Асоціація політичних психологів України Інститут соціальної та політичної психології АПН України ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Збірник наукових праць Випуск 5–6 За загальною редакцією члена-кореспондента АПН України М. М. Слюсаревського Упорядники В. О. Васютинський, О. А. Ліщинська Київ – 2007 ББК 66.07+88.8 Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту соціальної та політичної психології АПН України (протокол №02/07 від 27 лютого 2007 р.) Р е д а к ц і й н а р а д а: М. М. Слюсаревський (голова, м. Київ), М. Й. Варій (м. Львів), О. М. Лактіонов (м. Харків), С. Д. Максименко (м. Київ), М. І. Михальченко (м. Київ) Р е д а к ц і й н а к о л е г і я: В. О. Татенко, д-р психол. наук (голова); В. П. Казміренко, З. С. Карпенко, Л. Е. Орбан-Лембрик, Т. М. Титаренко, В. В. Третьяченко – доктори психол. наук; О. А. Донченко – д-р соціол. наук; Л. А. Найдьонова – канд. психол. наук (заст. голови); Л. В. Григоровська – канд. пед. наук Постановою ВАК України №1-05/7 від 04.07.2006 р. збірник визнано фаховим виданням із психологічних наук Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. праць / За заг. ред. М. М. Слюсаревського; Упоряд. В. О. Васютинський, О. А. Ліщинська. – К.: Міленіум, 2007. – Вип. 5–6. – 336 с. Автори вміщених у збірнику статей досліджують психоаналітичне підґрунтя соціально-політичних процесів, історичні та етнічні аспекти політико-психологічної проблематики. Висвітлюються проблеми безпеки психосоціального простору людини, саморозвитку і соціалізації особистості в сучасних суспільно-політичних умовах. Адресується вченим, які працюють у галузях політичної психології та суміжних наук, викладачам і студентам. ISBN 966-80-63-87-12 ББК 66.07+88.8 © Інститут соціальної та політичної психології АПН України, 2007 ПСИХОАНАЛІТИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ VERSUS ПСИХОАНАЛІЗ Н. Ф. Каліна, м. Сімферополь Реконструюється традиція психоаналітичного розгляду та інтерпретації соціально-психологічних феноменів. Показано, як з розвитком глибинно-психологічної теорії посилювався нігілізм у трактуванні соціальних аспектів людської активності, що досяг свого апогею в постмодерністських рефлексіях несвідомого. Висловлюються сумніви щодо можливості плідної інтеграції психоаналізу і соціальної психології на сучасному рівні розвитку теоретичної бази зазначених дисциплін. Ключові слова: соціальна психологія, психоаналіз, неофрейдизм, індивід, соціум, індивідуалізація, соціалізація. Реконструируется традиция психоаналитического рассмотрения и интерпретации социально-психологических феноменов. Показано, как по мере развития глубинно-психологический теории нарастал нигилизм в трактовке социальных аспектов человеческой активности, достигший своего апогея в постмодернистских рефлексиях бессознательного. Выражаются сомнения в возможности плодотворной интеграции психоанализа и социальной психологии на современном уровне развития теоретической базы указанных дисциплин. Ключевые слова: социальная психология, психоанализ, неофрейдизм, индивид, социум, индивидуализация, социализация. An attempt is made to reconstruct a tradition of the research and interpretation of the social-psychological phenomena. In the course of in- depth psychological theory development, it is demonstrated how there increased negation in explaining social aspects of people activity, which reached its apogees in post-modern reflections of unconscious. The author expresses doubts as to the possibility of fruitful integration of psychoanalysis and social psychology at a modern level of development in theoretical grounds of the mentioned subjects. Key words: social psychology, psychoanalysis, neo-Freudism, individual, social interaction, individualization, socialization. Проблема. Стосунки психоаналізу із соціальною психологією важко назвати дружніми. Поодинокі спроби інтеграції, коли психоаналітичні теорії органічно доповнюють і позитивно інтерпретують результати соціально-психологічних досліджень, лише виняток, який підтверджує правило [1–5]. Сучасний стан стосунків між цими двома розділами гуманітарного знання – це континуум, який починається з відчуження, дистанціювання, а завершується повним антагонізмом. Щоб адекватно пояснити соціальні, суспільно-політичні події та процеси, однієї психоаналітичної теорії замало. Це можна зробити, лише спираючись на нові теорії і методи глибинної психології – важливої складової гуманітарного знання. Мета статті: з’ясувати сучасний стан стосунків між соціальною психологією і психоаналізом як двома розділами гуманітарного знання; привернути увагу наукового загалу, передусім представників глибинної психології, до нагальної потреби створення нових теорій, спроможних науково достовірно і позитивно пояснити соціально-психологічну реальність, і, відповідно, розроблення методу такого пояснення. Передусім слід зупинитися на неофрейдистських теоріях, які досить часто розглядаються як соціально-психологічний напрям розвитку психоаналізу. До певної міри це, може, і так, але що насправді являють собою неофрейдистські ідеї? Це зазвичай блискуче бачення негативних аспектів соціального життя, соціальної активності особи та соціуму в цілому. Головна мета неофрейдистських праць – боротьба з ілюзіями щодо соціальної природи людини, висвітлення невротичних аспектів суспільства та його інститутів, аналіз негативного впливу соціального на душевне і психічне здоров’я. Згадаймо хоча б красномовність назв праць фундаторів неофрейдизму: “Культура і невроз” [6], “Утеча від свободи” [7], “Анатомія людської деструктивності” [8] тощо. Означену негативну традицію започаткував, безперечно, З. Фройд. Спочатку він ґрунтовно розглянув невротизуючий вплив суспільства на індивідуальну психіку (у статті “Культурна сексуальна мораль та сучасна нервозність” [9]), а в більш пізніх працях довів не тільки можливість, а й обов’язковість розвитку патологізованих утворень – таких, наприклад, як обсесивна релігійність – у великих людських спільнотах [10]. Саме Фройд заклав основи розуміння колективного людського буття як невротичного. Схожих поглядів тримався і К. Г. Юнґ, що, як відомо, “не вірив у колективну мудрість індивідуальних невігласів” і вважав індивідуацію завданням для обраних. Маніфестом юнґіанського соціально-психологічного знання є праця “Сучасність та майбутнє” (1957), де Юнґ не тільки подав негативне тлумачення післявоєнного європейського суспільства, а й склав вельми похмурий прогноз його подальшого розвитку та впливу на особистість [11]. Прогноз цей, як ми тепер бачимо, майже повністю справдився. У більш пізніх працях, таких як “Aion” [12], “Про природу психе” [13], він явно протиставляв життя за законами соціуму (на рівні Персони) можливості духовного розвитку і досягнення індивідуації (рівень Самості). У відомій праці “Психологія мас і аналіз людського Я” [14] Фройд розглядає соціальне як симптом. Поділяючи аспекти людської активності на соціальні і нарцисичні, він називає принципи соціального співіснування та спільної діяльності едипальними утвореннями, що мають компромісну (між виповненням бажання і захистом від неусвідомленого потягу) природу. Тому стійкість соціальних обмежень невелика, а диференційованість – незначна. Ці уявлення поділяв і Ж. Лакан, згідно з яким природу соціального слід розуміти як фетиш, ознаку несимволізованої насолоди, адресовану Іншому. Соціальне як симптом протистоїть Реальній насолоді, яка разом з означальним утворює синтом. Соціальний світ Уявних симптомів ізолює суб’єкта від синтому його Реального екзистенційного буття [15]. Зазначена вище негативна позиція психоаналізу щодо соціальної психології пояснюється насамперед тим, що остання впродовж свого розвитку неодноразово декларувала примат колективних рис над індивідуальними, відкидала своєрідність і неповторність людської сутності окремого індивіда. Згадаймо лише популярне за радянських часів визначення особистості як сукупності соціальних стосунків. Звичайно, з таким розумінням природи особистості (його екстремальну форму відображають погляди відомого радянського соціального психолога А. В. Петровського [16]) жоден глибинний психолог ніколи не погодиться. У соціальних психологів і психоаналітиків існують суттєві розбіжності поглядів щодо взаємовпливу індивіда та суспільства. За Фройдом, цей вплив є тотально невротизуючим, негативним, а соціальна психологія лише знаходить виправдання процесові пригнічення індивіда або ж раціоналізує його цілі, наслідки та обставини. Натомість соціальна психологія декларує абсолютну необхідність вимушеної соціалізації для людського існування, підкреслюючи, що іншого шляху стати членом суспільства просто немає: не можна жити у суспільстві і водночас бути вільним від нього. Звичайно, експліковані вище взаємини між соціальною психологією і психоаналізом можна інтерпретувати в суто психоаналітичному дусі – як групову проекцію на соціум конфлікту із жорстким Супер-его. У чому ж тоді полягає вторинна вигода від вказаної проекції? Для психоаналітиків ця вигода зумовлена тим, що негативна концепція соціалізуючого впливу суспільства убезпечує від зосередженості на пошуку конструктивних механізмів соціальної взаємодії і, таким чином, соціальне в цілому стає для психоаналізу своєрідним селф-об’єктом. Перед нами – типове нарцисичне розширення глибинної психології, яка до того ж послідовно ігнорує нові соціальні явища та процеси. Глобалізація, світовий тероризм, панісламістське протистояння – усе це чомусь не стає для сучасного психоаналізу об’єктом дослідження. Натомість нове предметне поле досліджень окупували представники напряму, який я, згідно з традицією, називаю постмодерністськими рефлексіями несвідомого. У більшості з них негативістське ставлення до соціально-психологічних реалій виражене ще сильніше, ніж у психоаналітиків першої половини ХХ ст. Яскравими прикладами можуть бути теорії Ж. Бодріяра або М. Фуко [17; 18]. Ці автори використовують лаканівську концепцію Символічного [15] як тотальний пояснювальний принцип для аналізу соціально-психологічних явищ; останні, у свою чергу, трактуються як артефакти процесів соціального обміну або стосунків з Іншим Що ж до більш оригінальної, але не настільки широковідомої шизоаналітичної концепції суспільства Ж. Делеза і Ф. Ґваттарі, то вона утверджує набагато радикальніші негативні конотації суспільних зв’язків та інститутів. Пророкуючи кінець едипального буржуазного суспільного ладу, шизоаналітики протиставляють йому номадизм (кочове життя) як модель вільного, соціально індетермінованого людського існу- вання [19; 20]. Кінець соціального, за Бодріяром, є логічним завершенням перетворення суспільства в масу, яка “виступає характеристикою нашої сучасності як явище вельми імплозивне, тому що воно не може бути освоєне ніякою традиційною практикою, ніякою традиційною теорією, а можливо, взагалі не підвладне жодній теорії або практиці” [17, с. 7]. У масах як пористому, аморфному, абсолютно нейтральному середовищі тоне не просто кожний сенс, а розчиняється, розсмоктується самий зв’язок між означуваним та означальним. Маса – це тотальне ніщо, ні суб’єкт, ні об’єкт, який пройшов шлях розвитку від опору до гіперконформізму і зараз не піддається жодному впливові, не сприймає ніякої інформації і лише сито клубочиться в просторі, що раніше був соціальним. Соціальна енергія маси повністю втрачена, тому вона поглинає і розчиняє в собі кожну дійсну активність, кожну цінність, кожен сенс. Бодріяр, автор взагалі дуже красномовний, в описі маси досягає небувалої сили афористичності: “Маса засмоктує всю соціальну енергію, і та перестає бути соціальною енергією. Маса поглинає всі знаки і сенси – відтепер вони не є знаками і сенсами. Вона поглинає всі звернення до себе, так що від них не залишається нічого. На всі поставлені до неї запитання вона відповідає однаково, стереотипно. Вона ніколи і ні в чому не бере участі. Її намагаються тестувати або ще як-небудь впливати на неї – але це лише маса, яка з повною байдужістю пропускає через себе і вплив (причому увесь вплив), й інформацію (причому всю інформацію), і нормативні вимоги (причому всі нормативні вимоги). Вона нав’язує соціальному абсолютну прозорість ніщо” [там само, с. 34–35]. Як бачимо, Бодріяр логічно і послідовно довів до абсолюту фрейдистські ідеї щодо негативного впливу соціуму на індивіда та юнґіанські погляди на соціальні спільноти як трясовину, де потопає людина, що не досягла індивідуації, тобто вимушена існувати на рівні Персони. Схожі моделі та відповідні прогнози соціального розвитку і функціонування суспільства можна цитувати й далі, але сутність розбі- жностей між соціальною та глибинною психологією і так досить ясна. А чи можлива конструктивна взаємодія між соціально- психологічними теоріями і психоаналізом? Якої форми може набути позитивна інтеграція цих парадигм? Чи, може, зв’язка “проти”, винесена в заголовок нашого тексту, є атрибутивною для цих розділів гуманітарного знання? Щоб відповісти на ці запитання, слід звернутися до цільової функції психоаналізу. Створений перш за все як метод психотерапевтичної допомоги (і лише в другу чергу – як теорія і метод пізнання), психоаналіз реально допомагає людині пізнати й осягти приховані чинники поведінки та вчинків, несвідомі потяги тощо. І проблемні ситуації, в яких раніше автоматично вмикалися патерни конформної або захисної поведінки, постають перед суб’єктом як такі, де відсутній страх, а можливий вибір і свідомо обґрунтовані рішення. Для соціуму, його окремих частин або проявів, як бачимо, така допомога є непридатною. Місце аналітика посідають дисципліни, що виконують у суспільстві аналітичні та рефлексивні функції, – це історія і соціологія. Інтерпретативний характер моделюючої функції несвідомого суперечить завданням будь-якого соціального інституту (релігії, армії, політики, реклами). Психоаналітичний дискурс для індивіда – потужна можливість відкрити істину, а для суспільства в цілому – лише одна із сонму дискурсивних практик, що існують у даний історичний момент. Висновки. Психоаналітична теорія, яка пояснює соціальні, суспільно-політичні події та процеси аналогічно явищам у психіці окремого індивіда, не здатна вирішити поставлені часом завдання. Про безперспективність такого підходу свідчить і системологія, вказуючи, що цілісність завжди більша за суму своїх частин. Слід чекати (а може, і не слід очікувати?) на новий виток розвитку глибинної психології, у межах якого, можливо, буде створено інші теорії, що спроможуться позитивно і коректно пояснити соціально-психологічну реальність. Поки що таких немає, як нема і головного – методу такого пояснення. Література 1. Одайник В. Психология политики. Политические и социальные идеи Карла Густава Юнга: Пер. с англ. К. Бутырина / Под общ. ред. В. Зеленского. – СПб.: Ювента, 1996. 2. Майстерманн-Зеегер Г. Вклад психоанализа в социальную психологию // Энциклопедия глубинной психологии. – М.: Когито-центр, 2001. – Т. 2. – С. 326–371. 3. Фенихель О. Психоаналитическая теория неврозов. – М.: Акад. проект, 2004. 4. Шледерер Ф. Критика Фрейдом общества, культуры и религии // Энциклопедия глубинной психологии. – М.: Когито-центр, 2001. –Т. 2. – С. 263–303. 5. Эдингер Э.Ф. Эго и архетип. – М.: PENTAGRAPHIC, 2000. 6. Хорни К. Культура и невроз // Психология личности: Тексты / Под ред. Ю. Гиппенрейтер и др. – М., 1982. – С. 118–126. 7. Фромм Э. Бегство от свободы: Пер. с англ. / Общ. ред. и послесл. П. С. Гуревича. – М.: Прогресс, 1990. 8. Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции. – М.: Наука, 1991. 9. Фрейд З. Культурная сексуальная мораль и современная нервозность // З. Фрейд, психоанализ и русская мысль / Сост. и авт. вступ. ст. В. М. Лейбин. – М.: Республика, 1994. – С. 15–29. 10. Фрейд З. Будущее одной иллюзии // Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура / Сост. и вст. ст. А. М. Руткевича. – М.: Ренессанс, 1991. – С. 17–64. 11. Юнг К. Г. Настоящее и будущее // Аналитическая психология: Прошлое и настоящее / К. Г. Юнг, Э. Сэмюэлс, В. Одайник, Дж. Хаббэк; Сост. В. В. Зеленский, А. М. Руткевич. – М.: Мартис, 1995. – С. 113–166. 12. Юнг К. Г. Aion: Пер. с англ. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 1997. 13. Юнг К. Г. О природе психе. – М.: Рефл-бук, 2002. 14. Фрейд З. Массовая психология и анализ человеческого “Я” // Фрейд З. “Я” и “Оно”: Труды разных лет. – Тбилиси: Мерани, 1991. – Кн. 1. – С. 71–138. 15. Лакан Ж. Функция и поле речи и языка в психоанализе. – М.: Гнозис, 1995. 16. Петровский А. В. Личность. Деятельность. Коллектив. – М.: Политиздат, 1982. 17. Бодрияр Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2000. 18. Фуко М. Герменевтика субъекта: Курс лекций в Коллеж де Франс, 1982. Выдержки // СОЦИО-ЛОГОС: Пер. с англ., нем., франц. / Сост., общ. ред. и предисл. В. В. Винокурова, А. Ф. Филиппова. – М.: Прогресс, 1991. – С. 284–311. 19. Делез Ж. Логика смысла. – М.: Академия, 1995. 20. Делез Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? / Пер. с фр. и послесл. С. Н. Зенина. – М.: Ин-т эксперим. социологии. – СПб.: Алетейя, 1998. ДЖЕРЕЛА ІНТЕРСУБ’ЄКТНОСТІ І ТРАНССОЦІЄТАЛЬНОСТІ В ТЕОРІЯХ ЗАСНОВНИКІВ ГЛИБИННОЇ ПСИХОЛОГІЇ В. О. Васютинський, м. Київ Пошук джерел інтерсуб’єктності і транссоцієтальності людської психіки в працях класиків глибинної психології З. Фройда, К. Юнґа, А. Адлера приводить до розгляду внутрішньо-глибинних і зовнішньо- міжособових параметрів психічного функціонування, спільного творення інтерсуб’єктивного простору і транссоцієтального світу, до тлумачення колективних релігійних уявлень крізь призму несвідомого та раннього досвіду значущої взаємодії. Ключові слова: інтерсуб’єктність, інтерсуб’єктна взаємодія, транссоцієтальність, глибинна психологія. Поиск истоков интерсубъектности и транссоциетальности человеческой психики в трудах классиков глубинной психологии З. Фрейда, К. Юнга, А. Адлера приводит к рассмотрению внутренне- глубинных и внешне-межличностных параметров психического функционирования, совместного создания интерсубъективного пространства и транссоциетального мира, к толкованию коллективных религиозных представлений через призму бессознательного и раннего опыта значимого взаимодействия. Ключевые слова: интерсубъектность, интерсубъектное взаимо- действие, транссоциетальность, глубинная психология. Searching for the sources of human psychic’s intersubjectivity and transsocietality represented in the works of classics in the deep psychology Freud Z., K Yung, A, Adler leads to the investigation of internal-deep and external-interpersonal parameters of psychic functioning, common creation of intersubjective space and transsocietal world as well as to the interpretation of the collective religious representations in the light of unconsciousness and early experience of the significant interaction. Key words: intersubjectivity, intersubjective interaction, transsocietality, deep psychology. Проблема. Для людського індивіда світ постає через злиття з іншою людиною, через їхнє співіснування, спільне буття, і це спільне буття відразу ж стає власним буттям індивіда. Такий зв’язок визначає зміст індивідуального існування, наповнює його значеннями й сенсами, але попередньо наснажує його, спонукає до взаємодії, специфічно спрямовує до відображення соціальних впливів. Процес задоволення потреб дитини первісно набуває соціального змісту, стає оптимальним завдяки соціальній організації, що втілюється у вигляді численних інтерперсональних ситуацій. Психічне напруження немовляти натрапляє на пильну увагу з боку дорослих осіб, через що взаємно виявлювані емоційні переживання набувають інтерперсонального характеру та утривалюються як атрибутивна властивість інтерсуб’єктної взаємодії. У процесі такої взаємодії забезпечується психологічно значуще поєднання диспозиційних характеристик індивіда, суб’єкта, особи, що виявляються в середовище, і ситуаційних чинників, які на свій спосіб визначають поведінку людини. Ідеться про своєрідну осциляцію і взаємопроникнення внутрішнього і зовнішнього світів та об’єднання їх у цілісний світ індивідуального буття, де шляхом символічного відо- браження долається відносність зовнішнього і внутрішнього. Психоло- гічно визначальнішим виявляється не об’єктивний зміст ситуації, а суб’єктивна оцінка індивідом ситуації та свого перебування в ній. Міру співвідношення внутрішнього і зовнішнього значуще відображено в поглядах класиків глибинної психології З. Фройда, К. Юнґа, А. Адлера на природу індивідуальної психіки. З. Фройд визнавав пріоритет внутрішніх сприймань над зовнішніми. Для нього індивід – це насамперед психічне Воно, непізнане й несвідоме. На його основі та внаслідок впливу зовнішнього світу розвивається Я, що є зміненою частиною Воно. Я опосередковує впливи зовнішнього світу і заміняє принцип задоволення принципом реальності. Я збагачується життєвим досвідом іззовні, але Воно є його другим зовнішнім світом, який Я намагається собі підпорядкувати [1, с. 359–362, 389]. Отже, Я (зовнішньо- надіндивідуальне) має прямий зв’язок із Воно (внутрішньо- індивідуальним), поєднується з ним, виводиться з нього, а Воно є основою для Я, а не навпаки. К. Юнґ зазначав, що внутрішнє апріорно передує будь-якому свідомому досвідові. Досвід і взагалі психічне не може виникати із чого-небудь зовнішнього. Він розглядав процес індивідуації як поставання й розгортання первісної потенційної цілісності – самості. Це нерозрізненна й незбагненна для нас сутність, у якій зароджуються початки всього нашого душевного життя і на якій сходяться найвищі та останні цілі [2; 3, с. 160–161, 312]. Наділені такими внутрішніми сутностями, індивідуальні суб’єкти заходять між собою в безперервну взаємодію, постійно в ній перебувають. В інтерсуб’єктній взаємодії відбувається не просто символічно-поведінкова інтеракція, а посутнє взаємопроникнення, взаємне зумовлювання і взаємне відкривання двох суб’єктів. Ідентифікація та інші механізми соціально-психологічного впливу стають фактами внутрішньопсихічного життя індивіда. Вони діють як іманентні способи індивідуальної саморегуляції у відповідь на наповнену символічно значущим змістом взаємодію. Фройд уважав (хоча й не розвивав цієї думки докладно), що кожна людина в несвідомій душевній діяльності посідає апарат, який дає їй змогу тлумачити реакції інших людей [1, с. 348]. Таким чином, у переході від індивідуального до міжіндивідуального ракурсу аналізу зберігається важливість усілякого роду індивідуальних захистів, маскувань, спотворень тощо, а дискурс взаємодії великою мірою визначається засадами їхнього функціонування. Проте взаємне узалежнення індивідів – учасників взаємодії – має значно більше аспектів, охоплює практично всі її сфери, пронизує кожний акт. Зв’язок, який утворюється між взаємодійними особами, – це щось набагато складніше, ніж просто взаємне врахування присутності один одного та узгодження спільних дій. В основі цих зв’язків лежать глибинні психологічні залежності. Для Фройда такою основою був лібідозний зв’язок між людьми, що містить і позитивні, і негативні почуття, які не доходять до свідомості внаслідок витіснення. Характеризуючи людську співпрацю, Фройд писав, що між її учасниками звичайно встановлюються лібідозні зв’язки, які визначають і продовжують стосунки далеко за межами вигоди [1, с. 99–101]. Уже в такій простій характеристиці прочитується не тільки думка про неминучість взаємних узалежнень співпрацюючих індивідів, а й натяк на те, що сама співпраця здійснюється як установлення таких узалежнень. Ідея індивідуальної суб’єктності як специфічного вияву універ- сальної сутності набула послідовного втілення в категорії колективного несвідомого Юнґа. Усесильне, об’єктивно психічне діє в постаючій особистості та виявляється у вигляді суб’єктивного. Завдяки відрізненню Я від архетипу людина здобуває можливість відчути свою власну індивідуальність [2, с. 472; 3, с. 300–309]. Вона, отже, може відірватися від закладеної в ній колективної основи через протиставлення себе особам – реальним або вигаданим, у яких вона втілює неосяжну для неї могутність колективного буття. Завдяки такому протиставленню людина усвідомлює себе як окремого індивіда, а те, що є в ній колективного, загального, спільного з іншими людьми, виносить поза себе і покладає як зовнішню щодо неї силу. За А. Адлером, соціум є умовою запуску особистісного розвитку, логіка суспільного життя наповнює реальним змістом індивідуальне життя окремої особи. Відтак єдиний вихід – прийняти цю логіку як абсолютну істину в останній інстанції. Проте справжнім джерелом розвитку є індивідуальна психіка. Розвиток ґрунтується на внутрішньо притаманних індивідові комплексах нижчості, що виникають, зокрема, унаслідок порівняння себе з іншими людьми. Особа надає значення певній діяльності як засобові здобуття вищості. Адлер наполягав на тому, що провідний ідеал постає як прагнення влади над іншими людьми, і це прагнення відтісняє всі інші та справляє вплив на все душевне життя [4, c. 236; 5, c. 27, 113]. Водночас, ніби боячись надто однозначного трактування людської особи як істоти, найбільше заклопотаної зі свого місця в соціальній ієрархії, Адлер намагався компенсувати цю рису так званим соціальним інтересом, справжню природу і походження якого так і не спромігся пояснити. Він трактував його як природжене соціальне почуття (колективний дух, почуття загальнолюдського братерства та самоототоження з усім людством), завдяки якому люди підпорядковуються впливові одні одних із доброї волі [5, с. 59, 249]. Категорії вищості та прагнення влади становлять у концепції Адлера безумовно вищу цінність, ніж дещо банальне соціальне почуття. Адлер досить непослідовно то урівнював ці дві категоріальні системи між собою, то спирався переважно на прагнення вищості (і тоді його тексти стають особливо психологічними), то віддавав перевагу соціальному почуттю, ніби намагаючись залишити простір для соціального оптимізму. Адже якщо соціальне почуття розглядати як провідну засаду тлумачення людської поведінки, то прагнення вищості треба поставити на належне йому підпорядковане місце. Результатом безперервних інтерсуб’єктних взаємодій стає інтерсуб’єктивний світ – прототип соцієтальної структури і водночас першооснова колективної (квазі)суб’єктності, достеменне існування яких досягає найбільшої вираженості в інтеракційно-феноменоло- гічному дискурсі. У процесі інтерсуб’єктної взаємодії індивідуальні уявлення й фантазії, ставлення й наставлення проекуються в міжособовий, інтерсуб’єктивний простір. У цьому просторі під впливом взаємодійних чинників вони підлягають абстрагувальній символізації і лягають в основу формування позамежних (але не тільки трансцендентальних і трансперсональних) сфер індивідуального і соцієтального буття. Ці сфери постають та існують як розмаїті форми суб’єктивних вражень індивідуальних суб’єктів про наявність у спільному з іншими особами просторі чогось такого, що не є очевидним, але видається достеменним. Основою й передумовою вичленування своєрідної сфери спільних переживань і вражень є взаємна проекція та обмін трансцендентальними і трансперсональними переживаннями індивіду- альних суб’єктів в умовах міжособової та внутрішньогрупової взаємодії. Відповідні процеси мають відчутно надіндивідуальний характер, певним чином репрезентуються в індивідуальній свідомості, як і в несвідомих переживаннях, але найінтенсивніше виявляються й функціонують в умовах відносно безпосередньої взаємодії кількох (кільканадцятьох, кількадесятьох) індивідуальних суб’єктів. Така специфічна сфера світовідображення править за своєрідну силу, що об’єднує взаємодійних суб’єктів у більш чи менш тимчасову або, навпаки, тривалу інтерпсихічну структуру, яку можна назвати транссоцієтальною. Від трансперсонального транссоцієтальне відрізняє його між- та надіндивідуальний характер. Що ж до трансцендентного рівня, то, порівняно з ним, транссоцієтальний простір виявляється значущіше вплетеним і прив’язаним до змістів та результатів спільної соціальної активності учасників взаємодії. Завдяки потужній психологічно значущій емоційній підтримці всіх або більшості членів соціуму надіндивідуальна система світогляд- них уявлень набуває ознак надлюдської, надсуспільної, власне транссоцієтальної, а далі й трансцендентної сили, найтиповішим утіленням якої є образ/постать Бога. Зародження чи не найабстрактнішої людської ідеї – ідеї Бога – Фройд виводив із зв’язку з батьком: від ставлення до тілесного батька залежить особисте ставлення до Бога, і Бог є не чим іншим, як звеличеним батьком. В едиповому комплексі Фройд убачав джерела релігії, моралі, суспільності та мистецтва [1, с. 336, 346]. Батько перетворюється на Бога мірою того, як дитина перетворюється на дорослу людину. Фройд описував цей процес таким чином: дорослішаючи, людина помічає, що їй судилося назавжди залишитися дитиною, що вона ніколи не перестане потребувати захисту від потужних чужих сил, тому вона створює собі богів, яких наділяє рисами батьківського образу, яких боїться, яких намагається схилити на свій бік і яким вручає себе як захисникам. Реакцією дорослої особи на свою безпорадність стає формування релігії [6, с. 36]. Перший теоретичний утвір людини – створення духів, писав Фройд, виник із того самого джерела, що й перші моральні обмеження, яким вона підпо- рядковується з приписів табу. Сумління являє собою внутрішнє відтворення недопустимості певних бажань. Ця недопустимість не потребує жодних доказів, вона сама собою безсумнівна [1, с. 261, 284]. У пізніх працях Фройд намагався проаналізувати механізми залежностей між індивідуальною несвідомою психікою і психікою масовою, ідеологізованою. Якщо в найзагальнішому вигляді причиною особистісних неврозів є конфлікт між несвідомими потягами індивіда та обмежувальним тиском соціуму, то одним із найефективніших шляхів зняття невротичних напружень стає прилучення індивіда до соціально вироблених схем більш чи менш ілюзорного задоволення невротичних потреб. Усі зв’язки з релігійно- або філософсько- містичними сектами й об’єднаннями Фройд розглядав як вираження непрямого лікування розмаїтих неврозів. Примусову нав’язливість релігійної традиції він пояснював переживанням витіснення, перебуванням у несвідомому [1, с. 137, 262, 279; 6, с. 225]. Відтак релігія, за Фройдом, – це ілюзія, довести яку неможливо, але яка водночас є неспростовною. Релігія пояснює людям світ, дає їм захист і почуття щастя, спрямовує їхні переконання та дії. У зв’язку із цим Фройд трактував релігію як універсальний невроз, засвоєння якого знімає з благочестивого вірянина завдання виробляти свій персональний невроз [6, с. 42–43, 54; 7, с. 401–403]. За Юнґом, перше формулювання поняття Бога в первісних народів утілювалося в понятті розлитої магічної сили, примітивної енергетики. Ідея надмогутньої істоти є повсюдною, бо становить певний архетип. В образі Бога фіксується здатність певних психічних змістів ставати нав’язливими для свідомості і впливати на настрої та вчинки [3, с. 108–109, 312; 8]. Одним з головних завдань соціально зорієнтованого психоаналізу часто-густо буває встановлення зв’язку між несвідомим та ідеологією. Джерела ідеологічних відображень дійсності Юнґ шукав в індивідуальних репрезентаціях колективного несвідомого, із якого суспільство вилучало своїх богів і демонів і всі ті ідеї, без яких людина перестає бути людиною [3, с. 106]. Таким чином, Юнґ поміщав справжню причину людських дій і вчинків в індивідуально репрезентовану, але спільну для всіх людей психічну структуру. Ця структура спонукає людину з більшою готовністю перейматися певними ідеями. Як писав Юнґ, у людській душі який-небудь інстинкт або комплекс уявлень концентрує максимальну суму психічної енергії і відтак примушує Я служити йому. Прямий збіг індивідуальної свідомості з архаїчним образом Бога є, за Юнґом, несвідомою закономірністю [3, с. 113, 220]. За причину виникнення релігійних ідей Юнґ уважав ставлення до батьків. Церква – це духовна заміна для суто природної прив’язаності до батьків, яка звільняє індивідів від несвідомого, природного відношення, від стану початкової несвідомої тотожності [2, c. 109; 3, c. 154]. Утім, у Юнґа інтерактивна природа релігії була все-таки вторинною, бо на перше місце він поставив конкретний інтерес людини. Такі інтереси, писав він, стають свого роду богами, які, якщо їх визнано багатьма, поступово утворюють “церкву” і збирають навколо себе громаду вірян [3, с. 114]. На це можна було б принципово заперечити в тому розумінні, що інтерес як такий не може зародитися просто в надрах індивідуального життя. Інтерес – це безумовно інтерсуб’єктне породження. Відтак інтерактивна природа релігії залишається цілком очевидною. В Адлера прагнення влади переростає, урешті-решт, у прагнення бути подібним до Бога – бажання спроекувати себе за межі своєї особистості, вийти за межі простору й часу [5, с. 187]. Суб’єкта не влаштовує його просторова обмеженість і часова скінченність. Він прагне свого продовження й розширення поза собою, домагаючись влади над тим, що не є ним самим. Відтак суттю взаємодії суб’єкта з об’єктом стає боротьба суб’єкта за владу над об’єктом. В особистісному розвитку поєднуються намагання позбутися почуття нижчості і прагнення влади, здобуття якої й має означати звільнення від власної малоцінності. На основі цих двох чинників особа формує і формулює основну мету – домінувати над до себе подібними. Таку мету Адлер визначав як фіктивну – у тому розумінні, що її зміст суперечить соціально виправданим підставам перебування особи в суспільстві. Ця мета, натомість, не є фіктивною з погляду самої особи, бо допомагає їй орієнтуватися в хаосі повсякденного існування, а на більш високих рівнях розвитку утворює Над-Я індивіда [4, с. 261; 5, с. 65–67]. Мета є компенсацією почуття нижчості. Її не можна цілковито зрозуміти каузально, а можна збагнути як телеологічний план душі, який у разі потреби набуває конкретної форми. Штучно створена постійна мета не має жодних основ у реальній дійсності, тобто є фікцією [5, с. 67; 9, с. 26]. Таким чином, і людина, і суспільство, і людство приречені жити в полоні ілюзії. Спочатку вони її створюють, а потім їй же підпорядковують своє існування. На перший погляд це нібито безглузда активність, але насправді вона має той глибокий сенс, що дає змогу уникнути справжньої безглуздості – нонсенсу існування. Натомість наповнення життя сенсом робить людину вільною, бо підносить її над безтямністю й хаотичністю природного буття. Отже, праці класиків глибинної психології З. Фройда, К. Юнґа, А. Адлера містять важливі методологічні засади пояснення джерел інтерсуб’єктної природи індивідуальної психіки і транссоцієтального контексту людського буття. Ідеться про співвідношення внутрішньо- глибинних і зовнішньо-міжособових параметрів психічного функціо- нування, де внутрішнє відіграє роль енергетично-наснажливих, а зовнішнє – осмислювально-спрямувальних чинників. Взаємне вияв- ляння та проекування індивідуальними суб’єктами внутрішніх змістів у простір міжособової взаємодії стає підставою постання інтер- суб’єктивно-транссоцієтального світу. Його відображення майже неминуче набуває форми трансцендентних переживань, а тлумачення спричиняє породження колективних релігійних уявлень на основі спільно-взаємного опосередкування змістів несвідомого та раннього досвіду взаємодії із значущими особами. Література 1. Фрейд З. “Я” и “Оно”: Труды разных лет. – Тбилиси: Мерани, 1991. – Кн. 1. 2. Юнг К. Г. Психология бессознательного: Собр. соч. – М.: Канон, 1994. 3. Юнг К. Г. Современность и будущее // Одайник В. Психология политики. Политические и социальные идеи Карла Густава Юнга. – СПб.: Ювента, 1996. – С. 205–265. 4. Адлер А. Наука жить. – К.: Port-Royal, 1997. 5. Адлер А. Понять природу человека. – СПб.: Академ. проект, 1997. 6. Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. – М.: Ренессанс, 1991. 7. Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции. – М.: Наука, 1991. 8. Юнг К. Г. Бог и бессознательное. – М.: Олимп, АСТ-ЛТД, 1998. 9. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии. – М.: Фонд ”За экономическую грамотность”, 1995. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОСОБИСТОЇ РЕЛІГІЙНОСТІ О. О. Войновська, м. Сімферополь Висвітлюється проблема особистої релігійності. Емпірично підтверджено існування психологічної специфіки і чіткої диференціації особистої релігійності, зокрема виокремлено такі її типи: шизоїдний, істероїдний, нав’язливий, депресивний. Описано істотні психологічні відмінності у сфері особистісної організації представників цих типів. Запропонована типологічна діагностика особистої релігійності дає змогу класифікувати притаманні клієнтові психологічні характеристики і є обов’язковою інформаційною базою для оптимізації психотерапев- тичного процесу. Ключові слова: типи особистої релігійності: шизоїдний, істероїдний, нав’язливий, депресивний; автентична і неавтентична релігійність. Освещается проблема личной религиозности. Эмпирически подтверждено наличие психологической специфики и четкой дифференциации личной религиозности, в частности выделены такие ее типы: шизоидный, истероидный, навязчивый, депрессивный. Описаны существенные отличия в сфере личностной организации пред- ставителей этих типов. Предложенная типологическая диагностика личной религиозности позволяет классифицировать присущие клиенту психологические характеристики и является необходимой инфор- мационной базой для оптимизации психотерапевтического процесса. Ключевые слова: типы личной религиозности: шизоидный, истероидный, навязчивый, депрессивный; аутентичная и неаутентичная религиозность. Current article is devoted to the problem of personal religiousness. Empirical research revealed the existence and exact differentiation of psychological specifics of personal religiousness: schizoid, hysteroid, persuasive, depressive. Representatives of these types have substantial psychological differences in the sphere of personal organization: realization of sense-of-life orientations, in the structure of self-awareness, self- evaluation, uneasiness, rigidity, self-actualization tendencies, using coping and innovative strategies in problem situations, structure of personal religiousness. Diagnostics of types of personal religiousness allow to clarify intrinsic client’s psychological characteristics and to propose necessary information for psychotherapeutic process optimization. Keywords: types of personal religiousness, schizoid, hysteroid, persuasive, depressive, authentic and non-authentic religiousness. Проблема. Різкі зміни політичних, соціальних, економічних і культурних умов буття українського суспільства, починаючи з 90-х років минулого століття, зумовили істотну трансформацію ціннісно- смислової сфери особистості, зокрема привели до виникнення принципово нового психічного утворення – сфери релігійного досвіду особистості. Вивчення релігійності сучасного громадянина України потрібне й актуальне, особливо враховуючи те, що релігійність стає частиною національної самосвідомості громадян. В Україні релігійні свята і традиції набувають останнім часом державного і національного значення. Українське суспільство визнає в цілому потребу духовного, зокрема релігійного, виховання особистості, що дало б змогу уникнути стрімкого зростання негативних явищ у духовному житті суспільства – наркоманії, суїцидних тенденцій, посилення впливу деструктивних культів. Особливою проблемою є масове повернення громадян до релігійних цінностей і формування у багатьох віруючих неадекват- ного, неавтентичного релігійного досвіду. Дослідження психологічних та особистісних основ релігійного досвіду пов’язане з науковими розробками кафедри глибинної психології і психотерапії Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського в межах наукової теми “Свідомі і несвідомі детермінанти самоконституювання суб’єкта”. Не вирішеною досі була проблема суто психологічного дослідження феномена особистої релігійності в сучасній Україні, не існувало належного діагностичного інструменту вивчення цього явища. Нами вперше виділено й описано типи релігійності, які співвіднесено з типами особистісної організації. Запропоновано також концептуальні підходи до терапії, реалізовані в роботі релігійно обізнаного психолога, що працює з віруючими в сучасних соціально- економічних умовах. Мета статті: висвітлення основних результатів проведеного емпіричного дослідження особистої релігійності. Аналіз останніх досліджень і публікацій засвідчив, що найбільш активно сьогодні вивчаються феномени релігійності в парадигмі святобатькової психології ?1; 2? та історичній ретроспективі їх вивчення ?2–6?. У цілому релігійність розглядається рядом дисциплін: філософією, соціологією, психологією. У межах цих наук у різний час і з позицій різних теоретико-методологічних напрямів сформувалися уявлення про природу, розвиток, типологію релігійності. З огляду на це саме поняття релігійності набуло міждисциплінарного статусу, а трактування релігійності є нині широким і синтетичним. Теоретико- методологічні підходи до вивчення релігійності пов’язані з моделлю взаємозв’язків між психологією і релігією. Аналіз проблеми вивчення релігійної особистості показує, що на сьогодні немає єдиної наукової позиції, яка б однозначно пояснювала феномен релігійності. У своєму дослідженні ми використовували такі методи: теоретичний аналіз досліджень з проблеми, тривале включене спостереження, бесіда, тестування. До складеного нами переліку методик увійшли: “Дослідження коппінг-стратегій особистості” Е. Хайма, 16-PF Кеттела (форма С), тест “Смисложиттєві орієнтації” Д. О. Леонтьєва, опитувальник “Структура самоставлення” В. В. Століна і С. Р. Пантелєєва, тест “Самоактуалізуючи тенденції” (адаптований варіант Е. Шострема), опитувальник “Емпатія” Д. Юсупова, шкала індексу життєвого стилю (шкала Плутчика– Келлермана–Конте), шкали тривожності, ригідності, екстраверсії опитувальників Г. Айзенка і Ч. Спілберга, опитувальник з вивчення інноваційного потенціалу особистості Ю. Євдокимової, тест для визначення структури індивідуальної релігійності Ю. В. Щербатих, розроблений нами психологічний опитувальник “Специфіка особистісної релігійності” (СОР), методи математичної статистики (аналізувалися кореляційні зв’язки шкал методик, що перевищують критичне значення для ? < 0,01 і ? < 0,05; у роботі з методикою Кеттела аналізувалися піки профілів і найчастотніші значення стенів за всіма факторами). У терапевтичній роботі використовувалися модель і дискурсивна техніка, запропоновані Н. Ф. Каліною ?7?. На різних етапах дослідження до нього було залучено близько 500 осіб віком від 18 до 65 років. Вибірка була гетерогенною, до неї увійшли випробувані різного соціального статусу, освітнього рівня, професійної належності. Це мешканці більш як 10 населених пунктів Криму (як міської, так і сільської місцевостей), за етнічною належністю переважно слов’яни. У своїй роботі ми використовували підхід Ф. Рімана, представника глибинної психології, який за характером основних страхів виокремлює чотири категорії (типи) особистостей: шизоїдні, депресивні, нав’язливі, істеричні ?8?. Згідно з результатами дослідження, шизоїдному типові особистостей притаманне скептичне ставлення до релігії, її висміювання, критика на адресу релігійних традицій, обрядів. Таке ставлення приховує в собі страх розчарування. Представники шизоїдного типу впродовж усього життя перебувають у процесі духовних пошуків у різних релігійних традиціях. Релігійній особистості шизоїдного типу властиві витонченість, вишуканість, образне (художнє) сприйняття світу. При цьому можлива емоційна дезорганізація мислення. Вони романтичні, люблять подорожі і нові враження, мають багату уяву й естетичний смак, художні твори більше впливають на їхнє життя, ніж реальні події. Людей цього типу характеризують багатство і яскравість емоційних проявів, природність і невимушеність поведінки, готовність брати участь у суспільних заходах. Вони легко піддаються загальним захопленням, усе приймать на віру. Люблять тілесні втіхи, сентиментальні, чутливі. Упевнені в собі, не приховують від себе власних недоліків, добре пристосовуються. При цьому можуть не виявляти прагнення до досягнень, змін. Релігійність особистості шизоїдного типу показує також негативну кореляційну залежність із показником емпатії, негативну тенденцію до самореалізації. Найсильніші обернені інтеркореляції встановлено зі шкалами, що відображають пізнавальні потреби, аутосенситивність і підтримку. Особа шизоїдного типу не схильна до контактів, у неї низька креативність і зазвичай перекручені уявлення про природу людини. Шизоїдний тип демонструє обернену залежність з такими показниками самоактуалізації, як розвинені ціннісні орієнтації і схвалення агресії. Поведінка такої людини характеризується недостатньою гнучкістю. Релігійна шизоїдна особистість виявляє тривожність. Її самооцінка формується під впливом власних уявлень про ідеал, Бог постає як суддя, проте його вердикт перебуває знову-таки під впливом самої особистості. Такий тип справляється з проблемними ситуаціями переважно за допомогою поведінкових копінг-стратегій, що сформувалися з опорою на механізми активного уникнення і компенсації. При цьому значущою, звичною для цього типу є відбудова когнітивних копінг- стратегій. У більшості випадків використовуються продуктивний механізм проблемного аналізу ситуації і досить ефективний механізм надання ситуації особливого значення. У важких, стресових ситуаціях, що вимагають від людини значної емоційної напруги, використання емоційних копінг-стратегій виявляється неадекватним ситуації або вони використовуються непродуктивно. У проблемних ситуаціях, пов’язаних із змінами, інноваційний потенціал шизоїдної релігійної особистості в його інтеграційних показниках задіяний слабо. Життєві труднощі і радощі сприймаються такою особистістю як покарання, яке треба просто з гідністю приймати. У структурі самоставлення релігійної особистості шизоїдного типу організації переважають такі компоненти, як ставлення інших та очікування його, настанова на самоінтерес. Релігійна особистість шизоїдного типу має розвинений локус контролю Я, вона сама ухвалює рішення і ставить завдання. І процес (емоційна насиченість), і результат життя, задоволеність ним важливі для людини. Вона сприймає себе як сильну особистість, що має достатню свободу вибору, щоб вибудувати своє життя відповідно до своїх цілей і завдань, уявлень про його значення. Така особистість схильна усвідомлювати кінцевий результат, якого вона прагне, ставити життєві цілі. Життя для неї має спрямованість, спадкоємність і зміст. Частіше за все життєві цілі усвідомлюються в кризові моменти життя. Релігія для шизоїдної особистості – більшою мірою філософська концепція, у якій неодмінно є магічні атрибути. Релігія потрібна такій особистості, щоб знаходити в ній підтримку. Релігійна самосвідомість і зовнішні ознаки релігійності, моральні норми поведінки практично не виражені. Моральні та етичні загальноприйняті норми ставляться шизоїдною особистістю під сумнів, вона вважає за краще жити за “своїми” законами. Це знову-таки визначає своєрідний стиль віри. Разом з існуванням загальноприйнятих догм і правил такі люди мають особливу думку з будь-якого питання. Шизоїдному типові особистої релігійності притаманні такі психологічні захисти, як заміщення, регресія і витіснення. Психологічні особливості особистісної організації релігійності депресивного типу такі. Депресивні особи часто релігійні, оскільки релігія дає їм можливість позбавитися гріхів за допомогою виконання обрядів, самозречення. Особи цього типу мають лагідний характер, не люблять “грубих” людей і “грубу” роботу, вірять більше відчуттям, а не розуму, довірливі. Вони орієнтуються на власні бажання і самобутній світогляд, мають індивідуальну манеру поведінки. Часто занурені в себе, витають у хмарах, фантазують, не звертаючи уваги на повсякденні справи та обов’язки. Люди цього типу добросовісні, обов’язкові, мають стійкі моральні принципи і контролюють себе, прагнуть до утвердження загальнолюдських цінностей. Такі люди порядні, акуратні в справах, у всьому люблять порядок, не порушують правил. Вони вміють контролювати емоції і поведінку, наполегливі в подоланні перешкод, усвідомлюють соціальні вимоги і прагнуть їх виконувати, піклуються про враження, свою суспільну репутацію, виявляють високу самооцінку. Цей тип має конкретне мислення. Часом спостерігаються емоційна дезорганізація мислення, відсутність прагнення до досягнень, хоча ригідність як особистісна риса даному типові не властива. Представники депресивного типу неформальні в контактах, цікавляться життям оточуючих, ідуть на компроміси, уважно ставляться до людей, екстравертивні. Їхня релігійність гуманістична, повністю сконцентрована на людині. В її основі лежить потреба розвивати свою здатність любити інших як самого себе і відчувати своє єднання зі всіма живими істотами. Проте ця потреба в емпатії з боку інших людей часто не відповідає власним емпатійним тенденціям. Щоб щиро полюбити і відчути іншу людину, депресивній особистості треба навчитися в першу чергу любити і приймати себе, а цьому заважає тривожність. Релігійна особистість депресивного типу здатна гнучко реагувати на ситуацію, поділяти, самоактуалізуючи, цінності і реалізовувати їх у поведінці. Вона спроможна жити реальним, тобто переживати справжній момент свого життя у всій його повноті, а не просто як фатальний наслідок минулого або підготовку до майбутнього “справжнього життя”; бачити своє життя цілісним, розуміти взаємопов’язаність протилежностей, таких як гра і робота, тілесне і духовне тощо. Особистість цього типу віддає собі звіт у своїх потребах і відчуттях, добре відчуває і рефлектує їх. При цьому в депресивної особистості низькі показники за шкалою самоприйняття, яка реєструє ступінь прийняття людиною себе такою як є, незалежно від оцінки своїх достоїнств і недоліків, можливо, всупереч останнім. Не вираженим виявляється прагнення до засвоєння знань про навколишній світ. Людина часто не здатна до швидкого встановлення глибоких і тісних емоційно-насичених контактів, суб’єкт-суб’єктного спілкування. Релігійна особистість депресивного типу справляється з проблемними ситуаціями переважно за допомогою емоційних копінг- стратегій, віддаючи перевагу механізмам пасивної кооперації, покірності і самозвинувачення. Пряму сильно виражену кореляційну залежність установлено також з поведінковими копінг-стратегіями відступу і звертання. У представників цього типу недостатньо сформований або неефективно використовується інноваційний потенціал як у гносеологічному, так і в аксіологічному та праксеологічному аспектах. При цьому поведінка людини в інноваційних ситуаціях цілком адекватна, вона досить легко оперує вимушено-пристосувальною та ініціативно-перетворювальною стратегіями, що в цілому дає їй змогу пристосовуватися до змін. Хоча до останніх і формується негативне ставлення, людина означеного типу не особливо бажає розбиратися в їх суті. Глобальне самоставлення, що відображає внутрішньо недиференційоване відчуття “за” і “проти” самого себе, перебуває в цього типу в оберненій залежності, але відсутні і тенденції до самозвинувачення. З огляду на отримані результати саме релігійність сама по собі є смисложиттєвою опорою такої особистості. Локус контролю не належить ні самій людині, ні зовнішнім життєвим обставинам. Такій людині притаманні фаталізм; переконаність у тому, що життя непідвладне свідомому контролю, що свобода ілюзорна і безглуздо що-небудь загадувати на майбутнє; невіра у свою здатність контролювати події власного життя. У частини віруючих депресивного типу виразно проявляється мазохістська тенденція. Вони можуть демонструвати героїчне самозречення, навіть святість, присвячуючи себе цілям більш піднесеним, ніж їхнє власне Я. Найхарактернішими для депресивного типу релігійності психологічними захистами є витіснення і заперечення. Серед релігійних людей нав’язливого типу багато фантазерів, мрійників, митців. Цей тип здебільшого орієнтується на зовнішній бік релігії. Така особистість має багату уяву, ексцентрична, виявляє власну манеру поведінки і самобутній світогляд. Занурена в себе, вона живе у собою ж створеній реальності. Представники цього типу не схильні до випадкових змін настрою, уміють контролювати емоції. Вони відчувають себе здатними справитися із життєвими труднощами, але в зазначеному випадку це відчуття часто ґрунтується на вироблених ритуалах і містичному сприйнятті, переосмисленні подій на основі релігійних уявлень про дійсність. Можуть бути довірливими, відверто розказувати про свої думки і переживання оточуючим, довіряти свої плани і мрії. Не прагнуть до конкуренції, стоять за злагоду в колективі. Демонструючи наївність і відвертість, можуть неправильно сприймати мотиви оточуючих, поводитися природно, грубувато і прямолінійно. Іноді спостерігається невміння ясно мислити, а то й відсутність зрозумілої логіки. При цьому люди нав’язливого типу демонструють високий рівень інтелектуального розвитку, швидкість навчання. З показниками за шкалами тривожності і ригідності знайдено тісні кореляційні зв’язки. Релігійні відчуття такої особистості припускають зосередженість або на собі самому, або на об’єкті. Унаслідок цього виникає велика кількість нав’язливих ритуалів, дій, виконання яких стає неодмінним атрибутом віри і дає змогу частково полегшити тривожність і недовірливість. Одержані результати засвідчують схильність суб’єкта оцінювати природу людини в цілому як позитивну, швидко встановлювати тісні емоційно насичені контакти, не сприймати свою дратівливість і агресію як норму. Особистість нав’язливого типу використовує в проблемних ситуаціях переважно емоційні копінг-стратегії, віддаючи перевагу механізмам протесту (щодо продуктивної копінг-стратегії) і непродуктивному механізмові агресивності. Інноваційний потенціал такої особистості добре інтегрований і ефективно використовується. Інноваційні ситуації особистість схильна розглядати як позитивні. Найбільший внесок у самоставлення особистості належить компонентові аутосимпатії, у змісті якого відображається дружність- ворожість до власного Я. Упевненість у цікавості для інших при цьому також низька. Самоставлення такої особистості більше залежить від власних оцінок, а не очікування позитивного або негативного ставлення до себе з боку оточуючих. Разом з тим виявлено сильну обернену залежність від показника самозвинувачення. Таким чином, людина не схильна у своїх помилках і проблемах звинувачувати себе саму, а частіше знаходить виправдання і пояснення тому, що відбувається, у проявах “вищої волі”. Чим сильніше виявляється нав’язливий тип релігійності, тим менш автентичною постає особистість, тим менше орієнтована вона на досягнення життєвих цілей і реалізацію сенсу власного буття. Ні процес, ні результат життя не видаються людині емоційно насиченими, гідними “того, щоб жити”. Вона живе “сьогодні” або “вчора”. Це ознака незадоволеності своїм життям у теперішньому часі. Розвинена в цього типу і релігійна самосвідомість, причому в осмисленні релігійних ідей використовуються також філософські переконання, віра у вищу силу. Релігійний досвід людини нав’язливого типу ніколи не буває несвідомим, він обов’язково структурується в якусь зручну інтелектуальну формулу або формулу дій, яка і стає її релігією, “інтелектуальним марновірством”. Спостерігається нетерпимість до інших релігій. Бог постає дуже строгим, вимагаючи неухильного виконання, слухняності та упокорювання. Виконанню ритуалів надається особливого значення як фактові істинності віри. Такі люди схильні використовувати психологічні захисти проекції, заперечення, компенсації. Для представників істеричного типу притаманне заперечення власної обмеженості, унаслідок чого формується незрілий тип релігійності. Що стосується віри, до якої звертаються особистості істеричного типу, то вони часто стають прихильниками різних сект, що задовольняють їхні потреби в сенсаціях. Представники цього типу мають стійкі моральні принципи, прагнуть утвердження цінностей. Вони не порушують правила, уміють контролювати свою поведінку, наполегливо долають перешкоди, піклуються про свою суспільну репутацію. Однак їм важко контролювати емоції, виражати їх у соціально бажаній формі. Примхливі, вони ухиляються від реальності. Внутрішньо почуваються стомленими і нездатними долати життєві труднощі. Задоволені будь- яким станом справ, якщо реалізація останніх вимагає значних особистих зусиль. Разом з тим у цього типу виявлено яскраво виражену обернену кореляцію із шкалою тривожності-безтурботності, що характеризує особистість як упевнену у своїх успіхах і можливостях. Такі люди не схильні до самодокорів, часом вони переоцінюють свої можливості і компетентність, знання і здібності, жваво відгукуються на зміни, знаходять інтерес і новизну навіть у повсякденних дрібних справах. Самооцінка такої особистості перебуває на високому рівні, самокри- тика їй не властива. Істерична особистість легко виходить із скрутних, на перший погляд, ситуацій. Істерики не обтяжені відчуттям вини, вони заперечують і забувають її, тривожність у них виявляється слабо. Істерична особистість схильна проявляти емпатійність, прислухаючись до настрою і відчуттів інших (якщо це не суперечить власним бажанням і не входить у дисонанс з особистими емоціями). Людина не прагне нових контактів, їх урізноманітнення, зазвичай сама ухвалює рішення, відстоює власну незалежність. Релігійна особистість істеричного типу не позділяє цінності самоактуалізації, недостатньою мірою виявляє гнучкість при реалізації своїх цінностей у поведінці і здатність адекватно реагувати на ситуацію, що змінюється. Істерична особистість не має у своєму арсеналі ефективних копінг-стратегій. Релігійна мораль для істеричних осіб сповнена настанов, які вона легко дозволяє собі обходити. Узагалі віруючим людям з істеричним типом властиво в разі потрапляння в складну ситуацію створювати для себе якусь “зручну” псевдореальність, яка їх цілком влаштовує, не перешкоджає виконанню їхніх бажань, не обмежує їхні можливості. Такий тип має найбільш виражені інноваційні потенції порівняно з усіма описаними вище. Отже, основною рушійною силою особистої релігійності істероїда стає прагнення до нових вражень, зміни умов навколишнього середовища. У структурі самоставлення домінують самовпевненість, аутосимпатія, глобальне самоставлення, самоповага, самокерівництво і настанова на самоінтерес. Головне в смисложиттєвому сценарії такої людини – процес життя і його емоційна насиченість (жити заради самого життя). Високі показники за шкалою “Процес життя” і низькі за рештою шкал опитувальника СЖО характеризують таку особистість як гедоніста, що живе сьогоднішнім днем. Локус контролю лежить зовні компетентності такої людини; на результати її активності більше впливають зовнішні події, ніж власні прагнення і настанови. При цьому життєві цілі розмиті. В осіб цього типу добре виявлені зовнішні ознаки релігійності. Релігія не обов’язково збігається з поняттям віри – вона містить у собі набір ритуалів, виконувати які “модно”, прийнято; псевдонаукові ритуали ставляться на одну чашу терезів з релігійними. Релігія – це одночасно і магія, і філософія. У свідомості людини живе переконання, що потрібно виконувати основні традиційні обряди, аби очиститися від колишніх гріхів. Для істеричної особистості характерні такі захисти, як витіснення, сексуалізація, регресія, протифобійне відігравання. Результати емпіричного дослідження психологічних особливостей особистої релігійності дають підстави зробити такі загальні висновки: 1. Вивчення психологічної організації віруючої особистості дає змогу виявити різні форми її адаптації шляхом звернення до релігії. Особиста релігійність розглядається як інтеграційна характеристика духовного світу суб’єкта. 2. На початкових етапах роботи психолога продуктивною з погляду урізноманітнення підходів психологічної корекції для суб’єктів з різними типами особистої релігійності видається диференційована діагностика психологічних типів релігійності. 3. Типологія особистісної релігійності дає змогу розв’язати такі завдання: пояснювальне (з’ясувати, якою мірою специфіка релігійної діяльності, спрямованості відповідає особистісним особливостям), описове (опис типу особистої релігійності) і терапевтичне (можливість зрозуміти прагнення особистості й управляти її поведінкою). 4. Проведене дослідження дає змогу експлікувати й описати специфіку особистої релігійності громадян сучасної України. 5. Створена нами методика вивчення типів особистої релігійності є якісним методичним інструментарієм, що дає змогу здійснити кількісне оцінювання типологічних аспектів релігійності і визначити специфіку психологічної допомоги особистості з урахуванням одержаних характеристик. 6. Емпіричне дослідження підтвердило існування психологічної специфіки типів особистої релігійності: шизоїдного, істероїдного, нав’язливого, депресивного – і їх чітку диференціацію. Представники цих типів мають істотні психологічні відмінності у сфері особистісної організації: розгортанні смисложиттєвих орієнтацій, структурі самоставлення, самооцінці, тривожності, ригідності, наявності або відсутності самоактуалізуючих тенденцій, використанні копінг- та інноваційних стратегій у проблемних ситуаціях, структурі індивідуальної релігійності. Література 1. Братусь Б. С. Двойное бытие души и возможность христианской психологии // Вопр. психологии. – 1998. – № 4. – С. 71–79. 2. Зенько Ю. М. Психология и религия. – СПб.: Алетейя, 2002. – 383 с. 3. Бучма О. Релігійність особи: мотиви та вияви. Показники ті критерії релігійності // Академічне релігієзнавство. – К.: Світ знань, 2000. – С. 528–534. 4. Смирнова (Дубова) Е. Т. Введение в религиозную психологию: Учеб. пособие. – Самара: БАХРАМ-М, 2003. – 160 с. 5. Титаренко В. В. Християнський харизматизм як релігійне явище. – Автореф. дис... канд. філос. наук. – К., 2003. – 20 с. 6. Чупрій А. Релігіна духовність // Академічне релігієзнавство. – К.: Світ знань, 2000. – С. 455–474. 7. Калина Н. Ф. Лингвистическая психотерапия. – К.: Ваклер, 1999. – 292 с. 8. Риман Ф. Основные формы страха / Пер. с нем. Э. Л. Гушанского. – М.: Алетейа, 1998. – 336 с. СОВРЕМЕННЫЙ ПОЛИТИЧЕСКИЙ МИФ: ИГРА ПО ЗАКОНАМ АРХАИКИ И. В. Гаращук, г. Донецк Аналізуються механізми маніпулювання масами з боку політиків і влади. Висвітлюються проблеми актуалізації архаїки; як приклад розглядаються програми основних політичних партій. Ключові слова: архаїка, есхатологія, маса, архетип. Анализируются механизмы манипулирования массами со стороны политиков и власти. Освещаются проблемы актуализации архаики; в качестве примера рассматриваются программы основных политических партий. Ключевые слова: архаика, эсхатология, масса, архетип. The mechanisms of mass political manipulation are analyzed. Problems of archaic’s actuality are widely covered as well as the programs of main political parties were analyzed as an example. Key words: archaic, eschatology, mass, archetype. Проблема. Предметом пристального внимания политических и социальных психологов в последнее время становится современный политический миф, в котором отражено желание массы быть не только информированной о событиях и фактах, но и обнаружить их глубинные первоосновы. В качестве мифопроизводящих источников в настоящее время выступают, как правило, политическая пропаганда и деятельность средств массовой информации. Не ставя перед собой задачу рассмотреть весь спектр психоаналитических трактовок политики и власти, остановимся подробно на анализе современных политических мифов как достаточно показательной сферы отношений “человек – авторитет” (“масса – власть”). Цель статьи: анализ современных политических мифов как показательной сферы взаимодействия массы и власти; изучение основных мифологических образов, используемых политическими партиями и их лидерами; освещение общей методологии образования политических мифов и политических текстов. Мифом в политике называются псевдоисторические повествования, имеющие архаичную и алогичную психологическую природу, играющие ретроградную социальную и политическую роль. Нельзя не согласиться с рядом положений, касающихся психо- аналитической трактовки власти, а именно, что “политическая власть – это желание массы по отношению к некой структуре (или фигуре) встать в положение ребенка, опекаемого и защищаемого”, что “власть – это регрессивное отношение”, что “политическая масса объединена энергетикой аутоагрессии, выплескиваемой вовне”, и даже с такими оригинальными пассажами, что “политика есть форма отреагирования массой эдипального комплекса”, а “политик есть фигура с гипертрофированной латентной женственностью (гомоэротизмом) и развитым материнским комплексом” [1]. Нас же прежде всего интересует общая методология создания политических мифов и политических текстов. Здесь мы видим ту же опору на архаику, исследование архетипических образов и попытку их эксплуатации. Анализируя программы наиболее влиятельных политических партий Украины, видим, что практически во всех программных документах присутствуют элементы архаики. Получая возможность активного самостоятельного участия в политике, ее субъекты на всех уровнях вынуждены ускорить становление своего политического самосознания в соответствии со своими интересами и потребностями, различающимися в силу наличия различных форм собственности в обществе такого типа. После этого политические отношения превращаются в борьбу более и менее развитых политических партий. Побеждают те, кто быстрее и точнее осознает свои цели и овладеет политическими навыками их достижения. Поэтому изучение основных мифологических образов, используемых политическими партиями и их лидерами, дает возможность не только выявить наиболее предпочтительные для массового сознания политические партии, но и определить вероятные тенденции в развитии массового сознания общества, которое определяет тип и уровень политической культуры данного общества, а также обусловливает наиболее типичные, массовые варианты политического поведения и, в конечном счете, характер и тип политической системы общества [2]. Программы политических лидеров построены по классическим канонам мифологического мышления, имеющего следующую структуру: * эсхатологическое запугивание масс в программах партий и лидеров; * предъявление массам персонифицированного “образа врага” как объяснительной модели трудностей и повода для снятия ответственности; * персонифицированный “образ героя”; * использование архаической символики (трансформированные образы отца и матери, образ самости в виде образов государства, родины и т. п.); * апелляция к прошлому как к “золотому веку”; * противопоставление противоположностей, “тройная спираль”. Воспользуемся в качестве иллюстрации проведенным Н. Н. Фирсовым блестящим исследованием текстов программных документов основных политических партий. Так, например, во всех программных документах присутствуют эсхатологические фрагменты, рисующие картины разрухи, кризиса, потрясений, вплоть до апокалиптических. Особенно это заметно в программных заявлениях Аграрной партии, партий активной оппозиции, стремящихся к власти: “Так называемые реформы фактически проводятся во имя обогащения коррумпированных чиновников и спекулянтов. В обществе нарастают социальное расслоение и антагонизмы. Поощряются низменные инстинкты, моральное растление молодежи, растет преступность. Происходит гниение общественной жизни. Под угрозой оказалось само существование отечественной государственности, экономической и политической независимости и целостности страны” [3]. Рисуются образы могущественного, весьма коварного врага. При этом образ врага также выполняет компенсаторную функцию, консолидируя общность “мы” для решения какой-либо проблемы. Ведь именно с образом врага в массовом сознании ассоциируются все несчастья и беды, нарастание дискомфортного состояния, развал обычного образа жизни, всего общества в целом. Проявлением персонификации причинности как элемента архаического мышления является также “образ героя”, во многом зависящий от “образа врага”, но в то же время противопоставляемый ему и в той или иной степени присутствующий во всех программных документах политических партий. С этим образом связаны как эсхатологические элементы коллективного бессознательного, так и стремление массового сознания к избавлению от трудностей и лишений современной жизни, личной ответственности, замещаемой ответственностью коллективной. Активно используется архаическая символика, сводящаяся в целом к образам “государства – закона” и “Родины-матери” (архетипические фигуры “отца” и “матери”). Абсолютизация закона сама по себе является проявлением архаического сознания. Истинный закон для архаики – категория тотальная и персонифицированная, в этой мифологической реальности государственности ни о каком разделении властей не должно быть и речи. Демократический императив разделения властей компенсируется равными правами и непреложным законом, возведенным в абсолют, “священным писанием” Конституции, символизирующей высший закон и высшую справедливость. Опираясь на инфантильные структуры сознания, в котором прошлое ассоциируется с “Золотым веком”, все политические партии используют ориентацию на прошлое. Противопоставление противоположностей – прием, использующий контрасты, внутри которых скрыт непротиворечивый вывод. Иногда этот прием еще называют “работой на парадоксах”. Использование данного приема создает у людей иллюзию самостоятельного выбора, который на деле оказывается навязанным. Для этого используется следующий лингвистический оборот: “Чем… тем…”. Например: “Чем внимательнее вы изучите нашу программу, тем обоснованнее будет ваша позитивная оценка”. “Тройная спираль” М. Эриксона – одна из наиболее сложных техник. Ее суть состоит в рассказе трех историй, которые вызывают интерес. При этом первая и вторая истории прерываются, а третья, содержащая главное для NLP-техники – внушаемые установки, рассказывается полностью. Затем логически связано завершаются пер- вая и вторая истории. Обычно в силу действия известного в психо- логии “эффекта края” хорошо запоминаются и контролируются первая и вторая истории, а третья почти неизбежно принимается “на веру”. Таким образом, подводя итоги, можно сказать, что сила эсхатологического запугивания, широта обещаний и масштаб магических последствий – вот что является ответом на запрос мифологического сознания масс и обеспечивает популярность политических лидеров. Не ставя под сомнение и не умаляя значение мифологического сознания, мифа как компенсаторных механизмов реакции психики человека на внутреннюю и внешнюю нестабильность и попытку поддержать нормальное функционирование человека, организации массы по ее самосохранению, пытаясь уйти от односторонних интерпретаций архетипических моделей сознания и поведения как отклонения от психической нормы, как состояний, близких к состоянию психопатии, нельзя не высказать ряд опасений, связанных с искусственной актуализацией архетипического и бессознательного и попытками их использования. Во-первых, актуализация архетипических моделей сознания обеспечивает эффект “заражения” и порождает определенный тип действий людей. Так, используемый, в частности, в политической культуре миф – миф границы, представляющий собой специфическую императивную модель сознания и поведения, которая противополагает рациональной идее однородного и универсального политического мира дихотомическую систему межличностных ориентаций: “родная земля – чужая земля”, “наши – не наши”, “царство благочестия – царство зла”, “справедливый политический порядок – несправедливый политический порядок” – может проявляться не только в вербализованных и рационализированных формах политических лозунгов, языковых клише, но и в реакциях, действиях, симпатиях и антипатиях людей. Во-вторых, формирующийся в таких условиях тип политического сознания отличается неразвитостью индивидуальной самоидентификации, крайней стереотипизацией исторического опыта, ориентацией на бескомпромиссность и конфликтное разрешение возникающих проблем. Архаичность в данном случае представляется антитезой самостоятельности, о чем уже подробно писалось выше. В-третьих, благодаря актуализации архаического может быть порожден определенный тип коммуникаций, соответствующих архаике. Эта переоценка живучести архаических представлений приобретает сейчас характер пересмотра динамики вытеснения архаики цивилизационным процессом. Как писал А. С. Ахиезер, длительные, очевидно нормальные отношения между этническими группами мгновенно разрушаются в моменты кризисов любого типа, так как может оказаться, что в соответствующей культуре разрешение конфликта видится именно на пути избегания, изгнания иной этнической группы. Происходит, казалось бы, невероятный возврат к оттесненным, исчезнувшим программам архаических пластов культуры, восстанавливается архаическое представление о том, что “они” – не люди, а значит диалог, коммуникация с ними невозможны. Используя политику как механизм организации массы по ее самосохранению, манипулируя архаикой и бессознательным массы, применяя типы страхов, толкающих человека в массу и предлагая массе систему “искупительных ритуалов”, не следует забывать о том, во имя чего, для каких целей используются эти механизмы: не используются ли специфические особенности массы для поддержки “пожирания” ею самой себя, для унификации и деперсонализации личности в массе через усиление механизмов массообразования, не превращается ли человеческая масса в объект манипуляции вождями всех типов и мастей, ибо, как уже было продемонстрировано выше, насильственно поддерживаемый механизм инфантилизации сознания и методики работы с инфантильным сознанием масс отработаны веками человеческой истории. Нельзя не упомянуть о загадочных словах: гипноз и внушение. Гипноз лишает субъекта его собственной воли, гипнотизируемый бессознательно концентрирует все свое внимание на гипнотизере и уже готов на все ради внушенной цели, вплоть до того, что эта цель становится жизненно важной. Гипнотизер будит своими мероприятиями часть архаического наследства, представления об очень сильной личности, в отношении которой можно иметь только пассивно мазохистическую установку, в присутствии которой нужно потерять свою волю. Гипнотические феномены нужно считать производными внушения, следовательно, внушение является проявлением гипнотического состояния [4]. Так и использование духовного просвещения как вернейшее средство сделать людей неустойчивыми, слабыми волей, ищущими сообщества и поддержки, точнее, развить в человеке стадное животное; вот почему до сих пор все великие правители-художники (Конфуций в Китае, imperium Romanum, Наполеон, папство в те времена, когда оно было обращено к власти, а не только к миру), в которых достигли своего кульминационного пункта господствующие инстинкты, пользовались и духовным просвещением, – по меньшей мере, представляли ему свободу действия (как папы эпохи Ренессанса). Самообман толпы по этому вопросу, как, например, это имеет место во всей демократии, в высшей степени ценен: к измель- чению человека и приданию ему большей гибкости в подчинении всякому управлению стремятся, видя в том “прогресс”! Из самой природы силы, власти над собой и обаяния силы вытекает то, что эти более сильные слои овладевают искусством принудить всех видеть в их озлоблении нечто высшее. Всякий “прогресс” сопровождается истолкованием возросших в силе элементов в смысле “добра”. Основное положение: некоторая доля упадка присуща всему, что характерно для современного человека, но рядом с болезнью подмечаются признаки неиспытанной еще силы и могущества души. Те же причины, которые вызывают измельчение людей, влекут более сильных и более редких вверх к величию. Если наше очеловечение в каком-либо смысле может считаться действительно фактическим прогрессом, то только в том, что мы больше не нуждаемся в крайних противоположностях, вообще ни в каких противоположностях... Мы приобрели право любить наши внешние чувства, мы во всех степенях и отношениях одухотворили их и сделали их архаистическими; мы приобрели право на все те вещи, которые до сих пор пользовались самой дурной славой [2]. Таким образом, мы признали в государстве средство, с помощью которого эгоизм, вооруженный разумом, старается избег- нуть собственных дурных последствий, направляющихся против него самого; при этом каждый способствует благу всех, так как видит, что в общем благе заключается и его собственное. Если бы государство вполне достигло своей цели, то оно, все более покоряя себе и остальную природу посредством объединенных в нём человеческих сил, в конце концов уничтожило бы всякого рода беды и могло бы в известной мере превратиться в нечто похожее на страну. Выводы. Миф всегда ориентирован на обыденное, массовое сознание, которое обычно стремится выйти за пределы информации об отдельных событиях и фактах, обнаружить их глубинные, “извечные” первоосновы. Это и дают новые мифы, избавляя сознание от рациональной логической работы, предлагая и формируя некоторую целостную картину мира через резонанс взаимоотражений, мгновенно возникающих взаимосвязей. Современный источник возникновения и распространения многих мифов – избыточная политическая пропаганда и деятельность средств массовой информации, которые мы рассматриваем в качестве мифопроизводящих. Література 1. Майерс Д. Социальная психология. – 6-е изд. – СПб., 2003. 2. Шопенгауэр А. Собрание сочинений: В 4-х т. – Т. 2: Мир как воля и представление. Допол. к Т. 1 / Пер. и ред. Ю. И. Айхенвальда. – М., 1903. 3. Ядов В. А Социологическое исследование: методология, программа, методы. – М., 2004. 4. Адлер А. Мотив власти. – СПб., 2000. ОСОБЕННОСТИ ИЗУЧЕНИЯ ГРУППОВОГО БЕССОЗНАТЕЛЬНОГО В СОЦИАЛЬНОЙ ПСИХОЛОГИИ И. В. Грибенко, О. Т. Плетка, г. Киев Окреслено коло питань, з якими стикається соціальна психологія, досліджуючи групове несвідоме: особливості взаємодії індивідуального і групового несвідомого, трансгенераційні зв’язки. Аналізуються теоретичні та методологічні основи дослідження групового несвідомого соціальною психологією. Ключові слова: суб’єкт, передсвідоме, індивідуальне несвідоме, групове несвідоме, внутрішня мова, вербальні і невербальні компоненти мислення, трангенераційні зв’язки. Обозначен круг вопросов, с которыми сталкивается социальная психология при исследовании группового бессознательного: особенности взаимодействия индивидуального и группового бессознательного, трансгенерационные связи. Проанализированы теоретические и методологические основы исследования группового бессознательного социальной психологией. Ключевые слова: субъект, предсознательное, индивидуальное бессознательное, групповое бессознательное, внутренняя речь, вербальные и невербальные компоненты мышления, трансгенера- ционные связи. The range of questions faced by social psychology while researching group unconscious is designated in the article. Such questions as peculiarities of individual and group unconscious interaction, transgenerational connections are enlightened. Theoretical and methodological bases of social- psychological research of group unconscious are analyzed. Key words: subject, preconscious, individual unconscious, group unconscious, inner speech, verbal and nonverbal components of thinking, transgenerational connections. Проблема. Весь ХХ век пронизан социальными катаклизмами, на фоне которых психология не только бурно развивалась, но и выдвигала новые идеи объяснения психического в человеке. Теории З. Фрейда стали почвой для появления новых идей, новых школ в психологии, пытающихся объяснить природу психики. Интересным в связи с этим представляется синтез обоснованных Фрейдом теорий и дальнейшая разработка этих идей последователями, представителями других направлений психологии. Цель статьи: анализ теоретических и методологических основ исследования группового бессознательного с позиции социальной психологии; выяснение особенностей взаимодействия индивидуаль- ного и группового бессознательного; рассмотрение роли трансгенера- ционных связей. Наука развивается, появляются новые теории, но первоосновой, фундаментом многих из них являются идеи Фрейда. Так, его представления о сознании и бессознательном [1], претерпев небольшие трансформации, с успехом изучаются и осваиваются различными отраслями психологии и в том числе социальной психологией. По мнению Ж. Лакана, бессознательное структурировано наподобие речи. Субъект подчиняется правилу речи: ОНО говорит, значит, Я существую. Означающее становится тогда определяющим побудительным началом индивидуальных судеб и фундаментом построения субъекта. Еще не обладая контролем над речью и словом, субъект является их депозитарием. Это та основа, на которой базируется символический порядок, для того чтобы субъект мог реализовать свою свободу перед силами желания и тревоги или проявлениями влечения к смерти [2]. Данное высказывание о бессознательном перекликается, в част- ности, с концепцией Н. Н. Жинкина о наличии у человека так назы- ваемой внутренней речи – системы перекодировки и хранении инфор- мации в свернутом виде. По Жинкину, в состав внутренней речи одно- временно входят как вербальные, так и невербальные символы [3; 4]. Можно, таким образом, предположить, что открытая им внутренняя речь и есть тем инструментом, с помощью которого бессознательное становится предсознательным. Или, что также вполне вероятно, с помощью которого предсознательное становится сознательным и наоборот (вспомним, например, процесс понимания текста, во время которого происходит перекодирование с языка автора на язык реципиента, а во время диалога – двойное перекодирование – от автора к реципиенту и наоборот). В любом случае, механизм действия универсального внутреннего кода представляется нам подобным сжатой пружине, которая при своем распрямлении вовлекает в действие различные слои сознания. Хотя код внутренней речи является индивидуальным механизмом, но, по мнению Жинкина, “возможность перевода и, соот- ветственно, понимания обеспечивается способом кодирования”. Поскольку язык является основным средством человеческого общения, правильное понимание данного вопроса представляется нам чрезвы- чайно важным. “Наличие универсального кода обеспечивает беско- нечное развитие языка. Это значит, что несмотря на то, что в условиях изменяющейся жизненной ситуации грамматическая форма и семанти- ческие средства национальных языков будут меняться, фундамен- тальная предметная задача остается неизменной и образует основное ядро всякого языка, что сохраняет возможность переводимости любого человеческого языка и понимания текстов с учетом вариаций грамматических форм в процессе исторического развития” [3, с. 151]. Опираясь на вышеизложенное можно сказать, что код внутренней речи отличается одновременно наличием индивидуальной вариабельности и некими общечеловеческими чертами. Исследование сновидений последователями юнгианской школы показало несомненное наличие в человеческом бессознательном таких обобщенных элементов. В то же время, у разных людей вербальные и невербальные компоненты мышления представлены в различных слоях сознания в разных количественных соотношениях. Это может быть обусловлено многими факторами, как наследственными, так и приобретенными на протяжении жизни, например, такими как функциональная асимметрия полушарий мозга человека, воспитание, специфика и продолжительность определенного рода деятельности и др. Много интересных фактов, касающихся взаимосвязи действия генетических и социальных факторов приводят С. Спрингер и Г. Дейч [5]. На наш взгляд, заслуживает внимания и тот факт, что часто люди, в роду у которых были левши и которые сами не являются левшами, видят очень яркие, эмоционально окрашенные цветные сны, что говорит в пользу высокой активности правого полушария [6, с. 135]. Чтобы проиллюстрировать эту мысль, сошлемся на Фрейда: “Эти словесные представления суть следы воспоминаний, они были когда-то восприятиями и могут подобно всем остальным следам воспоминаний, стать снова сознательными… Однако, нам не следует ради упрощения, забывать о значении зрительных следов воспо- минания – не слов, а предметов – или отрицать возможность осознания процессов мысли путем возвращения к зрительным следам, что, по- видимому, является преобладающей формой у многих” [7, с. 16]. Но, поскольку Фрейд использовал в своей работе в основном метод свободных ассоциаций, в котором главная роль отведена образному мышлению, возможно, что его представления об этом преобладании было несколько преувеличенным. В социальной психологии всегда живым и дискуссионным является вопрос: “что первично в человеке – индивидуальное, личностное начало, или, наоборот, групповое, социальное; “Я” или “Мы”?” Сторонники обеих версий полностью уверены в своей правоте, нам же этот вопрос представляется не то чтобы риторическим, но весьма подобным вопросу: “а что произошло раньше: яйцо или курица?”. Нам кажется, что человек, начиная с самых ранних этапов своего развития, является одновременно и социальным существом и индивидуальным. Ребенок-Маугли, воспитанный животными, утрачивает многие человеческие особе- нности личности, ему будет тяжело приспосабливаться к жизни в социуме. Но в то же время он обладает свойствами, которых нет у большинства его сверстников – обостренной интуицией, чувством опасности и способностью понимать чувства и эмоции другого человека или зверя, как это могут животные. Для такого ребенка травмой будет внедрение в незнакомый ему мир социума с чужими законами, где присутствует опасность менее явная, но, возможно, не менее жестокая. Так, может быть, стоит искать причину разногласий между индивидуальным и социальным началами в человеке не в его социальной природе, а в том, что человек слишком далеко отошел от природы, перестал ее понимать и воспринимать, хотя и воображает себя ее хозяином. Стремление к гармонии с самим собой, природой и себе подобными является, скорее всего, общей мечтой человечества (вспомним библейскую картину жизни Адама в раю), приблизиться к воплощению которой в жизнь во все времена удавалось лишь отдельным выдающимся личностям. Вспомним известный пример из истории: преподобный Сергий Радонежский, благословляющий князя Дмитрия Донского на Куликовскую битву, – отшельник, живущий в гармонии с природой и в то же время поддерживающий социальные связи с политической элитой. Уже при рождении человек сталкивается с феноменами “Я” и “Мы”. Взаимодействие двух людей – отца и матери формирует у ребенка понимание феномена “Мы”, и в то же время родившийся человек ощущает себя самостоятельной единицей. То есть, как бы усиленно не навязывалась мысль о том, что человек – существо по своей природе социальное, в нем всегда есть две природы – социальная и индивидуальная. В каком взаимодействии они пребывают между собой – вот в чем вопрос: в гармонично развитой личности в идеале эти природы не должны находиться в состоянии борьбы между собой. П. П. Горностай трактует “феномен Мы” не просто как символическую групповую роль, которую индивид играет в группе, а как такое состояние личности, когда индивидуальное самосознание вытесняется и заменяется различными формами группового сознания, т. е. происходит определенное обезличивание личности. Важными понятиями для понимания данного феномена являются групповая идентичность – т. е. идентичность, которая определяется принадлежностью личности к значимой группе, и идентичность группы – т. е. самоидентификация группой себя самой как коллективного субъекта [8, с. 89]. По мнению К. Фопеля, как и люди, группы имеют свой жизненный цикл. Группа переживает разные стадии развития, прежде чем полностью раскроет свой потенциал, при чем не все группы достигают последней, синергической стадии своего развития, стадии взрослости, когда каждый участник понимает, что интересы группы также важны, как и интересы его личности и каждая личность в группе важна со всеми ее сильными и слабыми сторонами [9]. По определению В. Крысько, сплоченность – это характеристика системы внутригрупповых связей, показывающая степень совпадений оценок, установок и позиций группы по отношению к объектам, людям, идеям, событиям, наиболее значимым для группы в целом. Сплоченность как черта выражает степень единомыслия и единодействия ее членов, является обобщенным показателем их духовной общности и единства. В группе, сформированной из незнакомых людей, какая-то часть времени обязательно будет потрачена на достижение того уровня сплоче- нности, который необходим для решения групповых задач [10, с. 231]. По мнению Г. Аммона, президента Немецкой академии психоанализа, психические процессы всегда являются групповыми, группа образует фундамент биологического, психологического и социального существования человека. После фрейдовских открытий и основополагающих исследований бессознательной сферы, введения принципа детерминации человеческих поступков и переживаний бессознательными процессами, уже сменилось три поколения. За это время психоанализ был признан в качестве фундаментальной науки со своей специфической методикой во многих областях психологических, педагогических и социальных исследований и практики. А параллельно этому и при взаимодействии с психоанализом всё большее значение приобретает социальная психология, особенно исследования групп. Вряд ли найдётся хоть одна область межличностных отношений, которая оказалась не затронутой исследованиями экспериментальной и глубинной психологии; это, например, касается изучения социализации и мотивации, да и области эротики тоже. Однако мы пока ещё довольно далеки от того, чтобы быть удовлетворёнными полнотой и разнообразием добытых идей и фактов, достаточных для формулировки интегральной теории о паттернах поведения и переживаний социального человека [11]. Как подчеркивает В. А. Янчук, психоанализ обладает уникальным рядом понятий, языком и методом для исследований субъективных переживаний. Он обладает теорией объясняющей причины побуждения социальной жизни, описывает и изучает процессы, посредством которых социальный мир становится частью внутреннего мира, создавая наше социальное бытие и делая нас социальными сущностями. Благодаря психоанализу можно изучать содержание нашего внутреннего мира, подразумевая под этим те пути, посредством которых мы формируем значение внешнего мира и впоследствии репрезентуем его символически в том же внутреннем мире, создавая свою собственную физическую реальность и самость. В психоанализе присутствие и влияние других людей постоянно и глубинно как в отношении внешней реальности, так и по отношению к собственному внутреннему миру. Психодинамика может быть представлена как средство для проверки того, как индивиды конструируют и интернализуют социальный мир и сами конструируются им [12]. Согласно концепции Юнга об индивидуальном бессозна- тельном, коллективное бессознательное идентично у всех людей и образует всеобщее основание душевной жизни каждого, будучи по природе сверхличным. Он допускал существование не только “коллективного”, но также “группового” и даже “расового” бессознательного [13]. Современные исследователи психоанализа считают, что бессознательное имеет определенную структуру, своего рода пласты, или слои. Так, Н. С. Автономова выделяет три слоя бессознательного – животное бессознательное, групповое бессознательное и социальное бессознательное, каждое из которых обладает своим качественным своеобразием, однако все они функционируют одновременно, взаимодействуя и взаимопроникая друг в друга [14]. Попробуем проанализировать данное высказывание. Как вытекает из сказанного, названные три слоя бессознательного являются близко родственными между собой по определению, и, очевидно, по природе, но имеют разную область действия. Животное бессознательное, по-видимому, находится в плоскости психофизиологии, так как в основе поведенческих реакций высших животных, к которым как вид относится и человек, лежат рефлексы. Групповое бессознательное является, с одной стороны, суммой бессознательного индивидуумов, из которых состоит конкретная группа, с другой стороны, в группе возникает некое групповое сознание, принадлежащее всем членам группы и никому полностью, даже лидеру. Сильное влияние на формирование группового бессознательного оказывает мнение предшественников, если таковые в данной группе имелись (предков, старших товарищей по партии и т. п.). Таким образом, групповое бессознательное может иметь свою историю и является в той или иной мере опосредованным феноменом. Даже если речь идет о вновь созданной группе, у которой еще нет прошлого, относительно каждого из ее членов, групповое бессознательное является продуктом опосредованным, прошедшим свою обработку и некие стадии развития в подсознании и сознании всех членов группы. Схематически это выглядит таким образом: есть исходные данные – это бессознательное индивидуумов, из которых состоит группа. При общении некая информация продуцируется вовне, становится достоянием членов группы, обрабатывается ими и продукт этой обработки, в свою очередь, проецируется в информационное пространство группы, постепенно становясь как бы общим достоянием. Социальное сознание, как нам кажется, это еще более опосредованный феномен, преломленный через призму историко- культурных запретов и правил. Эти запреты и правила сохранились потому, что в определенные периоды истории они сыграли положительную роль в выживании конкретного этноса или человечества в целом. Они могут давным-давно устареть, но это не осознается подавляющим числом личностей, составляющих социум, поскольку они получили их в наследство от своих родителей, а те, в свою очередь, от своих. Вот поэтому не приходится удивляться, что новое во все эпохи прокладывало себе дорогу с трудом, т. к. должно было доказать свое право на существование и сломать установку “а как бы чего не вышло…”. Хорошо, когда развитие общества протекает поступательно, по эволюционному, а не по революционному пути, в виде взрыва (если исходить из философской трактовки понятий эволюции и революции). Взрыв происходит тогда, когда несогласие с существующим порядком вещей, постепенно накапливаясь, перерастает в агрессию и выходит из-под контроля. Как считают Гайслер и Гермар, “трагедия праворади- кальных преступников имеет весьма долгую историю. Это лишь конечное проявление или сигнал того, что на протяжении целого поколения что-то проистекало очень односторонне” [15, с. 58]. Эти авторы считают, что за происходящее в обществе ответственны так или иначе все организации, хоть как-то влияющие на формирование общественного мнения, а также различные слои населения. Групповое бессознательное оказывается тесно переплетенным с индивидуальным, коренящемся в развитии каждой отдельной личности. “Необходимо также открыть в себе заряд агрессии, проецируемой на другого, кото- рый скрывается в нас, когда мы наблюдаем за преступником” [там же]. “…Чем чаще мы входим в образ других лиц или групп, прежде всего тех, которых мы отвергаем, которые нас беспокоят, возмущают, которые с нами борются или которых мы считаем врагами, тем сильнее мы сталкиваемся с собственной затаенной агрессией, горечью, оскорбленностью или беспомощностью. В образе другого человека это проще себе представить. Впрочем, то же самое действительно и для таких желаемых качеств, как мужество, выдержка, спонтанность и т. д. В ролевом обмене со своим кумиром многие качества вдруг оказываются в нашем распоряжении, так как они, в конечном счете, и были нашими. Но до сих пор перед нами был барьер, природа которого коренится в истории нашего развития” [там же]. Такой неблагоприятный вариант, названный Э. Эриксоном ролевой диффузией, получает особенно широкое распространение в обществе, переживающем процесс переходного кризиса. Возникает конфликт между ролевыми нормами и идеологией, в которой вступающее в социальную жизнь поколение ищет смысл жизни, моральное оправдание своего будущего. В ХХ веке проблемы деструктивного поведения, деструктивной личности изучались многими психологами. Психоаналитики считали проявление деструктивизма результатом социализации и искали причины его возникновения в реалиях детства и юности, пытаясь выяснить, какие факторы ведут к девиациям, в том числе и к одержимости ненавистью. По мнению неофрейдистов причиной деструкций являются особенности современных общественных отношений. Этолог К. Лоренц полагает, что изучение агрессивных инстинктов в поведении животных может помочь в поиске ответа на столь сложный вопрос [16]. Социальные психологи, исследуя закономерности группового взаимодействия, пытаются объясненить механизмы формирования и поведения террористических сообществ. В основе идеологии таких сообществ лежат ограниченность сознания, делящего мир на своих и чужих, узость восприятия действительности через призму какой-то одной идеи. Мысль, что все то, что не соответствует этой идее, следует уничтожить, свойственна сознанию подростка. В период кризисов социальной системы многие привлекательные идеи обретают форму мифа. Мифологизация выхолащивает саму идею, не допуская возможность критики, не позволяя сознанию взрослеть. Индивидуальное бессознательное теперь подчиняется мифу безоговорочно, и идея приобретает массовый характер. Примером может служить любой тоталитарный режим. В тоталитарном обществе идея возводиться в ранг абсолюта, а критика, противостояние ее навязыванию считается предательством и жестоко карается. Коллективное бессознательное в данном случае способствует закреплению мифа на социальном уровне. Как вытекает из всего вышесказанного, коллективное бессознательное имеет непосредственное влияние на индивидуальное бессознательное каждой отдельно взятой личности и наоборот. Очевидно, что в масштабе социума этот процесс взаимопроникновения гораздо более растянут во времени (сформированное одним поколением или правящей группой общественное мнение, на формирование которого в свое время оказали влияние отдельные личности, может иметь долгосрочное влияние в последующих поколениях), чем это имеет место в малых группах, вследствие чего в массах накапливается недовольство существующим положением вещей, которое рано или поздно прорывается вовне и далеко не всегда социально приемлимыми способами, например, террористическими актами, стихийными бунтами, революциями. В последствии события “оседают” в анналах истории, физическая боль проходит, жертвы исторических событий “уходят в небытие”, а психологические травмы остаются в памяти многих поколений. Р. Кукиер считает, что непроработанный траур национального масштаба передается через поколения и если он не будет каким-либо приемлимым способом ритуализирован, то может длиться бесконечно – каждое последующее поколение как бы получает от предков задание оплакивать то, что не смогли оплакать они. Существуют групповые механизмы, еще недостаточно известные науке, используемые для сдерживания и трансгенерационной передачи негодования, травм и несправедливости, испытанных целым поколением [17]. Очевидно, что подобные механизмы бессознательной передачи травмы действуют и в семье, которая является по своей структуре малой группой. В. де Гольжак пишет, что ребенок наследует противоречия, пронизывающие родовые линии, из которых он вышел, точнее, которые оставили отметину на жизни родительской пары. Родители передают своим детям следы конфликтов, которые не сумели или не захотели разрешить. Отсюда проистекает значимость трансгенерационной передачи тех или иных ситуаций, в которые попадали члены семьи: таинственные заболевания – душевные или физические, труднообъяснимые смерти, грубые и ненаказанные проступки, непонятные утраты… Именно так возникают семейные тайны, которые, будучи призванными защищать членов семьи от стыда, бесчестья или потери надежды, дают обратный эффект. Далекие от того, чтобы оберегать потомков, они скорее оказывают на них сильное воздействие, вплоть до того, что полностью структурируют их жизни [18, с. 111]. По мнению А. А. Шутценбергер различают два типа семейной “передачи” – осознанную или бессознательную, “метаболизи- рованную” и не являющуюся такой. Межгенерационная передача – это те ее виды, о которых думают и которые обсуждают бабушки и дедушки, родители и дети: это семейные привычки, сноровка, стиль жизни. О трансгенерационной передаче не говорят, это тайна, непроговариваемое, умалчиваемое, скрываемое, иногда об этом запрещено даже думать (“непомышляемое”), все это входит в жизнь потомков, хотя об этом не думают, не “переваривают”. Вот тогда появляются травмы, болезни, соматические либо психосоматические проблемы [19]. Невысказанные семейные тайны, как оказалось, имеют большее влияние на внуков, а часто и на более поздних потомков, чем на детей [там же]. Возможно, это можно объяснить тем, что чем более “забытой” является семейная тайна, т. е. чем более она загнана в подвалы подсознания и чем менее выведена на уровень осознания, тем более опасной она представляется мозгу. Выводы. Таким образом, проблемы трансгенерационной передачи описаны феноменологически. Ученые пытаются найти объяснение многим выявленным закономерностям, однако механизмы такой передачи еще не известны науке, да и исследования носят несистемный характер. Групповое бессознательное таит в себе много тайн и объяснять их с помощью феноменологических описаний представляется наиболее приемлемым. Множество феноменов не подтверждено полномасштабными эмпирическими исследованиями, что подтверждает актуальность прикладных исследований в этой области научного знания. Бессознательное традиционно исследуется представителями психоанализа и неофрейдистского направления. Феномены коллективного бессознательного описаны не одним поколением психологов. Однако групповое бессознательное как предмет социальной психологии изучено недостаточно. Проблемы баланса в личности индивидуального и социального, сознательного и бессознательного, влияние последних на социальную жизнь каждого индивида в обществе и общества на каждого индивида, феномены ролевой диффузии, групповой динамики, трансгенерационных передач – вот далеко не полный перечень вопросов, требующих детального изучения социальной психологией. Анализ теоретических и методологических основ исследования группового бессознательного показал необходимость продолжения исследований этого феномена в рамках социальной психологии с использованием наработок представителей глубинной психологии. Литература 1. Фрейд З. Психология бессознательного: Сб. произвед. / Сост., науч. ред., авт. вступ. ст. М. Г. Ярошевский. – М.: Просвещение, 1990. 2. Лакан Ж. Инстанция буквы в бессознательном или судьба разума после Фрейда // Лакан Ж. Инстанция буквы, или сульба разума после Фрейда / Пер. с фр. А. К. Черноглазова, М. А. Титовой. – М.: Рус. феноменол. об-во “Логос”, 1997. – С. 54–87. 3. Жинкин Н. Н. Речь как проводник информации. – М., 1982. 4. Жинкин Н. Н. О кодовых переходах во внутренней речи / Вопр. языкознания. – 1964. – № 6 – С. 24–28. 5. Спрингер С., Дейч Г. Левый мозг, правый мозг. – М.: Мир, 1983. 6. Грибенко І. В. Зв’язок між особливостями розуміння текстів та функціональною асиметрією великих півкуль головного мозку людини // Актуальні пробл. сучасн. укр. психології. До 60-річчя від дня народж. акад. С. Д. Максименка: Наук. зап. Ін-ту психології ім. Г.С. Костюка. – К.: Нора-прінт, 2002. – Вип. 22. – С. 19–25. 7. Фрейд З. “Я и Оно”. – Ленинград, 1924. 8. Горностай П. П. Психологічний феномен “Ми” // Соц. психологія. – 2006. – № 2(16). – С. 88–96. 9. Фопель К. Эффективный воркшоп. Динамическое обучение. – М.: Генезис, 2003. 10. Крысько В. Словарь-справочник по социальной психологии. – СПб.: Питер, 2003. 11. Ammon G. Psychoanalytic Group Dynamics // Dymanic Psychiatry. – 1978. – V.10 – № 48. – С. 1–22. 