НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ








НАУКОВІ СТУДІЇ
ІЗ СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПОЛІТИЧНОЇ 
ПСИХОЛОГІЇ


ЗБІРНИК СТАТЕЙ

Засновано в 1995 році

Випуск 26 (29) 










Київ 2011

УДК 32:159.9 (082)
 ББК 88.5 я 43
 Н 34

Рекомендовано до друку вченою радою 
Інституту соціальної та політичної психології НАПН України 
(протокол № 8/11 від 25 серпня 2011 р.)

Редакційна рада:
М. М. Слюсаревський (голова, м. Київ),
В. Г. Кремень (м. Київ), С. Д. Максименко (м. Київ), 
Р. Клуве (м. Гамбург, ФРН), Л. Е. Орбан-Лембрик (м. Івано-Франківськ), Т. С. Яценко (м. Ялта)

Редакційна колегія:
 Т. М. Титаренко – д-р психол. наук (голова); 
В.О. Васютинський, П. П. Горностай, В. П. Казміренко, 
В. О. Татенко, Н. В. Хазратова – доктори психол. наук; 
О. А. Донченко – д-р соціол. наук; 
Л. А. Найдьонова – канд. психол. наук (заст. голови); 
 П. Д. Фролов – канд. психол. наук

Постановою Президії ВАК України №1-05/4 від 26.05.2010 р. 
збірник визнано фаховим виданням із психологічних наук
        
        
      У збірнику вміщено статті учасників Першого всеукраїнського конгресу із соціальної психології “Соціально-психологічна наука третього тисячоліття: досвід, виклики, перспективи”, який провів Інститут соціальної та політичної психології НАПН України в жовтні 2010 року. Висвітлюються напрацювання в галузі методології, теорії та історії соціальної психології. Значну увагу приділено соціальній психології особистості. Обговорюються питання психології мас та спільнот.
      Для соціальних і політичних психологів, фахівців із суміжних наук, викладачів, аспірантів і студентів.



ISBN 978-966-8063-99-49			 ББК 88.5 я 43


? Інститут соціальної та політичної психології
НАПН України, 2011

 ІСТОРІЯ, ТЕОРІЯ І МЕТОДИ СОЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ
       
      
      
ПСИХИЧЕСКАЯ РЕАЛЬНОСТЬ
И НЕКОТОРЫЕ ФОРМЫ ЕЕ ПРОЯВЛЕНИЯ

О. А. Акименко, г. Луганск

       Розглядаються особливості психічної реальності. Запропоновано аналіз деяких форм її прояву, таких як душа народу, харизма, архетипи колективного несвідомого, ноосфера. Привертається увага до суттєвої ролі психічної реальності в житті суспільства.
       Ключові слова: психічна реальність, форми прояву психічної 
реальності, душа народу, харизма, ноосфера, архетипи колективного несвідомого.
       
       Рассматриваются особенности психической реальности. Предложен анализ некоторых форм ее проявления, таких как душа народа, харизма, архетипы коллективного бессознательного, ноосфера. Обращается внимание на сущностную роль психической реальности в жизни общества.
       Ключевые слова: психическая реальность, формы проявления психической реальности, душа народа, харизма, ноосфера, архетипы коллективного бессознательного. 
       
       The article considers specifics of mental reality. Some forms of its display, such as national soul, charisma, archtypes of collective unconsciousness, noosphere are analysed. Attention is paid to essential role of mental reality in the life of society.
       Key words: mental reality, forms of display of mental reality, national soul, charisma, noosphere, archtypes of collective unconsciousness. 
       
      Проблема. Процессы реальной действительности предъявляют новые требования к человеку, социуму, жизни, диктуя новое их понимание и решение. Стремление понять, объяснить, раскрыть или преобразовать смысл человеческой жизни неизбежно приводит к необходимости обратить большее внимание на нравственный опыт вообще, нравственные чувства, роль морали в обществе, качественно иную суть природы человека как существа духовного [1]. А это заставляет по-новому переосмыслить, осознать существующую систему взглядов, понятий и посмотреть на них несколько иначе. Важно начать изучать человека как проявление разумного космического процесса на Земле и перейти от неорганической термодинамической картины мира к органической, информационно-энергетической картине бытия. Необходимо объединить в единое целое ранее противопоставляемые друг другу три плана бытия: физический, душевный (психический) и духовный, чтобы прийти к их истинному, более глубокому постижению и начать осмысленно изучать психическую реальность, ее роль в жизни общества [2; 3].
      Цель статьи: выяснить особенности психической реальности; рассмотреть некоторые формы ее проявления на основании взглядов и концепций выдающихся ученых-гуманистов XIX – XX веков. 
      
      Прошедшие десятилетия, как отмечает П. Н. Шихирев, подтверждают вывод, сделанный в свое время М. Вебером, о том, что науки о человеке – это науки о смысле. Их задача – понять смысл человеческого существования. Поэтому, как отмечает Шихирев, рассматривая перспективы развития социальной психологии, возникает несколько принципиальных вопросов. Эти вопросы касаются определенной реальности, на которую указывают понятия “духовный”, “нравственный” и которая столь настойчиво предъявляет себя в последнее десятилетие обществу и науке [4].
      С материалистических позиций признанным является представление о том, что существует некая реальность, которая детерминируется общечеловеческими ценностями и придает смысл жизни и поведению человека в его отношениях с другими людьми, собой и окружающим миром. Эти ценности как регуляторы ноосферы (термин был предложен В. И. Вернадским) были выстраданы человечеством в мучительном историческом процессе.
      Изучая психическую реальность мы выделяем следующие формы ее проявления: душа народа (Г. Тард, Г. Лебон); архетипы, коллективное бессознательное (К. Г. Юнг); харизма (М. Вебер, С. Московичи); ноосфера (космисты В. И. Вернадский, А. Л. Чижевский, К. Э. Циолковский, А. В. Сухово-Кобылин, Н. Ф. Федоров и др.); социальная психика (Р. Самсонов); менталитет, эгрегоры. Выделенные формы проявления психической реальности взаимосвязаны, взаимообусловлены и взаимопроникают друг в друга. В нашей работе мы остановимся на раскрытии особенностей таких форм, как душа народа, харизма, архетипы, коллективное бессознательное и ноосфера.
      Психическую реальность как феномен начали изучать давно. Еще Г. Тард и Г. Лебон, рассматривая большие социальные общности, в сущности первыми в науке обратили внимание на одну из форм проявления и существования психической реальности, которую они назвали Душой народа. Г. Лебон, изучая феномены в больших социальных общностях, выделил понятие “социальная система” и обратил внимание на ее существенную сложность, на то, что глубокие изменения в таких социальных системах происходят по более сложным законам. Он считал, что социальные явления являются следствием огромнейшей бессознательной работы, большей частью недоступной человеческому анализу. Признавая наличие таинственных сил (в древности эти силы называли судьбой, природой, провидением, а теперь называют голосом мертвых), исследователь обращал внимание на то, что нельзя не признавать могущества этих сил, хотя человек совершенно не знает их сущности. 
      Лебон, отстаивая и обосновывая наличие некой силы, которую он называл Душой народа, пророчил ей определенную роль в созидании государств и народов. У него Душа народа всегда связана с проявлением нравственных сил, которые, по его убеждению, и являются истинными пружинами истории. Содержательные характеристики Души народа, по мнению Лебона, проявляются на эмоциональном уровне как некое состояние, выраженное в чувствах; на когнитивном уровне – в общности возникающих мыслей, образов и понятий; на поведенческом уровне – в общности действий [5]. Собственно Душа народа, в представлениях Лебона, существует как совокупность бессознательного, сформированного прошлым данного народа, и содержит известные моральные и интеллектуальные особенности. Эти особенности представляют собой синтез всего его прошлого, наследство всех его предков и побудительные причины его поведения в настоящем. Именно Душа народа, по мнению Лебона, управляет всей его эволюцией. Именно она держит под своей властью все проявления ума и характера, и ею в большей мере руководят умершие поколения, чем живущие [там же]. В основе Души народа лежит общность пережитых чувств. Помимо них обязательными атрибутами Души народа являются общие интересы и общие верования. Только единство по этим параметрам обеспечивает единство, устойчивость и силу данного народа.
      Характеризуя успешные народы, Г. Лебон отмечал, что они обладают настойчивостью, энергией, способностями, проистекающие из воли, имеют определенный уровень нравственности, способны владеть собой. Под нравственностью Лебон понимал наследственное уважение к правилам, на которых покоится существование общества. Иметь нравственность для народа, по его мнению, значит иметь известные твердые правила поведения и не отступать от них. Нравственность у него – дочь характера; следовательно, она зависит от воспроизводимого образа жизни и может считаться прочно установленной только тогда, когда стала наследственной и, следовательно, бессознательной. Он обратил внимание на роль и значение нравственности как в жизни народа, так и в проявлении его Души. Рассматривал национальный характер как внешне объективированную форму Души народа. Считал, что от Души народа зависит не только анатомическая организация этноса, но и запас идей и чувств, которые каждый человеческий индивид обретает с рождения и которые являются его потенциалом. Изучая логику формирования народов и рас, Лебон обратил внимание на то, что изменения физического и душевного состава народа в результате “скрещивания” изменяют характер данного народа и лишают данный народ его Души (“внутренней силы”). Это делает данный народ зависимым от внешних воздействий среды и лишает его возможности обрести и реализовать внутреннюю силу, что приводит к моральному растлению данного народа и делает невозможным гармоничное его развитие и конструктивную интеграцию в настоящем [6].
      Позже М. Вебер и С. Московичи, разрабатывая вопросы социальных революций, обратили внимание на существование мира идей как такой силы, которая обеспечивает и движение, и стабильность общества [7; 8]. Эта власть идеи может проявляться как на уровне личности, группы, так и на уровне общества. На уровне личности власть идеи проявляется в харизматическом состоянии. Деятельность таких людей воспринимается как “необычные” манипуляции и оказывает определенное влияние на других людей, преодолевая “лень” привычного и проявляясь в различных психологических формах. Проявление харизмы на уровне общества Вебер связывает с понятием инновации и поиском истинной перспективы развития общества [7]. Он обращает внимание на то, что в любой инновации активизируется особая, исключительная энергия, которая заставляет ее проявляться на свет и позволяет преодолеть инерцию разума и конформизм реальности, выступая как творение, которое отражается в творчестве человека или группы. Именно она определяет крушение традиций и обеспечивает новый прорыв в истории, будучи чем-то внезапным и огромным, проявляясь как стремительный переворот. Истинное развитие общества Вебер всегда связывает с харизмой.
      Развивая идеи М. Вебера, С. Московичи соотносит понятие харизмы с идеей, которая пронизывает нас, которую мы разделяем и без которой ничего не создается в жизни и влияние которой человек ощущает, как и влияние физической реальности [8]. Определяя харизму как условие развития общества и воплощение инновации в истории, Московичи связывает ее с некой фантастической энергией, с огненным шаром, с единичным состоянием сильного эмоционального возбуждения, с наличием экстраординарных дарований и необычной силы, которые позволяют преодолеть инерцию привычки и безразличия как человека, так и сообщества. С его точки зрения, это своего рода высокая энергия, которая высвобождается в кризисные и напряженные моменты жизни общества, ломая привычки, стряхивая инерцию и производя на свет чрезвычайное новшество. Изучая явление харизмы, Московичи выделяет первичную харизму и связывает ее с первоначальной социальной сферой или с психической сферой. Харизма, по его убеждению, рассеяна в сообществе, нечувствительна к ограничениям повседневной жизни; ее содержанием являются общие страсти, которые воспринимаются как естественная потребность. Вторичную харизму он связывает с особенными характеристиками конкретной личности, особыми ее качествами, которые притягивают других людей, оказывая на них воздействие. Эта харизма представляет собой силу, сообщающую страстям сообщества точное направление с тем, чтобы реализовать политическую задачу. 
      Выделяя понятие “харизматическая власть”, Московичи рассматривает ее как особый тип власти в социальном мире, основанный на господстве духовного, смыслового, глубинного влияния. Эта власть не зависит ни от богатства, ни от промышленности и является вспомогательным средством повседневного управления, распространяемого поверх всех промежуточных образований, организаций, учреждений. Харизматическая власть “соблазняет” толпы, заставляя их идти за харизматическим лидером, отказываясь от денег, времени, свободы, отказываясь от общения и социальных связей ради идеи. Харизма обладает свойством сокращения прошлого и ведет к пробуждению чувств и образов авторитета традиций, погребенных в памяти [8].
      Рассматривая вопросы харизмы, Г. Лебон и С. Московичи обратили внимание на существование некой психической реальности, которая оказывает существенное влияние на процессы жизнедеятельности людей и сообществ. 
      Позже К. Г. Юнг, разрабатывая идеи коллективного бессознательного, предложил свою теорию архетипов, которые возникают в процессе жизнедеятельности людей и оказывают существенное влияние на жизнь как отдельной личности, так и сообществ, на формирование их культуры, религии, образа жизни. С точки зрения Юнга, архетипы – это память, которая сохраняется уже после того, как отдельного индивида или группы уже не стало (это “коллективная память”, образы – опыты, которые существуют уже вне индивидуального сознания, образуя собой особую сферу – ноосферу, социальную психику и др.) [3]. Исследователь определяет архетипный мир как остаточное море символов. Оно, по его мнению, распространяется на все человечество и доступно ему через сны и другие изменчивые состояния, из которых культуры берут образы и на которых строят свои религии [9]. Юнг считал, что эти символы проистекают из самого человека через историю его развития: каждая история оставляла после себя отпечатки самых священных символов – символов, питаемых сильными эмоциями, символов божественных образов или их “живой мифологии”; даже после того, как древняя культура исчезла, эти архитипичные образы еще дремлют в душе как некий генетический код и могут быть оживлены снова путем возврата “волевой энергии” в главную (еще существующую) линию связи обычно через механизм визуализации образов или сновидения [там же].
      Юнг обращает внимание на наличие некой второй психической системы, которая по своему характеру является коллективной, не личностной. Он связывает эту форму психической системы с коллективным бессознательным, которое оказывает влияние на содержание сознания личности, придавая ему четко очерченную форму. Она проявляется как неодолимое побуждение, которое наподобие инстинктивной реакции берет верх вопреки рассудку и воле человека и чаще вызывает конфликт.
      Рассматривая коллективное бессознательное, Юнг соотносит его с конкретными этническими группами, логикой их образования и существования. По его мнению, коллективное бессознательное оказывает влияние на процессы структурирования личности и проявляется в особенностях его поведения и понимания мира. Оно проявляется как некие психические и поведенческие программы, эталонные образцы поведения, мышления, видения мира и составляет особенности отдельной этнической группы. Они задают особую структуру личности и влияют на последовательность возникающих у нее образов в различных аспектах ее творчества [10].
      Юнг объясняет поведение индивидов и целых этнических групп в терминах архетипической энергии. Он обращает внимание на то, что архетипы всегда наполняются конкретным содержанием и нейтральны по отношению к добру или злу, им свойственна амбивалентность и имманентность. Они являются основой творчества, ритуалов, мифов, сказок, сновидений, комплексов. Эта некая коллективная психика, которая играет существенную роль в формировании любых общностей и проявляется в определенных ситуациях, оказывая влияние на содержание сознания и бессознательного конкретного индивида.
      Как видим, коллективное бессознательное у К. Г. Юнга есть образ мира, который сформировался уже в незапамятные времена и в настоящее время выступает как определенная доминанта, как господствующая сила, как образцы доминирующих законов, принципов и общих закономерностей, которым подчиняется последовательность образов, переживаемых душой.
      Интересный подход к пониманию психической реальности – идею ноосферы – предложили представители космического направления во главе с В. И. Вернадским. Данное направление возникло в 20–30-х годах ХХ ст. Его представители считали, что ноосфера – это информационный поток сведений, знаний концепций, теорий, образующих особую оболочку Земли, как бы наложенную на биосферу, но не слитую с ней и оказывающую на нее все более ощутимое преобразующее воздействие. Данная оболочка у представителей космического направления называлась сферой разума. Это новая искусственная оболочка, радикально преобразованная трудом и творчеством человека. Ведущая роль в ней принадлежит разумным идеальным реальностям, творческим открытиям, духовным, художественным, научным идеям, которые материально осуществляются в преобразованной природе, искусственных постройках, орудиях, машинах, научных комплексах, искусстве.
      Представители космического направления особенно подчеркивали, что ноосферный, информационный поток содержит в себе все идеологии и концепции, когда-либо ранее существовавшие на Земле. Выделяя понятие ноосферы, космисты рассматривали данный феномен по-разному, но, обобщая их позиции, можно сказать, что ноосфера – это системно-структурное образование, существующее как идеал, как цель, как задача, как движущая сила развития сообщества. В реально существующей жизнедеятельности она проявляется многолико, постоянно оказывая влияние на существующее сообщество и процессы, происходящие в нем.
      Космисты выделили факторы, которые, по их мнению, обеспечивают возникновение и развитие ноосферы. Это “вселенскость человечества” (всеединство человечества, создание единой культуры, единого содержательного пространства и т. д.), “омассовление” общественно-исторической жизни и всевозрастающая роль масс, рост науки как одной из основных сил ноосферы.
      Представители космического направления одними из первых сделали попытку возродить онтологию целостного видения, органично соединяющего человека и Космос. Они рассматривали человека как существо космическое и считали, что субъектом планетарного и космического преобразовательного действия является не отдельный человек, а соборная совокупность сознательно чувствующих существ, все человечество в единстве своих поколений.
      Подводя итоги сказанного, мы хотели бы выделить основополагающие идеи, выдвинутые самыми известными исследователями психической реальности:
      – реально существующая жизнь чрезвычайно сложна. Человек и сообщество – это отдельные звенья более сложной цепи реальности. В окружающем мире существует некая реальность, которая, с одной стороны, порождается жизнедеятельностью человека, а с другой – является более сложной, чем настоящий уровень человека и сообщества;
      – имея более сложную природу, психическая реальность управляет как отдельным человеком, так и сообществом, играя сущностную роль в жизнедеятельности каждого человека и всего сообщества; 
      – психическая реальность по отношению к сообществу и человеку проявляет большую сложность и оказывает регулирующее влияние в созидании государств и народов; 
      – выделенная психическая реальность связана с проявлением бессознательного в человеке и объективируется через идеи, чувства, нравы и то, что человек носит в себе. Она могущественна и в то же время совершенно не познана человеком; 
      – содержательные характеристики психической реальности связаны с наличием нравственных сил, которые могут проявляться на эмоциональном, когнитивном и поведенческом уровнях и являются причиной сходства индивидов, образующий данный народ; 
      – особенности проявления психической реальности связаны с определенным уровнем развития моральных и интеллектуальных особенностей, с особенностями устройства человеческого мозга; 
      – имея высокий уровень сложности, психическая реальность включает в себя и человеческий индивид, и все многообразие сообщества как некие свои структурные элементы и в действительности управляет эволюцией народов;
      – психическая реальность связана с миром идей и проявляется как на уровне конкретной личности, так и на уровне сообщества. Именно она определяет инновации и логику перспектив развития общества;
      – психическая реальность всегда наполнена конкретным содержанием и нейтральна по отношению к добру или злу; она амбивалентна и связывает воедино прошлое, настоящее и будущее, выступая доминантой сил, законов, принципов, закономерностей; проявляясь многолико, она существует как движущая сила, как идеал, цель, задача развития сообществ;
      – человеку принадлежит особая роль в формировании и проявлении особенностей психической реальности; но существует, однако, некая сложность, трудность для человека в постижении и установлении контактов с этой реальностью.
      Психическая реальность – это некий особый потенциал мудрости и силы данного народа, всего человечества в целом. Данный потенциал имеет иную форму организации и доступен для пользования только через связующее звено – сформированную внутри и реализованную вовне, в воспроизводимом образе жизни, нравственность. Нравственность – это инструмент связи с психической реальностью, с глубинным, внутренним потенциалом данного народа и данной территории.
      Изучение психической реальности позволяет значительно расширить границы принятой картины мира, осознать иную меру сложности существующего мироздания и на основании этого освоить иную меру сложности жизни, понять Жизнь как космический процесс. Это поможет нам лучше понимать происходящее на Земле и находить новые конструктивные основы взаимодействия народов и государств.
      Выводы. Рассмотренные нами особенности психической реальности, такие как Душа народа, харизма, ноосфера, архетипы, коллективное бессознательное, являются разными формами проявления единой психической реальности, которая играет сущностную роль в жизнедеятельности сообществ, народов.
      Необходимость изучения психической реальности обусловлена потребностью в освоении более глубоких основ человеческого индивида как личности, так как мера освоенной сложности человека определяется сложностью существующего мироздания. Только тогда, когда человек осознает сложность и многообразие окружающего его мира, он найдет путь, необходимые средства и способы освоить и проявить в конкретных продуктах деятельности всю меру скрытых в нем сложности и глубины.
      Изучая психическую реальность, мы сможем осознать сущностные корни народов и государств, необходимость их сохранения для конструктивной и полноценной жизни, а также глубже понять происходящие процессы реальной жизни и за “беспечным”, “новым”, “модерным” увидеть истинную сущность реально происходящего уничтожения народов, проживающих на территории данного государства, как некой интегральной совокупности этих народов. От психической реальности, которая проявляется в психологических признаках, в характере народа, в его психологическом складе и воспроизводимом им образе жизни, зависит связь данного народа со своими сакральными, сущностными корнями, с его утонченной мудростью, своеобразием и силой. Именно эта связь обеспечивает внутреннюю стойкость народа и сводит на нет любые моральные и физические влияния внешних воздействий.
      Все это придает актуальность и чрезвычайную важность изучению психической реальности как феномена окружающего чрезвычайного и недостаточно познанного мира.
      
Литература
1. Акименко О. А. Логика жизненного пути личности. Онтогенез человеческого индивида и определяющие его факторы (социально-психологический аспект) / О. А. Акименко. – Луганск : Шлях, 2001. – 64 с. 
2. Юнг К. Г. Коллективное бессознательное: Письма. – Кюснахт-Цюрих, 1916 / К. Г. Юнг // Письма : в 2 т. Т. 1 : 1906–1950. – М., 1973. 
3. Юнг К. Г. Об архетипах коллективного бессознательного / К. Г. Юнг // Вопросы философии. – 1988. – № 1. – С. 133–150. 
4. Шихирев П. Н. Современная социальная психология / П. Н. Шихирев. – М. : ИПРАН, 2000. – 390 с. 
5. Лебон Г. Психология толпы / Г. Лебон. – СПб. : Макет, 1995. – 320 с. 
6. Лебон Г. Психология народов и масс / Гюстав Лебон. – СПб. : Макет, 1995. – 316 с. 
7. Вебер М. Избранные произведения / М. Вебер ; пер. с нем. ; сост., общ. ред. и послесл. Ю. Н. Давыдова. – М. : Прогресс, 1990. – 808 с. 
8. Московичи С. Машина, творящая богов / С. Московичи ; пер. с фр. – М. : Центр психологии и психотерапии, 1998. – 560 с. 
9. Юнг К. Г. Психология бессознательного / К. Г. Юнг. – М. : Канон, 1994. – 320 с.
10. Баронин А. С. Этнопсихология : учеб. пособ. / А. С. Баронин. – К. : МАУП, 2000. – 116 с. 
11. Русский космизм: Антология философской мысли / сост. С. Г. Семенова, А. Г. Грачева. – М. : Педагогика-Пресс, 1993. – 368 с.
      © Акименко О. А.
ПСИХОЛОГІЯ ДІАЛОГУ – НАУКА ПРО ПСИХІЧНЕ,
ОСОБИСТІСНЕ Й ДУХОВНЕ БУТТЯ ЛЮДИНИ
      
      Г. В. Дьяконов, м. Кіровоград
      
     Розглядаються основні ідеї та положення психології діалогу як нової галузі психологічної науки про психічне, особистісне й духовне буття людини. 
     Ключові слова: діалог; психічне, особистісне і духовне буття людини; теоретичні і методологічні гіпотези діалогу. 
     
     Рассматриваются основные идеи и положения психологии диалога как новой отрасли психологической науки о психическом, личностном и духовном бытии человека.
     Ключевые слова: диалог; психическое, личностное и духовное бытие человека; теоретические и методологические гипотезы диалога. 
     
     Basic ideas and positions of psychology of dialogue as a new branch of psychological science about psychical, personal and spiritual life of man are viewed in the article. 
     Key words: dialogue, psychic, personal and spiritual life of man, theoretical and methodological hypothesis of dialogue. 
     
      Проблема. Соціоісторичне і психокультурне багатство сучасного життя породжує актуальну єдність соціального і людського буття як надзвичайно складної і багатовимірної реальності, в якій явища і форми психологічної, культурної, ідеологічної, наукової, політичної та інших сфер життя утілюються в унікально-універсальних особистісно-групових взаємодіях і вчинках, у значущих соціокультурних подіях.
      Видатний вітчизняний мислитель М. О. Бердяєв зазначав, що “людина є принциповою новизною в природі”, і ми справді стали свідками того, що відкриття й набуття нової людяності здійснюється в усіх сферах сучасного життя – у науці, культурі, релігії, мистецтві, політиці, економіці, педагогіці, у сімейному і професійно-виробничому житті та багатьох інших сферах. 
      У своїй роботі ми виходимо з глибокого переконання, що справжнім джерелом, онтологічною основою й універсальним механізмом взаємозв’язку і взаємодії, різноманіття і всеєдності, унікальності й універсальності соціальної і людської реальності є діалог. 
      Діалог перебуває у фокусі напружених духовних пошуків значення і перспектив людського буття; діалог є межею і простором, “трансмежовим” світом і полем культури, в яких розгортаються драматичні перипетії пошуку і боротьби, відкриття й утвердження справжніх людських і міжлюдських відносин. Категорія діалогу відкриває справжнє значення екзистенційної формули давньогрецького мислителя Протагора про те, що “людина є мірою всіх речей”, а Ф. М. Достоєвський і М. М. Бахтін переконливо довели, що саме діалог відкриває “людське в людині”.
      Мета статті: сформулювати основні ідеї та положення психології діалогу, обґрунтувати її виокремлення як нової галузі психологічної науки. 
      
      На початку ХХІ ст. осягнення й утвердження гуманітарно-духовної природи людини здійснюється на шляху діалогу, тобто на шляху розвитку взаєморозуміння і взаємоповаги, співпраці й взаємодопомоги, демократизації і суспільної згоди, подолання конфліктності й стереотипів людських відносин. Усі ці процеси є обов’язковими й органічними компонентами ідеї та парадигми діалогу, що стають однією з найпривабливіших і перспективних тенденцій соціальної, культурної, політичної і психологічної дійсності на межі сторіч і тисячоліть. Утвердження й осягнення кардинального і парадигмального значення ідеї діалогу передбачає та зумовлює становлення нового світогляду і світоставлення, нового – гуманітарно-діалогічного – мислення, нового методу науково-практичного дослідження.
      Філософсько-методологічне й науково-практичне дослідження психології діалогу, здійснюване нами останніми роками [1–5], переконує в тому, що багатопланове і повномасштабне вивчення діалогічного світогляду і світо-ставлення, діалогічної теорії і методології психологічних явищ, діалогічних методів і технологій навчання, розвитку і саморозвитку особистості веде до утвердження діалогії – нової галузі психологічної науки про психічне, особистісне й духовне буття людини. 
      Відповідно до логіки і методологічних вимог науково-практичного дослідження розгляньмо, у чому полягають актуальність, об’єкт і предмет нашого науково-практичного дослідження діалогії як галузі психологічної науки, а також мета, гіпотези, завдання й методи даного дослідження діалогії та психології діалогу. 
      У загальному плані актуальність науково-психологічного дослідження діалогу полягає в тому, що сучасна психологічна парадигма діалогу утілює в собі екзистенційно-онтологічні принципи і сутнісно-фундаментальні законо-мірності розвитку й саморозвитку людини, взаємодії і взаємовпливу людей, шляху становлення свободи й творчості особистості, а також особливостей розвитку й саморозвитку груп і колективів, соціальних організацій і спільнот, суспільних рухів і партій, культур і держав. Особливої актуальності ідея діалогу набуває у сфері людських відносин, освіти і культури, навчання і виховання, розвитку і саморозвитку особистості, мистецтва і літератури, масової культури і масової комунікації, а також у сферах соціальної організації, виробничої кооперації та ін.
      Виходячи зі сказаного, об’єктом дослідження в психології діалогу має бути єдність зовнішнього і внутрішнього діалогу в поліфонії його перетворюваних форм у багатоманітних науково-дисциплінарних психологічних проекціях: загальної психології, соціальної психології, психології особистості, психології спілкування, психології конфлікту, психокорекції, психотерапії та ін. 
      Предметом дослідження у психології діалогу є розвиток екзистенційно-гуманітарного підходу (парадигми) в розумінні діалогу, що відкриває нові можливості осягнення єдності сутності й існування, онтології і феноменології взаємодії між людьми, з яких випливають основні принципи, закономірності, механізми і прояви діалогу. Предмет психологічного дослідження діалогу також задається єдністю методологічного, теоретичного, емпірико-методичного і практико-прикладного планів.
      Метою дослідження діалогу є розкриття екзистенційно-онтологічних засад психології діалогу як гуманітарно-духовного явища, характеристика евристико-методологічних і теоретико-практичних потенціалів психології діалогу та обґрунтовування виокремлення діалогічної психології як нової галузі психологічної науки “некласичного” типу, що ґрунтується на парадигмальних ідеях феноменології, екзистенціалізму, герменевтики, розуміння, суб’єктивності, органіцизму, антиномізму, парадоксалізму та ін. 
      Виходячи із сутнісних, екзистенційно-онтологічних уявлень про діалог, ми виділяємо два основних завдання дослідження психології діалогу й діалогії як науки про психічне, особистісне й духовне буття людей. Перше завдання дослідження полягає в експозиції феноменів багато-вимірності психології діалогу і характеристиці багатовимірно-поліфонічної природи явищ діалогічної психології. Друге завдання цього дослідження пов’язане з описом недиз’юнктивно-інтеграційної природи проявів і феноменів психології діалогу, поясненням та інтерпретацією їхньої голістично-органічної природи.
      Основними методами дослідження психології діалогу як нової галузі психологічної науки є методи раціоналістичного методологічного аналізу і екзистенційно-металогічного мислення та герменевтико-діалогічної інтерпретації.
      Екзистенційно-онтологічний, духовно-трансцендентний зміст психології діалогу як нової галузі психологічної науки полягає не так у наявно-емпіричному, іманентно-натуралістичному розумінні дійсності, як в уявленні про людську реальність як задано-потенційну, трансцендентно-духовну сферу людського буття. У зв’язку із цим зміст психології діалогу визначається не так певною сукупністю завершено-вичерпних уявлень про факти, механізми й закономірності даної сфери наукових знань, як комплексом ідей та інтенцій, що виражають конструктивно-проектний зміст психології діалогу. З погляду традиційної методології науки ці ідеї можна назвати гіпотезами наукового дослідження. 
      	Розгляньмо основні методологічні і теоретичні гіпотези дослідження діалогу, що виражають різні плани нашого науково-практичного вивчення цього феномена. Розгорнутий опис і обґрунтування більшості гіпотез виходить за рамки формату цієї роботи, тому ми обмежимося тут лише короткими формулюваннями основних гіпотез психологічного дослідження діалогу. Характеристика досить широкого комплексу гіпотез діалогії видається нам необхідною тому, що дає змогу, по-перше, представити змістове багатство і кардинальні особливості психології діалогу, а по-друге, показати нові й специфічні можливості гіпотез у діалогічному дослідженні. 
Методологічні гіпотези психології діалогу
      1. Діалог є багатоплановим психологічним явищем, унікальним за можливостями розкриття універсальності буття людини, подій і відносин її життя, а осягнення діалогічної багатовимірності людського буття можливе на основі екзистенційно-онтологічної парадигми, екзистенційно-онтологічного світогляду (життєвого і науково-дослідного). 
      2. Осягнення психологічної феноменології й онтології діалогу вимагає розроблення нового парадигмального підходу в психологічній науці, який випливає з єдності парадигм дослідження й розуміння та відкриває перспективу утвердження суб’єктивно-реального, гуманітарно-духовного, герменевтико-розуміючого психологічного світогляду як нової діалогіки в єдності її металогічних і трансцендентних можливостей. 
      3. Побудова гуманітарно-духовної, органіко-трансцендентної парадигми психології діалогу потребує звернення до евристико-конструктивних і гуманітарно-методологічних потенціалів класичної та сучасної філософії і культурології, естетики і літературознавства, етики і екології, філософії релігії, філософії природознавства (теорія відносності, квантова механіка, синергетика та ін.). 
      4. Методологічні підстави психології діалогу мають глибоке соціокультурне і психоментальне коріння в уявленнях філософії життя, філософської антропології, персоналізму, феноменології, екзистенціалізму, герменевтики, діалогічної філософії, а також у вітчизняній етико-духовній філософії.
      5. Феномен діалогу в психології є методологічною “клітиною”, одиницею аналізу психічного, душевного і духовного буття людини, методологічним “геномом” розвитку й існування психологічних явищ як проявів людського буття і людської суб’єктивності. 
      6. Діалог як явище міжлюдської взаємодії має екзистенційно-органічну природу і постає як одна із зон найближчого розвитку психології. Унаслідок цього сутнісні особливості діалогу відкривають горизонти розвитку інтерсуб’єктно-антропологічної методології і гуманітарно-органічної теорії психологічної науки.
      7. З погляду традиційно-монологічної методології вихідною формою діалогу – його методологічною “клітиною” аналізу психічного, одиницею, що саморозвивається, “геномом” психодіалогічного розвитку й феноменологічною монадою – є безпосереднє діадичне спілкування і спільна діяльність, а безліччю проявів діалогу є решта його похідних форм. 
      8. З погляду “некласичної” методології слід визнати, що жодна з можливостей і форм діалогу не є первісною; усі вони рівноправні у своїй самоцінності й суверенності, і всі вони (за М. Мамардашвілі) являють собою перетворені форми ідеї та феномена діалогу як ідеальної форми “людино-людського” буття.
      9. Гуманітарно-духовна, екзистенційно-органічна парадигма діалогу долає обмеженість традиційної системної методології й відкриває можливості діалогічної методології в єдності і взаємодоповнювальності традиційної монологічно-системної методології та “посткласичної” органіко-діалогічної методології.
      10. Феномен діалогу є не іманентною об’єктивно-натуральною сутністю, а трансцендентальним суб’єктивно-духовним явищем, осягнення якого здійснюється не засобами раціонально-об’єктивного (наукового) мислення, а трансраціонально-інтерсуб’єктними способами світосприймання і світорозуміння. 
      11. Діалог – явище нескінченно-незавершиме (М. М. Бахтін), а тому він не має єдиного і кінцевого визначення або способу осягнення. Діалог не можна пізнати методами чуттєвого пізнання, раціональної логіки або раціональної діалектики, оскільки у своїй справжній глибині та дійсності він осягається засобами парадоксальної діалогіки (діалогії) – через одкровення, інтуїцію, світоставлення.
      Діалог не пізнається органами чуття й раціонального пізнання, для пізнання діалогу не можна розвинути або витончити свої сенсорні або інтелектуальні можливості, бо діалог можна осягати лише завдяки виникненню і формуванню певного ставлення до світу – світоставлення. З погляду інтелектуального розуміння це означає, що здатність до діалогу передбачає наявність у людини певної методології світосприймання й світоставлення, методології (та ідеології) діалогічного світогляду.
      12. Монологічне пізнання перетворює явище, що вивчається, на об’єкт, на річ, які досліджуються ззовні, з погляду розкриття їхньої зовнішньої сутності, а діалогічне пізнання розкриває природу явищ, що вивчаються, в єдності їхніх сутності й існування, з погляду встановлення й розвитку суб’єктивних взаємовідносин з ними, тобто діалогічного відношення, яке є органічною двоєдністю зовнішнього і внутрішнього осягнення предмета, що вивчається.
      Виходячи з цього, важливою стратегією методологічного аналізу діалогічних феноменів – процесів і подій – є виділення трьох парадигмальних стратегій (і трьох рівнів) методологічного аналізу психодуховних явищ з погляду діалогічної перспективи: об’єктної, суб’єктної та інтерсуб’єктної.
      13. Трипарадигмальний підхід дає можливість зрозуміти, що оскільки діалог – не річ, а відносини, то його повне осягнення неможливе на монологічних рівнях – об’єктному і суб’єктному – психологічної методології. Діалог осягається лише на рівні інтерсуб’єктної методології, інтерсуб’єктного світоставлення, які відкривають виміри інтрасуб’єктного і метасуб’єктного (транссуб’єктного) світоставлення й буття людини. 
      Природним наслідком трипарадигмального підходу до дослідження психологічних явищ стає можливість вивчення не тільки власне діалогічних феноменів, а й недіалогічних явищ у діалогічному контексті, у діалогічній перспективі, що відкриває ряд теоретичних, евристичних, конструктивних, методичних та інших науково-практичних можливостей і перспектив.
      14. Психологічні дослідження спілкування й діалогу можуть стати фундаментом для розвитку міждисциплінарної парадигми діалогу, оскільки вони дають системну повноту й конкретну єдність евристичних і конструктивних ідей та компонентів, розкривають принципи і закономірності діалогічного буття особистостей, груп, колективів та інших спільнот, а також визначають фундаментальні закономірності мислення й навчання, спілкування і діяльності суб’єктів різноманітних і різнорівневих діалогів. 
      15. Категорія діалогу не є черговою психологічною “суперкатегорією”, яка нібито узагальнює в єдиній системно-діалогічній концепції уявлення й теоретико-методологічні побудови інших парадигмальних напрямків психології.
      Діалогічна парадигма у психології не претендує на роль моністичної концепції, що узагальнює багато інших парадигм психологічної науки (діяльнісну, системно-психологічну, знакоцентричну, гуманістичну, парадигму відносин та ін.). Водночас психологічна парадигма діалогу (що розвивається нами) має значний пояснювально-інтерпретативний потенціал, що розкривається в теоретичному діалозі між різними парадигмами і категоріальними підходами психологічної науки.
Теоретичні гіпотези психології діалогу
      1. Діалог – це вихідна, фундаментальна й універсальна одиниця дослідження психіки, особистості й духовності, яка задає принципи, закономірності й механізми психокультурного розвитку та життя людини.
      2. Повнота, глибина й органічність психологічної феноменології діалогу відкривають фундаментальні можливості для перетворення теоретико-методо-логічної концепції діалогу на спеціально-наукову методологію психологічної науки – діалогійну методологію, яка відображає екзистенційно-онтологічні і трансцендентально-парадоксальні засади людського та міжлюдського буття .
      3. На рівні спеціально-наукової методології психологія діалогу може досліджуватися за допомогою системно-діалектичних концепцій і теорій сучасної психології (спілкування, особистості, самосвідомості, діяльності, груп і колективів), що відображають унікальні й універсальні особливості структури, функцій і динаміки міжсуб’єктної взаємодії та внутрішньо-суб’єктних процесів.
      4. Однією з найважливих і перспективних науково-психологічних концепцій, які можуть бути теоретичним фундаментом для вивчення онтологічних, генетичних і функціональних закономірностей психології діалогу, є теорія трьох парадигм (і рівнів) психодіалогічного дослідження: об’єктної, суб’єктної та інтерсуб’єктної.
      5. Теоретико-методологічне дослідження психології діалогу відкриває перспективу переосмислення теоретичних основ психологічної науки і передусім проблеми принципів психологічної науки з погляду діалогіки єдності і взаємодоповнювальності базових психологічних категорій: спілкування, діяльності, особистості, відносин, свідомості, самосвідомості, розвитку, буття, існування, смислу та ін. 
      6. Діалогічний підхід і діалогічна методологія дослідження створюють основу для вивчення діалогічного взаємозв’язку між фундаментальними психо-логічними явищами: свідомістю й особистістю, спілкуванням й особистістю, свідомістю і спілкуванням, мисленням і спілкуванням, спілкуванням і вихованням, спілкуванням і самовихованням, навчанням і спілкуванням, навчанням і саморегуляцією і т. ін.
      7. Теоретичне дослідження психології діалогу зумовлює необхідність дослідження діалогічної природи таких явищ, як психічні процеси, психічні стани і психічні особливості особистості, серед яких першочерговий інтерес становить вивчення діалогічної природи таких явищ, як мислення, мовлення, почуття, уява, воля, характер та здібності.
      8. Діалог – це вихідна і конституювальна характеристика свідомості, самосвідомості, мислення, спілкування, особистості, почуттів, творчості, моральності тощо. 
      9. Діалог є витоком і основою процесів інтеріоризації і, з цього погляду, сама інтеріоризація постає як монологічно-редукована форма діалогічного розуміння взаємовідносин людини і спільноти, особистості і суспільства.
      10. Діалог виявляється в єдності зовнішньої і внутрішньої форм свого прояву та існування; поза цією єдністю зовнішня чи внутрішня форми діалогу (або діалогічності особистості) редукуються або розпадаються.
      11. Як вихідна “клітина” психічного, душевного й духовного буття людини, як холістична монада, як “одиниця” вивчення психічних явищ і буття особистості, діалог проявляє себе у невичерпній безлічі своїх перетворюваних форм.
      12. Важливою атрибутивною особливістю діалогу є його парадоксальність, яка передусім проявляється в тому, що, незважаючи на свою “монадність” і первинну “одиничність” як “клітини” психічного (“клітини людського буття”), не існує ніякої єдиної форми діалогу, яка виражала б його абсолютну і нескінченну сутність. Унаслідок цього діалог постає як ідеальна категорія і універсальна модель, що реалізує себе в безлічі різноманітних реальних форм діалогу.
      13. Будучи ідеальною категорією, ідеальною формою людського буття (як події співбуття й самобуття), діалог є основою особистісно-душевного й духовного життя людини, а тому будь-які концепції і теорії духовності особистості повинні бути діалогічними і базуватися на діалогічних вимірах і діалогічних особливостях.
      14. Оскільки діалог має органіко-голістичну природу, то вивчення й осягнення психології діалогу є одним із шляхів побудови органічної психології.
      15. Найважливіша особливість психології діалогу полягає в єдності і взаємодоповнюваності феноменів безпосередності і опосередкованості, які втілюються у їхньому діалектико-діалогічному взаємовпливі, взаємопереході й взаємоперетворенні.
      16. Діалогічне відношення – це парадоксально-недиз’юнктивна і взаємодоповнювальна єдність ідеально-модельної форми і реально-практичної дії – взаємодії між людьми.
      17. Діалог – джерело й основа недиз’юнктивності психічних явищ, унаслідок чого він стає витоком й основою для прояву і розвитку таких феноменів психологічної трансценденції, як спонтанність, інтуїція, медитація, “потік свідомості” та ін.
      18. Екзистенційно-онтологічна природа діалогу зумовлює його релятивно-інтерпретативну природу, що, зокрема, перетворює діалог на одну із сфер прояву психологічної герменевтики.
      19. Ядерними механізмами психології діалогу є ідентифікація й індивідуація (уподібнення і відособлення), які визначають природу широкого кола психологічних проявів діалогу в процесах спілкування, формування відносин, розвитку особистості, становлення груп і колективів, розвитку психо-культурних і соціокультурних механізмів психологічної регуляції. 
      20. На основі уявлення про фундаментальність ядерних механізмів ідентифікації й індивідуації стає можливим побудувати системну модель психологічних механізмів спілкування й розвитку особистості, спілкування і спільної діяльності.
      21. Механізм “аналізу через синтез”, який С. Л. Рубінштейн і А. В. Брушлинский розглядали як основоположний механізм процесу мислення, є теоретико-модельним аналогом для розуміння і дослідження діалогу як двоєдиного і взаємодоповнювального процесу “ідентифікації через індивідуацію та індивідуації через ідентифікацію”.
      22. Похідним від механізмів “ідентифікації через індивідуацію” та “індивідуації через ідентифікацію” є двоєдиний механізм “проекції через інтроекцію” та “інтроекції через проекцію”. 
      23. Більше того, двоєдність і взаємодоповнюваність “голосів” діалогічних механізмів є джерелом і основою діалогічного “двоголосся” (М. М. Бахтін), а також “органічною монадою діалогу”, “органічною одиницею”, “діалого-органічною клітиною психо-душевно-духовного буття людини”. 
      24. Діалогічний підхід є основою психологічних концепцій і методів активного навчання і спілкування, а також концепцій і методів інтерактивного навчання та спілкування.
      25. Діалогічний підхід є теоретико-методологічним фундаментом теорії і практики психокорекції та психотерапії, а тому діалог правомірно вважати теоретико-методологічною основою практичної психології.
      26. Побудова антропоорганічної, екзистенційно-онтологічної теорії психології діалогу передбачає багатопланове етимолого-категоріальне розроблення базових категорій і понять психології діалогу, оскільки використання понять, обтяжених у буденній свідомості і у свідомості дослідника вантажем монологічно-наукових смислових конотацій традиційних психологічних концептів і категорій, стає серйозною перешкодою в усвідомленні кардинальної новизни і глибини діалогічних явищ, справжньої природи діалогічних понять і категорій.
      	Висновок. Зрозуміло, що наведений нами перелік основних гіпотез психології діалогу не є завершеним. По-перше, поряд із теоретичними і методологічними гіпотезами можливо і необхідно було б сформулювати багато гіпотетичних тверджень емпірико-методичного і практико-прикладного характеру. (Утім, очевидно, що це потребує ще однієї наукової статті). По-друге, дуже ймовірно, що перелік теоретичних і методологічних гіпотез теж можна значно розширити і поглибити. Усе це і має стати завданнями дальших теоретико-методо-логічних досліджень психології діалогу, які вимагають широкої співпраці багатьох психологів і нових різнобічних досліджень психології діалогу.
      
Література
1. Дьяконов Г. В. Основы диалогического подхода в психологической науке и практике / Г. В. Дьяконов. – Кировоград : РИО КГПУ им. В. Винниченко, 2007. – 847 с. 
2. Дьяконов Г. В. Психология диалога: теоретико-методологическое исследование / Г. В. Дьяконов. – Кировоград : РИЦ КГПУ им. В. Винниченко, 2006. – 693 с. 
3. Дьяконов Г. В. Психология педагогического общения / Г. В. Дьяконов. – Кировоград : Изд-во КГПИ, 1992. – 213 с. 
4. Дьяконов Г. В. Диалогический подход в психологии / Г. В. Дьяконов. – Кировоград : Полиграфия, 2006. – 124 с. 
5. Дьяконов Г. В. Диалогические методы психологического исследования чувств и эмоций : учеб. пособ. для высш. шк. / Г. В. Дьяконов. – Кировоград : Изд-во КОД, 2004. – 64 с. 
      © Дьяконов Г. В.
      
      
      ПСИХОЛОГІЧНА МОДЕЛЬ ОБРАЗУ БОГА 
      
      М. З. Єсип, м. Львів
      
       Запропоновано та емпірично перевірено теоретичну модель образу Господа. З’ясовано, що модель позитивного типу образу Бога охоплює такі складові: емоційно-мотиваційну, когнітивну і вольову. До моделі негативного типу образу Бога віднесено комунікативну, емоційно-мотиваційну, когнітивну та вольову складові.
       Ключові слова: позитивний тип образу Бога, негативний тип образу Бога, комунікативна, емоційно-мотиваційна, когнітивна, вольовова складові.
       
       Предложена и эмпирически проверена теоретическая модель образа Господа. Установлено, что модель позитивного типа образа Бога включает такие составляющие: эмоционально-мотивационную, когнитивную и волевую. К модели негативного типа образа Бога отнесены коммуникативная, эмоционально-мотивационная, когнитивная и волевая составляющие.
       Ключевые слова: позитивный тип образа Бога, негативный тип образа Бога, коммуникативная, эмоционально-мотивационная, когнитивная и волевая составляющие.
       
       Theoretical model of God’s image is verified empirically and offered in the article. It was discovered, that God’s image model of positive type includes three components: emotional/motivational, cognitive, volitional. Negative type of God’s image includes communicative, emotional/ motivational, cognitive and volitional, components.
       Key words: positive type of God’s image, negative type of God’s image, communicative, emotional-motivational, cognitive, volitional components. 
       
      Проблема. Центральне місце в релігійному досвіді людини посідає те, як вона уявляє Бога, які риси приписує Йому, що становить сутність Його образу. У дослідженнях внутрішньої презентації образу Господа багато уваги приділяється емоціям і почуттям, які переживає людина щодо Всевишнього (Б. Кострубець, П. Річардс) [1; 2], які особливості міжособових взаємин з іншими людьми впливають на вибудовування цього образу (П. Хіл і Т. Хал) [3], як розуміння особою світу і самої себе представлено в образі Всевишнього (П. Ґрінвей, Л. Майлн і В. Кларк) [4]. Окрім цього, психологи запропонували модель зв’язку образу Господа із способами долання людиною життєвих труднощів (копінг-стратегіями) (Е. Мейнард, Р. Ґорзух і Дж. Бйорк) [5]. Однак попри чималу кількість досліджень, присвячених даній тематиці, не перевіреною досі залишається емпірична модель образу Бога, а саме структура цієї моделі, її складові. 
      Мета дослідження: побудувати емпіричну модель образу Господа і виявити її структурні компоненти.
      
      Образ Всевишнього, як стверджують П. Хіл і Т. Хал, відображає особливості інтерперсональних взаємин між людьми [3]. Якщо у відносинах з іншими особа почуваться захищеною, в її уяві домінуватиме образ Господа-творця або судді; якщо контакти мінімізовані, особа прагне компенсувати це приписуванням Богові рис когось із батьків або близького друга. Досить часто образ близької людини, а саме значимої постаті одного з батьків, стає “відповідником” образу Бога в уяві людини. 
      Приписування Богові певних рис, вважають Б. Кострубець і П. Річардс, відбувається під впливом емоцій, які людини переживає щодо Бога, а також під впливом незадоволених потреб [1; 2]. Так, позитивні риси Господа (доброзичливість, милосердність, турботливість) тісно пов’язані з позитивно забарвленими переживаннями (радістю, почуттям комфорту, піднесеністю), а негативні (деспотичність, ворожість, несправедливість) – з негативними (розчаруванням, жалем, невпевненістю).
      Образ Господа поєднує в собі розуміння людиною світу і самої себе. П. Ґрінвей, Л. Майлн і В. Кларк припускають, що висока самооцінка особи, прийняття нею всіх своїх рис, високий рівень особистісної та духовної зрілості сприяють формуванню в неї уявлення про Бога як про такого, що сповнений доброти і любові до людей [4]. Такий образ Бога формується у людей, які інтенсивно прилучаються до релігійного життя Церкви, часто звертаються до Святих Таїнств тощо.
      На уявляння людиною Господа впливає також те, як особа долає труднощі. Е. Мейнард, Р. Ґорзух і Дж. Бйорк виявили, що образ Бога, який спрямовує людину, є доброзичливим і всюдисущим, він тісніше пов’язаний зі схильністю особи передавати контроль за проблемною ситуацією в руки Господа для того, щоб саме Він потурбувався про її успішне вирішення [5]. При цьому людина, яка уявляє Бога таким чином, рідко виявляє активність у процесі долання труднощів і бере на себе відповідальність за цей процес. Натомість образ Господа, який є віддаленим, таємничим і міфічним, тісно пов’язаний з прагненням людини самостійно долати негаразди, оскільки передбачається, що лише особа відповідає за успішне подолання труднощів. 
      Проаналізувавши напрацювання щодо психологічної моделі образу Бога, ми зробили припущення, що структурну модель образу Бога складають комунікативний, емоційно-мотиваційний, когнітивний і вольовий компоненти. Спробуємо емпірично підтвердити наше припущення.
      Для того щоб дослідити образ Господа в релігійних осіб, ми скористалися авторською методикою “Семантичний диференціал образу Бога” (СДОБ) [6]. З метою вивчення комунікативного аспекту цього образу було застосовано методику “Діагностика міжособистісних відносин” (Т. Лірі); емоційно-мотиваційного аспекту – авторську методику “Людина – Бог: типологія переживань” (ЛБТП) [7]; когнітивного аспекту – опитувальник “Мої риси”, тест самоактуалізації особистості (модифікація Л. Я. Гозмана, М. В. Кроза) (шкали “Самоповага”, “Самоприйняття”, “Уявлення про природу людини”, “Синергічність”), методику визначення домінуючого стану Л. В. Куликова (шкала “Позитивний/негативний образ самого себе”); вольового аспекту – методику “Способи долання труднощів” (WOCQ) (автори – Р. Лазарус, С. Фолькман; адаптація С. І. Хаїрової; модифікація М. З. Єсип), методику “Релігійні копінг-стратегії” (RCOPE) (автори – К. Парґамент, Г. Кюніґ, Л. Перез; адаптація М. З. Єсип).
      У дослідженні взяли участь 370 осіб християнського віросповідання (186 чоловіків і 184 жінки) віком від 21 до 35 років, з них 57 % – 
греко-католики, 33 % – православні, 3 % – протестанти, 2 % – 
римо-католики; ще 5 % досліджуваних зазначили, що вважають себе християнами, утім не належать до жодного конкретного віросповідання. Більшість респондентів (59 %) становили неодружені особи, 40 % мали статус одружених, 1 % були розлученими. Більше половини опитаних (55 %) мали повну вищу освіту, 43 % – неповну вищу або середню спеціальну, 2 % – повну середню. 
      Кластерний і факторний аналізи дали змогу виявити, що існують певні типи образу Господа, а саме позитивний і негативний. Позитивний тип образу Господа вказує на те, що Бог в уяві людини є доброзичливим, турботливим, люблячим і милосердним. Він утілює для особи досконалість, святість, могутність і мудрість. Будучи господарем усього світу, Господь опікується життям людини, здатен її втішити у важкі хвилини, дає почуття безпеки і комфорту.
      Негативний тип образу Господа пов’язаний з приписуванням Йому таких рис, як жорстокість, агресивність і деспотичність. Такий Бог може мстити, карати й засуджувати особу за її гріховні вчинки. Відтак Він стає далеким і недосяжним для людини, до Нього важко доступитися зі своїми проханнями.
      Модель позитивного типу образу Господа. На підставі факторного аналізу було виокремлено 5 факторів, які пояснюють 45 % усієї дисперсії даних. Проведений ієрархічний факторний аналіз показав, що шкала “Позитивний тип образу Бога” (0,719) увійшла до фактору 2. До цього фактору увійшли також шкали “Піднесеність” (0,820), “Любов” (0,827), “Інтерес” (0,550), “Наскільки Ви вважаєте себе релігійною особою” (0,492), “Самоприйняття” (-0,118), “Уявлення про природу людини” (0,298), “Позитивний/негативний образ себе” (0,165), “Позитивний тип релігійних копінг-стратегій” (0,805), “Проблемно спрямований тип світських копінг-стратегій” (0,399), “Емоційно спрямований тип світських копінг-стратегій” (0,343), “Уникаючий тип світських копінг-стратегій” (0,367), а також “Внутрішня релігійність” (0,782). Додатковий факторний аналіз показав, що шкала “Позитивний тип образу Бога” входить до одного фактору (фактор 1) зі шкалою “Мої позитивні риси” (0,539).
      Визначено також, що шкали, які відповідають за міжособові взаємини, об’єднуються в окремі фактори 4 і 5. На підставі графів факторного навантаження виявлено, що в цілому вони впливають на позитивний тип образу Господа, однак не належать до його структури.
      Для уточнення факторної моделі позитивного типу образу Бога ми провели регресійний аналіз. У результаті створено регресійну модель, яка пояснює 51 % даних. До неї належать шкали “Піднесеність” (Beta=0,227; p=0,004), “Любов” (Beta=0,239; p=0,002), “Інтерес” (Beta=0,163; p=0,002), “Самоприйняття” (Beta=-0,115; p=0,024), “Позитивний/негативний образ себе” (Beta=0,142; p=0,003), а також “Внутрішня релігійність” (Beta=0,189; p=0,000).
      Отож емпіричну модель позитивного типу образу Господа, вибудувану на основі результатів факторного та регресійного аналізу, складають емоційно-мотиваційний, когнітивний і вольовий компоненти (рис. 1). Шкали, на підставі яких ми могли б судити про комунікативний компонент образу Бога, не були виокремлені ані у факторному, ані в регресійному аналізі. Це дало змогу припустити, що комунікативні особливості релігійної особи – це радше чинник, на основі якого вибудовується той чи інший образ Всевишнього, а не його структурний елемент.
      До емоційно-мотиваційної складової позитивного типу образу Бога належать переживання любові, симпатії, радості, піднесеності, прихильності, а також інтересу до Господа. Когнітивна складова пов’язана з високим ступенем релігійності особи, сприйняттям інших людей як добрих, а також позитивним оцінюванням власного образу. При цьому слід зазначити, що людина приймає свої риси, виходячи з того, які вони – позитивні чи негативні. Зокрема, приймаються в собі такі риси, як доброта, турботливість про інших, великодушність, організованість, уміння прощати і втішати інших. 
      
      

      Вольова складова свідчить про те, що людина з позитивним типом образу Бога має докласти зусиль, щоб подолати життєві труднощі. Наприклад, створюється план дій, переоцінюється ситуація загалом, здійснюється контроль за власними переживаннями, відбувається пошук підтримки в оточення (зокрема серед членів релігійної спільноти) або допомога, навпаки, надається іншим. Окрім цього, вольовий аспект пов’язаний із прагненням знайти Божий урок у проблемній ситуації, яка завдяки молитві та покаянню може допомогти особі духовно відродитись. Для подолання труднощів особа може співпрацювати із Всевишнім, передавати ініціативу при вирішенні проблем в Його руки, усуваючись таким чином від прийняття рішень, або зосередитися на іншій діяльності.
      Вивчення взаємозв’язків усередині моделі позитивного типу образу Господа показало, що переважна більшість виявлених зв’язків емоційно-мотиваційного, когнітивного та вольового аспектів є прямими (рис. 2). Особи, які переживають радісні, дружні, теплі почуття до Господа, більш позитивно оцінюють як власні риси, так і риси інших людей; у них також зростає рівень самооцінки власної релігійності. Відтак у разі виникнення неочікуваних ситуацій використовується детально розроблений план дій, належним чином контролюються власні почуття, особа звертається до різноманітних релігійних практик, прагне духовного відродження, а також співпраці із Всевишнім або, навпаки, уникає вирішення проблем. Вольові зусилля у подоланні життєвих проблем зростатимуть у випадку, якщо людина має нижчий рівень самоприйняття.
      
      
      
      
      
     
     
     
     
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
Рис. 2. Кореляційні зв’язки між різними шкалами емоційно-мотиваційного, вольового і когнітивного компонентів позитивного типу образу Бога
      
      Модель негативного типу образу Господа. Факторний аналіз з виокремленням 5 факторів показав, що шкала “Негативний тип образу Бога” з максимальним, однак від’ємним значенням (-0,527) належить до фактору 3. Для більш детального вивчення цього фактору проведено ієрархічний факторний аналіз із залученням тих шкал, які увійшли до фактору 3. Виявлено, що шкала “Негативний тип образу Бога” належить до фактору 1, який також об’єднав шкали “Ворожість” (0,776), “Страждання” (0,795), “Збентеження” (0,852), “Провина” (0,834), “Інтерес” (0,444), “Самоповага” (-0,171), “Самоприйняття” (-0,109), “Позитивний образ самого себе” (-0,142), “Негативний тип релігійних копінг-стратегій” (0,534), а також “Зовнішня релігійність” (0,143). Окрім цього, шкала “Негативний тип образу Бога” належить до одного фактору (фактор 2) разом із шкалами “Недовірливість” (0,422), “Емоційно спрямований тип світських копінг-стратегій” (0,219), “Уникаючий тип світських копінг-стратегій” (0,321) і “Негативний Я-образ” (0,234).
      Належність деяких шкал можна підтвердити за допомогою регресійного аналізу. Зокрема, до регресійної моделі, яка пояснює 15 % даних, за шкалою “Негативний тип образу Господа” належать шкали “Негативний тип релігійних копінг-стратегій” (Beta=0,283; p=0,000) і “Зовнішня релігійність” (Beta=0,205; p=0,001). Згідно з іншою регресійною моделлю за шкалою “Негативний тип образу Господа” з поясненням 29 % даних до неї належать шкали “Ворожість” (Beta=0,281; p=0,002), “Недовірливість” (Beta=0,303; p=0,001) і “Негативний Я-образ” (Beta=0,195; p=0,003).
      Окрім цього, для уточнення отриманих даних було проведено регресійний аналіз за шкалою “Зовнішня релігійність”. За допомогою регресійної моделі виявлено, що до неї увійшли шкали “Негативний тип образу Бога” (Beta=0,173; p=0,005) і “Негативний тип релігійних копінг-стратегій” (Beta=0,217; p=0,003), хоча вони пояснюють лише 10% даних.
      Отже, модель негативного типу образу Господа поєднує в собі емоційно-мотиваційний, когнітивний, вольовий і комунікативний компоненти (рис. 3).

      В емоційно-мотиваційній складовій негативного типу образу Бога провідну роль відіграють переживання ворожості, люті, ненависті, гніву, незадоволеності, страждання та відчаю щодо Господа. Бог викликає у людини збентеження, напруження, провину і тривогу. Разом з тим тут підкреслено значимість таких почуттів, як задумливість, здивування та зацікавленість особою Всевишнього.
      До когнітивної складової цього типу образу Господа належить оцінювання людиною своїх рис у негативному світлі. Зокрема, на перший план виходять людська жорстокість, несправедливість, немилосердність, здатність особи карати і засуджувати. У результаті негативного сприйняття себе людина перестає приймати свій образ і менше поважає себе.
      Вольова складова негативного типу образу Бога вказує на прагнення особи недооцінити могутність Господа, адже Він не може змінити багато чого з того, що відбувається у світі. Бог і члени релігійної спільноти виявляють до цієї особи байдужість, перестають про неї піклуватись у скрутні моменти життя. Будь-яке випробування сприймається нею як покарання, бо в людини є багато гріхів, на які її спокусив диявол. Щоб подолати труднощі, особа звертається до власних ресурсів, які спрямовані на контроль за власними почуттями, або, навпаки, усувається від усього, переконавши себе в тому, що все вирішиться і без її участі.
      Комунікативна складова негативного типу образу Бога пов’язана з критичним ставленням до оточення. У цьому аспекті переважають образливість і злопам’ятність людини. Постійна недовіра до близьких виявляється в замкнутості й розчаруванні у взаєминах з іншими.
      Проаналізуймо зв’язки між емоційно-мотиваційним, когнітивним, вольовим та комунікативним аспектами негативного типу образу Бога (рис. 4). Що частіше Господь викликає в людини ворожі, агресивні почуття, переживання збентеженості, розгубленості, задумливості, тривоги і провини, то частіше буде переоцінюватися Його могутність. Людина вважатиме, що Бог покинув її у важкі хвилини життя, саме тоді, коли диявол наводив її на гріховні вчинки. Через це особа стає жорстокою, несправедливою до оточення, частіше гнівається на інших та засуджує їх. Хоча вона й буде шукати підтримки в близьких, взаємини з ними перестають її задовольняти. Розчарування в людях веде до сумнівів в істинності їхніх намірів та постійного підозрювання їх у поганому ставленні до себе. Поряд із цим знижується повага до власної особи, з’являється бажання усунутися від усього і відступити відтак перед труднощами.
      
      
     
     
     
     
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      



Рис. 4. Кореляційні зв’язки між різними шкалами емоційно-мотиваційного, вольового, когнітивного та комунікативного 
компонентів негативного типу образу Бога
      Висновки. На основі аналізу наявних напрацювань, зокрема досліджень вітчизняних і зарубіжних психологів, можемо припустити, що структурну модель образу Господа складають комунікативний (особливості інтерперсональних взаємин з оточенням), емоційно-мотиваційний (сукупність переживань особи щодо Бога), когнітивний (розуміння людиною навколишнього світу і самої себе) та вольовий (специфіка долання особою проблемних ситуацій) компоненти. 
      Модель образу Бога перевірено в ході статистичного опрацювання емпіричних даних для двох його типів – позитивного і негативного. Модель як позитивного, так і негативного типу образу Бога охоплює емоційно-мотиваційний, когнітивний і вольовий його аспекти. Однак відмінність полягає, по-перше, в їхній змістовій наповнюваності. Зокрема, для моделі позитивного типу образу Бога це позитивно забарвлені почуття та емоції, приписування собі позитивних рис, схильність використовувати позитивні релігійні копінг-стратегії і всю різноманітність світських копінг-стратегій. У моделі негативного типу образу Бога виявляються почуття та емоції негативно характеру, людина приписує собі негативні риси, а також більшою мірою схильна використовувати негативні релігійні копінг-стратегії і деякі світські копінг-стратегії. По-друге, структурна модель негативного типу образу Господа містить також комунікативний аспект, що свідчить про недовіру до оточення та розчарування у взаєминах з іншими людьми.
      
Література
1. Kostrubiec B. Obrazy postmodernizmu. Badania empiryczne obrazu siebie i obrazu Boga u zwolennik?w postmodernizmu / B. Kostrubiec. – Lublin : RW KUL, 2004. – 268 s.
2. Richards P. S. Theistic intergrative psychotherapy // Spiritually-oriented psychotherapy / P. S. Richards ; Ed. by L. Sperry, E. P. Shafranske. – Washington, DC : American Psychological Association, 2005. – P. 259–285.
3. Hill P. C. Relational Schemas in Processing One’s Image of God and Self / P. C. Hill, T. W. Hall // Journal for Psychology and Christianity. – 2002. – Vol. 21, № 4. – P. 365–373.
4. Greenway P. Personality variables, self-esteem and depression and an individual’s perception of God / P. Greenway, L. C. Milne, V. Clarke // Mental Health, Religion and Culture. – 2003. – Vol. 6, № 1. – P. 45–58.
5. Maynard E. A. Religious coping style, concept of God and personal variables in threat, loss and challenge situations / E. A. Maynard, R. L. Gorsuch, J. P. Bjorek // Journal for the Scientific Study of Religion. – 2001. – Vol. 40. – P. 65–79.
6. Єсип М. З. Апробація методики “Семантичний диференціал образу Бога” (СДОБ) / М. З. Єсип // Практична психологія та соціальна робота. – К., 2010. – № 1 (130). – С. 29–38.
7. Єсип М. З. Апробація методики “Людина – Бог: типологія переживань” (ЛБТП) / М. З. Єсип // Практична психологія та соціальна робота. – К., 2010. – № 2 (131). – С. 47–56.
      © Єсип М. З.
ПЕРШІ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ ТА ЇХНІЙ ВПЛИВ НА УКРАЇНСЬКИХ МИСЛИТЕЛІВ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.
      
      Ю. С. Кальницька, м. Київ
      
       Подається теоретичний аналіз перших соціально-психологічних концепцій і теорій, що постали на західноєвропейських теренах у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Розглянуто зміст теорій, їхні основні категорії і поняття, а також описано їхній вплив на українських мислителів того часу, які стояли біля витоків вітчизняної соціальної психології.
       Ключові слова: історія соціальної психології, зарубіжна соціальна психологія, перші соціально-психологічні теорії.
       
       Представлен теоретический анализ первых социально-психологических концепций и теорий, возникших в Западной Европе во второй половине ХІХ – в начале ХХ в. Рассмотрено содержание теорий, их основные категории и понятия, а также описано их влияние на украинских мыслителей того времени, стоявших у истоков отечественной социальной психологии. 
       Ключевые слова: история социальной психологии, зарубежная социальная психология, первые социально-психологические теории.
       
       The article presents theoretical analysis of the first concepts and theories in the area of social psychology, which evolved in Western Europe in the second half of the 19th – at the beginning of the 20th century. The main categories and definitions of these theories are described; moreover, their impact on Ukrainian thinkers of that time who were ones of the originators of Ukrainian social psychology is delineated.
       Key words: history of social psychology, foreign social psychology, first socio-psychological theories.
      
      Проблема. На сьогоднішній день соціально-психологічна наука є однією з найбільш затребуваних галузей психологічного знання як в Україні, так і в усьому світі. Утім, історія вітчизняної соціальної психології й досі залишається недостатньо вивченою, що зумовлено, зокрема, браком відомостей про її зв’язки із світовим науковим контекстом. Тим часом зрозуміло, що оцінка внеску будь-якого вітчизняного дослідника має бути співвіднесена з досягнутим рівнем розробленості відповідних проблем у світовій психології, оскільки витоки психологічних поглядів більшості з них неможливо уповні осмислити, якщо від самого початку обмежитися тільки національними рамками [1, с. 191–198]. Це твердження відомого російського психолога Б. М. Теплова найповніше характеризує головний вектор нашого наукового пошуку. 
      Мета статті: аналіз перших концепцій соціально-психологічного характеру як однієї з передумов становлення та розвитку соціально-психологічного знання в Україні.
      
      Звертаючись до першооснов соціальної психології, передусім слід зауважити існування відмінності між історією соціальної психології як наукової дисципліни і так званим соціально-психологічним мисленням [2, с. 31]. Вивченню останнього приділено увагу майже в усіх наукових розвідках, що стосуються історії становлення соціальної психології та її відгалужень. Утім, наш дослідницький інтерес спрямований передусім на становлення соціальної психології як наукової дисципліни у ХІХ ст., зокрема в другій його половині, на теренах Західної Європи.
      Описові формування і розвитку соціальної психології за рубежем присвячено чи не найбільшу кількість історико-психологічних праць у цій галузі психології. У сучасній вітчизняній психологічній літературі історія західної соціальної психології розглядається в контексті загального ходу розвитку психологічного знання (Г. М. Андреєва, А. М. Ждан, А. Л. Журавльов, А. Б. Коваленко М. Н. Корнєв, Є. С. Кузьмін, М. М. Москаленко, Л. Е. Орбан-Лембрик, Л. Г. Почебут, А. Л. Свенцицький, М. М. Слюсаревський, П. М. Шихірев, В. О. Якунін, М. Г. Ярошевський). Намагання з’ясувати умови та обставини виникнення дисципліни виявляють різний підхід дослідників до самої проблеми і викладу матеріалу (наприклад, парадигмальний, хронологічний або культурно-історичний, за класифікацією Б. Д. Паригіна). Найбільш поширеним способом організації історичного матеріалу, на думку П. М. Шихірева, є виявлення значущих для соціальної психології ідей і тем, а також з’ясування причин їх появи в різних науках (Г. М. Андреєва, Є. С. Кузьмін, М. Г. Ярошевський, Т. Шибутані, А. Л. Свенцицький). Досліджуючи зародження і подальше становлення соціальної психології, історики науки фіксують час зародження тих чи інших течій соціально-психологічної думки в надрах філософії, мовознавства, соціології, етнології, кримінології тощо, визначають хронологічні рамки першого досвіду постановки відповідних проблем ученими різних країн, аналізують появу попередніх релевантних для соціальної психології розробок в окремих країнах у певний історичний період [2]. Так чи інакше предметом дискусій серед дослідників історії соціальної психології найчастіше стає коло проблем, які перебували у фокусі соціально-психологічних досліджень. 
      Етапи становлення соціально-психологічної думки досить детально описано в рамках вивчення й аналізу так званої соціологічної соціальної психології, або психологічної соціології, російськими дослідниками (М. Г. Ярошевський, Г. М. Андреєва, Б. Д. Паригін). У фокусі цих досліджень – інтелектуальна спадщина учених Західної Європи (О. Конт, Е. Дюркгайм, Г. Спенсер, М. Вебер, Г. Зіммель, Ґ. Тард, Ґ. Лебон), США (Л.-Ф. Уорд, Дж. Дьюї, У. Джеймс, Дж. Мід, Ч. Пірс) та Росії (М. К. Михайловський, М. І. Кареєв, Є. В. де Роберті). 
      Так само детально було вивчено, як вплинули свого часу на виникнення соціально-психологічних теорій антропологічні розвідки Л. Леві-Брюля, У. Ріверса, Е. Сепіра, М. Мід, Е. Тейлора, Л. Моргана, А. Р. Редкліф-Брауна; медична і зокрема психіатрична практика З. Фройда, А. Адлера, Ж.-М. Шарко, П. Жане, Т. Рібо; правознавчі студії Ф. Гольцендорфа, Л. І. Петражицького; психологічні концепції Й. Гербарта, В. Вундта; положення еволюціонізму Ч. Дарвіна та соціального дарвінізму Г. Спенсера, А. Фуле, У. Баджо, Л. Гумпловича, А. Смолла, У. Самнера, Д. Фіске та ін.
      Філософські ідеї про соціальну сутність людини, її зв’язки із життям народу дістали у ХІХ ст. конкретно-наукове втілення в різних сферах знання. Потреба різних гуманітарних дисциплін у визначенні чинників, від яких залежить формування продуктів культури, змусила звернутися до сфери психічного [3]. 
      Поряд із практичними потребами суспільства, які викликали до життя соціальну психологію, велике значення мала логіка розвитку наукового знання. До моменту виділення соціальної психології в самостійну науку цілий ряд сфер наукового знання виразно відчував потребу апелювати до неї. Тож у загальному ряду антропології, мовознавства, етнографії, кримінології особливе місце посіли психологія і соціологія. Саме тому історія становлення соціальної психології у другій половині ХІХ ст. розглядається багатьма дослідниками під кутом зору інтегрування зусиль учених, вихованих у різних традиціях [4, с. 18].
      Існує загальноприйнята періодизація процесу розвитку соціальної психології: її зародження як науки в надрах філософії; дальший розвиток у лоні природничих і гуманітарних наук; відособлення та оформлення як самостійної галузі знання; експериментальний етап; формування основних напрямів цієї гілки психології [5]. Досліджуваний у нашій роботі період співвідноситься з етапом зародження і становлення соціально-психологічної думки в рамках інших наук та формування соціально-психологічних концепцій у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. в Німеччині, Англії, Франції, Росії, США та інших країнах. На цьому етапі ключові проблеми соціальної психології привертали увагу спеціалістів різних галузей: психологів, антропологів, етнографів, соціологів, філософів, мовознавців, криміналістів. Психологи і психіатри зацікавилися стосунками об’єкта їхнього вивчення з іншими людьми, а соціологи та антропологи звернули увагу на важливість особистісних відмінностей, сконцентрувавшись на взаємодії індивідів. Усвідомлення спільності інтересів дістало в подальшому інституційне вираження у формі міждисциплінарних досліджень, які здійснювали вчені різних спеціальностей [6].
      У цей період були розроблені перші власне соціально-психологічні концепції: теорія колективних уявлень Е. Дюркгайма (1858 – 1917), психологія народів М. Лацаруса (1824 – 1903) і Г. Штейнталя (1823 – 1893), яку пізніше доповнив В. Вундт (1832 – 1920), психологія мас Ґ. Тарда (1843 – 1904), Ґ. Лебона (1841 – 1931) і С. Сігеле (1868 – 1913), теорія інстинктів соціальної поведінки У. Макдугалла (1871 – 1938). 	Атмосфера наукового знання, у якій відбувалося становлення цих концепцій, характеризувалася вкрай обмеженою дослідницькою практикою. Це надавало їм характеру універсальних енциклопедичних схем, що побутували в соціальній філософії ХІХ ст. [7].
      Концепцію “колективних уявлень” французький соціолог і філософ Е. Дюркгайм розробляв як складову своєї соціологічної теорії, ототожнюючи соціологію із соціальною психологією: “... ми не бачимо жодної недоладності в тій думці, що соціологія є психологією, якщо додати при цьому, що соціальна психологія має власні закони, які відрізняються від законів індивідуальної психології” [8, с. 45]. У працях “Правила соціологічного методу” (“Les R?gles de la M?thode Sociologique”, 1895) та “Індивідуальні і колективні уявлення” (“Individual and Collective Representations”, 1898) Дюркгайм розглядав колективну свідомість переважно під кутом зору її функцій у соціальній структурі, серед яких головною була регулятивна функція різних ідейно-психологічних форм, що реалізовувалася за допомогою способів мислення, звичаїв, норм, мови. Такі регулятори соціального процесу дослідник називав фактами колективної свідомості, соціальними фактами або ж колективними уявленнями. Людина, народжуючись, знаходить ці факти вже готовими, тому для окремого індивіда вони мають примусову, обов’язкову силу [9, c. 195]. Суспільство, на думку Дюркгайма, є живим організмом, що підпорядковує собі індивіда. Життєздатність цього організму забезпечується двома формами соціального примусу – зовнішніми об’єктивно існуючими правилами та інтеріоризованими людьми соціальними нормами і цінностями. Головна ідея відомого мислителя полягає в тому, що людину робить людиною символічно представлене в її свідомості суспільство. Тим самим Дюркгайм сформулював засадничі підходи до розуміння, по-перше, соціалізації особистості, по-друге, регуляції її соціальної поведінки, яких значною мірою дотримується і сучасна соціальна психологія [10, с. 32].
      Разом із тим концепція Дюркгайма зазнає критики через протиставлення індивідуального життя особистості її соціальній детермінації та через певні методологічні недоліки. Попри корисність настановлення на позитивне вивчення ідеологічних явищ і продуктів у різних суспільно-історичних умовах “колективні уявлення” Дюркгайма сприймаються швидше як самостійне буття, тоді як насправді будь-які ідеологічні продукти детерміновані матеріальним життям суспільства [3]. 
      Школа “психології народів” почала формуватись у Німеччині в середині ХІХ ст. під впливом ідей німецької психології, передусім Й. Гербарта, та ідеї Ґ. В. Ф. Геґеля про “світовий дух”, який спрямовує розвиток цивілізації і суспільства відповідно до діалектичної логіки. Концепція психології народів була створена відповідно до геґелівської “абсолютної ідеї” з її “духом” нації, або народу, на противагу “духові” окремих індивідів. Своєрідність культури кожного народу пояснювалася первинними психічними зв’язками “духу народу”, який проявляється в міфах, звичаях, релігії, народній поезії. Отже, виникла потреба у створенні спеціальної науки, яка поєднувала б історико-філологічні дослідження із психологічними, інакше кажучи “психології народів”. 
      Перша спроба створення такої науки належить німецькому філософові та мовознавцю Г. Штейнталю і філософові М. Лацарусу, коли 1859 р. у Берліні вони започаткували видання “Журналу психології народів і мовознавства” (“Zeitschrift fur Volkerpsychologie und Sprachwissenschaft”). Автори проголосили метою свого журналу “відкриття законів, які проявляються всюди, де маси живуть і діють як окреме ціле” [11, c. 37]. Отож ставилося завдання психологічного пізнання сутності народного духу, відкриття законів духовної діяльності народу. Відтак упродовж 30-ти років було опубліковано 20 томів цього видання, яке небезпідставно дехто вважає першим журналом із соціальної психології. На його сторінках тлумачення соціально-психологічної проблематики мало здебільшого виразну філологічну, антропологічну та історичну спрямованість. При цьому явища культури простежувалися в їхньому історичному розвитку [12, с. 24].
      Подальшу еволюцію концепції психології народів спостерігаємо в 10-томній праці В. Вундта “Психологія народів” (“Volkerspsychologie”), що публікувалася протягом 1900 – 1920 років. Відмовившись від невизначеного поняття “дух цілого”, дослідник у своєму варіанті концепції порушив низку принципових питань, серед яких питання онтології надіндивідуальної психіки людських спільнот, її втілення в продуктах культури, ролі соціальних сил у розвитку пізнавальних процесів індивіда, історико-культурних підвалин соціально-психологічної науки [10, с. 33].
      До сфери вивчення “психології народів” Вундт відносив ті психічні продукти, які створюються внаслідок суспільного характеру людського життя і тому не можуть бути пояснені, лише виходячи з індивідуальної свідомості. Так, він вважав, що мови, міфи і звичаї соціальні за своїм походженням, а отже, мають бути об’єктом соціально-психологічного дослідження. Дослідник стверджував, що душа має надіндивідуальну цілісність, яка й становить народ, націю. Душа конкретної людини є лише частиною народної душі, психологія якої виражена у мові, традиціях, звичаях, релігії, фольклорі, міфах [13]. 
      Вундт розробив широку програму емпіричних досліджень мови, міфів та звичаїв як джерел соціально-психологічного пізнання. Разом із тим, як зауважує М. М. Слюсаревський, “він помилково вважав, що це пізнання має бути суто описовим, протиставляв його експериментальним дослідженням психофізіологічних явищ, не припускав можливості вивчення “психології народів” у неопредмеченій у продуктах культури формі” (цит. за: [10, с. 33]).
      Отже, згідно з концепцією психології народів психологія почасти має справу з феноменами, які укорінені не в індивідуальній свідомості, а у свідомості народу, тому має бути як мінімум спеціальний розділ цієї науки, який досліджував би ці проблеми за допомогою своїх, відмінних від звичайної психології, методів. Незважаючи на відомі спрощення (наприклад, абсолютизація суспільного життя особи та ігнорування її індивідуальної неповторності [14]), ця концепція порушувала принципове питання про те, що існує дещо поза індивідуальною свідомістю, що характеризує психологію групи і певним чином впливає на індивідуальну свідомість [15].
      Відомий французький соціолог і криміналіст Ґ. Тард одним із перших почав досліджувати проблеми суспільної думки, психології натовпу, механізми психологічного зараження і навіювання. Своє завдання він вбачав у створенні науки – соціальної (колективної) психології, яка повинна вивчати взаємодію індивідуальних свідомостей і тим самим виступати в ролі фундаменту науки про суспільство. У своїй основній роботі “Соціальні закони” (“Les lois sociales”, 1898) він стверджує, що всі явища, у тому числі суспільні, можна розглядати з позиції трьох законів – повторення, протиставлення і пристосування [16]. Основною відмінністю підходів Тарда і Дюркгайма була позиція щодо того, що є первинним і домінуючим – суспільство чи індивід. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. ідеї Тарда мали неабияку популярність серед учених Російської імперії, адже багато його робіт було перекладено російською мовою одразу після їх публікації у Франції. Його погляди щодо важливості соціальної психології для розуміння суспільного життя, ролі навіювання і зараження у свідомості соціальних груп, класифікація цих груп (натовп – публіка – організація) стали джерелом численних досліджень із соціальної психології в Російській імперії. Особливим авторитетом серед російських та українських юристів та соціологів права користувались ідеї Тарда про соціально-психологічний характер злочинів і роль суспільної думки.
      Іншою формою перших соціально-психологічних теорій була психологія мас, зародження якої припадає на другу половину ХІХ ст. Її безпосередніми творцями вважають італійського юриста і криміналіста С. Сігеле і французького дослідника Ґ. Лебона. 
      У своїй праці “Злочинний натовп” (“La folla criminale”, 1892) Сігеле спирався здебільшого на вивчення кримінальних справ, намагаючись вирішити проблему організації натовпу для того, аби визначити міру відповідальності його членів за спільні дії. Дослідник був переконаний, що натовп більш схильний до зла, аніж до добра, а отже, здатний на злочин. Із зростанням чисельності натовпу збільшується й інтенсивність його душевного руху. В аналізі натовпу Сігеле передусім цікавила роль афективних моментів і феномен навіювання. Він стверджував, що навіювання впливає переважно на тих людей, які вже колись вчинили навіювану дію, тому кожний член натовпу має особисто відповідати за скоєні спільно вчинки [17]. 
      Свою концепцію психології мас Лебон обґрунтував у праці “Психологія народів і мас” (“Les Lois Psychologiques de L’evolution des Peouples”, 1984, “La Psychologie des Foules”, 1895) [18]. Основну увагу дослідник приділяє проблемі протиставлення мас і еліт суспільства, стверджуючи, що на зміну ері еліти приходить масове суспільство, яке він ототожнює з натовпом. Цивілізація, на думку Лебона, є продуктом інтелектуальної творчої еліти, а всі досягнeння цивілізації – результат її діяльності. Водночас він зазначає, що в сучасних йому умовах еліта витісняється з історичного процесу. Це зумовлено розвитком промисловості, урбанізації, засобів масової комунікації, що підвищує роль мас в історичному процесі.
      На думку Лебона, будь-яке зібрання людей являє собою “масу”, яка через вольову нерозвинутість та низький розумовий рівень більшості її членів характеризується такими типовими ознаками, як втрата особистої відповідальності, знеосібненість інтелекту, домінування почуттів над розумом, підпорядкованість несвідомим інстинктам. Масове суспільство дослідник характеризує як сліпу, руйнівну силу, де індивіди втрачають почуття відповідальності, потрапляють під владу догматизму, нетерпимості, всемогутності, тому що ними керує закон “духовної єдності народу”. Звідси випливає, що маса за своєю природою завжди невпорядкована, хаотична і саме еліта спроможна виконувати роль “вождя” для маси. 
      Теоретичне значення психології мас виявилося подвійним, оскільки було порушено питання про взаємовідносини індивіда і суспільства, з одного боку, а з другого – його вирішення не було нічим обґрунтоване. Більше того, психологія мас, на думку дослідників історії психології, має яскраво виражене соціальне забарвлення. Наприкінці ХІХ ст. офіційна ідеологія була змушена шукати пояснення, виправдання різних акцій, спрямованих проти численних масових заворушень, якими ознаменувався цей період у Європі. Відтак значного поширення набуло твердження, що кінець ХІХ – початок ХХ ст. є “ерою натовпу”, у якому людина втрачає індивідуальність, підкорюється імпульсам, примітивним інстинктам, стає схильною до ірраціональних дій. Ці ідеї були співзвучними психології мас. Саме тому, інтерпретуючи революційний рух як ірраціональний рух мас, а соціалізм як породження інстинкту руйнування, Лебон виступав проти всіх форм соціальної рівності та демократії. 
      Критики поглядів Лебона передусім звертають увагу на перебільшення ним негативних моментів масової поведінки та ототожнення понять маси і натовпу. Зокрема, сумніви викликає екстраполяція висновків щодо поведінки маси, зроблених на основі вивчення її стану в ситуації паніки, на інші прояви маси без підтвердження належними емпіричними дослідженнями. Утім, незаперечним є факт, що Лебон фактично вперше відкрив для соціальної психології надіндивідуальну психіку в її природних формах, колективне несвідоме як рівень цієї психіки та низку надіндивідуальних психічних станів, що виникають у великих людських скупченнях, і механізмів їх виникнення [10, c. 33]. 
      З-поміж перших соціально-психологічних теорій заслуговує на особливу увагу і теорія інстинктів соціальної поведінки англійського психолога У. Макдугалла. У 1908 р. він опублікував працю “Вступ до соціальної психології” (“Introduction to Social Psychology”), де сформулював основні принципи соціальної поведінки [19]. Дослідник переконаний, що в основі соціальної поведінки людини лежать вроджені інстинкти. Ця теза є реалізацією більш загального принципу, яким керується Макдугалл, а саме прагнення до мети, притаманне як людям, так і тваринам. Саме цей принцип має особливе значення в “гормічній”, або “телеологічній”, психології Макдугалла (від грец. “горме” – прагнення, бажання). Горме виступає рушійною силою інтуїтивного характеру, яка реалізується в діях індивідів як інстинкти. Основні положення гормічної психології викладено в праці Макдугалла “Психологія: вивчення поведінки” (“Psychology: The Study of Behavior”, 1912) [20]. Отже, у розумінні Макдугалла інстинкт – це внутрішнє вроджене утворення, яке виконує спонукальну і спрямовувальну функції та охоплює певну послідовність процесів: переробку інформації, емоційне збудження та готовність до моторних дій. Під впливом дії подразника ця здатність, переконаний дослідник, викликає в людини імпульс до дії. Виходить, інстинкти – єдиний рушій вчинків індивіда, які визначають його як соціальну істоту; вони є детермінантами не лише поведінки людини, а і її свідомості. Жодне уявлення або думка не можуть виникнути без мотивувального впливу інстинкту; усе, що відбувається в царині свідомості, прямо залежить від несвідомих начал. 
      Репертуар інстинктів людини складається з 12 основних інстинктів та відповідних їм емоцій, на яких базуються провідні соціальні інститути та процеси (наприклад, сім’я, торгівля, війна тощо). Важливе значення Макдугалл надає феноменові стадного інстинкту, пояснюючи ним утворення міст, колективний характер праці та дозвілля і т. ін. Для обґрунтування енергетичної основи психічних процесів він уводить поняття “вітальної енергії”, якою від народження володіє кожне тіло. Дослідник вважав, що не лише запаси цієї енергії, а й шляхи її каналізації залежать від інстинктів. Під час взаємодії індивідів у групі, на його думку, їхні вітальні енергії вступають у взаємодію, утворюючи “душу групи”.
      Незважаючи на популярність ідей Макдугалла, їхня роль в історії науки виявилась, однак, досить негативною, вважає Г. М. Андреєва, оскільки “інтерпретація соціальної поведінки з погляду спонтанного прагнення до мети узаконювала значення ірраціональних прагнень як рушійної сили не лише індивіда, а й усього людства” [15, c. 36]. Більше того, цю теорію вважали втіленням дарвінівського підходу до проблем соціальної поведінки. А дарвінівський підхід завжди набував реакційного та антиісторичного змісту, коли його намагалися застосовувати до пояснення суспільних явищ, у тому числі і в суспільній психології. 
      Початок соціально-психологічних студій на території України був пов’язаний з етнічною психологією, яка виникла на ґрунті етнографії, мовознавства та фольклористики, що швидко розвивалися в середині ХІХ ст. Взаємопроникність і нерозділеність цих сфер знання були дуже характерними для того часу. По мірі самовизначення психології серед інших наук відбувалась орієнтація на неї як на “пояснювальну” науку зі сторони мовознавства та етнографії, подібно до того, як це спостерігалось і в інших наукових дисциплінах, центром уваги яких була людина. У таких умовах новий німецький часопис “Журнал народної психології та мовознавства”, який почали видавати у 1859 р. Лацарус і Штейнталь, одразу привернув увагу вітчизняних мислителів. Підтримку і розвиток у вітчизняному інтелектуальному середовищі дістала ідея, що основою народної психології є мова, яка зумовлює існування етнічних спільнот (ця думка була тісно пов’язана із психологічним напрямом у мовознавстві, що тягнувся ще від В. Гумбольдта). Найбільш глибоко і ґрунтовно ця ідея була розкрита в працях О. О. Потебні, ім’я якого пов’язано із психологічним напрямом у мовознавстві та літературознавстві, та його послідовника Д. М. Овсянико-Куликовського.
      Вихідні положення програми народної психології Лацаруса і Штейнталя, які полягали в методі її вивчення шляхом дослідження результатів або продуктів духовної діяльності, перейшли в концепцію психології народів В. Вундта. Утім, задовго до опублікованої у 1886 р. статті Вундта “Про цілі і шляхи етнічної психології” К. М. Бер, М. І. Надєждін, К. Д. Кавелін та інші члени етнографічного відділення Російського географічного товариства сформулювали у 1940-1950 роках основні принципи етнографічної науки, у тому числі “психологічної етнографії” (іншими словами – етнічної психології), які відтак утілювалися в життя Російським географічним товариством і зокрема його українським осередком – Південно-Західним відділом. 
      У зібраних у центральних губерніях Росії, у Білорусії та в Україні етнографічних матеріалах конкретні психологічні та соціально-психологічні спостереження виявилися включеними в загальні описи народного побуту, спостереження соціальних відносин та особливостей мови. Це передусім опис внутрішньосімейних стосунків, становища жінки в сім’ї і пов’язаних із цим рис характеру й особливостей поведінки. Із тієї сукупності задумів вивчення народної психології, які намагалося втілити Географічне товариство, К. Д. Кавелін виокремив ідею психологічного аналізу пам’яток культури. Водночас така спроба вивчення психіки через історичні пам’ятки культури викликала різкі заперечення російського фізіолога І. М. Сєченова. Натомість Вундт у 1911 р., знаючи про величезні обсяги зібраного етнографами матеріалу, шкодував, що незнання російської мови заважає йому використовувати ці дані для цілей соціальної психології [21, с. 9].
      Систематичному розробленню проблематики національного характеру та світогляду були також присвячені праці таких українських мислителів, як І. І. Срезневський, А. Л. Метлинський, О. М. Бодянський, М. І. Костомаров, М. О. Максимович, П. О. Куліш та ін. З позицій психологізму українські вчені-гуманітарії заглиблювались у внутрішні світоглядні і спонукальні чинники повсякденного життя народу.
      Наприкінці ХІХ ст. психологія “народного духу” також була предметом досліджень етнографів, письменників та істориків і на Західній Україні (В. М. Гнатюк, М. С. Грушевський, О. М. Колесса, Ф. М. Колесса, І. Я. Франко, Ф. К. Вовк). Так, М. С. Грушевський та І. Я. Франко вважали, що повноцінно пізнати душу народу неможливо без вивчення народної творчості, адже продукти цієї творчості слугують важливим джерелом для розуміння типових поглядів і думок українського народу про певні соціально-економічні та історичні події.
      Ознайомлення Франка з ідеями німецьких етнопсихологів та працями О. О. Потебні відчутно вплинуло на його зацікавленість вивченням національної самосвідомості через народну творчість. Організований і очолюваний Франком, “Кружок етнографічно-статистичний” ставив собі за мету в першу чергу практичні суспільно-політичні цілі, зокрема вивчення життя і світогляду народу. На початку 1980-х років Франко мав намір разом із членами Кружка розпочати конкретне соціологічне дослідження суспільної психології методом анкетування. У колективно розробленій “Програмі до збирання відомостей про українсько-руський край і нарід” учені орієнтувалися на соціально-психологічне вивчення психології народу, що позначилося на характерному формулюванні запитань: “Як розуміє нарід?”, “У чім добачує нарід?”, “Як глядить нарід?”, “Що уважає нарід?”, “Як трактує нарід?” тощо. У цій “Програмі” важливими моментами стали дослідження соціально-психологічних механізмів конформізму (“пресія моральна громади щодо одиниці”), вивчення соціально-психологічних настановлень, таких як “погляд людей на громаду”, “як ставиться нарід до других народів”. Дослідження соціально-психологічних аспектів передбачало кооперацію з фольклористичними розвідками (“які є про се в народі оповідання, пісні, приповідки”). Систематичні дослідження фольклору західноукраїнські вчені публікували в спеціальному виданні “Етнографічний збірник”, який виходив з 1895 р. [22, с. 6]. У своїх публікаціях етнографи виокремлювали характерні риси національної своєрідності українців, яка проявляється в народній творчості. Пізніше, у першій чверті ХХ ст., характеристику світогляду українського народу запропонували також західноукраїнські вчені С. Балей, І. Мірчук та Я. Ярема. 
      Отже, вже у другій половині ХІХ ст. українські мислителі окреслили ряд важливих дослідницьких проблем, які стали передумовами формування сучасного напряму соціально-психологічних досліджень великих груп і спільнот, а саме: національний характер, його прояви в народній культурі, зокрема у фольклорі, звичаях і традиціях, співвідношення національної психології і мови, проблема підсвідомого в національному світовідчутті і творчості народу тощо. 
      Соціально-психологічна проблематика становлення людської особистості, її джерел та рушійних сил поведінки як окремий аспект більш широкої проблеми взаємовідношення особистості і соціального середовища була представлена в декількох напрямах вітчизняної наукової думки, зокрема у психології творчості (Д. М. Овсянико-Куликовський, О. М. Веселовський, А. Г. Горнфельд, Б. А. Лезін, В. І. Харцієв, Т. Райнов, І. Я. Франко), психіатрії (П. І. Ковалевський, М. В. Країнський, І. О. Сікорський, Г. Є. Шумков), юридичній психології та криміналістиці (Л. Є. Владимиров, К. П. Паулович, А. Ф. Коні), військовій психології та соціології (М. О. Ухач-Огорович, О. С. Резанов, О. С. Зиков).
      Стикаючись із соціально-психологічними явищами у своїй практиці, вітчизняні вчені не лише описували ці явища, а й намагалися дати їм оцінку і пояснення. У специфічних формах перед ними поставали масові дії, міжособистісна взаємодія, поведінка людей у спільній діяльності та інші соціально-психологічні явища. Використовуючи багатий фактологічний матеріал зі своєї повсякденної практики, вітчизняні психіатри, криміналісти, військові теоретики досліджували проблеми навіювання та зараження під час масових зібрань, явище паніки в умовах битви, методи психологічного впливу (зокрема з метою перевиховання злочинця), впливу на прийняття рішень у групі (на прикладах вивчення поведінки індивідів у суді присяжних та дослідження психології судової промови), вивчали проблематику антисоціальних явищ злочинності, жебрацтва, проституції, шукаючи пояснення і соціально-психологічні причини їх виникнення в суспільних та індивідуально-психологічних чинниках. Проблеми пограничних станів, відкритих психіатрами, мали також важливе значення для вивчення ряду соціально-психологічних питань, які були поставлені дальшим розвитком науки. 
      Активно вивчаючи напрацювання західноєвропейських учених того часу, вітчизняні науковці пропонували і власне бачення схожих проблем. Цікавим є віддзеркалення поглядів Ґ. Лебона в працях М. О. Ухача-Огоровича з проблематики натовпу, які мали виразне соціально-політичне забарвлення. У 1911 р. один з розділів “Військової психології” Ухача-Огоровича було опубліковано під окремою назвою “Психологія натовпу і армії”. У цій праці він обстоює положення, що “у всіх народів, у всі епохи натовп визнавався за явище огидне, що порушує нормальне життя народу; цьому злу слід запобігати та знищувати його” [23, с. 171]. Відповідно вивчення натовпу, виявлення його основних властивостей має практичне значення, оскільки з ним треба боротися як із державним злом. Безумовно, автор передусім мав на увазі революційний натовп та засоби боротьби з ним. До числа злочинних зібрань Ухач-Огорович також відносить “зібрання анархістів, соціалістів, розбійників, крадіїв та інших” [24, с. 9].
      Висновки. Незважаючи на цензурні перепони, праці найбільш відомих зарубіжних учених було перекладено російською і видано в Російській імперії. А отже, вітчизняні науковці не замикалися в національній ізоляції, натомість намагались аналізувати і синтезувати різноманітні наукові ідеї, що виникали в інших народів. Таким чином, дослідження вітчизняної спадщини дає змогу з’ясувати стимули іманентного розвитку науки: ідейну перекличку, повторення і розвиток ідей.
      Підсумовуючи, хочемо погодитися з визначенням Б. Д. Паригіна, який зазначає, що становлення соціальної психології – це довготривалий і розгорнутий в історичному просторі процес поетапного переходу від досить віддалених у часі і на початку науково неусвідомлюваних емпіричних передумов, практичного досвіду людської поведінки і взаємодії до спроб його осмислення та аналізу, які поступово переростали від розвитку соціально-психологічної думки до системи наукового знання [25].
      Хоча й різною мірою, але європейська традиція розвитку науки ХІХ ст. видимо проявляється у перших власне соціально-психологічних теоріях. На рубежі ХХ ст. різні течії соціальної психології зруйнували поняття про ізольованого, позасоціального індивіда. Своє методологічне пояснення ці течії шукали або у філософії Канта, Геґеля та Конта, або в еволюційній біології. Зародження соціально-психологічного знання в Європі характеризувалось апеляцією до психології великих груп (народів, мас), “стурбованістю” дослідників певною філософською орієнтацією, спробами пояснити великомасштабні соціальні проблеми. У психології народів у вивченні соціально-психологічних явищ акцент робився на суспільній свідомості, а в психології мас і теорії інстинктів соціальної поведінки – на особистості. І нарешті, незважаючи на спекулятивність, описовість та умоглядність перших соціально-психологічних за своєю сутністю концепцій, створених за канонами філософського знання, їхні основні принципи та підходи знайшли своє продовження в розвитку соціальної психології в Україні.
      
      Література
1. Теплов Б. М. Избранные труды : в 2 т. Т. 2 / Б. М. Теплов. – М. : Педагогика, 1985. – 360 с.
2. Sahakian W. S. Systematic social psychology / W. S. Sahakian. – New York : Chandler, 1974. 
3. Ярошевский М. Г. История психологии. От античности до середины 
ХХ века / М. Г. Ярошевский. – М. : Академия, 1996. – 416 с.
4. Шибутани Т. Социальная психология / Т. Шибутани ; пер. с англ. В. В. Ольшанский. – Ростов-на-Дону : Феникс, 1999. – 544 c.
5. Аринина М. В. Становление и развитие социальной психологии Великобритании второй половины XIX – первой половины XX в. : дис. ... канд. психол. наук : 19.00.01 / Аринина Марина Владимировна. – СПб., 2009. – 196 с.
6. Leonard S. Cottrell ad Ruth Gallagher, Delevopments in Social Psychology: 1930 – 1940. – New York, 1941.
7. Андреева Г. М. Современная социальная психология на Западе : (Теоретические направления) / Г. М. Андреева, Н. Н. Богомолова, Л. А. Петровская. – М. : Изд-во МГУ, 1978. – 270 с.
8. Durkheim E. Sociologie et philosophic [Sociology and Philosofy] / E. Durkheim. – Paris : PUF, 1924.
9. Шихирев П. Н. Современная социальная психология / П. Н. Шихирев. – М. : ИП РАН; КПС+; Академ. проект, 1999. – 448 c.
10. Основи соціальної психології : навч. посіб. / [О. А. Донченко, М. М. Слюсаревський, В. О. Татенко та ін.] ; за ред. М. М. Слюсаревського. – К. : Міленіум, 2008. – 496 с.
11. Гибш Г. Введение в марксистскую социальную психологию / Г. Гибш, М. Форверг ; пер. с нем. – М. : Прогресс, 1972. – 294 с. 
12. Свенцицкий А. Л. История формирования научного социально-психологического знания // Социальная психология в трудах отечественных психологов / сост. и общ. ред. А. Л. Свенцицкого. – СПб. : Питер, 2000. – 512 с.
13. Вундт В. Проблемы психологии народов / В. Вундт ; пер. Н. Самсонова. – М. : Космос, 1912. – 132 с. 
14. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія : посібник / Л. Е. Орбан-Лембрик. – К. : Академвидав, 2003. – 448 с.
15. Андреева Г. М. Социальная психология / Г. М. Андреева. – М. : Аспект Пресс, 2000. – 375 с.
16. Тард Г. Социальные законы / Г. Тард ; пер. в фр. Ф. Шипулинского. – Изд. 2-е – М. : Либроком, 2009. – 63 с.
17. Сигеле С. Преступная толпа. Опыт коллективной психологии / С. Сигеле ; пер. с фр. А. П. Афанасьев. – СПб. : Изд-во Ф. Павленкова, 1893. – 116 с.
18. Лебон Г. Психология народов и масс / Густав Лебон ; пер. с фр. – Челябинск : Социум, 2010. – 379 с.
19. McDougall W. Introduction to Social Psychology / W. McDougall. – Methuen, Londres, 1908.
20. McDougall W. Psychology: The Study of Behavior / W. McDougall. – London : Williams and Norgate, 1912. – 266 p.
21. Челпанов Г. И. Социальная психология или “условные рефлексы”? / Г. И. Челпанов. – М. – Л., 1926.
22. Програма до збирання відомостей про українсько-руський край і нарід, уложена членами Наукового товариства імені Шевченка // Етнографічний збірник. – Т. 1. – Львів, 1895. 
23. Ухач-Огорович Н. А. Военная психология / Н. А. Ухач-Огорович. – К., 1911. – 283 с. 
24. Ухач-Огорович Н. А. Психология толпы и армии / Н. А. Ухач-Огорович. – К., 1911. – 54 с.
25. Парыгин Б. Д. Социальная психология. Проблемы методологии, истории и теории / Б. Д. Парыгин. – СПб. : ИГУП, 1999. – 592 c.
      © Кальницька Ю. С.
      

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ
      
      Н. І. Кривоконь, м. Чернігів 
      
       Аналізуються методологічні засади психології соціальної роботи, її предметне поле і понятійно-категоріальний апарат. Розглядаються особливості та можливості формування комплексу соціально-психологічного забезпечення соціальної роботи, а також значення й функції психології для цього виду діяльності.
       Ключові слова: соціальна робота, скрутна життєва ситуація, клієнт, соціальний працівник, психологія соціальної роботи, соціально-психологічне забезпечення соціальної роботи. 
       
       Анализируются методологические основы психологии социальной работы, ее предметное поле и понятийно-категориальный аппарат. Рассматриваются особенности и возможности формирования комплекса социально-психологического обеспечения социальной работы, а также значение и функции психологии для этого вида деятельности.
       Ключевые слова: социальная работа, сложная жизненная ситуация, клиент, социальный работник, психология социальной работы, социально-психологическое обеспечение социальной работы.
       
       The article is devoted to the analysis of methodological foundations of psychology of social work, its subject field, and conceptual and categorical apparatus. Peculiarities and possibilities of formation of a complex of socio-psychological support of social work as well as meaning and functions of psychology for this kind of activity are considered.
       Key words: social work, difficult life situation, client, social worker, psychology of social work, socio-psychological support of social work.
       
      Проблема. Соціальна робота як професійна діяльність спрямована передусім на досягнення позитивних змін у житті особи, яка з тих чи тих причин неспроможна самостійно справлятися з труднощами на життєвому шляху. Ці зміни повинні демонструвати ефективність процесу вирішення проблем клієнтів, а також вказувати можливі шляхи і можливості залагодження кризової ситуації. І для досягнення позитивних результатів у ході вирішення проблем важливо показувати напрям необхідних змін, доводити їх доцільність, іноді й безпосередньо допомагати людям долати їхні труднощі чи задовольняти потреби, а також спрямовувати активність клієнтів на усунення власних негараздів шляхом коригування життєвої ситуації. 
      Спонукання до змін неможливе без цілеспрямованого впливу на особистість як учасника соціальних відносин. Ідеться про те, що в практиці соціальної роботи фахівцям досить часто доводиться надавати допомогу не тільки безпосередньо самій людині, а й залучати найближче оточення клієнта, представників його референтних груп, значимих осіб тощо.
      Важливо також враховувати і те, що суб’єкт-суб’єктні стосунки між клієнтами і соціальними працівниками потребують високого рівня психологічної компетенції останніх. Зважаючи на пріоритетність упровадження адресного підходу в процесі надання соціальних послуг і соціального захисту, стає очевидною актуальність розвитку системи психологічних знань, що сприяють забезпеченню діяльності у сфері соціальної роботи. 
      Зауважимо, що на сьогодні в Україні цілісна ґрунтовна концепція психології соціальної роботи ще не розроблена, принаймні в літературі щодо цього питання представлено напрацювання переважно зарубіжних авторів [1–6] або ж міркування про деякі особливості застосування психологічних знань щодо окремих категорій клієнтів чи щодо вирішення якоїсь групи проблем [3–7; 8]. Усе це пояснює актуальність, теоретичну і практичну значимість розвитку методологічних положень, що стосуються соціально-психологічного забезпечення соціальної роботи.
      Мета статті: запропонувати до розгляду деякі міркування щодо особливостей та проблем формування методологічних засад психології соціальної роботи, визначення її предметного поля, понятійно-категоріального апарату, змісту соціально-психологічного забезпечення соціальної роботи як виду діяльності. 
      
      Психологія соціальної роботи як наука і навчальна дисципліна розвивається в межах соціальної психології, яка, за влучним висловом В. В. Москаленко, “стає мисленнєвою парадигмою сучасної системи гуманітарних наук” [9, с. 20]. 
      З огляду на позицію авторів навчального посібника “Основи практичної психології” структура практичної психології “визначається основними сферами її застосування в суспільстві” [10, с. 35], а тому психологія соціальної роботи як діяльності, спрямованої на вирішення та пом’якшення проблем особистості, тісно пов’язана з прикладними психологічними науками. 
      Більше того, у літературі натрапляємо навіть на окремий термін, який підкреслює первинність психологічної складової соціальної діяльності: “психосоціальна робота”. Приміром, у деяких джерелах вона означується як “один із напрямків соціальної служби по виявленню та вивченню негативного впливу психотравмівних чинників і здійснюється на різних рівнях: соціальному, сомато-психічному, міжособистісному, включаючи сімейні, виробничі, сексуальні, національні конфлікти” [2, с. 6]. Слід також зазначити, що психологію соціальної роботи можна розглядати і в аспекті психології праці (під кутом зору характеристики психологічних особливостей даного виду діяльності), і з позицій психології особистості (якщо йдеться про індивідуальний рівень соціальної роботи), і як складову девіантології та ін.
      Незважаючи на різноманітність підходів щодо розуміння місця і ролі психології соціальної роботи в системі психологічних знань, розвиток цієї галузі наразі зумовлений як загальними тенденціями гуманізації соціальних відносин сучасного суспільства, зростанням уваги до конкретної особистості, з одного боку, так і впровадженням системи соціальної роботи та надання соціальних послуг, що базується на індивідуальному (адресному) підході, з другого. Однак такий інтегрований характер самої соціальної роботи і психології соціальної роботи породжує певні труднощі методологічного характеру, що стосуються формулювання основних принципів науки та визначення її об’єкта і предмета дослідження.
      Щоб краще усвідомити місце і роль психологічних знань у системі соціальної роботи та окреслити її методологічні проблеми, спробуємо охарактеризувати основні функції, які виконує психологічна наука щодо цього виду діяльності.
      У найбільш загальному вигляді дослідники виділяють теоретичну (наукову) і прикладну (методологічну) функції психології [11; 12]. У першому випадку йдеться про застосування психологічних теорій у психосоціальній роботі з клієнтами, зокрема для пояснення причин поведінки клієнтів (наприклад, акцентуйованої, девіантної), пошуку чинників, що зумовлюють появу тієї чи іншої проблематики людини на життєвому шляху, вивчення особливостей взаємодії особистості з оточенням тощо. Прикладна ж функція полягає в застосуванні психологічно орієнтованих методів у практиці соціальної роботи, на основі яких будуються певні моделі діяльності соціальних працівників. 
      Окрім такого підходу, існують і більш конкретизовані погляди на можливості психології щодо соціальної роботи. Так, деякі автори [3, с. 80], окрім теоретичної і методологічної, виокремлюють пояснювальну, діагностичну, проективну, прогностичну, терапевтичну функції психології в соціальній роботі. Ідеться про можливість тлумачити ті чи ті явища соціальної дійсності, виявляти та означувати проблеми, з якими звертаються клієнти, складати для отримувачів допомоги прогнози щодо розвитку ситуації, використовувати різноманітні психогігієнічні і психотерапевтичні процедури тощо. 
      Погоджуючись із вищезазначеними підходами в цілому, ми пропонуємо виділяти психологічні функції в соціальній роботі згідно з логікою процесу соціального втручання: фахівець діагностує наявність проблем клієнта (діагностична функція), пояснює йому суть цих проблем (пояснювальна, консультативна функція) та описує можливі перспективи розвитку проблематики зі змінами і без (прогностична функція), допомагає у плануванні подальших дій щодо подолання скрутної ситуації, нормалізації соціалізації та/або ресоціалізації (соціалізаційна функція, що перш за все передбачає сприяння формуванню нового соціального досвіду особистості), надає психологічну підтримку (соціально-терапевтична функція), активізує клієнта та спонукає його до самостійних рішень та дій (функція наснаження), створює умови для унеможливлення та профілактики розвитку в подальшому таких труднощів (профілактична функція). 
      Зазначені функції психології в соціальній роботі виступають чинниками, що визначають особливості побудови системи методологічних принципів цієї галузі. Система принципів будь-якої науки є підґрунтям для отримання знань у межах конкретної дисципліни та вибору способів і методів пізнання дійсності. Власне, перелік методологічних принципів психології соціальної роботи, на нашу думку, повинен базуватися на основних методологічних положеннях соціальної і практичної психології, з одного боку, а також теорії соціальної роботи, з другого.
      Психологія соціальної роботи ставить за мету науково пояснити особливості соціалізації і причини розвитку проблем особистості, а також запропонувати оптимальні дії соціальних працівників і соціальних служб щодо налагодження професійної взаємодії, досягнення позитивних змін і покращення життєвої ситуації отримувачів соціальних послуг і допомоги. Отож основними методологічними принципами психології соціальної роботи як науки є такі:
      * принцип єдності теорії і практики, праксеологічні засади психології соціальної роботи;
      * принцип розвитку, що передбачає розгляд особистості і її життєвого шляху в динаміці, у контексті змін з гуманістичних позицій;
      * принцип цілісного, системного підходу, який дає змогу аналізувати особистість як біопсихосоціальну систему в усій сукупності її зв’язків, відносин, рівнів;
      * принцип позитивності як основа формування наснажувального ставлення до життя;
      * принцип зумовленості, який передбачає врахування дії багатьох чинників, які стосуються процесу і результату соціальної роботи та ін.
      Зауважимо, що ми звернули увагу на ті принципи, які, на наш погляд, є визначальними з погляду організації психосоціальної роботи як науки і професійної діяльності. Цей перелік може бути доповнений і розширений. 
      В аспекті методології науки важливо також виокремити об’єкт і предмет психології соціальної роботи.
      З огляду на логіку процесу соціальної роботи і соціально-психологічні характеристики цього виду діяльності пропонуємо об’єктом психології соціальної роботи вважати соціально-психологічні особливості основних об’єктів і суб’єктів соціальної роботи (клієнтів, соціальних працівників, волонтерів та різноманітних соціальних служб), або ж у більш загальному вигляді – соціально-психологічні особливості соціальної роботи як професійної діяльності. 
      Щодо предметного поля даної галузі знань, то як предмет психології соціальної роботи можна розглядати соціально-психологічне забезпечення всіх складових цього виду діяльності, серед яких робота з клієнтом/клієнтами чи з їх групами, організація діяльності соціальних працівників (соціальна служба як група, як організація, як об’єкт управління), соціальний працівник і його особистісні та професійні проблеми, особливості професійної взаємодії в системі “соціальний працівник – клієнт”. Інакше кажучи, предметом психології соціальної роботи може бути соціально-психологічне забезпечення процесу і результату професійної взаємодії в широкому розумінні цього поняття. 
      Дамо деякі пояснення. Професійну взаємодію у групі професій “людина – людина, людські спільноти, соціальні системи” переважна більшість дослідників розглядає з позицій “професійної / психологічної / комунікативної / міжособистісної компетентності працівника; рівня розвитку його комунікативних умінь, психологічної готовності фахівця до комунікативної діяльності, особливостей організації процесу комунікації” [4, с. 67]. Що ж до соціальної роботи, то ми підтримуємо визначення професійної інтеракції в соціальній роботі, запропоноване Т. І. Силою: “Заснований на професійних знаннях, уміннях та цінностях процес комунікативної суб’єкт-суб’єктної взаємодії між соціальним працівником і клієнтом, у результаті якого створюються умови для позитивних змін у соціальній ситуації клієнта, наснаження та спонукання до активних дій по вирішенню клієнтом своїх проблем, тобто створюються умови його ресоціалізації” [там само, с. 109]. 
      Вважаємо, що поняття професійної взаємодії в соціальній роботі досить вдало висвітлює суть цього виду діяльності, його цілей і засобів їх досягнення. Зазначимо також, що соціально-психологічне забезпечення професійної взаємодії в соціальній роботі зумовлюється й особливостями об’єктів і суб’єктів соціальної роботи, і характером розвитку їхніх “стосунків”, і впливом зовнішніх соціальних, економічних та психологічних чинників, котрі визначають розвиток життєвих ситуацій та проблем людей тощо. А тому можна стверджувати, що вивчення психології соціальної роботи, а також розвиток її теоретико-методологічного апарату дасть змогу фахівцям соціальної сфери професійно, дієво вирішувати поставлені завдання щодо поліпшення життєвої ситуації клієнтів, досягнення позитивних змін та налагодження оптимальних стосунків з усіма учасниками соціальної роботи.
      Соціально-психологічне забезпечення професійної діяльності як поняття в науковій літературі сьогодні найчастіше використовують у контексті педагогічної, освітньої та управлінської діяльності [13; 14], в умовах бойових дій та військовій підготовці, надзвичайних ситуаціях [15; 16], у спорті [14]. Наприклад, на думку російських дослідників, соціально-психологічне забезпечення діяльності менеджера є системою психолого-педагогічних заходів, спрямованих на формування цілісного феномена професійної майстерності керівника. Ця система психологічно орієнтована на вивчення і розвиток професійної компетенції менеджера, насамперед підвищення ефективності його діяльності [14]. Вітчизняні дослідники, зокрема М. С. Корольчук і В. М. Крайнюк, розглядають соціально-психологічне забезпечення як “комплекс заходів і засобів впливу на психіку особи та створення сприятливих соціальних умов з метою формування, підтримки та відновлення оптимальної працездатності фахівця в повсякденних та екстремальних умовах” [15, с. 7]. Основними завданнями соціально-психологічного забезпечення професійної діяльності, на думку цих дослідників, є: психологічна діагностика динаміки працездатності фахівців; розроблення та вибір нових ефективних методів підтримки й відновлення психічних функцій особи; вивчення специфіки умов професійної діяльності, впливу умов праці на психічний стан і працездатність фахівців; ефективна та безпечна діяльність, подовження професійного довголіття, покращення фізичного і психічного здоров’я. 
      Коли йдеться про психологічне забезпечення соціальної роботи, варто зауважити, що чітко розробленої її концепції та системи поки що немає. Однак хочемо запропонувати деякі міркування щодо характеристики соціально-психологічного забезпечення в контексті сучасної соціальної роботи.
      Передусім важливо визнати на державному рівні, що соціально-психологічне забезпечення соціальної роботи поряд із правовим, економічним, фінансовим, організаційним та іншими видами забезпечення є основним компонентом даного виду діяльності. За радянських часів установи соціального захисту займалися переважно розподілом державних допомог, пенсій, пільг і наданням певних соціальних послуг базового рівня. Працювали там в основному фахівці з юридичною або економічною освітою. Наявність же соціальних проблем у дітей та молоді з ідеологічних міркувань взагалі не визнавалася. На сьогодні, коли активно впроваджуються принципи адресності та індивідуального підходу, брак соціально-психологічних знань у спеціалістів значно знижує ефективність надання соціальних послуг окремим категоріям громадян і дієвість соціальної роботи Тому визнання значимості соціально-психологічного забезпечення дало б змогу оптимізувати соціальну роботу, зорієнтувати суспільство на більш гуманне ставлення до соціально незахищених осіб, а також сприяло б реальному впровадженню адресного підходу, який передбачає врахування конкретних життєвих обставин конкретних людей. Крім того, розроблені концепція і модель соціально-психологічного забезпечення соціальної роботи повинні охоплювати не тільки професійну діяльність та вплив соціальних працівників, а й проблеми особистості клієнта, його життєву ситуацію та соціальне оточення, реалізацію потреб особи, можливості її самовираження, умови формування та зміст соціального досвіду. 
      У період соціально-економічної і фінансової кризи в Україні помітно загострилися соціально-психологічні проблеми особистості, яка за таких обставин почувається особливо незахищеною. Загалом спостерігаються негативні прояви на рівні конкретної особистості, соціальних груп, інституцій та суспільства в цілому. Наслідком цього є значне збільшення чисельності тих, хто потребує допомоги соціальних служб, а отже, діяльність організацій, що надають соціальні послуги, має бути більш ефективною. Одним із шляхів оптимізації надання соціальних послуг є отримання науково обґрунтованих даних про причини, чинники і наслідки виникнення проблем у процесі розвитку особистості, через які вона стає неспроможною самостійно вирішувати соціалізаційні завдання. Особливо це стосується роботи на індивідуальному рівні, оскільки основним принципом соціальної допомоги на сьогодні є адресність. Соціальні ж працівники, які з огляду на свої посадові обов’язки виступають посередниками між державою та громадянами, можуть стати тими медіаторами, котрі допоможуть людині використати особистісний ресурс та можливості громади (найближчого соціуму) для подолання труднощів. Ось чому впровадження такого підходу дало б змогу не лише покращити якість життя і підвищити життєвий рівень людей (за рахунок надання адресної допомоги та особистої підтримки), а й створило б умови для формування довіри до соціальних інституцій держави, що також сприяло б зняттю соціальної напруженості і підвищенню престижності соціальної роботи як чинника врегулювання соціальних відносин.
      Наразі зазначимо, що соціально-психологічне забезпечення соціальної роботи можна розглядати як психологічно орієнтовану діяльність, що має на меті створення оптимальних умов для професійної взаємодії у соціальній роботі. Концепція соціально-психологічного забезпечення повинна спиратися на сучасні теоретичні підходи і передовий практичний досвід та охоплювати систему заходів і методів налагодження взаємодії з людьми, що перебувають у скрутних життєвих обставинах, а також спеціально розроблену концепцію психології менеджменту самих соціальних служб.
      Отже, ідеться про створення сучасної і такої, що відповідає реаліям сьогодення, методології соціально-психологічного забезпечення соціальної роботи і розроблення на її основі моделі діяльності соціальних працівників та відповідних служб. Важливу роль у цьому процесі має відігравати визначення основних понять і категорій, що складатимуть методологічну основу психології соціальної роботи. Очевидно, до їх переліку повинні увійти поняття, що характеризують принаймні три основних рівні соціально-психологічної реальності: 1) особистість у структурі соціальних відносин (причому та особистість, що перебуває в скрутних життєвих обставинах або має ризик потрапити в такі обставини); 2) малі групи і колективи (йдеться про групи клієнтів, групи взаємодопомоги, соціальні служби як організації тощо); 3) великі соціальні групи (до яких можна віднести, приміром, людей похилого віку, безробітних, малозабезпечених громадян та ін). Також важливою складовою понятійно-категоріального апарату психології соціальної роботи мають стати поняття, що характеризують процес соціалізації особистості взагалі та у скрутній ситуації зокрема, включаючи поняття соціальної реабілітації, адаптації, інтеграції, ресоціалізації. Не можна також залишити поза увагою поняття, що стосуються аналізу життєвого шляху особистості, її досвіду, життєвих подій, життєвих криз тощо. Також у методологічній системі повинні бути представлені поняття і категорії, що стосуються особливостей спілкування в соціальній роботі: його складових, сторін, професійної взаємодії, стигматизації, комунікації та ін.
      Висновки. Отже, психологія соціальної роботи є досить молодою інтегрувальною галуззю знань, що перебуває на стадії розвитку. Наразі відбувається формування і поповнення її методологічних принципів, понятійно-категоріального апарату, відпрацьовуються теорії, методи і технології. Ця галузь вивчає закономірності розвитку та соціалізації особистості, яка перебуває у складних життєвих обставинах, особливості її взаємодії з різними групами та суспільством у цілому. Важливою складовою психології соціальної роботи має стати вивчення соціально-психологічних характеристик соціальних служб і соціальних працівників, а також розроблення способів їх ефективного функціонування. 
      Формування методологічної бази психології соціальної роботи є актуальним і перспективним напрямом дослідження. 
      
Література
1. Абрамова Г. С. Практическая психология : учеб. для вузов / Г. С. Абрамова. – 4-е изд., перераб. и доп. – М. : Академ. проект, 2000. – 512 с.
2. Беззубик К. В. Содержание и методика психосоциальной работы в системе социальной работы : учеб. пособ. / К. В. Беззубик ; под ред. Е. А. Сигиды. – М. : ИНФРА-М, 2008. – 168 с.
3. Основы социальной работы : учебник / отв. ред. П. Д. Павленок. – М. : ИНФРА-М, 1997. – 368 с.
4. Сила Т. І. Соціально-психологічні соосбливості професійної інтеракції у соціальній роботі : дис. … канд. психол. наук : 19.00.05 / Т. І. Сила. – К., 2007. – 241 с.
5. Фирсов М. В. Психология социальной работы: Содержание и методы психосоциальной практики : учеб. пособ. для студ. высш. учеб. завед. / М. В. Фирсов, Б. Ю. Шапиро. – М. : Академия, 2002. – 192 с. 
6. Herbert M. Psychology for social workers / M. Herbert. – London : BPS (in association with Macmillan), 1998. – 213 р.
7. Психология социальной работы / О. Н. Александрова, О. Н. Боголюбова, Н. Л. Васильева и др. ; под общ. ред. М. А. Гулиной. – СПб. : Питер, 2002. – 352 с.
8. Соціальна робота в Україні : навч. посіб. / за заг. ред. І. Д. Звєревої, Г. М. Лактіонової. – К. : Центр навч. л-ри, 2004. – 256 с.
9. Москаленко В. В. Соціальна психологія : підручник / В. В. Москаленко. – Вид. 2-ге, випр. та доп. – К. : Центр навч. л-ри, 2008. – 688 с.
10. Основи практичної психології : навч. посіб. / В. Панок, Т. Титаренко, Н. Чепелєва та ін. – К. : Либідь, 1999. – 533 с.
11. Социальная работа / под общ. ред. В. И. Курбатова. – Ростов-на-Дону : Феникс, 1999. – 576 с. – (Серия: “Учебники, учебные пособия”).
12. Фирсов М. В. Теория социальной работы : учеб. пособ. для студ. высш. учеб. завед. / М. В. Фирсов, Е. Г. Студёнова. – М. : ВЛАДОС, 2000. – 432 с.
13. Максименко С. Д. Психологія особистості : підручник / С. Д. Максименко, К. С. Максименко, М. В. Папуча. – К. : КММ, 2007. – 296 с.
14. Психологическое обеспечение профессиональной деятельности / Г. С. Никифоров, М. А. Дмитриева, Л. Н. Корнева ; под ред. Г. С. Никифорова. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1991. – 152 с.
15. Корольчук М. С. Соціально-психологічне забезпечення діяльності в звичайних та екстремальних умовах : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / М. С. Корольчук, В. М. Крайнюк. – К. : Ніка-Центр, 2006. – 580 с. 
16. Стасюк В. В. Система соціально-психологічного забезпечення функціонування аеромобільних військових підрозділів в умовах збройних конфліктів : автореф. дис. ... на здобуття наук. ступеня д-ра психол. наук : 19.00.05 / Стасюк Василь Васильович. – К., 2005. – 34 с.
      © Кривоконь Н. І.
ПСИХОЛОГІЯ РЕФЛЕКСІЇ НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ: ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ
      
      Л. А. Найдьонова, м. Київ
      
       Представлено теоретичний аналіз основних тенденцій концептуалізації рефлексії в англомовних наукових джерелах останніх двох десятиліть. Запропоновано три орієнтири для розрізнення сучасного розуміння психології рефлексії: філософський, лінгвістичний і прагматичний. Виокремлено інновації в розумінні рефлексії, які з’явилися на межі тисячоліть. Уводиться інтегративне поняття рефлексивного капіталу.
       Ключові слова: рефлексія, рефлексивна модернізація, рефлексивний практик, психологія рефлексії, рефлексивна методологія, мінливий знак дискурсу, рефлексивний капітал. 
       
