стать і вік опитаних. Крім того, у статевих групах було зафіксовано відмінності за окремими шкалами. Зокрема, значущими серед дівчат були шкали “любить свою країну”, “розумний”, “поважає думку інших”, “справедливий”, а в юнаків – “багато знає”, “сміливий”, “вихований”, “сильний”. У цілому найчастіше структуру факторів у групі учнів 8–10-х класів складали такі характеристики: “авторитетний”, “привабливий”, “вміє вирішувати проблеми”, “досвідчений”, “доброзичливий”, “відповідальний”, “викликає довіру”, “чесний”, “врівноважений”, “працелюбний”. У групі студентів чітко прослідковується диференціація уявлень про ідеального лідера за певними критеріями. У результаті ми спостерігаємо типажі, багато в чому схожі на класичні, виокремлені в політичній психології (ділові лідери, емоційні та ін.). Це природно, зважаючи на вік та освітній рівень цієї групи молоді. Слід зазначити, що останнє чіткіше проявляється саме серед студенток, які, крім того, виокремлюють більше типів ідеальних лідерів. Крім того, існують статеві відмінності за окремими шкалами. Так, ознаки “скромний” і “розумний” були значущими лише у жінок, тоді як “привабливий” та “врівноважений” – серед чоловіків. Загалом структуру факторів утворили такі характеристики: “користується повагою інших”, “багато знає”, “доброзичливий”, “відповідальний”, “викликає довіру”, “чесний”, “поважає думку інших”, “сміливий”, “справедливий”, “сильний”, “любить свою країну”. Отже, якщо порівняти результати дослідження уявлень про вищезазначених реальних політиків з уявленнями про ідеального політичного лідера, можна дійти висновку, що у свідомості опитаних школярів і студентів найближче до ідеалу стоїть образ Ю. Тимошенко. Висновки: 1. Жоден із досліджуваних образів реальних політиків у свідомості респондентів повною мірою не відповідає ідеальному. Зокрема, постаті В. Ющенка і В. Януковича школярами і студентами сприймаються амбівалентно. Що стосується образів Ю. Тимошенко та Ідеального Президента, то оцінка останніх є в цілому позитивною. Тобто найбільше до ідеалу наближається образ саме Ю. Тимошенко. 2. Уявлення про політичних лідерів обумовлені віком і статтю респондентів. Зокрема, учні 4-х і 6-х класів наділяють означених політиків загалом позитивними характеристиками, тоді як старшокласники і студенти сприймають їх критичніше. Вік позначається і на уявленнях опитаних про ідеального політичного лідера. Так, якщо учнівські уявлення про такого лідера базуються на поєднанні позитивних характеристик різного типу (інтелектуальних, вольових, морально-етичних тощо), то студентам властива диференціація уявлень про ідеального лідера за певними критеріями. Фактор статі впливає на оцінювання випробуваними окремих складових образів політиків. 3. Перспективними напрямками подальших досліджень є вивчення зв’язку образів політичних авторитетів дітей і молоді з іншими референтними постатями, зокрема батьками. Література 1. Фролов П. Д. Образ політика: безпосереднє та медіа-сприймання // Проблеми політ. психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. пр. – К.: ДОК-К, 1997.– С. 372–374. 2. Петрунько О. В. Імпліцитні типології політичних лідерів у свідомості електорату України: Автореф. дис… канд. психол. наук: 19.00.05. – К., 2000. – 19 с. 3. Вознесенська О. Л. Соціально-психологічні стереотипи сприймання портретних зображень політично активних суб’єктів: Автореф. дис... канд. психол. наук. – К., 1999. – 20 с. 4. Шестопал Е. Б. Политическая психология. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 427 с. 5. Шестопал Е. Б., Новикова-Грунд М. В. Восприятие образов двенадцати ведущих российских политиков (психологический и лингвистический анализ) // ПОЛИС. – 1996. – № 5. – С. 168–191. 6. Дурдин Д. М. “Образ” политического лидера и возможности его изменения // ПОЛИС. – 2000. – № 2. – С. 133–151. 7. Easton D., Hess R. The Child’s Political World // Midwest Journal of Political Science. – 1962. – Vol. 6, № 3. – P. 229–246. 8. Greenstein F. The Benevolent Leader: Children’s Images of Political Authority // The American Political Science Review. – 1960. – Vol. 54, № 4. – P. 934–943. ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА ЯК ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ Т. Ю. Запривода Визначено предмет психологічного дослідження політичних еліт. Узагальнено існуючі концепції еліт, запропоновано принципи психологічного виміру феномена еліт, які порівнюються із соціологічним та політологічним підходами до вивчення еліт. Розглянуто пріоритетні напрями вивчення політичної еліти у межах психологічної науки. Ключові слова: еліта, політична еліта, елітарна особистість, елітарна соціальна група. Определен предмет психологического исследования полити- ческих элит. Обобщены существующие концепции элит, предложены принципы психологического измерения феномена элиты, которые сравниваются с социологическим и политологическим подходами к изучению элит. Рассмотрены приоритетные направления изучения политической элиты в рамках психологической науки. Ключевые слова: элита, полититическая элита, элитарная личность, элитарная социальная группа. The article is devoted to the problem of determination of the subject of psychological research of political elites. Existed concepts of the elites are generalized, principles of psychological measurement of the phenomena of the elites, which are compared with sociological and political approaches to the elite studies, are analyzed. Priority tendencies of studies of political elites in the field of psychological science are singled out. Key words: elites, political elites, elite personality, elite social group. Проблема. Актуальність дослідження такої соціальної верстви населення, як еліта, зумовлена тим, що внесок її у розвиток, прогрес та процвітання суспільства досить значний, вона впливає на соціальні, економічні й політичні процеси в країні. Еліта є тією меншістю, на яку покладається вища відповідальність, ніж на все населення держави. Особливо важливою є роль еліти в перехідні етапи розвитку суспільства, адже вона визначає напрями його прогресивного розвитку. У психології немає достатніх теоретичних та експерименталь- них матеріалів дослідження еліти, на підставі яких можна було б простежити основні психологічні аспекти формування цієї соціальної групи, виокремити типові психологічні особливості її представників і т. ін. Проте є праці, в яких розкриваються деякі питання еліт. Зокрема, істотний внесок у розвиток психологічної концепції еліт зробили психологи Д. Ольшанський [1], Е. Шестопал [2], Г. Дилігенський [3], А. А. Деркач [4] та ін. Більшість психологічних теорій еліт ґрунтується на концепціях З. Фройда [5], Е. Фромма [6], Е. Еріксона [7]. Деякі психологічні закономірності виявлені вченими- суміжниками в галузі соціології та політології, серед яких, наприклад, В. Парето [8], Г. Моска [9], Р. Міхельс [10], Х. Ортеґа-і-Ґассет [11], Р. Міллс [12], К. Маннгейм [13]. Вони розуміли під елітою передусім меншість, котра володіє монополією на владу і ухвалення рішень, здійснює найважливіші функції в суспільстві, досягає найвищих показників у своїй діяльності та має інтелектуальні й моральні переваги над масою. Останнім часом виникла комплексна наукова дисципліна – елітологія, над проблемами якої працювали Г. К. Ашин [14], О. В. Криштановська [15], Т. Н. Заславська [16], М. Пірен [17] та інші автори. Визначення еліти як предмета психологічного дослідження має важливе теоретичне і практичне значення, оскільки є змога окреслити аспекти становлення, функціонування й розвитку політичної еліти, які допоможуть чіткіше розуміти механізми ефективного елітогенезу та формування гідних представників елітарної групи. Отже, постає нагальна потреба у вивченні політичної еліти як об’єкта психологічного дослідження та відокремлення психологічного розуміння еліти від соціологічного й політологічного. Мета статті: з’ясувати специфіку психологічного підходу до вивчення політичних еліт порівняно із соціологічним та політологічним підходами. Термін “еліта” активно використовується в гуманітарних науках з XIX ст. Ним позначають найвищі соціальні групи в соціальній системі. Нині, на думку Г. К. Ашина [18], склалися два найбільш загальних підходи до розуміння терміна “еліта”, в контексті яких можна, у свою чергу, виокремити певні напрями. За першого, так званого ціннісного, підходу до еліти належать тільки кращі представники суспільства чи великої соціальної групи. Кращі при цьому виокремлюються за високого рівня їхніх моральних якостей, обдарованості та надзвичайної продуктивності у певній сфері. До прикладу, В. Парето вважав, що коли людей за здібностями поділити за десятибальною шкалою, то до еліти належатимуть особистості, що отримали десять балів [19]. Другий підхід – структурний. У межах цієї парадигми до еліти належать особистості з найвищими соціальними статусами в суспільстві чи в певній великій соціальній групі. Ці розуміння не завжди збігаються, адже не завжди високий соціальний статус відповідає високим розумовим здібностям. Незрідка це дає підстави говорити, що в країні немає еліти. Причиною цього є те, що високого соціального статусу можна досягти не тільки завдяки високим розумовим здібностям та морально-позитивним якостям особистості, а й за рахунок негативних якостей (жорсткість, підступність, хитрість тощо) або випадково чи у разі народження в елітарній сім’ї. Склалося так, що феномен еліт розглядається в соціології та політології. Проте, на нашу думку, можливі ще два підходи до вивчення еліти – адитивний і нададитивний. Еліта – це не проста кількість обдарованих чи високостатусних особистостей, а організована меншість, яка править неорганізованою більшістю. З цього погляду еліта може зберігати своє значення не завдяки окремим особистостям, а завдяки тому, що вона є організованою меншістю. Еліта – це та меншість людей, котра володіє більшістю ресурсів групи. Отже, еліта є конче потрібним елементом соціальної структури суспільства, яка має відігравати вирішальну роль в управлінні ним. Еліта як вершина піраміди суспільства поділяється на певні групи. Розрізняють еліту політичну, що пов’язана з функціями політичного управління, економічну, наукову, культурну, військову та ін. Нині дослідження еліт здійснюються в галузі політології, соціології та комплексної науки – елітологіїї. У цих ученнях визначення еліти за різними концепціями неоднакові. Проте, на думку Д. Ольшанського, є три основних підходи до вивчення еліти: позиційний, що акцентує увагу на залежності впливовості представника еліти від його положення в політичній, економічній чи соціальній системі; репутаційний – на рейтингах представника еліти серед інших особистостей певної верстви; функціональний – на залежності елітарного положення особистості від ступеня відпові- дальності, яка на ньому лежить, за ухвалення помилкових рішень [20]. Зазначимо, що соціологія вивчає еліту як соціальну групу, представники якої посідають найвищі позиції в суспільстві порівняно з іншими соціальними групами. Тобто приділяється увага питанням соціальної стратифікації в суспільстві, вивченню соціальної структури суспільства, найвищою частиною якого є еліта; дослідженню процесу формування й розвитку цієї соціальної групи. Елітою в соціології вважаються люди, що досягли найвищих позицій у суспільстві. У політології еліта розглядається як формальна група, що володарює в політичному процесі та посідає найвищі посади у структурі політичної ієрархії. Належність до еліти представники політичної думки пов’язують із суспільним визнанням. Тут предметом дослідження є функції політичного управляння еліти, процес відбору еліт, статус еліти в суспільстві, процес функціонування еліти на командно-адміністративних посадах, процес прийняття політичних рішень та ін. Елітологія вивчає загальні аспекти виникнення та формування еліт, явища субординації, які пояснюють феномен еліти та елітарності, соціальну диференціацію тощо. Під елітою розуміють частину суспільства, що складається з найбільш авторитетних, шанованих людей, які посідають найвищі позиції в розробленні норм, котрі визначають розвиток соціальної структури та орієнтують суспільство. Отже, в найширшому розумінні, за двома основними підходами до вивчення еліти в соціології (ціннісним та структурним), еліта – це група особистостей з високим соціальним статусом, діловими та моральними якостями. При цьому комбінації високого статусу й зазначених якостей можуть бути різними. За високого статусу особистість може мати низькі або середні ділові чи морально-етичні якості і, навпаки, за високого рівня ділових або моральних якостей – низький соціальний статус. Як бачимо, статусу еліта може досягти завдяки не тільки позитивним морально-етичним якостям та високорозвиненим діловим. Тобто високий соціальний статус не завжди може бути пов’язаний з наявністю розвинених ділових та моральних якостей. З психологічного погляду, предметом дослідження можуть стати особистісні якості і стратегії поведінки елітарної особистості. Цікавим є дослідження проблеми істотних відмінностей між елітарною та неелітарною особистостями, процесу становлення елітарної особистості; змін, що виникають у людини, коли вона потрапляє до еліти; якостей, що виникають або зникають у разі набуття чи втрати нею елітарного статусу. Тобто психологія вивчає психологічні меха- нізми зміни особистості після набуття або втрати нею статусу еліти та відмінності елітарної особистості від особистості неелітарного типу. У дослідженні психологічних якостей і стратегій поведінки елітарної особистості можна також звернути увагу на такі аспекти, як мотивація особистості щодо потрапляння до елітарної групи, як особливості елітарного потенціалу особистості, як процеси та особистісні якості, що сприяють потраплянню людини до еліти. Доцільно також досліджувати відмінності між елітарною групою і масою або іншими неелітарними групами. Ці відмінності можуть стосуватися, наприклад, цінностей, норм, мотивів, ставлень у групах. Потенційним предметом вивчення стають психологічні закономірності у групі у разі набуття чи втрати нею статусу елітарної, механізм розмежовування еліти й маси, а також психологічні особливості різних груп еліт (політичної, бізнесової, культурної тощо). Предметом психологічного дослідження може стати характер взаємо- відносин між елітою і масою, залежність еліти від тих, хто її обирає. З означених напрямів психологічного дослідження можна виділити саме психологічне розуміння еліти, яке відрізняється від політичного або соціологічного тим, що акцентує увагу на особистісних якостях людини, її лідерських здібностях, умінні налагоджувати неформальні зв’язки, впливати на інших людей і на соціальні, політичні процеси, на здатності брати на себе відповідальність та ризикувати. Тобто психологічним є визначення еліти як неформальної верстви населення, що має авторитет, який примушує формальних лідерів прислухатися до її думок, критики, навіть якщо вони суперечать їх власним. На думку Дж. Хіглі, головне не в тих постах і посадах, які обіймають представники еліти, а в їх можливості впливати на важливі рішення та критикувати існуючі режими, не ризикуючи потрапити в немилість панівного класу [21]. Отже, мабуть, на відміну від соціології, політології й елітології, психологія може мати свій предмет психологічного дослідження феномена еліти. Крім того, цей феномен можна розглядати з психологічного та соціально-психологічного поглядів. Тобто досліджувати особливості типового представника еліти й еліти як згуртованої соціальної групи зі своїми законами та особливостями існування. У першому випадку предметом психологічного дослідження, на відміну від соціологічного й політологічного, можуть бути особистісні якості представника еліти, його ціннісно-мотиваційна та вольова сфери, лідерські якості, процес цілепокладання, індивідуальні орієнтації, особливості поведінки, ставлення, енергетичні здатності, психологічні особливості реалізації своїх владних повноважень, здатність до ризику тощо. Крім загальних особистісних якостей та спеціальних здібностей, які допомагають людині потрапити до елітарної групи, перспективним є вивчення особливого комплексу здібностей або якостей, якими може бути компенсована нестача спеціальних і загальних здібностей та сприяння входженню до еліти. Можна припустити, що такими здібностями є психологічна готовність боротися за місце в еліті, здатність до кар’єрної боротьби та соціальний інтелект, тобто налагоджувати корисні зв’язки та стосунки. Цей аспект дослідження елітарної особистості ще не досліджувався, тому заслуговує першочергової уваги. Отож, психологічний підхід відрізняється від соціального й політологічного тим, що акцентує увагу на особистісних характеристиках людини, а не на її соціальному становищі. Натомість, соціально-психологічний підхід до вивчення еліти у психології має на меті дослідження психологічних аспектів виникнення та формування еліти як соціальної групи, внутрішньої згуртованості цієї елітарної групи, корпоративності, механізмів рекрутування до цієї групи, рівня політичної культури в групі, сили впливу цієї соціальної групи на процес прийняття політичних рішень, ступеня довіри чи недовіри населення до цієї групи, психологічних функцій та ролі елітарної групи в суспільстві, психологічного аспекту елітарної диференціації і т. ін. Зокрема, предмет психологічного дослідження, на відміну від предмета соціологічного та політологічного вивчення, розкриває саме психологічні механізми формування та функціонування еліти як соціальної групи. Відтак проблема еліт досить глибоко вивчена в політології, соціології й елітології, але недостатньо – у психології. Однак виділення у цій статті предмета психологічного дослідження еліти дає змогу з’ясувати проблему політичних еліт як перспективну й досить цікаву. Адже саме психологічні дослідження можуть зробити вагомий внесок у висвітлення закономірностей становлення гідних представників еліти в Україні. Висновки. Проведений аналіз дає підстави для висновку, що розвиток уявлень про феномен еліти має досить багату історію в галузі елітології, політології та соціології, в якій можна виявити певні закономірності й особливості формування та функціонування еліти. Проте стосовно психологічної науки можна сказати, що дослідження цього феномена є недостатніми. У соціологічній і політологічній думці було проаналізовано два основні підходи до вивчення еліт: ціннісний, що вважає елітою тих, хто характеризується високими моральними якостями, розумовими здібностями та продуктивністю в певній діяльності, і структурний – тих, хто набув найвищих соціальних статусів у суспільстві. Проте існують теорії політичних еліт і в межах психологічної науки, які умовно можна поділити на три групи. Відповідно до цих підходів було сформульовано і відокремлено від політичного і соціологічного психологічне визначення еліти: до еліти належать люди, що володіють певним набором особистісних характеристик, а не високими формальними посадами. Тому було виділено пріоритетні напрями дослідження еліт у психології: адитивний і нададитивний Перший напрям розглядає психологічні особливості та якості пред- ставника еліти, механізми зміни цих якостей у процесі набуття чи втрати елітарного статусу, відмінності елітарної особистості від особи- стості неелітарного типу і т.ін. Другий напрям розглядає еліту як орга- нізовану меншість, що керує більшістю, та процеси, пов’язані з її фун- кціонуванням, відмінності елітарної групи від маси або від інших ве- ликих соціальних груп, механізми становлення елітарної групи тощо. Отже, активне вивчення феномена еліти в межах соціології, політології й елітології сприяло появі багатьох цікавих робіт. Але і у психології є широка база для вивчення та дослідження політичної еліти як психологічного феномена, свій предмет і перспективи. Це дуже важливий чинник, адже знання психологічних механізмів формування та функціонування еліти сприятиме формуванню гідних лідерів держави. Література 1. Ольшанский Д. Политическая психология. – СПб.: Питер, 2002. 2. Шестопал Е. Б. Политическая психология. – М.: Аспект Пресс, 2007. 3. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология. – М.: Наука, 2001. 4. Политическая психология / Под ред. А. А. Деркача, В. И. Жукова, Л. Г. Лаптева. – М.: Акад. проект, 2001. 5. Фрейд З. Психология масс и анализ Я. – М.: АСТ, 2005. 6. Фромм Э. Здоровое общество. – М.: АСТ, 2006. 7. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. – М.: Моск. психол.-пед. ин-т, 2006. 8. Парето В. Из работы “О применении социологических теорий” // Социс. – 1995 – №10; 1996. – №1,2,7. 9. Моска Г. Правящий класс // Социол. исслед. – 1994. – №10. 10. Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии // Диалог. – 1990. – №3. – С.58 – 77. 11. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс // Вопр. философии.– 1989. – № 3–4. 12. Миллс Р. Властвующая элита. – М.: Изд-во иностр. лит., 1959. 13. Мангейм К. Человек и общество в эпоху преобразования // Элитологические исслед. – 1998. – №1. 14. Ашин Г. К. Элитология. – М.: МГИМО-Университет, 2005. 15. Крыштановская О. В., Хуторянский Ю. В. Элита и возраст: путь наверх // Социол. исслед. – 2002. – № 4. – С. 49–60. 16. Заславская Т. Бизнес-слой российского общества: сущность, структура, статус // Общ. науки и современность. – 1995.– № 1. 17. Пірен М. Проблеми формування сучасної української еліти // Соціальна психологія.– 2004.– № 2 (4).– C.38–48. 18. Ашин Г. К. Современные теории элит: Критический очерк.– М.: Междунар. отношения, 1985. 19. Парето О. В. Трактат общей социологии. – Женева, 1964. 20. Ольшанский Д. В. Психология современной российской политики. – М.: Акад. проект, 2001. 21. Field G. L., Higley. J. Elitism. – London: Academic Press, 1980. АКСІОПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ В УКРАЇНІ З. С. Карпенко Презентуються результати прикладних емпіричних досліджень аксіопсихологічних чинників становлення особистості як потенційного політичного лідера, зокрема таких атрибутів його впливу, як автентичність, перфекціонізм, соціабельність. Доводиться необхідність встановлення когерентних відносин між індивідуальною і масовою ціннісною свідомістю задля ідеологічної консолідації українського суспільства на засадах гуманізму і демократії. Ключові слова: аксіопсихологічні чинники, екзистенційно- феноменологічний аналіз, політична еліта, автентичність, перфекціонізм, соціабельність, начизм. Презентуются результаты прикладных эмпирических исследований аксиопсихологических предпосылок становления личности как потенциального политического лидера, в частности таких атрибутов его влияния, как аутентичность, перфекционизм, социабельность. Доказывается необходимость установления когерент- ных отношений между индивидуальным и массовым ценностным сознанием с целью идеологической консолидации украинского общества на основаниях гуманизма и демократии. Ключевые слова: аксиопсихологические предпосылки, экзистенциально-феноменологический анализ, политическая элита, аутентичность, перфекционизм, социабельность, начизм. The results of applied empirical investigation of axial psychological determinants of personality formation as a potential political leader, especially such attributes of his influence as authenticity, perfectiveness and sociability are presented. The necessity of setting up the coherent relations between individual and mass axial awareness in the name of ideological consolidation of Ukrainian society on the basis of humanism and democracy is proved. Key words: axio-psychological determinants, existential and phenomenological analysis, political elite, authenticity, perfectiveness, sociability, favor to direct. Проблема. Дефіцит довіри до владних інститутів, розба- лансованих сумнівною прогностичною ефективністю запроваджуваної політреформи, ґрунтується на викривлених уявленнях про ціннісно- цільові та ціннісно-інструментальні чинники формування і глибинно- психологічні засади діяльності політичної еліти в Україні. Якщо перші виразно артикулюються програмними документами партій, рухів, громадських організацій, то другі “дешифруються”, “декодуються”, феноменологічно деконструюються і герменевтично реконстру- юються, позаяк голослівним заявам уже ніхто не йме віри. Відтак доглибний, неусвідомлюваний пласт істинної мотивації політичної самореалізації вимагає кваліфікованої об’єктивної експлікації задля здобуття критичного досвіду самоочищення й оздоровлення всього спектру аксіопсихологічних джерел формування політичної еліти в Україні. Найбільш ґрунтовні дослідження в царині соціальної та політичної психології, виконані в Україні [1; 2], не пом’якшують, зрозуміло, актуальної гостроти проблеми, позаяк стосуються глобальних кратологічних питань і не можуть ухопити специфіку готовності до активної політичної діяльності окремих верств населення. Мета статті: з’ясувати аксіопсихологічні чинники становлення особистості як потенційного політичного лідера; довести необхідність встановлення когерентних відносин між індивідуальною і масовою свідомістю. Проведений нами екзистенційно-феноменологічний аналіз аксіопсихологічних чинників формування сучасної української політичної еліти показує, що їй притаманні три вади: 1) егоцентричний нарцисизм, який перетворює здобуття влади на самоціль з метою утвердження її носіями власної величі, що заміщує внутрішню духовну порожнечу; 2) схильність до маніпуляції та фальші як анти- подів автентичності, вірності моральним принципам, голосу совісті передовсім; 3) психологічна безпомічність, вольова “імпотентність” як наслідок відсутності прагнення до досконалості в усіх сферах законодавчої нормотворчості – риси, протилежні перфекціонізму як стійкому особистісному настановленню на досягнення завершеного, цілісного і гармонійно втіленого політичного інтересу [3]. У контексті експлікації аксіопсихологічних чинників формування політичної еліти в Україні можуть бути наведені результати прикладних експериментально-діагностичних досліджень авторки з участю І. А. Гуляс, Н. М. Когутяк і В. М. Мицька, виконані під нашим керівництвом. У першому з них [4] здійснено комплексний аналіз психологічних механізмів становлення автентичності особистості в період життєвої кризи як системи різнорівневих ціннісно-смислових утворень і динамічних тенденцій, що в науковій рефлексії презентовані мережею механізмів-процесів, засобів, ланок і передумов. Встановлено, що механізмами-передумовами становлення автентичності особистості є самоповага і справедливе ставлення до себе, почуття самоцінності, відкритість досвіду, здатність до самодистанціювання, самовизначення в діалозі; механізмами-ланками є самореалізація, критичне переживання, заглиблення у стан первинної інтенційності, конструктивна вербалізація, цілепокладання, вчинок як діалог з Іншим, подія, післявчинкова рефлексія, трансформація автентичності; механізмами-засобами є спонтанність, доброчинність, інтернальність, самостійність і цілісність. Психологічні механізми як процеси становлення автентичності особистості – інтеграція, самодетермінація, індивідуація, наративізація та ідентифікація – концептуально співвіднесено й обґрунтовано конструктами: життєвий світ, суб’єктність, самість, індивідуальність та его-ідентичність. Контент-аналіз семантичного простору автентичності особис- тості засвідчив високий рівень розуміння її експресивних і поведінко- вих аспектів при недооцінці ментальної своєрідності людей. Визна- чено типові труднощі становлення автентичності в кризовий період, якими є захист Я-концепції та налагодження партнерських стосунків. Феноменологічний аналіз особистих історій досліджуваних студентів дав змогу ідентифікувати психологічні механізми як ланки і засоби становлення автентичності особистості з урахуванням їх кризового досвіду. Ці механізми об’єднуються у дві послідовні стратегії – інтуїтивного вчування і рефлексивного відсторонення, що завершуються екзистенційними рішеннями особистості. Порівняльний аналіз актуалізованості психологічних механізмів становлення автентичності особистості представниками різних професій свідчить про значний вплив характеру провідної діяльності на їх розвиток: особам з гуманітарною освітою притаманні екзистенційно-гуманістичний світогляд і феноменологічна настанова на спілкування, а представникам природничо-технічного профілю професійної підготовки – практично-перетворювальне ставлення до життя при значуще вищому рівні самоактуалізації та соціально- психологічної адаптації. Оскільки політичну еліту держави формують і представники цих профілів професійної підготовки, то в перспективі цікаво було б дослідити, що стається з базовими світоглядними настановленнями особистості, коли вона досягає владних висот. У другому дослідженні [5] представлено результати міждисциплінарних студій явища перфекціонізму з акцентуванням його соціокультурної, історико-генетичної і моральнісної детермінації в структурі диспозицій особистості та системі мотивації професійної діяльності. Констатовано, що перфекціоністські настанови розвиваються внаслідок закріплення мотивації досягнення як діалектичної єдності прагнення до афіляції та до влади на рівні стійкої особистісної риси (перфекціонізму), що проявляється в повсякчасній готовності прагнути до успіху і добиватися досконалості в значущих сферах діяльності. У структурі професійної готовності (очевидно, і до майбутньої політичної діяльності теж) перфекціоністські настанови постають як цілісне диспозиційне утворення у складі мотивації досягнення, рефлексивних здібностей як механізму саморозвитку і професійно важливих характеристик, насамперед – соціабельності, що, відповідно, виконують функції емоційно-ціннісного спонукання, інтелектуально- вольового забезпечення та професійно-особистісної самореалізації. В емпіричному дослідженні встановлено феномен паралельної дії латентної та усвідомлюваної мотиваційних тенденцій у розвитку перфекціоністських настанов студентів-психологів: перша – неоднозначна, суперечлива, з найсприятливішими умовами розвитку на третьому курсі (високі сподівання на успіх і нечутливість до невдачі), друга – раціонально обґрунтована, з максимальними показниками на старших курсах. Відзначений факт дає змогу припустити перманентну присутність у свідомості індивіда амбівалентних аксіопсихологічних настановлень, що уможливлює ситуативну поведінкову непослідовність, віддання переваги прагматичній доцільності над досяжними в далекій перспективі стратегічними цілями (феномен “зради Майдану”) тощо. Рефлексивно-регулятивний блок розвитку перфекціоністських настанов у майбутніх психологів представлений досить чітким уявленням про основні цілі, засоби та складові професійного і життєвого успіху, екзистенційно-гуманістичну налаштованість індивідуальної свідомості. Найбільш відрефлексованими ланками самоуправління виявилися когнітивні операції: цілепокладання, прийняття рішення і аналіз суперечностей; гірше розвинуті конативні здатності, на кшталт використання критеріїв оцінки якості, планування та корекція перебігу діяльності. Діагностовано зростання афілятивної мотивації у варіантах “сильне прагнення до прийняття і слабкий страх відторгнення” і “сильне прагнення до прийняття і сильний страх відторгнення”, що є основою формування соціабельності як професійно важливої риси психолога. У персональному автопортреті студентів-психологів найбільш представленими є пильний, добросовісний і діяльний типи, що становить сприятливий патерн професійно важливих рис. Продовження емпіричних досліджень у зазначеному векторі дало б можливість з’ясувати, яких модифікацій зазнає соціабельність та її похідні у представників політичної еліти держави. Зрозуміло, що опора тільки на особистісні опитувальники не дала б достатньо надійних результатів, оскільки громадська опінія, на жаль, свідчить про тотальну корпоративно-кланову економічну заінтересованість олігархічного політикуму, що суперечить як інтересам розбудови демократичної Української держави, так і приватним інтересам пересічних громадян. При цьому порушується соціально-політична рівновага, що призводить до нагнітання напруженості і загрози неконтрольованих соціальних конфліктів. У третьому дослідженні [6] узагальнення результатів факторного аналізу аксіогенезу студентів-психологів дало змогу виокремити три основні види спричинення цього процесу: мотивацію результатом (цільова причина), мотивацію сенсом (формальна причина) і мотивацію процесом (рушійна причина), причому формотворче (рефлексивно-феноменологічне) спричинення наванта- жене суперечливими ціннісно-смисловими факторами, часто не затребуваними чинниками як конкретного освітнього середовища, так і макросоціального гуманітарного (ідейно-політичного, культурного, економічного тощо) контексту. Останнє уможливлює феномен “витісненої духовності” – фактично блокади автентичного розвиваль- ного потенціалу студента як суб’єкта професійно-особистісного становлення. Чим обертається зазначений феномен у різних сферах суспільного життя громадяни знають із власного досвіду. Незважаючи на те, що наведені тут результати емпіричних досліджень отримано на найбільш доступній для психологів вибірці – студентах, це не применшує значення подібних пошукувань, оскільки, як показали політичні події останніх років, студентська молодь є чи не найактивнішим сегментом громадянського суспільства, що розвивається в Україні. Відтак, поміщаючи ці результати в контекст заявленої теми, висновуємо суперечність між “ідеалістичною” гуманістичною спрямованістю свідомості респондентів на альтруїстичне служіння своєму народу, щирість і чесність у взаєминах між людьми, перфектне (досконале) і відповідальне ставлення до виконання своїх посадових обов’язків і повсякденною практикою соціально-політичної поведінки громадських лідерів, що призводить до спотворення ціннісних уявлень молоді, зокрема тих, що стосуються сфери нормативно-правової регуляції. Так з’являється історично непроминальне явище начизму. Дослідник цього феномена М. Бондарчук пояснює: “Саме слово “НАЧИЗМ” утворене зі старослов’янського [НАЧАЛЬНИКЪ], похідного від слова [НАЧАТИ] – “почати”… “Начальственный” – повний усвідомлення своєї важливості, високомірно-строгий, той, що має прагнення начальствувати [7, с. 8]. “На державній керівній посаді людина стає начистом тоді, коли починає сприймати колег як власних кріпаків, а саму посаду – як можливість робити свій маленький сімейний бізнес. Відповідно в колективі формується середовище, в якому “процвітає” кумівство, підлабузництво, хабарництво, страх і ненависть, Начист через свою обмеженість, заздрісність і некомпетентність на ґрунті страхів і фобій втратити владу визначає й усуває тих, хто міг би йому загрожувати. Його природа не терпить біля себе когось здібнішого і талановитішого. Він – “пуп землі”, тож думає, що тільки його любить Бог, бо тільки йому дає владу над іншими людьми (організаціями, державами). Фахівців нач сприймає як конкурентів, претендентів на папаху, загрозу своєму хворобливо дутому авторитету, тож завжди намагається позбутися їх усіма можливими способами. При цьому не нехтує нагодою перекласти на них всю вину за свої прорахунки і невдачі” [7, с. 12–13]. Таким чином, подвійна мораль – для себе та для інших – використовує критерії різного рівня жорсткості й імперативності: категорична вимогливість і “чорно-білий”, біполярний етичний стандарт для Іншого, у т. ч. до політичної еліти, та поблажлива толерантність і виправдувальний “веселковий” спектр аргументів щодо власної морально-духовної непослідовності/ неповноцінності. Чи не цим пояснюється “аксіопсихологічний парадокс” – споглядальне, “толерантне” ставлення громадян до влади, що не виконує своїх обіцянок? Розв’язання цього парадоксу означало б посилення власної відповідальності, вимогливості і поваги до себе. Збереження негідної, збещещеної влади – зручний об’єкт для проекції власної неповноцінності і браку громадянської відваги. Висновок. Відновлення когерентності між двома аспектами функціонування людської свідомості – “об’єктивним” (соціальним) і “суб’єктивним” (самосвідомістю) повинно відбуватися не тільки на всіх рівнях владної вертикалі та в публічних представників різних гілок влади, а й в “анонімних власників” виборчого голосу, підвладних громадян держави, які мусять спромогтися на справжнє, повновартісне екзистенційне зусилля – взяття на себе відповідальності за справи в Україні, адже наша держава гідна поважного місця в колі демократичних правових держав з єдиною мораллю і консолідованою суспільною метою. Література 1. Хазратова Н. В. Психологія відносин особистості й держави: Монографія. – Луцьк: Вежа, 2004. – 276 с. 2. Васютиський В. Інтеракційна психологія влади. – К.: Вид-во Київ. славіст. ун-ту, 2005. – 492 с. 3. Карпенко З. С. Владний нарцисизм як фактор національної небезпеки // Психологічні аспекти національної безпеки: Зб. тез наук.-практ. конф., м. Львів, 22–23 берез. 2007 р. – Л.: Арал, 2007. – С. 100–102. 4. Когутяк Н. М. Психологічні механізми становлення автентичності особистості в період життєвої кризи: Дис… канд. психол. наук: 19.00.07. – Івано-Франківськ, 2007. – 191 с. 5. Гуляс І. А. Перфекціоністські настанови як чинник професійної готовності майбутніх практичних психологів: Дис… канд. психол. наук: 19.00.07. – Івано-Франківськ, 2007. – 190 с. 6. Мицько В. М. Психологічні особливості аксіогенезу майбутніх психологів: Дис… канд. психол. наук: 19.00.07. – Івано-Франківськ, 2007. – 195 с. 7. Бондарчук М. Начизм. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. – 192 с. ФЕНОМЕН СУБ’ЄКТНОСТІ В КОНТЕКСТІ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА А. О. Краснякова Проаналізовано найбільш відомі наукові концепції політичного лідерства. Розглянуто феномен політичного лідерства в рамках суб’єктної парадигми. Представлено результати емпіричних досліджень психологічних рис молодих політичних лідерів як суб’єктів політичної діяльності, їх готовність до саморозвитку, самoвдосконалення та самокорекції, мотиви політичної участі. Ключові слова: суб’єкт, суб’єктність, політичний лідер, мотиви. Проанализированы наиболее известные научные концепции политического лидерства. Рассмотрен феномен политического лидерства в рамках субъектной парадигмы. Представлены результаты эмпирических исследований психологических свойств молодых политических лидеров как субъектов политической деятельности, их готовность к саморазвитию, самосовершенствованию и самокоррекции, мотивы политического участия. Ключевые слова: субъект, субъектность, политический лидер, мотивы. Different scientific concepts of political leadership are analyzed. The phenomenon of political leadership is analyzed in tradition of subjective paradigm. This article presents the results of empirical research of psychological features of young political leaders as subjects of political activities, readiness to self-development, self-improvement, self-correction and also motives of political participation. Key words: subject, subjectively, political leader, motives. У суспільстві завжди є люди, для яких політика пов’язана з особистісною самореалізацією. Це політичні лідери, які в політичному житті суспільства відіграють особливу роль суб’єкта політики А. Л. Андреєв Проблема. Важливою складовою демократизації політичного життя і побудови громадянського суспільства є інститут політичного лідерства. В історичному контексті Україна завжди була суспільством лідерського типу. З політичними лідерами українці завжди пов’язували своє майбутнє, пошук мети дальшого політичного розвитку країни і шляхи її досягнення. В умовах соціальної нестабільності та кардинальних змін політичного простору суспільство формує запит на нових політичних лідерів, здатних виконувати функції регулювання взаємин між державою, політичними партіями, громадськими організаціями і певними соціальними групами. Від нових політичних лідерів громадяни очікують активних дій у вирішенні суспільно-політичних проблем, з ними пов’язують своє майбуття. Означена проблема широко висвітлюється політологами, соціологами, психологами, однак між ученими й досі не вщухають наукові суперечки стосовно природи політичного лідерства, ролі особистості в історичному процесі, психологічних аспектів прийняття політичних рішень, мотиваційних складових політичної активності, механізмів впливу політичних лідерів на громадян. Мета статті: проаналізувати різні наукові погляди на проблему політичного лідерства; дослідити феномен суб’єктності за такими ознаками молодих політичних лідерів, як їх готовність до саморозвитку, самореалізації та самовдосконалення, здатність до рефлексії, та їхніми мотивами політичної діяльності. Інтерес до політичного лідерства, прагнення осмислити цей феномен бере початок у глибокій давнині. Ще Платон й Арістотель замислювалися, чому одна людина має більшу владу, ніж інша; які цілі ставить вона перед собою і як розпоряджається цією владою. Давньогрецькі філософи не мали ніяких сумнівів у тому, що лідер повинен прагнути справедливості, чесно служити державі, “демосу”. Арістотель визнавав участь лідера у політиці за найвищу форму прояву людської гідності. Плутарх, досліджуючи біографії відомих римлян і греків, прийшов до висновку, що “саме політичні лідери є творцями історії” (див. [1]). В епоху середньовіччя формується прагматичний підхід до теорії лідерства. Його засновником вважають Н. Макіавеллі. За теорією Макіавеллі, що дістала назву макіавеллізму, лідер має право використовувати всі засоби для підтримки порядку та збереження свого панування. “Хитрість і жорстокість – це інструменти, обов’язкові для політичного лідера, якщо йдеться про владу”, – стверджує Н. Макіавеллі у трактаті “Державник” (цит. за: [2, с. 175]). Ідеї Макіавеллі знайшли розвиток у теоріях Ф. Ніцше, який вважав прагнення влади двигуном історичного розвитку. Воля до влади притаманна будь-якому вождю, наділеному надлюдськими рисами, і вожді завжди прагнуть скористатися своєю владою, – вважав філософ. Два положення, сформульовані Ніцше, дістали подальший розвиток у політичній психології: перше – стосовно ірраціональної природи лідерства, друге – наділення лідера особливими рисами надлюдини. Психологи, соціологи ХІХ ст. Ґ. Лебон, Ґ. Тард, С. Сигеле, В. Вунд та інші визнавали ірраціонально-інстинктивну і раціонально- вольову природу лідерства. Ґ. Лебон у праці “Психологія натовпів” стверджує: “Воля вождя – це ядро, навколо якого кристалізуються, об’єднуються думки і судження натовпу. У всіх соціальних сферах, від найвищих до найменш значних, якщо тільки людина не перебуває в ізольованому стані, вона легко підпадає під вплив якого-небудь вождя, який слугує їй поводирем” [3, с. 193]. Французький соціолог Ґ. Тард вважав лідера рушієм суспільного процесу, силою, що спонукає та певною мірою скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість людей має нездоланну потребу в слухняності, легковір’ї, терпимості і поблажливості до свого лідера. “Більшість населення не здатна до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального розвитку. І тому цю роль виконує лідер” (цит. за: [4, с. 224]). Теорії політичного лідерства, викладені Ґ. Лебоном і Ґ. Тардом, знайшли відгук у “Психоаналітичних етюдах” З. Фройда. Вступивши в полеміку з Лебоном, класик пов’язує природу лідерства з особливими рисами лідера і стверджує: “Механізми впливу лідерів зумовлені потребою кожної людини підкорятися авторитетам. Підґрунтям потреби підкорятися є сум і туга за батьком” [5, с. 422]. Психоаналітична концепція З. Фройда та інші психологічні теорії особистості наклали відбиток на розуміння феномена лідерства. У подальшому лідер розглядається як конкретна людина з характерни- ми тільки для неї структурними компонентами (мотивами, потребами, емоціями, темпераментом, характером, самооцінкою тощо). Однією з теорій, що розглядає лідерство як феномен, породжений специфічними рисами характеру людини, є теорія рис. На початку ХХ ст. англійський антрополог Ф. Гальтон під впливом емпіричних досліджень пояснював природу лідерства наявністю у людини певних психологічних рис. Саме ці риси і дають їй змогу брати на себе лідерські функції. Згідно з концепцією вченого, лідером народжуються і стають у процесі життя. Послідовники Гальтона американські політологи К. Бірд, Р. Стогділ, соціолог Е. Богардус основними і вкрай потрібними рисами політичного лідера вважали гумор, здатність привернути до себе увагу, високий рівень інтелекту. Вони зазначали, що інтелектуальна обдарованість гарантує особистості високий статус, котрий обов’язково приведе до лідерства. Але послідовники теорії рис не врахували того, що участь у політичній діяльності сприяє формуванню низки нових рис, необхідних для реалізації лідерських функцій. До того ж численні дослідження психологів і соціологів виявили, що розбіжності між індивідуальними рисами лідера і психологічними властивостями будь-якої іншої людини досить незначні. Ці висновки прискорили появу протилежної теорії лідерства, основою якої стало визнання ролі ситуації [2, с. 188]. Прихильники ситуаційної теорії лідерства, зокрема Г. Москі, В. Парето, запропонували вивчати поведінку лідера в конкретній політичній ситуації і були впевнені, що лідерство залежить не від особистих рис, а від ситуації та певних обставин, які потребують прояву лідерських рис: як кажуть, великі події формують великих лідерів. Е. Хартлі запропонував свою інтерпретацію ситуаційної теорії. Сутність його позиції полягає в тому, що поява лідера в одній ситуації приводить до того, що він завойовує авторитет, стає лідером і наступного разу; група сприймає лідера загалом, і лідером найчастіше обирають того, хто має мотивацію до досягнення цієї позиції [6]. А втім, такі пропозиції не усунули суттєві недоліки ситуативної теорії – приниження ролі сильної особистості у створенні нової ситуації, особливо в політиці. Досить відомою є теорія визначальної ролі послідовників, згідно з якою визначну роль у формуванні політичного лідера відіграють його прихильники, і саме вони потім ним керують. За визначенням Е. Фромма, такий лідер є “флюгером”. З’ясування психологічних характеристик лідера, згідно з цією теорією, здійснюється через вивчення психологічних характеристик його конституентів (прихильників) – і взагалі всіх політичних суб’єктів, які взаємодіють з лідером. Суттєвим недоліком теорії залишається перебільшення впливу прихильників на політичну поведінку лідера. Як бачимо, філософи, соціологи, психологи з давніх-давен прагнуть віднайти ідеальну модель політичного лідера, розробляють і досліджують різні політико-психологічні концепції. З минулого століття для вивчення феномена лідерства широко застосовується психобіографічний метод, методи психосемантичного диференціалу (Ч. Осгуд) і репертуарних ґраток (Дж. Келлі), вивчаються політичні стереотипи (У. Ліппман), розробляються класифікації, типології політичних лідерів за різними критеріями. Так, наприклад, відомий німецький соціолог М. Вебер класифікує політичних лідерів так: традиційні, раціонально-легітимні і харизматичні. Представник чиказької психологічної школи політики Г. Лассуелл в основу своєї концепції закладає принцип “потяг до влади”: людина задля компенса- ції низької самооцінки прагне влади як засобу такої компенсації. Типи політичного лідерства вчений визначив за критерієм співвідношення особистісних рис з видами діяльності: агітатор, теоретик, адміністратор. Американський політолог Г. Алмонд розглядав лідерів як свідомих діячів, які завжди діють свідомо, реалізуючи свої інтереси і цінності. Проблеми політичного лідерства досліджуються також у працях М. Дюверже, Р. Міхельса, Г. Маркузе, Т. Соренсона, Л. Селігмена, Дж. Шеннона, А. Шлізенгера, Е. Хермана та ін. Як самостійний напрямок концепції “політичного лідерства” були закріплені тільки у 50–70-х роках ХХ ст. Саме в цей період спостерігалося посилення ролі відомих політичних діячів у вирішенні світових проблем. Тоді ж з’явилися і програмні статті американських соціологів Л. Селігмена та Дж. Шеннона “Вивчення політичного лідерства”. У 1952 р. Г. Герт і С. Мілз виокремили чотири основних фактори, які слід враховувати в дослідженнях феномена політичного лідерства: 1) риси і мотиви лідера; 2) образи лідера та мотиви, які існують в уяві його прихильників і спонукають іти за ним; 3) характеристики ролі лідера його прихильниками; 4) інституціональний контекст, офіційні й правові параметри, в яких працює лідер [6–8]. Зростання ролі психологічної науки привело до перенесення в політичну науку та соціологію термінів психології, за допомогою яких почали описувати політичні стилі поведінки лідера. Врахувавши певні недоліки відомих теоретичних концепцій, учені синтезували їх в інтегральній концепції лідерства. Відомий американський політолог М. Херманн визначає лідерство як багатогранний феномен, що зумовлюється характером самого лідера, його шляхом до лідерства, характерними рисами груп та індивідів, якими він керує, а також контекстом або конкретною ситуацією, завдяки яким лідер виявляє себе. Такий підхід є характерним для епохи постмодернізму в цілому. За радянських часів процес формування політичних лідерів перебував здебільшого під пильним наглядом ідеологічних установ, а система підготовки політичних діячів ототожнювалася з державною кадровою політикою. Роль особистісного фактора вважалася незначною. Сьогодні ж, навпаки, роль політичного лідера як суб’єкта політичного життя зростає. Згідно з концепцією відомого американського політичного психолога Ф. Грінстайна, роль особистості в політиці підсилюється в трьох випадках: по-перше, коли з’являються нові політичні обставини; по-друге, у суперечливих, неоднозначних політичних ситуаціях; по-третє, коли є вибір між різними політичними силами. “Чим яскравіша сила людини і чим вища її позиція в політичній системі, тим більше вона впливає на політику”, – зазначає психолог (цит. за: [9, с. 161–162]). Усі три ситуації, визначені вченим, характеризують сучасну політичну Україну. Сьогоднішнє політичне життя багатогранне і різноманітне. Демократизація надала людині право вільного вибору між пропозиціями різних політичних сил. Громадяни все більше визнають особливу роль політичних лідерів у суспільно-політичних процесах, і нерідко їхній політичний вибір зумовлений виключно ставленням до політичного лідера [10]. Останнім часом у психології інтенсивно розвивається когнітивний підхід. Логіка політичного мислення лідерів досліджується під кутом зору процедури пізнання, опрацювання інформації, уявлень про реальність, а також психологічних аспектів прийняття політичних рішень. У сучасній науковій літературі з’являються численні нові класифікації політичного лідера за різними критеріями: психологічними особливостями поведінки, соціальними настановами, суспільними цінностями, ставленням особистості до влади, функціями лідера і масштабами його впливу, стилем діяльності тощо. Різні методологічні підходи, критерії та норми оцінок ускладнюють і заплутують подальші дослідження цієї проблеми. Розглядаючи проблеми політичного лідерства, учені все частіше звертаються до філософсько-психологічної концепції суб’єктного потенціалу людини, засновником якої був С. Л. Рубінштейн. Аналіз суб’єктної природи людини, здійснений його науковою школою (К. О. Абульханова-Славська, А. Л. Андреєв, Б. Г. Ананьєв, О. М. Леонтьєв, Г. П. Щедровицький, А. В. Брушлинський, Д. Н. Узна- дзе та ін.), визначає суб’єкта як носія активності, як людину, котра продуктивно виконує певну діяльність, має здатність до розвитку й інтеграції, а також до свідомої саморегуляції і саморозвитку, саморуху і самовдосконалення. Основою суб’єктності стало ставлення людини до себе як до діяча (здатність творити взаємозумовлені зміни у світі, в інших людях, у собі) і рефлексивна здатність розуміти детермінанти своєї поведінки. Розвиваючи положення суб’єктності людини, Г. С. Костюк зазначав, що “суб’єктність виникає на певному рівні розвитку особистості і визначає специфіку зовнішньої поведінки людини. Людина пізнає світ, бере участь у суспільному житті, знаходить себе в спілкуванні, у всіх випадках виступаючи як індивід і лише за певних умов суб’єктність стає її системною якістю” [11, с. 39–41]. Продовжуючи дослідження суб’єктної природи людини, вітчизняні вчені В. А. Роменець, В. О. Татенко заснували новий методологічний погляд – суб’єктно-вчинкову парадигму. У межах суб’єктної парадигми було розроблено теорію впливів (В. О. Татенко), згідно з якою психологічне лідерство завжди існує в системі тих чи тих суб’єкт-суб’єктних відносин (взаємодій). Це процес нерівної взаємодії між суб’єктами, що характеризується відносинами домінування та підкорення. За Татенком, “лідер – це проект взаємодії, що консолідує групу (спільноту), надаючи їй статус суб’єкта, вирішує її проблеми та визначає способи мобілізації необхідних для цього ресурсів, різні форми домінування-підкорення заради досягнення тієї чи іншої мети особи, групи або суспільства” [12, с. 151]. Аналіз вітчизняної літератури свідчить, що найбільш докладно проблема політичного лідерства розглядається в соціальній психології (В. О. Васютинський, Є. І. Головаха, О. М. Лактіонов, В. В. Моска- ленко, Н. В. Паніна, М. І. Пірен, О. М. Плющ В. О. Татенко, П. Д. Фролов, О. М. Шумейко). Усталилося таке визначення лідера: це “соціальний суб’єкт, дії якого пов’язані з проблемами політичного розвитку і потужно впливають на соціально-політичні процеси та розвиток суспільства” [2, с. 202]; це особа, котра “здатна діяти відповідно до проголошених політичних принципів, впливати на своїх послідовників та приводити їх до успіху” [7, с. 146]; це людина “з власною ціннісно-мотиваційною складовою, з усталеною політичною позицією і певною лінією політичної поведінки, яка має здатність до розвитку й інтеграції” [13, с. 185]. Дослідники феномена суб’єктності вважають, що суб’єктність розкривається в самореалізації людини і детермінує її діяльність. “Суб’єктність передбачає відповідальність у конкретній ситуації у складі групи, де суб’єкт виконує певні лідерські функції, та відповідальність за діяльність усього суспільства. І чим більше можливостей у суб’єкта, тим більша ця відповідальність. У прийнятті відповідальності за свою політичну і суспільну діяльність та її результати і проявляється рефлексія суб’єктності” [14, с. 214]. Як вважає М. І. Найдьонов, “первинний акт рефлексії суб’єкта є вибір режиму усвідомлення. Результатом є рішення: відмовитися від діяльності в разі зіткнення з утрудненням і вийти з контексту досягнення мети – чи обрати шлях мобілізації сил” [15, с. 50]. Суб’єктний підхід до визначення політичного лідера визнають і політологи. У політології лідер – це суб’єкт політики, конкретний носій політичної діяльності, спрямованої на захист та використання влади з метою захисту інтересів тієї групи, класу чи організації, які він репрезентує. Це творець політики, який цілеспрямовано пізнає, усвідомлено, активно і відповідально діє, керуючись суспільно значимими цілями та інтересами. Для того щоб людина відбулася як суб’єкт політики, потрібно практично засвоїти політичний досвід, визначити своє ставлення і позиції в політичному процесі, усвідомити себе як суб’єкта політичної дії. Відчуття себе суб’єктом можливе лише за умови усвідомлення людиною політичної моделі суспільства, в якій вона зможе реалізувати себе, і її включення в процес розбудови суспільства [16, с. 477]. За результатами теоретичного аналізу різних концепцій політичного лідерства та феномена суб’єктності в цьому контексті ми сформулювали гіпотезу: політичні лідери є суб’єктами політики, які не просто беруть участь у суспільно-політичному житті, а й впливають на політичні процеси в суспільстві. З огляду на ознаки феномена суб’єктності вважаємо, що політичний лідер як суб’єкт повинен мати здатність до рефлексії, сформовану мотиваційну сферу політичної діяльності, виявляти готовність до саморозвитку, самовдосконалення та самокорекції. Для перевірки гіпотези було проведено емпіричне дослідження. У ньому взяли участь 54 керівники регіональних осередків молодіжних політичних організацій. Усі випробувані – особи віком до 35 років з вищою освітою. У дослідженні було використано такі методики: 1) методика “Готовність до саморозвитку” В. Павлова для визначення загального рівня готовності до саморозвитку, а також готовності пізнавати себе та самовдосконалюватися (див. [16, с. 113]); 2) методика визначення здатності до самокорекції В. А. Семи- ченко для виявлення ступеня відповідальності за свою діяльність та її результати в межах соціальної ситуації (див. [17, с. 112]); 3) тест “Чи здатні ви впливати на інших?” для виявлення ступеня впливу лідерів на інших [18, с. 46]; 4) модифікована форма В опитувальника FPI для діагностики рис особистості, які впливають на соціальну адаптацію та регуляцію поведінки [19, с. 317]; 5) ОМПУ (опитувальник мотивації політичної участі) для визначення домінуючих мотивів політичної діяльності. Методику розроблено лабораторією психології політичної участі ІСПП АПН України. У ході дослідження з’ясувалося: 1. Політичні лідери мають високий ступінь впливовості на інших. У 84 % випробуваних виявлено всі дані для того, щоб “підпорядковувати своєму впливу інших, повчати їх, наставляти, керувати, вказувати на помилки та переконувати”. Найвищий рівень впливу на інших виявлено у 44% опитаних, високий – у 40%. 2. Третина респондентів (30%) виявила рівні показники за параметрами готовності пізнавати себе і готовності до самовдосконалення. У 41% лідерів показники готовності пізнавати себе нижчі, ніж показники готовності до самовдосконалення. У 29% опитаних готовність пізнавати себе вища, ніж готовність до самовдосконалення. 3. Тільки третина випробуваних виявила високий ступінь відповідальності за свою діяльність та її результати і продемонструвала здатність до самокорекції своєї поведінки. Ці респонденти добре планують і передбачають своє майбутнє; готові переосмислювати свої помилки, щоб не повторювати їх більше, спроможні робити висновки і шукати нові способи вирішення суспільно-політичних та інших проблем. Вони чітко визначають причини, через які не вдалося розв’язати ту чи ту проблему; бачать, де було зроблено помилку, що не було враховано і що потрібно врахувати; розуміють, як змінити свою поведінку, як краще спланувати свої дії. Це свідчить про здатність суб’єкта до рефлексії. 4. Лідери молодіжних політичних організацій за методикою FPI мають високі показники відкритості (шкала IX) – майже 8,2 (найвищий 9), комунікабельності – 7,2 (шкала V) і водночас виявляють високий рівень спонтанної і реактивної агресивності – 7,4 (шкала II) і 7,8 (шкала VII), відповідно. Найнижчі показники – за параметром сором’язливості – 4,7 (шкала VIII) (рис. 1). Рис. 1. Результати дослідження особистих рис молодих політичних лідерів за методикою FPI 5. Дослідження мотивів політичної участі показало: лідери молодіжних політичних організацій виявляють високі рівні ідеологічного (ІМ), соціального (СМ) та альтруїстичного (АМ) мотивів, мотиву політичного інтересу (МПІ). Рівень кожного із цих мотивів вищий за рівень мотиву громадянської відповідальності (МГВ). Респонденти пояснюють це тим, що “готові за будь-яких обставин відстоювати ідеологічні принципи певної політичної сили; вести дискусії на політичні теми; роз’яснювати політичні питання як прихильникам, так і політичним суперникам; активно діяти в інтересах розвитку суспільства, заради конкретної людини, а не заради державних чиновників чи окремих українських політиків”. Мотиви самореалізації і визнання в суспільстві – підвищення свого соціального статусу (МПСС), досягнення успіху (МДУ) – виражені менше, ніж просоціальні мотиви та мотиви афіліації – потреби в спілкуванні (МПС) та мотив партнерської взаємодії МПВ). Молоді лідери потребують підтримки своїх прихильників, схвалення з боку інших, прагнуть діяти спільно. Середній рівень виявлено тільки з мотиву володіння владою (МВВ) (рис. 2). Рис. 2. Результати дослідження мотивів політичної участі молодих політичних лідерів за методикою ОМПУ Висновки. Результати проведеного дослідження дають підстави для певних узагальнень щодо феномена суб’єктності. Як бачимо, незважаючи на те, що молоді політичні лідери демонструють високий рівень впливу на інших, беруть активну участь у суспільно-політичному житті, обіймають посади керівників молодіжних політичних організацій, тільки третина з них виявляє такі ознаки суб’єктності, як здатність до рефлексії, готовність до самопізнання та самовдосконалення. Оскільки саме ця категорія лідерів виконує функцію регулювання взаємин між політичною владою і політично активною молоддю, вважаємо за необхідне продовжити дослідження суб’єктних характеристик політичних лідерів з метою дальшого вивчення механізмів їх впливу на своїх прихильників. Прийнята нами за методологічну засаду суб’єктна парадигма розуміння феномена політичного лідерства як суб’єкта політичної дії відкриває нові можливості у вивченні тих сторін політичної діяльності суб’єкта, які неможливо дослідити, спираючись на інші методологічні концепції. У зв’язку із цим постає завдання вдосконалення методів дослідження суб’єктних характеристик особистості лідера і психологічного супроводу процесу становлення молодих регіональних політичних лідерів як суб’єктів політики. Література 1. Андреев А. Л. Политическая психология. – М., 2002. – 240 с. 2. Пірен М. І. Основи політичної психології: Навч. посіб. – К., 2003. – 418 с. 3. Лебон Г. Психология толп. – М., 1998. – 416 с. 4. Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс: Пер. с фр. – М., 1998. – 480 с. 5. Фрейд З. Психоаналитические этюды. – Минск, 1991. – 606 с. 6. Шестопал Е. Б. Политическая психология: Учеб. для студ. вузов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2007. – 427 с. 7. Бебік В. М. Політологія: теорія, методологія, практика: Підручник. – К., 1997. – 248 с. 8. Романовский А. Г. Феномен личности в современной политической жизни общества // Вісн. Харк. нац. ун-ту. Сер. Психологія: Зб. наук. пр. – 2007. – № 771. – С. 223–226. 9. Гозман Л. Я., Шестопал Е. Б. Политическая психология. – Ростов-на- Дону, 1996. – 448 с. 10. Дусавицький А. К., Грубник К. А. Особливості сприйняття узагальненого образу політика // Вісн. Харк. нац. ун-ту. Сер. Психологія: Зб. наук. пр. – 2007. – № 771. – С. 71–74. 11. Костюк Г. С. Про предмет і завдання психології // Питання заг. психології: Наук. зап. наук.-досл. ін-ту психології МО УРСР. – К., 1956. – С. 5–41. 12. Татенко В. О. Як стати і бути лідером: поради психолога / Авт.-упоряд. В. Татенко. – К., 1996. 13. Москаленко В. В. Політична особистість як політико-психологічний феномен // Вісн. Харк. нац. ун-ту. Сер. Психологія: Зб. наук. пр. – 2007. – № 771. – С. 183–186. 14. Плющ А. Н. Структурация политического пространства и субъектность его участников // Вісн. Харк. нац. ун-ту. Сер. Психологія: Зб. наук. пр. – 2007. – № 771. – С. 213–216. 15. Найдьонов М. І. Формування системи рефлексивного управління в організаціях. – К., 2008. – 484 с. 16. Семыгин Г. Ю. Субъекты политики // Полит. энцикл.: В 2 т. – М., 1999. – Т. 2. Национально-общественный фонд. – С. 477–478. 17. Семиченко В. А. Психологія особистості. – К., 2001. – 427 с. 18. Пізнай себе: Психол. практикум. – Тернопіль, 1997. – 46 с. 19. Практикум по общей, экспериментальной и прикладной психологии: Учеб. пособие / Под общ. ред. А. А. Крылова, С. А. Маничева. – СПб., 2000. – 560 с. ФЕНОМЕНОЛОГИЯ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ С ПОЗИЦИИ СУБЪЕКТНОГО ПОДХОДА А.Н. Плющ За допомогою суб’єктного підходу під час аналізу політичної діяльності зроблено акцент на особливостях міжсуб’єктної взаємодії у процесі політичної комунікації. Зазначено, що в інформаційному суспільстві вибір стратегії реалізації політичної діяльності зумовлений готовністю суб’єктів до стосунків, що ґрунтуються на довірі. Ключові слова: суб’єкт, політична діяльність, взаємодія, співпраця, цілісність суспільства. При помощи субъектного подхода в процессе анализа политической деятельности сделан акцент на особенностях меж- субъектного взаимодействия в политической коммуникации. Отмечено, что в информационном обществе выбор стратегии проведения политической деятельности обусловлен готовностью субъектов к доверительным взаимоотношениям. Ключевые слова: субъект, политическая деятельность, взаимо- действие, сотрудничество, целостность общества. The application of subject-oriented approach to the analysis of political activities gives the ground to underline the peculiarities of interrelations of subjects in the process of political interactions. It is stressed that, in informational society, the subject’s choice of strategy for political activities depends on preparedness for trusting relations. Key words: subject, political activities, interaction, cooperation, integrity of society. Проблема. Субъектом в психологии является индивидуум, обладающий способностью к сознательной саморегуляции и саморазвитию в деятельности. Человек как субъект – активный творец собственной истории, своего жизненного пути в определенных социально-экономических условиях. При этом субъектность можно понимать как способность человека производить взаимообусловле- нные изменения в мире и в самом себе [1; 2]. Анализ актуальных общественных процессов предполагает изучение факторов, которые объясняют включение человека в политику и участие в ее различных формах. Причем в современных условиях акцент переносится с индивидуальной на коллективные формы деятельности, которые задают формат проявлениям индивидуальной активности. Это образ жизни, который всё больше предполагает взаимодействие людей друг с другом. В рамках субъектного подхода предметом изучения становится “субъект психической активности в онтогенезе”, анализируемый как “изменяющийся субъект в изменяющемся мире” [3; 4; 5]. Основная идея субъектного подхода состоит в том, что анализируемый объект проявляет свою активность в каком-то пространстве, которое обусловливает его функции. Последовательное применение этого подхода позволяет рассматривать общество как системную совокупность пространств различной степени сложности, своего рода мета-пространство, имеющее собственную структуру. В социокультурной системе содержатся механизмы определения неопределенности бытия субъекта, которые проявляются в связи с переменой социальной позиции личности и обретением нового состояния Я. Эта неопределенность преодолевается активностью субъекта, его способностью согласовывать функционирование в различных пространствах своего существования. В результате детерминация активности субъекта не ограничивается его автономией, а соотносится с некоторой “надиндивидуальной” логикой, интегри- рующей логику групп, с участниками которых субъект себя идентифицирует, с логикой общества, в котором он себя реализует. Цель статьи: анализ социально-психологических особенностей политической деятельности с позиции субъектного подхода, предпола- гающего осознание субъектом собственной политической субъект- ности и принятие ответственности за результаты своих действий. Ориентация на парадигму субъектного подхода представлена в работах К.А. Абульхановой-Славской, Л.И. Анциферовой, А.В. Бруш- линского, В.Ф. Петренко, В.