АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ НАУКОВІ СТУДІЇ ІЗ СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ЗБІРНИК СТАТЕЙ Засновано в 1995 році Випуск 18 (21) Київ 2007 УДК 32: 159.9 (082) ББК 88.5 я 43 Н 12 Рекомендовано до друку вченою радою Інституту соціальної та політичної психології АПН України (протокол № 8/07 від 29 вересня 2007 р.) Редакційна колегія: С. Д. Максименко, дійсний член АПН України, д-р психол. наук (голов. ред.); М. М. Слюсаревський, член-кореспондент АПН України, канд. психол. наук (заст. голов. ред.); В. О. Татенко, Т. М. Титаренко – члени-кореспонденти АПН Укра- їни, доктори психол. наук; В.О. Васютинський, В. П. Казміренко, Н. Ф. Каліна – доктори психол. наук; О. А. Донченко – д-р соціол. наук; П. П. Горностай, Л. А. Найдьонова, П. Д. Фролов – кандидати психол. наук Постановою Президії ВАК України №1-03/8 від 11.10.2000 р. збірник визнано фаховим виданням із психологічних наук Черговий випуск збірника знайомить читача з результатами на- уково-дослідної роботи Інституту соціальної та політичної психології АПН України за 2006 рік. У вміщених у ньому статтях презентуються напрацювання в галузях соціальної психології особистості та психо- логії малої групи. Висвітлюються теоретико-методологічні та науково- методичні засади вивчення явищ соціальної напруженості, складноко- ординованості в контексті трансформаційних процесів, що відбува- ються в суспільстві. Аналізуються соціально-психологічні проблеми політичної участі, освіти і виховання молоді, масової комунікації. Зна- чну увагу приділено, зокрема, проблематиці медіа-освіти. Для соціальних і політичних психологів, фахівців із суміжних наук, викладачів, аспірантів і студентів. ISBN 978-966-8063-73-2 ББК 88.5 я 43 ? Інститут соціальної та політичної психології АПН України, 2007 СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ Т. М. Титаренко ДОМАГАННЯ ОСОБИСТОСТІ У КОНТЕКСТІ ЕФЕКТИВНОГО ЖИТТЄЗДІЙСНЕННЯ Статтю присвячено визначенню можливостей підвищення ефекти- вності життєздійснення. Представлено результати комплексного дослі- дження домагань особистості як механізму життєздійснення: розглянуто структурно-функціональні характеристики домагань як ча- сового феномену, об’єктний і суб’єктний вектори самоздійснення, роль домагань у самоідентифікації, досягненні життєвого успіху, особливос- ті домагань різних категорій молоді, зокрема й проблемної, проаналізо- вано стратегії оптимізації домагальної активності. Ключові слова: домагання особистості, життєздійснення, структу- рування майбутнього, механізми семіотизації, наративізації та цілепок- ладання. Статья посвящена определению возможностей повышения эффек- тивности жизнеосуществления. Представлены результаты комплексно- го исследования притязаний личности как механизма жизнеосуществ- ления: рассмотрены структурно-функциональные характеристики притязаний как временного феномена, объектный и субъектный векто- ры самоосуществления, роль притязаний в самоидентификации, дости- жении жизненного успеха, особенности притязаний различных категорий молодежи, в том числе и проблемной, проанализированы стратегии оптимизации притязательной активности. Ключевые слова: притязания личности, жизнеосуществление, структурирование будущего, механизмы семиотизации, нарративизации и целеполагания. The article is devoted to the defining of the opportunities of the life- realization effectiveness improvement. The results of the complex study of personal aspirations as a mechanism of life-realization have been presented: structural functional features of aspirations as a time phenomenon, object and subject vectors of the self-realization, aspiration role in the self-identification and life success achieving, peculiar features of aspirations of different cate- gories of the youth including problem youth have been examined. The strategies of the aspiration activity optimization have been analyzed. Key words: personal aspirations, life-realization, structuring of the fu- ture, semiotisation, narrativisation and purpose defining mechanisms. Проблема. Сьогодні у розвинених країнах спостерігається істо- рично безпрецедентний ступінь економічної захищеності громадян, що привело до поступового зрушення від “матеріалістичних” цінностей, коли головною була економічна і фізична безпека, до цінностей “пост- матеріальних”, коли на перший план виходять самовираження, усе більш висока якість життя. Така кардинальна перебудова масового ставлення до світу і життя відбувається в межах загальної постмодер- нізації [1]. Сучасна Україна поки що йде шляхом не постмодернізації, а модернізації, що передбачає збільшення економічних і політичних можливостей суспільства, рух від бідності до багатства. Саме тому навколо нас домінує досить цинічна і відверта мотивація досягнення, і до постматеріалістичних цінностей у масовій свідомості ще далеко. Але розвинені країни вже пройшли цей етап розвитку, для них значен- ня інструментальної раціональності зменшується, а цінності постмоде- рнізму з акцентом на ефективному життєздійсненні стають усе популярнішими. Наші розвинені сусіди не можуть не впливати на нас, певною мірою заражаючи своєю постмодерною постматеріальністю. Отже, здійснюване в лабораторії соціальної психології особис- тості протягом останніх років дослідження домагань особистості, що сприяють ефективному життєздійсненню, тяжіє до постмодерністсько- го ціннісного простору. Своєчасність його визначається потребою вивчення способів особистісної самопобудови, саморозгортання, дете- рмінованих логікою життєвого руху, організацією часу життя. У пост- стресовому вітчизняному суспільстві, яке тривалий час перебувало у стані хронічного соціального стресу, а тепер переживає посттравмати- чні стресові розлади, володіння мистецтвом жити стає все більш акту- альним. Мета статті: визначити можливості підвищення ефективності життєздійснення за рахунок домагань особистості. Життєві домагання залежать від ставлення людини до бажаного майбутнього, від бачення його у світлі власного потенціалу. Завдяки домаганням особистісна конфігурація оживає, набуває динамічності, перспективності, зазіхаючи на такі вершини життєздійснення, які в іншому, більш пасивному, режимі життя просто недоступні. Життєві домагання є інструментом саморозгортання, проектом подальших перебудов життєвого світу з урахуванням минулого досві- ду та оптимістичних самопрогнозів. Вони задають швидкість і напрям руху, формують загартованість до перешкод і випробувань, допомага- ють переосмисленню свого теперішнього життя, визначають резерви зміни його якості. Особистість з реалістичними життєвими домаганнями відрізня- ється активністю, цілеспрямованістю, креативністю, упевненістю в собі, здатністю до осмислювання свого життя, інтерпретації набутого досвіду, включення його у свій автонаратив. Критеріями структурування майбутнього є усвідомлення й вра- хування власного особистісного потенціалу, схильність до самостійно- сті в життєвому виборі та рівень інтернальності в плануванні засобів досягнення поставлених життєвих цілей. Серед причин, що заважають домаганням повністю відтворювати особистісний потенціал, слід на- звати хронічний внутрішній конфлікт між очікуваннями соціуму і по- таємними інтенціями особистості, соціокультурні стереотипи, трафарети, що інтерпретують навколишню дійсність на користь соціу- му, а не особистості. Характеристиками життєвих домагань як часового феномену є усвідомленість, реалістичність, спрямованість, структурованість, про- лонгованість, цільність [2]. Здатна до самоконтролю, зріла особистість розрізняє реальність і фантазії в побудові життєвих перспектив, спираючись передусім на минуле з його досвідом поразок і перемог і на майбутнє з його бажа- ними горизонтами. Тривала й реалістична часова перспектива демон- струє ініціативне та структуроване планування людиною власного майбутнього. Зріла особистість створює найбільш вдалу модель свого подальшого розвитку, вміло балансуючи на межі між внутрішніми потенціями і зовнішніми запитами, а особистість незріла, інфантильна чи то схиляється до безбарвного, хоча, можливо, і старанного функціо- нування як відповіді на зовнішні очікування, чи самозаглиблюється, усамітнюється, орієнтуючись виключно на внутрішні імпульси та іг- норуючи зовнішні умови. Серед функцій життєвих домагань, що стають елементами їх- ньої структури, слід назвати оцінну та моделюючу, які складають під- ґрунтя емоційної компоненти домагань. Конативна компонента формується завдяки стимулюючій та регулятивній функціям. Констру- ктивні домагання передбачають наявність і когнітивної компоненти, в основі якої лежить рефлексивна функція переосмислення набутого, уже минулого, що доповнюється функцією моделювання майбутнього. Життєві домагання діють як соціально-психологічний механізм життєздійснення особистості, що розгортається в певній послідовності. Означування неясних домагань починаться, коли настає фаза комуні- кативної семіотизації, у процесі якої розпливчаста картина того, що має відбутися в житті, організовується. На прогностично-наративній фазі відбувається оформлення прогнозу як бажаного сюжету достой- ного життя. Завершальною фазою розгортання самоздійснення є дома- гальне цілепокладання [3]. Аналіз феномена особистісних домагань у контексті східних (колективістських) і західних (індивідуалістичних) культур, проведе- ний І. Лебединською, дає змогу зробити припущення, що здійснення особистісних домагань має як унікально-індивідуальний, так і особис- тісно-типологічний характер, оскільки їх розгортання задається спе- цифікою соціуму і спільним досвідом переживання стосунків з іншими. Індивідуалістичні інтенції та стратегії реалізації домагань ніде не проявляються так виразно, як на Заході, де традиційно домінує центрування на суб’єкті. Водночас на Сході культивуються практики підтримки колективної солідарності, відмови від себе та чистої само- трансценденції. Українське суспільство є постколоніальним, і його культурна пластичність певним чином впливає на домагальну актив- ність людини, її змагальне ставлення до себе та інших. Можна говорити про певні вектори самоздійснення: об’єктний, що характеризується пристосуванням особистості до соціальних ви- мог, стандартів, ролей, та суб’єктний, спрямований на розгортання здібностей людини, її потенціалу. У дослідженні В. Крайчинської ак- центовану увагу на цих двох підходах до життя – активному та пасив- ному, самостійному і несамостійному. Суб’єктність та об’єктність може позитивно і негативно оцінюватися в суб’єктних та об’єктних настановленнях. Проміжними є суперечливі настановлення, що перед- бачають “компроміс” між суб’єктною і об’єктною поведінкою, своєрі- дну “часткову” об’єктність. У кожної людини утворюється унікальний “візерунок” її суб’єктних чи об’єктних настановлень: щодо себе, ін- ших, часу життя, певних сфер життєдіяльності. Як слушно зауважує Н. Чепелєва, світ, у якому ми живемо та діємо, – це сконструйований нами (свідомо чи несвідомо) світ, до яко- го ми адаптовані, який є зручним та передбачуваним. У конструктиві- стсько-герменевтичній парадигмі життя розуміється як текст, який ми породжуємо, переписуємо та переінтерпретовуємо. “...Межі ситуації можуть задаватися тільки самою людиною, бо лише вона може “витяг- ти шматок” із потоку життя й умістити його в певну структуру, яка й буде рамкою, що відмежовує ситуацію від неструктурованого потоку життя. Такою структурою може бути наратив, концепт або ж інша ін- терпретативна схема” [4, с. 285]. Авторське текстуалізоване бачення життєвого шляху, написання відкритої в майбутнє індивідуальної історії, що реалізується як особи- стісна ідентифікація, створення, утримання і розширення особистістю власних меж, проаналізовано К. Черемних [5]. Життєві домагання по- стають як перспективна складова цілісного ідентифікаційного змісту. Домагальне моделювання майбутнього є екстеріоризаційним механіз- мом особистісної ідентифікації, що дає змогу особистості проектувати власні цінності і смисли в соціальні контексти їх реалізації. Усі життєві домагання імпліцитно спрямовані на якомога ефек- тивніше життєздійснення. Для деяких людей таке життєздійснення еквівалентне досягненню життєвого успіху. Домагання життєвого ус- піху, які вивчала Н. Татенко [6], передбачають самоповагу, високу ау- тосимпатію, стійкі ціннісно-смислові орієнтації, позитивне ставлення до свого минулого, теперішнього та майбутнього, відсутність надмір- них вимог до себе, позитивну ідентичність. Зв’язок із трансцендент- ним звільняє особистість від обмежень, які накладають соціальні стереотипи, дає змогу реалізувати власну потенційність, що наближує життєвий успіх. Функціонально-динамічним підґрунтям життєвих домагань, яке досліджувалося Л. Лєпіховою [7], є сила нервової системи, що на по- ведінковому рівні забезпечує працездатність, витривалість, стресостій- кість і продуктивність пізнавальних процесів; активність як риса темпераменту, що утворює “суб’єктне ядро” психічної саморегуляції; схильність до ризику чи обережності, яка спонукає до індивідуальної тактики. Рівень життєвих домагань забезпечує адекватність і реалісти- чність оцінки своїх можливостей, що відбивається на успішності жит- тєздійснення. У свою чергу головним чинником розвитку адекватних і реалістичних домагань стає особистісна зрілість, до складових якої входять життєва та соціально-психологічна компетентність, джерелом розвитку котрих стають природні здібності (перцептивні, інтелектуа- льні, комунікативні) та набутий досвід. Емпіричне вивчення домінуючих життєвих домагань підлітків, юнаків і молодих учителів показало, що у всіх вікових групах об’єктами домагань стають приваблива, високооплачувана та перспек- тивна робота, міцна сім’я, стабільний добробут і здоровий спосіб жит- тя. Домагання підлітків (13–14 років) ще не дуже визначені, нецілеспрямовані, переважають мотиви підтримки життєзабезпечення, комфорту, спілкування, творчої і соціальної корисності. Дуже важли- вими для самоствердження є соціальне визнання і шкільне життя як таке. У старшокласників (15–18 років) життєві домагання стають більш диференційованими, точними й усвідомлюваними. Напруже- ність мотивів навчальної діяльності значно перевищує загальножиттє- ву мотивацію, у якій “звучить” лише прагнення комфорту. Переважання рівня ідеальних мотивів над реальними показує потенці- ал особистісного зростання і самовдосконалення. Значно підвищують- ся можливості самоконтролю, критичності, відповідальності. Домагання молодих учителів більш чітко окреслені, “заземлені”, помі- рковані, мають дійове спрямування, хоча навчальна мотивація залиша- ється більш високою, ніж загальножиттєва, а ідеальні мотиви все ще помітно домінують над реальними. Учителі прагнуть соціального ви- знання і творчих досягнень. Результати дослідження Л. Довгих [8] свідчать, що позитивне ставлення до кар’єри, визнання її важливості для самоздійснення прак- тично однакове в чоловіків і жінок. Проте чоловіки краще усвідомлю- ють і близьку, і віддалену професійну перспективу, більш відпо- відально обирають стратегії реалізації своїх кар’єрних домагань. Жінки більше, ніж чоловіки, зорієнтовані на реалізацію власних про- фесійних інтересів та вподобань, тоді як для чоловіків важливішими є посада, право приймати рішення та керувати іншими. Чоловіки менше орієнтуються на самоактуалізацію у професії і демонструють готов- ність відмовитися від цікавої, улюбленої роботи заради грошей. Однак немає відмінності між негрошовими матеріальними домаганнями чо- ловіків і жінок, такими як житлові умови, бажана марка автомобіля чи наявність додаткової нерухомості. Жінки частіше за чоловіків надають перевагу роботі без ризику, з невисокою, але постійною зарплатнею і повільним кар’єрним зростанням. Чоловікам притаманний вищий по- рівняно із жінками рівень стереотипності статеворольових уявлень, що може стати на заваді як їх власній професійній самореалізації, так і професійній самореалізації жінок. У життєвих цілях жінок насамперед актуалізуються потреби в коханні, належності та підтримці. Змістом життєвих цілей чоловіків найчастіше є досягнення успіху і високого соціального статусу. Відстежено таку закономірність: чим більше сту- дентки погоджуються з уявленням, що жінки за своїми професійними характеристиками поступаються перед чоловіками, тим на меншу по- саду вони претендують. О. Кляпець [9] розглядає шлюбно-сімейні домагання як ком- плекс очікувань, бажань, надій стосовно майбутньої сім’ї, свого парт- нера, дітей, взаємин. Ці домагання моделюють сім’ю, на яку молода людина розраховує, яку вважає гідною себе. Молоді люди прагнуть досягти в майбутній сім’ї душевного комфорту, любові та поваги. На становлення шлюбно-сімейних домагань молоді впливають передусім батьківські сім’ї, життєві настанови та орієнтації батьків, рольовий внутрішньосімейний розподіл, характер взаємодії та виховні впливи. Нереалістичні сімейні домагання партнерів можуть призводити до та- кого небезпечного явища, як емоційне вигорання, що проявляється в знеціненні сім’ї та сімейного способу життя, пасивності й апатії в сі- мейних стосунках. Неадекватний рівень домагань, як стверджує В. Посохова [10], може стати причиною розвитку залежності. Дія адиктивного агента позбавляє людину здатності об’єктивно сприймати теперішні події та проектувати майбутнє. Так, тривале перебування в інтернет-мережі призводить до розмивання просторово-часових меж, яке характеризу- ється неспроможністю відокремити реальні події від віртуальних. Нас- лідком такого сплетіння однієї реальності з іншою стають неможливість адекватно реагувати на події віртуального життя, некри- тичне ставлення до кіберсередовища і розвиток залежності від нього, що стає причиною конфліктів та ускладнень у сімейних і професійних стосунках. Поглинутість хлопців та дівчат подіями, що відбуваються в мережі, стає причиною не лише знецінення реальності, а й зміни сис- теми життєвих цінностей, мрій та прагнень, що у свою чергу познача- ється на процесі життєвого планування. Спостерігається фактичне виключення з планів основних сфер життя людини, таких як інтимно- особистісні стосунки і професійна спрямованість. У результаті проведеного Б. Лазаренком [11] аналізу деформа- цій життєвих домагань молоді встановлено соціально-психологічні механізми вимагання та споживацтва. Важливою складовою деформо- ваних домагань є здатність долучати інших людей, їхні ресурси до ре- алізації власних домагань, бажання змушувати, спонукати, зацікавлювати тощо. Зневіра у власній спроможності досягти успіху підштовхує до пошуків “легких”, маніпулятивних шляхів забезпечення своїх потреб. Поряд із зовнішніми соціальними факторами важливу роль у деформації життєвих домагань відіграють внутрішні чинники, витоки яких слід шукати в сімейному неблагополуччі. Механізм спо- живацтва діє як нав’язливе прохання, завчена безпорадність, а вима- гання – як психологічне насильство, активний примус оточення до забезпечення власних інтересів. Споживач – це інфантильна жертва з декларованою неспроможністю самостійно чогось досягти. У вимагача життєва позиція нахабної сили, зухвалості та самовпевненої зверхнос- ті. Вимагацький і споживацький механізми складаються із сценарних почуттів і переконань, вимагацьких та споживацьких проявів і підкрі- плюючих спогадів та фантазій. Аналіз наркозалежності дітей і молоді показав, що ядром цього явища є соціально-психологічна залежність та співзалежність у про- блемній сім’ї. Таким чином формуються домагання молодої людини будь-що миттєво задовольнити потребу, досягти бажаного комфортно- го стану. Механізмом, що забезпечує утворення залежності, є супереч- лива компенсаторна адаптація до конфліктних сімейних взаємин. За рахунок цього механізму формується первинна психологічна залеж- ність – від батьків, сімейного оточення та від власних розбалансованих станів. Головна психологічна проблема наркозалежного – це внутрі- шній конфлікт позитивно і негативно налаштованих до навколишнього середовища і себе субособистостей, які визначають таку ж конфліктну та суперечливу поведінку в особистому і соціальному житті. Це конф- лікт між наркофільною субособистістю, для якої основним у житті є наркотик, та субособистістю, орієнтованою на нормальне, звичайне життя. Життєстійкість є сутнісним модусом цілісної особистості, що визначається змістом, силою, конфігурацією, ступенем раціональності, усвідомленості, урегульованості та сприяє подоланню драматичних обставин життя. Вона базується на емоційній стійкості, що є однією з найбільш значущих диспозицій особистості. За даними західних дослі- джень, не менш як 60 % розбіжностей у поведінці людей у різних си- туаціях залежить саме від цієї стійкості [12, с. 59]. Копінг- обдарованість є водночас і домагальною обдарованістю, оскільки реа- лізація життєвих домагань неможлива без подолання зовнішніх і внут- рішніх труднощів, що постійно виникають на шляху до бажаної мети. Індивідуальна та групова робота з оптимізації життєвих дома- гань починається з прийняття стихійного плину життя, його відносної некаузальності і, відповідно, міри власної відповідальності за те, що може статися. Далі відбувається перехід до спрямування рефлексивної активності людини на її внутрішній потенціал як глибинну детерміна- нту домагальної активності. Наступний крок – усе більше усвідомлен- ня людиною власних психологічних захистів. На завершальному етапі коригується індивідуальний стиль подолання перешкод, що виникають під час реалізації домагань. Першою платформою, що забезпечує шлях людини до успіху, є пригадування попередніх здобутків, досягнень, перемог і бажання пе- режити це піднесення знов. Другою є платформа домагань, що сприяє моделюванню бажаного майбутнього, наповненню абстрактної, типо- вої матриці життєвого успіху конкретним, реальним, індивідуальним змістом. Третя платформа полягає в інтеріоризації, асиміляції набутого досвіду та своїх домагань і переосмисленні відповідно до них свого сьогоднішнього життя. Серед ефективних засобів корекції деформованих домагань Ла- зоренко використовує відому технологію перетворення негативних, “не-ОКейних” настанов на позитивні в ході тривалої групової роботи. Спочатку виділяється низка негативних приписів – прямих і зворотних повідомлень, які батьки передають у вербальній та невербальній фор- мах своїм дітям. Далі старі дитячі рішення коригуються і поступово закріплюються в діяльності молодої людини, що приводить до утво- рення оновлених домагань. Звільнення від вимагацького механізму відбувається завдяки рефреймінгу через зміну ідентичності та посту- пову трансформацію дисоційованих субособистостей. Успіх у роботі з деформованими домаганнями потребує соціального супроводу, оскіль- ки закріплення нових домагань вимагає суттєвої зміни оточення моло- дої людини. Цікавою є методика оптимізації домагань проблемної молоді за- собами мистецтва. Змістом першого етапу роботи в групах взаємодо- помоги є подолання деструктивних станів та вивільнення творчого потенціалу. Синтез усього кращого, що було в конфліктних субособи- стостях проблемної молодої людини, та утворення нової продуктивної опозиції “Я-реального” і “Я-ідеального” становить сутність другого етапу оптимізації домагань проблемної молоді. На третьому етапі творчої діяльності молода людина напрацьовує навички бути самою собою, уміння неконфліктно спілкуватися, що сприяє її самоствер- дженню, зміцненню самооцінки, пробудженню почуття власної гідності. Висновки. Життєві домагання є потребовим ставленням людини до власного життя, що забезпечує життєздійснення. Цю антиципаційну потребу можна описати як прагнення забезпечити належні умови для розвитку почуття власної гідності, потребу, щоб життя, нарешті, стало достойним. Домагальне моделювання майбутнього з опорою на внутрішній потенціал можна розглядати водночас як механізм оптимізації життє- здійснення та спосіб “вписування” індивідуальних постмодерністських цінностей у модерністський соціальний контекст, що сприяє поступо- вому оздоровленню суспільства. Жорсткі, застарілі стереотипи дефор- мують домагання молоді, утруднюючи життєздійснення. До продуктивних стратегій подолання відчуження людини від власного способу існування можна віднести побудову більш конструктивних, по-справжньому діалогічних стосунків зі значущими іншими. Технологіями оптимізації домагальної активності особистості є послідовно актуалізовані семіотизація, наративізація та цілепокладан- ня, що завершуються успішною цілереалізацією. Семіотичні технології допомагають первинному структуруванню майбутнього шляхом на- кладання на нього випереджальних очікувань, прагнень, сподівань. Технології наративізації сприяють моделюванню майбутнього в кон- тексті всього життя людини, з урахуванням впливу типових та ідеаль- них життєвих сценаріїв, бажаного віку та майбутніх зусиль, які слід докласти для досягнення бажаного результату. Технології цілепокла- дання пов’язані передусім з актуалізацією відповідальності, форму- ванням навичок самодистанціювання, деталізацією домагань і розвитком прийомів їх регулювання. Література 1. Инглхард Р. Постмодерн: меняющиеся ценности и изменяющиеся общес- тва // Полис. – 1997. – № 4. – С. 25–26. 2. Титаренко Т. М. Життєві домагання особистості у сучасному потенціалі- стському дискурсі // Наук. зап. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – К., 2006. – Вип. 25. – С. 416– 430. 3. Титаренко Т. М. Способи впливу життєвих домагань на самоздійснення особистості // Теоретико-методологічні проблеми розвитку особистості в системі неперервної освіти: Матеріали методол. семінару АПН України. – К., 2005. – С. 256–261. 4. Чепелєва Н. В. Особистісний досвід суб’єкта у контексті психологічної герменевтики // Людина. Суб’єкт. Вчинок. Філософсько-психологічні сту- дії. – К., 2006. – С. 280–302. 5. Черемних К. О. Професійний вимір самоздійснення особистості // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К., 2007. – Вип. 16(19). – С. 330–336. 6. Татенко Н. О. Життєві завдання особистості як умова реалізації життєво- го успіху // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К., 2007. – Вип. 16(19). – С. 299–304. 7. Лєпіхова Л. А. Особистісна зрілість як чинник реалістичності життєвих завдань та домагань // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К., 2007. – Вип. 16(19). – С. 240–248. 8. Долгих Л. М. Вплив статеворольових стереотипів на кар’єрні домагання молоді: Автореф. дис... канд. психол. наук: 19.00.05 / Ін-т соц. та політ. психології АПН України. – К., 2007. – 14 с. 9. Кляпець О. Я. Життєві завдання особистості як умова реалізації її шлюб- но-сімейних домагань // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К., 2007. – Вип. 16(19). – С. 205–214. 10. Посохова В. В. Адикція як перешкода на шляху особистісного зростання молодої людини // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К., 2007. – Вип. 16(19). – С. 278– 284. 11. Лазоренко Б. П. Механізми формування проблемної молоді як специфіч- ної групи та збільшення її прошарку в молодіжному середовищі // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К., 2007. – Вип. 17(20). – С. 119–130. 12. Носенко Е. Л., Коврига Н. В. Емоційний інтелект: концептуалізація фено- мену, основні функції. – К., 2003. © Титаренко Т. М. В. А. Крайчинська СУПЕРЕЧЛИВІ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ НАСТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ Аналізуються особливості суперечливих суб’єктних та об’єктних соціально-психологічних настановлень особистості. Розглядаються суб’єктні та об’єктні настановлення щодо інших та настановлення щодо себе самого. Наведено суспільно-психологічні чинники, що актуалізу- ють проблему таких настановлень. Ключові слова: суб’єкт, об’єкт, соціально-психологічні настанов- лення особистості, самість, Інший. Анализируются особенности субъектных и объектных социально- психологических установок личности. Рассматриваются субъектные и объектные установки относительно других и относительно себя самого. Приводятся общественно-психологические факторы, актуализирующие проблему таких установок. Ключевые слова: субъект, объект, социально-психологические установки личности, самость, Другой. Peculiar features of contradictory subject and object social- psychological attitudes of personality have been analyzed. Subject and object attitudes to Others and attitudes to self. Social-psychological factors of the attitude problem actualization have been revealed. Key words: subject, object, social-psychological attitudes of personality, self, Оther. Проблему об’єктної чи суб’єктної соціально-психологічної на- становленості можна сформулювати як переважну спрямованість став- лення до індивіда: як до речі – об’єкта – чи справді як до людини – суб’єкта. Ця проблема охоплює, на наш погляд, декілька аспектів. Як саме – суб’єктно чи об’єктно – настановлена людина щодо самої себе? Як при цьому вона настановлена щодо інших? Разом з тим, якого на- становлення щодо себе вона очікує від інших? Чи однаково настанов- лена вона щодо різних людей зі свого оточення чи груп людей? І, нарешті, чи є вона хазяїном – суб’єктом – різних відтинків свого життя – минулого, теперішнього і майбутнього? У житті ці ставлення ми мо- жемо не формулювати – тобто не усвідомлювати, але діятимемо ми, безперечно, відповідно до них. Мета статті: з’ясувати особливості характеристики суб’єктних та об’єктних соціально-психологічних настановлень як суперечності, зумовленої взаємодією різних часових локусів – минуло- го, теперішнього і майбутнього. Об’єктом дослідження були суб’єктні та об’єктні соціально- психологічні настановлення особистості. Нас цікавили насамперед особливості різних суб’єктних та об’єктних соціально-психологічних настановлень у зв’язку з регуляцією індивідом часу власного життя, що й стало предметом дослідження. За гіпотезу дослідження ми взяли положення про те, що суб’єктні та об’єктні соціально-психологічні настановлення особистості щодо себе та інших можуть суперечити одне одному та що об’єктне чи суб’єктне настановлення щодо самого себе впливає на можливість взаємодії із часовими локусами. Дослідження взаємозв’язку соціально-психологічних настанов- лень і смислової саморегуляції часу життя проводилося в межах коле- ктивної теми, присвяченої вивченню життєвих домагань як соціально- психологічного механізму самоздійснення особистості. Серед факторів, що детермінують, активізують актуальність проблеми пов’язування осмислення людиною свого минулого, тепері- шнього і майбутнього життя із суб’єктними чи об’єктними настанов- леннями, на наш погляд, є і усвідомлені, і неусвідомлені: бажання вийти за межі звичних уявлень про себе; ситуація вибору в умовах свободи, яка може сприйматися як невизначеність, недостатність ін- формації [1]; неможливість здійснити бажаний задум; ситуація “бути чи не бути” [2; 3], одну з альтернатив якої ми розглядаємо як “не бути собою” (відмовитися від активності щодо власного життя) і “бути не собою” (відмовитися від авторства власного життя). Сучасні тенденції психології, у яких переплітаються об’єктні і суб’єктні підходи до людини, проблеми осмислення її буття в часі, засвідчують: 1) зростання уваги до підходів і досліджень гуманістич- ної психології з її зосередженістю на специфічно людському як проти- ваги психології позитивістській, модельованій за зразками природничих наук, чиєю базовою настановою і метою є передбачення психологічного життя людини та управління ним [4]; 2) заміну уявлень про людину як статичне утворення на уявлення про неї як істоту дина- мічну; 3) перехід від розуміння Я-концепції як цілісного єдиного уза- гальненого уявлення людини про себе [1] до розуміння Я-концепції як багатогранної і багатомірної [5]; 4) зміну погляду на людину окремо від її оточення на погляд “людина у світі”, у т. ч. у сві- ті людей та у світі буденності [3; 5–7] (сучасне постнекласичне розу- міння людського буття характеризується зростанням рефлексії ціннісних і смислових аспектів світу людини) [5]; 5) перетворення психології суб’єкта на нову методологію розуміння людського буття [там само]; 6) системотвірну роль категорії суб’єкта в сучасній психо- логії [там само]; 7) констатацію двох можливих векторів самореалізації людини – буденної і трансцендентної, ситуативної і надситуативної [2; 3], об’єктної і суб’єктної. Результатом утілення життєвих домагань за допомогою таких протилежних підходів буде або самоздійснення, тобто здійснення Се- бе, свого, або ж здійснення чогось іншого, прийнятого за своє, – суспі- льних стандартів, планів батьків, сімейних сценаріїв тощо, тобто втілення домагань суспільства, батьків за допомогою Себе. Головною засадою, на якій базувалося наше дослідження, є гу- маністичний підхід, який стверджує, що людина як людина перевищує суму своїх частин, що вона має буття в людському контексті, непере- рвний суб’єктний досвід, вибір і відповідальність. Феномен суб’єктності та об’єктності настановлень особистос- ті розглядає психологія суб’єкта, соціальна психологія настановлення. Історія психології суб’єктності простежується у виявленні інтересу гуманістів Відродження до складності, невизначеності, толерантності у ставленні до різноманітності, у зацікавленості гуманістичної психо- логії самістю індивіда та його самоактуалізацією, творчістю, грою, любов’ю, зростанням, вищими цінностями, буттям, становленням, спонтанністю, природністю, теплотою, его-трансценденцією, відпові- дальністю, смислом, “чесною грою”, трансцендентальним досвідом [4; 8] Дж. Б’юдженталь порівнює еволюцію людського мислення про лю- дину, перехід до “зацікавлення людини людиною” з іншими великими зрушеннями, зокрема з кінцем феодалізму, використовуючи при цьому поняття: людина саме як людина; нескінченність людини тощо. К. Роджерс розглядає в аспекті особоцентричного підходу такі понят- тя, як постання собою, свобода бути, мужність бути, учіння бути віль- ним, досвід бути собою, новий тип розуміння, вибір себе, просування на нову територію, архітектор самого себе, незобов’язаність бути вит- вором інших, незобов’язаність залишатися сформованим за їх очіку- ваннями і вимогами, свобода в прийнятті рішень та здійсненні вибору, значимість, здатність через усвідомлення своєї індивідуальності біль- шою мірою зреалізувати свою унікальність, свій потенціал [1]. Г. Костюк обґрунтував власну концепцію розвитку особистості, у якій наголошується на особистісному саморозвитку [9]. В. Роменець всебі- чно розкрив поняття вчинку як психологічної категорії, розробив вчи- нковий підхід у психології [10]. Зауважимо, однак, що в дослідженнях немає досі єдиного по- гляду на розуміння понять суб’єкт і суб’єктність. У працях різних до- слідників бачимо три підходи: перший – суб’єктність трактується насамперед як загальна активність; другий – суб’єкт розглядається передусім як суб’єкт діяльності; третій – суб’єкт сприймається як суб’єкт життєдіяльності, який сам продукує завдання, оцінки свого буття. Можна виокремити також підхід, де самосуб’єктність розгляда- ється з погляду Іншого. Також вирізняються відмінні підходи до ви- значення причин розвитку суб’єктності та в цілому до визнання можливостей її розвитку. Досі немає також єдиного підходу до осмислення суб’єктності як цілісності. Цілісний погляд на суб’єкта характерний для А. Брушлінського та його школи [11]. Як і В. Знаков [5], ми розглядає- мо сутність суб’єкта як психологічно неоднорідне і суперечливе утворення. З погляду суперечливості характеристики суб’єктності особис- тості також недостатньо розроблені. Хоча активно провадяться дослі- дження структури суб’єктності, зокрема настановлень та їх видів [12– 14], особливостей рівнів розвитку суб’єктності в онтогенезі [6; 7], чин- ників суб’єктності, ступенів вираженості показників активності, само- стійності [15], соціальних настановлень щодо політичних інститутів [16; 17] та природних об’єктів [18], залишаються недостатньо дослі- дженими чи й зовсім не дослідженими особливості диференціації предмета настановлення (дослідження якого стосовно настановлень щодо себе самого, іншої людини та речей започатковано Н. Сарджвеладзе [14]): особливості настановлень щодо різних інших, настановлення щодо себе в просторі (настановлення щодо його органі- зації, настановлення щодо себе в різних сферах діяльності) й часі – минулому, теперішньому і майбутньому. Наші соціально-психологічні настановлення щодо себе в певних часових локусах суттєво впливають на ставлення до минулих, реаль- них і майбутніх подій, до людей, що були навколо нас, оточують нас тепер і з якими ми зустрінемося в майбутньому. Серед ознак суб’єктного настановлення бачимо таку його ознаку, як значимість предмета настановлення. Ступінь суб’єктності соціально-психо- логічного настановлення, власне, і вказує на сутність і ступінь значи- мості для людини предмета настановлення (або атитюдного об’єкта, за Сарджвеладзе). Таким предметом можуть бути будь-які елементи соціального світу – Я, інші, група, час, природа, суспільні інститути, речі. На наш погляд, значимість, що дає змогу Іншому, Собі стати суб’єктом, для особистості є осмисленістю, “значенням для себе”, адже, щоб взаємодіяти із часом, тобто мати можливість використову- вати минулий досвід, діяти в теперішньому та організовувати майбут- нє, потрібно, щоб ці частини нашого життя були емоційно значимими, мали глибокий особистісний сенс. Така емоційна і когнітивна значи- мість, на думку Сарджвеладзе, та припущення можливості взаємодії є функціями суб’єктності предмета настановлення для особистості [14]. Предмет настановлення пов’язаний з образами елементів соціа- льного світу. Образом вважають переживання певної моделі частини дійсності, що репрезентована в уявленнях людини. Образ виконує роль функціонального органу, який керує процесами активності особистості в ході самоздійснення. Загалом у просторі образу відбуваються складні процеси, зокрема усвідомлення життєвої ситуації, формулювання та розв’язання проблем, прийняття рішень [19]. Характеристиками функціонального для особистості образу є його цілісність, емоційність, пов’язаність із самістю, реалістичність, стійкість. Суперечливість як властивість соціально-психологічних настановлень людини може ускладнювати для особистості її функціо- нування. Сарджвеладзе виділяє як властивості атитюдів властивості їх структурних компонентів: валентність, складність, множинність. Влас- тивості ж атитюдів як системи – це їх консистентність. Дослідник роз- глядає і таку властивість атитюдів, як їх спроможність утворювати “сузір’я”. Валентність означає протилежні полюси позитивнос- ті/негативності в цілому, а структурна складність охоплює кількість елементів, що утворюють цей компонент, та їх різноманітність. Суперечливість як властивість суб’єкт-об’єктних і суб’єкт- суб’єктних соціально-психологічних настановлень людини відобра- жає, на нашу думку: 1) складноорганізованість людського Я; 2) “різноякісність” окремих компонентів структури Я (наприклад, сту- пінь суб’єктності настановлення щодо різних соціальних об’єктів або щодо себе в різних часових локусах чи різних сферах життєдіяльнос- ті). Причинами такої суперечливої, водночас суб’єктної та об’єктної, настановленості особистості можуть бути особливості структури осо- бистості, зумовлені проблемами раннього розвитку; ціннісні особли- вості, пов’язані із змістом соціально-психологічних настановлень особистості, трансльованих родиною і суспільством; власний соціаль- ний досвід людини, переважні та ексклюзивні моделі взаємодії, отри- мані нею від значимих інших людей; “симетрична відповідь” на зустрічне ставлення, тобто вироблення, зміна настановлення щодо ре- альної людини в живому спілкуванні [20; 21]. Формування певного настановлення є можливим результатом “польової” поведінки чи до- тримання власної лінії; впливають також особливості ситуації взаємо- дії, її формат (формальна/неформальна, дистанція/близькість). Емпіричні дослідження суб’єктності та її чинників зосереджені на з’ясуванні ступенів вираженості показників активності, самостійно- сті [15], власне суб’єктності [18], виділенні семантичних складових і детермінант. Ми вивчали аспект суперечливості суб’єктних та об’єктних со- ціально-психологічних настановлень особистості стосовно самого се- бе, Іншого, настановлення стосовно себе, очікуваного від інших, себе як суб’єкта часу та себе як суб’єкта свого минулого, теперішнього і майбутнього. У дослідженні, що проводилося 2005 року, взяли участь 110 осіб (86 жінок і 24 чоловіки віком від 17 до 65 років), у т. ч. спів- робітники наукових установ Національної академії наук України Ін- ституту зоології ім. І. І. Шмальгаузена, Інституту напівпровідників; студенти навчальних закладів Академії педагогічних наук України (2– 4 курсів мовних факультетів Інституту післядипломної педагогічної освіти ім. Грінченка) та випускники 2004 року психологічного факуль- тету Центрального інституту післядипломної педагогічної освіти. До- слідження проводилося за допомогою комплексу методик (у т. ч. і модифікованих нами), що містив: 1) опитувальник “Настановлення щодо часу” – для з’ясування зафіксованості на певному часовому ло- кусі; 2) методики діагностування ступеня суб’єктності, за С. Дерябо, модифіковані нами для з’ясування настановлень щодо себе та Іншого; настановлення, очікуваного від інших, а також настановлень щодо се- бе як суб’єкта часу з підшкалами для з’ясування настановлення щодо себе як суб’єкта минулого, теперішнього і майбутнього. Було проведе- но заняття “Сприйняття часу” в групі із семи чоловік для поглиблення уявлення про сприйняття випробуваними пропонованих методик. За основу емпіричного дослідження ми обрали методику діагно- стування ступеня суб’єктності сприймання природних об’єктів – її ко- роткий варіант, викладений Дерябо. Методика містить три шкали, що відповідають трьом функціям, які мають виявляти себе, щоб їх власник був відтворений у свідомості як суб’єкт: 1) забезпечувати людині пе- реживання власної особистісної динаміки, яке виникає завдяки встано- вленню певної спорідненості між характеристиками суб’єкта та її власними; 2) бути інформативним, значимим при встановленні люди- ною відносин зі світом; 3) бути визнаним за такого, що має здатність і готовність (хоча б потенційно) до спільної діяльності. Пункти методи- ки відтворюють ключові положення теоретичних вимог. Ці положен- ня, на думку Дерябо, є універсальними і можуть застосовуватися як до людини, так і до неживого предмета (речі, природного об’єкта) [18]. Описаний варіант методики складається із шести пунктів, побудованих за принципом альтернативних полюсів: висловлювання А характери- зує суб’єктне сприймання об’єкта оцінювання, висловлювання Б – об’єктне. Аналізуючи отримані дані за допомогою програми SPSS, (її останньої, тринадцятої, версії) ми виділили групи із суб’єктним та об’єктним самонастановленням – (відповідно 89,5 % і 10,5 % від зага- льної кількості опитаних); очікуваною суб’єктною (93,7 %) та об’єктною (6,3 %) настановленістю щодо себе з боку інших; групи з різними соціальними настановленнями щодо іншої людини: як щодо об’єкта та як щодо суб’єкта (відповідно 9,5 % і 90,5 % від загальної кількості опитаних), суб’єктним та об’єктним настановленням щодо часу свого життя (93,3 % і 6,7 %, відповідно) та значимі кореляції, що дають змогу пов’язати ступінь суб’єктності самонастановлення, очікуваного настановлення з боку інших, настановлення щодо інших та щодо часу. Якщо розглядати настановленість щодо інших людей під кутом зору однаковості та відмінності з настановленням щодо себе, виділя- ються групи опитаних з гармонійними настановленнями (однакова настановленість щодо себе та щодо інших) (89,5 % респондентів) та дисгармонійними настановленнями (10,5 %) (настановленість щодо себе та щодо інших є протилежною). За результатами дослідження ступеня суб’єктності настановлень щодо часу виявлено (табл. 1), що характер цих настановлень є перева- жно суб’єктним, тобто отримані показники коливаються в межах від 0 до 12 балів включно (у 93,3 % опитаних). Об’єктне настановлення що- до часу життя спостерігається у 6,7 % респондентів. Зауважимо, що у цієї групи опитаних воно практично збігається з їх об’єктним настано- вленням щодо минулого (6,7 %). Таблиця 1 Дослідження ступеня суб’єктності настановлень щодо часу, у % Групи опитаних за суб’єктністю настановлень щодо часу Серед загальної кількості опитаних Частка опитаних з об’єктним настановленням щодо минулого теперіш- нього майбут- нього Суб’єктне 93,3 1,0 3,0 3,0 Об’єктне 6,7 85,7 85,7 71,4 Отриманий коефіцієнт кореляції +0,839 свідчить, що ці величи- ни взаємопов’язані. Про існування зв’язку між позицією суб’єкта стосовно майбут- нього і можливістю постановки цілей свідчить негативна кореляція між показниками суб’єктності настановлень щодо майбутнього (мак- симальний бал відповідає об’єктному настановленню) і першою суб- шкалою тесту смисложиттєвих орієнтацій “Цілі”, де максимальні бали відповідають наявності мети в житті та осмисленню свого майбутньо- го. Ступінь суб’єктності настановлень щодо себе самого не пов’язаний з віком опитаних, про що свідчить відсутність значимих кореляцій між відповідними показниками (ступінь кореляції –0,039). Простежується зв’язок між об’єктною настановленістю щодо часу та освітою опитаних. Серед респондентів з такою настановленіс- тю близько 60 % мають середню освіту, хоча загальний відсоток їх у загальній вибірці становить лише 7,3 %. Серед випробуваних із серед- ньою освітою 71,4 % становлять опитані з об’єктним настановленням щодо часу, такий самий відсоток серед них припадає на осіб з об’єктним настановленням щодо минулого, 57 % – з об’єктним наста- новленням щодо майбутнього; 86 % опитаних не змогли сформулюва- ти 10 подій майбутнього в “Прямій часовій перспективі майбутнього”. Фіксація людини на певному локусі свого життя може бути пов’язана з неможливістю для неї відчувати, планувати і діяти в цьому часовому локусі як суб’єкт, хазяїн свого часу, а також з тим, що сприйняття себе об’єктом породжує проблеми, які фіксують увагу, зосереджують зусилля людини на певному відтинку її життя. Про зво- ротний зв’язок між суб’єктним настановленням щодо свого часу життя і певною фіксацією на ньому може свідчити значима позитивна коре- ляція (0,547 при вірогідності 0,000, коли кореляція значима при рівні 0,01) між суб’єктністю настановлення щодо майбутнього та ступенем фіксованості на майбутньому, максимальні полюси яких відтворюють різні тенденції, та позитивна кореляція (0,466 при вірогідності 0,000, коли кореляція значима при рівні 0,01) між суб’єктністю настановлен- ня щодо теперішнього та ступенем фіксованості на теперішньому. Цікаво, що подібна закономірність стосовно минулого не спо- стерігається, можливо тому, що в минулому можливість діяти є обме- женою (негативна кореляція -0,460 при вірогідності 0,639). Аналогічно розгортається ця закономірність і при розгляді зв’язків між суб’єкт- ністю самонастановлення та фіксації на певних часових локусах. Оцінюючи настановлення щодо самого себе та інших, ми фіксу- вали результати за трьома показниками: “Ступінь суб’єктності настановлень щодо іншого”, “Очікуваний ступінь суб’єктності наста- новлення інших щодо себе”, “Суб’єктність настановлень щодо самого себе”. Виявлено групи опитуваних з очікуваною суб’єктною та об’єктною настановленістю щодо себе з боку інших, що відрізняються також ступенем зафіксованості на майбутньому (табл. 2). Цікавими і значимими є зв’язки між “Ступенем суб’єктності на- становлень щодо Іншого” і “Ступенем фіксації на теперішньому”: +0,483 (0,007), “Ступенем фіксації на майбутньому”: +0,605 (0,000). Між настановленнями щодо теперішнього та майбутнього і субшкала- ми тесту СЖО спостерігається негативний кореляційний зв’язок. Таблиця 2 Дослідження очікуваного ступеня суб’єктності настановлення інших щодо самого себе, у % Групи опитаних за очікуваною суб’єктністю настановлень щодо себе Серед загальної кількості опитаних Кількість опитаних з настановленнями фіксації на майбутньому (частка від кількості опитаних у групі) Суб’єктне 93,7 23,2 Об’єктне 6,3 66,7 Висновок. Кожна людина має свій, унікальний набір соціально- психологічних настановлень щодо різних елементів соціального світу. Численні елементи соціального світу є в цьому випадку предметом настановлення, або ж атитюдним об’єктом. Настановлення щодо різ- них атитюдних об’єктів можуть мати суб’єктний або об’єктний харак- тер. Такі соціально-психологічні настановлення щодо різних елементів соціального світу є взаємопов’язаними. Корелюють між собою наста- новлення щодо Іншого та щодо себе в часі, щодо Іншого та щодо себе в очах Іншого (очікуване настановлення). Суперечливість суб’єктних та об’єктних соціально-психологічних настановлень виявляється не лише в різному характері настановлення щодо різних елементів соціа- льного світу (зокрема щодо самого себе та щодо інших людей), а й у неоднаковому настановленні щодо одного такого елемента (коли лю- дина по-різному настановлена щодо себе і щодо себе в часі, а також щодо себе в різних часових локусах). При цьому суб’єктним та об’єктним соціально-психологічним настановленням можуть бути вла- стиві узгодженість чи неузгодженість, суперечливість чи несуперечли- вість, симетричність чи асиметричність. Література 1. Роджерс К. Вчитися бути вільним // Гуманістична психологія: У 3-х т. / Упор. та наук. ред. Р. Трач, Г. Балл. – К.: Унів. вид-во “Пульса- ри”, 2001. – С. 36–60. 2. Карпіловська С. Я. До питання смислової саморегуляції особистості // Проблеми заг. та пед. психології. – 2005. – Т. VІ. – Вип. 2. – С. 130–135. 3. Карпіловська С. Я. Смислова саморегуляція в ансамблі життєвих дома- гань // Наук. студ. із соц. та політ. психології: Зб. ст. / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К.: Міленіум, 2005. – Вип. 10(13). – С. 117–129. 4. Аанстус К. Головна течія у психології та гуманістична альтернатива // Гуманістична психологія: У 3-х т. / Упор. та наук. ред. Р. Трач, Г. Балл. – К.: Унів. вид-во “Пульсари”, 2001. – С. 23–36. 5. Знаков В. В. Самопонимание субъекта как когнитивная и экзистенциаль- ная проблема // Психол. журн. – 2005. – Т. 26, № 1. – С. 18–28. 6. Татенко В. А. Психология в субъектном измерении. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 1996. – 404 с. 7. Татенко В. А. Субъект психической активности: поиск новой парадигмы // Психол. журн. – 1995. – Т.16, № 3. – С. 23–34. 8. Б’юдженталь Дж. Третя сила у психології // Гуманістична психологія: У 3-х т. / Упор. та наук. ред. Р. Трач, Г. Балл. – К.: Унів. вид-во “Пульсари”, 2001. – С. 80–92. 9. Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особисто- сті. – К.: Рад. школа, 1989. – 608 с. 10. Роменець В. А. Жизнь и смерть в научном и религиозном истолковании. – К.: Здоров’я, 1989. – 191 с. 11. Брушлинский А. В. Психология субъекта (страницы последней книги) // Психол. журн. – 2003. – Т. 24, № 2. – С. 7–24. 12. Узнадзе Д. Н. Формы поведеня человека // Экспериментальные исследо- вания по психологии установки. – Тбилиси: Изд-во АН Грузинской ССР, 1963. – Т. 2. – С. 7–36. 13. Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. – М.: Наука, 1984. – 444 с. 14. Сарджвеладзе Н. И. Личность и ее взаимодействие с социальной средой // Б-ка Фонда содействия развитию психол. культуры, 2001. – Режим досту- пу: http://psylib.ukweb.net/books/sarjv01/txt05.htm. 15. Дьяков С. І. Показники активності студента як чинника суб’єктності // Теоретичні та прикладні проблеми психології. – 2005. – № 2(10). – С. 29–62. 16. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1991. – 301 с. 17. Крайчинська В.А. Життєвий досвід особистоті: суперечливі соціально- психологічні настановлення // Наук. студ. із соц. та політ. психол.: Зб. ста- тей / АПН України, Ін-т соц. та політ. психол. – К.: Міленіум, 2006. – С. 43-59. 18. Дерябо С. Д. Антропоморфизация природных объектов // Психол. журн. – Т. 16, № 1. – 1995. – С. 61–73. 19. Зинченко В. П. Посох Осипа Мандельштама и Трубка Мамардашвили. К началам органической психологии. – М.: Нов. школа, 1997. – 334 с. 20. Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буден- ності. – К.: Либідь, 2003. – 376 с. 21. Титаренко Т. М. Особенности функционирования жизненных притязаний как способа самоосуществления личности // Наук. студ. із соц. та політ. психології: Зб. ст. / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К.: Мі- леніум, 2005. – Вип. 10(13). – С. 96–104. © Крайчинська В. А. Л. Л. Колеснік ЖИТТЄВІ ЦІЛІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ З КОНСТРУКТИВНИМИ І ДЕСТРУКТИВНИМИ ДОМАГАННЯМИ Досліджуються особливості життєвих цілей студентської молоді з різними особистісними домаганнями. Виокремлено поняття конструк- тивних і деструктивних домагань. Проаналізовано ступінь впливу осо- бистісних домагань на ставлення молоді до майбутнього. Ключові слова: життєві цілі, конструктивні домагання, деструктив- ні домагання, студентська молодь. Исследуются особенности жизненных целей студенческой моло- дежи с различными личностными притязаниями. Выделены понятия конструктивных и деструктивных притязаний. Проанализирована сте- пень воздействия личностных притязаний на отношение молодежи к будущему. Ключевые слова: жизненные цели, конструктивные притязания, де- структивные притязания, студенческая молодежь. The article is devoted to investigation peculiarity student young people’s life aims with different personal aspirations. The concept of constructive and destructive aspirations has been. An extent of personal aspirations influence upon young people’s attitude to future has been analyzed. Key words: life goals, constructive aspirations, destructive aspirations, student young people. Проблема. Одним з найбільш вирішальних у житті людини є пе- ріод ранньої молодості, коли остаточно складається фундамент цінніс- них орієнтацій, вимальовується проекція головних напрямів пошуку самореалізації. Саме в цей час закладаються такі складові способу життя, як професійні інтереси, політичні вподобання, активно форму- ються життєві перспективи і цілі. Оскільки життєва мета є одним з найважливіших елементів свідомості особистості, набуває актуальнос- ті проблема впливу особистісних домагань на формування життєвих цілей, що зумовлюються існуючими в суспільстві ідеалами та ціннос- тями. Мета статті: проаналізувати особливості життєвих цілей сту- дентської молоді з конструктивними і деструктивними домаганнями. Поняття “життєві цілі” особистості є предметом психологічного дослідження багатьох учених (А. Адлер, Р. Еммонс, Л. Коган, О. Мартинюк, Л. Регуш, Ю. Швалб та ін.). Зокрема, Адлер вважав, що вся поведінка індивіда підпорядкована цілям, які він визначає для себе і які стосуються майбутнього [1]. Досягаючи поставлених цілей, лю- дина не лише підвищує цим власну самооцінку, а й знаходить своє місце в житті. Життєві цілі в концентрованому вигляді відбивають потреби особистості, постаючи безпосередньо як характеристика її життєдіяль- ності. Вони складаються на певний часовий інтервал, виражаючи най- важливіші інтереси людини на цьому етапі життєвого шляху [2]. Ю. Швалб вважає, що мета є базовим компонентом психологіч- ної структури діяльності [3]. Без цілей людське життя набуло б хаоти- чного характеру. Як зауважує І. Мартинюк [4], неперервний зв’язок цілей і діяльності суб’єкта (це може бути індивід чи суспільство в ці- лому) зумовлений їх взаємозалежністю, оскільки мета не може виник- нути, а тим більше бути реалізованою поза діяльністю. Сама по собі життєва мета окремо від діяльності залишається мрією доти, поки не знайде відображення в діяльності. Відмінність мети від мрії визнача- ється залежністю від умов і можливостей реальної дійсності. Цілі більш наближені до реального життя. Життєві домагання – це комплекс вимог, очікувань, бажань, на- дій, що переживаються особистістю стосовно свого життя, свого май- бутнього [5]. Рівень домагань характеризує ступінь складності тих цілей, до яких людина прагне і досягнення яких є для неї привабливим і можливим. На рівень домагань впливає попередній досвід, а саме динаміка успіхів і невдач на життєвому шляху. Власне, досвід дає осо- бистості можливість формувати такі життєві цілі, які, найімовірніше, забезпечать досягнення бажаного результату. К. Абульханова-Славська і Т. Березіна поняття “домагання” трактують як проективну модальність особистості, що відтворює ком- плекс її вимог до себе, оцінку себе, своїх бажань та очікувань. Дома- гання передбачають, що особистість усвідомлює свою самоцінність і розраховує на право знайти своє місце в житті [6]. Отже, через особис- тісні домагання людина орієнтується на досягнення ближчих і відда- лених життєвих перспектив, на власне бажане майбутнє. Щоб з’ясувати особливості життєвих цілей молоді з конструк- тивними і деструктивними домаганнями, ми провели дослідження, у якому взяли участь студенти вищих навчальних закладів Києва. Було задіяно такі вузи, як Київський національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, Національний технічний університет Украї- ни “КПІ”, Київський національний економічний університет, Київсь- кий національний університет технологій та дизайну, Національна академія внутрішніх справ України, Український національний універ- ситет харчових технологій. Загальна чисельність вибірки становила 414 осіб віком від 17 до 26 років. З них 50,7% – юнаки, 49,3% – дівчата. У дослідженні брали участь студенти 1–5 курсів, що дало змогу отримати інформацію про сформованість у випробуваних уявлень щодо власного майбутнього та їх зміну протягом періоду навчання у вузі. Для вивчення особистісних домагань ми використовували дві методики Т. Елерса: методику діагностики особистості на мотивацію до успіху і методику діагностики особистості на мотивацію до уник- нення невдач, а також наративну методику “Життя, якого я вартий(- а)”. Серед особистісних домагань ми виокремили конструктивні і де- структивні. Груповий розподіл здійснювався за кількома критеріями: рівнем мотивації до успіху, рівнем мотивації до уникнення невдач, рівнем бачення майбутнього та рівнем відповідальності. Оскільки ми вважаємо, що конструктивні домагання сприяють процесам саморозвитку особистості, дають змогу людині позитивно мислити і більш сміливо планувати своє майбутнє, не озираючись з острахом навколо себе, то для змістової характеристики конструктив- них домагань було включено такі показники: мотивацію до успіху ви- сокого рівня, мотивацію до уникнення невдач низького рівня, оптимістичне або невиражене бачення майбутнього, відповідальність високого або середнього рівня. Велика кількість деструктивних домагань порушує або ж галь- мує процеси життєтворення особистості. Привносячи дисгармонію в життя, вони провокують заниження самооцінки, зосередженість на можливих невдачах чи перешкодах, схильність до песимізму. З огляду на це ми виділили низку критеріїв деструктивних домагань: мотивацію до успіху низького або середнього рівня, мотивацію до уникнення не- вдач високого рівня, песимістичне або невиражене бачення майбут- нього, відповідальність низького чи середнього рівня. Респондентів з конструктивними домаганнями називатимемо “конструктивами”, а з деструктивними – “деструктивами”. У процесі поділу вибірки, крім двох груп – респондентів з конструктивними і деструктивними домаганнями, ми виокремили третю групу – студентів з амбівалентними домаганнями. Однак ми не зосереджуватимемо ува- гу на вивченні життєвих цілей респондентів останньої групи, оскільки це не було завданням даного етапу дослідження. Плануючи життя, людина має певну усвідомлену картину свого майбутнього. Життєві цілі відображають позицію людини, її світоба- чення і ставлення до життя. І, навпаки, інтереси, погляди відобража- ються в цілях, які свідомо формуються. У нашому дослідженні ми розглядаємо спрямованість особистості як показник спрямованості життєвих цілей, оскільки вважаємо, що цілі невідривні від поведінки людини та її діяльності. Безперечно, свідомо поставлені цілі прямо впливають на процеси життєдіяльності. Це вказує на значущість таких компонентів стратегічного планування, як зміст і спрямованість жит- тєвих цілей. Розгляньмо, яке саме спрямування мають життєві цілі студент- ської молоді з конструктивними і деструктивними домаганнями. Для цього скористаємося методикою дослідження спрямованості осо- бистості. За критерієм спрямованості було виділено три типи цілей: спрямованість на себе – “егоцентричні”; спрямованість на спілкування – “конформістські”; спрямованість на діяльність – “соціоцентричні”. Для встановлення відмінностей між випробуваними (групами “конс- труктивів” і “деструктивів”) з трьома типами цілей використовувався t-критерій Стьюдента. Можна стверджувати, що у “конструктивів” домінує спрямова- ність на діяльність, тобто вони мають переважно “соціоцентричні” цілі (0,384, р < 0,10). Це свідчить про те, що молодь цієї групи орієнтована на самовідданість у процесі реалізації планів і задумів. Вона спрямовує весь свій потенціал на виконання сумісних справ. “Конструктиви” чіт- ко усвідомлюють соціальні вимоги і стандарти, прагнучи їм відповіда- ти та піклуючись про репутацію, адже справа колективу становить вагому частку їхнього життя. Вони можуть віддаватися повністю своїй роботі. Відстоюючи сумісні інтереси, наприклад, професійного колек- тиву, “конструктиви” проявляють сміливість, напористість і високі комунікативні здібності. Для “деструктивів” найбільш вираженою є спрямованість на се- бе (-1,473, р < 0,01). Отже, для молодих людей цієї групи характерне домінування “егоцентричних” цілей. На відміну від “конструктивів” “деструктиви” налаштовані на діяльність, спрямовану на задоволення лише особистих потреб. Будучи орієнтованими лише на себе, “дестру- ктиви” прирікають себе на конфліктність у міжособистісному спілку- ванні, оскільки живуть лише своїми власними інтересами та цінностями. Щоб дослідити структурованість життєвих цілей, ми скориста- лися анкетою-опитувальником в авторській модифікації “Самооцінка реалізації життєвих цілей”, виділивши три рівні структурованості: ви- сокий, середній і низький. За критерієм структурованості було визна- чено три типи цілей: сильноструктуровані, середньоструктуровані, слабоструктуровані. Для виявлення значущих відмінностей між струк- турованістю цілей та особистісних домагань застосовувався критерій узгодженості Пірсона (?i-квадрат). Аналіз отриманих результатів показав, що у “деструктивів” сла- бка структурованість спостерігається в чотири рази частіше порівняно з “конструктивами” (табл. 1). На нашу думку, це можна пояснити тим, що “конструктиви” орієнтовані на певну мету, якою вони переймають- ся на цьому етапі, без остраху дивлячись у майбутнє. Звідси більш де- тальне його структурування. Оскільки “деструктиви” мають негативну песимістичну настанову стосовно майбутнього, у них виникають скла- днощі із структуруванням цілей. Формування цілей для молоді цієї групи має більш хаотичний характер, адже її майбутнє життя залежить не лише від бажань, а й від багатьох зовнішніх чинників. Таблиця 1 Структурованість цілей відповідно до типу домагань, у % Типи домагань Структурованість слабка середня сильна “Конструктиви” 9,8 61,0 29,3 “Деструктиви” 41,5 39,0 19,5 ?2=12,919, р < 0,01 Наступний крок нашого дослідження – виявлення відмінностей між адекватністю цілей та особистими домаганнями. Для цього ми скористалися методикою “Незакінчені речення” в авторській модифі- кації. За критерієм адекватності було виділено три типи цілей: реаліс- тичні, нейтральні і нереалістичні. Для обробки результатів застосовувався критерій узгодженості Пірсона (?i-квадрат). Порівняльний аналіз груп показав, що “конструктиви” майже в три рази частіше формують реалістичні цілі і вдвічі рідше нереалісти- чні, ніж “деструктиви” (табл. 2). Це свідчить про схильність “деструк- тивів” до фантазування і мрійливості, чим можна пояснити їх дезадаптацію до реального життя та його вимог. Занурючись у мрії та фантазії, вони набагато гірше планують майбутнє. Студентам цієї гру- пи бракує самостійного, усвідомленого підходу до процесу формуван- ня життєвих цілей. Причиною нездатності “деструктивів” реалістично планувати своє життя стають численні комплекси, невпевненість у собі і страх, зумовлені, як ми зазначали раніше, інфантильним ставленням до життя. У свою чергу неадекватне формування життєвих цілей може призводити до внутрішньоособистісних конфліктів Таблиця 2 Цільова адекватність відповідно до типу особистісних домагань, у % Типи домагань Цілі реалістичні нейтральні нереалістичні “Конструктиви” 19,5 63,4 17,1 “Деструктиви” 7,3 53,7 39,0 ?2=9,346, р < 0,05 Випробувані-“конструктиви” краще адаптовані до реальних умов життя на відміну від випробуваних-“деструктивів”, про що свід- чать отримані результати (табл. 1, 2). Є підстави стверджувати, що студенти цієї групи свідомо планують своє майбутнє. Формуючи влас- ні цілі, вони порівнюють плани з реальними умовами їх досягнення та власними можливостями. “Конструктиви” не мають потреби поринати в мрії чи фантазії, уникаючи таким чином розв’язання проблем. Вони не сприймають життя як надто складний, переповнений труднощами процес, а спокійно, розмірено проживають сьогодення і планують вла- сне майбутнє. Це пояснюється насамперед впевненістю студентів цієї групи в собі. З огляду на отримані результати можна стверджувати: життєві цілі “конструктивів” є усвідомленими і психологічно зрілими, що сві- дчить про більшу пристосованість студентів з конструктивнми дома- ганнями до реального життя і його вимог. “Деструктиви” відчувають невпевненість у собі, що зумовлює їх закомплексованість, почуття страху з подальшою фрустрацією, яка перешкоджає адекватному фор- муваннню життєвих цілей. Як бачимо, конструктивні особистісні домагання сприяють фо- рмуванню цілей, спрямованих на задоволення не лише власних потреб, а й потреб інших, зрілому та усвідомленому плануванню майбутнього життя. Деструктивні домагання ускладнюють процеси життєвого пла- нування, провокують формування егоїстичних цілей, неадекватне сприйняття плину життя, нездатність прогнозувати своє майбутнє. Зазначені особливості груп випробуваних відображено в нашій моделі емпіричного дослідження особистісних домагань та їх впливів на фор- мування життєвих цілей студентської молоді (рис.). Рис. Модель взаємодії особистісних домагань і життєвих цілей студентської молоді Висновки. “Конструктиви” позитивно сприймають сьогодення і без остраху дивляться в майбутнє. Життєві цілі “конструктивів” є усві- домленими і психологічно зрілими, що свідчить про їх більшу присто- сованість до реального життя. Вони схильні до відкритості, що проявляється в бажанні ділитися своїми думками, життєвим досвідом. Відповідно, така відкритість сприяє засвоєнню і чужого досвіду, що полегшує моделювання майбутнього. “Деструктиви” відчувають невпевненість у собі, що зумовлює песимістичне ставлення до сьогодення та прагнення збільшити дозвіл- ля, сприяє надмірному фантазуванню, мрійливості. Схильність до фо- рмування відірваних від реальності цілей свідчить про незрілість, інфантильність молоді цієї групи. У студентів-“деструктивів” цілі за- звичай слабко структуровані, така молодь не має чітких планів на май- бутнє, що відбивається на її адаптованості до сьогодення. Література 1. Адлер А. Наука жить: Пер. с англ. и нем. – К.: Port-Royal, 1997. – 288 с. 2. Титаренко Т.М. Прогнозування й планування життєвого шляху // Основи практичної психології / За ред. В. Панка, Т. Титаренко, Н. Чепелєвої та ін. – К.: Либідь, 1999. – С. 177–190. 3. Швалб Ю.М. Психологические модели целеполагания. – К.: Стилос, 1997. – 240 с. 4. Мартынюк И.О. Жизненные цели личности: понятие, структура, механиз- мы формирования. – К.: Наук. думка, 1990. – 124 с. 5. Титаренко Т.М. Актуальні соціально-психологічні настанови молоді на здоровий спосіб життя // Вісн. Київ. міжнар. ун-ту. Сер.: Психол. науки. – К., 2004. – Вип. 6. – С. 172–187. 6. Абульханова-Славская К.А., Березина Т.