12. Янчук В. А. Введение в современную социальную психологию. – Минск: АСАР, 2005. 13. Юнг К. Аналитическая психология // История зарубежной психологии (30-60 г.г. ХХ века): Тексты. – М.: Изд-во МГУ, 1986. – C. 142–170. 14. Автономова Н. С. К спорам о научности психоанализа // Антология российского психоанализа. – М., 1999. – Т. 2. – С. 235–236. 15. Гайслер Ф. и Гермар Ф. Обмен ролями с врагом: Мореновская социодрама работает с темой насилия и праворадикализма // Психодрама и современная психотерапия. – 2004. – № 4. – С. 50–68. 16. Лоренц К. Агрессия (так называемое “зло”). – М.: Амфора, 2001. – 349 с. 17. Кукиер Р. Психодрама Человечества. Действительно ли это утопия? // Психодрама и современная психотерапия. – 2004. – № 4. – С. 29–42. 18. Гольжак де В. История в наследство: Семейный роман и социальная траектория / Пер. с фр. И. К. Масалкова. – М.: Изд-во Ин-та психотерапии, 2003. 19. Шутценбергер А. А. Синдром предков: Трансгенерационные связи, семейные тайны, синдром годовщины, передача травм и практическое тиспользование геносоциограмы. – М.: Изд-во Ин-та психотерапии, 2005. ФАНТАЗМАТИЧНЕ ФУНКЦІОНУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ГРУПИ А. В. Маричева, м. Сімферополь Розглядається походження термінів “фантазм”, “фантазма- тичний”; визначається основна функція фантазму як психологічного феномена. Аналізуються сучасні розробки поняття групового захисного механізму, що лежить в основі збереження цілісності соціальної групи при зовнішній або внутрішній загрозі її розпаду. Описується феноменологія фантазматичного функціонування соціальної групи як форм або типів прояву групових захисних механізмів. Ключові слова: фантазм, уявна ідентифікація, символічна ідентифікація, цілісність досвіду суб’єкта, групові захисні механізми, індивідуальні захисні механізми, локус загрози. Рассматривается происхождение и значение терминов “фантазм”, “фантазматический”; определяется основная функция фантазма как психологического феномена. Анализируются совре- менные разработки понятия группового защитного механизма, являющегося основой сохранения целостности социальной группы при внешней или внутренней угрозе ее распада. Описывается феномено- логия фантазматического функционирования социальной группы как форм или типов проявления групповых защитных механизмов. Ключевые слова: фантазм, воображаемая идентификация, символическая идентификация, целостность опыта субъекта, групповые защитные механизмы, индивидуальные защитные механизмы, локус угрозы. The origin of the terms “phantasm”, “phantasmatic” is viewed; the main function of phantasm as a psychological phenomenon is defined. The modern developments of group defence mechanism being in the basis of social group’s integrity maintenance under the conditions of external or/and internal danger of its disintegration are analysed. The phenomenology of a social group phantasmatic functioning is described as forms or types of group defence mechanisms manifestations. Key words: phantasm, virtual identification, symbolic identification, integrity of a subject’s experience, group defence mechanisms, individual defence mechanisms, locus of danger Проблема. Терміни “фантазм”, “фантазматичний” виникли в межах глибинно-психологічних досліджень внутрішньої реальності суб’єкта і були детально розроблені в працях Ж. Лакана [1]. Основою вивчення означеного явища став психоаналітичний фрейдистський підхід до феномена викривленого сприйняття зовнішньої об’єктивної реальності у внутрішньому суб’єктивному плані, що зумовлює специфічну внутрішню картину світу. Основною функцією фантазму є конституювання суб’єктності, яке реалізується шляхом ідентифікації з важливими аспектами особистого досвіду та уникнення нестерпного переживання неможливості довизначення невідомої, невизначеної, а тому небезпечної ситуації, в якій постійно перебуває суб’єкт, розриваючись між тенденцією самозбереження і тенденцією актуалізації свого потенціалу. Мета статті: з’ясувати особливості фантазматичного функціонування соціальної групи; охарактеризувати механізми захисту цілісності групи від внутрішніх і зовнішніх загроз. Прагнучи довизначити свою сутність найбільш повною мірою, суб’єкт демонструє два типи ідентифікації, що протікають одночасно: уявну (ідентифікація з образом того, якими б ми хотіли бути) і символічну (ідентифікація з місцем (поглядом соціального Іншого), звідки ми повинні дивитися, щоб здаватися собі такими, якими хотіли б бути). При цьому залишається такий аспект досвіду, який унеможливлює ідентифікацію, унаслідок чого суб’єкт вимушений ховати його від себе самого, удаючись до обширного інструментарію захисних механізмів і віддаючи перевагу трьом-чотирьом із них, що дає нам підстави говорити про специфіку особистісної організації і пов’язані з нею прояви поведінки. Таким чином суб’єкт уникає порушення цілісності свого досвіду, захищаючи межі власного Я від вторгнення накопичуваних неконтрольованих подій зовнішньої, об’єктивної, реальності і суперечностей у внутрішній, суб’єктивній. Одночасне функціонування символічної і уявної ідентифікацій зумовлює “сутність” суб’єкта, наділяє його певним ім’ям. Ця сутність завжди виявляється випадковою. Вона не зводиться до властивостей суб’єкта і вперше закладається у первинній соціальній групі суб’єкта – сім’ї. Розглядаючи функціонування останньої, ми стикаємося з таким утворенням, як “родинний міф”, у структурі якого знаходимо: а) деяку травматичну подію, табу на обговорення якої перетворює її на родинну таємницю; б) створене на її місці фантазматичне утворення, яке замінює травматичну подію описом позитивного виходу із ситуації і наказ для будь-кого з членів родини відтворювати схожий образ дій у схожих ситуаціях. Таким чином досягається, по-перше, можливість ідентифікації членів родини з родинною роллю (а в подальшому ця модель протікання процесу ідентифікації переноситься у сферу соціальної взаємодії суб’єкта, у ті соціальні групи, членом яких він стає) і, по-друге, стабільне функціонування родинної системи як малої соціальної групи, де стабілізація досягається шляхом фантазматичного функціонування всієї системи в цілому. Отже, психологічні феномени, які ми спостерігаємо, розглядаючи фантазматичне функціонування суб’єкта, мають аналоги на рівні його соціальних відносин. Як один з прикладів наукового дослідження в контексті психоаналіз versus соціальна психологія постає сучасна розробка поняття групового захисного механізму А. І. Донцовим, В. А. Штроо та ін. [2; 3]. Основною функцією такого механізму слід вважати збереження цілісності соціальної групи в разі зовнішньої або внутрішньої загрози її розпаду. У працях згаданих дослідників робиться спроба розглянути захисне функціонування соціальної групи і детально описується феноменологія її фантазматичного функціо- нування як форм або типів прояву групових захисних механізмів. Так, дослідження В. А. Штроо [4; 5] свідчать про те, що група може виступати як суб’єкт активності, спрямованої на самопідтримку та відтворення себе як цілого. Останнє слід розглядати як якісну групову характеристику, що складається з трьох векторів самореалізації групи: 1) топологічного (меж, що відокремлюють групу від зовнішнього соціального середовища та розглядаються в межах теорії соціальної ідентичності); 2) структурного (стійкості функціонально-рольової структури взаємопов’язаних елементів системи, яка самодетермінується); 3) процесуально-динамічного (процесуальної неперервності існування групи, що забезпечується відтворенням основних структурних компонентів системи внутрішньогрупової активності). Систематизувавши описані в літературі феномени групової динаміки, які, на думку згаданого дослідника, можна зафіксувати категорією “груповий захисний механізм”, а з нашого погляду, вони є феноменами фантазматичного функціонування соціальної групи, наводимо експліковані Штроо десять таких механізмів [там само]. П’ять з них “захищають” цілісність групи від внутрішньої загрози: 1) групове табу як заборона на обговорення “небезпечних” тем внутрішньогрупового життя; 2) груповий ритуал як обов’язкове відтворення якоїсь групової процедури; 3) родинний (груповий) міф як взаємне узгодження викривлених внутрішньородинних ролей; 4) фіксація внутрішньогрупової статусної ієрархії як формування і жорстка підтримка нерівності позицій членів групи в системі міжособистісних відносин; 5) формалізація внутрішньогрупової комунікації як форма, за якої комунікаційні потоки всередині групи (організації) стають багатоланковими. Чотири групових захисних механізми упереджують зовнішню загрозу: 1) інгруповий фаворитизм як міжгрупове порівняння на користь своєї групи; 2) самоізоляція як обмеження (аж до заборони) на контакти із зовнішнім соціальним середовищем; 3) соціальний стереотип аут-групи як негативне підґрунтя образу і правил сприйняття членів “чужої” групи як відмінних від “своїх”; 4) екстернальна атрибуція неуспіху групової діяльності як пояснення групового неуспіху за рахунок зовнішніх чинників; І, нарешті, останній механізм – груповий дух, або групомислення, коли якість групового рішення оцінюється з погляду збереження однодумності в групі, діє в обох “напрямах”. Хоча, – зазначає Штроо, – закріпити конкретним захисним механізмом певний аспект групової цілісності виявилося набагато складніше, у деяких випадках – неможливо. Автор також виділяє дві основні стратегії реагування групи на загрозу порушення групової цілісності: 1) організаційно-діяльнісна стратегія – сукупність заходів, що спричиняють зміни у функціональній та операційно-технічній складових групової діяльності, енергетичним джерелом якої є відчуття незадоволеності членів групи наявним або прогнозованим положенням справ, а “пусковим моментом” стає невідповідність між об’єктивними результатами спільної групової діяльності і її цілями; 2) стратегія когнітивно-афектного переструктурування ситуації не зачіпає об’єктивних ситуативних характеристик, але реалізує трансформації в перцептивних (інформаційних) і мотиваційно-смислових аспектах спільної діяльності. Ця стратегія призводить, як правило, до появи специфічних “фантомів” групової свідомості, неадекватних об’єктивній ситуації функціонування групи, де енергетичним зарядом є переживання членами групи відчуття страху, пов’язаного з наявною суперечністю або між групою і зовнішньою (соціальною) реальністю, або між елементами самої групової реальності [там само]. Автор виходить з припущення, що ті форми групової активності, які реалізують стратегію когнітивно- афектного переструктурування ситуації, можуть розглядатися як групові захисні механізми. Представник теорії об’єктних відносин У. Біон за виконуваними функціями поділяє групи на “робочі групи” і “групи базового допущення”. Робоча група орієнтована на сприймання реальності, здатна вести діалог, терпіти фрустрації і розв’язувати проблеми, що стоять перед групою в цілому і кожним учасником зокрема. На противагу цьому зусилля групи базового допущення спрямовані перш за все на захист від примітивних емоційних переживань, що мають психотичну природу, унаслідок чого член групи в певних ситуаціях може відмовитися від частини своєї особистості або заперечувати якусь частину реальності під тиском групи. Ряд представників еґо- психології, наприклад О. Кернберг, відзначають, що подібні регресивні форми переживань посилюються в разі збільшення чисельності групи, бо “міжособистісна поведінка в малих неструктурованих групах або, навіть більшою мірою, у великих неструктурованих групах, які тимчасово усувають або розмивають звичайні соціальні рольові функції, може призводити до активації, іноді лякаючи, примітивного змісту, витісненого у формі фантазій і поведінки, що поділяється всією групою” [6, с. 31]. Вважаємо, що фантазматичне функціонування соціальної групи має у своїй основі викривлене сприйняття групою зовнішньої об’єктивної соціальної реальності і виражається у вищеописаній феноменології, реалізація якої дійсно забезпечується роботою захисних механізмів, тільки не групових, а індивідуальних, які спрацьовують одночасно у кожного представника групи. Було зіставлено феноменологію фантазматичного функціонування групи і відповідного їй локусу загрози з дією захисних механізмів, детально висвітлених з позицій еґо-психології (табл.). Таблиця Залежність індивідуальних захисних механізмів від феноменології фантазматичного функціонування соціальної групи та локусу загрози Феноменологія фантазматичного функціонування соціальної групи Локус загрози Тип захисного механізму особистості Групове табу Внутрішній Витіснення – вторинний Груподумство (groupthink) Зовнішній та / або внутрішній Інтроекція – первинний Груповий ритуал Внутрішній Анулювання – вторинний Інгруповий фаворитизм Зовнішній Ідеалізація і знецінення – первинний Самоізоляція Зовнішній Аутистичний відхід – первинний Родинний (груповий) міф Внутрішній Реактивне утворення – вторинний Соціальний стереотип аутгрупи Зовнішній Проекція – первинний Фіксація внутрішньогрупової статусної ієрархії Внутрішній Роздільне мислення – вторинний Формалізація внутрішньо- групової комунікації Внутрішній Моралізація – вторинний Екстернальна атрибуція неуспіху групової діяльності Зовнішній Регресія – первинний Звертає на себе увагу збіг локалізації зовнішньої-внутрішньої загрози цілісності групи з типом захисних механізмів особистості: первинних – що були сформовані до входження суб’єкта в поле мови і працюють на межі між об’єктивною і внутрішньою суб’єктивною реальностями, функцією яких є формування і підтримка меж Я, і вторинних – таких, що є доступними усвідомленню і які працюють за сприяння мови та логіки у внутрішньому суб’єктивному просторі особистості для зняття надмірної напруги через існуючі суперечності суб’єктивного досвіду. Постає питання про можливі причини вибору специфічної захисної стратегії групи, що розкривається конкретною феноме- нологією її фантазматичного функціонування. Створюється враження, що певний захисний механізм раптом стає актуальним для всіх членів групи, незважаючи на відмінність їхніх уподобань у використанні захистів. Так, група, яка демонструє всі ознаки тенденції до самоізоляції, навряд має у своєму контингенті виключно особистості із шизоїдним типом особистісної організації, а група, яка тривожно чекає агресії з боку іншої, – виключно з параноїдним. Але, як правило, людина, що забезпечує існування та підтримку міжособистісних зв’язків у групі, має відповідний тип особистісної організації. Цей феномен можна пояснити індукцією, втягуванням у власний фантазм інших членів групи, і, очевидно, чим сильніший ефект індукції, тим більш харизматичним виявляється лідер за умови, що до складу групи входять дві-три особи з травматичними переживаннями, схожими з “нестачею” в індивідуальному досвіді лідера, навколо якого організований його фантазм і відбувається кристалізація ідентичності, з одного боку, і їхньою схильністю до самосугестії – з іншого. З розглянутим феноменом ми стикалися неодноразово під час аналітичної роботи із студентськими групами, а вищезазначені дослідження з позицій еґо-психології і теорії об’єктних відносин є підставою, щоб зафіксувати факт фантазматичного функціонування соціальної групи. Висновки. Підсумовуючи вищенаведене, можемо, таким чином, окреслити особливості фантазматичного функціонування соціальної групи: * забезпечує процеси набуття групової ідентичності й формування індивідуальної суб’єктності своїх членів; * у своїй основі має травматичну подію, що загрожує втратою ідентичності або її різкою перебудовою і котра є ядром, навколо якого структурується фантазм; * виражається у феноменах викривленого сприйняття зовнішньої/внутрішньої соціальної реальності, що зумовлює реалізацію патологічних форм соціальної активності групи; * демонструє феноменологічну специфіку для різних груп, детерміновану інфляцією індивідуального фантазму суб’єкта, який виконує функції лідера конкретної групи. Література 1. Лакан Ж. Семинары. – М.: Логос, 1998. – Кн. 1: Работы Фрейда по технике психоанализа. – 432 с. 2. Донцов А. И. К проблеме целостности субъекта коллективной деятельности // Вопр. психологии. – 1979. – № 3. – С. 25–34. 3. Штроо В. А. Группа как субъект психологической защиты // Психология сегодня: Ежегод. Рос. психол. об-ва. – М., 1996. – Т. 2. – Вып. 2. – С. 14–15. 4. Штроо В. А. Защитные механизмы: от личности к группе // Вопр. психологии. – 1998. – № 4. – С. 54–61. 5. Штроо В. А. Групповые патологии как проявления защитных функций групповой динамики // Вестн. научн. сес. фак. филос. и психол. ВГУ. – Воронеж: ВГУ, 1999. – Вып. 1. – С. 56–59. 6. Кернберг О. Агрессия при расстройствах личности и перверсиях. – М.: Класс, 1998. – 368 с. КОНЦЕПТИ ФРЕЙДИЗМУ В КОНТЕКСТІ ТЕОРІЇ ГРУПОВОЇ РЕФЛЕКСІЇ М. І. Найдьонов, м. Київ Наводяться результати культурадигмального аналізу феномена фрейдизму. Розглянуто концепти несвідомого, асиметричної іденти- фікації, суб’єктної центрації, коаліційності, психічних радикалів, спеціалізованих фільтрів як параметрів дискурсу. Обґрунтовуються принцип онтологічної паритетності індивідного і групового суб’єктів, ресурсний підхід до аналізу суб’єктності та дискурсу спільнот. Ключові слова: фрейдизм, несвідоме, групова рефлексія, культурадигма. Приводятся результаты культурадигмального анализа феномена фрейдизма. Рассмотрены концепты бессознательного, асимметричной идентификации, субъектной центрации, коалиционности, психических радикалов, специализированных фильтров как параметров дискурса. Обосновываются принцип онтологической паритетности индивидного и группового субъектов, ресурсный подход к анализу субъектности и дискурса сообществ. Ключевые слова: фрейдизм, бессознательное, групповая рефлексия, культурадигма. The results of culturedigmal analysis of Freudianism are presented. Concepts of unconsciousness, asymmetrical identification, subjecentering, coalitioning, psychic radicals, specializing filters as parameters of discourse are discussed. Principle of ontological parity of the group and individual subjects and resource approach to analysis on subjectivity and communities discourse are proposed. Key words: Freudianism, unconsciousness, group reflection, culturedigm. Проблема. Теоретичні позиції З. Фройда в контексті соціальної психології розглядаються не вперше. З одного боку, соціально- психологічні аспекти постають складовою цих же теоретичних позицій, з іншого – контекстом, який надає нового звучання первинним концептам. Цей зв’язок притаманний не тільки періодові становлення доробку Фройда, а й періодові його переосмислення близькими або віддаленими послідовниками, а то й опонентами вченого. Наявність статусу концептів як фігури, так і фону зумовлюють і конструктивний бік наслідків (у вигляді того, що такі переосмислювання надавали імпульсу розвитку напрямам, які здійснювали таке переосмислювання всієї психології), і парадоксальний – цікавість до Фройда не згасає. Причини такого феномена спонукають до його детального аналізу як окремої мети цієї статті. Проведення дослідження в контексті соціальної психології як погляду з позицій теорії групової рефлексії спеціалізує його на ґрунті і експериментальної, і впроваджувальної емпірії. Особливістю постаті З. Фройда і як теоретика, і як практика було те, що значна частина теоретичних положень і концептів психоаналізу (несвідоме, потяги, компенсації, комплекс, захист тощо) або використовувалася попередниками вченого, або існувала в просторі співавторства з учнями. Проте це не розмило постать Фройда ані в період його активної роботи, ані в неодноразових переосмисленнях його теорії опонентами і послідовниками. Існування практичного попиту на психоаналіз проявлялося не тільки в наявності практики самого Фройда та його близького оточення, а й в організації практики професійної спільноти в цілому. Прорив психотерапевтичного дискурсу в загальносуспільний і загальнокультурний дискурси не просто надав суспільству імпульсу розвитку. Ця обставина дає можливість розглядати концепти фрейдизму в контексті більш широкому, ніж науковий напрям і, водночас, пояснити, чому схожі ідеї (предтеч, співавторів, послідовників) дали різний результат. Тобто маємо нагоду з’ясувати, чому “ідеї, якими, здавалося б, було наповнене повітря”, у суспільній свідомості є саме фрейдизмом. У певному сенсі громадська думка про Фройда містить ознаки громадської думки про торгову марку. Цей аспект надає нашому аналізові рис аналізу емпірії психологічної послуги як складової життєздатності теоретичних напрямів. Однією з найпомітніших відмінностей психоаналізу як наукового напряму є концентрована і наполеглива думка, що психіка (її змісти) не є тим, про що ми домовилися думати, – “зібранням” етичних, нормативних, релігійних (чи навіть ще слабкого проникнення в предмет) міркувань, і що до її глибинних змістів можна дістатися завдяки спеціальним методам. (Саме завдяки цій фундаментальній ідеї про можливість реконструкції психічного змісту як власної системи вимірювання [1] ми в даній статті використовуємо термін “концепти”, а не “теоретичні положення”). Набагато пізніше про нетотожність особистості не тільки громадській думці про неї, а й думці особистості про саму себе висловився Е. В. Ільєнков, коли стверджував, що саме у складі особистості (а не у самосвідомості) локалізується трагічна ілюзія Родіона Розкольникова, що і є його драмою [2, с. 16]. Підносячи наш історичний погляд над пансексуалізмом Фройда, спробуймо осягнути соціальне замовлення особистостей того покоління людей, для якого була близькою трагедія Розкольникова, котрий обрав проникнення у власні психічні змісти шляхом до уникнення трагедії. Наявність у складі нашої думки метафорично широких трактувань не ігнорує потреби запобігання трагедіям і на сексуальному ґрунті; головна складова в ній – спроба знаходження через культурний вимір масштабу соціального замовлення на ідею проникнення у психічні змісти, їх реконструкції. При цьому не менш важливою складовою є її маркетингова характеристика, яка виражається і в абстрактному соціальному замовленні, і у великій кількості конкретних автономних споживачів (аж до рівня статистичної верифікації), а також – у сенсі інфраструктури. Поруч із конкретним кінцевим споживачем явними споживачами є і великі групи. Культура отримує поле нових і яскравих смислів для втілення їх у витвори мистецтва, університети – притік студентів, викладачі – посади, а практики – клієнтів. Вихід на арену саме безпосереднього, а не корпоративного клієнта, ламає існуючу на той час традицію непрестижності психіатричної практики та комерціалізує її. Унаслідок цього наука починає опікуватися не тільки істиною, а й привабливістю наукової школи як торгової марки. Цей аспект порушується нами не так тому, що ми жалкуємо з приводу втрати наукою однозначності в протистоянні розмиванню істини, як для залучення міжгалузевого бачення значимого шару психічної реальності – споживчих потреб, поведінки, культури, стратегій – як чинника, що проникає в наукове осмислення будь-якої школи й опосередковує нею [3]. Ідеться не про культуру наукових компромісів для вигоди збиральної економічної системи (ідея-товар – викладач – практик – клієнт), а про об’єктивно різну наукову інформацію. Її походження – не тільки в специфічних інструментах “торгової марки”, а й у фактичній неоднорідності психічної реальності. Ця реальність тепер уже є обробленою, відтвореною як у межах власного розвитку, так і у взаємодії із системою надання послуги. Особливий статус психологічного знання полягає в тому, що в момент його прийняття споживачем це знання про особу може її змінити [4, с. 10] і з цієї причини втратити свою відповідність. Саме в цьому полягає сутність культурадигмального принципу [3] співіснування фундаментальних психологічних знань, з якого випливає мала ймовірність створення єдиної психологічної теорії, принаймні на сучасному етапі. Не менш важливим наслідком ідеї різношаровості психологічних змістів є розуміння того, що детермінанти людської поведінки не настільки очевидні, щоб однозначно довіряти так званому авторитетному членові суспільства в його боротьбі за добро в іншій особистості. Тобто однозначність та одномірність зусиль суспільства в застосуванні традиції “сили вимоги” при відтворені особистості значно послабилися, що проявилося в деідеологізації і виховання, і суспільних відносин. Щоб уникнути у нашому викладі певної публіцистичності, повернімося до розгляду думки про вплив Фройда на погляд і дію суспільства щодо соціалізації після розкриття одного специфічного механізму. Він набуде більшої контрастності на фоні концептів групової рефлексії, які ми збираємося викласти нижче. Серед причин, які дали Фройдові переваги над оточенням з погляду вдалого виокремлення “ідей, якими, здавалося б, було наповнене повітря” (на фоні того, що яскраві випадки для аналізу першому дісталися не йому, і навіть на фоні неодноосібного введення понять), слід зауважити не так його здатність змінювати межі дозволеного (спертися на пансексуалізм), як споживчу привабливість теоретичного конструкту. Наш міжгалузевий підхід до аналізу, опосередкований знанням сегментування споживачів на ринку, акцентує увагу на виборі Фройдом об’єкта досліджень і практики як геніальному маркетинговому ході. Спочатку істерії, потім неврози (тобто захворювання, які не мають органічного субстрату, а значить, визначають потенційну приналежність усім людям) наділили психоаналітиків величезним ринком. Тобто межа в оцінках психічного розладу як непривабливого явища була зсунута в бік прийнятного для масового споживача. Енергетичний же аспект “воно” не тільки містив ланку, яка була відсутня в інших, – він замкнув цілісну картину особистості як системи трирівневої побудови психічних змістів. Не слід скидати з рахунку і ресурсного значення теоретичних положень Фройда. Вивільнивши пересічну людину з полону обов’язку, традиції, він тим самим створив величезний резерв інтелектуальної робочої сили, яка тепер, при проникненні у вищі посадові ешелони, мала можливість забути про снобістські вимоги до себе. Тепер статусна недоречність могла бути і саморегульованою (“так це ж несвідоме”), і прийнятою іншими з огляду на визначення всіх як “одним миром мазаних” – тобто носіїв помилкових дій. Цінним із соціально-психологічної складової концептів Фройда є не тільки специфічне уявлення про соціалізацію як похідну зіткнення принципів “реальності” та “задоволення”; більш цінним є те, що ми могли б назвати “асиметричною ідентифікацією”, – “кожний інтимний емоційний зв’язок між двома особами, який має більшу або меншу тривалість (шлюб, дружба, батьківське і дитяче почуття), залишає осад протилежних ворожих почуттів, які скасовуються лише шляхом витіснення” [5]. І щодо першого [1], і щодо другого наше бачення механізмів відмінне, але напрям бачення, безперечно, заданий раніше. Викладені думки можуть бути початком порівняльного етапу нашого дослідження психоаналітичних і груп-рефлексивних теоре- тичних положень. У проведених нами експериментальних дослідженнях групової рефлексії прояви індивідного і групового суб’єктів [6] реєструвалися показниками “Я-Ми-позиції”. Я-Ми-ідентифікація реєструвалася на рівнях свідомому і стихійному. Стихійні-свідомі прояви “Я-Ми- позиції” виявилися важливими з точки зору продуктивності рішення малих творчих задач (МТЗ), причому як при індивідуальному, так і при груповому рішенні. Виявилося також, що рефлексивні фрази учасників експериментів, які розв’язували разом (утрьох) творче завдання (типу “Ми” (я та Іван) та “Ми” (хто “ми” – не очевидно не тільки для експерта, а й для самого випробуваного)), по-різному забезпечують продуктивність рішення. Стихійна “Я-Ми-позиція” обумовлює меншу результативність. Чітка орієнтація в обсязі коаліції (“Я з Іваном” – тобто без Сашка чи “Я” з Іваном та Сашком”) при груповому рішенні також ефективніше забезпечує його продуктивність. Типи проявлення Я-Ми-ідентифікації в ході пошуку невідомого вміщуються в такий діапазон: самоочевидне “Я” при фактичному “Ми” (досліджуваний та, як мінімум, експериментатор); “Я-свідоме”; “Я з тобою; “Я з тобою без нього”; самоочевидне “Ми”; “Ми з тобою”; “Ми-всі” – свідоме. У цьому діапазоні ми спостерігаємо певне нарощування концентрації ідентифікації від слабкої до сильної або від розмитості до диференційованості. Сильні прояви ідентифікації явно забезпечують центрацію суб’єктності [7] на індивідуальному чи груповому варіанті як ресурсному прояві. Загальним для всіх проявів наведеного діапазону Я-Ми-позиції є їх коаліційна природа. Фактично, “Я” не може бути виокремлено остаточно з “Ми” як чинник забезпечення результату. “Я” може тільки перебувати в процесі виокремлювання. Асиметрична сторона ідентифікації означає закладення при ідентифікації потенції розототожнення – і не тільки методами психоаналізу. Ми вважаємо коаліційність у взаємоопосередкуванні мислення в групі клітиною суб’єктності. Як потенція суб’єктності коаліція не потребує точної ідентифікації з “Я” чи “Ми”. Перебуваючи і в статусі змішаної суб’єктності (і в ресурсному статусі групової суб’єктності, й у виокремленому статусі суб’єктності індивідної), коаліційність вказує на первинну функцію активності щодо її індивідної чи групової спеціалізації. Саме тому ми вважаємо коаліційність клітиною суб’єктності. Наявність сильних тенденцій до центрації суб’єктності може бути як певним наслідком стабілізаційної тенденції психіки (за Я. О. Пономарьовим), так і результатом того чи іншого типу рефлексування. Персональна рефлексія спрямована на виокремлення особистості, накопичення індивідуального капіталу. Групова рефлексія спрямована на утримання цілісності групового ресурсу. Звернімося до більш розгорнутого викладення груп- рефлексивних концептів для створення повноти порівнянь. Психологія групової рефлексії на теоретичному рівні, який ґрунтується на експериментальній емпірії, постулює: 1) особистісну і комунікативну обумовленість процесів творення нового індивідом і групою; 2) у дискурсивних формах творчості головним механізмом є рефлексивний механізм (рефлексивний процес). Він може бути об'єктом кількісного виміру і якісного аналізу в межах методу контекстуально-параметричного змістовно-смислового аналізу [8]; 3) теоретично паритетну взаємну обумовленість індивідом групи і групою індивіда в процесі створення нового; 4) взаємозв’язок механізму створення нового з механізмами саморегуляції, прийняття рішень, узгодження інтересів, забезпеченості домагань у досягненнях є таким, що концептуально відслідковується. Рушійною силою розвитку і індивідів, і груп є відповідність родовому способові – здатності до продуктивної предметної і символічної діяльності. Наявність виконавчого стилю життєдіяльності, стратегій уникнення відповідальності анітрохи не змінюють глобального родового орієнтира – здатності творчого перетворювання дійсності. З цієї точки зору навіть біологічні аспекти продовження роду є також виключно соціальними [6]. Таким чином, проблемно- конфліктна ситуація (ПКС), виявлена на рівні вирішення малих творчих задач, є універсальним рушієм розвитку суб'єкта (індивідного, групового). Рівні прояву ПКС у соціосистемах – соціальна напруженість на рівні суспільств чи складнокоординованість на рівні організацій – є проявами одного явища, а саме відповідності конкретного життєвого акту (вчинку) творчому принципу життєздійснення. Соціальна оцінка – чи у формі традицій, чи у вигляді громадської думки – є лише додатковим каналом отримання інформації про адекватність акту. Тобто внаслідок того, що успішність життєдіяльності може бути глобально оцінена за критерієм родової відповідності тільки в контексті достатньо великих проміжків часу, важливими є не тільки предметні результати, а й символічні, і соціальні. Якщо витіснене (як концепт Фройда) є непридатним для “Я”- бажань, які переміщуються в несвідоме та утримуються в несві- домому, то з наших позицій витіснене можна реєструвати тільки умовно – як результат, а не як процес. Виходячи з того, що ми розглядаємо психіку не як функцію організму (З. Фройд), а як функцію соціосистем (для соціальних видів) і як функцію біосистеми (для автономних видів ) [6; 9], а людський спосіб існування як такий, що своєю історією завдячує ресурсній складовій – об’єднанню індивідних автономій для створення спільного психічного контуру, то питання тенденцій розвитку нових рис інтеграції і нових рис унікальних індивідів (особистостей) має навантаження виокремлювати певну цілісність із спільності та інтегрувати цілісність з автономії. Ці процеси не є одномоментними і становлять певні тривалості існування відносності індивідної цілісності й відносності плинності існування групового суб’єкта. Як правило, утворення групового суб’єкта як онтологічного явища – це задіяння ресурсного механізму подолання індивідної неспроможності. Отже, з наших позицій загальна картина свідомості не піддається редукції зменшення – поділення на “Я”, “Воно” та “Над-Я”. Загальна картина свідомості (“з-відомості”) завжди існує з відома когось (тобто відбиває аспект ієрархізованості соціуму), спеціалізується відповідно до продуктивних завдань. Тому те, що у Фройда має історію витісненого (процес і результат, а потім ще процес утримання), ми називаємо R2 – рефлексовані резерви-радикали. Тобто опрацьовуючи потреби ресурсного характеру різних суб’ктів, які виходять на арену в одній тій самій матеріальній конфігурації (організм та середовище), ми маємо на увазі резервну складову витісненого. Але збіг частини явища не означає ні термінологічного збігу, ні тотожності механізму. З огляду на наявність у складі цілісного рефлексивного акту етапу реагування, резерви – це не те, що не усувається із свідомості, а те, що внаслідок безпосередності не набуває статусу усвідомленого. Це, по-перше, те, що внаслідок реактивності не пройшло етап виявлення своєї належності, по-друге, те, що є не на часі за рівнем доступності розпізнання. Тобто другий тип рефлексування через зупинку діяльності неможливий і, таким чином, перебуває в режимі очікування. Коли ми звертаємося до похибок “Я-Ми” ідентифікації в предметному поступі, то маємо на увазі радикали, тобто активні психологічні утворення, які при незавершеності ресурсного проекту індивіда (об’єднання зусиль задля якоїсь мети) наділяють його відчуттям досягнення, яке він сам не може відтворити, користуючись рефлексивним потенціалом групи [10]. Інше джерело походження радикалів – події такого типу, де спільність не склалася внаслідок особливого компонування індивідуальних внесків, яке описується стратегіями кооперації [11]. Слід зауважити, що при всій співзвучності наших думок з ідеями К. Юнґа про колективне несвідоме чи більш широкого трактування рушійних сил розвитку, ніж подавлена сексуальна енергія [12], наш концептуальний виклад має інше обґрунтування. Концептуальне уявлення про механізм розвантаження чуттєвої тканини [13] показує природу рефлексивного механізму, тобто систему переходів самобуття суб’єкта то на змістовому, то на смисловому рівнях. Тобто розвантаження відбуваються на рівнях, які можна кваліфікувати як рівень значень і рівень означень [14]. Інтегративність функцій означень перебуває в діапазоні від висловлювань екстенсивної рефлексії (наприклад, “ну...”) до ідеї Поршнєва про генезу “Ми” як антитези через контраст: “Ми” – це ті, хто не “вони” – справжні люди” [15, с. 82]. Усвідомлення через означення і розототожнення вказує на доступний механізм спрощення образної складової чуттєвої тканини до-культурних поколінь роду ще на етапі їх функціонування настільки, що феномени, описані Юнґом, краще спрацьовують як моделі-гіперболізації, ніж як механізми, що збігаються з нашими уявленнями. І хоча ми не відкидаємо ідеї наявності загального психічного контуру, такого, наприклад, як фрактал [16], спосіб їх утворення має онтологію, яка доступна для відтворення дослідником. Далі зазначимо, що постулює психологія групової рефлексії на прикладному і впроваджувальному рівнях. Цими постулатами є: 1) можливість розвитку рефлексивного потенціалу як індивідуального, так і групового суб’єктів; 2) можливість впливу на розвиток рефлексивного потенціалу як з боку самого суб’єкта, так і з боку носія впливу; 3) можливість підвищення продуктивності діяльності у випадку, коли в активність суб’єкта діяльності включена рефлексія (не має значення, здійснюється діяльність самостійно чи разом з носієм впливу); 4) носієм впливу може бути як саме знання [4] про рефлексивні механізми прикладної діяльності, так і третя особа – рефлексивний тренер(-и); 5) позитивний ефект розвитку рефлексивного потенціалу тренерами досягається шляхом впровадження рефлексивних процедур. Попри не перше звернення до емпірії впроваджень як онтології, яка створює не тільки певну потенцію аргументації положень, які викладаються, а й потенцію для автономних рефлексій читача, об’єднаємо ще раз впроваджувальні постулати з теоретичними положеннями. Пряме перенесення надбань психології рефлексії з концентрацією на стратегії продуктивності [17] було б занадто невиразним як товар для широкого споживача. Тому спеціальна підсистема знань груп-рефлексивної психології концентрується у сфері персонального єдиноборства продавця [18] рефлексивної послуги і представника корпоративного споживача. Оскільки ця ланка послуги не є предметом аналізу в цій статті, звертаємо на неї увагу лише через те, що активність продавця має принципові обмежувачі, які дають йому змогу прийняти рішення про неможливість укладання угоди (продажу послуги). Цим обмежувачем є, зокрема, відсутність у клієнта потреби в розширенні свого (у тому числі й корпоративного) бачення, тобто потреби в замовленні саме рефлексивної послуги. Крім того, ще раз звернемо увагу на те, що технологічний аспект упроваджувальних досліджень полягає в особливій формі застосування контрольованого дискурсу як текстового задуму, вираженого як у проекті [19], так і в актуальному дискурсі рефлексивного тренінг-практикуму (РТП). З боку тренерів цей дискурс виступає як балансування рефлексивними функціями, яких бракує в груповому суб’єкті “замовник плюс учасник” і які доповнюються виконавцем. Унаслідок існування механізмів, описаних нами в попередніх працях [20], ці доповнення не можуть бути кваліфіковані як такі, що обмежують авторство замовника в предметі, який він опрацьовує в присутності виконавця. Таким же чином не можна сказати, що виконавець навчає замовника цього предмета. Але можна говорити про те, що виконавець, виконуючи місію впровадження рефлексивної організаційної культури, передає замовникові знання про рефлексивні механізми. Інтерпретуючи інтервенційну (а також і фасилітаційну) складову впроваджень груп-рефлексивної технології в аспекті проникнення в несвідоме, зазначимо, що вона полягає у виявленні резервів і радикалів психіки, будучи опосередкованою процедурою міксування (змішування) учасників у нових групах з наступним поверненням їх у первинні тематичні групи, а також процедурою створення нових тематичних груп. Складання таким чином повноти циклів утворення суб’єктності працює як на тенденцію індивідуальних внесків, яка теоретично була виявлена Л. Найдьоновою при дослідженні рефлексивного потенціалу групи [10] (тобто на забезпечення здатності індивіда скористатися колективним результатом на рівні індивідуальних здібностей), так і на тенденцію утворення ресурсних об’єднань – емоційно достатніх для породження продукту в змістовій, смисловій і міжсуб’єктній сферах. Збагачення переосмисленої ідентичності у впровадженнях груп-рефлексивної технології здійснилося опосередковано – завдяки застосуванню в рефлексивному тренінг-практикумі стратегій розбивання груп на підгрупи. Типи груп (пленарна, тематична, “енержайзер”, мікс, “віяло”, самодослідження) також є способом переосмислення ідентичності як щодо вектора “Я-Ми”, так і щодо певних їх стилів: продуктивного, регресивного тощо. Підсумком цієї частини можна вважати твердження про те, що діапазон усвідомлення (рефлексування) – це не тільки особистісна, а й родова людська функція. Рефлексування у всьому діапазоні свого нормативного ряду полягає в здійсненні відбиття від імені індивідного чи групового суб’єкта. Тоді в загальному психічному контурі доречно вести мову про способи репрезентативного поділу у вигляді спеціалізованих фільтрів. На основі цієї моделі констатуємо: фільтри – це не демонстрація утворення підсвідомого. Фільтри – це параметр дискурсу, який поділяє його повну індивідно-групову потенцію на автономні – для прояву спільності та виокремлення із спільності. Це – складова ресурсного типу психіки в реалізації паритетності індивідної та групової суб'єктності. Фільтри – це інвестування в індивіда чи групу. Мовою метафори фільтри – це спосіб із незбагаченої породи мати той чи інший концентрований продукт – шар психічних проявів групового чи індивідного суб’єктів. Унаслідок належності всього діапазону реальності, можливої до відбиття, як такої, що вибирає більший обсяг усвідомлення через спеціалізовані форми відбиття (колективна та індивідуальна свідомість), забезпечується оптимальність рефлексування. Тому наявність непрезентованої у свідомості індивіда інформації, яку в психоаналізі називають несвідомим, з точки зору наших концептуальних засад не має такої драматичної природи. У питанні соціалізації аналіз досвіду вивчення рефлексивних механізмів творчості як в експериментах, так і в практиці рефлексії, дає змогу перенести акцент з протистояння принципів задоволення та реальності на ідею соціалізації паритетних групових та індивідних суб’єктів як самоцінностей і взаєморесурсів в єдиному контексті їх розвитку в циклах функціонування коаліцій [6]. Порівнявши теоретичні положення, які й на нашому емпіричному ґрунті (як і в багатьох попередніх) вказують на альтернативи пансексуалізму, доречно зупинитися на питанні – чому, перебуваючи в діалозі з оточенням, Фройд обрав саме шлях драматичного прояву механізму. Маючи діалог і в теоретичному ключі (наприклад з Юнґом), і в сенсі організації професійних відносин (як співзасновник професійної спільноти), Фройд не сприйняв ідею більш широкого трактування психічної енергії, розширення діапазону причин неврозів і т. ін. Подаючи рефлексивні процедури як способи фасилітації більш глибокого і широкого відбиття (бачення) змістової та смислової реальності [21], ми звертали увагу на процедури виходу в зовнішню позицію (за Г. П. Щедровицьким [22]), образної і дієвої рефлексії, які не тільки по-особливому висвітлюють предмет для нового сприйняття, а й вивільняють спостереження з певних схем і ведуть до утворення нових. Ми припускаємо, що Фройд законсервував свою позицію з огляду на прихильність до імпліцитної стратегії використання ідеї пансексуальності як інтервенції професійної спільноти через громадську думку. Вийшовши в зовнішню позицію щодо тенденцій розмивання теоретичних концептів, що наголошувалися зразу в багатьох конкурентних теоретичних претензіях і практиках, Фройд, створив потужні образи, які поза професійними інформаційними каналами прорвалися в культуру й масову свідомість, вплинув на професійну спільноту, обмеживши її очікуваннями споживачів. Ця дієва рефлексія, здійснена щодо широкого загалу, пізніше була перевідкрита в так званих альтернативних напрямах психології, що є одним з аргументів на користь нашого припущення. Культурадигмальний підхід не тільки проголошує співіснування різних психологічних знань, а й наполягає, щоб наукові напрями, що його поділяють, опрацьовували межі знань, які вони продукують. Звідси витікає необхідність орієнтації в межах знань інших напрямів, що, однак, не означає потреби втручатися в ці межі. Наші порівняння ґрунтувалися саме на цих позиціях. Ми усвідомлюємо, що більшість наших уявлень та узагальнень про розшарування психічних проявів випливають з опрацювання рефлексивної практики, яка сама по собі є впровадженням і первинної теорії, і вторинних положень-узагальнень практики. У контексті тези про соціалізацію самого суспільства таке самоспостереження має сенс для переведення його на новий щабель відбиття – у науково-категоріальному середовищі. З іншого боку, ця ж теза про соціалізацію самого суспільства може пояснити, чому феноменологічний ряд, фактологічні прояви психічного, характерні для суспільства часів Фройда, не є актуальними, відповідними в сучасному суспільстві (чи в іншій культурній реалізації) – тому що і сам Фройд доклав до цієї соціалізації зусиль. Культурадигмальність психологічного знання як претензія на локальність істини в межах теоретичної школи та певного сегмента ринку не може своїм обмеженням обрати відкритість. Підтверджуючи принцип відтворюваності процедур і результатів досліджень зовнішніми спостерігачами, представники принципу кльтурадигмаль- ності роблять свій внесок у загальний науковий доробок. Попри наявність підходу до вчення Фройда як до вдалої спекуляції [23], такі судження заслуговують на увагу, якщо вважати психоаналітичні концепти продуктом наукового напряму природничої орієнтації. Кваліфікуючи ж учення Фройда як культурадигмальне, ми тільки й можемо вести мову про видатний внесок у традиційному розумінні та прецедент широкомасштабної соціально-психологічної інтервенції (формування), спрямованої на професійну спільноту і суспільство в цілому. Орієнтуючись у парадоксальному статусі історії суб’єктності, напрям груп-рефлексії звертає увагу професійної психологічної спільноти на онтологічний ключ до нової стратегії і тактики психологічної допомоги. Повнота набуття і прояву варіацій суб’єктності (від індивідної до групової) – методологічний орієнтир професіонала-психолога в стратегії допомоги. З іншого боку, повнота історії суб’єктності є передумовою уникнення енергетично небез- печної складової підсвідомого, якій протистоїть думка про нормативний ряд рефлексування в діапазоні “від імені індивідного чи групового суб’єкта”. Висновки. Підсумовуючи результати проведеного аналізу феномена фрейдизму як певної культурадигми з погляду психології групової рефлексії, підкреслимо такі позиції. Концепт несвідомого розглянуто під кутом зору його формування у вигляді радикалу від певного змішаного відбиття реальності суб’єктом з невизначеною “Я-Ми” ідентичністю. Радикал – це активне психологічне утворення, яке виникає при переході від первинної коаліційності до визначеної форми суб’єктності (індивідної чи групової). При цьому збільшується обсяг репрезентованої реальності і забезпечується оптимальність рефлексування, у тому числі стає доступною й реконструкція на основі радикалів цілісного циклу суб’єктності. В основі концепту психічних радикалів лежить принцип онтологічної паритетності індивідуального і групового суб’єктів. Запропоновано ресурсний підхід не тільки до аналізу індивіда (як принципово незавершеного індивідуального проекту), а й до перетворень наукового дискурсу психоаналітичної професійної спільноти. Утворення групового суб’єкта виникає внаслідок задіяння ресурсного механізму подолання індивідної неспроможності в проблемно-конфліктній ситуації продуктивної предметної і символічної діяльності. У загальному психічному “Я-Ми”-контурі, що реалізується в дискурсі, можна виділити спеціалізовані фільтри (параметри дискурсу) як складову ресурсного типу психіки, спрямовану на визначення напряму інвестування – в індивіда чи групу. Внесок Фройда і його послідовників у дискурс професійної спільноти розглянуто як опосередкований виходом на широкий соціальний (споживацький) дискурс попиту і пропозиції торгової марки комерціоналізованої психіатричної практики, осягнення соціального замовлення покоління і формування громадської думки про резерви несвідомого й можливі додаткові ресурси при подоланні витіснених проблем. Тип знання, який дістав назву фрейдизму, має всі ознаки культурадигми: це, з одного боку, вихід за межі галузевої побудови наукового знання, що перетворює наукову концепцію в елемент масової культури, безпосередньо включає в економічні відносини, з іншого – забезпечує співіснування внутрішньо суперечливого (на відміну від парадигми Куна) знання, у форматі співіснування різних психологічних шкіл у широкому сенсі (і як напрямів відтворення знань, і як торгових марок, і як складових масової свідомості), що доводять істину своїх концепцій у принципово різних практиках. Проведений аналіз розкриває нові можливості розуміння взаємодії фундаментальних теоретичних наукових розробок, прикладних досліджень і широкої впроваджувальної практики як частини ринкової взаємодії соціальних суб’єктів. Література 1. Семенов И. Н. Принципы, уровни, этапы развития научного направления исследований (на материале становления психологии рефлексивной организации дискурсивного мышления // ОфАП Минвуза СССР, инв. № М87081 от 22. 04. 1987 г. – М., 1987. 2. Ильенков Э. В. Что же такое личность? // Психология личности. Тексты / Под ред. Ю. Б. Гиппенрейтер, А. А. Пузырея. – М., 1982. – С. 11–19. 3. Степанов С. Ю., Семенов И. Н. От психологии рефлексии к рефлексивной культурадигме в психологии // Рефлексия в науке и обучении. – Новосибирск, 1989. – С.144–153. 4. Гиппенрейтер Ю. Б. Введение в общую психологию. – М., 2000. – 334 с. 5. Фрейд З. Психология масс и анализ человеческого Я // Психоаналитические этюды. – Минск, 1997. – С. 422–480. 6. Найдьонов М. І. Коаліційна модель суб’єкта соціалізації // Вісн. Черніг. держ. пед. ун-ту. – Сер. Психол. науки. – 2006. – Вип. 41. – Т. 2. – С. 26–33. 7. Мейли Р. Различные аспекты Я // Психология личности. Тексты / Под ред. Ю. Б. Гиппенрейтер, А. А. Пузырея. – М., 1982. – С. 132–149. 8. Найдьонов М. І. Орієнтувальна система для прийняття рішення щодо співробітництва з напрямком груп-рефлексивної психології та підвищення кваліфікації – К., 2003 // http:My.eLVisti.com/naid/ua/ iris_ua.htm. 9. Найдьонов М. І. Проблема суб’єкта в рефлексивній психології // Людина. Суб’єкт. Вчинок: Філос.-психол. студії / За заг. ред. В. О. Татенка. – К., 2006. – С. 197–230. 10. Найденова Л. А. Роль рефлексивного потенциала группы в активизации творческих способностей учащихся: Дис... канд. психол. наук: 21.09.1993. – К., 1993. – 192 с. 11. Найденов М. И. Групповая рефлексия и стратегии кооперации в решении творческих задач // Тез. докл. VП съезду об-ва психологов СССР. – М., 1989. – С. 138. 12. Юнг К. Г. Архетип и символ. – М., 1991. – 270 с. 13. Найдьонов М. І. Подолання індивідуалістичної редукції в суб’єктному підході: теорія групової рефлексії. В 4-х т. // Наук. зап. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. акад. С. Д. Максименка. – К., 2005. – Вип. 26. – Т. 3 – С. 186–194. 14. Найденова Л. А., Григоровская Л. В., Найденов М. И. Конструирование малых творческих задач на материале музыки в целях изучения рефлексии // Рефлексивные процессы и творчество // Тез. докл. и сообщ. к Всесоюз. конф. 3-5 апр. 1990 г. – Новосибирск, 1990. – Ч. 1. – С. 151–153. 15. Поршнев Б. Ф. Социальная психология и история. – М., 1979. – 232 с. 16. Донченко Е. А. Социетальная психика. – К., 1994. – 208 с. 17. Семенов И. Н., Степанов С. Ю. Рефлексия в организации мышления и саморазвитии личности // Вопр. психологии. – 1983. – № 2. – С. 35–42. 18. Kruchkovenko R., Naidenov M. The reflexive approach in the providing of personal sales // Adsuesces et dicere verum et audire. Abstracts. YI European Congress of Psychology. July 4th – 9th 1999. Rome, Italy. – Rome, 1999. – P. 242. 19. Найдьонов М. І. Розробка та впровадження проекту розвитку організації: груп-рефлексивна технологія // Актуальні пробл. психології: Зб. наук. пр. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка, Л. М. Карамушки. – К., 2005. – Т. 1: Орг. психологія. Екон. психологія. Соц. психологія – Ч. 15. – С. 87–92. 20. Найденов М. И. От “первичной модели” группового субъекта творчества – к “побочному продукту” групп-рефлексивной услуги // Психология творчества: школа Я. А. Пономарева / Ред. Д. В Ушаков; ИП РАН. – М., 2006. – C. 455–481. 21. Найдьонов М. І. Проектная мета-технология трансформации организаций как реализация групп-рефлексивной концепции на рынке психоло- гических услуг // Теорет. і приклад. пробл. психології / СНУ ім. В. Даля. – Луганськ, 2006. – № 5(16). – С. 137–144. 22. Щедровицкий Г. П. Коммуникация, деятельность, рефлексия. Исследования речемыслительной деятельности. – Алма-Ата, 1974. – Психология. Вып. 3. – С. 12–28. 23. Сорос Д. Алхимия финансов. – М., 1999. – 416 с. СОЦИАЛЬНЫЙ ПСИХОАНАЛИЗ ГЛУБИННОЙ СЕМАНТИКИ РАБОТНИКОВ ОРГАНИЗАЦИИ А. Н. Францев, г. Симферополь У парадигмі прикладного, соціального психоаналізу зроблено спробу використати психоаналітичні ідеї для опису реально функціонуючих організацій, застосувати соціальний психоаналіз до глибинних семантичних аспектів внутрішньоорганізаційних відносин, що виявляються як групові психосемантичні простори, з акцентуванням слабоусвідомлюваних складових. Розроблено конкретні рекомендації, які підвищують ефективність взаємодії і стосунків працівників цих організацій. Ключові слова: прикладний психоаналіз, соціальна психіка, реальний об’єкт, іконічний об’єкт, імагінальний об’єкт, ідеалізований об’єкт, фенотип, криптотип. В парадигме прикладного, социального психоанализа сделана попытка использовать психоаналитические идеи для описания реально функционирующих организаций, применить социальный психоанализ к глубинным семантическим аспектам внутриорганизационных отношений, проявляющихся как групповые психосемантические пространства, с акцентированием слабоосознаваемых составляющих. Разработаны конкретные рекомендации, повышающие эффективность взаимодействия и взаимоотношений между работниками этих организаций. Ключевые слова: прикладной психоанализ, социальная психика, реальный объект, иконический объект, имагинальный объект, идеализированный объект, фенотип, криптотип. The concrete aspects and spheres of using the applied psychoanalysis nowadays, namely in the field of social group psychoanalysis (“social psychoanalysis”) are viewed. The tasks of the social psychoanalysis of the deep semantics as for concrete organizations, ways of improving interactional effectiveness, interrelations of their employees through the awareness and structuralizing the group processes on the basis of psychoanalytic methodology are eliminated. Key words: applied psychoanalysis, social psychic, real object, iconic object, imaginative object, idealized object, phenotype, crypto type. Проблема. Время поставило перед прикладным психоанализом ряд непростых вопросов о скрытых душевных процессах, происходящих в обществе. Эти вопросы затрагивают в том числе и функционирование различных видов организаций. Немногочисленные исследования в области прикладного психоанализа посвящены главным образом проблемам литературы, искусства и истории. Как считает Е. В. Змановская, психоанализу социальных групп (“социаль- ному психоанализу”) и, тем более, организаций уделено меньше внимания [1, с. 136]. Поэтому цель настоящего социального психо- анализа глубинной семантики “прикладывается” к конкретным организациям и может быть сформулирована как повышение эффективности взаимодействий, взаимоотношений ее работников посредством осознания и структурирования групповых процессов на основе психоаналитической методологии. Цель статьи: применение психоаналитических идей к конкретным организациям; исследование глубинных семантических аспектов внутриорганизационных отношений, проявляющихся в виде групповых психосемантических пространств, прежде всего их слабоосознаваемой составляющей. Объектом прикладного социального психоанализа, по мнению В. Д. Попова, должна быть психика социума, социального субъекта (социальная психика) и в ее рамках – сфера бессознательного, или глубинная психология социума, т. е. совокупность явлений и процессов, обусловленных главным образом, и прежде всего, бессознательным [2, с. 45]. Настоящее исследование выполнено в парадигме прикладного социального психоанализа и представляет собой попытку применения психоаналитических идей к организациям с учетом перечисленных особенностей. Предметом нашего социального психоанализа стали глубинные семантические аспекты внутриорганизационных отношений, проявляющиеся в виде групповых психосемантических пространств, с акцентом на слабоосознаваемой составляющей. Для осуществления исследований в рамках сформулированного выше предмета социального психоанализа уже разработан соответствующий научный инструментарий, получивший название “теория объектных отношений”. Однако он основан на существующих теориях личности М. Кляйн, Р. Спиц, А. Фрейд, Д. Винникотта и др. Значительный вклад в развитие теории объектных отношений принадлежит Р. Фэйрбейрну. Основываясь на клинических наблюдениях, он разработал собственную концепцию, в которой теория либидо была заменена теорией, основанной на сугубо психологических факторах отношений зависимости от других [3, с. 123]. В этой теории ключевым является понятие “объект”. Для расширения объяснительных возможностей нашего исследования необходимо уточнить традиционное психоанали- тическое содержание понятия “объект”. Итак, в нашем понимании объект соответствует определению, данному коллективом авторов [4, с. 307]. Это фрагмент объективной реальности, существующий “сам по себе” (“объект-как-таковой”, “объект в себе”) и обладающий совокупностью свойств, состояний и активностью. Объект имеет свою собственную внутреннюю структуру и организацию. “Объект в себе” – это еще не отраженный объект, принадлежащий объективной реальности. Он существует в многообразии своих эмпирических свойств, состояний и отношений и не зависит от воли и сознания субъекта [5, с. 466]. “Объект-как-таковой” – это “реальный объект”, принадлежащий объективной реальности. Если этот объект “иконически” отражается, воспроизводится, то он приобретает иную форму, становится психическим, или “иконическим”, объектом. Многие “реальные объекты” еще не стали “иконическими”. Иначе говоря, “объект-как- таковой” и “иконический объект” – несовпадающие сущности и, соответственно, понятия. Д. И. Дубровский приводит такой пример: “Электрон вплоть до конца XIX столетия не был объектом, хотя, бесспорно, был частью объективной реальности” [6, с. 30]. Иначе говоря, “реальный объект” существенно отличается от того, каким представляется познанию (сознанию) субъекта [7, с. 56]. Если следовать идеям Дж. Гибсона – создателя теории, объясняющей механизм формирования целостного образа, которая получила название экологической оптики, то физический мир непосредственно представлен в самом человеке, а не опосредованно через рецепторы и ассоциативные системы головного мозга. Эта непосредственная представленность – резонанс с предметной средой. Ценностные, эмоциональные значения заложены уже в самом физическом мире, и человек пользуется ими без включения анализирующих систем коры [цит. по: 8, с. 30]. В гибсоновской теории появляются два новых очень интересных момента: первый – идея наличия непосредственной связи человек – среда, когда причиной действия могут быть не анализаторные системы, а резонанс с физическим миром (или сам этот мир); второй – признание наличия двух систем: непосредственного резонанса и опосредованного отражения. Другими словами, физическая часть человека выступает пространственно-временным фрагментом единого “объекта-как- такового” и практически не осознается. Лишь некоторая его часть становится доступным “иконическому” отражению. Это постоянно действующий фактор, наличие которого мы просто не замечаем в силу его инвариантности. Лишь системный подход позволяет “уловить” в каждом человеке фрагмент инварианта, единого “объекта-как- такового” и, соответственно, “иконически” отраженную инвариантную составляющую – “иконический объект”. Единый “объект-как-таковой” представлен в каждом человеке, а его отраженные двойники в психике иногда называют репрезентантом. В акте “иконического”, прямого отражения (прямого преобразования) соединяются в единое целое “не-Я” два гетерогенных объекта: “реальный объект” и “иконический объект” (“иконический образ”). Бесконечно быстрое колебание между “реальным” и “иконическим” приводит к появлению разделенного “иконического” объекта “не-Я”. Выражаясь философскими категориями, внешнее содержание приобретает внутреннюю форму. В акте обратного отражения соединяются в единое событие “не-Я” два других гетерогенных объекта: “имагинальный объект” (“имаго”, по К. Юнгу [9]) и “реальный объект” органической природы. Цикличные “переключения” между “имагинальным” и “реальным” приводят к появлению разделенного “имагинального” объекта “не- Я”, или, согласно психоаналитической терминологии, “самообъекта”. Рассмотрим еще одну сторону реальности. Речь идет об “идеализированном объекте” – идеальной созерцательной конструкции, являющейся плодом “прямой” и “обратной” отражательной работы бессознательного. Это результат “навязанной” инициации – как “прямой”, содержащей актуально отраженные “экстравертные” и “интравертные” стимулы, так и “обратной”, содержащей представления об отраженных ранее стимулах. Другими словами, “идеализированный объект” – это актуально суще- ствующее, виртуальное единство отраженного и воссозданного, воспроизведенного. Репродуктивная сила “прямой” и “обратной” инициации формирует новое системное качество, обладающее продук- тивной силой, способной осуществлять идеализированные преобра- зования. Причем “идеализированный объект” является инвариантным отношением. Этот виртуальный инвариант, или архетип, несет в себе возможности, формализуемые в языке в качестве мифа. В словах же, значение которых относится к одному и тому же “идеализированному объекту”, наблюдается сходный, этимологически определенный, пространственно-временной, звуковой рисунок [10, с. 47]. Сам по себе “идеализированный объект” хорошо структурирован. В этом смысле можно говорить о “ядре” структуры идеализированного объекта, в котором сосредоточена основная доля преобразованной энергии активности стимулов – объектов и самообъекта. Предложенная нами модель близка к трехчастной модели идеального Ж. Лакана, основанной на отраженном реальном, имагинальном и символическом [11]. Причем символическое выполняет функцию структурирования, сходную с той ролью, которую в языке играет синтаксис, организуя психические репрезентации в виде наполненных смыслом единиц. Значения структурируются симво- лическим аналогично тому, как синтаксис организует лексические элементы в смысловые единицы. Носителем “идеализированного объекта” является одушев- ленный объект. При их взаимосвязи один “идеализированный объект” дан другому “идеализированному объекту” в виде сопричастного, созависимого бытия идеализированных объектов [4, с. 193]. Таким образом, анализ отношений идеализированных объектов адекватен глубинному анализу. Напомним, что семантикой обычно называют раздел семиотики, занимающийся изучением значения. Именно в трактовке значения кроются основные различия семантических теорий. “Значение” в психосемантике определяется как отраженное (или выраженное) человеком посредством знаков функциональное отношение между идеальным внешним и идеальным внутренним содержанием, являющееся психической реальностью [12, с. 133]. Понятие “значение”, убежден В. П. Серкин, введено в психологию для описания особой, специфически человеческой формы отражения, выработанной в процессе исторического развития и зафиксированной в вербальных и невербальных компонентах опыта [13, с. 17]. Другими словами, значение – это непроизвольное представление об отношении, о функциональных связях между “иконическим” и “имагинальным” содержанием, вызванное знаком. Причем в данном случае представление понимается как проявление памяти, следовой образ ранее бывшего отражения. Каждое значение противоречиво по своей природе, и в своих субъективно противоречивых свойствах отражается такая же противоречивая объективная реальность. Б. Л. Уорф в свое время предложил выделять два уровня значения, существующих одновременно в любой знаковой системе. Поверхностный уровень значения, фенотип, имеющий дело с дословными лексическими смыслами, и второй, скрытый уровень значения, криптотип. Семантическая полнота является совместным продуктом факторов фенотипа и криптотипа [10, с. 102]. Исходя из целей и задач нашего исследования, мы несколько преобразовали модель Уорфа, введя понятия “иконический фенотип” и “имагинальный фенотип”. Тогда, следуя его идеям, факторы криптотипа аналогичны “архетипам” Юнга и “символическому порядку” Лакана. Другими словами, криптотип – это “идеализированный объект”. Процесс расшифровки семантики “идеализированного объекта” включает в себя трансформацию психической структуры в семантическую структуру, в доступное восприятию явление. Фантазии перемещаются от образа к чувственно воспринимаемым двигательным знакам, от архетипа к криптотипу с помощью языка звуков (движений) [10, с. 103]. Этот комплекс значений обнаруживается только в том случае, когда происходит сдвиг ассоциативного процесса от семантических ассоциаций в сторону преимущественно пространственно-временных двигательных ассоциаций. В нормальных условиях у человека преобладают главным образом смысловые ассоциации. Однако с возрастанием уровня бессознательного у него наблюдаются тенденции к возрастанию числа пространственно- временных, двигательных ассоциаций. При таком сдвиге перед человеком открывается его архетипический тезаурус, психический словарь, который связывает в воображении различные значения со сходными двигательными рисунками [там же, с. 109]. В задачу нашего исследования глубинной психосемантики входила реконструкция индивидуальной системы значений, через призму которой происходит взаимное отражение криптотипов работниками организации. Эмпирическая часть нашего исследования состояла в построении обобщенного психосемантического пространства (с выделением “ядер”) взамосвязанных и взаимодействующих работников двух организаций с помощью модифицированного семантического дифференциала Ч. Осгуда [14; 15]. Работникам этих организаций предлагались специально разработанные бланки, в которых они оценивали шесть элементов (концептов), относящихся к теме “межличностные отношения работников”. В результате были получены матрицы, обработанные впоследствии методом кластерного анализа и методом многомерного шкалирования. В результате обработки были построены психо- семантические пространства организаций, а затем выявлены ведущие, “ядерные” значения, на которых строятся межличностные отношения. Кластерный анализ выявил значимые различия в структуре глубинной семантики организации № 1 и организации № 2. Так, в “ядре” криптотипа организации № 1 представлены следующие значения: “выгодный”, “концентрирующий”, “развитой”, “свободный”; организации № 2 – соответственно значения: “выгодный”, “полезный”, “созидающий”, “открытый”, “концентрирующий”, “развитой”, “свободный”. Были установлены основные отличия в структуре значений “ядер” криптотипа: в организации № 1 присутствует значение “концентрирующий”; в организации № 2 зафиксированы значения: “полезный”, “созидающий”, “открытый”. То есть “ядро” криптотипа организации № 2 более структурировано, чем ядро криптотипа организации № 1. Исходя из объективных характеристик, организация № 2 работает гораздо эффективнее, чем организация № 1. Выводы. Таким образом, в нашем исследовании для корректного социального психоанализа глубинной семантики отношений работников организации предложена объяснительная модель, построенная на психоаналитических теориях известных исследователей. Кроме этого, разработан соответствующий инструментарий. На основе полученных эмпирических данных можно утверждать, что более дифференцированное ядро структуры криптотипа отражает более высокий уровень межличностных отношений, за которыми следует более высокая эффективность совместной работы в организации. Литература 1. Змановская Е. В. Основы прикладного психоанализа. – СПб.: Речь, 2005. – 335 с. 2. Попов В. Д. Социальный психоанализ в России: необходимость и перспективы // Вопр. философии. – 1999. – № 12. – С. 43–51. 3. Психоаналитические термины и понятия: Словарь. – М.: Независ. фирма “Класс”, 2000. – 304 с. 4. Материалистическая диалектика: Краткий очерк теории / П. Н. Федосеев, И. Т. Фролов, В. А. Лекторский и др. – 2-е изд., доп. – М.: Политиздат, 1985. – 350 с. 5. Философский словарь / Под ред. И. Т. Фролова. – М.: Политиздат, 1986. – 590 с. 6. Дубровский Д. И. Проблема идеального. Субъективная реальность. – М.: Канон, 2002. – 368 с. 7. Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. – М., 1957. – 290 с. 8. Штейнбах Х. Э., Еленский В. И. Психология жизненного пространства. – СПб.: Речь, 2004. – 239 с. 9. Юнг К. Г. Сознание и бессознательное: Сборник: Пер. с англ. – СПб.: Унив. книга, 1997. – 544 с. 10. Кюглер П. Алхимия дискурса. Образ, звук и психическое: Пер. с англ. – М.: ПЕР СЭ, 2005. – 224 с. 11. Лакан Ж. Функция и поле речи и языка в психоанализе / Пер. с фр. A. K. Черноглазова. – М.: Гнозис, 1995. – 192 с. 12. Бочкарев A. E. Семантический словарь. – Н. Новгород: ДЕКОМ, 2003. – 200 с. 13. Серкин В. П. Методы психосемантики. – М.: Аспект Пресс, 2004. – 207 с. 14. Францев А. Н. Психосемантика организационных отношений. Психологія у XXI столітті: перспективи розвитку: Матеріали VI Костюківських читань (28–29 січня 2003 р.). – К.: Міленіум, 2003. – Т. 2. – С. 380–384 15. Францев А. Н. Системный анализ принципов функционирования и развития социальных систем. // Уч. зап. ТЭИ. – К., 2002. – Вып. 3. – С. 127–139. ОПОСРЕДОВАННОСТЬ ПРОЯВЛЕНИЙ ТВОРЧЕСТВА ИНДИВИДА ГРУППОВЫМ БЕССОЗНАТЕЛЬНЫМ Л. Г. Черная, О. Т. Плетка, г. Киев Розглядаються питання, пов’язані з актуальністю дослідження опосередкованості проявів творчості груповим неусвідомлюваним, яке на відміну від дії на творчість індивіда колективного неусвідомлюваного (К. Юнґ) має власну специфіку. Висловлюється низка гіпотетичних припущень, які стосуються механізмів цього опосередкованого впливу, а також наводяться психологічні феномени, які підтверджують ці припущення. Ключові слова: групове несвідоме, творчість індивіда, творчий потенціал, затребуваність. Рассматриваются вопросы актуальности исследования опосредованности проявлений творчества групповым бессознательным, которое в отличие от воздействия на творчество индивида коллективного бессознательного (К. Юнг) имеет свою специфику. Высказывается ряд гипотетических предположений, касающихся механизмов этого опосредованного влияния, а также описываются психологические феномены, подтверждающие эти предположения. Ключевые слова: групповое бессознательное, творчество индивида, творческий потенциал, востребованность. The article concerning the actual investigation’s problems of group unconsciousness influencing the creativity. Unlike collective unconsciousness (C. Jung) group unconscious has its own peculiarity. Several hypothetical suppositions concerning the mechanisms of this mediated influence are presented as well as the psychological phenomena confirming these assumptions are described. Key words: group unconsciousness, individual’s creativity, creative potential, relevance. Проблема. Коллективное бессознательное является тем психологическим конструктом, который объясняет сущность творчества человека его пребыванием в больших социальных группах и социуме вообще, с их культурой, историей, т. е. социальным контекстом бытия индивида. Что же касается творчества индивида как члена малой группы, то на сегодняшний день в психологии не существует психологических понятий, которые бы феноменологически описывали, интерпретировали, раскрывали роль группового бессознательного в его, творчества, проявлениях. Кроме научной актуальности данная проблема имеет и социальную значимость. Управление творческим процессом в малой группе (производственной, учебной, научном коллективе) должно учитывать групповые феномены совместной деятельности, которые скрыты от членов группы содержанием этой деятельности, быстротечностью и сиюминутностью “бытия в группе”. Групповые процессы, феномены, эффекты непосредственно не поддаются сознательному анализу со стороны членов группы. Групповые ценности, нормы, потребности, динамические процессы, благодаря которым группа развивается, “погружены в глубины” группового психического. Учет бессознательных процессов в управлении активностью группы будет оптимизировать проявление творчества ее членов, которое является наилучшей характеристикой эффективности деятельности человека. Целью статьи является построение теоретического обоснования опосредованности проявлений творчества индивида групповым бессознательным, выдвижение гипотез и логических концептов относительно психологических механизмов этой опосредованности. Обычно в психологии роль бессознательного в творческом процессе рассматривается в контексте индивидуальной жизни человека. И такая традиция, как известно, основана и утверждена З. Фрейдом. Полемизируя с основателем психоанализа, К. Юнг отмечал: “Точка зрения, согласно которой личная сторона художника во многом предопределяет подбор и оформление его материала, сама по себе нисколько не нова” [1, c. 116]. Но все же справедливым будет утверждение, что только Фрейду удалось показать, насколько значимой, своеобразной и глубокой может быть эта обусловленность [2], и с этим утверждением согласен и сам Юнг. Однако последний категорически выступает против того, чтобы с помощью личного, а тем более, личных комплексов, объяснять не только обусловленность, но и сущность самого произведения искусства. Коллективное бессоз- нательное – вот главная детерминанта творчества человека. “…Всякий раз, как коллективное бессознательное прорывается к переживанию и празднует брак с сознанием времени, осуществляется творческий акт, значимый для целой эпохи, ибо такое творение есть в самом глубинном смысле весть, обращенная к современникам” [1, с. 114]. В контексте рассматриваемой проблемы необходимо отметить, что коллективное бессознательное становится материалом для творчества и непосредственно вдохновение посещает человека лишь в том случае, когда он остается наедине сам с собой, так сказать, “далеко от социума”. Выполнение сложных интеллектуальных, новых заданий в группе, если нет особой мотивации достижения творческого результата у членов группы, а тем более “власть толпы”, ослабляют творческий потенциал индивида [3; 4]. Если, анализируя положения Юнга, отбросить вопросы, связанные с мировоззрением человека, материалистической или идеалистической его наполненностью, то идея о том, что любой продукт творческой деятельности отдельного человека является выражением всего невысказанного содержания исторического времени и свершением в образе или деянии того, чего ожидает неосознанная общая потребность, безусловно, соответствует реальности, ибо акцентирует внимание на социально-психологических аспектах и еще не до конца проясненных социально-психологических механизмах создания нового индивидом. Творческий процесс отдельного индивида подвержен влиянию коллективного бессознательного. Иначе, какими феноменами можно объяснить “попадание” художника, музыканта и других представителей творческих профессий на пик востребова- нности. Творческая личность творит нечто новое и оно становится частью общественной жизни. Художник “улавливает” неосознанные потребности общества и реализует их доступными ему, соот- ветствующими его индивидуальности методами. Человек – существо социальное, и все его творческие порывы направлены на социальное окружение, на общество, в котором он живет. Востребованность творческого потенциала социального индивида зависит не только от его стремлений, но и от потребностей общества. Восприятие человеком этих общественных потребностей, их “присвоение” личностью часто происходят на уровне бессознательных процессов. Разные психологические направления и школы по-своему объясняют феномены групповых процессов. Так, социометрическое направление исследует эмоциональные межличностные отношения в группах методами социометрии, психодрамы и социограммы, представители же теории “человеческих отношений” анализируют влияние группы на поведение личности в процессе трудовой деятельности. Школа “групповой динамики” считает групповое поведение результатом общего состояния социального поля группы в данный момент времени, а психоаналитическое направление изучает групповые процессы, теоретически обобщая данные психотерапевти- ческих групп. Проявление группового бессознательного исследуется посредством совокупности проявлений индивидуального бессозна- тельного каждого члена группы. С нашей точки зрения, следовало бы говорить о синергии взаимодействия индивидуального бессознате- льного членов группы, о ее проявлении в интегральных групповых феноменах, где немаловажную роль “играет” творческий потенциал каждого члена группы. Обычно под творческим потенциалом понимают возможности индивида в проявлении конструктивного, нестандартного, оригинального мышления и поведения; но это не только способность к созданию нового в науке или искусстве, умение принимать эффективные, необычные решения, но и нестандартное отношение к себе, своему труду, общению, взаимодействию с другими людьми, решению самых различных проблемных ситуаций и вообще к жизни в целом [5, с. 149]. Особыми творческими мыслительными процессами могут стать процессы оценки и самооценки [4], а они во многом определяются межличностными отношениями индивида с другими. Творческий потенциал отдельно взятого члена группы в случае свободного саморазвития стимулирует общий потенциал группы. Уместно будет вспомнить “вечный” спор философов о роли личности и масс в истории. Может ли харизма лидера влиять на креативность группы или нет? Социальная психология не может однозначно ответить на этот вопрос, ибо групповые процессы всегда обоюдны. Лидер стимулирует группу, а группа стимулирует лидера. Дихотомичность групповых процессов способствует возникновению групповых феноменов общения, когда все члены группы как бы “на своей волне” и коллективное творчество в этот момент достигает своего пика. Например, если проанализировать творческий процесс в музыкальных группах, можно заметить, что групповые феномены способствуют написанию шлягеров: чем больше были “втянуты в процесс творения” музыканты, тем интереснее получалась музыка. Каждый музыкант по-своему “слышит” текст, по-своему ощущает ритм будущей мелодии, однако, в совместной деятельности “рождается” музыка, содержащая представления всего коллектива. Совокупность элементов каждого напетого мотива “дарит” ощущение чего-то неуловимо знакомого, когда-то услышанного – так появляется мелодия, понятная слушателю, а, следовательно, претендующая на популярность. Таким образом, проблема реализации творческого потенциала индивида во многом определяется действием сложных, “глубоко укорененных” на уровне социума, конкретной социальной группы психологических факторов, т. е. глубинными социальными процессами. Если говорить о творческом потенциале малой группы в целом, о групповом творчестве, то можно заметить, что оно зависит как от динамических процессов, происходящих в группе, социального поля данной группы, уровня эмоциональности межличностных отношений и статусности взаимоотношений, так и от групового бессознательного, несводимого к сумме индивидуальных бессознательных процессов членов группы. Групповое бессознательное накладывает отпечаток на проявления групповой динамики, межличностные отношения и другие структурные социально-психологические единицы анализа функционирования малой группы. Что именно в составляющих динамических процессов в малой группе определяет особенности проявления индивидуального и группового творчества? Ответ на этот вопрос должен базироваться на разрешении ряда фундаментальных проблем функционирования малой группы, касающихся бессознательного, а именно: какие существуют отношения между динамическими процессами в малой группе и флуктуациями сознательных и бессознательных индивидуальных психических процессов (отношения прямой или обратной причинности, линейной или нелинейной зависимости, опосредо- ванности и т. п.); создают ли бессознательные и сознательные процессы определенную последовательность во взаимодействии во время решения интеллектуальных задач человеком совместно с другими членами группы аналогично индивидуальному акту творчества; является ли групповое бессознательное суммой индивидуальных процессов бессознательного других членов группы или же оно есть интегральным процессом, который несводим к такой простой сумме. Возможно, содержания индивидуального бессознательного отдельных членов группы “втягивают в себя”, берут себе содержания деятельности других или, наоборот, эти другие члены группы склонны раскрывать свои чувства, мысли, среди которых неосознанные, малоосознанные переплетены с осознанным, навстречу потребностям других, т. е. склонны не брать, а отдавать их. На наш взгляд, эти групповые процессы аналогичны действию фактора “теле”, описанного Дж. Морено [6]. На сегодня нераскрытыми в психологии являются не только вопросы, связанные с динамикой, механизмами, особенностями проявления группового бессознательного, но и непосредственно с его сущностью, природой, спецификой структуры. Несмотря на это, можно предположить, что воздействие группового бессознательного на проявления творчества осуществляется через смысловые установки, которые, с одной стороны, отражают групповые ценности, а с другой – личностные смыслы членов группы. Установки реализуют процесс регуляции деятельности человека, они непосредственно актуализируются на неосознанном уровне. (Заметим, что большинство психологов считают [7], и мы с этим всецело согласны, что установки могут осознаваться, действовать как составная часть целенаправленной деятельности, но именно неосознанный характер их непосредственного действия составляет сущность этого понятия). Проявление смысловой установки в деятельности рассматривается как распредмеченная форма существования смысла [8, с. 159]. В иерархии регуляции деятельности личностные смыслы занимают доминирующее положение. Выскажем гипотезу, что именно личностные смыслы, проявляющиеся на уровне актуального управления уже реализующейся активности субъекта как смысловые установки, будут определять качество и уровень совместной групповой деятельности индивидов, специфику группообразования, способствующую или препятствующую проявлениям индивидуаль- ности, своеобразия мышления личности и ее творчества. Личностный смысл проявляется в пристрастности, эмоциональной окраске, особом восприятии объектов и явлений действительности и, как следствие, возможном искажении их субъективных образов. Группа не может не “заметить” этой пристрастности, она может быть толерантной по отношению к ней или нет. Вместе с тем группа является гарантом того, что восприятие человеком значимых для него объектов не приближается к критической точке, после которой образ объекта искажается. Значащими для индивида могут быть как определенные объекты, так и явления, в том числе и сам процесс творчества. Понимание членами группы того, что составляет сущность этого процесса, как он может быть презентован в повседневном общении человека, насколько разнообразно его проявление, интуитивное “вчувствование” членов группы в особые творческие состояния другого (бессознательного вызревания идеи, озарения, вдохновения, фрустрации и т. п.) являются теми непроизвольными моментами общения, которые реализуют их личностное, значимое отношение к творчеству, признание его ценности. Главенствующий смысловой уровень регуляции не исключает других уровней или феноменов групповой деятельности, которые являются соподчиненными ему детерминантами творческого процесса. К примеру, специфика разных когнитивных стилей членов группы, чрезмерная жесткость их проявления может стать, с одной стороны, причиной непонимания членов группы друг друга, а с другой, в случае преодоления этих когнитивных барьеров, исходной точкой взаимопонимания субъектов деятельности в восприятии, нахождении нового содержания в том или ином предмете совместной деятельности. Непосредственно в совместной деятельности членов группы истинные причины этой особой легкости в общении или конфликтности не осознаются, а их интерпретация чаще всего происходит с использованием социальных стереотипов оценки действий другого: “занудный”, “поверхностный” или, наоборот, “с ним просто в общении”. Возможно, совсем другие сценарии поведения наблюдаются в тех группах, члены которых взаимно дополняют друг друга с помощью индивидуальных когнитивных стилей. Объяснение характера взаимоотношений в совместной деятельности ими более осознанно, рефлексивно, своеобразно. Косвенно подтверждает нашу точку зрения тот факт, что учебная группа, большинство членов которой имеют одинаковые когнитивные стили, имеют более низкий по сравнению с другими группами, в которых преобладает своеобразие стилей, уровень успешности обучения [9]. Изложенная выше точка зрения Б. Лу Ливер перекликается с мнением Т. Ньютон о том, что стиль взаимоотношений в учебной группе “провоцирует” определенное поведение и степень усвоения информации учениками. Эти стили, в свою очередь, определяются моделями образования. По Т. Ньютон, существует шесть моделей образования, которые подразумевают использование соответствующих стилей преподавания: гуманистическая, либеральная, догматическая, технологическая, прогрессивная и радикальная. При использовании либерального стиля учитель не воспринимает группу дифференцированно, не выделяет в ней подгрупп, отдельных учеников. Он лишь творчески решает образовательные задачи, а ученики “поглощают” знания. Догматический стиль преподавания может “стимулировать” некоторых послушных учеников, здесь не поощряется творческое “отхождение” от общепринятых постулатов. Наиболее раскрывается творческий потенциал учителя и учеников при использовании гуманистического, прогрессивного и радикального стилей преподавания [10]. Обычно влияние моделей образования на стили преподавания и, далее, на специфику групповых процессов в школьном коллективе не осознаются субъектами образовательного процесса. Можно сказать, что групповые бессознательные процессы довлеют над отдельно взятым членом группы. Потому так важно осознание этих стилей учителем (как когнитивных, так и образовательных), формирование у него более дифференцированного отношения к группе учащихся. Различные особенности процесса общения и передачи информации в школьном коллективе, которые детерминированы (в какой именно степени в ряду других факторов – еще предстоит выяснить) различными стилями обучения, помогают учащимся творчески перерабатывать поступающую информацию. Описанное выше взаимодополнение различных стилей членов группы в процессе их совместной обработки информации можно описать и более понятными обыденному сознанию терминами. Так, украинский психолог А. С. Полякова отмечает, что творческий процесс в масштабах группы способствует включению в него каждого члена, с его индивидуальными возможностями, и одновременно разному использованию этих возможностей на каждом этапе решения творческой задачи: смекалки – одних, критики – других, скорости перебора вариантов решения задачи – третьих, логики мышления – четвертых [11, с. 405]. Интенсивность и результативность группового творческого процесса характеризуется совокупностью творческих потенциалов каждой личности в данной группе. Однако анализ, интерпретация группового творческого потенциала до недавнего времени совершались лишь через призму индивидуального. Глубинно- психологические аспекты влияния группового бессознательного на творческий потенциал личности как члена малой социальной группы не становились предметом исследования. Данное направление исследований данной проблемы, на наш взгляд, наиболее перспективно. Это объясняется насущной потребностью общества в разработке продуктивных моделей деятельности индивида в группе, осуществления им своей профессиональной деятельности во взаимодействии с другими, научной необходимостью детального изучения различного рода социальных влияний на человека, его возможностей развивать свои способности в совместной коллективной деятельности с другими. Насколько индивидуальные способности личности зависят от воздействия на них групповых процессов, насколько групповое бессознательное формирует наши потребности в развитии личных способностей – ответы на эти вопросы еще предстоит выяснить. Творческий процесс многогранен. С точки зрения психологии личности он обусловлен наличием необходимых для этого индивидуальных особенностей. С точки зрения социальной психологии творческий процесс рассматривается как результат взаимодействия индивидов. Дихотомию взглядов на природу творчества можно объяснить не только различным научным аппаратом, но и разными предметами исследований. В рамках социально-психологических исследований феноменов малых социаль- ных групп влияние групповых процессов и группового бессознательного на индивидуальное и коллективное творчество на данный момент – наименее изученная область психологических знаний. Можно констатировать, что глубинно-психологический анализ творческого потенциала группы, влияние группового бессознательного на творческий потенциал личности представляется наиболее перспективным направлением современных исследований в области социальной психологии. В контексте начатого нами обсуждения проблемы также следует отметить, что алгоритмы, правила поведения индивида в группе, которая стремится достигнуть творческого результата деятельности, достаточно четко описаны в эвристике – науке, изучающей творческое продуктивное мышление. Групповые эвристические методы возникли в связи с потребностями широкой практики, прежде всего изобретательства в области техники [12]. В психологии они рассматриваются прежде всего со стороны их прикладной значимости. Эти методы отображают “информационные”, когнитивистские подходы к пониманию мышления человека и, как мы можем утверждать, никогда глубоко не анализировались с других концептуальных позиций. На наш взгляд, использование понятий глубинной психологии с целью анализа творчества в малой группе станет новым предметом социально-психологических исследований. Выводы. Таким образом, результаты анализа проблемы дают основания утверждать, что творческий процесс отдельного индивида подвержен влиянию не только коллективного, но и группового бессознательного. Опосредованность проявлений творчества бессознательными процессами, происходящими в малой группе, осуществляется посредством ряда психологических феноменов (фактор “теле” Дж. Морено; взаимодействие личностных смыслов с групповыми ценностями, реализуемое через неосознанные групповые установки; особенности построения общения в группе на основе влияния различных когнитивных стилей, стилей взаимоотношения и др.), отвергающих или поддерживающих проявления оригинальности, нестандартности, новизны мышления индивида. Творческий потенциал – это не только индивидуальный потенциал человека, но и потенциал той малой группы, к которой он принадлежит, со всем многообразием ее осознанных и неосознанных групповых процессов. Литература 1. Юнг К. Г. Психология и поэтического творчество // Самосознание европейской культуры ХХ века. – М.: Политиздат, 1991. – С. 103–129. 2. Фрейд З. Психология бессознательного. – М.: Просвещение, 1989. – 448 с. 3. Вайнцвайг П. Десять заповедей творческой личности: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1990. – 192 с. 4. Майерс Д. Социальная психология. – СПб.: Питер, 2006. – 794 с. 5. Галкина Т. В. Психологический механизм решения задач на оценку и самооценку // Психология творчества: общая, дифференциальная, прикладная. – М.: Наука, 1990. – С. 149–159. 6. Морено Дж. Театр спонтанности. – Красноярск: Фонд ментального здоровья, 1993. – 125 с. 7. Бессознательное. Природа. Функции. Методы исследования. – Тбилиси: Мецниереба, 1978. – Т.3. Познание. Общение. – 686 с. 8. Леонтьев Д. А. Установка как механизм смысловой регуляции деятельности // Теория установки и актуальные проблемы психологии. – Тбилиси: Мецниереба, 1990. – С. 158–168. 9. Ливер Бетти Лу. Обучение всего класса. – М.: Нов. школа, 1995. – 48 с. 10. Newton T. Identifying Educational Philosophy and Practice through Imagoes in Transactional Analysis Training Groups // Transactional Analysis Journal. – 2003. – № 4. – P. 10–23. 11. Полякова Г. С. Групова робота на уроці як умова розвитку і стимулювання творчого потенціалу учнів // Наук. зап. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка. – К.: Главник, 2005. – Вип. 26, т. 3. – С. 401–408. 12. Буш Г. Рождение изобретательских идей. – Рига: Лиесма, 1976. – 128 с. ПРИМЕНЕНИЕ ПСИХОАНАЛИТИЧЕСКИ ОРИЕНТИРОВАННОЙ МЕТОДИКИ В РЕФЛЕКСИВНОМ МОДЕЛИРОВАНИИ ПОЛИТИЧЕСКОЙ СОЦИАЛИЗАЦИИ МОЛОДЕЖИ Е. В. Черный, г. Симферополь Представлено авторський підхід до інтерпретації понять “психологічне моделювання” і “психічне моделювання”. Коротко охарактеризовано три види моделювання й у межах одного з них – рефлексивного – описано хід і результати дослідження політичної соціалізації молоді. Відповідно до гіпотези дослідження про ймовірний зв’язок між переважними механізмами психологічних захистів і характером (ступенем зрілості) політичної соціалізації молоді застосовано психоаналітично орієнтовану методику (запитальник Келлермана–Плутчика) у поєднанні з авторською методикою – запитальником ОПС (Особливості політичної соціалізації). Ключові слова: рефлексивне моделювання, трендове моделювання, трансформаційне моделювання, психологічні захисти, політична соціалізація. Представлен авторский подход к интерпретации понятий “психологическое моделирование” и “психическое моделирование”. Кратко охарактеризованы три вида моделирования и в рамках одного из них – рефлексивного – описаны ход и результаты исследования политической социализации молодежи. В соответствии с гипотезой исследования о вероятной связи между преобладающими механизмами психологических защит и характером (степенью зрелости) политической социализации молодежи применена психоаналитически ориентированная методика (опросник Келлермана–Плутчика) в сочетании с авторской методикой – опросником ОПС (Особенности политической социализации). Ключевые слова: рефлексивное моделирование, трендовое моделирование, трансформационное моделирование, психологические защиты, политическая социализация. The article describes the author’s approach to the interpretation of notions “psychological modelling” and “mental modelling”. Three kinds of modelling are briefly characterized and within the limits of one of them – reflective modelling – the course and results researching the youth’s political socialization are described. According to a hypothesis of research about probable connection between prevailing mechanisms of psychological protection and character (the degree of maturity) of youth’s political socialization the psychoanalytically focused technique (questionnaire by Kellerman–Plutchik) in a combination with the author’s technique – questionnaire FPS (Feature political socialization) was applied. Key words: reflexive modeling, modeling of trends, transformative modeling, psychological defences, political socialization. Проблема. В методологическом плане понятия “модель”, “моделирование”, “моделирование в психологии” и “психологическое моделирование” имеют неоднозначное, а нередко и противоречивое смысловое наполнение. Подходы разных авторов к этим понятиям систематизировать не просто, даже если остановиться лишь на наиболее методологически выверенных [1–6]. Тем не менее три основные тенденции заметны: 1) психологическое моделирование является “общенаучным исследовательским методом” и “специальным методом психологии”; 2) психологическое моделирование – это не метод, а “действие, совершаемое субъектом во внутреннем плане”, “действие по построению модели”, “представление, которое отражает, дублирует, имитирует или некоторым образом иллюстрирует…”, “процесс обучения, играющий роль средства моделирования”, “вид мини-теории, характеристика процесса…” и проч., а также наиболее точное, на наш взгляд, представление о моделировании как о двуедином процессе, включающем “работу” сознания и бессознательного, в совокупности образующими своего рода “семиотическое моделирование” субъективной психической реальности [1, c. 93–101]; 3) психологическое моделирование является и методом, и чем-нибудь еще одновременно… Возможно, эти разночтения отчасти являются следствием недостаточно четкого отделения понятия “психологическое моделирование” от понятия “психическое моделирование”. Предполагается, что последнее понятие гораздо шире и “категориальней”. Впрочем, все эти подходы к определению, описанию и возможностям применения психологического моделирования кажутся нам приемлемыми и прагматичными. Более того, мы считаем, что моделирование в самом широком смысле – это специфический, свойственный только человеку способ взаимодействия с реальностью, в основе которого, с одной стороны, намеренный, произвольный интропсихический процесс отражения и интерпретации реальности, а также ее целесообразная трансформация в идеальном плане, но с другой – неосознаваемый или бессознательный интропсихический процесс. В этом смысле психическое моделирование можно считать одной из наиболее емких и широких категорий в психологии, наряду с такими, как образ, сознание, мотив, поскольку процесс моделирования картины, или образа, мира включает в себя не только сознание, но и бессознательное, а также конструирование образов и манипулирование ими. И, очевидно, этот процесс включает осознанную и неосозна- ваемую мотивацию, соответствующее целеполагание – осознанное, рациональное или неосознаваемое, подобное адлеровским “фикциям”. Конечно, нельзя утверждать, что у психически нормального человека одновременно существуют, скажем, две психические реальности, или две модели (концепта, образа, картины), мира – сознательная и бессознательная, но сам характер процесса психического моделирования, по крайней мере, двойственен. Многое в бытии человека определяется не только осознаваемой и сознательно корректируемой моделью мира, но и теневой, продуцируемой неосознаваемым или бессознательным как результатом двойстве- нности процесса психического моделирования действительностью. Если процессы отражения и интерпретации реальности относятся к прошлому, тогда это рефлексия, или, точнее, рефлексивное моделирование, если к настоящему и будущему (поскольку различие этих двух модусов реальности практически неуловимо) – тогда это трендовое моделирование (суть которого вероятностный прогноз наличной ситуации) и трансформационное моделирование (его смысл состоит в построении идеальной модели желаемого будущего – на уровне операции, действия, поведения, деятельности, жизни). Если от общеметодологического уровня перейти к рассмотрению моделирования только как специфического метода исследования, то и в этом случае приведенная типология может быть адекватной, так как начало экспериментального исследования в социальной психологии, как правило, связано с конструированием теоретического аналога определенного фрагмента действительности. Создание такой модели по существу является рефлексивным моделированием, поскольку мы вынуждены исследовать и анализировать некую наличную ситуацию, создать ее аналог в знаковой форме. Следующим этапом работы является построение прогностической модели – трендовое моделирование. И, наконец, практическое значение исследования заключается в поиске способов, методов, форм преобразования наличной ситуации. Для этого необходимо создать оптимальную модель желаемой трансформации наличной ситуации в идеальном плане, то есть решить задачи трансформационного моделирования. Поскольку представленная типология моделирования является оригинальной, остановимся подробнее на последних двух этапах, тем более что в рамках представленного в статье исследования они не реализуются, но предполагаются. Говоря строго, прогностическое, или трендовое, моделирование является не столько этапом, сколько перманентной составляющей в целостном процессе моделирования. Прогноз предполагает определение и анализ вероятных вариантов развития событий и процессов, изменение сущности явления как результатов текущей (наличной) ситуации. Но целью прогноза, с точки зрения его ценности, являются коррекция, оптимизация или совершенствование прогнозируемых явлений, процессов. Поэтому, с одной стороны, прогноз – это необходимая предпосылка трансформационного моделирования, суть которого во вмешательстве, внесении изменений в наличную ситуацию, точнее, в ее модель. В предлагаемом нами значении это может быть либо идеальная представленность реальной ситуации, либо реальная ситуация, отраженная в уменьшенном масштабе. С другой стороны, альтернативность вариантов, предусматриваемая трансформационным моделированием как методом исследования, предполагает рассмотрение результатов по каждому моделируемому варианту фактически как некой наличной ситуации и, соответственно, снова возникает необходимость в трендовом моделировании. С другой проблемой, затрагиваемой в этой статье, – соотношением личностных и субкультурных детерминант политической социализации молодежи, непосредственно связана цель исследования, состоящая в определении различий в характере политической социализации студенческой и работающей молодежи. При этом, мы полагаем, учебную группу или трудовой коллектив можно, в определенной мере, считать субкультурой. Гипотеза исследования состояла в предположении о наличии зависимости между преобладающими механизмами психологических защит и характером (степенью зрелости) политической социализации молодежи. Предполагалось также, что существуют возрастные особенности этой зависимости. Общая выборка в составе 220 человек была разделена на две по возрастному принципу, а также в зависимости от характера деятельности – учебной или трудовой. Состав выборки А: 120 человек в возрасте от 19 до 22 лет – студенты нескольких вузов г. Симферополя, обучающиеся по следующим направлениям: психология и практическая психология – 30 человек, педагогические специальности – 30 человек, политологи – 30 человек, инженерно- технические специальности – 30 человек. Состав выборки Б: 100 респондентов в возрасте от 25 до 34 лет, являющиеся членами трудовых коллективов в следующих направлениях деятельности: психология – 25 человек (в основном преподаватели вузов), педагогика – 25 человек (также преподаватели вузов и учителя), политологи – 20 человек (преподаватели и практики), инженерно- технические профессии – 30 человек (преподаватели технических дисциплин и инженеры-практики). Общий гендерный состав всех выборок распределен равномерно: по 110 представителей каждого пола, но внутри отдельных учебных групп и в составе выборки работающих специалистов по отдельным профессиям имелось незначительное преобладание мужчин или женщин. По этническому составу выборка не регулировалась, но впоследствии на основании самоопределения участников оказалось, что среди респондентов: русских – 62 человека, украинцев – 54, крымских татар – 43, белорусов – 5, корейцев – 5, евреев – 5; армян – 4; татар – 2, греков – 2; осетин – 2, поляков – 1, болгар – 1. Тридцать четыре респондента не указали свою этническую принадлежность. Методики исследования 1. Опросник Келлермана–Плутчика, предназначенный для выявления преобладающих механизмов психологических защит. 