       Представлен теоретический анализ основных тенденций концептуализации рефлексии в англоязычных научных источниках последних двух десятилетий. Предложены три ориентира для различения современного понимания психологии рефлексии: философский, лингвистический и прагматический. Выделены инновации в понимании рефлексии, которые появились на рубеже тысячелетий. Вводится интегративное понятие рефлексивного капитала.
       Ключевые слова: рефлексия, рефлексивная модернизация, рефлексивный практик, психология рефлексии, рефлексивная методология, изменчивый знак дискурса, рефлексивный капитал
       
       Theoretical analysis of main tendencies in conceptualization of reflexivity in English language science literacy during two last decades is represented in the article. Three landmarks are suggested for distinction of the modern understanding of psychology of reflexivity: philosophical, linguistic, pragmatic. The innovations in understanding of reflexivity, which appeared in the millennium, are singled out. Integrative concept of reflexive capital is introduced. 
       Key words: reflexivity, reflection, reflexive modernization, reflective practitioner, psychology of reflexivity, reflexive methodology, changeable sign of discourse, reflexive capital.
      
      Проблема. Термін “рефлексія” набуває все більшого поширення, дістаючи досить розмаїте наповнення в межах психологічного дискурсу. Крім того, на психологічну концептуалізацію рефлексії значною мірою впливають сучасні філософські й соціологічні теорії, теорії соціальних комунікацій, державного управління, менеджменту тощо, які також широко послуговуються поняттям рефлексії. Унаслідок такої спрямованості багатьох дослідників на осмислення рефлексії саме поняття набуває аморфності, проте й далі розширюється. Разом з тим на арену виходять нові поняття, які диференціюють когнітивний простір, що позначався поняттям рефлексії, а проте деякі автори намагаються описувати реальність, уникаючи поняття “рефлексія”. Швидкість згаданих процесів зростає, і тому інколи здається марним завданням осягнути відмінності розуміння рефлексії різними авторами. Проте науковий спосіб пізнання не може обмежуватися побудовою відокремленої концепції, яка, маючи свою фольклорну мову, не зважала б на способи використання понять своїми “колегами по цеху”. У нашій роботі ми робимо спробу оглянути тенденції концептуалізації поняття рефлексії в англомовних публікаціях останніх десятиліть.
      Зрозуміло, що в межах окремої статті неможливо детально проаналізувати стан розвитку сучасної психології рефлексії, тому мета формулюється досить вузько: теоретичний огляд тенденцій концептуалізації поняття рефлексії в англомовних публікаціях останніх десятиліть з долученням окремих російськомовних робіт. 
      
      Ми виходили з того, що зв’язок між іншомовними середовищами потенційно здатний створювати нові смисли, й ігнорувати ці взаємні трансформації не варто. Нас цікавлять передусім англомовні джерела, оскільки саме англійська мова найширше використовується як мова міжнародного спілкування в науці. Такий аналіз має стати першим кроком у створенні таксономії рефлексії, тобто такого теоретичного вивчення класифікацій, яке охоплює їх основи, принципи, процедури і правила побудови.
      Використаємо запропоноване Г. О. Баллом для організації гуманітарного знання розрізнення двох методологічних підходів: 1) узагальнювального, результатом якого стає створення класифікаційних схем (когнітивних карт, таксономій), що відображають співвідношення знаннєвих систем; 2) розрізнювального, який ставить за мету виокремлення найяскравішої знаннєвої системи, найбільш придатної для розв’язання певного кола практичних завдань. Складність використання першого, узагальнювального, підходу полягає, на нашу думку, в тому, що поняття рефлексії є складовою не тільки суто психологічних систем знань, а й, чи не більшою мірою, філософських, адже формувалось у межах філософського дискурсу. Проте, зрозуміло, що ці філософські здобутки психологічна система знань не може відкидати, розглядаючи рефлексію з точки зору своєї фахової спільноти і її специфічної практики. Тобто потрібно зберегти певний баланс узагальнення, який дасть змогу залишатись у межах психологічного формату дискурсу.
      Складність використання другого, розрізнювального, підходу полягає в значному розмаїтті і невизначеності психологічної практики, яка є наскрізною в багатьох сферах людської діяльності (там, де є люди, там загалом є місце й для психологічної практики). Тому існують значні взаємні перетини систем знань, які виявляються продуктивнішими залежно від суб’єктних позицій, системи цілей і цінностей. 
      Спроби теоретичного огляду існуючих підходів та їх філософських передумов з метою побудови узагальнювального психологічного розуміння рефлексії здійснювалися неодноразово багатьма авторами в досить різних контекстах. На жаль, через зростання популярності терміна спостерігається тенденція формального і некритичного запозичення класифікаційних схем із втратою розуміння логіки їх створення. Крім того, досить відчутним залишається мовний бар’єр, який утруднює інтеграцію досягнень дослідників різних країн. 
      Основним завданням, яке вирішуватиметься в даній роботі, є розширення уявлень про психологію рефлексії поза пострадянським контекстом її розвитку задля: а) подолання стереотипів надмірного і невідповідного сучасним реаліям, а тому помилкового розрізнення; б) пошуку найяскравіших операціоналізацій поняття рефлексії, придатних для практичного використання; в) визначення тих тенденцій розвитку поняття рефлексія, які узагальнюватимуть зсуви в системі знань про рефлексію, характерні для першої декади третього тисячоліття.
      У нашому аналізі ми спочатку, на першому етапі, виокремимо основні опорні структурувальні моменти – визнані досягнення вивчення рефлексії, отримані в тих чи тих дисциплінарних підходах. На другому етапі відкинемо межі дисциплінарної побудови системи знань для осмислення тих змістових елементів, які сприятимуть побудові нового узагальнювального підходу.
      Філософський орієнтир. Як відомо, в історії філософії поняття рефлексії розроблялось у межах гносеологічної тематики, тобто в контексті розуміння, що таке знання про світ і людину в ньому, як вони здобуваються, як визначити, чи це знання істинне, тощо (Сократ, Арістотель, Августин як передтечі, Локк, Декарт, Геґель, Спіноза, Кант, Дьюї, Габермас, Ґадамер та інші класики філософії рефлексії). 
      Спираючись на філософську традицію розгляду рефлексії, можна назвати перший орієнтир розрізнення подальшого розуміння рефлексії онтологічно-методологічним. Він дістав свій подальший розвиток у психології рефлексії через таке розрізнення: чи ми розглядаємо буття рефлексії, досліджуємо рефлексивні процеси і механізми в їхній сутності (шукаємо відповідь на те, що таке рефлексія?) – чи ми використовуємо рефлексію для досягнення якості отриманого знання (валідності, надійності, безпомилковості тощо, даючи відповідь на запитання: рефлексія, як це?). Перший напрям реалізується через формування психології рефлексії, в якому рефлексія – об’єкт дослідження, а об’єктом рефлексії виступає досвід взаємодії зі світом. 
      Другий напрям розвивається як рефлексивна методологія психології, в якому рефлексія – це метод, спосіб забезпечення істинності психологічного знання. Об’єктом рефлексії в даному випадку є дослідник, точніше “інтерсуб’єктивна динаміка між дослідником і досліджуваним” [1, с. 9], співвідношення між знанням і шляхом його вироблення дослідниками. Тут варто зауважити, що рефлексивна методологія – досягнення, яке не може локалізуватися лише в психологічній галузі. Різні варіації рефлексивних методів розвиваються в етнографії, соціальних студіях природничих наук (наприклад у соціальній географії), постмодерній соціології, критичній феноменології, герменевтиці, навіть політиці (англомовному еквіваленті нашої наукової галузі державного управління) тощо. Рефлексивна методологія відкидає принцип редукції всього, що не стосується емпіричного матеріалу в дослідженні. Виходячи з того, що сам емпіричний матеріал (результати вимірювань, спостережень, статистичні чи архівні дані) є певною конструкцією, яка залежить від попередніх інтерпретацій, у рефлексивній методології відкидається прямий зв’язок між реальністю, емпіричним фактом і результатом дослідження. Центр гравітації зсунуто з оперування емпіричним матеріалом на розгляд обставин 
його отримання (когнітивних, теоретичних, лінгвістичних, політичних, культуральних тощо). Рефлексія визначається як “інтерпретація інтерпретацій і зустріч з критичною саморозвідкою власних інтерпретацій емпіричного матеріалу, включаючи його конструювання” [там само].
      Загальне розуміння рефлексії в методологічному напрямі розширюється до рівня розгляду її як базової характеристики людської свідомості епохи постмодерну. Рефлексивна методологія – це виклик традиційним конвенційним ідеалам науки, які надають перевагу професійній дистанції та об’єктивності; рефлексія дає можливість науці працювати в різних режимах, у тому числі в режимі участі в досліджуваних подіях, враховувати не тільки об’єктивне, а й суб’єктивне [1]. Попри те що досліджувати онтологію рефлексії неможливо поза рефлексивною методологією, умовно можна виділити ці два напрями як перший орієнтир і основу класифікації підходів у психології рефлексії: методологічний – зосереджений на забезпеченні якості знань, і онтологічний – предметом якого стає сама рефлексія в її бутті і перетвореннях.
      Протиставлення між онтологічними і методологічними реалізаціями філософських основ рефлексії, зрозуміло, використовується нами лише в продуктивному сенсі, адже воно не є абсолютним: виявлені в онтології рефлексії операційні моменти, як правило, переводяться в методологічний аспект подальшого інструментального використання.
      Одним із ключових моментів онтології рефлексивного мислення, спрямованого на врахування знань про себе в процесі пізнання світу, є культивація сумніву як основа критичності, яка в подальшому пошуку дає змогу виділити і розрізнити ілюзії власних переконань (вірувань) від реальності (Р. Декарт, Дж. Дьюї). А виходячи за межі індивідуального буття – зрозуміти джерела власних переконань і уявлень про світ у тих стосунках з іншими, в тих спільнотах, у які вбудоване життя суб’єкта пізнання (Г. Ґадамер). Рефлексія передбачає врахування морально-етичного (І. Кант) виміру відповідальності за знання, його використання в соціумі і пов’язане із цим отримання свободи від власного досвіду. 
      На рубежі тисячоліть тематика рефлексії виходить за межі розгляду буття окремої людини, стає пояснювальним принципом розвитку самоорганізованих систем, отримання синергетичних ефектів взаємодії. Із відображення та уважного спостереження розуміння рефлексії зсувається на перетворювальну активність, силу своєчасного змінювання, само-конструювання і саморедагування, встановлення меж і синхронізації спільних процесів. 
      Другий, лінгвістичний (або етимологічний), орієнтир особливо важливий, оскільки одне з найбільш евристичних визначень рефлексії, яке сформував І. С. Ладенко, трактує її саме як мову: рефлексія – це мова вищого порядку, якою розв’язується задача, що не мала вирішення в мові попереднього порядку. 
      Первинне етимологічне значення слова “рефлексія” – це повернення назад до себе. Походить від латинського reflexio – віддзеркалення, відбиття, що позначає зворотний рух (наприклад, відбиття морських хвиль від берега, світла від дзеркала тощо). Проте в межах цього інтенціоналу можливі надзвичайно різноманітні варіації сучасного наповнення поняття.
      У російську мову слово “рефлексія” увійшло з німецької і було використано вперше 1848 р. В. Г. Бєлінським у перекладі відомої схеми Ґ. Геґеля “абстрактне – рефлексія – конкретне” [2, с. 13]. Різні контексти використання слова змінювалися (від “розносної критики” рефлексивних літературних героїв у часи Бєлінського [там само, с. 19] до, наприклад, “управління самими закономірностями свого функціонування” [там само, с. 41]. 
      Поняття рефлексії виконує узагальнювальну функцію як певний мінливий знак дискурсу, недостатньо вписаний поки що в дисциплінарно струкурований понятійний апарат психології (яка в багатьох своїх доменах досі чудово обходиться без цього поняття). Цей мінливий знак рефлексії, як маловизначений інтенціонал1 (умовно кажучи, “самознання”, “самоперетворення”), постулював поняття з досить розмитими межами і обсягом. З одного боку, це слугувало викликом – збурювало пізнавальну активність, а з другого – давало свободу, можливість нового наповнення, боротьби дискурсів, утворення новітніх конвенцій. Останній аспект – можливість власного наповнення неясності, як відомо, є однією з найяскравіших властивостей поняття як елементу системи знань, що приводить до його активного поширення в різних спільнотах, робить його активним радикалом, здатним до інтервенції в інші системи знань. 
      Розмаїтість настільки велика, що робить термін дифузним, розмиває його межі. Що більш популярним стає слово рефлексія, то більш багатоваріантним виявляється його значення. Традиційні оцінки “помилкове використання терміна”, “неадекватне розуміння” тощо є сьогодні в більшості випадків непридатними, адже в межах певних знаннєвих систем термін “рефлексія” починає виконувати свою конструктивну функцію завдяки наповненню його відповідним змістом, що не вкладається у звичне розуміння в інших системах2. Зрозуміло, що в описаній вище ситуації використання терміна “рефлексія” виникають природні тенденції лінгвістично позначити накопичені в різних системах знань відмінності. 
      Сьогодні означилася чітка тенденція розведення двох англомовних термінів, які часто перекладають одним словом “рефлексивний”, а саме: “reflexive” і “reflective” (відповідно від “reflexivity” і “reflection”). Ми тут відволікаємося від згаданої традиції використання в німецькій мові поняття “reflexion” Ґ. Геґелем, І. Фіхте та ін. або франкомовного “reflexion”, яке використовував, наприклад, Дж. Локк для позначення рефлексії як внутрішньої перцепції досвіду)3. Загалом термін “reflection” є ширшевживаним і часто перекладається як відображення, відбиття, віддзеркалення, усвідомлення, аналіз і т. ін. і не перекладається як рефлексія. Натомість термін “reflexivity” використовують для специфічного позначення явища рефлексії.
      У межах нашого аналізу ми використовуватимемо штучно створені слова “рефлекЦія”4, “рефлекційний” (як еквівалент reflexivity, reflexive) і “рефлекТія”, “рефлективний” (відповідно reflection, reflective) для позначення цих відмінностей. Ми не пропонуємо вводити в широкий ужиток ці слова, вони виконуватимуть суто інструментальну функцію розрізнення англомовних еквівалентів. Хоча, можливо, цей шлях був би більш ефективним у майбутньому, ніж існуючі спроби, наприклад, закріпити додаткові смисли за терміном рефлексія з різним наголосом (на і або на другому е). Тривалий час обидві лексичні форми поняття “рефлексія” в англомовному контексті існують у своїх форматах дискурсу майже не перетинаючись, складаючи тим самим синонімічний ряд (насамперед у філософії освіти й соціології). Цікаво, що лише протягом останніх років з’являються роботи, які одночасно використовують два поняття, що уможливлює їх чітке співвіднесення. Варіанти розрізнення цих двох термінів пропонуються досить різні. В історичній перспективі рефлекТію пов’язують із позитивізмом, а рефлекЦію – із постмодернізмом [4]. 
      Пропонуються також більш змістові варіанти розрізнення, в яких уводяться додаткові предметні характеристики: розвиток, темпоральний вимір, соціальність та ін. Так, розрізнюють рефлекТію, яка стосується відображення без досягнення здатності змінювати себе, зростати над самим собою [5]. Тоді як рефлекЦія – це принципове відображення себе (і команди) заради змін, трансформації функцій. Тобто рефлекЦія включає в себе рефлекТію і, як мінімум, іще й адаптацію [6]. 
      Інше розрізнення пропонують відомі британські представники рефлексивної методології Лінда Фіндлей і Бренден Гоу [7]. Ці дослідники трактують рефлекТію як мислення про щось, що, як правило, уже відбулося, залишилось у минулому. РефлекТія використовується як синонім інтроспекції, головна мета якої – забезпечити адекватність зв’язку між висловлюванням і об’єктом, якого це висловлення стосується. РефлекЦія, навпаки, охоплює негайне, динамічне і продовжуване самоусвідомлення. Отож виникає своєрідний темпоральний континуум рефлексії, в якому на одному полюсі перебуває рефлекТія, а на другому – рефлекЦія. Такий континуум Фінлей і Гоу називають “пулом критичної саморефлексії дослідника”. 
      Наголошуючи, що рефлексій може бути багато, автори виділяють три головні домени, в яких дослідникам вона практично необхідна: персональна рефлексія, рефлексія стосунків і рефлексія співпраці (колаборації). Вони пропонують також типологію рефлексій як своєрідну карту брендів, серед яких дослідник може обрати той, який найбільше підходить для забезпечення його окремого дослідницького проекту. У межах цього континууму автори виділяють п’ять напрямів концептуалізації рефлексії: інтроспекція (діалог із самим собою), інтерсуб’єктивна рефлексія (моє місце в стосунках), взаємна співпраця (взаємоспрямована рефлексія дослідника і досліджуваного), соціальна критика (спрямована на проблеми інституційних практик, надання голосу “безвладним” і пригніченим), іронічна реконструкція (яка позбавляє науковий дискурс його привілеїв у постмодерному 
багатоголоссі). 
      Уведення в цьому підході ідеї різного часу як принципу розрізнення рефлексії не стало загальноприйнятим. Так, найбільш читану статтю англомовного журналу “Рефлексивна практика” присвячено саме майбутньому спрямуванню рефлекТії. Тобто, якщо на певному етапі розвитку педагогічної практики рефлексії і було використано частину первинного інтенціоналу рефлекТії – її спрямованості до минулого досвіду, – то на межі тисячоліть фахівці, які послуговувалися цим терміном, змінюють його наповнення в напрямі включення до об’єкта рефлекТії й часової перспективи майбутнього. Внаслідок цього запропонований континуум “пула критичної саморефлексії дослідника” втрачає полюсну структуру. Евристичним натомість залишається класифікація рефлексій як певних брендів, інструментальних для виконання дослідницьких завдань.
      Інший принцип розрізнення змісту різних лінгвістичних знаків запропонували відомі педагоги Мішель Рейнольд і Райс Вінсе [8]. Вони розрізняють рефлекТію і рефлекЦію за такими параметрами: рефлекТія – це когнітивна, пізнавальна активність, рефлекЦія – це активність у діалозі, стосунках. РефлекТія передбачає впорядкування ситуації, а рефлекЦія позначає конвенціональну практику [там само, с. 31]. “Якщо Ви розглядаєте, як саме Ваші припущення і поведінка роблять внесок у ситуацію (причому враховуєте і те, що Ви висловили, і те, що не висловлювалось), а також охоплюєте можливості інших стосунків один з одним – це опис рефлекЦійної практики” [там само, с. 33]. Це аналіз імпліцитного (неявного, того, що мається на увазі), його впливу на взаємні зміни. Для цього потрібна взаємність між обома протагоністами, яка є відмітною рисою рефлекЦії. Тобто на відміну від рефлекТії, яка є відображенням одного суб’єкта, рефлекЦія потребує кількох суб’єктів і неможлива в умовах принципової робінзонади.
      Хотілось би відмітити, що змістові елементи, які виокремлено в межах лінгвістичного критерію – повна часова перспектива і взаємність – інтегровано в традиції вітчизняних психологічних досліджень, які розгорталися паралельно й ізольовано в межах своєї мовної практики. Так, питання включення до об’єкта рефлексії всієї часової осі знайшло розв’язання у виділенні ретроспективної, ситуативної та перспективної форми особистісної рефлексії з відповідними структурними показниками дискурсу [9; 10]. 
      Крім того, уведення поняття групової рефлексії і виокремлення міжперсональної (або ресурсної) сфери [11] дає можливість узагальнити розрізнення Рейнольда і Вінсе. Саме міжперсональна сфера рефлексії через взаємодію, взаєморозуміння і взаємоузгодження дає ресурси перетворення неявного імпліцитного в явне, доступне для подальшого управління. На відміну від відомого з російських підручників соціально-психологічного розуміння рефлексії “я думаю, як ти про мене думаєш” або схеми “вікна Джо-Гарі” [12], групова рефлексія охоплює феномени ідентифікації себе з групами різного масштабу. Це також виконує ресурсну функцію наснаження суб’єкта, коли особистість діє психологічно наче від імені певної групи, “в іпостасі групового суб’єкта”, виходячи з групової ідентичності і пов’язаних із нею соціальних настановлень. Тобто історично склалося так, що в україномовному контексті всі зазначені змістові розрізнення інтегровані сучасним розумінням поняття “рефлексія”, зокрема “групова рефлексія”.
      До лінгвістичного орієнтира варто віднести також широковикористовувані термінологічні конструкції, які відображають різні аспекти поняття рефлексії: “рефлексивне мислення”, “критичне мислення”, “критична рефлексія”, “рефлексивна практика” тощо. У більшості випадків ці терміни виступають як взаємно замінні, створюючи синонімічний ряд. Проте існують і розрізнювальні тенденції. 
      Концепція “критичної рефлексії”, яка активно використовується в зарубіжній педагогіці, передбачає згоду з особливою ідеологією, розгляд моральних і етичних проблем, ширших соціоісторичних і політико-культурних контекстів. Існує тенденція застосовувати поняття “критична рефлексія” тоді, коли предмет аналізу обов’язково охоплює поряд з іншим і владні стосунки, які приховано за окремими висловлюваннями, використанням тих чи інших слів як елементів дискурсу. 
      Традиція використання поняття “критичне мислення” передбачає, що цим терміном позначають мислення, яке добре інструментально оснащене, забезпечене якісними навичками розпізнання проблеми, глибокого її аналізу в різних варіантах гіпотез, оцінювання якості отриманих результатів, побудови дієвої аргументації щодо відстоювання власних висновків тощо. Тобто в близькому до рефлексії понятті “критичне мислення” охоплюються явища, які виходять далеко за межі предметного мислення (розв’язання певної предметної проблеми), але включають і мотиваційно-емоційний компонент особистості мислителя, його середовище комунікації, наприклад, враховується, кому буде надано результати мисленнєвого пошуку для подальшого використання. Аналогічно, такими ж рисами часто наділяють поняття “рефлексивний (рефлективний) практик”, на якому ми детально зупинимося нижче. 
      Отже, аналіз поняття рефлексія в межах лінгвістичного орієнтира показав, що існують обидві тенденції мовного експериментування: позначення різних аспектів рефлексії одним словом і конструювання нових термінів. Головною ознакою тематики рефлексії на межі тисячоліть є активізація діалогу, в якому трапляються різні варіанти концептуалізації рефлексії.
      За третій орієнтир структурування поля психології рефлексії ми пропонуємо визначити суто прагматичний – спрямований на виявлення зон найбільш інтенсивного використання поняття рефлексії. Спираючись на дисциплінарний підхід, ми залучаємо до нашого аналізу дві найпопулярніші сьогодні концепції, одна з яких сформувалась у педагогіці, а друга – у соціології минулого століття. Обидві концепції активно інтегруються в новому тисячолітті в напрямі психології 
рефлексії. 
      Перша із згаданих концепцій – концепція рефлексивного практика (reflective practitioner) американського філософа і педагога Дональда Шона, якою активно послуговується світова освітянська спільнота, особливо у сфері професійної підготовки фахівців професій допомоги (педагоги, медики, соціальні працівники тощо). Ця концепція вплинула на формування способу мислення цілого покоління вчених, викликала широкі дискусії, стала лідером цитувань у своїй сфері, має статус загальновідомої. Уперше її викладено в найбільш популярній і цитованій праці Д. Шона “Рефлективний практик: як професіонал думає в дії” [13], де автор розглядає рефлексію в контексті розв’язання професійних завдань інженерами, архітекторами, менеджерами, психотерапевтами, муніципальними адміністраторами тощо. У моделі враховується цикл: від виділення самої проблеми до остаточного прояснення рішення, при цьому наголошується на необхідності зосередження уваги на невербалізованих імпліцитних знаннях.
      “Якщо посередині фрази в спілкуванні із Вашим босом Ви зрозуміли, що Вам потрібно виконувати краще, – це була рефлексія в її формі рефлексії-в-дії”, або онлайн-рефлексії. На відміну від “рефлексії дії” (яка відбувається після закінчення дії як окрема фаза діяльності) рефлексія-в-дії відбувається одночасно з виконанням дії і характеризує високий розвиток фахівця будь-якої сфери. Для того щоб рефлексія-в-дії стала можливою, професіонал має бути готовим до таких викликів, уже приступаючи до дії, а також має бути оснащеним рефлексивними здібностями. Структура рефлексії-в-дії, яку покладено в основу сучасної професійної підготовки, включає: оцінку випробування за наявних обставин, пристосування минулого досвіду до унікальної ситуації, закріплення нового досвіду, а також віртуалізацію світу і перебування в очікуванні запиту [13]. Д. Шон виділяє також “рефлексію-для-дії”, яка виконує функцію моделювання майбутнього, забезпечує ефективність дії, яка ще тільки буде колись розпочата і, можливо, зіткнеться з імовірними (і неймовірними) новими обставинами.
      Велика кількість рефлексивних технік, орієнтованих на покращення професійного мислення в різних галузях, продовжує цю тенденцію розуміння рефлексії як раціонального розширеного відображення неексплікованого досвіду. Цей напрям розуміння рефлексії в онтологічно-психологічному ракурсі фактично ототожнює її з метакогнітивними процесами і так званою концепцією дбайливої уваги (mindfulness), яка активно розвивається в останнє десятиліття, інтегруючи традиційні для східної філософії медитативні техніки розширення свідомості. 
      Другий напрям сучасного розуміння рефлексії спирається на концепцію провідних європейських соціологів Ульріха Бека, Ентоні Гіденса і Леша Скотта, відображену в іншій “культовій” книзі – “Рефлексивна модернізація: політика, традиція і естетика в сучасному соціальному порядку” [14]. Рефлексивна модернізація (reflexive modernization) – це тенденція зростання спрямованості суспільства на себе задля осучаснення так званої простої індустріальної модернізації. Ця нова модернізація перетворюється на радикалізацію модерності і виникає закономірно під впливом пришвидшення змін, необхідних для технологічного прогресу. Слово “рефлексивна” містить значення самоконфронтації, можливості самодеструкції (згадаймо рефлексивну іронічну деконструкцію), в якій один вид модернізації зумовлює інший і змінюється ним. Крім того, що більше суспільство модернізується, то більше агентів (суб’єктів) набуває здатності рефлексії, міркує про соціальні умови власного існування і тим самим готує їх зміну, визначаючи ризики, яких прагне уникнути. 
      Рефлексивна модернізація визначає суспільство ризику, а цей концепт вбирає в себе епохальні системні трансформації в трьох сферах: ставлення сучасного індустріального суспільства до ресурсів природи і культури; ставлення суспільства до проблем, створених ним же самим (соціальна ідея безпеки); колективні й груп-специфічні джерела смислів, суперечності яких визначають додаткові ризики. 
      У межах прагматичного орієнтира ми зупинилися на двох найяскравіших галузевих концепціях рефлексії, які завоювали найбільшу кількість прихильників, перетворилися на потужні сучасні формати дискурсу, що змінюють образ мислення не тільки дослідників, а й широкого загалу. Насамперед це стосується освіти і управлінських практик (від питань державної безпеки до окремих проектів муніципального управління чи менеджменту організацій). У новому тисячолітті ці галузеві дискурси починають об’єднуватись. 
      Активізується робота над створенням нових технологій формування рефлексії, технік її організації та активізації, стратегій оснащення професіонала рефлексивними здібностями. Усе більша кількість людей долучається до рефлексивного дискурсу, а сама рефлексія набуває ознак цінності. 
      Разом з тим виникають різноманітні тенденції критики рефлексії: за її дифузну всеосяжність, з одного боку, і за обмеженість раціональністю – з другого; за міфологізацію рефлексивного суб’єкта [15], проти забезпечення рефлексією академічних привілеїв [16], за збільшення тривожних переживань у тої верстви суспільства, яка здійснює рефлексію культури [17], тощо. У результаті такого критичного діалогу формуються концепції “рефлексивного життя”, в яких рефлексія ототожнюється з мудрістю [18]. Рефлексія дає можливість жити в мирі з власними обмеженнями, при цьому цінністю стає і невідрефлексований досвід. Рефлексія починає ніби оберігати від самої себе, встановлюючи межі у внутрішньому світі і конструюючи ризики зовнішнього майбуття.
      Узагальнення існуючих підходів до рефлексії на синтетичному етапі нашого теоретичного дослідження потребуватиме розвитку наукових нормативів побудови об’єктивного знання, переходу до динамічних концептів нового покоління, об’ємних голографічних мультиконцептів, які дають змогу розміщувати в понятті множинні інтерпретації, зокрема похідні від убудованості науковця в різні дискурсивні практики і належності до різних групових суб’єктів. 
      На нашу думку, основою побудови узагальнювального підходу має стати принцип ресурсності, що явно простежується в англомовних джерелах й особливо чітко артикульований у методологічному орієнтирі. Цей принцип суголосний тенденціям уведення в психологію та інші соціальні науки понять із смислового гнізда, позначеного терміном “капітал”: “людський капітал”, “соціальний капітал”, “креативний капітал”, “персональний капітал” тощо. Ця тенденція формується не тільки під впливом певної “комерціоналізації” психологічного знання, коли такі ресурси, як любов, повага, статус, репутація, довіра, толерантність та ін., стають частиною капіталу, нематеріальним активом виробництва, визначають економічний успіх. Як за дискурсом можуть бути реконструйовані стосунки влади, так за стосунками і психологічними феноменами можуть вбачатись економічно-ресурсні складові реальності, до яких вона, зрозуміло, не зводиться, але без врахування яких стають можливими її значні викривлення. На основі цього ресурсного підходу ми пропонуємо концепт рефлексивного капіталу [19], який інтегрує досягнення рефлексивної психології.
      Висновки. Огляд англомовних досліджень рефлексії базується на методології узагальнювального та розрізнювального підходів, які дали змогу проаналізувати досвід конструювання поняття “рефлексія”. Запропоновано три орієнтири, які структурують поле досліджень рефлексії: філософський (у якому виділено онтологічний і методологічний підходи), лінгвістичний (у якому розрізняються особове відображення минулого досвіду і колективне перетворення майбутнього) та прагматичний (який реалізується в напрямах оснащення і самоконфронтації для розвитку суб’єкта життя).
      Теоретичний аналіз різноманітних концептуалізацій рефлексії дав змогу виділити низку змістових складових, що акцентуються як зсуви у знаннях про рефлексію на межі тисячоліть, а тому мають бути інтегровані в новому, узагальнювальному розумінні рефлексії. Це такі змістові елементи: пов’язаність розуміння рефлексії з викликами (сумніву, убудованості і відповідальності); перетворювальна суть рефлексії; реконструкція владних стосунків у рефлексивному дискурсі; інструментальна оснащеність і ресурсність рефлексії; повна часова вісь рефлексії (не тільки ретроспекція, а й конструювання майбутнього, у тому числі ризиків); взаємність партнерів рефлексії; ідеї розширення неексплікованого досвіду; можливість співіснування суперечливих частин досвіду та самоконфронтації; розвиток рефлексії в напрямі появи одночасності дії та здійснення рефлексії; ідея рефлексивного (мудрого) життя.
      Основними тенденціями зміни розуміння рефлексії в психології, характерними для першої декади третього тисячоліття, є вихід за межі окремої людини, акцент на перетворювальній активності рефлексії, формування цінності рефлексії, яка поєднується із цінністю нерефлексованого (наївного) досвіду. 
      На рубежі тисячоліть активізується діалог, у якому трапляються різні концептуалізації та мовні експериментування з поняттям “рефлексія”, що довело свою ресурсну перетворювальну спроможність в окремих досить потужних практиках (насамперед освітянських і управлінських). 
      Перспективу подальшого дослідження становить намічений напрям реконцептуалізації таксономії рефлексії на основі створення голографічного концепту рефлексивного капіталу.
      
      Література
1. Alvesson M. Reflexive Methodology. New vistas for Qualitative Research / Mats Alvesson and Kaj Skoldberg. – Los Angeles – London – New Delhi – Singapore – Washington DC : SAGE, 2009. – 350 p. 
2. Рефлексивный подход к психологическому обеспечению образования : сб. статей / под общ. ред. А. В. Карпова, И. Н. Семенова ; отв. ред. В. К. Солондаев. – М. – Ярославль : Ремдер, 2004. – 240с.
3. Найдьонов М. І. Рефлексивний інтенціонал дискурсу: до лідерської позиції психології в міжгалузевому знанні / М. І. Найдьонов // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей. – К., 2009. – Вип. 23 (26). – С. 46–66.
4. Neufeld M. Reflexivity and international relations theory / Mark Neufeld // Millennium- Journal of International Studies March. – 1993. –№ 22. – P. 53–76.
5. Babcock B. A. Reflexivity: Definitions and discriminations / B. A. Babcock // Semiotica. – 1980. – № 30(1/2). – P. 1–14.
6. Schippers M. C. Reflexivity in Teams: A Measure and Correlates / Micha?la C. Schippers, Deanne N. Den Hartog, Paul L. Koopman // Applied Psychology. – 2007. – Vol. 56, Is. 2. – P. 189–211.
7. Finlay L. Reflexivity: a practical guide for researchers in health and social sciences / Linda Finlay, Brendan Gough. – Wiley-Blackwell, 2003. – 255 р.
8. Reynolds M. Organizing reflection / Michael Reynolds, Russ Vince. – Ashgate Publishing, Ltd., 2004. – 234 р.
9. Найденов М. И. Групповая рефлексия в решении творческих задач при различной степени готовности к интеллектуальному труду : дис. ... канд. психол. наук : 19.00.01 ; 19.00.03 / Найденов Михаил Иванович. – К., 1989. – 239 с.
10. Найденова Л. А. Роль рефлексивного потенциала группы в активизации творческих способностей учащихся : дис. … канд. психол. наук : 19.00.01 / Найденова Любовь Антоновна. – К., 1993. – 192 с.
11. Найдьонов М. І. Формування системи рефлексивного управління в організаціях / М. І. Найдьонов. – К. : Міленіум, 2008. – 484 с.
12. Андреева Г. М. Психология социального познания : учеб. пособие для студ. вузов / Галина Михайловна Андреева. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Аспект Пресс, 2005. – 303 с.
13. Sch?n D. A. The reflective practitioner: how professionals think in action / Donald A. Sch?n. – Basic Books, 1983. – 374 р. 
14. Beck U. Reflexive modernization: politics, tradition and aesthetics in the modern social order / Ulrich Beck, Anthony Giddens, Scott Lash. – Stanford University Press, 1994. – 225 p.
15. Mater R. On the mythology of the reflexive subject / Ronald Mather // History of the Human Sciences. – 1997. – Vol. 10. – № 4. – P. 65–82. 
16. Lynch M. Against Reflexivity as an Academic Virtue and Source of Privileged Knowledge / Michael Lynch // Theory Culture and Society. – 2000. – Vol. 17 (3). – P. 26–53. 
17. Connel R. W. Core activity: Reflexive intellectual workers and cultural crisis / R.W. Connel // Journal of Sociology / (The Australian Sociological Association). – 2006. – Vol. 42 (1). – P. 5–23.
18. Tarricone P. The Taxonomy of Metacognition / Pina Tarricone. – Hove and New York : Psychology Press, 2011. – 264 p.
      © Найдьонова Л. А.
      
      
ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОГО СТАНОВИЩА ЛЮДЕЙ 
ПОХИЛОГО ВІКУ: ТЕОРЕТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ 
      
      Ж. М. Новікова, м. Луганськ
      
       Висвітлюються актуальні проблеми соціальної геронтопсихології, найбільш розроблені теорії соціальної геронтології, спрямовані на вивчення проблем старості і старіння. Розглядаються соціально-психологічні типи старості, особливості проходження людиною кризового періоду, насамперед: вихід на пенсію, особливості спілкування та адаптації до нових умов життя, ставлення суспільства до людей похилого віку.
       Ключові слова: геронтологія, геронтопсихологія, старість, старіння, адаптація, соціологія.
       
       Освещаются актуальные проблемы социальной геронтопсихологии, наиболее разработанные теории социальной геронтологии, направленные на изучение проблем старости и старения. Рассматриваются социально-психологические типы старости, особенности прохождения человеком кризисного периода, прежде всего: выход на пенсию, особенности общения и адаптации к новым условиям жизни, отношение общества к пожилым людям.
       Ключевые слова: геронтология, геронтопсихология, старость, старение, адаптация, социология.
       
       The article is devoted to actual problems of social gerontological psychology, as well as most developed theories of social gerontology aimed at studying of the problems of senility and aging. The author considers the socio-psychological types of old age and peculiarities of the crisis period, primarily retirement, specifics of communication and adaptation to new living conditions, social attitudes towards older people. 
       Key words: gerontology, gerontopsychology, senility, aging, adaptation, sociology.
       
      Проблема соціального становища людей похилого віку пов’язана з віковими змінами в українському суспільстві у бік зростання частки осіб похилого віку та усвідомлення спільнотою проблем старості і старіння. Невизначеність місця й ролі старої людини в сучасному суспільстві зумовлює потребу в теоретичному розгляді і дослідженні багатогранності їхніх відносин та спілкування, а також типів старіння.
      Стрімкий розвиток суспільства висуває підвищені вимоги до людей похилого віку – їхньої самостійності, саморегуляції, уміння пристосовуватися до нових умов життя. Тому проблема соціального становища, самореалізації в пенсійному віці викликає підвищений інтерес з боку соціологів, психологів та фахівців інших галузей науки. Незважаючи на численні напрацювання в цій галузі, проблема соціального становища людей похилого віку відкрита для досліджень.
      Мета статті: проаналізувати існуючі теоретичні погляди на вивчення соціального становища людей похилого віку; визначити головні соціальні проблеми старіння, соціальні підходи до вивчення проблем літніх людей.
      
      Спираючись на визначення предмета соціальної психології: “вивчення закономірностей поведінки і діяльності, обумовлених належністю людей до соціальних груп, а також психологічної характеристики самих груп” [1, с. 14] – спробуємо сформулювати предмет власне соціальної геронтології. 
      Соціальна геронтологія, як підрозділ загальної геронтології і соціології, як цілісна та системна наука, вивчає феномен старості і старіння, залежно від місця старої людини в суспільстві характер її взаємодії з навколишнім середовищем, проблеми старих людей у суспільстві, їхні взаємовідносини з іншими віковими групами. Якість життя старих людей залежить від психосоціальних і соціокультурних факторів, макро- і мікросередовища [2–4].
      Соціальні проблеми старіння з’явилися з виникненням і розвитком самого суспільства. Серед них – ставлення суспільства до старіючих і старих людей, місце вікової групи пізньої зрілості серед інших вікових груп, функції людей похилого віку в суспільстві [5]. На соціологічні підходи до вивчення проблем літніх людей натрапляємо, зокрема, в працях В. Д. Альперович [2], А. О. Козлова [4], С. О. Макєєва [6], А. О. Реана [7], Є. І. Холостової [8], В. Д. Шапіро [9], Р. С. Яцемірської [10]. Тут представлено три основні напрями: структуралізм, символічний інтеракціонізм і етнометодологія. 
      Структуралізм справив найбільший вплив на теоретичну базу геронтології, адже цей напрям пов’язує соціальну поведінку, відносини і цінності людини з організацією та структурою суспільства, в якому вона живе. 
      Структурний фундаменталізм, один з проявів структуралізму, спираючись на позицію погоджування (консенсусу), пропонує дві теоретичні концепції: теорію відчуження і теорію діяльності. Перша – теорія відчуження – розглядає людину похилого віку як особу, ізольовану від функцій і ролей суспільства. До таких теорій належить теорія “роз’єднання” (Р. Хевігхерст, Б. Ньюгартен, Дж. Розен, В. Генрі): у зв’язку з припиненням трудової діяльності, зміною соціального статусу в людей похилого віку відбувається перегляд світогляду; стара людина замикається у своєму внутрішньому світі, стає менш товариською. Друга теорія – теорія діяльності – базується на активній ролі людей похилого віку в суспільстві, висуває поняття “успішна старість”, пропонує залучати старих людей до праці з урахуванням їхніх фізичних можливостей. Протилежні підходи бачимо в рамках структуралізму, зокрема теорії конфлікту: структурна залежність, обмежений доступ до матеріальних і соціальних ресурсів суспільства призводить до дискримінації людей похилого віку, бідності, соціальної нерівності. 
      Символічний інтеракціонізм (Дж. Мід) пояснює проблеми старості, спираючись на ідеї комунікації в процесі соціалізації, у контексті соціальних ролей, розглядає явища залежно від конкретної ситуації. Головні ідеї символічного інтеракціонізму – комунікація (висловлювання, вчинки, дії, жести, міміка), спосіб пристосування старих людей – стосуються насамперед пристосування до представників молодих когорт, до змін у суспільстві, до старості та свого нового стану. Суспільству теж потрібно пристосовуватися до змін у демографічному стані, до того, що великою його частиною є люди старшого віку. 
      Є. І. Холостова, послуговуючись положенням Дж. Міда про стадійність розвитку стану “самості”, пропонує розширити використання цього поняття для етапу старіння. Дослідниця виокремлює три стадії формування “самості” у літніх людей: перша – задовго до приходу старості, коли людина спостерігає за поведінкою старих людей, їхнім стилем життя; друга – передпенсійний вік, коли вона опановує нові правила поведінки, нові звички; третя – пенсійний вік, застосування навичок, здобутих на першій і другій стадіях, адаптація до нового ставлення до себе. Холостова наголошує на важливості перших двох стадій: нерівномірний розвиток “самості” на цих стадіях приводить часом до вибору форм поведінки, що не відповідають цьому вікові, швидке ж проходження стадій призводить до передчасного старіння, а затримки – до зниження активності в соціальному та особистому планах [4; 8]. 
      Етнометодологія (Г. Гарфінкель, Е. Гоффман) – вивчення ситуацій повсякденного життя і спілкування. 
      В. Д. Альперович [2] розглядає геронтосоціологію на трьох рівнях: 
      1) на рівні індивіда – еволюція особистості, вплив на неї попереднього життя і праці, індивідуальні потреби, цінності, ціннісні орієнтації індивіда, його можливості до адаптації в період початку старості;
      2) на рівні малої групи – роль людини похилого віку в робочому колективі, родині, у колі друзів, сусідів, знайомих;
      3) на рівні групи як соціальної структури – участь людей похилого віку в соціальному і політичному житті суспільства, ставлення інститутів державної влади до проблем старих людей.
      Соціальна адаптація пов’язана з формуванням відчуття причетності до спільноти, що має на увазі пристосування до свого статусу, прийняття соціальних ролей та збереження своєї особистості. Зв’язок зі спільнотою як з колективним організмом підтримується через різні культурні форми (традиції, ритуали, шаблони поведінки) і сприяє створенню особливої форми культури – субкультури. Основою цієї теорії є культура, яка об’єднує людей похилого віку та сприяє налагодженню більш близьких стосунків між ними. Теорія субкультури, яку пропонує А. Роуз, стверджує, що людям похилого віку притаманна особлива культура, яка відрізняється від культури інших вікових груп. Перехід до старості і збереження психологічної стабільності проходять не так болісно, якщо літня людина приєднується до субкультури своєї вікової групи, яка має особливе ставлення до цінностей та ідеалів, що пропонуються суспільством [8; 11; 12].
      Теорія вікової стратифікації пропонує поділ людей не тільки залежно від їхнього віку, а також з урахуванням способу життя і матеріального становища, тобто соціального статусу. Система вікової стратифікації поділяє суспільство на соціально-вікові групи, на старших і молодших. Кожна когорта є носієм унікального соціального досвіду, цінностей та переконань. Процес зміни когорт базується на природному біологічному старінні її членів, які послідовно пройшли всі стадії свого розвитку. Зміни в якомусь елементі вікової стратифікації веде до змін інших складових, наприклад, пенсійний вік залежить від середньої тривалості життя і стану здоров’я  [8; 10; 13; 14]. 
      Одна з провідних потреб індивіда – соціальна адаптація. Загалом виділяють три типи адаптації: 1) утеча від несприятливого подразника, 2) подолання його впливу та 3) активна протидія цьому подразникові за рахунок розвитку специфічних адаптивних реакцій. Мета адаптації – досягнення і підтримання гомеостазу [5; 15].
      Багато дослідників, зокрема Г. М. Андреєва [1], О. В. Краснова [16; 17], Б. Ліверхуд [18], І. Г. Малкіна-Пих [19], І. В. Шаповаленко [20], О. В. Хухлаєва [21], визначають період пізньої зрілості як період кризи. Особливе місце відводять вони “кризі виходу на пенсію”. Людині похилого віку доводиться пристосовуватися до нової соціальної ситуації – виходу на пенсію; а це втрата соціальної ролі, віддалення від референтної групи, що веде до перебудови потреб, спонукань, переоцінки цінностей. 
      Сучасні дослідження підтверджують, що період старості ввергає людину в “подвійну” кризу – вікову і соціальну, між якими існує взаємодія, взаємовплив. На думку Г. О. Вайзер, яка досліджувала сенс життя дорослих і людей похилого віку в сучасних умовах, соціальна криза загострює ставлення людини похилого віку до свого минулого, сучасного і майбутнього, викликає зміни в ієрархії життєвих сенсів, штовхає на пошук нових сенсів життя. Дослідниця з огляду на отримані результати виділяє дві групи життєвих сенсів: у першій переважають індивідуальні сенси життя, з віком спостерігається їх звуження до простого бажання вижити; у другій – широкі соціальні сенси життя, які стають особисто значущими, вікові ж зміни відходять на другий план [22]. Отже, Вайзер поділяє людей похилого віку на дві групи: у представників першої групи бачимо зниження активного смислу життя, що пов’язано зі змінами соціальних та економічних умов; у представників другої – розширення смислу життя, їхня мета – творити добро, соціальну справедливість.
      Спираючись на типологію літніх людей, запропоновану соціологом О. В. Качкіним, О. Б. Дарвіш поділяє літніх людей залежно від їхніх провідних інтересів на кілька типів, а саме: родинний, самотній, творчий, політичний, згасаючий, релігійний, хворий [23].
      З огляду на вибір діяльності І. С. Кон виділяє чотири соціально-психологічні типи старості:
      1) активна, творча старість, коли людина не йде на пенсію, а й далі працює або бере участь у житті суспільства, обирає активний спосіб життя;
      2) висока активність, спрямована на облаштування свого власного життя;
      3) надання переваг життю родини, домашнім справам (це здебільшого жінки);
      4) турбота про своє здоров’я як смисл життя [13].
      Усі чотири типи, хоч і різняться між собою, належать до позитивної адаптації. А проте існують, за визначенням І. С. Кона, і неадаптивні варіанти розвитку:
      1) агресивність, незадоволеність життям, критичне ставлення до навколишнього світу;
      2) розчарування, сум, пригнічений настрій.
      М. С. Пряжников [24] розробив періодизацію, яка відображає соціальну і психологічну специфіку кожного періоду старості: 
      1) передпенсійний вік (приблизно з 55 років і до виходу на пенсію) – очікування і підготовка до пенсії: соціальна ситуація розвитку, провідна діяльність, особистісні новоутворення пов’язані з трудовою діяльністю, а також із поступовою зміною ціннісних орієнтацій;
      2) період виходу на пенсію (перші роки після виходу на пенсію): пристосування до нового соціального статусу, пошук себе в нових ролях, формування почуття “цілісності” або “незавершеності”; 
      3) період старості (після кількох років виходу на пенсію і до періоду погіршення здоров’я): людина упорядкувала соціальний статус, сформувала коло постійних людей для спілкування; почуття визначеності себе як особистості стає більш потужним або, навпаки, наростає відчай, почуття розпачу. 
      Вихід на пенсію потребує від людини похилого віку перегляду її способу життя. У період пізньої зрілості вкрай потрібно навчитися нової стратегії, яка могла б допомогти подолати кризову ситуацію через відкриття нового змісту життя і духовних цінностей. Перешкодою на цьому шляху є ідентифікація із соціальною роллю, що також може стати причиною кризи. Для деяких людей соціальна роль є захисною оболонкою; поведінка такої людини формується залежно від соціальних очікувань [20; 25–28].
      Вихід на пенсію породжує таке явище, як незайнятість. О. Генрі вважає незайнятість психосоціальним явищем. З одного боку, суспільство може звільнити стару людину від праці, а з другого – людина сама може структурувати свій вільний час, висуваючи на перший план внутрішні потреби, змінюючи мотивацію праці. Значення матеріальної винагороди для старої людини поступається місцем емоційному мотиву [2].
      Досліджуючи самооцінку людей похилого віку, Л. В. Бороздіна і О. І. Молчанова [29] прийшли до думки, що для осіб цього віку дуже важливе значення мають соціальні контакти (хобі, захоплення) та спілкування. Але спілкування для них – досить суперечливе питання, адже нові соціальні контакти не завжди є успішними. Узагалі самооцінка людей похилого віку орієнтується на процес включення минулого в сьогодення; найбільш значущі сфери оцінювання – професійна діяльність, сім’я, здоров’я, особистісні риси.
      М. Д. Александрова [5], спираючись на результати соціальних досліджень західних психологів К. Тіббіттса і Є. Фріза, виділяє соціальні фактори, які сприяють детермінації старіння та впливають на механізми взаємодії між віковою групою старих людей і суспільством: 
      1) культура і суспільство: призначення культурних, наукових, суспільних організацій, родини – створення умов для повноцінного життя людей похилого віку; 
      2) соціальні фактори: на тлі змін у суспільстві виникають потреби в зміні знань та поглядів, що для літніх людей буває дуже важко, тому в них виникає почуття непотрібності; 
      3) робота, вихід на пенсію: зміни особистісних рис по виході на пенсію, місце людей похилого віку в суспільстві після виходу на пенсію, зміна їхнього соціального статусу;
      4) родинні стосунки: у сучасних родинах люди похилого віку не мають вагомого впливу на дітей та онуків; 
      5) “розумове здоров'я”: вивчення умов, які сприяють збереженню розумового здоров’я, бадьорості духу; 
      6) “пригнічені групи” – цей термін поширюється на ті групи людей похилого віку, які втрачають свій соціальний статус, самостійність, мають низький матеріальний дохід. 
      На думку Тіббіттса, старі люди – це особлива соціальна група, щодо якої діють певні соціальні закони. 
      Соціолог Є. Фріз до предмета соціальної геронтології відносить: життєві умови, поведінку старих людей, їхнє ставлення до біологічних факторів і середовища існування. Вважаючи людей похилого віку якісно своєрідною групою, Фріз акцентує увагу на їхній соціальної незахищеності і формулює такі положення: 1) велика кількість людей ізольована від суспільства, а також від родини; 2) адміністрація негативно ставиться до працівників пенсійного віку; 3) більшість старих людей у західних країнах живе в поганих економічних умовах. Проведені Фрізом дослідження показали: 1) три чверті літніх пар і половина самотніх живуть не з дітьми, хоч 80% і мають живих дітей; 2) багато літніх людей працюють після досягнення пенсійного віку; 3) за матеріальним достатком літні люди не є однорідною групою. 
      Соціологи і соціальні психологи значну увагу приділяють вивченню взаємовідносин у родині. Зокрема, К. Тіббіттс, Є. Фріз, Д. Бромлей підкреслюють, що вплив старих людей на молоде покоління не має колишньої сили, тож відбувається їх віддалення від дітей та онуків (див. [5]). 
      Ставлення суспільства до людей похилого віку дуже суперечливе, і це також є однією з причин здобуття і поширення нових знань, що дало б змогу активізувати просвітницьку роботу серед населення, аби показати йому особливості психічного розвитку, поведінки людини у старості. Негативні настановлення впливають на поведінку, самопочуття, самооцінку і здоров’я старіючої людини, адже вона уявляє свою майбутню старість як смутний період життя. На формування стереотипного сприйняття впливають також соціальні норми. Вікові норми, як формальні, так і неформальні, зумовлюють формування вікових стереотипів, які негативно впливають на людей похилого віку, змушуючи їх відмовлятися від багатьох соціальних ролей, до яких людина пристосувалася протягом попереднього життя. Стереотипи щодо людей похилого віку в багатьох випадках є вигаданими, тому зміни стереотипного сприйняття – як позитивного, так і негативного – допомогли б побачити в літніх людей різноманітні індивідуальні відмінності, а також вплинути на їхні уявлення про самих себе [3; 7; 13; 19; 30; 31].
      Неприйняття старих людей пов’язано також зі страхом перед старістю. Молоду людину старість страшить хворобами, залежністю, бідністю. У зв’язку із цим у суспільстві виникло таке поняття, як геронтофобія – вороже відчуття щодо старих людей. Своїм корінням геронтофобія сягає в далеке минуле. У сучасному суспільстві геронтофобія має, на нашу думку, небезпечний характер. А. Сові вказує на те, що соціальна нестабільність, падіння моралі може спонукати молодих у будь-який момент потрактувати старших людей як баласт, застосувати до них грубу фізичну силу – аж до знищення [8; 32].
      В. П. Козирков [33] розглядає людину похилого віку як носія соціокультурних цінностей (обрядів, традицій), що передаються з покоління в покоління. На думку Р. С. Яцемірської [10], науково-технічний прогрес, новий тип цивілізації потребують формування нових способів культурного, міжособистісного, соціального взаємоставлення між середньою віковою групою і дітьми та стариками. Яцемірська привертає увагу до трьох типів культур, виокремлених М. Мідом:
      1) постфігуральна – молодше покоління вчиться у старших, повторюючи їхній досвід у своєму житті;
      2) конфігуральна – діти і молодь вчаться у своїх однолітків;
      3) префігуральна – досвід попередніх поколінь не сприймається молоддю.
      Л. С. Шилова [34] зауважує, що важливим показником соціального добробуту людей похилого віку є ставлення до тривалості життя. Воля до життя може бути опосередкована різними мотивами, що формуються під впливом позитивного і негативного ставлення до життя та є визначним фактором тривалості життя в похилому віці.
      Соціальна адаптація має своє вираження в когнітивних, емоційних і мотиваційних процесах. Позитивне емоційне ставлення (задоволеність соціальним становищем, почуття соціальної захищеності) є показником адаптивності, негативне ж призводить до неадаптивності (незадоволеність, тривожність, фрустрація, неприйняття інших, почуття соціальної незахищеності). Пристосування до соціального середовища залежить від того, як людина визначає соціальну ситуацію [12]. 
      Висновки. З результатів аналізу теоретичних джерел випливає, що люди, які переживають період пізньої зрілості, є унікальною соціальною групою з особливими соціокультурними, міжособистісними взаємовідносинами. Людей похилого віку дослідники розглядають як активних суб’єктів свого життя, для яких важливими є переоцінка попередніх і формування нових цінностей. На повноцінне життя, саморозвиток особистості, соціальну адаптацію літньої людини впливає багато соціальних факторів (соціальна підтримка, участь у суспільній діяльності, можливість спілкування). Кожна людина обирає свою стратегію старіння, яка залежить від особливостей її життєвого шляху, ціннісних орієнтацій, потреби в самореалізації, соціального становища і багатьох інших факторів.
      Суперечливим є ставлення суспільства до людей похилого віку і старості в цілому. Стереотипне сприйняття перешкоджає об’єктивному оцінюванню і позитивному ставленню до старості і старіння.
      Соціальна геронтологія ставить за мету здобуття нових знань, дослідження характеру впливу соціально-економічних факторів на процеси старіння, розроблення заходів щодо зменшення їхнього негативного впливу, аби забезпечити повноцінне життя, безболісну адаптацію і збільшення тривалості соціальної активності людей похилого віку. 
      
      Література
1. Андреева Г. М. Социальная психология : учеб. для высш. учеб. завед. / Г. М. Андреева. – 5-е изд., испр. и доп. – М. : Аспект Пресс, 2004. – 365 с.
2. Альперович В. Д. Социальная геронтология / В. Д. Альперович. – Ростов-на-Дону : Феникс, 1997. – 576 с. – (Серия “Учебники и учебные пособия”). 
3. Бродская С. Л. Возрастная психология в вопросах и ответах : учеб. пособ. / С. Л. Бродская. – М. : КНОРУС, 2006. – 256 с.
4. Козлов А. А. Теория и традиции западной социальной геронтологии / А. А. Козлов // Психология старости и старения : учеб. пособ. для студ. высш. учеб. завед. / О. В. Краснова, А. Г. Лидерс. – М. : Академия, 2002. – С. 6–23.
5. Александрова М. Д. Проблемы социальной и психологической геронтологии / М. Д. Александрова. – Ленинград : Изд-во Ленинград. ун-та, 1974. – 136 с.
6. Соціологія : навч. посіб. для ВНЗ / за ред. С. О. Макєєва. – 4-те вид., перероб. і доп. – К. : Т-во “Знання”, 2008. – 566 с.
7. Психология человека от рождения до смерти: Психологический атлас человека / под ред. А. А. Реана. – СПб. : Прайм-Еврознак, 2007. – 651 с.
8. Холостова Е. И. Социальная геронтология : учеб. пособ. / В. В. Егоров, А. В. Рубцов, Е. И. Холостова. – М. : Дашков и К, 2004. – 296 с.
9. Шапиро В. Д. Социальная активность пожилых людей в СССР / В. Д. Шапиро. – М. : Наука, 1983. – 128 с.
10. Яцемирская Р. С. Социальная геронтология (лекции) : учеб. пособ. для вузов / Р. С. Яцемирская. – М. : Академ. проект, 2006. – 320 с.
11. Каменская Е. Н. Психология развития и возрастная психология (Зачет и экзамен) / Е. Н. Каменская. – Ростов-на-Дону : Феникс, 2006. – 224 с.
12. Сарджвеладзе Н. И. Личность и ее взаимоотношение с социальной средой / Н. И. Сарджвеладзе. – Тбилиси : Мецниереба, 1989. – 187 с.
13. Кон И. С. Социологическая психология / И. С. Кон. – М. : Моск. психол.-соц. ин-т ; Воронеж : Модек, 1999. – 560 с. – (Серия “Психология отечества”).
14. Носко И. В. Психология развития и возрастная психология : учеб. пособ. / И. В. Носко. – Владивосток : ТИДОТ ДВГУ, 2003. – 131 с.
15. Никуленко Т. Г. Возрастная физиология и психофизиология / Т. Г. Никуленко. – Ростов-на-Дону : Феникс, 2007. – 410 с. – (Высшее образование).
16. Краснова О. В. Социальная психология старения : учеб. пособ. для студ. высш. учеб. завед. / О. В. Краснова , А. Г. Лидерс. – М. : Академия, 2002. – 288 с.
17. Краснова О. В. Психология старости и старения : хрестоматия : учеб. пособ. для психол. фак. вузов / О. В. Краснова, А. Г. Лидерс.– М. : Академия, 2003. – 416 с.
18. Ливехуд Б. Ход жизни человека / Б. Ливерхуд // Психология возрастных кризисов : хрестоматия / сост. К. В. Сельченок. – Минск : Харвест, 2000. – 560 с. – (Библиотека практической психологии).
19. Малкина-Пых И. Г. Возрастные кризисы взрослости. (Справочник практического психолога) / И. Г. Малкина-Пых. – М. : Эксмо, 2005. – 416 с.
20. Шаповаленко И. В. Возрастная психология (Психология развития и возрастная психология) : учеб. для студ. вузов / И. В. Шаповаленко. – М. : Гардарики, 2007. – 349 с.
21. Хухлаева О. В. Психология развития: молодость, зрелость, старость : учеб. пособ. для студ. высш. учеб. завед. / О. В. Хухлаева. – М. : Академия, 2002. – 208 с.
22. Вайзер Г. А. Смысл жизни и “двойной кризис” в жизни человека / Г. А. Вайзер // Психологический журнал. – 1998. – № 5. – С. 3–14.
23. Дарвиш О. Б. Возрастная психология : учеб. пособ. для студ. высш. учеб. завед. / О. Б. Дарвиш ; под ред. В. Е. Клочко. – М. : Владос-Пресс, 2003. – 265 с.
24. Пряжников Н. С. Личностное самоопределение в преклонном возрасте / Н. С. Пряжников // Мир психологии. – 1999. – № 2. – С. 111–123.
25. Анцыферова Л. И. Личность в трудных жизненных условиях: переосмысление, преобразование ситуаций и психологическая защита / Л. И. Анцыферова // Психологический журнал. – 1994. – Т. 15, № 1. – С. 3–18.
26. Косякова О. О. Возрастные кризисы / О. О. Косякова. – Ростов-на-Дону : Феникс, 2007. – 224 с. – (Высшее образование).
27. Шарп Д. Кризис среднего возраста: Записки о выживании / Д. Шарп ; пер. с англ. В. Мершавки. – М. : Класс, 2006. – 176 с. – (Библиотека психологии и психотерапии).
28. Шахматов Н. Ф. Психическое старение счастливое и болезненное / Н. Ф. Шахматов. – М. : Медицина, 1966. – 304 с.
29. Бороздина Л. В. Особенности самооценки в позднем возрасте / Л. В. Бороздина, О. И. Молчанова // Вестник Московского университета Серия 14. Психология. – 1999. – № 1. – С. 20–30.
30. Глуханюк Н. С. Поздний возраст и стратегии его освоения / Н. С. Глуханюк, 
Т. Б. Гершкович – М. : Моск. психосоц. ин-т, 2003. – 112 с.
31. Смелзер Н. Социология : пер. с англ. / Н. Смелзер. – М. : Феникс, 1998. – 668 с.
32. Сахно Е. Г. Геронтократия и геронтофобия / Е. Г. Сахно // Философия старости: геронтософия : сб. материалов конф. – СПб. : Санкт-Петерб. филос. об-во, 2002. – Вып. 24. – 115 с. – (Серия “Symposium”).
33. Козырьков В.П. Пожилой человек как социокультурный тип / В. П. Козырьков // Психология старости и старения : учеб. пособ. для студ. высш. учеб. завед. / О. В. Краснова , А. Г. Лидерс. – М. : Академия, 2002. – С. 73–76.
34. Шилова Л. С. Факторы социальной адаптации пожилых в условиях реформ / Л. С. Шилова // Психология зрелости и старения. – 1998. – № 3. – С. 60–74.
      © Новікова Ж. М.
      

СПІВВІДНОШЕННЯ КАТЕГОРІЙ “ОСОБИСТІСТЬ” 
І “СУБ’ЄКТ ДІЯЛЬНОСТІ”

      В. С. Савельєва, м. Краматорськ
      
       Проведено теоретичний аналіз співвідношення категорій “особистість” і “суб’єкт”, визначено характер взаємозв’язку між особистістю і суб’єктом діяльності. Виокремлено чотири напрями розроблення і застосування категорії “суб’єкт”. Зроблено висновок: відмінність між особистістю і суб’єктом полягає в тому, що суб’єкт відносин сприймається як єдине активне ціле, натомість особистість – як складна, багаторівнева система, структура якої формується ієрархією мотивів і дій; отож ми ставимося до людини як до одного і того ж суб’єкта, а реально маємо справу з різними субособистостями; звідси нетотожність цих понять.
       Ключові слова: особистість, суб’єкт, суб’єкт діяльності, суб’єктність, особистісь як суб’єкт життєвого шляху, субособистості.
       
       Проведен теоретический анализ соотношения категорий “личность” и “субъект”, определен характер взаимосвязи между личностью и субъектом деятельности. Выделены четыре направления разработки и применения категории “субъект”. Сделан вывод: различие между личностью и субъектом заключается в том, что субъект отношений воспринимается как единое активное целое, зато личность – как сложная, многоуровневая система, структура которой формируется иерархией мотивов и действий; следовательно, мы относимся к человеку как к одному и тому же субъекту, а реально имеем дело с разными субличностями; отсюда нетождественность этих понятий. 
       Ключевые слова: личность, субъект, субъект деятельности, субъектность, личность как субъект жизненного пути, субличности.
       
       Theoretical analysis of correlation of categories “personality” and “subject” is conducted in the article. The character of interconnection between personality and subject of activity is defined. Four directions of development and application of category “subject” are identified. It is concluded that the difference between the two categories is that the subject of relations is perceived as a unique active unity, while personality is a complex multilevel system, which has structure formed by the hierarchy of motives and actions. Therefore a person is perceived, as a single subject, while in fact we deal with different subpersonalities. Thus, these concepts are not identical.
       Key words: personality, subject, subject of activity, subjectivity, personality as a subject of life way, subpersonalities.
       
      Проблема. У ході теоретичного аналізу особистості керівника як суб’єкта управлінської діяльності ми зіткнулися з проблемою співвідношення понять “особистість” і “суб’єкт”. З’ясувалося, що провідні вітчизняні і зарубіжні психологи також неодноразво зверталися до питання визначення дефініцій та їх співвідносності. Тож нас цікавило насамперед таке: 
      Чи є ці категорії в соціальній психології рівнозначними? 
      Чи може особистість існувати окремо від суб’єкта – і навпаки? 
      А може, ці визначення взагалі мають абстрактний характер: особистість і суб’єкт – це всього-навсього віртуальні конструкти, які не можуть існувати без людини? 
      Спробуймо з’ясувати зміст виділених соціально-психологічних категорій, розглянувши поставлені питання в теоретичному аспекті.
      Мета статті: провести теоретичний аналіз категорій “особистість” і “суб’єкт діяльності”, визначити характер взаємозв’язку між ними.
      
      Дискусії про зміст поняття “суб’єкт” дали змогу окреслити чотири напрями розроблення і застосування цієї категорії в психології, що мають у цілому загальний методологічний характер.
      Перший напрям пов’язаний з подоланням безсуб’єктного розуміння діяльності і діяльнісного підходу, що впродовж тривалого часу домінувало у вітчизняній психології. Так, С. Л. Рубінштейн ще в рукописах 1920-х років зауважував, що діяльність не здійснює “сама себе”. Проте О. М. Леонтьєв, зосередившись на внутрішній схемі діяльності, випустив з уваги її суб’єкта, хоч для позначення останнього і вживав за потреби відповідне слово (навіть не термін). 
      Другий напрям полягає в розробленні і конкретизації поняття особистості як суб’єкта життєвого шляху; третій стосується власне тлумачення понять особистості і суб’єкта (як принципово тотожних або таких, що відрізняються); четвертий ставить за мету виявлення самоорганізації, самореалізації та інших форм психічної організації (суб’єкт психічної діяльності), розроблення понять особистісної активності, виявлення її інтегральної сутності, а відтак уточнення співвідношення понять “особистість” і “суб’єкт”.
      У межах першого напряму, значною мірою завдяки працям С. Л. Рубінштейна [1; 2], Б. Г. Ананьєва [3], Д. М. Узнадзе, було доведено, що діяльність не є сутністю, яка сама себе здійснює за допомогою іманентних рушійних сил у вигляді цілей і мотивів. Вона здійснюється суб’єктом, який свідомо і довільно внутрішню самоорганізацію (психічні процеси, стани, мотиви, здібності) приводить у відповідність до тих зовнішніх завдань, які він сам ставить і виділяє із сукупності об’єктивних умов та вимог реальної діяльності, оскільки остання має об’єктивний суспільно необхідний характер [3].
      Суб’єктно-діяльнісний принцип радикально змінив саме розуміння діяльнісного підходу. Отож суб’єкт:
      – здійснює самоорганізацію своїх психічних та особистісних можливостей, здібностей;
      – організовує “час – простір”, в якому зв’язуються, координуються його внутрішня (психічна, особистісна) активність і об’єктивна організація реальної діяльності, – це його суб’єктний спосіб здійснення діяльності, що відповідає внутрішнім і зовнішнім умовам;
      – об’єктивно перетворює (у праці, професії) задані умови і вимоги діяльності задля отримання об’єктивно оптимального і суб’єктивно прийнятного, тобто такого, що задовольняє, результату.
      Функціонування особистості як суб’єкта діяльності охоплює природні, психічні, особистісні умови та інші складові (до числа останніх належать здібності, мотиви, воля тощо). Тобто йдеться про соціальні умови і вимоги діяльності (нормативні та інші аспекти праці), по-перше; способи організації цієї діяльності самою людиною – діяльності як праці, по-друге; і, нарешті, професії – по-третє.
      Свою власну структуру, “логіку”, архітектоніку (співвідношення здібностей, потреб і т. ін.) особистість вибудовує і погоджує з вимогами праці, професійної діяльності.
      Завдяки другому напряму було подолано методологію феноменологічного, описового вивчення життєвого шляху як незалежного від особистості неминучого проходження його етапів, періодів і криз (Ш. Бюлер, Е. Еріксон та ін.), а також розроблено теорію, філософсько-методологічні засади якої сформулював свого часу С. Л. Рубінштейн. Це теорія особистості як суб’єкта життєвого шляху, згідно з якою і напрям, і спосіб, і стратегія життя визначаються суб’єктом [2]. Ця теорія увібрала в себе найбільш перспективні ідеї Б. Г. Ананьєва про життєвий цикл, інтегрувавши їх з поняттями суб’єкта діяльності, суб’єкта пізнання, суб’єкта спілкування [3].
      У психології, починаючи з 1960-х років, поняття “суб’єкт” стає широковживаним. Його застосовують для позначення колективу в соціальній психології (див. праці А. Л. Журавльова [5]), конкретизують у спеціальних поняттях суб’єкта діяльності і суб’єкта життєвого шляху (наприклад, К. О. Абульханова [4]). Отже, у науковому плані це початок переходу від феноменологічного, констатувального, описового способу пізнання до пояснювального, коли йдеться про пізнання людини як об’єкта в його специфічній якості суб’єкта.
      У межах третього напряму дискусії про співвідношення понять “особистість” і “суб’єкт” склалися три основні підходи. Згідно з Л. І. Анциферовою [6], яка зіставляє поняття особистості не з поняттям суб’єкта, а з поняттям суб’єкта діяльності, перше значно ширше, оскільки діяльність не вичерпує всієї особистості (про це ж в 20-ті роки писав С. Л. Рубінштейн). На думку А. В. Брушлинського [7], який дотримувався загальнометодологічної позиції, категорія суб’єкта охоплює і особистість, і групу (колектив), і суспільство (що також, зауважимо, справедливо, якщо дотримуватися її методологічного змісту). Але водночас виявляється, що особистість спочатку є суб’єктом. Таке ототожнення понять, на наш погляд, унеможливлює розкриття їхньої якісної специфіки (крім того, навряд чи можна на даному конкретному рівні вважати суб’єктом пасивну, із затримкою розвитку дитину).
      У контексті цього ж напряму Л. І. Анциферова виявляє своєрідну імпліцитну дискусію (точніше суперечність) між визнанням й активним розробленням категорії суб’єкта в зарубіжній психології і вкрай слабким інтересом до цієї категорії у вітчизняній. Безумовно, визнаючи, що термін “суб’єкт” часто використовується в зарубіжній психології і що цілий ряд характеристик особистості, що даються зарубіжними психологами, розкривають його активний, раціональний зміст, ми не можемо погодитися з першим твердженням (воно фактично неправомірне) і вважаємо, що виявлення активності, самозвеличення (Еґо) й зрілості особистості і навіть визнання досягнення нею вищого рівня розвитку ще не говорить про правомірність визначення її як суб’єкта [6].
      Розкриваючи четвертий напрям дискусії, слід зазначити, що введене поняття суб’єкта психічної діяльності мало спеціальний, конкретний характер і розкривало наявність центру психічної діяльності, який самоорганізується, саморегулюється, і не заперечувало наявності в психічній організації об’єктивних, незалежних від суб’єкта закономірностей. Це конкретне поняття служило спростуванням методологічного уявлення про психіку як статичну ієрархічну систему, співвідношення рівнів якої задано раз і назавжди для всіх і кожного.
      Зародження суб’єктної парадигми в психології, не завершившись її чітким методологічним обґрунтуванням як парадигми, стало передумовою для виникнення знання нового типу – акмеології, яка тільки й могла виникнути на основі нової наукової парадигми. Акмеологія як науково-практичне знання народилася саме тому, що її об’єктові, яким є суб’єкт, властиво перебувати не тільки в статичному наявному стані, який фіксується в дослідженні, а й самому визначати зміну та розвиток своєї суті і здійснювати це реально – практично. Причому це не просто зміна і розвиток, а самоудосконалення, тобто досягнення нового, вищого рівня. Ця парадигма потребувала обґрунтування нової системи специфічних методологічних принципів акмеології і нового способу визначення її предмета – шляхом його моделювання [8]. 
      Першим, вихідним положенням і для психології, і для акмеології є необхідність розрізнення понять “особистість” і “суб’єкт”. Особистість постає як суб’єкт, стає суб’єктом, не будучи ним спочатку. Для визначення якості суб’єкта потрібні кожного разу певні критерії: суб’єкт діяльності вимагає одних, суб’єкт спілкування – інших. Але якщо Б. Г. Ананьєв мав на увазі, що раз здійснюється діяльність, особистість тим самим уже може бути названа її суб’єктом, то на сучасному етапі розроблення категорії суб’єкта діяльності слід було б ввести критерії, згідно з якими один спосіб її здійснення дає підстави говорити про суб’єктний характер, а інший – ні (пасивний, виконавський, такий, що дає суб’єктивно незадовільний результат і об’єктивно непридатний продукт). Якщо в діяльності не відбувається розвиток особистості, некоректно говорити про неї як суб’єкт цієї діяльності. Результатом діяльності, здійсненої особою як суб’єктом, і є її новоутворення, розвиток її здібностей. Ці критерії вивчає і розробляє акмеологія у сфері організації професійної діяльності (А. О. Деркач, Є. О. Климов, В. Г. Зазикін, А. К. Маркова та ін.). Розроблено їх на кафедрі акмеології і психології професійної діяльності Федерального державного навчального закладу (РФ) науковим колективом під керівництвом А. О. Деркача і розкрито в таких поняттях, як “алгоритм діяльності”, “професійна культура”, “компетентність”, “оптимальне використання психологічних і особистісних ресурсів”, “особистісно-психологічне і професійне забезпечення діяльності”. Довільно, відповідно до потреб регулюючи свої психічні особливості, особистість тим самим забезпечує регуляцію своїх дій, учинків, які так само цілеспрямовано змінюють об’єктивну дійсність, реальні ситуації.
      Ананьєвське поняття “суб’єкт спілкування” реалізується в безлічі конкретних дослідницьких напрямів, підходів (О. О. Бодальов та ін.) [9]. Інтеракцію вивчають у контексті розроблення управлінського підходу (А. О. Деркач [8] та ін.) у різних системах, де поняття суб’єкта пов’язане з принципом оптимізації управлінських рішень, їхньої оптимальної реалізації, способів взаємодії всередині спеціальних груп (команд) і вирішуваних ними завдань у різних сферах соціального життя суспільства [10]. Поняття спілкування в сучасній акмеології охоплює і уявлення про спільноту як єдиного суб’єкта, перед яким постають завдання її оптимальної конструктивної організації. Саме поняття “організація” (в інструментальному сенсі) сьогодні розглядають в акмеології (на відміну від американської моделі) з позицій суб’єктного підходу, що враховує і етапи, і рівні її розвитку, і вирішувані на цьому шляху суперечності.
      Під кутом зору означеної нами проблеми важливо виділити дві характеристики суб’єктності. По-перше, це готовність до непередбачуваних, спонтанних дій, готовність зробити щось “просто так”, а не “тому що” (згідно з О. Г. Асмоловим [11]). У цьому випадку людину непросто “оцінити” і головне – складно сказати про неї, що вона “коштує стільки-то і стільки-то”, тобто складно визначити її “продажну ціну”. По-друге, справжній суб’єкт здатний на рефлексію своїх відповідальних дій і всього свого життя, тобто про особу можна сказати, що вона є водночас суб’єктом свого щастя, лише тоді, коли вона здатна на постійні роздуми про саму себе і свої вчинки. Адже якщо людина навіть не прагнутиме хоч якось осмислити свої дії і знайти в них певний особистий сенс, то тоді не вона виконуватиме дію, а сама “дія здійснюватиметься над нею”, – зазначав Е. Фромм, розмірковуючи про “суб’єкта діяльності” і намагаючись розмежувати зовнішню і внутрішню активність [12].
      Як зазначають В. І. Слободчиков і Є. І. Ісаєв, саме феномен рефлексії є “центральним феноменом людської суб’єктивності”. При цьому саму рефлексію людини вони тлумачать як “специфічну людську здатність, яка дозволяє їй зробити свої думки, емоційні стани, свої дії і відносини, узагалі всю себе предметом спеціального розгляду (аналізу й оцінювання) і практичного перетворення (аж до самопожертвування в ім’я високих цілей і смерті “за други своя”) [13, c. 78].
      Цікаві роздуми про розвиток суб’єктності та особистості належать В. А. Петровському – авторові мультисуб’єктної теорії особистості [14]. “Чи розвивається особистість? – запитує В. А. Петровський. – Блюзнірський сумнів виникає у зв’язку з тим, що без іншої людини ніякий особистісний розвиток індивіда, очевидно, не відбувається. Людина включена в іншу людину і через цю включеність розвивається як особистість”. Розвиток особистості – це становлення цілісності в чотирьох основних формах суб’єктності: суб’єкт вітального ставлення до світу (“Природа”); суб’єкт наочного ставлення до світу (“Наочний світ”); суб’єкт спілкування (“Світ людей”); суб’єкт самосвідомості (“Я сама”). Людина належить до всіх цих “світів”, але їх значущість для людини змінюється на кожному етапі її розвитку [там само, с. 232].
      У ході розвитку суб’єкт психічної активності є утворенням єдиним, цілісним і неподільним, яке не може бути в онтологічному сенсі подвоєним, роздвоєним і розтиражованим. Психоенергетичне джерело суб’єктної активності – суперечність між субстанціальним змістом, закладеним у суб’єктному ядрі, і реальними психобіологічними і психосоціальними умовами здійснення цієї сутності. Отож, на переконання В. О. Татенка, має йтися “не про виникнення суб’єктної психічної активності в дошкільному, молодшому шкільному, підлітковому або якомусь іншому віці, а про її генетичні рівні і форми. Причому на кожному з етапів онтогенезу індивід виступає як цілісний суб’єкт психічної активності певного рівня розвитку. Інакше кажучи, суб’єкт завжди є (має себе), “наявний” і завжди перебуває в стані самостановлення, самовдосконалення і саморозвитку” [15 с. 257]. Дослідник вважає, що до етапу повноліття “самопрокидаються” всі субстанціальні інтуїції суб’єктного ядра; долучаються до розвитку всі відповідні їм суб’єктні механізми психічної активності; “новоутворюються” всі основні психічні функції.
      Суб’єкт – не щось пасивне, що тільки сприймає дії ззовні і переробляє їх способом, похідним від його “природи”, а носій активності, тобто індивідуальність, що самостверджується. Суб’єктність – це єдність індивідуально-особистісних властивостей людини: не можна утверджувати своє самозвеличення, не будучи виділеним із середовища; але також не видається можливим конструктивне самоствердження без ідентифікації із середовищем.
      Повертаючись до особистісно-суб’єктних відносин, хочемо наголосити на тому, що особистість і суб’єкт є абстракціями і штучними конструкціями. Насправді ми завжди маємо справу з реальною людиною. Утім, хоч це й абстракції, але існують закономірності. Наприклад, діяльність, у якій відбувається їх розвиток (якщо вона повноцінна), повинна мати структуру: мета – планування – дія – аналіз – рефлексія. Ця структура виробляється в ході діяльності суб’єкта, але, власне кажучи, у будь-якій критичній життєвій ситуації особистість діє за цим “планом”. Або ця критична ситуація не вирішується, якщо випадає якась ланка. 
      На наш погляд, відмінність між особистістю і суб’єктом полягає в тому, що суб’єкт відносин сприймається як єдине активне ціле (і не більше того!), тоді як особистість – складна, багаторівнева система, структура якої формується ієрархією мотивів і діяльностей. Ми сприймаємо людину як одного і того ж суб’єкта, а реально маємо справу з різними субособистостями. Отож ці поняття далеко не тотожні.
      Висновок. Проблему суб’єкта слід вирішувати з позицій загальної психології особистості, соціальної психології та акмеології, які наразі перебувають у стадії поступального розвитку. Якщо суб’єктом є особистість, то це означає, що психологічні механізми і закономірності її розвитку та буття направляють формування і функціонування суб’єкта. Функції особистості як особливого рівня психічного віддзеркалення і регуляції є тим “ключем”, за допомогою якого відкриваються “секрети” психології суб’єкта. Тому без створення цілісного уявлення про особистість залишається тільки мріяти про скільки-небудь плідне вирішення проблеми суб’єкта. Пошукові вирішення психологічної проблеми суб’єкта має передувати обговорення “наріжних” методико-теоретичних положень загальної психології особистості. Суб’єкт черпає смислові підстави для своєї діяльності з контексту взаємодії із життєвим світом. Із цього приводу В. М. Сагатовський справедливо зазначає, що “життєві сенси, або ключові цінності суб’єкта (суспільства, групи, особистості), відповідають на запитання, заради чого здійснюється ця діяльність. Їх можна охарактеризувати як такі цілі (вищі цілі), що в даній системі не є засобами, вони виконують функцію кінцевої підстави вибору тих предметів, засобів, способів, які й утворюють цілісну діяльність. Щодо діяльності вони є системотвірними [16, с. 144].
      
Література
1. Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. О месте психического во всеобщей взаимосвязи явлений материального мира / С. Л. Рубинштейн. – М. : Изд-во АН СССР, 1957. – 328 с.
2. Рубинштейн С. Л. Избранные философско-психологические труды. Основы онтологии, логики и психологии / С. Л. Рубинштейн. – М. : Наука, 1997. – 463 с.
3. Ананьев Б. Г. Психология и проблемы человекознания / Б. Г. Ананьев. – М. : Ин-т практ. психологии ; Воронеж : МОДЭК, 1996. – 384 с.
4. Абульханова К. А. О субъекте психической деятельности / К. А. Абульханова. – М. : Наука, 1973. – 287 с.
5. Журавлев А. Л. Психология управленческого взаимодействия (теоретические и прикладные проблемы) / А. Л. Журавлев. – М. : Ин-т психологии РАН, 2004. – 476 с.
6. Анциферова Л. И. Психологическое учение о чеовеке: теория Б. Г. Ананьева, зарубежные концепции, актуальные проблемы / Л. И. Анциферова. – М. : Наука, 1998. – 124 с.
7. Брушлинский А. В. Субъект: мышление, учение, воображение / А. В. Брушлинский. – Изд. 2-е, испр. – М. : МПСИ ; Воронеж : МОДЭК, 2003. – 408 с.
8. Деркач А. А. Акмеология: личностное и профессиональное развитие человека. Кн. 2. Акмеологические основы управленческой деятельности / А. А. Деркач. – М. : РАГС, 2000. – 536 с.
9. Бодалев А. А. Вершина в развитии взрослого человека: характеристики и условия достижения / А. А. Бодалев. – М. : Флинта : Наука, 1998. – 296 с.
10. Синягин Ю. В. Комплексная диагностика и оценка управленческого персонала : монография / Ю. В. Синягин. – М. : Изд-во РАГС, 2009. – 68 с.
11. Асмолов А. Г. Психология личности: принципы общепсихологического анализа / А. Г. Асмолов. – М. : Смысл, Академия, 2002. – 416 с.
12. Фромм Э. Иметь или быть? / Э. Фромм. – М. : Прогресс, 1990. – 336 с.
13. Слободчиков В. И. Основы психологической антропологии. Психология человека: Введение в психологию субъективности : учеб. пособ. для вузов / В. И. Слободчиков, Е. И. Исаев. – М. : Школа-Пресс, 1995. – 486 с.
14. Петровский В. А. Личность в психологии: парадигма субъектности / В. А. Петровский. – Ростов-на-Дону : Феникс, 1996. – 386 с.
15. Татенко В. А. Психология в субъектном измерении / В. А. Татенко. – К. : Просвита, 1996. – 404 с.
16. Сагатовский В. Н. Философия развивающейся гармонии (философские основы мировоззрения). Ч. 1. Введение : философия и жизнь / В. Н. Сагатовский. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1997. – 222 с.
      © Савельєва В. С.
      
      
ДО ПИТАННЯ ПРО ІСТОРІОГРАФІЧНІ МОДЕЛІ 
СУЧАСНОЇ ІСТОРИКО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ НАУКИ
      
      М. М. Скорик, м. Київ
      
       Статтю присвячено оглядові, аналізові та зіставленню підходів до вивчення дисциплінарної історії, розроблених в історії (філософії) науки, в історії психології та в її історіографії. За результатами зіставлення цих трьох груп підходів визначено загальну специфіку стратегій історіописання, продекларованих істориками вітчизняної психології. Крім того, з’ясовано і систематизовано підсумки сучасних історіографічних дискусій у галузі історії психологічної науки, розглянутих як рамкові можливості аналізу дисциплінарного історіописання. 
       Ключові слова: історіографія, історія науки, історіографічна стратегія, позитивізм, постпозитивізм.
       
       Статья посвящена обзору, анализу и сопоставлению подходов к изучению дисциплинарной истории, разработанных в истории (философии) науки, в истории психологии и в ее историографии. По результатам сопоставления этих трех групп подходов определена общая специфика стратегий историописания, декларируемых историками отечественной психологии. Кроме того, выяснены и систематизированы итоги современных историографических дискуссий в области истории психологической науки, рассмотренных как рамочные возможности анализа дисциплинарной истории. 
       Ключевые слова: историография, история науки, историографическая стратегия, позитивизм, постпозитивизм.
       
       The article contains review, analysis and comparison of approaches of studying disciplinary history, developed within history (philosophy) of science, in history of psychology and in its historiography. The general specificity of the historiographic strategy declared by historians of domestic psychology is defined based on the results of comparison of these three groups of approaches. Also the results of modern historiographic discussions in the field of history of psychological science, considered as frame possibilities of analysis of disciplinary history, are figured out and systematised. 
       Key words: historiography, history of science, historiographic strategy, positivism, post-positivism.
       
      Проблема. Способи писання історії дисципліни є визначальними коли йдеться про те, що увійде, а що – ні в її проблемне поле; як буде визначено завдання та їхню актуальність; які питання дістануть належний розв’язок, а які навіть не будуть поставлені. Через те що дисциплінарна історія виконує цілу низку суттєвих для актуального наукового пошуку ролей, її визнають за надважливу з погляду розвитку своєї науки [1, с. 135]. 
      І справа не лише в тому, що дисциплінарна історія убезпечує від “винайдення велосипеда” на кожному її хронологічному етапі, у субгалузевому і регіональному вимірах. Вона так само дає змогу виявляти – або ні – невивчені проблеми або окремі їхні аспекти. Має значення і прогнозний характер цієї дисципліни, потенційно спроможної, коли вибудовується та чи інша ретроспектива, виявляти “точки росту” галузі, вчасно помічати зародження нових напрямів дослідження, осмислювати їхнє значення і перспективи (що фактично робить її основою всіх процесів діагностики, визначення перспектив, оцінювання можливостей, планування та прогностики розвитку психологічного дослідження/знання). 
      Такі моменти підтверджують необхідність подальшого розвитку історії вітчизняної психології – власне, її поширення на нові тематичні пласти, що не висвітлювалися раніше як через ідеологічний режим, так і з огляду на досягнутий рівень розробленості тогочасного аналітичного історико-психологічного інструментарію. Визначальними ці завдання постають стосовно вітчизняної соціальної психології, дисциплінарна історія якої є переважно маловідомою і маловивченою5. 
      Нашу розвідку спрямовано на невеличкий сегмент окресленого проблемного поля. А саме на зіставлення підходів до аналізу дисциплінарної історії, уміщених у працях істориків та історіографів історії психологічної науки, з порівняно ширшими моделями власне історії (філософії) науки, що відповідно і є метою та завданнями цієї статті. Очікується, що таке зіставлення дасть змогу виявити й оцінити спектр історіографічних підходів, заявлених та використовуваних у дисциплінарному історіописанні. Це уможливило б і подальші дослідницькі кроки, зокрема поставило б на реалістичний ґрунт застосування розроблених сучасною історіографією моделей вивчення історії. 
      
      Огляд стану вивченості проблеми показує, що сучасні вітчизняні історико-психологічні дослідження наразі досить поодинокі, як і публікації за їхніми результатами. Відповідно ще менше узагальнювальних – теоретичних або ж оглядових – праць з історії психологічної науки: з теорії чи методології історії вітчизняної психології; з її історіографії тощо. 
      Із сучасних українських досліджень можна згадати працю І. М. Пивоварчик, яка відрефлексувала потребу в більш повному переосмисленні процесу становлення психологічної науки ХІХ – ХХ століть і поставила за мету, серед іншого, розробити метод історико-критичного аналізу рівня сформованості і розвитку психологічних наукових шкіл (що є власне історіографічним завданням) [2]. Схожим наміром надихалася робота С. В. Пухно, присвячена українській університетській психології другої половини ХІХ ст. Її метою було впорядкувати зміст і послідовність явищ історії становлення української психології як вагомого чинника розвитку психологічної науки. Така мета аргументована необхідністю вивчення і представлення спадщини українських університетських психологів як досі маловідомої навіть для фахівців у галузі історії психології, не кажучи вже про ширше коло представників фахової психологічної спільноти [3]. Ця робота – вочевидь через обшир завдань – не ставила самостійних завдань методологічного ґатунку і не визначала специфічно історіографічних методів щодо історії психології. Також номінально історіографічним завданням частково були присвячені більш ранні і власне історико-психологічні дослідження В. М. Мартинюка й І. В. Данилюка та, окрім них, розвідка І. В. Болотнікової, в якій було виокремлено і розглянуто історію окремої психологічної ідеї [4–6]. Можливо, цей – імовірно, неповний – але все ж кількісно незначний перелік праць свідчить про невисоку актуальність самої теми?! 
      Із цією думкою важко погодитися через те, що обмежена кількість таких досліджень явно конфліктує з обширом поставлених ними завдань. Напрошується оцінка змісту наведених праць у контексті першопрохідництва, постановки майбутніх завдань, повна реалізація яких іще далеко попереду. Це з одного боку. З другого – думці про невисоку актуальність історіографічних тем в історії психології суперечить справжній сплеск власне історіографічних праць в одній із “сусідніх” з історією психологічної науки галузей, а саме в історичній науці, який фахівці відмічають протягом останнього десятиліття. З огляду на значно більшу кількість емпіричних досліджень за схожих обставин і вимог – пошуку й ідентифікації цілих сюжетів та окремих подій, що досі є “білими плямами” сучасної вітчизняної історії, – методологія їх пошуку стала головним болем та, пізніше, цариною реалізації і засадою переродження такої, доти спеціальної, допоміжної, історико-наукової галузі, як історіографія (історія історичної науки). 
      Напрацьований історіографією аналітичний інструментарій частково перетинається із застосовуваним в історико-психологічних дослідженнях, однак із зрозумілих причин охоплює куди ширше коло підходів, має відрефлексованими низку специфічно історіографічних питань, які майже не поставали в контексті здійснюваних історико-психологічних досліджень, хоча і є надактуальними для них. Зокрема, такі: чи слід вивчати історію науки тільки у світлі сучасних досягнень чи й у власному історичному контексті кожного з її етапів?; чи дослідження історії науки повинні здійснюватись у річищі виключно інтелектуальної історії чи для них релевантні й дані соціальної історії науки?; якими є принципи відбору історіографічних фактів?; чи історико-психологічну концепцію певного вченого можна розглядати як головний історіографічний факт, що потребує аналізу, чи слід орієнтуватися на більш комплексний підхід? тощо. 
      Слід зазначити, що ці та низку інших питань послідовно висвітлено у відповідних наукових джерелах за суттєво довгий відтинок часу, зокрема в працях з історіографії (починаючи з 1980-х років) і наукознавства (з 1970-х), тобто за понад тридцять-сорок років, і бібліографія питання є чималою. Останнім часом спостерігаємо, повторимося, сплеск інтересу до перелічених питань, і, повторимося ще раз, небезпричинно. Варто назвати лише праці таких сучасних фахових українських історіографів (І. І. Колесник, Л. О. Зашкільняк, Я. С. Калакура, А. П. і В. П. Коцури, Т. М. Попова, В. В. Ващенко, В. Г. Пікалов і С. І. Посохов [7–13] та ін.), де розглядається й дискутується широкий спектр методологічних можливостей аналізу історії, у тому числі й дисциплінарної: від історії ідей і до інтелектуальної історії [14; 15]; від визначення лімітів історичного письма і формулювання запитань щодо “класичних режимів історіописання” [12] до презентації широкої панорами їх сучасних напрямів у працях систематизуючого характеру [8], зрештою, до визначення мережевих моделей аналізу науки та її складових [16]. 
      Згадані роботи надають концептуальні й методологічні можливості, щоб започаткувати і зреалізувати перегляд та презентацію теоретико-методологічних історіографічних моделей, придатних для застосування до гострих або ж невирішених проблем історії вітчизняної психології. 
      Історіографічні моделі сучасної філософіїї науки. Ознайомлення з історіографічними моделями, що застосовуються в історії науки (у нашому разі психологічної і, вужче, соціопсихологічної), варто розпочати зі спектру пропозицій, сформованих в історіографії науки.
      Наукознавці виділяють кілька груп таких моделей [17, c. 100–101]: a) хронологічно перша, яка розцінює історію науки як кумулятивний, поступальний і прогресивний процес (позитивістська модель реконструкції історії науки); б) друга, що розглядає історію науки як процес розвитку через наукові революції (постпозитивістська, у версії Т. Куна); в) третя, що вважає історію науки сукупністю індивідуальних, часткових ситуацій, “кейс стадіз” [18]. 
      Очевидно, що перші дві моделі слід віднести до процесуально орієнтованих, хоча перша і є чітко еволюційною, а друга поєднує еволюційні і революційні елементи. Що йдеться саме про поєднання, а не виключно про революції (взагалі-то всупереч позиціям Т. Куна, заявленим у його “Структурі наукових революцій”), показали спроби переписати історії окремих наук за кунівською схемою, здійснені в 1960–1970-х роках [19]. Ця модель зорієнтована на виявлення епістемологічних зсувів. Остання модель є позаісторичною, що дуже цікаво. Бо коли ми пишемо чи читаємо про історичну реконструкцію, то, за цим визначенням, маємо на увазі минуле і вибудовуємо якусь ретроспективу. Але модель множини часткових ситуацій так само непогано описуватиме і сьогодення, як і минуле – проблема лише в джерельній базі, що принципово відрізнятиметься (особливо в разі доволі давнього минулого, де буде залежна від прийнятих на тоді і дотривалих дотепер систем збереження інформації).
      Усесторонній аналіз окремої ситуації робить її перехрестям усіх можливих аналізів науки, сформульованих в одній точці задля вимальовування, реконструкції одної історико-наукової події в “цілісності, унікальності та невідтворюваності” [19]. Фахівці також описують кейс-стадіз як історіографічну модель за допомогою метафори воронки, вирви, у яку стягуються попередні і наступні події і де, незалежно від хронологічного етапу, на якому розміщується подія, здійснюється аналіз сьогодення науки: це все одно “тепер”, навіть якщо це “тепер і відтерміноване в часі [20]. Ця модель зорієнтована на разову, і до того ж невелику за обсягом, наукову подію. Кейс-стадіз бувають двох типів: a) за предмет вивчення обирають якісь мутаційні точки, в яких змінюється тип культури, тип мислення тощо (Л. А. Маркова наводить за приклад діалоги Галілея, перші статті Ейнштейна тощо); б) за предмет вивчення беруть порівняно рядову подію в історії науки, яка не виводить за рамки наукового мислення цієї доби/культури, але зосереджує, фокусує на його основних особливостях [20]. 
      Ця систематизація історіографічних моделей, сформована наукознавцями, є досить загальною. Але ми можемо скористатися нею як робочою схемою для систематизації підходів, що застосовуються різними фахівцями і групами фахівців, які спеціалізуються в галузі нашої дисциплінарної історії (таких як історики психологічної науки; методологи психології; її історіографи тощо), а також відстежуючи подібні ж, але субдисциплінарні ділення і виокремлюючи соціальну психологію і її історію та історіографію. Накладаючи її як свого роду “сіть” на поле фахових дискусій у цій царині, можемо побачити видимі відмінності в підходах істориків психологічної науки та її ж історіографів; отримати, нехай і чорнову, канву оцінювання домінуючого історіографічного канону дисципліни. 
      Розглядаючи всі ці три історіографічні моделі, що є настільки узагальненими, наскільки це можливо, можемо помітити, як фокус історіографічного пошуку поступово зміщується: від вишукування логіки розвитку науки, яка виписується в історичних працях текстуально (історіографічна модель позитивістського зразка), і до зосередження на появі нового в науці (в її історії передусім): нової ідеї, теорії, парадигми тощо, з усім спектром супутніх питань (як-от: у якому стосунку перебуває нова наукова теорія щодо попередньої?; один етап розвитку щодо іншого?; зріла наука щодо нерозвиненого стану?; наука щодо ненаукового знання?; чи розвиток науки є лінійним процесом кількісного накопичення якісно однорідних елементів?; чи він є низкою етапів, які якісно відрізняються один від одного? – і т. ін.).
      Хочемо звернути увагу на ще одне обмеження і цих моделей, і наведеної класифікації. Вони побудовані на матеріалі передовсім природничих наук, а тому не можуть бути прямо екстрапольовані на соціальні чи гуманітарні галузі знання. Можливе їх застосування як схем для первинної, “чорнової” оцінки окремих історіографічних фрагментів чи ситуацій дисциплінарної історії психологічної науки. Однак будь-яка деталізація вимагатиме, так би мовити, більш “адаптованих” моделей історичної реконструкції. 
      Автори “Філософії для аспірантів” В. П. Кохановський, Є. В. Золотухіна, Т. Г. Лешкевич і Т. Б. Фатхі зазначають, що сьогодні всі ці три моделі співіснують у спільному науковому просторі, незважаючи на те, що виникли у різний час [19]. І слід сказати, що цей висновок більш аніж справедливий для історії та історіографії вітчизняної психологічної науки. А проте таке співіснування не повинно дивувати, враховуючи оцінку В. С. Стьопіна, за якою “становлення постнекласичної науки не приводить до знищення методів та пізнавальних настановлень класичного і некласичного дослідження” [21, с. 67–68], які й далі застосовуються у відповідних собі пізнавальних ситуаціях. Постнекласична наука лише чіткіше визначає сфери їх застосування.
      Отже, питання в тому, що саме шукає кожна з виділених історіографічних моделей? Грубо кажучи, якщо кожна з них – то відповідь на якесь запитання, то треба з’ясувати, яке з них лежить в основі кожної з моделей, щоб хоча б начорно окреслити сфери їх застосовності. Із цього погляду позитивістська (перша) модель – суто процесуальна, і межа її придатності – якщо нам треба реконструювати якийсь процес, ретроспективу, історію у власному сенсі цього слова. Друга, постпозитивістська, орієнтована на виявлення, опис, презентацію епістемологічних зсувів, які є радикально новими і безпрецедентними, бо самі створюють якийсь прецедент, по-перше, і під цим же кутом зору дають змогу, як і попередня історіографічна модель позитивізму, реконструювати процес, ретроспективу, історію дисципліни. Третя модель (модель історії науки як сукупності індивідуальних, часткових ситуацій – “кейс стадіз”) застосовується для якнайповнішого виявлення, опису та аналізу всіх можливих аспектів певної ситуації, наявної в розвитку чи функціонуванні науки.
      Треба також зазначити, що лише постпозитивістська модель є історичною. Попередня щодо неї позитивістська історіографічна модель – кумулятивістська (“накопичення” знання) і спрямована на побудову єдиної, цілісної лінії розвитку науки (“логіки розвитку науки”) – антиісторична, бо всі теорії, бачення чи позиції, які не вкладаються в ту однолінійну логіку, виключає із дисциплінарної історії взагалі. Так само нещадно ця модель відтинає й усі можливі контексти виникнення тих чи інших теорій. Тому чим довше та чи інша схема дисциплінарної історії існує, тим більше питань виникає щодо неї. Накопичується низка неузгодженостей, усунути які, спираючись на цю модель, стає неможливо. 
      Також неісторичною є й третя модель історії науки як сукупності індивідуальних ситуацій – “кейс стадіз”. Однак вона, ґрунтуючись на комбінації всіх можливих дослідницьких методів на обраному об’єкті вивчення, дозволяє максимально широко виявити й описати його феноменологію, що дає підстави для побудови й інших, “неканонічних”, версій дисциплінарної історії, що є дуже привабливим для фундування субдисциплінарних історій – таких, наприклад, як історія вітчизняної6 соціальної психології. 
      Пострадянська психологічна історіографія: спектр позицій. Зіставимо ці схеми з тими, які висловлюють та пропонують історики й історіографи пострадянської психологічної науки. На цьому етапі спиратимемося на аналіз підходів, заявлених істориками психології в навчальних підручниках і посібниках з цієї наукової дисципліни. Аби ці підходи віднайти, ми проаналізували найбільш рейтингові [22] навчальні посібники з історії психології. Для аналізу було відібрано три з них: “История психологии” Т. Д. Марцинковської [23], “История психологии” М. Г. Ярошевського [24] та “История психологии” А. М. Ждан [25], оскільки саме їх найчастіше обирають студенти-психологи для навчання. Детальний розгляд “аналітичних” фрагментів цих книг (переважно текстів вступних “методологічних” розділів, уміщених у кожному із цих трьох посібників) показав, що панівний у них історіографічний підхід попередньо може бути визначений як рубіжний між допозитивістськими і власне позитивістськими уявленнями про історіописання [26]. 
      Окремі визначальні поняття дисциплінарного історіографічного канону – такі як “прогрес”, або ж “поступальний розвиток” психологічних знань (“у цілому історія свідчить про неухильний прогрес психологічних знань...” [25]), “логіка науки” (реконструкція якої є основним завданням історика психології), наголос на доконечній необхідності методу історіописання тощо, роблять його суголосним доктрині позитивістської історії. 
      Представлені в текстах посібників власне методологічні підходи до дисциплінарного історіописання доволі-таки різняться: від визнання принципу історизму за провідний (у посібнику авторства А. М. Ждан) і до явного пріоритету, надаваного “логіці науки” (у посібниках М. Г. Ярошевського і Т. Д. Марцинковської). Звичайно, і один, і другий основоположні принципи належать до заявлених, а не до застосовуваних реально (визначення останнього потребувало б розгляду цілого корпусу дослідницьких історико-психологічних праць). Утім, і такий методологічний зріз буде корисним, оприявнюючи рекомендовані численним поколінням істориків психологічної науки дослідницькі схеми. 
      Принцип історизму. Маємо зазначити, що цей принцип уміщений у хронологічно найдавнішій праці, і його можна було б, звісно, розглядати як просто рудимент марксистсько-ленінської філософії в історико-психологічному знанні. Але в такому разі здійснюваний аналіз втратив би на глибині, лишаючи незрозумілим, від чого здійснюється відмова і чому. Що ж до власне принципу історизму, то цікаво, що він, будучи проголошений як керівний для будь-якого емпіричного історико-психологічного дослідження, практично спрямовує історика у зворотному напрямку, послідовно закриваючи можливості історико-психологічного дослідження, замість відкривати їх. 
      Ми вже зауважували, що сам по собі цей принцип продекларований як основоположний в історичному дослідженні (в історичному дослідженні цей принцип стає основоположним [25]). Останнє, отже, мало б передбачати розбудовану на його основі розгалужену систему похідних. І його визначення в цілому підтримує такі очікування, оскільки цей принцип “вимагає від історика розгляду того чи іншого відтинка минулого у всій повноті його конкретного змісту, в системі відповідних соціокультурних умов, як детермінованого загальною ситуацією в науці і такого, що розглядається в зіставленні з попередніми знаннями” [там само].
      Цю позицію варто акцентувати додатково, оскільки далі в тексті вона ще розширена завдяки відомій цитаті, що остаточно розставляє крапки над “і”: “При цьому слід “брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, які стосуються розглянутого питання, без жодного винятку, адже інакше неодмінно виникне підозра і цілком законна підозра, в тому, що факти були вибрані чи відібрані довільно, що замість об’єктивного зв’язку і взаємозалежності історичних явищ у їх цілому піднесено суб’єктивну мазанину”. В історії не має бути білих плям, забуття тих чи інших історичних подій чи осіб...” [там само]. 
      Отже, основна проблема історії – як історії – відбір подій, сюжетів, персоналій (і проблема критеріїв цього відбору) – у наведеному принципі історизму, як мовиться, прихована: він стає відмовою від розмови, а не її перспективою, закриває проблему, замість пропонувати шляхи її вирішення. Через такий підхід усі дискусійні питання, які стосуються практики історіописання чи його методів, виявляються загнаними в глибину, невідрефлексованими; на поверхні ж тексту простежуються лише невиразні сліди цих історіографічних суперечок. Причому серед цих “слідів” опиняються й принципові для історіографа речі – такі як проблема історіографічного факту (зворотний і “таємний” бік вимоги брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, які стосуються розглянутого питання, без жодного винятку); антикваристських чи презентистських стратегій історіописання; інтернальної чи екстернальної історії дисципліни і т. ін. Вони зсовуються на маргінес, отримуючи кваліфікації порушень чи відступів від (“Порушенням принципу історизму в розумінні минулого є презентизм та антикваризм”) [там само].
      Очевидно, що ніяке історіописання не може ґрунтуватися на таких засадах. На цьому тлі дрібницею виглядає те, що даний принцип (доречний у загальній системі діалектичного/історичного матеріалізму, звідки й прийшов у дисциплінарний історіографічний канон) є тавтологічним для дисципліни з назвою “історія” у заголовку – як-от історія психології, наприклад. Справді, важко уявити собі історію, вибудувану на принципі антиісторизму. 
      “Логіка науки” як провідний концепт дисциплінарного історіописання. Інші дві навчальні книги декларують за опорну методологічно інакшу позицію. І трьохаспектна концепція аналізу наукової (історико-психологічної) діяльності М. Г. Ярошевського, і трифакторна аналітична модель розвитку історико-психологічної науки Т. Д. Марцинковської визнають за пріоритет в історико-психологічних розвідках так звану когнітивну координату [24]. 
      Так, трьохаспектна концепція аналізу наукової (історико-психологічної) діяльності авторства Ярошевського у першу чергу передбачає визнання в розвитку науки наявності певної логіки і відповідно зорієнтовує на її пошук при здійсненні аналізу психологічних теорій (другою та третьою тематичними і методологічними складовими є комунікація, або ж визнання важливості наукового спілкування та особистості вчених, що є традиційним для вітчизняної історії психології підходом). Посібник Ярошевського (творця історико-категоріального аналізу в радянській історії психології) наводить розширене визначення того, що є логікою науки (а що, власне, не є такою). У тексті зазначено, що: “зміна знань про цей світ відбувається закономірно. .... Ідеться про логіку розвитку, тобто перетворення наукових структур, яким притаманні власні закони...”; “закономірності цієї зміни (перетворення одних понять, категорій, інтелектуальних структур в інші) вивчаються історією науки, і тільки нею однією. Таке її перше унікальне завдання” [там само]. 
      Отож із цього погляду пріоритетним виявляється зосереджений на розкритті “логіки руху” наукової думки, описі “стійких структур”, які відшукуються як основа її розвитку, закономірностей у переходах від одних теорій (“способів дослідження предметного змісту”) до інших історико-категоріальний аналіз. Ця “логічна” координата наукової діяльності, утім, опосередковується притмананним певній епосі стилем наукового мислення: ”...є певна послідовність у зміні стилів наукового мислення. Кожен стиль визначає типову для даної епохи картину психічного життя” [там само]. Що, звісно, додає історизму всій цій конструкції, але за рахунок ясності (бо ж незрозуміло, як саме слід вивчати й визначати згаданий стиль). 
      Такий же спектр визначень логіки науки підтримується і в тексті посібника Т. Д. Марцинковської. Цей посібник визначає чинники розвитку психології, що організовані ієрархічно; один із чинників – логіка розвитку психологічних знань – є провідним, а решта два (соціальна ситуація розвитку науки; особистісні особливості конкретного вченого) – допоміжними щодо нього. Треба зазначити, що тільки цей один основний чинник – логіка розвитку психологічних знань – у тексті цього посібника оцінюється як достатньо “об’єктивний” і такий, що піддається науковому вивченню на відміну від інших двох: “Уже з цього короткого опису стає зрозумілим, що цей чинник досить об’єктивний і піддається науковому вивченню. Два інших чинники більш суб’єктивні, їх неможливо досліджувати так само строго й отримати однозначні відповіді” [23]. 
      З наведеного вище можна зробити висновок, що основною схемою історії психологічної науки є так звана логіцистська схема, оскільки вітчизняну версію історії психології складають теорії (точніше, їх понятійно-категорійний ряд), а також, але в другу чергу, персоналії їхніх творців. Цей виклад віддаляє історика психологічної науки і від власне історії, і від проблем історіописання методологічного та методичного характеру та скеровує його у бік теорії психологічної науки, що послідовно витісняє в історії власне історичну (подію чи проблему) складову. 
      Рефлексії історіографів. Отже, якщо на рівні трансляції історико-психологічних знань ці й такого роду питання кваліфікуються як закриті, як такі, що мають усталені відповіді і давно уже не потребують обговорення, то в колі сучасних історіографів історії психології їхня вагомість, навпаки, зростає. До цього висновку схиляє огляд колекції історіографічних за спрямованістю праць, розміщених на фаховому порталі Psyche.ru [26], передовсім праць В. О. Мазилова, В. О. Кольцової, В. В. Ізмайлова, Є. В. Левченко, Ю. М. Олійника, Є. Ю. Воронової, Д. О. Агапова, В. О. Барабанщикова, І. Є. Гарбера та деяких інших [1; 27–34]. Спробуймо деталізувати ці позиції. 
      Відомий методолог психології В. О. Мазилов зазначає, що роль історії психології має бути більш суттєвою, ніж фіксація змін, скажімо, в категоріальній структурі й пояснювальних принципах науки, як це пропонував М. Г. Ярошевський [27]. Важко не погодитися з його дуже відповідною, на мою думку, загальною оцінкою цієї пізнавальної ситуації, за якою головна проблема полягає в недостатньому реальному взаємному співвіднесенні різних підходів і теорій через нерозробленість методологічного апарату, що уможливив би таку наукову комунікацію. Дослідник дуже конструктивно пропонує “змінити орієнтацію” і замість марних спроб створення “супертеорії” перейти до нормальної роботи з упорядкування та співвіднесення набутих знань, багатство яких психологи досі ще навіть не усвідомлюють. 
      В. В. Ізмайлов, маючи на меті презентацію розробленої ним системно-векторної моделі історико-психологічного дослідження, формулює (основну, на його думку) проблему логіки розвитку й поглиблення наукового знання як одну з досі не розв’язаних проблем в історії психології [30]. Він обстоює думку, що міждисциплінарність історії психології і ситуація невизначеності в сучасній психології змушують істориків психології розробляти питання методології історико-психологічних досліджень. До такої ж думки схиляється і О. В. Левченко, напрацювання якої стосуються перспектив розроблення методології історико-психологічного дослідження, а тому можуть розглядатися як спроба фахової саморефлексії [31]. Вона наголошує на важливих сучасних тенденціях психологічної історіографії, зокрема на тому, що, окрім класичних проблем методології історико-психологічного дослідження, останнім часом висвітлюються нові, ті, що раніше не входили в перелік обговорюваних. А ще презентує перспективні, на її думку, напрямки розроблення методології історико-психологічного дослідження, серед яких: a) співвідношення експліцитної та імпліцитної методології; б) аксіологія методології; в) методологія методології або методологія другого порядку; г) внутрішня і зовнішня позиція методолога [там само]. 
      Дуже цікавим з погляду історії психологічної науки є доробок Ю. М. Олійника, який стосується перспектив “проблемологічного” підходу в історії психології [32]. Антитеза “історії-події” й “історії-проблеми” була, як відомо, ключовою для відмови у середині ХХ ст. від позитивістських історіографічних схем, а відтак постання школи Анналів – спочатку, і появи “нової історії” як постанналівської течії – потому [35, c. 49]. Олійник, спираючись на праці фахових історіографів, вважає за правомірну постановку питання про зміни у методології історико-психологічних досліджень. При цьому на перший план виходять питання про перебудову системи джерел, які підлягають дослідженню, поява нових понять тощо. Дослідник також намагається сформувати перелік, кадастр “білих плям” методології дисциплінарної історії, серед яких, на його думку: a) співвідношення і взаємовплив наукової і позанаукової психологічної думки в історії психології; б) виявлення єдиних порівнюваних методичних прийомів аналізу різних психологічних джерел; в) роль історика психології як суб’єкта історико-психологічного пізнання; г) можливі шляхи об’єктивізації історико-психологічного пізнання і значення кількісних методів у вивченні історії психології. Ця постановка питання приводить дослідника до пошуку адекватних концептуально-методичної й інструментально-операціональної схем виявлення психологічного змісту у джерелах, які різняться за характером знань, що в них містяться, глибиною узагальнень та рівнем практичної орієнтованості. 
      О. Ю. Воронова презентує низку методів, що могли б забезпечити ідентифікацію наукової школи (від “картографування” науки, що предбачає виявлення ключових для означеної сфери знання праць, які знаменують ключові ж для неї ідеї; виявлення мереж цитування, що є мірою когнітивного зв’язку поміж дослідниками, і до інших методів аналізу, спроможних забезпечити оцінку наукових досягнень) [33]. У близькому напрямку виявлення адекватних методів історико-психологічного дослідження працює І. Є. Гарбер [34]. Він зауважує, що спорідненість і спільність уявлень про психічну реальність є винятком, натомість правило – поява нової психологічної концепції внаслідок критики попередніх, включно з відкиданням теоретичних постулатів, які лежать в їх основі. У зв’язку із цим дослідник розглядає можливості якісного метааналізу і його результату – створених на його основі публікацій нового виду (систематичних оглядів: systematic review, systematic overview); кліометричного підходу, призначеного для кількісного оцінювання часу “виживання” теорії, і т. ін.
      Узагальненню сучасної історіографічної ситуації в історико-психологічній сфері присвячені праці В. О. Кольцової, завідувачки лабораторії історії психології та історичної психології ІП РАН, заступника директора ІП РАН та однієї з найвідоміших постатей у російській історіографії психологічної науки, авторки останньої з російськомовних праць із цих питань – “Теоретико-методологических основ истории психологии” [28]. У її працях (за період із 1999 по 2006 роки) виділено три основні підходи в дослідженнях (переважно радянської) історії психологічної науки: інтернальний, екстернальний і персонально-особистісний [29, c. 578–590], де: a) інтернальний підхід зосереджує увагу в основному на внутрішній, логічній стороні пізнання; б) екстернальний – на зовнішній історії розвитку наукового знання, виводячи й описуючи на її основі внутрішньонаукові закономірності; в) персонально-особистісний підхід є історією суб’єктів наукової діяльності (під якими слід розуміти персоналії вчених). Із цих коротких визначень зроблено типовий для систематизуючих праць висновок, що “зосередження уваги лише на одній із сторін історико-психологічного пізнання і нівелювання інших його аспектів призводить до звуження зони наукового дослідження”, і, далі, що “найбільш продуктивною стратегією в дослідженні історії психології є об’єднання всіх трьох підходів – інтернального, екстернального і персонально-особистісного” [там само, c. 590], що буде знаменувати їх “цілісний розгляд з позицій системної методології” як складноорганізованих об’єктів. Однак треба побачити в цих твердженнях щось більше, аніж іще одне відтворення принципу історизму, що вимагає розгляду того чи іншого відтинка минулого у всій повноті його конкретного змісту. 
      Терміни інтернальний/екстернальний, апеляції до “проблемологічного”, чітко усвідомлена і “проговорена” проблема історіографічного джерела тощо свідчать про те, що в цьому тексті – показовому щодо етапу розвитку пострадянської дисциплінарної історіографії в цілому – відтворено вже реальні, а не декларовані проблеми історіописання. Можна зробити висновок, що в цих текстах історіографів психологічної науки проблематизуються підходи й поняття, тривалий час вимушено ігноровані. 
      Розглянуте вище показує, що наслідки неуваги до питань методології історіописання, яка спостерігалася протягом десятиліть, нарешті, усвідомлюються і певною мірою виправляються. Низка подій у цьому річищі заслуговує на увагу. 
      По-перше, в історію пострадянської психології повертаються історіографічні дискусії. Це, власне, тенденція останніх років, що прийшла на заміну відносній історіографічній безпроблемності, за якої методологію історії психології, як і будь-якої іншої, визначали принципи діамату (явно) і позитивізму (латентно). Можна сказати, що протягом останніх 20 років поле історіографічних дискусій поступово відновилося завдяки плюральності психологічної науки7, ретрансльованої і на її історію. 
      По-друге, важливо визначити місце таких дискусій у ширшому контексті, за який у даному разі слугували глобальні історіографічні схеми історії (у прийнятому з радянських часів слововживанні – філософії) науки. Таке зіставлення показує, що базовою термінологією дисциплінарних історіографічних дискусій є постпозитивістська, та, що хронологічно належить 1970-м рокам. Перелік цитованих у цих дискусіях учених (Кун, Лакатос, Полані) також підтверджує такий висновок. Це означає, що хронологічно більш пізні дискусії щодо способів історіописання (у часових межах у 40 років, тобто ледь не півстоліття) та його методів оминули і вітчизняну історію психологічної науки, і загалом її історіографію. 
      Конструктивна частина цього ж висновку мала б підтвердити, що навіть просто ознайомлення з розробленими за цей час аналітичними сценаріями та методами галузі стало б неоціненним джерелом нових інтерпретативних можливостей для історії нашої дисципліни та отримання нових історичних даних. 
      Детальніший погляд на власне дисциплінарні історіографічні дискусії виявляє, окрім сказаного, і той “розлом” поміж “історією” і “логікою”, що простежується в самій постпозитивістській історії науки [там само]. Відблиски цих розбіжностей чітко видимі на вітчизняному дисциплінарному ґрунті. Так, треба зважити на те, що як вітчизняні історики, так і історіографи психологічної науки в цілому прихильніші до “логіцистської” історії науки (у версії І. Лакатоса) на противагу “історицистській” (у версії Т. Куна). З тією різницею, звичайно, що історики декларують такі позиції, тоді як історіографи вивчають їх із погляду можливостей застосування в подальшому. 
      Ця дихотомія “логіцистської герменевтики наукового дослідження” супроти “соціоісторичного аналізу наукового методу” [36], що простежується за проробленим аналізом історико-психологічних праць, представленим у цій статті, дає підстави для висновку, що вітчизняну методолого-історичну традицію у психології можна визначити як аналітичну (емпістемологічну), по-перше, і логіцистську (антиісторичну), по-друге. 
      Висновки. Які ж перспективи вимальовуються з огляду на все сказане вище? Ми торкнулися тут лише окремих питань історико-методологічних та історіографічних дискусій. Очевидно, що представлені нами три групи історіографічних підходів дуже різняться щодо розробленості. Так, якщо моделі історіографії науки досить добре розроблені і систематизовані (наочним свідченням чого є їх уміщення у відповідному навчальному посібнику), то позиції історіографів психології потребували аналізу, оцінки та систематизації відповідно до заявлених у нашій статті цілей. Нарешті, найгірше справи стоять із працями з історії психологічної науки, оскільки навіть просто ознайомлення з ними в заданому методологічному ключі потребувало специфічних методів і процедур. 
      Отож наша розвідка є, власне, здійсненим лише в найзагальніших рисах аналізом історіографічних моделей, що застосовуються в історії психологічної науки. Автооцінка проробленої праці, очевидно, схиляє до подальшої конкретизації заданих нею напрямків. Зокрема, великий інтерес становило б не лише поглиблене обґрунтування рекомендованих моделей історіописання психології, визначених в історико-психологічних працях на рівні декларованих принципів, цілей і завдань, а й аналіз авторських історіографічних практик, що можуть стати чудовим матеріалом для взаємопорівняння і посприяти оформленню остаточних висновків про характеристики і зміст дисциплінарного історіографічного канону. 
      
Література
1. Кольцова В. А. Проблемы методологии истории психологии в трудах М. Г. Ярошевского / В. А. Кольцова // Современная психология: состояние и перспективы исследований. Ч. 4. Методологические проблемы историко-психологического исследования. – М. : Ин-т психологии РАН, 2002. – С. 134–157.
2. Пивоварчик І. М. Історія становлення психологічних наукових шкіл на півдні України (XIX–XX ст.) : дис. ... канд. психол. наук / І. М. Пивоварчик. – О., 2006. – 296 с.
3. Пухно С. В. Університетська психологія в Україні в першій половині ХХ століття : дис. ... канд. психол. наук / С. В. Пухно. – К., 2007. – 218 с. 
4. Мартинюк В. М. Особливості розвитку української психології у XVIII столітті (Феноменологія психічного у науковій, науково-прикладній, філософській та художній творчості в епоху Просвітництва : дис. ... канд. психол. наук / В. М. Мартинюк. – К., 1997. – 166 с. 
5. Данилюк І. В. Історія психології в Україні: Західні регіони (остання чверть ХІХ – перша пол. ХХ століття) / І. В. Данилюк. – К. : Либідь, 2002. – 152 с. 
6. Болотнікова І. В. Розвиток ідеї цілісного дослідження дитини в українській педології 20–30-х років XX століття : дис. ... канд. психол. наук : 19.00.01 / І. В. Болотнікова. – К., 2004. – Режим доступу : http://www.disser.com.ua/ content/43792.html.
7. Колесник І. І. Українська історіографія: проблеми теорії та історії / І. І. Колесник // Українська історіографія: ХVІІІ – початок ХХ століття. – К. : Генеза, 2000. – 254 с. 
8. Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія / Л. Зашкільняк. – Львів : ПАЇС, 2007. – 312 с.
9. Калакура Я. Українська історіографія в структурі історичної науки / Я. Калакура // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики (Число 5). Історіографічні дослідження в Україні (Вип. 10) : у 2 ч. – К., 2000. – Ч. 2. Історіографія. – С. 402–415. 
10. Коцур А. П. Історіографія історії України : [курс лекцій] / А. П. Коцур, В. П. Коцур. – Чернівці : Золоті литаври, 1999. – 520 с. 
11. Попова Т. Историография сегодня: три штриха с резюме к проблеме институционального кризиса / Т. Попова // Історіографічні дослідження в Україні. Вип. 19. – К. : Ін-т історії України НАН України, 2008. – С. 42–72. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/idvu/2008_ 19/3.pdf.
12. Ващенко В. Ліміти історичного письма української історіографії: відкриті запитання щодо класичних режимів історіописання / В. Ващенко // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. Вип. 2 (1). – К. : Ін-т історії України НАН України, 2006. – С. 185–198.
13. Пікалов В. Г. Багатолика історіографія (Образи історіографії як наукової та навчальної дисципліни / В. Г. Пікалов, С. І. Посохов // Харківський історіографічний збірник. – Вип. 8. – Х., 2006. – С. 156–159. 
14. Інтелектуальна історія: спроба конвенції (матеріали круглого столу) // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. Вип. 1. – К. : Ін-т історії України НАН України, 2005. – С. 7–89. 
15. Репина Л. П. От истории идей к интеллектуальной истории (Аналитический обзор) / Л. П. Репина // ХХ век: Методологические проблемы исторического познания : сб. обзоров и рефератов : в 2 ч. – М., 2001. – Ч. 2. – С. 100–101.
16. Колесник І. Мережева модель науки (новий проект української історіографії?) / І. Колесник // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. Вип. 4. – К. : Ін-т історії України НАН України, 2009. – С. 54–89.
17. Маркова Л. А. Наука. История и историография XIX–XX вв. / Л. А. Маркова. – М. : Наука, 1987. – 262 с. 
18. Философия и методология науки [Електронний ресурс] / под ред. В. И. Купцова. – Режим доступу : http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblib/
Kypcov.html.
19. Кохановский В. П. Философия для аспирантов : учеб. пособ. / В. П. Кохановский, Е. В. Золотухина, Т. Г. Лешкевич, Т. Б. Фатхи. – Изд. 2-е. – Ростов-на-Дону : Феникс, 2003. – 448 с. 
20. Маркова Л. А. Конец века – конец науки? / Л. А. Маркова. – М. : Наука, 1992. – 136 с.
21. Степин В. С. Теоретическое знание / В. С. Степин. – М. : Прогресс-Традиция, 2000. – 744 с.
22. Олейник Ю. Н. История психологии в русскоязычном интернете [Електронний ресурс] / Ю. Н. Олейник. – Режим доступу : http://www.psyche.ru.
23. Марцинковская Т. Д. История психологии : учеб. для студ. высш. учеб. завед. / Т. Д. Марцинковская. – М. : Академия, 2009. – 544 с. – Режим доступу : http:www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/marcin/01.php.
24. Ярошевский М. Г. История психологии от античности до середины ХХ в. : учеб. пособ. / М. Г. Ярошевский. – М. : Академия, 1996. – 416 с. – Режим доступу : http:www.psylib.org.ua/books/yaros01/txt00.htm.
25. Ждан А. Н. История психологии. От Античности до наших дней : учебник / А. Н. Ждан. – М. : Изд-во Моск. гос. ун-та, 1990. – 367 с. – Режим доступу : http:www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/gdan/index.php.
26. Скорик М. М. Історіографічні стратегії у вітчизняній дисциплінарній історії / М. М. Скорик // Науковий звіт за поточний 2010 рік на виконання планової теми підрозділу “Історіоґенез і методологічний простір побудови соціально-психологічних теорій”; № д/р НДР 0108U001246 / ІСПП НАПН України. – (Рукопис).
27. Мазилов В. А. История психологии: необходимость нового историко-методологического подхода [Електронний ресурс] / В. А. Мазилов. – Режим доступу : http://www.psyche.ru.
28. Кольцова В. А. Теоретико-методологические основы истории психологии / В. А. Кольцова. – М. : Ин-т психологии РАН, 2004. – 416 с.
29. Кольцова В. А. История психологии: теоретические и методологические проблемы исследования / В. А. Кольцова, Ю. Н. Олейник // Современная психология. – М., 1999. – С. 578–590.
30. Измайлов В. В. Построение системно-векторной модели историко-психологического исследования [Електронний ресурс] / В. В. Измайлов. – Режим доступу : http://www.psyche.ru.
31. Левченко Е. В. О перспективах разработки методологии историко-психологического исследования / Е. В. Левченко // История отечественной и мировой психологической мысли: Постигая прошлое, понимать настоящее, предвидеть будущее. – М. : Ин-т психологии РАН, 2006. – С. 96–98.
32. Олейник Ю. Н. Проблемологичесикй подход в истории психологии: Состояние разработки и перспективы развития / Ю. Н. Олейник // Современная психология: состояние и перспективы исследований. Ч. 4. Методологические проблемы историко-психологического исследования. – М. : Ин-т психологии РАН, 2002. – С. 165–178.
33. Воронова Е. Ю. Полисистемный подход в исследовании научной 
школы [Електронний ресурс] / Е. Ю. Воронова. – Режим доступу : http://www.psyche.ru.
34. Гарбер И. Е. Префикс “мета” как индикатор переломных моментов развития психологии / И. Е. Гарбер // История отечественной и мировой психологической мысли: Постигая прошлое, понимать настоящее, предвидеть будущее: материалы Междунар. конф. по истории психологии. – М. : Ин-т психологии РАН, 2006. – С. 40–48.
35. Дюпон-Мельниченко Ж. Б. Французька історіографія ХХ століття / Ж. Б. Дюпон-Мельниченко, В. Ададуров. – Львів : Класика, 2001. – 158 с. 
36. Анкерсмит Ф. История и тропология: взлет и падение метафоры [Електронний ресурс] / Ф. Анкерсмит. – Режим доступу : Библиотека Гумер – философия.
      © Скорик М. М.
      