А. Татенко и др. ?1–3; 6; 7?. Субъектный подход в научном исследовании выражается прежде всего в понимании целостности изучаемого объекта (или процесса), в видении его сущности (как способа становления), в осмыслении его всеобщих оснований и контекста как единого целого, в котором исследуемый объект становится тем, кем он есть в данный момент. Политическая деятельность как социальная деятельность не может осуществляться отдельными индивидами вне социальных групп и вневзаимодействия с другими людьми, вне социального контекста (реальной жизненной ситуации, социально-экономических условий, особенностей внутренней и внешней политики и т.п.). Она представляет собой совокупность организованных действий субъектов внутри и вне политической системы, подчиненных реализации общих социальных интересов и целей [8; 9]. Политическая субъектность индивидуального субъекта задается пониманием им своей принадлежности к группе с определенными политическими интересами. Когнитивная сложность субъектной модели устройства социума может быть предоставлена достаточным набором существующих социальных организаций (и их взаимодействий), с участниками которых субъект себя идентифицирует. Становление и развитие субъектности вообще и субъектности в политической деятельности в частности – продолжительный и постепенный процесс, который зависит от занимаемой социальной позиции и набора социальных ролей. Субъектность – это способность человека быть стратегом своей деятельности, ставить и корректировать цели, осознавать мотивы, самостоятельно выстраивать действия и планы жизни и оценивать их соответствие задуманному [1]. Субъектность проявляет себя в выборе социокультурного пути развития как череды поступков, т.е. она актуализируется (реализуется) в политической деятельности и обнаруживается для самого человека в рефлексивном действии, когда он понимает детерминанты собственного поведения и осознает границы своего влияния [2]. Субъектность обусловливается контекстом жизнедеятельности, списком социальных ролей, задающих возможные социальные позиции в имеющихся социальных структурах. Важнейшим критерием оценивания субъектности является понимание ответственности за результаты своей деятельности, понимание своих возможностей влияния на принятие решений организациями, в рамках которых разворачивается политическая деятельность субъекта. Таким образом, принятие ответственности за свои действия дополняется принятием ответственности за состояние общества в результате деятельности этих организаций. Модернизации информационного общества не приводят к замене прежних социальных форм как продукта неких “стадий” общественного развития, а обусловливают новое качество социальной организации, опирающееся на более разнообразные типы коммуникаций [10]. Именно во взаимодействии людей рождаются стратегическое направление политической деятельности, ее ориентиры и способы реализации (как социальные, так и технические). Складывающийся новый тип политической культуры предполагает серьезные социокультурные трансформации. Качественно иные принципы взаимодействия людей с постоянно изменяющейся социальной средой вызывают изменения в ментальных моделях действительности индивидуальных субъектов, которые обусловливают новые способы саморегуляции деятельности субъектов, направленной на изменение окружающей действительности. Основой политической деятельности являются интересы и потребности людей, которые не могут быть удовлетворены иначе как через специфическую общественную деятельность (которую и называют политической) самостоятельно либо через своих представителей (массовые движения, общественные организации, политические партии). В настоящее время круг субъектов политической деятельности значительно расширился. Однако ситуативная, непродуманная, хаотичная активность редко приводит к желаемому результату – к улучшению тенденций развития общества. В политической деятельности признаками субъекта, кроме активности, являются возможность влиять на ситуацию и осознание ответственности за последствия своей активности. Под политической деятельностью мы будем понимать последовательное, активное и осознанное отстаивание своих инте- ресов в процессе взаимодействия с различными субъектами в обществе. Эта деятельность включает осознание своих интересов, разработку плана действий, ведущего к их воплощению в жизнь, создание условий для реализации этого плана и конкретные действия по его выполнению. Проведение собственной политики подразумевает наличие власти как ряда ресурсов (экономического, организационного, идейного) позволяющего влиять на ситуацию. Поскольку власть определяется как механизм организации группы в единое целое и/или соответствующую структуру, осуществляющую эту функцию, то политическая деятельность, наряду с публичными, институциональ- ными способами влияния на ситуацию, подразумевает и нефор- мальные взаимодействия внутри организации, скрытые от посто- роннего наблюдателя. То, какая из них имеет б?льшее значение, а значит, и влияние, зависит от устройства общества, его истории и тра- диций, качества реализации управленческих функций существующей институциональной системы власти. Синергетическое видение мира несет в себе предпосылки нового типа мышления, а значит, нового культурного пространства и новых способов организации этого пространства, предполагающие особое миропереживание. Оно нисколько не исключает исторический опыт обретения человеком своей индивидуальности, но теперь этот опыт должен обернуться не индивидуализмом и атомизацией общества, а чувством ответственности и пониманием необходимости синергетического взаимодействия на всех уровнях социетальной системы [11]. Это позволяет говорить о таких особенностях политической деятельности, как: – групповой характер: совместная деятельность индиви- дуальных субъектов, выражающая общие интересы участников группы, приводит к тому, что субъектами политической деятельности являются группы (организации различной степени сложности); – конкурентный характер: достижение намеченных целей предполагает согласование своих интересов с интересами других субъектов, и это заставляет соотносить интересы и возможности друг друга, подразумевая соперничество различных субъектов (групп политических интересов); – полиролевой характер: субъектам политической деятельности одновременно приходится находиться в трех ролевых позициях: властвования, подчинения и равноправного взаимодействия, симультанно выполняя различные функции, связанные с организацией группы в единое целое и поддержанием этого состояния, признанием доминирования прав социальных институций, обеспечивающих целостность общества, конкурентными взаимодействиями с другими политическими субъектами. С точки зрения интересов общества целесообразно выделить следующие функции политической деятельности. Во-первых, представление всех влиятельных субъектов общества (хотя учет различных точек зрения в процессе принятия решения обусловлен устройством политической системы). Во-вторых, отбор политических субъектов, когда политическая деятельность является определенным фильтром, обеспечивая достижение вершин власти наиболее подготовленным организациям. В-третьих, модернизация политической системы, когда политическая деятельность способ- ствует переменам в системе управления, в которую обычно входят подсистемы контроля, направленные на поддержание существующего порядка. Внутренние перемены обычно угрожают устоявшимся традиционным “законным интересам” представителей легальной политической системы, а политическая деятельность инициирует необходимые изменения. Таким образом, политическая деятельность позволяет легитимизировать системы влияния, производить отбор конкурентоспособных субъектов, корректировать устройство социума, поддерживая необходимую изменчивость структур общества, гибко реагируя на внутренние и внешние перемены. Для политических субъектов характерны три типа стратегии осуществления политической деятельности, которые обусловлены уровнем развития социальной структуры общества, соотношением сил в политической системе, политической культурой масс, элиты и социума в целом: 1. Стратегия доминирования, т.е. осуществление политики силовыми методами, без учета интересов других субъектов, когда собственные цели, амбиции являются приоритетными. При этом основной задачей становится захват власти (и ее институтов) и удержание ее любой ценой. К насилию чаще всего прибегают политические субъекты, занимающие монопольное положение и не имеющие реальных конкурентов, способных противостоять им. При этом устройство политической системы не предусматривает противовесов для преодоления монополизма, что характерно для начальных этапов становления общества. Пока в социуме не выработана политическая культура и в политической системе не предусмотрена легальная возможность перехода верховной власти к другой политической силе, насилие применяется и как способ захвата власти в борьбе с политическими противниками. Физическое подавление своих конкурентов более эффективно, если сочетается с идеологическим обоснованием существующего социального порядка. 2. Стратегия манипулирования, или проведение политики в собственных интересах при декларировании учета интересов других. В этом случае создается возможность для подмены общественных интересов интересами одной группы, ответственной за принятие, реализацию и контроль политических решений при данной социальной организации общества. Один из видов манипулирования – популизм, цель которого – обеспечить популярность в массах ценой необоснованных обещаний и демагогических лозунгов [12]. Манипу- лирование – это скрытое социальное управление сознанием и поведением граждан с целью заставить их действовать (или бездействовать), часто вопреки собственным интересам. Оно осуществляется незаметно для манипулируемых и имеет преимущество перед силовым способом реализации власти. Цели манипулирования достигаются через обращение к автоматическому, догматическому бессознательному мышлению. Технология мани- пулирования основывается на внедрении в массовое сознание социально-политических идей и мифов, которые, как правило, воспринимаются без критического осмысления, на веру [13; 14]. Для этого осуществляется масштабная деятельность по унификации мышления: стереотипы, логика, дискурсы одной социальной группы навязываются всему обществу как критерий истины. К изменению основной стратегии политической деятельности приводит существование сильного политического конкурента в среде более слабых субъектов, устройство политической системы, предполагающей (допускающей) возможность смены режима, разви- тие политической культуры общества. Манипулирование позволяет увеличить количество сторонников, привлекая их на свою сторону промежуточными целями, скрывая стратегические цели. При этом у внешних наблюдателей создается впечатление “сознательного” выбора этой политической силы и “полной” поддержки программы ее деятельности. Манипулирование является “насилием над психикой” (“мягким насилием”), которое по сути является действием с позиции силы [13]. В известном смысле политика – это искусство мани- пулирования другими, когда, пользуясь далекими целями достижения всеобщего благоденствия, политики навязывают свой путь как наиболее правильный и быстрый, умалчивая о том, во что это обойдется обществу. 3. Стратегия сотрудничества, или взаимодействие субъектов на равных, предполагающее учет интересов друг друга, довери- тельные, партнерские взаимоотношения. Сотрудничество подразумевает отказ от претензий на всю полноту власти, допускает добровольную передачу части властных полномочий и ответственности другим политическим субъектам (так называемое делегирование полномочий). Использование этой стратегии предполагает наличие в обществе “зрелых” политических субъектов, имеющих опыт управления социальными институтами, а также нескольких альтернативных и примерно равнозначных центров влияния. Политические субъекты в таком обществе имеют развитую политическую культуру, предполагающую наличие практического опыта преодоления односторонних действий отдельных субъектов, согласования различных позиций и выработки общих решений. При этом отмечается готовность этих субъектов поступиться частью своих интересов ради сохранения целостности общества, стремление его модернизировать, не “разрушая до основания”. Нелинейное, синергетическое понимание мира предполагает учет позиций различных субъектов, которые, подчеркивая, отстаивая и сохраняя ценность индивидуальных различий, не ставят под угрозу существо- вание общества в целом. В зависимости от условий политической деятельности та или иная стратегия бывает предпочтительней, хотя обычно они комбинируются в различных сочетаниях. Достаточно долго в истории нашей цивилизации доминировали две стратегии политической деятельности: насилие и манипулирование (пресловутые “кнут и пряник”). В информационном обществе с его новыми видами и типами коммуникаций созданы предпосылки для более широкого употребления доверительных взаимоотношений. Умение общества справляться с вызовами истории, которое состоит в эффективном функционировании политической системы, обусловлено политическими традициями общества, нормативными способами выхода из кризисных ситуаций, реалиями политической ситуации, т.е. сложившимся балансом сил, позволяющим тем или иным субъектам проводить собственную линию. Это дополняется культурой субъектов политической деятельности, признанием ними как прав других субъектов, так и существующего устройства социума, и проявляется в зависимости от доминантного выражения властной функции: * на уровне масс – в признании легитимности существующего социального порядка. Уровень доверия населения к существующей власти является показателем качества функционирования политической системы; * на уровне организованных политических субъектов – в соблюдении законности, т.е. признании всеми политическими игроками существующих правил игры, когда конкурентные взаимодействия с другими политическими субъектами осуществляются в рамках политической системы общества, в пределах правового поля. Это подразумевает возможность в официальных формах выражать недоверие власти и проводимому ею курсу. * на уровне политических элит, исполняющих управленческие функции институциональной системы власти, – в толерантном отношении к другим политическим субъектам, в недопущении проведения политики с позиции силы, в учете интересов маломощных политических сил ради поддержания целостности сообщества. На определенных исторических этапах развития социума одна из групп политических интересов может выражать и проводить свои интересы в целях раскрытия потенциала всего общества. Информационное, мультикультуральное общество основано на том, что наличие разных субкультур в составе социума позволяет этому обществу наиболее полно проявлять свои возможности и быть готовым к вызовам истории. Новые формы организации общества позволят перераспределять ресурсы в пользу оценки тенденций развития настоящего и прогнозирования будущего, а не только на обеспечение текущих потребностей социума. Выводы. Использование субъектного подхода для анализа политической деятельности позволяет выделить ее социально- психологические особенности: совместный, конкурентный, полиролевой характер, обусловливающий качество выполнения управленческих функций по организации целостного сообщества. Основные стратегии, применяемые субъектами политической деятельности, определяются: 1) потенциалом самих субъектов (их политическим “весом”, активностью, культурой); 2) устройством общества, особенностями его политической системы; 3) ценностью существующей социетальной организации данного общества для субъектов политики. Література 1. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1991. – 299 с. 2. Брушлинский А.В. Психология субъекта. – СПб.: Алетейа, 2003. 3. Татенко В.А. Психология в субъектном измерении. – К.: Просвіта, 1996. – 404 с. 4. Василькова В.В. Порядок и хаос в развитии социальных систем (синерге- тика и теория социальной самоорганизации). – СПб.: Лань, 1999. – 480 с. 5. Капра Ф. Паутина жизни. Новое научное понимание живых систем: Пер. с англ. – К.: София; М.: ИД “Гелиос”, 2002. – 336 с. 6. Анцыферова Л.И. Личность в трудных жизненных ситуациях: переосмысливание, преобразование ситуаций и психологическая защита // Психол. журн. – 1994. – № 1. 7. Петренко В.Ф. Основы психосемантики. – Смоленск: Изд-во СГУ, 1997. – 400 с. 8. Дегтярев А. А. Политическая власть как регулятивный механизм социального общения // Полис. – 1996. – №3. 9. Гозман Л.Я., Шестопал Е.Б. Политическая психология. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. – 448 с. 10. Назаров М.М. Массовая коммуникация в современном мире: методология анализа и практика исследований. – М.: Эдиториал УРСС, 2003. – 240 с. 11. Бевзенко Л.Д. Социальная самоорганизация. Синергетическая парадигма: возможности социальных интерпретаций. – К.: Ин-т социологии НАН Украины, 2002. – 437 с. 12. Знаков В.В. Макиавеллизм, манипулятивное поведение в межличностном общении // Вопр. психологии. – 2002. – №6. 13. Кара -Мурза С.Г. Манипуляция сознанием. – К.: Оріони, 2000. – 448 с. 14. Доценко Е.Л. Психология манипуляции: феномены, механизмы и защита. – М.: ЧеРо, Изд-во МГУ, 1997. – 344 с. ЧАСОВИЙ ВИМІР ДОСВІДУ ОСОБИСТОСТІ. АКТУАЛЬНІСТЬ ІНТЕГРОВАНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ О. В. Полунін Розглянуто проблему часового виміру життєвого досвіду особистості. Проаналізовано складові часового виміру досвіду: концепції часової тривалості, часової дистанції, напряму плину часу, теперішнього, минулого та майбутнього. Зроблено акцент на необхідності їх цілісного вивчення й дослідження їх впливу на функціонування часового механізму індивіда. Означено потребу в моделюванні цілісного часового механізму. Запропоновано ідею трансформації досвіду через трансформацію його часового виміру. Цей підхід ґрунтується на системному врахуванні побудови часового виміру, особливостей функціонування часового механізму індивіда та функцій часу. Ключові слова: часовий вимір досвіду, психологічний час, минуле, теперішнє, майбутнє, функції. Рассмотрена проблема временного измерения опыта личности. Проанализированы составляющие временного измерения опыта: концепции длительности, временной дистанции, направления течения времени, настоящего, прошлого и будущего. Подчеркивается необходимость их целостного исследования, а также изучения их влияния на функционирование часового механизма индивида. Определена необходимость моделирования временного механизма. Предлагается идея трансформации опыта личности посредством трансформации его часового измерения. Этот подход основывается на объединении в целостную систему временного измерения опыта личности, особенностей функционирования часового механизма индивида и функций времени. Ключевые слова: временное измерение опыта, психологическое время, прошлое, настоящее, будущее, функции. The temporal dimension of a personal experience has been studied in the article. The components of temporal dimension such as duration, temporal distance, direction of time flow, the concepts of past, present and future are analyzed. The author underlines the necessity of an integrated study of the components of temporal dimension of experience and the influence of temporal dimension components on a timing mechanism. The idea of a transformation of personal experience by means of transformation of its temporal dimension has been proposed. This approach includes an integrated consideration of three aspects: a structure of temporal dimension of experience, the patterns of time mechanism functioning and the functions of time. Key words: temporal dimension of experience, psychological time, past, present, future Час є одним із вимірів, у якому інтегрується життєвий досвід індивіда. Інтеграція досвіду в часі відбувається завдяки функціонуванню механізмів різного рівня оброблення часової інформації. Певним аспектам часового виміру життєвого досвіду присвятили свої дослідження В.Вундт, В.Джеймс, К.Роджерс, А.Маслоу, Н.В.Чепелєва, М.М.Слюсаревський, Т.М.Титаренко, М.Л.Смульсон, О.М.Лактіонов. Але ж проблема, яка залишається відкритою, стосується розроблення цілісної концепції часової організації досвіду та використання її у прикладних завданнях з трансформації досвіду. Вивчення потребують як побудова часового виміру досвіду, так і механізми, залучені в оброблення часової інформації. Набуття досвіду, як і становлення особистості, відбуваються в часі. Тож перебіг часу та його суб’єктивне сприймання впливають на формування досвіду. Час є одним із важливих вимірів досвіду, який посідає місце метафізичної складової в європейському світогляді щонайменше останні дві з половиною тисячі років. Уявлення про час розвинулося від часу-Бога до часу як наукової категорії, об’єкта наукового аналізу у психології, антропології, соціології та інших науках. Час набув якості виміру, в якому розкривається досвід не тільки окремої особистості, а й спільнот, етносів. Часовий вимір досвіду впливає на формування самого досвіду, дає можливість для його цілеспрямованого перетворення. Предметом дослідження взято побудову часового виміру досвіду, на яку, в свою чергу, спирається висунута ідея трансформації досвіду через трансформацію його часового виміру. Роль часу як метафізичної складової наукової парадигми визначає відповідно фундаментальність досліджень часового виміру, які мали б набути більш інтегрованого характеру, аби стати запорукою розроблення підходів до системної трансформації досвіду через трансформацію його часового виміру. Складові часового виміру досвіду. Часовий вимір конституюється сукупністю складових, кожна з яких має певний наголос залежно від того, які аспекти досвіду стають предметом аналізу. У міфології давніх греків існували два боги, пов’язані з часом, – Хронос і Каїрос. Хронос (грец. ??????) уособлював кількісний лінійний час. У часі-Хроносі відбувається поступове накопичення досвіду у міру розгортання часу в майбутнє. Каїрос (грец. ??????) – це якісний, влучний момент, який можна використати для власних цілей. Досвід, сформований за часом-Каїросом, – це вміння бачити влучний момент у перебігу подій. Відповідно виокремлюються два важливих аспекти часу – кількісний і якісний. Вони відображають два типи відносин між особою і часом. Перший – своєрідна “передача” особи в обійми плину лінійного часу. Особа перетворюється на об’єкт плину часу, вона має можливість впливати на певні події, але не на сам плин часу. Однак особі надається при цьому можливість системного і розгорнутого в часі формування власної поведінки та впливу на перебіг подій. У другому випадку час обмежується актуальною ситуацією. Момент, який“подарував” Каїрос, віддається в руки суб’єкта і сприймається як безпосередня можливість діяти, як шанс впливати на актуальну ситуацію. Ці два варіанти відносин між суб’єктом і часом трансформуються у відносини суб’єкта і світу та зумовлюють формування особистісного досвіду. В кінцевому підсумку формується певний переважний патерн поведінки особистості в часі. Один полюс такої поведінки полягає у використанні принагідних моментів, інший – це системне планування подій у лінійному часі, спрямоване на досягнення поставлених цілей. Звичайно, окрім цих полюсів, існують інші стилі розгортання життєдіяльності, які спираються на певне поєднання часу-Хроносу і часу-Каїросу. Часовий вимір досвіду особистості має також інші складові, а саме – концепції теперішнього, минулого і майбутнього. Кожна з них досліджувалась у психології як окремо, так і у їх взаємозв’язку. Минуле, його збереження у пам’яті і трансформації залежно від перебігу часу вивчали з різних позицій у психології пам’яті Тульвінг (Tulving, 1972, 1999), Андерсен (Anderson, 1976), Бадделей (Badelley, 1999). Вплив минулого на переживання теперішнього і бачення майбутнього розкрито в дослідженні Є.І.Головахи та О.О.Кроніка [1]. Проблема суб’єктивного теперішнього досліджувалася багатьма фахівцями як у психології, так і поза її межами. Свої праці темі теперішнього присвятили такі відомі дослідники, як В.Джеймс, В.Штерн, П.Фресс, Дж.А.Мішон, Е.Пеппель, Р.Блок (W. James, 1909; W. Stern, 1935; P. Fraisse, 1985; J.A.Michon, 1978; R. Block, 1979; E.P?ppel, 1985) та інші. Здебільшого вони намагаються розкрити (а) сутність суб’єктивного теперішнього і (б) дати відповідь на питання його тривалості. Розуміння структури суб’єктивного теперішнього, його динаміки і тривалості відкриває можливість для цілеспрямованого впливу на формування актуального особистісного досвіду. Однак цілісну узгоджену концепцію теперішнього досі так і не створено. Проблема розгортання часу в майбутнє висвітлюється в дослідженнях переживання часу в осіб із захворюванням на рак (Д.М.Расмуссен, Д.Елвердам, 2007), туберкульоз (К.Чоударі, Ш.Шарма, 1991) або депресію (У.Л.Хавкінс, 1988, Т.Фухс, 2004). В означених випадках через захворювання утворюється звуження часової перспективи або її деформація, яка впливає як на поведінку особи в теперішньому, так і на формування особистих планів на майбутнє. Дослідження взаємозв’язку переживання минулого, теперішнього і майбутнього розкрито у працях Є.І.Головахи та О.О.Кроніка (1984) [1], К.-Г.Тісмера (1983), Ж.Брандтштедтера та Д.Вентури (1994), Рубіна, Ветцлера й Небеса (1986). Однак зазначимо, що в цих роботах йдеться про біографічний вимір часу, а тому розуміння суб’єктивного теперішнього є дещо ширшим і не збігається з визначенням теперішнього, запропонованим в експериментальній психології. Однією з перепон на шляху інтегрованого вивчення взаємо- зв’язку минулого, теперішнього і майбутнього є брак загальноузго- дженої моделі, яка б відображала сприймання і когнітивне оброблення певного часового інтервалу. Томас і його колеги [2; 3] запропонували і протестували математичну модель, в якій сприймання часу залежить від спрямування уваги. Спираючись на дослідження сприймання часу у тварин, Гіббон, Чарч і Мек [4] запропонували скалярну модель оцінювання тривалості часових інтервалів. Згодом Р.Блок і Д.Цакай інтегрували компоненти моделі Томаса та скалярної моделі оброблення часової інформації і, як результат, запропонували проспективну модель оброблення часової інформації [5]. Вони розробили також ретроспективну модель оброблення часової інформації. Мета цієї моделі – опис тривалості події, що відбулася в минулому, і в певний момент виконується лише оцінювання тривалості такої події без її фактичного відтворення. Однак у 2003 р. Р.Блок ставить під сумнів однаковість когнітивного кодування тривалості події і часової дистанції. Остання і тривалість події набувають ознак окремих складових часового виміру досвіду особистості. Розробляються також осциляторні моделі суб’єктивного відмірювання часових інтервалів (M.R. Jones, R. Barnes, 2000, 2005). Різнобарвність моделей для проспективного оброблення часових інтервалів свідчить про відкритість проблеми цілісної моделі часового механізму та про відкритість питання сприймання і збереження часового інтервалу. Залишається відкритим питання про моделювання суб’єктивної тривалості події як окремої складової часового виміру досвіду. Тож розроблення цілісної моделі часового механізму, який би описував оброблення часової інформації від мілісекунд до біографічного масштабу, сприяло б розумінню часового впорядкування досвіду. Особливу роль у формуванні досвіду особистості відіграє суб’єктивне теперішнє, бо власне все, що відбувається, то відбувається саме в теперішньому. Теперішнє є невід’ємною складовою часового виміру досвіду. Психолог-сучасник Е.Пеппель [6] розробив ієрархічну модель формування часового досвіду, в якій є п’ять рівнів сприймання часової інформації. Найнижчий рівень – одночасність, котра експериментально визначається як“хвиля злиття». Далі йдуть“хвиля неодночасності»,“хвиля часової послідовності», теперішнє і тривалість інтервалу. В розумінні Е.Пеппеля, теперішнє – це своєрідне вікно свідомості, в межах якого можливе сприймання навколишнього світу. Завдяки цьому“вікну свідомості” відбувається усвідомлене звертання до минулого досвіду і в ньому ж планується майбутнє. Український дослідник Б.Й.Цуканов [7] запропонував модель сприймання часу, яка спирається на“власну одиницю часу” індивіда, (?=ts/to), що визначає як межі особистісного теперішнього, що дорівнює 4?, так і формування ставлення особи до часу в цілому та її поведінки в часі. Звідси стає зрозумілим особливе значення суб’єктивного теперішнього для формування життєвого досвіду особистості. Якщо кожна із подій може бути описана власною тривалістю, то окрім тривалості як складової часового виміру з’являється компліментарна до неї складова – часова дистанція. Вона є часовою відстанню між подіями і розкриває часовий взаємозв’язок подій у часовому вимірі. Виокремлення тривалості і часової дистанції як складових часового виміру досвіду спирається на виокремлення подій у потоці досвіду. Компліментарність часової дистанції до часової тривалості полягає в тому, що дистанція, подібно до часової тривалості, у тих самих одиницях описує відстань у часі між подіями. Відносини між тривалістю події і часовою дистанцією, говорячи мовою ґештальт-психології, подібні до відносин фігури і фону. Можна припустити, що розбіжності в когнітивному кодуванні тривалості і дистанції подібні до розбіжностей у кодуванні фігури і фону. Р.Блок (2003) порушує питання про відмінності в когнітивному обробленні тривалості події і часової дистанцій з огляду на когнітивну психологію. Наші власні експериментальні дослідження також свідчать на користь можливої незалежності часової тривалості і часової дистанції. В цьому сенсі є достатнє підґрунтя для виокремлення часових тривалості і дистанції як певною мірою незалежних складових часового виміру особистісного досвіду. Можна припустити наявність взаємозв’язку між цими двома складовими, зміна якого корелює зі зміною сприймання ситуації, набуттям життєвого досвіду і проходженням через певні фази життєвого шляху. Окрім тривалості і часової дистанції, слід виділити напрям плину часу як складову часового виміру. Поняття“стріли часу», яке відображає часову анізотропію, увів Еддінгтон (Eddington, 1928). У рамках сучасних когнітивних досліджень Дж.Фрейд [8] запропонувала теорію“динамічних ментальних репрезентацій». Динамічна репрезентація навколишнього середовища характеризується двома критеріями: 1) часовий вимір є невід’ємною складовою зазначеної репрезентації; 2) внутрішній часовий вимір, на зразок побудови фізичного часу, має спрямованість і протяжність. Дослідження у когнітивній психології та психолінгвістиці свідчать, що“стріла часу” закодована на рівні концепцій подій (F.Klix, 1992; E.van der Meer, 1999). Ці праці мали б відіграти роль методологічного базису для подальших експериментальних досліджень і спрямувати інтерес до зазначеної проблеми. Відкритими залишаються питання про те, за рахунок яких механізмів особа здатна розрізняти майбутнє і минуле, де і за рахунок чого проходить між ними межа в потоці свідомості. Одним із феноменів, який може вказувати на розрізнення напряму часу на психічному рівні, є анізотропія побудови межі теперішнього в потоці свідомості [9]. A. Нутман та Е. ван дер Меєр [10] дослідили кодування напряму часу на когнітивному рівні та його кореляти на рівні поведінки. Автори продемонстрували різну реакцію зіниці ока залежно від того, наскільки структура стимулу відповідає типовому кодуванню перебігу події. Це дослідження демонструє на психофізіологічному рівні вплив спрямованості уваги (на майбутнє й на минуле) на реакцію зіниці ока. На основі тези Лакоффа (Lakoff, 2001) про час як метафору та дослідження в психолінгвістиці (Vyvyan, 2004), які вказують на просторові проекції часових напрямів, а саме – минулого“ліворуч” та майбутнього“праворуч», було виявлено кореляцію між напрямом руху очей і кодуванням часового напряму (минуле – майбутнє) [11]. Зазначені дослідження є скоріше початком вивчення напрямку плину суб’єктивного часу і потребують подальшого розвитку. Загалом зазначимо, що часовий вимір досвіду особистості спирається щонайменше на такі складові: час якісний, час кількісний, минуле, теперішнє, майбутнє, тривалість події, часова послідовність, часова дистанція, напрям плину часу. Кожна складова є субвиміром, на сукупності їх грунтується увесь часовий вимір досвіду особистості. Побудова часового виміру визначає часове впорядкування накопичуваного життєвого досвіду та відношення між певними елементами цього досвіду. Таким чином, розкривається актуальність розроблення підходів до трансформації досвіду через трансформацію його часового виміру. Трансформація часового виміру як метод перетворення досвіду особистості. Вивчення часового виміру досвіду на рівні як особистості, так і соціуму має на меті не тільки опис його побудови, а й розроблення підходів до його цілеспрямованого перетворення. Завдання, які ставляться в межах клінічної психології, психології здоров’я, і завдання, пов’язані із впливом мас-медіа на реципієнтів, потребують саме трансформації досвіду. Трансформація часового виміру може слугувати інструментом цілеспрямованого перетворення досвіду особистості, запорукою зміни ставлення до певних подій у житті та формування готовності до подій майбутнього. Набуває значення розроблення алгоритмів трансформації часових планів у когнітивній психології. Певні напрацювання з цього напряму вже є в галузі штучного інтелекту (D.E. Wіlkins, et. al. 1995). Для реалізації зазначених завдань потрібні знання як про складові часового виміру, їх взаємозв’язок, так і про закономірності оброблення часової інформації у межах кожної із зазначених складових. Перетворення досвіду мало б спиратись на механізми оброблення часової інформації та на загальну структуру часового виміру. Не менш важливим є розуміння побудови суб’єктивного лінійного часу, якого можна набути із розпочатих нами експериментів та із математичних операцій з часовими інтервалами [12; 13]. Отримані результати свідчать про нелінійність такого часового виміру, як тривалість, щонайменше для інтервалів у діапазоні від 1 до 4 секунд. Істотним для цілісного розуміння часового виміру та для розроблення заходів щодо його трансформації є врахування різних перспектив бачення одного й того самого досвіду. В цьому сенсі можна виокремити кілька перспектив бачення часового досвіду: від першої особи, від третьої особи і групову перспективу. Узгодженість цих перспектив є основою розуміння і гармонійного сприймання досвіду третіх осіб та готовності ділитися особистим досвідом з іншими. Істотні розбіжності в часовому вимірі, залежно від перспек- тиви бачення, можуть призводити як до формування інтернальних напружень на рівні особистості, так і до формування внутрішньо- та міжгрупових конфліктів. Цілеспрямовану зміну перспективи бачення досвіду у часовому вимірі та її рефлексію можна розглядати як засоби впливу на особистий досвід і зміни ставлення до нього. Трансформація часового виміру має на меті також підвищення часової керованості поведінки і збільшення її ефективності. Нагальність цього завдання зумовлюється збільшенням потоку інформації та системними змінами умов життя особи, що випливають із глобалізації. В сьогоденні особа живе в суспільстві, яке постійно трансформується. Як зазначає швейцарський філософ-сучасник Г.Люббе [14], відбувається свого роду звуження теперішнього, яке полягає в тому, що стає коротшою культурна самозрозумілість, тренди культурного життя змінюються частіше, і навіть сама така зміна вже починає сприйматись як певний культурний тренд. На нашу думку, паралельно до звуження теперішнього відбувається також його ущільнення. Ці процеси утворюють свого роду коло взаємовпливу і взаємозалежності. Зростання щільності інформаційного потоку, збільшення репертуару ролей, які визначають поведінку людини, більша деталізація репертуарів поведінки призводять до сумарного збільшення кількості та поліпшення якості переживань на одиницю фізичного часу. В результаті має скорочуватися використовувана індивідом суб’єктивна одиниця часу, або має відкидатись частина інформації, що надходить із зовнішнього світу. Теперішнє стає мультирольовим і багатопропозиційним. Для реалізації мульти- рольового теперішнього відбувається його розділення на монорольові складові та часове звуження його тривалості. Таким чином, нині створено достатньо передумов задля розроблення підходів до трансформації часового виміру особистісного досвіду. Актуальності набув перехід до свідомого відповідального використання ресурсів, закладених у структурі часового виміру досвіду особи. Функції часу. При розробленні програм трансформації часового виміру потрібно враховувати функції часу. Ефективність використання часу як ресурсу та оптимальність побудови часового виміру досвіду особи можуть бути оцінені із перспективи функцій часу. Вони певною мірою розкривають також зв’язок індивіда й соціуму. Е.Жакес [15] наводить шість функцій часу, які мають значення на всіх рівнях часовикористання, – від індивіда до соціуму. Перша – функція рахування. Порівняння перебігу процесів, виокремлення і аналіз різних фаз у їх перебігу можуть відбуватися саме завдяки вимірюванню часу. В цьому сенсі, на нашу думку, стають можливими такі маніпуляції часового досвіду: (1) масштабування, або збільшення чи зменшення використовуваних часових одиниць; (2) використання невизначених часових одиниць та (3) умовних підходів до вимірювання часу. Використання невизначених часових одиниць полягає, наприклад, у переході від точних кількісних часових одиниць до часових маркерів, що позначаються словами “скоро”, “недовго”, “недавно”, “колись воно було” і т. п. За певних обставин плідним може бути і перехід у зворотному напрямку – від невизначених до точних часових одиниць. За умовного підходу до вимірювання часу час події Х визначається через здійснення (нездійснення) події Y. Цей підхід до вимірювання часу демонструється таким висловом: “Подія Х відбудеться тоді, коли відбудеться подія Y”. При цьому нікому достеменно не відомо, коли це відбудеться. Друга функція часу – це функція координації, яка є основою успішного менеджменту особистого часового ресурсу, розроблення оптимальних моделей використання часу. Ця функція часу передбачає певну стандартизацію розуміння й використання часового ресурсу, узгодженість часових горизонтів, введення узгоджених і загальноприйнятих часових одиниць вимірювання, узгоджених методів прогнозування. Функція компенсації є третьою функцією часу, котра полягає в тому, що часовий ресурс може обмінюватись на інші ресурси. При цьому в міру зростання економічного добробуту в суспільстві спостерігається і зростання вартості часу. Вартість одиниці особистого часу зростає також відповідно до зростання соціального положення індивіда. Час виконує також функцію конкуренції. Вона набуває особливого значення в особистому житті, у стосунках у групі. Часова нерівномірність і нелінійність, наприклад, розвитку особистості створюють додаткові умови для формування конкурентних стосунків між особами. Ця сама функція, але з дещо іншої перспективи, стає важливою у політичній, військовій та економічній сферах життє- діяльності. Йдеться про те, хто першим отримає інформацію, хто займе певний інформаційний чи територіальний плацдарм, першим розпочне адаптацію до нових вимог середовища та ін. Зазвичай швидкий і здатний до інтенсивної діяльності індивід набуває певної переваги. П’ятою є функція творення. Вона пов’язана з тим, що часовий ресурс може бути спрямований на креативну діяльність. Креативна функція часу ефективно реалізовується здебільшого за умови достатнього майбутньоорієнтованого часового горизонту. Як шосту Е.Жакес виокремлює функцію споживання. Звичайно, час не є тривіальним продуктом, який можна споживати так само, як продукти харчування, одяг чи газ. Але час має свою вартість і теж є продуктом споживання. Його можна спрямувати не тільки на особистісне зростання, на набуття нових знань або навичок, а й на бездіяльність або заподіяння шкоди власному здоров’ю. Час – це свого роду, як пише Е.Жакес, універсальна цінність, яку може споживати будь-хто. Цей ресурс дано всім, але кожний споживає його по-своєму. В особистісному ракурсі оптимальне часовикористання означає, наприклад, своєчасність проходження певних фаз розвитку особистості. Це також вміння осмислено користуватися часом власного життя та оптимально розділяти його з іншими людьми. Таким чином, стає очевидною актуальність формування репертуару навичок відповідно до всіх можливих функцій часу задля оптимального використання часового ресурсу. Системне врахування побудови часового виміру, особливостей функціонування часового механізму та функцій часу створює базис для розроблення методів трансформації часового виміру досвіду. Висновки. Час якісний і час кількісний, минуле, теперішнє, майбутнє, тривалість, часова дистанція і напрям плину часу утворюють множину складових часового виміру досвіду. Сукупність складових як ціле і кожну з них окремо можна розглядати з перспективи зазначених вище функцій часу. Це, в свою чергу, визначатиме можливі цілі перетворення часового виміру досвіду. Побудова й особливості функціонування механізмів оброблення часової інформації та знання кількісних закономірностей оброблення часової інформації окреслюватимуть межі можливих перетворень часового виміру. Реалізація запропонованої концепції перетворення особистісного досвіду через перетворення його часового виміру потребує спочатку інтегрованого дослідження як структури часового виміру, так і закономірностей когнітивного оброблення часової інформації. Мають бути розроблені підходи до перетворення часового виміру з урахуванням завдань із клінічної психології та із мас-медіа- психології. Отже, окреслюються рамки цілісного дослідження часового виміру досвіду та його застосування до практично значущих завдань. Запропоноване бачення часового виміру досвіду у поєднанні з ідеєю, перетворення особистісного досвіду через трансформацію його часового виміру розкривають нові перспективи експериментальних досліджень і підкреслюють актуальність інтегрованого дослідження цієї проблеми. Література 1. Головаха, Е.И., Кроник А.А. Психологическое время личности. – К.: Наук. думка, 1984. – 208 с. 2. Thomas E.A.C., Cantor N.E. On the duality of simultaneous time and size perception // Perception and Psychophysics. – 1975. – V. 18. – P. 44–48. 3. Thomas E.A.C., Weaver W.B. Cognitive processing and time perception // Perception & Psychophysics – 1975. – V. 17. – P. 363–367. 4. Gibbon J., Church R.M., Meck W.H. Scalar timing in memory // Annals on the New York Academy of Science. – 1984. – Vol. 423. Timing and time perception. – New York: New York Academy of Science. – P. 52–77. 5. Block R.A., Zakay D. Models of psychological time revised // Time and Mind / H.Helfrich (Ed.), Seatle. – WA: Hogrefe & Huber Publishers, 1996 – P. 171– 195. 6. P?ppel, E., Grenzen des Bewusstseins. ?ber Wirklichkeit und Welterfahrung. – Stuttgart: Deutsche Verlagsanstalt, 1985. 7. Цуканов Б.И. Время в психике человека. – Одесса: Астропринт, 2000. – 220 с. 8. Freyd J.J. The mental representations // Psychological Review. – 1983. – V. 94. – №4. – P. 427–438. 9. Полунін О.В. Психологічне дослідження феноменології переживання теперішнього // Психологія і суспільство. – 2007. – №4 – C. 138–143. 10. Nuthmann A., van der Meer E. Time’s arrow and pupillary response // Psychophysiology. – 2005. – V. 42. – Р. 306–317. 11. Polunin O., Holmquist K., Johansson R., The time line is mapped onto the visual field // International Journal of Psychology. – 2008. – Vol. 43. – Issue 3– 4. – P. 610. 12. Burlatchuk L., Polunin O., Addieren von Zeitintervallen, oder wieviel ist 2+2 sec? // Humane Zukunft gestalten. Der 45.Kongress der DGPs. Abstraktband. – Lengerich, Berlin, Bremen: Pabst Science Publishers, 2006. – S. 51. 13. Polunin O. Einfache mathematische Operationen mit Zeitintervallen // Beitr?ge zur 49.Tagung experimentell arbeitender Psychologen / K.F.Wender, S.Mecklenbr?uker, G.D.Rey, T.Wehr (Hrsg.). – Lengerich, Berlin, Bremen: Pabst Science Publishers, 2007. – S. 174. 14. L?bbe H. Schrumpft die Gegenwart? – Luzern: Hans Erni-Stiftung, 2000. 15. Jaques E. The form of time. – New York: Crane Russak, 1982. ПОЛІТИЧНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ У ВИМІРІ СУБ’ЄКТНОСТІ О. М. Скнар Показано, що політична компетентність молоді утворюється в процесі політичної соціалізації як результат набуття компетенцій. Компетентність визначено як категорію, що характеризує особистість як суб’єкта свого буття в цілому та зокрема в суспільно-політичній сфері, і конкретизовано як здатність особистості осмислено діяти на основі здобутих знань та застосовувати їх у житті (як особистому, так і соціальному, політичному) для розв’язання конкретних завдань, проблем, питань, ситуацій тощо. Показано правомірність розгляду політичної компетентності на засадах суб’єктної парадигми. Ключові слова: соціалізація, політична соціалізація, суб’єкт, компетентність, політична компетентність. Показано, что политическая компетентность молодежи формируется в процессе политической социализации как результат приобретения компетенций. Дано определение компетентности как категории, характеризирующей личность как субъекта своей жизнедея- тельности в целом и в частности в общественно-политической сфере, и конкретизировано как способность личности осмысленно действовать на основе полученных знаний и применять их в жизни (как личной, так и общественной, политической) для решения конкретных задач, проб- лем, вопросов, ситуаций и т.д. Показана правомерность рассмотрения политической компетентности в ракурсе субъектной парадигмы. Ключевые слова: социализация, политическая социализация, субъект, компетентность, политическая компетентность. It is shown, that political competence of youth is formed during political socialization as a result of getting competencies. Competence is defined as a category, that characterizes a person as the subject of existence (and, in particular, in political sphere) and is rendered concrete as person’s capability to act on the basis of the received knowledge and to apply them to life (personal, public and political) for the decision of specific targets, problems, questions, situations, etc. Legitimacy of consideration of political competence in a subject paradigm is shown. Key words: socialization, political socialization, subject, competence, political competence. Проблема. Сьогодні все частіше лунає тривога з боку педагогів, соціальних психологів і фахівців з питань політичної соціалізації молоді з приводу низького рівня політичної й громадянської культури підростаючого покоління, який виявляється як у зниженні політичної обізнаності молоді, відсутності інтересу до політичного життя країни, так і в небажанні в ній проживати тощо. Людині ж для того, щоб сформуватися як громадянинові, потрібно не тільки отримати певний обсяг політичних знань та ідей, який дає їй можливість орієнтуватись у політичному просторі, а й володіти здатністю осмислено діяти на основі здобутих знань, застосовувати їх у житті, що і становить політичну компетентність особистості. Проблема політичної компетентності молоді набуває особливої виразності й актуальності в умовах різноманітності соціальних зв’язків, багатозначності політичного світу, невизначеності, амбіва- лентності й протистоянь, що характерно, на жаль, для нашого сучасного суспільства. Метою статті є обґрунтування правомірності розгляду політичної компетентності молоді в ракурсі політичної суб’єктності. Аналіз наукових джерел, у яких висвітлюються різні аспекти соціально-психологічної компетентності особистості, показав, що вона утворюється в процесі соціалізації [1–5]. Соціалізація є процесом, завдяки якому дитина має змогу зайняти своє місце в суспільстві, стати повноцінним його членом. Найбільш прийнятним вважаємо визначення соціалізації, запропоноване Г. М. Андреєвою. На її думку, це двосторонній процес, який охоплює, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, а з другого – активне відтворення індивідом системи соціальних зв’язків за рахунок його активної діяльності, активного включення в соціальне середовище [4]. Отже, соціалізація постає у двох контекстах: 1) як процес адаптації, пристосування індивіда до суспільства – у цьому розумінні її змістом, на думку С. І. Розума, є нав’язування дитині суспільством через близьких їй людей поглядів на світ, а також образу дій і ціннісних орієнтацій [2] та 2) як процес розвитку особистості – йдеться про її здатність певною мірою впливати на суспільство, а також протистояти йому, усьому тому, що заважає саморозвитку і самоствердженню особистості, що передбачає активність самої людини в різних сферах життєдіяльності. Слушною видається думка Л. І. Анциферової, яка зауважує, що ефективність соціалізації пов’язана з: 1) активністю дитини в освоєнні світу, а також 2) її суб’єктивним ставленням до світу та 3) до самої себе [там само]. Тут, як ми бачимо, акцентується увага саме на активності дитини. Отже, соціалізація передбачає як включення людини в систему суспільних відносин, так і самостійне, суб’єктне відтворення нею цих стосунків, засвоєного соціального досвіду тощо. Результатом цього активного відтворення стає утворення людиною образу соціального світу, частиною якого є уявлення про себе як частину цього світу. Цей образ стає для людини, за висловом Г. М. Андреєвої, сконструйованою реальністю. А тому соціалізацію можна розглядати як процес конструювання особистістю як теперішнього, так і майбутнього життя [4]. Тож при розгляді соціалізації будемо спиратися на принципи суб’єктності, а також діяльнісної сутності людини, її активності. Бачення людиною “картини світу” визначається сформованою системою понять (значень) [2]. Першим етапом формування цілісної картини світу є утворення у дітей так званої мовної картини світу, яка спочатку є просто засвоєнням та повторенням, відтворенням вербалізацій дорослих, що стосуються різних сторін життя людей, та не є на даному етапі сформованим світоглядом. Було проведено ряд емпіричних досліджень, які й підтвердили це положення [2; 5]. Цікавими є результати досліджень Е. Лоусона, в яких було з’ясовано, що навіть діти дошкільного віку (4–6 років) мають політичні симпатії чи антипатії, які виникають на ґрунті неусвідомленого сприйняття реакцій дорослих на певні політичні символи, наприклад, прапор. Тож у віці 3–4 років дитина отримує перші відомості про політику через сім’ю. Дитина на власному досвіді знайомиться з особливостями владних відносин у сім’ї, що в подальшому позначається на сприйнятті нею влади в державі. У 9–10 років у дітей формується своєрідний “патріотичний фільтр” (термін П. Купера), який підсилює уявлення “Ми–Вони” та відсіює з уявлень усе негативне, що стосується їх власної картини. Цікавим фактом є те, що саме у віці 11–13 років відбувається швидкий розвиток політичних уявлень. Порівняно з цим періодом у 16–18 років прогрес є трохи меншим [5]. Було також з’ясовано, що світоглядні настанови, які стосуються ставлення старшокласників до політичних та суспільних подій, великою мірою збігаються зі ставленнями до них батьків. Водночас у тому ж дослідженні було встановлено, що розуміння дорослими особистісних переваг, ставлень і оцінок учнів, які визначають їх вибір та спрямування дій на емоційній основі та визначають очікування дітей, спрямовані на дорослих – немає, навіть з боку матерів у 60 % випадків [2]. Виходячи із зазначеного вище, можна виокремити принаймні два напрями роботи соціальних психологів, які можуть сприяти формуванню соціально-психологічної, і зокрема політичної, компетентності молоді (підлітків, учнів, студентів і т. п.). А саме: 1) робота з батьками, педагогами (вчителями, викладачами); 2) безпосередня робота з підростаючим поколінням. Безумовно, в цій соціально-психологічній роботі можна використовувати засоби соціального научіння. На основі періодизації політичної соціалізації й визначення соціально-психологічних особливостей кожної стадії можна стверджувати, що найсприятливішим віком для формування політичної компетентності молоді є вік з 12 до 18 років. Цей період визначається швидкою інтеграцією емоційних компонентів з когнітивним змістом та формуванням у цілому завершених політичних настанов [5]. На цій стадії розширюється коло соціальних факторів, які впливають на політичний розвиток підлітків і юнацтва. Водночас нагальним завданням стає уточнення понятійного апарату – адже в науковій літературі вживаються як поняття “компетентність”, так і “компетенція”. Так, якщо одні автори (І. Г. Єрмаков, В. Кальней, С. Ф. Клепко, О. Крисан, О. І. Пометун, С. Шишов та ін.) ці терміни вживають як синоніми, то інші (В. В. Краєвський, А. В. Хутірський) наголошують на відмінностях між ними: “компетенція... означає коло питань, щодо яких людина добре обізнана, пізнала їх і має досвід. Компетентність у визначеній галузі – це поєднання відповідних знань і здібностей, що дають змогу обґрунтовано судити про цю сферу й ефективно діяти в ній” [6, с. 20]. Тож компетентність розглядається ними як більш загальне поняття, як результат набуття компетенцій, останні ж найчастіше визначаються як комплекс знань, навичок, ставлень та цінностей особистості [6]. Част- ково погоджуючись з тим, що компетентність є більш широким поня- ттям, вважаємо за можливе вживати означені терміни як синоніми. С. Шишов, В. Кальней також наголошують на важливості діяльнісного аспекту: компетентність, за ними, – це здатність осмислено діяти на основі здобутих знань, застосовувати їх у житті (як особистому, так і соціальному) для розв’язання конкретних завдань, проблем, питань, ситуацій тощо. Дослідники роблять акцент на важливості досвіду самостійної, аутентичної діяльності (що ґрунту- ється на здобутих знаннях) на противагу сліпому копіюванню дії за аналогією, за зразком [7–9]. Отже, “компетентність” можна розглядати як категорію, що характеризує особистість як суб’єкта свого буття в цілому та зокрема у визначених сферах життя, діяльності. Дж. Равен наводить авторську модель компетентності та мотивації, яка враховує як компоненти й характеристики ефективної поведінки (когнітивні, афективні, вольові), так і значущі аспекти поведінки (досягнення, співробітництво, вплив). Він вважає, що найбільш значущу роль при визначенні компетентності відіграє саме цінність діяльності для суб’єкта. Тому для її оцінювання пропонується спочатку “вимірювати” цінність діяльності, а вже потім – сукупність внутрішніх засобів, за допомогою яких суб’єкт досягає результатів у певній діяльності. Його модель компетентності складається із 143 елементів, що утруднює її практичне застосування [1; 3]. На думку Дж. Равена, складовими компетеності є: 1) внут- рішньо мотивовані характеристики, пов’язані із системою особистих цінностей (ініціатива, лідерство тощо); 2) уявлення й очікування людей, пов’язані з механізмами функціонування суспільства і з власною роллю в ньому; 3) розуміння тих термінів, які окреслюють стосунки всередині суспільства (йдеться про такі поняття, як керівництво, прийняття рішень, демократія, рівність, відповідальність, підзвітність, участь) [1]. Особистісний сенс таких понять тісно пов’язаний з причинами поведінки (мотивацією) та з її якістю (компетентністю). Учений зауважує, що розуміння людиною природи функціонування соціуму (тобто того, як “працює” суспільство), а також наявність системи уявлень про себе й розуміння власної ролі і ролі інших людей у суспільстві мають вирішальне значення для компетентної поведінки особистості. Виходячи із цього, дослідник ви- окремлює соціальну, громадянську і політичну освіту як центральну, основну частину для навчання й розвитку компетентності [1]. Численні дослідження громадянських настанов дітей і дорослих, проведені Дж. Равеном, Б. Літтоном та іншими авторами, показали, що більшість людей вважають, що майбутнє країни визначається тим, що роблять уряд, влада, а не тим, що роблять вони самі. До того ж більшість людей переконані, що вони самі навряд чи можуть впоратися з проблемами, які їх діймають, та що про їх вирішення повинен потурбуватись уряд. Вони вважають, що роль громадянина за своєю сутністю є пасивною – добрий громадянин не повинен шукати можливості довести до відома парламентарів свої погляди, потреби, так само як і не повинен вступати в політичну партію чи профспілку з метою здійснення впливу на державну політику. Усе, що має робити громадянин, – це голосувати на виборах, вставати при виконанні національного гімну й сплачувати податки. Тоді як потрібен сильний лідер, який і буде з’ясовувати те, що думають люди, а потім робити те, що вважатиме за потрібне. Іншими словами, більшість людей вірить у те, що проблеми суспільства та його окремих громадян можна вирішити на основі авторитарного керівництва, ієрархічної відповідальності, пасивної поведінки доброго громадянина й централізованої (на противагу персональній) ініціативи. Тобто вирішення своїх проблем бачиться не у власних руках, силах, можливостях, а у зверненні по допомогу до більш “могутніх” сил. До того ж громадяни воліють приймати те, що дається (часто з покірним роздратуванням), а не брати на себе активну роль у пошуку можливостей поліпшити ситуацію для себе чи загальної користі. Крім цього, поширеним є переконання, що люди жодним чином не можуть об’єднати свої зусилля в намаганнях усунути базові причини певних актуальних соціальних проблем [1]. Звісно, поведінку людини, яка ґрунтується на такій системі уявлень і очікувань, навряд чи можна вважати компетентною. Цікавою і слушною видається ідея С. Шишова, В. Кальнея розглядати компетентність як інтегративне поняття, що містить такі аспекти: * готовність до цілепокладання; * готовність до оцінювання; * готовність до дії; * готовність до рефлексії [6]. Аналіз наукових джерел показав, що серед видів компетентностей дослідники найчастіше виділяють: інформаційну, соціальну, пізнавальну й життєву. Політичну компетентність як окремий вид виокремлюють передусім закордонні фахівці, тоді як вітчизняні автори відносять її до інформаційної або соціальної компетентності. А втім, останнім часом усе частіше лунає теза про необхідність розвитку саме політичної компетентності – і не тільки лідерів, а й пересічного громадянина, члена суспільства. Питання утворення й розвитку політичної компетентності особливо актуальне для підростаючого покоління, оскільки в умовах багатозначності соціальних зв’язків, невизначеності й суперечливості політичного світу вона дає молодим людям можливість орієнтуватись у соціально-політичному просторі. Водночас важливо пам’ятати, що формування політичної компетентності молоді є результатом її політичної соціалізації, яка передбачає не тільки засвоєння нею політичного досвіду через входження в політичну культуру суспільства, а й активне відтворення цієї системи через активні дії, що відображаються в її політичній свідомості й політичній поведінці. Виходячи з цього, окрім моти- ваційного й когнітивного блоків (за Дж. Равеном), у складі політичної компетентності виділяємо конативний (поведінковий) блок. Становлення, утворення політичної компетентності молоді обумовлено розвитком як особистісних чинників, так і суспільно- політичних, взаємодія яких призводить до формування у молодих людей системи соціально-політичних настанов, що визначає їх позицію та поведінку в політичній системі суспільства. Виходячи з викладеного вище, правомірним видається розгляд політичної компетентності (політичних компетенцій) на засадах суб’єктної парадигми, яка передбачає включення особистісного і суспільно-політичного компонентів, які певним чином взаємодіють. На нашу думку, здатність особистості включитись у політичний процес суспільства в ролі його суб’єкта забезпечується передусім системою особливих особистісних рис: когнітивних (інформаційна компетентність у широкому розумінні, критичність мислення і т. ін.), конативних (політична позиція, володіння навичками і способами відстоювання інтересів, пов’язаних із власною політичною позицією тощо) та емотивних (емоційне ставлення до політичної системи, уряду, політичного лідера; переживання належності до політичної спільноти тощо). Важливими також є: 1) внутрішня мотивація і готовність до дії, які виявляються в здатності визначати власні цілі, брати на себе відповідальність за свої соціальні дії, вчинки; у готовності виявляти ініціативу тощо; 2) оцінювально-прогностичні властивості особистості: усвідомлення багатозначності позицій і поглядів на те чи інше явище; бачення внутрішньої альтернативності рішень, врахування плюсів і мінусів певної діяльності; уміння передбачати наслідки й результати власних дій і т. ін.; 3) готовність і здатність до рефлексії: оцінка ефективності використаної стратегії чи отриманого результату; уміння співвідносити одержані результати з власними цілями тощо. Висновки. Соціально-психологічна компетентність формується в процесі соціалізації як результат набуття компетенцій, які, у свою чер- гу, є комплексом знань, навичок, ставлень та цінностей особистості. Компетентність – категорія, що характеризує особистість як суб’єкта свого буття в цілому та зокрема суспільно-політичної сфери, її здатність осмислено діяти на основі здобутих знань та застосовувати їх у житті (як особистому, так і соціальному, політичному) для розв’язання конкретних завдань, проблем, питань, ситуацій тощо. Формування політичної компетентності молоді є результатом її політичної соціалізації, яка передбачає не тільки засвоєння нею політичного досвіду через входження в політичну культуру суспільства, а й активне відтворення цієї системи через активні дії, що відображаються в її політичній свідомості й політичній поведінці. Виділено три важливі складові політичної компетентності: мотиваційна, когнітивна та конативна (поведінкова). Здатність особистості прилучитися до політичного процесу суспільства в ролі його суб’єкта забезпечується передусім системою особливих особистісних рис. Література 1. Равен Дж. Компетентность в современном обществе: выявление, развитие и реализация: Пер. с англ. – М.: Когито-центр, 2002. – 395 с. 2. Розум С. И. Психология социализации и социальной адаптации человека. – СПб.: Речь, 2006. – 365 с. 3. Митина Л. М. Компетентность личности: психологическое содержание и условия развития // Психология развития конкурентоспособной личности. – М.: Моск. психол.-соц. ин-т; Воронеж: МОДЭК, 2002. – С. 105–114. 4. Андреева Г. М. Психология социального познания. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 288 с. 5. Москаленко В. В. Соціальна психологія. – К.: Центр навч. л-ри, 2005. – 624 с. 6. Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи / Під заг. ред. О. В. Овчарук. – К.: К.І.С., 2004. – 112 с. 7. Пометун О. І. Теорія та практика послідовної реалізації компетентнісного підходу в досвіді зарубіжних країн // Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи / Під заг. ред. О. В. Овчарук. – К.: К.І.С., 2004. – С. 16–25. 8. Овчарук О. В. Розвиток компетентнісного підходу: стратегічні орієнтири міжнародної спільноти // Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи / Під заг. ред. О. В. Овчарук. – К.: К.І.С., 2004. – С. 6–15. 9. Складові реалізації компетентнісного підходу в освітньому процесі // Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи / Під заг. ред. О. В. Овчарук. – К.: К.І.С., 2004. – С. 34–66. ЛІДЕР У КРИЗОВОМУ СУСПІЛЬСТВІ (ПОЛІТИК, ПОЛІТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ У ДЗЕРКАЛІ ПСИХОЛОГІЇ СТВОРЕННЯ ІМІДЖІВ) О.О. Сусська Стверджується, що джерелом більшості інформації, яка використовується для вироблення напрямів поведінки і створення іміджів сучасних українських політиків, є зарубіжний досвід і що вона не відповідає запитам громадськості і не може бути адекватно відтворена в громадській думці. Обґрунтовано думку, що особа, котра має позиції лідера, повинна пам’ятати, що устремління до лідируючого стану притаманне кожному члену суспільства, тому нав’язування чужої волі він завжди сприймає як заподіяння шкоди. Зроблено висновок, що одним із критеріїв майбутнього стане відчуття справедливості. Ключові слова: лідер, громадська думка, політика, суспільство, справедливість. Утверждается, что источником большей части информации, которая используется для выработки направлений поведения и создания имиджей современных украинских политиков, является зарубежный опыт и что она не соответствует запросам общественности и не может быть адекватно отражена в общественном сознании. Обосновано мнение, что личность, имеющая позиции лидера, должна помнить, что устремления к лидирующему состоянию характерно каждому члену общества, поэтому навязывание чужой воли он всегда воспринимает как причинение вреда. Сделан вывод, что одним из критериев будущего станет чувство справедливости. Ключевые слова: лидер, общественное мнение, политика, общество, справедливость. The sources of information, used for the development of behavior patterns and image creation of contemporary Ukrainian politicians, are foreign experience, which doesn’t correspond to the demands of our society and can’t be adequately perceived by public opinion. The author proves the idea that the person who has a leader position should realize that each member of the society has strive to leadership, that’s why the imposing of one’s will is treated as harmful deed. The author comes to the conclusion that the sense of justice will become one of the most important criterions in future. Key words: leader, public opinion, policy, society, justice. У суспільстві на зламі історичних епох у процесі трансформації від тоталітарного до (у майбутньому) демократичного, від централізовано-державного управління економічними процесами до їх ринкового регулювання, від ідейної одностайності і підтримання ”генерального” лідера до ідейного плюралізму і створення лідерської еліти, в т.ч. політичної, відбуваються процеси переосмислення і переоцінювання багатьох раніше стандартизованих позицій та істин, відпрацьовуються нові соціальні стереотипи, які згодом можуть набути значення соціальних норм. Проблема. Джерелом більшості інформації, яка використо- вується для вироблення напрямів поведінки і створення іміджів сучасних українських політиків, є зарубіжний досвід, і вона, на жаль, не відповідає запитам громадськості і не може бути адекватно відтворена в громадській думці. Стрімке зубожіння маси населення, брак довіри до всіх владних структур підтримуються в суспільстві тим досить високим рівнем соціальної напруженості, який не сприяє, а швидше заважає утвердженню позитивного іміджу будь-якого лідера, особливо у сфері політики. Ступінь визнання лідера залежить не тільки від умов, у яких живе людина, а й від її соціального статусу, місця проживання, віку, задоволення чи незадоволення її потреб, можливостей життєдіяльності. Мета статті: дослідити особисті якості як основу іміджу, що забезпечує ефективне майбутнє політичного лідера. Імідж лідера формується в уявленні громадськості і складається не тільки із зовнішніх та суто психологічних рис, які ми звикли називати внутрішніми, а й із характеристик мовлення, точніше – із мовленнєвого спілкування, позицій у світі символіки мас-медіа (в тому розумінні, в якому ми називаємо масову культуру культурою символічною), політичного змісту діяльності самого лідера та його політичної організації. Політика, як відомо, стає театром, “коли вона маніфестує себе, коли її представникам надається сцена, де вони можуть спостерігати за аудиторією”, коли глядач стає учасником творення іміджу, то це фактично стає нормою політичної взаємодії. Так виникає особлива роль “політичних перфоменсів як способу маніфестації політичних ідей і демонстрації ролі своїх прибічників”?1, с. 121?. Політична арена (або “політичний театр”) давно стала звичною в термінології не тільки імідж-мейкерів, а й політиків. Проте чи всі політики дотримуються такої відомої, сформульованої ще К.