2. Опросник ОПС – “Особенности политической социализации” (см. ниже), включающий 48 утверждений, равнораспределенных по 6- ти шкалам, то есть по 8 утверждений внутри каждой шкалы (4 утверждения прямых и 4, если можно так выразиться, “завуалировано инвертированных”). Ретестовая надежность опросника предварительно проверялась на пилотажной выборке, репрезентативной по отношению к выборке основного исследования (состав – 100 человек, возраст – от 20 до 35 лет), и оказалась высокой: по различным шкалам она колеблется в интервале r = 0,74–0,90. На начальном этапе конструирования опросника использовались критерии содержательной валидности, а в дальнейшем была проведена критериальная валидизация. И в том, и в другом случаях к процедуре валидизации привлекались эксперты, но в первом – специалисты в области политологии, социальной и политической психологии, а во втором – экспертами были сами участники исследования, поскольку большинство из них относительно неплохо знают друг друга. Приводим текст опросника ОПС (Особенности политической социализации), названия шкал и ключ к нему. Варианты интерпретации результатов по каждой шкале в зависимости от набранных баллов – высоких или низких – приводятся непосредственно в описании результатов. Опросник “Особенности политической социализации” Инструкция. Внимательно и последовательно прочтите приведенные ниже утверждения. Если Вы согласны с утверждением, поставьте рядом с его номером знак “+”, если не согласны, то “–“. 1. Только власть позволяет поддерживать порядок в обществе и безопасность граждан. 2. Я не понимаю, почему люди позволяют политике вторгаться в их жизнь, влиять на нее. 3. В целом в Украине достаточно профессиональная и честная судебная власть. 4. Если бы не политики, общество распалось на разрозненные враждующие группы. 5. Для меня активное участие в политической жизни общества – это не только гражданский долг, но и весьма интересное занятие. 6. Я неплохо разбираюсь в нюансах политической жизни и идеологической разноголосицы в Украине. 7. Правильно работающая система власти способствует счастливой жизни граждан. 8. Я очень редко смотрю новости политической жизни по телевидению. 9. Честный, бескорыстно служащий своему народу политик – это сказка для наивных. 10. Украинская милиция действительно служит народу, выполняя тяжелую и неприятную работу “санитаров общества”. 11. Не вижу никакого смысла активно участвовать в политической жизни. 12. Меня не назовешь политически грамотным человеком. 13. Власть способствует организации и нормальному функционированию всех сфер общественной и личной жизни. 14. Все, что связано с политикой, вызывает у меня отвращение. 15. Местная власть по мере сил и возможностей работает во благо населения нашего города. 16. В политику, как правило, приходят люди, достигшие высот в своей профессии. 17. Чувствую, что вряд ли явлюсь на избирательный участок во время ближайших выборов. 18. Я обладаю прочными и устойчивыми знаниями об особенностях и проблемах политической реальности в Украине. 19. Всякая власть от Бога, поэтому ее нужно смиренно принимать. 20. Значительная часть моего общения с друзьями и близкими посвящена обсуждению политических проблем. 21. Чтобы добиться положения в политике, необходимо быть терпимым к нарушениям общечеловеческих моральных норм. 22. Для того, чтобы получить от власти то, что тебе положено, чаще всего приходится что-то давать чиновнику. 23. Хочу и буду участвовать в политической жизни. 24. Я недостаточно хорошо разбираюсь в политике, чтобы осознанно и ответственно подойти к выбору кандидата в законодательный орган власти. 25. Если власть антинародна, ее нужно заменить любыми способами. 26. Политика больше, чем любая другая деятельность, дает возможность реализовать свой личностный потенциал. 27. Власть не склонна “сдавать своих”, поэтому, если уж человек попал во “властную колоду”, его будут перемещать снизу вверх и обратно, но не выбросят из системы. 28. Я остро переживаю все, что происходит в политической жизни Украины. 29. Меня невозможно втянуть в активную политику. 30. У меня есть четкие идеологические предпочтения и политические пристрастия. 31. Любая политическая власть – это неприемлемая для меня форма насилия. 32. Депутаты, работающие в Верховной Раде, в основном честные и порядочные люди. 33. Меня волнуют события политической жизни Крыма. 34. Я хотел бы проверить свои возможности, активно включившись в политическую деятельность. 35. Обязательно приду на следующие выборы и проголосую так, как сочту нужным. 36. Политика – это закрытая для меня система, я не понимаю, что там творится. 37. Чем выше уровень власти, тем более она беспринципна, а зачастую и преступна. 38. Политика – основная сфера жизни общества и поэтому весьма важная часть моей жизни. 39. Я бы участвовал в борьбе против антинародной власти. 40. Мне не хочется поддерживать ни одну политическую силу в Украине. 41. Политическая жизнь общества не интересует меня. 42. Основная функция власти – подавление свободы личности. 43. Политикой занимаются люди, неспособные быть успешными в нужных и полезных профессиях. 44. Мои представления о политической жизни в Украине позволяют совершать осознанный выбор в соответствующих ситуациях. 45. Я часто испытываю желание принять участие в важных политических событиях. 46. Считаю, что мои знания о политике отрывочны и противоречивы. 47. Включиться в профессиональную политическую деятельность означало бы для меня перечеркивание моих принципов, интересов, жизненных целей. 48. Между властью и народом всегда непреодолимый барьер. Укажите, пожалуйста: возраст ___ пол_____ национальность_____________________ специальность, по которой Вы обучаетесь, или профессию (если работаете) ____________________________________ Ключ к опроснику “Особенности политической социализации” Шкала 1. Восприятие власти и отдельных ее характеристик: +1; 7; 13; 19; – 25; 31; 39; 42 Шкала 2. Отношение к политике: + 20; 28; 33; 38; – 2; 8; 14; 41 Шкала 3. Отношение к политикам: + 4; 16; 26; 34; – 9; 21; 43; 47 Шкала 4. Отношение к институтам власти: + 3; 10; 15; 32; – 22; 27; 37; 48 Шкала 5. Мотивационный блок политического сознания: + 5; 23; 35; 45; – 11; 17; 29; 40 Шкала 6. Когнитивный блок политического сознания: + 6; 18; 30; 44; – 12; 24; 36; 46 Результаты исследования и их интерпретация 1. Результаты по опроснику Келлермана–Плутчика представ- лены в табл. (результаты превышают 100% численности респондентов по каждой группе, поскольку могут быть выражены сразу несколько механизмов). Таблица Связь между особенностями политической социализации молодежи и механизмами психологической защиты Механизмы психологической защиты Студенты Работающие п с и х о л о г и n = 3 0 п е д а г о г и n = 3 0 п о л и т о л о г и n = 3 0 и н ж е н е р ы n = 3 0 п с и х о л о г и n = 2 5 п е д а г о г и n = 2 5 п о л и т о л о г и n = 2 0 и н ж е н е р ы n = 3 0 Реактивные образования 3 5 6 4 2 4 4 4 Отрицание реальности 2 4 2 6 1 6 2 6 Замещение 6 6 3 2 4 6 5 2 Регрессия 5 3 4 2 6 4 5 4 Компенсация 6 6 8 2 4 8 6 2 Проекция 8 8 6 8 4 10 4 6 Вытеснение 8 10 8 10 6 8 10 8 Рационализация 10 6 10 4 12 4 8 10 Существенные различия по группам не были выявлены, но нас интересовала не выраженность механизмов психологических защит как таковых, а их связь с особенностями политической социализации. 2. Результаты по опроснику “Особенности политической социализации”. Средний индекс политической социализации в процентах выглядит по сегментам выборки студентов следующим образом: студенты-психологи и педагоги – 48%, студенты технических специальностей – 52%, студенты-политологи – 70%. Средний индекс политической социализации по сегментам выборки работающих специалистов: психологи – 52%, педагоги – 60%, инженеры – 34%; политологи – 70%. Существенной разницы по параметрам “гендер” и “этническая принадлежность” не выявлено. Средние показатели по отдельным шкалам опросника значительно отличаются в зависимости от социально-демогра- фических критериев. Первая шкала “Восприятие власти и отдельных ее характеристик” включала следующие показатели: а) иерархичность власти; б) тотальность власти, ее инклюзивность; в) ограниченность власти; г) возможности власти, ее влияние; д) возможности влияния на принятие политических решений, вообще на политику, систему. Высокие баллы по этой шкале характеризовались так: власть воспринимается и принимается как необходимый атрибут общественной жизни, определяющий существование социума, обеспечивающий безопасность и конструктивные возможности личности. Низкие баллы: власть воспринимается как необходимое зло, результат несовершенства общества и индивидов. Сама власть представляется также далекой от совершенства, поскольку состоит из людей, стремящихся ею воспользоваться для достижения корыстных целей. Здесь средние показатели выше у студентов-психологов – 5 баллов, хотя это не высокие баллы, но у политологов – 4,5, а у педагогов и инженеров – 3,8. У специалистов: педагоги – 5,3; психологи – 5; инженеры – 4,8; политологи – 4 балла. По второй шкале (“Отношение к политике”) высокие баллы интерпретировались так. Отношение позитивное и заинтересованное: политика выглядит как центральное и организующее начало общественной жизни, жизненно необходимый для нормального существования общества и человека компонент реальности. Низкие баллы: негативное или индиферентное отношение к политике как к сфере жизни и деятельности, непременно связанной с грязью, ложью, манипулированием общественным и индивидуальным сознанием. Резкое дистанцирование от этой сферы жизни. Здесь среди студентов рекорд у политологов – 6 баллов, у психологов, педагогов и инженеров – менее 4 баллов. У специалистов-политологов – 5 баллов, у психологов и педагогов – 4,5; у инженеров – 3,5 балла. Третья шкала – “Отношение к политикам”. Высокие баллы: понимание и принятие значимости роли политиков в общественной жизни. Превалирование позитивного отношения к политической деятельности, признание стремления или вероятности активной включенности в политическую деятельность. Низкие баллы: неприятие самого факта признания профессиональной политической деятельности как полезной и необходимой. Резко негативная стереотипизация восприятия их деятельности. У студентов- политологов – в среднем 5 баллов, причем только у одного респондента встретилась единичка по этой шкале, тогда как у психологов, педагогов и инженеров – от 3,5 до 3,8 баллов. Причем достаточно часто встречались бланки с единичками и двойками по этой шкале. Среди специалистов примерно такая же картина. Четвертая шкала – “Отношение к институтам власти”. Высокие баллы: институты власти воспринимаются как необходимый и единственно возможный механизм реализации законов, норм общественной жизни, отражающий и защищающий основные ценности социума. Низкие баллы: негативное восприятие институтов власти из-за их неэффективности, отчужденности от народа, коррумпированности и криминальной ориентированности. Здесь, как ни странно, мнение студентов-политологов полностью “совпало” с точкой зрения студентов инженерно-технических специальностей – всего по 2,5 балла. Психологи и педагоги немного лояльней – 2,8 и 3 балла соответственно. Среди специалистов все иначе: политологи и психологи – по 3,5 балла, педагоги – 3 балла, инженеры – 2,5. Пятая шкала – “Мотивационный блок политического сознания”. Высокие баллы: сложившаяся мотивационная система относительно политики, власти, политической деятельности. Осмыс- ленное стремление к тому или иному типу политического участия, политического поведения. Низкие баллы: размытость, противо- речивость или неразвитость мотивации по отношению к сфере политической жизни. Неопределенность стремлений относительно типов политического поведения. Студенты-политологи, естественно, обошли всех – 7,3 балла. Их желание активно участвовать в политической жизни, видимо, результат и показатель осмысленного выбора профессии и, наверное, их профессиональной втянутости в профессиональную проблематику. Психологи, педагоги и инженеры едва дотягивают до 4,5 баллов, причем разброс по выборке очень значителен – есть бланки, где наблюдаются ноли (!!!) по этой шкале. Среди специалистов: политологи – 6 баллов, педагоги и психологи – 5,4 и 5,2, соответственно, инженеры – 3,5. И последняя, шестая, шкала – “Когнитивный блок полити- ческого сознания”. Высокие баллы: зрелость, структурированность, определенность, устойчивость системы идеологических предпочтений и политических ориентаций. Низкие баллы: неразвитость, диффуз- ность, противоречивость, неустойчивость системы идеологических представлений, политических взглядов и ориентаций. У студентов- политологов – 7 баллов, в студенческих группах педагогов и инженеров – чуть больше 4-х, у студентов-психологов – 3 балла. Кстати, здесь могут быть значительные искажения в результатах из-за вынужденного перекоса в составе выборки психологов – преобладали девушки. В группах специалистов: политологи – 7,5 балла; педагоги – 5,4; психологи – 5,2; инженеры – 4,8. Таковы результаты в целом. Конечно, наиболее интересен анализ утверждений (или пунктов) внутри шкал, однако объем статьи не позволяет его привести. Тем более, что в заявленном аспекте проблемы нас интересует характер связи между преобладающими механизмами психологических защит и особенностями политической социализации. В соответствии с этой целью проводился анализ индивидуальных показателей выраженности психологических защит и индивидуальных особенностей политической социализации. В итоге мы пришли к следующим выводам, подтверждающим и конкретизирующим гипотезу исследования. 1. В восприятии власти, политики и политиков у студентов различных специальностей преобладает не личностный компонент, а включенность в определенную субкультуру, в частности в учебную группу, члены которой объединены процессом обучения определенной специальности. Значимой связи между характером политической социализации, выражающейся в восприятии политической реальности и ее субъектов на уровне установок, с одной стороны, и такими личностными характеристиками, как преобладающие механизмы психологической защиты, с другой, не обнаружено. 2. Включенность взрослых людей в ходе их профессиональной деятельности в тот или иной трудовой коллектив не является основанием для общих представлений о политической реальности и ее субъектах. Обнаружена значимая связь между такими личностными характеристиками, как преобладающие формы психологических защит и особенности политической социализации. 3. В частности, преобладание такого защитного механизма, как рационализация у студентов-психологов и студентов-политологов или механизма вытеснения у студентов-педагогов и студентов-инженеров не связано с индексом социализации у этих студентов – он фактически совпадает со средними индексами по каждой группе. А преобладание рационализации у специалистов-психологов и инженеров значимо отличает этих респондентов от их коллег по группе – их индекс социализации выше, а по отдельным шкалам различия очень высоки в сравнении с их согруппниками, у которых преобладают такие механизмы, как вытеснение (у них, кстати, значительно ниже и индекс социализации). 4. Преобладание таких защитных механизмов, как рациона- лизация, замещение и компенсация связано с повышением индекса политической социализации, то есть с более высоким уровнем политической зрелости и ответственности, а преобладание таких защитных механизмов, как проекция, вытеснение, регрессия связано с низким уровнем политической социализации. Эта закономерность обнаруживается только в группах работающих специалистов и не выражена в группах студентов. 5. Преобладание таких механизмов, как отрицание реальности и реактивные образования не связано с характером политической социализации и влияет на нее только в совокупности с выраженностью других защитных механизмов. 6. Обнаруженные относительно общего индекса политической социализации закономерности также определяются и при анализе соотношения преобладающих защитных механизмов и результатов по отдельным шкалам. 7. Применение психоаналитически ориентированной методики позволило выявить связь между особенностями политической социализации молодежи и такими глубинными личностными характеристиками, как механизмы психологической защиты. 8. Полученные в ходе рефлексивного моделирования результаты являются основанием для направленности процесса психологического моделирования в сторону трендового моделирования: определив вероятное политическое поведение отдельных студенческих групп, а также наметив возможные способы воздействия на характер политической социализации студентов, можно, таким образом, перейти к реализации третьего вида моделирования – трансформационного. Литература 1. Калина Н. Ф. Лингвистическая психотерапия. – К.: Ваклер, 1999. 2. Максименко С. Д. Педагогічна психологія. – К.: Вища школа, 1991. 3. Максименко С. Д. Теорія і практика психолого-педагогічного дослідження. – К.: Вид-во НДІП, 1990. 4. Никандров В. В. Метод моделирования в психологии: Учеб. пособие. – СПб.: Речь, 2003. 5. Панок В. Соціальне проектування і прикладна психологія // Соц. психологія. – № 2. – 2003.– С. 21–28. 6. Швалб Ю. М. Психологические модели целеполагания. – К.: Стилос, 1997. ІСТОРИЧНІ ТА ЕТНІЧНІ АСПЕКТИ ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ АНТИЧНЕ СВІТОБАЧЕННЯ ТА ВЧИНКОВИЙ ПРИНЦИП В ІСТОРІЇ ПСИХОЛОГІЇ С.Д. Литвин-Кіндратюк, м. Івано-Франківськ Розглядається взаємозв’язок античної ментальності і ситуативного рівня структури вчинку, який властивий, за В. А. Роменцем, психологічному знанню цієї епохи. Дані психолого- історичної реконструкції вказують на зміни структури вчинку стародавніх римлян у зв’язку з урбанізацією їх способу життя і десакралізацією поведінки, а також на використання інноваційного потенціалу мотиваційної компоненти вчинку за цих умов. Ключові слова: античне світобачення, життєвий світ особистості, структура вчинку, метод психолого-педагогічної реконструкції. Рассматривается взаимосвязь античной ментальности и ситуативного уровня структуры поступка, который присущ, по В. А. Роменцу, психологическому знанию этой эпохи. Данные психолого-исторической реконструкции указывают на изменения структуры поступка древних римлян в связи с урбанизацией их способа жизни и десакрализацией поведения, а также на использование инновационного потенциала мотивационного компонента поступка в этих условиях. Ключевые слова: античное мировоззрение, жизненный мир личности, структура поступка, метод психолого-педагогической реконструкции. The author considers the interconnection between the Antic mentality and situational level of act structure which is characteristic (according to Romenets V.A.) for the psychological knowledge of this epoch. The data from the psychological and historical reconstruction point to the changes of the ancient Romans’ act structure in the connection with urbanization of their life way, desacralization of the behavior as well as to the usage of the act motivational component’s innovative potential in these conditions. Key words: Antic Weltanschauung, life world of a personality, act’s structure, method of psychological and pedagogical reconstruction. Проблема. Застосування методу психолого-історичної реконст- рукції, його засобів і технік уможливлює системне відтворення особ- ливостей ментальності людей в умовах повсякденності тої чи іншої епохи [1, с. 18]. Відтак можна простежити взаємозв’язок певної мен- тальності з логікою становлення психологічних знань у науковій сфері. Мета статті: на основі психолого-історичної реконструкції з’ясувати зміни структури вчинку стародавніх римлян у зв’язку з урбанізацією їх способу життя, десакралізацією поведінки; виявити взаємозв’язок структури вчинку в їх повсякденному житті з тогочасними науковими уявленнями про сутність людського вчинку в цілому. Обґрунтування вчинкового принципу та впровадження культурологічного підходу в історію психології, здійснені свого часу В. А. Роменцем [2; 3], значно розширили горизонти і предметні межі цієї галузі, дали змогу більш повно враховувати ретроспективний характер історико-психологічного знання, що визнає за свою основу об’єкт, занурений у культурний контекст. Завдяки широкому застосуванню культурологічного підходу в процесі історико- психологічного дослідження вітчизняні вчені можуть не тільки більш повно відтворювати періодизацію історії психології, а й зауважувати значні напрацювання в суміжних психологічних (історична психологія, психологія повсякденності) та історичних (соціальна історія) галузях, які вивчають повсякденне психологічне знання, що формується в позанауковій сфері [1; 4; 5]. Такий міждисциплінарний синтез бачиться актуальним для розв’язання важливих методологічних і теоретичних завдань історії психології, оскільки дає змогу послідовно реалізовувати принцип єдності історичного та логічного в процесі наукового пошуку. Проаналізуємо світобачення доби Римської імперії, типові стратегії поведінки мешканців великих античних міст, які було виокремлено, щоб виявити взаємозв’язок структури вчинку в повсякденному житті стародавніх римлян з тогочасними науковими уявленнями про сутність людського вчинку як такого. Застосовувалася одна з технік психолого-історичної реконструкції (соціально- психологічний рівень). За Роменцем, у добу античності “ситуаційний аспект вчинку своїм фатумом визначав усі інші компоненти вчинку за змістом. Інакше кажучи, ніякого нового змісту в мотивації, дії й післядії порівняно зі змістом ситуації не існувало” [3, с. 95]. Водночас на тлі такого домінування ситуативної складової вчинку можна припустити, що виникнення нового, здавалося б прогресивного, змісту на рівні мотивації й післядії в добу античності часто призводило в повсякденному житті не до розвитку структури вчинку, а до певного напруження цієї структури, а іноді і її деформації, тобто структура вчинку знову тяжіла до відновлення своєї ситуативної домінанти. Розгляньмо загальні особливості античного світобачення та з’ясуймо способи конструювання життєвого світу, які зумовлювали соціально-психологічні особливості повсякденної поведінки громадян Римської імперії. У численних психолого-історичних розвідках сутність античного мислення і світобачення тлумачиться по-різному. У VІІІ–VІ століттях до н. е. “відбулося поступове становлення нового типу раціональності, в якому належне місце посіла теоретична рефлексія, тобто спосіб мислення, який концентрував увагу на думці та її “іншобутті” у слові” [6, с. 17]. Проте розум стародавньої людини не міг надовго занурюватися в чисті абстракції й відволікатися від видовища світу, чуттєво-міфологічного за своїм характером, оскільки “природа сприймалася відповідною людині (антропоморфною), людина – відповідною природі” [7, с. 268]. Життєвий світ підданця Римської імперії, переважно мешканця античного міста, був побудований на суперечливих засадах, які поєднували традиційність із масовою культурою того часу, модними віяннями й захопленнями у сфері побуту. Стрімкі трансформації традиційного побуту й полісної етики, які в основі своїй залишалися переважно аграрно-міськими, зумовлювали зміну усталених стереотипів поведінки. Численні історичні джерела свідчать, що у світосприйманні стародавніх римлян переважали патріархальні уявлення. Вони були його стрижнем, зумовлюючи домінування в активності широкого загалу цілої низки вчинків-ритуалів. Ці уявлення мали неабияке значення в осмисленні особистістю структури суспільства та свого місця в ньому [8, с. 11]. Дослідники вважають, що “вихідним фактом римської історії було постійне збереження (і відродження) архаїчних общинних інститутів, навичок мислення та норм поведінки, які співіснували в ході розвитку суспільних порядків і культури” [9, с. 5]. Світобачення стародавніх римлян мало міфологічний характер, проте історичні джерела свідчать, що воно не спиралося на розвинуту міфологію, приміром як у греків. Релігійні погляди мешканців Риму “тривалий час визначалися уявленнями про внутрішні безликі сили, своєрідні множини, властиві всім предметам, процесам і явищам” [10, с. 43]. Релігія стародавніх римлян була анімістичною за своєю сутністю, не міфологічно-споглядальною, а швидше більш архаїчною, дієвою, “ритуально-магічною” [7, с. 274]. Жоден життєвий процес, на думку римлянина, не відбувався без божественного втручання. Тому кожний окремий, найдрібніший, момент повсякденного життя міг стати повноцінним обрядом, а поведінка людини набувала надто стереотипізованих, ритуальних форм. Міфологічна картина світу стародавніх римлян тяжіла не до синтетичного споглядання прекрасних зображень богів, естетизації дійсності, зокрема музикування і пластики танцю, що було більш властиве стародавнім грекам, а до низки стереотипів управління, ритуального маніпулювання цією дійсністю. Стрижнем релігійності стародавніх римлян залишався вчинок-ритуал, обряд, точніше правило, яке лежало в основі активності, спрямованої на чітке впорядкування життєвих ситуацій і контроль за дотриманням зазначеного порядку. Дж. Шайд вважає, що своєрідність цього типу релігії виявляється в тому, що первісне правило існувало одвічно, завдяки прадавній традиції, яка походить не від богів, а від засновників Риму і їхніх настанов [11]. Справжнє благочестя і релігійність римлянина полягали в ритуальній поведінці і відданості релігійним обов’язкам. Головною справою для віруючого було виконати в певному місці і в певний час низку обов’язкових ритуальних жестів. Жертвоприношення було найважливішою релігійною дією і суворо визначалося в усіх деталях, які в жодному разі не можна було порушувати (вибір жертовної тварини, її вигляд і поведінка; спосіб виготовлення жертовних борошна і пиріжків; якість вина і води; точність відтворення слів молитви тощо) [12, с. 446–447]. Ретельне дотримання зовнішньої сторони обряду у всіх деталях було обов’язком людини. Імовірно, що в добу пізньої Римської імперії релігійна картина світу швидко змінюється. Вона втрачає пріоритет у світобаченні більш освічених верств населення, раціоналістів і скептиків, які захоплювалися ідеями грецької філософії, виявляли схильність до індивідуалізму та рефлексії, власного стилю життя. Історичні джерела і дослідження вчених-антикознавців свідчать, що в умовах повсякденного укладу життя мешканця великого римського міста компоненти його вчинку змінюються за змістом (мотивація, післядія). З часом гроші стають настільки дієвим мотиватором активності, що Ювенал у своїх Сатирах навіть порівнює священний Гріш, якому ще не створено алтарів, з культами Вірності, Миру, Доблесті, Перемоги [13, с. 531]. Офіційне благочестя і віра в загальноримських богів, зазначає Г. Кнабе, танули, але сутність релігійності, як і раніше, складали фамільні культи й обряди, що супроводжували будь-яку подію в житті громадянина і сім’ї, а також компітальні культи – все коло уявлень, яке пов’язувало богів з певною місцевістю, гарантувало процвітання роду та общини [14]. У структурі традиційного світобачення стародавнього римлянина релігійні вірування завше органічно поєднувалися з характерним педантичним раціоналізмом громадянина республіки, який сприймав себе як дисципліновану частинку добре організованого соціуму античного полісу, як учасника спільної справи. Тому перетворення “громадянина” римського полісу на “підданця” імперії спричинилося до конфлікту між міфом про належну поведінку римлянина, який є учасником спільної справи і зобов’язаний прилучатися до різноманітних форм колективного життя полісу, та фактичною відсутністю низки ситуацій для реалізації норм полісної етики як вчинку-ритуалу. Виникнення гострого відчуття відчуженості внаслідок розпаду суспільства на ієрархізовані прошарки зі своїми життєвими укладами, втрати спільної мети колективної діяльності, яка живила магічно-ритуальну релігійність римлян, звичка до утриманства поставили перед особистістю завдання наповнити повсякденність новим змістом. У часи імперії духовно збагачена й достатньо освічена особистість доби пізнього еллінізму втрачає можливість виявляти свій творчий і комунікативний потенціал у політичній, громадській діяльності і змушена реалізовувати його насамперед як учасник мікроспільнот, приміром різноманітних колегій, яких налічувалося десятки й сотні. Такі референтні групи часто були організовані за “бенкетним” принципом і не втрачали зв’язку з прадавніми сімейно- родинними засадами, які знову навертали членів мікроспільнот до патріархальних форм активності у вигляді вчинку-ритуалу. Разом з тим у просторі тогочасного спектру цінностей поряд із його домінантою – шаною, честю (лат. honos) – набувають значущості цінності зовсім іншого ґатунку, які раніше, в умовах патріархального побуту, різко засуджувалися. Уже в словах героїв комедій Плавта (близько 254–184 років до н. е.) знаходимо натяки на згадані аксіотрансформації. З яким піднесенням один з героїв комедії “Бранці” парасіт Ергасіл перелічує прикмети розкішного життя! Цікаво, що він ставить в один ряд такі цінності, як “веселощі, ігри, жарти, прибуток, неробство, похвалу, честь, їжу, пиятику, гульню, славу, ситість, радість, торжество” [15, с. 316]. За часів імперії “під впливом орієнтальної моди й за умови одночасного збагачення багатьох римських громадян … справа дійшла до нечуваного марнотратства й до обжерливості, яка не мала меж” [16, с. 262]. Отже, психолого-історичний аналіз дає змогу дійти висновку, що своєрідне практичне мислення стародавніх римлян увібрало в себе безліч регламентацій, що зумовило тривке збереження вчинку-ритуалу як форми їхньої релігійної та повсякденної поведінки. Проте стрімка урбанізація життєвого укладу мешканців Римської імперії, широка десакралізація активності призвели до істотних змін структури вчинку. У цій структурі починають переважати мотиваційна й дієва компоненти, відбувається також і становлення післядії (мистецтва жити). Ці зміни, які суперечили загальній структурі вчинку доби античності, і були, імовірно, паростками майбутніх трансформацій античної ментальності, яким під впливом потужних соціальних катаклізмів так і не судилося здійснитися, що, зрештою, завершилося спрощенням структури вчинку та її відновленням на колізійно- ситуативному рівні в добу Середньовіччя. Перспективи дослідження вбачаємо в більш повній реконструкції ментальності даної епохи на основі використання ресурсу історичних джерел, що відповідним чином висвітлюють повсякденне життя стародавніх римлян, та встановлення завдяки цьому взаємозв’язку типу тогочасної раціональності з логікою розгортання психологічного знання в науковій і позанауковій сферах. Література 1. Чепа М. Л. П’ять великих таємниць історичної психології. – К.: Ред. загальнопед. газ., 2005. – 128 с. 2. Роменець В. Історія психології Стародавнього світу і Середніх віків. – К.: Вища школа, 1983. – 415 с. 3. Роменець В. Історичне становлення психологічних знань // Основи психології / За заг. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. – К.: Либідь, 1995. – С. 94–110. 4. Білявський І. Г. Лекції з історії психології. – О.: Астропринт, 2004. – 448 с. 5. Титаренко Т. Життєвий світ особистості: у межах та за межами буденності. – К.: Либідь, 2003. – 376 с. 6. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. – Л.: Львів. держ. ун-т ім. І. Франка, 1999. – 224 с. 7. Шкуратов В. А. Историческая психология. – М.: Смысл, 1997. – 505 с. 8. Смирнов В. М. Патриархальные представления и их роль в общественном сознании римлян // Культура Древнего Рима / Отв. ред. Е. С. Голубцова. – В 2-х т. – М.: Наука, 1985. – Т. 2. – С. 5–78. 9. Кнабе Г. С. Древний Рим – история и повседневность: Очерки. – М.: Искусство, 1986. – 206 с. 10. Егоров А. Б. Социально-экономическое и политическое развитие ранней Римской империи // История древнего мира / Под ред. И. М. Дьяконова. – М.: Гл. ред. вост. лит. изд-ва “Наука”, 1989. – Кн. 3. Упадок древних обществ / Отв. ред. В. Д. Неронова. – С. 49–72. 11. Шайд Дж. Римская религия и духовность // Вестн. Древ. истории. – 2003. – № 2. – С. 26–35. 12. Велишский Ф. История цивилизации: быт и нравы древних греков и римлян: Пер. с чеш. – М.: ЭКСМО-ПРЕСС, 2000. – 702 с. 13. Ювенал Децим Юний. Сатиры // Античная литература. Рим: Хрестоматия / Сост. Н. А. Федоров, В. В. Мирошенкова. – М.: Высш. шк., 1981. – С. 528– 538. 14. Кнабе Г. С. Историческое пространство и историческое время в культуре Древнего Рима // Культура Древнего Рима / Отв. ред. Е. С. Голубцова. – М.: Наука, 1985. – Т. 2. – С. 108–166. 15. Плавт. Комедии: Пер. с лат. / Коммент. И. Ульяновой. – М.: Искусство, 1987. – Т. 1. – 672 с.; Т. 2. – 800 с. 16. Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима: Пер с пол. – М.: Высш. шк., 1988. – 496 с. ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ: СОЦІАЛЬНО- І ГЛИБИННО-ПСИХОЛОГІЧНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ І. В. Брунова-Калісецька, м. Сімферополь Український етнонаціоналістичний дискурс розглядається з позицій структурно-психоаналітичних і постмодерністських уявлень про роль Іншого в конституюванні суб’єкта як прояв екстремального полюса національної самосвідомості. Ключові слова: національне, етнічне, самосвідомість, Інший, націоналізм. Украинский этнонационалистический дискурс рассматривается с позиций структурно-психоаналитических и постмодернистских представлений о роли Другого в конституировании субъекта как проявление экстремального полюса национального самосознания. Ключевые слова: национальное, этническое, самосознание, Другой, национализм. Article is devoted to the research of Ukrainian ethnonationalistic discourse as a manifestation of extreme pole of national self-consciousness basing on the structural psychoanalytic and postmodern grounds of the role of Other in the subject constituting. Key words: national, ethnical, self-consciousness, Other, nationalism. Проблема. У соціальних науках, і в соціальній психології зокрема, національна самосвідомість і пов’язані з нею соціальні та культурні процеси – одна з базових категорій опису психологічного, соціального і політичного функціонування нації та етносу. У літературі, присвяченій проблемам етнічності й націоналізму [1–6], переважають два варіанти розуміння нації: як етнокультурної спільноти і як політичної (або громадянської) спільноти, що перебувають у межах держави або прагнуть до цього. Чому такі умовно-методологічні розбіжності викликають часом бурхливі спалахи емоцій легко зрозуміти, звернувшись до статистики. До середини 90-х років минулого століття кількість етнічно однорідних націй, що мають державність, становила 9,1% [7]. Тим часом останні півстоліття саме прагнення етнокультурних спільнот до власного державотворення породжує численні різного ступеня складності конфлікти (від затяжного арабо-ізраїльського протистояння, так званого сепаратизму басків, курдів до недавнього досить мирного відділення Словаччини від Чехії, Чорногорії від Сербії), які важко розв’язати. Роль національної самосвідомості в появі, перебігу і подоланні етнічних конфліктів хоч і не залишена поза межами соціальної думки цілком, однак вивчена загалом недостатньо. Український політолог В. О. Котигоренко стверджує, “що в етнічному конфлікті з певним рівнем організованої політичної дії, суспільних рухів, масових безпорядків, сепаратистських виступів і навіть громадянської війни протистояння спостерігається по лінії розмежу- вання етнічних спільнот, що такий конфлікт є крайньою формою зіткнення інтересів націй та етнічних груп довкола національного питання” [8, с. 60]. Таке розмежування починається саме з визначення національного Я перед обличчям національного Іншого. Мета статті: з’ясувати писхологічну сутність, природу та екстремуми континууму національної самосвідомості. Поширений у сфері соціальних наук термін “етнічна самосвідомість” рідко зіставляється з не менш відомим терміном “національна самосвідомість” (ці поняття також досить часто ототожнюються). Сам процес “розототожнювання” понять нації та етносу не простий і в одних галузях соціальних наук протікає швидше, в інших – повільніше. Так, наприклад, львівський політолог А. Колодій наголошує, що політичне співтовариство націй-держав “є підґрунтям для формування загальнонаціональної ідентичності, яка вибудовується над етнокультурними ідентичностями груп, що творять національну державу. Поява загальнонаціональної ідентичності є свідченням того, що нація набуває нових рис – рис нації громадянської (civic), або, як у нас прийнято говорити, політичної”[9, с. 114]. Разом з тим терміни “етнос” і “нація”, розведені в науці, залишаються синонімами для пересічного українця, для якого національна самосвідомість, покликана відбивати прагнення нації до побудови держави, однозначно сприймається як суто етнічна, а держава Україна – як моноетнічна держава, або держава, створена для захисту інтересів тільки титульної нації. В. Ю. Хотинець визначає етнічну самосвідомість як “порівняно стійку систему усвідомлених уявлень та оцінок реально існуючих етнодиференційних та етноінтеграційних ознак життєдіяльності етносу” [6, с. 69], що, однак, скоріше описує етнічну свідомість, а не самосвідомість, по-перше, і не має стосунку до національної самосвідомості, що трактується як самосвідомість політичної, грома- дянської нації, по-друге. Етносоціолог Ю. В. Арутюнян виділяє чотири джерела національної (тобто етнічної) самосвідомості: “родове” – усвідомлення спільності походження й історичної долі народу; “психологічне” – накопичені народом духовні ідеали, зокрема релігійні, соціальні (додамо сюди автостереотипи); “етнокультурне” – реальні культурні інтереси, норми поведінки, мова, соціально- моральні уявлення, звичаї, обряди тощо; “соціальне” – соціальна позиція і соціальні інтереси [цит. за: 6, с. 68]. Слід зазначити, що існуючі описи етнічної і національної самосвідомості не пояснюють належною мірою причин “розтяжності” поняття: на одному кінці бачимо етнонігілістичне заперечення етнічності, а на іншому – шовінізм. Традиційні для соціальної психології концепти аут-групи та ін-групи є малопридатними для експлікації причин появи екстремальних варіантів етнічної і національної самосвідомості як феномена. Не спроможні відповісти існуючі концепції міжгрупових відносин і на питання, чому саме та або та аут-група стає об’єктом агресії і яким є її образ в очах членів ін- групи, і чому він саме такий. Тим часом у розмаїтті сучасної психоаналітичної традиції соціальний психолог може знайти методологічні і методичні прийоми, що дають змогу розширити обрії можливих відповідей на поставлені питання про психологічну сутність, природу та екстремуми континууму національної самосвідомості, що і є метою дослідження. Започаткована нами спроба розкрити сутність соціально- політичних феноменів у межах глибинно-психологічної традиції, а точніше з позиції структурного психоаналізу Ж. Лакана, не є новою. Зокрема, вибудовуючи концептуальну основу цього дослідження, спиратимемося насамперед на викладені Н. Ф. Каліною разом з Є. В. Чорним і О. Д. Шоркіним [10] методологічні і методичні принципи аналізу дискурсивних практик у полі соціальних феноменів. Однак на відміну від вищезазначених авторів наша увага спрямовуватиметься на питання національної ідеї, національної самосвідомості, тобто на об’єкт, актуальність і значущість якого неможливо переоцінити в період утвердження державності будь-якого народу, час становлення народу як нації. Методологічна база нашого дослідження спирається на праці Ж. Лакана [11], Н. Ф. Каліної[12], а також матеріали досліджень О. Є. Духнич, присвячені проблемі самоконституювання етнічного суб’єкта. Суб’єкт, що вибудовує національне й етнічне Я, передусім здійснює цю діяльність у мові. Мова є одночасно і практикою, і змістовою складовою самоконституювання національного суб’єкта. Саме йому, соціальному суб’єктові, як нікому іншому, притаманна і край потрібна для народження інтерсуб’єктивність – як адресність мови Іншому, як неминуча віднесеність Я до Іншого. Постмодерністський Інший – це той, хто мислить, бачить, почуває по-іншому. Інший – це той, хто складається з моїх витіснень та опорів і ними ж породжується. Як пише про фрейдівський класичний психоаналіз Ю. Кристева, “Інший – це моє (“власне”) несвідоме”, оскільки “архаїчне, нарцисичне, ще не обмежене зовнішнім світом “Я” виносить назовні себе те, що воно відчуває в собі самому посутньо небезпечного й неприємного, і робить з нього чужинця-двійника, бентежного й демонічного” [13, с. 243]. У межах нашого дослідження таке розуміння Я та Іншого дає змогу поставити за завдання визначити, що являє собою Інший українського Я, чому цей Інший саме такий. Інакше кажучи, за нашим переконанням, розкрити глибинну сутність української національної самосвідомості можна, тільки якщо проникнути в її несвідомий зміст. Матеріалом для нашого дослідження стали інтернет-форуми (загалом вісім форумів, зокрема форум Націоналістичного порталу, форум ВО “Свобода”, форум сайту ОУН-УПА, форум Конгресу Українських Націоналістів, форум порталу “Сумно культурі без політики”, форум нової української еліти (етномережа “Спільна Дія”) та ін.), присвячені обговоренню української національної ідеї, нації, української ідентичності і взаємин з неукраїнцями, що становить у цілому 30 тем, розміщених на цих форумах (загальний обсяг тексту – близько 25 000 слів). Вибір саме цього джерела зумовлений такими мотивами: 1. Природа висловлювань в інтернет-форумах є діалогічною, і отже, така форма тексту найбільшою мірою відповідає обраній парадигмі дослідження. При цьому співрозмовником є як безпо- середній опонент і/або однодумець, так і суспільство в цілому (тобто будь-який читач форуму, як зареєстрований, так і сторонній), і в будь- якому випадку – той Інший, заради якого і відбувається мовний акт. 2. Аналіз такого “готового” діалогу зводить до нуля вплив дослідника на респондента, оскільки дослідник є не просто пасивною стороною, а невидимим і неочікуваним “персонажем”. Значущість такого прийому в даному дослідженні ще й у тім, що дослідник не впливає на випробуваного не тільки особистісними характеристиками, а й – що важливо! – своїми політичними переконаннями, антропологічними та етнокультурними явними або приписуваними характеристиками тощо. Автор статті заздалегідь вибачається за цитування висловлювань без цензури, оскільки, на жаль, саме найбільш яскраві приклади можуть образити або зачепити почуття власної гідності високошановних читачів. Із соціально-психологічного погляду в досліджуваних текстах можна виокремити такі категорії аут-груп: * політичні супротивники: “яничари”, комуністи; * етнічні групи: росіяни, поляки, євреї, татари (у т. ч. кримські), турки, японці, негри та ін.; * мовні групи: російськомовні; * релігійні: християни (у тих висловлюваннях, де справжньою українською релігією вважається язичництво), мусульмани. Однак найчастіше трапляються змішані “групи” Інших, наприклад, “жидопомаранчеві”. Співвідношення висловлювань за джерелами національної самосвідомості (аналізуючи форуми, на додаток до джерел, описаних Арутюняном, ми виокремили також антропометричне) виявилося таким. Родове джерело: * національне Я (позитивна оцінка): наприклад, “Україна – це та земля, на якій ми живемо, ми перші отут взялися” – 47,6%; * національне Я (негативна оцінка) – 9,5%; * національний Інший (негативна оцінка): наприклад, “яничари – це та частина корінного населення, яка забула свій рід і працює на окупантів; це той, хто став катом своєї Нації”, або про росіян: “фінно-уральське плем’я” – 42,9%. Психологічне джерело: * національне Я (позитивна оцінка): наприклад, “українці почуваються добре там, де вони тримаються купи”, – 14,9%; * національне Я (негативна оцінка): наприклад, “самі представники Нації ту Націю не завжди шанують” – 10,6%; * національний Інший (негативна оцінка): наприклад, “у москалів від природи совісті ніколи не було; для росіянина стрибок еволюції – коли він залишає в спокої пляшку і береться за корисну справу (це трапляється не так часто)” – 74,5%. Етнокультурне джерело: * національне Я (позитивна оцінка): наприклад, “треба формувати образ українця не як жертву режимів, а як лицаря на білому коні” – 67,2%; * національне Я (негативна оцінка) – 1,7%; * національний Інший (негативна оцінка): наприклад, “москалі не слов’яни і взагалі не люди, якесь жидо-мавп’яче безпардонне бидло” – 31%. Соціально-політичне джерело: * національне Я (позитивна оцінка): наприклад, “титульна нація”, “Україна понад усе” – 41,6%; * національне Я (негативна оцінка): опис взаємин з Росією містить метафору “об нас витирають ноги” – 20,8%; * національний Інший (негативна оцінка): наприклад, “нацмени паразитують на тілі титульного народу” або “не ваша москальська справа вказувати нам, кого лаяти, а кого любити” – 37,5%; Антропометричне джерело: * національне Я (позитивна оцінка): наприклад, вимога дотримуватися чистоти нації – 52,6%; * національний Інший (негативна оцінка): наприклад, “treba moskaliv prosvityty, sho vony nam ne braty, a obezjany”, ”у них хвости ще не повідпадали” – 47,4%. Для розуміння особливостей екстремального українського національного самоконституювання важливо також звернути увагу і на те, яким чином джерела національної самосвідомості розташовуються за значущістю. Так, у позитивній оцінці Я джерела розміщуються в такому порядку: * соціально-політичне і родове – 26,7%; * етнокультурне – 24%; * антропометричне – 13,3%; * психологічне – 9,3%. У негативній оцінці Іншого порядок джерел трохи інший: * етнокультурне – 32,8%; * психологічне – 29,4%; * антропометричне – 16%; * соціально-політичне – 15,1%; * родове – 15%. Отримані результати підтвердили теоретичні припущення В. Ю. Хотинець про зміст етнонаціональної самосвідомості взагалі [6] і висновки О. Г. Мясникова про особливості українського етнонаціоналізму [4] зокрема. Висновки: 1. Етнокультурний аспект національної самосвідомості українця є своєрідним полем боротьби суб’єкта в регістрах Уявного і Реального, що в рамках соціальної психології можна пояснити прагненням екстремальної національної самосвідомості обпертися в ідентифікації і державотворенні саме на етнокультурну однаковість. 2. Саме етнокультурний і психологічний шари національної самосвідомості – це ті аспекти, у яких національний суб’єкт намагається відстояти свою етнокультурну свободу, контролюючи свободу Іншого, нав’язати Іншому свою владу і зробити його пасивним об’єктом володіння. 3. Структурний психоаналіз, що обґрунтовує мовну структуризацію несвідомого, являє собою досить адекватну методологічну базу для аналізу самоконституювання національного суб’єкта, розширюючи можливості для розуміння і пояснення феноменів етнічної та національної самосвідомості. Ми, безумовно, продовжимо започатковане дослідження, зокрема аналіз метафор та інших тропів, у дискурсі виразників екстремальних полюсів національної самосвідомості українців, що буде логічним кроком у вирішенні поставленого завдання. Вважаємо за доцільне продовжити аналогічні дослідження й у кроскультурному полі, порівнявши отримані дані з екстремальними полюсами етнонаціональної самосвідомості представників інших етнічних груп України. Література 1. Данилюк І. “Мовні конфлікти” та конструювання етнічної і національної ідентичності // Соц. психологія. – 2005. – № 3(11). – С. 43–51. 2. Лурье С. В. Национализм, этничность, культура. Категории науки и историческая практика // Общественные науки и современность. – 1999. – № 4. – С. 101–111. 3. Мнацаканян М. О. Нации, “нациестроительство” и национально- этнические вопросы в современном мире // Социол. исслед. – 1999. – № 3. – С. 118–127. 4. Мясников О. Г. Этнонационализм и национальная идентичность: украинский случай // Дневник АШПИ. – Барнаул: Изд-во Алтайского ун-та. – 2005. – № 21. – С. 131–133. 5. Полянский В. С. Историческая память в этническом самосознании народов // Социол. исслед. – 1999. – № 3. – С. 11–20. 6. Хотинец В. Ю. О содержании понятий этническая самоидентификация и этническое самосознание // Социол. исслед. – 1999. – № 9. – С. 67–74. 7. Connor W. Ethnonationalism: The Quest for Understanding. – Priceton: Princeton University Press, 1994. 8. Котигоренко В. О. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт. – К.: Світогляд, 2004. – 722 с. 9. Колодій А. Етнонаціональні ідентичності й легітимність влади в Україні // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. філос. науки. – 2002. – Вип. 4. – С. 114–124. 10. Калина Н. Ф., Черный Е. В., Шоркин А. Д. Лики ментальности и поле политики: Монография. – К.: Агропромвидав України, 1999. – 184 с. 11. Лакан Ж. Функция и поле речи и языка в психоанализе. – М.: Гнозис, 1995. – 100 с. 12. Калина Н. Ф. Основы психоанализа. Сер. Образоват. б-ка. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2001. – 352 с. 13. Кристева Ю. Самі собі чужі. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2004. – 262 с. МІФОЛОГІЧНИЙ РІВЕНЬ ФОРМУВАННЯ ЕТНОСОЦІАЛЬНИХ УЯВЛЕНЬ О. Л. Вознесенська, О. М. Скнар, м. Київ Розглядаються етносоціальні уявлення молоді крізь призму міфологічного способу пізнання соціально-політичної реальності. Показано, що джерелом формування етносоціальних уявлень є змісти міфологічної свідомості. Ключові слова: етнічна ідентичність, етносоціальні уявлення, міфологічна свідомість, міфологічний спосіб пізнання реальності. Рассматриваются этносоциальные представления молодежи через призму мифологического способа познания социально-полити- ческой реальности. Показано, что источником формирования этносоциальных представлений являются содержания мифологического сознания. Ключевые слова: этническая идентичность, этносоциальные представления, мифологическое сознание, мифологический способ познания реальности. Ethnosocial representations of youth are examined through the prism of the mythological way of social and political reality’s cognition. It is shown that the contents of mythological consciousness are the sourse for ethnosocial represntations’ formation. Key words: ethnic identity, ethnosocial representations, mythological consciousness, mythological way of learning the reality. Проблема. Актуальність даної тематики зумовлена недостатньою вивченістю механізмів формування етносоціальних уявлень. Незважаючи на досить високий рівень дослідженості соціальних уявлень (С. Мос- ковічі, Ж. Абрик, О. І. Донцов, Т. П. Ємельянова) та етнопсихології загалом і, зокрема, питань етнічної ідентичності та етнічних відмінностей, стереотипів, упереджень тощо (Г. У. Солдатова, Т. Г. Стефаненко, Л. Е. Орбан-Лембрик, П. І. Гнатенко, В. М. Павленко, О. М. Васильченко, М. Г. Боднар), на сьогодні не існує загальновизнаної методології дослідження неусвідомленого компонента етносоціальних уявлень. Ситуація кризи системи суспільних відносин та існуючої ієрархічної структури, розмивання прийнятої в суспільстві ідеології, як це було в період розпаду СРСР, суб’єктивно сприймаються людьми цього суспільства як повна катастрофа знайомого соціального світу, знищення системи цінностей і звичних моделей поведінки. Зазвичай ситуації криз супроводжуються дефіцитом об’єктивної інформації, суперечливими характеристиками. Предметом нашої уваги стало існування серйозних відмінностей у сприйнятті себе українцем у часи тоталітарного режиму СРСР і тепер. Саме в епоху соціальних трансформацій етнополітична міфологія стає основою формування етносоціальних уявлень молоді в період її соціалізації. Розуміння закономірностей протікання цих процесів і змістів міфологічної свідомості поглиблює наші знання про формування етносоціальних уявлень та процес етнічної ідентифікації. Виявлення й аналіз міфологічних образів і символів та їхньої природи дають змогу розробити моделі їх використання при конструюванні штучних міфів. Найбільшої актуальності ці питання набувають у нестабільні, кризові соціально-політичні періоди, що характеризуються процесами реміфо- логізації суспільної свідомості. Мета статті: на основі аналізу результатів дослідження етнічної ідентичності студентської молоді з’ясувати роль міфологічного способу усвідомлення соціальної реальності у формуванні етносоціальних уявлень індивіда. Ми виходили з того, що соціальні уявлення є специфічною формою пізнання, яка об’єднує в собі поняттєвий та образний компоненти. Якщо поняттєвий апарат обумовлений науковими знаннями, то образний – буденними. Джерелом буденних уявлень часто є змісти міфологічної свідомості. Соціальні уявлення існують переважно в образній формі. Вони мають репрезентувати об’єкт у свідомості суб’єкта сприйняття в опосередкованому й доступному, зрозумілому для нього вигляді. Образ і зміст у соціальних уявленнях нерозривно пов’язані. Тому будь-якому образові відповідає певне значення, а значенню – образ. Власне, осмисленість образу й надає уявленням активності. Об’єкт в уявленнях певним чином реконструюється, а тому уявлення є продуктом активного соціально-психологічного відтворення дійсності [1]. Уявлення роблять образними абстрактні поняття: так вони надають ідеям тілесності, співвідносять слова з речами. Чуттєвий образ схематизується в уявленнях, тоді як поняття, навпаки, набуває в уявленні конкретності і рельєфності. Етносоціальні уявлення відображають сукупність поглядів, думок, переконань, вірувань, ідей про етнічну спільноту в буденних способах мислення, а також у легендах, міфах, прислів’ях та при- казках. Загальні знання пов’язують, консолідують членів етнічної спі- льноти і слугують основою для диференціації від інших етнічних груп. Вагоме місце в структурі соціальних уявлень займають уявлення про етнічну ідентичність. Формування етнічної ідентичності відбувається під впливом різноманітних соціальних процесів і досягається шляхом категоризації соціальних об’єктів та ідентифікації себе з певними категоріями, за рахунок яких людина й набуває своєї етнічної ідентичності [1]. Етнічна ідентифікація як раціонально-пізнавальний акт – це усвідомлення себе членом етнічної спільноти, свого місця серед етнічних груп, своєї позиції в системі міжетнічних стосунків [там само]. На основі знань про власну та чужі етнічні групи формується комплекс етнічних уявлень. У цьому когнітивному процесі особистість усвідомлює як власні риси, властивості та ознаки, так і ті, що притаманні людям відповідної етнічної спільноти. Це може бути мова, особливості поведінки, традиції та звичаї, цінності, норми, історична пам’ять, національний характер, релігійні вірування, міфи, стереотипи тощо [1; 2]. Таким чином, результатом раціонально-пізнавального моменту ідентифікації є формування узгодженої системи групових етнічних уявлень. Центральне місце серед етносоціальних уявлень займають образи своєї та інших етнічних груп [2]. Саме вони є головними структурними утвореннями етнічної ідентичності. У структурі етнічної ідентичності вважаємо за доцільне розглянути когнітивний та емоційний компоненти. Щодо емоційного компонента етнічної ідентичності, то він полягає в сталому емоційному зв’язку особистості з етнічною групою. Загалом він може проявлятись у позитивних (задоволеність членством в етнічній спільноті, бажання до неї належати, гордість за свій народ) чи негативних (заперечення власної етнічної ідентичності, почуття приниженості, надання переваги іншим групам як референтним тощо) етнічних атитюдах [1; 2]. Т. Г. Стефаненко вказує, що, незважаючи на те, що етнічна ідентичність – це психологічна категорія, яка стосується усвідомлення індивідом належності до певної етнічної спільноти, проте не зводиться до неї, тому що: 1) містить у собі шар несвідомого та 2) об’єднує ціннісні й емоційні значення, яких надає людина своєму членству в групі [4]. Крім цього, змістовою складовою ідентичності є етнічне несвідоме (Ґ. Лебон, Ґ. Тард, К.-Г. Юнґ та ін., див. [2; 3]). Неусвідомлені архетипні компоненти, що існують на рівні колективного несвідомого, не можна вивести на раціональний вербальний рівень. К.-Г. Юнґ вказує на існування архетипів як символічних форм, міфологем етносу, що існують у колективній підсвідомості. Отже, у структурі етносоціальних уявлень співіснують свідомий і несвідомий компоненти. Розгляньмо процес формування етносоціальних уявлень ближче. Етнічна ідентичність формується в процесі соціалізації особистості. Водночас саме культурно й етнічно детерміноване суспільство і є основою соціалізації людини. Етнічна належність є певною даністю від народження, яка в процесі засвоєння рідної мови, через культурне середовище, оточення формує певні стандарти й моделі поведінки людей. І хоча етнічна ідентичність часто погано відрефлексована, вона є тією категорією, через яку багато людей усвідомлюють себе. Інструментом ідентифікації виступає ідеологія, яка є систематизованою сукупністю ідей та ідеалів. Особливо важливою ідеологічна структура середовища стає для “Еґо” в юності, оскільки без ідеологічного спрощення світу “Еґо” юної людини не здатне організувати досвід відповідно до своїх конкретних можливостей, що утруднює соціальну адаптацію. На наш погляд, одним із способів пізнання людиною соціального світу взагалі та місця свого етносу в ньому є сучасна етнополітична міфологія. Джерелом формування етносоціальних уявлень на несвідомому рівні часто стають змісти міфологічної свідомості. Пропонуємо розглянути етносоціальні уявлення як результат міфологічного способу усвідомлення соціальнополітичної реальності. При цьому спиратимемося на дослідження міфологічного способу сприйняття світу, здійснені в різних наукових парадигмах, але об’єднані загальним об’єктом та предметом дослідження (К.-Г. Юнґ, Дж. Кемпбелл, М. Еліаде, Е. Дюркгайм, К. Леві-Строс, О. Ранк, Е. Нойманн, Д. Ф. Бірлайн, А. Лобок, І. П. Маноха). Відомо, що джерелом і передумовою виникнення міфів є потреба людей в усвідомленні навколишнього природного й соціального життя і сутності людини. За Юнґом, міф – це природна і необхідна ланка між несвідомим і свідомим мисленням. Міф – форма пізнання й осмислення людиною як себе, так і соціального світу, розуміння природи суспільства в цілому, організації соціального життя. Згідно з Дюркгаймом, міф є продуктом політичної свідомості, загального джерела спадкоємної пам’яті та спільних для всіх людей конкретної культурно-історичної спільності образів та уявлень [5]. Якщо соціалізацію розглядати як процес, без якого неможливе входження людини в суспільство, то міфологія стає посередником між особистістю і її власною соціальною сутністю [там само]. Міф є результатом творення і реалізації особистості в соціальному світі. Міфологічна реальність сприяє оволодінню особистістю всіма людськими способами діяльності, моделями поведінки, накопиченими її предками, прийнятими в даному суспільстві, що передаються від покоління до покоління. Як стверджує Юнґ, сучасна людина – це людина маси, продукт історичного розвитку цивілізації. Розвиток цивілізації призвів до витіснення із свідомості елементів, які не відповідали моралі суспільства. Несвідомі, інстинктивні, ірраціональні аспекти існування психічного особистості було відторгнено й проігноровано. Ці витіснені змісти проявилися в масовій культурі, масовому мистецтві, а також етнополітичній міфології. Будь-яка міфологія, і тим більше етнополітична, має культурно заданий контекст, зрозумілий і прийнятний для кожного представника цієї культурно-історичної і соціальної спільноти. Вона може розглядатися як фрагмент етнічної картини світу і не є продуктом усвідомленої діяльності людини. В її основі – несвідома категоризація і систематизація соціального досвіду, перетворення його в цілісну систему соціальних цінностей і норм. Представник етносу занурений у колективний досвід культури, відчуває його як істину. Групові уявлення базуються на колективних ідеях і мають ірраціональні риси. Міфи, які сприймаються сторонніми спостерігачами як нереальні, у своїх носіїв не викликають сумнівів [6]. У найзагальнішому вигляді (на макросоціальному рівні соціально- політичної реальності) сучасну етнополітичну міфологію можна розглядати як механізм психологічної адаптації культурно-історичної спільноти людей до дійсності. Ця реальність мінлива й непередбачувана і може бути пізнана тільки на міфологічному рівні свідомості. В актуальній ситуації природного дефіциту інформації про соціальну реальність формуються міфи – досеміотичне, цілісне, неструктуроване “схоплювання” реальної соціальної ситуації як символічного образу. Образ реальності в міфі не фрагментарний, як у дійсності, а цілісний і “прикрашений” для спрощення сприйняття, а гострі кути згладжені. Отже, функція міфології – послабити психологічний дискомфорт людини в соціумі в період макросоціальних змін, знизити рівень суб’єктивної невизначеності. Як і міфи традиційних суспільств, сучасна етнополітична міфологія покликана пояснювати світ і певним чином направляти дії своїх прихильників. Етнополітичний міф виконує компенсаторну функцію. У критичні моменти історії (коли етнічній групі загрожує втрата культури і мови, коли етнічна спільнота бореться проти дискримінації та її наслідків, веде боротьбу за політичну самостійність, відстоює територію тощо) у людей є потреба звернутися до міфу, що сприяє згуртуванню нації. Факторами єдності народу, нації найчастіше є походження і спільна мова. Але сучасний світ характеризується уніфікацією культури: соціальна організація виявляється важливішою за етнічну, мови змішуються (українська й російська є тому яскравим прикладом, не говорячи про слова-інтернаціоналізми), як і культури. Саме тому йдеться насамперед про етнополітичну міфологію, в основі якої лежить ідеологія і формування державної символіки: прапора, герба, гімну, введення загальнонаціональних свят і ритуалів, створення списку героїв і ворогів нації. У державах, особливо з поліетнічним складом, міф виконує роль “соціальної склейки”. Громадянські міфи (чи міфи, пов’язані з історією держави) як провідники моральних засад і правил детермінують ґрунт для створення держави і забезпечують легітимність повноважень уряду. Вони поєднують усіх громадян за допомогою загального символізму, дають певні шаблони, стереотипи мислення, які можна застосувати до всього [5, с. 30]. Отже, етнополітична міфологія стає фактором, який об’єднує етнос, що, у свою чергу, слугує розвиткові етнічної самосвідомості [7; 8]. У зв’язку із цим сприйняття історії стає ірраціональним і містичним. На думку Дьяконова, результатом існуючої в сучасній соціальній реальності наукової міфотворчості є штучна міфологія, найчастіше – расистські і націоналістичні міфи [9]. Учені використовують не тільки суб’єктивну й емоційно насичену інтерпретацію історичних фактів і подій, які не є об’єктами безпосередньо-чуттєвого сприйняття, а й навмисно перекручують, спотворюють ці факти за допомогою наукового аналізу. Історичний аспект етнополітичного міфу легітимізує право етносу на свою територію, розвиток етнокультури, державність і є елементом психологічної адаптації народу до зовнішньої реальності. Історичний міф містить систему соціальних уявлень про принципи взаємодії етносу зі світом, способи його самореалізації й збереження суб’єктності, культури, мови. Етнічним спільнотам така загальна міфологічна історія додає єдності, утім, як і мова, і культура. Життя громадян стає багатшим завдяки причетності до життя і долі всієї нації. Національні міфи, національна ідея і вище призначення нації поширені в сучасному світі, оскільки сягають корінням у міфи природні. Саме тому вони можуть формувати національну й історичну самосвідомість [10]. Народ в етнополітичній міфології подається як певна єдність, яка має спільні для всіх характеристики (ментальність, національний характер тощо), без внутрішніх суперечностей (як уявлявся український народ до подій “помаранчевої революції”), він ототож- нюється з особистістю і персоніфікується. “Набір архетипних образів та їх тлумачення творять образ психічного обличчя нації, виражають риси її менталітету” [11]. В. Шнірельман аналізує схеми створення національних та етнічних міфів. На його погляд, в історії кожного народу є ключові моменти, з якими він схильний ототожнювати себе і свою долю: віднаходження батьківщини, формування й розквіт власної державності, великі завоювання і жахлива катастрофа, що перервала, призупинила розвиток народу. Щоб пояснити зміни, що відбуваються в навколишньому світі, міфи звертаються до зовнішніх факторів: природних катаклізмів, війн, переселень. Ці події легітимізують право народу на територію й утворення державності, право на гідне місце в сучасному співтоваристві народів. Ці схеми реставрують колишні архаїчні негативні стереотипи й упередження проти сусідніх народів, наголошують на високій стійкості і спадкоємності культурної традиції, функціональній взаємозалежності різних груп і підрозділів у межах даної культури. На думку Шнірельмана, для українців характерна автохтонна модель, яка стверджує, що їхні предки жили в Україні з незапам’ятних часів [8]. Отже, в етнополітичних міфах завжди є природні компоненти, пов’язані з реальними подіями в житті народу, етнічної спільноти, держави, але частково їх зміст будується штучно, відповідно до панівних у даний момент ідеології, політичної вигоди. На наш погляд, результати проведеного у листопаді – грудні 2005 р. дослідження [12], основною метою якого було з’ясування особливостей етнічних уявлень молоді засобами арт-терапії, є яскравою ілюстрацією положення про те, що джерелом формування етносоціальних уявлень виступають змісти міфологічної свідомості. Як зазначалося раніше, у структурі етнічного вагома роль належить несвідомим архетипним складовим. Звичайно, символічні форми важко виявити за допомогою опитувань та інтерв’ю. Саме тому при доборі методів експериментального дослідження нас цікавили ті з них, за допомогою яких можна врахувати як когнітивний, так і емоційний компоненти етносоціальних уявлень. Графічна форма адекватно передає ставлення до об’єктів, яке не є для людини усвідом- леним. Тому невербальні графічні методи можуть бути корисними при оцінюванні образу етнічної спільноти та її типового представника. Щоб більш глибоко з’ясувати не зовсім усвідомлені соціальні уявлення молоді про образ етнічної спільноти, ми створили арт- терапевтичну техніку – “Малювання герба представника етнічної спільноти” [12]. Випробуваним пропонувалось уявити себе типовим представником етнічної спільноти і засобами образотворчого мистецтва виконати малюнок герба з орієнтацією тільки на власні асоціації. Після закінчення малювання учасникам групи було запропоновано придумати власний девіз, створити коротку розповідь про етнічну спільноту чи історію створення герба. Аналіз виконаних учасниками малюнків і текстів описів своїх гербів дав змогу виявити дві основні групи уявлень про етнічну ідентичність, а отже, і два основні типи усвідомлення власної етнічної ідентичності, які, на наш погляд, відображають звертання особистості до двох різних рівнів несвідомого: 1) національного і 2) загальнолюдсь- кого. Ці два блоки малюнків були представлені практично рівноцінно. Першу групу малюнків гербів ми визначили як українські (національні) герби. У ході аналізу було виявлено такі особливості зображень: * усі малюнки містили жовтий і блакитний кольори, використовувалися контрастні барви; * обов’язковими були звертання до української державної символіки (герб, прапор, козацька булава); * рослинна символіка вказувала на спільність території і містила такі елементи, як квіти і плоди калини, колосся; * на всіх гербах привертали увагу чіткі, гарно промальовані границі; * серед загальнолюдських символів наявне зображення сонця (а також кола, колеса, які символічно є тотожними сонцю). Ще один символ, який належить до загальнолюдських, – світове яйце – був представлений у вигляді української писанки на двох гербах. На нашу думку, тут виражений позитивний момент прилучення етнічної спільноти українців до світового співтовариства. З іншого боку, яйце можна розглядати як символ походження, що підтверджує ідею Шнірельмана про використання українським етносом автохтонної міфологеми [8]. Символічно сонце – це творча сила, непереможність, вища божественна справедливість, активний принцип творення. Юнґ визначав “сонячний шлях” як активний, діючий, екстравертний шлях утвердження людини в соціумі через боротьбу з іншими [13]. Таким чином, у цьому контексті використання символіки сонця, колеса, яйця можна трактувати як возвеличення української нації над іншими, що вказує на звертання до етнополітичної міфології та міфологічного способу усвідомлення взагалі. У цій групі малюнків гербів спостерігається звертання до державної символіки, що, за визначенням, є змістом етнополітичної міфології. Так, одна з учасниць, презентуючи свій герб, так розкриває символіку зображеного на її малюнку тризубця: “...українці завжди були віруючими людьми, і з релігійної точки зору кожен із цих зубців означає... Бог Син, Бог Отець та Бог Дух Святий”. Водночас тризубець лише в епоху християнства став символом ортодоксальної ідеї триєдності, трійці. Первинно ж він стосувався більш давніх символів й інтерпретується і як зброя бога руйнівника й мандрівника (Шиви і Посейдона), і як триєдність часу, і як три основні можливості мислення та дії – пасивність, інерція, активність [14]. Тризубець на гербі Володимира з’явився в результаті додавання третього зубця до двозубця його батька Святослава Ігоровича (який сам був міфічною фігурою в історії), за віросповіданням – язичника, і його герб був пов’язаний з культом язичницького бога, якому він поклонявся [15]. Крім того, тризубець – зображення “сокола, що падає вниз”, – у різних міфологіях світу є символом влади і сонця, що сходить, а також прабатька людства, символом вільного духу, захисного тотема. Міфологічна рослинна символіка передбачає нерозривне злиття особистого життя з існуванням суспільства, що “виманює людину за огорожу” [16, с. 230]. За радянських часів політична міфологія була наповнена рослинною символікою (колосся пшениці на гербі СРСР; підкорення цілини як дійство, символічно оспіване в книзі Генерального секретаря Комуністичної партії колишнього Радянського Союзу Л. І. Брежнєва). Цей час позначений і відповідною життєвою позицією, яка сповідувалася в суспільстві: працьовитість як вища цінність, пасивність як відсутність ініціативи, колективна власність як заперечення особистої. Чітко промальовані границі герба вказують на переживання учасниками актуальної ситуації відстоювання кордонів своєї території, що цілком відповідає історичним реаліям України. Але відсутність на сьогодні реальної загрози суверенітетові та державним кордонам України свідчить, найімовірніше, про те, що учасники сприймають сучасну реальність крізь призму етнополітичного міфу. Зобразивши герб у вигляді фортеці з козаком-захисником, автор одного з малюнків вивів таку позицію на рівень вербалізації: “Я намалював замок, він виступає як символ міцності, спільності держави, могутньої держави. Намалював козака. Ще з давніх-давен захисниками нашої держави, Київської Русі, були козаки. …козаки були захисниками рідної землі....і прапор намалював,...прапор України, і я хочу, щоб так і було: аби наша держава була могутня, міцна, незборима”. Політичні події осені – зими 2004 р. відображено на деяких малюнках як конкуренцію блакитного та помаранчевого кольорів. На одному з малюнків зображено косу Юлії Володимирівни Тимошенко. Сонце стало основою коси. Крім розуміння значущості подій “помаранчевої” революції, цій учасниці тренінгу властиве, можна припустити, обожнювання цієї політичної постаті. Тут ми бачимо прояв міфологічного способу усвідомлення світу через фіксацію міфу, що сприяє його канонізації. Депутатський мандат призводить до возвеличення політиків до рангу святих: міфологічна свідомість ототожнює недоступність з божественністю. Друга велика група малюнків презентувала герби представників людства. Особливостями цих зображень були: * використання більш широкої палітри кольорів (сім кольорів веселки), тонів і напівтонів; * границі герба чітко не промальовані або їх немає взагалі; * української державної символіки в чистому вигляді немає; * серед рослинної символіки – маслина, плющ, пальма, троян- да тощо (вказують на спільність не території проживання, а планети); * загальнолюдська символіка: руки, обличчя, серце, посмішка; * зображення на гербі образу планети. Палітра кольорів малюнків свідчить про більшу внутрішню свободу авторів. Веселка – символ зв’язку неба і землі, матерії і духу. З’єднані в рукостисканні руки, посмішка належать до мови жестів, зрозумілої для всіх народів світу. Символ планети є красномовним сам по собі. Отже, можна виокремити два види використаної символіки: та, яка уособлює український етнос, і та, що показує належність авторів малюнків до людства взагалі. Деякі малюнки не було віднесено до жодної із двох основних груп. Одні з них містили державну символіку інших країн: прапор Канади з кленовим листком і кольорами Канади; орел, що “несе сувій знань” (згадаймо, що двоглавий орел є на гербі Росії; загальновідомим є також кондор США, що тримає в кігтях стріли й маслинову гілку: дві великі держави світу і орел як царствений птах, символ влади); інші – язичницьку слов’янську символіку (обожнювання сонця Ра, символіка землеробської громади, що вже обговорювалося вище). Такі малюнки, на нашу думку, можуть свідчити як про несформовані, а точніше, неусвідомлені етнічну ідентичність та етносоціальні уявлення, так і про негативні національні атитюди (тут ідеться про емоційний компонент етноідентичності). Часто це може бути пов’язано з ідеалізацією підлітком інших культур, марґінальними тенденціями в його поведінці, бути формою протесту проти сімейних і, як наслідок, родових, національних авторитетів. Зауважено також конфлікт між свідомим (когнітивним) і несвідомим (емоційним, інтуїтивним) сприйняттям себе як представ- ника етнічної спільноти. Це виявляється, наприклад, у поєднанні в одному гербі української символіки з російськими словами. Сприй- няття себе як представника Української держави входить у конфлікт з ідентифікацією себе як “радянської людини”, яка здійснювалася свого часу через міфологічний спосіб усвідомлення світу. Отже, шляхом дослідження етносоціальних уявлень молоді ми змогли ознайомитися з виявами міфологічного способу усвідомлення соціальної реальності. Аналіз “малювання герба представника етнічної спільноти” проілюстрував особливості міфологічної свідомості: відсутність абстрактних понять, персоніфікація, одухотвореність процесів, подій і предметів матеріального світу; символізація навколишнього простору; образність, емоційність когнітивних процесів; віра в надприродне. Цей спосіб сприйняття світу характеризує двоякість, об’єднання протилежностей у ціле, що відобразилося в поєднанні на гербах блакитного і помаранчевого кольорів як символічних уособлень протилежних політичних переваг. Висновки. Одним із способів пізнання людиною соціального світу та місця свого етносу в ньому є сучасна етнополітична міфологія. Етносоціальні уявлення можна розглядати як прояв міфологічного рівня усвідомлення соціально-політичної реальності. На формування етносоціальних уявлень впливають як знання людей (факти когнітивного рівня), так і змісти несвідомого (міфологічний рівень). Арт-терапевтичні технології відкривають доступ до глибинних, міфологічних рівнів колективного несвідомого, дають змогу в коректній, екологічній формі перевести змісти етносоціальних уявлень на рівень усвідомлення, осмислити власну етнічну ідентичність. Дослідження особливостей етнічних уявлень молоді засобами арт- терапії дало змогу проілюструвати, що джерелом формування етносоціальних уявлень є змісти міфологічної свідомості. Література 1. Васильченко О. М. Етносоціальні уявлення в структурі “Я”-концепції університетської молоді: Дис… канд. психол. наук. – К., 2003. – 177 с. 2. Солдатова Г. У. Психология межэтнической напряженности. – М.: Смысл, 1998. – 389 с. 3. Боднар М. Г. Вплив етнопсихологічних життєвих орієнтацій на самоактуалі- зацію студентської молоді: Дис... канд. психол. наук: 19.00.05. – К., 2004. – 216 с. 4. Стефаненко Т. Г. Социальная и этническая идентичность // Идентичность: Хрестоматия / Сост. Л.Б.Шнейдер. – М.: Изд-во Моск. психол.-соц. ин-та; Воронеж: МОДЭК, 2003. – С. 196–220. 5. Бирлайн Д. Ф. Параллельная мифология. – М.: Крон-пресс, 1997. – 336 с. 6. Лобок А. Антропология мифа. – Екатеринбург: Банк культ. информ., 1997. – 623 с. 7. Дубин Б. В. Прошлое в сегодняшних оценках россиян // Эконом. и соц. перемены: мониторинг обществ. мнения: Информ. бюл. – 1996. ? № 5. ? С. 28–32. 8. Шнирельман В. А. Ценность прошлого: этноцентристские исторические мифы, идентичность и этнополитика // Реальность этнических мифов. Аналит. серия / Под ред. М. Олкотт и А. Малашенко. – Вып. 3 – М.: Моск. центр Карнеги, Гендальф, 2000. – С. 12–33. 9. Дьяконов И. М. Архаические мифы Востока и Запада. ? М.: Наука, 1990. – 248 с. 10. Элиаде М. Мифы, сновидения, мистерии. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 1996. – 288 с. 11. Сліпушко О. Давньоукраїнський бестіарій. – К.: Дніпро, 2001. – 144 с. 12. Вознесенська О. Л., Скнар О. М. Формування етносоціальних уявлень молоді засобами арт-терапії // Проблеми політ. психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. пр. / За заг. ред. М. М. Слюсаревського; Упоряд. Л. А. Найдьонова, Л. П. Черниш. – К.: Міленіум, 2005. – Вип. 4. – С. 453–462. 13. Энциклопедия символов, знаков, эмблем / Авт.-сост. В. Андреева и др. – М.: МИФ: АСТ, 2001. – 576 с. 14. Бауэр В., Дюмотц И., Головин С. Энциклопедия символов / Пер. с нем. Г. Гаева. – М.: КРОН-ПРЕСС, 2000. – 504 с. 15. Подкопаев А. Загадки знаков Рюриковичей // http://forum.neplaneta.ru/ post20134.html. 16. Кэмпбелл Дж. Мифы, в которых нам жить. – К.: София; М.: Гелиос, 2002. – 256 с. СТРУКТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ: ДОСВІД РЕКОНСТРУЮВАННЯ ЗА ТВОРАМИ ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ І. В. Кривонос, м. Київ На основі аналізу стану студій з питань українського національного характеру порушується проблема підведення під них більш надійного (емпірично верифікованого) фактологічного підґрунтя. Як один із шляхів розв’язання цієї проблеми розглядається звернення до класичних зразків художньої літератури. Обговорюються теоретико- методологічні засади, оригінальна методика та отримані за її допомогою найважливіші результати здійсненої за творами художньої літератури реконструкції структури українського національного характеру. Показано, що останній існує у двох принципово схожих за змістовим наповненням, але не тотожних за структурою версіях – чоловічій і жіночій. Обґрунтовано висновок, що такі традиційно приписувані українцям риси, як егоїзм, індивідуалізм, інтровертивність, сентиментальність тощо не є системотвірними і відтак не можуть слугувати головними категоріями для опису українського національного характеру. Ключові слова: український національний характер, характерологічні риси, структура національного характеру, художня література, просторово-часовий континуум дослідження, факторний аналіз. На основе анализа состояния студий по вопросам украинского национального характера в статье ставится проблема подведения под них более надежного (эмпирически верифицированного) фактоло- гического фундамента. Как один из путей решения этой проблемы рассматривается обращение к классическим образцам художественной литературы. Обсуждаются теоретико-методологические основания, оригинальная методика и полученные при ее помощи важнейшие результаты осуществленной по произведениям художественной литературы реконструкции структуры украинского национального характера. Показано, что последний существует в двух принципиально сходных в содержательном отношении, но структурно не тождестве- нных версиях – мужской и женской. Обоснован вывод о том, что такие традиционно приписываемые украинцам черты, как эгоизм, индивидуа- лизм, интровертивность, сентиментальность и тому подобные не являются системообразующими и, следовательно, не могут служить в качестве основных категорий для описания украинского национального характера. Ключевые слова: украинский национальный характер, характерологические черты, структура национального характера, художественная литература, пространственно-временной континуум исследования, факторный анализ. Based on the analysis of the Ukrainian national character researched in local scientific publications, the problem is raised for necessity to provide a more reliable (empirically verified) ground built on facts. The author suggests turning to classical examples of belles-lettres as one of the ways to find a solution to the problem. Theoretical and methodological foundations are being discussed in line with original methods and received with its help important results. It was shown that Ukrainian national character exists in two contents very similar by essence, but not identical by structure – men’s and women’s. A conclusion is made that such traditionally attributed to Ukrainians characteristics as egoism, individualism, introversion, sentimentalism, etc, are not system-creative, thus, cannot serve as main categories for describing Ukrainian national character. Key words: Ukrainian national character, character-based traits, structure of the national character, belles-lettres, time and space continuum of the research, factor analysis. Постановка проблеми. Кожний народ, кожна нація, визначаючи шляхи свого поступу, рівно як і дошукуючись причин своїх історичних невдач, завжди прагнули якомога повнішого самопізнання. З огляду на це особливої актуальності набувають спроби опису українського національного характеру, що були започатковані, як відомо, М.Костомаровим [12] і мають уже більш як півторасотлітню традицію. У різні часи різні автори поряд із такими принципово недискусійними рисами, як господарливість (хазяйновитість) і працьовитість, виокремлювали в національному характері українців також анархічність, безвольність (безпорадність, неадекватність вольової регуляції), демократизм, глибоку релігійність, гуморис- тичність (сильно закорінене почуття гумору), егоїзм (егоцентризм), емоційність (кордоцентричність), заздрісність, інтровертивність, індивідуалізм, консерватизм, легковірність, лицемірність, сентиментальність, терплячість, толерантність, упертість (прагнення діяти по-своєму, всупереч розумним доказам і порадам), хитрість тощо [1; 4–7; 10; 14; 15; 18; 19; 22; 23; 29–38 та ін.]. Проте наскільки всі ці риси насправді притаманні українцям, сказати важко. Уявлення про український національний характер у сукупності є, по-перше, як бачимо, доволі суперечливими. Причому суперечливістю позначені не лише постульовані різними авторами набори рис, а часом і їх інтерпретації. Так, начебто якась особлива (надмірна) українська емоційність (чутливість) тлумачилася Д.Чижевським переважно в позитивному плані [32], а В.Липинським – у різко негативному [14]. Постійно мусований у наукових джерелах український індивідуалізм М.Пірен відносить до нагативних рис [22], так само про нього висловлюється й І.Старовойт, стверджуючи, що на відміну від європейського “він має інтровертивний характер і спрямований на відособлення індивіда від інших людей і від суспільства” [30, с. 213]. Однак зовсім інакше інтерпретує той же український індивідуалізм В.Андрущенко: “Українська людина є “індивідуалістом” у розумінні прагнення до самостійності, свободи і волі працювати на своїй землі, приймати самостійне рішення, розпоряджатися своїм добром без погодження чи дозволу на це з боку будь-якої надіндивідуальної інституції. При цьому вона не лише не цурається інших, але й намагається узгодити з ними як свої власні, так і загальні (громадські, суспільні) інтереси, залишаючи за собою право остаточного рішення” [1, с. 68]. Зрозуміло, в такій інтерпретації від власне індивідуалізму як характерологічної риси практично нічого не лишається. То чи правомірно називати її індивідуалізмом? І недаремно автор бере цей термін у “лапки”. По-друге, уявлення про український національний характер є вельми хаотичними, без- або квазісистемними. Той чи той автор, як правило, виділяє одну-дві провідні, на його погляд, характерологічні риси – найчастіше це згадувані вище емоційність (чутливість, кордоцентричність) у поєднанні з інтровертивністю чи індивідуалізмом, або й “інтровертивним індивідуалізмом”, – і в довільному порядку долучає до них чи “нанизує” на них інші риси. Структура характеру при цьому як така не описується. Між тим у сучасній етнології та етнопсихології давно усталилася думка, що унікальними й специфічними є не окремо взяті психологічні особливості етносу самі по собі, а тільки їх поєднання, тобто структура [11; 20; 28, c. 102]. Нарешті, слід зазначити, що подібно до мислителів доби Просвітництва та відомих зарубіжних філософів ХІХ ст., які писали свого часу про національний характер, майже всі дослідники українського національного характеру виділяють певні характерологічні риси суто умоглядно або, в кращому разі, за допомогою традиційного (неформалізованого і зазвичай доволі фрагментарного) аналізу певних текстів, здебільшого філософського чи фольклорного походження, а потім намагаються віднайти детермінанти формування цих рис – у побутовій культурі, географічних, біоантропологічних чи політичних чинниках тощо. Це створює видимість науковості, однак залишає відкритим головне питання – вірогідність виділених рис як сутнісних чи бодай суттєвих ознак досліджуваного національного характеру. Отже, зважаючи на щойно викладене, гострою видається необхідність підведення під студії з питань українського національного характеру більш надійного (емпірично верифікованого) фактологічного підґрунтя. Один із шляхів розв’язання цього завдання ми вбачаємо у зверненні до класичних зразків художньої літератури, в яких “містяться підсвідомі ментальні програми, що закладаються на десятиліття, а то й на століття” [8]. Мета статті: презентація та обговорення основних результатів здійсненого нами реконструювання структури українського національного характеру за творами художньої літератури. Теоретико-методологічні засади і методика дослідження Серед джерел, що цілісно фіксують національний характер, одне із чільних місць належить, так би мовити апріорі, художній літературі, або, краще сказати, національним художнім літературам, які протягом віків нагромадили величезну кількість описів характерів представників різних народів світу. Цілком можна погодитися з думкою В.Семенова, який стверджує: “Особливими джерелами соціально-психологічного пізнання є художня література і мистецтво, а також публіцистика. Твори О.С.Пушкіна, Ф.М.Досто- євського, Л.М.Толстого досі залишаються безсумнівними вершинами художнього уявлення про природу людини та соціально-психологічні явища, які багато в чому випередили наукову психологію” [24, с. 42]. Процедура реконструювання українського національного характеру за творами художньої літератури базувалася на ідеї побудови просторово-часового континууму дослідження, в якому поряд із психологом як суб’єктів дослідницького процесу можна розглядати письменника та експерта-літературознавця. Цю ідею було вперше запропоновано М.Слюсаревським й оприлюднено в наших спільних з ним публікаціях [26; 27]. Будуючи просторово-часовий континуум дослідження, ми виходили з визначення наукового методу, яке дає С.Максименко. “З функціональної точки зору, – пише він, – метод являє собою деяку діяльність з об’єктом дослідження” [17, с. 283]. Спираючись на це визначення, зробимо таке уточнення: ця діяльність може бути як безпосередньою, так і опосередкованою. Наприклад, вона може бути опосередкованою діяльністю з продуктом діяльності об’єкта чи інтеракціями дослідника з іншим суб’єктом, що безпосередньо взаємодіє з об’єктом (на цьому, власне, базується метод експертних оцінок). У такому разі виникає своєрідний “поділ праці” між різними суб’єктами – у процесі їхньої взаємодії так чи так розподіляються виконувані ними дослідницькі та експертні функції. Далі слід наголосити, що взаємодія різних суб’єктів розгортається як у просторі, так і в часі, може реалізовуватися діахронно, тобто не тільки “тут і тепер”, а й у вельми віддаленій (теоретично – в нескінченно далекій) історичній ретроспективі. Це означає, що психологові зовсім не обов’язково “домовлятися” з конкретним письменником чи кількома письменниками про їхню участь у дослідженні. Літературний процес відбувається перманентно, незалежно від психолога втілюється в десятках і сотнях художніх творів, що потенційно можуть бути кваліфіковані як документи. Тому аби скористатися ними, психологові достатньо подумки, за допомогою мисленного експерименту окреслити гносеологічні межі літературного процесу таким чином, щоб це давало право не просто аналізувати деякі тексти, як робиться зазвичай, а розглядати власну діяльність та діяльність творців художніх текстів як певну безперервність взаємопов’язаних функцій та інтеракцій, спрямованих на пізнання одного й того ж самого об’єкта спостереження, в даному разі – етнічної спільноти. Це й буде просторово-часовий континуум дослідження. При цьому роль психолога не є ні пасивною, ні другорядною, як може видатися на перший погляд. Ми навіть схильні вважати, що вона більш активна і творча, ніж у звичайному польовому дослідженні. Адже психолог не просто дістає з художнього твору потрібну йому інформацію, а перетворює, трансформує її, у чому йому активно допомагає експерт-літературознавець. Долаючи простір і час, вони разом діють у побудованому психологом континуумі, долучаючись водночас до творчої майстерні найвидатніших знавців людської душі, що зумовлює й певні методологічні стандарти, і певні креативні еталони. Отже, наше дослідження здійснювалось як комплекс пізнавальних дій, спрямованих на реконструювання структури українського національного характеру за створеними письменниками текстами, що розглядалися нами як документи. Такий комплекс пізнавальних дій, у свою чергу, передбачав, з одного боку, дії самого дослідника, з другого – відповідні дії незалежних експертів, організовані дослідником. Джерельну базу дослідження склали твори української художньої літератури ХІХ – початку ХХ ст., а також художні твори російської літератури цього ж періоду, що зображують українців (залучення творів російської літератури здійснювалось як з огляду на те, що окремі письменники, приміром М.Гоголь, належать однаковою мірою до обох літератур, так і з метою розширення джерельної бази дослідження, збільшення початкової кількості одиниць відбору). Окреслюючи для свого дослідження цей історичний період, ми виходили з того, що загальновизнаним та усталеним у науковій літературі є погляд на ХІХ ст. як визначальне для кристалізації українського національного характеру, а відповідно – і для визначення й опису його основних рис. Методика дослідження ґрунтувалася на поєднанні: а) методу аналізу документів (художніх творів); б) методу оцінок незалежних експертів (які аналізували ці твори); в) стандартизованої процедури оцінювання типу семантичного диференціала (нею послуговувались експерти на основному етапі дослідження). Дослідження проводилось у три етапи, що були водночас етапами розроблення його методики. На кожному з етапів ми (а) розробляли відповідний опитувальник, (б) проводили його апробацію, (в) опитували за ним експертів, (г) обробляли, аналізували та інтерпретували одержані дані. Група експертів, яку ми сформували, складалася із 60 кваліфікованих фахівців літературознавчого профілю. До її складу ввійшли науковці Інституту літератури НАН України та працівники кафедр української і зарубіжної (російської) літератури провідних університетів м. Києва – переважно доктори (3 особи) та кандидати (40 осіб) наук. Половина експертів були фахівцями з української, половина – з російської літератури (по 30 осіб). На першому етапі дослідження завдання експертів полягало в тому, щоб з генерального масиву творів (і зображених у них персонажів) української та російської літератури ХІХ – поч. ХХ ст., які перебувають в активному літературознавчому вжитку, відібрати найбільш типові образи етнічних українців. Загалом експерти назвали 205 персонажів зі 111 літературних творів. У кінцевому підсумку з них було відібрано такі персонажі: а) чоловічі: Вакула (з повісті М.В.Гоголя “Ніч перед Різдвом”), Лукаш (з драми Лесі Українки “Лісова пісня”), Микола Джеря (з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького), Тарас Бульба (з однойменної повісті М.В.Гоголя), Терентій Пузир (з п’єси Івана Карпенка-Карого “Хазяїн”), Чіпка (з роману Панаса Мирного та Івана Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні”); б) жіночі: Кайдашиха (з повісті Івана Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”), Катерина (з однойменної поеми Т.Г.Шевченка), Меланка Волик (з повісті М.М.Коцюбинського “Fata morgana”), Наталка (з п’єси І.П. Котляревського “Наталка-Полтавка”), Оксана (з драматичної поеми Лесі Українки “Бояриня”), Проня (з комедії М.П.Старицького “За двома зайцями”). На другому етапі дослідження експерти мали виокремити характерологічні риси типових образів етнічних українців. По суті, це була процедура, аналогічна першій частині методики семантичного диференціала – асоціативному експерименту [21]. Експерти назвали, з різною частотою, понад 200 характерологічних ознак. Одержані дані оброблялися за допомогою методу контент-аналізу. Було виділено 50 категорій, з яких сконструйовано 23 біполярних шкали, що застосовувалися в подальшій роботі. Крім того, до цих автохтонних (для даного дослідження) шкал було долучено ще 7, сконструйованих на основі розглянутих вище літературних джерел (демократичний– авторитарний, інтровертивний–екстравертивний, індивідуаліст– колективіст, заздрісний–незаздрісний, консервативний–неконсер- вативний, сентиментальний–несентиментальний, толерантний– нетолерантний). На третьому етапі дослідження, що був основним, здійснювався перехід від неформалізованого виокремлення експертами характерологічних ознак до оцінювання літературних персонажів за набором стандартизованих шкал типу семантичного диференціала. Використовувалися семибальні шкали з градаціями від +3 до –3. Ці шкали розташовувалися за принципом контрасту – їх позитивні і негативні (або більш і менш соціально схвалювані) полюси поверталися, як прийнято в подібних дослідженнях, у різні сторони. Обробка, аналіз та інтерпретація даних основного етапу дослідження здійснювалися за логікою і процедурами методу побудови суб’єктивних семантичних просторів, що, як відомо, є головним методом експериментальної психосемантики [21]. Як математичний апарат використовувався один з найпоширеніших методів факторного аналізу – метод головних компонент з обертанням координат за принципом Varimax. Первинним критерієм, за яким визначалася кількість факторів, була величина власного числа відповідної матриці (eigenvalue>1). Подальше визначення розмірності семантичного простору (відбір кількості значущих факторів) здійснювалося за критерієм Хамфрі, який вважається зручним з погляду інтерпретації даних “ще й тому, що відсікає фактори, котрі містять менш ніж дві значущі шкали” [21, с. 103]. Коли в цьому була потреба, для прояснення сутності одержаних факторних структур, уточнення змісту та порядку розташування факторів використовувалася процедура так званої вторинної (повторної) факторизації [9], що зменшувала розмірність простору до кількості початково відібраних значущих факторів. У процесі обробки даних оцінки експертів зводилися в групові матриці: а) по кожному літературному персонажу зокрема; б) по всій вибірці персонажів; в) по вибірці чоловічих персонажів; г) по вибірці жіночих персонажів. Одержані таким чином факторні структури інтерпретувалися відповідно: а) як структури характерів типових представників українського етносу; б) як структура українського національного характеру; в, г) як структури ґендерних версій українського національного характеру. Під час аналізу та інтерпретації факторів бралися до уваги факторні навантаження шкал не менші за 0.4. У спірних випадках, коли при порівнянні факторних структур виникали гіпотези схожості, враховувалися навантаження більші за 0.3. Поряд з факторним аналізом здійснювалися й більш елементарні математичні операції. Так, з метою визначення частоти вибору кожної з характерологічних рис біполярні шкали “розщеплювались” і підраховувалися середні значення за шкалою від 0 до 3. Нижче, при наведенні даних факторного аналізу, результати цих підрахунків умовно відображатимуться шляхом шрифтових виділень тих чи тих дескрипторів: якщо різниця середніх якоїсь пари рис є статистично достовірною, то дескриптор, середнє значення якого виявилось більшим, набиратиметься півжирним шрифтом; якщо різниця середніх є недостовірною – півжирним набиратимуться обидва дескриптори. Результати факторного аналізу та їх обговорення На всій вибірці літературних персонажів виділилося п’ять значущих, відносно незалежних факторів, котрі пояснюють загалом 58% сумарної дисперсії. Перший, найбільш потужний, фактор (28.9% сумарної дисперсії) увібрав у себе такі шкали, що наводяться в порядку зменшення факторних навантажень1: щедрий – жадібний .785 заздрісний – незаздрісний .784 лукавий – щирий .774 ніжний – брутальний .746 альтруїстичний – егоїстичний .719 романтичний – прагматичний .710 демократичний – авторитарний .700 жорстокий – добросердний .692 толерантний – нетолерантний .656 нешанобливий – шанобливий .573 амбіційний – скромний .555 терплячий – вибуховий .476 несентиментальний – сентиментальний .470 простакуватий – хитрий .456 упертий – поступливий .442 ледачий – працьовитий .419 консервативний – неконсервативний .407 Другий фактор (14.6% сумарної дисперсії) складається із шкал: нерішучий – рішучий .754 сміливий – боязкий .750 волелюбний – покірний .746 безвольний – вольовий .740 упертий – поступливий .558 безпринципний – принциповий .507 терплячий – вибуховий .485 амбіційний – скромний .457 несентиментальний – сентиментальний .452 Третій фактор (6.7% сумарної дисперсії) об’єднує шкали: хазяйновитий – безгосподарний .718 набожний – атеїстичний .687 ледачий – працьовитий .678 нешанобливий – шанобливий .447 анархічний – дисциплінований .442 Далі йдуть ще слабші фактори, які є водночас і найменш наповненими. Кожний з них увібрав у себе лише по три шкали. Четвертий фактор (4.3% сумарної дисперсії ): не схильний до гумору – схильний до гумору .667 веселий – сумний .662 інтровертивний – екстравертивний .521 П’ятий фактор (3.5% сумарної дисперсії): розважливий – імпульсивний .672 колективіст – індивідуаліст .614 анархічний – дисциплінований .434 На наш погляд, сутність описаних факторів є загалом достатньо прозорою. У першому з них об’єднуються передусім характерологічні риси, пов’язані зі сферою спілкування, міжособистісними взаєминами та емоційними властивостями людей, виразно забарвленими у романтичну, навіть сентиментальну тональність, що, напевне, й дало підстави російському письменникові І. Буніну характеризувати українців як “народ, котрий не відділяє землі від неба” [2, с. 449]. Цей фактор можна назвати фактором “комунікабельності – романтичності”. У другому й третьому факторах домінують характерологічні риси зовсім іншого плану – пов’язані з вольовою сферою, предметною діяльністю, світоглядними настановами. Відповідно їх можна назвати факторами “вольовитості – волелюбності” та “хазяйновитості (або працьовитості) – набожності”. Поєднання в одному факторі рис працьовитості, хазяйновитості з набожністю, думається, заслуговує найретельнішої уваги. Крім того, що воно теж характеризує українців як “народ, котрий не відділяє землі від неба”, у ньому, гадаємо, відчувається певний вплив на формування українського національного характеру протестантських етичних цінностей, що пояснюється “межовим”, міжцивілізаційним геополітичним положенням України, її характеристикою як “країни унійної традиції” [13; 16]. Таке “обожнене” ставлення до праці, господарства надає українському характеру величезного енерге- тичного потенціалу. Разом з тим занадто жорстка “прив’язка” набожності до господарських клопотів, праці, трудової та економічної діяльності, певне, має, як кажуть, і зворотний бік медалі – це надмірно приземлює українську набожність, звужує її регулятивний діапазон. Отже, навряд чи можна беззастережно погодитися з авторами, які занадто наполегливо мусують тезу про глибоку й універсальну релігійність українців: чи то визначаючи її як “зацікавленість не формою, а передовсім змістом церковної догми” [18, с. 94]; чи розглядаючи як специфічну націленість на поглиблені духовно- моралістичні пошуки [30]; чи витлумачуючи як “глибоку й розгалужену духовність”[1, с. 69]. Не менш цікавим з погляду визначення якісної специфіки національного характеру українців є, на нашу думку, також “склеювання” в одному факторі волятивних рис із волелюбністю. Найімовірніше, воно вказує на те, що український народ схильний виявляти ці риси передусім у боротьбі за волю, в обстоюванні особистої свободи і менше – в інших сферах життєдіяльності. Причому така схильність має вочевидь дуже глибоке історичне підґрунтя, сягає своїм архетипічним корінням у сиву давнину – не даремно ж слова “вольовитість” і “волелюбність” є в українській мові однокореневими. Четвертий фактор виявленої факторної структури можна ідентифікувати найскоріше як фактор “настроєвості – психодинаміки”, п’ятий – як фактор “стихійності – організованості”. Зміст цих факторів видається самоочевидним, тому коментувати їх не будемо. Утім, є в описаній факторній структурі й деякі “темні місця”, які важко пояснити. Приміром, дивним видається те, що до фактора “комунікабельності – романтичності” потрапила (хоч і з відносно невеликим факторним навантаженням) така функціонально “чужа” шкала, як “ледачий – працьовитий”, а фактор “вольовитості – волелюбності” довантажується шкалою “несентиментальний – сентиментальний”. Спантеличує й мало не абсолютне лідерство такої дискусійної для українського національного характеру ознаки, як незаздрісність тощо. Однак на цих “темних місцях” немає сенсу спеціально зупинятись, оскільки вони, як буде видно далі, є в певному сенсі артефактами, наслідками взаємонакладання не цілком тотожних, а в чомусь і принципово відмінних факторних структур, отриманих на вибірках чоловічих і жіночих літературних персонажів. На вибірці чоловічих персонажів виділилося шість значущих факторів, спільний внесок яких у сумарну дисперсію сягає 59.4%. При цьому вони є вочевидь змістовно одноріднішими, ніж виділені на всій вибірці. Перший фактор, що пояснює 24.9% сумарної дисперсії, включає шкали: щедрий – жадібний .802 романтичний – прагматичний .757 ніжний – брутальний .748 заздрісний – незаздрісний .743 лукавий – щирий .726 жорстокий – добросердний .664 демократичний – авторитарний .583 несентиментальний – сентиментальний .571 альтруїстичний – егоїстичний .569 нешанобливий – шанобливий .565 толерантний – нетолерантний .553 амбіційний – скромний .528 простакуватий – хитрий .505 Другий фактор (15.1% сумарної дисперсії) є інваріантом шкал: нерішучий – рішучий .771 волелюбний – покірний .739 безвольний – вольовий .732 безпринципний – принциповий .712 сміливий – боязкий .708 упертий – поступливий .495 терплячий – вибуховий .468 Третій фактор (7.1% сумарної дисперсії) складається із шкал: хазяйновитий – безгосподарний .794 ледачий – працьовитий .726 набожний – атеїстичний .540 До нього з певними застереженнями1 можна віднести також значно менш навантажену шкалу: шанобливий – нешанобливий .336 Як бачимо, перші три фактори є тими ж факторами “комунікабельності – романтичності”, “вольовитості – волелюбності”, “хазяйновитості – набожності”, тільки більш виразними, позбавленими “зайвих” ознак. Четвертий фактор (4.7% сумарної дисперсії) позбувається шкали психодинаміки і стає в “чистому” вигляді фактором “настроєвості (емоційного тону)”. До нього входять лише дві істотно навантажених шкали: веселий – сумний .768 не схильний до гумору – схильний до гумору .506 П’ятий фактор (4.1% сумарної дисперсії) зберігає ті ж самі шкали, що й на всій вибірці. Однак змінюється їх ієрархія, внаслідок чого він ще більшою мірою піддається ідентифікації як фактор “стихійності – організованості”: анархічний – дисциплінований .714 розважливий – імпульсивний .598 колективіст – індивідуаліст .565 І, нарешті, в чоловічому варіанті факторної структури виділився ще один, шостий, фактор. До нього увійшли шкали: інтровертивний – екстравертивний .723 консервативний – неконсервативний .596 Цей найменш навантажений фактор (3.5% сумарної дисперсії) ми назвали фактором “психодинаміки – конформізму”. На вибірці жіночих персонажів початково виділилося чотири значущих фактори. Однак при цьому до першого фактора потрапило (з навантаженнями більше 0.4) понад дві третини змістовно різнорідних шкал, хаотичне нагромадження яких робило його інтерпретацію вкрай проблематичною. Тому з метою прояснення сутності факторної структури було застосовано процедуру вторинної факторизації. При зменшенні розмірності факторної структури до чотирьох значущих факторів перший фактор (35.6% сумарної дисперсії) увібрав у себе передусім такі шкали: хазяйновита – безгосподарна .820 ледача – працьовита .755 набожна – атеїстична .664 нешаноблива – шаноблива .602 Це дає підстави ідентифікувати його як фактор “хазяйновитості – набожності”, який на вибірці чоловічих персонажів посів, як пам’ятаємо, третє місце. Однак у жінок він довантажується шкалами, що в чоловічому варіанті утворювали самостійні фактори “стихійності – організованості” та “психодинаміки – конформізму”: анархічна – дисциплінована .508 консервативна – неконсервативна .437 розважлива – імпульсивна .403 Таким чином, у жінок фактор “хазяйновитості – набожності” змістовно багатший. У ньому господарливість і працьовитість поєднуються не лише з релігійною мораллю, обов'язком перед Богом, а й з дисциплінованістю, розважливістю, можливо, також із плеканням народних традицій, – іноді, мабуть, занадто ревним. Водночас господарливість і працьовитість поєднуються, – значно більше, ніж у чоловіків, – із шанобливістю. Це розширює смислове поле останньої до пошанування не тільки Творця і своїх ближніх, а й праці як такої, землі-годувальниці, її плодів тощо, зрештою, до визначення способу поведінки самого суб'єкта (тут доречно пригадати семантичну глибину зворотної форми українського дієслова “шануватися”). А крім того, в цьому ж факторі зберігаються, якщо можна так висловитися, залишкові сліди “чоловічого” фактора “комунікабельності – романтичності”: щедра – жадібна .475 жорстока – добросердна .419 заздрісна – незаздрісна .407 амбіційна – скромна .407 Як буде показано нижче, ці шкали й у жінок теж утворюють самостійний, “повноцінний”, фактор. А тут вони, судячи з усього, відображають підпорядкованість певних характерологічних ознак ієрархічно вищим. Скажімо, щедрість чи жадібність потрапляють у залежність від господарливості, віри в Бога тощо. Тим самим з'являються додаткові ресурси цілісності характеру. Але водночас зменшується розмірність, а отже, й складність його факторної структури. Другий “жіночий” фактор (12.2% сумарної дисперсії) за основною своєю суттю є, безперечно, аналогічним “чоловічому” фактору “вольовитості – волелюбності”. Але, – так само, як і перший, – він довантажується цілою низкою шкал, які в чоловічому варіанті факторної структури утворювали самостійні фактори. Як наслідок, цей фактор має такий вигляд: волелюбна – покірна .780 безвольна – вольова .779 весела – сумна .723 нерішуча – рішуча .721 смілива – боязка .702 не схильна до гумору – схильна до гумору .570 інтровертивна – екстравертивна .566 уперта – поступлива .497 терпляча – вибухова .435 безпринципна – принципова .313 Довантаженість даного фактора шкалами “весела – сумна”, “схильна – не схильна до гумору”, “інтровертивна – екстравертивна”, а також різке зменшення, порівняно з чоловіками, факторного навантаження шкали “безпринципна–принципова” надають йому деякого специфічного забарвлення. Так, якщо в чоловіків волелюбність щонайтісніше пов'язана з принциповістю, то в жінок це така собі “весела волелюбність”, нерідко приперчена гумором і значною мірою зумовлена психодинамічними властивостями. Третій фактор “жіночої” факторної структури, який пояснює 6.2% сумарної дисперсії, складається із шкал: романтична – прагматична .784 заздрісна – незаздрісна .721 ніжна – брутальна .720 лукава – щира .703 жорстока – добросердна .697 альтруїстична – егоїстична .688 толерантна – нетолерантна .676 демократична – авторитарна .671 щедра – жадібна .646 несентиментальна – сентиментальна .629 терпляча – вибухова .574 амбіційна – скромна .573 уперта – поступлива .516 нешаноблива – шаноблива .507 консервативна – неконсервативна .457 простакувата – хитра .452 Найбільш навантажені шкали цього фактора дають змогу без зусиль ідентифікувати його з “чоловічим” фактором “комунікабельності – романтичності”. Проте і йому в жіночому варіанті притаманні деякі особливості. Перш за все впадає в око поява в цьому факторі шкал волятивного змісту. Тобто можна припустити, що у сфері міжлюдських взаємин, спілкування для українських жінок значно істотніші, ніж для чоловіків, вольові регулятори поведінки. По-друге, звертає на себе увагу те, що український жіночий характер у своїй, так би мовити, комунікативній складовій менш амбівалентний порівняно з чоловічим. Відтак у ньому менше жорстокості, брутальності, егоїстичності, більше ніжності, добросердності, толерантності, хоча ці риси й притлумлені набагато потужнішими характерологічними комплексами першого та другого факторів. Під цим кутом зору, до речі, стають зрозумілішими й підносяться до рівня широкого узагальнення поетичні образи на кшталт: Жінка в мене як грім була, Може, з виду і надто строга, А в душі – джерело тепла. З неї прямо хлюпала сила <…> [25, с.115]. По-третє, варто наголосити, що “склеювання” шкали шанобливості зі шкалами першого фактора не призвело до її випадіння з фактора “комунікабельності – романтичності”. Тобто українським жінкам властиво шануватися завжди – і господарюючи, і будуючи свої взаємини з іншими людьми. Значною мірою це стосується, звичайно, й чоловіків. Але саме “жіноча” факторна структура з граничною переконливістю демонструє універсальне значення шанобливості як риси українського національного характеру в його ґенезі. Останній, четвертий, фактор “жіночої” факторної структури (3.7% сумарної дисперсії) включає шкали: безпринципна – принципова .676 колективістка – індивідуалістка .504 Навряд чи він піддається однозначній інтерпретації. Тому, довго не мудруючи, називатимемо його просто фактором “безпринципності – принциповості”. Найшвидше можна припустити, що таке специфічне сусідство шкал, які вельми химерно поєдналися в ньому, вказує на певну обмеженість жіночої принциповості, характеризуючи тих чи тих представниць українського етносу лише як “принципових колективісток”, “безпринципних індивідуалісток” тощо. Звісно, тут правомірні й інші, можливо, дотепніші інтерпретації. Але, як би там не було, цей фактор, зважаючи на його надто малу навантаженість, має при реконструюванні національного характеру українських жінок другорядне значення. Заради “чистоти експерименту” вторинній факторизації було піддано також масив даних, отриманих на вибірці чоловічих персонажів, причому, як і на вибірці жіночих персонажів, розмірність факторної структури було зменшено теж до чотирьох факторів. Однак це істотно не змінило ні змістової наповненості “чоловічих” факторів, ні порядку їх розташування. Тоді розмірність обох факторних структур (“чоловічої” і “жіночої”) ми зменшили ще більше – до трьох факторів. “Чоловіча” факторна структура і в цьому разі істотно не змінилась, а от у “жіночій”, знову ж таки, відбулися зміни: другий і третій фактори помінялися місцями. Отже, за великим рахунком питання про те, який фактор – “вольовитості – волелюбності” чи “комунікабельності – ро- мантичності” – насправді перебуває в українських жінок на другому, а який відповідно на третьому місці, залишається відкритим. Наше дос- лідження у строгому сенсі остаточної відповіді на це питання не дає. Маючи дві конкуруючі гіпотези, ми зупинили свій вибір на описаній вище чотирифакторній структурі, у якій друге місце посідає фактор “вольовитості–волелюбності”. При цьому ми виходили з того, що чотирифакторна структура характеризується порівняно більшими пояснювальними можливостями (її внесок у сумарну дисперсію більший) і відтак може вважатися вірогіднішою. На користь нашого вибору свідчить і те, що навіть коли взяти за основу трифакторну структуру, другий фактор все одно зберігає значну кількість волятивних шкал. Тобто так чи інакше вольові якості в характері українських жінок тяжіють до ієрархічно вищого рівня, а не до ієрархічно нижчих. Але зараз хотілось би наголосити на іншому. Певний науковий інтерес, на нашу думку, становить сам факт змінюваності “жіночої” і незмінюваності “чоловічої” факторних структур при зменшенні їх розмірності. Проаналізувавши ці метаморфози, ми дійшли висновку, що головна причина їх криється у вищому рівні відрефлексованості експертами чоловічих характерологічних ознак, що, в свою чергу, пояснюється ототожненням національного характеру передусім з типовими образами українців чоловічої статі. Натомість жіночі характерологічні ознаки у своїй системній цілісності усвідомлюються експертами значно гірше, внаслідок чого їх структура є менш очевидною, прихованішою і повною мірою виявляє свою сутність лише тоді, коли задаються більш жорсткі критерії факторизації. Основні висновки 1. Існують дві принципово схожі за змістовим наповненням, але не тотожні за структурою версії українського національного характеру – чоловіча і жіноча. Як у першій, так і в другій провідну роль відіграють три підструктури, що представлені комплексами рис “комунікабельність–романтичність”, “вольовитість–волелюбність”, “хазяйновитість–набожність”. Проте ієрархія цих підструктур різна. У чоловіків ієрархічно вищий рівень утворюють риси “кому- нікабельність–романтичність”, у жінок – “працьовитість – набожність”. Другим рівнем ієрархії характерологічних рис в обох випадках найімовірніше є підструктура “вольовитість – волелюбність”. Третій рівень ієрархії характерологічних рис утворюють підструктури: у чоловіків – “працьовитість–набожність”; у жінок – “комуніка- бельність–романтичність”. Неважко помітити, що виявлені структури чоловічої і жіночої версій національного характеру в ґендерному аспекті є інверсійними: традиційно приписувані жінкам ознаки домінують у чоловіків, а в жінок на перший план виходять ті, які нібито більше пасують мужчинам. Відтак мають певну рацію автори, які визначають український національний характер як “фемінний” [33; 36 та ін.]