ОСОБЛИВОСТІ КОДУВАННЯ ЯКІСНИХ ДАНИХ
(на прикладі дослідження психологічних особливостей сепарації 
в дочірньо-материнських стосунках у дівчат юнацького віку)
      
      А. О. Широка, м. Львів 
      
       На матеріалі дослідження сепарації дівчат юнацького віку в дочірньо-материнських стосунках розглянуто методологію теорії обґрунтування (grounded theory) як способу кодування матеріалів неструктурованого інтерв’ю. Детально представлено поступові кроки аналізу і теоретичного узагальнення розповідей дівчат. Описано способи перевірки коректності отриманих результатів.
       Ключові слова: якісні дані, неструктуроване інтерв’ю, процедура кодування.
       
       На материале исследования сепарации девушек юношеского возраста в отношениях дочери c матерью рассмотрена методология теории обоснования (grounded theory) в качестве способа кодирования материалов неструктурированного интервью. Детально представлены постепенные шаги анализа и теоретического обобщения рассказов девушек. Описаны способы проверки корректности полученных результатов.
       Ключевые слова: качественные данные, неструктурированное интервью, процедура кодирования.
       
       The materials of current research of separation of late adolescent girls from their mothers are used to demonstrate the grounded theory method of coding of the contents of unstructured interview. The main steps of data analysis and theoretical generalization of girls’ stories are described. The ways of the results validation are discussed.
       Key words: qualitative data, unstructured interview, coding procedure.
       
      Проблема. Як відомо, у психологічних дослідженнях багато даних, що можуть становити особливий інтерес, є якісними своєю суттю. Це розповіді людей про свої переживання і думки, їхні малюнки, поведінка тощо. Для отримання достатньо надійних та валідних результатів аналізу таких даних традиційна кількісна методологія пропонує пропускати їх через певний числовий фільтр, тобто розроблену процедуру шкалювання, надання їм числових значень, після чого ці результати можна опрацьовувати так само, як і кількісні, статистично. На жаль, під час такого аналізу значна частина інформації просто втрачається. Натомість основна відмінність якісних підходів полягає в тому, що зібраний якісний матеріал наділяється особливим смислом, відтак метою його аналізу стає збереження якомога більшої частини первинного смислу сказаного чи зробленого людиною [1 – 4]. 
      За висновками Х. Кулікен [5], на сьогоднішній день не вироблено єдиного підходу до опрацювання якісних даних. З огляду наявних наукових джерел випливає, що існує близько 26 різноманітних методологій, зокрема етнографічних, феміністичних досліджень, аналізу дискурсу та ін., кожна з яких у свій спосіб підходить до вирішення цього питання. 
      Мета статті: описати одну з можливостей опрацювання якісних даних, отриманих під час проведення неструктурованого інтерв’ю. 
      
      У своєму дослідженні під час опрацювання даних неструктурованого інтерв’ю ми звернулися до методології теорії обґрунтування (grounded theory), що насамперед є практикою аналізу текстів, процедурою кодування сказаного досліджуваними (в опрацьованих вітчизняних джерелах посилання на цю теорію нам не траплялися, тому переклад терміна було зроблено самостійно, хоч деякі дослідники пропонують перекладати термін “grounded” як укорінення, заземлення (рос. “обоснование”), а “grounded theory” – як теорію вкорінення, заземлення (рос. “теория обоснования”)). Сама назва теорії випливає з тих міркувань, що запропонований метод кодування даних дає можливість укорінити, обґрунтувати наукову гіпотезу в досвіді, який переповідають досліджувані [6, р. 7]. Дану методологію вперше запропонували як інструмент досліджень американські соціологи A. Strauss і J. Corbin [7]. З 80-х років ХХ ст. вона використовується і в психологічних дослідженнях (за K. Hennwood, N. Pidgeon [8]). Наша стаття є спробою поділитися досвідом роботи в даній методології і на матеріалі розповідей дівчат про переживання власної самостійності та незалежності у взаєминах з матір’ю показати поступові кроки кодування даних та їх теоретичного узагальнення. 
      Особливості проведення інтерв’ю. У цьому дослідженні нас насамперед цікавило, який саме зв'язок існує між тим, як дівчата юнацького віку переживають материнське ставлення до себе, і тим, який спосіб психологічної сепарації вони обирають. Сепарацію визначатимемо при цьому як складний інтер- та інтрапсихічний процес, що відбувається як у внутрішньому психічному житті, так і на рівні міжособистісних стосунків, протягом якого індивід набуває здатності переживати себе як автономну істоту. 
      Крім статистичного аналізу кількісних даних по заповненні опитувальників, ми намагалися розглянути сепарацію в контексті більш цілісного і динамічного досвіду дівчат у взаєминах з матір’ю, описати статистичні результати не лише мовою зв’язків між різними шкалами, а й природною мовою досліджуваних. Відтак було проведено 30 неструктурованих інтерв’ю, на основі матеріалів яких ми спробували “сконструювати аналітичну інтерпретацію досліджуваного феномена, зберігаючи сенситивність до сказаного дівчатами”, як про це пише, зокрема, P. Camic з колегами [9, с. 8]. Таку кількість (як мінімум 20) вважають достатньою для конструювання узагальнених теоретичних конструктів, про що свідчить практичний досвід дослідників (C. Auerbach, L. Silverstein [6, р. 21]). Даний спосіб відбору кількості інтерв’ю називають процедурою теоретичного насичення. Дане якісне дослідження було селективним в аналізі, однак не обмежене конкретними статистичними припущеннями, що дало змогу зробити більш об’ємним опис рефлексій і переживань дівчат щодо власного дорослішання. Респондентки обиралися як такі, що проживають досліджуваний нами психологічний феномен, і тому можуть виступати експертами в даному питанні. Також вони володіють інтенційністю, тобто є “активно залученими у структурування власного життєвого досвіду та створення особистісного смислу навколо нього”, – як пише, зокрема, J. Marecek [10, р. 54]. Роль дослідника натомість полягала в тому, щоб допомогти актуалізувати у випробуваних відповідну частину досвіду та посприяти більш повній і зрозумілій розповіді. У своєму дослідженні ми зосередили увагу не на перевірці гіпотези кількістю інтерв’ю, а на конструюванні певних загальних теоретичних категорій, які поглиблювали б наше знання про сепарацію дівчат у стосунках з матір’ю. У такому випадку інтерв’ю краще проводити до моменту повторення вже раніше отриманих у попередніх інтерв’ю тем: коли нові розповіді перестають додавати суттєво відмінні дані, тобто випробуваніі розповідають схожі за змістом історії. 
      Форма проведення інтерв’ю. Інтерв’ю було неструктурованим за формою. Це означає, що випробуваним не ставили запитання, які потребували б тої чи іншої однозначної відповіді. На думку D. Polkinhorn, коли немає обмежень протоколом, це сприяє більш природному результату, що в подальшому дає можливість проаналізувати розповідь з різних перспектив і відшукати пов’язані між собою сюжети [10, р. 59]. Загалом рекомендується по ходу розкриття теми задавати близько 6 загальних запитань [6, р. 7], хоча в більшості випадків відповіді, які дають випробувані, важливіші за ті запитання, які їм ставлять. Отож дівчат просили загалом розповісти про свої стосунки з матір’ю, в якій мірі вони відчувають себе в них самостійними і незалежними. Додатковими запитаннями, які допомагали розкрити тему, були такі:
      * як типово виглядає ваша взаємодія з мамою?;
      * наскільки емоційно теплими є ваші стосунки?;
      * чи часто і з приводу чого ви конфліктуєте?;
      * як мама ставиться до того, що Ви дорослішаєте, змінюєтеся?;
      * наскільки самостійними і незалежними Ви відчуваєте себе в стосунках? 
      Під час розповіді важливо було прояснити, який зміст кожна з дівчат вкладає в ті чи інші поняття (наприклад, коли говорять про близькість чи ворожість у взаєминах), тому їх просили по змозі наводити приклади тих чи інших життєвих ситуацій. Збирання даних проводилося як в індивідуальному, так і груповому форматах.
      Критерії оцінювання якості інтерв’ю. Ефективність інтерв’ю оцінювалася з огляду на критерії, запропоновані Р. Мертоном і його колегами [11]. Воно вважалося ефективним, якщо було достатньо повним за змістом, зрозумілим, достатньо глибоким (містило емоційні переживання і мало ціннісний смисл для випробуваної). Ці критерії є взаємопов’язаними, хоч і стосуються різних вимірів інтерв’ю. 
      Процедура обробки даних інтерв’ю. Основна ідея опрацювання розповідей полягала в тому, щоб висновки, зроблені в результаті аналізу тексту інтерв’ю, були не лише узагальненими, а й ґрунтувалися передусім на конкретному досвіді випробуваних. Як відомо, якісні дані досить важко структурувати, однак запропонована практика аналізу текстів підходить упритул до розв’язання цієї проблеми. Аналізуючи дані інтерв’ю, ми зверталися до праць A. Strauss і J. Corbin [7], I. Dey [12], методологічних рекомендацій C. Auerbach і L. Silverstein [6], K. Hennwood та N. Pidgeon [8], які можемо рекомендувати як добрі теоретичні та методологічні джерела для роботи з якісними даними. 
      Кроки кодування якісних даних інтерв’ю. Процедура аналізу складалася з поступових дрібних кроків опрацювання текстового матеріалу: кожен наступний крок ґрунтувався на результатах уже здійсненого попереднього. Таким чином завдяки переміщенню від менш до більш абстрактного рівня узагальнення та сприйняття тексту досягається можливість формування науково обґрунтованих висновків. 
      
Підготовчий етап опрацювання даних
Крок 1. Переведення аудіоматеріалу в текстовий формат транскрипції інтерв’ю
Крок 2. Окреслення мети дослідження та базової теоретичної перспективи 
Основний етап кодування даних інтерв’ю
Крок 3. Виокремлення релевантного тексту відповідно до мети дослідження
Крок 4. Поділ релевантного тексту на більш дрібні смислові частини, опис загальних тем
Крок 5. Організація загальних тем у ключові ідеї
Крок 6. Організація ключових ідей в основні категорії 
Теоретичний рівень узагальнення результатів
Крок 7. Організація основних категорій у більш абстрактні теоретичні конструкти
      
      Розгляньмо процедуру аналізу детальніше.
      Крок 1. У копіткій роботі переведення аудіоматеріалу в текстовий формат ми спиралися на “Правила видання джерел усної історії”, укладені Н. Суревою [13]. Кожна транскрипція інтерв’ю супроводжувалася додатковою інформацією: зміненим ім’ям, номером інтерв’ю, датою проведення, форматом роботи (індивідуальний, груповий). 
      Крок 2. Аналіз розповідей ставив за мету якомога більше дізнатися про особливості зв’язку між особливостями переживання дівчатами материнського ставлення до себе і їх сепарацією. Теоретичною перспективою, яка дала нам змогу аналізувати інтерв’ю більш сфокусовано, стали погляди деяких зарубіжних дослідників (H. Deutsch, N. Chodorow, J. Miller, J. Jordan, J. Surrey, A. Kaplan з колегами) на жіночий розвиток, емпіричні розробки конструкту сепарації (J. Frank, T. Beckert, J. Hoffman). 
      C. Auerbach і L. Silverstein процедуру кодування даних визначають як спосіб організації тексту транскрипцій, виявлення певних закономірностей у контексті організованої певним чином структури тексту [6, р. 31]. У нашому дослідженні ця процедура складалася з описаних нижче чотирьох послідовних кроків. 
      Крок 3. Здійснювалося виокремлення частини транскрипції, у якій ідеться про стосунки дівчини з матір’ю та особливості переживання нею власної автономії в цих стосунках, а також тексту, ймовірно пов’язаного з даним контекстом (наприклад, у якому йшлося про інші важливі стосунки в житті дівчини). Однак у ході подальшої процедури текстового аналізу деякі частини нерелевантного тексту потрапляли до процедури аналізу і, навпаки, текст, первинно обраний як релевантний, міг бути виключеним, що особливо часто траплялося під час обробки перших декількох інтерв’ю. 
      Крок 4. Текст, обраний як релевантний, було поділено на більш дрібні смислові частини, які позначалися відповідним числом (від 1.1 і далі). У процесі подальшого аналізу кожна зі смислових частин могла бути поділена чи згрупована з іншою. Далі кожну окрему смислову частину було описано за допомогою загальної теми, яку вона висвітлювала у фокусі поставленої на початку роботи мети аналізу розповідей (табл. 1).
      Завдяки такому позначенню первинний текст стає більш доступним: з’являється можливість швидше ідентифікувати сказане, порівняти різні частини тексту між собою. Основна ідея опису – щоб кожна назва була достатньо зрозумілою, прозорою для інших і спиралася на сказане респонденткою. Називаючи, ми враховували рекомендації розробників посібника з кодування текстових матеріалів C. Auerbach і L. Silverstein [6, р. 60], які пропонують для називання обирати цитати, які схоплюють головну ідею емоційно насиченою мовою повсякденного життя, за потреби вносячи незначні зміни щодо форми, однак не щодо змісту.
      
      
Таблиця 1
Приклад поділу релевантного тексту на більш дрібні смислові 
частини та опис загальних тем (крок 4)
Світлана, 10, 15.03.2008, ІФ (ім’я, № інтерв’ю, дата, індивідуальний/груповий формат)
Релевантний текст
Загальні теми
[1.1]* Моя мама – то мій найкращий друг, тому що я їй буквально все розповідаю як найкращій подрузі: і про хлопців, і про навчання. Не знаю, вона в мене найкраща подруга. Вона в мене знає все. Тому що я вважаю, що краще розповісти мамі, ніж якійсь сторонній людині.
[1.2] Просто в мене були різні ситуації, як то заздрість і тому подібне. Тому я практично все життя з мамою і їй все розповідаю.
[1.3] Я фактично їй усе життя все розповідаю, просто вона всім цікавиться, цікавиться моїм життям, моїми стосунками з хлопцями, моїм навчанням – усім-усім. 
[1.4] От буквально зараз я почала з хлопцем зустрічатися, то от коли приходжу після кожної зустрічі, вона питає: “Ну що, ну як, де були?”. От, то я їй розповідаю. Ну, не так детально… Узагалі описую їй людину, щоб вона знала, з ким я є, не боялася мене відпускати – отакого плану. 
[1.5] Мама мені ніколи не насаджує своєї думки. Вона може порадити, але знає, що я завжди виберу і так зроблю, як мені подобається.
[1.6] Моя мама розлучена з батьком, коли було розлучення, вона дуже переживала, як я до того буду ставитися, чи я не проти. Хоча мені тоді було 11 років. Але вона радилася зі мною як з дорослою людиною фактично ціле життя. Ставилася не як до дитини, а як до рівної собі. Питає про мою думку, вислуховує завжди.
[1.7] То такий переломний момент у її житті, і я була для неї важливою підтримкою. Вона мені, а я їй, ось так. 
Я мамі довіряю, вона мій найкращий друг [1.1].





Я все життя мамі про все розповідаю [1.2].

Мама проявляє щирий інтерес 
до моїх справ [1.3].


Мені важливо тримати маму 
в контексті подій мого життя [1.4].




Мама з повагою ставиться до моїх самостійних рішень: може порадити, але не нав’язує власної думки[1.5].

Мамі цікава моя думка, вона вислуховує, радиться зі мною як з рівною собі [1.6].



Ми є підтримкою одна для одної [1.7].
Примітка. [1.1], [1.2]… – позначені частини релевантного тексту і відповідні загальні теми.
      
      Крок 5. Описавши всі смислові частини релевантного тексту за допомогою загальних тем, ми спробували об’єднати їх у більш ємкі ключові ідеї. Ключовими ідеями вважали ті, котрі повторюються серед загальних тем інтерв’ю два і більше рази; на яких випробувана ставила особливий емоційний наголос; які, під кутом зору мети дослідження, заслуговували на увагу. Здійснення цього кроку потребувало уважного вичитування списку загальних тем і групування їх за смисловою схожістю в ключові ідеї (табл. 2). 
      Таблиця 2
Приклад організації загальних тем у ключові ідеї (крок 5)
Яна, 9, 03.02.2008, ГФ (ім’я, № інтерв’ю, дата, індивідуальний/груповий формат)
      
Загальні теми
Ключові ідеї
 
“До 10 років я була, як лялька, для мами, ходила за нею, як хвіст” [1.1].

“Після народження брата стала абсолютно самостійною у всьому” [1.2].

“Після народження брата стала відповідальною не лише за себе, а й за нього” (батьки обоє працювали) [1.9].

“У нас із мамою абсолютно ділові стосунки: вона загалом цікавиться моїм життям, але без особливого емоційного відгуку” [1.7].

“Спілкуюся з мамою про загальні речі “не по душах” [2.12].

“Мама відчуває себе повністю некомпетентною в моєму житті, тому не береться давати поради” [3.1].

“Мама абсолютно не контролює мене ні в чому” [1.8].

“Мама повністю покладається на мою розважливість” [3.2].

“Після народження брата відчуваю себе відповідальною не лише за себе, а й за нього” [1.2].

“Більшість рішень приймаю сама” [1.5].

“Я питаюся поради лише для підтримання розмови, все одно знаю, що буду вирішувати сама” [2.8]

“Хотілося б відчути більше контролю, участі мами в моєму житті” [1.11]




1. З народженням брата мама різко змінила своє ставлення до мене: від гіперопіки до визнання повної автономії.





 2. У нас з мамою автономні, “ділові” стосунки.






3. Мама повністю визнає мою автономію.







4. Відчуваю себе повністю самостійною у власному житті.





5. Брак материнської уваги.
      
      Робота по групуванню загальних тем тривала доти, доки не було згруповано їх максимально можливу кількість. Загальні теми, які залишилися незадіяними, додавалися окремо. У подальшій роботі, при порівнюванні ключових тем різних інтерв’ю між собою, незгруповані “залишки” розглядалися додатково як джерело допоміжної корисної інформації. Назви ключових ідей також було сформульовано якомога ближче до змісту сказаного респондентками. По змозі виокремлювалися ключові цитати, які містили головну ідею; за потреби вони могли бути перефразованими, однак зі збереженням змісту. 
      Крок 6. На цьому кроці схожі за змістом ключові ідеї було згруповано в одну категорію. Назва категорії мала бути зрозумілою і виражати загальну ідею сказаного. Наприклад, такі ключові ідеї, як: “Я не можу розраховувати на мамині поради, бо вона сама в них не впевнена”; “Мама завжди готова прийняти будь-які мої рішення та вчинки” (навіть досить абсурдні); “Я ніколи не відчувала в стосунках з мамою її особливих очікувань та вимог”; “Мама не обмежує мою свободу”; “Мама сприймає мене як зовсім дорослу” було об’єднано в категорію “Надмірне заохочення мамою поведінкової і когнітивної незалежності доньки”. На цьому етапі робота по кодуванню даних перевірялася з участю консультанта, обговорювалася з колегами та аналізувалася з огляду на результати інших емпіричних досліджень щодо коректності групування тем у відповідні категорії.
      Крок 7. На цьому етапі основні категорії, виокремлені під час кодування розповіді, об’єднувалися в один теоретичний конструкт – абстрактний концепт, який організує категорії таким чином, щоб вони узгоджувалися з основними поняттями теоретичної перспективи, обраної на початку роботи. Виявилося, що всі 30 розповідей дівчат можуть бути об’єднані довкола 5-ти відмінних теоретичних конструктів, у яких внутрішній образ материнського ставлення завжди напряму пов’язаний з тим, який спосіб сепарації і досягнення автономії відтворює дівчина. Отож визначальними для сепарації дівчат стають ставлення матері до поведінкової самостійності, когнітивної незалежності доньки та її здатність сприймати доньку як емоційно диференційовану від себе людину, що також пов’язано зі здатністю дівчат розвивати автономну поведінку та мислення, переживати приватність власного внутрішнього простору, розвивати емоційну саморегуляцію і проявляти емфатичне розуміння материнських слів та переживань. Отримані таким чином дані дали змогу не лише створити певну теоретичну модель розуміння зв’язку між внутрішнім образом материнського ставлення та сепарацією дівчат у період дорослішання, а й досить об’ємно описати цей досвід, спираючись безпосередньо на розповіді дівчат. 
      Способи перевірки коректності отриманих результатів. Основними способами перевірки прозорості, когерентності і зрозумілості зроблених висновків були такі: 
      *  аналіз стороннім експертом і консультантом по три обраних довільним чином інтерв’ю. У ролі експерта виступила аспірантка кафедри, ознайомлена з даною методологією і метою дослідження, у ролі консультанта – викладачка, яка мала значний досвід опрацювання даних за цією методологією. Завдяки проведеній експертній роботі деякі ключові ідеї та основні категорії було уточнено, однак без зміни загального смислу;
      *  у 85 % випадків випробувані отримували зворотний зв’язок, у якому висвітлювалися особливості їхнього індивідуального контексту стосунків з матір’ю та особливостей їх дорослішання, що є пов’язані з ним, з огляду на отримані основні теоретичні конструкти та основні категорії. Після цього дівчата мали змогу прокоментувати результат, внести певні доповнення чи уточнення;
      *  принцип наукової тріангуляції: у ході якісного і кількісного аналізу даних було отримано подібні результати, що свідчить про достатньо коректне розуміння досліджуваного феномена та інтерпретацію отриманих даних. 
      Висновки. Метою нашої статті було описати одну з можливостей опрацювання якісних даних, отриманих під час проведення інтерв’ю. На матеріалі власного дослідження ми намагалися показати поступові кроки аналізу і теоретичного узагальнення отриманих результатів, що дає змогу використати теорію обґрунтування як процедуру кодування даних. Цей метод очевидно має як свої переваги, так і недоліки. Використання даної методології дає можливість зробити текст більш доступним для аналізу, виокремлення та порівняння різних його частин між собою. Зауважимо, утім, що це досить копітка робота, яка потребує багато часу і не менше ентузіазму, а також стороннього погляду щодо коректності зроблених інтерпретацій та висновків.
      
      Література
1. Белановский С. А. Индивидуальное глубокое интервью / С. А. Белановский. – М. : Наука, 1993. – 234 с.
2. Белановский С. А. Метод фокус-групп / С. А. Белановский. – М. : Магистр, 1996. – 272 с.
3. Eisner W. On the art and Science of Qualitative Research in Psychology / W. Eisner ; edited by M. Camic, Jean E. Rhodes, Lucy Yardley // Qualitative research in psychology: expensing perspectives in methodology and design. – Washington, DC : American Psychological Association, 2008. – Р. 17 – 31.
4. McGrath J. Methodology Makes Meaning: How Both Qualitative and Quantitative Paradigms Shape Evidence and its interpretation / J. McGrath, B. Johnson ; edited by M. Camic, Jean E. Rhodes, Lucy Yardle y// Qualitative research in psychology: expensing perspectives in methodology and design. – Washington, DC : American Psychological Association, 2008. – Р. 31–49.
5. Куликен Х. Методы исследования / Х. Куликен // Психология: комплексный подход / под ред. М. Айзенка ; пер. с англ. С. Б. Бенедиктова. – Минск. : Новое знание, 2002. – Вып. 16 – C. 667–731.
6. Auerbach C. Qualitative data: an introduction to coding and analysis/ C. Auerbach, L. Silverstein. – New York, London : New York University Press, 2003. – 202 p. 
7. Strauss A. Grounded Theory. Methodology. Strategies of Qualitative Inquiry / A. Strauss, J. Corbin ; еditors N. Denzin, Y. Lincoln. – London : Sage publications, 1998. – 357 р.
8. Hennwood K. Grounded Theory in Psychological Research / K. Hennwood, N. Pidgeon ; edited by M. Camic, Jean E. Rhodes, Lucy Yardley // Qualitative research in psychology: expensing perspectives in methodology and design. – Washington, DC : American Psychological Association, 2008. – Р. 131–157.
9. Camic P. Naming the Stars: Integrating Qualitative Methods into Psychological research / P. Camic, J. Rhodes, L. Yardley ; edited by M. Camic, Jean E. Rhodes, Lucy Yardley // Qualitative research in psychology: expensing perspectives in methodology and design. – Washington, DC : American Psychological Association, 2008. – Р. 8–17.
10. Marecek J. Dancing Through Minefields: Towards a Qualitative Stance in Psychology / J. Marecek ; edited by M. Camic, Jean E. Rhodes, Lucy Yardley // Qualitative research in psychology: expensing perspectives in methodology and design. – Washington, DC : American Psychological Association, 2008. – Р. 49–71.
11. Мертон Р. Фокусированное интервью / Р. Мертон, М. Фиске, П. Кендалла ; под ред. С. А. Белановского. – М. : Ин-т молодежи, 1991. – 210 с.
12. Dey I. Grounding Grounded Theory Guidelines for qualitative inquiry / I. Dey. – San Diego, London, Boston, New York, Sydney, Tokyo, Toronto : Academic Press, 1999. – 279 p.
13. Сурева Н. Правила видання джерел усної історії (проект) / Н. Сурева. – Запоріжжя : Запоріз. від-ня Ін-ту укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2005. – 24 с.
      © Широка А. О.
      
      
ЗАГАЛЬНІ ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ 
СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ФУНКЦІЙ ДОВІРИ
      
      М. В. Яворський, м. Черкаси
      
       Висвітлюються теоретичні аспекти вивчення соціально-психологічних функцій феномена довіри. Пропонується аналіз наукових підходів щодо визначення функцій довіри і довірчих стосунків у міжособистісній взаємодії.
       Ключові слова: довіра, особистість, комунікація, взаємодія, функції довіри.
       
       Освещаются теоретические аспекты изучения социально-психологических функций феномена доверия. Предлагается анализ научных подходов к определению функций доверия и доверительных отношений в межличностном взаимодействии.
       Ключевые слова: доверие, личность, коммуникация, взаимодействие, функции доверия.
       
       The article highlights theoretical aspects of the study of socio-psychological features of the phenomenon of trust. Analysis of scientific approaches to the definition of functions of trust and trustful relationships in interpersonal interactions.
       Key words: trust, personality, communication, interaction, trust functions.
       
      Проблема. У наш час дослідження феномена довіри є одним з найбільш значущих напрямків у суспільних науках, а також однією з найбільш актуальних міждисциплінарних проблем. Звідси особлива значущість досліджень довіри, а також – з огляду на культурну та історичну обумовленість цього феномена – досить інтенсивний обмін знаннями між спеціалістами різних наукових галузей. 
      Мета статті: розглянути існуючі наукові підходи щодо визначення соціально-психологічних функцій довіри і довірчих стосунків у міжособистісній взаємодії.
      
      Багато сучасних дослідників акцентують увагу на тій ролі, яку відіграє довіра в регуляції свідомості і поведінки особи, групи, суспільства. Т. П. Скрипкіна, зокрема, зазначає, що довіра виконує функцію зв’язку, пов’язуючи людину зі світом у єдину систему, сприяє злиттю минулого, сьогодення і майбутнього в цілісний акт життєдіяльності; створює ефект цілісності буття людини, особи, взаємодії людини зі світом; встановлює міру відповідності поведінки людини, прийнятого рішення, цілей, поставлених завдань як щодо всього світу, так і щодо самої себе [1, с. 235]. Такі досить загальні визначення функцій вимагають конкретизації для кожного особливого виду довіри. Пов’язано це з тим, що функції довіри, так само як і інші її характеристики, специфічні для різних аспектів життєдіяльності суб’єкта – різних типів та сфер стосунків, етапів життя і ситуацій. 
      Ряд авторів виділяє як основну функцію довіри регуляцію міжособистісних стосунків [там само, 48]. Так, розглядаючи довіру на рівні особистості, B. C. Сафонов виділяє три основні функції довіри, які вона виконує в дружніх і ділових стосунках [2]. Перша – функція зворотного зв’язку в процесі самопізнання особистості. У процесі довірчого спілкування людина отримує зворотний зв’язок про свої переживання, почуття. Друга функція дістала назву психологічного полегшення. Завдяки розкриттю іншій людині внутрішніх сторін особистості настає момент психологічного полегшення для того, хто був вислуханий і зрозумілий іншою людиною. Третя функція – це функція поглиблення взаємин. Довірче спілкування веде до зближення людей як у спільній трудовій діяльності, так і в особистих стосунках.
      На думку Ю. В. Веселова, довіра на міжособистісному рівні активізує комунікацію і взаємодію, знижує ризик та мобілізує активність сторін у взаємодії. Завдяки довірі комунікація (обмін інформацією) стає ширшою, набуваючи рис постійності. Довіра прискорює процеси соціального обміну, сприяє інтеграції групи, спільноти і суспільства в цілому [3]. Довіра в суспільстві ініціює спільні дії, тобто відтворює кооперативні стосунки (співпрацю, взаємодопомогу, підтримку, участь, згоду). Зв’язки між індивідом і групою стають більш стійкими, а його долучення до суспільства – більш повним. Веселов зазначає, що довіра має постійно продукуватися і відтворюватися – і в соціальних, і в економічних стосунках, але й сама довіра відтворює соціальні стосунки і суспільство в цілому [там само, с. 28]. Крім того, в сучасному суспільстві довіра дає можливість поєднувати функціонально різні інтереси індивідів і груп в одне ціле, тож боротьба протилежностей не перетворюється на соціальний конфлікт. У цьому й полягає її вже згадана інтегративна функція. 
      Довіра як на особистісному, так і на соціальному рівні може накопичуватися. Накопичення успішного досвіду соціальних взаємодій може використовуватися надалі як деякий соціальний ресурс, що є значущим у періоди різких соціальних потрясінь [там само, с. 27]. Цей ресурс може виконувати важливу компенсаторну функцію в громадських змінах. 
      Ф. Вельтер, Т. Каутонен, А. Ю. Чепуренко, О. Мальєва виокремлюють також і комплементарну функцію, яку виконує довіра в організаційних стосунках [4]. Вона полягає в тому, що довіра доповнює існуючі формалізовані і правові регулятори стосунків між діловими партнерами і членами організацій. Дослідник психології ізольованих груп В. І. Лебедєв також зазначає, що можливість довірчого спілкування є необхідним доповненням до формальної структури такої групи [5]. Зауважимо, що ця функція довіри значуща і на рівні суспільства.
      Д. М. Данкін, розглядаючи функції довіри в суспільстві, звертає увагу на те, що довіра здійснює редукцію складності у ставленні до навколишнього світу до простішого відношення міри довіри/недовіри [6]. На його думку, виконуючи цю функцію, довіра підвищує адаптивність до навколишнього середовища, економить ресурси соціальної системи, розширює спектр можливостей її взаємодії з іншими системами. Тобто довіра виконує функцію оптимізації взаємодії. Крім того, довіра впорядковує та закріплює в суспільній свідомості і культурі певні настановлення та оцінки, імперативи і заборони, цілі і проекти. Довіра об’єднує соціальні групи, її відсутність – роз’єднує. На думку дослідника, довіра також виконує функцію репродукції, самовідтворення: стала довіра (взаємодовіра) є основою для розвитку подальших стосунків, кожного разу відтворюючи вже досягнутий рівень довіри або підвищуючи його
      Широкий спектр функцій довіри розглядає І. В. Антоненко: функція забезпечення ефективної діяльності; інтегруюча функція, що сприяє соціальній інтеграції на різних рівнях суспільства; комунікативна функція, що забезпечує певний рівень комунікації індивідів і соціальних груп відповідно до досягнутого рівня довіри; інтерактивна функція довіри аналогічним чином забезпечує взаємодію; перцептивна функція визначається тим, що існуючий рівень довіри формує певне перцептивне настановлення на сприйняття деякої ситуації; редукуюча функція спрощує складну систему стосунків до величини актуального рівня довіри; управлінська функція проявляється у використанні довіри як управлінського ресурсу; функція передбачення полягає в можливості прогнозувати розвиток взаємодії сторін залежно від рівня довіри; орієнтуюча функція є основою для розвитку інших стосунків; функція ефективізації робить стосунки ефективнішими; стабілізуюча функція формує основу стабільності стосунків; психологічна функція знижує рівень напруженості і стресу в стосунках [7].
      Аналіз робіт Ф. Фукуями дав змогу виділити ще три базові соціально-психологічні функції суспільної довіри [8]. Довіра як основа соціального капіталу (системи зв’язків і стосунків) виконує функцію відтворення соціальної структури. Крім того, моральна основа довіри є підставою для висновку, що довіра стає винагородою з боку суспільства за етичну поведінку і дотримання соціальних норм окремими його членами, а недовіра – покаранням за їх порушення. Отже, довіра і недовіра виконують функцію підтримки моральних основ і соціальних норм. Довіра як прояв спонтанної соціабельності виконує функцію забезпечення самоорганізації суспільства.
      Слід зазначити, що коли аналізуються функції довіри, то частіше підкреслюються їхні позитивні наслідки для життєдіяльності суб’єкта, а коли функції недовіри – негативні. А. Б. Купрейченко вважає, що довіра і недовіра як самостійні феномени виконують ряд схожих функцій – регулюють стосунки з навколишнім світом, формують і відтворюють соціально-психологічний простір людини тощо [9]. Деякі види і форми довіри, так само як і недовіри, можуть призводити до негативних наслідків, виконуючи деструктивні функції в регуляції свідомості і поведінки суб’єкта. А проте можна виділити функції, специфічні для довіри і недовіри. Завдяки довірі суб’єкт вступає у взаємодію зі світом, пізнає і перетворює його і себе. Саме довіра створює умови для розвитку суб’єкта. 
      Аналіз наукових досліджень показує, що існують різні погляди на роль довіри в життєдіяльності особи, групи і суспільства. Значного поширення набув підхід до довіри як до оптимістичного очікування особою або групою деякого блага (частіше за все взаємного) в результаті взаємодії. Проте ця характеристика властива не всім видам довіри. Забезпечення ефективності діяльності і формування стійких позитивних стосунків є основними функціями довіри між добре знайомими суб’єктами, що тісно взаємодіють між собою. Довіра в цьому випадку виникає в результаті взаємного оцінювання якостей партнерів, передусім моральності, надійності, єдності, відкритості [там само].
      Однак отримання суб’єктом особистого “виграшу” не може бути метою базової, загальнолюдської (генералізованої, суспільної) довіри, яка передбачає виявлення суб’єктом позитивного ставлення до інших без очікування адекватної винагороди особисто для себе, а лише “користі” для соціуму. Багато дослідників визнають, що громадська (генералізована) довіра підтримується вчинками, які не пов’язані з очікуванням певної поведінки у відповідь. Так, у сучасному суспільстві утвердилися норми допомагати немічним, хворим, незаможним тощо, не чекаючи від них дій у відповідь. 
      Отже, основні функції генералізованої довіри – забезпечення самоорганізації суспільства і відтворення соціальної структури. У цьому плані аналіз довіри тісно пов’язаний із дискусією про природу альтруїзму і моральної поведінки. В основі загальнолюдської довіри лежать базові властивості – потреба в спільності і близькості: “потреба в спільності” (А. Л. Журавльов), “органічна солідарність” (Е. Дюркгайм), “спонтанна соціабельність” (Ф. Фукуяма). Цей вид довіри є основою спільної життєдіяльності людей та сприяє підтримці моральних і соціальних норм. Інші базові потреби – у самозбереженні, незалежності, захисті від небажаного впливу тощо – визначають існування базової, загальнолюдської (генералізованої) недовіри. Цей вид недовіри відповідно виконує функції самозбереження, відособлення, забезпечення автономного розвитку та існування як індивідуального, так і групового суб’єкта.
      Для людини, що визначилася із життєвими принципами, цілями, цінностями, мотивами, ідеалами, особливо важливим є формування соціально-психологічного простору, який би відповідав її ціннісно-смисловій та мотиваційно-потребовій системам. Конструювання соціально-психологічного простору особистості передбачає оцінювання та відбір із соціального оточення людей і об’єктів, найбільш близьких за своїми принципами, цінностями та ідеалами. Висока довіра як підтримка людей, які поділяють спільні цінності, є одним із способів утвердження людиною власної системи значущих цінностей, ідеалів та переконань. У цьому випадку довіра і недовіра виконують інструментальну функцію – як “маркери” цього відбору і вираження позиції щодо різних соціальних категорій. Самовизначаючись у навколишньому світі, особистість таким чином відстоює ті цінності й ідеали, які вважає для себе найбільш значущими.
      Сформований соціально-психологічний простір вимагає від його творця підтримки і захисту. Прагнення до його збереження сприяє тому, що довіра починає виконувати в житті особистості функцію, прямо протилежну тій, яку вона виконувала на попередньому етапі самовизначення. Якщо раніше гідні довіри люди відбиралися у близьке “коло” психологічної дистанції, то тепер ті, хто до нього належить, наділяються довірою як “охоронною грамотою”. Їм вибачаються певні недоліки і порушення довірчих стосунків. Водночас незнайомці і “чужаки” апріорі розглядаються як підозрілі і не гідні довіри люди. Функцію захисту і відтворення соціально-психологічного простору виконує “сліпа” довіра до близьких людей. Для неї характерні заперечення та ігнорування (заради збереження близької психологічної дистанції) доказів того, що вони не повністю заслуговують на довіру. Для позначення цього феномена використовують окреме поняття – “самопідкріплення стосунків” і його аналоги, тобто довіра “обслуговує”, підкріплює стосунки близькості. Зберігаючи і підтримуючи близькі стосунки особи, цей вид довіри також виконує функцію захисту Я-концепції, системи найбільш значущих принципів і цінностей особи – “стрижня” її самовизначення [10]. Наприклад, якщо значущим принципом для особи є вірність другові, то підтримка стосунків довіри, що склалися, стає самоціллю навіть усупереч здоровому глуздові. 
      Особливі соціально-психологічні функції виконує феномен поєднання високої довіри до “своїх” з явно вираженою недовірою до “чужих”. Слід зазначити, що поняття “чужий” не обов’язково означає ворожість з його боку. У класичній роботі Г. Зіммеля показано, що “чужак” за своїм значенням не ідентичний “ворогові”, проте страхи, які він викликає, можуть бути сильнішими, ніж ті, які викликає представник ворожої спільноти [11]. Наміри нової і незрозумілої людини зазвичай є таємними для членів групи. З одного боку, “чужак” може виявитися прихованим ворогом – “троянським конем”. З другого боку, він може бути носієм позитивних якостей, корисних групі. Але цим “чужак” становить небезпеку для групової структури, соціально-психологічного простору, що склався, і культури групи. Після приходу нової людини в групі стануться неконтрольовані зміни: він, можливо, “посуне” деяких членів групи, позбавить досягнутого статусу і відповідних привілеїв. Такі перспективи закономірно викличуть насторожене ставлення до будь-кого, навіть доброзичливого нового члена групи.
      Отже, проявляючи високий рівень довіри до “своїх” у поєднанні з високою недовірою до “чужих”, особистість, по-перше, зберігає і відтворює існуючу структуру і соціально-психологічний простір своєї групи; демонструє “чужакові” особливість своєї групи, а також межі дозволеного і недозволеного в стосунках; створює більш сприятливі умови життєдіяльності для “своїх”; зміцнює позитивну групову ідентичність – “нашим довіряти можна”; демонструє іншим членам групи відданість загальним цінностям і нормам, тобто свою групову належність; дає вихід агресивності; знижує когнітивну складність навколишнього світу, полегшуючи ухвалення рішення і вибір поведінки. 
      У порівнянні з описаним видом довіри зовсім інші функції виконує довіра до нового і незрозумілого (“чужого”). По-перше, довіра до “чужого” забезпечує можливість мирного співіснування. Крім того, довіру до “чужого” можна пов’язувати з потребою в змінах і розглядати як ресурс розвитку.
      Особливі функції виконує довіра у взаємодії з “далекими” – людьми і групами, що не вступають із суб’єктом у безпосередню взаємодію. У цих умовах ризик несприятливих наслідків від контакту вкрай низький, відповідно більш високим є ступінь довіри. Демонстрація доброї волі і потенційної готовності до співпраці – ось роль, яку виконує цей вид довіри. У цьому випадку “іншість”, “новизна” об’єкта є не обмеженням, а стимулом до контакту. Зрозуміло, що довіра є неодмінною умовою взаємодії зі світом та його пізнання. Отже, положення про те, що довіра виконує функцію соціального пізнання, слід вважати важливим доповненням до вже названих функцій. 
      Узагальнюючи особливості перерахованих вище функцій, зазначимо, що в широкому сенсі одна з основних соціально-психологічних функцій довіри – забезпечення соціального і життєвого самовизначення особистості. Люди, що оточують нас, як і групи, соціально-психологічні феномени і явища (мода, політичні і наукові теорії, нові технології, твори культури і мистецтва, освітні і екологічні програми), можуть не вступати з нами у взаємодію, можуть бути віддалені від нас просторово і психологічно, проте ми можемо відчувати різний ступінь довіри до них. При цьому довіра визначається не як очікування користі, а швидше як показник дружності, близькості іншої людини до наших цінностей та інтересів або, навпаки, новизни, незрозумілості (“іншості”), чужості та ворожості. Як бачимо, довіра і недовіра є вираженням певного ставлення суб’єкта до світу, людства, соціального довкілля, окремих груп або людей, а також проявом його позиції в системі цінностей і норм людської спільноти.
      У процесі формування довірчих стосунків, що служать завданню самовизначення, особа не прагне отримати якусь вигоду для себе, а навпаки, нерідко керується альтруїстичними мотивами. Прикладом вираження такої позиції особистості є альтруїстична довіра, зокрема довіра сильної людини до слабкішої. Іншим прикладом є довіра споживачів до вітчизняних виробників, основне завдання якої – висловити підтримку українській економіці. Здійснюючи альтруїстичні вчинки, суб’єкт, що самовизначається, дотримується значущих для себе принципів і норм, тим самим, зокрема, підкріплюючи і підтримуючи власне уявлення про справедливий устрій світу. 
      Нерідко недовіра є наслідком забобонів і упереджень проти певних людей або груп. Для соціально відповідальної людини демонстративна довіра до представників “груп ризику” може бути способом боротьби з такими упередженнями. Отож особа може своєю поведінкою утверджувати гуманістичні цінності рівності, милосердя, справедливості. Ілюстрацією до вищесказаного є готовність деяких людей довіряти, наприклад, людині, засудженій за тяжкий злочин. Висока гуманістична довіра в даному випадку не має під собою об’єктивної основи (єдність, надійність і т. ін.). У ній виявляється позиція суб’єкта, а також прагнення дати приклад для оточення, для інших, вказати їм шлях до гуманізації стосунків у суспільстві. 
      Можна виділити ряд видів довіри і недовіри, які виконують деякі специфічні інструментальні функції. Наприклад, декілька форм інституціональної довіри (рольова, організаційна, ділова) виконують ті ж самі функції, що і соціальна категоризація в цілому. Вони, зокрема, упорядковують, регламентують та оптимізують взаємодію. Крім того, редукуючи складні міжособистісні і міжгрупові стосунки до міри рівня довіри, вони знижують когнітивну складність у стані невизначеності і полегшують ухвалення рішення. Цю ж функцію в ситуації дефіциту часу виконує інтуїтивна довіра.
      Висновки. Аналіз психологічних функцій різних видів довіри є перспективним напрямом досліджень. Майбутні дослідження можуть мати, зокрема, такі завдання: групування функцій довіри, побудова їх ієрархії; розроблення типології довіри на основі функцій, що реалізуються; емпіричне вивчення функціональної регуляції життєдіяльності особистості і групи, різних видів довіри та ін. Важливим підсумком проведеного аналізу слід вважати концептуальне положення про те, що підстави, критерії формування, зміст довіри великою мірою пов’язані із значущістю цих феноменів для конкретної сфери життєдіяльності і провідними функціями, які вони виконують у регуляції цієї сфери. З-поміж численних детермінант, що визначають підстави, критерії, зміст довіри, особливе місце належить соціокультурним чинникам.
      
Література
1. Скрипкина Т. П. Психология доверия : учеб. пособ. / Т. П. Скрипкина. – М. : Академия, 2000. – 264 с.
2. Сафонов В. С. О психологии доверительного общения / В. С. Сафонов // Проблема общения в психологии / под. ред. Б. Ф. Ломова. – М. : Наука, 1981. – С. 264–272.
3. Веселов Ю. В. Социологическая теория доверия / Ю. В. Веселов // Экономика и социология доверия. – СПб. : Социол. об-во им. М. М. Ковалевского, 2004. – С. 16–32.
4. Вельтер Ф. Структуры управления сетевыми сообществами малых предприятий и роль доверия: германо-российское сопоставление / Ф. Вельтер, Т. Каутнен, Е. Мальева, А. Чепуренко // Экономическая социология. – 2004. – Т. 5. – № 2. – С. 13–36.
5. Лебедев В. И. Психология и психопатология одиночества и групповой изоляции / В. И. Лебедев. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2002. – 407 с.
6. Данкин Д. М. Политическое доверие в социологическом измерении / Д. М. Данкин // Безопасность. – 1999. – №5/6. – С. 249–258.
7. Антоненко И. В. Доверие: социально-психологический феномен / И. В. Антоненко. – М. : Социум ; ГУУ, 2004. – 320 с.
8. Фукуяма Ф. Доверие : социальные добродетели и путь к процветанию / Ф. Фукуяма. – М. : ACT, 2004. – 730 с.
9. Купрейченко А. Б. Психология доверия и недоверия / А. Б. Купрейченко. – М. : Ин-т психологии РАН, 2008. – 73 с.
10. Журавлев А. Л. Самоопределение личности и группы в изменяющихся экономических условиях / А. Л. Журавлев, А. Б. Купрейченко // Вестник Российского университета дружбы народов. – 2006. – № 1 (3). – С. 6–19.
11. Зиммель Г. Эссе о Чужаке / Э. Зиммель // Социальное пространство: Междисциплинарные исследования : реферативный сб. / отв. ред. Л. В. Гирко. – М. : ИНИОН, 2003. – С. 181–186.
      © Яворський М. В.


КОНЦЕПЦІЯ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ МІФОЛОГІЇ ОСОБИСТОСТІ ЯК ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБИСТІСНОГО САМОЗДІЙСНЕННЯ
      
      О. В. Яремчук, В. О. Клюйкова-Цобенко, м. Одеса
      
       Досліджується феномен індивідуальної міфології як основа особистісного самоздійснення. Розглядається процес створення індивідуального авторського міфу в річищі суб’єктно-вчинкового підходу та соціально-психологічної теорії етнокультурної міфотворчості особистості; обґрунтовується ключове значення індивідуальної авторської міфотворчості в розкритті особистісного потенціалу.
       Ключові слова: індивідуальна міфологія, індивідуальна авторська міфотворчість, принцип суб’єктності, особистісне самоздійснення.
       
       Исследуется феномен индивидуальной мифологии как основа личностного самоосуществления. Рассматривается процесс создания индивидуального авторского мифа в русле субъектно-поступкового подхода и социально-психологической теории этнокультурного мифотворчества личности; обосновывается ключевое значение индивидуального авторского мифотворчества в раскрытии личностного потенциала.
       Ключевые слова: индивидуальная мифология, индивидуальное авторское мифотворчество, принцип субъектности, личностное самоосуществление.
       
       The article is devoted to the research of the phenomenon of individual mythology as a background of personal self-fulfilment. The process of individual myth creation is considered in the aspect of subject-act approach and social-psychological theory of personal ethnic cultural myth creation. Individual author myth creation has a key meaning in the process of disclosure of personality potential. 
       Key words: individual mythology, individual author myth creation,  principle of subjectivity, personal self-fulfilment.
       
      Проблема. Особистісне самоздійснення є предметом зацікавленості багатьох дослідників. Зокрема, в українській психологічній науці цю проблему розробляють – кожен у межах власної концепції – С. Д. Максименко, В. О. Татенко, Т. М. Титаренко, Н. В. Чепелєва, З. С. Карпенко та ін. [1–7]. Сучасні тенденції розвитку соціальної психології особистості заохочують до пошуку зв’язку між свідомими і несвідомими основами конструювання автентичності особистості, легітимізують інтерпретацію її життєвого досвіду засобами наративізації та етнокультурної міфотворчості. Тому особистісне самоздійснення можна розглядати з позиції вдосконалення суб’єктом власної особистості як наративної конструкції, причому ключову роль у цьому процесі відіграють організація та проживання часопростору свого життя шляхом потенціювання його в індивідуальному авторському міфі. 
      Мета статті: подати концепцію індивідуальної міфології особистості як теоретичну основу дослідження особистісного самоздійснення, тобто окреслити понятійний апарат, пояснювальні можливості її щодо авторського осягнення власного несвідомого в процесі реалізації особистісного потенціалу. Відповідно до цієї мети ми визначаємо об’єкт (особистісне самоздійснення) і предмет дослідження (індивідуальна міфологія особистості). 
      
      Реалізація поставлених наукових завдань потребує послідовного виконання такої програми:
      1) з’ясування теоретико-методологічних основ дослідження взаємозв’язку особистісного потенціалу та індивідуальної міфології. На цьому етапі розглядаються зміст і прояви індивідуальної міфології особистості, акцентується культурно-історичне значення міфу у становленні й розвитку сучасної особистості, причому феномен індивідуальної міфології вивчається на рівні особистісного та індивідуального авторського міфів;
      2) розгляд особистісного потенціалу як інтегральної характеристики зрілої особистості, що передбачає вивчення можливостей його актуалізації в процесі індивідуальної авторської міфотворчості;
      3) дослідження гендерних складових індивідуальної міфології у вигляді архетипових змістів у несвідомому жінки і чоловіка. Творче переломлення цих архетипових орієнтирів культурно-історичної традиції в конструюванні гендерної ідентичності сучасної молоді. 
      У ході реалізації цієї дослідницької стратегії особливу увагу звертатимемо на екологічність особистісної трансформації завдяки співпраці зі змістами індивідуальної міфології, у чому й оприявнюється суб’єктний принцип у дослідженні індивідуальної міфології особистості.
      Основи дослідження індивідуальної міфології було закладено ще юнґіанською традицією, що всіляко підкреслювала архетипову і культурно-історичну складові процесу індивідуації. Ці традиції було розвинуто завдяки школі історичної психології І. Г. Білявського та його учнів. Вагомий внесок у вивчення феномена індивідуальної міфології належить представникам наративної психології, зокрема Н. В. Чепелєвій та її колегам, які досліджують трансформацію особистісного міфу. У концепції життєвого світу особистості Т. М. Титаренко розкривається ідея створення суб’єктивних світів, які співвідносні з власним міфологічним простором особистості. У постнекласичній парадигмі розробляє проблематику індивідуальної міфотворчості та індивідуального авторського міфу О. В. Яремчук. Представники психоаналізу Н. Ф. Каліна, Т. С. Яценко та ін. наголошують на значущості індивідуального міфу в психотерапевтичному процесі. Слід підкреслити міждисциплінарний статус проблематики індивідуальної міфології особистості. Її розробляють філологи (наприклад, індивідуальна міфологія Т. Г. Шевченка і Лесі Українки у викладі Т. С. Мейзерської), культурологи, філософи.
      Предметно-понятійне поле дослідження особистісного потенціалу було означено в працях представників школи гуманістичної психології (А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл), з якою безпосередньо перегукується наукова діяльність російської екзистенційної психології (Д. О. Леонтьєв і його співробітники [8]). В українській психологічній традиції вироблено власні засади дослідження особистісного потенціалу та вчинку крізь призму суб’єктності (В. А. Роменець, В. О. Татенко), індивідуального досвіду особистості (О. М. Лактіонов), життєтворчості (Т. М. Титаренко), потенційності індивідуального буття (І. П. Маноха).
      Наше завдання – спираючись на вищезазначений дискурс та інтегруючи напрацювання попередників як передумову створення концепції індивідуальної міфології особистості, окреслити понятійний апарат, пояснювальні можливості її щодо авторського осягнення власного несвідомого в процесі реалізації особистісного потенціалу. Розглядаючи зміст і феноменологічні прояви індивідуальної міфології, слід підкреслити культурно-історичне значення міфу у становленні та розвитку сучасної особистості. Відповідно до постнекласичних наукових засад особистість позиціонується як така, що постійно перебуває в процесі становлення, у стані переходу від актуального до потенційного буття. На думку Т. М. Титаренко, структура особистості постає як рухома модель, у якій кожна часточка пов’язана (чи може бути пов’язаною) з іншою без заздалегідь заданого порядку, а сам зв’язок є неявним, неоднозначним, таким, що нагадує зв’язок усього з усім у міфологічних моделях [4]. Саме тому механізми міфотворчості актуалізуються в самоздійсненні сучасної особистості, тим більше що вони закорінені як в антропогенезі, так і в онтогенезі. 
      Справді, з давніх-давен життя людини було пронизане міфами. На початку людської історії, на думку антропологів, міф був лише продукцією людської уяви, що мав пояснювати незрозумілі явища природи, а пізніше, як вважають юнґіанці, він став носієм потенційно усвідомлюваних універсальних сценаріїв життя (у вигляді архетипів, які є сутністю, формою та способом зв’язку несвідомих першообразів у психіці і передаються наступним поколінням). Виділення основних етапів становлення міфу як знакової системи, побудова моделі механізмів формування й трансляції міфологічної інформації в культурі можуть спиратися на трактування міфу як міфологічного імені (Л. Леві-Брюль, О. Ф. Лосєв, Ю. М. Лотман та ін.), міфологічного образу (Л. Вітгенштейн, Я. Е. Голосовкер, В. М. Топоров, О. М. Фрейденберґ та ін.) і міфологічного наративу (Н. В. Чепелєва, Т. М. Титаренко, С. Ю. Гуцол та ін.). 
      Міфологічний доробок як певним чином структурована знакова ситуація в сучасних комунікативних процесах, мистецтві, літературі, ЗМК, рекламі, моді, спорті, політиці тощо [1; 7], на наш погляд, може стати основою для спільного вчинку етнокультурної міфотворчості. Етнокультурна міфотворчість суб’єкта – це процес створення суб’єктивного міфологічного простору (індивідуального авторського міфу), який корелює з певним типом культурно-історичного, етносоціального та екзистенційного досвіду. Саме створення індивідуального авторського міфу як трансцендентний акт цілісного самоосягнення власного призначення задовольняє потребу культурно-історичного освоєння часу, розгортання потенціалу особистості як суб’єкта історії [5; 6]. На думку В. О. Татенка, психологічною основою для спільного вчинку може бути екстеріоризована в простір міжособистісної взаємодії та інтегрована в нього спільна невдоволеність ситуацією як такою, що заперечує можливість усіх і кожного виявити, висловити, зберегти, відстояти свою індивідуальність. Спільний вихід за межі буденності в простір міфотворчості, а також екзистенційні переживання етнокультурної тотожності підсилюють причетність особистості й групи до цілей і перспектив спільноти [2].
      В умовах, що склалися щодо теоретико-методологічного забезпечення дослідження особистісного самоздійснення, у сучасному глобалізованому соціумі виникає нагальна потреба вироблення концепту індивідуальної міфології особистості в соціально-психологічному ракурсі. І це безпосередньо реалізується в соціально-психологічній теорії етнокультурної міфотворчості особистості. Сьогодні людина розглядається як автор культурного тексту. Разом з тим “особистість стає дедалі більш контекстуальною й поліфонічною, відчуваючи на собі інтенсивну культурну експансію та розвиваючи підвищену чутливість до суспільного багатоголосся” [4; 6]. Можливості самоздійснення безпосередньо реалізуються в наративних практиках завдяки складанню нових і нових історій власного життя. За допомогою авторського ставлення суб’єкта до навколишньої дійсності та власної особистості відбувається конструювання Я-ідентичності як багатогранного і багатовимірного феномена, який невпинно змінюється, опредметнюючись у текстах – наративах. 
      Для розуміння суб’єктивних стратегій самореалізації особистості в контексті етнокультурної міфотворчості особливого значення набуває концепція ініціації в архаїчних спільнотах М. Еліаде. Можна сказати, що сучасна людина мимоволі прагне до ініціаційних ритуалів, але вже не в колективному їхньому варіанті, а скоріше в індивідуально-авторському. На наш погляд, у такій ритуальній ініціації через акт етнокультурної міфотворчості у знятому вигляді (у вигляді міфологічної спадщини колективного суб’єкта) дійовою особою є колектив, і особистість на рівних вступає з ним у взаємодію, здійснює суб’єкт-суб’єктні відносини міфотворчості в культурі. Отже, створення нового погляду на світ і себе в цьому світі через освоєння ролі автора міфологічного наративу можна кваліфікувати як вчинок етнокультурної міфотворчості особистості.
      Наступним етапом розкриття означеної проблематики є розгляд особистісного потенціалу як інтегральної характеристики зрілої особистості, що передбачає вивчення можливостей його актуалізації в процесі індивідуальної авторської міфотворчості. У предметно-понятійному полі екзистенційної психології в прочитанні Д. О. Леонтьєва і його співробітників алгоритм особистісного самоздійснення має такий вигляд. Усвідомивши свої несвідомі бажання і міфологічний сюжет власного життя (особистий міф), людина вдається до індивідуального авторського міфотворення, свідомо формуючи власну мотиваційно-ціннісну сферу (внутрішній динамізм). Саме тепер настає час зміни навколишньої дійсності (зовнішній динамізм). Тобто, спираючись на зазначені особистісні новоутворення, людина активно будує власний життєвий світ [3]. Вважаємо, що якісні характеристики індивідуальної авторської міфотворчості віддзеркалюють особливості культури, з якою ідентифікує себе автор-суб’єкт, отже, індивідуальний авторський міф буде пронизаний як енергетично-інформаційним ресурсом цінностями і смислами певної культури, резонуючи з тим, що Д. О. Леонтьєв називає ресурсними силами характеру: мудрість, самопізнання, гуманність, духовність і т. ін. Отже, доторкаючись до глибин свого несвідомого, людина осягає своє коріння, починає усвідомлювати життєві перипетії вже не тільки на особистісному, а й на надособистісному, архетиповому рівні, властивому її етнокультурній спільноті. Більше того, вона торкається універсальних духовних тем [9].
      Саме в такий спосіб індивідуальна міфологія стає “знаряддям” вирішення екзистенційних питань особистості. Співзвучні із цими міркуваннями погляди О. Є. Сапогової, яка вважає, що індивідуальна міфологія – суб’єктивне надбання особистості; це “Я для Я”, що дає змогу суб’єктові жити самобутнім життям та вивчати змісти свого існування [10]. На думку дослідниці, зріла особистість здатна до індивідуальної усвідомлюваної самопобудови, яка складається з процесу постановки мети, самопроектування і самокорекції. Під самопроектуванням мається на увазі екзистенційне вгадування власного призначення, відчуття “правильного шляху”, що супроводжує пошук сенсу життя [там само].
      Особливістю такого акту міфотворчості є високий рівень суб’єктності автора-міфотворця. Принцип суб’єктності встановлює право людини бути творцем своєї життєвої драми і психологічної долі. Для того щоб зрозуміти і пояснити зміст індивідуального авторського міфотворення, слід особливу уваги приділити діалогічним методам дослідження. Досить категорично з цього приводу висловлюється, зокрема, В. О. Татенко: “Дослідник, що не може суб’єктивно (тобто з орієнтацією на суб’єкта – себе та/або досліджуваного ним) поставитися до рефлексії психічної дійсності, неспроможний бути психологом…” [2]. Актуалізація потенціальних можливостей індивідуальної міфотворчості, як бачимо, вимагає розвиненої суб’єктності самого дослідника. Це не в останню чергу зумовлює якість психологічного тлумачення продуктів творчої діяльності досліджуваного, можливість діалогічної взаємодії особистостей як суб’єктів певної етнокультури, тим більше що виклики часу вимагають від сучасної людини розширення особистісної ідентичності до меж суб’єкта загальнолюдської культури.
      Індивідуальна авторська міфотворчість, що насамперед відображена в текстах, оповідях, автонаративах, але може оприявнюватися і через танок, пісню, живопис та інші витвори мистецтва, творчо переломлює, інтерпретує закодовані в несвідомому універсальні архетипи, міфологічні сюжети [11]. Через усвідомлення їх людина осягає себе і своє місце в цьому світі, а через це – межі свого впливу на навколишній світ. Цей феномен “особистості, що змінюється у світі, що змінюється” відображено, зокрема, в багатьох новітніх концепціях особистості. На думку Т. М. Титаренко, “новий феномен, який за традицією ще називають (і, можливо, називатимуть?) особистістю, неконстантний, нецілісний, нестабільний, неієрархізований, несамодостатній. Він радше рухливий, плинний, мозаїчний, процесуальний, колажний… Тобто сучасна творча особистість “мандрує” з контексту в контекст, змінюючи відповідно до взаємодії з оточенням власну життєву історію, бачення минулого, теперішнього, майбутнього” [4, с. 11]. Але така підкреслена свобода вибору культурних контекстів стає можливою, на нашу думку, саме завдяки суб’єктності, що має місце в знятому вигляді. 
      Узагальнюючи вищезазначене, слід підкреслити, що індивідуальна міфологія тісно пов’язана з низкою психологічних феноменів. По-перше, індивідуальна міфологія є невід’ємною складовою культурно-історичного потенціалу особистості. Культурно-історичний потенціал – це “стрижень” національного характеру; це ресурс життєстійкості, надбаний протягом тисячоліть або століть; це певні копінг-стратегії нації, що активізуються в ситуації небезпеки, для існування особливого світосприймання та самореалізації особистості в певній культурі. По-друге, індивідуальна авторська міфологія неможлива без високого рівня суб’єктності особистості, який, однак, досягається поступово. У процесі міфотворчості особистість спонтанно виявляє якості суб’єкта власної міфотворчої діяльності – більше чи менше виражені. Щодо зв’язку самоактуалізації та індивідуальної міфології – немає однозначної залежності якості індивідуальної авторської міфології від рівня самоактуалізації особистості за А. Маслоу. Для більш глибокого дослідження цього питання слід скоріше звернутися до феномена “особистісної гармонійності”.
      По-третє, індивідуальна міфологія має гендерне переломлення – є одним із засобів побудови або реконструювання гендерних і статеворольових статусів. 
      Дослідження гендерних складових індивідуальної міфології у вигляді архетипових змістів у несвідомому жінки і чоловіка безпосередньо пов’язане з творчим осмисленням цих архетипових орієнтирів культурно-історичної традиції в конструюванні гендерної ідентичності сучасної молоді. 
      Розкриття культурно-історичного потенціалу певної спільноти резонує з актуалізацією культурно заданих ролей, у тому числі і гендерних. Але особистість як суб’єкт може також безпосередньо взаємодіяти з міфологічними вмістами чоловічого і жіночого первня життєтворення в процесі етнокультурної міфотворчості (у своєму дослідженні ми використовували слов’янський пантеон для гендерного самоконструювання). 
      Визначаючи індикатори суб’єктної присутності автора в тексті міфологічного автонаративу, слід звернути увагу на такі параметри індивідуальної авторської міфотворчості:
      – здатність творити аутентичний міфологічний текст;
      – наявність у тексті універсальних архетипових символів, творчо осмислених автором;
      – оригінальність сюжету в апелюванні до архаїчних мотивів;
      – активна життєва позиція героя-переможця.
      Індивідуальний міф є динамічною структурою: під час дослідження він може вислизати з поля зору й трансформуватися в іншу форму. Вловити зміст індивідуального міфу можна, працюючи із символами, що проявляються в снах або у творчій продукції клієнта, аналізуючи та вивчаючи індивідуальні та колективні несвідомі змісти [12].
      Якщо індивідуальна міфологія – це структура, що народжується в колективному та відображається в індивідуальному несвідомому, то маємо закладання певних сценаріїв у несвідомому особистості з подальшим їх освоєнням у власному життєвому світі. Це схоже на співвіднесення з глибинним еталоном (еталоном є колективне несвідоме, що закодоване в архетипах). Наприклад, якщо в індивідуальній міфології жінки активним є архетип Деметри, давньогрецької богині материнства, за Д.-Ш. Болен [13], або давньослов’янської Лади-Матінки, то така жінка зазвичай виявляє лагідність, ніжність, доброту до інших, піклування про слабких (це покликання може бути відображене у відповідній професії). У тому ж разі, коли цей архетип не резонує із ціннісно-смисловою сферою конкретної жінки, тоді всі зусилля привернути її увагу до благодійних справ, безкорисливої любові та співчуття до слабкого будуть невдячними, бо еталон Богині-Матері, що оприявнює означені якості, для неї не актуальний і тому незрозумілий та недосяжний. Але, на наш погляд, суб’єктна позиція автора-міфотворця і співпраця з метафорами та символами в індивідуальному міфі, проживання певних міфологем потенційно згармонізовують особистісний розвиток. 
      Структурною одиницею індивідуальної міфології є окрема міфологема, під якою ми розуміємо певний міфологічний, містичний, казковий сюжет, що вкорінений у колективному несвідомому і відображається в індивідуальному несвідомому, будучи сформованим завдяки емоційним і когнітивним ресурсам людини [5]. Цікавою особливістю міфологем є їхня спонтанність: вони несподіваним чином провокують певні сюжети та події життя людини. Наприклад, якщо для особистості домінуючим є архетип Шляху, то їй, як радять психотерапевти, треба просто відпустити свій страх, зайняти дещо навіть пасивну позицію щодо своєї проблеми, а супроводжуючі архетипи (Мудреця, Помічника) спрацюють самі собою і виведуть з кризи [14]. Але багатьма практиками, на наш погляд, не враховується найважливіший етап подолання кризового стану, а саме створення нового ціннісно-смислового простору особистісного самоздійснення, який і постає в індивідуальному авторському міфі.
      Висновок. Отже, концепція індивідуальної міфології особистості як теоретична основа дослідження особистісного самоздійснення передбачає входження в предметно-понятійне поле соціально-психологічного вивчення особистості таких феноменів, як індивідуальний авторський міф, етнокультурна міфотворчість особистості, спільний вчинок. Ці психологічні феномени потребують подальшого теоретичного обґрунтування та емпіричного осягнення. Індивідуальний авторський міф – суб’єктний варіант особистого міфу, трансцендентний акт цілісного охоплення суб’єктивного екзистенційного досвіду, пізнаючи який шляхом інтерпретації автонаративу особистість розширює межі уявлень про власний внутрішній і зовнішній світи. Через розкриття вмістів індивідуальної авторської міфології особистість самоздійснюється, актуалізує власний особистісний потенціал. Таке самозростання є екологічним для особистості, оскільки воно оприявнюється через звичну для людини діалогічну форму, а механізм міфотворчості взагалі глибоко вкорінений в українській традиції. Особистість дістає можливість інтегрувати в поле свідомості досі несвідомі символічні та архетипові змісти, вбудовувати їх у свій досвід. Через усвідомлення свого авторства у побудові власного життєвого світу людина набуває спершу внутрішнього, а потім зовнішнього особистісного динамізму, тобто стає спроможною впливати не тільки на власне самоздійснення, а й на навколишній світ. Як бачимо, індивідуальний авторський міф є своєрідним медіатором між свідомістю і несвідомим людини. Тлумачення цього міфу і його творча трансформація допомагають особистості свідомо спиратися у своєму розвитку на глибинні процеси самоорганізації, самоздійснення. 
Література
1. Проблемы психологической герменевтики / под ред. Н. В. Чепелевой – К. : Изд-во Нац. пед. ун-та им. Н. П. Драгоманова, 2009. – 382 с.
2. Татенко В. О. Суб’єктно-вчинкова парадигма в сучасній психології // Людина. Суб’єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії / за ред. В. О. Татенка. – К. : Либідь, 2003. – 376 с.
3. Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності / Т. М. Титаренко. – К. : Либідь, 2003. – 376 с.
4. Титаренко Т. М. Постмодерна особистість у динаміці самоконструювання / Т. М. Титаренко // Актуальні проблеми психології: Психологічна герменевтика : зб. наук. праць. – К., 2010. – Т. 2, вип. 6. –  С. 5–14.
5. Яремчук О. В. Парадигмальний контекст поняття “міфотворчість” у сучасній психології / О. В. Яремчук // Проблеми загальної та педагогічної психології : зб. наук. праць Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – К, 2009. – Т. 9. – Ч. 4. – С. 500–509.
6. Яремчук О. В. Індивідуальна авторська міфотворчість як самоініціація суб’єкта в культурі / О. В. Яремчук // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць. – К., 2009. – Вип. 9. – С. 261–270.
7. Гуцол С. Ю. Семиотический подход к проблемам исследования мифа / С. Ю. Гуцол // Актуальні проблеми психології: Психологічна герменевтика : зб. наук. праць. – К., 2010. – Т. 2, вип. 6. – С. 129–140. 
8. Леонтьев Д. А. Личностный потенциал как объект психодиагностики / Д. А. Леонтьев // Психологическая диагностика. – 2007. – № 1. – С. 4–7.
9. Джонсон Р. Он: Глубинные аспекты мужской психологии / Р. Джонсон ; пер.с англ. – М. : Когито-Центр, 2008. – 174 с. – (Юнгианская психология).
10. Сапогова Е. Е. “Легенды о себе”: к проблеме интерпретации личностных мифологем взрослых в психологическом консультировании [Електронний ресурс] / Е. Е. Сапогова (Домашняя страничка Е. Е. Сапоговой). – Режим доступу : http://esapogova.narod.ru/texts/sudba.htm.
11. Клюйкова-Цобенко В. О. Суб’єктний принцип в дослідженні індивідуальної міфології особистості / В. О. Клюйкова-Цобенко // Вісник Одеського національного університету. – Вип. 17. Психологія. № 14. – 2009. – С. 163–169.
12. Стюарт В. Работа с образами и символами в психологическом консультировании / В. Стюарт ; пер. с англ. Н. А. Хмелик. – М. : Класс, 2007. – 376 с. – (Б-ка психологии и психотерапии, вып. 56).
13. Болен Д. Ш. Богини в каждой женщине. Новая психология женщины. Архетипы богинь / Д. Ш. Болен ; пер. с англ. – М. : София, 2006. – 272 с.
14. Зинкевич-Евстигнеева Т. Д. Основы сказкотерапии / Т. Д. Зинкевич-Евстигнеева. – СПб. : Речь, 2006. – 176 с.
      © Яремчук О. В., Клюйкова-Цобенко В. О.
      

 СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ 

       
      
      
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ ЯК СКЛАДОВА ОСОБИСТІСНОЇ ЗРІЛОСТІ
      
      С. В. Баранова, м. Київ
      
       Розглянуто сучасні теоретичні підходи до вивчення особливостей прояву відповідальності особистості. Наведено коротку психологічну характеристику відповідальності як структурного компонента особистісної зрілості. 
       Ключові слова: відповідальність, особистісна зрілість, структурний компонент, поведінка. 
       
       Рассмотрены современные научные подходы к изучению особенностей проявления ответственности личности. Приведена краткая психологическая характеристика ответственности как структурного компонента личностной зрелости. 
       Ключевые слова: ответственность, личностная зрелость, структурный компонент, поведение.
       
       Modern scientific approaches to studying of peculiarities of personal responsibility display are reviewed in the article. Concise psychological description of responsibility as a structural component of personal maturity is provided in the article.
       Key words: responsibility, personal maturity, structural component, behaviour.
       
      Проблема. У сучасній психологічній науці існує велика кількість підходів до визначення поняття особистісної зрілості та висвітлення її соціально-психологічної характеристики. У цілому вони не заперечують, а скоріше доповнюють один одного. Серед дослідників цього психологічного феномена не тільки класики психологічної науки, а й сучасні вітчизняні і зарубіжні автори [1–10]. Окремих аспектів особистісної зрілості у своїх студіях торкалися: Е. Еріксон, А. Маслоу, С. Московічі, Г. Оллпорт, К. Роджерс, Ф. Перлз, Е. Фромм, Б. Г. Ананьєв, Л. І. Анциферова, О. О. Бодальов, М. Й. Боришевський, Ю. З. Гільбух, А. О. Деркач, Г. С. Костюк, Ю. М. Кулюткін, Д. О. Леонтьєв, В. О. Моляко, С. Д. Максименко, Л. Е. Орбан-Лембрик, В. А. Романець, М. В. Савчин, О. Б. Старовойтенко, О. В. Темрук, Т. М. Титаренко, О. С. Штепа, В. М. Ямницький та ін. Найчастіше проблему зрілості розглядають на рівні індивіда, особистості, суб’єкта діяльності й індивідуальності особистості. Детермінантами особистісної зрілості є психологічна і соціальна зрілість особистості. Наповнюючи складовими компонентами поняття “особистісна зрілість”, більшість дослідників перевагу віддають відповідальності особистості. 
      Мета статті: з’ясувати зміст поняття “відповідальність”, визначити особливості цього психологічного феномена як складової особистісної зрілості.
      
      Тлумаченню різних аспектів відповідальності присвячено чимало наукових студій. Особливу увагу цій проблемі приділено в педагогічній літературі. Зокрема, у працях відомого педагога радянського періоду А. С. Макаренка підкреслюється особливе значення відповідальності, розглядаються особливості її формування в умовах колективної діяльності [3]. У численних психолого-педагогічних дослідженнях висвітлюються основні умови та способи формування відповідальності у дітей в різні вікові періоди. Не залишалися ніколи осторонь означеної проблеми і соціологічні науки. Відповідальність, за визначенням дослідників-соціологів, – це усвідомлення індивідом, соціальною групою, загалом народом свого обов’язку перед суспільством, людством, розгляд у світлі цього обов’язку сутності і значення своїх вчинків, діяльності, узгодження їх з обов’язками і завданнями, що постають у зв’язку з потребами суспільного розвитку [6].
      Спільним в існуючому різноманітті наукових тлумачень відповідальності є розуміння її як свободи вибору, волі та засобів існування, або як дотримання категоричного імперативу, або як способу реалізації життєвої позиції чи самореалізації особистістю своєї сутності – основної характеристики особистісної зрілості. Утім, як би хто і коли не тлумачив це поняття, відповідальність слід розглядати як одну із форм активного ставлення особистості або групи до навколишньої соціальної дійсності, пов’язавши її з певними умовами й охарактеризувавши певним набором особливостей [8; 9]. Тож, мабуть, цілком виправданим буде означити відповідальність як явище, що поєднує в собі об’єктивні і суб’єктивні ознаки й через це слугує зрілісною характеристикою особистості. Отже, “які б стадії діяльності суб’єкта не описувало поняття “відповідальність” і з яких би соціальних відносин воно не виникало, майже всі вітчизняні дослідники розрізняють у ньому об’єктивну і суб’єктивну сторони” [4].
      Які ж особливості притаманні відповідальності як складовій особистісної зрілості? 
      Перша виявляється у деякій відносності відповідальної поведінки: відповідальність особистості є проявом переважно активного ставлення до інших людей. Друга особливість відображається в предметності відповідальних відносин поведінки, тобто в наявності того, за що людина несе відповідальність перед іншими. Те, за що вона відповідає перед іншими, і є, власне, соціальним аспектом відповідальності. 
      З огляду на сказане можемо розмежувати об’єкт і суб’єкт відповідальності: “об’єкт – це те, за що несуть відповідальність, суб’єкт – що покладене на нього чи прийняте ним для виконання, – це суспільне волевиявлення, яке виражене у формі соціальних норм і рольових функцій” [5]. Важливо, що “суб’єктом відповідальності можуть бути окремі особистості, колектив або велика соціальна спільнота, одним словом, усі ті, чия діяльність підлягає оцінці” [4]. 
      Діалектичний взаємозв’язок об’єкта і суб’єкта виявляється в процесі діяльності. Під об’єктом розуміють ту частину, ті компоненти дійсності, що включені, “притягнені” у сферу взаємодії з діяльним суб’єктом. У взаємодії об’єкта і суб’єкта активна, творча, вибіркова сторона взаємозв’язку належить суб’єктові, а визначальна – об’єкту. 
      Об’єктивна сторона відповідальності пов’язана з об’єктивно необхідними вимогами до свідомості і поведінки людини. Ці вимоги диктуються і покладаються на особистість у вигляді суспільного або професійного обов’язку, норм або права моралі, заборон чи дозволів самих законів життя, не зважати на які людина вихована, відповідальна, совісна просто не може. Тому, визначаючи реальні шляхи та умови формування і розвитку відповідальності суб’єкта, слід усебічно враховувати різні фактори соціального стану і становища особистості: її соціального оточення, віку, професійної підготовки, освіти і т. ін.
      Здатність людини передбачати результати своєї діяльності, ставити перед собою завдання, які потрібно розв’язувати, успішно планувати і визначати доцільність своїх практичних дій – найважливіша умова раціональної впорядкованості людських стосунків відповідно до об’єктивних законів суспільного розвитку. Без цієї здатності неможливо визначити способи адекватного опанування відповідальних залежностей за допомогою механізму соціально-психологічного віддзеркалення, де фіксується не тільки розуміння об’єкта, а й чуттєве ставлення суб’єкта до цього об’єкта, тобто зріле ставлення: ”...почуття, відображаючи світ у вигляді переживання, оцінюють його, відображають ставлення людини до наявних або передбачуваних обставин. Суб’єкт усвідомлює не тільки самі по собі речі, їхні властивості і відносини, а і їхню значущість для себе, суспільства, що і створює умови для актуалізації механізмів, які забезпечують розгортання дій” [5].
      Активна свідома діяльність суб’єкта узгоджується з почуттям і усвідомленням відповідальності та передбачає:
      * визначення мотивів, мети, відчуття моменту (бажання діяти в ім’я досягнення мети);
      * раціональний момент (свідомий підхід до діяльності, передбачення її наслідків);
      * момент вибору й ухвалення рішення;
      * діяльність із реалізації прийнятого рішення;
      * внутрішню самооцінку вчиненого, його наслідків з погляду суспільної моралі, загальнолюдських цінностей. 
      Активність виходить від суб’єкта, а не від зовнішніх інстанцій. Що більш очевидний для суб’єкта зміст його буття, то більш відповідальними та моральними є його вчинки.
      Із зв’язку між суб’єктом і об’єктом відповідальності випливає часова перспектива поняття: 
      – відповідальність за вчинену дію – ретроспективний аспект;
      – відповідальність за те, що необхідно зробити – перспективний аспект (на нього звертає увагу С. Л. Рубінштейн) [7]. Відповідальність за майбутнє – це результат здатності суб’єкта усвідомлювати особисту відповідальність за виконання своїх обов’язків і передбачати наслідки своєї власної діяльності.
      Об’єктом відповідальності можуть бути не тільки норми і рольові обов’язки, а й схильність особистості вбачати джерело управління своїм життям переважно у зовнішньому середовищі або в самій собі. Таку особливість у психології прийнято називати локусом контролю. Якщо людина у більшості випадків бере відповідальність за події, що відбуваються в її житті, на себе, пояснюючи їх особливостями свого характеру і здібностями, то це свідчить про наявність у неї внутрішнього (інтернального) локусу контролю. Якщо ж вона має схильність приписувати відповідальність за все, що відбувається, зовнішнім умовам, шукаючи причини в інших людях, у навколишньому середовищі, долі чи випадку, то це свідчить про наявність у неї зовнішнього (екстернального) локусу контролю. На думку Дж. Роттера, котрий запропонував цей термін, інтернальність чи екстернальність локусу контролю є стійкими особливостями особистості, що сформувалися в процесі її соціалізації. 
      Інтернальність і екстернальність властиві тією чи іншою мірою кожній особистості, а тому про локус відповідальності конкретної людини можна говорити лише в плані переваги одного локусу над іншим. Хоч локус контролю і є стійкою властивістю особистості, та він не є заданим раз і назавжди і може коригуватися під впливом об’єктивних умов. Існування інтернальності як додаткового внутрішнього контролю особистості розкриває еволюцію відповідальності. Це означає, що особистість у своєму розвитку пройшла шлях від звичайного виконавця до активного суб’єкта.
      Наслідком цього є перенесення інстанцій, перед якими суб’єкт здійснює контроль, із зовнішнього рівня на внутрішній. Суб’єкт сам визначає критерій, за яким обмежує поле своєї активності, сам здійснює контроль. Особистість виявляє готовність до самостійного досягнення результату, який вона гарантує за всіх умов. Відповідальність перетворює зовнішній обов’язок у внутрішню потребу. Це перетворення супроводжується переходом зовнішнього контролю в самоконтроль.
      Обов’язки, тобто те, що підлягає безумовному виконанню, відрізняються залежно від виконуваних рольових функцій: службових, сімейних, громадських тощо. Різноманітність обов’язків так само дає змогу виявити відповідальність не тільки за щось, а й перед кимсь, за когось, тобто виявляє її суспільну сутність, розкриває соціальність і тим самим міру залученості особистості до системи суспільних відносин. Отже, розглядаючи відповідальність, слід враховувати відносини суб’єкта і об’єкта відповідальності, їхні передумови і динаміку, а також специфіку відповідальності залежно від особливостей суб’єкта – персонального або групового (колективного).
      Психологічні аспекти відповідальності здавна вивчалися і в межах філософії під кутом зору “специфічної проблеми волі й існування” (за визначенням С. Л. Рубінштейна). Вивчення цієї проблеми Рубінштейн пов’язує з існуючим напрямком екзистенціоналізму, що розглядає парадигму свободи людини і її відповідальності – відповідальності за всіх у цьому світі, бо людина сама створює себе і навколишню ситуацію [7]. Дослідник підкреслює потенційний аспект відповідальності, або, інакше кажучи, те, що людина відповідальна не тільки за реально сформовану ситуацію і суспільну необхідність, яку треба реалізувати, а й за те, що могла б зробити чи передбачити. Цим самим він зачіпає аспект ретроспективності відповідальності. А ще наголошує на спроможності людини передбачати результати своїх дій. У цьому випадку розв’язання питання про відповідальність “переноситься в конкретний план і зводиться до того, якою мірою, які наслідки вчинку фактично враховуються”; при цьому підкреслюється те, що оцінка вчинку ”...повинна виходити не з усього того, що постало, а тільки з того, що з об’єктивно посталого могло бути передбачено” [там само].
      Спираючись на висновки С. Л. Рубінштейна щодо проблеми відповідальності, К. О. Абульханова-Славська запропонувала теорію відповідальності, у якій реалізується ідея привласнення особистістю необхідності і робиться акцент на суб’єкті цього привласнення, його добровільності [1]. Відповідальність тут постає в тому контексті, у якому суб’єкт розглядає себе як відповідальну особу і сам визначає міру своєї відповідальності. Активність виходить від суб’єкта, а не від зовнішніх інстанцій. Соціальна активність виявляється у здатності суб’єкта свідомо ставити мету, регулювати інтенсивність, діяльності, передбачати її результати. Як критерій відповідальності активність можна розглядати у вчинках у формі ініціативності, розумності, самодисципліни, принциповості, уміння співвідносити особисті і суспільні інтереси. Уже в перших своїх наукових розвідках, присвячених означеній проблемі, дослідниця звернула увагу на взаємозв’язок ініціативи і відповідальності як двох форм активності. Вона показала, що “критерієм повноти привласнення особистістю відповідальності може слугувати узгодження необхідності з бажанням і потребами особистості, а тому і з ініціативою в здійсненні справи” [там само]. Стадії зовнішніх і внутрішніх умов переходу від ініціативи до відповідальності, впливу відповідальності на вихідні ініціативи, оптимальних форм зв’язку ініціативи і відповідальності виявили таке: коли відповідальність поєднується з ініціативою, то необхідність стає внутрішньою спонукою самого суб’єкта, тобто ініціатива і відповідальність пов’язані найбільш глибоко, коли, виявляючи ініціативу, людина мислить себе суб’єктом відповідальності.
      Абульханова-Славська виокремлює два критерії відповідальності – розширення простору діяльності і впевненість у собі (яка зберігається за наявності оцінок – схвалення чи критики). Якщо ініціатива гармонійно поєднується з відповідальністю, то особистість може протиставити власну впевненість “схваленню-несхваленню” оточення. Негармонійний чи суперечливий зв’язок ініціативи і відповідальності, вважає дослідниця, призводить до нездатності протиставити свої критерії успіху оцінкам оточення. Відстоювання власних позицій залежить від упевненості в собі, значущості розбіжностей, що виникли, ступеня референтності групи, де сформувалися неприйнятні судження, становища індивіда в цій групі, бажання будь-що-будь залишатися членом цієї групи і, нарешті, від наявності або відсутності психологічної підтримки з боку групи чи окремих індивідів.
      На думку Абульханової-Славської, суспільне становище і характер праці значною мірою впливають на ціннісні орієнтації, психічні процеси і самосвідомість особистості [1]. З підвищенням суспільного статусу люди зазвичай вище цінують самостійність, можливість самим приймати рішення, причому це позначається не тільки на діяльності, а й на самосвідомості особистості, її ставленні до суспільства і власних дітей. Самостійність, незалежність від зовнішнього контролю, усвідомлення цілісності розв’язуваного завдання, виконуваної справи є критерієм відповідальності. Усвідомлюючи свою відповідальність, людина не обмежує себе якимось набором умов і вимог, а відчуває потребу знайти найкращі умови, оптимальні для виконання вимог. 
      Відповідальність передбачає впевненість у своїх силах, їх відповідність розв’язуваному завданню (тільки безвідповідальна людина береться за виконання явно непосильної для неї справи). Стаючи активним суб’єктом діяльності, людина відповідає за свої дії саме перед самою собою. Так описує еволюцію відповідальності К. Муздибаєв. Формування внутрішньої відповідальності, на його думку, тісно пов’язане із соціальною активністю, тому що в соціальній діяльності особистість, домагаючись визначених результатів, мобілізує свої можливості. І якщо спрямованість цієї діяльності збігається з об’єктивними вимогами соціального розвитку, то, мабуть, що вища відповідальність особистості, то активніше і дієвіше вона мобілізує свої внутрішні можливості. Власне, монографічну працю К. Муздибаєва “Психологія відповідальності” [5] можна розглядати як енциклопедичний словник з проблеми відповідальності. Аналіз існуючих концепцій і пошук шляхів теоретичного визначення відповідальності став для дослідника підставою, щоб зробити висновок про соціальність цього поняття. 
      Отже, Муздибаєв визначає відповідальність як насамперед рису, що характеризує соціальну типовість особистості. Він виокремлює такі істотні ознаки відповідальності: точність, пунктуальність, вірність особистості своїм обов’язкам, її готовність відповідати за наслідки своїх дій. Ці ознаки тісно пов’язані також із чесністю, справедливістю, принциповістю особистості, тобто її загальнолюдськими рисами. Ці риси можуть успішно реалізовуватися, якщо в людини розвинуті такі емоційні властивості, як здатність до співпереживання, чуйність і чутливість до чужої проблеми, лиха або радості. Крім того, істотні характеристики відповідальності пов’язані з вольовими рисами особистості – наполегливістю, ретельністю, стійкістю, сміливістю, витримкою. Соціальну відповідальність дослідник розглядає, з одного боку, як узагальнену психологічну характеристику особистості (когнітивну і соціальну активність, яка регулюється вольовими зусиллями особистості; її емоційна реакція, життєві успіхи і невдачі тощо аналізуються залежно від виразності саме цієї риси), а з другого боку – як залежну змінну.
      На переконання К. Муздибаєва, відповідальність особистості тісно пов’язана з усвідомленням нею змісту свого життя. Від змісту, цінностей, які спонукають людину до діяльності, мотивації її діяльності залежать активність особистості, усвідомлене ставлення до своєї діяльності: що більш очевидним для суб’єкта є зміст його буття, то більш відповідальними стають його вчинки [там само]. Відчуженість від соціальних норм і невміння знаходити сенс свого буття послаблюють соціальну відповідальність та активність особистості, свідчать про її незрілість.
      Висновок. Отже, розглядаючи особливості відповідальності особистості, ми характеризуємо в такий спосіб особливості її особистісної зрілості. Але важливо пам’ятати, що відповідальність і особистісна зрілість не є ідентичними поняттями. Адже буває, що людина відповідає за те чи інше у власному житті, але разом з тим її не можна назвати зрілою особистістю. Сама зрілість відображається передусім у прагненні до щонайвищого розвитку духовних, інтелектуальних і фізичних сил. Важливим є, на нашу думку, і рівень загальної життєдіяльності, оскільки він визначає життєвий шлях конкретної людини. Про високий рівень можемо говорити тоді, коли особистість усвідомлено бере на себе відповідальність за власне життя, його якість і наповненість. 
Література
1. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни / К. А. Абульханова-Славская. – М. : Мысль, 1991. – 196 с.
2. Долинська Л. В. Особистісно-професійне зростання майбутнього вчителя методом керованого інтеріндивідного навчання / Л. В. Долинська // Наукові записки НПУ ім. М. П. Драгоманова : ювілейний випуск : зб. наук. праць. – К., 2000. – Ч. 1. – С. 93–98.
3. Макаренко А. С. Некоторые выводы из педагогического опыта // Сочинения : в 7 т. / А. С. Макаренко. – М. : Наука, 1958. – Т. 5. – С. 227–250.
4. Моляко В. О. Творчий потенціал людини як психологічна проблема / В. О. Моляко // Психологія і суспільство. – 2007. – № 4 (30). – С. 5–10.
5. Муздыбаев К. Психология ответственности / К. Муздыбаев. – Ленинград : Наука, 1983. – 240 с.
6. Пальчевський С. С. Акмеологія / С. С. Пальчевський. – К. : Кондор, 2008. – 398 с.
7. Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. О месте психического во всеобщей взаимосвязи явлений материального мира / С. Л. Рубинштейн. – М. : 
Изд-во АН СССР, 1957. – 328 с.
8. Старовойтенко Е. Б. Психология личности в парадигме жизненных отношений / Е. Б. Старовойтенко. – М. : Академ. проект ; Трикста, 2004. – 256 с. 
9. Савчин М. В. Психологія відповідальної поведінки / М. В. Савчин. – К. : Україна-Віта, 1996. – 130 с.
10.  Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності / Т. М. Титаренко. – К. : Либідь, 2003. – 376 с. 
      © Баранова С. В.
      
      
НЕВІДКЛАДНА ПСИХОЛОГІЧНА ДОПОМОГА СУЇЦИДЕНТАМ В УМОВАХ ТЕЛЕФОННОГО КОНСУЛЬТУВАННЯ 
      
      О. І. Баришева, м. Луганськ
      
       Висвітлюється означена попередніми дослідженнями автора проблематика надання невідкладної психологічної допомоги абонентам, що мають суїцидальні схильності, в умовах телефонного консультування. Узагальнюються результати психоконсультаційної діяльності автора в роботі Луганського “Телефону Довіри”. Проблема розглядається крізь призму особливостей життєвого простору особистості. 
       Ключові слова: життєвий простір особистості, аутоагресивні дії, суїцидальна поведінка, суїцидальні дії, суїцидальні тенденції, пресуїцид, власне суїцид, постсуїцидальна криза, “Телефон Довіри”, невідкладна психологічна допомога, телефонне психологічне консультування, абонент. 
       
       Освещается обозначенная предыдущими исследованиями автора проблематика оказания экстренной психологической помощи абонентам, имеющим суицидальные склонности, в условиях телефонного консультирования. Обобщаются результаты психоконсультационной деятельности автора в работе Луганского “Телефона Доверия”. Проблема рассматривается через призму особенностей жизненного пространства личности. 
       Ключевые слова: жизненное пространство личности, аутоагрессивные действия, суицидальное поведение, суицидальные действия, суицидальные тенденции, предсуицид, собственно суицид, постсуицидальный кризис, “Телефон Доверия”, экстренная психологическая помощь, телефонное психологическое консультирование, абонент. 
       
       The problem of providing urgent psychological help to suicidal clients by telephone counseling is enlightened in the article. The article contains generalization of psychological counseling experience of the author during her work at “Helpline” in Lugansk. The problem is examined in the context of features of life space of personality. 
       Key words: life space of personality; autoagressive actions, suicidal behaviour; suicidal actions, suicidal tendencies, pre-suicide, actually suicide, post-suicide crisis, “Helpline”, urgent psychological help, telephone psychological counseling, caller. 
       
      Проблема. У психологічній практиці і психологічній науці загалом проблематика суїцидальної поведінки є однією з найбільш складних і хвилюючих тем. У багатьох країнах світу суїцид стоїть у ряду найгостріших проблем, й Україна тут не становить виняток. Сьогодні в нашій країні фіксується високий рівень показників суїцидальної поведінки – близько 10 тис. людей щороку втрачає Україна через суїциди, що кваліфікується Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ) як загрозливий стан психічного здоров’я населення. 
      У наших попередніх публікаціях [1; 2] ми розглядали психологічні особливості суїцидальної поведінки студентської молоді, індивідуально-психологічні риси суїцидентів, але як глибинна проблема самозгубна поведінка не вичерпується тільки специфікою індивідуально-психологічних особливостей суїцидентів. На прийняття такого рішення впливають і соціальні чинники, які, на нашу думку, великою мірою формують ставлення особи до власного життєвого простору, що й може призводити до оцінювання його як небезпечного, ненадійного, загрозливого, такого, що викликає занепокоєння з приводу власної безпеки, невпевненість у майбутньому, тривожність і нездатність у проблемній ситуації побачити можливі варіанти виходу. 
      Професійні психологи-консультанти вважають проблему суїцидальної поведінки однією з найскладніших, адже щоразу це перевірка їхнього професіоналізму та особистісної стійкості. Тому, наголошує В. Ю. Меновщиков, особливо важлива як емоційна, так і когнітивно-поведінкова підготовка до роботи із суїцидальною ситуацією, підготовка, яка дає змогу діяти більш упевнено [3, с. 14].
      З усього спектру важливих питань, що стосуються самозгубної поведінки, найбільш суттєвим є питання, яким чином можна допомогти людині, щоб запобігти згубному вчинку, якими засобами треба скористатися психологові, щоб упоратися із ситуацією, та якими мають бути профілактичні заходи. 
      Мета статті: з’ясувати специфіку надання невідкладної 
психологічної допомоги суїцидентам в умовах телефонного консультування. 
      
      У соціально-філософській та психологічній літературі проблема самогубства висвітлюється різнобічно і досить глибоко. Серед дослідників цієї проблематики А. Г. Амбрумова, М. В. Бородін, А. Л. Галін, А. Ф. Коні, С. В. Конончук, Ц. Л. Короленко, А. С. Міхлін, О. М. Моховиков, В. А. Тихоненко, Л. М. Шестопалова, Е. Дюркгайм, Ч. Ломброзо, В. Меннінгер, Ф. Перлз, К. Роджерс, Ж.-П. Сартр, В. Франкл, З. Фройд, К. Ґ. Юнґ та ін. Вивченню особливостей підліткового та юнацького самогубства присвячені дослідження А. Н. Волкової, Є. М. Вроно, Л. Я. Жезлової, М. М. Ковалевського, П. М. Мілюкова, Л. А. Прозорова, М. Ф. Феноменова, І. Г. Чеснової, Е. А. Чомаряна та ін. 
      У контексті прикладних аспектів проблеми суїциду нас цікавили дослідження, що порушують нагальні питання надання невідкладної психологічної допомоги людям, які звертаються до суїцидальних думок, мають суїцидальні схильності чи вдавалися до таких спроб. Це праці А. Г. Амбрумової, Є. М. Вроно, І. В. Ганзіна, І. В. Дубровіної, О. М. Єлізарова, С. О. Капустіна, О. Ф. Коп’єва, Р. Кочюнаса, О. М. Моховикова, В. Ю. Меновщикова, А. Ванессе, Г. Хемблі та ін. 
      К. Меннінгер, спираючись на позиції психоаналізу З. Фройда щодо уявлень про суїцидальну поведінку, дослідив глибинні мотиви самогубств. Він виділив три причини суїцидальної поведінки. На його думку, щоб здійснити самогубство, необхідно мати: 
      1) бажання вбивати – суїциденти (у більшості своїй інфантильні особи) переживають лють, коли на шляху реалізації їхніх бажань трапляються якісь перепони; 
      2) бажання бути вбитим – якщо вбивство є крайньою формою агресії, то суїцид являє собою крайній варіант пригніченості: людина не може витримати докорів власної совісті і сумління, страждань через порушення моральних норм, і через це бачить спокутування своєї вини лише у самознищенні; 
      3) бажання померти – цей стан поширений серед людей, схильних наражати своє життя на необґрунтований і невиправданий ризик, а також серед хворих, які вважають смерть єдино можливим порятунком від душевних мук. 
      Отже, суїцид може стати невідворотною реальністю, якщо у людини поєднаються всі три описані бажання. Їх розведеність у часі, зрозуміло, послаблюватиме прояви аутоагресивних ідей, прагнень і вчинків [4, с. 65–66].
      Значний внесок у розвиток знань про самозгубну поведінку зробив сучасний американський дослідник Норман Фабероу, чиї напрацювання разом з доробком Едвіна Шнейдмана стали класикою суїцидології. У контексті розгляду суїциду з позицій психологічної екологічності життєвого простору суїцидента особливо цікавими є погляди Фабероу. Дослідник вважає за доцільне говорити не про суїциди, а про саморуйнівну поведінку особистості. Такий підхід дає можливість розглядати зазначені тенденції особистості більш широко, а до саморуйнівної аутоагресивної поведінки віднести також алкоголізм, токсикоманії, наркотичну залежність, трудоголізм, невиправдано ризиковану поведінку (що, урешті-решт, завдає значної шкоди організмові, призводить до каліцтва, СНІДу тощо), делінквентні вчинки тощо [там само, с. 67]. Як бачимо, те, що становить зміст життя людини, що є для неї значущим, зміст цінностей і сенсів життєдіяльності стають у суїцидента настільки екодевіантними, що руйнують самі устої життя, зводячи бажання жити до мінімуму, негативні зрушення у всіх сферах життєдіяльності особи загострюються вкрай, видаються їй критичними, такими, що не мають розв’язання. Як варіант виходу з нестерпної ситуації особа обирає суїцид. 
      Серед численних спроб типологізувати осіб із суїцидальними схильностями найбільш вдалою видається класифікація Е. Шнейдмана, яка є важливою у первенції самозгубної поведінки і дає можливість зрозуміти її причини та допомогти людині в ситуації психологічного супроводу чи термінового консультування. О. М. Моховиков у своїй монографії наводить згадану класифікацію [4, с. 67], що описує такі типи суїцидентів: 
      1) шукачі смерті, які цілеспрямовано прагнуть піти із життя, зводячи можливість надання допомоги до мінімуму; 
      2) ініціатори смерті, які свідомо наближають її; наприклад, важкохворі, що свідомо позбавляють себе систем життєзабезпечення; 
      3) гравці зі смертю, схильні провокувати ситуації, де життя є ставкою, а можливість вижити має вкрай низьку вірогідність; 
      4) схвалюючі смерть – ті, що активно не прагнуть свого кінця, але й не приховують своїх суїцидальних намірів; таке ставлення досить характерне, наприклад, для самотніх людей похилого віку, для емоційно неврівноважених підлітків чи юнацтва, які переживають критичні періоди свого життя. 
      З позицій психологічної екологічності життєвого простору особистості суїцид можна вважати результатом зламу особистісних сенсів у всіх сферах життєдіяльності людини, руйнацією сенсів її життєвого простору – усього того, що є для особистості значущим, важливим, визначальним. Життєвий простір особистості зумовлений її світоглядними позиціями, системою цінностей, типовими емоційними реакціями на все те, що стосується змісту життєво важливих речей. Система знань особистості про світ (природу, суспільство, людину), їх широта й глибина та емоційна складова ставлення до явищ світу – важливі елементи, що впливають на зміст життєвого простору особистості. Значущими також є і погляди людини на своє майбутнє, упевненість у завтрашньому дні, проектування перспектив та можливість оптимістичного бачення прийдешнього, що дає їй сили до життєтворчості та самореалізації. Цілепокладання, будучи запорукою життєвої перспективи, дає можливість визначати цілі життєдіяльності, поведінки та способів і засобів їх досягнення. 
      Людина із суїцидальними думками і суїцидальною поведінкою переживає глибинну кризу та руйнацію основоположних устоїв свого життєвого простору: спостерігається криза світогляду і ціннісної сфери, теперішнє життя втрачає сенс, стає тривожним, безрадісним, а майбутнє виглядає позбавленим перспективи, безнадійним, а частіше людина взагалі не уявляє його, бо не бачить у цьому жодного сенсу. 
      Утім, незалежно від того, чи має надію людина і чи сподівається на підтримку, а чи вона втратила будь-яку надію, але дуже б хотіла її відчути, – попри всі намагання позбавити себе життя, людина, як правило, намагається транслювати оточуючим свої переживання. Прямо чи опосередковано особа, що має суїцидальні схильності, намагається “повідомити” близьким, рідним про те, що їй дуже, нестерпно погано. Такі “повідомлення” можуть мати як досить завуальовану форму (натяки), так і формулюватися у вигляді відвертих заяв, чітких вказівок. Стан суїцидального бажання, власне, часто й виникає тому, що всі емоційні страждання і переживання не почуті близькими, значущими людьми. Відчуття власної тотальної непотрібності, неможливості знайти підтримку в сім’ї чи серед значущих інших і спонукає абонентів звертатися до служб невідкладної психологічної допомоги, часто коли вони навіть не сподіваються на те, що ситуацію можна змінити на краще. 
      Однією з найбільш ефективних служб, що має можливість надати допомогу тим, хто потребує її терміново, є, на нашу думку, “Телефон Довіри” (ТД) – служба невідкладної психологічної допомоги. “Телефон Довіри” має ті можливості й переваги, яких не має жодна інша форма надання психологічної допомоги. В Україні функціонує професійна модель організації Служб телефонного психологічного консультування, де допомогу надають психологи, лікарі, педагоги, що пройшли спеціальну підготовку з телефонного консультування. Отож абоненти “ТД” завжди мають можливість отримати кваліфіковану психологічну допомогу. Така допомога надається безоплатно, а тому вона доступна для осіб з різним рівнем доходів. Також вона доступна в будь-який момент часу, оскільки “ТД” – служба цілодобова, і реально надає невідкладну допомогу. “ТД” більш зручний ще й тому, що через специфіку соціально-культурних процесів у супільстві та особливості менталітету наших співвітчизників, відсутність у нашій культурі інституцій психологічного супроводу, звернення до психолога є непростим рішенням. Тим більше, що, приймаючи таке рішення, людина зазвичай відволікається на необхідність попереднього запису, брак часу для відвідування спеціаліста, а то й просто сумнівається 
щодо значущості власної проблеми, відчуває ніяковість, тож намагається відкласти візит до психолога на “потім”. Тобто, як і візит до лікаря, людина відкладає звернення до психолога до тих пір, поки ситуація не стає критичною. З цього погляду спроба набрати телефонний номер “Телефону Довіри” вимагає все ж таки менших зусиль. 
      Узагальнивши досвід діяльності “Телефону довіри” Луганського міського Центру соціальних служб для молоді, розглянемо особливості психологічної допомоги абонентам, що мають суїцидальні схильності, в умовах телефонного психологічного консультування. 
      Суїцидальна поведінка, як ми вже зазначали, є крайньою межею аутоагресивних дій. Вона являє собою низку зусиль, спрямованих на позбавлення себе життя. Причина – зіткнення із життєвими обставинами, які завдають нестерпних страждань. Оскільки суїцидальна поведінка являє собою низку дій, її можна вважати динамічним процесом. Відповідно на кожному з етапів психологічна допомога має свої специфічні особливості. 
      Як правило, у суїцидальній поведінці виділяють етап суїцидальних тенденцій, етап суїцидальних дій (власне суїцид), етап постсуїцидальної кризи  [3–5]. 
      На етапі суїцидальних тенденцій абонент висловлюється прямо чи опосередковано про малоцінність життя взагалі і власного життя зокрема; найчастіше це міркування про втрату сенсу життя, небажання жити, втому від життя і всього, що є в ньому. О. М. Моховиков наголошує: “Суїцидальні тенденції можуть проявлятися в думках, намірах, почуттях і погрозах. На цьому етапі здійснюється превенція суїциду, тобто запобігання його виникненню на основі знань психологічних і соціальних провісників” [4, с. 68].
      Коли у людини існують поки що суїцидальні думки, що формуються у більш-менш оформлені наміри, абонент, як правило, розмірковує про самогубство як явище. Його наміри ще недостатньо визначені, а в міркуваннях помітна розгубленість – він не може розібратися і прийняти рішення чи знайти вихід у безумовно проблемній ситуації. Міркування обертаються навколо роздумів, припущень і переважно не проявляються в насичених емоційних станах. Вони можуть бути навіть непомітними для близьких людей. Якраз у цьому випадку вже “post-factum” (після скоєння замаху на життя) родичі чи значущі інші говорять: “Ми й не подумали, що це може означати…”, “Ніколи б не подумали, що це так серйозно…”, “Не звернули увагу…”. Лише у випадку демонстраційно-шантажних суїцидів людина нав’язує оточенню обговорення, вдається до відвертих натяків, що супроводжуються емоційними вибухами (дещо театралізованими за своїм характером). Людина, хоч проблемна ситуація і так викликає напруженість, сама себе “накручує”, “підігріває” емоційну неврівноваженість. Як правило, у переважної більшості абонентів на цьому етапі ще не існує якогось конкретного плану самогубства, в окремих абонентів є загальне уявлення про більш-менш прийнятний спосіб його скоєння. 
      Про суїцидальну погрозу можемо говорити тоді, коли абонент висловлює наміри покласти край стражданням, використовуючи певною мірою оформлену аргументацію щодо позбавлення себе життя, плану дій та способу реалізації задуманого. Часто абонент обґрунтовує логіку суїциду: чому він прийшов до висновку, що виходу немає і це – кращий варіант; чому нічого неможливо змінити; чому так буде краще для нього і для всіх і т. ін. При цьому помилкові тези можна побачити ще на початку логічної ланки, але суїцидент, як правило, активно доводить правильність своєї аргументації, хоча підсвідомо йому і хочеться, щоб його переконали у зворотному, щоб у нього з’явилися інші відчуття – полегшення від знайденого виходу та упевненість в існуванні виходу, перспектив. Емоційний стан абонента виявляється в інтенсивних емоційних переживаннях. Діапазон емоційних проявів може бути досить широким залежно від особистісних властивостей абонента та ситуації, що склалася. Емоційні прояви суїцидентів можуть варіювати від емоційно збудженої поведінки на межі афекту, відчаю, паніки, гарячкової рішучості до проявів депресивності, цілковитої астенічності, апатії, втрати інтересу до всіх сфер життя; людина відчуває глибокий сум, втому (що особливо стосується осіб, які страждають від депресії) і нестачу життєвих сил. 
      Дії консультанта на етапі суїцидальних тенденцій мають бути зосереджені на превенції самогубства. Абонент ще готовий обговорювати проблему, котра, як правило, завжди наявна в ситуації суїцидальної активності, але не завжди помітна для оточення. Налагодивши емоційний контакт з абонентом та запропонувавши відповідну допомогу, є сенс підвести його до визначення (ідентифікації) справжньої проблеми. При цьому мотив звернення абонента або визначення ним проблеми можуть насправді бути хибними, називати наслідки, а не причину і, таким чином, перешкоджати адекватному осмисленню складної життєвої ситуації. Часто розкриття справжніх причин явища дає можливість розставити все на свої місця і знайти прийнятні варіанти виходу із ситуації, сформувати своє ставлення до нового бачення ситуації та визначити стратегію своєї поведінки в ній. Насправді абоненти із суїцидальними намірами дуже хочуть, щоб їх переконували в доцільності життя, вони готові слухати аргументи консультанта (інакше вони б не телефонували з надією на допомогу). О. М. Моховиков зауважує: “Їхня поведінка двоїста: ніхто не хоче жити більше, ніж вони, просто вони не знають, як жити далі” [4, с. 90]. Консультант має виказати справжній інтерес до того, що говорить абонент; бути відкритим до розуміння, створити в ході бесіди атмосферу порозуміння; дати можливість абонентові говорити про свої почуття, сприймаючи їх як такі, що мають право на існування; підтримати абонента, дати зрозуміти, що його життя і він сам не байдужі консультантові і консультант готовий допомогти полегшити тягар, який відчуває абонент. 
      На етапі суїцидальних дій консультант стикається з власне суїцидальними спробами – абонент або нещодавно намагався (робив спроби) завдати собі шкоди, або й досі не відмовився від аутоагресивних зусиль. “Під суїцидальною спробою розуміємо суїцид, який за незалежних від суїцидента обставин (своєчасне надання допомоги, успішна реанімація і т. ін.) був упереджений і не мав смертельного завершення, а також аутоагресивні дії, що прямо не призводять до самознищення, але які не виключають летальності. Суїцидальні дії можуть призвести до смерті людини” [4, с. 69].
      Якими мають бути дії консультанта в момент скоєння абонентом суїцидальних дій (чи таких намірів)? Для людини, що перебуває в кризовому стані (а суїцидальний абонент однозначно переживає саме такий стан), показовим моментом є гнітюча важливість нерозв’язаної проблеми і почуття безпорадності, безнадійності та відчаю. Такі почуття провокують людину до спроб терміново змінити ситуацію. Консультант має розуміти: якщо абонент зосереджений на реалізації суїцидальних дій, його дзвінок – це крик про допомогу. Причина дзвінка – бажання абонента поговорити про суїцид і підсвідоме сподівання, що його переконають у зворотному, у можливості жити далі. Консультант має бути відкритим і зосередженим: говорячи про суїцид, він тим самим знижує тривожність клієнта з приводу його суїцидальних імпульсів [6]. Вислуховування суїцидальних планів абонента допоможе психологові також у визначенні суїцидальної загрози. Необхідно відстежити розвиток ідей – це дасть змогу з’ясувати справжні причини ситуації, що склалася. Проговорення вголос таких досить страшних для кожної людини речей (можливо, абонент говорить про це відверто вперше) також інколи дає поштовх, щоб вона отямилася, оволоділа собою. Важливий момент – не треба обмежувати спілкування в часі: дуже важливо абонента, який уже прийняв рішення або приступив до реалізації певних дій, якомога довше утримувати на лінії. Щоб він відчув, що в найбільш скрутний момент його життя поруч є людина, якій небайдужа його доля, що, можливо, ситуація лише видається безнадійною, оскільки не було досі нікого, з ким можна було б обміркувати та обговорити варіанти виходу із скрутного становища. Так в абонента з’являється надія на можливість змінити обставини на краще. Але він повинен мати вдосталь часу, щоб висловити свої думки і почуття. Паузи, що виникають під час розмови, дають йому можливість зібратися з думками, сформулювати їх, перш за все для себе. 
      Важливо з’ясувати загрозу летальності. Якщо абонент уже здійснив якісь дії (випив частину таблеток, зробив порізи чи інше), консультант має діяти чітко й активно. Слід якомога швидше переконати абонента в необхідності викликати невідкладну допомогу; покликати сусідів чи близьких (часто від допомоги близьких суїциденти відмовляються, адже великою мірою їхні проблеми зумовлені міжособовими стосунками з близькими людьми); зателефонувати комусь, хто зміг би допомогти, приїхати до нього; попросити залишити відчиненими двері, щоб можна було зайти в приміщення, якщо людина втратить свідомість. 
      У зарубіжних країнах, як свідчить досвід зв’язків Луганського “Телефону Довіри” із Службою психологічної допомоги м. Ганновер (Німеччина), з “Лінією життя” (“Life Line”, Нідерланди), існує практика кризової допомоги суїцидальним абонентам, яка поєднує дії кризового консультанта і виїзд спеціально підготовлених фахівців на місце події. Консультант утримує на лінії абонента, з’ясовуючи, де той перебуває та інші необхідні деталі, важливі для виїзної бригади, підтримує його до прибуття спеціальної допомоги. На жаль, наші вітчизняні служби психологічної допомоги не мають такого забезпечення і повноважень. Отож консультантові доводиться зазвичай апелювати до почуття відповідальності абонента за своє життя (при цьому в тих ситуаціях, коли абонент все ж обирає життя, але перші самозгубні дії вже виконані, надати допомогу часто буває неможливо через низьку оснащеність і недостатні технічні можливості вітчизняних служб). 
      На етапі суїцидальних дій абонент переживає найчастіше досить амбівалентні почуття. Наприклад, він висловлює панічну розгубленість, відчуття безвиході, бажання померти через розрив укотре з коханою людиною, у той самий час говорить про нестерпне бажання бути разом з нею, висловлює почуття любові. Амбівалентність почуттів – це той потенціал, завдяки якому запобігання самогубству стає можливим” [6, с. 7]. 
      У наданні допомоги суїцидальному абонентові важливо знайти ті особистісні ресурси, які могли б утримати його в цьому світі. Чинники антисуїцидальності в кожному індивідуальному випадку можуть бути різними: діти, батьки похилого віку (або хтось із батьків), хтось із значущих осіб, важлива ідея, якась мрія, незавершена справа, ставлення до самогубства, якийсь релігійний постулат, любов до природи чи ще якийсь чинник. Консультантові важливо відшукати якомога більше таких чинників, які схилили б терези на користь життя. Завершити розмову можна тоді, коли психолог упевнений у тому, що гострий кризовий стан вдалося подолати; коли абонент говорить про полегшення, про необхідність обміркувати варіанти, вироблені разом з консультантом, запевняє консультанта, що він “у порядку”; часто абоненти говорять про втому, бажання відіспатися. Це позитивний знак. Виснаження після гострого стану є закономірним (тим більше, що переважна більшість суїцидальних дзвінків надходить уночі), а після відпочинку, можливо, ситуація виглядатиме зовсім інакше. І наступна розмова консультанта із цим суїцидальним абонентом, можливо, вже стосуватиметься його ставлення до життя і формування подальших перспектив (тобто здійснюватиметься психотерапевтична корекційна робота). 
      На етапі постсуїцидальної кризи, якщо спроба самознищення відбулася і в ситуацію втрутилася “швидка допомога”, подальша реабілітація і супровід відбуваються, як правило, в стінах психіатричного стаціонару. Навіть якщо людина не має в анамнезі психіатричних діагнозів, до тих пір, доки в особи не зникнуть психотичні кризові стани та аутоагресивні переживання, вона скоріше за все перебуватиме під наглядом лікарів. Часто трапляється так, що ситуацію сиїциду приховують близькі чи сам суїцидент, ситуація була зупинена на початку самозгубних дій або допомога надавалася самостійно в домашніх умовах (як правило, саме ці особи звертаються по допомогу на “Телефон Довіри”). 
      У суїцидології існують класифікації перебігу постсуїцидального періоду та проявів кризових станів на цьому етапі. Так, М. В. Миколайський характеризує цей період за різними критеріями: за тривалістю; за особливістю суїцидальної поведінки й актуальністю суїцидогенного конфлікту; за рівнем адаптації [7, с. 157–159]. Важливо зазначити, що тривалість постсуїцидального періоду може бути різною, на кожному з етапів (найближчий, пролонгований, віддалений) ризик повторного суїциду може зберігатися і бути досить високим. 
      Абоненти, які не отримали спеціалізовану допомогу чи відмовилися від неї, звертаються на “ТД” у досить тяжкому стані. Якщо минулу суїцидальну спробу вони оцінюють позитивно, ймовірність її повторення найближчим часом дуже висока. Коли ж, розмовляючи з консультантом, абонент висловлює критичне ставлення до скоєної спроби, переживає каяття через учинене, це дає привід сподіватися на ефективну корекційну роботу. Якщо в цій ситуації все ж зберігається суїцидогенний конфлікт (у такому разі рецидив можливий), слід приділити увагу способам його подолання, обговоренню варіантів розв’язання, переглядові позицій, зміні ставлення до якихось сторін життя. 
      У випадку маніпуляційно-шантажних суїцидів у постсуїцидальний період консультантові слід зосередити увагу на роботі з особистісними рисами абонента. Як правило, для таких осіб характерні істеричність, афективні напади, демонстративне реагування, неадекватні соціальні настановлення, схильність до необдуманих, експресивних вчинків. Тож робота над розвитком особистісної зрілості позитивно впливатиме в контексті зниження повторного суїцидального ризику. 
      Як би там не було, консультант, надаючи телефонну допомогу на етапі постсуїцидальної кризи, повинен виявити розуміння, небайдужість, уважність, зорієнтувати абонента на планування подій і діяльності, відволікти його від думок про суїцид. Позитивний ефект у зміні настроїв і ставлень дає терапія успіхами та досягненнями, які, як правило, недооцінює абонент. 
      Такими є лише частина напрацьованих методів і способів надання психологічної допомоги в умовах телефонного консультування, які використовує у своїй діяльності Луганський “Телефон Довіри” міського Центру соціальних служб для молоді. 
      Висновки. Отже, знання внутрішніх і зовнішніх проявів суїцидальної поведінки та психопатологічних особливостей різних станів у її розвитку дає можливість психологові виявити суїцидонебезпечний ризик та запобігти як первинній, так і вторинній аутоагресивній поведінці особи. Очевидно, що вивчення особливостей життєвого простору осіб із суїцидальними схильностями вимагає подальших досліджень, мета яких полягає в удосконаленні психологічної профілактики та підвищенні ефективності невідкладної психологічної допомоги. 
      Важливі зауваги, на нашу думку, висловив В. Ю. Меновщиков: “…знання конкретних прийомів та стратегій, вивчених консультантом і використовуваних “за папірцем”, навряд чи допоможе. По-перше, спрацьовують скоріше не конкретні прийоми, а загальне розуміння і навички ведення консультативного процесу… По-друге, прийоми мають бути пропрацьовані й інтеріоризовані у тло консультативної бесіди. По-третє, і це, можливо, найголовніше, психолог-консультант має бути особистісно зрілим, готовим “до зустрічі” із суїцидальним абонентом” [3, с. 35].
      
Література
1. Баришева О. І. Психологічні особливості суїцидальної поведінки студентської молоді / О. І. Баришева // Науковий часопис НПУ ім. М. П. Драгоманова. Серія 12. Психологічні науки : зб. наук. праць. – К., 2008. – № (22) 46. – С. 148–156.
2. Баришева О. І. Суїцидальна поведінка студентів як соціально-психологічне явище / О. І. Баришева // Наукові праці МАУП : [зб. наук. праць]. – К., 2009. – Вип. 1 (20). – С. 157–164. 
3. Меновщиков В. Ю. Психологическое консультирование: работа с кризисными и проблемными ситуациями / В. Ю. Меновщиков. – М. : Смысл, 2005. – 182 с. 
4. Моховиков А. Н. Телефонное консультирование / А. Н. Моховиков. – К. : Академпресс, 1994. – 192 c. 
5. Хэмбли Г. Телефонная помощь / Г. Хэмбли. – Одесса : Изд-во ФСПП “Перекресток”, 1992. – 60 с.
6. Руководство по телефонному консультированию. Работа с суицидом и кризисом. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://info.sandy.ru/socio/
public/rostel/suicide_help.html.
7. Психологія суїциду : посібник / за ред. В. П. Москальця. – К. : Академвидав, 2004. – 288 с. – (Альма-матер). 
      © Баришева О. І.
ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ РЕПРОДУКТИВНОЇ ПОВЕДІНКИ ОСОБИСТОСТІ В СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІЙ ПАРАДИГМІ
      
      О. М. Васильченко, м. Київ
      
       Розглядається проблема дослідження репродуктивної поведінки людини в річищі соціально-психологічної парадигми. Обґрунтовується необхідність застосування понятійного апарату психології для вивчення феномена репродуктивної поведінки особистості, аналізуються основні теоретичні підходи до його дослідження. Формулюються завдання 
дослідження психологічної складової репродуктивної поведінки 
особистості.
       Ключові слова: поведінка, репродуктивна поведінка, модель репродуктивної поведінки особистості, детермінанти репродуктивної поведінки особистості.
       
       Рассматривается проблема исследования репродуктивного поведения человека в русле социально-психологической парадигмы. Обосновывается необходимость применения понятийного аппарата психологии для изучения феномена репродуктивного поведения личности, анализируется основные теоретические подходы к его исследованию. Формулируются задачи исследования психологической составляющей репродуктивного поведения личности.
       Ключевые слова: поведение, репродуктивное поведение, модель репродуктивного поведения личности, детерминанты репродуктивного поведения личности. 
       
       The problem of reproductive behavior reaserch in the context of social-psychological paradigm is considered in the article. The necessity of application of the conceptual system of psychology for studying the phenomenon of reproductive behavior of person is proved. Analysis of the basic theoretical approaches to behavior research is carried out. Problems concerned with research of psychological component of reproductive behavior of person are formulated.
       Key words: behavior, reproductive behavior, model of reproductive behaviour of personality, determinates of reproductive behavior of personality.
      
      Проблема. Відтворення нових поколінь – обов’язкова умова існування будь-якого суспільства. Ситуація у сфері народжуваності й батьківства в нашій країні досить непроста і з часом ускладнюється, звідси – потреба у вивченні й розробленні засобів впливу на неї.
      Мета статті: окреслити проблему дослідження репродуктивної поведінки людини як соціально-психологічного феномена; обґрунтувати необхідність застосування для цього понятійного апарату психології; на основі аналізу існуючих теоретичних підходів сформулювати завдання дослідження психологічної складової репродуктивної поведінки особистості. 
      