С.Станіславським, істини: “Любіть мистецтво в собі, а не себе в мистецтві”? Чи всі політики готові вибрати саме цей принцип основою свого життєвого і політичного кредо? Як показують останні події, в Україні – все навпаки. Отже, всьому народу вже стала зрозумілою безпардонна штучність такого “політичного перфоменсу”, такого театру політики, де ніхто не бажає любити мистецтво “в собі”, а намагається нам нав’язати себе через безграмотно сформовану псевдокопію західного “іміджмейкерства”. Більшість учасників нашого опитування (1722 особи, або 83 %), проведеного за допомогою КМІС протягом 2007р., вважали, що вплив політичної партії, її роль у суспільстві багато в чому залежать саме від її лідера. Якщо розглянути характеристики професійної діяльності лідера партії як голови конкретної політичної організації, які, з погляду респондентів, є найважливішими, матимемо таку картину: на першому місці – політична компетентність, вміння зріло мислити й діяти (60%); на другому – вміння вести державні справи (51,7%); на третьому – навички організаторської діяльності, вміння налагодити колективну роботу (33,0%). Далі було названо такі риси лідера, як принциповість (20,6%), вміння обстоювати свої ідеали й духовні цінності (19,9%) та вміння говорити з людьми (19,8%). Щільність статистичного наповнення цих ознак свідчить про тісний взаємозв’язок між ними, тому можна назвати цю групу рис “переконливі можливості лідера”, тобто його володіння так званою “переконливою комунікацією”. До наступної групи характеристик належать: працездатність (18,9%), уміння слухати (12,4%), послідовність і в діях, і у висловах (9,1%), вміння вийти за рамки звичних уявлень (7,1%). Нагадаємо, що ці дані отримано від 83% респондентів, які дали позитивну відповідь на запитання “Чи вважаєте Ви, що вплив політичної партії багато в чому залежить від її лідера?”. Особистісні якості лідера перебувають у тісній кореляції із роллю і впливом політичної партії у відродженні України (і взагалі в усіх політичних і соціальних процесах, які відбуваються в період їх “політичного життя”). Так, учасники опитування вважають найголовнішим взаємозв’язок між: а) можливістю партії рішучіше реагувати на гострі проблеми суспільства та безкорисливістю, чесністю і порядністю лідера; б) сприянням подоланню кризових явищ за допомогою конкретних ініціатив і чесністю, порядністю, безкорисливістю та повагою до людей, ввічливістю; в) можливістю партії реально впливати на органи влади для вирішення нагальних проблем і вже згаданими якостями плюс самокритичність лідера та вимогливість його до самого себе. Щодо зв’язків взаємозумовлених якостей лідера з вимогою, щоб “партії очолювали визнані народом, активні безкомпромісні лідери”, вимоги до чесності й порядності сягають апогею і посідають перше місце (73,5%); на другому місці – безкорисливість (47,8%); на третьому – повага до людей, ввічливість (38,0%); на четвертому – самокритичність, вимогливість до себе (25,8%); на п’ятому – доброта, уважність, чуйність (19,1%). Особистісні риси, що не увійшла до першої п’ятірки, також заслуговують на увагу: це самовідданість (14,6%), вірність (16,1%); відвертість (17,3%). Щодо миролюбства (6,4%), простоти (5,0%) та колективізму (3,5%) можна сказати, що вони є (а точніше були) складовими іміджу “радянського лідера” набагато більше, ніж ті, яких потребує аудиторія електорату тепер. Наведені дані дають підстави стверджувати, що треба знаходити нові втілення “простоти” й колективізму, адже вони потрібні, але не в “пострадянському” варіанті. Щодо “миролюбства”, то в кореляції з рішучістю і ця якість дає позитивні щодо впливу на електорат результати. Отже, нагадаємо – тип колишнього “радянського лідера” нині не в моді. Відомо такі типи іміджу: дзеркальний, поточний, бажаний, корпоративний, численний. Усі ці типи по-різному спрацьовують в аудиторіях чоловіків і жінок. Відомо, що перші 15 секунд формуються уявлення про співрозмовника. Причому чоловіки й жінки “зчитують” у цей момент різну інформацію. Завдання кожного іміджмейкера – нейтралізувати перепони для сприймання позитивної оцінки лідера. Цими перепонами здебільшого є: ворожість, упередженість, апатія (або антипатія), незнання. Результати правильно обраної іміджевої стратегії мають подолати ці бар’єри і змінити зазначені вище негативні позиції в іміджі на позитивні: симпатію, визнання, зацікавленість і знання. Як приклад типового жіночого сприйняття можна навести цитату із книги Г.Г. Почепцова “Імідж-мейкер” про зміни сприйняття знаною російською жінкою-політиком Е.Панфіловою відомого політика перших років утвердження незалежної Росії (після розпаду СРСР) – Сергія Шахрая: “Он мне очень нравился. До определенного момента. Пока мы не съездили вместе в Хакасию. Там я увидела совершенно другого Шахрая – жесткого, не считающегося с чужим мнением, чрезвычайно амбициозного и самолюбивого. Я вдруг заметила в Сергее Николаевиче диктаторские замашки и даже испугалась” (Всеукраинские ведомости. – 1995.– 11 февр.). Ставлення до політичних і соціальних проблем у чоловіків і жінок також трохи різне. Так, виявляється, що жінок значно більше хвилює проблема зростання цін на продукти, промтовари, послуги та ін. Тут різниця досить відчутна і перевищує вдвічі навіть можливий відсоток системної помилки вибірки: 38,9% – у чоловіків і 61,0% – у жінок. Більш як на 25% відрізняється зацікавленість жінок проблемами здоров’я (62, 6%) і чоловіків (37,5%). Майже вдвічі більше хвилює жінок занепад культури, збіднення духовного життя людей (61,3%), ніж чоловіків (38,7%). Менше розбіжностей у думках щодо важливості забезпечення прожиткового мінімуму сім’ї (відповідно 59,5 і 40,5%). А от економічні проблеми більше цікавлять чоловіків: проблеми корупції (52,9% проти 47,1%), розпродажу національного багатства (57,1 та 42,9%), падіння економічного потенціалу країни хвилює майже однаково: 48,7 та 51,3%. Такі суто політичні проблеми, як загроза демократичним перетворенням та можливість установлення диктатури в Україні, більше хвилюють і непокоять чоловіків (54,4 й 45,6% та 58,7 і 41,3%). Прикметно, що безпека України все ж “зачіпає” переважно життєві інтереси жінок як берегинь сім’ї та поборниць стабільності в усьому світі, адже в нестабільній державі неможливо спокійно вирощувати дітей, дати щастя сім’ї, здійснити життєві плани. Тому щодо цього розподіл думок такий: 47,0% серед чоловіків і 53% – серед жінок. Так само більше хвилює жінок і зростання злочинності та занепокоєність за життя близьких і за майно сім’ї (відповідно 56,2 і 43,8%). У ставленні до важливості керівництва партіями загальновизнаними лідерами та їх впливу в суспільстві кількість тих, хто “вагається”, тобто не впевнений, що це саме так, і відмітив позицію “не знаю”, більше серед жінок (66,1%), у чоловіків 33,9%. Серед 82,5% тих, хто повністю згоден з тим, що вплив політичної партії залежить від її лідера, чоловіків і жінок приблизно порівну (так само, як і серед 6,1% тих, хто так не вважає). Звернімо увагу, що жінки переважають і серед тих уже згаданих вище 70,7%, які “не знають”, наприклад, І.С.Чижа і тому не можуть оцінити ступінь визнання його як політичного лідера. Серед цього “потенційного електорату” 40,3% чоловіків і 59,7% жінок. Якщо заокруглити ці цифри, то майже дві третини цього перспективного сектора електорату становлять жінки і трохи більше третини – чоловіки. Підвищення ролі політичних партій загалом хвилює і жінок, і чоловіків майже однаково – в межах пропорцій їх наявності у вибірці (масиві опитаних). Тільки у питанні щодо збільшення чисельності членів партій їх думки розійшлися. Нагальною потребою вважають чоловіки (57,0%), а жінки ставляться до цього більш скептично (43,0%). Цікаво, що сумнів у доцільності й результативності рішучих дій партій в реагуванні на гострі проблеми суспільства явно вищий у чоловіків, а жінки ще тішать себе сподіваннями на те, що цим можна справді впливати на ситуацію в суспільстві (щодо цього більш активна соціальна позиція, безумовно, жінок, і це можна належно використати). Порівняймо: 41,6% – у чоловіків і 58,4% – у жінок. Конкретні ініціативи як спосіб подолання кризових явищ більш дієві у жінок (57,1% проти 42,9% у чоловіків). Реальність впливу на органи влади повністю відтворює пропорційність вибірки: 45,0% – у чоловіків, 55,0% – у жінок, які ще вважають це можливим. А от значення лідерів, як не дивно, чоловіки ставлять на більш високу сходинку, ніж жінки: третє у чоловіків і четверте – у жінок відповідно 46,1 і 53,8%). Увага до психологічних особливостей сприймання іміджу лідера різними групами електорату стає однією з найважливіших професійних рис політика, який хоче мати певний успіх на політичній арені і посісти певне місце в політичній свідомості електорату, інакше може опинитися за межами будь-яких електоральних можливостей. Для тих, у кого кількість “білого” електорату, тобто такого, для якого певне ім’я є “білою плямою”, переважає думка, що експлуатація електоральних можливостей є пустою забавою та марним витрачанням грошей, а в кого “білого” електорату 60 – 65%, можуть використати це на свою користь, пояснивши їм свої політичні програми й наміри і принаймні приваблюючи до участі у виборах. Із зазначеної кількості це може бути на рівні 30–35%. Щодо іншої третини, то вона так і залишиться за межами будь-якої електоральної діяльності, оскільки електоральний абсентеїзм пов’язаний у нашому суспільстві з рівнем соціального оптимізму, а останній украй низький. Лідер також вважає важливим те, щоб електорат усвідомив місце і значення політичної сили (партії, руху), яку він очолює. Це дає йому змогу підвищити свій особистий рейтинг. Щодо того, якою мовою має спілкуватися лідер з виборцями – українською чи російською, то, на нашу думку, важливими є насамперед доступність і зрозумілість тексту, а не вибір між мовами. (Нагадаймо, що Україна ? це держава близькоспорідненого білінгвізму, тому проблеми нерозуміння українцями російської мови і навпаки тут немає). Серед 82,5% респондентів, які вважають, що вплив політичної партії багато в чому залежить від її лідера, майже дві третини (65,2%) переконані, що російській мові в Україні потрібно надати статусу офіційної, а 26,0% ? протилежної думки, 8,8% не визначились. Однодумство в оцінюванні найважливіших якостей політика у розподілі думок щодо надання статусу офіційної російській мові зберігається лише в деяких випадках, а саме: Особисті якості політика ЗА надання статусу офіційної російській мові ПРОТИ надання статусу офіційної російській мові Чесність, порядність 68,6 67,4 Безкорисливість 48,2 50,6 Доброта, уважність, чуйність 17,8 17,3 Відвертість 14,8 14,5 Простота 7,0 5,9 Миролюбство 5,8 4,8 Серед інших якостей лідера ті, хто за надання російській мові статусу офіційної, більше цінують повагу до людей, ввічливість, миролюбство і простоту, а також колективізм. А противники надання російській мові статусу офіційної насамперед цінують самокритичність, вірність, самовідданість. Якщо розглянути професійні якості лідера з цих позицій, то ставлення до статусу російської мови й тут не розділило електорат навпіл, але деякі розбіжності все ж були: Професійні якості лідера Прихильники офіційного статусу російської мови Противники фіційного статусу російської мови Здатність вести державні справи 49,5 50,7 Політична компетентність, вміння зріло мислити і діяти 57,1 66,1 Навички організаторської діяльності, вміння налагодити колективну роботу 31,5 34,5 Вміння захищати свої ідеали й духовні цінності 16,3 24,6 Принциповість 19,2 22,3 Працездатність 20,3 20,0 Уміння говорити з людьми 19,4 19,0 Уміння вийти за рамки звичайних уявлень 7,0 8,2 Послідовність 9,4 8,0 Уміння слухати 13,6 9,3 Як бачимо, перші п’ять якостей явно важливіші для виборців, налаштованих проти надання російській мові статусу офіційної, їх можна умовно назвати “державниками”. Інша група – умовно “інтернаціоналісти” більш прискіпливо зважають на увагу лідера до людей, його вміння слухати і говорити з людьми, бути оригінальним (виходити за рамки звичайних уявлень) і заразом послідовним. А така риса, як працездатність, однаково імпонує і “державникам”, і “інтернаціоналістам”. Із цих двох умовних груп електорату у виборі засобів піднесення духовності й культури суспільства для “державників” важливими є: ? створення умов для надходження інтелектуальних сил до суспільства, запобігання відпливу інтелекту (58,8%); ? створення сприятливих умов для талановитих діячів мистецтва, літератури, кіно і театру (50,1%); ? підтримання інтелігенції вважати пріоритетним напрямом розвитку суспільства (30,0%). А от для “інтернаціоналістів” важливішими видаються: ? реальне вдосконалення системи освіти (55,4%); ? виділення розвитку науки і технологій (25,5%) серед пріоритетних завдань. Набір особливостей цих двох груп електорату можна продовжувати. Так, навіть ставлення до Президента України як захисника соціально-економічних, політичних і духовних інтересів народу в обох групах різне. “Державники” все ще покладають на Президента майже вдвічі більше “надій”, ніж “інтернаціоналісти” (відповідно 17,9% проти 10,8%). Так само перші значно більше покладаються на громадські об’єднання і рухи(11,0% проти 6,5%). Намагання пояснити цей факт тим, що люди значно різняться за здатностями, зокрема, здатністю(можливістю) чинити опір зовнішньому тиску (впливу), не має значення якому – прихованому, явному, відкритому, дає змогу зробити припущення, що ледь не вирішальним фактором тут є те, що психологи називають “особистісною силою”. Вона може бути інтерпретована як стійкість до зовнішніх впливів, а також як сила впливу на людей. Особистісну силу (чи слабкість) можна вважати також присутністю (або відсутністю) внутрішнього стрижня, душевної опори, психологічної “арматури”, які беруть на себе головне навантаження. Доречно було б до інтерпретації цього поняття додати високу гнучкість, здатність “амортизувати” силу тиску, зберігаючи психологічну стабільність (стійкість) за потрібних лабільності та збереження індивідуальної цілісності. Базовими передумовами збереження особистісної сили та індивідуальної цілісності можна вважати: 1. Усю багатопланову “складність” внутрішнього світу людини; багаторівневість, когнітивну складність позицій і властивість до перемін, переміщень свого Я (як центра тяжіння) в будь-яку точку (позицію) без ототожнення себе із зайнятою позицією (не переносити всю вагу на одну опору). Зовнішній вплив на внутрішній світ і особистісну силу такої людини завжди менш можливий і швидше компенсується. 2. Багатство смислових зв’язків та присутність зовнішнього контексту власних дій. Така людина спроможна тримати свої особистісні обрії сприйняття відкритими, зберігаючи яскраве і всебічне розуміння та сприймання ситуації (площа “опори” дозволяє). Втручання у побудований таким чином психологічний простір потребує значно більших зусиль і досить утруднене (іноді навіть неможливе). 3. “Укорінення” особистісних структур, їх глибина і сталість. Йдеться про наявність ефективних зв’язків та стійкість перед зовнішнім тиском, підґрунтям яких є те, що особистість має таке гли- боке коріння, яке зберігає надійний зв’язок із сутнісними пластами Я. 4. Наявність і чіткість внутрішніх пріоритетів поряд із поступливістю в непринципових ситуаціях. Таку людину важче залучити до вирішення другорядних питань, переключити в таку площину, де легше організувати на неї маніпулятивний вплив. 5. Гнучкість у засобах і стійкість у цілях. У відповідь на тиск іззовні людина міняє складові (інструментарій) своєї діяльності, зберігаючи при цьому свою внутрішню цілісність. 6. Духовна зрілість – наявність стійких смислових зв’язків, ціннісних орієнтирів, причому спрямованих на позаособистісні цінності (що свідчить про широку площину опори). Життєві цілі можуть бути настільки масштабними, що лежатимуть за межами одного людського життя. Особистісна сила, а за нею і опір зовнішнім впливам і тиску тим більші, чим вищий духовний рівень людини як індикатор завершення становлення її особистісної сутності. Одним із найважливіших психологічно обгрунтованих прийомів іміджмейкерства є індивідуалізація політика. В його основі – вдало обрана стратегія розвитку іміджу й точно проведена тактика його коригування відповідно до оперативної потреби (ситуації), що не завжди вміють робити вітчизняні іміджмейкери. Завжди легше зрозуміти, психологічно (невербально) і вербально (свідомо) декоду- вати поведінку людини, дії якої є передбачуваними. Індивідуалізації підлягають не тільки тип політика (в театральній режисурі поняття типажу актора є одним із базових у “показі” ролі), а й тип його поведінки щодо точності відтворення іміджевої тактики (моделювання іміджу) і стратегії (планування іміджу, його фіксації та розвитку). Ще один важливий прийом моделювання іміджу (що застосовується саме в тактичній площині) – акцентуація. Тобто виділення і приведення деяких визначень (краще спеціальними дослідженнями), характеристик в образ політика, який має стати базовою “моделлю”. Коли ті чи інші якості, котрі раніше вважалися частковими або такими, що потенційно починають виходити на перший план, “випирати”, відтісняючи інші, тоді потрібна корекція, аби це не призвело до небажаних відхилень в іміджі, а також щоб не набуло гіпертрофованих розмірів, які потім буде набагато складніше або зовсім неможливо коригувати. Однією із найважливіших рис політика, безумовно, є професіоналізм. Він має певні складові: компетентність, упевненість, довіра, сталість, послідовність дій і контроль власних дій та відповідальність. Відомо, що зближують, консолідують людей спільні дії, особливо захист і спротив загрозі. Це не тільки забезпечує єдність зусиль у досягненні цілей, а й висуває з колективу (який створюється під впливом тих чи інших обставин, що потребують спільних зусиль) лідера – людину, яка спроможна витримувати конкуренцію з іншими, виграти змагання (що в підручниках з дарвінізму здавна трактується як боротьба за “поліпшення біологічного виду”). Паралельно з цим виникає потреба (а не притаманна лідеру властивість, як нині модно писати в різних іміжмейкерских есе) командувати, нав’язувати свою волю, якщо не напрям?, то принаймні – свою думку, свої міркування, переконання для досягнення усвідомлених цілей, намагань, намірів. Сукупність останніх здебільшого і визначає рівень домагань, про який ішлося вище. У формуванні лідерського типажу велику роль відіграє потреба: а) у спілкуванні; б) у сприйнятті (переважно позитивному, адже негативне сприйняття здається несправедливим) своїх думок, міркувань, переконань. Лідерство стимулює змагання, конкурентоспроможності, іноді пряме нав’язування своєї волі, вимагає поряд із цим і підлеглості, покори (адже, як ми зауважували вище, лідера “роблять” підлеглі). Спротив, дія партнера, який не сприймає думок і намірів лідера, відчувається і оцінюється лідером як “несправедливе” ставлення до нього, недооцінювання його намірів, адже вони (на думку самого лідера) спрямовані переважно на загальне благо. Тут треба нагадати, що будь-яке змагання є передумовою оцінювання себе і партнера. Лідер завжди високо поціновує себе, іноді навіть вище за те, чого насправді гідний. Але треба пам’ятати, що кожному члену суспільства притаманне устремління до лідируючого стану, тому нав’язування чужої волі завжди сприймається як заподіяння шкоди. Для лідера політичної організації в цьому є певний вихід: якщо ідеологія його політичної структури (партії, об’єднання тощо) є загальноприйнятною з огляду на домінуючі цінності (добро, справедливість, поліпшення життя, ідеали загального благополуччя і щастя як у духовному, так і в світському розумінні) – в такому разі домінування лідера сприймається як домінування особи, котра виконує свої обов’язки і несе найбільшу і найвагомішу відповідальність за досягнення цілей або хоча б певне об’єктивне просування до них – прогрес у досягненні поставленої мети. Існує й інше почуття, протилежне лідерству: підпорядкованість авторитету, підлеглість, яка втілюється у задоволенні почуття підкорення вищому. Психологи називають його конформізмом. Зумовлюється він ступенем переваги, за якого припускається або навіть схвалюється підпорядкованість – це і є показник підлеглості, ступінь прояву конформізму. Лідер також відчуває прояв цього почуття, коли він готовий визнати авторитет, але тільки за дуже високого рівня вищості опонента. Конформний тип завжди готовий слухати кожного, хто стоїть хоч би трохи вище за нього. Лідерство й підпорядкованість – це саме ті якості, протилежність і протиборство між якими визначає індивідуальне почуття справедливості. Мабуть, немає двох людей, у яких уявлення про справедливість стосовно себе були б тотожними. Але людське суспільство розпалося б, якби його члени не знаходили спільності у своїх уявленнях про справедливість, незважаючи на їх різноманітність та різнобічність. Ця спільність втілюється насамперед у самій наявності прав і обов’язків у людських стосунках. Далі необхідно виникає спільність в уявленнях про зміст того й іншого, при збереженні всього розмаїття відтінків сприймання і поведінкової реалізації. Підсумовуючи проведений аналіз, можна зробити головний висновок: одним із критеріїв ефективності майбутнього політичного лідера, безумовно, є відчуття справедливості. Причому це не остаточний “сумарний” поштовх, який ми зазвичай вважаємо фінальним (вищим) проявом якогось із найбільш активних людських почуттів, а саме пошук справедливості як процес, тобто відтворення принципів справедливості у нашій діяльності, наслідування цим принципам у житті, устремління до так званої “вищої справедливості” як ідеалу всіх часів і народів. Тому ми вважаємо доцільним завершити нашу статтю не сухими висновками, а високогуманістичним за суттю висловлюванням відомого сучасного психотерапевта, засновника онтопсихології, автора багатьох книжок із психології та психотерапії Антоніо Менегетті: “Від дитячих майданчиків для ігор до академічних, парламентських та церковних кафедр і трибун – всюди лунає: “Це справедливо!” або “Це несправедливо!”. Ще сорок років тому будь-яка форма держави здавалася непорушною. Будь-яка наукова концепція в рамках своєї системи уявлялася непохитною. Будь-яка ідеологія за власними критеріями (виділення наше. – О.С.) є правильною… Але якщо людина має право на незалежне сприймання явищ і ставлення до них, на чому ж ґрунтуються законність і державність? Що ж у кінцевому підсумку є справедливим? Справедливим може бути дещо спільне, де кожний може знайти й реалізувати себе. Усі ми з абсолютизованих світів і, подорослішавши, розплачуємося за це” [2, с. 51–52]. Отже, ідея справедливості може розгортатися у двох площинах: ідеальній – у просторі думок і уявлень та реально-матеріальній, де вона може реалізовуватись як “у собі” – кожному з нас, так і в суспільстві, загалом. Людина, що стане носієм цієї ідеї та одночасно її реалізатором, неодмінно уособлюватиметься з ідеєю справедливості як такою. Література 1. Почепцов Г.Г. Имидж-мейкер. – К.: Изд-во Губерникова, 1995. 2. Менегетти А. Мудрец и искусство жизни. – Екатеринбург, 1998. ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ ТА ПОБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ОСОБЛИВОСТІ ВОЛЬОВОЇ РЕГУЛЯЦІЇ ОСОБИСТОСТІ В ПРОЦЕСІ СУСПІЛЬНО КОРИСНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В. М. Абеляр Аналізуються особливості окремих вольових рис особистості; висвітлюється авторське бачення суспільно корисної діяльності; розкривається зміст конструктивної системи цінностей (КСЦ) та її взаємозв’язок з вольовою регуляцією. Ключові слова: вольова регуляція, вольові риси, суспільно корисна діяльність, конструктивна система цінностей, мир, безпека. Анализируются особенности отдельных волевых качеств личности; освещается авторское видение общественно полезной деятельности; раскрывается содержание конструктивной системы ценностей (КСЦ) и ее взаимосвязь с волевой регуляцией. Ключевые слова: волевая регуляция, волевые качества, общественно полезная деятельность, конструктивная система ценностей, мир, безопасность. Some peculiarities of person’s will are analyzed; the author’s view point on the socially useful activity is described; the content of the constructive system of values (CSV) and its connection with the quality of will are revealed. Key words: peculiarities of person’s will, socially useful activity, the constructive system of values, peace, and security. Проблема. Під кутом зору ряду субстанційно-онтологічних концепцій добра (СОКД) добро як категорія духовного життя людини і духовного буття природи тотожне поняттю закону, а прагнення добра є прагненням закону. В аспекті акциденційних теорій добра (АТД) поняття добра зводиться до певних матеріальних благ, набуваючи обмежених форм. Духовні блага можуть належати одночасно необмеженій кількості осіб і давати їм користь. Користь від духовних благ, наприклад знань, тим більша, чим більше людей ними володіють [1]. Суспільно корисну діяльність особистості можна розглядати як процес утілення ідеї добра в дійсність у двох напрямах: як дотримання закону (СОКД) і як творення матеріальних благ (АТД). Злочинні зазіхання на життя і здоров’я людей, які й досі залишаються однією з найгостріших проблем сьогодення, нерідко здрібнюють результати суспільно корисної діяльності або й перешкоджають її здійсненню. Сучасна проблематична реальність, яку можна сформулювати як тріаду Глобалізація – Постмодерн – Безпека [2], породжує нові проблеми, у т. ч. проблему безпеки будь-якої діяльності, зокрема суспільно корисної. Поняття “безпека” як соціальне явище і життєво важлива цінність тісно пов’язане з усіма формами та напрямками взаємодії в системі Природа – Людина – Суспільство. Елементи цієї системи відображають процеси взаємовпливу певних об’єктів, сила виявлення яких зумовлюється, зокрема, ступенем розвитку вольових рис особистості [3]. Спрямованість вектора моральної компоненти волі особистості певною мірою зумовлює характер соціальних наслідків її суспільної діяльності, проте воля – насамперед інструмент для реалізації (свідомо, активно) або проекції (несвідомо, пасивно) системи цінностей особистості та ідей, які виникли на її підґрунті. Оцінювати під кутом зору моралі слід не волю, а наслідки її застосування людиною [4]. Потенційні наслідки виявлення “доброї” волі в процесі суспільно корисної діяльності – утвердження миру і безпеки, “злої” волі – насильство і війна. Якщо людина здійснює суспільну діяльність на засадах конструктивної системи цінностей (КСЦ), її (діяльність) можна вважати соціально корисною, а наслідки цієї діяльності – виявами “доброї” волі. Розвиток особливостей вольової регуляції особистості – суб’єкта суспільно корисної діяльності на засадах КСЦ – сприяє поширенню філософії КСЦ у суспільстві та збільшенню числа проявів “доброї” волі в процесі суспільно корисної діяльності. Розроблення і практичне застосування результатів психоло- гічних досліджень в означеному напрямку сприяло б вивченню особливостей вольової регуляції особистості в аспекті суспільно корисної діяльності, мінімізації деструктивних наслідків суспільної діяльності та розвитку її конструктивних аспектів через зменшення числа виявів “злої” волі і збільшення виявів “доброї”. Метою нашого дослідження є аналіз особливостей окремих вольових рис особистості; висвітлення авторського бачення соціально корисної діяльності; розкриття змісту конструктивної системи цінностей (КСЦ) та її взаємозв’язку з вольовою регуляцією в процесі суспільної активності. Змістова сутність волі та механізми її функціонування на сьогодні залишаються нез’ясованими [5]. У сучасній науці погляди психологів на поняття “воля”, “вольова регуляція”, “вольові риси” суттєво відрізняються. Є. П. Ільїн вважає, що воля – поняття поліфункціональне; воля – не лише вольова регуляція, яка, своєю чергою, не тотожна поняттю “довільне управління”. Довільне управління та вольова регуляція співвідносяться як ціле і його частина. Вольова регуляція розглядається як вид довільного управління, пов’язаний з переборюванням зовнішніх і внутрішніх труднощів [4; 5]. В. К. Калін розглядає вольову регуляцію як створення оптимального режиму активності, що забезпечує найбільшу ефективність діяльності (див. [6]). Спосіб формування оптимальної вольової компоненти особистості, призначений для досягнення оптимального режиму активності особистості [7], – один з елементів комплексної системи розвитку вольових рис особистості. Вольові риси особистості як особливості вольової регуляції, що виявляються в конкретних специфічних умовах, – реальні параметри, які підлягають вимірюванню за допомогою психологічного інструментарію. Оскільки вольові риси формуються в процесі діяльності особистості, як наголошують Ф. Н. Гоноболін, В. І. Селіванов, А. Ц. Пуні, то науковий інтерес становлять виявлення і формування вольових рис особистості в процесі усіх видів її діяльності, у т. ч. суспільно корисної. Дослідження з метою встановлення пріоритетності певного виду діяльності, що сприяє активному розвиткові особливостей вольової регуляції особистості, безумовно, відкриють нову сторінку у вивченні проблеми волі. Деякі вчені стверджують, що природа волі ірраціональна, містить елементи фаталізму [6], не підлягає аналізові та передбаченню; що можна лише констатувати факт вияву за певними умовними ознаками. За таких обставин діагностика і розвиток особливостей вольової регуляції особистості практично неможливі. На нашу думку, будь-яка діяльність – водночас середовище і процес, потенційно придатні для розвитку вольових рис особистості, а суспільно корисна діяльність, пов’язана з особливостями вольової регуляції особистості, відбувається на засадах домінуючої у свідомості суб’єкта системи цінностей. Під конструктивною системою цінностей розумітимемо систему цінностей, що всебічно сприяє захисту життя і здоров’я людини. Провідними цінностями цієї системи є загальнолюдські цінності, зокрема життя у всіх його виявах і формах, мир, безпека. КСЦ не передбачає суворої ієрархії цінностей і містить таку суму конструктивної інформації (негентропії) [8], яка забезпечує стійку тенденцію в процесі прийняття рішень, надаючи перевагу лише конструктивним з погляду необхідності збереження миру і злагоди в суспільстві соціально корисним варіантам розвитку подій, тобто сприяючи здійсненню суспільно корисної діяльності. Процес суспільно корисної діяльності можна розглядати як процес активного зниження ентропії, що сприяє вирішенню проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру. Власне, суспільно корисна діяльність становить негентропійний процес, невід’ємною компонентою якого є вольова регуляція. Суспільно корисна діяльність особистості – складова міжнародної суспільної діяльності людства. Статутом ООН (Розділ І, ст. 1) закріплено основні цілі міжнародного співробітництва, у т. ч. підтримка міжнародного миру та безпеки, розв’язання проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру [9]. Основні принципи міжнародного права, закріплені в Статуті ООН, свідчать про пріоритетність таких загальнолюдських інтересів і цінностей, як мир і безпека, життя і здоров’я, міжнародне співробітництво і мирне співіснування. Це дає змогу розглядати систему цінностей, покладену в основу діяльності Організації Об’єднаних Націй, як реальну, діючу модель конструктивної системи цінностей суб’єкта суспільно корисної діяльності. Офіційно задекларовані системи цінностей і результати діяльності не лише ООН, а й ряду інших організацій свідчать про очевидну конструктивність систем цінностей, покладених в їх основу, та виступають реальними носіями моделі конструктивної системи цінностей суб’єктів суспільно корисної діяльності. Ідеться, зокрема, про Міжнародний Комітет Червоного Хреста, Корпус Миру, Олімпійський комітет тощо, статути яких свідчать про реальну соціально корисну спрямованість їх діяльності. Участь у діяльності цих організацій передбачає добровільне прийняття та поширення систем цінностей цих організацій, а фіксована участь передбачає суспільну оцінку наслідків діяльності. Один з прикладів реального носія моделі конструктивної системи цінностей як суб’єкта суспільно корисної діяльності – молодіжна громадська організація “Комітет Миру”, офіційно задекларована мета діяльності якої – поширення ідеї миру та злагоди в суспільстві і впровадження демократичних цінностей. Серед статутних завдань організації – боротьба з насильством у всіх його виявах і формах. Система ціннісних орієнтацій організації сформована на основі КСЦ та задекларована у статуті організації. Участь у діяльності організації передбачає здійснення суспільно корисної діяльності. Волонтерська діяльність, яку активно практикує та заохочує МГО “Комітет миру”, – один з прикладів соціально корисної діяльності на благодійних засадах, яскравий вияв “доброї волі” особистості. Поняття “добра воля” і “зла воля” віддавна увійшли у всі сфери життєдіяльності людини. Міжнародна юридична практика розглядає “злу волю” (англ. mens rea) як деструктивний за природою задум, спрямований на вчинення діяння [10]. Людина, що здійснює соціально корисну діяльність, виявляє “добру” під кутом зору суспільства волю. Проте воля як “сліпа потенція” (за Гізелем) – насамперед інструмент впливу, реалізації місій, бачень, ідей, природа яких формується на основі системи цінностей. Перший крок до вивчення особливостей вольової регуляції особистості – здійснення комплексної психо- діагностики особистості. Вияви альтруїзму – неодмінна компонента соціально корисної діяльності. Еволюційні психологи вважають, що суспільство слід навчати альтруїзму, оскільки людина народжується егоїстом [11]. Джерело істинного альтруїзму – емпатія як компонента КСЦ та елемент основи вертикальної структури вольових рис. Формування вертикальної структури вольових рис сприяє здійсненню будь-якої діяльності, у т. ч. соціально корисної [4]. Особливості вольової регуляції особистості первинні стосовно процесу формування КСЦ, а елементи системи цінностей – вторинні. Характер системи ціннісних орієнтацій впливає на формування моральної компоненти вертикальної структури вольових рис [10] і соціальну спрямованість вольової регуляції особистості (характер наслідків її виявлення). Вважаємо, що в процесі суспільно корисної діяльності особливості вольової регуляції особистості виявляються, формуються і розвиваються у взаємозв’язку із системою цінностей особистості, а діяльність на засадах КСЦ сприяє збільшенню числа проявів “доброї” волі (альтруїзму), розвиткові вольових рис особистості, зокрема наполегливості і терпеливості. Участь у роботі громадських організацій дає простір для виявлення вольових рис особистості. Психологічні дослідження, проведені 2008 року з метою вивчення особливостей вольової регуляції особистості в процесі суспільно корисної праці, відкрили нове бачення виявів волі особистості в процесі діяльності. У дослідженні № 1, проведеному МГО “Комітет Миру” 2008 року, взяли участь 520 осіб. Склад вибірки: 1) 38 % – жінки, 62 % – чоловіки; 2) 7 % – особи віком від 16 до 20 років; 43 % – від 21 до 40 років; 34 % – від 41 до 60 років; 16 % – старше 60 років; 3) на момент участі в дослідженні всі респонденти стверджували, що не беруть участь у діяльності громадських організацій та благодійних фондів. У дослідженні № 2, проведеному МГО “Комітет Миру” 2008 року, взяли участь 543 особи. Склад вибірки: 1) 41 % – жінки, 59 % – чоловіки; 2) 11 % – від 16 до 20 років; 48 % – від 21 до 40 років; 31 % – від 41 до 60 років; 10 % – старше 60 років; 3) на момент участі в дослідженні всі респонденти фактично брали участь у роботі громадських організацій та благодійних фондів. До переліку методик досліджень №№ 1 і 2 увійшли: методика М. Рокича “Ціннісні орієнтації” [12], методика “Складне завдання” (для визначення виявів наполегливості) [4], опитувальник для самооцінки терпеливості (Є. П. Ільїн, Є. К. Фещенко) [4], методика діагностики домінуючої стратегії психологічного захисту в спілкуванні В. В. Бойко [13], методика САТ (самореалізаційний тест Е. Шостром), письмове інтерв’ю. Результати психологічного дослідження (ПД) №№ 1 і 2 показали: 1) термінальну цінність “Щастя інших” 95 % учасників ПД № 1 розташували на 17-й позиції з 18-ти можливих, а 86 % учасників ПД № 2 – розташували на 2-й і 3-й позиціях з 18-ти можливих; 2) у письмовому інтерв’ю 91 % учасників ПД № 1 зазначили, що не вважають альтруїзм престижною цінністю, а 97 % учасників ПД № 2 підкреслили, що визнають альтруїзм за таку цінність і пов’язали свою позицію з участю в діяльності громадських організацій; 3) у 94 % учасників ПД № 2 виявлено кореляцію ступеня самоактуалізації особистості за шкалою ціннісних орієнтацій і виявів вольової риси “наполегливість” як особливості вольової регуляції; 4) 89 % учасників ПД № 2 показали кореляцію між вибором домінуючої стратегії психологічного захисту в спілкуванні “миролюбність” і ступенем розвитку вольової риси “терпеливість”; 5) 92 % учасників ПД № 2 стверджують, що беруть участь у діяльності громадських організацій і це сприяє збільшенню завдяки особисто їм числа виявів “доброї волі” та розвитку в них наполегливості й терпеливості; 6) 87 % учасників ПД № 1 погоджуються, що теоретично участь у діяльності громадських організацій сприяє збільшенню виявів “доброї волі” та розвитку наполегливості, терпеливості в осіб, що беруть участь у роботі таких організацій. Висновки. У структурі системи ціностей особистості відображається воля як свідомий вибір орієнтирів та особливостей існування її носія, а також моральна компонента волі. Соціальна значимість КСЦ полягає в запобіганні проявам насильства, конфліктів; відверненні війни та поширенні ідеї миру і злагоди в суспільстві; побудові розвиненого демократичного суспільства; її можна вважати обов’язковою передумовою безпеки будь-якої діяльності. Зміст системи ціннісних орієнтацій безпосередньо впливає на формування моральної компоненти вертикальної структури вольових рис і зумовлює соціальну спрямованість вольової регуляції особистості. Аналіз проведених психологічних досліджень, незважаючи помітний вплив фактора суб’єктивізму, свідчить про те, що в процесі суспільно корисної діяльності особливості вольової регуляції особистості виявляються у взаємозв’язку із системою цінностей особистості, а участь у діяльності громадських організацій сприяє збільшенню числа виявів “доброї волі” (альтруїзму) та розвитку наполегливості і терпеливості. Серед осіб, що беруть участь у роботі громадських організацій, діяльність яких фактично здійснюється на засадах КСЦ, виявлено кореляцію між вибором домінуючої стратегії психологічного захисту в спілкуванні “миролюбність” і ступенем розвитку вольової риси “терпеливість”, а також кореляцію ступеня самоактуалізації особистості за шкалою ціннісних орієнтацій і виявів вольової риси “наполегливість” як особливості вольової регуляції. Для розвитку вольової регуляції особистості в процесі соціально корисної діяльності, мінімізації деструктивних і розвитку її конструктивних аспектів рекомендуємо застосовувати окремі тренінгові програми, розроблені та апробовані автором публікації у 2007–2008 роках, наприклад: “Основи суспільно корисної діяльності”, “Розвиток вольових рис особистості”, “Особливості діагностики вольових рис особистості”. Література 1. Міжнародна поліцейська енциклопедія: У 10 т. / Відп. ред. Ю. І. Римаренко, Я. Ю. Кондратьєв та ін. – К.: Ін’юре, 2005. – Т. ІІ. 2. Васильев В. Л. Юридическая психология: Учеб. для вузов. – 5-е изд., доп. и перераб. – СПб.: Питер, 2008. 3. Общая теория национальной безопасности: Учебник / Под общ. ред. А. А. Прохожева. – 2-е изд., доп. – М.: РАГС, 2005. 4. Ильин Е. П. Психология воли. – СПб.: Питер, 2002. 5. Березовська І. В. Особливості розвитку вольових якостей студентів у навчально-професійній діяльності: Автореф... дис. канд. психол. наук / Південноукр. держ. пед. ун-т ім. К. Д. Ушинського. – О., 2007. 6. Щербаков Е. П. Функциональная структура воли. – Омск: Омская правда, 1990. 7. Смичок В. Д., Абеляр В. М. Перспектива оптимальної вольової компоненти процесу самореалізації особистості: Наук. вісн. Ун-ту “Львівський Ставропігіон”. Сер. психолого-педагогічна. – Л., 2006. – Вип. II. – С. 52–56. 8. Тарасов Л. В. Мир, построенный на вероятности. – М.: Просвещение, 1984. 9. Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2001. 10. Крылова Н. Е., Серебренникова А. В. Уголовное право современных зарубежных стран. – М.: Зерцало, 1997. 11. Майерс Д. Социальная психология. – 6-е изд., перераб. и доп. – СПб.: Питер, 2003. 12. Справочник практического психолога. Психодиагностика / Под. общ. ред. С. Т. Посоховой. – М. – СПб.: СОВА, 2006. 13. Практическая психодиагностика. Методики и тесты: Учеб. пособ. – Самара: Бахрах, 1998. ЕВОЛЮЦІЯ ІНСТИТУТУ КОМПЕНСАЦІЇ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ ЯК ПОКАЗНИК ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА О. В. Андрієнко Проаналізовано особливості еволюції правового регулювання інституту компенсації моральної шкоди як показника розвитку масової свідомості, притаманної демократичному суспільству, на прикладі змін у законодавстві України та Російської Федерації з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. Аналіз здійснено за рівнем законодавчого закріплення інституту компенсації моральної шкоди, колом суб’єктів, наділених правом на таку компенсацію, та колом випадків, у яких така компенсація можлива. Ключові слова: компенсація (відшкодування) моральної шкоди. Проанализированы особенности эволюции правового регулирования института компенсации морального вреда как показателя развития массового сознания, присущего демократическому обществу, на примере изменений в законодательстве Украины и Российской Федерации с учетом практики Европейского суда по правам человека. Анализ проведен по признаку уровня законодательного закрепления института компенсации морального вреда, кругу субъектов, наделенных правом на такую компенсацию, и кругу случаев, в которых такая компенсация возможна. Ключевые слова: компенсация (возмещение) морального вреда. Features of evolution of the legal institute of a moral injury indemnification as an indicator of development of mass consciousness of democratic society are analyzed illustrated by means of an example of legislation changes in Ukraine and Russian Federation taking into account practice of the European Court of Human Rights. The mentioned analysis is realized on the basis of a level of the legislative setting of the institute of the moral injury indemnification; a circle of authorized persons to receive the indemnification and a circle of potential cases of such compensation. Key words: compensation (indemnification) of moral injury (damage). Проблема. Система законодавства є одним із головних регуляторів політичного життя країни. Право як сукупність формалізованих норм (поряд із нормами моралі, філософією, релігією, звичаями і традиціями, існуючим у суспільстві інформаційним полем, мовою і соціальними нормами на рівні референтних груп) формують масову й індивідуальну свідомість громадян, сприяючи або перешкоджаючи демократизації політичного життя та побудові громадянського суспільства. Однак правова система зазнає зворотного впливу, еволюціонуючи внаслідок змін у масовій та індивідуальній свідомості, котрі виникають завдяки суспільній практиці та виявляються через демонстровану поведінку суб’єктів соціуму. Отже, існуюча система законодавства і тенденції у її трансформації є однією із форм відображення стану політичної свідомості у тій чи іншій державі. Проте це твердження є справедливим не тільки для цілісної сукупності законодавчих норм, конкретної країни, а й для еволюції окремих правових інститутів у зв’язку зі змінами у свідомості суб’єктів політичного життя. Одним із таких законодавчих інститутів, що відображає стан політичних настанов, є сукупність закріплених на державному рівні норм, які регламентують право на компенсацію моральної шкоди. Еволюція цього правового інституту є показником і чинником змін у політичних настановах суб’єктів політичного життя суспільства, включаючи його громадян. Аналіз існуючих в Україні та Російській Федерації (надалі – РФ) теоретичних розробок [1–10 та ін.], присвячених інституту компенсації моральної шкоди, дає підстави стверджувати, що вказаний феномен вивчається переважно в контексті юридичних наук (зокрема цивільного права), при цьому розкриття психологічного змісту зазначеного явища лише започатковано [11–14], а політико- психологічні аспекти не розкрито як такі. З огляду на це мета статті – дослідити особливості еволюції правового інституту компенсації моральної шкоди як показника розвитку масової свідомості, притаманної демократичному суспільству, на прикладі змін у законодавстві України та РФ з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. Правові системи України та РФ мають спільні історичні корені, котрі сягають законодавства СРСР, у якому доцільність інституту компенсації моральної шкоди ставилася у пряму залежність від визнання за вказаним інститутом певних функцій. Адже, як зазначає Д. В. Боброва [3, с. 814], суть і соціальне призначення позадоговірної відповідальності (включаючи компенсацію моральної шкоди) можуть бути розкриті за допомогою її функцій. Прямолінійність вирішення питання про функціональну спрямованість зазначеного правового інституту була ключовим аргументом у “фразеологічних вправах” [5, с. 17] проти його законодавчого закріплення. Як підкреслює М. Н. Марченко [15, с. 609], у попередньому суспільстві, де все було одержавлено, головне значення приділялося штрафній, каральній відповідальності. Більшість теоретиків стверджувала, що відповідальність полягає лише у застосуванні штрафних, каральних санкцій. Однак поступово акцент почав зміщуватися на правовідновлювальну, компенсаційну функцію, при цьому саме особистість та її психологічна недоторканність почали визнаватися найвищою соціальною цінністю. Інакше кажучи, почалися зміни в політичних настановах та ціннісних орієнтаціях у суспільстві, що призвело до вибудовування нової ієрархії, на вершині якої особистість, а не держава. Завдяки таким змінам у масовій свідомості останнім часом існування СРСР на його терені нарешті було законодавчо визнано право на компенсацію моральної шкоди: з’явився Закон СРСР від 12.06.1990 р. “Про пресу та інші ЗМІ”, а потому – Основи цивільного законодавства СРСР та республік, що й стали відправною точкою для подальшого становлення систем цивільного законодавства України та РФ. Проте згодом шляхи законодавчого регулювання інституту компенсації моральної шкоди у вказаних державах розійшлися: розвиток цього правового інституту в Україні був значно бурхливіший, ніж у Росії, що зумовлено відмінностями у політичній свідомості. Аналіз відповідних законодавчих норм дає змогу виділити три основних критерії, за якими різняться ступені такого розвитку в названих державах: 1) рівень законодавчого закріплення; 2) коло суб’єктів, наділених правом на компенсацію моральної шкоди; 3) коло випадків, у яких визнається право на таку компенсацію. Щодо першого критерію в Україні право на компенсацію моральної шкоди закріплено передусім у Конституції 1996 р. (статті 32, 56, 62, 152), а також у Цивільному кодексі України (надалі – ЦК), в якому з питаннями компенсації моральної шкоди пов’язано 26 статей. Крім того, діють понад 80 законів і низка підзаконних нормативних актів, пов’язаних із поняттям моральної шкоди та її компенсацією. Питань права на її відшкодування торкається у своїх рішеннях і Конституційний Суд України. На противагу цьому Конституція РФ 1993 р. не містить взагалі посилань на право компенсації моральної шкоди. У Цивільному кодексі РФ досліджуване поняття згадується лише у п’яти статтях. Оскільки період законодавчого закріплення інституту компенсації моральної шкоди в країнах пострадянського простору становить лише 17 років, визнання права на компенсацію моральної шкоди на конституційному рівні, наявність публічно-правових елементів у регламентації зазначеного правового інституту є показником формування політичної настанови на самоцінність психологічного простору людини. Це дає підстави для висновку, що в Україні така тенденція виражена набагато інтенсивніше. Щодо критерію відмінностей – кола суб’єктів, наділених правом на компенсацію моральної шкоди, – то в Україні таким правом наділені як фізичні, так і юридичні особи (статті 1166, 1167 ЦК України). Стосовно владних органів інтерес викликає ст. 49 Закону України “Про інформацію”, якою передбачено, що ці органи як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації мають право вимагати по суду лише спростування недостовірної інформації без відшкодування моральної шкоди. Не передбачена чинним законодавством і можливість виступати суб’єктом права на компенсацію моральної шкоди самої держави Україна. На відміну від цього російська доктрина цивільного права схиляється не на користь компенсації моральної шкоди юридичним особам. Так, А. П. Сергєєв і Ю. К. Толстой [16, с. 311] пишуть: “... чаша терезів схиляється на користь того, що моральна шкода юридичній особі, виходячи із самої категорії моральної шкоди як заподіяння фізичних і моральних страждань, заподіяна не може бути. У тих випадках, коли діловій репутації юридичної особи заподіяна шкода розповсюдженням будь-яких ганебних відомостей, юридична особа може вимагати відшкодування заподіяних їй збитків, у тому числі у вигляді упущеної вигоди”. Отож, нині російський законодавець (ст. 152 ЦК РФ) передбачає можливість компенсації моральної шкоди юридичній особі лише у випадку захисту її ділової репутації. Нагадаймо, що ознаки юридичної особи мають численні суб’єкти політичних процесів, наприклад громадські об’єднання, політичні партії тощо. Визнання права на компенсацію моральної шкоди за юридичними особами, незважаючи на деяку спірність, є ознакою формування громадянського суспільства з його настановою на значення саморегулювальних процесів і на роль відповідних недержавних колективних суб’єктів суспільного життя. Понад те, ці колективні суб’єкти наділяються додатковим засобом захисту від неправомірних дій осіб, зокрема наділених владою. Одним із пояснень такої відмінності могло б слугувати те, що ЦК України прийнято 16.01.2003 р., тоді, як ЦК РФ – ще 21.10.1994 р. Однак книга четверта ЦК РФ, що була прийнята 18.12.2006 р. і стосується права інтелектуальної власності, не передбачає такого засобу захисту порушеного права, як компенсація моральної шкоди, на відміну від Закону України “Про авторське право і суміжні права”, прийнятого ще 23.12.1993 р. Тому можна говорити про принципову позицію суб’єкта законодавчої влади РФ. Отже, український законодавець, на відміну від російського, не ставить під сумнів право юридичної особи на компенсацію моральної шкоди. Більше того, нині дискутується право юридичної особи на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади і місцевого самоврядування за відсутності їх вини. Показовими у цьому аспекті є також рішення Європейського суду з прав людини, зокрема: рішення у справі “Українська Прес-Група проти України” від 29.03.2005 р., яким за порушення права на свободу поглядів на користь юридичної особи як компенсацію саме моральної шкоди стягнуто 33 000 євро. При цьому до уваги взято аргументацію позивача, що внаслідок винесення рішень національними судами редакторський склад видання та журналісти були піддані тиску та цензурі і не могли вільно висловлювати свої погляди стосовно головних соціальних і політичних подій, які сталися в країні. Відповідно, газета втратила свою гостроту та глибокі аналітичні погляди. Як наслідок, тираж газети зменшився, кілька провідних журналістів і працівників залишили газету. Крім того, винесення судами таких рішень означало, що заявник опублікував неправдиву інформацію, а це негативно позначилося на його репутації як ЗМІ; рішення у справі “Совтрансавто-Холдинг проти України” від 25.07.2002 р., яким за порушення права мирно володіти своїм майном і права на справедливий судовий розгляд на користь юридичної особи як компенсацію моральної шкоди стягнуто 75 000 євро. Суд мотивував своє рішення в цій частині тим, що становище тривалої непевності, в якому опинився заявник, повинно було об’єктивно спричинити, з одного боку, значні труднощі в плануванні рішень, що мали прийматися стосовно управління підприємством, а з другого – неприємності у стосунках заявника як холдингу із транспортними товариствами, що використовують марку “Совтрансавто”. Крім того, ця непевність мала завдати шкоди репутації самої марки в очах справжніх та потенційних клієнтів; рішення у справі “Агротехсервіс” проти України” від 05.07.2005 р., яким за порушення права мирно володіти своїм майном і права на справедливий судовий розгляд на користь юридичної особи як компенсацію саме моральної шкоди стягнуто 5 000 євро; рішення у справі “Московська гілка армії порятунку проти Росії” від 05.10.2006 р. та у справі “Церква саєнтології міста Москви проти Росії” від 05.04.2007 р., якими за порушення права на свободу зібрань та свободу віросповідання стягнуто на користь кожної із названих юридичних осіб по 10 000 євро. І хоча зазначені рішення після набуття ними сили стають невід’ємними частинами правового поля відповідно України й Росії, тенденції, зафіксовані у них, значно частіше дістають відображення у законодавстві та судовій практиці України, ніж у РФ. Стосовно третього критерію відмінностей, а саме – кола випадків, у яких визнається право на компенсацію моральної шкоди, то історично для законодавства країн континентального права характерною є віднесеність інституту компенсації моральної шкоди до сфери приватного права, зокрема до переважно деліктних зобов’язань, що виникають із посягання на особисті немайнові права у випадках, прямо передбачених законом. Однак еволюція цього правового інституту в Україні, як і в більшості європейських держав, прямує до універсалізації права на компенсацію моральної шкоди (тобто до розширення кола випадків, коли можлива така компенсація, охоплюючи поступово як деліктні, так і договірні зобов’язання, що виникають із порушення і майнових, і особистих немайнових прав, незалежно від наявності прямої законодавчої норми та виходячи за межі приватноправових відносин і завойовуючи належне місце у публічно-правових відносинах). Проте для російського законодавця і російської судової практики притаманний підхід, за якого моральна шкода, заподіяна порушенням майнових прав, компенсується лише у випадках, прямо передбачених законом. Зазначена позиція не дістала схвалення у російській правовій доктрині [16, с. 309; 17, с. 206–207]. Представники російської судової влади самі визнають, що ця норма вужча за ту, що існувала у вже згадуваних Основах цивільного законодавства СРСР та республік (ч. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду РФ від 20.12.1994 р. № 10 у редакції від 06.02.2007 р. № 6). Тобто існує звуження кола випадків, коли моральна шкода компенсується. У законодавстві РФ, на відміну від українського, також не ставиться окремо питання про можливість компенсації моральної шкоди, заподіяної невиконанням договірних зобов’язань. Очевидно, що така компенсація можлива лише у випадках, прямо передбачених спеціальним законодавством (наприклад, ст. 16 Закону РФ “Про захист прав споживачів”). Водночас ст. 611 ЦК України прямо вказує, що у випадку порушення зобов’язань (без диференціації договірних чи позадоговірних) настають правові наслідки, встановлені договором або законом, у т. ч. й відшкодування моральної шкоди. Фактично ця стаття є підставою для встановлення у договорах обов’язку компенсувати моральну шкоду у разі порушення зобов’язання. Однак настанови українських суддів більш консервативні, ніж представників законодавчої влади: судова практика йде шляхом, коли відсутність у правочині положення про право сторони на компенсацію моральної шкоди позбавляє сторону права вимагати вказану компенсацію. У такому випадку чи не єдиним визнаним судовою владою шляхом для законодавчого обґрунтування вимоги про компенсацію моральної шкоди є посилання на норми Закону України “Про захист прав споживачів”. Застосування цивільноправового інституту компенсації моральної шкоди до інших суспільних відносин (податкових, фінансових, адміністративних), які традиційно належать до публічних, нині прямо передбачене законодавством (Закон України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”). Проте судова практика свідчить, що і до появи відповідних законів таке застосування було цілком можливим [18]. Висновки. Еволюція інституту компенсації моральної шкоди, зокрема її законодавчого закріплення, є показником змін у масовій свідомості, пов’язаній із формуванням громадянського суспільства та становленням правової держави. Визнання права на компенсацію моральної шкоди відображує політичні настанови суб’єктів влади на принаймні деклароване визнання людини та її особистісного простору вищою цінністю, а також на зміну в настановах щодо функцій тих чи інших правових інститутів – зміщення акцентів з карально-репресивних устремлінь на правовідновлювальні та компенсаційні. Розвиток українського законодавства, що регулює право на компенсацію моральної шкоди, призводить до збільшення відповідних судових прецедентів, висвітлення їх у ЗМІ, а також, у свою чергу, до формування відповідних когнітивних структур у пересічних громадян (знання про сам феномен моральної шкоди, можливість її компенсації, можливі варіанти дій у психотравмуючих ситуаціях, зокрема, звернення до суб’єктів владних повноважень з вимогою забезпечити компенсації нематеріальних втрат). Такі сформовані уявлення є передумовою для прийняття рішення у психотравмуючій ситуації, а саме – ставлять перед вибором варіантів наступної поведінки, спектр яких завдяки відповідному правовому регламентуванню розширюється. Визнання українським законодавцем за колективними суб’єктами права на компенсацію моральної шкоди є ознакою того, що держава готова до партнерської взаємодії не лише із окремими людьми, але й з юридичними особами, які можуть у деяких сферах становити досить серйозну конкуренцію їй. Безумовно, зазначений правовий інститут незрідка використовується і як засіб політичної боротьби, зокрема зі ЗМІ. Деякі судові прецеденти свідчать про інфантильність або неадекватність вимог позивачів. Проте лавиноподібно зростаюча судова практика у справах таких категорій, а також теоретичні дослідження сприяють поступовій уніфікації підходів і пошуку оптимальних напрямів розв’язання відповідних спорів. З огляду на це можна стверджувати, що інститут компенсації моральної шкоди – це необхідне у громадянському суспільстві знаряддя самозахисту, адекватність застосування якого свідчить про ступінь зрілості правової держави. Перспективними напрямами наступних досліджень феномена моральної шкоди є розкриття ролі ЗМІ (зокрема, психологічних механізмів їх впливу на законодавця) у розвитку правового регулювання інституту компенсації моральної шкоди. Література 1. Боброва Д. В. Права граждан на возмещение вреда. – К., 1990. 2. Зейц А. Возмещение морального вреда по советскому праву // Еженед. сов. юстиции. – 1927. – № 47. 3. Зобов’язальне право: теорія і практика. / О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова, В. В. Луць та ін.; За ред. О. В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с. 4. Корчевная Л. А. Возмещение морального вреда юридическим лицам // Возмещ. морал. вреда и акт. вопросы совр. гражд. права. – Одесса: Астропринт, 1998. – 44 с. 5. Малеин Н. С. Возмещение вреда, причиненного личности. – М.: Юрид. лит-ра, 1965. – 232 с. 6. Палиюк В. П. Моральный (неимущественный) вред. – К., 1999. – 232 с. 7. Сиротенко С. Деякі особливості застосування норм про компенсацію моральної (немайнової) шкоди стосовно суб’єктів господарювання // Вісн. Акад. прав. наук України. – 1999. – № 1. – С. 210 – 217. 8. Шимон С. І. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди як спосіб захисту суб’єктивних цивільних прав: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03. / Нац. Акад. наук України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 1998. 9. Эрделевский А. Компенсация морального вреда в России и за рубежом. – М.: Изд. группа “ФОРУМ-ИНФРА-М”, 1997. – 240 с. 10. Эрделевский А. Моральный вред: соотношение с другими видами вреда // Рос. юстиция. – 1998. – № 6. 11. Аликина Н. В. Ущемление личности (некоторые правовые и психологические аспекты) // Крим. и судеб. экспертиза: Межвед. науч.- метод. сб. / Отв. ред. А. М. Пасенюк. – Вып. 51. – К., 2003. – С. 196–205. 12. Антосик С. М., Кокун О. М. Відшкодування моральної шкоди: психологічні аспекти // Адвокат. – 1998. – № 4. – С. 17–21. 13. Чуманов А. В. Применение психологических знаний по делам о моральном вреде // Современное состояние и перспективы развития новых направлений судебных экспертиз в России и за рубежом: Мат-лы междунар. науч.-практ. конф. – Калининград, 2003. 14. Южанинова А. Л. Судебно-психологическая экспертиза в гражданском процессе. Судебно-психологическая экспертиза по делам о компенсации морального вреда: В 2 ч. – Саратов, 2000.– ч. 2 – 80 с. 15. Общая теория государства и права. Акад. курс: В 2 т./ Под ред. М. Н. Марченко. – М., 1998. – Том 2. Теория права.– 640 с. 16. Гражданское право: Учебник: Изд. 3-е, перераб. и доп. – В 2 ч. / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. – М.: Проспект, 1998. – Ч. 1. – 632 с. 17. Гражданское право: Учеб. для вузов: В 2 ч. / Под общ. ред. Т. И. Илларио- новой, Б. М. Гонгало, В. А. Плетнева. – М., 1998. – Ч. 1. – 464 с. 18. Теньков С. Матеріальна відповідальність податкових органів // Вісн. подат. служби України. – 2000. – № 5. – С. 58 – 60. ЕМОЦІЙНО-ВОЛЬОВИЙ КОМПОНЕНТ ГРОМАДЯНСЬКОЇ АКТИВНОСТІ МОЛОДІ І. В. Голіна Розглянуто методологічні засади визначення громадянськості й громадянської активності, а також результати емпіричного дослідження емоційно-вольової сфери і рівня соціальної активності старших школярів. Ключові слова: громадянськість, громадянська активність, надія, життєстійкість, самореалізація. Рассмотрены методологические основы определения граждан- ственности и гражданской активности, а также результаты эмпирического исследования емоционально-волевой сферы и уровня социальной активности старших школьников. Ключевые слова: гражданственность, гражданская активность, надежда, жизнестойкость, самореализация. Methodological basis of the determination of civil and social activity is examined as well as the empirical results of the research of the emotional and will sphere and the level of social activity of young people of senior secondary school. Key words: citizenship, social activity, attitude, hope, vitality, self- realization. Проблема. Розроблення стратегій залучення молоді до побудови громадянського суспільства неможливе без чіткого визначення психологічних чинників, які впливають на процес розвитку громадянськості особи. Емпіричне дослідження актуальної емоційно- вольової сфери підлітків зумовлене потребою у визначенні ролі емоційного чинника у прояві громадянської активності молоді як важливого компонента її самореалізації. Мета статті: визначити зв’язок емоційно-вольової складової громадянської активності із компонентами самореалізації особистості старших школярів. Спираючись на дослідження розвитку особистості Б. Г. Ананьєва, К. О. Абульханової, Л. І. Божович, Є. П. Ільїна, О. М. Леонтьєва та інших учених, ми можемо розглядати грома- дянськість як складну психологічну категорію з певною психічною структурою. Будь-яке психічне утворення, за визначенням С. Л. Рубінштейна, є психічним процесом у його результативному вираженні. Цілісні психічні процеси є не лише пізнавальними, а й емоційно-вольовими [1, с.36]. Тобто вони виражають не лише знання про явища ставлення до них, а за певної сформованості мотивації і вольового контролю визначають спрямованість особистості. Розвиток відповідної спрямованості особистості безпосередньо пов’язаний із формуванням її громадянськості. Тому формування і прояв громадянськості як психічного утворення співвідноситься із загальною концепцією розвитку особистості і є найбільш активними у певні вікові періоди. За даними психологічних досліджень, громадянськість набуває чітких ознак у психічній структурі у молодих людей старшого шкільного та студентського віку. В процесі формування громадянські стосунки зумовлюють громадянську спрямованість, що виявляється в реальній діяльності особистості, її громадянській активності. Метою цієї діяльності є вирішення конкретних завдань, що мають особистісне, соціальне і державне значення. Проте насамперед громадянськість виявляється як система ставлень громадянина до суспільства, до громадянських норм і цінностей. При цьому В. М. М’ясищев розуміє під ставленням людини “свідомий, вибірковий, що ґрунтується на досвіді, психологічний зв’язок її з різними сторонами об’єктивної дійсності, що виражається через її дії, реакції, переживання” [2, с. 48]. Отже, ставлення має два взаємопов’язаних компоненти – оцінку й емоцію. С. С. Батенін, розвиваючи ідеї Геґеля, визначає діяльність як абсолютний стан або спосіб існування соціальної сутності людини, що може виступати в основних видах діяльності, виділених Б. Г. Ананьєвим, – у праці, пізнанні, спілкуванні [3, с. 91; 4]. Тому, соціально визначаючи своє ставлення до навколишнього і виявляючи свою соціальну значущість для інших людей у діяльності, індивід виступає як особистість і реалізує себе. Оскільки людина залучена до певної системи соціальних відносин, її індивідуальна свідомість значною мірою відображує зміст суспільної свідомості. Розглядаючи громадянську активність як результат сформованого суб’єктивного ставлення особистості до громадянських цінностей, ми вважаємо, що визначальним у цьому процесі є саме емоційний компонент. Він відіграє також стимулювальну або гальмівну роль у закріпленні конкретних форм поведінки і діяльності, в яких виявляється громадянська активність особистості. Гіпотеза дослідження: емоційно-вольові компоненти особистості, пов’язані з успішністю самореалізації підлітків, і визначають рівень їх соціальної активності. Ми припустили, що індикаторами емоційно-вольової сфери особистості можуть бути диспозиційна надія, емоційна модальність, локус контролю, відчуття залученості до життя і можливості його контролю. Надія – це очікування чогось сприятливого у поєднанні з упевненістю в його здійсненні. Надія повертає людині почуття контролю над обставинами власного життя, зміцнює її волю, вселяє в неї стійкість, здатність терпіти, надає її діям сенсу [5]. Нова перспектива дає людині енергію, надихає її, спонукаючи мобілізувати всі ресурси, аби домогтися бажаної мети. Надія – це змінна, пов’язана зі здатністю особистості контролювати обставини власного життя і керувати ними, а отже, є основою її життєстійкості. І ця здатність передусім залежить від наявних ресурсів: особистісних, міжособових і соціальних. Ці ресурси діють поєднано, то посилюючи, то послаблюючи потенціал один одного. На думку М. Снайдера, здатність сподіватися не є вродженою якістю, а набувається у процесі становлення особистості [6]. За даними досліджень, рівень надії і концепція майбутнього багато в чому залежать від колишніх успіхів, статевовікових характеристик, соціального й матеріального статусу людини. Диспозицію, що є системою переконань про себе, про світ, про зв’язки зі світом і містить у собі порівняно автономні компоненти – залученість і контроль, О. М. Леонтьєв визначив як життєстійкість. Залученість визначається як переконаність у тому, що “причетність” до того, що відбувається, дає максимальний шанс знайти щось варте й цікаве для особистості. Людина з розвиненим компонентом залученості має задоволення від власної діяльності, надію на майбутнє. На противагу цьому, брак подібної переконаності породжує почуття відірваності від життя, відчуття себе “поза життям” [7]. Контроль – це переконаність у тому, що боротьба дає змогу вплинути на результат того, що відбувається, нехай навіть цей вплив не абсолютний й успіх не гарантований. Протилежність цьому – відчуття власної безпорадності. Людина із сильно розвиненим компонентом контролю відчуває, що сама обирає власну діяльність, свій шлях. Найважливіший чинник розвитку особистості підлітка – його власна соціальна активність, спрямована на засвоєння певних зразків і цінностей, на побудову задовільних стосунків із дорослими та одно- літками, засобів соціальної взаємодії з ними, інтересів, пізнавальної та навчальної діяльності, змісту морально-етичних норм, що опосередковують поведінку, діяльність і стосунки. Форми прояву громадянської активності підлітка обмежені соціальною ситуацією його розвитку і реалізуються зазвичай через участь у діяльності школи, класу, іншої соціальної групи, до якої залучена молода людина. Розглядаючи проблему громадянської активності з позиції гуманістичної психології, ми вважаємо її одним із головних компонентів самореалізації особистості загалом. У нашому дослідженні взяли участь учні десятих класів загальноосвітньої школи м. Донецьк віком від 14 до 16 років. Вибірка складалася із 49 осіб – 26 юнаків і 23 дівчат. Для перевірки гіпотези нашого дослідження було використано такі методики: – самоактуалізаційний тест (САТ) Е. Шострома; – тест життєстійкості С. Мадді; – методику “Визначення рівня суб’єктивного контролю”; – методику “Визначення суспільної активності підлітків”; – методику “Вивчення якісних емоційних характеристик Л.