. Проте, згідно з нашими даними, правильніше говорити про “фемінність” національного характеру в українських чоловіків та про його “маскулінність” в українських жінок, яка, щоправда, дещо пом'якшується специфічними поєднаннями якісно різнорідних характерологічних рис. 2. З епістемологічного погляду жіноча версія українського національного характеру, якій дослідники приділяли зазвичай менше уваги, відзначається суттєво нижчим рівнем відрефлексованості, ніж чоловіча. Як наслідок, структура жіночих характерологічних ознак є менш очевидною, прихованішою і повною мірою виявляється лише за більш жорстких критеріїв факторизації. Цей факт дає змогу не лише пояснити хронологічно довгочасне та усталене побутування негативних оцінок українського характеру в цілому як занадто “жіночного”, а й відкриває нові (де в чому альтернативні) можливості пояснення низки соціально-психологічних явищ як української історії, так і українського сьогодення, наприклад, проливає додаткове світло на джерела постійного й дієвого спротиву українців потужним колонізаційним впливам. Цілком імовірно, що характерологічна “слабкість” українських чоловіків почасти скомпенсовувалася не взятою в розрахунок характерологічною структурою українського жіноцтва, яке переносило центр ваги національного спротиву з публічної у приватну сферу, змінювало співвідношення інституційних та неінституціалізованих механізмів суспільного розвитку на користь останніх тощо. 3. В основі провідних підструктур українського національного характеру лежать стійкі патерни характерологічних рис (щирість– романтичність; вольовитість–волелюбність; хазяйновитість–працьо- витість–набожність). Національна своєрідність у них виразно зростається з європейською соціокультурною традицією. 4. Поряд із стійкими патернами в національному характері українців присутні, так би мовити, універсальні характерологічні ознаки, що мають приблизно однакові навантаження в різних факторах, тобто жорстко не закріплені за певними комплексами характерологічних рис, за певними ієрархічними рівнями структури національного характеру. До таких ознак у жіночій версії національного характеру належать, скажімо, добросердність, консервативність, упертість/поступливість, терплячість, щедрість. На окрему увагу серед універсальних (жорстко не закріплених за певним ієрархічним рівнем) рис українського національного характеру заслуговує шанобливість, яка поєднує в своєму семантичному полі значення глибокої поваги до когось або до чогось (до Бога, праці, інших людей тощо), турботи про ближніх, а також гостинності (пригощати, частувати кого-небудь), із значеннями вияву власної гідності, самоповаги, пристойного, належного поводження, дотримання певних суспільних норм і навіть слухняності, пильності, обережності, піклування про самого себе, про своє здоров’я тощо [3, с. 1388–1389]. 5. Ієрархічно нижчі рівні структури українського національного характеру утворюють комплекси рис, які можна вважати специфічно чоловічими і специфічно жіночими. Такі специфічно чоловічі комплекси рис репрезентовані факторами “настроєвості (емоційного тону)”, “стихійності – організованості”, “психодинаміки – конформізму”. Специфічно жіночий характерологічний комплекс утворюють риси, об’єднані у факторі “безпринципності – принциповості”. При тому, що ці фактори мають другорядне значення, вони надають своєрідного забарвлення чоловічій і жіночій версіям національного характеру. 6. Найбільші факторні навантаження припадають на автохтонні шкали, побудовані на основі ознак, вилучених з художніх творів самими експертами. Імплантовані шкали, що мають наукове, або, скоріше, квазінаукове походження (на кшталт “інтровертивності– екстравертивності”, “консерватизму–неконсерватизму” тощо), входять у провідні комплекси характерологічних рис як підпорядковані структурні елементи або утворюють периферійні характерологічні комплекси, представлені другорядними, слабко навантаженими факторами. Іншими словами, такі характерологічні риси, як гумористичність, демократизм, індивідуалізм, інтровертивність, консерватизм, сентиментальність, толерантність не є системотвірними рисами українського національного характеру. Серед імплантованих шкал на статус системотвірної може претендувати, мабуть, лише антонімічна пара “заздрісність – незаздрісність”. Не є системотвірними рисами й початково виділені експертами анархічність, егоїзм, терплячість, упертість, хитрість. Тому згадані риси, всупереч усталеним уявленням, не можуть слугувати головними категоріями для опису українського національного характеру. Література 1. Андрущенко В.П. Організоване суспільство. Проблема організації та самоорганізації в період радикальних трансформацій в Україні на рубежі століть: Досвід соціально-філософського аналізу. – К.: Атлант ЮЕмСі, 2005. – 498 с. 2. Бунин И.А. Лирник Родион // Бунин И.А. Собрание соч. в 4-х т. – М.: Правда, 1988. – Т. 2. – С. 444–451. 3. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2002. – 1426 с. 4. Гнатенко П.И. Национальная психология. – Д.: Поліграфіст, 2000. – 214 с. 5. Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Т-во “Знання” України, 1991. – 240 с. 6. Дем’яненко В. Ментальні характеристики політичної свідомості українців // Людина і політика. – 2001. – № 1. – С. 93–100. 7. Донченко Е.А. Социетальная психика. – К.: Наук. думка, 1999. – 206 с. 8. Забужко О. Культура стала разновидностью шоу-бизнеса // Аргументы и факты. – 2007. – № 17 (558). – С. 41. 9. Егорова М.С. Психология индивидуальных различий / Ин-т “Открытое общество”. – М.: Планета детей, 1997. – 327 с. 10. Ісаєвич Я.Д. Післямова // Історія української культури: У 5 т. / НАН України; Голов. редкол.: Б.Є. Патон (гол. ред.) та ін. – К.: Наук. думка, 2005. – Т. 4, кн. 2: Українська культура другої половини XIX століття / М.П.Бондар, М.П.Загайкевич, Р.Я.Пилипчук та ін.; Редкол.: Г.А. Скрипник (голов. ред.) та ін. – С. 801–808. 11. Кон И.С. К проблеме национального характера // История и психология. – М.: Наука, 1971. – С. 122–234. 12. Костомаров Н.И. Две русские народности / Обраб. текста и ред. А.П.Ковалевой; авторское предисловие В.А.Дорошенко. – К. – Х.: Майдан, 1991. – 71 с. 13. Кремень В., Ткаченко В. Україна: Шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. – К.: Вид. центр “ДрУк.”– 1998. – 446 с. 14. Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму: Повне зібр. творів, архів, студії / Ін-т Європ. дослідж. НАН України; Голов. ред. Я.Пеленський. – К.; Філадельфія: Смолоскип, 1995. – Т. 6: Політологічна секція, кн.1. – 470 с. 15. Нельга О. Теорія етносу. – К.: Тандем, 1997. – 366 с. 16. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе / Центр досліджень історії ім. П. Яцика Канадського ін-ту укр. студій Альбертського ун-ту. – К.: Основи, 1994. – Т.1. – 520 c. 17. Максименко С.Д. Розвиток психіки в онтогенезі: У 2-х т. – К.: Форум, 2002. – Т. 1: Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології. – 319 с. 18. Мірчук І. Світогляд українського народу: Спроба характеристики // Генеза. – 1994. – №2. – С. 87–96. 19. Онацький Є. Українська емоційність // Українська душа: Зб. наук. пр. / Відп. ред. В.Храмова. – К.: Фенікс, 1992. – С. 36–48. 20. Орбан-Лембрик Л.Е. Психологія етнічних спільностей і груп // Соц. психологія. – 2006. – № 4. – С. 38–57. 21. Петренко В.Ф. Основы психосемантики. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1997. – 400 с. 22. Пірен М.І. Основи етнопсихології. – К., 1996. – 385 с. 23. Поліщук І. Ментальність українства: Політичний аспект // Людина і політика. – 2001. – № 1. – С. 86–92. 24. Семенов В.Е. Современные методологические проблемы в российской социальной психологии // Психол. журн. – 2007. – Т. 28. – № 1. – С. 38– 45. 25. Симоненко В. Лебеді материнства: Поезії. Проза. – К.: Либідь, 1981. – 334 с. 26. Слюсаревський М., Кривонос І. Просторово-часовий континуум етнопсихологічного дослідження: парадигмальні засади та досвід побудови. – Соц. психологія. – 2005. – №6(14). – С.3–17 27. Слюсаревський М., Кривонос І. Просторово-часовий континуум етнопсихологічного дослідження: парадигмальні засади та досвід побудови. (Закінчення) // Соц. психологія. – 2006. – №1(15). – С. 14–26. 28. Слюсаревський М.М. Ілюзії і колізії: Нариси, статті, інтерв’ю на теми політ. та етніч. психології. – К.: Гнозис, 1998. – 234 с. 29. Смук О.Т. Ментальність українців як відображення духовного світу людини та соціальної спільноти. – Режим доступу: www.socwd.uzhgorod.ua/articles/38.htm. – Заголовок з екрану. 30. Стаpовойт І. С. Збіг і своєpідності західноєвpопейської та укpаїнської ментальностей: Філос.-іст. аналіз. – К.: Діалог, 1997. – 254 с. 31. Цимбалістий Б. Родина і душа народу // Українська душа: Зб. наук. пр. / Відп. ред. В.Храмова – К.: Фенікс, 1992. – С. 66–97. 32. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К.: Орій, 1992. – 228 с. 33. Чмир В. Європейці без Європи: менталітет українського народу в історичному контексті // Політика і час. – 1998. – №2. – С. 55–65. 34. Швецова А.В. Національний характер як феномен культури. – Сімферополь: Таврія, 1999. – 265 с. 35. Ющишин О.І. Поняття національного характеру, ментальності і національної свідомості як інструмент культурологічного аналізу // Наука. Релігія. Суспільство. – 2004. – № 4. – С. 221–227. 36. Янів В. Доповідь на науковій конференції НТШ, Рим, 1953 р. // Визвольний шлях. – 1954. – Трав. – черв. 37. Янів В. Релігійність українця з етнопсихологічного погляду // Основа. – 1995. – № 6. –С. 144–162. 38. Ярема Я. Українська духовність в її культурно-історичних виявах // Перший український педагогічний конгрес. – Л.: Рідна школа, 1938. – 249 с. ПРОБЛЕМИ БЕЗПЕКИ ПСИХОСОЦІАЛЬНОГО ПРОСТОРУ ЛЮДИНИ НЕБЕЗПЕКИ ПСИХОСОЦІАЛЬНОГО ПРОСТОРУ О. А. Донченко, м. Київ Наведено короткий перелік надособистісних чинників, які впливають на життя української спільноти й окремої особистості, а саме: рівень усвідомлення і практичного втілення глобалізаційних настанов; відсутність високоморальних взірців; гендерна проблема в суспільстві; соціальний невроз “Пуер Етернус”. Ключові слова: глобалізаційний простір, модель, образ, тип, взірець, гендерна нерівність, соціальний невроз, архетип. Приведен короткий перечень надличностных факторов, воздейсвующих на жизнь украинской общности и отдельной личности, а именно: уровень осознания и практического воплощения глобали- зационных установок; отсутствие высоконравственных образцов; гендерная проблема в обществе; социальный невроз “Пуэр Этернус”. Ключевые слова: глобализационное пространство, модель, образ, тип, образец, гендерное неравенство, социальный невроз, архетип. The article comprises a brief enumeration of beyond-individual factors that influence the life of a Ukrainian community. In particular: the level of understanding of globalization directions and its practical implementation; the lack of high moral standards; gender problems in society; social neurosis “puer eternus”. Key words: globalization space, model, image, type, standard, gender disparity, social neurosis, archetype. Проблема. Наприкінці минулого сторіччя внаслідок розпаду напівзакритого простору Радянського Союзу Україна потрапила до інших обширів, стала елементом світової, а не локальної, системи, учасником світових, а не локальних, процесів. Правда, елементом поки що соціально невиразним, таким, що тільки намагається адекватно вбудуватися в незвідане, пізнати його і себе в порівнянні з ним. Так склалося, що головними процесами в соцієтальному просторі людства в цей історичний момент стали процеси глобалізації і модернізації. Це можна пояснити об’єктивною необхідністю розбудови нових стосунків, взаємин, відносин між народами і державами, знаходження спільних інтересів і встановлення спільних правил гри, які б забезпечували виживання людства і Землі в цілому [1]. Мета статті: привернути увагу до психосоціальних наслідків тенденцій, що супроводжують процес соціалізації сучасної молоді. Для України процеси входження в глобалізаційний простір насправді є проблемою. І перш за все з тієї причини, що вона ще не стала дорослою особистістю, не надбала і не відчула свого “Я”. Це і є перша небезпека, що породжує багато інших. Найбільш психологічно і технологічно розвинуті країни взялися контролювати ці процеси в Україні, вказувати нам шлях, проявляти ідеологічну і психокультурну експансію. А Україна у своєму підлітковому стані й досі не здатна чинити опір, захищати свої власні інтереси. А тому начебто об’єктивно необхідні для виживання України глобалізаційні процеси набули протилежного ефекту. Знову було порушено принцип вільного розвитку самобутності культури і народу. Знову Україна почала пристосовуватися до викривлених процесів, недостатньо адаптуючи смисл цих процесів до власних потреб і реально існуючих соціальних проблем. І досі не визначеним для освітніх виховних цілей є поняття “глобалізації”, а тому і, власне, самого “глобалізаційного процесу”. Хто розуміє під цим владу і тиск транснаціональних монополій товарів і послуг, хто – формування і користування спільним інформаційним простором, хто – необхідність підпорядкування чужим правилам життя, виробленим більш розвиненими і сильними країнами Заходу, а хто – вільне пересування в реально-фізичному всесвітньому просторі… І досі об’єктивна потреба прилучення України до взаємозв’язків з розвиненими європейськими та іншими країнами не може успішно реалізуватися, тому що не сформувався колективний феномен МИ з його головними смислами і цінностями. І досі Україна й українці не відчувають себе певною унікальною самостійною одиницею, рівноправною з іншими партнерами хоча б у сенсі самоідентичності. Одиницею, що має власний, так би мовити, “ідентифікаційний код”. Світ поділяється на субкультури не просто так, а для того, щоб люди з різними системами глибинних, Богом даних, цінностей змогли знайти для себе свою і реалізуватися в ній. А втім, Україна, відколи здобула незалежність, зазнає потужного психосоціального й економічного впливу Росії, що ускладнює формування ідентичності і психологічної єдності. А з другого боку, через телебачення, інтернет, комп’ютерні ігри власний психокультурний код України цілеспрямовано і потужно розмивається американським кодуванням і зомбуванням. Українська молодь не має можливості подивитися на себе в улюблене дзеркало кіномистецтва, тому що українського кіно про молодь просто не існує. По суті, в Україні перестав діяти другий біологічний закон – виживання виду (спільноти) за рахунок формування доцентрових почуттів і поведінки кожного його представника. Вихованню засад солідаризму заважає неадаптовано запозичений в американців індивідуальний, відцентровий підхід до формування свідомості і підсвідомості особистості за назвою “це не моя проблема”. І це друга велика небезпека психосоціального простору України. Вона безпосередньо пов’язана з відсутністю морально-психологічних взірців. Сьогодні “моделюється” майже все – від спідниці до інтелекту. Проте в сучасному просторі немає взірця, моделі, типу, образу того, до чого прагнути, чим пишатися, у кого вчитися і кого наслідувати. Немає навіть вербальної, наглядної конструкції, яка б відтворювала бажано-можливий тезаурус соціальної поведінки і соціальних ролей для сучасних реалій. Не кажучи вже про символічно-смислову або ідеологічну моделі, які б допомагали різним за своїми психічними можливостями молодим людям орієнтуватися в складних психосоціальних обставинах сьогодення [2]. Вираз “ідеальний тип” не дуже підходить для таких цілей, бо він означає досконалість і нереальність, щось недосяжне і завершене, якийсь найвищий ступінь безпомилковості, повноти, закінченості. Його навряд чи можна пов’язувати з особистісним або соціально- ціннісним зразком. Нас цікавить не стільки зразок, модель, структура або тип, скільки взірець як певна ієрархія цінностей, взірець як реальне або сконструйоване обличчя, що здатне мотивувати до наслідування. Взірець як щось таке, чого ми прагнемо досягнути подібно до того, як пересічний американський школяр колись, на зорі молодої Америки, прагнув дотягтися образів усіх найкращих персонажів Джека Лондона, а значно пізніше – іншого взірця, що пропагувався вже Б. Франкліном, а ще пізніше, на початку 60-х років ХІХ ст., взірця одинака, що бунтує супротив загальноприйнятих авторитетів… Взірець як система векторних норм, що вказують шлях до майбутнього і досконалості, – це начебто позитив. Проте відомо, що позитив без негативу сприймається якось мляво, без напруги і необхідного рівня внутрішньої боротьби і свободи вибору. Молодь не може обирати позитивний, педагогічно уславлений взірець без антивзірця або антигероя, які вона могла б зіставляти, порівнювати, оцінювати з власних і суспільних позицій – як практичних, так і декларованих. Сьогоднішні взірці успішних людей ще не вклалися в певні стереотипи українців, а тому молоді люди мають проблеми з пошуком позитивних та ідентифікацією негативних взірців (як особистісних, так і інституційних). Українська реклама досить інтенсивно працює над формуванням стереотипу вродливої жінки й успішного чоловіка при посередництві інтимних предметів туалету, довгоносих черевиків, чорного шоколаду і пива. Першокласники гарно розуміються на жіночих прокладках і можуть порадити, який дезодорант робить чоловіка мужнім і привабливим. Проте абсолютно нічого вони не можуть зрозуміти, коли йдеться про те, що таке добре, а що – погано, хто правий, а хто – ні, чого бажано домагатися і де слід зупинитися, щоб не помилитися. Цими головними в житті кожної молодої людини речами серйозно в нашій країні не переймається ніхто. З цього погляду корисними є політичні передвиборні перегони, в яких декларуються і демонструються людські позитиви і негативи, порівнюються зроблені і заплановані справи кандидатів тощо. Проте більшість учителів (як правило, не приховуючих власну політичну заангажованість) не мають досвіду розумно використовувати ціннісний розбрат у країні з метою зіставлення образів і створення позитивного і негативного іміджів затребуваного сучасністю типу людини. Неабиякою небезпекою є так звана гендерна нерівність у суспільстві і в школі, яка постійно відтворюється організаційною системою суспільства і закріплюється соціальними інститутами, зокрема інститутом учительства в Україні (99% педагогічного складу – жінки). Це є певним віддзеркаленням інтересів і тривалого історичного досвіду патріархального суспільства, ідеологія якого приписувала жінкам обслуговуючу функцію. Майже сторіччя школу обслуговують жінки. Ставлення до них з боку чиновництва відповідне. Проте відомо, що обслуга може сформувати тільки обслугу. Маємо те, що маємо: сучасна педагогічна спільнота в Україні є засобом підтримки системи патріархату, його стилю мислення і поведінки. Панівна система розподілу праці в Україні є внутрішньо суперечливою. З одного боку, згідно з традиційними патріархальними принципами, вона потребує сильних і самостійних чоловіків і відповідальних жінок – берегинь домашнього вогнища. А з другого, реального, боку, чоловіки, виховані в основному жінками, не дотягують до маскулінності, а жінки, щоб зберегти вогнище, повинні маскулінність, якої бракує, брати на себе. Фактично жінки виконують подвійну гендерну роль, а чоловіки, особливо в місті, недовиконують навіть одну. Звідси багато проблем не тільки в буденному сімейному житті, а й у сферах, з яких фактично розвивається суспільство, зокрема в політиці. Так склалося, що є людство – і є чоловіки. Є сильний організаційний зв’язок жінок із чоловіками і немає такого зв’язку жінок з іншими жінками. Прив’язка до чоловіків – це свого роду прив’язка до життєвих культурних і матеріальних ресурсів, необхідних для повноцінного життя. Релігія, політика, філософія, наука, мистецтво, економіка – усе це історично належить чоловікам… Жінки є марґіналізованою і пригнобленою політичною і державотворчою (елітною) меншістю, а значить, вони соціально вилучені з процесів формування і поширення власних інтерпретацій соціальної реальності. Та обставина, що жінки виявилися здатними до подвійних і більше навантажень, які вони не просто “тягнуть”, а досконало виконують, уже слугує чинником перегляду існуючого стану речей. Зокрема, перегляду обслуговуючої функції жінок і зокрема жінок- учителів у суспільстві. Адже вони вже багато-багато років фактично (не юридично) виконують в Україні формуючу функцію: вони формують людину суспільства, а значить і тип суспільства, Україну, яка весь час шукає собі сильного і багатого покровителя. Третя велика небезпека пов’язана з неусвідомленими психічними явищами, які можна об’єднати за назвою “неврози бездомності”. У свідомості молоді закріплюється роздвоєність поглядів на світ природний (де панує індивідуалізм) і світ неприродний, штучний (де розповідають про колективні цінності, моральність поведінки і толерантність людей один щодо одного). У таких випадках поведінка первісних людей регулювалася релігією. Релігійні приписи виникали там і тоді, де і коли починала слабнути традиційна мораль. З послабленням згуртованості соціальних груп усе більш значущу роль у процесі підвищення цієї згуртованості відігравала саме релігія... Сучасна молодь, яка розгубилася у своїй роздвоєній свідомості, а підсвідомістю відчула самотність, шукає будь-яку спільноту, а не обов’язково релігійну. Просто релігійних і прорелігійних спільнот сьогодні значно більше, аніж інших – наукових, спортивних, воєнних абощо. Молодь шукає спільноту тому, що і школа перестала нею бути, і країна в цілому ще не знайшла себе. Помаранчева революція стала показником того психосоціального факту, що молодь не просто “за Ющенка”. Молодь шукає спільноту, дім, свою країну, де вона дійсно відчуватиме себе потрібною, соціально затребуваною і такою, яку в суспільстві люблять, поважають і про яку дбають. Молодь шкірою відчуває, коли її “кидають” або обдурюють. І тоді вона протестує як може. У нас в Україні значна частина молоді протестує специфічно, а саме неусвідомлено впадаючи в невроз “Пуер Етернус” (ПЕ), що в перекладі з латинської означає Вічне Дитя. Невроз “ПЕ” – це такий стан психіки (індивідуальної або колективної), який занадто довго затримує в собі підліткові ознаки. Як правило, він асоціюється з неусвідомленою прив’язаністю до материнських цінностей, тобто до власної безпеки, комфорту, упевненості в тому, що тебе люблять, жаліють, захищають, тобі допомагають, що не треба долати труднощі і за когось або за щось відповідати – сім’ю, дім тощо. Для цього неврозу характерним є так зване “умовне життя” його носія. Життя “пуера” – це непродуктивне існування в реальному повсякденні, життя, подібне до сну. Його часто жаліють, а значить люблять саме за те, що він самотній, немовби покинутий... Основну енергетичну і психологічну підтримку він отримує в іншій віртуальній царині, від інших коренів... Не тут, не в реальності... Меланхолія, розчарування, життя між двома світами, і в жодному з них він не почувається вдома. Психологічний стан “пуера” – не щастя, але й не нещасливість, не байдужість, не слабкість, не втома, не цікавість... “Пуер” не знає, чого він хоче. Проте той не може здійснити вчинок, хто не знає, що йому насправді потрібно... Відсутність такого знання означає незнання того, ким (а точніше – чим) в дійсності є “пуер”. Найболючий конфлікт виникає у зв’язку з вибором між небезпекою і свободою. Тільки те, що дійсно є самим собою, може зцілити, вважав К. Г. Юнґ [3]. Це стосується як окремої людини, так і соціуму в цілому. Страх “пуера” перед реальністю йде поряд із впертим небажанням стояти на власних ногах. Він може перебувати в такому стані безкінечно довго. Життя “пуера” в більшості випадків можна кваліфікувати як “тимчасове”, “попереднє”... А коли людина живе “попереднім” життям, її несвідоме перебуває в стані постійної роздратованості або агресії... Які б справи не виникали, усе це не те, до чого “пуер” прагне, і у нього завжди зберігається ілюзія, що коли- небудь, у майбутньому, з’явиться в його житті щось реальне, справжнє... Така настанова призводить до постійної внутрішньої відмови зв’язати себе обов’язком моменту. “Пуерові” чуже відчуття своєї безпосередньої причетності до життя. Начебто він ще не народився. Начебто він несправжній. Вторинний аналіз соціологічних моніторингів і цільове спостереження дають підстави для опису соціального самопочуття української молоді сьогодні. Більше ніж для інших вікових груп характерним для молоді є розпливчатість і занадто швидка зміна цінностей, життєвих стилів і відсутність морально-етичних і політичних переконань. Це пояснюється тим, що суспільство втратило ідеологію, культурні і релігійні переконання, воно розгубилося перед постмодерністською множиною культурних альтернатив, для засвоєння і диференціації яких бракує часу і бажання, розмиванням національної та особистісної ідентичності, відчуттям безмежної свободи і вседозволеності, культом грошей, дії і безвідповідального експериментаторства в суспільстві, відчуттям тривоги і провини, духом цинізму щодо духовних (у т. ч. етичних) цінностей і розчаруванням у науці. Усе разом – соціальні, культурні, екологічні і технологічні загрози підривають найсуттєвішу потребу людини – потребу в “символічному безсмерті”, яка задовольняється в нормальному суспільстві через народження і виховання дітей, створення продуктів мистецької або наукової творчості, через віру тощо. Заповнення психологічної порожнечі починається ще в школі через вживання спиртного, наркотиків, прилучення до сексу. Любов як духовне і душевне зникає, а секс “вживається” так само, як все інше – для набуття субкультурної ідентичності. Невроз “ПЕ” став однією з поширених і тривожних ознак молодіжної субкультури в Україні, а вікові і професійні межі цієї субкультури значно розширилися порівняно з минулими роками. До цієї ж культури “пристали” й сучасні політики, яких вже важко диференціювати навіть на лівих чи правих, не кажучи вже про серйозних чи веселих, порядних чи авантюристів, професіоналів чи дилетантів тощо. Політичні структури, як і колективна свідомість, є відображенням психосоціального розвитку суспільства в цілому. Патологічний розвиток суспільного буття породжує патологічні організаційні структури на всіх рівнях, особливо на політичному. Досить подивитися на Верховну Раду з її головним дійовим компонентом – депутатами, щоб погодитися із цим твердженням. Адже не треба навіть емпіричних досліджень, щоб побачити безвідповідальність, потребу захисту від реальності (у лоні депутатської недоторканності), явні ознаки психічної інфляції (одержимість архетипом посади, дезорієнтація, що супроводжуються манією величі), втрату відчуття дійсності, гнучкості і страх перед можливістю позбутися отриманої безпеки. Неважко також спостерігати за тим, як перебування в полоні архетипів перетворює таку важливу організаційну структуру, як влада на перманентні політичні свари без будь-якої соціально-очікуваної логіки, зате з буянням загальних місць, затертих банальностей і грубих перекручень. Замість політичної влади маємо типовий афект, перевантажений запальністю. Київ перетворився на материнське лоно для “пуерів” з усієї України. Різко зросла соціальна мобільність, розпалися общинні зв’язки, зруйнувано традиційні норми й авторитети, з’явилися крайності багатства і бідності, надлишок робочих рук і незайнятих людей, на арену вийшла модерна еліта, так і не з’явилися регулярні, встановлені законом способи вираження невдоволення і вимог. Усе це спричинило появу в Україні мільйонів роз’єднаних, відчужених, стурбованих, пригнічених і знесилених людей, що генерують негативне колективне несвідоме. Ці люди також потрапляють у полон “ПЕ”. Кожен по-своєму. Як зауважив Юнґ, джерелом психопатології мас є психопатологія індивідів [4]. Покоління молоді в сучасній Україні роз’єднане і слабке. А там, де люди відчувають власну індивідуальну слабкість і професійну нікчемність, з’являється потреба в колективній силі і гордості. Саме в такій психосоціальній ситуації Гітлерові вдалося ідентифікувати свою нездатність, неадаптивність, безвідповідальність і психопатологіч- ність, свою наповнену порожніми дитячими фантазіями, але з гострою інтуїцією “безпритульного або щура” особистість із особистісними проблемами людей і комплексами ослабленої, приниженої, зневіреної і позбавленої впевненості в завтрашньому дні Німеччини... І ось у начебто цивілізованій країні, яка давно переросла середньовіччя, прокинувся, як вулкан, давно недіючий архетип Вотана – бога бурі й шаленства, бога-мандрівника, позбавленого спокою. Вотана, який з приходом християнства перетворився на Диявола. Вотана, який визволяє з підсвідомого сильні почуття і пристрасть до війни. Крім того, він маг і чаклун, наближений до окультизму. Наслідки дії цього архетипу, який об’єднався з постаттю Гітлера, відомі всім. У сучасній Україні прокинувся архетип Вічного Дитяти – проекція нездатності оновлення і разом з тим привабливий символ примирення протилежностей. Порушення психіки архетипом Вічного Дитяти пов’язані зі слабкістю Самості, тобто з незаповненістю душі індивіда і соціуму. Цей архетип уражує в основному чоловіків, які ніяк не можуть подорослішати, є нетерплячими, ні з чим не зв’язаними, ідеалістичними, завжди готовими все розпочати заново, зовні непід- владними вікові, безхитрісними, схильними до уявлень і фантазій. У випадку, коли архетип Вічного Дитяти об’єднується з архетипами Персони (те, ким людина або соціум хоче, але не може бути; те, що хочуть бачити авторитетне оточення і він сам, але не те, в чому його справжнє покликання й унікальність) і Великої Матері (на негативному полюсі якого – усе потаємне, темне, приховане, усе, що поглинає, зводить і розбещує, збиває з власного шляху, зупиняє розвиток і плодовитість), у колективному несвідомому соціуму відбувається те, що готує суспільство до психологічного прийняття тоталітаризму [4]. Формуючи організаційні структури і методи, що адресуються населенню, сучасна українська влада повинна враховувати міфологію, яка працює на рівні колективного несвідомого і має свої незаперечні закони. Специфіка сьогодення визначається розвитком потужного есхатологічного міфу, що почав працювати на помаранчевому Майдані і міг би розгорнутися в бік потужних демократичних перетворень тільки за умови відповідної поведінки лідерів цього міфу. Ті ж методи, якими послуговується сучасна влада, вважаючи “період розбудови Майдану” знову ж таки перехідним (читай – аномічним, безнормним тощо), є умовою розгортання цього міфу в бік поглинання величезної енергії Майдану і руйнації мети й очікувань останнього. Тому що, як казав Юнґ, “коли знаки вічності зникають з лику небес, їх знаходить свиня, що риється в землі в пошуках трюфелів. Оскільки вони (ці знаки. – О. Д.) нанесені міцною фарбою як на вище, так і на нижче; тільки в проклятих Богом в’ялих перехідних просторах їх не вдається знайти…” [3, c. 406]. Помаранчева революція була грандіозним утіленням есхатологічного міфу перемоги добра над злом, можливістю, яка надавалася вищими силами, архетипами. Це була перерва поступовості. У Ф. Кафки є одна притча. Це історія людини, що добивалася Закону біля воріт Замку. Але могутня варта біля перших воріт сказала їй, що далі є багато інших воріт, які охороняються ще сильнішою вартою. Людина сідає і чекає. Минають дні, роки, і людина вмирає. В агонії вона запитує: “Чи можливо, щоб ніхто, крім мене, за всі ці роки так і не побажав добитися до Закону?” На що варта їй відповідає: “Ніхто не забажав увійти, тому що ці ворота були призначені тільки для тебе. Тепер я їх закрию” (див. [5]). Щоб відкрити ці ворота, українці повинні прокинутися і таки стати самими собою. Висновки. Сучасна молодь соціалізується в досить складний період руйнації традиційних для України цінностей, а також надбань, що склалися в радянський період. Становлення нових ціннісних настанов та орієнтирів відбувається в психосоціальному просторі, який не має власної ідентичності. Згідно з принципом фрактальності не можуть мати українську ідентичність ані діти, ані батьки, ані вчителі. Через це знижується можливість формування позитивної ідентичності й особистості, і соціуму, що, безперечно, впливає на соціальне самопочуття людей та ефективність соціальних реформ у країні. Література 1. Одайник В. Психология политики. – СПб., 1996. 2. Паніна Н. Молодь України: структура цінностей, соціальне самопочуття та морально-психологічний стан за умов тотальної аномії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – № 1. – С. 29–37. 3. Юнг К. Г. Избранное. – Минск, 1998. 4. Юнг К. Г. Архетип и символ. – М., 1991. 5. Шарп Д. Незримый ворон. Конфликт и Трансформация в жизни Франца Кафки. – Воронеж, 1994. ПЕДАГОГІЧНЕ НАСИЛЬСТВО ЯК АРТЕФАКТ ПЕДАГОГІЧНОГО ВПЛИВУ О. А. Ліщинська, м. Київ Педагогічне насильство розглядається як артефакт педагогічного впливу. Обговорюються причини зловживання владними повно- важеннями з боку вчителів. Зроблено спробу визначити критерії психологічного насильства в педагогічному процесі та запропоновано шляхи його профілактики. Ключові слова: психологічний вплив, психологічне насильство, формуючий і конструктивний педагогічний вплив, деструктивний педагогічний тиск. Педагогическое насилие рассматривается как артефакт педаго- гического воздействия. Обсуждаются причины злоупотребления властными полномочиями со стороны учителей . Предпринята попытка определить критерии психологического насилия в педагогическом процессе и предложены пути его профилактики. Ключевые слова: психологическое воздействие, психологическое насилие, формирующее и конструктивное педагогическое воздействие, деструктивное педагогическое давление. Pedagogic violence is viewed as an artefact of the pedagogic influence. The reasons of exceeding teachers’ commission are discussed. There has been an attempt to define the criteria of psychological violence in the pedagogic process as well as the ways of its preventive measures has been proposed. Key words: psychological influence, psychological violence, forming and constructive pedagogical influence, destructive pedagogical pressure. Проблема. Досі дискутивним залишається питання про міру педагогічного впливу вчителя, викладача, наставника на вихованців. Актуальним є визначення критеріїв переходу педагогічного впливу в педагогічне насильство. Мета статті: з’ясувати зміст понять “психологічний вплив”, “педагогічний вплив”; розглянути методи впливу вчителя на особистість учня; виокремити чинники, від яких залежить ефективність педагогічного впливу; висвітлити сутність профілактики психологічного насильства в педагогічному процесі. Психологічний вплив – це дія на психічний стан, відчуття, думки і вчинки інших людей за допомогою психологічних засобів: вербальних, паралінгвістичних або невербальних. Педагогічний вплив – форма здійснення функцій педагога, його діяльність у єдиному процесі соціальної взаємодії, що приводить до зміни яких-небудь особливостей індивідуальності вихованця, його поведінки і свідомості, формування в нього певних знань, навиків та вмінь. Існують різні методи впливу вчителя на особистість учня: навіювання, переконання, примушення, зараження, прохання, пробудження імпульсу до наслідування, деструктивна критика, ігнорування, самопросування, формування прихильності, маніпуляція. Для школяра вчитель і батьки виступають передусім як носії соціальних зразків поведінки, тобто переймаються не зовнішні звички улюбленої і поважаної людини, а властиве їй ставлення до інших людей. Прикладом непрямого педагогічного впливу можуть служити виховні ситуації, в яких виявляються ціннісні орієнтації виховуваного, стійкість його етичних засад. У виховних ситуаціях учень має свободу вибору певного рішення з ряду варіантів. У пошуках виходу він може усвідомити підстави свого вибору, співвіднести їх з основними суспільними цінностями і, можливо, змінити поведінку. Завданням педагога є створення проблемних ситуацій, що дають змогу учню проявити себе в стані внутрішнього конфлікту, а також забезпечення корекції, що допомагає зробити правильний вибір. В основі здатності вчителя до педагогічного впливу лежить комплекс особистісних рис, таких як упевненість у собі, адаптивна, активна позиція у взаємодії, легкість і навики спілкування та соціальний інтелект у цілому. Цей комплекс можна позначити як базовий комунікативно-особистісний потенціал впливу. Особистісно- професійний магнетизм педагога є вищим рівнем здатності особистого впливу і характеризується розвинутою самосвідомістю, мотиваційно- вольовою системою і творчим підходом до процесу взаємодії. Педагогічний вплив є багатоплановим: в одних суб’єктів він виявляється як гармонійно-урівноважений, емпатійний, в інших – як імпульсивний, емоційно нестійкий, фрустраційний. У педагогічній діяльності прийнято розрізняти індивідуально- специфічний і функціонально-рольовий впливи. Індивідуально- специфічний вплив учителя полягає в передачі оточуючим ще не освоєних ними зразків особової активності, в яких виражаються його унікальні особистісні характеристики (доброта, товариськість тощо). Функціонально-рольовий вплив учителя пов’язаний із його роллю та способами можливої поведінки. По суті, обидві ці форми впливу нерозривно пов’язані. Проте в ситуаціях, коли вчитель не володіє яскравими особистісними характеристиками і не здатний забезпечити належний рівень індивідуально-специфічного впливу, ця єдність порушується. Вплив на учнів починає здійснюватися ним тільки з позицій його офіційної ролі, що дає змогу компенсувати неможливість індивідуально-специфічного впливу посиленим застосуванням авторитарних методів. Тут виявляється висока ймовірність виникнення у вчителя професійної деформації особистості або синдрому емоційного вигоряння. Ефективність педагогічного впливу залежить від численних чинників, основними з яких є: * рівень авторитету вчителя і ступінь розвитку його характерологічних рис (волі, емоційності, інтелекту тощо); * особливості психофізіологічного стану учня (фізична втома, хворобливий стан і т. ін.); * характерологічні особливості особистості учня (вразливість, наочно-образний характер мислення, недостатній розвиток критичних здібностей і логічного мислення, відсутність критичних поглядів і переконань, пасивність, слабкість волі, характеру тощо); * ступінь узгодженості методів дії вчителя з поведінковими настановами особи учня. З усього сказаного вище можна зробити висновок, що здійснення педагогічного впливу є однією з основних функцій педагога і педагогічної спільноти в цілому. Якісний особистісний розвиток, формування вольової та моральної сфери учнів можливі лише за умови здійснення педагогічного тиску. Міра цього формуючого тиску для кожної дитини визначається індивідуально. Професійна майстерність учителя полягає у визначенні цієї міри. Однак провідними, або базовими, тут стають морально-етичні риси особистості самого вчителя. Бо, переступаючи поріг шкільного класу, учитель отримує владу над дитячим колективом. Х. Хекхаузен у своїй відомій праці “Мотивація та діяльність” наводить класифікацію мотивів влади, запропоновану американськими соціальними психологами Френчем і Равеном [1, с. 309–310]: 1) влада винагороди (reward роwer): її сила визначається очікуванням В того, якою мірою А в змозі задовольнити один з його (В) мотивів і наскільки А поставить це задоволення в залежність від бажаної для нього поведінки В; 2) нормативна влада (legitimate роwer): ідеться про інтеріо- ризовані В норми, згідно з якими А має право контролювати дотри- мання певних правил поведінки і в разі потреби наполягати на них; 3) влада еталона (referent роwer): заснована на ідентифікації В з А і бажанні В бути схожим на А; 4) влада знавця (expert роwer): її сила залежить від величини приписуваних А з боку В особливих знань, інтуїції або навичок, що належать до сфери тієї поведінки, про яку йдеться. Професійні функції вчителя передбачають всі перераховані види джерел влади щодо учнів. Учитель здійснює оцінку знань та поведінку учня і таким чином реалізує владу винагороди. Він же виступає носієм певних норм і правил, пропонує учням певні еталони для наслідування і є експертом у своїй галузі наукових знань. Для функціонування педагогічної спільноти основним мірилом доцільності впливу повинна стати професійна етика. Слід, щоб спеціалісти цієї категорії усвідомили, що провідним тут є служіння справі, а не отримання прибутку. (Зміна пріоритетів на протилежні веде до деградації та корупції). Ніде у світі заклади освіти не розглядають як прибуткову галузь – вони працюють на основі самоокупності. На нашу думку, базовим чинником ефективності педагогічного впливу є морально-особистісна зрілість педагога, його альтруїзм як ознака психічної і моральної норми. На нашу думку, професійно придатним може бути вчитель, який відповідає критеріям нормального людського розвитку. У контексті нашого дослідження педагогічне насильство розглядається як артефакт педагогічного впливу. Проблема психологічного насильства в педагогічному процесі є надзвичайно актуальною і досліджуватиметься нами в таких площинах: самоствердження вчителя за рахунок дитини; зловживання посадовим становищем; неусвідомлена компенсація за рахунок дітей. Щоб уточнити означене поняття, підкреслимо, що насильство (примушення силою) – це суспільне ставлення, у ході якого одні індивіди (групи людей) за допомогою примушення, що становить загрозу для життя, підпорядковують собі інших. Насильство можна інтерпретувати як різновид відносин влади, оскільки остання є ухваленням рішення за іншого. Насильство відрізняється від інших типів владних відносин, зокрема патерналізму і правового примушення. Патерналізм є панування зрілої волі над незрілою; часто воно сприймається як батьківське, бо оберігає незрілу волю і, коли остання досягне стадії зрілості, буде схвалене нею. Правове примушення має джерелом попередній договір, за яким індивіди свідомо передають право рішення з певних питань відповідним соціальним інститутам. І на патерналістське, і на правове примушення отримано згоду тих, проти кого воно спрямоване. На відміну від зазначених вище різновидів примушення насильство є дія, на яку, у принципі, не може бути отримана згода тих, проти кого воно спрямоване, бо не зважає на їхні цілі, права та інтереси. Насильство слід також відрізняти від природної агресивності людини та від інших форм суспільного примушення. Насильство відрізняється тим, що доходить до меж жорстокості, характерної для природної боротьби за існування. Від природної агресивності воно різниться тим, що апелює до понять блага, справедливості. Насильство можна визначити як право сильного, зведення сили в закон людських відносин. Насильство не має місця ні в природі, ні в просторі людяності; воно стоїть між ними, будучи способом виходу з природного стану або зворотного провалу в такий стан. Насильство входить до реєстру негативних цінностей як їх граничний випадок; воно є крайнім вираженням зла. У кожній окремо взятій культурі в кожний окремо взятий момент історії складається свій соціальний тиск на людину. Тобто для соціальної адаптації та успішної самореалізації в цій культурі і в цей час людині доводиться докладати деяких зусиль і витрачати енергію. Баланс між складністю завдань, які стоять перед людьми, і зусиллями, необхідними для їх вирішення, постійно змінюється в бік ускладнення завдань. У цьому і полягає прогрес, або еволюція, людини. Отже, завжди існує певний соціальний тиск, який вважається нормальним, а значить, і легітимним. Були часи, коли легітимним визнавалося рабовласництво, нормальною вважалася виснажлива фізична праця, у тому числі і дітей. Необхідність підготувати дітей до життя в сучасних соціальних умовах приводить до посилення педагогічного тиску з боку батьків і вчителів. На жаль, сьогодні доводиться говорити про психологічне насильство в контексті функціонування педагогічної спільноти. Із цим явищем пов’язане усвідомлене зловживання службовим становищем, особистісне самоствердження вчителя за рахунок дітей та неусвідомлена розрядка, компенсація емоційних травм, отриманих в інших місцях, за рахунок молодших і слабших. Неусвідомлена компенсація негативних емоційних переживань за рахунок молодших є глибинним атрибутом нашої культури. У народних традиціях виховання збереглося особливе ставлення до годувальника сім’ї, визнання його особливих прав стосовно решти членів сім’ї. Нормальними вважалися такі прояви, як лестощі, догідливість. У тих випадках, коли в батька з’являлося бажання нагнати страху, розрядити свій негативний емоційний потенціал, дитині ставилося за обов’язок терпіти, тому що це годувальник. Дитина зростала з думкою, що за матеріальні переваги доводиться платити – терпіти психологічний тиск, і найстрашніше те, що це сприймалося як нормальне явище і стандарт соціальної позиції. Сьогодні фахівцям доводиться говорити не тільки про фізичне, а й про психологічне насильство над дітьми з боку батьків та професійних педагогів. Існує навіть термін “синдром педагогічного насильства”, або так звані дидактогенії – розлади, викликані неправильним поводженням педагогів з учнями. Педагоги, як відомо, теж живі люди, що несуть на собі тягар різноманітних проблем і не завжди можуть з ними справитися... Відомі випадки, коли після неадекватного покарання дитина діставала психічну травму і надовго потрапляла в лікарню [2]. За даними наших досліджень, проблема зловживання з боку педагогів посадовими обов’язками є надзвичайно актуальною. Наведемо лише один приклад з практики телефону довіри: абонентка повідомила про те, що вчителька знущається з її дитини та інших учнів; були випадки, коли вона заклеювала скотчем рот дитині, ображала її, виставляла на посміховисько перед усім класом, обзивала “свинею”. Батьки інших учнів бояться про це розповідати, тому абонентка вирішила зібрати всі докази і довести справу до суду. На думку Р. І. Зрайка [3], людина може гостро реагувати на ті речі, які насправді не становлять для неї ніякої психологічної загрози або, навпаки, не відчуває, що нею маніпулюють, деструктивно впливають на психіку тощо. Розгляньмо тепер означену проблему з іншого боку: за яких умов людина здатна визначити, чи має місце психологічне насилля щодо іншого (інших)? Очевидно, для цього сама людина-експерт має бути самоактуалізованою особистістю, здатною до ототожнення з внутрішнім світом іншого (інших), до суб’єкт- суб’єктних стосунків, які передбачають емпатійність, діалогічність, вчинковість, альтруїзм, децентрацію, співпереживальність, уміння розбиратися в структурі індивідуальної і групової психіки і т. ін. Тобто для розпізнавання психологічного насилля, деструктивних психологіч- них впливів тощо слід мати розвинені на базі природних схильностей риси гуманістично-екзистенційного психолога і психотерапевта. На нашу думку, немає підстав стверджувати, що схильність до психологічного насилля є природженою, оскільки про формування відносно стійкого ядра особистості можна говорити лише починаючи з 5-річного віку (досвід взаємодії з батьками – дуже важливий чинник), а протягом життя структура особистості може суттєво змінюватися внаслідок перебудови ієрархії смислів і цінностей. Трухін [3] зауважує, що конфліктна педагогічна субкультура має дуже великий арсенал власних прийомів і є для багатьох педагогів своєрідним мистецтвом і тим, що хочеться назвати їхнім другим Я. Наведемо деякі найбільш поширені із цих засобів, характерні для педагогічного спілкування. Звичні перебільшення, наприклад: “я б на твоєму місці крізь землю провалилася”, “від тебе вся школа плаче”, “я б згоріла від сорому” тощо. Негативні узагальнення, які найчастіше здійснюються за допомогою таких виразів, як “ти ніколи…”, “ти завжди…”, “вічно ти…”, “скільки можна!”, “та коли вже ти…” Загрозливі звороти типу “спробуйте мені тільки не зробити”, “не дай Бог ви ще раз…” тощо. Іронічні вирази та інтонації. Перекривляння слів, інтонації, міміки учнів завжди зображує певний відхід його об’єкта від нормальності і сприймається останнім як прояв зневаги. Переривання учнів у розмові – один з найпоширеніших дефектів педагогічного спілкування, який зазвичай спостерігається при будь- яких загостреннях розмови. Звинувачувальні підтексти, наприклад: “чи не здається тобі…”, “чи не час тобі вже…”, “може, ти вже, в кінці кінців…” тощо. У цих підтекстах повідомляється, що це вже не перший раз, робляться уїдливі натяки. Ведення діалогу в стилі сварки – одна з головних ознак конфліктної субкультури. Будь-яка трохи загострена розмова ведеться тоном сварки із застосуванням тих виразів, які надають діалогові характеру конфлікту, наприклад: “ти диви…”, “ще чого!”, “як би не так!”, “а ти як собі думав!”, “бач чого захотів!” тощо. “Прибудови зверху”, тобто демонстрація педагогом зверхності, власних переваг в тій чи іншій формі. Це вказівки на явні слабкі місця учнів, що робляться в іронічній, принизливій формі. Усі ці прояви є психологічним насильством тому, що вони містять примус з елементами агресії (нормальна педагогічна техніка теж містить нав’язування педагогічної волі, але здійснюється шляхом переконання, навіювання, організації тощо), а прихованим його робить те, що воно не усвідомлюється як таке педагогами, які вважають його елементом нормальної, припустимої педагогічної техніки. Учні часто також не бачать в цьому нічого особливого, бо вони й у батьків спостерігають ту саму комунікативну техніку, але все ж таки страждають від них і, головне, наслідують їх у своєму спілкуванні і передають цей досвід наступним поколінням. Першим, провідним, принципом конфліктної субкультури є те, що, за аналогією з юридичною презумпцією невинуватості, можна назвати презумпцією винуватості: усе сумнівне, незрозуміле або неприємне в поведінці співрозмовника трактується не на його користь. Нагадаємо при цьому, що в елітарній комунікативній культурі діє протилежне, коли все можливе трактується на користь партнера. Другий принцип заслуговує на назву принципу сили і полягає в тому, що у випадку непорозумінь застосовуються всі можливі засоби для якомога переконливішої перемоги над опонентом, тобто звинувачення висуваються з перебільшенням, “про запас”. Існує й інший аспект цієї проблеми. За даними проведеного Т. Н. Зайцевською [2] дослідження самотестування вчителів для визначення ступеня накопичення стресових ситуацій за останні два роки (за відомою шкалою Томаса Холмса і Річарда Раха), сумарне стресове навантаження менше 300 балів, що є критичною відміткою, мала лише частина вчителів, та й то переважно молодих. Відомо, що, за даними цих дослідників, особа із сумарним стресовим навантаженням понад 300 має велику ймовірність дістати психосоматичне захворювання і близька до стану емоційної виснаженості. При цьому ступінь опору новим стресам є дуже низьким, можливі емоційні зриви. Результатом емоційних вибухів учителів часто-густо є зривання на крик при спілкуванні з учнями, їх ображання, нетактовна поведінка, тобто психологічне насильство стосовно своїх вихованців. Та чи винні в цьому вчителі, які самі потребують негайної допомоги? Звернутися до шкільного психолога у власному навчальному закладі мало хто зважиться, бо існує ймовірність порушення конфіденційності, поширення пліток в обмеженому жіночому колективі працівників чи “витік інформації” до директора тощо [3]. Соціально-психологічна взаємодія з метою соціалізації нового покоління і здійснення функцій управління позначені великою питомою вагою психологічного впливу. Проте психологічний вплив буває конструктивним і деструктивним. Дії, спрямовані на зміну природного когнітивно-емоційного балансу, примушують людей підвищувати планку рівня домагань, порушують енергетичний обмін, що призводить до руйнування природного устрою життя та емоційних зв’язків, а значить, є насильницькими і деструктивними. До індикаторів психологічного насильства можна віднести принизливі фрази з боку дорослого; навіювання гнітючих емоційних станів, зокрема тривожності і страхів, провини; дії, спрямовані на зниження самооцінки та порушення соціальної адаптації; формування комплексу неповноцінності, душевні страждання, викликані названими чинниками. Ознаками психологічного насильства можуть слугувати такі прояви в дітей: замкнутість; демонстрація повної відсутності страху; неврівноважена поведінка; агресивність, схильність до нищення й насильства; уповільнене мовлення, нездатність вчитися; надто висока зрілість і відповідальність порівняно з нормальними, звичайними для цього віку; уникання однолітків, бажання гратися лише з маленькими дітьми; занизька самооцінка; тривожність; намагання справити враження людини, що живе в злиднях; страх фізичного контакту, депресія, спроби самогубства; вживання алкоголю чи наркотиків; психосоматичні хвороби на кшталт болю в животі (неврастенії); нав’язливі страхи (фобії); насильство щодо свійських тварин і взагалі щодо слабших істот; почуття провини в разі отримання фізичних ушкоджень. Висновки. Сутністю профілактики психологічного насильства в педагогічному процесі є насамперед природовідповідність навчання і виховання, яка має прийти на зміну волюнтаристським методам тоталітарного суспільства. Слід зробити так, щоб учителю й учневі було комфортно в навчальному закладі, щоб ні той, ні другий не витрачали душевних сил на подолання страху і роздратування. А щоб психологічний клімат навчального закладу був об’єктом турботи адміністрації, у перелік параметрів при перевірці роботи школи доцільно внести вивчення рівня тривожності вчителів та учнів. До того ж слід відмовитися від традиції ототожнювати особистість класного керівника з класом, успіхи учнів з успіхами вчителя. Адже всі добре знають, що тут не існує прямої залежності. Учень ходить у школу не тільки задля отримання знань, умінь та навичок із шкільних навчальних предметів. Він ще й розв’язує важливе завдання накопичення соціального досвіду. Учитель, усвідомлює він це чи ні, є еталоном соціального функціонування для учнів. Аморальна, насильницька поведінка вчителя, з одного боку, засуджується учнями, а з другого – засвоюється. Варто, нарешті, усвідомити: все, що стосується професійної педагогічної діяльності, підлягає професійному навчанню і правовому регулюванню. З одного боку, у процесі професійної підготовки майбутньому вчителю потрібно показувати, яким чином відбувається сповзання педагогічного спілкування в бік деструктивного тиску на дитину. На етапі вузівської підготовки слід впровадити спеціальні курси, спрямовані на формування особистісної зрілості та професійної ідентичності; навчити педагога розрізняти формуючий, конструктивний педагогічний тиск і тиск деструктивний, метою якого є самоствердження перед дітьми і демонстрація своєї переваги. Визнання явища психологічного насильства в педагогічній взаємодії є нормальним і дає змогу легітимізувати його в інших соціальних сферах. В етичному кодексі педагога слід чітко прописати заборону на дії, пов’язані із психологічним насильством. Учитель повинен усвідомлювати існування феномена психологічного насильства, знати про це, бути попередженим про заборону на такі дії. З другого боку, треба підвищувати правову самосвідомість суспільства. У кожному класі слід розмістити інформацію, що роз’яснює Декларацію прав дитини. Отже, ідеться про формування державної соціальної політики, спрямованої на створення педагогічної спільноти, здійснення заходів з підвищення статусу педагога в суспільстві, створення спеціалізованих центрів психологічної підтримки педагогів. (Оскільки часто причиною психологічного насильства з боку педагогів є несвідома компенсація численних соціальних та особистих негараздів). Розробка Закону України про виховання та навчання має на меті утвердження принципу: здійснювати будь-яке навчання повинні люди з професійною педагогічною освітою. Слід розробити й чітко прописати процедуру дискваліфікації в разі професійного зловживання та професійної непридатності. Література 1. Хекхаузен Х. Мотив власти // Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность: Пер. с нем. / Под ред. Б. М. Величковского. – М.: Педагогика, 1986. – Т. 1. – С. 307–337. 2. Виткин Дж. Женщина и стресс / Пер. с англ. – СПб.: Питер Пресс, 1995. 3. Педагогічна свідомість і психологічне насильство: Матеріали круглого столу, 24 квіт. 2005, м. Київ / ІСПП АПНУ // Соц. психологія. – 2005. – № 4. – С. 172–182. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ Л. В. Никоненко, А. В. Колганов, м. Донецьк Аналізуються ключові поняття соціальної політики, соціального захисту, соціального самопочуття, довіри, а також чинники, пріоритети й наслідки вирішення соціальних проблем. Наводяться дані соціоло- гічних досліджень та аналізу передвиборних програм політичних партій і блоків, що брали участь у виборах до міських рад у 2006 році. Ключові слова: соціальна політика, соціальний захист, cоціальне самопочуття, довіра. Анализируются ключевые понятия социальной политики, социальной защиты, социального самочувствия, доверия, а также факторы, приоритеты и последствия решения социальных проблем. Приводятся данные социологических исследований и анализа предвы- борных программ политических партий и блоков, принимавших участие в выборах в местные советы в 2006 году. Ключевые слова: социальная политика, социальная защита, социальное самочувствие, доверие. Research provides analysis of the key concepts of social policy, social protection, social well-being, trust; as well as factors, priorities and consequences for solving social problems. The article includes social poll data from election campaigns of political parties and blocs that took part in election for local city counsels in 2006. Key words: social policy, social protection, social well-being, trust. Проблема. Питання соціального захисту населення постійно перебувають у полі зору як науковців, так і практиків. Особливої ваги вони набувають під час політичних перегонів і стають практично головним чинником підтримки тієї чи іншої політичної сили електоратом. Та чи усвідомлюють політики всю глибину існуючих проблем і наскільки розуміють представники партій, що складають програмні документи, їх сутність? Питання не є риторичним, бо, по- перше, слід чітко окреслити завдання та уточнити пріоритети соціальної політики в цілому, а по-друге, якість вирішення найбільш гострих проблем соціального захисту населення безпосередньо залежить від уміння вивчати проблеми, визначати їх чинники та наслідки під кутом зору як соціального самопочуття, так і довіри населення політикам. Складовою означеної проблеми є аналіз ключових понять, термінів і досягнення визначеності самої системи соціального захисту населення. Мета статті: на основі теоретичного аналізу, даних соціологічних досліджень з’ясувати особливості сприйняття громадянами заходів щодо реалізації основних напрямів соціальної політики, соціального захисту населення; дати адекватну оцінку реальному станові цього питання крізь призму соціального самопочуття громадян і їх довіри до політиків. На наш погляд, заслуговує на увагу детальний розгляд вітчизняних і зарубіжних джерел наукової інформації, який належить докторові економічних наук Н. П. Борецькій. У монографії “Соціальний захист населення на сучасному етапі: стан і проблеми” [1] висвітлюється й оцінюється широке коло існуючих понять, пов’язаних із соціальним захистом населення. Основна увага зосереджується на складових змісту поняття “соціальний захист населення” та його ролі як системотвірного фактора. Н. Н. Абакумова, розглядає соціальний захист як “комплекс правових, економічних та соціальних гарантій, що забезпечують кожному працівникові право на безпечну працю, збереження здоров’я у процесі праці, економічний захист і підтримку робітників та їх сімей у разі тимчасової втрати працездатності на виробництві, медичну, соціальну і професійну реабілітацію” [2, c. 3]. За визначенням дослідниці, системотвірним фактором соціального захисту є право на безпечну працю, збереження здоров’я у процесі праці, економічний захист і підтримку робітників та їх сімей. У цьому тлумаченні бачимо відображення сутності соціального захисту людини праці відповідно до законодавства, що діє в Росії в галузі охорони праці. О. Ф. Новікова аналізує соціальний захист з позицій забезпечення соціальної безпеки, що водночас є системотвірним фактором соціального захисту: “це процес (дія), спрямований на досягнення соціальної безпеки” [3, c. 19]. В інших дослідженнях Новікової соціальний захист розглядається як “система та механізм соціально-економічних, правових гарантій, що забезпечують суспільно нормальний рівень розвитку особистості і суспільства”. Відтак, розкриваючи зміст соціально-економічної захищеності особи, дослідниця трактує соціальний захист як “діяльність щодо попередження, пом’якшення та скасування факторів соціального ризику”, а соціальну захищеність – як “стан безпеки, що свідчить про ступінь реалізації соціальних інтересів, прав, гарантій і свобод людини та можливості їх підвищення”[там само]. Група авторів (за участю Новікової) тлумачить зміст поняття “соціальний захист населення” як “комплекс заходів з виявлення чинників, що обумовлюють соціальний ризик, оцінювання і реалізації можливостей впливу на ці чинники на різних етапах їх виникнення і розвитку та забезпечення соціальних гарантій на рівні допустимого ризику для даних економічних умов суспільного розвитку” [4, c. 15]. Отже, системотвірним фактором соціального захисту є соціальні гарантії на рівні допустимого ризику в конкретних економічних умовах суспільного розвитку. Звідси випливає необхідність законодавчого закріплення державою величин (показників) допустимого ризику, що відповідають економічним умовам розвитку суспільства. Міжнародний досвід профілактики порушень здоров’я свідчить про необхідність законодавчої регламентації рівнів допустимого ризику (РДР) їх розвитку. Наприклад, у Нідерландах індивідуальний ризик щодо факторів, які не мають порогу дії і призводять до небезпечних для здоров’я наслідків, прийнятий на рівні законодавчих органів цієї країни і становить 10-8 на рік. При запровадженні заходів у галузі соціального захисту за основу слід брати Конвенції та рекомендації Міжнародної організації праці (МОП), які містять оптимальні положення та нормативи трудових прав і соціальних гарантій працівників. Ці нормативи вже діють у багатьох державах світу; їх прийняття (ратифікація) стоїть на порядку денному і в інших країнах, які хотіли б долучитися до рекомендацій МОП. Отже, у сучасній науковій літературі “соціальний захист” ототожнюється з поняттям “соціальна безпека”. Але якщо більш докладно проаналізувати співвідношення змісту цих понять, то стає очевидним, що “соціальний захист” – це процес, спрямований на досягнення соціальної безпеки. Поняттю “соціальна безпека” за змістом більше відповідає термін “соціальна захищеність”. І соціальна безпека, і соціальна захищеність – це стан, який характеризує результативність та ефективність діяльності щодо їх забезпечення. При низькому рівні соціальної захищеності виникає соціальна небезпека функціонуванню і розвиткові особи, суспільства та його окремих соціальних груп. Законодавче і нормативно-правове визначення й закріплення високого рівня прав, свобод і гарантій особи разом із забезпеченням їх практичного втілення свідчать про високий рівень соціальної захищеності населення. У державних документах соціальний захист розглядається як “захист людей, їх життя, здоров’я тощо у ситуаціях, які мають різне походження” [5, c. 11–12]. Тобто системотвірним фактором соціального захисту визнається життя і здоров’я людей у різних ситуаціях. Але в цьому понятті не визначено вид захисту, не дається розшифровка ситуацій та їх сутності. На думку Ю. Шклярського, соціальний захист – це “сукупність усіх форм, які застосовує суспільство для забезпечення захисту від ризиків захворювань, старості, для гарантування у випадку зменшення або втрати доходу”. Системотвірним фактором соціального захисту є забезпечення захисту від ризиків захворювань, у старості, а також у випадку зменшення або втрати доходу [6, c. 33]. У визначенні, запропонованому В. Д. Лагутіним, соціальний захист тлумачиться як “сукупність заходів, що здійснюються в суспільстві для забезпечення суспільно нормальних умов матеріального і духовного життя всіх членів суспільства, насамперед тих, хто не здатний самостійно забезпечити такі умови” [7, c. 318]. Тобто за системотвірний фактор взято суспільно нормальні умови матеріального і духовного життя всіх без винятку членів суспільства. На думку дослідника, нормативи (стандарти) суспільно нормальних умов матеріального і духовного життя мають розроблятися на державному рівні. Після Другої світової війни в конституціях провідних європейських країн (Німеччина, Італія, Франція) з’явилося нове поняття – “соціальна держава”, тобто держава в конституційному порядку прийняла на себе соціальну відповідальність перед своїми громадянами, і перш за все перед біднішими прошарками населення – некваліфікованими робітниками, безробітними, пенсіонерами, інвалідами. Останнім часом в окремих західних країнах набув поширення термін “соціальний захист”, змістом якого є “система різного роду заходів, що здійснюються суспільством або більш обмеженою соціальною системою для захисту своїх громадян від тих чи інших негативних впливів соціального середовища або для пом’якшення цих впливів” [8, c. 219]. Один з відомих теоретиків соціального знання, лауреат Нобелівської премії Гунар Мюрдаль запропонував своє визначення поняття “соціальний захист населення”, вклавши в його зміст систему законодавчих, економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій, рівні умови для підвищення свого добробуту за рахунок обов’язкового трудового внеску, економічної самостійності і підприємництва – для працездатного населення і створення певного рівня життєзабезпечення для непрацездатних громадян (цит за: [1, c. 22]). Однак, зауважимо, що в наведеному тлумаченні не відображено роль соціальної держави в наданні відповідних гарантій своїм громадянам. Д. В. Валов та деякі інші російські дослідники розглядають соціальний захист під кутом зору проблем соціальної політики як у широкому, так і вузькому значеннях. У першому випадку системотвірним фактором соціального захисту є соціальні права, у т. ч. й право на гідний людини рівень життя, необхідний для нормального відновлення й розвитку особистості, у другому – негативні прояви (наслідки) процесів перехідного періоду – періоду реформ і руху до ринку. Соціальний захист у вузькому значенні спрямований на здійснення заходів щодо мінімізації негативних проявів у критичний (перехідний) період ринкових реформ. Зауважимо, що в провідних країнах світу соціальний захист населення існує донині, хоч ринкові відносини там давно й успішно утвердилися. Відтак у розвинених країнах Європи та Америки система соціального захисту постійно удосконалюється на базі досягнень соціально орієнтованої економіки [8, c. 372]. Правомірним, на нашу думку, є те, що Борецька [1] розглядає соціальний захист як системне поняття. Ідеться про використання різних форм і методів соціального захисту за умови дотримання диференційованого підходу до кожної людини, кожної соціальної групи. Узагальнюючи існуючі в науковій літературі тлумачення, дослідниця дає таке визначення поняття соціального захисту: “Соціальний захист – це система соціальних та економічних прав і гарантій, що закріплюються державою і реалізуються її соціальною політикою на основі механізмів забезпечення життєвого рівня, достатнього для відтворення й розвитку особистості на всіх етапах життєдіяльності людини” [1, с. 22]. Отже, існуюча багатоваріантна спрямованість розкриття сутності й змісту поняттєвого й термінологічного апарату соціального захисту ускладнює розв’язання практичних завдань соціальної політики. Крім того, усі наведені тлумачення не розкривають соціально-психологічної сутності цього процесу, тому створення цілісної концепції соціального захисту населення є однією з найважливіших проблем, що постали наразі перед сучасним українським суспільством. Результати наукових досліджень, проведених останнім часом, свідчать, що успішне функціонування національних систем соціального захисту потребує низки передумов: передбачувана державна політика, правові ринкові інституції, економічна свобода, право власності, конкуренція та ін. Вважаємо, що особливої уваги потребують аспекти соціального самопочуття і відчуття соціальної захищеності людей. Торкаючись проблеми становлення ринкових відносин, зауважимо, що невід’ємною ознакою цього процесу є взаємодія чотирьох головних складників: капіталу, грошей, ринків праці, державного регулювання. За показники економічного успіху можна взяти щорічний приріст ВВП, низький рівень безробіття, низькі темпи інфляції, урівноваженість платіжного балансу і бюджету, що свідчить про належний рівень соціального захисту населення. Зрозуміло, що Українська держава, реалізуючи комплекс завдань економічного зростання, прагне створити необхідні передумови для розв’язання найбільш складних і назрілих проблем соціального захисту населення. Зокрема, набули чинності законодавчі акти, серед яких закони України “Про прожитковий мінімум”, “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”, “Стратегія подолання бідності”, Програма “Україна-2010” та ін. Так, передбачається удосконалення на принципах розподілу відповідальності між державою, роботодавцями і громадянами системи адресної підтримки соціально незахищених верств населення шляхом упорядкування на законодавчому рівні пільг, регулювання гарантованого мінімального сукупного доходу. Розмір останнього поступово наближатиметься до величини прожиткового мінімуму (ПМ), і на цій основі відтак реформуватиметься діюча правова база державних соціальних стандартів і нормативів. Соціальний захист населення передбачає використання різних його форм та методів з дотриманням диференційного підходу до кожної людини, сім’ї, соціальної групи. З огляду на те, що соціальні умови життя населення різних регіонів України значною мірою різняться між собою через суттєву диференціацію доходів, рівнів безробіття, розмірів споживання, показників здоров’я, передбачено реалізацію заходів з основних напрямів державної регіональної соціальної політики. Це сприяло б формуванню нових умов розвитку й посиленню ролі регіонів в утвердженні єдиних мінімальних соціальних стандартів та їх гарантованого забезпечення. На особливу увагу в нинішній соціально-економічній ситуації заслуговує аналіз основних причин недоліків соціального захисту населення (на прикладі Донецької обл.). За результатами експертної оцінки (станом на 2000 рік), серед чинників, що зумовлюють неадекватний рівень соціального захисту населення України, можна виділити два домінуючі – низькі фінансові можливості бюджету і кризову ситуацію в державі. Наступними в цьому ряду йдуть неефективна робота галузей економіки, недосконалість соціальної і податкової політики, а також відповідної нормативної бази. Більш як половина експертів вважають, що недоліки соціального захисту пов’язані з неефективною системою соціального страхування населення. Приблизно стільки ж вказують на слаборозвинені сектори середнього й особливо малого бізнесу. Основною причиною недоліків соціального захисту населення регіону експерти вважають низькі фінансові можливості державного і місцевого бюджетів, неефективне функціонування галузей економіки. Окрему групу становлять причини, близькі за рівнем своєї значущості до попередніх: кризова ситуація в державі, недосконалість соціальної і податкової політики, системи соціального страхування, слабкий розвиток у регіоні малого і середнього підприємництва, нераціональна структура управлінських органів, відсутність ефективної системи соціального захисту населення, недосконалість відповідної нормативної бази [1, c. 41]. У свою чергу результати соціологічного опитування населення, проведеного в Донецькій області 2000 р., засвідчили, що головними причинами зазначених недоліків є недосконала система управління соціальним захистом (так відповіли 53% опитаних) і загальна криза в країні (51%), тобто друга названа причина була також провідною і збігалася з даними експертної оцінки. Далі йшли причини економічного характеру: брак фінансування (на думку 34% опитаних) і стрімке зростання цін (29%). Однією з причин неналежного функціонування системи соціального захисту населення респонденти вважають недосконале законодавство (33% опитаних). Наступні три причини пов’язуються з податковою політикою держави (19% респондентів), нестачею бюджетного фінансування (13%), неефективною роботою окремих галузей економіки (12%). За даними соціологічних досліджень, проведених Донецьким інформаційно-аналітичним центром у вересні 2006 р., найбільш актуальними проблемами для Донецької області є зростання цін, інфляція (про це заявили 59% опитаних), бідність людей, низькі зарплатня та пенсії (49%), проблеми ЖКГ – низька якість послуг, високі тарифи (38%), низький рівень життя (24%), труднощі працевлаштування, зростання безробіття (11%) та ін. Оскільки соціальний захист людини є однією з найболючіших проблем нашого суспільства, то йдеться про нагальну потребу розв’язання широкого кола соціальних проблем: розвиток освіти, охорони здоров’я; гарантування соціального забезпечення; організація відпочинку трудящих; поліпшення матеріального становища громадян, сімей та уразливих соціальних груп; повноцінна соціальна допомога в разі хвороби, нещасного випадку і безробіття тощо. Слід відновити наукові дослідження у цій сфері й зробити їх основою для прийняття управлінських рішень як на рівні регіонів, так і держави в цілому. Щоб визначити пріоритети політичних сил у цій сфері, ми скористалися програмними документами політичних партій (блоків), що брали участь у виборах до Донецької обласної ради в 2006 р. Ідеться про ті розділи документів, які безпосередньо присвячені питанням соціального захисту населення і були свого часу опубліковані в місцевій пресі [9]. З погляду підходів учасників перегонів до розв’язання соціальних питань усі програмні документи можна умовно поділити на такі групи: 1) “лозунгова” – у програмах в основному викладено лозунги-звернення до громадян; 2) “загальна” – у програмах у загальних рисах представлено основні проблеми суспільства; 3) “конкретна” – у програмах висвітлено шляхи розв’язання соціальних проблем. Додаткову, четверту, групу складають змішані програми із загальними питаннями та пропозиціями. З огляду на наведені вище результати аналізу можна зробити висновок, що пріоритетними – першого рівня – напрямами соціальної політики та соціального захисту політичні партії вважають: проблеми освіти та охорони здоров’я; захист сім’ї, жінок, дітей і молоді; пенсійне забезпечення; будівництво і державне кредитування житла, у т. ч. для молоді та соціально незахищених верств населення; екологічні проблеми; житлово-комунальну сферу та послуги; створення і збереження робочих місць; працевлаштування молоді; підвищення доходів, рівня добробуту, заробітних плат; правове регулювання соціальної сфери (у т. ч. затвердження Трудового кодексу); розвиток культури. Другий рівень проблем складають такі: підтримка товаровиробника, підприємств малого та середнього бізнесу; захист інвалідів; податкова політика; соціально орієнтована політика держави; розвиток фізичної культури та спорту; профілактика дитячої злочинності, безпритульності, негативних проявів у дитячому та молодіжному середовищі; зниження рівня безробіття; розвиток науки; захист селянства; “компенсаційні” захисні механізми (пільги, кредитування); система оплати праці. До третього рівня віднесено такі проблеми: організація відпочинку; розвиток духовної сфери; захист військовослужбовців; оновлення влади, система перепідготовки кадрів; повернення заощаджень громадян; соціальне обслуговування та надання допомоги малозабезпеченим; залучення інвестицій; формування середнього класу; відповідальність влади, прийняття управлінських рішень щодо соціальних питань. За основу такого розподілу було взято частоту згадувань цих чинників у програмних документах політичних партій. Порівняльний аналіз результатів соціологічних досліджень, проведених у 2000 р., і переліку першочергових питань соціальної сфери в програмних документах партій свідчить про зміну пріоритетності чинників соціального життя громадян упродовж останніх п’яти років. У ході аналізу констатувалося, що системна криза суспільства в Україні кінця 90-х – початку 2000-х років призвела до значного ослаблення соціальної захищеності громадян, помітного зниження рівня їх соціальної безпеки, посилення відчуття ненадійності людського існування. Небувалої гостроти набула проблема виживання людини в умовах екстремальних навантажень – економічних, соціальних, політичних та екологічних. Соціологічне дослідження (2000 р.) стосовно різних аспектів соціального захисту свідчить, що за попередні два роки значне погіршення економічного стану відмітили 30% респондентів; дещо погіршився стан життя 24%; приблизно у п’ятої частини випробуваних він залишився без змін. І лише у 6% опитаних життя істотно поліпшилося, а 18% оцінили зміни як незначне поліпшення. Отже, відношення частки населення, яке вважає, що життя погіршується, до частки громадян, які констатують позитивні зміни, становить 2,3 рази, що свідчить про негативний характер відносного показника. Серед чинників такого становища називалися недостатній розвиток у регіоні малого і середнього підприємництва, нераціональна структура управлінських органів та відсутність ефективної системи соціального захисту населення, недосконалість відповідної нормативної бази. Результати соціологічного опитування населення засвідчили, що головними причинами виявлених недоліків соціального захисту є недосконала система управління системою соціального захисту (53% опитаних) і загальна криза в країні (51%). Далі йшли причини економічного характеру – брак фінансування й стрімке зростання цін. У цьому ж ряду причин стоїть, на думку громадян, недосконале законодавство. Деякі причини опитані пов’язують з податковою політикою держави, бідністю державного бюджету, неефективною роботою окремих галузей економіки. На жаль, у 2006 р. думка мешканців Донецької області мало змінилася на краще: 43% опитаних впевнені, що ситуація останнім часом у країні суттєво не змінилася, 35% вважають, що вона змінилася в бік погіршення. І тільки кожний десятий показав себе оптимістом. Аналіз розглянутих програмних заяв політичних партій дає підстави для припущення, що зміна пріоритетів у соціальній сфері і висування на перші позиції питань освіти, охорони здоров’я, сім’ї, будівництва житла, підвищення доходів, рівня добробуту, заробітньої платні – це складові зміни в соціально-економічній ситуації за останні п’ять років, з одного боку, а з другого – реальна дія деяких механізмів здійснення соціальної політики, які передбачають фінансове, правове та інформаційне забезпечення програм соціальної політики. Звісно, що це тільки верхівка айсберга проблем, які треба вирішувати і науковцям, і практикам. І в першу чергу це стосується механізмів реалізації соціальних питань. Ідеться також про одну з ключових соціально-психологічних категорій, що характеризує суб’єктивний стан суспільства: те, як почувається людина як член цієї суспільної системи або конкретної соціальної групи; наскільки правильним і справедливим видається їй власне місце в даному суспільстві (групі); наскільки вона задоволена тим, що отримує від суспільства і що дає йому сама. Важливим, на наш погляд, є те, що соціальне самопочуття як інтегральний показник має охоплювати основні сфери соціальної життєдіяльності людини. Висновки. Отже, успіх політиків, повноваження яких визначаються під час виборів, значною мірою залежить від уміння завоювати довіру громадян. В умовах загальної кризи довіри в різних сферах життя українського суспільства це завдання, безперечно, є досить складним. І насамперед, коли йдеться про соціальну сферу. Такий розвиток ситуації викликає занепокоєння, оскільки може настати розчарування громадян функціонуванням всієї політичної системи, відчуження від неї значної частини населення країни. Достовірний аналіз соціально-психологічних чинників під кутом зору соціальної політики та соціального захисту населення має базуватися на науково обґрунтованих стратегіях та адекватних засобах, що дало б змогу розробити практичні рекомендації для суб’єктів політики. Реалізація означених напрямів сприяла б оздоровленню психологічного самопочуття різних соціальних груп українського суспільства. Література 1. Борецька Н.П. Соціальний захист населення на сучасному етапі: стан і проблеми: Монографія. – Донецьк: Янтра, 2001. – 352 с. 2. Абакумова Н.Н. К вопросу о социальной защите человека труда в России // Проблеми праці, економіки та моделювання: Зб. наук. пр. – Хмельницький: НВП Евріка, 1998. – Ч. 1. – С. 3–4. 3. Новікова О.Ф. Соціальна безпека: організаційно-економічні проблеми і шляхи вирішення. – Донецьк: ІЕП НАН України, 1997. – 459 с. 4. Социальные проблемы: оценка и пути решения / О. Ф. Новикова, А. И. Амоша, И. Н. Новак и др. – К.: Наук. думка, 1995. – Кн. 2. Социальная политика. – 102 с. 5. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України // Урядовий кур’єр. – 1997. – № 21–22. – С. 11–12. 6. Шклярський Ю. Соціальний захист в економічній структурі суспільства // Соц. захист. – 1998. – № 8. – С. 33–40. 7. Лагутін В.Д. Людина та економіка: соціоекономіка: Навч. посібник для вузів. – К.: Просвіта, 1996. – 416 с. 8. Социальный менеджмент: Учеб. для вузов / С. Д. Ильенко, В. Н. Журавлева, Л. Л. Козлова и др. / Под ред. С. Д. Ильенко. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1998. – 271 с. 9. Передвиборні програми політичних партій (блоків), громадських організацій, що брали участь у виборах депутатів Донецької обласної ради 2006 р. // Жизнь. – 2006. – № 32–41. ПРОБЛЕМА АГРЕССИИ В СЛУЖЕБНЫХ ОТНОШЕНИЯХ И. А. Фурманов, г. Минск (Беларусь) Дається визначення поняття “агресія на робочому місці”, розглядаються форми відкритої і прихованої агресії. Пропонуються шляхи створення безпечної обстановки на робочому місці. Ключові слова: агресія на робочому місці, службові стосунки, відкрита агресія, прихована агресія, професійні норми поведінки. Дается определение понятия “агрессия на рабочем месте”, рассматриваются формы открытой и скрытой агрессии. Предлагаются пути создания безопасной обстановки на рабочем месте. Ключевые слова: агрессия на рабочем месте, служебные отношения, открытая агрессия, скрытая агрессия, профессиональные нормы поведения. There is a definition provided for the term “aggression at workplace” and types of open and hidden aggression are studied. Research suggests the ways of creating a secure working environment. Key words: aggression at workplace, working relations, open aggression, hidden aggression, professional and ethical behavior standards. Проблема. В последнее время в средствах массовой информации и научной литературе стали появляться сообщения о драматических случаях проявления насилия на рабочем месте, в служебных отношениях. Например, при проведении опроса в одной из организаций 44,5% респондентов сообщили о совершении агрессивных действий против сослуживца, 31,4% – против начальника и 26,8% – против подчиненного [1]. Это, с одной стороны, свидетельствует о некотором общественном беспокойстве по поводу проблемы возрастающей агрессивности в производственных отношениях. Однако, с другой стороны, появление подобных материалов позволяет получить интересную информацию о реальных и потенциальных причинах насилия на рабочем месте. Есть основания полагать, что описанные случаи представляют собой лишь “вершину айсберга”. Оценить причины и распростра- ненность агрессии на рабочем месте можно лишь тогда, когда будут изучены все действия агрессора, даже те, которые скрыты от жертвы. Цель статьи: дать определение понятия “агрессия на рабочем месте”; рассмотреть типы и диагностические критерии проявления агрессии в служебных отношениях; определить меры по ее контролю и предотвращению. Агрессия на рабочем месте определяется как любая форма поведения, связанная с причинением вреда или ущерба сотрудникам или организации в целом [2]. Выделяют три главных типа агрессии на рабочем месте [3]: выражение враждебности, обструкционизм и открытая агрессия (табл.). Таблица Типы и диагностические критерии проявления агрессии в служебных отношениях Выражение враждебности Обструкционизм Открытая агрессия Антагонистические действия вербального или символического характера Действия с намерением затруднить или воспрепятствовать выполнению работы сотрудника или руководителя Действия, которые можно охарактеризовать как насилие на рабочем месте 1. Распространение ложных слухов (сплетен) о ком-то. 2. Пристальные, неприличные взгляды или неприятные гримасы. 3. Дискредитация, принижение чьего-то мнения в глазах других людей. 4. Замечания и скрытые угрозы. 5. Ограничение попыток сотрудников возразить против ложных обвинений, выдвинутых против них. 6. Сексуальные преследования вербального характера (реплики, намеки, шутки). 7. Действия в превосходящей или снисходительной манере, щеголянье статусом. 8. Критика или нападение на чьего-то протеже. 9. Потворствование распространению ложных слухов о других сотрудниках. 10. Преднамеренный уход с рабочего места, когда другие сотрудники входят в помещение. 11. Обесценивание, публичное осмеяние других или результатов их работы. 12. Сообщение руководству “заведомо ложной”, несправедливой информации о других. 13. Демонстрация негативных или непристойных жестов другим людям. 14. Несправедливо негативное оценивание выполнения работы. 15. Прерывание других, когда они говорят. 1. Отказ в возможности повторного обращения по телефону или нереагирование на служебные записки. 2. Намеренное замедление работы (саботаж). 3. Намеренное опоздание на совещания, которые назначают другие сотрудники. 4. Открытое сопротивление или блокирование рабочей активности других сотрудников. 5. Создание препятствий в предоставлении информации, необходимой другим сотрудникам. 6. Необоснованное, расточительное расходование средств, необходимых другим сотрудникам. 7. Побуждение других сотрудников замедлить (приостановить) действия, существенно значимые для них. 8. Утаивание информации о действительной опасности или предполагаемых трудностях работы. 9. Отказ в обеспечении необходимыми средствами или оборудованием. 10. Отказ отстаивать или защищать проекты и предложения других сотрудников. 1. Физические атаки или нападения. 2. Воровство или причинение ущерба личной собственности других сотрудников. 3. Уничтожение или намеренное причинение ущерба имуществу организации (компании), которое необходимо для работы другим сотрудникам. 4. Нападение с использованием оружия. 5. Угрозы совершения физического насилия. 6. Препятствование действиям, которые защитили бы благосостояние или обеспечили бы безопасность других сотрудников. 7. Кража или сокрытие имущества организации (компании), необходимой для работы другим сотрудникам. 