      Репродуктивну поведінку особистості ми розглядаємо як складний, інтегральний, багаторівневий феномен, що містить дві складові – біологічну і психологічну. Біологічна складова традиційно вивчається в рамках таких наук, як фізіологія, медицина, анатомія. 
      Репродуктивна поведінка тварин являє собою цикл послідовних інстинктивних реакцій, зумовлених внутрішньою мотивацією і зовнішніми стимулами. У нижчих тварин статева (коїтальна) і репродуктивна поведінка нероздільні і виявляються в єдиному статеворепродуктивному поведінковому акті. З розвитком тваринного світу ці дві форми поведінки все більше розмежовувалися. Можна сказати, що показником розвиненості живої істоти є ступінь розділення її коїтальної і репродуктивної поведінки. Отож у результаті виокремлення сексуальності і репродуктивності в людини, що є вінцем розвитку живої природи, з’явився вибір – мати чи не мати потомство. Вона починає осмислювати своє ставлення до дитини, до себе як до батька або матері, усвідомлювати значення і смисл свого батьківства.
      У сучасної людини три раніше, у філогенезі, злиті форми поведінки – репродуктивна, коїтальна і шлюбна – виявилися розділеними. Відповідно перше завдання наукового дослідження психологічного компонента репродуктивної поведінки особистості – чітке теоретичне розмежування цих різних форм поведінки. Потрібно виокремити психологічні механізми, які детермінують саме репродуктивну поведінку. У центрі наукового інтересу має бути не поведінка, орієнтована на народження дитини (як це зазвичай прийнято в соціології і демографії), а утворений у результаті філо- і соціогенезу дизайн психологічних механізмів, що визначає всю систему репродуктивних подій у житті особистості.
      Зазначимо, що окремі феномени психологічної складової репродуктивної поведінки досліджувалися в межах різних галузей психології, зокрема вікової, медичної, соціальної, педагогічної, психології особистості (В. І. Брутман, Д. В. Віннікотт, В. А. Геодакян, О. І. Захаров, Е. Еріксон, Н. П. Коваленко, І. С. Кон, С. Ю. Мещерякова, М. Мід, М. С. Радіонова, В. А. Раміх, Д. Пайнз, Г. Г. Філіппова) [1–8]. Проте на сьогоднішній день психологія ще не має належним чином розробленої концепції репродуктивної поведінки особистості, у якій, на наш погляд, мали б бути висвітлені два аспекти – статичний і динамічний – та відповідно застосовані два види аналізу – структурний і системний. 
      Дослідження статичного аспекту репродуктивної поведінки особистості в індивідуально-психологічному, міжособистісному і груповому вимірах передбачає розроблення трьох моделей її психологічної складової: 1) типологічної; 2) структурної; 3) функціональної. 
      Дослідження динамічного аспекту має охоплювати низку 
напрямів:
      – регулятивні, операційні і функціональні механізми репродуктивної поведінки особистості;
      – функції репродуктивної поведінки на інтрафункціональному і екстрафункціональному рівнях;
      – філогенетична динаміка психологічної складової репродуктивної поведінки;
      – онтогенетична динаміка психологічної складової репродуктивної поведінки;
      – форми реалізації репродуктивної поведінки як чинники становлення особистості.
      Особливу увагу слід приділити операціоналізації поняття “репродуктивна поведінка особистості” та застосуванню до характеристик репродуктивної поведінки понятійного апарату психологічної науки, зокрема соціальної психології.
      Традиційно у психології під поведінкою розуміють зовнішні прояви психічної діяльності людини. Поведінка протиставляється свідомості як сукупності внутрішніх, суб’єктивно пережитих процесів. Факти поведінки і факти свідомості розводять відповідно до методу їх виявлення: поведінка реалізується в зовнішньому світі і виявляється шляхом зовнішнього спостереження, а процеси свідомості протікають усередині суб’єкта і виявляються шляхом самоспостереження.
      Виділяють такі поведінкові акти:
      – зовнішні прояви фізіологічних процесів, пов’язаних зі станами, діяльністю, спілкуванням людей;
      – окремі рухи і жести;
      – дії – акти поведінки, що мають певний смисл;
      – учинки – найзначніші соціально детерміновані акти поведінки, пов’язані з нормами, стереотипами, стосунками, самооцінкою і самоставленням.
      Вивчення поведінки людини спочатку обмежувалося рамками фізіології та антропології. Однак фізіологія неспроможна пояснити зміни людської поведінки. Безумовно, варіації реагування людини на навколишнє середовище пов’язані з варіаціями фізіологічних функцій. “Однак фізіологія ніколи не зможе пояснити ні природу зовнішніх стимулів, ні контекст, у якому індивід на них реагує. Вона ніколи не зможе пояснити безупинно мінливі патерни того, що вважається в суспільстві гарним, бажаним і т. ін., а виходить, не зможе пояснити той спектр мотиваційних сил, які рухають індивідом” [2].
      Антропологи дотримувалися думки, що поведінка людини – пластичний матеріал і що культура, у якій “живе” людина, повністю формує її особистість. Основоположниками культурного релятивізму були Франц Боас і Маргарет Мід. Послідовники цієї теорії зосередилися на з’ясуванні розбіжностей між культурними групами і не звертали при цьому увагу на подібність. Культуру вони уявляли як самостійне і цілісне утворення, яке формує людей більшою мірою, ніж люди формують його. 
      Зовнішній детермінізм, доведений до крайності, стверджує, що поведінка формується виключно набутими асоціаціями і подіями, котрі постійно підкріплюються. У психології ця ідея лягла в основу біхевіоризму, біля витоків якого стояв російський учений І. П. Павлов. В Америці цей напрям розвивали Дж. Уотсон, пізніше – Б. Ф. Скіннер. Оперантний ситуаційний підхід Скіннера, заснований на підкріпленні бажаної поведінки, показав себе як ефективний метод формування певної поведінки у тварин. У людей він успішно застосовувався лише для того, щоб навчити розумово відсталих осіб навичок самообслуговування. Розуміння обмеженості біхевіоральних підходів до формування поведінки прийшло в 1950 – 1960-х роках. Найбільшим недоліком біхевіоризму виявилася його повна нездатність пояснити поведінку людей. 
      Традицію вивчення соціальної поведінки особистості було започатковано дослідженнями, виконаними з позицій психоаналізу і біхевіоризму. Психоаналітичний напрям у соціально-психологічній теорії ґрунтується на працях засновника психоаналізу З. Фройда, а також на теорії інстинктів соціальної поведінки В. Макдугалла. 
      Праця В. Макдугалла “Вступ до соціальної психології” (1908), як прийнято вважати, ознаменувала остаточне утвердження соціальної психології як самостійної дисципліни. Основне положення теорії Макдугалла можна сформулювати так: цілеспрямовані потяги інтуїтивного характеру, суб’єктивно представлені емоціями, впливають на індивідуальну свідомість і, урешті-решт, визначають як соціальну поведінку індивіда, так і структуру суспільства.
      Одним із перших, хто зробив поведінку предметом психології, був один із засновників біхевіоризму Дж. Уотсон. Він наполягав на тому, що психологія має ґрунтуватися виключно на спостереженні за поведінкою, а не за свідомістю. Думки й почуття людей мають значення лише тією мірою, якою вони проявляються у вчинках або якимось іншим способом відображаються в поведінці. Прихильники біхевіоризму вважають, що, за винятком невеликої кількості вроджених інстинктивних реакцій, або безумовних рефлексів, інша поведінка є умовно-рефлекторною і формується в результаті научіння, тобто закріплення певних реакцій на певні подразники (стимули). Б. Ф. Скіннер підкреслював, що поведінку визначає вплив наслідків тих або тих учинків. 
      Теза біхевіористів про те, що будь-яка поведінка цілком обумовлена научінням, була спростована етологами, які показали вроджену основу більшості форм поведінки у тварин. Етологи і зоопсихологи намагалися зрозуміти, як саме вроджені механізми, що детермінують виникнення й розвиток поведінки, доповнюються впливом середовища, з яким організми вступають у взаємодію. Соціобіологія, навпаки, стверджує, що в основі всіх форм соціальної поведінки людини лежать вроджені структури, властиві їй так само, як і всім іншим представникам тваринного світу. Тобто всі форми соціальної поведінки, властиві людині, існують лише остільки, оскільки вони забезпечують передачу наступним поколінням якомога більшої кількості генів, виходячи із суто “егоїстичних” принципів. Ці дані розширили знання про поведінку людини, але незабаром були спростовані фундаментальними дослідженнями представників наукової психології.
      Численні дослідження соціальної поведінки протягом усього ХХ ст. були виконані з позицій психоаналітичної концепції в межах різних шкіл цього напрямку (А. Адлер, К. Ґ. Юнґ, К. Шутц, Е. Фромм, К. Горні). Так, З. Фройд вважав, що поведінка особистості детермінована певними чинниками, найчастіше ірраціональними, і зазвичай є неусвідомлюваною. Доступна для спостереження поведінка людини – це лише верхівка айсберга: за окремими свідомими зовнішніми формами поведінки приховується безмежна сфера несвідомого. А. Адлер, на відміну від З. Фройда, був упевнений у тому, що в основі поведінки людини лежить несвідоме прагнення зверхності над іншими людьми, прагнення бути першим, кращим.
      Соціальна поведінка особистості стала предметом дослідження ще у двох інших, крім психоаналітичного, найпоширеніших у ХХ ст. теоретичних напрямках психології – необіхевіоризмі (А. Бандура, Дж. Доллард, Г. Келлі, Дж. Тібо) і когнітивізмі (К. Левін, Л. Фестінґер, Ч. Осгуд).
      Необіхевіористи вважали, що соціальну поведінку детермінують стимули, що позитивно або негативно підкріплюють її. Індивід зважує співвідношення між позитивними і негативними стимулами, перш ніж здійснити певну дію. При цьому обов’язково враховується не тільки власний, а й чужий досвід. 
      Когнітивний підхід заперечує інтуїтивізм психоаналізу та механіцизм біхевіоризму і наполягає на вирішальній ролі раціонального знання в соціальній поведінці суб’єкта.
      Відповідно до поглядів гештальтпсихологів структурна організація поведінки в цілому відіграє більш важливу роль, ніж окремі вчинки. Неможливо зрозуміти сенс поведінки, якщо окремо розглядати її компоненти. 
      Незважаючи на історичне суперництво психоаналізу, необіхевіоризму і когнітивізму, у кінці ХХ ст. чітко означилася тенденція взаємопроникнення їхніх ідей. Вивчення поведінки особистості, а саме соціальної поведінки, збагачується результатами досліджень усіх трьох теоретичних напрямків, що доповнюють і врівноважують один одного.
      На сьогоднішній день еклектичність найбільшою мірою властива сучасним прихильникам аналітичної психології К. Ґ. Юнґа і проявляється як у теоретичних побудовах, так і в практичній роботі психологів-юнґіанців. Визнаючи, що поведінка особистості залежить від ієрархії її мотивів, більшою мірою неусвідомлених, пост’юнґіанці не вважають цю залежність безперечною, а мотиваційну структуру – незмінною. Воля раціональної сфери психіки власне, виражається у волі інтерпретації. Особистість, на думку неоюнґіанців, безперестанку інтерпретує власні емоційні реакції й учинки, дії інших людей, своє і чуже минуле в прагненні оцінити сьогодення й визначити майбутнє. Прийняття особистістю рішення залежить від інтерпретації обставин і власних здатностей. Разом з тим характер самої інтерпретації детермінований сформованими особливостями особистості. Тільки спілкування, взаємодія з іншою особистістю дає змогу розширити діапазон інтерпретацій і, отже, волю вибору. Міжособистісне спілкування не тільки уможливлює одержання інформації й “соціальне научіння”, наслідування зразків, а й сприяє розкриттю потенціалу особистості за допомогою переструктурування її мотиваційної сфери і системи цінностей.
      У радянській психології поведінку традиційно розглядали в контексті теорії діяльності. Засадничими тут стали праці М. Я. Басова, П. П. Блонського, М. О. Бернштейна, Л. С. Виготського, які й створили теоретичні підстави для розвитку діяльнісного підходу. Так, П. П. Блонський визначав поведінку людини як процес, зумовлений наслідуванням і соціальним взаємопристосуванням. М. О. Бернштейн пояснював поведінку відповідно до її регуляції з боку очікуваного результату, “моделі потребового майбутнього”. П. К. Анохін вважав, що в основі поведінки лежать специфічні системні явища – функціональні системи; для О. М. Леонтьєва [9] діяльність є універсальним пояснювальним поняттям. Натомість С. Л. Рубінштейн [10] застерігав від зведення всієї різноманітності взаємодії людини зі світом лише до діяльності. Він розрізняв діяльність і поведінку: для нього поведінка – це особлива форма діяльності. Діяльність стає поведінкою лише тоді, коли мотивація людських дій із предметного плану переходить у план індивідуально-суспільних відносин. Головне в поведінці – ставлення до моральних норм. Якщо одиницею аналізу діяльності є дія, то одиницею аналізу поведінки – учинок. 
      Д. М. Узнадзе вважає, що поведінка являє собою реалізацію конкретної підготовленості. Жодна дія не виникає з нічого – їй передує настановлення, або готовність суб’єкта до сприймання майбутніх подій і дій якимось певним чином. Ця неусвідомлювана готовність – основа доцільної активності людини (див. [11]).
      На думку Б. Г. Ананьєва [12], поведінка людини – це її родова характеристика. Він уводить в ужиток поняття “соціальної гармонії поведінки” – своєрідного поєднання прав і обов’язків.
      Спроби побудови прийнятної і зрозумілої для всіх схеми розвитку поведінки привели до уявлення про існування двох її форм – вродженої і набутої. Вроджена (“інстинктивна”) поведінка автоматизована і стійка. Вона властива видам і в нормальних умовах є видотиповою ознакою. Інстинктивна форма поведінка детермінована законами біологічної еволюції. Вона зафіксована в генетичній програмі організму і розгортається в міру його дозрівання. Набута поведінка, що формується за життя кожного окремого індивіда, забезпечує пристосування його в ході онтогенезу до умов середовища. Якщо перша форма поведінки – інстинктивна – фіксована і непластична, то набута забезпечує пристосування інстинктивної поведінки до зовнішнього світу. У цілому поведінка людини постійно проявляється, з одного боку, як основа, успадкована від попередніх поколінь, а з другого – як безліч наслідків безперервних впливів фізичного і соціального середовища. Розвиток поведінки можна уявити як “обростання” інстинктивної поведінки механізмами пристосування. 
      Більшість сучасних психологів розглядають соціальну поведінку як системне утворення. Соціальна поведінка особистості – форма активності суб’єкта в суспільстві й соціальних групах, спрямована на підтримку й розвиток цього суспільства, груп і самої особистості. Це активність особистості, яка здійснюється суб’єктом з метою реалізації певних функцій, що потребують його взаємодії із соціальним середовищем.
      Соціальну поведінку не можна розглядати поза свідомістю людини – у цьому полягає принцип єдності свідомості і поведінки. Мотиви та настановлення поведінки можуть бути (повністю або частково) усвідомлені людиною, але можуть і зовсім нею не усвідомлюватися, особливо якщо суперечать суспільним нормам та ідеальному образові Я. Тоді справжня мотивація вчинків прикривається раціональним їх мотивуванням, що виправдовує сумнівні з морального погляду дії. Мотиви можуть не відразу усвідомлюватися особистістю й у тому випадку, коли її соціальна поведінка реалізується інтуїтивно в незвичній для індивіда ситуації
      Вивчаючи будь-яку форму соціальної поведінки, важливо з’ясувати джерела її виникнення і динаміки. Регуляторами соціальної поведінки на рівні особистості виступають її соціальні настановлення, психологічні особливості, цінності, потреби й мотиви. Одне з основних концептуальних положень соціальної психології відображає теза про те, що індивідуальну психіку, а також психіку колективних утворень (від неформальних соціальних груп до цілих націй) слід розглядати як системи, що перебувають у стані напруженості. Відповідно до принципу системності соціальну поведінку потрібно досліджувати як процес, тобто виокремивши внутрішні суперечності цього феномена, з’ясувавши його зв’язки і залежності. Поведінка має тлумачитися з огляду на всю різноманітність одночасно співіснуючих фактів, а ці факти утворюють систему, тому стан кожної частини цієї системи залежить від будь-якого іншого її складника. Слід відмовитися від опертя на прості механічні закономірності, що пов’язують окремі стимули з конкретними реакціями, тому що і ті, й ті вбудовані в динамічний контекст, який видозмінює й обмежує дія цих закономірностей. Деякі з них є рушійними, а деякі – стримувальними силами. Неможливо обмежитися лише вивченням детермінуючих факторів. Аналіз стримувальних факторів важливий для розуміння й прогнозування ефекту дії стимулу – такою ж мірою, як і аналіз самого цього стимулу. Репродуктивна поведінка особистості – утворення багаторівневе, тому цілісне вивчення цього феномена передбачає і його порівневий аналіз. 
      Традиційно в соціології та демографії прийнято виділяти потребу, яка визначає репродуктивну поведінку, як “потребу в дітях”. А. І. Антонов визначає потребу в дітях як “соціально-психологічну властивість соціалізованого індивіда, що проявляється в тому, що, не маючи дітей і належної їх кількості, індивід зазнає труднощів як особистість” [1, с. 376]. В. В. Бойко зазначає, що “потреба в дітях – це стійкий соціально-психологічний стан індивіда, зумовлений, по-перше, прагненням мати типову для даного суспільства кількість дітей у родині і дати їм не гірше за типове щодо якості виховання, по-друге, чадолюбієм (тобто глибоко засвоєними настановленнями щодо дітей узагалі), що проявляється в тому, що, не маючи дітей або певної їх кількості індивід зазнає труднощів самореалізації себе як особистості” [13, с. 61]. Як бачимо, наведені визначення не пояснюють сутності репродуктивних потреб особистості і не дають можливості наблизитися до пояснення природи репродуктивної поведінки.
      Висновок. Пояснити природу поведінки – значить відкрити закони, які управляють поведінкою. Якщо відмовитися від пояснювального підходу й обмежитися описом репродуктивної поведінки, то як тоді з’ясувати її природу? Отже, недостатньо лише описувати зовнішні форми репродуктивної поведінки – потрібно через дослідження її окремих актів іти до вивчення психологічної сутності цього соціально-психологічного феномена. Інакше кажучи, предметом дослідження мають стати детермінати, механізми, структура і функції репродуктивної поведінки особистості.
      Найбільш актуальними на сьогоднішній день завданнями, коли йдеться про дослідження репродуктивної поведінки особистості, є теоретичне і практичне розроблення низки питань, серед яких:
      – експліцитна постановка проблеми психологічної детермінації змісту, структури і функцій репродуктивної поведінки особистості;
      – застосування до характеристики репродуктивної поведінки понятійного апарату психологічної науки; розуміння репродуктивної поведінки як складного, інтегрального, багаторівневого феномена і введення до його структури психологічних компонентів;
      – розроблення структурних, типологічних і функціональних моделей репродуктивної поведінки в індивідуально-психологічному, міжособистісному та груповому вимірах;
      – виявлення системи психологічних детермінант репродуктивної поведінки (внутрішньомотиваційної, зовнішньонормативної, аксіологічної);
      – розкриття раціональних, ірраціональних і надраціональних чинників формування, становлення та функціонування репродуктивної поведінки;
      – виокремлення феноменів, що дістали назви “психологія репродукції людини” і “репродуктивна когніція”, “репродуктивна мотивація”, як психологічних регуляторів репродуктивної поведінки; теоретичний аналіз та емпіричне вивчення цих явищ; 
      – виявлення основних психосемантичних конструктів суспільної свідомості щодо репродуктивної поведінки за векторами: адекватна-девіантна репродуктивна поведінка; екзистенційна типологія репродуктивної поведінки; екзистенційна мета репродуктивної поведінки; екзистенційні форми репродуктивної поведінки.
      
Література
1. Антонов А. И. Социология семьи / А. И. Антонов, В. М. Медков. – М. : Изд-во Моск. гос. ун-та, 1996. – 304 с. 
2. Годфруа Ж. Что такое психология : в 2-х т. / Ж. Годфруа ; пер. с фр. – М. : Мир, 1992. – Т. 1. – 376 с.
3. МакДугалл Дж. Тысячеликий Эрос / Дж. МакДугалл. – СПб. : Б&К, 1999. – 278 с.
4. Психология личности в трудах зарубежных психологов : хрестоматия / сост. А. А. Реан. – СПб. : Питер, 2000. – 512 с. 
5. Социология семьи : учебник / под ред. А. И. Антонова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : ИНФРА-М, 2005. – 640 с.
6. Якунин В. А. История психологии / В. А. Якунин. – СПб. : Изд-во Михайлова В. А., 1999. – 376 с. 
7. Tinbergen N. The study of’instinct / N. Tinbergen. – Oxford : Oxford University Press, 1951. – 228 p. 
8. Томпсон П. История жизни и анализ социальных изменений / П. Томпсон // Вопросы социологии. – 1993. – № 1-2. – С. 129–130. 
9. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность / А. Н. Леонтьев. – М. : Политиздат, 1977. – 304 с. 
10. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии / С. Л. Рубинштейн. – СПб. : Питер-Ком, 1998. – 712 с. 
11. Психология личности в трудах отечественных психологов : хрестоматия / сост. Л. В. Куликов. – СПб. : Питер, 2000. – 480 с. 
12. Ананьев Б. Г. О проблемах современного человекознания / Б. Г. Ананьев. – М. : Наука, 1977. – 380 с. 
13. Бойко В. В. Малодетная семья: социально-психологическое исследование / В. В. Бойко. – М. : Мысль, 1988. – 238 с. 
      © Васильченко О. М.
      
СОЦІАЛЬНА МОДЕЛЬ БОГОПОДІБНОСТІ ОСОБИСТОСТІ 
В ХРИСТИЯНСЬКІЙ ПАРАДИГМІ
      
      Л. М. Гридковець, м. Київ
      
       Статтю присвячено дослідженню соціального характеру богоподібності особистості в християнській парадигмі. Висвітлено розуміння особистості через проекцію особистісності божественних іпостасей. Виявлено зв’язок любові як найвищого блага з особистісною природою людини як чоловіка і жінки.
       Ключові слова: особистість, любов, християнство, співпричетність, соціальний характер взаємодії.
       
       Статья посвящена исследованию социального характера богоподобности личности в христианской парадигме. Освещено понимание личности через проекцию личности божественных ипостасей. Выявлена связь любви как высшего блага с личностной природой человека как мужчины и женщины. 
       Ключевые слова: личность, любовь, христианство, сопричастность, социальный характер взамидействия. 
       
       The article investigates the social character of God-resemblance of an individual within the Christian paradigm. Understanding of personality is achieved through projection of the God’s hipostasis. Relation between love, as the highest blessing on one hand, and individualistic nature of the human being, as a man or a woman, on the other hand is identified.
       Key words: personality, love, Christianity, participation, social character of interaction.
       
      Проблема. Християнська парадигма особистості є однією з найменш досліджених тем у психологічній науці, але саме вона визначає соціальність особи базовим компонентом людськості, що постає як проекція божественного буття. Через християнство у психологічну і богословську науки увійшла трикомпонентна модель особистості, запропонована ще Платоном, а саме: тіло-душа-дух. Але протягом останнього століття поняття “душа” перестало фігурувати у психології в переліку базової термінології, хоч саме визначення науки було запропоновано ще німецькими схоластами 1492 р. і торкалося здебільшого душевної компоненти людського буття. Недаремно ще раніше апостол Павло у своїх посланнях писав: “Спочатку душевне, а потім духовне” [1]. Тобто людина спроможна збагнути духовний вимір буття лише крізь призму власної “душевності”, тобто в психологічному сприйнятті. 
      Тож на початку нового століття психологічна наука почала переосмислювати фактор “душі”, і якщо раніше це переосмислення було лише поодинокими спробами, на які натрапляємо в працях К. Ґ. Юнґа і його послідовників, то в наш час ці спроби стають більш потужними в кількісному та якісному вимірах. Можемо, зокрема, назвати праці Д. Бенетта, І. Влахоса, С. Грофа, В. О. Татенка, Д. Пауела та багато ін.
      Проте тема дослідження богоподібності особистості ще й досі залишається поза увагою науковців-психологів. А якщо врахувати, що 93% української молоді зараховує себе до прошарку християн, то цілком аргументованою виглядає потреба в детальному дослідженні соціальною психологією християнської парадигми буття. Звідси – актуальність дослідження соціальної моделі богоподібності особистості в християнському світосприйманні.
      Мета дослідження: психологічний аналіз соціальної моделі богоподібності особистості. Об’єктом дослідження є християнська парадигма буття людини, предметом дослідження – базові складники соціальної моделі богоподібності особистості.
      
      Відповідно до християнського розуміння людина є образом і подобою Бога. І саме образ Творця забезпечує індивідові особистісність як таку. М. О. Бердяєв у своїх працях наголошував, що істинна людяність є богоподібністю, Божественним у людині [2, c. 311]. 
      Східна традиція розуміння Бога представляє Його як трійцю особистісних іпостасей, що зливаються у божественному танці любові і, будучи співпричетними одне щодо одного, з повноти любові запрошують кожну людську особистість до співпричетності. Тож творець наділяє кожну особистість співпричетною структурою соціалізації. Так, на переконання Л. Боффа, співпричетність існує лише між особистостями, оскільки лише особистості внутрішньо відкриті іншим, існують з іншими і одна для одної [3].
      При цьому під особистістю в контексті християнської парадигми ми розуміємо єдність, що існує в собі і для себе, а також здатна завдяки цьому спрямовувати рефлексію самопізнання на свої власні багатовимірні зміни. “Людська особистість можлива лише у множинному числі; вона може існувати лише у визнанні іншими, і вона реалізує себе тільки у спільності любові. Особистості, отже, існують, тільки віддаючи одна одній і отримуючи одна від одної… Особистість існує тільки у стосунках; конкретна особистість існує тільки як міжособистісність, суб’єктивність, тільки як інтерсуб’єктивність. Людська особистість існує лише у відносинах “Я-Ти-Ми” [4]. 
      Спираючись на праці Р. Сен-Вікторского, Л. Боффа, Ю. Мольтмана, М. Аксьонова-Мерсона, можемо сказати, що через взаємну співпричетність у любові Божественні Особи є “єдиним Богом-любов’ю”. На думку богословів, саме троїстість запобігає зустрічі Отця і Сина віч-на-віч в “нарцистичному спогляданні”. Третя особа уособлює відмінність, відкритість і співпричетність. При цьому християнський Бог розглядається як процес сходження, зустрічі, співпричетності окремих особистостей, пов’язаних одним життям і любов’ю [1].
      З огляду на вищесказане повнота любові неможлива у спогляданні двох осіб, бо таке споглядання завжди матиме нарцистичний характер. Лише троїста єдність забезпечує повноту любові, отже, цінність особистості визначається потенціалом створення подружжя. Суть же самого подружжя полягає в тому, що воно зберігає потенцію троїстості, яка в матеріально-просторово-часовому контексті набуває вигляду чоловік-дружина-дитина.
      Якщо в людському середовищі любов є основою тісної співпричетності між особистостями, то всередині Бога вона зумовлює повну тотожність буття. Тож для осягнення повноти любові подружжя не тільки має бути співпричетним одне щодо одного, а й перебувати всередині Бога, тобто бути щодо Нього також співпричетним.
      В ученні Л. Боффа йдеться про те, що кожна Особа (Бога) вміщує дві інші, кожна з яких проникає в ці інші і проникнута ними. На думку П. Вілсон-Кастнера, “якщо розуміти любов як самоспілкування чи самовіддачу блага, тринітарне життя є досконалою любов’ю” [4, p. 126].
      Традиція в християнстві, представлена Псевдо-Діонісієм Аргіопагітом, Р. Сен-Вікторським, Бонавентурою та іншими, трактує досконалість як благо, що все наповнює собою, а не замикається в собі – благо є поширювачем себе. При цьому чітко означується розуміння людини як образу цього блага. Людина не може замкнутися в собі, а повинна наповнювати собою світ, “розповсюджувати” себе в цьому світі. Але перед особистістю постає важливість суб’єктивного образу блага. Коли особистість відірвана від першоджерела блага, вона втрачає внутрішню подібність до цього блага, бо образ як потенціал закладений в особистості про сутність блага незалежно від знання і віри в Бога, ця сутність є об’єктивною реальністю. Проте подібність передбачає обов’язкову суб’єктивність, і саме ця суб’єктивність дає людині особистісні образи щодо блага. Відповідно до цих суб’єктивних образів особа поширює у світі ту модель, яка відбиває її власне “предстояніє” на осі благодаті, де максимальна конструктивність спрямована на уподібнення Божественній благодаті, а деструктивність задається вектором віддалення від Божественного уподібнення.
      Спробуймо детальніше проаналізувати соціальний характер богоподібності особистості, звернувшись безпосередньо до Біблії – основного твору, на якому базується християнство [5]. Особливість Біблії полягає в тому, що її не можна читати абстрактно – кожен розділ слід розглядати в контексті традиції передавання інформації в ту чи іншу епоху. Крім того, не можна відокремлювати зміст від ентелехійного його значення, бо саме глибина розуміння цього поєднання дає нам можливість розширити аналіз соціально-психологічних складників особистості [6]. 
      Безперечно, з цієї позиції нас не цікавить філогенез творення світу, а предметом нашого наукового інтересу є людина як в історичному контексті, так і в контексті соціально-комунікативної взаємодії з Богом, світом та із собою.
      “І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим і за подобою Нашою, і нехай володарює вона над рибами морськими, і над птахами небесними, [і над звірами,] і над худобою, і над усією землею, і над усіма плазунами, що повзають по землі” (Бут. 1: 26) [5, c. 6].
      Відповідно до християнського вчення людина – останнє творіння Бога, тому є вінцем усього творчого процесу, що називається “світ”. У процесі творення людини було об’єднано всі три Божественні іпостасі: Бог-Отець, Бог-Слово і Бог-Дух. Людина – образ Творця. І ця образоподібність проявляється передусім у творчому потенціалі людини, її здатності до творіння і створення. 
      Людину, як і ссавців, було створено шостого дня, тобто їй притаманні всі ті психофізіологічні реакції, які властиві й тваринам. При цьому тваринні рефлекси, що спостерігаються у людини, посилюють широту проявів людської особистості, але на відміну від тваринного світу не є домінантними. 
      Людина є образом Божим незалежно від свого знання, віри, способу життя. Викорінити образність неможливо апріорі. Це підтверджують дослідження К. Роджерса наприкінці 40-х років XX ст. в маргінальних середовищах повій, ув’язнених і бомжів. І саме ці дослідження показали, що першооснова людини завжди добра і позитивна. Тобто образ Божий у самій людині існує як генетична соціалізаційна модель людського єства. Проте, порівнюючи попередній уривок зі словами: “І створив Бог Людину за образом Своїм, за образом Божим сотворив її…” (Бут. 1: 26) [5, c. 6] – ми бачимо, що посилання на подобу Божу зникло.
      Якщо образ Божий існує в людині незалежно від її знання про Бога, то подоба – це те, чим людина має стати за власним вибором. А кожен вибір передбачає відповідальність особи саме за цей вибір. Виходячи із християнського розуміння “добра” і “зла” як двох протилежних категорій, добро існує як об’єктивна реальність незалежно від нас і нашого знання про нього, а зло завжди є результатом суб’єктивного вибору конкретної особи, спільноти чи суспільства. Тож ми знову повертаємося до презентованої вище моделі, яка визначає образ Божий як потенцію, закладену в особистості про сутність блага як об’єктивної реальності незалежно від знання і віри та суб’єктивності подоби, що забезпечує людині особистісні образи блага.
      Отже, будь-якій людині притаманні всі тваринні, базові потреби: у їжі, питті, сні, безпеці, прийнятті. Натомість творчість є першою базовою потребою особистісного виміру зрілої людини. Друга базова потреба також чітко описана в Біблії: “І насадив Господь Бог рай в Едемі на сході, і примістив там людину, яку створив” (Бут. 2: 9) [5, 
с. 7]. Тобто другою базовою потребою особистості є потреба в діяльності. Творчий дух, що керує людськими вчинками, спонукає кожну особу до розкриття свого потенціалу, дарування іншим своїх талантів. Ось і Адам мусив розкриватися і розвиватися у божественному настановленні “порати і доглядати [сад]” (Бут. 2: 16) [5, с. 7]. Едемський сад – це символ раю, блаженство спілкування з Творцем. Людина мусила берегти цей дар “божественної насолоди”. На думку християнських богословів, “усе райське життя полягало в тому, що дух і душа Адама таємничим чином були з’єднані з Богом, з Духом Божим. І тому людина була безсмертна і блаженна; вона не переступала межі єднання з Творцем” [3, с. 54].
      “І сотворив Бог людину…, чоловіком та жінкою сотворив їх” (Бут. 1: 27) [5, c. 5]. Чоловіче і жіноче начала в людині були створені одночасно. Жодне з них не є домінуючим чи значимішим від іншого. Проте обидві енергії знайшли від початку втілення у первинному Адамі. Тобто перша людина відповідно до християнської концепції мала андрогенну природу. Проте саме ця андрогенність розглядається як недосконала модель, бо все, що робив Творець до цього, було “добрим”, і лише на даному етапі творення людськості Святе Письмо демонструє перше невдоволення Творця: “Недобре бути чоловікові одному, сотворімо йому помічника, за його подобою” (Бут. 2: 18) 
[5, с. 6].
      І це перше невдоволення пов’язане із самотністю людини, замкнутістю її внутрішнього простору, відособленістю, відмежуванням від усеохопної Божої любові, коли унеможливлюється повнота самовіддачі і самовідновлення. Тобто андрогінність завжди породжує відчуження, бо самодостатність як категорія веде до відособленості, відходження від Божественного спілкування. Тож третя базова потреба людини – це потреба у спілкуванні. 
      Усі перераховані вище потреби особистості: у творчості, діяльності і спілкуванні – є базовими потребами будь-якої людини незалежно від її знання чи віри в Бога, релігії чи конфесійності. У дитини ці потреби розгортаються у зворотному напрямку: потреба у спілкуванні, потреба в діяльності, потреба у творчості.
      Але існує те, що відрізняє будь-яку іншу релігійну концепцію від християнської. Бо лише християнство дає ентелехійне визначення джерела повноти втілення особистісних потреб людини, що зветься любов’ю. Як уже зазначалося вище, “Бог є любов”. Будучи образом Божим, людина ніби уособлює собою Божественний образ любові і вже відбиток цього образу передає у спілкуванні, діяльності і творчості. Проте така взаємодія завжди зберігає потребу в самодаруванні, потребу в іншій особі. Тож створення жінки як особи і особистості є логічним етапом любовної взаємодії: “І навів Господь Бог на чоловіка міцний сон; і коли він заснув, узяв одне з ребер його і закрив те місце плоттю. І створив Господь з ребра, яке взяв у чоловіка, жінку, і привів її до чоловіка” (Бут. 2: 22-23) [5, с. 7].
      Український переклад Біблії, як і більшість інших перекладів, не завжди відображає справжню суть оригінальних текстів. Слово “сон”, “заснув” більш точно звучить англійською мовою як “dream”, тобто не глибокий сон, а своєрідний сон-марево, “прозорий” сон. Іншими словами, чоловік у момент створення жінки ніби перебував у якомусь екзистенційному стані, коли, з одного боку, він ніби був присутнім під час цього процесу, а з другого – віддаленим від утаємничення Божественної дії. Тож попри все розуміння чоловіком особливостей психіки і психології протилежної статі, жінка завжди залишається і залишатиметься для нього певною таємницею.
      Творець не просто творить жінку для Адама, а творить її з його власного ребра. В українських перекладах слово “ребро” звучить символічно. Якщо брати оригінальний текст, то в ньому йдеться швидше не про одне ребро, а про частину тіла, яка охоплює ребра. Проте, у сакраментальному значенні, однина чи множинність не мають великого значення: однина являє суть (більш чітко формує наше розуміння), множина додає сили. 
      Крім того, сутність створення жінки з частини чоловіка у психології має глибинний зміст: кожна особа має не просто вступати у міжстатеві комунікації і створювати родину за первинним сексуальним потягом, а віднаходити саме ту особу, котра є частиною, якої бракує.
      Велике значення для розуміння покликання і призначення жінки має “вихідний творчий матеріал”, а саме ребро. У розумінні стародавніх людей ребро – найважливіша кістка у всьому організмові. Бо саме ребра створюють своєрідний панцир, який захищає найважливіші людські органи – серце і легені. Серце – символ життя, легені – символ дихання, яке є відбитком Божого подиху, тобто Божественного Духа, який Творець вдихнув у людину. Звідси і покликання жінки – оберігати життя чоловіка і той Дух у ньому, що походить від Творця. Якщо Едемський сад – це прообраз правдивої родини, то справжнє призначення і покликання чоловіка – порати і берегти сад, себто родину; жінки – оберігати життя чоловіка і Божественного Духа в ньому.
      “І сказав чоловік: ось, це кість від кісток моїх і плоть від плоті моєї; вона буде зватися жінкою, бо взята від чоловіка [свого]”(Бут. 2: 23) [5, с. 7]. В оригінальних текстах початок цього уривку звучить як вигук, як проголошення. Лише побачивши жінку, створену з його власного ребра, чоловік не тільки вперше усвідомив себе як представник своєї статі, а й до кінця усвідомив себе як особистість. От і виходить, що лише особистість може в повноті проявити особистість, і лише жінка здатна в повноті проявити чоловічість. Але для повноти осягнення спілкування цим двом завжди потрібне творче першоджерело Божественної дії.
      “Тому залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї; і стануть [два] однією плоттю” (Бут. 2: 24) [5, с. 7]. Власне, ця біблійна фраза формулює першу – найважливішу – передумову подружньої гармонії закоханих молодят, а саме: у момент, коли двоє стають на весільний рушник, утворюється нова духовно-матеріальна трійця: Бог-чоловік-жінка. І немає в тій трійці ні батька, ні матері, а є лише Бог, чоловік і дружина. І все сприймання одружених чоловіка і жінки має вибудовуватися насамперед навколо власного новоутвореного родинного простору. Тобто відтворюється троїста модель буття як віддзеркалення духовного виміру Божественної Трійці.
      Висновки. Особистість – базова структура людини як подоби Бога. При цьому особистість слід розглядати не тільки в контексті соціальної презентативності – вона є базовим поняттям парадигми любові, де під любов’ю ми розуміємо не емоцію, а процес, який існує в людині в самій апріорі людськості. Якою мірою, як глибоко цей процес буде розгортатися в особистісному просторі життєдіяльності людини залежить передусім від первинної людської спільноти, а саме від родини. Бо саме родина стає першим соціалізаційним інститутом, робить цей процес явним і демонструє приклади любовної взаємодії, що закладаються у дитини як базові особистісні, родинні та суспільні сценарії. І саме родина, як первинна церква, проявляє в дитині сутність Божественної любові, тим самим розкриваючи її особистість. Розкриває сутність співпричетності до Бога і людини, чоловіка і жінки, 
батьків і дітей.
      
Література
1. Аксенов-Меерсон М. Созерцание Тройци Святой: Парадигма Любви в русской философии троичности / Михаил Аксенов-Мерсон. – К. : Дух и литера, 2007. – 320 с.
2. Бердяев Н. Экзистенциальная диалектика божественного и человеческого. О назначении человека / Николай Бедяев. – М. : Республика, 1993. – 422 с.
3. Boff L. Trinity and Society / Leonardo Boff. – Maryknoll, New York : Orbis Books, 1988. – P. 156–158. 
4. Wilson-Kastner P. Faith, Feminism, and the Christ / Patricia Wilson-Kastner. – Philadelphia : Fortress Press, 1983. – P. 126–128.
5. Біблія: книги священного писання Старого та Нового Заповіту. – К. : Вид. Київської патріархії УПЦ КП, 2004. – 1346 с.
6. Щедровицкий Д. В. Введение в Ветхий Завет: Пятикнижие Моисеево : в 8 т. / Д. В. Щедровицкий. – М. : Теревинф, 2001. – 1086 с.
      © Гридковець Л. М.
      
      
ДО ПИТАННЯ ПРО ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ВИВЧЕННЯ ІНТЕРАКЦІЙНИХ ХАРАКТЕРИСТИК ОБРАЗУ “Я”
      
      Т. В. Дмитрова, М. І. Дмитрів, м. Вінниця
      
       Висвітлюється проблема детермінант міжособових стосунків, що особливо загострюється в період соціальних, економічних і політичних змін у суспільстві. Порушується питання активного пристосування людини до мінливого середовища, підкреслюється актуальність впливу образу “Я” на міжособові стосунки. З’ясовано, що ефективність міжособових стосунків у ранній юності значною мірою зумовлюється образом “Я”, специфікою його структурних і змістових характеристик, а показником становища старшокласника в групі ровесників є: когнітивна складність “соціального Я”, тип співвідношення позитивності когнітивного й емоційного компонентів цієї психоструктури. 
       Ключові слова: образ “Я”, міжособові стосунки, суспільно-політичні зміни, пристосування людини до середовища, структурні характеристики образу “Я”, змістові характеристики образу “Я”, когнітивна складність образу “Я”, “соціальне Я”, позитивність когнітивного компонента образу “Я”, позитивність емоційного компонента образу “Я”.
       
       Освещается проблема детерминант межличностных взаимоотношений, особенно обостряющаяся во время социальных, экономических и политических перемен в обществе. Поднимается вопрос активного приспособления человека к изменяющейся среде, подчеркивается актуальность влияния образа “Я” на межличностные взаимоотношения. Выяснено, что эффективность межличностных взаимоотношений в ранней юности в значительной степени обусловливается образом “Я”, спецификой его структурных и содержательных характеристик, а показателем положения старшеклассника в группе ровесников выступают: когнитивная сложность “социального Я”, тип соотношения позитивности когнитивного и эмоционального компонентов этой психоструктуры.
       Ключевые слова: образ “Я”, межличностные взаимоотношения, общественно-политические перемены, приспособление человека к среде, структурные характеристики образа “Я”, содержательные характеристики образа “Я”, когнитивная сложность образа “Я”, “социальное Я”, позитивность когнитивного компонента образа “Я”, позитивность эмоционального компонента образа “Я”.
       
       The problem of interpersonal relations determinants, which is especially urgent at the time of rapid social, economic and political changes in the society, is enlightened in the article. The question of active adaptation of a person to the changing environment is revealed, the actuality of self-image influence on interpersonal relations is underlined. It is clarified that the effectiveness of interpersonal relations during early early adolescence depends on self-image, its structural and substantial characteristics. The indicator of high-school student’s position in his/her peer-group is cognitive complexity of “social self”, as well as the type positivity ratio of cognitive and emotional components within this structure. 
       Key words: self-image, interpersonal relations, socio-political changes, person’s adaptation to the environment, structural characteristics of self-image, substantial characteristics of self-image, self-concept’s cognitive component, “social self”, positivity of self-concept’s cognitive component, positivity of self-concept’s emotional component.
       
      Проблема. Основну християнську заповідь “Возлюби ближнього свого, як самого себе” окремі люди сьогодні, чого не було раніше, трактують як “Возненавидь ближнього свого, як самого себе”. Прикладом цього може слугувати той факт, що молоді матері-камікадзе залишають своїх малолітніх дітей у світі, котрий вони ненавидять, для того щоб, знищивши себе, знищити якомога більше людей, котрих вони ненавидять так само, як ненавидять самих себе. Звідси актуальність проблеми інтеракційних характеристик образу “Я”. Психологічні дослідження детермінант міжособових стосунків стають особливо актуальними в часи стрімких соціальних, економічних і політичних змін у суспільстві, порушуючи питання активного пристосування людини до мінливого середовища. Свого часу ця проблема була об’єктом дослідження таких учених, як М. Й. Боришевський, Е. Berne, T. F. Leary, K. A. Lewin, J. L. Meece, R. H. Monge, C. R. Rogers, M. Rosenberg, W. B. Swann та ін. [1–9].
      Найбільш цікавим в означеній проблемі видається вивчення індивідуально-суб’єктних та інтерсуб’єкних характеристик образу “Я” в підлітково-юнацькому віці, коли відбувається становлення нового рівня самосвідомості, зміна критеріїв оцінки свого “Я”, достовірності та об’єктивності, трансформуються ступені когнітивної складності, внутрішньої послідовності, часової стабільності, контрастності, суб’єктивної самоактуалізації.
      Мета нашого наукового пошуку полягала в емпіричному дослідженні індивідуально-суб’єктних та інтерсуб’єктних характеристик образу “Я”. 
      
      Серед емпіричних методів дослідження були: констатуючий експеримент; включене спостереження, контент-аналіз учнівських творів, соціометрія, методи опитування, методи дослідження особистості та методи статистичної обробки кількісних показників. Розроблена нами система критеріїв охоплювала такі параметри: ступінь внутрішньої послідовності, цілісності образу “Я”; його зміст; когнітивну складність; спрямованість або позитивність-негативність; особистісні соціально-психологічні очікування; самоставлення. При цьому диференціація різних сфер самовідображення проводилася за різними принципами: виділено “соціальне Я”, “Я як суб’єкт пізнання”, “Я як суб’єкт позакласної діяльності”. Крім цього, вивчався узагальнений образ самого себе – “глобальне Я” – як родова категорія стосовно видових сфер самовідображення. Встановлювалась адекватність сподівань старшокласників на взаємність і рівень усвідомлення ними свого становища в системі стосунків класу за допомогою коефіцієнта взаємності і коефіцієнта усвідомлення.
      Дослідження проводилось у 2006 – 2007 роках. Випробуваними стали старшокласники середніх загальноосвітніх шкіл № 5, 6, 8 та 27 м. Вінниці. Для кожного учня в першій частині експерименту (кількість респондентів на різних етапах дослідження становила від 153 до 208 осіб) було визначено рівень самопрезентації за кожною з досліджуваних сфер самовідображення: “глобальне Я”, “соціальне Я”, “Я як суб’єкт пізнання” і “Я як суб’єкт позакласної діяльності”. Цій меті служило контент-аналітичне опрацювання творів на тему “Про себе”, що стало основою для: 1) виділення особистісних суджень суб’єкта про самого себе, які характеризують ту чи іншу сферу самовідображення; 2) визначення когнітивної складності тієї чи іншої сфери самовідображення кожного випробуваного; 3) виділення груп когнітивно простих і когнітивно складних старшокласників за окремими об’єктами самовідображення. За результатами соціометричних методів групова диференціація проводилася на підставі індексу становища старшокласника в системі міжособових стосунків.
      На першому етапі експерименту емпіричним показником образу “Я” як регулятора міжособових стосунків була когнітивна складність аспектів самовідображення, що вивчалися. Результативними показниками служили коефіцієнти рангової кореляції Спірмена між рівнями самопрезентації за кожною з виділених сфер самовідображення та індексом становища учня в системі міжособових стосунків.
      Статистично значущим виявився лише зв’язок між статусом і когнітивною складністю “соціального Я” (r = 0,185; p < 0,05), тому групову диференціацію старшокласників було вирішено провести лише за цим об’єктом самовідображення залежно від когнітивної складності школярів. Відтак було виділено п’ять груп респондентів з різним рівнем самопрезентації: 1) значно вищим від середнього (7,8 % старшокласників); 2) вищим від середнього (20,9 %); 3) середнім (45,8 %); 4) нижчим від середнього (14,4 %); 5) значно нижчим від середнього (11,1 %).
      Якісний аналіз самоописів і описів своїх взаємин з товаришами когнітивно складних у соціальній сфері старшокласників (рівні самопрезентації значно вищий і вищий від середнього) свідчить про те, що для них характерний великий обсяг фіксованих рис характеру, які проявляються в міжособовій взаємодії. Моральним поняттям, що їх описують ці старшокласники, властива відповідність даних категорій їхньому психологічному змістові. Ця частина учнів найкраще вміє визначати морально-психологічну сутність людей, що їх оточують. Вони виявляють гнучкість “накладання” оцінного еталону на особистість, що виступає об’єктом пізнання. 
      Високий рівень самопрезентації в соціальній сфері може вказувати на значущість останньої для цієї групи школярів. Характерною особливістю самопізнання даної категорії старшокласників є потреба у самовдосконаленні. Аналіз учнівських творів свідчить про усвідомлення ними своїх життєвих планів, про наявність у них осмисленого ідеалу, який орієнтує на самовиховання.
      Група когнітивно простих у сфері “соціального Я” старшокласників (нижчий і значно нижчий від середнього рівні самопрезентації) неоднорідна. Тут умовно можна виділити дві підгрупи школярів. До першої підгрупи потрапляють ті, які характеризуються досить високою когнітивною складністю у сфері самовідображення “Я як суб’єкт пізнання” (23 % когнітивно простих у сфері “соціального Я” старшокласників), до другої – ті, які вирізняються відносною когнітивною простотою всіх виділених об’єктів самовідображення (71 %).
      Спільним для обох підгруп є те, що когнітивні структури, які забезпечують процес самосвідомості в соціальній сфері, недостатньо розчленовані, бідні за змістом. Якісний аналіз дослідних даних, зокрема творів цих учнів, показав, що їхнє самопізнання і знання ними інших людей поверхові та фрагментарні. Здатність визначати суттєві особливості своєї особистості, як і основні риси характеру, притаманні іншій людині, у них розвинена слабо. Оцінювання цими старшокласниками ровесників і дорослих опосередковано їхнім ставленням до них; вони не усвідомлюють своє справжнє становище в колективі, очевидно, внаслідок дії механізмів психологічного захисту “Я”. Результати спостереження свідчать, що ці старшокласники вирізняються особливостями міжперсональної взаємодії, зокрема прямолінійністю, неадекватністю своєї позиції психічному станові партнерів і ситуації спілкування.
      У старшокласників з когнітивно складними структурами спостерігається високий рівень самосвідомості, чітко прослідковується збільшення частоти вживаності описових категорій, зростає гнучкість і змістовність їх використання, підвищуються рівні системності, вибірковості, послідовності та складності
      Ідеали когнітивно складних старшокласників порівняно з ідеалами когнітивно простих учнів більш диференційовані, чіткіше виражені структурно. У суб’єктивному уявленні про властивості ідеального “Я” старшокласники першої підгрупи вище оцінюють риси характеру, що стосуються пізнавальної діяльності. Домагання в соціальній сфері, як правило, не стають об’єктом самоаналізу.
      Наступним етапом дослідження стало вивчення модальності когнітивного й емоційного компонентів виділених об’єктів самовідображення. Основним методичним засобом тут був опитувальник А. Р. Петруліте, модифікований для старшокласників. Предметом аналізу служили кореляційні зв’язки між позитивністю когнітивного й емоційного компонентів образу “Я” за аспектами самовідображення, що вивчалися, і соціометричним статусом.
      Виявлено значущі позитивні кореляційні зв’язки соціометричного статусу з величиною позитивності емоційного компонента “соціального Я” (r = 0,211; p < 0,01) та позитивності емоційного компонента “глобального Я” (r = 0,193; p < 0,05).
      Було проведено аналіз особливостей когнітивного й емоційного компонентів за різними аспектами самовідображення залежно від статусів старшокласників. Цій меті служив їх поділ на групи залежно від статусу. Значущість відмінностей визначалася щодо крайніх груп досліджуваних: популярних і непопулярних.
      Результати аналізу свідчать, що узагальнений образ “Я” у популярних старшокласників є психоструктурою з високопозитивними, урівноваженими за позитивністю когнітивним та емоційним компонентами, а в непопулярних позитивність слабопозитивного когнітивного компонента вища, ніж позитивність емоційного.
      За сферою самовідображення “соціальне Я” у популярних старшокласників висока позитивність емоційного компонента значуще превалює над позитивністю когнітивного. У непопулярних – слабопозитивні емоційний і когнітивний компоненти збалансовані між собою за ступенем позитивності.
      Когнітивний дисонанс образу “Я” проявляється в орієнтації на суб’єктивні характеристики динамічності та особистої мінливості, з одного боку, і відносної стабільності, стійкості показників соціально значимого оточення, з другого.
      Результати експериментального дослідження дали змогу зробити висновок, що популярні старшокласники більш задоволені собою та результатами своєї діяльності, ніж непопулярні, а також про те, що популярні школярі виявляють вищу пізнавальну активність у сфері “соціального Я” і більшу задоволеність своїм соціальним самовідображенням.
      Про важливість сфери “соціального Я” для популярних старшокласників свідчить ще й той факт, що в них позитивність емоційного компонента “соціального Я” значуще превалює над позитивністю цього компонента за сферами самовідображення “Я як суб’єкт пізнання” і “Я як суб’єкт позакласної діяльності”.
      Слабкий позитивний кореляційний зв’язок між когнітивною складністю “соціального Я” і “Я як суб’єкт пізнання” може свідчити про те, що для більшості когнітивно складних у сфері “соціального Я” старшокласників характерна порівняно невисока когнітивна складність у сфері самовідображення “Я як суб’єкт пізнання”. Цей феномен у поєднанні з успішністю у сфері взаємодії з іншими людьми виступає передумовою того, що спілкування є чи не основною формою самоствердження для цієї категорії старшокласників. Включені спостереження також підтвердили цей факт.
      Очевидно, висока потреба в спілкуванні спонукає до розвитку здатності правильно відображати індивідуально-особистісні риси інших людей, саморозуміння та здатності до адекватної міжособової взаємодії. Комунікабельність відіграє роль інструментальної характеристики, стає засобом для дальшого вдосконалення цих здатностей і задоволення потреби в спілкуванні.
      Зазначені вище особливості підтверджуються фактами, отриманими за допомогою модифікованого варіанта методу визначення кількісних характеристик особистості в групі за С. А. Будассі (“Якості”).
      У дослідженні проаналізовано статево-вікові особливості образу “Я” як регулятора міжособових стосунків у ранній юності. Так, загалом по вибірці сфера “соціального Я” у дівчат когнітивно складніша, ніж у юнаків; когнітивна складність “соціального Я” у дівчат має відносно статичний характер протягом ранньої юності; позитивність як когнітивного, так і емоційного компонентів “соціального Я” у них вища, що свідчить про значущість цієї сфери в їхньому житті. Виявлені статеві відмінності яскравіші у дев’ятикласників, ніж в учнів одинадцятого класу. Цей факт свідчить про те, що протягом ранньої юності ці статеві відмінності стираються.
      Отже, емпіричним шляхом було отримано ряд результатів, які дали змогу зробити такі висновки:
      1. Рівень когнітивної складності “соціального Я” і високопозитивне ставлення старшокласника до самого себе є показниками популярності учня серед ровесників. Задоволеність своїм соціальним самовідображенням – важливий показник сприятливого становища школяра в групі однолітків. 
      2. Рівень позитивності, а також взаємодія когнітивного й емоційного компонентів за сферами самовідображення “глобальне Я” і “соціальне Я” у популярних та непопулярних старшокласників якісно відрізняються. За сферою самовідображення “глобальне Я” у популярних і непопулярних старшокласників має також істотні відмінності. За сферою самовідображення “глобальне Я” у популярних школярів високопозитивні когнітивний і емоційний компоненти врівноважені за ступенем позитивності, за сферою відображення “соціальне Я” позитивність емоційного компонента значуще превалює над позитивністю когнітивного. У непопулярних старшокласників рівень спрямованості слабопозитивного когнітивного компонента превалює над рівнем спрямованості емоційного за сферою самовідображення “глобальне Я”. Що ж до “соціального Я”, то для цих школярів характерна збалансованість слабопозитивних когнітивного й емоційного компонентів. При цьому в популярних учнів, на відміну від непопулярних, позитивність емоційного компонента “соціального Я” значуще превалює над позитивністю вищезгаданого компонента за сферами самовідображення “Я як суб’єкт пізнання” і “Я як суб’єкт позакласної діяльності”, що свідчить про значущість сфери соціального самовідображення цих учнів.
      3. Популярні старшокласники виразно вирізняються адекватно високим рівнем домагань у самовихованні. Вони більшою мірою, ніж їхні непопулярні ровесники, приймають себе як мету самовиховання. Ці учні планують у майбутньому змінюватися в бажаному напрямку і за рахунок цього наблизити своє “майбутнє Я” до “ідеального Я”, вбачаючи у самовихованні засіб зростання до бажаного рівня.
      Для непопулярних старшокласників самовиховання меншою мірою виступає засобом досягнення їхнього “майбутнього Я”. Непопулярні школярі намагаються виховувати в собі далеко не всі ті риси, які їм подобаються, а ті, які подобаються, здаються їм настільки недосяжними, що вони рідко приймають їх як мету самовиховання.
      4. Непопулярні старшокласники прогнозують більшу відмінність свого майбутнього образу “Я” від теперішнього, який їх менше влаштовує. Інакше кажучи, можна констатувати певну відчуженість наявного “Я” у непопулярних школярів. Намагання виховувати, формувати себе в бажаному напрямку в них слабше. Цей факт можна інтерпретувати як ознаку нижчої продуктивності самооцінки. Непопулярні школярі сподіваються радше на якісь зовнішні детермінанти свого самозмінювання, ніж на самовиховання. Цим самим їхнє “майбутнє Я” уподібнюється до “фантастичного Я”.
      Ступінь прийняття свого “ідеального Я” досить високий як у популярних, так і в непопулярних старшокласників. Отже, не високий ступінь прийняття свого ідеалу, а його дієвість визначає статус школяра в групі ровесників у ранній юності.
      5. Популярним юнакам і дівчатам властиве намагання культивувати в собі риси ідеального партнера, тобто риси, притаманні такій людині, з якою в них склалися б ідеальні взаємини, тоді як непопулярні учні мають радше дві низки цінностей: одні риси їм хотілося б бачити в собі, зовсім іншими рисами вони наділяють свого ідеального партнера.
      6. Виявлено ряд статевих і вікових особливостей образу “Я” як регулятора міжособових стосунків у ранній юності:
      а) сфера “соціального Я” у дівчат когнітивно складніша, ніж у юнаків. Когнітивна складність “соціального Я” у дівчат протягом ранньої юності має відносно статичний характер. Позитивність як когнітивного, так і емоційного компонентів “соціального Я” у них вища, що свідчить про значущість цієї сфери в їхньому житті. “Соціальне Я” виступає для більшості популярних серед ровесників дівчат центральною, інтеграційною, смислоутворювальною стороною особистості, має для них чи не найвищу значущість, цінність, підлягає найбільшому усвідомленню, стає предметом рефлексії, самовиховання. Домагання в цій сфері найбільш значущі. Самоповага більшості популярних дівчат базується саме на переживанні спроможності чи неспроможності в соціальній сфері; 
      б) розвиток сфери соціального самовідображення юнаків порівняно з дівчатами відбувається з деяким відставанням. Протягом ранньої юності завдяки більш динамічному зростанню когнітивної складності, посиленню позитивності як когнітивного, так і емоційного компонентів образу “Я” юнаків ці відмінності стираються. 
      Результати дослідження дали змогу конкретизувати розуміння сутності саморегуляції. Експериментально виявлено деякі істотні особливості образу “Я” як регулятора міжособових стосунків у ранній юності, статево-вікові відмінності досліджуваного феномена в межах цього вікового періоду.
      Отримані результати допомагають уточнити завдання і послідовність психолого-педагогічної взаємодії учителів, психологів, соціальних педагогів та учнів. Процес становлення і розвитку образу “Я” старшокласників за умови використання отриманих даних стає більш керованим і прозорим. Подальша робота може бути спланована на основі вивчення регіональних відмінностей розглянутих у цьому дослідженні питань.
      
Література
1. Боришевский М. И. Развитие саморегуляции поведения школьников: дис. в форме научн. докл. доктора психол. наук : спец. 19.00.07 / Мирон Иосифович Боришевский. – К., 1992.
2. Berne E. Games People Play : The Psygology of Human Relationships / Eric Berne. – New York, 1964.
3. Leary T. F. Interpersonal Diagnosis of Personality / T. F. Leary. – New York, 1957.
4. Lewin K. A. Dinamic Theory of Personality / K. Lewin. – New York, 1935.
5. Meece J. L. Child and Adolescent Develeopment for Educator / J. L. Meece. – New York, 1994.
6. Monge R. H. Developmental Trends in Factors of Adolescent Self-Concept / R. H. Monge // Developmental Psychology. – 1973. – № 8. – Vol. 3. – P. 382–393.
7. Rogers C. R. Client – Centered Theaphy / C. R. Rogers. – Boston, 1965.
8. Rosenberg M. Society and the Adolescent Self-Image / M. Rosenberg. – Princeton, 1965.
9. Swann W. B., Jr. Self-Traps / W. B., Jr. Swann. – New York, 1996.
      © Дмитрова Т. В., Дмитрів М. І.
      
      

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ 
ОРГАНІЗАЦІЇ ЖИТТЯ ОСОБИСТОСТІ

      Є. П. Колесніков, м. Сімферополь
      
       Дія, що організує життя, розглядається як структурний елемент і одиниця аналізу діяльності з організації життя – як той реальний психологічний механізм, за допомогою якого людина здатна змінити власне життя відповідно до своїх життєвих цілей і цінностей.
       Ключові слова: організація життя особистості; діяльність з організації життя; дія, що організує життя; проблемна ситуація життя; подолання проблемної ситуації.
       
       Действие, организующее жизнь, рассматривается в качестве структурного элемента и единицы анализа деятельности по организации жизни – в качестве того реального психологического механизма, посредством которого человек способен изменить свою жизнь в соответствии со своими жизненными целями и ценностями.
       Ключевые слова: организация жизни личности; деятельность по организации жизни; действие, организующее жизнь; проблемная ситуация жизни; преодоление проблемной ситуации.
       
       The action that organizes ones own life is considered in this article as an element of analysis of activity aimed on life organization. The author views it as a real psychological mechanism by which a person is able to change his/her life according to his/her life goals and values.
       Key words: life organization of personality, activity aimed on life organization, life organization act, problem situation, сорing with problem situation.
       
      Проблема. У попередніх працях [1–3], присвячених вивченню організації життя особистості, ми спробували розкрити психологічну природу діяльності з організації власного життя і провести структурний аналіз її компонентів. Не менш важливим завданням є, на нашу думку, виявлення специфіки організації життя людей з певними індивідуально-типологічними особливостями особистості. 
      Мета статті: розкрити психологічну природу діяльності особистості з організації власного життя, провести структурний аналіз її компонентів, а також виявити специфіку організації життя людей з певними індивідуально-типовими особливостями особистості. 
      
      На основі аналізу уявлень зарубіжних і вітчизняних психологів про організацію життя особистості ми виділили три основні підходи до визначення суті досліджуваного явища.
      Перший можна сформулювати так: активність суб’єкта, спрямована на організацію власного життя, виявляється в його здатності планувати, регулювати й аналізувати свої дії та вчинки адекватно до своїх цілей і цінностей. Активність суб’єкта, що ставить за мету свідому побудову власного життя, вперше позначається поняттям “організація власного життя” в працях С. Л. Рубінштейна [4] і надалі використовується Б. Г. Ананьєвим [5], К. О. Абульхановою-Славською [6], Л. І. Анциферовою [7], В. К. Каліним [8], а також їхніми учнями й однодумцями. “Розумна організація життя особистості” в соціально-психологічному аспекті стала також предметом дослідження колективу київських науковців під керуванням Л. В. Сохань [9]. 
      Незважаючи на те, що далеко не всі дослідники визначають проблему організації життя особистості саме в такому вигляді, однак деякі їхні положення за своїми змістовими характеристиками тією чи іншою мірою пов’язані з розглянутим формулюванням проблеми. Наведемо основні поняття (та їхніх авторів), які, на наш погляд, описують той чи інший феномен, пов’язаний з поняттям організації життя особистості: “самовиконання”, “самовизначення” (Ш. Бюлер) [10]; “досягнення життєвого успіху” (прагматики, у тому числі У. Джеймс) [11]; “цілеспрямована поведінка”, “автономізація особистого Я (К. Левін) [12]; “усвідомлювання тут і тепер відповідальності за себе і своє життя” (Ф. Перлз) [13]; “самість”, “самоактуалізація” (А. Маслоу) [14]; “продуманий вибір” (Дж. Келлі) [15]; “регуляція передбачуваними наслідками”, “саморегуляція”, “самоефективність”, “самоконтроль” (А. Бандура) [16]; “самодетермінація” (С. Л. Рубінштейн) [4]; “саморегуляція поведінки і діяльності” (В. І. Моросанова) [17]; “суб’єктність” (В. О. Татенко) [18]; “суб’єктність”, “поглиблення суб’єктності” (Т. М. Титаренко) [19]. Як бачимо з наведеного переліку понять, практично кожний дослідник використовує терміни з префіксом “само-”. Цей другий підхід до дослідження проблеми організації життя особистості, на наш погляд, відображає психологічні механізми, за допомогою яких здійснюється організація суб’єктом власного життя. Вважаємо, що ці механізми лежать у площині самосуб’єктних відносин особистості [8].
      І, нарешті, третій підхід, на який натрапляємо в численних працях, присвячених вивченню людини як організатора власного життя, наголошує на тому, що тільки дія, чи вчинок, є реальним утіленням актуальних цінностей і цілей людини. Проте не будь-яка дія виражає цінності й цілі людини як суб’єкта життя. На наш погляд, одиницю аналізу активності людини-суб’єкта життя найбільш правильно було б визначити як дію з організації власного життя. 
      Дію, що організує життя, яка є предметом нашого дослідження, ми розглядаємо як одиницю аналізу діяльності з організації життєдіяльності [4]. Вважаємо, що організація життя особистості складається й функціонує завдяки як свідомим, так і несвідомим підструктурам психіки людини. Проте наша позиція полягає в тому, що провідну роль у цих процесах відіграє свідома активність суб’єкта. Організацію життя в найзагальнішому вигляді можна визначити, на думку К. О. Абульханової-Славської, як сукупність свідомо вироблених суб’єктом “стратегій життя”, яким підпорядкована мета його поведінки та діяльності в різних життєвих ситуаціях [6]. Отже, діяльність з організації життя – це свідома активність суб’єкта, спрямована на організацію власного життя.
      Діяльність з організації життя в найбільш повному вигляді проявляється в процесі подолання суб’єктом проблемних ситуацій (ПС), зумовлених актуальними життєвими труднощами. Наведену нижче класифікацію дій, які організують життя, і основних проблемних ситуацій було покладено в основу опитувальника “Вивчення дій з організації життя” (ДОЖ):
      Класифікація дій з організації життя:
      1. Дії з організації життя з вираженою зовнішньою компонентою.
      1.1. Дії з пошуку інформації про проблемну ситуацію (ПС).
      1.2. Дії з планування поведінки та діяльності в ПС.
      1.3. Дії з пошуку способів розв’язання актуальної ПС.
      1.4. Дії з адаптації до ПС.
      2. Дії з організації життя з вираженою внутрішньою компонентою.
      2.1. Дії з аксіологічного оцінювання ПС.
      2.2. Дії з емоційно-вольової регуляції в ПС.
      2.3. Дезактивуючі вольові дії в ПС.
      2.4. Дії з резюмування ПС.
      Класифікація основних проблемних ситуацій життя:
      1. Проблемні ситуації, пов’язані з матеріальним і соціальним статусом суб’єкта.
      2. Проблемні ситуації професійної діяльності.
      3. Проблемні ситуації внутрішньосімейних взаємин.
      4. Валеологічні проблемні ситуації.
      Методика “ДОЖ” має форму опитувальника, що складається із 104 конструктів, з яких 40 дають можливість діагностувати ступінь вираженості кожної виділеної вище проблемної ситуації життя і 64 – досліджувати кількісний і якісний склад дій з організації життя.
      У контексті означеної нами теми найбільший інтерес у межах цієї розвідки становить дослідження взаємозв’язків функціонально-психологічних типів особистості (за К. Ґ. Юнґом) і дій з організації життя з вираженою зовнішньою і внутрішньою компонентою. Відбір представників “крайніх” типів з ДОЖ здійснювався на підставі даних, отриманих у ході безпосередньої психодіагностики ДОЖ за допомогою авторської методики. Діагностика функціонально-психологічних типів особистості за Юнґом здійснювалася за допомогою методики В. І. Колесникової “Юнґіанська типологія особистості” (ЮТО) [20].
      Дії з організації життя (ДОЖ) розглядалися у зв’язку з такими особистісними конструктами, як екстраверсія-інтроверсія, а також окремо за кожним із восьми функціональних типів особистості: екстравертно-мислячим (Е-М), екстравертно-інтуїтивним (Е-І), екстравертно-відчуттєвим (Е-В), екстравертно-чуттєвим (Е-Ч), інтровертно-мислячим (І-М), інтровертно-інтуїтивним (І-І), інтровертно-чуттєвим (І-Ч), інтровертно-відчуттєвим (І-В).
      У дослідженні взяли участь 216 осіб. Із загальної вибірки випробуваних було виділено 8 функціонально-психологічних типів особистості. Показники з кожного психологічного типу особистості порівнювалися за допомогою критерію рангової кореляції R Спірмена з показниками дій з організації життя (ДОЖ) з вираженою зовнішньою (1.1., 1.2., 1.3., 1.4.) і внутрішньою (2.1., 2.2., 2.3., 2.4.) компонентою (див. класифікацію ДОЖ, наведену вище). 
      Нижче наводимо коефіцієнти кореляцій, отримані в результаті обчислень, та їхню інтерпретацію:
      1. Коефіцієнт кореляції між показниками екстравертного мислення (Е-М) і ДОЖ 1.1., 1.2., 1.3.:
      R = 0,37176 (? ? 0,01; N=44) – високий значущий позитивний зв’язок між показниками екстравертного мислення і значеннями ДОЖ з вираженою зовнішньою компонентою. 
      2. Коефіцієнт кореляції між показниками Е-М і ДОЖ 2.1., 2.3.:
      R = -0,408028 (? ? 0,01; N=44) – значущий негативний зв’язок між показниками Е-М і показниками ДОЖ з вираженою внутрішньою компонентою. Таким чином, високим показникам Е-М відповідають низькі показники ДОЖ 2.1. і 2.3. 
      3.	Коефіцієнт кореляції між показниками Е-Ч і ДОЖ 1.1., 1.3., 1.4.: R = 0,84536 (? ? 0,05; N=7) – значущий позитивний зв’язок.
      4.	Коефіцієнт кореляції між показниками Е-Ч і ДОЖ 2.1., 2.2., 2.4.: R = -0,78594 (? ? 0,05; N=7) – значущий негативний зв’язок.
      5.	Коефіцієнт кореляції між показниками Е-В і ДОЖ 1.1., 1.3., 1.4.: R = 0,646075 (? ? 0,01; N=31) – позитивна значуща кореляція.
      6.	Коефіцієнт кореляції між значеннями Е-В і ДОЖ 2.1.,2.3., 2.4.: R = -0,418479 (? ? 0,05; N=31) – значущий негативний зв’язок.
      7. Коефіцієнт кореляції між показниками Е-І і ДОЖ 1.2.,1.3., 1.4.: R = 0,65743 (? ? 0,05; N=10) – позитивна значуща кореляція.
      8. Коефіцієнт кореляції між показниками Е-І і ДОЖ 2.2., 2.3.: R = -0,79561 (? ? 0,01; N=10) – значущий негативний зв’язок.
      На основі аналізу даних першого етапу дослідження можемо зробити висновок: в екстравертів спостерігається значуща позитивна кореляція з показниками ДОЖ із вираженою зовнішньою компонентою, а також значущий негативний зв’язок з показниками ДОЖ із вираженою внутрішньою компонентою (рис. 1).
         

       
         
     
         
         
     
     
     



Рис. 1. Кореляційні плеяди, що відображають залежність функціонально-психологічного типу особистості (екстравертне настановлення) 
і дій з організації життя
      
      Результати другого етапу дослідження такі:
      1. Коефіцієнт кореляції між показниками І-М і ДОЖ 2.1., 2.2., 2.4.: R = 0,79763 (? ? 0,001; N=50) – значуща позитивна кореляція.
      2. Коефіцієнт кореляції між показниками І-М і ДОЖ 1.1., 1.2., 1.3.: R = -0,593214 (? ? 0,0000001; N=50) – значущий негативний зв’язок.
      3. Коефіцієнт кореляції між показниками І-Ч і ДОЖ 2.1., 2.2.,2.3.: R = 0,69674 (? ? 0,05; N=9) – значуща позитивна кореляція.
      4. Коефіцієнт кореляції для показників І-Ч і ДОЖ 1.2., 1.3., 1.4.: R = -0,75332 (? ? 0,05; N=9) – значущий негативний зв’язок.
      5. Коефіцієнт кореляції між показниками І-В і ДОЖ 2.2., 2.3., 2.4.: R = 0,843287 (? ? 0,01; N=22) – значуща позитивна кореляція.
      6. Коефіцієнт кореляції між показниками І-В і ДОЖ 1.1., 1.2., 1.3., 1.4.: R = -0,934621 (? ? 0,01; N=22) – значущий негативний зв’язок.
      7. Коефіцієнт кореляції між показниками з І-І і ДОЖ 2.1., 2.2., 2.3., 2.4.: R = 0, 845381 (? ? 0,01; N=27) – значуща позитивна кореляція.
      8. Коефіцієнт кореляції між показниками І-І і ДОЖ 1.1., 1.3., 1.4.: R = -0,764322 (? ? 0,01; N=27) – значущий негативний зв’язок. 
      Аналіз результатів другого етапу дослідження показав: в інтровертів спостерігається значуща позитивна кореляція з показниками ДОЖ із вираженою внутрішньою компонентою, а також значущий негативний зв’язок з показниками ДОЖ із вираженою зовнішньою компонентою (рис. 2).











Рис. 2. Кореляційні плеяди, що відображають залежність функціонально-психологічного типу особистості (інтровертне настановлення) 
і дій з організації життя
      
      Висновки. Вивчення особливостей самодетермінації життя особистості, що може належати до різних функціонально-психологічних типів, показало наявність складних опосередкованих зв’язків між діями з організації життя і психологічними типами особистості за К. Ґ. Юнґом. Отже, якщо в представників того самого психологічного типу виявляється стійкий набір дій з організації життя, то можемо говорити про типологічні особливості організації життя особистості. 
      З огляду на результати дослідження типологічних особливостей організації життя є підстави стверджувати, що за необхідності подолання проблемних ситуацій життя екстраверти розпочинають дії з організації життя з вираженою зовнішньою компонентою, тоді як дії з організації життя з вираженою внутрішньою компонентою мають порівняно незначну представленість у їхньому арсеналі способів взаємодії зі світом. Протилежна картина спостерігається в інтровертів: за явного переважання дій з організації життя з вираженою внутрішньою компонентою у них практично не виявлено опертя на дії з організації життя з вираженою зовнішньою компонентою. 
      
Література
1. Колесников Е. П. Теоретико-методологические основы изучения деятельности по организации жизни / Е. П. Колесников // Наука і освіта. – 1998. – № 4–5. – С. 52–55. 
2. Колесников Е. П. Экспериментальное изучение действия, организующего жизнь / Е. П. Колесников // Сборник статей сотрудников Института социальной и политической психологии АПН Украины. – К., 2001. – С. 82–89. 
3. Колесников Е. П. Опросник “Изучение действий по организации жизни” / Е. П. Колесников // Наука і освіта. – 2001. – № 2. – С. 36–44. 
4. Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание / С. Л. Рубинштейн. – М. : 
Изд-во АН СССР, 1957. – 328 с.
5. Ананьев Б. Г. Избранные психологические труды : в 2 т. / Б. Г. Ананьев. – М. : Педагогика, 1980. – Т. 1. – 230 с.; Т. 2. – 287 с.
6. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни / К. А. Абульханова-Славская. – М. : Мысль, 1991. – 299 с.
7. Анцыферова Л. И. Личность в трудных жизненных условиях: переосмысливание, преобразование ситуаций и психологическая защита / Л. И. Анцыферова // Психологический журнал. – 1994. – Т. 15, № 1. –  С. 3–19.
8. Калин В. К. Анализ самоорганизации и самодетерминации активности личности с позиций системного подхода / В. К. Калин // Наука і освіта. – 1999. – № 1–2. – С. 45–48. 
9. Разумная организация жизни личности: проблемы воспитания и саморегулирования / Л. В. Сохань, В. А. Тихонович, О. А. Киселева и др. ; ред. кол. Л. В. Сохань, В. А. Тихонович, Н. И. Михальченко ; АН УССР, Ин-т  философии. – К. : Наук. думка, 1989. – 328 с. 
10. Buhler C. Basic theoretical concepts of humanistic psychology / C. Buhler // American Psychologist. – 1971. – № 26. – P. 378–386.
11. Джеймс У. Личность / У. Джеймс // Психология личности: Тексты. – М. : Изд-во Моск. гос. ун-та, 1982. – С. 60–70. 
12. Левин К. Динамическая психология: Избранные труды / К. Левин. – М. : Смысл, 2001. – 572 с.
13. Перлз Ф. Опыты психологии самопознания / Ф. Перлз. – М. : Гиль-Эстель, 1993. – 240 с. 
14. Maslow A. H. Motivation and personality / A. H. Maslow. – [3rd ed.] – New York : Harper and Row, 1987. – 293 р. 
15. Kelly G. A theory of personality : The psychology of personal constructs / G. Kelly. – New York : Norton, 1963. – 367 р.
16. Bandura A. Self-regulation of motivation and action through goal systems // Goal concepts in personality and social psychology / A. Bandura ; L. A. Perwin [Ed.]. – Hillsdale, New Jersey : Erlbaum, 1988. – 288 р.
17. Моросанова В. И. Стилевые особенности саморегулирования личности / В. И. Моросанова // Вопросы психологии. – 1991. – № 1. –  С. 121–127.
18. Татенко В. А. Психология в субъектном измерении : монография / В. А. Татенко. – К. : Просвіта, 1996. – 404 с.
19. Основи практичної психології : підручник / В. Панок, Т. Титаренко, Н. Чепелєва та ін. – К. : Либідь, 1999. – 536 с. 
20. Колесникова В. И. Опросник “Юнгианская типология личности” / В. И. Колесникова // Наука і освіта. – 2001. – № 3. – С. 52–64. 
      © Колесніков Є. П.

      
ПОЗИТИВНАЯ ЭМОЦИОНАЛЬНАЯ МОДЕРАЦИЯ 
КАК МЕХАНИЗМ МОТИВАЦИОННОГО ОБУСЛОВЛИВАНИЯ “ЭМОЦИОНАЛЬНОЙ РАБОТЫ”
      
      С. А. Колот, г. Одесса
      
       Показано, що позитивна емоційна модерація перебуває у складному взаємозв’язку з характеристиками емоційної роботи, справляючи безпосередній вплив на формування її позитивних ефектів з огляду на особливості ситуації та індивідуальні ресурси і опосередкований вплив – з огляду на організаційні вимоги. 
       Ключові слова: позитивна емоційна модерація, позитивні ефекти “емоційної роботи”, особиста ідентичність, ситуативний контекст. 
       
       Показано, что позитивная эмоциональная модерация находится в сложной взаимосвязи с характеристиками эмоциональной работы, оказывая непосредственное влияние на формирование ее позитивных эффектов ввиду ситуативных особенностей и индивидуальных ресурсов и опосредованное влияние – ввиду организационных требований. 
       Ключевые слова: позитивная эмоциональная модерация, положительные эффекты “эмоциональной работы”, личная идентичность, ситуативный контекст. 
       
       The article shows that positive emotional moderation expressiveness is located in the complex interdependence with the characteristics of emotional work, making direct impact on the formation of its positive effects on the basis of situational characteristics and individual direct impact on the basis of organizational requirements. 
       Key words: positive emotional moderation, the positive effects of “emotional work”, personal identity, situational context.
       
      Обозначение “эмоциональной работы” как разновидности организационной деятельности позволило сконцентрировать внимание на проблеме изучения роли эмоций в организациях. В то же самое время организации продолжают действовать, основываясь на собственных представлениях о важности управления эмоциями собственных работников. Возможно, поэтому данные об эмоциях на рабочих местах, так же как и фактические методы управления ими, которые можно наблюдать в организациях в настоящее время, далеки от согласованности. Этому отчасти препятствует достаточно распространенное представление о негативных последствиях проявления эмоций для работника и организации в процессе управления эмоциями, которое приобретает настолько доминирующий характер при определении эмоциональной работы, что если бы это соответствовало действительности, то жизнедеятельность организаций пришла бы в полный упадок. Поэтому не менее важными для исследования концептуального поля данного феномена являются проигнорированные, хотя и отмеченные в ряде исследований, положительные аспекты эмоций на рабочих местах, которые могли бы послужить основой для качественного подхода к обобщениям.
      Цель статьи: рассмотреть проблему изучения роли эмоций в организациях, выяснить сущность “эмоциальной работы”, “эмоциального управления” как разновидности и составляющей организационной деятельности. 
      
      Эмоциональный ракурс исследования организационной деятельности позволяет выделить такую ее составляющую, как эмоциональная работа, которая рассматривается “как процесс управления чувствами для создания заметно различимых мимических и пантомимических изменений” [1, с. 7]. Подобный подход предполагает необходимость стимулирования или контроля собственных чувств работника для того, чтобы спроектировать имидж, который индуктирует в сотрудниках или клиентах “состояние ума”, соответствующее и желательное для организации. В осуществлении эмоциональной работы на первый план выступают такие характеристики, как усилие, планирование и контроль, необходимые для выражения желательных для организации эмоций во время межличностного взаимодействия, – так называемые правила показа. Будучи представленной разнообразием факторов, эмоциональная работа в различных определениях всегда увязывается с эмоциональной выразительностью, связанной с любым внешним показом, демонстрацией, имитацией эмоционального состояния, с непосредственно наблюдаемыми внешне вербальными, жестовыми, мимическими сигналами и знаками, которые информируют о внутреннем эмоциональном состоянии субъекта. Приведенная характеристика соответствует как внешнему, или поверхностному, действию, когда демонстрируемые индивидом эмоции отличаются от тех, которые он в действительности чувствует, так и глубокому действию, при котором индивид управляет выражением своих чувств в соответствии с “правилами показа”, устанавливаемыми организацией и участвующими в регулировании внешней демонстрации эмоций, которые имитируются либо реально переживаются работником [там же]. 
      В данном контексте существенный смысл приобретает эмоциональный диссонанс, который можно сравнить с напряжением, усилием, возникающим в результате симулирования эмоций, которые на самом деле индивид не испытывает как реально присущие. Эмоциональный диссонанс может быть представлен как отсутствие гармонии, несоответствие между эмоциями: (1) демонстрируемыми внешне и реально переживаемыми – на основе личного опыта; (2) реально переживаемыми на основе личного опыта и теми, которые требуется продемонстрировать в соответствии с организационными “правилами показа”; (3) востребованными по ситуации и теми, которые требуется продемонстрировать в соответствии с организационными “правилами показа” либо переживаемыми работником. Традиционно эмоциональный диссонанс рассматривается как неизбежный побочный продукт эмоциональной работы, продуцирующий ее негативные последствия и влияющий прежде всего на такой обобщенный показатель, как удовлетворенность трудом. Однако, исходя из представленной содержательной сущности, эмоциональный диссонанс выполняет более сложную и неоднозначную функцию, не только и не просто информируя работника и людей, с которыми он взаимодействует, о возникшем разногласии. Участвуя в формировании личного опыта человека, он становится частью механизма мотивационного обусловливания: “С психологической стороны, а именно при учете того, что выработка условной связи означает изменение субъективного отношения к условному раздражителю, этот механизм может быть изображен в виде передачи эмоционального (мотивационного) значения … новому содержанию” [2, с. 50]. 
      Достаточно очевидно, что существенной становится возможность стабильности/изменчивости эмоционального диссонанса. В связи с этим особую функциональную значимость в его структуре приобретает эмоциональная выразительность. Во-первых, обусловливая внешнюю демонстрацию внутреннего эмоционального состояния работника, она выступает в роли своеобразного индикатора эмоционального диссонанса, делая заметными эмоциональное несоответствие и его глубину, провоцирующие фальшь в поведении работника. Во-вторых, способствует устранению эмоционального диссонанса путем уменьшения несоответствия между эмоциями: как неотъемлемая составляющая эмоционального паттерна, демонстрируемая эмоциональная выразительность “запускает” требуемую эмоцию, которая в свою очередь становится пусковым началом интерактивного взаимодействия в системе “требуемая эмоция – переживаемая эмоция”. Таким образом эмоциональная выразительность определяет мотивационное состояние, при котором эмоция усиливает, ослабляет, подавляет или формирует соответствующий драйв (побуждение, тенденцию) и начинает взаимодействовать с когнитивными структурами в этом направлении. Очевидно, что наличие навыков адекватной эмоциональной выразительности и их ситуативного использования позволяет быстрее преодолевать эмоциональный диссонанс, а устойчивость этих навыков позволяет не только удерживать диапазон, в котором эмоциональный диссонанс проявляется, в допустимых для сохранения эффективности эмоциональной работы пределах, но и управлять им. 
      В-третьих, функциональное назначение эмоционального диссонанса базируется на существующем несоответствии эмоционального ресурса индивида требованиям ситуации. Когда требования рабочей ситуации находятся в определенном противоречии с “правилами показа” и индивидуальными ресурсами работника, сохраняемый эмоциональный диссонанс начинает выполнять своеобразную защитную функцию, способствуя дистанцированию работника от негативных переживаний и поддерживая границы ситуативного межличностного взаимодействия в допустимых пределах. В этом случае эмоциональная выразительность обусловливает внешнюю демонстрацию “правил показа” и, выступая в роли сглаживающего механизма эмоционального диссонанса, снижает степень его влияния на работника, то есть эмоциональное несоответствие и его глубину. Все это позволяет рассматривать эмоциональную выразительность как своеобразный индикатор успешности выполнения эмоциональной работы в целом. 
      С позиции рассмотрения чувств, связанных с оказанием воздействия на других людей (как вида эмоциональной работы), приобретает значение управление эмоциональной выразительностью, которое позволяет приводить в соответствие индивидуальные возможности и организационные и ситуативные требования. Эмоциональная выразительность корректируется на основе ролевых ожиданий и в свою очередь становится частью эмоционального управления, а механизм действия ролевых ожиданий приобретает несомненное значение для понимания проявления и влияния эмоциональной выразительности как существенной составляющей эмоциональной работы на индивидуальном и организационном уровнях. Сложная взаимозависимость между такими характеристиками, как эмоциональный диссонанс, эмоциональная выразительность, ролевые ожидания и эмоциональное управление отражает прежде всего сложную структурную обусловленность самой эмоциональной работы. В то же время она отражает и многоплановость, несмотря на индивидуальную обусловленность ее проявления, включенности эмоциональной выразительности в эту структуру, а также особенности ее влияния на индивидуальном и организационном уровнях. Отсюда следует важный для нас вывод о функционировании механизма мотивационного обусловливания эмоциональной работы на основе управления эмоциональной выразительностью и эмоциональным диссонансом. Этот механизм может быть представлен в виде своеобразного континуума, на одном полюсе которого расположен эмоциональный дисбаланс, связанный с негативными последствиями эмоциональной работы, а на другом – некий конструкт, связанный с ее позитивными последствиями, – назовем его “позитивный эмоциональный модератор”. 
      Представим позитивный эмоциональный модератор в виде трехкомпонентной структуры: эмоционального консонанса; ресурса аутентичных личных достижений – с учетом адекватного восприятия работниками собственных явных ожиданий относительно испытываемых эмоций; эмоциональной выразительности [3].
      Согласно социальной теории идентичности, Я-концепция состоит из личной идентичности, включающей индивидуальные черты и способности, и социальной идентичности как восприятия принадлежности к существенной групповой классификации. Эффекты эмоциональной работы сдерживаются ее собственной социальной идентичностью. По мере отождествления с определенной группой индивиды начинают присваивать себе “прототипные особенности”, которые они воспринимают для группы как свои собственные, что приводит к восприятию членами группы самих себя в процессе “самостереотипизации” как “более-менее образцовой группы” [4]. Когда индивиды идентифицируют организацию, в которой работают, как группу, к которой принадлежат, они рассматривают свою работу в качестве важной составляющей себя самих. А это значит, что они “чувствуют аутентично”, выполняя эмоциональную работу и следуя имплицитным или эксплицитным организационным ожиданиям относительно эмоциональной выразительности, которые воспринимают как свои собственные. С другой стороны, если индивиды не идентифицируются со своими организациями, они испытывают аутентичность только тогда, когда эти ожидания соответствуют их личной идентичности. 
      Очевидно, что в организациях, способствующих созданию группы, которая воспринимается работниками как привлекательная для идентификации с ней, с большей степенью вероятности будут работать работники, “чувствующие аутентично”. При этом работники, которые идентифицируются со своими организациями, будут испытывать “положительную эмоциональную модерацию”, выполняя эмоциональную работу. Если организация не в состоянии создать подобную группу, она сможет лишь избежать присутствия работников, которые страдают от эмоционального диссонанса, когда ожидания относительно эмоциональной выразительности приходят в противоречие, “соревнуясь” с ощущаемой этими работниками личной идентичностью. Когда работники не идентифицируются со своими организациями, их чувства только в том случае будут подлинными, а сами они в меньшей степени будут испытывать эмоциональный диссонанс и в большей – “положительную эмоциональную модерацию”, выполняя эмоциональную работу, если это соответствует их личной идентичности.
      Люди отличаются в своих Я-концепциях. “Институалисты”, принимающие установленную Я-концепцию, полагают, что Я-реальное обнаруживается через достижение “институциональных стандартов”. “Импульсивные” полагают, что Я-реальное обнаруживается через спонтанность, и поэтому нарушают институциональные стандарты. Согласно С. Гордону, “институалисты”, принимая организованную институциональную Я-концепцию, испытывают более подлинные и аутентичные чувства, когда следуют правилам показа, и склонны испытывать “положительную эмоциональную модерацию”, тогда как “импульсивные”, принимая импульсивную Я-концепцию, приспосабливаются к правилам показа и испытывают большее лицемерие, эмоциональный диссонанс и подобные ему состояния [5]. 
      Согласно теории сохранения ресурсов в стрессе, “люди стараются получать, сохранять, защищать и поощрять оцениваемые ресурсы и минимизировать любые угрозы по поводу потери ресурсов” [там же]. В ответ на отдаваемые ресурсы (энергию и усилие) работники ожидают пополнения и решают, сколько энергии и усилий стоит инвестировать для того, чтобы лучше сохранить свои ресурсы. В том случае, когда оцениваемые ресурсы не могут быть восстановлены, люди испытывают стресс и выгорание. Если же достигнутые результаты положительны, люди получают излишек своих “энергетических запасов” и снова “подтверждают свои ресурсы”. Это мотивирует их на участие в подобных действиях в дальнейшем. 
      Основываясь на теории сохранения ресурсов, C. Brotheridge и R. Lee попытались открыть “черный ящик” эмоциональной работы [6]. Они обнаружили сложную взаимосвязь между эмоциональной работой и показателями выгорания, которая выполняла функцию посредника при определении аутентичности и реальности устанавливаемых социальных взаимосвязей. Некоторые направления их исследования имеют для нас важное значение. Во-первых, поверхностное действие требует заполнения большего “промежутка” между истинными и выражаемыми эмоциями. Отсюда для поверхностного действия востребуется больше ресурсов, чем для глубокого, что характерно для работников, предпочитающих глубокое действие поверхностному. Фактически внешнее действие выявляет более сильную негативную взаимосвязь с аутентичностью, чем позитивная взаимосвязь глубокого действия с аутентичностью. Во-вторых, так как глубокое действие приводит к более переживаемой аутентичности и более вознаграждаемым взаимоотношениям, чем внешнее действие, глубокое действие, вероятно, будет более вознаграждаемым в плане получения больших ресурсных выгод для работников. Если глубокое действие требует небольших инвестиций и приводит к существенному результату в терминах ресурсов, работники, вероятно, предпочитают или даже придерживаются глубокого действия. В-третьих, кроме вознаграждающих отношений с клиентами, большое значение приобретает интегрирующая роль социальной поддержки от коллег и супервизоров, – неоценимого актива, действующего как жизненный источник полезных взаимоотношений, которые могут пополнять расширяемые ресурсы. В-четвертых, как только работники начинают непрерывно поддерживать состояние баланса между своими инвестициями и ожидаемыми результатами и принимать соответствующие решения относительно собственных действий, они выступают в роли “активных регуляторов собственных обстоятельств, а не пассивных получателей внешних воздействий” [5, с. 65]. Отсюда следует ряд выводов. Первый – работники предпочтут глубокое действие поверхностному, – в соответствии с ожиданиями относительно эмоциональной выразительности, но не эмоциональной работы вообще. Второй – глубокое действие чаще ассоциируется с позитивной эмоциональной модерацией. Третий – взаимосвязь между глубоким действием и положительной эмоциональной модерацией может быть опосредствована наличием вознаграждающих социальных взаимоотношений. И, наконец, внешнее действие чаще ассоциируется с эмоциональным диссонансом [7].
      Одной из наиболее существенных причин во многих исследованиях эмоциональных взаимоотношений выступает ситуация. Работники расположены к изменению своей эмоциональной выразительности в ответ на ситуативные требования даже при наличии несоответствующих правил демонстрации эмоций. 
      В том случае, когда под рукой нет никаких явных правил демонстрации эмоций в специфической ситуации, существует вероятность влияния ситуативных факторов на эмоциональную выразительность посредством влияния явных ролевых ожиданий работников. При этом понятие “роль обосновывает правила” служит базисом для ролевых изменений, которые подобны правилам показа, а взаимодействие, определяющее правила в пределах роли, регулирует и сдерживает выражаемые эмоции в ходе этого взаимодействия [8]. 
      При исследовании организационного поведения, которое рассматривалось как результат непрерывного взаимного обусловливания и взаимодействия работников (на основе когнитивных процессов и индивидуальных характеристик), их предыдущего поведения и организационной окружающей среды в качестве контекста, мы опирались на социально-когнитивную теорию А. Бандуры [9]. Это позволило выделить в качестве значимых факторов саморегуляцию и саморефлексию и обосновать ряд предположений. Первое – диспозиционные факторы оказывают сильное влияние на явные ожидания относительно эмоциональной выразительности. Второе – когнитивные процессы оказывают сильное влияние на явные ожидания относительно эмоциональной выразительности. Третье – между диспозиционными, когнитивными и ситуативными факторами существует выраженное взаимодействие при создании и поддержании явных ожиданий относительно эмоциональной выразительности [7].
      Способность к саморефлексии, так же как и самоэффективность, может быть определена как “убежденность индивида в его способности мобилизовать побуждения, когнитивные ресурсы и направление действия, необходимые для успешного выполнения специфической задачи в пределах заданного контекста”. Самоэффективные убеждения могут “определять, будет ли инициировано преодолевающее поведение индивида, насколько интенсивным будет связанное с задачей усилие и как долго оно будет поддерживаться, несмотря на отсутствие явного подтверждения” [9, с. 96]. 
      Выводы. Таким образом, эмоциональная работа может способствовать увеличению эффективности деятельности за счет регулирующих взаимодействий. Построение более предсказуемых взаимодействий уменьшает давление, вызванное неуверенностью. Структурирование взаимодействий делает их более ровными и легко выполняемыми, увеличивая самоэффективность. Предписывающие “правила показа”, которые не соответствуют испытываемым эмоциям, могут защитить эмоциональный баланс работников, принуждая их когнитивно отстраняться от высокоэмоционального содержания ситуаций, с которыми они сталкиваются на работе. 
      Своеобразным подтверждением целесообразности рассмотрения позитивной эмоциональной модерации для раскрытия сущности положительных сторон эмоциональной работы представляются следующие утверждения: “Озабоченность “затратами” эмоциональной работы ... затрудняет понимание удовольствия, которое может приносить эта работа” [10, с. 116]; “Эффектом “отоваривания” эмоций является взаимодействие, которое может быть различным в зависимости от культурной обусловленности эмоций человека: являются эмоции социально приемлемыми или импульсивными” [5, с. 131]; ответ на критическое утверждение большинства исследований эмоциональной работы по поводу того, что институционально регулируемое управление эмоциями обязательно является вторжением в личную жизнь работников: “Эффекты эмоциональной работы сдерживает уровень рабочей автономии и рабочей включенности работников, а также их способность к самоконтролю” [11, с. 208].
      

Литература
1. Hochschild A. R. The managed heart : Commercialization of human feeling / A. R. Hochschild. – Berkeley : University of California Press, 1983. 
2. Вилюнас В. К. Психология эмоциональных явлений / В. К. Вилюнас. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1976. – 143 с. 
3. Колот С. А. Эмоциональная выразительность как позитивный ресурс эмоциональной работы / С. А. Колот // Наука і освіта. – 2009. – № 6. – С. 20–26.
4. Ashforth B. Emotional labor in service roles : The influence of identity / B. Ashforth, R. Humphrey // Academy of Management Review. – 1993. – Vol. 18. – P. 88–115. 
5. Gordon S. Institutional and impulsive orientations in selectively appropriating emotions to self / S. Gordon // The sociology of emotions : Original essays and research papers / D. D. Franks & E. D. McCarthy (Eds.). – Greenwich, CT : JAI Press, 1989. – P. 115–135. 
6. Brotheridge C. Testing a conservation of resources model of the dynamics of emotional labor / C. Brotheridge, R. Lee // Journal of Occupational Health Psychology. – 2002. – Vol. 7 (1). – P. 57–67. 
7. Колот С. А. Влияние эмоциональной выразительности на формирование положительных эффектов эмоциональной работы / С. А. Колот // Науковий вісник : зб. наук. праць. – 2009. – Спец. вип. “Психологія особистості: теорія, досвід, практика”. – С. 49–57.
8. Rafaeli A. Expression of emotion as part of the work role / A. Rafaeli, R. Sutton // Academy of Management Review. – 1987. – Vol. 12. – P. 23–37. 
9. Stajkovic A. Social cognitive theory and self-efficacy : Going beyond traditional motivational and behavioral approaches / A. Stajkovic, F. Luthans // Organizational Dynamics. – 1998. – P. 62–74.
10. Wouters C. Response to Hochschild’s reply / C. Wouters // Theory, Culture and Society. – 1989. – Vol. 6. – P. 447–450.
11. Wharton A. The affective consequences of service work / A. Wharton // Work and Occupations. – 1993. – Vol. 20 (2). – P. 205–232. 
      © Колот С. А.


ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ СТРЕСОСТІЙКОСТІ ОСОБИСТОСТІ
      
      В. М. Корольчук, м. Київ
       
       Статтю присвячено аналізові теоретико-методологічних проблем стресостійкості особистості та обґрунтуванню методичного апарату її дослідження.
       Ключові слова: стресостійкість, особистість, структура, прямі і побічні показники.
       
       Статья посвящена анализу теоретико-методологических проблем стрессоустойчивости личности и обоснованию методического аппарата ее исследования. 
       Ключевые слова: стрессоустойчивость, личность, структура, прямые и косвенные показатели.
       
       The article is devoted to the analysis of theoretical-methodological problems of personality stress resistance analysis and substantiation of methodical aparatus of stress resistance research.
       Key words: stress resistance, personality, structure, direct and side indicators.
       
      Проблема прогнозування поведінки людей в екстремальних умовах діяльності, а також оцінювання вірогідності збереження їхнього здоров’я і працездатності після впливу екстремальних факторів завжди привертала увагу дослідників (А. Г. Маклаков, В. О. Моляко, В. І. Берзінь, В. О. Бодров, М. В. Савчин, О. Є. Самойлов, Н. В. Тарабріна, С. І. Яковенко). Висока стресостійкість забезпечує виконання професійних обов’язків в екстремальних умовах, збереження працездатності і здоров’я особистості після впливу екстремальних факторів зовнішнього середовища. Низький рівень стресостійкості, нездатність людини протидіяти стресам призводять до негативних наслідків у психічній, соціальній, професійній і поведінковій сферах – різноманітних проявів посттравматичних стресових розладів, суїцидів і т. ін. 
      Аналіз актуального стану досліджень у цій галузі свідчить про те, що проблема стресостійкості особистості нині недостатньо розроблена і в теоретико-методологічному, і в упроваджувальному аспектах. 
      Мета статті: охарактеризувати теоретико-методологічні проблеми та обґрунтувати методичний апарат дослідження стресостійкості особистості. 
      
      У науковій літературі [1–6] досі не має єдиного розуміння терміна “стресостійкість”. Як зазначає В. О. Бодров, наразі бракує ясності і чіткості в розумінні сутності стресостійкості, і більшість авторів як синонім вживають термін “емоційна стійкість”, механізми і сутність якої вивчено краще. 
      Поняття, що побічно характеризують стресостійкість, пропонують О. М. Столяренко (екстремальна надійність, загальна екстремальна стійкість) і А. Г. Маклаков (особистісний адаптаційний потенціал).
      У прямому розумінні стресостійкість розглядають як індивідуальну здатність організму зберігати нормальну працездатність (К. В. Судаков); як необхідний ступінь адаптації до впливу екстремальних факторів середовища і професійної діяльності (В. О. Бодров); як здатність до соціальної адаптації, збереження значущих міжособових зв’язків, забезпечення успішної самореалізації, досягнення життєвих цілей, збереження працездатності і здоров’я (Г. С. Никифоров); як стан фізичного, емоційного і психічного виснаження, викликаного тривалим перебуванням в емоційно-напружених і значимих ситуаціях (В. А. Абабков, М. Перре).
      На думку Ю. А. Александровського, А. В. Вальдмана, В. І. Лебедєва, стресостійкість – це бар’єр психічної адаптації. Деякі дослідники основою стресостійкості вважають саморегуляцію індивіда, яка складається з певних ланцюжків (О. О. Конопкін) і стилістично досить різноманітна (В. І. Моросанова, Р. Р. Сагієв, Л. Г. Дика). Частина дослідників (Л. Мерфі, Р. Лазарус, С. Фолкман, Д. Амірхан, Н. О. Сирота та ін.) відносять до цієї характеристики різноманітні когнітивно зумовлені механізми долання стресора (копінг-механізми) і механізми психологічного захисту (Н. Хаан). На копінг-стратегії впливає локус контролю (Д. Роттер), етнічний фактор (Л. М. Таукенова), тип вищої нервової діяльності (Л. М. Собчик), психічні і соматичні захворювання (Є. І. Чехлатий, Н. О. Сирота, В. М. Ялтонський). Зі стресостійкістю ототожнюють емоційну стійкість і здатність контролювати емоції (Є. О. Мілерян); здатність витримувати великі навантаження й успішно вирішувати завдання в екстремальних ситуаціях (Н. М. Данилова); здатність долати стан емоційного збудження в ході виконання складної діяльності (В. Л. Марищук); властивість темпераменту, що дає змогу ефективно виконувати цільові завдання діяльності за рахунок оптимального використання резервів нервово-психічної емоційної енергії (В. О. Плахтієнко, Ю. М. Блудов); стабільну спрямованість емоційних переживань за їхнім змістом на позитивне розв’язання завдань (О. О. Черникова); стійке переважання позитивних емоцій (А. Е. Ольшанникова); інтегративну властивість особистості, що характеризується такою взаємодією емоційних, вольових, інтелектуальних і мотиваційних компонентів психічної діяльності людини, що забезпечують оптимальне досягнення мети діяльності в складній емотивній обстановці (П. Б. Зільберман).
      Основні труднощі у визначенні стресостійкості людини пов’язані з оцінюванням специфіки прояву її реакцій на дію психологічних факторів. Якщо на цей час визначено критерії стійкості людини щодо стресорів фізичної або хімічної природи (висока або низька температура, фізичне навантаження, токсичні речовини тощо), то зробити це щодо психологічних стресорів набагато складніше. Це пояснюється різними цінностями, настановленнями, потребами, умовними рефлексами і життєвим досвідом людей (В. А. Абабков, М. Перре, Ю. В. Щербатих, В. Л. Марищук).
      Збереження або підвищення стресостійкості особистості – це передусім пошук ресурсів, що допомагають їй у подоланні негативних наслідків стресових ситуацій. Під ресурсами розуміють внутрішні і зовнішні змінні, що сприяють стійкості в стресогенних ситуаціях.
      Особливу категорію ресурсів стресостійкості становлять стратегії і моделі поведінки подолання. Характер і способи переборювання стрес-ситуацій залежать від життєвої позиції, активності особистості, від її потреб у самореалізації своїх потенціалів і здібностей (Г. С. Никифоров, Ю. А. Александровський, В. А. Абабков, М. Перре, Ю. В. Щербатих, О. Я. Чебикін, В. Л. Марищук, Р. Лазарус).
      Наведена система наукових уявлень дала змогу більш чітко окреслити розуміння стресостійкості особистості, проаналізувати цей феномен під кутом зору внутрішніх і зовнішніх його детермінант та соціальних, типологічних, особистісних характеристик, долучивши до них адекватні стратегії долання стресу. Отож стресостійкість особистості ми розглядаємо як структурно-функціональну, динамічну, інтегративну властивість особистості, як результат трансактного процесу зіткнення індивіда зі стресогенним фактором, що поєднує в собі когнітивну репрезентацію, об’єктивну характеристику ситуації та вимоги до особистості. Адекватність оцінювання ситуації та власних ресурсів визначає інтенсивність реакцій, спрямованих особистістю на зміну компонентів стресової ситуації, а також зміну когнітивної репрезентації, ставлення, мотиваційної і вольової орієнтації, копінгової поведінки, які здійснюються через провідну її функцію – когнітивно-феноменологічної перспективи – та функції окремих структурних компонентів, що зумовлюють рівень стресостійкості під час і після травматичних подій.
      Отже, якщо концептуально зміст поняття “стресостійкість” у переважній більшості наукових розвідок висвітлюється нині переважно як сукупність проявів посттравматичних стресових розладів, надійності діяльності, адаптації, то в нашому дослідженні пошук зводиться насамперед до структурних компонентів і функціональних елементів, тобто особистісну стресостійкість ми розглядаємо як структурно-динамічну, функціональну властивість особистості. 
      Аналіз праць, присвячених досліджуваній проблемі, засвідчив, що детермінантами стресостійкості є об’єктивні і суб’єктивні обставини, а саме: характеристики екстремальної обстановки та індивідуально-психологічні характеристики. На стресостійкість особистості впливають природжені особливості організму і ранній дитячий досвід, особистісні властивості, фактори соціального оточення, когнітивні фактори (В. А. Абабков, М. С. Корольчук, К. В. Судаков, М. К. Хитров, М. Перре, Ю. В. Щербатих, Ф. З. Меєрсон, В. Л. Марищук, Р. Лазарус).
      Узагальнивши наукові підходи щодо детермінант стресостійкості, можемо зробити висновок про зовнішні і внутрішні психологічні фактори стресостійкості особистості. До зовнішніх пропонуємо відносити оцінку стресової ситуації, що охоплює об’єктивні, або екстернальні, і суб’єктивні, або інтернальні, параметри стресової ситуації; стратегії долання стресу, або копінг-поведінку; вплив на особистість травматичних подій і ступінь опрацювання травматичного досвіду; соціальну підтримку; професійний та особистісний досвід; психологічну підготовку до діяльності в екстремальних умовах. Стресостійкість як інтегративна властивість особистості передбачає взаємодію з усіма структурними характеристиками психіки як під час, так і після дії стресогенних факторів.
      Визначальними внутрішніми чинниками формування і розвитку стресостійкості особистості є: Я-концепція особистості, інтернальний локус контролю, когнітивний розвиток, розвиненість комунікативної сфери, змістові характеристики структурних компонентів стресостійкості особистості. Зокрема, високий рівень стресостійкості передбачає врівноваженість, упевненість у собі, відкидання сором’язливості, низький рівень особистісної тривожності, вольовий самоконтроль, самовладання; певні характеристики мотиваційної сфери (мотивація соціальної значимості праці, професійної майстерності, досягнення), високий рівень інтернального локусу контролю, готовність до діяльності. Визначальними характеристиками первинної стресостійкості є швидкість переробки інформації, лабільність нервових процесів, надійність, витривалість, точність і продуктивність діяльності. Провідні стратегії долання стресу, що детермінують стресостійкість, – це асертивні дії, активність особистості у взаємодії, просоціальність, пошук соціальної підтримки та соціальних контактів.
      Отже, стресостійкість особистості має багаторівневу детермінацію і зумовлена як характеристиками навколишнього середовища, так і особистісними характеристиками людини.
      Проблема вивчення механізмів будь-якого психологічного явища надзвичайно важлива для розуміння його суті, але вкрай утруднена через методичні і теоретичні суперечності в розумінні цього явища. Повною мірою це стосується і механізмів стресостійкості особистості. 
      В умовах стресу в людини активізуються три основні типи адаптаційних механізмів, що забезпечують нормальне функціонування організму: фізіологічні, біохімічні і психологічні. Надзвичайно велику увагу дослідники приділяють сьогодні аналізові механізмів дії стресу на біологічному рівні. Здатність людини формувати стійку стресову напругу і за її допомогою здійснювати боротьбу, досягаючи позитивного результату, пов’язана зі здатністю вищих відділів мозку підтримувати активність симпато-адреналової системи, вираженістю її стимулювальних впливів на систему “гіпофіз – кора наднирок”, функціональними можливостями останньої та іншими факторами. Низькі функціональні можливості структур мозку, що запускають симпато-адреналову і гіпофізарно-надниркову системи, а також слабкість самих цих систем обмежують стресову реакцію, призводять до швидкого виснаження організму в пошуках шляхів уникнення небезпеки і, відповідно, до розвитку важких розладів і захворювань (Ю. А. Александровський, К. В. Судаков, В. В. Суворова).
      Аналіз літературних джерел, де висвітлюються психологічні механізми стресостійкості, показав, що найчастіше виділяють два їх типи: механізми психологічного захисту, компенсації (захисні механізми) і копінг-механізми, або психологічні механізми долання стресу. Утім, низка дослідників визнає тільки механізми психологічного захисту, виділяючи активний і пасивний їх варіанти (P. Kohn, K. Lafreniere, M. Gurevich). Деякі дослідники припускають паралельне існування механізмів психологічного захисту і копінг-механізмів (S. Folkman, R. Lazarus), інші автори трактують захисні механізми як пасивний вид копінг-поведінки (H. Krohne).
      Більшість дослідників усе ж таки розглядаютьрозглядають механізми психологічного захисту і механізми копінг-поведінки як способи адаптації до стресової ситуації, визначаючи копінг-поведінку як стратегію дій особистості, спрямовану на усунення ситуації психологічної загрози. До психологічних механізмів копінг-поведінки ряд авторів зараховує когнітивну сферу психіки, її свідомий і несвідомий компоненти (І. Б. Лебедєв, Т. А. Данилова, О. В. Дашкевич, C. Holohan, R. Moos). 
      Отож чіткого аналізу механізмів стресостійкості в працях, які ми досліджували, не виявлено. Так, до антистресових механізмів, що визначають стійкість до стресу, зазвичай відносять генетичні та онтогенетичні фактори. Завдяки експериментальним і клінічним дослідженням виявлено, що у формуванні стійкості до різних стресових станів (гіпокінезія, біль, психоемоційна і фізична напруженість тощо) велику роль відіграють спадкові (генетичні) властивості організму. Серед чинників індивідуального (онтогенетичного) розвитку організму найбільше значення для формування стійкості до стресу має досвід, який людина набуває за тривалих стресових впливів. Цей досвід практично є проявом адаптованості організму до стресу, завдяки якій людина стає здатною зберігати стійкість у реалізації різноманітних форм діяльності та адекватно регулювати поведінку в стресових ситуаціях.
      Тривалий вплив екстремальних умов призводить, на думку дослідників, до негативних психічних станів зі змінами в поведінковій, пізнавальній та емоційній сферах. Багато психічних станів, що спостерігаються при виникненні екстремальних ситуацій, можуть бути віднесені до групи так званих психогенних розладів. Найчастіше це різноманітні невротичні і патохарактерологічні реакції, неврози і реактивні психози. Загальна особливість усіх цих розладів полягає в тому, що вони мають ситуативно зумовлений характер. Їхня інтенсивність залежить від характеру патогенних обставин, зокрема від специфіки факторів обстановки, гостроти й сили їхнього впливу, а також смислового змісту психотравми.
      Психогенні розлади поділяють на дві групи: з непсихотичною симптоматикою (психогенні реакції і стани) та із психотичною симптоматикою (реактивні психози). Основою розмежування є наявність у хворих другої групи явних розладів психіки, так званих психотичних форм патології, серед яких грубі розлади свідомості, галюцинації і марення, яскраво виражені емоційні розлади, психомоторні збої і т. ін. (Ю. А. Александровський).
      Крім психогенних розладів, що діагностуються з моменту катастрофи або з початком стихійного лиха, існує цілий ряд розладів, які виявляються у формі різноманітних психічних і психосоматичних проявів через певний час після психотравмівних обставин. При цьому такі прояви мають здебільшого раптовий характер на тлі загального благополуччя. Ці явища поєднані в синдром посттравматичних стресових розладів (Ю. А. Александровський, Н. В. Тарабріна, Е. О. Лазебна, М. Є. Бачериков, М. П. Воронцов, П. Т. Петрюк). Особливості реагування на стресорні фактори залежать від об’єктивних (гострота, сила прояву, раптовість і тривалість дії психотравмуючих чинників) і суб’єктивних (індивідуально-психологічні характеристики особистості) обставин. 
      Аналіз праць К. В. Судакова, М. К. Хитрова, Ю. А. Александровського, В. А. Абабкова, М. Перре, Ю. В. Щербатих, Г. С. Никифорова, В. Л. Марищука та інших дослідників показав, якого великого значення набувають фактори травматичної ситуації. До них належать: тяжкість травматичної події, фактори її раптовості, ступінь підготовленості суб’єкта до дії травматичної ситуації. Факторами претравматичної схильності є: спадкові фактори психічного здоров’я, генетичні фактори нейроендокринної схильності, травматизація в дитинстві, вік травматизації, низький освітній рівень, певні особистісні риси. 
      Отже, поняття стресостійкості останнім часом розглядалося переважно як стан фізичного, емоційного і психічного виснаження, здатність до соціальної адаптації, забезпечення успішної самореалізації, досягнення життєвих цілей, збереження працездатності і здоров’я, як сукупність наслідків психотравмівних ситуацій, які призводять до дезадаптивних або психосоматичних розладів. Недостатня розробленість проблеми стресостійкості та її актуальність у сучасних умовах життєдіяльності потребує нових підходів до визначення сутності цього феномена, його структурних елементів, функцій, діагностики і формування.
      Аналіз результатів наявних досліджень дає змогу запропонувати цілісний погляд на стресостійкість з огляду на її структурні компоненти і функціональні елементи в концептуальних аспектах, основою побудови яких є комплексний, системний підхід до розуміння стресостійкості. Узагальнюючи напрацювання щодо визначення стресостійкості, можемо ідентифікувати це явище на семантичному рівні як багатовекторне поняття. 
      Наша авторська концепція спирається на такі засади:
      1) комплексний підхід до предмета дослідження з позицій загальної психології, психодіагностики, психологічної допомоги, психологічного забезпечення діяльності;
      2) розкриття змісту і структурних компонентів стресостійкості, які зумовлюють їхні функціональні ролі в детермінації поведінки особистості в умовах впливу стресогенних факторів, та особливостей стратегій подолання після припинення безпосередньої дії цих факторів на особистість;
      3) визначення структурно-функціональної організації стресостійкості, що функціонує як цілісна система в межах її структурних компонентів, які, з одного боку, інтегрують, а з другого – опосередковують результати впливу через функціональні ролі структурних компонентів стресостійкості і провідну когнітивно-феноменологічну перспективу;
      4) виокремлення структури і функцій стресостійкості, сфокусованих на співвідношеннях когнітивної репрезентації, об’єктивних умов і вимог ситуації, які зумовлюють високий рівень стресостійкості через адекватний контроль ситуації і об’єктивні та суб’єктивні функціональні зусилля, спрямовані на опирання стресові і подолання негативних наслідків його впливу на психіку, активну діяльність із залученням особистісних, соціальних, типологічних і поведінкових ресурсів (структурних компонентів) як у період, так і після припинення безпосередньої дії стресогенних факторів;
      5) наголошування на тому, що вихідними зовнішніми умовами, які впливають на стресостійкість особистості, є параметри стресогенних факторів, які зумовлюють основну причину стресогенних реакцій чи є кодетермінантами, що виконують модеруючі, провокуючі і протекторні дії. Водночас стресостійкість як інтегральна характеристика психічного розвитку формується в процесі онтогенезу людини на основі первинної стресостійкості, особистісного, соціального та поведінкового її структурних компонентів у ході набуття індивідуального та професійного досвіду;
      6) констатація положення, що формування стресостійкості в процесі життєдіяльності і професіоналізації особистості відбувається з урахуванням первинної стресостійкості особистості через саморегуляцію, яка забезпечує взаємодію всіх чотирьох структурних компонентів стресостійкості (особистісного, соціального, типологічного, поведінкового) за трьома типами – збереженням, посиленням, індукцією – й адекватне реагування на стресогенні чинники;
      7) обстоювання думки, що можливості програми формування стресостійкості визначаються специфікою її структурних компонентів і складових процесу зіткнення особистості зі стресогенними факторами, де представлені: оцінювання стресової ситуації; регуляція діяльності в стресогенних умовах; долання стресу, або копінгова поведінка; вплив на особистість травматичних подій та опрацювання травматичного досвіду.
      Обґрунтовуючи відтак вибір методик дослідження стресостійкості, ми виходили з того, що стресостійкість має структурні елементи з різним рівнем організації. У цілому під час обстеження ми використовували регламентований, обов’язковий комплекс методик комп’ютерної діагностики для відбору спеціалістів для роботи в екстремальних умовах, який було доповнено методиками відповідно до визначених структурних компонентів стресостійкості. Такий комплекс досліджуваних змінних дає змогу не тільки виявити окремі структурні компоненти, а й з’ясувати їхню функціональну роль, внесок у регуляцію стресостійкості особистості та аргументувати інтегративну роль стресостійкості.
      Висновок. Результатом нашого дослідження стало обґрунтування процедури психодіагностики стресостійкості за комплексом прямих і побічних її показників. 
      Рівень стресостійкості доцільно вимірювати за прямими показниками методик, що визначають самооцінку стресостійкості, рівень стресостійкості, вегетативні прояви стресу, комплексну оцінку стресу, поведінкові стратегії долання стресу.
      Дослідження побічних показників, що розглядаються як прояви стресостійкості в мотиваційній, особистісній, соціальній і поведінковій сферах, варто проводити за комплексом інформативних показників методик, спрямованих на вивчення психічних станів, локусу контролю, рівня самоповаги, вольових якостей, активності, вольової саморегуляції, ситуативної та особистісної тривожності, дезадаптивної поведінки, а також індивідуально-психологічних характеристик: самооцінки, рівня домагань, мотивації до професійної діяльності, мотивації досягнення, мотивації схвалення, властивостей нервової системи. 
      Для вивчення рівня первинної (базової) стресостійкості ми скористалися методиками оцінювання функціональних властивостей нервової системи, які було застосовано в умовах інтенсивних звукових і світлових ефектів.
      
Література
1. Крайнюк В. М. Психологія стресостійкості особистості : монографія / В. М. Крайнюк. – К. : Ніка-Центр, 2007. – 432 с.
2. Маклаков А. Г. Личностный адаптационный потенциал: его мобилизация и прогнозирование в экстремальных условиях / А. Г. Маклаков // Психологический журнал. – 2001. – Т. 22, № 1. – С. 16–24. 
3. Психология здоровья / под ред. Г. С. Никифорова. – СПб. : Питер, 2003. – 607 с. 
4. Столяренко А. М. Экстремальная психопедагогика : учеб. пособ. / А. М. Столяренко. – М. : Юнити-дана, 2002. – 607 с.
5. Судаков К. В. Индивидуальная устойчивость к эмоциональному стрессу / К. В. Судаков. – М. : Горизонт, 1998. – 267 с.
6. Тимченко А. В. Психологические аспекты состояния, поведения и деятельности людей в экстремальных условиях и методы их коррекции / А. В. Тимченко. – Х. : Прапор, 1997. – 184 с.
      © Корольчук В. М.
      
      
ОСОБИСТІСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЯК ОСНОВА 
САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ФАХІВЦЯ

      О. М. Коропецька, м. Івано-Франківськ
      
       Проведено психологічний аналіз феномена “потенціал особистості”, подано ретроспективний огляд його розвитку в психології. Розглянуто умови, що забезпечують реалізацію потенціалу особистості, його перехід зі стану “можливого” у стан “реального”. 
       Ключові слова: особистість, розвиток, потенціал, особистісний потенціал, самореалізація, самоактуалізація. 
       
       Проведен психологический анализ феномена “потенциал личности”, приведен ретроспективный обзор его развития в психологии. Рассмотрены условия, обеспечивающие реализацию потенциала личности, его переход из состояния “возможного” в состояние “реального”.
       Ключевые слова: личность, развитие, потенциал, личностный потенциал, самореализация, самоактуализация. 
       
       The article presents psychological analysis of the “personality potential” phenomenon. Retrospective view of its development in psychology, conditions of its realization and transferring from the state of “possibility” to the state of “actuality” are considered in the article.
       Key words: person, development, potential, personality potential, self-realization, self-actualization.
       
      Проблема. Необхідність і незворотність змін в освітній системі України на початку ХХІ ст. зумовлена новими орієнтирами в самій освіті. Перехід на засади особистісно орієнтованої парадигми передбачає не тільки впровадження нових освітніх технологій, а й розвиток особистісного потенціалу кожного члена суспільства, створення належних умов для забезпечення повною мірою особистісного розвитку та повноцінної самореалізації людини в суспільстві. 
      Зазвичай інтерес до проблем людини помітно зростає у кризові або переломні моменти історії. Саме такий момент і переживає нині Україна. Тому не дивно, що впродовж останніх десятиліть серед наукових розробок особливе місце належить проблемі розвитку особистості, її потенціалу. Сьогодні ця проблема є не лише актуальною, а й потребує розгляду в площині нових завдань, що стоять перед сучасною теоретичною і практичною психологією, перед освітою і суспільством загалом. 
      Мета статті: здійснити ретроспективний огляд проблеми потенціалу в науці, розкрити його сутність і зміст; розглянути умови та фактори, що детермінують розвиток потенціалу і впливають на самореалізацію особистості.
      