А.Рабиновича”; – шкалу диспозиційної надії М. Снайдера. За опитувальником особистісних орієнтацій Е. Шострома, що адаптований Ю. А. Альошиним, Л. Я. Гозманом, М. В. Загікой у 1987 р., визначали особливості самоактуалізації учнів. Базовими діагностичними категоріями були: шкала компетентності в часі; шкала підтримки – вимірює ступінь незалежності цінностей і поведінки суб’єкта. Для реєстрації окремих аспектів самоактуалізації використо- вували додаткові діагностичні шкали: 1) ціннісних орієнтацій; 2) гнучкості поведінки; 3) сензитивності до себе; 4) спонтанності; 5) самоповаги; 6) самоприйняття; 7) уявлень про природу людини (позитивну або негативну); 8) синергії; 9) прийняття агресії; 10) контактності; 11) пізнавальних потреб; 12) креативності. Компоненти емоційно-вольової сфери – залученості й контролю – визначали за допомогою тесту “Життєстійкість” С. Мадді (адаптувала Л. А. Александрова). Він містить три діагностичні шкали, що визначають систему переконань людини про себе, про світ, про стосунки зі світом. На наступному етапі нашого дослідження використовували методику “Вивчення якісних емоційних характеристик”, розроблену Л. А. Рабиновичем у 1974 р. для визначення характерної модальності емоційних переживань підлітків. Вона діагностує емоції, які виявляються в індивіда найчастіше і є домінуючими емоційними переживаннями, створюючи індивідуальний емоційний фон, у який забарвлюються всі зовнішні впливи. Оцінюючи рівень переживання надії як певної диспозиції особистості, пов’язаної з майбутнім, використали методику “Шкала диспозиційної надії” М. Снайдера (адаптована К. Муздибаєвим). Вона складається з двох компонентів: “сили волі”, що відображує відчуття розумової енергії, рішучості, залученості особистості, та “здатності знаходити шляхи”, що визначає здатність людини знаходити ефективні шляхи для досягнення поставленої мети. На основі методики САТ у 78% учнів було визначено середній рівень самоактуалізації, 12% їх мали низькі показники за шкалами, 10% продемонстрували переважно добрий рівень самоактуалізації (табл. 1). Таблиця 1 Середні значення самоактуалізації за шкалами САТ у групі, балів Шкала x?Sx Р Орієнтації в часі 8,98 0,92 <0,001 Підтримки 46,1 0,99 <0,001 Ціннісних орієнтацій 10,2 0,35 <0,001 Гнучкості поведінки 12,6 0,4 <0,001 Сензитивності 6,7 0,26 <0,001 Спонтанності 6,77 0,19 <0,001 Самоповаги 8,73 0,32 <0,001 Самоприйняття 10,3 0,35 <0,001 Уявлень про природу людини 4,6 0,19 <0,001 Синергії 4,1 0,13 <0,001 Прийняття агресії 7,84 0,22 <0,001 Контактності 9,78 0,35 <0,001 Пізнавальних потреб 5,16 0,16 <0,001 Креативності 7,02 0,19 <0,001 Для підлітків із середнім і добрим рівнями за базовими шкалами самоактуалізації характерними є такі риси: здатність жити сьогоденням, тобто переживати дійсний момент свого життя у всій його повноті; відчувати нерозривність минулого, теперішнього і майбутнього, тобто бачити своє життя цілісним. Саме таке світовідчуття відображує шкала “Орієнтація в часі”. У цих підлітків переважає інтернальний локус контролю. Для них властива достатня гнучкість у реалізації своїх цінностей у поведінці, взаємодії з оточенням, здатність досить швидко й адекватно реагувати на ситуацію, що змінюється. Загалом такі учні усвідомлюють свої потреби й почуття, емоційний стан, уміють добре відчувати й рефлексувати їх. Вони схильні до спонтанної поведінки в несподіваних ситуаціях, поводяться досить природно й розкуто, охоче демонструють свої емоції, приймають себе такими, якими є, незалежно від оцінки переваг і вад. Уявлення їх про природу людини загалом позитивні, вони бачать у людях більше позитивних рис, ніж негативних. У підлітків з низьким рівнем самоактуалізації ми виявили такі психологічні особливості: особистість орієнтована лише на один відрізок часової шкали (минуле, сьогодення, майбутнє) або на дискретне сприйняття свого життєвого шляху. Їхньою відмітною рисою є високий рівень залежності, конформності, несамостійності (“керована ззовні” особистість), зовнішній локус контролю, невміння реалізовувати свої задуми, повільне переключення у динамічних обставинах. Певні труднощі викликає у них самосприйняття – підлітки не приймають себе такими, якими є, постійно оцінюючи свої вади й переваги, причому вад виявляється більше. Вони сприймають природу людини швидше негативно, ніж позитивно. Діагностикою за методикою “Життєстійкість” виявлено, що 12% учнів мають високий рівень загальної життєстійкості, 65% – середній, 23% – низький (табл. 2). Таблиця 2 Середні значення показників життєстійкості, балів Показники x?Sx Р Загальна життєстійкість 74,6?1,9 <0,001 Залученість 29,2?0,92 <0,001 Контроль 28,9?0,83 <0,001 Прийняття ризику 16,5?0,67 <0,001 Дані табл. 2 свідчать, що в цілому за середніх рівнів загальної життєстійкості та прийняття ризику у дітей старшого шкільного віку залученість і контроль мають вірогідно низькі значення, що, ймовірно, і визначає їхню суспільну пасивність. Це підтверджують результати, добуті за методикою “Визначення суспільної активності підлітків”: у більшості учасників групи зафіксовано задовільний (68%) або незадовільний (23%) рівень соціальної активності. Лише 9% із них оцінили рівень соціальної активності як добрий. Учнів із високою соціальною активністю не виявлено. Добрий рівень соціальної активності учнів визначається їхньою участю у справах групи, в яких вони виконують взяті зобов’язання сумлінно, охоче, але зрідка бувають організаторами, не вимагають відповідального ставлення до суспільних доручень від інших, розділяють позиції колективу, але слабко їх обстоюють. Школярі із задовільним рівнем соціальної активності задовільно виконують доручення, на прохання старших і товаришів відгукуються, але без особливого бажання, переважно виявляють позицію пасивного спостерігача або виконавця. Характерні риси підлітків з низьким рівнем соціальної активності: неохоче виконують доручення, беруть участь у суспільній роботі лише за наявності наполегливих вимог з боку старших і товаришів, байдужі до справ колективу й участі в них інших. За методикою “Вивчення якісних емоційних характеристик” респонденти виявляють високу емоційну рухливість, що є віковою особливістю цієї групи. Зокрема, виявлено високі показники за емоціями радості у 33% і гніву у 12%; середні – у 55%, гніву – 82%, страху – у 96% респондентів. Таких, що зрідка відчувають радість, 12%, гнів – 6%, страх – 4%. Підлітки із постійною схильністю до переживання радості мають значний запас радісного настрою, будь-які обмеження в них швидше згладжуються, вони радісно сприймають будь-яке приємне явище і протидіють прикрим наслідкам. Підлітки зі схильністю до гніву часто гніваються, навіть незначні перешкоди, утиски викликають у них досаду, роздратування, обурення. Підлітки зі схильністю до страху постійно знаходять привід для побоювання, вони боязкі, скрізь бачать труднощі й небезпеку. На заключному етапі нашого дослідження за “Шкалою диспозиційної надії” ми визначили, що 62% школярів мають високий рівень диспозиційної надії, 38% – середній. У зв’язку з викладеним певний інтерес становить аналіз показників у групі осіб, що мали низький і нормальний рівні розвитку компонентів самоактуалізації. Тому за цим критерієм ми поділили школярів на дві групи. Діти з низьким рівнем розвитку компонентів самоактуалізації вірогідно (табл. 3) відрізнялися від своїх однолітків з нормальним рівнем розвитку цих компонентів за такими показниками: залученість на 4,2?2,2 (Р?0,05), контроль на 6,1?2,41(Р?0,05), життєстійкість на 12?6,08 (Р?0,05), соціальна активність на 2,02?6,5(Р 0?,05), диспозиційна надія на 2,98?0,79(Р?0,01), почуття радості на 4,7?2,33(Р?0,05), підтримка на 8,55?1,92(Р?0,001), ціннісні орієнтації на 2,44?0,87(Р<0,01),гнучкість поведінки на 3,2?0,91(Р?0,001), спонтанність на 1,71?0,36(Р 0?,01), самоповага на 2,24?0,77(Р?0,01), самоприйняття на 2,2?0,71(Р?0,01), прийняття агресії на 1,31?0,39(Р?0,001), контактність на 2, ?1,13(Р?0,05), креативність на 1,2? 0,6 (Р?0,05). Інші компоненти самореалізації значущих розходжень не мають. Зокрема, радість має тісний прямий зв’язок зі шкалою підтримки (r=0,51), із самоповагою (r=0,49), із самоприйняттям (r=0,58), зі шкалою прийняття агресії (r=0,38), з пізнавальними потребами (r=0,62), із креативністью (r=0,32), з контролем (r=0,39). Таблиця 3 Порівняльний аналіз складових емоційно-вольової сфери старших школярів з різним рівнем самоактуалізаціі ( ) Показник Середні значення складових емоційно- вольової сфери у групах з рівнем самоактуалізації Р низьким (n=11) нормальним (n=39) Залученість 25,9?1,9 30,1?1,1 ?,05 Контроль 24,1?2,2 30,2?0,99 ?05 Прийняття ризику 16,2?2 16,6?0,81 - Життєстійкість 65,2?5,71 77,2?2,11 ?0,05 Суспільна активність 75?5,62 80,9?3,28 ?0,05 Диспозиційна надія 22,5?0,67 25,5?0,42 ?0,01 Радість 23,7?2,09 28,4?1,02 ?0,05 Гнів 23,7?1,62 25,2?0,76 - Страх 20,6?1,34 22,7?0,72 - Орієнтація в часі 8,0?2,76 9,2?1,1 - Підтримка 39,5?1,52 48,05?1,2 ?,001 Ціннісні орієнтації 8,36?0,76 10,8?0,42 ?0,01 Гнучкість поведінки 10,09?0,76 13,29?0,49 ?0,001 Сензитивність 5,45?0,76 6,98?0,3 - Спонтанність 5,45?0,29 7,16?0,23 ?0,001 Самоповага 7,0?0,67 9,24?0,38 ?0,01 Самоприйняття 8,0?0,57 10,2?0,42 ?0,01 Синергія 3,27?0,38 4,03?0,15 - Прийняття агресії 6,82?0,29 8,13?0,27 ?0,01 Контактність 8,0?1,05 10,3?0,42 ?0,05 Креативність 6,09?0,57 7,29?1,4 ?0,05 Загальна інтернальність 3,91?0,67 4,34?0,27 - Загальна інтернальність має середній прямий зв’язок із самоповагою (r=0,42) і залученістю (r=0,52). Шкала підтримки корелює із ціннісними орієнтаціями (r=0,82), із гнучкістю поведінки (r=0,50), із сензитивністю (r=0,51), зі спонтанністю (r=0,60), із самоповагою (r=0,71), із самоприйняттям (r=0,82), із прийняттям агресії (r=0,89), з контактністю (r=0,63), із креативністю (r=0,62), з диспозиційною надією (r=0,28). Шкала ціннісних орієнтацій має тісний прямий зв’язок зі шкалами: самоповаги (r=0,80), самоприйняття (r=0,56), синергії (r=0,42), уявлення про природу людини (r=0,54), прийняття агресії (r=0,79), креативності (r=0,45), диспозиційної надії (r=0,33). На основі аналізу результатів дослідження можна зробити такі висновки: 1. Виявлено вірогідний зв’язок (Р<0,05) між емоційно- вольовою сферою особистості й компонентами самореалізації. 2. Підлітки з вищими балами за шкалами самореалізації демонструють більш високу життєстійкість (r від 0,3 до 0,4). Вони активно залучені у спільну групову діяльність класу й школи, готові брати на себе відповідальність за наслідки своїх дій. 3. На ефективність самореалізації істотно впливає емоційне переживання радості (r=0,35), а емоції гніву, страху істотного кореляційного зв’язку з компонентами самореалізації не мають. 4. Означено тенденцію до позитивного зв’язку між соціальною активністю підлітків і показниками самоактуалізації: самоприйняттям, самоповагою (r=0,35), спонтанністю (r=0,35), креативністю (r=0,22). 5. Підлітки з більш вираженою самоактуалізацією вирізняються більшою вольовою регуляцією та вмінням знаходити шляхи вирішення проблеми, що, у свою чергу, пояснюється високим рівнем розвитку в них феномена диспозиційної надії. 6. Окреслено вірогідні розбіжності між групами випробуваних із низьким і високим рівнями самоактуалізації. Перші виявляють меншу гнучкість поведінки, низьку соціальну активність, екстернальність у сфері досягнень і невдач, але інтернальний локус контролю у сфері виробничих і сімейних стосунків. Література 1. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. – СПб.: Питер Ком, 1998. 2. Мясищев В. Н. Психология отношений / Под ред. А. А. Бодалева. – М.; Воронеж, 1998. 3. Ананьев Б. Г. Структура личности // Психология личности в трудах отечественных психологов: Хрестоматия / Сост. А. В. Куликов. – СПб.: Питер, 2000. 4. Ананьев Б. Г. Психологическая структура личности и ее становление в процессе индивидуального развития человека // Психология личности: Хрестоматия. – Самара: БАХРАХ, 1999. – Т. 2. 5. Селиванов В. И. Воля и ее воспитание. – М.: Знание, 1996. 6. Муздыбаев К. Феноменология надежды // Психол. журн. – 1999. – Т. 20, № 3. – С. 18–34. 7. Леонтьев Д. А., Рассказова Е. И. Тест жизнестойкости. – М.: Смысл, 2006. ІНТЕНТ-АНАЛІЗ ПОЛІТИЧНОГО АНТИЦИПАЦІЙНОГО ДИСКУРСУ В УКРАЇНІ О. М. Данцева Розглянуто можливість використання сучасною політичною психологією нового напряму досліджень – дискурс-аналізу. Дослі- джується інтенційний аспект антиципаційного політичного дискурсу. За допомогою методичних засобів інтент-аналізу реконструюються інтенційний зміст, структурна організація, властива цьому типу політичного дискурсу. Ключові слова: вербальна комунікація, політичний дискурс, антиципаційний дискурс, інтенція, інтент-аналіз. Рассмотрена возможность использования современной политической психологией в Украине нового направления исследова- ний – дискурс-анализа. Исследуется интенционный аспект антиципаци- онного политического дискурса. При помощи методических средств интент-анализа реконструируются интенционное содержание, структу- рная организация, присущая данному типу политического дискурса. Ключевые слова: вербальная коммуникация, политический дискурс, антиципационный дискурс, интенция, интент-анализ. The possibility of application of the new research direction, i.e. discourse-analysis, in modern Ukraine political psychology is examined. The intentional aspect of political anticipation discourse is studied. The intentional content, structural organization, which are immanent to the given type of discourse were reconstructed with the help of intent-analysis. Key words: verbal communication, political discourse, anticipation discourse, subject intentions, intent-analysis. Проблема. Сучасний світ, у якому ми живемо, часто називають ерою інформаційних потоків, котрі постійно зростають. Посилюється роль вербальної комунікації, що пов’язано зі світовими глобалізаційними процесами, котрі визначають майбутнє людства. Тому не дивно, що у фокусі дослідницького інтересу представників різних напрямів соціально-гуманітарного знання на зламі двох сторіч перебуває саме феномен мови. Цей підхід, засвоєний різними суспільними науками як базова методологічна настанова, дістав назву “лінгвістичного повороту”. Саме завдяки інтенсивному поширенню ідей і термінології постмодернізму в наукових колах у другій половині ХХ ст. він перетворюється на “дискурсивний поворот”. Мета статті: виявити сукупність закладених у текст “найближчих інтенцій” як показових для антиципаційного дискурсу, визначити пріоритетність окремих інтенцій; описати індивідуальні інтенційні патерни, характерні для певних політиків; з’ясувати інтенційний репертуар антиципаційного дискурсу в умовах гострої політичної кризи. Розвиток і формування дискурсивної парадигми в гуманітарних науках не міг обминути психології. Як вважає авторитетний російський учений Н. Д. Павлова [1], досить тривалий час вивчення мови у психології та психолінгвістиці здійснювалося в межах парадигми, орієнтованої на індивіда та індивідуальні процеси. Це значно обмежувало розуміння мови в спілкуванні. Дискурсивна парадигма відкриває, на думку науковця, нові можливості вивчення психології мови [1, с. 27]. Саме дискурсивний поворот, як зазначає І. Т. Касавін, “покликаний подолати вади об’єктивізму, властиві класичній гуманітариці, і втілити в життя плюралістичну, релятивістську, контекстуальну, міждисциплінарну методологію, адекватну сучасному некласичному стану науки” [2, с. 97]. А це означає, що в багатьох науках, зокрема у психології, засвоєння ідей, пов’язаних із дискурсом, зумовлює істотну методологічну переорієнтацію. Нині існує досить значне розмаїття наукових підходів, що пов’язаних з поняттям “дискурс”. Сам термін нині став гаслом і символом нової гуманітарної парадигми, формування якої триває в наші дні [2, с. 98]. Узагалі багато сфер людської діяльності мають дискурсивний характер, особливо політика, бо це комунікаційний простір мереж, у якому функціонують дискурси, оскільки “політики, використовуючи мову <…>, здатні трансформувати суспільство. Політичний дискурс може наснажувати, консолідувати, сіяти ворожнечу, навіювати оптимізм або доводити до відчаю” [1, с. 27]. Тому вивчення політичного дискурсу дає змогу зрозуміти не тільки зміст і справжнє призначення мови, а й соціальні процеси, які за ними стоять. Поєднуючи зусилля багатьох наук, ця галузь залишається ареною гострої полеміки різних шкіл і напрямів[1–3]. Зокрема, І. Т. Касавін, Н. Д. Павлова, Т. М. Ушакова відзначають такі основні вади нового напряму в психологічній науці: брак загальної методологічної бази, розмитість і нечіткість концептуального апарату, обмежена можливість перекладу результатів дискурс-аналізу на мову об’єктивної психології і навпаки [2]. Попри всі гострі кути, які важко обминути, слід відзначити, що більшість науковців, які працюють у цьому напрямі, все ж говорять про його надзвичайну перспективність, а також про те, що розроблення психологічної проблематики дискурсу відповідає викликам сучасності, а також формує тенденції повернення науки до реальної людини, реальних життєвих ситуацій. Вагомим є також внесок українських учених у розвиток сучасної дискурсології. Російські вчені, незважаючи на певні полемічні моменти, високо оцінили огляд використання дискурс- аналізу у психотерапії Н. Ф. Каліної [4]. Н. Д. Павлова, підводячи підсумки роботи лабораторії психології мови та психолінгвістики Інституту психології РАН за п’ять років, у контексті минулих напрацювань науковців та сучасних тенденцій розвитку напрямів дослідження дискурсу вважає, що останнім часом російські психологи зосереджують свою увагу на кількох фундаментальних питаннях, які оформилися у відповідні напрями. По-перше, це організація дискурсу та дискурсивні процеси, по-друге, тема “дискурсу та соціуму”. В інших своїх публікаціях Н. Д. Павлова розглядає інтерактивний аспект дискурсу, подає результати інтент-аналізу діалогів, що виявляють їх інтенційну основу та слугують створенню інтенційної моделі інтеракції [5]. Цікавими є дослідження цього автора у сфері політичної психології, що стосуються передвиборних виступів та розуміння інтенцій політиків виборцями [6]. Отже, останнім часом дослідженню політичного дискурсу підлягали такі його сфери, як передвиборний політичний дискурс, конфліктний політичний дискурс, дискурс теледебатів та ін. Дискурси владно-підвладних відносин та інші аспекти політичного дискурсу досліджував український учений В. Васютинський [7]. Проте в наукових публікаціях недостатньо уваги приділяється тому типу дискурсу, головна мета якого полягає в тому, щоб визначати стратегічне цілеутворення українського суспільства, формувати нову картину світу, світогляд, життєву позицію та спосіб життя громадян. Мається на увазі антиципаційний політичний дискурс. Про введення в політичну психологію нової категорії та пояснювального принципу – політична антиципація йшлося у публікації І. Батраченка й О. Данцевої [8]. У ній доводилася доцільність введення цього терміна, що випливає як із логіки розвитку політичної психології, так із логіки розгортання психологічних досліджень антиципації. Антиципаційна складова міститься у багатьох явищах, що досліджуються політичними психологами. Безумовно, науковці більш звикли до усталеного терміна “прогностичний дискурс”. Його використовували такі вчені, як О. Панарін [9], В. Кашкін [10] та ін. Проте це поняття не може вібрати в себе все різноманіття і всі складові картини світу, яка стосується майбутнього. Велике значення у вивченні дискурсу мають інтенційні засади вербальної комунікації. Термін “інтенція” трактується у психології як предметна спрямованість суб’єкта, активність його свідомості, що визначає глибинний психологічний зміст мови, пов’язаний із бажаннями людини, її потребами та настановами. Загальні передумови й засади сучасних досліджень закладені засновники теорії інтенціона- льності – психологами Ф. Брентано, Е. Гуссерлем, філософами Дж. Остіним, Дж. Серлем, Г. Грайсом [11; 12 ]. Одним із перших є науковий доробок політичного дискурсу з позицій політичної психологічної науки – видання “Слово в дії. Інтент-аналіз політичного дискурсу” за ред. Т. М. Ушакової та Н. Д. Павлової [2]. У ньому розроблено спеціальний метод – інтент-аналіз, який дає змогу реконструювати інтенції мовця. Результати дослідження допомагають побачити прихований зміст виступів політиків, які не можуть бути доступними за інших форм аналізу. Ми проводили своє дослідження саме з позицій інтент-аналізу – психологічного підходу, завдяки якому можна реконструювати інтенції комунікантів. Аналізували передусім тексти, які, на нашу думку, мали яскраво виражену антиципаційну складову. Це були повні виступи політичних лідерів В. Ющенка, В. Януковича, Ю. Тимошенко на мітингах, прес-конференціях, їх звернення, заяви, інтерв’ю на телебаченні, в газетах у період загострення політичної кризи та її розв’язання через позачергові вибори з квітня 2007 р. по травень 2008 р. Усього було проаналізовано 25 текстів. Техніка виявлення змістових інтенцій ґрунтувалася на методиці Т. М. Ушакової, Н. Д. Павлової [2]. Загальне завдання аналізу полягало у віднайденні певних принципів, які дали б змогу робити отримані характеристики більш стабільними і погодженими. Методика виявлення інтенцій у тексті містить два головних операціональних кроки. На першому етапі експерти уважно вчитувалися в текст і після оцінювання кожного слова визначали, у чому полягає зміст певного текстового відрізка і чи є явною інтенція, що лежить у його основі. На другому операціональному кроці здійснювали експертну кваліфікацію інтенції, що лежала в основі аналізованого вислову. За матеріалами всіх досліджених текстів було виділено досить багато різних інтенцій, що відбивають особливості комунікації в досліджуваному різновиді текстів. Усього було проаналізовано 23 тексти. Одне із завдань дослідження полягало в тому, щоб одержати досить повні дані про склад інтенцій, що виражаються в політичному антиципаційному дискурсі. Матеріали проаналізованих текстів антиципаційного характеру виявляють низку виражених авторами інтенцій (табл. 1; 2). Наведені інтенції відображають інтенційну спрямованість політика. Зазначимо, що вказані інтенції не становлять однорідний ряд, а утворюють певну структуру, що містить у собі такі основні об’єкти і позиції. Більшість інтенцій як у Ющенка, так і в Януковича спрямовані на об’єкт “супротивник”. Причому в Ющенка інтенції пов’язані переважно з дискредитацією супротивника – обвинувачення, а в Януковича – з “вербальними ударами” по супротивнику – протистояння. На другому місці в обох лідерів інтенції, спрямовані на захист своєї позиції. У Ющенка серед таких інтенцій трапляється переважно самопрезентація, а в Януковича – неявна самопрезентація. Трохи рідше виявляються звертання до третьої сторони, серед яких більш виражені інтенції закличні (у Ющенка – 20 % усіх інтенцій, у Януковича – 14 %). Отже, стає очевидним, що тексти обох опонентів політичного конфлікту багато в чому схожі: інтенціональне ядро для обох – вираження ворожої позиції щодо супротивника. На основі цього можна припустити, що такі сторони (з однаковою силою протилежно спрямовані) навряд чи зможуть знайти компроміс на нинішньому етапі розвитку конфлікту. Таблиця 1 Кількісні показники інтенцій у текстах В. Ющенка Рефе- рен- ційні об’єкти Інтенції Наявність інтенцій у тексті, № Кількісна представленість інтенцій у текстах, % 6 7 8 9 10 Адр есат Самопрезентація + + + + 9,3 22,1 Неявна самопрезентація + + 1,4 Схвалення своїх дій + + + + 9,3 Самовиправдання + + + 2,1 Суп роти вни к Обвинувачення + + + + + 17,1 35 Безособове звинувачення + + + 6,4 Викриття + + + + 5,7 Безособове викриття + + + 2,1 Протистояння + 3,6 Нар од Спонукання + + + + 13,6 30,7 Похвала + + 2,1 Попередження + 0,7 Підкріплення + + + 7,9 Уявне майбутнє + + 4,3 Минулий досвід + + 2,1 Полі тик и Мораль + + 1,4 9,3 Кооперація + + + + 2,9 Постановка завдань + + 9,3 Си- туа- ція Критика + 1,4 2,9 Інформація + 1,4 Таблиця 2 Кількісні показники інтенцій у текстах В. Януковича Рефе- рен- ційні об’єкти Інтенції Наявність інтенцій у тексті, № Кількісна представленість інтенцій у текстах, % 6 7 8 9 10 Мов ець Самопрезентація + + + 10,5 32 Неявна самопрезентація + + + + 12,6 Схвалення своїх дій + 1,1 Самовиправдання + 1,1 Суп ро- тив- ник Обвинувачення + + + 10,5 33,6 Безособове звинувачення + + + 3,6 Викриття + + + + 7,4 Безособове викриття + + + + 5,3 Протистояння + + + + 11,6 Нар од Спонукання + + + + + 12,6 27,4 Похвала + + 4,24 Попередження + + 2,1 Підкріплення + + 5,3 Уявне майбутнє + + + + 3,6 Полі тик и Мораль + + + + 7,4 9,5 Кооперація + + 2,1 Аналіз текстів антиципаційного характеру після виборів свідчить, що інтенційний репертуар політиків дещо змінився. У В. Ющенка обновився набір інтенцій. Його нові інтенції були спрямовані на постановку завдань, зокрема, і перед конкретними політичними діячами. На другому місці за кількістю інтенції, що аналізують теперішню ситуацію в країні. Чимало інтенцій В. Ющенка спрямовані на позитивне підкріплення народу: “Ми зможемо!”, “Ми подолаємо!” тощо. Інтенціональна характеристика текстів виступів В. Януковича мало чим відрізнялася від текстів передвиборного характеру. Так, на першому місці у нього залишаються інтенції, спрямовані на супротивника (викриття) та неявну презентацію себе. Тексти цього політичного лідера все ще мають конфліктний характер. Як під час передвиборного періоду, так і після нього цей репертуар інтенцій у виступах В. Януковича ідентифікується стабільно. Зазначимо, що вказані інтенції не є однорідними, а утворюють певну структуру, що містить у собі такі основні об’єкти й позиції: супротивник, народ, політики, ситуація і сам мовець. Так само і тексти Ю. Тимошенко не змінюють своєї спрямо- ваності, про це свідчать її переважні інтенції, зазначені в табл. 3. Їх наявність також стабільно ідентифікується експертами. Таблиця 3 Кількісні показники інтенцій у текстах Ю. Тимошенко Рефе- рен- ційні об’єкти Інтенції Наявність інтенцій у тексті, № Кількісна представленість інтенцій у текстах, % 21 22 23 24 25 Адр есат Самопрезентація + + + + 26,1 30,4 Неявна самопрезентація + 0,9 Схвалення своїх дій + + + + 3,5 Суп роти в- ник Звинувачення + + 8,7 33,9 Безособове звинувачення + 0,9 Викриття + + 5,2 Безособове викриття + + + 8,7 Протистояння + + + 10,4 Нар од Спонукання + 0,9 13 Похвала + 1,7 Підкріплення + + 2,6 Уявне майбутнє + + + + 7,8 Полі тик и Мораль + + + 3,5 13,9 Постановка завдань + + + + 10,4 Сит уа- ція Аналіз + 0,9 8,7 Критика + + + + 7 Інформація + 0,9 Дані табл. 3 свідчать, що тексти Ю. Тимошенко мають яскраво виражений конфліктний характер. На першому місці – інтенції, спрямовані на супротивника (звинувачення, викриття, безособове викриття, протистояння), на другому – на самопрезентацію (самопрезентація, неявна самопрезентація, схвалення своїх дій) і лише на третьому – інтенції, які мають характер цілепокладання. Експерти дали їм назву “постановка завдань”. За кількісним поданням усіх інтенцій (табл. 4), що містяться у проаналізованих текстах, можна зробити такі висновки. Таблиця 4 Кількісні показники інтенцій в усіх текстах Рефе- рен- ційні об’єкти Інтенції Наявність інтенцій у тексті, № В. Ющенко В. Янукович Ю. Тимошен- ко 1 блок 2 блок 1 блок 2 блок Ад рес ат Самопрезентація 9,3 4,4 10,5 18,4 26,1 Неявна самопрезентація 1,4 1,5 12,6 10,4 0,9 Схвалення своїх дій 9,3 2,9 1,1 3,2 3,5 Самовиправдання 2,1 1,5 1,1 Всього 22,1 8,8 25,3 32,0 30,4 Су про тив ник Звинувачення 17,1 2,9 10,5 3,2 8,7 Безособове звинувачення 6,4 3,6 4 0,9 Викриття 5,7 2,9 7,4 10,4 5,2 Безособове викриття 2,1 5,3 14,4 8,7 Протистояння 3,6 11,6 1,6 10,4 Всього 35,0 7,4 37,9 33,6 33,9 На род Спонукання 13,6 4,4 12,6 14,4 0,9 Похвала 2,1 4,24 6,4 1,7 Попередження 0,7 2,1 4 Підкріплення 7,9 5,9 5,3 0,8 2,6 Уявне майбутнє 4,3 4,4 3,6 7,8 Минулий досвід 2,1 1,5 Всього 30,7 16,2 27,4 25,6 13,0 По літ ики Мораль 1,4 1,5 7,4 0,8 3,5 Кооперація 2,9 1,5 2,1 0,8 Постановка завдань 9,3 38,2 4 10,4 Відвід звинувачень 1,5 Всього 9,3 42,6 9,5 5,6 13,9 Си туа ція Аналіз 13,2 0,9 Критика 1,4 4,4 1,6 7 Позитивний фактаж 7,4 1,6 Інформація 1,4 0,9 Всього 2,9 25,0 3,2 8,7 Основний висновок полягає в тому, що антиципаційний дискурс в Україні під час політичної кризи та передвиборної кампанії переживає певне звуження інтенційного репертуару. Інтенція, яку експерти назвали “уявне майбутнє” і визначили її як конструктивну (бо вона створює образ потребового майбутнього), становить лише 3– 8 % (див. табл. 4) від загалу, зокрема, у В. Ющенка 4,4 %, у В. Януковича 3,6, у Ю. Тимошенко – 7,8 %. Переважають деструктивні інтенції, такі як звинувачення, викриття, явна або неявна самопрезентація. Тексти всіх політичних опонентів багато в чому схожі: інтенціональне ядро для них – це вираження ворожої позиції щодо супротивника. Із цього можна зробити висновок, що вони з однаковою силою є протилежно спрямованими, тому сторони навряд чи зможуть знайти конструктивні рішення за домінування негативних інтенцій. Певний репертуар інтенцій, інтенційна організація дискурсу значною мірою можуть допомогти фахівцям прогнозувати політичну поведінку, а також відстежувати тенденції політичних процесів. Література 1. Павлова Н. Д. Новые направления исследования в психологии речи // Психол. журн. – Т. 28, № 2. – С. 19–30. 2. Касавин И. Т. Дискурс-анализ и его применение в психологии // Вопросы психологии. – 2007. – № 6. – С. 97–119. 3. Проблемы психологии дискурса / Отв. ред. Н. Д. Павлова, И. А. Зачесова. – М.: Ин-т психологии РАН, 2005. – 237 с. 4. Калина Н. Ф. Анализ дискурса в психотерапии // Журн. практ. психологии и психоанализа. – 2002. – № 3. – С. 90–97. 5. Павлова Н. Д. Интерактивный аспект дискурса: подходы к исследованию // Психол. журн. – 2005. – Т. 26, № 4. – С. 66–76. 6. Павлова Н. Д. Предвыборные выступления и понимание интенций политиков избирателями // Вопросі психологии. – 2008. – № 1. – С. 36–44. 7. Васютинський В. Узалежнення і впорядкування як дискурси владно- підвладної взаємодії // Пробл. заг. і пед. психології: Зб. наук. пр. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – К., 2003. – Т. V, ч. 5. – С. 63–68. 8. Батраченко І., Данцева О.Політична антиципація як предмет психологічного дослідження // Проблеми політ. психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. пр. / За заг. ред. М. М. Слюсаревського. – К.: Міленіум, 2005. – Вип. 4. – С. 58–64. 9. Панарин А. С. Глобальное политическое прогнозирование. – М.: Алгоритм, 2002. – 352 с. 10. Кашкин В. Б. Сопоставительные исследования дискурса [електронный ресурс. – Режим доступу: http://kachkine.narod.ru/Articles2006/. 11. Аналитическая философия: Учеб. пособие / А. Л. Блинов, В. А. Ладов, М. В. Лебедев и др.; Под ред. М. В. Лебедева, А. З. Черняка. – М.: Изд-во Рос. ун-та дружбы народов, 2006. – 622 с. 12. Слово в действии. Интент-анализ политического дискурса / Под ред. Т. Н. Ушаковой, Н. Д. Павловой. – СПб.: Алетейя, 2000. – 316 с. ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ АНТИЦИПАЦІЇ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ О. М. Данцева, К. В. Захаров Розглянуто особливості політичної антиципації студентської молоді. Наведено результати емпіричного дослідження цих особливостей. Визначено факторну структуру конструктів, за допомогою якої індивід визначає та оцінює різні політичні прогнози. Ключові слова: політична антиципація, політичні прогнози, особистісні конструкти. Рассмотрены особенности политической антципации студенческой молодежи. Приведены результаты эмпирического исследования этих особенностей. Определена факторная структура конструктов, с помощью которых индивид определяет различные политические прогнозы. Ключевые слова: политическая антиципация, политические прогнозы, личностные конструкты. The peculiarities of political anticipation of students are discussed. The results of empirical research of these peculiarities are presented. The factor structure with the help of which people hypothesize and estimate different political forecasts is determined. Key words: political anticipation, political forecasts, personal constructs. Проблема. Останнім часом не втрачає своєї актуальності питання політичного прогнозування. В політології прогнозування розглядається як метод аналізу політичної ситуації (К. Ващенко, В. Приходько) або як інструмент політичного менеджменту, певний засіб планування політичної діяльності (В. Горбатенко). У політичній психології прогностична діяльність розглядається через феномен антиципації (І. Батраченко, О. Данцева). Можна сказати, що в політиці прогнозування відбувається на суспільному рівні як метод керування суспільством, а у психології – на індивідуальному рівні як здатність індивіда прогнозувати. У статті зроблено спробу поєднати ці два підходи. Антиципація людини, прогнози, які вона будує, є фактором, що впливає на її суспільно-політичну поведінку, а отже, вона одночасно є рушієм, фактором суспільно-політичних процесів. Зважаючи на це, потрібно з’ясувати особливості політичної антиципації людини, визначити, як реалізується її прогностична діяльність у політиці. Мета статті: розкрити поняття антиципації в контексті політичної психології, побудувати модель політичної антиципації, визначити її особливості і структуру у свідомості студентської молоді. Дослідження виконано в рамках психосемантичного підходу, а саме – теорії особистісних конструктів Дж. Келлі. Нині в науці накопичено достатньо наукових напрацювань, присвячених політичному прогнозуванню [1–5]. У них досліджуються напрями політичного прогнозування, його методи, етапи тощо. Але, на жаль, у цих працях не враховано того, що кожна людина також створює прогнози, які реально впливають на політичну ситуацію. Наприклад, В. Горбатенко наголошує на здатності “до політичного передбачення окремо взятої особи чи групи індивідів за допомогою інтуїції, знання, інтелектуального чи соціального проектування на основі сукупного досвіду” і відзначає, що “залежно від наявної в політичних прогнозах картини майбутнього людина жадає або активно прагнути до нього, або протидіяти йому, або пасивно чекати на нього” [2], але глибоко не розкриває цієї теми. У психологічній науці також багато праць з питань, що стосуються феномена антиципації як “випереджувальної діяльності” (П. К. Анохін), “моделі потрібного майбутнього” (Н. А. Бернштейн), “нервової моделі стимулу” (Є. Н. Соколов), “здатність діяти із випередженням” (Б. Ф. Ломов, Є. Н. Сурков), “фактор розвитку регуляції поведінки” (Т. Б. Булигіна) [6–10]. Досліджувалися також зв’язки антиципації з іншими психічними феноменами (Т. В. Алексєєва, О. А. Коновалова) [11, 12]; особливості розвитку антиципації (І. Г. Батраченко, [13]). Проте більшість цих праць мають вузьку спрямованість і не стосуються прикладних аспектів політичної психології. На значенні антиципації в галузевому прогнозуванні й на подальших перспективах його розвитку наголошувала Л. Регуш, зокрема політичної прогностики як одного з найбільш перспективних напрямів досліджень [14]. Отже, в дедалі більшій кількості праць усвідомлюється потреба розгляду прогнозування як психічної діяльності, а головне, впливу результатів цієї діяльності на політичні процеси. Зокрема, у статті М. Головатого йдеться про сприйняття українським суспільством програм політичних партій на президентських виборах 2004 р., що за своєю сутністю є різноманітними варіантами майбутнього [15]. В. Гавель виокремлює “концепцію власного майбутнього” як результат сприйняття людиною реальних уявлень певного соціуму про майбутнє [16]. У кожної людини своє бачення майбутнього своєї держави, яке в поєднанні із сукупністю бачень інших людей утворює загальний погляд на майбутнє суспільства. Цей погляд існує в соціумі у вигляді соціально-політичних настанов [17], очікувань [18], передбачень [14], образів потрібного майбутнього та образів-прогнозів [19]. Однак поки що не було спроби розглянути ці феномени системно, як певну цілісність, визначити особливості функціонування та структури цієї системи. На нашу думку, політична антиципація – це певним чином організована система конструктів, за допомогою якої індивід будує образи майбутнього та оцінює їх. Особливості цієї системи і визначено в нашому дослідженні (у межах теорії Дж. Келлі [20]). Дослідження проводилося у березні 2008 р. в м. Дніпропет- ровськ. Загальна вибірка становила 50 осіб віком від 20 до 23 років, серед яких 20 студентів фізико-технічного факультету і 30 студентів факультету психології Дніпропетровського національного університету. Починали роботу з побудови самого тесту репертуарних решіток, що пропонувалися випробуваним на останньому етапі дослідження. На першому етапі визначали елементи репертуарної решітки. Дж. Келлі зазначав, що найбільш надійний результат можна отримати, якщо випробуваний оцінюватиме елементи, які мають певну цінність і є важливими для нього. Так, для первісного визначення меж елементів із групою досліджуваних було проведено бесіду, у якій визначали найактуальніші політичні проблеми для студентської молоді. Респонденти отримали список варіантів майбутніх подій, а після групового обговорення вибирали три події, найцікавіші з їхнього погляду. Ними виявилися такі: 1) хто стане наступним президентом України? 2) чи будуть підвищуватися ціни? 3) чи вступить Україна до НАТО і Євросоюзу? Ці три запитання звужують множину всіх можливих елементів до обсягу, достатнього для дослідження. На другому етапі остаточно визначали елементи для репертуарної решітки та конструкти, якими користуються випробувані для побудови образу майбутнього та його оцінювання. Кожному було запропоновано написати свій прогноз із трьох зазначених вище запитань і пояснити, чому він вирішив, що саме цей варіант майбутнього є найбільш імовірним, як він сам оцінює свій прогноз і чому не згодний з іншим імовірним прогнозом. Завдання пропонувалося в письмовій формі, оскільки саме вона “допускає свідомий відбір і оцінювання варіантів змісту та мовного оформлення повідомлення” [21], тобто можна отримати конструкти, які справді мали значення для випробуваного. На підставі контент-аналізу анкет було обрано такі елементи для репертуарного тесту: “П: Т, Ц+, ЕС+”; “П: Ю, Ц+, ЕС+”; “П: Я, Ц+, ЕС+”; “П: Т, Ц-, ЕС+”; “П: Ю, Ц-, ЕС+”; “П: Я, Ц-, ЕС+”; “П: Т, Ц+, ЕС-”; “П: Ю, Ц+, ЕС ”; “П: Я, Ц+, ЕС-”; “П: Т, Ц-, ЕС-”; “П: Ю, Ц-, ЕС-”; “П: Я, Ц-, ЕС-” (де П – президент, Т – Ю. Тимошенко, Ю – В. Ющенко, Я – В. Янукович; Ц+ – ціни підвищаться, Ц- – ціни не підвищаться; ЕС+ – Україна вступить до Євросоюзу та НАТО, ЕС- – не вступить). Аналогічно виокремлювали конструкти. Після виділення й підрахунку зустрічальності конструктів в анкетах було отримано такий їх перелік (див. табл.). Таблиця Перелік виділених конструктів і частота їх зустрічальності в анкетах Виділений конструкт Зустрічаль- ність конструкту Буде за високого економічного рівня життя в країні – буде за низького економічного рівня життя в країні 27 Закономірність розвитку майбутнього – стихійність розвитку майбутнього 25 Такий варіант майбутнього мені подобається – такий варіант майбутнього мені не подобається 22 Таке майбутнє залежить від народу – таке майбутнє залежить від влади (політиків) 20 Залежить від зовнішньої (міжнародної) політики – залежить від внутрішньої політики 19 Залежить від активності й ініціативи політиків – не залежить від активності й ініціативи політиків 18 Таке майбутнє веде до стабільності – таке майбутнє веде до кризи 16 Такому майбутньому можна знайти альтернативу – однозначно можливе тільки таке майбутнє 15 Таке майбутнє вигідне для нашої країни – таке майбутнє вигідне для інших країн 13 Неможливо спрогнозувати точно – це точніший прогноз 13 Такий варіант майбутнього мене лякає –такий варіант майбутнього мене не тривожить 12 Описано далекі події – описано близькі події 12 Залежить від політичної кампанії (рейтингу політиків) – не залежить від політичної кампанії 10 Можливе за чесної і відкритої політики – можливе за умови політичних інтриг і брехні 9 Торкнеться мене – мене це анітрохи не стосується 6 Мені цікаві ці події – мені байдуже до цих подій 6 У такому майбутньому буде рух до Європи – у такому майбутньому буде рух до Росії 5 Веде до високого рівня загального розвитку країни – веде до регресу 5 Відповідає моїм уявленням про правильний розвиток – не відповідає їм 5 Можливо, якщо влада зміниться – можливо, якщо влада не зміниться 5 Продовження таблиці Виділений конструкт Зустрічаль- ність конструкту Такий розвиток подій залежить від мене – такий розвиток подій не залежить від мене 4 Веде до поліпшення життя народу – веде до погіршення життя народу 4 Події приведуть до гарного результату – події приведуть до поганого результату 4 Більш імовірно при проведенні референдуму – малоймовірно при проведенні референдуму 3 Буде, якщо у керівництві будуть жінки – буде, якщо в керівництві будуть чоловіки 2 За такого майбутнього престиж країни зросте – за такого майбутнього престиж країни знизиться 2 Україна готова до такого майбутнього – Україна не готова до такого майбутнього 2 Буде за високого промислового рівня країни – буде за низького промислового рівня країни 2 Буде за високого культурного рівня країни – буде за низького культурного рівня країни 1 Для такого розвитку потрібна гарна армія – для такого розвитку немає потреби у військовій силі 1 Загострить проблему Сходу-Заходу України – веде до інтеграції й соборності України 1 Отже, в репертуарну решітку увійшли 12 елементів і 31 конструкт. Для того щоб мати найбілш точні дані, вирішили використовувати оцінювальну репертуарну решітку. На третьому етапі випробувані заповнювали репертуарний тест, тобто виставляли оцінки елементам (прогнозам) за даними конструктами в межах 7-бальної шкали. Після закінчення трьох етапів роботи від кожного респондента було отримано матрицю оцінок (12 елементів ? 31 конструкт = 372 оцінки). Дані випробуваних усереднювалися, тобто за кожною оцінкою кожного елемента визначали середню групову оцінку. Отриману таким способом матрицю даних піддавали процедурі факторного та кластерного аналізу. Статистичну обробку даних здійснювали за допомогою програмного забезпечення SPSS 16.0. У процесі факторного аналізу після оброблення даних було виділено факторну структуру системи конструктів. Факторизацію проводили методом найменших зважених квадратів (Unweighted Least Squares) із подальшим варімакс- обертанням (Varimax). Кількість факторів вибирали за допомогою статистичного критерію Кайзера. Отримані фактори відображують шість вимірів семантичного простору й пояснюють відповідно 43; 11,7; 11,1; 9; 6,8 і 6,2% загальної дисперсії (разом 87,8% усієї дисперсії). Перший фактор, що дістав назву “психологічне благополуччя”, пояснює більшу частину дисперсії (43%). Він відображує бажаний для індивіда стан у майбутньому, прагнення стабільності та високого рівня життя. Структура фактора є такою: Такий варіант майбутнього мені подобається – такий варіант майбутнього мені не подобається 0,984 Веде до поліпшення життя народу – веде до погіршення життя народу 0,968 Події приведуть до гарного результату – події приведуть до поганого результату 0,963 Такий варіант майбутнього не тривожить – такий варіант майбутнього мене лякає 0,952 Таке майбутнє веде до стабільності – таке майбутнє веде до кризи 0,949 Таке майбутнє вигідне нашій країні – таке майбутнє вигідне іншим країнам 0,938 Відповідає моїм уявленням про правильний розвиток – не відповідає їм 0,915 Україна готова до такого майбутнього – Україна не готова до такого майбутнього 0,868 Мені цікаві ці події – мені байдуже до цих подій 0,852 За такого майбутнього престиж країни підвищиться – за такого майбутнього престиж країни знизиться 0,835 Буде за високого економічного рівня життя в країні – буде за низького економічного рівня життя в країні 0,823 Веде до високого рівня загального розвитку країни – веде до регресу 0,812 Можливе за чесної і відкритої політики – можливе за умови політичних інтриг і брехні 0,790 Буде за високого промислового рівня країни – буде за низького промислового рівня країни 0,768 Буде за високого культурного рівня країни – буде за низького культурного рівня країни 0,719 Такий розвиток подій залежить від мене – такий розвиток подій не залежить від мене 0,629 Залежить від політичної кампанії (рейтингу політиків) – не залежить від політичної компанії 0,515 Для такого розвитку потрібна гарна армія – для такого розвитку немає потреби у військовій силі 0,432 Другий фактор “міжнародної політики” виражає чіткий зв’язок між зовнішньою політикою України та рухом її у ЄС і внутрішньою політикою та відносинами з Росією. Це можна пояснити тим, що у свідомості студентів Росія ще лишається “братньою” країною, не сприймається як іноземна держава, на відміну від країн ЄС. Структура фактора: У такому майбутньому буде рух до Європи – у такому майбутньому буде рух до Росії 0,896 Залежить від зовнішньої (міжнародної) політики – залежить від внутрішньої політики 0,656 Третій фактор “хаотичності – стабільності” містить у собі як можливість прогнозування майбутньої політичної ситуації, так і умови, за яких прогноз здійснити легше або важче. До нього увійшли такі конструкти: Можливо, якщо влада зміниться – можливо, якщо влада не зміниться 0,892 Стихійність розвитку майбутнього – закономірність розвитку майбутнього 0,838 Описано далекі події – описано близькі події 0,683 Загострить проблему Сходу-Заходу України – веде до інтеграції й соборності України 0,621 Четвертий фактор “залежності від політиків”, що відображає сприйняття політики студентами, тобто чим активніший політик, тим зрозуміліше, до чого він веде, тим легше робити прогноз, інакше можна загубитися у варіантах можливого. Цей фактор вказує на важливість побудуви нормативних прогозів, планування в політиці, уважного підходу до побудови політичної програми будь-якої політичної партії, яка буде керувати країною. Конструктами цього фактора є: Однозначно можливе тільки таке майбутнє – такому майбутньому можна знайти альтернативу 0,898 Залежить від активності й ініціативи політиків – не залежить від активності й ініціативи політиків 0,715 П’ятий фактор “політичного вибору” відображує вплив звичайних людей на процес керування країною, що може реалізуватися за допомогою прямого вибору індивідом свого майбутнього, на відміну від попереднього фактора, що відображав залежність майбутнього від політиків. Фактор містить конструкти: Це найточніший прогноз – неможливо спрогнозувати точно 0,824 Більш імовірно при проведенні референдуму – малоймовірно при проведенні референдуму 0,693 Таке майбутнє залежить від народу – таке майбутнє залежить від влади (політиків) 0,549 Шостий фактор досить важко визначити. Зв’язок конструктів “жінки в керівництві” і “торкнеться мене” може бути зумовлений активною діяльністю останнім часом лідера БЮТ Юлії Тимошенко: Буде, якщо в керівництві будуть жінки – буде, якщо в керівництві будуть чоловіки 0,720 Це торкнеться мене – мене це анітрохи не стосується 0,613 Кластерний аналіз проводили методом “середнього сусіда” (Between-groups Linkage), за розмірність семантичного простору приймали квадратичне евклідової дистанції (Squared Euclidean Distance). На зв’язках, відображених кластерним аналізом (див. рис.), можна побачити, що найбільш вагомий фактор “психологічного благополуччя” впливає на диференціацію прогнозів за ціновою політикою. Потім найбільший вплив має вступ до ЄС та НАТО (дія фактора “міжнародної політики”). При цьому зовсім неістотним для студентів є знання про те, хто буде президентом країни. Рис. Кластерний аналіз оцінок різних варіантів майбутнього політичної ситуації всією групою випробуваних Отримані результати свідчать про можливість існування політичної антиципації на особистісному рівні у вигляді факторної структури конструктів, за допомогою якої індивід будує й оцінює різні варіанти майбутнього. При цьому можна виділити два різновиди конструктів – оцінювальні (які виконують тільки оцінювальну функцію, наприклад “Таке майбутнє вигідне нашій країні”) та подієві (конструкти, у яких образ майбутнього реалізується як низка подій руху до майбутнього і низка подій, у якій майбутнє реалізувалося, наприклад: “Буде за високого економічного рівня життя в країні” та “Веде до поліпшення життя народу”). Це дало змогу подивитися на процес антиципації як на систему особистісних конструктів і їхніх взаємозв’язків, провести дослідження антиципації на особистісному рівні випереджального відображення, виявити структуру й закономірності функціонування політичної антиципації. Висновки. Результати дослідження можуть мати прикладний аспект у таких сферах: побудова політичних прогнозів, розроблення тренінгу політичного прогнозування, побудова політичних програм партій, оцінювання політичних подій у гуманітарних психологічних експертизах, побудова іміджу політичних суб’єктів, розроблення політичної реклами й оцінювання наслідків її дії тощо. Перспективою цих досліджень можуть бути: підтвердження результатів дослідження на збільшеній вибірці; дослідження динаміки розвитку і змін факторної структури політичної антиципації; дослідження факторної структури політичної антиципації різних вікових груп; вивчення можливостей розвитку прогностичних спроможностей людей у політичній сфері, тобто форм розширення їх системи конструктів, а також розвиток поняття політичної антиципації як у теоретичному, так і в прикладному аспекті. Література 1. Ващенко К. Основні форми і принципи дослідження політичного аналізу й прогнозу // Політ. менеджмент. – 2007. – № 1(22). 2. Горбатенко В. Аналіз майбутнього та його роль в управлінні соціально- політичними процессами // Політ. менеджмент. – 2008 – № 2(29). 3. Горбатенко В. Еволюція футуроорієнтованого потенціалу суспільно- політичної думки // Політ. менеджмент. – 2008. – № 2(29). 4. Горбатенко В. Поетапний цикл здійснення прогнозів // Політ. менеджмент. – 2006. – № 2(17). 5. Приходько В. Базові засади аналізу політичної ситуації // Політ. менеджмент. – 2006. – № 3(18). 6. Анохин П. К. Избранные труды: Кибернетика функциональных систем / Под ред. К. В. Судакова. – М., 1998. 7. Бернштейн Н. А. Пути и задачи физиологии активности // Вопросы философии.– 1961.– № 6. 8. Соколов Е. Н. Нервная модель стимула и ориентировочный рефлекс // Вопросы психологии.– 1960.– № 4 (74). 9. Ломов Б. Ф., Сурков Е. Н. Антиципация в структуре деятельности. – М., 1980. 10. Булыгина Т. Б. Прогнозирование в учебной деятельности и нравственном поведении младших школьников: Автореф. дис. … канд. психол. наук. – СПб., 1996. 11. Алексеева Т. В. Ожидания результатов деятельности как одна из характеристик личности (на материале старшего школьного возраста): Дис. … канд. психол. наук. – М., 1995. 12. Коновалова О. А. Глибиннопсихологічне пізнання феномену експектацій методом активного соціально-психологічного навчання 2002 року: Автореф. дис… канд. психол. наук: 19.00.07; Ін-т педагогіки і психології проф. освіти АПН України. – К., 2002. 13. Батраченко І. Г. Психологічні закономірності розвитку антиципації людини. – Дніпропетровськ, 1996. 14. Регуш Л. А. Психология прогнозирования: успехи в познании будущего. – CПб., 2003. 15. Головатий М. Хто стане третім Президентом України? Про ідеологічні метаморфози наступних президентських виборів // Політ. менеджмент. – 2003. – № 2. 16. Гавеля В. Соціальні пріоритети передбачення і конструкції власного майбутнього людини // Суч. укр. політика. Політики і політологи про неї. – Вип. 14. 17. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология.– М., 1996. 18. Ольшанский Д. В. Политическая психология. – СПб., 2002. 19. Егорова-Гантман Е. В., Плешаков К. В. Политическая реклама. – М., 2002. 20. Келли Дж. Теория личности. Психология личных конструктов. – СПб., 2000. 21. Зинченко В. П., Мещеряков Б. Г. Большой психологический словарь. – М., 2004. ФЕНОМЕН ПСИХІЧНОЇ ІНФЛЯЦІЇ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ О. А. Донченко Психологічний феномен психічної інфляції під назвою “пуеризм” розглядається крізь призму як його психологічної природи, так і практичних наслідків у сучасному політичному просторі України. Ключові слова: психічна інфляція, індивідуальне психічне, колективне психічне. Психологический феномен психической инфляции под названием “пуэризм” рассматривается через призму как его психологической природы, так и практических последствий в современном политическом пространстве Украины. Ключевые слова: психическая инфляция, индивидуальное психическое, коллективное психическое. Psychological phenomenon of psychic inflation, which is called “purism”, is treated from the point of view of its psychological origin and in terms of consequences in modern political space in Ukraine. Key words: psychic inflation, individual psychic, collective psychic. Проблема. Аналітична (архетипна) психологія обстоює думку, що політика – це сфера ірраціонального, а її основні закони криються не у свідомості індивідів, а в їхньому колективному несвідомому. Гальмування політичного розвитку відбувається з різних причин, однією з яких є явище психічної інфляції, що народжується в матриці влади і поширюється (множиться, фракталізується) на інші соціальні групи та окремих людей. В особливо складних випадках психічна інфляція стає колективною сутністю. Метою статті є аналіз психологічного феномена інфляції та його проявів у сучасному політичному просторі України. Психічна інфляція – це стан людини (групи), в якому вона переживає нереальне відчуття власної ідентичності. Під кутом зору соціальної практики це неготовність психіки до більш-менш значних соціальних та особистісних випробувань. Інфляція може бути занадто високою (і тоді її справжнє ім’я – манія величі) або надмірно низькою (комплекс меншовартості, дефляція, або негативна інфляція). В обох випадках це патологічне відхилення в розвитку особистості, її вихід поза власні межі за рахунок ідентифікації з “персоною” , символами, історичною або релігійною фігурою. Інфляція вказує на недорозвиненість психічного, регресію свідомості в несвідоме, що трапляється у випадках, коли Его, або Я, бере на себе занадто багато несвідомих змістів і втрачає здатність до їх диференціації. Так, К. Ґ. Юнґ вважає, що свідомість у стані інфляції не здатна навчатися у минулого, розуміти теперішнє і робити правильні висновки щодо майбутнього; вона загіпнотизована сама собою, і з нею марно сперечатися; вона приречена на катастрофу, що веде до самознищення. Людина, котра перебуває в стані психічної інфляції, боїться скривдити символи та ідеали, а в той же час завдає кривди правді сьогодення [2]. Внутрішнім наслідком асиміляції психікою людини змістів несвідомого є викидання особистості за межі власного психофракталу (структури індивідуального психічного, що обумовлює психосоціальні можливості індивіда як унікальної, не схожої ні на кого істоти) у простір колективного психічного, тобто так званої об’єктивної психіки. Об’єктивна психіка містить у собі невичерпний зміст усього того, що напрацювало людство: знання, уявлення, переживання, архаїчні символи, мотиви, форми мислення і чуттєвості – усього того, про що люди домовляються разом, що вони зрозуміли, виокремили, проговорили, зробили тощо. Зрозуміло, що неструктурована об’єктивна психіка є суцільним хаосом, потрапляючи в який непідготовлена людина може збожеволіти, а потім і загинути. Життєво необхідним для нормального розвитку особистості є виокремлення свого особистісного змісту із змісту об’єктивної, або колективної, психіки. Зрозуміло також, що особистісна психіка з її особистісними змістами є тільки вершиною піраміди або айсбергу психічного взагалі. Проте навіть цю маленьку індивідуальність дуже важко здійснити і зберегти для суто індивідуальної творчості. Уся психологія спрямована на пошук інструментів індивідуації, тобто реалізації власного психофракталу і самоідентичності [3–5]. Але з часом, зокрема з розвитком масового суспільства і масової людини, це стає настільки складно, що психологи стали пропонувати людині проживати багато різних життів і ролей, нарощувати адаптивність і помалу знищувати прагнення до власної індивідуації як призначення. Душа стає необов’язковим атрибутом психічного людини. Душа не потрібна там, де панують чіткі правила виживання в бездушному цивілізаційному просторі урбаністичного типу. Вона може народитися й існувати лише там, де природа, яку шанують і з якою перебувають у безпосередніх взаємовпливах, допомагає людині пізнавати себе. Асиміляція особистого несвідомого викликає приємне збудження, надає індивідові сили і впевненості в собі. Проте, оскільки змісти колективного несвідомого також належать індивідові, він може асимілювати ці аспекти своєї душі й ототожнити себе з ними. Якщо це відбувається, індивід розширює свою особистість за індивідуальні межі і заповнює простір, який у нормальному стані заповнити не зміг би. У результаті людина відчуває себе надлюдиною, подібною до Бога. Відомим прикладом ототожнення себе зі змістами колективного несвідомого є постать Гітлера – мана-особистості, яка інфікувала своєю хворобою німецьку націю. Психічна інфляція може бути як особистою, так і колективною. У групі, нації або расі за певних умов може проявитися стан психічної інфляції. Психічна інфляція індивіда може бути наслідком невиправданої ідентифікації не тільки зі змістами колективного несвідомого, але з будь-яким змістом – соціальним або метафізичним, наприклад, із змістами суспільної свідомості. Джерелом психічної інфляції людини, яка не є зрілою особистістю, можуть бути посадові можливості і функції, з якими вона себе ототожнює. Посада як така складається з історичної, біографічної, автобіографічної та іншої інформації, узагалі – з колективних та особистих зусиль багатьох поколінь людей, декількох культурних і політичних епох. Вона виникає завдяки співробітництву багатьох людей, а її достоїнство і ефективність залежать від колективної довіри і вдячності. А тому зріла, відповідальна особистість, погоджуючись на посаду, історична роль якої є значною і до того ж архетипною, повинна до неї готуватися. Особливо це стосується завжди існуючої можливості незаконно приватизувати готову колективну вагу певної соціальної ролі (посади). Далеко не кожна пересічна людина в колишніх радянських країнах здатна психологічно проігнорувати розміри посадового кабінету, численну шикарну обслугу і величезну кількість улесливих поз та облич, не кажучи вже про можливості стрімко сягнути власного статусу “обличчя країни і навіть світу”. Після Майдану народ побачив на своїх робочих місцях і на екранах телебачення цілу армію представників нової політичної еліти, які не змогли справитися з “подарунком долі”. Народ побачив людей, які хутко ідентифікувались із новими титулами або посадами й узурпували архетипні ознаки соціальних ролей, які їм не належать. Людей, які потрапили в полон колективного несвідомого і набули роздутої амбітності та енергії (що неминуче йде від колективного несвідомого). Людей, які на очах змінилися до невпізнаванності і які відразу ж почали думати тільки про те, як зберегти посаду, а разом з нею і те величне самопочуття, від якого важко добровільно відмовитися. Тут включається механізм, який нагадує феномен анозогнозії у хворих на алкоголізм: свідомість людини, злившись з її підсвідомим, вибудовує власну філософію самозвеличення і самовиправдання. Саме до цієї філософії та певних образів дитинства, про які йтиметься нижче, людина із психічною інфляцією добирає співзвучне коло “однодумців” для співпраці. Державна символіка – стяг, тризуб, портрети національних державних діячів, ідеї, слова і словосполучення з підручників пострадянської української школи типу “національно- визвольна боротьба”, “звільнення України”, “праця для народу”, “розбудова демократії”, “інтереси нації” і багато інших історико- патріотичних трафаретів і шаблонів є обов’язковим атрибутом інтеграції такої людини в політичну роль, що додає їй енергії захисту і тупої впевненості в тому, що саме ця символіка в будь-якій ситуації замінить їй творчу думку, системне мислення і самостійне рішення, не спрямоване на маніпулювання електоральними симпатіями. Усі ці трансперсональні змісти не є пасивним, інертним, мертвим чинником, вони скоріше активні сутності, що притягують до себе і поглинають того, хто прийшов до них за грошима, тобто порожній. Тому посада часто-густо має владу над індивідом і провокує втопити особисту ідентичність у більш масштабній колективній ідентичності посади. Наслідок – атрофія особистості індивіда як індивідуальності і розширення його психічного за рахунок архетипних змістів. Патологія психічної інфляції полягає не в наявності архетипної символіки, що спонукає до певних дій, а в дисоціації свідомості, яка вже не здатна панувати над несвідомим. Індивідуальне психічне може не тільки розширюватись, а й звужуватись. Звуження психічного (психічна дефляція) відбувається у випадку, коли людина свідомо ідентифікує себе лише з однією соціальною роллю, наприклад, бачить себе політиком, лікарем, матір’ю, дояркою тощо. Ролі, пов’язані з дефляцією, пропонують людині доступну компенсацію щодо особистих проблем. Наприклад, гіперідентифікація з політиком дає людині змогу розчинитися в політичній важливості і сховатися від іншого світу з його невичерпними обов’язками, наприклад, відгородитися від ролі чоловіка, батька, громадянина, дослідника, друга тощо. При цьому не можна заперечувати, що механізм дефляції виконує і певну позитивну роль, особливо в процесі сприймання людини людиною. Феномен колективної свідомості встановлює спільність за посередництвом різних ролей (персон). Люди можуть швидше зрозуміти щось про інших завдяки мові колективної діяльності, котра є свого роду контекстом, у який вміщена людина: “скажи мені, хто ти за професією, і я скажу, що ти за людина”. Але вага цієї інформації зменшується зразу ж після першого знайомства, поступаючись людським рисам та адекватним вчинкам, загалом – відчуттю цілісності особистості, з якою маєш справу. Адже одна роль – це лише частина цілого, яка в патологічних випадках характеризується втратою особистої реальності та ідентичності, тоді як інші психічні функції (сприймання, запам’ятовування тощо) залишаються в цілісному вигляді. Індивідуація, за Юнґом, – це процес, за допомогою якого особистість стає психологічно не-подільною (in-dividual), тобто такою, якою вона є в дійсності. Останнє, тобто переконаність у самому собі як в особистості, Юнґ вважав призначенням. Особистість охоплює світ набагато більший, ніж вона сама, за нею стоїть грандіозне Інше (трансцендентне, що має не-людський характер). Можна сказати, що і психічна дефляція, і так само інфляція є певними психологічними механізмами захисту людини від світу, який вона не здатна охопити. Психічна інфляція визначається деякими важливими тонкощами. Так, ідентифікація людини з позаособистісними змістами призводить або до асиміляції Я цими змістами, або до ідентифікації з ними. У першому випадку, спираючись на несвідоме, людина бере на себе відповідальність за те, що її слова не розійдуться з ділом. Можна сказати, вона стає втіленим Духом (злим або добрим) без Душі. У другому випадку людина відмовляється взагалі брати на себе будь-яку відповідальність. Перша стає самовпевненою і пихатою, друга – заклопотаною і пригніченою. До першого варіанту належать мана- особистості (харизматичні лідери), мана-рухи (нацизм, шовінізм, ксенофобії, екологічні рухи), мана-ситуації (Майдан), до другого – представники низів суспільства, “парії”; члени національних, расових груп, релігійних сект; люди, які ідентифікують себе із психологічно зручними соціальними ролями, що пропонують доступну компенсацію або виправдання особистісної порожнечі і недоліків (розчинюючись у колективі, спільноті або релігії, проекуючи кращі властивості і риси на ідола або Небесного Батька, ідентифікуючи себе у своєму несвідомому з гріховною сірою масою тощо). Мана- або харизматична особистість, яка дійсно засвоює і підкоряє собі архетипний образ, відчуває, що бажанням її “Я” ніщо не може завадити і з нею ніщо не трапиться. Справжній вождь завжди керований підсвідомим. Ідентифікація з будь-яким архетипом (Великої Матері, Мудрого Старця, Аніми тощо) є для людини або ситуації джерелом невичерпної енергії – як фізичної, так і психічної. Недарма в лідери обирають людину, якій притаманні енергійна, владна мова і манери, яка ніколи не стомлюється, завжди в тонусі, нічого і нікого не боїться. Проте історія пам’ятає немало катастрофічних, страшних мана-постатей, які, здобувши провідну посаду в тоталітарному суспільстві, втягують у безодню колективного несвідомого весь народ (Чингіз-хан, Гітлер, Сталін, Муссоліні та ін.). Адже народ у тоталітарних соціумах не обирає, а підкоряється, особливо “справжньому” вождю. Але, мабуть, у реальному повсякденні, яке настає після великої бурі, необхідність у мана- особистості відпадає і зростає потреба в холодній, істинній мудрості. Мана-вождю притаманне таке психічне напруження, з