8. Уничтожение информации (электронной почты, сообщений, корреспонденции), необходимых для работы другим сотрудникам. Выражение враждебности представляет собой вербальные или символические по своей природе действия и включает вербальные нападки, негативную мимику и пантомимику. Обструкционизм – действия, нацеленные на создание препятствий сотрудникам или руководителям в исполнении ими своих служебных обязанностей. Например, к таким действиям можно отнести некоторые акты проявления скрытой агрессии – отказ в возможности повторного телефонного звонка, нереагирование на приказы, служебные записки и докладные, отказ в помощи, средствах или информации. Открытая агрессия включает действия, обычно связанные с насилием на рабочем месте (физическое нападение, воровство, причинение ущерба собственности и, наконец, убийство). Выражение враждебности и обструкционизма можно отнести к психологической агрессии, тогда как открытую агрессию – к категории физической агрессии. Известно, что когда человек планирует совершить агрессивные действия в отношении других, он учитывают степень опасности самому стать жертвой [4]. Поэтому совершенно естественно, что он стремится, причинив максимальный вред жертве, минимизировать опасность ответной агрессии в свой адрес. Такая стратегия, которую часто называют скрытой, или косвенной, агрессией, действительно позволяет причинить вред более завуалировано и тонко [5]. Проявлению скрытой агрессии способствуют и некоторые другие условия. Во-первых, контактируя на рабочем месте достаточно часто и регулярно, сослуживцы могут легко установить источник агрессии, а это значительно увеличивает вероятность возмездия [6]. Во-вторых, открытое проявление агрессии абсолютно лишено анонимности, которая, по некоторым данным, относится к факторам, усиливающим агрессию [7]. В-третьих, открытое проявление агрессии в рабочих условиях всегда предполагает присутствие “лишних” свидетелей. Это часто и заставляет агрессора использовать формы поведения, позволяющие скрывать от жертвы и других людей истинные намерения и, следовательно, избежать осуждения подобных действий [8]. Все вместе это и определяет предпочтение в использовании актов скрытой агрессии на рабочем месте. Многолетние исследования показывают, что причиной агрессивного поведения на рабочем месте является широкий диапазон социальных, ситуативных, экологических, когнитивных и личностных факторов [9; 10; 11]. Одним из факторов, провоцирующих агрессию на рабочем месте, является ощущение несправедливости. Исследования показывают, что людей часто сильно волнует степень справедливости, которую проявляют по отношению к ним окружающие [12; 13; 14]. Действительно, в рабочей обстановке люди бывают очень чувствительны к даже незначительным отклонениям от того, что они рассматривают как “справедливое обращение”. Это относится и к результатам, которые они достигают (дистрибутивная справед- ливость), и к условиям, определяющим получение этих результатов (процедурная справедливость). Достаточно часто в ситуации, воспринимаемой как несправедливая, люди совершают действия, которые можно квалифицировать как разрушение собственности, воровство, саботаж или агрессия. В некоторых исследованиях отмечалось, что многие работники мотивировали свои агрессивные действия желанием “свести счеты” с начальником или руководителем организации за несправедливое отношение с ними. В связи с этим ощущение сотрудником несправедливости считается одной из главных причин агрессии на рабочем месте [6; 15; 16; 17]. Другим важным фактором, стимулирующим возникновение агрессии на рабочем месте, является состояние фрустрации, возникающее у человека, когда другие люди препятствуют ему в достижении поставленной цели. Особенно рельефно этот фактор проявляется в ситуациях, когда срыв планов связывается с намеренными и несправедливыми действиями других сотрудников или начальника. В условиях организации фрустрация (по-видимому, потому что она воспринимается как результат намеренных и несправедливых действий) приводит к усилению агрессии против других, межличностной враждебности, саботажу, забастовкам, воровству, замедлению работы и “отлыниванию” от нее [6]. Сильная дифференциация сотрудников организации (например, по возрасту, полу, физическим и интеллектуальным способностям) также может приводить к усилению напряженности, снижению межличностной привлекательности и, как следствие, к конфликту и взаимной агрессии. Возникновению агрессии на рабочем месте способствуют и профессиональные нормы поведения. Например, в исследовании, проведенном американскими психологами, отмечается, что 75% работников тюрьмы, 59% работников службы здравоохранения, 48% конторских служащих и 41% рабочих сообщили об использовании вербальной агрессии (брани, ругани, оскорблений). Интересно, что низкий процент рабочих, как отмечают ученые, объясняется тем, что, считая такой способ коммуникации нормативным, рабочие редко обращают на него внимание. Агрессия может быть просто частью культуры организации (выживает сильнейший, поэтому “Не зевай!”) или частью имиджа, “крутизны” сотрудника. Кроме того, изменение рабочих отношений, например, перевод сотрудника с выполнения постоянных на выполнение временных поручений, также может привести к напряженности отношений. Сюда же можно отнести и снижение расценок при сверхпроизводительном труде [18]. Не менее важным фактором усиления агрессии на рабочем месте является склонность к определенному типу поведения. Поведение типа А характерно для людей тревожных, нетерпеливых, напористых, враждебных, склонных к конкуренции. Поведение типа В отличает людей спокойных, уравновешенных, дружелюбных, тяготеющих к сотрудничеству. Исследования показывают, что люди, склонные к поведению типа А, демонстрировали более высокий уровень межличностной раздражительности и чаще реагировали агрессивно на различные формы провокации, чем люди, склонные к поведению типа В [там же]. Кроме того, личности с типом поведения А чаще воспринимают и реагируют на других людей как на “препятствия”, которые мешают им добиться поставленных целей [19]. Причиной увеличения агрессивности работников может стать целый ряд социально-экономических факторов, таких как сокращение штатов, увеличение рабочей нагрузки, сокращение бюджета или финансирования работы, снижение заработной платы, изменение штатного расписания или переструктурирование организации, использование компьютеров для контроля за качеством продукции, а также условия труда (жара или холод, скученность, слабое освещение, спертый воздух, высокий уровень шумов). Большинство исследований показывают, что в среднем мужчины более агрессивны, чем женщины [20; 21]. Эти исследования также дают важную информацию о факторах, которые сдерживают и регулируют агрессивные отношения. В этом плане были обнаружены более значимые различия между мужчинами и женщинами при агрессии, которая вызывает боль или причиняет физический ущерб (физическая агрессия), чем при агрессии, которая приводит к пси- хологическому или социальному вреду (психологическая агрессия). Также было выявлено, что половые различия в проявлении агрессии уменьшаются с усилением действия провоцирующих факторов. Кроме того, зафиксировано, что мужчины и женщины по- разному представляют последствия агрессивных действий. В частности, женщины сильнее по сравнению с мужчинами тревожатся, что совершенные ими агрессивные действия причинят ущерб жертве агрессии, заставят их потом чувствовать себя виновными и значительно усилят опасность возмездия. Это очень важно, так как в целом считается, что страх осуществления возмездия является значимым фактором, определяющим различия в склонности мужчин к открытой, а женщин – к скрытой агрессии. Общая закономерность, что мужчины более агрессивны, чем женщины остается справедливой и для агрессии на рабочем месте. Например, при исследовании финских рабочих было установлено, что уровень как открытой, так и скрытой агрессии был значительно выше на тех рабочих местах, где преобладали мужчины, чем там, где преобладали женщины [22]. В другом исследовании американских служащих спрашивали об их участии в той или иной форме агрессии на рабочем месте: мужчины сообщали об участии в агрессивных действиях на рабочем месте значительно чаще, чем женщины [3]. Вместе с тем различия в агрессивности между мужчинами и женщинами зависят от предпочитаемого типа агрессивных действий [21]. Они больше в случае физической агрессии, чем при психологи- ческой. Однако эта закономерность не наблюдается в тех организациях, где проявления открытой агрессии на рабочем месте регламентированы нормативными и правовыми актами. И, наоборот, половые различия в проявлениях физической и психологической агрессии будут существенными в тех рабочих группах, где норма- тивное давление против агрессивных действий сотрудников является слабым. Сравнительно низкое нормативное давление против проявлений открытый агрессии может также объяснить, почему мужчины и женщины не так сильно отличаются по этой категории насильственных действий. Естественно, что в тех организациях, где нормативное давление против физической агрессии регламентировано в меньшей степени, мужчины могут отдавать предпочтение этим способам действий, тогда как женщины – более скрытым способам, типа обструкционизма. Однако как только нормативное давление против проявления открытой агрессии увеличивается, мужчины чаще отдают предпочтение использованию “женских”, скрытых форм выражения агрессии. Это имеет важное практическое значение для регуляции агрессивного поведения на рабочем месте, замены открытых форм проявления агрессии на альтернативные. Важную роль в регуляции агрессии на рабочем месте играют и такие факторы, как соотношение ожидаемых затрат и выгод агрессии [20; 21] и самоконтроль агрессии [23]. Было установлено, что ожидаемые затраты и выгоды определяют половые различия в выражениях враждебности. В частности, ожидания меньшего количества затрат и большего количества выгод были связаны с более высоким уровнем выражения враждебности. Ожидаемая выгода была единственным регулятором реакций обструкционизма и открытой агрессии. Ожидаемые затраты играют важную роль в регуляции агрессии на рабочем месте, особенно для таких ее типов, как обструкционизм и открытая агрессия. Это свидетельствует о том, что мужчины по сравнению с женщинами чаще используют агрессию стратегически, чтобы добиться необходимых результатов на работе. Это согласуется с исследованиями, которые отмечают, что мужчины предпочитают описывать свою агрессию в инструментальных терминах, а также с тем, что мужчины для объяснения собственной агрессии чаще используют рационализацию, а не мысленное взвешивание затрат или выгод их агрессивных действий [24; 25]. Большой интерес вызывает изучение роли самоконтроля в регуляции агрессии. В частности, было определено, что мужчины и женщины примерно в равной степени способны контролировать собственные агрессивные импульсы в разнообразных рабочих ситуациях. Разные способности к самоконтролю определяют тип агрессии, который может быть использован на рабочем месте: низкий уровень самоконтроля коррелирует с вовлеченностью в открытые формы проявления агрессии на рабочем месте, а при высоком предпочтение отдается скрытым формам агрессии. Это позволяет предположить, что в регулировании агрессии на рабочем месте первенство принадлежит не столько рациональному, сколько импульсивному и экспрессивному компонентам регуляции поведения. Выводы. Таким образом, хотя на возникновение агрессии на рабочем месте влияет целый ряд факторов, представляется возможной реализация определенных действий, предотвращающих или контролирующих ее проявление. В первую очередь, это тщательный подбор персонала. Известно, что некоторые люди предрасположены реагировать агрессивно даже на незначительные провокации, и выявить их до приема на работу не составляет большого труда. Во- вторых, это скрининг персонала. Здесь главная задача состоит не в “слежке”, а в фиксации всех проявлений агрессии – и не только на рабочем месте, но и в семейных и неформальных отношениях. Например, многие западные компании привлекают психологов для тестирования сотрудников и идентификации лиц, склонных к проявлению агрессии. Другие при приеме на работу проводят с претендентом собеседование, в котором наряду с другими вопросами выясняется отношение к несправедливости и реакция на нее. В- третьих, это создание безопасной обстановки на рабочем месте и в организации. В четвертую очередь, необходимо сделать так, чтобы ненасильственные, поддерживающие отношения и справедливое обращение стали нормой поведения во взаимоотношениях между сотрудниками как по “вертикали”, так и по “горизонтали”. Как уже отмечалось, важное значение имеют и комфортные условия труда. И, наконец, последнее, это обучение персонала. Здесь важную роль играет научение сотрудников навыкам распознавания собственного гнева, идентификации причин возбуждения, напряжения и фрустрации, контроля и управления агрессией. Особенно важна такая психологическая компетентность для профессий типа “человек– человек”, т. е. профессий, связанных с социальной коммуникацией. Литература 1. Фурманов И. А. Проблема агрессии на рабочем месте // Психология и социология в бизнесе: актуальные проблемы современности: Материалы I Междунар. конгр. – Минск: Бестпринт, 2005. – С. 172–173. 2. Robinson S. L., Greenberg J. Employees behaving badly: Dimensions, determinants, and dilemmas in the study of workplace deviance // Cooper C.L., Rousseau D.M., editors. Trends in organizational behavior. – New York: John Wiley & Sons, 1998. – P. 1–30. 3. Baron R. A., Neuman J. H., Geddes D. Social and Personal Determinants of Workplace Aggression: Evidence for the Impact of Perceived Injustice and the Type A Behavior Pattern // Aggr. Behav. – 1999. – Vol. 25. – P. 281–296. 4. Bjorkqvist K., Osterman K., Hjelt-Back M. Aggression among university employees // Aggr Behav. – 1994. – № 20. – P. 173–184. 5. Bjorkqvist K., Lagerspetz K. M. J., Kaukiainen A. Do girls manipulate and boys fight? Developmental trends in regard to direct and indirect aggression // Aggr. Behav. – 1992. – № 18. – P. 117–127. 6. Baron R. A. Reducing aggression and conflict: the incompatible response approach or why people who feel good usually won't be bad // Brannigan G.G., Merrens M.R., editors. The undaunted psychologist. In Philadelphia: McGraw Hill, Inc., 1993. – P. 203–218. 7. Prentice-Dunn S., Rogers R. W. Deindividuation and the self-regulation of behavior // Paulus P.B., editor. Psychology of group influence. – 2nd edition. – Hillsdale. – N.J.: Lawrence Erlbaum Associates, 1989. – P. 87–109. 8. Borden R. J. Witnessed aggression: influence of an observer's sex and values on aggressive responding // J. Pers. Soc. Psychol. – 1975. – № 31. – P. 567–573. 9. Anderson C. A., Anderson K. B., Deuser W. E. Examining an affective aggression framework: weapon and temperature effects on aggressive thoughts, affect, and attitudes // Pers. Soc. Psychol: Bull. – 1996. – № 22. – P. 366–376. 10. Cohn E. G, Rotton J. Assault as a function of time and temperature: a moderator-variable time-series analysis // J. Pers. Soc. Psychol. – 1997. – № 72. – P. 1322–1334. 11. Pihl R. O., Lau M. L., Assaad J. M. Aggressive disposition, alcohol, and aggression // Aggr. Behav. – 1997. – № 23. – P. 11–18. 12. Cropanzano R. Justice in the workplace: approaching fairness in human resource management. – Hillsdale, N.J.: Lawrence Erlbaum Associates, 1993. 13. Greenberg J. The social side of fairness: interpersonal and informational classes of justice // Cropanzano R., editor. Justice in the workplace: approaching fairness in human resource management. – Hillsdale, N.J.: Lawrence Erlbaum Associates. – 1993. – P. 79–103. 14. Lind E. A., Tyler T. R. The social psychology of procedural justice. – New York: Plenum Press, 1988. 15. Folger R., Baron R. A. Violence and hostility at work: a model of reactions to perceived injustice // VandenBos G.R., Bulatao E.Q., editors. Violence on the job: identifying risks and developing solutions. – Washington, D.C: American Psychological Association, 1996. – P. 51–85. 16. Kinney J. A. Violence at work: How to make your company safer for employees and customers. – Englewood Cliffs, N.J: Prentice Hall, 1995. 17. Skarlicki D. P., Folger R. Retaliation in the workplace: the roles of distributive, procedural, and interactionaljustice // J. Appl. Psychol. – 1997. – № 821. – P. 434–443. 18. Baron R. A. Personality and organizational conflict: Effects of the Type A behavior pattern and self-monitoring // Organizational Behavior and Human Decision Processes. – 1989. – № 44. – P. 281–296. 19. Contrada R. J. Type A behavior, personality hardiness, and cardiovascular response to stress // J. Pers. Soc. Psychol. – 1989. – № 57. – P. 895–903. 20. Bettencourt B. A., Miller N. Gender differences in aggression as a function of provocation: a meta-analysis // Psychol: Bull. – 1996. – № 119. – P. 422–447. 21. Eagly A. H., Steffen V. J. Gender and aggressive behavior: A meta-analytic review of the social psychological literature // Psychol: Bull. – 1986. – № 119. – P. 410–421. 22. Kaukiainen A., Salmivalli C., Bjoerkqvist K. Overt and covert aggression in work settings in relation to the subjective well-being of employees // Aggr Behav – 2001. – № 27. – P. 360–371. 23. Kendall P. C., Wilcox L. E. Self-control in children: Development of a rating scale // J. Consult. Clin. Psychol. – 1979. – № 47. – P. 1020–1029. 24. Archer J., Haigh A. M. Do beliefs about aggressive feelings and actions predict reported levels of aggression? // Br. J. Soc. Psychol. – 1997. – № 36. – P. 83–105. 25. Campbell A., Muncer S. Sex differences in aggression: Social representations and social roles // Br. J. Soc. Psychol. – 1994. – № 33. – P. 233–240. СОЦИАЛЬНО-ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ КУЛЬТОВ “НОВОГО ВРЕМЕНИ” Е. К. Агеенкова, Минск (Беларусь) Висвітлено соціально-психологічні аспекти діяльності культів “нового часу” (КНЧ) та їх наслідки. Показано явно негативні сторони діяльності цих культів, насамперед їх спрямованість на руйнування традиційної культури і науки. Ключові слова: культи “нового часу”, неомістицизм, маніпу- лювання свідомістю. Освещены социально-психологические аспекты деятельности культов “нового времени” (КНВ) и их последствия. Показаны явно негативные стороны деятельности этих культов, прежде всего их направленность на разрушение традиционной культуры и науки. Ключевые слова: культы “нового времени”, неомистицизм, манипулирование сознанием. The article dwells upon socio-psychological aspects of New Age movement (NAM) activity and its effects. There are examples of clear negative evidence of the cults operations; in the first place, their focus on destruction of traditional culture and science. Key words: New Age Movement, neo-mysticism, psychological manipulation. Проблема. Одним из тревожных явлений современности является широкое распространение как во всем мире, так и в СНГ так называемых культов “Нового времени” (КНВ), синонимичными понятиями которых являются “New Age” (Нью эйдж, или НЭ), “секта”, “неокульт”, “неомистицизм”. Движение НЭ на современном этапе – это одновременно и массовое сознание, и множество так называемых “учителей”, и разнородные организации с численностью от нескольких человек до нескольких тысяч, проповедующие исключительно особые “новые знания”. Под понятие КНВ часто подводится более широкий спектр явлений, не имеющих явно религиозного оттенка. Весьма распространенным в аутентичных источниках КНВ является понятие “новое мышление”, подразумевающее как определенную форму ментальности человека “Новой эпохи”, так и “новую методологию” якобы “научных исследований”. В понятие КНВ сектоведы часто включают такие явления, как “психокульт”, “психологические группы”, “многоуровневый маркетинг”. Многие исследователи, объединяя этот широкий круг новых социальных явлений, определяют его одним понятием – манипулирование сознанием [1]. Причем в современном мире имеет место манипулирование большими массами людей. Не поддается учету то количество средств, которые на добровольных началах были отданы за липовые услуги по “приобщению к посвященным”, сближению с “космической иерархией”, приобретению “сверхвозмож- ностей”, “духовному развитию”, “излечению” от недугов и порч. Цель статьи: освещение социально-психологических аспектов культов “Нового времени”, а также связанного с ними широкого спектра социальных явлений, которые исследователи объединяют одним понятием – манипулирование сознанием. В Постановлении о сектах, принятом Европейским парламентом в 1996 г., отмечено, что деятельность сект превратилась в постоянно расширяющийся феномен, который в различных формах можно наблюдать по всему миру. При этом указывается, что во многих организациях подобного типа постоянно нарушаются права человека и совершаются преступные деяния, как-то: жестокое обращение с людьми, сексуальные домогательства, незаконное лишение свободы, торговля людьми, подстрекательство к насилию, распространение расистских воззрений, уклонение от уплаты налогов, незаконное перемещение капиталов, торговля оружием и наркотиками, нарушение трудового законодательства, незаконная врачебная деятельность [2]. Феномен КНВ наблюдается во всем мире. Во многих странах уже предпринимаются определенные усилия, чтобы его контроли- ровать. Однако правовое регулирование этого вопроса обычно упира- ется в явление “добровольности” участия в культах и отказа от пре- тензий к ним, что дает основание их идеологам опираться на принцип свободы совести. При этом необходимо учитывать, что к настоящему времени по сравнению, например, с периодом 90-х годов прошлого столетия уже изменились формы функционирования этих культов. Во-первых, деятельность многих из них стала неявной. Организации при наличии многоступенчатости посвящения декларируют деятельность, осуществляемую только на ее первых уровнях, где она выглядит достаточно безобидной. Такой вполне благопристойной деятельностью прикрывались, как оказалось, даже некоторые террористические исламистские организации на Кавказе. В тех республиках, где произошло усиление законодательства в области религиозной деятельности, например, в Беларуси, многие организации КНВ, чтобы “не светиться”, находят новые формы регистрации своей деятельности. Во-вторых, распространились организации с нефиксированным членством. При такой форме функционирования организации, как таковой, формально не существует. Периодически в регион приезжает некий “специалист” и проводит там нечто вроде семинаров, лекций, тренингов, через которые пропагандирует “новые знания”. Хотя культовая организация при этом не создается, однако в этом регионе происходит нарастание числа последователей как этих “специалистов”, так и КНВ в целом. В Беларуси весьма популярны такие пропагандисты, как Клюев, Верищагин, Норбеков, Свияж, Жихаренцев. В-третьих, увеличивается число случаев, когда пропагандой вероучений КНВ среди доверенных им лиц занимались учителя, психологи, врачи, бизнесмены [3]. В-четвертых, в КНВ используется весь спектр известных приемов психологического влияния и манипулирования, что создает эффект “свободы выбора” у неофитов. Еще одним из препятствий серьезному подходу к КНВ является отнесение их деятельности к невинным чудачествам, достойным внимания лишь психиатров. Однако, анализируя деятельность КНВ в США в 70-е годы прошлого века, Л. Н. Митрохин отметил, что только по прошествии некоторого времени американское общество пришло к обескураживающему выводу о наличии в государстве уже более тысячи этих организаций, объединяющих в своих рядах 3–4 миллиона человек [4]. Колоссальный размах деятельности “Белого братства” в СССР и секты “Фалунь-гун” в Китае вынудил власти этих стран применить силу для прекращения их функционирования. В Постановлении о сектах Европейский парламент призывает “позаботиться о том, чтобы суды и полицейские власти действенно ис- пользовали существующие на национальном уровне правовые акты и инструменты, а также активно и более тесно сотрудничали друг с дру- гом, особенно в рамках Интерпола, для того чтобы противостоять на- рушениям основных прав, ответственность за которые несут секты” [5]. В своем итогом документе “Незаконная деятельность сект” Комитет по юридическим делам и правам человека при Совете Европы отметил, что свобода совести и религии гарантирована статьей 9 Европейского соглашения по правам человека. Тем не менее, деятельность групп религиозной, эзотерической или спиритической природы должна соответствовать принципам демократических обществ [6]. В связи с этим выявление особенностей деятельности каждой отдельной организации КНВ требует участия хорошо подготовленного специалиста-сектоведа. В ином случае деструктивность КНВ в связи с ее завуалированностью в большинстве случаев не подпадает под действие правовых актов. По нашому мнению, чтобы успешно противостоять влиянию КВН, необходимо знать их истоки и те особенности, которые выделяют их как специфический вид общественного сознания. Местом зарождения КНВ считаются США, началом их становления – 60-е годы XX ст. Исследователи отмечают, что к середине 70-х годов Америка, а за ней и Западная Европа заполнились пророками, претендующими на знание абсолютной истины и предлагающих свои услуги в спасении как отдельных граждан, так и всего человечества [4; 6]. По мнению американского сектолога Д. Маршалла [7], неомистицизм стал массовым движением в Америке между 1978 и 1984 годами. Он указал, ссылаясь на опрос общественного мнения, что в 1989 г. 42% американцев заявляло о своих контактах с умершими, 67% – были связаны с оккультизмом, 58% верили в перевоплощение, 60% были заражены отдельными аспектами восточной религии, 14% одобряли деятельность медиумов-спиритов и контактеров, около 50% верили, что Землю посещали инопланетяне, численность последователей “Нового века” достигала более 60 млн. человек, или 1/4 населения США. По данным Б. Зуддерманна [8], 10% всех книг, выпускаемых в Германии, издаются эзотерическими обществами оккультистов. Почти половина молодых немок верит в астрологию. В 1972 г. в США насчитывалось около ста тысяч зарегистрированных ведьм, из них в одном Лос-Анжелесе – десять тысяч. В 1966 г. в Лос-Анжелесе была открыта первая сатанинская церковь, и через три года она имела уже около 3000 прихожан. В 1975 г. во Франции были зарегистрированы две тысячи оккультных организаций. Известно, что распространение христианства в Европе не привело к полному исчезновению старых языческих верований, традиций и народной практической магии. Возрастающие контакты со странами Востока также способствовали ассимиляции наиболее доступных их верований населением Запада и созданию новых интегрированных вероучений. Поэтому периодически возникали движения и общества: манихеи, розенкрейцеры, тамплиеры, иллюминаторы, масоны и др., формировавшие новые для своего времени верования, базисом которых были христианские, восточные и языческие вероучения. Однако основной особенностью этих обществ была их закрытость и ступенчатость посвящений. Важной же особенностью современных КНВ является массовость. Основополагающее влияние на развитие современного КНВ, по мнению многих исследователей [9; 10], оказала теософия – вероучение Е. П. Блаватской. Оно оказалось наиболее простым и доступным из интегрированных вероучений для современного массового потребителя, поэтому получило распространение по всему миру среди самых широких слоев населения. Мировоззренческие позиции Блаватской явились прототипом еще более упрощенных вероучений Е. И. Рерих, А. Бейли, Б. Дуно, А. Айванхова, которых также можно назвать предшественниками современных КНВ. Важной особенностью данных вероучений является то, что, помимо идей “новой духовности”, в них предложена также концепция “нового человека”, в котором якобы заключены все силы окружающего мира и который обладает сверхспособностями и являет собой самого Бога. На формирование идеологии глобализации сознания в КНВ советского и постсоветского пространства большое влияние оказали взгляды академика РАН из Новосибирска В. П. Казначеева. Именно он ввел понятие “энергоинформационный обмен”, которое определило название ньюэйджеровской академии (Международная академия энергоинформационного обмена в природе) и явилось основанием понятия “эниология” (синоним оккультизма). Помимо чисто теоретических и идеологических оснований, в распространении идей КНВ большое значение имел интерес к неординарным способностям человека. В связи с этим во многих странах с начала ХХ в. предпринимались попытки изучить и использовать парапсихологические феномены в политических и военных целях. В бывшем СССР в конце 80-х – начале 90-х годов НЭ практически мгновенно стал идеологией массового сознания. Однако прослеживается следующая закономерность. Из множества сложившихся в мире религиозных движений в СССР через массовые издания и телевидение стали пропагандироваться именно идеи КНВ, хотя это вероучение являлось там наименее известным. Одним из источников распространения КНВ на территории бывшего СССР явилась часть ученых – исследователей аномальных явлений, которые, даже не сделав попытку объяснить наблюдающиеся феномены с позиций научных парадигм, стали последователями и пропагандистами оккультных теорий. В позициях, оглашенных ими в те годы, можно обнаружить современные проявления отечественных направлений КНВ. Так, предложенное академиком В. П. Казначеевым представление об энергоинформационном обмене явилось основанием для создания современного оккультного направления, названного “эниологией” [11]. В качестве “специалистов” и первых “учителей” в области “новых знаний” активно выступили в период бурного развития оккультизма в СССР некоторые сотрудники бывших “лабораторий биоэлектроники”. В них помимо научно-исследовательской работы практиковались также различные психотехники. Во всех известных автору таких лабораториях (минской, московской, ленинградской, новосибирской, томской, горьковской, петрозаводской) были достаточно распространены и оккультные практики. При этом часто “научные” отчеты и доклады на специализированных конференциях этих лабораторий строились на основе “полученной из космоса” информации и представляли собой описания идей оккультизма. Автор имела возможность наблюдать также деятельность оккультных организаций с начала 80-х годов прошлого столетия. Основой их деятельности было обучение и использование оккультных практик, среди которых наибольшей популярностью пользовался особый вид транса – “медитация”, предназначавшаяся для “получения информации” и “установления связи” с “учителями”, “инопланетянами” или иными “сущноcтями”. Часть кружков формировалась стихийно вокруг какого-нибудь “специалиста”, владеющего соответствующей информацией, или “экстрасенса”, или иного посредника с “иными мирами”. Анализ показывает, что, определяя понятие КНВ, специалисты чаще всего выделяют их признаки по следующим направлениям: по особенностям деятельности; по особенностям верований; по теологическим признакам. Так, например, Л. Н. Митрохин [4], анализируя культы “Нового века” на их родине – в США, отмечает следующие виды их деятельности: провозглашение отдельными людьми себя “спасителями”, ожидание прихода “Спасителя”, ритуалы “изгнания дьявола”, обличение традиционных церквей, “оживление богоискательских настроений”. При этом как важную особенность он отмечал приход в новые культы не “неудачников”, а молодых образованных людей, не испытывающих материальных трудностей. Наша позиция в определении КНВ и дифференциации их от других религиозных, псевдонаучных и псевдорелигиозных движений основывается на тех мировоззренческих особенностях, которые заложены в учениях их идеологов. Анализ аутентичных источников различных направлений КНВ позволяет выделить классическое понимание идеи “Нового времени”, которое выглядит обобщенно следующим образом. Последователи КНВ объявляют себя носителями религии новой эры – эры Водолея (или сатьи-юга, или человечество 6-й коренной расы), которая приходит на смену эры Рыб (или христианства, или кали-юги, или человечества 5-й коренной расы). По их утверждению, в переходный период смены эпох, в который мы сейчас живем, должен сформироваться “новый человек” – “человек 6-й коренной расы”, биологически и психологически отличающийся от исторически сложившегося к настоящему времени человека вида Homo sapiens. Должны сложиться также и новый тип цивилизации, и новый тип социальной общности таких людей. Однако для того, чтобы произошел поворот в это русло эволюции, необходимо введение новой религии. Как утверждают последователи КНВ, эта религия всегда преподносилась людям самим “Богом”, однако они по своему невежеству создали множество противостоящих друг другу культов. В одних случаях последователи КНВ утверждают, что они формируют надрелигиозную систему, которая не отрицает ни одну из существующих религий, а поглощает их, превращая их в свои составные элементы. В других – объявляется воссоздание древнейшей религии, ранее существовавшей в мифическом древнейшем государстве, которая и явилась основанием для формирования всех современных существующих религий. Классическими являются представления о том, что в учении КНВ интегрированы религия и наука. Однако выделенные нами базисные характеристики КНВ не позволяют понять феномен массовости этого явления, фанатичности его последователей, добровольности их участия в этом движении, а также явление так называемого психологического зомбирования. Мы предполагаем, что понимание этих феноменов культов КНВ возможно посредством рассмотрения их через призму социально- психологических аспектов, под которыми следует понимать: * императивы “высшей силы” последователю КНВ; * эталонные черты личности, формируемые в КНВ; * особенности положения человека по отношению в “высшей силе” в КНВ; * характер взаимоотношений между последователями внутри организаций КНВ. Данный подход при проведении анализа аутентичных источников КНВ позволил выделить следующие критерии КНВ как религиозного феномена: 1) современный человек как объект критики КНВ; 2) особенности человека будущей эры; 3) особенности, которыми, с точки зрения идеологии КНВ, должен обладать человек и социальная общность в переходный период; 4) особенности будущей социальной общности. Кратко эти критерии наполняются следующим содержанием. 1. Причина негативного развития мира – человек, который, не считаясь с “божественным повелением” и в ущерб “духовности”, развил в себе разумное начало и на его основе создал “деструктивную” цивилизацию с ее наукой и техникой, которая неизбежно должна погибнуть. Сформировавшаяся цивилизация еще более усугубляет это положение, мешая человеку развиваться в нужном направлении. 2. По мнению последователей КНВ, сознание “нового” человека должно быть всеобъемлющим, т. е. “природным”, “планетарным”, или “космическим”. С одной стороны, под таким сознанием понимается забота обо всей Земле и космическом пространстве, с другой – особая форма трансцендентности (или даже форма жизни человека), в которой будут отсутствовать мышление, привязанность сознания к телу и будет присутствовать гипотетичная всеобъемлющая “космическая”, или “природная”, содержательность. Этот “новый” человек” должен, по мнению идеологов КНВ, обладать сверхвозможностями: ясновидением, телепортацией, левитацией и др. 3. Для того чтобы стать эволюционной основой будущей “6-й коренной расы”, современный человек должен быть активным последователем КНВ, выбрать “путь сознательной эволюции”, избрать себе “учителя”, который якобы знает этот “путь”. Роль “учителей” в “духовном” совершенствовании человека особо подчеркивается во всех движениях КНВ. Считается, что они владеют “высшими знаниями”, полученными ими от учителей “высшего порядка”. Оперативную информацию, необходимую для деятельности конкретной организации и ее членов, конкретный “учитель” или работающий с ним в одной связке “контактер” добывает якобы посредством “посланий” от “высших сил”. 4. Идеальная, с точки зрения идеологов КНВ, социальная общность будущего мира представляет общеземное “духовное единение”, или братство, организованное по принципу иерархии “учителей”, или “духовных наставников”. Эта система дает возможность контролировать поведение и внутренний мир каждого человека с момента рождения. В современных КНВ разрабатываются и уже проходят “обкатку” различные социальные технологии распространения идеологии КНВ и создания новой социальной общности: 1) распространение идеологии НЭ как обыденного мировоззрения; 2) рост числа членов движения, контролируемых конкретными “учителями”; 3) внедрение новой идеологии через государственные образовательные и воспитательные системы; 4) создание собственных образовательных программ и образовательных учреждений; 5) использование социальных механизмов (например, предлагается повысить роль общественных организаций в управлении государством и ООН) [12]. Предлагаемый нами подход позволил определить также направления КНВ и особенности их вероучения и деятельности. Вероучение христиански ориентированных новых культов опирается на Евангелие. Их отличительной особенностью является обожествление личности создателя культа, а также его версий толкования Священного Писания. Большое значение придается индивидуальному “откровению”, наличие которого у последователя относит его к рангу “богоизбранных”. Важной особенностью восточно ориентированного направления КНВ является то, что они имитируют в основном индуизм или буддизм с их практикой растворения человека в Божестве или иной Высшей силе. Неоязыческое направление культовой практики является имитацией древних языческих ритуалов, направленных на получение помощи от сил природы, языческих божеств или предков. В этом направлении КНВ возникают и достаточно оригинальные новые направления, например, религия почитания предков [13]; сформировавшаяся в Гомельской области община – “Щербовское братство”; национал-языческие организации [14]. Явными предшественниками оккультного направления культовой практики можно считать учения Е. П. Блаватской, Е. И. Рерих, А. Бейли, А. Безант и др. Они популяризировали масонские вероучения, которые, в свою очередь, заимствовали обряды и атрибуты древних рыцарских и религиозных орденов и братств, каббалы оккультизма. В современном оккультизме к настоящему времени обозначились два направления, которые условно можно обозначить как “теософское” и “физикалистское”. Последнее можно считать “советским” образованием, начавшим складываться в СССР еще в доперестроечный период. Различаются эти направления только по описанию строения мира. В “теософском” высшая сакральная структура мира представляет собой иерархию, предложенную Е. П. Блаватской и названную ею “Космической Иерархией Учителей”, или “Великим белым братством”. Так называемый земной уровень составляет иерархия ныне живущих учителей. Высший земной уровень составляют создатели и руководители реально существующих оккультно-мистических организаций, проповедующих КНВ. Наиболее высокое и особое положение в высшей земной иерархии занимают контактеры, непосредственно принимающие от “небесной” иерархии “указания”. “Физикалистское” направление в современном оккультизме не имеет явно выраженной “небесной иерархии”, во всяком случае, на этом уровне не выражен личностный аспект. Высшей силой здесь также является “Высший разум”, представляющий собой материальную субстанцию. Миром и людьми он управляет посредством различных внеличностных материальных “сил” и “энергий”. Представители этого направления часто называют себя “материалистами”, т. к. всем явлениям, даже информационным, духовным, психическим приписываются физические и материальные свойства. В связи с наукообразной ориентацией неомистические коллективы обычно представляются в общественных кругах как общественные организации научного профиля. Данные организации имеют свою “межакадемическую аттестационную комиссию” (аналог государственной Высшей аттестационной комиссии – ВАК), присваивающую своим “посвященным” “научные” звания: профессор, член-корреспондент, академик, кандидат и доктор наук. Они же имеют также свой орган, регистрирующий “научные” открытия в сфере КНВ – “Международная регистрационная палата информационно- интеллектуальной новизны” [15]. Участвующие в этом движении представители науки, во-первых, пытаются доказать физическую реальность Бога, “астральных сущностей”, “потустороннего мира”, возможность перевоплощений, путешествий в пространстве и времени, “эволюционной энергии Вселенной”; во-вторых, занимаются разработкой, теоретическим обоснованием и созданием приборов или предметов, обладающих, якобы, магическим действием на человека – своего рода новых амулетов. Выводы. Социально-психологический подход в исследовании феномена КНВ позволил нам выделить несколько аспектов, связанных с феноменами массовости и “психологического зомбирования”: 1) психологические причины, побуждающие людей следовать идеям КНВ; 2) психологические технологии, используемые в КНВ; 3) личностный тип, формируемый в КНВ [16]. Выявленные характеристики культов “нового времени” позволяют выделить их явные негативные стороны – направленность на разрушение цивилизации, сложившейся традиционной культуры и науки. КНВ работают непосредственно с человеком в направлении его деиндивидуализации и подчинения “иерархии”. Знание особенностей культов “Нового времени” позволяет успешно и своевременно принимать меры по предотвращению их негативной деятельности в обществе, соблюдая законодательство о свободе совести, права и свободы личности. Литература 1. Хассен С. Освобождение от психологического насилия: деструктивные культы, контроль сознания, методы помощи. – СПб.: Прайм-Еврознак, 2002. – 400 с 2. Секты против церкви (процесс Дворкина). – М.: Изд-во Моск. Патриархии, 2000. – 492 с. 3. Мерзлякова Е. Создание претендента предотвращения культового влияния в национальной системе образования // Культы, обучение и воспитание / Материалы конф. Европ. Федерации Центров исслед. и информ. о Сектантсве. – Вена: FECRIS, 2005. – С. 17–27. 4. Митрохин Л. Н. Религии “Нового века”. – М.: Советская Россия, 1985. – 160 с. 5. Illegal activities of sects // Report Committee on Legal Affairs and Human Rights: Council of Europe. – Doc. 8373. – 1999. – 13 April. 6. Григулевич И. Р. Пророки “новой истины”. – М.: Политиздат, 1983. – 303 с. 7. Маршал Д. Новый век против Евангелия, или величайший вызов христианству. – Заокский: Источник жизни, 1995. – 230 с. 8. Зуддерманн Б. Оккультизм – взгляд под маску. – Гросвальштадт: Библейская миссия / CEO. – 240 с. 9. Кинг Ф. Современная ритуальная магия. – М: Локид: Миф, 1999. – 53 с. 10. Дворкин А. Сектоведение: Тоталитарные секты. – Н. Новгород: Изд-во Братства во имя Св. князя Александра Невсого, 2002. – 708 с. 11. Рогожкин В. Ю. Эниология. – Ростов-на-Дону: ЭНИО, 2003. – 544 с. 12. Панчишин Н. В. Прикосновение к свету: Практика молитвы в эпоху Водолея. – Минск: Вида-Н, 2001. – 272 с. 13. Дроздов А. Палач с добрыми глазами. – Минск: Инвацентр, 1997. – 32 с. 14. Прибыловский В. Русское неоязычество – квазирелигия национализма и ксенофобии // Диа-Логос: Религия и общество. 1998–99. – М.: Истина и Жизнь, 1999. – С. 137–159. 15. Судаков В. Феномен тысячелетия Григорий Грабовой. – М.: Издатель А. В. Калашников, 1999. – 525 с. 16. Агеенкова Е. К. Социально-психологические аспекты распространения нео- культов в современном обществе // Святая Русь. – 2000. – № 3. – С. 56–61. СОЦІАЛЬНА РОЛЬ СУЧАСНОЇ РЕКЛАМИ В. В. Жовтянська, м. Київ Розглядається вплив реклами на стосунки людини з предметним і соціальним середовищем. Показано, що реклама стимулює відображення об’єктів навколишньої дійсності не на рівні онтологічної сутності, а на рівні феномена, презентації. Зауважено, що рекламовані об’єкти при цьому зазнають смислових трансформацій, що зумовлює міфологізацію стосунків людини з довкіллям. Ключові слова: реклама, вплив, відображення, міф, смислові трансформації. Рассматривается воздействие рекламы на отношения человека с предметной и социальной средой. Показано, что реклама стимулирует отображение объектов окружающей действительности не на уровне онтологической сущности, а на уровне феномена, презентации. Отмечено, что рекламированные объекты при этом претерпевают смысловые трансформации, что приводит к мифологизации отношений человека с окружающим миром. Ключевые слова: реклама, воздействие, отображение, миф, смысловые трансформации. The influence of the advertisement on the human relations with the material and social environment is viewed. It has been shown that the advertisement stimulates the reflexion of surrounding reality’s objects not at the level of ontological substance but at the level of a phenomenon, presentation. It was noticed that the advertised objects fall under the semantic transformation that causes mythologization of human relations with the surrounding. Key words: advertisement, influence, reflexion, myth, semantic transformation. Проблема. На перший погляд заявлена автором тема не виглядає надто проблемною. Адже соціальна роль реклами пов’язана передусім з переліком тих функцій, які реклама виконує в суспільстві, а вони давно вже визначені маркетинговою практикою. Разом з тим для розуміння соціальної ролі реклами слід враховувати також наслідки та особливості рекламного впливу, причому в більш широкому контексті, ніж тільки у зв’язку із суспільним запитом. Мета статті: соціально-психологічний аналіз особливостей і наслідків сучасної рекламної діяльності. Reclamo в перекладі з латинської означає “вигукувати”, а reclamare – вимагати. Найчастіше під комерційною рекламою розуміють сплачену неособисту форму передавання інформації про товар або послугу, що здійснюється через ЗМІ і має на меті стимулювання збуту [1; 2]. Виходячи з цього визначення, можна констатувати таке. 1. Реклама є формою інформаційного зв’язку між виробником і споживачем. Вона дає споживачеві можливість дізнатися про товар, а виробникові – знайти “свого” покупця. Закономірно, що реклама є важливою складовою маркетингу. Говорячи ширше, вона є обов’язковою складовою ринкових відносин, які передбачають конкуренцію товарів та послуг, а отже, і якомога більший простір для демонстрації переваг останніх. Крім того, широкий і потенційно нескінченний спектр пропозицій у “суспільстві можливостей” не виправдовував би себе за відсутності попередньої поінформованості споживача. Щоб орієнтуватись в океані товарів та послуг, покупцеві потрібно мати хоча б приблизну мапу, роль якої і бере на себе реклама (про якість цієї мапи слід говорити окремо). 2. Як сплачена форма звернення, що здійснюється через ЗМІ, реклама є головним джерелом доходів для мас-медіа. І, як це часто наголошується в тих же ЗМІ, саме ця комерційна складова їх діяльності стає для них підґрунтям незалежності та незаангажованості. Реклама – це плата глядачів за можливість отримувати якомога більш повну та адекватну інформацію. Отже, реклама безпосередньо причетна до функціонування вільного ринку попиту та пропозиції, а також уможливлює функціонування вільних ЗМІ. Зважаючи на те, що сучасне суспільство найчастіше позначають або епітетом “суспільство споживання”, або терміном “інформаційне”, роль реклами у його метаболізмі є більш ніж серйозною. Більше того, саме реклама об’єднує ці обидва напрямки розвитку соціуму, насичуючи інформацією ринок і комерціалізуючи ЗМІ. Але заявлене у наведеному вище визначенні “передавання інформації про товар” у рекламі має свою специфіку. Акцент тут найчастіше робиться не на змісті комунікації, а на формі її подачі. Замість ясного контенту центральне місце в рекламних повідомленнях посідає художній образ. Його головне завдання – не стільки передавання інформації, скільки створення враження. Зрештою, головною метою реклами є продаж товару чи послуги, а вибір реципієнта зовсім не обов’язково має спиратися на наявну інформацію, оскільки не завжди є раціональним. Саме тому в маркетинговій практиці поряд з інформативною широко використовується емоційна або іміджева форма рекламування. Зрештою стимулювання збуту перетворюється на стимулювання покупця, який перестає бути суб’єктом процесу, а стає лише елементом у механізмі виробництва-споживання, хоча з позиції споживача він залишається вільним у своєму купівельному виборі. І це є правдою, адже він вільний з точки зору його власних бажань. А от формування бажань – це справа реклами. Тут актуалізується споконві- чна проблема свободи волі. Як зауважував Шопенгауер, “… усі мотиви – причини, а будь-яка причина пов’язана з необхідністю” [3, с. 70]. Модель опосередкованого впливу реклами на масову поведінку цікаво порівняти з культурно-історичною теорією механізмів володіння людини власною поведінкою [4]. Так, за Л. С. Виготським, свобода волі не є свободою від мотивів. Але людина спроможна вводити в ситуацію нові стимули і, надаючи їм сили мотивів, скеровувати тим самим свою поведінку. “Найвеличніша своєрідність волі полягає в тому, що у людини немає влади над своєї поведінкою, окрім тієї влади, що мають над її поведінкою речі. Але владу речей над поведінкою людина підпорядковує собі, примушує слугувати своїм цілям, спрямовує її на власний розсуд. Вона змінює своєю зовнішньою діяльністю навколишні обставини і таким чином впливає на свою власну поведінку, підпорядковує її своїй владі” [4, с. 281]. Реклама також скеровує поведінку людини, створюючи нові мотиви. Відмінність полягає в тому, що вона не підкорює владу речей задля цілей людини, а діє рівно навпаки – скеровує людські інтенції під владу речей. Утім, діяльність реклами в цьому випадку не виходить за межі механізмів самоідентифікації суспільства споживання. Адже промисловий розвиток неможливий без розвитку ринку збуту. Збільшене і вдосконалене виробництво передбачає зростання і вдосконалення попиту. Може виникнути питання, чи не є теза про можливість формування рекламою бажань принаймні перебільшенням. Адже бажання, тобто мотиви людини, зумовлені її потребами і, відповідно, їх причина лежить поза рекламною стимуляцією. Тут доречно згадати про дві традиції розробок у психології реклами: “німецьку”, або сугестивну, та “американську”, або маркетингову [5]. Згідно з першою реклама в принципі може створити бажання придбати будь-який товар, незалежно від того, чи є в ньому актуальна потреба. За другою, реклама має подавати товар відповідно до тієї потреби, яку він має задовольнити. Спостереження за сучасними стратегіями просування товару дають підстави говорити, що вони є переважно таким собі компромісом між цими традиціями, а точніше, залучають їх обидві. Насправді між сугестивною та маркетинговою версіями немає чіткої межі: головне – визначити для кожного товару відповідну потребу (або навіть декілька) і зуміти опредметити цю потребу саме в даному товарі. Тобто якщо виробник здебільшого створює товар відповідно до якоїсь потреби, то реклама, розглядаючи цей товар уже як конкретну даність, тепер під нього знаходить потребу. Найпростіший шлях до цієї мети – це залучення конкурентних переваг рекламованого товару. Треба сказати, що така стратегія рекламування справді широко використовується, і саме вона цілком відповідає ідеальним умовам чесної конкуренції, сприяючи стимулюванню вдосконалень продукції та їх просуванню на ринок. Але простий перелік переваг – це надто скучно. Тим більше, якщо вдаватися до складних технічних деталей, або хімічного складу, або особливостей використання товарів. А рекламні площі та ефірний час є дуже дорогими. Тому реклама зазвичай не вдається в деталі, а йде прямо до результату – того бажаного ефекту, який не може не зачепити аудиторію. Акцент завжди робиться саме на кінцевому задоволенні: “продавати не помаду, а красу” – відомий вислів професіонала. Головне завдання реклами – пов’язати це задоволення з рекламованою торговою маркою. Конкретика ж досягнення результату дуже часто стирається або відходить на другий план (часто в буквальному сенсі, коли аналіз тестування продукції або обмеження щодо використання приписуються внизу дрібним шрифтом). Реклама створює образ, зовнішність, чистий феномен. При цьому вона практично ніколи не бреше, адже той образ, що створює реклама, завжди відповідає сам собі. Наприклад, обіцяний “екстракт орхідеї”, що навіює думки про вишуканість та екзотику, може бути насправді вижимкою з ванілі, яка справді належить до роду орхідеєвих. Обіцяна “аромотерапія” виявляється звичайною парфумованою добавкою, загадкові “сили океану” – блакитним барвником тощо. Рекламу можна порівняти з етикеткою (власне, теж маркетинговий інструмент), яка не так пояснює, як називає чи натякає. А натяки кожен може сприймати на свій власний розсуд. Для того щоб відійти від феномена, від зовнішнього зображення, яке в межах рекламної естетики є бездоганним, і наблизитися до причинно-наслідкових зв’язків, що мають зумовити цей бездоганний результат, глядач має володіти певним ресурсом критичного мислення і рефлексії. Але людина не завжди вдається до критичного мислення. А особливо – якщо їй дуже подобається результат. Крім того, так звані евристики, тобто спосіб отримання знання як готового висновку поза аналізом, є дуже економними з погляду використання особистісного часу та докладених зусиль. Люди просто не спроможні дошукуватися до особливостей конструкції або хімічного складу тієї чи іншої продукції, враховуючи обмеженість часу, темпи життя тощо. Зростання обсягів і складності продуктів споживання і взагалі артефактів вимагає від людини все більше навичок орієнтації в цьому штучному світі. Про знання технологічних особливостей взагалі не йдеться. А як відомо, чим менша компетентність щодо певного предмета, тим більша довіра до зовнішнього джерела [6] і тим більше можливостей для маніпуляції. Усе це сприяє безпосередньому, некритичному сприйняттю обіцянок реклами. Використання товару при цьому дуже подібне до класичної магії: достатньо лише зовнішньої правдоподібності або асоціативного зв’язку для того, щоб повірити в можливості деякого засобу [7]. Типовим прикладом є апелювання до так званих сил природи або розвинених технологій (у першому випадку зазвичай показуються чарівні пейзажі, а в другому – люди в білих халатах серед складного обладнання). У чому саме полягають ці сили або технології в кожному окремому випадку – невідомо. Вони діють як деяка метапричина, самі по собі забезпечуючи потрібний результат. Фактично це форма сучасного магічного заклинання. Отже, зв’язок між результатом – задоволенням потреби – і засобом – рекламованим товаром – стає досить хитким і туманним. І чим більш неявним він стає, тим більше посилюється навантаження на принадність рекламного образу. Реклама ніби зваблює глядача, залучаючи його до свого дійства. Справді, хто не хоче поринути “у світ райської насолоди” або відкрити “таємниці Сходу”. І весь цей уявний світ можна матеріалізувати за допомогою конкретної речі – рекламованого товару. У цьому випадку реклама постає в ролі не менш вправного чарівника, ніж граф Каліостро, для якого “матеріалізація чуттєвих ідей”, як відомо, була звичною справою. Той же механізм перетворення уявного світу в безпосередньо- відчутний лежить в основі гри. Дитина використовує конкретику реального предмета, щоб особисто залучитися до казкової чи просто цікавої ситуації. При цьому предмети для неї змінюють свої смисли на ігрові, залишаючи при собі справжні значення [8]. Дорослі теж грають у свої ігри, але смислові трансформації їх предметного світу зазвичай є менш помітними. Розшаруванням значень і смислів зокрема займається і реклама. Значення залишаються на відкуп дорослому раціональному мисленню. Вони позначають товар відповідно до його споживчих ознак: порошок використовується для прання, гель для душу містить корисні для шкіри речовини тощо. Але смисл товару – звичайної побутової речі – завдяки рекламі вже не є звичайним. Наприклад, той же пральний порошок стає основою добробуту родини, а гель набуває аури чуттєвої чарівності. Заради залучення до світу незвичайного, світу ігрового критеріями раціонального і розсудливого вибору часто нехтують. Деякі автори вважають, що саме в здатності насичувати фарбами сіру буденність і полягає художня сила реклами [9]. Але часто реклама йде ще далі, залишаючи функціональні особливості товару поза розглядом. У цьому випадку зв’язок між продуктом і запитом, тобто актуальною проблемою споживача, взагалі не проявлений. А втім, за певних обставин такий вид рекламування цілком спроможний забезпечити просування товару на ринку. Справа в тому, що непроявленість потреби ще не означає її відсутність. Просто потреби і мотиви, до яких приховано апелює реклама, у цьому випадку жодним чином не пов’язані з функціональними особливостями товару. Типовим прикладом тут може бути звернення до соціальної ролі або бажаного статусу глядача. Щось на кшталт “торгова марка Х – ознака Вашого вишуканого смаку” постійно лунає з рекламних роликів та джинглів. Інша улюблена тема в рекламі такого роду – позиціонування товару як засобу позбавлення тривожності і взагалі досягнення душевного комфорту (“Впевненість у собі – запорука успіху! Gilette”). Спроби ствердження себе чи досягнення душевної гармонії шляхом придбання речей цілком вписуються в загальну стратегему суспільства споживання. Сама споживча продукція при цьому набуває цікавих смислових метаморфоз. Залишаючись з погляду значення все тим же функціональним товаром, у плані смислу вона стає знаком, що вказує на соціальні або психологічні особливості свого власника. Таким чином комерційний продукт стає символом: залишаючись конкретним, визначеним предметом, він набуває також сигніфікативної функції. Слід сказати, що символізація не є вотчиною раціонального мислення. Символ нічого не пояснює, а лише позначає або на щось надихає. Разом з тим він створює ілюзію достовірності, адже символічний об’єкт є цілком справжнім і в його існуванні не можна сумніватися. Як і рекламний образ, він підтверджує сам себе. А щоб відокремити об’єкт як такий від вкладених у нього рекламою зовнішніх смислів, треба, знову-таки, звертатися до рефлексії. Тому посіяні рекламою зерна найкраще приживаються на ниві поверхового, нерефлексованого сприйняття. Це бачення світу на рівні феноменів. Створений рекламою символ можна порівняти із символічним виразом у розумінні А. Лосєва. Сам вираз визначався як синтез двох планів буття: одного – зовнішнього й очевидного, а другого – внутрішнього, того, що осмислюється і йде як підтекст [10]. Причому для символу характерно те, що внутрішній смисл, що мається на увазі, ототожнюється із зовнішнім й очевидним явищем. У ньому досягається повна рівновага між внутрішнім і зовнішнім, які зливаються настільки, що вже не можна точно розрізнити, де ідея, а де річ. Такий символічний вираз, за Лосєвим, є міфом. Отже, міф є поєднанням в одному предметі, з одного боку, пласта реальної дійсності, а з другого – відстороненої ідеї або образу. Справді, для міфологічної свідомості характерне таке бачення світу, коли кожен конкретний його елемент може бути представлений і як конкретний природний об’єкт чи предмет побуту, і як предмет, причетний до сил іншого порядку – богів та духів. Причому між світом реальним і світом міфічним немає чіткої межі. Для міфологічної свідомості вся природа пронизана духом “ману” чи є його вмістилищем, кожна річ може бути символом чи атрибутом Бога. І навпаки, кожен поганський бог є одночасно елементом природного світу: Уран – це не просто бог неба, це і є саме небо, Перун – не просто володар блискавок, а і кожна блискавка є Перуном і т. ін. Відповідно, сили та прояви природи є безпосередньо образами богів і демонів. Цікаво, що таке ж поєднання “два в одному”, як ми бачимо, характерне і для рекламного дискурсу. Тут об’єкт, залишаючись цілком реальним і доступним товаром, разом з тим якимось чином відсилає до іншої, нетривіальної реальності або наділяє свого господаря новими рисами. Тому цілком правомірно говорити, що реклама спрямована на міфологізацію об’єкта. При цьому речовий світ стає цікавим і набуває неочікуваних властивостей, а уявний світ через конкретику об’єкта входить у життя і побут. Між цими двома планами реальності, поєднаними в продукті, не причинно-наслідковий, а безпосередній, наочний зв’язок. Річ тут не засіб досягнення результату, а швидше його образ. Тому їй відповідає не операційний рівень значень, а мотиваційний рівень смислів. Те ж саме робить і класичний міф: він не аналізує і не доводить, а відображує й уособлює. Як і міф, реклама намагається встановити взаємозв’язок між суб’єктивним світом і світом об’єктним. Але якщо звичайний міф переймається нерукотворним світом природи, надаючи йому людського обличчя, то реклама одухотворює штучний світ – світ речей. І це зрозуміло, оскільки за стародавніх часів саме природне середовище обумовлювало спосіб життя людини. Зараз життя вбудовано в складну систему артефактів, і саме цей шар реальності потребує засвоєння і водночас суб’єктивного спрощення. Не слід думати, що соціальна роль реклами вичерпується формуванням стосунків людини з предметним світом. Політична реклама, зокрема передвиборна агітація, безпосередньо впливають на соціальне життя і шляхи розвитку суспільства. При цьому технології впливу політичної і комерційної реклами багато в чому подібні. Це стосується і стратегії використання інформаційних та іміджевих методів агітації, що було яскраво продемонстровано під час останніх виборчих перегонів. З позиції раціональності політична передвиборна боротьба – це насамперед боротьба партійних програм, політичних ідеологій тощо. І це також відбувається під час агітації, хоча значна частина передвиборних програм також не містить конкретики дії. Але акценти здебільшого роблять на зовнішньому, формальному, або символічному, плані. Дійсно, з погляду політтехнології після вибору загальної стратегії позиціонування зазвичай здійснюється розробка та впровадження “партійного дизайну”: кольорів, символів-логотипів, прапорів тощо. Не забувають також про набір слоганів – вважається, що вони мають прикрашати собою всю рекламну кампанію. Оскільки, згідно з результатами дослідження, електорат у першу чергу фокусує увагу на партійному лідері, а не програмних діях партії, то фото лідера, відповідно, є традиційним атрибутом рекламної продукції. Саме ці три елементи – символіка, слогани та фото лідерів – прикрашали основну частину наочної агітації під час останньої передвиборної кампанії. А оскільки словниковий запас слоганів значною частиною перетинався (“закон”, “правда”, “держава”, “народ”…), то на основі такої реклами вибір можна було зробити хіба що за поверховими ознаками на кшталт улюбленого кольору чи симпатичного обличчя. Звісно, сам формат бігборда чи відеоролика не передбачає реальної можливості для багатопланового і всебічного викладення політичної позиції. Крім того, іміджмейкери знають, що не така й велика частина населення ретельно аналізує передвиборні програми. Отже, виходить, що рекламний формат та запити населення є взаємозумовленими і стимулюють одне одного до яскравого, але поверхового відображення позиції. Зрештою, такі обов’язкові складові будь-якої реклами, як логотип і слоган, завжди є елементом свідомої гри чи, точніше, загравання з виборцем або покупцем. Це дуже специфічна форма вираження, яка ніколи не дорівнює суті пропозиції. Їх логіка – це логіка бренда, тобто знака, а не об’єкта. З одного боку, вони є вираженням презентованого предмета, його обличчям, символом його відмінності від інших. З другого боку, вони мають подобатися самі по собі, їх завдання – викликати симпатії та певні асоціації. Завдяки цій подвійній природі симпатії та асоціації переносяться і на рекламований предмет (товар, організацію чи політичну структуру). Тому вони переводять вибір реципієнта з рівня онтології на рівень презентації: це все той же облюбований рекламою міф. Робити вибір на основі презентації або бренда – значить гратися в запропоновані рекламою ігри. Можливість прийняти або не прий- няти ці правила гри завжди залишається за реципієнтом. Практика політичної реклами показує, що від виборів до виборів результат голосування все менше залежить від іміджевих методів рекламування і що в полоні власних міфів часто залишаються самі політтехнологи. Висновки. 1. Соціальна роль реклами не обмежується інформаційними потребами ринкового суспільства. Це пов’язано із широким залученням іміджевих стратегій рекламування, які дають змогу знехтувати зв’язком між рекламованим товаром як засобом і задоволенням потреб споживача як цільовим результатом. 2. Соціальна роль реклами визначається її впливом на: а) формування стосунків між людиною і предметним світом; б) шляхи розвитку соціуму завдяки залученню рекламних технологій у передвиборних перегонах. 3. Реклама стимулює відображення об’єктів навколишньої дійсності не на рівні онтологічної сутності, а на рівні феномена, презентації. Рекламовані об’єкти при цьому зазнають смислових трансформацій. Усе це сприяє міфологізації стосунків людини з навколишнім світом. Література 1. Дейян А. Реклама. – М.: Прогресс, 1993. – 176 с. 2. Завьялов П. С., Демидов В. Е. Формула успеха: маркетинг. – М.: Междунар. отношения, 1988. – 304 с. 3. Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. – М.: Республика, 1992. – 448 с. 4. Выготский Л. С. История развития высших психических функций // Собр. соч.: В 6 т. – М.: Педагогика, 1983. – Т. 3. – 368 с. 5. Лебедев А. Н. Две методологические традиции в организации научно-практических исследований и разработок в психологии рекламы // Психол. журн. – 2000. – № 4. – С. 89–98. 6. Чалдини Р. Психология влияния. – СПб.: Питер, 2000. – 270 с. 7. Фрезер Дж. Золотая ветвь. – М.: Политиздат, 1986. – 703 с. 8. Леонтьев А. Н. Проблема развития психики. – М.: Изд-во МГУ. – 583 с. 9. Оленина Е. Ю. Реклама как художественно-эстетическая ценность. – Х.: ХГАК, 1999. – 55 с. 10. Лосев А. Ф. Диалектика мифа // Из ранних произведений. – М.: Правда, 1990. – С. 395–647. ОБЛИЧЧЯ ВЕРБУВАННЯ ДО СЕКТ Пйотр-Томаш Новаковський, м. Стальова Воля (Польща) Представлено різнобічний матеріал, що стосується механізмів вербування до груп, які назагал називаються сектами. Висвітлено найбільш поширені вербувальні стратегії і прийоми, що становлять репертуар цих груп. Наведено найпростіші рекомендації щодо поведінки в разі безпосереднього контакту з “вербувальниками”; окреслено виразні ознаки, за якими можна з’ясувати їхні справжні наміри. Ключові слова: секта, стратегії і механізми вербування, адепт. Представлен обширный материал, касающийся механизмов вербовки в группы под общим названием секты. Освещены самые распространенные вербовальные стратегии и приемы, составляющие репертуар этих групп. Приведены простейшие рекомендации относительно поведения в случае непосредственного контакта с “вербовальщиками”; очерчены выразительные признаки, по которым можна выяснить их настоящие намерения. Ключевые слова: секта, стратегии и механизмы, адепт. The author presents a variety of material that concerns mechanisms for recruiting into groups usually called sects. There described most frequently used recruiting strategies and techniques, that form the repertoire of those groups. A reader will find clear simple recommendations regarding behavior tactics in the case of direct approach by the “recruiters”. It would be easy to identify their real goals by the highlighted distinct signs. Key words: strategies and mechanisms of recruiting, adept. Проблема. “Звідки ця ідея піти в секту?” – ставлять собі запитання ті, кого зачепила ця проблема, найчастіше батьки вже повнолітніх дітей, які пішли цим шляхом. “Нічого не розумію, – ламають собі голову, – чому моя дитина хоче бути там? Чому не повертається до звичайного життя?” Протягом кількох років пошуків і ретельних досліджень, а також завдяки допомозі багатьох доброзичливих осіб я намагався знайти відповідь на це запитання, збираючи обширний матеріал, який стосується механізмів вербування до сект. Мета статті: презентація загальних аспектів вербувальної діяльності сучасних сект; з’ясування особливостей поширених нині рекрутаційних практик, застосовуваних особами, які займаються вербуванням адептів до сект; надання найпростіших рекомендацій, які дають змогу убезпечити себе від втягування в діяльність розгалуженої сектантської мережі. Відповідно до потреб цієї статті я вирішив обмежитися презентацією загальних аспектів проблеми. Використаний із цією метою метод мав якісний, а не кількісний характер, натомість було застосовано такі методики: аналіз вербувальних матеріалів, відкрите глибинне інтерв’ю, включене спостереження, а також вивчення досвіду інших дослідників. Ідеться, зокрема, про презентацію вербувальних механізмів і стратегій, що становлять репертуар груп, які назагал називаються сектами. Назви конкретних організацій були для мене вторинною справою. Стопа у дверях. Особи, які рекрутують до сект, добре знають, що не можна одним махом змінити мислення людини. Таку специфіку людської ментальності досконало виражає народна мудрість: якщо корові дати все сіно за раз, вона його не з’їсть. Тому генеральною стратегією, яку застосовують вербувальники, є поступове втягування в секту – від малих кроків до великих. У літературі із психології соціаль- ного впливу цей прийом визначається як “стопа у дверях” [1, c. 77]. Ясно, що жодний член секти не скаже під час першої зустрічі: “Добрий день! Я із секти і маю потаємний намір вас завербувати”. Він не скаже й багатьох інших речей, бо для осіб, які рекрутують, типовим є не говорити на початку всієї правди про свою групу. Вони старанно відбирають інформацію, ретельно приховують наміри, через що адепт залишається постійно недоінформованим. У принципі йому говорять лише стільки, скільки він “повинен” знати. Таку практику визначають як дозування інформації. Рафал із Кракова пригадує, що на першій зустрічі в Церкві Об’єднання він отримав небагато інформації. Згодом дізнавався дедалі більше. Йому не хотіли говорити всього відразу. Наприклад, коли на одній із зустрічей він поставив запитання про ставлення Руху Об’єднання до Святої Трійці, то отримав відповідь: “Це тема для великої лекції. Запрошуємо тебе на лекцію про Святу Трійцю”. У подібний спосіб Даріуш із Любліна описує свою участь у курсах, організованих муністами: “Спочатку мені дозволили ставити запитання під час лекцій, а пізніше ніби заборонили, сказавши: відповідь почуєш на наступній лекції, трохи почекай. І так повторювалося кілька разів” [2, c. 72]. Здобуття прихильності. Умовою ефективності вербувальної роботи є позитивне ставлення до вибраної особи, виявлення до неї турботи й інтересу. Ця теза дістає підтвердження у свідченнях колишніх членів сект, які назагал визначають поставу вербувальників як милу, приємну і симпатичну. Марек, колишній член Місії Чайтанії, пригадує дуже сильне почуття спільності: “Усі виразно усміхнені, кожний намагався якось допомогти, кожний заохочував до багатьох, так би мовити, позитивних справ”. Для Рафала з Кракова разючим і водночас привабливим був факт, що він міг говорити з членами Церкви Об’єднання на будь-які теми: “Вони завжди хотіли розмовляти, особливо про Бога. Я тоді був молодий і допитливий, і вони якось відкривалися на ці мої пошуки”. На прихильність і відвертість муністів звернула також увагу Рената з Кракова. На її дум- ку, усе про що можна було попросити, виконувалося. Якщо вона хоті- ла обговорити якусь проблему, для неї завжди знаходили час [2, c. 46]. Для наївної або несвідомої особи таке ставлення членів секти є надзвичайно симпатичним і знадливим. Проте буває, що справжній намір є найменш привабливим, бо завдяки такому методу особа, яка рекрутує, здобуває особисту інформацію про адепта, аби оцінити, чи становитиме він цінне набуття для групи. Якщо потенційний кандидат визнається за вартого “інвестування”, йому й далі приділятимуть увагу й турботу, аж поки він не зобов’яжеться приєднатися до групи [3, c. 24]. Бомбардування любов’ю. Одним із найбільш поширених та ефективних способів здобуття нових членів є бомбардування любов’ю. Це дуже простий механізм. Вибрану особу спочатку оточують, навіть торпедують винятковою сердечністю, доброзичливістю й піклуванням. Це відбувається у вигляді спонтанних дій або, прийнамні, справляє таке враження. Початково секта віддає майже все, нічого не вимагаючи натомість. Таким способом, крок за кроком, здобувають дедалі більшу довіру потенційного послідовника. Сердечність і відданість захоплює людину до такої міри, що вона з’єднується “емоційною пуповиною” з членами секти і прагне за будь-яку ціну підтримувати теплі й зручні стосунки. С. Гассан звертає увагу на такі критичні моменти людського життя, як втрата близьких, розрив значущих взаємин, серйозні фінансові клопоти або проблеми, пов’язані зі зміною роботи чи місця проживання. Усі ці ситуації роблять людей особливо піддатливими на всілякі маніпуляції, що пов’язується зі значним ослабленням їхніх захисних механізмів [4, c. 80–81]. Нехай за приклад тут стануть спогади колишнього послідовника Гаре Кришни: “Вони прийшли до мене після смерті моїх батьків. Піддавшись на вмовляння приятеля, я орендував їм частину свого житла, так що ми мешкали разом. Вони внесли в домівку добродійну метушню, оточили мене піклуванням. Вони були розрадою, якої я тоді так сильно потребував. Вони чарували сердечністю і дружнім ставленням. Серед них був добре розвинутий філософськи юнак, який редагував кришнаїтську газету в університеті. Він чудово готував для нас усіх: сніданки, обіди, вечері. Рідко можна зустріти таку самовіддану людину. Від четвертої години ранку “літургія” – співи, танці, гра на барабанах. Одночасно розпочиналася агітація: запрошували до спільного виконання мантр, частували вегетаріанською їжею, розповідали про ґуру, заохочували до зустрічей, до участі в лекціях, до поїздки на їхню ферму” [5, c. 24]. На переконання Дж. Ритчі, немає прямої залежності між таким чинником, як домашні проблеми, і належністю до сект. Потенційні кандидати походять як із нормальних та щасливих сімей, так і з родин розбитих, які зазнають труднощів. Щоправда, кризові моменти збільшують піддатливість на впливи сект, але не всі вступають до них виключно в такий важкий період. Деякі знавці теми вважають, що легше вербувати людей, які піддаються гіпнозу, тому багато хто з вербувальників застосовує методики, наближені до гіпнозу: говорять особливо спокійним і монотонним голосом, використовують фізичну близькість і дотик, постійний зоровий контакт, переконують жертву, що вона потребує розрядки й надії [6, c. 16]. Лестощі. Спорідненими до вищеописаного методу є лестощі. Лестощі назагал є примітивними, але як майже жодний інший спосіб дають ефект просто негайний. Як вважає Р. Чалдині, ми всі є надзвичайно ласими споживачами компліментів. Щоправда, часто ми досить стримано трактуємо улесників, особливо коли знаємо, що вони можуть від нас чогось хотіти, а проте ми здебільшого схильні вірити лестощам, навіть неправдоподібним, і любити улесників [1, c. 163– 164]. На такого типу маніпуляцію насамперед наражаються особи із заниженою самооцінкою. Б. Войцішке зауважує, що такі особи не так переконані у власній малоцінності, як не впевнені у своїй цінності: “Вони вважають, що щось із ними не в порядку, але жевріє в них надія, що це все-таки неправда. Тому вони поквапливо відповідають на симпатію інших, більших від тієї, на яку, на свою думку, вони заслуговують, оскільки вона ненадовго заспокоює їхню невпевненість [7, c. 84]. Інакше є у випадку осіб, які мають високу думку про себе. Вони не поглинають так безкритично слів улесників, вони мало переймаються тим, що про них думають інші або, принаймні, не такою мірою, як особи, невпевнені у власній цінності. Тому може здаватися, що стосовно до таких осіб лестощі є неефективними. Проте не робімо надто поквапних висновків. Кожний із нас вірить або хоче вірити, що він сильніший за інших, що не піддається впливам і не є наївним, на відміну від тих, кого привернули на свій бік вербувальники. Коли людина дізнається про чергову особу, що стала жертвою секти, вона може піддатися ілюзорному переконанню, що з нею цього не станеться, що вона не піддалася б. Немає більшої ілюзії, ніж така. Як переконливо доводить С. Гассан, упевненість у власній силі є насправді нашою слабкістю. Вербувальники вміють цю слабкість використати завдяки спритним лестощам: “Що ж, Білле, я бачу, що ти належиш до інтелігентних людей і не витаєш у хмарах. Ти ніколи не дозволиш, щоб тобою хтось диригував. Ти любиш сам приймати власні рішення. Ти не даси себе залякати ідіотськими чутками про контроль над розумом, який поширюється в мас-медіа. Ти для цього надто кмітливий. Отож, коли ти хотів би прийти на лекцію?” [4, c. 74]. Техніка флірту. Ті з читачів, які мали хоча б побіжний контакт із літературою з предмету, без сумніву, натрапляли на визначення “техніка флірту”. Батьком цієї дуже особистої та інтимної форми вербування є Д. Берґ, засновник секти “Сім’я”. Початки техніки флірту сягають 1970-х років. Її метою було, як інформує секта, “показати самотній нужденній душі, що Бог її любить”. Проте виявляється, що обдаровування інших Божою любов’ю може часом “виходити поза межі самої люб’язності та виконання добрих учинків. І якщо хтось справді потребує фізичної любові й почуття, то можна вдатися навіть до сексу з метою показати йому, що ми любимо його любов’ю Ісуса і готові на самопожертву задля задоволення його сексуальних потреб”. Звичайно, такій практиці приписуються надзвичайно піднесені цілі. Люди, які ніколи не зазнали Божої любові, “завдяки такій фізичній аналогії можуть краще зрозуміти ідею здобування любові самого Бога” [7, c. 2–3]. У своєму листі під назвою “Проститутки Бога”, який містив малюнок схиленої над чоловіком жінки, Берґ писав: “Господь показав мені, як ділить свою жону, тобто Церкву зі світом, аби довести свою любов. Адже це правда. Він це робить весь час і всіма способами, то чому не в ліжку? Яка різниця? Єдиною Біблією, яку ці хлопці напевно прочитають, є лоно чудової дівчини. Це вид любові, який вони зрозуміють, відчують і побачать, перш ніж коли-небудь зрозуміють духовну любов Бога” (цит. за [6, c. 24–25]). Далі секта виправдовується, що ця методика ніколи не мала розумітися або практикуватися як розвага й забава для здобуття егоїстичної приємності і задоволення власних пристрастей. Мало того, Берґ підкреслював, що поряд із мучеництвом воно є найбільшою жертвою під час простягання рятівної долоні іншим. Не можна, проте, не погодитися, що ця своєрідна ритуальна проституція насправді становить звичайне сексуальне зловживання. У вересні 1987 року техніку флірту офіційно заборонили як євангелізаційний метод. Це було зроблено, як пояснює секта, “перед лицем зростаючого привиду СНІДу, а також потреби зробити новий сильний наголос на прищепленні неофітам ширшого знання і любові до Святого Письма” [7, c. 2–3]. Сьогодні деякі автори інтерпретують техніку флірту як звичайне спокушання особи протилежної статі з метою втягнути її до секти. Прагнучи встановити ближчий контакт із жертвою, особа, яка рекрутує, організовує “випадкову” зустріч. Часто продовженням такого контакту є листи і листівки з поздоровленнями. Тривале листування перероджується в серію зустрічей в атмосфері флірту, часто поєднаного із спільним вивченням відповідних текстів і дискусією [8, c. 169]. Після періоду вербування листами й зустрічами, який дає змогу викликати довіру та зібрати потрібну інформацію про жертву, кандидат у члени секти безслідно зникає [9, c. 25]. Студент під прицілом. Однією з чергових форм агітації є заснування сектами фасадних (паралельних) організацій. Це організації, на перший погляд, незалежні, проте на практиці вони утримуються й контролюються сектами. Під привабливими гаслами, такими як гуманітарна допомога, боротьба проти голоду, мир у всьому світі, наука або культура криються ініціативи, які мають підпирати діяльність материнської секти, у тому числі й діяльність вербувальну. Цей метод просто колосальною мірою було розвинуто Церквою Об’єднання. Засновник секти Сан Мен-Мун розвинув низку прибуткових і неприбуткових організацій, під вивіскою яких його послідовники проникають у різні соціальні середовища й верстви. Установлюючи в такий спосіб контакт із політиками, науковцями, духовенством, митцями чи студентами, вони нерідко запрошують їх до участі в організованих сектою заходах. До найактивніших надбудов муністів належить Академічне товариство втілення універсальних цінностей (АТВУЦ). Ця організація визначає себе як міжнародний студентський рух, який шукає можливостей позитивного й конструктивного розв’язання проблем сучасного світу, веде вербування студентів, не попереджаючи нікого, що воно є відгалуженням Церкви Об’єднання. Про цю шахрайську практику згадує колишній муніст С. Гассан: “Мені наказали заснувати спільний студентський клуб у коледжі у Квінсі, хоч я й не був студентом. Клуб мав називатися “Академічне товариство втілення універсальних цінностей”. Я впорався із цим за кілька тижнів і став його керівником, хоча я говорив студентам, що АТВУЦ не має зв’язку з іншою групою. Усілякі інструкції й кошти я отримував від керівника Церкви Об’єднання у Квінсі” [4, c. 46]. У Польщі організація АТВУЦ є знана з гучної свого часу події, яка мала місце в Ґданському університеті. 18 листопада 1996 р. в навчальному закладі мав відбутися тиждень студентської культури. Співорганізатором, крім академічного центру культури, який діяв у навчальному закладі, було АТВУЦ. Обов’язки було поділено таким чином: люди з АТВУЦ зобов’язалися забезпечити безплатних лекторів, а також надрукували плакати й листівки, у яких представлялися як співорганізатори. Центр культури мав зайнятися рештою. Схоже, що ніхто з керівників закладу не знав, що АТВУЦ є студентською філією Церкви Об’єднання, а якщо навіть і знав, то не робив із цього факту жодної проблеми. Захід, найімовірніше, відбувся б, якби не те, що в день його відкриття проректорові із студентських питань потрапила в руки місцева ранкова преса. На свій подив він довідався, як сам визнає, що “якась секта прикидається академічним центром культури та організовує спільно з ним захід”. Після цього він вирішив цей захід скасувати [10, c.3]. Просімейна діяльність. На початку 2000 року у ЗМІ прозвучала справа, пов’язана з іншою надбудовою секти Муна, а саме Федерацією сімей за світовий мир, яка заохочувала до виїзду в Сеул на “медовий тиждень”. Спочатку поїздка мала коштувати 800 доларів. Офіційно організатори інформували, що це поїздка на фестиваль культури й спорту, який “пропагує сімейні цінності”. Натомість було нелегко дізнатися, що організатором поїздки є Церква Об’єднання “Сан Мен- Муна”. Через якийсь час ціна знизилася. Вистачало заплатити 400 доларів за одну особу, принести свою фотографію і фотографію своєї дружини, нареченої або дівчини, подати персональні дані з адресою та письмово висловити бажання про участь у “дні, присвяченому сім’ї під час фестивалю культури й спорту”. Натомість гарантувався авіатранспорт, семиденне перебування в “доброму готелі середнього класу”, цілодобове харчування (“східна кухня, пристосована до європейських смаків”) та всілякі поїздки. Отже, пропозиція була спокуслива, коли взяти до уваги, що у звичайному туристичному агентстві така поїздка коштувала б утричі більше [11, c. 96]. Після кількох зустрічей на вулиці Радзівіловській, де містився краківський відділ Церкви Об’єднання, особи, яких заохочували до участі в медовому тижні, остаточно дізнавалися, що кульмінацією всього фестивалю є один день, який “має характер просімейний, підтримує молоді пари, які щойно починають будувати майбутнє”. Тоді має відбутися масова церемонія шлюбів, які даватиме Сан Мен- Мун – засновник і вождь Церкви Об’єднання. Такий шлюб де-факто є формою релігійної ініціації. Отже, до Сеулу повинні були обов’язково виїхати пари, а організатори поїздки, якщо хтось був одинокий, пропонували допомогу в пошуку життєвого партнера [11, c. 98]. Пропозиція поїздки до Кореї розсилалася до польських товариств і фондів, які діють на користь сімей. Ось фрагмент листа до одного з бюро знайомств: “Прочитавши інформацію на вашій інтернет-сторінці, – читаємо в листі, – ми зауважили, що ваше агентство має схожі цілі. Звичайно, Федерація сімей не є економічною установою, а має харитативний характер. Проте ми в змозі запропонувати певні комісійні, якщо завдяки вашій допомозі Польща буде репрезентована парами”. Федерація також мала намір співпрацювати з туристичними агентствами, які мали пропагувати поїздку до Кореї. Закінчилося все на планах, бо агентства відмовилися від співпраці. Члени федерації вели рекрутаційну роботу не тільки в Кракові, а й в інших великих містах, наприклад, Варшаві чи Катовіце. Організація поставила собі за мету знайти в Польщі близько 120 осіб, які мали репрезентувати нашу країну на цьому заході. Виявилося, що їм не вдалося зібрати навіть 100 осіб. Імовірно, це було результатом широких нападок з боку преси [11, c. 98–100]. Харитативна діяльність. Оскільки найлегше втягти в секту людей з доброю натурою, просоціальними настановленнями, часом навіть легковірних, то значні результати приносить звертання до добра, яке жевріє в людині. А цьому може служити харитативна діяльність як засіб здобути громадську довіру і встановити перші контакти з потенційними послідовниками. Агітатори, які приходять до притулків, лікарень, сиротинців, можуть доносити доктрину своєї секти і запрошувати на спільні зустрічі. У такий спосіб вони використовують природну довіру, яку назагал люди відчувають до благодійників. Наприклад, кришнаїти ведуть широко рекламовану акцію допомоги “їжа для життя”. У її межах, як дізнаємося з поширюваної кришнаїтами листівки, “щодві секунди голодним пропонується вегетаріанське частування. Це найбільша на світі акція продуктової допомоги на основі вегетаріанської кухні”. Хоча вербування під маскою харитативної діяльності може бути добре закамуфльованим, благодійні акції нерідко є цілком очевидними для стороннього спостерігача. Вони мають цілком визначені риси: тимчасовість допомоги, яка надається, істотно обмежений обсяг послуг та сильне ідеологічне забарвлення. Вивіска науки. Західну людину легко захопити ідеєю, пристосованою до ментальності раціоналіста. Багато хто з нас піддається чарам “науково доведених тверджень”. Хіба найкращий порошок – це не той, який створено в результаті “багаторічних досліджень”? Класичним прикладом є трансцендентальна медитація, що характеризується як техніка, яка поліпшує психологічну спритність. Вона нібито дає позитивні ефекти в таких царинах, як частота реакції, точність сприймання, ефективність навчання або зменшення залежності від наркотиків. Вона також запобігає стресам. У такий спосіб особа “інвестує” у власне психічне здоров’я, несвідомо залучаючись до вірувань і практик релігійного характеру. Техніки секти діють у рамках індуїзму і на його ґрунті, безумовно тягнуть за собою застосування мантр та охоплюють віддавання шани індуським божествам. Кар’єра трансцендентної медитації викриває слабкість сучасної науки. Людині легко можна нав’язати якусь банальність, аби лише вона була сформульована “науковою” мовою. До таких фраз належить “ефект Магариші”, згідно з яким певна кількість медитантів поправить погоду, поліпшить самопочуття всіх мешканців якоїсь місцевості або зменшить аварійність дорожнього руху [12, c. 33–35]. Терапевтичний фасад. Буває, що людина, яка хворіє і страждає, розчаровується в засобах традиційної медицини, шукає допомоги в знахарів, “чудотворців” і “терапевтів” або звертається до якогось “центру” нетрадиційної медицини. Навіть тимчасове полегшення приводить до того, що людина схильна прийняти вчення, яке супроводжує терапевтичну сесію. Назагал справа закінчується черговим болісним розчаруванням, але може статися так, що такий “терапевт” вербує до певної секти. Прикладом терапевтичної групи, яка перетворилася на класичний організм, була висвітлена в ЗМІ секта “Небо”. Лідер групи Богдан Кацмайор первісно займався оздоровле- нням шляхом накладання рук. За кілька років діяльності зібрав навколо себе людей, частину яких становили його колишні пацієнти [12, c. 33–35]. Терапевтичний фасад іноді буває важко ідентифікувати. Сім’ї жертв не реагують на те, що їхні близькі записуються на курси, а часто навіть заохочують таку ідею. З плином часу помічають, що коїться щось недобре: поведінка й постава особи, яка бере участь у курсі, міняється. Пропаганда терапевтичних або лікарських методів становить досконалий спосіб викликати довіру до секти та інтерес до групи широких соціальних верств. Треба, однак, пам’ятати, що не кожний осередок нетрадиційного лікування є резиденцією секти. У стінах школи. Від якогось часу можна спостерегти тривожне явище проникнення до школи розмаїтих сект, які, декларуючи безкорисливу діяльність, ведуть закамуфльоване вербування до своїх структур. Кожний спосіб є добрий, аби лише здобути нових членів: пропозиція провести лекції з етики, статевого виховання, профілактики СНІДу, харитативної діяльності, організації відпочинкових заходів або дитячих розваг. До однієї із шкіл у Лешні зголосилися члени секти “Сім’я” з нетиповою пропозицією – зробити виставу англійською мовою. “Чому ні? – подумала дирекція, – це добра нагода для учнів удосконалити мову”. В актовій залі зібралося близько двохсот учнів. Після вистави актори запросили молодь до наступного пункту програми – англомовної розмови. Усі розмови відбувалися в присутності вчителів англійської мови. Гості переконували молодь, що можуть їм допомогти в їхніх проблемах, запрошували до себе. Але попереджали, що найкраще нікому нічого не казати. Досить зателефонувати з вокзалу, і вони з’являться. Виявилося, що після лешнівського виступу члени секти телефонували щонайменше до кількох учнів. Вони хотіли нагадати про себе і заохотити до приїзду [13, c. 4]. Місцем вербування є також будинки культури та спортивні осередки. Фінансові клопоти змушують виховні установи до наполегливих спроб підлатати бюджет, надаючи приміщення в оренду різноманітним спілкам або організаціям. Тут потрібна значна розважливість. Під загрозою закамуфльованих дій різних груп потрібно ідентифікувати суб’єктів, які пропонують співпрацю, перевіряти кваліфікацію осіб, які пропонують участь у курсах, лекціях і тренінгах. Якщо здається, що вони щось приховують, слід бути пильними [14]. Покров католицизму. Об’єктом особливого інтересу стає релігійна молодь, для якої нерідко, зокрема в добу сильних екуменічних прагнень, кожний інший християнин є близьким і вартим довіри і яка тим самим виявляється надзвичайно піддатливою на вплив осіб, які видають себе за достеменних християн. Відтак у католицькій пресі, особливо під час або перед канікулами, можна прочитати оголошення такого типу: “Ідучи на Ясну Гору, можеш зустріти серед супутників осіб, які є послідовниками нових релігій і членами сект. Вони не йдуть до Ченстохови, щоб віддати честь Богоматері, але щоб зводити інших і намагатися схилити їх до вступу до нових релігійних рухів, які вони представляють [15]. Такою вербувальною стратегією знані насамперед секти “Сім’я” і “Християнин”: як тільки десь відбувається якась релігійна урочистість, там належить чекати вербувальників із цих груп. У цьому переконалася Станіслава Напора, яка 1991 року разом з дочками Лаурою і Кінґою брала участь у зустрічі з Папою Римським у Маслові біля Кєльц. Тоді відбувся перший контакт із сектою. Ось як описує цю подію один тижневик: “Крапав дощ, коли до них підійшла молода жінка з парасолькою. Порозмовляла хвилинку з дочками, записала їхню адресу в Піньчеві. За кілька днів вона з’явилася перед дверима їхнього помешкання. – Чи тут мешкає Лаура? – Так, – відповіла Станіслава Напора. – А ви хто? – Я християнка”. У Польщі ніхто не зачиняє дверей перед кимось, хто представляється в такий спосіб. Молода жінка зайшла всередину, у руці тримала Біблію. Ропочався цикл систематичних зустрічей і поїздок, які в результаті призвели до міцного зв’язку Лаури й Кінґи з групою [16, c. 18]. Метод авторитету. Зазвичай ми трактуємо якусь поведінку правильно настільки, наскільки бачимо інших людей, які поводяться так само. В ідентичний спосіб ми схильні оцінювати слушність певної доктрини чи ідеї, просто посилаючись на те, що на цю тему думають інші. Цю натуральну людську схильність використовують секти, надаючи докази того, що інші з ними ідентифікуються або підтримують. У такий спосіб з’являється механізм виправдання секти. Цими “іншими” успішно можуть бути наділені громадською довірою особи або інституції, хоча б такий, як популярний серед частини польської молоді Юрек Овсяк і його також популярний “Великий оркестр святкової допомоги”. На листівці, яка закликала до участі у фестивалі Гаре Кришна, розміщене повне вдячності до кришнаїтів висловлювання Овсяка: “Друзі! Прийдіть і побудьте з хвилею відриву від повсякдення, і заколише вас атмосфера Сходу. Насамперед побачите величезну доброзичливість і приязнь людей, які вас запрошують. Чи знаєте, що програма “Їжа для життя” роздала знедоленим 120 мільйонів безплатних порцій їжі. Неймовірно? Але це факт. І я їх за це дуже шаную”. Чи хтось може не мати довіри до групи, яку сам Овсяк наділяє такою великою повагою? Стежачи за діями Гаре Кришна, отримуєш враження, що секта є просто нерозлучним супутником Овсяка. Кришнаїти не цураються також використовувати авторитет Католицької Церкви. В одній із своїх брошурок секта намагається переконати читача, що “вчення Кришни практикує навіть духовенство різних релігій, у т. ч. й католицькі ксьондзи й ченці”. Що робити в разі безпосереднього контакту? Які висновки для практичної профілактичної діяльності випливають з вищенаведених міркувань? Слід навчати таких засобів обережності. У разі, коли люди- на вперше у своєму житті зустрічає симпатичних і приязних людей, які запрошують на цікаву зустріч, тоді вона має право вимагати від них (також у дружній спосіб) конкретних відповідей на запитання про: * основні цілі групи (чи група їх не приховує, чи не є вони надто туманні; чи є якісь розбіжності між тим, що група твердила спочатку, і тим, про що потенційний послідовник дізнався пізніше; чи з академічної або терапевтичної групи, яка, наприклад, обіцяла поліпшення концентрації уваги та пам’яті, не “зробилася” раптом група релігійна; чи ця конкретна група справді реалізовує все, про що кажуть її члени); * повна назва групи та прізвище її лідера (багато скомпроментованих груп не наводить своїх вихідних даних або часто міняє назву, щоб не відлякати потенційних прибічників чи клієнтів); * позитивні і негативні риси організації (можна попросити назвати три речі, які подобаються, і три речі, які не подобаються у функціонуванні групи. Труднощі з відповіддю на другу частину цього запитання можуть свідчити про брак критичного мислення щодо власної групи (більш гідними довіри є особи, які відзначають як сильні, так і слабкі сторони, наприклад, школи, навчального закладу, церкви, фірми). Поки адресат потенційного вербування не дізнається, із ким має справу, він не повинен ділитися з новими знайомими своїми проблемами і не повинен давати їм свого номера телефону чи адреси. Якщо ці особи запрошують його на якусь важливу для нього подію, зустріч і не дають конкретних відповідей на хоч би одне з наведених запитань, а послуговуються загальниками, швидко й спритно міняють тему розмови, пояснюють, що вони не дуже зорієнтовані в запитаннях, які ставить потенційний прихильник, до того ж запевняють, що найкраще він зробить, прийшовши на зустріч і запитавши більш компетентних осіб, то добре було б виявити обережність. У таких ситуаціях правильним є також контакт з відповідним джерелом інформації про секти і нові релігійні рухи. Крім того, існують інтернет-сторінки, присвячені тематиці сект. Незнання про діяльність вербувальних сект є причиною багатьох непотрібних розчарувань, часом навіть особистих травм. Жодна секта не використовує всіх описаних тут методів. Натомість деякі секти застосовують інші прийоми. Проте обговорення їхніх рекрутаційних практик не було наміром автора. Література 1. Сialdini R. Wywieranie wpluwu na ludzi. – Gdansk, 1994. 2. Nowakowski P. T. Sposoby pozyskiwania nowych czlonkow przez sekty: Praca magisterska. – Katowice, 1998. 3. Ross I. C., Dangone M. D. Cults: What parents should know. – New York, 1988. 4. Hassan S. Psychomanipulacja w sektach. – Lodz, 1997. 5. Wasilewska M. Mistyczna pulapka // Gazeta Krakowska. Magazyn. – 1995. – 17 marca. 6. Ritchie I. Tajemniczy swiat sekt i kultow. – Warszawa, 1994. 7. Genezanaszei Rodziny // World Servises. – Zurich, 1992 8. Zwolinski A. Anatomia sekty. – Krakow, 1994. 9. Kan’ska M. Sekty // Oaza. – 1995. – № 18. – S. 25. 10. Skrzydlowska K. Maski Moona // Gazeta Wyborcza. – 1996. – № 269. 11. Nowakowski P. T. Sekty – oblicza werbunku. – Tychy, 2001. 12. Nowakowski P. T. Sekty – co kazdy powinien wiedziez. – Tychy, 1999. 13. Jakubowski A. Werbuja w desznie? // Glos Wielkopowski. – 1997. – № 79. 14. Nowakowski P. T. Sekty wchodra, do szkol // Sekty i fakty. – 2001. – № 2. – S. 4–7. 15. Falszywi mesjasze i prorocy // Stowo. – 1996. – № 144. – S. 4. 16. Piotrowski M. Jest taka sekta // Prawo i Lycie. – 1993. – № 41. СУЧАСНА ДИТИНА У СФЕРІ ВПЛИВУ ТЕЛЕБАЧЕННЯ О. В. Петрунько, м. Київ Розглядається роль екранних мас-медій (на прикладі телебачення) у процесі соціалізації підростаючого покоління. Привертається увага до проблематики деструктивного впливу телебачення на психіку і поведінку дітей та підлітків. Наголошується на соціальній відповідальності телебачення перед суспільством і молоддю, що в ньому зростає. Ключові слова: соціальна відповідальність телебачення, соціально небезпечний потенціал телебачення, “телеспрямована” аудиторія, “американізація” та “одорослення” дитячих інтересів, вибірковість телевізійного впливу, медіа-освіта. Рассматривается роль экранных масс-медий (на примере телевидения) в процессе социализации подрастающего поколения. Привлекается внимание к проблематике деструктивного воздействия телевидения на психику и поведение детей и подростков. Подчеркивается социальная ответственность телевидения перед обществом и подрастающей в нем молодежью. Ключевые слова: cоциальная ответственность телевидения, социально опасный потенциал телевидения, “теленаправленная” аудитория, “американизация” и “повзросление” детских интересов, избирательность телевизионного воздействия, медиа-образование. The role of the “screen” Mass Medias (on the example of the television) in the process of the growing generation’s socialisation is considered. The attention is turned to the television’s destructive influence on children and teenagers’ psychic and behaviour. It’s emphasized that the television is socially responsible before a society and its growing youth. Key words: social responsibility of the television, socially dangerous potential of television, “TV-directed” auditory, “Americanization” and maturing of a child’s interests, selectivity of the television’s influence, media-education. Проблема. Телебачення є одним з найгеніальніших продуктів цивілізації, створеним людьми і відтоді здатним чинити на них потужний сугестивний вплив. Вважається, що цей вплив є особливо сильним, коли йдеться про психіку і поведінку дітей та підлітків. У зв’язку із цим у суспільстві час від часу загострюються дискусії стосовно соціальної відповідальності телебачення перед суспільством і перед дітьми, що в ньому зростають. Протягом останнього часу ухвалено низку законодавчих актів, які мали б певною мірою оптимізувати телевізійне меню та регламентувати вміст у ньому фільмів і телепрограм “соціально небезпечного” змісту, насамперед тих, що містять елементи агресії, насильства, порнографії. Однак ухвалені рішення виконуються вкрай повільно, у зв’язку з чим інколи складається враження, що суспільство, і зокрема молодь як найуразливішу його ланку, зумисне піддають психологічній обробці з метою їх дегуманізації в загальнолюдському та марґіналізації в культурному планах. І це вкрай актуальне питання, що дедалі більше непокоїть батьківську, педагогічно-виховну і наукову громадськість – усіх тих, кому небайдужі майбутнє країни і соціально-психологічне самопочуття молоді, що в ній зростає. Мета статті: привернути увагу батьківської, педагогічно- виховної і наукової громадськості до проблематики деструктивного впливу телебачення на психіку і поведінку дітей та підлітків; виявити “слабкі”, найчутливіші до телевізійного впливу ланки в процесі соціалізації підростаючого покоління; наголосити на соціальній відповідальності телебачення і традиційних інститутів соціалізації молоді (сім’ї, навчально-виховних закладів) перед суспільством і дітьми, що в ньому зростають. У розвиненому інформаційному суспільстві телебачення перебирає на себе ряд функцій, які донедавна виконували традиційні культурні, освітні та виховні інституції. Якщо раніше діти перебували переважно у власній сім’ї, у стінах навчально-виховних закладів чи в колі друзів, то останнім часом більшість часу вони проводять біля екранів телевізора. Нині телебачення стало для сучасних дітей найдоступнішим “підручником життя”, який не лише інформує їх з багатьох питань, а й формує їхні настановлення та життєву позицію. Проте інтелектуальні та соціалізаційні можливості вітчизняного телебачення і внесок його у виховання підростаючого покоління є досить сумнівними. У пропонованому глядачам телевізійному меню занадто багато часу відводиться зарубіжним фільмам (зазвичай це американські фільми досить низької якості), які являють собою суміш насильства, жахів і “крутої” еротики. Як засвідчують результати соціологічних опитувань, на цю “американізовану” кіноорбіту потрапляють передусім підлітки, які не лише дивляться американські кінофільми разом з дорослими, а й виявляють до них загострену цікавість. Переважна більшість респондентів-підлітків (близько 80%) віддає перевагу саме зарубіжним, зокрема американським, фільмам, які вони оцінюють як “щирі”, “живі”, “ненав’язливі”, “цікаві”. Натомість вітчизняні фільми підлітки сприймають як “брехливі”, “офіційні”, “нав’язливі”, “нецікаві” [1–4]. Крім цього, як показують житейська практика і соціологічні дослідження [там само], кіноінтереси дітей останнім часом не лише “американізувалися”, а й стали значно “одоросленішими”. І це цілком закономірно. Окрім демонстрації бойовиків з характерними сценами жорстокості та насильства, телебачення без будь-якого врахування вікових і психологічних особливостей глядачів активно “розкручує” й сексуальну тематику. Ця тематика, незважаючи на ухвалені законодавчі документи стосовно її обмеження, настирливо привертає увагу юних глядачів, нав’язує їм стереотипи “сексапільності”, “сексуальної розкутості” тощо. І, отже, відповідні фільми містять у собі “соціально небезпечний” потенціал як через їхній зміст, так і через надмірну присутність їх у телевізійному ефірі. З одного боку, вони чинять деструктивний вплив на психіку дітей і підлітків, актуалізуючи неприродні для них переживання, а з другого – постійна демонстрація цих фільмів обмежує природні, суто вікові інтереси дітей, практично не залишаючи їм щодо цього будь-яких альтернатив. Через надмір на телевізійних екранах бойовиків (вестернів) і молодіжних еротичних фільмів та захопливі сюжети цих фільмів вони легко оволодівають увагою юних глядачів. Отже, головними причинами, які актуалізують прихований у згаданих вище фільмах деструктивний потенціал, є передусім динамічний, захопливий сюжет, який неодмінно привертає й утримує увагу юних глядачів, а також надзвичайна доступність цієї продукції для дітей, надмір її на телевізійних екранах. Загальновідомо, що нинішнє телебачення є найдоступнішим джерелом порівняно з будь-якими іншими медійними каналами. Варто лише натиснути кнопку на пульті – і глядач потрапляє в принципово інший, альтернативний звичному й повсякденному, вимір існування. Така доступність практично всіх без винятку телевізійних програм також негативно впливає на психіку юних глядачів. Створений сучасним телебаченням інформаційний простір насичений яскравими і практично готовими до вжитку образами. Через легкість для сприймання ці образи певною мірою спричинюють зниження репродуктивної спроможності психіки, своєрідну її “лінивість”, яка виявляється у втраті психікою здатності продукувати власні образи. Це явище відоме під назвою “інформаційно-образна наркоманія” [5]. Через доступність телебачення і легкість сприйняття телевізійної інформації дитина досить легко відмовляється від спроб здобувати знання з інших інформаційних джерел. За аналогією з тим, як немовля відмовляється від материнської груді, відчувши легкість споживання підсолодженої молочної суміші з пляшечки, так сучасні діти, осмисливши зручність і легкість навчання за допомогою телебачення, втрачають інтерес до відвідування бібліотек і читання книжок. І це – ще один деструктивний наслідок впливу телебачення на підростаюче покоління. Адже саме завдяки художній літературі формується національно-культурна та особиста ідентичність кожної людини, і збитки, яких завдає дитині втрата інтересу до книги, навряд чи можна компенсувати чимось іншим. Поверхово сприймаючи сюжети таких фільмів, не рефлексуючи з цього приводу, не аналізуючи і критично не оцінюючи події, які розгортаються на екрані, не розуміючи глибинних авторських інтенцій більшості цих фільмів, підлітки щиро вважають, що всі вони створені заради демонстрації еротичних сцен, сцен насильства та знущання однієї людини над іншою, з єдиною метою – аби розважити глядачів. Таке вульгарне, суто споживацьке сприйняття, безумовно, позначається на світоглядних настановах юних глядачів, їхніх психічних станах і їхній соціальній поведінці. Навіть прості житейські спостереження показують, що останнім часом світоглядні настановлення молоді, особливо у сфері сексуальних взаємин, набули помітних змін. Та якщо посилання на житейські спостереження ще можна було б кваліфікувати як упереджене ставлення до сучасної молоді, то аналіз даних офіційної статистики з цієї проблеми не залишає жодних ілюзій, оскільки аргументовано доводить: 1) збільшення кількості неповнолітніх, які вступають у сексуальні стосунки з 10–11 років; 2) поширення серед підлітків хвороб, що передаються статевим шляхом (ІПСШ); 3) зростання кількості вагітностей та абортів серед неповнолітніх дівчат тощо. У свою чергу, психологічна та психіатрична практика засвідчує зростання й урізноманітнення відхилень у поведінці та емоційно- психічному здоров’ї дітей і підлітків. Психологи і психіатри все частіше наголошують на тому, що сучасні підлітки стають дедалі “телеспрямованішими” і що це виявляється передусім у їхній жорстокості, ворожості, байдужості до людей, нечутливості до чужого болю. Діти все більше втрачають інтерес до навчання, стають більш егоїстичними і “нечутливими” до виховних впливів дорослих, усе частіше виявляють цікавість до таких “стимуляторів настрою”, як паління, алкоголь і наркотики. А найдієвішими регуляторами стосунків між людьми вони вважають силу і гроші [5]. Багато підтверджень деструктивного впливу телебачення на психіку і поведінку дітей містить фахова література з криміналістики. За словами американського дослідника У. Бронфенбреннера, формулювання “після перегляду фільму по телевізору...” так часто фігурує в судових справах підлітків, що вже давно не дивує правоохоронців [6]. Так, коли на телевізійних екранах почали демонструвати сюжети витончених убивств, криміналісти почали стикатися із схожими випадками у своїй практиці. А після демонстрації фільмів із сюжетами кіднепінгу на поліцейських дільницях реєструвалися випадки викрадення старшими підлітками маленьких дітей з вимогами щодо їх викупу. Як висловився з цього приводу німецький журналіст Г. Зільбер, “війни і терор, знущання й насильство, вуличні бійки і викрадення, захоплення літаків і вбивства – усі ці події, які стали реальністю для дорослих, перетворилися на сюжети дитячих ігор” [7]. Отже, деструктивний внесок телебачення полягає й у тому, що воно дає дітям приклади недитячих і вкрай небезпечних для дітей ігрових сюжетів. Моделювання агресивної поведінки дітей під впливом телевізійного насильства залишається окремою і вкрай актуальною дослідницькою проблемою, незважаючи на накопичений арсенал відповідних досліджень. У сучасній літературі із соціальної психології описано три підходи до цього питання. Згідно з першим поглядом, який ґрунтується на відомій теорії соціального научіння і відомий під назвою “концепція моделювання (агресивної поведінки)” (А. Бандура, Л. Берковитц, Л. Ерон, Р. Кемп- бел, В. Кеплер, Ф. Уертхем, У. Бронфенбреннер, В. Караковський), безпосередній зв’язок між переглядом сцен насильства і наступною агресивною поведінкою можна вважати експериментально доведеним [7; 8]. Результати численних експериментів, у т. ч. й лонгітюдних досліджень, відбито, зокрема, у звіті Американської академії дитячої і юнацької психіатрії (American Academy of Child and Adolescent Psychiatry, p.10), де зазначається, що фільми із сценами агресії і насильства: 1) формують у глядачів думку, що насильство є допустимим способом розв’язання проблем у реальному житті, прийнятним шляхом розв’язання соціальних конфліктів; 2) роблять глядачам “щеплення” байдужості до насильства, спричинюють нечутливість до жертв насильства, їх страждань і болю; 3) актуалізують патологічну цікавість до сцен насильства (особливо у глядачів з патологічними відхиленнями психіки); 4) маніпулюють базовими почуттями людей, зокрема почуттями тривоги й страху, наприклад, страхом стати жертвою насильства; 5) стимулюють вияви агресивних інстинктів; 6) моделюють агресивну поведінку, навчають насильницько- агресивних дій, заохочують до асоціальної, насильницької поведінки в реальному житті. Однак при цьому постає питання, наскільки результати впливу медіа-середовища є глибинними, стійкими і неситуаційними, які глибинні особистісні конструкти вони зачіпають і в який спосіб вони, зрештою, впливають на перебіг соціалізації дитини. Згідно з другим поглядом, перегляд сцен насильства, навпаки, послаблює агресивні імпульси і запобігає виявам агресії в соціально неприйнятних формах. Прибічники цього погляду (С. Фешбах, Д. Хеллоран, Дж. Каталано, Р. Кемпбел) наголошують передусім на двох важливих функціях інформації агресивного змісту – компенсаторній і катарсичній. На їхню думку, перегляд відповідних фільмів дає вихід агресії у найменш небезпечний спосіб, зменшує її прояви на рівні поведінки. А механізмом, який це уможливлює, є катарсис, духовне очищення і творче переосмислення цінностей буття через спостереження сцен насильства [5; 8]. Проте гіпотеза катарсису виявилася значно прийнятнішою для художників і кінематографістів, аніж для громадськості та більшості науковців, консервативних уже за своїм визначенням. Згідно з третім поглядом, який поділяють Р. Берон, К. Бютнер, Х. Хіммельвейт, Е. Паркер, У. Шрем та ін., фільми із сценами насильства не чинять на глядачів відчутного впливу або ж цей вплив, як на думку Р. Берона, не зачіпає глибинних особистісних структур людини і є ситуаційним та короткочасним [5; 7; 8]. Однак незалежно від позиції в цьому питанні більшість дослідників наголошують на вибірковості таких впливів. Наприклад, Д. Хеллоран вважає, що негативна дія телевізійного насильства може виявитися лише тоді, коли зазначені впливи нашаровуються на відповідний особистий досвід глядача. На думку Дж. Каталано, телебачення деструктивно впливає і діє гіпнотично лише на особливо чутливих дітей, налаштованих саме на такий вплив, тобто на дітей, у яких свого часу не була сформована природна захисна реакція проти цього. Такої вибірковості не заперечують і вже згадувані нами Л. Берковитц та О. Бандура, які зауважують, що агресивна, насильницька поведінка підлітків спричинюється відповідними телепередачами лише в тому разі, якщо напередодні перегляду вони вже перебували у стані фрустрації. Інакше кажучи, агресивність під впливом відповідних фільмів може посилюватися лише за умови так званої акумуляції агресивності. Крім того, як стверджує Берковитц, моделювання агресивної поведінки залежить від ступеня ідентифікації юних глядачів з показаною на телеекрані жертвою насильства і того, які почуття вона у них викликає [8]. Отже, незважаючи на те, що вплив екранного насильства на психіку і поведінку глядачів вивчається вже понад 60 років, проблему цього впливу не можна вважати розв’язаною. Попри виявлені позитивні кореляції між насильством на телеекрані і насильницькою поведінкою глядачів після його перегляду існування причинно- наслідкових зв’язків між екранним і реальним насильством все ж таки остаточно не доведено. Не випадково навіть ті дослідники, у чиїх експериментах було зафіксовано кореляційні зв’язки між екранним і реальним насильством, не спромоглися зробити висновки щодо причинно-наслідкової їх природи [9]. І, навпаки, знаний американський соціальний психолог С. Мілґрам, незважаючи на те, що в серії широковідомих його експериментів з моделювання асоціальної поведінки причинно-наслідковий вплив агресивних дій телевізійної моделі на подальшу поведінку глядачів не був доведений, все ж таки не зробив висновок щодо його відсутності [10]. Тож досі сумніви щодо причинно-наслідкових зв’язків між екранним і реальним насильством подолати не вдалося, відтак ця тема продовжує перебувати в полі дослідницького інтересу багатьох науковців і практиків. Фактично нині очевидним є лише те, що агресивне телебачення неоднаково впливає на різних дітей і залишає у їхній свідомості неоднакові сліди. Кінцевий результат цього впливу залежить від багатьох чинників, зокрема таких, як вік дитини, ступінь сформованості (“зрілості”) її психіки, особливості соціального оточе- ння, ступінь адаптованості дитини в референтній соціальній групі (групі однолітків). Із значною мірою впевненості можна говорити також про те, що найбільш чутливими до впливу агресивного телебачення є поведінкова та мотиваційно-ціннісна сфери життя зростаючої особистості. Захоплення підлітків бойовиками, трилерами, фільмами, насиченими сексуальними сценами, а також ідентифікація себе з героями цих фільмів призводять до відтворення в реальному житті прикладів безвідповідальної або й асоціальної поведінки. Вплив телебачення особливо посилюється в умовах урбанізації, коли істотно змінюється характер взаємин між людьми, у т. ч. і між дорослими та дітьми, зростає загальний темп їхнього життя і люди дедалі більше віддаляються від природного середовища існування. В умовах великого міста дорослі з цілком об’єктивних причин (велика кількість чужих людей, інтенсивний транспортний рух тощо) змушені більше контролювати дітей [11; 12]. Унаслідок цього сучасні міські діти практично позбавлені можливості самостійно організовувати свій вільний час поза межами власного дому, гратися в колективні дитячі ігри, відлучатися з друзями за межі свого двору, відвідувати разом з ними традиційні “заборонені місця” (дахи будинків, кладовища тощо), переповідати в колі однолітків традиційні “страшилки” і переживати разом з іншими дітьми екзистенційний жах, викликаний цими “страшними історіями” [12]. Нестача природної для дітей активності, особливо ігрової, істотно збіднює їхнє емоційне життя, призводить до ранньої і однобічної інтелектуалізації психіки. Втрата навичок колективної дитячої гри спричинює розвиток у дітей страхів і тривожності. За даними О. Захарова, серед міських дітей, особливо коли в них нема братів і сестер, природні дитячі страхи значно частіше набувають патологічного характеру. І для подолання дитячих страхів спеціалісти (психологи) під час роботи з дітьми досить часто вдаються до тих ігор, у які повсякчас мали б гратися діти без сторонньої допомоги. А не граються вони в ці ігри тому, що живуть у неприродному для себе світі [11]. Реальне життя дитини неначе відходить на другий план, поступається “штучному” життю у створеному дорослими за допомогою телебачення віртуальному світі. Висновки. Отже, узагальнюючи сказане, зазначимо, що послаблення традиційних інститутів соціалізації та зменшення їх ролі в житті сучасної дитини, лібералізація вітчизняним телебаченням сексуальних взаємин і пропаганда ним насильства як способу досягнення успіху – усе це формує у юних глядачів викривлену картину світу, яка ґрунтується на хибних морально-ціннісних уявленнях і поведінкових настановах. Унаслідок цього в системі світоглядних цінностей підростаючого покоління останнім часом утверджуються уявлення про насильство як спосіб досягнення успіху, про гроші як самодостатню цінність, про безвідповідальний секс як спосіб самовиразитися й розважитися тощо. За умови позитивного соціального підкріплення такі уявлення здатні спрямовувати поведінку дітей у соціально небезпечне русло. Основними негативними ефектами впливу агресивного телебачення є: 1) наслідування дітьми асоціальної (кримінальної) поведінки кіногероїв; 2) штучне “одорослення” та рання сексуалізація дітей; 3) формування в дітей викривлених світоглядних настанов і цінностей; 4) ослаблення пізнавальних інтересів, інертність (“лінивість”) психіки; 5) “наркотизація” дитячої аудиторії, відволікання дітей від реального життя, дитячих обов’язків (навчання), перенесення їх у віртуальний світ телефантазій. Розв’язання означеної проблеми, на нашу думку, має просуватися у двох основних напрямах. Ідеться, по-перше, про посилення особистої відповідальності дорослої спільноти перед зростаючим у країні молодим поколінням. Найближчі дорослі, які оточують дітей у повсякденному житті (батьки, вчителі, соціальні педагоги, працівники соціальних служб тощо), мають усвідомити власну відповідальність за дітей, посиливши увагу до них і не перекладаючи свої виховні функції на телебачення. Найголовніша життєва потреба дітей, особливо підлітків, – потреба у спілкуванні – має задовольнятися не через спілкування з телевізором, а в процесі спілкування в межах референтних, значимих для них груп і з близькими, значимими для них дорослими. По-друге, слід зосередити увагу на формуванні інформаційної культури учнівської молоді, здатності критично ставитися до телевізійної інформації, вибірково її споживати, виявляючи при цьому особисту стійкість і вміння чинити опір небажаним інформаційним впливам. Отже, йдеться про спеціальну медіа-освіту учнівської молоді, яка має розпочинатися в сім’ї, а надалі, з виходом дитини у світ соціальних взаємин, цілеспрямовано здійснюватися в навчально-виховних закладах, де молодь організовано перебуває значну кількість часу і де здебільшого сконцентровані відповідні кваліфіковані кадри, на які покладено велику соціальну відповідальність перед країною і зростаючою в ній молоддю. Література 1. Иосифян С. А., Петровский В. А. Кинематограф: детский и подростковый зритель // Социс. – 1995. – №3. – С. 83–88. 