Асоціація політичних психологів України Інститут соціальної та політичної психології НАПН України ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Збірник наукових праць Випуск 11 За загальною редакцією члена-кореспондента НАПН України М. М. Слюсаревського Упорядники: Л. А. Найдьонова, Г. В. Мироненко Київ – 2011 ББК 66.07+88.8 Рекомендовано до друку вченою радою Інституту соціальної та політичної психології НАПН України (протокол №8/11 від 25 серпня 2011 р.) Р е д а к ц і й н а р а д а: М. М. Слюсаревський (голова, м. Київ), М. Й. Варій (м. Львів), С. Д. Максименко (м. Київ), М. Левицька (м. Варшава, Республіка Польща), М. І. Михальченко (м. Київ) Р е д а к ц і й н а к о л е г і я: В. О. Татенко, д-р психол. наук (голова); В. О. Васютинський, В. П. Казміренко, Т. М. Титаренко, Н. В. Хазратова – доктори психол. наук; Л. А. Найдьонова – канд. психол. наук (заст. голови); Л. В. Григоровська – канд. пед. наук Постановою ВАК України №1-05/4 від 26.05.2010 р. збірник визнано фаховим виданням із психологічних наук Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць / Асоціація політичних психологів України, Інститут соціальної та політичної психології НАПН України ; за заг. ред. М. М. Слюсаревського ; упоряд. Л. А. Найдьонова, Г. В. Мироненко. – К. : Міленіум, 2011. – Вип. 11. – 310 с. Розглядаються теоретико-методологічні проблеми та актуальні завдання політичної психології на сучасному етапі її розвитку. Досліджуються психологічні чинники демократизації політичного життя та побудови громадянського суспільства. Значну увагу приділено феноменам відповідальності, справедливості, честі та гідності громадянина в розрізі політико-психологічного аналізу. Публікуються результати перших розвідок з проблеми бідності як способу життя. Аналізуються окремі аспекти міжгрупових відносин у контексті глобалізаційних процесів, зокрема розглядаються механізми трансгенераційної передачі колективної психотравми наступним поколінням, стратегії адаптації трудових мігрантів, особливості становлення геополітичної свідомості, самовизначення сільської і міської молоді. Адресується вченим, які працюють у галузях політичної психології та суміжних наук, викладачам і студентам. . ISBN 978-966-8063-99-45 ББК 66.07+88.8 © Асоціація політичних психологів України, 2011 © Інститут соціальної та політичної психології НАПН України, 2011 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТА АКТУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ ФЕНОМЕНА ПОЛІТИЧНОГО ЕКСТРЕМІЗМУ О. В. Губенко, м. Київ Проаналізовано явище політичного екстремізму у єдності індивідуально- та соціально-психологічних аспектів. Розглянуто феномени героїчного нарцисизму, фанатизму й самообожнення як такі, що характеризують істотні психологічні прояви цього явища. Ключові слова: екстремізм, фанатизм, нарцисизм. Проанализировано явление политического экстремизма в единстве индивидуально- и социально-психологических аспектов. Рассмотрены феномены героического нарциссизма, фанатизма и самообожествления как существенные психологические проявления политического экстремизма. Ключевые слова: экстремизм, фанатизм, нарциссизм. The phenomenon of political extremism in the unity of individual and socio-psychological aspects is analyzed. Phenomena of heroic narcissism, fanaticism and self-deification as significant psychological manifestations of political extremism are considered. Key words: extremism, fanaticism, narcissism. Проблема. Видатний англійський історик Арнольд Тойнбі розглядав світовий розвиток як ланцюжок викликів історії і відповідей цивілізації на них. Від того, наскільки адекватною була реакція людського співтовариства на історичні випробування, залежала його доля і подальше існування. Виклик оголював найсуттєвіше в розвитку цивілізації – її справжнє обличчя і перевіряв її життєздатність, що виявлялася в системі засобів і методів подолання труднощів, які постали на шляху історичного розвитку суспільства. Не обминула ця закономірність і нашу епоху. Трагічні події в Росії, зокрема, в театральному центрі Москви, у Беслані, в аеропорту Шереметьєво, апокаліпсична катастрофа 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку й численні інші прояви політичного насильства показали: одними із викликів людству у XXI ст. є тероризм і соціальний екстремізм. Що таке екстремізм із психологічного погляду? Чому саме цей феномен посів настільки велике місце в сучасній історії? Які його корені і причини? Що робить людину безжалісною до інших і до себе? І нарешті, які можуть бути засоби боротьби з тероризмом? Ці та інші питання спробуємо розглянути у пропонованій статті. Мета дослідження полягає в системному аналізі феномена соціального екстремізму й тероризму, котрі потрібно розглядати в єдності як такі, що здатні впливати на ґенезу й формування досліджуваного явища. Проблемі ідеологічних, соціальних, соціально- та індивідуально-психологічних чинників екстремістської соціальної поведінки присвячено багато досліджень. Це фундаментальна розробка Джеральда Поуста [1], праці В. В. Вітюка [2], Е. А. Паіна [3], групи авторів В. О. Кольцової, Т. О. Нестік і В. А. Сосніної [4], Д. В. Ольшанського [5], М. П. Требіна [6], Л. Я. Гозмана і Є. Б. Шестопала [7], В. М. Дружиніна [8], А. Г. Сидоренка і Ю. В. Тихомирова [9], Марка Сагемана [10] та деяких інших авторів. Зокрема, в дослідженні Дж. Поуста проаналізовано такі соціально-психологічні аспекти терористичної поведінки, як проблема ідентичності терориста із терористичною організацією, груповий конформізм, методи маніпуляції в терористичній групі, світоглядно-психологічні особливості свідомості екстремістів. Зроблено висновки й узагальнення стосовно того, що у членів терористичних груп, серед яких, на думку автора, є багато маргіналів, відчужених індивідів, існує сильна потреба в залученні до групи та в ідентичності з нею. Для деякого з них залучення в терористичну діяльність пов’язане із потребою зміцнити почуття ідентичності. Терористична група стає головним стрижнем психосоціальної ідентичності активістів радикальних рухів. У підсвідомій мотивації “лівих” бойовиків є елементи “едипового комплексу”, що пов’язаний із намаганням зруйнувати “світ батьків”. Разом із тим екстремісти “правого спектру” екстремізму, зокрема націоналісти-сепаратисти, захищають місію батьків, бажаючи помститися суспільству за образи, завдані їхнім батькам. Л. Я. Гозман і Є. Б. Шестопал розглядають терор як символічну інтеракцію. Члени групи – це аутсайдери, які не змогли пристосуватися до суспільства. Цілі терористичних організацій бувають реалістичні (побудова національної держави, наприклад, Ірландська республіканська армія, Організація визволення Палестини) й нереалістичні (будівництво комунізму – Червоні бригади в Італії, РАФ у Німеччині). В цих організаціях спостерігається феномен зсуву ризику, коли члени групи схильні ухвалювати більш ризиковані рішення, ніж поза групою. Оскільки терористичні акти – це символічні інтеракції, терористи почуваються акторами на сцені в театрі, де глядачем є все суспільство. Вони щиро гадають, що їхніми діями захоплюватимуться, а в пам’яті нащадків вони залишаться героями й мучениками за ідею. Ці та інші дослідження аналізують важливі психологічні механізми формування екстремістської поведінки, проте не завжди правильно й повно визначають систему чинників формування тероризму та схильності до соціального насильства, іноді спрощуючи картину. Наприклад, далеко не всі екстремісти є людьми, які “не змогли пристосуватись до суспільства”. Історія знає багатьох терористів, котрі були спочатку успішними в суспільстві, проти якого потім повстали, хоча не можна заперечувати й того, що частина активістів радикальних рухів є маргіналами. Іноді в процесі аналізу не враховуються деякі важливі фактори, зокрема ті, що стосуються низки світоглядних, мотиваційних, соціально-психологічних аспектів. Намаганням дослідити проблему більш системно і зумовлена мета нашого дослідження. Пряме значення слова “терор” – жах. Відомо, що залякування, нагнітання страху, насильство завжди були одними з найпоширеніших явищ соціального життя і засобами, до яких однаково часто вдавалися і гнобителі, і пригноблені. Після Другої світової війни, починаючи з “бурхливих 60-х” і до початку 80-х, спостерігалося наростання хвилі “лівого” тероризму: німецька “Фракція червоної армії”, італійські “Червоні бригади”, японська “Червона армія”, іспанська “ГРАПО”, численні латиноамериканські підпільні угруповання й цілі армії, палестинські організації. Нарешті, у 1990–2000 рр. спостерігався розгул тероризму під релігійною машкарою мусульманського, що наклало таку лиховісну тінь на сьогодення. Цікаво, що початок не лише XXI, а й XX ст. ознаменувався страшною катастрофою, спричиненою терористичним актом. Терористи керуються принципом “купка борців може обвалити лавину”, який, на жаль, іноді спрацьовує. Так і сталося в липні 1914 р., коли постріли сербського терориста Гаврила Принципа у спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца-Фердинанда фактично спровокували Першу світову війну. Психологічні особливості сербських бойовиків – нерозбірливість у засобах, марнославство й амбітність, прагнення до таємної влади тощо – є типологічними для образу терориста і сформувалися на основі певних психологічних механізмів. Один із таких механізмів має нарцисичну природу. Поведінка багатьох терористів і соціальних екстремістів у деяких випадках є проявом героїчного нарцисизму. На нашу думку, саме це поняття, яке ми пропонуємо ввести до наукового обігу, допоможе краще зрозуміти окремі особливості вчинкової активності екстремістів, зокрема, поєднання особистого героїзму й навіть готовності жертвувати собою “за ідею”, які вони виявляють, коли перебувають в опозиції до чинного режиму, з егоїзмом та сваволею, котрі незрідка демонструють, коли приходять до влади. Ненависть до панівних верств суспільства у таких людей є проявом їхнього особистого почуття приниження й незадоволення своїм становищем у суспільстві, а не неприйняття соціальної нерівності. Їх не влаштовує не суспільство як таке, а їхнє місце в суспільстві. Рушійною силою таких осіб є пристрасть до самоствердження і бажання ствердити власне “Я”, ущемлене соціальною нерівністю, і ствердитися будь-якою ціною. Ці почуття і приховані мотиви посилюються комплексом меншовартості, який іноді властивий цим людям і має різне походження: як соціальне, так і особистісне. Крім “героїчного нарциса”, існує ще такий соціальний тип екстреміста, як фанатик. Психологія фанатика. Фанатик відчужений від самого себе. Він почувається гідно лише тоді, коли може ідентифікувати себе з великою справою. Він не просто шукає слави, він – “борець за велику ідею”. Незрідка такі люди, виявляється, в ранньому дитинстві були позбавлені тепла і любові. Через це у них сформувалася потреба домагатися відчуття впевненості в собі, ототожнюючись із “великою ідеєю”, а також бравуючи презирством до смерті. Презирство до чужих життів, готовність легко принести їх на вівтар “шляхетної мети”, ореол залякування також надають їм значущості у власних очах. Фанатик легко жертвує іншими, оскільки його холодна ідея апріорі виводить за дужки існування звичайних обивателів, далеких від фантасмагоричних ідеалів. Фанатик здатний жертвувати собою і повністю віддатися ідеї, яку обстоює. Під феноменом самозречення терориста також часто криється відчай, утома від життя або гординя. Відчай – як готовність піти на будь-які кроки, аби зруйнувати те, що протистоїть його волі, заважає реалізації ідеї-фікс. Втома – як відраза до тьмяної буденщини повсякденного існування з її дріб’язковою боротьбою за шматок хліба і місце під сонцем. Гординя інколи може стати пусковим механізмом героїчного нарцисизму, про який йшлося вище. Брак рефлексії, “гамлетівської” роздвоєності, сумнівів у власній правоті дає змогу екстремістам концентрувати енергію дії в єдиний енергетичний вектор активності, що змітає все на своєму шляху. У примітивній цілісності таких натур, на які не справляє гальмівного розфокусовувального ефекту совісна схильність до вагань, і криється секрет надзвичайної енергії дії, яку іноді розвивають фанатики. Розглянемо докладніше закономірності та особливості соціальної діяльності фанатика. Кумулятивний ефект у діяльності фанатика. Дії, спрямованій на перетворення дійсності, як відомо, передує пізнання і визначення мети дії (планів, проектів, ідеалів), відповідно до якої відбуватиметься перетворення і переробка об’єктів дійсності. Перехід від рефлексії до практичної дії з перетворення соціальної дійсності пов’язаний із перетворенням результатів соціального пізнання на стійкі еталони дії. У цьому переході від пізнання до дії криється можливість трансформації ідеальних компонентів соціальної дії у догму, незмінну й закостенілу схему. Історичний досвід показує, що ця можливість у багатьох випадках перетворюється на дійсність, за якої рушійною силою діяльності з перетворення суспільства стає догмат. Керуючись останнім діяч намагається знищити або приборкати за допомогою насильства ті явища соціальної дійсності, які в цей догмат не вкладаються. Саме такою буває діяльність фанатика-терориста. Прагматична сила діяча-фанатика в тому й полягає, що він не розпорошує зусиль на коливання в різних, іноді взаємовиключних напрямках, а концентрує їх в одному фокусі, яким є моністична віра в непогрішність єдиної, чітко визначеної картини світу, яка виключає всі інші картини. Споглядач-скептик, на відміну від діяча-фанатика, не може розвинути таку енергію, тому іноді стає приреченим на поразку у протиборстві із фанатиком. Через це у перехідні революційні періоди історії, коли вирішується проблема вибору суспільством тих чи інших варіантів свого соціально-політичного устрою, перемогу в багатьох випадках здобувають крайні, екстремістські політичні течії й погляди, які відкидають компроміси й демонструють нетерпимість до інших поглядів. Перемагають, бо виявляють найбільшу енергію. Історичних прикладів цієї тенденції до суперечностей між діячами й споглядачами, фанатиками та поміркованими політиками існує достатньо: якобінці й жирондисти у Великій французькій революції, більшовики і меншовики та есери в російській революції 1917 р. З цієї самої причини – через кумулятивний ефект концентрації соціальної енергії діячів-фанатиків та їхньої нетерпимості – революційні періоди у найвищі піки свого розвитку іноді породжують авторитарні диктатури. Отже, у процесі соціально-трансформуючої діяльності виникають суперечності між волею й інтелектом, між дією та рефлексією, між діячами-фанатиками і споглядачами-скептиками. Рефлексуючі споглядачі-мислителі мають і певні сильні якості: обережність у виборі засобів, далекоглядність, здатність передбачати віддалені наслідки своїх учинків, розуміння того, що кожна дія має не тільки “гарний”, а й “поганий” аспект, що добро за певних умов може переродитися на зло. Комплекс самообожнення терориста. Спостерігаються великі зміни й у світоглядних принципах бойовиків, якими вони виправдовують необхідність терору. Терорист другої половини XIX – початку XX ст. керувався принципом “усе дозволено”, що виходив із тези “Бога немає”. Великий російський письменник Ф. Достоєвський висловив цей принцип вустами одного зі своїх літературних героїв: “Якщо Бога немає, то все дозволено!”. Підхоплений і розвинений німецьким філософом Ніцше (один із перших західноєвропейських знавців творчості Достоєвського, котрий читав його в оригіналі російською мовою), він у спритних руках німецького мислителя перетворився на філософію надлюдини, котра крокує “по той бік добра і зла” до світлих вершин перетвореного людства. Свідомості терориста властивий комплекс самообожнення, пов’язаний із тим, що особистість ставить себе на місце Бога. З тих чи інших причин людина відкидає надперсональні духовні цінності й регулятиви, які породжуються релігійною вірою, і робить опорною реальністю своє “Я”, свою сваволю. Цікаво простежити метаморфози свідомості і світогляду терориста, які відбуваються, коли таке стається. Опора на себе, що замінює опору на над- персональні духовні регулятиви, призводить до того, що людина робить саму себе арбітром істинності або неістинності поглядів і вчинків інших людей; вона самопідноситься, роблячи себе суддею людства. Співчуття до доль людства, якщо таке й було первинною мотивацією революціонера, непомітно перетворюється на месіанізм (який є тонкою мутацією егоцентризму), месіанізм трансформується на самопіднесення, останнє – на пиху і снобізм, а наступним кроком стає презирство до людства і жорстокість до людей. Таким чином відсторонена любов соціального утопіста до людства перетворюється на інквізиторство фанатика і, зрештою, на цинічну нелюдськість соціального маніпулятора. Отже, теза “Якщо Бога немає, то все дозволено” призводить до нарцисичного переродження екстремістських спроб перетворення суспільства. Внаслідок цього у разі перемоги екстремістів відбувається відтворення старих антигуманістичних засад при побудові того “нового суспільства”, яке “визволителі людства” намагаються створити на місці старого, зруйнованого. Сучасні “надлюди”, зобов’язані вибухівкою, схоже, трансформували принцип своїх “побратимів по зброї” із XIX ст. на зовсім уже дивовижну тезу, призначену для XXI ст.: “Якщо Бог є, то все дозволено!”. Потрібен новий Достоєвський, який би осмислив у художній формі цю світоглядну трансформацію екстремістської свідомості. Теза, до речі, не нова. Схожим принципом, щоправда, не декларуючи його, керувався католицький “Орден Ісуса” – єзуїти, ті самі, котрі сформулювали сумно відоме “Мета виправдовує засоби”. Виходить, що і в цьому разі ми маємо справу із нарцисичною підміною, коли на місце вищої надперсональної трансцендентальної реальності, на місце Бога ставиться людське “Я”. Тільки тут індивідуаліст діє від імені Бога, а не замість Бога, як у випадку атеїстичного бунтарства. Проте від цього справа суттєво не змінюється, тому що індивід, виступаючи від імені Бога, свідомо самопідноситься до ролі найвищої інстанції, судді добра і зла, арбітра життя і смерті, тобто поводиться як сам Бог. Отже, існують дві форми самообожнення і самопіднесення: атеїстична й псевдоатеїстична. Обидві призводять до нарцисичного переродження радикальної соціально-перетворювальної діяльності. Терор і психологія поганського тотемізму. Дослідники зазначають такий історичний парадокс: ескалація революційної діяльності, активізація радикальних терористичних рухів спостерігаються зазвичай в епоху лібералізації політичних режимів, ослаблення їхньої репресивності. У цей час різко зростають сила морального обурення, розпалювання протестних почуттів мас, зумовлених обуренням проти “нехтування свободами” і “експлуатації”. До прикладу, виникнення і пік народницького тероризму в Росії припадають на період активних ліберальних реформ після скасування кріпаччини (60-ті – початок 80-х років XIX ст.). Імператор Олександр II був убитий бомбою народовольця Гриневицького 1 березня 1881 р. За іронією долі, убивця належав до організації, котра добивалася прийняття конституції та народоправства і знищила імператора в момент, коли той прямував до сенату із проектом першої російської конституції. Напередодні Великої французької революції король Людовік XVI скликав Генеральні штати уперше за сотні років абсолютизму в обстановці вільних виборів представників від станів у цей дорадчий орган. Подальший штурм Бастилії і Версаля революційним народом міг бути успішним завдяки тому, що королівська влада не застосовувала ніяких репресій у відповідь, фактично без опору віддаючи свої оплоти повсталим. Зате після падіння королівської влади і страти короля знавіснілий якобінський терор змусив французів згадати часи королівської “тиранії” як світлу пасторальну ідилію. Ці та інші приклади мимоволі змушують поцікавитися: чому, за невеликим винятком, радикально-революційні рухи не чинять майже ніякого опору справді авторитарним і тиранічним режимам у період їхнього розквіту і могутності, але бурхливо активізуються у більш-менш ліберальних політичних умовах? Чому спостерігається явище, яке деколи ставить у безвихідь істориків: широкі маси, які живуть у справді репресивному суспільстві, виявляють не лише повну покірність і мовчання перед лицем авторитарного вождя, а й глибоку симпатію до нього, почуття повної ідентичності аж до безутішного горя з приводу його смерті? Як маси можуть любити свого тирана, йти за ним, нехтуючи власною свободою і життям? Що це за почуття, котрі змушують сліпо вклонятися сильному і нещадно топтати слабкого? Чому з’являються люди, котрі ненавидять своїх визволителів чи з презирством ставляться до них і приймають лібералізм за слабкість? Така парадоксальна поведінка має внутрішнє психологічне підґрунтя – потребу любити, наслідувати особу, сильнішу, ніж ми, від якої ми чекаємо безпеки і захисту, і підпорядковуватися їй. Наша невпевненість у собі потребує підпірки у формі слідування за людиною авторитетною і сильною. Проте це почуття подвійне – поряд із поклонінням силі в людині живе заздрість до неї, яка перетворюється на агресію, коли сила перестає поводитися як сила, а стає поступливою, невпевненою. За Достоєвським, люди “шукають, кому б передати свою свободу”. Відбувається “втеча від свободи” (поняття, введене Еріхом Фроммом). Почуття впевненості в собі людина черпає, відчуваючи причетність до сили, влади і могутності. Цього відчуття вона набуває, беззастережно віддаючись і підкоряючись цій силі. І робить це вона добровільно. Якнайтісніше із почуттям неповноцінності терориста пов’язаний культ сили, властивий його світосприйманню. Причетність до сили збільшує в нього почуття значущості у власних очах. Терорист бореться за те, чого йому бракує, під прапором того, чого бракує “пригнобленим”. А бракує йому почуття впевненості, яке, за його переконанням, пов’язане із силою. На боротьбу із сильними світу цього терориста штовхають заздрість і почуття суперництва. Заздрість бідного до багатого, слабкого до дужого, безправного – до того, що стоїть на верхніх щаблях соціальної драбини, до можновладців. І справжнім мотивом його діяльності є, по суті, не боротьба за соціальну справедливість чи інші ідеали, а наслідування сильного. У примітивних народів існує давній обряд поїдання тотема. Він полягає в тому, що тварину – тотем роду убивають і з’їдають одноплемінники під час спеціального ритуалу. Метою обряду є набуття сили, витривалості та інших властивостей тотема, котрі магічним шляхом переходять до того, хто його вбив і з’їв. Приміром, айни вбивали і з’їдали ведмедя, для чого спеціально вирощували і відгодовували ведмежа. У горезвісних “червоних кхмерів” існував ритуал поїдання печінки ворога. Вважалося, що до “гурмана” перейде мужність і сила вбитого. Тотемічне жертвопринесення і політичне вбивство ґрунтуються на тому самому давньому архаїчному механізмі ототожнення із джерелом сили та могутності, котрий одночасно є об’єктом заздрості. Причому у цьому ототожненні є суперечливі моменти – замилування об’єктом, прагнення наслідувати його, а поряд із цим – роздратування тим, що ці риси належать іншому, прагнення привласнити собі риси, що викликають захоплення. Суперечність вирішується убивством об’єкта ідентифікації – захоплення, заздрості. Наприклад, убивця Джона Леннона Марк Чепмен був фанатичним шанувальником музиканта, сповідував справжній культ співака, але це не тільки не завадило, а, навпаки, сприяло жертвопринесенню кумира. Як свідчить історія, революціонери-терористи, котрі прийшли до влади, незрідка на місці поваленого “гнобительського ладу” будують режим такого насильства, порівняно з яким усі зловживання, реальні чи удавані, старого режиму здаються безневинними пустощами. Досить згадати більшовистсько-сталінський режим. Якщо бунт проти влади приводиться в рух механізмом ідентифікації з владою, то нічого дивного немає в тому, що бунтар-наслідувач здатний будувати “нове суспільство” на місці зруйнованого на тих самих засадах, які він спостерігав навколо і які викликали в нього заздрісну ненависть. Історія вчить: мало повстати проти несправедливого суспільства, набагато важливіше внутрішньо звільнитися від його образу. Особливу роль у терористичних революціях відігравав акт страти повалених монархів. Це було ритуальне жертвопринесення, що апелювало до найпримітивніших, поганських пластів масової психіки. Причащаючись кров’ю поваленого володаря, терорист освячує право на успадкування його рис і його влади. Щоправда, гільйотина, знявши вінценосну голову, уже не могла зупинитися, заливаючи підмостки історії ріками крові безневинних. Зрештою, вона страчувала і самих катів. Адже насильство відбувається за принципом бумеранга – рано чи пізно повертається до того, хто його вчинив. Самообожнення чи самотрансценденція? Для духовної профілактики тероризму дуже важливим є зсув духовних акцентів у вихованні людини в нашій культурі з егоїстичного індивідуалізму до надіндивідуальних і трансцендентальних духовних принципів. Людина, котра по-справжньому вірить у Бога, не наважиться привласнювати собі його функції, робити себе суддею людства і зловживати владою над життям і смертю інших людей. Піднявшись над власним “Я”, вона буде відкритою для світу і ніколи не втратить почуття реальності до такої міри, аби нав’язувати життю утопічні фантасмагорії хворого, відчуженого від світу інтелекту. Слід пам’ятати, що сучасна наука і техніка багаторазово збільшують руйнівні можливості окремої людини і посилюють резонанс від її індивідуальних дій. Сучасна цивілізація, попри всю свою могутність, уразлива, як ніколи раніше. Тому або духовно-психічна еволюція людини піде шляхом самоприборкання і відповідальності, або сучасне суспільство очікують дуже великі біди, аж до самознищення. Із 21 цивілізації, які розглядав Тойнбі, 20 загинули не від зовнішніх чинників, а від внутрішнього саморозкладання. Те, якою буде відповідь цивілізації на виклики часу, залежить від сучасної людини. Висновок. Явища соціального екстремізму й тероризму пов’язані із чинниками як соціально- так і індивідуально-психологічного порядку. Серед них можна назвати феномени героїчного нарцисизму, відкидання рефлексивної сторони соціально-перетворювальної діяльності, самовідчуження, яке виявляється у фанатизмі й комплексі меншовартості. До чинників, які впливають на ґенезу екстремізму, належать також прояви психології поганського тотемізму й нарцисичного самообожнення, які зумовлюють наявність моментів антигуманізму й абсолютизації насильства у практиці екстремістського радикалізму. Л і т е р а т у р а 1. Поуст Дж. М. Мы против них: групповая динамика политического терроризма / Дж. М. Поуст // Социальные конфликты: экспертиза, прогнозирование, технологии разрешения. – М., 1993. – Вып. 4. Терроризм. – С. 29–44. 2. Витюк В. В. Под чужими знаменами: лицемерие и самообман “левого” терроризма / В. В. Витюк. – М. : Мысль, 1985. 3. Паин Э. А. Социальная природа экстремизма и терроризма / Э. А. Паин // Общественные науки и современность. – 2002. – № 4. – С. 113–124. 4. Кольцова В. А. Психологическая наука в борьбе за мир: задачи и направления исследований / В. А. Кольцова, Т. А. Нестик, В. А. Соснина // Психол. журн. – 2006. – Т. 27. – № 5. – С. 5–15. 5. Ольшанский Д. В. Психология терроризма / Д. В. Ольшанский. – СПб. : Питер, 2002. 6. Требин М. П. Терроризм в ХХI веке / М. П. Требин. – Минск : Харвест, 2004. 7. Гозман Л. Я. Политическая психология / Л. Я. Гозман, Е. Б. Шестопал. – Ростов-на-Дону, 1996. 8. Дружинин В. Н. Варианты жизни: очерки экзистенциальной психологии / В. Н. Дружинин. – М. : Персе ; СПб. : Иматон. – М., 2000. 9. Сидоренко А. Г. Терроризм и антитеррористическая безопасность в контексте истории и современной геополитики / А. Г. Сидоренко, Ю. В. Тихомиров. – М. : Кучково поле, 2011. 10. Sageman Marc. Understanding Terror Networks / Mark Sageman. – University of Pensylvania Press, 2005. ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ В КОНТЕКСТІ ПСИХОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ Н. І. Кривоконь, м. Чернігів Розглянуто особливості теорії соціальної адаптації в контексті розвитку методологічних засад психології соціальної роботи. Зокрема, підкреслено міждисциплінарний характер, соціально-психологічний контекст і особливе значення адаптації як однієї з ключових категорій сучасної соціальної роботи. Проаналізовано можливі напрями і проблеми соціально-психологічної адаптації особистості, що пов’язані з безпосередньою діяльністю соціальних працівників. Ключові слова: соціалізація особистості, соціально-психологічна адаптація особистості, психосоціальні проблеми особистості, соціальна робота, психологія соціальної роботи. Рассмотрены особенности теории социальной адаптации в контексте развития методологических основ психологии социальной работы. В частности, подчеркивается междисциплинарный характер, социально-психологичесий контекст и особое значение адаптации как одной из ключевых категорий современной социальной работы. Анализируются возможные направления и проблемы социально-психологической адаптации личности, связанные с непосредственной деятельностью социальных работников. Ключевые слова: социализация личности, социально-психологическая адаптация личности, психосоциальные проблемы личности, социальная работа, психология социальной работы. The features of social adaptation theory are examined in the context of methodological bases development of social work psychology. In particular, interdisciplinary nature, social and psychological context and special value of social adaptation as one of key categories in modern social work are underlined. Possible trends and problems of social and psychological adaptation related with direct activity of social workers are analyzed. Key words: personal socialization, social and psychological adaptation of personality, psychological and social problems of personality, social work, social work psychology. Проблема. В аспекті розвитку методологічних засад психології соціальної роботи особливої атуальності набуває детальний аналіз основних соціально-психологічних понять і категорій у цій галузі знань і професійної діяльності. Одним із таких понять є соціально-психологічна адаптація. Справді, категорія соціальної адаптації – одна з ключових у соціальній роботі і соціальній психології. Це пояснюється насамперед тим, що в центрі уваги соціальних працівників і практичних психологів є особистість, яка переживає проблеми, пов’язані з труднощами її взаємодії із соціальним середовищем, оточенням. Ці труднощі можуть стосуватися, приміром, неприйняття та ігнорування соціальних норм суспільства чи його інституцій (девіація), необхідності формування нового досвіду у змінених обставинах життя (набута інвалідність, міграція, вихід на пенсію, переїзд тощо), втрати й пошуку роботи, оволодіння новими видами діяльності та ін. Власне, життя людини неможливе без змін, тому вміння пристосовуватися до них є важливою умовою її благополучного існування. Про особливе значення категорій “зміни” і “соціальна адаптація” в соціальній роботі наголошується у багатьох формулюваннях цього виду діяльності. Якщо, наприклад, послуговуватися одними із ранніх, відомих на світовому рівні визначень соціальної роботи, що прийнятий Резолюцією № 67 Ради Європи, то ця професійна діяльність “…спрямована на сприяння кращій адаптації індивідів, сімей та груп до соціального середовища, в якому вони проживають, та розвиткові самоповаги і самовідповідальності людей” [1, с. 13]. У більш сучасному визначенні соціальної роботи, сформульованому Міжнародною асоціацією соціальних працівників, підкреслюється, що особи, які займаються цим видом діяльності, “заохочують соціальні зміни…, виступають агентами змін у суспільстві, а також у житті людей, сімей та громад, яким вони послуговують” [2, с.144]. У наведених визначеннях подано сучасні ключові підходи до розуміння соціальної роботи і місця соціальної адаптації в ній: в житті людини відбуваються зміни, до яких треба вміти та/або навчитися пристосовуватись. Саме соціальні працівники є тими фахівцями, які прагнуть допомогти людям опанувати їх скрутні життєві ситуації і набути нового досвіду. Значення й підходи до розуміння категорії змін в аспекті теорії і психології соціальної роботи ми розглядали в деяких попередніх публікаціях [3]. Стосовно феномена соціальної адаптації більшість авторів, які розвивають теорію соціальної роботи, активно використовують цей термін (особливо для акцентування уваги на проблемах взаємодії людини і суспільства), підкреслюють його значущість (приміром, для формування конструктивних форм адаптивної поведінки особистості), шукають взаємозв’язки адаптації й інших категорій, що характеризують процес соціалізації людини і труднощі на її життєвому шляху тощо [2; 4; 5]. Однак, попри досить ґрунтовну розробку проблеми соціальної адаптації в науковій літературі (як психологічного, так і соціального та соціономічного характеру), залишаються поза увагою питання, що стосуються розуміння сутності цього феномена в контексті соціальної роботи і пошуку закономірностей адаптаційних процесів, які допоможуть зрозуміти причини виникнення скрутних життєвих ситуацій у клієнтів і віднайти шляхи виходу з них. Мета статті – коротко охарактеризувати особливості розуміння категорії соціальної адаптації в аспекті розвитку психології соціальної роботи, зокрема, з урахуванням міждисциплінарного змісту та деяких характеристик цієї дефініції розкрити можливі напрями й проблеми соціальної адаптації особистості, пов’язані з безпосередньою діяльністю соціальних працівників. Теоретичний аналіз проблеми. Зважаючи на обмежену можливість подання вичерпної інформації стосовно низки доробок, що стосуються змісту важливих аспектів розгляду категорії соціальної адаптації у багатьох людинознавчих галузях, спробуймо тезисно окреслити основні особливості та деякі характеристики цієї дефініції. Зокрема, зробимо акцент на тих положеннях, які, на наш погляд, дадуть змогу краще зрозуміти сутність проблематики особистості, яка є клієнтом соціальної роботи. Зазначимо, що категорію адаптації досліджують представники усіх гуманітарних наук. Наприклад, фізіологи розглядають адаптацію як процес перебудови різних функцій і систем організму, спрямований на підтримання внутрішнього гомеостазу. У філософських напрямах адаптація розглядається як особлива форма взаємозв’язку між системами внутрішнього і зовнішнього середовищ, що, своєю чергою, забезпечує тенденції до встановлення динамічної рівноваги в суспільстві, а соціальне буття виступає як арена адаптаційних процесів. Соціологи акцентують увагу переважно на соціальних діях, на успішності вирішення завдань соціуму, на соціальних конфліктах тощо [5; 6; 7]. У психологічних науках цю категорію використовують передусім в аспекті соціалізації особистості. Тут вона є настільки вживаною й такою, що активно дискутується, що деякі вчені навіть вводять термін “адаптологія” для означення цілого наукового напряму, пов’язаного з вивченням змісту та особливостей адаптації людини [7]. Усвідомлення багатоманітності підходів до тлумачення категорії адаптації в аспекті соціальної роботи, на нашу думку, дає змогу більш широко поглянути на особистість, умови її існування, взаємодії із соціумом і краще зрозуміти причини та наслідки проблематики клієнтів. Соціальні працівники допомагають подоланню як деяких медико-біологічних, так і психологічних, етичних, соціальних та інших труднощів особи. Тому вони мають знати всі аспекти адаптації і враховувати їх на різних рівнях соціальної роботи та у різних її проявах. Однак, з огляду на завдання нашого дослідження, докладніше проаналізуємо соціально-психологічні аспекти адаптації. Зазначимо, що в науковій літературі є розробки стосовно і психологічної, і соціальної адаптації як окремих феноменів. Хоча на практиці (а соціальна робота є практично орієнтованим видом діяльності) обидва різновиди адаптації перебувають у нерозривній єдності, взаємозумовлені та взаємозалежні (проте, іноді можуть і не збігатись). Тому не розглядатимемо окремо соціальний і психологічний аспекти адаптації, а поєднаємо їх. Зрозуміло, що феномен адаптації досліджувався і продовжує цікавити представників усіх напрямів психології. Зокрема, в біхевіоризмі термін “адаптація” використано для позначення принаймні двох основних понять: 1) стану, за якого потреби індивіда і вимоги середовища цілком задовільні. Це – стан гармонії між індивідом і природним та соціальним середовищем; 2) процесу, за допомогою якого досягають цього гармонічного стану [8]. Згідно з інтеракційним напрямом усі різновиди адаптації зумовлені як внутрішньопсихічними чинниками, так і факторами середовища. Особливо наголошується на соціальній активності людини, її творчому, цілеспрямованому та перетворювальному характері. У працях представників інтеракціонізму уточнюється і розрізняється поняття соціальної адаптації: 1) “adaptation” як комбінація прийомів, що дають змогу долати перешкоди в процесі пристосування; 2) “adjustmend” як послідовний ряд пристосувань [9]. У психоаналізі адаптація аналізується в контексті поділу процесу і результату. Зазначено, що змінюється не тільки індивід, а й середовище. Сучасні психоаналітики широко використовують введені ще З.