якого, урешті- решт, народжуються самотність і манія, небезпечні для розбудови нормального життя. Психічна інфляція є показником недорозвиненого психічного як формовтілення душі. Фактично це бездушність, а отже, відсутність повноцінної людини, індивідуальності, мудреця. Бо тільки маючи розвинену душу, людина спроможна дійти злагоди як із самою собою, так і із зовнішнім світом, подаючи приклад і допомагаючи іншим зробити те ж саме. Цілеспрямоване спостереження за українським політикумом дає підстави охарактеризувати його лідерів як людей із психічною інфляцією, від якої страждає не тільки український народ, а й велика політична справа формування української демократії. Демократію спроможні відчувати люди, яких у прадавні часи (та й нині в деяких племенах, що збереглися поза цивілізацією) називали оракулами. Тобто мудрі, немолоді люди, які прожили життя в цій спільноті, спробували на собі всі “виклики і відгуки” її колективного психічного – способу життя, ритуалів, традицій і табу. Люди, які вже не піддаються потужному впливу колективного несвідомого з однієї (найважливішої) причини – наповнення власного психічного, Душі, яка сама володіє “злим Духом”, а не йде в нього на поводу. Демократію можуть збудувати люди, які заповнили форму власного психічного настільки, щоб там не залишалося місця для інфляційної спокуси. Головною функцією політиків насправді є розумне управління психічною енергією, з якої народжується та чи інша якість соціальності. Джерелом психічної енергії, як відомо, є напруження між матерією і духом, індивідуальними психоінстинктами і соціальною етикою, особистісним і груповим, між різними “видами” людей, які різняться протилежними ціннісними метапрограмами, що потребують відповідно несумісних суспільних ладів тощо. Тільки індивідуальність політика здатна виконувати соціальну роль диспетчера, що управляє надлишковою психічною енергією суспільного життя, не залишаючи її незатребуваною. Саме індивідуальність завжди була центром, навколо якого оберталися вищеназвані протилежності і напруженості. Адже і в первісних спільнотах, на перший погляд далеких від демократичного життєустрою, індивідуальний престиж міг утворитися тільки в результаті колективного компромісу. Первісна спільнота обирала магічно ефективну особистість (завдяки тій ролі, яку магія або воля виконують у процесі спрямування надлишкової психічної енергії), котру вона всіляко оберігала, бо навіть для примітивних спільнот індивідуальна ініціатива була цінністю, і не можна було допустити її розчинення в колективній душі (у несвідомому). Певні ритуали й табу утримували лідера від психічної регресії і зобов’язували його (під страхом драконівських заходів) виконувати свої унікальні функції. Сьогодні народ також має у своєму розпорядженні “драконівські заходи” (наприклад, відмова від голосування або участь в організованому протистоянні). Проте для цього він повинен розібратися – хто є хто. Кому можна віддати управління Батьківщиною, а кому – у жодному разі. На жаль, такі заходи немож- ливі без проб і помилок, але кількість помилок розвиває душу елек- торату, який, урешті-решт, почне в Україні прислухатися до цієї душі. Отже, за ознаками психічної інфляції, які наводяться в цій статті, усі охочі можуть зробити для себе відповідні висновки. Усі ознаки психологічної інфляції в українській політиці можна підвести під один психоаналітичний діагноз – “пуеризм” , який супроводжує політикум від окремих індивідів до партій і громадських утворень. Зрозуміло, що відбувається, коли “риба гниє з голови”: пуеризм охоплює не тільки “сатрапів”, а й тих, хто в народі і хто завдяки своїй психологічній біографії з радістю, несвідомо хапається за цей пуер-невроз, створюючи для навколишнього оточення безліч складних життєвих проблем. Із психоаналізу З. Фройда відомо: щоб подорослішати і розпочати самостійне життя, потрібно розірвати психозалежні зв’язки з батьками. Якщо цього не відбувається, “вічне дитя” опиняється ув’язненим і саме стає власним наглядачем. Останній може приходити і тікати, коли і куди заманеться, але не робить жодного руху для саморозуміння і розуміння себе іншими. З аналітичної психології К. Ґ. Юнґа випливає, що слабкий (а іноді і призупинений) процес індивідуації (або самостановлення, за Юнґом) призводить до порожнечі в психічній структурі особистості, яка заповнюються колективним несвідомим. Фройд і Юнґ побачили одне й те саме на виході, але механізми цього психосоціального неврозу трактували кожен по-своєму. У біографії кожної людини можна знайти чинники призупинення або уповільнення процесу індивідуації або, інакше, звільнення від материнського лона. Але не кожна біографія багата на класичні форми пуер-неврозу і тим більше на його збіг із суспільно значущими подіями й ролями, які випали на долю психологічно недозрілої людини. Пуер-невроз формується впродовж життя, але актуалізується в момент певної події в житті людини, момент, який потребує її індивідуального вибору, мудрої дії, рішення, відповідальності за майбутнє тощо. Значуща зміна в житті (побутова чи особистісна криза або, навпаки, занадто швидке кар’єрне зростання, успіх тощо) наразі знижує у Пуера рівень його соціального самопочуття і запускає психологічний механізм “провалля”, повернення назад, до родинних цінностей, до материнської матриці стосунків і світосприйняття, тобто до архетипу “Велика матір”. Родинні або кланові цінності, материнський гештальт лона за певних обставин кличуть людину до себе. Не здолавши перепони всіляких труднощів, така людина тікає від реального життя і занурюється в пристрасті кланово-родинних цінностей, що панували в дитинстві і захищали її від психологічних труднощів. Пуер вважає з цього моменту, що він пізнав істину і віднині шукатиме шляхи, котрі ведуть до неї, і людей, які сповідують чи роблять вигляд, що сповідують такі ж самі цінності. Коротко можна сказати і так: сутність пуер-неврозу – відмова від власної відповідальності через актуалізацію материнського комплексу. Актуалізація цього комплексу відбувається в умовах зростання психосоціальних і психоенергетичних вимог середовища до людини, на які вона не здатна відповісти належним чином і тому почувається все гірше, і, урешті-решт, її психіка, вдаючись до самозахисту, провалюється в безпечне “лоно”. Як бачимо, основною проблемою такої людини є нерозвинутість Душі, Духу і Самості. Таку людину не підтримує Дух, а нерозвинуті Душа і Самість не можуть забезпечити людину необхідною психічною енергією для нормальної дорослої реакції на ті чи інші обставини. У цьому аспекті слід усвідомлювати, що будь-який архетип за умови зчеплення його енергії із психікою людини забезпечуватиме її необхідною силою – силою віків. Проте вселюдські, спільні для всіх архетипи та індивідуальний архетип (психофрактал) Душі мають різний тип обмеження і різне морально-психологічне значення. Енергія дії на основі розвинутої Самості і енергія дії на основі вселюдського архетипу (Героя, наприклад) – різні за своєю суттю енергії. Перша енергія – це відповідальність реальної людини за свої реальні ідеї, вчинки і справи. Друга енергія – це дуже сильна фанатична енергія без обмежень, яка діє за сюжетом есхатологічного міфу: герой-рятівник, вороги нації, народ-уболівальник, і він же помічник рятівника. Цей сюжет є основою релігійного екстазу несвідомого. Він же лежить в основі одержимості “героя”, що через механізм соціально-психологічного зараження втягує в стан одержимості великі групи людей і навіть цілі нації. Секрет Гітлера в тому, що його несвідоме, до якого він по-містичному уважно прислухався, увібрало в себе значно більше архетипних змістів, аніж чиєсь. Юнґ говорив, що це несвідоме 78-ми мільйонів німців. Загрозу пуеризму треба усвідомити на практичному рівні, оскільки наслідки цього соціального захворювання надто руйнівні. На відміну від Пуерів, ті, хто зустрічався з ними, швидко впізнають цю хворобу. Самі ж Пуери залишаються сліпими і глухими, втішаючись власною затишною в’язницею, у якій вони “розбудовують” власне життя. Аби ж тільки власне! Українські vip-політики відмовляються від індивідуації, від можливості стати дорослими і відповідальними. На відміну від звичайних Пуерів з народу vip-Пуери, окрім власної психологічної в’язниці, не мають ніяких обмежень, їхні можливості потурати своїм підлітковим цінностям безмежні. Мовою “І Цзин” (Гексаграма 60, обмеження), “необмежені можливості непридатні для людини; якби вони існували, її життя розчинилося б у безмежному. Щоб стати сильною, людина в житті потребує обмежень, які приймаються добровільно і по совісті”. Українські ж vip-Пуери, стикаючись навіть з найменшими обмеженнями, впадають у стан крайньої роздратованості: працює підліткова настанова свідомості на тлі відсутності зворотного зв’язку хоча б з колегами (згадаймо, що більшість колег вони обирають по собі), не кажучи вже про народ. Соціологічні теле-фокус-групи С. Шустера також не для Пуерів. Підліткові бажання колишніх хлопчиків стати героєм, царем, духовним наставником, патріархом об’єднаної православної церкви або навіть Богом, які не підкріплюються життєвим досвідом і професіоналізмом, стають проблемою для тих, на кого вони проекуються. Такі підліткові марення і враження від батьківських переживань (укупі з враженнями від підручників з української духовної історії) зіткнулися з реальністю в просторі українського політикуму, що набуло психіатричного забарвлення. Відсутність громадянського суспільства як буферу між нуворишами-“сатрапами” і народом означає, що саме vip-персони мали б взяти на себе соціальну відповідальність, зіграти в сучасній Україні вирішальну політичну і духовну роль. Але, за іронією долі, висока політика в Україні дісталася саме Пуерам. На жаль, пуеризм в сьогоднішній Україні проявляється на всіх рівнях – соціуму, влади, соціальних структур і, нарешті, людини. Справа в тому, що все у світі має фрактальну природу: психіка (з однієї універсальної матриці – мільярди різних, але по суті однакових її носіїв), тіло (немає пальця, який можна було б не впізнати, але немає жодного повторення візерунка його шкіри); хвороба (будь-яка хвороба, наприклад грип, має стільки проявлень на мікрорівнях організму, скільки людей на нього хворіють); немає однакового листочка на одному дереві (хоча всі вони мають одну форму); немає однакового меду в різних пасічників і т. ін. Подібно до цього живе, розвивається, проявляє себе і людська соціальність: однакова ситуація на території певного суспільства, наче матриця, породжує явища одного типу. Покоління Пуерів народжується з надр авторитарного соціуму з переважанням патерналістських цінностей так само, як окремий індивід із цим діагнозом формується під впливом авторитарної матері з переважанням стереотипного світосприймання. У результаті маємо те, що неодноразово зауважував Юнґ: у діалозі жінки з Пуером на тему “чоловічого” і “жіночого”, коли жінка говорить мовою Анімуса (архетипу чоловічого) з Анімою (архетипом жіночого) свого коханого, керівника, чоловіка тощо, відбувається драматична сцена: кожний, у кого вистачає почуття гумору, щоб вислухати цю розмову, буде вражений буянням загальних місць, затертих банальностей і трюїзмів, численністю грубих перекручень і відсутністю будь-якої логіки. Тобто маємо типовий афект, перевантажений запальністю. Так само в ситуаціях, що потребують відповідальності, почуття власної гідності і власного серця, впадають у подібний афект політики, що вийшли з-під авторитарної матриці виховання. “Свобода слова” С. Шустера оголювала цей афект упродовж декількох років і продовжує це робити в новій студії “Шустер-live”. Подібні “афективні розмови” знижують загальний рівень стосунків, наближаючи їх до рівня колективного несвідомого, де головною цінністю є інстинктивний самозахист, що в соціальному житті призводить до руйнування основ соціальної етики. З-під людських стосунків вибивається ґрунт, бо психічна інфляція робить неможливим взаємовизнання, без якого стосунків не буває. Це замкнене коло може розімкнутися тільки за умови перемоги чоловічого в чоловікові, індивідуальності над стереотипністю, індивідуації (самореалізації душі) над пуеризмом, почуття провини над власним зрадництвом. Пуери, які не бачать у собі ознак Пуера, перебувають у стані відокремленості не тільки від народу, а й від самих себе, а це для них і для тих, хто з ними, – трагедія. Їхні рішення начебто не мають під собою ніякого логічного чи душевного ґрунту, їхні висновки і дії, що йдуть за ними, важко зрозуміти і поділяти. У них немає друзів по серцю і по справі, вони самотні. Варто прискіпливо подивитися на нашу владу, щоб побачити, що саме люди, які обіймають у країні найвищі посади, демонструють украй непродуктивне існування в реальному повсякденні, схоже на сон внутрішнє життя, відокремленість... Але Пуерів часто жаліють, а значить люблять саме за те, що вони самотні, немовби кинуті... І даремно! Основну енергетичну і психологічну підтримку вони отримують в інших місцинах, від інших коренів... Не тут, не в реальності... Меланхолія, розчарування, життя між двома світами – і в жодному з них вони не почуваються вдома. Психологічний стан Пуера – не щастя, але й не нещасливість, не байдужість, не слабкість, не втома, не цікавість (що обертається дійсними справами)... Пуер не знає, чого він хоче. Проте той не може здійснити вчинок, хто не знає, що йому насправді потрібно... Відсутність такого знання означає незнання того, ким (а точніше – чим) у дійсності є Пуер. У якомусь сенсі вони – виродки. Найпроблемніший конфлікт виникає у зв’язку з вибором між небезпекою і свободою. Тому що всередині Пуера – дві субособистості, кожна з яких вимагає задоволення і не здатна поступитися своїм суверенітетом. Складне завдання для Пуера в такому випадку – зберегти напругу між цими субособистостями з метою прояснення, хто ж він такий і чого хоче. Юнґ вважав, що тільки те, що дійсно є самим собою, може зцілити. Страх Пуера перед реальністю йде поряд із впертим його небажанням стояти на власних ногах. Він може перебувати в такому стані нескінченно довго. Життя Пуера в більшості випадків можна кваліфікувати як “тимчасове”, “попереднє”... А коли людина живе “попереднім” життям, її несвідоме перебуває в стані постійної роздратованості або агресії... Які б справи не виникали, усе це не те, до чого Пуер прагне, і у нього завжди зберігається ілюзія, що коли-небудь, у майбутньому, з’явиться в його житті щось реальне, справжнє, ідеальне... Наприклад, ідеальна жінка або ідеальний народ... Така настанова призводить до постійної внутрішньої відмови зв’язати себе обов’язком моменту. Пуер не відчуває своєї безпосередньої причетності до життя. Начебто він живе минулим і втягує всіх навколо себе в колективне несвідоме, що йде від минулого. Начебто він несправжній. Начебто неживий або бездушний... Юнґ персоніфікував чотири стадії розвитку душі: Єва (повністю забруднена материнським імаго), Єлена (сукупний сексуальний образ), Марія (з’являється можливість встановлення особистісних стосунків, вільних від проекцій), Софія (Мати Мудрості, що передає свідомості змісти колективного й індивідуального несвідомого). Так от Пуер, “прагнучи Софії, застряв на Єві”. Йому подобаються жінки, схожі на матір, і у справах він орієнтується на подібних до матері... Висновки. Впевнена, що головною причиною політичних криз є психопатологія політичної “еліти”, що виявляється, зокрема, у психічній інфляції. Політика – це сфера ірраціонального, основні закони якої криються не у свідомості індивідів, а в їхньому колективному несвідомому. Українським політикам притаманний низький поріг проникнення, коли йдеться про індивідуальну свідомість і колективне несвідоме. Психічна інфляція руйнує політичну систему, а через неї й інші сторони соціального життя. Література 1. Юнг К. Г. Избранное. – Минск, 1998. 2. Юнг К. Г. Архетип и символ. – М., 1991. 3. Душа и миф. Шесть архетипов. – К., 1996. 4. Шарп Д. Незримый ворон. Конфликт и Трансформация в жизни Франца Кафки. – Воронеж, 1994. 5. Одайник В. Психология политики. Политические и социальные идеи Карла Густава Юнга / Пер. с. англ. К. Бутырина; Под общ. ред. В. Зеленского; Вст. ст. М. Л. фон Франц. – СПб., 1996. ПСИХОЛОГІЧНА ГОТОВНІСТЬ ГРОМАДЯНИНА ДО УЧАСТІ В ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ: НАУКОВА КАТЕГОРІЯ “ТЕМПЕРАМЕНТ” У КОНТЕКСТІ ФРАНЦУЗЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ТЕОРІЇ С. І. Дорошенко Розглядається психологія політичної участі особи в умовах демократії. З’ясовано, що категорія “політичний темперамент” при- таманна політичній еліті конституційної Франції, а категорія “інститу- ційний темперамент” характеризує учасників громадського руху. Ключові слова: Франція, політична психологія, темперамент. Рассматривается психология политического участия личности в условиях демократии. Выяснено, что категория “политический темперамент” присущ политической элите конституционной Франции, а категория “институционный темперамент” характеризует участников общественного движения. Ключевые слова: Франция, политическая психология, темперамент. Psychology of political participation of personality in the conditions of democracy is examined. The author comes to the conclusion, that “political temperament” is inherent to the political elite of constitutional France, and “institutional temperament” is inherent to the participants of community movement. Key words: France, political psychology, temperament. Проблема. Народам належить вирішальна роль в історичному розвитку людства. Такий розвиток відбувається своєрідно в кожному окремому куточку цивілізованого світу. При цьому набір характеристик, які дослідники використовують для опису особливостей поведінки людей у політичному житті суспільства, залишається розмитим, суб’єктивним і часто довільним. Складання такого переліку вимагає глибокого і системного обґрунтування з боку політичної науки, зацікавленої у висвітленні різних аспектів психологічної мобілізації особистості в умовах демократії. Унаслідок політизації психології і психологізації політики постала політична психологія – наукова дисципліна, яка є відносно самостійною складовою системи політичних наук і дає змогу предметно застосовувати знання про психічне відображення дійсності в процесі життєдіяльності кожного етноособливого суб’єкта. З огляду на це важливо науково аргументувати обставини психологічної готовності особи до участі в політичному житті країни. Така готовність дає можливість поєднати набуті різними шляхами знання, уміння, навички з потребою впливу на процес прийняття політичних рішень і реалізується лише за умови свідомої зацікавленості суб’єкта політичного процесу, його вмотивованого бажання виконувати більш конкретні функції. Представники сучасної французької науки демонструють особливий інтерес до використання досягнень психології для поглиблення і систематизації своїх надбань у сфері суспільно- політичних досліджень. Одним з важливих досягнень стало обґрунтування Аленом-Жераром Слама категорії “політичний темперамент” [1]. Зазначений аспект напрацювань французьких колег уже представлено українській науковій громадськості [2]. Водночас поза межами уваги наших дослідників залишається функціональне використання фахівцями-політологами такої наукової категорії, як “інституційний темперамент”. У контексті опрацювання проблематики політичної психології і визначення її ролі у становленні громадянина Української держави надзвичайно важливо ввести в науковий обіг деякі чинники, які засвідчують і значною мірою уточнюють рівень психологічної готовності особи до участі у вирішенні суспільно важливих проблем. Метою пропонованої розвідки є виклад змістового наповнення таких категорій, як “політичний темперамент”, “інституційний темперамент”. Франція належить до числа тих небагатьох країн, які дали життя ідеям політичної свободи. Революція ХVІІІ ст. відкрила дорогу для втілення зазначених ідей у політичні доктрини, які стали основою реальних форм упровадження демократії в цьому куточку Європи. Також слід наголосити на тому, що базову, глибинну основу різноманітних форм самоорганізації, практично втілюваних мешканцями Франції, становлять характерні риси поведінки, вдачі, культури, мислення, співвідносні з показниками їхнього темпераменту. І тому надзвичайно важливо зважено підійти до обґрунтування тих деяких психологічних обставин, що: а) визначають специфіку полі- тичної участі громадян великої західноєвропейської країни; б) можуть мати значення для теоретичного обґрунтування чинників поглиблення демократії в умовах української суспільно-політичної дійсності. У першій половині ХХ ст. дослідження природи політичного мислення французів у межах бінарної шкали ідеологій започаткували Жорж Вейль (Georges Weill), Андре Зігфрид (Andr? Siegfried), Альбер Тібоде (Albert Thibaudet), а також Франсуа Гогель (Rran?ois Gauguel) (див: [3, с. 45-46]). Зазначені фахівці дійшли таких висновків: по- перше, феномен ідеологічного протистояння правих і лівих відомий у Франції з кінця ХVІІІ ст.; по-друге, психологічна готовність головних суб’єктів політики до виявлення своїх позицій у рамках бінарного (двополюсного) поділу ідеологій також характеризує зміст сучасного політичного життя французької нації; по-третє, лінію розмежування між відомими напрямами політичного мислення, яка чітко визначалася на рівні парламенту країни саме в період Третьої республіки (1875– 1940 рр.), формалізувало ставлення цих безпосередніх суб’єктів щодо релігії і церкви; по-четверте, зміст феномена бінарної шкали політичних ідеологій насамперед і дуже своєрідно обґрунтовує саме психологічна готовність французьких громадян до політичного вирішення назрілих суспільних проблем. У другій половині ХХ ст. французька політична наука впритул наблизилася до визначення характерних рис особи, яка в межах біполярної шкали ідеології розглядається як суб’єкт політичного мислення. Оригінальний погляд на розв’язання актуальної, як для Франції, проблеми у 1992 р. запропонував французький політолог А.-Ж. Слама. На його думку, розкрити антропологічний вимір французьких правих і лівих неможливо, доки останні залишаються в множині. Адже за ними – абстрактними конструкціями правих і лівих – стоять живі люди; властиві їм психологічні риси вони (люди) виявляють шляхом активного неприйняття або не менш пасіонарної підтримки якоїсь ідеї чи суспільного явища, що є нормою життя громадянського суспільства, з якою мусить рахуватися кожний інший. На цій підставі особа повинна зважати на співвідносність її власної політичної позиції з її ж темпераментом, у якому, вважається, закладено ключ до розв’язання проблеми сутності традиційного ідеологічного протистояння на рівні державної еліти французької нації. Політичній науці відомі окремі спроби тлумачення категорії “темперамент”, які мали місце дещо раніше і які, все ж, не враховували психологічних чинників розмежування складових ідеологічного комплексу, характерного для французької політики. І лише після того, як у другій половині ХІХ ст. психологія відділилася від філософії і стала до практичних експериментів, було визначено, що темперамент – “це індивідуально-типологічна характеристика людини […], що виявляється у силі, напруженості, швидкості та зрівноваженості перебігу […] психологічних процесів. Зміст темпераменту визначається світоглядом, характером, освітою, вихованням людини. Темперамент є загальною характеристикою особистості. Він накладає відбиток на всі сторони її психічного життя та діяльності”. Темперамент “не можна вважати вродженим, оскільки він є психічним твором і значною мірою піддається педагогічній корекції, вольовій регуляції” [4, с. 190]. Після Першої світової війни у Франції в межах у цілому зрозумілого феномена “темперамент” насамперед почали виділяти індивідуальну волю і характер особи, орієнтовані стосовно якогось визначеного ідеалу. Детальніше вказану позицію обґрунтував філософ, історик і мистецтвознавець Поль Гольтьє (Paul Gaultier) у праці “Майбутнє Франції. Нещастя. Ліки” (Париж, 1925). На його переконання, “одна лише освіта нічого не дає, у такому випадку вона відверто шкодить розумові людини, нездатному осягнути визначений рівень знань. Розум без характеру безплідний. Такий розум – це носій смертельної небезпеки. У системі національної освіти Франції залишається велика прогалина, яку можна закрити, узалежнивши людський розум від бажання пізнавати. Школі, ліцею, університетові бракує саме цього останнього. Адже бажання – це лише перша умова досягнення людиною вищих чеснот. Краще в тисячу разів менше знати, ніж не відзначатися характером. Позбавлений волі колекціонер дипломів про освіту, титулів та інших заслуг – не громадянин. За відсутності волі кращі з нас не залишать по собі спадкоємців, натомість енергійна людина – постійно при занятті, і, що головне, вона завжди знайде спосіб бути корисною для батьківщини. Звичайно, за умови, що ці наміри особи скеровані на щось порядне [5, с. 251]. Отже, перші вагомі висновки французьких науковців демонструють, що якісні показники індивідуального темпераменту важливо враховувати, аналізуючи психологічні чинники політичної участі особи. А.-Ж. Слама пішов ще далі, визначивши у контексті французьких соціальних реалій зміст особливої категорії “політичний темперамент”. На його думку, останній відрізняє від усіх інших проявів особистості в політиці та обставина, яка, у свою чергу, зумовлює його функціональність у цій важливій сфері суспільного життя, а саме відсутність наказу, доведеного кимсь іншим до свідомості конкретної особи. Звісно, чітко сформульований наказ меншою мірою залежить від психологічного фактора. Усе ж політика – це передусім наказ, який здебільшого відносять до сфери раціонального мислення, а не різноманітних складових психологічного рівня. Погодьмося: якби політика полягала лише в здатності особи мислити раціонально, то не було б Історії. Натомість, якби людська (ірраціональна) пристрасть визначально впливала на політику, Історії людства вже давно настав би кінець. На цій підставі Слама обґрун- товує своє перше спостереження: “політичний темперамент – це прагматично зорієнтована людська думка, яка спонукає суб’єкт до специфічної дії і специфічної пам’яті, яка полягає в особливій раціональній діяльності особи”. І тому, розкриваючи зміст категорії “політичний темперамент”, французький дослідник визначив для кожного індивідуального носія цього темпераменту здатність свідомо й водночас пасіонарно формулювати головні пріоритети, за допо- могою яких член політичного суспільства реалізує особисту свободу. Друге спостереження А.-Ж. Слама, яке випливає з першого, базується на тому, що “політичний темперамент – це не позачасовий феномен, а історична реальність”. На цій підставі місце темпераменту, який не може існувати без раціонально обґрунтованих прагнень суб’єкта, що відповідають реаліям визначеної епохи, визначається “на межі людської природи й культури”. Третє спостереження: зміст політичних ідей змінюється щонайперше під впливом історичної ситуації та умов здійснення влади, а не політичного темпераменту суб’єкта. Адже історія свідчить, що ідеї, котрі вчора належали лівим, з часом можуть відійти до правих, і навпаки. Приклади таких метаморфоз у Франції достатньо численні: колоніальна ідея, поняття суспільного прогресу, пацифізм, антиклерикалізм, державний протекціонізм тощо. Натомість не слід у кожному випадку відкидати вплив політичного темпераменту. Головним чином тому, що ансамбль політичних ідей у французькому суспільстві загалом залишається незмінним; усередині ж цього ансамблю ідеї самі по собі вартують менше, ніж спосіб, за допомогою якого зазначені ідеї висловлюють. Четверте спостереження стосується ставлення особи, носія темпераменту, до політичного конфлікту. На цій підставі головна лінія розмежування французьких правих і французьких лівих визначається готовністю до вступу в політичний конфлікт. Так, представники правиці вітають обставини, які всіляко сприяють пригасанню кожного такого конфлікту; ліві ж наполягають на активізації останнього. Отже, політична свобода особи має у своїй основі не лише діалектику раціонально осмисленого та ірраціональних людських почуттів; це також протистояння специфічних темпераментів, притаманних виключно правим і виключно лівим. Якщо праві загалом вітають відмову від насильницьких методів досягнення політичної мети (для них “контрреволюція” – це дія, протилежна соціальній революції), то для лівих усе це має зворотне значення. То чи не краще допустити, щоб у французькому суспільстві не залишалося місця для лівих? Ні, – відповідає А. Ж. Слама. Хоча присутність правих і лівих дуже дорого коштує, “все ж демократія вартує того, щоб наше суспільство заплатило за неї всю ціну сповна” [6, с. 795, 797, 798, 806]. Водночас під впливом широкого комплексу об’єктивних обставин, визначених поглибленням процесу демократичних перетворень, у політичній свідомості пересічних французів народилися важливі ознаки якісного рівня, які можна трактувати як прояви своєрідного інституційного темпераменту, суттєвого у світлі завдань пропонованої розвідки. Так було визначено словосполучення “інституційний темперамент” (фр. le temperament institutionnel), яке 1962 року ввів у науковий обіг Мішель Альбек (Michel Halbecq) (1880– 1962) у дисертаційному дослідженні з політології “Держава, її авторитет і влада” [7, с. 107]. Французький науковець не деталізує термінологічного наповнення нової категорії науки. Однак у контексті досліджень французьких фахівців ми спробуємо викласти наше розуміння поняття, яке до деякої міри дасть змогу конкретизувати зміст цього психологічного і водночас політичного явища. По-перше, присутність інституційного темпераменту характеризує його індивідуального носія, на відміну від іншої особи, яка ще не виявила в себе такого темпераменту, тим, що в цьому випадку громадська участь постає як суспільно корисна і така, що реалізується виключно прихильниками якоїсь ідеї або шанувальниками визначеної персони, котрі добровільно визначилися як окрема група, яка має за мету встановити новий тип соціального контролю в суспільстві. По-друге, факт офіційної реєстрації добровільної асоціації, який лише фіксує право кожної такої асоціації розміститися в правовому полі держави і водночас серед чинних і вже пов’язаних між собою (громадсько-політичних) інститутів, лише сприяє виявленню членами такої асоціації притаманного їм інституційного темпераменту, визначеного як раціонально вмотивована зацікавленість особи можливістю вплинути на якусь іншу інституцію, що уявляється як інституція – мішень. По-третє, характерною ознакою інституційного темпераменту є спрямування члена добровільної асоціації на перебування в стані конфлікту з іншою інституцією (інституцією – мішенню). Це забезпечується принциповим значенням тих психологічних характеристик учасника руху громад, що лише активізують соціальну мобільність члена асоціації у світлі свідомо визначених соціально- політичних пріоритетів. По-четверте, важливою ознакою інституційного темпераменту є постійне спрямування члена добровільної асоціації на розвиток і збагачення форм громадської активності, оскільки зазначений процес відбувається під визначальним впливом чинників психологічного походження (а не політичної ідеології), здатних, на думку Мішеля Вовеля (Michel Vovelle), інтегрувати “все, що є недосконало визначеним”; водночас, демонструючи “скерованість на успіх, практичність, спроможність функціонувати без будь-якого “ідеологічного” спрямування”, такий темперамент, прихований на рівні несвідомих мотивацій, спонукає до дії, лише даючи відповідь на питання “чому”? [8, с. 12–13]. Однак за таких обставин бажання втілювати якусь базову ідею у світлі ідеологічно визначеної цінності й спільно з новоприбулими часто призводить до занепаду і зникнення цієї асоціації як унаслідок відповідних санкцій з боку держави, так і перетворення в структуру селекції еліт, школу соціальних кадрів, що з часом дасть їй змогу (добровільній асоціації) трансформуватися в окремий політичний інститут. По-п’яте, інституційний темперамент, під впливом якого людина, громадянин перетворюються в члена добровільної асоціації, виявляється в процесі набуття особою життєвого досвіду, специфічних почуттів, викликаних особливими обставинами, на які впливають такі агенти політичної соціалізації: сім’я, трудовий колектив, армія, соціальна верства, політична, масова організації, діаспора емігрантів, преса; останні дають упевненість у тому, що саме формальне (неформальне) членство у якомусь добровільному об’єднанні сприятиме реалізації індивідом свідомої/несвідомої потреби відчувати, що таким чином здійснюється його особистий контроль над поточним перебігом подій, які турбують найбільше. По-шосте, якщо індивід не виявляє у себе такої схильності, то це свідчить про відсутність у нього інституційного темпераменту. Тому є сенс розуміти під інституційним темпераментом емоційно вмотивовані схильність, прагнення або вимогу, які спрямовують громадянина краще, ніж це могли б зробити засоби буденної свідомості, а також примітивна індивідуалістична свобода й отримані різним шляхом уявлення про владу, до встановлення на чільному місці громадського життя політично соціалізованої людини (а не соціальної верстви), представника моральної еліти, котрі намагаються підтягти до свого рівня теоретичних уявлень про політику інших громадян і мешканців країни, а не натовпу, унаслідок чого для нього свобода постає як усвідомлена необхідність досягнення політичного ідеалу, який він дуже вузько і не завжди чітко формулює добровільно і публічно, навіть декларуючи перед інститутами влади спроможність переступити рамки чинних правил поведінки та соціальних санкцій, затверджених на державному рівні. Висновки. Отже, в епоху Революції соціальні реалії “французького простору” посприяли тому, що політична свобода особи постала наслідком протистояння відмінних темпераментів, притаманних як представникам політичного мислення, формалізованих рамками право-лівої шкали ідеологій, так і асоційованим учасникам громадського життя, які насамперед під впливом набутого життєвого досвіду, емоцій і – деякою мірою – науково-обґрунтованих знань висувають мету, співвідносну з якимось вужчим сегментом чинного спектра політичних ідей. На відміну від представників політичної еліти, які виключно на рівні центральної влади демонстрували своєрідність впливу притаманного їм темпераменту, пересічні мешканці Франції, відчувши внаслідок впливу процесу політичної соціалізації присутність інституційного темпераменту, спромоглися досягти лише першої сходинки в ієрархії відомих рівнів громадсько-політичної участі. Ці останні, виявляючи активне неприйняття або не менш пасіонарну підтримку якоїсь ідеї чи явища, які, досягнувши – на рівні політичної свідомості – значення відомої і поширеної норми громадянського суспільства, з якою, вважається, надалі мусить рахуватися влада, вже демонструють готовність “крокувати” за своїми лідерами на місцях, а не виключно за представниками влади. Відсутність такого темпераменту в особи означає, що вона залишається осторонь від організованого (добровільними асоціаціями) життя суспільства. На цій підставі фахове використання категорій “політичний темперамент”, “інституційний темперамент” видається нам важливим для наукового обґрунтування глибинних джерел активізації політичної участі українських громадян в умовах демократії в нашій країні. Література 1. Slama A.-G. Portrait de l’homme de droite. Litt?rature et politique // Histoire des droites en France / Sous la direction de Jean-Fran?ois Sirinelli. – En 3t. – Paris: Gaillimard, 1992. – T. 3: Sensibilit?s. – Р. 787–835. 2. Політичний темперамент // Словник-довідник політологічних термінів / М. А. Бучин, О. О. Волинець, С. І. Дорошенко та ін. – Л.: Військ. ін-т Нац. ун-ту “Львівська політехніка”, 2006. – С. 157–158. 3. Денисенко В. М., Дорошенко С. І. Особа та ідеї свободи в бінарній шкалі політичних ідеологій Франції Третьої республіки // Вісн. СевГТУ: Вип. 42: Політологія: Зб. наук. пр. / Редкол.: Ю. А. Бабінов (відп. ред.) та ін.; Севастоп. нац. техн. ун-т. – Севастополь: Вид-во СевНТУ, 2002. – С. 41–50. 4. Психологічний словник / За ред. В. І. Войтка. – К.: Вища шк., 1982. – 216 с. 5. Gaultier P. L’Avenir de la France. Les Maux. Les Rem?des. – Paris, 1925. – 293 р. 6. Slama A.-G. Portrait de l’homme de droite. Litt?rature et politique // Histoire des droites en France / Sous la direction de Jean-Fran?ois Sirinelli. – En 3t. – Paris: Gaillimard, 1992. – T. 3: Sensibilit?s. – Р. 787–835. 7. Halbecq M. ??tat, son autorit?, son pouvoire (1880–1962). Th?se pour le doctorat en science politique pr?sent?e et soutenue le 7 mars 1962. – Paris: Librairie de droit et de jurisprudence R. Picheon et R. Durand-Auzias, 1964. – 652 p. 8. Vovelle M. Id?ologies et mentalit?s. – Paris: PUF, 1982. – 32 p. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ПРОТЕСТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ МОЛОДІ Л. О. Кияшко Проаналізовано об’єктивні і суб’єктивні чинники, які є передумовою готовності молоді до протестних форм політичної поведінки. Викладено результати емпіричного дослідження взаємозв’язку рівня агресивності, конфліктності, наявності деструк- тивних ідеологічних стереотипів з протестним потенціалом молоді. Ключові слова: протестний потенціал, протестна політична активність, ідеологічні стереотипи. Проанализированы объективные и субъективные факторы, являющиеся предпосылками готовности молодежи к протестным формам политического поведения. Изложены результаты эмпиричес- кого исследования взаимосвязи уровня агрессивности, конфликтности, наличия деструктивных идеологических стереотипов с протестным потенциалом молодежи. Ключевые слова: протестный потенциал, протестная активность, идеологические стереотипы. The objective and subjective factors that lead to rediness of the youth to the protest forms of political activity are analyzed. The results of empiric research of the interrelation of the level of aggressiveness, conflicts, and destructive ideological stereotypes with protest potential of teenagers are described. Key words: protest potential, protest political activities, ideological stereotypes. Проблема. Однією з характерних ознак сучасного суспільства є вираженість протестних форм поведінки, які реалізуються як на рівні соціальних груп, так і на індивідуальному рівні. Протестна поведінка виявляється в політичних і соціальних протестах проти політики деяких владних структур, діяльності керівників або соціального оточення. Після бурхливих політичних подій 2004–2007 років стає зрозумілою необхідність вивчення психологічних передумов, ролі та значення протестної активності в соціально-політичному житті суспільства. Учасниками протестних акцій, як свідчать нещодавні політичні події, є переважно молоді люди, студентство, члени молодіжних політичних і громадських об’єднань. Незаперечним видається той факт, що протестні форми поведінки особливо яскраво виявляються в юнацькому і молодому віці, що зумовлено психологічними особливостями та віковими кризами. До форм протесту молодих людей можна віднести не тільки участь у протестних акціях на рівні суспільних та політичних об’єднань, а й протестну поведінку на рівні навчального закладу (спрямована на педагогів), у сім’ї (виявляється в конфліктній взаємодії з рідними). Метою нашого емпіричного дослідження було вивчення взаємозв’язку протестного потенціалу молоді із психологічними характеристиками особистості, що його детермінують, – агресивністю, конфліктністю, стереотипізованістю ідеологічної свідомості людини. Для розрізнення міри невдоволеності і міри готовності, коли йдеться про участь у протестних акціях, а також для визначення рівня протестної активності в науці існують поняття “протестна активність” і “протестний потенціал”. Під протестною активністю розуміють реальне залучення громадян до різних форм протестної активності та його динаміку, під протестним потенціалом – наміри (схильність) громадян брати участь в акціях протесту за певних умов [1]. Розвиток і виявлення готовності до протестної поведінки детермінують як соціальні чинники, так і психологічні особливості людини (коли вона з-поміж можливих форм розв’язання соціальних проблем віддає перевагу протесту). Серед наукових теорій, що розглядають соціальні витоки протестної поведінки, найбільш поширеною є теорія “відносної депривації”, яка пояснює формування протестного потенціалу наявністю суб’єктивного відчуття невдоволеності щодо свого теперішнього [2]. Виникнення депривації пояснюється бажанням людини добитися всіляких благ шляхом зміни соціального і політичного порядку. У контексті сьогодення додатковими чинниками виникнення депривації можуть бути: розшарування суспільства за матеріальною, соціальною та іншими ознаками; рівень споживання різних прошарків населення, що породжує відчуття несправедливості. На протестний потенціал, крім відносної депривації, впливають незадоволеність громадян діяльністю органів влади, нездатність представницьких органів каналізувати соціальні інтереси та соціальну невдоволеність. Багато громадян і деякі групи населення вважають, що конвенціональна політична активність є недостатнім засобом, щоб примусити політиків приділяти їм більшу увагу при прийнятті рішень. Таким чином, до різних видів протестної політичної активності громадяни вдаються у тому разі, коли традиційна політична участь стає неефективною. Крім об’єктивних соціальних факторів, що спонукають громадян до протестних форм політичної участі, існують і психо- логічні чинники, які є передумовою формування готовності людини в разі потреби вирішувати певні проблеми віддавати перевагу протестним формам поведінки. До психологічних чинників, що зумовлюють різні протестні форми соціальної поведінки молоді, на нашу думку, слід віднести: високий рівень агресивності, схильність до деструктивних стилів взаємодії в конфліктних ситуаціях, наявність у свідомості стійких деструктивних ідеологічних настанов і стереотипів. Значущість вивчення соціальних настанов у контексті дослідження соціально-психологічних витоків готовності до протестної діяльності пояснюється тим, що настанови є специфічними суб’єктивними регуляторами цілепокладання і ціледосягнення [3; 4]. Вони проявляються у вигляді інтеріоризованої соціальної думки, соціальних норм, правил, у межах яких формується соціальна позиція суб’єктів суспільного буття. Соціальна позиція суб’єктів, а також система їхніх соціальних настанов постають як психологічні джерела соціальної активності індивідів. За концепцією диспозиційної структури особистості В. О. Ядова, що вибудовує ієрархію настанов, вищий щабель ієрархії – це базові соціальні настанови. Вони формуються на основі потреби людини в обранні пріоритетної суспільної діяльності і характеризують загальну спрямованість інтересів суб’єкта на ту чи іншу форму соціальної активності [5]. Соціальна диспозиція в умовах антагоністичного конфлікту є одним із факторів реалізації соціальних уявлень; вияв чи актуалізація їх у діяльності суб’єкта жорстко детермінуються особливостями соціальної ситуації. Щоб з’ясувати, якою мірою протестний потенціал молодої людини залежить від її психологічних характеристик і в такий спосіб перевірити висунуту гіпотезу, ми у своєму соціально-психологічному дослідженні скористалися кількома методиками. Серед них такі: 1) методика виявлення форм агресивних і ворожих реакцій А. Басса, А. Даркі; 2) методика “Тактика поведінки в конфлікті” (виявляє два типи поведінки людини в конфлікті – “уникає конфлікту” і “діє напролом” [6, с. 104]); 3) ОРПУ (опитувальник рівня політичної участі), розроблений співробітниками лабораторії психології політичної участі ІСПП АПН України. Дає змогу оцінити рівень вияву різних компонентів (комунікативного, когнітивного, конативного) політичної активності, у т. ч. і протестної; 4) методика “Стереотипи” Л. О. Кияшко [7]. Виявляє ступінь згоди респондентів зі стереотипними висловлюваннями, наведеними в працях відомих соціологів Є. І. Головахи, Н. П. Паніної, С. М. Кара- Мурзи, як стереотипами, що сформувалися в ідеологічній свідомості людей [8]. Ступінь згоди респондента з висловлюваннями (за семибальною шкалою – від –3 до +3) характеризує рівень стереотипності його свідомості (когнітивний компонент), ставлення до висловлювання (емоційний компонент) та як він реалізує це висловлювання у своїй поведінці (поведінковий компонент стереотипу). Методика складається з 12 висловлювань, але в даному соціально-психологічному дослідженні оцінювалися лише п’ять: “за майбутнє слід боротися”; “хочеш спокійно жити – не висовуйся”; “у нас завжди є вороги”; “моя хата – скраю”; “політика – брудна справа” (рис.). Рис. Ступінь згоди, ставлення до стереотипів та їх реалізація в поведінці молоді (за методикою Л. О. Кияшко “Стереотипи”) У дослідженні брали участь випускники шкіл і студенти перших-других курсів гуманітарних вузів міст Донецька і Маріуполя. Загальна кількість респондентів становила 176 осіб. Результати дослідження мали підтвердити або спростувати припущення про взаємозв’язок показників протестної активності і протестного потенціалу молоді з її психологічними характеристиками – агресивністю, конфліктністю, стереотипністю. Для статистичної обробки результатів використовувався метод рангової кореляції Спірмена, який дає змогу визначити щільність (силу) і спрямованість кореляційного зв’язку між двома ознаками. Аналіз одержаних результатів за окремими методиками показав таке. Найбільш вираженими формами агресивності молоді є: негативізм (високий рівень – 56%, середній рівень – 38,5%, низький рівень – 5,5%), що свідчить про опозиційну манеру в поведінці – від пасивного опору до активної боротьби проти усталених звичаїв і законів; вербальна агресія (високий рівень – 45%, середній рівень – 55%) свідчить про те, що молоді люди схильні виражати негативні почуття як через форму (крик, вереск), так і через зміст словесних відповідей (прокляття, погрози). У ході вивчення тактики поведінки в конфлікті у цілому по групі випробуваних отримано такі показники: тип поведінки “уникає конфлікту” – високий рівень – 5%, середній – 60%, низький – 35%; тип “діє напролом” – високий рівень – 17,5%, середній – 60 %, низький – 22,5%. Загальний рівень протестної активності (у цілому по вибірці) виглядає так: середні показники виявлено у 52,5% респондентів; у 32,5% опитаних вони низькі; лише у 15% – високі. Найбільш виражений компонент політичної участі (протестної активності) студентів – когнітивний (високий рівень – 32,5%, середній – 57,5%, низький – 10%). Молоді люди звертають увагу на прорахунки в діяльності українських політиків, окремих політичних сил; вони підтримали б прийняття закону про притягнення політиків до відповідальності за невиконання зобов’язань і могли б запропонувати систему змін у політичному житті країни. Найменш виражений компонент політичної участі (протестної активності) – поведінковий (високий рівень –17,5%, середній – 32,5%, низький – 50%). Респонденти підписали б звернення з вимогами до влади, взяли б участь у дозволених демонстраціях протесту або пікетах та в несанкціонованих акціях, спрямованих на зміну влади. У групі школярів найбільш виражені два компоненти політичної участі: вербально-комунікативний (“тільки поговорити”): високий рівень – 17,5%, середній – 60%, низький – 22,5% та когнітивний: високий рівень – 17,5%, середній – 67,5%, низький – 15%. Школярі готові до пошуку інформації, проведення дебатів, дискусій, але не готові до дій. Результати оцінювання рівня стереотипності показують, що респонденти найбільшою мірою згодні з такими висловлювання: “за майбутнє слід боротися” (високий рівень – 85%), “політика – брудна справа” (також високий – 65%), “у нас завжди є вороги” (високий – 60%). Молодь позитивно ставиться (емоційний компонент) до висловлювань: “за майбутнє слід боротися” (високий рівень – 76%), “у нас завжди є вороги” (високий – 62,5%), “політика – брудна справа” (теж високий – 60%). Найбільшою мірою реалізується в поведінці молоді (поведінковий компонент) висловлювання “у нас завжди є вороги” (високий рівень – 60%). Кореляційний зв’язок між протестними формами соціальної поведінки і їхніми психологічними детермінантами (агресивність, деструктивний стиль поведінки в конфліктних ситуаціях, асоціальні настанови, стереотипи) дає підстави для певних узагальнень. Насамперед зауважимо високі показники кореляції між протестною активністю та рівнем агресивності (коефіцієнт кореляції r = 0,74). Позитивний знак коефіцієнта кореляції r свідчить про пряму кореляцію: більш високим значенням протестної активності відповідають такі ж високі значення рівня агресивності. Так само сильну кореляцію виявлено між протестною активністю і деструктивним стилем поведінки в конфліктних ситуаціях (коефіцієнт кореляції r = 0,86): більш високим значенням протестної активності відповідають так само вищі значення деструктивного стилю поведінки в конфліктних ситуаціях. Кореляція між протестною активністю і стереотипами також досить виразна (коефіцієнт кореляції r = 0,93): більш високим значенням протестної активності відповідають більш високі значення стереотипів. Висновки. Результати дослідження підтвердили нашу гіпотезу про те, що між протестною активністю і її психологічними детермінантами (агресивністю, деструктивним стилем поведінки в конфліктних ситуаціях, наявністю деструктивних ідеологічних стереотипів) існує добре виражений прямий кореляційний зв’язок: більш високим значенням протестної активності відповідають більш високі значення її психологічних детермінант. Потенційну готовність реалізувати політичну активність, на наш погляд, можна вважати соціальною диспозицією. З того, що вияв чи актуалізація її в діяльності суб’єкта детермінується особливостями ситуації, випливає, що в разі виникнення політичного конфлікту значна частина молоді психологічно готова реалізувати свою активність у формі соціального або політичного протесту. Результати дослідження показали, однак, що молоді люди не готові і не прагнуть засвоювати нові форми соціальної активності, не готові “вбудовуватися” в соціальні структури і громадські об’єднання, які мають за мету налагодження конструктивної взаємодії з владою в процесі регулярної політичної діяльності. Найбільш потужним підґрунтям протестного потенціалу виявилися такі стійкі стереотипи, як “у нас завжди є вороги” і “за майбутнє треба боротися”. За відсутності рефлексії щодо цих стереотипів у їхніх носіїв і звички політиків маніпулювати свідомістю громадян цей психологічний феномен може стати знаряддям маніпуляції. Щоб не перетворитися на об’єкт маніпуляційних впливів, молодим громадянам доцільно було б реалізовувати свої громадянські права і свій потенціал у різних формах суспільної активності, зокрема засвоювати навички політичної участі в молодіжних об’єднаннях, політичних організаціях, а також чітко усвідомлювати свою роль і рефлексувати, коли йдеться про вибір форм участі в політичному житті країни. Література 1. Політичний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка. – К.: Ґенеза, 2004. 2. Бортніков В. І. Політична участь і демократія: українські реалії. – Луцьк: Вежа, 2007. 3. Методологические проблемы социальной психологии / Отв. ред. Е. В. Шорохова. – М., 1975. 4. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология. – М.: Нов. школа, 1996. 5. Ядов В. А. Диспозиционная концепция личности // Социальная психология в трудах отечественных психологов. – СПб.: Питер, 2000. – С. 76–93. 6. Емельянов С. М. Практикум по конфликтологии. – СПб.: Питер, 2000. 7. Кияшко Л. О. Політична соціалізація та репрезентація у свідомості молоді соціально-ідеологічних понять // Проблеми політ. психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. пр. / За заг. ред. М. М. Слюсаревського. – К.: Міленіум, 2007. – Вип. 5-6. – С. 236–246. 8. Головаха Є. І., Паніна Н. П. Соціальне божевілля. – К.: Наука, 1994. СПРЯМОВАНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ ТА СПІЛЬНОТИ: СТУПІНЬ СУБ’ЄКТНОСТІ САМОНАСТАНОВЛЕННЯ В. А. Крайчинська Розглянуто ступінь суб’єктності самонастановлення особистості та можливості його дослідження. З’ясовано, що диференціація образу Я як предмета настановлення приводить до неоднакового ступеня суб’єктності самонастановлення особистості та очікуваної нею настановленості інших щодо неї. Потенційне самонастановлення спільноти ідентифікується як самонастановлення особистостей, що утворюють переважну більшість цієї спільноти (або хоча б переважну більшість її активної частини). Ключові слова: особистість, суб’єктність, соціально-психологічні настановлення, самонастановлення. Рассмотрены степень субъектности самоустановок личности и возможность ее исследования. Установлено, что уровень субъектности самоустановок личности и установок, ожидаемых от других, является неодинаковым вследствие дифференциации предмета установки. Потенциальная самоустановка сообщества идентифицируется как самоустановка ее преобладающего большинства (или преобладающего большинства ее активной части). Ключевые слова: личность, субъектность, социально- психологические установки, самоустановки. The level of self-attitudes and the possibility of investigation of this level are considered. The differentiation of I-image as the subject of self- attitude may cause the inadequate level of self-attitude and expected attitude of other people.. The potential self-attitude of community is treated as the cumulative self-attitude of active members of community. Key words: personality, agency, social-psychological attitudes, self- attitudes. Проблема, яку ми можемо сформулювати як спрямованість життєво важливих завдань особистості, спонукає до розгляду суб’єктності її настановлень. Ступінь суб’єктності самонастановлення особистості вказує на його модус – від виражено суб’єктного до виражено об’єктного, – характеризуючи переважну спрямованість ставлення до людини (у т. ч. і до себе – самоставлення) власне як до людини – суб’єкта – чи як до речі – об’єкта. Предметом соціально-психологічних настановлень особистості є різноманітні соціальні об’єкти – елементи соціального світу. До кола таких соціальних об’єктів відносять, окрім образів Іншого, Групи, Часу, Простору, і образ Я [1]. Подальша диференціація образу Я як предмета настановлення привертає увагу до явища, коли особистість неоднаково настановлена щодо себе в різних аспектах свого життя. Водночас особистість може мати різні образи Себе в часі – майбутньому, теперішньому і минулому – та в просторі – у різних сферах життєвих завдань [2]. Означена нами проблема нині гостро постає перед усім українським суспільством, оскільки особистості з певним самонастановленням утворюють певним чином настановлену спільноту. Залежно від того – суб’єктом чи об’єктом бачить себе українська спільнота та її лідери, життєво важливі завдання нашого суспільства вирішуються по-різному. У сучасному світі взагалі спостерігається загострення “звучання” альтернативи об’єктність – суб’єктність: 1) ми бачимо прояви поділу великих спільнот (держав, народів) на такі, в яких переважно людина є метою, і такі, де людина – лише засіб; 2) спільноти поділяються на такі, що є або хочуть бути суб’єктами, авторами своєї долі, і такі, у яких більшість людей на цей час бачать себе об’єктами опікування чи неласки інших спільнот; 3) деякі спільноти намагаються бачити й інші спільноти суб’єктами, рівноважливими собі, та водночас триває історично домінуюча у світі тенденція розглядати інші спільноти як об’єкти – впливу, прямого управління, “виховання”, використання тощо. Метою цієї статті є розгляд тих аспектів активності особистості, які ми пов’язуємо зі сферами її суб’єктного чи об’єктного соціально- психологічного самонастановлення. Об’єктом представленого дослідження стали суб’єктні та об’єктні соціально-психологічні настановлення особистості, предметом – особливості дослідження самонастановлень особистості (у межах суб’єктної чи об’єктної настановленості). Актуалізує проблему взаємного переплетіння осмислення завдань свого життя із суб’єктною чи об’єктною настановленістю для живої конкретної людини, як і для спільноти людей екзистенційна ситуація – особиста чи актуальна для всієї спільноти. Тими моментами, що детермінують, активізують проблеми пов’язування життя із суб’єктними чи об’єктними настановленнями, на наш погляд, є як ситуація вибору в умовах обмеження свободи, неможливості здійснити бажаний задум [3], що стосовно цілої спільноти і кожного її члена особливо гостро і болюче постають перед людністю пострадянського простору, так і ситуація вибору в умовах свободи, яка може сприйматися як невизначеність, недостатність інформації [4], що з виходом на більш демократичний порівняно з попереднім рівень функціонування українського суспільства після Помаранчевої революції досить важко переживається, тривожить і навіть гнітить українських громадян. Власне, уся історія, і не лише пострадянська чи постпомаранчева, і не лише українська, постає під кутом зору поставленої проблеми як постійне вирішення ситуації “бути чи не бути”, одну з альтернатив якої ми розглядаємо як 1) “не бути собою” (відмовитися від активності щодо власного життя) та 2) “бути не собою” (відмовитися від власної ідентичності і виявляти активність стосовно чужих цінностей, цілей). І цей вибір у таких особистих чи важливих для спільнот екзистенційних ситуаціях є вибором між двома можливими протилежними напрямками, векторами їх здійснення і розвитку, власне, двома способами їх буття [там само]. Перший, об’єктний, вектор характеризується процесом пристосування, трансформації особистості чи спільноти та їхніх життєвих і геополітичних, “історичних” домагань до існуючих у світі вимог, стандартів, зразків, сценаріїв, ролей, обраних серед запропонованих або й накинутих іншими. Другий вектор, суб’єктний, характеризують процеси розгортання таких властивостей, які можна назвати особистісним потенціалом [5] чи потенціалом спільноти, “міжчасових” зусиль, суб’єктності [6]. На жаль, у розрізі суб’єктності чи об’єктності настановлення щодо Людини в сучасному суспільстві серед тих тенденцій, що тривожать, психологи спостерігають: зниження взаєморозуміння; зростання відокремленості й відчуженості; домінування об’єктного підходу до людини; актуалізацію моделей “об’єктної” поведінки; суперечливість цінностей, що схвалюються суспільством, у т. ч. суперечливе розуміння людини як цінності; небажання прислухатися до почуттів інших людей; тенденцію зменшення кількості енергетичних і часових ресурсів, що вкладаються у вирішення буттєвих завдань, спрямованість на “виживання”, а не на “повноцінне життя” [6–10]. Водночас сучасне суспільне і соціально-психологічне підґрунтя формування та здійснення життєвих завдань у значимих сферах зазнало серйозних змін порівняно з тими умовами, в яких здійснювалася особистість минулих поколінь. Відбувся “перерозподіл відповідальності” за управління власним життям у бік більшої свободи особистості. Ще два-три покоління тому, на початку ХХ ст., суб’єктом прийняття рішення щодо життя людини в найбільш значимих для неї сферах (наприклад, при отриманні освіти, виборі партнера, укладанні шлюбу, визначенні місця проживання) часто була не сама особистість, а її оточення – батьки, родичі, держава. У рефлексіях та аналізі подальшої суспільної динаміки цього питання, зокрема відображеного і в Конституції нашої країни, наголошується на тому, що нині громадянин має право на задоволення важливих особистісних потреб у головних сферах життя: вільний розвиток особистості (сфера особистісного розвитку), гідний життєвий рівень (фінансова життєва сфера), освіту, житло (навчальна та домашня сфери) тощо. Водночас наголошується на тому, що соціум бере на себе лише створення умов, а не надає нам усі ці важливі речі [10]. Кожен самостійно має здійснювати задумане: право, бажання і здатність турботи про себе повернено самій особистості. Отже, як бачимо, змінилася суспільна концепція прав особистості на конструювання власного життя – з об’єктної на суб’єктну [там само]. Такі зміни підтверджують загострену сучасною соціально-психологічною ситуацією актуальність проблеми суб’єктності для особистості – зокрема її активності щодо свого життя, вибору напрямків самоздійснення, відповідальності за активність чи пасивність у різних сферах життя. Сучасні підходи до розуміння людини в гуманістичному ключі, в аспекті її самоцінності та саморозвитку, розвивають погляди Г. Сковороди, Г.С. Костюка, О. М. Леонтьєва, В. А. Роменця. Питання соціальних настановлень особистості розкривають ряд глибоких фундаментальних досліджень стосовно категорії суб’єкта та психології суб’єкта (С. Л. Рубінштейн, П. К. Анохін, К. О. Абульханова-Славська, А. В. Брушлінський, Б. Ф. Ломов, Д. Н. Узнадзе, Н. І. Сарджвеладзе, І. М. Романенко, В. О. Татенко, Г. Е. Бєлицька, Н. Ю. Максимова, І. О. Александров, І. В. Тихомиров, Є. В. Філіпова, Л. Ф. Фомичова, Д. Н. Завалишина, А. Ш. Тхостов), праці, присвячені настановленням (Б. Ф. Ломов, Д. Н. Узнадзе, Н. І. Сарджвеладзе). Дослідження особливостей життєвих завдань особистості у сферах суб’єктної та об’єктної соціально-психологічної настановленості дає змогу висвітлити нові аспекти структури суб’єктності. Структура суб’єктності особистості розглядається в працях, присвячених вивченню настановлень та їх видів (Б. Ф. Ломов, Н. І. Сарджвеладзе); моделям суб’єкта, особливостям розвитку суб’єктності в онтогенезі, різноманітним характеристикам суб’єктності (В. О. Татенко); чинникам суб’єктності, ступеням вираженості показників активності, самостійності (С. І. Дьяков); соціальним настановленнням щодо політичних інститутів (К. О. Абульханова-Славська) та природних об’єктів (С. Д. Дерябо). Залишаються недостатньо дослідженими чи й зовсім не дослідженими особливості диференціації предмета настановлення, докладно розглянутого Н. І. Сарджвеладзе стосовно настановлень щодо себе самого, іншої людини та речей [11], зокрема щодо себе в просторі – особливості самонастановлення у сферах життєвих завдань. Суб’єктні чи об’єктні соціально-психологічні настановлення у сферах самоздійснення є унікальними для кожної особистості, характеризують, за висловом Е. Фромма, її етичність і засвідчують рівень життєвого мистецтва. Суб’єктна настановленість особистості робить її життя плідним, вона відчуває свою втіленість, власні сили, почувається “здібною та вільною” [12, с. 162]. Суб’єктну чи об’єктну фіксовану соціальну настановленість можна віднести до надбаних психологічних властивостей, що разом з уродженими властивостями утворюють власне особистість. Рисою особистості, яка свідчить про суб’єктне настановлення щодо інших, є людяність. Автентичність, самісність, активність, творчість, вчинковість – це риси, в яких виявляється суб’єктне настановлення щодо себе самого. Суб’єктне самонастановлення – неодмінна умова наснаженості, здатності, достатньої енергійності зусиль, спрямованих на власне життя. Ознаками суб’єктного самоставлення як особистості, так і переважної більшості спільноти (або хоча б переважної більшості її активної частини), на наш погляд, є “присутність себе”: визнання, тобто усвідомлення і прийняття людиною, спільнотою власних унікальності та ідентичності, права на свою своєрідність; цінність, значимість “себе для самого себе”; визнання доцільності та можливості діяльності, метою якої є ти сам, а також готовність до такої діяльності. Людина, що настановлена щодо себе об’єктно, вважає, що блага, енергія, ініціатива, авторитет, оцінка, позитивні чи негативні емоції, турбота, любов містяться не в ній, а поза нею. Така людина не відчуває своєї цінності, а цінує в собі лише “корисне” або ж схвалене іншими, є залежною, пасивною, довірливою, порівнює себе з іншими, шукає підтримки, допомоги, схвалення інших, переносить на них свої сили, думки, любов, намагаючись отримати від інших те, від чого відмовилася [4, с. 233–234], покладається на “долю” або ж шукає удачі, щасливого випадку. Нами було проведено емпіричне дослідження суб’єктних та об’єктних соціально-психологічних самонастановлень особистості. Метою дослідження стало розроблення засобів діагностики ступеня суб’єктності самонастановлення. За основу було взято методику діагностики ступеня суб’єктності С. Д. Дерябо для визначення ступеня суб’єктності настановленості щодо людини [13]. Методика, якщо її запитання адресувати собі самому, дає змогу визначити ступінь суб’єктності настановлення, очікуваного опитуваним, щодо нього з боку інших людей. Модифікувавши цю методику, ми дістали можливість з’ясувати ступінь суб’єктності самонастановлення особистості. Дослідження проводилося у два етапи. На першому, попередньому, етапі здійснювалися україномовний переклад та адаптація до завдань дослідження “Методики діагностики ступеня суб’єктності” за С. Д. Дерябо та невелике пілотажне дослідження, у якому взяло участь 20 осіб. На основі аналізу перебігу та результатів цього попереднього дослідження було змінено формулювання окремих запитань, структуру та акценти у вступній інформації. На другому етапі було опитано 125 осіб за допомогою: 1) методики діагностики ступеня суб’єктності настановлення, очікуваного від інших, за C. Д. Дерябо; 2) методики діагностики ступеня суб’єктності, за C. Д. Дерябо, модифікованої для визначення ступеня суб’єктності самонастановлення. У дослідженні взяли участь співробітники і студенти наукових та навчальних установ Національної академії наук України, Академії педагогічних наук України та Міністерства освіти України (85 жінок і 39 чоловіків віком від 17 до 65 років). Учасникам дослідження пропонувалася вступна інформація, що мала зорієнтувати їх щодо характеру та суті події, в якій вони братимуть участь, налаштувати на певні аспекти свого життя, встановити стосунки довіри. Пропонувалося вказати такі дані: ім’я, вік, стать, освіта, дата і для студентів вищих навчальних закладів – курс. Опитувальнику “Настановлення щодо себе” передувала інструкція: “З двох протилежних висловлювань оберіть те, яке найбільше відповідає вашим поглядам і відчуттям, скориставшись шкалою від 0 до 4, де: 0 – впевнено А; 1 – скоріше А, ніж Б; 2 – важко визначити, до чого ближче; 3 – скоріше Б, ніж А; 4 – впевнено Б”. Далі слід було зафіксувати своє ставлення до себе за допомогою альтернативних висловлювань. Ключ до цих методик: підрахувати суму балів за кожним підрозділом; результат до 12 балів відповідає суб’єктному настановленню, від 13 до 24 балів – об’єктному настановленню. У пілотажному дослідженні ключ пропонувався опитуваним, але на другому етапі ми від цього відмовилися, через те що усвідомлення результату цього підрахунку могло бути пов’язане із психологічними труднощами даної людини, отже, інтерпретація результатів потребувала індивідуального обговорення. Усвідомлення настановлень щодо самого себе в найважливіших сферах самоздійснення, особливо щодо об’єктного настановлення, а також робота з трансформації цих настановлень можуть викликати глибокі переживання, оскільки: 1) ці сфери є близькими і важливими через актуалізацію особистого досвіду; 2) у спогадах, що стосуються об’єктного самонастановлення, можуть переважати негативні переживання; 3) неусвідомлювані і неасимільовані негативні переживання особистого досвіду у сферах об’єктного настановлення можуть викликати афектні стани; 4) усвідомлення наявності сфер об’єктного самонастановлення може викликати в декого неприйняття факту наявності “ґанджу”, зони певної непідконтрольності. За основу емпіричного дослідження суб’єктності соціально- психологічних настановлень щодо самого себе, а також настановлення, очікуваного від інших, було обрано методику діагностики ступеня суб’єктності сприйняття природних об’єктів (її малий варіант, викладений С. Д. Дерябо). Основна методика налічує три шкали, що відповідають трьом функціям, за наявності яких їхній власник відтворюється у своїй свідомості як суб’єкт: 1 – забезпечувати людині переживання власної особистісної динаміки, яке виникає на основі встановлення певної спорідненості між характеристиками суб’єкта та її власними; 2 – бути інформативним, значимим при встановленні відносин зі світом; 3 – бути визнаним за такого, що має здатність і готовність (хоча б потенційні) до спільної діяльності. Щодо самого себе функції суб’єкта, на нашу думку, є такими: 1 – визнання, усвідомлення і прийняття власної унікальності та ідентичності; 2 – цінність, значимість “себе для самого себе”; 3 – визнання доцільності, можливості та готовність до діяльності, метою якої є ти сам. Малий варіант методики містить пункти з основного варіанту, що відтворюють ключові положення теоретичних вимог. Ці положення, на думку С. Д. Дерябо, є універсальними і можуть застосовуватися як до людини, так і до неживого предмета (речі, природного об’єкта). Цей варіант методики складається із шести пунктів, побудованих за принципом альтернативних полюсів: висловлювання А характеризує суб’єктне сприйняття об’єкта оцінювання, висловлювання Б – об’єктне. Пропонувалось оцінити самого себе (за двома варіантами). Перший варіант слугував для визначення ступеня суб’єктності настановленості, очікуваної опитуваним щодо нього з боку інших людей: 1. А. Біля мене можна відчувати себе розумним чи нерозумним, веселим чи сумним і т. п. Б. Від мене в цьому плані нічого не залежить. 