2. Рондели Л. Д. Киноменю школьников // Социс. – 1995. – №3. – С. 92–94. 3. Федоров А. В. Права ребенка и проблема насилия на российском экране. – Таганрог: Изд-во Кучма, 2004. – 414 с. 4. Хилько Н. Ф. Педагогика экранной культуры: парадигмы творчества // Искусство и образование. – 2003. – №3. – С. 75–81. 5. Влияние средств массовой коммуникации на интересы детей и молодежи: Сб. науч. тр. – М.: НИИОП, 1989. – 116 с. 6. Бронфенбреннер У. Два мира детства (дети в США и СССР). – М.: Прогресс, 1976. – 167 с. 7. Дети – преступники: воры, убийцы, террористы, попрошайки / Ред. Ю. Н. Иванов. – Минск: Литература, 1996. – 640 с. 8. Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. – СПб., 1997. – 284 с. 9. Насилие, агрессия, жестокость. Криминально-психологическое исследование: Сб. научн. тр. – М.: Б.и., 1990. – 152 с. 10. Милграм С. Эксперимент в социальной психологии. – СПб.: Питер, 2001. – 336 с. 11. Захаров А. И. Неврозы у детей и подростков: Анамнез, этиология и патогенез. – Ленинград: Медицина, 1988. – 248 с. 12. Осорина М. В. Секретный мир детей в пространстве мира взрослых. – СПб.: Питер, 1999. – 288 c. ПСИХОЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА СХИЛЬНОСТІ МОЛОДІ ДО РАДИКАЛЬНИХ ДІЙ К. К. Солодовнікова, м. Київ З’ясовуються психологічні джерела схильності молоді до радикальних дій, актуалізації останнім часом її насильницької активності. Розглядаються різні підходи соціальних психологів до пояснення причин деструктивізму і радикальної діяльності, використання тероризму як переконливого методу ціледосягнення. Наголошується, що саме молодь через розумову і моральну незрілість є найбільш піддатливою щодо впливу категорією населення з погляду нав’язування національних, соціальних чи релігійних ідей. Ключові слова: радикальні дії, агресія, насилля, тероризм. Выясняются психологические источники склонности молодежи к радикальным действиям, актуализации в последнее время ее насильнической активности. Рассматриваются различные подходы социальных психологов к объяснению причин деструктивизма и радикальной деятельности, использования терроризма как убедитель- ного метода целедостижения. Подчеркивается, что именно молодежь в силу умственной и моральной незрелости является в наибольшей мере подверженной воздействию категорией населения с точки зрения навязывания национальных, социальных и религиозных идей. Ключевые слова: радикальные действие, агрессия, насилие, терроризм. Psychological sources of youth’s inclination to radical actions are identified as well as present actualization of its violent activity. There are discussed various approaches of social psychologists concerning the explanations of reasons of destructivism and radical activity, of using the terrorism as the persuasive mean of purpose achievement. The author claims that it is the youth that through its mental and moral immaturity is the population’s category mostly compliant to the influence of national, social or religious ideas imposing. Key words: radical actions, aggression, violence, terrorism. Проблема. Актуальність дослідження психологічних джерел схильності молоді до радикальних дій, таких як агресія, насилля, тероризм полягає в тому, що, за статистичними даними, упродовж останніх десятиріч почастішали випадки невмотивованого насилля, яке молодь використовує як засіб досягнення певних цілей. Отож вивчення психологічних джерел схильності молоді до насильства постає певною мірою як засіб профілактики виникнення та актуалізації насильницької активності. Мета статті: з’ясування психологічних джерел схильності молоді до радикальних дій. У ХХ ст. проблеми схильності окремих членів суспільства до антисоціальної деструктивної діяльності, використання ними радикальних засобів ціледосягання були одними із центральних у психоаналізі. З. Фройд, А. Адлер, Е. Ериксон, Е. Берн шукали причини деструктивізму в умовах соціалізації і намагалися визначити, які саме фактори, переважно дитинства та юності, ведуть до різноманітних невротичних девіацій, у тому числі й до одержимості зненавистю, яка постає як психологічний стрижень радикальної діяльності і лежить в основі використання тероризму як переконливого методу ціледосягання. К. Юнґ, К. Горні, Е. Фромм пропонують більш широкий підхід та звертаються в пошуку відповіді до суспільних відносин. К. Лоренц та деякі інші етологи вважають, що цю відповідь слід шукати в первинних та іманентних будь-якому членові суспільства агресивних інстинктах, успадкованих людиною від тварин. Пояснення механізмів формування та поведінки радикальних, деструктивних, таких як терористичних, угруповань, пропонують соціальні психологи, що досліджують закономірності групової взаємодії. Так, учасники актів насилля, організовані у групи для більш ефективного їх планування та проведення, повинні бути людьми, здатними, не роздумуючи, виконувати будь-які накази. Такі люди повинні мати природжену схильність до конформізму або ж бути спроможними набувати його в процесі соціалізації. Спираючись на визначення молодого віку, сформульоване А. В. Петровським і М. Г. Ярошевським, ми розглядаємо цей віковий етап як період у розвитку людини, що відповідає переходові від підліткового віку до самостійного дорослого життя [1]. Психологічний зміст юності та молодого віку пов’язаний з розвитком самоусвідомлення, а тому в цей період загострюється проблема самоідентифікації, визначення власної позиції індивіда щодо зовнішнього світу. Відомо, що молодий вік – напружений період формування моральної свідомості, напрацювання ціннісних орієнтацій та ідеалів, усталення світогляду тощо. Молоді люди особливо чутливі до зовнішнього впливу. Що молодша людина, то більше вона піддається впливові, оскільки сприймає навколишнє середовище як навчальне. Період раннього статевого дозрівання характеризується активною орієнтацією на адаптацію до патернів спілкування в малій групі, тобто сприйняття правил гри в колективі. У цьому віці різко зростає значення символічних батьківських фігур, які можуть бути спроековані назовні при взаємодії з іншими людьми. Ще один період підвищеної чутливості – юнацький вік (17–19 років), коли виникає реальна потреба самоствердження в соціумі, але власних сил для цього бракує, а тому потрібна підтримка покровителів, які сильніші й досвідченіші, ніж сама молода людина. Цей вік характеризується інтенсивним копіюванням та втіленням будь- яких (у т. ч. і радикальних, деструктивних) ефективних моделей поведінки. І в той же час у юнацькому віці сильною є мотивація до формування образу Я шляхом відкидання знехтуваних моделей поведінки. Самовизначення та самоствердження відбуваються шляхом контрастного й різкого розмежування власної ідентичності з ідентичностями інших людей та моделями життя, що як приклад спостерігаються ззовні. Для молодої людини характерним є поділ світу на своїх і ворогів, чорне і біле, правильне і неправильне. Це світ без відтінків, неясності, сумнівів. Усе нове сприймається крізь призму вже сформованих у свідомості молодих людей ідей і стереотипів [2; 3]. Соціальні психологи, описуючи процес розпаду традиційних сімейних зв’язків, як окремий аспект виділяють проблему розриву традиційних зв’язків між батьками й дітьми в сучасній родині. Такий стан взаємин між батьками і підлітками провокує останніх соціалізуватися в будь-яких доступних соціальних групах, у т. ч. і деструктивних. Статистичні дані дають підстави стверджувати, що впродовж останніх 20 років збільшилася частка сімей, у яких виховну роль батьків виконують “вуличні” компанії [3]. Ці угруповання, як правило, відкидають прийняті в соціумі закони нормативної поведінки та встановлюють свої, здійснюючи суворий нагляд за їх виконанням. Тому не дивно, що молода людина, яка є членом групи, схильна до проявів конформізму, оскільки така група, як і будь-яке референтне середовище, дає можливість своїм членам позиціонуватися, а відтак і самоідентифікуватися [2]. У такого роду марґінальних середовищах досягнення мети часто відбувається із застосуванням радикальних, у т. ч. і насильницьких дій. Тероризм сильний тим, що терористам, як правило, нема чого втрачати, тим, що вони без коренів, які б могли стати основою налагодження між ними і суспільством міцних соціальних зв’язків. Це могли б зробити такі суспільні інститути, як родина, діти, позитивний соціальний статус. Психологічний нерв насилля – самоствердження за рахунок іншого. За Ф. Нірінгом, свобода – це можливість бути й стати; за М. Мамардашвілі, “свобода одного зіштовхується зі свободою іншого і має цю останню своєю умовою” [4]. Насилля – це коли можливість бути і ставати одного/одних утверджується за рахунок обмеження чи знищення можливості бути і ставати іншого/інших, коли я приношу свободу іншого в жертву своїй свободі від усього, що її обумовлює і, власне кажучи, робить свободою. У цьому – один із парадоксів насильства: той, хто скоїв його, сам втрачає свободу, стаючи заручником власного насильства [5]. Роль жертви насильства знеособлена. Особа, яка чинить насильство, колись у своєму сприйнятті позбавляє жертву її статусу живого/людського самоцінного буття – інакше насильство неможливе. Про це писали свого часу і Ф. Достоєвський (“Записки з Мертвого Дому”, і А. Чехов, (побувавши на сахалінській каторзі), і В. Шаламов, Л. Ґінзбурґ, О. Солженіцин, і багато ін. Жертва – не конкретна людина, а носій (статевих органів, пороку, не тієї крові чи віри, риси характеру) чи втілення певних психологічних рис (підступництва, зради). Граничного вияву таке ставлення до жертви насилля досягає в “технологічному тероризмі”, де жертвами стають випадкові люди, і в сучасних засобах ведення воєн – не проти так чи інакше персоніфікованого ворога, а проти абстрактної схеми ворога: насильство тут чиниться так само легко, як і у віртуальних іграх. У цьому й лежить ключ до розуміння психологічних механізмів самовідтворення насильства. Один раз учинене насильство чи мовчазна, пасивна причетність до нього здатні залишити тяжкий відбиток розбурханих інстинктів і/чи неясного почуття провини, звільнитися від яких можна, спробувавши відіграти насильство назовні, зробивши його нормою поводження і/чи перенісши акцент з нього самого на причинні і цільові легенди (провина когось перед народом, досягнення світлого майбутнього, очищення від скверни чи єресі, забезпечення дисципліни і порядку тощо). Сучасне насилля, яке чинить молодь, має свої особливості на відміну від насилля, що чиниться в більш зрілому віці. Адже насилля молодих людей щодо інших людей має несистематичний, хаотичний характер, тобто здійснюється під впливом актуалізованого зовнішнього тиску. Так, з огляду на результати класичних експериментів С. Мілґрама і Ф. Зимбардо, можна стверджувати, що агресивні дії (насилля) стають можливими не тільки внаслідок імпліцитної будь-якій особистості схильності до насилля. Така ідея заперечує думку, яку відстоювали З. Фройд, К. Лоренц та інші дослідники, оскільки апологети імпліцитної схильності до насилля стверджують, що зовнішні подразники відіграють лише допоміжну роль у реалізації насильницьких дій. Аналіз сучасних статистичних даних [2; 3; 5] щодо насилля, яке чиниться в зрілому віці, дає підстави стверджувати, що в деяких випадках справедливою є наукова позиція Фройда [6]. Його ідеї дають можливість пояснити реалізацію агресії у таких осіб, як Гітлер, Сталін, Пол Пот та ін. У більш зрілому віці особистість свідомо обирає агресію та насилля як один з можливих варіантів досягнення поставленої мети [7]. Що ж стосується молодих людей, то вони діють більшою мірою імпульсивно, піддаючись тискові актуальної зовнішньої ситуації. У більш пізніх дослідженнях агресії та насилля, зокрема у працях В. А. Медведєва, обґрунтовується ідея, що пояснює патологічні відхилення у психіці молодих людей, що вже вчинили насилля – терористичні акції. Але статистичні дані (у т. ч. і зібрані нами: див. результати аналізу біографічних даних [8]) щодо відсотка патології у психіці та діяльності молодих людей, що вже здійснили теракти, свідчать про зворотне. Так, спроби зрозуміти мотиви та психологію терористів, пояснюючи їхні дії як такі, що мають індивідуальну психопатологічну основу, або такі, що базуються на певних рисах характеру цих людей, не дали результату, на який можна було б спиратися для упередження та подолання тероризму як явища. Ані аналіз біографій, ані спроби реконструювати розвиток психологічної готовності людей, здатних до радикальних дій, на основі успадкованих внутрісімейних стандартів поведінки не дають можливості з’ясувати критерії, що спонукають людей стати на шлях тероризму [5]. Розроблення конкретних антитерористичних операцій потребує вивчення психологічних рис особистості терориста. Так, якщо якась психологічна риса є типовою для всіх прихильників радикальних заходів, то, відповідно, при аналізі їхньої психіки та діяльності вона враховується як один із чинників, що впливає на ймовірність обрання особою радикальних засобів ціледосягання. На основі аналізу цього чинника формується система упереджувальних дій. Але, як правило, взаємозалежність між певними психологічними рисами людини та її поведінкою не є такою однозначною [там само]. Використовуючи “піднесену”, ідеальну (нематеріальну) мотивацію, молодь через її розумову й моральну незрілість легко втягують у діяльність радикальних суспільних угруповань, нав’язуючи їй радикальні національні, соціальні чи релігійні ідеї. Як правило, середній вік “типового” терориста становить трохи більше ніж 20 років. Так, у відомих терористичних “червоних бригадах”, що діяли в Італії в 70–80 роках минулого століття, середній вік бійця становив 21 рік. Молодь втягується в діяльність таких угруповань найчастіше через тоталітарні суспільні організації, де основним засобом впливу є пригнічення волі людей і підпорядкування їх тільки волі “вождя”, “учителя”. Такого типу організації частіше втілюють у життя радикальні методи ціледосягання. Як приклад, можна навести діяльність релігійних чи ідеологічних сект типу “Аум Синріке” чи “червоних бригад”. Пол Пілар, екс-виконавчий директор контр-терористичного центру ЦРУ (CIA’s Counterterrorist Center), зауважив, що ті, хто вже став на шлях насилля і тероризму, діють не імпульсивно, а за заздалегідь розробленим планом [5]. А до того часу, поки молода людина свідомо обере цей шлях, вона проходить певні психологічні стадії. Так, це може бути розгубленість, втрата чи пошук життєвих орієнтирів. Наступний період – це пошук однодумців, або референтної групи, і для того, щоб бути до неї прийнятим, юнак чи дівчина змушені проявляти ознаки конформізму та підкорятися поведінковим і моральним законам, що панують у цій групі. Але існує ще й інший шлях, коли велика група вдається до радикальних насильницьких дій під впливом авторитету лідера. Психологічною умовою такого роду насилля є сильна фрустрація, наприклад, неможливість розв’язати актуальну значущу проблему. Радикальні дії в такому випадку відрізнятимуться стихійністю, нелогічністю, імпульсивністю, некерованістю. Під час соціальних зрушень виявляється тенденція до появи масових протестних рухів, що може призвести до відкритих протистоянь. Надлишки соціальної напруги можуть “виплескуватися” через такі клапани, як вандалізм, що є особливо популярним серед найбільш активної верстви населення – молоді. Вандалізм – це радикальна деструктивна дія, спрямована на безглузде руйнування матеріальних і духовних цінностей, псування майна в громадських місцях. Таким чином, вандалізм спрямований не проти конкретних противників, а проти речей, що символізують ворогів. Вандалізм є супутнім явищем і початковою стадією злочину – тероризму. Останнім часом спостерігається значне поширення вандалізму у всіх країнах, особливо в період соціальних криз. Основними мотивами означеної форми втілення радикальних дій для молодих людей, що беруть учать у акціях вандалізму є спроба заявити про себе, свої права на світоглядні та інші позиції [2; 3]. Соціальні витоки мотивації радикальної діяльності – це гострі антагоністичні конфлікти, що виливаються в протистояння з конкретними організаціями, етнічними групами тощо. Людина, вдаючись до радикальних методів, порушує прийняті в суспільстві поведінкові та моральні закони, тому потребує психологічного самовиправдання, яке назовні позиціонується як помста, протест, відстоювання своїх ідеологічних і політичних переконань або прагнення до збагачення і влади [3]. Першопричиною реалізації радикальних намірів, у т. ч. і вандалізму та насилля, є взаємозв’язок біогенетичних (спадкоємна обтяженість психічними захворюваннями, порушення центральної нервової системи і черепно-мозкові травми, патологія вагітності і пологів, часті соматичні захворювання в дитинстві) та онтогенетичних (суворе виховання в родині, бездоглядність, депривація потреб, педагогічна занедбаність) факторів. Вторинна причина – неможливість самореалізації молоді через несприятливе оточення, а також вплив таких факторів, як захопленість агресивними фільмами і комп’ютерними іграми, безкарність злочинців, байдужість оточення, відчуження від різних видів корисної діяльності, незаповненість вільного часу, нездатність до саморегуляції. На думку Д. В. Ольшанського ці причини, окрім вандалізму, що, як уже зазначалося вище, має символічний характер боротьби, можуть за певних умов із символів переростати в пряму загрозу дією конкретним людям, а це вже в міжнародних конвенціях [9] кваліфікується як тероризм Висновки. Підсумовуючи вищесказане, підкреслимо, що молодь, безперечно, належить до “груп ризику”, оскільки є найбільш мобільною та активною в період соціальних зрушень. А тому вона виявляє найбільшу сенситивність щодо застосування імпульсивних радикальних дій і, на відміну від більш старших людей, здатна стихійно, під дією раптового чинника, вдаватися до застосування радикальних заходів. Одна з головних причин такої сенситивності криється в такій особливості молодого віку, як сильна потреба в позиціонуванні себе в соціумі, залученості, належності до групи й посиленні почуття самоідентичності. Зазвичай до радикальних дій схильні молоді люди – вихідці з неповних родин, ті, що з тих чи тих причин відчували певні труднощі в межах існуючих суспільних структур, втратили роботу чи взагалі її не мали. Почуття відчуження, що виникає в таких ситуаціях, змушує молодих людей приєднуватися до груп, що здаються їм настільки ж антисоціальними, як і вони самі. Спільною рисою молоді, схильної до радикальних, у т. ч. насильницьких, дій, є, таким чином, сильна потреба в належності до групи подібних людей, пов’язана з проблемою самоідентичності. Література 1. Психология: Словарь / Под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского – М., 1990. 2. Кравчук С. Л. Особливості психологічних детермінант агресивних проявів особистості: Дис… канд. психол. наук: 19.00.01. – К., 2002. 3. Профилактика агрессивных и террористических проявлений у подростков: Метод. пособие / Под ред. И. И. Соковни, С. Н. Ениколопова, Л. В. Ерофеевой – М., 2002. 4. Мармардашвили М. К. Необходимость себя. – М., 1996. 5. Ольшанский Д. В. Психология терроризма. – СПб., 2002. 6. Фрейд З. Психология масс и анализ человеческого Я // Фрейд З. Психологические этюды. – Минск: Беларусь, 1991. – С. 422–480. 7. Милгрэм С. Эксперимент в социальной психологии. – СПб., 2000. 8. Солодовнікова К. К. Соціально-психологічні аспекти тероризму: Навч. посібник. – К., 2003. 9. Европейская конвенция по подавлению терроризма (1972); Конвенция по предотвращению и наказанию преступлений против международно защищенных лиц (Резолюция ООН, 1973); Международная конвенция против захвата заложников (Резолюция ООН, 1979). ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ СУЧАСНОГО ПСИХОСОЦІАЛЬНОГО ПРОСТОРУ В УКРАЇНІ (ПСИХОЛІНГВІСТИЧНИЙ АСПЕКТ) В. В. Цибулькін, м. Київ З’ясовуються особливості педагогічної діяльності в умовах сучасного психосоціального простору з позицій психолінгвістики. Наголошується, що без упорядкованої мовно-мовленнєвої комунікації між учасниками загального навчального процесу високоякісна освіта практично неможлива. Ключові слова: глотосфера, енергоінформаційне поле, людська комунікація, мовна політика, ноосфера, психолінгвістика, психо- соціальний простір. Выясняются особенности педагогической деятельности в условиях современного психосоциального пространства с позиций психолингвистики. Подчеркивается, что без упорядоченной языково- речевой коммуникации между участниками общего учебного процесса высококачественное образование невозможно. Ключевые слова: глотосфера, энергоинформационное поле, чело- веческая коммуникация, языковая политика, ноосфера, психо- лингвистика, психосоциальное пространство. The author clarifies peculiarities of pedagogical work in the environment of modern psycho-social space from the psycholinguistic viewpoint. It is being stressed that high-quality education is practically impossible without well-organized language-speaking communication process. Key words: pharynx-area, energy-information sphere, people-oriented communication, language policy, noosphere, psycholinguistics, psycho- social zone. Проблема. В умовах переходу освітнього процесу в нашій державі на стандарти Євросоюзу, а також приєднання України у травні 2005 р. до Болонського процесу, що має на меті створення загальноєвропейського простору вищої освіти, перед вітчизняними навчальними закладами постали нові завдання. Ідеться не тільки про наближення пострадянської освітньої системи до загальноєвропейької і подальшу їх взаємоінтеграцію, а й оптимізацію навчальної роботи в умовах суттєвої зміни психосоціального простору нашої держави в цілому. Поміж різноманітних аспектів означеного комплексу проблем у нашій роботі ми виокремлюємо насамперед психолінгвістичний. Мета статті: конкретизувати зміст понять “глотосфера”, “глотоценоз”, “мова” та ін.; окреслити коло чинників, що ускладнюють перебіг сучасного освітнього процесу в Україні; зробити спробу наукового осмислення проблем вітчизняної мовної політики як чинника напруженості психосоціального простору. Розуміння психолінгвістики у вітчизняній науці поки що залишається на рівні виокремлення цієї дисципліни як напряму лінгвістичної теорії. Однак таке вузьке трактування недопустимо упростило б картину загального цілісного розвитку глотосфери , у якій, за аналогією з процесами, що протікають у ноосфері, відбуваються як еволюційні, так і коеволюційні зміни. Отже, психосоціальний простір, як невід’ємна складова ноосфери, є, у свою чергу, одним із компонентів глотосфери, якщо розглядати мову і людську комунікацію в контексті психосоціальних парадигм. З огляду на те, що сучасний освітній процес у нашій державі є досить складним явищем, зазначимо, що останнім часом значно ускладнилася й диверсифікувалася сама людська комунікація (у т. ч. й завдяки різним освітнім стандартам). Так, на ринку освітніх послуг в Україні з’явилися й прогресують технології як західного походження (вальдорфська педагогіка, саморозвиток за методикою М. Монтесорі, проектна технологія освітніх закладів США тощо), так і східного зразка. При цьому неконтрольовану освітню діяльність здійснюють різноманітні іноземні, релігійні, латентні та інші структури (наприклад, т. зв. Церква Христа, Церква Ісуса Христа святих останніх днів, Міжнародне товариство свідомості Крішни, Гуманітарний центр Р. Хаббарда, РУНВіра тощо [3], що перетворює навчальну діяльність на різних освітніх рівнях у надскладне завдання. Вітчизняний психосоціальний простір обтяжує і те, що якісно змінюється населення міст і сіл, зокрема через поширення поля домінування в містах сільської родової самосвідомості. Мисленнєвий процес у наших співгромадян перевантажений внутрішньо неузгодженими понятій- ними парадигмами, складними й заплутаними терміносистемами, що призводить до руйнування цілісної свідомості та розмивання, у тому числі й на змістовому (денотативному) рівні, цілісного сприймання навколишньої дійсності. Для вивчення цих багатоаспектних проблем необхідно, на нашу думку, упорядкувати наукові термінопарадигми, метамови досліджень та інтерпретації результатів останніх, що стало нагальним завданням уже наприкінці минулого століття [4]. Доцільним є не тільки вивільнення наукових текстів від полісемантичних псевдотермінів (зокрема, лінгвістики від таких лексем, як “арго”, “сленг”, “жаргон” тощо), а й свідоме відновлення втрачених термінологічних ланцюжків для заповнення лакун в існуючих і функціонально корисних терміносистемах. Розв’язання цього складного завдання дало б змогу не тільки прозоро описувати явища навколишнього середовища, а й покращити якість наповнення відповідних соціально-комунікативних систем, у т. ч. й освітніх. Так, зокрема, актуальності набула не тільки об’єктивна потреба створення цілісної універсальної концепції мови [5], а й обґрунтування системної теорії глотосфери як невід’ємної складової психосфери та, відповідно, ноосфери [2]. Спостерігаючи за розвитком вітчизняної мовної політики, яка невиправдано напружує існуючий психосоціальний простір і призводить до його розколу, суттєвих конфліктів не тільки в освітньому процесі, а й у вітчизняному політикумі, вчені усвідомлюють, що першопричиною цих негативних явищ є передусім відсутність їх належного наукового осмислення, ідентифікації та прозорого висвітлення. Так, спостерігаючи в процесі пізнавальної форми відображення (гносеології) об’єкт дослідження, ми повинні абстрагуватися від його суб’єктивної оцінки (“добре” це чи “погано”), а концентруватися на його цінності (аксіологія) та значенні для практики проведення теоретично обґрунтованої мовної політики (праксеологія) з урахуванням, у тому числі, матеріальних і морально- психологічних втрат чи надбань останньої. Для упорядкування метамови наукового опису психолінгвістичної складової психосоціального простору надваж- ливим, на нашу думку, є розуміння цілісності як своєрідної єдності “чуттєвого” Всесвіту, насиченого, за висловом К. Е. Ціолковського, “розумними істотами з розрідженої матерії”, до яких ми відносимо глотоегрегори. Саме ж ущільнення глотомаси в глотосфері, що має порівняно незалежне системотвірне буття як ноосферна підсистема, підпорядковане об’єктивним законам. Ці підсистеми, як зазначають деякі дослідники (Е. Леруа, В. І. Вернадський, Дж. Хакслі, Б. І. Ісхаков, О. Л. Чижевський) [6], створюють за посередництва полів спінорної чи торсіонної природи явище, котре ми умовно називаємо ноосферою [7]. У цьому контексті цілком виправданим можна вважати визначення сучасної людини, беручи до уваги постійні її мутації, – “homo sapiens noospherum” [8, c. 41]. Визнаючи об’єктивність саме коеволюційних процесів, а також відкриття біофізиками випромінювання й збереження квантової інформації живою матерією [9], приходимо до того, що слід визнати існування поля локалізації інформації у космопланетарному просторі і неподільного процесу глотогенезу та, відповідно, глотосфери, яка має власну глотомасу; глотоактивний просторовий обсяг (наприклад, комп’ютерні мережі, факсимільний та телефонний зв’язок, циркулювання текстів у процесі звичайного поштового обміну тощо) – явище, котре М. МакЛюен означив словосполученням “global village”); глотокібернетику (механізми контролю в контексті закону необхідної різноманітності, коли система має стійкість щодо блокування внутрішніх і зовнішніх протидій) та глотогеографічні області, де відбуваються різні за інтенсивністю глотогенні процеси. Останні сприяють створенню глотоценозів. Такий теоретичний посил знаходимо в працях В. фон Гумбольдта [10], який називав мову “Zwischenwelt” – “проміжним світом” між людиною і світом, що її оточує. Як відомо, пізніше було розроблено теорію “вербальної мережі” (Л. Вітгенштейн, Т. Н. Ушакова, Н. Д. Павлова, Н. А. Зачесова та ін.), що спиралася на результати аналізу зв’язків семантичних мереж слова з навколишньою дійсністю. Однак не слід забувати, що будь-яка наукова абстракція вимагає обережності у її застосуванні та інтерпретації. Важливо розрізняти, наприклад, поняття “субстанція” і “субстрат”, “субстанціональний (ноуменальний)” і “субстратний (феноме- нальний)” світи [11, c. 8]. З огляду на зазначене вище, можна зробити припущення, що глотосфера – це опис еволюцією самої себе в усталених багаторівневих знаках. Найбільш важливою складовою психосфери (глобального психосоціального простору) є мова – гносеологічна категорія, яка позначає системно організований продукт інформаційного відображення цілісної онтології в процесі її безпосереднього спостереження, моделювання, структурування, калібрування й упорядкування відкаліброваних елементів – системи інваріантних символів, що співвідносяться з чуттєвими враженнями за посередництва операційних визначень. Як зауважує Л. С. Шишкіна, “мова – це перш за все структура відносин, побудувавши яку людина набуває здатності орієнтуватися в навколишньому світі” [12, c. 11]. Мова невіддільна від мовлення, як організм від власної життєдіяльності, являючи собою діалектичну єдність. Ідея ж про спільність усіх етнічних мов (етнолектов) у світі (Г. В. Лейбніц, В. фон Гумбольдт, А. Арно, К. Лансо та ін.) [10; 12] повністю збігається з нашим розумінням мови-мовлення в парадигмах глотосфери. Мова-мовлення невіддільна від людини і, ширше, людства, що дає підстави визнавати принципову несуперечливість схем “суспільство > мова” й “мова > суспільство” (гіпотеза Сепіра-Уорфа), оскільки глоторозвиток пов’заний передусім з колективами людей, а стабільність створюваних ними глотоегрегорів (підсистем глотосфери) визначає напрям розвитку цих колективів (соціально-комунікативних систем). Важливо, що семантичний елемент “суспільство” входить у значення будь-якого мовно-мовленнєвого знаку [13] – формалізованої форми “надтонких тіней думки”, за висловом П. Плавільщикова, з’єднувальної ланки конкретної особи з “нескінченною множиною спільних наявностей” (Х.Ортеґа-і-Ґассет). Знаки, їх варіанти та інваріанти (мисленнєві конструкти) належать до надскладної системи глотосфери і, відповідно, психосфери. Семантику певного знаку пропонуємо розглядати в контексті теорії стійких, порівняно автономних хвиль, котрі поширюються в нелінійному середовищі (т. зв. солітонів, відкритих 1949 р.). Як відомо, солітони можуть підживлюватися з енергоінформаційного поля навколишнього середовища – сукупності нелінійних систем. Відкриття солітонної природи молекул ДНК, які виконують роль накопичувачів інформації, та чотиризнаковості алфавіту генетичного коду [14] дає змогу повернутися на новому етапі досліджень до невиправдано забутих теорій у лінгвістиці, зокрема відомої теорії М. Я. Марра, який неодноразово спілкувався з В. І. Вернадським і під впливом лекцій останнього стосовно біо- та ноосфери розробив “яфетологію” [15, c. 17] і в досить нетрадиційному вигляді першим обґрунтував теорію солітонів у мовознавстві (першоелементи-першознаки “SAL”, “BER”, “YON”, “ROШ”) [16; 17]. У своїй теорії Марр також не був піонером. Аналогічне сприйняття мови-мовлення можна знайти в найдавнішій санскритській традиції, де виокремлювалися “першознаки-солітони” HAM, YAM, RAM, VAM, LAM тощо. На точці HAM (“глотка”), за давньоіндійським ученням, зосереджено голосні звуки, а на точках “тіла” – приголосні. Своєрідним наочним кодуванням чотирьох “троїчних” першоелементів є свастика, хресне знамення православних християн (торкання трьома пальцями чотирьох точок), китайська “Книга змін” (Іцзін) тощо. З огляду на вищесказане, зазначимо, що сучасні освітні технології потребують не тільки нових ідей, а й вивчення багатої теоретичної спадщини, зокрема методу “палеонтології мов” Марра [там само]. Висновки. В умовах загострення об’єктивно невиправданих конфліктів на мовному ґрунті розглянуті вище теоретичні положення дають надію, що існуючі конфлікти можна ефективно подолати, якщо розуміти їх психолінгвістичну зумовленість у контексті саме глотосферного підходу до аналізу об’єктивної ситуації. Незаперечним є факт, що більш широкий погляд на ці проблеми сприятиме не тільки прозорому баченню складної ситуації, а й вдосконаленню та оптимізації освітньої діяльності у вітчизняному психосоціальному просторі. При цьому саме психолінгвістичний аспект є ключовим, оскільки без упорядкованої мовно-мовленнєвої комунікації між учасниками загального навчального процесу високоякісна освіта практично неможлива. Література 1. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность. – М.: Наука, 1987. – 264 с. 2. Цыбулькин В. В. Термин “глоттосфера” в контексте современной лингвистики // Актуальні проблеми слов’янознавства: Зб. наук. пр.: У 2 ч. – К.: Вид-во КСУ, 2004 – Ч. 1. – С. 286–294. 3. Сучасні технології та засоби маніпулювання свідомістю, ведення інформаційних війн і спеціальних інформаційних операцій: Навч. посібник / В. М. Петрик, О. А. Штоквиш, В. І. Полевий та ін. – К.: Росава, 2006. – 208 с. 4. Скворцов Л. И. Теоретические основы культуры речи. – М.: Наука, 1980. – 352 с. 5. Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. – № 2–3. – С. 3–19. 6. Вернадский В. И. Живое вещество и биосфера. – М.: Наука, 1994. – 672 с. 7. Климов В. В. А. Любищев и проблемы органической формы // Человек. – 1991. – № 2. – С. 22–35. 8. Барякін В. М. В.І.Вернадський про ноосферу. Напрями сучасного дослідження // Філос. і соціол. думка. – 1993. – № 3. – С. 28–42. 9. Казначеев В. П., Спирин Е. А. Космопланетарный феномен человека: Проблемы комплексного изучения. – Новосибирск: Наука, 1991. – 304 с 10. Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. – М.: Прогресс, 1984. – 397 с. 11. Мартынов А. В. Исповедимый путь. – М.: Прометей, 1989. – 164 с. 12. Шишкина Л. С. Вариации на темы Гумбольдта (Происхождение языка и познание). – СПб., 1993. – 19 с. 13. Крысин Л. П. Социолингвистические аспекты изучения современного русского языка. – М.: Наука, 1989. – 188 с. 14. Моисеев Н. Н. Алгоритмы развития. – М.: Наука, 1987. – 304 с. 15. Лапо А. Феномен Вернадского // Ноосфера: духовный мир человека. – Ленинград: Лениздат, 1989. – С. 13–24. 16. Марр Н. Я. Программа общего курса учения о языке // Марр Н. Я. Избранные работы. – Т. 2. – Ленинград: Гос. соц.-эконом. изд-во, 1936. – С. 5–11. 17. Марр Н. Я. Вступительная речь к курсу общего учения о языке, читанному в Азербайджанском университете // Марр Н. Я. Избранные работы. – Т. 2. – Ленинград: Гос. соц.-эконом. изд-во, 1936. – С. 12–22. САМОРОЗВИТОК І СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ В СУЧАСНИХ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ УМОВАХ КОНЦЕПЦІЯ ДУХОВНОГО САМОРОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ О. П. Колісник, м. Луцьк Обґрунтовуються основні положення авторської концепції духовного саморозвитку особистості. Людська психіка розглядається як континуальне і водночас потокове утворення, що є органом подвійного призначення – адаптації до мінливого світу і нададаптації як здатності людини до творчої взаємодії з ним, а також інструментом перетворення навколишнього світу і самої себе. Ключові слова: адаптація, нададаптація, онтогенез, філогенез, буттєвий (онтичний) потік психіки, рефлексивний (гностичний) потік психіки, духовний (аксичний) потік психіки, ступені духовного розвитку. Обосновываются основные положения авторской концепции духовного саморазвития личности. Психика человека рассматривается как континуальное и вместе с тем потоковое образование, являющееся органом двойного назначения – адаптации к изменчивому миру и сверхадаптации как способности человека к творческому взаимодействию с ним, а также инструментом преобразования окружающего мира и самого себя. Ключевые слова: адаптация, сверхадаптация, онтогенез, филогенез, бытиевый (онтический) поток психики, рефлексивный (гностический) поток психики, духовный (аксический) поток психики, ступени духовного развития. The main positions of the author’s concept of personality’s spiritual self-development are substantiated. Human psychic is viewed simultaneously as a continual and streaming formation which is the body of dual purpose – adaptation to the changing world and over-adaptation as human capacity to creative interaction with it as well as the instrument of transforming the surrounding world and itself. Key words: adaptation, over-adaptation, ontogenesis, phylogenesis, existent stream of a psychic, reflexive (Gnostic) stream of a psychic, spiritual stream of a psychic, levels of a spiritual development. Проблема. Світ континуальний, дуальний і спонтанний; людська психіка, яка ідеально подвоює світ, має багатоплановий і багатоступеневий характер; свідомість дискретна, дихотомічна і детермінована. На неперервний світ свідомість накидає сітку дихотомічних понять, які творять позірну незмінність і стабільність інтерпретації світу людиною. Цілісна психіка людини є органом подвійного призначення: адаптації до мінливого світу та нададаптації як здатності до творчої взаємодії зі світом. Вона континуальна, як світ, і водночас потокова, тобто людина може мати внутрішню, незалежну від підкріплення зовнішнім кінцевим результатом, підтримку піковими переживаннями в породженні смисловідповідних життєвих актів. Поєднання семантичного змісту із життєвою енергією також має потокову природу. Для нас інтерес становить насамперед структурування дійсності людиною, яке, незважаючи на його суб’єктність і фіктивність, об’єктивується і реалізується в породжуваних особистістю життєвих актах, адже на засадах свого світоосягнення вона змінює навколишній світ і саму себе. Мета статті: розглянути засади презентованої концепції духовного саморозвитку особистості. Суб’єктна психіка постає у філогенезі та онтогенезі як функціональний орган адаптації, виживання і нададаптації в мінливих природних і культурних умовах, що локалізується в обох півкулях головного мозку [1–4]. Можна виокремити чотири потоки життя особистості: один – матеріальний (соматофізіологічний) і три – психічних: буттєвий, рефлексивний і духовний. У кожному з них єдність і боротьба лівопівкульного дискретно-дискурсивного світозна- ння та правопівкульного континуально-інтуїтивного світопереживання мають свою специфіку, що виявляється як у мимовільній активації певних механізмів психічного захисту, так і в мірі довільності щодо використання психічних механізмів саморозвитку особистості. Психічні потоки відрізняються рівнем духовного розвитку людини: перші два значною мірою спрямовані на обслуговування тілесного життя особи, і лише духовний потік виходить далеко за межі конкретних життєвих ситуацій у перспективу розвитку буття особистості та спільноти. Психіка уже сформованої дорослої людини як спрямований у теперішє, минуле та майбутнє суб’єктивний образ світу не є одноплощинним утворенням і реалізується як плин життєвої активності людини, що в умовах суспільного життя спонтанно тече (функціонує) трьома якісно різними потоками: несвідомим буттєвим (онтичним), свідомим рефлексивним (гностичним) і надсвідомим духовним (аксичним), у вузькому значенні терміна. Психіка як відкрита система, як функціональний орган спонтанного сенсопородження і смислової взаємодії людини з Богом, Космосом, зовнішнім світом, спільнотою, іншою людиною самодійно, сама собою розвивається шляхом сукцесивного (в першу чергу) і, одночасно, симультанного (в другу чергу) становлення вже згаданих трьох своїх потоків: буттєвого (онтичного), рефлексивного (гностичного) і духовного (аксичного). Потоки психіки в ході онтогенезу та соціалізації постають неодночасно (сукцесивно), але з певного вікового моменту життя людини (часто з настанням психічної зрілості) у сформованої особистості можуть протікати одночасно (симультанно), холістично, взаємоз’язано та взаємодійно, з різною мірою розвиненості кожного з них, причому кожний наступний і більш пізній підпорядковує собі попередні та більш ранні. Усі три потоки психіки поступово, у ході онтогенезу, об’єднує становлення особистості як самовизначальної, свідомо і цілеспрямовано діючої психічної цілості. Адаптивний розвиток та нададаптивний саморозвиток особистості скеровуються трьома чинниками: спадковістю, середовищем та самою особистістю, причому останній суб’єктний фактор стає в ході онтогенезу провідним. Виокремлюють три типи взаємодії особистості зі світом: неадаптивний, адаптивний і нададаптивний. У міру становлення потоків психіки через формування просоціальної рефлексивності в гностичному потоці та через становлення світоцентричної спонтанності в аксичному потоці психіки зменшуються можливості механізмів психічного захисту (а значить і девіантних проявів діяльності та вчинків), разом з тим зростають можливості психічних механізмів саморозвитку особистості (а значить і нададаптивних породжень діяльності та вчинків). Чому ми структуруємо психіку особистості на буттєвий (онтичний), рефлексивний (гностичний) і духовний (аксичний) потоки? Адже всяке структурування дійсності людиною є суб’єктним і фіктивним. Але воно стає об’єктним і реальним у породжуваних особистістю життєвих актах, бо на засадах свого світоосягнення людина здійснює зміни у світі і в самій собі. Критерієм прийнятності системи структурування психіки є її практичність та евристичність. Чому потоки, а не пласти? При потоковому стані психіки зміна її змісту визначається внутрішніми процесуальними смислами та смисловими підтримками у вигляді пікових переживань. Потоковий процес має позитивний афективний знак і виявляє себе самомобілізацією ресурсів на породження відповідних собі життєвих актів; він є порівняно незалежним від зовнішнього підкріплення. Мимовільна чи післядовільна увага як центр психіки підтримується самим ходом породження діяльності чи вчинку, котрий відбувається спонтанно, без вольових зусиль. Лише увага без примусу (мимовільна чи післядовільна) єднає свідомість із непідвладними довільно-уважній свідомості недоторканими ресурсами психіки, що відкриває людині шлях до творчості, породження нададаптивних життєвих актів, переживання повноти буття. Крім цілком фізіологічних рівнів імунної та вегетативної систем саморегуляції, гомеостазис підтримує ще і надбудований над ними філогенетично більш пізній і більш високий нейропсихологічний рівень, що складається з бутттєвого, рефлексивного та духовного потоків психіки, кожний з яких охоплює кілька ступенів духовного розвитку, перебираючи над своїми попередниками верховенство і нарощуючи міру гетеростатичності. Ми структуруємо психіку на буттєвий (онтичний, несвідомий), рефлексивний (гностичний, свідомий) і духовний (аксичний, надсвідомий) потоки, а всередині кожного з них виокремлюємо чотири ступені духовного розвитку (разом їх дванадцять) (див. рис.). Кожен ступінь духовного розвитку характеризується своїм смисловим полем; своїм переломним переживанням; своєю принципово новою метою як новим ідеальним смислом, який ще не увійшов у ієрархію смислів і тому має нестачу спонукання для породження життєвого акту; своїм психічним механізмом саморозвитку особистості; своїм набором методик і технік для цілеспрямованої постановки потрібного психічного механізму саморозвитку; своєю концепцією особистості. Буттєвий пласт культури є базовим. У ньому досвід і форми його функціонування діють і передаються неусвідомлено, безпосередньо, сигнально-символічно, імпульсивно від еталонних особистостей і груп у буттєвий потік психіки окремого члена культурної спільноти. У буттєвому потоці психіки півкулі головного мозку діють ще порівняно синхронно, а взаємодія людини зі світом відбувається синкретично, бо ще немає протиставлення як між людиною і світом, так і між тілом та психікою. Буттєвий потік є онтогенетично першим, має неусвідомлюваний зміст, “укорінює” людину в життя. У буттєвому потоці психіки людина взаємодіє зі світом за допомогою сигналів і символів, які дано їй безпосередньо. Буттєвий потік психіки переживається не опосередкованим, усвідомленим вибором смислів породження предметних діяльностей чи вчинків через Я-концепцію. Він є базовим, охоплюючи психофізіологічний, психоархетипний, психоонтологічний і психоментальний ступені духовного розвитку індивіда. У цьому потоці ще немає протиставлення людини і спільноти, людини і світу, психіки і тіла, несвідомого і свідомості, суб’єкта і об’єкта. Буттєвий потік є опертям (онтологічним, несвідомим) для становлення особистості як суб’єкта саморегуляції в породженні життєвих актів й уміщує в собі тваринне, людське, індивідне та культурне несвідоме, що віддзеркалено в конституційних і психоаналітичних концепціях особистості та відповідних їм видах психотерапії. Буттєвий потік психіки послідовно вибудовує психофізіологічний, психоархетипний, психоонтичний та психоментальний ступені духовного розвитку; протікаючи ступенево, він нарощує духовність як міру переживаного наближення до надособистістних межових смислів. Рефлексивний пласт культури є авторським, опосередкованим знаковими системами, котрі передають відомості про парадигмальне світобачення; презентованим неофітам через свідомість; з претензією на соціальний контроль над членами спільноти, котрі мають породжувати життєві акти мислення й утримуватися – у стані психічної зрілості – на самоконтролі. Рефлексивний (гностичний, свідомий, лівопівкульний) потік психіки є виявом рефлексивного пласта культура. Над його становленням у багатьох спільнотах працюють певні соціальні інститути; він акцентує на залежності особистості від зовнішнього світу, котрий задається для пересічних членів спільноти засвоєнням культури (у т. ч. парадигмальної картини світу та імпліцитної моделі особистості спільноти), підкріплюючись соціальним контролем, та пізнаванням, котре здійснюють окремі творчі особистості своїм дискретно-дискурсивним розсудком на основі конвенційних понять, шляхом змін у парадигмальній картині світу та в пропонованій авангардною авторською культурою моделі особистості. Рефлексивний потік психіки акцентує на навичково-практичній, гносеологічно-когнітивній, соціально-статусній та его-особистісній адаптації до зовнішнього світу й розглядається біхевіоріальними, когнітивними, інтеракційними, его-психологічними (орієнтованими на самовдосконалення) концепціями особистості та пов’язаними з ними видами психотерапії. Рефлексивний потік розвивається з буттєвого і має усвідомлену семантику. У цьому психічному потоці людина взаємодіє зі світом за допомогою знаків. Означений потік психіки постає і зростає в ході традиційного онтогенезу. Він характеризується усвідомленням зовнішнього і внутрішнього світів у значеннях, які презентуються знаковими системами; може послідовно надбудовувати над ступенями буттєвого потоку та об’єднувати в собі чотири ступені духовного розвитку вже особистості: психопрактичний (настанови виживання), психогностичний (дискретно-дискурсивна розсудкова картина світу), психосоціальний (статусне місце в спільноті), егодинамічний (усвідомлена Я-концепція, котра претендує на відповідність ієрархії смислів), що характеризуються гомеостатичністю, реактивністю, детермінізмом, егоцентричністю, раціоналізмом, когнітивізмом. Духовний пласт культури є ідеологічним. Він пропонує ідеали осмисленості буття людини у світі і духовні практики неопосередкованої взаємодії з ними; виходить за межі соціальних конвенцій і знакових систем; прагне до безпосередньої взаємодії зі світом в особливих переживаннях. Неузгодженість між буттєвим і рефлексивним потоками психіки породжує переломні переживання, у т. ч. депресію та агресію. Цю неконгруентність усуває становлення духовного потоку психіки. Духовний потік розвивається з перших двох, є надсвідомим, інсайтно-інтуїтивним і холістичним. У духовному потоці психіки людина взаємодіє зі світом за допомогою символів, які породжує її уява. Через уявні символи надособистісних смислів людина прагне зрозуміти світ. Духовний (аксичний, надсвідомий, правопівкульний) потік психіки орієнтує особистість на Свободу, Справедливість, Принциповість і Відповідальність; Прийняття, Любов, Добро і Турботу; Істину, Красу, Творчість і Служіння; Надсмисл, Космос, Бога і Самотрансценденцію як надособистістні межові смисли, котрі реалізуються в пасіонарних життєвих актах. Духовний потік психіки характеризується переживанням безпосереднього контакту з надособистістними смислами: Свободою і Відповідальністю, Добром і Любов’ю, Істиною і Красою, Вірою і Космосом. Він представлений психоіндивідуальним (Свобода, Воля, Відповідальність), психогуманним (Людина, Добро, Любов), психохолістичним (Істина, Краса, Творчість), психотрансперсональним (Віра, Мудрість, Надсмисл) ступенями духовного розвитку, яким властиве переживання безпосереднього контакту з надособистістними цінностями, ототожнення себе з ними аж до втрати усвідомлення себе як Я, введення їх в ієрархію смислів. Духовний потік психіки розглядається в екзистенційних, гуманістичних, гештальтних, трансперсональних концепціях особистості та в тих напрямах психотерапії, що функціонують на їх теоретичній основі. Духовний потік психіки, постаючи в ході нетрадиційного онтогенезу, виявляє себе (протікає) у вигляді психоособистістного, психохолістичного, психогуманного та психотрансперсонального ступенів духовного розвитку. Ступені духовного потоку психіки характеризуються гетеростатичністю, проактивністю, свободою, світоцентричністю та просоціальністю, ірраціоналізмом, інтуїти- візмом. Рефлексивний і духовний потоки є двома сторонами одного континууму, який надбудовується в ході соціалізації, котра передбачає і специфічну інкультурацію. Нижче Я (рефлексивний потік психіки) та вище Я (духовний потік психіки) особистості взаємопов’язані та невіддільні один від одного. Кожний наступний ступінь духовного розвитку не лише вміщує попередні ступені, а й підпорядковує собі їх можливості, перебудовує ієрархію смислів за своїм провідним смислом, виводить особистість поза власні її межі (у разі сформованості наступного, вищого психічного механізму саморозвитку особистості). У науковій психології першими духовний потік психіки почали системно розглядати Р. Асанджолі, С. Гроф, В. Дільтей, А. Маслоу, А.Менегетті, Г. Оллпорт, Ф. Перлз, К. Роджерс, Е. Шпрангер, К. Г. Юнґ. Цей потік характеризується високим розвоєм надсвідомих психічних ходів, які активують неординарні психічні процеси з колективного несвідомого буттєвого потоку психіки. Особистість психогуманного ступеня розвитку в духовному потоці психіки, де смисловим полем для однієї особистості став внутрішній світ іншої особистості, була межею розгляду західної наукової психології першої половини 20 ст., яка розвивалася на принципах парадигми світорозуміння і світодіяння, заданих Арістотелем, Ф. Беконом, Г. Галілеєм, Р. Декартом, І. Ньютоном, О. Контом, В. Вундтом, І. Сєченовим, І. Павловим, Д. Уотсоном, Б. Скіннером, сповідувала і донині сповідує природничонауковий де- термінізм, відкидала і до сьогодні відкидає категорію “самодійність”, залишала і дотепер залишає поза своєю увагою змінені стани психіки. Інтуїтивне осягнення життєвої ситуації як цілісного образу, спонтанна творча взаємодія зі світом, у якій немає суб’єкт-об’єктного протиставлення і логічно-понятійного структурування дійсності, виявляються в породженні гармонійно-холістичних життєвих актів, що мають процесуальну внутрішню підтримку і в яких немає насильства людини над природою, іншою людиною та над собою. Духовні практики, якщо ними займатися системно і регулярно, розвивають континуально-інтуїтивний духовний потік психіки, який розкриває здатність холістичного, периферійного інсайту обставин. Коли людина через свій дискретно-дискурсивний рефлексивний потік прагне вольовими зусиллями регулювати породження життєвих актів на основі конвенційних норм і стереотипних оцінок обставин, то на основі континуально-інтуїтивного духовного потоку психіки вона породжує адекватно і спонтанно надситуативні та наднормативні життєві акти тут-і-тепер та без будь-якого самопримусу. Послідовне становлення кожного потоку психіки відбувається ступенево, з якісною зміною взірця потребового майбутнього. Переміна такої вихідної ланки будь-якого життєвого акту, якою є взірець потребового майбутнього, що програмує “кінцеву мету” цього життєвого акту, несвідомо чи свідомо вирішує питання “в ім’я чого буде витрачатися життєва енергія?”, а це є питанням духовного смислу. Під духовністю у вузькому значенні слова ми розуміємо міру переживання безпосередності контакту з надособистістними трансцендентними цінностями. Духовність має різну представленість у буттєвому, рефлексив- ному і власне духовному потоках психіки як спрямованість на себе (буттєвий потік), зовнішній світ та інших людей (рефлексивний потік), межові трансперсональні смисли (духовний потік), що можна розглядати як прояв висхідного духовного розвитку. Нарощування міри безпосередності сприймається як послідовність ступенів духовного розвитку особистості. Отже, духовне зростання особистості має ступеневу природу, що знайшло відображення у виокремленні дванадцяти послідовних щаблів розвитку. Міра наближення та зв’язку з надособистісними смислами виражається саме в ступенях духовного розвитку особистості. Кожний потік психіки шляхом зміни смислового поля вибудовується, відповідно, із чотирьох ступенів. Власне, чому всі три потоки психіки вміщують у собі по чотири ступені духовного розвитку? Усяке структурування дійсності людиною (у т. ч. й організація психіки) є суб’єктним і фіктивним, але воно стає об’єктним і реальним у породжуваних особистістю життєвих актах, бо на засадах свого світоосягнення людина здійснює зміни у світі і в самій собі. Критерієм прийнятності системи структурування психіки є її практичність та евристичність. Розгортаючи своє концептуальне структурування в текст, ми хочемо розвинути системний, генетичний та архітектонічний підходи до розуміння нададаптивної сторони психіки. Неусвідомлений буттєвий потік психіки охоплює чотири ступені духовного розвитку: психофізіологічний (тваринне несвідоме), психоархетипний (загальнолюдське несвідоме), психоонтичний (інди- відуальне несвідоме) та психоментальний (соцільно-етнокультурне несвідоме). Усвідомлений рефлексивний потік складається із психопрактичного, психогностичного, психосоціального та егопси- хічного ступенів розвитку. Духовний потік репрезентований психо- індивідуальним, психогуманним, психохолістичним та психотра- нсперсональним ступенями. Кожний наступний, вищий, ступінь духовного розвитку перевершує нижчі, але складається з них; він не лише вміщує попередні ступені, а й підпорядковує собі їх можливості, перебудовує ієрархію смислів відповідно до свого провідного смислу, виводить особистість за межі самої себе (при сформованості наступного психічного механізму саморозвитку особистості). Найбільш загальний визначальний сенс в ієрархії смислів, який переструктуровує під себе інші залежні смисли, якраз і є тим взірцем потребового майбуття, який порушує існуючий гомеостазис в ім’я прийдешнього, нового, ступеня духовного розвитку як нової, можливо тимчасової, рівноваги стосунків зі світом. Визначена ієрархія смислів засвідчує ступінь духовного розвитку особистості. Конкретні теорії особистості і види психотерапії відрізняються від собі подібних ще й тим, що кожна така система має на увазі особистість певного ступеня духовного розвитку. Під поняттям “духовність” у вузькому значенні терміна ми розуміємо міру безпосередності переживання контакту людини з надособистістними цінностями, які, будучи привласненими, трансформуються у смисли і можуть очолити їх ієрархію. Кожний ступінь духовного розвитку наближає особистість до реалізації в породжуваних життєвих актах певного надособистістного смислу, а відтак окреслюється, визначається і характеризується такими ознаками: * своїм власним смисловим полем, яке екзистенційним переживанням пов’язує особистість зі світом у кожну конкретну мить життя, реалізує певний найбільш загальний провідний сенс ієрархії смислів, котрий здатний перебудувати під себе всю ієрархію й одночасно є простором безпосередньої, даної в переживаннях та інтенціях, психіки, онтологічної взаємодії суб’єкта зі світом; * своїм переломним переживанням, яким він відгукується на порушення фізіологічних констант, соціальних і психічних норм та духовних цінностей, трансформованих у смисли, котрим або мимовільно і компульсивно змінює смислове поле на духовно нижче, або ж вимагає від особистості творення духовно більш високого смислового поля та спочатку певного вольового зусилля для його реалізації на життєвому шляху; * своєю принципово новою метою як новим ідеальним смислом, який постає в уяві, піднімаєтся над переломним переживанням; ще не увійшов в існуючу спонтанну ієрархію смислів і тому йому бракує спонукання до самодієвого породження відповідних собі життєвих актів (предметної діяльності чи соціальних вчинків), а тим паче для перебудови наявної ієрархії смислів, але який все ж призводить до перебудови всієї ієрархії смислів, конверсії особистості і її переходу до наступного ступеня духовного розвитку; * своїм вольовим зусиллям, яке усуває брак спонукання для принципово нового ідеального смислу аж до його переходу у звичний смисл з ієрархії, черпаючи при цьому внутрішньому зусиллі спонуки від найзагальнішого і найвищого в ієрархії смислів сенсу здійснення себе як особистості у світі; * своїм психічним операційним механізмом саморозвитку як звичною дією, яка постає після переходу вольової дії у вузькому розумінні терміна (з усвідомленням мети та переживанням вольового зусилля) у вольову дію в широкому розумінні (лише з усвідомленням мети і без переживання вольового зусилля), яка актуально не усвідомлюється, але актуально контролюється; означений механізм вводить новий смисл в ієрахію, після чого той стає ординарним, поступово переводить вольове породження життєвого акту, що відповідає провідному сенсові ієрархії смислів, у спонтанне, робить можливим стабільний перехід до наступного ступеня духовного розвитку; * своїм уже наявним у практичній психології набором методик і технік для цілеспрямованого становлення необхідного психічного механізму саморозвитку особистості; * своєю концепцією особистості, уже репрезентованою у психології, спрямованою на розгляд особистості, яка утверджує певну, характерну для конкретного ступеня, надособистістну цінність як смисл. Висновок. Смислове поле тісно єднає людину з навколишнім світом; у цьому полі час, простір і взаємодія зі світом перебувають у живій єдності й розвитку. У ході духовного саморозвитку особистості як поступального саморуху по щаблях духовного розвитку її смислове поле невідворотно має змінюватися. Зміна смислового поля призводить до перебудови ієрархії смислів та всієї структури особистості. На новому ступені духовного розвитку індивід не лише інакше усвідомлює світ, своє колишнє та прийдешнє, свої мету та дії, а й породжує відповідно до нових провідних сенсів перебудованої ієрархії смислів життєві акти. Особливу роль у саморозвивальному саморусі особистості по щаблях духовного розвитку відіграють механізми уявлення принципово нової мети як нового ідеального смислу і механізми регуляції породження життєвих актів відповідно до нових смислів. Кожний наступний ступінь духовного розвитку наближає людину до надособистістного смислу, котрий усе більше налаштовує її на самотрансценденцію. Поділ духовного розвитку на послідовні ступені спирається на внутрішні закономірності зміни смислових полів взаємодії людини зі світом, у ході якої нове смислове поле як міра переживання безпосередності контакту з надособистістним смислом і як певна смислова можливість нової взаємодії зі світом розвивається на основі попереднього поля, з яким індивід себе ототожнював. Література 1. Гроф С. Духовный кризис. – М.: МТМ, 1995. – 256 с. 2. Гуманістична психологія: Антологія: В 3 т. – К.: Пульсари, 2005. – Т. 2: Психологія і духовність. – 279 с. 3. Заличенко А. И. Психология духовности. – М.: Изд-во Трансперсонал. ин-та, 1996. – 400 с. 4. Уолш Р. Основания духовности. – М.: Академ. Проект, 2000. – 320 с. ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ТА РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ У СВІДОМОСТІ МОЛОДІ СОЦІАЛЬНО-ІДЕОЛОГІЧНИХ ПОНЯТЬ Л. О. Кияшко, м. Київ Розглянуто проблеми і чинники політичної соціалізації сучасної молоді; наведено результати експериментального дослідження репрезентації у свідомості молоді соціально-ідеологічних понять і цінностей, сформованих у процесі соціалізації. Ключові слова: політична соціалізація, ідеологічна свідомість. Рассмотрены проблемы и факторы политической социализации современной молодежи; изложены результаты экспериментального исследования репрезентации в сознании молодежи социально- идеологических понятий и ценностей, сформированных в процессе социализации. Ключевые слова: политическая социализация, идеологическое сознание. The article reviews problems and factors of the youth’s political socialization; the results of the youth’s consciousness experimental investigation of the representation of social and ideological concepts and values which have been formed in the socialization process are presented. Key words: political socialization, ideological consciousness. Проблема. Незалежно від того, на яких позиціях стоять сучасні політики-практики і політологи, їх об’єднує сьогодні визнання того, що політична свідомість є важливим елементом політики і, щоб керувати нею, її потрібно досліджувати. Особливу увагу привертає молодь, питання політичної соціалізації якої є важливою теоретичною і практичною проблемою, що пов’язана з реалізацією завдань демократизації суспільства. Метою статті є дослідження рівнів усвідомлення і репрезентацій соціально-ідеологічних понять у свідомості студент- ської молоді. Об’єкт дослідження – соціально-ідеологічні компоненти свідо- мості молоді. Гіпотеза: соціально-демократичні зміни в суспільстві не знаходять у сучасної молоді належного розуміння, однак виявляються на рівні цінностей, що зумовлюють появу різного роду внутрішніх конфліктів, і формують певну соціальну позицію. У політичній науці під політичною соціалізацією розуміють неперервний процес активного набуття індивідом політичних рис, знань, умінь і навичок, а також засвоєння здобутків політичної культури. Варто звернути увагу на те, що перетворенню індивіда у свідомий суб’єкт політики відповідає така система політичної соціалізації, що не тільки задає йому мотивацію до активності і створює умови та можливості для участі в політичному житті, а й одночасно забезпечує індивіда необхідним обсягом знань і навичок практичної діяльності, формуючи в нього здатність до розуміння політичної дійсності і самовизначення в ній на основі адекватного ставлення до політичних реалій. Дія будь-якої політичної системи залежить від її здатності психологічно впливати на індивіда, спонукаючи його до вчинків, що відповідають цілям системи. За винятком застосування прямого насильства, коли громадянинові вже не до міркувань, усі інші засоби з арсеналу політичного впливу припускають наявність у людини хоча б мінімального рівня знань про політику, уміння оперувати політичними категоріями, наявність думки про неї. Таким чином, між цілями системи і поведінкою індивіда лежить проміжна інстанція у вигляді політичної свідомості – масової та індивідуальної. Чим складніший характер має людська діяльність (а політична діяльність заснована на дуже витонченій системі взаємин численних суб’єктів та об’єктів політичних відносин), тим більшого значення набуває свідомість, що відбиває й аналізує її. Усі політичні рухи і партії, організації та об’єднання прагнуть “достукатися” до громадян, формуючи політичні цілі, цінності, норми й настанови. Деякі впливи ґрунтуються на прагматичній обробці громадської думки (щодо голосування на виборах, участі в референдумі тощо). Прихильники такої позиції серед політиків вважають, що виборець поводиться так само, як і покупець у магазині, зупиняючи свій вибір на товарі, що краще розрекламований. Тому ці політики не вважають за потрібне створювати довгострокові програми політичної освіти. Інші політики, партії і рухи, навпаки, визнають за доцільне і можливе постійне формування політичної свідомості електорату у вигляді цілісної ідеології, що дає змогу виховати компетентних громадян і забезпечити високий рівень їх участі в політичній діяльності. Щоправда, варто зазначити, що хоча ця мета ставиться багатьма політиками й теоретиками політики, у житті досягти її вдається рідко [1]. Однак якими б не були позиції сучасних політиків практиків і політологів, їх об’єднує сьогодні визнання того, що політична свідомість є важливим елементом політики і, щоб керувати нею, її потрібно досліджувати. Для сучасної масової політичної свідомості характерні не тільки суперечливість і невизначеність структури орієнтації і самореалізації, а й невизначеність форм її прояву. Дуже часто різноманітність соціально-психологічного світу зводиться до позитивних і негативних джерел – страхів і надій. І для того, щоб правильно оцінити перспективи розвитку нашої країни, треба не тільки аналізувати соціально-економічну статистику або таємниці політичної боротьби у вищих ешелонах влади, знати не тільки політичні уподобання й орієнтації населення, а й соціально-політичне джерело зміни трансформаційних суспільних процесів. Нині Україна перебуває на етапі протиборства конкуруючих нормативних систем, і успішність завершального періоду переходу від посттоталітарної нетерпимості до демократичної толерантності залежатиме значною мірою від психологічних ресурсів суспільства. За соціалізму у свідомості дорослих громадян, на думку соціологів, сформувався своєрідний феномен – синдром “завченої безпорадності”, тобто нездатності брати на себе відповідальність не тільки за суспільство, а й за власне життя, так званий ідеал пристосуванця, що стримує розвиток демократії [2]. Стійкі догматичні стереотипи панують у політичній свідомості українців, їхня стійкість зумовлена не тільки минулим, а й постійним досвідом невдач у реалізації ідеї будівництва демократичного суспільства. Тому особливу увагу дослідників привертає сучасна молодь, формування політичної свідомості якої відбувалося в період становлення незалежності. Питання політичної соціалізації сучасної молоді – це теоретична і практична проблема, пов’язана з реалізацією завдань демократизації суспільства, де на першому місці стоїть аспект особистісного фактора. Суспільно пасивна особистість являє собою своєрідний вакуум, що у випадку стихійного наповнення викликає непередбачені соціальні і політичні наслідки. На думку німецького соціолога Г. Вурцбахера, саме від організації процесу соціалізації залежить, стане людина громадянином свого суспільства чи його проблемою [1]. У політичній ситуації останніх десятиліть відбувається переорієнтація освіти на нові офіційно освячені політичні цінності. Але говорити про систему політичного виховання в дусі демократії не доводиться. По-перше, немає розробленої й адаптованої для дітей і молоді системи нових політичних цінностей, що відбивається в суперечливому їх наборі в навчальних програмах. По-друге, педагоги поставлені перед неминучістю бути ретрансляторами цінностей, які вони або не поділяють, будучи вихованими в суворій системі політичних координат, або не розуміють самі, тому що система з ними спеціально не працює, не забезпечує їх методично. Розбіжності в стилях мислення і типах відображення політичної системи опосередковують характер політичної соціалізації особис- тості. Усі ті інститути, що покликані займатися політичним вихова- нням, як правило, зосереджують свої зусилля на удосконаленні впли- вів, що йдуть від системи до особистості. Але не можна не помітити, що ці впливи далеко не автоматично сприймаються особистістю, яка має свої внутрішні настанови, вікові та інші особливості. Дуже важливою є здатність особистості аналізувати політичну інформацію на різних етапах дозрівання її розумового апарату. Емпіричні дослідження показують, що природні процеси дозрівання політичної свідомості відповідно до стадій когнітивного розвитку дитини й підлітка уповільнюються чи прискорюються під впливом політичної системи, її інститутів, різних агентів політичної соціалізації. Політичне виховання на відміну від стихійного процесу соціалізації завжди має ту чи іншу спрямованість і націлене на конкретний результат, чому сприяють шкільні підручники, система виховання самих учителів, засоби масової інформації і спеціальні урядові програми. Серед основних факторів політичної соціалізації української молоді можна виділити такі. 1. Родина. Формуючи афективний компонент політичної соціалізації, родина може сприяти виділенню критеріїв оцінювання політичної системи і її складових. У більшості випадків це спостерігається тоді, коли відбувається ідентифікація політичних поглядів дітей з поглядами батьків. 2. Заклади освіти та виховання. Вища і середня школа здійснює як пряму, так і латентну політичну соціалізацію: пряму – завдяки організації інформаційного процесу з вираженою ідеологією (вивчення суспільно-гуманітарних дисциплін, виховні, патріотичні заходи); латентну – через організацію інтерактивних процесів, спрямо- ваних на засвоєння соціальних ролей і форм поведінки. Отже, школа сприяє формуванню когнітивного компонента політичної соціалізації. 3. Найближче оточення: однокурсники, товариші з інших курсів навчального закладу, друзі за місцем проживання, приятелі в групах, сформованих на основі загальних інтересів (спорту, науки тощо). У колі однолітків відбуваються оцінювання та аналіз ступеня відповідності реалій демократичного суспільства тим, що декларуються. Друзі (однолітки) часто більш чутливі, ніж інші агенти, тому можуть бути більш впливовими. Тут має значення тип групи, характер її ставлення до оточення, психологічний клімат, ставлення особистості до групи. 4. Суспільно-політичні організації. Молодіжні організації політичних партій, союзи молодіжних організацій України, дитячі і підліткові громадські організації мають різновекторний вплив на формування політичної свідомості дітей і молоді, психологічний ефект якого ще треба ретельно вивчати. 5. Засоби масової інформації. Мають високу ефективність унаслідок свого повсюдного і повсякденного впливу. Вони пові- домляють масу новин зазвичай не без підкреслення їх значимості [3]. Таким чином, під впливом дії різних факторів відбувається процес соціалізації особистості, формуються її політичні уявлення – індивідуально-неповторні, але такі, що мають певні особливості на рівні свідомості – як колективної, так і масової. Унікальність ресурсу особистості полягає, зокрема, в тому, що індивідуально-неповторним у ньому є конкретне співвідношення й конфігурація раціонального і спонтанно-ірраціонального, контрольованих свідомістю і неусвідомлених стимулів поведінки. У багатьох людей найбільш сильними стимулами соціальної поведінки в ряді ситуацій є переконання, свідомо прийняті цінності й настанови, у багатьох – малозрозумілі їм самим “внутрішні” імпульси. Виходячи з вищесказаного, актуальним питанням соціальної і політичної психології є виявлення свідомих і несвідомих когнітивних та мотиваційно-цінносних компонентів психіки молоді, які опосередковують її соціально-політичну активність у контексті особистісних та суспільних цілей. Об’єктом нашого дослідження були студенти першого і другого курсів технологічних технікумів м. Донецьк (денної форми навчання). Загальна кількість респондентів – 127 осіб. Вік випробуваних юнаків та дівчат, що брали участь у дослідженні, від 17 до 20 років. За випробуваних було взято студентів саме цих закладів тому, що їх навчальна програма передбачає вивчення багатьох дисциплін, зокрема таких, як історія України, основи економічних теорій, політологія, соціологія та ін., що сприяють формуванню світогляду, а отже, і здатності орієнтуватися в суспільно-політичних явищах та подіях, що відбуваються, глобальних проблемах економічного розвитку, світових господарських зв’язків тощо. Для перевірки висунутої гіпотези було проведено дослідження, у ході якого використовувалися три методи: * “Словесні асоціації”; * “Глибинне інтерв’ю”; * “Методика цінносно-мотиваційної орієнтації” (Модифікація методики Фанталової). 1. “Словесні асоціації”. Рівень усвідомлення, що охоплює нерефлексивні і повсякденні словесні визначення соціально- ідеологічних понять, може бути актуалізований за допомогою методу “Словесні асоціації”. Суть експерименту полягає в тому, що респондент повинен у відповідь на задане слово-стимул відразу ж, не обмірковуючи, вимовити перше ж слово (слова), що спало на думку. (Цей метод раніше використовували для дослідження культурних норм, семантичних систем і соціальних репрезентацій різних явищ). Респондентам пропонувалося 30 політичних та економічних понять (кожне з яких було надруковане на окремій сторінці буклету). Завдання формулювалося таким чином: “Дати не більше трьох асоціацій до кожного поняття, виконати завдання якнайшвидше”. Політичні й економічні терміни, що пропонувалися в серії “Словесні асоціації” 1. Громадянство 16. Ринкова економіка 2. Диктатура 17. Командна економіка 3. Закон і порядок 18. Демократія 4. Влада 19. Права особистості 5. Конституція 20. Воля 6. Парламент 21. Рівність 7. Політичні партії 22. Справедливість 8. Профспілки 23. Особиста безпека 9. Уряд 24. Процвітання 10. Опозиція 25. Гласність 11. Засоби масової інформації 26. Перебудова 12. Церква/релігія 27. Капіталізм 13. Громадська думка 28. Соціалізм 14. Ідеологія 29. Комунізм 15. Індивідуальна воля 30 Націоналізм Для обробки результатів асоціативних висловлювань було застосовано метод кількісного і кластерного аналізу. Особлива увага в процесі аналізу приділялася ключовим поняттям – “демократія”, “процвітання”. З наведеного фрагмента кластерного аналізу (рис.) випливає, що поняття “демократія” утворює зв’язний кластер разом з поняттями “свобода”, “індивідуальна воля”, “права особистості”. “Демократія” не пов’язується з поняттями, що означають гноблення (влада, диктатура, командна економіка). Також з’ясувалося, що близько 80% респондентів не пов’язують поняття демократичних явищ з “націоналізмом”, “комунізмом”, “капіталізмом”. Частина випробу- ваних, крім визначення “політичний лад”, не змогла навести інші асоціації до поняття “демократія”. Не виникали понятійні асоціації і на стимул-слово “ідеологія”. У більшості респондентів комунізм асоціюється з чергами і дефіцітом, соціалізм – із благами і статком, процвітання – з успіхом у бізнесі. У поняття “влада” молодь вкладає “перевагу”, “могутність”, “гроші”, “президент”, з чого випливає, що в її розумінні політик у політиці насамперед реалізує свої особисті мотиви й потреби, а не виступає як прихильник справедливості й законності, що характеризує ступінь згоди між керованими і керуючими. Виходячи ж із того, що поняття “уряд” респонденти асоціюють із президентом і владою, можна припустити, що з юридичної точки зору влада цілком легітимна, усе закріплено відповідними національними і міжнародними документами, але сама молодь визнає такий стан дуже критичним. Рис. Фрагмент кластерного аналізу 2. “Глибинне інтерв’ю”. Працюючи за методикою “Словесні асоціації”, респонденти називали поняття, пов’язані чи не пов’язані зі словами-стимулами. При цьому важко було з’ясувати, що насправді респонденти розуміють під цими поняттями. Учасників глибинного інтерв’ю просили пояснити й обґрунтувати свою точку зору і таким чином замислитися над значенням запропонованих понять. Глибинне інтерв’ю, очевидно, є найбільш поширеним методом вивчення репрезентацій соціальних явищ. При інтерв’юванні випробуваних просили відповісти на такі запитання: Що Ви розумієте під кожним із 30 визначень? Які з них, на вашу думку, присутні в нашому житті? Які жодною мірою не стосуються особисто Вас? Обґрунтуйте Ваші висловлювання. Респондентам було запропоновано відповідати в письмовій формі з подальшим обговоренням напрацьованого матеріалу. Відповіді респондентів були пов’язані з їхніми переживаннями й усвідомленням політичних та економічних подій. Загалом результати серії “Глибинне інтерв’ю” підтверджують дані, отримані за допомогою методики “Словесні асоціації”. Випробувані назвали ознаки демократії, що зводилися до свободи права і свободи людини, лише деякі з них (4%) припускали, що свобода неодмінно передбачає і відповідальність. Респонденти підкреслювали, що нехтування відповідальністю веде до необмеженості та анархічності суспільних відносин. Непокоїло опитаних і те, що свобода засобів масової інформації і політиків може призвести до зловживання владою. З’ясувалося, що респонденти розуміють зміст поняття “демократія”, але не бачать її у своєму реальному житті. Вони пов’язують це з некомпетентністю і бюрократією влади. Політичних лідерів юнаки і дівчата сприймають як людей, що вирішують свої проблеми – фінансові, соціальні – за допомогою політичної влади. Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок, що надання значень соціально-ідеалогічним поняттям детерміновано сприйняттям політичної й економічної системи. А той факт, що поняття “демократія” утворює єдиний кластер з поняттями “свобода”, “воля”, “права особистості”, свідчить про те, що сучасні демократичні зміни сприймаються молоддю з позиції споживача прав і свобод, а не з позиції суб’єкта, що має не тільки права, а ще й відповідальність, обов’язки. Більшість опитаних не можуть визначити відмінність між поняттями “соціалізм”, “комунізм”, “капіталізм”, “націоналізм”, “ідеологія”. Молодих людей непокоїть поглиблення відмінності між соціальним і матеріальним становищем громадян України, і вони не бачать можливості стабілізувати чи виправити такий стан. Юнаки і дівчата чітко уявляють права людини, але не знають, як їх з реалізувати на практиці. Усі невдачі вони пов’язують з бідністю країни, але ніяк не з принципом “як працюєш, так і маєш”, що пояснює їх пасивність. На нашу думку, активність людини, навіть мінімальна, припускає прийняття компромісних рішень; людина ж, що не йде на компроміси, як правило, неминуче пасивна. Хоча навколишня дійсність досить різноманітна й існує чимало несподіваних і різноманітних способів розв’язання складних проблем, у свідомості юнацтва (як і у свідомості більшої частини представників попередніх поколінь) дійсність вимальовується однаково: саме їхній стиль життя є єдино правильним, він навіть не ставиться під сумнів, оскільки вони не бачать іншого; звідси бездіяльність і песимізм. Молодих людей влаштовує висунуте ними ж гасло: “Розвиток країни – поліпшення добробуту громадян”. Але хто це буде робити? Питання свідомо пов’язане з відповідальністю, але взяти її на себе вони не можуть (у ряді випадків з об’єктивних причин). Юнаки і дівчата мають мету, але не володіють сформованими засобами для її досягнення. 3. Дослідження мотиваційної спрямованості (за методикою ЦМО). Відомо, що однією з істотних детермінант мотиваційної сфери особистості є співвідношення між двома площинами свідомості, що містять, з одного боку, значимі особистісні життєві цілі й цінності, а з другого, все те, що існує загалом. Співвідношення цих двох площин за своїм характером аналогічне співвідношенню таких психологічних параметрів, як “цінність” і “доступність”. Розпізнання характеру й ступеня розбіжності між “цінним” і “доступним” дає змогу визначити стан “розриву” у системі “свідомість-буття” і служить своєрідним якісно-кількісним індикатором внутрішніх латентних конфліктів у мотиваційній сфері, оскільки значення цього показника завжди буде вказувати на ступінь розбіжностей між “хочу” і “маю”, між “хочу” і “можу”. У життєвій сфері значна розбіжність між цінністю і доступністю, коли перше переважує друге, означає стійкий, глибокий актуальний конфлікт (“конфліктна зона”). У протилежному випадку маємо стан “внутрішнього вакууму”, відсутність спонукань (“інертна зона”). У разі незначної розбіжності між цими поняттями можемо говорити про “нормальну зону”. Слід мати на увазі, що у випадку внутрішнього конфлікту в певній життєвій сфері, що відбиває найбільш афективно заряджену частину самосвідомості особистості, життєва категорія “доступність” може розглядатися як атрибут сьогодення, а висока категорія “цінність” – як показник майбутнього стосовно нереалізованого бажання, невирішеної проблеми. Це пов’язано з тим, що недосяжне в даний момент (висока “цінність” при низькій “доступності”) продовжує зберігати за собою свій спонукальний характер лише завдяки наявності в часовій життєвій перспективі (майбутнє), оскільки ця перспектива для особистості одночасно виступає як умова продовження існування недоступної поки що “цінності” (фактор часу) і як потенційна можливість для різних життєвих вимірів і досягнення бажаного (фактор надії). Результати дослідження представлено в табл. Таблиця Групові кількісні результати тестування за ЦМО Цінності Конфліктна зона Інертна зона Нормальна зона Ір % Ір % Ір % Свобода слова -3,5 7 5,2 63 0,9 27 Особиста безпека -4,2 30 3,7 10 0,4 60 Матеріальна забезпеченість -5,3 43 3 3 0,1 53 Захищеність прав -4,1 43 3 10 -0,4 60 Відповідальність перед суспільством – – 5,5 37 0,2 60 Підпорядкування закону -3 10 5 33 0,9 50 Участь в управлінні державою -4,6 40 4 10 -0,2 50 Відкритість політики -5,5 7 3,5 13,3 0,1 73 Доступність інформації -5,5 7 3,4 46,7 0,1 47 Процвітання країни -6,5 57 3 3 -0,4 40 Особисте благополуччя -4,6 37 3,1 23 0,8 40 Професійне зростання -3,7 20 3,3 14 0,3 67 Перелік цінностей для бланків ЦМО було складено частково з числа ціннісних компонентів (пов’язаних із соціально-політичними явищами) методики Рокича, а також із числа тих асоціацій, що найчастіше наводилися в перший серії експерименту. Аналіз результатів за методикою ЦМО показав, що у свідомості випробуваних найглибший конфлікт пов’язаний з тим, що вони прагнуть процвітання країни, а натомість економіка України досі переживає складний період реформ. Юнаків і дівчат найбільше непокоять бідність України і, як наслідок, їхня особиста матеріальна незабезпеченість. Отже, неможливість реалізації зазначеної цінності призводить до занепокоєності станом особистого добробуту. Така ситуація не спонукає молодь до відповідальності перед суспільством. Не беручи участь в управлінні державними справами, молоді респонденти не бачать для себе такої можливості, не знають і навіть не можуть припустити, в яких політичних осередках могли б себе зреалізувати. Разом з тим респонденти вважають політику відкритою, особисту безпеку – достатньою поряд із захищеністю прав, а можливість самореалізації вбачають у професійному зростанні – продовженні навчання. Свободу слова молоді люди вважають реальністю, що не спонукає їх до пошуку якоїсь перспективи, мети; доступність інформації також не спонукає їх до певних дій, а відкритість політики сприймається як норма. Узагальнюючи результати проведеного дослідження (усіх трьох серій експерименту), можна зробити такі висновки. 1. Оцінка рівня усвідомлення і репрезентації соціально- ідеологічних понять у свідомості студентської молоді показує, що політичні явища сприймаються молоддю спрощено й однобічно та виявляються лише на рівні термінальних цінностей. 2. З поняттям “демократія” у свідомості молоді асоціюються насамперед різного роду права і свободи. Тільки незначна частина респондентів зараховує до поняття демократія відповідальність та особисту участь. 3. Найбільш очевидними здобутками молодь вважає свободу слова і доступ до інформації. Водночас найменший оптимізм молоді люди виявляють, коли йдеться про розвиток країни, захищеність прав людини і можливість досягти матеріального добробуту. 4. Релігія і церква асоціюються з духовністю і суспільно- моральними засадами, що не є, однак, результатом зусиль саме релігійних інститутів, а пояснюється зміною соціокультурної атмо- сфери в суспільстві. Таке ставлення можна розглядати як своєрідне авансування довіри до релігійних організацій, їхніх соціальних можливостей. 5. На раціональному рівні молодь ідентифікує себе з демократичною системою цінностей, де головна цінність – це свобода особистості. Література 1. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология / Учеб. пособие для вузов. – М.: Нов. школа, 1996. 2. Головаха Є., Паніна Н. Соціальне божевілля. – К.: Наука, 1994. 3. Остапенко М. Політична соціалізація студентської молоді в Україні // Нова політика. – 1999. – № 6. – С. 61–63. ОСВІТА ЯК СЕРЕДОВИЩЕ СТАНОВЛЕННЯ АКСІОСФЕРИ ОСОБИСТОСТІ Г. К. Радчук, м. Івано-Франківськ Актуалізується проблема ціннісно-смислової сфери сучасної молоді. Наводяться результати науково-теоретичного аналізу освітнього середовища, що дає змогу виокремити психолого- педагогічні умови становлення аксіосфери особистості. Ключові слова: аксіосфера особистості, цінності, знання, інформація, педагогічна герменевтика, інтерпретація дійсності, гуманітарна культура, діалог, гуманітаризація освіти. Актуализируется проблема ценностно-смысловой сферы современной молодежи. Приводятся результаты научно-теоретического анализа образовательной среды, что позволяет выделить психолого- педагогические условия становления аксиосферы личности. Ключевые слова: аксиосфера личности, ценности, знания, информация, педагогическая герменевтика интерпретация действи- тельности, гуманитарная культура, диалог, гуманитаризация образования. The problem of a value-semantic sphere of the modern youth is considered to be actual. Scientific and theoretical analysis of the educational environment is presented. It gives the opportunity to distinguish psychological and pedagogical conditions of a personality’s axiosphere establishment. Key words: a personality’s axiosphere, values, knowledge, informa- tion, pedagogical hermeneutics, reality interpretation, humanitarian culture, a dialogue, education humanitarization. Проблема. Соціально-економічна криза українського суспільства зумовлює і кризу ціннісних орієнтацій, ціннісної свідомості особистості. Особливо суперечливо ця криза виявляється в середовищі молоді. Дослідження констатують, що матеріальні цінності, які операціонально фіксуються за допомогою різних емпіричних індикаторів (гроші, висока зарплата, матеріальний достаток, багатство), займають провідну позицію в структурі термінальних цінностей молоді, успішно конкуруючи з комунікативними (вірні друзі, хороші сімейні стосунки) і трудовими (цікава робота, справа до душі) цінностями. Більше того, прагматизм, бездуховність, інфантилізм, соціальна незрілість, ціннісний вакуум, відсутність стійкої світоглядної і моральної позицій – такими епітетами характеризують сучасну молодь. Означені процеси мають глобальний характер. Як стверджують М. Хайдеггер і Х.-Г. Гадамер, стрімко нівелюються вершинні цінності, втрачається саме відчуття того, що існує цінність як така. Цінність зникає як засаднича мета, як перспектива людського буття, як те, на що дійсно можна витратити сили і своє життя взагалі. Подолання нігілізму, духовної спустошеності вимагає у зв’язку із цим метафізичного осмислення і визначення з боку людини. Освіта, будучи формою такого визначення, постає як предмет осмислення, котрий дає людині змогу побачити свої життєві перспективи. Роль освіти як потужного чинника ціннісного становлення особистості останнім часом недооцінюється. Саме освіта, зорієнтована на реалізацію людських рис, як зазначає І. І. Сулима, може і повинна вивести нас зі стану самовідчуження [1]. Проте в умовах масового характеру сучасної освіти інкультурація особистості нагадує процес штучного прилучення особистості до якихось цінностей. У результаті маємо особистість із теоретичним мисленням, яка здатна обговорювати будь- які теми, але з розпливчатою ціннісною свідомістю, без чітких світоглядних і моральних позицій. Метою дослідження є науково-теоретичний аналіз освітнього середовища, спрямований на виокремлення психолого-педагогічних умов становлення аксіосфери особистості. Аналіз існуючих технологій розвитку особистості показує, що традиційна організація педагогічного процесу відображає логіку предметних стосунків. У разі передавання ціннісно-смислових знань у логіці предметних відносин формуватимуться окремі вміння і навички, але не цінності. Відомо, що цінності не передаються тим же шляхом, що і знання, шлях їх засвоєння лежить перш за все через емоційний досвід. Цінності не можна просто вивчити або вичитати, “цінностей не можна навчити, їх потрібно переживати” (В. Франкл). Як зазначає В. П. Зінченко, “душа не стільки розвивається, скільки розкривається”, набуває свого індивідуального способу існування, але для цього потрібні сприятливі умови [2, с. 121]. Взаємодія в системі “вчитель – учень”, “викладач – студент” не може зводитися до традиційного передавання знань. Становлення людини культурно компетентної, з високими моральними настановами вимагає перегляду поняття “знання” як певної домінанти освітнього процесу. Дослідники відзначають проблему “девальвації” самого поняття “знання” в сучасному інформаційному світі [3]. В основі цього процесу лежать глибинні зміни на рівні масової свідомості щодо знання як категорії особистісної. Сьогодні спостерігається змішування понять “знання” та “інформація”. Масовій освіті властиві функції складного інформативного інституту, але не “органу” формування знань як особистісних смислів. Культурологічний підхід у сучасній освіті якраз має на увазі вирішення проблеми “знання” в нових інформаційно-технологічних умовах [там само]. Розвиток нового напряму в педагогіці – педагогічної герменевтики (А. А. Брудний, А. Ф. Закірова, В. П. Зінченко, Ф. Т. Михайлов, Ю. В. Сенько, І. І. Сулима та ін.) – відкриває нові можливості для розуміння і здійснення освіти як звертання безпосередніх його учасників один до одного в пошуках смислу. Отже, освіта дістає своє завершення не в якомусь знанні, а в тій відкритості, яка виникає завдяки їй самій. Інтерпретація – це суб’єктивний розгляд дійсності, розгляд її не такою, якою вона в цілому є, а такою, якою вона сприймається суб’єктом [4]. Це одночасно і відкриття особистістю смислів для себе, того, що відбувається, і вираження цих смислів суб’єктивною мовою особистості, мовою її понять. Це діалог з дійсністю, метою якого для суб’єкта є виникнення своєї думки і її висловлення. Як зауважує А. Н. Славська, будь-яке переживання постає як інтерпретація, що міститься в самій побудові слова “пере-живання”. Переживання – це емоційне відтворення смислу того, що відбувається. Здійснюючись на різних рівнях, інтерпретація завжди пов’язує особистість і навколишню дійсність, виконує функцію “перекладача” зовнішніх вражень, подій на “мову” внутрішнього світу особистості, виражаючи внутрішнє – спонукання, почуття, думки, цінності тощо [там само]. Особистість ставить перед собою цілі, виходячи із системи смислів, і, навпаки, задає питання, який смисл мають поставлені перед нею цілі. Інтерпретуючи, людина здійснює інтеграцію внутрішнього Я, створюючи не просто картину світу, а Я-концепцію в багатоманітності її проявів, об’єктивацій у діяльності та спілкуванні. Людина в результаті інтерпретації не тільки досягає визначеності, а й об’єктивно виражає цю визначеність в усіх своїх життєвих проявах. Дуже важливою функцією інтерпретації є окреслення людиною свого контексту, який охоплює її культурні, моральні та інші складові. Особистість ставить перед собою завдання інтерпретації як вироблення своєї думки, ставлення до будь-яких подій, інформації та інших людей [там само]. Проте для того, щоб освіта стала дослідницьким полем, на якому становлення цінностей відбувається не за схемою пересадки з однієї голови в іншу, а за схемою культурного народження смислів життя, і вчитель (викладач), і учень (студент) повинні стати активними суб’єктами освітньої діяльності. Для гуманістичної психології суб’єкт завжди первинний. Формувати його не потрібно, а треба лише допомагати в розвитку. Тому завдання становлення ціннісно-смислової сфери учня (студента) зміщується від удосконалення традиційного змісту, методів і форм до розробки психолого-педагогічних умов педагогічного задіювання особистісних сил, надання педагогічної підтримки особистості. Пошук, знаходження, осмислення цінностей, представлених у змісті освіти, роблять її суб’єктною, такою, що розвиває активність особистості на рівні її смислотворчості. Проблему становлення ціннісно-смислової сфери особистості в контексті освіти досліджує відомий російський педагог С. В. Куль- невич [5]. Засадничими аспектами його концепції є принципи тринітарної методології, де пізнання розглядається як взаємопо- в’язаний процес відкриття і конструювання. Обов’язковою умовою функціонування цього процесу є наявність інформації не лише у формі об’єктивного знання, а й у формі, яка може бути сприйнята іншим учасником процесу через відкриття і конструювання процесів становлення, складності, нестабільності, нестійкості наукових знань. Завдяки цьому свідомість шукає, знаходить і підказує гуманістично доцільні дії. При цьому здійснюється не пошук і витягання з пам’яті “готового рецепту”, а пошук і витягання зі свідомості своєрідної матриці – узагальненого, єдиного, цілісного замислу дії – її концепту. Відкритість, за Кульневичем, – це спосіб представлення в навчальному і виховному матеріалі відкритих для доповнення, нестійких, неврівноважених, парадоксальних (феноменальних) фактів, які не мають однозначного тлумачення. Спосіб їх пізнання – критична рефлексія, яка дає змогу звертатися до смислотворчості суб’єктів навчання замість механічного заучування. Особистісний смисл виникає при “зустрічі” повсякденних розумінь і об’єктивних (заданих) смислів, які невідомі, але які можна віднайти [там само]. М’яке і делікатне управління процесом передавання соціального досвіду надає йому характеру самодіяльності. Кульневич зазначає, що загальні принципи виховання як умови і засоби задіювання особистісного потенціалу самоорганізації ненав’язливо ініціюють діяльність свідомості на пошук смислу, побудови власної картини світу і своїх дій у ньому [там само]. Умови представляють певне середовище, яке об’єднує різноманітні можливості. Це можливості оцінювання, побудови певних видів ставлення (критичності, мотивування, самоствердження, самоактуалізації тощо) до того, що пропонується. Зважаючи на вищесказане, можна стверджувати, що ціннісно- смислові умови передбачають здатність учителя (викладача) надавати різнопланову педагогічну підтримку учням (студентам). Вона полягає у створенні ситуацій вибору з багатьма альтернативами, які забезпечують особистості свободу пошуку варіантів саморозвитку, прояснення сутності засвоюваних знань з позицій відповідності їх критеріям моральності. Педагогічна робота за умови підтримки самоорганізації особистості відтворює діяльність свідомості, що просувається від повторення чужого до продукування свого. При такій організації навчального матеріалу свідомість починає оперувати не стільки завченим значенням знання, скільки пошуком джерел його смислу, співвіднесенням його сутності з актуальними значеннями, встановленням причинно-наслідкових, інтуїтивних та інших зв’язків, тобто здійснює самоорганізацію особистісних смислів [там само]. На думку ряду дослідників (М. М. Бахтін, О. О. Галицьких, В. П. Зінченко, Ю. В. Сенько та ін.), смисл, виражаючи особистісне ставлення учасників процесу освіти до засвоюваного змісту, існує лише “на межі двох свідомостей” як відношення між ними [2; 6–8]. Тому розгортання навчання на основі діалогу здатне гуманітаризувати процес вищої освіти. При цьому вплив учителя (викладача) на учня (студента) замінюється їх особистісною взаємодією. У діалозі з іншим, зазначає Сенько, відбувається самовизначення, саморозвиток і викладача, і студента, виникають стосунки нового типу: співпраці в досягненні спільних цілей, взаємної освіти і співтворчості [8]. Основною умовою засвоєння людиною суспільно вироблених духовно-моральних рис, вважає Зінченко, є включеність у “живу” діяльність, подію, яка передбачає актуалізацію у людини спів- присутності, спів-дії, спів-чуття, спів-переживання, спів-участі [2]. Тому освіта як сфера діяльності суб’єктів повинна вибудовуватися на суб’єкт-суб’єктних стосунках. Освіта – це завжди і перш за все особистісні стосунки людей, яких разом звели цінності і смисли освіти. Слід наголосити, що життєвий досвід є важливою частиною духовного світу особистості. У ньому своєрідно відображаються її здібності, інтереси, спрямованість, смисли, цінності. Тому сходження викладача до життєвого досвіду студента, розуміння цього досвіду – шлях до особистості майбутнього фахівця. На жаль, досі учень (студент), як і раніше, є об’єктом масового виробництва. Замість спів- присутності, спів-дії, спів-чуття, спів-переживання, спів-участі між учителями (викладачами) і учнями (студентами) виникають стосунки відчуження. Характер пізнання передбачає прагнення до глибокого усвідомлення людиною власної сутності, осмисленого буття. Головним результатом такого пізнання стає саморозвиток особистості, її самореалізація. Результатом усвідомлення соціально-культурних смислів освіти і їх утілення в практику є гуманітарна культура людини, яка містить безумовний моральний імператив як підхід до будь-яких життєвих явищ і їх оцінки незалежно від конкретних мотивів та цілей власної і чужої діяльності. Гуманітарна культура протилежна технократизму, абсолютному раціоналізму, споживацтву. Тому, на думку багатьох учених, гуманітаризація освіти – це важливий спосіб формування гуманітарної культури особистості. У проблематиці освіти діалог розглядається як мета, результат і зміст освіти, спосіб пізнання дійсності і дидактично-комунікативне середовище, що забезпечує рефлексію і самореалізацію особистості [2; 6; 7]. Суперечливі, феноменологічні за своєю суттю сократичні бесіди вже в епоху античності мали могутній потенціал, який розвивав смислопошукову діяльність. Саме Сократ винайшов механізм прояснення смислу сутності явищ через діалог, у якому використовується передзнання, народжується “живе знання” (В. П. Зінченко). М. Мамардашвілі стверджує, що духовні цінності неможливо передати шляхом пояснення, заучування, наказу, строгого контролю. Вони формуються способом життя, свідомою життєтворчістю, моральним вчинком, діяльним співпереживанням, постійним зусиллям стати людиною. Логіка монологу передбачає типову, єдину форму, де з одного випливає інше, з необхідністю і однозначністю, виключаючи сумнів, неоднозначність, вибір, дискусію із самим собою і автором. Невипадково серед негативних моментів педагогічної діяльності називають монологізм, дидактизм, орієнтацію на готові відповіді на всі питання, претензію на знання істини в останній інстанції. Завдяки дослідженням окреслено такі ознаки діалогового стилю викладання: * уміння ставити домінанту на особу іншої людини; на виховні, особистісно значущі цілі освіти; * здатність будувати партнерські, діалогічні стосунки; готовність уважно слухати й адекватно розуміти співбесідника; емоційна відкритість і щирість у вираженні почуттів; * активність у проясненні своєї ціннісно-смислової, гуманістичної, гуманітарної, суб’єктної, діалогової, педагогічної позиції; * врахування індивідуально-творчих особливостей, життєвого, пізнавального досвіду кожного учня (студента); * безоцінювальне прийняття унікальності і неповторності кожного як особистості; * використання діалогових форм викладання, розширення соціального і комунікативного досвіду учнів (студентів), організація діалогового простору; * оволодіння мистецтвом діалогіки, культурою запитування; * максимальне використання самостійності учнів (студентів), їх ініціативи, критичного мислення, свобода від стереотипів минулого, неупередженість поглядів і думок щодо іншої людини; * актуалізація творчого потенціалу, прилучення учнів (студентів) до наукового діалектичного пошуку істини; * прояснення понять, текстів, контекстів, використання різних мов науки і мистецтва; * здійснення постійної об’єктивації, рефлексії, зворотного зв’язку; * використання індивідуальних особливостей темпераменту, мови, інтуїції, імпровізації, творчості; * досягнення результатів, висновків шляхом дискусійного обговорення, прояснення розуміння кожного, інтеграції індивідуальних висновків [6]. Отже, вдивляючись в іншого, вступаючи з ним у діалог, людина розуміє саму себе, стає потенційно невичерпною, виходить за межі уявлень про себе. Учень (студент) прилучається до інтегративної взаємодії зі світом культури, науки, практики пізнання іншої людини, постаючи в часі і просторі свого життєвого шляху. Висновок. Отже, проблему нігілізму, духовної спустошеності сучасної молоді можна вирішити, розглядаючи і задіюючи освіту як потужний чинник реалізації особистісних рис. Освіта набуває особистісної орієнтації лише тоді, коли актуалізує діяльність свідомості на рівні суб’єктивних смислів. Тому провідними в сучасній освіті повинні стати загальнокультурні орієнтири, де суто знаннєвий підхід має бути змінено на смислотворчий. Шлях до становлення аксіосфери особистості – сходження від традиційного відтворення до конструювання власної картини світу і своїх дій у ньому в діалогічному процесі прояснення, осмислення, оцінювання, ціннісно- смислових констеляцій тощо. Лише в атмосфері діалогу відбувається становлення людини, творення цінностей її духовного життя. Література 1. Сулима И. И. Интеграция науки и образования: смысл, цели, герменевтические основания // Философия образования. – 2004. – №1 (9). – С. 52–59. 