Фрейдом поняття “аллопластичної” (такої, що передбачає зміну оточення) і “аутопластичної” (передбачає зміну самої особистості) адаптації. Важливим є обгрунтування регулюючої ролі мислення, особливе значення системи цінностей та виховання особистості в розвитку адаптації, а також конфлікти та кризи особистості. За Г. Гартманом [10], адаптація включає не лише процеси, пов’язані з конфліктними ситуаціями, й ті, що стосуються так званої “вільної від конфліктів сфери “Я”. Людина володіє “преформованими засобами адаптації”, які розвиваються, дозрівають і які потім особа використовує в процесах адаптації. Тому цей автор вводить поняття “соціальна поступливість” для позначення явища, коли соціальне середовище спрямовує порушення адаптації так, що форми поведінки, неприйнятні в одних соціальних умовах, стають можливими в інших. У радянській психології вирізняються кілька методологічних підходів до вивчення адаптації й адаптивності. Наприклад, О. М. Леонтьєв основними критеріями адаптованості вважає ефективність діяльності та задоволеність її результатами; Б. Г. Ананьєв і С. Л. Рубінштейн – включеність людини в соціальне середовище, її інтеграцію та самореалізацію в суспільстві на основі значущих особливостей індивідуальності [4]. Сучасні дослідники феномена соціально-психологічної адаптації [6; 10] вважають, що адаптація – це соціально-психологічний процес, який за сприятливих обставин приводить особистість до стану адаптованості, а специфічними характеристиками, які об’єднують психофізіологічний, психологічний і соціально-психологічний рівні адаптації і детермінують цей процес, виступають психічний стан, активна участь свідомості, вплив трудової діяльності особи на середовище, активна зміна людиною результатів власної соціальної адаптації відповідно до соціальних умов буття та ставлення людини до оточення і самої себе. Автори вважають, що у складних проблемних ситуаціях адаптивні процеси особистості відбуваються за участю не окремих механізмів, що діють ізольовано, а їх комплексів. Ці адаптивні комплекси функціонують і актуалізуються, а також закріплюються у структурі особистості, стаючи підструктурами її характеру. Досить ґрунтовно феномен соціальної адаптації дослідив В. О. Татенко. “Адаптація, – за його визначенням, – процес перетворень та інтерпретації об’єктивного соціального світу, себе в цьому світі та суб’єктивного образу цього світу в собі. Саме на цій основі іде формування індивідуального адаптивного простору та ідентичності, відтворюється зміст індивідуальної життєдіяльнсоті, визначається спрямованість адаптації в соціумі” [11, с.87]. Підсумовуючи стислий огляд психологічних доробок, спробуймо виокремити деякі особливо важливі положення теорії соціально-психологічної адаптації в аспекті соціальної роботи: 1. Між категоріями адаптації і категоріями змін існує тісний зв’язок. Трактування деякими авторами соціально-психологічної адаптації як “результату процесу змін соціальних, соціально-психологічних, морально-психологічних, економічних і демографічних відносин між людьми, пристосування до соціального середовища” [10] дає змогу не просто науково обґрунтовувати один із основних принципів соціальної роботи – прагнення до позитивних змін, а й визначає можливі шляхи, напрями і зміст запланованих змін, сутність яких і полягає у формуванні адаптованості особистості, набуття нею нового життєвого досвіду. 2. Зв’язок категорій соціалізації та адаптації також знаходить відображення в соціальній роботі. Йдеться про те, що в процесі соціально-психологічної адаптації особистість не тільки пристосовується до нових соціальних умов, а й реалізує свої потреби, інтереси і прагнення. Особистість засвоює соціальні норми, суспільні цінності, значення, соціальні стереотипи, стандарти та ін. і стає повноправним членом суспільства, в якому проживає. Соціалізація й адаптація є взаємозумовленими процесами. Враховуючи це, А. А. Налчаджян [10, с.43] пропонує навіть вирізняти такі різновиди соціалізації, як адаптуюча і дезадаптуюча. Перша сприяє формуванню адаптивності особистості, а друга – призводить до дезадаптації. Зазначене вище дає можливість, наприклад, пояснити причини розвитку і прояву різних видів девіантної поведінки особистості. Справді, нормальна, успішна адаптація характеризується оптимальною рівновагою між цінностями, особливостями особистості та правилами, вимогами оточуючого соціального середовища, тоді як поведінка, що відхиляється від норм певного суспільства, виражає соціально-психологічний статус особистості на осі “соціалізація – дезадаптація – ізоляція” [12, с.11]. Таке бачення причин формування і прояву девіантної поведінки значно спрощує розуміння клієнтів – представників відповідних груп і визначає шляхи вирішення соціалізаційних проблем людей, представників цієї групи. Крім того, інколи для успішної адаптації до зміненого середовища чи його умов особистість має або відновлювати втрачені функції, або опановувати нові (“ресоціалізовуватися”). За потреби відновлення йдеться про реабілітацію особи, що є також важливим завданням і функцією соціальних працівників. 3. Соціально-психологічну адаптацію слід розглядати як постійний процес (пристосування індивіда до умов нового соціального середовища) і як результат (адаптивність). На рівні соціальної роботи це може виявлятись як необхідність усвідомлення неперервності й неминучості адаптаційних процесів. З одного боку, йдеться про те, що виникнення труднощів у людей є об’єктивним, таким, що триває в часі, процесом, який зумовлений взаємодією людини з її оточенням (і це обов’язково треба пояснювати клієнтам). З другого боку, сприяння формуванню адаптивності особистості можна розглядати як важливе завдання соціальних працівників: послуги, які вони надають, мають бути спрямовані на підвищення рівня адаптивності, вироблення нових навичок і вмінь у клієнтів, а також оволодіння відповідними адаптивними стратегіями поведінки у різних життєвих ситуаціях. У практиці соціальної роботи справді дуже важливими є питання регулювання адаптивної поведінки особистості. Будь-яка адаптація передбачає зміну типу поведінки, ставлення, системи цінностей, норм, які мають відповідати новим вимогам. Оскільки соціально-психологічна адаптація – це свого роду механізм соціалізації і накопичення соціального досвіду, формування відповідного типу поведінки є шляхом опанування ситуації чи середовища. А якщо клієнт самостійно не “вмикає” власних адаптаційних механізмів, завданням соціальних працівників є спонукання його до змін, наснаги, а в разі, коли особа неспроможна на це з об’єктивних причин, то підтримувальними стратегіями стають послуги. Слід пам’ятати, що адаптивність є результатом взаємодії особистості і середовища. Для активізації та підвищення ефективності цього процесу важливо залучити потенціал як самої особи, так і її оточення. Тому ще одне важливе завдання соціальних працівників – пошук та мобілізація ресурсів, які сприяють підвищенню рівня адаптованості людини. В аспекті соціальної роботи адаптованою можна вважати особистість, яка спроможна самостійно вирішувати соціальні й соціально-психологічні проблеми, безконфліктно спілкуватися, вести активну трудову діяльність, з поведінкою без відхилень від загальноприйнятих суспільних норм тощо. Також адаптовані люди швидко орієнтуються в умовах змін, набувають нового досвіду або здатні змінювати саме середовище, в достатньому обсязі задовольняють свої соціально-психологічні потреби, опановують соціальні ролі і самостверджуються та саморозвиваються. 4. Важливими в соціальній роботі є вирізнення та опис різних видів і форм адаптації. Насамперед у змінених скрутних обставинах людина обирає між можливостями або змінити середовище, або щось змінити в самій собі, або поєднувати ці зміни. Причому адаптаційні процеси можуть виявлятися в різних формах. За переважання стихійної форми особа недостатньо усвідомлює шляхи виходу із ситуації, що склалася. І в такому разі результатом адаптації стає переорієнтація людини на саму себе (наприклад, на стан свого здоров’я), переміщення активності у сферу дозвілля або реалізація себе в альтернативних групах чи взагалі відмова від статусу, ролей, місця в соціумі. Якщо переважають усвідомлені форми поведінки, людина формує життєві цілі і плани, стратегії, вона спроможна їх реалізовувати. Тому, незважаючи на те, що, здавалося б, клієнт повинен відмовитись від існуючої системи цінностей і ролей, соціальним працівникам важливо показувати перспективу нової ситуації, цінність нового досвіду. Тому залишається актуальним питання побудови життєвих планів і життєвої перспективи особистості. Підтримуємо думку тих психологів, які вважають за потрібне поділити стратегії соціально-психологічної адаптації людини на два основних види (класи): стратегії саморозкриття особистості і стратегії її самозбереження [13]. Обидва види стратегій, з одного боку, актуалізуються конкретиними особистісними якостями, а з другого – формують певний психологічний тип особистості. Перший вид передбачає перетворення себе, умов, попереднього способу життя, створення нової системи взаємин. Сутність другого виду стратегій полягає у використанні такого способу взаємодії з реальністю, який забезпечує особистості передусім збереження себе як біологічної одиниці. Якщо перші стратегії реалізуються на позитивному емоційному фоні і ґрунтуються на ресурсах (внутрішніх і зовнішніх), то ядро других стратегій здебільшого становлять негативні емоційні переживання, у людини виникає нагальна потреба у підтримці, сприянні, розумінні. В разі, якщо допомога недостатня або її взагалі немає, характерними є прояви агресії, підозріливість, упередженість тощо. Врахування особливостей обраних особистістю старетегій адаптивної поведінки, на наш погляд, є “ключем” до вибору форм і методів конкретної допомоги людині з боку соціальних працівників. Зрозуміло, що перелічені тези не вичерпують можливостей застосування теорій соціально-психологічної адаптації в царині соціальної роботи. Дослідження адаптації як категорії психології соціальної роботи потрібно проводити і далі. Висновок. У теорії можна виокремити принаймні два основних напрями застосування соціально-психологічної адаптації для соціальної роботи: теоретичний і практичний. Перший передбачає можливість інтерпретації і наукового обґрунтування сукупності явищ, процесів, проблематики та ін., з якими стикаються у своїй роботі соціальні працівники. А практичне використання теорії соціально-психологічної адаптації дає змогу успішно формувати адаптивні стратегії особистості для налогодження її взаємодії із середовищем. Проблеми соціально-психологічної адаптації людини були і залишаються актуальними, особливо в аспекті соціальної роботи. Тому дослідження цього феномена є перспективним і буде продовжене. Л і т е р а т у р а 1. Введення у соціальну роботу : навч. посібник. – К. : Фенікс, 2001. – 288с. 2. Семигіна Т. Міжнародне визначення соціальної роботи / Т. Семигіна, О. Брижувата.// Соціальна політика і соціальна робота. – 2002. – № 3,4 – С. 144 – 145. 3. Кривоконь Н. І. Категорія змін в аспекті психології соціальної роботи / Н. І. Кривоконь // Проблеми загальної та педагогічної психології: зб. наук. праць Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України ; за ред. С. Д. Максименка. – Т. ХІІ, ч. 2. – К., 2010. – С. 136 – 142. 4. Психологическая адаптация и социальная среда: современные подходы, проблемы, перспективы / [отв.ред. Л. Г. Дикая, А. Л. Журавлев]. – М. : Изд-во “Ин-т психологии РАН”, 2007 – С. 276 – 290 5. Психология социальной работы / [О. Н. Александрова, О. Н. Боголюбова, Н.Л. Васильева и др.] ; под общ. ред. М. А. Гулиной. – СПб. : Питер, 2002. – 352с. 6. Дикая Л. Г. Адаптация: методологические проблемы и основные направления исследований / Л. Г. Дикая // Психологическая адаптация и социальная среда: современные подходы, проблемы, перспективы/ отв. ред. Л. Г. Дикая, А. Л. Журавлев. – М. : Изд-во “Институт психологии РАН”, 2007 – С. 17 – 42. 7. Кавалеров А. І. Соціальна адаптація: феномен і прояви : монографія. // А. І. Кавалеров, А. М. Бондаренко – Одеса : Астропринт, 2005. – 112 с. 8. Введенська Т. Ю. Особистісно обумовлені фатори соціально-психологічної адаптації випускників програм міжкультурного обміну / Т. Ю. Введенська, М. Н. Верещак // Психологічні проблеми адаптації особистості до змінюваних умов життєдіяльності: Тези доповідей всеукр. наук.-практ. конф. Дніпропетровськ, 13 – 14 листопада 2008 р. – Д. : ДНУ, 2008. – С. 28 – 30. 9. Шибутани Т. Социальная психология / Т. Шибутани. – Ростов-на Дону : Феникс, 1998. – 542 с. 10. Налчаджян А. А. Психологическая адаптация: механизмы и стратегии / А. А. Налчаджян. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Эксмо, 2010. – 368 с. 11. Татенко В. О. Соціальна психологія впливу: монографія / В. О. Татенко // АПН України, Інститут соціальної та політичної психології. – К. : Міленіум, 2008. – 216 с.  12. Змановская Е. В. Девиантология (Психология отклоняющегося поведения) : [учеб. пособие для студ. высш.учеб. завед.] – 3-е изд., испр. и доп. – М. : Академия, 2006. – 288 с. 13. Посохова С. Т. Индивидуальные стратегии личностной адаптации / С. Т. Посохова // Психология адаптации и социальная среда: современные подходы, проблемы, перспективы отв. ред. Л. Г. Дикая, А. Л. Журавлев. – М. : Изд-во “Ин-т психологии РАН”, 2007. – С. 276 – 290. ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ДЕТЕРМІНАНТ СУЧАСНОГО СТАНУ СИСТЕМИ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ МВС УКРАЇНИ О. І. Кудерміна, м. Київ Подано аналіз основних чинників сучасного стану системи правоохоронних органів МВС України. Визначено три блоки чинників, які дають змогу сформулювати соціальні, психологічні та соціально-психологічні причини основних проблем сьогодення правоохоронних органів. Розкрито деякі особливості взаємодії правоохоронних органів і владних інституцій нашої держави. Ключові слова: правоохоронна діяльність, владна еліта, детермінанти. Дано анализ факторов современного состояния системы правоохранительных органов МВД Украины. Определены три блока факторов, которые позволяют выделить социальные, психологические и социально-психологические причины основных проблем правоохранительных органов. Раскрыты некоторые особенности взаимодействия правоохранительных органов и властных институций нашего государства. Ключевые слова: правоохранительная деятельность, властная элита, детерминанты. The article contains the analysis of the modern state factors of law-enforcement system of Internal Affairs Ministry in Ukraine. It was identified three units of factors which allow defining social and psychological causes of the main problems in law-enforcement system. Some features of law-enforcement system and governmental institutions interaction in our state are revealed. Key words: law-enforcement system, power elite, the determinants. Проблема. Суперечливі політичні перетворення в нашій державі за останні 20 років викликали появу нового, незвичного для колишнього радянського суспільства, феномена соціальної уваги до особливостей діяльності правоохоронних органів МВС України. Неординарна увага представників громадських організацій, засобів масової інформації, владної еліти до змісту і результатів діяльності правоохоронців спричинила асиметричні тенденції в суспільній свідомості: жагу до рішучих дій у боротьбі з корупцією, іншими негативними проявами суспільного життя та апатичність позиції щодо ресурсного забезпечення засад її діяльності (нормативно-правового, матеріально-технічного, кадрового тощо). Мета статті – здійснити аналіз основних чинників сучасного стану системи правоохоронних органів МВС України, визначити чинники, які дають змогу сформулювати соціальні, психологічні та соціально-психологічні причини основних проблем сьогодення правоохоронних органів, розкрити особливості взаємодії правоохоронних органів і владних інституцій нашої держави. Окреслені нами в подальшому властивості історично визначених умов соціального, економічного та політичного існування системи правоохоронних органів, що історично склалися, дають змогу уявити зовнішній контур реалізації суб’єктом-правоохоронцем основного змісту своєї професійної діяльності. Ознаки цього контуру мають певне психологічне забарвлення, деякі з них дістали відображення у низці публікацій (В. С. Венедіктов, І. В. Зозуля, О. Примаченко та ін.). “Українська міліція нині, як і протягом усього періоду її існування, була, є й буде правоохоронною системою, на яку держава покладає основний тягар відповідальності за захист нашого суспільства від злочинності”, – сказав міністр внутрішніх справ України А. В. Могильов у своєму виступі перед працівниками органів внутрішніх справ [1]. Із цих слів випливає насамперед обов’язковість діяльності правоохоронців перед суспільством, хоча інші важливі проблеми залишаються в тіні. Для ефективного існування системи органів внутрішніх справ суспільство має створити певні умови: забезпечення ресурсами (діяльність усіх підрозділів МВС України фінансується винятково з держбюджету, частково дещо відрізняється лише фінансова діяльність підрозділів Державної служби охорони України), а також сприяння кожного пересічного громадянина діям працівника кримінальної міліції, дільничного інспектора, слідчого у процесі профілактики, розкриття та розслідування фактів порушення закону. На жаль, коли стосовно громадянина вчинюється злочинне діяння, перше слово, яке спадає йому на думку при цьому, – “міліція”. Проте у відповідь на звернення працівника органів внутрішніх справ до перехожого, що був свідком злочину, посприяти в його розкритті, здебільшого буває відмова. Він “нічого не бачив, не чув і не може ні про що розповідати”. Аналіз детермінант вказаних тенденцій полягає у визначенні їх витоків у національній ментальності громадян нашої держави (популярна приказка про майно сусіда) і виявив брак у них розуміння основних засад благополуччя кожного осередку суспільства (сильна держава – сильна родина) та недостатню сформованість суспільної ідентичності (“Я” – частка держави). Водночас звикання суспільства до “смирного” існування системи правоохоронних органів МВС України призвела до визначення винятково обов’язків перед громадянами із “забуттям” прав правоохоронців. Будь-які ресурси не безмежні, в тому числі й у правоохоронній системі. Епізодичне поповнення автопарку Державної автомобільної інспекції, “крапельна” закупівля техніки для криміналістичних підрозділів не вирішують проблем матеріально-технічного забезпечення діяльності системи МВС, які поглиблюються з кожним роком. Окремої уваги потребує аналіз ставлення держави до людського ресурсу в діяльності правоохоронної системи МВС України. Вступаючи до лав міліції, майбутній її працівник приймає присягу, в якій урочисто обіцяє завжди бути відданим народові України, суворо дотримуватися її Конституції та чинного законодавства, бути гуманним, чесним, сумлінним і дисциплінованим, зберігати державну і службову таємницю. Суспільство ж нічого не обіцяє міліціонерові. Згідно з нормативно-правовими засадами правоохоронної діяльності, працівник системи не має права не вийти на роботу (за винятком хвороби), на страйк, на відмову виконувати свої обов’язки у разі особистої незгоди з наказом начальника тощо. У працівника органів внутрішніх справ такі самі проблеми соціального та пенсійного захисту, матеріальні й житлові труднощі, як і в інших громадян, хоч умови їхньої діяльності здебільшого мають екстремальний характер, пов’язані з ризиком для здоров’я і життя. Обіцянки влади вирішити проблеми правоохоронної системи, як тільки будуть розв’язані першочергові завдання життєдіяльності держави, вже не можуть задовольнити правоохоронців. Водночас злочинність, на відміну від правоохоронної системи, постійно “удосконалюється” і не відчуває обмеження ні в матеріальних, ні в інтелектуальних ресурсах. Нині самого лише ентузіазму старих кадрів міліції та оптимізму й енергії її молодих працівників, як це показано в численних телесеріалах про наших доблесних охоронців, у боротьбі із сучасними проявами злочинності вже недостатньо. Дива середини 90-х років минулого століття, коли організовану злочинність було подолано ефективно і швидко, очікувати не слід. Незадоволеність населення результатами і методами діяльності працівників правоохоронних органів є справедливою. Проте варто зауважити, що від початку людина не йде служити міліціонером, аби отримувати хабарі й фізично знущатися над іншими. Певною мірою і громадяни держави сприяють цьому. Отже, на часі реформування системи органів внутрішніх справ України. Адже конкретні ознаки стагнації правоохоронної системи в Україні стали відчутними й видимими в життєдіяльності кожного пересічного громадянина нашої держави. Пропозиції щодо реформування, на жаль, є різноспрямованими і занадто залежать від політичних уподобань владної еліти в кожний проміжок її повноважень. Аналіз пропозицій, внесених до розгляду Верховної Ради України її комітетом з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, свідчить про брак державної стратегії реформування системи правоохоронних органів. Викладене вище дає підстави стверджувати, що сучасний стан правоохоронної системи в нашій державі зумовлюють такі чинники: – підвищена, не притаманна суспільству раніше увага до змісту й результатів діяльності правоохоронних органів; – асиметричність обов’язків у відносинах працівників правоохоронних органів та держави, суспільства загалом; – “зношеність” та недостатність ресурсів, які мають забезпечувати ефективність діяльності правоохоронних органів; – незадоволеність суспільства рівнем боротьби зі злочинністю, результатами й методами роботи підрозділів правоохоронної системи; – брак науково обґрунтованої стратегії реформування системи правоохоронних органів. Цей блок чинників ми назвемо “соціальним”. Другий блок чинників умовно визначимо як “соціально-психологічний”. Перш ніж визначити їх, звернімося до ст. 2 Закону України “Про загальну структуру і чисельність Міністерства внутрішніх справ України”, яка затверджує загальну чисельність працівників (за винятком чисельності внутрішніх військ МВС України) у кількості 324400 осіб [2]. Отже, працівники правоохоронних органів становлять собою велику професійну спільноту – макрогрупу. Щодо неї мають бути визначені певні групові традиції, цінності й настанови. Професійне становлення суб’єкта правоохоронних органів визначається успішністю проходження ним певних стадій професійного навчання. Правоохоронець має оволодівати системою загальних і спеціальних знань, практичних умінь і навичок в обраній професійній діяльності, формувати цілісні уявлення про професійну спільноту правоохоронців, розвивати й наповнювати предметним змістом мотиви і цілі майбутньої діяльності, розвивати професійно важливі якості, здібності, емоційно-вольові риси тощо. Успішність професійного становлення правоохоронців можлива тільки в умов відносно сталого професійного середовища. А характерною ознакою сучасної системи правоохоронних органів МВС України є “вимивання” професійних, досвідчених кадрів із її лав. Потребує аналізу питання наставництва випускників спеціалізованих вищих навчальних закладів системи МВС України. Які професійні цінності можуть бути передані працівниками, що мають досвід роботи в практичному підрозділі 1 рік, та які професійні якості він може прищепити молодому працівникові, якщо й сам нещодавно був курсантом? Залишаються за межами аналізу і питання педагогічних якостей такого наставника, оскільки це є важливою умовою успішності передачі професійного досвіду. Сьогодні знайти правоохоронця з досвідом оперативної роботи в підрозділі кримінальної міліції 10 років і більше досить складно. Саме це свідчить про тенденцію вимивання з лав системи правоохоронних органів МВС України професійного ядра як головного носія професійних цінностей та моральних орієнтирів діяльності. Отже, молодим працівникам правоохоронних органів у практичних підрозділах бракує достойних для наслідування взірців професійної культури та поведінки. Характер реалізації тут владних повноважень як складової функціональних обов’язків правоохоронців у ситуаціях професійного спілкування з громадянами певною мірою зумовлений наявністю чи браком у них сталої узгодженості зовнішніх і внутрішніх компонентів професійної діяльності. Головним показником такої узгодженості є рівень сформованості професійної ідентичності правоохоронця як регулятор професіогенезу працівника, що виконує стабілізувальну та перетворювальну функції. Стабілізувальна функція професійної ідентичності правоохоронця реалізується у процесі забезпечення необхідного рівня його професійного центризму і сталої професійно-ментальної позиції, а перетворювальна забезпечує можливості для професійного саморозвитку правоохоронця та переструктурування, в разі потреби, у відповідь на зміни в соціальному середовищі таких характеристик суб’єкта, як професійні тотожність, цілісність та визначеність. Проте сучасна тенденція витоку досвідчених кадрів із системи МВС унеможливлює стале фіксування професійних цінностей у професійному середовищі правоохоронців як підвалин формування професійної ідентичності молодих працівників. Наслідком цього є для сьогодення процес заміни цінностей, іманентних професійному середовищу правоохоронців, соціокультурними цінностями. Поняття “совість” і “гідність” молоді правоохоронці усвідомлюють завдяки відвідуванням музеїв слави та розповідям про героїчні учинки працівників, що вже звільнилися з органів внутрішніх справ. Соціокультурні ж цінності залежать здебільшого від особливостей родини правоохоронця, характеристик середовища його виховання, релігійних переконань і можуть бути перепоною у виконанні службового обов’язку на принципах законності, гуманізму, поваги до особи та соціальної справедливості. Отже, чинниками другого блоку можна вважати такі: – значна чисельність професійної спільноти правоохороних органів системи МВС України з притаманною їй системою професійних цінностей, настанов і норм поведінки; – тенденція вимивання з лав системи правоохоронних органів професійного ядра, що призводить до втрати притаманних професійному середовищу правоохоронців цінностей, настанов і т. ін.; – порушення процесу професійного становлення молодих працівників, що породжує дефекти їхньої професійної ідентичності чи спричинює брак ґрунтовних її елементів; – заміна цінностей професійної спільноти соціокультурними цінностями через порушення процесу передачі досвідченими правоохоронцями свого досвіду роботи молодим колегам. Для подальшого аналізу чинників сучасного стану системи правоохоронних органів нашої держави потрібно розглянути їх роль у суспільному житті. Згадаймо, що в останні роки бурхливих політичних перетворень у нашій державі в суспільній свідомості утвердився лозунг “Міліція з народом”. На перший погляд, він начебто достатньо позитивний. Проте факт його появи та більш прискіпливий онтологічний аналіз свідчать про певну тенденцію в розумінні місця і ролі правоохоронних органів у життєдіяльності суспільства. По-перше, міліція і є представником народу, а по-друге, її існування зумовлене забезпеченням прав та свобод громадян, тобто народу. Стаття 2 Закону України “Про міліцію” визначає такі основні завдання її діяльності: – забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; – охорона і забезпечення громадського порядку; – виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; – захист власності від злочинних посягань; – участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків. Стаття 3 цього Закону визначає принципи діяльності правоохоронних органів: – діяльність міліції будується на принципах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості; – у підрозділах міліції не допускається діяльність політичних партій, рухів та інших громадських об’єднань, що мають політичну мету. При виконанні службових обов’язків працівники міліції незалежні від впливу будь-яких політичних, громадських об’єднань [3]. У суспільній свідомості лозунг “Міліція з народом” припускає можливість використання потенціалу правоохоронних органів МВС України всупереч законним засадам їх діяльності. Тобто пересічні громадяни вважають можливим застосування ресурсів правоохоронної системи з метою забезпечення окремих владних інтересів у процесі політичної боротьби. Населення потенційно сприймає працівників міліції як один із засобів вирішення політичних суперечностей. На жаль, ставлення до цього влади, незалежно від її політичної орієнтації, дає підстави визначити об’єктивні засади виникнення такого припущення. У загальному вигляді воно вписується у схему “суб’єкт-об’єктних” відносин влади і конкретного працівника правоохоронних органів. Ставлення до працівника міліції як до засобу вирішення своїх політичних амбіцій з боку владної еліти зумовлене законодавчо обмеженою свободою його дій. Доречним у контексті порушеної проблеми є визначення певних суперечностей між нормативно-правовими засадами діяльності міліціонера та існуванням “суб’єкт-об’єктних” відносин влади і представників правоохоронних органів. Згідно зі ст. 3 Закону України “Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України”, накази працівникові міліції можуть надаватися як в усній, так і в письмовій формі. Водночас у разі одержання наказу від старшого прямого начальника підлеглий зобов’язаний виконати його та повідомити про це свого безпосереднього начальника. У разі одержання наказу, який суперечить закону, підлеглий не повинен виконувати його, про що повинен негайно поінформувати начальника, який віддав наказ, а в разі підтвердження цього наказу – письмово поінформувати старшого прямого начальника [4]. Але як працівник міліції в конкретному випадку політичного протистояння може визначити відповідність наказу старшого чи безпосереднього начальника чинному законодавству? По-перше, в деяких галузях законодавства відбуваються дуже інтенсивні зміни, по-друге, через недостатню правову обізнаність представників законодавчої ланки держави прийняті норми іноді суперечать положенням Основного закону України – Конституції. В результаті працівник правоохоронних органів в суперечливих ситуаціях політичних протистоянь опиняється в ситуації дисонансу між змістовим наповненням наказу начальства і власним розумінням законного обґрунтування дій, виконання яких від нього в обов’язковому порядку вимагають. Тож він потенційно перебуває у внутрішньоособистісному конфлікті, що зумовлено суперечностями між ставленням до нього влади як до “речі”, засобу та власною шкалою “добре – погано”. Ця ситуація потенційно небезпечна для існування держави загалом та життєдіяльності кожного пересічного громадянина зокрема. Реаліями сучасної діяльності системи правоохоронних органів є зміна орієнтирів у засадах її діяльності з нормативно-правових на моральні. Дедалі частіше представники політичних партій і громадських організацій закликають правоохоронців діяти за власною совістю. Разом із тим категорія “совість” належить до нормативної системи моралі і змістовно наповнюється винятково на основі життєвого досвіду, виховання та культури працівника. Дискутувати щодо відповідності моральних цінностей окремого працівника правоохоронних органів загальноприйнятим у суспільстві соціальним нормам недоречно. Проте підміна законних засад діяльності правоохоронця моральними досить зручна для влади в умовах ручного керування суспільними відносинами у державі. Усе це дає змогу владним інституціям зняти із себе персональну відповідальність за ухвалення невдалих політичних рішень, що призвели до виникнення масових заворушень, протистояння представників різних політичних партій чи релігійних конфесій, протестів виразників певних прошарків населення. Вся квінтесенція суспільного обурення та гніву в зазначених випадках концентрується на діях правоохоронних органів, при цьому аналіз першоджерел їх виникнення залишається за межами суспільної свідомості. Опосередкованим підтвердженням ставлення владних інституцій до працівників правоохоронних органів на засадах “суб’єкт-об’єктної” взаємодії та маніпулювання нормативно-правовими засадами їх діяльності – актуальна ситуація з преференціями згідно із Законом України “Про міліцію” та іншими нормативними документами. Конституційний Суд України неодноразово давав пояснення стосовно законодавчого змісту прав правоохоронців та необхідності трактування їх у контексті соціального захисту цих працівників. Водночас рішення вищої законодавчої ланки нашої держави не заважає Кабінету Міністрів України інтерпретувати визначені в законодавстві засади соціального захисту правоохоронців як пільги й прирівнювати їх до пільг інших прошарків населення з подальшим скасуванням. Дефіцит державного бюджету – досить важлива підстава для економії, проте чи виправдана вона стосовно фахівців, що ціною власного життя забезпечують спокій у державі, незважаючи на вихідні і свята, погодні умови та політичні орієнтири політиків. Це питання риторичне. На основі викладеного вище можна визначити третій блок чинників сучасного стану системи правоохоронних органів: – сприймання пересічними громадянами працівників міліції як один із потенційних засобів вирішення політичних суперечностей у державі; – відносини між, що притаманні “суб’єкт-об’єктній” взаємодії; – зміна орієнтирів у діяльності працівників правоохоронних органів в напрямку первинності моральних її підстав всупереч вимогам верховенства права. Останній чинник і став підставою для визначення цієї групи чинників як “психологічних”. Саме він визначає дисонанс внутрішнього стану, конфліктність і суперечливість ролі правоохоронця в сучасних політичних реаліях як суб’єкта правоохоронної діяльності. Зазначимо, що наведений у статті поділ чинників сучасного стану правоохоронної системи України є умовним і можливим тільки в рамках наукового аналізу, оскільки чинники усіх блоків пов’язані між собою. Висновки. Отже, особливості правоохоронної діяльності та значною мірою атрибути її суб’єкта є результатом впливу конкретних історичних умов їх існування, а не ізольованого і стихійного процесу саморозвитку. Умови конкретної історичної епохи проектують на суб’єкта правоохоронної діяльності макрозміни в суспільстві, політичні, економічні та інші перетворення, а також тенденції змін суспільної свідомості в оцінюванні населенням нашої держави діяльності окремого правоохоронця та усієї системи правоохоронних органів. Узагальнення наведених чинників дає змогу зробити висновок про наявність негативних ознак соціального та професійного середовища сучасного правоохоронця, зумовлених об’єктивними чинниками розвитку нашої держави. Водночас провідною сферою соціальної реалізації людини в сучасних умовах є сфера професійної діяльності. Саме в ній актуалізується творче начало людини, спрямоване не на біологічне самоствердження, а на утвердження себе як суб’єкта в продуктивній праці з метою соціального визнання суспільством, значущими оточуючими чи самим собою. Зазначене дає можливість говорити про актуальність подальшого аналізу ознак соціального контуру професійної діяльності суб’єкта правоохоронних органів як чинників, що забезпечують успішність його діяльності та детермінант його соціальної реалізації. Л і т е р а т у р а 1. Звернення міністра внутрішніх справ України А.