Н. Время личности и время жизни. – СПб.: Алетейя, 2001. – 300 с. © Колеснік Л. Л. ПСИХОЛОГІЯ ГРУП І МІЖОСОБОВИХ СТОСУНКІВ П. П. Горностай ПРОБЛЕМА ГРУППОВОГО БЕССОЗНАТЕЛЬНОГО В СОЦИАЛЬНОЙ ПСИХОЛОГИИ Порушується проблема групового несвідомого як сукупності не- свідомих процесів учасників малої групи. Розглядаються такі механізми функціонування групового несвідомого, як групова ідентичність, іден- тичність групи, гордість групи, нарцисизм групи, групоцентризм, не- зрима лояльність, когнітивна асиметрія у сприйманні груп, групове імаго, а також форми прояву групового несвідомого: групові стереоти- пи та упередження, групові символи, групові міфи, групові настанов- лення, групові захисні механізми. Робиться наголос на методах вивчення групового несвідомого, насамперед розглядаються груповий психоаналіз (групова аналітична психотерапія), системна сімейна тера- пія, соціодрама. Ключові слова: механізми функціонування групового несвідомого, феномени групового несвідомого, групова ідентичність, групова дина- міка, методи практичної роботи із груповим несвідомим. Ставится проблема группового бессознательного как совокупности бессознательных процессов участников малой группы. Рассматривают- ся такие механизмы функционирования группового бессознательного, как групповая идентичность, идентичность группы, гордость группы, нарциссизм группы, группоцентризм, незримая лояльность, когнитив- ная асимметрия в восприятии групп, групповое имаго, а также формы проявления группового бессознательного: групповые стереотипы и предубеждения, групповые символы, групповые мифы, групповые установки, групповые защитные механизмы. Делается акцент на методах изучения группового бессознательного, прежде всего рассмат- риваются групповой психоанализ (групповая аналитическая психотера- пия), системная семейная терапия, социодрама. Ключевые слова: механизмы функционирования группового бессо- знательного, феномены группового бессознательного, групповая иден- тичность, групповая динамика, методы практической работы с групповым бессознательным. That article is devoted to the problem of group unconscious as a set of group participants’ small unconscious processes. The author suggests to study such mechanisms of group unconscious functioning, as group identity, identity of group, pride of group, group narcissism, group-centrism, invisible loyalty, cognitive asymmetry in perception of groups, group imago, and also forms of display of group unconscious: group stereotypes and prejudices, group symbols, group myths, group attitudes, group defense mechanisms. Such methods of studying of group unconscious, first of all, group analytic therapy, system family therapy, sociodrama are considered in the article. Key words: mechanisms of group unconscious, phenomena of group unconscious, group identity, group dynamics, practical methods of a study of group unconscious. Проблема. Исследование коллективных феноменов психики яв- ляется нетрадиционным для социальной психологии, несмотря на то, что понятия “коллективное сознание”, “коллективное бессознатель- ное”, “коллективный субъект”, “коллективная психика” встречаются в социально-психологической литературе довольно часто. Цель статьи: сформулировать проблему группового бессозна- тельного в контексте социальной психологии и предложить рабочую концепцию: механизмы функционирования, формы проявления и ме- тоды исследования группового бессознательного. Идеи, касающиеся коллективных феноменов, как правило, отно- сятся к маргинальным областям психологии вообще, а не только соци- ально-психологической парадигмы, и зарождаются на стыке психологии и философии, социологии, философской антропологии, культурологии и т. д. Например, теория архетипов коллективного бес- сознательного К. Г. Юнга возникла как синтез психоанализа и мифо- логии [1]. Идеи В. И. Вернадского о ноосфере (или сфере коллективного разума человечества), тоже, бесспорно, имеющие от- ношение к данной теме, вообще лежат на стыке естествознания и со- циальных наук. Во всем возможном многообразии коллективных феноменов психики наибольший интерес в нашем контексте представляет поня- тие, получившее название “групповое бессознательное”. Феномены группового бессознательного характерны для групп любого размера и уровня организации. Такими группами-общностями могут быть социа- льные объекты разного масштаба – от диады до всего человечества, т. е. спектр нашего научного интереса очень широк – это могут быть семья или род, даже малые профессиональные коллективы (команды), воинские подразделения, тренинговые команды и пр. Спектр социальных объектов, связанных с его проявлениями, максимально широк – от диады до всего человечества. Для диады как минимальной социально-психологической единицы, определяющей значимые взаимоотношения, характерно особое эмоциональное поле, которое Я. Л. Морено назвал феноменом “теле” [2]. Он же вводит понятие “со-бессознательное”, характеризующее общие бессознатель- ные процессы двух и более людей, находящихся в подобной связи. Для психотерапевтической диады (психотерапевт–клиент) характерны яв- ления переноса и контрпереноса, которые, являясь неосознанными (как это обосновано в психоанализе), бесспорно, воспринимаются как феномены группового (в данном случае – парного) бессознательного. Идеи Юнга об архетипах коллективного бессознательного, на- против, имеют отношение к максимально большой группе, которой является все человечество. А между полюсами этого континуума гру- ппового бессознательного находятся практически все виды больших и малых групп. Групповые бессознательные процессы, характерные для больших групп людей, рассмотрены в исследованиях Г. Лебона, С. Сигеле, З. Фрейда, В. М. Бехтерева, С. Московичи и др. [3–10]. Ре- зультаты этих исследований свидетельствуют о том, что с личностью в толпе происходят изменения, обусловленные групповым бессознате- льным. Человек как бы “теряет” собственное лицо, обезличивается, и растворяется в общем бессознательном группы. Происходит не только эмоциональное заражение, но и взаимное влияние проявлений инди- видуального бессознательного, например, инстинктов. Очевидно, феномены группового бессознательного характерны для групп любого размера и уровня организации, но наиболее заметно эти процессы проявляются в развитых группах с сильными связями и взаимозависимостями. Например, семья или род представляют собой такие социальные общности, где бессознательные связи между их чле- нами очень существенны; поэтому эти проявления группового бессоз- нательного здесь наиболее отчетливы. В семейной психологии и психотерапии на феноменологическом уровне рассматриваются мно- гие проявления группового бессознательного, например: семейные мифы, предрассудки, стереотипы. Сама идея системной семейной пси- хотерапии заключается в допущении, что семья (и род в целом) являе- тся целостной системой, в которой функционируют коллективные психические процессы, в том числе и бессознательные. Система рода представляет собой своеобразную голограмму, в которой запечатлена информация, касающаяся этой системы, в том числе (а может быть даже – прежде всего) и бессознательная. Каждый человек (представи- тель рода), как кусочек этой голограммы, является носителем не толь- ко своей индивидуальной истории, но и информации рода в целом, которая может проявляться в самых невероятных формах, описанных, например, под обобщенным названием “синдром предков” [11–14]. На этих идеях строится и метод системных семейных расстановок, в ко- тором в искусственных “лабораторных” условиях удается воссоздать систему бессознательной родовой информации и даже влиять на нее психотерапевтическими средствами [13]. В социальной психологии и социологии для характеристики та- ких развитых групп со значимыми психологическими связями исполь- зуется понятие “группа–как–целое”, характеризующее группу как единицу и субъект социального взаимодействия, как предмет и объект исследований, как систему, представляющую собой нечто большее, чем сумма составляющих ее элементов. Как утверждал А. Синг [15], это в наибольшей мере характеризует группы двух типов: толпы и синергетические группы. Однако они сильно отличаются друг от дру- га: если первым присуща деиндивидуация, то вторым – индивидуация. К группам второго типа, вероятно, можно отнести терапевтические группы или терапевтические диады (терапевт–клиент). На важность группового бессознательного в данном случае указывает трактовка контрпереноса как процесса, в котором “бессознательное врача пони- мает бессознательное его пациента” [16]. Процессы группового бессо- знательного весьма выражены и в малых профессиональных коллективах (командах). Это очень хорошо видно на примере спорти- вной команды (в игровых видах спорта), во время результативной иг- ры. Зрителей спортивных матчей не перестает удивлять “понимание без слов” игроками друг друга, создающее успешное командное взаимодействие в доли секунды. Оно невозможно без группового бес- сознательного команды, строящегося на взаимодействии бессознате- льного отдельных игроков. Нечто похожее может происходить и в воинском подразделении в процессе успешного выполнения сложной боевой задачи. Подобные характеристики свойственны и некоторым другим группам с хорошим взаимодействием, например тренинговым. Идея группового бессознательного не является совершенно но- вой для психологической науки [см. 15; 17; 18]. Обобщая данные раз- личных подходов и концепций, а также собственные идеи и гипотезы, можно руководствоваться целым рядом механизмов функционирова- ния группового бессознательного. Групповая идентичность – один из таких механизмов – рассматривается как отождествление личностью себя со значимой для нее группой и связана со многими другими родс- твенными понятиями, в частности социальной идентичностью, по Г. Теджфелу и Дж. Тернеру [19], ролевой идентичностью, по Ч. Гордону [20], проявляясь в более частных формах идентичности, как-то: половая, гендерная, профессиональная, политическая и пр. Согласно теории социальной идентичности ее основой являются процессы социальной категоризации, т. е. разделение социальных объ- ектов на такие, с которыми личность себя отождествляет, или ин- группы (in-group), и такие, которые составляют группы других, или аут-группы (out-group), а также процессы самокатегоризации – отне- сение личностью самой себя к определенной социальной категории или группе. Эта теория помогает объяснить большинство групповых процессов, таких как групповая поляризация, стереотипизация. В современных социально-психологических исследованиях [21; 22] рассматривается также такое понятие, как идентичность группы, которое не тождественно понятию “групповая идентичность” и являе- тся еще одним механизмом функционирования группового бессозна- тельного. Идентичность группы проявляется в том, что “группа–как– целое” воспринимает себя как особое образование, отличное от других групп, имеющее атрибуты идентичности (например, флаг, герб, гимн или другие символы, выполняющие аналогичные функции), свой язык, историю. Это очень хорошо видно на примере этнических групп и отчетливо проявляется в мифологии, характеризующей своеобразие данной общности. В этой связи часто рассматривают миф о “грандиоз- ности” происхождения группы, который подчеркивает ее уникаль- ность, “богоизбранность”, превосходство над другими группами. Групповая мифология взаимосвязана с другими феноменами группо- вого бессознательного, такими как нарциссизм группы – желание груп- пы видеть себя лучше, чем другие аут-группы, что часто носит защитный характер; гордость группы, стремление возвеличивать собс- твенную ин-группу и себя путем присоединения к ней. Это является причиной так называемого “группоцентризма”, который на примере этнических групп хорошо известен как этноцентризм. Последний по- рождает такое социальное явление, как этнический терроризм, связан- ный с понятиями “групповая травма”, “групповой гнев” и т. д. Много неосознанных компонентов присутствует в восприятии индивидом группы, а также в восприятии группами друг друга и самих себя. Межгрупповое восприятие порождает феномен когнитивной асимметрии как следствие группоцентризма и других проявлений идентичности группы, т. е. склонность преувеличивать групповые ценности, связанные с ин-группой, и преуменьшать все, что относится к аут-группам. Принадлежность к группе порождает явление незримой лояльности [23], проявляющееся в таком присоединении к группе, при котором возникает желание идеализировать и оправдывать все, что к ней относится. При этом каждый член группы проявляет тенденцию переживать своеобразную обязанность по отношению к группе, с ко- торой он себя идентифицирует, групповой долг, чувство благодарнос- ти группе, стремление быть похожим на группу (тождественным ей), на ее лидеров, на самых ярких, типичных представителей или тех, с кем возникает наиболее тесная эмоциональная связь. Восприятие индивидом группы связано с понятием “группового имаго” [24]. Групповое имаго – это некий бессознательный образ, с помощью которого в психике (в сознании и в бессознательном) инди- вида отражаются особенности групповой дифференциации. Этот образ состоит из дифференцированной (состоящей из образов отдельных членов группы и ее лидера) части и недифференцированной части (не- дифференцированные “другие”). С развитием группы и по мере вхож- дения индивида в групповую структуру происходит изменение группового имаго из аморфного и неопределенного в более структури- рованное и персонифицированное. Помимо механизмов функционирования можно рассматривать своеобразные формы проявления группового бессознательного, явля- ющиеся ее феноменологическими воплощениями. К ним мы относим прежде всего групповые стереотипы, групповые символы, групповые мифы, групповые установки и групповые защитные механизмы. Груп- повые стереотипы и предубеждения являются такой коллективной информацией, которая влияет на мнения, оценки, восприятие членами группы других людей, аут-групп и действительности в целом. Группо- вые стереотипы поддерживаются групповой идентичностью и лояль- ностью к группе. С другой стороны, они порождают когнитивную асимметрию и другие искажения в восприятии представителей аут- групп вплоть до “образа врага”. Большая часть этой информации явля- ется неосознанной и относится к групповому бессознательному. В групповых символах отражается обобщенное содержание, ка- сающееся важных ключевых моментов жизни группы и людей, их сос- тавляющих. В групповых символах сосредоточены групповые ценности, образы (группы как целого, ее лидера и основных группо- вых атрибутов). Символы могут быть формальными (или официаль- ными), формализованными (т. е. частично осознанными), например: эмблема, герб, торговая марка (бренд), элементы имиджа, а могут быть и неформальными (следовательно, частично или полностью не осозна- ваемыми). Групповыми символами могут быть любые ключевые предметы, идеи или образы, характерные для группы, “запускающие” механизмы группового бессознательного в групповом и межгрупповом взаимодействии, о которых говорилось выше. Очень интересной формой группового бессознательного являю- тся групповые мифы. Мифы бывают разных масштабов: от индивидуа- льных до коллективных (относящихся к таким большим группам, как этносы, народы и т. п.). Групповой миф – это система хорошо интег- рированных верований, разделяемых группой или большинством ее членов. Эти верования частично основаны на реальных фактах, объяс- няя реальные события и закономерности, но в целом могут значитель- но расходиться с действительностью. Они служат утверждению иден- тичности группы. Групповые мифы могут касаться лидеров группы, отношений в группе и между группами, социально-психологического климата в группе, групповой истории и пр. Особенностью мифа являе- тся тот факт, что когда обнаруживается расхождение положений мифа с реальными фактами, группа склонна больше верить мифу, чем факту. Наиболее развитой и изученной формой групповых мифов является мифологическое творчество больших групп людей – народов и этно- сов, которое стало самостоятельным феноменом культуры как формы общественного сознания (и бессознательного). В психологии малых групп наиболее исследованы семейные мифы, хорошо иллюстрирую- щие описанные закономерности. Под групповыми установками мы понимаем готовность группы к определенному типу или способу восприятия, реагирования, дейст- вования. Групповые установки следует отличать от социальных уста- новок (аттитюдов), определяющих социальное поведение индивида как члена группы. Групповые установки – это отношение группы–как– целого к другим большим и малым группам и к миру в целом, это ре- гулятор групповых процессов; они определяют отношение к группо- вым лидерам, отверженным и другим членам группы, которое “навязывается” группой и преломляется в индивидуальном сознании и индивидуальном бессознательном каждого отдельного члена группы. Групповые защитные механизмы, по аналогии с индивидуаль- ными защитными механизмами, – это процессы трансформации инфо- рмации (как сознательной, так и бессознательной), функционирующей в группе. Назначение таких механизмов – минимизировать травмати- ческую силу воздействующей информации. Можно предположить, что существуют излюбленные для данной группы формы этой трансфор- мации, предпочитаемые типы психологических защит. Примером мо- жет служить “забывание” специфической информации, могущей поставить под угрозу сложившееся положение дел. В настоящее время существует ряд методов выявления, изуче- ния и практической работы с групповым бессознательным. Одним из них является групповой психоанализ (групповая аналитическая психо- терапия) [18; 25; 26]. Разработчики этого метода одними их первых использовали понятие группового бессознательного. По мнению С. Фулкса, существует социальное, или межличностное, бессознате- льное, которое предшествует появлению индивидуального сознания и которое может быть тщательно исследовано в квазилабораторной си- туации аналитической группы [18]. В работе психоаналитической гру- ппы происходят групповые переносные и контрпереносные процессы, групповая регрессия, развитие групповых бессознательных фантазий, влияющие на групповую динамику и являющиеся факторами психоте- рапевтических изменений у участников группы, личностного развития и развития группы. Другим интересным методическим подходом, опирающимся на понятие группового бессознательного, являются системная семейная терапия, особенно метод системных семейных расстановок, и методы исследования трансгенерационных влияний внутри семейных систем и в более широких социальных сообществах [11–14]. Метод расстановок заключается в искусственном воссоздании (моделировании, реконст- рукции) семейной системы или системы рода человека с помощью участников терапевтической группы. Такое воссоздание интересно тем, что не только визуализируются все элементы системы, но и реко- нструируются родовое сознание и бессознательное, заставляющие участников переживать, совершать определенные действия, продикто- ванные не собственными мотивами участников, а побудительными причинами, связанными с изображаемыми персонажами. Системный подход приложим не только к семейным системам. Он является более универсальным и может быть применен к любым человеческим сооб- ществам, например, к сложным организациям, на чем строится метод организационных расстановок. Еще одним практическим методом, имеющим отношение к гру- пповому бессознательному, является социодрама. Метод социодрамы [27–29] призван регулировать межгрупповые и внутригрупповые кон- фликты, снижать социальную напряженность, влиять на групповые предубеждения, социальные страхи, трансформировать “образ врага”. Социодрама как метод действия включает в свой практический арсе- нал ролевые игры, эмоциональное отыгрывание, обмен групповыми ролями, групповую рефлексию. Социодраматическая работа с группо- вым бессознательным не только приводит к осознанию ее важных сос- тавляющих, но и к глубоким трансформациям, коренным образом влияющим на макро- и микродинамические процессы в больших и малых группах. Выводы. Рассмотрение группового бессознательного в ракурсе изучения механизмов его функционирования, феноменов проявления и методов практической работы с ними позволяет построить целостную концепцию группового бессознательного, которая способна ответить на многие теоретические и практические вопросы современной психо- логии малых групп. В контексте описанных феноменов и механизмов группового бессознательного могут быть проработаны следующие практические аспекты: проблемы групповой динамики (внутригруппо- вые и межгрупповые процессы); проблемы психологии лидера и его взаимодействия с группой; групповые травмы и их трансгенерацион- ная передача; войны, этнический терроризм и многие другие. Данное направление фундаментальных исследований представляется достато- чно перспективным. Литература 1. Юнг К. Г. Психология и алхимия: Пер. с англ., лат. – М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 1997. – 592 с. 2. Морено Я. Психодрама: Пер. с англ. – М.: Апрель Пресс, ЭКСМО-Пресс, 2001. – 528 с. 3. Бехтерев В. М. Коллективная рефлексология. – Петроград: Колос, 1921. – 432 с. 4. Лебонъ Г. Психология народовъ и массъ: Пер. съ фр. – СПб.: Изд. Ф. Павленкова, 1896. – 329 с. 5. Фрейд З. Массовая психология и анализ человеческого “Я” // Фрейд З. “Я” и “Оно”: Труды разных лет. – Тбилиси: Мерани, 1991. – Кн. 1. – С. 71– 138. 6. Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура / Сост. и вст. ст. А. М. Руткевича. – М.: Ренессанс, 1991. – 296 с. 7. Фромм Э. Бегство от свободы: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1989. – 272 с. 8. Психоанализ и культура: Избранные труды Карен Хорни и Эриха Фром- ма. – М.: Юрист, 1995. – 623 с. 9. Kohut H. Self Psychology and the Humanities. – New York: Norton, 1985. – 290 p. 10. Горностай П. П. Психологічний феномен “Ми” // Соціальна психологія. – 2006. – № 2. – С. 88–96. 11. Шутценбергер А. А. Синдром предков. Трансгенерационные связи, се- мейные тайны, синдром годовщины, передача травм и практическое ис- пользование геносоциограммы. – М.: Изд-во Ин-та психотерапии, 2001. – 240 с. 12. Теория семейных систем Мюррея Боуэна: основные понятия, методы и клиническая практика / Под ред. К. Бейкер и А. Я. Варги. – М.: Когито- Центр, 2005. – 496 с. 13. Хеллингер Б. Порядки любви: Разрешение системно-семейных конфлик- тов и противоречий. – М.: Изд-во Ин-та психотерапии, 2001. – 400 с. 14. Наор Я. Театр Холокоста // Психодрама и современная психотерапия. – 2005. – № 4. – С. 15–30. 15. Singh A. The Group Unconscious: A Synthesis Paper. – Режим доступу: http://www.johnniemoore.com/blog/archives/synthesis.pdf. 16. Heimann, P. On Countertransference // The International Journal of Psycho- analysis, 1950. – № 31. – P. 81–84. 17. Wells L., Jr. Feedback, the Group Unconscious, and the Unstated Effects of Experimental Methods // The Journal of Applied Behavioral Science. – 1992. – Vol. 28. – № 1. – P. 46–53. 18. Foulkes S. H. Gruppenanalytische Psychotherapie. – Munchen: Kindler, 1974. 19. Robinson W. P. (Ed.) Social groups and identities: developing the legacy of Henri Tajfel. – Oxford: Butterworth-Heinemann, 1996. – 386 p. 20. Gordon Ch. Development of evaluated role identities // Annual Review of So- ciology. – 1976. – V. 2. – P. 405–433. 21. Кукиер Р. Психодрама Человечества. Действительно ли это утопия? // Психодрама и современная психотерапия. – 2004. – № 4. – С. 29–42. 22. Volkan V. Bloodlines: from ethnic pride to ethnic terrorism. – New York: Farrar, Straus and Giroux, 1997. – 280 p. 23. Boszormenyi-Nagy I. Invisible Loyalties: Reciprocity in Intergenerational Fam- ily Therapy. – Brunner/Mazel, U.S.A., 1984. 24. Берн Э. Групповая психотерапия: Пер. с англ. – М.: Академ. Проект, 2000. – 464 с. 25. Ван Вик Ю. Е. Действующие факторы групповой аналитической терапии // Психоаналит. журн. Харьк. обл. психоаналит. об-ва. – 2001. – № 2. – С. 57–80. 26. Яценко Т. С. Основи глибинної психокорекції: феноменологія, теорія і практика. – К.: Вища школа, 2006. – 382 с. 27. Келлерман П. Ф. Социодрама // Психодрама и современная психотерапия. – 2004. – № 4. – С. 7–21. 28. Kellermann N. P. F. (2000). Transmission of Holocaust Trauma. – National Israeli Center for Psychosocial Support of Survivors of the Holocaust and the Second Generation. – Режим доступу: http://peterfelix. tripod.com/home/ trans.htm. 29. Moreno J. L. Who shall survive? A new approach to the problem of human interrelations. – Washington, DC: Nervous and Mental Disease Publishing Company, 1934. – 440 p. © Горностай П. П. Л. Г. Чорна ТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ МАЛОЇ ГРУПИ ЯК ПРЕДМЕТ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ Аналізуються психологічні дослідження різних аспектів індивідуа- льних і групових проявів творчості в малій групі. Через поняття “творчого потенціалу малої групи” розкривається зміст її соціально- психологічних ресурсів у виявленні та розвитку креативних процесів і станів індивіда в ній, а також у формуванні групової креативності як властивості групи. Ключові слова: мала група, творчий потенціал, прояв і розвиток творчості в групі, індивідуальна і колективна творчість у малій групі. Анализируются психологические исследования разных аспектов индивидуальных и групповых проявлений творчества в малой группе. Через понятие “творческого потенциала малой группы” раскрывается содержание ее социально-психологических ресурсов в выявлении и развитии креативных процессов и состояний индивида в ней, а также в формировании групповой креативности как свойства группы. Ключевые слова: малая группа, творческий потенциал, проявление и развитие творчества в группе, индивидуальное и коллективное твор- чество в малой группе. The article contains the analysis of the different aspects of the psycho- logical researches on the different aspects of the group and individual crea- tivity demonstration. The notion “creative potential of the small group” shows the subject-matter of it’s social-psychological resources in the demon- stration and in the development of creative processes and states of it’s par- ticipants in it, and also in the shaping out the creativity as the feature of the group. Key words: small group, creative potential, demonstration and devel- opment of creativity, individual and collective creativity in a small group. Проблема. Аналогічно до поняття творчого потенціалу окремо- го індивіда має існувати поняття, яке відбивало б творчі можливості малої групи, тобто людей, об’єднаних загальними цілями або завданнями. Дослідження природи, особливостей, умов, детермінант прояву та розвитку творчості в групі є надзвичайно важливою й актуа- льною проблемою. На сьогодні у вітчизняній психології питання про- дукування індивідом творчих ідей, розв’язання творчих завдань розглядаються переважно як проблеми загальної психології або історії психології (Я. О. Пономарьов, М. Г. Ярошевський, В. О. Моляко, В. О. Роменець та ін.). Зарубіжною соціальною психологією узагаль- нено численні дослідження, присвячені особливостям виконання гру- пою різноманітних видів діяльності, у т. ч. й інтелектуальної (Б. Латане, Л. Фестингер, С. Московічі, М. Заваллоні, Д. Майєрс та ін.). Однак аналіз проблем групового розв’язання складних, актуаль- них креативних завдань не був основною метою цих досліджень. За- значені питання висвітлюються в психологічній літературі серед низки інших результатів досліджень, проте досі вони спеціально не система- тизувалися і не узагальнювалися. Можна сказати, що в психології до- тепер не існує єдиної цілісної соціально-психологічної теорії творчості. Окрім наукової ваги, проблема прояву творчості в групі має ще й суспільну актуальність. Процес соціалізації особистості тісно пов’язаний з особливостями шкільного навчання. На цей час система освіти не спонукає учня до формування навичок інтелектуальної гру- пової роботи. Заклади освіти нового типу, гімназії, ліцеї, декларуючи за мету розвиток творчих здібностей учнів, застосовують якісно нові форми організації навчальної діяльності: проблемне навчання, диску- сію, методи “занурення” та інші групові форми. Їх впровадження та застосування на практиці, безумовно, потребує соціально-психо- логічного обґрунтування. Загалом зазначені проблеми стосуються комплексу питань, пов’язаних з управлінням творчим процесом у будь-якій малій групі: навчальній, виробничій тощо. Метою статті є обґрунтування соціально-психологічного змі- сту поняття “творчий потенціал малої групи” та актуальності його до- слідження; аналіз накопичених у психології досліджень творчих процесів, які відбуваються в малій групі, їх класифікація за певними напрямами досліджень; виокремлення аспектів, пов’язаних з потен- ційними можливостями малої групи сприяти розвиткові творчості в ній; вибудовування емпіричних схем дослідження творчості в групі, порівняння результатів нових досліджень з попередніми, підтверджен- ня або спростування їх валідності. Творчий потенціал людини визначають зазвичай як сферу її мо- жливих високих творчих проявів. Це поняття відбиває всю різноманіт- ність креативності індивідуальності, вказує на певний ступінь прихованості творчих здібностей індивіда та широкі можливості їх розвитку [1]. На думку Т. В. Галкіної, структура творчого потенціалу охоп- лює “творчі здібності і нестандартне ставлення: до себе, до власної праці, до спілкування і взаємодії з іншими людьми, до розв’язання найрізноманітніших проблемних ситуацій, до життя в цілому” [2, с. 149]. На думку А. Маслоу, якщо розглядати творчість як найвищий прояв потенцій людини, що потребує актуалізації всіх її психічних процесів, то тоді до творчого потенціалу можна віднести майже всі психічні процеси, стани і властивості людини, завдяки яким досяга- ються творчі результати. Однак головним, інтегральним фактором цього психологічного феномена є здатність до творчості, нестандарт- ного, оригінального, продуктивного і гнучкого мислення та поведінки. На наш погляд, має сенс здійснювати аналіз проявів творчості в малій групі за такими напрямами: * індивідуальні ситуативні прояви творчості членів малої групи; * розвиток індивідуальної творчості як особистісної характе- ристики індивіда, який є членом певної групи; * прояви творчості членів групи в процесі їх спільної діяльно- сті та поява індивідуальних і спільних творчих продуктів групової дія- льності; * розвиток творчості членів групи в процесі їх спільної діяль- ності та відображення результатів цього розвитку в продуктах індиві- дуальної і групової діяльності. Зрозуміло, що як індивідуальні, так і групові прояви творчості безпосередньо можуть відбуватися (і це накладає відбиток на їх соціа- льно-психологічну специфіку): а) у присутності членів іншої групи або груп; б) у присутності членів власної групи. Окремий випадок станов- лять ті ситуації, коли член певної групи виявляє творчість поза межа- ми власної або іншої групи. Більшість досліджень проявів творчості в малій групі здійснено в контексті їх індивідуальних проявів і розвитку [3–6]. Якщо все ж таки дослідження стосувалося процесу групової творчості, то воно було побудоване як лабораторне, коли під дією певних факторів ви- пробувані ситуативно виявляли творчість, безпосередньо “тут і зараз” (С. Харкінс, Дж. Джексон, Г. Стассер і В. Тітус, П. Лафлін та ін.) [7; 8]. Також слід зазначити, що серед низки цих досліджень існує достатня кількість таких, які свідчать про негативний вплив групи на творчість, а також не менше таких, які вказують на позитивний її вплив. Так, групове тестування креативності, інтелектуальної ініціативи груповим методом порівняно з індивідуальним знижує рівень прояву цих влас- тивостей [9; 10]. Такі результати з погляду загальної психології легко пояснити за допомогою феномена соціальної фасилітації (Ф. Оллпорт). Д. Тадж стверджує, що групова взаємодія знижує продуктив- ність інтелектуальної діяльності тих, хто попередньо індивідуально виявив її високий рівень, і, навпаки, підвищує в тих, хто виявив її ни- зький рівень [11]. Разом з тим у психології представлено й інші ре- зультати, які свідчать про те, що між рівнем креативності старшокласника щодо інших членів учнівської групи та його соціоме- тричним статусом існує значущий позитивний зв’язок [3]. У цьому випадку ми не можемо зробити висновок, що є причиною, а що нас- лідком у цьому зв’язку, тому подальші дослідження з використанням формуючого лонгитюдного експерименту мають дати відповідь на це питання. Автори інших досліджень показують, як особливості соціально- психологічного клімату групи, спілкування та взаємодії в ній сприяють підвищенню креативності окремого члена колективу. Так, доведено, що відсутність жорсткої регламентації поведінки з боку дорослих у колективі дітей дошкільного віку, а також наявність соціальної під- тримки їх будь-якої внутрішньо мотивованої поведінки (Н. В. Хазратова), атмосфера співробітництва та ділових відносин, ем- патійність спілкування, відсутність прямого протиставлення здібнос- тей одних і неуспіхів інших, переважання схвалень над зауваженнями з боку дорослих у класі молодших школярів (Н. П. Щербо), захоплення зі сторони дорослого та інших членів учнівського колективу кожною новою ідеєю підлітків, позитивне підкріплення цих ідей, створення клімату взаємної безпеки та довіри, незалежності в прийнятті рішення, діалогічності в обговоренні проблемних питань (Є. Л. Яковлєва) спри- яють розвиткові індивідуальної креативності [4–6]. Особливу роль серед характеристик групи, які позитивно впли- вають на розвиток індивідуальної креативності, дослідники, зокрема Х. Цукерман, Г. Петцольд, Н. В. Хазратова, відводять наявності в групі зразків, моделей креативної поведінки, толерантності соціуму (малого, великого) до різноманітних моделей поведінки [5; 12], що, на нашу думку, є одним із чинників породження різноманіття ідей, які функці- онують в інформаційному полі групі. Непрямим доказом впливу характеристик малої групи на розви- ток креативного потенціалу особистості є декларований за мету біль- шістю напрямів групової психотерапії особистісний і професійний розвиток людини за допомогою набуття, аналізу та переоцінки нею власного життєвого досвіду [13]. У психологічній літературі наводять- ся фактори, які забезпечують можливість особистісних змін в учасни- ків психотерапевтичної групи: членство в групі, емоційна підтримка групи, допомога членів групи іншим її учасникам, їх альтруїзм, мож- ливість емоційного реагування, зворотний зв’язок, спостереження та осмислення, інтроспекція, імітація поведінки інших та апробування нових видів поведінки, експериментування з ними, міжособистісне навчання, санкціоноване групове виконання міжособистісних порів- нянь, розподіл з лідером відповідальності за керівництво групою та ін. [13–15]. Серед напрямів групової психотерапії можна назвати такі, які безпосередньо застосовують творчість як засіб позитивних змін особи- стості людини (психодрама, арт-терапія). Однак тут творчість є не тільки індивідуальною, а й спільною творчістю всіх учасників групи. Так, сила уяви, специфічне відчуття “теле”, здатність відчувати члена- ми групи одне одного, які виникають між учасниками дійства, можли- вість набуття досвіду рольової децентрації в іншого, переживання під час перевтілення в інші ролі або фантазійного освоєння життєвого особистісного часу є складовими спільної творчості, яка народжується під час психодраматичних сеансів [16; 17]. Можна сказати, що твор- чість є і засобом, і результатом групової діяльності. Крім того, на дум- ку П. П. Горностая, вона не є тільки результатом певного мисленнєвого процесу, а певного особистісного стану або емоційного переживання [17]. У психології на цей час розроблено принципи та низку проце- дур групових тренінгів, які, на відміну від описаних вище групових психотерапевтичних тренінгів, більш цілеспрямовано розвивають ін- телектуальну і творчу сфери особистості. Це, наприклад, розроблений В. Ю. Большаковим тренінг для обдарованих підлітків, орієнтований на розвиток у них потреби розв’язувати інтелектуальні завдання [16], тренінг креативності Н. Ю. Хрящової та С. І. Макшанова [18], тренінг креативності А. Горальського [19] та ін. Опубліковані варіанти цих тренінгів різною мірою використовують структуру групи, динамічні групові процеси, групові норми тощо в розвитку інтелектуально- креативної сфери особистості. Названі тренінги декларують розвиток креативності, але не містять інформації про їх експериментально вивірену ефективність, про те, завдяки яким груповим феноменам, ін- шим характеристикам малої групи саме ці тренінги розвивають креа- тивність. Система розвитку творчого мислення Е. де Боно “Шість капе- люхів мислення” вказує більш точно, завдяки яким груповим феноме- нам підвищується творчий рівень розв’язання складних проблем [20]. Використання людиною різноманітних рольових настановлень, які виконують члени групи і які визначають певний стиль мислення, їх гнучка зміна сприяють зростанню групової креативності. Іншою груповою процедурою, яка значно підвищує ймовірність появи нестандартних, оригінальних ідей, є “мозковий штурм”. До пев- ного часу вважали, що “мозковий штурм” є набагато більш ефектив- ним методом розв’язання завдань порівняно із ситуацією, коли люди працюють наодинці. Але експериментальні дослідження показали ін- ше: кількість ідей, які висувають члени групи, значно менша, іноді навіть може становити 50 % від продуктивності номінальної групи. Тому метод “номінальної групи” пропонується застосовувати як мо- дифікацію традиційного “мозкового штурму”. На перших етапах члени групи анонімно, “у думках” або взагалі наодинці висувають ідеї, а тільки потім презентують їх групі (спочатку невпорядковано, хаотич- но, а пізніше ранжуючи та оцінюючи) [7]. Також було доведено, що особливо малопродуктивним є “моз- ковий штурм” у великих групах, коли люди надають перевагу тому, щоб загубитися в натовпі, та бояться виказувати власні нестандартні ідеї [8]. Д. Майєрс висловлює думку (яка ще вимагає своєї експериме- нтальної перевірки), що ефективним “мозковий штурм” буває в тих групах, які досить мотивовані, мають чітке уявлення про те, що від них вимагається (щодо ситуації, проблеми), – перший фактор, та різнорідні за складом (професійним, рольовим тощо) – другий фактор [там само]. У таких модифікаціях і за таких умов “мозковий штурм” може бути ефективним методом творчого мислення. Більшість описаних у зарубіжній соціальній психології групо- вих феноменів переважно негативно впливає на кількісні і якісні хара- ктеристики спільного продукту діяльності, у т. ч. і креативні: зменшується внесок окремого члена групи в груповий результат (фе- номени “соціального ледарства”, “безбілетного проїзду”, “бевзя”) (Б. Латане, С. Харкінс, Дж. Джексон, Дж. Гібб); зменшується кількість ідей, гальмуються прояви інакомислення і, як результат, знижується ефективність інтелектуальних розв’язків (феномени “групового мис- лення” і групової поляризації, “впливу більшості”) (І. Джаніс, І. Стейнер, С. Аш, С. Московічі, М. Заваллоні, Г. Стассер і В. Тітус та ін.) [7; 8]. І тільки “вплив меншості” пов’язують із стимуляцією про- явів творчого мислення в групі (Р. Петерсон, Ч. Немет та ін.) [8]. Вплив більшості або меншості на якість розв’язку інтелектуальних і креативних завдань групою опосередковується характеристиками цих завдань: якщо розв’язок можна наочно продемонструвати, то вплив меншості на продуктивність мислення групи гарантовано; якщо розв’язок – це винесення певного судження, то переважає вплив більшості [7]. Як свідчить аналіз першоджерел, прояви творчості в малій групі вивчалися як індивідуальні ситуативні і як розвиток індивідуальної творчості в групі. Групова творчість, яка відбивається в спільному продукті діяльності членів групи, експериментально вивчалася лише як ситуативні її прояви, тобто прояви творчого процесу в окремі про- міжки часу і лише в контексті дії певних групових феноменів. Поза межами уваги дослідників залишилися, проте, питання розвитку гру- пової творчості. Чи притаманна креативність певній групі як стала властивість (наприклад, особистісним властивостям індивіда), що не залежить від виду завдань, які розв’язує група, від специфіки ситуації; чи здатна група розвивати та підтримувати розвиток креативності в процесі групової взаємодії; наскільки група може розвинути рівень колективної творчості; наскільки в процесі групової взаємодії індиві- дуальна і колективна творчість можуть співіснувати та доповнювати одна одну, а не конфліктувати між собою; за яких умов динамічні гру- пові процеси, котрі зміцнюють згуртованість і єдність групи, по суті основну характеристику групи, уможливлюють проявлення оригіналь- ності і нестандартності мислення її членів, що може загрожувати цій єдності; як групові норми й цінності, які серед інших характеристик групи, на наш погляд, найбільшою мірою відбивають макросоціальну ситуацію розвитку суспільства, сприяють або, навпаки, перешкоджа- ють розвиткові творчості в групі – усі ці питання поки що перебувають поза контекстом сучасних досліджень. Розвиток, цілісність, сталість проявів індивідуальної і групової творчості в процесі спільної діяльності на фоні розгортання групових процесів мають бути покладені в основу визначення поняття “твор- чий потенціал малої групи”. Висновок про величину творчого потен- ціалу малої групи можна зробити за динамікою рівнів прояву нею творчості, розвитку в ній соціально-психологічних умов і групових механізмів, які підтримують творчість. Творчий потенціал малої групи інтегрує в проявах спільної колективної творчості індивідуальну. Гру- па має підтримувати прояви й розвиток індивідуальної творчості, бо тільки завдяки взаємодії групового та індивідуального проявляється висока продуктивність діяльності людини. Отже, під творчим потенці- алом малої групи ми розуміємо всю різноманітність можливих проявів індивідуальної і групової творчості в процесі групоутворення, їх взає- модоповнення, інтеграцію, розвиток і стійкий характер проявів, а та- кож продуктивне використання групою всіх індивідуальних і групових ресурсів своєї діяльності з метою досягнення її високих результатів. Близьким до запропонованого нами поняття є поняття “потен- ційної продуктивності групи” І. Стейнера, тобто тієї продуктивності діяльності групи, яка максимально можлива [7]. Потенційна продукти- вність залежить від двох основних факторів: ресурсів членів групи та вимог до завдання, тобто критеріїв їх виконання. Під індивідуальними ресурсами розуміють знання, здібності й навички членів групи. “Дійс- на продуктивність” визначається як різниця між потенційною продук- тивністю та процесуальними втратами. У свою чергу процесуальні втрати поділяються на координаційні і мотиваційні. Процесуальні втрати зумовлені видом завдань, але все ж таки можна виокремити декілька типових причин цих втрат [7; 8]: * групове розв’язання завдання потребує більше часу, аніж розв’язання наодинці, бо потрібно вислухати всіх, у т. ч. банальні і не зовсім розумні відповіді; * низький статус члена групи може негативно вплинути на ро- зуміння і прийняття розв’язку групою, навіть якщо він пропонує розу- мні й творчі рішення (доведено експериментально Е. П. Торренс); * невпевненість у відповіді (яка, безумовно, не є відірваною від особистісної впевненості) того, хто запропонував розв’язок; * низький рівень комунікативності того, хто розв’язав завдання. Звісно, перелік процесуальних втрат не обмежується вищеза- значеними причинами, а запропонована схема аналізу продуктивності групи є досить формальною. Однак вона порівняно універсальна, щоб застосовувати її для аналізу творчих потенцій і можливих втрат на шляху їх розвитку в малій групі. Спеціальних досліджень потребує складова потенційної креати- вності групи – “ресурси членів групи”. Ідеться не просто про індивіду- альні особливості членів групи, а про той синергетичний ефект, які вони можуть дати під час взаємодії в групі. Так, у ході досліджень із педагогічної психології американський психолог Б. Лу Лівер довів, що група краще навчається та опановує нову інформацію, якщо її члени мають різноманітні когнітивні стилі і жоден з індивідуальних стилів у групі не має переваги над іншими [21], тобто різні когнітивні стилі різних людей гармонійно доповнюють один одного в опрацюванні інформації. У контексті обговорюваних питань видається продуктивним розкриття сутності взаємодії свідомих і несвідомих групових процесів, індивідуального і групового несвідомого та їх ролі в породженні ново- го, незвичного, оригінального в діяльності людини (наприклад, виявлення нових образів, змістів, смислів діяльності завдяки синерге- тичності функціонування різних неусвідомлюваних, малоусвідомлю- ваних станів членів групи тощо). Висновок. Отже, вивчення проблем прояву й розвитку творчості в малій групі є актуальним і має практичну значущість. Аналіз пока- зує, що сучасні психологічні дослідження окремих аспектів цих про- явів мають доповнюватись іншими, які б незалежністю власних наукових пошуків не тільки підкріплювали валідність попередніх до- сліджень, а й системно розкривали цю проблему. Такі дослідження можуть здійснюватися за різними напрямами, різними емпіричними схемами, наприклад, цілісно як загальний вплив наявності фактора групи або певних групових феноменів чи поелементно як вплив пев- них характеристик групи (розміру групи, етапів групової динаміки, групових цінностей, статусних відносин у групі та інших) на рівень і якісні характеристики креативності діяльності. На особливу увагу за- слуговує дослідження групових механізмів породження індивідуаль- них і групових процесів творчості, їх підтримки з боку групи, розвитку на тлі групової динаміки, мікро- і макросоціальних процесів, створен- ня групою умов для їх розкриття та подолання ризиків втрат креатив- ності в групі, тобто максимально можливого використання інтелектуальних ресурсів малої групи для досягнення творчих резуль- татів її діяльності. Поняття “творчого потенціалу малої групи” має до- помогти розв’язанню цих важливих наукових і практичних завдань. Література 1. Чорна Л. Г. Теоретична модель вікових проявів творчого потенціалу інди- віда // Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. “Тенденції розвитку психології в Україні: істо- рія та сучасність”. – К.: Либідь, 2006. – С. 246–252. 2. Галкина Т. В. Психологический механизм решения задач на оценку и са- мооценку // Психология творчества: общая, дифференциальная, приклад- ная. – М.: Наука, 1990. – С. 149–159. 3. Козленко В. Н. Психологические особенности креативности в старшем школьном возрасте и ее влияние на статус старшеклассника в учебной группе: Автореф… канд. психол. наук: 19.00.07 / МГПИ. – М., 1983. – 16 с. 4. Щербо Н. П. Межличностные отношения и творческая активность школь- ников // Развитие творческой активности школьников / Под ред. А. М. Матюшкина. – М.: Педагогика, 1991. – С. 35–58. 5. Хазратова Н. В. Формирование креативности под влиянием микросреды: Автореф. дисс… канд. психол. наук: 19.00.01 / ИП РАН. – М., 1994. – 16 с. 6. Яковлева Е. Л. Психологические условия развития творческого потенциа- ла у детей школьного возраста // Вопросы психологии. – 1994. – № 5. – С. 37–42. 7. Бэрон Р., Керр Н., Миллер Н. Социальная психология группы: процессы, решения, действия. – СПб.: Питер, 2003. – 272 с. 8. Майерс Д. Социальная психология. – 7-е изд. – СПб.: Питер, 2006. – 794 с. 9. Богоявленская Д. Б. Интеллектуальная активность как проблема творчест- ва. – Ростов: Изд-во Ростов. ун-та, 1983. – 172 с. 10. Галкина Т. В., Алексеева Л. Г. Изучение влияния тестовой ситуации на результаты исследования креативной личности // Методы психологиче- ской диагностики. – М., 1994. – Вып. 2. – С. 82–108. 11. Тадж Д. Влияние коммуникации между сверстниками на их развитие // Вопросы психологии. – 1991. – № 1. – С. 33–43. 12. Творчество и жизненный путь ученого: Реферат. сб. АН СССР. – М.: Ин-т науч. информ. по обществ. наукам, 1988. – 178 с. 13. Евтихов О. В. Практика психологического тренинга. – СПб.: Речь, 2004. – 256 с. 14. Рудестам К. Групповая психотерапия: теория и практика. – М.: Прогресс, 1990. – 368 с. 15. Ялом И. Теория и практика групповой психотерапии. – СПб.: Питер, 2000. – 640 с. 16. Большаков В. Ю. Психотренинг: Социодинамика. Игры. Упражнения. – СПб.: Соц.-психол. центр, 1996. – 380 с. 17. Горностай П. П. Личность и время: Творчество как переживание // Пси- ходрама и современная психотерапия. – 2003. – № 4(5). – С. 18–26. 18. Психогимнастика в тренинге / Под ред. Н.Ю.Хрящевой. – СПб.: Речь, 2001. – 256 с. 19. Горальський А. Тренінг творчості в групі // Обдарована дитина. – 2000. – № 5. – 2001. – С. 3–4. 20. Боно Э. де. Шесть шляп мышления. – СПб.: Питер Паблишинг, 1997. – 256 с. 21. Ливер Б. Лу. Обучение всего класса. – М.: Нов. школа, 1995. – 48 с. © Чорна Л. Г. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ М. М. Слюсаревський ДІАГНОСТИКА, ПРОГНОЗУВАННЯ ТА КОРИГУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ: КОНЦЕПТУАЛЬНА МОДЕЛЬ Стаття уточнює основні постулати запропонованої автором оригі- нальної теорії соціальної напруженості як психічного стану соціуму. Обговорюється розроблена на основі цієї теорії концептуальна модель діагностики, прогнозування та коригування соціальної напруженості. Висвітлюються найважливіші результати проведених діагностичних та прогностичних досліджень. Виокремлюються теоретично можливі стратегеми корекційного впливу на стан соціальної напруженості та обґрунтовуються варіанти їх комбінаторного поєднання в певних стра- тегіях діяльності суб’єкта, наділеного владними повноваженнями. Ключові слова: соціум, психічний стан, соціальна напруженість, соціальна ситуація, теорія, концептуальна модель, діагностика, прогно- зування, коригування, владоможний суб’єкт, стратегема, стратегія. Статья уточняет основные постулаты предложенной автором ори- гинальной теории социальной напряженности как психического состо- яния социума. Обсуждается разработанная на основе этой теории концептуальная модель диагностики, прогнозирования и коррекции социальной напряженности. Освещаются важнейшие результаты про- веденных диагностических и прогностических исследований. Выделе- ны теоретически возможные стратегемы корректирующего воздействия на состояние социальной напряженности и обосновываются варианты их комбинаторного сочетания в определенных стратегиях деятельности субъекта, облеченного властными полномочиями. Ключевые слова: социум, психическое состояние, социальная напряженность, социальная ситуация, теория, коцептуальная модель, диагностика, прогнозирование, коррекция, облеченный властью субъект, стратегема, стратегия. The article specifies the main postulates of the original theory of the so- cial tension as a society’s mental state offered by the author. The conceptual diagnostics model based on this theory, prognostication and correction of the social tension are the subject of discussion. The most important results of the diagnostic and prognostic research are being revealed. Theoretically possible stratagems of the correction influence upon the social tension state are being singled out. Variants of their combinatorial unification in certain strategies of a subject’s in power activity are being grounded. Key words: society, mental state, social tension, social situation, theory, conceptual model, diagnostics, prognostication, subject in power, stratagem, strategy. Проблема. Перехід українського суспільства від тоталітарно- патерналістської до демократичної парадигми розвитку, заснованої на ринкових відносинах, приватній ініціативі, відповідальності громадян за свій політичний і соціальний вибір, як відомо, спричиняє складні й неоднозначні процеси. Екстреми перехідного періоду, що виявився неочікувано довгим і набагато драматичнішим, ніж можна було споді- ватися, природно, не лише змінюють поведінку людей, їхній спосіб життя, а й переживаються ними, часом доволі болісно. Це породжує в суспільстві явище, яке прийнято називати соціальною напруженістю. Вона може бути більшою чи меншою, різною мірою виявляти себе в певних сегментах суспільства, у тих чи тих регіонах, але в будь-якому разі сигналізує про ймовірність суспільних потрясінь, спонтанних ви- вержень активності мас чи про їхній “глухий” спротив діям властей. Відтак своєчасне виявлення та прогнозування тенденцій її розвитку, а також пошук засобів та алгоритмів корекційного впливу на її перебіг є важливими завданнями соціальних наук, зокрема соціальної психології. Найбільше цікавлять суспільну практику, звичайно, прогности- чні та корекційні аспекти проблеми соціальної напруженості. Однак можливості прогнозування та коригування явищ природи і суспільства визначаються передусім ступенем і можливостями їх пізнання – вимі- рювання, діагностування. Коли ставляться завдання прогнозу і корек- ції, це зазвичай передбачає наявність такої моделі явища (в даному разі явища соціальної напруженості), яка дає змогу його діагностувати (вимірювати), причому діагностувати таким чином, щоб уже в самих діагностичних оцінках (результатах вимірювань) містилася принципо- ва можливість прогнозування і, якщо є така потреба, корекції даного явища [1, с. 568]. Саме таку модель ми й прагнули побудувати, плану- ючи та здійснюючи дослідження за плановою темою “Науково- методичні засади прогнозувння та коригування соціальної напружено- сті”, що розроблялася під нашим керівництвом протягом 2003–2006 років. Мета статті: обговорення принципів побудови запропонова- ної концептуальної моделі діагностики, прогнозування й коригування соціальної напруженості та отриманих за її допомогою результатів дослідження. Теоретичні засади дослідження. На жаль, поняття соціальної напруженості, яке було введене в науковий обіг у період розпаду Ра- дянського Союзу, відпочатково тлумачилося вченими занадто широко [2–12 та ін.] і, як наслідок, дедалі більше “розмивалося” [13–16]. Це не могло не призвести і, зрештою, призвело до втрати її (напруженості) як об’єкта наукового пізнання, конкретних емпіричних досліджень. Тому автор та його співробітники не намагалися розглядати це поняття як такий собі “чарівний ключик”, за допомогою якого можна відкрити всі таємниці суспільного життя, а, навпаки, прагнули якомога жорсткіше окреслити те місце, яке воно має посідати в системі понять, що харак- теризують кризовий розвиток суспільства, чітко визначити його епі- стемологічні межі і, відповідно, прогностичні можливості. Тільки такий підхід видавався нам продуктивним. В основу дослідження було покладено оригінальну теорію соці- альної напруженості [17; 18], вихідні положення якої були сформульо- вані нами під час виконання попередньої теми (1999–2002 роки) й уточнювалися в процесі подальших досліджень. Ці положення можна звести до таких основних тез: 1. Соціальну напруженість правомірно розуміти як психічний стан соціуму, що виникає у відповідь на екстремальні впливи. 2. Соціальна напруженість є своєрідним надперсональним ана- логом індивідуально-психологічних станів, які описуються зазвичай у термінах дистресу та фрустрації і залежно від обставин виливаються в агресію чи депресію. Цим соціальна напруженість якісно відрізняється від тих психічних станів соціуму, що пов’язані з мобілізаційними ефе- ктами і, подібно до так званого помірного стресу, у складних умовах характеризуються не дезорганізацією діяльності, а її активізацією, ак- тивним прагненням до подолання труднощів, загальним піднесенням тощо. 3. Напруженість у суспільстві (спільноті, групі) зумовлюється невдоволенням людей, воно, можна сказати, її психічний субстрат. Але ця тривіальна теза стосується не ступеня задоволення людських потреб самого по собі, яким би низьким він не був, хоч так здебільшого і вва- жають. Низький рівень задоволення потреб у нормі породжує не на- пруженість, а дію, спонукає людину до активності, спрямованої на їх задоволення. А соціальна напруженість з’являється внаслідок невдо- волення умовами життєдіяльності, що блокують задоволення цих потреб, перешкоджають досягненню поставлених цілей, утіленню в життя очікувань тощо, або й просто суперечать уявленням про належ- не, справедливий соціальний порядок (блокують своєрідну потребу в консервативній чи ідеологічно визначеній картині світу). Причому таке невдоволення є досить ригідним і може не лише триматися, а й небезпечно посилюватися, незважаючи на “розблокування” процесу задоволення найважливіших життєвих потреб, про що свідчить відо- мий “закон Токвіля” [19]. 4. Незважаючи на генетичну спорідненість з індивідуально- психологічними станами типу дистресу і фрустрації, феноменологія соціальної напруженості має принципові відмінності. Так, якщо в яко- сті однієї з найголовніших відмітних рис таких станів (порівняно з фі- зіологічним стресом) прийнято виділяти високоіндивідуалізований характер емоційних реакцій на стресогенні чинники (одна людина реа- гує на них гнівом, інша – страхом і т. п.), то соціальна напруженість як психічний стан цілісного суспільного організму, навпаки, тяжіє до пе- вної усередненості, деіндивідуалізованості. Вона виступає саме анало- гом індивідуального стресу, а не його сумативною копією, набуває виразних ознак масовидності і в строгому розумінні є скоріше не соці- альним (у класичній інтерпретації), а соціумним стресом. 5. Напруженість у суспільстві з’являється з виникненням певної ситуації, загострюється разом з її розвитком і спадає, коли ця ситуація вичерпує себе, зникає, змінюється на іншу. Тому вивчення соціальної напруженості потребує ситуаційного підходу, у межах якого можна побудувати теоретичну модель її необхідних і достатніх показників, що, у свою чергу, дає змогу, з одного боку, домогтися обґрунтованості здійснюваних вимірювань, а з другого – мінімізувати кількість необ- хідних для вимірювання параметрів. Як нам видається, запропонований концепт соціальної напру- женості виграє? тим, що вводить це поняття в певні береги, знижує рі- вень розмивання його змісту, сприяє специфікації останнього. Тим самим поняттю “соціальна напруженість” повертаються ті епістемоло- гічні виміри, заради яких воно, власне, й запроваджувалося, і з’являється можливість простежити його епістемологічні зв’язки з близькими та пов’язаними з ним поняттями (готовність до соціального протеcту, протестний потенціал, соціальний протест, соціальний вибух і т. ін.). Це, у свою чергу, дає змогу доповнити логічний каркас теорії соціальної напруженості такими похідними твердженнями: 1. Поняття соціальної напруженості є доволі евристичним, але недостатнім для характеристики та прогнозування колізій, через які проходить (може проходити) соціум у період кризового розвитку. Со- ціальну напруженість можна розглядати як потенціал і безпосередній чинник соціального вибуху, але вона – лише одна з умов формування готовності мас до соціального протесту, розгортання протестних акцій і, тим паче, протестних рухів . 2. На відміну від соціальної напруженості, що виникає незале- жно від волі людей як спонтанна реакція на екстремальні умови життя, готовність до соціального протесту зазвичай передбачає момент сві- домого особистісного вибору і у своїй генезі опосередковується низ- кою ідеологічних, політичних, організаційних, морально-етичних та інших “неспонтанних” чинників. Така готовність є складним соціаль- но-психологічним утворенням, що охоплює: мотиваційну готовність (вона із соціальною напруженістю пов’язана найбільш безпосередньо), змістову та операційну готовність. У свою чергу, готовність до соціа- льного протесту є лише одним з компонентів протестного потенціалу суспільства. Крім неї, в його структурі відіграють визначальну роль такі компоненти, як поширеність протестних ідеологій, наявність пев- них організаційних структур, поява харизматичних лідерів тощо. 3. Для опису ознак кризового розвитку соціуму поряд із понят- тям соціальної напруженості доцільно ввести поняття протестної мо- білізації. Це поняття, як ми його розуміємо, характеризує структурно- функціональну єдність компонентів протестного потенціалу і проявів протестної активності (поведінки) мас. При цьому мається на увазі, що згадані компоненти та прояви взаємозумовлюються і взаємопосилю- ються, результуючись як особливий мобілізаційний стан. У такому тлумаченні поняття протестної мобілізації близьке до запровадженого Ч. Тіллі поняття групової мобілізації [20]. 4. Між соціальною напруженістю і протестною мобілізацією немає жорсткої залежності. Масовим акціям протесту не обов’язково передує значне зростання соціальної напруженості. Вони можуть від- буватись і за її помірного, а то й низького рівня, якщо є сформовані, ригідно “затверділі”, компоненти протестного потенціалу. Наведені тверждення дають змогу розмежувати два аспекти (чи два рівні) прогностичних досліджень, пов’язаних із соціальною на- пруженістю: 1) прогнозування соціальної напруженості як такої і 2) передбачення соціальних подій на основі діагностики та прогнозу- вання динаміки соціальної напруженості. Відповідно до завдань дослі- дження ми обмежилися першим аспектом, маючи водночас на увазі, що він є важливим для соціальних передбачень загалом. Обговорювана концептуальна модель розроблялася спершу як модель необхідних і достатніх показників соціальної напруженості [18; 21], тобто як модель діагностична. Спираючись на розуміння си- туації, запропоноване свого часу В. А. Роменцем [22], ми виходили з того, що напружений стан соціуму в певній соціальній ситуації зада- ється двома базовими векторами: оцінкою людьми цієї ситуації в кате- горіях вдоволення–невдоволення та оцінками впливу на ситуацію. Оцінка ситуації розгортається при цьому в часовому вимірі, відтво- рюючи суб’єктивну динаміку задоволеності існуючим станом речей. Вплив на ситуацію, у свою чергу, має залежний і незалежний від суб’єкта аспекти. Залежний бік ситуації пов’язувався нами із ступенем розгортання та реалізації власного суб’єктного потенціалу людини, а незалежний – із впливом зовнішніх соціальних сил. Отже, до моделі було включено такі необхідні й достатні з тео- ретичного погляду показники, що відображають структурні елементи соціальної напруженості: 1) загальне невдоволення суб’єктів наявною в суспільстві ситуацією (цей параметр позначався літерою О); 2) ретроспективна оцінка минулого стану ситуації чи тієї ситуації, яка їй передувала (О1); 3) прогнозна оцінка майбутнього стану ситуації чи тієї ситуації, що має прийти їй на зміну (О2); 4) невдоволення суб’єктів можливостями свого впливу на ситуацію (V); 5) ступінь інтернальності суб’єкта, який зумовлює значущість для нього власного впливу на си- туацію (i); 6) невдоволення діями тих персоніфікованих соціальних сил, які, за уявленнями суб’єктів, здатні впливати на ситуацію (W); 7) приписуваний суб’єктом тим чи тим персоніфікованим соціальним силам ступінь зовнішнього впливу на ситуацію (j). Інтегральний показник соціальної напруженості (позначимо йо- го літерою N) обчислювався за формулою: N = O + (О1 + О2 ) / 2 + iV + jW. Було сконструйовано відповідний діагностичний опитувальник, що відповідає вимогам до так званих об’єктивних тестів [23, с. 115] і є доволі компактним: 10 програмно-тематичних одиниць запитання і приблизно стільки ж процедурних. За його допомогою було здійснено емпіричну верифікацію моделі. Підсумки верифікації переконали, що модель справді диференціює групи респондентів із заздалегідь різним рівнем соціальної напруженості, а задіяні показники є незвідними (не- залежними). Апробація опитувальника у всеукраїнському масштабі розпоча- лась у 2000 році і тривала впродовж виконання теми, про яку йдеться в цій статті. Досліджувалася напруженість під час масових опитувань населення, на всеукраїнській репрезентативній вибірці (не менше 2000 респондентів). Елементи діагностичного опитувальника чергувались, як правило, із запитаннями, що стосувалися самооцінки респондентом свого матеріального становища, перспектив його зміни, своєчасності одержання зарплат та інших соціальних виплат, ставлення до акцій протесту тощо. Обговорення результатів діагностики соціальної напру- женості. Динаміку числових значень здійснених на час завершення теми вимірювань можна зобразити у вигляді діаграми (рис.). Діаграму побудовано в просторі, що задається фрагментом шкали, де 0 означає відсутність напруженості, 10 – її максимально можливий рівень. Від’ємні значення шкали (від –1 до –10) до уваги не беруться, оскіль- ки, згідно з розробленою моделлю, виражають ступінь суспільної ста- більності як стану, протилежного напруженості. Рис. Динаміка соціальної напруженості в Україні у 2000–2006 роках Із діаграми видно, що певне підвищення соціальної напружено- сті спостерігалося 2001 року. Його легко пояснити подіями, які відбу- валися тоді в країні (касетний скандал, спричинені ним акції громадянської непокори, розправа з їх учасниками, відставка популяр- ного в народі уряду В. Ющенка, утворення потужної опозиції нелівого спрямування, що готувалася до парламентських виборів). Проте всі ці події, незважаючи на їх величезний внутрішньополітичний та міжна- родний резонанс, як бачимо, назагал не призвели до значного зростан- ня соціальної напруженості. Більше того, 2002 року вона почала хоча й повільно, але знижуватися. При цьому тенденція її зменшення, якою б невиразною не видавалася попервах (зміни не сягали статистично зна- чущого рівня), у підсумку виявилася сильнішою за чинники, що пер- манентно напружували український політикум. А 2004 року сталося взагалі несподіване. Ніби всупереч назрі- ванню в суспільстві революційної ситуації соціальна напруженість раптом різко пішла на спад. Її рівень знижувався в прискореному темпі (ці зміни вже були статистично достовірними) і досяг мінімуму якраз тоді, коли мільйони громадян відкрито протестували проти фальсифі- кації результатів президентських виборів. Чим пояснити цей парадокс? На нашу думку, тут може бути дві гіпотези. Перша випливає з розуміння соціальної напруженості як передконфліктного стану [8], який дістає “розрядку” в ситуації відкри- того конфлікту. Тобто, якщо послуговуватися цією гіпотезою, можна припустити, що участь людей у Помаранчевій революції відіграла роль своєрідного клапана для випускання пари: напруженість “вихлюпну- лась” у конфліктних діях і тим самим її енергетичний потенціал себе вичерпав. Таке пояснення добре “вкладається” у відомі конфліктологі- чні теорії і спокушає своєю простотою. Однак йому суперечать вияв- лені емпіричні факти, а саме: по-перше, прискорений темп зниження соціальної напруженості було спостережено ще в липні, тобто задовго до того, як стався відкритий конфлікт; по-друге, напруженість найшвидше знижувалася серед прихильників В. Януковича, які безпо- середньої участі у відкритих конфліктах здебільшого не брали (у липні рівень напруженості серед них становив лише 0,8 бала, тоді як серед прихильників В. Ющенка – 2,5 бала, серед прихильників О. Мороза – 3,8 бала, серед прихильників П. Симоненка – 4 бали); по-третє, як по- казали опитування, що проводилися серед учасників подій на Майдані в Києві, більш виразний спад напруженості люди демонстрували тоді, коли ситуація пом’якшувалася, а не в міру поглиблення відкритого конфлікту. Отже, принцип “випускання пари” тут навряд чи спрацьовує. Тому вірогіднішою видається друга гіпотеза, що випливає з нашого власного концепту соціальної напруженості, згідно з яким остання не завжди буває (може не бути) безпосереднім чинником протестних на- мірів і дій громадян. Якщо виходити із цієї гіпотези, правомірно стве- рджувати, що Помаранчева революція, хоча й була могутнім сплеском підігрітої застарілими кривдами протестної активності мас, але, на відміну від більшості народних повстань, сталася не на підйомі, а на спаді хвилі суспільного невдоволення умовами життя. Влада, прагнучи вибити ґрунт з-під ніг опозиції, зробила все можливе для зниження “стресогенності” цих умов. Жити пересічним громадянам ставало справді легше, що не могло не знімати в країні соціальну напруже- ність. Відтак на Майдан люди вийшли обурені свавіллям влади, яка знехтувала їхнім волевиявленням, але не озлоблені, не обтяжені хроні- чним стресом, накопиченою агресією. Вони несли в душі скоріше зерна надії, ніж сліпої помсти. У цьому полягала своєрідність Помара- нчевої революції. І саме це зумовило її мирний, святково-карнавальний перебіг. На жаль, покладені на неї надії нова влада виправдала, м’яко кажу- чи, не цілком. Тож не дивно, що в 2005–2006 роках соціальна напруже- ність, як видно з діаграми, знову дещо підвищилася, хоча й не досягла “дореволюційного” рівня. Падіння напруженості спостерігалося лише на початку 2006 року. Тобто, як і два роки тому, напередодні виборів – тепер уже парламентських. Цей факт, на нашу думку, ламає усталені уявлення про зв’язок соціальної напруженості з політичними подіями і може розцінюватись як емпіричне підтвердження однієї з тез запропонованої нами теорії. Він показує, що зафіксоване у 2004 році зниження напруженості аж ніяк не було випадковістю. Ідеться радше про закономірність. Схоже на те, що виборчі кампанії, якою б гострою боротьбою політичних сил вони не супроводжувались, узагалі не спричиняються до зростання в суспільстві соціальної напруженості, а, навпаки, її знижують. Тому-то під час виборів і не відбувається революцій, припиняються навіть акції протесту. Революцію можуть спровокувати результати голосування (відповідним чином підраховані), а не самі вибори. Під час виборів, підготовки до них суспільство перебуває не в стані соціальної напру- женості, а в стані соціальної мобілізації, позначеному попри всі верба- льні викиди злості, непримиренності до політичних супротивників зачаєними надіями на краще, позитивними очікуваннями, оптимізмом, ба, навіть ейфорією. І це ще раз доводить необхідність розрізняти ста- ни соціальної напруженості і соціальної мобілізації. Утім, не обмежуючись констатацією загального зниження соці- альної напруженості протягом усього періоду спостережень, спробує- мо здійснити, так би мовити, поелементний аналіз її динаміки. Іншими словами, розглянемо, як змінювались її окремі показники. Для цього звернемося до табл. 1. Передусім впадає в око стійке зменшення невдоволення людей ситуацією, в якій протікає їхнє життя (показник О). Цю тенденцію є всі підстави вважати об’єктивно зумовле- ною: невдоволення зменшувалося, бо ситуація, хто б що не казав тепер, і справді поліпшувалася. Про її поліпшення свідчать не лише статистичні дані, що стосуються зростання макроекономічних показників (їх можна й “підмалювати”), а й непідвладні маніпуляціям суб’єктивні оцінки респон- дентів щодо свого матеріально-економічного становища. Ще цікавіші і водночас неоднозначніші тенденції виявляє дина- міка інших показників соціальної напруженості. Усі вони так чи інак- ше змінювалися, причому деякі, схоже, зазнали незворотних змін. Перш за все, менш ідеалізованою та ностальгічною стала ретроспекти- вна оцінка минулого стану ситуації (показник О1), що можна пояснити як об’єктивним поліпшенням умов життя та поступовою адаптацією до них, так і природними змінами в соціально-демографічному складі населення. Однак цій тенденції протидіє стійкий песимізм прогнозних оцінок на майбутнє (показник О2). Вони залишаються сьогодні такими ж негативними, як і п’ять-шість років тому, громадяни здебільшого так само не бачать “світла в кінці тунелю”. Короткочасне поліпшення про- гнозних оцінок мало місце лише впродовж “революційного” 2004 року, а також перед парламентськими виборами 2006 року. Таблиця 1 Динаміка окремих показників соціальної напруженості Параметри моделі Гр уд ен ь 20 00 р. Л ис то па д 20 01 р. Ж ов те нь 20 02 р. Ж ов те нь 20 03 р. Л ип ен ь 20 04 р. Ж ов те нь 20 04 р. Гр уд ен ь 20 04 р. Л ис то па д 20 05 р. Бе ре зе нь 20 06 р. Ж ов те нь 20 06 р. О – загальна оцінка актуальної ситуації (–2: +2) –0,80 –0,70 –0,51 –0,41 –0,41 –0,24 –0,12 –0,23 –0,17 –0,27 О1 – ретроспективна оцінка мину- лого стану ситуації (–2: +2) 0,73 0,75 0,64 0,67 0,49 0,33 0,27 0,40 0,22 0,36 О2 – прогнозна оцінка майбут- нього стану ситуації (–2: +2) –0,21 –0,19 –0,28 –0,24 –0,09 0,41 0,49 –0,18 0,26 –0,21 V – вдоволеність можливостями власного впливу на ситуацію (–2: +2) –0,92 –0,86 –0,84 –0,88 –0,72 –0,62 –0,40 –0,71 –0,55 –0,67 і – ступінь інтернальності суб’єкта оцінювання (0: 1) 0,52 0,55 0,56 0,57 0,50 0,57 0,62 0,60 0,58 0,59 W – вдоволеність результатами зовнішнього впливу на ситуацію (–2: +2) –0,84 –1,04 –1,11 –1,07 –1,03 –0,90 –0,43 –0,91 –0,82 –0,83 j – приписуваний тим чи тим со- ціальним силам ступінь зовніш- нього впливу на ситуацію (0: 1) 0,63 0,85 0,85 0,84 0,86 0,88 0,85 0,82 0,80 0,81 Адаптацією до нових умов життя можна пояснити й зменшення незадоволеності людей можливостями власного впливу на ситуацію (показник V). Разом з тим, незважаючи на певні флуктуації, намітилася тенденція підвищення загального показника інтернальності (і), який виконує функцію коефіцієнта стосовно задоволеності можливостями власного впливу на ситуацію. Утім, як говорить відоме прислів’я, у кожній троянді є колючки. У людей, що переорієнтовуються на інтер- нальний локус контролю, невдоволення можливостями власного впли- ву на ситуацію викликає зазвичай більшу напруженість, ніж в осіб з екстернальним локусом контролю. Тому хоча невдоволення можливо- стями власного впливу, як ми тільки-но зазначили, протягом ниніш- нього десятиріччя і знижувалося, наявне зниження почасти нівелю- валося зростанням коефіцієнта інтернальності. Інакше кажучи, ці показники (V та і) певною мірою взаємопогашалися і, як наслідок, їх- ній спільний внесок у соціальну напруженість істотно не зменшувався. А разом з тим ріс внесок показників зовнішнього впливу на си- туацію (W та j). Наймогутнішими соціальними силами, які істотно впливають на неї, в уявленнях респондентів поставали перш за все президент Л. Кучма, політичні та економічні клани, мафіозні структу- ри. Тобто зовнішній вплив на ситуацію, що складається в суспільстві, у пересічних громадян асоціювався передусім із центральною (прези- дентською) владою, щільно зрощеною, на їхню думку, з великим капі- талом і криміналітетом. Природно, результати цього впливу мало кого могли задовольняти. Невдоволення діями персоніфікованих соціальних сил, які, за уявленнями громадян, є господарями становища (показник W), поміт- но зросло 2001 року, що, треба думати, не в останню чергу було спри- чинено морально-психологічними наслідками касетного скандалу, загостренням політичної боротьби у владних верхах з її виразним олі- гархічним підґрунтям. Але ж саме тоді, 2001 року, стрибкоподібно зросла й оцінка ступеня зовнішнього впливу (коефіцієнт j). Приблизно на такому ж рівні трималися обидва показники і в подальший період – аж до року президентських виборів. Таким чином, можемо констатува- ти тенденцію їх односпрямованого, взаємоузгодженого підвищення, яка почала докорінно змінювати саму структуру соціальної напруже- ності. Цю тенденцію можна інтерпретувати так. Якщо до певного мо- менту люди хоч і були невдоволені діями режиму, що склався в країні, лаяли його на всі заставки, але в глибині душі вважали просто не здат- ним змінити ситуацію чи заручником об’єктивних обставин, припус- кали, що хтось Кучмі заважає працювати, як він це твердив, то з деякого часу їхні суб’єктивні тлумачення перипетій суспільного роз- витку змінилися. Громадяни почали сприймати, – байдуже, на свідо- мому чи підсвідомому рівні, – чинний режим як такий, що жорстко контролює ситуацію і, отже, міг би, але не хоче ефективно діяти в інте- ресах народу, дбає тільки про власне збагачення. Відтак головним фрустратором поступово ставала вже не ситуація сама по собі (вона поліпшувалась і відповідно оцінювалася дедалі поблажливіше), а вла- да, яка несе за неї всю повноту відповідальності. Не намагатимемося визначити справжню міру політико- правової відповідальності режиму Л. Кучми за те, що діялося в країні, – це завдання істориків, політологів, юристів. Ми ж у даному разі го- воримо лише про психологічний аспект проблеми. Із цього погляду важливо підкреслити, що виражене покладання населенням відповіда- льності за несприятливий розвиток ситуації на тодішню владу було своєрідним психологічним механізмом самопідтримання соціальної напруженості . Саме він і блокував її зниження впродовж 2001–2003 років. Звичайно, влада провокувала суспільне невдоволення, давала для нього достатньо приводів. Але й саме суспільство не могло відразу позбутися напруженого стану. Тому люди були схильні переінтерпре- товувати ситуацію таким чином, щоб уникнути когнітивного дисонан- су, спричинюваного нехай і незначним, але поліпшенням умов життя, нехай і повільною, але адаптацією до них. Отже, думається, за тих об- ставин невдоволення суспільного загалу викликав би не тільки кучмів- ський, а й набагато моральніший та ефективніший режим. Механізм самопідтримання напруженості перестав діяти лише напередодні президентських виборів, коли всім стало зрозуміло, що президентом Кучма вже не буде, і відтак прихильники його “офіційно- го” наступника В. Януковича почали саме йому приписувати виріша- льний вплив на ситуацію. У свою чергу, прихильникам В. Ющенка теж видавалося, що її реально контролює вже він чи принаймні контролю- ватиме незабаром. Як наслідок, невдоволення результатами зовніш- нього впливу різко знизилося. У наступні ж роки показник W повернувся до рівня 2000 року, тобто став таким, як був до свого підвищення. Причин, з яких це ста- лося, знову ж таки, обговорювати не будемо – тут і так усе зрозуміло. Натомість звернімо увагу на те, що, на відміну від показника W, кое- фіцієнт j від часу підвищення змінився мало і, можна сказати, залиша- ється в актуалізованому стані. Іншими словами, ті соціальні сили, які впливають на життя пересічних громадян іззовні, видаються їм (гро- мадянам) майже так само могутніми, як і за найдрімучіших кучмівсь- ких часів, коли режим, придушивши акції громадянської непокори, заявляв, що сильний як ніколи. На наш погляд, це створює психологіч- ні передумови для підвищеної фрустрованості населення непопуляр- ними діями влади, а отже, і для зростання соціальної напруженості в міру здійснення можновладцями таких дій. Наведені вище дані вочевидь співвідносяться із сучасними соці- альними реаліями і, на нашу думку, підтверджують діагностичні мож- ливості запропонованої концептуальної моделі. Водночас дослідження передбачало, і це було на порядок складнішим завданням, перевірку її прогностичних можливостей. Обговорення результатів прогнозування соціальної напруже- ності. Прогнозування соціальної напруженості здійснювалося переду- сім шляхом екстраполяції, що базувалася на розглянутому масиві емпіричних даних. Дослідження проводила Л. М. Калачнікова. Числові значення параметрів (показників) моделі прогнозували- ся методом ізольованої екстраполяції, під якою розуміють математич- ну процедуру продовження на майбутнє рівняння динаміки (його ще називають функцією зв’язку, рівнянням регресії, трендом), знайденого за допомогою обробки динамічного ряду, тобто ряду значень кількіс- ного показника, впорядкованого за моментами часу [24]. Для кожного параметра віднаходили рівняння динаміки, яке б якомога точніше опи- сувало зміну його значень у часовому просторі. Спочатку функція зв’язку вибиралася візуально – за допомогою графіка, який видається програмою SPSS. Найбільш придатними ви- явилися прямолінійна та кубічна функції (поліном третього степеня). Ці функції описуються такими рівняннями: =b0+b1t (прямолінійна функція), = b0+b1t+b2t2+b3t3 (кубічна функція), де – значення результативної ознаки, обчисленої за рівнян- ням; b0, b1 b2, b3 – коефіцієнти функції регресійного рівняння; t – мо- мент часу. Однак подальший аналіз показав, що вибрані рівняння регресії неточно описують зміну значень вхідних даних. Це пояснюється двома причинами: значними відхиленнями значень показників моделі від середніх, особливо в жовтні та грудні 2004 року, коли країна перебу- вала в стані політичної кризи, і нерівномірністю часових проміжків вимірювання. Тому для вирівнювання значень показників моделі було використано метод ковзкої середньої величини [25]. Далі оцінювалася міра точності вибору функції та визначалося прогностичне значення показників моделі. Для розв’язання цих за- вдань використовувався регресійний аналіз, що здійснювався в про- грамі статистичної обробки даних SPSS. Параметри функції зв’язку віднаходилися методом найменших квадратів (МНК). Міра точності динамічних рівнянь та надійність їх коефіцієнтів оцінювалися за коефіцієнтом детермінації ?2, t-критерієм Стьюдента, F-критерієм Фішера та рівнями значущості для t- і F-критеріїв. F- критерій Фішера використовувався для оцінки надійності коефіцієнта детермінації. Вибір рівняння регресії здійснювався за максимальними значеннями F-критерію Фішера та коефіцієнта детермінації і за міні- мальними значущостями t-критерію Стьюдента [26–28]. Прогноз розраховувався двічі: у 2005-му на 2006 рік і в 2006-му на 2007 рік. Причому прогноз на 2006 рік розраховувався у двох варіа- нтах: перший варіант – на 6 місяців, що минали якраз напередодні очі- куваних парламентських виборів (березень); другий варіант – на 12 місяців (жовтень). При розрахунку другого варіанту атипові діагнос- тичні дані 2004 року з теоретичних міркувань виключалися, при роз- рахунку першого варіанту, навпаки, – враховувалися. Як видно з табл. 2, усі прогнозні значення параметрів моделі, розраховані на 2006 рік, є доволі близькими до фактичних значень. При цьому всі вони перебувають у межах 95-відсоткового прогностич- ного довірчого інтервалу. Вельми істотним є також те, що прогнозні значення, розраховані з урахуванням біфуркації 2004 року, тяжіють справді більше до фактичних значень нової (березневої) біфуркації, а розраховані з вилученням першої біфуркації – до фактичних значень “рутинного періоду” суспільного життя, що припадає на жовтень 2006 року. Усе це можна розглядати як підтвердження задовільної якості прогнозу і зробити практично значущий висновок про те, за яких об- ставин прогнози надалі доцільно будувати з урахуванням, а за яких без урахування різких “перепадів” рівня соціальної напруженості. Обнадійливими виявились і результати прогнозу, розрахованого на 2007 рік. Зрозуміло, ми поки що не маємо його емпіричних підтвер- джень. Проте слід зазначити, що загалом у прогнозі на 2007 рік міра точності динамічних рівнянь для всіх параметрів моделі значно зросла. Отже, можемо сподіватися, що в подальшому, якщо ситуація в країні не змінюватиметься кардинально (якісно), прогнозування методом екстраполяції даватиме точніші результати. Таблиця 2 Результати прогнозування параметрів моделі соціальної напруженості на 2006–2007 роки Параметри моделі Фактичні значення Прогнозні значення бере- зень 2006 р. жо- втен ь 2006 р. бере- зень 2006р . жов- тень 2006 р. жов- тень 2007 р. О – загальна оцінка актуальної ситуації (–2: +2) –0,17 –0,27 –0,22 –0,25 –0,2 О1 – ретроспективна оцінка минулого ста- ну ситуації (–2: +2) 0,22 0,36 0,33 0,39 0,31 О2 – прогнозна оцінка майбутнього стану ситуації (–2: +2) –0,26 –0,21 не вдало- ся вста- новити рівняння регресії –0,20 –0,25 V – вдоволеність мо- жливостями власного впливу на ситуацію (–2: +2) –0,55 –0,67 –0,62 –0,69 –0,65 i – ступінь інтерна- льності суб’єкта оці- нювання (0: 1) 0,58 0,59 0,59 0,54 0,59 W – вдоволеність результатами зовні- шнього впливу на ситуацію (–2: +2) –0,82 –0,83 –0,80 –0,87 –0,87 j – приписуваний тим чи тим соціальним силам ступінь зовні- шнього впливу на ситуацію (0: 1) 0,80 0,81 0,82 0,88 0,86 N – інтегральний показник (–10:10) 1,42 2,02 1,7 2,06 2,2 Правомірність розгляду запропонованої концептуальної моделі як моделі не лише діагностики, а й прогнозування соціальної напруже- ності засвідчило також психосемантичне дослідження, проведене В. В. Жовтянською1. Отримані нею дані показали, що наша концепту- альна модель не є штучною, а зумовлена самою внутрішньою логікою суб’єктивного ставлення людей до соціальної ситуації, в якій вони пе- ребувають, і що виходячи з цієї логіки можна змоделювати подальший перебіг стану соціальної напруженості. Обговорення можливостей корекційного впливу на стан со- ціальної напруженості. Маємо підстави тлумачити запропоновану модель і як концептуальну основу коригування соціальної напружено- сті. На користь цієї тези наведемо такі міркування. Як з теоретичного конструкту самої моделі, так і з результатів проведених діагностичних та прогностичних досліджень випливає, що напруженість у суспільстві підвищується в міру: 1) негативного оцінювання людьми наявної соціальної ситуа- ції, тобто сприйняття її як “ненормальної”, такої, що блокує їхню ак- тивність, перешкоджає в задоволенні їхніх актуалізованих потреб; 2) ідентифікації людьми наявної ситуації як гіршої порівняно з тією, в якій проходило їхнє життя раніше; 3) непевності або й зневіри людей щодо перспектив поліпшен- ня наявної ситуації; 4) поширення серед людей думки, що їхні особисті або й коле- ктивні зусилля нічого не важать, істотно не впливають на ситуацію, яка склалася, не можуть її змінити; 5) збільшення в суспільстві нереалізованого потенціалу інтер- нальності, тобто зростання кількості людей, які хочуть вирішувати свої проблеми самостійно, виявляти ділову та політичну ініціативу, але не можуть цього зробити з об’єктивних причин; 6) невдоволення суспільства чи якоїсь його частини діями тих зовнішніх сил, найчастіше представлених особами та інститутами, офіційно наділеними владними повноваженнями (назвемо їх владомо- жними суб’єктами), на які покладається відповідальність за розвиток ситуації; 7) утвердження серед осіб, невдоволених діями зовнішніх сил, переконаності в тому, що саме ці сили контролюють наявну ситуацію, можуть, але не хочуть її змінити. Відповідно соціальну напруженість знижують: 1) позитивні зрушення в наявній ситуації і в сприйманні її лю- дьми; 2) ідентифікація населенням наявної ситуації як більш сприят- ливої порівняно з тією, що була раніше; 3) оптимістичні очікування щодо перспектив зміни наявної си- туації, позитивні оцінки її динаміки; 4) переконаність людей у тому, що їхні зусилля не пропадають марно, поліпшують як їхнє власне становище, так і ситуацію в цілому; 5) відносне зменшення в суспільстві частки осіб, які прагнуть діяти самостійно і схильні брати на себе відповідальність за результати власної діяльності, тобто характеризуються інтернальним локусом ко- нтролю; 6) позитивне оцінювання людьми дій зовнішніх сил (владомо- жних суб’єктів), на які покладається відповідальність за розвиток на- явної ситуації; 7) побутування серед осіб, невдоволених діями зовнішніх сил, думки про те, що ці сили не мають ресурсів для позитивного впливу на ситуацію, хоча й прагнуть змінити її на краще, керуються добрими намірами. Як нам видається, на основі цих констатацій можна виокремити основні стратегеми коригування соціальної напруженості. Розгляне- мо їх як деякі теоретичні можливості, абстрагуючись поки що від оці- нки цих стратегем з погляду відповідності цілям особистісного і суспільного розвитку, моральних критеріїв вибору тощо. Отже, за інших однакових умов владоможний суб’єкт може ко- ригувати (знижувати) напруженість у суспільстві: * [стратегема 1] реально поліпшуючи наявну ситуацію та/або змінюючи її в перцепції; * [стратегема 2] переконавши людей, що наявна ситуація попри всі вади має переваги над тією, що була раніше; * [стратегема 3] домагаючись утвердження (ескалації) в су- спільстві позитивних очікувань щодо перспектив на майбутнє; * [стратегема 4] розширюючи можливості для ділової акти- вності людей (їхньої політичної участі, самостійного вирішення ними своїх проблем), подаючи виразні сигнали розширення таких можливо- стей чи імітуючи їх наявність; * [стратегема 5] пригнічуючи інтернальність суспільного за- галу, як це роблять зазвичай тоталітарні режими (пригадаймо: “Партія – наш рульовий”, “Партія про всіх нас дбає”, “Одиниця! Кому вона потрібна?!. Одиниця – дурниця, одиниця – нуль” і т. ін.); * [стратегема 6] систематично демонструючи або перекон- ливо імітуючи позитивні зразки владного впливу на всі сфери життя; * [стратегема 7] нав’язуючи людям думку, що він (владомо- жний суб’єкт) не впливає на ситуацію так, як їм би цього хотілося, то- му що позбавлений таких можливостей (через брак повноважень, під- ступи політичних супротивників, зовнішніх ворогів тощо). Задля зручності дамо цим стратегемам такі умовні (скорочені) назви: 1 – “Реальні та віртуальні зміни ситуації”; 2 – “Дискредитація минулого”; 3 – “Ескалація очікувань”; 4 – “Розширення участі”; 5 – “Притлумлення інтернальності”; 6 – “Демонстрування впливовості”; 7 – “Владоможне прибіднювання”. На поверховий погляд стратегема 1 є найголовнішою, більше того, вичерпною: мовляв, досить реально поліпшити ситуацію – і від- паде потреба у всіх інших стратегемах. Але річ у тому, що, по-перше, за обставин, які характеризуються зростанням соціальної напруженос- ті, владоможний суб’єкт зазвичай дійсно не має ресурсів для істотного, тим паче швидкого поліпшення ситуації, а по-друге, її певне поліп- шення саме по собі не гарантує виходу суспільства з напруженого ста- ну (згадаймо описаний вище психологічний механізм самопідтримання соціальної напруженості). Тому владоможний суб’єкт, якщо навіть і здатний робити реальні кроки з поліпшення ситуації, мусить обов’язково забезпечувати їх певним інформаційно-ідеологічним су- проводом і поєднувати стратегему 1 з іншими, “хитромудрішими”, стратегемами. Можна навести чимало прикладів більш або менш ефективного використання цих стратегем у недалекому минулому і в наш час. Ска- жімо, комуністичний режим протягом усієї своєї історії головну ставку робив на стратегему 3, поєднуючи її із стратегемами 2, 5, 6 і, певною мірою, 7. Президент Бєларусі О. Лукашенко віртуозно використовує стратегему 6. Л. Кучма до пори до часу небезуспішно послуговувався стратегемою 7. Цю ж стратегему в атмосфері взаємопоборювання на- магаються експлуатувати команди президента В. Ющенка і прем’єра В. Януковича (хоча загалом слід зазначити, що вона є стратегемою слабкості, а не сили режиму і відтак рано чи пізно призводить до його падіння). Проте владоможний суб’єкт не вільний у своєму виборі страте- гем коригування соціальної напруженості. Існують певні закономірно- сті їх вибору і комбінування, порушення яких веде до фіаско як самого владоможного суб’єкта, так і все суспільство. Вибір тієї чи іншої стратегеми обмежений: по-перше, діагностованими особливостями структури свідомо- сті, психічного стану носіїв соціальної напруженості. Так, обіцянки розширити можливості для масового вияву економічної та політичної ініціативи можуть знижувати напруженість у суспільстві тоді, коли люди мають переважно інтернальний локус контролю, впевнені, що їхнє життя залежить (має залежати) більше від них самих, ніж від зов- нішніх обставин. Якщо ж носії соціальної напруженості переконані в протилежному, такі обіцянки їх, як правило, лише дратують, сприй- маються як демагогія, небажання сильних світу цього виправляти ситуацію і, в кінцевому підсумку, не знижують, а підвищують напру- женість; по-друге, офіційно проголошеними й законодавчо закріпленими ідеологічними орієнтирами, моральними нормами, цілями суспільного розвитку. Наприклад, політичне керівництво країни, що проголосила перехід до ринкових відносин і демократії, у разі загострення соціаль- ної напруженості не має ні морального права, ні дискурсивних резонів удаватися до її коригування за допомогою стратегеми 5, яка перебуває в кричущій суперечності з проголошеними цілями суспільного розвитку; по-третє, репутацією самого суб’єкта коригування, рівнем до- віри до нього з боку населення. Так, голослівні обіцянки поліпшити ситуацію (віртуальний варіант стратегеми 1), якщо їх даватиме слаб- кий в очах більшості громадян режим, навряд чи знизять у суспільстві соціальну напруженість. Щоб такі обіцянки справили на людей належ- не враження, режим має спочатку продемонструвати свою силу і діє- здатність (стратегема 6). В іншому разі гарних обіцянок краще взагалі не давати, а намагатися викликати до себе співчуття – поки співвітчиз- ники на нього ще здатні (стратегема 7). Таким чином, поєднуючи ті чи ті стратегеми з урахуванням за- значених обмежень, можна зрештою вибудувати більш загальні алго- ритми дій, які будуть власне стратегіями коригування соціальної напруженості, психологічно, політично та етично обґрунтованими. Зрозуміло, вони потребують, у свою чергу, відповідного технологічно- го забезпечення, але ця тема вже виходить за рамки даної статті. Висновки. Найважливіші підсумки проведеного дослідження, з нашого погляду, полягають у тому, що воно дало змогу: 1) уточнити й розвинути оригінальну теорію соціальної на- пруженості як психічного стану соціуму; 2) уперше побудувати засновану на єдиних теоретико- методологічних засадах концептуальну модель як діагностики, так і прогнозування та коригування соціальної напруженості; 3) реалізувати цю модель у низці діагностичних та прогности- чних досліджень, а також стратегіях корекційного впливу, що можуть застосовуватись для пом’якшення напружених станів соціуму в період суспільних трансформацій. На нашу думку, це дає підстави розглядати результати проведе- ного дослідження як конструктивну альтернативу використовуваним досі підходам до обговорюваної проблеми, які зазвичай важко підда- вались операціоналізації, не витримали перевірки часом і фактично спричинилися до згортання наукового пошуку в цій царині. Література 1. Парыгин Б. Д. Социальная психология: Учеб. пособие. – СПб.: СПбГУП, 2003. – 620 с. 2. Бабосов Е. М. Конфликтология. – Минск: Право и экономика, 1997. – 356 с. 3. Губина Н. В. Социальная напряженность в трудовом коллективе // Социс. – 1998. – № 11. – С. 17–25. 