2. А. Я схожий на інших людей. Б. Я зовсім не схожий на них. 3. А. До мене можна звернутися за співчуттям, підтримкою. Б. Це неможливо. 4. А. Я можу впливати на чиєсь ставлення до чого-небудь. Б. Такого не може бути. 5. А. Зі мною можна вирішувати спільну проблему. Б. Не можу собі це уявити. 6. А. Мої бажання, почуття, цінності можуть стати нашими спільними з кимось. Б. Це неможливо уявити. Другий варіант передбачав можливість оцінювання опитуваним ступеня власної суб’єктності (суб’єктного чи об’єктного настановлення щодо самого себе): 1. А. Я можу бути радісним і сумним, спокійним і піднесеним і т. п.; це мої почуття, які я можу відчувати й висловлювати і які можуть відрізнятися від почуттів інших людей. Б. Це не так, мені здається, що я маю бути впевненим чи стурбованим, радісним чи сумним тоді, коли належить, як і всі навколо. 2. А. Я можу бути більш зосередженим чи розслабленим, розвеселити себе чи заспокоїтись і т. п. Б. Від мене в цьому плані нічого не залежить. 3. А. Я можу почуватися розумним чи нерозумним, згодним з чимось чи незгодним і т.п.; мої почуття важливі для мене, і я рахуюся з ними. Б. Мої почуття не мають ніякого значення; якщо потрібно щось зробити, я роблю це, не звертаючи уваги на те, що відчуваю. 4. А. Я можу мати власні цілі і плани, які можуть не збігатися або й повністю відрізнятися від того, що хочуть інші. Б. Це неможливо. 5. А. Я можу оцінювати свої можливості, свої досягнення і неудачі, моя власна оцінка багато важить для мене. Б. Для мене більше важить оцінка мене іншими. 6. А. Я можу приймати рішення щодо власного життя і здійснювати їх, вирішувати проблеми, що виникають. Б. Я не можу впливати на своє життя. Заповнення пунктів методик займало у досліджуваних від 15–20 хвилин до 2–2,5 годин. Спостерігалося поступове звикання до формулювань протягом часу заповнення, поява більшого інтересу до досліджень, зняття внутрішнього опору пропонованим формулю- ванням та поступове пришвидшення роботи. Аналіз даних дослідження проводився за допомогою програми SPSS, її 13-ї версії. Отримані дані в межах змінних було проранжовано. З’ясовано, що двостороння кореляція значима на рівні вірогідності 0,01. Позитивний кореляційний зв’язок за коефіцієнтом Пірсона спостерігається між “Суб’єктністю настановлень щодо самого себе” і “Суб’єктністю настановлень щодо себе, очікуваних від інших” (+0,200), що підтверджує валідність методики дослідження суб’єктності соціально-психологічних самонастановлень особистості, оскільки ці показники і не збігаються, і корелюють між собою. З’ясовано також, що позитивний кореляційний зв’язок існує між “Суб’єктністю настановлень щодо самого себе” і віком опитуваного (+0,491 при рівні вірогідності 0,006). Виявлено групи із суб’єктним та об’єктним самонастановленням (відповідно 89,5 % і 10,5 % від загальної кількості опитуваних); з очікуваною суб’єктною (93,7 %) і об’єктною (6,3 %) настановленістю щодо себе з боку інших. Проведене дослідження дає змогу зробити такі висновки. Особистості з певним самонастановленням утворюють певним чином настановлену спільноту. Залежно від цього – суб’єктом чи об’єктом бачить себе спільнота та її лідери – життєво важливі завдання суспільства вирішуються по-різному. Цей вибір у важливих для особистості чи спільноти екзистенційних ситуаціях є вибором між двома можливими протилежними напрямками їх здійснення і розвитку: процесом пристосування, трансформації особистості чи спільноти до існуючих у світі вимог, стандартів, зразків, сценаріїв, ролей, обраних серед запропонованих, або й накинутих іншими, або ж процесом розгортання таких властивостей, які можна назвати особистісним потенціалом чи потенціалом спільноти, суб’єктності. Диференціація образу Я як предмета настановлення призводить до неоднакового ступеня суб’єктності самонастановлення особистості та очікуваної нею настановленості інших щодо неї. Для дослідження ступеня суб’єктності самонастановлення особистості можна скористатися модифікованим варіантом методики діагностики ступеня суб’єктності настановлень особистості, очікуваних від інших. Подальші дослідження означеної проблеми можуть стосуватися більш глибокої диференціації предмета самонастановлення, зокрема вивчення за допомогою запропонованої методики самонастановлень особистості в різних сферах її життєвих завдань. Література 1. Андреева Г. М. Образ мира в структуре социального познания // Мир психологии. – 2003. – № 4. – С. 31–40. 2. Титаренко Т. М. Життєві завдання особистості як соціально- психологічний чинник моделювання майбутнього // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К.: Міленіум, 2007. – Вип. 16 (19). – С. 304–311. 3. Карпіловська С. Я. Смислова саморегуляція в ансамблі життєвих домагань // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К.: Міленіум, 2005. – Вип. 10 (13). – С. 117–129. 4. Роджерс К. Вчитися бути вільним // Гуманістична психологія: У 3-х т. / Упор. та наук. ред. Р. Трач, Г. Балл. – К.: Університ. вид-во “Пульсари”, 2001. – С. 36–60. 5. Б’юджентал Дж. Третя сила у психології // Гуманістична психологія: У 3-х т. / Упор. та наук. ред. Р. Трач, Г. Балл. – К.: Університ. вид-во “Пульсари”, 2001. – С. 80–92. 6. Татенко В. А. Психология в субъектном измерении. – К.: Просвіта, 1996. – 404 с. 7. Венедиктова Н. В. Психологічні механізми суб’єктної взаємодії в системі “Я-Інший” // Вісн. Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка: Соціологія. Психологія. Педагогіка. – 2004. – № 20–21. – С. 34–36. 8. Маслов (Маслоу) А. Психологія науки: розвідка // Гуманістична психологія: У 3-х т. / Упор. та наук. ред. Р. Трач, Г. Балл. – К.: Університ. вид-во “Пульсари”, 2001. – С. 180–187. 9. Роменець В. А. Вчинок і постання канонічної психології // Людина. Суб’єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії / За заг. ред. В. О. Татенка. – К.: Либідь, 2006. – С. 11–36. 10. Лушин П. В. Спасибо власти за то, что не учит нас жить // Практ. психологія та соц. робота. – 1998. – № 9. – С. 5–7. 11. Сарджвеладзе Н. И. Личность и ее взаимодействие с социальной средой // Библиотека Фонда содействия развитию психической культуры. – Режим доступу: http: //psylib.ukweb.net/books/sarjv01/txt05.htm. 12. Фромм Э. Человек для самого себя // Фромм Э. Психоанализ и этика. – М.: Республика, 1993. – С. 17–190. 13. Дерябо C. Д. Антропоморфизация природных объектов // Психол. журн. – 1995. – Т. 16, №. 3. – С. 61–73. РОЛЬ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ В АСПЕКТІ ПОБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА Н. І. Кривоконь Висвітлено деякі аспекти соціальної роботи як важливого чинника врегулювання соціальних відносин, а також як одного з меха- нізмів формування в Україні громадянського суспільства. Проаналізо- вано основні функції соціальної роботи, котрі забезпечують досягнення належного рівня розвитку соціальної культури та свідомості громадян. Ключові слова: соціальна робота, соціальні відносини, громадянське суспільство, соціальна справедливість, соціальний захист, соціальна та правова культура особистості. Освещены аспекты социальной работы как важного фактора регулирования социальных отношений, а также как одного из меха- низмов формирования гражданского общества в Украине. Проанали- зированы основные функции социальной работы, которые обес- печивают достижение соответствующего уровня развития социальной культуры и сознания граждан. Ключевые слова: социальная робота, социальные отношения, гражданское общество, социальная справедливость, социальная защита, социальная правовая культура личности. Some aspects of social work as important regulative factor of social relations and as one of the gears of civil society forming in Ukraine are presented. The main functions of social work, which provide a proper level of social culture and consciousness development of citizens are analyzed. Key words: social work, social relations, civil society, civil justice, social security, civil and legal culture of personality. Проблема. Становлення громадянського суспільства є важливим завданням побудови в Україні соціальної та правової держави. На практиці це положення реалізується, зокрема, через активний розвиток та вдосконалення соціальних відносин, а також через впровадження соціально орієнтованої внутрішньої політики, важливим механізмом і складовою якої виступає соціальна робота. Справді, соціальна сфера будь-якого суспільства створює умови для реалізації соціальних інтересів усіх верств населення, а отже, сприяє такому регулюванню соціальних відносин, яке забезпечує встановлення вільних, багатоманітних зв’язків між індивідами та соціальними системами. Оптимізація соціальних відносин передбачає створення найбільш сприятливих умов для громадян, забезпечує розвиток соціальної інфраструктури і вдосконалення діяльності установ і закладів, що її утворюють, а отже, сприяє врегулюванню соціальних відносин і, як наслідок, побудові громадянського суспільства. Такий взаємозв’язок зумовлює постійну потребу у вдосконаленні механізмів регулювання соціальних відносин, і водночас розвивається соціальна сфера. Проте, успішність формування засад громадянського суспільства великою мірою залежить від рівня так званої “соціально-правової освіти і культури” громадян, розвиток яких є важливим завданням соціальної роботи. Зазначене вище пояснює актуальність питань, пов’язаних з аналізом ролі та значення соціальної роботи в Україні для регулювання соціальних відносин та розвитку громадянського суспільства. Мета статті: висловити деякі міркування й посилити уявлення про соціальну роботу як важливий чинник впливу на соціальні відносини та на процес становлення в Україні громадянського суспільства. Під громадянським суспільством сьогодні розуміють “сукупність існуючих в суспільстві відносин особистостей, сімейних, соціальних, економічних, культурних, релігійних та інших структур, які розвиваються поза межами втручання держави, директивного регулювання і регламентації” [1, с. 69]. Серед умов формування громадянського суспільства у будь-якій країні науковці [2, с. 345] виділяють: – створення соціальної і правової основи громадянського суспільства, в якому держава і громадяни однаково відповідальні одне перед одним і перед законом; – високий рівень розвитку самої особистості, її внутрішня свобода, вміння включатись у той чи інший інститут громадянського суспільства. Саме на розвиток зазначених вище чинників формування громадянського суспільства і спрямована соціальна робота, важливими функціями якої є: 1) забезпечення таких умов для існування людини в суспільстві, за яких кожен громадянин може реалізувати право бути соціально захищеним; 2) сприяння досягненню та підтриманню стандартів життя, що гарантують гармонійний розвиток особистості; 3) забезпечення дії принципів соціальної справедливості в суспільстві. Спробуймо розглянути детальніше ці функції та визначити роль соціальних працівників і їх діяльності у врегулюванні соціальних відносин, а також у формуванні певного рівня громадянської культури населення, що, власне, і визначає рівень та можливості розвитку громадянського суспільства. Перша із зазначених функцій стосується гарантування соціальної безпеки. Під соціальною безпекою розуміють “стан життєдіяльності людини в суспільстві, що характеризується стійкістю до впливу чинників, які загрожують падінням рівня та якості життя” [2, с. 19]. Метою соціально безпечних умов і соціальної захищеності є полегшення життя членів суспільства у випадках, коли вони не змогли передбачити лихо, уникнути його чи підготуватися до нього. Основними об’єктами соціальної безпеки виступає особистість – її права та свободи, різні соціально-демографічні групи (з урахуванням їх особливостей), суспільство в цілому – його матеріальні та духовні цінності, а також сама держава з її конституційним ладом, суверенітетом і територіальною цілісністю [3, с. 69]. Відомо, що гарантування соціальної безпеки в суспільстві є основним завданням соціального захисту. Представники соціальних інституцій, що здійснюють соціальний захист, виявляють причини, котрі викликають соціальні ризики, оцінюють можливості впливу на них на різних етапах та забезпечують формування і впровадження соціальних гарантій. Реалізація основних функцій соціального захисту (пом’якшення наслідків бідності та запобігання їй) уможливлюється саме завдяки діяльності соціальних працівників. Причому не лише в державних соціальних службах, а і завдяки активній роботі громадських, недержавних соціальних агенцій, фондів, організацій тощо. Така діяльність якраз і сприяє становленню соціальних зв’язків, врегулюванню відносин, формуванню громадянської свідомості тощо. Стосовно іншої функції соціальної роботи – досягнення таких стандартів життя, котрі б забезпечували гармонійний розвиток особистості, то, якщо ми хочемо успішно інтегруватись у європейську спільноту, важливим завданням є досягнення таких соціальних стандартів, котрі забезпечать відповідний рівень життя та соціальної захищеності громадян (на рівні розвинених європейських держав), а також розвиток будь-якої особистості, незалежно від її наявних чи потенційних соціальних проблем. Окреме місце у створенні стандартів, гідних умов життя, посідає соціальна допомога та соціальні послуги, котрі становлять основу діяльності соціальних працівників. Метою соціальної допомоги є створення умов для подолання скрутних життєвих обставин та забезпечення можливості рівної участі особи в житті суспільства. Із впровадженням Закону України “Про соціальні послуги” в суспільстві відбувається активна робота із врегулювання процесу й результату надання соціальних послуг соціальними службами, державними та недержавними організаціями, волонтерами та ін. Статті 3 і 5 зазначеного вище Закону [4] містять гарантії щодо дотримання стандартів якості суб’єктами, які надають соціальні послуги. Саме стандарти визначають критерії якості, своєчасності, ефективності та результативності послуг, а також рівня професійності персоналу соціальних організацій, що, власне, і визначає забезпечення чи незабезпечення досягнення відповідних стандартів життя, а отже, і формування певних складових громадянського суспільства. Важливим принципом надання соціальної допомоги є адресність, що полягає у цільовому характері соціальної допомоги та визначенні її розміру на основі матеріального стану конкретного одержувача з урахуванням його майна. Це означає, що при наданні соціальної допомоги соціальні працівники постійно оцінюють потреби клієнтів, сімейну ситуацію, визначають рівень їх життєзабезпечення, доходів тощо. На цьому етапі соціальної роботи фахівці не просто втручаються в соціальну ситуацію особистості, а й мають нагоду позитивно вплинути на неї, допомогти у вирішенні проблем, спонукати людину до самостійної активності, що, безумовно, сприяє формуванню соціальної культури та відповідальності громадян. Усе це передбачає високий рівень відповідальності фахівців та широке коло проблемних питань, з якими стикається соціальний працівник. У свою чергу, таку роботу має виконувати добре підготовлений спеціаліст, що підсилює значущість належної підготовки для майбутніх соціальних працівників, особливо в питаннях соціології, політології, соціальної та політичної психології, соціальної філософії тощо [5, с. 153]. Дотримання основних принципів надання соціальної допомоги та послуг, власне, створює умови для реалізації третьої визначеної нами функції соціальної роботи – підтримання соціальної справедливості. Громадянське суспільство грунтується на принципах гуманізму й демократизму, а соціальна справедливість є важливою сладовою цих засад. В аспекті соціальної роботи соціальна справедливість передбачає передусім поважання гідності і свободи вибору способу життя кожного члена суспільства, безпеку та недоторканість особистого життя людини, однакове, недискримінаційне ставлення до особистості. Власне, соціальна справедливість є гарантією забезпечення прав людини, оцінкою існуючої системи соціальних відносин, а стосовно соціальної роботи – її цінністю і принципом. Висновки. Наведена характеристика деяких функцій соціальної роботи стосовно регулювання соціальних відносин та формування громадянського суспільства, звичайно, не є вичерпною. У процесі цієї діяльності виконуються різні функції, пов’язані передусім із налагодженням, нормалізацією соціальних процесів у суспільстві через реалізацію соціально спрямованих концепцій і програм. Однак соціальна робота є актуальною не тільки як інструмент соціальної політики. Слушною є думка деяких науковців [6, с. 19], що вона виступає активним формуючим чинником у процесі розвитку соціальної культури громадян, причому внаслідок як безпосереднього, так і опосередкованого впливу. Результатами безпосереднього впливу соціальної роботи на розвиток громадянського суспільства можна вважати формування певного рівня правосвідомості громадян, їх соціальної культури, усвідомлення внутрішньої свободи та самоцінності за рахунок реалізації принципів соціальної спаведливості, розвиток навичок інтеграції в різноманітні соціальні інститути, котрі покликані сприяти вирішеню проблем соціалізації особистості, та ін. Опосередований вплив соціальної роботи на процес формування громадянського суспільства виявляється через врегулювання соціальних відносин, забезпечення достойного рівня життя усім членам суспільства, розвиток правової, соціальної держави на основі впровадження відповідної соціальної політики. Література 1. Соціологія: терміни, поняття, персоналії: Словн.-довід. / Укл.: В. М. Піча, Ю. В. Піча, Н. М. Хома та ін.; За заг. ред. В. М. Пічі. – К.: Каравела; Л.: Новий світ, 2000, 2002. – 480 с. 2. Волгин Н. А., Грищенко Н. Н., Шаркав Ф. И. Социальное государство: Учебник. – М.: Изд.-торг. корпорация “Дашков и К”, 2004. – 416 с. 3. Шевчук П. І. Соціальна політика. – Л.: Світ, 2003. – 400 с. 4. Закон України “Про соціальні послуги” (Із змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 45. – Ст. 358. 5. Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та повідомлень Міжнар. наук.-практ. конф: У 2 ч. / За ред. І. В. Козубовської, І. І. Миговича. – Ужгород, 1999. – Ч. 1. – 412 с. 6. Горпинич О. В. Соціальна робота як фактор формування громадянського суспільства: Автореф. дис… канд. філософ. наук. 09.00.03. – К., 2005. – 21 с. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПАРАМЕТРИ І КРИТЕРІЇ ВИЗНАЧЕННЯ ДЕСТРУКТИВНИХ ВПЛИВІВ У СПІЛЬНОТІ ТА НА СПІЛЬНОТУ О.А. Ліщинська Визначено соціально-психологічні параметри і критерії деструктивних впливів у спільноті та на спільноту. Зокрема, розглянуто наслідки для спільноти негативного впливу механізму наслідування, проаналізовано необхідні та достатні умови тоталітарного виродження й деградації спільноти. Описано феномен психологічного насильства як інструмент деструктивного впливу. Ключові слова: спільнота, деструктивний вплив, розумові епідемії, психологічне насильство, тоталітарний синдром спільноти. Определены социально-психологические параметры и критерии деструктивных влияний в сообществе и на сообщество. В частности, рассмотрены последствия для сообщества негативного влияния механизма наследования, проанализированы необходимые и доста- точные условия тоталитарного вырождения и деградации сообщества. Описан феномен психологического насилия как инструмент деструктивного влияния. Ключевые слова: сообщество, деструктивное влияние, умственные эпидемии, психологическое насилие, тоталитарный синдром сообщества. Social and psychological parameters and criteria of the destructive influences in and on the community are determined. In particular, consequences of negative influence of inheritance are examined, the necessary and sufficient terms of totalitarian degeneration and degradation of community are analyzed, and the phenomenon of psychological violence, as instrument of the destructive influence is described. Key words: association, destructive influence, psychological violence, totalitarian syndrome. Проблема. Визначаючи деструктивні впливи у спільноті та на спільноту, потрібно обґрунтувати деструктивність впливів, оскільки такі судження можуть містити в собі велику частку суб’єктивних оцінок. При цьому слід визначити точку відліку на континуумі конструктивності – деструктивності. Тож візьмемо за основу те, що людина приходить у цей світ не для того, аби стати джерелом матеріального чи емоційного благополуччя для когось іншого. Людина приходить у цей світ для того, щоби найбільш повно реалізувати свій людський потенціал, а це можливо лише у взаємодії з конструктивними людськими спільнотами. Це найголовніша потреба і сенс її життя. Треба створювати нормальні передумови для задоволення цієї головної потреби. Оперуючи інструментом свободи вибору і відповідальності, людина шукає кращі шляхи взаємодії для проживання життя, виробляючи при цьому критерії кращого вибору. Однак сучасний психосоціальний простір містить велику кількість стимулів, що утруднюють процеси соціалізації та самореалізації особистості. Отже, назріла потреба у їх вивченні та впорядкуванні. Мета статті: визначити та обґрунтувати критерії деструктивних впливів у спільноті та на спільноту. Пасивні деструктивні впливи на спільноту. Відомий французький учений П. Реньяр у 1886 р. опублікував історико- психіатричне дослідження під назвою “Розумові епідемії”, в якому описано розумові епідемії середньовіччя: демонізм, сомнамбулізм, морфіно- та ефіроманія, манія величі. Він показав позитивну дію механізму наслідування, що використовується у вихованні дітей, і паралельно – випадки наслідування зла. Реньяр довів, що в історії бувають моменти, коли всю націю немов охоплює недуга, і вона втрачає свободу волі. Ця сильнодіюча епідемія потім потихеньку стихає і змінюється періодом спокою на тривалий час. Існує і божевілля щодо наслідування. Разом із фізичними епідеміями бувають епідемії розумові. Сутність їх завжди одна й та сама: обставини впливають лише на форми епідемій, які зумовлені середовищем, первинним імпульсом і навколишніми умовами. Середньовічне епідемічне божевілля ґрунтується на тому самому принципі, що й наше, проте не схоже на них. Реньяр мав на увазі соціальні умови, що підтримують ці розумові епідемії, головними серед яких вважав зовнішні обставини і моральність оточення. Основною вадою людей кінця XIX ст. він вважав егоїзм [1]. Здійснений ученим прогноз щодо епідемій майбутнього ХХ ст. виявися напрочуд точним, що підтверджується доцільністю самих наукових досліджень. Останнім часом джерелами деструктивних впливів стали визнавати окремі елементи діяльності засобів масової комунікації. Зокрема, у працях О. В. Федорова, В. Є. Лепського, О. Є. Проніної підкреслюється, що інформація є середовищем існування сучасної людини. Від якості інформації залежить психічне і фізичне здоров’я особи. Зростання критичних настроїв і навіть агресії щодо засобів масової комунікації у всіх шарах суспільства свідчить, що, з одного боку, посилюється травматизація населення засобами масової комунікації, а з другого – активізується прагнення до самозахисту, яке виражається в падінні довір’я до ЗМІ, а також у спробах визначити критерії “екологічної безпеки” інформаційного середовища [2; 3; 4]. Така постановка проблеми пов’язана насамперед з усвідомленням пріоритету прав особи, її психологічної і фізичної безпеки порівняно з інтересами тих, що лобіюють інтереси певних угруповань. Недотримання визначених правил психологічного захисту населення засобами масової комунікації призводить до широкої трансляції психотравмувальних чинників і, як наслідок, до масової травматизації населення, віддалені наслідки якої, за наявними даними, ще гірші, ніж безпосередні емоційні реакції розчарування, страху або гніву. За даними психологічних досліджень, інформаційна дія набуває патогенного характеру і може призвести до масової травматизації населення у разі актуалізації страху смерті, безпорадності й відчуття вини. О. Є. Проніна стверджує, що через це слід вважати неприйнятним, зокрема: знімання людини “зненацька в момент” гострого горя і відчаю; показ її в ситуації приниження, що ображає її людську гідність; демонстрацію тортур, морального і фізичного знущання; пряме або непряме виправдання дій агресора, що стали причиною страждань жертви; показ торжества і безкарності насильника (конкретної особи чи соціального суб’єкта); надання слова в ефірі насильнику (що побічно “легалізує” його дії); пряме чи непряме звинувачення або осуд самої жертви; заклики до колективного покаяння і спокутування;сарказм або гумор на адресу жертви. Порушення цих правил може бути показником наявності мотивів, що не стосуються вільного розповсюдження інформації, а спрямовані на досягнення емоційного і психологічного контролю над особою. А це, у свою чергу, зумовлює саморуйнівні процеси у наймасовішій комунікації: актуалізацію неадекватних психологічних захистів в аудиторії (уникнення, заперечення, регрес, психотичні реакції), втрату довіри до джерела інформації, блокування здатності конструктивного мислення тощо, аж до редукції основних функцій масової комунікації, окрім елементарного емоційного зараження і каналізації афекту [3, с. 153]. Соціально-психологічна взаємодія містить велику частку психологічного впливу. Проте цей психологічний вплив може бути конструктивним і деструктивним. Ідеї зміни природного когнітивно- емоційного балансу примушують людей підвищувати планку домагань, порушують енергетичний обмін, що призводить до руйнування природного устрою життя та емоційних зв’язків, а отже, є деструктивним. Зважаючи на викладене вище та результати власних досліджень, ми дійшли висновку, що деструктивними для психіки людей є ідеї, поширені в засобах масової інформації: індукція страхів; порушення логіки, просування текстів з алогічними висновками; надактивні мотивації смислового навантаження на слова, перекодування мови; протиставлення одну одній окремих груп людей; створення образу ворога, розрив природних теплих емоційних зв’язків; відверта брехня, неточності, помилки, жаргон. Виродження, деградація спільноти. Є підстави вважати, що дегуманізація соціальної взаємодії стає необхідною і достатньою умовою виродження соціальної системи в тоталітарну. Ханна Арендт у своїй праці “Витоки тоталітаризму”, яка вже стала класичною, обґрунтувала особливості виникнення “тоталітарної особи” й описала процес перетворення цієї особи на ідеальний об’єкт тоталітарного режиму. Намагаючись виявити основу цього “синдрому”, вона знаходить її в тому, що тоталітарна людина – це атомізована людина, людина “маси”, а тоталітарні рухи – це рухи не класів, а мас, відірваних від соціального ґрунту, вибитих із традиційних соціальних “осередків”. Така людина спочатку є “зайвою”, вона описується не тим, що у неї є, а тим, чого в неї немає, – невкоріненістю, бездомністю, відсутністю власного Я, самотністю. Звідси – сильне прагнення до нормального, стабільного, але детермінованого життя. А оскільки можливості самодетермінації вельми обмежені низьким культурно- освітнім рівнем особи, вона готова цілком підкорятися тому, хто здатний забезпечити їй цю стабільність. Саме ця “воля до підкорення” характеризує тоталітарну особу [5]. Т. Адорно зі співавторами опублікувала унікальне дослідження “Авторитарна особа”, в якому доводить гіпотезу, що індивіди, які виявляють найбільшу сприйнятливість до фашистської пропаганди, мають багато спільних рис, що разом становлять одну форму “синдрому”, тоді як індивіди, що створюють опозиційний напрям, набагато різноманітніші [6]. Витоки тоталітаризму виявляються у специфіці взаємодії внутрішнього психічного світу окремої людини і навколишніх соціальних умов. Такий підхід дістав відображення у концепції соціального характеру Е. Фромма. Структура соціального характеру трактується Е. Фроммом з позицій несвідомого психічного: основні категорії соціальної взаємодії (панування, підкорення, авторитет, влада) прив’язуються до універсальних якостей несвідомого у психіці людини. Залежно від поєднання конкретно-історичних умов ті чи інші якості “пробуджуються до життя” і визначають своєрідність соціального характеру. Соціальний характер Е. Фромм розуміє як універсальну категорію, що є специфічною формою, в якій людська енергія оформляється через динамічну адаптацію людських потреб у певний спосіб існування в певному суспільстві [ 7, с. 51]. Проблемі виявлення елементів тоталітарної картини світу зображено у праці Л. Гозман і А. Еткінд. За їх концепцією, життя людини, що живе в тоталітарному суспільстві, спирається на міфологію, згідно з якою світ є простим, незмінним, справедливим і чудовим [8]. Тоталітарний режим упроваджує міфи в суспільну свідомість, формує позитивне ставлення мас до тоталітарного режиму, тоталізує маси зсередини, а всіх незгодних, тих, що не піддаються, знищує. Після встановлення тоталітарного режиму атомізація поширюється на певні шари суспільства за допомогою апарату страхання, до якого крім терору належать також газети, радіо; проте наймогутніший ефект має розвинена система доносів і кругової поруки, що закріплює таким чином ефект масової тоталітарної пропаганди. Велику частину своєї праці Х. Арендт присвячує опису історії і розвитку кризи західної цивілізації, що призвела до тоталітаризму. Як наслідок, виведено загальні симптоми тоталітаризму, серед яких автор називає дегуманізацію, атомізацію, виникнення феномена “натовпу”, втрата власне політичного вимірювання існування людей і заміна його “соціальним”, придушення “етичного” “технологічним”, унаслідок чого люди стають “зайвими”. Про це свідчить витіснення меншин (методами асиміляції, вигнання або знищення) і відкидання їх у своїй своєрідності в так званих “правильно і функціонально організованих суспільствах” [5]. Під час власного дослідження автором наслідків перебування людей у деструктивних тоталітарних організаціях стало ясно, що серед членів будь-якої такої організації можна знайти людей, для яких характерний тоталітарний синдром особистості або культова залежність особистості. Тоталітарний синдром особистості притаманний емоційно неприступним людям, які намагаються підпорядкувати собі якомога більшу кількість інших людей, сприймають їх як об’єкти, як засіб для досягнення своєї мети. Вони також допускають ставлення до себе як до об’єктів з боку вищих за ієрархією членів організації. Інша частина членів деструктивних сект – культово залежні люди, якраз ті, хто готовий до хворобливого підкорення. Для них можуть бути властиві природжена тривожність, невпевненість, нездорова емоційність, яка, до того ж, може бути порушена внаслідок фізичного та психологічного насильства. Отже, аналізуючи різні соціальні феномени, якими є тоталітарна політична система та деструктивна організація, можна дійти висновку, що дегуманізація, ігнорування законів і потреб людяності призводять до істотних деформацій як структури соціальної взаємодії, так і структури особистості. Ми провели загальнонаціональне дослідження “Ставлення громадян до релігії та до поширення “нетрадиційних релігій ”. [9]. Одним із його завдань було визначити рівень тоталітарних настанов у суспільстві. Наводимо окремі результати цього дослідження, які не були виокремлені в бюлетені: “Порядним людям слід ігнорувати тих, хто має погані звички й манери”: згоден – 38,4; важко сказати – 27,1; не згоден – 34,4; “Пошана до авторитету і слухняність – найважливіші риси, яких повинні навчитися діти”: згоден – 50,7; важко сказати – 29,6; не згоден – 19,7; “Сучасній молоді найбільше потрібна сувора дисципліна”: згоден – 49,1; важко сказати – 30,1; не згоден – 20,8; “Нам потрібні не закони, а чесні керівники, яким можна довіряти”: згоден – 50,9; важко сказати – 26,2; не згоден – 22,9; “Іноді буває корисно, якщо хтось авторитетний чітко розтлумачить, що є добро, а що зло”: згоден – 54,5; важко сказати – 28,4; не згоден – 17,1. Як бачимо, згода із твердженнями, які відображують тоталітарний світогляд, і досі вкорінена серед наших співвітчизників. У людському суспільстві завжди є небезпека збільшення до критичної маси таких психологічних слабкостей, як страх нести відповідальність за своє життя, бажання гарантованого майбутнього, загальна інфантильність, а отже, є небезпека піддатися спокусі обрати на виборах нового диктатора. Будь-яка організація і будь-яке суспільство можуть виродитися до тоталітаризму – патології соціального організму. Не існує “вірусу тоталітаризму”. Тоталітарний синдром виникає внаслідок порушення балансу здорових сил суспільства, яке починається з легітимізації ідеології психологічного насильства, впровадження в повсякденне життя елементів кримінальної взаємодії. Психологічне насильство, зловживання, психоагресія. Відомо, що насильство входить до реєстру негативних цінностей як їх граничний випадок; воно є крайнім вираженням зла. Суспільна думка засуджує насильство, що видно з Кримінального кодексу. Останнім часом відбувається трансформація цього соціально-психологічного феномена в бік маніпуляторства і психологічного насильства, оскільки так легше приховати його аморальну сутність. Протягом останніх 30 років науковці досить активно досліджують це явище. До прикладу, в американській психології є досить великий доробок досліджень і концептуальних розробок по маніпуляторства і психологічного насильства. М. Сінгер та Дж. Лаліч у своїй праці “Культи в нашій свідомості” [10] наводять перелік видів деструктивного впливу як на спільноту, так і на індивіда. Ось деякі з них: реформування мислення, примусове переконання, контроль свідомості, експлуатуюче переконання, групове психологічне і власне психологічне насильство. М. Лангоуні запропонував поняття ДДД-синдрому – синдрому омани, залежності і страху (Deception, dependency, and dread (DDD syndrome)) [11, P. 6–7], який переживає людина, що потрапляє в спільноту, котра практикує психологічне насильство. Як пишуть американські психологи У. В. Чамберс, М. Д. Лангоуні, П. Маліноскі в коментарях до розробленої ними Шкали групового психологічного насильства, концепт психологічного насильства (зловживання), особливо спостережуваного в групах, дає змогу проводити подальше теоретичне диференціювання. Психологічне насильство належить до методів, за допомогою яких із особою поводяться швидше як з об’єктом для маніпулювання і використання, ніж як із суб’єктом, чию свідомість, автономію, ідентичність і гідність потрібно поважати. Групи, де існує психологічне насильство, можуть виникати на ґрунті практично будь-якої людської життєдіяльності. Під психологічною шкодою, що виявляється внаслідок маніпулятивного групового психонасильства, потрібно, на наш погляд, розуміти наслідки соціально-психологічної дії одних людей на інших, що призводить до: – спотворення або утруднення сприйняття дійсності в об’єктів дії; – перешкоджання їх самостійному і вільному вибору стосовно своїх думок, поведінки і способу життя; – примушення до певного способу життя, способу думок, емоційного стану і поведінки; – порушення нормального психологічного і соціального розвитку або перешкоджання такому; – посилення акцентуації або психопатологічних проявів; – завдання фізичної шкоди або майнового збитку. Основним мотивом психологічного насильства є самоствердже- ння за рахунок інших, контроль над людьми. Ці самі мотиви і мета можуть бути реалізовані в суто соціально-психологічних формах, набуваючи зовні пристойних рис за одночасного визначення найми- лостивішої мети, але залишаючись (за маскою лицемірства) джерелами лише найвитонченіших втілень тих же агресії й насильства [12]. У праці Е. Л. Доценко “Психологія маніпуляції” пропонується така дефініція: “Маніпуляція – це вид психологічної дії, майстерне виконання якого призводить до прихованого пробудження в іншої людини намірів, котрі не збігаються з її актуально існуючими бажаннями” [13, с. 59.]. Наведене визначення не містить оцінювальних і негативних моментів, а має суто інструментальний характер, що відповідає застосуванню терміна “маніпуляція” в інших сферах життєдіяльності (техніка, медицина та ін.). Ще одне визначення психологічної шкоди і психоагресії фактично міститься в дефініції психологічної безпеки, яке дає Т. С. Кабаченко: “Під психологічною безпекою ми розуміємо такий стан інформаційного середовища і умов життєдіяльності конкретної людини, групи, суспільства в цілому, яке не сприяє порушенню цілісності, адаптивного (всіх форм адаптації) функціонування і розвитку соціальних суб’єктів (окремої людини, груп, суспільства в цілому)” [14, с. 4]. Спробу побудувати термінологію і класифікацію механізмів психологічного насильства через поняття “маніпулювання” зробив А. Б. Орлов стосовно дитячо-батьківських взаємин: “Психологічне (поведінкове, інтелектуальне, емоційне та ін.) насильство – навмисне маніпулювання дорослою дитиною як об’єктом, ігнорування її суб’єктних характеристик (свободи, достоїнства, мати рацію і т. ін.) або руйнівні стосунки прихильності між дорослими і дитиною або, навпаки, таке, що фіксує ці стосунки, що призводить до різних деформацій і порушень психічного (поведінкового, інтелектуального, емоційного, вольового, комунікативного, особового) розвитку” [15, с. 183]. На думку А.Б. Орлова, спектр психологічного насильства охоплює: а) психологічні дії (загрози, приниження, образи, надмірні вимоги, надмірна критика, брехня, ізоляція, заборони на поведінку і переживання, негативне оцінювання, фрустрація основних потреб і потреб дитини тощо); б) психологічні ефекти (втрата довіри до себе і світу, дифузна самоідентичність, полезалежний когнітивний стиль, зовнішній локус контролю, турбота, тривожність, порушення сну й апетиту, депресія, агресивність, поступливість, догідливість, погана успішність, комунікативна некомпетентність, низька самооцінка, схильність до самотності, суїцидальні схильності, затримка фізичного і психічного розвитку і т. ін.); в) психологічні взаємодії (домінантність, ефективність, непередбачуваність, непослідовність, неадекватність, неприйняття з боку батьків, бездушність, ригідність, безвідповідальність, невпев- неність, безпорадність, самозневажання з боку дітей) [15, с. 184]. Висновок. Психологічні впливи, спрямовані на порушення цілісності споріднених і значущих зв’язків, емоційної стабільності та оптимістичного погляду в майбутнє, є деструктивними. Їх можна поділити на активні й пасивні. Активними деструктивними впливами є насильство, у т. ч. і психологічне, пасивними – психологічне зараження або розумові епідемії (за П. Реньяром) та виродження (деградація). Література 1. Реньяр П. Умственные эпидемии. Историко-психиатрические очерки / Пер. с франц. Эл. Зауэр. Печатается по изд. Ф. Павленкова 1889 г. – M.: Emergency Exit, 2004. 2. Лепский В. Е. Субъектно-ориентированная парадигма СМИ: гармония информационной безопасности и развития России // Информационная и психологическая безопасность в СМИ: В 2 т. / Под ред. А. И. Донцова, Я. Н. Засурского, Л. В. Матвеевой, А. И. Подольского. – М.: АспектПресс, 2002. – Т. 1. Телевизионные и рекламные коммуникации – С. 19–29. 3. Пронина Е. Е. Категории медиапсихологии // Проблемы медиапсихологии. Мат-лы секции “Медиапсихология” Междунар. науч.- практ. конф. “Журналистика в 2000 году: Реалии и прогнозы развития”, Москва, МГУ, 2001; Сост. Е. Е. Пронина. – М.: РИП-холдинг, 2002. – 158 с. – С. 145–156. – (Академия рекламы). 4. Федоров А. В. Права ребенка и проблема насилия на российском экране. – Таганрог: Изд-во Кучма, 2004. 5. Арендт Х. Тоталітаризм // Джерела тоталітаризму: Пер. з англ. – 2-ге вид. – К.: Дух і Літера, 2005. – С. 354–512. 6. Адорно Т. Исследование авторитарной личности / Под общ. ред. В. П. Култыгина. – М.: Серебрянные нити, 2001. 7. Фромм Э. Характер и социальный процесс // Психология личности. Тексты. – М., 1982. – С. 51–68. 8. Гозман Л., Эткинд А. От культа власти к культу людей. Психология политического сознания // Нева. – 1989. – № 7. – С. 157–179. 9. Васютинський В. О., Ліщинська О. А. Ставлення громадян до релігії та до поширення “нетрадиційних релігій”: результати вивчення громадської думки населення України / Ін-т соц. та політ. психології АПН України; Передм. М. М. Слюсаревського. – К., 2006. – 36 с. 10. Singer M. T., Lalich J. Cults in our midst. Jossey-Bass Publishers. – San Francisco, 1995. 11. Langone M. D. Introduction. In: Recovery from Cults: Help For Victims of Psychological and Spiritual Abuse. Ed. M. D. Langone. W. W. Norton. – New York, 1995. 12. Чамберс У. В., Лангоуни М. Д., Малиноски П. Шкала группового психологического насилля // Журн. практ. психолога. – 2004. – № 6. – С. 123–133. 13. Доценко Е. Л. Психология манипуляции: феномены, механизмы и защита. – М.: ЧеРо, 1997. 14. Кабаченко Т. С. Методы психологического воздействия. – М.: Пед. общ-во России, 2000. – С. 4. 15. Орлов А. Б. Психологическое насилие в семье – определение, аспекты, основные направления оказания психологической помощи // Психолог в детском саду. – 2000. – № 2, 3. – С. 182–187. ДОВІРА ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФЕНОМЕН Л. В. Никоненко Проаналізовано теоретичні джерела вивчення проблеми довіри у західних та вітчизняних психологічних концепціях, єдність і взаємозв’язок довіри до себе, до інших та соціальних інституцій. Ключові слова: довіра, довірливість, віра, недовіра, психологічні явища, соціальні відносини. Проанализированы теоретические источники изучения проблемы доверия в западных и отечественных психологических концепциях, единство и взаимосвязь доверия к себе, другим и к социальным институтам. Ключевые слова: доверие, доверительность, вера, недоверие, психологические явления, социальные отношения. The theoretical sources of the research of the problem of trust in foreign and native psychological conceptions are analyzed. Entity and interrelationship of self-trust, trust to other people and social institutions are analyzed. Key words: trust, trustfulness, faith, distrust, psychological phenomena, social relationships. Проблема. Останнім часом соціальні психологи, соціологи, політологи дедалі частіше звертаються до проблеми довіри, оскільки вона є важливим аспектом різних сфер життєдіяльності (між- особистісної, міжгрупової, суспільства в цілому), а також політичних, економічних, професійних та інших відносин. Без перебільшення можна сказати, що довіра є основою більшості соціальних процесів. Західні соціологія і психологія, соціальна психологія достатньо зверталися до цієї проблематики, чого не скажеш про вітчизняні дослідження. Тому аналіз феномена довіри, особливо у складні періоди розвитку суспільства, є важливим і актуальним. Загалом вивчення окремих аспектів довіри має свою передісторію. Деякі вчені розглядають проблему довіри як соціальне явище та її роль у суспільстві; як психічне явище і його значення в розвитку особистості, в міжособистісних стосунках. Вивчалися соціологічні аспекти довіри, її педагогічний зміст у контексті авторитету, у формуванні громадської думки, у сфері ділових стосунків, у сфері економіки. Окремі аспекти довіри досліджувались у політиці, в контексті політичних конфліктів і соціальної напруги в суспільстві, довіри населення до соціальних та політичних інститутів тощо. Усі ці дослідження, без сумніву, мають велике значення в науковому вивченні проблеми довіри. Проте вивчення цього феномена в контексті політичних відносин було недостатнім. Психологічний зміст, особливості прояву та функції довіри в політичній практиці не відображені повністю. Бракує аналізу факторів формування і прояву довіри населення до політиків, особливо в періоди передвиборних кампаній, не досліджено ролі особистісних характеристик політиків у детермінації довіри до них, особливостей формування політичної довіри в умовах етнокультурної неоднорідності суспільства. Мета статті: проаналізувати існуючі психологічні дослідження феномена довіри, провести теоретичне дослідження основного змісту довіри як соціально-психологічного явища. В “Енциклопедичному словнику” Брокгауза та Ефрона довіра трактується як “психічний стан, завдяки якому ми покладаємося на будь-яку думку, що здається нам авторитетною, і тому відмовляємося від самостійного дослідження питання, яке може бути нами досліджене. Таким чином, довіра відрізняється як від віри, так і від впевненості. Віра перебільшує силу зовнішніх фактичних і формально- логічних доказів. А довіра стосується питань, що перебувають у компетенції людського пізнання; довіряється той, хто не хоче або не може вирішити чи зробити що-небудь самостійно, покладаючись або на загальноприйняту думку, або на авторитетну особу. Впевненість – це свідомість власної сили, вона полягає в довірі до істинності свого знання або правоти своєї справи; довіра, навпаки, бере початок з усвідомленості слабкості, невпевненості в собі, визнання авторитету” [1]. Існують трактування довіри, у яких вона виступає як психічний стан, зумовлений упевненістю в позитивності того, з ким або з чим вона пов’язана. Утім, науковий аналіз феномена довіри було здійснено тільки у ХХ ст. Е.Еріксон досліджував феномен довіри в отногенезі людини з позицій психоаналітичного підходу. Серед восьми віків людини Е.Еріксон виділяє найголовніший – конфлікт першого віку, конфлікт базисної довіри проти базисної недовіри. Базисна довіра, за Еріксоном, – наріжний камінь вітальної особистості [2, с. 106–107]. Перевага базисної довіри над недовірою є першим кроком у психосоціальній адаптації [3, с. 237–238, 260]. Р.Роджерс пов’язує проблему довіри із самоактуалізацією особистості. Як засновник недирективного психологічного консультування та психотерапії він робить висновок: “Я можу довіряти своєму життєвому досвіду”. Людина справді робить правильний крок, якщо довіряє будь-якому внутрішньому неінтелектуальному почуттю [4, с. 57–69]. Е.Гідденс визначає довіру як віру в надійність людини або системи, розрізняючи тим самим довіру до людей і довіру до “абстрактних систем”. Довіра між людьми “грунтується на взаємній відповідальності та співучасті: впевненість у чесності іншого є основним джерелом почуття чесності й тотожності самого себе. Довіра до абстрактних систем забезпечує надійність повсякденного життя, але за своєю суттю не може замінити взаємності та інтимності, які дають особистісні ставлення довіри”. Він вказує, що разом із розвитком абстрактних систем “довіра до безособистісних принципів… та до анонімних інших (інших людей) стає необхідною для соціального існування” [5, с. 117–118; 6, с. 120]. Е.Гідденс розмежовує також у сучасних суспільствах “системи з низьким і високим рівнем довіри”. Системи з низьким рівнем довіри – це системи виробництва з максимальним рівнем відсторонення людини, де виробничі завдання визначаються управителями й виконуються машинами. Робітник у таких системах практично не має свободи дій та перебуває під пильною увагою управителів. Системи з високим рівнем довіри надають більше свободи, в т. ч. й частково стосовно змісту праці. Але промислова демократія слабко підтримується роботодавцями, хоча й сприяє істотному поліпшенню психологічної атмосфери на підприємствах. У таких організаціях спостерігається “високий моральний рівень і висока продуктивність праці [7, с. 455–460, 481, 694]. У Ф.Фукуями довіра (trust) – це “очікування, яке виникає у певному співтоваристві і полягає в тому, що інші його члени будуть демонструвати правильну, чесну поведінку, яка відповідає духу співпраці та грунтується на загальноприйнятих нормах цього співтовариства”. Ці очікування можуть бути зумовлені різними факторами: цінностями, що сповідуються, нормами повсякденного життя, кодексами професійної поведінки і т. ін. Наявність такої довіри сприяє формуванню морального співтовариства, а сама довіра перетворюється на його моральний капітал – генералізовану довіру. Такий моральний капітал, на думку Ф.Фукуями, неоднаково поширений у різних країнах: в Японії та Німеччині його рівень високий, у США – дещо нижчий, а в деяких країнах ще нижчий. Його рівень також неоднаковий у різних регіонах і соціальних верствах населення однієї країни. На думку Ф.Фукуями, довіра виникає тоді, коли суспільство об’єднане таким набором моральних цінностей, завдяки яким у ньому виявляються “очікування правильної та чесної поведінки”. У певному сенсі істотним є навіть не сам зміст цінностей, а те, що вони виступають основою об’єднання цієї групи людей. Феномен довіри формується як результат довготривалого розвитку суспільства, його рівень є основою стабільності соціальної системи. У суспільствах із низьким рівнем довіри дуже складно здійснити позитивні зміни на всіх рівнях [8, с. 26, 153–156]. Вивчаючи довіру із XVI ст. до “постсучасності”, А.Селігмен зважає на те, що “наявність довіри є істотним компонентом усіх сталих суспільних відносин” і що “… проблема встановлення довіри, точніше генералізованої довіри, визначає специфіку сучасності”. Початковим моментом формування системи громадської довіри він вважає довіру на первинному міжособистісному рівні, генералізація якого створює довіру до влади, уряду, суспільства в цілому. А фактором, який підтримує громадську довіру на достатньому рівні, є “обов’язкове виконання обіцянок” [9, с. 7–11]. Селігмен поступово уточнює: “довіра – це щось таке, що входить до соціальних відносин, коли є можливість для відхилення від ролей, те, що певною мірою може бути назване відкритим простором ролей і рольових очікувань”. Довіра, на думку цього вченого, зароджується на межі системи, в тих ії зазорах, у тому метафізичному просторі між ролями, у тій сфері, де ролі підлягають розгляду та інтерпретації. А.Селігмен вважає, що довіра “зумовлена наявністю дисонансу або “прогалини” у визначенні рольової поведінки”; довіра є часткою людської діяльності і виникає як функція врегулювання розбіжностей між соціальними ролями і всередині соціальної ролі” [9, с. 11–18]. А.Селігмен робить висновок, що в сучасну епоху довіра виникає як специфічна форма генералізованого обміну, як складова системи безумовних понять, котра притаманна суспільству, що регулює не тільки сферу неформальних і приватних взаємодій, але і більш формальні, публічні та інституалізовані сфери, такі як державний устрій та економіку. Автор дає таке визначення довіри: “Довіра – це функція діяльності соціальних акторів, що реалізується поза сферою системних рольових очікувань” [8, с. 82]. І далі: “Соціальний актор – Людина, що проводить соціальну діяльність” [10, с. 254–255]. Значну увагу до теми довіри стосовно політичного життя суспільства приділяє П.Бурдьє. “Політичний капітал, – пише він, – є формою символічного капіталу, кредитом, що грунтується на вірі та визнанні,… об’єктивна влада… є результатом суб’єктивних актів визнання і, як кредит довіри і кредитоспроможності, існує лише у вигляді уявлення та завдяки йому…”. Символічна влада є кредитом, який надає їй той, хто їй підкоряється, кредитом тому, кому він підкоряється, “вкладаючи в нього свою довіру”. “Політичний діяч здобуває свою політичну силу в тій довірі, яку група довірителів вкладає в нього” [6, с. 208–212]. Л.Бос називає довіру силою соціального творення та основою здорового суспільства. “…Із субстанції довіри може бути побудована абсолютно нова соціальна дійсність” [11, с. 8–9, 15]. Професор Краківського університету П. Штомпка в доповіді “Довіра, недовіра та парадокс демократії” пропонує тривимірну модель довіри: “відображена надійність” – виявляється в міжособистісних стосунках; “основна довірливість” – розглядається як властивість особистості; культурно вироблена довіра – як важливий потенціал суспільства, як одна з умов його розвитку. “Щоб стимулювати виникнення сильної культури довіри, треба задовольнити дві умови. По-перше, демократичні принципи потрібно застосовувати послідовно, незмінно й повсюди. По-друге, важелі контролю, які ці принципи мають на увазі, потрібно застосовувати помірно і як надзвичайну міру. Організована недовіра має перебувати нібито в тіні, як захист для спонтанної довіри” [12, с. 147]. Для підриву довіри, вважає П.Штомпка, й поширення культури недовіри ніщо не є таким загрозливим, як порушення демократичних принципів. В умовах демократії виникає так звана мега-довіра, яка забезпечує решту видів довіри. У разі порушення мега- та інших видів довіри люди почуваються ошуканими, що негайно позначається на всіх відносинах, і культура довіри неминуче порушується. Невдача демократії більш руйнівна для культури довіри, нім режим повної самовлади. В останньому випадку люди знають, чого очікувати, у них немає ілюзій, тоді як у першому випадку їх надії й очікування не виправдовуються, що може призвести до ще більшого розчарування [12, с. 147]. Як зазначалося, такі дослідники, як Е.Еріксон, К.Р.Роджерс, зважали на аналіз довіри як на психічний стан; Н.Луман, Є.Гідденс, Ф.Фукуяма, А.Селігмен, П.Бурдьє, Л.Бос, П.Штомпка – на соціальне відношення. Отже, можна говорити, що довіра – це і психічний стан, і соціальне ставлення, тому має суб’єкт і об’єкт. Довіра виступає позитивним ставленням її суб’єкта до її об’єкта й виражає певну зворотну позитивність (рефлексивність) об’єкта до її суб’єкта. Вітчизняні дослідники починають вивчати проблеми довіри лише у 80–90-ті роки ХХ ст. Відомий російський правознавець, соціолог, філософ і громадський діяч І.О.Ільїн у першій половині ХХ ст. сформулював “три аксіоми правової свідомості”. Відповідно до цих аксіом справжній громадянин, по-перше, має почуття власної гідності, що не дає йому змоги миритися з неправдою, яка свідчить про брак поваги до себе, мужності та довіри; він поважає духовне начало в собі самому. По-друге, справжній громадянин володіє внутрішньою свободою, на основі якої побудована самостійна дисципліна, і у ставленні інших членів суспільства має повагу та довіру. Проте автономія може бути перетворена на недугу свавілля, що особливо небезпечно в ситуації з державним діячем. “Сваволя є недугою автономії, вона перетворює волю на свавілля, підриває авторитет влади і довіру до неї та готує державне розкладання”. По-третє, це взаємна повага і довіра. “Взаємна повага і взаємна довіра перебувають в основі будь-яких правовідносин – і приватних, і публічних; вони пов’язують і громадян один з одним, і громадян з владою, і владу з громадянами”. Взаємна повага і довіра народу та влади є необхідною основою державного буття, суспільства та правопорядку. “Істинна повнота поваги завжди супроводжується повнотою довіри. І.О. Ільїн стверджує, що “за розсудом того, хто довіряє, розглядає в тому, кому довіряє, не просто духовну істоту, але саме волю до об’єктивно правильної поведінки... Це означає, що довіра припускає духовну осудність людини, тобто здатність розрізняти “краще” й “гірше”, вимірювати цими мірками свої стани й дії, вибирати краще та визначати свою поведінку здійсненим вибором та рішенням. “Довіра стверджує найбільш благе волеспрямування в душі людини...” І.О. Ільїн вказує, що істинна довіра є цілісною, вона стосується не тільки розумної волі, а й несвідомих настроїв. На його думку, довіра до влади лежить у самій основі правопорядку, а недовіра до неї є початком її повалення. “Нормальна правосвідомість стверджує, що держава за своєю ідеєю є жива система загальної довіри”. Якщо ці аксіоми правосвідомості стають основою державного та правового життя, то вони забезпечують суспільне і державне процвітання [13, с. 308–385]. Отже, І.О.Ільїн раніше від західних соціологів, політологів та економістів визначив роль довіри в суспільному житті, довіри до себе та інших, довіри до соціальних інституцій, їх єдність і взаємозв’язок. У 70–90-ті роки минулого століття, аналізуючи проблеми управління педагогічними колективами, до феномена довіри звертається Р.Х.Шакуров. Він зазначає, що в основі будь-якої діяльності задля продуктивної співпраці лежить психологічний контакт між її учасниками. Це такі стосунки між людьми, які визначають можливості впливу однієї особистості на іншу. Психологічний контакт грунтується на емоційно-оцінному ставленні – довірі, симпатії, вдячності, повазі, серед яких особливу роль відіграє довіра. На думку Р.Х.Шакурова, вона “визначає ступінь відкритості особистості до суджень та оцінок іншої людини, готовність сприйняти їх без істотного критичного оцінювання. Довіра виростає із переконання в наявності в іншої людини певних достоїнств, впевненості в тому, що вона діє компетентно і правильно, не підведе у складній ситуації, виявить щирість і добру волю. У процесі спілкува- ння довіра може компенсувати і відсутні на певний момент об’єктивні докази істинності слів іншої людини, її знань і намірів. Вона забезпечує стійку взаємодію і співпрацю. Довіра істотно перебудовує міжособистісне сприйняття та людські стосунки” [14, с. 22–23]. Р.Х.Шакуров виділяє дві сфери довіри: ділову й моральну. До ділової довіри він відносить насамперед упевненість у професійній компетентності, яка грунтується на особистісній, у цьому разі – на педагогічній майстерності. Утім, зазначає автор, ділової довіри недостатньо для ефективного впливу. Керівник повинен мати і мораль- ну довіру колективу, яка виростає із досвіду його повсякденного спілкування з людьми. Вона залежить від його морально-політичного обліку (чуйності, доброзичливості, справедливості, чесності, принциповості), від комунікативної культури [15, с. 23–25]. Отже, Р.Х.Шакуров стверджує, що довіра істотно перебудовує міжособистісне сприйняття. Довіра виростає з віри-переконаності в наявності в іншої особи певних достоїнств. Функція довіри в процесі спілкування виражається у компенсації об’єктивних доказів, яких нині бракує, та у забезпеченні сталої співпраці між людьми. Довіра до керівника залежить від послідовного й систематичного прояву його професійних і людських якостей. Психологічний аналіз почуття довіри в 90-ті роки ХХ ст. розвиває відомий російський психолог В.П.Зінченко, починаючи з питань формування базисної довіри/недовіри в дитячий період. Крім зазначених Е.Еріксоном, В.П.Зінченко вказує на такі фактори, що формують довіру/недовіру, як предметні й природні джерела довіри. “Виникле почуття довіри до світу живиться з важливіших, хоч і прихованих, джерел. І, яким би дивним це здавалось, одне з головних – речі, які нас оточують. Не довіряти їм важко”. Почуття довіри предметне, “воно виникає не стільки зі спілкування, комунікації, роздумів, скільки із самого буття”. Людина “вкладає” себе в речі, навколишній світ, оживлює його, персоніфікує, ніби долає кордони між об’єктивним і суб’єктивним. І чим більше людина вкладе у цей світ себе, своєї душі, тим більше вона довіряє цьому світу. Речами В.П.Зінченко вважає не споживчі товари, а те речовинне оточення людини, яке становить певну основу розвитку людини в онтогенезі і продовжує становити постійну речовинну сталість її існування. Природні джерела довіри містяться у більшій передбачуваності природи, ніж людини. Людина, що виросла на природі, володіє більшою довірою. Разом із втратою природи людина втрачає й одну із базисних передумов своєї довіри [16, с. 68–72]. В.П.Зінченко визначає довіру як “афективне передбачення та оцінку цензу подій”, розглядаючи її як стан або почуття. Довіра не виключає “інтелектуального відпрацювання”, якщо на це є час. Проте головною стає “здатність прислухатися до себе, довірятися своїм почуттям”, що притаманно далеко не всім. “Почуття глибокої довіри до себе, до людей, до світу – наріжний камінь здорової особистості”. Людина повинна навчитися розуміти, чому можна довіряти, а чому не слід. І те, й інше дуже важливі. Це нормальна здатність до довіри й недовіри. Але людина ніколи не зможе втратити спроможності до довіри, до прояву довіри або недовіри в конкретних ситуаціях, оскільки базисна довіра формувалася разом із предметним сприйняттям світу [16, с. 68–72]. В.П.Зінченко зважає також і на соціальні наслідки браку довіри в суспільстві. Говорячи про тотальну кризу довіри в російському суспільстві, він розглядає при цьому недовіру народу до влади, до чиновників, до міліції, до судочинства, до банків, до засобів масової інформації як здорову захисну реакцію на хронічну брехню влади. Автор зазначає, що “сьогодні проблема довіри – це проблема уряду та його інститутів, а не народу. А наш легковірний народ все ще відкритий до довіри…”. Попри це В.П.Зінченко вважає, що “…і в нашій країні поступово усвідомлюється правильність тези Б.З.Міль- нера: “Довіра – ключ до успіхів економічних реформ” [17, с. 68–72]. Метою дослідження Т.П.Скрипкіної є виявлення місця, ролі, функції довіри як цілісного соціально-психологічного явища в життєдіяльності людини. Довіра у Т.П. Скрипкіної “виступає базовою умовою цілісної взаємодії людини зі світом”. Вона досліджує співвідношення довіри до себе й довіри до світу. Довіра до себе є суб’єктивним утворенням особистості, яке дає їй змогу мати певну ціннісну позицію щодо себе самої, до світу і з огляду на цю позицію будувати власну життєву стратегію [18, с. 66–72, 167–170]. Довіра до іншого виступає “як умова соціально-психологічного ставлення і спілкування… як внутрішній стан готовності до прояву до- віри хоча б одного із двох суб’єктів, що взаємодіють” [18, с. 181–197]. Висновок. З огляду на деякі концепції довіри вважаємо, що вона є психічним станом, умовою соціально-психологічного ставлення як почуття і взагалі цілісним соціально-психологічним явищем у життєдіяльності людини. За реалій сьогодення сучасного українського суспільства значну роль, на нашу думку, мають відіграти емпіричні дослідження феномена довіри. Література 1. Брокгауз Ф.А., Эфрон И.А. Энциклопедический словарь. – СПб., 1867. 2. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. – М., 1996. 3. Эриксон Э. Детство и общество. – СПб., 2000. 4. Роджерс Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека. – М., 1998. 5. Giddens A. The Conseguences of Modernity. – Stanford Stanford University Press, 1990. 6. Бурдье П. Социология политики. – М., 1993. 7. Гидденс Э. Социология. – М., 1999. 8. Большой толковый социологический словарь (Collins) / Cост.Д.Джери, Дж.Джери. – М., 1999. – Т. 1. 9. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию: Пер. с англ. – М., 2004. 10. Селигмен А. Проблема доверия. – М., 2002. 11. Бос Л. Доверие. Дарение. Благодарение. Силы социального созидания. – Калуга, 2001. 12. Владыкина И.К., С.Н.Плесовских. Феномен доверия и политическая реклама // Вестн. Моск. ун-та. Сер.18. Социология и политология. – 2000. – №1. – С.141–153. 13. Ильин И.А. О сущности правосознания: Собр. соч. – М., 1994. – Т.4. 14. Шакуров Р.Х. Творческий рост педагога. – М., 1985. 15. Шакуров Р.Х. Социально-психологические основы управления: руководитель и педагогический коллектив. – М., 1990. 16. Зинченко В.П. Психология доверия // Энергия. – 2001. – № 4. – С. 68–72. 17. Зинченко В.П. Психология доверия. – Самара, 1999. 18. Скрипкина Т.