В. Могильова до працівників правоохоронних органів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.naiau.kiev.ua/tslc/index.php?razdel=news&page=190411_1. 2. Закон України “Про загальну структуру та чисельність Міністерства внутрішніх справ України” : станом на 01.01.2005 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2925-14. 3. Закон України “Про міліцію” : станом на 13.01.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=565-12. 4. Закон України “Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України” : станом на 22.02.2006 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3460-15. КОНТЕКСТУАЛЬНИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВПЛИВ А. О. Лісневська, м. Чернігів Проаналізовано можливості контекстуального інформаційного впливу на прикладі реконструкції семантичного геополітичного простору. Показано, що можливості подібного одноразового впливу є обмеженими через малий обсяг спричинених ним змін. Ключові слова: імідж, контекст, інформаційний вплив, картина світу, семантичний простір. Проанализированы возможности контекстуального информационного влияния на примере реконструкции семантического геополитического пространства. Показано, что возможности подобного одноразового контекстуального влияния ограничены из-за малого объема обусловленных им изменений. Ключевые слова: имидж, контекст, информационное влияние, картина мира, семантическое пространство. The contextual informational impact on the example of the semantic geopolitical space reconstruction is analyzed in the article. The limited possibilities of one-time contextual information impact due to a small amount of caused by it changes are shown. Key words: image, context, informational impact, the world image, semantic space. Проблема. В інформаційному суспільстві на перший план виступає усвідомлення ролі комунікацій і проблем їх впливу на соціальні процеси. Завдяки розвиткові комунікативних каналів і соціальних мереж вирішується багато проблем сучасного суспільства. В умовах, коли інформаційний простір будь-якої країни є відкритою структурою, приховані способи управління комунікативною практикою дають можливість перейти від силового протистояння політичних суб’єктів до інтелектуальної конкуренції соціальних проектів, пропонованих ними. Досить часто інформаційний вплив розглядається як прикладне завдання, підпорядковане частковій меті – створенню позитивного образу того чи іншого політичного суб’єкта (політичного лідера, організації, країни) [1; 2]. Проте реально образ політичного суб’єкта виступає як конструкт, не ізольований, а вбудований у певну соціальну систему. Тому його сприймання зумовлене контекстом, який відтворює простір перебування і логіку поведінки політичного суб’єкта в ньому. Змінюючи уявлення про функціонування соціальної системи, можна змінювати також образ політичного суб’єкта. Отже, у будь-якому інформаційному повідомленні вирішується триєдине завдання: створення віртуальних об’єктів (образів), соціального контексту їхньої діяльності та логіки функціонування соціальної системи. У когнітивній психології вивчення процесів упізнавання та розуміння традиційно пов’язане з феноменом контексту [3]. У сприйманні об’єктів початковою стадією є виокремлення фігури з тла, коли відбувається “контекстуальне впізнавання” [4], зумовлене також їхнім контекстом розуміння значення слів у тексті [5; 6]. Зазначимо, що контекст задають переважно внутрішні структури і процеси. Так, відповідно до концепції обробки інформації за принципами “знизу – вгору” і “згори – донизу”, на сприймання об’єкта значною мірою впливають очікування людини, задані контекстом. Упізнавання об’єкта відбувається через послідовне співвіднесення об’єктивної інформації з очікуваним гіпотетичним образом, основну роль у побудові якого відіграє контекст сприймання [7]. Подібної думки дотримується і Дж. Бруннер, описуючи механізм, названий ним когнітивною “гіпотезою”, що опосередковує вплив особистісних чинників на процес сприймання [3]. Таке розуміння контексту спонукає до вибору адекватних методів дослідження контекстуального впливу на процес розуміння та інтерпретації інформації. Найефективнішим у дослідженні інформаційних процесів є психосемантичний підхід, особливо коли мова йде про глибинні, іноді невідрефлексовані уявлення індивідуальних суб’єктів. Застосування методів психосемантики дає змогу виявляти й описувати категоріальні структури свідомості індивідуального суб’єкта, які опосередковують сприймання, розуміння та інтерпретацію інформації про навколишній світ. Однією з типових процедур інструментарію психосемантики є оцінювання респондентами аналізованих об’єктів за градацій ними шкалами з наступним зменшенням розмірності вихідного простору опису цих об’єктів [5]. Така “методика дає змогу виділити глибинні, імпліцитні уявлення, які при застосуванні інших методик найчастіше спотворюються” [8, с. 25]. Система оцінювання з використанням градаційних шкал істотно знижує ефект соціальної бажаності. Отримані кількісні показники допомагають виявляти буденні уявлення і зміни, що відбуваються з ними. Подальші розрахунки виконуються за допомогою комп’ютерних програм, що реалізують складні обчислення. Тому досліджуваний не може об’єктивно прорахувати відповідь, навіть якщо він хоче показати себе у вигідному світлі. Завданням нашого дослідження стала реконструкція тієї системи категорій, якими користуються студенти при сприйманні країн світу. Інакше кажучи, ми здійснили реконструкцію імпліцитної моделі семантичного геополітичного простору. Мета нашого дослідження – вивчення можливостей контекстуального інформаційного впливу, результатом якого мала стати зміна положення України в семантичному геополітичному просторі. Методика та організація дослідження. Методичним інструментарієм була експрес-анкета, складена відповідно до принципу суб’єктивного шкалювання, за допомогою якої можна реконструювати категоріальну структуру індивідуальної свідомості, що опосередковує сприймання, розуміння та інтерпретацію сформованих образів держав. Стандартна процедура психосемантичного дослідження передбачає складання списку оцінюваних об’єктів (у нашому випадку – списку країн). Крім України, об’єктами оцінювання було обрано країни-сусіди (Білорусь, Польща, Росія, Румунія, Туреччина), найбільші країни світу (Китай, США) і деякі країни Європи (Німеччина, Франція, Швейцарія). Успіх психосемантичного дослідження залежить також від вибору описових ознак (дескрипторів), за якими потрібно оцінити об’єкти. Коли йдеться про реконструкцію (сприймання) іміджу країни, дескриптори мають характеризувати різні сторони її образу: економіку, політику, культуру. Усім респондентам було запропоновано фіксований список 18 описових ознак, за якими вони мали оцінити пропоновані держави. Оцінювали країну за кожною описовою ознакою, застосовуючи п’ятибальну оцінну шкалу: від 1 – мінімальний вияв ознаки до 5 – максимальний вияв ознаки. Досліджувані повинні були мати внутрішньо обґрунтовані та пов’язані з їхнім образом світу уявлення про країну. Такій вимозі відповідають студенти вузів [8]. Отже, досліджуваними стали 67 студентів обох статей Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка, яких було поділено на дві групи: експериментальну (34 особи) і контрольну (33 особи). Процедура дослідження в експериментальній групі складалася з трьох етапів. На першому етапі досліджувані заповнювали експрес-анкету, за допомогою якої оцінювали 11 країн за 18 дескрипторами, використовуючи п’ятибальну оцінну шкалу. На другому етапі вони ознайомлювалися з інформаційним повідомленням про заходи боротьби з голодом, які здійснюються ООН. На третьому етапі студенти вдруге заповнювали експрес-анкету. У контрольній групі процедура дослідження була такою самою, хіба що на другому етапі досліджувані були ознайомлені з інформаційним повідомленням нейтрального характеру. Індивідуальні відповіді респондентів було підсумовано у двох загальногрупових матрицях даних, які потім були піддали факторному аналізу методом головних компонент з наступним varimax-обертанням. Після цього було здійснено порівняння побудованих семантичних просторів і позиціонування в них оцінених країн. Експрес-анкета Оцініть, будь ласка, якою мірою кожна з поданих нижче ознак характеризує ту або іншу країну в цілому. Для оцінки використовуйте таку шкалу: 1 – практично не виражена 4 – достатньо виражена 2 – виражена слабко 5 – дуже виражена 3 – виражена середньо Ознака Білорусь Німеччина Китай Польща Росія Румунія США Туреччина Україна Швейцарія Франція Могутня Стала Світла Воєнізована Багата Прогресивна Впливова Справедлива Конструктивна Агресивна Самовпевнена Конфліктна Сучасна Творча Доброзичлива Індивідуалістична Корислива Жорстка У результаті факторизації даних, отриманих в експериментальній групі, було виділено два значущі фактори, які пояснюють 91,0% загальної дисперсії. Перший фактор (50,24% загальної дисперсії) включав описові ознаки, перелічені в послідовності зменшення ваги факторного навантаження (скрізь наведено вагу вище 0,60): творча – 0,96; конструктивна – 0,96; багата – 0,96; прогресивна – 0,94; сучасна – 0,90; індивідуалістична – 0,86; справедлива – 0,84; стала – 0,83; могутня – 0,80; впливова – 0,76. Найбільш контрастними за цим фактором виявилися такі країни: з одного боку, Німеччина, Китай, США, з другого – Білорусь, Румунія, Україна. За змістом описових ознак цей фактор було інтерпретовано як показник “успішності” держави на світовій арені. Другий фактор (40,76% загальної дисперсії) мав такі описові ознаки: на одному полюсі – конфліктна – 0,96; агресивна – 0,95; жорстка – 0,88; корислива – 0,86; воєнізована – 0,82; самовпевнена – 0,78; впливова – 0,64; на другому – доброзичлива – 0,95; світла – 0,66. Найбільш контрастними за цим фактором виявилися такі країни: з одного боку, – Росія, США, з другого – Швейцарія, Франція. За змістом описових ознак, що утворюють полюси цього фактора, і стилем поведінки країн, що контрастують за ним, цей фактор було інтерпретовано як показник “безцеремонності при обстоюванні власних інтересів”. Ефективність комунікативного впливу на реципієнта в рамках психосемантичного підходу визначили за оцінкою зміни образу світу (точніше, його окремого локусу, вираженого семантичним простором), тобто зіставленням семантичних просторів деякої змістової зони до і після комунікативного впливу на реципієнта [8]. Ми припускали, що розповіді про заходи боротьби з голодом, які здійснюються ООН, внесуть зміни в існуючий семантичний геополітичний простір досліджуваних. При цьому ми керувалися тим, що образ своєї країни (у нашому випадку – України) апріорі існує в семантичному просторі досліджуваних і що будь-які зміни в оцінюванні інших країн будуть автоматично поширюватись і на Україну. Повідомляючи про бідність у світі, ми створювали тло, на якому віртуальний об’єкт “Україна” мав більш благополучний вигляд. Задаючи імпліцитне порівняння України, про яку навмисно не йшлося в інформаційному повідомленні, з іншими країнами, яких це інформаційне повідомлення стосувалося, ми очікували, що на тлі найбідніших країн світу образ України буде мати більш гідний вигляд і це викличе зміни в позиціонуванні України в семантичному геополітичному просторі. Ми розраховували на мінімальний вплив, оскільки актуалізація однієї з багатьох описових ознак, які охоплює фактор “успішності”, може спричинити зсув України вздовж осі цього фактора в бік “успішніших” країн. У результаті повторного оцінювання країн в експериментальній групі було виділено аналогічну факторну структуру з двома подібними факторами, які пояснюють 93,29% загальної дисперсії. Перший фактор (52,44%) мав такі описові ознаки, перелічені в послідовності зменшення ваги факторного навантаження: конструктивна – 0,98; прогресивна – 0,96; творча – 0,95; багата – 0,95; стала – 0,91; сучасна – 0,91; індивідуалістична – 0,82; могутня – 0,82; впливова – 0,81; справедлива – 0,81; самовпевнена – 0,66. Другий фактор (40,84% загальної дисперсії) мав такі описові ознаки: на одному полюсі – конфліктна – 0,95; агресивна – 0,92; жорстка – 0,90; корислива – 0,86; воєнізована – 0,80; самовпевнена – 0,74; на другому – доброзичлива – 0,94; світла – 0,80. Було виявлено, що після інформаційного впливу відповідно до припущення, по-перше, зросла вага фактора “успішність” з 50,24 до 52,44%; по-друге, об’єкт “Україна” перемістився у бік успішніших країн (рис 1). Побічним результатом контекстуального впливу стала зміна положення образів усіх суб’єктів, а не тільки окремої країни. Як уже зазначалося, щодо кожної країни існує своя логіка позиціонування (своя індивідуальна траєкторія розвитку в межах існуючого дискурсу), яка обумовлює величину і напрям переміщення. Рис. 1. Семантичний простір сприймання країн світу до і після інформаційного впливу (Ф1, Ф2) (експериментальна група) Україна до впливу, Україна* після впливу Проте оптимізм з приводу ефективності інформаційного впливу є дещо передчасним, про що свідчать результати, отримані в контрольній групі (рис. 2). Рис. 2. Порівняльний аналіз факторної структури контрольної групи до і після інформаційного впливу, % Дослідження, проведене в контрольній групі, показало, що імпліцитна модель геополітичного простору не має жорсткої структури. Варіює вага ознак факторів, що призводить до зміни факторних навантажень. Образ країни не жорстко прив’язаний до конкретної точки семантичного простору, а розташований у певній його зоні (рис. 3). Цілком імовірно, що нестійкість поглядів досліджуваних зумовлена їхнім віком: у студентів система політичних переконань перебуває на етапі становлення, і її структура ще зберігає рухливість. Рис. 3. Семантичний простір сприймання країн світу до і після інформаційного впливу (Ф1, Ф2) (контрольна група) Україна до впливу, Україна* після впливу Підводячи проміжні підсумки, зазначимо, що сформована факторна структура геополітичного простору перебуває в стані динамічної рівноваги: значення ознак варіюють навколо певних параметрів, що, у свою чергу, зумовлює постійні флуктуації факторних навантажень. Наслідком цього є те, що кожна країна (точніше, її образ) займає деяку розмиту зону в семантичному просторі. Нестійкість положення образу об’єкта і дає змогу здійснювати його зрушення в семантичному просторі. Отже, одиничний інформаційний вплив на зміст контексту дає змогу “розхитувати” усталеність існуючої структури семантичного простору і означити рух образу країни в бажаному напрямі. Наступна подібна інформація допоможе закріпити перетворення, що відбуваються. У нашому дослідженні разовий інформаційний вплив призвів до запланованих змін, але в межах статистичної похибки. Висновки. Для створення позитивного образу країни потрібно не тільки наділити її необхідними характеристиками та позиціонувати її серед інших країн, а й обґрунтувати роль цієї країни на світовій арені. Для цього треба конструювати семантичний простір у межах певного соціального дискурсу. Активація контексту, яка є прихованим, малорефлексованим процесом конструювання образу, впливає на формування бажаної структури семантичного простору, що передбачає певний набір значущих характеристик країни. За результатами проведеного емпіричного дослідження, одиничні інформаційні повідомлення призводять до незначних хаотичних змін структури семантичного простру і “блукання” образів країн у невеликих зонах навколо деяких його точок. Для досягнення бажаних змін у сформованій семантичній структурі потрібні або чисельний характер контекстуальних інформаційних впливів, або одиничне інформаційне втручання зі значним потенціалом впливу. Отже, можливості контекстуального інформаційного впливу обмежені з таких причин: 1) мала величина змін, внаслідок чого для досягнення цілей впливу передбачаються численні втручання; 2) вплив інформації конкуруючих політичних суб’єктів, які прагнуть змінювати семантичну структуру в іншому напрямі; 3) можлива розбіжність дискурсів автора і споживача інформації, що ґрунтуються на різних способах категоризації семантичного простору. Зазначимо також, що за одиничного повідомлення контекстуального характеру неможливо однозначно визначити політичну позицію автора, оскільки воно перебуває в “підпороговій зоні” впливу. Це дає змогу, з одного боку, завуалювати цілі автора і забезпечити прихованість його впливу, а з другого – передбачає спектр допустимих інтерпретацій від споживача, що не завжди збігаються з побажаннями замовника. Реальність прихованого каналу спрямувального впливу передбачає вміння аудиторії розпізнавати мету інформаційних повідомлень. Л і т е р а т у р а 1. Почепцов Г. Г. Имидж & выборы. Имидж политика, партии, президента / Г.Г. Почепцов. – К. : АДЕФ-Украина, 1997. – 140 с. 2. Почепцов Г. Г. Паблик рилейшнз для профессионалов / Г.Г. Почепцов. – М. : Рефл-бук; Киев : Ваклер, 2001. – 624 с. 3. Когнитивная психология: учеб. для вузов / под ред. В. Н. Дружинина, Д. В. Ушакова. – М. : ПЕР СЭ, 2002. – 480 с. 4. Бехтель Э. Е. Контекстуальное опознание / Э. Е. Бехтель, А. Э Бехтель. – СПб. : Питер, 2005. – 336 с. 5. Петренко В. Ф. Основы психосемантики / В. Ф. Петренко. – Смоленск : Изд-во СГУ, 1997. – 400 с. 6. Петренко В. Ф. Психосемантика сознания / В. Ф. Петренко. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988. – 208 с. 7. Солсо Р. Когнитивная психология / Р. Солсо. – СПб. : Питер, 2002. – 592 с. 8. Петренко В.Ф. Психосемантика ментальности: коммуникативный аспект / В. Ф. Петренко // Проблемы медиапсихологии: матер. конф., Москва, МГУ, 2001 г. / сост. Е.Е. Пронина – М. : “РИП-Холдинг”, 2002. – С. 19 – 30. 9. Митина О.В. Психосемантический анализ имиджа государства: реконструкция и измерение / О.В. Митина, В.Ф. Петренко // Психол. журнал. – 2009. – № 3. – С. 6 – 27. КОММУНИКАТИВНАЯ ТОЛЕРАНТНОСТЬ КАК ПРОБЛЕМА ПОЛИТИЧЕСКОЙ ПСИХОЛОГИИ К. Н. Маковецкая, г. Одесса Зроблено спробу розглянути природу і структуру такого психологічного і соціального феномена, як комунікативна толерантність, а також перспективу його подальшого дослідження. Ключові слова: політична психологія, комунікативна толерантність, особистість, спілкування. Сделана попытка рассмотреть сущность и структуру такого психологического и социального феномена, как коммуникативная толерантность, а также перспективу его дальнейшего исследования. Ключевые слова: политическая психология, коммуникативная толерантность, личность, общение. The article is devoted to one of issues of the day of political psychology - communicative tolerance. The paper presents the essence and structure of this psychological and social phenomenon, and also the prospect of further research. Key words: political psychology, communicative tolerance, personality, intercourse. Проблема. Политическая психология – сравнительно новая наука для нашей страны. Лишь в конце 80-х – начале 90-х годов прошлого века появились работы, включающие понятие “политическая психология”. Необходимым был определенный уровень развития общества для того, чтобы эта наука вызвала интерес и завоевала достойное место среди других общественных наук. Большинство экспертов выделяет в политической психологии четыре основные самостоятельные группы проблем: проблемы личности, проблемы малых групп, проблемы больших групп и проблемы психологии масс в политике. Коммуникативная толерантность касается всех групп проблем, рассматриваемых политической психологией, и является предметом междисциплинарных исследований, таких как социальная психология, социальная педагогика и социальная философия. Это обусловлено факторами нынешней ситуации в мире и нашем обществе, среди которых: социальные и межэтнические конфликты, рост насилия и терроризма, напряженная социальная, экономическая и идеологическая обстановка. Возросший интерес к проблеме толерантности вызван прежде всего потребностями социальной практики и новыми подходами к исследованию вопросов, связанных с общением и межличностным взаимодействием. Развитие общественных отношений выдвинуло на передний план вопросы разностороннего развития личности, потребовало осмысления в совокупности и взаимодействии разнообразных факторов, влияющих на формирование человека, среди которых одним из наиболее важных является общение. Вне общения личность развиваться не может. По существу – это основа глубинной, изначальной толерантности человека к человеку. Сформированная у человека толерантность позволяет ему легко вступать в коммуникативные связи с другими людьми, этически грамотная позиция в общении делает его толерантным. Поэтому исследование коммуникативной толерантности, ее сущности, структуры и способов развития является актуальным и своевременным. Результаты многочисленных исследований А. Г. Асмолова, С. К. Бондыревой, В. В. Бойко, Б. С. Гершунского, М. Т. Громковой, П. Ф. Комогорова, А. Н. Лутошкина Л. И. Маленковой, А. В. Мудрик, О. В. Скрябиной, Л. И. Уманского, Г. П. Щедровицкого и других показали, что именно толерантность является главным условием эффективного взаимодействия между людьми. В общении она способствует познанию позиции, мнения другого, стабилизирует сам процесс коммуникации. Все это ведет к современному пониманию коммуникативной толерантности как социально и личностно значимой ценности. Однако исследований, посвященных формированию коммуникативной толерантности личности, недостаточно. Малоизученными в современной педагогике и психологии остаются вопросы развития толерантного общения как профессионально важного качества личности в условиях обучения молодых специалистов различным профессиям как в вузе, так и в профессионально-технических учебных заведениях. В частности, недостаточно полно определены основные компоненты содержания коммуникативной толерантности; факторы, влияющие на ее формирование в студенческом возрасте; педагогические и психологические условия, создание которых будет положительно влиять на изменение стиля взаимодействия в студенческой среде. Цель нашего исследования – рассмотреть сущность и структуру коммуникативной толерантности как социального явления и психологической проблемы. Толерантность стала предметом психологического изучения относительно недавно. За рубежом одними из первых ее стали исследовать Г. Оллпорт и К. Роджерс. Так, Г. Оллпорт дал обобщенную характеристику толерантной личности и выделил следующие ее параметры: “ориентация на себя”; потребность в определенности; меньшая приверженность к порядку; способность к эмпатии; предпочтение свободы; демократии; знание самого себя; ответственность; защищенность [1]. К. Роджерс определил качества толерантности личности педагога или психотерапевта: конгруэнтность, безусловное принятие, эмпатия, наличие мотивации и определенных средств достижения понимания в общении [2]. В современной научной литературе толерантность рассматривается как уважение и признание равенства, отказ от доминирования и насилия, признание многомерности и многообразия человеческой культуры, норм поведения, отказ от сведения этого многообразия к единообразию или преобладанию какой-либо одной точки зрения. В развитом общественном самосознании толерантность представляется как моральное качество, которое характеризуется принятием “одним индивидом или обществом интересов, убеждений, верований, привычек других людей или сообществ. Толерантность выражается в человеческом стремлении достичь взаимного понимания и согласования самых разных мотивов, установок, ориентаций, не прибегая к насилию, подавлению человеческого достоинства, а используя гуманитарные возможности – диалог, разъяснение, сотрудничество” [3, c.179]. Толерантность – понятие многоаспектное. Она может рассматриваться не только как регулятор межличностных, международных и межконфессиональных отношений, как принцип гражданско-правового поведения, как социально-политический императив человеческого сообщества, но и как этико-философская категория, как культурная норма и моральная ценность. Не обратившись к моральной сущности проблемы толерантности, вряд ли можно ответить на вопросы о практическом ее воплощении. Ее истоки связаны с моральным переживанием при встрече с “другим”. Столкновение своего и чужого, привычного и вызывающего недоверие может привести к ожесточенной борьбе идей, может не разрешиться, но “законсервироваться” равнодушием к “другому” либо может смениться принятием его. Последнее – особый вид отношений, разумный компромисс, который позволяет сочетать личностное, близкое с новым, чужеродным. Это результат деятельности свободного от догматизма разума, свидетельство раскрепощенности и незакомплексованности духа. Это не равнодушие или оправдание всего, моральная “всеядность”. Здесь наблюдается интерес к “другому” именно потому, что он – иной. Такое отношение к “другому”, при котором присутствует рассуждение, анализ на фоне общей благожелательности, и называют толерантностью. Коммуникативная же толерантность – это характеристика отношений личности к другим, показывающая степень переносимости ею неприятных или неприемлемых, по ее мнению, психических состояний, качеств и поступков партнеров по взаимодействию. Коммуникативная толерантность – одна из важнейших и очень информативных черт человека. Эта черта является собирательной, поскольку в ней отражаются факторы судьбы и воспитания, опыт общения личности и различные ее проявления – культура, ценности, потребности, интересы, установки, характер, темперамент, привычки, особенности мышления. Данная характеристика личности является стержневой, ибо в значительной мере определяет ее жизненный путь и деятельность – положение в ближайшем окружении и на работе, продвижение в карьере и исполнение профессиональных обязанностей. Это системообразующая характеристика личности, поскольку с ней согласуются и составляют некий психологический ансамбль многие другие качества индивида, прежде всего нравственные, характерологические и интеллектуальные. Вот почему особенности коммуникативной толерантности человека могут свидетельствовать о его психическом здоровье, внутренней гармонии или дисгармонии, о способности к самоконтролю и самокоррекции [4]. В. В. Бойко [5] выделяет следующие виды коммуникативной толерантности: • ситуативная – проявляется в отношениях данной личности к конкретному человеку; низкий уровень такой толерантности проявляется в высказываниях типа “Терпеть не могу этого человека”, “Он меня раздражает”, “Меня все в нем возмущает” и т. п.; • типологическая – проявляется в отношении определенного типа личности или определенной группы людей (представителей определенной расы, национальности, социального слоя); • профессиональная – проявляется в процессе осуществления профессиональной деятельности (терпимость врача или медсестры к капризам больных, у работников сферы обслуживания – к клиентам и т. д.); • общая – это тенденция отношения к людям в целом, обусловленная свойствами характера, нравственными принципами, уровнем психического здоровья; подобная толерантность влияет на другие виды коммуникативной толерантности, рассмотренные выше. Исследуя причины того или иного уровня коммуникативной толерантности, В. П. Петленко обратился к глубинным структурам личности, анализ которых позволил ему выделить те из них, которые отвечают за уровень развития коммуникативной толерантности [6]. На первое место он поставил интеллектуальную составляющую личности, так как считает, что это она передает парадигму (образец, тип, стиль) мыслительной деятельности конкретного человека, то есть принципы понимания им действительности, привычные для него стереотипы осмысления проблем, идей, принятия решений. Известно, что каждый думает по-своему: один склонен к обобщению, а другой преимущественно анализирует события и факты; некоторые личности мыслят глубоко и всесторонне, а иные скользят по поверхности явлений; то, что одни считают важным, другие считают второстепенным; кто-то рассуждает последовательно и доказательно, а кто-то явно не в ладах с элементарной логикой. При этом обнаруживаются различия партнеров в области интеллекта, каждый из них обычно считает себя правой и демонстрирует ту или иную степень нетерпимости к интеллектуальному своеобразию другого. Это и понятно: при взаимодействии возникают интеллектуальные затруднения, которые нелегко преодолеть посредством сотрудничества, взаимных уступок или перенятия мыслительного стиля партнера; куда легче показать свое раздражение, высказать недовольство взаимодействующей стороне. Демонстрация низкого уровня коммуникативной толерантности, таким образом, является, в частности, показателем негибкости или лености ума и служит не лучшим выходом из затруднительных интеллектуальных ситуаций. Ценностно-ориентационная категория вбирает в себя основные мировоззренческие идеалы конкретного человека, его жизненные ближайшие и отдаленные цели, интересы, оценки происходящего. Каждый из нас имеет хотя бы в чем-то своеобразные взгляды и мнения. Они могут касаться представлений о смысле жизни и счастья, понимания значимости семейных ролей и служебных обязанностей, намеченных планов и достижений. Любой человек прежде всего защищает свои ценности. Психологи утверждают, что конфликты на почве ценностей наиболее частые и глубокие. Хорошо, если взгляды партнеров в значительной мере совпадают, тогда легче найти согласие и взаимопонимание. Но если каждый подходит к событиям и фактам со своей меркой, то появляются трения и возникает повод проявить коммуникативную нетерпимость, то есть осуждение, раздражение или неприятие ценностей другого. Супруги, родители и дети, начальники и подчиненные, работники сферы обслуживания и клиенты, учителя и ученики, медики и пациенты – все могут выражать более или менее разные ценности и ориентации в сфере взаимодействия, а следовательно, проявлять коммуникативную нетерпимость друг к другу. Следующей по важности В. П. Петленко считает этическую составляющую личности, выражающую нравственные нормы, которых придерживается человек. При этом проявляется та или иная степень включения совести в его мысли, оценки и действия: сказывается ориентация на добро или зло, справедливость или несправедливость, склонность руководствоваться чувством долга или привычка вести себя безответственно. Партнеры, обладающие разным этическим содержанием, обычно трудно совместимы. И если им приходится поддерживать длительные или тесные контакты, это отражается на уровне их терпимости: со временем обе или одна из взаимодействующих сторон начинают испытывать неприятные чувства. Впрочем, фактор времени для некоторой категории людей