      Проблема розвитку “потенціалу” (potentia в перекладі з латинської означає “сила”) у психології є порівняно новою. Уперше поняття “потенціал” ґрунтовно було розроблено у фізиці в контексті вивчення динамічних систем; воно розглядалося як здатність системи виконувати певну роботу [1]. У філософії спочатку ввійшли в обіг поняття “потенційність”, “потенція”, “потенційний”. Зокрема, поняття “потенційність” першими взяли на озброєння в середні віки схоласти для позначення внутрішньої сили матерії, її здатності перетворюватися в 
будь-що. Сьогодні під “потенційністю” розуміють тенденцію до дії, притаманну будь-якій життєвій субстанції. Словом “потенція” позначають можливість, певну внутрішню силу, що спонукає до дії, тоді як “потенційний” вживається у значенні “можливий”, “здатний до чогось” [2]. 
      Термін “потенціал” утвердився в 30–50-х роках ХХ ст. спочатку у філософських, а пізніше й у психологічних наукових джерелах. Сучасні дослідники вживають його для позначення таких понять, як “можливість”, “наявні сили”, “запаси”, “засоби, що можуть бути використані”. Поняття “потенціал” застосовують як щодо людини, зокрема для характеристики її прихованих здібностей, що можуть виявитися за певних умов і бути використаними в будь-якій сфері діяльності, так і щодо суспільства чи держави, наприклад, військовий, економічний, енергетичний та інший потенціал [3, с. 541].
      Сучасні довідкові видання визначають поняття “потенціал” як особливу, здатну до саморозвитку систему відновлюваних внутрішніх ресурсів людини, що виявляються в діяльності і спрямовані на отримання соціально важливих результатів [4; 5].
      Найчастіше термін “потенціал” поєднується у словосполучення з такими означеннями, як духовний, інтелектуальний, науковий, творчий, економічний, виробничий, політичний, трудовий, хімічний тощо.
      М. О. Можейко, розглядаючи поняття “потенціал”, слушно зауважує, що його слід розглядати у площині двох категорій – “можливості” і “дійсності”, які, виступаючи модальними характеристиками буття, виражають, з одного боку, можливість, тенденцію до становлення, а з другого – реальність, що здійснилася. “Можливість”, що виникає в межах “дійсності” як одна з її потенцій, презентує майбутнє в теперішньому, а перетворюючись у дійність, породжує нові можливості. Такою є діалектика їх взаємодії і взаємопереходу [5, с. 125–126]. 
      Власне, перехід можливості у дійсність і є процесом реалізації потенції. У цьому контексті особливої значущості, на наш погляд, набуває проблема, що стосується умов і факторів, що забезпечують реалізацію резервів та ресурсів людини і їх перетворення в “дійсність”.
      Проблема наявності у людини потенційних можливостей розвитку і потреби в їх реалізації була актуальною завжди. Дослідники різних епох розглядали її в різних аспектах; вона лежить в основі багатьох філософських і психолого-педагогічних концепцій. Цю проблему в різні часи намагалися розв’язати Арістотель, Геракліт, Платон, Сократ, Р. Декарт, Ґ. Геґель, І. Кант, М. Ґайдеґґер, М. Шелер; М. О. Бердяєв, М. О. Лосський, М. К. Мамардашвіллі, В. В. Розанов, С. Л. Франк, А. Швейцер та ін. Питання потенційних можливостей розвитку людини розглядають у своїх працях і сучасні дослідники: К. О. Абульханова-Славська, Б. Г. Ананьєв, М. Й. Боришевський, С. Л. Братченко, Є. Є. Вахромов, З. С. Карпенко, Д. О. Леонтьєв, С. Д. Максименко, В. М. Мясищев, Б. Д. Паригін, В. К. Сафонов, В. А. Сластьонін, В. І. Слободчиков, Т. М. Титаренко, М. І. Шевандрін та ін. 
      Уперше, найбільш ґрунтовно, питання розвитку сутнісних сил людини, її потенціалу почали розробляти в 30–50-х роках ХХ ст. учені-гуманісти К. Гольдштейн, А. Маслоу, Р. Мей, Г. Оллпорт, К. Роджерс, В. Франкл, Е. Фромм та ін. У контексті проблеми самоактуалізації і самореалізації вони започаткували цілу низку наукових досліджень, присвячених вивченню людини як цілісної системи, що розвивається. 
      Передумовою для виникнення нових ідей у поглядах на людину став підхід гештальтпсихолога К. Левіна, який, критикуючи дослідників 1920–1930-х років, що в основному експериментальним шляхом вивчали окремі психічні процеси, зокрема сприймання і пам’ять, запропонував перейти до вивчення емоційно-потребової та вольової сфер людини. Інноваційне значення в цьому контексті мала його програмова для психологічної методології праця “Перехід від арістотелівського мислення до галілеївського” (1927), у якій дослідник закликав розширити межі тогочасної позитивної психології і звернутися до цілісного вивчення людини, переконував, що причини поведінки слід шукати не в ізольованій від соціуму “природі”, а у взаємодії людини з навколишнім оточенням (див. [7, с. 717]).
      Одним з найважливіших факторів в організації поведінки дорослої людини Левін вважав “наявність однієї провідної ідеї, яка контролює і керує всіма іншими, більш частковими видами діяльності. Цією провідною ідеєю може бути основний задум або досягнення мети” (цит. за: [6, с. 725]). Під впливом теорії К. Левіна змінився погляд на саму людину, яку відтоді розглядають не лише як таку, що реагує на ту чи іншу ситуацію, а таку, що сама створює світ, у якому живе. На цю ідею згодом спиралися у своєму розвитку майже всі теоретичні уявлення американської психології, у тому числі й гуманістичної. 
      Близькими до гештальтпсихології К. Левіна були погляди К. Гольдштейна, який розглядав організм як цілісну систему. Усе, що відбувається в будь-якій його частині, на переконання дослідника, впливає на весь організм. Спрямовуючи свої дії на задоволення окремих потреб, зазначав Гольдштейн, людина не просто актуалізує кожну з них, але водночас вона створює передумови для самореалізації організму як цілісної системи. Самоактуалізацію він вважав основним і, власне кажучи, єдиним мотивом у житті людини. Цим мотивом є її прагнення реалізувати всі свої внутрішні ресурси. Увівши в науковий обіг терміни “самоактуалізація” і “самореалізація”, Гольдштейн визначав самоактуалізацію як творчу тенденцію самого організму, що проявляється в його прагненні реалізувати свій потенціал, тоді як самореалізація є результатом діяльності організму і передбачає його здійснення як цілісної системи [там само, с. 486].
      К. Ґ. Юнґ, засновник аналітичної психології, також стверджував, що символом повноти людського потенціалу, єдності і цілісності особистості є самість, якій належить центральне місце в управлінні психічним життям і яка проявляється через процес індивідуації [там само, c. 97–98]. 
      Індивідуацію Юнґ визначав як усвідомлення або самоусвідомлення, а саме слово “індивідуація” розумів як реалізацію себе самого, реалізацію свого Я. Найвищим рівнем реалізації живої істоти є особистість, яка розвивається протягом усього життя. Шлях індивідуації – це шлях духовного розвитку, тому лише той, хто прислухається до самості, свого внутрішнього голосу, стає особистістю [там само, c. 101–103]. 
      К. Горні, яка вірила в потенціал особистості, також надавала великого значення реалізації Я. Для створення чіткої картини особистості дослідниця виокремила два види Я – реальне й ідеалізоване. Реальне Я – це “наш живий, унікальний особистий центр”, наш потенціал зростання. Реальне Я – це те, на що ми посилаємося, коли говоримо, що хочемо знайти себе… Це можливе Я – на відміну від ідеального Я, недосяжного в принципі” [там само, с. 198–199]. Реальне Я не є фіксованою реальністю, це низка вроджених можливостей, таких як темперамент, таланти, здібності, схильності. Вони частина нашої спадковості, однак для їхнього розвитку потрібні сприятливі умови. Реальне Я є відкритим для світу і реалізується через взаємодію з ним, однак невротичні стани віддаляють особистість від реального Я. Щоб жити реальним, по-справжньому повноцінним життям, слід подолати захисні стратегії поведінки і стати на свій власний шлях самореалізації. Шлях до свого реального Я, на думку Горні, пролягає через самоаналіз, який дасть змогу кинути виклик своєму ідеалізованому Я і змінити його на більш реалістичну Я-концепцію, позбутися ілюзій і претензій та збалансувати всі сторони своєї особистості так, щоб стати справді вільною і спонтанною, незалежною і відповідальною людиною. 
      Г. Оллпорт, розглядаючи особистість як відкриту психофізіологічну систему, що розвивається, у праці “Особистість: психологічна інтерпретація” (1937) зазначав, що інтегративним началом особистості, рушійною силою її розвитку є пропріум. Це позитивна творча сила, внутрішня енергія, яка не лише формує почуття внутрішньої єдності, але, навпаки, не задовільняючись досягнутим, спрямовує особистість у майбутнє, шукає нові цілі і можливості для реалізації своїх здібностей та знань, забезпечує індивідуальність і своєрідність особистості [там само, c. 823]. 
      Увівши поняття функціональної автономії, Г. Оллпорт довів, що вона притаманна лише зрілій особистості і проявляється в унікальній здатності до самопізнання та самоусвідомлення. Особливістю функціональної автономії є те, що особистість, забуваючи про свої первинні потреби, не зупиняється у своєму самовдосконаленні навіть тоді, коли не має соціальної підтримки, коли нічого не отримує за свою працю. Принцип функціональної автономії Оллпорт вважав таким важливим, що назвав його “декларацією незалежності для психології особистості”, яка допомагає зрозуміти унікальність та самоцінність особистості [там само, c. 828–829].
      А. Маслоу, як і інші гуманісти, також вважав, що здорова повноцінна людина – це та, яка прагне реалізувати свій потенціал. Мета людини – особиста еволюція, самовдосконалення, зростання. Розглядаючи розвиток як розгортання прихованих ресурсів, вроджених потенційних можливостей і здібностей людини, дослідник зазначав, що кожна людина народжується з прагненням стати тим, ким вона може стати. У зв’язку із цим Маслоу наголошував, що самоактуалізація – це не лише кінцевий стан, це процес, що триває, процес актуалізації потенцій індивіда в будь-який час, на будь-якому рівні [8, с. 52]. У праці “Нові виміри людської природи” дослідник зазначає, що саме слово “самоактуалізація” наголошує, що для того щоб мати сенс говорити про самоактуалізацію, слід визнати існування тієї “самості”, що актуалізується. Самість (self) – це те, що “я відчуваю як “моє”. Прислухатися до голосу внутрішніх імпульсів означає дати можливість їй проявитися” [там само]. 
      Кожна людина, переконаний А. Маслоу, володіє певною внутрішньою інстинктоїдною природою. До неї він відносив основні інстинктивні потреби, здібності, таланти, анатомію, фізіологічну рівновагу або врівноваженість темпераменту, дородові і тілесні травми новонародженого, що слугують тим “сирим матеріалом”, на основі якого розвивається “індивідуальна самість”, що в подальшому проявляється у формі природних схильностей, пристрастей, внутрішніх переконань і, зустрічаючись та взаємодіючи із зовнішнім світом, дуже швидко перетворюється у власне Я особистості [там само]. Потреба актуалізувати своє Я, свій потенціал є визнанням і прийняттям людиною своєї внутрішньої природи, усвідомленням своєї місії, невпинним прагненням до внутрішньої єдності, інтеграції, синергії, щоб у кінцевому результаті здобути повноцінну людяність.
      Проте, застерігає Маслоу, самоактуалізація – це повільний і болісний процес постійного пошуку шляхів самовдосконалення. Більшість людей уникає самореалізації не лише через те, що не розуміє свого потенціалу, не знає про його існування, а й через почуття страху і сумніву у своїх здібностях. Посилаючись на А. Ангьяла, який назвав це почуття “ухилянням від зростання”, Маслоу зазначав, що потреба в зростанні притаманна всім людям, але реалізується лише особистостями, що самоактуалізуються. “Нормальні хворі” люди не реалізують цю потребу, оскільки бояться розвитку [там само, c. 6]. 
      Це почуття страху і сумніву у своїх можливостях і здібностях дослідник назвав “комплексом Йони” і “десакралізацією”. “Комплекс Йони” Маслоу визначав як неусвідомлений внутрішній спротив повній реалізації власних здібностей, відмову особистості від зростання через страх та недовіру до себе, прагнення сховатися від поклику власного таланту. 
      “Десакралізацію” учений розглядав як збіднення власного психічного життя, знецінення найвищих людських цінностей, неприйняття значущості та самоцінності іншої людини, відмову бачити в людській особистості її потенції [там само, с. 56]. Він зазначав, що ми любимо і захоплюємося всіма, у кому втілюється істина, добро, краса, справедливість та успіх. А проте вони викликають у нас почуття недоречності, тривоги, збентеження, можливо, ревнощів і заздрості, почуття власної неповноцінності і недосконалості. Вони позбавляють нас нашого апломбу, впевненості, самоповаги [там само, с. 44]. 
      Серед зовнішніх факторів, що детермінують самоактуалізацію і не дають людині по-справжньому розкрити свою людську природу, А. Маслоу виокремив соціальні, економічні, політичні, релігійні, освітні, філософські, аксіологічні та сімейні фактори. Зокрема, до причин, що призводять до втрати людських можливостей, дослідник відносить суспільні норми, культурні, гендерні та вікові стереотипи, “матеріальний добробут”. 
      Самоактуалізація передбачає відмову від захисних механізмів і здатність до ресакралізації, тобто здатності побороти почуття страху, невпевненості, поглянути на іншого з висоти вічності, сприйняти і полюбити іншу людину так, як її любить Всевишній [там само, с. 96].
      К. Роджерс, як і А. Маслоу, К. Горні та інші гуманісти, вважав, що тенденція до зростання є основним джерелом життя. Для збереження цілісності і розвитку свого Я, наголошував дослідник, особистість у своїй поведінці керується “генералізованим мотивом – потребою в актуалізації, яка реалізується і стає актуальною, на відміну від потенційної…” (цит. за: [9, с. 447–448].
      Аналіз розглянутих вище поглядів показує, що поняття “потенціал” особистості, виникнення якого пов’язане з розвитком гуманістичної психології, найчастіше розглядають як приховане психологічне явище, що за певних умов може проявитися як актуальне. Потенціал самореалізації – це втілення здібностей, знань, умінь, навичок, різноманітних форм поведінки, емоційних станів особистості в реальну дійсність. Проте для того, щоб ця дійсність відбулася, потрібно пізнати і зрозуміти свою сутність, досягнути ідентичності й автономії, сформувати свою власну систему цінностей.
      Свого часу Б. Г. Ананьєв у контексті понять працездатності, здібностей, обдарованості і життєздатності людини підкреслював, що, незважаючи на те, що ці поняття належать до різних класів потенціалів людського розвитку, “ніхто не сумнівається в реальності тих властивостей людини, які називають потенційними..., що органом цих потенційних властивостей, без сумніву, є мозок, який продукує всю “актуальну” діяльність людини... Вони проявляють себе найрізноманітнішим чином, залежно від реального процесу взаємодії людини із життєвими умовами зовнішнього середовища та залежно від структури особистості самої людини. Генетична спорідненість між усіма видами людських ресурсів і резервів проявляється в різноманітних напрямах, проте досліджень, які розкривали б характер взаємовідношення між працездатністю, спеціальними здібностями, загальною активністю та інтересами особистості, її характерологічними властивостями, дуже мало. Саме тому вивчення складної сукупності актуальних і потенційних характеристик людини як суб’єкта діяльності є одним з найважливіших завдань людинознавчих дисциплін” [10, с. 274–275].
      К. О. Абульханова-Славська, В. О. Сластьонін, Г. О. Лаптєв та інші дослідники, розв’язуючи проблему сутності потенціалу, зазначають, що особистісний потенціал аж ніяк не слід розглядати в площині особистісних рис та настановлень людини. Його швидше за все потрібно трактувати як особливу системну характеристику особистості, що вирізняється своєю складною архітектонікою і базується на складній схемі опосередкування [11]. 
      У такому тлумаченні особистісний потенціал постає як інтегральна характеристика рівня особистісної зрілості, де головним феноменом особистісної зрілості і формою прояву особистісного потенціалу є здатність особистості до самодетермінації. У цьому контексті поняття “особистісний потенціал” відображає не лише здатність людини до подолання існуючих обставин, а й здатність до подолання самої себе; а визначальним детермінуючим фактором розкриття потенціалу, вважають дослідники, можна вважати активність особистості. 
      Для позначення потенціалу як базової індивідуальної характеристики особистості та виокремлення “особистісного в особистості” Д. О. Леонтьєв запропонував поняття “особистісний потенціал”. Вважаючи особистісний потенціал стрижнем особистості, Леонтьєв наголошував, що він у жодному разі не корелює ні з інтелектуальним, ні з творчим розвитком. Пояснюючи феноменологію поняття “особистісний потенціал”, дослідник наводить приклад, коли геніальні люди, такі як Ван Гог, Ф. Достоєвський, Ф. Кафка, Й. Мандельштам та багато інших, маючи потужний творчий потенціал, у житті були чутливими, ранимими, хворобливо вразливими, страждаючими. Водночас Д. О. Леонтьєв називає й інших, таких як Мікеланджело, Пікассо, Б. Шоу, Солженіцин, які добре володіли собою, продуктивно і творчо вибудовували своє життя навіть у несприятливих умовах. Їм вдалося відбутися, тому дослідник називає їх не інакше, як “успішна складність”. Найбільш чітко феноменологію особистісного потенціалу, на думку Леонтьєва, відображають такі поняття, як “життєстійкість”, “відвага відбутися”, які він розглядає не як особистісні риси, а як систему настановлень або переконань, що певною мірою піддаються формуванню і розвиткові. Наприклад: настановлення на активність на противагу настановленню на відчуження й ізоляцію, настановлення на контроль за подіями на противагу почуттю безсилля, настановлення на здатність приймати виклик і ризикувати на противагу прагненню почуватися в безпеці та ін. У цьому контексті, вважає дослідник, поняття “особистісний потенціал” певною мірою корелює з такими психологічними категоріями, як воля, сила Еґо, внутрішня опора, локус контролю, орієнтація на дію, “життєстійкість”, “відвага відбутися” та ін. [12, c. 154–161.] 
      Вивчаючи проблему самореалізації особистості, дослідники Т. С. Васильєва, Г. Г. Дилігенський, В. В. Орлов виокремили два типи самореалізації – активну і пасивну. Пасивна самореалізація передбачає орієнтацію на репродукцію, адаптацію, імітацію, дотримання традиції, відтворення соціально усталених способів дій та ментальних схем, які засвоюються в процесі первинної соціалізації, згодом шляхом закріплення в результаті тих чи інших форм научіння і виступають як у ролі “дорефлексивних диспозицій”, так і в ролі “мінімально усвідомлюваних імпульсів” та використовуються автоматично. Пасивна, латентна самореалізація відбувається відносно незалежно від суб’єкта, тобто настільки, наскільки він залучений до того чи іншого виду діяльності. Сам індивід і його сутнісні сили не є предметом рефлексії, вибору чи оцінки. 
       Активна самореалізація передбачає чітке уявлення про свої здібності і потреби. Саме активну самореалізацію розглядають крізь призму аксіологічних і естетичних вимірів. Це процес, що ототожнюється з творчістю і самотворенням та забезпечує особистості можливість стати самоорганізуючим центром і власноруч будувати своє життя, формувати власні погляди і цінності, бути вільним у виборі кола спілкування та приєднуватися до тих соціальних груп, що на даний час найбільш повно відповідають її інтересам, цінностям і цілям. Саме активний тип самореалізації дає змогу піднятися і вийти за межі родового, суспільного досвіду, створює підґрунтя для подальшого розвитку особистісного потенціалу. 
      А проте слід пам’ятати про діалектичний зв’язок між пасивною і активною самореалізацією. Ступінь представленості активності і пасивності на різних вікових етапах різна. Пасивна самореалізація є неодмінною передумовою активної, тому розглядати їх у контексті позитивної або негативної характеристик видається неправильним. Запит на активну або пасивну самореалізацію на кожному етапі чи то індивідуального, чи то суспільного розвитку визначається як віковими особливостями особистості, так і особливостями розвитку конкретного суспільства. 
      Висновки. Отже, аналіз розглянутих вище підходів і поглядів дає підстави стверджувати, що потенціал людини можна вважати вродженим лише частково, оскільки значно більшою мірою він формується і розвивається в процесі соціалізації. Особистість – відкрита психофізіологічна система, що прагне до реалізації свого потенціалу, серцевиною якого є здібності і потреби, котрі різняться за своїм кількісним і якісним складом та ступенем вираженості. Кожен індивід, навіть мінімально соціалізований, реалізує свої сутнісні сили в різних видах діяльності: спілкуванні, професійній діяльності, навчанні і дозвіллі. Проте чи стане він суб’єктом самореалізації та якою мірою йому вдасться реалізувати свій потенціал – залежить як від зовнішніх умов, так і від власної позиції та активності самої людини. 
      
Література
1. Ашмарин И. И. Человеческий потенциал России / И. И. Ашмарин. – М. : Рус. гуманит. интернет-университет, 2000. – 176 с. 
2. Потенциал [Електронний ресурс] / Философский энциклопедический словарь. – Режим доступу : www.rubricon.com
3. Словник іншомовних слів / за ред. О. М. Мельничука ; голов. ред. УРЕ. – К. : Вища шк., 1977. – 776 с. 
4. Потенціал [Електронний ресурс] / Вікіпедія – вільна енциклопедія. – Режим доступу : http:/uk.wikipedia.org/wiki
5. Психологія особистості : словник-довідник / [уклад. П. П. Горностай та ін.] – К. : Рута, 2001. – 320 с.
6. Новейший философский словарь / сост. А. А. Грицанов. – Минск : Изд. В. М. Скакун, 1998. – 896 с.
7. Фрейджер Р. Личность: теории, эксперименты, упражнения / Р. Фрейджер, Д. Фейдимен. – СПб. : Прайм-Еврознак, 2002. – 864 с.
8. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы / А. Маслоу ; пер. с англ. Г. Абалл, А. П. Попогребский. – М. : Смысл, 1999. – 425 с.
9. Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека / К. Роджерс ; пер. с англ. – М. : Прогресс, 1998. – 486 с.
10. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания / Б. Г. Ананьев. – СПб. : Питер, 2001. – 288 с. – (Серия “Мастера психологии”). 
11. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни / К. А. Абульханова-Славская. – М. : Мысль, 1991. – 299 с.
12. Леонтьев Д. А. Личностная зрелость как опосредствование личностного роста / Д. А. Леонтьев // Культурно-историческая психология развития / под ред. И. А. Петуховой. – М. : Смысл, 2001. – С. 154–161.
      © Коропецька О. М.
      

ДОВІРА ДО СЕБЕ – СУБ’ЄКТИВНИЙ ФЕНОМЕН ОСОБИСТОСТІ
      
      Н. М. Кравець, м. Львів
      
       Здійснено психологічний аналіз поняття “довіра до себе”, що розглядається як суб’єктивний феномен особистості. Висвітлено теоретичні аспекти основних положень щодо розуміння особистісної довіри вітчизняними і зарубіжними дослідниками. Виявлено взаємозв’язок довіри до себе з іншими психологічними категоріями.
       Ключові слова: довіра до себе, самопокладання, вибірковість і парціальність, внутрішній контроль, особистісна цілісність, самоактуалізація.
       
       Осуществлен психологический анализ понятия “доверие к себе”, которое рассматривается как субъективный феномен личности. Освещены теоретические аспекты основных положений в понимании личностного доверия отечественными и зарубежными исследователями. Выявлена взаимосвязь доверия к себе с другими психологическими категориями.
       Ключевые слова: доверие к себе, самополагание, выборочность и парциальность, внутренний контроль, личностная целостность, самоактуализация.
       
       Psychological analysis of the concept|notion| “trust|confidence| in oneslf”, which is examined|consider| as a subjective phenomenon of personality|individual|, is carried out in the article. Theoretical aspects of basic provisions of understanding of personality|individual| trust, offered by|confidence| domestic|home| and foreign researchers are reflected. Intercommunication|relationship| of trust|confidence| in oneself with other psychological categories is discovered.
       Key words: trust in itself, self-reliance, selectivity, internal control, personality integrity, self-actualization.
       
      Проблема. Радикальні соціальні перетворення, які відбуваються в Україні, породили соціальну нестабільність. Вона супроводжується руйнуванням усталених норм і стереотипів; гострою кризою системи цінностей, зумовленою суперечливістю переходу від загальної системи цінностей до персоніфікованої; збільшенням числа “рівнів свободи” для вибору себе і свого життя кожним конкретним індивідом. Особистість часто не в змозі впоратися з таким вибором і тому добровільно відмовляється від отриманої довгоочікуваної свободи, прагнучи назад, “у несвободу” (Е. Фромм). Для багатьох це обертається втратою почуття особистісної цілісності, ідентичності, відчуття себе суб’єктом своїх дій і вчинків, що породжує кризу довіри. Ця криза виявляється на всіх рівнях соціально-психологічних відносин. За таких умов особливо важливим є пошук способів і засобів, які могли б виявитися корисними не тільки з погляду адаптації до нових умов життя, а й з погляду збереження особистісної цілісності та автентичності. Незважаючи на наявність соціального замовлення на вивчення довіри і потреб вітчизняної психології в аналізі цього феномена, до останнього часу довірі відводилося другорядне місце, а її психологічний сенс було спрощено і зведено до певного, одновимірного змісту. 
      Мета статті: осмислити можливість виокремлення феномена довіри до себе як самостійного психологічного явища; з’ясувати, чи розглядається такий феномен у теоретичній психології серед інших феноменологічних виявів людської особистості; дослідити стан проблеми довіри до себе в сучасній вітчизняній психології, виділити напрямки і підходи до розуміння особистісної довіри.
      
      Вивченю особистості присвячено праці багатьох дослідників, серед яких Л. С. Виготський, С. Л. Рубінштейн, О. М. Леонтьєв, Д. М. Узнадзе, О. О. Бодальов, В. М. Мясищев та ін. Аналіз праць як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників показав, що в різних галузях психологічного знання йдеться про трирівневе розуміння цього поняття, де довіру найчастіше розглядають як умову існування будь-якого іншого явища: це довіра до світу (Т. Говір, Е. Еріксон), довіра до іншого (К. О. Абульханова-Славська, О. І. Донцов, О. О. Кронік, В. М. Куликов, В. А. Лосенко, А. В. Мудрик, Л. А. Петровська, А. У. Хараш, С. Джурард, Б. Кемплер, М. Доїч та ін.) і довіра до себе (Д. Бразерс, А. Бандура, А. Менегетті, Ф. Перлз, К. Роджерс, Е. Шостром та ін.). Довіру також традиційно розглядають як складову інших видів відносин (Л. Я. Гозман, В. А. Лосенко, М. Ю. Кондратьєв, К. О. Хорошилова) і як самостійний вид спілкування (В. С. Сафонов та ін.). Разом з тим рідше довірі надається статус “самостійних” відносин, але і в цьому випадку вона не наділяється власними психологічними характеристиками (В. М. Куликов, Б. Ф. Поршнєв). 
      У психологічних дослідженнях останніх років неодноразово зазначалося, що склалася своєрідна адміністративно-командна система, зацікавлена у створенні певного типу особистості “ідеального виконавця”. Звичайно ж, за таких умов у феноменологічне поле особистісних характеристик не міг бути включений феномен довіри особистості до себе, вивчення якого передбачає виявлення механізмів творчої, ініціативної, самостійної активності особистості. Однак саме в цей період було закладено засадничі положення, що дають змогу вивчати особистість як самостійний суб’єкт життєдіяльності (К. О. Абульханова-Славська, А. В. Брушлинський, Б. С. Братусь) під кутом зору взаємозв’язків суб’єкта і світу (С. Л. Рубінштейн), внутрішньої регуляції поведінки особистості (В. О. Ядов, Ш. А. Надірашвілі, О. О. Конопкін).
      Отже, останнє десятиліття – це час пошуку характеристик суб’єктності і суб’єктивності в психіці й поведінці людини (К. О. Абульханова-Славська, А. В. Брушлинський, Б. С. Братусь, О. Ю. Артем’єва, Ф. Е. Василюк, В. І. Слободчиков, О. Г. Шмельов, О. Б. Орлов), вироблення методологічних засад вивчення довіри до себе як суб’єктивної характеристики. Так, В. І. Слободчиков і Є. І. Ісаєв, запропонували вивчати суб’єктивний внутрішній світ людини як основний предмет психологічної антропології. На їхнє переконання, суб’єктивність – засаднича категорія психології людини, адже саме вона відображає внутрішній світ особистості і саме цим вона відрізняється від будь-якого іншого виду [1].
      У своїй концепції суб’єктності В. А. Петровський обґрунтовує принцип “самопокладання” в розумінні “віри в себе”, що є близьким до феномена довіри. Дослідник розглядає діяльність як спосіб саморозвитку особистості, проте для цього вона повинна мати, на його переконання, внутрішній мотив, що не збігається з мотивацією діяльності. Відповідно до концепції усвідомлення власних можливостей передує постановці цілей. На практиці таке усвідомлення можливостей передбачає переживання “Я можу!”, віру в себе, але це ще не вибір, а тому не мотив і навіть не мета. Це лише рефлексивне усвідомлення можливостей, тобто ступеня свободи, але без цього етапу нездійсненна будь-яка діяльність, будь-який вчинок. У синтезі з вольовим зусиллям переживання “Я можу1” породжує “мету-мотив”, з якої, на думку О. М. Леонтьєва, і починається діяльність. Переживання “Я можу!” служить основною спонукою до будь-якої творчої і розумової активності людини. Це, власне, та мотивація наднормативної активності, яка, вважає В. А. Петровський, не збігається з мотивацією самої діяльності, але є умовою саморозвитку особистості в аспекті діяльності. Це “вихід за межі себе”, свого досвіду, що змінює сам досвід і особистість у цілому. Щоб вийти за межі досвіду, прийняти рішення, зробити вибір, людині потрібна віра у власні можливості, особливо довіра до себе, рівень якої визначається тим, наскільки авторитетним, успішним, компетентним сприймає себе суб’єкт щодо конкретної сфери діяльності і наскільки сама діяльність сприймається ним як значуща [2]. 
      Можна сказати, що рівень довіри до себе визначає співвідношення ціннісного ставлення до власної суб’єктності і до тієї ситуації, в якій має відбуватися взаємодія. Тому феномен довіри до себе має ті ж формально-динамічні характеристики, що й довіра до світу: міру, вибірковість і парціальність. Що ж стосується умов, які викликають довіру до себе, то і вони залишаються тими ж – значимість власної суб’єктності для особистості і прогнозування певного рівня безпеки для особистості, її статусу, репутації передбачуваного вчинку – іншими словами, ступеня усвідомлюваного ризику внаслідок запланованого вчинку. 
      У зв’язку із цим можна припустити, що людина, яка довіряє собі, – це людина певною мірою незалежна, позитивно орієнтована на досягнення. Вона ставиться до себе, до своєї суб’єктності як до цінності, уміє враховувати минулий досвід і співвідносити його з планами на майбутнє, вибудовуючи конструктивну стратегію відносин зі світом. 
      З огляду на сучасні методологічні підходи можна припустити, що довіра до себе є рефлексивним феноменом особистості (В. І. Слободчиков, Т. П. Скрипкіна, А. Б. Купрейченко), який дає змогу людині зайняти певну ціннісну позицію щодо самої себе і відтак вибудовувати власну життєву стратегію. В. Є. Клочко, описуючи принцип відповідності, наголошує на тому, що яким би суверенним суб’єктом активності ми не були, проте прагнемо бути по змозі відповідними самим собі, своїм цінностям та уявленням про себе [1; 3–5]. 
      Довіра до себе, як і довіра взагалі, є досить динамічним утворенням, яке можна усвідомити лише в рефлексивній роботі із самим собою чи спеціально організованій психотренінговій взаємодії, розширивши її межі до психокорекційної роботи.
      С. Л. Рубінштейн стверджував, що залежно від того, які внутрішні механізми регуляції розвинені у людини, вона, будуючи своє життя, розраховує відповідно або на себе, або на ситуацію, або на світ. При цьому важливу роль відіграє зовнішній і внутрішній контроль особистості. На думку дослідника, довіра до себе не може бути абсолютною (так само як і недовіра), адже абсолютизація довіри може призвести до особистісної деградації. У цьому випадку людина ризикує стати функціональним органом власних цілей, втратити зв’язок із соціумом [4]. 
      Гештальтпсихологія в особі Ф. Перлза висвітлює проблему довіри крізь призму особистісної зрілості та прийняття відповідальності за своє життя. Тільки інтеграція довіри до себе і довіри до інших є ознакою психологічної зрілості. Е. Шостром, одна з послідовниць Ф. Перлза, у своїй концепції протиставляє людину-маніпулятора людині-актуалізатору: характерними рисами першої є схильність до брехні, неусвідомлених дій, контролю і цинізму, другої – чесність, усвідомлення свого призначення, свобода і довіра. Актуалізатори вирізняються розвиненою довірою поряд з іншими якостями – усвідомленням власної самоцінності, цілісністю, самореалізацією [3]. 
      Отже, оптимальний рівень довіри до себе проявляється в особистісній здатності “виходити за межі” самого себе, свого досвіду чи конкретної ситуації, не заходячи при цьому в суперечність із собою. Тому певний рівень довіри до себе слугує одним із показників особистісної зрілості.
      Зазначимо також, що довіра людини до світу і її довіра до себе утворюють єдину систему, завжди взаємозв’язані, адже людина одночасно звернена і у світ, і до себе. Проблема полягає у співвідношенні довіри, адресованої світові і собі. “У процесі життєдіяльності, – зауважує у зв’язку із цим О. Г. Фатхі, – людина постійно реалізує певну пропорцію між ними, долаючи одні і ті ж суперечності, співвідносячи зовнішні умови активності, закладені у світі, якому вона не може не довіряти, і свої особисті можливості, коли виникає та чи інша потреба або проблемна ситуація. В одних ситуаціях людина може йти шляхом мінімізації довіри до себе, а в інших – довіри до світу. Важливою якістю зрілої особистості є прагнення до гармонійного поєднання довіри до себе і довіри до світу, завдяки чому людина може бути активним суверенним цілісним суб’єктом діяльності й одночасно бути долученою до світу (цит. за [6]). 
      У концепції К. О. Абульханової-Славської базисом автономної незалежної активності як способу моделювання особистістю свого життя і є якраз така цілісність [7]. Особистісна цілісність – це значущість особистості насамперед для самої себе, а вже потім – для інших. Довіряючи собі, особистість вибудовує і своє соціальне – свою зовнішню поведінку. Причому співвідношення довіри до світу і довіри до себе перебуває в стані рухомої рівноваги, порушення якої на користь однієї зі складових і є умовою освоєння нових форм діяльності. Особистість виявляється і формується через діяльність – це один з основних постулатів діяльнісного підходу, обґрунтованого О. М. Леонтьєвим і Л. С. Рубінштейном. 
      На думку К. О. Абульханової-Славської, самопізнання для кожної людини є фактором вибору оптимальної стратегії життя, оскільки визначає адекватне уявлення особистості про свої можливості. Саме на працях С. Л. Рубінштейна і К. О. Абульханової-Славської ґрунтується теоретичний опис феноменологічних характеристик довіри людини до себе.
      Довіру до себе важко виміряти емпірично. Вона проявляється у вчинках людини – перш за все у тих, які відповідають власним ціннісним уявленням і не заходять з ними у суперечність. На емпіричному рівні довіра до себе проявляється в тому, що людина приписує собі певні якості і вірить в істинність цих самоатрибуцій. Важливу роль відіграють також самооцінка і рівень домагань, що разом формують уявлення людини про власні можливості та її знання про себе. 
      На думку Т. П. Скрипкіної, феномен довіри має формально-динамічні характеристики, а саме вибірковість і парціальність. Приймаючи певне рішення, людина щоразу проявляє певну міру довіри до себе (що детермінується суб’єктивною значимістю тієї сфери життя чи ситуації, в якій вона хоче “зробити” вчинок, “виконати” певний вид діяльності) і вирішує, чи довіряє вона собі у виконанні цієї дії (що обмежується існуючими ціннісно-смисловими утвореннями). Виходить, що в різних сферах життя людина довіряє собі різною мірою, тобто вибірково і парціально, залежно від ступеня суб’єктивної значимості відповідної сфери і власних суб’єктивних переживань. Усе залежить від того, які можливості людина в собі усвідомлює і яку особистісну цінність, значимість мають для неї потреби, пов’язані з тією чи іншою сферою життєдіяльності. Отже, оптимальний рівень довіри до себе передбачає володіння здатністю до самоорганізації свого життя. Цілепокладання, самооцінка, усвідомлення власних можливостей є тут основними механізмами [4]. 
      “Феномен довіри до себе головним чином бере участь у цілеутворенні, – зазначає Скрипкіна, – оскільки вибір мети визначається тим, наскільки людина довіряє собі не тільки в її досягненні, але й враховує при цьому і способи, за допомогою яких буде досягати поставлену мету, і самі цілі, і ці способи не повинні суперечити її внутрішньому світу” [там само].
      Довіра до себе не існує ізольовано – вона тісно пов’язана з іншими особистісно-смисловими феноменами. У своєму емпіричному дослідженні Т. П. Скрипкіна показала, що рівень довіри до себе позитивно корелює з багатьма аспектами самоактуалізації: компетентністю в часі; здатністю до підтримки; ціннісними орієнтаціями; спонтанністю поведінки; самоповагою і самоприйняттям. Водночас довіра до себе тісно пов’язана із самоставленням особистості. У цьому ж дослідженні показано також зв’язок самодовіри із самовпевненістю, самоуправлінням, самоприйняттям тощо. Отож “побудова” довіри до себе досягається шляхом підвищення впевненості в собі, самоприйняття, розвитку комунікативних умінь, підвищення самоефективності, формування адекватної самооцінки та підвищення самоцінності. Довіра до себе – передумова повноцінного оволодіння собою, своєю сутністю, умова самоорганізації людини та її самоактуалізації, у тому числі і професійної самоактуалізації у сфері відносин і спілкування з іншими людьми. Довіра ж до іншого – довірливість у спілкуванні та у відносинах, стрижневий елемент соціального і психологічного благополуччя. 
      У цілому проблема довіри до себе є екзистенційною, адже, реалізуючи певні вчинки, людина може змінювати свою внутрішню “систему дозволів”. Якщо вчинок заходить у суперечність із внутрішнім “Я” людини, це викликає стан емоційної незгоди із самим собою, у якому довго перебувати просто неможливо. У людини є лише три можливості, варіанти виходу із цього суперечливого стану: відмовитися від вчинку, вдатися до будь-якого способу психологічного захисту в ході реалізації резонансного вчинку (А. А. Налчаджян, Ф. Е. Василюк) або чесно визнати хибність і помилковість своєї поведінки [5]. 
      Висновки. Довіра виконує насамперед функцію зв’язку, поєднуючи людину і світ у цілісну систему. Співвідношення довіри до світу і довіри до себе постійно змінюється, перебуває в стані рухомої рівноваги, оскільки мінливі умови життєдіяльності передбачають постійне зважування міри відповідності своєї поведінки, прийнятих рішень, цілей і завдань світові і самому собі. Саме довіра визначає цю міру. 
      Довіра сприяє стиранню меж між теперішнім, минулим і майбутнім. Співвідносячи часові етапи життя і синтезуючи їх в єдиний особистісний досвід, вона дає людині відчуття безперервності власного буття і тимчасової цілісності. На думку Т. П. Скрипкіної, це відбувається тому, що міра довіри як до себе, так і до світу значною мірою визначається минулим досвідом успіхів і невдач, які людина враховує, роблячи свій вибір. Вона не може жити без віри в правильність і здійсненність прогнозованих вчинків, поставлених цілей. Отже, довіра створює ефект цілісності буття людини і сприяє виникненню відчуття цілісності особистості. 
      Довіра – засіб гармонізації відносин людини зі світом та одночасно із самою собою. Відтак пошук конкретних засобів, методів, технологій розвитку оптимального співвідношення довіри до світу і довіри до себе постає як важливе соціальне і практичне завдання. Не менш важливо й те, що довіра є однією з умов успішної соціалізації особистості. 
      У контексті базових принципів, методології і наукових завдань, що розв’язуються кожним напрямом або школою соціальної психології, феномен довіри набуває своєрідного дослідницького “забарвлення”. Наша ж стаття дає змогу ще раз наголосити на тому, що зрозуміти психологічну сутність довіри можна, якщо розглядати зв’язок “людина – людина” як єдину систему, в якій кожен окремий суб’єкт має лише до певної міри самостійне значення, оскільки ця система породжує іншу онтологію. 
      Прогнозуючи свою діяльність чи вибираючи цілі, людина, з одного боку, виходить “за межі” власної персони, а з другого – звертається до минулого досвіду і керується саме ним. (Це підтверджує думку Т. П. Скрипкіної, що довіра до себе є здатністю “виходити за межі” себе, не заходячи в суперечність із собою). Довіру до себе можна визначити як рефлексивний, суб’єктивний особистісний феномен, що дає людині можливість зайняти певну ціннісну позицію щодо самої себе, світу і, виходячи із цієї позиції, вибудовувати власну життєву стратегію. Тому рівень довіри до себе, як і довіри загалом, є досить динамічним, непостійним утворенням, що забезпечує цілісність особистості, з одного боку, і розвиток, особистісні зміни – з другого. Отже, довіра до себе є найважливішою підставою суб’єктивності особистості. 
      
Література
1. Слободчиков В. П. Феномен человека / В. П. Слободчиков, Е. И. Исаев. – М. : Школа-Пресс, 1996. – 340 с.
2. Петровский В. А. Феномен субъектности в психологии личности : дис. доктора психол. наук : 19.00.11 / В. А. Петровский. – М., 1993. – 76 с.
3. Зинченко В. П. Психология доверия / В. П. Зинченко // Вопросы философии. – 1998. – № 7. – С. 76–93. 
4. Скрипкина Т. П. Психология доверия : учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб. завед. / Т. П. Скрипкина. – М. : Академия, 2000. – 264 с. 
5. Купрейченко А. Б. Психология доверия и недоверия / А. Б. Купрейченко. – М. : Ин-т психологии РАН, 2008. – 571 с. 
6. Lahno B. Trust, Reputation and Exit in Exchange Relationships / B. Lahno // Journal of Conflict Resolution. – 1995. – Vol. 39 (3). – P. 10–25.
7. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни / К. А. Абульханова-Славская. – М. : Мысль, 1991. – 299 с.
      © Кравець Н. М.
      
      
СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОСТАНОВКИ
ЖИТТЄВИХ ЗАВДАНЬ ЯК ВИЯВ ОСОБИСТІСНОЇ ЗРІЛОСТІ
ТА СОЦІАЛЬНОГО ДОСВІДУ МОЛОДШОГО ЮНАЦТВА
      
      Л. А. Лєпіхова, м. Київ
      
       Висвітлено результати експериментального дослідження (анкета “Життєві завдання особистості”) особливостей постановки життєвих 
завдань і соціально-психологічних механізмів їх досягнення старшокласниками. Рівень показників мотиваційної напруженості представлено профілем домінуючих і неактуальних завдань.
       Ключові слова: індивідуальна психологія, життєві завдання, соціально-психологічні механізми, домінуючі мотивації, неактуальні завдання.
       
       Освещены результаты экспериментального исследования (анкета “Жизненные задачи личности”) особенностей постановки жизненных задач и социально-психологических механизмов их достижения старшеклассниками. Уровень показателей мотивационной напряженности представлен профилем доминирующих и неактуальных задач.
       Ключевые слова: индивидуальная психология, жизненные задачи, социально-психологические механизмы, доминирующие мотивации, неактуальные задачи.
       
       The article presents the results of the experimental research  of peculiarities of life tasks setting and social-psychological mechanisms of their achievement by high-school students (questionnaire “Life tasks of personality”). The level of  indexes of motivational efforts is presented by the profile of dominating and irrelevant tasks.
       Key words: individual psychology, life tasks, social-psychological mechanisms, leading motivations, irrelevant tasks.
       
      Проблема. Життєві завдання є головними віхами на шляху життєздійснення людей, а їхнє структурування та ієрархізація свідчать про домінуюче цілепокладання і цінності на певних етапах саморозвитку особистості. Віковою особливістю молодшого юнацтва (15–17 років) стає переживання труднощів перехідного часу – від шкільного навчання в соціально-психологічних умовах обмеженої батьками й учителями життєвої активності та особистісної відповідальності до необхідності самостійних усебічних життєвих виборів, детермінованих постановкою життєвих завдань. Що ж до сучасної молоді, то їй “пощастило” жити в перехідний історичний час зміни епох та політико-економічної перебудови соціального буття, що висуває вимоги щодо формування нових адаптаційних настановлень для успішного життєздійснення.
      За результатами теоретичного дослідження ми виокремили провідні інтегральні соціально-психологічні властивості особистості (цілісність, зрілість, ефективність, ціннісні орієнтації) та їхні складові (цілеспрямованість, самоповага, самооцінка, життєва компетентність і досвід, самостійність, упевненість, відповідальність, наполегливість) як чинники індивідуальних відмінностей у різних виявах життєздійснення особистості, у тому числі в постановці життєвих завдань.
      Мета нашого дослідження: вивчити особливості постановки життєвих завдань (крім навчальних завдань з іншим змістовим контекстом) учнями молодшого юнацького віку (14–17 років).
      
      У межах індивідуальної психології А. Адлер постулював три головні життєві завдання, які визначають зміст, повноцінність і гармонійність життя особистості: професія, дружба – спілкування, любов. За своєю людською сутністю це глобальні завдання, притаманні кожній людині, визначають її самоцінність і цінність життєвого часу, хоча при цьому у своєрідності життєвих малюнків реалізації завдань відбивається надзвичайно широкий діапазон індивідуальних відмінностей, пов’язаних з особистісними властивостями, рівнем соціальної адаптації та життєвим досвідом людей [1].
      Людина, яка спрямована на успішне життєздійснення і при цьому зорієнтована на особистісну відповідальність за реалістичність своїх виборів у постановці життєвих завдань, детермінована внутрішніми чинниками (властивостями індивідуальності) й оцінкою впливу на комфортність свого життя чинників зовнішнього світу. Природні, політичні, економічні, культурні та соціальні чинники тією чи іншою мірою впливають на всіх і залежно від позитивної або негативної оцінки їхнього сукупного впливу створюють індивідуальну картину світу, визначаючи тим самим особливості соціально-психологічної поведінки кожного у своєму зовнішньому оточенні. Особистість здійснює пристосувальну діяльність до соціуму, і залежно від успішності адаптаційного процесу визначається знак якості (позитивний або негативний) життєвого досвіду, який впливатиме на цілеспрямованість і реалістичність постановки життєвих завдань. Спричиняється це інформаційною обізнаністю щодо навколишніх подій, адекватністю світосприймання, визначеністю свого місця і ролі в певному соціальному оточенні, навичками і досвідом опанування численних життєвих ситуацій і міжособовими ставленнями. Отже, постановка життєвих завдань – це досить складна психологічна функція, яка для своєї реалізації потребує певного рівня особистісної зрілості, осмислення рівня життєвих домагань та виборів, усвідомлення спрямованості і ставлення до вищих людських цінностей, настановленості на соціально-психологічну адаптацію, особистісний саморозвиток, набуття досвіду самореалізації в успішних або помилкових варіантах життєствердження.
      Адекватність самооцінки і соціально-психологічної оцінки себе в конкретній ситуації є однією з передумов особистісного вибору рівня складності і значущості постановки життєвих завдань, вирішення яких стає підтвердженням і реалізацією життєвого смислу й особистої успішності. Предметом самооцінки в ситуації вибору рівня складності завдання стає перш за все перевірка своєї поінформованості щодо передбачуваної діяльності, знань для виконання нової функції, рівня активності, емоційно-вольової саморегуляції і ризиковості як регуляторних механізмів поведінки в цілеспрямованій та особисто значущій діяльності.
      Індивідуальний малюнок особистісних параметрів за акцентуаціями тих чи інших властивостей надає своєрідності життєвим завданням і способам їх досягнення за ознаками індивідуально значущої ієрархії цінностей, цілісності та зрілості особистості, рівня поведінкової активності, рефлективності життєвого досвіду. Розкриттю цих властивостей сприяють соціально-психологічні механізми реалізації життєвих завдань, до яких, за визначенням А. Адлера, належать “соціальний інтерес” – “барометр нормальності” – як суспільне почуття зацікавленості в інших людях, підґрунтя для розвитку міжособистісної емпатійності та партнерської співпраці і “ступінь активності” як рівень енергійності у спрямуванні на вирішення життєвих завдань [2]. “Соціальний інтерес” дослідник визначає як основний критерій психологічної зрілості, який індивідуально вибудовує систему цілеспрямування (соціальні потреби, мотиви, мотивація досягнення, рівень життєвих завдань, смисли). Відповідно до них формуються стратегії досягнення та операційна система пристосування до цілей через спрямовану активність, прийняття рішень і особистісні вибори. На всіх цих етапах самореалізації відбувається життєва перевірка рівня особистісної зрілості юнака чи дівчини.
      На цей час у наукових напрацюваннях недостатньо висвітлено такі важливі аспекти, як перспективне планування старшокласниками свого майбутнього у формі постановки універсальних загальнолюдських завдань (праця, соціальна взаємодія, любов), сформованість здатності до моделювання і структурування завдань на шляху до мети, прогнозування особистісного потенціалу самоствердження й повноти самореалізації в реалістичних життєвих завданнях. Проте визнано, що запорукою успішного навчання і життєвого просування молоді є передусім взаємозалежність адекватних рівнів самооцінки і соціальних домагань, що стимулюють мотивацію досягнення, цінності, впливають на ієрархію мотивів спрямованості та цілей.
      В експериментальному дослідженні вимірювалися профілі загальножиттєвої і навчальної мотивації старшокласників. Виявилось, що в загальножиттєвому мотиваційному профілі майже врівноважені тенденції споживання та особистісного зростання із слабкою диференціацією ієрархії побутових і соціальних мотивів (спілкування, активність включення в сімейні справи) як неактуальна для них реальність покладання на турботу батьків. На противагу цьому профіль навчальної мотивації характеризується більшою напруженістю, розбіжністю рівнів реальної та ідеальної мотивацій (“бажаю – можу”) за шкалами мотивів “виживання” в умовах навчальної реальності, загальної і соціальної активності, що свідчить про насиченість бажань та обмеженість можливостей (енергії, активності) в умовах навчальної перенасиченості.
      Порівняно з підлітками у старшокласників посилюється мотивація високої самооцінки і соціального статусу як потенціал особистісного зростання, самовдосконалення, підвищення рівня життєвих домагань, а отже, зріє підґрунтя для успішної постановки життєвих завдань. Це підкріплюється досить високою потребою в досягненні, порогом активності, що наближає до рівня збалансованої реальної діяльності з внутрішньою настановленістю на підвищення рівня самоуправління та саморегуляції (рефлексії, критичного мислення, відповідальності за вчинки) як активного розвитку структур свідомості і самосвідомості [3; 4].
      Відомо, що в юнацькому віці в процесі саморегуляції емоційно-ціннісне ставлення до себе, рівень самоповаги впливають на рівень домагань, створення суб’єктивної моделі значущих умов досягнення цілей і ступінь активності суб’єкта діяльності. Водночас уявлення про довгострокову життєву перспективу практично не сформоване, тоді як значущими виступають процеси саморегуляції, актуальні дії поточного часу, що неодмінно відбивається на особливостях постановки короткострокових життєвих завдань [5; 6].
      Як бачимо, в юнацькому віці узгодженість базових складових самосвідомості (самоставлення, уявлення про цінності, віхи життєвого шляху, мотиваційна спрямованість) з процесами саморегуляції поведінкою і діяльністю (планування цілей, моделювання умов досягнення цілей, планування дій і т. ін.) ще тільки розвивається, і це має відображатися в особливостях постановки життєвих завдань сучасною молоддю [7; 8].
      Для експериментального вивчення цього питання в лабораторії соціальної психології особистості Інституту соціальної та політичної психології НАПН України створено опитувальник “Життєві завдання особистості” (“ЖЗО”) із 87 суджень і двобальною шкалою відповідей (згоден/не згоден). Структуру змісту склали 5 шкал із 16-ма показниками, що відображають головні сфери постановки життєвих завдань та операційні механізми їх досягнення.
      У дослідженні взяли участь 64 учні. Статистичний аналіз було зроблено за допомогою пакету програм статистичної обробки даних “SPSS”.
      Далі наводимо результати середніх значень за досліджуваними шкалами складових постановки життєвих завдань.
      Шкала 1. Мотивація життєвих завдань
      1.1. Відображає мотиви бажань “хочу мати” (“Wants”): гроші, речі, комфорт, задоволення – як рівень потреби в матеріально-побутовому та емоційному планах життя. Високий рівень мотивації постановки завдання “мати” показали 26,6 % учнів; середній рівень – 36 %, низький рівень – 28 %. Середній бал за шкалою “хочу мати” – 4,21.
      1.2. Мотиви “хочу бути” відтворюють амбіції (“Ambitions”), рівні домагань, спрямованих на досягнення успіху, престижу, влади, визнання. Середній бал індивідуальних відмінностей – 5,06. Високий рівень мотивації амбітності виявився у 7,8 % учнів, середній – у 56,3 %, низький – у 25 %.
      1.3. Відтворює мотиви “бути – брати” у сфері самоконституювання (“Development aspiration”) як вияву честолюбних, шанобливих спрямувань в особистісному саморозвитку і самовдосконаленні. Середній бал – 7,03. Високий рівень мотивів постановки завдань саморозвитку показали 40,6 % учнів, середній – 45,3 %, низький – 11 %.
      1.4. Мотив “бути – давати” (“Creative aspiration”) як спрямованість творчості особистості на вибір шляхів свого життєствердження з постановкою завдань переважно для себе або для інших, спільноти. Середній бал – 5,2. Високий рівень креативності показали 12,5 % старшокласників, середній – 62,5 %, низький – 22 %.
      1.5. Локалізація життєвих завдань як вибіркова мотиваційна зорієнтованість на певні визначальні сфери життєдіяльності за А. Адлером (сім’я, навчання – праця, здоров’я, друзі). Статистично ця підшкала охоплює чотири сфери постановки життєвих завдань, які категоризуються на три групи за балами: 0 балів – сфери мотивації немає; 2 бали – сфера є; 3–5 балів – сфера значуща (табл.).
      Таблиця
Рівні мотивованості учнів постановкою життєвих завдань
Сфери життєвих завдань
Категоризація груп учнів за ступенем мотивованості

середній бал
значущий бал (у %)
є (у %)
немає (у %)
Сім’я (“Family”)
2,02
39,0
17,0
42,2
Навчання – праця (“Study work”)
3,53
62,5
28,0
9,4
Здоров’я (“Health”)
4,09
82,0
17,2
1,6
Друзі (“Friends”)
2,22
41,0
26,0
33,0
      
      Як бачимо з табл., молодше юнацтво найбільшою мірою вмотивоване на постановку життєвих завдань у сфері здоров’я та сфері навчання і праці. Остання сфера завдань зрозуміла, оскільки старшокласники стоять на порозі життєвого вибору професійного шляху; що ж до актуальності збереження здоров’я молоддю, то, очевидно, це спричиняюється реальними відхиленнями в стані здоров’я і високою ситуативною тривогою та стурбованістю за його збереження.
      Шкала 2. Структурованість часу життя (“time structure”) як ставлення до його плинності і відповідно планування
      Середній показник структурування часу життя у старшокласників становить 5,3; виразну мотивацію структурування часу життя виявлено у 26 % учнів, середню – у 52 %, слабкої не виявлено.
      Шкала 3. Середній показник віддаленості структурування часу (“Future attitude”) як максимально віддалена перспектива планування життєвого шляху – 5,3 бала; найбільша віддаленість планування в часі у 64 % учнів, середня – у 28 % і слабка – у 7,8 %.
      Шкала 4. Суб’єктна активність (“Agency”) 
      Має середній бал індивідуальних відмінностей 7,03. Половина (50 %) учнів увійшли до групи з виразною суб’єктною активністю, середню активність мають 37,5 %, слабку – 9,4 % респондентів.
      Шкала 5. Операційні характеристики постановки життєвих завдань
      5.1. Стратегія (“Strategy”) розкриває бачення шляхів постановки життєвих завдань за різних ситуативних і внутрішніх умов. Середній бал індивідуальних відмінностей – 7,52. Близько 28 % учнів визначилися із стратегіями постановки завдань, 55 % – у стані пошуку, а 15,6 % старшокласників не замислюються над стратегіями досягнення цілей.
      5.2. Стійкість (“Life strength”) як вияв особистісної життєстійкості на шляху цільового самоствердження, здатності протистояти труднощам і перешкодам. Середній показник індивідуальних відмінностей – 6,13 бала. Високу життєстійкість виявили 28 % учнів, середню – 42,2 %, низьку – 14 %.
      5.3. Цілісність життя (“Life wholeness”) як вияв гармонійності постановки життєвих завдань із життєвими планами і запитами особистості. Середній показник – 5,9. Високий рівень цілісності виявили 31,3 % учнів, середній рівень гармонійності у 28 % і слабкий – у 37,5 % старшокласників.
      5.4. Гнучкість (“Flexibility”) як вияв психологічної адаптації до змінних ситуативних умов пристосування в постановці життєвих завдань. Середній показник – 4,76. До групи з високим рівнем гнучкості увійшло 12,5 % учнів, із середнім – 67 %, з низьким – 20,3 %.
      5.5. Активність – виснажливість (“Activity”) як міра енергійності, витривалості в досягненні цілей. Середній бал – 4,76. Високий рівень активності виявили 53 %, середній – 40,6 %, низький – 4,7 % старшокласників.
      Отримані дані було узагальнено і представлено в графічному вигляді профілем, побудованим за середніми показниками досліджуваних шкал, що відображають провідні тенденції постановки життєвих завдань (рис.). Тип профілю можна назвати поляризованим.

Рис. Соціально-психологічні відмінності напруженості мотивації постановки завдань у різних сферах життєдіяльності старшокласників
      Верхівки шкал розміщені на трьох рівнях значущості (високому, середньому і низькому) із заповненістю переважно верхнього і високого рівнів, що може бути виявом напруженості різних сфер мотивації. Це комплекс показників, які ми ранжуємо з урахуванням послідовності їх зменшення: найбільш акцентована шкала мотивації майбутнього (“FA”), далі – шкали соціальної активності (“Ac”), суб’єктної активності (“Ag”), здоров’я (“H”), самоконструювання (“D”), життєвої стійкості (“LS”), життєвої цілісності (“LW”), навчання – праці (“SW”).
      Середні рівні зафіксовано щодо менш актуальних для старшокласників сфер – стратегії досягнення (“S”), структурування часу постановки завдань (“TS”), соціальні амбіції (“A”).
      На нижчий рівень профілю потрапили показники гнучкості (“FL”), сфери ближнього спілкування (друзі, родина) (“F”), творчі домагання (“C”), побутові запити “хочу мати” (“W”).
      Висновки. Отже, завдяки психологічному аналізові профілю 
напруженості мотивації життєвих завдань нам вдалося визначити узагальнену характеристику особливостей постановки життєвих завдань старшокласниками.
      Можна сказати, що для юнацтва найбільш актуальною є мотивація прогнозування майбутнього, механізмами якої воно вважає особистісну соціальну активність, суб’єктну активність як вияв самоствердження у житті, збереження здоров’я як потенціалу успішності та ефективності і, що важливо, розуміння цінності особистісного самовдосконалення в аспекті самоконструювання, спрямованого на досягнення життєвої стійкості і життєвої цілісності. Висока, але менш напружена мотивація завдань сфери “навчання – праця” як таких, що вже більш-менш конкретизовані, визначені.
      Інші життєві завдання, пов’язані із спілкуванням, родиною, творчими та побутовими запитами, не супроводжуються мотиваційною напруженістю, як і вияви гнучкості – механізму соціально-психологічної адаптації, що можна трактувати як звичне вирішення завдань повсякденного життя.
      
Література
1. Адлер А. Очерки по индивидуальной психологии / А. Адлер ; пер. с нем., науч. ред. А. М. Боковикова. – М. : Когито-Центр, 2002. – 220 с.
2. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии: Лекции по введению в психотерапию для врачей, психологов и учителей / А. Адлер. – М. : Изд-во Ин-та психотерапии, 2002. – 214 с.
3. Лєпіхова Л. А. Соціально-психологічні передумови постановки життєвих завдань / Л. А. Лєпіхова // Соціальна психологія. – 2008. – № 2 (28). – С. 102–117.
4. Лєпіхова Л. А. Детермінанти соціально-психологічних відмінностей постановки життєвих завдань / Л. А. Лєпіхова // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей. – К., 2008. – Вип. 16 (19). – С. 139–150.
5. Моросанова В. И. Индивидуальная саморегуляция и характер человека / В. И. Моросанова // Вопросы психологии. – 2007. – № 3. – С. 59–68.
6. Моросанова В. И. Саморегуляция и самосознание человека / В. И. Моросанова, Е. А. Аронова // Психологический журнал – 2008. – Т. 29. – № 1. – С. 14–22.
7. Титаренко Т. М. Життєві завдання особистості як соціально-психологічний чинник моделювання майбутнього / Т. М. Титаренко // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей. – К., 2007. – Вип. 16 (19). – С. 304–311.
8. Титаренко Т. М. Наративні практики організації особистісного майбутнього / Т. М. Титаренко // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей. – К., 2009. – Вип. 22 (25). – С. 11–18.
      © Лєпіхова Л. А.
      
      
СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ІСТОРИЧНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ РИТУАЛІЗОВАНОЇ ПОВЕДІНКИ ОСОБИСТОСТІ
      
      С. Д. Литвин-Кіндратюк, м. Івано-Франківськ
      
       Аналізуються соціально-психологічні трансформації ритуалізованих форм поведінки особистості у культурному вимірі історичного процесу. На основі психолого-історичної реконструкції визначено етапи ритуалізації поведінки з урахуванням панівного типу раціональності та конструювання провідних видів наративної компетентності. 
       Ключові слова: ритуал, ритуалізована поведінка, міф, наративна компетентність, тип раціональності, стереотипи моди.
       
       Анализируются социально-психологические трансформаци ритуализированных форм поведения личности в культурном измерении исторического процесса. На основании психолого-исторической реконструкции определены этапы ритуализации поведения с учетом господствующего типа рациональности и конструирования ведущих видов нарративной компетентности.
       Ключевые слова: ритуал, ритуализированное поведение, миф, нарративная компетентность, тип рациональности, стереотипы моды.
       
       Social-psychological transformations of ritualized forms of personal behaviour in cultural dimension of historical process are analysed in the article. Stages of behaviour ritualization taking into account dominating type of rationality and main types of narrative competence соnstruction are determined based on psychological-history reconstructions.
       Key words: ritual, ritualized behavior, myth, narrative competence, type of rationality, fashion stereotypes.
       
      Проблема. Соціально-психологічне дослідження сутності ритуалів передбачає їх розгляд у тісному взаємозв’язку з традиціями, звичаями й обрядами, оскільки ритуали як форми соціального контролю – це здебільшого найбільш архаїчні форми “творення”, конструювання традиції з метою забезпечення інтеграції групи, збереження соціальних зв’язків у ній. 
      З огляду на те, що ритуал є обов’язковою складовою всіх відомих релігійних форм, в етнографії, культурній антропології, релігієзнавстві, соціології, соціальній психології накопичено чималий обсяг фактичного матеріалу щодо видів і типів ритуалів. Проте психологічна природа релігійного ритуалу, як і ритуалу загалом, зауважує А. Г. Сафронов, ще й досі недостатньо зрозуміла і вивчена [1]. Обґрунтовуючи основні положення теорії вчинку, В. А. Роменець розглядав ритуал у тісному зв’язку з міфологічною психологією, яка виявляє себе через низку різноманітних значень, котрі є не лише суб’єктивними породженнями віри, але й спираються на відповідні ритуали [2, с. 126]. На його думку, ритуал є практичним подоланням принципів фаталістичної зумовленості подій і магічної сваволі, адже він реально організує й нормує поведінку людини [там само, 127].
      Соціально-психологічний аналіз сутності ритуалів і похідних від них ритуалізованих форм поведінки особистості, тобто ритуально-побутової поведінки в єдності її складових, може, на нашу думку, значно поглибити розуміння їх сутності шляхом виявлення закономірностей історичної динаміки цих форм. 
      Метою нашої розвідки є створення теоретичної моделі історіогенезу ритуально-побутової поведінки особистості у її зв’язку з трансформаціями змісту ритуальної поведінки у великих спільнотах, визначення соціально-психологічної логіки змін ритуально-побутової поведінки у психокультурному вимірі історичного процесу. 
      
      З позицій філософського аналізу в контексті традиціології ритуал має жорстку структуру і є високоорганізованою і спільною дією, яка виражає колективний світогляд, формує колективне розуміння традиції, забезпечує чіткі ідентифікаційні межі тощо. 
      Услід за І. Н. Полонською вважаємо, що традиційний тип соціокультурного відтворення базується на “наявності в суспільстві безпосередньої міжособистісної передачі сакральних змістів і цінностей, на механізмах духовного учнівства й формування ліній ідентичності в контексті ритуальних та культових практик” [3, с. 213].
      Нині ритуал і ритуальну поведінку вивчають у площині різних наукових підходів (етнографічного, соціологічного, соціально-психологічного, семіотичного та ін.), що дає підстави визначати ритуал як символічну форму поведінки [4, с. 16–17], яка використовує символ для збереження і трансляції стрижневих цінностей, підтримання соціальних зв’язків у групах. Звідси випливає, що ритуали здійснюються скрізь, де є символічні системи, що регулюють сприймання світу людиною і її поведінку в цьому світі [5, с. 180]. 
      Сучасні соціологія, етнологія і культурологія значну увагу приділяють вивченню не лише ритуалів, а й цілого спектру ритуалізованих форм поведінки (ритуали спілкування, застільні ритуали, мода), які є похідними і дотичними до перших, проте розгортаються не в сакралізованому просторі, а у вимірах повсякденності, набуваючи за цих умов значної автономності. Так, символічна за своєю сутністю модна поведінка є різновидом ритуальної поведінки, проте не традиційно-звичаєвої, а індивідуалізованої, і її варто позначити як дифузну ритуалізовану поведінку. 
      Труднощі дослідження ритуалів і різних форм ритуалізованої поведінки в соціально-психологічному аспекті пов’язані, на нашу думку, з недостатньою категоріальною озброєністю дослідників у цій царині, де досі панують поняття, що розкривають насамперед психологічну структуру особистості. При цьому не враховуються сповна її соціокультурна детермінація на макрорівні і здатність до самоконструювання на мікрорівні, що передбачає перехід на позиції методологічного плюралізму і є спробою поєднати ідеї соціокультурного і суб’єктного підходів. 
      У пригоді тут може стати категорія колективного суб’єкта, яка нині плідно розробляється в межах суб’єктного підходу. Так, А. Л. Журавльов у своїх дослідженнях визначає основні ознаки, рівні і психологічні типи колективного суб’єкта [6]. Особливий інтерес становлять виокремлені дослідником рівні, що було зроблено на основі конфігурації і домінування тих чи тих ознак (рівні взаємозв’язаності і взаємозалежноcті, спільної активності та саморефлексивності) [там само, с. 76–77]. Ідеї суб’єктного підходу розвиває В. О. Васютинський, який обґрунтовує принципи інтеракційно-феноменологічного бачення психологічних джерел колективної суб’єктності з урахуванням її рівнів (інтеракційність, колективне опосередкування, спільно-взаємна феноменологічність тощо) [7, с. 46]. 
      Проводячи соціально-психологічний аналіз історіогенезу ритуально-побутової поведінки особистості, варто, на нашу думку, звернутися також до напрацювань у царині концепції соціальних репрезентацій С. Московічі [8] та його школи, до нових ідей у межах її нових напрямів, представлених у працях Ж.-К. Абріка (центральне ядро і периферія соціального уявлення) і В. Вагнера (соціальні уявлення, які спираються у своїй основі на механізми колективного копінгу) [9]. Не зайвим також буде зауважити значні можливості психолого-історичного аналізу для подальшого розроблення найменш вивчених, з погляду фундатора цієї школи, напрямів дослідження, а саме: “звернути увагу на ціннісні аспекти соціальних уявлень, аналізувати характер власне тих, з якими пов’язані соціальні уявлення, які виникли, їх зв’язок з колективною пам’яттю і мовою тощо” [там само, с. 45]. 
      Виходячи з методологічної плідності взаємозбагачення суб’єктного, психосоціального і герменевтичного підходів, які на цей час є найбільш потужними напрямами в соціальній психології, можна припустити, що саморефлексивний рівень колективного суб’єкта, який забезпечує становлення колективної ідентичності, охоплює такі структурні компоненти: 1) предмет колективної рефлексії, змістом якого є соціальні уявлення; 2) мотиви колективної рефлексії, в основі яких лежать потреби життєзабезпечення і життєздатності спільноти; 3) рефлексивні дії колективного суб’єкта як стереотипні стратегії-дійства (ритуали) спільного переживання зазначених соціальних уявлень “тут-і-тепер”. 
      Провідні, найбільш значущі для життєздатності групи соціальні уявлення, які є змістом предмета рефлексії великої групи як колективного суб’єкта, сакралізуються і виступають у ролі міфологічних уявлень. Останнє передбачає уточнення поняття “міф” у даному контексті. З погляду макропсихологічного аналізу засадничі соціальні уявлення колективного суб’єкта (міфи) як предмет його саморефлексії і його рефлексивні дії (ритуальні практики) тісно пов’язані. Це підкреслюють у своїх працях відомі дослідники міфів О. Ф. Лосєв і М. Еліаде. Так, кінцева діалектична формула міфу, за Лосєвим, така: “у словах дано чудесну особистісну історію” [10, с. 169], “розгорнуте магічне ім’я” [там само, с. 170]. Від серцевини, ядра міфу, тобто від його поняття, дослідник закликає перейти до реального аналізу реальних типів міфів, їх класифікації, яка б спиралася на структуру абсолютної і відносної міфології; остання, зауважимо, передбачає звернення до поняття “ритуал”. 
      За М. Еліаде, міф розповідає про діяння надприродних істот і про прояви їхньої могутності; він стає моделлю для наслідування за будь-яких проявів людської активності, оскільки його функція полягає в тому, щоб актуалізувати ці моделі під час здійснення обрядів і взагалі будь-яких значущих дій. Особливо важливо це враховувати, коли йдеться про людину в архаїчних і традиційних суспільствах [11]. А проте міф як чудесна історія є оповідним наративом. Зі зміною соціокультурних та екосоціальних умов існування групи він, зникаючи з поля зору колективної саморефлексії, десакралізується, але й далі побутує, зберігається в колективній пам’яті, іноді перетворюється на казку. У процесі міжгенераційного передавання соціокультурного досвіду він здатен збагачувати досвід членів групи, потребує від них розуміння та інтерпретації, засвідчує свою колишню причетність до певних ритуальних практик. Це зумовлює виникнення нових і нових конфігурацій “первинних” міфів з ритуалізованими практиками, а також “вторинних” міфів з надалі видозміненими (ритуалізованими дифузними) практиками, що так само вимагає від особистості розвитку певного типу наративної компетентності в цій царині. Спираючись на положення про сутність особистості в контексті психогерменевтичних досліджень, що базуються на постнекласичній методології (див. праці Н. В. Чепелєвої), ми розглядаємо наративну компетентність як “своєрідну здатність особистості в межах даної ментальності не тільки адекватно розуміти та інтерпретувати наративи, але й здійснювати наративні практики” [12, с. 21].
      Отже, ідеться про аналіз процесу трансформації ритуалізованих форм поведінки не лише в мікрочасі окремої особистості, її життєвого шляху як представника певного покоління, а й у міжгенераційних зв’язках, а також у макрочасі історії загалом, що зумовлено зверненістю ритуалізованих форм поведінки до цінностей колективного суб’єкта. Останній покликаний забезпечувати життєздатність членів спільноти й реалізовувати міжгенераційну естафету. Таке трактування сутності ритуалізованих форм поведінки передбачає побудову теоретико-прикладної моделі історіогенезу ритуалізованої поведінки на засадах єдності індивідуальної і колективної суб’єктності з урахуванням рівнів їх реалізації. 
      Очевидно, що ритуальна поведінка, будучи виявом сакрально-духовного ставлення особистості і групи до дійсності, забезпечує шляхом актуалізації змісту ритуалу інтеграцію членів спільноти і покликана підвищити її життєстійкість, а тому є механізмом саморефлексії групи. Зміст ритуалу відображає при цьому наявну чи частково закріплену в колективній пам’яті найбільш значущу конфігурацію структури довкілля як джерела життєздатності і життєзабезпечення членів групи. Інші ритуалізовані форми поведінки (ритуали спілкування, застілля, мода тощо), що реалізуються в умовах повсякденності, є десакралізованими, хоча й частково, оскільки вони здебільшого тісно пов’язані із сакральними ритуалами, підтримуючи та постійно підтверджуючи в монотонному плині повсякденного життя їхній епізодичний, проте особливий статус. Водночас ритуали і ритуалізовані форми поведінки переплітаються з міфологічними уявленнями, які є стрижнем соціальних уявлень, що конструюються тією чи іншою великою спільнотою на тлі традиційної, класичної чи посткласичної раціональності. 
      Тенденція до деміфологізації ядра соціальних уявлень спільнот в умовах посткласичної раціональності, які є творцями сучасного урбанізованого і технізованого довкілля, творення ними “нової”, “штучної” міфології на цьому ґрунті веде до деритуалізації поведінки особистості, а також до поширення компромісних індивідуалізованих форм ритуально-побутової поведінки. За цих умов особливо відчутним є вплив стереотипів моди і модної поведінки, які швидко поширюються як шляхом безпосереднього спілкування, так і засобами масових комунікацій на рівні оформлення зовнішності, дизайну інтер’єру, стилю й способу життя особистості, постаючи як найбільш масова форма ритуалізованої поведінки наших сучасників. 
      Розглянемо етапи розгортання ритуалізованих форм поведінки, спираючись на такі критерії: 1) тип раціональності (традиційний-модерний); 2) характер розуміння та інтерпретації стереотипів поведінки і їх пов’язаності з певними ритуальними практиками; 3) співвідношення безпосереднього і опосередкованого спілкування; 4) особливості наративної компетентності особистості.
      Перший етап (традиційна раціональність). Панування міфу за доби ранніх аграрних цивілізацій (Стародавній Єгипет, Шумер, Вавилонія) та античності (Стародавні Греція і Рим) як чудесної історії, яка конструювалася групою в умовах безпосереднього спілкування, передбачало оволодіння її членами певною міфологічною компетентністю, яку варто позначити як міфологічно-наративну, і реалізацію її в процесі низки ритуалів-дійств. Греко-римська цивілізація, на думку Ж. Ле Гоффа, була переважно урбаністичною і здебільшого в такій формі поширювалася на свій ареал [13, с. 216]. Ритуально-побутова поведінка мешканців міст-держав Стародавнього Сходу, античних полісів і громадян Римської імперії в різноманітності її форм за цих умов є прямо похідною від ритуальної, її підтвердженням і повсякденним продовженням (застільний етикет, стереотипи спілкування тощо). Мода, як більш дифузна й індивідуалізована форма ритуалізованої поведінки, перебувала тоді ще в зародковому стані, виявлялася фрагментарно, оскільки була пов’язана в основному з оформленням зовнішності (одяг, прикраси). Функції її були майже не розгорнуті, переважали цінності престижу. 
      З виникненням християнства провідною для особистості стає вже не міфологічно-наративна, а швидше канонічно-наративна компетентність, що охоплює глибокі знання, уміння тлумачити священні тексти, а також відтворювати їх зміст у сакральних ритуалах. Проте міфологічно-наративна компетеність особистості ще довго була істотною складовою її життєздійснення. Це виявлялося, зокрема, у своєрідній релігійності сільського населення, його двовір’ї, що переконливо доводить у своїх працях А. Я. Гуревич [14], у парадоксальності мислення, яскравій образності уяви, контрастності емоційної сфери середньовічної особистості, яку реконструював Ж. Ле Гофф [13]. На нашу думку, це пов’язано, з тим, що в добу раннього середньовіччя між релігійними ритуалами і ритуально-побутовою поведінкою існувала певна неузгодженість, оскільки перші представляли рефлексивні дії античних урбанізованих колективних суб’єктів, які були збережені в колективній пам’яті наступних поколінь вірян шляхом канонізації релігійних текстів і сакралізації вкладених у них уявлень, а тому ці практики апелювали до наративно-канонічної компетентності. Ритуально-побутова ж поведінка цієї доби відображала переважно діяльнісний рівень актуальних на той час колективних суб’єктів в умовах малолюдних просторів середньовічної аграрної Європи, етнічне обличчя якої зазнало істотних змін унаслідок переселення народів, а тому вона до певної міри є їхніми рефлексивними діями, відображає рефлексивний рівень і звернена до міфологічно-наративної компетентності.
      Другий етап (рання класична раціональність). У добу пізнього середньовіччя, Відродження і Нового часу, а згодом і Просвітництва взаємодія ритуальної поведінки і форм ритуалізованої поведінки поступово узгоджується, оскільки їх протистояння послаблюється внаслідок збагачення предмета рефлексії колективних суб’єктів-мешканців численних середньовічних міст новим змістом – різноманітними уявленнями про бурхливе світське життя тогочасних міст, побут аристократів, міщан, ремісників, перших буржуа, що веде до зменшення питомої ваги колективно-сакральних уявлень у структурі цього змісту, іноді жорсткої ритуалізації форм повсякденної поведінки в мікрогрупах, наприклад у сім’ї (протестантизм, кальвінізм). Значного поширення набуває світська книга, яка збагачує безпосереднє спілкування аристократів і міщан [15]. Винайдення книгодрукування створює в Західній Європі сприятливі умови для швидкого становлення читацької наративної компетентності як домінуючого з-поміж попередньо названих її видів, які, проте, не зникають [16]. За Н. Еліасом, поцінування індивідуальності і творчості поєднується з більш жорстким соціальним контролем особистості [17] (особливо це стосується її поведінки в побуті), а також із розквітом ритуалізованих форм поведінки у вузьких аристократичних колах, які, власне, і починають плекати моду в найвитончених її формах. 
      Третій етап (висока класична раціональність). Спостерігається поступове послаблення впливу ритуальної і ритуально-побутової поведінки в контексті детрадиціоналізації життя на користь масовізації моди як інновації в добу всього модерного і наукового. На цьому етапі ритуально-побутова поведінка стає більш індивідуально-витонченою; вона керується категоріями естетики, які трансформуються в мистецькі стилі, що намагаються воскресити давно забуті повідомлення міфологічних уявлень (віденська сецесія). Повсюдно говорять про красу поведінки, зовнішності, спілкування тощо. Світ моди також структурується за взірцем світу мистецтва: творці, публіка, мистецько-модне середовище, експерти [18]. На тлі розквіту художньої літератури, зростання читацько-наративної компетентності [16] в центрі уваги переважно читачок постає феномен модного журналу, який починає конструювати вже не лише їхній зовнішній вигляд, а й спосіб життя [19; 20]. 
      Четвертий етап (зріла класична раціональність). У постмодерному суспільстві спостерігається загальна деритуалізація повсякденного життя шляхом заміщення ритуальних і ритуально-побутових практик дифузними і значною мірою індивідуалізованими варіантами. Відбувається віртуалізація всюдисущої моди і модного життя на тлі панування наративно-комунікативної компетентності як здатності до реалізації різноманітних наративних практик. Постмодерна особистість прагне не лише користуватися модними брендами, а й обирати той чи інший стиль життя, які ніби є гормонами росту для найвіддаленіших паростків її ризомоподібної структури (Т. М. Титаренко [21]). Приміром, у Японії в умовах стрімкої детрадиціоналізації суспільства сучасна мода набула надзвичайної виразності і розмаїтості форм та значущості впливу, що свідчить про різку зміну структури особистості японців і вимагає спеціальних досліджень [22].
      Висновок. Отже, соціально-психологічний аналіз трансформацій ритуалізованих форм поведінки у психокультурному вимірі історичного процесу засвідчує логіку історіогенезу ритуалізованих форм поведінки у зв’язку зі зміною типів раціональності і наративної компетентності особистості: від ритуальних сакралізованих практик як рефлексивних дій колективного суб’єкта до їх різноаспектної ритуалізації в межах діяльнісного рівня його активності в умовах традиційного побуту і далі – до деритуалізації цих форм і масового поширення новітніх дифузних, індивідуалізованих форм (модна поведінка постмодерної особистості). 
      
Література
1. Сафронов А. Г. Психология религии : монография / А. Г. Сафронов. – К. : Ника-Центр, 2002. – 224 с.
2. Роменець В. А. Історія психології Стародавнього світу і Середніх віків / В. А. Роменець. – К. : Вища школа, 1983. – 415 с. 
3. Полонская И. Н. Традиция: от сакральных оснований к современности / И. Н. Полонская. – Ростов-на-Дону : Изд-во Ростов. ун-та, 2006. – 272 с. 
4. Байбурин А. К. Ритуал в традиционной культуре. Структурно-семантический анализ восточнославянских обрядов / А. К. Байбурин. – СПб.: Наука, 1993. – 243 с.
5. Юрій М. Ф. Соціологія культури : навч. посіб. / М. Ф. Юрій – К. : Кондор, 2006. – 302 с.
6. Журавлев А. Л. Коллективный субъект: основные признаки, уровни и психологические типы / А. Л. Журавлев // Психологический журнал. – 2009. – Т. 30, № 5. – С. 72–81.
7. Васютинський В. О. Інтеракійно-феноменологічні параметри функціонуваня колективних суб’єктів / В. О. Васютинський // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка. Вип. 41. Серія: психологічні науки : зб. наук. праць : у 2 т. – Чернігів, 2006. – Т. 1. – С. 43–47. 
8. Московичи С. Машина, творящая богов / С. Московичи ; пер. с фр. – М. : Центр психологии и психотерапии, 1998. – 560 с.
9. Емельянова Т. П. Социальное представление – понятие и концепция: итоги последнего десятилетия / Т. П. Емельянова // Психологический журнал. – 2001. – Т. 22, № 6. – С. 39–47.
10. Лосев А. Ф. Диалектика мифа / А. Ф. Лосев // Философия. Мифология. Культура. – М. : Политиздат, 1991. – С. 22–186. 
11. Элиаде М. Аспекты мифа / М. Элиаде ; пер. с фр. – М. : Академ. проект, 2000. – 222 с.
12. Чепелева Н. В. Методологические основы исследования личности в контексте постнеклассической психологии / Н. В. Чепелева // Актуальні проблеми психології: Психологічна герменевтика : зб. наук. праць. – К., 2010. – Т. 2. – Вип. 6. – С. 15–24.
13. Гофф Ж. Ле Середньовічна уява / Ж. Ле. Гофф ; пер. з фр. Я. Кравця. – Львів : Літопис, 2007. – 350 с. 
14. Гуревич А. Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства / А. Я. Гуревич. – М. : Искусство, 1990. – 396 с.
15. Мак-Люен Маршалл. Галактика Гутенберга. Становлення людини друкованої книги / Мак-Люен Маршалл. – К. : Ніка-Центр, 2001. – 461 с. 
16. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен / М. Зубрицька. – Львів : Літопис, 2004. – 352 с.
17. Элиас Н. О процессе цивилизации. Социогенетические и психогенетические исследования. Т. 2. Изменения в обществе. Проект теории цивилизации / Н. Элиас. – М. : СПб. : Университетская книга, 2001. – 382 с.
18. Гофман А. Б. Мода и люди. Новая теория моды и модного поведения / А. Б. Гофман. – СПб. : Питер, 2004. – 208 с.
19. Барт Р. Система моды. Статьи по семиотике культуры / Р. Барт ; пер. с фр., вступ. ст. и сост. С. Н. Зенкина. – М. : Изд-во им. Сабашниковых, 2004. – 512 с.
20. Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть / Ж. Бодріяр ; пер. з фр. Л. Кононовича. – Львів : Кальварія, 2004. – 376 с.
21. Титаренко Т. М. Постмодерна особистість в динаміці самоконструювання / Т. М. Титаренко // Актуальні проблеми психології: Психологічна герменевтика : зб. наук. праць. – К., 2010. – Т. 2. – Вип. 6. – С. 5–14.
22. Хіросі Нарумі. Особливості японської моди / Хіросі Нарумі // Народна творчість та етнографія. – 2009. – № 1. – С. 40–44.
      © Литвин-Кіндратюк С. Д.
      
      
МОТИВАЦІЯ ДОСЯГНЕННЯ УСПІХУ ТА ІНДИВІДУАЛЬНИЙ СТИЛЬ МІЖОСОБИСТІСНОЇ ПОВЕДІНКИ
      
      І. О. Меліхова, м.Одеса 
      
       Стиль спілкування розглядається як один із проявів індивідуальності людини. Результати дослідження наводяться як доказ існування взаємозв’язку між стилем спілкування і мотивацією досягнення.
       Ключові слова: спілкування, стиль, мотивація досягнення.
       
       Стиль общения рассматривается как одно из проявлений индивидуальности человека. Результаты исследования приводятся как доказательство существования взаимосвязи между стилем общения и мотивацией достижения.
       Ключевые слова: общение, стиль, мотивация достижения.
       
       Communication style is viewed as a manifestation of personality. Results of research are offered as a proof of existence of connection between communication style and achievement motivation.
       Key words: communication, style, achievement motivation.
       
      Проблема. Одним із проявів індивідуальності людини є її стиль спілкування. Саме в процесі спілкування відбувається формування особистості, її неповторних рис, а також мотивації досягнення життєвого успіху. Важливо, що мотивація та індивідуальний стиль міжособової поведінки людини тісно взаємопов’язані.
      Мета статті: визначити вплив мотивації досягнення успіху на індивідуальний стиль спілкування. 
      
      Розглядаючи стиль спілкування людини як ієрархічне утворення, О. В. Лібін виділяє в ньому п’ять блоків, серед них – блок способу поведінки, до якого належать стилі спілкування і міжособової взаємодії [1]. На думку К. Горні, стиль спілкування проявляється в одній із трьох основних стратегій, що характеризують особистісні орієнтації людини щодо інших людей: 1) “рух до людей”, коли головною є любов з боку інших, а всі інші цілі підпорядковуються прагненню заслужити цю любов; 2) “рух проти людей”, коли життя стає постійною боротьбою за існування; 3) “рух від людей”, що характеризується потребою в незалежності і недоторканності, уникненням будь-яких проявів боротьби [2]. Стратегії взаємодії найчастіше виділяють з огляду на мотиви, які спонукають людину до спілкування. Зокрема, О. В. Лібін, А. К. Маркова, А. Я. Никонова, В. С. Мерлін описують комунікативний, інтерактивний і соціально-перцептивний стилі спілкування. В. С. Мерлін, який досліджував індивідуальний стиль спілкування, розглядав його як окремий випадок діяльності.
      Як і структура індивідуальності в цілому, стиль спілкування містить змістову і формальну складові. Змістова складова охоплює мотиви, цінності, потреби і цілі спілкування.
      У процесі спілкування відбувається формування особистості, яке в різні періоди становлення людини характеризується певними особливостями і конфліктами. Конфлікти взаємодії в міжособистісних стосунках проявляються в міжособистісному рольовому конфлікті. Він виникає тоді, коли взаємини, що склалися в групі, не відповідають вимогам нової ситуації. Це породжує суперечності: 
      * функціональні (щодо розподілу влади, обов’язків і прав); 
      * операціональні (у способах поводження в новій рольовій структурі, що визначають якість комунікативних процесів, стиль керівництва, спілкування і взаємодій); 
      * внутрішньоособистісні (у рольовому наборі когось із членів групи). Освоювана людиною нова роль може виявитися несумісною з ролями, які вона виконувала раніше і виконує досі в інших ситуаціях.
      Юність – період становлення особистості, що жодною мірою не означає остаточного її самовизначення, захищеності від нервових потрясінь і перевантажень. Навпаки, саме в період зрілості особистість переживає величезну кількість потрясінь, що пов’язано з найвищою соціальною активністю. Однак, збагачені попереднім особистим досвідом, досягши емоційно вольової рівноваги і справжнього балансу, люди порівняно легко долають найскладніші колізії, стають більш загартованими і витривалими [3].
      О. М. Леонтьєв вважає, що мотивація проявляється у властивостях особистості. Тому в диференційно-психологічному дослідженні проблеми життєвої успішності важливе місце відведено аналізові взаємозв’язку індивідуальних поведінкових стратегій, багато з яких виявляють себе уже в дитинстві, з параметрами життєвого успіху [4].
      Орієнтація на успіх та уникнення невдачі. Ця характеристика описує уявлення, тісно пов’язані з мотивацією і вибором способів поведінки. Індивідуальні відмінності в інтенсивності реакцій на успіх і невдачі спостерігаються вже у 4–6-річних дітей [5].
      Ерік Берн (1994), розвиваючи створену ним концепцію життєвих сценаріїв – стійкої системи уявлень суб’єкта про свою поведінку в різних ситуаціях, створив сценарії про Того, хто виграє, і Того, хто програє. Ці сценарії можна зіставити відповідно із симптомокомплексами “особистісного успіху” (високий рівень домагань, орієнтація на удачу, впевненість у собі, наступальна стратегія, очікування позитиву тощо) і “особистісної поразки” (низький або завищено-нереалістичний рівень домагань, уникання невдачі, оборонна стратегія, очікування негативу і т. ін.). Той, хто виграє, сам обирає собі мету і способи її досягнення; він знає, що робитиме, коли програє, але не звик багато говорити про поразку. Для нього характерні фрази: “Я помилився, але наступного разу вчиню правильно” або “Тепер я знаю, що мені робити”. Той, хто виграє, удачу вважає закономірною, а невдачу – випадковістю. Той, хто програє, охоплений підсвідомим передчуттям біди і викликає неспокій в інших. Для нього типовими є фрази-заклинання: “якби тільки…”; він не знає, що робитиме в разі поразки, зате любить розповідати про те, що буде в разі успіху; він намагається відкинути саму думку про невдачу, замінюючи її мріями про перемогу. Той, хто програє, сприймає виграш як подарунок долі, а невдачу вважає характерною для свого життя закономірністю.
      На нашу думку, мотивація досягнення успіху суттєво впливає на змістову складову стилю спілкування людини. 
      У своєму дослідженні ми скористалися методикою ДМО (Метод діагностики міжособистісних стосунків, автор – Л. М. Собчик), що являє собою модифікований варіант інтерперсональної діагностики Т. Лірі. Останній є послідовником Г. С. Салівана, на думку якого оцінки і думки значущих інших людей певною мірою формують Я людини. У процесі розвитку особистості відбувається персоніфікація, тобто ототожнення власного образу Я з очікуваннями осіб найближчого оточення людини. У взаєминах з оточенням особистість проявляє певний стиль міжособистісної поведінки. Нас ця методика зацікавила тому, що вона дає змогу визначити зв’язок з типологічними особливостями, виявленими за допомогою методики ІТО [6]. Крім того, було використано методику “Мотиваційний тест Г. Г. Хекгавзена” [7]. Ця методика спрямована на оцінювання мотивації досягнення успіху і мотивації уникнення невдачі. Гекгавзен, розробляючи свій тест, використав тематичний апперцептивний тест Мюррея ТАТ. У тесті Гекгавзен використав шість малюнків. Опрацьовуючи результати дослідження, можна виділити і зіставити два провідних мотиви: перший – на досягнення мети і другий – на уникнення невдачі. Модифікація цієї методики за Є. О. Калініним і В. Г. Норакідзе передбачає чотири запитання, які на окремому аркуші передаються кожному випробуваному і допомагають йому скласти оповідання до запропонованих малюнків.
      Дослідження проводилося серед студентів-психологів (як стаціонару, так і заочної форми навчання) Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського. Усього в дослідженні взяли участь 97 осіб віком від 17 до 32 років. Серед досліджуваних 69 осіб – жінки, решта (28) – чоловіки. Учасників дослідження було поділено на дві вікові групи: 1) група юнацького віку (сюди увійшли особи віком від 17 до 22 років); 2) група, що складалася з тих, кому було від 23 до 32 років. У першу вікову групу увійшло 38 дівчат, 12 хлопців, у другу – 31 жінка і 16 чоловіків. Такий розподіл був зумовлений тим, що ми хотіли визначити, які відмінності існують між досліджуваними характеристиками молоді юнацького віку і дещо старших осіб. Крім того, нас цікавив гендерний аспект означеної проблеми.
      Розгляньмо відтак результати проведеного дослідження (рис.).
      Виявилось, що в першій групі досліджуваних-дівчат:
      – 9 респонденток мають помірні показники (у межах 8 балів) владно-лідируючого стилю, що свідчить про їхню впевненість у собі, уміння бути хорошим наставником і організатором; у 2-х дівчат показники виявилися дещо вищими – до 12 балів, що свідчить про їхню нетерпимість до критики і перебільшення власних можливостей;
      – у 6-ти досліджуваних стиль незалежно-домінуючий. При цьому 5 дівчат мали помірні показники (у межах 8 балів), що свідчить про їхню впевненість, незалежність і здатність до суперництва. Лише в однієї дівчини показники перевищували 12 балів, що свідчить про тенденцію мати особисту думку, відмінну від думки більшості, і бажання займати особливе місце в групі;
      – у 8-ми дівчат стиль прямолінійно-агресивний. Помірні бали характеризують 5 дівчат, що свідчить про їхню щирість, безпосередність, прямолінійність, настирливість у досягненні мети;
      – 4 дівчини демонструють недовірливо-скептичний стиль міжособистісної взаємодії, що проявляється в реалістичності їхніх учинків і дій;
      – 2 дівчини проявляють стиль покірливо-сором’язливий. Їм притаманні скромність, сором’язливість і перебирання на себе чужих обов’язків;
      – в однієї дівчини стиль залежно-слухняний; вона потребує допомоги, довіри, визнання з боку оточення;
      – у 4-х дівчат стиль міжособистісної взаємодії співробітницько-конвенціальний (показники не перевищують 8 балів). Вони прагнуть до співробітництва з референтною групою, дружелюбних стосунків з оточенням;
      – 2 дівчини проявляють стиль відповідально-великодушний (показники до 8 балів), що свідчить про виражену готовність допомагати іншим, розвинуте почуття відповідальності.
 
Рис. Стилі міжособистісної взаємодії у студентів
      
      У другій віковій виборці молодих жінок результати були такі:
      – 15 досліджуваних мали помірні показники (не вище 8 балів) владно-лідируючого стилю;
      – у 4-х досліджуваних – більш високі показники (до 12 балів) також владно-лідируючого стилю;
      – 10 досліджуваних проявляють незалежно-домінуючий стиль у межах норми;
      – 2 досліджувані мали помірні показники прямолінійно-агресивного стилю.
      Аналіз результатів, одержаних у чоловічій виборці, показує дещо інше співвідношення індивідуальних стилів міжособистісної поведінки.
      Перша вікова група хлопців має такі особливості:
      – в одного хлопця проявився владно-лідируючий стиль на рівні помірних показників; у 2-х досліджуваних – теж владно-лідируючий стиль, але з високими показниками;
      – у 3-х хлопців – незалежно-домінуючий стиль на рівні помірних показників;
      – у 4-х досліджуваних – прямолінійно-агресивний стиль у межах помірних показників;
      – в одного хлопця визначено недовірливо-скептичний стиль, причому з високими показниками;
      – в одного досліджуваного проявився співробітницько-конвенціальний стиль на рівні помірних показників.
      У другій віковій групі молодих чоловіків результати були такими:
      – у 7-ми досліджуваних виявлено владно-лідируючий стиль на рівні помірних показників; у 3-х – владно-лідируючий у межах більш високих показників;
      – у 4-х досліджуваних проявився прямолінійно-агресивний стиль з високими показниками;
      – в одного респондента – недовірливо-скептичний стиль (помірні бали);
      – в одного досліджуваного стиль співробітницько-конвенціальний.
      Розгляньмо результати, отримані за методикою “Мотиваційний тест Г. Гекгавзена”. Стиль владно-лідируючий: мотивація досягнення успіху притаманна 9-ти дівчатам першої, а також 16-ти молодим жінкам другої вікових груп. Отже, якщо владно-лідируючий стиль мають 11 дівчат, то 9 з них проявляють мотивацію досягнення успіху. У другій віковій групі з 19-ти досліджуваних, яким притаманний владно-лідируючий стиль, 16 проявляють мотивацію досягнення успіху.
      У чоловічій виборці 3 хлопці, яким властивий владно-домінуючий стиль, виявляють мотивацію досягнення успіху. У вибірці чоловіків, які проявили владно-лідируючий стиль, 8-ми досліджуваним з 10-х притаманна мотивація досягнення успіху.
      Мотивацію досягнення успіху виявляють також респонденти з міжособистісним стилем поведінки: у першій віковій групі дівчат – 5 осіб, у другій – 2; у першій віковій групі хлопців – 4 особи, у другій групі чоловіків – стільки ж. 
      Хоч деякі досліджувані з іншими стилями міжособистісної поведінки (незалежно-домінуючим, прямолінійно-агресивним, недовірливо-скептичним) також проявляють мотивацію досягнення успіху, але їх набагато менше, ніж серед представників владно-лідируючого і прямолінійно-агресивного стилів.
      Висновок. Отже, дослідження показало, що отримані за методикою ДМО результати, зокрема високі показники за октантами І (власно-лідируючий стиль) і ІІІ (прямолінійно-агресивний стиль), корелюють з високим рівнем мотивації досягнення. Як бачимо, між індивідуальним стилем спілкування і мотивацією досягнення існує тісний взаємозв’язок. 
         
Література
1. Либин А. В. Дифференциальная психология: На пересечении европейских, российских и американских традиций / Александр Викторович Либин. – М. : Смысл ; Изд. центр “Академия”, 2004. – 527 с.
2. Хорни К. Невроз и развитие личности / Карен Хорни. – М. : Смысл, 1998. –  75 c.
3. Крайг Г. Психология развития / Грейс Крайг. – СПб. : Питер, 2002. – 992 с.
4. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность / Алексей Николаевич Леонтьев. – М. : Политиздат, 1975. – 304 с.
5. Чхартишвили Ш. Н. Проблема воли в психологии / Ш. Н. Чхартишвили // Вопросы психологии. – 1964. – № 4. – С. 28–39.
6. Собчик Л. Н. Психология индивидуальности. Теория и практика психодиагностики / Людмила Николаевна Собчик. – СПб. : Речь, 2003. – 624 с.
7. Хекхаузен Х. Мотив достижения / Хайнц Хекхаузен // Мотивация и деятельность : в 2 т. – Т.1 / под. ред. В. М. Величковского. – М. : Наука, 1986. – 408 с.
      © Меліхова І. О.

      
ЧАСОВА СКЛАДОВА ПОТЕНЦІАЛУ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ: ОНТОГЕНЕТИЧНІ І ПОКОЛІННІ ЗМІНИ
      
      Р. М. Свинаренко, м. Одеса
      
       Висвітлюється проблема онтогенетичних і поколінних змін часової складової в потенціалі самореалізації особистості. Показано, що за останні десятиліття прискорення часу привело до зміни як окремих властивостей пізнавальних процесів особистості, так і темпоральних характеристик процесу самореалізації особистості. 
       Ключові слова: самореалізація особистості, психологічний час, поколінні зміни. 
       
       Освещается проблема онтогенетических и поколенческих изменений временной составляющей в потенциале самореализации личности. Показано, что за последние десятилетия ускорение времени привело к изменению как отдельных свойств познавательных процессов личности, так и темпоральних характеристик процесса самореализации личности. 
       Ключевые слова: самореализация личности, психологическое время, поколенческие изменения.
       
       The article is dedicated to the problem of ontogenetical and generational changes in temporal component of self-realization potential of personality. It is shown that over the past decade, time acceleration led to the change in separate cognitive processes of personality, as well as temporal characteristics of self-realization.
       Key words: self-realization, psychological time, generational change.
      Проблема. Останнім часом особливої гостроти набуває проблема адаптації людини до умов сучасного життя, яке постійно прискорюється і все більше наповнюється новітніми комунікаційними технологіями, що веде до підвищення рівня технологізації виробничого і навчального процесів [1]. Зміни, що відбуваються в життєвому середовищі, зумовлюють адаптацію психологічних характеристик сучасних людей до його особливостей, що може відрізняти їх від усіх попередніх поколінь. Про такі зміни говорять сьогодні геронтопсихологи [2; 3], еволюційні психологи [4] та фахівці інших галузей. 
      Мета статті: розглянути найбільш поширені в суспільстві уявлення про час, їх сприймання й оцінювання сучасною людиною під кутом зору впливу на її поведінку; проведення відповідного дослідження для вивчення цих уявлень.
      
      Зауважимо, що наше дослідження (1983 р., 2003 р.) мало деякі особливості. У ньому брали участь переважно чоловіки – представники технічних професій, що певною мірою обмежує нас у поширенні виявлених тенденцій на жінок і фахівців інших сфер. Вважаємо, утім, що ці тенденції характерні більшою чи меншою мірою і для інших категорій населення.
      Отже, результати дослідження (рис. 1) показують, що близько половини досліджуваних (50,7 %) найбільш значимим вважають для себе майбутній час, майже половина (43,8 %) – минулий, ще менше (40 %) – сьогодення. У цілому всі три модуси (минуле, майбутнє, теперішнє) досить широко представлені, тобто вони є певною мірою рівнозначущими. Разом із тим перевага саме орієнтації на майбутнє і теперішнє узгоджується з результатами досліджень соціального часу, які показали, що на сьогоднішній день у суспільстві домінують уявлення про динамічність, плинність часу, що викликає природну перевагу майбутнього порівняно з минулим і сьогоденням.
      Ми не можемо погодитися з думкою тих дослідників, які вважають, що теперішнім живе здебільшого населення країн із слабкою економікою чи країн, що розвиваються [5]. Як показують останні події, пов’язані із світовою економічною кризою, саме багаті, розвинуті економіки останнім часом були спрямовані на максимальне отримання доходів саме сьогодні і не звертали уваги на майбутні наслідки. Мешканці країн, що розвиваються, як показує наше дослідження, більше замислюються над власним майбутнім.
      Що ж стосується зафіксованої нами під час дослідження високої суб’єктивної значущості минулого для респондентів, то тут, на нашу думку, слід враховувати те, що українському менталітетові притаманна часова орієнтація на минуле, пов’язана насамперед із домінуванням уявлення про циклічність часу.
      

Рис. 1. Розподіл головних уявлень про часову перспективу
      
      Виявлено також значущі статеві відмінності щодо частоти вибору трьох типів часової перспективи (табл.). Істотні статеві відмінності виявлено в оцінюванні значимості майбутнього. Найбільш важливою для себе вважають цю часову перспективу дві третини чоловіків (66,7 %), зате менше третини жінок (28,6 %). В оцінюванні важливості минулого тенденція в дещо менш вираженій формі зберігається: майже третина чоловіків вказує на важливість минулого (30,6 %), серед жінок таких удвічі менше (16,2 %). Утім, сьогодення більш важливим для себе вважає більш як половина жінок (57,1 %), тоді як серед чоловіків цю часову перспективу зазначили лише 13,5 % опитаних. 
      Таблиця
Статеві відмінності часової перспективи (у %)
Тип часової перспективи
Чоловіки
Жінки
Рівень
значущості
Важливо планувати на майбутнє й замислюватися, що майбутнє може принести 
із собою
66,7
28,6
р < 0,01
Важливо винести урок з минулого
30,6
16,2
р > 0,1
Важливо жити “тут і тепер” і турбуватися тільки про те, що самому можна змінити
13,5
57,1
р < 0,01
      
      Статеві відмінності щодо оцінювання часової перспективи зумовлені низкою факторів. Так, лінійність часу часто пов’язують із схильністю до індивідуалізму, тобто маскулінними властивостями. Жінок, навпаки, частіше пов’язують із колективістичними цінностями [6]. До того ж дослідники зауважують, що повсякденна діяльність жінок більше пов’язана із циклічними процесами, наприклад, веденням домашнього господарства (“домашня робота, що ніколи не закінчується”), народженням і вихованням дітей [7] і т. ін. 
      У ході дослідження було визначено особливості часової перспективи осіб, що належать до різних вікових груп (рис. 2). Так, майбутнє є більш значимим для більшості респондентів віком 30 років (67,5 %) і менш як для половини респондентів віком 20 і 40 років (38,5 і 41,7 %, відповідно). Отримані результати свідчать, що минулому надають більшої ваги респонденти старше 40 років (58,3 %) і приблизно однакова кількість представників вікових груп 20 і 30 років (16,1 і 13,8 %, відповідно). Ми схиляємося до думки, що це пов’язано не просто із спрямованістю в минуле, що дає більше емоційне задоволення [8] чи є джерелом мотивації [5], а з тим, що для кращої адаптації в соціальному середовищі потрібен минулий життєвий досвід як соціальної взаємодії, так і внутрішніх переживань. Зрозуміло, що у старшої групи він значно більший, перевірений життям, саме тому здатність виносити уроки з минулого, вчитися на власних помилках і вміти використовувати власний досвід особи старшого віку вважають більш значущою. Досвід молодших респондентів, кому 19 – 20 років, пов’язаний переважно з навчанням у школі, спілкуванням і друзями, тобто здебільшого з дитячими соціальними ролями, тому він навряд чи може бути корисним в оволодінні новими соціальними ролями, у загальному дорослішанні. 
      

      
Рис. 2. Вікові відмінності часової перспективи
      
Що ж до сьогодення, то його важливість визнає половина опитаних у віці 20 років, кожен четвертий у віці 30 років і кожен десятий у віці 40 років. Отримані результати, на нашу думку, дещо уточнюють зауваження Т. Еріксена [1] щодо динамічності часу. Такі уявлення про час найбільшою мірою притаманні саме особам 30 років і меншою – іншим віковим групам. Прикметно, що молодь та особи літнього віку мають багато спільного [9], оскільки вони значно менше спрямовані в майбутнє, ніж 30-літні. У молоді це пов’язано із становленням дорослості, уявленням про майбутні перспективи, у літніх осіб – із переглядом власного буття та становленням мудрості. Утім, як показують результати досліджень, мудрість не обов’язково прямо корелює з віком. На думку ряду дослідників [10], мудрість може проявлятися вже в період молодості.
      Як відомо з класичних праць перших дослідників психологічного часу [11; 12], сприймання часу тісно пов’язано з багатьма когнітивними процесами, у тому числі з увагою, пам’яттю, мисленням. При цьому увазі відводять одне з визначальних місць [13]. Згідно з результатами досліджень лабораторії М. М. Ланге в Одеському університеті, характеристики уваги дуже тісно пов’язані з часовою організацією психіки, оскільки вона ґрунтується на сенсомоторній швидкості та динаміці суб’єктивних переживань особи. Крім того, досвід людини є однією із ключових складових уваги, тому її дослідження особливо важливе для розуміння когнітивного розвитку людини в онтогенезі. Підкреслимо необхідність комплексного підходу з огляду на те, що увага являє собою внутрішнє зусилля, а можливості уваги обмежуються величиною енергетичних ресурсів [14], кількість яких у кожен момент часу є постійною величиною. Увага, однак, може змінюватися в незначних межах під впливом станів і подразників, що впливають на рівень фізіологічної активації. На думку Б. Й. Цуканова, увага людини значною мірою визначається ходом внутрішнього годинника, що є незмінним упродовж життя [15]. 
      Когнітивні функції, пов’язані із часовими властивостями особистості (зокрема рівень розподілу уваги), помітно відрізняються у представників трьох вікових груп (вибірка 1983 р.). Так, найвищі показники виявлено у вікової групи початку середньої дорослості, у молоді вони дещо нижчі, а найнижчі – у літніх осіб (рис. 3).
      Пояснити виявлені відмінності можна тим, що людина залучена до різних видів діяльності. Однак для осіб, що складають вибірку 2003 р., виявлено тенденції, схожі до показників концентрації уваги. На нашу думку, це певним чином пов’язано з підвищенням ролі комп’ютерів і автоматизованої техніки у виробництві. Так, сучасним працівникам потрібно одночасно стежити за різними показниками приладів і моніторів. 
      

      
Рис. 3. Вікові відмінності розподілу уваги за коректурною пробою
      
      У процесі переходу від ранньої до середньої дорослості для осіб у вибірці 1983 р. властивості уваги майже не змінюються. Схожі результати було отримано в дослідженнях Б. Г. Ананьєва і його учнів у 1977 р. Cьогодні ця тенденція, однак, не зберігається. Як бачимо, у сучасних фахівців середньої дорослості (вибірка 2003 р.) спостерігається значний приріст показників уваги. Це знов-таки пов’язано, на нашу думку, з винятковим значенням саме уваги для контролю за технічними процесами. Для вибірки 1983 р. характерна певна гетерохронність розвитку окремих властивостей уваги, що зауважив свого часу і Б. Г. Ананьєв. Вибірка 2003 р. відрізняється натомість вираженою синхронністю динаміки, що спостерігається в розвитку властивостей уваги. 
      Зауважимо, що за всіма властивостями уваги сучасні працівники категорії пізньої дорослості близькі до молоді 20 років тому. Оскільки ці працівники у 1983 р. належали до групи молодих, можемо зробити висновок, що їхні показники уваги за 20 років майже не змінилися. Це припущення, утім, є дискусійним і потребує перевірки шляхом зіставлення з результатами лонгітюдних досліджень.
      Отримані нами результати в цілому узгоджуються в результатами К. Шайє [3], однак важко погодитися з позицією відомого психолога, що покращення багатьох психологічних показників пов’язано з поліпшенням умов життя кожного нового покоління, оскільки ці соціоекономічні тенденції по-різному проявляються на Заході і на пострадянському просторі.
      Висновки. Розглядаючи час як зовнішній фізичний феномен, можна простежити певну еволюцію адаптації людини до часу, що виявляється у пришвидшенні когнітивних процесів, розвитку уваги і т. ін. у зв’язку з високою технологічною насиченістю повсякденного життя та прискоренням його ритму. Справді, особа, яка не встигає одночасно контролювати багато зовнішніх швидких процесів, може переживати певну дезадаптацію в сучасному технологізованому та урбанізованому середовищі. 
      Проведене нами дослідження дало змогу визначити онтогенетичні поколінні зміни часової складової в потенціалі самореалізації особистості. Було виявлено значущі статеві і вікові відмінності цих змін. Так, жінки, як і молодь, у цілому більшою мірою орієнтовані на теперішнє, чоловіки та особи середньої дорослості – на теперішнє і майбутнє, особи похилого віку – на минуле. З одного боку, такі результати можна розглядати як підтвердження генетично детермінованих змін, а з другого – як зміни умов життя (для осіб 30-40 років першочергове значення мають догляд за дітьми, планування власного майбутнього).
      Аналізуючи отримані результати, ми враховували кілька моментів. По-перше, у дослідженні брали участь переважно чоловіки (виявлені тенденції поширюються, утім, і на жінок). По-друге, за останні 20 років як нам видається, певною мірою зросла довіра до психологічного тестування. По-третє, як відомо, одним з “обмежень” поперечних зрізів є питання про репрезентативність вибірки, що досліджується: важко оцінити, наскільки правомірним було б поширювати виокремлені тенденції, виявлені щодо фахівців технічних професій, на загальну аудиторію чоловіків. Вирішення цих питань потребує подальших досліджень.
      
Література
1. Еріксен Т. Г. Тиранія моменту: швидкий і повільний час в інформаційну добу / Т. Г. Еріксен. – Львів : Кальварія, 2004. – 195 с.
2. Развитие психофизиологических функций взрослых людей / под ред. Б. Г. Ананьева, Е. И. Степановой. – М. : Педагогика, 1972. – С. 123–149.
3. Schaie K. W. Generational differences : the age-cohort period model / K. W. Schaie // Encyclopedia of Geronto logy. – Oxford : Elsevier, 2007. – P. 201–209.
4. Палмер Д. Эволюционная психология. Секреты поведения Homo sapiens / Д. Палмер, Л. Палмер. – СПб. : Прайм-Еврознак, 2007. – 384 с.
5. Zimbardo P. The time paradox / P. Zimbardo, J. Boyd. – New York : Free press, 2008. – 378 p.
6. Hjorthol R. Gendered Aspects of Time Related to Everyday Journeys / R. Hjorthol // Acta sociologica. –2001.– Vol. 44. 
7. Odih P. Gendered Time in the Age of Deconstruction / P. Odih // Time & Society. – 1999. – № 8. – Р. 9–38. 
8. Абульханова К. А. Время личности и время жизни / К. А. Абульханова, Т. Н. Березина. – СПб. : Алетейя, 2001. – 300 с.
9. Свинаренко А. М. Міжпоколінні особливості колективних ідентифікацій в умовах інтенсивних соціальних змін : автореф. дис. на здобуття ступеня канд. соціол. наук : 22.00.03 / А. М. Свинаренко. – К., 2004. – 16 с. 
10. Baltes P. B. Wisdom: The orchestration of mind and virtue / P. B. Baltes. – Berlin : Max Planck Institute for Human Development, 1999. 
11. Вунд В. Основы физиологической психологии / Вильгельм Вундт ; пер. под ред. А. А. Крогиуса, А. Ф. Лазурского, А. П. Нечаева. – Санкт-Петербург : тип. П. П. Сойкина, 1914. – Вып. 1-16.
12. Ланге Н. Н. Психический мир: избранные психологические труды / Н. Н. Ланге. – М. : МОДЭК, 1996. – 368 с.
13. Полунін О. В. Психологічне дослідження феноменології переживання теперішнього / О. В. Полунін // Психологія і суспільство, 2007. – № 4. – С. 138–143.
14. Kahneman D. Attention and effort / D. Kahneman. – Englewood Cliffs, New Jersey : Prentice-Hall, 1973. 
15. Цуканов Б. Й. Время в психике человека / Б. И. Цуканов. – О. : Астропринт, 2000. – 220 с.
      © Свинаренко Р. М.
      
      
СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ПОСТАНОВКИ МОЛОДДЮ ЖИТТЄВИХ ЗАВДАНЬ ІЗ ДОСЯГНЕННЯ 
ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗДОРОВ’Я
      
      Ж. В. Сидоренко, м. Вінниця 
      
       Досліджуються стилі постановки завдань із досягнення психологічного здоров’я: декларативний, конформний, банально-песимістичний, конструктивний. Розглядаються як особливості впливу соціально-психологічних чинників на постановку завдань щодо психологічного здоров’я, так і характеристики процесу озадачування. Конструктивний стиль постановки життєвих завдань визнається оптимальним для досягнення психологічного здоров’я у подальшому самоздійсненні молоді.
       Ключові слова: життєві завдання, психологічне здоров’я, стилі постановки завдань із досягнення психологічного здоров’я.
       
       Исследуются стили постановки задач по достижению психологического здоровья: декларативный, конформный, банально-пессимистический, конструктивный. Рассматриваются как особенности воздействия социально-психологических факторов на постановку задач по достижению психологического здоровья, так и характеристики процесса озадачивания. Конструктивный стиль постановки жизненных задач признан оптимальным для достижения психологического здоровья в дальнейшем самоосуществлении молодежи.
       Ключевые слова: жизненные задачи, психологическое здоровье, стили постановки задач по достижению психологического здоровья.
       The article portrays the styles of setting tasks aimed on psychological health achievement: declaratory, conformal, banal-pessimistic, and constructive. Both the peculiarities of the effect of social-psychological factors on the process of setting the tasks aimed on psychological health achievement and the characteristics of this process were studied in the selected groups. Constructive style was considered as the most optimal for the further self-fulfillment of youth.
       Key words: life tasks, psychological health, styles of setting tasks aimed on psychological health achievement.
       
      Проблема вивчення психологічних аспектів здоров’я особистості, відображена в доробку представників психології здоров’я (Г. С. Никифоров [1], В. О. Ананьєв [2] та ін.), наразі зберігає свою актуальність, оскільки належить до глобальних проблем людства. Предметом дослідження сучасної психології є передусім категорія психологічного здоров’я та можливості його досягнення (І. В. Дубровіна [3], О. В. Шувалов [4]), вплив травмівних ситуацій на психологічне здоров’я молоді, зокрема вплив антиципаційних властивостей особистості на формування в неї невротичних станів (М. П. Ничипоренко [5]). Проте на сьогодні недостатньо вивчено мотивувальні фактори щодо постановки молоддю життєвих завдань, пов’язаних з досягненнм психологічного здоров’я. 
      Мета статті: визначити стильові особливості постановки молоддю завдань із досягнення психологічного здоров’я, обґрунтувати оптимальність конструктивного стилю.
      
      Теоретичною основою нашого дослідження стали погляди на психологічне здоров’я відомих психологів, зокрема І. В. Дубровіної, О. В. Шувалова, О. В. Завгородньої, А. Маслоу [3–7] і концепція особистісного самоздійснення шляхом постановки життєвих завдань Т. М. Титаренко [8]. У своїй роботі досягнення психологічного здоров’я ми розглядаємо як процес гармонійного опрацювання особистістю життєвого досвіду з метою самоактуалізації, самопізнання, набуття людяності і життєздатності. За соціально-психологічні передумови постановки молоддю життєвих завдань із досягнення психологічного здоров’я пропонуємо взяти такі групи чинників: мотиваційно-смислові, міжособистісні, життєво-досвідні та чинник індивідуально-психологічних властивостей особистості [9].
      На рівні робочої гіпотези дослідження припускаємо, що саме поєднання складових різних соціально-психологічних чинників зумовлює стиль постановки завдань із досягнення психологічного здоров’я.
      Щоб визначити стильові особливості постановки молоддю завдань, спрямованих на досягнення психологічного здоров’я, ми провели кластеризацію даних. За основу розподілу було взято мотиваційну інтенсивність і широту спектру намагань щодо психологічного здоров’я. Мотиваційна інтенсивність намагань щодо психологічного здоров’я являє собою частку від інтегрального показника параметрів психологічного здоров’я і кількості намагань щодо психологічного здоров’я, отриманих за методикою Р. Еммонса [10], для кожного опитуваного. Широта спектру намагань щодо психологічного здоров’я була представлена кількістю відповідних намагань. При цьому ми скористалися методичним інструментарієм, дібраним на основі попереднього пілотного дослідження [11]. Використовуючи t-критерій Стьюдента для вибірки з нормальним розподілом та інтервалом довіри 95 %, ми порівняли статистичні дані для досліджуваних кластерів за допомогою пакету статистичних програм SPSS 17 [12].
      Емпіричне дослідження проводилося на базі Вінницького національного технічного університету і Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Усього було опитано 200 осіб – 102 юнаки і 98 дівчат, студентів 2-го і 3-го курсів економічних, психологічних, природничо-географічних, фізико-математичних, будівельних спеціальностей, а також спеціальностей інженерії комп’ютерних систем та захисту інформації. На основі кластерного аналізу методом К-середніх було сформовано чотири кластери, а відповідно виділено чотири стилі: декларативний, конформний, банально-песимістичний, конструктивний. У виділених групах розглядалися як особливості впливу соціально-психологічних чинників на процес озадачування, так і характеристики самого процесу постановки завдань із досягнення психологічного здоров’я.
      Для осіб, що склали перший кластер, характерні найвище середнє значення показника широти спектру намагань після проведення 
z-стандартизації (1,1992282) і низька мотиваційна інтенсивність 
(-0,9359890). Що ж до блоку мотиваційно-смислових передумов, то тут суттєвою особливістю, як свідчать анкетні дані, є визначеність усіх представників групи щодо сенсу життя. 
      Прояв життєво-досвідного чинника виявляється в оцінюванні представниками цієї групи життєвих обставин як сприятливих для реалізації їхніх життєвих прагнень, що підтверджують середнє значення показника за шкалою Р. Еммонса “вплив обставин” (- 0,50595) і значне переважання позитивного емоційного тла автонаративів опитуваних [13]. Розглядаючи чинник міжособистісних передумов, слід відмітити визнання респондентами підтримки з боку значимих осіб у реалізації їхніх життєвих намагань як достатньої, про що свідчить шкала “підтримки” Р. Еммонса (-0,350).
      Особливості прогностичних здібностей тих, хто увійшов у перший кластер, виявляються в переважанні раціонального (45,9 %) і значною мірою фаталістичного (прийняття “неминучості долі”) (29,7 %) стилів прогнозування майбутнього. 
      Спостерігається також амбівалентне поєднання таких характеристик даного стилю, як низькі рівні інтроекції (-0,598) та зовнішньої мотивації в процесі реалізації життєвих намагань (-0,554) і невисокий рівень автономності опитуваних (-0,157), готовності докладати зусилля (-0,220) та внутрішньої мотивації (-0,120) щодо життєвих намагань, що свідчить про декларування незалежності і брак інтенціональності серед осіб першого кластеру. 
      На рівні постановки життєвих завдань щодо психологічного здоров’я більшість студентів цієї групи прагне загалом до підвищення життєздатності (45,9 %) і покращення стосунків з оточенням (21,6 %). Меншою мірою студентам групи властива спрямованість на самореалізацію (13,5 %) і розвиток позитивного мислення (16,2 %). Для значної частини опитаних (54,1 %) характерна локалізація лише на одному аспекті психологічного здоров’я, незважаючи на досить широкий спектр намагань щодо нього. Що ж до самостійності життєвих завдань, пов’язаних із психологічним здоров’ям, то тут слід відмітити загалом невисокий рівень внутрішнього локусу контролю опитаних (28 %).
      За результатами методики Р. Еммонса, у процесі постановки завдань щодо психологічного здоров’я студенти першої групи виявляють невисокий рівень очікуваної радості у випадку реалізації прагнень (-0,300), не вважають ці прагнення надто важливими (-0,219), досить низько оцінюють імовірність успішного їх досягнення (-0,301). Вони не готові докладати значних зусиль (-0,235), хоча й отримують достатньо підтримки з боку значимих осіб (-0,428) і оцінюють життєві обставини як сприятливі для самоздійснення (-0,588), що свідчить у цілому про їхню низьку енергетичність у постановці завдань щодо психологічного здоров’я.
      Як бачимо, у поступі до психологічного здоров’я такі особи досить залежні від впливу зовнішнього середовища, хоча й намагаються декларувати автономність і високу спрямованість на психологічне здоров’я. З огляду на вищерозглянуті особливості цей стиль постановки життєвих завдань щодо психологічного здоров’я було названо декларативним. 
      Для представників другого кластеру, до якого увійшло 18,5 % опитаних з високою інтенсивністю прагнень до психологічного здоров’я (1,2018489) і вузьким спектром таких прагнень (-0, 8081816), характерні невисокий рівень самоактуалізації (-0,210) та основних її показників: вищих цінностей (-0,1623), поглядів на природу людини (-0,11667), прагнення до пізнання (-0,3064) – і висока схильність до інтроекції з переважанням зовнішньої мотивації (0,708) над внутрішньою (0,166). Такі характеристики певним чином блокують самостійність представників цього стилю в процесі моделювання майбутнього. В уявленнях осіб даної групи про сенс життя переважають прагнення матеріалістичного характеру (51,2 %) – лише 10,8 % опитаних пов’язують сенс свого життя із самореалізацією. При цьому у 70,3 % осіб, що належать до другого кластеру, сенс життя локалізується в одній життєвій сфері – найчастіше матеріальній.
      Особливістю впливу життєво-досвідного чинника виявилося сприйняття зовнішніх обставин свого життя скоріше як несприятливих, про що свідчать високий показник шкали “вплив обставин” (0,528) і домінування мотиву порятунку [13] в автонаративах представників даної групи (27 %). Прикметно, що в них найвищий рівень інтроекції (0,655). Отже, можна стверджувати, що вони значною мірою зорієнтовані на соціальні стандарти, що справді, згідно з анкетними даними, підтверджує виразна спрямованість на досягнення високого матеріального і соціального статусу. Водночас 21,6 % тих, хто належить до цієї групи, визнають, що не стикаються з подоланням життєвих труднощів. Усього 2,7 % респондентів пов’язують подолання труднощів з особистісним зростанням. 
      У ході аналізу прогностичних особливостей студентів даної групи виявилося, що показник імовірності успіху в реалізації загальних життєвих намагань у них невисокий (0,060). 
      З огляду на невисокі показники автономності (-0,026) і креативності (-0,093) та значне переважання зовнішньої мотивації над внутрішньою можна зробити висновок про те, що представникам другої групи помітно бракує суб’єктності. При цьому їм властивий певний дефіцит позитивного ставлення до себе, оскільки показники аутосимпатії (-0,255) і саморозуміння в них невисокі (-0, 278).
      В осіб, що склали другий кластер, у процесі постановки життєвих завдань щодо психологічного здоров’я виявляється досить високий рівень радості (0,428) і важливості (0,382), імовірності успіху (0,544) в разі реалізації намагань щодо досягнення психологічного здоров’я, тобто їхні життєві завдання в цій сфері є досить енергетично насиченими. Знову ж таки зовнішня мотивація (0,832) помітно переважає над внутрішньою (0,159); спостерігається найвищий рівень інтроекції (0,957). Більшості представників цієї групи (43,2 %) властивий зовнішній локус контролю, 29,7 % – синтетичний (урахування як зовнішніх, так і внутрішніх чинників, коли йдеться про досягнення психологічного здоров’я), 27 % – внутрішній. Очевидно, що представникам даної групи бракує самостійності в озадачуванні щодо досягнення психологічного здоров’я.
      У сфері життєвих завдань, пов’язаних із психологічним здоров’ям, представники цього кластеру віддають перевагу спрямованості на життєздатність (59,5 %) і покращення стосунків з оточенням (21,6 %). При цьому у 62,2 % респондентів завдання щодо досягнення психологічного здоров’я зосереджені лише на одному аспекті, у 27 % сформульовані нереалістичні завдання, що може перешкоджати самоздійсненню.
      Отже, маємо групу осіб з високою інтенсивністю прагнення до психологічного здоров’я, але вузьким спектром таких прагнень, з високими рівнями інтроекції та зовнішньої мотивації при незначній внутрішній. Це дає підстави вважати стиль постановки життєвих 
завдань щодо психологічного здоров’я представників цієї групи 
конформним.
      До третього кластеру увійшло 33 % опитаних. Для них характерні низькі показники як мотиваційної інтенсивності (-0,7559637), так і спектру намагань щодо психологічного здоров’я (-0,742838), що свідчить про низький рівень прагнень у цій сфері життєвих завдань. Як бачимо, у цих студентів на мотиваційно-смисловому рівні нижчими від середніх виявилися показники вищих цінностей (-0,2335), самоактуалізації (-0,20489), пізнання (-0,19676), поглядів на природу людини (-0,1328), що зумовлює блокування спрямованості на психологічне здоров’я.
      Що ж до визначення представниками цієї групи сенсу життя, то спостерігаємо переважання меркантильних тенденцій та орієнтації на соціальне визнання (40,5 %); значна частина респондентів (27 %) спрямована на цінності сімейного життя. Як бачимо, для більшості представників даної групи не характерна спрямованість на психологічне здоров’я на ціннісно-смисловому рівні. 
      Життєво-досвідний чинник у групі виявляється через невисокі показники задоволеності життям, життєстійкості, рефлективності. Долаючи труднощі, респонденти найбільшою мірою виявляють тенденцію до раціонального аналізу проблеми, найменшою – до особистісних змін. У змісті автонаративу особливої виразності набуває мотив порятунку, що в третьому кластері трапляється значно частіше, ніж інші. Найменше серед автонаративів даної групи виражена креативна і екологічна тематика [13]. Що ж до емоційного тла автонаративу, то бачимо тут домінування негативних і амбівалентних емоцій. 
      У цьому випадку спостерігається дія блокуючих чинників у процесі озадачування молоді на рівні життєвого досвіду, а саме схильність до його деструктивного сприйняття, що виявляється в особливостях автонаративу, низькому рівні рефлексивності (-0,218), задоволеності життям (-0,372), життєстійкості (-0,273).
      Аналіз прогностичного блоку передумов постановки життєвих завдань щодо психологічного здоров’я свідчить про те, що у представників цієї групи переважає раціональний стиль прогнозування (35,1 % опитаних), дещо поступаються йому фаталістичний і невизначений (по 21 %). При цьому респондентам бракує оптимізму щодо реалізації своїх життєвих намагань, що підтверджує середнє значення показника за шкалою “імовірність досягнення успіху” Р. Еммонса (-0,256).
      Процес постановки життєвих завдань, пов’язаних із психологічним здоров’ям, для третього кластеру не відрізняється високою енергетичністю [8], оскільки її відповідні індикатори досить низькі: радість (-0,186), важливість (-0,447), внутрішня мотивація (-0,341), готовність докладати зусилля (-0,2407). Утім, коли йдеться про завдання у сфері психологічного здоров’я, студенти зауважують досить високий рівень сприятливості зовнішніх обставин (-0,524) і відчуття підтримки значимих осіб (-0,280). У постановці завдань щодо психологічного здоров’я студенти цієї групи найбільшою мірою виявляють зовнішній локус контролю (51,4 %), дещо меншою – синтетичний (37,8 %). Життєві завдання, пов’язані із психологічним здоров’ям, рівною мірою орієнтовані на покращення стосунків з оточенням і підвищення життєздатності (по 32,4 %), незначною мірою – на самореалізацію (10,8 %) і формування позитивного мислення (10,8 %). 
      Отже, представники даної групи відрізняються низьким рівнем мотивації щодо психологічного здоров’я. Їхні життєві завдання частіше концентруються у сферах матеріального забезпечення і соціального визнання. Представникам групи бракує оптимізму, задоволеності життям, розвитку ціннісних орієнтацій, рефлексії, саморозуміння, тому їхній стиль постановки життєвих завдань можна назвати банально-песимістичним. 
      Для респондентів, які утворили останній, четвертий, кластер (28 % опитаних), характерне поєднання досить широкого спектру прагнень щодо психологічного здоров’я (0,7053417) і достатнього рівня мотиваційної інтенсивності для їх реалізації (0,5407552). Аналіз мотиваційно-смислових чинників показав, що 32 % опитаних убачають сенс життя в самореалізації, 32 % спрямовані на створення сім’ї, 18,9 % пов’язують сенс життя з альтруїстичними тенденціями. Отже, осіб з вузькоегоїстичними інтересами в цій групі найменше. 
      У молоді четвертої групи рівень рефлексивності (0,2988) дещо вищий порівняно з представниками банально-песимістичного стилю 
(t = -2, 214; р? 0,05). Досвід подолання труднощів у більшості (75,7 %) респондентів цієї групи позитивний, частіше пов’язаний зі стратегіями використання позитивних настановлень (37,8 %). Що ж до особливостей автонаративу, то в осіб, що склали даний кластер, представлені майже рівномірно різні мотиви, у цілому переважає позитивне емоційне тло. 
      Також слід зазначити, що представники цієї групи значно рідше порівняно з групою декларативного стилю оцінюють зовнішні обставини як легкі і сприятливі (t=-3,48; р?0,01). На рівні ж міжособистісних стосунків ці студенти порівняно з носіями декларативного стилю вирізняються помітно нижчим (t=-2,760; р?0,01) рівнем підтримки з боку значимих осіб. 
      У зв’язку із чинником суб’єктності важливим є показник креативності (0,428), що в цій групі виявився вищим, ніж у студентів з конформним (t =-2,164; р?0,05) і банально-песимістичним (t=-3,633; р?0,05) стилями. Отже, є підстави стверджувати, що чинник креативності відіграє значну роль у постановці завдань щодо психологічного здоров’я.
      Також ми зауважили суттєві відмінності в показниках загальної внутрішньої мотивації. В останній, четвертій, групі цей показник перевищує середній (0,509), істотно відрізняючись від відповідного показника групи банально-песимістичного (t=-5,880; р?0,01) і конформного ( t = -3,003; р? 0,05) стилів.
      Стиль прогнозування майбутнього в представників четвертого кластеру переважно раціональний (у 43 % опитаних), меншою мірою – емоційний (16,2 %) і синтетичний (поєднання емоційного і раціонального стилів) (16,2 %). Фаталізм у прогнозуванні майбутнього виражений найменше (10,8 %). Представники цього кластеру здатні не лише раціонально розмірковувати про майбутнє, а й удаються до таких ірраціональних форм структурування майбутнього, як мрії, вірування, передчуття [13]. При цьому студенти даної групи найменше порівняно з іншими схильні до фатальних прогнозів щодо майбутнього.
      Визначаючи життєві завдання щодо психологічного здоров’я, представники четвертого кластеру визнають важливість прагнення до психологічного здоров’я (0,306), мають високий рівень інтенціональності, про що свідчать показники внутрішньої мотивації (0,451), яка значно переважає зовнішню (-0,284), і готовність докладати досить значні зусилля задля його досягнення (0,437), тобто завдання щодо психологічного здоров’я є досить енергетичними. Порівнюючи основні показники процесу постановки життєвих завдань щодо психологічного здоров’я в цій групі з показниками групи декларативного стилю, спостерігаємо ряд суттєвих відмінностей: вищими є рівні внутрішньої мотивації (t=-2,680; р?0,05), готовності докладати зусилля (t=-3,085; р?0,05), розуміння важливості досягнення психологічного здоров’я (t=-2,531 р?0,05); більш висока ймовірність успіху реалізації відповідних намагань (t=-2,113; р?0,05). Значимими є і відмінності щодо оцінювання впливу зовнішніх обставин (t=-4,004; р? 0,01). 
      Отже, студенти четвертої групи мають високий рівень прагнень до психологічного здоров’я, схильні зберігати позитивне ставлення до майбутнього, незважаючи на певні життєві перешкоди і брак підтримки значимих людей. Вони мають значно вищі порівняно з представниками інших груп показники креативності і рефлексивності. На основі аналізу їхніх анкет можемо стверджувати, що ці студенти вирізняються більш високою усвідомленістю поставлених завдань та їх більш глибокою змістовою наповненістю і реалістичністю. Такий стиль постановки завдань щодо психологічного здоров’я можна назвати конструктивним. 
      Висновки. Дослідження соціально-психологічних передумов постановки молоддю життєвих завдань щодо психологічного здоров’я дало змогу визначити чотири стилі його досягнення: декларативний, конформний, банально-песимістичний, конструктивний. При цьому найбільш сприятливим для досягнення психологічного здоров’я слід визнати конструктивний стиль. Особливо вагомого значення в постановці життєвих завдань набувають життєво-досвідний і мотиваційно-смисловий чинники, а також такі індивідуально-типологічні особливості, як інтенціональність, прогностичність, суб’єктність, яка більшою мірою представлена креативністю. Проведений аналіз підводить нас до думки про специфіку поєднання певних соціально-психологічних чинників, що оптимізують або блокують процес постановки завдань у сфері психологічного здоров’я. Усвідомлення молоддю життєвих труднощів при високій креативності і рефлексивності є оптимізуючим підґрунтям для посилення її спрямованості на психологічне здоров’я, що характерно якраз для конструктивного стилю. 
      Безумовно, виявлені нами особливості в поєднанні дії різних складових соціально-психологічних чинників, що визначають стиль постановки життєвих завдань щодо психологічного здоров’я, потребують подальшого вивчення.
      