П. Психология доверия. – М., 2000. МЕНТАЛИТЕТ КАК ФАКТОР ПОЛИТИЧЕСКОЙ ВЛАСТИ А. А. Овчаров Аналізуються джерела і причини формування національного менталітету та його вплив на інститут політичної влади. Розглядається типологія чотирьох глобальних сфер (біосфери, соціосфери, техносфери та інфосфери), що впливають на ментальні характеристики конкретного соціуму. Розглядаються соціально-психологічні особливості національ- ної політичної еліти. Ключові слова: політична влада, менталітет, біосфера, соціосфера, техносфера, інфосфера. Анализируются источники и причины формирования националь- ного менталитета и его влияние на институт политической власти. Рассматривается типология четырех глобальных сфер (биосферы, социосферы, техносферы и инфосферы), оказывающих воздействие на ментальные характеристики конкретного социума. Рассматриваются социально-психологические особенности национальной политической элиты. Ключевые слова: политическая власть, менталитет, биосфера, социосфера, техносфера, инфосфера. Sources and reasons of forming of national mentality and its influence on the institution of political power are analyzed. The typology of four global spheres rendering influence on mental characteristics of concrete society – biosphere, social sphere, techno sphere and info sphere is considered. The social and psychological features of national political elite are analyzed. Key words: political power, mentality, biosphere, social sphere, techno sphere, info sphere. Проблема. В социальной и политической психологии фактору национальной ментальности традиционно уделяется недостаточное внимание, несмотря на то, что он оказывает воздействие на все сферы жизни нации. Изучение этого воздействия позволяет более полно объяснить поведение как отдельных личностей в политической жизни, так и нации (государства) в целом. Цель статьи: рассмотреть и проанализировать основные факторы, оказывающие воздействие на формирование национального менталитета. Действующая политическая власть является результатом объективно-субъективных причинно-следственных связей – исторических, политических и психологических. Поэтому чисто риторическими являются вопросы ретроспективного плана – кого мы больше заслуживали в начале прошлого века: Центральную раду с Грушевским, Директорию с Винниченко и Петлюрой, гетмана Скоропадского под немецкой “крышей”, деникинскую белую гвардию или марионеточное правительство большевиков? Можно рассматривать результаты того периода борьбы за власть как следствие конкуренции идеологий – социал-демокра- тической, националистической, монархической и коммунистической. Можно как борьбу личностей – демократического, либерального, авторитарного или тоталитарного типов. А можно как конфликт менталитетов – индивидуалистически-хуторянского, общинного, имперского или колониального. В действительности исторические и политические процессы являются производными психологии – индивидуальной или групповой, поскольку именно личные или групповые мотивы в основном руководят поступками политиков. Другое дело, в какую форму они их наряжают, чтобы сделать ситуативно привлекательными для электората. Здесь уместно упомянуть об источнике социального заказа на власть и ее лидеров. Этим источником является менталитет нации как своеобразный психологический тип со своими характером, философией, ценностями, достоинствами и недостатками. В общем – всем тем, чем обладает отдельно взятая личность. На поведение этой интегральной национальной личности влияет масса факторов, как статических, так и динамических по своему характеру. Обобщив сказанное, можно выделить четыре основных фактора, оказывающих воздействие на формирование национального менталитета. Это: биосфера (природа, климат, ландшафт, флора и фауна), психосфера (характер межличностных отношений), социосфера (социальная структура и социальная динами- ка общества) и техносфера (доминирующий характер производства, технологий). Первые два фактора являются относительно статичными, вторая пара – относительно динамичными [1]. Умеренный континентальный климат, преимущественно равнинный рельеф и наличие плодородной почвы способствовали развитию здесь аграрного сектора и оседлого образа жизни, что в целом предопределило некоторую статичность социальной жизни и отсутствие тяги к внешней экспансии. Экспансивность исторически более характерна для государств, бедных ресурсами, а также для стран с суровым климатом и постоянно мигрирующих скотоводческих обществ. Статичный же образ жизни формирует интровертный стереотип поведения нашей нации [2], проявляющийся в некоторой автономности, индивидуализме и эгоцентризме. При этом принятие общественно важных решений должно строиться на консенсусной основе, а руководство – являться выборным органом. Авторитет лидера должен зависеть не от его личной харизмы или волевых качеств, а скорее от наличия организационно-хозяйственных и профессиональных характеристик. Аграрный сектор экономики, в отличие от промышленного, не способствует динамичному развитию инновационного мышления в силу традиционности характера производства и большой зависимости от условий внешней природной среды. Инновационное мышление, в отличие от традиционного, немыслимо без развитого творческого аспекта, в основе которого лежит интуиция как способность к образному мышлению – наиболее творческой психологической функции, ответственной за создание нового информационного продукта – технического или гуманитарного характера. Работа на земле, как и любая практическая деятельность, способствует развитию в менталитете нации преобладания сенсорных качеств групповой психики, связанных с формированием конкретных практических навыков, противоположных интуиции по своей природе и потому более консервативных, основанных на проверенном опыте. Кроме того, проблема элементарного выживания в условиях перманентной неопределенности сознательно и бессознательно заставляет украинца искать спасения на земле – в широком смысле этого слова. Украинское общество не технократично по своей природе. Биосфера в жизни украинца, импонирующая его эмоционально- чувственному характеру, всегда стояла впереди техносферы, более адекватной рационально-логическим особенностям менталитета северо-западных этносов (скандинавских, германских и англосаксон- ских) [3]. Поэтому приоритетное развитие аграрного сектора больше отвечает социально-психологическим особенностям украинского менталитета и может стать реальным шансом для выхода Украины из экономического кризиса, который является производной неадекватной политики управления в большинстве сфер общественной жизни. Вот почему самая ходовая тема широких масс – виды на урожай на своем участке или в целом по стране. Аграрное мышление в свою очередь культивирует преимущественно утилитарные потребности и соответствующую реакцию на политическую демагогию типа “накормить народ”. Украинский электорат больше ориентируется не на технократов, интеграторов или ура-патриотов, а на “кормильцев”. Здесь представители левого фланга имеют определенное преимущество, которое их пока удерживает на плаву. В формировании психосферы ключевую роль играют этико- моральные и духовные факторы жизни. Здесь следовало бы остановиться на роли религии в становлении психотипа нации [4]. Как известно, исторически сложилось так, что мы из возможных альтернатив выбрали православную ветвь христианства. История не терпит сослагательности, но можно предположить, куда бы мы эволюционировали, если бы в свое время приняли предложение не посланников константинопольского патриарха, а папы римского. Даже поверхностный сравнительный анализ стандартов жизни католических наций и наших братьев по вере в России, Белоруссии, Грузии, Армении, Сербии и Греции, “где все есть”, говорит не в пользу последних. А если вспомнить, что есть еще и такое ответвление, как протестантизм, то статистическая картинка в виде рейтинга преуспевания христианских народов будет следующая. Всем тут дают форы протестанты – в США, Великобритании, Германии, Голландии и большинстве скандинавских стран. Второе место прочно удерживают католики, главным образом романоязычные народы Европы и Латинской Америки. И, как не прискорбно это констатировать, православные христиане в этой троице пасут задних. Объяснение нужно искать в соотношении формы и содержания, процесса и результата, психологической дистанции между пастырем и прихожанином внутри каждой конфессии. Протестантский ритуал делает акцент на содержании, а не на форме; на результате, а не на процессе. Выражаясь современным языком, протестантский пресвитер работает в интерактивном режиме больше, чем католический пастор или православный батюшка. В протестантской общине каждый может быть активным участником процесса, верующий не растворяется в толпе. В результате возникает мотивация к деятельности, в т. ч. и к социальной. Протестантская этика способствует развитию такого феномена, как самоорганизация [5]. Это видно из истории становления государст- венности в США, когда население, не рассчитывая на решение острых социальных проблем, само формировало местные суды, полицию, администрацию, структуры самообороны и т. д., закладывая принципы федерализма и местного самоуправления. В связи с этим хотелось бы заметить, что декларации политиков о реализации принципов самоуправления в Украине законодательным путем являются блефом в условиях унитарного государства. Существующая система двоевластия, представленная с одной стороны местными советами (при отсутствии механизма общественного контроля, ротации и отзыва депутатов) и с другой – назначаемой из центра администрацией, также неподконтрольной и неподотчетной местной громаде, делает неэффективной систему власти как в центре, так и в регионах. Муниципальная администрация, муниципальная милиция и муниципальные суды, сформированные на избирательной основе, могли бы стать основой реального, а не формального самоуправления. Но есть нюанс – причина этого в отсутствии у населения такой малости, как самоорганизующее начало. Ему и неоткуда было взяться по нескольким причинам. Первая причина – отсутствие самой государственности на протяжении всей истории украинского этноса, а 17 лет – это слишком мало для изменения национальной ментальности. Вторая причина – преобладание в национальном психотипе субъективного, чувственного, эмоционального женского начала над объективным, рассудочным, логическим мужским. Наглядным примером сказанного являются взаимоотношения большинства представителей нашей доморощенной политической элиты, которые с позиции стороннего наблюдателя похожи на банальную бытовую грызню с переходом на личности, а-ля Балаганов и Паниковский: “А ты кто такой?!”. Третья причина – наличие высокого уровня иррациональ- ности, спонтанности, непоследовательности в мышлении и поведении обобщенного психотипа украинца, пришедшие на смену сложившимся исторически более устойчивым стереотипам поведения. С одной стороны, эти новые национальные качества в чем-то способствуют процессам быстрой адаптации и социализации в новых условиях существования, что видно на примерах наших эмигрантов. С другой – минимизируют или исключают проявления принципов преемственности в большинстве сфер деятельности, включая политическую. Это создает для нас в глазах цивилизованного мира отрицательный имидж непредсказуемых и необязательных партнеров. Возможно, на формировании в нашем национальном характере иррациональных качеств сказалось длительное влияние российской иррациональной ментальности, послужившей созданию мифа о “загадочной русской душе”. Поэтому западный рациональный менталитет не в состоянии анализировать, а тем более прогнозировать поведенческие кульбиты и выверты нашего индивидуального и коллективного бессознательного. Проблемы с самоорганизацией уходят в самую глубь – в Киевскую Русь, где, как известно из истории, возник прецедент – приглашение в качестве внешних менеджеров норманнских князей. Результат известен – была сформирована достаточно эффективная государственная структура с соответствующими атрибутами – валютой, войском, законами, чиновниками, языком. Известны успехи во внешней политике, в т. ч. на уровне династических браков. Примером внешней экспансии явился поход к самому Константинополю – столице одной из самых мощных империй той эпохи. Ответ на вопрос “Заслужили ли наши предки власть Рюриковичей?” напрашивается сам собой. Контакт с Византией имел следствием принятие православия, которое, как уже говорилось выше, сказалось на формировании национальной ментальности. Православный в переводе на английский пишется “orthodox”. Синоним слова “ортодокс” также означает личность, придерживающуюся устойчивых, неизменных взглядов и мнений, другими словами, жестких установок. Православная церковь оказалась менее других христианских ветвей склонной к изменениям – как внутренним, так и внешним. Кроме этого, она формировала у рядовых прихожан пассивную гражданскую позицию, а в отношениях с властью демонстрировала конформизм, лояльность и сервилизм. В отличие от православной, католическая церковь проводила более активную социальную политику, что проявлялось во властных амбициях церковных иерархов, влиянии их на светскую жизнь, в т. ч. выполнении государственных функций, осуществлении контроля над всеми сферами общественной и личной жизни и даже подмене собой судебных и репрессивных органов. Крестовые походы, войны с другими христианскими странами, участие в колонизации новых территорий – далеко не полный перечень вклада католической церкви в социальную динамику. Вместе с тем католицизм сейчас тоже переживает кризис, как и православие, в то время как протестантизм демонстрирует примеры более эффективного врастания в современный социум, в т. ч. и в Украине. Люди, лишенные материальной и особенно духовной поддержки от государства, находят ее чаще всего в различных протестантских общинах. Следует констатировать, что каноническая православная церковь не в состоянии выполнять функцию социальной защиты своих прихожан. Более того, разборки и выяснение отношений между представителями Московского и Киевского патриархатов, в которых активно участвуют украинские политики, причем самого высокого уровня, дополнительно снижает авторитет православной церкви. Это также способствует оттоку верующих из православных храмов. Нужно отметить, что протестантские общины реально подменяют собой плохо функционирующие или ликвидированные социальные службы, приюты для сирот, детские и молодежные организации, гуманитарные миссии и т. д. Если проследить историю становления государственности в Украине, то можно говорить о трех ее этапах. Первому этапу, условно названному Хмельниччина, предшествовала ротация власти, где населению бывшей Киевской Руси отводилась пассивная роль. После сравнительно недолгого (по сравнению с Великороссией) правления монголов их сменили литовские князья, потом поляки. Первый всплеск национального самосознания в середине ХVII в. был связан не столько с идеей государственности, сколько с идеей защиты и сохранения православия. Второй подъем в 1917 году был реакцией на социалистическую идею, идущую также от традиций христианства. В настоящее время обе названные идеи не в состоянии дать нужный импульс украинской нации, утратившей религиозность в ее действенной, а не формальной ипостаси и потерявшей интерес к социализму в его искаженной большевистской трактовке, весьма далекой от канонической марксовской. Попытка создать государство в период 1917–1920 годов потерпела фиаско по следующим причинам: 1) отсутствовала личность, воплощающая в себе политическую волю, авторитет и общую поддержку населения (вроде Хмельницкого); 2) не было идеологии, отражающей общенародные интересы и ожидания (такой идеологией успешно манипулировали большевики в России, благодаря которой и удержали власть); 3) конфликты между украинскими политическими группами и лидерами сделали невозможным процесс консолидации украинского общества. Напрашиваются определенные аналогии и ассоциации современной ситуации с тем периодом. Но между ними существуют и существенные различия локального и глобального характера. Первое состоит в том, что идеология в современном потребительском обществе не играет такой созидательной и цементирующей роли, какой она бывает в аграрных и индустриальных обществах, для которых более характерны тоталитарный и авторитарный типы власти. Из представленных в Украине политических сил можно с определенными оговорками допустить наличие идеологии у коммунистов. Правда, наблюдаются большие расхождения между теорией и практикой, декларациями и делами, что не очень отличает их от других политических группировок. Более того: отсутствие внутреннего развития, ортодоксальность, дефицит привлекательных стимулов для пополнения рядов лишают эту силу как электоральной базы, так и перспективы выживания. Что же касается идеологической платформы остальных действующих политических сил, она как таковая отсутствует. Общество наблюдает борьбу не идеологий, а личностей – лидеров партий и блоков. Уход этих лидеров фактически означает падение рейтинга партии до нуля и деградацию или полное исчезновение ее с политической арены. За примерами ходить недалеко. Гибель В. Черновола, уход из власти В. Пустовойтенко, В. Медведчука превратили их некогда мощные партии в жалкие политические обломки. Существует прямая зависимость между влиятельностью партии и принадлежностью ее лидера к власти – действующей или бывшей. История независимой Украины не знает примеров, когда бы первым лицом государства – президентом или главой правительства – становился человек “со стороны”, не обремененный прежним опытом работы во властных структурах – прежних советских или современных. Выводы. Из сказанного можно сделать неутешительный прогноз: новые президентские выборы не порадуют нас сюрпризами и новыми лицами, а следовательно, не приходится рассчитывать на особый прогресс страны и быстрое достижение ею европейских стандартов жизни. Заявленный некоторыми европейскими политиками возможный срок интеграции Украины в Евросоюз измеряется двумя десятками лет, что является скорее оптимистическим прогнозом, чем наоборот, учитывая существующие тенденции. Старая гвардия набила руку на умелой фильтрации потенциальных конкурентов. Возникновение во время избирательных кампаний новых политических партий и реанимация старых является не результатом их собственных усилий, а скорее результатом активизации действующих сильных политических игроков – как у власти, так и в оппозиции. Роль игроков второго плана сводится фактически к выполнению сателлитных, технологических функций – отвлечения голосов, особо грязных PR-акций, создания партий-клонов, дестабилизации ситуации в стране и т. п. Что нам точно не угрожает, так это стабильность – в широком смысле этого слова – политическая, экономическая и социальная. Причина этого – невозможность прихода во власть людей, обладаю- щих конструктивным, а не деструктивным мышлением. Людей, в которых сочетались бы политическая воля и культура – как бытовая, так и деловая, профессиональная; ориентация не на личные и узкокорпоративные интересы, а на общенациональные. Теперешний уровень общества пока не в состоянии сформировать заказ на политиков такого типа. Эволюция менталитета – процесс длительный. Определенные позитивные сдвиги в сознании нации происходят. Подтверждением этого является простое сравнение с ближайшими соседями – россиянами и белорусами. Усиление авторитарных тенденций во власти, не подкрепленных экономическим ростом страны и повышением уровня жизни рядовых украинцев, вызовет как пассивное, так и активное сопротивление оппозиции и симпатизи- рующего ей электората. Литература 1. Овчаров А. А. Системные признаки и идентификационная модель социальной эволюции // Соціальні виміри суспільства. – 1998. – № 2. – С. 33–43. 2. Донченко Е. А. Социетальная психика. – К.: Наук. думка, 1994. – 207 с. 3. Овчаров А. А. Влияние биосферы на формирование ментальности социума и механизма социализации // СПИМО. – 2003. – Апр. 4. Юнг К. Г. Психологические типы. – СПб.: Ювента; М.: Прогресс-Универс, 1995. – 717 с. 5. Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. – 612 с. ПОЛІТИЧНІ ЦІННОСТІ ЗАСУДЖЕНИХ-РЕЦИДИВІСТІВ І. В. Пахомов Досліджуються політичні цінності засуджених-рецидивістів як православних, так і невіруючих. Зроблено висновок про те, що ієрархії політичних цінностей (справедливість, суверенітет, свобода, демократія, рівність, гуманізм, безпека тощо) цих груп засуджених- рецидивістів значно відрізняються. У православних засуджених головними ціннісноутворювальними факторами є особистий релігійний досвід, погляд засуджених-одновірців, а також офіційна позиція церкви. У невіруючих засуджених такими факторами є засоби масової інформації та особистий життєвий досвід. Ключовi слова: політичні цінності, засуджені-рецидивісти. Исследуются политические ценности осужденных-рецидивистов как православных, так и неверующих. Сделан вывод, что иерархии политических ценностей (справедливость, суверенитет, свобода, демократия, равенство, гуманизм, безопасность) этих групп осужденных-рецидивистов значительно отличаются. У православных осужденных главными ценностнообразующими факторами являются личный религиозный опыт, точка зрения осужденных-единоверцев, а также официальная позиция церкви. У неверующих осужденных этими факторами являются средства массовой информации и личный житейский опыт. Ключевые слова: политические ценности, осужденные- рецидивисты. The political values of convicted recidivists who are orthodox believers and atheists are examined. The conclusion is made that the hierarchy of the political values (justice, sovereignty, freedom, democracy, equality, humanism, safety, etc.) of these groups of convicted recidivists considerably differs. As to the orthodox convicted recidivists the main value forming factors appeared to be personal religious experience, the point of view of peer believers, and also the official position of church. As to the convicted atheists these factors are mass media and personal experience. Key words: political values, convicted recidivists. Проблема. Нинішній етап розвитку українського суспільства, інституціональні зміни, вироблення й узгодження правил і процедур функціонування нового суспільно-політичного ладу потребують адекватної системи політичних цінностей, адже адекватність останньої фундаментальним потребам соціальної трансформації є вирішальною передумовою її успіху. Нині понад 150 тисяч засуджених перебувають у місцях позбавлення волі, при цьому більше половини їх є рецидивістами, тобто відбувають покарання не вперше. Вони є повноцінними учасниками політичних процесів, що відбуваються в Україні (беруть участь у виборах, стежать за політичною ситуацією). Забезпечити їм це право – обов’язок адміністрації установ відбування покарання. Однак проблема ієрархії політичних цінностей засуджених- рецидивістів залишається недостатньо вивченою. З огляду на її актуальність і недостатнє розроблення в сучасній психології, в т. ч. і в політичній, нами була визначена тема дослідження. Об’єктом дослідження є політичні цінності засуджених- рецидивістів, предметом – ієрархія політичних цінностей православних та невіруючих засуджених-рецидивістів в умовах позбавлення волі. Мета статті: дослідити теоретичну і емпіричну ієрархію політичних цінностей православних і невіруючих засуджених- рецидивістів в умовах позбавлення волі. Для досягнення поставленої мети було визначено такі завдання: 1) проаналізувати й узагальнити теоретико-методологічні підходи до проблеми політичних цінностей; 2) дослідити ієрархію політичних цінностей засуджених- рецидивістів, які беруть участь у програмі диференційованого виховного впливу “Духовне відродження”, а також засуджених, які не займаються релігійною діяльністю; 3) визначити вплив релігійності на ієрархію цінностей досліджуваних засуджених. Цінності як складову спрямованості особистості досить грунтовно розкрито в працях вітчизняних дослідників: Б. Ананьєва, К. Альбуханової-Славської, І. Беха, Л. Божович, О. Леонтьєва, В. Мясищева, С. Рубінштейна, Д. Узнадзе, Т. Яценко та ін. Структурним цінностям особистості приділено увагу також у дослідженнях зарубіжних учених: М. Вебера, В. Крауса, А. Камю, Ж.-П. Сартра, М. Гайдеґґера, А. Швейцера, О. Шпенглера, К. Юнґа, К. Ясперса та ін. На жаль, дослідження політичних цінностей приваблювало вчених менше, ніж проблема цінностей як таких. Інколи навіть заперечувалося саме поняття “політичні цінності”, а натомість пропонувалося вести мову про місце цінностей у політиці. У багатьох випадках цінності в політиці ототожнюються з моральними або соціальними цінностями, які регулюють поведінку людей у політичній сфері [1, с. 152]. Поняття “політичні цінності” з другої половини XX ст. і особливо останнім часом набуває дедалі більшого поширення. У цьому контексті згадаймо передусім загальновідоме визначення політичної культури, пов’язане з усвідомленням певних орієнтацій, системи цінностей, а також з використанням символів і вірувань, спрямованих на політичну дію. Термін “політичні цінності” дедалі частіше трапляється і в різних вітчизняних джерелах [2–8 та ін.]. Іноді застосовуються терміни-синоніми – такі як “політико-культурні цінності”, “ідеологічні цінності”, “соціально-політичні цінності”. Звернення до політичних цінностей, їх аналізу здебільшого спостерігається в контексті аналізу політичної культури або політичної свідомості. Політичні цінності розглядаються як один з елементів політичної культури, а точніше, як ідеологічний компонент політичної свідомості. У цьому разі під політичними цінностями розуміють “етичні і нормативні судження про політичне життя, про політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність, і відповідні цьому переваги” [9, с. 231]. Як власне політичні цінності багато сучасних авторів пропонують розглядати законність і порядок, стабільність системи, соціальну справедливість та ін. [10, с. 111]. В українській політичній науці проблеми політичних цінностей також досліджуються дедалі активніше. Вивченню ціннісних переваг громадян України у політичній сфері в сучасний період присвятили свої праці О. Білий, О. Вишняк, Е. Гансова, А. Горбань, А. Горбачик, С. Макеєв, В. Оссовський, Н. Паніна, І. Попова, В. Романов, А. Ручка, О. Яременко і М. Міщенко та ін. Дослідники відзначають, що під впливом різних економічних, політичних, соціальних і культурних чинників домінуючими у ціннісній свідомості українців є вітальні, а не суспільні цінності [11, с. 78]. Л. І. Лясота запропонувала систему позитивних політичних цінностей, призначених для сучасного українського суспільства. Вона вважає, що її основу мають становити дві групи взаємопов’язаних цінностей: 1) домінуючі ідеї – цінності, до яких автор відносить свободу, справедливість, політичну стабільність, громадянське суспільство; 2) розвиваючі цінності, якими вважаються законність, політична лояльність, толерантність, схильність до компромісів, відповідаль- ність, свідоме, неупереджене ставлення до змін, ефективна участь у політичному житті, безпека, рівність, політичний суверенітет, патріо- тизм, політичний плюралізм, легітимність, постматеріалізм [12, с. 386]. У процесі розв’язання поставлених завдань ми використовували методику Л. І. Лясоти [12, с. 384], яка дає змогу вивчити ієрархію цінностей засуджених визначенням ступеня сформованості ієрархічної структури і змісту ціннісних орієнтацій. Перший показник є оцінкою рівня особистісної зрілості, другий – розкриває характер конкретних цінностей, які входять в ієрархію цінностей особистості. У дослідженні брали участь 197 засуджених-рецидивістів чоловіків віком 25–35 років, що відбувають покарання в різних виправних колоніях України. Досліджуваних умовно поділили на дві групи: – православні засуджені, що беруть участь у програмі диференційованого виховного впливу “Духовне відродження” (102 осіб); – невіруючі засуджені, що не беруть участі в жодній програмі (95 осіб). Змістову складову ієрархічної структури ціннісних орієнтацій визначали за рангом, якого набула та чи інша цінність. Для цього використали результати групування отриманих даних за вхідними ознаками. Процедура оброблення результатів полягала в тому, що за результатами ранжування запропонованих цінностей (з урахуванням рівня їх диференційованості) виділили тих, у кого збіглися оцінки одних і тих самих цінностей. Згрупувавши таким чином результати ранжування, ми визначили середній бал по кожній цінності діленням суми всіх оцінок певної цінності на кількість респондентів у цій групі. Відповідно до бальної ваги кожної цінності ми поділили їх за значущістю для певної групи засуджених (див табл. ). Таблиця Показники ієрархічної структури політичних цінностей засуджених-рецидивістів Політичні цінності Православні засуджені Невіруючі засуджені Свобода 5 2 Справедливість 6 7 Політична стабільність 8 3 Права людини 10 1 Законність 3 10 Політична терпимість 9 8 Відповідальність 4 11 Чесність 1 14 Участь у політичному житті 13 5 Безпека 11 4 Рівність 7 6 Незалежність держави 12 13 Демократія 14 9 Патріотизм 2 12 Як видно з таблиці, структури політичних цінностей різних категорій засуджених досить різняться. Така істотна різниця в ієрархії політичних цінностей пояснюється різними світоглядами віруючих і невіруючих засуджених, невід’ємною частиною яких є цінності. У православних засуджених у процесі релігійної діяльності (богослужінь, занять із Закону Божого, спілкування з одновірцями, читання духовної літератури, аскетичної практики) відбувається інтенсивний процес інтеріоризації християнських моральних цінностей. Ці цінності зародилися ще в І ст. н. е. в Палестині. Починаючи зі Старого Заповіту відбувалося становлення основоположних християнських цінностей – загальних чеснот: розсудливість, поміркованість, справедливість і стійкість (чесність, правдивість, вірність слову) і теологічних чеснот: віра, надія, любов (милосердя). Сталими моральними взірцями, канонами Старого Заповіту є десять християнських заповідей (Втор.5:6-21). Кожна з них проголошує дві категорії цінностей: – пов’язані з Богом (поклоніння лише Йому, Його ім’я, присвячений Йому день відпочинку); – пов’язані з ближнім (батьки, життя, подружня вірність, власність, правда, відсутність заздрості). Тобто Старий Заповіт визначає цінності-цілі, а цінності-засоби визначені вже в Новому Заповіті (“заповіді блаженств”) (Мф.5:3-11): убогість духу (усвідомлення власної гріховності), смирення, покаянний плач, прагнення до правди Божої, милосердя, чистота серця, прагнення до миру, готовність бути гнаним за правду Божу. Тому недивно, що в православних засуджених найважливішими політичними цінностями є такі, що збігаються з християнськими, а саме: чесність, патріотизм, законність, відповідальність та свобода. І навпаки, політичні цінності, що не збігаються з християнськими, посідають останні місця (демократія, участь у політичному житі, незалежність держави). Більшість опитаних православних засуджених визначають політику як служіння людям (87%) і вважають, що займатися нею повинні лише чесні й порядні люди, патріоти своєї країни, відповідальні не лише перед виборцями, а й перед Богом. Майже всі вони (96%) вважають, що політик має бути лише православної віри. Проведене анкетування свідчить, що в православних засуджених головними ціннісноутворювальними факторами є особистий релігійний досвід (87%), погляд засуджених-одновірців (73%), а також офіційна позиція православної церкви (61% опитаних), тому вони, на відміну від невіруючих засуджених, більш консерватині у поглядах. Цінності західної демократії вони поважають, але, на їх думку, Україна має керуватися православними цінностями у визначенні державної політики. У невіруючих засуджених найважливіші політичні цінності зовсім інші: права людини, свобода, політична стабільність, безпека й участь у політичному житті. І навпаки, на останніх позиціях цінності, які є важливими для православних засуджених (чесність, патріотизм, відповідальність, законність) (див. табл.). На відміну від православних засуджених, вони більш орієнтовані на цінності західної демократії. Більшість їх (82%) позитивно сприймають демократизацію кримінально-виконавчої системи України, орієнтацію на забезпечення прав засуджених, більшу відкритість системи суспільству. Об’єднує обидві групи засуджених неприйняття такої важливої політичної цінності, як незалежність держави (ранги 12–13). Православні засуджені припускають, що Україна може бути у складі іншої, але неодмінно православної держави (об’єднання з Росією та Білоруссю). Невіруючі засуджені вважають, що матеріальний добробут громадян важливіший за державну незалежність. Проведене анкетування свідчить, що в невіруючих засуджених головними ціннісноутворювальними чинниками є засоби масової інформації (95%), а також особистий життєвий досвід (87%), тому вони, на відміну від православних засуджених, менш консервативні у поглядах. Більшість їх (85%) щодня дивляться теленовини й активно цікавляться політичним життям країни; 78% вважають, що можуть впливати на державну політику. Більшість їх (93%) схвалюють інтеграцію України до Европейської спільноти та інших міжнародних організацій, вважаючи, що це істотно поліпшить умови відбування покарання і для них. Висновки. Ієрархія політичних цінностей православних засуджених значно відрізняється від такої у невіруючих. У православних засуджених найважливішими є політичні цінності, що збігаються з християнськими (чесність, патріотизм, законність, відповідальність та свобода), а в невіруючих – зовсім інші (права людини, свобода, політична стабільність, безпека та участь у політичному житті), більш орієнтовані на цінності західної демократії. У православних засуджених головними ціннісноутворюваль- ними факторами є особистий релігійний досвід, погляд засуджених- одновірців та офіційна позиція православної церкви,с а в невіруючих – засоби масової інформації та особистий життєвий досвід. Література 1. Бакштановский В. И., Согомонов Ю. В. Введение в политическую этику. – М.: ФО СССР; Тюмень: ИПОС, 1990. – 181 с. 2. Жабінець Н. В. Політичні цінності і перспективи гармонізації суспільних відносин // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. / Відп. ред. Л. І. Кормич. – Одеса: Юрид. літ-ра, 2000. – Вип. 9. – С. 222–225. 3. Карват М., Милановский В. Политические ценности // Элементы теории политики / Под. ред. В. П. Макаренко. – Ростов-на-Дону: Изд-во Ростов. ун-та, 1991. – С. 224–227. 4. Лебедев И. А. Политические ценности как сложный и многомерный объект // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 12: Полит. науки. – 1999. – № 2. – С. 38–49. 5. Мельникова Н. В. Методологічні проблеми ціннісних визначень політики і влади // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. – Одеса: Юрид. літ-ра, 2001. – Вип. 10–11. – С. 682–690. 6. Петухов В. В. Политические ценности и поведение среднего класса // Социол. исслед. – 2000. – №3. – С. 23–33. 7. Попов А. В., Зуева Л. А. Ценности в политике // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 12: Полит. науки. – 2000. – № 1. – С. 3–12. 8. Свершко О. В. Ціннісні орієнтації у політичній культурі молоді постсоціалістичного суспільства (соціологічний аспект): Автореф. дис… канд. соціол. наук: 22.00.06 / Харк. держ. ун-т. – Х., 1994. – 25 с. 9. Политология / Под ред. Г. В. Полуниной. – М.: Акалис, 1996. – 277 с. 10. Финнемор М. Нормы, культура и мировая политика с позиций социологического институционализма // Междунар. отношения: социологические подходы / Рук. авт. кол. П. А. Цыганков. – М.: Гардарика, 1998. – С. 91–118. 11. Ручка А. Динаміка ціннісних пріоритетів населення України: 1991–2000 // Політ. портрет України: бюлетень Фонду “Демократичні ініціативи”. – К.: Демократичні ініціативи, 2001. – С. 75–80. 12. Лясота Л. І. Формування системи політичних цінностей у сучасному українському суспільстві // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. – Одеса: Юрид. літ-ра, 2001. – Вип.10–11. – С. 384–388. МОРАЛЬНА ЦІЛІСНІСТЬ ГРОМАДЯНИНА О. І. Пенькова Розглянуто питання структури морально цілісної особистості громадянина, зокрема концептуальні підходи щодо детермінуючої ролі трьох основних компонентів моральної спрямованості: когнітивного, мотиваційного й конативного. Експериментально доведено, що моральний розвиток громадянина залежить від характеру включення його в життєдіяльність суспільства, від повноти спілкування, що становить зміст діяльності індивіда, від тієї системи суспільних і міжособистісних взаємин, у яких існує людина. Ключові слова: моральна цілісність громадянина, моральний розвиток, моральна поведінка, когнітивна, мотиваційна, конативна сфери, громадянські цінності. Рассмотрены вопросы структуры морально целостной личности гражданина, в частности концептуальные подходы относительно детерминирующей роли трех основных компонентов моральной направленности: когнитивного, мотивационного и конативного. Экспериментально доказано, что моральное развитие гражданина зависит от характера включения его в жизнедеятельность общества, от полноты общения, которая составляет содержание деятельности индивида, от той системы общественных и межличностных взаимо- отношений, в которых существует человек. Ключевые слова: моральная целостность гражданина, моральное развитие, моральное поведение, когнитивная, мотивационная, конативная сферы, гражданские ценности. The structure of personality moral entity of a citizen on the basis of the conceptive approach about dominative role of three main components of moral trends: cognitive, motivational and connotative are presented. Moral development of a citizen depends upon the character of his involvement in social life, sphere of his communication, content of his activity, system of social and interpersonal relations. Key words: moral entity of a citizen, moral development, moral behavior; cognitive, motivational, connotative spheres, civil values. Проблема. Морально цілісна особистість є соціальною структурою, в якій дістали відображення такі характеристики: відповідність основних принципів суспільної та індивідуальної моральної свідомості; відсутність розбіжностей між переконаннями та поведінкою, думками і вчинками; внутрішня цілісність і погодженість усієї системи розуміння людиною добра і зла, совісті та справедливості, честі й відповідальності; єдність моральних якостей і властивостей, які втілюються в діяльності та поведінці. Моральні якості особистості, як зазначав Г.С. Костюк, зароджуються в її діях, у яких виявляється ставлення особи до інших людей, до своїх обов’язків, до колективу. Повторюючись, вони закріплюються, стають звичними, стійкими рисами характеру учня, внутрішньо визначають його поведінку за тих чи інших життєвих обставин. Моральні звички успішно формуються там, де спостерігається повторення не тільки зовнішніх форм поведінки, а й пов’язаних із ними переживань учня. Завдяки цьому ситуаційні позитивні емоційні спонукання узагальнюються, стають стійкими мотивами його моральної поведінки. Без цього і багаторазове повторення, стимульоване суто зовнішнім примусом, може не зумовлювати вироблення позитивних моральних звичок. У кращому разі воно зумовлює утворення деяких гальмівних механізмів, але гальма виявляються нестійкими і швидко “відмовляють”, як тільки зникають зовнішні стимули, що їх підтримують [1, с. 407]. Оскільки становлення громадянина можливе насамперед як гармонійне узгодження та виважене координування трьох основних компонентів – когнітивного, мотиваційного та конативного, – слід окремо розглядати детермінуючу роль кожного з них. Процес морального розвитку органічно пов’язаний із подальшим розвитком мислення, що піднімається до рівня категоріального із засвоєнням гнучкої системи глибоких соціально-етичних знань, з подальшим збагаченням практичного морального досвіду. Як вважає О.К. Тихомиров [2], у самосвідомості зазвичай розрізняють образний і понятійний компоненти, говорять про “Я-образ” і “Я-концепцію”, образ себе і знання про себе. Ті чи інші явища формуються раніше, ніж усвідомлюються людиною. Так, Л.С. Виготський [3] зазначав, що наяв- ність поняття і усвідомлення його не збігаються ні в моменті своєї появи, ні в плані свого функціонування. Аналіз дійсності за допомогою понять здійснюється значно раніше, ніж аналіз самих понять. У дослідженні В.А. Крутецького [4] доведено, що моральні поняття дітей формуються у процесі узагальнення ними власного досвіду моральної поведінки і відображення його у їх свідомості. Справжній смисл багатьох моральних вимог і понять стає зрозумілим лише за наявності відповідного досвіду і поведінки. У процесі розвитку складається і відносно стійка ієрархія мотиваційної сфери людини. Стійкості їй надають лише мотиви, які залежать від свідомо поставленої мети. Л.І. Божович [5; 6; 7] зупинився лише на двох формах спрямованості, найбільш важливих для людини як суспільної істоти. Це спрямованість на свої суто вузькі особисті інтереси та на інтереси інших людей суспільства. Дослідження показали, що домінування тієї чи іншої мотивації може бути різним на свідомому й несвідомому рівнях. Наприклад, свідомо людина може прагнути до одного, а діяти з мотивом, що домінує на неусвідомленому рівні. У такому разі йдеться про дисгармонійну побудову особистості. У дослідженні В.Е. Чудновського [8] показано, що вирішальним для моральної стійкості особистості є наявність у суб’єкта системи домінуючих (на свідомому і неусвідомленому рівні) моральних мотивів, тобто функціональних новоутворень, які мотивують моральні вчинки. Як зазначає А.К. Марков [9], у старшому шкільному віці зростає роль широких мотивів громадянського обов’язку, віддачі суспільству. Але не в усіх школярів вони розвинені, що виявляється в елементах соціальної незрілості, утриманства, споживацького ставлення до суспільства, небажанні і невмінні робити внесок у соціальну практику. Автор наголошує, що соціальні мотиви усвідомлюються й оцінюються школярами нижче, ніж пізнавальні, що свідчить про недостатню сформованість їх навіть у старшому віці. Найбільш тісно з цим питанням пов’язані праці із суспільної спрямованості особистості. Так, А.В. Зосімовський [10] розглядає суспільну спрямованість як результат усього процесу виховання, вона органічно поєднана з усіма особистісними рисами виховання, поєднує в собі його моральні погляди, почуття, вольову готовність. Питання формування соціальної активності старшокласників розглядаються у праці Т.Н. Мальковської [11]. Зокрема, аналіз суджень школярів про громадський обов’язок, патріотизм показав, що уявлення багатьох із них пов’язані з необхідністю прояву цих якостей в особливих умовах, коли від людини вимагають жертовності, напруження усіх її сил, мужності і волі. Небагато школярів пов’язує почуття патріотизму з національною гідністю, гордістю, честю. Діти не співвідносять знання з історії зі знаннями культури свого народу, національних традицій, мови, знаннями того, що створюється працею кращих із його представників. Типовість цього явища свідчить про серйозні проблеми громадянського виховання. Л.І. Божович, Т.Ю. Коннікова [7] та інші автори пояснюють розбіжність між наміром і реальною поведінкою тим, що поведінка людини спонукається не одним, а багатьма мотивами, які можуть перебувати у складній взаємозалежності. Головна лінія поведінки визначається спрямованістю особистості, тобто сумою стійких мотивів її поведінки. Поведінка, яка спонукається неусвідомленими мотивами, може суперечити запланованому, але не суперечить загальній спрямованості особистості, яка визначає в кінці конкретні акти поведінки. Мета статті: довести, що моральний розвиток громадянина залежить від характеру включення його в життєдіяльність суспільства, від повноти спілкування, від тієї системи суспільних і міжособистісних взаємин, у яких існує людина. Тому предметом нашого аналізу є праці, які розглядають потреби як рушійну силу діяльності людини, визначають місце і роль у системі психологічних факторів, що детермінують моральну поведінку. Нагадаємо деякі положення теорії настанови Д.Н. Узнадзе [12]. Функції мобілізації цілісного суб’єкта в момент активності здійснюються психологічним механізмом, виникнення якого зумовлене двома ключовими факторами: потребами суб’єкта і ситуаціями зовнішнього середовища. Тільки за наявності деякої потреби і реальної ситуації, в якій вона може бути задоволена, у суб’єкта виникає стан готовності до відповідної дії, тобто настанови на певний рівень поведінки. Розвиваючи теорію Д.Н. Узнадзе стосовно дослідження соціальної поведінки особистості, Ш.А. Надірашвілі [13] дійшов до важливих узагальнень. Він вважає, що є три якісно різних рівні регуляції психічної активності. Активність першого рівня, імпульсивна і несвідома, реалізується у зв’язку з конкретними, чуттєво даними предметами. Вона здійснюється на основі імпульсивної настанови практичної поведінки – цілісність стану суб’єкта, яка виникає під дією ситуації й імпульсів актуалізованої потреби. Завдяки настанові поведінка відзначається доцільністю. Психічна активність другого рівня пов’язана із загальними об’єктами дійсності і є більш складною структурою, у формуванні якої суб’єкт створює ситуацію предметного пізнання. Цей процес Д.Н. Узнадзе назвав об’єктивацією. План об’єктивації виникає у разі затримки задоволення актуальної потреби у зв’язку зі змінами в обстановці. Перед суб’єктом постає питання про подальшу програму поведінки. Провідна роль від настанови переходить до активізованого на основі об’єктивації мислення. Визначивши своє ставлення до ситуації, суб’єкт діє на основі нових, активованих для певного випадку (за допомогою свідомості) настанов. Однак, як вважає Ш.А. Надірашвілі, механізм об’єктивації, описаний Д.Н. Узнадзе, недостатньо повно пояснює активність мислення і пізнання. Завдяки об’єктивації поведінка стає більш адекватною, хоча і практичною. Існує також настанова теоретичної поведінки, яка лежить в основі теоретичної діяльності людини, її пізнавальних процесів. Завдяки їй мислення набуває цілеспрямованого характеру. Третій рівень психічної активності, який виокремлює Ш.А. Надірашвілі, уже належить до соціальної поведінки особистості. Це – вольова активність, яка регулюється системою ціннісних орієнтацій, моральних принципів, тим, як вони фіксуються в самосвідомості індивіда, в його психологічному авторитеті [13]. Проблема регуляції, саморегуляції й прогнозування соціальної поведінки особистості у праці В. О. Ядова [14] обмежується вузькою сферою взаємозв’язку конкретних соціальних умов діяльності індивіда та його суб’єктивного ставлення до них у вигляді стану схильності (диспозиції) до оцінки і поведінки в різних умовах з урахуванням структури диспозицій, їх залежності від попереднього досвіду і узагальнених психологічних особливостей суб’єкта. Найважливіша функція диспозиційної системи – психічна регуляція соціальної діяльності, соціальної поведінки особистості. Автор виділяє кілька рівнів поведінки. Перший рівень – реакція суб’єкта на актуальну предметну ситуацію, на специфічні, які швидко заступають один одного, впливи зовнішнього середовища. Це поведінкові аспекти. Їх доцільність детермінована з боку суб’єкта необхідністю встановити адекватну відповідність між актуальною психофізичною потребою і предметною ситуацією в певний момент, яка відразу переходить у порушення рівноваги і завдяки новому поведінковому акту змінюється новою рівновагою. Далі В. О. Ядов виокремлює вчинок або звичну дію, яка формується із низки поведінкових актів. Доцільність вчинку залежить уже від більш складних обставин діяльності і відповідає більш високому рівню потреби регуляції поведінки в соціальних умовах. Вчинок є елементарною соціально значущою “одиницею” поведінки, його мета – визначення відповідності між соціальною ситуацією і соціальною потребою (потребами) суб’єкта. Цілеспрямована послідовність вчинків утворює поведінку у певній сфері діяльності, де людина ставить істотно більш віддалені цілі, досягнення яких забезпечується системою вчинків. Нарешті, цілісність поведінки в різних сферах і є власне проявом діяльності в усьому її обсязі. Отже, на всіх рівнях поведінка особистості регулюється її диспозиційною системою, але в кожній конкретній ситуації і залежно від мети провідну роль відіграє відповідний рівень диспозицій або навіть конкретне диспозиційне утворення. Підсумовуючи, можна сказати, що автори цієї теорії розглядають диспозиційну регуляцію соціальної поведінки і як диспозиційну мотивацію, тобто механізм, що забезпечує доцільність формування різних станів готовності до поведінки на відповідному рівні не лише у вигляді схильності до змісту вчинків, а і їх послідовності, але у вигляді емоційного переживання значущості цих дій для суб’єкта. При цьому регуляція соціальної поведінки розглядається в контексті диспозиційної системи особистості, а не лише з боку тієї чи іншої диспозиції, яка стосується певної ситуації чи певного об’єкта. Отже, науковий підхід до проблеми моральності громадянина передбачає аналіз усебічного розвитку моральної свідомості особистості, єдність і взаємовідповідність моральних переконань, мотивів, почуттів, учинків і поведінки, вдосконалення моральних взаємин та досягнення гармонійності суспільних і особистих інтересів. Формування усіх компонентів моральної спрямованості громадянина неминуче переростає у дієвість його моральних переконань, а отже, і в поведінку. Плануючи експеримент, ми керувалися тим, що вироблення особистістю моральних орієнтацій багато в чому залежить від її адекватних уявлень про рівень розвитку суспільства та його соціальні, політичні і моральні принципи. Такі уявлення дають змогу запобігти розбіжностям між системою знань і життєвим досвідом, стимулюють особистість реалізовувати моральні принципи, норми у власній поведінці. Для з’ясування ролі моральних якостей у становленні громадянина ми запропонували учням ХІ класів список слів, що характеризують громадянську спрямованість. Школярі мали висловити свою думку, поділивши слова на три колонки. До першої колонки потрібно було віднести найважливіші якості, які обов’язково мають бути у громадянина, до другої – ті, що можуть бути, але не обов’язково, до третьої – ті, яких може не бути (див. таблицю). Таблиця Розподіл моральних якостей за наявністю їх у громадянина Учні ХІ класів (N = 48) Моральні якості Наявність, % обов’яз- ково є не обов’яз- ково мають бути їх може не бути Справедливість Доброта Бережливе ставлення до природи Взаємодопомога Щирість Принциповість Турботливе і відповідальне ставлення до оточення Національна гідність і самоповага Любов до рідної мови Здатність до естетичного сприйняття природи Самокритичність Уміння відрізнити справжню красу від дешевих імітацій Інтерес до історії рідного краю Інтерес до традицій народу Здатність мислити критично Патріотизм Самовіддане служіння Батьківщині Принциповість Самовдосконалення як засіб служіння народові 98 87 86 81 72 70 62 62 54 50 41 41 41 37 31 28 25 24 21 7 18 7 15 28 28 25 25 33 41 50 50 50 54 45 44 41 45 54 – – 7 4 – 2 13 13 13 9 9 9 9 9 24 28 55 31 25 Як видно з таблиці, учні ХІ класів диференційовано підходять до аналізу понять, які означають моральну спрямованість. Оцінка залежить не тільки від змісту, котрий визначає цю якість, а й від того, як учні ставляться до самої якості. Головними вони вважають такі загальнолюдські якості громадянина: справедливість, доброту, взаємодопомогу, щирість, працьовитість, турботливе й відповідальне ставлення до оточення. Менше половини досліджуваних вважає, що в структурі громадянських якостей мають бути і такі: інтерес до історії рідного краю, інтерес до традицій народу, патріотизм. Щодо такої важливої якості, як самовіддане служіння Батьківщині, то лише 25 % учнів вважають її актуальною для громадянина. Це, зрозуміло, справляє невтішне враження. За результатами дослідження, у процесі розвитку особистості можливі суперечності між громадянськими та індивідуальними моральними цінностями. Сприймання старшокласниками громадян- ських цінностей і їх перетворення на регулятори поведінки відбуваються під впливом особистісної корекції. Утворена система індивідуальних цінностей є певною модифікацією громадянських цінностей, індивідуалізація моральних цінностей старшокласників пов’язана з особливостями морального розвитку особистості: у разі переходу громадянських цінностей на рівень особистих порушується їх ієрархія, тобто цінності, які мають першорядне значення для суспільства, на особистісному рівні втрачають його, а на це місце висуваються інші, більш актуальні для старшокласника на певному етапі його розвитку. Висновки. У морально свідомого громадянина почуття перебува- ють в органічному взаємозв’язку з його раціональним життям, висту- паючи як сплав розуму та емоцій, який виражає стійкість переконань особистості, оскільки саме в єдності почуттів і розуму виявляються глибока переконаність індивіда, надійність його моральних принципів. Свідоме ставлення громадянина на основі власних переконань до моральних ідеалів, норм, принципів дає йому змогу контролювати свої почуття, емоційні психічні переживання. У свою чергу, розвиваючись, моральні почуття сприяють зростанню свідомого ставлення індивіда до морального вибору, допомагають йому виробити моральні принципи та ідеали, активну громадянську позицію. Література 1. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості / За ред. Л.М. Проколієнко. – К., 1989. – 608 с. 2. Тихомиров О.К. Психология мышления. – М., 1984. – 270 с. 3. Выготский Л.С. Динамика и структура личности подростка // Собр. соч.: В 6 т. – М., 1984. – Т. 4. – С. 220–242. 4. Крутецкий В.А. К вопросу о привычных формах поведения и их особенностях // Вопросы психологии нравственного развития школьников / Известия АПН РСФСР. – М., 1962. – Вып. 123. – С. 113–144. 5. Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте. – М., 1968. – С. 29–80. 6. Божович Л.И. К развитию аффективно-потребностной сферы человека // Проблемы общей, возрастной и педагогической психологии / Под ред. В.В. Давыдова. – М., 1978. – С. 168–180. 7. Божович Л.В., Конникова Т.Е. О нравственном развитии и воспитании детей // Вопросы психологии. – 1975. – № 1. – С. 80–89. 8. Чудновский В.З. Нравственная устойчивость личности. – М., 1981. – 207 с. 9. Маркова А.К. Формирование мотивации учения в школьном возрасте. – М., 1983. – 95 с. 10. Зосимовский А.В. Формирование общественной направленности в школьном возрасте. – М., 1982. – 200 с. 11. Мальковская Т.Н. Социальная активность старшеклассников. – М., 1988. – 140 с. 12. Узнадзе Д.Н. Экспериментальные основы психологии установки. – Тбилиси, 1961. – 170 с. 13. Надирашвили Ш.А. Понятие установки в общей и социальной психологии. – Тбилиси, 1974. – 131 с. 14. Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности / Под ред. В.А. Ядова. – Ленинград, 1979. – 264 с. СОЦІАЛЬНІ АКСІОМИ УКРАЇНЦІВ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА Л. П. Пономаренко, Л. К. Спірідонова Розглянуто концепцію соціальних аксіом K. Леунга та M. Бонда. Наведено результати дослідження соціальних аксіом на вибірці дорослих українців і студентів, що дало змогу визначити рівень прояву кожного із 5 типів соціальних аксіом: “Соціальний цинізм”, “Соціальна гнучкість”, “Винагорода зусиль”, “Контроль долі”, “Духовність”. Українські дані порівнюються з даними 40 країн світу. Описано також роботу з визначення культурно-специфічних аксіом, притаманних українцям: “Орієнтація на сімейні стосунки”, “Недовіра”, “Патерналізм”, “Духовність” (чи “Кордоцентричність”) та “Пасивізм”. Ключові слова: соціальні аксіоми, культурно-специфічні особливості, кроскультурна психологія. Рассмотрена концепция социальных аксиом K. Леунга и M. Бонда. Приведены результаты исследования социальных аксиом на выборке взрослых украинцев и студентов, что позволило выявить уровень выраженности каждого из 5 типов социальных аксиом: “Социальный цинизм”, “Социальная гибкость”, “Награда за усилия”, “Контроль судьбы” и “Духовность”. Украинские данные сравниваются с данными 40 стран мира. Описана также работа по выявлению культурно-специфичных аксиом, характерных для Украины: “Ориентация на семейные отношения”, “Недоверие”, “Патернализм”, “Духовность” (или “Сердечность”) и “Пассивизм”. Ключевые слова: социальные аксиомы, культурно-специ- фические особенности, кросс-культурная психология. The concept of social axioms developed by cross-cultural psychologists K. Leung & M.H. Bond is treated. The results of research of social axiom are presented on the basis of selection among Ukrainian adults and University students. It provided the possibility to determine the level of each from 5 types of social axioms: social cynicism, social flexibility, and reward for effort application, life control and spirituality. Ukrainian data are compared with data of other 40 countries. Typical Ukrainian culture-specific axioms are described. They are orientation on family relationships, distrust, paternalism, spiritualism (or cordiality) and passiveness. Key words: social axioms, culture-specific beliefs, cross-cultural psychology. Проблема. Важливість формування громадянського суспільства в Україні визнають усі, хто підтримує її демократичний вибір. Громадянське суспільство, цілком зрозуміло, має складатися зі свідомих громадян, які не тільки мають паспорт і право участі у виборах, а й виявляють свою громадянськість. У демократичному суспільстві громадянськість розуміють як складне багатовимірне особистісне утворення, в якому вирізняються три складові: громадянські чесноти, громадянські знання та готовність брати участь у соціально-політичному житті суспільства. У наших попередніх дослідженнях було доведено, що ціннісні орієнтації й настанови молоді різняться зрушенням у бік індивідуалізму, більшої “суб’єктності”, активної життєвої позиції [1; 2]. Але соціальні практики, які грунтуються на неписаних правилах (“так усі роблять”), залишаються майже незмінними. Саме соціальні практики як практичне втілення переконання людей у тому, що, наприклад, “прості люди нічого не змінять” і “не треба відрізнятися від інших”, призводять до певної поведінки та неготовності до громадянської активності. Ці переконання відрізняються, на наш погляд, від цінностей і настанов, які досить часто (як було показано в давньому експерименті Лап’єра) не є регуляторами поведінки. Останнім часом міжнародна команда вчених – представників напряму крос-культурної психології – під керівництвом М.Бонда й К.Леунга висунула концепцію соціальних аксіом [3; 4; 5]. Цей конструкт стосується соціального мислення населення тієї чи іншої країни і значно більше детермінує поведінку громадян. З погляду авторів теорії, соціальні аксіоми – це генералізовані переконання про саму людину, соціальний або духовний світ у формі суджень про відношення між двома сутностями або концепціями. Типова аксіома має структуру: А відноситься до В, де А і В можуть бути будь-якими сутностями. Відношення можуть бути причинними або кореляційними, ступінь прихильності до них може варіювати. Соціальні аксіоми відрізняються від цінностей, які припускають: “А – це добре/бажане” [3, с. 289]. Авторами було проведено велику роботу з виявлення найбільш поширених вірувань і переконань у різних культурах, складено опитувальник (SAS), оброблено та факторизовано отримані дані, пере- вірено одержану факторну структуру соціальних аксіом та проведено дослідження з використанням SAS у 40 країнах. Факторний аналіз дав змогу виділити 5 груп соціальних аксіом, які описуються так: 1. Соціальний цинізм (Cynicism) – негативний погляд на людську природу, уявлення про те, що життя робить людей нещасливими, що люди експлуатують собі подібних, недовіра соціальним інституціям. Цей фактор виявився найбільш потужним. 2. Соціальна складність (гнучкість) (Social Complexity) – переконання в тому, що не існує жорстких правил, а, швидше, є багато шляхів досягнення мети і що звичайними є непослідовність, суперечності, залежність від обставин. 3. Винагорода за зусилля (Reward for Application) – загальне переконання, що зусилля, знання й ретельне планування сприяють позитивним результатам. 4. Духовність (Spirituality) – пізніше цей чинник було перейменовано на “Релігійність”: припущення, що існують надприродні сили, а також що релігійні практики мають позитивне значення в житті людей. 5. Контроль долі (Fate Control) – включає переконання, що життєві події приречені, але в людей є деякі засоби впливу на прояв законів долі. Авторами концепції соціальних аксіом здійснено різні види аналізу даних, що були отримані при використанні опитувальника SAS у багатьох країнах світу. Для визначення різниці у рівнях виявлення факторів, які автори вважають панкультуральними (тобто притаманними всім людям у всіх культурах в різних ступенях) зіставляли середні значення у вибірках країн, які брали участь у дослідженні. Україна, на жаль, не брала участі у цьому проекті. Мета статті: опис результатів нашого дослідження соціальних аксіом, яке проводили протягом 2004–2007 рр. в Одесі. У ній висвітлено частину отриманих результатів. Ми поставили перед собою такі завдання: 1) дати визначення соціальних аксіом та описати різні їх типи за концепцією міжнародної групи вчених; 2) визначити показники виявлення п’яти типів соціальних аксіом, згідно з концепцією К. Леунга та М. Бонда, в українській вибірці та порівняти їх із міжнародними даними; 3) з’ясувати, чи відрізняються переконання й вірування сучасної молоді та дорослого населення, соціалізація якого відбувалася в інших соціально-політичних умовах, порівнянням ступеня виявлення тих чи інших аксіом в дорослій і студентській вибірках; 4) визначити теми, які нині є культурно-специфічними для України (українські соціальні аксіоми); за допомогою факторного аналізу виділити фактори, релевантні соціальним аксіомам в українських вибірках; 5) описати особливості українських соціальних аксіом, які можуть впливати на виявлення (чи невиявлення) громадянськості та формування (чи неформування) громадянського суспільства в Україні. Користуючись російськомовною версією опитувальника SAS, люб’язно наданою нам керівником проекту від Росії Н.М. Лебедєвою, ми провели дослідження соціальних аксіом на вибірках українців. У дослідженні взяли участь 152 студенти ВНЗ м. Одеси та 164 дорослих мешканці м. Одеси різних професій віком від 27 до 65 років. Результати, отримані за опитувальником SAS-82, були оброблені з метою визначення середніх значень по вибірках та можливості зіставити наші дані з міжнародними даними, опублікованими авторами концепції соціальних аксіом. У таблиці наведено середні значення за кожним фактором по країнах, що брали участь у дослідженні, за даними авторів проекту [6], а також дані нашого дослідження. Таблиця Середні значення за показниками соціальних аксіом по вибірках з різних країн Країна Ф а к т о р и (соціальні аксіоми) соціаль- ний цинізм соціаль- на склад- ність винаго- рода зусиль релігій- ність контроль долі Америка (білі) 2,65 4,10 3,66 3,18 2,46 Бельгія 2,97 4,03 3,36 2,58 2,58 Бразилія 2,81 3,98 3,54 3,39 2,49 Велика Британія 2,75 4,11 3,46 2,81 2,35 Канада 2,63 4,20 3,74 3,10 2,43 Китай 3,03 4,08 3,74 2,92 2,90 Чехія 2,77 4,10 3,29 3,10 2,62 Данія 2,62 4,18 3,18 2,73 2,56 Естонія 3,16 4,11 3,81 2,70 2,81 Філіппіни 2,84 4,09 4,03 3,52 2,60 Фінляндія 2,76 4,08 3,59 3,07 2,54 Франція 3,05 4,08 3,56 2,60 2,62 Грузія 3,37 3,88 3,69 3,65 3,00 Німеччина 3,32 4,33 3,76 2,93 2,77 Греція 3,32 4,02 3,73 3,13 2,37 Гонконг (китайці) 3,13 4,08 3,70 3,44 2,69 Угорщина 2,96 4,13 3,40 2,99 2,67 Індія 3,04 3,92 4,19 3,37 2,97 Індонезія 2,72 3,96 4,14 4,22 2,91 Іран 2,89 3,79 4,12 4,15 2,85 Ізраїль 2,76 4,16 3,60 2,60 2,53 Італія 2,74 4,01 3,28 2,72 2,29 Японія 3,16 4,04 3,50 2,65 2,59 Корея 3,16 3,98 3,85 3,10 2,98 Латвія 3,05 4,02 3,58 3,10 2,77 Ліван 3,05 4,11 3,77 3,10 2,47 Малайзія 2,88 3,93 4,29 4,30 2,96 Нова Зеландія 2,77 4,14 3,59 2,83 2,34 Нігерія 2,98 3,89 4,04 3,67 3,08 Норвегія 2,66 4,37 3,53 2,55 2,01 Пакистан 3,29 3,77 4,15 4,40 3,15 Перу 3,29 3,67 3,88 3,21 2,48 Португалія 2,87 3,90 3,61 3,09 2,43 Румунія 3,23 3,72 3,74 3,29 2,55 Росія 3,09 3,86 3,82 3,12 2,97 Сінгапур 2,93 4,14 3,78 3,24 2,52 Іспанія 2,89 4,14 3,48 2,40 2,27 Тайвань 3,30 4,22 3,87 3,22 3,01 Таїланд 3,22 3,80 3,98 3,43 3,14 Туреччина 2,94 4,14 3,97 3,48 2,68 Україна: вибірка дорослих 3,06 3,60 3,67 3,32 3,18 вибірка студентів 3,38 3,65 3,76 3,10 3,15 Примітка. Для можливого зіставлення даних по Україні з міжнародними даними середні значення за факторами розраховували за допомо- гою ключа K. Leung, & M. Bond для опитувальника SAS-60 [7]. З таблиці видно, що вибірка українських студентів має високий рівень соціального цинізму. Вони посідають перше місце у світі за цим показником, тоді як вибірка дорослих має середній рейтинг. Середнє значення за фактором “Соціальна складність” (раніше позначали як “Соціальна гнучкість”) в обох вибірках, навпаки, посідає останнє місце. Переконання щодо “Винагороди зусиль” у наших співвітчизників мають середній рівень поширеності порівняно з іншими країнами. За рівнем релігійності (чи “Духовності”) дорослі українці посідають 10-те місце серед 40 країн, причому більш високий ступінь виявлення релігійності мають переважно країни 3-го світу (Малайзія, Пакистан, Індонезія), мусульманські країни та Грузія. Вибірка студентів має середній (порівняно з іншими країнами) рівень релігійності. Нарешті, останній фактор “Контроль долі” також виявляється в українців більшим, ніж в інших країнах, – обидві наші вибірки мають найбільші середні значення. На відміну від авторів концепції соціальних аксіом, дослідження яких мали на меті визначити нові універсальні культурні виміри (з позицій так званого etic-підходу, або універсалізму), нас цікавили саме культурно-специфічні особливості соціальних аксіом, притаманних українцям. За emic-підходом ми провели далі роботу з виявлення культурно-специфічних аксіом, спираючись на рекомендації Бонда й Леунга. Українські соціальні аксіоми. Для визначення культурно- специфічних вірувань і переконань, які б відповідали вимогам до соціальних аксіом, ми збирали матеріал за допомогою глибинних інтерв’ю, методики граничних сенсів Д. Леонть’єва, аналізу наративів, думок експертів. Крім того, як і при визначенні основних соціальних аксіом, проводили контент-аналіз таких матеріалів, як: сучасна періодична преса та мас-медіа, прислів’я, література, зокрема праці українських етнографів та етнопсихологів (Янів, Цимбалістий, Кульчицький, Шлемкевич та ін.) і сучасних дослідників, які вивчають проблеми соцієтальної психіки та ментальності українського народу [наприклад, 8]. Складанню опитувальника українських соціальних аксіом (УСА) передував аналіз формулювань тверджень, проведення пілотажних досліджень, визначення дискримінативності кожного твердження за допомогою розподілу відповідей. Питання, які не відповідали умовам дискримінативності, відкидали або замінювали іншими формулюваннями. Під час роботи над опитувальником було проведено 6 пілотажних досліджень за 6 версіями УСА. В результаті було отримано кінцеву форму опитувальника, який складався із 77 тверджень. Цю версію УСА провели з двома вибірками випробуваних: 260 студентів різних Одеських ВНЗ та 112 дорослих мешканців м. Одеса різного віку й роду занять, серед них 39 осіб чоловічої і 73 – жіночої статі. Випробуваним пропонувалося оцінити за шкалою від 1 (цілком не згоден) до 5 (повністю згоден) своє ставлення до висловлювань, що містять різні вірування й переконання. Результати узагальненої вибірки із 372 осіб були піддані факторному аналізу з варімакс-обертанням. Ми обрали 5-факторне рішення, керуючись під час відбору факторів критерієм Кайзера. Питання, які мали низьку вагу по кожному із визначених факторів, були вилучені з опитувальника, первинні дані за матрицею, що складалася вже із 59 тверджень, знову піддали факторизації. Отримані 5 факторів пояснили 30% дисперсії. Перший фактор, який пояснив 11,2% загальної дисперсії, ми назвали “Орієнтація на сімейні стосунки”. Твердження, які отримали найбільші факторні навантаження за цим фактором, наведено нижче: Ради семьи можно пожертвовать всем 0,668 Дети, и став взрослыми, должны прислушиваться к советам родителей 0,566 Хорошая мать несет ответственность за детей всю жизнь 0,535 Несмотря ни на какие обстоятельства, гостей надо хорошо принять 0,532 Родители растят и пестуют своих детей, а те, в свою очередь, должны отдать свой долг родителям, когда они постареют 0,524 Хорошие родители ограждают своих детей от неприятностей и сложных ситуаций 0,523 Прежде чем что-то делать, подумай, как ты выглядишь со стороны 0,510 Когда человек постареет, дети его присмотрят 0,468 Если понадобится, мать должна пожертвовать своим счастьем ради ребенка 0,412 Дети должны добиться того, что не удалось родителям 0,407 Зміст фактора досить гомогенний і відображає, на наш погляд, поширену в Україні схильність опікуватися насамперед своєю сім’єю, так зване “чадолюбие” – надмірна опіка батьками дитини, очікування, що мати, яка все своє життя присвячує дітям, у старості не залишиться одна, бо діти повернуть свій борг. До другого фактора (пояснює близько 6 % загальної дисперсії) увійшли твердження, які збігаються з українським прислів’ям “Моя хата скраю…”. Тут містяться також переконання в тому, що для спокійного і успішного життя почуття власної гідності – тільки перешкода. Крім того, цей фактор охоплює твердження, які відображують пасивну й відсторонену позицію, філософію “маленької людини”. Тому ми назвали цей фактор “Пасивізм”, відповідно до праць В.Яніва [9] та О.