несущественен, ибо они готовы в любой момент и в различных ситуациях немедленно реагировать на различия, обнаруживаемые в своей этической сфере и нравственных ориентациях партнера. Возможно, это выразится в нравоучениях, в подчеркивании своего превосходства или в ограничении контактов с определенной категорией личностей. Далее В. П. Павленко выделяет эстетическую составляющую личности, которая охватывает область предпочтений, вкусов и чувств, особенности восприятия человеком красивого и безобразного, возвышенного и низменного, комического и трагического. При этом определяется, кто, что и почему нравится или не нравится личности. Эстетическое начало в личности проявляется постоянно и во всем, доказательством чему служит трудно преодолимая привычка судить обо всем и вся. Каждый из нас с большим желанием дает оценки (событиям и окружающим, предметам и обстоятельствам), в которых, понятно, преобладает субъективизм. Чтобы хоть как-то ограничить его, в арсенале средств, пресекающих эстетический произвол, появилась аксиома, умиротворяющая особенно нетерпимых к чужим эстетическим воззрениям: о вкусах не спорят! Следующая составляющая в структуре личности – эмоциональная, которая передает преобладающий эмоциональный спектр данного человека: радость или печаль, оптимизм или пессимизм, возбужденность или спокойствие, подъем или подавленность, беззаботность или тревожность, миролюбие или агрессивность. У каждого из нас свой “дежурный” эмоциональный фон. У каждого есть опыт общения с партнерами, преобладающий эмоциональный настрой которых в той или иной мере соответствует либо не соответствует нашему. Даже кратковременное пребывание в “чуждом” для нас эмоциональном поле другого человека может вызвать неприятное ответное состояние. Естественно, что в подобных условиях работы увеличивается нагрузка на коммуникативную толерантность или включаются особые механизмы психологической защиты, например, такие как отстраненность или ответная агрессия. Далее В. П. Петленко выделяет сенсорную (чувственную) составляющую. Она вбирает в себя особенности чувственного восприятия мира на уровне зрительного, слухового, обонятельного, вкусового, кожного и двигательного ощущений. В данном случае имеется в виду индивидуальная сенсорная организация конкретного человека: какой из каналов восприятия – анализаторов является для него ведущим при взаимодействии с окружающей действительностью – зрительный, слуховой, кинестетический (объединяет анализаторы мышечной и кожной чувствительности), обонятельный или вкусовой. Энергодинамическая категория отражает энергетические особенности человека, т. е. качество и силу его энергетического поля. Качество излучаемой и распространяемой индивидом энергии зависит от ее знака – положительного, нейтрального или отрицательного. Положительно “заряженный” человек (позволим себе такую метафору) словно притягивает к себе окружающих: открыт для общения, эмоционально откликается на происходящее и состояния партнеров, готов к сотрудничеству и позитивно оценивает соучастников деятельности. Человек, обладающий отрицательным полем, своим поведением, интеллектуальными и эмоциональными проявлениями будто отталкивает партнеров, воздвигает невидимые, но хорошо ощутимые барьеры на пути к соучастию и сопереживанию. Нейтральная энергия индивида делает его безучастным, равнодушным к происходящему, что обычно проявляется одновременно как на интеллектуальном, так и на эмоциональном уровнях. Кроме качественной характеристики, энергетическое поле человека имеет определенную интенсивность, силу, которая проявляется в динамике всей психической деятельности – в скорости ответных реакций, в яркости эмоций и чувств, в быстроте или медлительности действий, в решительности поступков. Партнеры, резко различающиеся динамикой психической деятельности, могут испытывать неудовлетворенность друг другом, высказывать претензии по поводу ритма и длительности выполняемой деятельности. Так, флегматик может раздражать холерика своей нерасторопностью, вялостью движений, медлительностью мышления, а холерик способен действовать на нервы флегматику своей суетливостью, спешностью, невоздержанностью. Следующая подструктура личности, согласно В. П. Петленко, –алгоритмическая. Она объединяет очень разные ее качества, в которых, тем не менее, есть одно общее свойство – однообразие воспроизводимости. К такого рода качествам относятся привычки, умения, стиль деятельности, разные ритуалы, включая бытовые, семейные, религиозные, – их объединяет весьма заметная жесткость повторения, в разных условиях они осуществляются как бы по “накатанным путям”, при помощи алгоритмов и известных приемов. Человек охотно и часто использует в своем поведении всякие однообразно воспроизводимые качества, потому что так ему легче осуществлять свою деятельность. Отсюда понятно, почему мы с большим трудом отказываемся от сложившихся привычек, избранного стиля деятельности, усвоенных ритуалов и почему так болезненно переживаем малейшие посягательства на них – таким способом мы защищаем самые легкие, а значит, и приятные режимы нашей психической деятельности. Характерологическая подструктура объединяет устойчивые, типообразующие черты личности, врожденные или приобретенные под влиянием окружающих в результате воспитания, примеров, подражания. Здесь следует обратить внимание на то, что проявление черт характера в поведении индивида облегчает протекание различных форм его психической деятельности в рамках врожденного и приобретенного, хотя при этом могут возникать трения с окружающими. Характер – это система самовыражения личности, посредством которой она адаптируется к самой себе, а именно: осуществляет свою психическую деятельность в наиболее удобных и привычных для себя формах и режимах. Когда сталкиваются партнеры, имеющие существенные различия в характерах, то оба могут испытывать трудности двоякого свойства: осложняются протекание внутренней психической деятельности и процесс сотрудничества. Коммуникативная толерантность проявляются в том, что партнер способен принять, сгладить, не утрировать эти различия или по каким-то причинам не замечать их, например, под влиянием большой любви или, напротив, в случае полнейшего безразличия к партнеру. Наконец, функциональная подструктура объединяет различные системы жизнеобеспечения и поддержания комфорта личности – это прежде всего потребности и возникающие на их основе предпочтения и желания. Любая биологическая потребность (во сне, еде, сексе, отправлениях организма) является сигналом дисфункционального состояния конкретной системы жизнеобеспечения. Точно также всякая духовная потребность есть форма реагирования личности на неблагополучие в системах, призванных поддерживать ее душевный комфорт, приятные состояния, целостность. Системы жизнеобеспечения и поддержания комфорта личности устроены так, что они сами по себе, как бы автоматически, стремятся к восстановлению своей функциональности, то есть к такой форме, в которой они способны обеспечивать полноценную жизнедеятельность индивида – таков механизм потребностей [6, c. 300–330]. Рассмотренные подструктуры личности позволяют понять коммуникативную толерантность как сложный и многоуровневый психологический феномен, играющий очень важную роль в жизни человека. На социальном уровне данный феномен необходимо исследовать как необходимое условие развития общественных связей и отношений в современном мире. Выводы. Изменения, произошедшие в украинском обществе за последнее время, значительно повысили требования, предъявляемые к работникам всех сфер общественной жизни – в политике, экономике, сфере образования и в частной жизни. В настоящее время, наряду с высоким профессионализмом, большое значение уделяется формированию профессионально важных качеств личности, таких, в частности, как коммуникативная толерантность. Основой коммуникативной толерантности в профессиональной деятельности выступают умение находить общий язык с разными людьми в различных ситуациях, способность проявлять индивидуальный подход к людям, сдержанность, терпимость и естественность во взаимоотношениях с людьми. Коммуникативную толерантность можно рассматривать как принцип развития межэтнических отношений и связей, как норму гуманных человеческих отношений. В современных условиях повышается роль субъектной представленности всех этносов в решении глобальных проблем. Это определяется широким развертыванием интеграционных процессов в мире: экономических, политических, гуманитарных. Потребность в приобщении к участию в решении общих задач, стремление самоопределяющихся этносов играть роль активных субъектов повышает роль коммуникативной толерантности как базовой нормы межэтнических отношений. Коммуникативная толерантность в данном контексте представляет собой форму цивилизованного компромисса между признанием различий и готовностью к их уважительному восприятию, признанию их права на существование. Дальнейшее исследование данного феномена представляется перспективным и многообещающим. Литература 1. Оллпорт Г. Становление личности. Избр. тр. / Г. Оллпорт. – М. : Смысл, 2002. – 464 с. 2. Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека / К. Роджерс. – М. : Прогресс, 1994. – 532 с. 3. Безюлева Г. И. Толерантность: взгляд, поиск, решение / Г. И. Безюлева, Г. М. Шаламова. – М. : Вербум, 2003. – 345с. 4. Зебрева Е. Н. Коммуникативная толерантность во взаимоотношениях сотрудников как условие благоприятного социально-психологического климата служебного коллектива / Е. Н. Зебрева // Юридическая психология. – 2007. – № 3. – С. 22–26. 5. Бойко В. В. Энергия эмоций в общении: взгляд на себя и на других / В. В. Бойко. – М. : Филин, 1996. – 472 с. 6. Петленко В. П. Основы валеологии. Книга третья [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.lib.ua-ru.net. СУЩНОСТЬ ПОЛИТИКИ С ПОЗИЦИЙ ЕЁ ПСИХОЛОГИЧЕСКОГО ГЕНЕЗИСА А. А. Очеретяный, г. Севастополь У статті аналізується психологічний підтекст політики. Висловлено ідею трактування її сутності, процесу формування, змісту і структури як явища, детермінованого людською психікою. Ключові слова: відображення, психіка, потреби, інтереси, мислення, гносеологічний образ світу, прогностичний образ світу, сприйняття, уявлення, суб’єкт політики. В статье анализируется психологическая подоплека политики. Высказана идея трактовки ее сущности, процесса формирования, содержания и структуры как явления, детерминированного человеческой психикой. Ключевые слова: отражение, психика, потребности, интересы, мышление, гносеологический образ мира, прогностический образ мира, восприятие, представление, субъект политики. The article presents an attempt to uncover the psychological background of politics. Based on this the interpretation of essence of politic, its content and structure are proposed. All of them are considered as psychologically determined phenomena. Key words: reflection, mentality, requirements, interests, thinking, a gnoseological image of the world, a prognostic image of the world, perception, representation, the subject of a policy. Проблема. За 20 лет независимости Украины накопилась масса проблем, препятствующих прогрессу страны. И если попытаться определить их причины, то главными среди них окажутся, по всей вероятности, не социальные или экономические, а политические. В этой связи важной задачей современной социогуманитарной науки является обоснование сущности политики, процесса её формирования, структуры, функций, содержания. Неверным было бы утверждать, что современная научная мысль не исследует вопросы политики, политической деятельности. Научная и учебная литература в той или иной степени раскрывает их и предлагает обществу методологическую основу практического решения этих вопросов. Однако в политической науке, как и в науке вообще, по мнению автора, имеет место проблема неоднозначности в трактовке исследуемых явлений. Безусловно, на этапе поиска истины учёные могут выдвигать различные взгляды на сущность того или иного явления. Это естественный метод науки. Но когда наука предлагает свои изыскания практике как методологическую основу, то эта трактовка должна быть однозначной или хотя бы приближаться к таковой. Различные толкования сущности, в данном случае политики, придают социальной практике разные векторы движения, что больше разрушает социальный мир, чем его развивает. Какие трактовки сущности политики имеют место в современной научной и учебной литературе? Большинство учёных считает, что политика – особый вид деятельности, связывает его с понятиями политических институтов, общественных отношений, политического сознания, борьбой за власть и т.п. [1, с. 91; 2, с. 12; 3, с. 17; 4, с. 17; 5, с. 45; 6, с. 14; 7–11]. Все авторы усматривают в политике атрибутивное явление общественной жизни. Однако толкование содержания политики, зачастую сводимое к политической организации общества, вряд ли способствует уяснению её сущности, возможности представления как особого элемента общественной системы. Это, в свою очередь, вызывает трудности рационального, осознанного влияния общества на формирование политики и реализацию. Политическая практика обусловливает необходимость сужения трактовки политики, выделения её из общественной системы как самостоятельного явления и поиска её атрибутивных связей с перечисленными компонентами общественной системы. Решение этих задач и является целью данной статьи. Несмотря на обилие подходов и трактовок, современная политическая наука недостаточно исследует политику в её возникновении и формировании. Откуда, почему и как возникает политика, что является её источником, причиной функционирования и чем она является в таком случае? Идея поиска психологического основания возникновения и формирования политики, а также ее сущности как продукта психики возникла у автора после прочтения работы американского психолога-аналитика Владимира Одайника “Психология политики”, опубликованной в 1976 г. в Нью-Йорке, а в 1996 г. – в Санкт-Петербурге. В ней автор анализирует социально-политические взгляды Карла Густава Юнга. В. Одайник счёл необходимым обобщить социальные и политические аспекты взглядов основателя аналитической психологии. “...После Юнга, – подчёркивает В. Одайник, – не осталось какого-либо трактата, в котором бы в систематической форме определялись выводы, которые можно сделать из его психологических теорий для политики. Его взгляды на данный предмет рассеяны по многим его работам, … которые прямо касаются вопросов политики” [12, с. 12]. Тем не менее, они представляют значительный интерес для науки и практики. В. Одайник в приложении к своему труду опубликовал работы К. Г. Юнга, в которых рассматривается вопрос связи психики с политическими и социальными процессами: “Современность и будущее”, “Очерки о современных событиях. Психология нацизма”, три интервью, данные К. Г. Юнгом в 1933, 1938 и 1945 годах [там же, с. 205–368]. В опубликованных в приложении работах К. Г. Юнга, как и в их исследовании, проведённом В. Одайником, чётко прослеживается мысль о связи психики человека с социальными и политическими процессами. Роль детерминирующего фактора прогресса и регресса человечества Юнг отводит не объективным закономерным процессам развития общества, а психике человека. Тем самим психика из субъективного условия общественного развития превращается в его объективный фактор. Цивилизованный мир, утверждал Юнг, его противоположности – процветание и дикость – исходят только из психического состояния их создателя – человека [там же, с. 324]. В наследии К. Г. Юнга не раскрывается сущность и содержание связей между психикой и социальными и политическими процессами, но мысль о наличии этой связи проходит в них красной нитью. Психика не является и, по всей вероятности, не может быть прямым средством преобразования общества. Необходимо искать, определить такое опосредующее орудие, находящееся между психикой и социально-политическими процессами, которое обеспечивает развитие последних. И таким средством преобразования общества, находящимся между психикой человека и процессом развития общества, деятельностью общественных институтов, по нашему мнению, является политика. Не отрицая право на существование любых других подходов к исследованию политики, трактовке её сущности, мы предлагаем рассматривать её сущность с позиций возникновения, развития и формирования как продукта психики, информационного средства организации общественной жизни, особого ресурса власти. В исследовании политики исходим из того, что выделение ее из общественной системы как особого социального явления и наполнение понятия “политика” новым содержанием должно основываться на ряде принципов: 1) явление, обозначенное термином “политика”, должно быть воспринимаемым и представляемым человеком в его индивидуальном сознании как на научном, так и на обыденном уровнях; 2) политика должна быть выделена, абстрагирована от всего того, что выступает субъектом её формирования и объектом ее реализации; 3) политика должна быть сведена к основной задаче, суть которой и смысл существования – в преобразовательной функции, а не в борьбе за власть; 4) политику целесообразно рассматривать как продукт психики человека, его интеллекта, сознания; 5) приобщение к политике, в таком ее понимании, должно стать средством формирования особого вида культуры граждан, который назовем политической культурой. В предлагаемом подходе политика выступает психическим явлением. В её сущности, содержании нет ничего, что находилось бы за пределами человеческого сознания, в материальном мире общества с его социальными институтами, классами и нациями, отношениями между ними. Политика – субъективное, идеальное (нематериальное) явление – как в своей сущности, так и в структурно-содержательном отношении. По той основной причине, что её источником и причиной возникновения является психика ее носителя. Однако психика – слишком богатое по своему содержанию, структуре, функциям явление. Что же в психике можно выделить в качестве первичного, основного источника политики? По всей вероятности, её первичным источником, изначальной причиной являются потребности. Их удовлетворение детерминирует не только существование самого носителя психики – человека, но и его деятельность. Никто никогда ничего не делает, не делая это ради своих потребностей, утверждал К. Маркс, доказывал З. Фрейд, подтверждал А. Маслоу. И действительно, это так. Но политика – рациональная сфера социальной действительности, сознательного творчества человека. В этот психический процесс движения к социальной деятельности следовало бы внести осознаваемый элемент, каковым выступают интересы. При этом интересы целесообразно рассматривать (в данном толковании этого понятия) не как стремление к познанию окружающего мира, а как осознанное выражение системы потребностей с опредмеченным выделением из окружающего мира средств удовлетворения этих потребностей. В таком видении политики её источником и конечной целью являются потребности, их удовлетворение. Сама политика выступает, повторим, как идеальное явление. Материальным носителем её являются словесно-логические формы. Обозначенные ими идеи, овладев сознанием их социальных носителей, приобретя правовую форму, становятся тем ресурсом политической власти, который обеспечивает организацию жизни в стране в соответствии с выдвинутыми идеями. Идея – явление человеческой психики, однако, будучи таковой, она не удостоилась достаточно пристального внимания психологов, в отличие от философов. Идею как психосоциальное явление исследовали Сократ, Платон, Спиноза, Декарт, Локк, Лейбниц, Маркс, Лосев и др. По свидетельству историков философской мысли, в наследии Платона обнаружено более 500 употреблений понятия “идея” и близких к нему по синонимическому содержанию слов. В философско-психологической мысли можно выделить три основных направления в исследовании идеи как понятия, психического и общественного явления. Первое – связь идеи с потребностями и чувствами человека. Степень удовлетворения или неудовлетворения потребностей вызывает чувство комфорта или дискомфорта. Оба чувства связаны, по З. Фрейду, с “принципом удовольствия”. “В психоаналитической теории, – писал он в работе “По ту сторону удовольствия”, – мы без колебания принимаем положение, что течение психических процессов автоматически регулируется принципом удовольствия, … совпадающим, в конечном счёте, … с устранением неудовольствия или получением удовольствия” [3, с. 382]. Чувство дискомфорта вызывает в сознании человека стремление к поиску путей и средств его преодоления, а чувство комфорта – к расширению возможностей удовлетворения потребностей человека. “Во всякой идее, – утверждал Л. С. Выготский, – содержится в переработанном виде аффектное отношение человека к действительности, представленное в этой идее” [13, с. 54]. Второе направление исследования идеи связано с раскрытием её связи с сознанием, его когнитивным содержанием, памятью и мышлением. “Понятие “идея”, – писал Джон Локк, – лучше других обозначает всё, что является объектом мышления человека” [14, с. 75]. Идея не возникает вне духовного мира человека. Третье направление – исследование социально-нравственной функции идеи, процесса формирования у человека волевой установки по отношению к социальной среде, проникновения идеи в подсознательную сферу человеческой психики, существенно определяющую поступки человека и характер его деятельности. Здесь идея превращается из возможности в необходимость. Эту сторону функционирования идеи очень чётко подчеркнул К. Маркс: “Идеи, которые овладевают нашей мыслью, подчиняют себе наши убеждения и к которым разум приковывает нашу совесть, – это узы, из которых нельзя вырваться, не разорвав своего сердца, это демоны, которых человек может победить, лишь подчинившись им” [15, с. 118]. При всей значимости идей они представляют собой не что иное, как логические абстракции, построенные, сформированные на трёх психических основаниях: потребностях, чувствах и знаниях. Их совокупность порождает психический образ той или иной части мира, в которой могут реализоваться потребности. Идея – субъективное средство развития мира, а само развитие – функция идеи. Идея пронизывает политику, воплощается, реализуется на всех ступеньках ее формирования и реализации. Следовательно, политика формируется сознанием, детерминируется потребностями и завершается их удовлетворением. Если источником возникновения и формирования политики являются потребности, то её содержание обусловлено духовным миром субъекта политики, уровнем его интеллектуального развития. “Политика, – писал М. Вебер в работе “Политика как призвание и профессия”, – делается головой, а не какими-нибудь другими частями тела…” [16, с. 690]. Субъект политики, её носитель (лицо, группа лиц, политический институт) вырабатывает политику от выдвижения идеи, постановки цели до воплощения её в высшую форму – закон. Политика – особое средство социального творчества, и эта особенность проявляется в характере и содержании отражения объекта преобразования в сознании субъекта политики, что, в свою очередь, зависит от его (субъекта) познавательных психических процессов (восприятия, представления, воображения, памяти, мышления, богатства информации, заложенной в каждом понятии как основной форме мышления человека). Чтобы преобразовать внешний мир, человек должен иметь соответствующий мир внутренний. Основой политического творчества выступает созданная в сознании субъекта политики внутренняя картина мира – субъективизированный идеальный образ реального социального мира, находящегося вне сознания человека. И этот образ в психике политического деятеля, генерирующего политические идеи, формируется в процессе познания социальной действительности и опыта политической деятельности. Социальные представления как вносимый в сознание человека гносеологический образ общества и социальное воображение как прогностический образ преобразуемого общества выступают психическими элементами политического творчества. И они, эти психические элементы политического творчества – представление и воображение, формируются в процессе опосредованного, вторичного отражения, которое является не чем иным, как процессом приобретения знаний. Способность социального творчества субъекта политики всецело зависит от степени отражения (познания) им общества, процессов его развития, опыта участия субъекта политики в этом процессе. Нельзя выдвигать идеи, строить планы и программы, не имея представлений о преобразуемой системе и воображений о ее возможных преобразованиях и их последствиях. Психика – не что иное, как субъективизированная человеком реальность, общество и природа в особых корпускулярных структурах мозга, обладающих свойством носителей информации. Накопленная информация и является источником политики. Ее характер и содержание детерминируют содержание политики. А его реализация есть не что иное, как процесс субъективизации мира, преобразование последнего соответственно продукту психического отражения. Все явления и процессы общества, все его формы жизни прошли через сознание человека. И каков информационный мир субъекта политики, таков и сам реальный преобразованный субъективизированный мир. Какие практические выводы можно сделать на основе предложенного понимания политики? Во-первых, такая трактовка политики даёт возможность представить и понять, как она возникает, формируется и во имя чего существует и реализуется. Политика – продукт человеческого мышления, идеальное выражение потребностей тех лиц, которые её формируют и возводят в ранг средств общественного развития. Своим содержанием она может выражать интересы общества, народа, страны или отдельных социальных общностей, корпоративных групп или отдельных лиц. Всё зависит от того, какими нравственными и духовными качествами обладают субъекты политики, выработавшие и возведшие её в правовой статус. Во-вторых, гражданское общество, его социальные институты должны поддерживать цели, планы и программы тех субъектов политики, которые на деле доказали, что воплощают коренные интересы общества. Приход политических деятелей к государственной власти, выступающей главным инструментом формирования и реализации политики, должен быть основан на оценке их нравственных и духовных качеств, предусмотренной на законодательном уровне. В-третьих, государство должно создавать условия для развития духовной культуры граждан. Ведь не кто иной, как эти граждане вливаются в политическую элиту, которая, в конечном итоге, руководит страной. Низкая духовная культура народа воплощается в бескультурье элиты. Мы никогда не будем иметь элиту, способную руководить обществом и обеспечивать его развитие, если мы – народ, государство – не будем заботиться об образовании граждан и образованности общества во всех его сферах. И, тем более, мы не будем иметь действительную политическую элиту, если будем искусственно ограничивать познание молодёжью социально-политических и экономических процессов в период её обучения в высшей школе, из выпускников которой формируется политическая элита и политическая власть. “Власть, – писал Николай Бердяев, – должна принадлежать лучшим, избранным личностям, на которые возлагается великая ответственность и которые возлагают на себя великие обязанности. Но эта власть лучших должна быть порождена из самих недр народной жизни, должна быть имманентна народу, его собственной потенции” [17, с. 199]. А эта потенция формируется прежде всего в образовании. В-четвёртых, люди, выдвигающие политические цели, формирующие планы и программы, политические и государственные деятели, их реализующие, должны обладать профессиональным образованием в области государственно-политической деятельности, знаниями, умениями, навыками профессионала-политика. Ведь парадокс: к конструированию технических систем, как и к их практической реализации, никогда не допустят лицо, не обладающее необходимыми качествами профессионала – ставить же политические цели, создавать планы и программы (политику) могут все. Поэтому в законе о выборах депутатов Верховной Рады следовало бы закрепить положение о том, что кандидатом в депутаты может быть зарегистрирован гражданин, имеющий высшее (специалист, магистр) образование в области социально-политических или юридических наук и соответствующий опыт политической деятельности. В теоретическом плане наши главные выводы состоят в том, что политика как идеальное явление: * детерминируется основными личностными свойствами субъекта политики – его духовным миром, потребностями и нравственными позициями; * является практикологическим средством преобразования общества * в её структуру не входят политические институты, общественные отношения, политическая деятельность; * политические институты выступают средствами её формирования и реализации; * политическая деятельность – процесс реализации политики [18, c. 76]. Политика не циркуляр божеский, не объективный дар общества, как законы гравитации в природе. Политика создаётся людьми, обладающими определёнными нравственными качествами, и той картиной мира, которую они создали в своем сознании усилиями собственной воли в процессе обучения и познания мира в ходе социально-политической практики. Л и т е р а т у р а 1. Бебик В. Н. Базові засади політології: iсторiя, теорія, методологія, практика / В. Н. Бебик. – К. : МАУП, 2001. – 423 с. 2. Белов Г. А. Политология / Г. А. Белов. – М. : ЧеРо, 1998. – 304 с. 3. Фрейд З. Психология бессознательного: сб. произведений / З. Фрейд. – М. : Просвещение, 1989. – 448 с. 4. Очеретяный А. А. Психика и политика / А. А. Очеретяный // Горизонты образования. – 2010. – № 1. – С. 115–124. 5. Очеретяный А. А. К вопросу о сущности политики с позиций ее генезиса / А. А. Очеретяный // Культура народов Причерноморья. – 2010. – № 187. – С. 153–161. 6. Очеретяный А. А. Политика: что это? / А. А. Очеретяный // Віче. – 2010. – № 6. – С. 18–21. 7. Очеретяный А. А. К вопросу о политике как профессии / А. А. Очеретяный // Віче. – 2011. – № 8. – С. 13–16. 8. Мухаев Р. Т. Политология / Р. Т. Мухаев. – М. : Приор, 1997. – 330 с. 9. Пiча В. М. Полiтологiя / В. М. Пiча, К. М. Левківський, Н. М. Хома. – К. : Каравела, 2002. – 480 с. 10. Полiтологiя. Кн. 1: Політика і суспільство / А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина. – К. : Эльга-Н., Ніка-Центр, 2000. – 584 с. 11. Пугачёв В. П. Введение в политологию / В. П. Пугачёв, А. И. Соловьёв. – М. : Аспект-Пресс, 1995. – С. 48–55. 12. Одайник В. Психология политики / В. Одайник. – СПб. : Ювента, 1996. – 380 с. 13. Выготский Л. С. Мышление и речь / Л. С. Выгодский // Избранные психологические исследования. – М., 1956. – С. 13–28. 14. Локк Д. Избранные философские произведения: в 2 т. т. 1. / Д. Локк. – М., 1960. – 550 с. 15. Маркс К. Сочинения: т. 1 / К. Маркс, Ф. Энгельс; [2-е изд.]. – М. : Политиздат, 1955. – 492 с. 16. Вебер М. Избранные произведения / М. Вебер. – М. : Прогресс, 1990. – 808 с. 17. Бердяев Н. А. Судьба России / Н. А. Бердяев. – М. : Мысль, 1999. – С. 94–100. 