4. Давыдов А. А., Давыдова Е. В. Измерение социальной напряженности. – М.: Ин-т социологии РАН, 1992. – 32 с. 5. Кваша А. Социально-демографические проблемы роста социальной на- пряженности // Вестн. статистики. – 1992. – № 1. – С. 3–9. 6. Міждисциплінарний науковий семінар ім. Лисняка-Рудницького: Соціа- льна напруженість в українському суспільстві // Дух і Літера. – 1997. – №1–2. – С. 45–60. 7. Міщенко М. Проблеми аналізу і виявлення напруженості у суспільстві // Політол. читання. – 1993. – №3. – С. 3–20. 8. Небоженко В. С. Соціальна напруженість і конфлікти в українському суспільстві. – К.: Абрис, 1994. – 64 с. 9. Рукавишников В. О. Пик напряженности под знаком белого коня // Социс. – 1990. – № 10. – С. 12–25. 10. Саламатов В. Методология измерения и опыт оценки социальной напря- женности // Конфліктологічна експертиза: теорія і методика. – К., 1997. – Вип. 1. – С. 38–50. 11. Социальная психология: Учеб. пособие / Под ред. А. Н. Сухова, А. А. Деркача. – 2-е изд., испр. – М.: Изд. центр “Академия”, 2003. – С. 243–254. 12. Чорнобай П. Д. Социальная напряженность: опыт измерения // Социс. – 1992. – № 7. – С. 94–98. 13. Григас Р. Контуры социологической концепции полей социальных на- пряженностей // Социс. – 2004. – №5. – С. 29–35. 14. Петухов В. В. Новые поля социальной напряженности // Социс. – 2004. – №3. – С. 30–40. 15. Сосунова И. А. Социально-экологическая напряженность: методология и методика оценки // Социс. – 2005. – №7. – С. 94–104. 16. Чернявська О. В. Механізм впливу соціальних змін на соціальну напру- женість в сучасній Україні (на прикладі мегаполісу): Автореф. дис... канд. соціол. наук. – Х., 2001. – 19 с. 17. Слюсаревський М. М. Про деякі гносеологічні умови достовірності та про- гностичної значущості соціально-психологічних досліджень (на прикладі вивчення зв’язку соціальної напруженості із соціальним протестом) // На- ук. студії із соц. та політ. психології: Зб. статей / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К.: Міленіум, 2003. – Вип. 7 (10). – С. 3–22. 18. Слюсаревський М. М. Соціальна напруженість: теоретична модель необ- хідних і достатніх показників // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. статей / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К.: Сталь, 2002. – Вип. 5 (8). – С. 3–24. 19. Липицкий М. И. Далекое-близкое: Заметки о Токвиле // Полис. – 1993. – № 3. – С. 127–129. 20. Tilly Ch. From mobilization to revolution. – McGraw-Hill Companies, 1978. – 384 p. 21. Жовтянська В. В. Динаміка соціальної напруженості в Україні: основні тенденції // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. статей / АПН України, Ін-т соц. та пол. психології. – К.: Міленіум, 2003. – Вип. 7 (10). – С. 90–101. 22. Роменець В. А. Ситуація // Філос. словник. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1986. – С. 629. 23. Клайн П. Справочное руководство по конструированию тестов / Пер. с англ. – К.: ПАН Лтд., 1994. – 288 с. 24. Гражданников Е. Д. Экстраполяционная прогностика. – Новосибирск: Наука, 1988. – 144 с. 25. Елисеева И. И., Юзбашев М. М. Общая теория статистики: Учебник для студ. вузов, обуч. по напр. и спец. “Статистика”. – 4-е изд. – М.: Финансы и статистика, 1998. – 480 с. 26. Поляков В. В. Прогнозирование мирового товарного рынка. – М.: Экзамен, 2002. – 288 с. 27. Статистическое моделирование и прогнозирование: Учеб. пособие / Под ред. А.Г. Гранберга. – М.: Финансы и статистика, 1990. – 383 с. 28. Четыркин Е. М. Статистические методы прогнозирования. – М.: Статистика, 1977. – 276 с. © Слюсаревський М. М. В. В. Жовтянська ПСИХОСЕМАНТИКА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ СИТУАЦІЇ: ОНТОЛОГІЗАЦІЯ МОДЕЛІ СОЦІАЛЬНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ Розглядається семантичний простір суспільно-політичної ситуації як основа прогнозування соціальної напруженості. Показано, що векто- ри цього простору відповідають основним параметрам соціальної на- пруженості за моделлю необхідних і достатніх показників. Окреслено інтерактивну складову суб’єктивного відображення суспільно- політичної ситуації. Встановлено зв’язок між індивідуальними особли- востями репрезентації суспільно-політичної ситуації та суб’єктивною локалізацією детермінант впливу на неї. Ключові слова: семантичний простір, суспільно-політична ситуа- ція, соціальна напруженість, суб’єктивне відображення, інтерактив- ність, суб’єктність. Рассматривается семантическое пространство общественно- политической ситуации как основа прогнозирования социальной на- пряженности. Показано, что векторы этого пространства соответствуют основным параметрам социальной напряженности по модели необхо- димых и достаточных показателей. Определена интерактивная состав- ляющая отражения общественно-политической ситуации. Установлена связь между индивидуальными особенностями репрезентации общест- венно-политической ситуации и субъективной локализацией детерми- нант влияния на нее. Ключевые слова: семантическое пространство, общественно- политическая ситуация, социальная напряженность, субъективное от- ражение, интерактивность, субъектность. The semantic space of the social and political situation as a basis of the social tenseness prognostication is being examined. It is shown that the vec- tors of this space are correspondent to the main parameters of the social tenseness according to the model of the obligatory and sufficient factors. The interactive constituent of the subjective reflection of social and political situation has been outlined. The relation between the individual peculiarities of the social and political situation representation and the subjective localiza- tion of the determinants causing impact upon it has been found. Key words: semantic space, social and political situation, social tense- ness, subjective reflection, interactiveness, subjectival attitude Проблема. Наше дослідження було спричинено цілком конкрет- ним завданням: розробити науково-методичну схему, яка давала б мо- жливість складати прогнози рівня соціальної напруженості залежно від тих чи інших параметрів суспільно-політичної ситуації. Актуальність цього завдання пов’язана в першу чергу із соціальним запитом, а саме з такими проблемами перехідного суспільства, як потреба стабілізації соціальної ситуації, запобігання можливим політичним та етнічним конфліктам, небезпечним соціальним вибухам тощо. Задля розв’язання окреслених завдань потрібно було, по-перше, визначити параметри ситуації, значущі з погляду впливу на рівень соціальної напруженості, і, по-друге, визначити закономірності зміни рівня напруженості відпо- відно до зміни цих параметрів. Вихідним теоретичним питанням цього дослідження було з’ясувати, як зовнішні зміни ситуації преломлюються у її внутрішні (суб’єктивні) оцінки. Відповідно, метою дослідження було відтворен- ня суб’єктивної параметризації соціальної ситуації та визначення за- кономірностей її оцінювання щодо визначених параметрів. Автором теорії соціальної напруженості, на якій базувалося на- ше дослідження, є М. М. Слюсаревський [1]. У межах цієї теорії соціа- льна напруженість визначається на основі загальної суб’єктивної оцінки ситуації, що склалася в суспільстві. При цьому оцінка ситуації містить не лише загальне враження, а й оцінку впливів на цю ситуа- цію. Виділено зовнішній вплив на ситуацію, пов’язаний з дією влади або інших персоніфікованих соціальних сил, та внутрішній, суб’єктний вплив – вплив самого носія напруженості. Враховується також суб’єктивна значущість як власного, так і зовнішнього впливу. У підсумку структура соціальної напруженості охоплює такі компоне- нти: * загальну оцінку суб’єктами ситуації в суспільстві; * їхнє вдоволення можливостями свого впливу на ситуацію; * вдоволення діями тих персоніфікованих соціальних сил, які, за уявленнями суб’єктів, здатні впливати на ситуацію; * ретроспективну оцінку минулого стану ситуації (чи тієї си- туації, яка їй передувала); * прогнозну оцінку майбутнього стану ситуації (чи тієї ситуа- ції, що має прийти їй на зміну); * ступінь інтернальності суб’єкта, який зумовлює значущість для нього власного впливу на ситуацію; * ступінь зовнішнього впливу на ситуацію, приписуваний суб’єктом тим чи тим персоніфікованим соціальним силам. Отож завдання прогнозування рівня соціальної напруженості зводиться до прогнозування суб’єктивної оцінки ситуації, включаючи і суб’єктивну оцінку впливів на неї. Суб’єктивна оцінка впливів надає образові ситуації інтерактивного змісту – соціум постає не лише як зовнішня об’єктивна реальність, а і як результат дії суб’єктних сил. Формулювання мети дослідження фактично вказує на адекват- ний для її досягнення метод, а саме семантичний диференціал. Адже він дає змогу, по-перше, віднайти найбільш суб’єктивно значущі пара- метри оцінювання об’єкта, – у нашому випадку – соціальної ситуації, – по-друге, визначити саму суб’єктивну оцінку цього об’єкта. Закономірності оцінювання об’єктів традиційно визначаються за допомогою психосемантичних методів, а особливо якщо об’єкт оці- нювання має соціальну природу. Так, суб’єктивне шкалювання є класичною методикою визначення атитюдів, а дослідження інтеркоре- ляцій атитюдів свого часу лягли в основу розробки семантичного ди- ференціала [2]. Нині цей метод широко використовується, зокрема і в соціально-психологічних дослідженнях, причому його застосування тут має подвійний характер. З одного боку, ним послуговуються для визначення суб’єктивних характеристик того чи іншого об’єкта в ме- жах певної соціальної групи. Такі дослідження найчастіше проводять- ся заради практичних цілей (хоча і необов’язково). Інший бік використання цього методу – визначення характеристик так званої суспільної, або масової, свідомості. Часто в дослідженнях поєднуються обидва зазначені аспекти. Прикладом може бути відома праця В. Петренка і О. Мітіної “Аналіз динаміки суспільної свідомості” [3]. У ній представлено семантичні простори політичних партій Росії і Ка- захстану. Респондентами в опитуваннях найчастіше були активісти політичних рухів, а як дескриптори для побудови просторів викорис- товувалися фрагменти виступів громадських діячів, цитати з програм- них документів політичних партій та ін. Крім того, виділявся електорат різних політичних партій, координати якого також локалізу- валися в цих просторах. При цьому ставлення населення до різних по- літичних партій розглядалося як індикатор політичного менталітету і суспільної свідомості. На основі семантичного диференціала В. О. Васютинський до- сліджував масову свідомість українського населення. Використовуючи як дескриптори судження соціально-політичного характеру, узяті пе- реважно із засобів масової інформації, він вибудовує так звану модель політико-семантичного простору сучасного українського суспільства. Вісі семантичного простору розглядаються ним як відображення чин- ників, які “найбільш істотно диференціюють масову політичну свідо- мість громадян України” [4, с. 44]. Щодо емпіричного дослідження, якому присвячена ця стаття, то воно мало свої особливості, зумовлені методологічними позиціями, що лежать в основі визначення соціальної напруженості. Передусім це стосується ситуаційного принципу. Сам термін “ситуація” передбачає, що деякий елемент або аспект зовнішньої дійсності має певне суб’єктивне значення, яке надає йому змістової завершеності, тобто умовної цілісності. Або, як вказував В. А. Роменець, ситуація має як об’єктивний, так і суб’єктивний бік [5]. Ситуація, яка розглядалася в моделі необхідних і достатніх показників, визначалася межами суб’єктивної значущості, що цілком зрозуміло, оскільки йшлося про суб’єктивне оцінювання умов життєдіяльності [1]. Тоді суспільно- політичну ситуацію можна розглядати як той спектр соціальної реаль- ності, який належить до сфери інтересів особистості і задається її сус- пільними відносинами. Таке визначення має суб’єкт-центроване походження, а образ ситуації відповідає суб’єктивному світові люди- ни, її світобаченню. Друга особливість полягала в тому, що розгляда- лася не просто соціальна ситуація як деякий зовнішній об’єкт, а ситуа- ція під дією суб’єктних впливів, тобто ситуація інтерактивна. Тоді йдеться не просто про світобачення, а про життєвий світ особистості, у якому і з яким вона взаємодіє як суб’єкт. Узагалі можна припустити, що для відтворення суб’єктивного образу соціуму врахування його інтерактивного характеру методологічно є виправданим і навіть обов’язковим. Відповідно семантичний простір соціальної ситуації являтиме собою простір соціального життєвого світу членів певної спільноти. З огляду на сказане множина дескрипторів – власне будіве- льний матеріал семантичного простору – має бути взаємовідповідною життєвому світові особистості і не може задаватися умоглядно, апріорно. Першим етапом емпіричного дослідження стало фокус- групове інтерв’ювання, метою якого було отримання первинної семан- тики для набору дескриптивних суджень. Вибірка. Усього було проведено 12 фокус-груп, у яких взяли участь 120 осіб. При цьому третина фокус-груп проходила в Західній Україні (м. Львів і Львівська область), третина – у Центральній Україні (м. Київ і Черкаська область) і решта – у Східному регіоні України (м. Луганськ і Дніпропетровська область). У кожному з регіонів про- водилося по парі фокус-груп – серед міського і сільського населення. Кожна з пар рекрутувалася за таким принципом: перша група – респо- нденти віком до 45 років, друга група – респонденти, старші від 45 років. У кожній групі була однакова кількість чоловіків і жінок, при цьому дві особи мали вищу освіту. Таким чином, структуру вибірки було умовно наближено до структури дорослого населення України. Крім того, кожна група була гомогенною за місцем проживання і пев- ною мірою гомогенною за віковою ознакою. Гайд містив запитання, що стосувалися: а) соціальної ситуації, включаючи її розгорнуту характеристику, розвиток у часі та детермі- нанти розвитку; б) впливу влади на ситуацію; в) власних можливостей впливу на ситуацію; г) деяких допоміжних питань. Результати фокус-групових інтерв’ю показали, що вже на етапі обговорення суспільно-політичної ситуації постало питання що- до суб’єктів впливу на цю ситуацію. Причому йшлося як про адекватні або неадекватні дії влади (переважно неадекватні), так і про можливо- сті впливу на ситуацію звичайних громадян, зокрема самих учасників обговорення. Це є практичним свідченням на користь того положення, що суб’єктивно значуща ситуація для індивіда вже за своєю суттю є інтерактивною і що суб’єктно задані детермінанти впливу на неї ста- ють її обов’язковою характеристикою. Тоді ті основні вектори, за яки- ми визначалася соціальна напруженість, є не умоглядно поєднаними теоретичними конструктами, а реальними векторами силового поля взаємовідносин індивіда і соціальної ситуації, тобто неодмінними складовими суспільно-політичного світогляду. У плані емпірії цей результат вказує на правомірність побудови єдиного семантичного простору соціальної ситуації для відтворення як параметрів оцінювання самої ситуації, так і параметрів оцінювання впливів на неї, оскільки останні є неодмінними складовими повного образу ситуації. Раніше така можливість констатувалася лише як певне допущення, засноване на загальнотеоретичних міркуваннях. Оскільки фокус-групове обговорення виявилося цільним, тобто присвяченим одному предметові – соціальній ситуації, то контент-аналіз, спрямова- ний на визначення найбільш частотних тверджень, проводився за ці- лим змістовим дискурсом. До списку тверджень включалися і “антоніми” – протилежні за змістом висловлювання, якщо вони також були висловлені в ході обговорення. У такий спосіб було визначено список із 32 тверджень – розгорнутих характеристик суспільно- політичної ситуації. Інтерактивний характер відображення соціальної ситуації бачи- мо ще в одному феномені. Виявилося, що особливості її опису пов’язані із суб’єктивною локалізацією детермінант впливу на неї. Так, у процесі аналізу фокус-групових інтерв’ю було помічено певну зако- номірність. Якщо людина описувала суспільно-політичну ситуацію в ракурсі її окремих проявів, а найчастіше ці прояви стосувалися задово- лення потреб, то, як правило, суб’єктивною детермінантою впливу на ситуацію була влада; владі приписувалась і вся відповідальність за те, що відбувається. Якщо людина описувала ситуацію в термінах “об’єктивних” закономірностей, причинно-наслідкових зв’язків тощо, то, як правило, відповідальність за те, що відбувається в соціумі, при- писувалася громадянам, які обирали владу, а детермінанти впливу вбачались у кожному. Перший тип опису ситуації можна позначити як “конкретно- практичний”, або “феноменологічний”, а другий – як “об’єктивно- логічний”, або “онтологічний”. Що стосується двох типів суб’єктивної локалізації впливу на ситуацію, то їх цілком природно позначити як “екстернальний” та “інфернальний”, оскільки не можна не помітити їх зв’язку із суб’єктивною локалізацією контролю за Дж. Роттером. Для статистичного підтвердження зв’язку між типом опису ситуації і ти- пом суб’єктивної локалізації впливу на неї було використано контент- аналіз. У результаті кожному з респондентів ставився у відповідність той чи інший тип опису ситуації і тип суб’єктивної локалізації впливу (або “невідповідь” – якщо ідентифікація була утруднена). Наявність зв’язку між цими параметрами підтвердилася: ?? = 1,07, що дає можли- вість відкинути гіпотезу про незалежність зазначених характеристик. Зафіксований феномен характеризує особливості суб’єктивного відображення суспільно-політичної ситуації і має цікаві практичні й теоретичні наслідки. До перших можна віднести його зв’язок із специ- фікою функціонування демократичного суспільства. Демократія як форма політичного правління має своєю передумовою суб’єктність громадян країни в питаннях вибору та реалізації державного курсу, а однією з основних засад успішного функціонування демократичного суспільства є вимога соціальної компетентності не лише національних лідерів та еліти, а й широких верств населення. Виявляється, що суб’єктність громадян щодо суспільно-політичних процесів пов’язана з їх соціальною компетентністю, тобто рівнем і специфікою відобра- ження соціальної дійсності. Це ніби два боки однієї медалі, які є фор- муючими для демократичного устрою. З теоретичного погляду видається цікавою можливість розвитку форм когнітивного відображення залежно від рефлексивно-вольових процесів. Зміщення уваги на суб’єктність у взаємовідносинах із ситуа- цією супроводжується відтворенням її об’єктивних характеристик. І навпаки, якщо детермінанти розвитку ситуації локалізовано зовні, то її репрезентація здійснюється з огляду на внутрішні потреби. Другим етапом емпіричного дослідження стала побудова пси- хосемантичного простору суспільно-політичної ситуації на основі на- бору суджень, отриманих на першому етапі. Вибірка становила 1200 осіб і відповідала структурі дорослого населення України за статтю, віком, освітою, регіональним розподілом та місцем проживання. Форма опитувальника була аналогічною тим, що використову- валися в дослідженнях В. О. Васютинського і В. Ф. Петренка. Респон- дентам пропонувалося відповісти, чи згодні вони з наведеними висловлюваннями; оцінювання здійснювалося за трибальною шкалою “не згоден – важко сказати – згоден”. Для обробки результатів засто- совувався факторний аналіз. Результати. Для того щоб з’ясувати оптимальну кількість фак- торів, які мають утворювати семантичний простір, до уваги бралися певні критерії. По-перше, доцільно, щоб визначена кількість факторів пояснювала принаймні половину сумарної дисперсії. По-друге, внесок останнього з виділених факторів у сумарну дисперсію має бути не меншим як 5%. По-третє, дисперсія цього останнього фактора має бу- ти не меншою за 1%. Виявилося, що для задоволення першого й тре- тього критеріїв оптимальною кількістю факторів є вісім, а за другим критерієм достатньо виділити три або чотири фактори. Зрештою, варі- макс-обертання показало, що залучення трьох або чотирьох факторів не змінює картини, оскільки четвертий фактор не містить суттєвих факторних навантажень. Залучення восьми факторів також не запере- чує загальних тенденцій, але перший фактор при цьому розпадається і додаються фактори, навантажені однією-двома ознаками. Але най- більш прозорою для інтерпретацій і водночас найбільш інформатив- ною залишається трифакторна структура, яку і буде описано нижче. Перший фактор, що пояснює 14,37% загальної дисперсії даних, дістав назву “патерналізм”. Змісти суджень, що увійшли до нього, ви- ражають пасивну соціальну позицію, покладання відповідальності на владу, очікування від неї підвищення добробуту та депресивне став- лення до наявної соціальної ситуації. Визначальними для цього факто- ра судженнями, які залишаються в ньому і у восьмифакторній структурі, були такі: “Поки людям не платитимуть нормальні зарпла- ти, у нас буде бардак” і “Ось коли нам даватимуть нормальні зарплати і пенсії, тоді змінимося і ми самі”. Зовнішній локус контролю тут явно проявляється і на особистісному, і на соціальному рівні. З погляду се- мантики цікавою є сама побудова фраз, – досить типова, – що привер- тало до себе увагу і під час проведення фокус-групових інтерв’ю. Люди не “отримують” чи “заробляють” зарплати, а їм “платять” чи, навіть частіше, “дають” зарплати – переважає пасивна, а не активна форма суджень. Причому перше з наведених висловлювань відображає не лише екстернальну позицію щодо соціальної ситуації, а й певну форму репрезентації цієї ситуації – через задоволення власних потреб, що також перегукується із феноменом, зафіксованим у фокус-групових дослідженнях. Аналіз першого фактора є свідченням того, що побудований се- мантичний простір дійсно відображає узагальнені соціально- світоглядні позиції особистості. Справді, семантику наведених вислов- лювань цілком справедливо можна назвати суб’єктивним вирішенням відомих філософських дихотомій, а саме: про первинність буття або свідомості та про взаємовплив особистості і соціуму. Так, зміст друго- го з наведених суджень вказує на вирішення основного філософського питання на користь буття, а змістова інтерпретація фактора в цілому вказує на узалежненість людини від суспільства. Другий фактор дістав назву “патріотизм”. Він пояснює 9,78% загальної дисперсії даних і містить судження, що стосуються Майдану, статусу української мови та геополітичних пріоритетів України. Третій фактор, який пояснює 6,17% загальної дисперсії, можна назвати “економічні відносини”. Судження, якими навантажений цей фактор, виражають ставлення до бізнесу, ринкової економіки та капі- талізму. Отже, на основі факторного аналізу було вибудувано тривимір- ний простір оцінювання суспільно-політичної ситуації, причому зміст параметрів оцінювання прямо пов’язаний з показниками моделі соціа- льної напруженості. Справді, розгляньмо перший фактор. Він виражає як очікування від влади і покладання на неї провини за негаразди, так і локус контролю у відносинах із соціумом. Загалом цей фактор якраз і репрезентує вектор впливів на соціальну ситуацію, причому він об’єднує і оцінку зовнішніх впливів, і суб’єктивне представлення вну- трішнього впливу. Зі сказаного вище можна зробити висновки стосовно моделі не- обхідних і достатніх показників соціальної напруженості. По-перше, вектор зовнішнього і внутрішнього впливу на соціальну ситуацію – це єдиний вектор у тому сенсі, що він лежить на одній прямій, а саме на осі, що проходить через перший фактор. По-друге, цей вектор є орто- гональним до інших факторів, що репрезентують оцінку соціальної ситуації, тобто є лінійно незалежним від них. У моделі соціальної на- пруженості таке припущення було, але емпірично воно підтвердилося тепер. І по-третє. Побудований семантичний простір демонструє, що модель не є штучною, а зумовлена самою внутрішньою структурою суб’єктивного відображення суспільно-політичної ситуації. Її основні складові виражаються через базис метричного простору, побудованого як семантичний простір оцінювання цієї ситуації. Тепер розгляньмо, у який саме спосіб онтологізована модель соціальної напруженості може використовуватися для побудови про- гнозів. Оскільки рівень напруженості визначається на основі оціню- вання суспільно-політичної ситуації, а структурне відображення цього оцінювання задається побудованим семантичним простором, то зміни рівня напруженості визначаються змінами координат точки, заданої в цьому просторі. Точка в просторі – це суб’єктивна відповідність ситуації певним параметрам, які і є шкалами оцінювання. Вони визначають диференці- ацію, аналіз ситуації з погляду суб’єктивного відображення, даючи можливість зрозуміти, які її аспекти важливі для зміни рівня напруже- ності. Отже, для прогнозування рівня соціальної напруженості слід попередньо проаналізувати динаміку суспільно-політичної ситуації з погляду її відповідності трьом параметрам: 1) патерналістським орієн- таціям, тобто співвідношенню з потребою в соціальному захисті; 2) самоствердженню української нації і геополітичному векторові роз- витку; 3) ринково-капіталістичним, проліберальним цінностям. Про- аналізувавши наслідки політичних рішень або подій соціально- політичного життя з позицій ступеня їх відповідності зазначеним кри- теріям, можна прогнозувати й зміни в рівні соціальної напруженості, викликані цими чинниками. Передусім треба знати позицію населення із цих питань, яка, зрозуміло, є досить неоднорідною. Тому можна говорити лише про середні оцінки, тобто середні значення кожного з отриманих факторів. Аби визначити середні значення кожного з факторів, потрібно пораху- вати скалярні добутки середньогрупових значень і факторних наван- тажень як векторів у 32-мірному просторі висловлювань. Зваживши віднайдені результати та врахувавши шкалу вимірювання, дістанемо середньогрупові значення в просторі факторів (рис.). Рис. Середньогрупові значення за факторами в семантичному просто- рі суспільно-політичної ситуації За шкалою від -10 до 10 маємо такі результати: * фактор “патерналізм”: 4,6 (-10 відповідає мінімуму патерна- лістських настанов; 10 – їх максимуму); * фактор “патріотизм”: 1,1 (-10 відповідає проросійським орі- єнтаціям; 10 – проукраїнським орієнтаціям та співвіднесеності своєї позиції з Майданом); * фактор “економічні відносини”: 2,0 (-10 відповідає антирин- ковим настановам; 10 – проринковим). Знаючи позицію населення за структуротвірними шкалами семан- тичного простору, можна прогнозувати зміни рівня напруженості як реак- ції на значущі щодо цих шкал чинники. Так, якщо зміни ситуації стосуватимуться патерналістських настроїв (соціальної захищеності, ви- плат заробітної плати тощо), то їхній внесок у збільшення або зменшення напруженості треба брати з коефіцієнтом (10+4,6)/20, що становить 0,73. Тобто береться частина шкали, прив’язана до середнього значення за пе- ршим фактором, відносно до всієї шкали. Якщо соціальні чинники відпо- відатимуть антипатерналістським настроям (підконтрольності влади, ступеню демократичності системи управління державою тощо), то вага цих дій у зміні рівня напруженості становитиме (10-4,6)/20, що дорівнює 0,27. Слід взяти до уваги також і вагу самого фактора. Якщо соціальна подія узгоджується з проукраїнськими настроя- ми, то її внесок у зменшення соціальної напруженості буде пропорцій- ним (10+1,1)/20, але водночас матимемо і внесок у збільшення напруженості з коефіцієнтом (10-1,1)/20 (інша частина шкали, віднесе- на до всієї шкали). Сумарна складова дії чинника як його внесок у зменшення напруженості буде пропорційною 1,1/10, тобто 0,11. Якщо подію або рішення можна визначити як проросійські, то така сама ве- личина буде внеском у збільшення напруженості. Якщо соціальна подія сприятиме лібералізації економіки, то її внесок у зменшення напруженості буде пропорційним (10+2)/20 мінус (10-2)/20, що становить 0,2. Якщо ж вона перешкоджатиме лібераліза- ції економічних відносин, то така сама величина збільшуватиме рівень напруженості. Отже, знаючи, до якої сфери належить той чи інший чинник – чи до сфери соціальної опіки державою своїх громадян, чи він стосу- ється різних аспектів національного розвитку, чи розвитку ринкових відносин, можна спрогнозувати і характер його впливу на рівень соці- альної напруженості по країні в цілому. Але в тих чи інших соціальних групах можуть переважати різні суспільно-політичні настрої, тому розподіл рівня напруженості серед різних страт населення може бути дуже нерівномірним. Причому зумовлюватися він може зовсім різни- ми, іноді прямо протилежними причинами. Тому важливо знати серед- ні показники факторів за шкалами семантичного простору не лише по країні в цілому, а й в окремих соціальних групах, і в першу чергу це стосується регіональної стратифікації. Середні значення за основними параметрами оцінювання суспільно-політичної ситуації для різних регіонів України наведено в табл. 1. Таблиця 1 Регіональний розподіл середніх значень за факторами в семантичному просторі суспільно-політичної ситуації Регіони Патерналізм Патріотизм Економічні відносини Захід 3,42 4,39 3,55 Центр 4,70 1,78 1,50 Схід 5,30 -0,79 1,91 Південь 4,35 -0,41 1,67 Описана процедура прогнозування зміни рівня соціальної на- пруженості залежно від характеру змін зовнішньої ситуації має широ- ку сферу застосування у сфері державного управління. Вона дає можливість заздалегідь спрогнозувати резонанс, який викличе в суспі- льстві те чи те державне рішення або державна стратегія в цілому. Водночас ця процедура жорстко прив’язана до визначення координат у семантичному просторі суспільно-політичної ситуації, а вони є змін- ними величинами. Тому складання точного прогнозу за запропонова- ною процедурою потребує постійного оновлення даних. Але означити загальні тенденції в змінах середніх значень факторів за основними шкалами семантичного простору можна вже тепер, розглянувши для цього їх розподіл для різних вікових категорій населення (табл. 2). Таблиця 2 Віковий розподіл середніх значень за факторами в семантичному просторі суспільно-політичної ситуації Вікові категорії Патерналізм Патріотизм Економічні відносини До 30 років 3,44 1,83 2,86 30-49 років 4,27 1,29 2,25 50 років і старше 5,45 0,57 1,47 Отже, бачимо чітку тенденцію в динаміці показників за всіма трьома параметрами при переході від однієї вікової категорії до іншої. Зрозуміло, в основі цієї тенденції лежать ті суспільні зрушення, які стали передумовою формування змін у світоглядних орієнтирах нових поколінь, що ростуть уже в нових соціальних умовах, а ці світоглядні зміни, у свою чергу, передують новим соціальним зрушенням. Це дає підстави для того, щоб припустити, що з плином часу середні показни- ки за фактором “патерналізм” поступово знижуватимуться, а за факто- рами “патріотизм” і “економічні відносини” – підвищуватимуться. Означена тенденція є важливою не лише з погляду прогнозу- вання соціальної напруженості. Як уже зазначалося вище, семантич- ний простір суспільно-політичної ситуації можна розглядати як простір соціального життєвого світу, або як простір соціального світо- гляду особистості, що охоплює також інтерактивний вимір. Не можна не зауважити, що зміст запропонованих шкал відображає параметри переходу від одного типу суспільства до іншого, тобто параметри ци- вілізаційного вибору. Ідеться про вибір соціального устрою або за ти- пом західних демократій, або за типом тоталітарних бюрократій. У першому факторі відображено відносини індивіда і держави, у друго- му – геополітичні орієнтації, у третьому – ставлення до ринкових від- носин. Кожен із цих параметрів є значущим з погляду цивілізаційної ідентифікації [6–8]. Отже, динаміка середніх значень за шкалами се- мантичного простору відображає і вектор цивілізаційних трансформа- цій українського суспільства. Відтак можна говорити, що параметри цивілізаційного вибору відображено в сучасному українському світогляді. Тобто цей вибір існує не лише або навіть не стільки як “об’єктивна”, історично зумов- лена ситуація – він є феноменом, що існує в масовій свідомості, а різні його аспекти стають параметрами, що диференціюють цю свідомість. Отож підкреслимо роль суб’єктності в соціальних процесах, навіть якщо йдеться про такі процеси макрорівня, як стратегічний напрям розвитку країни і цивілізаційний вибір спільноти. Водночас усвідом- лення власної суб’єктності щодо суспільних відносин у цілому по українській вибірці є порівняно невисоким – дані засвідчують перевагу екстернальної локалізації відповідальності за соціальні реалії. Висновки. 1. Суб’єктивне відображення суспільно-політичної ситуації, заданої в межах суб’єкт-центрованого підходу, охоплює її інтерактив- ний вимір. Образ такої ситуації відтворює соціальний життєвий світ особистості і може бути названий її соціальним світоглядом. 2. Існує зв’язок між особливостями репрезентації соціальної ситуації і суб’єктивною локалізацією детермінант впливу на неї. 3. Модель необхідних і достатніх показників соціальної на- пруженості відповідає реальній структурі суб’єктивного відображення суспільно-політичної ситуації. Її основні складові виражаються через базис метричного простору, побудований як семантичний простір оці- нювання цієї ситуації, і відтворюють суб’єктивний бік взаємодії між особистістю і соціумом. 4. Шкали семантичного простору суспільно-політичної ситуа- ції в змістовому плані можна інтерпретувати як параметри цивіліза- ційного вибору України. Література 1. Слюсаревський М. М. Соціальна напруженість: теоретична модель необ- хідних і достатніх показників. – Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К.: Сталь, 2002. – Вип. 5(8). – С. 3–24. 2. Osgood Ch. E. Method and Theory in Experimental Psychology. – New York: Oxford University Press, 1953. – 800 p. 3. Петренко В. Ф., Митина О. В. Анализ динамики общественного созна- ния. – Смоленск: Изд-во СГУ, 1997. – 214 с. 4. Васютинський В. О. Психологія масової політичної свідомості та поведі- нки. – К.: ДОК-К, 1997. – 164 с. 5. Роменець В. А. Ситуація // Філос. словник. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1986. – С. 629. 6. Матусевич Е. В. Структурно-функциональное и семантико-тематическое измерения конструирования фактической идентичности пограничья // По- сле империи: исследования восточноевропейского пограничья: Сб. ст. – Вильнюс: EHU-international, 2005. – С. 200–207. 7. Целищев А. О. Пограничье Восточно-Центральной Европы (к постановке проблемы) // После империи: исследования восточноевропейского погра- ничья: Сб. ст. – Вильнюс: EHU-international, 2005. – С. 110–118. 8. Шпарага О. О необходимости субъективации пограничья // После импе- рии: исследования восточноевропейского пограничья: Сб. ст. – Вильнюс: EHU-international, 2005. – С. 36–47. © Жовтянська В. В. М. І. Найдьонов ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ РЕФЛЕКСИВНОГО УПРАВЛІННЯ ЯК КООРДИНАЦІЯ РЕФЛЕКСИВНИХ ПРОЦЕСІВ Розглянуто теоретико-методологічні засади груп-рефлексивного підходу в соціальній психології, на основі якого висвітлено сутність і прояви соціально-психологічного опанування складності сучасного сві- ту. Описано проектну мета-технологію як систему формування рефлек- сивного управління. Показано доцільність формування системи рефлексивного управління як форми подолання парадоксу суб’єктності. Обґрунтовано потребу створення спільного контуру дослідження- впровадження, у якому забезпечується простір інтерсуб’єктності між досліджуваним і дослідником. Запропоновано діапазон критеріїв заве- ршеності формування системи рефлексивного управління. Ключові слова: складність, складнокоординованість, соціосистема, групова рефлексія, груповий суб’єкт, інтерсуб’єктність, паритетність, рефлексивне управління, смислове координування, суб’єктність. Рассмотрены теоретико-методологические основы групп- рефлексивного подхода в социальной психологии, на основании кото- рого освещены сущность и проявления социально-психологического овладения сложностью современного мира. Описана проектная мета- технология как система формирования рефлексивного управления. По- казано целесообразность формирования системы рефлексивного управ- ления как формы преодоления парадокса субъектности. Обоснована необходимость создания общего контура исследования-внедрения, в котором обеспечивается пространство интерсубъектности между исследуемым и исследователем. Предложен диапазон критериев завер- шенности формирования системы рефлексивного управления. Ключевые слова: сложность, сложнокоординированность, социоси- стема, групповая рефлексия, групповой субъект, интерсубъектность, паритетность, рефлексивное управление, смысловое координирование, субъектность. The author views the theoretical and methodological bases of group- reflective approach in social psychology. On the base of this approach the es- sence and manifestations of sociopsychological mastering of complexity of contemporary world is described. The projective meta-technology as a sys- tem of forming of reflective management is represented. Expedience of forming of reflective management system as a form of get over paradox of subjectivity is shown. Development of common contour of research- introduction form in which space of inter-subjectivity between researcher and examinee is provided is grounded. The range of criteria of completeness of forming of the reflective management system is offered. Key words: complexity, complicated coordination, sociosystem, group reflection, group subject, inter-subjectivity, parityness, reflective manage- ment, coordination of senses, subjectivity. Проблема. Зростання складності сьогочасного світу як одна з найсуттєвіших його характеристик уже є достатньо очевидною для сучасних суспільств. Не таким очевидним є співвідношення складності і простоти як сторін, що визначають не тільки місце людських дома- гань у діапазоні “доступне – недоступне”, а й наслідків тих чи тих сформульованих людиною ставлень до складності. При визначенні такого співвідношення як спроби спростити складне (наприклад, у на- вчальному процесі – це застосування дидактичного принципу доступ- ності) наслідки можуть бути різними: виправданими, ризикованими або такими, що вимагають додаткових витрат. Ризики можливі в будь якій практиці. Із системного погляду складними є процес, явище, які являють собою підмножину багатьох систем чи охоплюють численні підсисте- ми. Тобто складність як нормативна ознака є тим більше вираженою, чим у більш системному масштабі вона проявляється. Пізнання складного, оперування ним потребують відповідного інструментарію протистояння можливим проявам хаосу. І цей процес має доступний, хоча й витратний, алгоритм реалізації, який починаєть- ся з надання складному статусу складеного. Перспектива опанування цього алгоритму полягає в розумінні невідворотності зростання витрат на здійснення розкладання чи складання складного. Але цей загалом очевидний і доступний алгоритм часто не тільки не використовується як рішення, а, навпаки, постає як суб’єктивне утруднення, що й ста- новить проблему. Остання має варіанти вияву. Так, трудність починає діяти як особлива підсистема ускладнення, якщо вона не переведена в завдання. Невдалі спроби реалізації алгоритму – співвіднесення частин складності – мають своїм наслідком новий виток у сприйманні склад- ного як ще більш недоступного. Окремим проявом проблеми є суб’єктивна складова, що виникає тоді, коли суб’єкт надає статусу трудного випадкам, які насправді перебувають у зоні доступних рі- шень. Проблема полягає і в тому, що ті аспекти складності, які не мо- жуть бути спрощені ні для розуміння, ні для оперування, не будучи розпізнаними у цій своїй якості, при застосуванні зазначеного просто- го алгоритму редукування не тільки зумовлюють відсутність бажаного результату, а й виводять ситуацію на новий, ще більш загрозливий етап негативного розвитку системи (аж до її розпаду). Мета статті: визначити місце складових спрощення і утруд- нення в алгоритмах подолання складності. Оскільки кожна із цих скла- дових по-своєму проявляється в різних традиціях категоріального забезпечення, постає потреба розв’язання проблеми не тільки на тех- нологічному, а й на теоретико-методологічному рівні. Передумови складності в організаціях Звернімося до організації як системного утворення, якому, за ви- значенням, притаманна складність. Передумови складності в організа- ціях задаються і об’єктивними, і суб’єктивними чинниками. Об’єктивні суперечності, прояви яких описуються мовою наукових галузей від філософії до техніки, як правило, у ході свого усвідомлен- ня проходять стадію формулювання проблеми – нездоланної труднос- ті. Зазвичай аспект нездоланності стосується обмежень попередньо застосовуваних способів, і саме введення нових способів є шляхом розв’язання проблем. У випадку, що розглядається нами (виникнення утруднень), простір нездоланності лежить у площині людського фак- тора в практиках, у яких він є або вагомою їх складовою, або безпосе- реднім чинником продукування (творення). Складнокоординованість, складнокоординовані організації Однією із функцій організації як соціальної системи є пошук підходів до перерозподілу навантаження всередині системи (з однієї особи на групу, підгрупи осіб), установлення співмірності, погодженості між складовими організації. Цю функцію бере на себе координація. Складнокоординовані організації – це організації, які або вна- слідок етапу розвитку, або внаслідок своєї функції (місії, призначення тощо) оперування складністю не можуть мати єдиного центру управ- ління як однозначно адекватного способу самореалізації. Об’єктивна сторона складності координації має місце незалежно від того, який спосіб управління застосовується в організації на офі- ційному рівні (через ієрархічно підпорядковані центри чи через пара- лельно діючі, резервні центри координації). Усвідомлення об’єктивної сторони складності (як норми сучасного світу) змушує звернути особ- ливу увагу і виокремити ті випадки, коли безпосередньо цілі, завдання персон та організацій не розпізнаються ними як складні через те, що ці суб’єкти є носіями стереотипу нерозрізнення трудності і складності. Крім варіантів розуміння складності, які перебувають у діапазоні від інструментального забезпечення її подолання (яке на суб’єктивному рівні приховує об’єктивну природу складності) до фор- мулювання нездоланних труднощів-проблем (коли наявним стає відсу- тність адекватного інструменту, який би приховував об’єктивну сторону складності), трапляються випадки, коли складність суб’єктивно представлена виміром “доступності – недоступності” (тобто власне трудністю). Продемонстроване зміщення в репрезентації тої самої реальності в різні проміжки діапазону її розуміння зумовлене функціонуванням у суб’єктивному просторі саме інстанції трудності, яка на одному полюсі представлена вимірюванням кількості зусиль, потрібних для розв’язання проблеми, а на іншому – такою їх оцінкою, яка унеможливлює рішення. Додамо, що ця демонстрація є водночас і демонстрацією мішаної природи суб’єктивних репрезентацій, які ви- никають і функціонують через представленість у мішаному вигляді самої дійсності в момент її опанування суб’єктом. Описані випадки – нерозрізнення трудності як вимоги форму- лювання принципово іншого завдання та неусвідомлення хибності спроб спрощення складного – утворюють окрему самостійну підсис- тему складності соціосистеми. На противагу думці, що предметом, гідним уваги науки, є тільки складне, тобто таке, що об’єктивно на момент дослідження не має спо- собів розв’язання, вважаємо, що для ефективного долання меж невідо- мого потрібні не тільки перевірки проблеми на її об’єктивну новизну, а й розведення суб’єктивно нового і об’єктивно нового. Обґрунтовуючи це внутрішнє завдання науки, ми виходимо з того, що: 1) навіть лідери, здатні кваліфікувати проблему чи як об’єктивно нову, чи як лише суб’єктивно нову, не завжди є послідовними в цих кваліфікаціях про- тягом періоду її утримання в актуальному стані; 2) оточення лідерів через соціальні причини може підтримувати точку зору на проблему як на об’єктивно нову, не пред’являючи публічно аспектів суб’єктивної трудності, що становить потенційну загрозу переспряму- вання зусиль системи на долання трудності, а не складності. Тому мо- жна зробити висновок: опрацювання складних завдань потребує наявності в організації постійної діючої підсистеми виокремлювання трудності зі складності. Нестереотипне розведення трудності і складності мало б дифе- ренціювати весь їх діапазон, з яким стикається суб’єкт, на такі, що за- безпечені адекватними способами оперування, і такі, що потребують вчасного формулювання нових завдань, перевірки адекватності наяв- них способів або створення нових. Повертаючись до думки про те, що неможливість утворення єдиних центрів управління для оперування складним спричиняється до створення центрів координування, наголосимо: в опануванні викликів координації виділяють, знову ж таки, два аспекти – утрудненість і складність [1]. Перший стосується витратності координаційного про- цесу і задає вектор пошуку шляхів його оптимізації, зниження витрат; другий пов’язується з онтологічною побудовою багатофункціонально- сті координаційного процесу, складність якого не може бути зменшена без втрати сутності явища. Саме цим зумовлений ризик зменшення темпів розвитку, деградації, розвалу систем, які багатофункціональ- ність підміняють спрощенням. Розв’язання проблем трудності шляхом редукування складності призводить не до її опанування, а до збіль- шення хаосу і наростання негативних наслідків складнокоординовано- сті. Тому важливим є розуміння не тільки організацій як складнокоординованих систем, а й самого явища складнокоординова- ності. Дотепер залишається актуальною теза Г. П. Щедровицького про таку властивість кентавр-об’єктів у соціотехнічних системах діяльнос- ті, як їх мішаність. Дж. Сорос розглядає змішування, притаманні економічним від- носинам [2]. Для цього він навіть вдається до використання не англо- мовного слова рефлективність (з французької), яке допускає стирання меж суб’єкта і об’єкта. Перебуваючи в дискурсі опонування основно- му постулатові економічної теорії про “незалежність подій на ринку”, Сорос аналізує так звані самопідсилювальний та самозаспокійливий процеси, які є результатом дій сліпих статистичних економічних меха- нізмів і дій учасників ринку. Протиставляючи рефлексивність рівнова- зі (еволюцію цін на фінансових ринках можна розглядати як рефлексивний історичний процес), цей автор фактично вказує шлях вивільнення від мішаності. Саме обираючи інтуїтивну складову інвес- тування та припинення операцій, тобто вносячи в контекст творення рішення між ризиками та вигодою конкретику людської суб’єктивності (а не статистику поведінки споживання), Сорос ство- рює інтенцію наділення тих, чия місія полягає в протистоянні змішу- ванню, смисловим різнобарв’ям, у тому числі і поза межами економічного зиску. Утім, розгляд змішаності в економічній царині з боку позитив- ного випадку її визначення не відкидає представленості ризиків, які відбулися. Модель багатофункціональності в експериментах з коорди- нації рухів. У ситуації, коли аспекти невдалої координації на рівні со- ціотехнічному розглядаються як такі, що межують з катастрофами, а в соціоекономічних системах – як вдалі чи невдалі спекуляції, слід до- лучитися до розгляду явища на рівні моделювання. Попри те, що дослідження координації, проведені в діяльнісній парадигмі, спрямовувалися насамперед на вивчення координації рухів [3], виявлені тут системні закономірності багатофункціональності ко- ординації стали важливим внеском не тільки в розвиток соціотехніч- них систем, а й у розуміння складнокоординованості як явища. Звернімося до згаданого вище дослідження процесів спільної координації рухів випробуваних, які були позбавлені можливості без- посередньої взаємодії при збереженні доступності контролю парамет- рів управління виконанням завдань. З даних, отриманих А. Н. Назаровим, які піддавалися первинному і вторинному аналізу, випливає, що механізм координації зусиль суб’єктів у системі являє собою спіраль. Цей базовий механізм передбачає не тільки наявність кільцевих контурів зворотних зв’язків, а й утворення зв’язків між цими структурами, характерне для складніших систем. Таким чином було виявлено взаємозалежні функції, які потребують координування. Поряд із цим дослідження Назарова [3] має безумовну наукову цінність і з погляду його, так би мовити, побічних продуктів. Відпові- дно до задуму цього дослідження змішування сигналів на модифікова- ному гомеостаті потребувало від випробуваних відстежування всієї варіативності напрямків координування. Натомість Назаров зіткнувся з неодноразовим униканням такого підходу випробуваними, які навча- лися виокремлювати головні ознаки і, отже, досягали мети у свій – непередбачуваний дослідником – спосіб. На нашу думку, така непередбачуваність випробуваних характе- ризує не стільки аспекти когнітивні, скільки соціально-психологічні, де спільно утворюваний смисл персональної продуктивності зумовле- ний не задумом дослідника, а рефлексивним потенціалом групи як не- врахованого суб’єкта координації. До того ж навіть регламентовані взаємодії та комунікації вміщують санкціоновані або несанкціоновані смислові прояви учасників соціотехнічних процесів. Реалізуючи діяльнісну парадигму, дослідження Назарова акцен- тувало звуження координаційного процесу не через брак можливостей (технічних і наукових передумов) реалізації інших концептів, а внаслі- док відрефлексованості на той час як значимих лише певних парамет- рів координації, подібних компонентові взаємодії у чотирьох- компонентній рефлексивній моделі [4–6]. Підсумовуючи, можна констатувати: поняття координації ще не увібрало в себе новітніх досягнень теорій складності, рефлексивної психології, інших галузей науки. Цим ми не хочемо сказати, що смис- лові частини координації завжди стоять поруч із змістовими, але й не знімаємо завдання щодо об’єднання смислових компонентів коорди- нації зі змістовими, навіть якщо вони розведені в часі і недоступні для спостереження. Отже, констатування в дослідженнях соціоекономічних, соціо- технічних систем важливості посилення уваги до людського чинника (приймання рішень, оцінювання ризиків тощо), з одного боку, та наяв- ність складової трудності в системі складності – з іншого, зумовлюють потребу розгляду психологічних (суб’єктних) аспектів складності. Психологічні (суб’єктні) аспекти складності. Соціально- психологічна сторона змішування трудності і складності, яку ми роз- глянули вище, може бути акцентована не через додаткову аргумента- цію чинника складності, а через апеляцію до стратегії долання трудності, яку в розрізі соціопізнавальних аспектів було представлено в праці П. С. Перепелиці [7]. У проведеному дослідником формуваль- ному експерименті випробувані навчалися ідентифікувати складне як складене, яке обов’язково можна розкласти і знову об’єднати в потріб- ному для знаходження рішення порядку. У межах рефлексивної психології було розкрито специфіку про- блемних ситуацій як обов’язково проблемно-конфліктних [4–6]. Вияв- лення нами особливих стереотипів узгодження – розуміння [8] також вказує на присутність особистісного не тільки в предметному, інтелек- туальному, кооперативно-комунікативному, а й на зовсім новому інте- граційному рівні – соціально-психологічному. Ідеться про присутність індивідної і групової суб’єктності водночас на різних рівнях свого са- моздійснення. Наслідком врахування таких соціокогнітивних складо- вих стало включення нами у формувальні тренінгові процедури особистісного рівня саморегулювання для переосмислення проблемно- конфліктних ситуацій, розроблення спеціальних конвенційних проце- дур, які “працюють” саме із смисловою реальністю: дискредитують, з одного боку, апеляції суб’єкта до декларованого ним стану нерозумін- ня в ситуації фактичної незгоди (весь діапазон – від лояльності до кон- куренції), з другого – маскування ним своєї інтелектуальної неспроможності поведінкою незгоди в ситуації ймовірної інтелектуа- льної дискредитації. Виявлену феноменологію і фактологію мішаності [9] когнітив- ної та ідентифікаційної складових ми не намагалися перетворити на спеціальні інтервенційні технології долання цієї змішаності, оскільки це явище містить у собі тільки потенцію стереотипів і належить до глибинних механізмів (які можуть бути враховані в якісному коорди- нуванні), а не до таких життєвих подій, розвінчання яких надає імпу- льсу розвитку в ході їх переосмислення. Але саме ця феноменологія навела нас на думку про змішаність суб’єктності, що стане предметом розгляду нижче. Наукова і життєва подія: від події експерименту до події дослідження-впровадження Експеримент як науковий дослідницький інструмент і як по- дія. На нашу думку, розглянута нами проблема вказує на потребу та- кого вдосконалення методів дослідження, щоб вони, з одного боку, відповідали вимогам наукового пізнання, з іншого – могли б за свій предмет брати цілісні, значимі для індивідів і груп, “нередаговані“ від- тинки життя. Р. Акофф і Ф. Емері, розширюючи межі розуміння наукового експерименту наданням йому соціально-психологічного смислу, фак- тично переводять його у статус події [10]. Це, звичайно, не знімає з експерименту інструментальної наукової функції. Проте важливим тут є обґрунтування наявного в експерименті конвенційного аспекту. Ста- тусу події експериментові надає введення суб’єктів, які приймають науковий результат (наукова спільнота, наприклад), у позицію потен- ційних свідків експерименту завдяки його чіткій регламентації як до- слідницького інструменту. Подієвість як співвіднесення факту наукового знання зі швидкістю його поширення в методологічному сенсі просуває наукове знання таким чином, що інший спосіб відбиття і презентації дійсності може сприйматися певною спільнотою як пев- ний ключ для переходу за межі очевидності (тобто як інструмент нау- кового пізнання). Упроваджувальна дослідницька подія як інструмент науково- го дослідження (можливості представлення науковій спільноті) У більш широкому життєвому контексті подія (яка є співвідносною з учинком [11]) виражається певною системою складових, які мають соціальне і особистісне значення одночасно, і хоча не виходять з без- посередньої зумовленості, іноді – через неочевидні механізми – скла- дають одне ціле. Саме така суб’єктивна складова спільної події, яка переводить звичайних учасників спільноти чи взаємодії у статус авторів (навіть якщо вони якийсь час не усвідомлюють ні такого статусу події, ні її значення для майбутнього), є першою сходинкою, що наближає зви- чайне впровадження до дослідження. Життєво значимий захід, який не може бути затиснутий в експеримент (у систему тестів, опитувань то- що) через свою цілісність, тим не менше є доступним для описання його потенційному свідкові – науковій спільноті. Опис події в термі- нах інструменту перетворень етапів розвитку організації в частково штучних умовах скорочує виклад з протокольного (тобто повного) до інструментального. Наявність численних матеріалів – протоколу (від- еопротоколу) події, результатів проміжних тестувань, текстів угод і правил (що регламентують дії сторін), письмових самодосліджень, проектних завдань, презентацій та схем (як опредмеченої думки, так і в сенсі традиції рефлексії, що є схематизацією, тобто апогеєм рефлексії) – при потребі спільноти долучитися до вдосконалення цього інструме- нту чи до його перевірки забезпечує їй таку можливість. Тобто впрова- джувальна дослідницька подія може презентуватися спільноті як формально-процедурною мовою, так і мовою у вигляді її “живого нер- ву” – з проникненням у суб’єктивні вирази персональної та корпорати- вної значимості. Проблема включення в подію самого дослідника-спостерігача. Особливість такого наукового дослідницького інструменту [10] поля- гає в неможливості його породження (здійснення) без включення в подію самого дослідника-спостерігача в статусі її учасника. Тобто спо- стерігач повинен брати участь у події, отже, мати спільність із учасни- ками, тоді як учасник повинен мати можливості для спостереження. Обидві ці ролі – учасника і спостерігача – мають скоординовуватися таким чином, щоб не тільки не нівелювати основної ролі, а й не шко- дити її реалізації та забезпечувати ефект підсилення. У широкому життєвому контексті подію визначає персональний або колективний вчинок. Цю її ознаку можна було б вважати функціо- нальною вимогою до того наукового інструменту, який ми намагаємо- ся створити. Продовженням припущення такої можливості стало б формулювання додаткових вимог до цього дослідницького інструмен- ту: оснащення його способами координації ролей спостерігача та уча- сника і долання змішування цих ролей окремими суб’єктами (і спостерігачами, і власне учасниками) як у ході події, так і після її заве- ршення. Але вчинок як контрольована повторювана реальність не є і не може бути ні етичною позицією, ні технологією. Тому вимога наявно- сті в події простору для вчинків і критерію наявності вчинку в події – дослідницькому інструменті – речі не тотожні (хоча зусилля суб’єкта із запобігання змішуванню різних ролей чи його самовизначення на непритаманне поєднання дії і спостереження можна вважати дійсною особистісною новацією, виявом сили духу). Таку подію ми називаємо дослідницькою впроваджувальною практикою. На полюсі практики (тобто для її споживача) вона голо- вною метою має отримання для організації ресурсу (наприклад актуа- льних, наукових знань через суб’єктивне відтворення), а на полюсі дослідження (для дослідника-спостерігача) – додаткову перевірку тео- ретичних положень. Упроваджувальне дослідження при певній фікса- ції майже збігається з обсягом поняття формувального експерименту як інструменту отримання нових даних для майбутніх теоретичних узагальнень. Водночас воно відрізняється від експерименту, бо оперує більше ніж однією змінною, яка, власне, вивчається. У впроваджува- льній події механізми, функції (а значить, і показники) не можуть не бути взаємозалежними з тієї причини, що головною метою такого ін- струменту є запобігання нееквівалентному спрощенню реальності (що неминуче відбувається в експерименті). Координація ролей дослідника і спостерігача. Поняття значу- щої спільної події містить у собі й суб’єктивну складову, яка прохо- дить узгодження з іншими суб’єктами і, таким чином, отримує об’єктивацію [10]. Так, розглядаючи ролі дослідника (спостереження – як провідну діяльність і участь – як додаткову), бачимо, що перебування дослідни- ка в події в ролі її безпосереднього учасника стає для нього ключем, що відкриває доступ до смислів, механізмів, суперечностей, які зава- жають організації, що є споживачем послуги, опанувати виклик склад- ності. Відповідно для учасника основною діяльністю є пошук відповідей на виклик, додатковою ж – спостереження як інструмент розширення можливостей. При цьому поєднування цих ролей стає для учасника певним додатковим викликом. Організуючий бік ролі участі, яку час від часу “виконує” дослідник, полягає в запобіганні такому перевантаженню учасників через виконання ними різних ролей, що здатне знівелювати смисл пошуку. Цей бік ролі проявляється і в тому, що критерій подієвості вимагає від організаторів підсилення чи посла- блення факторів, які актуальну подію перетворювали б з образу та си- туативного стану (через їх порівняння) у факт прожитого із смислом відтинку життя. Ресурс спостереження (дослідження), який мають уча- сники, являє собою також ресурс і для тих, для кого основною є роль дослідника: процедури самодослідження, які застосовуються у впрова- джувальній події, завдяки самостійному підмічанню учасниками смис- лових перешкод для пошуку і їх усуненню, сприяють зосередженню на розв’язанні проблем, чим підсилюють мотивацію до участі та мінімі- зують ризики розчарувань, зменшуючи тим самим обсяг витрат дослі- дників на організаційну підтримку. Внутрішні ролі дослідників є протилежно спрямованими. Так, виконання ролі учасника вміщує функцію скорочення відстані між дослідником і учасниками події для проникнення в смислове її поле, що спричиняє ризик впливу події на спостереження. З іншого боку, автономізація дослідника (віддалення від ролі участі для концентрації на спостереженні) тягне за собою ризик відриву від смислового поля події. Розв’язати цю проблему змішаності суперечливих ролей можна: по-перше, через координацію ролей спостереження і дії в середовищі самих дослідників (розподілом ролей у їх групі); по-друге, через коор- динацію процедур, які зміщують рольове навантаження в зону доступ- ності; по-третє, через забезпечення доступу учасників до спостереження за дослідниками (через такі процедури, як реконструк- ція учасниками задуму авторів проекту, реконструкція процедур, пра- вил, переговорів як складових проекту, включення в подію інтерв’ю, наприклад, на тему “Як ви оцінюєте спрацьованість команди виконав- ців?”, наділення певної групи учасників роллю спостереження тощо). Утримання спеціалізації ролі та забезпечення вчасності перехо- ду від однієї ролі до іншої потребує наявності в структурі події спеціа- льного модуля узгоджень, що реалізується як напередодні події, так і в ході її здійснення. Через процедури узгодження відбувається об’єктивізація процесу як для самих учасників, так і для наукової спі- льноти. Значуща подія має потенціал впливу на учасників, які, створю- ючи цю подію своїми діями, є одночасно її спостерігачами. Значуща спільна подія є простором здійснення спільного вчинку [11]. Рефлексивне управління: авторське бачення Вкладання в поняття координації смислового аспекту засвідчи- ло, що координування, яке його не враховує (тобто таке, що базується на застарілому розумінні координації), може бути не тільки невдалим, а й стати окремим чинником примноження складності. Розв’язати про- блему координації як проблему координації ролей спостерігача та уча- сника у спільній події, що об’єднує дослідника та досліджуваного, можна тільки через розгляд підсистеми рефлексії. Зміст поняття рефлексивного управління, яке видається нам найбільш вірогідним при визначенні шляху розв’язання проблеми ко- ординації, перебуває в діапазоні використання від боротьби до етично- го вибору, насичення його психологічним змістом [12], що позначає самостійну проблему? неоднозначності, несталості поняття. Проблема? неоднозначності поняття. Аналіз поняття з міжди- сциплінарних позицій виявляє тенденцію розуміння рефлексивного управління як управління рефлексивним процесом, хоча явної вираже- ності ця тенденція і не набуває. Це можна пояснити тим, що автори, чиї тлумачення поняття утворюють зазначену тенденцію, спираються на моделі рефлексії, які здебільшого концентруються на схематичному результативному підході. І. М. Семенов кваліфікує їх як “зворотні мо- делі”, тобто такі, які, по-перше, для здійснення рефлексії потребують зупинки основної діяльності, по-друге, у момент зупинки спрямовані фактично лише в минуле і сучасне. Обмеженість “зворотних” моделей зумовлена непроробленістю в них процесуальної сторони рефлексування як безпосереднього чин- ника продуктивності. Наше авторське бачення рефлексивного управ- ління полягає в необхідності розгляду його як системи управління рефлексивним процесом, який може бути не тільки детально (протоко- льно) описаний, а й змодельований. Розуміння рефлексивного процесу як послідовності змін рефлексивних рівнів (інтелектуального, особис- тісного і міжсуб’єктного, перемежованих змістовим) розширює понят- тя координованості в частині співвіднесення в ньому формалізованих та неформалізованих (смислових) складових координації. Опора впро- ваджувальної технології на концепцію групової рефлексії, у якій мо- дель рефлексивно-продуктивного процесу містить не тільки комунікативно-смислову, а й соціокогнітивну складову, відкриває мо- жливості розширення її статусу до водночас дослідницької, яка може презентувати науковій спільноті явище рефлексивного управління. Психологія рефлексії. Внесок експериментального вивчення процесу рефлексії у побудову системи рефлексивного управління. Звернімося до низки експериментальних досліджень, виконаних у тра- диціях психології рефлексії, які, хоч і не апелювали до поняття рефле- ксивного управління, але фактично забезпечили свою частину об’єднання двох підходів до вивчення рефлексії – методолого- праксеологічного та психологічного. Так, у різних констатуючих і формуючих серіях під час індиві- дуальних і групових досліджень [4–6] було показано можливість управління рефлексивним процесом у межах моделюючої ситуації розв’язання малої творчої задачі. Спеціальні порівняння індивідуаль- них і групових рішень одних і тих самих досліджуваних засвідчили принципову обмеженість підходів, адекватних при управлінні рефлек- сивним процесом у випадку індивідуального розв’язання задачі, для їх застосування при груповому розв’язанні [13]. Внесок дослідження багатофункціональності координації при дослідженні координації рухів. Звернувшись знову до отриманих А. І. Назаровим даних, що не потрапили в поле зору дослідника при вивченні координації