Література
1. Психология здоров’я : учеб. для вузов / под ред. Г. С. Никифорова. – СПб. : Питер, 2006. – 607.
2. Ананьев В. А. Основы психологии здоровья. Кн. 1. Концептуальные основы психологии здоровья / В. А. Ананьев. – СПб. : Речь, 2006. – 384 с.
3. Практикум по возрастной и педагогической психологии : учеб. для студ. сред. пед. учеб. завед. / авт.-сост. Е. Е. Данилова ; под ред. И. В. Дубровиной. – М. : Академия, 1998. – 160 с.
4. Шувалов А. В. Гуманитарно-антропологические основы теории психологического здоровья / А. В. Шувалов // Вопросы психологи. – 2004. – № 6. – С. 18–33.
5. Ничипоренко Н. П. Прогностическая компетентность в системе личностных свойств / Н. П. Ничипоренко // Вопросы психологи. – 2007. – № 2. – С. 124–129.
6. Завгородня О. Проблема писхологічного здоров’я. Теоретичні та прикладні аспекти / О. Завгородня // Психологія і суспільство. – 2007. – № 3. – С. 124–137.
7. Маслоу А. По направлению к психологии бытия. Религии, ценности и пиковые переживания / А. Маслоу ; пер. с англ. Е. Рачкова. – М. : Эксмо-Пресс, 2002. – 272 с. – (Психологическая коллекция). 
8. Титаренко Т. М. Соціально-конструктивістська природа життєвих завдань особистості / Т. М. Титаренко // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей. – К., 2008. – Вип. 19 (22). – С. 131–139.
9. Сидоренко Ж. В. Теоретичні підходи до вивчення психологічного здоров’я та передумов самоозадачування особистості з його досягнення / Ж. В. Сидоренко // Актуальні проблеми психології : зб. наук. праць Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – К., 2009. – Т. 7. – Вип. 19. – С. 222–226. 
10. Чепа М.-Л. А. Методика оцінки особистісних прагнень / 
М.-Л. А. Чепа // Вісник. Серія “Психологічні науки” : зб. наук. статей Київ. міжнар. ун-ту. – К., 2004. – С. 135–147.
11. Сидоренко Ж. В. Соціально-психологічні передумови постановки завдань стосовно психологічного здоров’я / Ж. В. Сидоренко // Соціальна психологія. – 2010. – № 2 (40). – С. 85–93.
12. Наследов А. SPSS компьютерный анализ данных в психологии и социальных науках / А. Наследов. – СПб. : Питер, 2005. – 416 с.
13. Титаренко Т. М. Життєві завдання як практики самоконституювання особистості / Т. М. Титаренко // Соціальна психологія. – 2008. – № 6. – С. 3–11. 
      © Сидоренко Ж. В.
      
      
СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЗА ПЕВНИМИ ПОВЕДІНКОВИМИ РЕАКЦІЯМИ СПОРТСМЕНІВ ЯК ТИПОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА
      
      Н. Д. Стеценко, м. Луцьк 
      
       У статті показано, що в практиці спортивної і медичної психології існує система методів спостереження за поведінковими реакціями атлетів, що разом з іншими психологічними якостями є основою типології спортсменів. Психопатичні риси характеру можуть стати (за умови їх вираженості або прогресування) серйозною перепоною на шляху до багатолітнього спортивного вдосконалення і гальмом для подальшого кар’єрного зростання спортсмена. З-поміж інших психологічних особливостей осіб, для яких спорт є професійним заняттям і де потрібно проводити моніторинг поведінкових рекцій, слід виокремити такі, як ступінь емоційної збудливості і стійкості, мотивація до спортивної діяльності і дисциплінованість, організаторські здібності і ставлення до колективу, тобто відчуття колективізму. 
       Ключові слова: психологія, типологія, спорт.
       
       В статье показано, что в практике медицинской и спортивной психологии существует система методов наблюдения за поведенческими реакциями атлетов, которые вместе с другими психологическими качествами являются основой типологии спортсменов. Психопатические черты характера могут стать (при условии их выраженности или прогрессирования) серьезной преградой на пути к многолетнему спортивному совершенствованию и тормозом для дальнейшего карьерного роста спортсмена. Среди других психологических особенностей лиц, которые занимаются спортом профессионально и где необходимо проводить мониторинг психологических реакций, следует выделить такие, как степень эмоциональной возбудимости и стойкости, мотивация к спортивной деятельности и дисциплинированность, организаторские способности и характер отношения к коллективу, то есть чувство коллективизма. 
       Ключевые слова: психология, типология, спорт.
       
       The methods of observation of athletes’ behavioral reactions, which are used in medical and sport psychology, along with measuring other psychological qualities are considered as a foundation for sportsman typology. Psychopathic character qualities can be (in case of their severe manifestation and progress) a serious obstacle for a long-term sport growth and a barrier for sportsman carrier. All specialists who dial with sport must diagnostic it at first time. Emotional excitability, resistance, motivation for sport activity, discipline, organizational skills, and specifics of attitude towards collective (team spirit) are pointed out among those psychological characteristics which need to be monitored in professional sportsmen, along with psychological reactions monitoring. 
       Key words: psychology, typology, sport.
       
      Проблема. Спостереження за певними типологічними реакціями – один із давніх методів медичної психології (разом з інтерв’юванням або клінічною бесідою та різноманітними видами психологічних експериментів) [1–5]. Зазначимо, що, як і в період свого становлення у ХІХ ст., медична психологія, основоположником якої вважають німецького лікаря Лотуса, базується на знаннях із загальної психології і є засобом подальшого засвоєння відповідних досягнень у галузі психіатрії, наркології та інших клінічних дисциплін. Її завдання стосуються медичної науки, а теоретичні передумови і методи дослідження спираються на засадничі принципи психологічних наук [2; 6–9].
      Окрім інтерв’ю, спостереження і специфічних експериментів, до яких належать лабораторний, природний, констатуючий, формувальний, значного поширення набули тести і опитувальники. Якщо тест – це система завдань для оцінювання психічного стану або рівня інтелектуального розвитку, що належить до швидких та об’єктивних психодіагностичних методів, то опитувальник передбачає збирання даних, які досліджуваний суб’єкт повідомляє про себе сам. Це набір запитань, тверджень, з якими він погоджується або ні. Опитувальники належать до суб’єктивних методів психодіагностичних досліджень [2; 10–12].
      Незважаючи на впровадження в сучасну медичну і спортивну психологію складних апаратних методів дослідження, усе ж методики спостереження за поведінковими реакціями досі не втратили своєї актуальності. А проте клініцисти-практики часто ігнорують їх практичне використання. На нашу думку, інформацію про силу збуджувальних і гальмівних реакцій, рухливість нервових процесів, особливості інтелектуальної сфери доцільно було б отримувати в тому числі й за допомогою методів спостереження за поведінковими реакціми, які спроможні виявити суттєві типологічні особливості індивіда [8; 13; 14]. Окрім зазначених психологічних особливостей, у психодіагностичній практиці сучасного олімпійського і професійного спорту методами спостереження користуються для виявлення інших психологічних рис, у тому числі психопатичних [8; 15; 16].
      Актуальність нашого дослідження випливає саме з необхідності висвітлення названих вище аспектів.
      Метою статті є розгляд та аналіз ознак психопатичних рис характеру, ступеня емоційної збудливості і стійкості, мотивації до спортивної діяльності і дисциплінованості, організаторських здібностей і ставлення до колективу, що значною мірою впливають на зростання професійної майстерності спортсмена.
      
      Серед використаних дослідницьких методів хочемо виокремити передусім монографічне дослідження та аналіз фахово-тематичної періодики, зокрема системно-структурний аналіз літератури, методи експертних оцінок та логічних висновків, індивідуальне інтерв’ювання. Аналіз наукової періодичної і монографічної літератури охоплював публікації останніх 25-ти років, однак першочергову увагу ми приділяли, зрозуміло, літературним першоджерелам останніх 3-5 років.
      Визначаючи найважливіші психологічні риси, які мають безперечний вплив на успішність/неуспішність спортивного вдосконалення атлетів, на перше місце ми поставили б психопатичні риси характеру, які за умови їх значної вираженості можуть стати серйозним реальним гальмом у реалізації спортивної кар’єри. Спробуємо узагальнити такі риси характеру у вигляді систематизованого переліку, взявши за основу рейтинги, які найчастіше наводять у своїх працях сучасні дослідники.
      1-ша риса:
      1) безглузда (незрозуміла, неусвідомлювана) упертість, що не піддається коригуванню; повна непіддатливість впливові бесід і 
стягнень;
      2) надмірно швидкі зміни настрою, захоплень, нестійка поведінка, схильність до явно легковажних учинків.
      2-га ознака:
      1) часті сварки, постійні суперечки та конфлікти з товаришами, невмотивована грубість, злостивість;
      2) надмірна догідливість, улесливість, солодкуватість, податливість.
      3-тя ознака:
      1) намагання привернути до себе увагу будь-якою ціною, виражений егоїзм, егоцентризм, бравування погрозами самогубства;
      2) самоприниження, самозневага, постійна пригніченість, неадекватна боязливість, стійкі думки про самогубство.
      4-та ознака:
      1) явна неадекватність поведінки, навіть на шкоду собі, незрозумілі вчинки, виражена невпорядкованість, неорганізованість у поводженні;
      2) спотворений, гіпертрофований педантизм.
      5-та ознака:
      1) сексуальна розбещеність, цинізм, підкреслена огидливість, бравування власною розбещеністю;
      2) гіпертрофована сором’язливість щодо протилежної статі, неадекватний страх перед нею [8; 11; 13; 15].
      Про підвищену емоційну збудливість можуть свідчити деякі зовнішні прояви емоцій, вегетативні розлади і поведінкові реакції. Такі ознаки можна спостерігати у випадку ускладення ситуацій, наприклад під час інтенсивних спортивних тренувань, у разі підвищення вимогливості, суворості тренера, під час екзаменів, на спортивних змаганнях і т. ін.:
      1) яскраві мімічні реакції, помітно виражені дистантооральні рефлекси, зокрема хоботковий рефлекс, коли губи трубочкою витягуються вперед;
      2) надмірно виражена пантоміміка (жестикуляція);
      3) виражені пізні реакції, надмірна скутість;
      4) сильний тремор (тремтіння рук, ніг, щік, повік);
      5) помітні зміни у фонації та артикуляції мови, неадекватна інтонація;
      6) значні емоційно-вегетативні порушення;
      7) частий діурез, посилена перистальтика кишківника, що супроводжують підвищені емоції;
      8) метушливість, нестриманість, надмірне емоційне забарвлення усного мовлення;
      9) неадекватні емоційні реакції радості або засмученості, підвищена емоційність.
      На основі поведінкових реакцій можна здійснювати оцінювання емоційної стійкості, тобто здатності зберігати стійкість психічних і психомоторних процесів за умови впливу сильних емоцій.
      Про недостатню емоційну стійкість свідчать такі ознаки:
      1) постійне погіршення результатів діяльності в умовах емоційних навантажень, дії сильних емоцій;
      2) зниження спортивної результативності на змаганнях порівняно з тренуваннями;
      3) відповіді під час заліків чи екзаменів завжди гірші, ніж під час звичайних бесід;
      4) неадекватні дії, часті помилки в роботі в разі контролю з боку керівників команд або тренерів;
      5) намагання уникати емоційно насичених ситуацій у професійній чи іншій діяльності, а коли йдеться про участь у якійсь справі, то це участь лише в ролі глядача.
      Про високу мотивацію до спорту і дисциплінованість можуть свідчити такі показники, як суворе дотримання втановленого порядку, намагання швидко і точно виконувати доручені справи, висока вимогливість до себе та інших, суспільна активність, старанне виконання команд у строю, повага до спортивної форми одягу, інтерес до спортивної мемуарної літератури, кінофільмів і телепередач на спортивну тематику [2–4; 17].
      Про недисциплінованість і низьку спортивну мотивацію свідчать протилежні ознаки, зокрема намагання ухилитися від роботи, небажання виконувати доручення, необов’язковість (пообіцяв, однак не виконав), брехливість, лінощі, перевага особистого над суспільним, намагання реалізувати особисті інтереси за рахунок товаришів, демагогія на шкоду справі; провокаційні запитання, спрямовані на дискредитацію тренера, капітана; постійні поушення дисципліни; елементи постійного блазнювання, придурювання [1; 12; 18].
      З метою більш глибокого вивчення людини до неї можуть бути висунуті вимоги з підвищеною суворістю, а відтак оцінені реакції-відповіді [1; 2; 9; 19]. Під час вивчення організаторських здібностей основну увагу звертають на вміння планувати роботу, контролювати виконання наміченого плану; уміння розподіляти людей за ділянками робіт; розпорядливість; вимогливість; уміння контактувати як зі старшими, так і з підлеглими (наприклад, під час виконання різноманітних завдань і господарських робіт, дорученням старшими особами); уміння прислухатися до інших думок і брати з них усе корисне для справи; уміння досягти того, щоб будь-яка праця відбувалася відповідно до прийнятого рішення; певна гнучкість під час уточнення таких рішень, якщо цього потребує ситуація; уміння передбачати ситуацію наприкінці роботи; уміння захоплювати людей (якщо потрібно – власним прикладом) [3–5; 10; 11; 18].
      А тепер проаналізуймо критерії оцінювання показників, що свідчать про успішність змагальних дій (табл.).
      Про ставлення до колективу (колективізм) можна отримати певну інформацію за такими ознаками, як активність і принциповість у боротьбі за інтереси колективу, відкритість у спілкуванні з товаришами, турбота про них, увага до їхніх потреб, готовність прийти на допомогу, готовність прийняти вимоги колективу і намагання особисті інтереси підпорядкувати суспільним, пряма критика (в очі, а не позаочі), коректність і доброзичливість, авторитетність серед товаришів [4; 10; 14; 16–18]. Оцінювання ставлення до колективу передбачає також врахування суспільної активності. Для вивчення почуття колективізму у спортсменів, які тривалий час знають одне одного, можна також провести соціометричні дослідження [4; 10; 14; 20–24].
      
      
Таблиця
      Критерії оцінювання показників, що свідчать 
      про успішність змагальних дій
Показники, що спостерігаються серед спортсменів
Умовна
оцінка
Діє з урахуванням можливих ситуацій за оптимальною тактичною схемою, легко і своєчасно концентрує, переключає або розподіляє увагу, рухи точні і добре координовані
5
Недостатньо точно засвоює можливі протидії, робить неістотні помилки, які швидко виправляє в технічних і тактичних діях. Виконує рухові акти з помітною концентрацією на них уваги, що певною мірою утруднює їх розподіл і перемикання уваги
4
Робить грубі помилки у прогнозі відповідей суперників і у власних діях. Рухові акти виконуються з вираженою концентрацією і відволіканням уваги. Зусилля не завжди адекватні, при цьому спостерігається надмірна різкість або деяка загальмованість, помітна скутість або надмірна розслабленість м’язів
3
У технічних і тактичних діях превалюють помилки; розподіл і перемикання уваги явно утруднені, об’єм уваги різко звужений. Рухи виконуються з порушенням координації, зусилля надмірні, виражена напруженість
2
Превалюють помилки, що унеможливлює виконання дій. Рухи неадекватні заданим, хаотичні або ступор
1
      
      	Отже, предметом аналізу в нашій роботі стали найважливіші психологічні якості спортсменів, які складать їх типологію. Разом з іншими аспектами (соціально-психологічними, власне психологічними, професійними, або спортивної майстерності, медико-біологічними) запропонована типологія дає цілісне уявлення про структуру особистості атлета.
      Висновки. У практиці спортивної і медичної психології існує 
система методів спостереження за поведінковими реакціями атлетів, що разом з іншими психологічними якостями є основою типології спортсменів.
      1.  Психопатичні риси характеру можуть стати (за умови їх вираженості або прогресування) серйозною перепоною на шляху до спортивного багатолітнього вдосконалення і гальмом для подальшого кар’єрного зростання спортсмена. Саме ці риси фахівці, причетні до спорту, повинні діагностувати в першу чергу.
      2.  З-поміж інших психологічних властивостей осіб, для яких спорт є професійним заняттям, і де необхідно проводити моніторинг поведінкових реакцій, слід виокремити такі, як ступінь емоційної збудливості і стійкості, мотивація до спортивної діяльності, дисциплінованість, організаторські здібності і ставлення до колективу, тобто почуття колективізму.
      3.  Подальші дослідження можуть стосуватися визначення інших психологічних і медико-біологічних ознак, які складають цілісну картину структури особистості атлетів.
      
      Література
1. Немичин Т.А. Сосотояния нервно-психического напряжения : [монография] / Т. А. Немичин. – Ленинград : Изд-во ЛГУ, 2003. – 167 с.
2. Психология и современный спорт : [монография] / сост. А. В. Родионов. – М. : ФиС, 2003. – 224 с.
3. Психорегуляция в подготовке спортсменов : [сборник трудов]. – М. : ФиС, 2007. – 176 с.
4. Федоренко Р.П. Психодіагностична практика у клініці : [навч.-метод. 
посіб.] / Р. П. Федоренко. – Луцьк : Вежа, 2010. – 236 с.
5. Шостакович В.В. Медична психологія : [монографія] / В. В. Шостакович. – К. : Вища шк., 2000. – 211 с.
6. Айзенк Г. Проверьте свои способности : [монография] : пер. с англ. / Г. Айзенк. – М. : Мир, 1972. – 176 с.
7. Алиев А.М. Защита от стресса : [монография] / А. М. Алиев. – М. : Мартин, 1996. – 240 с.
8. Зайгарник Б.В. Патопсихология : [монография] / Б. В. Зайгарник. – М. : Изд-во МГУ, 2006. – 238 с.
9. Уэйнберг Р.С. Основы психологии спорта и физической культуры : [монография] / Р. С. Уэйнберг, Д. Гоулд. – К. : Олимп. лит., 1998. – 335 с.
10. Найдиффер Р.М. Психология соревнующегося спортсмена : [монография] / Р. М. Найдиффер. – М. : ФиС, 1999. – 224 с.
11. Николаева В.В. Влияние хронической болезни на психику : [монография] / В. В. Николаева. – М. : Изд-во МГУ, 2010. – 166 с.
12. Тылевич И.М. Руководство по медицинской психологии : [справочник] / И. М. Тылевич. – Ленинград : Медицина, 2006. – 216 с.
13. Александров А.А. Современная психотерапия : [монография] / А. А. Александров. – М. : Медицина, 1988. – 355 с.
14. Практические занятия по психологии для институтов физической культуры : [учеб. пособие]. – М. : ФиС, 1999. – 159 с.
15. Бочелюк В.Й. Психологія спорту : [монографія] / В. Й. Бочелюк. – К. : Центр. учб. літ-ри, 2007. – 224 с.
16. Методики психодиагностики в спорте : [сборник]. – М. : Просвещение, 1990. – 256 с.
17. Эмоционально-волевая подготовка спортсменов / ред. А. Т. Филатов. – К. : Здоров’я, 2002. – 296 с.
18. Психология спортивной деятельности : [сб. трудов]. – Казань : 
Изд-во КГУ, 2005. – 213 с.
19. Фонтана Д. Как справиться со стрессом / Д. Фонтана : пер. с англ. – М. : Педагогика-Пресс, 1995. – 352 с.
20. Гуменюк Н.П. Психология физического воспитания и спорта : [монография] / Н. П. Гуменюк. – К. : Вища шк., 2005. – 311 с.
21. Вітенко І.С. Основи психології : [навч. посіб.] / І. С. Вітенко, Т. І. Вітенко. – Вінниця : Нова книга, 2001. – 256 с.
22. Матвеев В.Ф. Основы медицинской психологии, этики и деонтологии : [монография] / В. Ф. Матвеев. – М. : Медицина, 2009. – 174 с.
23. Москвина Л. Энциклопедия психологических тестов : [справочник] / Л. Москвина. – Саратов : Науч. книга, 1996. – 336 с.
24. Плахтиенко В.А. Надежность в спорте : [монография] / В. А. Плахтиенко. – М. : ФиС, 1993. – 176 с.
      © Стеценко Н. Д.
ПОСТАНОВКА ЖИТТЄВИХ ЗАВДАНЬ ОСОБИСТІСТЮ
З ЕФЕКТИВНИМ ЖИТТЄЗДІЙСНЕННЯМ 
У ПРОСТОРІ ВПЛИВІВ
      
      Н. О. Татенко, м. Київ
      
       Перед особистістю, що прагне до ефективного життєздійснення, постає необхідність усвідомлення своєї самостійності і відповідальності за дії та вчинки в умовах невизначеності зовнішнього світу та своєї самотності в ньому. Орієнтація в таких поняттях, як внутрішній світ, зовнішні впливи та засоби оптимального їх поєднання, допомагає їй у постановці життєвих завдань уникнути залежності, вибрати найкращі рішення.
       Ключові слова: життєві завдання, ефективне життєздійснення, управління реальністю, управління особистістю, залежність, засоби оптимізації ефективності.
       
       Перед личностю, стремящейся к эффективному жизнеосуществлению, возникает необходимость осознания своей самостоятельности и ответственности за действия и поступки в условиях неопределенности внешнего мира и своего одиночества в нем. Ориентация в таких понятиях, как внутренний мир, внешние воздействия и средства оптимального их сочетания, помогает ей при постановке жизненных заданий избежать зависимостей, выбрать лучшие решения.
       Ключевые слова: жизненные задачи, эффективное жизнеосуществление, управление реальностью, управление личностью, зависимость, средства оптимизации эффективности.
       
       Personality which seeks effective self realization in life, faces critical need to understand his/her autonomy and responsibility for actions and deeds under conditions of uncertainty of external world and his/her loneliness in it. Orientation in such concepts as the inner world, external influences and means of optimizing their combination helps personality in the process of life tasks setting to avoid dependency and to choose best solutions. 
       Key words: life tasks, effective self realization, governance a reality, identity management, dependency, means of optimal efficiency.
       
      Проблема. Актуальність дослідження зумовлена недостатньою теоретичною розробленістю проблеми ефективного керування особистістю своїм сьогоднішнім з урахуванням свого майбутнього та минулого для повнішого життєздійснення. 
      Мета статті: висвітлити результати аналізу психологічного змісту ефективної і залежної особистості; розглянути технології 
оптимізації постановки завдань для ефективного життєздійснення особистості. 
      
      Г. Оллпорт зрілою вважає ту особистість, яка “активно володіє своїм оточенням, якій властиві стійка єдність особистісних рис і ціннісних орієнтацій та здатність правильно сприймати людей і себе” (цит. за: [1, с. 46]). Розвиток поняття особистісної зрілості знаходимо у визначенні самоефективної особистості А. Бандури, який вкладає в нього переконаність людини щодо власної спроможності управляти подіями, що впливають на її життя (див. [2, с. 696–698]). Наші дії в конкретній ситуації залежать від взаємодії нашої свідомості і навколишнього середовища, особливо від переконаності, що ми можемо або не можемо здійснити деякі дії, щоб змінити ситуацію на краще. Завдяки зрілому самоставленню людина здатна реально впливати на хід свого життя і життя інших людей, осмислено складати свої життєві плани, передбачаючи життєві події та їхній результат [3].
      Життєве завдання є наміром, призначенням людини відбутися, справдитися, це наповнені змістом життєві домагання, що розкриваються людині разом з трансцендентним відкриттям світу. Життєве завдання, на нашу думку, формулюється, трансформується, втілюється між інтуїтивно розпізнаваними особистістю в собі порухами до дії та усвідомлюваними нею смислами свого життя, які вона реалізує через свою свободу, а також запитами середовища, в якому вона перебуває – природного і соціального. Якщо життєве завдання поставлено правильно, то його виконання дає особистості переживання справдженості життя, на відміну від життєвого завдання залежної особистості – убезпечення себе від усіляких “змін” з метою збереження пристосувально-компенсаторної поведінки. Засобами пристосування є різні форми 
залежності.
      Що сприяє самостійності особистості у виборі завдання? Що виступає в ролі амортизації щодо всіляких перешкод і впливів? Завдяки чому особистість стає спроможною підтримувати гармонійне співіснування із собою та із запитами середовища, в якому перебуває?
      У нотатках про спостереження “Схема ключових центрів особистості” (PRH International Poitiers France, переклад 1997 р.) як центр, що відповідає за гармонію стосунків особистості із собою та світом, названо центр глибинної совісті – “місце збирання” особистості в процесі її розвитку. У ньому особистість може відчувати, що добре одночасно для її суті, оскільки вона прагне рости, для тіла, оскільки сили його не безмежні, для сприйнятливості, оскільки вона повинна пережити можливі неприємні наслідки свого рішення, для Я, оскільки йому слід віднайти відповідність щодо своїх власних принципів, для всієї особистості в даній конкретній ситуації з її зовнішніми обмеженнями. Глибинна совість є реалістичною. Розсудлива совість нереалістична. Вона ставить завищені вимоги до інших центрів особистості і недостатньо враховує реалії зовнішнього середовища. Суспільна совість також нереалістична, оскільки на перше місце ставить думки та очікування інших осіб, жертвуючи спрямованістю своєї сутності, висуваючи нерідко непомірно високі вимоги до тіла і сприйнятливості, примушуючи Я діяти всупереч здоровому глуздові. Суспільна совість подібна до іноземного завойовника, який уторгнувся в сприйнятливість і тепер деспотично управляє особистістю. Глибинна совість – це голос єства, що закликає нас діяти в дусі гармонії. Слово “совість” визначає деяке внутрішнє начало, з яким ми співвідносимо свою поведінку.
      Перебуваючи в епіцентрах соціальних впливів, особистість з ефективним життєздійсненням не відмовляється від своїх дій, цілей, смислів, плану та послідовності. Вплив – процес і результат зміни індивідом чи подією поведінки іншої людини (об’єкта впливу), її настановлень, намірів, уявлень та оцінок у ході взаємодії з нею. Розрізняють направлений і ненаправлений впливи. Вертикальний вплив – форма впливу одних індивідів (груп) на інших індивідів (інші групи) зверху вниз щаблями соціальної ієрархії. Влада – форма впливу, за якої індивід, група або організація мають можливості досягти зміни поведінки інших людей навіть усупереч їхній волі. Розрізняють владу санкцій, відносин, владу експертів і легітимну владу. Авторитет – форма влади, що спирається на престиж та інші позитивно оцінювані членами суспільства цінності суб’єкта, що здійснює владу. Є легальний, традиційний і харизматичний авторитети. Владні відносини – відносини між сторонами в процесі здійснення влади.
      Влада керівника – концентроване віддзеркалення в рішеннях керівника і у свідомості підлеглих примусового потенціалу, який несуть у собі надані керівникові правові повноваження. Розрізняють формальну і реальну владу керівника. Легітимна влада – визнання влади над собою на підставі норм і цінностей, що виробилися у підвладної особи в процесі соціалізації. Еліта влади – привілейовані вищі соціальні верстви, що володіють атрибутами влади і впливу, багатства і престижу, які зосередили у своїх руках найважливіші командні позиції у великих корпораціях, політичних, державних інститутах і в армії. Вплив здійснюється також через засоби масової комунікації.
      Горизонтальний вплив – форма впливу одних індивідів (груп) на інші в межах переважно однієї і тієї ж суспільної верстви. Направлений вплив використовує як механізми дії на іншу людину переконання і навіювання. При цьому індивід ставить завдання добитися певних результатів від об’єкта впливу. Ненаправлений вплив – вплив, коли індивід не ставить перед собою завдання добитися певних результатів від об’єкта впливу. При цьому ефект дії виявляється в механізмах наслідування з боку об’єкта впливу. Соціальна експансія – поширення емоційних сфер впливу. Розрізняють позитивну і негативну соціальну експансію.
      Впливи поширюються через масову інформацію і сприяють утворенню соціальної верстви, якою є сукупність індивідів, що об’єднуються за якимись спільними ознаками і мають однаковий соціальний статус, ранг тощо, які створюють громадську думку. Впливи спрямовані від і на соціальні страти (соціальна верства або група, об’єднані певною майновою, професійною або іншою спільною соціальною ознакою). Впливи здійснюються в межах і за межами соціальної ієрархії (ієрархічна структура відносин влади, доходів, престижу і т ін., що відображає нерівність соціальних статусів), а також соціальної структури (внутрішній устрій суспільства або соціальної групи; упорядкована сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих соціальних груп, соціальних інститутів і відносин між ними).
      Перед усім цим віялом впливів опиняється особистість. Кращий варіант – вона має Я-концепцією, що постає як настановлення щодо самої себе та охоплює когнітивний, емоційний, оцінно-вольовий компоненти. Але й це не допомагає у випадку проблемних стосунків, найтиповішим прикладом яких є неадекватність унаслідок різного роду залежностей. Головна функція адикцій – захист і своєрідний відхід від суворої, травмувальної, подеколи нестерпної реальності життя [4].
      Залежності притаманні такі характеристики:
      – має жорстку структуру або надзвичайно чіткі і фіксовані рамки поведінки та відносин, які людина за рахунок волі і всіх своїх ресурсів утримує, доки вистачить сил, удаючись до різних пристосувань, захистів та виправдовувань;
      – підтримує і стимулює в людині переживання власної неповноцінності та змінює достоїнство на егоїзм. Справжня проблема егоїстів полягає не в тому, що вони сильно люблять себе на шкоду іншим, а в тому, що до себе вони ставляться так само погано, як і до інших;
      – формує настановлення на обов’язковість досягнення психологічного комфорту, у результаті чого людина стає нездатною витримувати напругу і тривогу, що йдуть від невизначеності та складності навколишнього світу і стосунків у ньому;
      – руйнує реалістичність сприймання світу і самої себе, хоча залежна людина може демонструвати чудеса реалістичного і прагматичного ставлення, аналізу ситуації і самої себе;
      – притупляє емоції та замінює життя на фальшиві і тимчасові переживання задоволення, ейфорії, своєрідні уявлення про щастя. Але в цьому немає повноти, справжньої спонтанності і радощів буття.
      Залежна поведінка бере свій початок у ранньому дитинстві. У процесі онтогенезу, у міру прищеплення дитині первинних навичок контролю і самообслуговування, дитина позбавляється можливості вибору щодо себе (заборони на вільне фізіологічне відправлення, негативне емоційне реагування на самостійні спроби дитини справитися зі своїми потребами і т. ін.) [5, с. 126].
      Залежність створює проблеми у спілкуванні. Так, коли відбувається спілкування між двома залежними суб’єктами, кожний із них проявляє себе через свою ідентифікаційну програму, яка має свій рівень диференціювання, свою складність і свій зміст. При цьому кожний із них прагне взаємодіяти на своєму рівні, і взаємодії як такої не відбувається. Якщо зустрічаються залежний і умовно здоровий, то залежний не може в одиницю часу зчитувати і розуміти різні комбінаторні можливості поведінки умовно здорового. Вони завжди будуть за діапазоном ширшими від тих обмежених можливостей, які є у залежного. Одна з причин цього полягає в тому, що залежний завжди демонструє (грає) когось, а здоровий – себе, тому ні один, ні другий не може існувати у просторі іншого [6].
      Як відбувається утвердження особистістю себе у просторі впливів? Завдяки чому з’являється відчуття господаря свого життя і здатність ставити перед собою власні життєві завдання? Серед технологій оптимізації постановки життєвих завдань особистістю, що рухається до ефективного життєздійснення, а отже, свободи від впливів, самостійності і незалежності, можна виділити такі [7]:
      1. Ставлення до світу як до дуального дзеркала, яке відображає те, що ми туди спрямовуємо. Вигідно спрямовувати туди те, що ми хочемо отримати для себе. Так виглядає механізм управління реальністю.
      2. Ставлення до управління своєю реальністю як до мети і сенсу життя.
      3. Самостійне визначення правил і сфери їх утілення.
      4. Свідома, добровільна відмова від власної значущості як умова реалізації свого наміру. Проблемна ситуація виникає через перебільшення важливості (індивіда, ситуації, ставлення до ситуації). Потенціал важливості розсіюється дією. Якщо порядок не має принципового значення, варто просто діяти, як виходить, але рухатися. Якщо поки що невідомо, яким чином мета може бути реалізована, слід спокійно виконувати її візуалізацію.
      5. Маятник (спільнота, угруповання тощо, що об’єднується у ставленні до правил організації та суспільних явищ) маніпулює почуттям власної значущості індивіда. Свобода від маятників можлива через свідоме применшення значущості (себе, правил, ситуації тощо).
      6. Якщо уявити життя як гру, то відповіддю людини на її закиди буде гра за своїми правилами.
      7. Розгляд будь-якої події як позитивної виводить людину на позитивні лінії життя.
      8. Переконаність у доброзичливості світу робить людину позитивною, упевненою, рішучою і є умовою ефективного життєздійснення.
      9. Ефективне життєздійснення потребує енергійності. Вільна енергія є результатом перебування у стані усвідомленої свободи. Реалізація наміру або відмова від нього вивільняє енергію. Власна мета активізує енергію. Подяка близька до безумовної любові. Щира подяка – це випромінювання творчої енергії. Можна використовувати три способи підвищення енергетики: звільнення зайнятих ресурсів, тренування енергетичних потоків, розширення енергетичних каналів. Високий рівень енергетики приводить людину в стан, який іменується натхненням.
      10. Щоб володіти собою і ситуацією, слід думати про те, що робиш. Для цього потрібне постійне самоусвідомлення.
      11. Щоб керувати невизначеністю, слід опрацювати уявну невдачу (страхування). Інший варіант – змиритися з поразкою, пережити її, після цього починати діяти, максимально викладаючись, щоб запобігти невдачі. У ситуації невизначеності, за несприятливих для мети обставин не боротися за важливість. Віддатися на волю обставин. Довіритися перебігові варіантів, усвідомлюючи свою мету: розслабитися, відкинути страх і хвилювання з приводу рішення. Адже відомо, що рішення є. “Відпустити” себе, зупинити хід думок, просто споглядати. Рішення може прийти відразу, причому дуже просте. Якщо не вийшло, можна вмикати розум.
      12. Знання про дію компенсації рівноважних сил додає оптимізму в критичній ситуації, змінює ставлення до складної ситуації як до такої, що спрямована до своєї протилежності.
      13. Переживання провини вказує на відношення залежності. Право бути собою – ознака сміливості.
      14. Щоб визначити життєву мету і завдання, потрібно володіти власною волею, бути здатним керувати зобов’язаннями перед собою та іншими.
      15. Постановка життєвих завдань у спілкуванні з іншими стає ефективною – можна легко отримати те, чого потребуєте – якщо перемкнути свою увагу на бажання і мотиви інших. Для цього треба лише поставити запитання: а які внутрішні наміри партнера?
      16. Відмова від боротьби за власну значущість сприяє її набуттю. Відмова від переваги не має нічого спільного із самоприниженням.
      17. Чарівливість – це взаємна любов душі і розуму. Приваблива особа живе з ними у згоді.
      18. Дозвольте собі бути собою, а іншим – бути іншими.
      19. Спостерігайте за тим, як життя змінюється на краще, хапайтеся за будь-яку соломинку радості, шукайте у всьому добрі знаки. Коли відчуття свята стане звичкою, тоді гребінь хвилі успіху буде стабільним.
      20. Ефективному життєздійсненню сприяє комфорт у ролі виконавця, а не господаря чи раба.
      21. Ефективному життю сприяють візуалізація і переживання вже реалізованого.
      22. Варто лишатися вільними навіть від тих, хто віщує про вашу свободу. Управління зовнішнім наміром можливе тільки за наявності повної свободи від маятників.
      23. Роль – граючий глядач (позиція навмисно) – дає ресурс для маневрування, захищає від зсуву у надмірний потенціал.
      24. Сприяють ефективному життєздійсненню позиція “усе йде як треба” і позиція “сам вирішуй, що відчувати”. Знижують ефективність: переживання провини й значущості, за які чіпляється маятник і забирає енергію; орієнтація на чужі стандарти краси; душевний дискомфорт; внесок у чужу мету сприяє чужому благоустрою; стрес і невпевненість – наслідок переживання важливості; декларування того, чого немає, спричиняє дію рівноважних сил проти себе; відокремлення розуму від душі веде до втрати краси, сили, посилює залежність від маятника.
      Висновок. У нашій статті викладено результати аналізу психологічного змісту ефективної і залежної особистості, представлено технології оптимізації постановки завдань для ефективного життєздійснення особистості. Отже, реальний успіх особистості у справах, стосунках вимірюється повноцінною присутністю її в них. Переконаність у тому, що вибір, оцінка, реагування, судження, репліка, внесок, творіння тощо належать їй, наповнює барвами зміст та якість її життя, робить його “смачним”, дає змогу відчувати себе на злеті. Саме це наснажує особистість ставити перед собою життєві завдання, рухатися по життю незалежно від будь-яких впливів.
       
Література
1. Журавлев А. Л. Социально-психологическая зрелость: обоснование понятия / А. Л. Журавлев // Психологический журнал. – 2007. – Т. 28, № 2. – С. 44–54.
2. Фрейджер Р. Личность. Теории. Упражнения / Р. Фрейджер, Д. Фейдимен. – М. : Прайм-Еврознак, 2001. – 864 с.
3. Старовойтенко Е. Б. Отношения личности: философско-психологические и рефлексивные модели / Е. Б. Старовойтенко // Психологический журнал. – 2007. – Т. 28, № 1. – С. 26–37.
4. Розенова М. И. Нарушения личностной целостности в случаях аддиктивно-нарциссической патологии их проявления в отношениях любви / М. И. Розенова // Психологический журнал. – 2007. – Т. 28, № 1. – 
С. 239–250.
5. Назаров Е. А. Формирование зависимого поведения как механизм разрушения личности / Е. А. Назаров, Д. С. Нелюбов, Т. Г. Почанина, Ю. С. Русских // Социальный психолог. – 2008. – № 1. – С. 122–127.
6. Зеланд В. Транссерфінг реальності. Управління реальністю [Електронний ресурс] / В. Зеланд. – Режим доступу : http: //www. koob. ru.
7. Зеланд В. Вершитель реальності [Електронний ресурс] / В. Зеланд. – Режим доступу : http: //www. koob. ru.
      © Татенко Н. О.
      
АВТОНАРАТИВ ЯК ОСОБИСТІСНИЙ СПОСІБ ЖИТТЄКОНСТРУЮВАННЯ
      
      Т. М. Титаренко, м. Київ
      
       Статтю присвячено автобіографічному наративу, в якому фіксується життєвий досвід особистості. Як структурну одиницю наративу розглянуто смислові інтерпретації нелінійного взаємозв’язку низки подій. Траєкторію руху чергової значущої події щодо інших подій проінтерпретовано як виникнення нової конфігурації смислів.
       Ключові слова: наратив, життєконструювання, автобіографія, подія, інтерпретація досвіду.
       
       Статья посвящена автобиографическому нарративу, в котором фиксируется жизненный опыт личности. В качестве структурной единицы нарратива рассмотрены смысловые интерпретации нелинейной связи группы событий. Траектория движения очередного значимого события относительно других событий проинтерпретирована как возникновение новой конфигурации смыслов.
       Ключевые слова: нарратив, жизнеконструирование, автобиография, событие, интерпретация опыта.
       
       The article is devoted to the autobiographical narrative which fixes life experience of personality. Shades of meaning interpretations of non-linear connection among events are considered as the structural item of narrative. Trajectory of course of next important event concerning other ones is interpreted as emergence of new configuration of the senses.
       Key words: narrative, life constructing, autobiography, event, interpretation of experience  
       
      Проблема. Актуальна для сучасності “технологія виробництва себе” (technology of the self, за висловом М. Фуко) певним чином відтворюється в автобіографічних наративах. Категорія наративності останнім часом набуває все більшого поширення і концептуального наповнення. 
      На думку новітніх класиків жанру, життя – цей унікальний, рухливий і цілісний феномен – конструюється людиною як автобіографічний наратив, у якому ключові події, що відбулися, пов’язуються в більш-менш упорядковану послідовність за допомогою сюжетів (Дж. Брунер, Й. Брокмейєр, Р. Харре [1], К. С. Калмикова, Е. Мергенталер [2], Дж. Фрідман, Дж. Комбс [3]). Завдяки наявним культурним традиціям на кожній стадії розвитку особистість має певний запас сюжетів і персонажів, котрі використовує як будівельний матеріал для власних наративів.
      Мета статті полягає в аналізі автобіографічного досвіду людини, що складається з певних життєвих історій.
      
      У межах наративного підходу автобіографію, яку людина вибудовує в контексті свого часу, традицій, досвіду, культурних переваг тощо, – пише О. Є. Сапогова, – можна розглядати як текст, оповідання, що підпорядковується не лише психологічним, а й літературним законам [4, с. 227]).
      Спробуймо уточнити, чому для аналізу способів життєконструювання доцільно використовувати саме наративи, а не якісь інші тексти, створені особистістю. Річ у тім, що в наративі відбувається дуже індивідуалізоване і водночас у певному сенсі канонічне самоосмислення, коли обирається певний заданий культурою сюжет, фабула, відповідні дійові особи. На відміну від репрезентації себе, що здійснюється тут і тепер за допомогою певного усного чи письмового тексту, наратив вимагає розширеного простору-часу. У нього завжди так чи інакше включається не лише авторське теперішнє, а його минуле, теперішнє і майбутнє у їхніх взаємозв’язках. До того ж наратив відрізняється розгорнутою модальністю, коли йдеться не лише про дійсне, а й про уявне, бажане, можливе [5].
      Отже, сьогодні посилюється увага до автобіографій та інших автонаративних джерел сповідального характеру – приватних листів, наївних щоденників, лукавих мемуарів, зворушливих спогадів, що мають особливе значення для розуміння того, як особистість конструює власне життя, пише свою персональну історію з продовженням. Історію, у кінці якої завжди домислюються титри з приміткою “далі буде”. Саме цей аспект невпинної динаміки, декларованої нонфінальності принципово відрізняє автобіографічні наративи від біографічних, в яких усе вже усталено, перевірено, осмислено і завершено.
      І все ж запитань поки що набагато більше, ніж відповідей. Хочеться, наприклад, дізнатися, що більшою мірою детермінує життєконструювання: історія про себе, яку завжди можна підредагувати, повністю переписати або навіть забути, чи контекст – середовище з його катаклізмами, життєві обставини, що примушують, стимулюють або обмежують, зупиняють? Багаторічні суперечки ситуаціоністів з диспозиціоністами таким чином набувають нового звучання.
      Безумовно, автобіографія має власну специфіку порівняно з листуванням, але між цими двома способами самоосмислення, самопобудови та самопрезентації є й багато спільного. Як в окремих листах, так і в цілісному біографічному тексті людина намагається усвідомити, інтерпретувати набутий досвід і на основі власних відкриттів та узагальнень прогнозувати можливі і бажані майбутні траєкторії власного руху. 
      Водночас біографія є набагато більш розгорнутим, упорядкованим, структурованим способом накопичення, збереження, переробки життєвого досвіду, ніж листування. Вона може складатися на підґрунті багаторічного листування із значущими респондентами, спиратися на щоденникові записи, спогади рідних, ровесників, друзів. Зміст автобіографії, якщо вона пишеться зрілою людиною, практично завжди збагачується завдяки загальному історико-політичному контексту. У деяких авторів події певних періодів власного життя згодом можуть трактуватися як вторинна ілюстрація того, що відбувалося з країною.
      Одні й ті самі життєві обставини, в яких опинилися різні люди, стають підґрунтям дуже несхожих біографічних фрагментів. Кожний по-різному їх осмислює і наділяє чи не наділяє статусом значущої події. Для когось пережите стає значущим досвідом, що асимілюється, збагачуючи особистість, а хтось не справляється з травматичністю нових вражень і витрачає чимало зусиль для знецінення, навіть забування, витіснення із свідомості всього, що трапилось.
      Наступне запитання стосується достовірності матеріалу, який можна отримати, досліджуючи автонаративи. Людина осмислює, узагальнює, “пакує” свій досвід в оповідання, інколи свідомо чи несвідомо намагаючись приховати від себе і оточення правду. Буває, вона ускладнює, драматизує те, що прийшлося насправді пережити, а буває, усе спрощує, штучно вибудовуючи знайомі її оточенню типові пояснення, стереотипно розгортаючи складну і неоднозначну низку подій. 
      Що ж дає дослідникові примхлива суб’єктивність авторів власних біографій? Можливість доторкнутися до по-справжньому унікального життєвого досвіду? Бажання зрозуміти, які варіанти конструювання життя обирає, власне, та чи інша особистість? Пошук того, як саме людина осмислює все, що з нею відбувається? У який спосіб концептуалізує? Думаю, що без такого “несуворого”, “нежорсткого” підходу феномен життя з його несподіваними смислами може назавжди залишитися за межами позитивістських персонологічних студій.
      Чергове запитання: навколо чого будується автонаратив? Як людина структурує історію свого життя? Для розуміння способів життєконструювання, які апробовує особистість, важливо, що події об’єднуються в якусь єдину форму, можливо, завдяки інтризі. Несподівана інтрига стає прикрасою автобіографії, адже кожному хочеться представити своє життя як щось яскраве, небуденне, цікаве. Тоді підвищується цінність пережитого, наростає його значущість.
      З чого складається інтрига як головний аспект життєвої історії, її ключовий пункт, навколо якого все розгортається? Яким чином вона змінюється, коли людина переписує власну автобіографію, по-новому осмислюючи життя? Як зміщуються акценти відповідно до живого чи уявного слухача життєвої історії?
      В автобіографічному тексті подієвість може ставати множинною, оскільки кожна версія пережитого, що змінюється відповідно до стану наратора, його ставлення до слухача, ступеня інтеграції набутого досвіду, несе відповідну значущу інформацію. У написаному, надрукованому тексті автобіографії, який уже не піддається таким змінам як текст, що вільно проговорюється, численні версії подієвості якимось чином синтезуються.
      Водночас читач, який хоче поглиблено вивчити життя певної людини, намагається зібрати, крім автобіографії, інші свідоцтва, знайомлячись із листами, відгуками сучасників, думками різних дослідників. Його власне ставлення до людини, автобіографія якої викликала пильний інтерес, теж привносить певні інтерпретативні зміни у групування подій життя, трактування їхнього сенсу.
      Людина може називати якусь біографічну подію епізодом чи випадком залежно від того, як інтерпретує власну участь. Буває, що по гарячих слідах вона вважає себе пасивною жертвою обставин, з якою трапилася прикра неприємність, а через кілька років, враховуючи набутий досвід, розповідає про той самий інцидент як про наслідок власних попередніх помилкових дій, і тоді її власна відповідальність підвищується.
      У чому специфіка подій порівняно із життєвим досвідом? Події, на щастя, не безперервні. Кожна, навіть тривала і неприємна подія, має своє завершення. Як пише О. Є. Сапогова, події з їх початками і кінцями, що потенційно ідентифікуються, є способами категоризації досвіду, що робить досвід доступним для розуміння [6]. Дійсно, досвід як повсякденний плин життя на відміну від подій є процесуальним, а події – дискретними. 
      Щоправда, неясно, чому саме події забезпечують мову для осмислення досвіду. Той чи інший спосіб інтерпретації досвіду виробляється кожною конкретною особистістю протягом тривалого часу, і мова тлумачення визначається передусім нею. Це особистість лінгвізує свої враження, переживання, очікування, пов’язані з конкретною подією, хоча і подія, безумовно, певним чином впливає на вибір мови її категоризації.
      Роль події в людському досвіді – не лише опосередковувати його мовою, а й передусім структурувати його, призупиняючи, гальмуючи нескінченний плин буття. Подія вириває людину з одноманітності повсякдення, з рутини існування, привносячи в життя виразні екзистенційні акорди. Переживши певну значущу подію, людина може змінити навіть усталені способи інтерпретації того, що відбувалося вже давно.
      За гіпотезою Сапогової, лінгвізовані події з часом трансформуються у зміст концептів індивідуальної свідомості і, ймовірно, стають базисом мотивів індивідуальної біографії. Ідеться передусім про мотиви оповідні, що формують інваріантні семантичні конструкції, центральні теми життєписів, ключові ідеї життєвих сценаріїв типу “життя – це боротьба, я – борець”, “життя – це праця, я робочий” чи “доля – злодійка, я – її нещасна жертва”.
      Підтримуючи в цілому думку про значущість відповідних улюблених життєвих тем в осмисленні власного досвіду шляхом його наративізації, усе ж хочу утриматися від такої демонізації ролі окремих подій і сконструйованих на їхній основі мотивів у людському житті. У мене знов виникають питання. Наприклад, які саме події вважати визначальними для побудови семантичних конструкцій? Якщо дуже ранні, що залишають емоційний слід на все подальше життя, то яким чином пояснити можливості маленької дитини адекватно лінгвізувати ці події, осмислити їх, включити у набутий досвід? Якщо все ж ідеться про вік, у якому вже можна говорити про вербальну компетентність та розвинуту самосвідомість, то які події концептуалізуються в першу чергу – нецікаві для юнака дитячі чи сучасні йому, актуальні для його сьогоднішнього життя?
      Повертаючись до поглядів О. Є. Сапогової на визначальний життєвий мотив, зауважимо, що цей мотив стає центральним завдяки його нескінченній репродукції в текстах людини про себе, тобто завдяки своєрідній самосимволізації і самостабілізації. Дійсно, в автобіографічному наративі, де обговорюються цілі низки важливих подій, зазвичай відчувається стійке бажання самостабілізації та пошуку однотипних пояснень для всього, що відбувається. Але саме на часі подумати про те, що ж узяти за одиницю побудови автобіографічного наративу? 
      Чи можна погодитись із авторами, які пропонують за таку одиницю брати окрему подію як відрефлексовану, збережену в пам’яті важливу дію чи випадок? Навіть якщо підкреслити, що подія далеко не завжди збігається з нормативними життєвими фактами типу народження, закінчення школи, одруження тощо, усе одно навряд чи доцільно виривати окремий епізод з тканини життя. Сам по собі такий епізод мало що може сказати як про всю біографію людини, так і про той період, з контексту якого цей епізод штучно вилучено.
      Чи є життєвий досвід купою “чернеток” оповідань про себе, як пише Сапогова? Чи можна його вважати дослідницьким полігоном для численних автобіографічних проектів? Хотілося б думати, що створення історій про власне життя дійсно триває практично нескінченно, обмежуючись лише реаліями фізичного існування автора. І ці історії можуть набувати найнесподіваніших конфігурацій, виконуючи функцію пошуку все нових і нових смислів. Нарація щодо власного життя є безумовно рухливим, креативним процесом самоосмислення і самопобудови. 
      Процес самовибудовування передбачає множинність смислових бачень себе всередині власного життя. Яку наративну інтерпретацію зв’язків між минулим, теперішнім і майбутнім вважати за істинну – це питання щоразу вирішує не лише автор життєвої історії, а й обов’язково її читач, слухач. У їхньому діалозі жива тканина оповідання постійно видозмінюється, акценти розставляються по-різному, причинно-наслідкові ряди трансформуються. Окремі епізоди чи то набувають статусу значущих, визначальних подій, чи, навпаки, втрачають статус таких, що відповідають за зміну конфігурації.
      Сучасні наратологічні дослідження свідчать, що пошук структурних елементів тексту та відношень між ними не є достатнім для з’ясування його смислу. Виявилося, що існують специфічні текстові проекції минулого з їхніми потенціями на рівні персоніфікованого коментаря наративно-подієвого минулого, здатного знову і по-новому оживати завдяки оповіданню [7, с. 81]. 
      Так само існують і проекції бажаного чи небажаного майбутнього на вже пережите, від яких також залежить переінтерпретація автонаративу та поява в ньому нових смислів.
      Створення розповіді про себе у вигляді автобіографії є самостійним, оригінальним дискурсом, який на певному етапі виходить, виривається, вислизає з первинно заданого контексту, переростаючи його і набуваючи здатності жити незалежно.
      Навіщо людина створює автобіографію? Одна з поширених причин – бажання знайти розуміння і підтримку в неоднозначній ситуації, що приховує небезпеку. Інколи такий автонаратив стає чи не єдиною формою комунікації, доступної людині, що потрапила у складні обставини і шукає психологічного захисту від самотності і відчаю. Буває, спроба осмислити пережите стає оптимальним способом подолання життєвої кризи, викликаної особистою трагедією. Якби Гете не написав свого часу “Страждання юного Вертера”, європейська цивілізація, можливо, втратила б одного з найяскравіших своїх представників.
      У процесі нарації людина спочатку абстрагується від колишнього задуму чи то “осмислити пережите”, чи “знайти сенс у випробуваннях”, чи “показати нащадкам, як можна досягти бажаного”. Потім вона помічає, що загальна канва її життя несподівано вимальовується у якихось нових навіть для неї барвах і ракурсах. Згодом текст набуває все більшої свободи і деякі перебільшення, свідомі замовчування чи несвідомі забування та інші “неточності” вже не помічаються і не виправляються.
      Якщо автобіографія стає популярною, створений наратором текст у взаємодії з читачами, перекладачами, критиками і рецензентами, з людьми різних поколінь, статей, статусів, віросповідань якось непомітно втрачає жорстку прив’язку до авторського задуму, перестає бути лише конкретною історією, відтворенням окремої долі. Так оповідання, типізуючись, стаючи пам’яткою певної доби, абстрагується поступово і від самого автора, що в контексті постмодерну Р. Барт позначив як “смерть автора”.
      Кожний біографічний наратив передає авторське ставлення до світу, наголошуючи на мірі своєрідності, унікальності чи, навпаки, стандартизованості, типізованості участі його автора у всьому, що відбувалося навколо. Авторський голос з його неповторними інтонаціями, несподіваними оцінками, іронічними зауваженнями, розлогими чи лаконічними коментарями зазвичай видає читачеві більше, ніж наратор планував сказати. 
      Особистісна репрезентація в тексті про себе ніколи не залишається цілком підконтрольною автору. Говорячи про, здавалось би, далекі від характеристик власного життя загальні речі, що стосуються, наприклад, ставлення держави до війни в іншій півкулі, автор тексту все одно говорить про себе, про свою позицію, про власне життя з його складностями й обмеженнями. Хотілося б цього нараторові чи ні, з усіх фрагментів його тексту проступає така важлива для читача інформація, що непомітно ліпить усе більш повне уявлення про нього як особистість та про його індивідуальні горизонти життєздійснення.
      Переосмислення колишніх подій, рішень і вчинків при створенні тексту автобіографії передбачає не лише роботу пам’яті і мислення, а й активізацію уяви та рефлексивної діяльності, завдяки яким створюються нові камери сховища набутого досвіду. Так відбувається віртуальна перевірка різних варіантів трактування світу і самого себе. 
      Як пише Сапожникова, усі форми репрезентації можуть бути також формами самопізнання [7]. Однією з таких репрезентаційних форм є авторський голос, який, відтворюючи, інтерпретуючи, транслюючи смисли, які відкриває, здатен ставати часткою історичної та загальнофілософської культури, ідентифікуючи її. Біографічний контекст окремого приватного оповідання може бути перекладеним у філософський підтекст осмислення минулої епохи та моделювання епохи майбутньої.
      Біографічні наративи навряд чи можуть створюватися з настановленням закритості, нещирості, відстороненості. Щодо автобіографій (як і щодо епістол) правомірно говорити про сповідальну традицію, котра започаткувала сповідальну поведінку, тобто низку текстів-учинків з їх самоусвідомленням уголос. 
      Важко сказати, чи набувають найкращі взірці автобіографічних раритетів рис сокровенності та сакральності [7], але текст про власне життя точно можна характеризувати як диригування потоками свідомості, тобто певний постановочний жанр з причинністю звернення і створенням визначеного, потрібного авторові настрою. 
      В автобіографії завжди відстоюється бажана чи реальна особистісна автономія. Людина, яка наважилася стати її автором, хоче остаточно переосмислити, сформулювати, висловити суто власні думки, переконання, оцінки. Поки біографію не записано, тлумачення подій можна змінювати, погляди коригувати, але після того, як текст закінчено і надруковано, пережите нарешті кристалізується, зупиняється у своєму нескінченному переосмисленні, і людина від нього певним чином звільняється. Тепер уже за динаміку інтерпретацій відповідатиме передусім читач, і його смисли збагачуватимуть чи збіднюватимуть написане.
      Автор власної біографії під час її створення розвиває власний творчий імідж, знайомиться з ним, усвідомлює його запити і домагання. Так починає відчуватися несподівана для інтровертованого, самозаглибленого наратора потреба в широкому розповсюдженні, тиражуванні власних поглядів. За цією публічністю може ховатися спрага зворотного зв’язку, пошук однодумців, бажання позбутися самотності, надія хоча б віртуально поспілкуватися, побути поруч з тим, хто зрозуміє.
      Текст сам по собі, взятий ізольовано, не виробляє нових повідомлень, підкреслює Ю. М. Лотман. Через нього має бути пропущеним якийсь інший текст, що практично реалізується, коли до тексту “підключається” читач. Саме так виникає семіотична ситуація з її вибуховим переходом від стану Природи до стану Культури.
      Водночас думка, яку висловили публічно чи то під час розповіді, чи при створенні письмового автонаративу, якось відчужується, перестає бути лише вашою. Інколи при перечитуванні власного давнього тексту навіть здається, що це слова когось іншого, можливо, навіть опонента, недоброзичливо налаштованого й упередженого. Рідше буває, що власний автобіографічний текст, наприклад, із юнацького щоденника, дивує глибиною розуміння і теплотою самоприйняття.
      Жанр автобіографії накладає на текст, який пишеться, певні рамки, правила, обмеження. Завдяки перетворенню власних вражень і думок на письмовий наратив якісь нюанси втрачаються, але щось дуже важливе виникає, накопичується, асимілюється. Уже не тільки феноменологічно передається фактаж, що лежить на поверхні життя, а й створюються, як формулює Сапожникова, смислові “воронки”. Автонаратив стає генератором нових смислів завдяки вербальному контакту автора і з умовним читачем, і з самим собою, з тією часткою себе, яка до недавнього часу не усвідомлювалася, залишалася terra incognita.
      Чи відтворює автобіографічний наратив своєрідну модель, стереотип переживання якщо не окремої події, то взаємозв’язку подій? Чи насправді автобіографічна історія складається із схожих епізодів, подій, ситуацій, які інтерпретуються подібним чином? Навряд чи існують цілком готові літературні структури для автобіографій з наборами стратегем, яким підпорядковується плин життя.
      Висновки. Створення автонаративу як самостійного дискурсу, що сприяє як самопрезентації, так і самоосмисленню, перетворюється на особистісний спосіб конструювання власного життя.
      За одиницю автонаративу є сенс розглядати певний нелінійний спосіб взаємозв’язку низки подій, що відтворює актуальну смислову інтерпретацію зустрічних впливів конкретного минулого, теперішнього і майбутнього.
      Не одна окрема значуща подія, а траєкторія її руху відповідно до інших подій стає визначальною при аналізі автобіографії. Така траєкторія, певним чином відрефлексована особистістю, створює нову конфігурацію смислів.
      
Література
1. Брокмейер Й. Нарратив: проблемы и обещания одной альтернативной парадигмы / Й. Брокмейер, Р. Харре // Вопросы философии. – 2000. – № 3. – С. 29–42.
2. Калмыкова Е. С. Нарратив в психотерапии: рассказы пациентов о личной истории / Е. С. Калмыкова, Э. Мергенталер // Психологический журнал. – 1998. – Т. 19, № 5. – С. 97–103.
3. Фридман Дж. Конструирование иных реальностей: Истории и рассказы как терапия / Дж. Фридман, Дж. Комбс. – М. : Класс, 2001. – 368 с.
4. Сапогова Е. Е. Анализ я-концептов и я-метафор в содержании индивидуальных нарративов субъекта / Е. Е. Сапогова // Прикладная психология: достижения и перспективы / под ред. Л. А. Мирской, Т. Ю. Синченко, В. Г. Ромека. – Ростов-на-Дону : Фолиант, 2004. – С. 50–79.
5. Бальбуров Э. Фабула, сюжет, нарратив как художественная рефлексия событий / Э. Бальбуров // Критика и семиотика. – 2002. – Вып. 5. – С. 71–78.
6. Сапогова Е. Е. Поэтика автобиографии: к анализу мотивов субъективных нарративов в психологическом консультировании / Е. Е. Сапогова // Развивающийся человек в пространстве культуры. Психология гуманитарного знания : тез. Всерос. науч.-практ. конф.  26–27 октяб. 2004 г. (Тула, ТулГУ). – Тула, 2004. – С. 227–233.
7. Сапожникова Н. В. “Авторский голос” как элемент эпистолярно-историософской репрезентации личности (на материалах ХIХ века) / Н. В. Сапожникова // Проблемы образования, науки и культуры. Вып. 17. Культура. – 2005. – № 34. – С. 81–89.
      © Титаренко Т. М.
      
      
ПСИХІЧНА ТРАВМА І ПОСТТРАВМАТИЧНЕ ЗРОСТАННЯ ОСОБИСТОСТІ ЯК ЧИННИКИ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН
      
      С. Л. Чачко, м. Одеса
      
       Це дослідження є спробою аналізу того, чи можуть прийняті в суспільстві устої, традиції, норми, цінності переглядатися і змінюватися в результаті переживання людиною несприятливих ситуацій, стресогенних і травматичних подій, а також як впливають на ідентичність особистості важкі масові травми і їхні віддалені психологічні наслідки.
       Ключові слова: посттравматичне зростання, посттравматичний стресовий розлад, соціальна трансформація.
       
       Данное исследование является попыткой анализа того, могут ли общественные устои, традиции, нормы, ценности пересматриваться и изменяться в результате переживания человеком неблагоприятных ситуаций, стрессогенных и травматических событий, а также как влияют на идентичность личности тяжелые массовые травмы и их отдаленные психологические последствия.
       Ключевые слова: посттравматический рост, посттравматическое стрессовое расстройство, социальная трансформация.
       
       This paper is devoted to attempt to analyze whether societal attitudes, traditions, norms, values arereviewed and modified as a result of experiencing adverse situations, stressful and traumatic events. The affect which massive traumas and their long-term psychological consequences have on the identity of individual is analysed.
       Key words: posttraumatic growth, posttraumatic stress disorder, social transformation.
       
      Проблема. Протягом останніх десятиліть активно досліджується питання про те, чому одні люди з наслідками пережитих ними травматичних стресових ситуацій справляються краще, а інші – гірше, і як це відбивається на їхніх нащадках. Поява таких досліджень зумовлена передусім спробами пояснити суперечливі результати досліджень, отриманих ще в 1970-ті роки в ході вивчення психологічних травм у людей, що пережили Голокост, а також у колишніх американських і радянських військовослужбовців, що воювали у В’єтнамі, Кореї, Афганістані. Одні дослідники стверджують, що переживання важкої психологічної травми призводить до серйозних негативних наслідків для психіки постраждалого; крім того, постраждалі можуть “вкладати” власний травматизований образ у своїх дітей, у результаті діти часто стають носіями травматизованого батьківського образу. Інші ж учені, навпаки, підкреслюють надзвичайні успіхи тих, що вижили, у соціальній сфері, їхнє прагнення до інтелектуального і духовного зростання й розвитку, їхню потребу змінити на краще не тільки себе, а й суспільство в цілому. Сьогодні вирішення цієї суперечності стає вкрай важливим і просто необхідним завданням у зв’язку із зростанням кількості не просто стресових, а по-справжньому травматичних ситуацій у нашому житті. Стреси і катастрофи стали вже майже нормою повсякденності, а травматичні події відбуваються не тільки з окремими індивідами, а й з групами, охоплюючи як невеликі громади, так і цілі країни. У зв’язку із цим гостро постає питання про те, чи може соціальний наратив змінюватися під впливом боротьби з травмуючими подіями – і якщо так, то як саме. 
      Мета статті: теоретичний аналіз психічної травми і посттравматичного зростання особистості як чинників соціальної трансформації.
      
      Відомий американський психолог Роберт Еммонс у своїй книзі “Психологія вищих прагнень” [1] із жалем зазначає, що сучасність можна назвати “століттям травми”, оскільки використання мови травми і страждання поширюється на опис майже будь-якої неприємної події, якою б малозначною вона не була. А втім у нашій розвідці, коли ми будемо використовувати поняття посттравматичного зростання і травми поруч, ітиметься насамперед про масштабні перевороти, здатні породжувати зміни в будь-якій сфері життя людини і суспільства.
      У сучасній науковій спільноті поняття травми операціоналізується за допомогою таких категорій: 1) наявність зовнішньої події, що суб’єктивно переживається індивідом як травматична; 2) психопатологічні наслідки травматичної події, що виникають негайно, а також відстрочені наслідки, що викликають обмеження функціонування Еґо, порушення об’єктних відносин, психосоматичні розлади, афективні порушення тощо; 3) посилення схильності до майбутньої травматизації внаслідок пережитої травматичної події; 4) травма як причина будь-якої психопатології і, отже, фокус психотерапевтичної техніки [2].
      Про наслідки психологічних травм, особливо тих, що містять соціальний компонент, відомо досить давно. Як наслідки будь-якого стресу, вони можуть бути позитивними, або, якщо дотримуватися термінології Г. Сельє, еустресовими. А проте можуть бути і негативними, дистресовими, що призводять до психічних і психосоматичних розладів. Традиційно об’єктом ретельного вивчення ставали саме негативні наслідки психотравм, у першу чергу посттравматичний стрес і досить поширений посттравматичний стресовий розлад (ПТСР).
      Більшу частину досліджень, присвячених ПТСР, було проведено свого часу в США. У центрі уваги психологів опинилися тоді наслідки війни у В’єтнамі, оскільки в ході і після закінчення бойових дій багато ветеранів, що повернулися додому, поводилися, як кажуть, зовсім неадекватно. У результаті багато хто з них опинився у в’язниці, дехто покінчив життя самогубством. Суспільство було серйозно стурбоване тим, що відбувається. 
      У нашій країні і на пострадянських теренах проблеми, пов’язані із психологічною травмою і ПТСР, досліджували, зокрема, А. А. Кузнецов, С. С. Калмикова, М. А. Падун, І. Г. Малкіна-Пих, Н. В. Тарабріна, О. Ш. Тхостов, Ю. П. Зінченко [3–7], але масштабних, різнобічних досліджень поширеності ПТСР досі не проводилося. Утім, з’ясовано основні умови виникнення ПТСР і його симптоми. Так, В. М. Волошин до симптомів посттравматичного стресового розладу відносить постійне почуття тривоги, часті нав’язливі спогади про пережиті події, нездатність до підтримання адекватних контактів із близькими [8]. Дослідники і практичні психологи, спостерігаючи за людьми, які постраждали від психологічних травм, прийшли до висновку, що реальна різноманітність їхніх наслідків значно багатша і складніша, ніж це прийнято вважати. 
      Не підлягає сумніву, що травматичні події приносять людині горе, біль, страждання. Однак психічна травма може також стати каталізатором глибоких позитивних як особистісних, так і соціальних перетворень. Унаслідок подолання травмуючих обставин життя людина і суспільство в цілому можуть змінюватися не тільки на гірше, але й на краще. Як це не парадоксально, але душевний біль, що виникає у відповідь на травматичні ситуації, породжує не тільки негативні, руйнівні наслідки. Ті люди, що пережили важку психологічну травму, часто згадують про позитивні зміни самоідентичності, своєї філософії, життєвих цілей. Коли вони розповідають про те, що сталося з ними, іншим людям, пишуть мемуари, створюють зразки високого мистецтва та віддаються іншим видам діяльності, їхній досвід стає надбанням громадськості і вони тим самим стимулюють соціальні перетворення. Це відбувається, наприклад, коли ті, що пережили важку психологічну травму, добиваються справедливості в суді, публічно виступають у ЗМІ і щосили намагаються запобігти повторенню подібних подій. 
      Такі зміни в сучасній психології дістали назву “посттравматичного зростання”. Це поняття було введено в ужиток у фаховій літературі зовсім недавно, а тому ще не набуло сталого змісту і перебуває досі в стадії формування. 
      Власне, міркування про здатність травматичних ситуацій служити каталізаторами зростання досить часто трапляються в психологічних, філософських і богословських працях, у мемуарах людей, які пережили травму. Наприклад, усні і письмові джерела стародавніх євреїв, греків і ранніх християн, а також окремі вчення в індуїзмі, буддизмі та ісламі містять елементи, що підкреслюють трансформуючий потенціал сили страждань. Наприклад, основна тема християнської традиції – це наратив про трансформаційний ефект страти Ісуса. Його страждання розглядаються як сила, здатна змінювати інших людей. 
      У ХХ ст. багато хто з практиків і вчених (В. Франкл, А. Маслоу та ін.), що працювали в межах загальнопсихологічної проблематики, у своїх працях неодноразово звертали увагу на ті шляхи розвитку критичних, травматичних ситуацій, які ставали поштовхом до позитивних особистісних змін [9; 10]. 
      Проблему посттравматичного зростання індивідів, які зазнали важкої психологічної травми, розглядають сьогодні в різних аспектах. Дослідників, зокрема, цікавить створення теоретичних моделей, котрі могли б пояснити, яким чином травми можуть звертатися на благо [11]; емпіричне вивчення взаємозв’язку між різними формами травматичного досвіду і позитивними життєвими змінами [12]; розроблення психодіагностичного інструментарію для вимірювання індивідуальних відмінностей у суб’єктивно оцінюваних позитивних життєвих змінах, що прийшли за пережитими кризами [11; 13]. 
      Посттравматичне зростання характеризує переживання і досвід людей, чий розвиток, принаймні в деяких галузях, після травми перевершив те, що було до травми. Це означає, що людина не просто вижила, але в її житті відбулися значущі, на її думку, позитивні зміни, які вийшли за межі звичного стану речей. 
      Р. Тедеші і Л. Калхун розробили модель трансформації особистості внаслідок пережитих нею страждань. Вони виділяють три категорії позитивних змін, що сприймаються суб’єктивно: довіра до себе, зміцнення міжособистісних відносин і зміна філософії життя [11]. Тобто, на їхню думку, посттравматичне зростання виявляється в тому, що змінюється ставлення людини до самої себе, до інших людей, до життя взагалі. У результаті подолання травматичної ситуації і її наслідків людина починає відчувати себе більш вразливою і водночас сильнішою, ніж раніше. Іноді перед нею відкриваються нові можливості в житті, про які вона до цих пір і не підозрювала. Змінюється ставлення до життя – воно сприймається не як даність, щось само собою зрозуміле, а як дар – те, що слід використовувати з розумом. 
      Долання серйозної життєвої кризи можна переживати також як випробування, перевірку “на міцність”: “Гірше, що я міг собі уявити, те, чого я найбільше боявся, уже трапилося зі мною; що б не приготувала мені доля далі, я знаю, що впораюся”. Люди, що пережили екстремальні, надзвичайні ситуації, часто порівнюють з ними подальші життєві труднощі: “Ха! Я бачила такі проблеми, порівняно з якими ці – просто дрібниці!”. 
      Очевидно, що під час серйозних життєвих випробувань відносини між людьми можуть постраждати або навіть повністю зруйнуватися. Однак бувають і позитивні зміни. Переживши трагедію або втрату й отримавши підтримку і допомогу від близьких, а іноді навіть від незнайомих людей, людина може відчути міцний зв’язок з іншими, довіру, близькість, співпричетність, свободу бути собою і співчуття [14]. 
      У результаті серйозних життєвих випробувань у людей, як правило, змінюються цінності і пріоритети. При цьому більш привілейоване становище відтепер належить так званим простим речам – тобто не тому, що нав’язує домінуючий соціальний дискурс, а тому, що загалом не модно, не коштує великих грошей, але дає справжнє задоволення і відчуття осмисленості життя (як то барви заходу сонця, усмішка дитини і т. ін.). Зауважимо, утім, що хоч багато людей і позитивно оцінюють досягнення, пов’язані з посттравматичним зростанням, вони говорять також про те, що, якби могли, то, не сумніваючись жодної миті, проміняли б усі ці досягнення на відновлення життя в тому вигляді, яким воно було до травматичної події.
      Важливо, що належність до тієї чи іншої культури також визначає, чи буде людина тільки страждати від наслідків психологічної травми, чи в неї станеться посттравматичне зростання. Культура містить у собі історії, притчі, прислів’я, приказки, традиції тощо, які можуть задавати можливі траєкторії посттравматичного зростання. Наприклад, зміни пріоритетів, знаходження нових шляхів у житті може мати на увазі рівень гнучкості і незалежності, специфічний для сучасного суспільства, яке підкреслює примат індивідуалізму над колективізмом. Якщо ж людина в результаті травми не переживає зростання, а в її найближчому оточенні є очікування, що таке зростання мало б бути, вона може більш гостро переживати стан дистресу [11].
      Найважливішим у контексті нашого дослідження є вивчення наслідків індивідуальних і масових психологічних травм для суспільства в цілому. Вважаємо, що ці наслідки можуть зумовлювати як негативні, так і позитивні зміни. 
      Коли заходить мова про негативні для суспільства наслідки масових психологічних травм, не можна не згадати праці В. Волкана, зокрема відому його статтю “Травматизовані суспільства” [15]. Досліджуючи національні афекти і масові психологічні травми, завдані ворожою групою, особливу увагу слід звертати, наголошує Волкан, на механізми передачі травматичного стресу наступному поколінню. У процесі обстеження колишніх в’язнів концтаборів, у тому числі дітей, було виявлено, що від батьків дітям передається не тільки тривожність або інші афекти депресивного або маніакального характеру. Діти тих, хто вижив, набагато глибше ідентифікують себе з батьками і проявляють ознаки й симптоми, пов’язані з минулим психічним станом їхніх батьків і в цілому з минулим, свідками якого вони не були і не могли бути. Це концепція “ідентифікації”, що набула значного поширення здебільшого в психоаналізі, а також в інших підходах до розуміння особистості. Основна ідея цієї концепції полягає в тому, що травмовані дорослі можуть “вкладати” власний травматизований образ в ідентичність своїх дітей, що тільки формується. Унаслідок цього діти стають носіями травматизованого батьківського образу, хоча цей образ може істотно варіювати залежно від супутніх економічних, соціальних та інших умов. Відбувається так звана вторинна травматизація [16].
      Отже, переживши масову травму, сотні, тисячі або навіть мільйони індивідів “вкладають” свої травматизовані образи в дітей, і в результаті виникає кумулятивний ефект, який визначає психічне наповнення ідентичності великої групи. Зрозуміло, що всі ці “вкладені” образи асоціативно пов’язані з однією і тією ж травматичною подією [15; 16]. В. Волкан називає такі ментальні уявлення “вибраною травмою” великої групи. І в ситуаціях, коли цій групі загрожує нова етнічна, національна, економічна, політична або релігійна криза, значну роль починає відігравати феномен лідерства. Лідери групи інтуїтивно або свідомо звертаються саме до цієї “вибраної травми”, що має особливий потенціал для досягнення емоційної консолідації групи [15].
      Прикладом такого явища, за Волканом, можуть бути не такі далекі події в Югославії. У період нестабільності сербське керівництво країни почало активно експлуатувати історичну пам’ять про битву в Косово, що відбулася 28 червня 1389 р., полонення і вбивство мусульманами під час цієї битви легендарного сербського князя Лазаря. Останки Лазаря було ексгумовано і протягом року його труну перевозили з одного сербського села в інше, і в кожному відбувалося щось схоже на церемонію поховання. Цей, здавалося б, простий ритуал викликав “зміщення в часі”: національні почуття сербів раптом вибухнули з такою силою, начебто Лазаря була вбито тільки вчора. Сталося те, що в психоаналізі визначається як згущення почуттів і часу в поєднанні з регресом до історично більш ранніх способів реагування. У результаті боснійські та албанські мусульмани стали сприйматися як винуватці всіх історичних бід сербів, що начебто легітимізувало всі можливі форми помсти: серби почали вбивати, грабувати, ґвалтувати практично із середньовічною жорстокістю [15].
      Аналізуючи позитивні наслідки травматизації, слід підкреслити вплив так званої первинної референтної групи на розповідь людини. Під первинною референтною групою розуміють коло тих, хто безпосередньо впливає на людину. До складу цієї групи можуть належати сім’я, друзі, релігійна громада, сусіди, колеги по роботі. З ними людина постійно взаємодіє, з ними вона поділяє певні світоглядні позиції та переконання. (У літературі часто можна натрапити на вираз, що людина з цією групою “ідентифікується”, або “ототожнюється”). Відгук членів первинної референтної групи з високою ймовірністю вплине на поведінку людини, та й на них самих. Важливо, що ці близькі люди думають про те, чи може травматичний досвід приводити до розвитку, і якщо так, то за яких умов, а якщо ні, то чому, – і те, чи збігаються їхні уявлення з уявленнями самої людини, що пережила травму [11]. 
      Коли люди розповідають іншим історії про ті чи ті травматичні події, розкриваються емоційні аспекти переживання цих подій людиною, у результаті чого виникає іноді вражаюче відчуття близькості зі слухачами. Розповіді про травму і зростання можуть мати ефект поширення так званого вторинного посттравматичного зростання, коли люди змінюються не від того, що вони самі пережили травму, а від того, що вони поспілкувалися з кимось, хто пережив таку подію. Історії про травму і зростання можуть виходити за межі життя окремих людей і змінювати суспільство в цілому, запускаючи позитивні зміни. 
      Наприклад, під впливом Великої депресії 1930-х років у США народилася ідея про відповідальність уряду за захищеність своїх громадян від крайніх проявів капіталізму. Друга світова війна змусила її учасників переглянути деякі стійкі уявлення про своє суспільство, свій національний характер й істотно змінити засади свого життя. Таким поворотним моментом у соціальному наративі Японії став перехід від мілітаристської до пацифістської культури. У Німеччині Голокост потужно вплинув на свідомість молоді країни, яка тепер прагне культивувати в собі позитивні якості своєї нації. Війна у В’єтнамі змусила американців переглянути роль моралі і національної злагоди у стримуванні війни, а також змінила думку громадян щодо надійності державних діячів і беззастережної довіри до них. Розпад СРСР у 1991 р., напади на Всесвітній торгівельний центр у Нью-Йорку у вересні 2001-го теж можна розглядати як каталізатори соціальних змін. Нещодавні події на копальнях Чилі примусили суспільство серйозно замислитися над проблемою охорони та безпеки праці шахтарів. 
      У контексті означеної нами проблеми феномен лідерства також відіграє не останню роль. І визнані, і маловідомі лідери можуть стати потужною рушійною силою, яка здатна внести зміни на краще в соціальний наратив і суспільні засади. У Південній Африці Нельсон Мандела задав рухові визволення таку потужну моральну спрямованість, що вона привела до падіння режиму апартеїду, утвердження в країні справедливості і національного примирення. Кенді Лайтнер, що втратила з вини нетверезого водія 13-річну доньку, започаткувала у США загальнонаціональну кампанію боротьби з пияцтвом за кермом. Завдяки злагодженим діям активістів було не тільки внесено зміни до законів, але й отримало суспільне визнання уявлення про соціальну небезпечність таких дій. Тобто значущі соціальні зміни стають можливими завдяки позиції лідерів, які прагнуть перетворити, трансформувати досвід власної травми, побічно допомагаючи тим людям, хто пережив подібні травматичні ситуації.
      Висновки. Травматичні події відбуваються як з окремими індивідами, так і з групами й можуть охоплювати не тільки невеликі громади, а й цілі країни. Зміни в суспільстві найчастіше відбуваються тоді, коли індивідуальні життєві описи об’єднуються й інтегруються в соціальний наратив, коли трапляються події, що стають поворотними пунктами історії. Соціальний наратив може змінюватися також під впливом боротьби з травматичними подіями, актуалізуючи питання про те, хто “ми”, яка наша роль у тому, що відбувається, якими принципами має керуватися суспільство і яке значення травми для всього суспільства. Особливу роль у трансформаційних процесах у соціальній групі здатний відігравати особистий травматичний досвід людини в тому випадку, коли вона виступає в ролі лідера. Лідер формується всередині групи і стає її представником, уособлюючи свідомі і несвідомі бажання та сподівання групи. Крім того, навіть якщо ніхто із членів групи сам не був травмований, свідоцтво травматизації інших людей може спричинити реакцію групи у вигляді посттравматичного стресу і посттравматичного зростання. 
Література
1. Эммонс Р. Психология высших устремлений: мотивация и духовность личности / Р. Эммонс. – М. : Смысл, 2004. – 416 с. 
2. Sandler J. An approach to conceptual research in psychoanalysis, illustrated by a consideration of psychic trauma / J. Sandler, A. U. Dreher, S. Drews // International Review of Psycho-Analysis. – 1991. – Vol. 18. – P. 133–141.
3. Кузнецов А. А. Посттравматическое стрессовое расстройство: вопросы лечения / А. А. Кузнецов // Психологическая реабилитация участников боевых действий и лиц, пострадавших в чрезвычайных ситуациях. – М. : Гэотар-мед, 2004. – С. 132–136.
4. Калмыкова Е. С. Ранняя привязанность и ее влияние на устойчивость к психической травме (сообщение 1) / Е. С. Калмыкова, М. А. Падун // Психологический журнал. – 2002. – № 5. – С. 88–105.
5. Малкина-Пых И. Г. Экстремальные ситуации: Справочник практического психолога / И. Г. Малкина-Пых. – М. : Эксмо, 2005. – 784 с.
6. Тарабрина Н. В. Практикум по психологии посттравматического стресса / Н. В. Тарабрина. – СПб. : Питер, 2001. – 272 с.
7. Тхостов А. Ш. Патопсихологические аспекты посттравматического стрессового расстройства / А. Ш. Тхостов, Ю. П. Зинченко // Информационно-аналитический бюллетень. Психологи о мигрантах и миграции в России. – 2001. – № 3. – С. 10–18. 
8. Волошин В. М. Посттравматическое стрессовое расстройство (феноменология, клиника, систематика, динамика и современные подходы к психофармакотерапии) / В. М. Волошин. – М. : Анахарсис, 2005. – 200 с.
9. Франкл В. Человек в поисках смысла / В. Франкл. – М. : Прогресс, 1999. – 196 с. 
10. Маслоу А. Мотивация и личность / А. Маслоу ; пер. с англ. А. М. Татлыбаевой. – СПб. : Евразия, 1999. – 478 с.
11. Tedeschi R. G. Posttraumatic growth: conceptual foundations and empirical evidence / R. G. Tedeschi, L. G. Calhoun // Psychological Inquiry. – 2004. – Vol. 15. – № 1. – Р. 1–18.
12. Folkman S. Stress, positive emotion and coping / S. Folkman // Current Directions in Psychological Science. – 2000. – № 9. – Р. 115–118.
13. Janoff-Bulman R. Rebuilding shattered assumptions after traumatic life events: coping processes and outcomes / R. Janoff-Bulman. – New York : Oxford University Press, 1998. 
14. Живыми остались только мы. Свидетельства и документы / под ред. Б. Забарко. – К. : Задруга, 1999. – 568 с.
15. Volkan V. D. Traumatized Societies and Psychological Care: Expanding the Concept of Preventive Medicine // Mind and Human Interaction / V. D. Volkan. – 2000. – Vol. 11. – P. 177–194.
16. Чачко С. Л. Пережить Холокост / С. Л. Чачко // Мория : альманах научн. статей. – 2006. – № 5. – С. 26–34.
      © Чачко С. Л.
      
      

ВНУТРЕННЯЯ СВОБОДА ЛИЧНОСТИ
В КОНТЕКСТЕ ОПЫТА ЕЕ ОТНОШЕНИЙ С МИРОМ
      
      В. А. Чернобровкина, г. Луганск
      
       Представлено теоретичний аналіз поняття “внутрішня свобода особистості” і наведено результати емпіричного дослідження смислових структур особистісного досвіду людини, що лежать в основі її внутрішньої свободи.
       Ключові слова: внутрішня свобода особистості, смислове переживання, особистісний досвід, ментальна модель світу, базисні переконання.
       
       Представлен теоретический анализ понятия “внутренняя свобода личности” и приведены результаты эмпирического исследования смысловых структур личностного опыта человека, лежащих в основе его внутренней свободы.
       Ключевые слова: внутренняя свобода личности, смысловое переживание, личностный опыт, ментальная модель мира, базисные убеждения.
       
       Тhe article presents the resuts of the theoretical analysis of concept “internal individual freedom” and the results of empiric research of semantic structures of personal experience, which form the basics of internal freedom. 
       Key words: internal individual freedom, semantic experiencing, personality experience, mental model of the world, basical believes.
       
      Проблема. Важнейшей тенденцией развития психологии сегодня является трансформация ее методологических оснований, которая принимает форму мощного движения, обозначаемого через понятие “неклассического вектора” в современном человекознании. Важнейшей смысловой составляющей неклассической психологии является рассмотрение человека как самосозидающего и саморазвивающегося субъекта, автора собственной жизни (С. Л. Рубинштейн, К. А. Абульханова, В. А. Татенко, Д. А. Леонтьев, В. А. Петровский и др.), в отличие от объекта классической психологии – человека, реагирующего на стимулы или побуждаемого внутренними бессознательными силами. 
      Цель статьи: теоретический анализ понятия “внутренняя свобода личности”, рассмотрение результатов эмпирического исследования смысловых структур личностного опыта индивидуума. 
      
      Являясь субъектом жизнедеятельности и субъектом своего развития, человек в неклассической психологии предстает в особом качестве – в качестве обладателя и носителя свободы, способности к самодетерминации, возможности выступать причиной и источником своих действий. В этом понимании свобода определяет онтологию существования человека как существа, способного к самоопределению, саморазвитию (Г. С. Костюк), она характеризует его родовую сущность, которая, однако, проявляется не в каждом индивидуальном бытии (Г. А. Балл [1]). 
      В современных психологических подходах (С. Л. Рубинштейн, Д. А. Леонтьев, В. А. Петровский, В. И. Слободчиков и др.) доминирует взгляд на свободу как на свойство, определяющее общий “принцип” функционирования психической активности, который заключается в самодетерминации, т. е. в сознательном, рефлексивном определении и регулировании субъектом содержания, направления и процесса собственной активности (поведения, деятельности, жизнедеятельности) на основе внутренних мотивационных, целевых и ценностно-смысловых факторов при опосредованном влиянии внешних условий, вследствие чего его активность является относительно независимой от них. 
      В психологическом понимании свободы следует обозначить несколько важных моментов. Во-первых, из двух выделяемых в философии “видов” свободы – внешней (свободы от) и внутренней (свободы для) – предметом психологического изучения является внутренняя, которую обозначают также понятиями “личностная свобода” (Г. А. Балл [1]) или “психологическая свобода” (Д. А. Леонтьев [2]).
      Во-вторых, личностная свобода, будучи внутренней, не является неким интраиндивидным свойством, характеризующим личность только “изнутри”. Она характеризует личность со стороны ее отношений с миром и поэтому всегда проявляется в поле взаимодействия человека с окружающим миром, другими людьми и собой.
      В-третьих, внутренняя свобода, выражая собой и “воплощая” в себе особые отношения человека с миром, принадлежит личности, обладающей такой смысловой системой, которая позволяет ей устанавливать, строить и поддерживать эти отношения. Иными словами, внутренняя свобода может рассматриваться в качестве психического феномена (Э. Гуссерль [3]), существование, проявление и переживание которого связано (в функциональном и содержательном отношении) с определенными смысловыми процессами. Такое понимание делает внутреннюю свободу полноправным и полноценным предметом психологического исследования, поскольку, будучи смысловым образованием (пусть даже “иллюзорным”, как считается, например, в психоанализе или бихевиоризме), она может изучаться на основе феноменологических (понимающих, герменевтических) стратегий исследования.
      Психологическая категоризация феномена внутренней свободы в нашем исследовании осуществляется через его определение как смыслового переживания личностью своих отношений с миром, другими людьми и собой. Выбор понятия смыслового переживания основывается на анализе Л. С. Выготским переживания как единицы сознания, в которой отражается отношение человека к тому или иному моменту действительности, поскольку любое переживание является переживанием чего-то [4, с. 382]. Выготский вводит также термин “смысловое переживание”, понимая под ним обобщение переживаний. Поэтому, определяя внутреннюю свободу как феномен смыслового переживания человеком своих отношений с миром, мы понимаем ее, во-первых, как более или менее устойчивую характеристику личности, устанавливающей и поддерживающей такие отношения, и, во-вторых, как переживание, которое имеет свою “смысловую ткань” и потому может воспроизводиться в той или иной конкретной ситуации. 
      Связь понятий “смысл” и “переживание” подчеркивалась в фундаментальных психологических работах неоднократно (Э. Гуссерль, Ф. Е. Василюк, Д. А. Леонтьев, Б. М. Теплов). С точки зрения Ф. Е. Василюка, например, переживание может быть раскрыто как специфическая деятельность смыслопорождения, преобразования глубинных структур личности. Он вводит представление о переживании “как особой работе по перестройке психологического мира, направленной на установление смыслового соответствия между сознанием и бытием” [5, с. 30]. Работа смыслопорождения возможна только в диалоге, во внутренней связи единства и противостояния эмоционально окрашенных позиций. 
      Внутренняя свобода личности, будучи смысловым переживанием, проявляющимся через деятельность смыслостроительства, может быть рассмотрена через диалог, который человек ведет с миром, другими людьми и собой. В таком понимании она образует важную часть структуры личностного (и субъектного) опыта человека [6], поскольку содержит репрезентации, отвечающие за важнейшие свойства интенционального, действующего Я. 
      Поиск понятий, на основе которых внутреннюю свободу можно представить как переживание, имеющее свою семиотическую ткань, привел нас к когнитивно-психологическим концепциям, которые изучают смысловые основы опыта человека. Ключевыми в этих концепциях являются положения о том, что в основе опыта любого человека лежат ментальные (когнитивные) образования, называемые “базисными убеждениями” (А. Бек), “моделями” (Дж. Боулби, К. Крейк и др.), “репрезентациями” (Ж. Пиаже), “конструктами” (Дж. Келли) [7]. Понятие модели является среди них наиболее широким; репрезентации, конструкты и базисные убеждения могут рассматриваться как ее компоненты. Ментальная модель функционирует как интерпретационный фильтр, через который проходит восприятие ситуаций, событий и пр. (М. Л. Смульсон [8]). Сама она практически не осознается, хотя принимает участие в понимании и оценивании событий и явлений, в отличие от мировоззрения, содержания которого в большей мере осознаваемы. 
      Исходя из этого, внутренняя свобода человека составляет интегративную структуру опыта личности, связанную с определенной ментальной моделью и мировоззренческими образованиями, а когнитивные элементы этой структуры содержат те “единицы смысла”, которые образуют феномен внутренней свободы как смысловое переживание личностью своих отношений с миром, людьми и собой. Мы выделяем четыре подструктуры личностного опыта, составляющие феномен внутренней свободы.
      Первая подструктура опыта включает базисные убеждения о позитивных свойствах мира и своего Я (“Мир доброжелателен, безопасен, чувствителен к моим потребностям”, “Мир надежен”, “Я ценен и уместен в этом мире”). Эти убеждения образуют базисную составляющую ментальной модели, формирующуюся в раннем опыте и определяющую жизненную позицию “Я о’кей – Ты о’кей”, которая в транзактном анализе рассматривается в качестве необходимого условия автономии (Э. Берн). Они лежат в основе восприятия субъектом себя и мира в положительном эмоциональном тоне, основанном на чувстве доверия к миру и оценке своего Я как способного успешно и адекватно проявлять себя в нем. 
      Истоки формирования этой структуры представлены в концепции Дж. Боулби, соединяющей в себе психоаналитическую и когнитивно-психологическую ориентации. Боулби вводит понятие внутренней рабочей модели для описания первичных смысловых образований, формирующихся у детей первых лет жизни. Рабочая модель состоит из моделей себя и близкого человека, которые неразрывно связаны и комплементарны. Для успешного отделения ребенка от матери и развития его автономии важно, чтобы эти модели были позитивны и устойчивы [9].
      Именно в отношениях привязанности ребенок приобретает первичный опыт переживания свободы-зависимости. Сначала это опыт симбиоза, поскольку удовлетворение основных потребностей ребенка находится во власти взрослого. Вместе с тем формируется и опыт власти, опыт достижения желаемого через “управление” миром посредством доступных ребенку средств, например, сигналов крика или плача. В этом опыте аккумулируются переживания ребенком себя в качестве причины происходящего. Ранний опыт отношений с миром фиксируется в глубинных слоях сознания, а его носителем является невербальный и в то же время смысловой “язык”.
      Во вторую подструктуру опыта входят убеждения о том, сам субъект (Я) и любой другой человек в равной мере имеют право на самоопределение. Это совокупность смыслов, которые регулируют отношения личности с людьми в плане дифференциации сферы ее личного самоопределения и ответственности, а также области самоопределения других, что является важным условием ее автономного поведения, а также толерантного отношения к людям. С. Л. Рубинштейн связывает это с понятием этического субъекта, а Ф. Перлз использует подобный концепт в качестве основания гештальт-подхода: “Я делаю свое, и ты делаешь свое… Ты – это ты, а я – это я...” (см. [2, с. 65]). Ведущим смысловым акцентом этой составляющей опыта является понимание собственной идентичности, которое лежит в основе психологической границы, отделяющей Я от не-Я. 
      И. Ялом указывает, что слово “существовать” означает “быть отдельным” (“ex-ist” = “stand out” = выделяться). Процесс развития личности – это процесс сепарации, превращения в отдельную, самостоятельную личность, поскольку рост подразумевает развитие самоуправления, автономии, опоры на себя, способности стоять на собственных ногах. Постепенно человек устанавливает границы, отмечающие, где кончается он и начинаются другие, и начинает полагаться на самого себя. Не отъединиться – значит не расти, подчеркивает И. Ялом.
      Формирование данной структуры личностного опыта происходит на протяжении детства и основывается прежде всего на непосредственной доступности сознанию состояний-переживаний, связанных с локусом каузальности (Р. де Чармс; цит. по: [10]). При внутреннем локусе каузальности причины, обусловливающие поведение, переживаются личностью как находящиеся внутри нее, а действия – как выполняемые по своей воле. При внешнем локусе, напротив, причины, детерминирующие поведение, воспринимаются как внешние. Ребенок чаще всего отдает предпочтение действиям, основанным на внутренних побуждениях. Однако его непосредственный опыт, связанный с переживаниями внутренней и внешней каузальности, часто вступает в противоречие с оценочным “педагогическим” смыслом родительских воздействий. Поэтому семиотизация этих противоречий может привести к формированию представлений: “быть послушным хорошо, но не всегда хочется”; “если не буду слушаться, меня накажут” (или “не будут любить”); “упрямых детей не любят”; “родители (учителя) довольны мной, когда я делаю то, что они ожидают” и др. В подобных условиях может существенно повыситься ценность для самого ребенка такого поведения, которое основано на внешних детерминирующих и регулирующих факторах. Следствием этого может стать ментальная модель мира, в основе которой лежат диффузные представления человека о том, чьи потребности и цели побуждают его действовать; он слабо понимает собственные чувства и потребности, а также не осознает, где проходит граница его личного самоопределения.
      Важным этапом развития этой структуры личностного опыта является подростковый возраст. Подросток проявляет высокую чувствительность по отношению к влиянию на его поведение внутренних или внешних мотиваторов, стремится расширить свои психологические границы, отстоять право на самоопределение, эмансипируясь от родительского влияния.
      Третья структура личностного опыта, лежащая в основе феномена внутренней свободы, включает убеждения о возможностях и пределах детерминирующего влияния мира на человека и человека на мир. С одной стороны, человек осознает свои возможности: “Я могу влиять на некоторые процессы в мире; могу создавать и вносить что-то в окружающий мир, влиять на других людей”. Осознавая свои возможности, человек одновременно оценивает пределы своего влияния на мир. Он осознает также, что внешние факторы и обстоятельства могут влиять на его жизнь, но тоже до некоторого предела: то, что будет происходить с человеком в результате этого влияния, определяет он (“Есть события и ситуации, которые я не выбираю, но я выбираю свое отношение к ним”). Смысловые акценты этой составляющей личностного опыта соответствуют положениям В. Франкла о “ноопсихическом антагонизме”, “противостоянии заданности” и “упрямстве духа” [11]. 
      Формирование этой структуры личностного опыта возможно в условиях, когда человек сталкивается с определенными трудностями, жизненными проблемами, но при этом способен противостоять им, решать сложные ситуации, а также рефлексировать собственные усилия и их результаты и извлекать из этих наблюдений адекватный смысл. Указанная структура опыта формируется во взрослом возрасте. Ее несформированность проявляется в доминировании в ментальной модели человека представлений о том, что власть над ним, его поступками и событиями жизни принадлежит не ему, а внешним силам, обстоятельствам, людям. 
      Четвертую составляющую личностного опыта, связанного с феноменом внутренней свободы, образуют представления о сущностной связи, единстве Я и мира. Эти убеждения содержат осознание себя частью мира, одновременно отражающей в себе целый мир, переживание своей причастности к бытию. Они составляют экзистенциальный аспект опыта, основанный на переживании человеком конечности своего существования как фрагмента в бесконечном существовании мира (С. Л. Рубинштейн, Б. С. Братусь, В. И. Слободчиков, Р. Мэй, И. Ялом, В. Франкл). Личностная свобода здесь обнаруживает себя как духовное самоопределение человека в ценностном отношении к миру, людям, себе, своей жизни.
      Приведенная система убеждений, по нашему предположению, имеет иерархическое строение. Онтогенетическое формирование всех ее смысловых образований происходит в определенной последовательности – от первого уровня к четвертому, при этом развитие элементов каждого следующего уровня возможно при условии сформированности предыдущего. Формирование убеждений новых уровней может рассматриваться как новообразование, касающееся ментальной модели и мировоззрения личности, которое переводит ее на более высокий уровень зрелости и интегрированности. В связи с этим формирование новых смысловых позиций побуждает человека перепроверять валидность убеждений предыдущего уровня. При этом вся система движется в направлении развития и совершенствования в том случае, когда после периодов некоторой дезинтеграции (сомнений, внутренних противоречий, напряженных диалогов с собой и другими людьми) личность наполняет свои предыдущие убеждения новым смыслом, осознает и переживает их по-новому. Формирование убеждений каждого следующего уровня, таким образом, происходит более осознанно и рефлексивно, по сравнению с предыдущим, при этом принятие новых смысловых позиций повышает осмысленность предыдущих. 
      Сложность феномена внутренней свободы оборачивается сложностью выбора метода его эмпирического изучения, поскольку сам феномен выходит за рамки естественнонаучной парадигмы психологии. Вместе с тем мы организовали исследование, соответствующее академическим канонам, позволившее, как мы полагаем, увидеть изучаемое явление на фоне массива данных и статистических закономерностей. 
      С этой целью мы разработали специальный исследовательский инструмент – опросник “Я и Мир”, содержание которого выстраивалось следующим образом. Структура опросника включает четыре группы противоположных по смыслу утверждений, которые соответствуют четырем подструктурам личностного опыта, представленным выше. Эти группы утверждений составили четыре шкалы опросника “Я и Мир”: 
      Шкала 1 – “Позитивная жизненная позиция” – представлена группой биполярных утверждений, направленных на выявление эмоционально-оценочного отношения испытуемых к окружающим людям, себе, своей жизни и миру в целом. Например: “В мире много хороших людей” – “Хороших людей очень мало, плохих – гораздо больше”; “Я ценен и важен, достоин любви и принятия. Я нужен миру и другим людям” – “Я часто чувствую себя ненужным, не достойным любви и принятия” и др.
      Шкала 2 – “Границы Я – не-Я” – включает утверждения, являющиеся маркерами способности испытуемых дифференцировать свои и чужие потребности и цели, удерживать психологическую границу и “не сливаться” с другими. Например: “Я умею возражать и говорить людям “нет”, если то, что они предлагают, не соответствует моим желаниям и целям” – “Я не умею возражать и отказывать другим людям”; “В своей жизни я чаще опираюсь на собственный выбор” – “Многое в своей жизни я делаю потому, что это нужно окружающим. Для меня важно знать, что от меня ждут другие” и пр.
      Шкала 3 – “Детерминация и самодетерминация” – нацелена на выявление убеждений о способности человека влиять на свою судьбу и противостоять внешним обстоятельствам: “Жизнь и судьба человека зависит от него самого” – “Человек не может изменить свою жизнь. Судьба сильнее человека”; “У меня всегда есть выбор. Моя жизнь зависит от меня” – “У меня практически нет выбора. Моя жизнь часто зависит не от меня” и др.
      Шкала 4 – “Экзистенциальный взгляд на жизнь” – выявляет наличие у испытуемых убеждений, связанных с экзистенциальной системой взглядов. Это, например, такие утверждения: “Очень важно найти смысл своей жизни” – “Смысл жизни – надуманное понятие, ничего не дающее для самой жизни”; “Я иногда думаю о своей жизни как о маленьком фрагменте в существовании бесконечной вселенной, о том, зачем я живу, и что будет в мире после меня” – “У меня не бывает таких мыслей”.
      Процедура опроса по методике “Я и Мир” предполагает выбор испытуемым одного из двух противоположных суждений в каждой из предлагаемых пар в зависимости от близости их смысла к собственным представлениям. Высокие баллы соответствуют полюсу “внутренняя свобода”, низкие – полюсу “несвобода/зависимость”. Кроме четырех шкальных оценок, для каждого испытуемого определяется суммарный балл, который является показателем представленности в личностном опыте смысловых элементов, соответствующих феномену внутренней свободы.
      Валидизация и стандартизация опросника “Я и Мир” проводилась на основе опроса нормативной выборки, состоящей из 360 испытуемых в возрасте от 23 до 60 лет; области профессиональной деятельности различны – служащие, медицинские работники, педагоги, частные предприниматели, рабочие. В ходе психометрической проверки опросника была проверена дифференциальная чувствительность каждого тестового задания, проанализированы статистические свойства распределений оценок по отдельным пунктам и шкалам опросника, проверен вклад каждого пункта в общий результат теста. Были определены также интеркорреляции шкал и суммарного показателя опросника “Я и Мир”. Результаты корреляционного анализа показали высокую гомогенность всего теста. 
      Проверка критериальной валидности опросника “Я и Мир” была основана на установлении связей его показателей с другими психодиагностическими методиками, валидизированными для изучения области явлений, близких к феномену внутренней свободы. С этой целью параллельно было проведено обследование испытуемых по Самоактуализационному тесту Э. Шострома (в адаптации Ю. А. Алешиной, Л. Я. Гозмана и др.), опроснику общей каузальной ориентации О. Дергачевой – Д. Леонтьева и тесту “Суверенность психологического пространства” С. Нартовой-Бочавер. Полученные данные подтверждают валидность опросника “Я и Мир” и его шкал, а также дают основания для подтверждения близости конструкта “внутренняя свобода” с понятиями “внутренняя поддержка” (r=0,57 при p<0,001), “автономия”, или “внутренний локус каузальности” (r=0,32 при p<0,001), и “суверенность личности” (r=0,30 при p<0,001).
      Результаты, полученные при опросе испытуемых, позволяют описать некоторые гендерные особенности феномена внутренней свободы. Так, в обеих гендерных группах наиболее высокими показателями среди всех изучаемых компонентов феномена внутренней свободы представлена “Позитивная жизненная позиция”; ее выраженность выше у женщин, чем у мужчин. Вторую по выраженности позицию занимают показатели сформированности убеждений относительно способности человека влиять на свою судьбу и противостоять внешним обстоятельствам (шкала “Детерминация и самодетерминация”); средние показатели этой шкалы не имеют различий в зависимости от пола испытуемых. Наименее представленной в общей структуре опыта внутренней свободы у мужчин является экзистенциальное мировосприятие, показатели которого значительно ниже, чем в женской группе. У женщин наименьшими показателями представлены компоненты личностного опыта, связанные со способностью дифференцировать “Я – не-Я”. 
      Интересные данные были получены нами при анализе возрастной динамики всех показателей опросника “Я и Мир” с учетом гендерного фактора. В женской выборке отмечена некоторая динамика роста показателей позитивной жизненной позиции от молодого к более зрелому возрасту, а в мужской группе отмечается их существенное и последовательное снижение от средней к поздней взрослости (возрастные различия статистически значимы только в мужской выборке – на уровне p<0,05). Это говорит о том, что мужчины, относящиеся сегодня к старшему поколению, имеют менее позитивное восприятие мира и себя по сравнению с более молодыми. 
      Анализ показателей 2-й шкалы – “Граница Я – не-Я” – показывает, что в мужской выборке отмечается их снижение от молодости к средней взрослости, а затем небольшое возрастание к поздней взрослости, не выходящее, однако, на начальный уровень. Это означает, что молодые мужчины в целом лучше дифференцируют явления и процессы, относящиеся к своей и чужой компетенции и ответственности, чем мужчины более старшего возраста. Женщины, напротив, в возрасте после 50 лет несколько лучше осознают дифференциацию “Я – не-Я” по сравнению с более молодыми. Однако указанные возрастные различия в обеих гендерных группах статистически оцениваются только как тенденции.
      Возрастная динамика показателей 3-й шкалы – “Детерминирующее влияние в отношениях “Я – Мир” – в мужской группе вырисована более резко, чем в женской. У мужчин способность проявлять волю к осуществлению своих стремлений, противостоять внешним влияниям наиболее ярко выражена в период до 40 лет; старшие мужчины имеют более низкие показатели по этой шкале, что свидетельствует об их склонности больше принимать и подчиняться некоторым данностям жизни – обстоятельствам, превратностям судьбы, чем строить жизнь по собственному замыслу (различия установлены на уровне p<0,05). В женской выборке показатели установок на собственный выбор в противовес подчинению обстоятельствам чуть выше в средней взрослости, а у женщин старшего поколения заметно ниже, что так же, как и у мужчин, выражается в большей тенденции подчиняться внешним детерминационным влияниям. 
      Возможно, в описанных результатах отражается не столько возрастной фактор, сколько социокультурный, поскольку представители более старшего поколения являются носителями модели отношений человека и мира, сформированной в советский период с присущими ему ценностями подчинения доминирующей идеологии, наказуемости социального несогласия и др. 
      Кроме того, сравнение средних показателей 3-й шкалы в двух гендерных группах показывает, что в возрасте от 23 до 40 лет мужчины проявляют большую по сравнению с женщинами способность к противостоянию обстоятельствам, а более старшие мужчины (от 41 до 60 лет) – меньшую, чем у женщин.
      Наши результаты показывают также, что практически каждая возрастная группа испытуемых имеет в целом более развитые экзистенциальные взгляды, чем предыдущая (возрастные различия статистически значимы на уровне p<0,05). Во всех возрастных группах женщины имеют более высокие показатели экзистенциальных взглядов по сравнению с мужчинами. Эти данные говорят о том, что экзистенциальное мировоззрение является в значительной мере функцией возраста. 
      Сравнительный анализ величины суммарного показателя по опроснику “Я и Мир” в зависимости от возрастного и гендерного факторов показывает, что уровень переживания внутренней свободы в мужской выборке обнаруживает большую зависимость от возраста, чем в женской. Опыт внутренней свободы у мужчин в средней и поздней взрослости выражен значительно меньше, чем в более молодом возрасте. В то же время женщины в средней взрослости переживают большую внутреннюю свободу, чем в молодости и поздней взрослости. Возможно, это объясняется тем, что возраст от 30 до 50 лет совпадает с периодом наибольшей профессиональной активности женщины; это период, когда вовлеченность в жизнь семьи является менее напряженной (дети уже подросли, а внуков еще нет), и поэтому на первый план выходят задачи профессиональной самореализации, где возможность приобрести и прожить опыт автономии выше, чем в семейной жизни.
      Возрастом, на который приходится максимальное проявление внутренней свободы как особого смыслового переживания человеком своих отношений с миром, людьми и собой, является средняя взрослость (от 31 до 40 лет). На этот возраст приходятся “точки максимума” в установлении позитивных отношений с внешним миром, другими людьми, уверенности в будущем, стремлении к достижениям, умении противостоять давлению обстоятельств. Действительно, это период наибольшей профессиональной активности, стабильности в личной жизни, высокой интенсивности общения и установления новых отношений с людьми, что описывается в периодизации Э. Эриксона понятием “генеративность”. 
      Представители более молодой возрастной группы (от 23 до 30 лет) показали более низкий уровень внутренней свободы. Период молодости в наших социокультурных условиях является для личности возрастом продолжающегося напряженного поиска себя, приобретения первого сложного жизненного опыта, связанного с проблемами семейной, супружеской адаптации, рождения и воспитания детей, что сопровождается утратой некоторых иллюзий; это также период поиска своего места в социуме и связанных с ним тревог о возможной профессиональной невостребованности и материальной неустроенности. В силу этих факторов переживание опыта внутренней свободы, которое предполагает веру в себя и свои силы, а также способность удерживать границу своего Я, не сливаясь с другими, вероятно, затруднено по сравнению с периодом средней взрослости, когда жизнь в основных своих чертах уже сложилась, достигнуты определенные успехи, преодолены первые серьезные трудности. 
      Наиболее низкие показатели внутренней свободы приходятся на последнее десятилетие зрелости (50 – 60 лет), что, кроме указанных раннее социокультурных моментов, может объясняться возрастными проблемами пресенильного периода. Это период появления проблем, связанных со здоровьем, которые побуждают человека соразмерить цели с имеющимися физическими возможностями. Кроме того, это возраст, когда происходят ролевые перестройки в семейной жизни. На этот же период приходится предпенсионный этап профессиональной деятельности, что может служить фактором, снижающим общий уровень оптимизма и уверенности человека в будущем.
      Выводы. Таким образом, анализ особенностей проявления внутренней свободы как смыслового переживания личностью своих отношений с миром, людьми и собой в разные периоды взрослости имеет свои особенности, соотносимые с факторами пола и возраста. 
      В целом представленный взгляд на внутреннюю свободу личности как на психологический феномен, отражающий смысловые аспекты отношений человеком с миром, позволяет изучать ее как интегральную структуру личностного опыта и характеристику ментальной модели мира личности, в рамках которой те или иные ее составляющие выступают в качестве маркеров внутренней свободы. Это дает возможность не только ставить исследовательские цели, позволяющие эмпирически изучать представленный подход, но и рассматривать перспективы психотерапевтического содействия обретению человеком внутренней свободы. 
      
Література
1. Балл Г. О. Орієнтири сучасного гуманізму (в суспільній, освітній, психологічній сферах) / Г. О. Балл. – Рівне : Видавець Олег Зень, 2007. – 172 с.
2. Леонтьев Д. А. Психология свободы: к постановке проблемы самодетерминации личности / Д. А. Леонтьев // Психологический журнал. – 2000. – Т. 21, № 1. – С. 14–25.
3. Гуссерль Э. Феноменология. (Статья в Британской энциклопедии) / Э. Гуссерль // Логос. – 1991. – № 1. – С. 12–21.
4. Выготский Л. С. Кризис семи лет / Л. С. Выготский // Собрание сочинений : в 6 т. – М. : Педагогика, 1982. – Т. 4. – С. 376–385.
5. Василюк Ф. Е. Психология переживания (анализ преодоления критических ситуаций) / Ф. Е. Василюк. – М. : Изд-во Моск. гос. ун-та, 1984. – 200 с. 
6. Чепелева Н. В. Психологические механизмы понимания и интерпретации личного опыта / Н. В. Чепелева // Актуальні проблеми психології. Т. 2. Психологічна герменевтика. – К., 2002. – Вип. 2. – С. 3–13.
7. Нельсон-Джоунс Р. Теория и практика консультирования / Р. Нельсон-Джоунс. – СПб. : Питер, 2000. – 464 с. 
8. Смульсон М. Л. Інтепретаційні схеми опрацювання особистого досвіду в старості / М. Л. Смульсон // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей. – К., 2009. – Вип. 22 (25). – С. 19–28.
9. Bowlby J. Attachment and loss. Vol. 2. Separation : Anxiety and anger / J. Bowlby. – New York : Basic Books, 1973. – 444 p.
10. Чирков В. И. Самодетерминация и внутренняя мотивация поведения человека / В. И. Чирков // Вопросы психологии. – 1996. – № 3. – С. 116–132.
11. Франкл В. Человек в поисках смысла : сборник / В. Франкл ; пер. с англ. и нем. – М. : Прогресс, 1990. – 368 с. 
      © Чернобровкина В. А.
      
      
КОПІНГ-ПОВЕДІНКА І МЕХАНІЗМИ ПОДОЛАННЯ СТРЕСУ
      
      В. І. Шебанова, м. Херсон 
      
       Розглянуто особливості копінг-поведінки і механізми подолання стресу у світлі сучасних наукових досліджень. 
       Ключові слова: копінг, подолання, копінг-стратегії. 
       
       Рассмотрены особенности копинг-поведения и механизмы совладания со стрессом в свете современных научных исследований. 
       Ключевые слова: копинг, преодоление, копинг-стратегии. 
       
       Features of сoping behavior and mechanisms of сoping with stress are viewed in context of modern scientific research studies. 
       Key words: сoping, overcoming, сoping strategies
       
      Проблема. Життя людини в сучасному суспільстві передбачає її існування і розвиток в умовах крайньої невизначеності. Нестабільність економічних, політичних і соціальних умов породжує труднощі щодо орієнтування людини в навколишньому соціальному світі, а також щодо прогнозування свого майбутнього. У зв’язку із цим особливої актуальності набувають проблеми, пов’язані з функціонуванням, адаптацією і виробленням особистістю ефективних стратегій подолання ситуацій, пов’язаних з невизначеністю і стресом. 
      Мета статті: розглянути сучасні наукові підходи до вивчення копінг-поведінки і способів подолання стресових станів.
      
      Копінг (від англ. to соре – переборювати, долати, справлятися) – порівняно нове поняття в психології, що охоплює, однак, уже цілий напрям наукових досліджень. Долання, переборювання людиною життєвих труднощів, негараздів називають долаючою, адаптивною поведінкою, або копінг-поведінкою. Зауважимо, що Володимир Даль пов’язує слово “подолати” з давньоруським “лад” (ладити), надаючи йому значення “справлятися”, “упорядкувати”, “підпорядковувати”. Образно кажучи, “подолати ситуацію” – значить підкорити собі обставини, досягти злагоди. Саме в такому розумінні вживають це поняття В. О. Бодров, Л. І. Дементій, О. Р. Ісаєва, О. О. Лібіна, С. К. Нартова-Бочавер та інші дослідники. Як бачимо, ідеться про “долаючу поведінку”, або “психологічне подолання” [1–5]. Сьогодні загальновідомо, що в разі недостатнього розвитку конструктивних форм долаючої поведінки зростає патогенність життєвих подій і вони можуть стати “пусковим механізмом” у виникненні психосоматичних та інших захворювань [3; 6–9].
      Термін “coping” активно використовується в американській психології з початку 1960-х років і стосується зазвичай поведінки людини в стресових ситуаціях. Ці дослідження започаткували масовий когнітивний рух, який знайшов відображення в працях І. Джемса (1958), M. Арнольда (1960), Л. Мюрфі (1962), Дж. Роттера (1966), 
Р. Лазаруса (1966) та ін. (див. [5]).
      Першим, хто використав термін “копінг”, був Л. Мюрфі. Він досліджував способи подолання дітьми викликів, що висуваються кризами розвитку. Його цікавили насамперед активні зусилля особистості, спрямовані на оволодіння важкою ситуацією або проблемою. Термін “копінг” при цьому дослідник тлумачив як прагнення індивіда вирішити певну проблему [10].
      Поступова зміна моделі стресу, розробленої Г. Сельє, відбувається після виходу праці Р. Лазаруса “Психологічний стрес і копінг-процес” (1966), де копінг розглядається як центральна ланка стресу, а саме як стабілізуючий фактор, який допомагає особистості підтримувати психосоціальну адаптацію в період впливу стресу. Отже, теорія “копінгу” дістає загальне визнання завдяки концепції, розробленій Лазарусом. Дослідник розуміє під копінгом вироблений людиною засіб психологічного захисту від психотравмівних подій, що впливає на ситуаційну поведінку [11].
      За визначенням Р. Лазаруса, копінг – це зусилля індивіда, спрямовані на вирішення проблем, якщо вимоги мають величезне значення для його гарного самопочуття (як у ситуації, пов’язаній з великою небезпекою, так і в ситуації, спрямованій на великий успіх), оскільки ці вимоги активують адаптивні можливості. Обмежуючись психологічним аспектом, Лазарус трактує стрес як реакцію взаємодії між особистістю і навколишнім світом, яка опосередковано оцінюється індивідом [12]. Цей стан більшою мірою є продуктом когнітивних процесів, напряму думок і оцінки ситуації, знання власних можливостей (ресурсів), ступеня навченості способів керування й стратегій поведінки в екстремальних умовах, їхнього адекватного вибору.
      Лазарус і його співробітники звернули особливу увагу на два когнітивних процеси – оцінювання та подолання стресу, що є, безсумнівно, важливим у взаємодії людини з навколишнім середовищем. Слово “оцінювання” в розглянутому контексті означає з’ясування цінності або оцінювання якості чогось, а “подолання” (“сорing”) – застосування поведінкових і когнітивних зусиль для задоволення зовнішніх і внутрішніх вимог. Копінг починає діяти, коли складність завдань перевищує енергетичну потужність звичних реакцій, і потрібні нові витрати, а стандартного пристосування недостатньо [11].
      Особливого значення Лазарус надає когнітивній оцінці стресу. На його переконання, стрес – це не просто “зустріч” з об’єктивним стимулом, вирішальне значення має його оцінювання індивідом. Стимули можуть бути оцінені як недоречні, позитивні або стресогенні. Також дослідник стверджує, що стресогенні стимули призводять до різної сили стресу в різних людей і в різних ситуаціях. Отже, ключовим моментом у дослідженнях Лазаруса було те, що стрес стали розглядати як результат суб’єктивного оцінювання шкідливого стимулу.
      У дослідженнях Л. Косовські порівнюються дві крайні групи випробуваних – стійких і нестійких до стресу. Виявлено істотні відмінності між групами залежно від особистісних характеристик випробуваних. Так, особи, нестійкі до стресу, гостро переживають почуття неповноцінності, не впевнені у своїх силах, боязкі, імпульсивні у своїх діях. Особи, стійкі до стресу, навпаки, не такі імпульсивні і менш боязкі, більш стійкі в подоланні перешкод, вони активні, енергійні, життєрадісні (див. [5]).
      Т. Холмес і Р. Раге ввели поняття “критичного сприймання життєвих переживань”. На думку дослідників, стресова подія починається із сприймання якоїсь внутрішньої (наприклад, думка) або зовнішньої (наприклад, докір) події. Ідеться про макростресори або сильний нетривалий подразник, що порушують рівновагу й характеризуються сильною емоційною участю.
      Значний внесок у вивчення копінг-поведінки соматичних хворих зробив Е. Хeiм. Вивчаючи копінг-процеси в онкологічно хворих й аналізуючи їхню поведінку під кутом зору подолання хвороби, він дійшов цікавих висновків. На думку дослідника, подолання хвороби можна означити як прагнення зменшити вже існуючий чи очікуваний тиск з боку хвороби інтрапсихічно (емоційно-когнітивно) або шляхом цілеспрямованих дій вирівняти цей стан чи перебороти його. Хeiм виділив 26 форм копінг-поведінки в когнітивній, емоційній і поведінковій сферах. Він звернув увагу на те, як характерно у межах трьох параметрів, що розрізняються нами, – дії, пізнання та емоційної переробки, – діє сприятливий (адаптивний) фактор копінг-поведінки – насамперед завдяки активній дії, і, навпаки, несприятливий (неадаптивний) фактор – через емоційні дисонанси. Важливим фактором, підкреслює Хеім, є ступінь гнучкості, або спектр форм подолання, якими володіє індивід.
      Отже, копінг, або “подолання стресу”, дослідники розглядають як діяльність особистості, спрямовану на підтримку або збереження балансу між вимогами середовища і ресурсами, що відповідають цим вимогам. C. Карвер і його колеги вважають, що психологічне призначення копінгу полягає в тому, щоб людина змогла якнайкраще адаптуватися до вимог ситуації, опанувати її, ослабити чи пом’якшити її вимоги. Отож головне завдання копінгу – забезпечення й підтримка благополуччя людини, її фізичного і психічного здоров’я та досягнення задоволеності соціальними відносинами [13].
      Незважаючи на значну індивідуальну розмаїтість поведінки у стресових ситуаціях, на думку Р. Лазаруса, існують два глобальних стилі реагування: проблемно орієнтований і суб’єктивно орієнтований.
      Проблемно орієнтований (problem-focused) стиль передбачає раціональний аналіз проблеми і пов’язаний із розробленням та реалізацією плану залагодження складної ситуації. Проявляється в таких формах поведінки, як самостійний аналіз проблемної ситуації, звернення по допомогу до інших, пошук додаткової інформації. 
      Суб’єктивно орієнтований стиль (emotion-focused) є наслідком емоційного реагування на ситуацію і не супроводжується конкретними діями. Проявляється у вигляді спроб не думати про проблему взагалі, залучення інших у свої переживання, бажання забутися уві сні, “втопити” свої проблеми в алкоголі, компенсувати негативні емоції наркотиками або їжею. Копінг, спрямований на емоції, виявляється як когнітивні, емоційні і поведінкові зусилля, за допомогою яких особистість намагається редукувати емоційну напругу.
      По-різному можна оцінювати й емоційно-експресивні форми подолання. Узагалі вираження почуттів прийнято вважати досить ефективним способом подолання стресу; виняток становить лише відкритий прояв агресивності через свою асоціальну спрямованість. Але й стримування гніву, як свідчать дані психосоматичних досліджень, є фактором ризику, оскільки може порушити психологічне благополуччя людини [3; 6; 7; 9].
      Вивчаючи статеворольові стереотипи реагування на стрес, 
Н. В. Волкова, О. О. Лібіна та інші дослідники звернули увагу на те, що жінки (і фемінні чоловіки) схильні, як правило, захищатися й вирішувати життєві проблеми емоційно, а чоловіки (і маскулінні жінки) – інструментально, шляхом перетворення зовнішньої ситуації [4; 14].
      Взаємодія між особистістю і середовищем регулює, на думку 
Р. Лазаруса, два основних конструкти – когнітивне оцінювання і копінг. Дослідник розрізняє два види когнітивної активності – первинну і вторинну.
       Первинне оцінювання дає змогу суб’єктові зробити висновок про те, що, власне, приховується за стресором – загроза або прихильність долі. Первинне оцінювання стресорного впливу – це відповідь на запитання: “А що це значить для мене особисто?”. Стрес сприймається й оцінюється в таких суб’єктивних параметрах, як масштаб загрози або ушкодження, які приписуються події, або оцінювання масштабів їхнього впливу. Після сприйняття та оцінювання стресора виникають навантажувальні емоції (злість, страх, пригніченість, надія більшої або меншої інтенсивності).
      Вторинне когнітивне оцінювання вважають основним. Виражається воно в постановці запитання: “А що я можу зробити в цій ситуації?” та оцінюванні власних ресурсів і можливостей щодо вирішення завдання. Вторинне оцінювання доповнює первинне і визначає, якими методами можна впливати на негативні події, їхній результат і вибір ресурсу для подолання стресу. Активізуються більш складні процеси регуляції поведінки: цілі, цінності, моральні настановлення. У результаті особистість свідомо вибирає та ініціює дії по подоланню стресової ситуації. Стадії оцінювання можуть бути незалежними і синхронними [11].
      На думку Р. Лазаруса і С. Фолкмана, первинне і вторинне оцінювання впливають на форми прояву стресу, інтенсивність і якість подальшої реакції особистості [там само]. 
      Схожі погляди висловлюють й інші дослідники (В. О. Бодров, Л. І. Дементій, О. О. Лібіна), які вважають, що індивідуальне когнітивне оцінювання визначає силу стресу, генерованого подією або ситуацією. Перший крок у процесі когнітивного оцінювання представлений “поляризуючим фільтром”, який може підсилити або послабити значимість події. Ті самі події життя можуть мати різне стресове навантаження залежно від їхньої суб’єктивної оцінки [1; 2; 4].
      Оцінивши ситуацію, індивід приступає до розроблення механізмів подолання стресу, тобто власне до копінгу. У разі неуспішного копінгу стресор зберігається, а тому виникає необхідність подальших спроб подолання.
      З огляду на вищевикладене, можемо зробити висновок, що копінг-процес має певну послідовність: починається він із сприймання стресу, далі іде його когнітивне оцінювання, вироблення стратегії подолання і, нарешті, оцінювання результату дій (рис.).
      