18. Очеретяный А. А. Методология: что это? / А. А. Очеретяный // Горизонты образования. – 2009. – № 2. – С. 76–80. НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК ЧИННИК СТАВЛЕННЯ ДО НАЦІОНАЛЬНОЇ ВАЛЮТИ М. В. Панга, м. Київ Розглянуто основні сучасні дослідження національної ідентичності та її впливу на ставлення до національної валюти. Проаналізовано стан української національної ідентичності, основні проблеми та перешкоди у її формуванні. Показано доцільність вивчення зв’язку між національною ідентичністю та ставленням до національної валюти в сучасних українських реаліях. Ключові слова: національна ідентичність, національна валюта, атитюд, націоналізм, патріотизм. Рассмотрены основные современные исследования национальной идентичности и её влияния на отношение к национальной валюте. Проанализировано состояние украинской национальной идентичности, основные проблемы и препятствия в ее формировании. Показана целесообразность изучения связи между национальной идентичностью и отношением к национальной валюте в современных украинских реалиях. Ключевые слова: национальная идентичность, национальная валюта, аттитюд, национализм, патриотизм. In this article basic modern studies on national identity and its influence on the attitudes towards the national currency are considered. Also analyzed the state of Ukrainian national identity, major problems and obstacles of its formation. The reasonableness of studying the connection between national identity and attitudes towards the national currency in modern Ukrainian reality is shown. Key words: national identity, national currency, attitude, nationalism, patriotism. Проблема. Ставлення до національної валюти позначається на економічній поведінці національного споживача і, отже, на національній економіці в цілому [1]. Національна валюта виконує не тільки історично первинну функцію обміну, а і є універсальним засобом соціальної комунікації. Суб’єктивне ставлення до національної валюти виражається у довірі/недовірі до неї, інфляційних очікуваннях і т. ін. Зауважимо, що ставлення до національної валюти часто буває важко спрогнозувати, воно значною мірою ґрунтується не на раціональній та економіко-аналітичній інформації щодо валюти, а на суб’єктивних ірраціональних настроях і судженнях. Негативне ставлення і зниження довіри до національної валюти можуть призвести до поспішного і негайного споживання та інвестування за кордон. На державному рівні фінансова поведінка домогосподарств визначає національну економіку [1]. Для України як для доволі молодої держави пріоритетним і актуальним є дослідження ставлення до національної валюти й аналіз чинників, що впливають на формування різних видів атитюдів щодо гривні. Західні дослідники пов’язують формування атитюдів щодо валюти передусім із такими чинниками, як суб’єктивні економічні очікування, відчуття національного контролю над обставинами, антиципація соціальних і політичних змін та ін. Та з-поміж усіх чинників, що впливають на формування ставлення до національної валюти, провідне місце посідає національна ідентичність [1; 2; 3; 4]. Мета статті – розглянути основні положення про вплив національної ідентичності на формування ставлення до національної валюти. Попри велике поширення поняття “національна ідентичність”, його визначення залишається досить нечітким і проблематичним [5]. Один із визнаних західних авторитетів у питаннях національної ідентичності Е. Сміт характеризує її як абстрактну, багатовимірну конструкцію, пов’язану з багатьма різноманітними сферами життя і схильну до численних перетворень і поєднань. Її основними ознаками, на думку Е. Сміта, є історична територія, спільні міфи та історична пам’ять, спільна культура, єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів, спільна економіка. Поняття національної ідентичності передбачає насамперед самобутність, історичну індивідуальність, наявність популярної в масах національної ідеї. Національна ідентичність може химерно поєднуватися з іншими різновидами ідентичностей – класовою, релігійною, етнічною, а її ідеологія – хамелеоноподібно перетворюватися на інші ідеологічні різновиди: лібералізм, фашизм, комунізм [6, с. 24, 149–150]. Обумовлена політико-психологічним і культурним контекстом, національна ідентичність виявляється через ідентифікацію, яка, в свою чергу, залежить від свідомого вибору спільноти та окремої особи і грунтується на суб’єктивних ідентитетах, як от: усвідомлення спільного минулого чи історичної долі, національна свідомість і національний характер, спільні цінності, властиві певній спільноті, тощо [7, с. 89]. Дослідження національної ідентичності поряд із надетнічною політичною спільністю, має враховувати етнічну ідентичність. На думку вітчизняних науковців, таке врахування рельєфніше відбиває поняття етнонаціональної ідентичності [8]. Національна ідентичність утворюється і зумовлюється низкою компонентів, а саме: територіальним, етнічним, культурним, релігійним, політичним, правовим, економічним. Усі вони є взаємопов’язаними і взаємозалежними, хоча кожна історична доба виявляє домінантну роль певного компонента або комбінації компонентів, які залежать не тільки від певних історичних обставин, а й від способу утворення нації [9]. R. Luna-Arocas, G. Guzman, I. Quintinilla, M. Farhangmehr пов’язують формування ставлення до національної валюти насамперед з національною ідентичністю та національними символами (наприклад, національна грошова одиниця, прапор, гімн, одяг). Важливим, на думку цих авторів, є те, що національна ідентичність у їхніх країнах (Португалія та Іспанія) формувалася під впливом адміністративних поділів, тобто пересічний громадянин більше ідентифікував себе з автономною областю, ніж з країною (меншою мірою такий поділ домінує і тепер). Національна валюта (іспанська песета та португальский ескудо) як загальнонаціональний символ виконувала інтегративну функцію в умовах досить суперечливих національних настроїв у цих країнах. Одне із важливих висновків дослідження авторів: національна ідентичність і європейська ідентичність – це два незалежні політико-психологічні утворення, які значною мірою впливають на ставлення до національної валютної одиниці [3]. На нашу думку, одним із найяскравіших прикладів існування взаємозв’язку між національною ідентичністю та ставленням до національної валюти є Німеччина в період існування німецької марки. Німецькі дослідники одностайно наголошують на тому, що без розуміння історії Німеччини неможливо зрозуміти ставлення населеня до німецької марки. За останнє століття населення Німеччини пройшло через безліч змін і трансформацій національної ідентичності. Такий жахливий досвід, як ініціювання двох катастрофічних світових війн, радикальні націоналістичні настрої суспільства та уряду, Голокост, спричинили загальне уникнення будь-яких патріотичних поглядів і навіть почуття провини за свою націю. Після Другой світової війни економічна ситуація в країні почала значно поліпшуватися (“німецьке економічне чудо”). Національна ідентичність німців та самоповага міцно поєдналися з економічним успіхом і німецькою маркою, яка є прикладом успішної історії валютної стабільності та гарної репутації в усьому світі. Ставлення до німецької марки на той час стало основним уособленням національної ідентичності. На думку австрійських дослідників (E. Kirchler, K. Meier-Pesti), найважливішою детермінантою прийняття або відхилення національної валюти є національна ідентичність. Вона сприяє формуванню особистісної ідентичності і позитивно впливає на людську самоповагу. Оскільки нація є досить великою соціокультурною спільнотою, в якій неможлива взаємодія між усіми її членами, ідентифікаційні і прихильні почуття людини до своєї нації грунтуються на соціальних уявленнях, сформованих людиною цієї нації. Національна ідентичність може бути зміцнена і представлена різними національними символами. Серед інших символів національна валюта пов’язана з економічним благополуччям та самостійністю [4]. У процесі іншого дослідження E. Kirchler та K. Meier-Pesti вивчали вплив на атитюди щодо валюти не тільки національної, а й наднаціональної (європейської) ідентичності. D. Bar-Tal, H. Kelman, R. Kosterman, S. Feshbach [10; 11; 12] розрізняють патріотизм і націоналізм як два різні типи національної ідентичності. Патріотизм вони вважають результатом емоційної прихильності до своєї нації, а націоналізм таким, що ґрунтується на дискримінаційному процесі: тільки власна нація оцінюється позитивно. Відношення між національною та європейською ідентичностями залежить від різних типів національної ідентичності (патріотизм та націоналізм). Націоналізм не тільки негативно впливає на європейську ідентичність, а й демонструє прямий вплив на атитюди людей щодо валюти. Прямий вплив може бути пояснений тим, що національна валюта – економіко-політичний символ Австрії. У цьому дослідженні припускається, що націоналізм грунтується на емоційній прихильності (sentimental attachment) до Австрії, тоді як патріотизм підтримується дієвою прихильністю (instrumental attachment). Емпіричні результати демонструють більш повну структуру національної ідентичності. Емоційна прихильність включена як у патріотизм, так і в націоналізм. Але, на відміну від націоналізму, на формування патріотизму більшою мірою впливає дієва прихильність. Патріотизм не тільки характеризується більш раціональним міркуванням про особисті витрати і прибутки, що пов’язані з громадянством, але це також і емоційна прихильність до свого народу [1]. Із зазначених досліджень стає зрозумілим, що національна валюта виконує не тільки історично первинну функцію обміну, а і є універсальним засобом соціальної комунікації. А національна ідентичність, своєю чергою, є одним із вирішальних чинників формування ставлення до національної валюти. Від сформованості та вираженості національної ідентичності помітно залежать атитюди щодо національної валюти, а звідси – і поведінкові реакції людини у фінансово-економічному просторі держави. Повертаючись до українських реалій, зазначимо, що характерною ознакою формування національної ідентичності громадян сучасної України є істотна відмінність у проходженні процесів формування національної ідентичності в окремих регіонах, серед різних етнічних, мовних, конфесійних груп тощо. Дослідження з таких ключових аспектів, як мовно-культурний, релігійно-конфесійний, регіональний, державно-політичний, геополітичний, дають змогу виявити найвиразніші розбіжності в ідентичностях громадян, специфіку єдиної української національної ідентичності. Аналіз кожного з цих чинників допоможе виявити процеси, що призводять до розмивання української ідентичності. Українська національна ідентичність проходить складний і суперечливий процес становлення. Нині її ознаками є амбівалентність суспільної свідомості, брак консенсусу стосовно базових цінностей, етнопсихологічні та мовно-культурні деформації у свідомості. Таку ситуацію ускладнюють: – розриви у загальнодержавному комунікативному просторі внаслідок суперечностей у мовній та ідеологічній сферах; – брак історичних знань або викривлене їх тлумачення і, як наслідок цього, слабкість ідеологічної основи для формування національної ідентичності; – деформації національної і громадянської свідомості, соціальної структури суспільства та невиразність соціальної ідентифікації в умовах ослаблення суспільства та конструюючих його частин [9]. Становлення повноцінної і стійкої до зовнішнього мультинаціонального світу української національної ідентичності ускладнюється ще й через помітну регіональну диференціацію громадян нашої країни. Для частини українських громадян саме регіональний чинник за впливом на специфіку ідентичності виявляється одним із ключових. Різниця в ідентифікації представників різних регіонів зумовлена силою і тривалістю впливу різних державних центрів на населення різних українських територій. Посилення ідентифікації з Росією чи/та СРСР громадян України у регіонах із “заходу на схід” та натомість збільшення показників української національної ідентичності у зворотному напрямку зумовлені насамперед тим, що західні регіони України об’єдналися з рештою регіонів у радянський період. Політико-ідеологічні впливи Росії та СРСР на населення західних регіонів були менш тривалими, тому не відбулася глибинна ліквідація системи ідентичностей порівнянно з низкою східних, південних та центральних областей України. Проте повна “уніфікація” етнічних, культурних, мовних, конфесійних, ідеологічних та інших особливостей між західними і східними регіонами та їх населенням у радянській період не відбулася [9]. Національна ідентичність є чи не найбільш визначним утворенням, що впливає на всі сфери політичного, соціального й економічного життя країни, а отже, і на громадян цієї держави. Специфіка ставлення українського населення до гривні полягає в тому, що воно формується зазвичай з огляду на політичну ситуацію в країні. На відміну від західних держав, в Україні національна валюта більшою мірою сприймається крізь призму державно-політичних відносин. Об’єктивні економічні чинники не сприймаються громадянами як основні детермінанти інфляції та валютних коливань. Варто також додати, що, коли гривня була введена у фінансово-економічний простір України, вона передусім символізувала перехід до нового політичного курсу; українці отримали власний національний символ – валютну одиницю. Інфляційні процеси, які відбувалися відтоді і дотепер, були тісно пов’язані з різними політичними колізіями, що розгорталися на теренах України. Політична нестабільність, своєю чергою, – це ніщо інше, як прояв хиткої та невизначеної національної ідентичності, регіональної диференціації. На сьогоднішній день зрозуміло, що гривню недооцінюють насамперед громадяни України, які здебільшого обирають заощадження в іноземній валюті, а національній валюті залишають лише роль споживання. На нашу думку, стан національної ідентичності впливає на результати соціально-економічних та політичних процесів у державі. Перед українським суспільством постає проблема перетворення сукупності українських громадян на саморегульований суспільний організм, здатний до прогресу і самооновлення. Це можливо через створення основи для об’єднання в етнонаціональну спільноту, що об’єднувала б різні соціальні (етнічні) групи. Зважаючи на те, що свого часу відбулося неприродне, силове деформування етнічних ідентичностей в Україні, перспектива поновлення і розвитку ідентифікаційної самобутності населення залежать від повноцінної участі у цьому процесі політичних і соціальних інститутів [13]. Висновки. 1. Вивчення ставлення до національної валюти – пріоритетний напрям досліджень у західній економічній психології, зумовлений не тільки теоретичним інтересом, а й результатом реальних економіко-політичних змін, що відбуваються в Європейському Союзі з 1999 р. і донині (перехід до євро). 2. Дослідження ставлення до національної валюти перебуває на межі економічної і політичної психології, а основні чинники, що впливають на формування певних атитюдів щодо національної валюти, мають політико-психологічний характер. 3. На формування атитюдів щодо національної валюти значною мірою впливають такі чинники: національна ідентичність, відчуття національного контролю над обставинами, антиципація соціальних і політичних змін, націоналізм та патріотизм. 4. Українська національна ідентичність проходить складний і суперечливий процес становлення. Нині її ознаками є амбівалентність суспільної свідомості, брак консенсусу стосовно базових цінностей, етнопсихологічні та мовно-культурні деформації у свідомості. 5. Від сформованності та вираженості національної ідентичності помітно залежать атитюди щодо національної валюти, а звідси – і поведінкові реакції людини у фінансово-економічному просторі держави. Література 1. Meier-Pesti K. Nationalism and patriotism as determinants of European identity and attitudes towards the euro / K. Meier-Pesti, E. Kirchler // Journal of Socio-Economics. – 2003. – № 32. – P. 685–700. 2. Breakwell G. M. Coping with threatened identities / G. M. Breakwell. – London: Methuen, 1986. – 219 p. 3. Luna-Arocas R. The Euro and European identity: The Spanish and Portuguese case / R. Luna-Arocas, G. Guzman, I. Quintanilla, M. Farhangmehr // Journal of Economic Psychology. – 2001. – № 22. – P. 441–460. 4. Meier-Pesti K. Attitudes towards the Euro by national identity and relative national status / K. Meier-Pesti, E. Kirchler // Journal of Economic Psychology. – 2003. – № 24. – P.293–299. 5. Нагорна Л. П. Поняття “національна ідентичність” і “національна ідея” в українському термінологічному просторі / Л. П. Нагорна // Політ. менеджмент. – 2003. – № 2. – С. 14–29. 6. Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність / Д. Ентоні Сміт. – К. : Основи, 1994. – 224 с. 7. Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітологічний аналіз) / І. О. Кресіна. – К. : Вища школа, 1998. – 391 с. 8. Обушний М.І. Етнонаціональна ідентичність в контексті формування української нації : Автореф. … д-ра політ. наук / М. І. Обушний / НАН України. Ін-т політ. і етнонац. досліджень. – К., 1999. – С. 1–3. 9. Палій Г.О. Формування української політичної нації / Г. О. Палій // Політ. менеджмент. – 2003. – № 1. – С. 93–101. 10. Bar-Tal D. Patriotism as fundamental beliefs of group members / D. Bar-Tal // Politics and the Individual. – 1993. – № 3. – P. 45–62. 11. Kelman H.C. Patterns of personal involvement in the national system: a socio-psychological analysis of political legitimacy / H. C. Kelman. – New York : Free Press, 1969. – P. 276–288. 12. Kosterman R. Toward a measure of patriotic and nationalistic attitudes / R. Kosterman, S. Feshbach // Journal of Political Psychology. – 1989. – № 10. – P. 257–274. 13. Палій Г.О. Становлення єдиної національної ідентичності в Україні / Г. О. Палій // Політ. менеджмент. – 2005. – № 2. – С. 38–45. СЕРЕДОВИЩНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ І СУСПІЛЬСТВА В СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІЙ СФЕРІ: ЧАС ЗМІНИ ПАРАДИГМИ П. Д. Фролов, м. Київ Простежено еволюцію підходів до вивчення середовищних чинників розвитку особистості й суспільства в соціально-економічній сфері. Обгрунтовано необхідність переходу від класичних до постнекласичних наукових уявлень про соціально-економічне середовище, відповідно до яких воно постає як рефлексивно-активне. Порушено питання доцільності запровадження терміна “розвиваюче соціально-економічне середовище”. Окреслено низку параметрів соціально-економічного середовища, здатних сприяти чи, навпаки, гальмувати розвиток як окремих особистостей, так і суспільства загалом. Ключові слова: соціально-економічне середовище, середовищний підхід, розвиваюче середовище, особистість, суспільство, розвиток. Прослежена эволюция подходов к изучению средовых факторов развития личности и общества в социально-экономической сфере. Обоснована необходимость перехода от классических до постнеклассических научных представлений о социально-экономической среде, согласно которым она выступает как рефлексивно-активная. Поставлен вопрос о целесообразности введения термина “развивающая социально-экономическая среда”. Очерчен ряд параметров социально-экономической среды, способных содействовать или, наоборот, тормозить развитие как отдельных личностей, так и общества в целом. Ключевые слова: социально-экономическая среда, средовых подход, развивающая среда, личность, общество, развитие. The paper presents an analysis of evolution of approaches to research of environmental factors in the development of the individual and society in the socio-economic sphere. There was given a proof for the necessity of transition from classical scientific notions of socio-economic environment to the postnonclassical one. The last one can be characterized as integrating reflection and action. The question was raised about the appropriateness of the term “developmental socio-economic environment”. The parameters of socio-economic environment are outlined that can contribute to or, conversely, inhibit the development of both individuals and society as a whole. Key words: socio-economic environment, environmental approach, developing environment, personality, society and development. Проблема. Розвиток як окремої особистості, так і суспільства загалом визначається багатьма чинниками, вплив яких може бути сприятливим або несприятливим. Серед них важливими є характеристики соціально-економічної сфери життя. Якими вони мають бути, щоб це середовище вважалося сприятливим з огляду на людський розвиток? Відповідь на це запитання не є настільки очевидною, як це може видатися на перший погляд. Оскільки цілком зрозуміло, що на заваді людському розвитку стоять бідність, голод, хвороби, неосвіченість, забруднення довкілля тощо, соціально-економічне середовище існування людини донедавна оцінювали за допомогою низки винятково матеріально-грошових індикаторів. Проте аналіз і світового, і вітчизняного досвіду, здійснений українськими економістами, свідчить про те, що зростання виробництва і доходів сприяє розвиткові людського потенціалу дедалі повільніше, тобто здатність матеріального збагачення розширювати можливості людей дає все меншу віддачу, навіть “сам по собі економічний розвиток не в змозі забезпечити вирішення соціальних проблем, становлення демократії, свободи та рівності. Навпаки, економічне зростання супроводжується загостренням проблеми нерівномірності (або навіть асиметрії) в розвитку багатих і бідних країн, регіонів чи верств населення. Розвиток капіталістичного виробництва, що значно прискорив темпи нагромадження багатства і разом з тим посилив нерівність у його розподілі, призвів до загострення проблеми взаємозв’язку економічного зростання й людського розвитку [1, c. 6,12]. Відтак постає необхідність запровадження та визначення поняття “розвиваюче соціально-економічне середовище”, а також з’ясування відповідних критеріїв, показників та індикаторів. Вирішення цих завдань і є метою статті. Попри те, що термін “середовище” досить поширений у науковому середовищі, він не має чіткого і однозначного визначення. У класичному розумінні “середовище” постає як те, серед чого перебуває суб’єкт, як те, що його оточує, існує навколо нього і навіть без нього. Відповідно до постнекласичних уявлень, середовище – це принципово співвідносне явище, оскільки відображає відносини суб’єкта з оточенням і втрачає зміст без визначення того, якого саме суб’єкта стосується [2; 3; 4; 5]. Середовище є об’єктним і виявляється лише у взаємодії із суб’єктом, сприяючи або утруднюючи його діяльність та існування. Проте такий погляд, зауважує С. Ф. Сергєєв [5, c. 170], відображає позиції інструменталізму і не враховує того, що середовище само є результатом психічної діяльності, конструкцією людини. Представлене суб’єкту середовище є суб’єктивним конструктом, з яким він пов’язаний, сприймаючи його як об’єктивну реальність. З цього випливає висновок, що людина, включена у взаємодію із довкіллям, не контактує безпосередньо з ним, а має справу з особливою психологічною сутністю – суб’єктивним середовищем. Отже, середовище в сучасному трактуванні – це не тільки умови діяльності, але і психологічний феномен, що породжується у відповідь на вимоги фізичної та соціальної реальностей. Середовище людини постає як складне утворення, що інтегрує безліч різних компонентів, і це дає можливість говорити про велику кількість середовищ, стосовно яких “середовище людини” виступає родовим поняттям. Усе розмаїття середовищ, які становлять єдине середовище людини і в кінцевому підсумку визначають різноманіття його впливу на неї, можна поділити на дві взаємопов’язані частини: природну й суспільну [6]. Одним із різновидів суспільного середовища є середовище соціально-економічне. Усталеного, загальновизнаного визначення цього поняття сьогодні не існує. Соціальне середовище визначають як сукупність матеріальних, економічних, соціальних, політичних і духовних умов існування, формування і діяльності індивидів та соціальних групп [7], а економічне – як умови, в яких протікає економічна діяльність підприємств, домашніх господарств, окремих осіб, функціонують державні установи та різні соціальні групи [8]. Соціально-економічне середовище – це відносини між людьми (і їх групами) та між ними і створюваними (у тому числі накопиченими) ними матеріальними і культурними цінностями, які впливають на людину. Воно включає соціально-психологічні, соціологічні, демографічні, національно-культурні, етнічні, виробничо-економічні та інші елементи [9]. Соціально-економічне середовище можна оцінювати з різних позицій: як традиційне чи інноваційне, ринкове чи адміністративно-командне; як примітивне чи індустріальне, високотехнологічне, динамічне чи стабільне. Попри надзвичайно широкий спектр параметрів оцінювання соціально-економічного середовища, його сутнісні характеристики й досі залишаються малодослідженими навіть в економічній науці [8, c. 22]. Останнім часом економісти опікуються не тільки створенням таких соціально-економічних умов, які б забезпечували високу ефективність економіки на макро- й мікрорівні, але й сприяли розвитку людини – головної рушійної сили економічного зростання. Аналіз еволюції поглядів на соціально-економічну складову життя як одну з найважливіших чинників та індикаторів соціального розвитку, здійснений Н. В. Жуковою, дав їй змогу виокремити в цьому процесі три основні етапи [10, c. 110–112]. На першому етапі провідну роль беззаперечно відіграють матеріальні передумови. Перші розробки кількісних характеристик рівня розвитку соціальної сфери, що з’явилися приблизно наприкінці 1940-х років, пов’язували особистісний і суспільний розвиток насамперед із зростанням матеріального добробуту. Соціальними індикаторами виступали макроекономічні, переважно вартісні показники, зокрема, обсяг валового внутрішнього продукту та середньодушовий дохід. На другому етапі, у 1960-ті роки, стало зрозуміло, що рівень доходів і стан стратифікації населення за доходами самі по собі не є надійними й остаточними індикаторами соціальної результативності, оскільки репрезентують радше засіб людського розвитку, ніж його кінцеву мету й результати. Усвідомлення того, що високі матеріальні стандарти життя є лише інструментом для створення кращих умов життя, призвело до появи більш широкого поняття “якість життя”. Оскільки вартісні показники виявилися не в змозі у повному обсязі охопити зміст цього явища, було розпочато пошук відповідних індикаторів та узагальнювальних показників. Третій етап розпочався у 1970-ті роки і характеризується розробленням комплексу показників, які поєднують об’єктивні й суб’єктивні індикатори якості життя і за допомогою яких можна оцінити його за усіма основними параметрами, що включають потреби не тільки базового, а й більш високого рівня. На цьому етапі на зміну концепціям економічного зростання приходять концепції людського розвитку, які визначають метою розвитку саму людину, розширення її можливостей і свободи. Завершеного вигляду ця концепція набула наприкінці ХХ ст., точніше, у 1990 р., коли ПРООН оприлюднила першу глобальну доповідь про людський розвиток, що містила оцінку економічного та соціального прогресу держав на основі спеціально створеного індексу розвитку людського потенціалу. У цій доповіді було також сформульовано поняття “розвиток людини”, яке визначалося як процес розширення спектру вибору. Найважливішими елементами вибору визнавалися довге і здорове життя, здобуття освіти та гідний рівень існування, додатковими – політична свобода, гарантовані права людини й самоповага. Пізніше це визначення було уточнено: “Розвиток людини являє собою процес розширення свободи людей жити довгим, здоровим і творчим життям, на здійснення інших цілей, які, на їхню думку, мають цінність; активно брати участь у забезпеченні справедливості і стійкості розвитку на планеті” [11]. За цим визначенням розвиток людини складається із трьох компонентів: 1) добробуту (розширення реальних свобод людини мають забезпечувати її процвітання); 2) розширення прав і можливостей, а також агентність (можливості людини і груп діяти та отримувати цінні результати); 3) справедливості (підвищення соціальної справедливості, забезпечення стійкості результатів у часі, повага до прав людини та інших цілей суспільства). Якщо на підставі аналізу цих трьох етапів спробувати виокремити вектор еволюції підходів до вивчення середовищних чинників розвитку особистості та суспільства в соціально-економічній сфері, то можна помітити, що він полягає у переході від розуміння середовищних соціально-економічних чинників як комплексу однозначно і наперед заданих цілком зовнішніх, об’єктивних, сторонніх, незалежних від людини умов її існування до усвідомлення їх як продукту сумісного конструювання суб’єктів в рамках актуальної діяльності, комунікації, взаємодії, що акумулює досвід взаємодії об’єктивного та суб’єктивного світів. Тобто дедалі виразніше усвідомлюється відносний характер соціально-економічного середовища: до нього включаються лише ті складові, що певним чином впливають на людину; а ті елементи довкілля, що об’єктивно існують, але не впливають, до середовища не входять. Відтак структуроформувальним чинником середовища є ті чи ті способи предметно-практичної та духовної діяльності у ньому людини. Понад те, сприятливим, з погляду людського розвитку, визнається лише те соціально-економічне-середовище, в якому люди беруть активну участь у процесі власного розвитку, а не є лише пасивними отримувачами. Таке середовище не тільки забезпечує людину усім необхідним, але й виступає каталізатором її власної активності, її власних сил. Крім того, соціально-економічне середовище може бути визнане таким, що сприяє людському розвитку, якщо воно має відповідати принципам соціальної справедливості (розвиток одних не має здійснюватися коштом інших), а також забезпечувати сталість самого процесу розвитку (не виснажувати наявні ресурси і не позбавляти можливостей розвитку майбутні покоління) Отже, можна стверджувати, що, аналізуючи місце й роль людини в економіці, а також роль різних чинників у розвитку людського потенціалу – центрального елемента концепції людського розвитку, економісти дедалі частіше намагаються враховувати суб’єктивно-психологічний бік об’єктивних соціально-економічних чинників. Наприклад, при розробленні сучасних систем соціальних індикаторів загальною вимогою вважається те, що “об’єктивні характеристики якості життя слід обов’язково доповнювати суб’єктивними; факт їх невідповідності вже сам по собі може вказувати на серйозні соціальні проблеми в суспільстві” [10, c. 124]. В опублікованій 2010 р. доповіді ПРООН “Реальне багатство народів: шляхи до розвитку людини” підкреслюється зростання інтересу до питання щастя та суб’єктивного благополуччя, які, за даними відповідних досліджень, не повністю пояснюються ані доходом, ані індексом розвитку людського потенціалу; наголошується, що “коли розвиток людини є успішним, люди можуть займатися творчістю і вдаватися до дій і станів, які вони вважають цінними” [12, c. 21–22]. Аналіз ідей, виражених у працях лауреатів Нобелівських премій з економіки ХХІ ст., здійснений В. Е. Лепським [13], також засвідчує перехід від усвідомлення важливості соціально-психологічних фактів до появи бажання черпати з них матеріал для розвитку самої економічної теорії. Про це, зокрема, свідчить поява нової наукової дисципліни – нейроекономіки, а також чітко виражена тенденція переходу в управлінні економічними системами до парадигм “суб’єкт–суб’єкт” і “суб’єкт–полісуб’єктне середовище”. В. Е. Лепський навіть стверджує, що виявлена тенденція дає підставу передбачити, що найближчими роками Нобелівські премії з економіки будуть присуджуватися переважно за роботи, що інтерпретуються в контексті парадигми управління “суб’єкт-полісуб’єктне середовище”. Водночас зазначимо, що, намагаючись з’ясувати місце й роль людини в економіці, складові людського розвитку та соціально-економічні чинники, які його визначають, представники економічної науки не вживають термін “розвиваюче середовище”. Натомість він давно є доволі популярним у працях психологів та педагогів, хоча й тлумачиться неоднозначно. У 1993 р. колектив психологів та педагогів під керівництвом В. А. Петровського й С. М. Новоселової сформулював основні принципи побудови предметно-розвиваючого середовища [14]. Сьогодні середовищний підхід до освіти зафіксовано як перспективний на рівні “Всесвітніх доповідей про освіту” ЮНЕСКО [15]. Поняття “розвиваюче середовище”, успішно і багатоаспектно досліджуване в багатьох галузях людинознавства, прийшло у психолого-педагогічну науку з кібернетики і загальної теорії систем, де процес навчання являє собою накопичення системою досвіду в результаті багаторазових впливів на неї і коригування її реакцій на ці впливи. У найширшому сенсі розвиваюче середовище – це будь-який соціокультурний простір, у межах якого стихійно або з різним ступенем організованості відбувається процес розвитку особистості. У вужчому розумінні середовище стає розвиваючим, тобто таким, що сприяє розвиткові людини, лише за дотримання низки умов. Про деякі з них (агентність, справедливість, сталість розвитку) йшлося вище. Проте цей перелік не є вичерпним. Визнаючи услід за авторами Доповіді ПРООН про розвиток людини принципову відкритість та змінюваність, рухливість такого переліку, все ж спробуймо певним чином окреслити його. Наше доповнення стосуватиметься передусім суб’єктивної сторони соціально-економічних чинників, яка відображає уявлення, думки та емоційні реакції індивідів стосовно умов їх існування. По суті, йтиметься про соціально-економічне середовище “як систему особистісних “конструктів”, які репрезентують у структурі свідомості найбільш значущі економічні явища, такі як “власність”, “багатство”, “матеріальне благополуччя”, “гроші”, “ділова активність” та ін. Вони виступають для людини у вигляді понять, не стільки економічних, скільки психологічних, тобто відображають її суб’єктивно-особистісне ставлення, ціннісний і морально-етичний сенс, “конструюють” життєві плани і позицію особистості” [16]. Нинішня практика застосування суб’єктивних оцінок соціально-економічного середовища свідчить, що більшість пропонованих індикаторів концентрується навколо суджень респондентів стосовно умов їхнього існування та задоволеності життя загалом. Опитуваним, наприклад, пропонували оцінити ступінь задоволеності власним життям загалом, а також оцінити його за такими параметрами: одноманітне – різноманітне, цікаве–нудне, спокійне–неспокійне, веселе–сумне, гарне–погане тощо [10, c. 118–119]. Є спроби вимірювати за допомогою суб’єктивних індикаторів й таке соціально-економічне явище, як бідність. Наприклад, в Голландії запропонована концепція визначення рівня бідності, яка спирається на думки рядових споживачів, а не на оцінки офіційних експертів. Межа бідності (так зване Лейденське визначення межі бідності) “заснована на оцінці відповідей респондентів на запитання про мінімальний дохід, необхідний для досягнення достатнього способу життя як функції від наявного доходу опитаних” [17, c. 181]. Спробуймо з’ясувати, якими мають бути параметри соціально-економічного середовища, котре можна було б вважати розвиваючим. Для цього використаємо досвід науковців, які розробляли відповідні параметри для освітнього середовища. Аналіз їхніх робіт [3; 4; 5; 14; 15; 18; 19; 20] дає підстави виокремити низку формальних параметрів середовища, від яких залежить, чи матиме воно розвиваючий характер. До них, зокрема, належать: широта й надлишковість, спосіб організації, мобільність, ресурсний потенціал, усвідомлюваність і рефлективність, емоціо- та мотивогенність, агентність та інтерактивність, імерсивність і залученість, векторність і модальність, домінантність, когерентність. Широта слугує структурно-змістовою характеристикою середовища, що показує, які суб’єкти, об’єкти, процеси і явища включені до нього. Розвиваючому середовищу притаманна надлишковість, яка забезпечує багатоваріантність взаємовідносин із ним. Соціально-економічні умови є принципово багатозначними і багатоваріантними у своїй предметності, своїх закономірностях та смислах, породжуваних свідомістю людини, яка в них живе і діє. Це живильне середовище для набуття досвіду, ефективної картини дійсності та самовідтворення і розвитку суб’єкта. Спосіб організації (структурованість, узагальненість) характеризує ступінь координації діяльності усіх суб’єктів середовища. Залежно від типу зв’язків і відносин, що структурують середовище, услід за В. І. Слободчиковим [4], можна виокремити щонайменше три різновиди його організації. У середовищі, організованому за принципом одноманітності, домінують адміністративно-цільові зв’язки й відносини, структурованість сягає максимуму. У середовищі, організованому за принципом різноманітності, зв’язки та відносини мають конкуруючий характер, точиться боротьба за ресурси, спостерігається атомізація, відчуження, структурованість прагне до мінімуму. Якщо середовище вибудовується за принципом варіативності як єдності багатоманітності, а отже, зв’язки та відносини набувають кооперувального характеру, то це забезпечує можливість для різних суб’єктів – окремих людей і соціальним спільнотам – обирати власні траєкторії розвитку. В такому разі структурованість наближається до оптимуму. Мобільність і стійкість характеризують стабільність середовища у часі, а також його здатність до органічних еволюційних змін. Якщо інші параметри дають синхронічний опис середовища, то параметр стійкості дає змогу здійснити його діахронічний опис. Ресурсний потенціал (насиченість, інтенсивність) – структурно-динамічна характеристика, яка визначає наявність тих чи тих ресурсів, ступінь насиченості середовища умовами, впливами та можливостями, а також концентрованість їх прояву. Усвідомлюваність і рефлексивність наголошують на принциповій доступності середовища для когнітивного конструювання. Предметом такого конструювання можуть бути як елементи, доступні для спостереження, так і ті, що безпосередньо не сприймаються і можуть бути зафіксовані лише опосередковано або й суто умоглядно. Недоступні когнітивному досвіду елементи соціально-економічної реальності не сприймаються суб’єктом у формі середовища. Те, як людина усвідомлює середовище і себе в ньому, як визначає своє місце, роль, форми і способи взаємодії з ним, багато в чому визначає її розвиток. Емоціо- та мотивогенність є властивістю, яка характеризує можливості й механізми впливу середовища на почуттєво-мотиваційну сферу суб’єкта, модулюючи його активність, змушуючи прийняти правила поведінки в середовищі, примушуючи і заохочуючи, поглинаючи і занурюючи його в діяльність. Агентність та інтерактивність відображають рівень, ступінь можливостей людини змінювати соціально-економічне середовище, впливати на нього, а не просто орієнтуватися у ньому, пристосовуватися до нього. Важливим тут є також відчуття, що середовище реагує, відповідає на докладені суб’єктом зусилля. Імерсивність (зануреність) і залученість характеризують можливості середовища щодо залучення та орієнтації суб’єкта в системі відносин, яка визначається змістом середовища. Імерсивність завдяки потоку стимулів і досвіду викликає відчуття присутності, в якому людське “Я” сприймає себе оповитим, включеним, взаємодіючим із середовищем. Відмінність імерсивності від залученості полягає в тому, що перша більше пов’язана із зовнішніми, фізичними характеристиками середовища, а друга визначає внутрішні, суб’єктивні компоненти середовищного досвіду. Векторність і модальність середовища. Модальність середовища є його якісно-змістовою характеристикою, що вказує на ті умови й можливості, які спрямовують, задають вектор розвитку особистості та суспільства у просторі тих чи тих цінностей, психологічних рис і якостей тощо. Таке “спрямування” не слід розглядати як фатум, долю, воно діє не механістично і не визначає вектору розвитку однозначно. На суб’єктивному рівні модальність і векторність середовища людина переживає й усвідомлює як систему соціальних очікувань, котра, з одного боку, відображає те, чого особистість (група) очікує від суспільства, зокрема, й у соціально-економічній сфері, а з другого – те, що інші люди, суспільство загалом очікують від особистості. Домінантність характеризує значущість соціально-економічного середовища в системі цінностей суб’єктів, вказує на його місце серед інших джерел впливу на особистість. Є всі підстави припускати, що роль цієї характеристики людини істотно змінюється з віком і істотно залежить від виховання. Когерентність середовища показує ступінь узгодженості впливу на особистість цього середовища із впливами інших факторів. Важливість цієї характеристики для розвитку зумовлена, наприклад, тим, що успішна економічна діяльність може вимагати від людини дотримання одних цінностей, тоді як в інших сферах життя від неї очікуються зовсім протилежні цінності. Завершуючи аналіз, зауважимо, що наведений вище перелік параметрів середовища не претендує на вичерпність, а самі параметри тісно взаємопов’язані. Висновки. Середовищний підхід до людського розвитку переживає сьогодні черговий ренесанс. Це пов’язано із переходом від класичних наукових уявлень про середовище до уявлень постнекласичних, відповідно до яких середовище розглядається не як стимулювальна суб’єкта реальність, що існує винятково сама по собі, абсолютно незалежно від включеного до неї суб’єкта, а певною мірою є продуктом його власної активності (пізнавальної, практично-діяльнісної, комунікативної та ін.). Соціально-економічне середовище є середовищем рефлексивно-активним, таким, що саморозвивається. За певних умов воно може виступати як атрактор, що запускає процеси самоорганізації на рівні як суспільства, так і окремої особистості. Здатність середовища сприяти розвиткові як окремих особистостей, так і суспільства загалом або, навпаки, гальмувати його залежить від низки параметрів, перелік яких є відкритим. Література 1. Людський розвиток регіонів України: аналіз та прогноз: колективна монографія / за ред. Е. М. Лібанової. – К., 2007. 