рухів [3], можемо дійти висновків, подібних до тих, які були зроблені нами при вивченні функціонування рефлексії в ситуації розв’язання малих творчих задач. Маємо підстави констатувати, що в експерименті Назарова оми- нання випробуваними певних дій стеження та реагування відбувалося внаслідок їх орієнтування в соціально-психологічному ресурсі, до яко- го вони були залучені, і саме його використання давало їм змогу орієн- туватися і знаходити рішення (хоча з погляду дослідника для випробуваних був доступний тільки контроль параметрів). Виявлені в дослідженні системні закономірності багатофункціональності коорди- нації стали важливим внеском у розробку шляхів побудови системи рефлексивного управління. Від управління рефлексивним процесом до формування системи рефлексивного управління Управління рефлексивним процесом у проектах розвитку організацій. Окремі типи реалізованих нами проектів розвитку органі- зацій, які можна узагальнено представити як “інтелектуальний про- дукт” (забезпечення інноваційних процесів в організаціях та процесів передачі знань), “конкурси-атестації” (забезпечення організацій необ- хідними зовнішніми та внутрішніми трудовими ресурсами, у тому чи- слі опосередковано – через застосування стратегії “подвійної мішені”), “клімат” (надання організації необхідного ресурсу, відсутнього у її внутрішніх відносинах, – такого як, наприклад, організаційна культу- ра, – або нейтралізація того, що становить від’ємну сторону ресурсу, – наприклад, систематичні конфлікти чи супротив змінам) підтвердили можливості здійснення рефлексивного управління опосередковано – через залучення в організацію зовнішньої групи розвитку (виконавця проектів). При виконанні зазначених типів проектів управління рефлекси- вним процесом стало можливим завдяки застосуванню спеціальної системи рефлексивних процедур [10], через які фактично здійснювався сутнісний вплив на рефлективність. Рефлексивне управління реалізо- вувалося в проектах у колективно-розподілений (між замовником і виконавцем проектів розвитку організацій) спосіб, який можна назвати управлінням рефлексивним процесом, втіленим у результат. Щоб обґрунтувати можливість набуття цими окремими реалізо- ваними проектами розвитку організацій статусу системи формування рефлексивного управління як дослідницького інструменту, звернемося до різних традицій використання поняття системи. Складнокоординованість – невідповідність функції та стру- ктури. Будь-яке дослідження системи, що має власну мету і свідомі завдання, невідворотно перетворюється на процес взаємодії – коопера- тивної чи конфліктної – дослідника та системи, яку він вивчає. Осно- вою цієї взаємодії є певним чином пов’язані процеси взаємного усвідомлення ситуації [14], у тому числі усвідомлення власної позиції та позиції свого партнера по взаємодії. Саме такого роду структури В. Лефевр назвав рефлексивними [15]. Оскільки, як зазначалося вище, в умовах складнокоординовано- сті порушується відповідність функції і структури (чи внаслідок неви- окремленості функції до оформлення її в спеціалізованій структурі, чи через втрату застарілою структурою своєї функції), опис рефлексивних процесів, які здатні зафіксувати дисбаланс структури та функції, свід- чить на користь вивчення рефлексивного процесу в процедурах дослі- дження-впровадження проектів розвитку. Згідно з принципами системного аналізу в системі управління організацією нами виділяється підсистема рефлексивного управління як управління рефлексивними процесами, функції якої визначаються на основі декомпозиції системи як цілого [10]. Структурно-функціональний аналіз, спрямований на визначення шляхів формування системи рефлексивного управління, зосереджуєть- ся на таких ключових аспектах системи, як вхід, розвиток, вихід, від- повідність (чи її відсутність) між структурами і функціями координації рефлексивних процесів [14]. Досвід відповідно до системного підходу можна представити через систему розподілених точок зору, своєрідний розподілений син- тез, коли завдання остаточного синтезу не є обов’язковим. Тобто слід визнати, що в допоняттєвому, докатегоріальному рівні міститься ре- сурс рефлексування, який можна опановувати як розподілення, утри- мування та відтворення точок зору не в індивидній, а інтерсуб’єктній когнітивній площині. Тенденції суб’єктивного опанування складності: суперечнос- ті стабілізуючої і виокремлювальної тенденцій. Розглядаючи склад- ність як об’єктивну характеристику, ми звертали увагу на тенденції її суб’єктивного опанування: стабілізуючу – яка провокує спрощення, і виокремлювальну – яка реалізує свідоме самовизначення на витрати з утримання складного без його спрощення. Стабілізуюча тенденція підпорядковується принципові редукування, виокремлювальна – прин- ципові інновації. Остання тільки на першому етапі її реалізації може здійснюватися як свідоме докладання додаткових зусиль. Проте на наступних етапах, якщо додаткові зусилля не вдасться компенсувати застосуванням нового, здатного подолати суперечності, способу, виок- ремлювальна тенденція перетвориться на стабілізуючу. Саме супереч- ність зазначених тенденцій забезпечує життєздатність системи. Аргументація підпорядкування цих тенденцій головній ознаці в систе- мі – саморегульованості – не означає відсутності цілеспрямованості систем. Критерії сформованості: від цілеспрямованості до автоном- ності системи. Система діє цілеспрямовано [10], коли й надалі пере- слідує одну й ту саму мету, змінюючи власну поведінку при зміні зовнішніх умов. Так можна перевірити, чи має система цілеспрямова- ність: порушуючи зовнішні умови, відстежувати, чи зберігається ціле- спрямованість її дій. Це положення підтверджує можливість таких процедурних реалізацій дослідницького інструменту, які б з очевидні- стю змінювали умови, що дало б змогу перевірити, чи має система цілі збільшення обсягу рефлексування до потрібного їй (організації) для опанування складності. Одним з головних завдань системи є відтворення її автономнос- ті, яка досягається завдяки обміну ресурсів із зовнішніми системами. Максимальної автономності системи досягають за умови прагнення до ідеалу [10]. Забезпечення автономності підсистем залишається магіст- ральним шляхом прогресу. Крім цього, розвиток системи рефлексив- ного управління через процедури координації рефлексивного процесу повинен відбуватися згідно з іншими методологічними передбачення- ми, такими як диференціація – перехід від синкретичного до все більш самодиференційованого типу [14], індивідуалізація та ідентифікація [10]. Такому розвитку відповідають різні рівні системи, у тому числі суперструктура цінностей і символів [16]. Вищезазначені методологічні принципи використано нами для розробки спеціальних процедур групової рефлексії як певних підсис- тем координації суб’єктів у межах формування системи рефлексивного управління. Візьмемо, наприклад, описаний вище узгоджувальний мо- дуль. У ньому використовуються оформлені у письмовому вигляді “передуюча угода” і додаток до неї – “правила, принципи, цінності рефлексивного тренінгу-практикуму”. Поступово розділ тексту “цін- ності” з розмитого (порівняно з більш чіткими “правилами” і “принци- пами”) регулятиву стає спочатку колективним інструментом долання неповної визначеності правил в унікальній події, а потім – у процедурі публічного самодослідження учасників (рефлексії) – ми можемо спо- стерігати як їх ціннісну ідентифікацію, так і інструментальну дифере- нціацію. Зафіксувати моделювальну здатність інструменту “досліджен- ня–впровадження” у відтворенні означених вище принципів можна також і в процедурі перетину тематичних груп та мікс-груп, яка, попри наявність потенціалу підвищення творчої конфліктності (процедура вимагає від учасників підтвердження свого рівня компетентності в нових умовах – в інших тематичних групах перед новими людьми), забезпечує розширення обсягу рефлексування. Наступним рівнем перевірки дієздатності дослідницького ін- струменту (крім перевірки можливості моделювання управління реф- лексивним процесом, зафіксованого за фактом його здійснення в площині практичної вигоди) є рівень теоретичного формулювання критеріїв сформованості рефлексивного управління, які б відбивали процесуальний бік формування та збігалися при здійсненні. Тому по- стає потреба розглянути підходи щодо формування. Парадокс формування суб’єктності. Обґрунтування на попе- редніх етапах викладення невідповідної центрованості суб’єктності як одного з чинників складнокоординованості відкриває новий бік про- блеми, яку можна визначити як парадокс формування суб’єктності. Це означає, що аспект адекватності центрування суб’єктності треба включити до переліку об’єднаних метою формування завдань, які про- тистояли б дії чинників складнокоординованості. Проте саме це і є парадоксальним, бо суб’єктність – це самодетермінована сутність. Проявом цього парадоксу є неоднозначність у співвіднесеності понять інтервенція, культивування та формування. Посилаючись на більш докладний аналіз цієї проблеми в попередніх роботах [17], тут лише зазначимо, що парадокс може бути розв’язаний згідно з ресурс- ним підходом до суб’єктності, який постулює автоматизм взаємопере- ходів інтрапсихічного та інтерсуб’єктного. Долання парадоксу формування суб’єктності: створення спі- льного контуру події. Переходячи від аналізу ситуації до аналізу події, ми переходимо від аналізу інтерсуб’єктності до розуміння повноти групового суб’єкта, яка охоплює і знімає суперечності. У межах гру- пового суб’єкта інтрапсихічне поле охоплює вчинки, дії, позиції і впливи окремих учасників як складові взаємної інтрасуб’єктності. Групову суб’єктність із ресурсного погляду виявляє певний автома- тизм зміни (флуктуацій і взаємопереходів) інтрапсихічного та інтер- суб’єктного. У разі виснаженя ресурсів існування суб’єктності в індивідуалізованій формі відбувається нібито стрибок, перехід у гру- пову синкретичну форму суб’єктності, яка онтологічно є первинною і більш ресурсною. Саме в ній накопичується потенціал виокремлення як наростання певних суперечностей, напруження, втоми від єдності. Взаємопереходи цих двох іпостасей суб’єктності відбуваються з нако- пиченням чинників подальшої само-детермінованості. Щоб реалізувати намічений шлях подолання парадоксу форму- вання суб’єктності в межах груп-рефлексивного підходу формулюєть- ся принцип спільного контуру, в якому забезпечується простір інтерсуб’єктності між досліджуваним і дослідником, створюється мо- жливість досягнення повноти групового суб’єкта. У спільний контур соціально-психологічного аналізу вводиться не тільки суб’єкт – дослі- джуваний (особистість, група, організація), а й суб’єкт-дослідник в індивідуальній і груповій його іпостасях (психолог, команда тренерів, наукова спільнота). Сказане фактично означає, що парадокс знесуб’єктнення у ви- вченні суб’єктності можна подолати через створення спільного конту- ру породження сенсу дослідницької події обома сторонами суб’єкт- суб’єктної взаємодії –дослідником і досліджуваними. Ця теза в межах груп-рефлексивного підходу є дійсно радикальною, бо йде значно далі, ніж розгляд етичних проблем захисту гідності досліджуваного через укладання інформуючої угоди про участь у дослідженні (прообраз на- шої “передуючої” угоди). По суті, йдеться про створення спільної зна- чущої події, яка об’єднує дослідника і досліджуваного, і спільної рефлексії вчинків у цій події, що дає змогу відкрити сенсотвірні дже- рела самодетермінації суб’єктності. Поняття культивування, формування, інтервенції. Утворен- ня спільного контуру події значною мірою відповідає принципові се- редовищетворення (“средообразования”) [6; 18], який пропонує вплив не на предметний бік рефлексування, а на чинники його опосередку- вання та на середовище (оточення). За підходом “середовищетворен- ня” закріпилася назва “культивування рефлексії”. Однак попри те, що поняття культивування відповідало викли- кові забезпечення тієї частини координації, яка стосується координації її неформалізованих чинників [6; 18], воно має обмеження, яке визна- чається його просуванням у процесі розвитку поняття в напрямку на- рощування його відмінностей, а не збагачення. У понятті формування передусім мало сенс акцентування на смисловому аспекті процесу на противагу змістовому (принаймні в розрізі його розуміння як поетапного формування розумових дій, за яким свого часу це поняття було закріплене) як протиставлення фор- мування та культивування [6]. Сьогодні така тактична мета, що визначала той період, не по- вною мірою відповідає методологічній настанові про формування як “формування психічного” (у якій реалізується методологічний прин- цип єдності свідомості і діяльності). Тому ми наполягаємо на збага- ченні поняття формування аспектами спільного контуру події, прооб- разом яких було поняття культивування. Інтервенція як підсистема формування. Цікаве для нас понят- тя інтервенції як впливу (англ. іntervention – втручання) також має смислове навантаження практичного і теоретичного значення. Близь- кість його використання до нашої традиції вживання поняття форму- вання стає очевидною з такого твердження: “Об’єктом психологічної практики є зміни в процесах, а методом – інтервенція” [19]. Відвертість терміна “інтервенція” не насторожує нас ні в зміс- товому, ні в етичному плані. Ми цілком згодні з тим, що “психологія дуже вміла в оберненні людей на речі, і найбільша іронія сучасного психологічного методу в лабораторно-експериментальній парадигмі полягає в тому, що людей, яких вивчають, називають “суб’єктами”, тоді як актуально з ними поводяться як з об’єктами. У психологічних дослідженнях, що найбільш послідовно базуються на кількісних під- ходах, реально лише психолог є суб’єктом, який спостерігає й вимірює поведінку інших” [20]. Але ми згодні також з тим, що “треба весь час тримати в голові, що вони (ці інші. – М. Н.) теж активно намагаються створити смисл того, що ми робимо в будь-якому дослідженні” [там само]. У терміні “інтервенція” нас приваблює однозначність адресації впливу, чітке визначення статусу ресурсоотримувача і ресурсонадава- ча, чим наповнюється смисл впливу. У ньому позначено моменти вхо- дження в систему, привнесення в систему ресурсу для її перебудови. Водночас вважаємо за доцільне визнати наявність у понятті “форму- вання” аспекту втручання саме через те, що це визнання чітко ставить вимогу створення балансів для запобігання суб’єкт-об’єктній реаліза- ції впливів. Лінія вдосконалення цього аспекту полягає, по-перше, у просуванні за межі розгляду етичних проблем (захисту учасника до- слідження) через визнання того, що у дослідника і досліджуваного є спільний смисл дослідження. Доповнення спрямованого на захист до- сліджуваного конвенційного аспекту їх відносин (“інформуюча” уго- да) стороною співавторства учасника в події як співзамовника напряму втручання і забезпечує створення спільного контуру дослі- дження-впровадження. Отже, визнання впливу (інтервенції) у форму- ванні переводить його (формування) в статус суб’єкт-суб’єктної реалізації. По-друге, межі прийнятної інтервенції рефлексуються сто- ронами в спеціальних процедурах, якими є: укладання попередньої угоди та перевірка її дотримання при підбитті підсумків події. Це не тільки виходить на рівень етичного регулювання, а й уводить у дію процедурний (тобто відтворюваний) аспект процесу дослідження. У викладеному вище бачимо продовження традиції, за якою фо- рмування психічного розглядається як набуття ним нової, більш роз- виненої форми, яке відбувається в ході діяльності суб’єкта. Збагачення цієї традиції опосередковується аксіологічними засадами суб’єктної паритетності, які регулюють умови формування інтерсуб’єктного про- стору спільної події між дослідником і досліджуваним. Вдаючись до метафори, ми б сказали, що розв’язання парадоксу долається “еста- фетою” форм суб’єктності. Процеси спільної координації рухів як прообраз спільного ко- нтуру події. Базовий механізм координації зусиль суб’єктів, за А. І. Назаровим [3], передбачає не тільки наявність кільцевих контурів зворотних зв’язків, а й утворення зв’язків між цими кільцевими конту- рами, характерне для більш складних систем. Тому координація зусиль суб’єктів у системі має розглядатися як певна підсистема. Оскільки ця система належить до підсистеми рефлексивного управління, то їх зв’язки можуть відповідати типу, що позначається як спіраль. З цього робимо висновок, що спільний контур дослідника і досліджуваного у випадку формування системи рефлексивного управління теж, імовір- но, матиме спіральну форму координувальних взаємозалежних функцій. За фактом, основною процедурою рефлексивного тренінгу- практикуму (провідної форми впроваджувально-дослідницької події) є коло обговорення. Певні правила, якими воно регламентується, можуть консолідувати зусилля тренера та учасників у предметному плані в публічному форматі, а смислові – переводити у внутрішній план тре- нера та кожного з учасників. Так само існують регулятиви, де в публі- чному форматі відбувається коло обговорення смислового, комунікативного та узгоджувального рівнів, а, відповідно, інші підрів- ні і далі функціонують у внутрішньому плані учасників. Те, що перебуває у фактичному рефлексивному процесі, але знаходиться поза форматом (спеціалізацією) процедури, неодноразово проявляє себе на “алогічному” (щодо процедури) рівні. Ці прояви слу- гують тренерові як інформація, що допомагає йому застосовувати ту чи іншу процедуру, в основі якої лежать кільцевий і спіральний прин- ципи. Іноді якийсь з підрівнів набуває статусу наскрізного. Прикладом цього можуть бути питання на зрозуміння, які чергуються з висловлю- ваннями, що змістовно нарощуються від одного до іншого виступу учасників у колі обговорення. Питання на зрозуміння і розвиток, які, відповідаючи за розумін- ня, одночасно препарують і предмет, і позицію, являють собою, таким чином, інструмент, який утримує в наскрізному статусі і взаємоузго- дженість. Комбінований спосіб їх реалізації (з огляду публічної і вну- трішньої частин – готуються у внутрішньому плані учасника, реалізу- ються після виступу чергового в колі) демонструє спорідненість кіль- цевого зворотного зв’язку зі спіральним. Таку ж потенцію спірального зв’язку мають процедури “проб лематизації”, яких хоч і немає в кож- ному колі обговорення, але вони існують як імовірність того, що хтось – учасник або тренер – вибере способом своєї участі в обговоренні саме проблематизацію, тобто пропозицію кардинальної зміни напрям- ку предметного чи смислового пошуку з обґрунтуванням підстав для ухвалення рішення про зміну напрямку. Отже, застосування будь-якого типу кола обговорення є реаліза- цією кільцевого принципу. Основним же вектором реалізації спіраль- ного принципу є зміна типів кіл обговорення. Відтак акцентуємо на немеханістичному трактуванні зміни кіл обговорення як утворення зв’язку з наступним колом. Так, заборона оцінювання будь-яких інно- ваційних тверджень, що з’являються в ході кола обговорення ідей, змушує людей утримуватися від притаманних їм спонтанних оцінних реакцій. Напруження цього етапу змінюється колом ставлення до до- робку як у персоніфікованому, так і в груповому значенні. Спрямоване правилом заміни оцінки (тобто двополюсності) на кваліфікацію (тобто багатомірність) коло ставлення виконує не тільки функцію розванта- ження попереднього напруження, а й функцію інтегрування, що й за- безпечує очевидне для всіх зростання обсягу відрефлексованого. Комбінуючи такі змістові типи кіл обговорення, як нарощування ідей, формулювання ставлення, структурування–узагальнення, спіра- льне нарощування з циклічною основою, доходимо до особливого ти- пу групової дискусії – рефлексії (публічне самодослідження), який виконує функцію зв’язку між рівнями та проникнення в смислове в найбільш потужний спосіб, де головною місією – завдяки наявності соціально-психологічного ресурсу групи – є проникнення в глибинне персональне і тим самим виокремлення себе з групового. Принцип циклічності на цьому рівні майже не працює. Навпаки, повторні самодослідження в одній тій самій процедурі майже не трап- ляються. Будь-якої регламентації скеровування процесу входження в самодослідження не допускається. Досягнення майже стовідсоткової участі досліджуваних (учасників події) в процедурі підпорядковується швидше принципові “снігової кулі”, ніж нарощування, який може роз- глядатися як аналог спіралі. Для цієї процедури характерним є, з одно- го боку, подальше функціонування групового суб’єкта, а з іншого – його розщеплення. Ефект “снігової кулі” підтримується саме натхнен- ням учасників, але кожен з них у своєму самодослідженні (хоча і може включати в його межі ідентифікацію із цією спільнотою) переважно реалізує тенденцію виокремлювання як слідування імпліцитній інстру- кції, закарбованій у терміні “само дослідження”. Реалізація всіх цих принципів системного підходу в процедурах рефлексії показана нами раніше [21], де обґрунтовано злиття компаній як модель складнокоординованих організацій. На цьому ж прикладі розкрито зміст формування системи рефлексивного управління як смислової координації рефлексивним процесом в організаціях, які зли- ваються, та показана можливість її відтворення різними виконавцями. Висновки 1. У світлі викладеного вище поняття складнокоординованості не вичерпується складністю координування в організації, зумовленою об’єктивним характером складності предмета її діяльності, а набуває додаткового значення складнокоординованості як явища, підсистемою якого є неповна ідентифікація складності, опосередкована суб’єктивним її вираженням у вигляді трудності. Останнє зумовлює потребу створення постійно діючої підсистеми виокремлення труднос- ті як одного з проявів складності. Невідповідність агентської (суб’єктної) підсистеми викликам складності є підмножиною складно- сті. Явище складнокоординованості притаманне й тим соціосистемам, які не тотожні організації. 2. Поняття формування системи рефлексивного управління, якщо розглядати його на системному рівні, охоплює діапазон критеріїв завершеності – від здатності системи замовника перебувати в розвитку разом із системою виконавця до набуття обома системами здатності до відтворення свого нового образу-ідеалу як прояву автономності. 3. Формування правомірно розглядати як процес творення но- вих форм психічного, що, асимілюючи зміст понять культивування та інтервенції, може реалізовуватися в межах упроваджень-досліджень як проектна мета-технологія. 4. Під “рефлексивним управлінням” доцільно розуміти управ- ління, що містить у собі підсистему управління рефлексивним проце- сом і здійснюється як щодо сталих суб’єктів, так і щодо суб’єктів, котрі перебувають на стадії становлення. 5. Парадокс формування системи рефлексивного управління долається створенням спільного контуру події, яка через контроль ви- користання ресурсів створює паритетні умови для реалізації різних типів суб’єктності (ресурсні можливості кожного типу зумовлюють їх взаємоперехід). 6. Поняття координації, розглянуте в контексті можливостей здійснення рефлексивного управління, розширює свій обсяг, охоплю- ючи, зокрема, смислову координацію. 7. Дослідження-впровадження незалежно від форми реалізації, – чи в межах конкретного рефлексивного тренінгу-практикуму, чи за умови включення його в проектну мета-технологію, – може розгляда- тись як дослідницький інструмент, що відповідає вимозі об’єктивної фіксації даних, які розкривають закономірності психічного, та забезпе- чує відтворення цих закономірностей. Література 1. Казмиренко В. П. Социальная психология организаций: Монография. – К.: МЗУУП, 1993. – 384 с. 2. Сорос Дж. Алхимия финансов. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 416 с. 3. Назаров А. И. Опыт исследования координации группового управления. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1970. – 69 с. 4. Степанов С. Ю., Семенов И. Н. Психология рефлексии // Вопр. психоло- гии. – 1985. – № 3. – С. 31–49. 5. Рефлексия в организации мышления при совместном решении задач / С. Ю. Степанов, И. Н. Семенов, М. И. Найденов, Л. А. Найденова // Новые исследования в психологии и возрастной физиологии. ? 1989. ? № 1. ? С. 4?9. 6. Степанов C. Ю. Развитие рефлексивной культуры госслужащих иннова- ционно-гуманистическими методами: Автореф. дис... д-ра психол. наук. – М., 1989. – 48 с. 7. Перепелица П. С. Психология решения старшеклассниками сложных конструктивно-технических задач: Дис... канд. психол. наук. – К., 1985. – 100 с. 8. Найдьонов М. І. Конвенційні та когнітивні стереотипи як складові склад- нокоординованості // Актуальні проблеми психології: Проблеми психоло- гії творчості і обдарованості: Зб. наук. пр. / За ред. В. О. Моляко. ? Житомир: Вид-во ЖДУ ім. Франка, 2007. ? С. 148–159. 9. Найдьонов М. І. Коаліційна модель суб’єкта соціалізації // Вісн. Черніг. держ. пед. ун-ту. Сер.: Психол. науки. – 2006. – Вип. 41.– Т. 2. – С. 26–33. 10. Акофф Р., Эмери Ф. О. целеустремленных системах: Пер с англ. / Под ред. И. А. Ушакова. – М.: Сов. радио, 1974. – 272 с. 11. Людина. Суб’єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії / За заг. ред. В. О. Татенка. – К.: Либідь, 2006. – 360 с. 12. Найдьонов М. І. Складнокоординованість соціосистем та організацій як соціально-психологічний феномен // Наук. студ. із соц. та політ. психоло- гії: Зб. ст. /АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. ? К.: Міленіум, 2006. ? Вип.15 (18). – С. 60–89. 13. Найденова Л. А. Роль рефлексивного потенциала группы в активизации творческих способностей учащихся: Дис... канд. психол. наук: 21.09.1993. – К., 1993. – 192 с. 14. Блаберг И. В., Юдин Э. Г. Становление и сущность системного подхода. М.: Изд-во УРСС, 1973. – 270 с. 15. Лефевр В. А. Конфликтующие структуры. – 3-е изд. – М.: Ин-т психоло- гии РАН, 2000. – 136 с. 16. Берталанфи Л. Общая теория систем: Критический обзор // Исслед. по общ. теории систем. – М.: Прогресс, 1969. – С. 23–82. 17. Найдьонов М. І. Парадокс формування суб’єктності: груп-рефлексивний підхід до тренінгових технологій // Вища освіта України. – 2007. – Тем. вип. “Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освіт- нього простору: моніторинг якості освіти”. – Дод. 3 (Т. 7). – С. 264–273. 18. Найденов М. И., Найденова Л. А. Стратегии организации рефлексивной развивающей среды // Проблеми розвитку та вдосконалення психологіч- ної служби системи освіти: Тези конф. – Донецьк, 1994. – С. 14–16. 19. A scientific approach to psychotherapy. The Danish Psychological Association. – Fredeficia: Elbo Grafisk Printing, 2007. – 44 p. 20. Parker I. Qualitative psychology: Introducing radical research. –New York: Open University Press, 2005. – 185 p. 21. Найдьонов М. І. Формування системи рефлексивного управління для за- безпечення злиття компаній // Практ. психологія та соц. робота. ? 2007. ? № 7. ? С. 46–54. © Найдьонов М. І. ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ УЧАСТІ В. М. Духневич ПРО ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ УЧАСТІ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ВИБОРЧІЙ КАМПАНІЇ 2006 РОКУ: СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ Розглянуто особливості впливу на електорат громадських органі- зацій як суб’єктів політичного життя. Висвітлено роль громадських ор- ганізацій у сучасному українському суспільстві. На конкретному прикладі показано особливості участі громадських організацій у парла- ментських виборах 2006 р. Розкрито сутність уявлень пересічного гро- мадянина щодо майбутніх виборів, його очікування від свого вибору та готовність відповідати за нього. Ключові слова: громадська організація, політичний вибір, відпові- дальність, ставлення до виборів. Рассмотрены особенности влияния на электорат общественных ор- ганизаций как субъектов политической жизни. Освещена роль общест- венных организаций в современном украинском обществе. На конкретном примере показаны особенности участия общественных ор- ганизаций в парламентских выборах 2006 г. Раскрыты сущность пред- ставлений рядового гражданина о предстоящих выборах, его ожидания от своего выбора и готовность нести за него ответственность. Ключевые слова: общественная организация, политический выбор, ответственность, отношение к выборам. Peculiar features of public organizations’ as political life subjects im- pact upon the electorate have been examined. The role of public organiza- tions in the contemporary Ukrainian society has been elucidated. The peculiarities of public organizations participation in the parliamentary elec- tion in 2006 have been revealed with the help of the specific example. The essence of an average citizen’s ideas about the future election, his/her expec- tations towards his/her own choice and the readiness to assume the responsi- bility for it have been exposed. Key words: public organization, political choice, responsibility, attitude towards election Проблема. Вибори Президента, що відбулися в нашій країні во- сени 2004 р., Помаранчева революція, розшарування суспільства на тих, хто підтримав “помаранчевих”, і тих, хто за “біло-блакитних”, і т. ін. – усе це зумовило перебіг виборчої кампанії 2006 р. (вибори до Верховної Ради, місцевих органів влади). Фактично під час останніх виборів тривала боротьба, започаткована ще від президентських виборів 2004 р. З огляду на особливості передвиборної кампанії 2006 р. потре- бували спеціального психологічного дослідження уявлення пересічного громадянина щодо майбутніх виборів, його очікування від вибору і го- товність взяти на себе відповідальність за свій вибір тощо. Одним з осередків, через який можна досліджувати соціально-психологічні процеси і чинники, що впливають на готовність особистості зробити політичний вибір, є громадська організація. З іншого боку, саме гро- мадська організація стає інструментом впливу на готовність індивіда здійснити політичний вибір. В останніх публікаціях увага дослідників в основному концент- рувалася на окремих характеристиках Помаранчевої революції [1–5] або на її розгляді як системного явища [див., наприклад, 6–11]. На на- шу думку, слід приділити більш пильну увагу дослідженню ролі й міс- ця громадських організацій під час виборчих перегонів, вивченню форм і методів їх впливу на громадськість, зокрема на перебіг подій під час виборчої кампанії. Отже, досі не було спеціальних досліджень громадських об’єднань як суб’єктів мобілізаційних дій, що впливають на інтегра- ційні процеси в суспільстві. Це й визначило, зрештою, актуальність нашого дослідження. Мета статті: з’ясувати особливості впливу, що здійснюють громадські об’єднання на електорат задля формування в пересічного громадянина відповідальності за власний політичний вибір. Об’єкт дослідження – громадські організації як суб’єкт полі- тичного життя суспільства. Предмет – мобілізаційні дії громадських організацій, спрямовані на формування готовності особистості до здій- снення свідомого політичного вибору. Завданнями нашого досліджен- ня було: здійснити теоретичний огляд літературних джерел з огляду на особливе місце громадських організацій у сучасному українському суспільстві; дослідити уявлення пересічного громадянина про майбутні вибори, його очікування від вибору і готовність брати на себе відпові- дальність за зроблений вибір; дослідити особливості участі громадсь- ких організацій у виборах 2006 р. (на прикладі виборів мера окремого міста). Проблемне політико-психологічне поле передвиборної кампанії 2006 р. можна охарактеризувати так: * зміна влади в країні роз’єднала її населення на дві великі й багато дрібних внутрішньо конфліктуючих груп й угруповань. Це про- тистояння до виборів 2006 р. зберігалося й загострювалося; * упродовж 2005 р. нова влада спрямовувала основні зусилля на те, щоб створити політичний, економічний, соціальний і психологі- чний плацдарми для своєї перемоги на виборах 2006 р., що було гаран- тією її зміцнення. З іншого боку, навчені результатами президентських виборів 2004 р. прихильники “помаранчевих” і “біло-блакитних” боро- лися проти фальсифікацій і використання адміністративного ресурсу; * після виборів Президента почалася адаптація й становлення нової влади на місцях, у регіонах; * відбулися суттєві зміни у вертикалях впливу місцевих орга- нів самоврядування; * активізувалася діяльність громадських організацій і ЗМІ, спрямована на посилення впливу громади на перебіг і результати ви- борів насамперед до місцевих органів влади; * на місцях за участі громадських організацій зроблено кроки до формування механізму відстоювання інтересів громади. Громадські організації стали організаторами численних спроб впливати на полі- тичні партії, що брали участь у передвиборних перегонах, та на окре- мих кандидатів, що балотувалися на посади голів міст і селищ. Зауважимо, що визначальним фактором перебігу передвиборної кампанії 2006 р. у формуванні партійних переваг було ставлення ви- борців до лідера партійної структури. Не ідеологія партії (блоку), не її (його) передвиборна програма, а саме особиста довіра людей до кон- кретної персони, оцінка її особистісних рис багато в чому зумовили подальший електоральний вибір. Розглядаючи діяльність громадських організацій як інструмент впливу на готовність індивіда здійснювати політичний вибір, ми вибу- дували наше дослідження на основі наведених нижче тверджень: 1) участь громадськості є процесом, що відбувається в межах громади, і полягає в організації громадян та їх цілей через діяльність недержав- них організацій з метою здійснення впливу на процес прийняття рі- шень; 2) громадяни найбільш активно долучаються до справи, якщо проблема, яку слід розв’язати, стосується їх безпосередньо; 3) участь громадськості передбачає, що всі зацікавлені сторони співпрацюють задля здійснення змін. Громадські організації посідають особливе місце в сучасному суспільстві, однією з найважливіших характеристик якого є політична участь. В основі цього поняття лежить уявлення, відповідно до якого без широкої участі громадськості неможливо досягти суспільної згоди. Крім того, одним з наріжних каменів функціонування громадянського суспільства є участь громадськості в процесі розробки і прийняття рішень. Відповідно до загальноприйнятої думки, ключовим фактором, що впливає на характер і спрямованість політичної участі, є рівень політичної культури суспільства, що виражається, у свою чергу, у прийнятті й освоєнні ним демократичних цінностей та інститутів. Це означає, що чим вища в суспільній свідомості значимість демократич- них цінностей і свобод, тим вищий рівень політичної участі громадян. І, навпаки, низька оцінка значимості демократичних прав і свобод зда- тна викликати в значної частини населення апатію й відчуження від політичної сфери. На користь цієї думки свідчить той факт, що, скажі- мо, у США основним механізмом управління територіальними грома- дами є різноманітні громадські організації. Законодавчі і виконавчі інститути влади вступають в дію лише тоді, коли з якихось причин суспільні процеси на рівні громади не вдається врегулювати через громадські об’єднання та організації [12]. Громадські організації спроможні безпосередньо впливати на організацію життя суспільства, його окремих верств. Але оскільки во- ни за характером свого функціонування не є ані комерційними, ані владними органами, а власне самодіяльними організаціями, то їх фун- кції в суспільному середовищі більшою мірою здійснюються через вплив на владні державні й муніципальні органи, бізнес-структури та інші організації, які мають у своєму розпорядженні фінансові або ж інші, більш істотні, ресурси, ніж громадські організації. Ефективність їх діяльності значною мірою залежить від того місця, яке вони посіда- ють у структурі суб’єктів громадянського суспільства. Спробуймо з’ясувати чисельність організацій громадянського суспільства та їх регіональні особливості. За даними Міністерства юс- тиції України, станом на січень 2005 р. в Україні загалом було зареєст- ровано 1963 всеукраїнські і міжнародні громадські організації, з них усеукраїнських – 1520, міжнародних – 443. Серед цих організацій від- повідно до мети, завдань і напрямів діяльності переважають об’єднання професійного (346), фізкультурно-спортивного (270), нау- ково-технічного (144), освітнього, культурно-виховного (151) спряму- вання. Значну частину серед зареєстрованих структур становлять організації національних і дружніх зв’язків (125), молодіжні (124), жі- ночі (44) організації, об’єднання ветеранів та інвалідів (63), охорони природи (52) тощо. На 1 лютого 2005 р. на території України загалом діяло понад 22 тисячі громадських організацій місцевого статусу. Як відомо, офіційні статистичні дані не відображають достовір- но загальної кількості реально працюючих громадських організацій, діяльність яких можна назвати системною та постійною. Аналіз літе- ратурних джерел [1–11] показав, що в більшості областей України на- раховується по кілька сотень організацій громадянського суспільства (точна їх кількість коливається в межах від 200 до 500). На цьому тлі дуже вирізняється Львівська область, яка є абсолютним лідером за кі- лькістю зареєстрованих громадських організацій (понад 4000) і відзна- чається бурхливим суспільно-політичним життям, до якого залучено численні місцеві об’єднання. Серед лідерів за кількістю організацій можна назвати також Запорізьку (близько 1500), Дніпропетровську (майже 1000), Одеську (близько 1000) і Луганську (понад 750) області. Найменшу кількість організацій зареєстровано в Харківській і Закар- патській областях (відповідно 112 і 70). При цьому більшість регіона- льних експертів відзначають, що реально працюють лише 20–30% зареєстрованих організацій. Найменшими за кількістю членів є зазвичай спеціалізовані ор- ганізації, спрямовані на представлення і захист інтересів певних груп громадян (молодь, люди з особливими потребами та ін.). Найчислен- нішими є, як правило, організації молодіжні і спортивного спрямуван- ня, ветеранські об’єднання, а також організації, що представляють і захищають права різних національних і релігійних груп. Найбільш відомими громадськості і найширше залученими до справ місцевих органів влади є організації суспільно-політичного або аналітичного спрямування (нерідко це відділення відомих загальноукраїнських ор- ганізацій або ж “дочірні структури” політичних партій чи місцевих бізнес-структур). Значний інтерес у дослідників викликають сучасні механізми громадської участі [12]. Відповідно до чинного законодавства можна виокремити такі їх види: * громадські слухання; * загальні збори громадян; * місцеві ініціативи; * місцеві референдуми. Ці форми громадської участі під час виборчої кампанії в цілому використовувалися рідко, що пов’язано, на нашу думку, з низьким рів- нем правової компетенції лідерів громадських організацій. Як головні форми участі громадських організацій у публічній політиці виокреми- мо “круглі столи”, мітинги, прес-конференції, семінари. Не можемо залишити поза увагою і питання співпраці громад- ських організацій і політичних партій. У більшості регіонів України така співпраця є досить активною. Тому традиційно в кожній області численні громадські організації є “сателітами” різних політичних сил. Особливо це стосується молодіжних організацій, оскільки більшість партій намагається створити у своєму регіоні “дружні” структури, на- самперед молодіжне крило. До недоліків такої співпраці можна віднес- ти певну фінансову залежність громадських організацій від політичних партій. Завдяки такому співробітництву політичні партії розширюють можливості для своєї діяльності і популяризації ідей, збільшують кіль- кість своїх симпатиків. Крім описаних вище форм поєднання політичних і громадських структур, громадські організації нерідко залучають партійні кошти для реалізації окремих проектів, подекуди спільно працюють у дорадчих органах над проектами рішень і розробкою рекомендацій щодо полі- тики місцевих органів влади з тих чи інших питань. Наприклад, про- фесійну співпрацю з політичними партіями, залишаючись при цьому повністю незалежною, зазвичай організовує в періоди виборчих кам- паній така громадська організація, як Комітет виборців України. Дія- льність КВУ є активною, професійною і добре відомою як у колах професіоналів, так і серед широкої громадськості. Загалом численні громадські організації, залучені до останньої виборчої кампанії, можна розглядати як механізм саморегуляції сучас- ного суспільства. В основі цього механізму лежить феномен прийнят- тя відповідальності членами цих громадських організацій за результати електорального вибору. Щоб вивчити соціально-психологічний аспект участі громадсь- ких організацій у виборчій кампанії 2006 р., у січні цього року було проведено дослідження. Аналізуючи електоральну поведінку, ми зітк- нулися з проблемою вибору методу. З огляду на поставлені перед до- слідженням завдання і наявні засоби за такий було взято метод фокус- груп. Дослідження проводилося в одному з міст України, що є район- ним центром. До співпраці було залучено членів громадської організа- ції міста і потенційних виборців, запрошених членами громадської організації для участі в дослідженні. Наша робота проводилася у два етапи. На першому етапі за участю власне членів громадської органі- зації ми мали визначити “географію” міста (за допомогою методів гли- бинного колективного інтерв’ю – методу фокус-груп та експертних оцінок). Дванадцять учасників дослідження, з одного боку, репрезен- тували всі райони міста, а з іншого – виступали як експерти “географії міста”. Результатом першого етапу стала комплексна характеристика міста та окремих його районів. З огляду на особливості електорату було виділено чотири райони. Отож характеристики районів міста, їх образи та образи типових виборців стали основою формування “кар- ти”, або “географії міста”. Відповідно до цих “карт”, чи образів, було організовано другий етап дослідження, учасниками якого стали потенційні виборці, за- прошені активістами громадської організації до участі у фокус-групі. Оскільки на “карті” міста було означено чотири райони, то, відповідно, стільки було проведено і фокус-груп. Учасники фокус-груп повною мірою репрезентували жителів визначених “географічних” районів міста. У цій статті представлено результати дослідження одного з “географічних” районів міста. Аналіз матеріалів наведено в кількох площинах: 1) ставлення жителів до процесу виборів; 2) образ ідеально- го мера; 3) характеристика району з погляду електоральної поведінки. Ставлення до процесу виборів. Майбутні вибори сприймаються жителями району неоднозначно. Серед людей пенсійного віку склала- ся думка, що ходити на вибори безглуздо, оскільки їх результати ви- значено вже заздалегідь. Віру у вибори втрачено: революція не дала очікуваних результатів, влада так і залишилася корумпованою і не розв’язала існуючих проблем. Разом з тим, незважаючи на розчаруван- ня в попередніх виборах, бачимо готовність іти на майбутні вибори. Цю готовність підживлюють надія на зміни до кращого, з одного боку, і потреба розв’язання нагальних проблем міста, з іншого. Очікування від виборів пов’язують з приходом лідера, який на- веде порядок у місті, організує його життя, розв’язуватиме конкретні завдання, актуальні для міста. Для всіх вікових категорій характерні очікування, пов’язані з приходом до влади людини (сили) відповідаль- ної, такої, що дотримується своїх обіцянок. Відповідальність розгля- дають, з одного боку, як рису людини, а з іншого – як готовність представника влади звітувати за виконану роботу. Серед молоді поширені сподівання, пов’язані з приходом до влади представників цієї вікової групи, що дало б можливість реалізу- вати нові підходи і погляди, розширити перспективи для молодих лю- дей. Крім того, сама участь у виборах пов’язується із шансом реалізувати в майбутньому свої сили і можливості. Стійкими, проте, є уявлення про обмежені на цей час перспективи молоді. Солідаризу- ються із цією думкою представники різних вікових і соціальних груп (пенсіонери, службовці, бізнесмени та ін.). А втім, є очікування, спільні для всіх соціальних і вікових груп районів міста, зокрема: * поява відкритого й зрозумілого механізму взаємодії пред- ставників влади і народу; * прихід нової молодої команди – з новим мером на чолі, що буде швидко й динамічно реагувати на запити людей (“молода” ко- манда мера міста як механізм реагування на запити людей і розв’язання проблем): “Молоді більш зухвалі! Вони здатні на такі кро- ки, на які доросла людина просто не зважиться!”; * ефективна організація виконавчих структур влади, що буде зрозумілою і відкритою для контролю. Ставлення жителів району до виборів значною мірою зумовлене переживанням образи, гніву, роздратування, розчарування як щодо чинної влади, так і щодо результатів Помаранчевої революції. Ці по- чуття істотно впливатимуть на готовність жителів району брати участь у виборах. Представники різних соціальних груп району підуть на ви- бори, сподіваючись на поліпшення свого життя. Вибір молоді визначатимуть дві провідні цінності: для одних це кар’єра і престиж; для інших – матеріальне благополуччя. Отже, мож- ливості самореалізації, з одного боку, і забезпечення необхідними бла- гами себе і своєї родини, з іншого, впливатимуть на вибір молоді. Бачимо, що прогнозування ймовірних змін у результаті свого вибору матиме вирішальний вплив на вибір конкретних персон або сил. Для людей середнього віку цінностями, що впливатимуть на ви- бір, будуть діти і турбота про них (організація дозвілля молоді, мож- ливість реалізації молодих). Істотний вплив на вибір матимуть уявлення про те, наскільки здійсненними є передвиборні обіцянки ка- ндидатів. Багато виборців висловлюють думку, що “нехай обіцяють менше, не треба ніяких золотих гір, але те, що обіцяють, нехай роб- лять”. Серед людей пенсійного віку провідною цінністю, що визнача- тиме вибір, є, безперечно, турбота про соціально незахищені катего- рії населення (пенсіонерів, ветеранів війни). У цілому на вибір жителів району впливатимуть насамперед та- кі чинники: * імовірність змін у добробуті міста в результаті зробленого ними вибору; * вірогідність реалізації очікувань, пов’язаних з діяльністю міської влади. Ще одним важливим аспектом, який фіксувався під час прове- дення дослідження, було бачення жителями району найбільш актуаль- них проблем і досягнень міста та району, а також ставлення громадян до цих проблем і досягнень. Зміни, що відбуваються в місті, сприйма- ються жителями району неоднозначно. Спорудження нових будинків, магазинів, відродження промислових центрів, зростання промислового виробництва в цілому сприймаються позитивно, викликають почуття радості, задоволення конкретними змінами, гордості за місто. Вод- ночас такі зміни найчастіше безпосередньо не пов’язуються з діяльніс- тю міських органів влади, а сприймаються як такі, що стосуються скоріше розвитку бізнесу. Спостерігається загальне невдоволення тим, що в темний час доби небезпечно перебувати на вулиці: у місті погане освітлення, а це ще більше посилює криміногенну обстановку. Такий стан справ ви- кликає образу й прикрість, незадоволеність діями чинної влади. Ці по- чуття поділяють представники всіх вікових і соціальних груп району. Представники старшої вікової категорії невдоволені тим, що на місці квартир облаштовуються магазини. Це викликає почуття образи і сприймається як нечесність, корумпованість чинної влади, оскільки виникнення таких торговельних майданчиків розглядається як “ре- зультат змови між підприємцем і представником влади”. Жителі району негативно оцінюють діяльність міської влади. Її не розуміють, вона видається непрозорою й прихованою. Діяльність міської влади викликає недовіру, оскільки сама влада бачиться як така, що не виправдала очікувань жителів, байдужа до їхніх потреб. У ви- словлюваннях жителів району чинна влада оцінюються як морально застаріла (“радянського гарту”; “є механічна ретельність, але немає творчого підходу”). Ці обставини викликають роздратування, незадо- воленість, гнів жителів району. Представники бізнесу наполягали на тому, що в місті фактично задавлено середній бізнес. Бюрократичні перепони і бар’єри, які ство- рює місцева влада, а також корумпованість чиновників, унеможлив- люють розвиток бізнесу. Крім того, міська влада прагне підпорядкувати бізнесменів собі. Звідси роздратування й у цілому негативне ставлення до влади. Образ ідеального мера. В образі ідеального керівника міста знайшли відбиття: основні очікування, пов’язані з фігурою мера; оцінки діяльності нинішнього мера і ставлення до нього; почуття, вик- ликані діями чинної міської влади; уявлення про ті зміни, яких потре- бує місто. Ідеальний “міський голова” в уявленнях жителів району вигля- дає таким чином: * це хазяїн, що може й повинен навести порядок у місті. “Ха- зяїн – він повинен сам скрізь бути, він повинен знати ситуацію, воло- діти ситуацією всього міста”; * гарний господарник, здатний розв’язувати господарські проблеми міста (вода, освітлення вулиць, транспортні проблеми, якість доріг тощо); * твердий керівник, здатний вимагати від підлеглих (Пред- ставники бізнесу: “Твердий у керуванні своїми структурними підрозді- лами. Щоб міг поставити завдання й спитати за його виконання, тобто міг керувати своїм апаратом. Не так, звичайно, щоб із шаш- кою вриватися на коні. Сьогодні настільки все розхитано, такий вели- кий люфт, що потрібна людина, яка змогла б зібрати це все в кулак й утримати. Має бути гарним організатором”); * повинен мати динамічну, молоду команду (Представники військових пенсіонерів: “Він повинен здійснювати основне керування і бути віссю, а механізми мають бути злагодженими, жорстко зчепле- ними…”;“Сам механізм повинен бути молодим... Ватажком у зграях кого завжди вибирали? Старожила, у якого досвід є... який є, бачить думку міста, вимоги людей, а механізм має бути молодим!… Вони (апарат мера) повинні бути як вовки, щоб їх випустили – і вони помча- ли…”); * повинен здійснювати контроль за роботою команди підлег- лих, доручених структур, відповідати за їх роботу; * повинен мати свою думку, бути незалежним від впливу (обласного центру, Києва); * має відстоювати інтереси міста й у разі потреби йти проти течії; * повинен бути патріотом свого міста (Представники робі- тників: “Він повинен бути ще й патріотом свого міста, відстоювати інтереси того населеного пункту, що його обрав. Щоб не боявся супе- речити вищій владі, не виконував тупо вказівки. Щоб не боявся йти на конфлікт...”); * це місцевий, “який знає все в місті, тут виріс, працював”; * уважний до думки народу, здатний її вислухати й зрозумі- ти, такий, що цікавиться думкою народу (Представники студентс- тва: “Нам потрібний мер, що буде цікавитися думкою населення, нашою думкою”); * близький до народу, доступний, відкритий; * щоб виконував свої обіцянки (Бізнесмени: “Щоб людина, яка йде до влади, була готова виконати свої обіцянки”); * здатний до компромісів при вирішенні спірних питань (Студенти: “Так. Не кожному догодити, а зробити те, чого потре- бує більша частина населення”); * повинен мати прогресивні погляди на життя. Отже, однією з основних характеристик образу ідеального кері- вника, як вважають представники всіх вікових і соціальних груп, є на- явність молодої команди. Особливе значення команди пов’язане з тим, що, на думку жителів району, колишнього мера зняли саме через від- сутність злагодженої молодої команди. У цілому зазначені вище риси керівника в уявленнях жителів району погоджені між собою й не викликають суперечностей або роз- біжностей. Ці властивості взаємодоповнюють одна одну. Визначення “хазяїн” стоїть першим у ланцюжку рис, що харак- теризують образ ідеального керівника. Цим наголошується на актуаль- ності потреби жителів району в порядку й стабільності. Образ ідеального керівника більше деталізований в уявленнях людей старшого віку (45 років і більше). Представники молоді біль- шою мірою вичленовують окремі особливості ідеального керівника: відстоювання інтересів міста перед обласним центром і Києвом, наяв- ність молодої команди, конкретні кроки з реальним результатом. У цілому такі запити поділяють і представники середнього по- коління, природно вбудовуючи їх у свій образ ідеального керівника. Характеристика району з погляду електоральної поведінки. Уявлення жителів району впливатимуть на їх активність під час май- бутніх виборів до органів міської влади. Серед електоральних особли- востей району доцільно закцентувати увагу на двох основних моментах: 1) жителі району стали більш відкритими, не приховують свою думку; 2) образа і розчарування діями нинішньої міської влади, а також розчарування результатами Помаранчевої революції значною мірою впливають на готовність жителів брати участь у майбутніх ви- борах. Виявлені оцінки міської влади (“всі бандити, нікому не можна довіряти”, “це все злодії, усі бандити”) і розчарування її діями свід- чать про те, що жителі району не визнають вибори за суспільну цінність. Найбільш активними учасниками майбутніх виборів імовірно, будуть люди пенсійного віку, а також молодь. Активність людей пен- сійного віку багато в чому зумовлюється сподіваннями на зміни, наді- єю на майбутні вибори як можливість розв’язання нагальних проблем міста і проблем пенсіонерів. Серед пенсіонерів спостережено готов- ність відстоювати свої права, зафіксовано окремі спроби таких дій. На момент проведення дослідження в районі це відбилося в протестах проти будівництва магазинів на перших поверхах житлових будинків. Можна припустити, що в майбутньому зменшення кількості місць для відпочинку через вирубку парків, зменшення площі зелених насаджень також призведе до зростання невдоволення й активних дій жителів району. Активність молодої частини населення значною мірою зумов- лена досвідом участі в попередніх президентських виборах. Позиція, що виявляється як можливість вплинути на владу й хід виборів, під- кріплюватиме активність молодої частини електорату. Бачимо, що можливість побачити власну вигоду від участі у ви- борах і вигоду вибору як такого буде вирішальним чинником при ух- валенні рішення про участь у виборах. Ці мотиви в цілому визначатимуть спрямованість вибору. Значною мірою вибір спрямо- вуватиметься проти чинної влади як такої, що не розв’язує проблеми міста і не відповідає очікуванням жителів. Крім того, істотний вплив на вибір людей пенсійного віку може мати наявність або відсутність у майбутнього мера власного капіталу, оскільки для них характерне во- роже ставлення до багатства як причини зубожіння простих людей. Проведене дослідження є підставою для певних тверджень та узагальнень. Відповідно до отриманих результатів було зроблено певні висновки щодо особливостей участі активістів громадських організа- цій у виборчих перегонах. З огляду на форми активності громадських організацій, дозволені чинним законодавством, найбільш ефективним важелем впливу можуть стати мітинги, організація і проведення гро- мадських слухань. Майбутні громадські слухання, зініційовані громад- ськими організаціями, ставитимуть за мету насамперед таке: * забезпечити право громадян на доступ до інформації про ді- яльність місцевих органів влади; * розробити механізм громадського контролю за процедурою прийняття місцевими органами влади суспільно важливих рішень; * забезпечити прозорість і відкритість діяльності міської ради, її виконавчих органів та посадових осіб. Основними темами майбутніх громадських слухань мають стати актуальні для жителів району проблеми. Під час перебігу виборчої кампанії оцінка проблем і здобутків міста суттєво впливатиме на гото- вність мешканців району здійснити політичний вибір на користь того чи того кандидата. Висновок. У ході дослідження було проаналізовано особливості діяльності громадських організацій у сучасному українському суспіль- стві, визначено та показано її специфіку. Досліджено також особливо- сті перебігу виборчої кампанії 2006 р. на рівні регіонального міста, розглянуто ставлення пересічного виборця до процесу виборів, визна- чено рівень залученості виборців до виборчого процесу. Нам вдалося обґрунтувати й розкрити сутність мотивів і чинників, якими керуються жителі міста, обираючи міського голову. Завдяки проведеному дослі- дженню вдалося в загальних рисах окреслити образ ідеального мера міста (з досвіду виборів мера окремого міста), показати особливості участі громадських організацій у парламентських виборах 2006 р. Література 1. Білоконь І. Політичні події кінця 2004 року і соціально-політичні настано- влення молоді // Соц. психологія. – 2005. – № 4. – С. 21–31. 2. Дроздова М. Динаміка політичної свідомості у процесі виборчої кампанії 2004 року // Соц. психологія. – 2005. – № 4. – С. 32–43. 3. Зливков В. Психологія перемоги: віртуальні та реальні чинники // Соц. психологія. – 2005. – № 3. – С. 33–41. 4. Найдьонова Л. М. Емоційні стани учасників масових політичних акцій в контексті дружніх стосунків // Практ. психологія та соц. робота. – 2005. – № 10. – С. 65–68. 5. Степаненко В. “Нас не подолати!” Соціокультурні аспекти “Помаранче- вої” революції // Практ. психологія і соц. робота. – 2005. – № 4. – С. 74–77. 6. Головаха Є. І. Революція очікувань // Сподівання на іншу Україну. Прези- дентські вибори 2004 та навколо них: думки, настрої, оцінки людей. – К.: ІС НАНУ, 2005. – С. 32–39. 7. Луковенко Ю., Магера Н., Фурман А., Якушик В. Півтора роки після По- маранчевої революції. Оцінка ситуації і перспективи // Психологія і суспі- льство. – 2006. – № 2. – С. 5–20. 8. Степаненко В. П. Українська суспільна трансформація крізь призму Пома- ранчевої революції // Політ. портрет України. – 2005. – № 32. – С. 34–46. 9. Ткаченко О. Розбудова України після “помаранчевої революції” // Соц. психологія. – 2007. – № 1. – С. 26–37. 10. Ткаченко О. Тенденції змін життєвих орієнтацій українського суспільства, обумовлені феноменом “майдану” // Соц. психологія. – 2006. – № 3. – С. 25–33. 11. Ткаченко О. Психологічне дослідження феномена Майдану // Психологія і суспільство. – 2006. – № 2. – С. 19–29. 12. Українсько-американська програма партнерства громад для поширення досвіду місцевого самоврядування. – Режим доступу: http://www.cpp.org. ua/library. © Духневич В. М. О. Є. Гуменюк СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ КЛІМАТУ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ АКТИВНОСТІ НАСЕЛЕННЯ Обґрунтовуються потребово-мотиваційні умови політичної актив- ності громадян у формі зацікавленої участі в життєдіяльності обраної громадської організації. У контексті наукового аналізу структури і за- кономірностей перебігу інноваційно-психологічного клімату таких ор- ганізацій висвітлюються його базові параметри: соціальний вплив і його класи, спілкування та його аспекти як різновиди обміну, полімоти- вація як форма активізації соціальної діяльності та складові позитивно- гармонійної Я-концепції людини. Ключові слова: соціально-психологічний клімат, організаційний клімат, інноваційно-психологічний клімат, громадські організації, полі- тична активність, соціальний вплив, спілкування як різновид обміну, часопростір. Обосновываются потребностно-мотивационные условия политиче- ской активности граждан в форме заинтересованного участия в жизне- деятельности избранной общественной организации. В контексте научного анализа структуры и закономерностей процесса инновацион- но-психологического климата таких организаций раскрываются его па- раметры: социальное воздействие и его классы, общение и его аспекты как разновидности обмена, полимотивация как форма активизации со- циальной деятельности и компоненты положительно-гармоничной Я-концепции человека. Ключевые слова: социально-психологический климат, организаци- онный климат, инновационно-психологический климат, общественные организации, политическая активность, социальное влияние, общение как разновидность обмена, времяпространство. Need-motivational conditions of citizens political activity by means of interested participation in the activities of selected public organization are considered in the article. Parameters of innovative-psychological climate of such organizations are revealed in the context of scientific analysis of structure and patterns of its process. Among theses parameters there are social influence and its classes, dialogue and its aspects as versions of an exchange, polymotivation as the form of social activity energization and components of personal positive-harmonious self-concept. Keywords: social-psychological climate, organizational climate, innovative-psychological climate, public organizations, political activity, social influence, dialogue as a version of an exchange, timespace. Проблема. Нині напрацьовано значний обсяг теоретико- методологічних матеріалів, присвячених проблемі функціонування клімату громадських організацій. Оскільки формування політичної активності населення визначається не в останню чергу соціально- психологічними закономірностями клімату всередині громадських організацій, це й зумовило наш інтерес до цього соціально значущого явища. Мета статті: проаналізувати й узагальнити напрацювання в галузі соціально-психологічного клімату громадських організацій; з’ясувати роль параметрів інноваційно-психологічного клімату, обґру- нтувати їх значення для становлення політичної активності людей. У науковій літературі останнім часом зростає увага до чинників, що впливають на формування психологічного, соціально-психоло- гічного, організаційного клімату громадських організацій. Перший, психологічний, характеризують як такий, що зумовлює емоційний на- стрій, морально-психологічний стан людини і виразно виявляється в процесі спілкування. Відтак в атмосфері його дії на афективному рівні відображаються особисті і ділові взаємини учасників колективу, їхні ціннісні спрямування, норми й бажання тощо. Соціально- психологічний клімат щонайперше висвітлює систему відносин між членами колективу (реакції, соціальні дії), тобто міжособові, або без- посередні, стосунки. Рівень, де вони формуються як структури і здійс- нюють вплив на життєдіяльність, В. П. Казміренко означив як малу групу. Такою буде група із 7–20 осіб, що має свій соціально- психологічний клімат. У групі із 50–100 і більше осіб міжособові взає- мини групуються в 3–5 самостійних підструктур. Між ними виникають свої відносини, що формують організаційний клімат, який залежить також і від процесів, об’єднаних поняттям соціально-психологічного клімату. Організаційний клімат характеризує властивості оргсередо- вища, де відбувається “реалізація соціальної активності людей, поєд- наних єдиними цілями діяльності” [1, с. 108]. Крім того, у ньому відбувається взаємодоповнення причинно-наслідкових, регулятивних і результативних зв’язків, що пронизують середовище. Зазначимо, що обґрунтуванню описаних вище різновидів кліма- ту присвячено дослідження Н. П. Анікєєвої, Д. Б. Паригіна, В. П. Казміренка, В. В. Бойко, А. Г. Ковальова, В. Н. Панфьорова, С. К. Рощина, А. Л. Свенцицького, В. А. Сосніна, Р. Х. Шакурова, Л. М. Карамушки, Н. Л. Коломінського та ін. [1 – 11]. До речі, свого часу ще Л. М. Толстой виокремлював такий феномен, як “дух органі- зації”. А. С. Макаренко, аналізуючи колектив, застосовував як обов’язкові параметри “стиль” чи “тон”, Б. Д. Паригін поряд із понят- тям “клімат” використовує поняття “духовна атмосфера”, або “дух колективу”. Водночас учений стверджує, що вони не є тотожними. Адже “атмосфера – це нестійка, постійно змінювана сторона колекти- вної свідомості, а клімат позначає не ті чи інші ситуативні зміни в на- строї людей, а лише його стійкі риси” [3, с. 9, 10]. Крім того, клімат – це “частина соціально-психологічного простору організації, психоло- гічне поле” [12], на якому розгортається праця людини, тобто плац- дарм життєдіяльності особистості [3, с. 10]. За концепцією Анікєєвої [2], стосунки у психологічному кліматі організації формуються через такі способи взаємодії, як переконання, зараження, наслідування, навіювання і взаємний вплив (однобічне чи взаємне полегшення та утруднення, незалежність). Типи взаємного впливу спричиняють з’яву такого явища, як психологічна сумісність (максимальний результат за мінімальних психологічних витрат) чи несумісність. У структурі соціально-психологічного клімату організа- ції Паригін виділяє два основні компоненти ставлення людей до праці та їхні стосунки між собою. Останні диференціюються на взаємини між товаришами по роботі і відносини в системі керівництва, серед підлеглих. “Усі стосунки розглядаються через параметри психічного налаштування – емоційного і предметного (спрямованість уваги і ха- рактер сприймання людьми різних сторін діяльності). Структура про- явів соціально-психологічного клімату через відносини охоплює ставлення: а) один до одного, б) до загальної справи, в) до світу (сис- тема ціннісних орієнтацій особистості) і г) до самого себе (самосвідо- мість, самоставлення і самопочуття)” [3, с. 12, 13]. Паригін звертає також увагу на те, що важливою характеристикою цього виду клімату є загальний емоційний настрій колективу. Такої позиції дотримуються К. К. Платонов, А. Н. Лутошкін, Н. Л. Коломінський та інші дослідни- ки. На думку Шакурова, “психологічна сторона клімату розкривається в емоційних, вольових та інтелектуальних станах і властивостях гру- пи…, хоча і у них можна фіксувати соціальний бік” [9, с. 55, 69]. Що ж до соціально-психологічного аспекту, вважає Коломінський, то він виявляється в таких його “сегментах атмосфери, як єдність, згода, за- доволеність, дружба, згуртованість тощо” [11, с. 95]. Натомість О. С. Анісімов розглядає соціально-психологічний клімат як таке явище, що відображає “рівень комфортності в спільній діяльності, груповій взаємодії” [13, с. 297]. На думку Коломінського, “усвідомлення особистістю комфортності в групі пов’язане з феноме- нами соціальної фасилітації та інгібіції як тими несвідомими компоне- нтами, що належать до соціально-психологічного клімату” [11, с. 90]. Стислий огляд напрацювань у галузі психологічного і соціаль- но-психологічного кліматів організації дає нам підстави солідаризува- тися з позиціями Паригіна, Карамушки, Коломінського, які вважають, що ці різновиди клімату не слід розмежовувати. Адже вони охоплю- ють як процеси морального, психологічного й соціального стану лю- дей, так і взаємини між ними, а найголовніше – це загальний емоційний настрій у групі. Карамушка виокремлює три основні види психологічного клімату, розрізняючи їх за позитивною, негативною і нейтральною спрямованістю. Дослідниця зазначає, що психологічний клімат є “суб’єктивним відображенням об’єктивної реальності, тобто життєдіяльності колективу, суттєвим фактором впливу на його діяль- ність, процеси управління ним” [10, с. 147]. А втім, Казміренко [1] наголошує, що не слід ототожнювати со- ціально-психологічний і організаційний клімати, оскільки перший найчастіше відображає безпосередні міжособові стосунки, властиві малим групам, а другий насамперед міжгрупові, хоча й враховує між- суб’єктні стосунки. Це вихід на новий методологічний рівень і, згідно із цим підходом, аналізові підлягають не тільки безпосередні, а й опо- середковані взаємини. Відтак можна констатувати, що організаційний клімат має свою природу і “відображається в системі трьох основних параметрів: соціально-психологічного простору організації, інформа- ційного і ділового обмінів, способів і засобів активізації діяльності елементів організації на всіх рівнях” [1, с. 108]. Під параметрами Каз- міренко розуміє ті комплексні чи одиничні характеристики, що, з од- ного боку, є властивостями досліджуваної реальності, а з другого – можуть використовуватися як змінні її вимірювання. Зрозуміло, що “сприятливий, або здоровий клімат” [10, с. 142] у найзагальнішому розумінні слова супроводжує науково-технічний прогрес суспільства, адже розв’язує проблему соціального і психологі- чного потенціалу людства. Клімат можна описати такими показника- ми: 1) рівень долучення осіб до діяльності; 2) ступінь психологічної ефективності відповідної діяльності; 3) потенціал колективу і кожного суб’єкта зокрема тощо. Отож позитивний клімат створює відповідну культуру у взаєминах, є чинником формування особистості, передумо- вою стимулювання її творчої і духовної самореалізації. Його важливі ознаки – це задоволення від праці, позитивний настрій, взаєморозу- міння між людьми, їх згуртованість, продуктивність, стабільність, міжсуб’єктний і міжгруповий генезис, саморегуляція і самоорганізація, а також творча атмосфера. Одним із найзагальніших показників соціа- льно-психологічного клімату, за Паригіним [3], є самоставлення, са- мопочуття, які сховані, як відомо, у самосвідомості особи, а центральним ядром останньої є Я-концепція людини. Ми розробили свою модель інноваційно-психологічного клімату з такими параметрами: а) соціально-психологічний вплив у контексті вітакультурного простору-часу, що утримує низку класів, зокрема пі- знавально-суб’єктний вплив, нормативно-особистісний взаємовплив, ціннісно-індивідуальнісний самовплив, духовно-універсумне самотво- рення; б) спілкування та його аспекти як інформаційний, діловий, сми- словчинковий і самосенсовий різновиди обміну; в) полімотивація як форма активізації соціальної діяльності та сфери умов її розгортання (пізнавальна, практична, ментальна й самовдосконалення), які сукупно сприяють розвиткові позитивно-гармонійної Я-концепції та її компо- нентів (когнітивного, емоційно-оцінного, вчинково-креативного, спон- танно-духовного). Під інноваційно-психологічним кліматом розуміємо набір стійких характеристик, які впливають на форми активності лю- дей у групі, їх емоційний і моральний стан та настрій, міжособові й міжгрупові стосунки. На нашу думку, якщо реалізувати через взаємодоповнення ви- щезазначені параметри інноваційно-психологічного клімату на прак- тиці (наприклад, у діяльності громадських організацій), це сприяло б залученню різновікових груп населення до політичної активності. Пе- реконані, що лише в такий спосіб громадянське суспільство зможе виявити себе повновагомо (впливатиме на прийнятя владою політич- них та адміністративних рішень, мінімізуватиме корупцію тощо). Ви- вільнення громадянського суспільства з-під державного тиску має спиратися на ефективні форми участі народу в управлінні суспільним життям (такими прикладами можуть бути, зокрема, корпоративна де- мократія, система рад, пряма демократія, представницька демократія). Зазначимо, що інновація (англ. innovation – новизна, нововве- дення) за своїм змістом стосується таких перемін, що “супро- воджуються змінами в способі діяльності, стилі мислення” [14, с. 1] тощо; це “процес впровадження нових технологій, що покликані під- вищувати продуктивність тієї чи іншої діяльності (наприклад, трудо- вої, навчальної) та впливати на соціально-психологічні відносини в тих соціальних групах, які здійснюють цей процес і в котрих ці інновації функціонують” [15, с. 145]. Крім того, інновація є “важливою влас- тивістю соціальної, економічної, культурної творчості та прогресу” [16, с. 22]. Варто зауважити, що “потреба в науковому забезпеченні процесних змін була усвідомлена у сфері економіки. Зростання конку- ренції між фірмами вимагало інтенсифікації циклів їх оновлення, щоб дістати переваги в конкурентній боротьбі. Так зародилася наукова дисципліна “інноватика” [17, с. 12]. Її фундаторами вважають німецьких учених В. Зомбарта, В. Метчерліха та австрійського еконо- міста Й. Щумпетера. Розпочнемо науковий аналіз інноваційно-психологічного кліма- ту з першого параметра – соціально-психологічного впливу та його класів у межах вітакультурного часопростору. Відомо, що узагальне- ними категоріями психологічного впливу є простір і час. І це цілком закономірно, адже “психічне формується в процесі відображення та інтеріоризації різних просторово-часових імперативів, що становлять змістову специфіку тих реальностей об’єктивного світу (предметних, соціальних, культурологічних тощо), з котрими вступає у взаємодію індивід під час свого “людського” становлення. Просторово-часова структура психічної організації особи, котра досягнула відповідного рівня розвитку, починає переломлювати через себе всі зовнішні впли- ви, а також здійснювати вплив на всі рівні її психічної регуляції діяль- ності і поведінки” [18, с. 22]. Прикметно, що вітакультурний простір існує як певна об’єктивна реальність, а час постає як суб’єктивна дійс- ність. У зазначеному часопросторі можлива реалізація впливу, взаємо- впливу, самовпливу, котрі спричинюють певні зміни в різних формах міжіндивідної активності (поведінка, діяльність, спілкування, вчинок), мотивації, пізнавальних процесах, емоційно-вольовій сфері тощо. То- му окреслений параметр має неперехідне значення для організації будь-якої суспільної роботи, зокрема діяльності громадських організа- цій. Наприклад, пізнавально-суб’єктний клас впливу дає змогу оволо- дівати різними знаннями, інформацією тощо, нормативно- особистісний взаємовплив сприятиме побудові планів, програм, проек- тів, а ціннісно-індивідуальнісний самовплив спричинюватиме обстою- вання ідей, ідеалів, цінностей. Обґрунтування законів і практичних методів організації соціально-психологічного впливу та його класів сприяло б ефективності міжособистісних взаємин (передусім ділового і неформального спілкування) у найскладнішій сфері “людина – люди- на”. Водночас це дало б змогу досягти реального поступу на шляху гуманізації взаємовідносин у суспільному житті. Другий параметр клімату – спілкування як різновид обміну – є механізмом впливу. Воно задає змістове, практичне, психосмислове поле взаємодії між учасниками організацій. Це означає, що комуніка- тивна сторона спілкування, яка співвідноситься з інформаційним обмі- ном, надає значень і смислів поведінковій активності кожного, а тому виникає оперування знаннями як соціальними еталонами спілкування; інтерактивна сторона продукує діловий обмін, регулює організацію спільної діяльності учасників, а відтак взаємозбагачує їх як співдіячів і водночас як співрозмовників; перцептивна сторона, інтегруючись із смисловчинковим обміном, дає змогу пізнати один одного, смислово самоствердитися через учинкові дії й у такий спосіб виконує функцію порозуміння між ними. Третій параметр інноваційно-психологічного клімату – полі- мотивація – активізує оргдіяльність через такі свої сфери: пізнавальну (стимулює пошукову активність і розумовий потенціал); практичну (формує досвід соціальної взаємодії); ментальну (зумовлює світогляд- ну активність) і мотивацію самовдосконалення (змогу вибирати опти- мальну лінію в системі самопізнання індивідуального світу Я-людини). Завдяки позитивному функціонуванню всіх трьох параметрів інноваційно-психологічного клімату у внутрішньому світі кожного учасника взаємодії розвивається й утверджується позитивно- гармонійна Я-концепція, яка охоплює когнітивну складову суб’єкта (Я- образ), емоційно-оцінний компонент особистості (Я-ставлення), вчин- ково-креативну складову індивідуальності (Я-вчинок). Однак треба пам’ятати про умовність такого (теоретичного) поділу, тому що в реа- льному житті особи ці аспекти діалектично пов’язані між собою. Взає- модоповнення зазначених параметрів клімату дає змогу залучати суб’єктів різних громадянських організацій до продуктивної соціаль- ної діяльності, розвивати потенціал кожної особистості, а також удо- сконалювати оргкультуру взаємин і позитивно впливати на інших. Висновок. Отже, згідно із Законом України “Про об’єднання громадян” від 16.06.1992 р. за № 2460-ХІІ “громадська організація є об’єднанням громадян, котрі задовольняють та захищають свої законні соціальні, економічні, творчі, вікові, національно-культурні, спортивні та інші спільні інтереси” [19, с. 75]. Оскільки така організація створю- ється на добровільних засадах за єдності інтересів з метою спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод, то вона вільна у виборі напрямів своєї діяльності. З огляду на це та беручи до уваги фактори інноваційного клімату, можна виокремити основні потребово- мотиваційні умови, котрі визначають повноту особистого задіяння людини в життєдіяльності тієї чи іншої громадської організації і в та- кий спосіб долучають особу до політичної активності. Серед виокрем- лених нами потребово-мотиваційних умов чітко означилися такі групи: 1) невимушеного соціального впливу: згуртованість та узгодже- ність дій, суб’єктне прийняття групових норм і культурних меж пове- дінки, соціалізуючий взаємовплив та особистісна взаємопідтримка тощо; 2) неформального паритетного спілкування: емоційний і мора- льний стан та настрій, порозуміння, стабільність міжособових стосун- ків, єдиний корпоративний дух, задоволення від взаємин, інформаційний і діловий обмін враженнями тощо; 3) різноаспектної мотивації громадської поведінки і діяльності: розширення меж пошукової активності та пошукової творчості, збага- чення досвіду міжсуб’єктної взаємодії, розширення світогляду, само- визначення і самореалізація в особисто сприйманому довкіллі; 4) розвитку і самотворення позитивно-гармонійної Я-концепції: збагачення Я-образу позитивними самоуявленнями, розширення соці- ального формату адекватних Я-ставлень і самооцінок, розкриття себе та інших у серії позитивних Я-вчинків, розвиток внутрішньої культури шляхом пізнання і творення власного Я. Література 1. Казмиренко В. П. Социальная психология организаций: Монография. – К.: МЗУУП, 1993. – 384 с. 2. Аникеева Н. П. Психологический климат в коллективе. – М.: Просвещение, 1989. – 224 с. 3. Парыгин Б. Д. Социально-психологический климат коллектива. Пути и методы изучения. – Ленинград: Наука, 1981. – 192 с. 4. Бойко В. В., Ковалев А. Г., Панферов В. Н. Социально-психологический климат коллектива и личность. – М.: Мысль, 1983. – 206 с. 5. Рощин С. К. Об исследованиях социально-психологического климата в США // Социально-психологический климат коллектива: теория и методы изучения. – М.: Наука, 1980. – С. 103–116. 