2. Зинченко В. П. Размышления о душе и ее воспитании // Вопр. философии. – 2002. – № 2. – С. 119–136. 3. Бабошина Е. Б. Культуросообразные характеристики современной личности как ориентиры образования // Мир образования. – 2005. – №2. – С. 190–199. 4. Славская А. Н. Личность как субъект интерпретации. – 2-е изд., стереотип. – Дубна: Феникс+, 2005. – 240 с. 5. Кульневич С. В. Синергетические ориентиры перехода от идеи к образу педагогического действия // Теория и практика образования: история и современность. – Липецк: Изд-во ЛГПИ, 2000. – С. 16–23. 6. Бахтин М. М. Философия языка и объективная психология // “Ars vetus – Ars nova”: М. М. Бахтин. – К.: Гнозис, 1999. – С. 168–182. 7. Галицких Е. О. Диалог в образовании как способ становления толерантности: Учеб.-метод. пособие. – М.: Акад. проект, 2004. – 240 с. 8. Сенько Ю. В. Педагогическая технология в герменевтическом круге // Педагогіка. – 2005. – № 6. – С. 15–30. ВАЛІДИЗАЦІЯ ПРОЕКТИВНОЇ ТЕХНІКИ ЛЮШЕРА ДЛЯ ПЕДАГОГІЧНИХ ТА УПРАВЛІНСЬКИХ ПОТРЕБ Д. П. Власюк, м. Луцьк Аналізується сучасний стан використання проективної методики М. Люшера і проблем теорії, що покладена в основу зазначеного тесту та його модифікацій. Наводяться методики і результати перевірки валідності колірного тесту Люшера (КТЛ) і його модифікацій. Робиться висновок про перспективність використання методики експрес- діагностики соціально важливих рис особистості для педагогічних та управлінських потреб. Ключові слова: колірний тест Люшера, валідність, тестування, психологія управління, педагогічна психологія. Анализируется современное состояние использования проективной методики М. Люшера и проблем теории, положенной в основание указанного теста и его модификаций. Приводятся методики и результаты проверки валидности цветового теста Люшера (ЦТЛ) и его модификаций. Делается вывод о перспективности использования методики экспресс-диагностики социально важных качеств личности в педагогических и управленческих целях. Ключевые слова: цветовой тест Люшера, валидность, тестирование, психология управления, педагогическая психология. This article analyses the present condition of using Luscher projective psychological method’s and problems of the theory put into the basis of the mentioned test and its modifications. Methods and results of verification of Luscher Color Test (LCТ) validity and its modifications are discussed. The author comes to the conclusion of the future perspectives of using the method for express-diagnostics of personality’s socially significant features for pedagogical and management purposes. Keywords: Luscher Color Test, validity, testing, management psychology, pedagogical psychology. Проблема. Одним із профілактичних завдань сучасної соціально-психологічної практики є запобігання виникненню непорозумінь у міжособистісних стосунках. Ця проблема часто постає перед професійними психологами, на яких покладається соціально- психологічний супровід при організації взаємодії великих груп людей. Завдання такого роду характерні для колективів на виробництві, у сфері обслуговування, закладах освіти, військових формуваннях та організаціях і потребують всебічних психологічних обстежень. Істотно підвищити ефективність останніх можна за допомогою високостандар- тизованих методик, заснованих на проективній парадигмі. На цю роль можуть претендувати методика колірного тесту Люшера (КТЛ), а також її модифікації. Дана методика має низку переваг. Перш за все слід відмітити простоту і порівняно невеликі затрати часу на проведення обстеження, наявність комп’ютерних програм для обробки отриманих даних, характерну для проективних методик здатність долати захисні механізми особистості, доступність методичних матеріалів. Разом з тим існують певні проблеми, пов’язані з використанням даного тесту. У вітчизняній практиці КТЛ і його модифікації застосовувалися досі переважно в клінічній і психотерапевтичній практиці. Використання тесту для менеджменту людських ресурсів і в роботі з навчальними колективами почалося порівняно недавно, тому належних узагальнень ще не зроблено. Проведені дослідження валідності [1; 2; 3] не можна вважати достатніми, та вони й не зняли протистояння поглядів на означену проблему. Мета статті: з’ясувати дослідним шляхом можливості використання методики КТЛ для психологічної діагностики в умовах навчальної і виробничої діяльності колективів. Серед основних проблем, з якими стикаються психологи у сфері психології управління і педагогічної психології, – вибір ефективних методів експрес-діагностики особистості для виявлення потенційно проблемних членів соціальних груп, на яких спрямовуватиметься в подальшому поглиблена індивідуальна профілактична і психокорекційна робота. Традиційний інструментарій психологів включає переважно усні і письмові опитувальні методи, ефективність і вірогідність яких має істотні вади й часто потребує спеціальних процедур валідизації отриманих даних. Істотно підвищити ефективність психологічних обстежень можна за допомогою високостандартизованих, заснованих на проективній парадигмі методик, до яких належить методика колірного тесту Люшера (КТЛ), а також її модифікації. Спробуємо коротко означити основні віхи становлення й розвитку проективної техніки Люшера. Відомо, що Макс Люшер обіймав посаду доцента у Швейцарському антропологічному інституті. Практикував як психотерапевт, а також читав лекції в Базелі, Цюріху і Парижі. Першу редакцію тесту Люшер опублікував 1948 р.; роботу ж над обширним керівництвом до свого тесту завершив 1970 р. Теорію і практику методу викладено також у таких його працях, як “Сигнали особистості”, “Чотириколірна людина” та ін. Підбір тестових кольорів Люшер здійснив експериментальним шляхом, взявши до роботи 4500 колірних тонів. Автор спеціально підкреслював, що адекватна діагностика з позицій його методу можлива лише за умови використання стандартного, захищеного авторським патентом набору колірних стимулів [4]. Суть процедури тестування – ранґування кольорів випробовуваним за ступенем їх суб’єктивної привабливості. На цей час використовуються два варіанти тесту: короткий і повний. Короткий варіант КТЛ становить набір (таблицю) восьми кольорів. Повний варіант КТЛ – “Клінічний колірний тест” – складається із семи таблиць кольорів. Інтерпретація результатів тестування є складною процедурою і ґрунтується на теоретичній концепції Люшера [5]. Слід зазначити, що концепція “структури” кольору Люшера склалася завдяки впливові вчень про колір Гете і Кандінського. Згідно з поглядами Люшера, тест дає змогу виявляти осіб, поведінка яких є дезадаптивною. Учений запропонував класифікацію, що охоплює вісім типів особистостей. Вони дістали такі назви: “жадібний хвалько”, “небесний ангел”, “мрійник”, “чванливий павич”; їх антиподи – “нещасний страждальник”, “диявол”, “вертка змія”, “закутий у лати лицар”. У своїх теоретичних працях Люшер склав характеристики їх дезадаптивної поведінки та описав її причини. На переконання Люшера, здорова особа гармонійно поєднує в собі потреби, що символізуються “основними кольорами”, і здатна до нормального задоволення цих потреб. Така особа в концепції Люшера називається “чотириколірною людиною”. Вона має чотири базові потреби: 1) самовіддача без трагічного самопожертвування і любов до себе без безмежного егоцентризму (синій); 2) самоповага без чванства і комплексу неповноцінності (зелений); 3) досягнення, прагнення успіху без ненаситності і безпорадності (червоний); 4) саморозкриття без марнотратства і надзахисту (жовтий). У сучасній психології переважає обережне ставлення до КТЛ. Основним об’єктом критики є теоретична частина методики. На думку частини критиків, КТЛ бракує “строгої науковості”, він є неадекватним діагностичним інструментом. Інші автори, навпаки, переконані в тому, що за допомогою КТЛ можна здійснити вірогідний аналіз особистості людини, її емоційно-мотиваційної сфери. Більшість зауважень на адресу колірного тесту Люшера з боку практичних психодіагностів пов’язані з тим, що він “слабо корелює” з методами, які мають “стійку репутацію”. Деякі практики стурбовані тим, що КТЛ “не може замінити” більш громіздкі і трудомісткі тести на зразок ММРI. Вітчизняні психологи використовують як класичний варіант КТЛ [5], так і його модифікації, серед яких, мабуть, найбільшого поширення набув “метод колірних виборів” Л. Собчик [6]. За оцінкою автора, метод є досить ефективним не тільки при оцінюванні актуального стану людини, а й при з’ясуванні її індивідуально- типологічної належності [4]. За допомогою тесту можна встановити міру адаптованості, рівень дезадаптації; він дає можливість розрізняти гострий стрес і хронічну дезадаптацію, допомагає з’ясувати динаміку стану пацієнта під впливом лікувальних заходів. У шкільній практиці тест використовують для виявлення вираженої емоційної нестійкості, що дає змогу диференційовано підійти до вибору заходів педагогічного впливу. Полегшує він і професійне самовизначення особи. У структурі групової взаємодії (команда, екіпаж) методика дає змогу дослідити стиль міжособистісної поведінки. Слід зазначити, що сам Люшер украй негативно оцінював відхилення від його методик, гостро критикував отримані за допомогою модифікованих методик результати, а їх використання з посиланням на тест Люшера вважав грубим порушенням його авторських прав [4]. Ми вдалися до кількох окремих досліджень, які мали, серед іншого, на меті оцінити придатність КТЛ та його модифікацій для експрес-діагностики особи в умовах навчальних і виробничих колективів. Перше дослідження проводилося на двох приватних підприємствах. Одне з них, торговельне, розміщене в м. Луцьк, чисельність його персоналу – близько 100 осіб; друге – виробниче підприємство, на якому чисельність працівників становить близько 300 осіб; розташоване воно в м. Нововолинськ Волинської обл. Обсяг вибірки становив 84 особи, з них 50 осіб жіночої статі і 34 – чоловічої. Середній вік випробуваних 35 років. Дослідження супроводжувалося спостереженням за діяльністю працівників, бесідами, консультуванням, анкетуванням, експертними оцінками. Складались анкети для прийому працівників на роботу, проводилися співбесіди. Особистісні характеристики працівників досліджувалися за опитувальником для діагностики п’яти факторів особистості і тестом Люшера. Виявлені індивідуально-типологічні особливості порівнювались з ефективністю трудової діяльності співробітників. Професійна ефективність працівників визначалася методом експертної оцінки за 10-бальною шкалою. У ролі експертів виступали керівники підприємств і два незалежних представники консалтингової фірми, яка проводила економічну діагностику і реструктуризацію бізнес-процесів, а також була посередником при замовленні соціально-психологічного дослідження на підприємстві. У ході дослідження особистісних характеристик було застосовано кілька підходів. У першому ми орієнтувалися на модель, яка описує особистість за допомогою п’яти факторів: екстраверсії, нейротизму, доброзичливості, добросовісності і відкритості новому досвідові. Для діагностики цих факторів існує багато особистісних опитувальників. До найбільш поширених належить запропонований Голдбергом наскрізний біполярний перелік п’яти факторів особистості. Його вважають економічним і стійким, він може використовуватися в ситуаціях, коли потрібно швидко оцінити загальну структуру особистості. Процедура оцінювання особистісних рис передбачала заповнення бланка опитувальника самим респондентом, а також оцінювання випробуваного за шкалами опитувальника двома експертами незалежно один від одного (ними були колеги респондента). Аналізуючи отримані результати, дослідники враховували такі показники, як узгодженість оцінок експертів, розбіжності між експертною оцінкою і самооцінкою. Брався до уваги також профіль зіставлення оцінок за шкалами наскрізного біполярного переліку. У другому підході цього дослідження за основу було взято проективний метод Люшера. Тестування проводилося в індивідуальному режимі. При цьому використовувався скорочений восьмиколірний набір КТЛ. Проводячи дослідження, науковці послуговувалися набором стимульних матеріалів з додатку до “Практичного керівництва до тесту Люшера” В. Джоса [5]. Друге дослідження проводилося на базі ЗОСШ № 2 м. Луцьк. Вибірка становила 12 осіб (учениці 8-го класу). Середній вік респонденток – 13 років 7 місяців. Вибірка формувалася на основі добровільної згоди школярок взяти участь у тестуванні, що проводилося “методом колірних виборів” (модифікований тест Люше- ра в адаптації Л. Собчик). Для верифікації даних використовувалася така процедура: характеристики двох респонденток, отримані за допомогою методу колірних виборів, розміщувалися попарно у дві колонки випадковим чином; експертові, роль якого виконував класний керівник, пропонувалося для кожної пари вибрати ту рису, яка була притаманна одній з респонденток. Як показник валідності тесту застосовувався відсоток правильних збігів. Третє дослідження проводилося серед студентів психологіч- ного факультету Волинського державного університету. Вибірка скла- далася з 14 осіб (студентки 2-го курсу). Середній вік респонденток становив 18,5 років. Для тестування, як і в попередньому дослідженні, було застосовано метод колірних виборів (модифікований тест Люшера в адаптації Л. Собчик). Отримані шляхом певної процедури верифікації особистісні характеристики за допомогою тесту було зведено в перелік із 27 пунктів. Респонденткам пропонувалося відпові- дно до отриманих інтерпретацій вибрати з переліку 6–8 характеристик, які є найбільш притаманними особисто їм. Паралельно, але незалежно, аналогічний вибір за респондентку здійснювали два експерти з числа її однокурсників, які не брали участь у тестуванні і були відібрані на основі спеціального опитування респондентів. Оцінка валідності тесту Люшера здійснювалася на основі з’ясування узгодженості солідарної оцінки експертів з результатами тесту Люшера. Оскільки завданням першого дослідження було порівняння ефективності тесту Люшера з альтернативними методами дослідження особистості, оцінка результатів його використання мала переважно якісний характер. Нам не вдалося встановити очевидний кореляційний зв’язок між експертною оцінкою ефективності працівників і характеристиками, отриманими за допомогою наскрізного переліку Голдберга. Разом з тим у працівників, трудова ефективність яких дістала низькі оцінки, вдалося за допомогою тесту Люшера діагностувати суттєві проблеми міжособистісного характеру. Ці результати опосередковано підтвердилися в ході проведення клінічного інтерв’ю із цими працівниками. У другому дослідженні було виявлено високий показник збігу оцінок експерта з результатами тесту (78%). Результати третього дослідження були такими: узгодженість між тестом і самооцінкою – 61%; узгодженість між тестом і солідарною оцінкою експертів – 45%; узгодженість між тестом та окремими оцінками експертів – 67%. Висновок. Отримані дані, на наш погляд, свідчать про перспективність використання тесту Люшера для експрес-діагностики проблем у міжособистісних стосунках. Разом з тим, як і для всіх проективних методик, надійність результатів дослідження істотно зростає за умови поєднання результатів тесту з результатами інших методів діагностики. Перспективи використання тесту пов’язані з вирішенням низки методологічних проблем, серед яких можна виокремити насамперед такі: надійність результатів тестування і розмежування між особистісними рисами та ситуативними емоційними станами. Література 1. Дашков И.М., Устинович Е.А. Экспериментальные исследования валидности шкалы субъективного предпочтения цвета (тест Люшера) // Проблемы моделирования. Диагностика психических состояний в норме и патологии. – Ленинград, 1980. – С. 115–126. 2. Румянцева А.Н. Экспериментальная проверка методики исследования индивидуального предпочтения цвета // Вест. МГУ. Сер. 14: Психология. – М., 1986. – № 1. – С. 67–69. 3. Тимофеев В.И., Филимоненко Ю.И. К вопросу о валидности цветовой методики М. Люшера // Психологические проблемы индивидуальности. – М.; Ленинград: ЛГУ, 1985. – Вып. 3: Науч. сообщ. к семинару-совещ. молодых ученых. – С. 67–71. 4. Настоящий Люшер: Эксклюзивное интервью с господином Люшером // Отдел кадров. – 2005. – № 5. – С. 7–8 5. Джос В.В. Практическое руководство к тесту Люшера. – Кишинев, 1990. – 174 с. 6. Собчик Л.Н. Метод цветовых выборов: Модифицированный цветовой тест Люшера: Метод. рук. – М., 1990. – 75 с. ВХОДЖЕННЯ МОЛОДОЇ ЛЮДИНИ В ПРАВОВИЙ ПРОСТІР І. А. Дідук, м. Київ Висвітлюються психологічні особливості формування правових уявлень сучасної молодої людини. Досліджено емоційно-ціннісний аспект становлення правосвідомості. З’ясовано, що в сучасному суспільстві склалися передумови становлення зрілої з правової точки зору особистості. Ключові слова: правовий простір, правові уявлення, емоційно- ціннісні переживання, моральні цінності, активність особистості. Освещаются психологические особенности формирования правовых предсталений современной молодежи. Исследован эмоционально-ценностный аспект становления правосознания. Установлено, что в современном обществе сложились предпосылки становления зрелой с правовой точки зрения личности. Ключевые слова: правовое пространство, правовые представления, эмоционально-ценностные переживания, нравственные ценности, активность личности. This article focuses on psychological peculiarities of the development of modern youth’s legal representations. The author investigates emotional and value aspect of the individual’s legal identity development. It is determined that preconditions for the development of a mature lawful individual have emerged in the comtemporary society. Key words: legal space, legal representation, emotional and value feelings, moral values, personality’s activity. Проблема. Становлення образу Я неможливе без усвідомлення себе особистістю – суб’єктом правового життя. Людина наділяє світ певними смислами та уявленнями, робить їх ціннісними. Ці смисли та уявлення сприймаються людиною, по-перше, як більш-менш стійкі, а по-друге, як такі, що існують не в суб’єктному світі, а в зовнішньому, об’єктивному. Однак людина про це не здогадується, а просто вірить і вважає ці уявлення та смисли адекватними, тобто правильними й об’єктивними, а також властивими не їй самій, а світові. Тільки в такому світі людина може жити й одночасно діяти, довіряючи світові та самій собі як його частині. Однією з умов уходження молодої людини в правовий простір є настанова особистості на довіру до світу “як до істинної дійсності для людини” [1]. Взаємопідпорядкованість і взаємоузгодженість суб’єкта та об’єкта, у даному випадку особистості і права, постають як предмет нашого дослідження. Мета статті: психологічний аналіз емоційно-ціннісного компонента правових уявлень молодої людини; дослідження передумов становлення правосвідомості сучасної молоді. Дослідження психологічних аспектів правових уявлень молоді, зокрема студентства, в системі демократичних цінностей дає підстави припустити, що у свідомості студентів існують певні особливості репрезентації правової реальності, особливо в контексті емоційно- ціннісного аспекту. Ми виходили з того, що правові уявлення – це особливий стан світосприйняття і самовідчуття людей, характер їхніх уявлень про свої права та обов’язки, прагнення в правовий спосіб домагатися справедливого дотримання власних законних інтересів. Через гарантованість і загальнообов’язковість соціальних норм у масштабі всього суспільства особистість отримує інформацію про правову наповненість реальних подій і взаємин, послуговується ними у власному житті, водночас наділяючи їх особистісними смислами. Усвідомлення правових уявлень відбувається на рівні ціннісних орієнтацій індивіда, набуваючи певного емоційного ставлення. Правова поведінка особистості визначається стосовно яких цінностей та заради чого вона здійснюється. Тому психологічний аналіз емоційно-ціннісного компонента правових уявлень потрібний для того, щоб зрозуміти, наскільки розвинуті чи нерозвинуті правові уявлення особистості, дослідити глибинно-психологічне підґрунтя її правосвідомості. Окремі аспекти проблеми правової соціалізації широко висвітлюються в сучасній науковій літературі. У центрі уваги дослідників А. Г. Білобородової, Ю. А. Зубок, Ф. М. Славської, В. І. Чупрова, Ф. Є. Шерегі [2; 3; 4; 5] – особистість з її глибинними орієнтаційними та поведінковими конструкціями. Інтерпретацію соціальних уявлень викладено в теорії С. Московічі та доповнено в працях А. Тешфеля, Р. Харре, К. О. Абульханової-Славської, Г. М. Андреєвої та інших дослідників. Оскільки нас цікавило дослідження не обсягу правових знань студентів, а більш глибокого рівня відображення правових явищ, неусвідомленого аспекту правосвідомості – представленості права в особистісній картині світобачення, то було розроблено інтерактивне дослідження правових уявлень у вигляді смислової вербалізації неусвідомлених правових конструктів. У дослідженні взяли участь 50 студентів Києво-Могилянської академії для з’ясування психологічних особливостей формування правових уявлень студентів було використано техніку репертуарних ґраток Дж. Келлі, зокрема задано валідні конструкти (правові терміни), кожен з яких був представлений двома полюсними константами. Усього студентам було запропоновано 43 тріади. У кожній тріаді респондент повинен був вибрати два поняття із трьох, об’єднавши їх за будь-якою ознакою – першою, що спадає на думку, та вказати, що для них спільне. Для опрацювання даних було використано метод факторного аналізу. На основі аналізу виділених респондентами конструктів було визначено основні індикатори правових уявлень студентів. Ними виявилися: потреба особистості в захисті (загроза, стабільність; закон, людина; необхідність, зрада; свобода, залежність; цінність, необов’язковість; захищеність, недовіра; допомога, недосконалість); моральні цінності (теорія, права; довіра, контроль; норма, примус; норма, ганьба; переконання, необхідність; контроль, обов’язок); контролююча функція права (дозвіл, покарання; контроль, права; залежність, самодостатність; єдність, загроза; провина, необ’єктивність; довіра, загроза; безсилля, порушення; захист, авантюра; небезпека, свобода; права, тягар; покарання, формальність); регулююча функція права (захист, залежність; норма, свобода; ілюзія, необхідність; істина, привілеї; порятунок, покарання; схвалення, відмінність; примус, я); усвідомлення необхідності закону (сумління, закон; держава, людина; відповідальність, осуд; цінність, абст- рактність; обов’язок, права; я, зміни; держава, я; хвороба, безвихідь; суспільство, схвалення; права, свобода); законослухняність (забезпечення, праця; конституція, права; правопорушення, небезпека). Як бачимо, у студентів сформована певна модель правосвідомості. Представленість правових уявлень у свідомості студентів тісно пов’язана з емоційно-ціннісними переживаннями. Суперечності між правовими знаннями і правовою поведінкою молодої людини виникають насамперед у ціннісно-смисловій площині. Отже, правові уявлення пов’язані з актуальною потребою самовизначення в невідомому просторі. Специфіку входження молодої людини в правовий простір можна розглядати як прояв довіри до права, соціально-правових цінностей і самого себе як суб’єкта права. У ході дослідження стає очевидним і зрозумілим, що переживання людиною актуальної значимості права та забезпечення правовими приписами апріорної безпеки породжує у неї позитивне ставлення, повагу та довіру до правових норм. Правові норми тісно переплітаються з моральними, що свідчить про їх єдину психологічну природу. Таку тенденцію відзначають й інші психологи [4]. Права людини визнаються за важливу особистісну цінність. Однак така ситуація демонструє й те, що правові знання представлені у свідомості студентів досить розмито, вони не є стрижнем правової поведінки. Така ситуація в майбутньому може стати як причиною виникнення суперечностей між правовими і життєвими нормами, так і спровокувати ситуацію розчарування людини в силі закону. Небезпечними є як правова ідеалізація, так і правовий негативізм. Про наявність таких тенденцій свідчить і перебільшення студентами реальних регуляційних можливостей права. Виконання функції регуляції правових стосунків стає можливим, на думку Зубок та Чупрова, тільки тоді, коли цінності починають виконувати нормативну функцію. У той час результати нашого дослідження свідчать про те, що правові цінності молоді перебувають на периферії [3]. Вивчаючи явище впливу групи (конформності) на дотримання індивідом норм права, О. М. Яковлєв виділив такі ситуації правової поведінки [цит. за: [6], с. 253]: “людина приймає та керується правовими нормами; не приймає, але їм підпорядковується; не приймає та не підпорядковується; погоджується зі змістом правових норм, але їм не підпорядковується”. Отже, моральні цінності є тією віссю, навколо якої відбувається формування правових уявлень, але недостатньою умовою адекватної правової поведінки. Співзвучність основних особистісних моральних цінностей із системою прав і норм здатна забезпечити рівновагу між правом та людиною. Більшість респондентів визнають також право як цінність. Сучасній молоді притаманне усвідомлення права як регулятора суспільних відносин, розуміння доцільності права в суспільному житті. Важливо, що студентська молодь виявляє позитивне емоційне ставлення до права, розуміючи, що право покликане захищати права та свободи особистості, а злочин тягне за собою покарання. Законослухняність визнали нормою 58,3% випробуваних, обов’язок необхідністю – 72,2%, обов’язок нормою – 61,1%, правопорушення ганьбою – 63,9%. Більшість молодих людей (77,8%) переконані, що злочин має бути покараним. Однак такі правові явища, як злочин і покарання частково наділяються формальними та абстрактними характеристиками, а закон пов’язується з привілейованістю (63,89% опитаних). В узагальненому вигляді аксіому правової поведінки сучасної молоді можна сформулювати так: “Живи не за правом, а за правдою/вигодою”. Таку тенденцію Білобородова констатує як прояв деформації правосвідомості. Вона вважає, що не виражати солідарності із законами, не схвалювати їх, визнавати покарання несправедливим і незаслуженим більшою мірою властиво злочинцям, ніж законослухняним громадянам. В основі протиправної поведінки, підкреслює психолог, лежить дисбаланс між прагненням досягнути успіху, матеріального добробуту і високого соціального статусу та шляхами й засобами досягнення [2]. Проблема полягає не в тому, що студенти не бажають дотримуватися закону чи нехтують ним, а в тому, що ті, хто покликаний діяти від імені влади відповідно до закону і формувати сприятливе правове поле, створюють негативну правову ситуацію. Відповідно до запропонованої Шерегі сегментації громадян за характером сприйняття ними своїх обов’язків, сучасну молодь можна віднести до конвенціоналістів – тих, хто особистісне дотримання закону ставить у залежність від його дотримання представниками державних органів влади [5]. Зубок і Чупров у своїх дослідженнях також означили таку тенденцію. Їхні результати засвідчили, що у російська і білоруська молодь виявляє тенденцію зростання інструментальних цінностей, тобто ставлення до права як засобу реалізації інших цілей. Дослідники констатують цей факт як прояв прагматизму у свідомості, пов’язаний із соціально-політичними змінами в Росії і Білорусії [3]. Результати дослідження також засвідчили, що у свідомості респондентів домінує негативна, караюча функція закону і правоохоронних органів над переконанням у справедливості правових вимог. Зафіксовано чіткі уявлення про те, що: закони лише наказують, як діяти під загрозою санкцій і заборон (55,56% опитаних); правоохоронні органи покликані контролювати, а не захищати (75%); страх перед міліцією і загрозу з її боку відчувають 50% респондентів. При цьому молоді властиво відчувати більшу відповідальність перед законом, ніж очікувати зворотного (47,2% опитаних). Така тенденція обґрунтовується і в дослідженнях А. М. Славської. Авторка констатує існування такої особливості, як спадок тоталітаризму, поглиблюючи проблему висновком, що у свідомості людей закони і права сприймаються лише як обов’язки особистості перед державою, але не як права. Права були витіснені, замінені лише обов’язками [4, с. 77]. Зауважимо, що традиції норми і права виникли насамперед як спосіб захисту прав особистості. Результати нашого дослідження свідчать, що в респондентів утвердилися уявлення, що закон частіше узалежнює, ніж надає свободи (55,6% опитаних), хоча серед молоді переважає думка, що вони насамперед мають права, а не обов’язки (44,4%); що конституція надає права (75%); що права людини – цінність, а не абстрактне поняття (55,6%). Р. Іерінг пов’язує здатність захищати свої права з почуттям власної гідності (цит. за: [4, с. 77]). Тобто основним особистісним механізмом формування правових уявлень є почуття власної гідності, а не примус і страх. Потребує уваги ще один аспект дослідження. Як бачимо, факторний аналіз не виокремлює в моделі правосвідомості студентства чинники активності та відповідальності. Очевидно, такий стан речей свідчить про те, що молода людина ще не усвідомила на належному рівні відповідності між тим, чого вона хоче, тим, що вона може, і тим, що від неї вимагається. Очевидно, рівень довіри між правом та особистістю не є достатнім. Поведінка людини залежить від того, якою мірою вона відчуває довіру до певного аспекту навколишньої дійсності. На думку Т. П. Скрипіної, людина, довіряючи і собі, і світові, одночасно прагне до динамічної рівноваги [1]. Дослідниця визначає довіру як соціально- психологічне явище, яке є однією з умов соціалізації, у нашому випадку – правової. Скрипіна виділяє фундаментальні функції довіри: умова цілісної взаємодії людини зі світом; сприяння злиттю минулого, теперішнього і майбутнього в цілісний акт життєдіяльності; забезпечення ефекту цілісності буття людини; виникнення ефекту цілісності особистості; встановлення міри відповідності як світові, так і собі поведінки людини, прийнятого рішення і поставлених завдань. Можливість одночасного співіснування довіри до себе і довіри до світу представлена А. В. Брушлинським як саморегулююча діяльність, яка є джерелом інтелектуальної активності людини [7]. У концепції, яку розробив В. О. Клочко, такий підхід значно розширено [8]. Саморегуляція трактується пристосувальною, адаптаційною формою функціонування. Клочко вводить принцип соціальної позиції особистості як ознаку її зрілості. Таке співвіднесення зовнішніх умов і внутрішніх можливостей, інтегруючись в особистісні настанови, визначає творчу чи репродуктивну позицію людини, яка завжди прагне досягти відповідності, рівноваги між собою і світом. Виокремлено два способи, за допомогою яких вона може це зробити. Людина робить вибір: підвищує рівень довіри до себе (довіряється власним бажанням, потребам, інтересам, можливостям) або ж у неї зростає довіра до світу (довіряється його умовам, вимогам). У першому випадку отримуємо неадаптивні форми активності, пов’язані з ризиками та ініціативністю. Якщо ж позитивний результат досягнуто, задоволено потреби і бажання, то автоматично підвищується й рівень довіри до світу. Якщо ж людина, прагнучи до співузгодженості, підсилює довіру до світу (підвищує значимість, цінність умов), то вона знижує рівень довіри до себе, а в результаті – до світу. Але все ж нею в цих двох випадках досягається бажана відповідність – між собою і світом. Досягнення такої рівноваги перебуває в стані рухливого балансу, що забезпечує подальший розвиток і рух. Клочко вибудовує типологію можливих стратегій поведінки залежно від пропорцій чи рівня довіри до себе і світу: рівні пропорції довіри лежать в основі адаптивних форм поведінки і забезпечують відносну стійкість як особистості, так і діяльності; домінування довіри до світу формує пристосувальну форму; перевага довіри до себе – основа неадаптивної форми активності, пов’язана із самостійним характером діяльності, який може бути як конструктивним, так і неконструктивним. Втрата довіри до світу найчастіше зумовлена втратою довіри до себе [там само]. Отже, людина і світ – єдина онтологія, яка працює за принципом відповідності. Довіра є механізмом інтеграції зовнішнього і внутрішнього. Так, довіра до світу є умовою взаємодії з ним, а довіра до себе є умовою активності особистості. Висновки. Проведене дослідження дає змогу з’ясувати психологічні особливості правосвідомості сучасної молоді. По-перше, потреба особистості визначитися в невідомому просторі реалізується через правові уявлення. По-друге, моральні цінності є тією віссю, навколо якої формуються правові уявлення, але разом з тим недостатньою умовою адекватної правової поведінки. По-третє, відбувається поступова лібералізація правової свідомості і поведінки студентства. По-четверте, констатовано виникнення прагматизму у свідомості молоді. По-п’яте, основним особистісним механізмом формування правових уявлень є почуття власної гідності, а не примус, страх та обов’язковість. По-шосте, довіра до світу є умовою взаємодії з ним, а довіра до себе є умовою активності особистості. По-сьоме, на правових уявленнях молоді негативно відображаються проблеми, які переживає суспільство. Отже, у сучасному суспільстві виникли передумови становле- ння зрілої з правової точки зору особистості. Формування правових уявлень забезпечує входження молодої людини в правовий простір. Література 1. Скрипина Т. С. Психология доверия. – М.: Изд. центр “Академия”, 2000. – 264 с. 2. Белобородова А. Г. Образ права в структуре правосознания (психосемантический аспект) // Актуальные пробл. юр. психологии. – М., 1998. – С. 48–56. 3. Зубок Ю. А., Чупров В. И. Правовая культура молодежи в ракурсе трансформационных стратегий // Социс. – 2006. – № 3. – С. 37–46. 4. Славская А. Н. Правовые представления российского общества // Психол. журн. – 1994. – Т. 15, № 4. – С. 75–92. 5. Шереги Ф. Социология права: прикладные исследования. – СПб.: Алетейя, 2002. – 447 с. 6. Москаленко В. В. Соціальна психологія: Підручник. – К.: Центр навч. л-ри, 2005. – 624 с. 7. Брушлинский А. В. Проблема субъекта в психологической науке // Психол. журн. – 1991. – Т. 12, № 6. – С. 98–103. 8. Клочко Е. В. Саморегуляция мышления и ее формирование. – Караганда, 1987. – 248 с. ВИКОРИСТАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ДІЯЛЬНІСНОЇ ГРИ ДЛЯ СТВОРЕННЯ СПРИЯТЛИВИХ УМОВ РОЗВИТКУ МОЛОДІ С. В. Дідковський, Т. М. Красновська, м. Київ Представлено досвід розробки і проведення організаційно- діяльнісної гри, спрямованої на створення сприятливих умов для розвитку молоді м. Запоріжжя. Аналізуються процес і результати гри. Обговорюються перспективи використання ігрової форми як засобу розв’язання молодіжних проблем. Ключові слова: організація, діяльність, гра, ситуація, проблема, розвиток, умови, молодь, конкурс, проект. Представлен опыт разработки и проведения организационно- деятельностной игры по созданию благоприятных условий для развития молодежи г. Запорожье. Анализируются процесс и результаты игры. Обсуждаются перспективы использования игровой формы в качестве средства решения молодежных проблем. Ключевые слова: организация, деятельность, игра, ситуация, проблема, развитие, условия, молодежь, конкурс, проект. The experіence of development and carrying out an actіvіty and organіzatіonal game for creatіon of favorable condіtіons of youth development in Zaporozhye іs presented. The process and results of game іs analyzed. The prospects of the game form’s use are dіscussed as a mean of solving problems of youth. Keywords: organіzatіon, actіvіty, game, sіtuatіon, problem, development, condіtіons, youth, competіtіon, project. Проблема. З 1989 р. організаційно-діяльнісна гра (ОДГ, ОД-гра) використовується у сфері молодіжної політики як засіб розробки програм, спрямованих на створення умов для громадянсько- патріотичного виховання молоді, включення молоді в самостійну економічну діяльність, розвиток системи молодіжних і дитячих суспільних об'єднань, забезпечення сфер дозвілля, творчості й освіти молоді [1; 2]. Однак досі дослідження, присвячені аналізові вітчизняного досвіду проведення ОД-ігор молодіжної тематики, практично не проводилися. Мета статті: проаналізувати досвід використання ОД-гри як засобу і методу розвитку молоді м. Запоріжжя, з’ясувавши й опи- савши:1) первинний задум гри; 2) початок гри і коригування задуму та ігрової форми його реалізації; 3) процес реалізації нової ігрової форми; 4) отримані результати. Організаційно-діяльнісна гра – форма і метод розвитку колек- тивного мислення й діяльності. На відміну від ділових ігор, які використовуються для вирішення управлінських завдань у стандартних ситуаціях, ОД-гра застосовується в умовах невизна- ченості для розв’язання комплексних соціально-психологічних проблем [3]. Специфіка ОД-гри полягає в тому, що в ній у процесі аналізу проблем завжди відбуваються зміни як її первісного задуму, так і оргформи. Підсумком кожної ОД-гри є: конкретизація проблеми; створення нової форми взаємодії, що забезпечує розв’язання проблеми і, власне, саме рішення проблеми. З 16 по 18 лютого 2006 р. під керівництвом колективу кафедри соціальної роботи Київського національного університету ім. Тараса Шевченка в м. Запоріжжя проходила організаційно-діяльнісна гра на тему: “Створення сприятливих умов розвитку молоді”. Первинний задум гри розробили викладачі кафедри соціальної роботи на замовлення мера м. Запоріжжя, ректора Запорізького державного інституту муніципального управління (ЗІДМУ) і керівника програми ООН зі створення безпечного середовища для молоді. В основу проекту лягло припущення, що проблеми молоді і способи їх вирішення цікавлять широкі кола міської громадськості, від студентських і педагогічних до муніципальних і ділових, і вони готові взяти участь у їх вирішенні. У зв’язку із цим програма гри створювалася для кількох груп учасників: 1) співробітники мерії (представники управлінь освіти, культури, молоді, сім’ї та спорту); 2) керівники вищих навчальних закладів (проректори і декани провідних освітніх установ міста та області); 3) керівники молодіжних громадських організацій; 4) студенти; 5) представники міського бізнесу. Організатори гри вважали, що ядром молодіжних проблем є відсутність взаєморозуміння і розгорнутих форм взаємодії між групами учасників, зацікавлених у подоланні означених проблем. За задумом у процесі гри мала відбутися консолідація груп учасників, введення їх у процес проектування й розробки пакету проектів і програм, спрямованих на створення сприятливих умов для розвитку молоді м. Запоріжжя. Замовники ОДГ при цьому розглядалися як потенційні учасники гри, що беруть участь нарівні з усіма в пошуку шляхів розв’язання молодіжних проблем. У перший ігровий день планувалося ввести учасників гри в процес обговорення існуючої ситуації у сфері молодіжної політики міста та регіону. Другого дня намічалося провести аналіз ключових молодіжних проблем, на третій – розробити й узгодити програми, що забезпечували б створення сприятливого середовища для розвитку молодіжних ініціатив. Передбачалося, що в результаті гри буде створено не тільки комплекс програм, а й добре організований колектив, зацікавлений у їх реалізації в постігровий період; після завершення гри цей колектив має залучити до реалізації розроблених програм широкі маси міської молоді. Урочисте відкриття гри відбулося за участю всіх запрошених представників міської громадськості о 10 год. 16 лютого 2006 р. в приміщенні міської мерії, після чого весь колектив учасників перебазувався в навчальні корпуси ЗІДМУ, на базі якого проводилася ОД-гра. Почавши гру, керівники заходу з’ясували, що під час переїзду контингент учасників значно змінився і нараховував тепер 85 осіб – студентів, керівників студентських громадських організацій і молодих викладачів семи вищих навчальних закладів Запоріжжя. Усі інші запрошені, у т. ч. і замовники проведення ОД-гри, після її відкриття в мерії не з’явилися. За цих обставин керівники гри змушені були внести суттєві корективи в задум гри, програму і спосіб її проведення. Незважаючи на відсутність ключових представників міської громадськості, велика група студентів виявила зацікавленість до участі в проведенні ОД-гри щодо молодіжної проблематики. Тому розробники гри вирішили підтримати цей процес, переформатувавши його в конкурс з розробки проектів і програм, спрямованих на створення сприятливих умов для розвитку молоді міста. Ідея проведення конкурсу давала можливість молодим людям, які прийшли на гру, активно включитися в процес розв’язання власних проблем. У свою чергу замовники на ОД-гру дістали можливість ввійти в контакт з найбільш активною частиною студентів Запоріжжя, залучити їх до нових форм розв’язання молодіжних проблем і побудувати з ними довгострокові партнерські відносини. На конкурсній основі відповідно до програми ООН було знайдено партнерів по побудові мережі студентських організацій для реалізації програм зі створення сприятливих умов розвитку молоді м. Запоріжжя і регіону. Мерія міста дістала можливість включити розроблені на конкурсі проекти в муніципальні програми допомоги молоді. А ректорат ЗІДМУ міг відтак заявити про себе як про найпрогресивніший вищий навчальний заклад Запоріжжя в студентському середовищі, з одного боку, і прилучити своїх студентів до освоєння нових форм проектування, програмування і планування, з іншого. Ідея конкурсу з розробки проектів розв’язання молодіжних проблем дістала схвалення як з боку замовників, так і з боку студентів та викладачів, що прийшли на гру. Було вирішено, що студенти будуть задіяні в конкурсі як учасники, а замовники – як конкурсне журі. У підсумку основну мету ОД-гри було визначено як консолідацію представників студентства семи вищих навчальних закладів м. Запоріжжя і залучення їх до процесу розв’язання молодіжних проблем. Засобом досягнення поставленої мети став конкурс молодіжних проектів. У ході конкурсу студенти повинні були: 1) освоїти ігрові форми проектування, програмування і планування; 2) розробити проекти і програми розв’язання молодіжних проблем; 3) увійти в контакт із представниками міжнародних, республіканських і міських організацій, готових підтримати реалізацію зазначених проектів; побудувати з ними партнерські відносини. Конкурс мав тривати три дні. Упродовж першого дня слід було проаналізувати ситуацію. Завдання другого дня полягало в складанні переліку молодіжних проблем. Третій день призначався для розробки проектів вирішення означених проблем. На завершення планувалося проведення конкурсу проектів. Функції членів журі було покладено на замовників гри. Відзначені на конкурсі проекти мали дістати технічну і фінансову підтримку з боку тих членів журі, які звернули на них увагу (рис.). Проведення гри. Гра почалася з інформування учасників про зміни, внесені в первинний задум та програму заходу. Слідом за цим було проведено самовизначення і саморозподіл учасників на робочі групи. У результаті сформувалося п’ять проектних груп: 1) молодої сім’ї; 2) молодіжного бізнесу; 3) громадських студентських організацій; 4) студентського самоврядування; 5) методології розвитку. Рис. Схема конкурсу проектів у формі ОД-гри Наступним кроком стала підготовка групами доповіді на тему: “Аналіз ситуації і визначення основних тенденцій у житті міської молоді”. Через годину учасники гри знову зібралися разом для обговорення отриманих під час роботи у групах результатів. У ході загальної дискусії з’ясувалося, що на основі викладеного в доповідях змісту зробити якийсь висновок про стан справ у молодіжному середовищі, а також про ситуацію, що склалася в місті буде важко. Текстів було напрацьовано чимало, але специфіку життя міської молоді нікому з учасників з’ясувати так і не вдалося. На вечірній рефлексії, організованій наприкінці робочого дня, присутні дійшли висновку: ситуація, яка склалася в процесі гри, пов’язана з тим, що учасники робочих груп не розуміють ні того, що таке, власне, сама ситуація, ні що таке тенденції, а тому і не можуть їх аналізувати. На методологічній консультації як засіб аналізу було введено поняття ситуації і продемонстровано способи його використання. Упродовж другого ігрового дня групи працювали над темою “Перелік проблем у житті і діяльності молоді м. Запоріжжя”, після чого почалося загальне обговорення отриманих групових результатів. У ході загальної дискусії з’ясувалося, що жодній групі так і не вдалося скласти осмислений перелік проблем. Головною проблемою гри виявилося невміння її учасників переосмислювати результати аналізу ситуації та формулювати на цій основі перелік ключових проблем. Тому на вечірній методологічній консультації було запропоновано ввести поняття про миследіяльність і продемонстровано спосіб його використання при організації процесу проблематизації і визначення головних проблем. Протягом третього дня гри групи працювали над проектами. У середині дня було проведено передзахист розроблених проектів. В обговоренні довелося зафіксувати, що загальна проблема всіх учасників полягає в невмінні відокремити сам проект від програми його реалізації. У зв’язку із цим в одних групах акцент зроблено на програмах реалізації проектів, а в інших – на змісті самих проектів. Проаналізувавши зауваження, групи доопрацювали проекти і вийшли на конкурс. Як уже зазначалося вище, журі конкурсу складали замовники ОД-гри. Це шість осіб: мер м. Запоріжжя, два його заступники, проректор ЗІДМУ, керівник філії Гуманітарного університету (м. Мелітополь), представник програми ООН зі створення сприятливих умов для розвитку молоді. Головним результатом конкурсу стало те, що всі подані проекти було відзначено членами конкурсного журі. Найбільший інтерес викликав проект “Центр підтримки і розвитку молодіжного бізнесу”. Його одностайно підтримали всі члени журі. Мер міста і керівник програми ООН відзначили проект “Центр вирішення проблем сексу, любові та шлюбу”. Групі його розробників було запропоновано конкретизувати проект і звернутися до керівництва програми ООН, щоб узгодити питання про відкриття фінансування робіт з його реалізації. Мер міста і проректор ЗІДМУ підтримали також такі проекти: “Створення єдиного молодіжного парламенту”, “Молодь Запоріжжя проти наркотиків”, “Молодіжна методологічна група”. Головним результатом гри стало започаткування конкурсу як форми побудови контакту і взаємодії між студентством та керівництвом міжнародними і міськими структурами, на які покладено завдання створення умов для розвитку молоді. У результаті проведення конкурсу у формі ОД-гри вдалося: 1) ініціювати міську студентську молодь; 2) консолідувати позицію представників студентів із семи вищих навчальних закладів м. Запоріжжя; 3) розробити пакет проектів вирішення молодіжних проблем; 4) визначити основні напрями подальшого співробітництва між групами проектувальників, керівництвом програми ООН, мерією і ректоратом ЗІДМУ; 5) започаткувати процес зміни відносин між відповідальними особами і студентською молоддю щодо вирішення її проблем. Висновок. Аналіз досвіду проведеного у формі ОД-гри конкурсу [4] свідчить, що його набутки можна використовувати для вирішення трьох основних завдань: по-перше, виявлення ініціативної молоді, найбільш здатної до пошуку рішень у невизначених і проблемних ситуаціях; по-друге, формування з ініціативних молодих людей референтних груп, об’єднаних зацікавленістю до виконання управлінських функцій; по-третє, як поштовх для введення цих груп у міські, республіканські і міжнародні програми розвитку молоді в ролі активно діючих суб’єктів. Конкурс, проведений у формі ОД-гри, дає змогу вирішити ці завдання і започаткувати процес змін у молодіжному середовищі за рахунок залучення учасників гри до культури прийняття рішень в умовах невизначеності, а також освоєння засобів і методів розвитку проектних та програмних форм мислення й діяльності. Література 1. Тюков А. А. Организационные обучающие игры и моделирование процессов социального развития личности // Игровое моделирование: Методология и практика. – Новосибирск: Наука, 1987. – С. 48–60. 2. Дидковский С.В. Технология формирования осознанного средового поведения в учебной игре // Актуальні пробл. психології. Сер. Екол. психологія: Зб. наук. пр. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – К.: Міленіум, 2005. – Т. 7. – Вип. 5. Ч. 1. – С. 141–148. 3. Щедровицкий Г. П. Организационно-деятельностная игра как новая форма организации и метод развития коллективной мыследеятельности // Избр. труды. – М.: Школа. Культура. Политика, 1996. – С. 115–142. 4. Попов С.В. Конкурс – это пусковой механизм общественных изменений // Кентавр: Альманах. – 1999. – № 21. – http://www.circle.ru. ІНТЕРАКЦІЙНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ОБРАЗУ Я Т.В. Дмитрова, Н.В. Чорна, м. Вінниця Розглядається проблема детермінант міжособистісних стосунків, що особливо загострюється в часи різких соціальних, економічних і політичних змін у суспільстві, активного пристосування людини до мінливого середовища. Аналізується одна з найбільш актуальних складових цієї проблеми – вплив образу Я на міжособистісні стосунки в період ранньої юності, специфіка його структурних і змістових характеристик. Наголошується, що показниками становища старшо- класника в групі ровесників є когнітивна складність соціального Я, тип співвідношення позитивності когнітивного й емоційного компонентів цієї психоструктури. Ключові слова: образ Я, міжособистісні стосунки, суспільно- політичні зміни, пристосування людини до середовища, структурні характеристики образу Я, змістові характеристики образу Я, когнітивна складність образу Я, соціальне Я, позитивність когнітивного компонента образу Я, позитивність емоційного компонента образу Я. Рассматривается проблема детерминант межличностных взаимоотношений, особенно обостряющаяся во времена резких социальных, экономических и политических изменений в обществе, активного приспособления человека к изменяющейся среде. Анализируется одна из наиболее актуальных составляющих этой проблемы – влияние образа Я на межличностные взаимоотношения в период ранней юности, специфика его структурных и содержательных характеристик. Подчеркивается, что показателями положения старшеклассника в группе ровесников являются когнитивная сложность социального Я, тип соотношения позитивности когнитивного и эмоционального компонентов этой психоструктуры. Ключевые слова: образ Я, межличностные взаимоотношения, общественно-политические изменения, приспособление человека к обществу, структурные характеристики образа Я, содержательные характеристики образа Я, когнитивная сложность образа Я, социальное Я, позитивность когнитивного компонента образа Я, позитивность эмоционального компонента образа Я. The problem of interpersonal relations' determinants is especially urgent at the time of rapid social, economic and political changes in the society and during active human adaptation to the changing environment. One of the most actual components of this problem is analyzed that is the influence of I image on interpersonal interrelations within the period of early youth as well as the specificity of its structural and semantic characteristics. It is emphasized that among the indexes of senior pupil’s position in the group of contemporaries there are the cognitive complexity of social I, the type of correlation between positiveness of cognitive and emotional components of this psychostructure. Key words: self-concept, interpersonal interrelations, public and political changes, human adaptation to the society, structural characteristics of self-concept, semantic characteristics of self-concept, cognitive complexity of self-concept, social self, positiveness of cognitive component of self-concept, positiveness of emotional component of self-concept. Проблема детермінант міжособистісних стосунків постає особливо гостро в часи різких соціальних, економічних і політичних змін у суспільстві, що спонукають людину активно пристосуватися до мінливого середовища. У різні часи ця проблема була об’єктом дослідження відомих учених, зокрема М. Й. Боришевського, Е. Berne, T. F. Leary, K. A. Lewin, R. H. Monge, C. R. Rogers, M. Rosenberg та ін. [1–7]. Одним із найбільш актуальних завдань з огляду на означену проблему є вивчення інтеракційних характеристик образу Я. Мета статті: емпіричне дослідження індивідуально- суб’єктивних та інтерсуб’єктних характеристик образу Я за допомогою комплексу емпіричних методів, серед яких, зокрема, констатуючий експеримент, включене спостереження, контент-аналіз учнівських творів, соціометрія, методи опитування, методи дослід- ження особистості та статистичної обробки кількісних показників. Дослідження проводилося у 2002–2003 роках серед старшо- класників загальноосвітніх шкіл №№ 5; 6; 8 та 27 м. Вінниця. Індикаторами розробленої системи критеріїв стали такі параметри: ступінь внутрішньої послідовності, цілісності образу Я, його зміст, когнітивна складність, спрямованість або позитивність-негативність, особистісні соціально-психологічні очікування, самоставлення. При цьому диференціація різних сфер самовідображення проводилася за різними принципами: виділено “соціальне Я”, “Я як суб’єкт пізнання”, “Я як суб’єкт позакласної діяльності”. Крім цього, вивчався узагальнений образ самого себе – “глобальне Я” – як родова категорія щодо видових сфер самовідображення. За допомогою коефіцієнта взаємності та коефіцієнта усвідомлення встановлювалась адекватність сподівань старшокласників на взаємність і рівень усвідомлення ними свого становища в системі стосунків класу. Для кожного учня на першому етапі дослідження (кількість випробуваних на різних етапах становила від 153 до 208 осіб) було визначено рівень самопрезентації за кожною з досліджуваних сфер самовідображення: “глобальне Я”, “соціальне Я”, “Я як суб’єкт пізнання” та “Я як суб’єкт позакласної діяльності”. Цій меті служила контент-аналітична обробка творів на тему “Про себе”, що стала основою для виконання таких завдань: 1) виділення особистісних суджень суб’єкта про самого себе, які характеризують ту чи іншу сферу самовідображення; 2) визначення когнітивної складності тієї чи іншої сфери самовідображення кожного випробуваного; 3) виділення групи когнітивно простих і когнітивно складних старшокласників за окремими об’єктами самовідображення. Групова диференціація проводилася за результатами застосування соціометричних методів з огляду на індекс становища старшокласника у системі міжособистісних стосунків у середовищі ровесників. На першому етапі експерименту емпіричним показником образу Я як регулятора міжособистісних стосунків була когнітивна складність аспектів самовідображення, що вивчалися. Результативними показниками служили коефіцієнти рангової кореляції Спірмена між рівнями самопрезентації за кожною з виділених сфер самовідобра- ження та індексом становища учня в системі міжособистісних стосунків. Статистично значущим виявився лише зв’язок між статусом і когнітивною складністю “соціального Я” (r = 0,185; p < 0,05). У зв’язку із цим групову диференціацію старшокласників було вирішено провести лише за даним об’єктом самовідображення залежно від когнітивної складності образу Я. Було виділено п’ять груп випробу- ваних за рівнем самопрезентації: значно вищий від середнього – 7,8% старшокласників; вищий від середнього – 20,9%; середній – 45,8%; нижчий від середнього – 14,4%; значно нижчий від середнього – 11,1%. Якісний аналіз самоописів та описів своїх взаємин з товаришами когнітивно складних у соціальній сфері старшокласників (значно вищий і вищий від середнього рівні самопрезентації) свідчить про те, що для них характерний великий обсяг фіксованих рис характеру, які проявляються в міжособистісній взаємодії. Моральним поняттям, що їх описують ці старшокласники, притаманна відповідність даних категорій їхньому психологічному змістові. Ця частина учнів найкраще вміє визначати морально-психологічну сутність людей, що їх оточують. Для них характерна гнучкість “накладання” оцінного еталона на особистість, що є об’єктом пізнання. Високий рівень самопрезентації в соціальній сфері може вказувати на значущість останньої для цієї групи школярів. Характерною особливістю самопізнання даної категорії старшокласників є потреба в самовдосконаленні. Аналіз учнівських творів свідчить про усвідом- лення ними своїх життєвих планів, наявність у них осмисленого ідеалу, який орієнтує на самовиховання. Група когнітивно простих у сфері “соціального Я” старшо- класників (нижчий і значно нижчий від середнього рівні самопрезентації) виявилася неоднорідною. Тут умовно можна виділити дві підгрупи школярів. До першої підгрупи віднесено учнів, які характеризуються досить високою когнітивною складністю у сфері самовідображення “Я як суб’єкт пізнання” (23% когнітивно простих у сфері “соціального Я” старшокласників), до другої – тих учнів, які характеризуються відносною когнітивною простотою всіх виділених об’єктів самовідображення (71%). Спільним для обох підгруп є те, що когнітивні структури, які забезпечують процес самосвідомості в соціальній сфері, недостатньо розчленовані, бідні за змістом. Якісний аналіз дослідних даних, зокрема творів цих учнів, показав, що їхнє самопізнання та знання ними інших людей характеризуються поверховістю і фрагментарністю. Здатність визначати суттєві особливості своєї особистості, як і основні риси характеру, притаманні іншій людині, розвинена слабо. Оцінка цими старшокласниками ровесників і дорослих опосередкована їхнім ставленням до них. Недостатньо глибоке усвідомлення свого дійсного становища в колективі пояснюється, очевидно, дією механізмів психологічного захисту Я. Результати спостереження свідчать, що характерними для старшокласників особливостями міжперсональної взаємодії є прямолінійність, неадекватність їхньої позиції психічному станові партнерів і ситуації спілкування. Ідеали когнітивно складних старшокласників порівняно з ідеалами когнітивно простих учнів більш диференційовані, а в структурному плані виражені чіткіше. У суб’єктивному уявленні про властивості ідеального Я старшокласники першої підгрупи вище оцінюють риси характеру, що стосуються пізнавальної діяльності. Домагання в соціальній сфері, як правило, не є об’єктом самоаналізу. Наступним етапом дослідження було вивчення модальності когнітивного й емоційного компонентів виділених об’єктів самовідо- браження. Основним методичним засобом тут був опитувальник А. Р. Петруліте, модифікований для роботи із старшокласниками. Предметом аналізу служили кореляційні зв’язки між позитивністю когнітивного й емоційного компонентів образу Я за аспектами самовідображення, що вивчалися, і соціометричним статусом. Виявлено значущі позитивні кореляційні зв’язки соціометричного статусу з величиною позитивності емоційного компонента “соціального Я” (r = 0,211; p < 0,01) та позитивності емоційного компонента “глобального Я” (r = 0,193; p < 0,05). Було проведено аналіз особливостей когнітивного й емоційного компонентів за різними аспектами самовідображення залежно від статусів старшокласників. Цій меті служив поділ старшокласників на групи залежно від їхнього статусу. Значущість відмінностей визначалася щодо крайніх груп випробуваних: популярних і непопулярних. Отримані результати свідчать, що узагальнений образ Я у популярних старшокласників є психоструктурою з високопозитивними врівноваженими за позивністю когнітивним та емоційним компонентами, а у непопулярних школярів позитивність слабопози- тивного когнітивного компонента вища, ніж позитивність емоційного. За сферою самовідображення “соціальне Я” у популярних старшокласників висока позитивність емоційного компонента значуще превалює над позитивністю когнітивного. У непопулярних – слабопозитивні емоційний і когнітивний компоненти збалансовані між собою за ступенем позитивності. Ці експериментальні дані дали змогу зробити висновок, що популярні старшокласники більше задоволені собою та результатами своєї діяльності, ніж непопулярні, і що популярні школярі виявляють вищу пізнавальну активність у сфері “соціального Я” і більшу задоволеність своїм соціальним самовідображенням. Про важливість сфери “соціального Я” для популярних старшокласників свідчить ще й той факт, що в них позитивність емоційного компонента соціального Я значуще превалює над позитивністю даного компонента за сферами самовідображення “Я як суб’єкт пізнання” та “Я як суб’єкт позакласної діяльності”. Слабкий позитивний кореляційний зв’язок між когнітивною складністю “соціального Я” та “Я як суб’єкт пізнання” може свідчити про те, що для більшості когнітивно складних у сфері “соціального Я” старшокласників характерна порівняно невисока когнітивна складність у сфері самовідображення “Я як суб’єкт пізнання”. Цей феномен у поєднанні з успішністю у сфері взаємодії з іншими людьми є передумовою того, що спілкування є чи не основною формою самоствердження цієї категорії старшокласників. Включені спостереження також підтвердили цей факт. Очевидно, висока потреба в спілкуванні спонукає до розвитку здатності правильно відображати індивідуально-особистісні риси інших людей, саморозуміння та адекватної міжособистісної взаємодії. Комунікабельність відіграє роль інструментальної характеристики як засіб для дальшого вдосконалення цих здатностей і задоволення потреби в спілкуванні. Зазначені вище особливості підтвердили факти, отримані за допомогою модифікованого варіанта методу визначення кількісних характеристик особистості в групі за С. А. Будассі (“Якості”). У дослідженні проаналізовано статево-вікові особливості образу Я як регулятора міжособистісних стосунків у період ранньої юності. Так, загалом по вибірці сфера “соціального Я” у дівчат когнітивно складніша, ніж у юнаків; спостережена когнітивна складність “соціального Я” у дівчат має порівняно статичний характер протягом ранньої юності; позитивність як когнітивного, так і емоційного компонентів “соціального Я” у них вища, що свідчить про значущість цієї сфери в їхньому житті. Виявлені статеві відмінності більш чітко окреслені в дев’ятикласників, ніж в учнів одинадцятого класу. Цей факт свідчить про те, що впродовж ранньої юності ці статеві відмінності стираються. Отже, емпіричним шляхом було отримано результати, на основі яких можна стверджувати таке: 1. Рівень когнітивної складності “соціального Я” та високопозитивне ставлення старшокласника до самого себе є показниками популярності учня серед ровесників. Задоволеність своїм соціальним самовідображенням –важливий показник сприятливого становища школяра в групі однолітків. 2. Рівень позитивності, а також взаємодія когнітивного й емоційного компонентів за сферами самовідображення “глобальне Я” і “соціальне Я” у популярних і непопулярних старшокласників мають якісно відмінний характер. За сферою самовідображення “глобальне Я” у популярних і непопулярних старшокласників якісно відрізняється. У популярних школярів за сферою самовідображення “глобальне Я” високопозитивні когнітивний і емоційний компоненти врівноважені за ступенем позитивності, за сферою відображення “соціальне Я” позитивність емоційного компонента значуще превалює над позитивністю когнітивного. У непопулярних старшокласників рівень спрямованості слабопозитивного когнітивного компонента превалює над рівнем спрямованості емоційного за сферою самовідображення “глобальне Я”. Що ж до “соціального Я”, то для цих школярів характерна збалансованість слабопозитивних когнітивного й емоційного компонентів. При цьому в популярних, на відміну від непопулярних учнів, позитивність емоційного компонента “соціального Я” значуще превалює над позитивністю вищезгаданого компонента за сферами самовідображення “Я як суб’єкт пізнання” та “Я як суб’єкт позакласної діяльності”, що свідчить про значущість сфери соціального самовідображення цих учнів. 3. Популярні старшокласники чітко вирізняються адекватно високим рівнем домагань у самовихованні. Вони більшою мірою, ніж непопулярні школярі, сприймають себе як об’єкт самовиховання. Ці учні планують у майбутньому змінюватися в бажаному напрямі й за рахунок цього зблизити своє майбутнє Я з ідеальним Я, вбачаючи в самовихованні засіб зростання до бажаного рівня. Для непопулярних старшокласників самовиховання меншою мірою є засобом досягнення їхнього майбутнього Я. Непопулярні школярі намагаються виховувати в собі далеко не всі ті риси, які їм подобаються, а ті, які подобаються, здаються їм настільки недосяжними, що вони рідко сприймають їх як мету самовиховання. 4. Непопулярні старшокласники прогнозують більшу відмінність свого майбутнього образу Я від теперішнього, який їх мало влаштовує. Іншими словами, можна констатувати певну відчуженість наявного Я у непопулярних школярів. Намагання виховувати, формувати себе в бажаному напрямі виявляється в них слабше. Цей факт можна інтерпретувати як ознаку нижчої продуктивності самооцінки. Непопулярні школярі сподіваються радше на якісь зовнішні детермінанти свого самозмінювання, ніж на самовиховання. Цим самим їхнє майбутнє Я уподібнюється до фантастичного Я. Ступінь прийняття свого ідеального Я досить високий як у популярних, так і в непопулярних старшокласників. Отже, не високий ступінь прийняття свого ідеалу, а його дієвість визначає статус школяра в групі ровесників у період ранньої юності. 5. Популярним юнакам і дівчатам властиве намагання культивувати в собі риси ідеального партнера, тобто риси, притаманні такій людині, з якою в них склалися б ідеальні взаємини, тоді як непопулярні учні мають радше дві низки цінностей: одні риси їм би хотілося бачити в собі, зовсім іншими рисами вони наділяють свого ідеального партнера. 6. Виявлено ряд статевих і вікових особливостей образу Я як регулятора міжособистісних стосунків у ранній юності: а) сфера “соціального Я” у дівчат когнітивно складніша, ніж у юнаків. Когнітивна складність “соціального Я” у дівчат упродовж ранньої юності має порівняно статичний характер. Позитивність як когнітивного, так і емоційного компонентів “соціального Я” у них вища, що свідчить про значущість цієї сфери в їхньому житті. “Соціальне Я” є для більшості популярних серед ровесників дівчат центральною, інтегруючою, смислотвірною стороною особистості, має для них чи не найвищу значущість, цінність, підлягає найбільшому усвідомленню, стає предметом рефлексії, самовиховання. Домагання в цій сфері найбільш значущі. Більшість популярних дівчат базує свою самоповагу саме на переживанні спроможності чи неспроможності в соціальній сфері; б) розвиток сфери соціального самовідображення юнаків порівняно з дівчатами відбувається з деяким відставанням. У період ранньої юності завдяки більш динамічному зростанню когнітивної складності, посиленню позитивності як когнітивного, так і емоційного компонентів образу Я юнаків ці відмінності стираються. Висновок. Результати дослідження дали змогу конкретизувати розуміння суті саморегуляції. Експериментально виявлено деякі істотні особливості образу Я як регулятора міжособистісних стосунків у ранній юності, статево-вікові відмінності досліджуваного феномена в межах означеного вікового періоду. Отримані результати дають змогу конкретизувати завдання і послідовність психолого-педагогічної взаємодії вихователів і школярів у процесі становлення й розвитку образу Я старшокласників. Література 1. Боришевский М. И. Развитие саморегуляции поведения школьников. Автореф. дис... д-ра психол. наук. – К., 1992. 2. Berne E. Games People Play. – New York, 1964. 3. Leary T. F. Interpersonal Diagnosis of Personality. – New York, 1957. 4. Lewin K. A. Dinamic Theory of Personality. – New York, 1935. 5. Monge R. H. Developmental Trends in Factors of Adolescent Self-Concept // Developmental Psychology. – 1973. – № 8. – Vol. 3. – P. 382–393. 6. Rogers C. R. Client – Centered Theaphy. – Boston, 1965. 7. Rosenberg M. Society and the Adolescent Self-Image. – Princeton, 1965. ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ОСОБЕННОСТИ ТРАНСФОРМАЦИИ ТЕЛЕСНОГО ОБРАЗА Я Ю. А. Евдокимова, г. Симферополь Зроблено спробу аналізу психологічних особливостей зміни тілесного образу Я у зв’язку зі специфікою функціонування іннова- ційного потенціалу особистості. Порушується питання про пов’язаність інноваційних стратегій особистості із психологічною специфікою змін тілесного образу Я, причиновість цього зв’язку і його механізми. Ключові слова: тілесний (фізичний) образ Я, тілесність, інноваційний потенціал особистості, інноваційні стратегії особистості. Предпринята попытка анализа психологических особенностей изменения телесного образа Я в связи со спецификой функциони- рования инновационного потенциала личности. Ставится вопрос о связи инновационных стратегий личности с психологической спецификой изменения телесного образа Я, причинности этой связи и ее механизмах. Ключевые слова: телесный (физический) образ Я, телесность, инновационный потенциал личности, инновационные стратегии личности. There was an attempt to analyse the psychological peculiarities of “I” physical image transformation in connection with the specific of personality’s innovative potential functioning. The article concerns the problem of connection between personality’s innovative strategies and psychological specificity of “I” physical image transformation as well as the causality of that connection and mechanisms. Key words: “I” somatic (physical) image, somatic, personality’s innovative potential, personality’s innovative strategies. Проблема. Известно, что для многих людей актуальной является потребность в изменении собственного телесного образа. Это связано со многими причинами – объективными и субъективными, реальными и иллюзорными, чаще всего – успешностью в социальной и личной жизни. Физическое Я человека подвергается существенным измене- ниям в течение жизни. Помимо рефлексии реальных (в частности возрастных, связанных с беременностью, инвалидностью и т. п.) трансформаций образа Я, человек обладает способностью экстра- полировать представление о себе во времени, что во многом определяет потенциальное развитие его физического образа Я. Интересным представляется анализ психологических особенностей изменения телесного образа Я в связи со спецификой функционирования инновационного потенциала личности. Несмотря на множество работ, посвященных проблеме физического, телесного образа Я, открытым остается вопрос о механизмах и детерминантах его трансформации. Цель статьи: определение проблемного пространства анализа телесного (физического) образа Я, его формирования, функциони- рования и изменения. В течение ряда лет мы изучали инновационный потенциал личности, закономерности и механизмы его функциональных проявлений. Инновационный потенциал личности рассматривался нами как многокомпонентное образование психики, проявляющееся в способности к обнаружению новой информации, адекватной оценке новых явлений и инновационной активности. Эмпирически были установлены закономерности, раскрывающие возрастную специфику реализации инновационного потенциала, структурно-функциональные особенности и механизмы его реализации, типы инновационных стратегий, особенности переживания личностью событий, перемен. Мы изучали феноменологическое пространство перемен в жизни личности в достаточно широком контексте, в системе взаимодействия человека с миром на природном, социальном, культурном и самосубъектном (организация собственной жизни) уровнях [1]. В процессе работы с пациентами, обратившимися к услугам пластической хирургии с целью изменении своей внешности, мы столкнулись с тем, что инновационные стратегии личности связаны с психологической спецификой изменения телесного образа Я. Встал вопрос о причинности этой связи и ее механизмах, локализации Я в теле, проекции Я на контур физического тела. Так, “Я-умница” часто проецируется пациенткой пластического хирурга, у которой не сформирована непротиворечивая, целостная схема тела, на “любимую” часть тела, а “Я-неудачницей” могут оказаться располневшие бедра. И именно они окажутся в ответе за несложившуюся личную жизнь. В современной литературе можно встретить понятия, при помощи которых объясняется специфика формирования и функциони- рования телесного образа Я, “схемы тела”, “телесного Я”, “концепции тела”, “телесного представления”, “телесного имиджа” и т. п. Зачастую, эти понятия синонимичны и объясняются одно через другое [2–4]. В психологии существуют различные подходы к определению места и роли телесного Я в Я-концепции человека – от почти полного исключения его из структуры самосознания до рассмотрения физического Я как одного из ведущих факторов организации психики. Образ тела и концепция тела тесно взаимосвязаны, но выражают два уровня психологической реальности: образ тела – это физический аспект реального Я, а концепция тела – физический аспект идеального, желаемого Я. В изучении образа тела Л. Г. Уляева выделяет три основных подхода [5]. Первый подход заключается в рассмотрении образа тела как результата активности определенных нейронных систем, а изучение его сводится к изучению различных физиологических структур мозга. Второй подход трактует образ тела как результат психического отражения, как определенную умственную картину собственного тела. Представители третьего подхода рассматривают образ тела как сложное комплексное единство восприятия, установок, оценок, представлений, связанных с телесной внешностью и функциями тела. Такой взгляд на образ тела, по мнению Уляевой, в настоящее время наиболее распространен. Внешность человека, его образ всегда информативны для воспринимающего субъекта и зависят во многом от “телесного символизма” общественной культуры. Б. Тернер отмечал, что ещё в досовременных обществах тело являлось той поверхностью, на которой важнейшие знаки социального статуса могли быть легко продемонстрированы окружающим, объектом общественно значимой символики. А в современном мире внешность является существенным показателем жизненного стиля [4]. Образы, которыми наполнена современная телесная символика, противоречивы даже в рамках одной культуры [6]. Р. Бернс рассматривает физическое Я как один из аспектов установки личности на саму себя [7]. Телесное Я является интегральной составляющей каждого из трех элементов установки – образа Я, самооценки и поведенческих реакций – и может быть представлено в различных модальностях. Данная схема удобна в методических целях, так как позволяет “дробить” единый предмет исследования на различные компоненты в зависимости от уровня анализа. Так, на когнитивном уровне рассматривается телесный образ Я как представление о своем теле (образ тела, схема тела, внешность, половая принадлежность и т. д.), на эмоциональном – самооценка (внешности, телесных проявлений), на динамическом – поведение человека в связи с представлением о своем теле и его самооценкой. Каждая из этих составляющих может рассматриваться как Я-реальное (как человек видит и оценивает свое телесное Я и как в связи с этим действует), как Я-идеальное (каким бы он хотел видеть свое тело и внешность и как это отразилось бы на его активности) и как Я- зеркальное (как, по его мнению, его тело и внешность видятся и оцениваются другими людьми и как это представление сказывается на его поведении). В. Шонфельд выделяет такие психологические компоненты образа тела: 1) актуальное субъективное восприятие тела как внешности и способности к функционированию; 2) интернализи- рованные психологические факторы, являющиеся результатом собственного опыта, искажения концепции тела, проявляющиеся в соматических иллюзиях; 3) социальные факторы (влияние родителей, социального окружения); 4) идеальный образ тела, связанный со сравнениями и идентификациями собственного тела с телами других. Эти компоненты детерминируют образ тела, считает Шонфельд, на сознательном и бессознательном уровнях [8, с. 846]. К факторам, определяющим формирование образа тела, относят источники, связанные с жизнедеятельностью организма, телесными самоощущениями, визуальным восприятием, переживанием болезни, культурными эталонами, межличностными контактами и т. п. Важное значение в формировании образа тела имеют введенные М. М. Бахтиным понятия внутреннего тела как “момента самосознания”, переживаемой Я “совокупности внутренних органи- ческих ощущений, потребностей и желаний, объединенных вокруг внутреннего центра” [9, с. 48], и внешнего тела как пространственной формы, построенной взглядом другого. Внутреннее и внешнее тела принципиально не совпадают и по-разному ценностно нагружены. Телесные состояния становятся фактом переживания не только через восприятие и интерпретацию, но и путем адресования другому, обретая таким образом смысл и значение культурных символов. При этом образ тела может обретать вторую сущность и форму – не только для самого человека, но и для другого, которому этот образ адресуется. В соответствии с этой логикой телесные образы обладают определенной динамикой и множественностью в зависимости от количества адресатов. А телесный образ Я в структуре самосознания может быть как константным, статичным, так и инвариантным, изменчивым. Характеристики степени изменчивости телесного образа связаны с психологическими особенностями личности, актуальной жизненной ситуацией, спецификой функционирования инновационного потенциала личности. Изменение телесного образа Я можно объяснить через особенности самопотенциирования личности (как для себя, так и для другого). На самосубъектном уровне этот процесс имеет тенденцию к обретению относительной свободы от своего телесного состояния. Психологические механизмы формирования образа физического Я разнообразны, они могут быть детерминированы как социально, так и на уровне самоощущения индивида. И. С. Кон выделяет, например, следующие механизмы: усвоение оценок других людей, социальное сравнение и самоатрибуция [10]. Специфика социальной перцепции в формировании образа физического Я детерминирует цепочку: объект восприятия – объект оценивания. Самовосприятие личностью образа своего физического Я детерминировано механизмами воспроизведения Я-тождественности и формирования, выстраивания социального Я, Я-глазами-другого (вероятно, существует и является рабочим в построении физического Я механизм “экзистенциального восприятия” Другим). Вклад этих механизмов в “здоровое” функционирование образа физического Я может быть разным и, наверняка, имеет спектр индивидуальной вариативности в зависимости от культурно-исторического, жизненно- го сценария и психологических особенностей конкретной личности. По мнению Г. А. Ариной [11], необходимо утвердить и операционализировать представление о телесности как явлении культурно-историческом и развивающемся. Согласно этому подходу, главный вектор развития телесности совпадает с центральной линией развития любой психической функции и видится как преобразование телесности в универсальный символ и орудие. Телесность встраивается в общий ход психического развития как необходимое условие и инструмент его и, подобно любой психической функции, обретает знаково-символический характер, “культурную” форму. Клиническая феноменология, экспериментальные данные, концеп- туальные модели психосоматического симптомообразования, считает Арина, позволяют предположить, что содержание и структура, организация субъективного психологического опыта определяют процесс социализации телесности. Путь социализации телесных феноменов пролегает через усвоение (означивание) и порождение телесных знаков, расширение сети телесных действий [там же]. Главным медиатором телесных действий становится вербализуемый образ тела, обретающий многообразие смысловых характеристик в контексте целостного “образа мира”. Таким образом, одним из механизмов формирования и изменения телесного образа мы предлагаем считать механизм означивания, вербализации. О. С. Суворова пишет, что в схему мира человека включена схема его тела, причем любые изменения этих схем скоординированы. В сложных психологических обстоятельствах жизни схема тела играет существенную роль, в первую очередь, в ситуациях на грани жизни и смерти, когда человек должен мгновенно принять решение, не имея времени для его обдумывания и взвешивания аргументов [12]. Мы предлагаем, в данном контексте, говорить о механизме системной координации телесного образа, рассматривая в качестве системы взаимодействие человека с миром. Ощущение четкости и границ своего тела оказывается подверженным межличностным вариациям [7]. Индивидуальные изменения телесного облика коррелируют как с физиологическими состояниями организма, так и с особенностями жизненных ситуаций. Традиционно считалось, отмечает Суворова, что в сфере человеческого Я осознание телесности не занимает существенного места [12]. Современные исследования, однако, заставляют изменить эту точку зрения, ставят задачу анализа “образа тела” как стороны “образа Я”. Человек имеет тенденцию к осознанному формированию и изменению образа. Однако для того, чтобы это стало возможным, он должен противопоставить себе как внешний объект собственное тело, опредметить его, дистанциироваться от себя и тела, формируя благодаря этому образ тела. Вышеизложенное позволяет нам выделить среди механизмов изменения телесного образа Я механизм дистантного опредмечивания. Выводы. Телесное (физическое) Я человека в течение жизни подвергается существенным изменениям. Поэтому следует утвердить и операционализировать представление о телесности как явлении культурно-историческом и развивающемся. Таким образом, телесность встраивается в общий ход психического развития как необходимое условие и инструмент его и, подобно любой психической функции, обретает знаково-символический характер, “культурную” форму. Процесс социализации телесности определяется содержанием и структурой организации субъективного психологического опыта, а психологические механизмы формирования образа физического Я разнообразны и могут быть детерминированы как социально, так и на уровне самоощущения индивида. Литература 1. Евдокимова (Власенко) Ю. А. Психологический анализ инновационного потенциала личности: Дис… канд. психол. наук: (19.00.01) – О., 2003. – 185 с. 2. Психоаналитические термины и понятия: Словарь / Под ред. Борнесса Э. Мура и Бернарда Д. Фаина / Пер. с англ. А. М. Боковикова, И. Б. Гриншпуна, А. Фильца. – М.: Класс, 2000. – 304 с. 3. Соколова Е. Т., Дорожевец А. Н. Исследования “образа тела” в зарубежной психологии // Вестн. Моск. ун–та. Сер. 14. Психология. – 1985. – № 4. – С. 39–49. 4. Эпштейн М. Н. Философия тела. – СПб.: Алетея, 2006. 5. Уляева Л. Г. Телесный имидж как социально-психологический феномен личности: Материалы IV Междунар. симп. “Актуальные пробл. соц. имиджмейкинга”. – М., 2006. – С. 35–43. 6. Bryan S. Turner. Recent Developments in the Theory of the Body. In: M. Featherstone et al. (eds.). – The Body. London, etc.: SAGE Publications Ltd., 1993. – P. 1–35. 7. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание: Пер. с англ. с сокращ. – М.: Прогресс, 1986. 8. Schonfeld W. A. Body image in adolescents: a psychiatric concept for the pediatrician // Pediatrics. – 1963. – Vol. 31. – № 5 (May). – P. 845–855. 9. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1986. 10. Кон И. С. Категория “Я” в психологии // Психол. журн. – 1981. – Т. 2, № 3. – С. 25–38. 11. Арина Г. А. Психосоматический симптом как феномен культуры // Интернет-журнал “Ломоносов” от 4.11.2000. – http://lomonosov.rambler.ru. 12. Суворова О. С. Телесность человека как основа его жизни и единства с природой. – http://www.philosophy.ru. РОЛЬ МЕХАНІЗМІВ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАХИСТУ У ФОРМУВАННІ САМОСТАВЛЕННЯ ЮНАЦТВА О.В. Камінська, м. Рівне Аналізується проблема взаємозв’язку самоставлення і механізмів психологічного захисту, що визначають формування особистості. Досліджуються закономірності впливу захисних механізмів на становлення самосвідомості юнацтва. Ключові слова: ставлення, Я-концепція, самоприйняття, самоставлення, самосвідомість, Я-образ, рефлексія, самооцінка, самоповага, механізми психологічного захисту. Анализируется проблема взаимосвязи самоотношения и механизмов психологической защиты, определяющих формирование личности. Исследуются закономерности воздействия психологических защитных механизмов на становление самосознания юношества. Ключевые слова: отношение, Я-концепция, самовосприятие, самоотношение, самосознание, Я-образ, рефлексия, самооценка, самоуважение, механизмы психологической защиты. This article analyses the problem of interconnection of self-attitude and mechanisms of psychological defence, which determines the personality’s formation. The regularities of the psychological defensive mechanisms’ influence on the youth’s self-attitudes formation are investigated. Key words: attitude, self concept, self-perception, self-attitude, self- consciousness, self image, reflexion, self-estimation, self-respect, psychological defensive mechanisms. Проблема. З огляду на дослідження таких учених, як К. О. Абульханова, Є. В. Гордієнко, В. В. Столін, І. І. Чеснокова [1–3] можна стверджувати, що на сьогоднішній день проблема самоставлення в юнацькому віці є досить актуальною. Це зумовлено насамперед тим, що від особливостей самоставлення залежить адаптованість особистості до співжиття в соціумі. Наприклад, низький рівень самоприйняття супроводжується підвищеним рівнем тривожності, низькою самооцінкою, невірою у власні сили та іншими негативними виявами, які унеможливлюють повноцінне життя й функціонування особистості в суспільстві. Звідси нагальна потреба в дослідженні впливу механізмів психологічного захисту на формування самоставлення особистості. Метою статті є з’ясування впливу механізмів психологічного захисту на формування самоставлення юнацтва. На думку А. М. Романіна, механізми психологічного захисту Я дістали таку назву, оскільки на ранніх етапах формування самоставлення особистості вони справді виконують захисні функції. Як своєрідний самообман, вони убезпечують юнака/юнку від втрати поваги до себе, надаючи впевненості в собі. Механізми психологічного захисту шкодять тоді, коли, глибоко проникаючи у свідомість молодої людини, стають неусвідомленими, коли вона сприймає їх як виправдання своєї хибної поведінки чи бездіяльності, що перешкоджає бачити й розв’язувати реальні життєві проблеми. Дія механізмів психологічного захисту гальмує долання проблем, зберігаючи і поглиблюючи залежність від них, що породжує фрустрацію і нераціональну поведінку особистості [4]. Н. П. Зубалій і А. М. Льо- вочкіна вважають, що всі класичні напрями психотерапії і відомі методики, незважаючи на їх різноманітність, так чи інакше спрямовані на звільнення клієнта від нераціональної залежності, яка і призводить до фрустрації [5]. Механізми психологічного захисту визначив свого часу З. Фройд [6], а деталізувала і класифікувала їх А. Фройд. У наш час описано цілу низку таких механізмів і їх комбінацій. Найбільш відомими механізмами психологічного захисту є раціоналізація, регресія, витіснення, проекція, заміщення, сублімація, утворення реакції, заперечення, інтроекція, ідентифікація, інтелектуалізація, ізоляція, компенсація та ін. Узагальнення думок таких авторів, як І. Д. Бех [7], В. К. Божович [8], І. І. Чеснокова [3] дає підстави вважати, що неадекватне самоставлення таїть у собі істотну небезпеку для формування та розвитку особистості. При неприйнятті юнаком/юнкою власного Я відбуваються зрушення в структурі самосвідомості, що призводить до значних поведінкових змін. Така людина намагається ізолюватися від оточення, обмежує свої соціальні контакти, оскільки побоюється негативної оцінки з боку інших людей, дуже болісно сприймає її як підтвердження своєї неповноцінності. Відтак юнак/юнка хворобливо реагує на будь-які неполадки у своїй роботі або якщо виявляє в собі якийсь недолік. Унаслідок цього багатьом юнакам/юнкам з неадекватним самоставленням властиві сором’язливість, схильність до психологічної ізоляції, поринання у світ мрій, що і є, власне, захисними діями. Спостережено, що чим нижчий рівень самоповаги особистості, тим імовірніше, що вона потерпає від самотності. Негативне самоставлення часто супроводжується депресивними станами, загальною пригніченістю, іноді апатією тощо. Відомо також, що яскраво виражене негативне самоставлення особистості може призвести до появи в неї невротичних розладів. Сучасний психоаналіз тісно пов’язаний з модерними концепціями неврозу, розглядаючи останній як компромісні утворення, спробу подолати наслідки неусвідомлених інфантильних конфліктів. Ідеться насамперед про спосіб опрацювання індивідом конфліктів (пов’язаних із залежністю, автономізацією, самооцінкою, агресією, сексуальністю) – як людина в процесі розвитку “фіксується” на певних конфліктних темах і в певних “місцях” свого розвитку. Спочатку психоаналіз надавав переважного значення розвиткові сексуальності чи, точніше, сексуального потягу, “лібідо”. Фройд, схиляючись до розширеного розуміння концепції сексуальності, вибудовував свою теорію з дуалістичних позицій, протиставляючи лібідо агресивні потяги. Сьогодні такий погляд зазнав значних змін: фіксація молодої особи на певних конфліктних темах, етапах розвитку розглядається швидше як результат нерівноваги між надмірним піклуванням про неї з боку близького оточення (розбещуванням) і браком піклування як такого загалом (бездоглядністю), що призводить урешті-решт до фрустрації. Отже, для неврозу визначальним є конфлікт у його “внутрішній” формі. Як вважають Зубалій і Льовочкіна, такий конфлікт юнака/юнки із значущими для нього/неї соціальними особами трансформується в суперечності між окремими психічними структурами особистості [5]. Для психоаналітичного розуміння неврозу процес перетворення соціальних конфліктів в інтрапсихічні має важливе значення хоча б тому, що таке розуміння привело Фройда до створення моделі психічних інстанцій особистості. Романін переконаний, що нові підходи зумовили зміну в поглядах на симптомоутворення при неврозах. Симптом розглядається сьогодні швидше як “остання спроба” на шляху до збереження суб’єктивного самосприймання. Іншими словами, самозахист і невроз все частіше трактуються не в аспекті патології (хвороби), а в розрізі тих чи інших можливостей реалізації особистістю свого Я. Отже, невроз психодинамічно визначається швидше як особливий варіант поведінки, скерованої на подолання внутрішнього конфлікту [4]. І. С. Кон вважає, що ставлення до себе, зміст Я проявляються в почуттях гордості, власної гідності, поваги. Звичайно, ці почуття мають бути адекватною емоційною оцінкою відповідних особистісних властивостей. Але справжнього смислу і потрібної дієвості ці почуття набувають, коли є відповідні почуття до інших людей [9]. Аналізуючи погляди Фройда [6], можна дійти висновку, що проблеми людини і пов’язані з ними неврози приховані від неї самої, а тим більше від інших. Людська свідомість не сприймає справжніх причин конфліктів і невдач – їй зручніше бачити ці причини в більш привабливому для самолюбства людини вигляді. Саме в цьому і виявляється роль механізмів психологічного захисту: юнак/юнка не усвідомлює чи не сприймає інформацію, яка могла б зашкодити самооцінці, зруйнувати позитивне самоставлення. Але разом з тим неусвідомлення справжніх причин невдач чи неприємних моментів, що виникають у житті молодої людини, унеможливлює зміни певних негативних рис, особливостей поведінки, що ускладнюють її адаптацію в соціумі. Молодій особі важко зрозуміти, чому оточення сприймає її негативно, зрозуміти справжні причини такого ставлення до неї. Тому, з одного боку, захисні механізми справді захищають психіку людини в юнацькому віці від несприятливих зовнішніх впливів, перешкоджаючи в такий спосіб дестабілізації особистості, а з іншого – призводять до необ’єктивного самоставлення і самосприйняття, відтак юнак/юнка стає нездатним(-ою) усвідомлювати свої недоліки та боротися з ними. На думку Чеснокової, формування власного Я, саморозвиток особистості відбуваються на основі прийняття себе, завдяки цілісному позитивному ставленню до себе, що забезпечує конструктивний характер самозростання. Якщо молода людина сприймає себе в негативному світлі, означається тенденція до міжособистісної руйнівної поведінки. Саме на основі самооцінки виникають певне емоційно-ціннісне ставлення до себе, розуміння власної цінності. Тому в кінцевому підсумку переважний вплив на моральний розвиток особистості чинить не стільки узагальнена самооцінка, скільки узагальнене ставлення особистості до себе [3]. Якщо самоставлення традиційно розглядається шляхом порівняння себе і своїх особистісних рис із певною нормою, то в означеній вище концепції самоставлення не є наслідком знань про себе чи реакцією на певні аспекти образу Я. Навпаки, і знання про себе, і самоставлення є наслідком причин, що лежать поза діяльністю суб’єкта. Природа самоставлення не обмежується внутрішнім простором особистості, а через мотиви пов’язується з реальною життєдіяльністю суб’єкта. Причому самоставлення має властивість адитивності, яка проявляється в тому, що кожен з емоційних компонентів самоставлення робить незалежний внесок в інтегральне почуття Я [7]. “Глобальне самоставлення”, за Століним, можна трактувати як суму емоційних компонентів [2]. Адитивність глобального самоставлення щодо основних емоційних складових передбачає, що певний аспект ставлення може залишатися постійним. Тобто за умови нормального функціонування системи самоставлення зменшення, наприклад, симпатії до себе може компенсуватися певною мірою пропорційним зростанням самоповаги – так, щоб інтегральне самоставлення залишалося на високому рівні. За результатами досліджень Століна, в основі самоставлення лежать три емоційні виміри: самоповага, аутосимпатія і близькість до себе (самоцікавість), які за рахунок адитивності цієї структури інтегруються в загальне почуття позитивного чи негативного ставлення до себе. Крім того, виділяється і такий аспект самоставлення, як “очікуване ставлення до себе”. Специфіка цього виміру в тому, що симпатія-антипатія на свою адресу приписується іншим людям узагалі. Столін аналізує погляди А. В. Петровського на проблему самоставлення як на побудову за принципом динамічної ієрархії (а не адитивності), який полягає в тому, що та чи інша модальність емоційного ставлення може виконувати роль ядерної структури, фактично визначаючи зміст узагальненого стійкого самоставлення. Таким чином, співвідношення і ступінь значущості компонентів самоставлення залежать передусім від ієрархії того виду діяльності, в якому індивід вбачає сферу самореалізації [там само]. Зміст Я, на думку Століна, формується як ставлення або зіткнення власних рис, властивостей з мотивами і цілями суб’єкта і набуває в ході розвитку особистості своєї глибини й багатогранності завдяки розмаїтості діяльності суб’єкта – у зіткненні одних потреб і мотивів з іншими, у взаємодії потреб, мотивів і цілей з такими інтегральними особистісними утвореннями, як совість, чи гордість, з іншими людськими рисами, завдяки чому в суб’єкта формується ставлення до самого себе. Це ставлення може бути позитивним (Я – умова, яка сприяє самореалізації), негативним (Я – умова, яка перешкоджає самореалізації) і конфліктним (Я – умова, яка водночас і сприяє, і перешкоджає самореалізації) [там само]. Столін вважає, що у свідомості суб’єкта ставлення до себе семантично оформлюється (когнітивна складова) і переживається (емоційна складова). Когнітивний компонент відображає емоційний фон образу Я. Однак виділені Ч. Осгудом оцінка, сила та активність універсальні, з їх допомогою можна охарактеризувати сприйняття будь-якого об’єкта чи події. Емоційне ставлення до людини – іншої чи самої себе – специфічне [там само]. Кон виділяє поняття “самоповага”, визначаючи його як підсумковий вимір Я, що виражає міру прийняття чи неприйняття індивідом самого себе, позитивне чи негативне ставлення до себе, що є похідною від сукупності окремих самооцінок [9]. Чеснокова використовує поняття “емоційно-ціннісне ставлення до себе”, трактуючи його як вид емоційних переживань, у яких відображено власне ставлення особистості до того, що вона пізнає, розуміє, “відкриває” стосовно самої себе [3]. Дослідниця вважає, що емоційно-ціннісне ставлення може також осмислюватися завдяки використанню різних психологічних категорій. Можна сказати, що емоційно-ціннісне ставлення особистості до себе – це почуття (якщо останнє визначити за О. М. Леонтьєвим) як стійке емоційне ставлення, котре має виражений предметний характер, що є результатом специфічного узагальнення емоцій [там само]. Абульханова підкреслює одномірність емоційно-ціннісного ставлення до себе як свідчення високої чи низької самоповаги, високої чи низької самооцінки. З цього погляду складним є лише сам об’єкт ставлення – образ Я, а не ставлення до нього. Однак складність, багатомірність Я передбачають складність ставлення до Я. При такій постановці проблеми емоційно-ціннісне ставлення розглядається як почуття і питання про розміреність – це питання незалежності складових цього почуття. Розглядаючи означену проблему, потрібно спиратися на уявлення про існування трьох рівнів самосвідомості. Аналіз розміреності емоційно-ціннісного ставлення потребує, щоб його розглядали як почуття. Однак почуття – це категорія, яка описує психічне життя індивіда. Хоча у виникненні людських емоцій велику роль відіграють вроджені біологічні механізми, почуття – специфічні предметні узагальнення емоцій, що виховуються, як і інші психічні здібності. При цьому розвиток почуттів проходить означений Л. С. Виготським шлях від інтер- до інтрапсихічної функції [10]. Розміреність емоційно-ціннісного ставлення до себе можна дослідити, аналізуючи розміреність емоційно-ціннісного ставлення до іншої людини, хоча за змістом у кожному конкретному випадку вони можуть не збігатися. Сама структура ставлення як почуття є інваріантом [1]. Р. Бернс вважає, що самоставлення особистості, незважаючи на його певну сталість, постійно перебуває в динаміці, у процесі неперервного розвою (це найбільшою мірою стосується саме юнацького віку). Воно виявляє інтегральну тенденцію до розвитку, адже у різні вікові періоди молода людина переживає велику кількість різноманітних емоційних станів, суперечливих почуттів щодо самої себе. У міру розвитку емоційного досвіду в суб’єкта складається більш-менш узагальнене емоційно-ціннісне ставлення до себе. Почуття, емоційні стани, що були пережиті в різний час у зв’язку з роздумами про себе, становлять той емоційний фонд, який є обов’язковою умовою створення змістового багатства самосвідомості особистості в цілому [11]. Висновки. У юнацькому віці механізми психологічного захисту виконують важливу функцію збереження позитивного самоставлення молодої людини, її високої самооцінки, і “боротися” з ними потрібно тільки в тому випадку, коли вони ускладнюють розв’язання тієї чи іншої проблеми, коли захист стає невротичним, виправдовуючи бездіяльність і втечу від залагодження проблеми, яка не зникає, а витісняється в підсвідомість і звідти дається взнаки у вигляді невротичних реакцій, що в кінцевому підсумку призводить до руйнування позитивного самоставлення та дестабілізації самосвідомості юнака чи дівчини. Література 1. Абульханова-Славская К. А., Гордиенко Е. В. Представления личности об отношении к ней значимых других // Психол. журн. – 2001. – № 5. – С. 38–47. 