2. Максимова Л.В. Опыт выявления каркаса основных понятий общей антропоэкологии / Л. В. Максимова // Эволюционная и историческая антропоэкология. – М., 1994. 3. Слободчиков В.И. Основы психологической антропологии. Психология развития человека: Развитие субъективной реальности в онтогенезе : учеб. пособие для высш. учеб. зав. / В. И. Слободчиков, Е. И. Исаев. – М., 2000. 4. Слободчиков В. Образовательная среда: реализации целей образования в пространстве культуры / В. Слободчиков // Новые ценности образования. – 1997. – Вып.7. – С. 177–184. 5. Сергеев С.Ф. Введение в инженерную психологию и эргономику имерсивных сред : учеб. пособие / С.Ф.Сергеев. – СПб., 2011. 6. Ситаров В.А. Соцальная экология. – 2000. / В. А. Ситаров, В. В. Пустовойтов // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.i-.ru/biblio/archive/sozialnaja_ekologija/. 7. Социальная среда // Словарная статья из Википедии // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ru.wikipedia.org/wiki/Социальная среда. 8. Карнач Г. К. Социально-экономическая среда и ее влияние на эффективность хозяйственной деятельности : дис. ... канд. экон. наук / Г. К. Карнач. – Казань, 2002. 9. Особенности влияния различных видов сред на жизнедеятельность человека // Панов В.И. Введение в экологическую психологию : Учеб. пособие. – М., 2001 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ag-students.narod.ru/tema3.pdf. 10. Жукова Н.В. Индикаторы социального развития как инструмент социального программирования: зарубежный опыт / Н. В. Жукова // Социология : 4М. – 1994. – № 3–4. – С. 110–153.  11. ООН опубликовала Индекс развития человеческого потенциала в странах мира 2010 года // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://gtmarket.ru/news/state/2010/11/05/2719. 12. Доклад о развитии человека 2010. Реальное богатство народов : пути к развитию человека : пер. с англ. ; ПРООН. – М., 2010. 13. Лепский В.Е. Субъектно-ориентированный подход к инновационному развитию / В. Е. Лепский. – М., 2009. 14. Петровский В.А. Принципы построения предметно – развивающей среды / В. А. Петровский. – М., 1993. 15. Беляев Г.Ю. Формирование термина образовательная среда в психолого-педагаогической литературк конца ХХ – начала ХХI века / Г.Ю. Беляев [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dzd.rksmb.org/ science/bel06.htm. 16. Хащенко В.А. Социально-психологический подход к анализу экономического самосознания / В.А. Хащенко // Ежегодник Рос. психол. общества: Материалы 3-го Всерос. съезда психологов. 25–28 июня 2003 года: В 8 т. – СПб., 2003 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://selfmoney. narod.ru/rpo.htm. 17. Сычова В.С. Бедность и ее измерение / В.С. Сычова //Социология: 4М. – 2001. – № 14. – С. 176–188. 18. Рубцов В.В. Основы социально-генетической психологии / В. В. Рубцов. – М., 1996. 19. Ясвин В.А.Образовательная среда: от моделирования к проектированию / В. А. Ясвин. – М., 1997. 20. Ясвин В.А.Образовательная среда: от моделирования к проектированию / В. А. Ясвин. – М., 2001. 21. Концепция модернизации российского образования на период до 2010 года. – М., 2002. СТИЛЬ ЯК КАТЕГОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ С. Л. Чуніхіна, м. Київ На основі аналізу існуючих теоретичних підходів до вивчення стильової сфери людини в рамках політичної психології окреслено подальші перспективи розвитку стильових досліджень з метою пояснення складних політико-психологічних феноменів. Ключові слова: стиль лідерства, політичний стиль партії, стиль життя. На основе анализа существующих теоретических подходов к изучению стилевой сферы человека в рамках политической психологии намечены дальнейшие перспективы развития стилевых исследований для объяснения сложных политико-психологических феноменов. Ключевые слова: стиль лидерства, политический стиль партии, стиль жизни. The further perspectives to develop the stylistic studies for explanation of complex political-psychological phenomena are presented. They are based on the analysis of theoretical approaches to human stylistic manifestations.  Key words: leadership style, style issues, lifestyle. Проблема. Поняття “стиль” використовується в політичній психології практично від самого початку виокремлення цієї галузі психологічного знання. Однак особливості його теоретичного осмислення і практичного застосування вказують на багатозначність і суперечливість поняття, наявність різних інтерпретацій та концептуальної розмитості, що значно ускладнює використання його як сталої термінологічної конструкції. Проте сучасні підходи до вивчення стилю як інтегрального прояву індивідуальних характеристик і життєвих обставин людини, що поєднують у єдину багаторівневу й цілісну структуру такі різнопланові прояви індивідуальності, характеру та особистості, як тип нервової системи, темперамент, самооцінювання, диспозиції, цінності, образ світу та інші [1; 2; 3], відкривають широкий простір для комплексних психологічних інтерпретацій складних соціально-політичних явищ. Мета статті – окреслення напрямів теоретичного розроблення поняття стилю в політичній соціології і психології та розкриття можливості подальшого розвитку досліджень інтегральних проявів стильової сфери для розв’язання теоретичних і практичних проблем сучасної політичної психології. Найбільш докладно поняття стилю в політичній психології традиційно розроблялося у рамках вивчення такого феномена, як “стиль лідерства”. Причому концептуальне наповнення цього поняття в межах різних підходів має сутнісні відмінності. Аналізуючи, зокрема, стильові параметри мовної поведіники політичних лідерів США різних часів, відомий американський учений Г. Ласвел акцентує увагу передусім на аналізі соціально-політичного контексту. З його погляду, стиль – це певна система організації мовних елементів, яка є похідною від конкретних особливостей політичного моменту. Такими особливостями можуть бути ритуальний чи спонтанний характер конкретної події, наявність або відсутність військових дій, більша чи менша дистанція влади. Стиль, у розумінні Ласвела, є найбільш раціональним способом досягнення бажаного результату, фактично – це стратегія поведінки, обрана комунікатором на основі власного розуміння своїх цілей та інтересів. Він виокремлює два типи стилів: моделювання очікуваного результату і протиставлення результату. У першому випадку комунікатор вдається до поведінки, якої бажає від своєї аудиторії (наприклад, починає аплодувати в очікуванні аплодисментів публіки). У другому стилі бажана реакція аудиторії моделюється комунікатором через здійснення ним протилежного за характером вчинку. Г. Ласвел окреслює особливості мовного стилю в ситуаціях масштабних криз і ремісій, демократичного або деспотичного політичного устрою, відправлення правосуддя тощо [4]. Для кожної із цих ситуацій характерним є певний стиль політичного мовлення, однак у кожному випадку стилеутворювальними факторами виступають: 1) усвідомлювані інтереси комунікатора; 2) розуміння ним потреб і очікувань аудиторії; 3) темп перебігу політичних подій. Ця трикомпонентна структура політичного стилю з певними модифікаціями розробляється в інших дослідженнях, присвячених “стилю лідерства”. На основі аналізу різних теоретичних підходів, притаманних західній науковій традиції вивчення стильових проявів політичного лідерства, “стиль лідерства” можна визначити як, по-перше, певну сукупність прийомів і методів політичної діяльності, а, по-друге, – притаманий тому чи іншому політикові особливий спосіб взаємодії з конституентами (послідовниками, прихильниками). Зокрема, М. Дж. Херман вказує на такі фактори формування стилістики політичного лідерства, як характер лідера, характеристики його конституентів, взаємозв’язок між лідером і його конституентами, контекст, в якому реалізується лідерство. У площині міжнародної політики виникає додатковий рівень стилеутворювальних факторів, який включає в себе очікування і потреби впливових конституентів іншої держави, а також роль і місце взаємозв’язку лідерів двох держав у багатосторонній системі міждержавних відносин. Певна композиція цих факторів дає чотири збірних образи лідерства: “прапороносець” (велика людина), “служитель”, “торговець” і “пожежник”, а здатність лідера одночасно “грати” на двох політичних рівнях, внутрішньому і зовнішньому, визначає ступінь ефективності того чи іншого політичного стилю [5]. Побудова певної типології стилів політичного лідерства з одночасною спробою визначити ступінь ефективності кожного з них переважно і визначають теоретичну та прикладну цінність досліджень у цій сфері. В літературі згадується низка класифікацій стилів політичного лідерства, що ґрунтуються як на характеристиках особистості лідерів (здатність до емпатії, ставлення до існуючого порядку речей, ступінь активності, тип внутрішнього конфлікту), так і на індивідуальних особливостях поведінки політиків [6; 7]. У межах соціологічного підходу П. Лазарсфельда політичний стиль окремих політиків розглядався як система розбіжностей у їхніх поглядах на оптимальні засоби досягнення спільних для усіх цілей. М. Соколов робить висновок про те, що стилі виявляються не тільки у сфері політичної дії, а й у сфері аргументації. Інакше кажучи, політичний стиль є причиною успішного співіснування і конкуренції різних політичних лідерів і партій у межах єдиної ідеологічної платформи. З цих міркувань, можна припустити справедливість перефразування класичної формули Ж. Бюффона: “стиль – це людина”, яка у площині політики може звучати як “партія – це стиль”. Спираючись на концепцію П. Бурд’є, автор пояснює природу стилістичних відмінностей однієї націоналістичної сили від іншої різним набором наявних ресурсів, які по-різному конвертуються у політичний вплив [8]. Досить поширена типологія стилів лідерства, яка групує політичних діячів за особливостями їх ставлення до своїх прихильників. Залежно від обсягів повноважень, ініціативи, відповідальності і творчості, яку лідер схильний делегувати на нижчі рівні соціальної ієрархії, К. Левін вирізняє авторитарний, демократичний і ліберальний стилі лідерства. Подальші дослідження, здійснені в межах цього підходу до побудови типології лідерських стилів, визначили і такі стилеутворювальні фактори, як настанова або гіпотези щодо підлеглих, орієнтація лідера переважно на завдання або на людину тощо [9]. На відміну від деяких перелічених підходів, за якими проблема ефективності різних стилів лідерства однозначно не вирішена, побудова типології стилів на основі ставлення лідера до прихильників дає змогу визначити найбільш ефективний стиль з огляду на його продуктивність та соціальну “екологічність”. Стиль політичної діяльності й керівництва як окрема наукова категорія розробляли також у радянській науковій традиції, зокрема, в прикладних аспектах підвищення ефективності партійно-ідеологічної роботи, виробничих відносин тощо. Ефективність лідерського стилю пов’язували передусім з адекватністю способів діяльності, по-перше, її цілям і цінностям, по-друге, – основним тенденціям суспільного розвитку і, по-третє, – необхідності мобілізації продуктивних сил суспільства. Цікавим є підхід до вимірювання ступеню ефективності певного стилю керівництва раціональністю витрат робочого часу в колективі [10]. Якщо проблематика стилю в контексті реалізації лідерських функцій розроблялася активно і детально протягом кількох десятиліть у рамках різних теоретичних парадигм і напрямів, то на іншому полюсі політичного процесу – полюсі рядових його учасників (пересічних громадян) – поняття стилю поки не дістало чіткої й однозначної категоризації, що звужує сферу його прикладного застосування. Проте об’єм цього поняття зумовлює його перспективність з огляду на формування пояснювального апарату для таких комплексних багатофакторних явищ, як електоральна поведінка, політичні цінності та уподобання, політична свідомість тощо. Тобто категоризація стилю дає змогу вивчати особливості соціально-психологічної зумовленості політичних процесів у їх взаємопов’язаній цілісності як єдину систему. Найпоширенішим напрямом вивчення стильових проявів у контексті соціальних і політичних процесів є дослідження стилю життя. У фокусі цих досліджень перебуває широкий спектр соціальних і соціально-психологічних чинників. Відомо три підходи до інтерпретації стилю життя як теоретичної категорії. Соціологічний підхід М. Вебера і П. Бурд’є визначає стиль життя як комплекс ознак престижу, статусних винагород, ресурсів, властивих тим чи іншим соціальним прошаркам або групам. У цьому контексті стиль життя розуміють як один із важливих механізмів стратифікації суспільства. Стиль життя – це те, що прагне перейняти людина насамперед у своїх спробах інтеграції до груп з більш високим соціальним статусом. Евристичну цінність такого підходу щодо завдань політичної психології можна проілюструвати результатами відомого дослідження електоральної поведінки британців на початку ХХ ст., коли було виявлено достовірний зв’язок між голосуванням на виборах за ту чи іншу політичну силу і тим, чи є на вікнах у будинках виборців фіранки і які саме (ситцеві, оксамитові тощо) [11; 12]. Особистісно орієнтований підхід, який розвивали передусім А. Адлер і Г. Олпорт, трактує стиль життя як сталу модель поведінки людини, що відображає індивідуальну історію соціалізації та базову соціальну настанову, унікальну систему диспозицій особистості та прагнення індивідуації [13; 14]. Релевантність цього підходу у політико-психологічних дослідженнях може бути пов’язана з поглибленням розуміння природи впливу особливостей ранньої соціалізації, настанов і диспозицій на формування політичних цінностей, переваг та поведінки, можливістю уточнення характеру взаємозв’язків різнорівневих чинників. Нарешті, дослідження стилю життя, що здійснюються вітчизняними науковцями, можна визначити як соціально-психологічний підхід, адже він поєднує макро-, мікросоціальні та особистісні чинники формування стильових особливостей у рамках єдиної теоретичної концепції стилю життя. У цьому контексті стиль життя визначаєтья як індивідуальний спосіб реалізації особистістю соціальних можливостей, який формується на основі, по-перше, особливостей її потребнісної сфери, по-друге, – унікальності життєвих ситуацій розвитку та задоволння потреб і, по-третє, – соціальних настанов та ціннісних орієнтацій особистості. Згідно з концепцією стилю життя особистості, яку розробляють учені Інституту соціології НАНУ, на формування стилю життя впливають передусім потреби в самореалізації і в реалізації внутрішньої моделі-цілі “Я”. Саме ці потреби є стилеутворювальними, тобто такими, що поєднують індивідуальні характеристики особистості, обставини її досвіду та соціалізації в цілісну систему життєвого стилю. Окрім визначених потреб, системне значення у процесі оформлення стилю життя як єдиного цілого має така якість-властивість, як настанова, або ставлення особистості до самої себе [15]. Поняття стилеутворювальних якостей або чинників розроблялося також за теоретичних підходів до вивчення стилю як певного інтегрального утворення у структурі особистості. Теорія індивідуального стилю діяльності В. Мерліна розглядає стиль як цілісну систему операцій, що складається під впливом усвідомлюваної особистістю необхідності реалізації діяльності у найкращий, найбільш ефективний спосіб. Важливою функцією стилю діяльності є компенсація недоліків або вад особистості як суб’єкта діяльності. Саме прагнення особистості діяти у найоптимальніший для себе спосіб можна розглядати як стилеутворювальний чинник. Зазначимо, що в рамках цього підходу індивідуальний стиль діяльності визначається як системоутворювальна якість у процесі формування інтегральної індивідуальності. Головними функціями стилю є компенсація негативних індивідуальних властивостей задля забезпечення більшої ефективності діяльності та життєдіяльності, оптимальне перегрупування індивідуальних властивостей відповідно до життєвих завдань [2]. Теорія стилю індивідуальності Г. Берулава як стилеутворювальні характеристики розглядає базові людські потреби: потребу в соціальних контактах, потребу в самоактуалізації, потребу в розумінні, які є цілком або частково несвідомими. Тобто стиль індивідуальності відображає майже інстинктивне прагнення особистості до максимального вияву власної індивідуальності в тих чи інших обставинах через певний тип самоактуалізації. Важливою характеристикою індивідуального стилю за цим підходом визнано образ світу – цілісне індивідуальне смислове поле як орієнтувальна основа поведінки і пізнавальної активності. Індивідуальні відмінності стильової сфери особистості визначаються через такі характеристики образу світу, як його узагальненість, емоційна насиченість та динамічність [1]. В єдиній концепції стилю людини О. Лібіна стиль трактується як сталий цілісний патерн індивідуальних проявів, як унікальний спосіб взаємодії людини зі світом. У цьому контексті як стилеутворювальний компонент розглядаються стратегії переваг особистості, а сам стиль виступає передусім як механізм, що інтегрує параметри психобіологічних програм і характеристики процесу соціалізації й виконує компенсаторну та адаптаційну функції у структурі особистості. Суттєвими ознаками стилю є стильова єдність, інваріантність, ієрархічна організація та кросситуативність [3]. Висновки. Незважаючи на різноманіття теоретичних підходів, контекстів вивчення і термінологічних визначень, поняття стилю має кілька інваріантних складових. По-перше, стиль завжди трактується як цілісне утворення. По-друге, стиль має багаторівневу, багатокомпонентну структуру, в якій логічно поєднуються особистісні, індивідуальні, поведінкові особливості людини, їх формальні та інструментальні характеристики, зовнішні і внутрішні чинники формування. Тому це поняття відкриває простір для комплексного вивчення складних психологічних явищ. Зокрема, дослідження тих характеристик особистості, які виконують системоутворювальну функцію у формуванні стилю життя або стилю індивідуальності як цілісного інтегрального утворення, можуть дати ключ до розуміння усього розмаїття проявів особистості у її взаємодії зі світом, насамперед особливостей її соціальної та політичної поведінки, ціннісно-смислових орієнтацій, настанов, відносин, поглядів тощо. З цих міркувань, категоризація стилю у площині політичної психології має певну перспективу як теоретичний підхід, який дає змогу охопити широке коло наукових проблем у єдиній пояснювальній системі, передусім завдяки включенню до категорії стилю неусвідомлюваних психічних процесів, а також припущення щодо існування системоутворювальних компонентів стилю. Література 1. Берулава Г. А. Стиль индивидуальности: теория и практика : учеб. пособие / Г. А. Берулава. – М. : Пед. общ-во России, 2001. – 236 с. 2. Мерлин В. С. Психология индивидуальности. Избранные психологические труды. / [под ред. Климова Е.А.] / В. С. Мерлин – М. : Ин-т практ. психологии… Воронеж : НПО МОДЭК, 1996. – 448 с. 3. Стиль человека: психологический анализ / под. ред. А.В. Либина. – М. : Смысл, 1998. – 310 с. 4. Лассвелл Г. Стиль в языке политики / Г. Ласвелл // Политическая лингвистика. – 2007. – Вып. 2 (22).– С. 165–177. 5. Херманн М. Дж. Стили лидерства в формировании внешней политики / М. Дж. Херманн // Полит. исследования (ПОЛИС). – 1991. – № 1. – С. 91–98. 6. Грачев М. Н. Актуальные проблемы политической науки / М. Н. Грачев, Ю. В. Ирхин. – М. : Эконом. демократия, 1996. – 188 с. 7. Политологический словарь-справочник / авт.-сост. : Погорелый Д. Е., Филиппов К. В., Фесенко В. Ю. – Ростов на /Д : Наука-Спектр, 2008. – 320 с. 8. Соколов М. М. Русское национальное единство: анализ политического стиля радикально-националистической организации / М. М. Соколов // Полит. исследования (ПОЛИС). – 2006. – № 1 (91). – С. 67–44. 9. Мескон М. Основы менеджмента / М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоури. – М. : Дело, 1997. – 704 с. 10. Стиль идеологической работы / [И. П. Грущенко, В. А. Зоц, А. А. Чичановский и др.]; редкол.: И. П. Грущенко и др. – К. : Политиздат Украины, 1989. – 477 с. 11. Ольшанский Д. В. Основы политической психологии / Д. В. Ольшанский. – Екатеринбург : Деловая книга, 2001. – 496 с. 12. Чепак В. В. Чинники формування стилю життя середнього класу: спроба концептуалізації / В. В. Чепак, Ю. О. Спориш // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства : зб. наук. праць. – 2008. – Вип. 14. – С. 157–163. 13. Адлер А. Наука жить / А.Адлер. – К. : Port-Royal, 1997. – 287 с. 14. Олпорт Г. Становление личности / Г. Олпорт. – М. : Смысл, 2002. – 276 с. 15. Стиль жизни личности. Теоретические и методологические проблемы. / [под ред. Р. А. Ануфриева, Е. И. Головахи, Е. А. Донченко]. – Киев : Наук. думка, 1982. – 372 с. ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНА ТЕХНОЛОГІЯ СТВОРЕННЯ КОНСОЛІДУЮЧОГО НАЦІОНАЛЬНОГО МІФУ О. В. Яремчук, м. Одеса Розкрито основні смислові елементи та етапи створення політико-психологічної технології консолідації суспільства в національному міфі: етнічні константи, культурна тема, ідентифікаційна матриця видатних особистостей та імідж-легенда нації. Ключові слова: консолідуючий національний міф, політико-психологічна технологія, етнокультурна міфотворчість особистості та спільноти. Раскрыты основные смысловые элементы политико-психологической технологии консолидации общества в национальном мифе: этнические константы, культурная тема, идентификационная матрица выдающихся личностей и имидж-легенда нации. Ключевые слова: консолидирующий национальный миф, политико-психологическая технология, этнокультурная мифотворчество личности и общества. The article reveals the basic semantic elements of political and psychological technology of the society consolidation in national myth: ethnic constants, cultural theme, and the identity matrix of personalities and image-legend of nation. Key words: the consolidating national myth, political and psychological technology, ethnic and cultural personal and social myth-making. Проблема. Поява у суспільстві привабливої для масової свідомості міфологеми колективного майбутнього, яка відповідає архетипним основам, є результатом складного соціально-психологічного процесу, пов’язаного з формуванням життєвих завдань етнокультурної спільноти, що спираються на етнічні константи як архетипну вісь культури. Для того, щоб ефективно конструювати життєві завдання етнокультурної спільноти, необхідно побудувати спеціальний теоретичний конструкт “консолідуючий національний міф” як соціальну систему і реалізувати його у сфері соціальної практики. Сучасні дослідники виокремлюють соціальні системи з інших типів систем на підставі тієї принципової відмінності, що в них самоорганізація доповнюється організацією, оскільки в суспільстві діють люди, наділені свідомістю, волею, здатністю цілепокладання [1]. Саме тому, що інтегральним елементом соціальної системи є людина в її цілісній соціоантропокультурній даності, взятій з урахуванням темпоральної перспективи, виникають амбівалентні процеси й суперечності в соціальній сфері. З одного боку, саме людина-суб’єкт є ініціатором організаційних та самоорганізаційних процесів соціальних змін, з другого – у випадку самоорганізаційних процесів, на думку багатьох дослідників, об’єктивно відсутній соціальний суб’єкт цілепокладання, хоча мета розвитку системи існує. Виходячи з цього, можна припустити, що людина постає в цих процесах суб’єктивно – як інтерпретатор соціальних змін, що відбуваються персонально для неї. Тобто вона осмислює й надає енергетичні імпульси процесам самоорганізації в суспільстві, великою мірою несвідомо визначаючи точки біфуркації соціальних явищ та ініціюючи таким чином нові параметри порядку у вигляді символів та образів майбутнього. Це відбувається шляхом символотворчості й смислоутворення у процесі соціальних практик. Яскравим прикладом цього є створення консолідуючого національного міфу, під час якого варто звертати увагу як на самоорганізаційні, так і на організаційні аспекти. До перших слід віднести етнокультурну міфотворчість, іграїзацію та карнавальність породження національної міфології, до других – консолідацію інтелекту в облаштуванні соціального життя, що постає в соціальних технологіях розкриття інтелектуального потенціалу нації [2]. Тобто пропонована в нашому дослідженні політико-психологічна технологія створення консолідуючого національного міфу є поєднанням самоорганізації та організаційних прийомів. Справді, ідея української нації перебуває у стадії самоорганізованого пошуку, більше того, національну ідею не можна визначити раз і назавжди, вона переживає просторово-часові трансформації. Саме тому важливо, на наш погляд, звернутися до організації умов, в яких уможливлюється пожвавлення самоорганізаційних процесів національної консолідації, завдяки яким можуть виникати нові параметри соціального порядку [1] Метою статті є розгляд політико-психологічної технології створення консолідуючого національного міфу в її організаційних та самоорганізаційних складових. Розглянемо такі смислові елементи зазначеної вище технології, які водночас становлять і основні завдання статті: 1) етнічні константи як архетипна вісь культури; 2) національний міф та культурна тема етносу; 3) ідентифікаційна матриця видатних особистостей етнокультурної спільноти як основа національної міфотворчості; 4) імідж-легенда нації. Важливими, з нашого погляду, є такі етапи розроблення технології консолідуючого національного міфу: 1) фіксація суперечностей у соціальному суб’єкті – нації, етнокультурній спільноті, які визначають сенс і призначення розроблюваної технології; 2) усвідомлення мети консолідації, досягнення якої дасть змогу розв’язати більшість суперечностей; формування критеріїв її досягнення (індивідуальне авторське міфотворення, спільний учинок етнокультурної міфотворчості особистості та спільноти); 3) вивчення й оцінювання актуальної аудиторії впровадження цієї технології; 4) формування просторово-часової структури технології (елементний склад технологічних процедур та співвідношення між ними); 5) розроблення організаційного процесу, який забезпечує самоконструювання й динаміку політико-психологічної технології створення консолідуючого національного міфу відповідно до її функцій [3; 4]. Консолідуючий національний міф, на нашу думку, є організаційною й самоорганізаційною системою, яка передбачає своєчасне уточнення мети консолідації з урахуванням вимог зовнішнього і внутрішнього світу людини. Тому зазначені вище принципи й етапи розгортання технології її створення коригуватимуться в процесі її практичного застосування. Нині важливим є розгляд саме смислових концептуальних елементів технології створення консолідуючого національного міфу, який здатен розгортати нові сенси і організовувати соціальні взаємини. За Р. Бартом, створити міф означає створити і зафіксувати систему значень, самостійне життя якої може серйозно конкурувати з реальністю: “міф – це семіологічна система, яка претендує на те, щоб перетворитися на систему фактів” [5, с. 101]. Як відомо, міф в антропосеміотичному значенні – це оповідь про важливі природні й соціальні явища, яка виконує роль сакральної історії етнокультурної групи. Серед етнічних міфів виокремлюють: засновницькі (пояснення етногенезу – “хто ми”, “звідки родом”), міфи спадкоємності і державності (для України це посилання на традицію Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Козацької держави, УНР як історичних легітимацій української державності), міфи національного характеру (українці заявляють про власну європейськість, прихильність до цінностей релігійності, демократії, хазяйновитості), міфи “золотого віку” нації, мовні міфи, міфи національної боротьби, визволення та відродження. Таке різноманіття міфологічних проявів національної консолідації уможливлюється насамперед завдяки наявності етнічних констант як центральної вісі культури. Міфологічну свідомість можна описати у термінах бінарних опозицій: своє–чуже, живе–мертве, люди–боги, людське–надлюдське, культурне–природне, профанне–сакральне [6]. Одна із найбільш стабільно відтворюваних у часі когнітивних схем – розмежування “свого” й “ворожого” світу. Ця базова опозиція архаїчно-первісних світовідчуттів структурує й сучасне соціальне поле. Психологічна функція та інформаційна структура “Ми – Вони” лежить в основі етнодиференціювальних та етноінтегративних стратегій політичного дискурсу. Вздовж осей “Ми – Вони” вибудовуються усі найважливіші екзистенційні мотиви: Ми – життя, безпека; Вони – смерть, загроза [7]. Етнічні константи мають адаптивне до навколишнього середовища походження: охоплюють неусвідомлювані образи, які умовно можуть бути названі “джерело добра” й “джерело зла” та спосіб дії, за якого “добро перемагає зло”. “Джерело добра” передусім містить образ себе чи “ми–образ”, тобто образ колективу, спроможного до спільної дії (вчинку), а також “образ покровителя”, що допомагає виявляти активність. Можливе суміщення “ми–образу” з образом “покровителя” в разі приписування безпосередньо собі, тобто колективному суб’єкту (етносу), надзвичайних здібностей. Зазначені вище образи характеризують тип взаємозв’язку між членами колективу (співробітництво, творчий діалог чи конкуренція). “Джерело зла” – “образ ворога” (те, що заважає спільній активності й проти чого спрямована колективна дія) імпліцитно впливає на характер дії, спрямованої на досягнення добра та гармонії. Отже, етнічними константами є загальні характеристики цих образів та їх диспозиція – розташування один стосовно одного й характер їх взаємодії. Звісно, конкретний вміст цих образів може змінюватись, і це викликає до життя нові модифікації етнічної традиції. Далі ми обґрунтуємо думку про те, що формування історичної пам’яті полегшується завдяки символічній матриці зі структурами готових категорій (зазвичай об’єднаних за етичним принципом “добре” – “погано”) для