6. Свенцицкий А. Л. “Социально-психологический климат” первичного производственного коллектива как объект исследования // Соц. психология и соц. планирование. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1973. – С. 20–28. 7. Соснин В. А. Автономные рабочие группы: Теория и практика метода в исследованиях западной организационной психологии // Психол. журн. – 1990. – № 6. – С. 28–37. 8. Антонюк В. И., Зотова О. И., Моченов Г. А., Шорохова Е. В. Проблема социально-психологического климата в советской социальной психологии // Социально-психологический климат коллектива: теория и методы изучения. – М.: Наука, 1980. – С. 5–25. 9. Шакуров Р. Х. Социально-психологические проблемы руководства педагогическим коллективом. – М.: Педагогика, 1982. – 208 с. 10. Карамушка Л. М. Психологія управління: Навч. посіб. – К.: Міленіум, 2003. – 344 с. 11. Коломінський Н. Л. Психологія менеджменту в освіті (соціально- психологічний аспект): Монографія. – К.: Вид-во МАУП, 2000. – 286 с. 12. Левин К. Типы конфликтов // Психология личности / Под ред. Ю. Б. Гиппенрейтер, А. А. Пузырея. – М.: Изд-во МГУ, 1982. – С. 93–96. 13. Анисимов О. С. Методологическая версия категориального аппарата психологии. – Новгород, 1990. – 334 с. 14. Матіюк І. О. Інноваційні моделі навчального процесу в сучасній школі (на матеріалах різних типів навчально-освітніх закладів України): Автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.01 / Київ. ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 1999. – 22 с. 15. Кондаков И. М. Психология: Ил. словарь. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2003. – 512 с. 16. Лазарев В. С. О развивающихся педагогических системах // Педагогика. – 2002. – № 8. – С. 13–24. 17. Лазарев В. С., Мартиросян Б. П. Педагогическая инноватика: объект, предмет и основные понятия // Педагогика. – 2004. – № 4. – С. 11–21. 18. Ковалев Г. А. О системе психологического воздействия // Психология воз- действия (проблемы теории и практики). – М.: Изд-во АПН СССР, 1989. – С. 4–43. 19. Закон України “Про об’єднання громадян” // Основні чинні кодекси і за- кони України / Уклад. Ю.П. Єлісовенко. – К.: Махаон, 2003. – С. 75–79. © Гуменюк О. Є. Л. О. Кияшко ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ ІДЕОЛОГІЧНИХ СТЕРЕОТИПІВ В ОСІБ З РІЗНИМ РІВНЕМ КОГНІТИВНОЇ СКЛАДНОСТІ Розглядаються окреслені на основі емпіричного дослідження ідео- логічні стереотипи політичної свідомості громадян. Аналізується зале- жність стереотипності сприймання політичних явищ від віку респондентів, а також когнітивної складності індивідів у галузі ідеології та політики. Ключові слова: ідеологічний стереотип, когнітивна складність- простота, політична свідомість. Рассматриваются определенные на основе эмпирического исследо- вания идеологические стереотипы политического сознания граждан. Анализируется зависимость стереотипности восприятия политических явлений от возраста респондентов, а также когнитивной сложности ин- дивидов в области идеологии и политики. Ключевые слова: идеологический стереотип, когнитивная слож- ность-простота, политическое сознание. Representation of ideological stereotypes in political consciousness of citizens is considered in the article on the bases of empirical research. De- pendence of stereotype of perception of political phenomena upon age of respondents, and also cognitive complexities of individuals in the field of ideology and politics is considered in the article. Key words: ideological stereotype, cognitive simplicity-complexity, po- litical consciousness. Проблема. Сучасні глобальні зміни, які відбуваються в житті суспільства, потребують адекватних змін суспільної свідомості. Вини- кає потреба зміни усталених стереотипів, що опинилися поза межами сучасних уявлень, у всіх сферах людської діяльності. Але наскільки просто формулюється ця теза, настільки ж складно відбувається про- цес зламу стереотипів у дійсності. Це, напевно, зумовлено психологіч- ними особливостями існування індивіда, а також загальними закономірностями регуляції діяльності на рівні настановних явищ. Ос- новні знання та уявлення людини про політику, її нормативні суджен- ня про цю сферу суспільного життя є не лише продуктом індивідуальної практики. Вони засвоюються особою шляхом її взаємо- дії із соціальним середовищем у процесі соціалізації. Деякі із цих на- станов є тимчасовими, інші ж зберігаються протягом усього життя людини, набуваючи форм стереотипів, що реалізуються в різних сферах її життя. Як показують дослідження, якими б не були політичні системи, більшість громадян не мають узгодженої системи політичних поглядів. Їх політичні настанови суперечливі і не обов’язково відповідають об’єктивному політичному процесові. Незалежно від того, на яких по- зиціях стоять сучасні політики, державні діячі і політологи, їх об’єднує визнання того, що політична свідомість та її складові є важливими елементами політики. Їх досліджують для того, щоб побудувати демо- кратичне суспільство як спільноту громадян – активних суб’єктів полі- тичного життя. Суспільно-політичне життя в багатьох своїх параметрах розгор- тається на рівнях, віддалених від безпосередньо усвідомлених інтере- сів і їх осмислення більшістю членів суспільства. За цих умов настанови і стереотипи, які стосуються політики суспільного устрою, є неодмінним засобом психологічного залучення спільнот до суспільно- політичного життя. Так, наприклад, більшість виборців у будь-якій країні настільки погано уявляють собі політику різних партій або кан- дидатів, їх відмінність від супротивників, що якби не мали відповідних настанов і стереотипів сприйняття деяких політичних явищ, партій і лідерів, то не мали б змоги брати участь у виборах. Дослідники, які працюють у галузі соціології і політології, соціальної та політичної психології (Є. І. Головаха, В. П. Казміренко, Н. В. Паніна, М. М. Слю- саревський та ін.), відводять важливу роль настановам і стереотипам у структурі ідеологічної свідомості. Деякі науковці приділяють особливу увагу стереотипам як знаряддям маніпуляції за умов ідеологічної бо- ротьби (Є. Л. Доценко, Д. А. Зарайський, С. П. Кара-Мурза, В. П. Крисько). Однак у галузі соціальної психології досі замало дослі- джень присвячено проблемам зміни стереотипів за глобальних соціа- льних трансформацій, а також їх залежності від когнітивної організації індивідуальної свідомості. Мета статті: вивчення особливостей прояву ідеологічних на- станов і стереотипів особи в часи глобальних соціальних змін; вияв- лення залежності ідеологічних стереотипів від віку та індивідуальних особливостей організації індивідуальної свідомості. У соціології і соціальній психології досі немає усталених погля- дів на роль стереотипів у регуляції свідомості й поведінки людей. Сам по собі стереотип як спрощене схематизоване уявлення про різні об’єкти соціального світу, у якому існує індивід, не відіграє однознач- но позитивної або негативної ролі в процесах соціальної адаптації. Справедливість таких поглядів можна відобразити на прикладі класи- чного стереотипу “політика – брудна справа”. Людина, якій притаман- не таке переконання, намагається уникати участі в політичному житті суспільства і має, з одного боку, менше шансів втратити свою мораль- ну бездоганність, а з іншого, ризикує передати керівництво долею не лише суспільства, а й своєю тим самим “брудним політикам”. Інший стереотип – “моя хата скраю”, що робить соціальну позицію індивіда пасивною, є дуже вигідним для будь-якої тоталітарної влади. А чи за- довольняє така влада саму людину? Більшість населення України, за останніми опитуваннями суспі- льної думки, на декларативному рівні залишається прихильною до ос- новних демократичних цінностей та заперечує комуністичну ідеологію, проте в глибинних пластах масової свідомості зберігаються і відтворюються соціальні стереотипи минулого, життєстійкість яких зумовлена не лише усталеним досвідом, а й постійним повторенням невдач у реалізації ідеї процвітаючого демократичного суспільства. Порівняно довго в політичній свідомості формувався стереотип руху вперед. Він сприймався насамперед як процес боротьби, супер- ництва протидіючих соціальних сил. Кожна соціальна дія трактувалася як боротьба – якщо не з кимсь, то за щось: за врожай, за єдність, за будь-яку іншу ідею. З масовістю цього стереотипу соціологи зіткнули- ся, досліджуючи інформаційні преференції молоді. Серед усіх проблем найбільший інтерес у юнаків і дівчат викликали ті, у яких фігурувало слово “боротьба”. Стереотип “боротьба як творення” змушує людей сприймати навколишній світ як перешкоду на шляху до мети, а один одного – як товаришів або ворогів у змаганні з неідеальним оточенням. Ніде в довкіллі немає такої стратегії виживання, коли цінності бороть- би є більш значущими, ніж цінності творення. За нестабільності перехідного суспільства люди, які безпосере- дньо не стикалися з порушенням своїх прав, не вірять, що в разі потре- би суспільство гарантує захист їх прав та інтересів. Сформувався навіть відповідний стереотип загрози: “Звернення до офіційних інста- нцій створює більше перешкод, ніж дає користі”. Стереотип “безуспі- шності” проявляється у відмові людей від спільної роботи з різними інстанціями у випадку порушення їх прав. Небезпечність наслідків тоталітаризму пов’язана з політичним стереотипом, який виокремлюється принципом “руйнування заради будівництва”, коли способом досягнення цілей стає боротьба з реаль- ними або вигаданими ворогами. У сучасній політичній боротьбі цей стереотип стає ледь не головним інструментом стимуляції політичної активності мас. У нашому дослідженні оцінювалися вияви і зміни ідеологічних стереотипів залежно від віку особи та когнітивної організації її свідо- мості. Було відібрано три групи респондентів. Перша група (молодь віком 16–24 роки) – ті, чия життєва позиція склалася повністю в неза- лежній Україні. Друга група (особи середнього віку від 25 до 40 років) – люди, які пережили так званий період застою і були учасниками трансформації поглядів суспільства в період “горбачовської перебудо- ви”. Третя група – це люди старшого віку (40 років і більше). Більша частина їх життя припадає на радянський період, час панування тота- літарної ідеології, що сформувала своєрідний тип мислення. Кількість випробуваних у кожній групі становила 30 осіб. Алгоритм проведення емпіричного дослідження був таким: спо- чатку проводився асоціативний тест, відтак на його основі складався семантико-частотний словник смислових понять. Сукупність цих по- нять і є тим семантичним полем, у якому пересічні громадяни сприй- мають явища, пов’язані з ідеологією, політикою, економікою. Категорії, що трапляються найчастіше, виводяться як конструк- ти тесту репертуарних ґраток для діагностики когнітивної складності і виявлення диференційованості мислення випробуваних у сфері ідеоло- гії. Припускаємо, що це суттєво впливає на процес зміни стереотипів особи. На наступному етапі за тестом репертуарних ґраток Келлі скла- далася репертуарна матриця, у якій елементи було представлено роля- ми особи в часопросторі, а як конструкти відбиралися стереотипи, досліджені та описані в працях С. Н. Кара-Мурзи, Є. І. Головахи та Н. В. Паніної – відомих у Росії та Україні політологів ?1; 2?. Асоціативний тест був вихідним етапом нашого емпіричного дослідження. Для тестування використовувався бланк із 30-ма слова- ми-стимулами, згрупованими за трьома категоріями: 1) економіка; 2) політика; 3) ідеологія (капіталізм, соціалізм, комунізм, ринкова еко- номіка, планова економіка, життєвий рівень, заробітна плата, олігархи, бізнесмени, приватизація, вибори, застій, президент, влада, парламент, політичні партії, опозиція, ЗМІ, ідеологія, співпраця, фашизм, сталі- нізм, громадянська війна, геноцид, справедливість, гласність, перебу- дова, громадянське суспільство, демократія, свобода). На базі вільного асоціативного тесту за допомогою контент- аналізу було виокремлено слова і поняття, якими респонденти послу- говувалися найчастіше. Підсумком стало укладання семантико- частотного словника, відбір лексем до якого здійснювався за форму- лою Нобла: , де n – загальна кількість реакцій, що збігаються; N – загальна кількість реакцій. Порівняльний аналіз відповідей випробуваних різних вікових груп виявив таке: * сприймання ідеологічних категорій людьми старшої вікової категорії найчастіше провокує вияви асоціацій, які характеризують безвихідь, похмурість, безперспективність; * респонденти середнього віку в асоціативних відповідях час- тіше за все показують скептицизм, злість; * молодь у відповідях-асоціаціях демонструє поверховість оцінювання і сприймання соціально-політичних категорій. Наприклад, поява такої категорії, як бізнес викликає асоціації з ознаками “джип”, “застілля” тощо. Бачимо, що сприймання тривалих змін у свідомості людей різ- ного віку дуже відрізняється як за змістом, емоційною насиченістю, так і за глибиною асоціативного оцінювання. На наступному етапі дослідження слова, що повторювалися, бу- ло розподілено на дванадцять категорій. На основі аналізу останніх ми розробили ще до одну методику – тест репертуарних оцінних ґра- ток для виявлення когнітивної складності. Щоб провести тестування, використовувався бланк з 12-ма роз- ташованими по вертикалі конструктами, виокремленими на основі асоціативного тесту. Конструкти являли собою пари антагоністичних рис, притаманних громадянам: 1) активність – пасивність; 2) упевненість – невпевненість; 3) відповідальність – безвідповідальність; 4) безкорисливість – корисливість; 5) скромність – нахабство; 6) старанність – халатність; 7) колективізм – егоїзм; 8) справедливість – несправедливість; 9) благородство – підступність; 10) індивідуальність – сірість; 11) порядність – підлість; 12) дружелюбність – ворожість. По горизонталі ми розташували шість типів діячів, які визна- чають сучасне соціально-політичне життя в Україні. Їх було вибрано з періодичної преси за допомогою контент-аналізу. Це такі: центрист, соціаліст, націоналіст, демократ, бізнесмен і чиновник. Конструювання описаних репертуарних ґраток дало змогу ви- тримати два принципи психосемантичного методу Дж. Келлі – “біпо- лярності” і “застосовуваності”, що досить важливо з погляду мети нашого дослідження. На відміну від семантичного диференціала, пред- ставленого Ч. Осгудом, де використовуються задані зовні конструкти, принцип “діапазону застосування” підкреслює, що кожний конструкт може бути застосований в обмеженому наборі (репертуарі) об’єктів (елементів). По вертикалі було розташовано 12 конструктів, де зовсім лівий оцінювався як 1 бал, а правий – негативний – 10 балів. Респонденти мали оцінити за цими 12-ма шкалами шістьох політичних діячів. Для підрахунку результатів було застосовано систему Дж. Бієрі. В основі вимірювання параметра когнітивної простоти-складності тут лежить простіша ознака системи – кількість ідентичних конструктів. Міра когнітивної складності є числом, зворотним до кількості схожих оцінок, що визначається на основі попарного зіставлення всіх констру- ктів, складених індивідом при заповненні реп-тесту. Зрозуміло, що випробуваний з вищим ступенем когнітивної складності володіє більш диференційованою системою вимірювання соціальних явищ порівняно з випробуваним, ступінь когнітивної складності якого нижчий. Аналіз результатів діагностики когнітивної складності виявив вищий рівень когнітивної складності в чоловіків порівняно із жінками всіх вікових категорій. Цей факт можна пояснити загалом більшим інтересом чоловіків до політичного процесу. Порівнявши результати трьох вікових груп, ми з’ясували, що перевагу (більшу когнітивну складність) у галузі політики мають особи середнього віку. Ще одну, третю, методику ми розробили для оцінювання про- явів і вікової динаміки соціально-ідеологічних стереотипів респонден- тів. За конструкти слугували стереотипи суспільної свідомості, описані в працях згаданих уже вище учених [1–3]. Наводимо ці формулюван- ня: творення – це боротьба; чиновники – неминуче зло; від кожного – за здібностями, кожному – за потребою; соціалізм – шлях у нікуди; будеш чесним – будеш бідним; хочеш спокійного життя – не висовуй- ся; держава завжди обманює; президент – батько нації; у нас завжди є вороги; скромність у побуті прикрашає; демократія – кращий винахід людства; моя хата скраю; старі цінності відмирають; політика – брудна справа. Елементами свідомості були 12 рольових позицій. Це, зокрема, три позиції Я-стану (Я-реальне, Я-ідеальне, Я-минуле), інші ж – за ознаками: професійними (типовий бізнесмен, типовий чиновник), регі- ональними (городянин, селянин, мешканець Західної чи Східної Укра- їни), часовими (пересічний громадянин радянських часів; наш сучасник; той, хто житиме у 2020 р). Випробуваний оцінював за три- бальною шкалою (позитивна, нейтральна, негативна), наскільки при- таманні переліченим категоріям осіб стереотипи-конструкти. Групові матриці трьох вікових груп, диференційовані за рівнем когнітивної складності, оброблялися за допомогою факторного аналізу з використанням комп’ютерної версії прогарами Келлі-98. З огляду на результати обробки групових матриць респондентів різного віку мож- на стверджувати, що в третій віковій групі (населення старше 40 років) провідним фактором для випробуваних були конструкти “безуспішно- сті”, “цінності відмирають”, “кожному – своє”, “за майбутнє не треба боротися”. Із цими показниками пов’язане Я-реальне, покоління ра- дянської “відлиги”, представники Сходу України. Я-ідеальне в семан- тичному просторі розташувалося поряд з елементом “бізнесмен”. Я- минуле асоціюється з українцем кінця 80-х років минулого століття і громадянином 2020 р., однак ці елементи в семантичному просторі пов’язані з конструктами-стереотипами “за це треба боротися”, “успі- шності” і “недоторканності цінностей”. У свідомості людей старшого віку в ході оцінювання ними се- мантичного простору було помічено деякі суперечності. Так, констру- кти, що утворюють один фактор (“демократія – добре”; “ворогів у нас немає”), опинилися разом із конструктом “соціалізм є перспективним”; “за це треба боротися” і “не відрізняйся”. Усі ці явища пов’язуються у свідомості зрілих людей лише з типовими представниками 90-х років ХХ ст. Конструкти-стереотипи “нечесний – багатий” і “держава спра- ведлива” характеризують лише рольового персонажа чиновника. Аналіз результатів середньої вікової групи засвідчив, що прові- дний фактор містить конструкти: “моя хата скраю”, “за майбутнє треба боротися”, “не відрізняйся”, “держава завжди обманює”. Із цими конс- труктами пов’язані Я-реальне, Я-минуле, пересічні громадяни 1970-х, 1980-х і 2020-х років. З протилежним полюсом, тобто оцінками “не- байдужість”, “небездіяльність”, “чесна держава”, пов’язані конструкти Я-ідеальне і східний українець. Аналіз взаємозв’язку Я-станів, тобто самооцінних персонажів з іншими, продемонстрував, що випробувані середнього віку найвиразніше ідентифікували себе як українців з Пів- денного-Сходу і Заходу. Усі три Я-стани пов’язувалися при цьому з роллю “бізнесмена”. Аналіз взаємозв’язку конструктів показав, що Я- реальне осіб середнього віку також пов’язане зі стереотипами “воро- гів”, “бідного чесного”, “лінивого президента”. А Я-ідеальне пов’язувалося зазвичай з конструктами протилежного полюса і факто- рами другого й третього порядку – “ворогів немає”, “успішність” і “соціалізм є перспективним”. Результати досліджень молодшої вікової групи засвідчили, що провідним фактором для них є стереотип “соціалізм – тупик”, “прези- дент – гарант справедливості”, “не виділяйся”, “старі цінності відми- рають”. У свідомості молоді ці конструкти тісно пов’язані з рольовими позиціями “чиновник”, “пересічний громадянин 70-х і 80-х років ми- нулого століття ”. Конструкти протилежного полюса – “старі цінності не відмирають”, “президент лінивий”, “соціалізм має перспективу”, “будь ініціативним” – для них є найбільш близькими, бо з ними пов’язуються Я-ідеальне і Я-минуле, українець з Південного-Сходу, бізнесмен. Не такі міцні позиції в молодіжному середовищі займають конструкти “безуспішності”, “кожному – своє”, “за майбутнє треба боротися”. Однак у свідомості молоді досить добре зберігається кате- горія “у нас завжди є вороги”, що пов’язано з оцінкою ролі чиновника, безуспішністю і боротьбою за майбутнє, демократію. Конструкти про- тилежного значення пов’язані, як бачимо, з пересічним радянським громадянином. Висновки 1. У структурі соціально-ідеологічної свідомості громадян по- сідають значне місце різного роду стереотипи, крізь призму яких сприймаються ідеологічні явища і категорії реальної дійсності. 2. Стійкість і своєрідність стереотипів у структурі свідомості громадян по-різному представлені у вікових групах, що характеризує не лише когнітивний простір, а й емоційний фон і тенденції поведінки респондентів: * у складі провідного фактора групи респондентів старшого віку означилися конструкти, що в сукупності характеризують настрій безвихідності (“кожному – своє”, “цінності відмирають” тощо). Ідеал у людей старшого віку пов’язаний у часі і просторі з 80-ми роками ми- нулого століття в проекції на 2020 рік; * респонденти середнього віку, зберігши у свідомості стереотипи “моя хата скраю”, “не виділяйся”, “у нас завжди є вороги”, пов’язують свій ідеал з конструктами “бізнес” і “президент – гарант справедливості”; * погляди молоді, зафіксовані у формі семантичних конструктів, чітко виражені в значущості позицій на зразок “проявляй ініціативу”, “не сподівайся на президента-захисника”. Крім того, у структурі свідомості молодих досі стійко зберігаються кліше типу “у нас завжди є вороги”. 3. Однозначної залежності динаміки стереотипів-уявлень від когнітивної організації свідомості не встановлено у зв’язку з мікромір- ністю представленого семантичного простору. 4. У структурі свідомості респондентів, що відзначаються ког- нітивно складним стилем, особливе місце займає рольова позиція ти- пового представника 80-х років ХХ ст., пов’язана з можливістю збереження старих цінностей. В ідеалі у таких людей – надія на себе і чесність держави. 5. У структурі свідомості когнітивно простих осіб стійко збері- гаються стереотипи, які базуються на архетипах (наприклад, Бога- батька і президента), а також старі кліше типу “вороги є завжди”; лег- ко впроваджуються нові на зразок “соціалізм веде в безвихідь”. 6. У когнітивно складних випробуваних незалежно від віку і статі середній показник згоди зі стереотипними твердженнями значно менший, ніж у когнітивно простих. Це свідчить про тенденцію сприй- мання ними політичних явищ більш критично і не так стереотипно. 7. Встановлено залежність когнітивної організації свідомості за категоріями когнітивної простоти-складності від статі: за показни- ком диференційованості сприймання політичних явищ зафіксовано значну перевагу чоловіків. Література 1. Головаха Е. И., Панина Н. В. Социальное безумие: история, теория и сов- ременная практика. – К.: Абрис, 1994. – 156 с. 2. Кара-Мурза С. П. Манипуляция сознанием. – М.: Алгоритм, 2000. – 688 с. 3. По ту сторону стереотипов поведения: психология общения / Авт.-сост. А. В. Тимченко, В. Б. Шапарь – Х.: Прапор, 1997. – 654 с. © Кияшко Л. О. Г. В. Циганенко ЦІННІСНІ ПРІОРИТЕТИ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ (НА ПРИКЛАДІ ДВОХ ПОКОЛІНЬ) Аналізуються результати емпіричного дослідження особистісних тенденцій до формування політичної ідентичності та схильності до мо- білізаційних впливів з боку організацій політичного спрямування. За- стосування в їх дослідженні поколіннєвого підходу дає змогу вивчити й розкрити ціннісні характеристики особистостей, що живуть в конкрет- ному суспільстві в конкретний проміжок часу. Ключові слова: покоління, ціннісні орієнтації, політична актив- ність, політична ідентичність, молодь. Анализируются результаты эмпирического исследования личност- ных тенденций к формированию политической идентичности и склонности к мобилизационным воздействиям со стороны организаций политической направленности. Использование в их исследовании поко- ленческого подхода позволяет изучить и раскрыть ценностные характе- ристики личностей, живущих в конкретном обществе в конкретный отрезок времени. Ключевые слова: поколения, ценностные ориентации, политичес- кая активность, политическая идентичность, молодежь. The results of empirical research of personal tendencies towards forma- tion of political identity and inclination to mobilizing impacts of political or- ganizations are analyzed. The use for this research of generation method gives the opportunity to study and explore personal attitudes to values of people who live in specific society and in the definite period of time. Key words: generation, values orientations, political activity, political identity, youth Проблема. Загальновідомо, що саме сім’я визначає процес пере- дачі цінностей від покоління до покоління, впливає на формування особистості, її світосприймання. Сім’я окреслює систему потреб, мо- тивацій, особливості різних видів ідентифікацій, формування політич- них переваг, настанов тощо. Дослідження нової політичної ідентичності української молоді не може бути цілісним без аналізу її глибинних життєвих цінностей, сформованих на різних етапах полі- тичної соціалізації. Такий аналіз допоміг би не тільки просунутися в пошуках адекватних моделей для розуміння процесу формування полі- тичних уподобань, а й побудувати прогностичні моделі електорально- го вибору молодого покоління. Мета статті: з’ясувати ціннісні пріоритети в структурі полі- тичної ідентичності представників двох поколінь (студентської молоді та її батьків). За методи дослідження ми взяли: теоретичне узагальнення, ан- кетування, порівняння середніх значень за критерієм Манна-Уїтні, кореляційний аналіз Спірмена. Політичні настанови формуються в ході політичної соціалізації, у процесі засвоєння молодою людиною певних політичних ідей, знань, норм і цінностей суспільства. Одним з основних інститутів політичної соціалізації є сім’я (батьківська). Політичні настанови і цінності, якщо вони були не лише засвоє- ні від батьків і найближчого оточення, а й інтеріоризовані молодою людиною, є досить стійкою компонентною в структурі особистості, своєрідним внутрішнім механізмом, що спрямовує і визначає її полі- тичну поведінку. Через цей внутрішній механізм, що втілює соціалізо- вані політичні настанови й цінності, особистість немовби інформує оточення про свою політичну ідентичність. Доробок зарубіжної політичної психології свідчить про тривалу історію дослідження ролі соціалізаційних агентів у ході становлення політичної ідентичності [1–3]. Особливо інтенсивні розвідки проводи- лися в США, починаючи із 40-х років ХХ ст. Загальновідомими є ем- піричні дослідження Е. Фромма, М. Хоркхаймера та Г. Маркузе, які стверджували, що досвід і цінності раннього дитинства, засвоєні осо- бою в сім’ї, виступають “незалежною змінною” і визначають у пода- льшому процес її входження в соціально-політичне буття. Трансльовані на ранньому етапі розвитку дитини політичні настанови і цінності в майбутньому можуть ставати своєрідним фільтром у ході накопичення політичного досвіду (цит. за [4]). Отже, цінності і наста- нови, що утворюють основу політичної ідентичності, немовби “прода- влюються” у свідомість індивіда найближчим оточенням і суспільством. І що стабільніша політична система, то вища вірогід- ність формування в молоді однотипних настанов і цінностей – у дітей і їхніх батьків. Тезу про трансляцію цінностей від батьків до дітей було піддано критичному аналізові в працях західнонімецьких дослідників. Так, К. Алербек, порівнявши політичні настанови випробуваних у восьми країнах, виявив високий рівень цієї кореляції між настановами бать- ків і 16–20-літніх дітей (0,83), проте у ставленні до акцій протесту, ме- тодів їх проведення батьки і діти були не такі одностайні (рівень кореляції коливається від 0,26 до 0,30). На підтвердження цієї теорії 1956 р. ізраїльський соціолог С. Ейзенштадт опублікував монографію “Від покоління до покоління” (цит. за [5]), у якій розроблено теоретичні положення проблем гомо- генних вікових груп в індустріальних суспільствах. Дослідник переко- нливо довів, що через антагонізм між ціннісними пріоритетами батьків і спрямуванням вторинних громадських і суспільних структур сім’я поступово втрачає свою провідну соціалізуючу роль, яку підхоплюють “групи однолітків”. Відомий польський соціолог Б. Голімбіовський, досліджуючи соціалізацію політичних поколінь XX ст., особливо ретельно проаналі- зував особливості перебігу політичної ідентичності польської молоді, яка помітно подорослішала в умовах кризового суспільства [6]. І що масштабніші ці соціальні зрушення, то сильніша тенденція до значних відмінностей у ціннісних настановах двадцятилітньої молоді і її бать- ків. Проаналізувавши їх ідентичність, дослідник виявив, що на відміну від батьків ідентичність молоді вміщує як цінності польської культури, так і цінності інтернаціональні. На продовження поколіннєвих дослі- джень Голімбіовський зазначав, що найбільш прихований рівень іден- тифікацій особистості належить до сфери духовного рівня. Цей комплекс відчуттів, світосприймання пов’язаний із системою ціннос- тей суспільства, які бере за основу молода особа. Саме тут бачимо по- шук відповідей на запити особистісного Я, формування життєвих цілей, морального вибору і політичних цінностей. Цей рівень самосві- домості є динамічним утворенням і більш яскраво проявляється на порозі самостійного входження в соціальний простір. Цікавими видаються результати розвідок швейцарського дослі- дника В. Ліндера, присвячених вивченню цінностей поколінь. Учений зосередив увагу на політичних традиціях Швейцарії, розглядаючи їх крізь призму теорії політичної культури. Ці дослідження дали змогу виявити деякі механізми, що пояснюють стійкість політичної ідентич- ності. Перш за все слід наголосити на високій ролі общини у Швейца- рії. Живучи в невеликих і середніх общинах з їх легко передбачу- ваними стосунками, політично активний швейцарець засвоює переконання громадянського суспільства, що всі голоси рівні, а рішення, прийняті демократично, мають політичну силу [4]. Саме об- щина породжує цей важливий політико-соціалізуючий ефект. Вважаємо, що емпіричний аналіз ціннісного підґрунтя політич- ної ідентичності двох суміжних поколінь в умовах сучасної України дав би змогу накопичити фактичний матеріал, а відтак вибудувати на його основі ціннісну модель політичної ідентифікації окремих когорт сучасного українського суспільства. У пілотажному дослідженні взяли участь 40 осіб: половина з них ? молодь, студенти Київського славістичного університету, друга половина ? представники середнього віку, батьки студентів (вибірка була врівноважена також за статтю). Сучасна практична соціальна психологія має у своєму арсеналі велику кількість методик, що дають змогу зафіксувати основні ціннісні пріоритети особистості, проте методик для визначення політичних цінностей досі обмаль. За методичний інструментарій емпіричного дослідження ми взяли “Методику дослідження основних тенденцій політичної ідентичності” і “Морфологічний тест життєвих цінностей”. “Методику дослідження основних тенденцій політичної іденти- чності” для вивчення основних тенденцій політичної ідентифікації розробила вітчизняна дослідниця О. Скнар [7]. Методика дає змогу визначити основні показники перебігу процесу політичної ідентифіка- ції особистості за такими шкалами: “включеність чи невключеність у політичне життя країни” (шкала політичної залученості особистості); “ідентифікація з культурними цінностями суспільства” (з’ясовує сту- пінь ідентифікації особистості з культурними цінностями суспільства); “орієнтація на власний політичний вибір чи делегування функцій полі- тичного вибору” (діагностує міру усвідомлення себе суб’єктом полі- тичного вибору); “ідентифікація із цінностями європейської демократії чи неготовність до прийняття цінностей європейської демократії” (ви- мірює ступінь ідентифікації з європейськими демократичними ціннос- тями); “мобілізаційна чи автономна активність” (шкала прагматичної залученості). Методика “Морфологічний тест життєвих цінностей” В. Сопова і Л. Карпушиної призначена для визначення життєвих цінностей, які є значущими в реалізації діяльності та основних сферах життя особисто- сті [8]. Діагностичним конструктом методики стали термінальні цінно- сті. В авторській інтерпретації цінність – це ставлення суб’єкта до певного явища, життєвого факту, об’єкта і суб’єкта, а також визнання їх як таких, що є життєво важливими. До переліку життєвих цінностей автори відносять: “розвиток себе”, “задоволеність духовною сферою”, “креативність, реалізацію своїх творчих здібностей”, “встановлення активних соціальних конта- ктів”, “власний престиж”, “досягнення”, “матеріальне благополуччя”, “збереження власної індивідуальності”. Цінності оцінюються в межах шести життєвих сфер активності: професійного життя, освіти, сімей- ного життя, суспільної активності, захоплень, фізичної активності. Математична обробка отриманих сирих балів здійснювалася не- параметричними методами статистичної обробки даних, зокрема мето- дом U критерію Манна-Уїтні та за допомогою коефіцієнта рангової кореляції Спірмена (вибір непараметричних методів зумовлений неве- ликою за обсягом вибіркою і специфічним розподілом отриманих даних). Кореляційний аналіз взаємозв’язку таких показників політичної ідентичності, як “включеність чи невключеність в політичне життя країни” та “орієнтація на власний політичний вибір чи делегування функцій політичного вибору” з даними морфологічного тесту життє- вих цінностей в обох когортах випробуваних дав змогу виявити пози- тивну кореляцію з особистісними цінностями і життєвими сферами. Так, у групі молоді показник “включеність чи невключеність у полі- тичне життя країни” позитивно корелює з прихильністю та ідентифі- кацією з культурними цінностями своєї країни (R=0,70, p < 0,01), іден- тифікацією із цінностями європейської демократії (R=0,73, p < 0,01), бажанням встановлювати активні соціальні контакти (R=0,47, p < 0,04), зберігати індивідуальність (R=0,46, p < 0,04) та розвивати самого себе (R=0,44, p < 0,05). На відміну від молоді в когорті батьків показ- ник “включеність чи невключеність у політичне життя” має не таку виражену полімотиваційну (поліціннісну) природу. З настановами на включеність у політичне життя позитивно корелюють лише настанови на задоволеність духовною сферою, стабільність життя (R=0,45, p < 0,05) та прагнення орієнтуватися на власний політичний вибір (R=0,46, p < 0,05). Отже, на залученості молоді до політичного життя країни пози- тивно позначаються сформовані настанови на ідентифікацію з культу- рними цінностями українського суспільства та повага до національних звичаїв, традицій, мови. Засвоєння культурного спадку країни, розу- міння недоліків і прийняття досягнень у суспільно-політичній сфері не лише пробуджують національну самосвідомість, а й породжують від- чуття особистої відповідальності за долю рідної країни, стимулюють інтерес молоді до політики, становлення громадянських цінностей. Молодіжні субкультури сприяють тому, що молодь свідомо відмовля- ється від традиційних цінностей на користь неприйняття регламенту- ючих моментів відносин, навіть за рахунок нестабільності і непередбачуваності. На залучення молоді до політичного життя країни може вплива- ти відданість таким ціннісним категоріям, як свобода, права людини, особистісна незалежність, участь в управлінні державою і відповідаль- ність. Ці ціннісні категорії об’єднані показником політичної ідентич- ності ? “прихильність до цінностей європейської демократії”. Цінність життя та настанови на внутрішню свободу, право на самовизначення, вільне волевиявлення [7] не лише сприяють засвоєнню молоддю демо- кратичних цінностей, а й формують у неї відповідальність за власні вчинки, які є значущими для вирішення державних і суспільних завдань. Стійкий інтерес до політичних процесів стимулює у молоді по- требу формувати власну систему політичних цінностей, прагнення до усвідомленого формування неформальних чи інституціоналізованих поглядів, вибір певної політичної поведінки. Така молодь прагне бути соціально активною, вибудовувати позитивні і сприятливі соціальні стосунки з оточенням, вчиться бути дружелюбною, комунікабельною, невимушеною в спілкуванні. Формування настанов на залученість до політичного життя пев- ною мірою зазнає впливу настанов на збереження власної індивідуаль- ності та прагнення розвивати свою особистість. У системі ціннісних орієнтацій молоді ця цінність займає досить високу позицію, а отже, через бажання зреалізувати власну індивідуальність, розвиток власних здібностей молода людина може залучатися до політичного життя кра- їни, цікавитися подіями в суспільстві, формувати власні уявлення, ста- влення, позиції щодо політичної сфери. У групі батьків тенденції до політичної ідентифікації (“вклю- ченість – невключеність у політичне життя країни”) корелюють з оріє- нтацією на власний політичний вибір і задоволеністю духовною сферою. Отже, інтерес і залученість до політичної сфери суспільства в представників середнього віку може зумовлювати здобутий життєвий досвід та засвоєні навички політичної участі. Проте на відміну від на- ціонально-європейського ціннісного наповнення політичної ідентич- ності молоді у когорти батьків переважає моральний імператив, тобто можемо спостерігати тенденцію до визрівання паростків “постматеріа- льних цінностей” через поступове усвідомлення батьками цінності їхніх прав і свобод. Ще однією характеристикою, вплив якої було відстежено в гру- пах молоді та їхніх батьків, став показник політичної ідентифікації ? “орієнтація на власний політичний вибір”. Так, у групі молоді цей по- казник має позитивний кореляційний зв’язок лише з “ідентифікацією із цінностями європейської демократії” (R=0,60, p < 0,01), а у батьків – із “включеністю чи невключеністю в політичне життя країни” (R=0.46, p < 0,05) та “мобілізаційною чи автономною активністю” (R=0,44, p < 0.05). Ставлення молоді до громадянської і політичної участі неодно- значне: з одного боку, молодь не відрізняється високим рівнем такої залученості, для неї ближчим і мотиваційно привабливішим є культур- не самовираження, проте, з іншого боку, потенційний ресурс зростан- ня тенденцій до політичної ідентичності слід шукати в зоні подолання комплексу національної неповноцінності, який було сформовано полі- тикою нестійкості і невизначеності національних орієнтирів. Політична активність молоді і її залученість до політичних про- цесів поєднує в собі як патріотичний аспект, так і ауру “європейськос- ті”. Приймаючи цінності, культуру, освіту, стиль життя “Заходу” і “Європи”, молодь прагне не лише утверджуватися в українській своє- рідності та оригінальності, а й формувати нові цінності українського патріотизму. Орієнтація когорти батьків на власний політичний вибір зумо- влюється, як ми вже зазначали, показником особистісної “включеності чи невключеності в політичне життя країни” та пов’язана з “мобіліза- ційною чи автономною активністю”. У контексті результатів проведе- ного дослідження стосовно автономної чи мобілізаційної активності можна говорити про її прояви у середньо вираженій пропорції. Зрозу- міло, що спонтанна активність представника когорти батьків відпові- дає сформованим у процесі вторинної соціалізації ліберально- демократичним цінностям. Але реальне функціонування сучасної української політичної системи показує, що громадяни середнього ві- ку, як правило, відгукуються на мобілізаційний заклик еліт та органі- зацій. Висновки. Дослідження ціннісно-культурної детермінанти різ- новікових соціальних когорт дає змогу не тільки розробити адекватні моделі формування політичних уподобань та електорального вибору різних поколінь, а й з’ясувати чинники, які можуть або сприяти, або заважати соціальній та економічній модернізації сучасного українсько- го суспільства на етапі його соціокультурної трансформації. Література 1. Вишняк О. І. Електоральна соціологія: історія, теорія, методи. ? К.: Вид-во Ін-ту соціології НАН України, 2000. – 310 с. 2. Климова С. Г. Идентификация и политический выбор // Поле мнений. ? 2000. ? Вып. 3. (Апр.) ? С. 52. 3. Левада Ю. От мнений к пониманию. Социологические очерки. 1993–2000. ? М.: Моск. шк. полит. исслед., 2000. ? 576 с. 4. Головин Н. А. Теоретико-методологические основы исследования полити- ческой социализации. ? СПб.: Изд-во СПбГУ, 2004. ? 288 с. 5. Бобахо В. А., Левкова С. И. Современные тенденции молодежной куль- туры: конфликт или преемственность поколений? // СОЦИС. ? 1996. – С. 56–65. 6. Gol?biowski B. Pokolenia i polityka w Polsce XX wieku // Soziologia poli- tyki. – Warczawa, 1993. – P. 384–397. 7. Скнар О. М. Психологічні особливості політичної ідентичності старшо- класників // Політична освіта в сучасній школі: психологічна модель /За ред. І. В. Жадан. – К., 2006. – С. 62–72. 8. Сопов В. Ф., Карпушина Л. В. Морфологический тест жизненных ценнос- тей. Рук. по примен.: Метод. пособие. ? Самара: Изд-во СаГА, 2001. ? 46 с. © Циганенко Г. В. ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ОСВІТИ І ВИХОВАННЯ У СОЦІАЛЬНОМУ ТА ПОЛІТИЧНОМУ ВИМІРАХ О. А. Донченко АДМІНІСТРАТИВНО-СВІТОГЛЯДНА КРИЗА ПЕДАГОГІЧНОЇ СПІЛЬНОТИ Аналізуються психосоціальний стан і функціональна реалізація пе- дагогічної спільноти (ПС) як складової соціальної структури суспільст- ва, яка разом з іншими елементами потрапила в кризову смугу соціального життя в Україні. Виокремлено найбільш проблемну зону функціонування ПС – адміністративно-світоглядну, в якій формуються небезпечні психологічні тенденції. Зроблено висновок, що небезпека криється у невиконанні владно-адміністративною спільнотою своїх си- стемно-функціональних обов’язків. Ключові слова: криза, світогляд, психосоціальні функції спільнот, системно-функціональні обов’язки головних спільнот, “нова” школа, нові відносини, психологічне суспільство. Анализируются психосоциальное состояние и функциональная реализация педагогической общности (ПО) как составляющей социаль- ной структуры общества, которая вместе с другими элементами попала в кризисную полосу социальной жизни в Украине. Выделена наиболее проблемная зона функционирования ПО – административно- мировоззренческая, где формируются опасные психологические тенде- нции. Сделан вывод, что опасность таится в невыполнении властно- административной общностью своих системно-функциональных обя- занностей. Ключевые слова: кризис, мировоззрение, психосоциальные функ- ции общностей, системно-функциональные обязанности основных общностей, “новая” школа, новые отношения, психологическое общество. The psychosocial state and functional realization of the teachers’ com- munity (TC) as a constituent of the social structure of the society that to- gether with the rest of the elements has come into the crisis period of the social life in Ukraine have been analyzed. The most problem zone of the TC functioning has been singled out – this is administrative and world outlook zone, where dangerous psychological tendencies are being developed. The conclusion has been drawn that the danger lies in the system-functional du- ties non-performance by the authority-administrative community. Key words: crisis, world outlook, psychosocial functions of communi- ties, system-functional duties of the chief communities, “new” school, new relations, psychological society. Проблема, що порушується в статті, полягає у відсутності сис- темних умов для виконання педагогічною спільнотою своїх функціо- нальних обов’язків. Постає потреба набуття педагогічною спільнотою власної динамічної суб’єктності, що полягає в здатності адаптуватися до будь-яких соціальних змін, не поступаючись власною місією. Мета статті: обгрунтування засад профілактики негативних психологічних наслідків у соціальному характері нових поколінь, що соціалізуються в занадто складний час протиборства цінностей, куль- тур і смислів; спроба об’єднати простір ПС єдиним світоглядним стрижнем; акцентування уваги на потребі посилення психосоціальної складової світогляду в змісті навчання і виховання, зокрема засобами педагогічної селекції. Системна функція і сучасний стан педагогічної спільноти. Відповідно до фрактальної парадигми будь-яка системна матриця як ціле породжує фрактальні (дочірні, часткові) структури, що мають єдине походження, єдиний системний корінь. Таким коренем в україн- ському суспільстві є системна криза, основні психосоціальні причини якої полягають у невиконанні головними соціальними спільнотами своїх системних функцій. Т. Парсонс, який відштовхувався від робіт “батька” кібернетики Н. Вінера і засновника системного підходу Л. Берталанфі, виокремив чотири функціонально необхідні умови для нормального існування суспільства, а саме: адаптацію, цілепокладан- ня, інтеграцію і підтримання взірця [1]. Взявши за основу праці Парсонса, означимо головні спільноти в суспільстві, які можна виокремити за критерієм системних психосоці- альних функцій: 1-й тип – науково-дослідницька спільнота, результатом діяль- ності якої мають бути цілепокладання, правильно побачена і сформу- льована стратегія, чітко окреслена мета руху суспільства, виразно означені фундаментальні завдання майбутнього для цього суспільства; консолідуюча цінність – пізнання; психологічна юнгівська домінанта – інтуїція; 2-й тип – виконавча спільнота, що об’єднує реальних виконав- ців поставленої мети, результатом діяльності яких є адаптація, реаль- на робота з людьми, технологіями та інформацією з метою наближення стратегічної мети до тактичних засобів її реалізації; кон- солідуюча цінність – користь; психологічна юнгівська домінанта – сенсорика; 3-й тип – владно-адміністративна спільнота, результатом ді- яльності якої має бути координація протилежних цінностей та орієн- тирів поведінки, інтеграція інтелектуальних зусиль для досягнення поставленої мети; консолідуюча цінність – влада; психологічна юнгів- ська домінанта – логіка; 4-й тип – гуманітарно-консервативна спільнота, результатом діяльності якої має бути самозбереження ідентичності суспільства, підтримання взірця і збереження психічного здоров’я нації за рахунок динамічної стабільності головних її цінностей; консолідуюча цінність – відносини; психологічна юнгівська домінанта – етика. Елементарні психічні функції К. Г. Юнґа [2] наведено в даній типології тому, що вони самі по собі містять рольову спеціалізацію і вказують на природний, надособистісний, системний взаємозв’язок і взаємозалежність їх носіїв між собою. Ірраціональні функції – інтуїція і сенсорика – визначають взаємозалежність 1 і 2-го типів спільнот, а раціональні – логіка й етика – 3 і 4-го типів. На мій погляд, педагогічна спільнота з огляду на системне при- значення і рольову наповненість належить до 4-го типу спільнот і в нормальному, здоровому режимі функціонує в тісному зв’язку з влад- но-адміністративною спільнотою. Саме ці дві спільноти покликані під- тримувати стабільність системи і спрямовані всередину цієї системи на відміну від науково-дослідницької і виконавчої, котрі як еферентні спрямовані назовні і покликані розвивати, змінювати, відкривати систему. Сьогодення демонструє збій системних функцій [3]. Владно- адміністративна спільнота на рівні системи демонструє не інтегратив- ний, а роз’єднувальний потенціал, що, у свою чергу, збиває педагогіч- ну спільноту із шляху природної самореалізації. Педагогічна спільнота як консервативно-впорядкувальна і така, що накопичує стабілізацій- ний потенціал, опинилася під керівництвом хворої владно- адміністративної спільноти. Як відомо, головні управлінські пости в міністерствах і відомствах замість професіоналів займають сьогодні політики. І це зумовлює великі системні проблеми. Найбільш небезпе- чні з них формуються сьогодні саме в просторі педагогічної спільноти, де соціалізується молодь. Роздвоєна свідомість і суб’єктність адмініст- ративного чинника формують шизофренічну світоглядність, що напо- внює педагогічний простір. А втім, педагогічна спільнота, по суті, приречена на формування соціального типу людини в цілому. В атмосфері шкільної спільноти дитина проводить чи не найважливішу частину свого життя. В атмос- фері школи неусвідомлено породжується ряд життєвих смислів і пси- хосоціальних феноменів, яким школа просто фактом своїм існуванням надає соціальної легітимності. Так сталося, що в пострадянській Україні педагогічну спільноту штовхають у чужу для неї царину – поле 1 і 2-го типів спільнот. У чу- жому полі педагогічна спільнота стала належати до найменш актив- них, найбільш психологічно ригідних і консервативних його елементів. Вона вже не має координуючого освітнього центру, власної духовно-інтелектуальної еліти, яка була б спроможна зберегти функ- цію стабільності і природну якість соціальної суб’єктності ПС. Мініс- терство освіти за своєю структурою і кадровим складом неспроможне диференціювати першочерговість реформ і нововведень, виокремити пріоритети змін у ПС, які були б спрямовані на профілактику негатив- них психологічних наслідків у соціальному характері нових поколінь, що соціалізуються в занадто складний час протиборства цінностей, культур і смислів. На жаль, сьогодні як факт декларується теза про те, що в новий світ прийшли нові діти, які начебто перестрибнули пару поколінь, пе- рестали оглядатися на батьківське покоління в пошуках відповідей на запити реальності, що їм у глобалізаційному просторі вже не потрібні корені. Ця теза не тільки декларується. Світоглядний простір педагогі- чної спільноти, який руйнується владно-адміністративною елітою, дій- сно неспроможний дати сучасним дітям відповіді навіть на прості питання. Це владна спільнота “сплутала” різкі технологічні зміни з різ- кими психологічними змінами і саме на останніх робиться наголос, що формує в дітей неадекватні настанови і психологічний ефект бездом- ності. Головна функція педагогічної спільноти – збереження кращих взірців, формування етики відносин молоді на базі кумулятивних по- зитивів української соцієтальної психіки – сьогодні в полі виконавчої спільноти стала просто немодною. Медіа-простір із цього погляду до- помагає владній еліті в справі розвитку неукраїнських взірців, наста- нов поведінки, правил гри. Ускладнення соціальних процесів, взаємин між людьми, культу- рами, націями, ідеологіями, світоглядними парадигмами, існування різних видів світогляду – від лінійно-прогресивного до нелінійного, хо- лономного, об’ємного – ці реалії абстрактного цілого не повинні ін- сталюватися в конкретну психіку молодої людини, яка має бути динамічною, гнучкою в сприйнятті, але впорядкованою в прийнятті рішень і лінії поведінки. У сучасній педагогічній свідомості, яку мала б формувати на рівні масової свідомості педагогічна спільнота, не дифе- ренціюються знання про інший світ і смисли власного світу, що при- зводить до різкого зростання психологічних проблем серед молоді, втрати нею духовного стрижня, катастрофічного зниження відповіда- льності молодої людини як за результати своєї діяльності, так і за своє життя. Кризи породжують потребу в новому баченні світу, у форму- ванні здатності людини жити в умовах криз, що постійно змінюють одна одну, усвідомлювати і проявляти власний інтерес, усвідомлювати і проявляти колективний інтерес, орієнтуватися на реально працюючі речі, критично мислити, думати, уміти знаходити вихід з будь-якої складної ситуації, орієнтуватися в умовах невизначеності. Але такі вміння неможливі без позитивної соцієтальної і самоідентичності, тобто без реалізації педагогічною спільнотою своєї системної функції збереження взірця [3; 4]. Зміна світогляду – головне завдання школи, до виконання якого педагогічна спільнота сьогодні ще не готова, а зав- тра буде пізно. Сьогодні педагогічна спільнота орієнтована у своїй більшості на виконавчий і слухняний стиль діяльності й поведінки, що сповідує потребу “твердої руки”. Цей стиль поведінки вчителів, особливо помі- тний у школі, заважає їм бути авторитетом для дітей. До того ж усю систему освіти пронизує абсурдна за своїми масштабами бюрократи- зація. Паперовий бум, що йде зверху донизу і знизу нагору, збільшує свій вал заради однієї мети – закрити очі на проблеми, перестрахува- тися, закритися кількісною звітністю. Виконавча спільнота, що все більше втягує у своє поле без- суб’єктну педагогічну спільноту, нав’язує їй свої форми і змісти. Роз- порошена й атомізована сукупність державних і приватних навчальних і творчих закладів, видавництв, обслуговуючих фірм має свою мету, мотивацію, орієнтацію, матеріальні й кадрові можливості. Кожна по- своєму розуміє зміст модних освітянських гасел – модернізація, глоба- лізація, інформатизація, інновація, індивідуалізація, громадянськість тощо. Ніхто ясно не розуміє, яку саме трансформацію переживає укра- їнське суспільство, до якого типу життєвлаштування воно прагне. Не- зрозуміло, до якого життя треба готувати нові покоління – упорядкованого і духовного (східні філософсько-спортивні секції для дітей найбільш поширені сьогодні) чи абсолютно протилежного. Які культурні або ідеологічні системи здатні заблокувати руйнування ду- ховних смислів, на яких повинна була б відбутися Україна і за які сто- яв Майдан? Завдяки яким цінностям суспільна цілісність здатна себе підтримувати за будь-яких умов і зберігати необхідний рівень сталос- ті? У яких соціальних структурах здатні формуватися і розвиватися норми й зразки відносин (взаємин, стосунків, співвідношень), на яких можуть базуватися процеси акумуляції, узгодження і розподілу, тобто процеси, здатні утримувати цілісність українського соціуму і доцент- ровість суспільної активності (тобто здатність до солідарності)? Проте вчителі середніх шкіл, у яких навчається понад 6 млн. українських дітей, перебувають у стані когнітивної, ідеологічної і мо- тиваційної аномії. Діти не можуть у таких умовах набути позитивну соціальну ідентичність, громадянськість і здорову патріотичність. А ці складові, до речі, є водночас складовими індивідуальної ідентичності. У цих умовах в Україні різко зросли роль і вплив психосоціаль- ної науки як професії, важливого виміру людського існування і навіть світогляду. Психологія стала претендувати на те, щоб роз’яснювати людям їхні вчинки, керувати поведінкою, консультувати з найінтим- ніших і найсерйозніших питань приватного і публічного життя. Без психології і соціології не обходиться жоден політик, спеціалістів- психологів готує кожний ВНЗ, кабінет психології має кожна школа і позашкільний заклад, кількість психологічних гуртків і підготовчих курсів із психології ніхто не рахував, а кожний глянцевий журнал і масова газета мають за честь надавати читачам психологічні і соціоло- гічні коментарі, поради і прогнози. Психологічні погляди, поняття, категорії, техніки і практики потужно інсталюються в повсякденне життя. Психології стало так багато, що вона перестала бути тільки пе- вною академічною наукою. Академічна психологія вкотре кинула всі свої зусилля на пошуки свого предмета, виникли й почали функціону- вати приватні науково-дослідні, науково-практичні і навчальні струк- тури, які розробляють ту чи іншу психологічну практику, а популярна психологія, асимілювавши в собі всю езотеричну і лженауку, подару- вала народові гасло “Кожний сам собі психолог”, і на це гасло мало хто з населення не відгукнувся. Зрозуміло, що люди кинулися сьогодні до психології, як до цер- кви. Ситуація пострадянської аномії та інституційної фрустрації, яку ніколи не переживали Європа і в цілому Захід, викликала до життя самоорганізаційний механізм реалізації суспільної потреби в психоло- гічному знанні як у засобі, що впорядковує внутрішній світ людини. Це цілком виправданий шлях до виживання в умовах, що склалися. Проте цю самоорганізаційну тенденцію, яка вже набула достатньої потужно- сті, потрібно свідомо спрямовувати й організовувати. Адже в ній кри- ється не тільки величезний виховний, соціально-політичний і цивілізаційний потенціал – у ній також приховані численні небезпеки. Оминаючи загрозу викривлення психічного, що відбувається за умови некритичного сприйняття людьми величезної кількості психо- логічних порад із серії “допоможи собі сам”, зазначимо те, що стосу- ється насамперед сфери шкільної соціалізації молоді. У цю сферу все частіше втручаються шкільні психологи, не здатні адекватно осмисли- ти свою роль і функції. Психологи, які здобули лише академічні пси- хологічні знання, неспроможні зазвичай творчо трансформувати ці знання для розв’язання практичних проблем, що виникають в усіх ас- пектах шкільної соціалізації – від індивідуального становлення особи- стості до формування її соціальних уявлень і настанов міжособистісного сприймання й спілкування. Не вдається шкільним психологам інтегрувати психологічні знання в численні соціальні про- блеми українського сьогодення. А без такої інтеграції добрі наміри психолога часто не сприймаються молоддю. Шкільні психологи, де- монструючи свої знання і свою затребуваність, частіше, аніж потрібно, перебирають на себе розв’язання складних міжособових і ділових си- туацій, залишаючи їх учасників без особистістого досвіду. Шкільні психологи часом мають украй низький рівень не тільки фахової, а й передусім морально-етичної зрілості, без чого науково-психологічна підготовка тільки шкодить людям і суспільству. Україна вступила в період, коли руйнуються централізовані структури і відповідні норми діяльності та спілкування, соціум стрімко динамізується, зростає ринковий дух вільно-дикого обміну товарами й послугами, що потребує від нових поколінь готовності до творчих со- ціально-психологічних випробувань, гнучкості і водночас твердості, а загалом – психологічної спроможності жити в умовах підвищеної стресогенності. Для того щоб налаштувати школу на виконання своєї системної функції, справжня освітньо-виховна реформа повинна відбуватись у просторі перебудови особистісних настанов учителя та учня на сис- тему відносин, взаємин, стосунків, тобто в просторі збереження взі- рців. Освітянські гроші треба витрачати не стільки на технологізацію школи, скільки на збільшення чисельності вчителів і підвищення якос- ті їх підготовки, що гарантувало б належну психологічну підготовку і світоглядну спрямованість. Щоб мати вільне серце, людина повина розвинути глибокий світогляд. Кому краще працювати в “новій” школі? Власне, що таке “нова” школа? Що може бути нового в школі, де існувала, існує й іс- нуватиме класно-урочна система викладання, що забезпечує обов’язкові структурованість, систематичність, дисциплінованість і порядок? У “новій” школі нововведеннями мають бути не так техноло- гічні, як психологічні речі. Нова школа – це перш за все нове ставлен- ня до процесу навчання і виховання. Cтавлення, що базується на певних психологічних вимогах до вчителів і міжособистісних відносин у системі “учитель–учні”. У психології вже давно констатувався факт первинного, косміч- ного зв’язку між людьми, зв’язку, який означає, що люди як такі за своєю природою різні і тому відносини між ними також відрізняються. Дж. Морено, засновник соціометричного напряму в психології, вва- жав, що між людьми діють сили тяжіння і відштовхування, а соціальні конфлікти й напруженість зростають прямо пропорційно до розбіжно- стей між офіційною структурою спільноти та її соціометричною мат- рицею (схемою психологічних зв’язків між людьми). У кожної людини є своє больове місце, по якому б’є не будь-хто, а людина з певним ти- пом психіки, яка і не здогадується про те, що вона робить з іншою людиною. Психологія, однією із сучасних гілок якої є неакадемічна теорія інформаційного метаболізму (розробляється в рамках Міжнародного інституту соціоніки (м. Київ), де діє Центр перепідготовки вчителів і шкільних психологів), має конкретні рекомендації щодо врахування типу психіки і системи відносин між людьми з різними психічними типами. На основі багаторічних досліджень людського фактора в шкіль- ній освіті ці рекомендації можна об’єднати за критерієм відповідності зовнішньої діяльності вчителя особливостям його внутрішнього складу психіки. Так, бездуховний педагог не зможе сформувати духовність у своїх вихованців, а непримиренний консерватор з насолодою загубить будь-які новації. Інтуїтивно-динамічний склад психіки вчителя, який повинен викладати за програмою конкретно-статичний матеріал, є чинником педагогічної втоми і психологічного вигоряння для вчителя і неефективного сприймання матеріалу – для учнів. Наслідком роботи вчителя-інтроверта з класом у 30–40 осіб є серйозні проблеми із здо- ров’ям для вчителя і проблеми із засвоєнням знань для учнів. Учитель- інтроверт краще виховує (група продовженого дня із 7–8 осіб), а екст- раверт краще навчає. А тому за класом повинні закріплюватися як мі- німум двоє вчителів. Уроки, які проводить учитель з раціональним типом психіки, повинні чергуватися з уроками, що проводяться ірраці- ональним типом: спонтанність і вільна творчість останнього дають можливість класу “випустити пару” після напружених уроків з учите- лем-раціоналом. Тести та інші діагностичні прийоми з’ясування типу психіки за шкалами К. Г. Юнґа добре розроблені в межах теорії інфо- рмаційного метаболізму психіки (соціоніці). Пропонуємо свій невеличкий тест, у якому враховуються шість юнґівських шкал – інтроверсія-екстраверсія, інтуїтивність-сенсор- ність, прагматичність-емоційність, раціональність-ірраціональність, окрім яких ще дві – екстернальність-інтернальність та інтенціона- льність-екзекутивність. Шкала екстернальностi-iнтернальностi вiдображає здатнiсть людини до соцiальної вiдповiдальностi. Екстернали у своїх невдачах i кризах звинувачують когось iншого, завжди перебувають у пошуку “ворога”. Вони бiльш конформнi й залежать вiд переконань і думок iнших. Для них дуже важливими є будь-якi авторитети. Такi люди не вiдрiзняються толерантнiстю в мiжособових вiдносинах і конфлiктах. Бажання звiльнитися вiд власної вiдповiдальностi переростає в потре- бу директивних форм впливу. Iнтерналів можна назвати сильними. Домiнуюча iнтернальна настанова – це своєрiдна сила особистості, яка є негласним регулятором її життя. Iнтернали вiдрiзняються бiльшою активнiстю, послiдовнiстю, вiдповiдальнiстю. У складних обставинах вони шукають не “ворогiв”, а намагаються з’ясувати об’єктивнi чин- ники. Таким людям притаманнi висока задоволенiсть життям i працею, що пов’язано з розвинутим почуттям активної суб’єктності (немає звичок перекладати своє на чужу голову, звинувачувати когось у тому, що залежить тiльки вiд тебе). Інтернали самодостатнi i нонконформнi. У їхній поведінці домiнують емоцiйна стабiльнiсть i рiшучiсть, висо- кий самоконтроль. Інтенцiональнiсть-екзекутивнiсть (або чоловiче-жiноче). У давньокитайськiй фiлософiї цим властивостям присвячено текст “Хуайнаньцзи”, у якому чоловiче – це розумна родова суть, а жiноче – начало, яке управляє генетичним циклом пір року, а також знаряддєво- будiвною дiяльнiстю з метою створення домiвки. Жiночi первопредки пiдпорядкованi чоловiчим. Саме це визначає суть даної опозицiї: iнтенцiональнiсть (визначення мети) i екзекутивнiсть (виконання, ре- алiзацiя мети). Iнтенцiонали сильнi, вольовi люди із сильним характе- ром, прагненням до самовираження i самоактуалiзацiї, певною аскетичнiстю. Вони самодостатнi i самототожнi; тут панують чiткiсть у дiях, порядок, виконання законiв, якi переходять у стiйкi життєві настанови. Екзекутиви вiдрiзняються певною незахищенiстю, апа- тичнiстю, сугестивнiстю, наївнiстю, потребою в союзнику, внутрiшньою конфлiктнiстю, перевагою цiнностi споживання готового (методів, виборів, рішень тощо) над цiннiстю створення нового, помiрнiстю в дiях, потребою в зовнiшнiх прикрасах тощо. Ці дві шкали виявляють людські характеристики, які можна тренувати, коригувати. А от наступні чотири, юнгівські, шкали нале- жать до стабільних властивостей психічного, тобто природи людини. Намагання змінити ці регулятивні властивості (або самою людиною, або іншими людьми) призводять до порушень психіки. Різні варіації цих чотирьох шкал дають глибинний тип психічного людини. Шкала екстраверсії-інтроверсії. Екстраверти бiльш вiдкриті до зовнiшнiх впливів, менш консервативні, їм притаманні динамiчнiсть, здатнiсть i потреба привласнення “великих територій”, тобто екстен- сивність освоєння будь-якого простору, любов до зовнiшнього само- вираження, певна схильність до ризику i вiдваги, полегшене ставлення до драматичних переживань, висока контактнiсть. Дух екстравертів бентежний, але не дуже заглиблений у свої проблеми, вони не схильні до рефлексії. Iнтроверти бiльш закритi, орiєнтованi на свій внутрiшнiй світ, потреби й iнтереси, можливостi i цiлi. Вони більшою мірою вияв- ляють здатнiсть навчатися на власному досвiдi й досвiдi iнших, їм при- таманне пристрасне ставлення до своїх iдей, почуттів, свого бачення, що iнодi стає чинником певної відстороненості вiд об’єктивної реаль- ностi (в очах екстравертів). Інтроверти більш спокiйні, терплячі, не агресивні, миролюбні. Превалює тенденцiя на саморозвиток, а не на розвиток вiдносин з оточенням. Нарештi, iнтроверсiя поведiнкових настанов передбачає наявнiсть такої риси, як iндивiдуалiзм. Шкала “раціональність-ірраціональність” характеризує люди- ну під кутом зору її здатностi до того чи iншого засобу сприймання навколишнього свiту, проблем, явищ i процесiв у цьому свiтi. Як вiдомо, структура будь-якої практичної дiї залежить певною мірою вiд структури та особливостей процесу сприймання, який завжди передує дiї. Саме домiнуюча настанова сприймання є одним з механiзмiв фор- мування певної картини свiту в цiлому, на фонi якої вiдбуваються тi чи iншi соцiальнi процеси, у т. ч. процес соцiалiзацiї особистостi. У рацiоналів домiнує настанова на детальне, точне, послiдовне i завер- шене сприймання будь-яких явищ, процесiв, проблем, iдей тощо. Як тiльки якийсь предмет (проблема, iдея) потрапляє в поле уваги рацiонала, вiн піддається суворому поелементному аналiзу. Просто iдеї чи проблеми в їх абстрактному цiлiсному вигляді рацiонал не сприй- має зовсiм. З його погляду ідея повинна бути розкрита, технологiчно розщеплена, надiлена чiткими характеристиками, забезпечена засоба- ми реалiзацiї, баченням шляхiв i вiрогiдних пiдходiв її втiлення в жит- тя. Рацiонали прагнуть до неперервного теоретичного i практичного розгортання iдеї, процесу чи задуму. Для них характерна смислова стабiльнiсть, вони вимагають планомiрностi, послiдовностi i поступо- востi. Iррацiонали сприймають будь-яку iдею цiлiсно, гештальтом, не- розкладним єдиним образом. Їм легше, нiж рацiональним, повiрити в iдею-гештальт. На вiдмiну вiд рацiоналів iррацiоналам важче присто- суватися до конкретних вимог часу. Вони являють собою немовби “за- стиглу” форму, нагадують дітей з “оранжерейного дитинства”, перебувають ближче до мiфологiчного свiтосприймання. Шкала прагматичності-емоцiйності. Прагматичним соцiумам притаманнi такі риси: виразна нормативнiсть етичної поведiнки (саме тому англiйцiв називають “сухарями”), переважне використання для розв’язання життєвих проблем таких критерiєв, як “логiчно- нелогiчно”, “правильно-неправильно”, “розумно-нерозумно”, “вигiдно-невигiдно” тощо; прагнення всi свої проблеми розв’язувати власними силами; свою значущiсть i правоту пiдвищують своїми спра- вами, а не розмовами про них; рiдко когось про щось просять; “дис- танцiйне” ставлення до навколишнього свiту, що створює iмiдж “самодостатностi” людини; їхні обiцянки бiльш надiйнi, а їхнє став- лення до правди викликає повагу: правда для них – це закон, за яким живуть люди. В емоцiйній психіці зовсiм iнша функцiональна сила логiки. Вона займає тут пiдлегле мiсце. Головнi критерiї правди для емоційних людей – “добре – погано”, “потрiбно – не потрiбно людям”, “гуманно – негуманно”, “чесно – нечесно”, “порядно – непорядно” i т. iн. Абстрактнi теорiї без достатьої наповненостi емоцiями та почут- тями неспроможнi задовольнити таких людей. Тому правда i неправда тут мають вiдносний смисл: добре те, що приємно людям. Емоційна психіка, як правило, не прагне утворити новi логiчнi вiдносини i новi методи дiї. Не завжди навчаються такi люди i на досвiдi свого минуло- го. Iнстинкт самозбереження в них послаблений. Страх та iншi сильнi емоцiї не притаманні емоційним людям. Iнодi складається враження, що вони намагаються їх знову i знову пережити. Вони бiльше пiддаються так званому дистресовому досвiдові, тобто негативному непереосмисленому досвiду, що постійно повторюється. Емоційна лю- дина не така вiльна вiд обставин i самої себе. Диспозицiя iнтуїтивностi-сенсорностi доповнює попереднi властивостi соцiумiв. Шкала інтуїтивності-сенсорності. Iнтуїтивним соцiумам при- таманна пiдвищена рефлексивнiсть, що зумовлює розвиток глибокого внутрішнього світу, духовності. Але ця духовність функцiонує нерiвномiрно, “спалахами”, перiодами вiдродження і спаду; процеси змiни психологічних станiв в інтуїтів не рiвновеликi, їм притаманнi кризи. Прагнення досягання нового домiнує над прагненням спокою. Шлях до нового прямує в життя методом “спроб i помилок”. Глибоке розумiння ситуацiї превалює над можливiстю її подолання. Бачать бі- льше, аніж люди з домінуванням сенсорної психіки. Сенсорнi люди прихильнi до стандартних, уже знайомих, засобiв розв’язання соцiальних проблем. Момент творчостi успiшно замiнюється копiткою працею, будiвництвом технологiї життя. Це практичнiсть i настанова братися за реальнi справи, здатнiсть i потреба захищати цi справи, уза- галi захищати щось “своє”. У сенсорній психіці бiльше цiнується ма- терiальний продукт, а в iнтуїтивній – духовний; у сенсорних бiльш виражене прагнення до комфорту i безконфлiктностi тощо. Сенсорнi люди не претендують на демонстративну оригiнальнiсть в оформленні свого зовнішнього вигляду або своєї оселі. Пропонуємо опитувальник для діагностики психосоціальних властивостей. Визначення кількості тестових завдань. Враховуючи цільову орієнтацію на проведення дослідження з великою кількістю респонде- нтів в умовах обмеженого часу, автори звели кількість завдань до 50- 60 пунктів (по 8-9 пунктів для кожної із 6-ти запроектованих шкал), на виконання яких респонденти могли витратити не більше 25-30 хвилин [5, c. 152, 153]. Розробка тестових завдань. Створено пілотажний варіант опи- тувальника, що включає 85 пунктів (у 1,5 разу більше передбачуваної кількості пунктів). Обраний дихотомічний тип завдань передбачає від- повіді “так”/“ні” як найбільш популярні й зрозумілі респондентам. Оформлення тесту. У зв’язку з тим, що дослідження передба- чало індивідуальне тестування, інструкцію на бланку опитувальника було зведено до мінімуму: “Уважно прочитайте наведені нижче твер- дження і поставте у відповідній колонці “+”, якщо ви згодні з ним, і “–”, якщо не згодні”. Пілотажне дослідження. Перший етап. Було сформовано ре- презентативну вибірку, до якої належали представники різних вікових і культурних груп. Загальна кількість респондентів на цьому етапі ста- новила 50 осіб, з них: студентів ВНЗ (1–5-й курси) – 20; учнів (10–11 класи) – 11; пенсіонерів – 8; жінок – 32, чоловіків – 18. За результатами дослідження було відібрано 56 пунктів, які увійшли до кінцевого варіанта опитувальника. Критеріями відбору запитань були такі параметри, як: дискримінативність кожного з пунк- тів (коефіцієнт кореляції кожного пункту із загальним балом за шка- лою – не менше як 0,2); індекс ефективності завдання (від 0,25 до 0,75). Було також розраховано надійність із внутрішньої узгодженості кожної із 6 шкал (коефіцієнт Кронбаха варіював у межах від 0,55 до 0,65, що є допустимим для невеликої кількості завдань). Другий етап. Для розрахунку ретестової надійності тесту через 2 місяці було проведено додаткове дослідження. Вибірка охоплювала 30 осіб з числа учасників першого етапу. Отримано коефіцієнт ретес- тової надійності 0,78, що відповідає нормативним вимогам до тестів такого типу. Факторний аналіз. Базовим дослідженням за розробленим тес- том було охоплено 514 респондентів, що дало можливість провести статистично достовірний факторний аналіз методики. За результатами вихідну кількість пунктів було скорочено з 56 до 18. Психометричні властивості при цьому змінилися несуттєво, зате спрощена версія опи- тувальника дає можливість здійснювати подальші дослідження в ре- жимі експрес-діагностики. Отже, дослідження властивостей соцієтальної психіки стало можливим на основі застосування як першої (56 пунктів), так і другої (18 пунктів) версій методики, причому в другому випадку додаткова надійність результатів забезпечується проведеним факторним аналізом. Отримана в такий спосіб проективна методика експрес- діагностики містить 18 пунктів (по 3 пункти в кожній із 6-ти означених шкал). До неї увійшли, зокрема, такі питання (твердження): 1. Я часто поступаюся своїм емоціям, забуваючи про вигоду. 2. Сім разів відміряй, один раз відріж – це моє кредо. 3. Хвороба – справа випадку; якщо вже таке трапилося, то нічо- го не вдієш. 4. Навіть якщо логіка і факти на моєму боці, я можу відступити, аби не скривдити іншої людини. 5. У мене є “шосте почуття”, інколи я наперед знаю, що має ста- тися, задовго до того, як це трапляється. 6. Я цілеспрямована людина і, як правило, завершую розпочату справу. 7. Якщо люди не підходять одне одному, то їхні намагання на- лагодити нормальні сімейні стосунки даремні. 