Донченко [8]. Найбільшу факторну вагу мали такі висловлювання: Отстаивать свои права и справедливость в большинстве случаев – дело неблагодарное 0,510 Дети, которые приучены выполнять указания и требования родителей и педагогов, большего добьются в жизни 0,504 Если образ жизни человека противоречит общественным нормам, он заслуживает морального осуждения 0,487 Выраженное чувство собственного достоинства мешает продвижению в жизни 0,467 Лучше вовремя уйти, чем попасть в неприятности с тем, кто считался своим 0,466 Чем меньше знаешь, тем лучше спишь 0,410 Если понадобится, мать должна пожертвовать своим счастьем ради ребенка 0,374 Не стоит придавать большого значения, если в пылу ссоры муж оскорбит или унизит жену 0,370 Третій фактор, який пояснює близько 5% загальної дисперсії, ми назвали “Недовіра”. Він виявився двополюсним і об’єднав на одному полюсі твердження, що характеризують сторожку, недовірливу позицію, очікування погрози і неприємностей від оточуючих, переконання, що люди опікуються тільки власною користю, заздрять і можуть завдати шкоди тому, хто відрізняється від усіх: Люди не склонны радоваться за человека, если его достижения превосходят их собственные 0,609 Большинству людей нельзя доверять 0,539 Человек так устроен, что заботится только о собственной выгоде 0,524 Рассчитывать на то, что люди будут едины, отстаивая справедливость, не приходится – в критический момент каждый отойдет в сторону, боясь неприятностей для себя лично 0,511 Полагаться на других опасно – могут подвести в любой момент 0,511 Вокруг очень много желающих воспользоваться неопытностью и доверчивостью простых людей 0,493 Даже близкие люди испытывают зависть к успехам друг друга 0,486 Общественные ассоциации создаются только для видимости, а их организаторы преследуют только свои интересы 0,450 Если человек отличается от других, то он вызывает неприязнь 0,432 Чем больше у тебя“своих людей” в разных сферах, тем увереннее себя чувствуешь 0,426 Даже близкий друг может предать тебя ради выгоды 0,424 На другому полюсі зі значущим факторним навантаженням розмістилося таке твердження: Не следует стараться быть лучше других -0,408 Тобто, крім недовіри, значення цього фактора відповідає таким особливостям української культури, як залежність від думки оточуючих, сором перед іншими як регулятор моральної поведінки, схильність ставитися з неприязню до тих, хто відрізняється від інших, та заздрість до успіхів людей свого кола. Четвертий фактор ми назвали “Духовність”. До нього увійшли твердження, які виявляють споглядально-мрійливу вдачу українця, почуття трасцедентності та готовність допомагати і співчувати оточуючим. Цей фактор також можна назвати “Кордоцентричність” (услід за П. Юркевичем, який описав таку характерну рису українців у своїй “Філософії серця” [8, с.127 ]. Найбільшу факторну вагу дістали твердження: Помогая другим, становишься духовно богаче 0,598 Через красоту природы приближаешься к Богу 0,583 В жизни человека важны не только материальные блага 0,532 Без веры человек – не человек 0,524 Если ближний в беде – человек обязан прийти на помощь 0,490 Песня и музыка очищают душу 0,465 Когда кому-то из членов семьи плохо, другие не могут чувствовать себя счастливыми 0,381 Протилежний полюс фактора включає твердження: Не стоит придавать большого значения, если в пылу ссоры муж оскорбит или унизит жену -0,371 Тобто духовність, налаштованість на допомогу іншим, схильність до співчуття поєднуються з небажанням терпіти знущання та приниження, навіть між близькими людьми. П’ятий фактор “Патерналізм – самоефективність” двополюс- ний, на одному його полюсі – переконання в тому, що сама людина не може нічого добитися в цьому житті, що треба налагоджувати зв’язки з тими, хто стоїть при владі, бо тільки вони можуть допомогти пробитися й досягти матеріального добробуту. Зміст фактора включає схильність до конформної поведінки, потребу в керівництві, залеж- ність від людей, що посідають високі посади, та навчену безпо- радність. З високими навантаженнями у фактор увійшли твердження: Чтобы устроиться на хорошую работу, нужно иметь “связи” 0,574 Не так важно, какие у человека способности, как то, какие связи среди “сильных мира сего” он имеет 0,569 Если есть свободная вакансия, лучше взять на работу знакомых или родственников 0,514 Все зависит от хорошего начальства 0,489 За благосостояние народа несет ответственность только правительство – от простых людей мало что зависит 0,468 На ключевые посты в организации надо ставить “своих людей” 0,452 Простые люди не могут ничего изменить в общественной жизни страны 0,450 Если пытаешься бороться с власть имущими, неудача предопределена 0,436 В трудную минуту могут помочь только народные целители и экстрасенсы (“бабки”), которые знают, как бороться со сглазом и порчей 0,414 Прав тот, кто имеет больше прав 0,418 Протилежний полюс фактора має одне твердженням зі значущим навантаженням: Если хочешь добиться в чем-то успеха, рассчитывай только на самого себя -0,324 Висновки. Аналіз результатів дослідження дає підстави для таких висновків: 1. Концепція соціальних аксіом відкриває нові перспективи досліджень вірувань і переконань громадян у крос-культурному аспекті. Крім того, соціальні аксіоми як складова соціального мислення значною мірою зумовлюють поведінку людей, зокрема в соціально-політичній сфері. 2. Українцям порівняно з представниками інших країн значною мірою притаманний соціальний цинізм, причому студенти мають найвищий рівень соціального цинізму серед 40 інших країн. Тобто українська молодь має негативний погляд на людську природу, вважає, що люди взагалі опікуються тільки власними потребами і не дбають про соціальний добробут; соціальні інституції, що влада схильна експлуатувати собі подібних і обстоює інтереси багатих. За показником соціального цинізму молоді українці значно випереджають своїх дорослих співвітчизників. 3. І дорослим громадянам, і студентській молоді притаманний низький порівняно з представниками інших країн рівень соціальної гнучкості (фактор “Соціальна складність”). Це означає, що більшість наших громадян має невисоку здатність адаптуватися до нових і мінливих обставин та недостатній рівень дивергентного й варіативного мислення. 4. Для українських громадян характерний найбільш виражений порівняно з мешканцями інших країн фактор “Контроль долі”, тобто вони переконані, що людська доля визначена наперед, але людина має деякі засоби запобігання негативним подіям. 5. Серед культурно-специфічних соціальних аксіом найбільш виразно виокремився фактор “Орієнтація на сімейні стосунки”. Досить чітко визначено фактор “Недовіра” – переконання в тому, що людям не можна довіряти, очікування зради та обману. Крім того, для українців виявилися значущими переконання, що увійшли до факторів “Духовність, або кордоцентричність”, “Патерналізм” та “Пасивізм”. Отже, в українських респондентів, як і раніше, на першому місці стоїть сім’я, і ця орієнтація на “малі гурти”, “спільноти співпереживань” також не дає прорости паросткам асоціативності, об’єднання з іншими людьми для вирішення спільних питань суспільного життя. Брак довіри в українців у міжособистісних стосунках та в соціально-політичній сфері відзначають багато дослідників [10 та ін.]. Проте саме довіра може слугувати скріплювальним матеріалом для об’єднання людей в тимчасові асоціації з метою захисту своїх прав та обстоювання інтересів громади перед владними інституціями та чиновниками. Особливо важливо, щоб довіра формувалась у стосунках молоді та її ставленні до оточуючих. Перспективи подальших досліджень вбачаємо у визначенні вікових та крос-культурних і крос-національних особливостей соціальних аксіом, подальшій роботі над визначенням соціальних аксіом, притаманних українському народові. Отримані результати можна було б застосовувати для розроблення тренінгів та соціальних програм з метою розвитку довіри (або зменшення недовіри), суб’єктності, вміння співпрацювати задля вирішення суспільно значущих проблем. Література 1. Пономаренко Л.П. Особливості соціальних уявлень громадянок України та США (крос-культурний аналіз) // Соціальна психологія. – 2004. – №1 (3). – С. 101–109. 2. Пономаренко Л. П. Особенности ценностных ориентаций студенческой молодежи с позиций мотивационно-смысловой теории ценностей Ш.Шварца // Наука і освіта. – 2004. – №6–7. – С. 224–227. 3. Leung K.L., Bond M.H., de Carrasquel S.R., Mu?oz C., Hern?ndez M., Murakami F., et al. Social Axioms: The Search for Universal Dimensions of General Beliefs About How the World Functions // Journal of Cross-Cultural Psychology. – 2002. – Vol.33. № 3. – P. 286–302. 4. Емельянова Т.П. Кросс-культурная психология: проблемы и тенденции развития // Психол. журн. – 2004. – Т. 25. – №1. – С. 61–69. 5. Пономаренко Л.П. Социальные аксиомы как составная часть менталь- ности (крос-культурный аспект) // Наук. зап. Ін-ту психології ім. Г.С. Костюка АПН України: У 5 т. – К., 2005. – Том 5. – Вип. 26: – С. 195–200. 6. Leung, K. & Bond, M.H. Social axioms: A model for social beliefs in multicultural perspective // M.P.Zanna (Ed.). Advances in experimental social psychology. – New York, 2004. – Vol. 36. – Р. 119–197. 7. Інтернет ресурс: http://personal.cityu.edu.hk/~mgkleung/ SAS60_codebook. pdf. 8. Донченко О. Архетипи соціального життя і політика. – К., 1999. 9. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. – К., 2006. 10. Сукачев В.В. Політична довіра як складова соціального капіталу громадянського суспільства: Автореф. дис. … канд. політ. наук. – Дніпропетровськ, 2005. ПІДХОДИ ДО ПОЯСНЕННЯ ЦІННІСНОЇ ДЕТЕРМІНАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ СТЕРЕОТИПІВ У МАСОВІЙ УКРАЇНСЬКІЙ СВІДОМОСТІ О. В. Трухан Пропонується розглядати механізм ціннісної детермінації політичного стереотипу як взаємодію когнітивних елементів, стрижневою структурою якої є цінності особистості. Ціннісна детермінація як процес наповнення політичних стереотипів психічним змістом та емоційним забарвленням досліджується в контексті української психокультури. Виділено особливості стереотипізації “політичного” в масовій українській свідомості. Ключові слова: політичний стереотип, ціннісна детермінація, цінності особистості, архетипи колективного підсвідомого. Предлагается рассматривать механизм ценностной детерми- нации политического стереотипа как взаимодействие когнитивных элементов, стержневой структурой которого являются ценности лич- ности. Ценностная детерминация как процесс наполнения полити- ческих стереотипов психическим значением и эмоциональной окраской исследуется в контексте украинской психокультуры. Выделены особенности стереотипизации “политического” в массовом украинском сознании. Ключевые слова: политический стереотип, ценностная детерминация, ценности личности, архетипы коллективного бессознательного. The mechanism of value determination of political stereotype is proposed to be treated as the interaction of cognitive elements, the core structure of which is the values of a personality. The value determination as the process of filling of political stereotypes with psychological content and emotional colors is investigated on the basis of mental culture of Ukrainians. The peculiarities of forming political stereotypes in mass Ukrainian consciousness are distinguished. Key words: political stereotype, values of determination, values of a person, archetype of collective subconscious. Проблема. Виразною складовою політичної свідомості сучасних українців є політичні стереотипи, які спрощують уявлення про складні політичні явища. Пов’язані вони переважно з образами політиків і політичних лідерів і зрідка стосуються соціально-політичних процесів (політики, демократії, державотворення, виборів, голосування і т. п.). Науці відомі соціальні, когнітивні, афективні джерела феномена. А от природу його різноманіття ще не з’ясовано. Брак інформації, часу для її оброблення, інтелектуальних здібностей змушує людину формувати свої уявлення з того, що є “під руками”, а саме – з уривків політичних новин, зі слів інших людей, з минулого досвіду. При цьому вибірковість свідомості не є випадковою, а за лаштунками процесу стереотипізації можна знайти головного режисера – цінності. Задля їх захисту виникають стереотипи. Вони, на нашу думку, є тим стрижнем, навколо якого відбувається стереотипізація, стабілізуються когнітивні структури. Цінності детермінують стереотипи, наповнюють їх психічним змістом, емоційним забарвленням. Актуальність проблеми. Ідеологічне розмежування суспільства – основна проблема на шляху формування міцної нації. Це гальмо перешкоджає створенню об’єднальної національної ідеї. І, можливо, дослідження причин, що роз’єднують суспільство, механізмів їх впливу дасть змогу переорієнтувати процес у раціональне державотворче русло. Перш ніж розкрити сутність процесу ціннісної детермінації стереотипу, слід виділити з невичерпного феномена цінностей деякі його аспекти. По-перше, потрібно зважити на те, що поняття цінностей пов’язане з опозицією “індивідуальне-надіндивідуальне”. Д. А. Леон- тьєв вважав джерелом цінностей особистості як індивідуальну, так і надіндивідуальну реальність [1, с. 223]. Досвід людини формує емпіричне Я, котре, в свою чергу, є включеним у систему надіндивідуальних духовних цінностей. Отже, виникають пласти ціннісних утворень особистості, симбіотичні за своєю природою. Суспільні ідеали, соціальні цінності, об’єктивовані в діяльності чи в її результатах, набирають своєї безпосередньої форми вираження в особистісних цінностях людини. Незважаючи на їх різноманіття, вони є загальновідомими для кожного індивіда завдяки спільній надіндивідуальній природі походження. По-друге, особистісні цінності є стійкими структурами тому, що, як зазначав Д. О. Леонтьєв, мають незмінну відносну значущість і спонукальну силу, відносно незалежні від ситуативного моменту та суб’єктивно локалізуються назовні [1, с. 225]. По-третє, цінності відіграють соціальну й регулювальну роль. Ціннісна єдність, з одного боку, є основою для виникнення соціальних груп, гарантією та мірою згуртованості, успішності їх функціонування. Проте соціальна група впливає на формування ціннісної єдності. Людина одночасно є включеною у значну кількість соціальних спільностей різного масштабу. Ціннісні системи цих груп не збігаються. Це призводить до виникнення внутрішніх суперечностей у системі цінностей особистості. Те, як вирішуються ці суперечності, часто залежить від соціальної ідентичності індивіда, від механізмів психічного захисту [2, с. 25]. Отже, цінності особистості є стрижневими структурами психіки, навколо яких відбуваються інші психічні процеси, наприклад процес сприймання. Дослідження С. Аша підтверджують цю думку. Вчений застосував когнітивний підхід до вивчення поведінки. Він дійшов висновку, що перцептивний процес відбувається таким чином, що нові враження категоризуються на основі схожості з попередніми. У процесі сприймання об’єкта (явища) виявляється тенденція до об’єднання його характеристик в організовані смислові системи, при цьому нові характеристики доповнюють існуючі. В організації такої смислової системи нові характеристики потрапляють у контекст, де очевидною є роль однієї – центральної характеристики. Навколо неї організується цілісне уявлення про об’єкт (явище) [3]. На нашу думку, центральними характеристиками можуть бути цінності суб’єкта, оскільки вони мають властивості, що забезпечують виконання такої функції. Отже, процес аперцепції відбувається навколо цінностей суб’єкта. Наприклад, поняття “революція” одна людина може пов’язувати з категорією розвитку, а інша – з руйнацією. Це можна пояснити тим, що процес сприймання вибірково організований. Нова інформація про політичний об’єкт (явище) поєднується з попереднім знанням (не обов’язково із сфери політики) – і виникають категорії, які є впорядкованими для індивіда. Категорія, з якою у свідомості людини співвідноситься сприйнятий об’єкт (явище), не є випадковою, її вибір частково залишається поза свідомістю людини. У цьому прикладі виявляється неусвідомлена зацікавленість у захисті та збереженні особистісної цінності, в першому випадку – цінності прогресу, у другому – консерватизму. Враховуючи це, спробуймо розкрити сутність процесу ціннісної детермінації стереотипу. На нашу думку, вона в тому, що цінності особистості організуються в деякі пов’язані з досвідом та інформацією інтерпретації, завдяки чому виникають уявлення про світ. Суб’єктив- ність процесу деформує об’єктивну реальність, ірраціоналізуючи та узагальнюючи її. Таким чином, процес детермінації слід розуміти як взаємодію когнітивних елементів, котра породжує мотиваційні, афективні, настановні, поведінкові та когнітивні наслідки. Спробуймо розвинути цю думку в межах когнітивних теорій структурного балансу Ф. Хайдера, дисонансу Л. Фестінгера, конгруентності П. Танненбаума, Ч. Осгуда. У теорії структурного балансу Ф. Хайдера окреслено потреби особистості у збалансованій когнітивній структурі. В політичній психології збалансований стан когнітивної структури можливий, коли сприйняті одиниці нової і старої інформації поряд з емоціями співіснують без стресу. В такій ситуації немає тиску до зміни когнітивної організації, до зміни емоційних проявів. Ф. Хайдер вважає цей стан оптимальним для людини. В іншому випадку людина спрямовує свою активність до нього [4, c. 107–112]. Схематично процес можна описати як взаємодію між вхідною інформацією, досвідом і цінностями. Взаємодія цих елементів становить когнітивне поле, у межах якого відбувається аперцепція. У разі коли стабілізація відбувається навколо структурованої системи цінностей особистості за рахунок видозміни або блокування вхідної інформації, виникає уявлення, для якого характерне узагальнення чи ірраціоналізація. Це і є процесом ціннісної детермінації стереотипу. Якщо навпаки, стрижневою для системи є нова вхідна інформація, то особистість змушена переглядати систему цінностей, по-новому переструктуровувати когнітивну структуру свідомості. Здебільшого саме цінності виступають стабілізуючим фактором когнітивної системи як на свідомому, так і на несвідомому рівнях [4, c. 107–112]. У межах теорії Л. Фестінгера ціннісну детермінацію стереотипу можна розуміти як процес, у якому цінності відіграють регулювальну роль у ситуаціях дисонансу когнітивних елементів. Потреба особистості в усуненні суперечностей між знанням та поведінкою, на думку Л. Фестінгера, призводить до альтернатив: людина змінює або поведінку, або ставлення до існуючого знання, або з насторогою сприймає нову інформацію. Цінності відіграють особливу роль. З одного боку, вони впливають на неусвідомлений вибір можливих варіантів подолання дисонансу, а з другого – активно детермінують зміни в поведінці, знаннях, ставленні до інформації [5]. Проілюструємо дію на такому прикладі. Студентам пропонують “продати” свої голоси на виборах. Дехто з них вважає цю пропозицію вигідною, бо “вибори все одно куплені”, а “гроші завжди потрібні”, а дехто – бридкою, тому що “прагнуть зробити вибір самостійно”. Когось ця пропозиція бентежить через боротьбу мотивів – “заробити гроші” або “вчинити як порядна людина”. Для кожного вибір пов’язаний із внутрішнім, рідним, раніше визначеним пріоритетом – цінністю. Та чомусь зрідка людина, що “продала” свій голос на виборах, пояснює свій вчинок любов’ю до грошей. Вона переважно говорить: “Держава дурить людей, отже заробити на державі теж не гріх”, “Результати виборів відомі заздалегідь, тому немає значення, яким буде мій голос”, “Усі політики однакові: кого б не обрали, нічого не зімнеться”, “Про мене ніхто не дбає, і я не повинен піклуватися про долю країни”. Для захисту цінності людина користується стереотипом, тобто уявленням, котре виникло в минулому як висновок з емоційно забарвленої події. Дисонанс, за Л. Фестінгером, може виникати не тільки між елементами когнітивної структури та реальними діями індивіда, а й усередині когнітивної структури між її когнітивними одиницями [5]. Наприклад, дві конкуруючі цінності (матеріального добробуту і справедливості) можуть узгоджуватися в когнітивній структурі виникненням нового знання-стеротипу. Молодий політик, потрапляючи до політичного бомонду, вирішує для себе, що “з вовками жити, по-вовчому вити”. Так він переконує себе у неможливості задовольнити потребу в справедливості і санкціонує поведінку, спрямовану на задоволення особистих матеріальних потреб. Експерименти, проведені П. Танненбаумом у процесі розроблення теорії конгруентності у співавторстві з Ч. Осгудом, дали цікаві результати. Коли вхідна інформації про об’єкт створює неконгруентну ситуацію, уявлення про об’єкт більш стійкі, ніж уявлення про комунікатора, що передає дисонуючу інформацію [6, c. 42–55]. Інакше кажучи, чим більше суперечностей в інформації про об’єкт, тим менше реципієнт довіряє їй, а уявлення про об’єкт формуються навколо внутрішніх детермінант, наприклад, цінностей. Стереотипи виникають унаслідок зниження довіри до комунікаторів і зазвичай поза сферою діяльності людини. Важко уявити досвідченого лікаря, який має стереотипи у своїй професії. А про сферу політики у лікаря виникає безліч хибних уявлень. Ті уявлення і міркування про явища, з якими людина стикається у практичній діяльності, більшою мірою відповідають реальності, ніж ті, що виникають поза нею. Це відбувається тому, що існують принципові відмінності у формуванні уявлень. Цінності особистості реалізуються у практичній діяльності або, коли такої немає, в уявленнях про неї. В першому випадку цінності спрямовують активність суб’єкта, впливають на формування мети, визначають способи її реалізації, у другому – виступають внутрішніми детермінантами, навколо яких формуються уявлення. Їх головна функція – захищати, зберігати існуючі цінності суб’єкта, навіть за рахунок викривлення реальності. Узагальнення, спрощення та ірраціональність – характеристики, притаманні уявленням, що виникають поза сферою практичної діяльності суб’єкта. За допомогою когнітивних теорій ми спробували пояснити механізми ціннісної детермінації стереотипів. Проте вважаємо, що роль цінностей не обмежується стабілізацією когнітивних структур. На нашу думку, ціннісна детермінація – у формуванні психічного змісту стереотипів, їх емоційному забарвленні. Спробуємо пояснити це через виявлення та аналіз взаємозв’язку між такими феноменами, як цінності індивіда, соцієтальні цінності, психокультура та стереотип. Вони не тільки пов’язані між собою, а й водночас переплетені, зрощені. Безліч цінностей, норм, настанов, архетипів, що сформувалися в українській психокультурі, відіграють роль латентних мотивів у поведінці окремого індивіда. Соцієтальна психіка сильніша за індивідуальну в своїй регулятивній функції. Отже, суспільство, соціум через набуті властивості історичного “ми” постійно чинять вплив на індивіда через свої структури, інституції, мову, символіку й інші “внутрішні” закони колективного підсвідомого. У цьому сенсі в діях і вчинках особистості немає риси індивідуального вибору (свободи волі), вони є простим відображенням логіки співвідношення елементів основних соціальних практик, соціальної волі [7, с. 217]. Історичне й сучасне “ми” виявляється у політичній масовій свідомості. Архетипові настанови поєднуються з новою інформацією, яка наспіх обробляється свідомістю й утворює схематичні спрощені уявлення (політичні стереотипи) про ті чи інші явища, події, ситуації. Психічний зміст стереотипу пов’язаний з неусвідомленою архетиповою цінністю. Вербальна форма політичних стереотипів зазвичай відображає внутрішнє міркування-висновок індивіда про життя, суспільний устрій, благо. Він підсвідомо переносить їх у сферу політики. Так, загальнолюдські цінності справедливості, відповідальності є визначальними у масовій свідомості. Навколо них, на думку Р. Петерсона, Дж. Філліпса, С. Мерфі, формується оцінка політичних учинків [8, c. 61–84; 9, c. 313–324; 10, c. 316–325]. Обурення, розчарування, причиною яких є несправедливість, виражаються у стереотипах про сферу політики та політиків. Це й не дивно: політична влада формується із делегованих “часточок” свободи і довіри кожного члена суспільства. Її функція – забезпечити досягнення загального блага. Тому коли бракує очікуваного результату, цінність справедливості надзвичайно активно працює у масовій свідомості на створення негативних політичних стереотипів. Стереотипи-звинувачення, стереотипи-ярлики пов’язані з цінністю відповідальності, цінністю-принципом, згідно з яким “хтось має відповідати за несправедливість”. Спробуймо простежити, як виникають політичні стереотипи на базі соцієтальних цінностей згрупованих архетипами колективного підсвідомого. Враховуватимемо лише ті архетипи, які, на думку дослідників українського менталітету О. Донченко, Ю. Романенка, володіють найбільшим потенціалом дії для української нації [7, с. 264]. Це, зокрема, архетипи анігілятивної рівності, домінування уречевленого над процесуальним (минулого над майбутнім), монарності буття, тотожності істини і влади та архетип долі. Це дасть змогу виявити особливості стереотипізації політичного у масовій українській свідомості. Спочатку розглянемо цінність самостійності. Через архетип анігілятивної рівності навколишній світ сприймається не як онтологічна цілісність (європеїзм), не як ситуація (американізм), а як густе небуття, де кожний “сам по собі”, “сам за себе”. У такому контексті (без розвиненої рефлексії) цінність самостійності виражається у психологічній замкненості, обмеженості світосприйняття, в ототожнені об’єктивної дійсності із суб’єктивною. Сформований спосіб мислення схематизується у стереотипі про те, що “в нашій країні кожен повинен сам дбати про себе”. Результатом психічного усамітнення є невдоволення собою, яке переростає в апатію. Вона виявляється в переконанні, що “голос на виборах нічого не вирішує”, в толерантності до несправедливості. Така своєрідна терпимість акумулюється у міркуваннях про корупцію як “невід’ємну частину політики”, про безлад як “закономірність демократичних перетворень”. Упевненість, що “добра справа не робиться чистими руками” психічно унеможливлює порядність як принцип владних відносин. Неусвідомлена психічна самотність є причиною формування недовіри до влади, політиків, співвітчизників. Вони оцінюються як “зрадливі”, “брехливі”, що “піклуються лише про своє благо”. Підсвідоме пересічного українця поглинене архетипом монарності, воно ніби нагадує йому про те, що колективні форми виживання ніколи історично не були прийнятними для нього. Толерантність самоприниження, зацікавленість в існуванні невизначеності, відхід від чіткої позиції – таким психологічним способом індивід капітулює перед активним соціумом, занурюється в хаос, уникає прийняття рішень і відповідальності. Заручник цінності сьогодення у несприятливих для себе ситуаціях схиляється на користь цих ситуацій. Цінності стабільності, консерватизму в нашому суспільстві супроводжуються нелюбов’ю до нового і пов’язані з архетипом домінування уречевленого над процесуальним, минулого – над майбутнім. Він паралізує інтенціональність і породжує терпимість до наявного. Політична свідомість мас керується принципом “маємо те, що маємо”, “будь-які реформи лише погіршують життя простого народу”. Психічний зміст стереотипів у синонімічності понять “нове”, “невідоме”, “небезпечне”. Цінності слухняності, терпимості домінують над ціледосяг- ненням. У сфері політики головним є не результативність, а конформність до середовища. Тривалість політичного життя непродуктивного політика-аматора з іміджем “свій хлопець” більша, ніж активного цілеспрямованого професіонала, який має вигляд “несимпатичного”. Емоційний образ політика більше цікавить людей, ніж результати його діяльності. Родинні цінності стають визначальними. Образ “людини з народу” забезпечує відчуття довіри, гарантує, що “з ним можна домовитись”. Ось чому політичний бомонд в очах пересічного українця має вигляд однієї великої родини, де “сварки – це шоу для народу, а кум, брат, сват завжди домовляться”. Цінності сили, влади, істини поєднані в архетипі тотожності влади та істини. Небажання знати істину для українця – психологічний маневр економії вольових зусиль. Пошук своєї, а не суспільної правди обертається стресом: “Якщо у владі не знайти правди, то її взагалі ніде шукати”. Безпомічність виявляється у низці стереотипів браку зв’язку влади та соціуму, які в суспільній свідомості представлені незалежними феноменами. Страх перед силою породжує заздрість до її носіїв. Правда залишається за найсильнішим. В уявленні багатьох українців політики – це “багаті, пузаті дядьки, які нічого не роблять, усе вирішують на власну користь”. Об’єктивна дійсність мало цікавить українця. Її емоційне відображення захоплює його уяву. Його переконаність в істинності чи хибності інформації залежить від емоційної насиченості. Буденне, звичайне, рутинне не приваблює, бентежить яскраве й виразне. Суспільну активність детермінує цінність особистісної вигоди, а не соціального блага. Обстоюючи будь-який принцип, українець захищає свою вітальну безпеку. Він оцінює політичні явища і події екзистенційно, як джерело виживання, а не ідею, з позицій особистого, а не суспільного блага та перспективи. Психічний зміст емоційного життя українця наповнений одиничними, мінливими політичними подіями, а не прагматичними глобальними політичними перспективами. Соціальна матерія сприймається українцем персоніфіковано, через окремих носіїв, а соціум – як “механічна сукупність окремо взятих осіб”. Абстрактний політичний простір конкретизується, уособлюється. Уявлення про сферу політики формуються через уявлення про політиків. Демократія оцінюється не як принцип буття чи соціальний устрій, а через ставлення до політичних осіб, які називають себе демократами. Симпатія до політичної партії виникає як наслідок емоційного ставлення до лідерів, не на основі аналізу політичної програми. Висновок. Особливості української політичної психокультури – в емоційно-міфологічному сприйнятті уречевлено-життєвої реальності. Емоційно-естетична домінанта формує політичну психологіку. Вона виявляється в підміні об’єктивної дійсності індивідуальною реальністю, ототожненні суб’єктивного та об’єктивного, в заміні прагматичного емоційно-образним, абстрактного конкретним. Архетипи колективного підсвідомого із соцієтальних цінностей вибудовують політичну психологіку. В масовій політичній свідомості вона представлена системою стереотипів. Таким чином, цінності наповнюють політичні стереотипи психічним змістом, емоційним забарвленням. Ціннісна детермінація політичного стереотипу – це процес взаємодії політичної інформації, життєвого досвіду та цінностей особистості. В результаті утворюється деяке когнітивне поле, ядром якого є цінності особистості. Це відбувається за дисонансу когнітивних структур задля досягнення збалансованого стану, коли вхідна інформація та знання співіснують без емоційного стресу. Стабілізація когнітивної структури навколо цінностей відбувається за рахунок видозміни або блокування інформації. В результаті виникають уявлення-стереотипи, для яких характерні узагальнення та ірраціоналізація. Література 1. Леонтьев Д. Психология смысла: природа, строение и динамика. – М.: Смысл, 1999. – 486 с. 2. Петровский В., Шпалинский В. Социальная психология коллектива: Учеб. пособие. – М.: Просвещение, 1978. – 117 с. 3. Asch S. Forming impression of personality//Journal of Abnormal and Social Psychology. – 1946. – Режим доступу: http://www.getcited.org/puba/ 100794959. 4. Heider F. Attitudes and cognitive organizations//Journal of Psychology. – 1946. – P. 107–112. 5. Festinger L. A theory of cognitive dissonance. Evanstone. – 1957. – Режим доступу: http://en.wikipedia.org/wiki/Cognitive dissonance. 6. Osgood C., Tannenbaum P. The principle of congruity in the prediction of attitude change//Psychological review. – 1955. – P. 42–55. 7. Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політики. – К.: Либідь, 2001. – 334 с. 8. Murphy S. Understanding social loafing: the role of justice perceptions and exchange relationships//Human Relations. – 2003. – P. 61–84. 9. Peterson R. Can you have too much of a good thing? The limits of voice for improving satisfaction with leaders//Personality and Social Psychology Bull. – 1999. – P. 313–324. 10. Phillips J. Antecedents and consequences of procedural justice perceptions in hierarchical decision-making teams//Small Group Research. – 2002. – P. 316–325. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МОЛОДІ С. М. Чолій Статтю присвячено теоретичному аналізові психологічних аспектів громадської діяльності особистості. Громадська діяльність розглядається як форма вияву соціальної активності особистості – поняття, що віднедавна широко вивчається в межах психології, соціології, педагогіки тощо. Проаналізовано деякі теоретичні підходи до вивчення соціальної активності в психології, а також існуючі моделі соціальної активності: модель поля соціальної активності, багатовекторну, і “двостежкову” модель соціальної активності. Здійснено порівняльний аналіз теоретичних концепцій та висвітлено перспективи подальших досліджень. Ключові слова: громадська діяльність, соціальна активність, моделі соціальної активності особистості. Статья посвящена теоретическому анализу психологических аспектов общественной деятельности личности. Общественная деятельность рассматривается как форма проявления социальной активности личности – понятия, которое в последнее время является объектом изучения в психологии, социологии, педагогике и др. Проанализированы некоторые теоретические подходы к изучению социальной активности в психологии, а также существующие модели социальной активности: модель поля социальной активности, многовекторная, и “двухпутная” модель социальной активности. Осуществлен сравнительной анализ теоретических концепций и освещены перспективы дальнейших исследований. Ключевые слова: общественная деятельность, социальная активность, модели социальной активности личности. The article is devoted to the theoretical analysis of psychological aspects of personal public activity. Public activity is looked over as a form of social activity of personality – the notion which is widely investigated in contemporary psychology, sociology, pedagogic, etc. Theoretical approaches to the problem of social activity in psychology and also existing models of social activity, i e. model of field of social activity, multivariate model and two-ways model of personal social activity are analyzed. Comparative analysis of theoretical concepts is accomplished and the perspectives of further researches are outlined. Key words: public activity, social activity, models of personal social activity. Проблема. Способи залучення особистості до суспільного життя, аналіз соціальної діяльності людини є чи не найважливішою і найпросторішою цариною наукових інтересів, що реалізуються як у психології (зокрема в таких її галузях, як соціальна та політична психологія, психологія особистості), так і в ряді інших суспільних наук – соціології, політології, педагогіці. Вивчення громадської діяльності як способу соціальної взаємодії зумовлене розвитком громадянського суспільства та соціально-політичними трансформаціями українського соціуму. Актуальність означеного питання є незаперечною на сучасному етапі розвитку науки і суспільства. Однак саме психологічний аналіз цього явища не здійснювався досі ґрунтовно ані українськими психологами, ані зарубіжними дослідниками. Отже, метою статті є аналіз існуючих теоретичних підходів до вивчення соціальної активності, їх узагальнення і порівняння. Розгляд соціально-психологічних аспектів громадської діяльності особистості доцільно розпочати з термінологічного визначення поняття “громадська діяльність”, що не є простим завда- нням з огляду на те, що цей термін частіше вживається в загально- суспільному значенні, а не в конкретно-науковому. Пропонуємо визначати громадську діяльність як діяльність, спрямовану на забезпечення інтересів людей як членів тієї чи іншої громади, громад- ського об’єднання. Отже, громадська діяльність охоплює такі аспекти: 1) наявність якихось визначених інтересів у людини, об’єднання людей чи громади; 2) функціонування певних громадських об’єднань, якими є добровільні громадські формування, утворені на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав та свобод (ст. 1 Закону України “Про громадські об’єднання”) [1]. Громадські об’єднання залежно від цілей створення і діяльності поділяються на політичні партії та громадські організації [там само]. У межах нашої статті громадська діяльність розглядатиметься лише як участь у діяльності громадських організацій. Аналізуючи зв’язок громадської діяльності із психологічними поняттями, ми дійшли висновку, що теоретичним концептом цього поняття може бути соціальна активність особистості – “глибинні різнобічні зв’язки особистості із соціумом, рівень її реалізації як суб’єкта суспільних відносин” [2, с. 159], “конструктивна участь у суспільних акціях, щоб бути корисним іншим людям, у примноженні суспільних благ чи боротьбі за розвиток суспільства, що є результатом добровільно взятих на себе зобов’язань” [3, s. 20]. Отже, участь у діяльності громадських організацій може розглядатися як форма вияву соціальної активності особистості. Дослідження соціальної активності особистості в психологічній науці започатковано порівняно недавно (кін. ХХ ст.). Зокрема, детермінанти соціальної активності досліджувала М. Левицька; її види, чи напрями, вивчала С. Грабовська; властивості соціальної активності розглядали Р. Бейлс і С. Коен та ін. Серед соціологів проблемою соціальної активності цікавилися В. Яхер, Й. Дражкевич, В. Парето, Т. Парсонс, М. Вебер. Однак досі не вироблено єдиного узагальненого погляду на проблему соціальної активності як у психології, так і в соціології; явно бракує досліджень взаємозв’язку соціальної активності з різними типами соціально-політичної участі людини в житті суспільства; не з’ясовано також до цього часу особливості формування соціальної активності особистості в процесі онтогенезу. Також слід означити потребу в узагальненні і класифікації наукових знань про соціальну активність особистості. Теоретичні методи наукового пошуку, зокрема аналіз та узагальнення матеріалів із психологічної, соціологічної та політологічної літератури, що стосуються зазначеної проблеми, стали підставою для певних міркувань і висновків. Так, результати теоретичного аналізу показали, що в психології соціальну активність розуміють як “входження людини у світ інших людей з певною метою” [там само, s. 13]. Очевидно, ця активність з’являється на межі взаємодії двох особистостей або особистості і групи. Можна виокремити щонайменше три підходи до розуміння і відтак вивчення соціальної активності в психологічних дослідженнях. Перший підхід розглядає входження людини в соціальний світ як довготривалий процес, що охоплює все людське життя. На кожному етапі свого існування людина стикається з численними потребами і проблемами, розв’язання яких залежить від її особистої активності, скерованої до інших людей. Найбільше відповідає цьому підходу концепція психосоціального розвитку людини Е. Еріксона, згідно з якою особистість у своєму розвитку проходить кілька фаз формування особистісної ідентичності. Людина послідовно прагне до закорінення в оточенні, набуття певного рівня автономії, розширення можливостей реалізації власних ініціатив та амбіцій, надання компетенції, сенсу і достовірності власним прагненням, переживання власної інтимності, “життєдайності” і життєвої інтегральності. Досягнення цих ідентичностей на кожному конкретному етапі розвитку вимагає від людини активності у взаємодії зі своїм оточенням. Такий погляд на активність окреслює її як форму чи вид змагання людини з іншими за місце в сім’ї, локальній спільноті, суспільстві загалом. Поки триває діяльність людини задля досягнення цієї цілі, доти вона є соціально активною. У цьому значенні соціальна активність є вираженням життєдіяльності людини в широкому значенні. Другий підхід до розуміння соціальної активності полягає в тлумаченні її як суми поведінкових виявів, що уможливлюють входження людини у світ інших людей. Тож соціально активною можна назвати людину, яка багато часу проводить у товаристві інших людей, організовує дискусійні зустрічі, виконує місію волонтера громадської організації тощо. Кількість і різноманітність форм соціальної активності свідчать про її інтенсивність. Третє розуміння соціальної активності близьке до попереднього, однак, окрім власне поведінкових виявів соціальної активності, учені враховують ще і її результати чи суспільне значення. Згідно із цим підходом людина є соціально активною, якщо вона створила організацію А, підписала петицію В тощо. Доказом соціальної активності є конкретні сліди, які людина залишала по собі в суспільстві. Як бачимо, розглянуті підходи різняться межами соціальної активності: від підтримування широких суспільних контактів, куди відносять кожний рух людини в бік суспільства, до конкретної діяльності, що здійснюється заради інших чи суспільства загалом. Аналіз психологічної літератури дав нам змогу виділити кілька теоретичних моделей соціальної активності особистості. 1. Модель поля соціальної активності. Поле соціальної активності – категорія, що дає змогу характеризувати властивості соціальної активності, не беручи до уваги параметр часу. Поле активності слід розуміти як динамічну єдність перцептивного та оцінного полів усіх учасників інтеракції, а також їхньої поведінки, яка сигналізує іншим про зміст перцептивного та оцінного полів [4]. Широта перцептивного поля залежить від багатства знань і зацікавлень особистості. Що ширшим є перцептивне поле, то легше людина ангажується в різноманітні сфери соціальної активності, то більш компетентною вона є. Отже, люди, взаємодіючи між собою, збагачують свої знання, розширюють перцептивне та оцінне поля і, як наслідок, збільшують можливість соціальної активності. Однак зміни перцептивного та оцінного полів не завжди відбуваються в одному напрямку: пізнаючи інших (збільшуючи перцептивне поле), людина може дати їм негативну оцінку, що звужує її оцінне поле і, як наслідок, звужує поле соціальної активності. Відбувається це у випадках, коли суб’єкти взаємодії мають протилежні або контрастні погляди, цінності, цілі тощо. Отже, у процесі соціальної взаємодії існує дві тенденції: уніфікації (перцептивне та оцінне поля зближуються) і поляризації (перцептивне та оцінне поля розходяться). Уніфікація лежить в основі співпраці, а поляризація – конфронтації чи уникнення. На рівні емоцій поле соціальної активності, на думку багатьох учених, має два виміри: 1) домінування-підпорядкування; 2) любов- ненависть (рис.). Домінування Ненависть Любов Підпорядкування Рис. Поле соціальної активності в емоційному аспекті Домінування лежить в основі прагнення до влади, панування, встановлення переваги над іншими в процесі взаємодії, підпорядкування інших собі; підпорядкування передбачає пошук підтримки, піддавання волі сильнішого. Любов становить основу устремління до людей, симпатії, встановлення приязних стосунків; ненависть спричинює агресію, злість, різноманітні деструктивні прагнення. Хоч у процесі взаємодії між людьми виникає багато різних емоцій, саме ці чотири визначають поле соціальної активності людини. Аналізуючи поле соціальної активності, що утворюється внаслідок поєднання цих чотирьох емоцій, можна виділити певні типи соціальної активності. Так, поле, що утворюється внаслідок перетину “домінування – любов” може характеризувати соціальну активність за типом “протекціонізму” або “меценатства”; “підпорядкування – любов” – соціальну активність за типом “самопожертви”; “підпорядкування – ненависть” – за типом “примусу”. Натомість поєднання емоцій “домінування – ненависть”, на нашу думку, може свідчити про відсутність соціальної активності взагалі або ж характеризувати соціальну активність деструктивного (знищувального типу, за С. Грабовською) [5]. На поведінковому рівні поле соціальної активності характеризує різновиди дій, що виконуються людьми. Р. Бейлс вважає, що всю соціальну взаємодію можна описати дванадцятьма видами дій, а саме: демонстрація солідарності, зниження напруги, виражання згоди, давання вказівок, вираження думки, надання інформації, прохання про інформацію, прохання про думку, прохання про пораду, обговорення згоди (допомоги), демонстрація напруги (незадоволення), прояв антагонізму (агресії) [4]. Кожен з видів має багато форм реалізації цієї дії, вибір яких залежить від особливостей культури. Європейській культурі притаманне домінування таких різновидів дій, як вираження думки (31,1% усіх дій), надання інформації (17,9%) та давання згоди (16,5%). Отже, теорія поля соціальної активності характеризує соціальну активність особистості на трьох рівнях її функціонування – когнітивному, емоційному та поведінковому. 2. Багатовекторна модель соціальної активності особистості. Автор цієї моделі – український психолог Софія Грабовська. На думку дослідниці, “соціальну активність можна розглядати як систему векторів, що часто мають протилежну спрямованість” [5, с. 80]. Розвиваючи власну концепцію, Грабовська виділяє такі різноспрямовані вектори соціальної активності: 1) усвідомлена соціальна активність – імпульсивна соціальна активність. Цей вектор характеризує міру усвідомлення соціальних дій людиною: від усвідомлених та, додамо, цілеспрямованих до неусвідомлених, імпульсивних, спровокованих певною ситуацією, впливом іншим людей, натовпу тощо; 2) створювальна соціальна активність – знищувальна соціальна активність. Створювальна соціальна активність спрямована на спільне благо, її результатом є створення чогось корисного для товариства, спільноти, громади. Знищувальна активність виявляється в “актах непокори, що супроводжуються символічним або реальним знищенням чогось або когось”; 3) діяння – відмова від діяльності. Автор передбачає, що виявом соціальної активності можуть бути не лише певні дії (участь у страйку, виборах чи в діяльності громадських організацій), а й відмова від дій, що є наслідком не байдужості, а, навпаки, вираженням певної соціальної позиції; 4) конформістська соціальна активність – самостійна соціальна активність. Перший вид соціальної активності скеровується прагненням людини не відрізнятися від інших, натомість самостійна активність зумовлюється внутрішніми мотивами людини і не залежить від думок і впливу інших; 5) соціальна активність “для інших” – соціальна активність “для себе”. Людина робить щось для інших з альтруїстичних міркувань, будучи спонукуваною допомагати іншим, або діє опосередковано, задовольняючи певну власну потребу; 6) зовнішня зумовленість – внутрішня зумовленість. Соціальна активність може скеровуватися зовнішніми стимулами або внутрішніми мотивами. При цьому якщо активність скеровується зовнішніми стимулами, то триває вона доти, поки діє стимул, а внутрішньозумовлена соціальна активність зазвичай є більш тривалою та вагомішою для особистості. 3. “Двостежкова” модель соціальної активності. Соціальна активність, на думку польського психолога М. Левицької, є менш природною для особистості, аніж стан пасивності [6]. Так, люди менше шкодують через втрати, яких зазнали внаслідок своєї бездіяльності, аніж діяльності, і це є причиною низької схильності до ризику більшості людей. Тому активна поведінка, спрямована на зміну дійсності, є винятковим явищем у щоденному житті людини. Аналізуючи соціальну активність як таку, що за своїми цілями протилежна індивідуальній активності особистості (такий підхід у визначенні соціальної активності найбільш поширений серед соціологів), авторка на основі власних досліджень і даних щорічних соціологічних досліджень громадської активності в Польщі висунула гіпотезу про існування так званого загального синдрому активності. Загальний синдром активності – поняття, що описує активність особистості незалежно від сфери її діяльності, тобто М. Левицька припускає, що соціально активні люди є активними і в інших сферах (економічній, професійній, навчальній) людської діяльності [там само]. Підтверджують цю гіпотезу дані, що найбільш соціально активними в Польщі є підприємці, менеджери та студенти. Соціальну ж активність психолог відносить до типу “неприбуткової” активності, яка не обіцяє матеріальної вигоди за участі у соціальних діях. Ключовими в концепції “двостежкової” соціальної активності Левицької є поняття “соціального капіталу” і “культурного капіталу”. Обидва поняття увійшли до психологічного словника із соціології, однак, на думку авторки концепції, вони мають чітке психологічне підґрунтя. Соціальний капітал – це всі соціальні контакти людини в широкому розумінні, а також система норм і правил, що регулюють ці контакти (довіра до інших, норма взаємності, ввічливості тощо) [там само]. Поява і популярність цього поняття зумовлена насамперед працями американського соціолога Роберта Путнама, який досліджував соціальну активність жителів Італії та Америки. Культурний капітал – це володіння знаннями, уміннями, освітою, а також набутими в процесі соціалізації культурними моделями. Поняття “культурного капіталу” впровадив у науковий обіг французький соціолог П’єр Бурдьє для опису механізмів соціальної стратифікації французького суспільства. Обидва поняття можуть характеризувати як ціле суспільство, так і конкретну особу. Наприклад, мірою соціального капіталу певного регіону буде кількість громадських організацій, що функціонують у ньому, чи рівень довіри мешканців один до одного, а мірою індивідуального соціального капіталу при цьому буде кількість організацій, до яких належить особа, чи її власний рівень довіри до інших. Аналогічно, мірою культурного капіталу суспільства є кількість осіб, що мають освіту, кількість бібліотек, книгарень, театрів тощо, а мірою культурного капіталу особи – отриманий диплом про освіту, кількість книжок, що є в домашній бібліотеці. Проведені М. Левицькою дослідження впливу соціального і культурного капіталів особистості на її соціальну активність показали, що ці два капітали є двома різними “стежками” соціальної активності, причому соціальний капітал визначає більшою мірою локальну соціальну активність (на користь свого місця проживання, праці тощо), а культурний капітал має більше зв’язків із загальною соціальною активністю, у т. ч. організаційною. Висновок. Проаналізовані нами підходи до вивчення соціальної активності в психології засвідчують багатогранність цієї проблеми, що, у свою чергу, зумовлює складність її дослідження. Кожен з підходів розглядає лише окремі аспекти цього поняття, не надаючи цілісного погляду на нього. Однак спільним у цих підходах є розуміння соціальної активності як цілеспрямованого вибору поведінки з боку суб’єкта, добровільно взятих на себе зобов’язань. Предметом подальшого аналізу в межах цієї теми можуть бути індивідуальні особливості соціальної активності, а також процес формування соціальної активності особистості. Література 1. Закон України “Про об’єднання громадян”. – Режим доступу: //http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2460-12. 2. Орбан-Лембрик Л. Е. Психологія управління. – К.: Академвидав, 2003. – 568 с. 3. Encyklopedia psychologii / Pod red. W. Szewczuka. – Warszawa: Fundacja innowacja, 1998. – 1213 s. 4. Bales R. F., Cohen S. P., Williamson S. A. SYMLOG: A System for the Multiply Level Observation of Groups. – New York: The Free Press, 1979. – 537 p. 5. Грабовська С. Багатовекторна модель соціальної активності особистості // Трансформація парадигм мислення та концепцій знання під впливом сучасних викликів у загальній, соціальній, практичній і прикладній філософії”, м. Львів, 29–30 листоп. 2007 р.: Тези міждисциплін. конф. / Відп. за вип. проф. А. Карась. – Л., 2007. – С. 80–81. 6. Lewicka M. Ways to make people active: The role of place attachment, cultural capital, and neighborhood ties // Journal of environmental psychology. – 2005. – № 25. – P. 381–395. Н А Ш І А В Т О Р И Абеляр Вікторія Миколаївна інспектор Львівського державного університету внутрішніх справ Акименко Ольга Олексіївна старший викладач кафедри психології Луганського національного університету ім. Т. Шевченка Андрієнко Олена Валеріївна здобувач кафедри юридичної психології Національного університету внутрішніх справ України Батраченко Іван Георгійович завідувач кафедри соціальної психології та психології управління Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара, кандидат психологічних наук Голіна Ірина Володимирівна старший викладач Донецького інституту ринку та соціальної політики Губенко Олександр Володимирович докторант Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України, кандидат психологічних наук Данцева Олена Миколаївна старший викладач кафедри соціальної психології та психології управління Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара Донченко Олена Андріївна головний науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, доктор соціологічних наук Дорошенко Сергій Іванович доцент кафедри політології Національного університету “Львівська політехніка”, кандидат історичних наук Дроздова Марина Анатоліївна асистент кафедри соціальної та практичної психології Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка Запривода Тетяна Юріївна аспірантка кафедри психології та психології управління Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара Захаров Кирило Віталійович студент Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара Карпенко Зіновія Степанівна завідувачка кафедри педагогіки та вікової психології Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, доктор психологічних наук Кияшко Лариса Олександрівна завідувачка лабораторії психології політичної участі Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Костицький Михайло Васильович професор кафедри філософії права та юридичної логіки Київського національного університету внутрішніх справ, академік АПрН України, член-кореспондент АПН України, доктор юридичних наук Крайчинська Валентина Анатоліївна науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України Краснякова Алла Олексіївна науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України Кривоконь Наталія Іванівна завідувачка кафедри соціальної роботи Чернігівського державного інституту права, соціальних технологій та праці, кандидат психологічних наук Ліщинська Олена Альбертівна старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Найдьонова Любов Антонівна заступник директора Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Никоненко Ліна Василівна доцент кафедри соціальної психології Донецького інституту ринку та соціальної політики, кандидат соціологічних наук Овчаров Анатолій Олександрович старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат соціологічних наук Пахомов Ілля Володимирович аспірант Інституту соціальної та політичної психології АПН України Пенькова Олена Іванівна провідний науковий співробітник Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України, кандидат психологічних наук Петрунько Ольга Володимирівна старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Плющ Олександр Миколайович старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Полунін Олексій Васильович старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Пономаренко Лариса Петрівна доцент Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, кандидат психологічних наук Романовська Ольга Олександрівна студентка Луганського національного університету ім. Т. Шевченка Рудик Тетяна Іванівна студентка Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара Скнар Оксана Миколаївна науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Слюсаревський Микола Миколайович президент Асоціації політичних психологів України, директор Інституту соціальної та політичної психології АПН України, член-кореспондент АПН України, кандидат психологічних наук Спірідонова Лідія Костянтинівна аспірантка Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Сусська Ольга Олександрівна завідувачка кафедри соціальної психології та соціальних технологій МАУП, кандидат філософських наук Татенко Віталій Олександрович головний науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, член-кореспондент АПН України, доктор психологічних наук Трухан Оксана В'ячеславівна аспірантка Черкаського державного технологічного університету Чолій Софія Мирославівна асистент кафедри психології Львівського національного університету ім. Івана Франка З М І С Т ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТА АКТУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ Слюсаревський М. М. Історія становлення політичної психології на зарубіжних і вітчизняних теренах 3 Губенко О. В. Проблема геополітичного вибору України і соціально-психологічні особливості мультикультурного синтезу як чинника соціально-історичного розвитку 15 Костицький М. В. Психологія соціальної і політичної дієздатності особи 24 Найдьонова Л. А. Розвиток громадянського суспільства як участь у колективних діях спільнот 33 Петрунько О. В. Можливості прогнозування наслідків медіа- впливу на політичні настанови реципієнтів в умовах медіа-комунікації 50 Татенко В. О. До питання про інтимно-особистісну сферу політичного життя 62 ЛЮДИНА І ПОЛІТИКА. ОСОБИСТІСТЬ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРА Акименко О. О., Романовська О. О. Харизма і особливості “харизматичної” особи 75 Батраченко І. Г., Рудик Т. І. Відмінності репрезентації образу жінки-політика у свідомості молоді та представників зрілого віку 83 Дроздова М. А. Образи вітчизняних політичних лідерів у свідомості дітей та молоді 91 Запривода Т. Ю. Політична еліта як предмет психологічного дослідження 100 Карпенко З. С. Аксіопсихологічні чинники формування політичної еліти в Україні 107 Краснякова А. О. Феномен суб’єктності в контексті політичного лідерства 113 Плющ О. М. Феноменологія політичної діяльності з позиції суб'єктного підходу 123 Полунін О. В. Часовий вимір досвіду особистості. Актуальність інтегрованого дослідження 132 Скнар О. М. Політична компетентність у вимірі суб’єктності 141 Сусська О. О. Лідер у кризовому суспільстві (політик, політична організація у дзеркалі психології створення іміджів) 149 ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ ТА ПОБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА Абеляр В. М. Особливості вольової регуляції особистості в процесі суспільно корисної діяльності 160 Андрієнко О. В. Еволюція інституту компенсації моральної шкоди як показник формування громадянського суспільства 167 Голіна І. В. Емоційно-вольовий компонент громадянської активності молоді 175 Данцева О. М. Інтент-аналіз політичного антиципаційного дискурсу в Україні 184 Данцева О. М., Захаров К. В. Особливості політичної антиципації студентської молоді 193 Донченко О. А. Феномен психічної інфляції в сучасній українській політиці 202 Дорошенко С. І. Психологічна готовність громадянина до участі в політичному житті: наукова категорія “темперамент” у контексті французької політичної теорії 213 Кияшко Л. О. Соціально-психологічні детермінанти протестного потенціалу молоді 221 Крайчинська В. А. Спрямованість особистості та спільноти: ступінь суб’єктності самонастановлення 227 Кривоконь Н. І. Роль соціальної роботи в аспекті побудови громадянського суспільства 236 Ліщинська О. А. Соціально-психологічні параметри і критерії визначення деструктивних впливів у спільноті та на спільноту 240 Никоненко Л. В. Довіра як соціально-психологічний феномен 249 Овчаров А. О. Менталітет як фактор політичної влади 257 Пахомов І. В. Політичні цінності засуджених-рецидивістів 265 Пенькова О. І. Моральна цілісність громадянина 271 Пономаренко Л. П., Спірідонова Л. К. Соціальні аксіоми українців як чинник формування громадянського суспільства 279 Трухан О. В. Підходи до пояснення ціннісної детермінації політичних стереотипів у масовій українській свідомості 289 Чолій С. М. Психологічні аспекти вивчення громадської діяльності молоді 297 Наші автори 305 С О Д Е Р Ж А Н И Е ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ И АКТУАЛЬНЫЕ ЗАДАЧИ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ПСИХОЛОГИИ НА СОВРЕМЕННОМ ЭТАПЕ ОБЩЕСТВЕННОГО РАЗВИТИЯ Слюсаревский Н. Н. История становления политической психологии за рубежом и в Украине 3 Губенко А. В. Проблема геополитического выбора Украины и социально-психологические особенности мультикуль- турного синтеза как фактора социально-исторического развития 15 Костицкий М. В. Психология социальной и политической дееспособности личности 24 Найденова Л. А. Развитие гражданского общества как участие в коллективных действиях сообществ 33 Петрунько О. В. Возможности прогнозирования последствий медиавоздействия на политические установки реципиентов в условиях медиакоммуникации 50 Татенко В. А. К вопросу об интимно-личностной сфере политической жизни 62 ЧЕЛОВЕК И ПОЛИТИКА. ЛИЧНОСТЬ ПОЛИТИЧЕСКОГО ЛИДЕРА Акименко О. А., Романовская О. А. Харизма и особенности “харизматической” личности 75 Батраченко И. Г., Рудык Т. И. Отличия репрезентации образа женщины-политика в сознании молодежи и представителей зрелого возраста 83 Дроздова М. А. Образы отечественных политических лидеров в сознании детей и молодежи 91 Запривода Т. Ю. Политическая элита как предмет психологического исследования 100 Карпенко З. С. Аксиопсихологические факторы формирования политической элиты в Украине 107 Краснякова А. А. Феномен субъектности в контексте политического лидерства 113 Плющ А. Н. Феноменология политической деятельности с позиции субъектного подхода 123 Полунин А. В. Временное измерение опыта личности. Актуальность интегрированного исследования 132 Скнар О. Н. Политическая компетентность в измерении субъектности 141 Сусская О. А. Лидер в кризисном обществе (политик, политичес- кая организация в зеркале психологии создания имиджей) 149 ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ФАКТОРЫ ДЕМОКРАТИЗАЦИИ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ЖИЗНИ И ПОСТРОЕНИЯ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА Абеляр В. Н. Особенности волевой регуляции личности в процессе общественно полезной деятельности 160 Андриенко Е. В. Эволюция института компенсации морального ущерба как показатель формирования гражданского общества 167 Голина И. В. Эмоционально-волевой компонент гражданской активности молодежи 175 Данцева Е. Н. Интент-анализ политического антиципационного дискурса в Украине 184 Данцева Е. Н., Захаров К. В. Особенности политической антиципации студенческой молодежи 193 Донченко Е. А. Феномен психической инфляции в современной украинской политике 202 Дорошенко С. И. Психологическая готовность гражданина к участию в политической жизни: научная категория “темперамент” в контексте французской политической теории 213 Кияшко Л. А. Социально-психологические детерминанты протестного потенциала молодежи 221 Крайчинская В. А. Направленность личности и сообщества: степень субъектности самонаставления 227 Кривоконь Н. И. Роль социальной работы в аспекте построения гражданского общества 236 Лищинская Е. А. Социально-психологические параметры и критерии определения деструктивных воздействий в сообществе и на сообщество 240 Никоненко Л. В. Доверие как социально-психологический феномен 249 Овчаров А. А. Менталитет как фактор политической власти 257 Пахомов И. В. Политические ценности осужденных- рецидивистов 265 Пенькова Е. И. Моральная целостность гражданина 271 Пономаренко Л. П., Спиридонова Л. К. Социальные аксиомы украинцев как фактор формирования гражданского общества 279 Трухан Е. В. Подходы к объяснению ценностной детерминации политических стереотипов в массовом украинском сознании 289 Чолий С. М. Психологические аспекты изучения общественной деятельности молодежи 297 Наши авторы 305 C O N T E N T S THEORETICAL AND METHODOLOGICAL PROBLEMS AND ACTUAL TASKS OF POLITICAL PSYCHOLOGY AT PRESENT STATE OF SOCIAL DEVELOPMENT Slusarevskiy M.M. History of political psychology development in our country and abroad. 3 Gubenko O.V. The problem of political choice of Ukraine, social and psychological peculiarities of multicultural synthesis as a factor social and historical development. 15 Kostitskiy M.V. Psychology of social and political capability of a person. 24 Naidjonova L.A. The development of civil society by means of participation in collective community activity. 33 Petrunko O.V. The prognostic possibilities of consequences of mass media influence on recipients’’ political attitudes. 50 Tatenko V.O. Intimate and personal spheres of political life. 62 A PERSON AND POLITICS. PERSONALITY OF A POLITICAL LEADER Akimenko O.O., Romanovska O.O. Charisma and peculiarities of charismatic personality. 75 Batrachenko I.T., Rudik T.I. The differences in representation of a woman-politician image in mass conscience of youth and adults. 83 Drozdova M.A. Ukrainian political leader’s image in child and youth conscience. 91 Zaprivoda T.Yu. Political elite as a subject of psychological research. 100 Karpenko Z.S. Axial psychological determinants in the formation of Ukrainian political leaders. 107 Krasniakova A.O. The phenomenon of subjectivity in the context of political leadership. 113 Pliusch A.N. Phenomenology of political activity based on subjective approach. 123 Polunin O.V. The temporal dimension of a personal experience. Actuality of its integral research. 132 Sknar O.M. Political competence in subject paradigm. 141 Suska O.O. Leader in crisis society (politician and political organization in the mirror of creative image psychology) 149 PSYCHOLOGICAL FACTORS OF POLITICAL LIFE DEMOCRATIZATION AND THE DEVELOPMENT OF CIVIL SOCIETY Abelar V.M. The peculiarities of person strong-willed regulation in the course of socially useful activity 160 Andrienko O.V. Evolution of the legal institute of moral injury indemnifications an indicator of the development of democratic society. 167 Golina I.V. Emotional and will component in youth social activity 175 Dantseva O.M. Intent-analysis of political anticipation discourse in Ukraine. 184 Dantseva O.M., Zaharov K.V. The peculiarities of political anticipation of students. 193 Donchenko O.A. The phenomenon of psychic inflation in Ukrainian policy. 202 Doroshenko S.I. Psychological readiness of a citizen to the participation in political life. Scientific category of “temperament” in the context of French political theory. 213 Kiyashko L.O. Social and psychological determinants of youth protest potential. 221 Kraichinska V.A. Orientation of personality and community: self-attitude level. 227 Krivokon N.I. The role of social work in the development of civil society. 236 Lischinska O.A. Social and psychological parameters and criteria of destructive influences in and on the community. 240 Nikonenko L.V. Trust as the social and psychological phenomenon 249 Ovcharov A.A. Mentality as a factor of political power. 257 Pahomov I.V. Political values of convicted recidivists. 265 Penkova O.I. Moral entity of a citizen. 271 Ponomarenko L.P., Spiridonova L.K. Social axioms as a factor of the development of civil society. 279 Truhan O.V. Some approaches to the explanation of value determination of political stereotypes in mass Ukrainian conscience. 289 Choliy S.M. Psychological aspects of personal public activity of youth. 297 Our Authors 305 Н а у к о в е в и д а н н я ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Збірник наукових праць Випуск 7 Редактори: З. А. Городиська, Т. А. Кузьменко Оператори: Н. М. Галяткіна, І. В. Микитенко, І. І. Ревера, І. В. Трохимець Переклад анотацій (англ.) Т. Б. Тихонова Макет і технічна редакція Л. П. Черниш Підписано до друку 25.11.2008р. Формат 84х108/32. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Ум. друк. арк. 19,5. Обл.-вид. арк. 20,0. Тираж 300 пр. Зам. №289. Видавництво “Міленіум” Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК №535 від 19.07.2001 р. м. Київ, вул. Фрунзе, 18, оф. 101. Тел./факс 501-52-49