      
       
      
      
      
      
      
      
      
      Рис. Послідовність копінг-процесу
      
      О. О. Лібіна і О. В. Лібін зазначають, що “очікування особистої ефективності, майстерності відбивається як на ініціативі, так і на наполегливості долаючої поведінки. Сила переконаності людини у своїй власній ефективності дає їй надію на успіх” [4, с. 190]. Переконаність у тому, що необхідних здібностей не вистачає (низька самоефективність), може призвести до такої вторинної оцінки, що визначить подію як таку, якою неможливо керувати, а тому як стресову. Якщо на стресор можна вплинути об’єктивно, то така спроба буде адекватною копінговою реакцією. Коли ж із об’єктивних причин індивід не може вплинути на ситуацію і змінити її, то адекватним функціональним способом подолання стає уникнення. Якщо людина об’єктивно не може ані уникнути ситуації, ані вплинути на неї, то функціонально адекватною копінговою реакцією буде когнітивна переоцінка ситуації, надання їй іншого змісту. На думку дослідників, успішна адаптація можлива тоді, коли суб’єкт спроможний об’єктивно і в повному обсязі сприймати стресор [1; 5; 6; 15].
      К. Віллс і Д. Шифман запропонували розрізняти антиципаторний і відбудовний копінг. Антиципаторний копінг вони розглядають як передбачувану відповідь на очікувану стресову подію, як засіб керування подією, що має відбутися. Відбудовний копінг – це механізм, що допомагає людині відновити втрачену внаслідок неприємних подій психологічну рівновагу (див. [5]).
      Ефективність копінг-поведінки визначається особливостями ситуації в конкретному випадку. Як показують дослідження В. Конвей і Д. Тені, інструментальні стратегії подолання ефективні в тому випадку, коли ситуація контролюється суб’єктом, а емоційні доречні тоді, коли ситуація не залежить від волі людини (див. [15]).
      Залежно від інтерпретації ситуації – або як неминучої, або як такої, яку можна подолати за допомогою активності, поборюючи труднощі, Лазарус і Фолкман розрізняють два види долаючої поведінки – цілеспрямовану і пасивну. Цілеспрямована поведінка передбачає усунення або уникнення загрози (боротьба або відступ) та зміну стресового зв’язку з фізичним або соціальним середовищем. Таку копінг-поведінку розглядають як активну. Пасивна копінг-поведінка являє собою сукупність інтрапсихічних форм подолання стресу. Ці форми є захисними механізмами, які допомагають знизити емоційне порушення раніше, ніж зміниться ситуація [11].
      О. О. Прохоров вважає, що людина може уявити себе в будь-якому емоційному стані. На думку дослідника, стрес і тривога зростають тоді, коли індивід побоюється, чи зможе він справитися з проблемами, які на нього очікують у найближчому майбутньому. Власна оцінка щодо своєї спроможності долати життєві труднощі ґрунтується на попередньому досвіді дій у схожих ситуаціях, вірі в себе, самовпевненості, здатності ризикувати, соціальній підтримці людей [7].
      На цей час більшість дослідників дотримуються єдиної класифікації способів подолання, в основі якої лежить спрямованість копінгу на: 
      1) оцінювання;
      2) проблему;
      3) емоції.
      У 1998 р. В. Шенпфлюг з колегами запропонував біокібернетичну модель копінгу. Модель ґрунтується на тому, що середовище і особистість мінливі; це зумовлює обопільний їх вплив один на одного – тобто вимоги середовища впливають на особистість, а реакції особистості впливають на середовище. Відповідно до цієї концепції старі процеси регуляції поведінки індивіда перепрограмовуються або розвиваються нові регуляторні процеси, що може приводити до виникнення нових форм регуляції поведінки (див. [5]).
      Дослідження В. А. Ташликова і В. М. Ялтонського підтвердили, що активні копінг-стратегії, орієнтовані на вирішення проблеми, сприяють послабленню наявної симптоматики, тоді як уникнення та інші копінг-стратегії, спрямовані на редукцію емоційної напруги, ведуть до посилення такої симптоматики [8; 9].
      Утім, дослідники, що працюють у галузі прийняття рішень 
(О. Р. Ісаєва, О. О. Лібіна, О. О. Налчаджян, В. А. Ташликов), зазначають, що люди під впливом стресу, на жаль, не завжди вдаються до раціональних копінг-стратегій [3; 4; 15].
      Висновки. На сьогодні існують три підходи до тлумачення поняття “копінг”: визначення копінгу як загалом притаманної людині схильності відповідати (реагувати) на стресову подію (А. Білінгз, Р. Моос); трактування копінгу як одного із способів психологічного захисту, що використовується для ослаблення напруги (Н. Хаан); розуміння копінгу як динамічного процесу, під час якого когнітивні та поведінкові спроби управляти внутрішніми і (або) зовнішніми вимогами постійно змінюються, а вимоги, що виникають при цьому, оцінюються як такі, що напружують або потребують задіяності різних ресурсів особистості (Р. Лазурус і С. Фолкман) (див. [5]).
      Узагальнюючи результати досліджень означеної проблеми, можемо дати таке визначення копінгу як психологічного феномена: копінг, або копінг-поведінка, – це стратегії дій, до яких вдається людина в ситуаціях психологічної загрози її фізичному, особистісному і соціальному благополуччю, які здійснюються в когнітивній, емоційній та поведінковій сферах функціонування особистості і ведуть до успішної або більш-менш успішної адаптації.

Література
1. Бодров В. А. Когнитивные процессы и психологический стресс / В. А. Бодров // Психологический журнал. – 1996. – Т. 17, № 4. – С. 64 –74.
2. Дементий Л. И. К проблеме диагностики социального контекста и стратегий копинг-поведения / Л. И. Дементий // Журнал прикладной психологии. – 2004. – №3. – С. 20-25.
3. Исаева Е. Р. Копинг-механизмы в системе приспособительного поведения больных шизофренией : дис. … канд. психол. наук / Е. Р. Исаева. – СПб., 1999. – 140 с.
4. Либина А. А. Стиль реагирования на стресс: психологическая защита или совладение со сложными обстоятельствами / А. А. Либина, А. В. Либин // Стиль человека: психологический анализ. – М. : Смысл, 1998. – С. 190 – 204.
5. Нартова-Бочавер С. К. “Coping behavior” в системе понятий психологии личности / С. К. Нартова-Бочавер // Психологический журнал. – 1997. – 
№ 5. – С. 20 – 30.
6. Анцыферова Л. И. Личность в трудных жизненных условиях: переосмысливание, преобразование ситуаций и психологическая защита / 
Л. И. Анцыферова // Психологический журнал. – 1994. – Т. 15, №1. – 
С. 3 – 19. 
7. Прохоров А. О. Саморегуляция психических состояний: феноменология, механизмы, закономерности / А. О. Прохоров. – М. : ПЕР СЭ. – 2005. – 352 с.
8. Ташлыков В. А. Личностные механизмы совладания (копинг-поведение) защиты у больных неврозами в процессе психотерапии / В. А. Ташлыков // Медико-психологические аспекты охраны психического здоровья. – Томск, 1990. – С. 60 – 61.
9. Ялтонский В. М. Копинг-поведение здоровых и больных наркоманией : дис. … доктора мед. наук / В. М. Ялтонский. – СПб., 1995. – 396 с.
10. Murphy L. Coping vulnerability and residence in childhood. Coping and adaptation / L. Murphy. – New York, 1974.
11. Lazarus R. S. The concept of coping / R. S. Lazarus, S. Folkman // Monat A. and Richard S. Lazarus. Stress and Coping. – New York, 1991. – P. 189 – 206.
12. Folkman S. Coping and emotion / S. Folkman, R. S. Lazarus // Monat A. and Richard S. Lazarus. Stress and Coping. – New York, 1991. – P. 207 – 227.
13. Carver C. S. Assessing coping strategies: a theoretically based approach / C. S. Carver, M. F. Scheier, J. K. Weintraub // Journal of Personality and Social Psychology. – 1989. – Vol.56. – P. 267 – 283.
14. Волкова Н. В. Coping strategies как условие формирования идентичности / Н. В. Волкова // Мир психологии. – 2004. – № 2. – С. 119 – 124. 
15. Налчаджян А. А. Социально-психическая адаптация личности (формы, механизмы, стратегии) / А. А. Налчаджян. – Ереван : АН Арм. ССР, 1988. – 263 с.
      © Шебанова В. І.
      

      

 ПСИХОЛОГІЯ МАС І СПІЛЬНОТ


      
      
      
ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ 
ФОРМУВАННЯ ОБРАЗІВ “СВІЙ-ЧУЖИЙ” У ПРЕДСТАВНИКІВ 
ЕТНОЛІНГВІСТИЧНИХ СПІЛЬНОТ
      
      С. П. Бєлавін, м. Київ
      
       Зроблено спробу теоретичного аналізу і систематизації поглядів різних галузей наукового знання на проблему формування образів “свій-чужий” у представників етнолінгвістичних спільнот, висвітлення міждисциплінарного характеру та визначення теоретичних засад її вивчення.
       Ключові слова: етнолінгвістична спільнота, образи “свій-чужий”, соціально-психологічні механізми.
       
       Сделана попытка теоретического анализа и систематизации взглядов разных отраслей научного знания на проблему формирования образов “свой-чужой” у представителей этнолингвистических общностей, освещения междисциплинарного характера и определения теоретических основ ее изучения.
       Ключевые слова: этнолингвистическая общность, образы “свой-чужой”, социально-психологические механизмы. 
       
       The article attempts to expound theoretical analysis and systematization of approaches of different areas of scientific knowledge concerning the problem of “friend-foe” image formation in representatives of ethnolinguistic community.  Interdisciplinary nature of this image formation is underlined. The author attempts to define theoretical principles of it’s study.
       Key words: ethnolinguistic community, “friend-foe” image, social-psychology mechanisms.
       
      Проблема. Динамічні зміни перехідного періоду в процесі демократизації суспільних відносин потребують ретельного аналізу та усвідомлення з позицій соціальної психології особливостей, що становлять соціально-психологічну специфіку процесів та явищ соціальної взаємодії в сучасних умовах. У кризовий період будь-яке суспільство шукає оптимальний спосіб пристосування до нової реальності і досить часто йде шляхом конформізму, згуртовуючись навколо референтних об’єктів, на основі чого відбувається формування згуртованості групового “Ми” (“Свої”) і “Вони” (“Чужі”). Такий поділ є одним із базових способів категоризації соціального світу особистістю і колективним суб’єктом.
      Мета статті: аналіз розробленості у різних галузях наукового знання проблеми формування образу “свій-чужий” у представників етнолінгвістичних спільнот, вивчення соціально-психологічних особливостей та визначення підходів до її вивчення.
      
      Категорія “свій-чужий” відображає одне з фундаментальних протиставлень, що існують як у науковому, так і в пересічному світобаченні. Вона відокремлює світ, що сприймається як “свій”, близький, безпечний, від світу, що оцінюється як “чужий”, поганий, небезпечний. Узагалі опозиція “свій-чужий” була предметом розгляду багатьох дослідників у різних галузях гуманітарного знання як концепт, архетипове утворення, образи чи відчуття, що підкреслює міждисциплінарний характер проблеми. Але у всіх дослідженнях опозиція “свій-чужий” виступала як цілісна система уявлень, світосприймання і конструювання реальності. У філософії “свій-чужий” як концепт формулюється у його найбільш загальному вигляді, коли розглядаються його соціальні і психологічні складові, зокрема визначається базове протиставлення “ми-вони” і поділ на “своїх” і “чужих”. У соціологічному аспекті його досліджують як вияв внутрішньої диференціації суспільства, що описує взаємини між окремими соціальними групами. Концепт “свій-чужий” розглядають також у теоріях міжкультурної комунікації, у кроскультурних дослідженнях, де, зокрема, визначають поняття етносу як групи людей, які мають схожі знання про життя, але форми його зберігання й передачі є різними, що дає можливість усвідомлювати інших як “чужих”, тобто “не таких, як свої”.
      Вагома складова зазначеної проблеми – визначення поняття соціально-психологічних механізмів, що є однією із центральних категорій соціально-психологічних досліджень. Під ними прийнято розуміти структуру психічних дій, які закономірно пов’язані між собою і виконання яких спричинює специфічний результат. Тобто загалом “механізм” можна розуміти як специфічний процес і водночас як структурувальний вплив на певний процес. Будь-якій соціальній групі притаманні певні групові феномени, що в різних ситуаціях можуть бути функціями, динамічними проявами або механізмами формування певних групових ефектів, або результатом дії цих механізмів, а саме: ідентифікація і ідентичність, стереотипізація і стереотип, упередженість і дискримінація, а ще адаптація, конформізм, категоризація, схематизація, прототипізація, стигматизація, атрибуція тощо. Але специфічних механізмів формування образів “свій-чужий” саме у представників етнолінгвістичних спільнот досі не було визначено.
      У соціальній психології опозиція “свій-чужий” лежить в основі аналізу особливостей міжособового, інтрагрупового і міжгрупового сприймання. У зв’язку із цим важливим для усвідомлення даної проблеми є також розуміння образу як цілісної полірівневої системи уявлень людини про світ, про інших людей і про себе, що в різний час ретельно досліджували багато вчених.
      Особливої уваги заслуговують результати досліджень у сфері взаємозв’язку національної ідентичності і мови, як, наприклад, доробок Б. Ф. Поршнєва. Вивчаючи груповий феномен “ми-вони”, дослідник також підкреслював первинність виникнення феномена “вони”, бо саме через усвідомлення цього поняття (“вони” – це “не такі, як ми”) спільнота може усвідомити себе як таку [1]. Слід зазначити, що навколо історичних процесів становлення людської психіки та міжгрупових стосунків і досі точаться суперечки, а отже, однозначного розуміння їх поки що не досягнуто. Адже якщо для усвідомлення “ми” повинні з’явитися “вони”, то виокремлення “не такі, як ми” потребує вже певною мірою усвідомленого “ми”.
      Співробітники Башкирського інституту високотехнологічної психології розглядають категорію “свій-чужий” як архетип – своєрідне палеопсихічне утворення, про внутрішню структуру якого питання досі не поставало; вони запропонували “квадрупольну” модель структури архетипу “свій-чужий”, що, на думку дослідників, відкриває нові можливості для діагностики та управління глибинною соціальною поведінкою. Тобто архетип “свій-чужий” є психологічним утворенням, що охоплює чотири індивідуально-типологічних варіанти залежно від спрямованості тропізму і антитропізму до своїх і чужих: тропізм до своїх за позитивними якостями; антитропізм до чужих за негативними якостями; комплекс вираженого тропізму до своїх, що поєднується з антитропізмом до чужих (інтолерантність до чужих); варіант парадоксального співвідношення тропізму до чужих і антитропізму до своїх (дезорганізація архетипу); антитропізм і до своїх, і до чужих (відчуженість) [2].
      Цікавим варіантом виникнення образів “свій-чужий” видається нам різновид парадоксального сприймання реальності, що дістав у науці назву “кентавр-проблема”. За визначенням Ж. Т. Тощенко, суть цього феномена полягає в тому, що в кризових умовах масовим стає унікальне явище, коли одна і та ж людина або група одночасно дотримуються взаємовиключних соціальних і політичних думок та мають протилежні настановлення. Така амбівалентність кентавр-проблеми відображає особливий випадок пошуку відповіді на непізнані об’єктивні процеси, коли наші пізнавальні можливості з тих або інших причин обмежені. Вона може проявлятися по-різному, наприклад, може існувати на підсвідомому рівні, коли людина живе, не підозрюючи, що є носієм парадоксальної свідомості і поведінки [3]. Насправді, якщо розглянути парадоксальність трохи глибше, стає зрозуміло, що невідповідність парадоксального судження загальноприйнятим аксіомам зовсім не робить його поганим, а тим більше не позбавляє логічності. Тому в межах заявленої теми нам видається доцільним врахувати парадоксальні варіанти сприйняття реальності для більш ґрунтовного осмислення механізмів соціальної перцепції.
      Вол. А. Луков і Вал. А. Луков у своїй тезаурусній концепції за структурувальний принцип визначають дихотомічне розрізнення свого і чужого, які мають різну за інтенсивністю протяжність: це певні концентричні круги навколо суб’єкта, одні з яких ближче, інші – далі від центру і в цьому відношенні – “більш” свої і “менш” свої (відповідно “менш” чужі і “більш” чужі). У тезаурус також вбудований захисний механізм від інформації, заснованої на антицінностях (для суб’єкта): вона сприймається суб’єктом як чужа і якщо й перетинає межі тезауруса, то тільки у формі її критики. Отож усередині тезауруса діє диференціювальний принцип своє-чуже; якщо ж розглядати тезаурус у його взаємодії з іншими тезаурусами, то диференціювальною стає тріада своєчужечуже [4]. Така концепція світобачення також породжує певний парадокс: перше “чуже” нібито і не зовсім чуже, а останнє “чуже” настільки далеке, що йому немає місця ні в мовному тезаурусі, ні в пересічному розумінні.
      Підсумовуючи тлумачення дослідниками феномена “свій-чужий”, можемо говорити як про їх різнобічність, так і про багаторівневу та багатополярну структуру самого феномена. Але все ж таки можемо припустити, що основою процесу формування образу “свій-чужий” є ідентичність – і як базовий принцип (як відчуття належності до спільноти), і як механізм, оскільки більшість авторів, якщо й не говорять про неї прямо, то мають на увазі саме її. 
      Щоб визначитися щодо змісту поняття “спільнота”, потрібно виходити з розуміння, що спільнота є соціальною групою. Утім, серед дослідників і досі немає одностайної думки щодо визначення поняття спільноти, її змісту, соціально-психологічних характеристик і структури. Г. Лебон (1898), Е. Аронсон (1975) вивчали великі групи (маси, натовпи) та соціальні ситуації, що впливають на поведінку людей, а також етіологію процесів, що керують виникненням різних форм групової поведінки; Г. М. Андреєва (1980) запропонувала класифікацію груп, дослідила зміст та структуру психології великих і малих соціальних груп, їхні загальні риси, психологічні особливості етнічних груп, а також визначила закономірності спілкування і взаємодії людей; А. В. Петровський (1979) розробив стратифікаційну концепцію колективу як найвищого рівня розвитку малої групи. Предметом наукового інтересу широкого кола вчених стали також етнопсихологічні питання функціонування груп.
      Етнолінгвістичну спільноту серед інших соціальних груп цілком логічно виділяють за двома критеріями належності – етнічної і мовної. Тож значна частина цієї проблематики належить сфері досліджень етнопсихології.
      Першу спробу системного вивчення психології етносів зробив В. Вундт у своїй праці “Психологія народів” [5], визначивши націю як специфічну етнічну спільноту. Він також запропонував у вивченні психології етносів спиратися на міфи, казки і мову, тому що вони, на його думку, формують структуру психології етносів. 
      В етнопсихології виділяють три ступені історичного розвитку етносу: плем’я – народ – нація. Але така схема виглядає дуже спрощеною, оскільки не відображає розмаїття етнічних спільнот: перехідних етнічних груп (наприклад, іммігрантів різних поколінь); багаторівневої структури деяких етнічних спільнот; метаетнічних (або надетнічних) спільнот, що формуються на базі декількох етносів (наприклад, “радянський народ”), поєднаних елементами спільної самосвідомості, яка ґрунтується на етногенетичній близькості або тривалій господарській, культурній, етнорелігійній, етнополітичній взаємодії тощо.
      Пасіонарна теорія етногенезу Л. М. Гумільова, у рамках якої етноси розглядаються як найбільш сталі й активні людські спільноти, що охоплюють усе людство, визначає етнос як історично детерміновану систему, що має початок, розвиток і згасання. При цьому системними зв’язками служать не свідомі відносини, а відчуття “свого” і “чужого”, і саме це породжує самоусвідомлення та протиставлення “ми-вони”. 
      У своїй праці “Соціальна психологія та історія” Б. Ф. Поршнєв визначив рівні спільності соціуму – від субмікроспільнот (відносини “я-ти”) до макроспільнот (відносини стратифікаційні, міжнаціональні і т. ін.), метаспільнот (людство у глобальному масштабі), а також окреслив стійкі риси етнічної спільноти, такі як характер, культура, традиції, які історично й культурно детерміновані. Вагомим для визначення етнолінгвистичних спільнот вважаємо акцентування ним ролі мови в психологічній характеристиці етнічних груп і того, що людина одночасно може бути членом багатьох спільнот, окрім таких, що є антагоністичними [1]. Хоча, на нашу думку, таке положення попри свою теоретичну обґрунтованість на практиці не враховує такі види парадоксального способу пізнання світу, як “феномен кентавра”.
      З погляду визначення особливостей утворення етнокультурної і мовної спільноти, а саме етнолінгвістичної, досить цікавими видаються нам наукові розробки А. А. Налчаджяна, присвячені етнозахисній функції національної мови [6]. Він припускає, що кожна етнічна група, маючи тривалу історію психічного самозахисту, формує фіксовані утворення у структурі словникового запасу, прислів’ях, міфах, казках, що залишає в спадок глибокий слід у вигляді історичних, художніх, філософських та інших здобутків. У них знайшли відображення численні захисні механізми і процеси, а саме: інтелектуалізація, раціоналізація, проекція тощо. У процесі соціалізації дитина, опановуючи рідну мову, засвоює також ті форми, механізми і стратегії психічного захисту, які створювалися попередніми поколіннями й закарбувалися в мові та зафіксованій мовою культурі [там само]. Отже, на думку Налчаджяна, вивчення інших мов і культур розширює репертуар індивідуального психічного захисту, але за рахунок захисту етнічного. Під кутом зору згаданої вище тезаурусної концепції вивчення і розуміння інших мовних тезаурусів розширює межі “свого” світу за рахунок їх злиття. Але це у свою чергу сприяє своєрідній асиміляції індивіда як члена своєї спільноти.
      П. Берґер і Т. Лукман визначальну роль визнають за мовою і стилем спілкування, оскільки тільки той, хто може їх зрозуміти або хоча б отримати таку можливість, має моральні й економічні підстави бути членом спільноти, а той, хто не може, – не має, тобто “материнська” властивість мови надає їй характеру винятковості в ситуації конкуренції з іншими мовами. Ситуація мовної конкуренції загострюється в період вторинної соціалізації в тому випадку, коли рідна, “материнська” мова не збігається з тією, на якій заснована домінуюча “висока культура”. Особливої гостроти конфлікт набуває тоді, коли мова і заснована на ній культура стають ресурсом для успішного соціального просування [7].
      Про роль етносоціальних уявлень, що відображають сукупність поглядів, думок, переконань, вірувань, ідей, поданих у буденних формах мислення, а також у легендах, міфах, прислів’ях і приказках, пише і О. М. Васильченко. Дослідниця вважає, що “етнічна ідентифікація як раціонально-пізнавальний акт – це усвідомлення себе як члена етнічної спільноти, усвідомлення свого місця серед етнічних груп, своєї позиції в системі міжетнічних стосунків. Результатом раціонально-пізнавального моменту ідентифікації є формування узгодженої системи групових етнічних уявлень (як її елементи ми виділяємо певні етнічні образи з властивими їм цінностями, стереотипами, упередженнями, забобонами). Спільне знання об’єднує членів групи і є основою для дистанціювання від інших груп” [8, с. 124–125]. 
      У соціальної психології, визначаючи спільноту, її характеризують як групу людей, об’єднаних сталими соціальними ознаками, – незалежно від того, спостерігається між ними безпосередній зв’язок чи ні; важлива передусім наявність низки ознак психологічної спільності, на яких базується формування групового феномена “ми”, а саме: духовна солідарність, взаєморозуміння, самоусвідомлення групової належності тощо. У розумінні Ф. Тьоніса спільнота – це об’єднання людей, що базується на позитивних стосунках і виявляє себе як “реальне органічне життя”. Він визначає спільноту як “community”, тобто близьке, потаємне і неповторне життя, на відміну від суспільства, яке є утворенням ідеальним та механічним і виявляється в публічності [9]. 
      Найбільш цікавим та актуальним у контексті нашого дослідження видається визначення В. О. Васютинського, який, узагальнивши погляди багатьох авторів на феномен спільноти, робить висновок, що за спільноту слід вважати відносно велику (численну) номінально-реальну соціальну групу, що виокремлюється за наявністю спільної ознаки, яка виявляється для багатьох або більшості її носіїв суб’єктивно значущою, а кількість таких носіїв досягає достатнього критичного рівня. За ознаками особистої належності дослідник поділяє спільноти на біосоціальні, суспільно-історичні, діяльнісні, ціннісно-орієнтаційні, а за характером внутрішньогрупових зв’язків – на типологічні, ідентифікаційні, солідарні [10]. 
      Згідно із цією класифікацією можемо вважати етнолінгвістичну спільноту суспільно-історичною (як таку, що складалася і розвивалася протягом певного історичного періоду) та ідентифікаційною (як таку, що має суб’єктивно значущу ознаку). А за основну її властивість можемо визначити референтність.
      Як бачимо, категорії “свій-чужий”, “соціально-психологічні механізми”, “етнолінгвістична спільнота” є ключовими складовими в розробленні окресленої нами проблеми. І тому з’ясування закономірностей їхнього взаємозв’язку і взаємовідношення, тобто синергетичний підхід, – найбільш продуктивний спосіб вирішення цієї проблеми.
      Висновок. Теоретичний аналіз наукової літератури показав, що різні аспекти заявленої нами теми були предметом наукового пошуку багатьох дослідників, тож на цей час накопичено чимало ґрунтовних і різнобічних напрацювань у цій галузі. Важливо, на нашу думку, наголосити на міждисциплінарному характері досліджуваної проблеми, адже вона перебуває на стику багатьох наук, серед яких філософія, соціологія, соціальна психологія, етнопсихологія і навіть лінгвістика. Ключовими в розробленні означеної проблеми ми вважаємо такі категорії: образ “свій-чужий”, “соціально-психологічні механізми”, “етнолінгвістична спільнота”. І саме їх синергія у межах дослідження здатна забезпечити оптимальне вирішення поставлених нами завдань. Тож вважаємо за доцільне у дослідженні нашої проблеми спиратися на міжпарадигмальний і синергетичний підходи. За основу процесу формування образів “свій-чужий” ми визначили ідентичність (як процес і результат) та ідентифікацію (як механізм).
      
Література
1. Поршнев Б. Ф. Социальная психология и история / Б. Ф. Поршнев. – М. : Наука, 1979. – 232 с. 
2. Аминев Г. А. Историко-психологические предпосылки межцивилизационных конфликтов: Юнгианский подход / Г. А. Аминев, Э. Г. Аминев, Ван Цзинь (г. Пекин) и др. // Пространство и время в восприятии человека: историко-психологический аспект : материалы XIV Междунар. науч. конф. – СПб. : Нестор, 2003. – Ч. 1. – С. 7–9.
3. Тощенко Ж. Т. Кентавр-проблема как особый случай парадоксальности общественного сознания / Ж. Т. Тощенко // Вопросы философии. – 2002. – № 6. – С. 29–37.
4. Луков Вал. А. Тезаурусы: Субъектная организация гуманитарного знания / Вал. А. Луков, Вл. А. Луков. – М. : Изд-во Нац. ин-та бизнеса, 2008. – С. 7–8.
5. Вундт В. Проблемы психологии народов (W. Wundt. Die Volker psychologie problem) [Електронний ресурс] / В. Вундт ; по изд. : В. Вундт “Проблемы психологии народов”. – М. : Космос, 1912. – Режим доступу : http://www. myword.ru.
6. Налчаджян А. А. Самопознание, самосознание и этническая Мы-концепция / А. А. Налчаджян // Вестник СамГУ. – 2006. – № 10/2(50). – 284 с. 
7. Бергер П. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания / П. Бергер, Т. Лукман. – М. : Медиум, 1995. – 323 с.
8. Васильченко О. Уявлення молодих українців про українців / О. Васильченко // Соціальна психологія. – 2003. – № 1. – С. 123–133. 
9. Тьонніс Ф. Спільнота і суспільство. Основні поняття чистої соціології : пер.з нім. / Ф. Тьонніс. – К. : Дух і літера, 2005. – 262 с. 
10. Васютинський В. Психологічні виміри спільноти : монографія / Вадим Васютинський. – К. : Золоті Ворота, 2010. – 120 с. 
      © Бєлавін С. П.
      
      
ПРОБЛЕМИ ОПТИМІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ АДАПТАЦІЇ РОСІЙСЬКОМОВНОЇ СПІЛЬНОТИ
      
      Т. І. Бєлавіна, м. Київ
      
       Досліджується проблема оптимізації соціально-психологічної адаптації представників російськомовної спільноти та її ефективної інтеграції в українську соціальну реальність. Розглядаються особливості соціально-психологічних характеристик російськомовних громадян, 
їхні життєві орієнтири і стратегічна спрямованість їхньої адаптивної 
поведінки.
       Ключові слова: соціально-психологічна адаптація, етнолінгвістична спільнота, адаптаційні ресурси особистості, адаптивні стратегії поведінки, копінг-поведінка.
       
       Исследуется проблема оптимизации социально-психологической адаптации представителей русскоязычной общности и ее эффективной интеграции в украинскую социальную реальность. Рассматриваются особенности социально-психологических характеристик русскоязычних граждан, их жизненные ориентиры и стратегическая направленность их адаптивного поведения.
       Ключевые слова: социально-психологическая адаптация, этнолингвистическая общность, адаптативные ресурсы личности, адаптивные стратегии поведения, копинг-поведение.
       
       This article is devoted to the problem of optimization of the process social-psychological adaptation of representatives of the Russian-language community and their effective integration into Ukrainian social reality. Specifics of social-psychological peculiarities of the Russian-language citizens, their vital reference-points and strategic orientation of their adaptative behavior are analysed.
       Key words: social-psychological adaptation, ethnic-linguistic community, adaptative resources of personality, adaptative strategies of behavior, coping-behavior.
       
      Проблема. Соціально-психологічна адаптація – складний і багатоаспектний процес взаємодії представників різних етнокультурних спільнот шляхом їх долучення до всього спектру соціальної активності, системи міжособових стосунків, соціально-політичної і соціокультурної реальності сучасної України. Інтеграційні процеси на шляху становлення сучасного українського суспільства потребують розв’язання численних проблем, у тому числі оптимізації соціально-психологічної адаптації, врахування її особливостей у представників етнолінгвістичних спільнот, а саме російськомовної спільноти.
      Мета статті: з’ясувати особливості соціально-психологічних характеристик російськомовних громадян, їхні життєві орієнтири і стратегічну спрямованість адаптивної поведінки.
      
      Ефективність соціально-психологічної адаптації визначає розвиток особистісного потенціалу представників різних етнічних спільнот, їхню активну взаємодію із соціальним середовищем. Умови становлення і засвоєння нових норм суспільного життя, розвиток особистості, що адаптується до цих умов, потребують оптимізації її особистісного потенціалу та особистісних ресурсів, коли йдеться про опанування ситуації, реалізацію особистісних потреб у самоповазі і самоактуалізації в спільноті, з якою людина себе ідентифікує.
      Соціальну адаптацію слід розуміти як вид взаємодії особистості або соціальної групи із соціальним середовищем, у ході якої узгоджуються їхні взаємні вимоги і очікування. А найважливішим компонентом адаптації є узгодження самооцінки й домагань суб’єкта з його можливостями і реальністю соціального середовища, що передбачає врахування тенденцій розвитку як середовища, так і суб’єкта [1]. 
      Нас цікавлять насамперед особливості соціально-психологічних і соціокультурних характеристик російськомовних громадян, їхні життєві орієнтири, стратегічна спрямованість їхньої адаптаційної поведінки в складних життєвих обставинах. Отож на одному з етапів дослідження було проведено масове опитування, серед завдань якого було вивчення соціально-психологічних характеристик російськомовних респондентів, їхнього суб’єктивного сприйняття мультиаспектності суспільного життя, ставлення до нього, а також переважних способів вирішення проблем або подолання перешкод. У переліку досліджуваних характеристик були: довіра-недовіра, оптимізм-песимізм, задоволеність життям та сподівання на краще, переважні психічні стани. Розглянуто ставлення опитаних до нагальних суспільних проблем, а також деякі аспекти особистісної і громадянської відповідальності. Учасниками опитування стали 1087 осіб, серед яких були як молоді респонденти (віком 16–17, 18–23, 23–35 років), так і представники вікової групи сталої зрілості (36 років і старше). Виявилося, що, за суб’єктивними оцінками учасників опитування, російськомовними себе вважають 54,9% опитаних, україномовними – 21,3%, 22,8% визначили себе як двомовних. Отож усіх випробуваних було поділено на три групи (категорії).
      Розподіл відповідей на запитання “Чи довіряєте Ви людям, які оточують Вас?” (рис. 1) засвідчив відносну соціальну лояльність представників усіх тьрох груп. Як бачимо, російськомовні і двомовні громадяни виявляють дещо більшу довіру до соціального оточення, натомість україномовні респонденти оцінюють це оточення і його впливи більш критично. 
      

Рис. 1. Розподіл відповідей україномовних, російськомовних 
і двомовних респондентів за показниками “довіра-недовіра” (у %)
      
      Означилися також деякі відмінності в досліджуваних показниках. Так, наприклад, з підвищенням віку та рівня освіти деперсоналізована довіра до соціального оточення знижується (“так” відповіли 44,2% учнів, 30,5% студентів, 37% дорослих). Невпевненість і недовіру до соціального оточення відчувають кожен п’ятий неповнолітній, майже третина молоді і респондентів віку сталої зрілості. Тобто вік та освіта певною мірою визначають рівень деперсоналізованої довіри і ступінь критичності оцінювання соціального оточення та його впливів. Отже, міжособистісна довіра стає зайвою, тому що персоніфікація горизонтальних контактів опосередковується вертикальними зв’язками влади і підлеглості. 
      Порівняно вищий рівень довіри, з яким традиційно пов’язують позитивну спрямованість очікувань та домагань, з одного боку, і дещо нижча критичність в оцінюванні соціуму, з другого, притаманні ранньому юнацькому віку, а це може бути не тільки умовою просоціальних впливів позитивного характеру, а й джерелом підвищеної вразливості щодо впливів негативних, антисоціальних. Висока значущість для юнацтва спілкування з однолітками, довіра і референтність оцінних суджень з різних питань особистісного та суспільного життя саме однолітків є важливим ресурсом для розроблення соціалізувальних і корекційних програм, формування адаптивних стратегій конструктивної спрямованості. 
      Із загальною довірою до соціального оточення тісно пов’язані відповіді на запитання “Чи очікуєте Ви змін на краще у власному житті?” (рис. 2). Оптимістичний настрій певної частини респондентів налаштовує їх на конструктивну стратегічну спрямованість у визначенні власного майбутнього, стандартів поведінки тощо. Привертає увагу те, що за мовним самовизначенням профілі всіх трьох категорій зберігають загальну тенденцію та майже повторюються у графіках, тож розбіжності видаються в цілому малозначущими. 
      

Рис. 2. Розподіл відповідей україномовних, російськомовних 
і двомовних респондентів за показниками “оптимізм-песимізм” (у %)
      
      Розподіл відповідей на це ж запитання за віковою ознакою (рис. 3) також підкреслює загальну позитивну спрямованість очікувань на краще майбутнє, певний оптимізм, хоч, як бачимо, це більшою мірою стосується підлітків. Недостатньо критичне оцінювання ними можливого майбутнього виявляє їхній поки ще мало виправданий оптимізм, тоді як дорослі, маючи загалом позитивний настрій, більш скептично і водночас більш реалістично оцінюють власне майбутнє. З віком позитивні очікування молодих респондентів дещо слабшають, зростає їхнє критичне ставлення до соціуму, що пов’язано із збагаченням життєвого досвіду та більшою зрілістю суджень.
      

Рис. 3. Розподіл відповідей респондентів за віковою ознакою (у %)
      
      Отже, очікування змін на краще притаманне більшості респондентів усіх вікових категорій, і ця характеристика дає надію на віднайдення ресурсів для адекватної адаптації до нових умов, подолання психотравмівних ситуацій, опанування оптимальних адаптивних стратегій інтеграції російськомовної спільноти в сучасний український соціум. 
      У світлі завдань означеної нами проблематики дослідження стає очевидною необхідність визначення особливостей взаємодії особистості з реаліями сучасного життя, способів її реагування на негаразди, з’ясування найбільш типових психічних станів, притаманних представникам російськомовної спільноти в умовах зміни соціального, економічного, культурного, лінгвістичного контексту суспільного розвитку України. 
      Аналіз відповідей на запитання “Який психічний стан Ви переживаєте найчастіше?” дав змогу за суб’єктивними оцінками респондентів визначити найбільш типові психічні реакції громадян в умовах сучасності та визначити вікові, статеві та інші демографічні характеристики досліджуваних категорій населення (рис. 4). Як бачимо, найпоширенішими, типовими психічними станами представників російськомовної спільноти є “очікування змін на краще” (від 42 до 44% у різних вікових групах) і “прагнення покращити своє життя” (від 32 до 37%), що практично збігається з тенденціями розподілу відповідей на попереднє запитання. А проте викликає стурбованість те, що типовими для значної частини випробуваних є сьогодні стани самотності, занепокоєння, роздратування, втоми, які свідчать про певний дискомфорт і відчуття психологічної небезпеки, тобто про переживання стресу і потребу в допомозі, психологічній підтримці. 
      

Рис. 4. Суб’єктивне оцінювання україномовними, російськомовними і двомовними респондентами своїх психічних станів (у %)
      
      Не можна оминути увагою той факт, що респонденти, які визначають себе україномовними, майже вдвічі частіше, ніж російськомовні, переживають стан самотності. Припускаємо, що, можливо, це наслідки від’їзду з родинного дому на навчання (переважно молодь), де брак звичного мовного середовища часто викликає певну занепокоєність, або, можливо, коли йдеться про літніх респондентів, це поступова втрата соціальних контактів з професійним колективом, власними дітьми, що покидають родину на користь нових можливостей, тощо.
      Аналізуючи суб’єктивні оцінки респондентів, ми виявили, що негативні психічні переживання притаманні саме тим категоріям і верствам населення, які відчувають невпевненість, комплекс меншовартості, невизначеність та ін. Отож безпорадність зумовлює такі характеристики: неспроможність змінюватися самому і змінювати навколишній світ, нездатність самостійно приймати рішення, що веде до неконструктивних способів пристосування – або до повної асиміляції, або до відчуження, сегрегації, маргіналізації. 
      Обставини, що суб’єктивно сприймаються людиною як перешкоди в налагодженні нормального життя, можна визначити як типові ситуації. Останні моделюють типову поведінку, прояви якої закріплюються у вигляді певних адаптивних стратегій, у здатності і готовності до певного вибору, а також спроможності приймати певні рішення. Діяльність людини, спрямовану на подолання життєвих труднощів, останнім часом вивчають у межах так званої копінг-поведінки (coping behavior), тобто індивідуального способу взаємодії із ситуацією відповідно до її логіки, значущості в житті людини і її психологічних можливостей [2]. Копінг-поведінка, або копінг-стратегії, у зарубіжній психології широко вивчаються як когнітивні, емоційні і поведінкові спроби впоратися із специфічними зовнішніми і внутрішніми вимогами, що постійно змінюються, які оцінюються як напруга або як такі, що перевищують ресурси людини. У вітчизняній психології це поняття розуміють як адаптивну поведінку людини, або її психологічну спроможність упоратися з напругою, перешкодами. Спочатку його використовували у психології стресу і визначали як суму когнітивних і поведінкових зусиль, що докладаються індивідом для послаблення впливу стресу. Поняття “копінг” охоплює широкий спектр людської активності – як несвідомі психологічні захисти, так і свідомі цілеспрямовані зусилля на подолання кризових ситуацій. Психологічне призначення копінгу полягає в тому, щоб людина могла якнайкраще адаптуватися до вимог ситуації. 
      Визначальними характеристиками кризової ситуації є: психічна напруженість, значимі переживання як особлива внутрішня робота по подоланню життєвих подій і виражена потреба в їх корекції та психологічній підтримці ззовні. Психологічне подолання – змінна, що залежить принаймні від двох чинників – особи суб’єкта і реальної ситуації.
      Існують різні класифікації копінг-стратегій. У ряді теорій копінг-поведінки виділяють такі базисні стратегії: 1) вирішення проблем; 2) пошук соціальної підтримки; 3) уникнення [3]. 
      Реалізація копінг-стратегій поведінки, як уже зазначалося вище, можлива у трьох площинах, або сферах: поведінковій, когнітивній, емоційній. З огляду на адаптивні можливості копінг-стратегій їх прийнято поділяти на адаптивні, відносно адаптивні і неадаптивні. Слід зазначити, що спектр життєвих ситуацій і стратегій їх вирішення упродовж життєвого шляху людини постійно змінюється. Це потребує від неї мобілізації всіх особистісних ресурсів, відбору стратегій, спрямованих на соціальну творчість і реалізацію особистісного потенціалу. 
      Завданням першочергового значення стає пошук суб’єктом стратегій та механізмів співвіднесення сучасного і минулого, інтегрування впливів актуальної культури та власне інтегрування у складний динамічний соціальний простір. Саме брак адекватних засобів ефективної соціально-психологічної адаптації до нових реалій українського соціуму (у нашому випадку представників російськомовної спільноти) часто викликає активний або пасивний спротив іншомовного населення, що, зрозуміло, утруднює шлях до взаємопорозуміння, пошук референтних ознак єднання тощо. 
      Ідеться про те, що досі немає науково обґрунтованої концепції, де було б чітко визначено засади соціально-психологічної адаптації до українського суспільства представників різних етнолінгвістичних груп, соціально “депривованих” національних спільнот, представників етносів з відмінними від інших груп населення соціокультурними стандартами. Така концепція, наприклад, мала б передбачити державне забезпечення безоплатного для всіх верств населення (“як в інших цивілізованих країнах”) вивчення української мови, що значно зменшило б тривогу, розгубленість зокрема російськомовних громадян України. 
      Важливу роль в оптимізації процесу соціально-психологічної адаптації представників російськомовної спільноти відіграють наразі різні соціальні інститути і структури, що виконують функцію психологічного захисту та соціально-психологічної підтримки (російськомовні засоби масової інформації, підтримання зв’язків з російською культурою, діяльність громад і громадських організацій, можливість відправляти релігійні культи, відмічати спільні свята тощо). Разом з тим потрібні зусилля, спрямовані на формування міжетнічної толерантності, опанування адекватних стратегій міжкультурної взаємодії
      На основі результатів дослідження вдалося з’ясувати рівень обізнаності російськомовних громадян України з питань суспільного життя. Виявилося, що чоловіки (порівняно із жінками), учнівська молодь (порівняно з молоддю, яка вже працює), оптимісти (порівняно з песимістами) значно більше уваги приділяють соціально-економічним і правовим проблемам, ніж питанням здорового способу життя та акціям по залученню широких громадських кіл до вирішення соціально значущих проблем. 
      Висновки. У цілому, як показали результати дослідження, переважна більшість російськомовних респондентів усіх вікових категорій до власного майбутнього ставиться з надією і оптимізмом. Виявлення найбільш значущих для російськомовних респондентів сфер життя, настановлень, ставлень до найближчого або віддаленого соціального оточення, усвідомленого або неусвідомленого вибору стратегій індивідуально-психологічного плану майбутнього дало змогу виокремити широкий спектр цих проявів. 
      Успішність соціально-психологічної адаптації російськомовних громадян детермінована впливом на адаптаційний процес соціально-демографічного статусу, віку та рівня загальноосвітньої підготовки його учасників. Визначення адаптивних стратегій спирається на типові прояви поведінки, а саме поєднання зусиль, спрямованих на саморозвиток, самовдосконалення, надання допомоги іншим у самовдосконаленні. 
      Отже, представники російськомовної спільноти вирізняються спрямованістю на позитивні зміни середовища і соціальної ситуації, прагненням до матеріальної забезпеченості, зорієнтованістю на співпрацю як стиль життя і творчість як його зміст; вони віддають перевагу стратегіям, спрямованим на соціальну творчість і реалізацію особистісного потенціалу. 
      Щоб забезпечити успішну інтеграцію російськомовної спільноти в сучасне українське суспільство, слід вирішити такі важливі, на наш погляд, завдання: 
      * утвердження в Україні громадянського суспільства, де б суспільні і громадянські потреби стояли вище від етнічних, соціальних зв’язків; 
      * верховенство ліберальних соціально-економічних, моральних цінностей, пріоритетність прав людини та усвідомлення кожним громадянином особистої відповідальності за стан справ у країні; 
      * розвиток української мови і культури.
      
Література
1. Парсонс Т. Система современных обществ / Т. Парсонс ; пер. с англ. Л. А. Седова и А. Д. Ковалева ; под ред. М. С. Ковалевой. – М. : Аспект Пресс,1997. – 270 с.
2. Нартова-Бочавер С. К. “Coping behavior” в системе понятий психологии личности / С. К. Нартова-Бочавер // Психологический журнал. – 1997. – Т. 18, № 5. – С. 20–30. 
3. Сибгатуллина И. Ф. Особенности копинг-поведения в реализации интеллектуальной деятельности субъектами высшей школы / И. Ф. Сибгатуллина, Л. В. Апакова, Л. Д. Зайцева // Прикладная психология. – 2002. – № 5-6. – С. 105–111. 
      © Бєлавіна Т. І.
      
      
ПСИХОЛОГІЧНІ ОБРАЗИ МОВНО-КУЛЬТУРНОЇ БЕЗПЕКИ ЖИТЕЛІВ КРИМСЬКОГО МІСТА
      
      І. В. Брунова-Калісецька, О. Є. Духніч, м. Сімферополь
      
       Викладено результати фокус-групових досліджень, що були проведені за підтримки проекту “Кримський політичний діалог” з представниками трьох мовно-культурних груп Криму: російськомовної, тюркомовної (кримські татари) і україномовної. Визначено функції рідної мови для учасників груп; суб’єктивні концепти загроз рідній мові, актуальні для кожної групи; конфліктогенні і гармонізуючі фактори 
співіснування мовно-культурних спільнот у полікультурному Криму.
       Ключові слова: загрози мові, мовно-культурна безпека, конфліктогенні фактори мовно-культурного середовища, мовна політика.
       
       Изложены результаты фокус-групповых исследований, проведенных при поддержке проекта “Крымский политический диалог” с представителями трех языково-культурных групп Крыма: русскоязычной, тюркоязычной (крымские татары) и украиноязычной. Определены функции родного языка для участников групп; субъективные концепты угроз родному языку, актуальные для каждой из групп; конфликтогенные и гармонизирующие факторы сосуществования языково-культурных сообществ в поликультурном Крыму. 
       Ключевые слова: угрозы языку, языково-культурная безопасность, конфликтогенные факторы языково-культурной среды, языковая политика.
       
       The article expounds the results of focus-group researches, conducted with the support of the project “Crimean Poliltical Dialogue”. Researches were conducted with three lingvocultural groups: Russian-speaking, Turkic-speaking (Crimean Tatars) and Ukrainian-speaking. Functions of a mother tongue for each group, subjective concepts of threats to it,  which are relevant for each group are defined. Factors that can enhance either conflicts or haromization in the situation of coexistence of lingocultural communities in policultural Crimea are revealed.
       Key words: language threats, lingvuistic and cultural security, contentious factors of lingvocultural environment, language policy. 
       
      Проблема. Мовна політика України належить до найгостріших питань державного і суспільного дискурсу сьогодення. Однаково незадоволені нею і на Заході, і на Сході країни – узагальнені державні потреби розвитку державної мови і підтримки мов меншин вочевидь не збігаються з розмаїтістю потреб особистостей, які складають громадськість держави. На цій мапі найскладнішим регіоном є АР Крим, адже тут визначаються перспективи трьох мов – не тільки як прийнятних у побутовому спілкуванні, а й у сенсі їх можливої інституціоналізації. Для розуміння вад і недоліків існуючої мовної політики, напрямків її вдосконалення набуває важливості психологічне дослідження загроз розвиткові та існуванню рідної мови, які часто стають явними або відчуваються як страхи інших мов та народів, що ними спілкуються. Проведення такого дослідження сприятиме інтеграції чутливого особистісного сприйняття власних мовних потреб із державними завданнями мовної політики.
      Слід зауважити, що дослідження психологічного стану двомовності в різних регіонах України проводилися, зокрема, В. О. Васютинським і лабораторією мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології [1–3]. Ми цілком згодні з тими, хто оцінює мовне самосприйняття як тісно пов’язане з усім комплексом соціальних і культурних ідентичностей особистості, перш за все з етнічною та громадянською [3; 4]. Саме через це людина стає чутливою до конфліктогенних питань упровадження мов, зміни мовного простору навколо себе, визнання або нехтування мов меншин. 
      У складній і мінливій етнокультурній історії Криму мова визначає топос народу, вбудована у фізичну реальність назвами міст та сіл, природних і культурних пам’яток; постає як занурена в навколишній світ буденності, об’єктів побуту або виключена з них. Саме тому наше дослідження покликане доповнити існуюче психологічне розуміння мовних викликів України такими аспектами:
– концептами відчуття мовно-культурних загроз і безпеки;
– культурно варіативними особливостями сприймання загроз існуванню та розвиткові своєї мови;
      – розкриттям деяких конфліктогенних факторів соціально-психологічної сфери з огляду на існуючі тут страхи.
      Мета дослідження полягає у визначенні страхів і загроз розвиткові та існуванню рідної (для кожної з мовно-культурних груп дослідження) мови, у з’ясуванні того, які функції виконує рідна мова в процесі комунікації, атрибутом якої ідентичності вона є.
      Об’єкт дослідження: дискурс можливих загроз існуванню рідної мови в АР Крим з погляду представників трьох найбільших етнічних груп Криму. Предметом дослідження стали страхи, пов’язані із загрозами розвиткові та функціонуванню рідних мов у сприйнятті мешканців м. Сімферополь, які належать до трьох найбільших мовно-культурних груп АР Крим. Саме наявність таких загрозливих факторів у сприйнятті респондентів формує відчуття небезпеки і впливає на загальний конфліктогенний потенціал у кримському суспільстві.
      З метою подальшого уточнення проблематики вважаємо необхідним звернутися до психологічних аспектів тлумачення і співвідношення термінів “загроза”, “страх” та “безпека” у мовно-культурному просторі як ключових термінів дослідження. Загрози розвиткові мови пов’язані з низкою факторів, що, на думку представників кримської спільноти, негативно впливають на можливість існування та розвитку кожної з трьох мов у Криму.
      Стан безпеки у мовно-культурному просторі ми визначаємо як стан балансу між факторами потенційної загрози існуванню рідної мови і факторами, що знижують реалістичність та виправданість останніх в уявленні респондентів. Страх у мовно-культурному просторі, на нашу думку, є емоційною реакцією людини, що виникає внаслідок сприйняття нею практики чужої або рідної мови як такої, що може становити небезпеку існуванню рідної мови, середовищу усталених лінгвокультурних маркерів повсякденного життя, мовно-культурній ідентичності, соціальному статусові.
      Проведення фокус-груп було першим етапом дослідження, продовженого у формі анкетування у дев’яти містах Криму в листопаді-грудні 2010 р. Отже, наведені в нашій статті результати не слід розглядати як статистично значущі; ідеться скоріше про прояснення і категоризацію деяких дискурсивних аспектів функціонування страхів у взаємодії мовно-культурних спільнот.
      У серпні 2010 р. за змістової і фінансової підтримки проекту “Кримський політичний діалог” було проведено три фокус-групи за участі представників відповідно тюркомовної (кримськотатарська мова), російськомовної та україномовної спільнот, гетерогенних за гендерною і професійною ознаками. Усі респонденти – мешканці Сімферополя 8 і більше років.
      Запитання до респондентів були спрямовані на виявлення:
      – значущості спілкування рідною мовою в АР Крим – особисто для респондента і загалом для його етнічної групи в регіоні;
      – почуттів у різноманітних ситуаціях використання рідної мови, перспектив її розвитку в Криму;
      – складнощів і можливих загроз існуванню та розвиткові мови в регіоні;
      – готовності її захищати в разі необхідності. 
      Також обговорювалися можливі загрози розвиткові двох інших мов, що дало змогу з’ясувати рівень відчування і розуміння респондентом загрози нерідній мові, що є важливим чинником порозуміння між різними спільнотами щодо мовного питання.
      За результатами фокус-групового дослідження було визначено основні потреби, які задовольняє рідна мова для кожної з груп дослідження, особистісний і соціальний сенс спілкування мовою. Було також виділено найбільші загрози існуванню та розвиткові мови в регіоні, головні фактори, що впливають на конфліктність мовного питання і загалом на стан мовно-культурної безпеки. Звичайно, первісне і якісне за характером дослідження не є статистично значущим для всього регіону, утім, уже означилися деякі цікаві тенденції, які ми вважаємо за потрібне винести на розсуд загалу і надалі досліджувати за допомогою кількісних методів та репрезентативної вибірки.
      Функції рідної мови в полікультурному регіоні. Відомо, що рідна мова як важливий фактор етнічної ідентичності має вагоме символічне навантаження та існує для народу як атрибут відмінності від інших народів і мовних спільнот [3]. У полікультурній спільноті Криму російська мова є мовою міжнаціонального спілкування й порозуміння, тож для мешканців Сімферополя – україномовних, російськомовних і тих, хто розмовляє кримськотатарською мовою, – потреби, які задовольняє рідна мова, значно різняться. За результатами проведених фокус-груп було виділено перелік таких потреб (табл. 1). Деякі з них існують для респондентів і на особистісному (для мене), і на соціальному (для нас) рівнях, тому віднесені одразу до обох категорій.
      Визначені потреби учасників фокус-груп дають підстави говорити про функції, які рідна мова виконує в полікультурній спільноті Криму для кожної з етнічних груп дослідження (табл. 2). Увесь наведений перелік функцій можна поділити на: 1) функції, пов’язані із самокатегоризацією особистості (мова як фактор ідентичності – територіальної, етнічної, громадянської); 2) функції, пов’язані з активністю особистості в полікультурному середовищі (самовираження, саморозвиток, прагматична функція); 3) функції, які рідна мова виконує щодо збереження, розвитку та посилення мовно-культурної групи (збереження нації, культури, досягнення та утримання домінуючої позиції).
      
      
Таблиця 1 
Потреби у спілкуванні рідною мовою трьох етнокультурних груп Криму (за даними фокус-групового дослідження)

Особистісні потреби 
в рідній мові
Соціальні (групові) 
потреби в рідній мові
носії кримськотатарської мови 
1.  Потреба розмовляти кримськотатарською мовою як засіб самовираження та усвідомлення власної етнічної ідентичності. 
2.  Потреба передавати мову як соціальна місія. (Респондент – носій або канал передачі від батьків до дітей мови, а разом з нею культури та ідентичності народу. При цьому респондент може особисто не розмовляти кримськотатарською мовою, не виявляти бажання це робити).
1. Потреба зберігати кримськотатарську мову, розмовляти нею як маркер укоріненості народу в територію Криму. 
2. Потреба в кримськотатарській мові як свідоцтво існування етносу, його подальшого розвитку та збільшення.
3. Потреба розмовляти кримськотатарською мовою як соціальна місія. 
носії російської мови, що визначають себе 
як росіяни
1. Потреба в російській мові як природна і невизначена потреба.
2. Зручність, комфорт, передбачуваність спілкування.
3. Саморозвиток.

1. Російська мова 
як маркер території.
2. Російська мова 
як маркер статусу “більшості” мешканців Криму.
3. Маркер освітнього 
і комунікативного простору.
4. Збереження культури, єдності спільноти, збереження нації.
носії української мови, що визначають себе 
як українці
1. Задоволення 
від спілкування українською мовою.
2. Українська мова 
як маркер громадянства України. 
3. Українська мова є засобом спілкування з родичами з “материкової” України.
1. Українська мова визначає етнічну 
і родову належність, родинні зв’язки з “материковою” Україною. 
 2. Українська мова як маркер громадянства України.
3. Українська мова 
як мова вигідних ділових контактів 
з “материковою” Україною.
      
      Таблиця 2 
Функції рідної мови в полікультурній спільноті Криму 
для кожної досліджуваної етнічної групи
Функції мови
Тюркомовна група
Російськомовна група
Україномовна група
функція територіальної ідентифікації
+
+

функція родової та етнічної ідентифікації
+
+
+
функція громадянської 
ідентифікації


+
функція саморозвитку 

+

функція самовираження
+

+
функція збереження нації
+
+

функція збереження культури
+
+

функція досягнення та утримання домінуючої позиції в регіоні
+
+

прагматична функція (вигідність мови в ділових стосунках)


+
      
      Потреба домінувати в ролі мовно-культурної групи є однією з функцій, що, безперечно, веде до зростання конфліктогенності мовного питання. Цікаво, що простежується вона і в носіїв кримськотатарської мови (“Для меня это в первую очередь, так как я по национальности крымская татарка, это важно; я его (крымскотатарский язык) обязана знать, это для меня самое первое, и я должна его знать, чтобы передавать своим детям по наследству; чтобы это было не 11 % процентов, а в дальнейшем 50 %”), і в російськомовних учасників, що ідентифікують себе як росіяни (“Люди, которые появляются в Крыму, не русскоговорящие – они должны принимать нашу культуру. И мы, как русская этническая культура, должны как бы немножко даже навязывать свой язык”). Досить цікаво виглядає невизначеність в україномовній групі потреб у досягненні та утриманні через мову домінуючої позиції в регіоні: “Если каждый будет разговаривать на своем языке, начнется бардак. И зачем это надо? У каждого человека ... должен быть какой-то барьер… если я буду говорить на родном языке, меня не поймут, и я что-то там нарушу и поломаю систему, уже отлаженную, поэтому я уже говорю по-русски”. Як буде показано далі, відмова від домінування, використання мови має й інше пояснення.
      Концепти загроз рідній мові в мовно-культурних групах дослідження. Визначення загроз рідній мові локалізує ступінь значущості останньої як на рівні етносу, так і на рівні особистості. При цьому відомо, що мова є і виразником глибинної ідентичності людини, і маркером її соціальних та культурних можливостей у повсякденному житті; вона володіє переліком інших атрибутивних ознак щодо статусу суб’єкта в полікультурному середовищі [2]. Тож основні загрозливі для рідної мови респондентів аспекти, виділені в ході дослідження, дають змогу з’ясувати справжній рівень зануреності пересічної людини в мовне питання, її реальні настановлення вбачати в мовному питанні конфлікт. Було визначено розподіл загроз для рідної мови з погляду представників трьох задіяних у дослідженні мовно-культурних груп (табл. 3).
      Таблиця 3
Категорії загроз рідній мові за їхніми топологічними 
і типологічними джерелами
Рівні локалізації загроз (топологічні джерела)
Типологічні джерела

мовні
культурні
усередині лінгвокультурної спільноти
загроза “чистоті” мови, грамотності мови, “новояз”, “суржик”
загроза мотивації носіїв мови говорити грамотно, підтримка етнічних лідерів 
на рівні співіснування лінгвокультурних
спільнот
витіснення однієї мови іншими, “суржик”*
домінування іншої культури на території Криму, цілеспрямоване витіснення рідної культури  з повсякденного вжитку, освіти тощо
на надрегіональному, державному рівні
державна політика впровадження української мови в Криму сприймається як загроза існуванню російської мови (зникнення мови з освітнього та інформаційного просторів), існуванню української мови як засобу спілкування в регіоні (як такої, що, на погляд україномовних учасників, викликає відразу та відмову самих українців від рідної мови в регіоні), існуванню кримськотатарської мови – за феноменом порівняльної депривації
державна політика впровадження української мови в Криму, сама влада як уособлення такої політики загрожують розвиткові культури інших народів, ускладнюють процес отримання освіти 
Примітка. Суржик можна розглядати у двох значеннях – як загрозу внутрішню і як загрозу зовнішню, залежно від джерел походження “домішок”.
      На основі аналізу протоколів фокус-груп було виявлено категорії загроз, топологічно і типологічно пов’язані з їхнім джерелом. Так, загрози існуванню і розвиткові мови можуть виходити безпосередньо від представників мовної групи, наприклад, у зв’язку з браком мотивації пізнавати рідну мову, спілкуватися нею правильно, від “якості” самої мови – грамотності, поширеності псевдомов, якими користуються в інтернеті, і т. ін.: “То, что крымские татары не развивают свой язык, это проблема крымских татар” (група носіїв кримськотатарської мови); “…мешает действительно нежелание людей учить русский язык”, “ну, обидно за свой язык, за свою культуру – она идет просто в никуда, она рассеивается… появляются новые слова, появляется суржик” (група носіїв російської мови). Важливо зазначити, що грамотність носіїв мови й мотивація до грамотності розглядаються як різні, хоч і взаємопов’язані фактори, один з яких може виступати як соціальний (об’єктивна грамотність), а другий – як соціально-психологічний.
      Джерела загроз, що сприймаються респондентами як зовнішні щодо своєї мовно-культурної групи, дають змогу виокремити ще дві їх категорії: ті, що походять від іншої мови, і ті, що походять від культури в цілому або навіть полікультурного регіону: “Крымскотатарское население представляет большую угрозу не только украинскому или русскому языку, но и славянскому населению Крыма в целом”, “Крым многонациональный, мы не можем заставить грека говорить на украинском языке” (група носіїв української мови), “могут оказать сопротивление, противодействие другие языковые и культурные группы” (група носіїв російської мови). Тут також можна виявити кроскультурні особливості страхів, пов’язаних із загрозами на рівні співіснування лінгвокультурних спільнот. Російськомовне і меншою мірою україномовне населення (що більш-менш володіють мовами одне одного) розвиток кримськотатарської мови розглядає як зростання чисельності її носіїв, як “захоплення” мовного соціального простору “чужим”, “незнайомим”: “И вот это угрожает. Тем, что наш язык будет вырождаться … со временем больше, больше, больше того же татарского языка, турецкого языка” (група носіїв російської мови). З конфліктологічного погляду це гра “з нульовою сумою”, коли розвиток іншої мови індивідом, групою “автоматично” сприймається як “зниження”, “обмеження” розвитку своєї мови, культури. Крім того, помітно, що представники більшості не заперечують прав на розвиток культур “меншин”, але встановлюють деякі уявні кордони “припустимості”, що не раз обговорювалося в дискусіях та на експертних зустрічах з колегами, зокрема з О. В. Богомоловим та І. М. Семиволосом. Ці межі “допустимих” культурних практик сягають своїм корінням ще радянської ідеології “інтернаціоналізму” і “культур малих народів” та визначаються у прийнятті й визнанні різноманітних фестивалів культури, національної кухні, музично-танцювального фольклору, костюмів тощо. Однак коли до соціальних практик розвитку культури долучаються мовні, історичні, топонімічні та інші елементи “маркування соціального простору”, представники “більшості” сприймають це як загрозу і експансію культури “меншини”. Виходить, розвиток мови також можна розглядати як інструмент розмежування певних статусів груп. У “питомій вазі” цих категорій можна спостерігати і кроскультурні відмінності. Так, про “грамотну мову” більшою мірою говорять російськомовні і україномовні респонденти, меншою – представники кримськотатарської спільноти. Імовірно, це відбувається внаслідок того, що фактичний статус мов, ступінь і сфери переважного їх уживання, соціальні функції помітно відрізняються. Це не означає, що для носіїв кримськотатарської мови зовсім не важлива грамотність у своїй рідній мові. Швидше можна говорити про те, що проблема грамотності відступає на другий план, на першому ж – скорочення чисельності кримських татар, які знають свою мову, обмеження сфер її вживання та інші складнощі розвитку мови.
      Мабуть, найчастішими за посиланнями і відповідно найважливішими для учасників усіх трьох груп є загрози рідній мові, що існують на державному рівні. Саме в державі, уряді як суб’єкті правотворчості більшість респондентів, незалежно від мовно-культурних ознак та уподобань, вбачають загрози для існування мови. Ці загрози за характером і змістом можна поділити на кілька типів.
      1. Персоніфікація держави, уряду як негативного і підступного суб’єкта; у цьому випадку загроза мові є, на думку респондента, плановим результатом змови або цілеспрямованої політики: “То же правительство ставит палки в колеса, для развития нации в целом, все время происходят стычки, делят на “русских” и “нерусских”, “татар” и “нетатар”, не принимают в целом как общество… делят людей на два лагеря, ограничивают крымских татар в плане работы, в плане развития языка” (група носіїв кримськотатарської мови); “У руководства этой страны, которое, наверное, преследует какие-то цели – или цель обескультурить русских и навязать того же Олеся Гончара или Шевченко, или цель какая-то другая ставится…” (група носіїв російської мови). Об’єктом загрози такого типу виступає не тільки і не стільки рідна респондентам мова, як етнічна і культурна ідентичність, можливості особистісного розвитку.
      2. Невдоволеність державною політикою розвитку і поширення української мови – у цьому випадку держава відмежована від політики, яку вона проводить, і сприймається як така, що помиляється і не бажає уважніше придивитися до специфіки Криму: “Насильственные методы насаждения украинского языка тоже нельзя не считать угрожающими этому самому языку” (група носіїв української мови); “Я не согласен, не в плане давления, а просто не согласен, – это с резким переходом в школах, в плане литературы, на “державный” язык… люди, которые не изучали в школе, – для них дико; они читают, слушают, не могут понять, что за информацию им передают…” (група носіїв кримськотатарської мови); “Основной сложностью в развитии языка является политическая составляющая: позиционирование Украины как одноязычного государства и навязывание украинского языка” (група носіїв російської мови).
      Цікаво, що за кількістю і якістю виявів невдоволення державною мовною політикою першість належить групі україномовних учасників. Для них загрозою рідній мові є те, що ця мова державна, політизована, викликає опір у соціальному середовищі їхнього повсякденного буття. Політичний фактор ускладнює можливість використання рідної мови як засобу спілкування і родинно-етнічної ідентифікації: “Очень многие люди, которые живут в Крыму, негативно относятся к украинскому языку и к тем, кто говорит на нем. Я стараюсь держаться подальше от негатива” (україномовна група). У кримськотатарській групі цікавою видається позиція нерозрізнення щодо напряму і політики загроз з боку уряду незалежної України, уряду колишнього СРСР і проросійських політичних течій. Саме такий – складний і асоційований суб’єкт на рівні держави – сприймається як політична загроза першого типу і є досить значущим. 
      Крім описаних вище загроз, у ході дослідження вдалося також виділити фактори, відповідальні за зростання конфліктного напруження у зв’язку з мовним питанням, і фактори, що сприяють мирному співіснуванню мовно-культурних груп у Криму. Саме збалансоване співвідношення перших і других впливає на стан мовно-культурної безпеки в регіоні.
      Конфліктогенні фактори мовно-культурного питання. Підґрунтям для виокремлення факторів стали тенденції, що знайшли відображення у відповідях учасників фокус-груп. Сьогодні це радше питання настановлень учасників, ніж їхньої реальної поведінки; утім, існування таких настановлень у мовно-культурних спільнотах свідчить про ймовірність розвитку конфліктної поведінки. 
      По-перше, ідеться про сконцентрованість на своїй мові і своїх страхах. Така сконцентрованість досить часто породжує комунікативні бар’єри у сприйманні і розумінні артикульованих страхів інших груп та їхніх потреб і дій на захист своїх мов, культури в широкому сенсі. Це призводить також до: вибірковості сприймання з відбором із реальності тільки негативних сторін іншої групи, які підтверджують власні страхи; вибіркового оцінювання поведінки, атрибутивного спотворення (яке перетворює “наш страх” у “їхню загрозу”) та інших психологічних феноменів. Д. Пруйт, Д. Рубін і С. Кім описали останні як фактори ескалації конфлікту [5]. Важливу роль у цих процесах відіграють актуальні гетеростереотипи груп. Ще один процес – скорочення комунікації: “Сторони конфлікту приречені дотримуватися своїх попередніх поглядів один на одного, включаючи ті, що суттєво і різко заморозили їхнє спілкування. У кінцевому підсумку ці погляди ініціюють процес, який підтримує себе сам. Цей феномен дістав назву “аутистична ворожість” [там само, с. 178]. Таким чином вакуум комунікації створює сприятливе середовище для підкріплення страхів. 
      По-друге, відносна депривація постає як механізм сприймання становища рідної мови. Ось приклад: “В чем Вы видите ограничения развитию крымскотатарского языка?”. – “Ну, вот…, например, в последнее время стали открывать классы, в которых общаются исключительно на украинском языке… есть также классы где общаются на русском…, но, за исключением одного-двух классов, нет таких, где общаются на крымскотатарском, нет профильных классов, нет школ” (група носіїв кримськотатарської мови). Феномен відносної деривації, за Й. Галтунгом, розглядають як “ефект суб’єктивного сприйняття розвитку можливостей іншої групи як вищих, при цьому власні можливості оцінюються як значно нижчі” [6, с. 171]. Феномен відносної депривації також веде до “гри з нульовим результатом”, що є конфліктною за своєю природою.
      Усі розглянуті вище явища призводять до таких негативних проявів:
      1. Нелегітимність/непрозорість страхів інших груп 
      Відмову іншим групам в існуванні загроз їхнім мовам було помічено у всіх трьох групах: “этим двум языкам ничего, по сути, не угрожает” (російськомовна група про кримськотатарську і українську мову); “никто не мешает полноценно существовать в обиходе русскому и крымскотатарскому языкам” (україномовна група); “один язык имеет статус государственного, а за вторым стоит сильная соседняя страна” (група носіїв кримськотатарської мови). 
      Відсутність уявлень про загрози розвитку іншим мовам, пов’язані з цим страхи може призвести до того, що активні дії на захист своїх мов іншими групами будуть сприйматися даною групою як мовна і культурна експансія: “…тут копают мусульмане, тут одумались украинцы и вместо жесткого напора начинают копать с другой стороны. Русский язык зажмут” (російськомовна група), що викличе відповідну захисну реакцію у даної групи. За А. Я. Анцуповим і С. В. Баклановським, у цьому випадку дії щодо захисту своїх “нелегітимних” мовних інтересів можуть сприйматися як неприпустимі або як мінімум небажані [7]. Відмова в легітимності страхів “інших” призводить до обурення, недовіри з боку цих “інших”. На рівні суспільства така ситуація може призвести до поляризації, що нівелює можливість нейтральної позиції хоча б однієї з груп.
      2. Чутливість соціального середовища до політичних змін
      Зацитуємо відповідь одного з учасників дослідження: “В ту неделю, когда Янукович стал президентом, АТВ (единственный ТВ канал вещания на крымскотатарском языке) прекратило на неделю работу, был такой момент, и в тот момент люди встали немножко на дыбы – ну, а что мы можем?”. Отож, як бачимо, мовне питання, загострене долученими до нього додатковими змістами, виступає в ролі мішені на тлі інших новин. Тож будь-яка новина, пов’язана з політичним урегулюванням проблеми мови, визначається як така, що потребує швидкої інтерпретації і дій. Таке настановлення веде до маніпулювання почуттями мовно-культурних спільнот, особливо тих їхніх представників, що відчувають реальну загрозу станові своєї мови і свого народу.
      Фактори і ресурси досягнення миру. Завдяки проведеному дослідженню вдалося виявити ресурси, які здатні сприяти збереженню і розвитку мирного співіснування в регіоні всіх мовно-культурних груп.
      1. Наявність легітимної мови міжкультурного спілкування і таким чином самої можливості комунікації
      Російська мова усіма трьома групами оцінюється як мова міжкультурного спілкування, відповідно в більш широкому сенсі конфлікт навколо питання, якою мовою користуватися в повсякденному спілкуванні, не виникає. Якби не було спільної мови комунікації, то взаємодія представників різних мовних груп була б істотно ускладнена, а загрози щодо своєї мови сприймалися б набагато гостріше. Важливо і те, що російська, як мова міжнаціонального спілкування, легітимізована. При цьому серед представників усіх груп лунало й бажання вивчити кримськотатарську та/або українську мову також. Отже, позиціонування розвитку української і кримськотатарської як мов міжнаціонального спілкування могло б істотно знизити страхи всіх трьох груп.
      2. Ресурси загальних цінностей
      Такою постає функція-цінність рідної мови як родового і етноідентифікуючого маркера. Зокрема, носіям усіх мов зрозуміле бажання передати мову у спадок, спілкуватися нею в родині, з друзями. Ця функція також легітимна і для “інших” мов у всіх трьох групах. Очевидно, позиціонування, наприклад, видання літератури, дублювання фільмів і передач, як те, що потрібно людям для виховання своїх дітей, можливо, знайшло б розуміння з боку всіх мовно-культурних груп.
      3. Пріоритет взаєморозуміння, “етикету” спілкування в полікультурному середовищі “всім зрозумілою” мовою 
      Прагнення бути в першу чергу зрозумілим, бути ввічливим і використовувати зрозумілу мову в міжкультурній комунікації більшою мірою, ніж демонстрація належності до своєї мовної групи, характерне для тих, для кого міжнаціональна і рідна мови не тотожні. З одного боку, це справді знижує можливу конфліктність спілкування в полікультурному середовищі і, власне, уможливлює саму комунікацію. Але з другого, для тих, для кого мова міжнаціонального спілкування збігається з рідною, це виглядає як зручна і природна, “передбачувана” ситуація. Однак, на жаль, вона поки що не викликає в них відповідного бажання бути ввічливим у ситуаціях спілкування з представниками інших мовно-культурних груп. Тому для повного функціонування цього ресурсу асиметрія в парі “мова міжнаціонального спілкування – рідна мова” повинна бути очевидною для представників усіх мовно-культурних груп і мати відповідний морально-ціннісний вимір.
      Висновки:
      1. Мовне питання в Криму сприймається як простір міжетнічних, міжкультурних і владних стосунків. Функції рідної мови для кожної мовно-культурної групи різняться: для носіїв російської і кримськотатарської мов практики рідної мови спрямовані на закріплення та розвиток усередині регіону, для україномовних респондентів рідна мова більшою мірою “винесена” у простір зовнішніх стосунків з материковою Україною і визначається в Криму як мова підтримки ідентичності та спілкування у вузькому, родинному колі. Ці настановлення слід мати на увазі, плануючи подальший розвиток мовної політики в регіоні.
      2. Концепти загроз рідній мові мають різнорівневий характер, зокрема зсередини власної мови і культури, у міжкультурному спілкуванні та на рівні державної політики. Тому мовна політика має враховувати всі рівні уявних загроз розвиткові тієї чи іншої мови, а також їхню культурну специфіку.
      3. Актуальними для полікультурного середовища Криму конфліктогенними факторами у мовній ситуації визначено такі: сконцентрованість на своїй мові і своїх страхах, відносна депривація, нелегітимність/непрозорість страхів інших груп і чутливість соціального середовища до політичних змін. Отже, роз’яснення мовних рішень владою має спрямовуватися на послаблення впливовості цих факторів на сприймання мовної ситуації в цілому та ситуації розвитку рідних мов зокрема.
      4. Факторами досягнення миру в мовному питанні в полікультурному регіоні, які могли б сприяти мирному розвиткові мовно-культурних відносин, є комунікація легітимною для всіх груп мовою, усвідомлення цінності рідної мови як етнокультурного маркера, пріоритет взаєморозуміння у міжмовному спілкуванні перед демонстрацією належності до своєї мовної групи та розуміння більшістю асиметрії рідної мови і мови міжкультурного спілкування. 
      
Література
1. Васютинський В. О. Російськомовна спільнота в Україні: загрози ідентичності і постави щодо інтеграції / В. О. Васютинський // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – Львів, 2008. – Вип. 1. – С. 37–45.
2. Васютинський В. Самовизначення мовних спільнот в сучасній Україні: між ідеологією і мораллю / В. Васютинський // Соціальна психологія. –2007. – Спец. вип. – С. 23–29.
3. Васютинський В. Сім страхів сучасної України [Електронний ресурс] / В. Васютинський. – Режим доступу : www.ji.lviv.ua/n37texts/vasutynsk.htm.
4. Донцов А. И. Язык как фактор этнической идентичности / А. И. Донцов, Т. Г. Стефаненко, Ж. Т. Уталиева // Вопросы психологии. – 1997. – № 4. – С. 75–86. 
5. Рубин Д. Социальный конфликт: эскалация, тупик, разрешение / Д. Рубин, Д. Пруйт, С. Х. Ким. – СПб. : Прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. – 352 с.
6. Galtung J. Violence, Peace and Peace Research / Johan Galtung // Journal of Peace Research. – 1969. – Vol. 6. – № 3. – P. 167–191.
7. Анцупов А. Я. Конфликтология в схемах и комментариях / А. Я. Анцупов, С. В. Баклановский. – СПб. : Питер, 2005. – 288 с.
      © Брунова-Калісецька І. В., Духніч О. Є.
      
      
ОСОБЛИВОСТІ СПРИЙМАННЯ ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ РОСІЙСЬКОМОВНОЮ СПІЛЬНОТОЮ
      
      В. Ю. Вінков, м. Київ 
      
       Висвітлено результати проведеного у 2009 р. дослідження, завданням якого було виявлення особливостей сприймання громадсько-політичної інформації російськомовною спільнотою України. Визначено чинники, які впливають на таке сприймання: потреби спільноти, її ставлення до теперішнього історичного періоду, ідентичність і політичні орієнтації.
       Ключові слова: спільнота, соціальна ідентичність, сприймання, ставлення, потреби, політичні орієнтації.
       
       Освещены результаты проведенного в 2009 г. исследования, задачей которого было выявление особенностей восприятия общественно-политической информации русскоязычной общностью Украины. Определены факторы, оказывающие влияние на такое восприятие: потребности общности, ее отношение к настоящему историческому периоду, идентичность и политические ориентации.
       Ключевые слова: общность, социальная идентичность, восприятие, отношение, потребности, политические ориентации.
       
       The article presents the results of research which was conducted in 2009 and aimed on revealing of the peculiarities of public and political information perception by representatives of the Russian-language community. The factors which influence such kind of perception are needs of the community, attitude towards present historical period, social identity and political orientations. 
       Key words: community, social identity, perception, attitudes, needs, political orientations. 
      Проблема. Дестабілізація суспільного життя певним чином коригує звичні способи задоволення потреб і щоразу перевіряє при  вирішенні посталих проблем значимість цінностей даного суспільства, їхню корисність. Перегляд цінностей потребує значних розумових зусиль, проте як прийняття продиктованих часом нових цінностей, так і відкидання старих не завжди є виправданим рішенням, оскільки часто їхнє практичне значення перевіряється часом і ефективним застосуванням. За таких обставин нерідко втрачається критичність в оцінюванні подій, натомість зміцнюються позиції міфології як системи знань, що пояснює та допомагає зрозуміти людині цей світ і події в ньому. Міфологізація сприймання виявляється в тому, що людина, відмовляючись від критичного осмислення світу, піддається впливові хибних тверджень, ідей, сліпо вірить у них. Зрозуміло, що міфологічне сприймання прямо впливає на оцінювання людиною достовірності поданої в ЗМК інформації, її ставлення до політичних рішень і вчинків. 
      Мета дослідження: виявити чинники, які зумовлюють особливості сприймання та оцінювання громадсько-політичної інформації російськомовною спільнотою.
      
      Під час опитування, яке проводилося 2009 р. у південно-східних регіонах України, до анкети було включено низку питань (тверджень), що стосувалися громадсько-політичної ситуації в Україні. Відповідаючи на поставлені запитання, респонденти повинні були вибрати один із трьох варіантів відповіді: “згоден”, “не згоден” і “важко відповісти”. В опитуванні взяли участь 493 респонденти, з них 377 осіб (76,5% вибірки) зазначили, що у своєму особистому спілкуванні вони послуговуються переважно російською мовою. 
      Серед запропонованих респондентам тверджень було шість міфологем, які очевидно не містили достовірної інформації: 
      1. “Ніякого отруєння Віктора Ющенка насправді не було”. 
      2. “Майдан 2004-го – це результат застосування тонких психотехнологій”.
      3. “Віктор Янукович у молодості сидів незаслужено і був згодом справедливо виправданий”. 
      4. “Убивство Євгена Кушнарьова організували націоналісти”. 
      5. “Юлія Тимошенко дійсно закликала обнести Донбас колючим дротом”.
      6. “Так звана помаранчева революція була проведена за американські гроші”.
      Аналіз масиву відповідей російськомовних респондентів ставив за мету: 1) визначити чинники, які впливають на процес сприймання громадсько-політичної інформації російськомовною спільнотою; 2) виявити особливості сприймання громадсько-політичної інформації російськомовною спільнотою та визначити, чи спостерігаються прояви міфологізації під час оцінювання нею політичних подій.
      Розрахунок одномірного розподілу показав, що з міфологемою “Ніякого отруєння Віктора Ющенка насправді не було” погодилися 53,8 % російськомовних респондентів; “Майдан” 2004-го – це результат застосування тонких психотехнологій” – 63,1 %, “Віктор Янукович у молодості сидів незаслужено і був згодом справедливо виправданий” – 25,5 %, “Убивство Євгена Кушнарьова організували націоналісти” – 23,9 %, “Юлія Тимошенко дійсно закликала обнести Донбас колючим дротом” – 41,9 %, “Так звана помаранчева революція була проведена за американські гроші” – 63,7 %. 
      Отримані результати свідчать про те, що серед російськомовних громадян південно-східних регіонів України досить висока частка тих, хто, сприймаючи громадсько-політичну інформацію, керується при цьому некритичною оцінкою політичних подій. Особливо це помітно при оцінюванні міфологем, де фігурують Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко, а також події Помаранчевої революції. Отже, такі символи, як “Майдан” і “Помаранчева революція” для респондентів, які погодилися із цими міфологемами, є чужими і не несуть ніякої цінності. Більше того, ці символи суперечать їхнім ціннісним орієнтаціям і в їхніх уявленнях навіть становлять певну загрозу для вже усталеного способу життя. Тому таким особам легше погодитися із сумнівними фактами, ніж спробувати їх критично проаналізувати чи відкинути їх узагалі як недостовірні.
      Далі потрібно було з’ясувати, пов’язані ці міфологеми між собою чи ні. Це дало б змогу зрозуміти, чи існує заміфологізованість сприймання громадсько-політичної інформації російськомовною спільнотою, чи цей феномен поширюється на сприймання всіх міфологем чи конкретно тільки на певні, які можуть бути і не пов’язаними з іншими. Для цього ми використали кореляційний аналіз rs Спірмена.
      Найвищі показники кореляційного зв’язку було виявлено між міфологемами, в яких відображаються події Помаранчевої революції та фігурують головні діячі цієї революції – Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко. Це говорить про те, що, сприймаючи інформацію, яка стосується подій Помаранчевої революції, російськомовні респонденти найчастіше керуються некритичними оцінками. Отже, ідеться про високий рівень міфологізації сприймання громадсько-політичної інформації російськомовною спільнотою. 
      Як бачимо для цих респондентів не тільки образ Помаранчевої революції, а й усе, що якимось чином пов’язане з ним, буде мати негативне забарвлення. Цінності, які несла Помаранчева революція, виявилися неприйнятними для російськомовних респондентів: у них сформувався стереотип про неї як про революцію, яка відстоює інтереси тільки “українського” і при цьому зовсім не залишає в сучасній Україні місця для “російського”. 
      Щоб виявити, які все ж таки чинники можуть впливати на міфологізацію сприймання, ми виділили серед російськомовних респондентів дві групи: до першої увійшли ті, хто погоджувався з міфологемами, а до другої – незгодні з нею. Відтак нас цікавило, яким чином розподілилися респонденти в групах за такими ознаками: ставлення до теперішнього історичного періоду, потреби, задоволеність життям, ідентичність і політичні орієнтації. Тож ми порівняли відмінності між двома групами респондентів за ?-критерієм Колмогорова – Смирнова і U-критерієм Манна – Уїтні. Проте частка респондентів, які не погодилися з міфологемою “Так звана помаранчева революція …”, виявилася занадто малою (тільки 5,3 %), щоб порівнювати її за цими критеріями з часткою респондентів, котрі її поділяють. Тому аналіз групи згодних із зазначеною міфологемою був обмежений тільки одномірним розподілом цієї групи.
      Ставлення до теперішнього історичного періоду виявляється у тих відчуттях, про які говорили респонденти під час опитування. Аналіз одномірного розподілу ставлень до теперішнього показав, що серед російськомовних респондентів сором відчувають 39,3 %, інтерес – 26 %, гнів – 26 %, відразу – 23,6 %, здивування – 22,6 %, презирство – 22 %, страх – 20,2 %. Зіставивши у двомірному розподілі ставлення до теперішнього історичного періоду і вибір міфологем, ми отримали такі результати: у групі респондентів, які погодилися з міфологемами, частка тих, у кого більш виражене негативне ставлення до теперішнього історичного періоду, вища порівняно з групою незгодних із цими міфологемами; і навпаки, позитивне ставлення більш виражене в тій групі, де респонденти були незгодні з міфологемами, ніж у тій, члени якої були з ними згодні.
      Отож маємо підстави припустити, що емоційне ставлення до певних подій пов’язане з об’єктивним їх оцінюванням, тобто, відчуваючи такі емоції, як інтерес і подив, особа стає здатною дистанціюватися від подій і судити про них неупереджено. Разом з тим негативні емоції, зокрема відраза, гнів, презирство і страх, у ставленні до подій можуть значною мірою викривлювати сприймання громадсько-політичної інформації. На нашу думку, емоційне ставлення російськомовної спільноти є реакцією на зміни, які відбуваються в нашій державі. Переживання таких емоцій зумовлене невідповідністю образу бажаної ситуації розвитку України в уявленнях російськомовних респондентів реальній ситуації. До того ж інформаційний простір України перенасичений повідомленнями про політичні події негативного змісту, що вже викликає у респондентів відразу. Презирливе ставлення формується у них і до політичних рішень та вчинків певних політиків, оскільки вони суперечать цінностям респондентів. Домінування в ЗМК інформації загрозливого, агресивного, тривожного характеру породжує в суспільстві страх. Порушення норм і правил, які поділяють респонденти, викликає їхній гнів.
      Емоційна реакція як відраза призводить, урешті-решт, до згасання інтересу до політичного життя в країні і до зниження політичної активності під час передвиборних кампаній. А презирство, страх і гнів зазвичай легко знаходять конкретний об’єкт, і найчастіше в ролі такого об’єкта виступають певні політичні персоналії. У даному випадку як об’єкти негативних емоцій сприймаються Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко, оскільки їхні політичні рішення і вчинки не відповідають цінностям російськомовних респондентів.
      Потреби. Респондентам було поставлено запитання, чого їм бракує в житті. Як відповідь ми запропонували при цьому близько 20 тверджень. Найбільш високий відсоток набрали такі з них: матеріального благополуччя – 61,5 %, упевненості в майбутньому – 46,2 %, здоров’я – 41,1 %, порядку і стабільності – 41,1 %, чесної влади – 35 %, єднання з Росією – 24,7 %, захисту російської мови – 18,6 %, реалізації здібностей – 17 %.
      Проте розрахунок одномірного розподілу при зіставленні потреб, які обрали респонденти, і міфологем виявив, що у групі респондентів, які погодилися з міфологемами, частка тих, кому бракує здоров’я, чесної влади, захисту російської мови і єднання з Росією, більша, ніж у групі респондентів, які не погодилися з міфологемами. А в групі незгодних з міфологемами частка тих, кому бракує кола однодумців та реалізації здібностей, вища, ніж у групі респондентів, які погодилися з міфологемами. Суттєвих відмінностей між двома цими групами при обранні матеріального благополуччя, упевненості в майбутньому, стабільного колективу, компетентних керівників, порядку і стабільності, життєвих досягнень, гордості за свій народ, української мови, українського патріотизму як того, чого бракує респондентам, виявлено не було. Очевидно, що спільні для обох груп потреби, які набрали найбільший відсоток, є відображенням тих проблем нашого суспільства, що вимагають першочергового, негайного вирішення.
      Незадоволеність таких потреб, як чесна влада, захист російської мови та єднання з Росією, у групі респондентів, котрі погодилися з міфологемами, може відображати цінності даної групи. Уявлення респондентів цієї групи про чесну владу і їхні уявлення про тогочасну владу в особі Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко можуть не збігатися. В уявленнях цих респондентів “помаранчева” влада швидше за все асоціюється з антиросійськими силами, які несуть загрозу російській мові і намагаються розірвати дружні стосунки з Росією. А тому ця влада не може бути чесною.
      У групі респондентів, які не погодилися з міфологемами, брак однодумців можна пояснити тим, що такі респонденти мають власний погляд на події громадсько-політичного життя, який часто не збігається з поглядами більшості людей, що їх оточують. Звідси гостро виражена потреба в колі однодумців.
      Ідентичність. Респондентам було надано можливість визначити свою ідентичність, вибравши відповідну пропозицію серед запропонованих варіантів опитувальника. Виявилося, що “російськомовним жителем України” відчувають себе 33,7 % опитаних, “громадянином України” – 31,3 %, “членом своєї сім’ї” – 30,2 %, “звичайною людиною” – 25,7 %, “росіянином” – 22,3 %, “радянською людиною” – 7,4 %. Найменше опитаних відчувають себе “українцем” – 5,8 % і “європейцем” – 2,7 %.
      Зіставивши у двомірному розподілі ідентичність і вибір міфологем, ми отримали такі результати: у групі респондентів, які погодилися з міфологемами, частка тих, хто більше ідентифікує себе з “росіянином” “російськомовним жителем України” і “радянською людиною”, вища порівняно з групою, члени якої не поділяли запропоновані міфологеми. Тих, хто себе ідентифікує з “громадянином України”, більше у групі, де респонденти висловили незгоду з міфологемами, ніж у групі згодних із ними.
      Отже, дослідження ідентичності показало, що в групі респондентів, які погодилися з міфологемами, частка тих, хто ідентифікує себе з “росіянином” і “російськомовним жителем України”, більша, ніж у групі незгодних; натомість респонденти, які не погодилися з міфологемами, більше ідентифікують себе з “громадянином України”, ніж респонденти, які погодилися. 
      Надання російськомовними респондентами, які погодилися з міфологемами, переваги російській ідентичності, а не ідентичності громадянина України можна пояснити тим, що образ України як незалежної держави не несе для них позитивного значення. Отже, ці респонденти не мають визначеної конструктивної позиції як щодо майбутнього України, так і щодо свого місця в розбудові Української держави. А тому певна частина російськомовного населення завжди підтримуватиме політичні партії, які демонструють проросійську позицію у своїй політиці, або в разі розчарування проявлятимуть ностальгічні настрої щодо радянського минулого.
      Небажання ідентифікувати себе з громадянином України може мати й інші підстави. Громадянин є похідною категорією від громадянського суспільства, в якому права кожного його члена захищені і чітко розмежовані. Проте в нашій державі громадянське суспільство тільки розвивається, а тому нерозмежованість прав громадян і часте порушення їх з боку державних органів влади веде до розчарування і втрати довіри до держави. Ось чому деякі громадяни України не бажають бути частиною цієї держави і воліють більше залишатись осторонь, ніж бути активним учасником державотворчих процесів.
      Важливим аспектом нашого дослідження стало також з’ясування питання, а в якому ж союзі російськомовна спільнота бачить Україну і як вона ставиться до виведення Чорноморського флоту Росії з м. Севастополя.
      Аналіз одномірного розподілу думок щодо політичного майбутнього України показав, що в групі респондентів, які погодилися з міфологемами, частка прихильників приєднання до союзу Білорусі і Росії вища, ніж у групі незгодних з міфологемами. Натомість в останній частка прихильників приєднання України до Європейського Союзу, а також неприєднання до жодного союзу більша, ніж у групі респондентів, які погодилися з міфологемами. Найбільш виражені відмінності за U-критерієм Манна – Уїтні на рівні статистичної значущості проявилися між групами згодних і незгодних з міфологемами: “Майдан 2004-го …”, “Віктор Янукович …”, “Убивство Євгена Кушнарьова …” і “Юлія Тимошенко …”. Це ще раз підтверджує той факт, що для групи респондентів, які погодилися з міфологемами, єднання з Росією має важливе значення на відміну від приєднання до європейської спільноти чи позиції неприєднання до жодного союзу. 
      Найбільш виражені відмінності за U-критерієм Манна – Уїтні на рівні статистичної значущості проявилися між групами згодних і незгодних з міфологемами “Майдан 2004-го …” і “Юлія Тимошенко …”. У групі респондентів, які погодилися з міфологемами, частка тих, хто підтримує подальше перебування Чорноморського флоту Росії в м. Севастополі, вища, ніж у групі незгодних. Таку підтримку можна пояснити тим, що перебування російського флоту для більшої частини російськомовних громадян в їхніх уявленнях є символом дружби України і Росії, а виведення його з м. Севастополя може призвести до погіршення дружніх стосунків.
      Заключним етапом дослідження сприймання міфологем стало проведення кореляційного аналізу rs Спірмена. Його метою було з’ясувати, чи пов’язаний вибір респондентами міфологем з вибором ними тверджень, у яких відображалися їхні політичні орієнтації. Серед цих тверджень були такі: 
      * “Політика прозахідної орієнтації, зближення України з НАТО – це політика антинародна і безперспективна”; 
      * “Не фермери, а великі колективні і державні господарства зможуть прогодувати народ. Тому потрібно якомога швидше відновити колгоспи і радгоспи”; 
      * “Радянська ідеологія зіпсувала наших людей”; 
      * “Подолати кризу можна лише під керівництвом комуністів, здатних мислити і діяти по-сучасному”; 
      * “Сьогоднішня Україна є зразком розвитку демократії для Росії”; 
      * “Незалежність України не дала нам нічого хорошого”; 
      * “Усе наше суспільство перебуває під контролем мафії – зверху донизу”.
      Результати кореляційного аналізу показали, що між наведеними міфологемами та іншими твердженнями, що містять у собі прозахідні або прорадянські політичні гасла, існує статистично значущий зв’язок на рівні p<0,01. Так, між міфологемами і твердженнями, які містять прорадянські цінності, існує позитивна кореляція, а між міфологемами і твердженнями, які містять прозахідні, – від’ємна. Це говорить про те, що російськомовні респонденти, які поділяють прорадянські цінності, частіше погоджуватимуться з міфологемами, що несуть недостовірну інформацію, ніж ті, хто не поділяє ці цінності. 
      Хоч Радянський Союз як держава і припинив своє існування юридично, проте сліди такого існування досі залишаються у свідомості громадян України. Про це свідчить, зокрема, той факт, що певна частина російськомовних респондентів вірить у радянські цінності і дотримується їх. На противагу демократичній Україні для них радянська влада і досі є символом могутності, безпеки і стабільності, де все було зрозумілим і визначеним наперед, а події сучасності здаються їм не зовсім зрозумілими і навіть заплутаними. Тому демократичні принципи, обстоювані сучасними політиками, не мають в очах частини російськомовних громадян такої сили, як комуністичні. Більше того, політики, які сповідують демократичні засади, часто стають об’єктами міфотворчості: в уявленнях спільноти ці діячі можуть виступати навіть як бандити, оскільки не відповідають її моральним ідеалам.
      Висновки. На основі узагальнення результатів дослідження виділено дві групи респондентів: 1) ті, які погодилися із запропонованими міфологемами як з достовірним фактом і 2) ті, які не погодилися з ними. Групи відрізняються одна від одної певними ознаками. Значна частина російськомовних респондентів, сприймаючи інформацію громадсько-політичного характеру, керується некритичними оцінками, особливо коли йдеться про політичні події, де фігурують Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко, а також символи Помаранчевої революції. Припускаємо, що основним чинником, який впливає на критичність при оцінюванні цих подій, є міфологізація сприймання.
      Неспроможність російськомовної спільноти через відсутність необхідних умов задовольнити власні потреби, зокрема матеріальний добробут, упевненість у майбутньому, в результаті – поява таких негативних емоцій, як відраза, гнів, презирство і страх у ставленні до теперішнього історичного періоду – призводять до посилення соціальної напруженості в суспільстві. Вплив цього загального психоемоційного стану і спричинює міфологізацію сприймання громадсько-політичної інформації російськомовною спільнотою. Спираючись на власні цінності, російськомовні громадяни оцінюють політичні події крізь призму своїх уявлень, де кожному політикові відводиться окрема, власна роль. Так відбувається пошук своїх героїв, які будуть відстоювати їхні цінності, або визначення ворогів, які несуть загрозу їхнім цінностям, в особі реальних політиків. Міфологізація проявляє себе в перебільшенні ролі конкретних політиків, у надмірній довірі до них, а в разі розчарування – у посиленні ностальгічних тенденцій щодо радянських часів як періоду добробуту і процвітання країни або у зростанні популярності ідеї приєднання України до Росії. 
      Для групи російськомовних респондентів, що ідентифікували себе більше з “росіянами” або “російськомовними жителями України” і дотримувалися прорадянських або проросійських політичних орієнтацій, образи Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко мали однозначно негативне забарвлення, а цінності, проголошені цими політиками під час Помаранчевої революції, для цієї частини російськомовних респондентів були чужими і неприйнятними, а можливо, навіть мали в їхніх уявленнях загрозливий характер. Це стало вирішальним при оцінюванні ними дій “помаранчевої” влади щодо перебування Чорноморського флоту Росії в м. Севастополі і політичного майбутнього України, де найбільшою мірою проявилися розбіжності в їхніх позиціях.
      У групі російськомовних респондентів, які відкинули міфологеми як недостовірний факт, ставлення до теперішнього історичного періоду вирізняється такими позитивними емоціями, як інтерес і здивування, що може свідчити про позитивну роль цих емоцій при оцінюванні громадсько-політичної інформації. Такі респонденти здатні дистанціюватися від подій сьогодення і судити про них неупереджено. Більше того, виявилося, що такі респонденти частіше себе ідентифікують з “громадянами України” і схиляються більше до прозахідних політичних орієнтацій, що відобразилося в їхній позиції щодо політичного майбутнього України.
      © Вінков В. Ю.
      
      
 ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ І ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ: 
ТЕОРЕТИКО-ЕМПІРИЧНІ АСПЕКТИ (1993 – 2010 РОКИ)
      
      Т. С. Воропаєва, м. Київ
      
       Розглядаються проблеми національної самоідентифікації та становлення національної і європейської ідентичності громадян України. Аналізуються результати емпіричного вивчення самоідентифікації громадян України за методикою Дж. Беррі, висвітлюється проблема інтегративного підходу.
       Ключові слова: національна і європейська ідентичність, громадяни України, інформаційна безпека.
       
       Рассматриваются проблемы национальной самоидентификации и становления национальной и европейской идентичности граждан Украины. Анализируются результаты эмпирического изучения самоидентификации граждан Украины по методике Дж. Берри, освещается проблема интегративного подхода.
       Ключевые слова: национальная и европейская идентичность, граждане Украины, информационная безопасность.
       
       The problems of national self-identification and the development of national and European identity of the citizen of Ukraine are analyzed in this article. The results of the empirical research of self-identification of the citizen of Ukraine which was conducted using J. Berry method are analyzed. The problem of the integration approach is discussed.
       Key words: national and European identity, citizens of Ukraine, informational safety.
      
      Проблема. Суттєва активізація глобалізаційних процесів у світі зумовлює прискорення внутрішніх трансформацій в Україні, що вимагає особливо пильної уваги до проблеми завершення націєтворення та формування спільної ідентичності громадян, адже тільки ті держави, яким вдасться зберегти свою національну ідентичність і національне обличчя, свій тип екзистенції, духовності й креативності, зможуть успішно протистояти руйнівному тиску глобалізаційних схем. Отже, проблема національної та європейської самоідентифікації громадян України (у контексті формування модерної української нації європейського типу) є надзвичайно актуальною, оскільки її наукове осмислення продиктовано нагальними потребами Української держави. 
      Основна проблема розвитку українського суспільства і держави полягає в нівеляції українськості, у занадто повільних темпах формування громадянського суспільства, української політичної нації та модерної української ідентичності майже у третини громадян країни. Серед головних причин цієї проблеми – незавершеність українського державо- і націєтворення (яким у роки незалежності завжди бракувало динамічності і послідовності) та процесів постколоніального самовизначення як окремого громадянина, так і українського народу в цілому.
      Мета статті: визначити, який з розглянутих різновидів ідентичності є найбільш прийнятним для громадян України; з’ясувати чинники активізації загальнонаціональної єдності; окреслити коло заходів, які слід було б реалізувати, аби забезпечити розвиток національної і європейської ідентичності наших співвітчизників; обґрунтувати потребу в розробленні неконфронтаційних моделей етнополітики як запоруки гармонійної взаємодії різних етнічних груп в Україні. 
      
      Відомо, що проблему національної і європейської ідентичності в зарубіжній науці досі вивчали переважно в річищі соціальної і культурної антропології та психології з різних теоретико-методологічних позицій (З. Фройд, Е. Еріксон, К. Юнґ, А. Ватерман, Б. Геральд, Дж. Колеман, Дж. Марсіа, Д. Маттесон, Е. Дюркгайм, Ф. Барт, В. Дуаз, Г. Кон, В. Коннор, М. Мід, С. Московічі, Е. Сміт, С. Страйкер, Г. Теджфел, Дж. Тернер, Ю. Габермас, М. Барретт та ін.). Теоретичний аналіз різних концептуальних підходів до вивчення проблеми національної і європейської ідентичності показує, що ідентичність є результатом процесу ідентифікації, який найчастіше розглядають як уподібнення, ототожнення себе (або своєї референтної групи) з кимось або чимось. Сучасні науковці визначають ідентифікацію як найважливішій механізм соціалізації, етнізації та виховання особистості, що проявляється у засвоєнні індивідом конкретної соціальної ролі, усвідомленні ним власної групової належності, формуванні в нього певних соціальних настановлень. Отже, ідентичність – це динамічна структура, яка розвивається протягом усього людського життя, причому цей розвиток нелінійний і нерівномірний: він пов’язаний з доланням криз ідентичності, може відбуватися як у прогресивному, так і в регресивному напрямі. Ми пропонуємо розглядати ідентифікацію як процес, невіддільний від цілісної життєдіяльності суб’єкта і нерозривно пов’язаний з когнітивною, емоційною, ціннісно-смисловою та поведінковою сферами особистості, зумовлений її потребами, мотивами, цілями і настановленнями, опосередкований мовою, нормативними, знаковими, символічними, образними, аксіологічними системами культури.
      З другої половини 80-х років ХХ ст. інтерес учених різних країн до проблеми національної ідентичності зростає. В Україні і Росії з’являються також відповідні наукові дослідження, статті і розвідки, видаються книги, проводяться наукові конференції, круглі столи і семінари. Але опубліковані статті і збірники (див. праці Є. Галкіної, Н. Іванової, Л. Іоніна, Н. Корж, Н. Лебедєвої, О. Мачинського, Л. Науменко), а також проведені теоретико-емпіричні дослідження М. Шульги [1], С. Савоскула [2], П. Гнатенка і В. Павленко [3], М. Рябчука [4], Я. Грицака [5] та багатьох інших не вичерпують проблеми української національної ідентичності.
      Вітчизняна соціогуманітаристика розглядала національну і європейську ідентичність громадян України переважно у філософському й історичному аспектах, без комплексного, міждисциплінарного аналізу емпіричних досліджень, конструктивне застосування якого можливе в рамках інтегративного підходу. Зокрема, у проекті “Ідентичність і соціальна лояльність” (1994 – 1999 роки), яким керував відомий український історик Ярослав Грицак, дослідники намагалися “взяти до уваги максимально велику кількість найрізноманітніших ідентичностей” [5, с. 189], проте вони не врахували ні метаетнічну (наприклад, слов’янську), ні континентальну, ні планетарну ідентичність. “Совєтську ідентичність” вони чомусь назвали національною [там само, с. 190], запропонувавши респондентам незрозумілу формулу “совєтський(-а)” [там само, с. 192], а українську і російську ідентичності в етнічному розумінні не розглядали взагалі. Цього можна було б уникнути, якби дослідники застосували комплексний підхід, враховуючи дані етнопсихології, етнополітології та етносоціології.
      Застосування інтегративного підходу для дослідження становлення національної і європейської ідентичності передбачає врахування таких теоретико-методологічних засад: 1) системне бачення поступового розгортання всіх стадій еволюції універсуму, як-от: геогенез, біогенез, психогенез, антропогенез, глотогенез, соціогенез, культурогенез, суб’єктогенез, ноогенез, етногенез тощо; 2) обов’язкова концептуалізація міждисциплінарних узагальнень (історіософських, культурно-антропологічних, етнолінгвістичних, соціально-психологічних, етнополітологічних тощо) з дотриманням принципів вертикальної і горизонтальної інтеграції; 3) системне вивчення процесу становлення і розвитку української ідентичності в контексті етногенетичних, націєтворчих та соціокультурних процесів; 4) обов’язковий розгляд української ідентичності як динамічної структури, яка вирізняється нелінійним і нерівномірним розвитком; 5) вивчення системотвірної ролі ноетичного (смислового) виміру процесу ідентифікації суб’єктів (як індивідуальних, так і колективних); 6) урахування того факту, що українці в ході свого історичного розвитку змінили власний етнонім (зміна етнонімів найчастіше відбувається саме в межах усталених етнічних спільнот, коли народ перебуває на порозі націєтворення і шукає найбільш давні й глибинні підстави для своєї національної самоназви), адже в разі зміни етноніму народ залишається самим собою, і збереження колективного “Ми” та самоідентичності зумовлюється спадкоємністю історичної пам’яті, етнічної ментальності і свідомості; 7) дослідження української нації як повномасштабної (яка за відомою міжнародною класифікацією Я. Крейчі і В. Велімські є одночасно і етнічною, і політичною [6, p. 58–59]), не розриваючи племінний, етнічний і національний етапи розвитку українства; 8) врахування того, що без завершення процесів націєтворення і без збереження власної ідентичності Україна не зможе стати конкурентоспроможною державою світу; 9) обов’язкове поєднання теоретичних і емпіричних досліджень, що унеможливило б продукування неадекватних тверджень про нібито суцільну інтровертованість і меланхолійність українців та про неможливість їхньої однозначної цивілізаційної самоідентифікації; 10) врахування того, що Україні властивий синтезуючий тип міжцивілізаційної взаємодії [7].
      Дослідження становлення і розвитку національної і європейської ідентичності громадян України ми проводили в рамках кількох міжнародних наукових проектів Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, в яких активну участь брали студенти і аспіранти факультетів психології та соціології. Серед проектів: “Українська національна ідея: теоретико-емпіричні аспекти” [8]; “Соціально-психологічні та регіональні аспекти формування національної самосвідомості громадян України як чинника державотворення” [9; 10]; “Трансформація національної ідентичності: історіософські, культурологічні та соціально-психологічні аспекти” [7; 10; 11] та ін.). Ці проекти були підтримані Фондом “Відродження”, Фондом Фрідріха Еберта, Фондом фундаментальних досліджень Міністерства освіти і науки, а також Асоціацією українських банків.
      У межах названих проектів упродовж 1993 – 2010 років було досліджено статеву (або гендерну), особистісну, вікову, сімейну, соціально-професійну, майнову, релігійну, етнічну, метаетнічну, місцеву (локальну), регіональну, національну (або громадянсько-політичну), європейську (або континентальну), планетарну (або загальнолюдську) та пострадянську ідентичності громадян України різних регіонів. Загалом було обстежено більш як 30 000 респондентів віком від 18 до 85 років. Для вивчення трансформацій різних типів соціальної ідентичності ми використали методику М. Куна – Т. Макпартленда “Хто Я?”, адаптовану методику “Шкала вимірювання ідентичності” М. Синерелли та інші методи. Обробка одержаних даних полягала в обчисленні середніх арифметичних значень; було використано також кореляційний і факторний аналіз. Надійність і вірогідність результатів проведеного дослідження забезпечувалася методологічним обґрунтуванням його вихідних позицій; використанням сукупності надійних діагностичних методик, адекватних меті й завданням дослідження; поєднанням кількісного і якісного аналізу емпіричних даних; застосуванням методів математичної статистики із залученням сучасних програм обробки даних; репрезентативністю вибірки.
      Застосування інтегративного підходу дало змогу виявити досить цікаві трансформації: 1) у 1991 – 1994 роках пострадянська ідентичність займала перші місця (з 1-го по 5-те), але її відрив від інших форм ідентичності стабільно зменшувався; 2) упродовж 1994 – 2004 років значущість пострадянської ідентичності стрімко зменшувалася (хоча в групі етнічних росіян і російськомовних українців, які мешкають на Півдні та Сході України, пострадянська ідентичність і далі утримувала досить високі позиції); 3) етнічна ідентичність у всіх групах поступово зростала (найбільш активне зростання було помічено у росіян, українців, кримських татар, євреїв); 4) дуже повільно зростала майнова ідентичність (найбільш значущою вона була для євреїв, вірмен, греків, росіян, поляків); 5) загальнолюдська (планетарна) ідентичність практично не змінювалася; 6) європейська ідентичність спочатку займала передостанні місця, але з 1998 – 1999 років її значущість почала зростати (особливо в групі етнічних українців, поляків, угорців, словаків, румунів, кримських татар); 7) найбільш стрімко зростала європейська ідентичність у мешканців великих міст; 8) національна (або громадянсько-політична) ідентичність була законсервована упродовж 1991 – 1993 років у всіх групах, але з 1994 – 1995 років спостерігається її стрімке падіння в групах етнічних росіян, білорусів, євреїв; поступове зростання цієї форми ідентичності в групі етнічних українців та в деяких групах національних меншин (передусім у групі етнічних поляків і кримських татар) простежується у 1997 – 1999 і 2004 – 2005 роках; 9) престижність національної (або громадянсько-політичної) ідентичності зростає більш повільно на Сході і Півдні України, на відміну від Півночі, Центру та Заходу; 10) найбільш відчутних трансформацій зазнала етнічна і національна (або громадянсько-політична) ідентичність, але розрив між цими формами ідентичності на Сході й Півдні набагато більший, ніж на Заході і в Центрі України; 11) в етнічних українців на Півдні й Сході України спостерігається тенденція до зростання європейської і національної (або громадянсько-політичної) ідентичності; 12) в етнічних українців, вірмен, білорусів та молдаван, які проживають на Сході й Півдні України, більш виражені ностальгічні настрої щодо радянської ідентичності; але в цих самих групах на Заході України на перше місце виходить бажання відчувати себе європейцями; 13) у 2004 – 2008 роках зрівнялись емпіричні показники етнічної ідентичності як у групі етнічних українців, так і в групі національних меншин; 14) у групі національних меншин у 2006 – 2007 роках зросло значення регіональної ідентичності (за умови проведення виваженої регіональної політики цей тип ідентичності міг би стати базовим підґрунтям для зміцнення загальноукраїнської ідентичності); 15) виразно означилася тенденція до збільшення показників європейської ідентичності як у групі етнічних українців, так і в групі національних меншин; європейська ідентичність до 2010 р. не втрачала своєї значущості для громадян України, а отже, запит на європейськість є досить потужним в українському суспільстві (незважаючи на окремі антиєвропейські тенденції в сучасних владних структурах).
      З’ясувалося, що ідентичність україномовних і російськомовних українців проявляється на різних рівнях інтенсивності – етнічна індиферентність, гіпоідентичність, нормальна ідентичність, гіперідентичність; що україномовним і російськомовним українцям (дані за 2010 р.) властиві чотири типи етнічної ідентичності (за типологією Дж. Беррі [12, p. 44–62]): а) моноетнічна ідентичність з власною етнічною групою (відповідно 74% і 26%); б) змінена ідентичність, що постала на основі самоідентифікації з чужою (російською) етнічною групою (відповідно 4% і 28%); в) біетнічна ідентичність (17% і 8%); г) маргінальна етнічна ідентичність (5% і 38%). Порівняльний аналіз цих двох груп показав, що україномовні українці становлять більш однорідну спільноту, ніж російськомовні; що ідентифікаційні пріоритети російськомовних українців менш стабільні; що україномовні українці є більш змобілізованими, ніж російськомовні. При цьому російськомовним українцям більшою мірою властивий досуб’єктний (61%), ніж суб’єктний (39%) тип політичного самовизначення. Більш характерними типами національно-культурного самовизначення російськомовних українців є повсякденний (26%) і ситуативний (42%) – порівняно з екзистенційним (22%) та ціннісним (10%). Зазначимо, що типовою самоідентифікаційною формулою для осіб із зміненою ідентичністю є така: “ближчими для мене є росіяни”. При цьому чужа етнічна група розцінюється як така, що має вищий економічний і соціальний статус, ніж власна. Цей феномен пояснюється бажанням індивіда інтегруватися в домінантну групу і таким чином здобути позитивний соціальний статус. Особи з біетнічною ідентичністю, як правило, є компетентними в обох культурах і однаково добре володіють обома мовами, часто вони виступають посередниками між цими культурами. Маргінали, як правило, балансують на межі між двома культурами, переживають дискомфортні відчуття; заявляють, що знають лише одну мову (хоча насправді користуються “суржиком”), вони не включені повністю в жодну культуру, виглядають дезорганізованими, неадаптованими, агресивними, часто переживають внутрішньоособистісні конфлікти [11]. 
      Комплексний аналіз результатів проведеного дослідження, які стосуються суб’єктивної значущості для громадян України різних варіантів ідентичності, показав, що група російськомовних етнічних українців має певні особливості. Для представників цієї групи характерна така ієрархія ідентичностей: 1) метаетнічна, 2) пострадянська, 3) регіональна, 4) етнічна, 5) місцева, 6) європейська, 7) громадянсько-політична, 8) планетарна. У групі етнічних українців, які спілкуються переважно українською мовою, було виявлено таку ієрархію ідентичностей: 1) етнічна, 2) громадянсько-політична, 3) європейська, 4) місцева, 5) регіональна, 6) метаетнічна, 7) планетарна, 8) пострадянська ідентичність. У групі етнічних росіян теж вибудувалася своя ієрархія: 1) етнічна, 2) метаетнічна, 3) пострадянська, 4) регіональна, 5) європейська, 6) громадянсько-політична, 7) планетарна, 8) місцева.
      Отже, етнічна ідентичність російськомовних українців більше пов’язана з пострадянською і метаетнічною ідентичністю, ніж з європейською чи громадянсько-політичною, а європейська ідентичність – більше з громадянсько-політичною, ніж з етнічною. Доволі прикметним є те, що громадянсько-політична ідентичність у цій групі пов’язується з пострадянською ідентичністю, а також спостерігається роз’єднаність регіональної і місцевої ідентичності. Для етнічних росіян, які є громадянами України, суб’єктивна важливість таких категорій ідентичності, як “слов’янин” і “мешканець країн СНД”, є більш високою, ніж для етнічних українців. У той же час до 2010 р. спостерігалася тенденція зростання суб’єктивної значущості європейської ідентичності і української громадянсько-політичної ідентичності для представників усіх національних меншин.
      Проведене дослідження дало змогу з’ясувати, як змінювалися національна і європейська ідентичності громадян України впродовж останніх п’яти років (табл.).
      Таблиця
Динаміка рівнів розвитку національної і європейської
ідентичностей громадян України у 2005 – 2010 роках (у %)
Рівень розвитку національної 
і європейської ідентичностей
Національна ідентичність
Європейська ідентичність

2005 р.
2010 р.
2005 р.
2010 р.
високий
28
23
37
28
середній
50
41
45
39
низький
22
36
18
33
      
      Виявилося, що смислове поле національної і європейської ідентичностей у респондентів з високим і низьким рівнями цих форм ідентичності суттєво відрізняється: для представників першої групи (до якої належать особи переважно з моноетнічною і біетнічною ідентичністю) характерна більш конструктивна ієрархія життєвих смислів, де домінують екзистенційні та самореалізаційні смисли, порівняно з представниками другої групи (яку складають переважно особи з маргінальною і зміненою етнічною ідентичністю), де домінують гедоністичні й статусні смисли [10, с. 23–28]. Було з’ясовано також, що частки респондентів, які дивляться переважно російські телеканали, суттєво відрізняються у цих двох групах: у першій групі таких осіб лише 8%, а в другій – 72%. Отже, деструктивний інформаційний тиск з боку Російської Федерації негативно впливає передусім на осіб з маргінальною і зміненою етнічною ідентичністю. У зв’язку із цим загострюється проблема інформаційно-психологічної безпеки громадян України. Інформаційний простір – це стратегічний ресурс будь-якої нації, але українська влада ще й досі не контролює власний інформаційний простір, що призводить до багатьох негативних наслідків.
      Комплексний аналіз результатів проведеного дослідження показав, що: а) визначальну роль у процесах самоідентифікації відіграють культурно-інформаційні і духовно-світоглядні фактори; б) процеси національної самоідентифікації розгортаються за допомогою механізмів соціальної категоризації і міжгрупового порівняння; в) ціннісно-смислові утворення є визначальними в процесі індивідуальної самоідентифікації; г) національна (громадянсько-політична) ідентичність громадян України формується на основі базових цінностей української національної культури; д) системотвірними елементами національного буття є етнокультурна інформація, базові цінності культури та національна ідентичність; е) перехід українських громадян від досуб’єктного до суб’єктного типу політичного самовизначення, а також від повсякденного й ситуативного типів національно-культурного самовизначення до екзистенційного та ціннісного є визначальним фактором оптимізації націєтворчих і державотворчих процесів; є) національні інституції, символи, звичаї, традиції, свята, історичні події, які репрезентують українську ідентичність на суспільному рівні, потребують державної підтримки; ж) існує нагальна потреба в розробленні і впровадженні цілісної системи гуманітарних технологій для формування й підтримки почуття колективної самоповаги українців до себе, розвитку української мови і культури, які є важливою базою для конституювання позитивної національної ідентичності.
      Щоб забезпечити формування української модерної нації, потрібно: інтегрувати національні меншини в українське суспільство (без втрати їхньої культурної самобутності); націоналізувати свій інформаційний простір; активізувати формування громадянського суспільства; подолати нав’язану Україні регіональну фрагментацію; розширити простір української мови; відновити історичну пам’ять українців; припинити процеси лінгво-етнічної міксації в українських ЗМК; знівелювати вплив тоталітарних міфологем, стереотипів та українофобських тенденцій; розвивати у громадян України співпричетність до своєї держави, політичну культуру, демократичність і толерантність. Серед важливих передумов формування української модерної нації – упровадження європейських стандартів життя в економічній та політико-правовій сферах.
      Висновок. Найбільш прийнятною для громадян України є національна ідентичність громадянсько-політичного типу, яка може поєднуватися з іншими різновидами ідентичностей – класовою, релігійною, етнічною, професійною тощо. Національна ідентичність громадянсько-політичного типу за самою своєю суттю багатовимірна, адже вона охоплює, але не скасовує етнічну, мовну, релігійну, регіональну, професійну, класову, вікову, статеву та інші ідентичності.
      Для розвитку національної і європейської ідентичності громадян України необхідно захистити український інформаційний простір; забезпечити інформаційно-психологічну безпеку українських громадян; підняти на більш високий рівень політичну культуру населення України; подолати соціально-психологічні стереотипи утопічного і тоталітарного походження та комплекс національної неповноцінності; розширити базу демократичних сил; досягти стану незворотності державотворчих процесів і стабілізації політичного й соціально-економічного життя; довести до логічного завершення процес консолідації української нації в єдиний соціально-політичний організм (на противагу посиленню регіональної сегментації країни); виховувати національно свідомих громадян і духовно сконсолідувати українство на основі європейських ідеалів, базових цінностей та української національної ідеї. 
      Сьогодні зростає суспільний запит на розроблення неконфронтаційних моделей етнополітики, які сприяли б гармонійній взаємодії різних етнічних груп в Україні та засвоєнню ними сучасної політичної культури. Повноцінна інтеграція (а не асиміляція, уніфікація чи маргіналізація, як це було за радянських часів) російськомовних українців та представників національних меншин в українське суспільство з урахуванням відповідних європейських критеріїв можлива за умов збереження їхньої мовної та етнічної ідентичності, гармонізації цих видів ідентичності з лояльністю до держави, її мови та культури; взаємодоповнювального поєднання громадянсько-політичної, етнічної та європейської ідентичностей; одночасної реалізації і прав людини, і національних інтересів; залучення російськомовних українців і представників національних меншин до формування інституцій громадянського суспільства та правової держави; подолання у представників національних меншин психологічного відчуження від держави і титульної нації; поєднання загальнолюдських, демократичних і ліберальних цінностей з базовими цінностями національної культури. Головними чинниками активізації загальнонаціональної єдності є політико-правові, демократичні засоби суспільного й національного розвитку, держава як політичний інститут та структури громадянського суспільства, покликані уконституювати модерну українську націю європейського типу. 
      
Література
1. Шульга Н. Этническая самоидентификация личности / Н. Шульга. – К. : Ин-т социологии, 1996. – 200 с. 
2. Савоскул С. Русские в независимой Украине: статус, идентичность, перспективы / С. Савоскул // Украина – Россия: общество и государство : сб. науч. трудов. – М. : Весь мир, 1997. – С. 299–301. 
3. Гнатенко П. И. Идентичность: философский и психологический анализ / П. И. Гнатенко, В. Н. Павленко. – К. : Арт-Пресс, 1999. – 466 с.
4. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення / М. Рябчук. – К. : Критика, 2000. – 324 с.
5. Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї / Я. Грицак. – К. : Критика, 2004. – 344 с. 
6. Krejci J. Ethnic and Political Nations in Europe / J. Krejci, V. Velimsky. – New York, 1981. 
7. Воропаєва Т. Специфіка самоідентифікації етнічних українців на Півдні України / Т. Воропаєва // Проблеми національно-культурної самоідентифікації українців на Півдні і Сході України в контексті етнополітики Європейського Союзу : матеріали наук. конф. 6 червня 2007 р., м. Одеса. – О., 2007. – С. 61–65.
8. Піскун В. Сучасна українська національна ідея: теоретико-емпіричне дослідження / В. Піскун, Т. Воропаєва // Українознавство. Календар-щорічник – 2004. – К. : Укр. вид. спілка, 2003. – С. 127–134.
9. Воропаева Т. С. Самоидентификация украинцев и русских на юге России и Украины: комплексный анализ / Т. С. Воропаева // Юг России и Украины в прошлом и настоящем: история, экономика, культура. – Белгород : БелГУ, 2009. – С. 193–196.
10. Воропаева Т. С. Специфика самоидентификации этнических украинцев и русских в Украине: социально-психологические аспекты / Т. С. Воропаева // Личность в межкультурном пространстве. Ч. 1. – М. : РУДН, 2008. – 
С. 23–28.
11. Сергійчук В. Трансформація національної ідентичності: історіософські, культурологічні та соціально-психологічні аспекти / В. Сергійчук, В. Піскун, Т. Воропаєва // Фундаментальні орієнтири науки. – К. : Фонд фундамент. дослідж., 2005. – С. 24–53.
12. Berry J. W. Cross-cultural psychology: Research and applications / J. W. Berry, Y. H. Poortinga, M. H. Segall, P. R. Dasen. – Cambridge : Cambridge University Press, 1992. 
      © Воропаєва Т. С.
      
      
ТРАНСФОРМАЦІЯ СОЦІАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ МОЛОДІ 
В УМОВАХ МІГРАЦІЇ ІЗ СЕЛА В МІСТО
      
      І. Г. Карпова, м. Київ
      
       Розкривається сутність процесу трансформації соціальної ідентичності, зумовленого інтеграцією молоді сільського походження в міську спільноту. Проаналізовано різні підходи до тлумачення таких основних понять, як “соціальна ідентичність”, “спільнота”, “трансформація соціальної ідентичності”. Зроблено спробу порівняти сільську і міську спільноти та на основі проведеного аналізу джерел окреслити проблемність ситуації, визначити перспективи подальшого дослідження.
       Ключові слова: соціальна ідентичність, трансформація соціальної ідентичності, територіальна спільнота, сільська спільнота, міська спільнота.
       
       Раскрывается сущность процесса трансформации социальной идентичности, обусловленного интеграцией молодежи сельского происхождения в городскую общность. Проанализированы различные подходы в трактовке таких основных понятий, как “социальная идентичность”, “общность”, “трансформация социальной идентичности”. Сделана попытка сравнить сельскую и городскую общности и на основе проведенного анализа источников обозначить проблемность ситуации, определить перспективы дальнейшего исследования.
       Ключевые слова: социальная идентичность, трансформация социальной идентичности, территориальная общность, сельская общность, городская общность.
       
       The article is devoted to the sense of the social identity transformation process, determined by the rural youth integration into the urban community. Different approaches concerned with such terms as “social identity”, “community”, “social identity transformation” were analyzed. The author compares the rural and the urban community, identifies the problem of the situation based on the results of the research  and defines the perspectives of the future investigation. 
       Key words: social identity, social identity transformation, territorial community, rural community, urban community. 
       
      Проблема. В умовах сучасної соціально-економічної ситуації в країні значна кількість сільської молоді виявляє бажання змінити сільськогосподарську зайнятість на “міську”, що є вагомим чинником міграції сільської молоді до міст. Для психологічної науки ця тенденція цікава насамперед з погляду адаптації особи до нових умов життя, нових цінностей і соціальних норм, можливостей самореалізації, зміни соціальної ідентичності.
      Мета дослідження полягає в огляді теоретико-методологічних підходів до вивчення проблеми, пов’язаної з трансформацією соціальної ідентичності молоді сільського походження в процесі інтеграції в міську спільноту.
      