8. Я часто захоплююся деталями, заглиблюючись у них, і не можу завершити розпочату справу. 9. У скрутних обставинах волію почекати, поки проблеми розв’яжуться самі собою. 10. Я дістаю насолоду від гри, яка не потребує контролю за ви- грашем. 11. Я рідко планую наперед і часто змінюю свої плани. 12. Перебуваючи серед людей, я зазвичай мовчазний і стрима- ний. 13. Я швидко і легко сходжуся з новими людьми. 14. Я раціонально використовую час і встигаю зробити чимало корисного. 15. Мої передчуття рідко справджуються. 16. Мої друзі говорять, що в мене розвинута інтуїція. 17. Я часто починаю одночасно багато цікавих справ і не всти- гаю їх завершити. 18. Я легко можу внести пожвавлення в нудну компанію. Для розшифрування результатів використовується такий “ключ”: Соціально-психологічні властивості Номери запитань Екстраверсія (–) / Інтроверсія (+) 12 (+) 13 (–) Емоційність (–) / Прагматичність (+) 1 (–) 4 (–) Ірраціональність (–) / Раціональність (+) 2 (+) 11 (–) Інтуїтивність(–) / Сенсорність (+) 5 (–) 15 (+) Екстернальність (–) / Інтернальність (+) 3 (–) 7 (–) Екзекутивність (–) / Інтенціональність (+) 6 (+) 8 (–) Крім того, застосовуються кількісні критерії сформованості ознак зазначених соціально-психологічних рис. Зокрема, вважається, що ознака риси є сформованою, якщо її кількісний показник, який ви- значається алгебраїчною сумою 3-х відповідних результатів, дорівнює |0,36| або перевищує це значення. Водночас значення в діапазоні від -0,35 до 0 і від 0 до +0,35 свідчать про несформованість ознаки. Висновки. 1. В умовах інтенсивної руйнації морально-виховного взірця педагогічна спільнота потребує швидкого впровадження ідей і пропозицій щодо виправлення поточної ситуації. 2. Розроблена методика як у першій, так і в другій версіях може слугувати для вивчення психосоціальних властивостей. Література 1. Парсонс Т. Система современных обществ. – М.: Аспект Пресс, 1997. 2. Гуленко В. В., Тыщенко В. П. Юнг в школе. Соционика – межвозрастной педагогике. – Новосибирск: Изд-во Новосибир. ун-та, 1997. 3. Донченко О. А. Фрактальная психология. – К.: Знання, 2005. 4. Афонін Е. А., Донченко О. А., Антоненко В. О. Психокультура України: помаранчевий перехід // Соціальна психологія. – 2006. – № 4. – С. 77–94. 5. Донченко О. А. Социетальная психика. – К.: Наук. думка, 1994. © Донченко О. А. Л. Н. Овдієнко СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ ОСВІТИ: СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ Проаналізовано наукові концепції соціалізації особистості в кон- тексті освітнього процесу. Показано, що в умовах реформування шко- ли, переходу освіти від парадигми навчання до парадигми життєтворчості соціалізація особистості постає не у вигляді пасивного засвоєння суспільних норм і правил, а як процес творення або перетво- рення суспільного буття шляхом становлення власного Я. Запропонова- но новий концепт виокремлення психологічних механізмів соціалізації. Ключові слова: соціалізація особистості, реформування школи, освітня парадигма, механізми соціалізації. Проанализированы концепции социализации личности в контексте образовательного процесса. Показано, что в условиях реформирования школы, перехода образования от парадигмы обучения к парадигме жи- знетворчества социализация личности выступает не как пассивное ус- воение социальных норм и правил, а как процесс созидания общественного бытия через становление собственного Я. Предложен новый концепт вычленения механизмов социализации. Ключевые слова: социализация личности, реформирование школы, образовательная парадигма, механизмы социализации. The article is devoted to the analysis of the existing scientific concepts of individual’s socialisation in the context of the educational process. It is proved that in the conditions of reforming school and transformation of edu- cation from teaching to life-creating paradigm individual’s socialisation should not be treated as a passive acquisition of social norms and rules, but as a process of creating and changing social status quo through development of one’s own personality. A new concept of studying psychological mecha- nisms of socialisation is proposed. Key words: individual’s socialisation, refroming school, educational paradigm, socialisation mechnisms. Проблема. Суспільні перетворення викликають серйозні міжпо- колінні проблеми в передаванні соціального досвіду, саме тому зрос- тає роль школи як одного з найвпливовіших інститутів соціалізації особистості в умовах суспільства, що трансформується. У зв’язку із цим виникає потреба аналізу існуючих наукових концепцій соціаліза- ції особистості в контексті освітнього процесу з погляду їх відповідно- сті пріоритетам сучасної науки, а також спроба пошуку нових шляхів вивчення психологічних механізмів соціалізації. Мета статті: аналіз існуючих концепцій соціалізації особис- тості в контексті освітнього процесу та особливостей здійснення соці- алізації в умовах реформування школи, пошук нових психологічних механізмів соціалізації. Соціалізація – широкий і багатогранний процес засвоєння лю- диною основ та особливостей суспільного життя, відтворення його в адекватних формах. Термін “соціалізація” був введений у науковий обіг Ф. Г. Гідденсом 1894 року і використовувався автором для озна- чення включеності особистості в суспільні структури, засвоєння нею соціального досвіду. За період, що минув, а це більш як сто років, змі- стове наповнення терміна змінювалося, доповнювалося, розширюва- лося, набуваючи нових інтерпретацій. Охопити й проаналізувати всі напрями наукових пошуків було б складним і непосильним (а може, і непотрібним) завданням. Зупинімося на тих, які набули резонансу в науковому дискурсі й мають своїх прихильників або послідовників. Сьогодні соціалізацію в широкому сенсі розглядають як процес становлення індивіда в соціумі під впливом різних суспільних факто- рів, серед яких: виховання, навчання, здобуття необхідних навичок, знань та умінь, засвоєння норм, понять, цілей і цінностей культури, формування самосвідомості та здатності керувати своєю поведінкою, бути активним суб’єктом суспільних відносин, стосунків, ставлень [1]. Це певною мірою надто широке або навіть інтегральне визна- чення свідчить про те, що проблеми соціалізації досліджуються не ли- ше в межах соціальної психології, а й філософії, соціології, педагогіки. Коли деякі дослідники в запалі полеміки стверджують, що до сьогодні наша наука не торкалася проблем соціалізації, можемо запевнити, що відсутність терміна ще не свідчить про відсутність самого явища. Тоб- то, якщо поняття “соціалізація” і не застосовувалося вітчизняними на- уковцями або його використовували досить обережно, наприклад, у розділі критики буржуазних концепцій, то це зовсім не означає, що проблеми соціалізації не розглядались і не аналізувались. Свого часу О. М. Леонтьєв писав, що люди кожного наступного покоління починають своє життя у світі речей і явищ, створених попе- редніми поколіннями. Беручи участь у виробництві і різних формах суспільної діяльності, вони засвоюють багатство цього світу і таким чином розвивають у собі специфічні людські здатності, які були в цьому світі викристалізувані і втілені. Насправді мислення й знання у людей кожного наступного покоління формуються на основі засвоєння вже досягнутих успіхів пізнавальної діяльності попередніх поколінь [2]. Схожі думки знаходимо також у працях Л. С. Виготського і С. Л. Рубінштейна. Останній наголошував, що способом існування психічного є його існування як процесу, як діяльності. “Це твердження пов’язано з тим, що психічні явища виникають й існують, – підкрес- лював учений, – лише в процесі взаємодії індивіда з навколишнім сві- том, неперервного потоку впливів зовнішнього світу на індивіда і його дій у відповідь, причому кожна дія зумовлена внутрішніми умовами, що склалися в індивіда залежно від зовнішніх впливів, які визначали його історію” [3, с. 257]. У наведених судженнях немає власне терміна “соціалізація”, але фактично розкрито сенс поняття. Уявити сучасне періодичне фахове видання без розділу “соціа- лізація особистості” практично неможливо. Проблемам соціалізації приділяють увагу науково-дослідні інститути, лабораторії, відділи, окремі науковці в межах різних досліджуваних ними тем. Зокрема, в Інституті соціальної та політичної психології АПН України так чи ін- акше проблем соціалізації торкалися М. М. Слюсаревський, Л. А. Лєпіхова (соціалізація в освітньому процесі); В. О. Васю- тинський, О. В. Петрунько (соціалізація і владно-підвладні стосунки); І. В. Жадан (політична соціалізація і політична культура); П. П. Горностай (рольова і гендерно-рольова соціалізація) та ін. Найпоширеніші підходи в трактуванні соціалізації, що виділи- лись у науковому дискурсі, зводяться в цілому до традиційних: а) суб’єкт-об’єктного, у межах якого дитину розглядають як об’єкт впливу, б) суб’єкт-суб’єктного, де вона постає як рівноправний парт- нер у стосунках з дорослими та іншими дітьми; в) інтегрального, де предметом аналізу стають не лише соціальні та соціально-психологічні процеси, а й духовні зміни особистості. У межах психологічних досліджень своє особливе бачення про- блеми пропонують психоаналіз, біхевіоризм, когнітивна та гуманісти- чна психологія, індивідуальна психологія А. Адлера, еґо-психологія Е. Ериксона, феноменологічний підхід К. Роджерса, культурно- історична інтерпретація Л. Виготського та ін. За Адлером, наприклад, становлення особистості розпочинаєть- ся з досвіду взаємодії дитини з найближчим оточенням у ранньому дитинстві. Учений вважає, що важливою умовою переборювання ком- плексів малоцінності та переваги є формування соціального почуття. “Усі найвеличніші досягнення духу людини, а у цьому сенсі і розвиток людських здібностей, відбуваються під впливом суспільного життя і у зв’язку з еволюцією соціального почуття”, – зазначав дослідник [4, c. 448]. В еґо-психології Ериксона розвиток особистості визначається через проходження нею певних “епігенетичних” етапів. На першому етапі вирішується питання про базальну довіру до світу, що постає у спілкуванні дитини з дорослими і перш за все знову ж таки з матір’ю. Другим етапом є набуття або самостійності, або невпевненості в собі. Наступна стадія розвитку визначається як вік гри, коли відбувається рольове оволодіння реальністю. Четвертий етап охоплює навчання, оволодіння символами культури. П’ята стадія – період формування почуття ідентичності, що збігається з кризою підліткового віку і пов’язується з пошуками себе в групі, суспільстві, невизначеністю життєвих перспектив. Шоста стадія означає перехід до власне “дорослого” життя: створення сім’ї, виховання підростаючого покоління і т. ін. на основі вже сформованої психосоціальної ідентич- ності. Сьомий етап життєвого циклу найдовший і пов’язаний з усунен- ням суперечностей між здатністю людини до розвитку і повільним регресом особистості в процесі буденного життя, тобто з “чорним хлі- бом повсякденності” (О. Табаков). Восьма стадія завершує життєвий шлях, коли людина або набуває впевненості в собі внаслідок цілісного розгортання особистості, або прирікається на безвихідь, заплутавшись у пошуках власної ідентичності [5]. Такий підхід багато в чому схожий на вікову періодизацію, за- пропоновану Л. С. Виготським і Д. Б. Ельконіним, згідно з якою для кожного віку, своєрідного і якісно специфічного періоду в житті лю- дини, характерним є певний тип провідної діяльності, завдяки чому виникають і формуються психічні новоутворення. Так звані вікові кри- зи в цьому контексті – це, по суті, перетворення, перебудова особисті- сних суб’єктивних ставлень відповідно до нових соціальних умов. А втім, “опрацювання теорії соціалізації не завершено, хоча вже існує її вдалий початок, що спирається на нові принципи”, – ствер- джують західноєвропейські дослідники М. Х’юстон і Р. Штрьобе [6, с. 51]. Навіть саме поняття “соціалізація”, яке начебто вже й не потребує додаткового визначення, усе і так інтуїтивно ясно, різні автори інтер- претують по-різному, досить часто суперечливо. Якщо взяти розмов- ний варіант діалогу, то це виглядатиме приблизно так: “Соціалізація – це погано, вона потрібна лише державі для “вирощування” законослу- хняних громадян”, або “соціалізація – це добре, без неї ми всі станемо наркоманами, алкоголіками і асоціальними суб’єктами”. Ясно, що оці- нювання за шкалою “добре-погано” тут не спрацьовує, але зрозуміло й те, що обидва полюси дихотомії мають “право голосу”. Та істина, як завжди, десь посередині. Дискусії тривають, проблеми існують, і одні- єю з них є вивчення соціалізації в умовах освітнього процесу. Саме школа є одним з найвпливовіших інститутів соціалізації особистості в суспільстві, що трансформується. Знання, уявлення і навички, що їх дитина засвоює в сім’ї, в умовах школи потрапляють в інший контекст. Тут відбувається корекція, а іноді й сутнісна перебу- дова набутого, бо школа сприймається дитиною як міні-модель суспі- льства з певною системою вимог, норм і правил. До такої думки схиляється більшість сучасних дослідників соціалізації особистості: Г. М. Андреєва, Л. Я. Гозман, Н. Ф. Голованова, Л. А. Лєпіхова, В. В. Москаленко, М. М. Слюсаревський, О. Б. Шестопал та ін. Сьогодні визначення освіти як сукупності знань, умінь та нави- чок є застарілим. Але від того, що щось видається нам відомим, як, наприклад, те, що освіта – це діяльність із самоформування людини в культурі, ще нічого не змінюється. У шкільній практиці освіту й доте- пер здебільшого зводять до названої сукупності. Виходячи з такого бачення освіти, соціалізація, хочемо ми того чи ні, містить момент “ці- леспрямованого” впливу, що веде (або частіше не веде) до бажаної мети. Саме тому, очевидно, Н. Ф. Голованова, розглядаючи моделі шкіл за сценарієм соціалізації, як найпоширенішу сьогодні називає “школу навчання”, започатковану ще Я. А. Коменським, – авторитар- ну, засновану на класно-урочній системі [7, с. 35]. У такій школі в ди- тині вбачають “об’єкт” навчання і виховання, який слід наповнити відміряною кількістю знань, інформації, певних норм та алгоритмів поведінки. Дитина не може діяти творчо, а лише пасивно сприймає дидактичний матеріал, готовий набір знань. Потреба самовдоскона- лення в неї не виникає і не формується, тому вона залишається в кола- псі власних уявлень про світ та самопошані, що згодом загалом загрожуватиме нівелюванням її як особистості, а тим паче не сприяти- ме становленню індивідуальності, перетворюючи молоду особу на “гвинтик” суспільного буття. Звичайно, є винятки, але частіше, як правило, “не завдяки”, а “всупереч” тенденціям так званої школи на- вчання. Далі у списку – “школа різних маршрутів”, де вже є спроби за- провадити індивідуальний підхід. Правда, цей підхід виглядає досить своєрідно. Серед дітей розрізняють тих, хто навчається успішно, менш успішних і зовсім “поганих”; їх розводять у різні класи. За таким са- мим принципом відбувається відбір викладачів: “кращі” отримують кращих, “гірші” – гірших. Травмуючий вплив такої школи у психоло- гів не викликає жодних сумнівів. І, нарешті, “школа життєтворчості”. Саме про останній тип школи пише В. В. Москаленко: “Школа життєтворчості ставить за ме- ту сформувати в учнів не тільки систему знань, умінь і навичок, а та- кож готовність до самовизначення в моральній, інтелектуальній, комунікативній, громадсько-правовій сферах діяльності, у розвиткові індивідуальності кожного учня і вихованні його як суб’єкта соціаліза- ції”. І далі продовжує: “Соціалізація здійснюється як самореалізація особистості, як процес її життєтворчості” [8, c. 11,12]. Сьогодні ж і у нас, і на Заході основним пафосом у дослідженнях проблем соціалізації є твердження про активну роль індивіда. Суб’єкт соціалізації не може бути жорстко детермінованим суспільними нормами, бо саме він ці норми інтерпретує, формує і творить. Науковці не мають одностайної думки і стосовно механізмів соціалізації. Багато в чому позиції авторів визначаються особливостя- ми теоретичного і методологічного підходів. Правда, усі вони загалом погоджуються з думкою, що механізм – це не посередник, “через який…”, а саме процес, що забезпечує передавання того, що є в “Од- ному” і чого бракує “Іншому”. На психологічному рівні це, очевидно, психічні процеси, які забезпечують перетворення того, що сприй- мається суб’єктом, у його внутрішній світ, сприяючи створенню влас- них уявлень, образів, смислів. “До цього часу ще не зовсім зрозуміло, які саме психологічні механізми і психологічні умови забезпечують перехід від психічного, яке задається в об’єктивованому соціальному, в індивідуально психічне. Адже абсолютно зрозуміло, що це відбу- вається” [9, c. 40]. Кожен з етапів соціалізації, на нашу думку, реалізується шляхом інтеріоризації (“вростання”, “вживляння” дитини в культуру, соціум); трансцендування (виходу її за межі наявної ситуації, тобто розвитку) і транкскреації (перездійснення, перетворення). Запропонована схема може розглядатися лише умовно, у межах дослідження, оскільки пере- лічені процеси не розведені в часі, а відбуваються кожного разу “тут і тепер”. Це взаємопов’язаний, взаємопогоджений механізм, який забез- печує перехід усього того, що сприймається суб’єктом, у власне, але оновлене Я. Інтеріоризація, або “вживлення”, дитини в культуру, соціум у класичному трактуванні її (інтеріоризації), за Л. С. Виготським, відбу- вається через предметно-практичну діяльність. Але це не просте пере- міщення зовнішньої предметної діяльності у внутрішній план свідомості. Будь-яка внутрішня вища психічна функція неодмінно проходить через зовнішню стадію діяльності, тому що остання від са- мого початку є соціальною. Перш ніж стати внутрішньою і власне психічною, ця функція спочатку стикається із соціальним ставленням Іншого. Тобто інтеріоризація відбувається під впливом інтерсуб’єктної взаємодії в процесі спільної діяльності. “Ми можемо сформулювати загальний генетичний код культурного розвитку, – робить висновок Виготський. Будь-яка функція в культурному розвитку дитини з’являється на сцені двічі, у двох планах, спочатку – соціокультурно- му, а потім психологічному, спочатку поміж людьми, як категорія інтерпсихічна, потім усередині дитини, як категорія інтрапсихічна” [10, c. 145]. Психолог наголошує, що цей процес не дорівнює соц- іалізації. Він розглядає інтеріоризацію як перетворення суспільних ставлень у психічні функції. У цілому погоджуючись із такою думкою, дозволимо собі вважати її першим, початковим кроком до соціалізації. Трансцендування, як і багато інших термінів, перейшло в соц- іально-психологічний дискурс із філософії. Семантично воно швидше пов’язане з трансцендентальним (зовнішнім), а не трансцендентним (потойбічним) у кантівському сенсі розрізнення трасцендентального і трансцендентного. Трансцендування не має нічого спільного з транс- цендентним, містичним, божественним і в даному контексті означає вихід за межі ситуації, назовні, що ближче до екстеріоризації як пере- ходу з “внутрішнього” у “зовнішнє”. “Отже, взаємодіючи з іншими людьми, індивід дістає можливість скерувати первісно притаманний йому як біологічній істоті психоенергетичний потенціал на встанов- лення людських зв’язків. Завдяки цьому відбувається своєрідна осци- ляція і взаємопроникнення внутрішнього і зовнішнього світів та об’єднання їх у цілісний світ індивідуального буття, де шляхом сим- волічного відображення долається відносність зовнішнього і внутрішнього” [11, c. 18]. Тобто трансцендування – це перехід суб’єкта за межі наявної ситуації, але перехід зі знаком “плюс”, ”відредагований” та збагачений власним досвідом особистості, що соціалізується. Нарешті, транскреація, або перездійснення, відбувається як за- вершальна (не в сенсі закінчення) фаза механізму соціалізації. “Вас не повинна бентежити транскреація, – писав свого часу відомий німецький філософ Г. В. Лейбніц. – Сказати, що якийсь предмет тут перестає існувати, а там починає своє існування без будь-якого пере- ходу або проміжного стану, – це те саме, що сказати, що тут він зни- щується для того, аби виникнути там. Новий стан не виникає з попереднього. Будь-яка зміна – це перездійснення” [12, c. 263]. На психологічному рівні це, очевидно, описані психічні процеси, які за- безпечують перетворення всього того, що сприймається суб’єктом, у власне, але оновлене Я, оскільки “збереження, – на думку того ж таки Лейбніца, – це вічне створення” [там само]. Підсумовуючи сказане, можемо стверджувати, що в умовах ре- формування школи та переходу освіти в іншу парадигму, від “школи навчання” до “школи життєтворчості”, соціалізація особистості в освітньому процесі має поставати не у вигляді пасивного засвоєння знань, умінь і навичок чи суспільних норм та правил, потрібних лю- дині для її вростання в соціум, а як процес творення і перетворення суспільного буття через становлення сутнісних сил людини. І як би це не виглядало парадоксально, але комфортніше в соціумі почувається людина, що живе за його нормативними вимогами і в той же час здат- на до вільної самореалізації та розвитку своєї індивідуальності, аніж та, що пристосовується до них за принципом “чого бажаєте?” Висновок. Аналіз існуючих наукових концепцій соціалізації особистості в контексті освітнього процесу засвідчив, що найпоши- реніші підходи в трактуванні соціалізації, що виокремилися в науко- вому дискурсі, зводяться до таких: а) суб’єкт-об’єктного, у межах якого дитина розглядається як об’єкт впливу; б) суб’єкт-суб’єктного, де вона постає як рівноправна в стосунках з іншими – дорослими і дітьми; в) інтегрального, де предметом аналізу стають не лише соц- іальні і соціально-психологічні процеси, а й духовні зміни особистості. В умовах реформування школи та переходу освіти в іншу пара- дигму – від так званої школи навчання до школи життєтворчості – соціалізація особистості в освітньому процесі розглядається як процес творення або перетворення суспільного буття шляхом становлення власного Я. Запропоновано новий концепт виокремлення психо- логічних механізмів соціалізації, згідно з яким головними її ме- ханізмами є: інтеріоризація (“вростання”, “вживлення” дитини в культуру, соціум); трансцендування (вихід за межі наявної ситуації, її розвиток); транкскреація (перездійснення, тобто утворення оновле- ного Я). Література 1. Розум С. И. Психология социализации и социальной адаптации человека. – СПб.: Речь, 2006. 2. Леонтьев А. Н. Проблемы развития психіки. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1981. 3. Рубинштейн С. А. Бытие и сознание. – М.: Изд-во АН СССР, 1957. 4. Адлер А. Воспитание детей: Пер. с англ. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. 5. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризиc: Пер с англ. – М.: Изд. группа “Прогресс”, 1996. 6. Хьюстон М. Введение в социальную психологию. Европейский поход: Пер. с англ. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2004. 7. Голованова Н. Ф. Социализация и воспитание ребенка. – СПб.: Речь, 2004. 8. Москаленко В. В. Проблема виховання в контексті соціалізації особистості // Соц. психологія. – 2005. – №2(10). – С. 5–28. 9. Розум С. И. Психология социализации и социальной адаптации человека. – СПб.: Речь, 2006. 10. Выготский Л. С. Выготский Л. С. Собр. соч.: В 6-ти т. – М.: Педагогика, 1982. – Т. 3: Проблемы развития психики. 11. Васютинський В. О. Інтеракційні виміри особистісного соцієтального буття // Соц. психологія. – 2005. – №3(11). – С. 8–20. 12. Лейбниц Г. В. Пацидий – Филалету // Лейбниц Г. В. Соч.: В 4-х т. – М.: Мысль, 1984. – Т. 3. – С. 228–266. © Овдієнко Л. Н. І. В. Жадан СОЦІАЛЬНІ УЯВЛЕННЯ МОЛОДІ: ПРОБЛЕМА МОРАЛЬНИХ ЕКСПЕКТАЦІЙ Представлено матеріали емпіричних досліджень особливостей мо- ральних уявлень студентської молоді. Зроблено висновок про не- відповідність репрезентованих в уявленнях студентів моральних критеріїв оцінювання ефективності різних видів соціальних взаємодій нормам демократичної культури. Ключові слова: моральні уявлення, інформаційна складова уявлень, критеріальна модель, відповідальність. Представлены материалы эмпирических исследований особенно- стей моральных представлений студенческой молодежи. Сделано за- ключение о несоответствии репрезентованных в представлениях студентов моральных критериев оценивания эффективности различных видов социальных взаимодействий нормам демократической культуры. Ключевые слова: моральные представления, информационная со- ставляющая представлений, критериальная модель, ответственность. Materials of the empirical investigation of peculiarities of the moral ideas of the youth have been presented. The conclusion has been drawn on the discrepancy between the ideas about moral criteria of assessing the effec- tiveness of social interaction of different kinds of the university students and the democratic cultural norms. Key words: moral ideas, information constituent of ideas, criteria model, responsibility. Проблема моральних експектацій у соціальних уявленнях моло- ді постала в ході аналізу результатів емпіричних досліджень, що про- водилися співробітниками лабораторії психологічних проблем політичної соціалізації молоді відповідно до планової теми. Зокрема, в усіх групах соціальних уявлень молоді моральна складова виявилася вагомішою, ніж очікувалось. Метою дослідження, у якому взяли участь 110 студентів ВНЗ м. Києва, було визначення особливостей відображення моральних цін- ностей у соціальних уявленнях молоді. У структурі правових уявлень молоді моральні цінності посіда- ють одне із чільних місць, утворюючи другий фактор в емпірично ви- будуваній факторній моделі семантичного простору значень, пов’язаних з правом. Студенти оцінюють право і правові явища за мо- ральними шкалами: “правота”, “життєві устої”, “традиція”, “пороз- уміння”, “людяність”, “порядність” тощо. Поняття “право” і “закон” кожен четвертий респондент асоціює з відповідальністю, справедливі- стю, рівністю, при цьому третина таких асоціацій негативно забарвле- на, а “відповідальність” в уявленнях переважної більшості респондентів існує у формі покарання за порушення закону або прав інших. В уявленнях про громадянськість частіше за все фігурують ка- тегорії “відповідальність”, “патріотизм”, “чесність”, “порядність”, “рі- вність”. За результатами факторного аналізу судження, що відображають уявлення старшокласників про доброго громадянина, увійшли до четвертого і шостого факторів і були об’єднані назвою “моральна відповідальність” (у фінських старшокласників фактор ана- логічного змісту виявився першим). У політичних уявленнях молоді близько третини значень мають моральне спрямування. Причому переважна більшість з них (понад 77 % асоціацій) негативно забарвлені. Найчастіше з політичними кате- горіями студенти асоціюють такі поняття, як “чесність”, “порядність”, “рівність”. Моральні орієнтири в структурі соціальних уявлень не лише до- повнюють когнітивну інформацію про світ, а й спрямовують поведін- ку, дають змогу виробляти стратегію і тактику, будувати плани і визначати цілі діяльності, запускають механізми самоусвідомлення і самооцінки, істотно впливають на формування ставлень. У системі соціальних взаємодій вони є еталонами, критеріями оцінювання явищ соціального життя [1; 2]. З огляду на це проблемним в одержаних ре- зультатах видається не лише факт перевантаження соціальних уявлень молоді моральними експектаціями, а й неадекватність ієрархії мораль- них цінностей нормам демократичної культури в уявленнях різних видів (наприклад, відсутність у політичних уявленнях такого важливо- го морального регулятора, як відповідальність, натомість перенасиче- ність категоріями “порядність” і “рівність”; чи специфічний спосіб відображення категорії “відповідальність” у структурі правових уявлень). Перший етап нашого дослідження було спрямовано на вивчен- ня інформаційної складової моральних уявлень студентства. Респон- дентам пропонувалося дати визначення понять “мораль”, “моральність”, “моральні норми”, “відповідальність”, а також назвати цінності, які можна віднести до моральних. На другому етапі (виявлення актуального змісту соціальних уявлень) було проведено асоціативний експеримент, у ході якого рес- пондентам пред’являлися слова-стимули і пропонувалося відтворити асоціативний ряд, породжений кожним із них. Третій етап дослідження був спрямований на вивчення уявлень студентів про моральні регулятори, властиві різним системам соціаль- них взаємодій у нашому суспільстві (йшлося про системи “людина– людина”, “влада–громадяни”, “Я –інші”). Соціальні уявлення молоді про мораль і моральність виявилися переважно абстрактними – більш як 48 % респондентів запропонували визначення, які можна віднести до прототипів. Уявлення про мораль 18,5 % студентів кваліфіковано нами як конкретні репрезентації, і ли- ше 5,6 % уявлень відповідають рівню сценаріїв. Близько 28 % студен- тів взагалі не змогли визначити ці поняття. Уявлення студентів про моральні норми так само мають висо- кий ступінь абстракції – 46,4 % з них можна віднести до прототипів і 26,8 % – до конкретних репрезентацій. Уявлення на рівні сценаріїв продемонстрували 5,4 % респондентів, до стереотипних можна віднес- ти 17,9 %. Серед “моральних” асоціацій найчастіше трапляються: “совість” (8,9 %), “порядність” (7,1 %), “відповідальність” (5,4 %). Про “добро” і “справедливість” згадали по 3,6 % респондентів, про “зло” – 1,8 %. Практично не виявлено асоціацій, пов’язаних із власним Я. На підставі контент-аналізу змісту дефініцій та асоціативних рядів, запропонованих респондентами, зроблено висновок щодо знач- ного ступеня конвенціональності уявлень студентів про моральні нор- ми – найбільш уживаним виявилося поняття “правила” (21,4 %). Тобто в моральних уявленнях репрезентовані не диспозиції добра-зла, спра- ведливості-несправедливості, а певна угода про обмін. Дещо інша ієрархія вибудувалася за результатами відповідей респондентів на відкрите запитання “Які цінності, на Вашу думку, на- лежать до моральних?” Першу сходинку в ієрархії моральних ціннос- тей посідає “чесність” (40,4 %), другу – “справедливість” (26,8 %), третю поділили “доброта”, “повага” і “порядність” (по 18,5 %). На чет- вертій позиції опинилася “гідність” (11,1 %), далі – “совість” і “відпо- відальність” (по 9,3 %), “обов’язок”, “милосердя” і “відвертість” (по 7,4 %). Отже, ієрархія норм і цінностей в уявленнях молоді є істотно рі- зною. Імовірно, що норми більше пов’язуються з тими регуляторами соціальних взаємодій, які актуалізуються найчастіше (і це підтверджу- ється результатами аналізу змісту дефініцій), тоді як цінності – з ідеа- льною, соціально бажаною моделлю морально-нормативної регуляції взаємин у суспільстві. З огляду на те, що за результатами наших досліджень в усіх групах соціальних уявлень молоді (окрім політичних) відповідальність посідає чільні позиції, а в демократичній культурі визнається одним із головних регуляторів соціальних взаємодій, ми вважали за доцільне окремо дослідити уявлення студентів про неї. Поняття “відповідаль- ність” близько 40 % респондентів визначають як здатність відповідати за свої дії. В уявленнях 28,6 % студентів відповідальність репрезенту- ється через усвідомлення обов’язку або ставлення до обов’язку чи до інших. Відповідальність як розплата фігурує у визначеннях більш як 16 % інтерв’юйованих. Із здатністю прогнозувати наслідки своїх дій пов’язують відповідальність 8,9 % студентів. А 28,6 % респондентів з усього масиву моральних асоціацій з поняттям відповідальність пов’язують порядність, чесність, надійність. Такі суттєві складові від- повідальності, як послідовність, прийняття виважених рішень в асоціа- тивних рядах не фігурують узагалі. Частка респондентів, у семантичному полі значень яких з відповідальністю межує покарання, в асоціативному експерименті істотно збільшилась і сягнула 38 %. Соціальні уявлення про відповідальність 16,1 % респондентів можна кваліфікувати як сценарії; 25 % студентів мають уявлення рівня прототипів; удвічі менше – рівня конкретних репрезентацій. До сте- реотипних можна віднести уявлення 3,6 % студентів. Сценарії зво- дяться до двох варіантів: відповідальність у взаєминах батьків і дітей та відповідальність за порушення закону (чи неправильну поведінку). До стереотипних було віднесено конструкти на кшталт: “відповідаль- ність за країну” і “власна відповідальність”. Практично не представлені ні в дефініціях, ні в асоціативних рядах громадянський (дотримання законів, що не тотожне розплаті за порушення закону; залученість до розв’язання проблем спільноти то- що), політичний (послідовність у прийнятті рішень, підзвітність полі- тичних акторів) та соціальний (підтримка слабшого, залежного) аспекти відповідальності. В уявленнях молоді репрезентовано перева- жно особистісний (відповідальність за власні дії) та нормативний (принцип, обов’язок, право особи, закон) сегменти відповідальності. Підсумовуючи обговорення перших двох етапів дослідження, можна зробити загальний висновок про наявність суперечності між високою питомою вагою моральних експектацій у структурі соціаль- них уявлень молоді і недостатнім рівнем відображення регулятивної функції моралі в соціальних взаємодіях. Однією з причин цього, на нашу думку, може бути переважання в моральних уявленнях когнітив- них конструктів (57,7 %) над ставленнєвими (42,3 %), зумовлене на- самперед несформованістю критеріальних моделей оцінювання ефективності різних видів соціальних взаємодій. Іншими словами, ні суспільствознавча освіта, ні громадська думка не лише не формують, а й не декларують потребу корекції уявлень щодо продуктивності оці- нювання результативності, коли йдеться про соціальні взаємодії та компетентність їх учасників у тих чи тих категоріях моралі. За цих обставин відбувається перенесення індикаторів моральності, загалом адекватних для оцінювання взаємодій у системі “людина–людина”, на оцінювання політичних, громадянських та міжгрупових взаємодій, де ці індикатори не працюють. Щоб з’ясувати уявлення молоді про моральні регулятори, влас- тиві різним системам соціальних взаємодій, ми запропонували респон- дентам оцінити, якою мірою взаєминам у нашому суспільстві властиві окремі моральні характеристики (табл.). Таблиця Середні значення моральних характеристик у різних системах взаємодій, отримані за результатами оцінювання * № пор. Характеристики У взаєми- нах між людьми в нашому суспільстві У взаєми- нах влади і громадян в Україні У Ваших взаєминах з іншими людьми 1. Послідовність 3,6 2,6 4,7 2. Доброзичливість 3,7 2,6 5,2 3. Порядність 3,9 2,4 5,3 4. Чесність 3,6 2,2 5,4 5. Справедливість 3,4 2,3 5,5 6. Відповідальність 4,2 2,6 5,3 7. Рівність 3,3 2,3 5,4 8. Толерантність 3,8 2,8 5,2 9. Повага 3,8 2,6 5,3 10. Доброта 3,9 2,5 5,5 11. Відвертість 3,5 2,1 5,2 За результатами статистичного аналізу (t-критерій Стьюдента) виявлено достовірні розбіжності (на рівні р < 0,01) в уявленнях студе- нтів про моральність взаємин між людьми, між владою і громадянами, між Я та іншими. Як видно з табл., в уявленнях студентів їх взаєминам з іншими людьми в більшості випадків властиві доброта і справедливість (див. вище: моральні цінності, ідеальна модель). До середніх показників за параметрами порядність, доброта, толерантність і повага наближають- ся взаємини між людьми. Що ж до системи взаємодій влада – грома- дянин, то в уявленнях студентів жодна з моральних характеристик їм не властива або скоріше не властива, що логічно має своїм наслідком порушення процедурної справедливості (критерій якості процесу при- йняття рішення щодо розподілу винагород, потрібний для підтримання відчуття справедливості) та довіри і прагнення до співробітництва. Очевидно, що соціальні уявлення молоді про мораль не є відре- флексованими. Суперечливість між відверто завищеними оцінками моральності своїх взаємин з іншими і на порядок нижчими оцінками взаємин між людьми призводить до порушення дистрибутивної соціа- льної норми взаємності (поведінка й очікувані дії у відповідь не збіга- ються). Достовірні розбіжності (на рівні р < 0,01) в оцінках послідовності і відповідальності у взаєминах між людьми та у власних взаєминах з іншими вказують на несформованість когнітивної складо- вої уявлень про відповідальність, що, власне, підтверджує результати перших двох етапів дослідження. Факторний аналіз отриманих даних дає змогу скласти уявлення щодо структури уявлень студентів про моральність соціальних взаємо- дій. Перший фактор (внесок у сумарну дисперсію 30,6 %) об’єднав показники моральності взаємодій між владою і громадянами в нашому суспільстві, при цьому найбільшу факторну вагу здобули доброта, по- рядність, відвертість, доброзичливість. До другого фактора (внесок у сумарну дисперсію 16,4 %) увійшли показники моральності взаємин між людьми (за винятком відповідальності й рівності), а найбільшу факторну вагу мають чесність, порядність, відвертість, справедливість. Третій і четвертий фактори (внесок у сумарну дисперсію відповідно 7,4 % і 6,2 %) ми об’єднали в один, оскільки вони утворені показника- ми моральності у взаєминах Я й інші (за винятком відповідальності). Найбільшу факторну вагу в об’єднаному третьому факторі показали повага, толерантність, доброта, порядність. До п’ятого і шостого фак- торів (внесок у сумарну дисперсію відповідно 4,5 % і 4,0 %), які ми також вважали за можливе об’єднати, увійшли відповідальність у сис- темі взаємодій Я й інші та у взаєминах між людьми, а також рівність у взаєминах між людьми. Результати факторного аналізу вказують на переважання нормативно-ціннісного компонента моральних уявлень студентів над оцінно-регулятивним. Висновки: 1) значна частка моральних експектацій у соціальних уявленнях молоді, найімовірніше, є спробою компенсувати брак усталених кри- теріальних моделей оцінювання ефективності переважної більшості соціальних взаємодій; 2) високий рівень абстрактності, незначна частка уявлень на рі- вні сценаріїв, переважання нормативно-ціннісної складової над оцін- но-регулятивною в моральних уявленнях молоді гальмують формування готовності до компетентної політичної та громадянської участі; 3) формування моральних уявлень молоді, впровадження соціа- льних норм дистрибутивної та процедурної справедливості як джерела демократичних трансформацій потребують розробки системи цілесп- рямованих освітніх впливів і застосування технологій, спрямованих на рефлексію моральних уявлень і визначення моральних критеріїв оці- нювання різних видів соціальних взаємодій. Література 1. Ланге П. А. М. ван, Дре К. К. В. де. Социальное взаимодействие: коопера- ция и конкуренция // М. Хьюстон, В. Штребе. Введение в социальную психологию. – М., 2004. – С. 332–360. 2. Российский менталитет: вопросы психологической теории и практики / Под ред. К. А. Абульхановой, А. В. Брушлинского, М. И. Воловиковой. – М., 1997. – 329 с. © Жадан І. В. І. А. Дідук ПРАВОВІ УЯВЛЕННЯ МОЛОДІ ЯК РЕЗУЛЬТАТ ВІДОБРАЖЕННЯ РЕАЛЬНОСТІ Проаналізовано психологічні особливості відображення сучасним студентством об’єктивної правової реальності. Виявлено семантичну інтерпретацію правових уявлень студентів, встановлено структуру ка- тегоризації правових уявлень, визначено психологічні фактори, що структурують правову свідомість молоді. З’ясовано, що правову іден- тичність сучасної молоді характеризує надситуативний рівень розвитку. Ключові слова: правові уявлення, правова ідентичність, інтерпретація, стереотипність, абстрактність, соціальна категоризація. Проанализированы психологические особенности отражения сов- ременным студенчеством объективной правовой реальности. Выявлена семантическая интерпретация правовых представлений студентов, установлена структура категоризации правовых представлений, опре- делены психологические факторы, структурирующие правовое созна- ние молодежи. Установлено, что правовую идентичность современной молодежи характеризует надситуативный уровень развития. Ключевые слова: правовые представления, правовая идентичность, интерпретация, стереотипность, абстрактность, социальная категориза- ция. The psychological peculiarities of students’ reflection of modern legal situation have been analyzed in the research. It has revealed semantic inter- pretation of students’ legal representations, structure of legal situation cate- gorization, and psychological factors structuring youth’s legal identity. The research results prove that modern youth’s legal identity is characterized by the above-situational level of development. Key words: legal representations, legal identity, stereotype character, abstraction, social categorization. Проблема. Перебудова соціальної структури сучасного україн- ського суспільства, пов’язана з розвитком України як незалежної дер- жави, зумовлює потребу осмислення соціально-психологічних закономірностей такого складного явища, як соціальна ідентичність. Стрімкі зміни в сучасній системі соціальних ідентичностей наших громадян настільки ж нестримні, наскільки й складні. Відчуття належ- ності особи до спільноти характеризується сьогодні цілою низкою су- перечливих уявлень, переживань і ставлень. Потреба становлення єдиної концепції громадянськості, з одного боку, і недостатня сформо- ваність цінностей та уявлень, які були б спільними для всієї соціальної групи, з іншого, дисонують і свідчать про різноспрямованість сучас- них суспільних процесів. Така невідповідність зумовлює переосмис- лення особою узвичаєних норм суспільства, що відображається на переживанні нею своєї правової ідентичності. Розбалансованість, роз- митість та нечіткість уявлень про правову дійсність, особливо в межах гарантованості, обов’язковості та межах дозволеного, утруднюють цей процес, передусім у молодіжному середовищі. Смисловим стиком, де відбувається тісна взаємодія соціальних впливів та індивідуального світобачення, є правові уявлення. Саме в них об’єктивується правове відображення як спосіб існування соціаль- ного. У зв’язку із цим питання про специфіку трансформації суспіль- них прав і норм в особистісну схему світобачення є сьогодні важливим та актуальним. Отож ідеться про осмислення молоддю дійсності, ви- роблення в неї власної системи ставлень до соціально-правових норм та інституцій у сучасних умовах становлення української спільноти. Саме це й визначило тему нашого дослідження. Мета статті: з’ясування та аналіз структурно-функціональних закономірностей системи правових уявлень сучасної молоді. Предметом нашого дослідження є інтерпретація молоддю пра- вової реальності. Завдання дослідження: 1) визначити соціально-психологічні ха- рактеристики правових уявлень молоді; 2) з’ясувати психологічну природу суперечностей, які існують в інтерпретаціях правової дійсно- сті студентами; 3) дослідити рівень усвідомлення особистістю змісту правових норм; 4) окреслити структуру правових уявлень молоді та фактори, що її зумовлюють; 5) проаналізувати стан правової ідентич- ності на сучасному етапі розвитку суспільства. Визначаючи теоретично-методологічні засади дослідження пра- вових уявлень, ми виходили з того, що правові уявлення – це світогля- дно-психологічна характеристика особи, зумовлена її правовою ідентичністю, яка визначає особливості правової взаємодії з іншими людьми. Концепція соціальних уявлень С. Московічі, доповнена А. Тешфелом, Р. Харре, К. О. Абульхановою-Славською, Г. М. Анд- реєвою, А. І. Донцовим, Т. П. Ємельяновою, А. М. Славською [1–6], дала змогу розширити класичний підхід до проблеми правової іденти- чності і стала теоретико-методологічною основою дослідження. Особливу увагу приділено вивченню феномена правових уяв- лень студентства, оскільки цей період життя людини збігається зі ста- дією інтеграції особи в спільноту, коли відбувається активне формування та вираження її правової позиції. Основою нашого дослі- дження стало припущення І. В. Жадан, що “вплив соціальних уявлень на процес і якість засвоєння нового знання й способів поведінки є вза- ємним, а спрямовані освітні впливи здатні змінювати соціальні уяв- лення значно швидше, ніж можна було б очікувати” [7, с. 6]. Щоб розв’язати поставлені завдання, ми скористалися елемен- тами техніки репертуарних ґраток Дж. Келлі [8; 9]. Валідні конструкти – правові терміни (наприклад, право, закон, Конституція, права та обов’язки, законослухняність тощо) – були представлені двома полюс- ними константами. Усього студентам було запропоновано 43 тріади. Респонденти повинні були вибрати два поняття із трьох, об’єднавши їх за будь-якою ознакою – першою, яка спаде на думку, та вказати, що для них є спільне. У дослідженні взяли участь 50 студентів Києво- Могилянської академії. Отримані результати опрацьовувалися методами якісного і кіль- кісного аналізу, що дало змогу: 1) визначити домінуючі уявлення сту- дентів про правову дійсність; 2) з’ясувати інтерпретаційне наповнення конструктів, логічно об’єднати і згрупувати їх; 3) встановити структу- ру соціальної категоризації правових репрезентацій особистості; 4) виділити фактори, що структурують правову свідомість сучасної молоді. На основі соціальної категоризації правових уявлень було здійснено всебічний психологічний аналіз особливостей правових уяв- лень особистості. На першому етапі дослідження вивчалися домінуючі правові уявлення молоді. Кількісно-якісний аналіз розподілу конструктів рес- пондентів, а саме вибір ними двох спільних понять із запропонованих тріад, показав, що студенти пов’язують право насамперед із законом (72,2% опитаних), міліцію – з контролем (75%), а права визнають за цінність (72,2%). Вони також переконані, що злочин має бути покара- ним (77,8%), обов’язок є необхідністю (72,2%), Конституція захищає їх права (75%), а більшість у них асоціюється з єдністю (75%). Такі значущі правові уявлення притаманні сучасній студентській молоді. Зауважимо, що правові уявлення студентства виявилися досить стереотипними, навіть шаблонними. Вони репрезентуються в загаль- ноприйнятій площині суспільно-правових норм, у них відтворюється адекватна причинно-наслідкова логіка правових явищ і подій. Отже, стереотипи утворюють основний зміст правового способу взаємодії. Крім того, встановлено загальну тенденцію очікування людиною від правової системи гарантованості, стабільності та порядку. Подальший аналіз інтерпретацій студентів щодо обраних діад показав значну неоднорідність системи ставлень особи до правової реальності, дав змогу деталізувати сукупність прийомів відображення реальності молоддю. Психосемантичну інтерпретацію значущих пра- вових уявлень респондентів представлено в табл., де отримані репре- зентації згруповано та класифіковано за допомогою контент-аналізу. Як бачимо, навіть типові уявлення молоді різняться за рівнем усвідомлення і характером пояснення. Переробка інформації у свідо- мості пов’язана із значною вибірковістю сприймання, навіть спроще- ністю, ірраціональністю, тобто соціальні поняття категоризуються. Це робить їх зрозумілими, наповнює власним смислом, водночас мі- фологізуючи і витісняючи значну частку науковості. Спостерігається розрив між науковими і повсякденними знаннями. Як свідчить аналіз суджень студентів, особа насамперед розв’язує проблему узгодження власних настанов із соціально- правовими вимогами. При цьому логіка узгодження демонструє яскра- ву тенденцію до узалежнення від правових норм, однак таке підпоряд- кування є досить суперечливим. По-перше, студенти не так поціновують правові засади соціальної взаємодії, як визнають владно- державницьку природу підпорядкування законові; по-друге, забезпе- чення дієвості закону вони пов’язують не з повагою і довірою, а з кон- тролем правоохоронних органів (страхом бути покараним); по-третє, випробувані хоч і визнають потребу виконання обов’язку, але пережи- вають відчуття “залежності”, “безправності” замість усвідомлення по- треби жити в злагоді, що неможливо без взаємних зобов’язань. Таблиця Інтерпретації, якими студенти репрезентували діади правових понять Об’єднані поняття Спільне Права– закон 1) усвідомлення, що закон – джерело і регулятор права (44%): - права повинні відповідати закону; права закріплені зако- ном; права регулюються законом; закон забезпечує права; закон декларує права; закон визнає права та обов’язки; закон захищає права; закон забезпечує; закон надає рівні права (34,5%); - теорія, теоретична збірка (9,5%); 2) усвідомлення обов’язковості закону як механізму права (56%): - закон встановлюється державними органами й обов’язковий для виконання; встановлені державою прави- ла; належність державі (9,5%); - контроль; кожен має права; закон єдиний для всіх; обов’язки; мораль; стосуються людини; потрібно дотри- муватися (19,5%); - юриспруденція; юридичне; законодавство, Конституція, писані норми (27%). Міліція– контроль 1) усвідомлення, що контроль – основна функція міліції (84%): - наші правозахисні органи контролюють ситуацію і поря- док у країні, громадський порядок та безпеку; міліція здійс- нює контроль; функція органів правопорядку – контролювати; міліція контролює порядок, ситуацію; ко- нтроль усіх сфер життя громадян; обов’язок міліції – ко- нтролювати; нагляд за дотриманням порядку; взаємопов’язані; ДАІ (79%); - контролює правопорушників; міліція контролює злочин- ність (5%); 2) усвідомлення єдності закону і відповідальності (13,4%): - закон; відповідальність; забезпечує захист; 3) емоційна оцінка (не довіряю (2,6%). Злочин– покарання 1) усвідомлення того, що злочин карається законом (69%): - злочин тягне за собою відповідальність і карається зако- ном; відповідальність перед законом; скоєний злочин при- зводить до покарання; злочин завжди має бути покараний; злочин порушує закон і заслуговує на покарання; покарання дістає людина; міра однієї події; дія – наслідок; послідов- ність; за злочин – ув’язнення; арешт; в’язниця; Ф. М. Достоєвський; 2) представлення механізму відновлення правопорядку (28,4%): - закон, правосуддя; обов’язково; справедливість (23%); - формальність (5,4%); 3) не відповіли (2,6%). Продовження таблиці Обов’язок– необхідність 1) усвідомлення значення обов’язку (56%): - для правильного функціонування суспільств; хочеш мати права – виконуй обов’язки; кожна людина має обов’язки і це – неодмінна умова життя; потрібно виконувати обов’язки; обов’язок потрібний кожній людині; кожному слід мати обов’язки перед кимось; буденність, рутина – тотожні поняття, синоніми (54%); - це вимога, поставлена особистістю перш за все до себе (2%); 2) усвідомлення зовнішньої детермінованості обов’язку (36%): - обов’язок перед Батьківщиною; потреба; це потреба зобов’язання, безправність; залежність; 3) обов’язок як реальна детермінанта (8%): - дійсно існують; це реальність (4%); - це уявні поняття; громадські обов’язки не є потребою (4%). Права– цінність 1) усвідомлення цінності права (49%): - мати права – це цінність для кожної людини; права лю- дини – найвища цінність; права є цінністю; права простої людини-трудівника – найвища цінність; права – велика цінність, яку ми захищали на Майдані; права громадянина треба поважати; сім’я; потреба; 2) природа та функції права (22%): - набуті народом; захист людини; права – це моральні цін- ності людини; духовне; знаючи права, ми дістаємо свободу дій у межах певних норм і законів; обов’язок; 3) усвідомлення механізмів забезпечення (26%): - закони; держава; найбільша цінність для громадян забез- печена Конституцією (10,4%); - “помаранчева влада” цинічно порушує права громадян України; привілеї; абстрактність; лише прагнення (15,6%); 4) не відповіли (3%). Конститу- ція– права 1) усвідомлення ролі Конституції (73,4%): - забезпечення прав; забезпечує; гарантія; гарантовані права; Конституція гарантує права громадянам; Консти- туція визначає права; Конституція надає права; права виписані в Конституції; для життя; 2) дефініції Конституції (24,1%): - сукупність правил поведінки; закон; закони України; зако- нодавство; належить до юриспруденції; прокурор; ство- рені державою; 3) не відповіли (2,5%) Більшість– єдність 1) механізми створення більшості (54,5%): - більшість може утворитися завдяки єдності; наявність єдності утворює більшість; більшість людей єдині у своїх інтересах; об’єднані спільними інтересами; дружба; спіль- на думка; народ; Майдан; Помаранчева революція; 2) усвідомлення сутності єдності (35%): - необхідність; більшість має бути об’єднаною; сила; до- помога; можливе рішення та вихід зі скрути; мета; поки єдині – непереможні (30,5%); - маси – це загроза; еміграція (5%); 3) конкретні репрезентації понять (партія “Єдність”, кіль- кісні поняття) (5%); 4) не відповіли (5%). Отже, маємо підстави зробити певні узагальнення: 1) у свідомо- сті респондентів правові уявлення репрезентуються в загальноприйня- тій площині суспільно-правових норм; при цьому існує загальна орієнтація на дотримання існуючих правил, а якщо бути точним, тя- жіння до узалежнення, навіть покори; 2) сформована в студентів сис- тема правових уявлень репрезентується на рівні стереотипів, хоча й відрізняється рівнем усвідомлення правових понять; 3) правові уяв- лення характеризуються розбалансованим зв’язком, оскільки закон розглядається в контексті залежності, контролю і страху покарання, а не свободи, захисту й порядку. Тобто право в нашому суспільстві успішно виконує лише контролюючу функцію, тоді як захисна, наставницька і функціональна компоненти значною мірою деформовані. Подальший психологічний аналіз правових репрезентацій особи (домінуючих конструктів) здійснювався в контексті соціальної катего- ризації. Було визначено рівень абстрактності правових уявлень, що відображено в таких формах, як прототипи, окремі репрезентації та сценарії правової поведінки. Такий підхід дав можливість зрозуміти рівень усвідомлення стереотипності правових категорій у свідомості молоді, котрі, як виявилося, є значущими детермінантами. З’ясувалося, що у свідомості студентства найбільшою мірою представлено рівень окремих репрезентацій (53%), коли використову- ються пояснення-приклади. Цей рівень (перша група відповідей), за- стосований студентами для пояснення правових зв’язків, демонструє однобічне, часто викривлене сприйняття механізмів права; воно наси- чене найбільшою кількістю розбалансованих, дисонуючих зв’язків. Яскраво проявилося явище ірраціональності правових уявлень, що полягає в недостатньому усвідомленні всієї палітри функцій і механіз- мів права. Так, міліція ототожнюється з контролем, а не із захистом, як то декларує теорія права; органи правопорядку – із загрозою, а не до- вірою; потреба захисту – з проявом страху. Відповідно спостерігається й викривлене, часто негативне ставлення до правових засад та інститу- цій: злочин – формальність, права людини – абстрактність, закон – необов’язковість. У другій групі відповідей (25,3%), де переважають загальні, усе- реднені константи усвідомлення властивостей правової дійсності, згруповано репрезентації-прототипи. Контент-аналіз протитипів вка- зує на абстрактне відображення особами властивостей права, репрезе- нтація відбувається на рівні загальноприйнятих декларацій. Вони не позбавлені спрощеності, поверховості та однобічності відображення правових засад. Наприклад, закон – захист, закон – дотримання, права – юриспруденція, Конституція – виконання зобов’язань, правопору- шення – невиконання норми, обов’язок – ілюзія, права – гарантія, дер- жава піклується про громадян. Звідси схематичність у розумінні пра- вових засад, завищені чи, навпаки, спрощені очікування щодо правової норми і, відповідно, неготовність до продуктивного діалогу із законом. Узагальнюючи розглянуті вище результати дослідження, може- мо стверджувати, що правові уявлення молоді, представлені у двох виділених рівнях (групах) соціальних категорій, мають рівень інтуїти- вного усвідомлення та осмислення. У них спостерігаємо шаблонність мислення, звуженість, деформованість логіки правових явищ, перена- сиченість абстрактними константами та прояви особистісного не- прийняття. Встановлені зв’язки можна пояснити загальноприйнятою семантикою правової ситуації, що свідчить про їх нав’язаність особі ззовні, а також домінантністю традиційного представлення норм жит- тя. Такі уявлення ґрунтуються на засвоєних особою схемах сприйняття та оцінювання, що відображають неусвідомлення нею адекватних мо- тивів підпорядкування праву і, відповідно, відсутність особистого розуміння. Третій рівень (19,9%), для якого характерні ґрунтовні і змістовні відповіді, на жаль, продемонструвала найменша кількість студентів. Пояснення респондентами зв’язків характеризуються розумінням логі- чності перебігу правових явищ, причинно-наслідковістю, доцільністю і самоосмисленням ситуації, наприклад: людина, залежність – обстави- ни, необхідність, міграція – заради мети, злочин, покарання – справед- ливість, людина, самодостатність – самореалізація. Крім того, вибудовуються життєві стратегії і сценарії: хочеш мати права – вико- нуй обов’язки; протест, Я – для досягнення мети. Така ситуація свід- чить, що для інтеріоризації правових норм особистості важливо досягти рівня завершених і цілісних уявлень. Спостерігаємо глибоку вживленість правових приписів в особистісну систему світобачення, високу частку адекватної, виваженої правової інформації у власних настановах. На жаль, дослідження показало в цілому незначну частку представленості завершених і цілісних категорій у правових уявлень молоді, що свідчить про недостатній рівень усвідомленого відобра- ження нею правової реальності та, відповідно, відсутність особистого розуміння. Тому можемо припустити, що правові норми досить повер- хово впливають на правові уявлення сучасної молоді. Знання правових норм у нашому випадку є зовнішнім регулятором поведінки, а не вну- трішньою настановою. Важливо, однак, зазначити, що молодь прагне з’ясувати функці- ональну складову права: визначає межі дії закону; узгоджує їх з прин- ципами гармонії, порядку, демократії, моральності; критично оцінює діяльність органів правопорядку. Тобто в молоді з’являються власні норми щодо вимогливості, переконливості та удосконалення. Це дає підстави говорити про виникнення метанорми: ідеться про відмову від нав’язаних норм, їх переоцінку, спробу реально їх оцінити і створити нові, власні настанови. При цьому правова норма перестає бути елеме- нтом соціального порядку, а стає внутрішньою настановою особи. У такий спосіб правове узалежнення спонукає до впорядкування життє- вого простору. На думку В. О. Васютинського, “упорядкування робить узалежнення “розумним”, надає йому доцільної орієнтації і в цьому розумінні зі свого боку виправдовує його наявність” [10, с. 117]. Оскі- льки варіанти таких відповідей зафіксовано лише в п’ятої частини опитаних, то це говорить про те, що потенційна можливість права на сьогодні в повному обсязі не використовується або ж викривляється. У ході дослідження для поглибленого психологічного вивчення проблеми ми провели також факторний аналіз. Було встановлено, що факторами, які структурують правову свідомість молоді, є: почуття безпеки, морально-ціннісні настанови, усвідомлення нормативної і регулятивної функцій права, усвідомлення цінності суспільної норми, законослухняність. Очевидно, вони виступають психологічними чин- никами правової свідомості сучасної молоді. Психологічний аналіз зазначених вище чинників дає змогу гово- рити про те, що сучасна молодь визнає цінність закону, усвідомлює, що правові норми упорядковують життя соціуму, що обов’язок є обов’язковим елементом гармонізації суспільного життя. Випробувані продемонстрували розуміння права як основного засобу державного впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування, зорієнтова- ність на правові норм, а саме: високий рівень очікувань від права з погляду захисту власних прав і свобод, розуміння потреби підпорядку- вання закону й обов’язковості дотримання його норм, прагнення вста- новити межі дієвості законів. Потреба сучасної особистості зрозуміти діючі в суспільстві норми і правила пов’язана з переосмисленням по- нятійно-категоріальних вимірів права, зокрема однобічного розуміння закону як обов’язку, відповідальності як примусу. Зростання критич- ності в оцінці правової реальності зумовлює переосмислення правових норм, їх сприймання крізь призму демократичних цінностей. Тобто правова норма в житті особи репрезентується як неодмінна спонука, що набуває сьогодні особистісно-ціннісної ваги. Вважаємо, однак, що сьогодні рівень сформованості правових уявлень молоді є недостатнім, а зміст – звуженим. Правові уявлення студентства свідчать про спрощене і поверхове бачення дійсності, во- ни не поглиблені розумінням змісту самого явища, рідко мають струк- турну завершеність, до того ж ущент наповнені стереотипами та ускладнені деструктивними репрезентаціями. Студенти більше орієн- туються на групові норми співжиття і моральні цінності, ніж на право- ві норми. Домінує сприйняття права як утиск з боку держави. Відстежено виражену дистанційність особи щодо правових інституцій. Особливо гостро переживають молоді громадяни негативні прояви, властиві інститутам права: формальність, абстрактність, привілейова- ність, несправедливе і недієве, на їх погляд, покарання. Бачимо, що у студентської молоді сформувалися лише елементи законослухняної поведінки, а не стійка повага до норм закону, потреба їх дотримуватися. У свідомості сучасного студентства правова норма представлена як незріле особистісне утворення. Це дає підстави гово- рити про неготовність молоді свідомо визнати закон як основну умову правового вчинку, а чинник його дотримання трактувати як базову особистісну потребу, отож лояльне ставлення до органів правочинства не є сформованим. Такий стан правової свідомості молоді значно зву- жує можливість повноцінного діалогу особи з представниками право- суддя і стає серйозною перешкодою для розвитку її внутрішньої відповідальності, суб’єктної правової поведінки. Результати дослідження свідчать про те, що сучасна особистість відчуває певні труднощі в досягненні правової ідентичності. Позиція індивіда в правовому просторі, його правовий досвід характеризують властиву йому “надситуативну правову ідентичність”, яку Ю. Л. Качанов визначив як ідентичність, за якої особистість позбавле- на “усвідомлення свого змістового компонента” [11, с. 616]. Надситуа- тивна правова ідентичність розкриває індивідові “почуття соціального” через норми і правила соціальної дії, схеми сприйняття, оцінювання та мислення, способи комунікацій та шляхи розв’язання проблем, діє на рівні емоційного сприймання та ототожнення, нато- мість, однак, не інтегрується на усвідомленому рівні. Отож вимальову- ється ситуація, коли правова ідентичність особи не інтегрована в її особистісні смисли, а детермінується безпосереднім сприйняттям ак- туальних проблем правової дійсності та фіксуванням на значимості для особи права. Відповідно, у такій ситуація вона не відчуває себе суб’єктом права. Втрата ідентичності провокує виникнення в особи відчуття тривожності й страху, бажання віднайти нові правила існу- вання, при цьому додатково виявляється дія стримуючих факторів, як- то старих стереотипів та абстрактності уявлень. Причиною виникнення дисонансу між правовими уявленнями є насамперед часткова втрата індивідом правової самоідентичності, за- харащеність його психосемантичного правового простору стереотип- ними уявленнями й відсутність чітких орієнтирів у прагненні досягти правового Я. Людина змушена постійно вибирати між природним пра- гненням до стабільності й звичними засобами її забезпечення та по- требою коригування старих уявлень чи то навіть самої системи особистісних цінностей. Зазначимо, що особистісні переживання сту- дентів яскраво демонструють їх потребу в повноцінному діалозі із законом. Узагальнюючи результати дослідження, констатуємо, що право- ву ситуацію, яка склалася в молодіжному середовищі, правомірно оці- нити як перехідну, адже відбувається активне переосмислення молод- дю правових ставлень крізь призму сучасної дійсності. Так, на зміну некритичному і часто байдужому ставленню до закону, що характерно для тоталітарної системи організації державної системи, приходить інша система ставлень, де бачимо відхід від правової ідеалізації; зрос- тання лояльного ставлення до влади; розуміння того, що право покли- кане захищати права та свободи особи; усвідомлення всієї палітри функцій правової норми; спроби узгодити суспільні та індивідуальні норми в контексті демократичних цінностей; обстоювання загально- людських цінностей, усвідомлення правової самоцінності. Разом з тим спостерігаємо негативні тенденції в становленні правосвідомості су- часної молоді: формування навичок ситуативної правомірної і законо- слухняної поведінки; сприймання права як утиску з боку держави; підпорядкування законослухняності страхові перед юридичною відпо- відальністю, а виконання обов’язку – відчуттю “залежності” і “безпра- вності”; низьку оцінку ефективності правової системи. Та все ж рівень сучасного узалежнення не нівелює жодною мірою прагнення особи до впорядкування, що є позитивним надбанням сьогодення, але, очевид- но, не достатнім. Висновки. 1. Правові уявлення відображають глибинні структури право- вого досвіду і визначають цілісну й стійку систему смислових утво- рень правосвідомості особи, які не лише віддзеркалюють окремі образи права, а й існують у тісному зв’язку, створюючи багатовимірну систему ставлень індивіда до правових об’єктів, цінностей та явищ. 2. Правові уявлення сучасної молоді як система характеризу- ються певною розбалансованістю внутрішніх зв’язків: закон розгляда- ється в контексті залежності, контролю й страху покарання, а не свободи, захисту і порядку. Логіка підпорядкування молоді правовим нормам видається дещо суперечливою: студентство визнає владно- державницьку природу підпорядкування законові, однак не належною мірою поціновує правові засади соціальної взаємодії; забезпечення дієвості закону юнаки і дівчата пов’язують не з повагою та довірою, а з контролем з боку правоохоронних органів (страхом бути покараним); визнаючи неодмінність виконання обов’язку, молодь переживає від- чуття “залежності”, “безправності” замість усвідомлення потреби жити в злагоді, що неможливо без взаємних зобов’язань. 3. Система правових уявлень студентства репрезентується пе- реважно на рівні стереотипів та абстракцій. Їх засвоєння, сприйняття та оцінювання не відображає належного усвідомлення особою адеква- тних мотивів підпорядкування праву і свідчить, відповідно, про відсу- тність особистісного смислу. 4. Правовим уявленням молоді властиві: інтуїтивність, стерео- типність, спрощеність, поверховість, однобічність і схематичність ві- дображення правових засад, сприймання норм як елемента соціального порядку, перенасиченість абстрактними константами, прояви особис- тісного несприйняття та невдоволеності, тенденція до прагматичного використання законів для задоволення власних потреб. 5. Виявлено неготовність молоді свідомо визнавати закон як основну умову правового вчинку, відповідно дотримання закону не входить у базові особисті потреби, а лояльне ставлення до органів пра- ва не сформоване. 6. Правова ідентичність студентства досі перебуває на рівні надситуативної ідентичності: правові уявлення не інтегровані в особи- стісні смисли, а детермінуються безпосереднім відображенням актуа- льних проблем правової дійсності та фіксуванням на значущості права. 7. Становлення правової ідентичності акумулює сьогодні соці- ально-психологічний потенціал упорядкування особою свого життя. Відбувається своєрідний злам правових стереотипів. Література 1. Социальная психология / Под ред. С. Московичи. – 7-е изд. – СПб.: Питер, 2007. – 592 с. 2. Перспективы социальной психологи: Пер. с англ. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 688 с. 3. Абульханова-Славская К. А. Социальное мышление личности: проблемы и стратегии // Психол. журн. – 1994. – Т. 15, № 4. – С. 39–55. 4. Социальная психология: Учеб. для высш. учеб. зав. / Под ред. Г. М. Андреевой – 5-е изд., испр. и доп. – М.: Аспект Пресс, 2004. – 365 с. 5. Донцов А. И., Емельянова Т. П. Концепция социальных представлений в современной французской психологии // Вопросы психологии. – 1984. – № 1. – С. 147–152. 6. Славская А. Н. Интерпретация как предмет психологического исследова- ния. // Психол. журн. – 1994. – Т. 15, № 3. – С. 78–87. 7. Жадан І. В. Механізми впливу соціальних уявлень на процес научіння // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К.: Міленіум, 2005. – № 12(15). – С. 189–199. 8. Похилько В. И., Федотова Е. О. Техника репертуарных решеток в экспе- риментальной психологии личности // Вопросы психологии. – 1984. – № 3. – С. 151–157. 