відтворення значень. Семантичне наповнення етнічних констант пов’язане із ціннісними орієнтаціями етнічної спільноти, які співвідносяться як спосіб дії і мета дії. Таким чином, етнічну картину світу можна розглядати як похідну від етнічних констант, ціннісних орієнтацій, спрямованості спільної дії та її моральної оцінки. Наповнення етнічних констант конкретним змістом реалізується шляхом зчеплення несвідомого образу (етнічної константи) з певними подіями (реальними чи вигаданими). Таке поєднання може бути більш чи менш міцним і зберігається доти, доки об’єкт може нести потрібне смислове навантаження всередині етнічної картини світу, тобто доти, доки минулий досвід етносу не почне явно розходитися з реальністю. В такому разі відбувається перенесення потрібних смислів на інший об’єкт чи подію. Таким чином конкретизується, наприклад, “образ ворога” чи “образ захисника”, які можуть бути персоніфікованими. На реальну дійсність переносяться не тільки характеристики етнічних констант, а і їх диспозиція. Баланс “сил добра” й “сил зла” великою мірою визначає динаміку етнічної картини світу. Якщо зовнішня загроза зростає, то відповідно або зростає уявлення про власну могутність, або додаткове психологічне навантаження лягає на “образ захисника” в будь-якій його формі. До значущих об’єктів, у яких реалізуються етнічні константи, стягуються усі смислові зв’язки етнічної картини світу, значущі події задають певний сюжет у житті етнокультурної спільноти, саме через їх “посередництво” вибудовується зовнішня і внутрішня “політика”. Зазначимо, що в переломні моменти історії етнокультурної спільноти зазвичай існують кілька варіантів модифікації етнічної традиції. Як правило, вибір спрямовується ціннісними орієнтаціями членів етносу, а останні, як відомо, різняться у представників різних верств та регіонів. Однак комунікація між внутрішньоетнічними групами все ж відбувається крізь етнічні константи, оскільки несвідомий “образ себе” й “образ своїх дій” у всіх цих групах зумовлений спільним архетипним підгрунтям. Яскравим прикладом необхідної зміни змістового наповнення етнічних констант є анахронічна модель сприйняття українського минулого, яка безапеляційно приписується сучасному молодому поколінню [8]. Наступним смисловим елементом технології створення консолідуючого національного міфу є культурна тема етносу. В чому ж полягає зв’язок національного міфу та культурної теми етносу? Національний міф розглядається як культурно-міфологічне уявлення про призначення нації, що формується на основі ідеологічності, інтенціональності та суб’єктності як принципів спільного вчинку етнокультурної міфотворчості. Останнє полягає в тому, що внутрішньо етнічні альтернативи вкладаються в єдину культурну тему, яка в історії народу може поставати в різноманітних, навіть у взаємопротилежних інтерпретаціях. Культурна тема відображує парадигму “умов діяльності” і, таким чином, поєднує різні ціннісні системи на основі уможливлювання особистісної й групової активності членів нації. Оприявнення “умов діяльності” у більшості культур відбувається трьома способами: “образ покровителя”, “образ надприродних здібностей”, що доповнює “образ спільноти”, та “образ середовища”, яким може бути певна соціально значуща інституція, іноді зміфологізована (наприклад, Запорізька Січ). Така парадигма “умов діяльності”, хоча й обертається в різні історичні часи новими гранями, все ж є об’єднувальною для різних внутрішньоетнічних груп, створює базу для їх взаємодії, яка зовнішньо може мати вигляд постійної ідеологічної дискусії. Загалом основна культурна тема в мінливих умовах існування етносу постає у вигляді цілісної містерії, яку етнос переживає всередині себе. Акт за актом немовби розігрується драма, кожна дія якої спочатку здається ізольованою й не пов’язаною з єдиною структурою, але загалом вони складаються у цілісну міфологему – сюжет. Окремим випадком спільновчинкової активності є взаємодія внутрішньоетнічних груп, що вступають у драматизований діалог, оприявнюючи різні варіації культурної теми в межах своїх особливих ролей. Можна припустити, що інформація, яка сприймається членами етносу, проходить своєрідну цензуру, інформаційне фільтрування й розкладається на блоки, пов’язані з етнічними константами. Ці інформаційні блоки подібні до граматичної структури речення. Як відомо, частини мови в реченні вимагають узгодження за суворо визначеними правилами, й людина, яка володіє певною мовою, дотримується цих правил несвідомо. За аналогією, етнічні константи детермінують зв’язок різних елементів реальності у сталу картину світу. Далі починають діяти закони, які можна порівняти із законами кoмпозиції тексту: фрази, які повідомляють про різні події і явища, комбінуються одна з одною так, що складається певне загальне враження. Воно виникає завдяки взаємодії смислів фраз, а не випливає з їх суми. Закони створення тексту консолідуючого національного міфу можна співвіднести із закономірностями дії етнічних констант. Саме ті закономірності, які дають можливість етносу пережити всередині себе “сюжет”, побудований за певними композиційними правилами, і визначають сприйняття ним реальності (зокрема, те, яка подія з якою пов’язується, з чим асоціюється), мотивацію різних внутрішньоетнічних груп та, кінець кінцем, узгодженість їх дій [9]. У повсякденному житті зміст “центральної вісі” етнічної культури роздроблюється і постає як мотиви, що стосуються конкретних випадків та історичних подій. Тому для усвідомлення цілісного національного міфу необхідні спеціальні умови й міфотворчі зусилля. Отже, культурна тема – результат перенесення на значущі об’єкти і події архетипних уявлень про диспозицію “сил добра” та “сил зла” і, таким чином, закріплення в картині світу етнокультурної спільноти певних інваріантів цих відносин у вигляді символів і міфологем. Психологічні аспекти етнокультурних міфів пов’язані зі специфічними обставинами формування і буття нації. Якщо нація тривалий час самостверджувалася у боротьбі із зовнішніми та внутрішніми загрозами, то її міф неминуче наголошуватиме такі теми, як жертовність і страждання, боротьба з несправедливістю. І можна стверджувати, що потребу героїчного міфу України українці великою мірою задовольняють позиціонуванням образу героя–страждальця, що має харизму, побудовану на легенді мучеництва. Ідентифікація пересічного громадянина із високостатусними жертвами, страждання яких набуває сакрального значення, і є запорукою здійснення зосереджених на цих фігурах прагматичних подій. Мабуть, настав час перервати цей ланцюжок, і зробити це можна через формування нових ціннісних орієнтацій у молодого покоління. Культурна тема України, тобто базові структурні опозиції українського національного міфотворення, які оприявнюються в період незалежності України, виглядають приблизно так: авторитаризм, силові чинники – демократичні орієнтири; пріоритет національних цінностей – національне поза системою державних пріоритетів; соціальний популізм – капіталізація та олігархізація. Нині на прикладі середнього і старшого покоління можна спостерігати внутрішній конфлікт між двома міфологемами: радянською та новостворюваною українською. Зрештою, міфотворчому ладу підпорядковані також процеси переструктурування груп зовнішніх і внутрішніх “ворогів”, виникнення нових соціальних персонажів. Більш послідовною й цілісною на цьому тлі виглядає міфотворчість молодого покоління, зокрема 20-літніх, які не мають радянського досвіду. У зв’язку з амбівалентністю культурної теми України постає важливе завдання: синтезувати ідентифікаційну матрицю видатних особистостей так, як її бачать представники різних етнокультурних спільнот у межах української нації. Наступний смисловий елемент політико-психологічної технології створення консолідуючого національного міфу – ідентифікаційна матриця видатних особистостей етнокультурної спільноти. На наш погляд, процес вибору спільнотою ціннісних орієнтацій, які, в свою чергу, визначають ціннісно-смислові акценти в етнічній картині світу, має особистісну форму. Справді, саме видатні особистості задають напрям розвитку традиційній ментальності, а решта членів етносу сприймає їх ціннісні орієнтації разом з етнічними константами, тобто як цілісну і внутрішньо гармонійну картину світу. Звісно, у кризові періоди відбувається швидке розмивання самоідентифікації представників етнокультури, внаслідок чого утруднюються визначення “образу себе” й адекватне маркування небезпеки [10]. Тому ми пропонували учасникам дослідження культурно-історичного потенціалу молоді з різних регіонів України спробувати себе як суб’єктів етнокультурної міфотворчості. Для цього вони оприявнювали відповідно до певних рубрик імена видатних особистостей в історії, що вплинули на ментальність українського народу. Цих лідерів вони пов’язували з ключовими історичними подіями та датами. “Я не знаю жодної держави, – зазначає польський дослідник Р. Траба, – яка б не намагалася згуртувати власне суспільство навколо роковин і дат, тобто позитивного послання, певної системи цінностей, частиною якої стають будь-які роковини. Це природна форма комунікації з суспільством, яке потребує спрямовуючого знаку, щоб сказати “я – поляк (росіянин, німець і т. ін.), тому що…” – і далі можна перелічити знакові дати й події, що дають нам змогу зрозуміти один одного і провести риску між своїми і чужими [11, с. 53]. Конструювання ідентифікаційної матриці видатних особистостей української спільноти починалося із називання видатних представників України, які втілюють певний культурний тип і актуалізують етнічні константи: Мудрець, Авантюрист, Святий, Простак, Жертва, Герой, Зловмисник, Митець. Далі пропонувалося створити текст-презентацію одного чи кількох видатних представників України, який за смислом поділявся на три рівні: життєвий шлях, суспільна діяльність, цілісний погляд на сенс життя видатної особистості. Ми цілеспрямовано визначили початок презентації: “Історія завжди зберігає імена людей, які …” та закінчення тексту: “Його (її) справа житиме у віках, тому що …”. Таке обрамлення ми обрали, спираючись на праці В. Бєляніна стосовно типів тексту [12]. Провокований нами текст належав до “світлих” текстів, і це спонукало до міфопоетичного стилю створюваного наративу. Це завдання дало змогу порушити тему презентації духовно-культурних здобутків України для світу. Для цього ми пропонували скласти діалог двох зацікавлених у процвітанні України співрозмовників з різних регіонів чи етнокультурних груп на тему “Презентація духовно-культурних здобутків України для створення її іміджу серед світових держав”. Цікаво, що в цьому завданні об’єктувався внутрішній діалог: присутні у свідомості респондентів суперечності постали у вигляді антагоністів, що вступають у дискусію стосовно якості українських здобутків, а подекуди і взагалі ставлять їх під сумнів. Однак у багатьох наративах спостерігалася тенденція до примирення амбівалентних поглядів і активного пошуку того позитиву, який міг би стати іміджевим текстом України у світі. Безумовною ознакою глобалізаційного інформаційного простору є вивищення ролі формування іміджу країни, її культурно-психологічної презентації у світі. В цьому контексті імідж постає як емоційно забарвлений стереотипний образ, ідеалізована модель, цілеспрямовано сформована суб’єктами суспільної практики в індивідуальній і груповій свідомості для досягнення політичних, економічних, соціальних результатів та самовираження. Отже, наступний елемент політико-психологічної технології створення консолідуючого національного міфу – створення імідж-легенди України, яке потребує синтезування ключових символів і метафор, аби вони поставали як слова, зокрема, для нової патріотичної пісні. Можуть виникати й візуальні символічні варіанти емблеми України (створення її великого герба). Молодіжна аудиторія, етнокультурну міфотворчість якої ми вивчали, була досить одностайною у визначенні культурних символів. Справді, імідж-легенда за змістом є символічним текстом, що генерується соціальною системою (у нашому випадку – молоддю) з метою самоопису. Попри наявність певних базових структурних характеристик імідж-легенди, які, очевидно, є відображенням відповідної специфіки країни, сама імідж-легенда перебуває в безперервних змінах, у тому числі і в уявленнях різних поколінь. Таким чином, імідж-легенда є, на наш погляд, результатом індивідуального авторського міфотворення, що постає у міфологічному тексті, який свідомо генерується колективним суб’єктом. Її слід відрізняти від природних текстів, що породжуються спонтанно будь-якою соціальною системою. Найочевидніша відмінність імідж-легенди – її гранична лаконічність і наявність у ній символів найвищого ієрархічного рівня, тобто тих, що охоплюють універсальні смисли й цінності. Імідж України на міжнародній арені, на жаль, є переважно негативним: символічно репрезентований екологічними катастрофами, “касетним скандалом”, перманентними політичними кризами та “газовим конфліктом з Росією”. У позитивному плані можемо констатувати віднесеність іміджевої символіки більшою мірою до поп-культурного реєстру (брати Клички, Шевченко-футболіст). Аби створити дієву українську імідж-легенду, необхідно, на нашу думку, враховувати позитивну роль архетипів, що оприявнюється у національній ідеї. Підсумковим на цьому етапі створення консолідуючого національного міфу є складання опитувальника (інтерв’ю) з п’яти пунктів, які стосуються національної ідеї України, а далі – надання відповідей на ці запитання: 1) від свого імені; 2) від імені одного чи кількох видатних діячів України [13, с. 127–129]. Щодо організаційного забезпечення етапів технології, то всі запропоновані методичні прийоми стимулювали індивідуальну авторську міфотворчость у культурно-історичному просторі України, і це відбувалося шляхом наративізації “проблемних” вмістів внутрішнього світу учасників дослідження. Зокрема, з цією метою ми пропонували їм уявити “книгу про життя України”. Вони мали визначитися щодо складових частин “книги”, ключових подій, людей, які відіграли важливу роль у становленні й розвитку країни і мають бути увічнені. В цій умовній книзі постав сценарій майбутнього життя України. На основі виділених базових цінностей та етнічних констант студенти окреслювали головну тему, ідею, яка проходить крізь увесь текст “книги”. Тобто на великих історичних просторах і у тривалих історичних періодах вони виокремлювали стратегічно важливі смисли та архетипи національного буття. Додатковим завданням було акцентувати смислові блоки інформації, які б викликали сильний емоційний резонанс в оповідача, спричиняли важкоідентифіковані почуття. Наостанок пропонувалося написати анотацію до цієї “книги”. Ці тексти, на наш погляд, можуть лягти в основу створення імідж-легенди нації. Висновки. Cмислові елементи – це етнічні константи як архетипна вісь культури, національний міф, культурна тема етносу, ідентифікаційна матриця видатних особистостей етнокультурної спільноти та імідж-легенда нації. Усі смислові елементи пов’язані із символотворчістю. Кожна спільнота творить свій власний символічний універсам, використовуючи, по-перше, універсальні, загальнолюдські символи і, по-друге, абсорбуючи та адаптуючи знакові елементи інших культур, а по-третє, ретранслюючи та семантично модернізуючи символи власної культури та історії. Отже, користуючись мовою символів, суспільство може моделювати свого соціоекономічного суб’єкта у спільному вчинку етнокультурної міфотворчості. У консолідуючому національному міфі центральна група символів, репрезентована через низку визначних імен, що робить країну впізнаваною для зовнішнього світу та створює її позитивну імідж-легенду. Можна також передбачити пролонгований ефект дії пропонованої в нашому дослідженні технології у вигляді гармонізації взаємовідносин особистості з етнокультурним середовищем та зміцнення позитивного сприйняття духовно-культурних здобутків України. Л і т е р а т у р а 1. Бевзенко Л. Д. Соціальна самоорганізація. Синергетична парадигма: можливості соціальних інтерпретацій: автореф. дис. … д-ра соціол. наук: 22.00.02. / Л. Д. Бевзенко. – К., 2005. – 36 с. 2. Мороз О. Час інтелекту: сукупний український розум / О. Мороз, Ю. Саєнко. – Л. : Вид. дім Панорама, 2002. – 96 с. 3. Подшивалкина В. И. Социальные технологии: проблемы методологии и практики / В. И. Подшивалкина. – Кишинев : Центральная типография, 1997. – 352 с. 4. Потенціал особистості та тенденції його реалізації в умовах трансформаційних змін у суспільстві : кол. монографія / [В. І. Подшивалкіна, А. А. Бефані, О. В. Яремчук та ін.]; за наук. ред. В. І. Подшивалкіної. – Одеса : Фенікс, 2011. – 380 с. 5. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика / Р. Барт ; пер. с фр.; сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова. – М. : Прогресс, 1989. – 616 с. 6. Леві-Строс К. Структурна антропологія / К. Леві-Строс. – К. : Наук. думка, 2005. – 301 с. 7. Современная политическая мифология: содержание и механизмы функционирования. – М.: Рос. гос. гуманит. ун-т, 1996. – 275 с. 8. Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала / Ліна Костенко – Л. : ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2001. – 52 с. 9. Лурье С. В. Етнопсихология как наука об этнической самоорганизации личности / С. В. Лурье // Современная етнопсихология; под общ.ред. А. Е. Тараса. – Минск : Харвест, 2003. – 368 с. 10. Ачкасов В. А. Кризис национальной идентичности и проблемы безопасности России / В. А. Ачкасов // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 12: Политические науки. – 2010. – №4. – С. 63–67. 11. Траба Р. Польские споры об истории ХХІ века / Р. Траба // Pro et Contra. – 2009. – № 3–4 (46). – С. 11–12. 12. Белянин В. П. Основы психолингвистической диагностики: Модели мира в литературе / В. П. Селянин / Ин-т языковедения РАН. – М. : Тривола, 2000. – 248 с. 13. Сарджвеладзе Н. И. Метод монологического интервью / Н. И. Сарджвеладзе // Вопросы психологии. – 1984. – № 2. – С. 127–129. МІЖГРУПОВІ ВІДНОСИНИ І ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ВИЗНАЧЕННЯ СТРАТЕГІЙ АДАПТАЦІЇ ТРУДОВИХ МІГРАНТІВ УКРАЇНИ В КРАЇНІ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ О. Є. Блинова, м. Херсон Розглядається проблема психологічних чинників адаптації українських трудових мігрантів за кордоном. Показано результати емпіричного дослідження впливу особистісних особливостей на вибір стратегії адаптації мігрантів в інокультурному оточенні. Ключові слова: трудова міграція, акультурація, соціально-психологічна адаптація, стратегії адаптації. Рассматривается проблема психологических факторов адаптации украинских трудовых мигрантов за границей. Представлены результаты эмпирического исследования влияния личностных особенностей на выбор стратегии адаптации мигрантов в инокультурной среде. Ключевые слова: трудовая миграция, аккультурация, социально-психологическая адаптация, стратегии адаптации. The paper discusses psychological factors of adaptation of the Ukrainian labor migrants abroad. Empirical research results present the impact of personality characteristics on the choice of strategy for the adaptation of migrants in a foreign culture environment. Key words: labor migration, acculturation, social-psychological adaptation, adaptation strategies. Проблема. Збільшення масштабів трудової еміграції українців за межі держави з метою працевлаштування потребує соціально-психологічного аналізу її мотивів та наслідків міграційної поведінки для особистості, сім’ї, професійних спільнот та українського суспільства. Міграційні процеси вивчаються переважно у межах економічних, соціологічних підходів, міграційної політики держави, але суто економічних пояснень їх вкрай недостатньо, оскільки для особистості наслідки трудової міграції за кордон є здебільшого негативними. Практично всі основні психологічні школи внесли свій вклад у дослідження психологічної та соціально-психологічної адаптації особистості в інших умовах життєдіяльності. Умовно у підходах зарубіжних психологів до проблеми адаптації можна виокремити три напрями: психоаналітичний, гуманістичний, когнітивний. Аналізуючи психологічні особливості адаптації трудових мігрантів в інокультурному оточенні, ми спиралися на методологічні підходи К.О. Абульханової-Славської, Л.І. Анциферової, Г.О. Балла, Є.П. Головахи, О.А. Донченко, Н.М. Лебедєвої, Л.Е. Орбан-Лембрик, Г.У. Солдатової, Т.М. Титаренко[1 – 7]. Метою статті є аналіз психологічних чинників вибору трудовими мігрантами стратегії адаптації в інокультурному середовищі. Входження людини в інше етнічне середовище, набуття нею як представником однієї нації тих чи інших форм культури іншої нації, що відбувається в процесі взаємодії, розглядається як процес акультурації. Спочатку останню розглядали як феномен групового рівня, і лише пізніше було введено поняття психологічної акультурації. Якщо акультурація – це зміни в культурі групи, то психологічна акультурація означає процес змін у психології індивіда. В цьому разі маються на увазі зміни ціннісних орієнтацій, рольової поведінки, соціальних настанов індивідів, чия група підпадає під дію загальної акультурації [5].Основна увага у подібних дослідженнях приділяється аналізу психологічного благополуччя, психічного і душевного здоров’я мігрантів, а успішність пристосування визначається через відчуття згоди, гармонії із найближчим оточенням. Аналіз суто акультураційних змін найбільш яскраво відображається у зверненні вчених до поняття “культурний шок” (або шок переходу, культурна стомлюваність, “стрес акультурації”) [4]. Г.У. Солдатова зазначає, що більшість дослідників культурного шоку намагалися виявити труднощі, з якими стикаються мігранти, і типові реакції їх на ті чи інші ситуації. Менше уваги приділялося особистісним аспектам культурного шоку, типам людей, які відчувають шок більшою чи меншою мірою, детермінантам особистісних реакцій, тривалості стану шоку і т.ін. [6]. Психологічний напрям дослідження процесу адаптації зосереджений не тільки на вивченні складнощів цього процесу в інокультурному оточенні, а й на практичних проблемах пошуку успішних стратегій адаптації мігрантів в нових життєвих умовах.Підхід до класифікації акультураційних стратегій Дж.Беррі відомий і широко представлений в етнопсихологічних дослідженнях: асиміляція – мігрант орієнтований на ідентифікацію з новою культурою, на засвоєння культурних цінностей і поступове заміщення ними власних культурних цінностей; сегрегація – меншість відкидає культуру більшості і зберігає свої культурні особливості; маргіналізація– мігрант не ідентифікує себе ані з тією, ані з іншою культурою;це може бути через неможливість підтримки власної культурної ідентичності і брак бажання встановити і розвивати позитивні стосунки з групою культурної більшості; інтеграція – збереження власної культурної спадщини у поєднанні з доброзичливим ставленням до культури більшості [6]. В емпіричному дослідженні ми намагались співвіднести показники психологічної і соціально-психологічної адаптації трудових мігрантів із стратегіями адаптації. У ньому взяли участь 87 осіб, які мали власний досвід працевлаштування за кордоном. Для статистичної обробки результатів було застосовано факторний аналіз. Отримано п’ять головних компонент, які в сукупності пояснюють 85,7% дисперсії ознак. У процесі аналізу отриманих нами факторів ми визначили, що перші три із них (пояснюють 68,2% загальної дисперсії) можна співвіднести з трьома стратегіями адаптації мігрантів в інших соціокультурних умовах: інтеграції, асиміляції, маргіналізації. На наш погляд, досить чітко виокремлюються два основних варіанти розв’язання кризи соціальної та особистісної ідентичності українських трудових мігрантів в іншому соціокультурному середовищі, які приводять до власне адаптації завдяки пристосуванню, тобто трансформації, системи ідентичності до змінених умов: інтеграція та асиміляція. Під “інтеграцією” розуміють рівноправне, паритетне включення в нові соціокультурні умови зі збереженням позитивних оцінок власної культурної й етнічної своєрідності та поваги до традицій, звичок і норм країни працевлаштування. Саме “інтеграція” дає всі можливості для збереження професійної належності, а отже, професійної свідомості, внутрішньої гармонізації, узгодженості, збалансованої цілісності особистісних характеристик, тобто для збереження професійної та особистісної ідентичності. “Асиміляція” передбачає “розчинення” в іншій культурі, майже втрату етнічної своєрідності, що у крайньому разі може виявлятися у прагненні навіть у побутових умовах використовувати мову країни працевлаштування, одягатися, спілкуватися, святкувати у такий спосіб, як це прийнято у країні перебування. Можна припустити, що асиміляція як стратегія адаптації мігранта у країні працевлаштування не сприяє збереженню (або становленню) позитивної професійної ідентичності і притаманна особам, які не мають спеціальної професійної освіти, не працювали за фахом, тому погоджуються на будь-яку низькокваліфіковану важку роботу. За стратегії “маргіналізації” людина опиняється між “двома світами”, що призводить до загострення кризи ідентичності, котра виявляється у психологічному неблагополуччі, незадоволеності власними соціальним статусом, професійними досягненнями, сімейним станом та своєю особистістю. Фактор 4 і фактор 5 інтерпретуються більш складно і неоднозначно, але їх теж можна пояснити як певні варіанти стратегій адаптації трудових мігрантів у країні працевлаштування. Фактор 1 має найбільше навантаження або найбільшу інформативність (пояснює 31,8% дисперсії). Вважаємо, що відповідно до запропонованої нами теоретичної моделі, цей фактор може бути ідентифікований як “інтеграція”. Його позитивний полюс визначається позитивними полюсами таких змінних: “наявність роботи за кордоном; постійна робота” (0,874); “міра збігу професії і посади та змісту роботи за кордоном” (0,883); “професійна ідентичність” (0,717); “упевненість у міжкультурних комунікаціях” (0,745); “локус контролю – Я” (0,712); “відкритість досвіду” (0,711); “цілі у житті” (0,687); “особистісна ідентичність” (0,682); “оптимістичність” (0,661); “екстраверсія” (0,631); “етнічна ідентичність” (0,612). Негативний полюс визначається протилежними полюсами вказаних змінних. Насамперед цей фактор визначають дві змінні: “наявність роботи за кордоном (постійна робота – сезонна робота)” та “міра збігу професії й посади та змісту роботи за кордоном”, тобто наші дані показують, що найбільш успішно адаптуються до нових соціокультурних умов, обираючи стратегію “інтеграції”, трудові мігранти, які працюють за своєю професією і на постійній роботі. До цього фактора з високим факторним навантаженням входить позитивна зріла професійна ідентичність. Тобто слід додати, що трудовий мігрант, який добре усвідомлює себе як представника певної професійної групи, ставиться до цього позитивно, працює за своєю спеціальністю, має можливість реалізувати свої професійні цілі, адаптується за кордоном більш ефективно – є “рівним серед рівних”, зберігає професійну самоповагу і вважає, що цілком реальним обмін досвідом між Україною та країнами Європи. Зауважимо, що до цього фактора входить позитивна етнічна ідентичність (валентність етнічної ідентичності), тобто для мігрантів, які більшою мірою інтегруються в інокультурне середовище, притаманні збереження позитивного ставлення до своєї належності до “українства”, висока оцінка України як держави та перспектив її розвитку. Ця сукупність ознак забезпечує упевненість емігранта в ситуаціях міжкультурної комунікації та, за високого рівня професійної та етнічної ідентичності, позитивну зрілу особистісну ідентичність. Зазначимо, що змінні “задоволеність роботою” (0,345) та “соціальна підтримка” (0,312) увійшли до першого фактора “Інтеграція” з досить низьким факторним навантаженням, що підтверджує орієнтацію на можливість заробити за кордоном “хороші гроші” та наявність мігрантських соціальних мереж у цьому випадку для успішної адаптації українських трудових мігрантів не є визначальними чинниками (за подальшого аналізу було виявлено, що ці дві змінні увійшли до фактора “асиміляція”). Фактор 2 (інформативність 25,01%). Позитивний полюс визначається змінними: “підтримка” (0,779); “задоволеність роботою за кордоном (за анкетою)” (0,767); “схильність до згоди, доброзичливість” (0,708); “задоволеність роботою, кар’єрою” (0,689); “самоконтроль (сумлінність, свідомість)” (0,673). Негативний полюс визначається фактором “етнічна толерантність” (–0,787). Зазначимо, що відповідно до методичної процедури отримання інформації за шкалою соціальної дистанції Богардуса, що менша величина показника, то вищий рівень етнічної толерантності. На наш погляд, цей фактор можна назвати “асиміляція”. До фактора “асиміляція” із незначним факторним навантаженням, крім названих вище, входить змінна “наявність роботи за кордоном (постійна – сезонна або разова робота)” (0,304), це дає підстави стверджувати, що для трудових мігрантів, які адаптуються, обираючи стратегію асиміляції, частіше властивою є постійна, а не сезонна робота, але її зміст не збігається зі спеціальністю людини, тобто переважно йдеться про низькокваліфіковану роботу. Змінна “задоволеність роботою за кордоном” увійшла до другого фактора “асиміляція”, тому що зміст запропонованих варіантів відповідей на це питання анкети підкреслює вимушене й покірне прийняття ситуації праці за кордоном, навіть якщо бал за цією ознакою буде високий: “Чи задоволені Ви тим, що працюєте саме за кордоном?”