      Соціальну ідентичність традиційно розглядають як один з основних компонентів особистості, у якому концентруються і структуруються уявлення особи про своє місце в соціальному світі. Це динамічна структура, що нелінійно розвивається протягом усього життя людини. Означену проблему вивчали як зарубіжні (Е. Еріксон, Дж. Марсіа, А. Ватерман, Дж. Мід, Г. Теджфел, Дж. Тернер), так і вітчизняні (В. С. Агєєв, О. Л. Солдатова, І. І. Старовойтова, К. В. Коростеліна, Н. П. Іванова та ін.) дослідники. 
      Найбільшого поширення сьогодні набули теорії соціальної ідентичності Г. Теджфела і соціальної категоризації Дж. Тернера, розроблені в межах когнітивного підходу. Ці теорії розглядають соціальну ідентичність як результат соціальної категоризації, а останню – як фундаментальний когнітивний процес, що дає людині змогу організовувати інформацію про навколишній світ. Дослідники підкреслюють мінливість і мобільність соціальної ідентичності залежно від контексту. Вони наголошують, що соціальна ідентичність визначається належністю людини до певної соціальної категорії і є важливим регулятором самосвідомості соціальної поведінки людини [1]. 
      Коли розглядають функціональність соціальної ідентичності, то найчастіше підкреслюють такі її аспекти, як адаптація, визначення себе в соціальному просторі, забезпечення самоповаги і соціального захисту, усвідомлення своєї сутності та можливостей для особистісного зростання [2; 3]. У науковій літературі соціальну ідентичність інтерпретують через належність до соціальної спільноти, оскільки її функціонування відбувається саме в ситуації соціальної дії [3; 4–8]. Членство у спільноті вчить людину реагувати на себе саму соціально, забезпечує здатність викликати в собі реакцію спільноти і таким чином опановувати її цінності та норми. 
      Людина, як істота соціальна, постійно перебуває в контакті зі своїм соціальним оточенням. Належність до певних соціальних спільнот вона усвідомлює завдяки формуванню соціальної ідентичності. Це один з основних компонентів особистості, у якому концентруються і структуруються уявлення особи про своє місце в соціальному світі. Соціальна ідентичність є тією відправною точкою, що єднає особистість і соціальну групу. З одного боку, соціальна ідентичність постає як продукт соціальних відносин, з другого – як неодмінна умова інтеграції особи в спільноту. 
      Одним із перших, хто зацікавився вивченням спільнот, був класик німецької соціології Фердинанд Тьоніс. У своїй праці “Спільнота і суспільство” дослідник підкреслював, що “скрізь, де люди органічно пов’язані між собою своєю волею та взаємною згодою, має місце спільнота того чи іншого виду” [9, с. 6]. Він розглядав спільноти як певні соціально-територіальні утворення. 
      Б. Д. Паригін стверджує, що спільнота як поняття характеризує зв’язок людей одне з одним за тією чи іншою ознакою, і наголошує при цьому на усвідомленні та переживанні людиною певного зв’язку з іншими учасниками взаємодії. У більш вузькому розумінні, на його думку, спільноту слід тлумачити як групу людей, об’єднаних стійкими соціальними ознаками незалежно від того, чи є між ними безпосередній міжособовий зв’язок. Паригін підкреслює значення внутрішньої духовної солідарності між представниками спільноти, що забезпечує “відчуття взаєморозуміння, згуртованості та внутрішньої симпатії” [10, с. 155].
      В. Вагін визначає спільноту як групу людей, об’єднаних географічно, що мають спільну культуру, цінності, а також спільні расові, національні і соціальні ознаки [11]. 
      Спільнотою в трактуванні В. О. Васютинського є “відносно велика (численна) номінально-реальна соціальна група, що виділяється за наявністю спільної ознаки, яка виявляється для багатьох або більшості її носіїв суб’єктивно значущою, а кількість таких носіїв досягає певного критичного рівня” [12, c. 14]. 
      Тож соціальну спільноту ми розглядаємо як сукупність людей, об’єднаних на основі спільних ознак, цінностей або спільної діяльності за умови безпосередньої або опосередкованої взаємодії, яка є особисто значущою для кожного члена спільноти. Протягом життя людина ідентифікує себе з різними соціальними спільнотами, що зумовлює зміну компонентів її соціальної ідентичності.
      Згідно з представленою у науковій літературі класифікацією сільську і міську спільноти визначають як територіальні спільноти, або громади. Проведений аналіз літератури виявив, що переважна більшість досліджень сільського соціуму має соціально-економічний характер, тоді як власне психологічних досліджень сільської спільноти майже немає. Були спроби розробити соціально-психологічний портрет міста (Т. В. Семенова, О. О. Фільц, Б. Д. Паригін, В. В. Новиков, І. П. Волков), визначити місце людини в міському просторі (Т. М. Дрідзе), однак загалом проблеми функціонування сільської і міської спільнот, процеси входження людини в ці спільноти та ідентифікації з ними досі залишаються невивченими. Відкритим залишається й питання зміни соціальної ідентичності молоді в умовах міграції із села до міста, механізмів такої трансформації. 
      Так, молода людина сільського походження, переїжджаючи в місто, опиняється під впливом нових соціальних норм і цінностей, що може спричинити відчуття певних особистісних неспроможностей, загострення психічних комплексів, переживання кризи ідентичності. Молодь, яка прагне залишитися в місті, не просто адаптується до умов міського середовища, а й намагається інтегруватися до міської спільноти, стати її членом. Таке входження молодої людини до спільноти, переживання своєї належності до неї мають забезпечити почуття внутрішнього комфорту і допомогти уникнути самотності. 
      Неповторність поселенських структур полягає в тому, що вони зберігають свою цілісність як соціологічні складові будь-якого суспільства. Безумовно, як і все інше в суспільстві, і місто, і село зазнають і якісних, і кількісних змін. Проте вони залишаються цілісними утвореннями, що зберігають природним чином утворену специфіку, чітко виражену якісну визначеність. У науковій літературі часто-густо трапляється протиставлення цих соціальних утворень, а відповідно підкреслюється полярність їхніх визначальних характеристик, особистісних рис представників цих спільнот [9; 13–17].
      Е. Дюркгайм у своїх працях порівнює два типи соціального життя, протиставляючи їх один одному. Так, визначаючи зв’язок між людьми як солідарність, він виділяє механічну та органічну солідарність. Механічна виникає через схожість членів групи і характерна для примітивних суспільств. Виникає вона на суспільно-клановій, а пізніше – територіальній основі. Така солідарність існує в групах з меншою чисельністю і щільністю населення та зі слабкою функціональною взаємозалежністю індивідів. Зв’язок у таких спільнотах відбувається на емоційній основі. Очевидно, до такого типу спільнот можна віднести сільську громаду. Органічна солідарність передбачає існування розподілу праці, професійної та соціальної диференціації. Перш за все вона поєднує людей в економічному, політичному та культурному аспектах, а за основу їхніх стосунків визначає соціальні функції, а не емоції [14, с. 213–214]. Відображення таких взаємин можемо спостерігати в міській спільноті. 
      Розвиваючи розуміння типів організації соціального життя, німецький соціолог М. Вебер виділяє два типи соціальної реальності – традиційний та індустріальний. У традиційному суспільстві регулятором життя є звичай і традиція, натомість у сучасному індустріальному світі домінують розрахунок і раціональність дій. Особливого значення в індустріальному суспільстві набувають раціональні дії, прагнення до поставленої мети, а не відчуття спільності, як у традиційному “сільському” устрої. І це стає можливим саме в індустріальному суспільстві та в міській спільноті [13, с. 387–389]. 
      Ф. Тьоніс розглядає спільноти як певні соціально-територіальні утворення, виділяючи спільність крові (рідня), спільність місця (сусідство) і спільність духу (дружба). При цьому він зауважує, що кожен попередній вид містить у собі наступний. Сусідство, на думку Тьоніса, є загальною ознакою сумісного життя на селі, де близькість осель, спільні межі між сусідніми наділами сприяють численним контактам між людьми та близькому знайомству, роблять необхідною спільну взаємодію. Поряд із селом розвивається місто, яке у своєму ідеальному варіанті згуртовується не так завдяки спільним природним об’єктам, як завдяки спільному духові. 
      У працях дослідника знаходимо визначення двох “типів волі”: інстинктивна (сутнісна) і розсудлива (вибіркова). Згідно з першою людина діє на основі емоційної близькості, почуттів, прив’язаності. Друга воля орієнтує людину на раціональні, цілеспрямовані дії. У цьому контексті з’являються два типи соціальних стосунків. Усі види зв’язків, де домінує сутнісна воля, Тьоніс називає спільнотою, а ті, які формуються під впливом вибіркової волі – суспільством. Найяскравішим прикладом стосунків, побудованих на інстинктивній волі, є сільська спільнота. Стосунки, які базуються на раціональному обміні, з вигодою для себе, найбільш характерні для міста, де люди об’єднуються механічно, а не органічно, як у селі [16].
      Такий розподіл на традиційні і цілераціональні дії у М. Вебера, розсудливі та інстинктивні типи волі у Ф. Тьоніса, виділення механічної і органічної солідарності в Е. Дюркгайма видається нам актуальним у межах нашого дослідження для аналізу міської і сільської спільнот. Як бачимо, в усіх розглянутих класичних теоріях виявляється суть розбіжностей між традиційним суспільством, основою якого є сільська спільнота, і сучасним суспільством, суть якого – міська спільнота. Прикметно, що в основу свого поділу суспільства на сільські і міські спільноти дослідники поклали якісні характеристики, а не структурні, як це зробили П. Сорокін і К. Цимерман у своїй спільній концепції сільсько-міського континууму. 
      Неабияку увагу поселенському чиннику приділяв Н. Смелзер, виокремлюючи суттєві відмінності між сільськими і міськими спільнотами. Він тлумачив поселенську спільноту як сукупність людей, котрі мають спільне постійне місце проживання, залежать одне від одного в повсякденному житті та здійснюють багато різновидів діяльності з метою задоволення своїх економічних і соціальних потреб [16, с. 47].
      На переконання Л. Вірта, міське життя базується на зовсім інших, ніж сільське, відносинах. Він вважає, що для сільської громади характерні відносини первинних груп, або безпосередні стосунки на основі взаємної близькості. У міських спільнотах домінують відносини вторинного порядку, в основі яких лежать тимчасові, формальні та офіційні зв’язки [18]. 
      А. В. Шипілов розглядає систему “місто – село” як традиційну опозицію. Якщо місто в його розумінні постає як форма організації соціуму в модальності цілого, то село – як форма організації соціуму в модальності єдиного. Для міської спільноти характерні цілісність, формалізована структурність, ієрархічна системність і внутрішня спрямованість соціальної активності. Серед характерних рис сільської спільноти Шипілов виділяє унітивність (у розумінні єдиного, неподільного), буттєвість, відносний мінімум системності, структурованості та зовнішню спрямованість соціальної активності [17].
      Досліджуючи ментальність міста і села, О. М. Лозова звертає увагу на такі характеристики міської спільноти: концентроване заселення людей, їхня зайнятість різноманітною діяльністю, переважання антропогенних (техногенних) елементів життєвого середовища людини. Соціальні стосунки в місті є штучними, придатними для конструювання і побудови ієрархії. Село ж являє собою більш розріджене поселення з переважно однотипною сільськогосподарською діяльністю населення; у його середовищі переважають природні елементи життєвого середовища; соціальні стосунки – природні, здатні до самопоновлення, деградації і навіть зникнення. Що ж до соціальної динаміки і мобільності, то міська спільнота характеризується високою культурною та інноваційною активністю, а сільська – стабільністю, збереженням і трансляцією традицій з покоління в покоління [15, с. 134–135]. 
       Як бачимо, існує спільна думка, що міська і сільська спільноти якщо і не діаметрально протилежні, то напевно мають значну кількість розбіжностей між собою, що, безумовно, не може не позначитися на формуванні психологічних особливостей їхніх представників. Зрозумілим у цьому плані є й те, що молода людина, яка мігрувала із села в місто, опиняється в абсолютно інших умовах, ніж ті, що були звичними для неї, а це призводить до виникнення конфлікту між її внутрішніми прагненнями і реальною соціальною ситуацією. З огляду на це не випадковим є зростання інтересу дослідників до проблеми трансформації соціальної ідентичності, що визначається складністю та суперечливістю самого процесу, його роллю в соціально-психологічній адаптації особи до мінливих умов соціальної реальності, зв’язком з особистісними кризами (Г. М. Андреєва, П. Берґер і Т. Лукман, Н. Л. Іванова, І. Ю. Кисельов, Н. М. Лебедєва, В. Н. Павленко, Г. У. Солдатова, В. О. Ядов). 
      Ідентичність не є сталим конструктом, і в умовах соціальної мінливості вона виконує адаптивну функцію. У ситуації конфлікту між ідентичністю і соціальною ситуацією особистість може обирати певні способи захисної стратегії. Загалом можна виділити дві поведінкові стратегії. Перша передбачає розрив зв’язків, відокремлення особистості від групи фізично (міграція) або психологічно (ідентифікація з іншою, більш значущою спільнотою). Друга стратегія – це поновлення позитивного визначення власної групи. Ідентифікація особистості з іншою, у нашому випадку міською, спільнотою зумовлює трансформацію її соціальної ідентичності.
      В. Є. Клочко визначає трансформацію ідентичності як кризову зміну в результаті впливу на людину біологічних, психологічних, соціальних або економічних чинників. Трансформація ідентичності може бути позитивною (продуктивною, досягнутою) або негативною (непродуктивною, дифузною) [3].
      Н. П. Іванова розглядає трансформацію ідентичності як пов’язаний із впливом різних чинників процес видозміни ідентичності на різних етапах соціалізації, результатом якого стає її якісна зміна, тобто розвиток [2, с. 146]. Дослідниця тлумачить трансформування соціальної ідентичності в широкому соціально-психологічному розумінні, а саме як оформлення соціальної ідентичності в процесі розвитку, як переконструювання ідентифікаційної структури, що склалася, як неодмінний момент соціалізації, у якому проявляється вплив усієї сукупності чинників особистісного становлення. Зникають і змінюються одні ідентичності, з’являються нові, змінюються їхні взаємозв’язки, роль і валентність в ідентифікаційній структурі.
      Процес трансформації можна розглядати у двох аспектах: віковому (зміни, які відбуваються закономірно, відповідно до певного вікового етапу) і соціально-психологічному, діяльнісному (процес, що відбувається під впливом змін у соціальному оточенні і діяльності особи). Зміни стають можливими за умови готовності особи визнавати свої недоліки і поступово усувати їх, орієнтуючись на становлення себе як цілісної особистості. Джерелами необхідної для таких змін інформації стають механізми самопрезентації і самоперевірки, коли людина на основі аналізу власного Я-образу вносить корективи до 
своєї самості.
      Численні дослідження показують, що ідентичність може трансформуватися в умовах зміни соціальної ситуації, в якій перебуває індивід [19]. Так, в умовах міграції із сільської місцевості в місто відбувається перебудова вже сформованих уявлень про себе. У молодої людини, яка народилася і виросла в сільській місцевості, зрозуміло, сформувалася базова ідентичність, характеристики якої детерміновані особливостями сільської спільноти та її представників. Переїжджаючи до міста, молода людина опиняється в зовсім інших умовах, де реальність яскраво дисонує зі звичним для неї оточенням, що часто призводить до виникнення внутрішнього конфлікту. У цьому контексті внутрішня мотивація, яка зумовила міграцію із села до міста, рівень соціальної мобільності людини будуть одними з вирішальних чинників, що визначатимуть форми динаміки соціальної ідентичності. Серед основних форм К. В. Коростеліна виділяє такі: 
      – розвиток нової ідентичності, що може замінити собою цілий комплекс короткочасних ідентичностей, не змінюючи суттєво базові ідентичності;
      – зміна взаємозв’язків усередині ядра стрижневих ідентичностей, що гармонійно вписуються в існуючу систему;
      – заперечення новою ідентичністю деяких базових ідентичностей, унаслідок чого може виникнути конфлікт усередині системи;
      – видозміна ієрархії, значимості базових ідентичностей без принципової зміни взаємин усередині системи [20, с. 74–75].
      Як бачимо, проблема трансформації ідентичності має не адаптаційний, а цілеспрямований характер. Вона виникає за умови існування вибору й зумовлюється цілями людини. Тож ідентичність можна визначити як процес становлення людини на основі вибору та формування життєвої моделі в соціальній взаємодії з метою самореалізації.
      Висновки. Проведений аналіз показує, що поки що в психології не напрацьовано чітких уявлень про механізми та критерії трансформації соціальної ідентичності, які дали б змогу описати зміни в структурі ідентичності під впливом різних соціокультурних умов. На нашу думку, проблема трансформації соціальної ідентичності пов’язана перш за все з пошуком механізмів, які допомагають індивідові співвіднести минуле і майбутнє, інтегрувати різноманітні впливи культури і знайти своє місце в складному динамічному світі. Також досі майже не дослідженими є питання соціальної ідентичності представників сільської і міської спільнот, особливості трансформації соціальної ідентичності в умовах міграції населення із села до міста. 
         
Література
1. Tajfel H. An Intergrative Theory of Intergroup Conflicts / H. Tajfel, J. Turner // The Social Psychology of Intergroup Relations. – Monterey, 1979. 
2. Иванова Н. П. Психологическая структура социальной идентичности : дис. … доктора психол. наук / Н. П. Иванова. – Ярославль, 2003. – 408 с.
3. Клочко В. Е. Становление многомерного мира человека как сущность онтогенеза / В. Е. Клочко // Сибирский психологический журнал. – Томск, 1998. – Вып. 8–9. – С. 7–15. 
4. Агеев B. C. Межгрупповое взаимодействие: социально-психологические проблемы / B. C. Агеев. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1990. – 240 с.
5. Мід Дж. Дух, самість і суспільство з точки зору соціального біхевіориста / Дж. Мід ; пер. з англ. Т. Корпало. – К., 2000. – 416 с.
6. Московичи С. Век толп: Исторический трактат по психологии масс / С. Московичи. – М. : Центр психологии и психотерапии, 1996. – 478 с.
7. Старовойтова І. І. Соціальна ідентифікація як основа формування соціальних спільнот / І. І. Старовойтова // Мультиверсум. Філософський альманах : зб. наук. праць / відп. ред. В. В. Лях. – К. : Укр. центр духов. культури, 1999. – Вип. 4. – С. 3–20.
8. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис / Э. Эриксон ; пер. с англ. А. В. Толстых. – М. : Флинта ; МПСИ ; Прогресс, 2006. – 341 с.
9. Тьоніс Ф. Спільнота та суспільство. Основні поняття чистої соціології / Ф. Тьоніс. – К. : Дух і літера, 2005. – 259 с. 
10. Парыгин Б. Д. Социальная психология. Проблемы методологии, истории и теории / Б. Д. Парыгин. – СПб. : ИГУП, 2003. – 592 с. 
11. Вагин В. Социология города [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Sociolog/Vagin/index.php.
12. Васютинський В. О. Соціально-психологічна модель колективного самовизначення спільноти / В. О. Васютинський // Наукові студії із соціальної та політичної психології. – К., 2008. – Вип. 19 (22). – С. 57–66. 
13. Вебер М. Избранное. Образ общества / М. Вебер ; пер. с нем. – М. : Юрист, 1994. – 704 с. 
14. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии / Э. Дюркгейм ; пер. с фр. – М. : Наука, 1991. – 572 с.
15. Лозовая О. Н. Ментальность города и села как объект психосемантического исследования: к постановке проблемы / О. Н. Лозовая // Журнал практикующего психолога. – 2009. – Вып. 15. – С. 130–140.
16. Смелзер Н. Соціологія / Н. Смелзер ; пер. с англ. – М. : Феникс, 1994. – 688 с.
17. Шипилов А. В. Иное города [Електронний ресурс] / А. В. Шипилов. – 
Режим доступу : www.ecsocman.edu.ru/images/pubs/2006/06/09/... /shipilov2/pdf.
18. Вирт Л. Урбанизм как образ жизни / Л. Вирт // Социальные и гуманитарные науки. Сер. 11. Соціологія. – 1997. – № 3. – С. 170–175. 
19. Marcia J. E. Development and validation of ego identity statuses / J. E. Marcia // Journal of Personality and Social Psychology. – 1966. – № 3. – P. 551–558. 
20. Коростелина К. В. Исследование социальной идентичности: на пути к примирению в Крыму / К. В. Коростелина. – Симферополь : Доля, 2002. – 255 с
      © Карпова І. Г.
.
      
      ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ ЯК РЕФЕРЕНТНА СПІЛЬНОТА
      
      Д. О. Кобрисенко, м. Київ
      
       Висвітлюється проблема дослідження політичної партії як референтної спільноти. Розкрито основні підходи до розуміння вітчизняними і зарубіжними дослідниками таких категорій, як “спільнота”, “референтна спільнота”, “політична партія”; зауважено неоднозначність та відмінності в розумінні цих категорій. 
       Ключові слова: політична партія, референтна спільнота, ідентифікація зі спільнотою, політична діяльність.
       
       Освещается проблема исследования политической партии как референтной общности. Раскрыты основные подходы к пониманию отечественными и зарубежными исследователями таких категорий, как “общность”, “референтная общность”, “политическая партия”; указано на неоднозначность и различия в понимании этих категорий. 
       Ключевые слова: политическая партия, референтная общность, идентификация с общностью, политическая деятельность. 
       
       The article reviews the problem of political party’s researches as a reference community. Main approaches of native and foreign psychology to understanding such categories as “community”, “reference community”, “political party” are discussed. The author points at the differences of understanding of these categories by native and foreign researchers. 
       Key words: political party, reference community, community identification, political activity. 
       
      Проблема. У сучасній психології зростає інтерес до осмислення проблем, пов’язаних зі становленням спільноти та особливостями її взаємодії з особою. Обираючи референтну спільноту як об’єкт ідентифікації, особа потрапляє під соціальний вплив, який дає їй відчуття психологічної захищеності та спрямовує її розвиток і функціонування. Важливість референтної спільноти полягає в тому, що її норми перетворюються на систему відліку не тільки для самооцінки, а й для оцінювання явищ соціального життя, формування індивідуальної картини світу. Референтність спільноти визначає останню як об’єкт, до якого особа зараховує себе психологічно, поділяє норми та цілі спільноти, орієнтується на них у своїй поведінці.
      В умовах істотної політизації громадського життя для великої частини громадян роль референтних спільнот виконують політичні партії – і не лише за ознакою членства в них, а й тоді, коли суб’єктивно важливим для особи є володіння базовими спільнототвірними характеристиками. Нагальним виявляється дослідження особливостей ідентифікації особи з політичною партією як референтною спільнотою. Актуальність цієї проблеми та недостатня розробленість описаних її аспектів зумовили вибір теми статті. 
      Мета статті: висвітлити погляди фахівців у галузі політичної психології та психології спільнот на саму природу, перебіг ідентифікації особи з політичною партією як референтною спільнотою. 
      Завдання: визначити феноменологічну сутність категорій “політична партія”, “спільнота”, “партійна спільнота”; дослідити основні проблеми ідентифікації осіб з політичною партією, зумовлені істотним впливом партійно-політичного середовища. 
      
      Аналіз вітчизняних і зарубіжних джерел свідчить про існування розбіжностей у трактуванні феноменології поняття “спільнота”. 
      Так, Б. Д. Паригін вважає, що феномен спільноти потрібно розглядати і досліджувати, взявши за основу близьку за значенням, але не тотожну їй категорію групи. Психологія спільноти порівняно із психологією груп охоплює більш широке коло явищ. Паригін наголошує, що спільнота є засобом внутрішньогрупового об’єднання, солідарності, злютованості і взаєморозуміння. Цьому сприяє вже сам факт визнання спільних групових інтересів, цілей та цінностей, факт визнання належності до групи, що знаходить відображення у свідомості і почутті “ми” [1]. 
      Щоб розвинути цю думку, хочемо додати, що, аналізуючи спільноту як явище, головний акцент потрібно робити на тому, що це не просто група людей, яка має якісь ознаки, а група людей, які мають важливі підстави для об’єднання: почуття “ми”, відчуття єдності, моральну підтримку від належності, спільні цілі, цінності, інтереси тощо. Уже із самої назви “спільнота” видно, що її “утворювальні компоненти” роблять і робитимуть усе спільно, інакше втрачається сама перспектива їх існування; цього, на жаль, сказати виключно про групу не можна. 
      	Г. Г. Дилігенський зазначає, що діючу спільноту не можна охарактеризувати як механічну суму індивідів, бо це “особливе відносно самостійне утворення, яке має свої власні психологічні якості та здійснює зворотний вплив на індивідуальну психологію кожної особи, котра належить до спільноти” [2, c. 275]. Тобто відбувається вплив однієї особи на інших, інших – на особу, а тому можна вибудувати таку схему: особа – значущі інші (у нашому випадку – спільнота) – особа. 
      Більш конкретну позицію обґрунтовує В. О. Васютинський, характеризуючи спільноту як велику умовно-реальну референтну групу. Спільнота на відміну від багатьох великих соціальних груп характеризується референтністю для всіх або більшості її членів. Щоб група стала спільнотою, формальної належності не досить. Для цього потрібно, щоб цінності, ідеали тощо були значущими для індивідів і стали підставою для ідентифікації з групою. Але головний показник існування спільноти, за Васютинським, це наявність у її членів спільної або схожої ідентичності. При цьому, на думку дослідника, має значення переживання особами своєї належності до однієї спільноти, відчування істотної психологічної близькості або схожості, прихильність до однакових цінностей та ідеалів [3]. 
      Доцільним у світлі означеної проблеми видається з’ясувати особливості ідентифікації особи з референтною спільнотою, зокрема у політичній сфері. Це пов’язано насамперед із політизацією сучасного життя. 
      Аналіз сучасних літературних джерел дає підстави стверджувати, що на сьогодні немає чіткої визначеності щодо детермінації поведінки людини в політичній сфері. Можна припустити, що такою детермінантою можуть бути ідейні переконання особи, які виробляються і модифікуються впродовж усього її життя. При цьому належність до тієї чи іншої політичної партії і є головною характеристикою потреби в суспільно-політичній діяльності. 
      Більшість сучасних дослідників розглядають політичну партію як різновид групи, що насамперед виконує політичні функції [1; 4–6]. Зазвичай політичну партію сприймають як “інструмент мобілізації суспільної підтримки в конкурентній боротьбі за владу” [6, с. 45]. Боротьба за владу може бути однією з умов референтності партії для особи. Припускаємо, що в процесі ідентифікації особи з партією у першої формується характерний для партії “шаблон” сприймання дійсності: розрізнення “своїх” і “чужих”, “добра” і “зла”, цінностей, уподобань тощо. 
      	Відомо, що психологічна близькість є одним із визначальних чинників єднання людей, зокрема політичного. Вважаємо цей аспект одним із ключових, коли йдеться про визначення політичної партії як спільноти; для ефективної, успішної партії психологічна близькість – неодмінна умова існування. 
      	Чинники, які впливають на формування ідентифікації в політичній площині, виокремлює та аналізує О. Т. Баришполець. На думку дослідника, щоб людина “подалася” до партії, вона повинна мати потребу, по-перше, самоактуалізуватися саме в політичній діяльності; по-друге, ідеологія партії може виступати рушійним чинником політичного єднання особистостей. При цьому основні функції ідеології – об’єднувати електорат навколо партії, спрямовувати поведінку населення в потрібному напрямку [4, с. 89]. 
      	Г. Г. Дилігенський зазначає, що ідентифікація особи з великою соціальною групою – вагомий чинник політичного вибору. На вибір політичної орієнтації впливає ідентифікація особи з тією групою, з якою у даний момент вона відчуває найбільшу психологічну близькість [2, с. 326]. Тому можна припустити, що, вступаючи до партії, за умови “усвідомленого” вибору особа ідентифікується з нею, набуваючи тих психологічних особливостей, які були зазначено вище. 
      	Утім, не варто ідеалізувати значення ідентифікації та її ідеологічного аспекту при визначенні політичних уподобань громадян, бо в останніх вони можуть формуватися під впливом досвіду і здорового глузду. Ідеологію можна розглядати як чинник об’єднання громадян, коли останні, переживаючи її як головне середовище ідей та цінностей свого життя, як ідеальну державу, завдяки своїй поведінці у цьому середовищі втілюють у життя свої “ідеальні” уявлення.
      У разі орієнтації керівництва партійних структур не на ідеологічний аспект – аспект психологічної єдності, а переважно на близькість до влади, “золоту – середню – позицію”, імовірно, існує небезпека нетривалості підтримки цієї партії і, як наслідок, небезпека існуванню самої партії. Розвиваючи цю думку, можна зазначити, що ідеологічний чинник у процесі ідентифікації особи з партією є одним із ключових при голосуванні на виборах. 
      	В. О. Васютинський зазначає, що індивід, розвиваючись соціально, приєднуючись до вже існуючого соціуму, мимоволі починає сповідувати певну ідеологію і стає її носієм. Таким чином, “особистість не може поставати поза ідеологічним контекстом” [7, с. 29]. Вважаємо, що політична насамперед партійна, ідеологія стає однією із форм обов’язкового залучення особи до ідеологічного контексту в соціумі. 
      	Н. В. Климчук підкреслює важливість можливості приєднання осіб до тих політичних партій, програми яких найбільше відповідають соціально-політичним уявленням індивіда. Той факт, що сьогодні в соціумі існує багато партій, свідчить про те, що більшість громадян сприймають політичну партію як можливість активно впливати на соціальні та політичні процеси через участь у цих соціальних групах [5]. 
      Сьогодні політичні партії виступають як ефективний інструмент не тільки для досягнення влади, відстоювання матеріальних інтересів, а й для отримання “психологічного комфорту”. Цей комфорт отримують переважно в процесі ідентифікації як ті, хто хоче безпосередньо реалізуватися в політичній сфері як головній у їхньому житті, так і ті, хто не вважає для себе можливим реалізуватися в інших сферах. 
      	Відомо, що поведінка людини детермінується зовнішнім світом опосередковано через її психічну діяльність. Ми припускаємо, що саме політична партія (як “структура із зовнішнього світу”) може виступати детермінантою, яка змінює деякі аспекти в психіці людини. 
      Більшість вітчизняних психологів [1; 8; 9] визначають процес ідентифікації як один із суттєвих механізмів соціалізації. Зокрема, наслідки ідентифікації розглядають як активне засвоєння зразків і стереотипів поведінки, характерних для членів групи, з якою ідентифікуються, як прийняття групових норм, цілей, соціальних ролей, настановлень, ідеалів за свої особисті. 
      	Н. М. Авдєєва тлумачить ідентифікацію як налагодження специфічного емоційного зв’язку між суб’єктом і відображуваним об’єктом, змістом якого є безпосереднє переживання суб’єктом своєї тотожності в тій чи іншій мірі з об’єктом [8]. Отже, ідентифікацію особи з політичною партією можна визначити як ступінь прояву “ставлення” до цієї партії.
      	Цікаве зауваження робить А. А. Налчаджян щодо особливостей ідентифікації. На переконання дослідника, ідентифікація як психічний процес має дві протилежні тенденції і внутрішньо суперечлива: а) суб’єкт А, ідентифікуючись із особою В, тим самим схвалює її існування, нерідко переживає почуття любові до неї, наслідує її; б) разом з тим ідентифікація нерідко виявляється в сильно вираженій тенденції заміни себе особистістю людини, яка стала об’єктом співчувальної ідентифікації, захоплення та наслідування [10, с. 143].
      	Хочемо підкреслити, що процес ідентифікації особи з партією зумовлює взаємовплив: вплив партії на особу і особи – на партію. Так виникає залежність особи від спільноти і, навпаки, спільноти від особи. При цьому окремо, ізольовано ці складники одного цілого існувати не можуть, бо особа – це ланка суспільства, а тому і якоїсь спільноти, а спільнота існує тільки за наявності людей, для яких вона важлива, тобто референтна. 
      М. І. Єнікєєв і О. Л. Кочетков звертають увагу на існування трьох форм ідентифікації: пряме емоційне ототожнення; зарахування себе до деякої номінальної групи (вікової, статевої, національної тощо); зарахування себе до реальної малої групи [9, с. 64]. При цьому партійці можуть ідентифікуватися з політичною партією за допомогою як однієї форми ідентифікації, так і всіх трьох. 
      Досліджувати процес ідентифікації в політичній сфері доцільно у контексті політичної ідентичності. Але слід зазначити, що політична ідентичність не завжди вимагає партійної належності: виключно партійна належність, особливо у наш час, може бути зумовлена не ідентифікацією з партією, а іншими чинниками, зокрема соціальними. 
      Зі сказаного вище випливає, що внаслідок істотної політизації громадського життя для певної частини громадян роль референтних спільнот сьогодні виконують політичні партії – і не лише за ознакою членства в них, а й тоді, коли суб’єктивно важливим для особи є володіння базовими спільнототвірними характеристиками. Саме тому ідентифікація особи з референтною спільнотою може знайти відображення в орієнтації на ту чи ту партію. Наразі спостерігається все більш чітке визначення партійного електорату, партійного членства (збільшення чисельності політичних партій) і зростає можливість реалізації значної кількості осіб у політичній діяльності, зокрема в партійній сфері. Для цієї категорії громадян політична партія є референтною спільнотою, і, як наслідок, виокремлюється “партійна спільнота”. 
      На неможливість розмежування уявлень особи про себе і проявів політичної ідентифікації звертає увагу Б. С. Мар’єнко. При цьому політичну ідентифікацію дослідник розглядає як процес самоототожнення індивіда з політичним лідером, партією, рухом, політичною роллю, зразками політичної поведінки. А проте політична ідентичність нерідко трансформується, бо залежить від соціально-психологічних чинників, у першу чергу референтного оточення. Політична ідентифікація може відбуватися під впливом таких механізмів, як зараження, наслідування, засвоєння політичних взірців відповідно до потреб, інтересів та очікувань особи. Критерієм сформованості політичної ідентичності можна вважати політичну активність [11]. Саме тому, на нашу думку, доречно досліджувати особливості процесу ідентифікації тих осіб, які активно проявляють себе в політичній діяльності (партійці, активісти, прихильники тощо). 
      Отже, підсумовуючи розглянуті вище особливості “співіснування” особи і спільноти, можемо зробити такі висновки. 
      1. Процес ідентифікації особи з політичною партією зумовлює взаємовплив, унаслідок якого виникає залежність особи від спільноти і навпаки. Окремо, ізольовано компоненти такої взаємодії існувати не можуть: особа потребує комфорту єднання зі спільнотою, спільнота – осіб, для яких вона була б референтною.
      2. Враховуючи феноменологію поняття “спільнота” і значущість політичної сфери для значної кількості осіб, вважаємо, що для останніх політична партія може бути референтною спільнотою. 
      Видається доцільним у подальшому простежити особливості ідентифікації громадян залежно від їхніх ідеологічних уподобань з партійними спільнотами. 
      
Література
1. Парыгин Б. Д. Социальная психология. Проблемы методологии, истории и теории / Б. Д. Парыгин. – СПб. : ИГУП, 1999. – 592 с.
2. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология : учеб. пособ. для высш. учеб. завед. / Г. Г. Дилигенский. – М. : Новая школа, 1996. – 352 с.
3. Васютинський В. О. Соціально-психологічні особливості делегування повноважень у процесі колективного самовизначення молодіжної спільноти / В. О. Васютинський // Психологічні перспективи. – Луцьк, 2007. – Вип. 9. – С. 66–72.
4. Баришполець О. Т. Психологічні джерела та механізми дії партійних ідеологій / О. Т. Баришполець // Наукові студії з політичної психології : зб. статей. – К., 1998. – Вип. 3. – С. 82–96.
5. Климчук Н. В. Феномен політичної партії у контексті теорії когнітивного дисонансу Леона Фестінгера / Н. В. Климчук // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць. – К., 2001. – Вип. 3. – С. 106–109.
6. Лещинер Б. И. Структура личности и некоторые закономерности формирования ее сознания / Б. И. Лещинер. – Томск : Изд-во Том. ун-та, 1979. – 160 с. 
7. Васютинський В. О. Ідеологічне залучення в контексті владних домагань особистості / В. О. Васютинський // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей. – К., 2004. – Вип. 8(11). – С. 22–31.
8. Авдеева Н. Н. Понятие идентификации и его применение к проблеме понимания человека человеком / Н. Н. Авдеева // Теоретические и прикладные проблемы психологии познания людьми друг друга : тезисы докл. – Краснодар, 1975. – С. 6–9. 
9. Общая, социальная и юридическая психология. Краткий энциклопедический словарь. – М. : Юрид. лит., 1997. – 448 с. 
10. Налчаджян А. А. Социально-психическая адаптация личности (формы, механизмы и стратегии) / А. А. Налчаджян; [отв. ред. Э. А. Александрян] ; АН Арм ССР. – Ереван, 1988. – 263 с.
11. Мар’єнко Б. С. Психологічні аспекти політичної ідентифікації. / Б. С. Мар’єнко // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей. – К., 2000. – Вип. 2(5). – С. 64–69.
      © Кобрисенко Д. О.
      
СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ ЯК РЕСУРС РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКИХ МІСЬКИХ ГРОМАД

      І. А. Мейжис, Ю. В. Татенко, м. Миколаїв
      
       Узагальнено концепції вивчення соціального капіталу. Розглянуто стратегію і тактику нарощування соціального капіталу в тоталітарній і демократичній державах. Представлено схему взаємозв’язків елементів соціальної структури, які впливають на створення соціального капіталу в міських громадах.
       Ключові слова: соціальний капітал, міська громада, концепція вивчення, довіра. 
       
       Обобщены концепции изучения социального капитала. Рассмотрены стратегия и тактика наращивания социального капитала в тоталитарном и демократическом государствах. Представлена схема взаимосвязей элементов социальной структуры, которые влияют на создание социального капитала в городских общинах.
       Ключевые слова: социальный капитал, городская община, концепция изучения, доверие.
       
       Concepts of social capital research are revealed and summarized in the article. Strategies and tactics of building of social capital in a totalitarian and democratic states are  considered. The article presents a scheme of arrangement of the elements of social structures that influence the creation of social capital in urban communities.
       Key words: social capital, urban community, the concept of learning, trust.
       
      З-поміж проблем, які стоять перед сучасною Україною, до найважливіших належить об’єднання суспільства та подолання його розколу. Найчастіше як засіб об’єднання пропонують створення національної ідеї. Але в суспільстві, де згідно з результатами численних соціологічних та соціально-психологічних досліджень панує недовіра, жодна ідея не буде мати успіху. Потрібні такі соціальні технології, які сприяли б спочатку поступовому нарощуванню рівня довіри в суспільстві. Однією з таких технологій може стати розвиток соціального капіталу міських громад. Поняття соціального капіталу є порівняно новим у вітчизняній науці, а тому емпіричним дослідженням мають передувати теоретичні, що дало б змогу накреслити програму дій. 
      Хоч частково вирішити проблему браку теоретичних досліджень у цій царині і є метою нашого дослідження.
      
      Інститут соціології НАНУ з 1991 р. проводить моніторингові дослідження соціального капіталу, фіксуючи з року в рік низький рівень упевненості (confidence) людей у діяльності соціальних інститутів [1]. Порівняльні європейські дослідження показують, що у всіх посттоталітарних європейських державах спостерігається також і низький рівень довіри (trust) у міжособових відносинах, що висуває на перший план цінності безпеки [2]. І це не видається дивним, тому що в тоталітарному суспільстві й не може бути значного соціального капіталу, який базувався б на міжособовій довірі. Тут ми спираємося на думку Р. Патнема, який ще на початку 1990-х років довів, удавшись до порівняльного дослідження Північної і Південної Італії, що тривале функціонування жорсткої вертикалі влади на Півдні призвело до роз’єднаності людей, нездатності об’єднуватися для реалізації своїх життєво важливих завдань [3]. Це, урешті-решт, спричинюється не тільки до несформованості громадянського суспільства, а й до важкого економічного становища більшої частини населення та корупції в усіх ешелонах влади. Тому більшість суспільствознавців вважають, що нарощування соціального капіталу в країні сприяло б оздоровленню її економіки, політичного і соціального життя.
      Дві різні назви довіри в англійській мові вже дають підстави для запитання, що саме стане предметом нашого дослідження при вивченні соціального капіталу міських громад. На соціально-психологічному рівні зрозуміло, що без подолання недовіри людей одне до одного не з’явиться і довіра до влади. Крім того, у науці склалися різні концепції соціального капіталу, а звідси і різне розуміння цього поняття. Ще однією теоретичною проблемою вивчення соціального капіталу є відмінність підходів до стратегії і тактики нарощування соціального капіталу в тоталітарних і демократичних країнах. Усе це потребує ретельного вивчення, щоб точніше визначити власне мету дослідження, більш чітко окреслити напрями роботи в міських громадах.
      Три концепції у вивченні соціального капіталу. Протягом останніх двох десятиліть проблему соціального капіталу обговорювали досить інтенсивно, у тому числі у вітчизняній періодиці. Здавалося, ніщо не пройшло повз увагу соціологів, психологів, економістів і політологів, які кожен під своїм кутом зору вивчали це явище. На сьогодні склалися як мінімум три концепції в розумінні значимості соціального капіталу.
      Перша пов’язана з ім’ям французького соціолога П’єра Бурдьє. У статті “Форми капіталу” він виділяє такі компоненти соціального капіталу, як соціальні мережі, соціальні норми і довіра. Дослідник підкреслює, що знайомства, репутація (визнання) і зв’язки дають людині можливість користуватися кредитом (довірою). Аналізуючи обставини власного життєвого шляху та просування соціальними сходами до кіл французької наукової еліти, Бурдьє, син селянина з Беарну, створює спочатку особливе поняття “символічний капітал”, а потім розгортає його як “соціальний капітал особистості”. Такий капітал, як належність до інтелектуальних або аристократичних кіл від народження, отримання якісної освіти, набуття культурних навичок, зв’язки з впливовими людьми і т. ін., створює соціальний капітал особистості [4]. 
      Друга концепція пов’язана переважно з американською соціологією. Її автор – соціолог і економіст Джеймс Коулмен. У цій концепції соціальний капітал означає високий рівень консолідованості спільноти, довіру між людьми і чесність взаємодії. Такий соціальний капітал сприяє економічному зростанню всередині спільноти. Статтю Коулмена “Капітал людський і соціальний” [5] розглянуто в цілому ряді публікацій, у тому числі й одного з авторів [6]. На наш погляд, цілком природно, що сучасне розуміння поняття “соціальний капітал” народилося в США, оскільки саме в цій країні він став чинником успішного розвитку суспільства. Свідчення цього ми знаходимо у вражаючому описі соціального життя міських громад першої половини XIX ст., яке нам залишив Алексіс де Токвіль. Він виявив абсолютно відмінний від європейського рівень соціальної культури американців [7]. Сьогодні книга Токвіля – головне свідчення очевидця витоків і американської демократії, і високого рівня соціального капіталу невеликих міст США, які саме й досліджував Дж. Коулмен.
      Третя концепція в дослідженні даного феномена, сформульована політологом Робертом Патнемом, – це вплив соціального капіталу на соціально-економічне становище країни і спільноти. На формування наукових поглядів Патнема значною мірою вплинули особистий 20-річний досвід порівняльного дослідження соціального й політичного життя Північної і Південної Італії, а також ті глибокі відмінності, які існують у громадах Півночі і мафіозних кланах Півдня [3]. Спочатку Патнем назвав виявлені відмінності почуттям громадянськості, а після знайомства з роботами Коулмена застосував для досліджуваного явища поняття соціального капіталу. Пізніше у своєму популярному творі “Гра в кеглі наодинці: занепад соціального капіталу Америки” (1997) Р. Патнем переконливо довів, що у другій половині XX ст. багато аспектів колишніх форм соціального життя США значно скоротилися. Свою статтю він назвав так тому, що в період з 1980 до 1993 роки командна гра в боулінг скоротилася на 40 %, тоді як одиночний боулінг виріс на 10 % [8]. Патнем стверджує, що це лише одна з ознак більш загальної тривожної тенденції по всій країні. Люди менше стали брати участь у громадських об’єднаннях, активність виборців знизилася також, як і відвідування церков, членство в профспілках, участь у волонтерській діяльності. Зниження рівня неформальної соціальної взаємодії, на його думку, становить небезпеку для суспільства. Занепад соціального капіталу проявляється в усьому: ослабленні зв’язків між членами сім’ї, друзями і сусідами; скороченні участі в різних організаціях, включаючи церкву, місцеві збори, політичні партії та дозвіллєві об’єднання.
      На думку Патнема, соціальний капітал, власне, означає взаємодію, що супроводжується спілкуванням і наданням взаємних послуг. Згідно з теорією Патнема здорове громадянське суспільство є запорукою економічного і культурного процвітання. Основою тут виступають взаємна повага людей, довіра і громадянськість, тобто почуття, які просто не мають шансів з’явитися в суспільстві, де людина тільки “гвинтик у великій машині”. І навіть коли тоталітаризму більше немає, взаємна повага і довіра автоматично з’явитися не можуть. Патнем виявив причини посилення цієї громадської недуги, зазначивши чотири основні чинники для США:
      – подовження робочого дня і зростаючий брак часу і грошей означають, що у людей залишається все менше часу одне на одного;
      – нестримне зростання передмість змушує людей селитися далеко від родичів і друзів, що утруднює міжособові контакти;
      – телебачення та інші електронні ЗМК поглинають увесь час, залишаючи його все менше на активні заняття, дозвілля і відпочинок, на добровольчу діяльність;
      – “генераційні” зрушення від “громадянської свідомості” покоління Другої світової війни до “егоїзму і гедонізму” наступних поколінь [8].
      Але, можливо, форми соціального капіталу просто змінюються і їх слід шукати в змінених формах соціального життя? Адже колосальний успіх, у тому числі й комерційний, таких соціальних мереж, як, наприклад, Facebook, підтверджує незмінне прагнення людей до спілкування і взаємодії.
      Саме до такого висновку прийшов інший американський дослідник Р. Флорід. Сучасні американці прагнуть вирватися з надто тісних спільнот, щоб це не заважало їм бути самими собою і жити власним життям. Люди висловлювалися проти того, щоб друзі й сусіди спостерігали за їхнім життям через паркан, їм хотілося того, що Флорід назвав квазіанонімністю, тобто опитані респонденти віддавали перевагу слабким соціальним зв’язкам перед сильними [9]. Це говорить про те, що в міру зростання комфорту повсякденного життя люди все менше уваги приділяють налагодженню зв’язків з оточуючими, які були їм так необхідні в минулому. Так, у спільнотах, орієнтованих на створення інновацій, згідно з дослідженнями Флоріда у Силіконовій долині, соціальний капітал має досить низький рівень. Тоді ж було виявлено новий аспект соціального капіталу – креативний капітал, який у місцях інтенсивного розвитку нових технологій набуває найбільш високих значеннь. Отож Флорід порушив серйозні питання, що стосуються самої суті суспільства. Спосіб життя, що сприймається як специфічно американський – тісні зв’язки в сім’ях і між друзями, близькі відносини між сусідами, громадянські об’єднання, динамічна виборна політика, сильні релігійні інститути й опора на громадянське лідерство, поступово відходить і змінюється чимось новим. Більше того, те життя, яке хотів би повернути Патнем, уже не є джерелом ефективності економіки, зростання населення, технологічних інновацій і доходів. Методи суспільства для забезпечення економічного зростання зазнали трансформації.
      Можна погодитися з Флорідом. Але слід врахувати й таке: Європа – це не Америка, а вже тим більше не Америка наша Україна. І те, що в соціальних процесах США вже зникає, замінюючись новими формами соціальності, у посттоталітарних державах ще навіть не з’являлося. Це повною мірою стосується і соціального капіталу, який у наших умовах може сприяти і економічному процвітанню, і нормалізації життя суспільства. У зв’язку із цим постає ціла низка питань щодо визначення завдань емпіричного дослідження:
      1. За яких умов соціальний капітал відіграє безумовно позитивну роль у соціальному та економічному житті міських громад?
      2. Для яких саме верств населення він має найбільше значення?
      3. Які можливості та способи впливу на його розвиток існують в умовах посттоталітарної України?
      Неважко передбачити, що він менш за все потрібний успішним і багатим, тим, що творять свій креативний капітал. Але для країни, де абсолютна більшість населення, і молоді і старі, перебуває в нужденному становищі, питання повинно ставитись іншим чином: чи сприятиме соціальний капітал громади покращенню особистого та соціального життя в містах? Саме це й треба перевіряти у конкретному соціологічному дослідженні.
      Стратегія і тактика нарощування соціального капіталу. Протягом ХХ ст. в житті людства відбулися величезні зміни, пов’язані із зростанням науки і технологій та поступовою урбанізацією, коли понад 90 % населення розвинених країн проживає в містах. Усі ці зміни торкнулися і України. Ті 80 % населення країни, які на початку ХХ ст. жили в селах, виробляючи продукти харчування, протягом минулого століття поступово переселилися в міста. Цей процес усе ще триває, але вже у своїй завершальній стадії. Крім того, відбулися глибинні зміни і в промисловому виробництві, автоматизація й робототехніка привели до різкого скорочення традиційних робочих місць і безпрецедентного зростання сфери обслуговування, спочатку в США, а потім і в Західній Європі. Саме технологічне відставання, що спричинило відставання соціальне, стало головним чинником розпаду СРСР, а в результаті призвело і до глибокої економічної кризи. Люди відчули себе непотрібними в сучасному житті, вони не бачили виходу із ситуації, з гіркотою згадуючи період індустріалізації, коли зайнятість сягала 100 %. Глибока соціально-економічна криза 1980 – 1990-х років супроводжувалася розпадом того соціального капіталу, який був накопичений за радянських часів.
      Соціальний капітал радянського часу, на жаль, ще не став предметом наукового аналізу, але те, що він у суспільстві існував, а його рівень був досить високим, не викликає жодних сумнівів у людей, які жили в ті часи. А проте важливо розрізняти стратегію і тактику 
накопичення соціального капіталу в тоталітарній і демократичній 
державах.
      Стратегія творення соціального капіталу в СРСР спиралася передусім на ідеологію, де центральне місце посідала ідея унікальності обраного шляху до комунізму у ворожому капіталістичному оточенні. Ця ідея, якій слугувала вся пропагандистська машина, згуртовувала народ не гірше американського протестантизму ХVІ – ХVІІ століть. Кожен віруючий у “комуністичний рай” повинен був протистояти ворогам у своїй боротьбі за світле майбутнє для всього людства. Думка невигадлива, але дійова, заснована на давньому інстинктивному почутті “ми” і “вони”. Власне, ідеї про перевагу арійської раси в нацистській Німеччині і велич спадкоємців Римської імперії у фашистській Італії також були способом забезпечити згуртованість нації і наростити соціальний капітал суспільства. Цій меті служили всі пропагандистські машини всіх тоталітарних держав, її будували на довірі до особи керівника держави та пропонованому ним курсу. У соціальному житті авторитарних і тоталітарних держав, безсумнівно, ідеться про більшу довіру у взаєминах “своїх” людей, а великий поліцейський апарат, проводячи зачистки і знищуючи інакомислення, тримає уцілілих у переконанні, що вони “правильні” люди і можуть довіряти перш за все вищому керівництву й більш обережно – іншим людям. Істотна різниця між нацистською і комуністичною ідеологіями полягає в тому, що нацизм передбачав знищення расово неповноцінних людей, а комунізм закликав знищувати тільки багатих і “класово чужих”. Саме тому комуністичні ідеї і продемонстрували більшу живучість, хоча тактичні прийоми сталінської епохи підлягають однозначному осудові.
      Тактика накопичення соціального капіталу радянської епохи також мала своєрідний характер. Були не тільки “зачистки” і збори, де засуджували окремих людей та їхні погляди; держава усіляко стимулювала (у тому числі і в наказовому порядку) усі види безоплатної, так званої громадської, роботи. Пропагувалися і заохочувалися форми “добровільно-примусових” суботників і недільників з прибирання міських територій, висаджування дерев, виконання чорнової роботи на споруджуваних об’єктах. Наприклад, жінки-інженери мили підлоги в робочих приміщеннях в обмін на години відгулів, які жартома називали “половые часы”.
      Сучасна стратегія і тактика накопичення соціального капіталу в демократичній країні має інший характер. Вона заснована на ідеї держави загального блага (wellfairstate), в якій усі верстви населення не повинні почуватися обділеними. У США склалася своєрідна практика, коли багаті громадяни вже друге століття поспіль створюють фонди для фінансування соціально значущих проектів. Згадаймо широковідомий приклад Б. Гейтса, який не залишає своїм дітям у спадок величезний капітал, а щорічно витрачає 28 млрд доларів на різні соціальні проекти. Крім того, у демократичних країнах численні ініціативні групи успішно збирають пожертви для соціальних проектів. Нарешті, у Європі, починаючи з канцлера Німеччини Бісмарка, державна влада виділяє кошти на фінансову підтримку соціальних проектів. Так, наприклад, унікальне становище склалося у Фінляндії. Це єдина країна світу, де ігровий бізнес контролюється державою, а доходи від нього йдуть на фінансування проектів Третього сектору8. А тому фіни довіряють рекламі ігрових автоматів “Фіни ніколи не програють”. Така увага і турбота державної влади визначили досить швидкий розвиток Третього сектору, особливо у другій половині ХХ ст.
      Перспективи розвитку соціального капіталу України. Що ж стосується нашої країни, то одним із найбільш негативних наслідків практики накопичення соціального капіталу радянського періоду стала тверда переконаність, що добровільна робота має бути абсолютно безоплатною, тож не повинна оплачуватися або заохочуватися. Більше того, на побутовому рівні утвердилося переконання, що таку роботу виконують безоплатно. Ця небезпечна для розвитку соціального капіталу омана прижилася у свідомості наших громадян (ця теза також потребує емпіричного підтвердження). У результаті добровольча робота системно не планується і не передбачає спеціального фінансування з державного та муніципального бюджетів, а керівники не виявляють до неї належної зацікавленості. І навіть у тих випадках, коли Закон передбачає фінансування громадської роботи, наприклад студентів у вищій школі у розмірі 1 % від загального бюджету ВНЗ, ректори університетів і далі контролюють процес використання коштів, а частіше взагалі не дають можливості студентському самоврядуванню самостійно витрачати їх. Це свідчить про те, що навіть законодавчі акти не діють, тому що в надрах самосвідомості досі живуть соціальні 
настановлення попередньої доби. І це теж потребує спеціального 
дослідження. 
      Разом з тим існують сфери соціального життя, які вимагають саме волонтерської роботи. Це різноманітні види соціальної роботи з дітьми, інвалідами, молоддю, старшими віковими категоріями населення. Це величезна робота з благоустрою наших міст, прилеглих до будинків територій, приведення у належний стан під’їздів і підвалів, які вимагають зусиль не так комунальних служб, як співвласників будинків. Більше того, без участі в роботі з благоустрою самих мешканців будинку всі місця загального користування після ремонту швидко набувають колишнього неохайного вигляду. Тут спостерігається закономірність: люди дбайливо ставляться тільки до того, що зробили своїми руками.
      Отже, в Україні є нагальна потреба у створенні потужного Третього сектору, який, з одного боку, сприятиме поліпшенню соціальної роботи, а з другого – зможе забезпечити зайнятість соціально активного населення, що, урешті-решт, пришвидшить творення соціального капіталу. І тоді замість надмірно роздутого бюрократичного апарату роботу отримають люди, які не тільки схильні до надання допомоги іншим, а й уміють її організувати.
      Співвідношення фізичного, людського і соціального капіталу має набути нових форм, а механізми функціонування фізичних, фінансових і людських ресурсів повинні передбачати таку їх взаємодію, яка вела б до генерації соціального капіталу. Фактично йдеться про взаємодію людей, що виконують такі ролі:
      – розпорядники фізичного капіталу, які забезпечують виділення бюджетних коштів на розвиток Третього сектору в галузі соціального оздоровлення середовища проживання (матеріального, соціального та духовного);
      – власники людського капіталу, представлені ініціативними групами та їхніми лідерами, які претендують на фізичний капітал;
      – посередники між людським і фізичним капіталом, покликані ініціювати виділення коштів на діяльність організацій Третього сектору. Вони ж повинні й можуть виступати як арбітри, котрі приймають рішення про розподіл фізичного капіталу. Це можуть бути спеціальні комісії з представників депутатського корпусу і вже існуючих громадських організацій, які розглядатимуть подані проекти та прийматимуть рішення про виділення коштів.
      У цьому ланцюжку гостро бракує авторитетних посередників з досвідом такої роботи, тому що громадські кошти вимагають чесності й навіть педантичності при їх розподілі. В умовах України найбільш імовірними посередниками можуть стати депутати, зацікавлені у виразно проявлених і видимих виборцями результатах своєї діяльності. Результати такої роботи за умови правильної організації будуть однозначними. Справа в тому, що соціальна мережа не є споконвічною даністю – вона конструюється за допомогою групових взаємодій, які використовуються як надійне джерело інших ресурсів. “Вигода, яка акумулюється завдяки членству в групі, є базисом можливої солідарності” [10]. Як бачимо, Бурдьє наголошує на користі, яку індивіди накопичують, постійно беручи участь у групах з метою створення деякого ресурсу, паралельно якому виникає соціальний капітал. Ця думка є ключовою, оскільки дає уявлення про те, як можна “зверху” стимулювати створення і діяльність різноманітних груп, що сприяють розвиткові міської громади та її соціального капіталу. У тому разі, коли влада, державна або муніципальна, бере на себе обов’язок фінансувати громадську діяльність людей, виділяючи на це конкретні фінанси, соціально орієнтовані люди обов’язково проявлять себе.
      

Рис. Взаємозв’язок елементів соціальної структури, які впливають 
на створення соціального капіталу
      
      У яких же формах можуть існувати такі групи? На наш погляд, сьогодні серед форм організацій Третього сектору слід виділити насамперед місцеві громадські групи, або місцеві групи громадянської дії. До них можна віднести не тільки органи самоорганізації населення (ОСН), а й інші структури Третього сектору – громадські організації, благодійні фонди, товариства із захисту прав споживачів і навіть локальні ініціативні групи, що діють без формалізації свого статусу і вже тим більше без створення неприбуткової юридичної особи.
      В Україні розвиток органів самоорганізації гальмується браком людського і фізичного капіталів (нестачею кадрів, ресурсів, елементарних знань), до того ж досі немає реальних механізмів постійної взаємодії місцевих органів влади з громадою міста. Тому місцевим групам громадянської дії потрібно, по-перше, нарощувати інформаційні, інтелектуальні, технічні та інші ресурси. По-друге, слід налагодити “міжсекторне співробітництво”, інакше кажучи, взаємодію місцевої влади, комерційних структур і Третього сектору. Одним з базових чинників цього співробітництва є соціальне інвестування (вкладання консолідованих ресурсів влади, бізнесу і неурядових організацій у вирішення першочергових соціальних проблем міських громад). Залучені для цього ресурси повинні розподілятися на конкурсній основі під контролем громадськості серед підприємств, організацій та фондів, які пропонують найбільш ефективні проекти з вирішення пріоритетних проблем того чи іншого міста (див. рис.). По-третє, необхідно внести в практику зрозумілу і чітко прописану на законодавчому рівні процедуру соціального замовлення на виконання громадськими організаціями соціальних послуг. До таких послуг можна віднести проведення аналітичної роботи з проблем розвитку як міста і міської громади в цілому, так і окремих локальних територій, консультування, правозахисну діяльність, освітню, культурно-просвітницьку, культурологічну роботу і багато іншого. 
      По суті, треба на практиці забезпечити участь громади у плануванні розвитку своєї території, що закріплено в Законі України “Про органи самоорганізації населення”. Цей закон наділяє органи самоорганізації правом вносити в установленому порядку пропозиції до проектів місцевих програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць та проектів місцевих бюджетів. Мікрорайони, вулиці, квартали, двори й окремі будинки повинні утримуватися і розвиватися з урахуванням побажань і вимог “знизу”. Ініціатива жителів, об’єднаних органами самоорганізації при внесенні пропозицій до плану розвитку міста, має забезпечити врахування їхніх побажань, їхнього бачення перспектив розвитку своєї громади. Але сьогодні все гальмується навіть не браком грошей, а браком соціально активних людей, готових до такої роботи.
      Висновок. Отже, теоретичний аналіз поняття соціального капіталу свідчить про те, що для сприяння розвиткові міських громад важливішою є друга концепція, яка розглядає соціальний капітал як розбудову взаємодії городян у ході спільних соціально значущих дій. А тому емпіричне дослідження – це неодмінна передумова соціальних дій з нарощування соціального капіталу міських громад. Слід мати чітке уявлення щодо того, наскільки готові пересічні громадяни до участі у волонтерській роботі, які саме вікові категорії більше до неї схильні, які знання щодо її організації вони мають, чи є серед них люди з лідерськими позиціями. Друге завдання емпіричного дослідження – визначення тих напрямків соціальної роботи, які дістануть безумовну підтримку городян, особливо в молодіжному середовищі. Нарешті, потребує свого дослідження і кадровий потенціал, здатний нарощувати соціальний капітал громади. Це й ініціативні громадяни, і керівники, готові віддати у розпорядження громади певний фізичний капітал. А ще предметом експериментального дослідження мала б стати діяльність посередників між фінансовим і людським капіталами та умови цієї діяльності. Здається, що все це легко зробити, якщо є політична воля. Насправді проблема набагато глибша, оскільки абсолютна більшість людей, особливо у старших вікових групах, не вірить у такий сценарій розвитку подій, підозрюючи всіх, навіть найбільш чесних людей, у махінаціях і кар’єризмі. Здолати цей цинізм і брак довіри – чи не головне завдання сучасної науки.
      
Література
1. Бова А. Соціальний капітал в Україні: досвід емпіричного дослідження / А. Бова // Економічний часопис – ХХІ. – 2003. – № 5. – С. 24–37.
2. Украинское общество в европейском пространстве / под. ред. Е. Головахи, С. Макеева. – К. : Ин-т социологии НАНУ ; Харьк. нац. ун-т им. В. Н. Каразина, 2007. – 274 с. 
3. Патнем Р. Д. Творення демократії: Традиції громадянської активності в сучасній Італії / Р. Д. Патнем, Р. Леонарді, Р. Й. Нанетті. – К. : Основа, 2001. – 302 с.
4. Бурдье П. Формы капитала / П. Бурдье // Экономическая социология. – 2002. – Т. 3. – № 5. – С. 60–74.
5. Kоулмен Дж. Капитал социальный и человеческий / Дж. Kоулмен // Общественные науки и современность. – 2001. – № 3. – С. 122–139.
6. Мейжис И. А. Соціальний капітал як предмет вивчення в соціальній психології / И. А. Мейжис // Соціальна психологія. – 2006. – № 1. – С. 27–42.
7. Токвиль А. Демократия в Америке : пер. с фр. / А. Токвиль. – М. : Прогресс, 1992. – 554 с.
8. Патнем Р. Гра в кеглі наодинці: занепад соціального капіталу Америки [Електронний ресурс] / Р. Патнем // Ї. – 2001. – № 21. – Режим доступу : http://www.ji.lviv.ua/n21texts/putnem.htm
9. Флорид Р. Креативный класс: люди, которые меняют будущее. Гл. 15. От социального капитала – к креативному капиталу [Електронний ресурс] / Р. Флорид. – Режим доступу : http://www.frip.ru/newfrip/cnt/library/ books/0024/part2.
10.  Bourdieu P. The Forms of Capital // Handbook of Theory and Research for the Sociology of Education / P. Bourdieu ; ed. J. Richardson. – New York, 1983 ; Greenwood Press, 1986. – Р. 241–258.
      © Мейжис І. А., Татенко Ю. В.
      

СРАВНИТЕЛЬНЫЙ АНАЛИЗ ВЫРАЖЕННОСТИ ЭТНОЦЕНТРИЗМА В ПЕРИОД ЭКОНОМИЧЕСКОГО КРИЗИСА И СТАБИЛЬНОСТИ
      
      Н. И. Мищенко, г. Симферополь
      
       Здійснюється психологічний аналіз вираженості етноцентризму в ситуації економічної кризи і стабільності (на прикладі кримськотатарського та слов’янского етносів). Також проводиться паралель між етноцентризмом як нормальним явищем засвоєння традицій суспільства та культури в повсякденному житті і етнічною ідентичністю в умовах економічної кризи як соціально-психологічного явища, що впливає на всі сфери життя тих чи тих етнічних груп. 
       Ключові слова: етноцентризм, етнічна ідентичність, соціальна ідентичність, економічна криза. 
       
       Осуществляется психологический анализ выраженности этноцентризма в ситуации экономического кризиса и стабильности (на примере представителей крымскотатарского и славянского этносов). Также проводится параллель между этноцентризмом как нормальным следствием усвоения обычаев общества и культуры в повседневной жизни и этнической идентичностью в условиях экономического кризиса как социально-психологического явления, воздействующего на все области жизни определенных этнических групп.
       Ключевые слова: этноцентризм, этническая идентичность, социальная идентичность, экономический кризис.
       
       The paper deals with psychological analysis of ethnocentrism salience in the situation of economical crisis and stability (using the example of Crimean-Tatar and Slavic ethnos representatives). The parallel is made between ethnocentrism as a normal consequence of custom and culture adoption in everyday life and ethnic identity in the condition of economic crisis as a socio-psychological phenomenon which affects all spheres of particular ethnic groups’ life. 
       Key words: ethnocentrism, ethnic identity, social identity, economic crisis. 
       
      Проблема. Тема экономического кризиса в нашей стране и в мире в настоящее время наиболее актуальна. Экономический кризис затронул не только экономические структуры, но и повседневную жизнь каждого человека. Это не могло не сказаться на психологическом состоянии людей и их социальных отношениях. 
      Экономический кризис – это в первую очередь социальное явление, которое в целом воздействует на все слои населения независимо от культурной, этнической и расовой принадлежности. В период экономического кризиса, как и в период других насущных социальных процессов, у представителей различных этнических групп в той или иной степени проявляются определенные групповые психологические явления. Одно из таких явлений – выраженность этноцентризма [1–3]. 
      Как феномен обыденного этнического сознания, этноцентризм давно привлекает к себе внимание этнографов, социологов, социальных психологов. К сожалению, этноцентризм зачастую используется в негативном смысле. Это и является в основном причиной большинства военных конфликтов и межэтнических разногласий не только в нашей стране, но и во всем мире [4–6]. В нашем исследовании мы попробуем раскрыть содержание понятия “этноцентризм” более полно, подчеркнув при этом, что этноцентризм – это не только нормальная психологическая функция, но и, по сути, неизбежная часть нашей жизни.
      Цель статьи: выявление уровня этноцентризма у представителей славянского и крымскотатарского этносов в периоды экономической стабильности и кризиса, а также проведение сравнительного анализа психологических особенностей этнической идентичности и этноцентризма (на той же выборке). 
      Объект исследования: психологические аспекты этноцентризма. 
      Предмет исследования: психологические особенности этноцентризма у представителей славянского и крымскотатарского этносов в период экономического кризиса. 
      Основная задача – провести параллель между этноцентризмом как нормальным следствием усвоения обычаев общества и культуры в повседневной жизни и этнической идентичностью в условиях экономического кризиса как социально-психологического явления, воздействующего на все области жизни определенных этнических групп. 
      
      Наша культура состоит из множества правил, касающихся регулирования и контроля нашего поведения через социально допустимые каналы [7]. Как правило, в период экономического кризиса многие социальные и психологические проявления отходят на второй план либо, наоборот, становятся доминирующими. 
      В этнопсихологии существует концепция инструментализма, согласно которой этничность является инструментом, при помощи которого люди добиваются тех или иных целей. Так, любая деятельность и активность этнических групп рассматриваются как целенаправленная деятельность этнических элит в борьбе за власть и привилегии. В обыденной жизни этничность пребывает в латентном состоянии, но в случае необходимости мобилизуется. Экономический инструментализм – направление, объясняющее межэтническую напряженность и конфликты с точки зрения экономического неравенства членов различных этнических групп. 
      Вопрос о том, является ли переживаемый в настоящее время экономический кризис детерминирующим фактором межэтнической напряженности или выраженности этноцентризма у представителей славянского и крымскотатарского этносов, остается открытым и злободневным. В своей работе мы попытаемся ответить на него. 
      Сформулированная нами гипотеза исследования звучит так: в период экономического кризиса этноцентризм и этнодоминирование у представителей славянского и крымскотатарского этносов будут выражены в значительно большей степени, чем в период экономической стабильности. 
      Эмпирическое исследование проводилось с помощью методики Д. У. Солдатовой “Типы этнической идентичности”, математическая обработка данных – с помощью U–критерия Манна – Уитни. 
      Экспериментальная база исследования включала в себя две выборки, основанные на дифференцировании по этническим признакам. Наличие двух выборок обусловлено многоаспектным значением понятия “этническая идентичность” и вариативностью его проявления. Первая выборка состояла из 60 человек, разделенных по гендерной (30 женщин и 30 мужчин) и этнической принадлежности (15 украинских и русских женщин, 15 украинских и русских мужчин, соответственно), возрастом от 25 до 50 лет. Исследование по этой выборке направлено на определение уровня проявления этноцентризма и этнической идентичности, явления этнической терпимости и носит скорее характер пилотажного исследования. Вторая выборка, состоящая из 60 человек возрастом от 25 до 60 лет, была дифференцирована по аналогичному принципу (60 респондентов крымскотатарской национальности, из них 30 женщин и 30 мужчин). Исследование по этой выборке проводилось в Бахчисарайском районе Автономной Республики Крым. Таким образом, на первом этапе исследования были определены средние показатели уровня выраженности этнической идентичности у представителей славянского и крымскотатарского этносов в период экономического кризиса (табл. 1).
      Таблица 1
Особенности выраженности этнической идентичности на примере представителей крымскотатарского и славянского этносов 
Типы этнической 
идентичности
Выраженность этнической идентичности
(в % от количества опрошенных)

крымские татары
славяне
этнонигилизм
7
5
этническая индифферентность
18
21
норма
32
32
этноцентризм
11
16
этноизоляционизм
16
12
национальный фанатизм
16
14
      
      В ходе анализа полученных данных было установлено, что у представителей крымскотатарского и славянского этносов максимально выражен такой тип этнической идентичности, как норма (у 32% опрошенных), позитивная этническая идентичность. По мнению Г. У. Солдатовой [8], в полиэтническом обществе такая идентичность имеет характер нормы и свойственна подавляющему большинству составляющих его индивидов. Она задает оптимальный баланс толерантности по отношению к собственным и другим этническим группам.
      Вместе с тем выявлены некоторые различия в степени выраженности таких типов идентичности, как этническая индифферентность, этноцентризм, этноизоляционизм. 
      Этническая индифферентность выражена в большей степени у представителей славянского этноса (21%), что проявляется в отсутствии у них интереса и серьезного отношения к национальным проблемам. Также в данной группе сильнее выражен и этноцентризм (16%): он может выражаться в безобидной форме на вербальном уровне как результат восприятия через призму конструкта “мой народ”, но может предполагать, например, раздраженность и напряжение в процессе общения с представителями других этнических групп или признание за своим народом права решать проблемы за “чужой” счет.
      У представителей крымских татар перечисленные выше типы этнической идентичности выражены в меньшей степени (18 и 11%, соответственно). Анализируя ведущие типы этнической идентичности у данной этнической группы, можем в целом сделать вывод, что крымским татарам свойственно устоявшееся, четкое представление о превосходстве своей этнической группы над другими. О четком разделении на “своих” и “чужих”, нежелании вступать во взаимодействие с другими этносами и готовности идти на любые действия ради своих этнических интересов говорит показатель по шкале этноизоляционизм (16%). 
      У представителей славянского этноса национальный фанатизм (14%) и этноизоляционизм (12%) выражены в относительно меньшей степени, чем у представителей крымскотатарского этноса (по 16%, соответственно). Это свидетельствует о не столь агрессивном отношении к другим этническим группам и является видимой характеристикой положительного отношения к этим этническим группам и готовности идти на мирные соглашения с ними.
      Этнонигилизм в целом слабо выражен у представителей обеих этнических групп и свидетельствует о незначительном количестве лиц, отделенных от собственной этнической группы, не желающих признавать собственные этнические ценности, переживающих этническую неполноценность, ущемленность, стыд за свой народ. 
      В ходе статистической обработки данных с помощью U-критерия Манна – Уитни видимые различия были обнаружены в группе крымских татар и славян по такому типу идентичности, как этноизоляционизм (у крымских татар этот показатель выше).
      Данное исследование, как мы уже подчеркивали, проводилось в условиях экономического кризиса. Полученные данные свидетельствует о том, что все типы этнической идентичности и у крымских татар, и у славян выражены достаточно ярко. Следовательно, экономический кризис можно трактовать как фактор, актуализирующий этническую идентичность, этноизоляционизм и этноцентризм. Интересно, что у представителей различных этнических групп под воздействием данного фактора этнические процессы происходят по-разному. Хоть крымские татары и настроены более воинственно, но экономический кризис оказался для них скорее фактором сплочения и решения социально-культурных проблем внутри своей этнической группы. Для представителей славянского этноса экономический кризис стал скорее причиной поиска виновных в своих проблемах вне круга сородичей, а среди представителей других этнических групп. Такой этнический эгоизм (выраженный в ярком этноцентризме, как видно из полученных данных) продиктован скорее культурными, историческими факторами, слабой системой идентичностей и развитой советской идентичностью, о которой говорила К. В. Коростелина [9]. Люди с выраженной советской идентичностью не чувствуют себя гражданами конкретной страны и сопротивляются формированию национальной и этнической идентичности.
      На втором этапе исследования необходимо было провести сравнительный анализ выраженности типа этнической идентичности у представителей славянского и крымскотатарского этносов в период экономического кризиса и стабильности. Данные, характеризующие психологические особенности этноцентризма в период экономической стабильности, были взяты из исследований К. В. Коростелиной, проведенных в период 2002 – 2003 годов в крупных городах и районах Крымского полуострова на выборке численностью более 2500 человек [там же]. Нас интересовали прежде всего выраженность и содержательная сторона этнической идентичности у представителей славянского и крымскотатарского этносов. В исследовании принимали участие лица в возрасте от 25 до 50 лет. Свои исследования мы проводили по аналогичной методике (“Типы социальной идентичности” Г. У. Солдатовой, С. В. Рыжовой), завершив их сравнительным анализом выраженности того или иного типа этнической идентичности у представителей исследуемых этнических групп (табл. 2). 
      Сравнительный анализ показал, что у крымских татар показатели существенно выросли по всем выделенным типам этнической идентичности. Наиболее ярко выраженнымы оказались показатели этноизоляционизма, этноцентризма, национального фанатизма и этнической индифферентности, что в первую очередь свидетельствуют об острой актуальности вопросов, связанных с этнической идентичностью. Структура социальных идентичностей у крымских татар существенно не изменилась, однако показатели национального фанатизма (12% в 2003 г. и 16% в 2010 г.) заметно выросли по сравнению с другими рассматриваемыми характеристиками. 
      Таблица 2
Выраженность типов этнической идентичности у представителей славянской и крымскотатарской национальности 
в период экономической стабильности и кризиса (в %)
Тип этнической идентичности
Крымские татары
Славяне

2003 г.
2010 г.
2003 г.
2010 г.
этнонигилизм
0
7
0
5
этническая индифферентность
21
18
44
21
норма
51
32
50
32
этноцентризм
6
11
2
16
этноизоляционизм
10
16
2
12
национальный фанатизм
12
16
2
14
      
      Как видим, в ситуации экономического кризиса у крымских татар наблюдается обострение этнической нетерпимости, возрастает их раздраженность по отношению к другим этносам и более четко проявляется готовность идти на любые действия ради этнических интересов. Полученные данные, таким образом, подтверждают наше предположение, что тяжелая социально-экономическая ситуация для данной этнической группы играет скорее роль катализатора этнических вопросов и является фактором ее сплочения.
      Среди представителей славянской этнической группы количество безразличных к вопросам этнической идентификации под воздействием экономического кризиса уменьшилось более чем вдвое (с 44% в 2003 г. до 21% в 2010 г.), из чего можно сделать вывод, что под воздействием экономического кризиса у представителей данной группы значительно возросла потребность этнической идентичности (аналогично, хоть и менее существенно, обозначилась отмеченная тенденция и у представителей крымских татар – 21% в 2003 г. и 18% в 2010 г.). Это можно объяснить тем, что в ситуации нестабильности у человека повышается одна из базовых социальных потребностей, такая как потребность в принадлежности. 
      Следует также отметить тот факт, что в кризисный период показатели этноцентризма (2% в 2003 г. и 16% в 2010 г.), этноизоляционизма (соответственно 2% и 12%), национального фанатизма (2% и 14%), характеризующие представителей славянской этнической группы, возросли в несколько (6–8) раз по сравнению с результатами, описывающими эти характеристики в период экономической стабильности. Содержательная область этнической идентичности у славян с течением времени существенно изменилась (четыре составляющие идентичности – этническая индифферентность, этноцентризм, этноизоляционизм и этнофанатизм – заметно возросли), что говорит о выраженной потребности представителей этой группы в этнической идентичности. 
      Сравнительный анализ данных показал, что типы этнической идентичности у представителей славянского и крымскотатарского этносов в значительной степени отличаются, то есть сама структура этнической идентичности представлена у них по-разному: если представители славянского этноса более этноцентричны и винят в своих проблемах представителей других национальностей, то крымские татары под воздействием тяжелой социально-экономической ситуации объединяются, сплачиваются и решают проблемы внутри своей этнической группы. 
      Выводы:
      1. Выявлено, что в условиях экономического кризиса у представителей славянского и крымскотатарского этносов структура социальной идентичности и отношение к этнокультурным процессам по своему характеру отличаются. Достоверными оказались различия по таким шкалам, как “этноизоляционизм”, “этническая индифферентность”, “этноцентризм”. 
      2. Сравнительный анализ показал, что в содержательной области этнической идентичности у представителей славянского и крымскотатарского этносов имеются существенные различия. Так, в условиях экономического кризиса резко возросли показатели этнической индифферентности, этноцентризма, этноизоляционизма и этнофанатизма у представителей славянского этноса (в большей степени, чем у крымских татар).
      3. В период экономического кризиса вопросы этнической идентичности и этноцентризма приобретают более актуальный характер, чем в период экономической стабильности. Это можно объяснить тем, что в ситуации неопределенности и нестабильности возрастает потребность в чувстве принадлежности.
      
Література
1. Бромлей Ю. В. Этнические процессы в современном мире / Ю. В. Бромлей. – М. : Наука, 1987. – 375 с. 
2. Кросс-культурная психология. Исследования и применение / пер. с англ. – Х. : Гуманит. центр, 2007. – 560 с. 
3. Кросс-культурная психология: актуальные проблемы : сб. статей / под ред. Л. Г. Почебут, И. А. Шмелевой. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2005. – 377 с. 
4. Панькин А. Б. Формирование этнокультурной личности : учеб. пособ. / А. Б. Панькин. – М. : Изд-во Моск. психол.-соц. ин-та, 2006. – 280 с. 
5. Платонов Ю. П. Основы этнической психологии : учеб пособ. / Ю. П. Платонов. – СПб. : Речь, 2003. – 452 с. 
6. Почебут Л. Г. Взаимопонимание культур: Методология и методы этнической и кросс-культурной психологии : учеб пособ. / Л. Г. Почебут. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2005. – 281 с.
7. Серов Н. В. Цвет культуры: психология, культурология, физиология / Н. В. Серов. – СПб. : Речь, 2004. – 672 с. 
8. Практикум по психодиагностике и исследованию толерантности личности / под ред. Г. У. Солдатовой, Л. А. Шайгеровой. – М. : Изд-во Моск. гос. ун-та, 2003. – 112 с. 
9. Коростелина К. В. Социальная идентичность и конфликт / К. В. Коростелина. – Симферополь : Доля, 2003. – 358 с.
      © Мищенко Н. И.
      
      
ОСОБЕННОСТИ СОЦИАЛЬНОГО МЫШЛЕНИЯ ПРЕДСТАВИТЕЛЕЙ РАЗЛИЧНЫХ СЛОЕВ НАСЕЛЕНИЯ УКРАИНЫ
      
      Л. П. Пономаренко, Л. К. Спиридонова, г. Одесса
      
       Розглядається категорія соціального мислення, до якої належать соціальні аксіоми (концепція K. Leung і M. H. Bond). Наводяться дані кроскультурного і кроснаціонального дослідження універсальних соціальних аксіом (SAS) на вибірках з трьох регіонів. Порівнюється прихильність дорослих і студентів щодо кожного з п’яти типів соціальних аксіом: соціальний цинізм, соціальна гнучкість, винагорода зусиль, контроль долі, духовність. Описується розроблена авторами методика “Українські соціальні аксіоми” (УСА), що складається із тверджень, які об’єднано в п’ять факторів: орієнтація на сімейні відносини, недовіра, патерналізм, пасивізм і духовність. Зроблено висновок, що вибірка студентів відрізняється від вибірки представників старшого покоління нижчим рівнем пасивізму і патерналізму, але демонструє порівняно вищий рівень недовіри. 
       Ключові слова: соціальні аксіоми, культурно-специфічні особливості, кроскультурна психологія. 
       
       Рассматривается категория социального мышления, к которой относятся социальные аксиомы (концепция K. Leung и M. H. Bond). Приводятся данные кросс-культурного и кросс-национального исследования универсальных социальных аксиом (SAS) на выборках из трех регионов. Сравнивается приверженность взрослых и студентов каждому из пяти типов социальных аксиом: социальный цинизм, социальная гибкость, награда за усилия, контроль судьбы и духовность. Описывается разработанная авторами методика “Украинские социальные аксиомы” (УСА), которая состоит из утверждений, объединенных в пять факторов: ориентация на семейные отношения, недоверие, патернализм, пассивизм и духовность. Сделаны выводы, что выборка студентов отличается от выборки представителей старшего поколения более низким уровнем пассивизма и патернализма, но демонстрирует более высокий уровень недоверия.
       Ключевые слова: социальные аксиомы, культурно-специфические особенности, кросс-культурная психология.
       
       The present article describes social cognitions’ construct, which includes social axioms (K.Leung & M.H.Bond theory). Cross-cultural and cross-national studies of universal social axioms (SAS), where 3 regional Ukrainian samples participated are described. Age difference in extent to which adults and students endorse each type of 5 social axioms are analyzed: Social Cynicism, Reward for Application, Social Flexibility, Fate Control, Spirituality. Authors developed and conducted Ukrainian axioms survey, which consists of statements, combined into 5 factors: Family orientation (or familism), Paternalism, Distrust, Passivism and Spirituality. Students sample compared to adults are low in Paternalism and Passivism, but higher in Distrust.
       Key words: social axioms, culture-specific beliefs, cross-cultural psychology.
       
      Проблема. Категория социального мышления включает в себя целый ряд близких и сопредельных понятий: социальное мышление, убеждения и социальные представления, установки, верования, стереотипы. Термин “коллективные представления”, введенный Э. Дюркгеймом, получил свое развитие в концепции социальных представлений С. Московичи и его последователей. Дж. Келли и многие другие авторы доказывают, что конструкты, или категориальные структуры, сознания, состоящие из стойких убеждений человека в отношении той или иной стороны социальной действительности, других людей, самого себя, оказывают значительное влияние на его поведение. В когнитивной психотерапии считается, что искажения мышления – представлений и убеждений в отношении окружающего мира, других людей, себя самого – главная причина пограничных психических расстройств (тревожности, депрессии и т. п.).
      Сторонники социального конструктивизма делают акцент на том, что социальная реальность конструируется людьми и их представлениями о ней, в то же время высказываются идеи о том, что эти представления не только описывают, но, в свою очередь, и порождают социальную реальность (модель “потребного будущего”, по Бернштейну) [1]. Таким образом, особенности социального мышления той или иной человеческой общности так же, как и отдельного человека могут привести к коллективному неблагополучию (по аналогии с тревожным или депрессивным расстройством) или, напротив, находиться в реципроктной связи с удовлетворенностью жизнью. 
      Цель статьи: раскрыть содержание категории “социальное мышление”; выявить особенности социального мышления населения Украины в возрастном и региональном разрезах на основе результатов кросс-культурного и кросс-национального исследования универсальных социальных аксиом. 
      Изучение социального мышления сталкивается с рядом методологических и методических трудностей. Большой вклад в изучение этой категории внесла кросс-культурная психология – новая отрасль социальной психологии, активно развивающаяся во всем мире в последние десятилетия. Одной из задач кросс-культурной психологии является выделение и изучение так называемых универсалий, или психологических измерений, – особенностей, свойственных представителям всех культур, но выраженных в разной степени. Наиболее известный пример таких универсалий – измерение “коллективизм/индивидуализм” и другие параметры, выделенные Г. Хофстедом и другими исследователями [2]. В последние годы популярность приобрели работы кросс-культурного психолога Ш. Шварца по изучению ценностей на культуральном уровне, что также относится к социальному мышлению.
      В 2002 г. международной командой ученых, возглавляемой М. Бондом и К. Леунгом, была выдвинута концепция социальных аксиом [3]. Социальные аксиомы, по мнению исследователей, это генерализованные убеждения о самом человеке, социальном или физическом окружении, или духовном мире в форме суждения об отношениях между двумя сущностями, или концепциями. Типичная аксиома имеет структуру: А относится к В, где А и В можно представить как любые сущности. Отношения могут быть причинные или корреляционные, степень приверженности им варьирует. Социальные аксиомы отличаются от ценностей, которые предполагают: “А – это хорошо/желательно”.
      Авторами разработана методика SAS (social axioms survey), финальная версия которой состоит из 60 вопросов, позволяющих выявить пять факторов (социальных аксиом) и их выраженность на индивидуальном или культуральном уровне [4]. Первый фактор – социальный цинизм (Cynicism) – негативный взгляд на природу человека, представление о том, что жизнь порождает несчастливость, что люди эксплуатируют других, недоверие к социальным институциям. Этот фактор оказался наиболее мощным. Второй – социальная сложность (Social Complexity) – предположение о том, что не существует жестких правил, а скорее имеются множественные пути достижения результатов и что непоследовательность (противоречивость) человеческого поведения, зависимость его от ситуации – обычное явление. Третий – награда за приложение сил (Reward for Application) – убеждение в том, что усилия, знания и тщательное планирование приведут к позитивным результатам. Четвертый – контроль судьбы (Fate Control) – включает убеждения, что жизненные события предопределены, но что у людей есть некоторые способы влиять на проявления законов судьбы. Пятый – религиозность, позднее переименованный в духовность (Spirituality): предполагается существование сверхприродных сил и позитивное воздействие религиозных практик. 
      Многочисленные исследования показали устойчивость факторной структуры в выборках из различных стран, что позволило нам отнести социальные аксиомы к универсальным психологическим измерениям. В последние годы социальные аксиомы активно изучаются исследователями во многих странах, выявляется их связь с демографическими, экологическими, экономическими и политическими параметрами, а также психологическими переменными [3–6]. 
      В течение 2004 – 2010 годов нами было проведено ряд исследований, направленных на изучение особенностей социальных аксиом в украинской культуре; на разных этапах в исследовании приняло участие 1197 человек [7; 8]. Изучение универсальных социальных аксиом с помощью SAS (методика в переводе на русский язык была любезно предоставлена нам Н. М. Лебедевой) проводилось на выборке 667 человек (кросс-культурный эксперимент), которая состояла из подвыборок студентов и взрослых, проживающих в трех регионах Украины. Кросс-национальное исследование позволило сравнить выраженность универсальных социальных аксиом в выборках Восточного, Западного и Южного регионов Украины. Мы сравнивали также приверженность тем или иным универсальным социальным аксиомам в выборках студенческой молодежи (343 человека) и представителей более старшего поколения (294 человека), социализация которых пришлась на годы советской власти. 
      Кросс-культурный эксперимент позволил выявить положение Украины на каждом из пяти измерений универсальных социальных аксиом по сравнению с 40 странами, принимавшими участие в проекте. Для того чтобы была возможность сравнивать страны по уровню приверженности их представителей тем или иным аксиомам, Bond&Leung были проведены подсчеты средних значений для каждого фактора по каждой стране [4; 6]. Ранжирование средних значений позволяет выявить относительное положение каждой национальной выборки на профиле социальных аксиом. Украина заняла первое место среди стран-участниц исследования по фактору “контроль судьбы” (табл.), что может означать склонность большинства украинцев верить в судьбу, полагаться на случай и считать, что события их жизни в большой степени предопределены.
      Высокий уровень выраженности фактора “социальный цинизм” (2-й ранг среди стран-участниц) подтверждает данные многих социологических исследований о недоверии украинцев к социальным институциям и представителям власти, а также свидетельствует о том, что украинцы невысокого мнения о человеческой природе и не верят в то, что люди склонны заботиться об общем благе. Приверженность украинцев к верованиям, объединенным в фактор “социальная гибкость (сложность)”, оказалась наиболее слабой среди 40 стран-участниц (последний ранг), что может свидетельствовать о недостаточной гибкости в социальных ситуациях, убежденности в том, что есть только одно правильное решение и нужно придерживаться одной стратегии поведения. 
      
      Таблица
Результаты кросс-культурного исследования 
универсальных социальных аксиом в Украине (SAS)
Факторы (типы) универсальных социальных аксиом
Статистические параметры
Ранг среди 
40 стран

Средние 
значения
Стандартные
отклонения

Фактор 1:
социальный цинизм
3,34
0,40
2
Фактор 2:
награда за усилия
3,72
0,36
22
Фактор 3: социальная гибкость (сложность)
3,60
0,33
41
Фактор 4:
контроль судьбы
3,20
0,52
1
Фактор 5:
религиозность 
(духовность)
3,16
0,52
18
      
      В наших исследованиях выявляется “экстремальное” положение Украины на профиле и других универсальных измерений, которые исследуются в кросс-культурной психологии. Так, в выборке украинских студентов определен индекс индивидуализма более высокий, чем у студентов США [9; 10], наиболее низкий уровень “связанности” социальными нормами в украинской выборке показало исследование приверженности нормам, в котором участвовало 33 страны [11]. Эти данные могут служить подтверждением “альтернативной” гипотезы, сформулированной P. Smith, о том, что склонность к экстремальным ответам при работе со шкалой Ликкерта (предполагающей различные уровни согласия с предложенными утверждениями опросника), возможно, отражает определенные культуральные особенности, в частности стиль коммуникации [12].
      Кросс-национальный эксперимент дал возможность установить различия и сходство в аксиоматических убеждениях жителей трех различных регионов Украины – Западного (Львов и Дрогобыч), Восточного (Днепропетровск и Днепропетровская область) и Южного (г. Одесса) (рис. 1). 

Рис. 1.  Кросс-национальное исследование универсальных
социальных аксиом (региональные особенности) с помощью SAS
         
      Как видно на диаграмме, выборка Западной Украины отличается от Южной и Восточной фактически по всем факторам (значимые различия выявлены с помощью ANOVA, post hoc test Bonferoni). В выборке Западной Украины отмечается значительно большая приверженность убеждениям, сгруппированным в факторы “религиозность” и “контроль судьбы”, и значительно более высокий уровень “социального цинизма”. Социальный цинизм оказался наименее выраженным в выборке Южной Украины. 
      Сравнение выборок студентов и взрослых проводилось для того, чтобы выяснить, насколько убеждения и верования различаются в зависимости от того, в каких условиях происходило формирование личности респондентов (рис. 2). Выборка взрослых состояла из людей в возрасте от 35 до 65 лет, социализация которых пришлась на годы советской власти; во вторую выборку были включены студенты в возрасте от 18 до 22 лет, выросшие в годы независимости Украины. 

Рис. 2. Сравнение приверженности пяти типам универсальных социальных аксиом в выборках взрослых и студентов
      Значимые различия обнаружены по трем факторам с помощью t-критерия Стьюдента. Выборка студентов обнаруживает более высокий уровень социальной гибкости (приверженности представлениям о социальной сложности), чем выборка взрослых; отличается большей верой в то, что усилия приводят к позитивному результату; студенты меньше, чем взрослые, убеждены в том, что события предопределены и “от судьбы не уйдешь”.
      Следующим этапом нашей работы явилась разработка методики для выявления культурно-специфических социальных аксиом – верований и убеждений, характерных в настоящее время для украинцев. Пользуясь указаниями авторов проекта Леунга и Бонда (2001), мы провели работу по сбору данных и анализу глубинных интервью, данных опроса респондентов, контент-анализа украинских пословиц, поговорок, песен и художественной литературы, а также этнографических данных об украинском национальном характере. Кроме того, были задействованы результаты ассоциативного эксперимента и проективной методики “Образ мира”, а также оценки и мнения экспертов [8]. В результате был составлен опросник “Украинские социальные аксиомы” (УСА), содержавший 77 вопросов. Вопросы тщательно отбирались, в процессе шести пилотажных исследований проверялись на дискриминативность, при необходимости переформулировались. Факторному анализу подвергались данные, полученные на выборке 667 человек, состоявшей из подвыборок, описанных выше. Выделено пять факторов, которые характеризуют культурно-специфичные аксиомы, свойственные украинцам. 
      Фактор 1. Ориентация на семейные отношения (Фамилизм): лояльность, взаимные обязательства и солидарность с членами семьи. Наибольший факторный вес получило утверждение: “Ради семьи можно пожертвовать всем”. Фактор 2. Патернализм. Склонность к подчинению, потребность в руководстве, зависимость от людей, занимающих более высокое положение в обществе, обученная беспомощность. Фактор 3. Недоверие. Высокие оценки связаны с опасениями быть обманутым, стать жертвой нечестных дельцов, убежденностью в том, что окружающие люди по природе своей эгоистичны, корыстны и не склонны заботиться об общем благе, более того – могут воспользоваться доверием и нанести ущерб. Фактор 4. Пассивизм (название заимствовано из работ Е. А. Донченко [13]). Представления о том, что осторожная позиция наблюдателя, воздерживающегося от активных действий, может уберечь от разочарований, излишних моральных и материальных затрат. Фактор 5. Духовность. Убеждения трансцендентного и метафизического характера о том, что есть другой, духовный, мир и вера в него возвышает человека. Традиционная любовь украинцев к музыке и песне, эстетика творчества связываются с очищением души. 
      По результатам факторного анализа утверждения, получившие низкие факторные веса, были исключены. В окончательном варианте методика “Украинские социальные аксиомы” содержит 50 вопросов и готовится к публикации.
      Мы провели сравнение профилей культурно-специфических социальных аксиом в трех регионах, указанных выше (рис. 3). Дисперсионный анализ ANOVA обнаружил значимые региональные различия только по фактору “ориентация на семейные отношения (фамилизм)” и по фактору “духовность”. Ориентация на семейные отношения значимо выше у представителей Восточной Украины по сравнению с Западной. Патерналистские убеждения и недоверие свойственны представителям всех трех регионов примерно в равной степени. В выборке Западной Украины несколько сильнее проявляется пассивизм и меньше – вера в духовный мир, эстетизм и любование природой (фактор “духовность”).
      
      
Рис. 3. Региональные особенности культурно-специфических 
социальных аксиом
      
      Сравнение выборок студентов и взрослых показало значительные возрастные отличия по фактору “ориентация на семейные отношения” – молодежь сильнее связана с семьей, чем взрослые, – возможно, пока именно семья дает ей ощущение защищенности (рис. 4). 
      Патернализм и пассивизм, как и ожидалось, значительно ниже в выборке студентов, но по недоверию студенты даже несколько превосходят взрослых, что является тревожной тенденцией, исходя из известного положения о том, что доверие является основой гражданского общества, без которого, собственно, невозможна демократия.
      
      
      

Рис. 4. Возрастные особенности культурно-специфических 
социальных аксиом
      
      Выводы:
      1. Социальные аксиомы отражают социальное мышление культурных общностей в определенном историческом контексте.
      2. Профиль Украины по универсальным социальным аксиомам (SAS) характеризуется такими особенностями: высокий уровень выраженности фактора “контроль судьбы” (1-й ранг среди 40 стран) и фактора “социальный цинизм” (2-й ранг), низкий уровень выраженности фактора “социальная гибкость” (41-й ранг).
      3. Кросс-национальное исследование универсальных социальных аксиом показало, что в Западной Украине значимо более сильно выражен фактор “социальный цинизм”, “контроль судьбы” и “религиозность” (духовность). В Южном регионе уровень социального цинизма наиболее низкий. Религиозность ниже всего в Восточном 
регионе.
      4. Студенческая и взрослая выборки значимо не отличаются по уровню социального цинизма и религиозности. У студентов выше социальная гибкость, уверенность в том, что личные усилия могут привести к успеху, они меньше верят в неотвратимость судьбы. 
      5. Культурно-специфические социальные аксиомы украинцев (методика УСА) представлены пятью факторами: ориентация на семейные отношения (фамилизм), патернализм (ожидание помощи извне), недоверие, пассивизм, духовность.
      6. Региональные различия в культурно-специфичных социальных аксиомах по факторам “патернализм” и “недоверие” незначимы, “пассивизм” значимо выше в выборке Западной Украины. Наиболее выражен во всех выборках фактор “ориентация на семейные отношения” (фамилизм).
      7. Ориентация на семейные отношения значимо выше в студенческой выборке, чем у взрослых; студенческая молодежь проявляет значительно меньший уровень пассивизма и патернализма, однако по недоверию она даже несколько превосходит взрослых. Фактор “духовность” имеет значительное выражение в обоих выборках, несколько выше – у студентов (убежденность в существовании духовного мира, традиционная любовь украинцев к музыке и песне, природе).
      
Литература
1. Петренко В. Ф. Основы психосемантики : учеб. пособ. / В. Ф. Петренко. – М. : Изд-во Моск. гос. ун-та, 1997. – 400 с. 
2. Hofstede G. Culture’s Consequences. Second Edition / G. Hofstede. – Sage Publication, 2001. 
3. Leung K. Social Axioms : The Search for Universal Dimensions of General Beliefs About How the World Functions / K. Leung, M. H. Bond et al // Journal of Cross-Cultural Psychology. – № 3. – P. 286–302. 
4. Social Axioms Survey (sorted by factors) [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://personal.cityu.edu.hk/~mgkleung/SAS60_codebook.pdf.
5. Leung K. Psychological aspects of social axioms : Understanding global belief systems / K. Leung, M. H. Bond (Eds.). – New York : Springer, 2009. 
6. Leung K. Social axioms : A model for social beliefs in multicultural perspective / K. Leung, M. H. Bond; M. P. Zanna (Ed.) // Advances in experimental social psychology. – New York : Academic Press. 2004. – Vol. 36. – P. 119–197.
7. Пономаренко Л. П. Соціальні аксіоми українців як фактор формування громадянського суспільства / Л. П. Пономаренко, Л. К. Спірідонова // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць. – К., 2008. – Вип. 7. – С. 279–288. 
8. Спірідонова Л. К. Етнокультурні особливості образу світу українців : дис. ... канд. психол. наук : спец. 19.00.01 / Л. К. Спірідонова. – О., 2009. – 248 с.
9. Пономаренко Л. П. Особливості соціальних уявлень громадянок України та США (крос-культурний аналіз) / Л. П. Пономаренко, Л. К. Спірідонова // Соціальна психологія. – К., 2004. – № 1(3). – С. 101–109.
10. Shafiro M. V. Ukrainian and U.S. American Females. Differences in Individualism / Collectivism and Gender Attitudes / M. V. Shafiro, M. J. Himelen, D. L. Best // Journal of Cross-Cultural Psychology, 2003. – Vol. 34. – № 3. – P. 297–303.
11. Gelfand M. J. The Difference Between “Tight” and “Loose” Societies Revisited: Ecological, Socio-Political, and Societal Correlates of Tightness-Looseness in Modern Nations / M. J. Gelfand et al. – 2010. – (Unpublished). 
12. Smith P. B. Aquiescence response bias as an aspect of cultural communication style / P. B. Smith // Journal of Cross Cultural Psychology, 2004. – № 35. – P. 50–61. 
13. Донченко О. Архетипи соціального життя і політика / О. Донченко, Ю. Романенко. – К. : Либідь, 2001. – 334 с.
      
      © Пономаренко Л. П., Спиридонова Л. К.




Н А Ш І   А В Т О Р И


Акименко Ольга Олексіївна
старший викладач Луганського національного університету 
ім. Т. Г. Шевченка

Баранова Світлана В’ячеславівна
кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник 
лабораторії психології політичної участі Інституту соціальної 
та політичної психології НАПН України

Баришева Олена Іванівна
кандидат психологічних наук,  доцент кафедри психології Луганського національного університету ім. Т. Г. Шевченка

Бєлавін Сергій Петрович
аспірант Інституту соціальної та політичної психології НАПН України

Бєлавіна Тетяна Іванівна
кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України

Брунова-Калісецька Ірина Володимирівна
кандидат психологічних наук, старший викладач кафедри загальної психології Таврійського національного університету 
ім. В. І. Вернадського 

Васильченко Ольга Миколаївна
кандидат психологічних наук,  старший науковий співробітник лабораторії психології політичної участі  Інституту соціальної та політичної психології НАПН України

Вінков Веніамін Юрійович
молодший науковий співробітник лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України

Воропаєва Тетяна Сергіївна 
кандидат психологічних наук, завідувач відділу “Етнологія” 
Київського національного університету ім. Тараса Шевченка
Гридковець Людмила Михайлівна
кандидат психологічних наук,  завідувач кафедри психології 
Київського інституту бізнесу та технологій

Дмитрів Микола Іванович
старший викладач кафедри фізичного виховання Вінницького 
державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського

Дмитрова Тетяна Володимирівна
кандидат психологічних наук,   доцент кафедри іноземних мов Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла 
Коцюбинського

Духніч Ольга Євгенівна
кандидат психологічних наук, старший викладач кафедри загальної психології Таврійського національного університету 
ім. В. І. Вернадського 

Дьяконов Геннадій Віталійович
доктор психологічних наук, завідувач кафедри практичної психології  Кіровоградського державного педагогічного університету 
ім. Володимира Винниченка

Єсип Мар’яна Зіновіївна
аспірантка Львівського національного університету  ім. Івана Франка

Кальницька Юлія Сергіївна
аспірантка Інституту соціальної та політичної психології НАПН 
України

Карпова Ірина Гурамівна
аспірантка Інституту соціальної та політичної психології НАПН 
України

Клюйкова-Цобенко Вікторія Олексіївна 
аспірантка Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова

Кобрисенко Даніїл Олегович
аспірант Інституту соціальної та політичної психології НАПН України

Колесніков Євген Петрович
кандидат психологічних наук,   доцент кафедри загальної психології 
Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського 

Колот Світлана Олександрівна
кандидат психологічних наук,  завідувач кафедри соціальної роботи 
та кадрового менеджменту  Одеського національного політехнічного університету

Корольчук Валентина Миколаївна
доктор  психологічних наук, професор кафедри психології розвитку 
Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Коропецька Олеся Михайлівна
кандидат психологічних наук,   доцент кафедри педагогічної і вікової психології Прикарпатського національного університету ім. Василя  Стефаника 

Кравець Наталія Михайлівна
викладач кафедри психології управління Львівського державного 
університету внутрішніх справ

Кривоконь Наталія Іванівна
кандидат психологічних наук, завідувач кафедри соціальної роботи Чернігівського державного Інституту права, соціальних технологій та праці

Лєпіхова Лора Анатоліївна
кандидат психологічних наук,  провідний науковий співробітник 
лабораторії соціальної психології особистості Інституту соціальної 
та політичної психології НАПН України

Литвин-Кіндратюк Світлана Данилівна
кандидат психологічних наук,  доцент кафедри педагогічної та вікової психології Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника

Мейжис Ірина Альбертівна
доктор педагогічних наук, завідувач кафедри соціології 
Чорноморського державного університету ім. Петра Могили

Меліхова Ірина Олексіївна 
кандидат психологічних наук,  доцент кафедри теорії та методики практичної психології Південноукраїнського національного 
педагогічного університету ім. К. Д.  Ушинського


Міщенко Наталія Іванівна
кандидат психологічних наук, доцент кафедри загальної психології Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського

Найдьонова Любов Антонівна
кандидат психологічних наук, заступник директора з наукової роботи, завідувач лабораторії  психології масової комунікації та медіаосвіти Інституту соціальної та політичної психології НАПН України

Новікова Жанна Михайлівна
аспірантка Луганського національного університету ім. Т. Г. Шевченка

Пономаренко Лариса Петрівна
кандидат психологічних наук, доцент кафедри загальної та соціальної психології Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова

Савельєва Валерія Сергіївна
кандидат психологічних наук, доцент кафедри менеджменту 
Донбаської державної машинобудівної академії

Свинаренко Родіон Миколайович
кандидат психологічних наук, доцент  кафедри загальної та соціальної психології Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова

Сидоренко Жанна В’ячеславівна
викладач кафедри психології Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського

Скорик Марфа Михайлівна
кандидат філософських наук,  старший науковий співробітник 
лабораторії методології психосоціальних і політико-психологічних досліджень Інституту соціальної та політичної психології НАПН 
України

Спірідонова Лідія Костянтинівна
кандидат психологічних наук, доцент кафедри мовної та психолого-педагогічної  підготовки Одеського державного економічного 
університету

Стеценко Надія Дем’янівна
кандидат психологічних наук,  перший проректор Луцького біотехнічного інституту Міжнародного науково-технічного університету


Татенко Наталія Олександрівна
кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник 
лабораторії соціальної психології особистості Інституту соціальної 
та політичної психології НАПН України

Татенко Юлія Вікторівна
викладач кафедри соціології Чорноморського державного університету ім. Петра Могили

Титаренко Тетяна Михайлівна
член-кореспондент НАПН України, доктор психологічних наук,  
завідувач лабораторії соціальної психології особистості Інституту соціальної та політичної психології НАПН України

Чачко Світлана Леонідівна
кандидат психологічних наук,  доцент кафедри загальної та соціальної психології  Одеського національного університету  ім. І. І. Мечникова

Чернобровкіна Віра Андріївна 
кандидат психологічних наук, доцент кафедри психології Луганського національного університету ім. Т. Г. Шевченка

Шебанова Віталія Ігорівна
кандидат психологічних наук, доцент кафедри практичної психології Інституту психології, історії та соціології Херсонського державного університету

Широка Анастасія Олександрівна
аспірантка кафедри психології Львівського національного 
університету ім. Івана Франка

Яворський Максим Васильович
старший викладач кафедри прикладної психології Черкаського 
національного університету ім. Богдана Хмельницького

Яремчук Оксана Василівна 
кандидат психологічних наук, докторант Інституту соціальної 
та політичної психології НАПН України


 
З М І С Т
      
      

ІСТОРІЯ, ТЕОРІЯ І МЕТОДИ СОЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ
Акименко О. О. Психічна реальність і деякі форми її прояву 	3
Дьяконов Г. В. Психологія діалогу – наука про психічне, особистісне 
й духовне буття людини	12
Єсип М. З. Психологічна модель образу Бога	21
Кальницька Ю. С. Перші соціально-психологічні теорії в Західній Європі та їхній вплив на українських мислителів другої 
половини ХІХ – початку ХХ ст	30
Кривоконь Н. І. Методологічні проблеми розвитку соціально-психологічного забезпечення соціальної роботи	43
Найдьонова Л. А. Психологія рефлексії на межі тисячоліть: основні тенденції розвитку.	52
Новікова Ж. М. Особливості соціального становища людей похилого віку: теоретичне дослідження.	65
Савельєва В. С. Співвідношення категорій “особистість” і “суб’єкт діяльності”.	75
Скорик М. М. До питання про історіографічні моделі сучасної 
історико-психологічної науки.	83
Широка А. О. Особливості кодування якісних даних (на прикладі 
дослідження психологічних особливостей сепарації 
в дочірньо-материнських стосунках у дівчат юнацького віку).	100
Яворський М. В. Загальні теоретичні підходи до розуміння соціально-психологічних функцій довіри.	109
Яремчук О. В., Клюйкова-Цобенко В. О. Концепція індивідуальної міфології особистості як теоретична основа дослідження 
особистісного самоздійснення.	1117

СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ 
Баранова С. В. Відповідальність особистості як складова особистісної зрілості.	126
Баришева О. І. Невідкладна психологічна допомога суїцидентам 
в умовах телефонного консультування.	133
Васильченко О. М. Проблеми дослідження репродуктивної поведінки особистості в соціально-психологічній парадигмі.	144
Гридковець Л. М. Соціальна модель богоподібності особистості 
в християнській парадигмі.	153
Дмитрова Т. В., Дмитрів М. І. До питання про експериментальне вивчення інтеракційних характеристик образу “Я”.	160
Колесніков Є. П. Соціально-психологічні особливості організації 
життя особистості.	168
Колот С. О. Позитивна емоційна модерація як механізм 
мотиваційного зумовлювання “емоційної роботи”.	175
Корольчук В. М. Психологічні засади дослідження стресостійкості особистості.	183
Коропецька О. М. Особистісний потенціал як основа самореалізації фахівця.	192
Кравець Н. М. Довіра до себе – суб’єктивний феномен особистості.	201
Лєпіхова Л. А. Соціально-психологічні особливості постановки 
життєвих завдань як вияв особистісної зрілості та соціального досвіду молодшого юнацтва.	208
Литвин-Кіндратюк С. Д. Соціально-психологічний аналіз історичних трансформацій ритуалізованої поведінки особистості.	216
Меліхова І. О. Мотивація досягнення успіху та індивідуальний стиль міжособистісної поведінки.	224
Свинаренко Р. М. Часова складова потенціалу самореалізації 
особистості: онтогенетичні і поколінні зміни.	230
Сидоренко Ж. В. Стильові особливості постановки молоддю життєвих завдань із досягнення психологічного здоров’я.	237
Стеценко Н. Д. Спостереження за певними поведінковими реакціями спортсменів як типологічна проблема.	246
Татенко Н. О. Постановка життєвих завдань особистістю 
з ефективним життєздійсненням у просторі впливів.	253
Титаренко Т. М. Автонаратив як особистісний спосіб 
життєконструювання.	260
Чачко С. Л. Психічна травма і посттравматичне зростання особистості як чинники соціальних змін.	268
Чернобровкіна В. А. Внутрішня свобода особистості в контексті 
досвіду її відносин зі світом.	277
Шебанова В. І. Копінг-поведінка і механізми подолання стресу.	289

ПСИХОЛОГІЯ МАС І СПІЛЬНОТ
Бєлавін С. П. Теоретичні підходи до вивчення проблеми формування образів “свій-чужий” у представників етнолінгвістичних 
спільнот.	297
Бєлавіна Т. І. Проблеми оптимізації соціально-психологічної адаптації російськомовної спільноти.	304
Брунова-Калісецька І. В., Духніч О. Є.  Психологічні образи мовно-культурної безпеки жителів кримського міста.	312
Вінков В. Ю. Особливості сприймання громадсько-політичної 
інформації російськомовною спільнотою.	325
Воропаєва Т. С. Формування національної і європейської ідентичності громадян України: теоретико-емпіричні аспекти  (1993–2010 роки).	333
Карпова І. Г. Трансформація соціальної ідентичності молоді в умовах міграції із села в місто.	343
Кобрисенко Д. О. Політична партія як референтна спільнота.	351
Мейжис І. А., Татенко Ю. В. Соціальний капітал як ресурс розвитку українських міських громад.	358
Міщенко Н. І. Порівняльний аналіз вираженості етноцентризму 
в період економічної кризи та стабільності.	369
Пономаренко Л. П.,  Спірідонова Л. К. Особливості соціального 
мислення представників різних верств населення України.	376

НАШІ АВТОРИ	386



С О Д Е Р Ж А Н И Е

ИСТОРИЯ, ТЕОРИЯ И МЕТОДЫ СОЦИАЛЬНОЙ ПСИХОЛОГИИ
Акименко О. А. Психическая реальность и некоторые формы 
ее проявления	3	
Дьяконов Г. В. Психология диалога – наука о психическом, 
личностном и духовном бытии человека	12
Есип М. З. Психологическая модель образа Бога 	21
Кальницкая Ю. С. Первые социально-психологические теории 
в Западной Европе и их влияние на украинских мыслителей второй половины ХІХ – начала ХХ века	30
Кривоконь Н. И. Методологические проблемы развития социально-психологического обеспечения социальной работы	43
Найденова Л. А. Психология рефлексии на рубеже тысячелетий: 
основные тенденции развития	52
Новикова Ж. М. Особенности социального положения людей 
преклонного возраста: теоретическое исследование	65
Савельева В. С. Соотношение категорий “личность” и “субъект 
деятельности”	75
Скорик М. М. К вопросу об историографических моделях современной историко-психологической науки	83
Широкая А. А. Особенности кодирования качественных данных 
(на примере исследования психологических особенностей 
сепарации в дочерне-материнских отношениях у девушек юношеского возраста)	100
Яворский М. В. Общие теоретические подходы к пониманию 
социально-психологических функций доверия	109
Яремчук О. В., Клюйкова-Цобенко В. А. Концепция индивидуальной мифологии личности как теоретическая основа исследования личностного самоосуществления	117

СОЦИАЛЬНАЯ ПСИХОЛОГИЯ ЛИЧНОСТИ 
Баранова С. В. Ответственность личности как составляющая 
личностной зрелости	126
Барышева Е. И. Неотложная психологическая помощь суицидентам 
в условиях телефонного консультирования	133
Васильченко О. Н. Проблемы исследования репродуктивного 
поведения личности в социально-психологической парадигме	144
Гридковец Л. М. Социальная модель богоподобия личности 
в христианской парадигме	153
Дмитрова Т. В., Дмитрив Н. И. К вопросу об экспериментальном изучении интеракционных характеристик образа “Я”	160
Колесников Е. П. Социально-психологические особенности 
организации жизни личности	168
Колот С. А. Позитивная эмоциональная модерация как механизм 
мотивационного обусловливания “эмоциональной работы”	175
Корольчук В. Н. Психологические основы исследования 
стрессоустойчивости личности	183
Коропецкая О. М. Личностный потенциал как основа самореализации профессионала	192
Кравец Н. М. Доверие к себе – субъективный феномен личности	201
Лепихова Л. А. Социально-психологические особенности постановки жизненных задач как проявление личностной зрелости 
и социального опыта младшего юношества	208
Литвин-Киндратюк С. Д. Социально-психологический анализ 
исторических трансформаций ритуализированного поведения личности	216
Мелихова И. А. Мотивация достижения успеха и индивидуальный стиль межличностного поведения	224
Свинаренко Р. Н. Временная составляющая потенциала самореализации личности: онтогенетические и поколенческие изменения	230
Сидоренко Ж. В. Стилевые особенности постановки молодежью 
жизненных задач по достижению психологического здоровья	237
Стеценко Н. Д. Наблюдение за определенными поведенческими 
реакциями спортсменов как типологическая проблема	246
Татенко Н. А. Постановка жизненных задач личностью 
с эффективным жизнеосуществлением в пространстве влияний	253
Титаренко Т. М. Автонарратив как личностный способ 
жизнеконструирования	260
Чачко С. Л. Психическая травма и посттравматический рост личности как факторы социальных изменений	268
Чернобровкина В. А. Внутренняя свобода личности в контексте опыта ее отношений с миром	277
Шебанова В. И. Копинг-поведение и механизмы совладания 
со стрессом	289

ПСИХОЛОГИЯ МАСС И СООБЩЕСТВ
Белавин С. П. Теоретические подходы к изучению  проблемы 
формирования образов “свой-чужой” у представителей 
этнолингвистических общностей	297
Белавина Т. И. Проблемы оптимизации социально-психологической адаптации русскоязычной общности	304
Брунова-Калисецкая И. В., Духнич О. Е.  Психологические образы языково-культурной безопасности жителей крымского города	312
Винков В. Ю. Особенности восприятия общественно-политической информации русскоязычной общностью	325
Воропаева Т. С. Формирование национальной и европейской 
идентичности граждан Украины: теоретико-эмпирические 
аспекты (1993–2010 годы)	333
Карпова И. Г. Трансформация социальной идентичности молодежи 
в условиях миграции из сельской местности в город	343
Кобрисенко Д. О. Политическая партия как референтное сообщество	351
Мейжис И. А., Татенко Ю. В. Социальный капитал как ресурс 
развития украинских городских общностей	358
Мищенко Н. И. Сравнительный анализ выраженности этноцентризма в период экономического кризиса и стабильности	369
Пономаренко Л. П., Спиридонова Л. К. Особенности социального мышления представителей различных слоев населения 
Украины	376

НАШИ АВТОРЫ	386


C O N T E N T S

HISTORY, THEORY AND METHODS OF SOCIAL PSYCHOLOGY
Akymenko O. O. Psychic reality and some forms of its manifestation	3
D’yakonov G. V. Psychology of dialogue as a science of psychic, 
personal and spiritual life of individual	12
Yesyp M. Z. Psychological model of God’s image	21
Kal’nyts’ka Yu. S. First socio-psychological theories in Western Europe and their influence on Ukrainian thinkers of the second half 
of the 19th – beginning of the 20th century 	30
Kryvokon’ N. I. Methodological problems of socio-psychological support 
of social work	43
Naidionova L. A. Psychology of reflexivity at the turn of the millennium: main tendencies of development	52
Novikova Zh. M. Peculiarities of social state of elderly people: theoretical study	65
Savel’yeva V. S. Interrelation between categories “personality” and “subject of activity”	75
Skoryk M. M. To the question of historiographic models of contemporary historical-psychological science	83
Shyroka A. O. Peculiarities of qualitative data coding (based on the 
example of psychological peculiarities of daughter-maternal 
relations of adolescent girls)	100
Yavors’kyi M. V. General theoretical approaches to understanding social and psychological functions of trust	109
Yaremchuk O. V., Kluikova-Tsobenko V. O. Conception of individual 
mythology as a theoretical background for self-fulifilment research 	117
	
SOCIAL PSYCHOLOGY OF PERSONALITY 
Baranova S. V. Personal responsibility as a component of personal maturity	126
Barisheva O. I. Urgent psychological help to suicidal patients provided 
by telephone counseling 	133
Vasylchenko O. M. Problems concerned with the research of reproductive behavior of the individual in socio-psychological paradigm	144
Grydkovets’ L. M. Social model of God-resemblance of personality 
in Christian paradigm	153
Dmytrova T. V., Dmytriv  M. I. To the question of experimental study 
of interactional characteristics of self image	160
Kolesnikov Ye. P. Socio-psychological features of life organization 
of personality	168
Kolot S. O. Positive emotional moderation as a mechanism of motivational conditioning of “emotional work” 	175
Korol’chuk V. M. Psychological foundations of research of stress resistance of personality	183
Koropets’ka O. M. Personality potential as a foundation for professional self-realization	192
Kravets’ N. M. Trust in oneself as a subjective phenomenon of personality	201
Lepihova L. A. Socio-psychological peculiarities of life tasks statement 
as a manifestation of personal maturity and social experience 
of early youth	208
Lytvyn-Kindratyuk S. D. Socio-psychological analysis of historical 
transformations of personal ritualized behavior	216
Melihova I. O. Achievement motivation and individual style 
of interpersonal behavior	224
Svynarenko R. M. Temporal component of personality’s potential 
of self-realization: ontogenetic and generational changes	230
Sydorenko J. V. Style peculiarities of setting life tasks aimed 
on achievement of youth psychological health 	237
Stecenko N. D. Observation of specific behavioral reactions of sportsmen 
as a typological approach	246
Таtеnkо N. О. Personal life tasks setting with effective life self realization in space of influences	253
Tytarenko T. M. Autobiographical narrative as a personal way 
of life constructing	260
Chachko S. L. Psychic trauma and posttraumatic personality growth 
as factors of social transformations	268
Chernobryvkina V. A. Inner freedom of personality in context of experience of relations with the world	277
Shebanova V. I. Coping behavior and mechanisms of coping with stress	289

MASS AND COMMUNITY PSYCHOLOGY
Belavin S. P. Theoretical approaches towards studying the problem 
of “friend-foe” images formation among representatives 
of ethnolinguistic groups	297
Byelavina T. I. Problems of optimization of socio-psychological adaptation of the Russian-language community	304
Brunova-Kalisets’ka I. V., Dukhnich O. Ye. Psychological images 
of linguistic and cultural security of Crimean town inhabitants	312
Vinkov V. Yu. Peculiarities of perception of socio-political information 
by the Russian-language community	325
Voropayeva T. S. Formation of national and European identity of the citizens of Ukraine: theoretical-empirical aspects (1993-2010 years)	333
Karpova I. G. Transformation of youth’ social identity under conditions 
of immigration from a village to a city	343
Kobrysenko D. O. Political party as a reference community	351
Meijys I. A., Tatenko Yu. V.  Social capital as a resource of development 
of Ukrianian urban communities	358
Myshchenko N. I. Comparative analysis of ethnocentrism manifestation 
in the period of economic crisis and stability	369
Ponomarenko L. P., Spiridonova L. K. Peculiarities of social thinking 
of representatives of different stratums of Ukrainian population	376

AUTHORS	386

	    Наукові  студії  із  соціальної  та  політичної  психології :
Н12
зб. статей / НАПН України, Ін-т соціальної та політичної психології ; [редакційна рада: М. М. Слюсаревський (голова), В. Г. Кремень, С. Д. Максименко та ін.]. – К. : 
Міленіум, 2011. – Вип. 26 (29). – 400 с.
       
       ISBN 978-966-8063-99-49
      
        
        
       У збірнику вміщено статті учасників Першого всеукраїнського конгресу із соціальної психології “Соціально-психологічна наука третього тисячоліття: досвід, виклики, перспективи”, який провів Інститут соціальної та політичної психології НАПН України в жовтні 2010 року. Висвітлюються напрацювання в галузі методології, теорії та історії соціальної психології. Значну увагу приділено соціальній психології особистості. Обговорюються питання психології мас та спільнот.
       Для соціальних і політичних психологів, фахівців із суміжних наук, викладачів, аспірантів і студентів.
      
      
      В сборник вошли статьи участников Первого всеукраинского конгресса по социальной психологии “Социально-психологическая наука третьего тысячелетия: опыт, вызовы, перспективы”, который был проведен Институтом социальной и политической психологии НАПН Украины в октябре 2010 года. Освещаются разработки в области методологии, теории и истории социальной психологии. Значительное внимание уделено социальной психологии личности.  Обсуждаются вопросы психологии масс и сообществ.
      Для социальных и политических психологов, специалистов по смежным наукам, преподавателей, аспирантов и студентов.
      
      
      The collection contains the articles of the participants of the First All-Ukrainian Congress on Social Psychology “Social Psychology of the Third Millennium: Experience, Challenges, and Prospects”, which was held in October 2010 by the Institute of Social and Political Psychology of the National Academy of Pedagogical Science of Ukraine. Best practices and groundwork in the field of methodology, theory, and history of social psychology are discussed in the presented papers. Special attention is paid to social psychology of personality as well as to the issues of mass and community psychology.
      For social and political psychologists, specialists in related sciences, professors, undergraduate and graduate students.
       
       
       . ББК 88.5 я 4 

Наукове видання



Наукові студії
 із соціальної та політичної
психології

Збірник статей


Засновано в 1995 році

	Випуск 26(29)	



Редактор: Т. А. Кузьменко
Оператори: О. В. Івачевська, І. В. Микитенко, І. В. Трохимець
Переклад анотацій (англ.)  М. Ю. Сидоркіної

Надруковано з оригіналу-макета, виготовленого
в Інституті соціальної та політичної психології НАПН України
Л. П. Черниш


Адреса Інституту: 04070, м. Київ, вул. Андріївська, 15

Підписано до друку 01.09.2011 р. Формат 84х108/32. Папір офсетний.
Гарнітура Times New Roman. Ум. друк. арк. 25,2. Обл.-вид. арк. 26,0.
Тираж 300 пр. 
Видавництво “Міленіум”
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції
ДК №535 від 19.07.2001 р.
м. Київ, вул. Фрунзе, 60. Тел./факс 222-74-35 
.
      
1 Докладніше про рефлексивний інтернаціонал див. у М. І. Найдьонова [3].
2 Так, часто замість звичного словосполучення “аналіз уроку” починають використовувати “рефлексія уроку”. Важливо, щоб у даному випадку це був дійсно інший рівень аналізу, який включає зокрема: можливість врахування “голосу учня”, перетворення перспектив спільного бачення події, створення нових смислів, відкриття вчителем чогось нового в собі самому і т. ін., а не тривіальна оцінка того, наскільки те, що трапилося на уроці, відповідало запланованому, чи щось на кшталт такого.

3 Поняття рефлективність (reflexiveness) тут не використовується, оскільки воно тісно пов’язується з концепцією когнітивних стилів, утворюючи конструкт із протилежним імпульсивним стилем.

4 До речі, І. Г. Батраченко, відомий дослідник антиципації, обґрунтовував уведення у вжиток терміна “рефлекція”, яке, на його думку, граматично більшою мірою відповідає англомовному аналогу. Проте ми вважаємо, що в широкий ужиток уводити такі терміни поки що не варто, адже рефлексія набуває поширення і вбудовується в різні системи знань саме завдяки тому, що має досить широкий і неоднозначно визначений обсяг, що дає змогу означувати потрібні користувачеві нюанси і так вміщувати їх у його персональну систему знань.

5 У цьому сенсі показовим є те, що й досі немає систематизуючих або оглядових праць з історії вітчизняної соціальної психології.
6 Термін “вітчизняна” застосовується, виходячи з територіальних ознак, а саме щодо наукових центрів, учених та їхніх теорій, що територіально походять відповідно з незалежної Української республіки, Української РСР, українських територій у складі Російської імперії. 
7 Це дуже добре демонструє текст навчального посібника Т. Д. Марцинковської [23].
8 Третій сектор – це громадські організації (об’єднання громадян), які надають допомогу в соціально важливих сферах: освіті, підтримці здорового способу життя, соціальній роботі з тими верствами населення, які потребують особливої уваги. Організації Третього сектору, недержавні і неприбуткові, сприяють поліпшенню життя тих, хто не може з якихось причин самостійно домогтися позитивного результату для себе і своєї сім’ї.
??

??

??

??

Наукові студії із соціальної та політичної психології

Історія, теорія і методи соціальної психології


400


399


Наукові студії із соціальної та політичної психології

Історія, теорія і методи соціальної психології


Соціальна психологія особистості


Психологія мас і спільнот


Наші автори


Зміст


Содержание