9. Сикевич З. В. Социологическое исследование: Практ. рук. – СПб.: Питер, 2005. – 320 с. 10. Васютинський В. О. Інтеракційна психологія влади. – К.: Вид-во Київ. славіст. ун-ту, 2005. – 492 с. 11. Качанов Ю. Л. Проблема ситуационной идентичности личности // Психология самосознания: Хрестоматия. – Самара: БАХРАХ-М, 2000. – С. 613–623. © Дідук І. А. ПСИХОЛОГІЯ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ ТА МЕДІА-ОСВІТИ П. Д. Фролов ТЕЗАУРУСНА МОДЕЛЬ ІНФОРМАЦІЙНОГО ВПЛИВУ Аналізується проблема інформаційного впливу на політичні наста- нови особистості. Запропоновано нове уявлення про психологічний ме- ханізм інформаційного впливу на настанови особистості, що ґрунтується на тезаурусній моделі сприймання та переробки інформації реципієнтом. Відповідно до цієї моделі в рамках тезаурусу реципієнта можуть існувати різні внутрішньо несуперечливі системи знань стосов- но одного і того самого об’єкта, які й визначають спрямованість полі- тичної настанови залежно від того, марковані вони в тезаурусі як “свої”, “справжні”, “істинні” чи як “чужі”, “знані”, “хибні”, а також від того, які з них активовані в певний момент часу. Підкреслюється, що запропонована модель дає змогу пояснити наявність суперечливих на- станов, зрозуміти механізм їх дії. Ключові слова: політична настанова, психологічний механізм ви- никнення загальної спрямованості настанови, тезаурус знань, тезаурус- на модель інформаційного впливу. Анализируется проблема информационного воздействия на поли- тические установки личности. Предложено новое представление о пси- хологическом механизме информационного воздействия на установки личности, основывающееся на тезаурусной модели восприятия и пере- работки информации реципиентом. В соответствии с этой моделью в рамках тезауруса реципиента могут существовать различные внутренне непротиворечивые системы знаний относительно одного и того же объ- екта, которые и определяют направленность политической установки в зависимости от того, маркированы они в тезаурусе как “свои”, “насто- ящие”, “истинные” или как “чужие”, “знаемые”, “ложные”, а также от того, какие из них активированы в определенный момент времени. По- дчеркивается, что предложенная модель позволяет объяснить наличие противоречивых установок, понять механизм их действия. Ключевые слова: политическая установка, психологический меха- низм возникновения общей направленности установки, тезаурус зна- ний, тезаурусная модель информационного воздействия. The problem of information impact upon the political attitudes of a per- sonality are being analyzed. New idea about the psychological mechanism of the information impact upon personal attitudes based upon the thesaurus model of perception and information processing by the recipient has been of- fered. According to this model there can be different consistent knowledge systems existing on the inner level in the terms of a recipient’s thesaurus concerning the same subject. Namely these systems determine the direction of the political attitude depending on their marking in the thesaurus, which can be such as “own”, “real”, “true” or as “strange”, “known”, “wrong”. It is important also, which of them are activated at the moment. It is stressed that the model offered gives an opportunity to account for the presence of contra- dictory attitudes and to understand mechanism of their functioning. Key words: political attitude, psychological mechanism of the general direction of an attitude forming, knowledge thesaurus, thesaurus model of in- formation impact. Проблема. Для позначення готовності людини до тих чи тих дій психологи використовують цілу низку термінів, межі поміж якими, судячи з дискусій, що тривають дотепер, визначені досить умовно. До цих термінів, зокрема, належать “установка”, “атитюд”, “настанова”, “настановлення”. Різні автори вкладають у ці терміни різний смисл. Через розбіжності в тлумаченні важливість цих понять для теорії осо- бистості оцінюється полярно – і як фундаментальна, і як абсолютно непотрібна. На думку одних, значення проблем, що окреслюються ци- ми поняттями, у сучасній психології зростає, а самим поняттям відво- диться одне з чільних місць у термінологічному апараті загальної та соціальної психології. На думку інших, “добре було б узагалі обійтися без концепції установки” [1, c. 156]. Чимало з проблем концепції настанови були поставлені ще на- прикінці ХІХ ст. Незважаючи на це, кількість питань, які очікують на своє розв’язання, істотно не зменшилася й по сей день. Однією з невирішених проблем у цій царині є проблема зміни соціальних настанов. Вона залишається такою попри те, що багато дослідників визначають її як центральну проблему всієї соціальної психології. Адже вона охоплює феномени й проблеми, які є однаково важливими у вивченні особистості, культури, політики та сфери спо- живання. Тема зміни настанови є надзвичайно багатоаспектною. Одним з дискусійних моментів у зміні настанов видається питання щодо ролі інформації в цьому процесі. Думки дослідників із цього приводу є по- лярними. На переконання одних, саме завдяки інформаційним впливам стає можливим маніпулювати думкою не тільки окремих осіб, а й ве- ликих спільнот. Вони вважають, що сучасна людина не здатна ухили- тися від впливу ЗМІ, а інформацію схильні розглядати як інструмент соціальної влади, засіб впливу на аудиторію. Інші ж дотримуються протилежної думки і вважають, що сама по собі інформація не справ- ляє практично жодного впливу на настанови особистості. На їхню ду- мку, значно більшу роль у стабілізації та зміні настанови має інтерпер- сональний контекст. Мета статті: запропонувати нове уявлення про психологічний механізм інформаційного впливу на настанови особистості, що ґрунту- ється на тезаурусній моделі сприймання та переробки інформації реципієнтом. У дослідженнях можливостей інформаційного впливу на психіку і поведінку людини можна виокремити два напрями. Вельми потужним є напрям, що фокусується на вивченні впливу ЗМІ. Інший пов’язаний з вивченням переконувального потенціалу засобів мови та мовлення. Перший напрям бере свій початок від праць Г. Лассуела та Ліпмана, які сформулювали концепцію “магічної кулі” і вважали вплив ЗМІ надпотужним. Ці погляди були поширені у 20–30 роках минулого століття. У роки Другої світової війни уявлення про надпотужний вплив ЗМК було спростовано цілою низкою емпіричних досліджень Ю. Купера і Джехоуда; К. Ховленда, А. Ламендейна і Ф. Шефрилда; П. Лазарсфельда. У 50-ті роки було опубліковано результати числен- них досліджень, що підтверджували тезу, згідно з якою ефект впливу ЗМІ є значною мірою обмеженим і постає лише як один із факторів впливу. Більше того, було показано, що переконувальна масова ко- мунікація набагато частіше функціонує як фактор закріплення, ніж як фактор змін. До середини 60-х років цю концепцію, що дістала назву “концепції обмеженого ефекту”, підтримувала більшість учених. Най- більшим внеском у її утвердження стали дослідження Дж. Клапера, де увага зосереджувалася на механізмах вибіркового перегляду, інтерпре- тації та пригадування, що створювали стійкий бар’єр проти впливу засобів масової інформації на виборців. У 70-ті роки знову поширювалася думка про сильний вплив ЗМК. Цьому сприяли теорія впливу думки більшості Е. Ноель- Нойманн і концепція культиваційного впливу Г. Гербнера. Сильний ефект впливу телебачення та інших ЗМК, на думку дослідників, поля- гає в тому, що при активному споживанні їх продукції у певної части- ни глядачів формується тенденція сприймати ті або ті сторони соціальної дійсності відповідно до того, як їх подано на екрані. Теле- бачення та інші ЗМК культивують свідомість аудиторії у певному на- прямку, формують думку більшості, яка, у свою чергу, зумовлює поведінку індивідів. У 80-ті роки М. де Флер і Дж. Болл-Роукич зробили спробу син- тезувати концепції мінімального та сильного впливу ЗМК. Нова теоре- тична розробка дістала назву “інтегрованої моделі ефектів масової комунікації”. Ключовим для дослідників стала залежність аудиторії від аудіовізуальних засобів. Залежність, на їх думку, пов’язана зі здатніс- тю ЗМК задовольняти певні потреби людини. Напрям, пов’язаний з вивченням переконувального потенціалу мови і мовлення, було започатковано ще в стародавні часи. Уже тоді було сформульовано основні принципи риторики. Проте експеримен- тальну перевірку ефективності мовних засобів започаткував К. Ховланд лише в 60-х роках ХХ ст. Результати досліджень очолюва- ної ним Йєльської школи експериментальної риторики часто були не на користь класичних риторичних прийомів. У цілому можна конста- тувати, що й до сьогодні кількість досліджень, у яких виокремлюються методи, прийоми і технології, потенційно здатні підтримувати, форму- вати й змінювати картину соціального світу та окремі соціальні наста- нови реципієнтів, явно домінують над тими, у яких би здійснювалася відповідна емпірична перевірка. Згідно з твердженнями ряду дослід- ників процес міфологізації оцінки соціальної дійсності і нівелювання рефлексії здійснюється за допомогою таких засобів, як вибір слів і ви- разів, створення нових, вибір граматичної форми і самої послідовності словесних засобів, використання суперсегментних ознак, вибір імплі- цитних передумов, відбір цитат, використання слів із подвійною сема- нтикою, алюзій, мовних кліше тощо [2–4]. Об’єднує обидва окреслені вище напрями досліджень те, що питання щодо механізму формування певних настанов і преференцій у них залишається поза кадром. У цих дослідженнях скоріше описуються та аналізуються ефекти інформа- ційного впливу, ніж його психологічні механізми. Про політичну настанову йдеться тоді, коли в разі появи в полі усвідомлюваної уваги суб’єкта певного стимулу ми маємо реакцію- відповідь без проміжних усвідомлюваних етапів. При цьому більшість дослідників виходить з того, що настанова (атитюд) являє собою усе- реднену оцінну реакцію. Ця концепція значною мірою наближається до розуміння атитюду як точки на біполярній оцінній чи афективній шкалі ставлення до певного об’єкта. В основі традиційних шкал вимі- рювання, запропонованих свого часу Л. Терстоуном, Р. Лайкертом, Л. Гутманом, лежить уявлення про настанову як одномірне утворення. Це уявлення ґрунтується на тому, що предмет політичної (як і будь- якої іншої) настанови викликає в особистості певні почуття та емоції, які зазвичай поділяють на позитивні і негативні. Відсутність почуттів (або їх невизначеність, нейтральність) свідчить про відсутність в осо- бистості певної настанови стосовно відповідного предмета. Для позна- чення якості цих почуттів використовуються терміни “валентність” або “спрямованість настанови”. Емоційна забарвленість може мати різну інтенсивність залежно від сили почуттів, яка й визначає стійкість (усталеність) настанови. Наочним утіленням описаних уявлень є добре відома шкала (рис.). – – – – – – 0 + + + + + + Рис. Шкала настанов Найчастіше дослідники виходять з уявлення про те, що предмет настанови являє собою певну цілісність, що складається з багатьох характеристик, частину з яких можна оцінити позитивно, а частину – негативно. Сукупність оцінок окремих елементів предмета відповідно до цих уявлень усереднюється, що й визначає загальну спрямованість настанови. “Певній соціальній настанові, – пише, наприклад, В. Циба, – як латентній характеристиці відповідає безліч атитюдів-ставлень як конк- ретних безпосередніх оцінок. І навпаки, на базі аналізу десятків і со- тень конкретних ставлень-атитюдів певної особи до різних суб’єктів можна виявити її відповідну узагальнену латентну соціальну настано- ву, якою вона керувалася у відносинах з ними. Наприклад, рівень полі- тичної культури як різновиду соціальної настанови, якою певна особа керується і регулює свої політичні стосунки з однодумцями і опонен- тами, можна виразити як усереднену оцінку безлічі її ставлень (виді- лено мною. – П. Ф.) до різних конкретних політичних ідей, подій, реформ, діячів, тощо” [5, с. 28]. Механічне усереднення оцінок багато дослідників сприймають як аксіому, хоча психологічний механізм виникнення загальної спря- мованості настанови щодо складного соціального об’єкта вивчено явно недостатньо. Проте з такою точкою зору згодні далеко не всі. Напри- клад, С. Новак [6] звертає увагу на те, що в ході аналізу спрямованості настанов одночасне упорядкування позитивних і негативних настанов є не завжди виправданим. Механічне усереднення як механізм виник- нення загальної спрямованості настанови не створює проблем доти, поки йдеться про настанови стосовно простих об’єктів (з мінімумом складових і характеристик). Проблеми виникають у разі оцінювання настанови стосовно складних об’єктів (таких як Батьківщина, держава, особистість тощо). Щодо таких об’єктів можуть існувати, наприклад, подвійні (рос. “двойственные”) настанови, які розміщуються на шкалі по обидва боки від нульової точки. Теорією, яка відкриває шлях до розуміння виникнення, існуван- ня і подолання таких суперечливих настанов, на мій погляд, є відома теорія когнітивного дисонансу Л. Фестингера. Вона ґрунтується на концепції гомеостазу і припускає, що людині притаманна потреба мати несуперечливі, послідовні і взаємопов’язані знання. Окремі знання (у вигляді відомостей, переконань, цінностей) розглядаються Фестинге- ром як елементи. Як правило, аналізуються відносини тільки між па- рою (виділено мною. – П. Ф.) якихось елементів. Ці відносини, як відомо, можуть бути або іррелевантними (обидва елементи не пов’язані один з одним), або консонантними (один елемент випливає з іншого), або дисонантними (з одного елемента випливає щось проти- лежне другому елементові). Оскільки дисонанс переживається як щось неприємне, виникає прагнення редукувати або елімінувати його і від- новити узгодженість. Це можна зробити трьома способами: 1) змінивши один або кілька елементів у дисонансних відносинах, 2) додавши нові елементи, які узгоджуються з уже існуючими, і 3) зменшивши значущість дисонансних елементів. Таким чином вини- кає нова настанова або змінюється стійкість попередньої. У разі, коли нові знання або ж зміна вже існуючих не в змозі відновити узгодже- ність, виникає поведінка, наслідки якої сприятимуть відновленню ба- лансу. Прикладом такої поведінки, зокрема, може бути пошук нової інформації. Особливістю теорії когнітивного дисонансу є те, що запропоно- вані в її рамках моделі когнітивних структур, відповідальних за спря- мованість настанови, складаються з досить обмеженої кількості елементів (найчастіше двох). На нашу ж думку, ступінь узгодженості настановчо-оцінної реакції особистості на певний стимул зумовлений відносинами не між двома чи кількома елементами, а всією індивідуа- льною сукупністю (структурою) знань та уявлень, пов’язаних із цим стимулом. Ця сукупність організована в складну структуру – тезаурус. Термін “тезаурус” (гр. – скарбниця) вживається у вузькому і широкому значеннях. У вузькому значенні він застосовується в інфор- матиці і позначає різновид тлумачного словника. У широкому значенні тезаурус означає структурно організовану сукупність інформації, що відображає семантику відображуваного об’єкта. Тезаурус знань стосовно певного об’єкта має складну структу- ру. Його першоосновою є окремі елементи. При цьому самі знання поділяються на явні (вербалізовані) та неявні (невербалізовані). Сту- пінь емоційного забарвлення цих знань, їх мотивувальна, спрямуваль- на сила є різною. Елементи тезаурусу мають різну “вагу”. Вага елемента характе- ризує відносну смислову значущість вираженої ним теми в тезаурусі порівняно з іншими елементами. (Вага може визначатися в різний спо- сіб. В існуючих комп’ютерних моделях вона визначається частотою вживання певного елемента в даному тезаурусі, а також кількістю пов’язаних з ним інших елементів. Можливі й інші способи, напри- клад, ступінь суб’єктивної значущості елемента тощо). Елементи тезаурусу можуть перебувати в різних станах активо- ваності. Найбільшу активність мають елементи, які перебувають у полі усвідомлюваної уваги. Найменша активність характерна для тих еле- ментів, які потребують спеціальних зусиль для їх пригадування. Окремі елементи тезаурусу пов’язані між собою різноманітними зв’язками. Зв’язки різняться між собою за типами (імовірнісні, при- чинно-наслідкові тощо) і силою. Сила (“вага”) зв’язку між парами елементів характеризує відносну ймовірнісну, смислову зв’язність те- ми, що відповідає першому елементові, з темою, яка відповідає друго- му, у загальному обсязі даного тезаурусу. Ключові елементи тезаурусу (елементи з найбільшою смисло- вою вагою), що пов’язані між собою найбільш сильними (стійкими) зв’язками, утворюють семантичну мережу елементів. Семантична ме- режа являє собою певний “кістяк”, смисловий каркас, когнітивну, або ментальну, схему даного тезаурусу. Саме структура цієї мережі й ви- значає настановчу реакцію реципієнта на певний стимул. Проте було б помилковим уявляти структуру мережі зв’язків між елементами тезау- русу як щось застигле, раз і назавжди визначене. Настановча реакція може бути результатом задіяння систем, ланцюжків не тільки, напри- клад, сильних асоціативних зв’язків. Вона може стати результатом дії мережі й зовсім з іншою структурою, що, навпаки, визначається слаб- кими асоціативними зв’язками. Проте в цьому випадку елементи, по- єднані слабкими зв’язками, мають перебувати в стані підвищеної активності. Отже, відповідно до тезаурусної моделі, спрямованість політич- ної настанови визначається тією структурою її елементів (знань та уявлень), що активована в певний момент часу. Запропонована модель дає змогу пояснити наявність суперечли- вих настанов, зрозуміти механізм їх дії. Відповідно до неї в рамках одного тезаурусу в певні проміжки часу можуть активізуватися (вини- кати) різні настановчі структури, що часом мають протилежну, анта- гоністичну спрямованість. Зумовлено це тим, що під час сприймання інформації активізуються асоціативні реакції. Слово, образ чи інший стимул ніколи не спливають у нашій свідомості окремо, під час їх сприймання завжди в пам’яті того, хто читає, слухає, “спливає” пов’язана з ними інформація [7–9]. Іншими словами, сприймаючи будь-яке повідомлення, індивід звертається до наявного досвіду, і ак- туалізація однієї з ланок ланцюга, пов’язаних між собою повторними сумісними появами в минулому досвіді, викликає миттєву актуаліза- цію всіх слідів. Слово-стимул викликає не ізольовану реакцію, а певну систему семантичних зв’язків [10; 11], що й визначає загальну спрямо- ваність настановчої реакції. Різна стимульна інформація активізує різні когнітивні структури, що й призводить до різних настановчих реакцій. На користь цього свідчить, зокрема, добре відома залежність відповіді респондента від особливостей формулювання запитання. Такі залеж- ності активно використовуються для маніпулювання громадською ду- мкою. Наприклад, Дж. Буш назвав американців, що свого часу залишилися в Кувейті під час введення туди іракських військ, “заруч- никами”. Подібне слово здатне відразу включити у свідомості реципі- єнтів набір умов, які дозволяють використання військової сили. У випадку війни в Чечні таким словом-тригером стало словосполучення “чеченські бандформування”. Використання таких слів спирається на сценарії, фрейми, які, структуруючи відображення дійсності, спрямо- вують наші реакції у той чи той бік. Описаний вище механізм використовується не тільки для акти- візації (“виклику”) вже існуючих настановчих реакцій, а й для їх коре- кції чи формування нових настанов. Постійне вживання слова в певному констексті сприяє встановленню і закріпленню відповідних асоціативних зв’язків, тобто впливає на його значення. У сфері кому- нікації ця техніка дістала назву “контекстуального коректування” [12]. Свідченням її використання є відповідні лінгвістичні дослідження. Так, у результаті порівняння контекстуального оточення лексем, що стосувалися ісламу в друкованих виданнях США до та після трагічних подій 11 вересня 2001 р., було встановлено істотні відмінності. Якщо до здійснення теракту іслам та ісламські країни найчастіше згадували- ся у зв’язку з обговоренням економічних проблем та поглядів ісламу і католицької церкви на роль і права жінок у суспільстві та в сім’ї, то після повітряної атаки на хмарочоси-близнюки репрезентація мусуль- ман і всього, що пов’язано з ісламом, істотно змінюється. Відтепер вони позиціонуються відверто негативно і при згадці про них вжива- ються слова “напад”, “підозра”, “бомбування”, “страхітливі терорис- тичні атаки”, “осуд”. Використання фраз “підозра відразу впала”, “покладання відповідальності”, незважаючи на відсутність достовір- них даних стосовно того, хто здійснив теракт, дає змогу акцентувати на тому, що обвинувачення слід адресувати мусульманам. Згадування мусульманських країн у контексті проблем світового тероризму дає можливість імплікувати “обґрунтованість” їх репрезентації як країн, що загрожують миру та спокою всього світу. Проте дослідники не мо- жуть однозначно стверджувати, що використання негативно забарвле- ної лексики дійсно сприяє встановленню асоціацій між мусульманами та ісламом, з одного боку, і тероризмом та загрозою, з другого. На користь того, що інформаційний простір, у якому перебуває реципієнт, формує наповнення його тезаурусу, а також структуру зв’язків між окремими його елементами, свідчать результати застосу- вання так званих асоціативних тестів. Їх досить широко застосовують у дослідженнях, що проводяться на Заході в межах теорії переконання (наприклад, [13–17]). Дещо рідше використовуються вони російськими дослідниками. У праці Л. О. Городецької [18], зокрема, показано, що під час “косовської кризи” в Югославії та бомбардувань збройними силами НАТО югославських об’єктів у квітні 1999 р. американські студенти значно частіше за російських в асоціаціях, що виникали у них у зв’язку із ситуацією в Югославії, використовували слова геноцид, релігія, етнічний. Натомість у відповідях російських студентів частіше траплялися слова нелюдськість, безбожність, агресор, агресія, бійня, свавілля, варварство, втручання, що входили до словосполучень, які стосувалися дій США та НАТО. Характерним було і використання слів брат, братство, братський стосовно сербів та слова бойовики стосов- но албанців. На думку російської дослідниці, виявлені розбіжності в асоціаціях цілком відповідають розіжностям у лексиці та пафосі аме- риканських і російських ЗМІ. У тому, що формування політичних настанов досить успішно можна описати за допомогою тезаурусної моделі інформаційного впливу, переконує і такий ефект ЗМІ, як “встановлення пунктів поряд- ку денного”. Зміст цього ефекту сформулював Б. Коен наприкінці 60-х років минулого століття. Ефект полягає в тому, що ЗМІ не можуть примусити людей думати певним чином, але можуть вказати своїм споживачам, про що думати [19]. Це визначення дістало емпіричне підтвердження в дослідженні М. Маккомбса і Д. Шо під час президе- нтських виборів у США 1968 р. Тоді було встановлено майже довер- шену кореляційну залежність між частотою обговорення певної проблеми у ЗМІ і ступенем її суб’єктивної значущості для виборців. Попри надзвичайну спрощеність описаної вище моделі є чимало емпіричних свідчень того, що вона досить ефективно “працює”. Серед очевидних недоліків цієї моделі насамперед механістичність. Реципі- єнт розглядається як такий, що лише пасивно засвоює будь-яку інфор- мацію, не інтерпретуючи, не рефлексуючи її, і тому являє собою “вмістилище” найрізноманітніших настанов, що не просто суперечать, а й виключають одна одну. Управляти таким індивідом нескладно. Потрібно лише правильно добирати стимульну інформацію. Така мо- дель ґрунтується на метафоричному розумінні тезаурусу як “резезвуа- ру”, “вмістилища”, “сховища”. А в тім, завдяки активній природі свого носія, а також через безмежність вкладених один в одного семантичних просторів, неато- марний характер елементів, багатоманітність та нелінійність зв’язків, що їх пов’язують, тезаурус реципієнта являє собою скарбницю справді казково-чудодійну, оскільки є системою, здатною до самоорганізації, саморефлексії, саморозвитку. Як уже було показано нами під час вивчення особливостей сприймання сукупного тексту про політика, зміни в тезаурусі реципіє- нта відбуваються насамперед завдяки його власній активності, оскіль- ки, по суті, він сам є творцем споживаного ним гіпертексту (який теж можна розглядати як певний тезаурус). На те, що медіа-тексти являть собою, власне, продукти тих, кого за традицією досі називають спожи- вачами, реципієнтами, вказують й інші дослідники (Хол, Фіске). По- при те, що споживачі інформації роблять свій внесок у її конструювання і шляхом відбору, інтерпретації та переінтерпретації намагаються “втиснути” її у вже існуючі мислеформи, інші ментальні структури, певна її частина закарбовується в тезаурусі саме в тому ви- гляді, у якому її створив відправник. Ці “дзеркальні відбитки” часто мають вбудовані “інструкції” з їх інтерпретації, задані відправником повідомлення. Відтак у межах тезаурусу реципієнта можуть утворюватися різні внутрішньо несуперчливі системи знань стосовно одного і того самого об’єкта. Досить часто вони можуть мати спільний перетин елементів або ж навіть базуватися на одних і тих самих елементах, проте за ра- хунок задіяння різних типів зв’язків, що пов’язують вихідну множину елементів, видавати “на виході” настановчі реакції різної спрямовано- сті. Доки реципієнт не усвідомлює наявності в себе таких різноспря- мованих настановчих систем, вони запускаються відповідними пусковими стимулами. Навіть у разі усвідомлення реципієнтом їх при- сутності позбавлення від них потребує спеціальної роботи, до того ж потреба в усуненні розбіжностей усупереч теорії дисонансу виникає далеко не завжди. У разі виникнення такого прагнення зробити це за допомогою засобів, пропонованих теорією когнітивного дисонансу, навряд чи можливо, оскільки в ній ідеться про зміну лише окремих елементів, а не всієї системи наявних знань. Визначення пріоритетності наявних у тезаурусі реципієнта сис- тем знань як когнітивних утворень, що спрямовують його настановчі реакції, відбувається шляхом маркування цих систем. Одна система знань маркується в тезаурусі як “своя”, “справжня”, “істинна”, інша – як “чужа”, “стороння”, “знана”, “хибна”. Оскільки певні системи знань (до яких належать і політичні) являють собою знання досить абстракт- ні, віддалені від конкретного досвіду повсякденного життя, їх істин- ність, справжність обґрунтовуються шляхом соціального, а не емпіричного підкріплення. Реципієнт схильний вважати певну систему знань “своєю” на тій підставі, що вона “підтримується” тією спільно- тою, до якої він належить і в якій це знання має характер об’єктивної реальності. Інший шлях перетворення певної системи знань на “свої” – їх активна переробка (порівняння, зіставлення, аналіз, узагальнення, пе- реінтерпретація тощо). Ці форми діяльності породжують нові форми усвідомлення політичної дійсності, нові “фігури свідомості”, нові зна- чення, які й визначають настановчі реакції споживача інформаційної продукції. Висновок. Результати проведеного свого часу емпіричного до- слідження сприймання виборцями сукупного тексту про політика да- ють нам підстави стверджувати, що реципієнти задіюють обидва шляхи вироблення “власних” настанов щодо нього, проте їх питома вага істотно різниться. Так, образ політика не є результатом дзеркаль- ного відображення, засвоєння, прийняття певної точки зору, певної системи знань, що їх пропонують реципієнтові ЗМІ чи референтна група. Він створює свою власну систему знань про політика. Її струк- тура задається домінантними протиставленнями, що були виявлені реципієнтом у спожитому ним гіпертексті. Самі ж оцінки тяжіють до оцінки політика референтною групою. Отже, можна стверджувати, що за умови впливу на реципієнтів суперечливої інформації, яка не може бути верифікована ними в межах їхнього особистого досвіду, більшість із них виробляють власну пози- цію з урахуванням насамперед думки референтної групи. Література 1. Майерс Д. Социальная психология: Пер. с англ. – СПб.: Питер, 1996. 2. Блакар Р. М. Язык как инструмент социальной власти // Язык и модели- рование социального взаимодействия / Общ. ред. В. П. Петрова. – М.: Прогресс, 1987. – С. 88–125. 3. Мухамедьянова Г. Н. Табу и евфемистические способы выражения в раз- ноструктурных языках // Теория поля в современном языкознании: Меж- вуз. сб. науч. статей. – Уфа: РИО Бам Гу, 2002. – С. 128–133. 4. Будагов Р. А. Язык и культура: Хрестоматия: В 3 ч.: Учеб. пособие / Сост. А. А. Брагина, Т. Ю. Загрязкина. – М.: Добросвет, 2001. – Ч. 1: Теория и практика. 5. Циба В. Аналіз понять теорії особистості: соціальна настанова, соціальна установка, атитюд // Соц. психологія. – 2006. – № 6(20). – С. 21–34. 6. Nowak S. Methodology of sociological research. – Dordrecht-Boston: Reidel Publishers, 1977. 7. Вандриес Ж. Язык (лингвистическое введение в историю): Пер. с фр. – 2-е изд., стереотип. – М.: Эдиториал УРСС, 2001. 8. Кубракова Н. Ю. Употребление слов, связанных таксономическими от- ношениями “общее-частное”, в газетных текстах // Некоторые проблемы германской филологии: Сб. науч. тр. – Пятигорск: Изд-во ПГЛУ, 2000. – С. 135–138. 9. Цараева М. Р., Реунова О. И. Эвфемизмы как лингвистическое явление (на материале современного английского языка) // Некоторые проблемы германской филологии: Сб. науч. тр. – Пятигорск: Изд-во ПГЛУ, 2000. – С. 31–39. 10. Дридзе Т. М. Ассоциативный эксперимент в конкретном социологичес- ком исследовании // Семантическая структура слова. Психолингвистичес- кие исследования. – М.: Наука, 1971. – С. 169–178. 11. Лурия А. Р., Виноградова О. С. Объективное исследование динамики се- мантических систем // Семантическая структура слова. Психолингвисти- ческие исследования. – М.: Наука, 1971. – С. 27–63. 12. Каменева В. А. Контекстуальная корректировка – один из механизмов идеологических технологий (на примере репрезентации мусульман в пуб- лицистическом дискурсе американской печатной прессы). – Режим досту- пу: http://www.evcppk.ru/files/pdf/178.pdf. 13. Larson Ch. U. Persuasion: Reception and Responsibility. – 7th ed. – Belmont: Wadsworth Publishing Company, 1995. 14. Littlejohn S. W., Jabusch D. V. Persuasive Transactions. – Glenview: Scott, Foresman and Company, 1987. 15. Myers D. G. Exploring Psychology. – New York: Worth Publishers, 1996. 16. Neuliep J. W. Human Communication Theory. – London: Allan and Bacon, 1996. 17. Ross R. S. Understanding Persuasion. – 3rd ed. – New Jersey: Prentice Hall, 1990. 18. Городецкая Л. А. Ассоциативный эксперимент в коммуникативных исс- ледованиях // Теория коммуникации и прикладная коммуникация: Сб. на- уч. тр.: Вестн. Рос. коммуникат. ассоц. / Под общ. ред. И. Н. Розиной. – Ростов-на-Дону: ИУБиП, 2002. – Вып. 1. – C. 28–37. 19. Lenart S. Shaping Political Attitudes. The Impact of Interpersonal Communications and Mass Media. – Thousand Oaks – London – New Deli: Sage Publicatio, 1994. © Фролов П. Д. Л. А. Найдьонова РОЛЬ МЕДІА-ОСВІТИ В РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ СУСПІЛЬСТВА Викладається нова медіа-освітня концепція абсорбційної здатності, формулюються методологічні принципи випереджального розвитку ме- діа-освіти для підготовки молоді до самореалізації в інноваційному се- редовищі інформаційного суспільства. Ключові слова: абсорбційна здатність, самоменеджмент знань, медіа-освіта. Излагается новая медиа-образовательная концепция абсорбцион- ной способности, формулируются методологические принципы опере- жающего развития медиа-образования для подготовки молодежи к самореализации в инновационной среде информационного общества. Ключевые слова: абсорбционная способность, самоменеджмент знаний, медиа-образование. A new media education conception of absorptive capacity are expound in the article, methodological principles of the pass ahead development of the media education for providing the preparation of young people to self- realization at the innovative environment of information society are formu- lated. Key words: absorptive capacity, knowledge self-management, media education Проблема. В інформаційну епоху змінюється статус мас-медіа: з посередників між суб’єктами соціальної взаємодії, розповсюджувачів і тиражувальників інформації для аудиторії мас-медіа перетворюються на самостійних акторів, творців віртуальної реальності. Проте віртуа- льний характер інформації все більше гіпертрофується. Ні для кого не є секретом, що зростає кількість симулякрів – образів, створених за відсутності невіртуального референта, копій за відсутності оригіналу. Можна говорити про взаємодію віртуальної реальності з традиційною (об’єктивною), але варто поглянути на ці процеси і таким чином, щоб усвідомити: суспільної реальності, не опосередкованої медіа, уже про- сто не існує. Вона тим чи іншим чином взаємоздійснюється і поєдну- ється в життєвому світі людини. Відомі закономірності пам’яті приводять до того, що забувається джерело, автор інформаційного по- відомлення, утримується лише важлива для подальшого використання суть. При включенні інформації як значущої основи в життєвий вибір, що робить суб’єкт, втрачається значення того, був в інформації невір- туальний референт чи ні. Масовий характер цих процесів перетворює світ, у якому ми живемо, на нову швидкоплинну поствіртуальну реальність. Відбува- ються відповідні зміни і в культурі як основі самовідтворення досвіду суспільства, відтак постає проблема медіа-культури. У цьому контексті глобальних інформаційних перетворень зростає попит на психологічні і соціально-психологічні дослідження взаємодії сучасного медіа- простору і психіки людини. Актуальним стає пошук шляхів глибшого розуміння інноваційних процесів, що відбуваються в медіа- середовищі, зростає потреба узагальнення закономірностей розвитку медіа-культури. Перебуваючи в стані внутрішнього перетворення і постійних змін, медіа-культура стає тим контекстом, у якому виникають і впро- ваджуються будь-які інновації, не тільки в соціальній, а й у виробничій сфері. Загалом мас-медіа є суттєвою, але все ж таки частиною глоба- льних інформаційних мереж сучасного суспільства. Відбувається не тільки подальше взаємопроникнення різних медіа (друкованих, радіо, телебачення), їх зрощення з інтернетом, мультимедійне оснащення, набуття інтерактивного формату. Мас-медіа також зростаються з ви- робничою сферою суспільства, забезпечуючи взаємодію виробника і споживача, наприклад, через пряму і приховану рекламу, яка, з іншого боку, є впливовим економічним чинником розвитку медіа-ринку. Спо- стерігається також тенденція поєднання мас-медіа з інформаційними системами і знаннєвими мережами (спільні бази даних між виробни- ками і споживачами, е-мейл зв’язок, дискусійні інтернет-форуми, вір- туальні конференції тощо). За суспільною функцією медіа мають принципово відкритий громадський характер, хоча здебільшого управляються як закриті кор- порації. Крім того, у сучасному світі інформація, знання самі перетво- рюються на економічні активи, зростає доля інтелектуального капіталу в забезпеченні конкуренто-спроможності товарів, підприємств, цілих галузей і навіть держав. Мас-медіа як посередник масового руху інфо- рмації в сучасному світі невідворотно економізуються, перебуваючи на стику інтересів громад і корпорацій. Постійні зміни перетворюють інформаційний простір на склад- не турбулентне середовище, у якому потрібно вміти орієнтуватися. Саме тому постає проблема оснащення сучасної людини необхідними для цього орієнтування знаннями. Відповіддю на ці виклики став роз- виток у багатьох країнах світу медіа-психології, медіа-педагогіки, ме- діа-освіти як окремих напрямів досліджень і навіть окремих галузей. У межах медіа-освіти створено велику кількість програм, які спираються на різні концептуальні засади. Так, український дослідник О. Т. Баришполець виділяє в зарубіжних джерелах три групи концеп- цій медіа-освіченості: 1) спрямовані на розвиток медіа-грамотності, яка допомагає учню освоїти нові комунікативні технології: візуальну мову масової комунікації, семантику, методику створення змісту; 2) направлені на формування критичного мислення, що покликано ві- дігравати роль “інформаційного захисту” від всеїдного споживання інформації; 3) що орієнтують учнів на вивчення механізмів власне ко- мунікації, читання “схованих” змістів, освоєння різноманітних проце- сів соціальної взаємодії в інформаційному просторі. Метою нашого дослідження стало проведення розвідки теоре- тико-методологічних засад визначення ролі медіа-освіти в розвитку інноваційної культури суспільства; розробка концептуальної моделі медіа-освіченості як самоменеджменту знань на основі узагальнення сучасних досліджень управління інформаційними системами і знання- ми в організаціях. Згідно з легітимним визначенням, інноваціями вважаються “но- востворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рі- шення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого ха- рактеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери” [2, с. 266]. Ідеться не просто про підтримку окремих інновацій, а про створення нової якості – інноваційної куль- тури суспільства як “складової інноваційного потенціалу, що характе- ризує рівень освітньої, загальнокультурної і соціально-психологічної підготовки особистості та суспільства в цілому до сприймання і твор- чого втілення в життя ідеї розвитку економіки країни на інноваційних засадах” [3, с. 93]. Осередками втілення інноваційної культури є організації та об’єднані ринки. Тому розуміння психологічних механізмів самороз- витку інноваційної культури в окремих організаціях (міжнародних корпораціях) є неодмінною умовою для побудови концепцій іннова- ційної медіа-освіти. Остання слугує однією із форм самовідновлення інноваційної культури в поєднанні з іншими формами та освітніми інституціями суспільства. Можна говорити про медіа-освіту і в кон- тексті розвитку здібностей організацій і спільнот щодо управління знаннями, проте в цій роботі ми зосередимося на загальній моделі, яка потенційно могла б стати багаторівневою . Інноваційний процес стосується проблеми якнайкращого вико- ристання знань, якими володіють суб’єкти інноваційного процесу, зо- крема організації. Знання фірми – це компонування наборів знань, які контролюються індивідуальними агентами. Створення специфічних знань лежить в основі конкурентних переваг певної організації перед іншими. Згідно з теорією компаній з виробництва знань Нонаки і Та- кеучі “ядром створення знань є змішування неявних tacit знань і екс- плікованих, явних знань через такі процеси, як: соціалізація (неявні – у неявні), екстерналізація (неявні – у явні), інтерналізація (явні – у неяв- ні), комбінація (явних знань)” (цит. за [4, с. 505]). У сучасній організаційній психології розробляється два взаємо- пов’язаних напрями досліджень процесів створення та управління знаннями фірм: організаційне навчання і менеджмент знань. Організа- ційне навчання зосереджує увагу на організаційній культурі і лідерстві як засобах удосконалення соціалізації, інтерналізації зовнішніх знань у цінності та розуміння робітниками неявних знань, що становить осно- ву їх компетенції. Таке навчання наголошує на зв’язку між пізнанням і дією, розглядаючи знання як щось мовчазне, неявне і вбудоване в ор- ганізаційну рутину, культуру, мову (метафора будівництва). Напрям менеджменту знань робить акцент на інформаційних системах як засобі екстерналізації знань, комбінації різних видів екс- плікованих знань. Знання розглядаються як окремий (квазіавтономний) ресурс бізнесу, сирий матеріал, який потрібно видобути, обробити й експлуатувати (метафора гірничовидобувної справи) для вигоди орга- нізації. Ці трансформації досягаються шляхом кодифікації неявних знань у явні правила і процедури та їх комбінацію з використанням інструментів і технологій. Саме цей останній напрям ми обрали як ви- хідний для проведення теоретичного аналізу і створення інноваційної концепції медіа-освіти, оскільки в його межах створено належне під- ґрунтя у вигляді поняття абсорбційної здатності організації, про яке йтиметься далі. Можна запропонувати методологічний принцип побудови ме- діа-освіти на основі сучасних досягнень менеджменту знань з опорою на економічну парадигму, що забезпечило б підготовку дитини до ефективного особистісного і надалі професійного саморозвитку з ура- хуванням закономірностей управління пізнавальними процесами в сучасних інформаційних системах. Методологічний принцип розробки програм медіа-освіти для дітей визначає пріоритет орієнтування на актуальну потребу здібностей (медіа-компетенцій) у сучасних інфор- маційних системах суспільства. Економічна парадигма дає змогу розглянути не тільки питання стимулювання інвестувань робітниками в розробку нових специфічних знань, а й загалом підвищення ефективності інноваційного процесу. Створення нового знання у формі інноваційних проектів є типово ри- зикованою справою, непередбачуваною, часто довготерміновою, з ін- тенсивною працею, ідіосинкратичною (важко порівнювати її з іншими процесами) і часто вимагає постійного інвестування людського капіта- лу [4]. Крім того, існує також проблема інтеграції новостворених знань, яка стає потребою, коли окремі діяльності взаємозалежні, а ін- дивіди потребують взаємної адаптації своїх дій. Якщо індивіди спеціа- лізуються на різних доменах знань, це призводитиме до обмеження асиміляції, акумулювання та застосування нових знань в організації і потребуватиме спеціальних механізмів і процедур їх інтеграції [там само]. Тому, згідно з економічною парадигмою конкурентоспромож- ності, поняття інновації є ширшим, ніж створення нового знання, й охоплює процеси переймання нового, швидкого навчання, перебудови власної системи знань для отримання комерційного ефекту. Часто ви- грають у конкурентній боротьбі не ті, хто розробив знання, а ті, хто вчасно зміг його використати для отримання максимальної вигоди. Якщо розглянути інноваційний потенціал окремої людини, він визначатиметься не тільки здатністю створювати нові знання (креати- вні здібності), а й спроможністю шукати, обирати, засвоювати і, зро- бимо на цьому акцент, застосовувати їх (і відповідні технології) для отримання результатів. Ефективне здійснення сукупності цих кроків потребує певних здібностей, для інтегрованого позначення яких нині використовується конструкт абсорбційних здібностей (АЗ). Поняття абсорбційних здібностей нове у психології. Уперше йо- го запропонували В. Кохен і Д. Левінталь 1989 р. для позначення “спроможності фірми ідентифікувати, асимілювати й експлуатувати знання із середовища” [5, с. 569–570], а трохи пізніше – як “здатність розпізнавати й усвідомлювати цінність нової інформації, асимілювати її та застосовувати для отримання комерційних результатів” [6, с. 128]. Пізніше С. Жара і Г. Георг виділили чотири здібності як складові АЗ, що відіграють різну, але взаємодоповнювальну роль у забезпеченні організаційних здобутків: надбання, асиміляція, трансформація, екс- плуатація знань [7]. Отже, конструкт абсорбційних здібностей охоп- лює всю сукупність дій, обов’язкових для здійснення організацією інновацій: від пошуку й обирання знань у зовнішньому середовищі, далі – через надбання, асиміляцію (уподібнення) і засвоєння (у разі потреби додаються інтеграція, переконфігурація чи інші форми транс- формації) знань – і аж до застосування та експлуатації. Франц Ван ден Бощ із колегами пропонують виділяти три вимі- ри абсорбційної здатності: ефективність, розмах (масштаб) і гнучкість [8]. Ефективність стосується дій, процедур і шаблонів, які фірма вико- ристовує, щоб ідентифікувати, асимілювати та експлуатувати нові знання. Ефективність фокусується на вартості, економіці інвестицій, перспективному баченні абсорбції. Масштаб пов’язаний із широтою та обсягом абсорбції, на яку спроможна фірма. Гнучкість характеризує здатність додатково засвоювати і швидко трансформувати наявні знання. Ці автори пропонують також розглядати показники глибини і широти АЗ. Глибина є наслідком спеціалізації знань, забезпечує поле- гшення абсорбції додаткових знань у тому домені, у якому знання вже є. Глибина асоціюється з ефективністю абсорбції знань. Широта ро- бить можливою абсорбцію нових знань у дотичних доменах. Цей ви- мір пов’язаний із масштабом знань, розвідкою і дослідженням нового. Дж. Марч пропонує в розвитку організаційних знань розрізняти дослі- дження (розвідку) та експлуатацію знань. “Сутність експлуатації – в очищенні і продовженні чинних компетенцій, технологій і парадигм” [9, с. 85]. З погляду експлуатації важливою є ефективність АЗ. Масш- таб і гнучкість більш важливі для розвідки і створення нових знань. Ван ден Бощ [8] узагальнив особливості абсорбційних здатнос- тей, потрібні для опанування зовнішнього інформаційного середови- ща, найбільш значущою рисою якого визначено рівень стабільності. Для стабільного середовища прийнятною є експлуатація поточної бази наявних знань і лише закритий локальний пошук. Таке середовище буде ефективним у разі централізації інтерфейсних функцій зв’язків, що підвищує ефективність внутрішніх комунікацій. Для таких умов, коли тенденція до централізації підтримується добре розвиненим спі- льним знанням і внутрішньою мовою, створюється АЗ внутрішнього спрямування і забезпечується глибина абсорбції. Якщо ж середовище нестабільне, швидко змінюване і турбулентне, то більш важливо зосе- редити зусилля організації на розвитку АЗ, аби забезпечити розвідку знань. У цьому контексті масштаб і гнучкість АЗ є більш важливими, бо забезпечують розвиток абсорбції зовнішнього спрямування. У тур- булентному середовищі ефективнішими стають зв’язки з максимально децентралізованими функціями інтерфейсів, що відбивається в зрос- таючій важливості кросфункціональності, різноманітності і широті структури знань [там само]. Можна виділити принаймні три рівні аналізу абсорбційних зді- бностей, запропоновані авторами терміна: індивідуальний, організа- ційний і міжорганізаційний. На першому рівні – індивідуальному – поняття АЗ максимально наближається до навчання, зв’язок цих по- нять найбільш виразний. Автори звертаються до аналізу процесів пам’яті, у якій акумулюються попередні знання, здійснюється збері- гання нового знання, його відкликання і використання. Цей динаміч- ний процес лежить в основі ключової тези: попередні співвіднесені знання полегшують абсорбцію нових знань. Аналізуючи зв’язок АЗ із креативністю, автори показують, що важливим для абсорбційних здіб- ностей є формування відповідних умінь і навичок. Це потребує і часу, й інтенсивних зусиль, а також різноманітності знань, що полегшує ін- новаційні процеси, оскільки розширює можливості індивіда для нових асоціацій і зв’язків [там само]. Загалом можна сказати, що індивідуальний рівень АЗ залиша- ється недостатньо вивченим, хоча варто підкреслити його перспектив- ність як для розв’язання низки прикладних проблем, зокрема визначення індивідуальних внесків у спільний інтелектуальний про- дукт, так і для подальшого розвитку науки. Організаційний і міжорга- нізаційний рівні АЗ досліджуються значно активніше; виділяються і вивчаються вищі рівні – регіональної, національної абсорбційної здат- ності. Цей конструкт стає суттєвим елементом менеджерського диску- рсу високотехнологічних галузей, стратегічних альянсів і технопарків, що активно розвиваються. Виходячи із фіксації смислових і понятійних змін у сучасному управлінському дискурсі того сектору економіки, що є найбільш інно- ваційним, можна було б сформулювати методологічний принцип роз- витку медіа-освіти більш узагальнено: усотування інноваційного досвіду менеджерських практик через рефлексію зсувів у дискурсі управління знаннями. Переймання знахідок у цій сфері відповідає за- гальній тенденції до спрощення наукових знань при трансляції їх осві- тньою системою. Певний ступінь спрощення знань є край потрібним, аби подолати когнітивні обмеження і перевантаження учнів зайвою інформацією [10]. З огляду на цю вимогу перевірені практикою і під- тверджені економічними критеріями способи управління знаннями й забезпечення їх адекватного спрощення, які відбиваються в управлін- ському дискурсі, могли б бути дуже корисними в педагогічній практи- ці. Особливо в умовах, коли можна спрогнозувати подальше зростання складності інформаційного простору, – більше того, перетворення складності на певну цінність суспільства, що нині зауважують й інозе- мні [4], і вітчизняні автори [11]. Використовуючи розроблений у межах менеджменту знань конструкт абсорбційних здібностей , пропонуємо концептуальну мо- дель медіа-освіченості вибудовувати на основі повної схеми управлін- ня знаннями – від їх пошуку до експлуатації. Фактично окремі складові абсорбційної здібності створюють своєрідну циклічну струк- туру. Остання складова абсорбційної спроможності – застосування знань – в умовах турбулентного середовища переходить від форми експлуатації у форму розвідки нових знань, що передбачає і створення, і пошук, який є початковою складовою абсорбції. Медіа-освіченість передбачає здатність до глибокої, широкої і гнучкої абсорбції знань із медіа-середовища. Охоплюється цілий комплекс здібностей: від пошу- кових (сканування медіа-простору з регуляцією обсягу і витрат на цей процес, ідентифікація цінності інформації як потенційно корисної), включаючи традиційні для навчання (засвоєння і систематизація знань, отриманих у медіа-форматі, співвіднесення із наявними, переконфігу- рація для подолання чи опанування когнітивних суперечностей), і за- кінчуючи аспектами інтеграції, здійснення переносу знань партнерам по команді, експлуатації знань для отримання вигод. Останні аспекти, які стали ключовими в аналізі організаційного і вищих рівнів абсорб- ційних здібностей, у традиційній системі освіти моделюються з недо- статнім рівнем усвідомлення потреб інноваційного етапу розвитку суспільства. Реалізація абсорбційних здібностей стосовно медіа-середовища передбачає опрацювання не тільки явних експлікованих знань, а й не- явних, фонових, мовчазних. Саме завдяки наявності таких компонентів медіа-середовища стають можливими маніпуляції, що перетворилися на пужало й дійсно є проблемою мас-медіа в їх зв’язках із громадою. На протистояння маніпулюванню спрямовано відомі програми розвит- ку медіа-освіченості, в основі яких лежить формування критичного мислення. Забезпечуючи розвиток справді неодмінних компетенцій (сканування інформаційного простору, самомоніторинг і щира увага до власного процесу мислення, бажання планувати, гнучкість мислен- ня, наполегливість, бажання самокоригуватися, готовність до пошуку консенсусу тощо) [13, с. 38], на нашу думку, ці програми мають хибу захисного дискурсу, тобто базуються на негативній мотивації . Концепція абсорбції знань в інформаційному просторі має пози- тивну мотиваційну силу, спрямовану на забезпечення ефективного застосування знань і забезпечення інновацій. У випадку вивчення АЗ організації насамперед ішлося про комерційні результати, які передба- чають розробку товарів, що мають споживацьку цінність, задовольня- ють попит, урешті, комусь потрібні, це й перетворює їх на потенційний товар. Що ж до індивіда, то ми не вдаємося лише до еко- номічної парадигми, у межах якої теж варто було б говорити про за- стосування власних знань для отримання вигоди. У цьому випадку ми, базуючись на розумінні медіа-освіченості як здатності до ефективної соціальної взаємодії, могли б по-іншому формулювати суто економіч- ний дискурс. Має йтися про таке застосування наявних знань, яке зна- ходило б шляхи задоволення потреб громади, до якої належить особа, одночасно з отриманням власних надбань. У межах радянського дис- курсу це називалося суспільно корисною справою і акцент робився на суспільній значущості. Сьогодні має йтися про баланс між значущістю результатів для окремого індивіда і суспільними потребами, цінністю для громади. Поняття вигоди дістає тоді максимально широку інтер- претацію, яка виходить за межі лише економічного трактування. Концепція абсорбції знань дає можливість переосмислити кри- терії медіа-освіченості відповідно до розгляду медіа-простору не як відокремленої системи, а в поєднанні з інноваційним контекстом існу- вання сучасного суспільства. Розвинена здатність до сприймання, ана- лізу, аргументованого оцінювання медіа-текстів, що відзначалася як критерії медіа-освіченості, зазвичай завершувалася створенням медіа- текстів, тобто повертала знання в ту ж сферу. Згідно з абсорбційною концепцією створення медіа-текстів розглядається не як завершальна фаза, а як проміжна, бо акцент робиться на застосуванні знань для за- безпечення інновацій і поза медіа-сферою. Розуміння соціокультурно- го і політичного контекстів функціонування медіа в сучасному світі має доповнюватися загальним розумінням інформаційних мереж і за- кономірностей розвитку знань в інноваційному середовищі. Компете- нція щодо кодових і репрезентаційних систем, використовуваних медіа, має спиратися на загальне розуміння взаємодії дискурсів окре- мих спільнот, опосередкованої інформаційними системами і техноло- гіями. Розвиток самостійності суджень і критичного мислення щодо інформації, отриманої з мас-медіа, має доповнюватися формуванням загальної компетенції самоменеджменту знань, що передбачає регулю- вання глибини, масштабів і гнучкості абсорбції, а також самокеруван- ня інвестиціями не тільки в розвідку інформації, а й у розвиток здатності до їх перенесення партнерам; умінням виступати ентерпре- нером новостворених і надбаних знань, використовуючи інформаційні мережі. Висновки. Завдяки проведеному теоретичному аналізу маємо та- кі результати: * запропоновано методологічний принцип усотування іннова- ційного досвіду менеджерських практик через рефлексію зсувів у дис- курсі, принцип побудови медіа-освіти на основі сучасних досягнень менеджменту знань з опорою на економічну парадигму; * розроблено нове концептуальне розуміння медіа-освіченості як здатності до абсорбції знань із медіа-середовища та інформаційних мереж; * адаптовано конструкт абсорбційної здатності, запозичений із галузі менеджменту знань (організаційна психологія), який інтегрує здібності до пошуку інформації, оцінювання її важливості, асиміляції, засвоєння, інтеграції та застосування знань; * виділено критерії медіа-освіченості на основі повного циклу розвитку здібностей до абсорбції та самоменеджменту знань; * показано роль медіа-освіченості як розвиненої абсорбційної здатності в розвитку інноваційної культури. Головним висновком проведеного теоретичного дослідження є усвідомлення потреби позитивного випереджувального підходу до розробки проблеми медіа-освіти молоді, який забезпечував би її підго- товку до ефективного самоздійснення в інноваційному середовищі прийдешнього інформаційного суспільства. Наша спроба реалізації цього наміру привела до започаткування нової концепції медіа- освіченості як здатності до абсорбції знань із медіа-середовища та ін- формаційних мереж. Розгорнуту наукову дискусію щодо запропонова- них методологічних принципів та ідей вважаємо обов’язковим етапом їх критичного осмислення на шляху детальної операціоналізації і практичного застосування. На нашу думку, у перспективі концепція абсорбції знань із ме- діа-середовища може стати основою розробки циклу багаторівневих програм з розвитку медіа-освіченості – від загальноосвітньої школи до системи професійної підготовки, включаючи неперервну освіту дорос- лих протягом усього життя. Література 1. Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч. Вінквіста і В. Тейлора; Пер. з англ. В. Шовкун; Наук. ред. і пер. О. Шевченко. – К.: Вид-во Соломії Пав- личко “Основи”, 2003. – 503 с. 2. Закон України “Про інноваційну діяльність” вiд 04.07.2002 № 40-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2002. – № 36. – С. 266. 3. Закон України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Украї- ні” // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2003. – № 13. – С. 93. 4. The Blackwell Handbook of Organisational Learning and Knowledge Man- agement. Ed. By Mark Easterby-Smith and Marjorie A. Lyles. – Blackwell Publishing, 2003. – 676 p. 5. Cohen W. M., Levinthal D. A. Innovation and Learning: The Two Faces of R&D // The Economic Journal. – 1989. – № 99. – P. 115–126. 6. Cohen W. M., Levinthal D. A. Absorptive Capacity: A New Perspective on Learning and Innovation // Administrative Science Quarterly. – 1990. – № 35 (1). – P. 128–152. 7. Zahra S. A., George G. Absorptive Capacity: A Review, Reconceptualization, and Extension // Academy of Management Review. – 2002. – № 27 (2). – P. 185–203. 8. Frans A. J. Van Den Bosch, Raymond Van Wijk, Henk W. Volberda Absorptive capacity: Antecedents, Models, and Outcomes // The Blackwell Handbook of Organisational Learning and Knowledge Management. Ed. By Mark Easterby- Smith and Marjorie A. Lyles. – Blackwell Publishing, 2003. – P. 278–301. 9. March J. G. Exploration and Exploitation in Organizational Learning // Organ- izational Science. – 1991. – № 2 (1). – Р. 71–80. 10. Кремень В. Нові вимоги до якісної освіти // Освіта України. – 2006. – 20 черв. – С. 6–7. 11. Найдьонов М. І. Взаємопроникнення цінностей: технологічне забезпечен- ня розвитку групового суб’єкта // Наук. часоп. НПУ ім. М. П. Драгоманова. Сер. 12. Психол. науки. – К.: Город, 2005. – Вип. 6 (30). – Ч. 1. – С. 284–298. 12. Найдьонова Л. А. Усотувальна (абсорбційна) здатність членів творчих колективів у забезпеченні організаційних змін // Психологічні ос- нови ефективної діяльності організацій в умовах соціально-економічних змін: Тези IV наук.-практ. конф. з орг. та екон. психології, м. Київ, 23–24 листоп. 2006 р. / За наук. ред. Л. М. Карамушки. – К.: Наук. світ, 2006. – С. 111–113. 13. Halpern D. F. Thought and Knowledge: An Introduction to Critical Thinking. – London: Lawrence Erlbaum Associates, Publishers, 2003. – 467 p. © Найдьонова Л. А. О. Т. Баришполець МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ МЕДІА-КУЛЬТУРИ Кризовим процесам у сучасному інформаційному просторі проти- ставлено загальну неперервну медіа-освіту як складову освітнього про- цесу в цілому, а також медіа-культуру – як неодмінну складову загальної культури суспільства та особистості зокрема. Поняття медіа- культури особистості визначено за центральне тому, що з потреб її фо- рмування випливає, якою має бути медіа-освіта та якими повинні бути її методичні засади. Досліджено рівень медіа-культури української спі- льноти, означено орієнтири у виборі методів її розвитку, способах удо- сконалення медіа-грамотності різних вікових категорій тощо. Наголошується, що медіа-освіта є складовою соціалізації особистості на всіх етапах її розвитку. Ключові слова: медіа-культура, медіа-освіта, інформаційне суспі- льство, мас-медіа, інформаційна екологія. Кризисным процессам в современном информационном простран- стве противопоставлено всеобщее непрерывное медиа-образование как составная образовательного процесса в целом, а также медиа-культура – как неотъемлемая составная общей культуры общества и каждой лич- ности в отдельности. Понятие медиа-культуры личности определено как центральное потому, что из потребностей ее формирования вытека- ет, каким должно быть медиа-образование и какими должны быть его методические основы. Исследован уровень медиа-культуры украинско- го общества, обозначены ориентиры в выборе методов ее развития, способах совершенствования медиа-грамотности различных возраст- ных категорий и т.п. Подчеркивается, что медиа-образование является составной частью социализации личности на всех этапах ее развития. Ключевые слова: медиа-культура, медиа-образование, информаци- онное общество, масс-медиа, информационная экология. The general continuous media-education as a component of the educa- tion process as a whole as well as the media-culture as an obligatory compo- nent of the culture of a society in general and a personality in particular have been opposed to the crisis processes in the contemporary information space. The conception of the personal media-culture has been defined as a central one because the needs of its developing show what kind of media-education is needed and what kind of methodical basis of it is needed. The level of the media-culture of the Ukrainian community has been investigated; the guiding lines of the choice of methods of its development, means of media-literacy improvement of different age cohorts, etc. have been defined. It is stressed that the media-culture is a constituent of a personality socialization on all the stages of her/his development. Key words: media-culture, media-education, information society, mass media, information ecology. Проблема медіа-освіти для української спільноти перейшла зі сфери побажань у практичну площину через низку об’єктивних, тобто незалежних від неї (а почасти й залежних та ряду цілком залежних), чинників. Насамперед ідеться про глобалізаційні процеси входження України в інформаційне суспільство зі всіма його перевагами, вадами та небезпеками для людини. Безумовно, успішність функціонування особистості в інформаційному суспільстві пов’язується з вищим рів- нем інтелекту, досягнення ж його доволі сумнівне через дію тих-таки глобальних процесів, які варто розглянути окремо. Мета статті: висвітлення методологічних аспектів дослі- дження медіа-культури сучасного інформаційного суспільства під ку- том зору не лише соціальних і психологічних підходів, а й із філософських, соціологічних, культурологічних та інших позицій; до- слідження рівня медіа-культури сучасного громадянина України. Ситуація в людській спільноті загалом складається таким чи- ном, що науково-технічний прогрес у цілому і у сфері мас-медіа зок- рема значно випереджає розвиток духовності суспільства, моральних засад особистості. Розвиток засобів масової комунікації поряд з неба- ченими благами приніс і нечувані клопоти: психічні порушення, медіа- залежність, яку, виявляється, лікувати тяжче, ніж наркозалежність. Ринкові умови виробництва й розповсюдження медіа-продукту створюють умови для формування особистості нерозбірливого, так називаного всеїдного споживача інформації, піддатливого маніпуляти- вному впливові, що, до речі, почасти вигідно багатьом політичним силам [1]. А тим часом процеси демократизації суспільства вимагають свідомої критичної позиції кожного громадянина, наділеного здатніс- тю вільно орієнтуватися в розмаїтому морі інформації. Світовий досвід засвідчує: негативним впливам мас-медіа можна протиставити одне: загальну неперервну медіа-освіту як складову освітнього процесу в цілому та медіа-культуру – як неодмінну складову загальної культури і суспільства в цілому, і кожної окремої особистості. Невипадково в багатьох країнах науковці вже чимало років опікуються проблемами медіа-культури особистості й суспільства, розробляють теоретичні і методичні засади медіа-освіти не лише підростаючих поколінь, а й дорослого населення [2]. Тож коли ми говоримо про медіа-освіту як справу практичної потреби, маємо так само практично ставити питання її методології та методики, вирізняючи, звісно, методологію дослідження медіа- культури. Ряд її аспектів і є предметом нашої сьогоднішньої уваги. Одразу слід зазначити, що специфіка методології дослідження медіа-культури як особистості, так і широких спільнот передбачає обов’язковість підходів не лише соціальних і психологічних, а й філо- софських, соціологічних, культурологічних та ряду інших. Скажімо, споживання інформації як одну з базових потреб особистості слід роз- глядати з позицій філософських, соціологічних та психологічних кон- цепцій інформаційного суспільства. Ідеться про потребу осмислення вимог, які пред’являє інформаційне суспільство до особистості, з’ясування питань, що являє собою культурний і соціальний тип особистості інформаційного суспільства, яких змін у соціальній стру- ктурі особистості вимагає постіндустріальне суспільство [3]. Можна вважати, з певною мірою відносності, з’ясованим на сьогоднішній день зміст поняття “медіа-культура” в широкому і вузь- кому значеннях терміна. У широкому розумінні це є сукупність інфо- рмаційно-комунікативних засобів, знакова система передавання реа- лій, культура пошуку, збирання, виробництва і передавання інформа- ції, а також культура її сприймання. У вузькому розумінні медіа- культура означає здатність особистості, соціальних груп чи соціуму в цілому ефективно взаємодіяти з мас-медіа, адекватно поводитися в інформаційному просторі суспільства. Медіа-культура передбачає від- повідний рівень засвоєння всіма учасниками медіа-процесу правових, морально-етичних, екологічних та інших норм [1]. Тому можемо стверджувати: медіа-культура особистості заро- джується тоді, коли в суспільстві починає функціонувати система мас- медіа. Те, що нинішній реципієнт в основній своїй масі виявився ма- лопідготовленим до навали інформації, свідчить поки що не про відсу- тність у нього медіа-культури, а про різний рівень адаптації споживача до сучасного медіа-ринку. А точніше про те, що його медіа-культура не відповідає змістові, обсягам та особливостям інформації. Постає питання про міру цієї відповідності, а точніше – про її з’ясування, тоб- то дослідження сучасного рівня медіа-культури особистості сучасного громадянина України. Зрозуміло, що певного рівня здатності до споживання інформа- ції, тобто якогось рівня медіа-культури населення, в Україні все ж до- сягнуто. Люди здатні цікавитися практично всім, що пропонують мас- медіа, займати певну позицію щодо отримуваної інформації, спромож- ні її інтерпретувати. У громадян доволі розвинені сприйняття й розу- міння цієї інформації. Отож маємо чи не визначальні критерії медіа- культури реципієнта, у т. ч. й українського. Тому не стоїть питання про відсутність медіа-культури особистості – вона є. Питання в тому, яка вона, який рівень культури нинішнього споживача інформації? В аудиторії ЗМІ відбувається аналіз фактів, соціальних явищ і процесів, синтез отриманих знань про суспільство. У такий спосіб окреслюється цілісний процес, що становить основу інформаційного простору як соціально-психологічного явища [4]. Вищим рівнем сприймання медійного тексту є його значеннєве сприймання, у процесі якого знаки, що містяться в ньому, набувають суб’єктивного значення для комутата і засвоюються в певному значен- нєвому зв’язку між собою, що створює судження, умовиводи і відпові- дний контекст. У процесі інтерпретації інформація, отримана через ЗМІ, перетворюється в знання, пройшовши процеси сприймання ме- дійного змісту й адекватного його розуміння. Через інтерпретацію оп- тимізуються процеси рецепції інформації і пізнання аудиторією ідеальної реальності, її співвіднесення з реальною дійсністю. Виникає питання: якщо є певний, хай і невідомий нам, рівень медіа-культури громадян, тоді чому з’явилося, як реальне на сьогодні, поняття інформаційної кризи? Суть її формулюється як неспромож- ність людини засвоїти продуковані в суспільстві масиви інформації. І справа не в її кількості, занадто великій, надмірній для задоволення інформаційних потреб громадян. А в тому, що, по-перше, ця інформа- ція фрагментарна, мозаїчна, тенденційна, напівправдива. У ній що да- лі, то помітніше відбувається процес дераціоналізації змісту, який розпочався з певного переважання емоційних компонентів і розви- нувся у вимивання змісту, його притлумлення чуттєвою основою. Це та ряд інших властивостей медіа-продукту поставили на порядок ден- ний проблему інформаційної екології – окремішньої галузі і для дослі- джень, і для методики медіа-освіти. По-друге, інформаційна криза проявляється не лише в тому, що інформація така, а й у тому, що її споживач такий – неспроможний засвоювати повною мірою інформа- цію [3]. До речі, безглуздо було б ставити питання про необхідність засвоювати всю медіа-продукцію, адже кожна людина має свої інфор- маційні потреби. У цьому випадку маємо на увазі існування різних типів споживачів медіа-продукту. Апріорі можна виділити як мінімум три типи споживачів інформації. Перший – комутат (особа, якій адресована інформація) – шукає її цілеспрямовано, споживає вибірково, критично оцінює, розуміє не лише зміст інформації, а й підтекст, здатний виявляти смисл намірів видавців і виробників інформації, а вже щодо сприйнятого має чітку світоглядну позицію. Другим є завсідник інформаційного простору: його щоранку тя- гне до газетного кіоску, щовечора – до телевізора, а, отримавши кайф від побаченого та прочитаного, з вигуками “ви бачили!”, “ви чули!” емоційно переповідає сприйняту інформацію. Але ж і сприйняв він лише емоційну складову інформації. І засвоїв цю частку лише на базі зафіксованих раніше стереотипів. Нарешті, третім типом є реципієнт – не просто нерозбірливий споживач інформації, а особа, піддатлива до навіювання, маніпулятив- ного впливу. Реципієнт повною мірою сприймає і змістову, і емоційну складові медіа-продукту без найменшої спроби критично оцінювати його, тобто аналізувати. Сприймає на віру в абсолютному значенні цього слова. Аргументами позиції цього типу є твердження: “я сам чув (бачив)”, “це в газеті надруковано!”, “учора по телевізору показували” і подібні судження-вироки в останній інстанції. Звісно, шкали типажів за способами сприйняття інформації, за самим ставленням до мас- медіа, за рівнем критичності набагато ширші, але конкретно вибудува- тися вони можуть у результаті теоретичного осмислення емпіричних даних. Загалом у дослідженні медіа-культури особистості бачимо два напрями: теоретичний та емпіричний. Теоретичний пошук має дати відповідь на два питання. Перше: якою має бути особистість інформа- ційного суспільства. Якщо вважати, що медіа-культура – це комплекси настанов щодо характеру інформаційного продукту, інформаційних потреб, орієнтацій, знань, умінь, навичок та інших соціальних характе- ристик особистості, сформованих і розвинених у процесі соціалізації, то, певно, можна змоделювати таку особистість, теоретично сконст- руювати її тезаурус. Тим паче, якщо спробувати з’ясувати, які нові риси мають відрізняти її від особистості індустріального чи більш ран- ніх суспільств, якими знаннями (особливими, інакшими) вона має во- лодіти, який досвід має бути в її соціальній структурі. І друге питання: яке місце має займати медіа-культура особистості в її загальній культурі поряд з професійною, політичною та іншими різновидами культури. Адже розвиток медіа-культури особистості відбувається в нерозривному зв’язку з громадянською соціалізацією, зростанням духовності, загальної культури та освіченості. Тому термін “медіа-культура” слід розглядати в соцієтальному плані: і як складову загальноцивілізаційної культури, і як механізм її розвитку, механізм духовного поступу людської спільноти. Разом з тим, на наш погляд, вимагає подальшого й більш глибокого з’ясування роль і місце медіа-культури в системі духовних цінностей сучасного суспільства, її взаємодія з духовністю, громадянськістю, загальною культурою індивіда, самі механізми такого взаємовпливу – як соціальні, так і психологічні. На окрему увагу заслуговує дослідження комунікативних бар’єрів. Їх певні комплекси виникають на етапі сприймання інформації, інші – у процесі розуміння, ще інші – на стадії освоєння, інтеріоризації. Вони різні, у кожної людини свій комплекс, але так чи інакше комунікативні бар’єри пов’язані з медіа-культурою особистості. Якщо ми говоримо про неодмінність зв’язку медіа-культури особистості і її медіа-освіти, мимоволі маємо осмислити, що таке комунікативні здібності, а в ході емпіричного дослідження з’ясувати, як саме здійснюється творче самовираження особистості підлітка в процесі споживання медіа-продукту [2]. Заслуговують на увагу дослідника і суттєві соціальні явища. Суперечності між поколіннями в означеній проблемі мають такі вияви. Батьки нинішніх школярів є переважно представниками докомп’ютерної формації, тоді як їхні діти – повністю комп’ютерне покоління. Настанови тих і тих надзвичайно різні. Старші вбачають у комп’ютері одну з вершин цивілізації, і здатність дитини володіти ним означає для батьків сучасний рівень освіченості. А ще – їх чадо відгороджене монітором від розтлінного впливу вулиці: не п’є, не курить, не колеться, не має ранніх сексуальних взаємин – і все це завдяки комп’ютерові. Вони не відають, які небезпеки і загрози таїть медіа-техніка, не знають, як допомогти дитині користуватися комп’ютером, послугами інтернету так, щоб це сприяло розвиткові особистості, а не шкодило їй. А втім, діти менш романтичні, ніж їхні батьки, вони прагматично підходять до новітніх досягнень техніки, краще знають, які задоволення та насолоди можна отримати від комп’ютера. Свого додають і умови нашого життя. В ідеалі медіа-культура починає формуватися зі спільного перегляду та обговорення мультфільмів, інших дитячих телепередач, з научіння розуміти, що в кадрі і що поза ним. Але ж батькам не стає для такого спілкування з дітьми ані часу, ані терпіння. Окремої уваги потребують процеси в культурно-дозвіллєвій сфері: її традиційні форми зазнають остаточної руйнації, натомість розгортається індустрія ігорного бізнесу, що втягує підлітків в азартні змагання з автоматами. Особливо це помітно в малих містах та селищах міського типу, де шкільні вчителі змушені практикувати нічні рейди комп’ютерними кафе, хазяї яких дають дітям можливість у нічні години безплатно користуватися технікою. Потребують уваги дослідників й інші методологічні аспекти, скажімо, психологічні механізми формування медіа-культури, взаємодія інститутів суспільства, соціальні функції медіа-освіти та багато чого іншого. Поняття медіа-культури особистості є центральним ще й тому, що з потреб її формування випливає, якою повинна бути медіа-освіта та якими мають бути її методичні засади. Дослідивши рівень медіа- культури української спільноти, можемо орієнтуватися у виборі методів її розвитку, способах вдосконалення медіа-грамотності різних вікових категорій тощо. Ще кілька слів стосовно методики дослідження. Якщо ми ставимо завдання повно й фахово оцінити рівень медіа-культури української спільноти, то маємо провести добре підготовлене всеукраїнське опитування. Не завадив би і кількарічний моніторинг розвитку медіа-культури. Якщо емпіричний матеріал має послуговувати нам у методиці та організації медіа-освіти, то можна застосувати, так би мовити, точкові обстеження, тобто опитування окремих вікових (шкільна та студентська молодь), професійних (учителі, та й то не всі, а передусім викладачі інформатики, шкільні психологи та класні керівники), соціальних (батьки) категорій населення. Важливо при цьому обрати правильний підхід у виборі об’єктів спостереження. Дослідити, скажімо, рівень медіа-культури шкільної та студентської молоді якогось одного великого міста. І за даними, отриманими в одному з великих культурних центрів України, вважаємо, можна вже судити про її рівень в інших великих містах. Не думаємо, що для розроблення рекомендацій щодо організації та методики медіа-освіти в середній школі принципове значення можуть мати певні відмінності в рівнях медіа-культури школярів Одеси чи Донецька, Харкова чи Львова. Мабуть, загальні тенденції будуть близькими. Поряд з означеними вище об’єктами спостереження мають бути також підлітки малих міст і СМТ, сільська шкільна молодь. Рівень їх медіа-культури, умови її формування й розвитку, інші соціальні детермінанти можуть мати певні особливості, зумовлені типом поселення. Висновок. Отже, визначальними чинниками формування медіа- культури підростаючих поколінь є вимоги нового, інформаційного суспільства. Лише загальна неперервна медіа-освіта як складова освітнього процесу в цілому, медіа-культура як неодмінний компонент загальної культури суспільства та особистості зокрема спроможні зупинити розвиток і поглиблення кризових процесів у сучасному інформаційному просторі України. Література 1. Кириллова Н. Б. Медиакультура: от модерна к постмодерну. – М., 2005. 2. Федоров А. В. Медиаобразование: история, теория и методика. – Ростов- на-Дону, 2001. 3. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество, культура. – М., 2000. 