2. Столин В. В. Самосознание личности. – М., 1983. – 284 с. 3. Чеснокова И. И. Проблема сознания в психологии. – М., 1977. – 323 с. 4. Романин А. Н. Основы психоанализа. – Ростов-на-Дону, 2003. – 315 с. 5. Зубалий Н. П., Левочкина А. М. Основы психотерапии. – К., 2001. – 158 с. 6. Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции. – М., 1991. – 542 с. 7. Бех І. Д. Категорія “ставлення” в контексті розвитку образу “Я” особистості // Педагогіка і психологія. – К., 1997. – С. 52–56. 8. Божович В. К. Проблемы формирования личности. – М., 1997. – 393 с. 9. Кон И. С. Категория “Я” в психологии // Психол. журн. – 1981. – Т. 2 – № 3. – С. 37–47. 10. Выготский Л. С. Собр. соч. – М., 1984. – Т. 4. – 542 с. 11. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание. – М., 1989. – 504 с. ПІДТРИМАННЯ ПСИХОСОМАТИЧНОГО ЗДОРОВ’Я СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ (НА ПРИКЛАДІ СТАНОВЛЕННЯ ІНТЕГРАТИВНОГО КУРСУ) О. В. Корнієнко, м. Київ Стверджується думка, що психосоматичне здоров’я української молоді є фактором національної безпеки. Наголошується на необхідності поширення серед українського студентства медико- психолого-педагогічних знань, валеологічного спрямування виховання. Ключові слова: психосоматичне здоров’я, валеологія, здоровий спосіб життя, психічна саморегуляція, психогігієна. Утверждается мнение, что психосоматическое здоровье украинской молодежи является фактором национальной безопасности. Подчеркивается необходимость распространения среди украинского студенчества медико-психолого-педагогических знаний, валеологи- ческой направленности воспитания. Ключевые слова: психосоматическое здоровье, валеология, здоровый образ жизни, психическая саморегуляция, психогигиена. A statement is confirmed that psycho-somatic health of the Ukrainian youth is a national security factor. Emphasis is made on the necessity to spread out among Ukrainian students medical, psychological and pedagogical knowledge. The education and training should have a valeological direction. Key words: psychosomatic health, valeology, healthy life style, psychological self-regulation, psychological hygiene. Проблема. Актуальність досліджуваної проблеми пов’язана з необхідністю розуміння механізмів загроз і можливостей психологічного захисту особистості в повсякденному житті. Це стосується людей різних вікових категорій, зокрема учнівської і студентської молоді України. Психосоматичне здоров’я нашої молоді, на думку провідних науковців, є фактором національної безпеки. Стає зрозумілою необхідність валеологічного спрямування виховання, тобто поширення медико-психолого-педагогічних знань серед студентської аудиторії, перенесення уваги безпосередньо на попередження, засоби і практику забезпечення психосоматичного здоров’я та виживання молоді. Слід подбати, нарешті, належним чином про гуманізацію науки третього тисячоліття, особливо таких її напрямів, як медицина, педагогіка та психологія, наближення науки до потреб людини на основі синтезу різних її пізнавальних устремлінь [1]. Мета статті: висвітлення здобутків вітчизняних і зарубіжних фахівців у царині валеології, безпеки життєдіяльності, психічного, фізичного і соціального здоров’я, презентація авторських теоретико- практичних напрацювань у цій галузі. Формування авторської концепції вивчення наукової проблеми та викладання навчального предмета “Безпека життєдіяльності та підтримання психосоматичного здоров’я” проходило протягом останніх 12 років у науково-педагогічній діяльності у два етапи. Перший етап – теоретико-методологічний – був найскладнішим й охоплював теоретичний пошук, вивчення та осмислення існуючих як класичних, так і новітніх концепцій означеного науково-практичного напрямку, що відбилося в оглядовій статті “Діагностика підтримання індивідуально-психологічного стилю життя здоров’я “здорової людини” [2]. У двох наступних статтях (“Здоров’я “практично здорової” людини як проблема формування науки валеології” [3], “Здоров’я населення України різних вікових категорій (соціально- демографічний аналіз 1986–1992 роки” [4]) автор, по суті, означує предмет і об’єкт досліджуваної проблеми. У методичних настановах “Основи безпеки життєдіяльності та підтримання здоров’я людей середнього віку” [5] накреслено перспективи бачення та впровадження в навчальний процес розроблюваного інтегративного курсу. Досить вагомим підґрунтям майбутньої програми стала також стаття “Етапи формування науки валеології як основи безпеки життя людей XXI століття” [6], де й було сформульовано теоретико-методологічні засади філософсько- психологічних, соціально-психологічних, медико-біологічних, психо- фізіологічних та психодіагностичних аспектів “здоров’я практично здорової людини”, проведено детальний аналіз науково-практичних підходів до цього питання вчених різних країн світу. Актуальність статті “Цінність психосоматичного здоров’я підростаючого покоління” [7] зумовлена необхідністю виокремлення цінності психосоматичного здоров’я людей різних вікових категорій і, в першу чергу, його загрозливим станом у підростаючого покоління українців. Особливе місці посідає Програма тренінгу “Здоров’я молоді – майбутнє держави” для центрів психосоматичного здоров’я (у структурі ВНЗ України) [8], що містить як теоретико-методологічний, так і навчально-програмний матеріал для фахівців. Одним із здобутків автора стала підготовка навчального посібника “Підтримання психосоматичного здоров’я практично здорових людей” [9], матеріали якого увійшли до інтегративного навчального курсу “Безпека життєдіяльності та методи підтримання психосоматичного здоров’я”. Перший етап апробації інтегративного курсу було здійснено за результатами досліджень за проектом “Україна: клінічна психологія та допомога дітям” (1994–1997) при викладанні “Основ валеології” в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету імені Тараса Шевченка за нижченаведеною програмою протягом трьох років [10]. Отже, наведену трирічну навчально-освітню програму та її результати слід розглядати як підготовку до розробки інтегративного курсу “Безпека життєдіяльності та підтримання психосоматичного здоров’я молоді”. Протягом 1998–2006 років роботу було продовжено при вивченні цього курсу на факультеті соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. з урахуванням специфіки майбутньої професійної діяльності випускників. Автор запропонував міждисциплінарну, інтегровану програму курсу, яку було обговорено і затверджено на одному із засідань кафедри психодіагностики та медичної психології. Ця дисципліна викладається в об’ємі 36 годин лекційних занять для студентів першого курсу соціологів, психологів, соціальних педагогів. Формою контролю є написання самостійних творчих робіт, реферату та їх захист [11]. На третьому курсі студенти-психологи продовжують поглиблене вивчення даної теми в межах спецкурсу “Методи підтримання психосоматичного здоров’я молоді”. Програма курсу “Безпека життєдіяльності та підтримання психосоматичного здоров’я молоді” (перший курс) Основною метою викладання дисципліни є поетапне формування мотивації до здорового способу життя (думок, настрою, відчуття та сприйняття, установки на відповідну поведінку, орієнтовану на збереження та підтримання здоров’я практично здорового населення: дітей, підлітків, молоді, людей середнього віку, літніх людей). Тематика курсу: 1. Дослідження основ безпеки життєдіяльності й підтримання здоров’я різних вікових категорій населення України та інших регіонів світу (міжкультурний порівняльний аналіз). 2. Предмет курсу – пошук шляхів діагностики, розвитку, формування, корекції та підтримання критеріїв психосоматичного здоров’я людей (міжкультурний аспект); об’єкт – здоров’я практично здорової людини (проміжний стан між здоров’ям і хворобою). 3. Міждисциплінарність курсу про здоров’я, проміжний стан, хвороби та перспективи збереження генофонду населення Землі у XXI ст. Перелік навчальних дисциплін Зміст викладання матеріалу Філософія та релігія Здоровий спосіб життя Біологія та екологія людини Біоекозберігаюча орієнтація життєдіяльності системи: природа – людина – суспільство – Всесвіт Психологія людини Соціально-психологічні, психофізіологічні, психодіагностичні критерії “здоров’я практично здорової особистості” сучасної людини Соціологія медицини Соціальна обумовленість здоров’я населення Педагогіка здоров’я Родинне виховання, традиції виховання здорових звичок, поведінки членів сім’ї Сучасна медицина Лікування, профілактика захворювання Фізична культура Оздоровчо-рекреаційна активність для підтримання оптимального психосоматичного здоров’я Народна медицина українців та інших народів світу Фітотерапія, гідротерапія, фізіотерапія, вербальна магія, магія води, вогню, землі, мінералів, чисел Традиційна медицина Оздоровчо-підтримуючі системи: китайської, індійської, арабської та ін. медицини Окультна медицина Фізіогноміка, френологія, хіромантія, хірономія, медична астрологія, графологія 4. Фундаментальне питання курсу: виділення цінності “здоров’я практично здорової людини” у предметно-практичному щоденному житті. 5. Етапи формування критеріїв душевного (психічного), фізичного, морального здоров’я: ставлення, сприйняття даних феноменів у працях фахівців різних часів та епох: античності, Середньовіччя, епохи Відродження, Просвітництва, сучасності (основні положення). 6. Контрольна (самостійна) робота на тему “Дослідження особистісних критеріїв психосоматичного здоров’я” та її захист. 7. Індивідуально-психологічна діагностика виявів поведінки, характеру, особистості студентів та аналіз рівня, стану критеріїв способу життя, здоров’я, ставлення до шкідливих факторів: паління, алкоголізму, наркотиків та інших відхилень. 8. Розробка, апробація та впровадження індивідуально орієнтованої програми способу життя, навчання, праці, відпочинку для підтримання психосоматичного здоров’я студентів. 9. Підготовка та захист самостійних творчих реферативних робіт. Програма курсу “Методи підтримання психосоматичного здоров’я” (третій курс) Метою викладання навчального курсу є ознайомлення студентів-психологів з альтернативними способами збереження, підтримання й розвитку на індивідуально відповідному рівні компонентів психічного (душевного), соматичного (тілесного) здоров’я практично здорової людини, навчання цих способів та розробка цілісних моделей об’єктивних і суб’єктивних критеріїв здорового способу життя: дітей, підлітків, молоді, людей середнього віку, літніх людей. Тематика курсу: 1. Методи підтримання психосоматичного здоров’я в життєдіяльності людей різних вікових категорій. 2. Дослідження біопсихосоціальної (холістичної) моделі цілісності людини за концепцією. 3. Можливості використання континуальності феноменів: хвороба, нейтральний стан, лікування здоров’я, профілактика, підтримання, розвиток моделей благополуччя людини. 4. Медико-біологічні, соціально-психологічні, міжкультурні, психофізіологічні особливості конкретних лікувальних, реабілітаційних, профілактичних, оздоровчо-підримуючих, рекреаційних, просвітниць- ких програм, спрямованих на лікування хвороб і підтримання психосоматичного здоров’я особистості. 5. Комплексний підхід у дослідженні фундаментальних знань і практичних заходів традиційної, сучасної, народної, окультної медицини та методів оздоровчо-підтримуючих програм. Індивідуальна орієнтація комплексного впливу на психосоматичну сферу особистості. 6. Упровадження індивідуально-психологічної триетапної методи- ки навчання елементів масажу (класичного, східного, само- і взаємомасажу) для оптимізації навчально-виховного процесу, зниження стресогенності щоденного життя й підтримання високої розумової та фізичної працездатності студентів (проведення лекційно-практичних занять з демонстрацією навчального матеріалу на слайдах): перший етап (теоретичний) – розповідь, демонстрація техніки масажних прийомів на слайдах, схемах, ведення конспекту студентами; другий (практичний) – проведення масажних прийомів (класичних, східних методик) студентами на собі, один на одному; третій (удосконалення масажних прийомів) – закріплення пройденого матеріалу шляхом відпрацювання методики на членах сім’ї (враховуючи вікові, статеві особливості, бажання людей освоїти конкретну методику та техніку проведення масажних прийомів, наприклад, при головному болю, безсонні, застуді, підвищеному чи зниженому артеріальному тиску, перевтомі тощо). 7. Ознайомлення студентів з основами психічної саморегуляції та психогігієни: аутогенним тренуванням, його сучасними напрямами; навчання прийомів психом’язової релаксації, психотренінгу під час гри та вправ. Основною метою оволодіння навичками аутогенного тренування є його професійно-прикладне використання в різних сферах життєдіяльності: у разі підвищеного нервово-емоційного напруження, гіпокінезії та сенсорної депривації, для профілактики десинхронозу, під час навчання для стимуляції творчих здібностей тощо. Навчання різних методів психічної саморегуляції супроводжується елементами пейзажної терапії (демон- страція слайдів тонізуючо-заспокійливої, мобілізаційної спрямованості). Висновки. 1. Завдяки викладанню двох навчальних курсів: “Безпека життєдіяльності та підтримання психосоматичного здоров’я молоді” на першому курсі та “Методи підтримання психосоматичного здоров’я” на третьому – студенти відділення психології спеціалізації “клінічна психологія” дістають можливість розширити обсяг науково-дослідницької, практичної діяльності в принципово новому напрямі, зокрема дослідженні проблем не тільки хворих людей, котрі перебувають у кризовому стані (людинопатологія), – це філософія та методологія науки вчорашнього дня – а й, на нашу думку, у більш актуальних – роботі з “практично здоровими людьми”, які більшу частину свого життя проживають у проміжному (передхворобному) стані: невдоволеності собою й навколишнім світом, без надій, перспектив на майбутнє, досить часто відчуваючи психологічний, фізичний дискомфорт, стресогенність нашого буття, зазнаючи різноманітного впливу об’єктивних і суб’єктивних факторів. У центрі уваги має бути проблема оптимізації перспектив щодо психосоматичного здоров’я молоді у XXI ст. Чи є шанс у молодого покоління України зберегти й розвинути свої здібності, талант, виявити себе, самореалізуватися як в особистісному, так і в суспільному житті, навчитися цінувати власне здоров’я? До розв’язання цієї проблеми має бути залучене все суспільство. 2. На наш погляд, у глобальних концепціях міжнародної безпеки приділяється недостатньо уваги саме “людському факторові”, психосоматичному здоров’ю людини (розвитку, корекції, підтриманню) на індивідуально-особистісному рівні. При цьому просто ігнорується найважливіший принцип гармонійного безпечного існування системи: здоров’я індивіда – здоров’я суспільства – здоров’я планети Земля (рис.). Тому вважаємо за необхідне доповнити цей принцип новими теоретико-методологічними положеннями, що сприяло б поетапній реалізації розглянутого в цій статті інтегративного курсу: Рис. Система глобальних взаємозв’язків, що гарантують психосоматичне здоров’я людини 1) безпека життєдіяльності біологічного індивіда від початку до завершення його життєвого шляху; 2) безпека життєдіяльності активного суб’єкта життя, здатного до змін, самопізнання, самоорганізації, сприйняття власного здоров’я та розумного ставлення до нього, а також до здоров’я оточуючих; 3) безпека життєдіяльності особистості, яка самореалізується як її життєва мета, суспільний внесок і результат життєдіяльності; 4) безпека життєдіяльності індивідуальності – пізнавальне, предметно-практичне, соціально-перетворювальне ставлення людини до світу та зріле, усвідомлене ставлення до себе; 5) безпека життєдіяльності суспільства в цілому як результат гармонійної взаємодії індивідуально-неповторних компонентів здоров’я окремої особистості; 6) безпека життєдіяльності екологічних факторів планети, універсальність еволюційних законів буття, спрямованих на підтримання “гармонії здоров’я” в системі: “природа – індивід – суспільство – планета Земля”. Література 1. Колесникова Т. И. Психологический мир личности и ее безопасность. – М.: Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 2001. – 176 с. 2. Корнієнко О. В. Діагностика індивідуально-психологічного стилю життя здоров’я “здорової людини” // Матеріали Других міжнар. психол. читань “Актуальні проблеми сучасної психології”. Секція “Медична психологія”. – Х., 1995. – С. 11–12. 3. Корнієнко О. В. Здоров’я “практично здорової” людини як проблема валеології // Вісн. Київ. ун-ту. Сер. Соціологія. Психологія. Педагогіка. – 1996. – Вип. 2. – С. 236–241. 4. Корнієнко О. В. Здоров’я населення України різних вікових категорій (соціально-демографічний аналіз (1986 – 1992 роки)) // Вісн. Київ. ун-ту. Сер. Соціологія. Психологія. Педагогіка. – 1997. – Вип. 4. – С. 66–73. 5. Основи безпеки життєдіяльності та підтримання здоров’я людей середнього віку: Метод. настанови / Упоряд. О. В. Корнієнко. – К.: РВЦ “Київ. ун-т”,1998. – 32 с. 6. Корнієнко О. В. Етапи формування науки валеології як основи безпеки життя людей XXI століття // Міжнар. наук.-практ. конф. “Підготовка педагогічних кадрів і діяльність закладів нового типу в системі національної освіти: Досвід і перспективи розвитку”, м. Чернівці, 27–30 квіт. 1998 р.). – Чернівці, 1998. – Ч. 2. – С. 520–524. 7. Корнієнко О. В. Цінність психосоматичного здоров’я підростаючого покоління // Практ. психологія та соц. робота. – 1998. – № 10. – С. 32–33. 8. Корнієнко О. В. Програма тренінгу: “Здоров’я молоді – майбутнє держави” для центрів психосоматичного здоров’я (у структурі ВНЗ України) // Матеріали IV міжнар. психол. читань “Психологія у сучасному вимірі: теорія та практика” // Вісн. Харк. ун-ту. – 2002. – № 550. – С. 119–122. 9. Корнієнко О. В. Підтримання психосоматичного здоров’я практично здо- рових людей: Навч. посібник. – К.: Вид. центр “Київ. ун-т”, 2000. – 126 с. 10. Корнієнко О. В. Безпека життєдіяльності та підтримання психосоматичного здоров’я молоді: Монографія. – К.: Вид. – полігр. центр “Київ. ун-т”, 2004. – 264 с. 11. Корнієнко О. В. Концепція та перспективи викладання інтегративного курсу “Безпека життєдіяльності” на ф-і соціології та психології // Вісн. Київ. ун-ту. Сер. Соціологія. Психологія. Педагогіка. –1999. – Вип. 7. – С. 50–53. ПСИХОЛОГІЧНА СТРУКТУРА ФІНАНСОВОЇ ПОВЕДІНКИ МОЛОДІ В. В Мяленко, м. Кіровоград Висвітлюються результати емпіричного дослідження особливостей поведінки різних груп молоді у фінансовій сфері. З’ясовано основні параметри такої поведінки, її соціально-демографічні варіанти, намічено підходи до виявлення базових психологічних моделей фінансової поведінки сучасної української молоді. Ключові слова: фінансова поведінка, соціально-психологічна структура фінансової поведінки, потреби, витрати, середній рівень доходу. Освещаются результаты эмпирического исследования особенностей поведения различных групп молодежи в финансовой сфере. Установлены основные параметры такого поведения, его социально-демографические варианты, обозначены подходы к выявлению базовых психологических моделей финансового поведения современной украинской молодежи. Ключевые слова: финансовое поведение, социально-психоло- гическая структура финансового поведения, потребности, расходы, средний уровень дохода. The results of the empiric investigation of peculiarities of youth’s different groups behaviour in the financial sphere are eliminated. There were stated the main parameters of such behaviour, its social and demographic variants as well as the approaches of identifying the basic psychological models of modern Ukrainian youth’s financial behaviour were outlined. Key words: financial behaviour, social and psychological structure of financial behaviour, needs, expenses, average income level. Проблема. Фінансова поведінка як об’єкт дослідження перебуває на перетині уваги психології, соціології, економіки і навіть антропології. Як зазначає маститий психолог А. Фернам, пояснити повсякденну монетарну поведінку можна лише сукупною дією всіх факторів [1, с. 200], що, безумовно, відображає значущість і психологічне напруження, які огортають тему грошей та їх витрачання. Західні науковці створили значну кількість моделей фінансової поведінки, які конституюють класичну або неокласичну моделі “homo economicus”, однак часто ці моделі не узгоджуються між собою [2–6]. Досі актуальним залишається питання щодо особливостей фінансової поведінки молоді. Для нас як дослідників інтерес становить передусім економічна поведінка сучасної української молоді, основні параметри цієї поведінки, її соціально-демографічні варіанти. Мета статті: з’ясувати особливості психологічної структури фінансової поведінки, притаманної сучасній українській молоді, у т. ч. різним її соціально-демографічним групам. У дослідженні взяли участь 310 випробуваних 19–23 років, з них 52 особи – студенти Кіровоградського педагогічного університету; 62 – робітники; 53 – працівники сфери обслуговування; 58 – працівники сільського господарства; 45 – службовці; 40 осіб – підприємці. Серед респондентів було 143 юнаки і 167 дівчат. Процедура опитування полягала в тому, що випробуваним пропонувалась анкета, в якій потрібно було позначити у відсотках витрати за кожною із 16-ти запропонованих форм фінансової поведінки, а також визначити рівень свого доходу та оцінити його. Результати використаного опитувальника було піддано факторному аналізові, висновки якого дали підставу говорити про соціально- психологічну структуру фінансової поведінки молоді. Статистичні методи обробки даних охоплювали методи факторного аналізу та статистичної перевірки значущості емпіричних даних (обробка даних методами багатомірної статистики проводилася в статистичному пакеті SPSS 14). Факторний аналіз проводився за методом головних компонент з обертанням Varimax Normalized; оптимальна кількість виокремлених факторів та їх статистична значущість перевірялися за критерієм “кам’янистого осипу” Р. Кеттелла [4; с. 259–260]. Було побудовано шестифакторну модель, що відповідає критерію інваріантності й інтерпретованості, диференціює теоретично значущі когнітивні аспекти соціально-психологічних характеристик особистості, котра обирає певні форми фінансової поведінки. Означена модель дає змогу виявляти соціально-психологічні особливості респондента, який надає перевагу певним моделям фінансової поведінки. Перший фактор (внесок у сумарну дисперсію 12,4%) було визначено як “задоволення поточних потреб – задоволення довгострокових потреб”. До цього фактора належать такі характеристики (тут і далі в дужках наведено факторні навантаження ознак; ознаки подано за порядком зменшення їх навантаження у факторі, що аналізується): витрати на поточне проживання(0,757); витрати на одяг (0,716); витрати на розваги (0,659). Цей фактор окреслив низку недостатньо задоволених нагальних потреб молоді. Семантична наповненість фактора вказує на важливість задоволення саме поточних потреб та відкладання вдоволення потреб довготермінових. Другий фактор (внесок у сумарну дисперсію 9,1%) дістав інтерпретацію як “орієнтація на задоволення ситуативних потреб – орієнтація на задоволення значущих потреб”. Цей фактор представлено такими характеристиками: придбання побутової техніки (0,782); витрати на подарунки близьким (0,613); витрати на подарунки собі (0,285). Третій фактор (внесок у сумарну дисперсію 8,6%) ми визначили як “видатки на соціально прийнятні витрати – видатки на соціально проблемні витрати”. Його репрезентовано такими ознаками: витрати на навчання (0.703); пожертви на церкву (0,679); витрати на майбутнє житло (0,336); витрати на податки (0,224); розподіл між близькими та родичами (0,104). Четвертий фактор (внесок у сумарну дисперсію 8,4%) визначено як “суб’єктивне задоволення егоїстичних потреб – суб’єктивне задоволення альтруїстичних потреб”. Значущими ознаками цього фактора виявилися: витрати на подарунки собі (0,630); відкриття власного бізнесу або розширення того, що є (0,358); витрати на податки (0,350). До п’ятого фактора (внесок у сумарну дисперсію 8,2%) “придбання конкретних речей – абстрактні фінансові операції” належать показники: ремонт квартири, авто та ін. (0,717); розрахунки за кредитом (0,574). Шостий фактор (внесок у сумарну дисперсію 7,6%) “пасивне матеріальне забезпечення – активне матеріальне забезпечення” містить такі показники: відкладання на “чорний день” (0,771); операції з депозитами (0,336). Таким чином, завдяки факторному аналізу було виокремлено шість головних компонентів, які добре інтерпретуються. Для з’ясування факту статистичної залежності між виділеними факторами і такими соціально-демографічними характеристиками реципієнтів, як стать, вік, соціальна група, місце проживання (також середній рівень доходу на одного члена сім’ї та його оцінка), було застосовано метод двовимірного аналізу в поєднанні з реалізацією тесту хі-квадрат, створенням таблиць спряженості і з’ясуванням статистичних критеріїв для цих таблиць. Результати аналізу показали, що форми фінансової поведінки за всіма факторами тісно корелюють із зазначеними ознаками. Так, велика значимість величини критерію хі-квадрат (p < 0,01, в окремих випадках p < 0,05) визначається такими полями таблиць спряженості. У межах цієї статті ми торкнемося аналізу кореляції виокремлених факторів та соціальної групи, середнього рівня доходу на одного члена сім’ї і його оцінки як таких, що найбільше впливають на диференціацію моделей фінансової поведінки. Порівняння факторних значень, зафіксованих у випробуваних різних соціальних груп – робітників, працівників сільського господарства та сфери обслуговування, службовців, підприємців і студентів – демонструє істотну різницю за навантаженням факторів, що свідчить про суттєві відмінності у структурі соціально- психологічних властивостей у межах факторів між випробуваними цих груп (рис. 1). Для робітників найактуальнішим є фактор “задоволення поточних потреб”, що свідчить про низький рівень добробуту та малозабезпеченість працюючої молоді. При цьому робітники демонструють досить високий рівень пасивності матеріального забезпечення і схильні до соціально прийнятних витрат. Вони прагнуть до задоволення ситуативних потреб, таких як придбання побутової техніки, витрати на подарунки собі та близьким. Представники цієї групи схильні до придбання конкретних речей і суб’єктивного задоволення егоїстичних потреб. Рис. 1. Диференціація за соціальною групою Працівники сільського господарства виявляють найвищий рівень орієнтації на задоволення ситуативних потреб – 62,1%. Представники цієї групи прагнуть до вдоволення егоїстичних потреб, їм притаманна пасивність у досяганні матеріального добробуту. Вони налаштовані на соціально прийнятні витрати, такі як пожертви на церкву і витрати на житло й навчання. Працівники сільського господарства орієнтовані на придбання конкретних речей і задоволення поточних потреб. Службовці як окрема соціальна група продемонстрували найвищий рівень витрат на поточне проживання, зокрема оплату житла та їжі – 64,4%. Представники цієї групи більше за інших схильні до соціально прийнятних та альтруїстичних витрат, наприклад, пожертв на церкву. Службовці займають помірковану позицію щодо задоволення ситуативних запитів. Випробувані тяжіють до конкретних фінансових операцій, таких як ремонт квартири, автомобіля, побутової техніки, іншого приладдя. Вони виявляють досить високий рівень пасивності щодо матеріального забезпечення. У працівників сфери обслуговування найвищий рівень суб’єктивного задоволення альтруїстичних потреб – 35,8%. Вони більше за інших схильні до соціально прийнятних витрат: відрахування на податки, розподіл коштів між близькими людьми, зокрема. Реципієнти цієї групи займають пасивну позицію в досяганні матеріального добробуту, обираючи відкладання грошей на “чорний день” чи заощадження. Працівники сфери обслуговування тяжіють до витрат на якісь певні речі та придбання їх у кредит. Випробувані займають помірковану позицію в орієнтації на задоволення ситуативних і поточних потреб. Підприємці як соціальна група вирізняються прагненням до задоволення довгострокових запитів, наприклад, витрат на майбутнє житло тощо. Вони зорієнтовані на великі витрати: розширення власного бізнесу, одно- чи дворазові виплати (розрахунки) за кредитом, організація рекламної кампанії для фірми чи товару і т. ін. Активна, домінантна позиція відзначається в досяганні поставленої мети. Підприємці не ухиляються від соціально проблемних витрат, погоджуючись на відкриття нового бізнесу, виплату податків. Ці люди майже ніколи не відмовляють собі в задоволенні власних егоїстичних потреб (факторне навантаження 77,5%). Вони націлені на абстрактні фінансові операції, активно використовуючи можливості депозитів (факторне навантаження 77,5%). Випробувані групи студентів тяжіють перш за все до задоволення таких ситуативних потреб, як придбання побутової техніки (телевізор, комп’ютер, мобільний телефон тощо), подарунки собі та близьким. Представники цієї групи вирізняються помітною пасивністю в прагненні покращити власне матеріальне становище. Порівняно з іншими групами, у студентів не простежується чітких орієнтацій на соціально прийнятні чи соціально проблемні витрати. Спостерігається тенденція до придбання конкретних речей. Респонденти цієї групи схильні до суб’єктивного задоволення альтруїстичних витрат, таких, наприклад, як подарунки. Слід відзначити їх потяг до вдоволення поточних запитів (витрати на проживання, одяг, розваги). Порівняння факторних значень випробуваних груп з різним середнім рівнем доходу на одного члена сім’ї демонструє динаміку моделей фінансової поведінки (рис. 2). Рис. 2. Факторна диференціація за середнім рівнем доходу на одного члена сім’ї Середній рівень доходу від 100 до 500 грн молодь визнає як недостатній, тому в обох групах (з рівнем доходу 100–300 грн та 300–500 грн) залишається актуальним питання щодо поточних витрат. Низький рівень доходів впливає на соціальну прийнятність витрат, чим пояснюються насамперед затрати на навчання, пожертви на церкву. Представники групи із середнім рівнем доходу 100–300 грн більше за інших виявляють потяг до задоволення альтруїстичних потреб, визнаючи цінність подарунків і розподілу коштів між близькими. Процентний вияв факторного навантаження за показником “пасивне матеріальне забезпечення – активне матеріальне забезпечення” у групі із середнім рівнем доходу 100–300 грн становить 53,7%, а в групі з рівнем доходу понад 500 грн – 43,6%, що демонструє активізацію функції фінансової варіативності суб’єкта із зростанням доходу. Порівняно з іншими двома групами респонденти з рівнем доходу 100– 300 грн займають невизначену позицію щодо конкретності – абстрактності фінансових операцій. Представники цієї групи тяжіють до задоволення ситуативних потреб, обираючи витрати на придбання різноманітної побутової техніки. Представники групи із середнім рівнем доходу від 300 до 500 грн вирізняються найвищим рівнем орієнтації на задоволення ситуативних потреб (навантаження 55,2%). У багатьох випадках вони прагнуть до вдоволення егоїстичних запитів, витрачаючи кошти на подарунки собі. Випробувані з означеним рівнем доходу більше за інших цікавляться абстрактними фінансовими операціями, сприй- маючи їх як вигідні заощадження. Вони зорієнтовані на соціально прийнятні витрати, відкидаючи можливість відкриття власного бізнесу. Середній рівень доходу понад 500 грн уможливлює задоволення довгострокових, вагомих потреб, а саме відкриття своєї справи; “звільняє” особу від орієнтації на соціокультурні норми щодо витрат грошей (факторне навантаження 34,2%). Представники цієї групи зорієнтовані на задоволення власних, егоїстичних запитів. Виявляючи найбільшу активність, вони реалізують конкретні, визначені задуми. Факторна диференціація за оцінкою власного матеріального добробуту демонструє вплив самооцінки на вибір фінансових моделей поведінки (рис. 3). Рис. 3. Факторна диференціація за оцінкою власного матеріального добробуту Група випробуваних, що оцінила свій матеріальний добробут як низький, більше за інших зорієнтована на соціально прийнятні видатки (факторне навантаження 63,9%). Напевне, відчуваючи дискомфорт, ця група обирає соціокультурні моделі витрат, аби приєднатися до більшості. Низький рівень доходу та його адекватна оцінка корелює з низьким рівнем суб’єктивного задоволення егоїстичних потреб. Представники цієї групи виявляють прагнення до конкретних фінансових операцій і задоволення ситуативних потреб. Факторні навантаження показників випробуваних, що оцінили свій матеріальний добробут як нижчий і вищий від середнього, можна віднести до одного семантичного поля, вважаючи певні розбіжності не досить суттєвими. Проте представники групи, що оцінили власний матеріальний добробут як вищий від середнього, засвідчують невдоволеність рівнем реалізації поточних і значущих потреб. На відміну від групи, що оцінює свій матеріальний добробут як нижчий від середнього, вони більше прагнуть до абстрактних фінансових операцій. Ці розбіжності засвідчують вплив самооцінки матеріального добробуту на вияв певних моделей фінансової поведінки. Оцінка власного матеріального добробуту як високого зумовлює орієнтацію на задоволення довгострокових, вагомих потреб, що передбачають витрати на майбутнє житло, відкриття бізнесу та ін. Випробувані цієї групи займають активну позицію у сфері економічної діяльності, віддають перевагу функціональним депозитам. Здійснюючи будь-які фінансові операції, вони майже завжди ставлять на перше місце егоїстичні вимоги (факторне навантаження 92,9%), відсуваючи на другий план соціокультурні запити. Висновки. Інтерпретація та аналіз результатів дослідження фінансової поведінки молоді свідчать про таке: 1. Основними параметрами фінансової поведінки сучасної молодої людини, виявленими на основі факторизації даних, є: “задоволення поточних потреб – задоволення довгострокових потреб”; “орієнтація на задоволення ситуативних потреб – орієнтація на задоволення значущих потреб”; “видатки на соціально прийнятні витрати – видатки на соціально проблемні витрати”; “суб’єктивне задоволення егоїстичних потреб – суб’єктивне задоволення альтруїстичних потреб”; “придбання конкретних речей – абстрактні фінансові операції”; “пасивне матеріальне забезпечення – активне матеріальне забезпечення”. 2. Варіативність фінансової поведінки прямо пов’язана з фактором соціальної групи. Так, для робітників найактуальнішим виявляється задоволення поточних потреб, що свідчить про низький рівень добробуту та малозабезпеченість працюючої молоді. Працівники сільського господарства демонструють найвищий рівень орієнтації на вдоволення ситуативних потреб; у службовців найвищий рівень витрат на поточне проживання. Працівники сфери обслуговування вирізняються найвищим рівнем суб’єктивного задоволення альтруїстичних потреб. Випробувані групи студентів тяжіють перш за все до задоволення ситуативних потреб і витрат на подарунки собі та близьким. Підприємці як окрема соціальна група за своїми соціально-психологічними характеристиками найбільше відрізняються від інших, демонструючи найвищий рівень активності, суб’єктивного задоволення егоїстичних потреб; вони націлені на абстрактні фінансові операції та вдоволення довгострокових запитів. 3. Середній рівень доходу впливає на фінансову діяльність людини, зумовлюючи вибір таких моделей поведінки, як пасивність – активність матеріального досягання (саме грошовий фактор разом з іншими психологічними характеристиками впливає на активність суб’єкта в просторі економічних відносин, динаміка поведінки починає змінюватись із зростанням рівня доходу); задоволення егоїстичних – альтруїстичних потреб (факторне навантаження зростає пропорційно рівню доходу); соціальна прийнятність – неприйнятність (факторне навантаження обернено пропорційне рівню доходу); конкретність – абстрактність фінансових операцій. 4. Оцінка власного матеріального добробуту пов’язана з рівнем доходу та варіативністю фінансової поведінки. Об’єктивне чи суб’єктивне зростання оцінки добробуту впливає на всі шість означених факторів – моделі поведінки. Так, із зростанням оцінки матеріального добробуту підвищується рівень задоволення егоїстичних потреб і послаблюється орієнтація на соціально прийнятні витрати. Самооцінювання матеріального добробуту також тісно корелює з активністю-пасивністю матеріального досягання, із зростанням рівня самооцінювання. Посилюється активність суб’єкта в просторі економічних відносин. Література 1. Фернам А., Аргайл М. Секреты психологии денег и финансового поведения. – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2006. – 478 с. 2. Лунт П. Психологические подходы к потреблению: вчера, сегодня, завтра // Иностранная психология. – 1997. – № 9. – С. 8–16. 3. Малахов С. В. “Экономический человек” и рациональность эконо- мической деятельности (обзор зарубежных исследований) // Психол. журн. – 1990. – Т. 11, № 6. – С. 38–46. 4. Москаленко В. Сучасні напрямки досліджень в економічній психології // Соц. психологія. – 2004. – № 2. – С. 3–18. 5. Фенько А. Б. Проблема денег в зарубежных психологических исследованиях // Психол. журн. – 2000. – Т. 21, № 1. – С. 50–62. 6. Наследов А. Д. Математические методы психологического исследования. Анализ и интерпретация данных: Учеб. пособие. – СПб.: Речь, 2004. – 392 с. МОТИВАЦІЯ ЯК ФАКТОР РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ ПРАВООХОРОНЦЯ В УМОВАХ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ С. Б. Олексієнко, м. Київ Аналізується мотивація як фактор не тільки професійного зростання, а й побудник розвитку особистості в цілому. Наголошується на необхідності посилення особистісного потенціалу працівника правоохоронних органів в умовах оперативно-розшукової діяльності з огляду на специфіку діючої в цій сфері мотивації. Ключові слова: мотиви, особистісний потенціал, оперативний, оперативно-розшукова діяльність (ОРД), екстремальні умови, психічна стійкість. Анализируется мотивация как фактор не только профессионального роста, но и побудитель развития личности в целом. Делается акцент на необходимости усиления личностного потенциала сотрудника правоохранительных органов в условиях оперативно- розыскной деятельности ввиду специфики действующей в этой сфере мотивации. Ключевые слова: мотивы, личностный потенциал, оперативный, оперативно-розыскная деятельность (ОРД), экстремальные условия, психическая устойчивость. The motivation is analyzed as a factor of not only the professional growing but also as a motive of personality’s development as a whole. It is underlined that there is a necessity of strengthening the personal potential of the worker in the operational and investigational activity taking into account the specificity of motivation in this sphere. Key words: motives, personal potential, operative, operational and investigational activity (OIA), extreme conditions, psychic resistance. Проблема. У вітчизняній психології діяльнісний підхід розглядає мотивацію як основу розвитку особистості. Це пояснюється тим, що в психологічній структурі будь-якого виду діяльності однією з її складових є мотиви, тобто внутрішні спонуки до діяльності. Тому мотивація виступає в ролі фактора як самої професійної діяльності, так і процесу розвитку особистості. По суті, будь-яка людина, що опановує професію, пов’язану з умовами оперативно-розшукової діяльності (ОРД), входить у неї вже сформованою особистістю. Водночас у сфері особистісного розвитку перед кожним співробітником правоохоронних органів постає завдання значного посилення особистісного потенціалу з огляду на специфічні для цього виду діяльності мотиви. З цієї причини дослідники мотиваційної сфери зрілої особистості стикаються з проблемою психологічного аналізу основних етапів розвитку особистості, яка діє в умовах ОРД. Мета статті: розглянути особливості мотивації як фактора розвитку особистості правоохоронця в умовах ОРД; обговорити проблему формування у фахівця цілісного уявлення про неперервний особистісний розвиток упродовж усього періоду професійної діяльності. Термін “оперативно-розшукова діяльність” звичайно використо- вують, щоб підкреслити, що йдеться про професійну працю людей, пов’язаних зі сферою специфічної діяльності правоохоронних органів. Що ж до поняття “оперативний”, то воно широко використовується в психології принаймні в трьох значеннях: 1) оперативною називають діяльність як сукупність операцій; 2) це діяльність, що здійснюється швидко; 3) оперативним іменують практичне мислення людини, що є невід’ємним компонентом її діяльності [1, c. 241–242]. Деякою мірою означені вище підходи до розуміння цього поняття розкривають його зміст. Оскільки термін “оперативно- розшукова діяльність” є досить поширеним, послуговуватимемося ним як робочим терміном. Разом з тим оперативно-розшукова діяльність є винятковою компетенцією окремих органів правоохоронної системи (СБУ, МВС, ДПС України) у межах, визначених законодавством, з використанням сил і засобів на гласній та негласній основі. Викладене вище дає змогу сформулювати таке визначення ОРД: це діяльність, що здійснюється оперативними підрозділами правоохоронних органів України в межах своєї компетенції, гласно і негласно, з використа- нням спеціальних сил, засобів і методів шляхом проведення спеціальних заходів для забезпечення суспільної безпеки особи, суспільства і держави. Ю. В. Чуфаровський [2], характеризуючи ОРД, об’єктивно виділяє її помітну психологічну особливість, яка полягає в необ- хідності негласного розкриття злочинів, подолання опору злочинців і, у зв’язку із цим, використання правоохоронцями певних “хитрощів”. ОРД має свої особливості. Ідеться насамперед про вплив на її суб’єкта (у першу чергу співробітника оперативного підрозділу) екстремальних умов, що можуть викликати в останнього непродуктивне психічне напруження. Разом з тим головною й найбільш істотною відмінністю між діяльністю в особливих умовах взагалі та ОРД зокрема є не стільки вплив цих умов, скільки тривалість їх впливу, ступінь інтенсивності негативних функціональних станів, що виникають при цьому, тощо. Вплив екстремальних умов на ОРД значно підсилюється в ході виконання оперативним співробітником спеціальних заходів, що, як правило, здійснюються ним у конспіративній формі. Найменша ймовірність їх розшифрування призводить до значного посилення емоційної напруженості передстартового стану в їх виконавця і формує в нього психічний стан тривожності, що в підсумку зумовлює негативний функціональний стан в цілому. Через це проблема психічної стійкості співробітника в екстремальних умовах набуває особливої значущості. Психічна стійкість в екстремальних ситуаціях ОРД виявляється у внутрішньому плані – в адекватному підпорядкуванні психічних властивостей, станів і процесів, а в зовнішньому – у збереженні стабільності й результативності здійснюваних в умовах ОРД заходів. Аналіз мотивації як фактора розвитку особистості правоохоронця, який працює в умовах ОРД, виявив певну тенденцію, сутність якої полягає в тому, що мотиви є якісно новим рівнем спонукання і регуляції професійної діяльності та розвитку їх суб’єкта. Така психічна активність виводить суб’єкта діяльності на нові особистісний і системний рівні. Нагадаємо, що мотивацію трактують як просту сукупність мотивів, пов’язаних з оперативною діяльністю. Водночас мотиваційна сфера особистості, за О. Леонтьєвим, є ієрархічною динамічною мотиваційною систе- мою [3], у якій потреби, мотиви і цілі належним чином супідрядні, взаємозалежні та взаємозумовлені. Побудники в цій системі мають порівняно стійкий ієрархічний зв’язок, певні зв’язки діють упродовж тривалого часу, інші – короткочасно. Часовий характер стійкості, на думку В. Г. Леонтьєва, є важливим параметром мотиваційної сфери [4]. Іншим параметром, який характеризує мотиваційну сферу, є різноманітність і значущість її побудників, що проявляється в конкретних мотивах. Системотвірним фактором, на думку В. І. Ковальова, виступають суспільні відносини, що усвідомлюються людиною. Для співробітників правоохоронних органів таким фактором є ОРД. Домінуючі мотиви як частина мотиваційної сфери, будучи глибоко особистісними утвореннями, ініціюють інші побудники. Саме вони утворюють мотиваційне ядро, що значною мірою визначає розвиток особистості. Завдяки мотивації як спонукальному процесові в діяльності реалізуються певні потяги, потреби тощо. Разом з тим деякі автори [4; 5] справедливо відзначають, що джерелом мотивації найчастіше є не потреба, а мотив як особистісне утворення, що зумовлює цільову діяльність у визначеному напрямі. Така мотивація належить до вищого рівня, має особистісні характеристики і містить у собі всі сторони активності суб’єкта ОРД. У цьому контексті становить інтерес модель мотиваційної структури особистості, розроблена В. Г. Леонтьєвим. Дослідник виділив у моделі два рівні – організму й особистості, що, відповідно, відображають два типи мотивації – вихідну й особистісну [4]. Саме в основі останньої лежить мотивація як інтегральний, цілісний спосіб спонукання і регуляції активності людини. Мотивація на рівні організму реалізується у формі інстинктів, драйву, потягів, емоцій, потреб, а на особистісному – безпосередньо. Зрозуміло, процес спонукання і система побудників значною мірою зумовлені особливими умовами ОРД. Для нас, з погляду розвитку особистості, значимою є система подразників, які у психології поділяються на ключові (задоволення потреб, потягів, інстинктів), обставин (умови задоволення потреб) і пускові (дають дозвіл на задоволення потреб). Ця система складається в процесі життєдіяльності людини і виявляється у вигляді надбаного досвіду. Вплив умов ОРД співвідноситься з внутрішнім (генетичним та індивідуальним) досвідом. “Потребовий” стан людини і вплив зовнішнього середовища актуалізують потенційні властивості особистості в процесі її цілеспрямованої діяльності. Реалізація здійснюється через мотивацію, що, на думку Леонтьєва, є останньою інстанцією перед поведінкою людини [4, c. 47]. Саме в мотивації відбувається узгодження зовнішніх впливів (ключових, обставин і пускових стимулів) із внутрішнім станом людини, її потребами. Зазвичай більшість правоохоронців, що пов’язані з ОРД, не завжди чітко усвідомлюють свої потреби в розвитку особистості. При цьому видимість потреби зумовлює службова необхідність, вимоги і норми, прийняті особистістю в процесі здійснення нею професійної діяльності. Більше того, система жорстких адміністративних відносин, у яких перебувають співробітники, не тільки не сприяє розвиткові особистості, а скоріше руйнує структуру сформованих раніше соціальних зв’язків і міжособистісних стосунків. Умови ОРД сприяють формуванню в особи уявлень, що ґрунтуються на позиції керівника, але в багатьох випадках її психологія є багатошаровою психологією виконавця. Усе це певним чином може знижувати здатність суб’єкта діяльності передбачати майбутнє, перспективу, прогнозувати зміни зовнішніх і внутрішніх умов діяльності. У цьому розумінні часом спостерігається відрив сьогодення від минулого і майбутнього, деформація і розриви соціальних зв’язків тощо. Певний брак рефлексії, особистої значущості у формуванні оцінки, організація діяльності тільки з ініціативи “зверху”, постійне відчуття “тимчасового правителя” породжують професійну діяльність, зорієнтовану тільки на конкретну ситуацію. Через це мотивація особистісного зростання в системі цінностей і структурі потреб особистості в багатьох випадках знижується і може навіть зникнути зовсім. Разом із цим сформованість потреб і мотиваційна сфера сприяли б істотному зростанню особистісного потенціалу фахівця. Розглянута нами загальна структура мотиваційної сфери особистості припускає наявність у ній певного компонента, що забезпечує особистісний розвиток. Загальноприйнятий у вітчизняній психології принцип саморозвитку особистості може стати вихідною основою вивчення мотивації розвитку особистості суб’єкта ОРД. Це положення базується на: а) виокремленні ідеї про роль боротьби протилежностей, суперечностях і гармонії таких протилежностей як рушійних силах розвитку особистості [7]; б) наявності джерела саморозвитку діяльності в самому процесі опанування діяльності [8]. Теоретичною основою аналізу рушійних сил розвитку особистості можуть стати уявлення Д. М. Узнадзе про функціональну тенденцію як джерело саморозвитку. В одній із своїх праць учений підкреслює, що “поняття функціональної тенденції робить зрозумілим, що функція, внутрішня сила, може активізуватися не тільки під тиском потреби, а і як самостійна функція, так би мовити, сама по собі прагнути до діяльності, виявляючи тенденцію функціонування” [9, c. 350]. В. Г. Асєєв, поглиблюючи уявлення про механізми саморозвитку, припустив, що умовою ініціювання розвитку є наявність певного резерву функціональних можливостей, що потенційно містять у собі джерело розвитку особистості [10]. О. Г. Асмолов і В. А. Петровський для пояснення процесу зародження будь-якої діяльності вводять поняття “надситуативної активності”. Вони справедливо вважають: людині притаманна явно неадаптивна за своєю природою тенденція, що виявляється в постановці різного роду надзавдань, котра й дістала назву “надситуативної активності” [11]. Дослідники правильно зауважили, що психологічні установки як механізми, що визначають стійкість динаміки діяльності, утримують останню в певних межах. Саме “надситуативній активності” вони відводять роль, сутність якої полягає в ініціюванні установки, що забезпечує “виведення” особистості на більш високий рівень вирішення завдань. Суперечності, що виникають між установкою і “надситуативною активністю”, розглядаються як одне з можливих джерел розвитку особистості. Певно, формування в цьому зв’язку відповідної спрямованості особистості на розвиток є її самотвірною властивістю. Остання на психологічному рівні поєднує різні механізми в цілісну функціонально-динамічну систему. Тут мається на увазі, що мотиваційна сфера виконує функції побудника, а також спрямовує та регулює. Отже, наявність у мотиваційній структурі людини джерела “надситуативної психічної активності” як функціональної тенденції дає змогу фіксувати її в загальній моделі разом із цілемоделювальною, когнітивною, селективною, смислотвірною та іншими функціями. Вивчення динаміки мотиваційної сфери розвитку особистості стає можливим на основі структурно-функціонального аналізу. Вище зазначалося, що мотивація як доцільний побудник особистісного зростання, передумова й обов’язкова умова виникнення належної вольової поведінки передбачає певний процес її формування. Виокремлення В. Г. Леонтьєвим низки функцій уможливлює аналіз динаміки мотивації особистості на розвиток [4]. Професійна діяльність формує у її суб’єкта цілу низку потреб, у тому числі і таких, які є важливою передумовою її ефективності, а також обов’язковою мотиваційною основою неперервного розвитку особистості. Особливість регуляції особистісної діяльності на розвиток полягає в тому, що вона здійснюється через вибірковість активності, забезпечуючи неадекватний характер предметної діяльності. Це означає, що людина в процесі ефективної діяльності змінює себе, самоудосконалюється. Неадаптивна діяльність такого роду очевидно породжується мотивом. Розглядаючи розвиток особистості, маємо на увазі насамперед селекцію потребових спонукань і формування спрямованості на розвиток особистості. В. Г. Леонтьєв справедливо вважає, що в основі селективної функції лежить “оцінний механізм”, що формується в процесі життєдіяльності людини [4, c. 48]. На його формування впливають умови ОРД, індивідуальні особливості особистості і система її ціннісних орієнтацій. Селективна функція на основі дії “оцінного механізму” забезпечує підбір бажань, прагнень, потягів і потреб особистісного розвитку для виділення пріоритетів їх задоволення. Разом з тим робота “оцінного механізму” з вироблення стратегії задоволення потреб розвитку особистості практично неможлива без включення пізнавальних процесів. Під їхнім впливом починає функціонувати когнітивна функція, якій багато дослідників надають особливо важливого значення. Ця функція пришвидшує плин когнітивних процесів, особливо в нестандартних ситуаціях, а також сприяє відборові потреб, умов і засобів їх задоволення. Більше того, з її допомогою створюється основа для формування пізнавальної діяльності, що розвивається і виявляється в процесі вирішення розумових завдань як конкретна спрямованість на програмування чітко визначених властивостей об’єкта пізнання. У цілому когнітивна функція мотиву тісно пов’язана з динамічним аспектом пізнавальних процесів, що “втягнуті” в “оцінний механізм”. У праці Ж. Нюттеня [12] відзначається залежність когнітивних структур від інтересу. Розглянута ним мотивація пов’язана з пізнавальними потребами й інтересом до когнітивного явища. Цікаві висновки зробив X. Хекхаузен. Аналізуючи мотивацію, він з’ясував, що когнітивні властивості забезпечують інваріативність діяльності. Саме когнітивні передумови формують положення про самооцінку, через яку і реалізується цей вплив. Когнітивна основа виражається в здатності оцінювати, ставити мету й визначати завдання розвитку особистості. Виділене вченим поняття “суб’єктивна ймовірність успіху” пов’язане з такими чинниками: домінуючим мотивом, досвідом попереднього успіху (неуспіху), усвідомленням своїх здібностей та інтенсивністю зусиль [13]. Такий підсумок аналізу впливу когнітивних явищ на мотивацію переконує, що дана функція породжується в результаті взаємозв’язку емоційних і когнітивних процесів. При цьому слід уточнити, що когнітивні процеси можуть бути вмотивованими тільки за наявності стимулюючої програми, що робить ці процеси особистісно значущими і надає їм спонукального характеру. Для реалізації потреби особистісного зростання край потрібне усвідомлення тієї функції, що визначає побудову ієрархії цілей. Ця функція безпосередньо пов’язана з когнітивною. Отже, етап мотивування визначається як ідеальний образ майбутнього значущого підсумку розвитку особистості. Цілемоделювальна функція, що виникає при цьому, заряджає активністю свідомість для побудови кінцевого образу розвитку особистості. Вона наповнює мету глибоким особистісним змістом, опрацьовуючи її в емоційно-почуттєвому плані з огляду на об’єктивні умови і суб’єктивні можливості. Ця процедура здійснюється в межах когнітивних процесів, її важливою ознакою є емоційний аспект. Емоційне опрацювання забезпечує викристалізовування мети і може виявлятися на будь-якому етапі формування мотивації. Роль емоційних механізмів у ході формування загальних задумів досить ґрунтовно досліджено в працях В. А. Терехова, І. А. Васильєва та ін. [14]. Емоційне опрацювання мотиву формує значеннєве утворення, орієнтуючи особистість на подальшу діяльність. “Регулювальна функція емоційної активації мотиву виявляється також у різній суб’єктивній оцінці дій, що досягають кінцевої мети, і дій, що реалізують лише деякі характеристики кінцевої мети” [там само, c. 141]. Наймовірніше, емоційна активація є значущою на всіх етапах формування мотивації, у т. ч. і при вибудовуванні мети розвитку особистості. Висновок. На наш погляд, дуже важливо сформувати у фахівця цілісне уявлення про неперервний особистісний розвиток у процесі ОРД, усередині якого кожен етап посідає певне місце і розв’язує те чи інше завдання. Такий процес доцільно розглядати як діяльність, у ході якої зростає рівень вимог правоохоронця до себе, а також його само- оцінка, розуміння потреби в розвитку, тобто особистісний розвиток можна трактувати як саморух і піднесення особистості. Результатив- ність цього процесу може виявлятися в прагненні постійно поліпшу- вати якість ОРД, передавати свою майстерність іншим, підвищувати свій соціальний статус тощо. У кожному разі результат є важливим психологічним механізмом мотивації розвитку зрілої особистості. Література 1. Психологический словарь / Под. ред. В. В. Давыдова, А. В. Запорожца, Б. Ф.Ломова и др. – М.: Педагогика, 1983. – 448 с. 2. Чуфаровский Ю. В. Психология в оперативно-розыскной деятельности. – М.: Право и Закон, 1996. – 125 с. 3. Леонтьев А. Н. Потребности и мотивы деятельности: Конспект лекций. – М.: Изд-во МГУ, 1971. – 260 с. 4. Леонтьев В. Г. Психологические механизмы мотивации: Монография. – М.: Наука, 1992. – 216 с. 5. Брушлинский А. В. Мышление и прогнозирование.– М.: Мысль, 1979. – 230 с. 6. Додонов Б. И. Проблемы соотношения деятельности и эмоциональных характеристик личности // Проблемы психологии личности. – М.: Наука, 1982. – С. 115–121. 7. Анцыферова Л. И. К психологии личности как развивающейся системы // Психология формирования и развития личности. – М.: Мысль, 1981. – С. 3–19. 8. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. – М.: Изд-во МГУ, 1959. – 496 c. 9. Узнадзе Д. Н. Психологические исследования. – М.: Наука, 1966. – 450 с. 10. Асеев В. Г. Мотивация поведения и формирования личности. – М.: Мысль, 1976. – 158 с. 11. Асмолов А. Г., Петровский В. А. О диалектическом подходе к психологическому анализу деятельности // Вопр. психологии. – 1978. – № 1. – С. 7–18. 12. Нюттен Ж. Мотивация // Экспериментальным психология / Под ред. П. Фресс, Ж. Пиаже. – М.: Изд-во МГУ, 1975. – Вып. 5. – С. 10–15. 13. Хекхаузен X. Мотивация и деятельность. – М.: Мысль, 2003. – 860 с. 14. Терехов В. А., Васильев И. А. К анализу процессов целеобразования // Психологические исследования творческой деятельности / Под. ред. О. К. Тихомирова. – М.: Наука, 1975. – С. 129–151. ВПЛИВ СТАТЕВОЇ САМОСВІДОМОСТІ ТА ГЕНДЕРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ НА ФОРМУВАННЯ САМОСТАВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ О. О. Ставицький, м. Рівне Досліджується проблема взаємозв’язку особливостей гендерної ідентичності та самоставлення особистості. Розглядається вплив статевої самосвідомості осіб протилежної статі на формування самоприйняття чи самовідторгнення. Ключові слова: статева самосвідомість, гендерна ідентичність, гендер, гендерні відмінності, статеворольова соціалізація, статева роль, самоставлення. Исследуется проблема взаимосвязи особенностей гендерной идентичности и самоотношения личности. Рассматривается влияние полового самосознания лиц противоположного пола на формирование самопринятия или самоотторжения. Ключевые слова: половое самосознание, гендерная идентичность, гендер, гендерные различия, полоролевая социализация, половая роль, самоотношение. The problem of interconnection between the peculiarities of personality’s gender identity and self-attitude are considered. The influence of sexual self-consciousness of the opposite sex representatives on the formation of self-acceptance and self-seizing are discussed. Key words: sexual self-consciousness, gender identity, gender, gender differences, gender and role socialization, sexual role, self-attitude. Проблема самоставлення чоловіків та жінок загалом і юнаків та дівчат зокрема займає важливе місце в психологічних дослідженнях гендеру. При цьому найактуальнішим видається вивчення взаємозв’язку самоставлення і психологічної статі молоді. Вітчизняні психологи зробили певний внесок у з’ясування особливостей самоставлення чоловіків і жінок. Як вважає Є. П. Ільїн, це питання слід досліджувати як в аспекті порівняння уявлень осіб протилежної психологічної статі щодо власного Я-образу, так і під кутом зору адекватності такої оцінки [1, c 63]. А. В. Візіна і С. Р. Пантелєєв обґрунтували вплив соціальних умов життя, професійної спрямованості чоловіків і жінок на самооцінку особистісних рис [2]. Вагомі здобутки у висвітленні окресленої проблематики мають також В. М. Князєв, Н. М. Киреєва, В. Є. Каган [3]. Разом з тим особливості самоставлення юнаків і дівчат з урахуванням особливостей тієї чи іншої психологічної статі досі вивчено недостатньо. Мета статті: аналіз особливостей впливу статевої самосвідо- мості та гендерної ідентичності на формування самоставлення особистості; висвітлення умов формування самоставлення особистості і виявлення гендерних відмінностей у ставленні особистості до себе. Усупереч життєвим уявленням, що статева належність індивіда визначається виключно біологічно, статева ідентичність, тобто усвідомлена належність до певної статі, – результат складного біосоціального процесу, що охоплює онтогенез, статеву соціалізацію й розвиток самосвідомості [4, с. 75]. У постнатальному онтогенезі біологічні фактори статевої диференціації доповнюються соціальними. Генітальна зовнішність задає певну програму дорослим, детермінуючи визначення акушерської статі немовляти, що, у свою чергу, сигналізує, у якій статевій ролі – чоловічій чи жіночій – слід виховувати дитину. Статева соціалізація, навчання дитини статевої ролі завжди залежать від норм і звичаїв певного суспільства та культури [1, с. 53]. Численними дослідженнями доведено, що усвідомлення людьми себе як представників певної статі, досягнення ними зрілої гендерної ідентичності є неперервним і стадійним процесом. У юності, як відомо, формування особистісної ідентичності та її складової – гендерної ідентичності – є основним завданням і стає, за Е. Еріксоном, головним бар’єром, який дівчата і юнаки повинні подолати, щоб здійснити успішний перехід до дорослості; а криза ідентичності, що являє собою сукупність соціальних, індивідуально-особистісних виборів, ідентифікацій і самовизначень, стає стрижнем, навколо якого вибудовується юнацький вік [5, с. 37]. І. С. Клєцина визначає статеву самосвідомість як усвідомлення людиною належності до певної статі, здатність регулювати свою поведінку відповідно до суспільних морально-етичних вимог і настанов. Щоб визначити методи статевого виховання і підготувати молодь до сімейного життя, особливості статевої самосвідомості слід досліджувати на різних етапах онтогенезу [6, с. 28]. Поняття гендеру як соціально-психологічної статі людини визначається принаймні двома сферами детермінант: соціальними (сукупністю соціальних очікувань щодо гендерних ролей, норм, стереотипів) та особистісними (уявленням людини про те, ким вона є). Друга тісно пов’язана з поняттям ідентичності [4, с. 22]. Ідентичність – одна з найсуттєвіших характеристик людини, без якої вона не може існувати як свідома автономна особистість. За визначенням Е. Еріксона, ідентичність базується на відчутті тотожності самому собі і неперервності свого існування в часі й просторі, а також на усвідомленні факту, що цю тотожність і неперервність визначає оточення. Ідентичність пов’язана з образом Я, усвідомленням власної індивідуальності та неповторності індиві- дуальних фізичних і психологічних рис [5, с. 95]. Гендерна ідентичність – складова соціальної ідентичності, яка передбачає усвідомлення людиною належності до тієї чи іншої соціальної групи на основі статевих ознак з врахуванням усієї сукупності властивостей особистості. У категоріальний апарат психології це поняття введене порівняно недавно (у 1980-ті роки – в зарубіжній психології; у 1990-ті роки – у вітчизняній), і його поява обумовлена визнанням обмеженості використання статеворольового підходу до дослідження питання формування ідентичності. На сучасному етапі поняття “гендерна ідентичність” усе більш широко використовується в дослідженнях, витісняючи старий термін “статеворольова ідентичність” і визнаючи соціокультурну детермінанту гендерних характеристик особистості [7, с. 5]. Гендер (англ. gender, від лат. Gens – рід) – соціальна стать, соціально детерміновані ролі, ідентичності і сфери діяльності чоловіків та жінок, що залежать не від біологічних статевих відмінностей, а від соціальної організації суспільства [4, с. 25]. На усвідомлення себе як особистості певної статі в юнацькому віці суттєво впливає оцінка своєї зовнішності. Юнаки і дівчата надають великого значення тому, наскільки їхнє тіло й зовнішність відповідають стереотипному уявленню про “маскулінність” або “фемінність” [8]. У контексті статеворольової соціалізації розвиток самосвідомості особистості розглядається як процес усвідомлення нею своєї статі. Людські істоти мають чітке внутрішнє відчуття своєї належності до певної статі. Це внутрішнє сприйняття статі визначається як гендерна ідентичність. Можна сказати, що процес статеворольової соціалізації відбувається як формування в людини образу Я, де перше місце посідає “Я статеве” [6, с. 39]. Гендерна ідентичність – це усвідомлення індивідом своєї статевої належності, суб’єктивне осмислення, переживання статевої ролі, що виявляється в єдності статевого усвідомлення та поведінки. Стать – це перша ознака, з якою індивід входить у “світ людей”. Усвідомлення себе особою певної статі – це усвідомлення себе людиною, особистістю. Тому гендерна ідентичність є основним компонентом самосвідомості людини, стрижнем її цілісності. Гендерна ідентичність формується поступово в процесі статеворольової соціалізації. Вирішальним етапом її формування є підлітковий вік; саме в цей період відбувається її остаточне становлення [8]. Слід розрізняти поняття “статева ідентичність” і “гендерна ідентичність”. Якщо статева ідентичність – це переважно усвідомлення себе представником тієї чи іншої статі, то гендерна полягає в переживанні своєї відповідності гендерним ролям, тобто сукупностям суспільних норм і стереотипів поведінки, характерних для представників певної статі [там само]. Статева роль – це уявлення про себе як про істоту чоловічої або жіночої статі. Дуван вважає, що засвоєння статевої ролі є складнішим завданням для дівчинки, ніж для хлопчика. Для пояснення специфіки цих труднощів дослідник звертається до відмінностей у чоловічій і жіночій соціалізації. У хлопчиків задовго до початку навчання в школі можна спостерігати перелом у процесі соціалізації, коли вони повинні відмовитися від залежності і пасивності, що характерно для попереднього віку, аби досягти незалежності і стати здатними до самоствердження в соціальному житті нарівні з іншими дітьми. У дівчат цей перелом відбувається в підлітковому віці. Згідно з Дуван, поняття статевої ідентичності визначає ті сторони уявлення про себе, які відповідають сексуальній поведінці. До кінця підліткового віку в основному виробляється стиль життя, який безпосередньо визначає сексуальну позицію людини і виражається в різних сексуальних образах [див. 9]. У підлітковий період завершується формування фундамен- тальних патернів гендерної ідентичності, що дає підстави говорити про досягнення індивідом статевої зрілості і практичну завершеність формування гендерної ідентичності особистості. Показником гендерної зрілості є формування в індивіда соціально-типових гендерних рис у результаті засвоєння ним стандартів гендерної культури. Процес і результат набуття індивідом гендерних властивостей, які є типовими для певної статі, називається статеворольовою типізацією. Отже, гендерна зрілість означає становлення гендерного типу особистості. Індивід у процесі статеворольової типізації засвоює загальну інформацію для категорізації поведінки і ролі чоловіка та жінки, а також інформацію про форми поведінки і властивості особистості, характерні для своєї статті. Гендерна зрілість – це динамічна система, що постійно розвивається. Входження людини в нові для неї групи, засвоєння нових ролей, позицій, зміна соціальних настанов, мотивів, потреб тривають безперервно. Процес статеворольової соціалізації особистості продовжується до тих пір, поки продовжується її спілкування, соціальне пізнання, соціальна активність [10, с. 7]. Відомо, що пізнання юнаком чи дівчиною всіх проявів свого Я, зокрема й гендерних характеристик, відбувається паралельно із самовизначенням, самореалізацією та виробленням світогляду і є важливим завданням раннього юнацького віку. Я-концепція юнака чи дівчини стає, з одного боку, стійкішою, а з іншого – зазнає певних змін: образи Я стають більш диференційованими і багатокомпо- нентними, більш узагальненими, індивідуальними і психологічними, більш стійкими, такими, що розмежовують реальне та ідеальне Я; змінюється питома вага і значимість компонентів Я [3]. Якщо психоаналітичне трактування проблем юності зосереджується на особливостях психосексуального розвитку індивіда та його внутрішніх конфліктах, пов’язаних із потребою зруйнувати дитячі емоційні зв’язки та побудувати останні як дорослі за межами сім’ї, то в межах соціально-психологічного підходу провідного значення в юності набувають соціалізація та засвоєння різноманітних ролей, зокрема гендерних [8]. Дослідженнями І. К. Кузнєцової підтверджено досягнення в юнацькому віці якісно нового рівня гендерної самосвідомості: людина усвідомлює себе як особистість певної статі і відповідним чином себе оцінює [11, с. 52]. У цей період відзначено прояви взаємозв’язку рольової поведінки і ступеня цілісності й стійкості ідентичності: поведінка, адекватна ролі, підсилює почуття самореалізації особистості, а узгодженість внутрішньої ідентичності, у свою чергу, забезпечує несуперечливу і послідовну її рольову поведінку. Проте саме в юності загострюється конфлікт на стику функціонально- рольової поведінки і самореалізації [там само, с. 43]. Зазначимо, що дівчата на відміну від хлопців, які дають високу оцінку традиційно жіночим рисам, навпаки не акцентують у себе типово фемінні ознаки і навіть виявляють тенденцію до нівелювання статеворольових характеристик. На думку Р. Бернса, гендерна ідентичність дівчат, формування їхньої гендерної самосвідомості характеризуються не лише самопізнанням у сьогоденні, оформленням уявлень про чоловічі та жіночі риси й еталони “дорослого чоловіка” і “дорослої жінки”, а й визначенням свого майбутнього. Зокрема, зроблено висновок про велике значення для гендерної самосвідомості дівчини її уявлень про свою майбутню сім’ю, перспективи виконання ролі жінки і матері, прагнення до жіночності, утілення жіночої ролі у виборі професії [12; с. 52]. С. Н. Еніколопов і Н. В. Дворянчиков вважають, що спеціалісти, обговорюючи проблему статевого диформізму на рівні особистісних рис, у цілому погоджуються з тим, що в цьому випадку складно стверджувати наявність стійких статеводиференційних ознак. Скоріше за все, може йтися про нюанси, що стосуються окремих проявів міжстатевих особистісних відмінностей. Разом з тим дослідники спостерігають найбільшу вираженість статевого диформізму в психічних структурах, що детерміновані в основному біологічно, наприклад, у темпераменті, здібностях, тоді як у структурах, обумовлених культурно-соціальними факторами, міжстатеві відмінності згладжуються [7; 13]. Відмінності між юнаками і дівчатами у змістових характерис- тиках самосвідомості, що впливають на їх особистісне самовизначення, спостерігаються в ступені значущості групи позитивних, соціально бажаних особистісних властивостей: для юнаків більшу значущість, ніж для дівчат, в особистісному самовизначенні має усвідомлення себе носієм таких позитивних характеристик, як справедливість, доброта. Психологічна інтерпретація цього феномена, можливо, полягає в тому, що найбільш значущі особистісні характеристики з погляду успішності особистісного самовизначення усвідомлюються як менш виражені у своїй особистості з урахуванням завдання дальшого їх розвитку, тобто відбувається заниження оцінки рівня розвитку значущої риси у своїй особистості з погляду можливості її розвитку в перспективі [1, с. 97]. Візіна і Пантелєєв, досліджуючи самоописи дівчат і хлопців, виокремили особистісні риси, що належать конструктам “фемінність” і “маскулінність”. Так, до традиційно жіночих рис дослідники відносять схильність до концентрації на почуттях, прояв емоцій (експресивність), прагнення розділити їх з іншими. Уявлення про мужність охоплює такі особистісні особливості, як прагнення бути неемоційним, бажання приховати будь-які ознаки слабкості, обговорюючи свої проблеми з оточуючими, а також намагання відгородитися від негативних переживань, концентруючись на чомусь іншому. У комунікативній сфері спостерігаються велика спрямованість на міжособистісне спілкування в жінок та інструментальність, орієнтація на групове спілкування і дотримання норм у чоловіків. Крім того, чоловічий образ більшою мірою характеризує екстраверсія, що передбачає пошук відчуттів і домінантність, а жіночому більше притаманні дружелюбність і чуйність. Аналізуючи природу цих відмінностей, більшість авторів, посилаються на генетичні фактори, підкреслюють важливість неоднакових умов соціалізації хлопчиків і дівчаток, починаючи з раннього віку. Так, у ході спостережень за іграми дітей було виявлено, що хлопчики прагнуть переважно до групового, колективного спілкування, орієнтуючись на зміст спільної діяльності, розробку правил; дівчатка ж більш схильні до формування мікрогруп із 2–3 осіб, при цьому для них велике значення має формування емоційного міжособистісного зв’язку, який продовжувався б і поза грою [2]. У чоловіків основою позитивної самооцінки є такі риси, як психічна врівноваженість, адаптованість, здатність до самоконтролю, соціабельність, моральність. Для жінок позитивна оцінка пов’язана не стільки з наявністю соціально бажаних рис, скільки зі ставленням до себе в цілому. Було визначено також відмінності в структурі самоставлення. У чоловіків воно виявилося більш диференційованим, тобто самоповага та аутосимпатія у них менше пов’язані між собою, ніж у жінок. Зауважимо, що відчуття суб’єктивності є дуже важливим для чоловіків: внутрішній локус контролю стосовно досягнень виявився пов’язаним з позитивною самооцінкою та уявленням про самореалізованість, а також з приписуванням собі таких соціально бажаних рис, як домінантність, цілеспрямованість, упевненість. Це свідчить про те, що усвідомлення власної ролі в досягненні успіху є обов’язковим елементом самоповаги чоловіка [там само]. Висновки. На основі аналізу праць таких учених, як Ш. Берн [4], А. В. Візіна [5], С. Р. Пантелєєв [2], Є. П. Ільїн [1] та результатів проведеного дослідження можна стверджувати, що особливості самоставлення особистості значною мірою залежать від її гендерної ідентичності, від того, наскільки гендернорольова поведінка відповідає очікуванням оточення, що склалися внаслідок існування стереотипів щодо поведінки представників тієї чи іншої статі. Дуже важливу роль у формуванні самоставлення відіграє відповідність біологічної статі людини її психологічній статі. Якщо між цими структурами виникає неузгодженість, це призводить до значних зрушень у структурі самосвідомості особистості і може викликати деструктивну поведінку та негативне ставлення особистості до себе. Література 1. Ильин Е. П. Дифференциальная психофизиология мужчины и женщины. – СПб.: Питер, 2002. – 544 с. 2. Визина А. В., Пантелеев С. Р. Проявление личностных особенностей в самоописаниях мужчин и женщин // Вопр. психологии. – 2001. – № 3. – С. 91–106. 3. Каган В. Е. Половая идентичность и развитие личности // Обозрение психиатрии и медицинской психологии им. Бехтерева. – 1991. – № 4. – С. 25–33. 4. Берн Ш. Гендерная психология. – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. – 320 с. 5. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризи. Пер. с англ. – М., 1996. – 344 с. 6. Клецина И. С. Гендерная социализация. – СПб., 1998. – 202 с. 7. Дворянчиков Н. В. Полоролевая идентичность у лиц с девиантным сексуа- льным поведением: Автореф. дис… канд. психол. наук. – М., 1998. – 37 с. 8. Курбиченко Т. В. Розвиток гендерної ідентичності дівчат у ранній юності // Проблеми заг. та пед. психології: Зб. наук. пр. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – 2005. – Т. 8, вип. 4. – С. 159–168. 9. Агеев B. C. Психологические и социальные функции полоролевых стереотипов // Вопр. психологии. – 1987. – № 2. – С. 152–158. 10. Бессонова Т Л. Психологические особенности полоролевого самосознания и самопринятия личности студента педагогического вуза: Автореф. дис... канд. психол. наук. – М., 1994. – 35 с. 11. Кузнецова И. К. Психологические особенности осознания себя как личности определенного пола в юношеском возрасте: Дисс… канд. психол. наук. – М., 1987. – 140 с. 12. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитания: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1986. – 421 с. 13. Ениколопов С. Н. Психотерапия при посттравматических стрессовых расстройствах // Рос. психіатр. журн. – 1998. – № 3. – С. 50–56. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ІГРОВИХ СЮЖЕТІВ ВІДПОЧИНКУ СПОЖИВАЧІВ ТУРИСТИЧНИХ ПОСЛУГ Х. Г. Твердоступ, м. Сімферополь Відпочинок розглядається як арена рольових психологічних ігор споживачів туристичних послуг. Наголошується на актуальності проблеми організації психологічного супроводу відпочивальників у Криму з урахуванням соціально-психологічних і глибинно- психологічних аспектів відпочинку. Ключові слова: психологія туризму, типи рольової поведінки відпочивальників. Отдых рассматривается как арена ролевых психологических игр потребителей туристических услуг. Подчеркивается актуальность проблемы организации психологического сопровождения отдыхающих в Крыму с учётом социально-психологических и глубинно- психологических аспектов отдыха. Ключевые слова: психология туризма, типы ролевого поведения отдыхающих. In the article the idea of rest is represented, as arenas of role psychological games. The author considers that organization of psychological support for vacationists is actual when taking into account social-psychological and deep-psychological aspects of rest. Key words: psychology of tourism, types of vacationists’ role behaviour. Проблема. Сучасний етап розвитку туризму в Криму є активним, багатоплановим і неоднозначним. Численні туроператори в гонитві за прибутками не враховують належною мірою величезний потенціал психологічного супроводу споживачів туристичних послуг, який мав би вибудовуватися з урахуванням чинників (економічних, політичних, культурних, психологічних), що впливають на відпо- чивальників, системи мотивів їхньої поведінки, процесу ухвалення рішення про придбання туристичних послуг. Виокремлюються, відповідно, зовнішні і внутрішні чинники, що впливають на вибір місця й характеру відпочинку, проте вони тісно взаємопов’язані і взаємозумовлені, в них тісно переплітаються соціально- й глибинно- психологічні складові. Вивчаючи протягом семи років психологію споживачів туристичних послуг і тих, хто ці послуги пропонує, ми можемо з упевненістю заявити (за аналогією з відомим висловом): “У Криму психології відпочинку немає”. Є реклама відпочинку, є “звичка кримського відпочинку”, є бажання відпочивальників купити, а туроператорів – продати відпочинок. Є навіть спроби механічно скопіювати досвід зарубіжних курортів. І хоч типи рольової поведінки туристів у всьому світі не дуже відрізняються один від одного, але Крим на цей час має свої характерні особливості. Тут важливо правильно враховувати як психологію споживача, так і “психологію” самого місця. Досі не вирішеною є проблема психологічних аспектів вибору рекреантом “стратегій відпустки”. При цьому спостерігаємо певне протиріччя. З одного боку, членам референтних груп властиве прагнення до уніфікації свого способу життя, у т. ч. і в придбанні туристичних послуг. У туризмі як важливій сфері життя людини виявляється властива людині у всі часи потреба бути “не гіршою за інших”, демонструвати свій достаток і соціальний успіх. Річ у тому, що в постіндустріальному суспільстві, в якому ми живемо, соціальний статус людини визначається вже не стільки володінням речами, скільки стилем життя, зокрема формою дозвілля. Тому туризм перетворюється в один з основних компонентів соціальної ідентичності, а подорожі стають ознакою статусу. З другого боку, сучасна людина, над якою більшу частину життя тяжіють соціальні правила і визначені кимось іншим норми, усе частіше прагне персоналізації, наполягаючи, зокрема, на індивідуальному підборі “стратегій відпочинку”. Мета статті: аналіз психологічних особливостей ігрової поведінки споживачів туристичних послуг. Стійкість, “живучість”, популярність будь-якого місця відпочинку тим вищі, чим більша кількість ролей реалізується в його просторі. Для досягнення цієї мети в архітектурно-планувальному і функціональному просторах курорту повинні бути представлені в легко розпізнаваному вигляді “декорації середовища” основних типів рольового переживання і поведінки. Соціальну роль, на відміну від сценічної, неможливо зіграти без належних декорацій та аксесуарів, тобто без відповідного середовища. Без середовища роль мертва. Про- гресуючий за радянських часів провінціалізм вітчизняних курортів (ко- лись відомих у всьому світі – таких, як Крим, Мінеральні Води Кавка- зу, околиці Петербургу) був викликаний різким скороченням кількості рольових амплуа (все однакове і все для всіх). Тому при формуванні сучасного типу курорту життєво необхідним є створення певних декорацій для тих ролей, які споживач хотів би тут бачити (з ураху- ванням усієї різноманітності соціального середовища нового часу). Поведінка споживачів туристичних послуг завжди перебуває під впливом соціально-психологічних чинників, основні з яких: соціальне положення; референтні групи; сім’я; соціальні ролі і статуси. Особливо сильно впливають на поведінку людини численні референтні групи. Найбільш значущі чинники, що зазвичай виділяють, аналізуючи контингент відпочивальників, такі: вік та етап життєвого циклу; рід діяльності; освіта; економічний стан; тип особистості; спосіб життя [1]. Однак треба враховувати і специфічні психологічні характеристики суб’єктів туризму, а саме: рольові очікування від відпочинку і співвідношення пропозицій курорту для успішної реалізації поставлених туристом свідомо (чи несвідомо) “сюжетних ліній” відпочинку. Різні “рольові амплуа” рекреантів описує О. І. Пар’єва [2]. Вона пропонує звести ці амплуа до декількох умовних психологічних типажів: “Аристократи”, “Золота молодь”, “Королі життя”, “Тузи”, “Номенклатура”, “Богема істинна”, “Богема несправжня”, “Емігранти”, “Паломники”, “Фанатики”, “Равлики”, “Яйцеголові”, “Всеїдні”, “Особливі”, “Майстри”. Феномен “гра” міцно ввійшов у лексикон і методологію сучасної антології, епістемології, лінгвістики, психології. При розгляді гри як феномена, похідного від культурного досвіду, як особливої форми людської діяльності, спрямованої на пересимволізацію комунікативної дії, однією з проблем є структуротвірна роль гри в соціальній реальності. Тут гра постає як “театральна”, чи “драматургічна”, діяльність [3]. Для множини дуже різних за типом характеру, соціального положення людей історичний та психологічний ландшафт курорту (туристичного комплексу, приватного клубу тощо) – це сцена для реалізації вибраної ними (свідомо або підсвідомо) психологічної ролі, такого собі театрального типажу. У сфері відпочинку немає поділу на виконавців і глядачів (як у театрі), тут кожен грає свою роль й одночасно споглядає чужу. Відбуваються взаємодії ролей, їх зіткнення і навіть обмін ролями. У цьому і полягає психологічна комунікативна функція місць відпочинку, що дає людям змогу зняти щоденні стреси повсякденності, розкріпачити фантазію. Американський антрополог Н. Грабурн (цит. за [4]) вважає туристичні поїздки сучасним еквівалентом священних святкувань. Для сучасної людини час поділяється на повсякденне життя, сповнене турбот і проблем, і “справжнє життя”, яке дістається ціною напруженої праці. Межу між цими двома життями освячено ритуалами переходу (збори, отримання візи, переведення годинників у літаку й т. ін.) і ритуалами повернення (вручення подарунків, демонстрація фотографій і сувенірів тощо). Сама подорож зазвичай проходить у режимі, який психіатри називають зміненим станом свідомості: надмірне збудження і напруга, ейфорія, до яких додається споживання неабиякої дози спиртного. Але ми ставимося до цього “часу свята” інакше, ніж до буденності. Сама подорож для нас схожа на ритуальне випробування героя, яке в стародавніх культурах становило суть будь- якого священного дійства. Відпустка як святково-карнавальний період потурання собі і виконання бажань характеризується легкістю зав’язування курортних романів і відмовою від фінансових обмежень. Проблемі виявлення зв’язку між соціальною реальністю, комунікацією та грою присвячено працю І. Гофмана [5]. На думку Гофмана, людина живе у двох світах, де діють різні системи правил (ідеться про різні соціокультурні середовища). Конфлікт цих систем є глибинною причиною внутрішньоособистісних протиріч, які проявляються в життєвому лицедійстві та одяганні різноманітних масок у міжлюдських контактах. Основний ситуаційний термін для аналізу людської діяльності в гофманівській драматургії – виконання (performance) – означає всі прояви ігрової активності індивіда. “Порядок взаємодії” системи ігрових Я особистості (за Гофманом) визначається зображуваними ним персонажами. Такі характеристики гри можна, на нашу думку, екстраполювати на ігрову рекреаційну поведінку людини. Згадування про онтологічну, нуменозну, трансцендентальну гру приходить із міфології і філософії, де йдеться про гру богів: у ній “космос уподібнюється до шашкової партії, яку розігрує немовля, котре нічого не тямить у шашках” [6]. Це тип гри-творчості, гри- першопричини. Правила при цьому можуть змінюватися в процесі гри, інструментами якої є тіло і почуття. Звичайно, людина намагається перемогти в грі з будь-яким сюжетом, реалізувати ігрову “гіпотезу”, спрямовану на виграш. Вважаємо, що продуктивний психологічний аналіз ігрових ролей споживача туристичних послуг і доцільний, і можливий. За основу виділення психологічних рольових стратегій суб’єктів туризму можна взяти, наприклад, сюжетну схему (модель) В. Я. Проппа [7], видозмінену в подальшому структурною поетикою. Пропп вибудував модель сюжету чарівної казки на основі виділення функцій дійових осіб розповіді. Усі модальності (тобто висловлювання персонажів з точки зору їх ставлення до реальності), за Проппом, мають сюжетотвірний характер: атлетичні (потрібно – можливо – неможливо); деонтичні (належне – дозволене – заборонене); аксіологічні (цінне – байдуже – нецінне); епістемічні (знання – покладання – невідання); просторові (тут – там – ніде); часові (минуле – теперішнє – майбутнє). Відомо, що кожна людина має свій набір розповідей, які окреслюють її історію та цінність для зовнішнього оточення. Це можуть бути героїчні оповідки про значущі моменти життя, романні історії знайомства близьких людей, “комедійні” епізоди дитинства тощо. Ці історії мають консервативний характер, вони мало змінюються в часі. Проблему формування індивідуальної історії представлено в працях Дж. Хіллмана, Е. С. Калмикової, Е. Мергенталер [8–10]. Евристичним видається такий підхід: простежити “вписування” відпочинку в особистий міф відпочивальника й осмислити подальшу трансформацію цього міфу, формування наративу. Поняття “наратив” походить від англійського “narrative”, що означає розповідь, або оповідка. У нашому випадку це поняття може бути розглянуто в таких аспектах: як розповідь клієнта про події, пов’язані з відпочинком; як тематично єдина сюжетна лінія, що охоплює життєвий шлях людини; як один із способів репрезентації минулого досвіду, пов’язаного з відпочинком і подорожжю, за допомогою послідовності впорядкованих речень, які можуть передавати часову послідовність подій. Отже, можемо зробити такі висновки. Глибинна потреба людини в самовираженні шляхом гри зберігається впродовж усього її життя, хоча вільно виявляється лише в дитинстві. Тому на сучасних курортах доцільно створювати максимально відмінне від повсякденності психологічне середовище. Описана гра (у розглянутому випадку пов’язана з ігровою роллю, яка реалізується під час відпочинку) найчастіше є складовою іншої, мета-гри, що окреслює життєвий сценарій, сюжет особистості. Таким чином, шляхом аналізу ігрового сюжету “людини, що відпочиває”, можна здійснити аналіз гри другого рівня – онтологічного. Вважаємо, що вивчення наративів, пов’язаних з відпочинком і подорожами, особливостей їх формування є цікавим, креативним психологічним завданням, яке потребує зусиль дослідників. У цілому побудова психологічного супроводу споживачів туристичних послуг з урахуванням особливостей рольової гри відпочивальників дає змогу привнести в розвиток туристичного ринку новий актуальний струмінь. Література 1. Квартальнов В. А. Туризм. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 320 с. 2. Парьева О. И. Современное использование историко-ландшафтных комплексов и проблемы окупаемости вложенных средств (на примере лугового парка под Петергофом). – www.eco.nw.ru/lib/data/14/2/ 010214.pdf. 3. Аббасова Н. Т. Игра как театральная социальная деятельность // Studia culturae: Альм. каф. философии культуры и культурологии и Центра изучения культуры филос. фак. С.-Петерб. гос. ун-та. – Вып. 2. – СПб.: С.- Петерб. филос. об-во, 2002. – С. 208–212. 4. Фенько А. Люди и деньги. Очерки психологии потребления. – М.: Класс, 2005. 5. Гофман И. Представление себя другим в повседневной жизни / Пер. с англ. А. Д. Ковалева; Ин-т социологии РАН и др. – М.: Кучково поле, 2000. – 303 с. 6. Апинян Т. А. Красота игры без правил // Этическое и эстетическое: 40 лет спустя: Материалы научн. конф. – СПб.: С.-Петерб. филос. об-во, 2000. – С. 14–18. 7. Пропп В. Я. Морфология сказки: Вопросы поэтики / Гос. ин-т истории искусств. – Ленинград, 1928. – Вып. 12. – (Переизд.: М., 1969). 8. Калмыкова Е. С. Об одном методе анализа индивидуального сознания // Психол. журн. – 1994. – Т. 15, № 3. – С. 28–41. 9. Мергенталер Э. Паттерны изменений в психотерапевтическом процессе // Иностранная психология. – 1997. – № 9. – С. 46–58. 10. Хиллман Дж. Миф анализа. – М.: Когито-центр, 2005. – 352 с. З М І С Т ПСИХОАНАЛІТИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ Каліна Н. Ф. Соціальна психологія versus психоаналіз 3 Васютинський В. О. Джерела інтерсуб’єктності і транссоціє- тальності в теоріях засновників глибинної психології 9 Войновська О. О. Психологічні особливості особистої релігійності 16 Гаращук І. В. Сучасний політичний міф: гра за законами архаїки 26 Грибенко І. В., Плетка О. Т. Особливості вивчення групового несвідомого в соціальній психології 33 Маричева А. В. Фантазматичне функціонування соціальної групи 43 Найдьонов М. І. Концепти фрейдизму в контексті теорії групової рефлексії 50 Францев О. М. Соціальний психоаналіз глибинної семантики працівників організації 64 Чорна Л. Г., Плетка О. Т. Опосередкованість прояву творчості індивіда груповим несвідомим 70 Чорний Є. В. Застосування психоаналітично орієнтованої методики в рефлексивному моделюванні політичної соціалізації молоді 79 ІСТОРИЧНІ ТА ЕТНІЧНІ АСПЕКТИ ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ Литвин-Кіндратюк С. Д. Античне світобачення та вчинковий принцип в історії психології 91 Брунова-Калісецька І. В. Особливості української національної самосвідомості: соціально- і глибинно- психологічні інтерпретації 97 Вознесенська О. Л., Скнар О. М. Міфологічний рівень формування етносоціальних уявлень 103 Кривонос І. В. Структура українського національного характеру: досвід реконструювання за творами художньої літератури 114 ПРОБЛЕМИ БЕЗПЕКИ ПСИХОСОЦІАЛЬНОГО ПРОСТОРУ ЛЮДИНИ Донченко О. А. Небезпеки психосоціального простору 135 Ліщинська О. А. Педагогічне насильство як артефакт педагогічного впливу 144 Никоненко Л. В., Колганов А. В. Соціально-психологічні аспекти вивчення проблем соціального захисту населення 153 Фурманов І. А. Проблема агресії в службових стосунках 163 Агєєнкова Є. К. Соціально-психологічні аспекти культів “нового часу” 171 Жовтянська В. В. Соціальна роль сучасної реклами 182 Новаковський П.-Т. Обличчя вербування до сект 191 Петрунько О. В. Сучасна дитина у сфері впливу телебачення 203 Солодовнікова К. К. Психологічні джерела схильності молоді до радикальних дій 211 Цибулькін В. В. Деякі особливості педагогічної діяльності в умовах сучасного психосоціального простору в Україні (психолінгвістичний аспект) 219 САМОРОЗВИТОК І СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ В СУЧАСНИХ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ УМОВАХ Колісник О. П. Концепція духовного саморозвитку особистості 225 Кияшко Л. О. Політична соціалізація та репрезентація у свідомості молоді соціально-ідеологічних понять 236 Радчук Г. К. Освіта як середовище становлення аксіосфери особистості 246 Власюк Д. П. Валідизація проективної техніки Люшера для педагогічних та управлінських потреб 253 Дідук І. А. Входження молодої людини в правовий простір 259 Дідковський С. В., Красновська Т. М. Використання організаційно-діяльнісної гри для створення сприятливих умов розвитку молоді 266 Дмитрова Т. В., Чорна Н. В. Інтеракційні характеристики образу Я 272 Євдокимова Ю. А. Психологічні особливості трансформації тілесного образу Я 280 Камінська О. В. Роль механізмів психологічного захисту у формуванні самоставлення юнацтва 286 Корнієнко О. В. Підтримання психосоматичного здоров’я студентської молоді (на прикладі становлення інтегративного курсу) 292 Мяленко В.В. Психологічна структура фінансової поведінки молоді 300 Олексієнко С. Б. Мотивація як фактор розвитку особистості правоохоронця в умовах оперативно-розшукової діяльності 308 Ставицький О. О. Вплив статевої самосвідомості та гендерної ідентичності на формування самоставлення особистості 316 Твердоступ Х. Г. Психологічні особливості ігрових сюжетів відпочинку споживачів туристичних послуг 323 С О Д Е Р Ж А Н И Е ПСИХОАНАЛИТИЧЕСКОЕ ОСНОВАНИЕ СОЦИАЛЬНО-ПОЛИТИЧЕСКИХ ПРОЦЕССОВ Калина Н. Ф. Социальная психология versus психоанализ 3 Васютинский В. А. Истоки интерсубъектности и транссоцие- тальности в теориях основателей глубинной психологии 9 Войновская О. А. Психологические особенности личной религиозности 16 Гаращук И. В. Современный политический миф: игра по законам архаики 26 Грибенко И. В., Плетка О. Т. Особенности изучения группового бессознательного в социальной психологии 33 Маричева А. В. Фантазматическое функционирование социальной группы 43 Найденов М. И. Концепты фрейдизма в контексте теории групповой рефлексии 50 Францев А. Н. Социальный психоанализ глубинной семантики работников организации 64 Черная Л. Г., Плетка О. Т. Опосредованность проявлений творчества индивида групповым бессознательным 70 Черный Е. В. Применение психоаналитически ориентированной методики в рефлексивном моделировании политической социализации молодежи 79 ИСТОРИЧЕСКИЕ И ЭТНИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ ПОЛИТИКО-ПСИХОЛОГИЧЕСКОЙ ПРОБЛЕМАТИКИ Литвин-Киндратюк С. Д. Античное мировосприятие и поступковый принцип в истории психологии 91 Брунова-Калисецкая И. В. Особенности украинского национального самосознания: социально- и глубинно- психологические интерпретации 97 Вознесенская Е. Л., Скнар О. Н. Мифологический уровень формирования этносоциальных представлений 103 Кривонос И. В. Структура украинского национального характера: опыт реконструкции по произведениям художественной литературы 114 ПРОБЛЕМЫ БЕЗОПАСНОСТИ ПСИХОСОЦИАЛЬНОГО ПРОСТРАНСТВА ЧЕЛОВЕКА Донченко Е. А. Опасности психосоциального пространства 135 Лищинская Е. А. Педагогическое насилие как артефакт педагогического воздействия 144 Никоненко Л. В., Колганов А. В. Социально-психологические аспекты изучения проблем социальной защиты населения 153 Фурманов И. А. Проблема агрессии в служебных отношениях 163 Агеенкова Е. К. Cоциально-психологические аспекты культов “нового времени” 171 Жовтянская В. В. Социальная роль современной рекламы 182 Новаковский П.-Т. Обличье вербования в секты 191 Петрунько О. В. Современный ребенок в сфере влияния телевидения 203 Солодовникова К. К. Психологические истоки склонности молодежи к радикальным действиям 211 Цыбулькин В. В. Некоторые особенности педагогической деятельности в условиях современного психосоциального пространства в Украине (психолингвистический аспект) 219 САМОРАЗВИТИЕ И СОЦИАЛИЗАЦИЯ ЛИЧНОСТИ В СОВРЕМЕННЫХ ОБЩЕСТВЕННО-ПОЛИТИЧЕСКИХ УСЛОВИЯХ Колиснык А. П. Концепция духовного саморазвития личности 225 Кияшко Л. А. Политическая социализация и репрезентация в сознании молодежи социально-идеологических понятий 236 Радчук Г. К. Образование как среда становления аксиосферы личности 246 Власюк Д. П. Валидизация проективной техники Люшера для педагогических и управленческих потребностей 253 Дидук И. А. Вхождение молодого человека в правовое пространство 259 Дидковский С. В., Красновская Т. Н. Использование организационно-деятельностной игры для создания благоприятных условий развития молодежи 266 Дмитрова Т. В., Черная Н. В. Интеракционные характеристики образа Я 272 Евдокимова Ю. А. Психологические особенности трансформации телесного образа Я 280 Каминская О. В. Роль механизмов психологической защиты в формировании самоотношения юношества 286 Корниенко А. В. Поддержание психосоматического здоровья студенческой молодежи (на примере становления интегративного курса) 292 Мяленко В.В. Психологическая структура финансового поведения молодежи 300 Олексеенко С. Б. Мотивация как фактор развития личности работника правоохранительных органов в условиях оперативно-розыскной деятельности 308 Ставицкий О. А. Влияние полового самосознания и гендерной идентичности на формирование самоотношения личности 316 Твердоступ К. Г. Психологические особенности игровых сюжетов отдыха потребителей туристических услуг 323 C O N T E N T S PSYCHOANALYTICAL GROUNDS FOR SOCIAL POLITICAL PROCESSES Kalina N. F.. Social psychology vs psychoanalysis 3 Vasyutynsky V. O. Sources of intersubjectivity and transsocietality in the theories of the deep psychology creators 9 Voinovska O. O. Psychological peculiarities of personal religiousness 16 Garashchuk I. V. Modern political world: playing the game in accordance with archaic rules. 26 Grybenko I. V., Pletka O. T. Peculiarities of studying the group unconsciousness in social psychology 33 Maricheva A. V. Phantasmatic functioning of a social group 43 Naydonov M. I. Freudianism’s concepts in the context of the group reflection theory 50 Frantsev A. N. Social psychoanalysis of the deep semantics of the employees in the organisation 64 Chernaya L. G., Pletka O. T. Mediation of an individual’s creativity manifestation by the group unconsciousness 70 Chorny E.V. Utilization of psychoanalytically directed method in reflection modeling with political socialization of youth 79 HISTORIC AND ETHNIC ASPECTS OF POLITICO-PSYCHOLOGICAL THEME Lytvyn-Kindratyuk S. D. Antic Weltanschauung and causal principal in the history of psychology 91 Brunova-Kalisetska I. V. Peculiarities of Ukrainian national self- consciousness: social and deep-psychological interpretations 97 Voznesenska O. L., Sknar O. M. Mythological level of ethnosocial representations’ formation 103 Krivonos I. V. Structure of the national Ukrainian character: reconstruction experience based on Ukrainian fiction 114 PROBLEMS OF PSYCHO-SOCIAL SPACE SECURITY OF AN INDIVIDUAL Donchenko O.А. Dangers of psycho-social space 135 Lishchynska O. A. Pedagogic violence as an artefact of the pedagogic influence 144 Nikonenko L. V., Kolganov A. V. Socio-psychological aspects in studying the problems of social protection of population 153 Furmanov I. А. The problem of aggression in working environment 163 Ageenkova Е. К. Socio-psychological aspects of “new age” movement 171 Zhovtyanska V. V. Social role of the modern advertisement 182 Novakovsky P.-T. The methods of recruiting into religious sects 191 Petrunko O. V. Modern child in the sphere of television influence 203 Solodovnikova K. K. Psychological sources of youth’s inclination to radical actions 211 Tsibulkin V. V. Some peculiarities of pedagogical work in the environment of modern psycho-social space in Ukraine 219 SELF-DEVELOPMENT AND SOCIALIZATION OF A PERSON IN MODERN PUBLIC POLITICAL ENVIRONMENT Kolisnyk O. P. The concept of the personality’s spiritual self- development 225 Kyiashko L. O. Political socialisation and representation of social and ideological concepts in the youth’s consciousness 236 Radchuk G. K. Education as an environment for a personality’s axiosphere establishment 246 Vlasyuk D. P. Validity of the Luscher’s projective technique for the pedagogic and management purposes 253 Diduk I. A. Youth’s entering into the legal space 259 Didkovsky S. V., Krasnovska T. M. Using the organizational and activity game for favorable condіtіons’ creation for the development of youth. 266 Dmytrova T. V., Chorna N. V. Interactional characteristics of the I image 272 Yevdokimova Yu A. Psychological peculiarities of “I” physical image transformation 280 Kaminska O. V. Role of the mechanisms of the psychological defence in the formation of youth’s self-attitude 286 Kornienko O. V. Sustaining psycho-somatic health among young students 292 Myalenko V. Psychological structure of the youth’s financial behaviour 300 Oleksiyenko S. B. Motivation as a factor of the development of a law-enforcer under the conditions of operational and investigational activity 308 Stavytsky O. O. Influence of sexual self-consciousness and gender identity on personality’s self-attitude formation 316 Tverdostup Kh. G. Psychological features of rest playing plots of touristic services’ consumers 323 Н а у к о в е в и д а н н я ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Збірник наукових праць Випуск 5–6 Редактор Т. А. Кузьменко Оператори: І. В. Микитенко, І. І. Мяленка, Ю. О. Самсонова, І. В. Трохимець Макет і технічна редакція Л. П. Черниш Підписано до друку 23.03.2007р. Формат 84х108/32. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Ум. друк. арк. 20,8. Обл.-вид. арк. 30,0. Тираж 300 пр. Зам. № 561. Видавництво “Міленіум” Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК №535 від 19.07.2001 р. Д Л Я Н О Т А Т О К ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ ____________________________________________________________ 1 Знаки факторних навантажень опускаються, оскільки вони зумовлені лише контрастним розташуванням шкал в опитувальнику (повертанням їх у різні сторони) і не мають жодного змістового сенсу. 1 Надалі задля економії місця подібних застережень ми не робитимемо, оскільки про них ішлося під час опису методики дослідження. На конференції міністрів країн Європи, відповідальних за сферу вищої освіти (19–20 травня 2005 р., м. Берґен, Норвегія). Під терміном глотосфера (див. [1]) ми розуміємо системно організовану сукупність ноуменальних полів лептонно-солітонної природи, що створю- ються людством у процесі енерго-інформаційного обміну між окремими особами в соціально-комунікативних системах у контексті глотоценозів. У свою чергу, глотоценоз, у нашому розумінні, це великомасштабний комплекс людей, котрі мешкають у певних географічних зонах з певними природно- кліматичними умовами, рельєфом, ландшафтами тощо, а також особливостями ділянок техносфери [2]. 1 4