4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевидения. – М., 1991. © Баришполець О. Т. О. В. Петрунько ЗАХИСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СОЦІАЛІЗАЦІЇ В МЕДІА-СЕРЕДОВИЩІ Соціалізація розглядається як універсальний механізм самозбереження і самовідтворення суспільств, що має потужний адаптаційно-захисний потенціал з убезпечення членів спільноти як від випадкових (наприклад, несприятливих обставин особистого життя), так і від спеціально спрямованих на них (не санкціонованих суспільством політико-ідеологічної пропаганди і реклами, агресивного медіа-середовища) деструктивних впливів соціуму. Ключові слова: соціалізація, адаптаційно-захисний потенціал соціалізації, соціалізаційний вплив, соціальні універсалії, система соціального контролю. Социализация рассматривается в качестве универсального механизма самосохранения и самовоссоздания общества, имеющего мощный адаптационно-защитный потенциал, который оберегает членов сообщества как от случайных (например, неблагоприятных обстоятельств личной жизни), так и от специально направленных на них (не санкционированных обществом политико-идеологической пропаганды и рекламы, агрессивной медиа-среды) деструктивных влияний социума. Ключевые слова: социализация, адаптационно-защитный потенциал социализации, социализирующее воздействие, социальные универсалии, система социального контроля. Socialization is viewed as an universal mechanism of self-preservation and self-reproducing of societies having a mighty adaptation-protective potential aimed at the protection of community members from chance (e.g., negative life conditions) as well as from intentional (non-approved by the society political and ideological propaganda and advertising, aggressive media-environment) destructive impacts of the society. Key words: socialization, adaptation-protective potential of the socialization, socializing impact, social universals, social control system. Проблема. У постіндустріальних (інформаційних) суспільствах, у яких нині змушене існувати людство і де разом з традиційними інститутами навчання і виховання прийдешніх поколінь у дискурс соціальної взаємодії заходять мас-медії з усіма інформаційно- психологічними загрозами, ризиками, забрудненнями, які вони несуть у собі, час від часу загострюються громадські дискусії з приводу “неправильної” соціалізації дітей і молоді в умовах складного інформаційного сьогодення. Батьківська і педагогічно-виховна громадськість, як найбільш причетні до цього верстви суспільства, непокояться з приводу деструктивного впливу на соціалізацію підростаючого покоління аморального й надмірно агресивного медіа- середовища. А науковці, як найбільш об’єктивний і найменш упереджений прошарок людства, шукають підтверджень того, що життєздатності інформаційних суспільств та психологічному здоров’ю поколінь, які в цих суспільствах зростають, ніщо всерйоз не загрожує, а коли й загрожує, то ці загрози не є фатальними і можуть успішно долатися. Саме цей пошук становить нині складну і вкрай нагальну проблему. Останнім часом дедалі більше прихильників завойовує думка, згідно з якою будь-яке суспільство має історично вироблені ним самим універсальні механізми самозбереження і самовідтворення, завдяки яким, незважаючи на демографічні й соціальні катаклізми, суспільства залишаються тотожними самим собі, і що одним з таких універсальних змістовно-процесуальних механізмів є соціалізація [1–11]. Соціалізація не лише гарантує постійне відновлення соціальної структури суспільства, системи взаємопов’язаних соціальних інституцій, статусів, ідеалів, ролей, цінностей, правил, норм [1; 8]. Вона міцно утримує окремих індивідів – членів суспільства – у сфері соціального впливу, не дає їм “випасти” за межі суспільного життя, убезпечує від не схвалених суспільством змін. Цей погляд на соціалізацію актуалізує питання про те, що саме становить її соціалізаційний (адаптаційно- захисний) потенціал, та про умови його оптимізації. Метою статті є розгляд соціалізації як онтогенетичного процесу; з’ясування, у чому саме полягає адаптаційно-захисний потенціал соціалізації і як він актуалізується на різних її етапах; прогнозування умов, за яких цей потенціал може послабитися і перестати надійно захищати дитину від асоціальних – випадкових чи порівняно добре організованих – впливів. Будь-яке суспільство, незалежно від соціального устрою, складається з окремих індивідів, життя яких є скінченним. Та скінченність індивідуального життя не означає скінченності суспільства. Як свідчить історична практика, криваві війни, пандемії, голодомори, стихійні лиха і навіть соціальні революції (які, за визначенням, мали б докорінно змінювати перебіг суспільного життя) найчастіше не означають руйнації суспільств, а спричинені ними зміни не завжди є незворотними й докорінними. Тож кожне суспільство – як “живий” соціальний організм – має надійні механізми самозбереження й самовідтворення, що забезпечують постійне його самопоповнення належною кількістю нових членів (вищою за певну критичну межу, до якої відтворення тотожного самому собі суспільства неможливе), підготовлених до життя в цьому суспільстві згідно з виробленою ним у процесі власного соціогенезу базовою соціальною матрицею. Окремі індивіди попри свою потенційну соціальність, зокрема орієнтованість на життя в соціальних спільнотах (групах), є незалежно вмотивованими істотами і мають власні життєві перспективи, потреби тощо. У зв’язку із цим суспільство повинно так організувати процес їх онтогенетичного розвитку, щоб, з одного боку, остаточно не “розчинити” в собі їх індивідуальну ідентичність й остаточно не позбавити їх ілюзії особистої свободи, а з другого – щоб вони прийняли норми і цінності свого суспільства, увійшли до загальноприйнятої системи соціальних уявлень, бажали і були здатними брати участь у суспільному житті, порівняно легко підпорядковувалися керівництву і соціальному контролю і щоб особиста їх свобода не суперечила стратегічним напрямам суспільного розвитку. Цей добре організований і жорстко контрольований суспільством процес, за словами Т. Шибутані, найповніше описується за допомогою категорії “соціалізація” [10]. Соціалізація має різні визначення: процес входження індивідів до нації, народу (Г. Тард), залучення прийдешніх поколінь до суспільного життя, світу людської культури, навчання їх просоціальної поведінки, виконання соціальних ролей (А. Щепанський), формування і розвиток соціальності індивіда в межах вимог і цілей суспільства [8], залучення до вже готової, складеної без участі індивіда і попри його волю системи суспільних зв’язків, до суб’єктивної реальності, сконструйованої іншими людьми [1], типізація властивостей індивідів відповідно до суспільних умов і вимог, увідповіднення їх соціальним цінностям [1; 3; 8] тощо. Усі ці визначення відбивають декларативний, примусовий, кратичний характер соціалізації і передбачають, що “входження”, “увідповіднення”, “залучення” тощо індивіда в соціум відбувається без згоди на це самого індивіда, попри особистий його вибір. Отже, де б не відбувалася соціалізація – у мікро- чи в макросоціумі (у межах сім’ї, в інституціоналізованих освітніх системах, у неформальних об’єднаннях чи деінде) – її перебіг завжди перебуває під жорстким керівництвом і контролем спочатку батьків, а згодом – більш широкого соціального оточення (значимих інших, референтних груп, суспільства). Соціалізація – це передусім підкорення, підпорядкування, примусове засвоєння того, що є цінним і належним з огляду на потреби суспільства, і це докорінно відрізняє соціалізацію від соціальної адаптації, яка має значно менш виражену просуспільну орієнтацію, припускає можливість особистого вибору, неприйняття, протесту, ігнорування, виклику [7; 8]. Формування дитини як залежної, підвладної істоти [3] становить психологічну основу самовідтворення й функціонування суспільства, і, з погляду успішної, “правильної” соціалізації, це є нормальним явищем, оскільки забезпечує неодмінні пластичність і покору дитини, а отже, і можливість увідповіднення її соціальним очікуванням. За Е. Фроммом, підкорення дорослим є вигідним і для самої дитини, оскільки відбиває глибинне її прагнення відмовитися від власної індивідуальності задля того, аби подолати страх, самотність і безпорадність. А для цього “потрібно злитися із світом, розчинитися в ньому, підпорядкуватися йому, делегувати дорослим, що цей світ уособлюють, відповідальність за власне життя” [12, с. 34–35]. Для здійснення “правильної” (такої, що гарантує суспільству відтворення умов власного існування) соціалізації нових своїх членів кожним суспільством вироблено спеціальну систему освітньо- виховних інститутів (сім’я, навчально-виховні заклади, масові й міжособистісні комунікації), головним завданням яких є виконання “соціального замовлення”, “конструювання бажаного людського типу” [13], передача прийдешнім поколінням базових соціальних значень (універсалій), на яких дане суспільство ґрунтується. Саме це становить санкціоновані суспільством мету і зміст навчання й виховання дітей з моменту їх народження. Причому завдання соціалізації не обмежуються входженням дітей у систему існуючих у суспільстві нормативно-ціннісних універсалій. Вони передбачають передусім залучення дітей до універсалій емоційно-чуттєвого досвіду, засвоєння притаманних даному суспільству емоцій і почуттів (любов, довіра, прив’язаність, почуття безпеки), що в нормі має випереджати засвоєння нормативного досвіду, становити обов’язкове його підґрунтя. Соціалізація як процес засвоєння індивідом системи соціальних універсалій (емоційно-чуттєвих і нормативно-ціннісних) відбувається в процесі особистого онтогенезу людини і триває все її життя. Як онтогенетичний процес, вона не має завершеної форми, однак можна говорити про добре виокремлювані її етапи, на кожному з яких діють певні, характерні саме для даного етапу, механізми входження дитини в соціум, утримання в ньому, вироблені й апробовані в процесі соціогенезу. Перший етап – етап передсоціалізації – триває перші три роки життя дитини. З моменту народження дитина потрапляє в готовий, об’єктивно даний їй світ соціальних взаємин, уособлений її матір’ю [2; 4; 6]. У процесі взаємодії з немовлям (під час годування, купання, гігієнічних процедур тощо) мати забезпечує йому первинні контакти з навколишнім світом, задовольняє нагальні його потреби – не лише фізіологічні, а й потребу в емоційному контакті. Мати дарує немовляті перший, переважно позитивний, емоційно-чуттєвий досвід. Подякою за це є цілковита центрація немовляти на матері. У результаті такої, одне на одному центрованої, взаємодії формуються міцні емоційні зв’язки між дитиною і матір’ю (іншими близькими дорослими, що здійснюють передсоціалізацію). Головними психологічними новоутвореннями етапу передсоціалізації є довіра й позитивне ставлення до соціалізаційного оточення, а також прив’язаність як базове почуття. Прив’язаність зменшує страх і тривогу, дає відчуття захищеності, забезпечує освоєння дитиною світу під наглядом і керівництвом з боку об’єкта прив’язаності. Отримавши прив’язаність як подарунок від дорослих, дитина не згодна її втрачати, і відтак вона відносно легко погоджується обміняти на неї частку своєї свободи. З перших років життя дитини прив’язаність стає і на наступних етапах соціалізації залишатиметься важливим соціалізаційним чинником. Брак прив’язаності, емоційна депривація утруднюють і викривляють соціалізацію, роблять дитину нечутливою до соціалізаційних впливів дорослих [2; 3; 8]. У дискурсі емоційної взаємодії із значимими дорослими на етапі передсоціалізації формується підсвідома готовність дитини бути підпорядкованою соціалізаційним впливам, відбувається первинне входження дитини в структуру соціальних взаємин, зародження її соціальних потреб, започаткування перших ознак адекватного реагування на соціальні сигнали. Це знаменує початок перетворення біологічної істоти на соціальну. Тож головним результатом передсоціалізації є первинне узалежнення дитини, або, висловлюючись метафорично, первинне її поневолення. Засноване на прив’язаності і позитивному ставленні до соціалізаційного оточення (зокрема до матері), це первинне поневолення становить емоційно- чуттєву основу для більш складних форм підпорядкування і, отже, для дальшої соціалізації. Другий етап – первинна соціалізація – припадає на дошкільний і молодший шкільний вік. На цьому етапі онтогенезу незалежно від того, де саме відбувається соціалізація – у межах сім’ї чи в навчально- виховному закладі (дитсадку, початковій школі) – дитина, як і раніше, перебуває під надійним контролем дорослих, від яких цілковито залежать зміст і якість її життя. Спрямовані на дитину виховні впливи відбивають менталітет дорослих, соціальний досвід їх життя і завжди відбуваються як процес соціально означений. Відтак дитина підключається до мережі представлених у просторі її існування і спрямованих не неї соціальних універсалій, засвоює характерні для її оточення уявлення (про щастя, домашнє вогнище, побут), ставлення (до людей, до праці), навчається адекватно реагувати на те, що відбувається у власній домівці і поза її межами (на вулиці, у громадських місцях), і відповідно до цього вибудовувати свою соціальну поведінку. Найважливішим результатом первинної соціалізації має стати готовність дитини до входження в значно ширший, ніж дотепер соціальний дискурс взаємодії. Первинна соціалізація забезпечується традиційними психологічними механізмами – наслідуванням та імітацією (завдяки яким уможливлюється більш чи менш свідоме копіювання й відтворення особистісних рис і моделей поведінки), навіюванням та психічним зараженням (які роблять можливим більш чи менш цілеспрямовану передачу дитині певної інформації чи зразків поведінки не так через усвідомлення, як через певні емоційні стани), ідентифікацією (що уможливлює уподібнення з іншою людиною, відтворення її поведінки, думок, почуттів, сприймання й засвоєння її уявлень, цінностей, настанов як своїх власних) тощо. Соціальні універсалії, засвоєні дитиною в процесі первинної соціалізації, є для неї єдино можливими, єдино мислимими [3], такими, що не мають альтернатив, а процес їх засвоєння є неминучим і допоки унеможливлює особистий вибір. Це усвідомлюється дитиною як суб’єктом соціалізації лише тоді, коли первинне соціалізаційне її поневолення вже відбулося. Особливо велику роль у процесі первинної соціалізації відіграє прив’язаність, сформована на етапі передсоціалізації. Саме через прив’язаність формуються моральні уявлення (доконвенційна мораль), здатність до саморегуляції емоцій і поведінки. Емоційні оцінки з боку значимих дорослих як об’єктів прив’язаності – як позитивні (схвалення, визнання, емоційна підтримка), так і негативні (несхвалення, покарання, обмеження в позитивних емоціях) – є ефективним чинником первинної соціалізації дитини, зокрема формування просоціальної її поведінки. Потреба дитини у схваленні й визнанні з боку значимих дорослих (матері, вихователя, учителя тощо) є одним з найбільш значимих мотивів просоціальної поведінки на цьому етапі соціалізації. Ця потреба спонукає дитину обирати ту поведінку, яка може бути позитивно оціненою, і, зрештою, вона детермінує й опосередковує процес формування альтернативного, “внутрішнього плану” дитячого життя (формування особистісних смислів), і тільки-но це відбувається, як дитина неодмінно потрапляє у сферу впливу системи соціального контролю, що набуває над нею особливої влади в процесі подальшої, вторинної, соціалізації. Третій етап – вторинна соціалізація (або, висловлюючись метафорично, вторинне поневолення дитини соціальними нормами й цінностями) – розпочинається з виходом дитини в “широкий соціум” (за межі власної родини і первинних навчально-виховних закладів з характерним для них соціалізаційним тиском і домінуванням над дитиною) і триває протягом усього подальшого її життя. На етапі вторинної соціалізації в житті дитини поряд з близькими дорослими з’являються інші носії культури (шкільні вчителі й інші авторитетні дорослі, однолітки, старші друзі), здатні демонструвати альтернативні зразки соціальної взаємодії і соціальних значень, постачати альтернативну інформацію, підкріплювати ту чи ту поведінку. Дії і ставлення їх до дитини, одне до одного, до предметного і соціального світу утворюють соціальне середовище, де й відбувається вторинне (таке, що передбачає свідому згоду на це самої дитини) прилучення її до соціального світу, або “вторинне її узалежнення” [3, с. 240]. З розширенням соціальних контактів дитина не лише дістає можливість виходити за межі звичного життя, спостерігати альтернативні моделі мислення і поведінки, характерні для різних субкультур (дозвілля, мас-медій, професійної сфери тощо). Відтак у неї з’являється реальна можливість для рефлексії, порівняння, вилучення й засвоєння “кращого” соціального досвіду з кількох можливих. Отже, дитина навчається робити особисті вибори, і це відбувається одночасно з формуванням “внутрішнього плану” її життя, зростанням значення самодетермінації порівняно із зовнішньою детермінацією, поступовим переходом від зовні- до внутрішньокерованої поведінки [4; 7]. Дитина набуває здатності жити у внутрішньому вимірі, поринати у власноруч вибудуваний нею світ образів, ілюзій, почуттів і в такий спосіб уникати некомфортної для неї дійсності, у т. ч. й некомфортних дорослих. І щоб внутрішнє життя цілковито не поглинуло дитину [11], а головне – не залишилося поза наглядом дорослих і відбувалося далі за сценарієм “правильної” соціалізації, у дію вступає система соціального контролю. За визначенням, соціальний контроль являє собою складну мережу засобів і механізмів, що опосередковують системний вплив суспільства на зовнішній і внутрішній плани життя суб’єктів соціалізації з метою приведення їх мислення і поведінки у відповідність із загальноприйнятими в цьому суспільстві (цій соціальній спільноті) соціальними універсаліями. З одного боку, він представлений ідеальними зразками необхідних, з погляду соціалізації, соціальних універсалій соціальними уявленнями, соціальними нормами і цінностями, суспільними ідеалами й ідеологіями, традиціями, соціальними очікуваннями, референтними групами, груповими експектаціями, рольовими приписаннями, авторитетами, громадською думкою тощо), а з другого – численними соціальними санкціями: позитивними, які винагороджують за відповідність соціальним зразкам (зокрема системою соціальних підкріплень), і негативними, що карають за відхилення від цих зразків (соціальним несхваленням, груповим тиском, соціальною депривацією, соціальним страхом, силою авторитетів тощо). Якщо ж думки і дії суб’єкта соціалізації не узгоджуються з вимогами соціального контролю, під сумнів беруться не лише соціальна і психологічна його адекватність, а й душевне здоров’я [14, с. 55]. І не кожний здатний це ігнорувати або кинути цьому виклик. Важливими змістовими елементами системи соціального контролю, які уможливлюють перевірку суб’єктів соціалізації на “відповідність”, є соціальні уявлення, соціальні норми й соціальні цінності, які становлять, за Е. Дюркгаймом, колективний продукт життєдіяльності, колективне знання певних колективних соціальних суб’єктів (груп, спільнот). Усі вони являють собою форми репрезентації колективного досвіду (колективної суб’єктності) багатьох поколінь і тому мають об’єктивний, трансцендентний характер щодо індивідуальних свідомостей (індивідуальних суб’єктностей). Інтерналізовані соціальні уявлення й цінності зміцнюють психологічну стабільність індивідуальних і колективних соціальних суб’єктів, скеровують їх поведінку в різних соціальних ситуаціях і, отже, мають велику соціалізаційну силу [6; 13]. На етапі первинної соціалізації соціальні цінності, які допоки діють на несвідомому рівні, регламентують потреби дитини, однозначно прописують просоціальну, очікувану від дитини поведінку, становлять основу для формування суто людської мотивації. На етапі вторинної соціалізації соціальні цінності набувають внутрішнього смислу і поступово перетворюються на самодостатні детермінанти соціальної поведінки [4; 5; 8; 9]. Іншим елементом системи соціального контролю, що уможливлює перевірку на соціалізаційну відповідність і чутливість суб’єктів соціалізації до соціалізаційних впливів, є авторитет значимих осіб, або авторитет “великої людини”, на важливій соціалізаційній функції якого наголошували Е. Дюркгайм, З. Фройд, С. Московічі, М. Мід та ін. [2; 3; 5; 6; 13]. Авторитет значимих людей як чинник соціалізації не лише створює основи ціннісного, ідеологічного відображення дійсності, а й має потужний потенціал впливу. Погоджуючись з В. О. Васютинським, можна впевнено говорити про готовність – спочатку неусвідомлену, а згодом і цілком свідому – дитини піддаватися впливові значимих, авторитетних осіб [3]. Готовність до підпорядкування авторитетам є неодмінною умовою соціалізації. У зв’язку із цим Е. Фромм наголошував також на силі анонімних авторитетів – громадської думки, здорового глузду, науки, психічного здоров’я, нормальності. Він вважав, що анонімна їх влада ефективніша за владу відкриту, бо в цьому разі ніхто не підозрює, що існує примус і очікується обов’язкове його виконання [12]. Загальною особливістю соціального контролю є те, що суспільство здійснює його через взаємодію дитини з окремими особами, які об’єднані в групи, і цей контроль у першу чергу поширюється на індивідів, чия поведінка не узгоджується з груповими нормами. Вплив, тиск і контроль конкретних осіб – як представників референтних груп – набагато ефективніший, ніж вплив окремої, “випадкової” людини чи абстрактно-відстороненого соціуму [1; 3; 4; 7–9; 13]. Тож головним соціальним полігоном, де відпрацьовується соціальна поведінка, міжособистісні взаємини, чоловічі і жіночі ролі тощо, є соціальні (референтні і “випадкові”) групи з прийнятими в них системами групового контролю за своїми членами – груповими експектаціями, статусно-рольовими приписами, оцінними стереотипами, груповими традиціями й авторитетами тощо [3; 8; 9]. Завдяки соціальному наслідуванню, соціальним підкріпленням, інкультурації та іншим змістовно-процесуальним механізмам групового контролю відбувається передавання і засвоєння дітьми спільного соціального досвіду багатьох поколінь людей [1]. Інтерналізовані в умовах групової взаємодії колективні образи, колективні думки й ідеології, прожите й усвідомлене Ми-почуття, актуалізовані соціальні потреби “високого” порядку (у причетності, відповідності, самоствердженні, визнанні) міцно “прив’язують” дитину як істоту, що приречена бути соціальною, до соціальної групи, де вона дістає можливість для дальшої соціальної реалізації. І часто проблему становить не те, що дитина звільняється з-під соціалізаційного впливу своєї соціальної групи, “випадає” із системи групового контролю, а те, що вона занадто їм підпорядковується, відмовляється від власних принципів, стає конформною. Непідкорення означає для дитини жорсткі санкції з боку своєї групи, ризик бути відчуженою нею. Тож вибір “бути особливим” часто стає надмірно важким тягарем для дитини. Перебування в стані вільного волевиявлення не лише підносить над повсякденням і дає змогу відчути себе вільним, а й водночас напружує, виснажує, знесилює і спокушає повернутися у звичний і затишний світ буденного, підпорядкованого комусь існування. І єдиний вихід для людини, за А. Адлером, – прийняти як абсолютну істину, що свобода поза соціумом є досить відносною абстракцією [15]. Отже, значно простіше “бути як всі”, делегувати іншим відповідальність за своє життя в обмін на обтяжливу індивідуальну свободу. Усвідомивши себе як незалежно вмотивовану істоту, дитина (підліток) начебто рухається шляхом унезалежнення від соціального і матеріального світу, та все ж таки вони міцно утримують її у сфері свого впливу. Звільняючись від одних залежностей, підліток потрапляє в інші. Позбувшись одних авторитетів, він, утім, як і більшість дорослих людей, переживає “кризу авторитетів” й активно шукає інші авторитети. Звільнившись від контролю близьких дорослих, підліток потрапляє в залежність (у сферу контролю) інших дорослих. Влада дорослих змінюється на владу соціальних (референтних) груп. Влада одних соціальних груп (ідеологій) не відходить у небуття, а поступається владі інших. Підлітковий вік сповнений драматизму, який полягає в тому, що, активно виборюючи особисту свободу, підліток дедалі більше потрапляє до соціалізаційних пасток, і чим активніше він бореться, тим більше заплутується в соціалізаційній павутині. Із становленням особистості, визріванням індивідуальної її суб’єктності примусова сила соціуму, “тиск усіх на кожного”, про які писав Е. Дюркгайм [13], не послаблюються. Набуті соціальні уміння й засвоєні колективні уявлення й колективні способи мислення відтепер діють на дитину не лише ззовні, а й ізсередини, наповнюють індивідуальне її буття реальним соціальним змістом, дедалі більше підпорядковують її логіці соціального буття. І хоч соціалізаційний вплив дорослих стає дедалі опосередкованішим, дитина не лише залишається під владою накинутої їй дорослими моделі соціальної реальності, а й завжди потребує цієї влади. Потреба в інтерперсональній взаємодії із значимими особами, в обміні думками, інтеракціями й емоціями з ними, страх не догодити їм, втратити їхню любов і прихильність – усе це спонукає дитину до особистого розвитку і водночас із цим надійно втримує її у сфері соціалізаційного впливу. Отже, здійснене теоретичне дослідження означеної проблеми дає підстави зробити такі висновки. 1. Соціалізація як онтогенетичний процес має досить чітко виокремлювані етапи – передсоціалізацію, первинну і вторинну соціалізацію. 2. Щоб здійснювати “правильну” соціалізацію своїх членів, кожне суспільство створює систему соціального контролю, яка опосередковує соціалізаційний вплив на зовнішній і внутрішній плани життя суб’єктів соціалізації, формує з них просоціальних істот, зберігає їх для суспільства, увідповіднює їх до базової для даного суспільства соціальної матриці, захищає від сторонніх, не санкціонованих суспільством (асоціальних) впливів. 3. Системною функцією соціального контролю – як позитивного (що діє через схвалення, винагороду, заохочення тощо), так і негативного (що діє через несхвалення, критику, емоційну депривацію, покарання, страх покарання), – є засвоєння (інтерналізація, привласнення) контрольованими індивідами норм і цінностей свого суспільства, увідповіднення їхньої поведінки до цих норм і цінностей. 4. Спочатку декларативно-примусове (в обмін на прив’язаність і позитивний емоційний зв’язок з дитиною), а потім – із свідомої згоди дитини (в обмін на задоволення соціальних її потреб) – соціальне узалежнення дитини дає їй цілу низку переваг, які, одного разу отримавши, вона не бажає втрачати. Отже, первинно приречена бути соціалізованою, дитина, зрештою, на це погоджується, і цим убезпечує себе від деструктивних, асоціальних впливів. 5. За певних умов соціалізаційний (адаптаційно-захисний) потенціал соціалізації послаблюється і, отже, вона стає нездатною захищати дитину від асоціальних – стихійних, випадкових (несприятливі обставини особистого життя) чи порівняно добре організованих (пропаганда, реклама, агресивні мас-медії) – впливів. У зв’язку із цим досить привабливою (яка, однак, потребує вивчення і доведення) є думка про те, що проблема “неправильної” соціалізації підростаючого покоління, убезпечення його від асоціальних впливів мала б загострюватися в “кризових” (нестабільних, перехідних, знесилених політико-ідеологічними і соціально-економічними проблемами) суспільствах. Та на цей час упевнено можна говорити лише про головний стрижень соціалізації, який забезпечує успішне її функціонування і зберігає захисний її потенціал. З одного боку, це позитивне ставлення, довіра, прив’язаність дитини до соціалізаційного оточення, на яких формується її готовність підпорядковуватися соціалізаційним впливам, а з другого – відповідальність соціалізаційного оточення за спричинені ним наслідки. У дискурсі “небайдужої”, відповідальної взаємодії з референтними особами (групами) зароджуються і реалізуються соціальні потреби дитини, а разом із цим і її особистість. І цей зв’язок є природним, неодмінним і нерозривним. Література 1. Авер’янова Г. М., Дембицька Н. М., Москаленко В. В. Особливості соціалізації молоді в умовах трансформації суспільства. – К.: ППП, 2005. – 307 с. 2. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. – М.: Academia-Центр; Медиум, 1995. – 336 с. 3. Васютинський В. О. Інтеракційна психологія влади. – К.: Вид-во Київ. славіст. ун-ту, 2005. – 492 с. 4. Голованова Н. Ф. Социализация и воспитание ребенка. – СПб.: Речь, 2004. – 272 с. 5. Мид М. Культура и мир детства. Избр. произв.: Пер. с англ. – М.: Гл. ред. Вост. лит. изд-ва “Наука”, 1988. – 429 с. 6. Московичи С. Машина, творящая богов: Пер. с фр. – М.: Центр психологии и психотерапии, 1998. – 560 с. 7. Посохова С. Т. Психология адаптирующейся личности. – СПб.: Изд-во РГПУ им. А. И. Герцена, 2001. – 240 с. 8. Розум С. И. Психология социализации и социальной адаптации человека. – СПб.: Речь, 2006. – 365 с. 9. Соціалізація особистості школяра / За ред. Л. Е. Орбан-Лембрик. – Івано- Франківськ, 1996. – 68 с. 10. Шибутани Т. Социальная психология. – М.: Прогресс, 1969. – 536 с. 11. Эриксон Э. Детство и общество: Пер. с англ. – СПб.: Летний сад, 2000. – 416 с. 12. Фромм Э. Бегство от свободы: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1990. – 272 с. 13. Дюркгейм Э. Педагогика и социология // Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод и предназначение: Пер. с фр. – М.: Канон, 1995. – С. 244– 264. 14. Блох С., Реддауэй П. Диагноз: Инакомыслие. – К.: Ассоц. психиатров Украины, 1995. – 287 с. 15. Адлер А. Понять природу человека: Пер. с нем. – СПб.: Академ. проект, 1997. – 256 с. © Петрунько О. В. Г. В. Мироненко ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ЧАСОВИХ УЯВЛЕНЬ, ТРИВАЛОСТІ СПОЖИВАННЯ ТЕЛЕПРОДУКЦІЇ ТА ОСОБИСТІСНОЇ ЗРІЛОСТІ ТЕЛЕСПОЖИВАЧІВ ПІДЛІТКОВОГО ВІКУ Проаналізовано особливості формування часових уявлень підлітків в умовах інтенсивного телекомунікаційного впливу. Охарактеризовано часові профілі типологічних груп телереципієнтів залежно від їх особистісної зрілості. Окреслено напрями оптимізації побудови часової перспективи підлітками, залежними від споживання телевізійної продукції. Ключові слова: часові уявлення, тривалість телеспоживання, типологічні групи телереципієнтів, часові профілі, особистісна зрілість. Проанализированы особенности формирования временных представлений подростков в условиях интенсивного телекоммуникационного воздействия. Охарактеризованы временные профили типологических групп телереципиентов в зависимости от их личностной зрелости. Обозначены направления оптимизации построения временной перспективы подростками, зависимыми от потребления телевизионной продукции. Ключевые слова: временные представления, длительность телепотребления, типологические группы телереципиентов, временные профили, личностная зрелость. The features of forming of temporal presentations of teenagers are analysed in the conditions of intensive telecommunication influence. The temporal types of groups of telerecipients are described depending on their personality maturity. Directions are marked optimization of construction of temporal prospect teenagers, dependency upon the consumption of televisional products. Key words: temporal presentations, duration of telecommunication reception, types groups of telerecipients, temporal types, personality maturity. Проблема. Психологічна наука має чималий доробок з проблематики часу. При цьому найцікавішим для більшості дослідників було і є питання визначення чинників формування часових уявлень особистості. Серед таких чинників одними з найсильніших сьогодні визнаються ефекти масового комунікаційного впливу. Дослідники констатують, що сучасний світ постає в реальності мас-медіа як розщеплений на велику кількість епізодів, які не репрезентують події, а переплітаються з ними, що робить сучасні засоби масової комунікації (ЗМК) схожими на мозаїку образів і подій, реклами і новин. Це зумовлює незв’язність, непослідовність, поверховість та фрагментарність часових уявлень, виникнення відчуття “миттєвості” буття, що, врешті-решт, зумовлює деструктивний перебіг побудови часової перспективи особистістю [1–3]. Проблема впливу масової комунікації на особистість є однією з традиційних як у зарубіжній, так і вітчизняній науці. Досить детально досліджено можливості впливу ЗМК на емоції, соціальні настанови, ціннісні орієнтації, поведінку людей. З’являються також дослідження соціально-психологічних характеристик інформаційного простору, його структури та функцій, просторово-часової організації інформаційних повідомлень, просторових та часових ефектів переконуючого впливу [4; 5]. Проте проблема впливу масової комунікації на часові уявлення особистості як така на емпіричному рівні спеціально не розроблялася. Кількість наукових праць, які її так чи інакше стосуються, досить обмежена, вони належать зарубіжним психологам і мають переважно загальнотеоретичний характер. Тому специфіка досліджуваної проблеми у вітчизняних соціокультурних умовах потребує дальшого вивчення. Результати низки досліджень демонструють, що найбільш сильний вплив ЗМК здійснюють на людей, які перебувають у перехідних, кризових ситуаціях, і зокрема на підлітків [6; 7]. Аналіз особливостей формування часових уявлень у підлітковому віці свідчить, що побудова часової перспективи, планування свого майбутнього, визначення життєвих цілей для молодих людей часто виявляються досить складними. Насамперед ці труднощі пов’язані з виникненням почуття зупинки часу, неузгодженістю часових модусів, звуженістю часової перспективи, неефективною організацією часу власного життя, нереалістичністю життєвих цілей [8]. До того ж треба враховувати ту непросту соціальну ситуацію в нашій країні (високий рівень нестабільності життя, невизначеність перспектив соціального розвитку суспільства, матеріальні труднощі тощо), на фоні якої відбувається формування підростаючої особистості. Отже, актуальність проблеми оптимізації часового існування підлітків в умовах інтенсивного масового комунікаційного впливу, засвоєння ними практично корисних навичок планування і, відповідно, виховання особистості як суб’єкта власної життєдіяльності не викликає сумнівів. Мета статті: з’ясувати особливості формування часових уявлень підлітків в умовах масового комунікаційного впливу та окреслити можливі напрями соціально-психологічного коригування репрезентації ними часової перспективи. Аналізуючи основні напрями дослідження часу в психології, ми зробили висновок про доцільність вивчення часових уявлень особистості з погляду концепції дворівневого відображення часу у психіці індивідів (Д. Елькін, Т. Коттл, С. Рубінштейн, П. Фресс, Б. Цуканов). При цьому ми спиралися на праці Коттла, який запропонував дві часові концепції, що інтегрують часові уявлення людини: 1) “лінійну” – переживання чистої тривалості; 2) “просторову” – переживання часу в трьох вимірах, якими є минуле, теперішнє і майбутнє [9]. Відповідно для дослідження ми виділили такі часові параметри: суб’єктивна тривалість одиниці часу (уявлення про фізичну тривалість одиниці часу) та уявлення про особистісну часову перспективу. Репрезентативною моделлю сучасних медіа ми вважаємо телебачення, яке серед усіх ЗМК посідає перше місце за обсягом споживання його продукції. Оскільки найбільш сенситивною аудиторією щодо впливу ЗМК є підлітки і вони надають перевагу саме телевізійній продукції [10], були всі підстави вивчати вплив масової комунікації на прикладі підліткової телеаудиторії. Підліток, як відомо, переходить із стану дитинства до дорослого стану, змінюючи способи і варіанти взаємодії з навколишнім світом. При цьому він може мати низький рівень особистісної зрілості і відтак бути психологічно не готовим до вимог дорослого життя, яке сьогодні відзначається високою нестабільністю, мінливістю, інформаційною перенасиченістю, потребуючи підвищення адаптаційних можливостей особистості. Як результат, може виникнути відчуття невизначеності, розгубленості, непевності, самотності, бажання втекти від проблем. Намагаючись подолати такі негативні переживання, відчути емоційне піднесення, повернутися до активного життя, підлітки вдаються до різних способів, найпоширенішим з яких є перегляд телепередач. Утім, часто підліток проводить перед екраном телевізора набагато більше часу, ніж того вимагають його потреби в інформації та розвагах. За умови надто тривалого споживання масової комунікаційної продукції, у результаті попередніх актів комунікації виникає стан аудиторії, який Ю. Шерковін [11] охарактеризував як “межу насиченості”. Тобто йдеться про перевантаження людської психіки, що, імовірно, призводить до змін у структурі індивідуальної свідомості особистості. Серед таких змін деякі дослідники виділяють ситуацію “відчуження від реальності”, “випадіння з реального часу”, аутизацію [12]. Неконтрольоване, надлишкове споживання телевізійної продукції здатне повністю поглинути молоду людину, розмиваючи її уявлення про просторово-часові межі, відсторонюючи від подій реального світу. При цьому посилюються несамостійність, пасивність молодої людини, що суттєво позначається на процесі її життєвого планування. Залежна особистість виявляється неспроможною адекватно і раціонально осмислити мету свого життя в цілому, а отже, виявляється нездатною моделювати власне майбутнє. Згідно з Є. Бєлінською, І. Куликовою, плани на майбутнє залежних від споживання телепродукції реципієнтів є досить нереалістичними, відображаючи високі домагання і безкомпромісність у виборі життєвих цілей. Переважає намагання підкорити собі майбутнє, вплинути на нього, а не планувати свій життєвий шлях [13]. Отже, низький рівень особистісної зрілості може бути причиною неготовності молодої людини до дорослого життя, що може зумовити розвиток залежної поведінки, яка, у свою чергу, спричинюється до модифікації часових уявлень. Водночас, на переконання багатьох дослідників (К. Абуль- ханова, К. Березіна, Л. Сохань, Т. Титаренко та ін.), особистість здатна здійснювати усвідомлений життєвий вибір, активно діяти в оптимальному часовому режимі, спрямовувати свої дії на реалізацію запланованого і досягнення визначених цілей за умови високого рівня особистісної зрілості. Низький рівень зрілості відповідно зумовлює невизначеність особистості у своїх бажаннях, цілях, життєвих планах, пасивне ставлення до свого майбутнього [14; 15]. Виходить, що особистісна зрілість, з одного боку, є безпосереднім чинником формування часових уявлень підлітків, з іншого – здійснює опосередковуючий вплив як чинник успішності адаптації підлітків до мінливих умов навколишнього середовища. Підтримуючи лінію дослідників, які розглядають час як прояв пристосування до умов життя [16], ми зробили припущення, що в людей, добре адаптованих до інформаційних навантажень та загалом до умов, що змінюються (власне, таким є наше сьогодення, хаотичність представлення якого у свідомості людини посилюють мас- медіа), минуле, теперішнє і майбутнє представлені рівномірно, чітко розмежовані і логічно пов’язані, а в погано адаптованих та, відповідно, залежних від споживання продукції мас-медіа часові модуси є не узгодженими між собою, а часова перспектива – звуженою. При цьому перебіг процесу побудови особистісної часової перспективи опосередковується рівнем особистісної зрілості реципієнтів. Результати теоретичного аналізу особливостей взаємозв’язку часових уявлень, тривалості споживання телепродукції та особистісної зрілості підліткової телеаудиторії узагальнено у вигляді графічної моделі (рис. 1). Під модифікацією часових уявлень розуміють неузгодженість часових модусів, звужену часову перспективу, відчуття “зупинки часу”, нереалістичні життєві плани, відсутність планування майбутнього, неефективні організацію та використання часу. Рис.1. Модель модифікації часових уявлень залежних від споживання телевізійної продукції підлітків У дослідженні взяли участь 134 учні загальноосвітніх шкіл, гуманітарного та фінансово-правового ліцеїв м. Києва віком 14–15 років. Перший етап емпіричного дослідження був присвячений вивченню особливостей тривалості споживання телевізійної продукції сучасною підлітковою телеаудиторією. Відповідно до темпорального, суб’єктивно-мотиваційного критеріїв, а також критерію суб’єктивного відчуття залежності від споживання телепродукції виділено три найпоширеніші типи телереципієнтів: “індиферентні”, “зацікавлені” та “залежні”, які характеризуються відповідно низькою, середньою та високою тривалістю телеспоживання [17]. Другий етап дослідження полягав у проведенні лабораторного експерименту, спрямованого на вивчення впливу тривалості споживання телепродукції на часові уявлення телереципієнтів. Встановлено, що тривалість споживання телепродукції статистично достовірно впливає на суб’єктивну тривалість одиниці часу. Змодельований в експерименті вплив тривалості споживання відеопродукції на суб’єктивну тривалість одиниці часу реципієнтів демонструє механізм впливу масової комунікації на часові уявлення підлітків, який може бути зіставлений із ситуативним аспектом загального адаптивного синдрому, який по-різному проявляється в “індиферентних”, “зацікавлених” і “залежних” телереципієнтів [18]. Основними завданнями третього етапу емпіричного дослідження було: виявити особливості уявлень про особистісну часову перспективу в групах телереципієнтів з різною тривалістю споживання телепродукції; описати співвідношення між рівнем безпосереднього відображення часу (суб’єктивна тривалість одиниці часу) та рівнем його опосередкованого відображення (уявлення про особистісну часову перспективу) у типологічних групах телереципієнтів; з’ясувати особливості взаємозв’язку тривалості споживання телевізійної продукції, часових уявлень та рівня особистісної зрілості телереципієнтів підліткового віку. Виходячи з теоретичного розуміння особистісної часової перспективи як цілісного конструкту, ми зупинилися на методиці визначення опосередкованого ставлення індивіда до часу Б. Цуканова та А. Молдаванової, оскільки цей підхід охоплює всі виділені нами часові параметри. Щоб поєднати вивчення безпосереднього та опосередкованого рівнів відображення часу, було використано аплікацію “Опитувальника опосередкованого ставлення індивіда до часу” цих же дослідників та адаптованого нами відповідно до мети й гіпотези дослідження методу вільного суб’єктивного відмірювання (ВСВ) О. Полуніна. Підбір методичного інструментарію для дослідження особистісної зрілості підлітків здійснювався відповідно до виділених нами концептуальних складових цього психологічного конструкту, а саме: відповідальності, локусу контролю та самоактуалізації. Діагностика відповідальності була спрямована передусім на оцінювання релевантного їй фактора – інтернальності особистості – і здійснювалася за допомогою методики локусу контролю Дж. Роттера, а ознаки її вираження – за допомогою тестів, релевантних характеристикам відповідальності (методика “Діагностика відповідальності підлітків” М. Осташевої). Рівень прагнення до самоактуалізації визначався за допомогою “Самоактуалізаційного тесту” (САТ) Л. Гозмана, Ю. Альошиної, М. Загіки і М. Кроза. Для статистичної обробки даних було використано однофакторний дисперсійний аналіз (One-Way ANOVA) для незалежних вибірок (параметричний метод) і кореляційний аналіз з використанням коефіцієнта кореляції Пірсона (Pearson r). Результати проведеного дослідження представлено на рис. 2 (* p < 0,05; ** р < 0,01; ВС - відповідальність за себе; ДС – дисциплінарна відповідальність; RC – потреба у пізнанні; С – креативність; V – цінності; Self-P – самосприйняття). Як бачимо, часові уявлення телереципієнтів мають свої особливості залежно від тривалості споживання телепродукції, рівня суб’єктивного контролю, типу відповідальності та прагнення до самоактуалізації. Концептуальні складові особистісної зрілості Часові уявлення телереципієнтів Рис. 2. Взаємозв’язки часових уявлень, тривалості споживання телепродукції та особистісної зрілості телереципієнтів підліткового віку Так, часовий профіль “зацікавлених” телереципієнтів оцінено як найбільш оптимальний. У випробуваних цієї групи точне відтворення фізичної тривалості одиниці часу (ti_ < 60с) статистично достовірно взаємопов’язане з узгодженістю часових модусів, протяжністю часової перспективи, орієнтацією на теперішнє, точним оцінюванням плину часу, ціннісним ставленням до часу, розвиненим практичним ставленням до часу. Адаптивні можливості формування часових уявлень в умовах телекомунікаційного впливу притаманні “індиферентним” телереципієнтам, у яких суб’єктивна тривалість хвилини менша від її фізичної величини (ti < 60 с), взаємопов’язана з неузгодженістю часових модусів, протяжною часовою перспективою з орієнтацією на майбутнє, вираженим ціннісним ставленням до часу, прагненням ефективно організовувати власний час, яке певною мірою унеможливлюється вродженим відчуттям дефіциту часу. “Залежні” телереципієнти, які відмірюють тривалість хвилини як більшу за її фізичний еквівалент (ti > 60с), характеризуються порушенням зв’язності, узгодженості минулого, теперішнього і майбутнього, відсутністю майбутньої домінанти, невизначеністю та вкороченням часової перспективи, нерозвиненим практичним ставленням до часу і водночас ціннісним ставленням до нього, що є проявом дезадаптації та конфлікту між ціннісним та поведінковим аспектами формування часових уявлень в умовах телекомунікаційного впливу. Було підтверджено припущення про те, що одним з можливих опосередковуючих чинників впливу масової комунікації на часові уявлення підлітків є їх особистісна зрілість: типологічні групи телереципієнтів мають різні часові профілі залежно від рівня прояву відповідальності, локусу контролю, прагнення до самоактуалізації. Встановлено, що позитивними корелятами оптимального способу формування часових уявлень (насамперед узгодженості й протяжності особистісної часової перспективи та розвиненого практичного ставлення індивіда до часу) в умовах телекомунікаційного впливу є розвинена відповідальність за себе, виражена інтернальність, потреба в пізнанні, креативність, самосприй- няття та цінності, характерні для людини, що прагне до самоактуалізації. Дослідження особливостей формування часових уявлень підлітків в умовах телекомунікаційного впливу набуває практичного значення в контексті розробки рекомендацій щодо оптимізації процесу побудови ними особистісної часової перспективи. З огляду на отримані результати дослідження основними напрямами соціально-психологічного коригування процесу репрезентації особистісної часової перспективи в самосвідомості залежних від споживання телепродукції підлітків визначено такі: розширення усвідомлення “теперішнього” та формування вміння активно сприймати дійсність на цей час; посилення позитивності й привабливості майбутнього, привнесення в нього більшої активності та сміливості; формування тісного зв’язку поточних подій, справ, вчинків з тим, що чекає попереду; акцентування уваги на тому, що майбутнє – це не “далекі далі”, а те, що активно формується в теперішньому; визначення життєвих пріоритетів і цілей у часі, оскільки чіткість представлення того, “що я хочу і коли”, сприяє виходу практично з будь-яких проблемних ситуацій і внутрішніх конфліктів; зміна локусу контролю в бік більш вираженої інтернальності; формування відповідальності за себе, усвідомлення відповідальності за вибір свого життєвого шляху; актуалізація потреби в пізнанні, самопізнанні та самосприйнятті, умінні розкривати свій потенціал, бути життєтворчим. Висновки. Проблема впливу масової комунікації на часові уявлення підлітків пов’язана з активним входженням останніх у телекомунікаційний простір та виникненням залежності від споживання телевізійної продукції. Тривале телеспоживання зумовлює “розмивання” просторово-часових меж молодої людини, відсторонення її від реального світу, випадіння з реального часу: залежна особистість виявляється неспроможною адекватно і раціонально моделювати своє майбутнє, її плани виявляються досить нереалістичними, відображають високі домагання і безкомпромісність у виборі життєвих цілей. З’ясовано, що підліткова телеаудиторія є неоднорідною щодо тривалості телекомунікаційної рецепції. Встановлено, що середні значення суб’єктивної тривалості одиниці часу (хвилини) телереципієнтів підліткового віку статистично достовірно відрізняються залежно від тривалості споживання ними телевізійної продукції. Змодельований в експерименті вплив тривалості споживання відеопродукції на суб’єктивну тривалість одиниці часу типологічних груп телереципієнтів демонструє механізм впливу масової комунікації на часові уявлення підлітків і може бути зіставлений із ситуативним аспектом загального адаптивного синдрому, який по-різному проявляється в “індиферентних”, “зацікавлених” і “залежних” телереципієнтів. Визначено часові профілі типологічних груп випробуваних: оптимізаційний – у “зацікавлених”, адаптивний – в “індиферентних”, дезадаптивний – у “залежних” телереципієнтів. З’ясовано, що типологічні групи телереципієнтів мають різні часові профілі залежно від рівня прояву відповідальності, локусу контролю, прагнення до самоактуалізації. Встановлено, що позитивними корелятами оптимального способу формування часових уявлень підлітків в умовах телекомунікаційного впливу є розвинена відповідальність за себе, виражена інтернальність, потреба в пізнанні, креативність, самосприйняття та цінності, характерні для людини, що прагне самоактуалізації. Окреслено напрями психокорекційної роботи з підлітками, залежними від споживання телепродукції, реалізація яких може бути здійснена шляхом розробки та апробації соціально-психологічного тренінгу “Оптимізація процесу побудови часової перспективи”, що, власне, і є перспективою нашого дослідження. Література 1. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура. – М.: ГУ ВШЭ, 2000. – 608 с. 2. McLuhan M. Understanding Media. The extensions of man. – GINGKO PRESS Inc., 2003. – 611 с. 3. Слюсаревський М. М. Масовидні часові децентрації у минуле: аналіз феномена та його причин // Проблеми психології часу: Тези доп. міжнар. конф., присв. 100-річчю з дня народж. Д. Г. Ельвіна, м. Одеса, 30 жовт.– 1 листоп. 1995 р. – О., 1995. – С. 64–66. 4. Слюсаревський М. М. Часові чинники переконуючого впливу аудіальних повідомлень // Психологічні проблеми навчання, виховання, активності та розвитку особистості: Матеріали звіт. наук. сес. Ін-ту психології АПН України (10–11 лют. 1994 р.). – К., 1995. – С. 163–172. 5. Слюсаревський М. М., Імшенецька І. А. Вимірювання часу споживання продукції ЗМІ як спосіб вивчення інформаційного простору держави // Наук. студії з політ. психології: Зб. ст. / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К.: Док–К, 1996. – Вип. 2. – С. 137–147. 6. Гримак Л. П. Грядущий век – век одиночества (к проблеме Интернета) // Мир психологии. – 2000. – № 2. – С. 84–89. 7. Пахно И. В. Переживание времени в кризисных ситуациях: Автореф. дис… канд. психол. наук. – Х., 2004. – 14 с. 8. Кон И. С. Психология старшеклассника. – М.: Просвещение, 1982. – 207 с. 9. Cottle T. J. Perceiving time: a psychological studi with men and women. – New York, 1976. – 276 p. 10. Шариков А. В. Почему дети смотрят телевизор? // Магистр 1. – 1992. – Апр. – C. 20–25. 11. Шерковин Ю. А. Психологические проблемы массовых информационных процессов. – М.: Мысль, 1973. 12. Васильева И. А., Осипова Е. М., Петрова Н. Н. Психологические аспекты применения информационных технологий // Вопросы психологии. – 2002. – № 3. – С. 34–39. 13. Белинская Е. П., Куликова И. П. Представления подростков о своем социальном будущем // Мир психологии. – 2001. – № 1. – С. 135–147. 14. Сохань Л. В. Жизненное проектирование: концепция и психологический механизм // Психологія – школі. – К.: Наук. думка, 1997. – С. 82–91. 15. Титаренко Т. М. Суспільна детермінація життєвих домагань особистості // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. пр. / За заг. ред. М. М. Слюсаревського. – К.: Міленіум, 2005. – Вип. 4. – С. 165–172. 16. Бурлачук Л. Ф., Полунін О. В. Психологія часу: необхідність нових підходів // Сучасна психологія в ціннісному вимірі: Матеріали Третіх Костюківських читань. – К., 1994. – С. 30–32. 17. Войтенко Г. В. Тривалість телекомунікаційної рецепції в контексті проблеми впливу масової комунікації на часові уявлення реципієнтів // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. пр. / За заг. ред. М. М. Слюсаревського. – К.: Міленіум, 2005. – Вип. 4. – С. 386–392. 18. Мироненко Г. В. Динаміка уявлень реципієнтів відеопродукції про тривалість одиниці часу // Зб. наук. пр. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – К., 2006. – Т. VIII, ч. 8. – С. 162–170. © Мироненко Г. В. Т. Г. Хлаповська ФЕНОМЕН ЕФЕКТИВНОГО КОМУНІКАТОРА Наголошується на важливості не тільки змісту інформації, а і її джерела, тобто особистості комунікатора. Привертається увага до добору людей, чия професійна діяльність пов’язана з комунікацією. Ключові слова: інформаційний вплив, джерело повідомлення, ефективна комунікація, комунікатор. Подчеркивается важность не только содержания информации, но и ее источника, то есть личности коммуникатора. Привлекается внимание к подбору людей, чья профессиональная деятельность связана с коммуникацией. Ключевые слова: информационное воздействие, источник сообщения, эффективная коммуникация, коммуникатор. The stress has been made upon the significance of not only the information content but also a source of it, that is a communicator personality. The attention is being driven to the choice of those, whose professional activity is connected to the communication. Key words: information impact, source of the message, effective communication, communicator. Проблема. Як відомо, важливим чинником інформаційного впливу часто є не тільки зміст інформації, а і її джерело. Іншими словами, важливо не тільки що повідомляється, а й хто повідомляє, тому особистість комунікатора є тією призмою, крізь яку реципієнт сприймає та оцінює зміст повідомлення. Від комунікатора часто залежить, якою буде увага до повідомлення, наскільки воно буде переконливим. Актуальність дослідження зумовлена потребою осмислити, що саме робить комунікатора ефективним у процесі створення контакту з іншими людьми, донесення інформаційного повідомлення до аудиторії. Тому не випадково доборові людей, чия професійна діяльність пов’язана з комунікацією, приділяється особлива увага. Мета статті: з’ясувати зміст поняття “ефективність комунікації”; окреслити цілі комунікації. Важливість джерела повідомлення з позицій ефективної комунікації з аудиторією розглядається в багатьох комунікативних моделях від давніх часів до сучасних досліджень. Комунікаторові приділялася велика увага ще в працях Арістотеля. Комунікатор як основна, активна ланка в структурі комунікації розглядається й у багатьох сучасних дослідженнях, зокрема в працях Г. Лассуела, К. Ховланда, У. Вейса, Дж. Уайтхеда, Кука і Флея, О. О. Бодальова, В. Н. Куніциної, В. Ф. Петренка, Л. В. Матвєєвої, Т. Я. Анікєєвої, Ю. В. Мочалової та ін. [1–9]. Що ж саме робить комунікатора ефективним у взаємодії з іншими людьми? У чому, власне, феномен ефек5тивного комунікатора? Для того щоб відповісти на ці питання, слід з’ясувати зміст поняття “ефективність” з погляду процесу комунікації. На нашу думку, у соціальній психології ефективність можна визначити як ступінь досягнення поставлених комунікативних цілей [1; 2]. Нам відомі принаймні два сучасні погляди на ефективну комунікацію: гедоністичний, де метою комунікації є емоційне задоволення, та раціональний, що ставить за мету вплив на настанови, думки й погляди аудиторії. Дослідники першого напряму (В. Н. Куніцина, Н. В. Каза- ринова, В. М. Погольша) виокремлюють такі цілі комунікатора: привернути увагу; викликати симпатію; зацікавити; налагодити контакт; створити довірливі стосунки; дістати задоволення від спілкування. Саме від досягнення цих цілей, вважають дослідники, залежить ефективність комунікації [6]. На думку представників другого напряму, зокрема, Г. Лассуела, основною метою комунікатора є вплив на аудиторію, тому ефективність комунікатора – це насамперед здатність змінювати думки, соціальні настанови, уявлення реципієнтів [1]. Цю думку поділяють К. Ховланд і У. Вейс, які також вважають, що метою комунікатора є зміна соціальних настанов, думок, суджень, зумовлена особливостями комунікативного впливу, характером повідомлення тощо [там само]. Зрозуміло, те, яка саме комунікація є ефективною, залежить від того, хто оцінює процес комунікації. По-різному може оцінювати ефективність комунікатора він сам, сторонній спостерігач (незалежний експерт, науковець) та аудиторія, на яку спрямована комунікація. З погляду комунікатора ефективність комунікації – це особисто його віра у власну здатність мобілізувати мотиваційні, когнітивні і регулятивні ресурси, потрібні для здійснення комунікації, тобто віра в себе у контексті конкретного завдання, або, за визначенням А. Бандури, його “самоефективність” [див. 3]. З погляду стороннього спостерігача, що виконує роль незалежного експерта, на перший план висуваються інші характеристики, які роблять комунікатора ефективним. Так, головними характеристиками ефективного комунікатора, за Арістотелем, є здатність викликати довіру й привабливість. У дослідженнях Кука та Флея [там само] йдеться про переконливість джерела інформації як основу впливу на аудиторію. Комунікатор, здатний переконати аудиторію, сприймається як компетентний та надійний, тому він ефективніше впливає на аудиторію. Значно пізніше, у дослідженнях Ховланда і Вейса, було експериментально підтверджено, що комунікатор як джерело інформації здатний впливати на настанови аудиторії, якщо він викликає довіру [1]. Більшість дослідників вважають важливою рисою ефективного комунікатора його привабливість і виділяють кілька аспектів такої привабливості (див. [3]): 1) чарівність, оскільки чарівні люди мають реальну владу над оточенням; 2) емоційність: добре відомо, що емоційні аргументи є більш дієвими, особливо якщо вони висловлюються привабливими людьми; 3) уміння гарно одягатися, відповідно до ситуації; 4) схожість з аудиторією, або впізнаваність та звичність; 5) здатність викликати симпатію незалежно від того, чим саме викликана симпатія – зовнішнім виглядом, схожістю або звичністю комунікатора для аудиторії; 6) упевненість у собі; 7) готовність приймати непопулярні рішення та застосовувати санкції до аудиторії. У дослідженні В. М. Погольші представлено цілий комплекс комунікативно-особистісних властивостей, що є стрижнем особистого впливу. Комплекс охоплює навички спілкування, адаптивність, упевненість, активну позицію у взаємодії, мотиви досягнення та афіліації, а також уміння зрозуміти співрозмовника й соціальний інтелект. На думку Погольші, зазначені властивості становлять основу “харизми” особистості, що дає їй змогу успішно впливати на думки й почуття інших людей [6]. Оскільки комунікатор орієнтується на певну цільову аудиторію, то найважливішим його завданням є знання своєї аудиторії, налагодження контакту з нею, завоювання її підтримки. Що ж до очікувань аудиторії від комунікатора, то вони є переважно гедоністичними. З погляду аудиторії ефективність комунікатора визначається його здатністю привернути увагу, викликати зацікавленість, сподобатися. Вимоги аудиторії продиктовані її соціальним і демографічним статусом, суспільно-політичними інтересами, релігійними й політико-ідеологічними настановами тощо. Дж. Уайтхед у результаті своїх досліджень виявив чотири базових фактори, за якими аудиторія оцінює комунікатора (див. [1]): 1) надійність (тобто здатність комунікатора викликати довіру); 2) професіоналізм (компетентність); 3) динамізм; 4) об’єктивність. Досить представницькими є дослідження уявлень аудиторії про ефективного комунікатора в галузі експериментальної психосемантики. Так, психосемантичні дослідження сприйняття особистості комунікатора аудиторією, проведені В. Петренком і О. Проніною, показали, що на сприйняття аудиторії впливають такі риси особистості комунікатора, як привабливість, компетентність, щирість [див. 5]. Дослідження особливостей сприйняття телевізійних ведучих виявили наявність в образі комунікаторів високого рівня позитивних характеристик за факторами “компетентність – переконливість”, “повага – привабливість”, які сприяють ефективному засвоєнню переданих ними повідомлень [10]. Як бачимо, у численних дослідженнях, спрямованих на вивчення комунікатора, увага акцентується на різних сторонах його особистості і комунікативної поведінки, за якими він може бути оцінений аудиторією. У зв’язку із цим постає питання: чи існує універсальний перелік характеристик, які роблять комунікатора ефективним? Чи для різних ситуацій і різних типів аудиторії існують різні поєднання рис, що роблять комунікатора ефективним? Цьому і було присвячено наше емпіричне дослідження, у якому ми зробили спробу виявити риси, властиві ефективному комунікаторові з погляду двох цільових аудиторій – учителів і партійних функціонерів. Дослідження проводилося за допомогою методики семантичного диференціала [1]. За основу було взято спеціальну методику, розроблену Л. В. Матвєєвою, Ю. В. Мочаловою та їхніми колегами для оцінювання сприймання телевізійних ведучих [4]. Розробники послуговувалися словником антонімів російської мови й тезаурусом особистісних рис, створеним О. Шмельовим і В. Похильком. Методика охоплює 80 пар прикметників – антонімів, які презентують особистісні риси комунікатора. Відомо, що саме за допомогою прикметників людям найлегше характеризувати інших людей. Отримані дані було оброблено за допомогою частотного, факторного та кластерного аналізів. Частотний аналіз (табл. 1) показав, що і вчителі, і функціонери політичних партій (“політики”) найважливішими характеристиками ефективного комунікатора вважають самостійність, а також інтелігентність, чарівність і вміння бути цікавим. Таблиця 1 Результати ранжування характеристик ефективного комунікатора, які отримали найвищий середній бал Характеристики Партійні функціонери Учителі Самостійний 1 1 Сильний 2 – Інтелігентний 6,5 2,5 Порядний – 2,5 Красивий – 4 Оптиміст – 5,5 Чарівний 6,5 5,5 Цікавий 6,5 7 Активний 6,5 – Красиво одягнений 6,5 – Рішучий 6,5 – Товариський 6,5 – Виразний 6,5 – Моральний – 9 Зібраний – 9 Організований – 9 Примітка. Ранг 1 вказує на те, що риса має найвищий середній бал. Ті риси, що мали ранг вище 10, до таблиці не включалися. Проте в уявленнях учителів і партійних функціонерів щодо ефективного комунікатора існують істотні розбіжності. На думку партійних функціонерів, одними з найважливіших характеристик ефективного комунікатора є: 1) сила (активність, рішучість); 2) гарні комунікативні навички; 3) навички ефективної самопрезентації. Учителі ці характеристики майже не згадують. На відміну від партійних функціонерів учителі вважають важливими характеристиками ефективного комунікатора: 1) моральні риси (порядність, чесність); 2) гарну зовнішність; 3) оптимістичний настрій; 4) зібраність та організованість. На відміну від учителів партійні функціонери ці характеристики важливими не вважають. З метою класифікації рис ефективного комунікатора та з’ясування змісту основних параметрів, від яких залежить ефективність комунікації, було проведено факторний аналіз за допомогою методу головних компонентів з подальшим Варімакс- обертанням. Факторна структура рис ефективного комунікатора як серед учителів, так і серед партійних функціонерів складається з п’яти факторів. Результати факторного аналізу в групі “учителі” Перший фактор ми інтерпретували як фактор експресії, динамізму. До нього увійшли такі показники: активний (0,91); яскравий (0,90); рішучий (0,89); енергійний (0,89); виразний (0,87); артистичний (0,85); товариський (0,85); талановитий (0,84); емоційний (0,82); дотепний (0,81); захоплений (0,80); вільний (0,79); упевнений (0,79); різнобічний (0,79); гарно одягнений (0,79); ініціативний (0,76); компетентний (0,75); темпераментний (0,75); уважний (0,74); приємний (0,73); розкріпачений (0,71); доброзичливий (0,71). Другий фактор ми інтерпретували як фактор довіри, або нормативності. Він складається з таких характеристик: альтруїст (0,79); тактовний (0,79); порядний (0,64); щедрий (0,63); чуйний (0,62); шляхетний (0,61); дратівливий (0,76). Третій фактор інтерпретовано як фактор привабливості. До нього увійшли такі характеристики: красивий (0,86); самостійний (0,83); інтелігентний (0,83); висококультурний (0,81); наполегливий (0,78); зібраний (0,78); добрий (0,75); сильний (0,73); природний (0,72); демократичний (0,60). Четвертий фактор – фактор емоційної стабільності – становили такі характеристики: стриманий (0,76); постійний (0,67); діяльний (0,65); працьовитий (0,63). П’ятий дістав інтерпретацію як фактор маніпулятивності. Він складається з таких характеристик: злопам’ятний (0,86); підступний (0,83); деспотичний (0,82). Результати факторного аналізу в групі “партійні функціонери” Перший фактор ми визначили як фактор соціальної успішності – неуспішності. Він складається з таких характеристик: сильний (0,93); товариський (0,93); з почуттям гумору (0,89); висококультурний (0,88); цікавий (0,87); рішучий (0,85); приємний (0,85); упевнений (0,84); зібраний (0,82); ініціативний (0,82); уважний (0,80); темпераментний (0,80); яскравий (0,79); дотепний (0,78); невідступний (0,78); захоплений (0,78); демократичний (0,77); красиво одягнений (0,75); діяльний (0,73); досвідчений (0,72); моральний (0,71); організований (0,71); об’єктивний (0,69); інтелігентний (0,65); порядний (0,64); життєрадісний (0,62); заздрісний (0,65); байдужний (0,65); злопам’ятний (0,74); дратівливий (0,82); зневажливий (0,88). Другим у переліку йде фактор привабливості, чуйності. До нього увійшли такі характеристики: делікатний (0,95); привабливий (0,89); щирий (0,88); чуйний (0,87); терплячий (0,86); зацікавлений (0,85); добрий (0,84); природний (0,84); чарівний (0,81); урівноважений (0,77); глибокий (0,75); доброзичливий (0,70); самостійний (0,70); різнобічний (0,67); талановитий (0,66); вільний (0,63); працьовитий (0,63); витончений (0,62); деспотичний (0,71); брехливий (0,90); підступний (0,90). Третій фактор було інтерпретовано як фактор прагматизму. Він складається з таких характеристик: корисливий (0,67); практичний (0,66); емоційний (0,65); м’який (0,73); альтруїст (0,78). Четвертий – фактор м’якості, поступливості. Він охоплює такі характеристики: скромний (0,78); відкритий (0,74); поступливий (0,61). П’ятий фактор, на нашу думку, можна позначити як фактор експресивності, виразності. Він складається з низки характеристик: артистичний (0,76); красивий (0,75); виразний (0,75); наполегливий (0,73); оптиміст (0,68). Порівняльні результати факторного аналізу представлено в табл. 2. Як видно з табл. 2, для респондентів-учителів найважливішою рисою ефективного комунікатора є експресія і динамізм (24,4 % дисперсії). Схожа характеристика, виділена партійними функціонерами, описує менш як 4 % загальної дисперсії. Різне навантаження цих факторів у вчителів і партійних функціонерів можна пояснити тим, що вчителі мають безпосередній контакт з аудиторією, тому для них ці характеристики є дуже важливими. Партійні лідери мають опосередкований ЗМІ контакт з масами, тому для привернення уваги послуговуються іншими засобами. Таблиця 2 Провідні фактори, за якими вчителі і партійні функціонери оцінюють ефективність комунікатора, у % Учителі Партійні функціонери Фактор експресії, динамізму 24,40 Фактор соціальної успішності – неуспішності 32,22 Фактор нормативності, моральності 9,51 Фактор привабливості 13,52 Фактор привабливості 10,31 Фактор прагматизму 8,33 Фактор емоційної стабільності 7,89 Фактор м’якості, поступливості 6,04 Фактор маніпулятивності 5,58 Фактор експресії, динамізму 3,66 Фактор привабливості також виділений обома групами (10,31 % дисперсії в групі “вчителі” та 13,52 % у групі “партійні функціонери”). Така спільність поглядів представників різних цільових груп вказує на загальність наведених характеристик. Привабливість як риса ефективного комунікатора найчастіше згадується різними авторами в спеціальній літературі [9]. Партійні функціонери вважають найважливішою характеристикою ефективного комунікатора соціальну успішність (32,22 % дисперсії) і прагматизм (8,33 %). Ці характеристики є професійно важливими для політиків. На відміну від них учителі зазначені характеристики не вважають важливими. Натомість для вчителів значно важливішими, коли йдеться про особистість ефективного комунікатора, є нормативність, моральність, емоційна стабільність і маніпулятивність. Для вчителів видається більш важливим бути моральним взірцем для учнів та вміти управляти учнівською аудиторією, з якою вони перебувають у постійному контакті, і ці свої уявлення вони переносять на всі ситуації комунікації. Цікаво, що для партійців м’якість і поступливість є тими критеріями, за якими вони визначають професійну придатність чи непридатність комунікатора. Висновок. Отже, існують певні універсальні риси, притаманні ефективному комунікаторові в будь-якій ситуації, при контакті з будь- якою аудиторією. Маємо на увазі передусім зовнішню привабливість, здатність викликати довіру, уміння бути переконливим. На цих рисах наголошують практично всі дослідники, що вивчають проблеми ефективної комунікації. Означені характеристики виразно проявилися і в нашому дослідженні. Саме їх можна вважати універсальними, такими, що характеризують успішного комунікатора в умовах комунікації з будь-якою цільовою аудиторією, визначаючи ступінь його ефективності. Разом з тим наше дослідження підтвердило, що кожна цільова аудиторія має власні уявлення про ефективного комунікатора. Свій відбиток на сприймання комунікатора накладають особливості професійної діяльності й пов’язані з нею соціально-професійні стереотипи, комунікативний досвід і звичний стиль спілкування реципієнтів. Це означає, що обов’язковою складовою ефективної комунікації є знання комунікатором “своєї” аудиторії – її уявлень, очікувань, потреб, інтересів, настанов, а також особливостей її соціально-професійного досвіду. Література 1. Современная психология: Справ. рук. – М., 1999. 2. Социальная психология / Под ред. С. Московичи. – СПб., 2007. 3. Майерс Д. Социальная психология. – СПб., 1996. 4. Матвеева Л. В., Аникеева Т. Я., Мочалова Ю. В. Психология телевизионной коммуникации – М., 2002. 5. Джерелиевская М. А. Установки коммуникативного поведения. – М., 2000. 6. Куницина В. Н., Казаринова Н. В., Погольша В. М. Межличностное общение. – СПб., 2002. 7. Бодалев А. А. Формирование понятия о другом человеке как личности. – Ленинград, 1970. 8. Бодалев А. А. Восприятие и понимание человека человеком. – М., 1982. 9. Бодалев А. А. Личность и общение. – М., 1983. 10. Богомолова Н. И. Социальная психология печати, радио и телевидения. – М., 1991. © Хлаповська Т. Г. З М І С Т СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ Титаренко Т. М. Домагання особистості у контексті ефективного життєздійснення 3 Крайчинська В. А. Суперечливі соціально-психологічні настановлення особистості 13 Колеснік Л. Л. Життєві цілі студентської молоді з конструктивними і деструктивними домаганнями 23 ПСИХОЛОГІЯ ГРУП І МІЖОСОБОВИХ СТОСУНКІВ Горностай П. П. Проблема групового несвідомого в соціальній психології 30 Чорна Л. Г. Творчий потенціал малої групи як предмет соціально-психологічних досліджень 39 СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ Слюсаревський М. М. Діагностика, прогнозування та коригування соціальної напруженості: концептуальна модель 49 Жовтянська В. В. Психосемантика суспільно-політичної ситуації: онтологізація моделі соціальної напруженості 69 Найдьонов М. І. Формування системи рефлексивного управління як координація рефлексивних процесів 82 ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ УЧАСТІ Духневич В. М. Про деякі особливості участі громадських організацій у виборчій кампанії 2006 року: соціально- психологічний аспект 105 Гуменюк О. Є. Соціально-психологічні закономірності функціонування клімату громадських організацій та його вплив на формування політичної активності населення 117 Кияшко Л. О. Вікові особливості прояву ідеологічних стереотипів в осіб з різним рівнем когнітивної складності 126 Циганенко Г. В. Ціннісні пріоритети політичної ідентичності (на прикладі двох поколінь) 134 ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ОСВІТИ І ВИХОВАННЯ У СОЦІАЛЬНОМУ ТА ПОЛІТИЧНОМУ ВИМІРАХ Донченко О. А. Адміністративно-світоглядна криза педагогічної спільноти 141 Овдієнко Л. Н. Соціалізація особистості в умовах трансформації освіти: соціально-психологічний аспект 154 Жадан І. В. Соціальні уявлення молоді: проблема моральних експектацій 163 Дідук І. А. Правові уявлення молоді як результат відображення соціальної реальності 169 ПСИХОЛОГІЯ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ ТА МЕДІА-ОСВІТИ Фролов П. Д. Тезаурусна модель інформаційного впливу 181 Найдьонова Л. А. Роль медіа-освіти в розвитку інноваційної культури суспільства 192 Баришполець О. Т. Методологічні аспекти дослідження медіа-культури 203 Петрунько О. В. Захисний потенціал соціалізації в медіа- середовищі 210 Мироненко Г. В. Особливості взаємозв’язку часових уявлень, тривалості споживання телепродукції та особистісної зрілості телеспоживачів підліткового віку 222 Хлаповська Т. Г.Феномен ефективного комунікатора 232 С О Д Е Р Ж А Н И Е СОЦИАЛЬНАЯ ПСИХОЛОГИЯ ЛИЧНОСТИ Титаренко Т. М. Притязания личности в контексте эффективного жизнеосуществления 3 Крайчинская В. А. Противоречивые социально- психологические установки личности 13 Колесник Л. Л. Жизненные цели студенческой молодежи с конструктивными и деструктивными притязаниями 23 ПСИХОЛОГИЯ ГРУПП И МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЙ Горностай П. П. Проблема группового бессознательного в социальной психологии 30 Чорная Л. Г. Творческий потенциал малой группы как предмет социально-психологических исследований 39 СОЦИАЛЬНО-ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ ТРАНСФОРМАЦИОННЫХ ПРОЦЕССОВ Слюсаревский Н. Н. Диагностика, прогнозирование и коррекция социальной напряженности: концептуальная модель 49 Жовтянская В. В. Психосемантика общественно- политической ситуации: онтологизация модели социальной напряженности 69 Найденов М. И. Формирование системы рефлексивного управления как координация рефлексивных процессов 82 ПСИХОЛОГИЯ ПОЛИТИЧЕСКОГО УЧАСТИЯ Духневич В. Н. О некоторых особенностях участия общественных организаций в избирательной кампании 2006 года: cоциально-психологический аспект 105 Гуменюк О. Е. Социально-психологические закономерности функционирования климата общественных организаций и его влияние на формирование политической активности населения 117 Кияшко Л. А. Возрастные особенности проявления идеологических стереотипов у лиц с различным уровнем когнитивной сложности 126 Цыганенко Г. В. Ценностные приоритеты политической идентичности (на примере двух поколений) 134 ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ ОБРАЗОВАНИЯ И ВОСПИТАНИЯ В СОЦИАЛЬНОМ И ПОЛИТИЧЕСКОМ ИЗМЕРЕНИЯХ Донченко Е. А. Административно-мировоззренческий кризис педагогической общности 141 Овдиенко Л. Н. Социализация личности в условиях трансформации образования: cоциально- психологический аспект 154 Жадан И. В. Социальные представления молодежи: проблема моральных экспектаций 163 Дидук И. А. Правовые представления молодежи как результат отражения социальной реальности 169 ПСИХОЛОГИЯ МАССОВОЙ КОММУНИКАЦИИ И МЕДИА-ОБРАЗОВАНИЯ Фролов П. Д. Тезаурусная модель информационного воздействия 181 Найденова Л. А. Роль медиа-образования в развитии инновационной культуры общества 192 Баришполец А. Т. Методологические аспекты исследования медиа-культуры 203 Петрунько О. В. Защитный потенциал социализации в медиа-среде 210 Мироненко А. В. Особенности взаимосвязи временных представлений, продолжительности потребления телепродукции и личностной зрелости телепотребителей подросткового возраста 222 Хлаповская Т. Г. Феномен эффективного коммуникатора 232 C O N T E N T S SOCIAL PSYCHOLOGY OF A PERSONALITY Tytarenko Т. М. Personal aspirations in the effective life realization context 3 Kraychins’ka V.A. Contradictory subject and object social- psychological attitudes of personality 13 Koleshyk L.L. Life goals of university students having constructive and destructing aspirations 23 GROUP PSYCHOLOGY AND INTERPERSONAL RELATIONS PSYCHOLOGY Hornostaj P.P. The group unconsciuos problem in the social psychology 30 Chorna L.H. Small group creative potential as a subject of social psychological research 39 SOCIAL AND PSYCHOLOGICAL PROBLEMS OF TRANFORMATION PROCESSES Sljusarevskyj М. М. Diagnostics, prognostication and correction of social tension: conceptual model 49 Zhovtjanska V.V. Psychosemantics of the social and political situation: social tenseness modelo ontologisation 69 Najdjonov М. І. The forming of reflective management system as a coordination of reflective prosesses 82 POLITICAL PARTICIPATION PSYCHOLOGY Dukhnevych V.M. On some peculiarities of public organizations participation on the election campaign-2006: social and psychological aspect 105 Humenjuk O.Y. Social and psychological rules of public organizations functioning climate and its impact upon the development of political activity of the population 117 Kyjashko L.O. Age peculiarities of the ideological stereotypes display of people with different level of cognitive complexity 126 Tsyganenko G.V. Value priority of the political identify (an example of the two generation) 134 PSYCHOLOGICAL PROBLEMS OF EDUCATION IN SOCIAL AND POLITICAL DIMENSIONS Donchenko O.A. Administrative and world outlook crisis of teaxchers’community 141 Ovdienko L.N. Socialization of a person under the conditions of the education transformation: social and psychological aspect 154 Zhadan I.V. Social ideas of the youth: moral expectations problem 163 Diduk I.A. Youth’s legal ideas as a result of the reality reflection 169 MASS COMMUNICATION AND MEDIA EDUCATION PSYCHOLOGY Frolov P.D. Thesaurus model of information impact 181 Najdjonova L.A. Media-education role in the innovation culture of society 192 Baryshpolets O.T. Methodological aspects of media-culture investigation 203 Petrunko O.V. Protective potential of the socialization in the media-invironment 210 Myronenko H.V. Peculiar features of correlation between time ideas, television production consumption duration and personal maturity of teenage television product consumers 222 Khlapkovska T.H. Effective communicator phenomenon 232 Наукові студії із соціальної та політичної психології: Н12 Зб. статей / АПН України, Ін-т соціальної та політичної психології; Редкол.: С.Д. Максименко, М.М. Слюсаревський та ін. – К.: Міленіум, 2007. – Вип. 18 (21). – 248 с. ISBN 978-966-8063-73-2 Черговий випуск збірника знайомить читача з результатами науково-дослідної роботи Інституту соціальної та політичної психології АПН України за 2006 рік. У вміщених у ньому статтях презентуються напрацювання в галузях соціальної психології особистості та психології малої групи. Висвітлюються теоретико-методологічні та науково-методичні засади вивчення явищ соціальної напруженості, складнокоорди- нованості в контексті трансформаційних процесів, що відбуваються в суспільстві. Аналізуються соціально-психологічні проблеми політичної участі, освіти і виховання молоді, масової комунікації. Значну увагу приділено, зокрема, проблематиці медіа- освіти. Для соціальних і політичних психологів, фахівців із суміжних наук, викладачів, аспірантів і студентів. Очередной выпуск сборника знакомит читателя с результатами научно- исследовательской роботы Института социальной и политической психологии АПН Украины за 2006 год. В помещенных в нем статьях представлены наработки в областях социальной психологии личности и психологии малых групп. Освещаются теоретико-методологические и научно-методические основы изучения явлений социальной напряженности, сложнокоординированности в контексте трансформацио- нных процессов, происходящих в обществе. Анализируются социально-психологические проблемы политического участия, образования и воспитания молодежи, массовой коммуникации. Значительное внимание уделено, в частности, проблематике медиа- образования. Для социальных и политических психологов, специалистов по смежным наукам, преподавателей, аспирантов и студентов. This collected articles edition reveals results of research of the Institute for Social and Political Psychology of the Academy for Pedagogical Sciences of Ukraine achieved in 2006. Works in the fields of the social psychology of a personality and the small group psychology have been presented in the articles. Theoretical and methodological as well as scientific methodical fundamentals of the social tension and complexity coordination phenomena in the context of the society’s transformational processes have been revealed. Political participation and youth’s education mass communication problems are being analyzed. In particular, big attention has been devoted to the problems of media education. The book is intended for social and political psychologists, experts in adjacent sciences, professors, post-graduate students and university students. . ББК 88.5 я 4 Наукове видання Наукові студії із соціальної та політичної психології Збірник статей Засновано в 1995 році Випуск 18(21) Редактори: М. О. Литвин, Т. А. Кузьменко Оператори: І. В. Микитенко, І. І. Ревера, Ю. О. Самсонова, І. В. Трохимець Переклад анотацій (англ.) Н. В. Климчук Надруковано з оригіналу-макета, виготовленого в Інституті соціальної та політичної психології АПН України Л. П. Черниш Адреса Інституту: 04070, м. Київ, вул. Андріївська, 15 Підписано до друку 30.10.2007 р. Формат 84х108/32. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Ум. друк. арк. 15,0. Обл.-вид. арк. 15,5. Тираж 300 пр. Зам. № 851 Видавництво “Міленіум” Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК №535 від 19.07.2001 р. м. Київ, вул. Фрунзе, 18, оф. 101. Тел./факс 501-52-49