. – “Так, це єдина можливість заробити гроші для сім’ї”; “Так, це все одно краще, ніж працювати тепер в Україні”; “Так, це можливість подивитися, як треба працювати й жити” тощо. Негативний полюс цієї змінної у факторі “асиміляція” відображає заперечення праці за кордоном: “Ні, тому що ставлення до українців тільки як до “дешевої робочої сили””; “Ні, дуже сумую за своєю родиною і близькими людьми, які залишилися в Україні”; “Ні, це вимушена міра, але треба терпіти заради родини” тощо. Це дає підстави вважати, що за такого ставлення до праці за межами України мігрант навряд чи обере асиміляцію, радше це виштовхує його за кордоном у маргінальне становище. “Схильність до згоди” входить до другого фактора з високим факторним навантаженням, тому що саме ця особистісна ознака свідчить про конформні способи реагування та пристосування, доброзичливість, схильність працювати у групі, орієнтацію на групу, групові цілі та норми тощо, дає особистості можливість стати “як усі”, “розчинитися у спільноті”, набути загальних рис та опанувати способи поводження у побутових ситуаціях, вдома і на роботі. Варто також звернути увагу на високе факторне навантаження ознаки “підтримка” – мігрант швидше асимілюється, якщо має друзів, добрих знайомих, у тому числі серед місцевих жителів, установлює гарні стосунки із сусідами, співробітниками, роботодавцями, тобто має змогу отримати різноманітну підтримку – інформаційну, емоційну, інструментальну. До другого фактора включена змінна “самоконтроль”, назва якої уточнюється як свідомість, сумлінність, відповідальність, надійність, ретельність. Ця змінна відображає міру організованості й мотивованості людини в діяльності. Можна припустити, що, асимілюючись, мігрант прагне виконувати свою роботу якнайкраще, не мати дорікань, щоб заробити грошей і не привертати до себе зайвої уваги. До цього слід додати високе факторне навантаження змінної “етнічна толерантність” (–0,787) за низького факторного навантаження змінної “етнічна ідентичність” (0,018), що цілком узгоджується із запропонованою Дж. Беррі моделлю визначення стратегій адаптації людини в інокультурному середовищі. Таке співвідношення етнічної ідентичності (–) з етнічною толерантністю (+) характеризує саме асиміляцію. Фактор 3 пояснює 11,3% дисперсії. Позитивний його полюс визначає змінна “ранг сімейної належності (актуальність сімейної ідентичності)” (0,571); негативний описується змінними “напруженість” (–0,768), “задоволення спілкуванням з близькими” (–0,703), “негативні емоції” (–0,534). Крім того, з невисоким факторним навантаженням, але, на нашу думку, досить показово, до негативного полюса цього фактора увійшли також змінні “професійна ідентичність” (–0,421), “міра збігу професії і посади та змісту роботи за кордоном” (–0,371), “локус контролю – життя” (–0,357), “етнічна ідентичність (валентність)” (–0,307). Отже, цей фактор можна інтерпретувати як “маргінальність”. У його змісті головну роль відіграє сімейна ідентичність, яка входить до позитивного полюса з високим факторним навантаженням (0,571), що підкреслює актуальність і значущість сімейної належності та цінність сім’ї для мігранта, а водночас високе, але негативне факторне навантаження має змінна “задоволеність спілкуванням з близькими” (–0,703), що свідчить про конфліктність цієї особистісної сфери для мігранта, тобто наявна суперечність між прагненням допомогти своїй родині матеріально, а для цього треба розлучитися з нею, та прагненням бути разом із родиною. До цього фактора увійшли змінні “напруженість” (–0,768) та “негативні емоції” (–0,534), що демонструє зниження рівня психологічного благополуччя мігрантів. Оскільки психологічне благополуччя є критерієм успішності психологічної адаптації в країні працевлаштування, це дає підстави говорити про стан психологічної дезадаптації, який супроводжується емоційними порушеннями. Низькі факторні навантаження інших змінних цього фактора дещо знижують надійність інтерпретації, але принаймні дають змогу вказати на тенденцію: “професійна ідентичність” увійшла з негативним полюсом, тобто йдеться про дифузну професійну ідентичність або загострення кризи професійної ідентичності; факторне навантаження змінної “міра збігу професії та посади і змісту роботи за кордоном” також має негативний знак, тобто скоріше в цьому разі спостерігається повна розбіжність між професією мігранта, яку він отримав у навчальному закладі в Україні, і тією працею, якою він змушений займатися за кордоном. Можемо припустити, що така ситуація властива мігрантам з високим рівнем освіти, які виконують важку, низькокваліфіковану, непрестижну роботу. Маргінальне становище мігранта зумовлюється його думкою про загальну фатальність людської долі, неможливість людини керувати подіями власного життя, будувати своє життя самостійно. Такі висновки підтверджує факторне навантаження змінної “локус контролю – життя” (–0,357). Крім того, до фактора “маргінальність” з негативним полюсом увійшла змінна “етнічна ідентичність (валентність етнічної ідентичності)” (–0,307), що може свідчити про переважно негативну оцінку своєї етнічної української належності – людина не здатна знайти гідну роботу в Україні і виявилася нездатною адаптуватися на чужині. Фактор 4 детермінує 8,995% загальної дисперсії, його визначають змінні “задоволеність особистими досягненнями” (0,821); “задоволеність здоров’ям” (0,637); “процес життя” (0,506). Мабуть, цей фактор може описувати індивідуалізовані стратегії самореалізації та адаптації за кордоном, поєднуючи позитивну емоційну оцінку життя, його наповненість смислом; зумовлюється власними прагненнями, зусиллями, реальними результатами, які пояснюються з огляду на внутрішній досвід. Продуктивність і почуття задоволеності від життя посилюються позитивною оцінкою власного здоров’я. Зауважимо, що показник смисложиттєвих орієнтацій “процес життя” з помірним факторним навантаженням включений до 4-го фактора. При цьому його відсутність у 1, 2 та 3-му факторах є досить інформативною. Ситуацію праці за кордоном як змістовну, наповнену смислом, цікаву та емоційно насичену не розцінюють ані трудові мігранти, що адаптуються, застосовуючи стратегію інтеграції до нових соціокультурних умов, ані ті, які асимілюються до нової культури. Тим паче мігранти, які перебувають у маргінальному статусі і маргінальному становищі, які не дійшли ще до розв’язання життєвої і професійної кризи, не відчувають задоволення від поточного періоду життя, сподіваючись, мабуть, що ситуація поліпшиться у майбутньому. Фактор 5 має інформативність 8,547% і визначається змінними “результативність життя” (0,796) та “локус контролю – життя” (0,763). Ці змінні пояснюють стратегію адаптації тих мігрантів, які вважають, що життя загалом є керованим людиною, тільки людина може визначати і будувати власну долю, і тому вважають пройдений етап свого життя продуктивним. На основі факторного аналізу психологічної та соціально-психологічної адаптації трудових мігрантів у країні працевлаштування можна дійти таких висновків. Для українських трудових мігрантів властиві три основні стратегії адаптації у країні працевлаштування – інтеграція, асиміляція та маргіналізація. На нашу думку, інтеграція та асиміляція, маючи свою специфіку у процесі адаптації мігрантів, є засобом розв’язання кризи соціальної ідентичності, водночас стратегія маргіналізації призводить до поглиблення кризи. Визначальним чинником, який виокремлює ці стратегії, є наявність в емігранта за кордоном постійної роботи за фахом, що, у свою чергу, сприяє становленню зрілої позитивної професійної ідентичності. Якщо йдеться про “інтеграцію” у суспільство, що приймає емігранта, останній працює за своєю спеціальністю, зберігаючи високий рівень професійної самоповаги. Якщо мігрант обирає стратегію асиміляції, то працює переважно на постійній основі, але виконує непрестижну, низькокваліфіковану роботу, що зумовлює дифузну професійну ідентичність з низьким рівнем професійного самоусвідомлення. Українські мігранти, які асимілюються, відмічають високий рівень задоволеності працею за кордоном, оскільки вона дає змогу більше заробляти, допомагати матеріально своїм родинам, набувати нового досвіду. У разі “маргіналізації” частіше можлива тимчасова, сезонна або разова робота не за професією мігранта, що викликає його гостре невдоволення своїм статусом, соціальним станом і працею за кордоном. Стратегія інтеграції характеризується позитивною етнічною ідентичністю, тобто українські мігранти підтримують високий рівень етнічної самоповаги, високо цінують соціально-економічні можливості та перспективи розвитку України як держави, що сприяє рівноправному обміну різноманітним економічним, соціальним, культурним досвідом між Україною та іншими країнами. Стратегія асиміляції відзначається високим рівнем етнічної толерантності, тобто більш високі оцінки, з погляду мігранта, мають представники інших етнокультурних груп (порівняно з українцями), зокрема, країни перебування мігранта, при цьому показник “етнічної ідентичності” має дуже низьке факторне навантаження, що не дає змоги інтерпретувати етнічну ідентичність як однозначно позитивну, радше йдеться про помірні, середні, нестійкі оцінки своєї належності до українського етносу. У стратегії “маргіналізації” етнічна ідентичність набуває негативних рис, коли рідна країна “змушує” шукати кращої долі за її межами. Водночас заробітчанам не вдається успішно пристосуватися до життя в іншій країні, ймовірним є виникнення в українських трудових мігрантів “комплексу меншовартості”. Особистісна ідентичність набуває ознак зрілої позитивної, коли трудовий мігрант інтегрується до інокультурного середовища країни працевлаштування. За нашими даними, зріла позитивна соціальна ідентичність українських трудових мігрантів взаємопов’язана з такими особистісними характеристиками: когнітивними (відкритість досвіду); мотиваційними (визначеність цілей у житті); емоційними (оптимістичність); комунікативними (екстраверсія); вольовими (інтернальний локус контролю, самоконтроль). Якщо мігрант обирає стратегію асиміляції, то особистісна ідентичність має тенденцію наближатись до дифузної, “розмитої” ідентичності з невизначеними життєвими цілями, зниженим рівнем самоповаги, браком внутрішньої цілісності та узгодженості. Маргінальне становище трудового мігранта у країні працевлаштування призводить до поглиблення кризи особистісної ідентичності, коли мігранта не влаштовує ситуація праці за кордоном, але і в Україні він не бачить можливості для самореалізації. Перспективу подальших досліджень ми вбачаємо в розробленні програм профілактики та подолання негативних наслідків трудової міграції для особистості. Л і т е р а т у р а 1. Абульханова-Славська К. А. Психология и сознание личности / К. А. Абульханова-Славская . – М. ; Воронеж, 1999. – 224 с. 2. Анцыферова Л. И. Личность в трудных жизненных условиях: переосмысливание, преобразование ситуаций и психологическая защита / Л. И. Анцыферова // Психол. журн. – 1994. – Т15, №1. – С. 3 – 18. 3. Балл Г. А. Понятие адаптации и его значение для психологии личности / Г. А. Балл // Вопросы психологии. – 1989. – №1. – С.99 – 100. 4. Лебедева Н. М. Социально-психологические закономерности аккультуризации этнических групп / Н. М. Лебедева // Этническая психология и общество / под. ред. Н. М. Лебедевой. – М. : Старый сад, 1997. – С. 271 – 289. 5. Орбан-Лембрик Л. Е. Вплив міграційних процесів на поведінкові прояви особистості / Л. Е. Орбан-Лембрик / зб. наук. праць: філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ : ВДВ ЦІТ, 2008. – Вип.13. – Ч.1. – С. 3–15. 6. Солдатова Г. У. Психологическая помощь мигрантам: травма, смена культуры, кризис идентичности : [для студ. высш. учеб. заведений, обучающихся по направл. и спец-тям психологии] / Г. У. Солдатова, Л. А. Шайгерова, В. К. Калиненко, О. А. Кравцова. – М. : Смысл, 2002. – 479 с. – (Теория и практика психологической помощи). 7. Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості: у межах та за межами буденності [текст]: наук. вид. / Т. М. Титаренко. – К. : Либідь, 2003. – 376 с. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ А. С. Голота, м. Київ Висвітлено основні теоретико-методологічні проблеми, пов’язані з вивченням етнонаціональної ідентичності. Розглянуто провідні підходи до розуміння її сутності. Розкрито зміст означеної категорії. Окреслено параметри її дослідження. Ключові поняття: ідентичність, етнонаціональна ідентичність, соціальна ідентичність, етнонаціональна свідомість, етнонаціональна самосвідомість. Проанализированы основные теоретико-методологические проблемы, связанные с изучением этнонациональной идентичности. Рассмотрены ключевые подходы к пониманию ее сущности. Раскрыто содержание обозначенной категории. Очерчены параметры ее исследования. Ключевые понятия: идентичность, этнонациональная идентичность, социальная идентичность, этнонациональное сознание, этнонациональное самосознание. The article deals with the main theoretical and methodological problems of ethnonational identity research. The main approaches to the understanding of its essence are represented. The content of the mentioned category is revealed. The parameters of its investigation are described. Key words: identity, ethnonational identity, social identity, ethnonational consciousness, ethnonational self-consciousness. Проблема. Питанню етнонаціональної ідентичності присвячена низка теоретико-методологічних та емпіричних досліджень. Цією проблемою цікавилися представники багатьох галузей гуманітарних знань: політологи, історики, філософи, соціологи, педагоги, культурологи, психологи, літературознавці та ін. Написано чимало праць із цієї проблематики як за кордоном, так і на теренах України. І це не випадково, адже інтерес до питання про національну та етнічну належність, особливості її становлення та розвитку, а також умов і чинників її формування виникає у відповідь на стрімкі соціально-політичні зрушення, загальну світову нестабільність та потужні глобалізаційні тенденції. Попри високий інтерес до зазначеної проблематики, а також наявність численних публікацій і досліджень, існує низка теоретико-методологічних проблем, пов’язаних із нею. Аналіз літературних джерел, зокрема, засвідчує, що багато авторів фактично ототожнюють поняття національної свідомості, самосвідомості та ідентичності. Інша термінологічна суперечність пов’язана із політологічною дискусією навколо таких категорій, як “нація” і “етнос”. Одні дослідники вживають поняття “етнічна” і “національна” ідентичність як тотожні, а другі – протиставляють їх. Особливо гостро це виявляється у тих країнах, де поняття етнічна і політична нації не збігаються. Серед цих держав і Україна. Мета статті – означити основні теоретико-методологічні проблеми, пов’язані з вивченням етнонаціональної ідентичності; систематизувати основні напрями і підходи до розуміння феномена ідентичності; визначити зміст і співвідношення понять “етнонаціональна свідомість”, “етнонаціональна самосвідомість” та “етнонаціональна ідентичність”; проаналізувати основні параметри дослідження означеної категорії. Вивчення ідентичності розпочалася із праць У. Джемса, який розробив концепцію осмислення особистістю своєї самототожності, своїх меж і місця у світі. Джемс припускає, що людина думає про себе у двох площинах: в особистісному (І), де створюється особистісна самототожінсть, і в іншому (Ме), де формується багатоманітність соціальних “Я” індивіда. Ці дві площини є сторонами одного цілісного утворення (Self). Вивчаючи психологію особистості, Джемс виділив соціальний фактор в усвідомленні особистістю себе і подав його як один із визначальних її елементів. Це і стало предтечею пояснювального принципу соціальної природи ідентичності особистості і, зокрема, її належності до свого етносу. Поняття “ідентифікація” уперше увів до наукового обороту З. Фройд у 1921 р. в есе “Психологія мас і аналіз Я”. Проте дослідники зазначають, що Фройд вкладав у його зміст близьке йому за сутністю поняття “наслідування”, що є ключовим для теорії Г. Тарда [1]. Ідентифікація у психоаналізі З. Фройда розглядається як механізм не лише формування особистості, але і формування родової згуртованості, родової самосвідомості [2]. Усебічного розвитку концепт “ідентичність” набуває у працях Е. Еріксона, який дає йому таке визначення: “Суб’єктивне натхненне відчуття тотожності та цілісності” [3, с. 28]. Він підкреслював адаптивний характер поведінки індивіда, центральною інтегративною якістю якого виступає ідентичність. Учений тлумачить це поняття як почуття органічної належності індивіда до його історичної епохи і типу міжособистісної взаємодії, що властивий цій епосі. Ідентичність особистості передбачає гармонію властивих їй ідей, образів, цінностей і вчинків, прийняття нею соціального буття як свого [1]. Ідентичність за Еріксоном – складне особистісне утворення, яке має багаторівневу структуру. Це пов’язано із трьома основними рівнями аналізу людської природи: індивідним, особистісним і соціальним. На індивідному рівні аналізу ідентичність визначається як результат усвідомлення особою власної часової протяжності (уявлення про себе як про деяку відносно незмінну даність). З особистісного погляду, ідентичність визначається як відчуття людиною власної неповторності, унікальності свого життєвого досвіду, що задає певну тотожність самому собі. На соціальному рівні ідентичність розглядається як особистісний конструкт, який відображає внутрішню солідарність людини із соціальними, груповими ідеалами і стандартами [4]. Ідентичність Е. Еріксон розглядає у двох аспектах: “Я-ідентичність” і соціальна ідентичність. “Я-ідентичність” складається із двох компонентів: органічного (тобто даності фізичного зовнішнього вигляду і природних задатків людини) та індивідуального (усвідомлення особистістю власної неповторності, прагнення до розвитку і реалізації власних здібностей та інтересів). Соціальна ідентичність може бути груповою (включеність особистості у різноманітні спільноти, що підкріплена суб’єктивним відчуттям внутрішньої єдності зі своїм соціальним оточенням) і психосоціальною (відчуття значущості свого буття у рамках певного соціуму) [1]. Подібне уявлення про дві основні складові ідентичності – персональну і соціальну – виражене в більшості праць, присвячених цій проблематиці (Г. Тедшфел, Дж. Тернер, В. Ядов, В. Агеєв) [4; 5]. Теорія соціальної ідентичності Г. Тедшфела проголошує шість постулатів: 1. Соціальна ідентичність складається із тих аспектів “образу Я”, котрі витікають зі сприйняття себе як члена певних соціальних груп. 2. Індивіди намагаються зберегти чи підвищити свою самооцінку, тобто прагнуть до позитивного образу себе. 3. Соціальні групи (чи категорії) і членство у них пов’язані з властивою їм позитивною чи негативною оцінкою, що існує в суспільстві, відповідно, соціальна ідентичність може бути позитивною чи негативною. 4. Оцінка власної групи індивідом визначається взаємовідносинами з деякими іншими групами через соціальне порівняння ціннісно значущих якостей і характеристик. Порівняння, результатом якого стає позитивна відмінність власної групи від чужої, породжує високий престиж, негативна – низький. 5. Мета диференціації – зберегти вже наявну вищість над групою за деякими параметрами чи досягти її. 6. Коли соціальна ідентичність не задовольняє членів групи, вони прагнуть або покинути групу, до якої вони належать, або приєднатися до групи, яку оцінюють вище, або зробити так, щоб їхня справжня група стала позитивно відрізнятися від інших. На думку Г. Тедшфела, міжособистісні і міжгрупові форми взаємодії – це два полюси єдиного біполярного континууму, на якому можна розмістити всі можливі варіанти соціальної поведінки [5]. Відповідно до теорії соціальної самокатегоризації, розробленої Дж. Тернером, процес становлення соціальної ідентичності складається із трьох послідовних когнітивних процесів: індивідуальне самовизначення як члена певної соціальної категорії; засвоєння норм і стереотипів поведінки, властивих певній соціальній категорії; інтерналізація засвоєних норм і стереотипів соціальної категорії [5]. У контексті вивчення етнонаціональної ідентичності багато дослідників у процесі аналізу порушують питання про етнонаціональну свідомість і самосвідомість [1; 2; 6; 7]. Як уже зазначалося, деякі науковці ототожнюють зазначені вище поняття. Така термінологічна неузгодженість пов’язана з тим, що названі категорії – це органічно взаємодоповнювальні феномени, між якими існують стійкі причинно-наслідкові зв’язки. Іноді науковці розмежовують поняття свідомості, самосвідомості та ідентичності, вважаючи поняття “свідомість” більш ширшим за поняття “самосвідомість” [6; 8; 9; 10], а національну та етнічну ідентичність особистості розглядають як один із щаблів розвитку національної та етнічної самосвідомості [9; 11; 12]. З погляду П. Гнатенка, категорія “національна свідомість” і за змістом, і за структурою відрізняється від поняття “національна самосвідомість”. Усвідомлення своєї національної належності становить серцевину національної самосвідомості. Найважливішим компонентом національної самосвідомості є її здатність до самооцінки. Відмінність національної свідомості від національної самосвідомості у змістовому плані полягає у формуванні уявлень, образів, знань не лише про свою, але і про інші спільноти, і насамперед про них, але з позиції свого власного етносу. Відмінність національної самосвідомості від національної свідомості полягає також у тому, що в першій велику роль відіграє емоційний фактор [8]. В. Борисов зазначає, що за своєю природою національно-етнічна самосвідомість є більш пізнім утворенням‚ ніж національно-етнічна свідомість [8]‚ за аналогією з індивідуальним онтогенезом свідомості. Концепт “національна свідомість” ширший і охоплює більш обсягові реалії порівняно з “національною самосвідомістю”, яку можна розглядати як складову частину першого, як саморефлексію національних відносин, з’ясування свого місця і власної позиції у системі міжнаціональних відносин, усвідомлення себе як представника і суб’єкта національної спільноти і готовності до обстоювання її інтересів. Проте це не означає, що самосвідомість і свідомість співвідносяться як частина і ціле [9]. Отже, викладений аналіз літературних джерел дає підстави для висновку, що самосвідомість, на відміну від свідомості, – більш вузьке і пізнє психічне утворення, в якому важливу роль відіграє емоційний фактор і яке характеризується рефлективністю. Категорії “ідентичність” і “самосвідомість” теж не є синонімами. Національна ідентичність– центральний елемент, мотиваційно-смислове “ядро” національної самосвідомості. Окрім цього, етнічна і національна ідентичність є більш глибинним явищем, оскільки проникає не лише в структури свідомості, а й у структури несвідомого [6]. Так, Г. Солдатова вважає, що етнічна ідентичність, з одного боку, вужча за етнічну самосвідомість, а з другого – містить у собі прошарок безсвідомого. Вона підкреслює, що особливістю етнічної ідентичності є міфологічність [2]. П. Гнатенко розглядає етнічну ідентичність як структурний компонент етнічної самосвідомості, уявлення людини про себе як про члена певної етнічної групи поряд з емоційним і ціннісним значеннями, які приписуються цьому членству [9]. Отже, етнічна ідентичність – це усвідомлення, сприйняття, емоційне оцінювання, відчуття власної належності до етнічної спільноти [10]; оцінка значущості членства в цій етнічній спільноті, наявність спільних етнічних почуттів [13]. Щодо вживання понять “етнічний” і “національний” серед авторів також немає одностайності. Так, одні дослідники вживають їх як тотожні [1; 8; 9], а інші – протиставляють їх [14; 15]. Український етнополітолог І. Кресіна зазначає, що стосовно етнічної ідентичності вирішальну роль відіграють “об’єктивні” ідентитети (расові, культурні, психологічні та ін.), тому етнічна ідентичність завжди об’єктивна. Національна ідентичність спирається на свідомий вибір і залежить від раціональних чинників – усвідомлення суб’єктом ідентифікації історичних, громадянських, політичних вартостей, що є вторинними щодо тих вартостей, які лежать в основі етнічної ідентичності [14]. Л. Нагорна вважає, що порівняно з етнічною ідентичністю поняття національної ідентичності є більш невизначеним і розмитим [15]. Наразі в українських наукових колах дістало поширення поняття “етнонаціональна ідентичність” [8; 16; 17]. Як зазначає у своїх працях В. Павленко, використання поняття етнонаціональної ідентичності в українському контексті є виправданим з огляду на те, що термін “українці” у сучасній українській мові використовується на позначення як етнічної, так і національної належності [17]. Немає одностайності серед дослідників і в питанні структури і структурних компонентів етнічної ідентичності. Так, Т. Стефаненко виокремлює в етнічній ідентичності два основних компоненти: когнітивний, що включає етнічну самоназву та етнічну обізнаність (об’єктивні знання і суб’єктивні уявлення про властивості власної й інших етнічних груп та усвідомлення себе членом певної етнічної групи на основі етнодиференційних ознак) та афективний – емоційно-оцінний компонент (оцінка якостей власної групи, ставлення до членства у ній, значущість цього членства) [11]. Деякі автори вирізняють поведінковий компонент етнічної ідентичності, розуміючи його як реальний механізм не лише свідомості, але і прояву себе як члена певного етносу, залученість у його соціальне життя [10; 18]. Залученість у соціальну і культурну практику етнічної групи (використання мови, підтримання культурних традицій, участь у соціальних і політичних організаціях) досить часто розглядається як показник сформованості етнічної ідентичності. Однак дотепер під питанням залишається наявність однозначного зв’язку між тим, ким себе індивіди вважають, і тим, як вони поводяться в реальному житті, тобто між етнічною ідентичністю і етнічною залученістю. Результати багатьох досліджень показали незалежність цих двох вимірів [11]. Так, у багатьох людей настанови на етнічну культуру, на її елементи як зразки, що варті наслідування, не корелюють із реальною залученістю до неї. Особливо помітний брак узгодженості між етнічною ідентичністю і включеністю до етнічної культури на прикладі мови як етнодиференційної ознаки. Проте рівень демонстрації залученості до життя групи може значно перевищувати ступінь глибинної ідентифікації з нею. Наприклад, декларуючи етнічну належність за допомогою національного одягу, інших елементів оформлення зовнішності, стилю мови і т. ін., тобто елементів “інсценувань груп”, деякі особи намагаються довести свій зв’язок з народом. А в таких випадках превалюють зовнішні ознаки ідентичності [11]. М. Барретт, досліджуючи процес національної ідентифікації у дітей, вирізняє у структурі національної ідентичності когнітивний та афективний компоненти. Когнітивний компонент представлений такими аспектами: усвідомлення існування національних груп як таких (рудиментарна обізнаність); усвідомлення своєї належності до певної національної групи (національна самокатегоризація); усвідомлення географічно-територіальної належності (географічна самокатегоризація); уявлення про символи, які слугують репрезентаціями національної ідентичності на психологічному рівні (національні ідентитети); імпліцитні уявлення про національність (уявлення про спільність походження та спорідненість членів національної групи); уявлення про типові риси певної національної групи (авто- та гетеростереотипи); усвідомлення своєї відповідності національній групі (автентичність); уявлення про оцінювання національної інгрупи представниками аутгруп. Афективний компонент виявляється такими аспектами: суб’єктивна значущість національної ідентичності; цінність членства у національній групі (валентність національної ідентичності); ступінь прив’язаності до національної ідентичності (важливість національної ідентичності); емоційна прив’язаність до національної території; відчуття близькості із представниками своєї національної групи; відчуття особистої належності до національної групи та національні почуття. Разом із тим автор зазначає, що національна ідентичність не визначається винятково у термінах її афективних та когнітивних характеристик. Національні ідентичності глибоко пов’язані та співвіднесені з нашою щоденною поведінкою. Національна ідентичність стосується практично всіх аспектів нашого життя: їжа, яку ми їмо; одяг, який носимо; мова, якою спілкуємось; засоби масової комунікації, які використовуємо, і т. ін. [16]. Відповідно до структури ідентичності, запропонованої білоруською дослідницею національної ідентичності М. Фабрикант, розрізняють такі її компоненти: план змісту, що включає самовіднесення до певної соціальної групи (афективний і поведінковий аспекти) і уявлення про національність (когнітивний аспект), та план вираження (спосіб нарації національної ідентичності) [7]. Вивчення процесу становлення та розвитку в онтогенезі соціальної ідентичності та її етнонаціональної складової розпочалося із середини ХХ ст. із досліджень Ж. Піаже співвідношення регіональної і національної ідентичності. Дослідник зазначав, що в процесі свого розвитку етнічна ідентичність проходить кілька етапів, які співвідносяться з етапами психічного розвитку дитини. Етнічну соціалізацію швейцарський психолог розглядає як дві сторони одного процесу – формування поняття “батьківщина” і образів “інших країн”. Піаже вирізняє три етапи у формуванні етнічної ідентичності. Перші (фрагментарні і несистематичні) знання про свою етнічну належність дитина здобуває у віці 6–7 років. У 8–9 років вона вже чітко ідентифікує себе зі своєю етнічною групою, висуває засади ідентифікації – національність батьків, місце проживання, рідна мова. У молодшому підлітковому віці (10–11 років) етнічна ідентичність формується у повному обсязі як особливості різних народів дитина усвідомлює когнітивні моделі, пов’язані з поняттям “батьківщина”, відмічає унікальність історії, специфіку традиційної побутової культури [9]. В. Ачкасов, аналізуючи дослідження американських соціальних психологів, доходить висновку, що етнічні константи утверджуються у поведінці та свідомості людини не раніше 12–13 років [1]. Проте М. Фабрикант, досліджуючи національну ідентичність громадян республіки Білорусь, виділяє три стадії її розвитку: підготовки (до 18 років), вибору (від 18 до 25) і визначеності (від 25 років) [7]. Вивчаючи вікові особливості системи етнонаціональних уявлень дітей, українські психологи В. Павленко, І. Кряж, О. Іванова під керівництвом професора Суррійського університету М. Барретта теоретично обґрунтували й емпірично довели, що вік 12 років можна вважати таким, у якому загалом завершується становлення етнічної ідентичності [17]. Отже, більшість психологів погоджуються з Піаже в тому, що реалізованої етнічної ідентичності дитина досягає у підлітковому віці, коли рефлексія має для людини першочергове значення [1; 13; 17]. Інший аспект вивчення етнонаціональної ідентичності пов’язаний із етноідентифікаційними ознаками. Сукупність етноінтегруючих та етнодиференціюючих ознак різні автори називають неоднаково: “елементи етнічної ідентифікації”, “концептуальні обґрунтування”, “індикатори ідентифікації” [2], “етнодиференціюючі ознаки” [11; 19], “культурні універсалії”, “репрезентації національної ідентичності” [16], “консолідуючі ознаки” [1], “ідентитети” [14], “маркери культурної спадщини” і “культурно-релевантні символи” [18]. Але практично всі дослідники відносять до цих ознак майже однаковий набір феноменів: походження, мова, національна належність, почуття близькості, рідна земля, матеріальна й духовна культура, риси національного характеру, зовнішність, традиції, обряди і звичаї, особливості поведінки [2], цінності та норми, спільність історичної долі, історична пам’ять, релігія, спорідненість по крові і по шлюбу, національний характер, народне і професійне мистецтво [19], спільна територія, економічні фактори, їжа, помешкання, історичні імена і дати, географічні назви, найважливіші події, герб, гімн, прапор [18], держава, естетичні та етичні канони і т. д. [1]. Т. Стефаненко зауважує, що етнічна спільність – це передусім спільність уявлень про якісь ознаки, а не сама по собі культурна відмінність. Значення і роль етнодиференційних ознак у сприйманні членів етносу змінюються залежно від особливостей історичної ситуації, стадії консолідації етносу, специфіки етнічного оточення [11]. Значна кількість праць присвячена дослідженню видів етнонаціональної ідентичності. Зокрема, розрізняють чотири основних її типи: моноетнічна (належність до однієї етнічної групи); моноетнічна ідентичність із чужою етнічною групою (коли в поліетнічному суспільстві чужа група вважається такою, що має вищий статус, ніж своя); біетнічна (усвідомлення належності до двох груп і відповідна компетентність в обох культурах); маргінальна (балансування між двома культурами без опанування певною мірою норм і цінностей жодної з них) [11]. Г. Солдатова вирізняє такі типи ідентичності: норма (позитивна етнічна ідентичність), етнонігілізм (заперечення етнічності, етнічних, етнокультурних цінностей; декларування свободи від усього, що пов’язане з етнічним феноменом; демонстрація себе як “людини світу”), етноіндиферентність (байдужість до проблем етнічності та міжетнічних відносин, цінностей свого та інших народів), етноегоїзм (напруженість і роздратованість у спілкуванні з представниками інших етнічних груп та визнання за своїм народом права вирішувати власні проблеми чужим коштом), етноізоляціонізм (упевненість у вищості свого народу, ксенофобія), етнофанатизм (ідентичність, за якої абсолютне домінування етнічних інтересів і цілей супроводжується готовністю йти заради них на будь-які жертви і дії) [18]. Висновки. Проведений теоретичний аналіз дав змогу окреслити основні теоретико-методологічні проблеми, пов’язані з вивченням етнонаціональної ідентичності, які лежать переважно у площині термінологічної неузгодженості та міждисциплінарності досліджуваної категорії. Підсумовуючи основні підходи до розуміння етнонаціональної ідентичності, можна дійти висновку, що вона розглядається як усвідомлення, сприйняття, емоційне оцінювання, відчуття власної належності до етнонаціональної спільноти, переживання своєї тотожності з нею, ціннісне ставлення до членства в ній. Етнонаціональна ідентичність ґрунтується на етнічній та національній свідомості, яка є сукупністю знань та уявлень про свою й інші етнонаціональні спільноти, а також про відповідні емоційні ставлення до них. Етнонаціональна самосвідомість, на відміну від свідомості, – більш вузьке і пізнє утворення, в якому значну роль відіграє емоційний фактор і яке характеризується рефлексивністю. Реалізованої етнічної ідентичності особистість досягає у підлітковому віці, коли рефлексія має для людини першочергове значення. Серед основних параметрів вивчення етнонаціональної ідентичності зазвичай вирізняють її структурні компоненти (когнітивний, афективний, деякі автори – поведінковий), типи ідентичності, що визначаються відповідно до ідентифікації особистості з однією чи двома етнічними групами із різною мірою інтенсивності (від гіпо- до гіперідентичності). Представлені напрями досліджень, пов’язаних із порушеним питанням, не є вичерпними і всеохопними, що зумовлює необхідність подальших розробок цієї проблематики. Л і т е р а т у р а 1. Ачкасов В. Этническая идентичность в ситуациях общественного выбора / В. Ачкасов // Журнал социологии и социальной антропологии. – 1999. – Т. 2, № 1. – С. 131–143. 2. Проценко О. Особливості становлення образу “Я” як суб’єкта національної спільноти / О. Проценко // Розвиток ідей Г. С. Костюка в сучасних психологічних дослідженнях: Наук. записки Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – К., 2000. – Вип. 20. – Ч. 2. – С. 136–141. 3. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис / Э. Эриксон / пер. с англ. ; общ. ред. и предисл. А. В. Толстых. – М., 1996. – 344 с. 4. Агеев В. Социальная идентичность личности / В. Агеев // Межгрупповое взаимодействие: Социально-психологические проблемы. – М., 1990. – С. 201–211. 5. Ядов В. О диспозиционной регуляции социального поведения личности / В. Ядов // Методологические проблемы социальной психологии. – М., 1975. – С. 89–105. 6. Вырост Й. Национальное самосознание: проблема определения и анализа / Й. Вырост // Философская и социологическая мысль. – 1989. – № 7. – С. 21–27. 7. Фабрикант М. Социально-психологическая структура национальной идентичности граждан республики Беларусь: Автореф. дис. ... канд. психол. наук: 19.00.05; Белорус. гос. ун-т. – Минск, 2010. – 25 с. 8. Борисов В. Теоретико-методологічні основи формування національної самосвідомості: монографія / В. Борисов. – Краматорськ, 2003. – 519 с. 9. Гнатенко П. Национальная психология / П. Гнатенко. – Днепр., 2000. – 213 с. 10. Дробижева Л. Национально-гражданская и этническая идентичность: проблемы позитивной совместимости / Л. Дробижева // Россия реформирующаяся. – Вып. 7. – М., 2008. – С. 214–228. 11. Стефаненко Т. Этнопсихология / Т. Стефаненко. – М., 1999. – 320 с. 12. Хотинец В. О содержании и соотношении понятий этническая самоидентификация и этническое самосознание / В. Хотинец // Социологические исследования. – 1999. – № 9. – С. 67–74. 13. Уварова Г. Становление национальной идентичности / Г. Уварова // Прикладная психология и психоанализ. – 2007. – № 3–4. – С. 94–109. 14. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси (Етнополітологічний аналіз): монографія / І. Кресіна. – К., 1998. – 392 с. 15. Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні / Л. Нагорна. – К., 2002. – 272 с. 16. Барретт М. Развитие национальной идентичности: концептуальный анализ и некоторые итоги Западноевропейского исследования / М. Баретт // Развитие национальной, этнолингвистической и религиозной идентичности у детей и подростков. – М., 2001. – С. 16–35. 17. Павленко В. Этнические и национальные идентификации и представления у украинских детей и подростков / В. Павленко, И. Кряж, М. Баретт // Психологический журнал. – 2002. – Т. 23. – № 5. – С. 60–72. 18. Солдатова Г. У. Психология межэтнической напряженности / Г. У. Солдатова. – М., 1998. – 400 с. 19. Хайруллин Р. Этническая идентичность современного подростка / Р. Хайруллин // Проблемы идентчности: человек и общество на пороге третьего тысячелетия. – М., 2003. – С. 48–62. ОСОБЛИВОСТІ САМОВИЗНАЧЕННЯ СІЛЬСЬКОЇ І МІСЬКОЇ МОЛОДІ В КАТЕГОРІЯХ “БІДНІ–БАГАТІ” І. Г. Губеладзе, м. Київ Розкрито проблему самовизначення сільської і міської молоді в категоріях “бідні–багаті”. Наведено результати емпіричного дослідження її уявлень про свій матеріальний стан, визначено психологічний зміст категорії “бідні–багаті” у її свідомості. Ключові слова: бідність, багатство, сільська молодь, міська молодь. Рассмотрена проблема самоопределения сельской и городской молодежи в категориях “бедные–богатые”. Приведены результаты эмпирического исследования ее представлений о своем материальном положении, определено психологическое содержание категории “бедные–богатые” в ее сознании. Ключевые слова: бедность, богатство, сельская молодежь, городская молодежь. The paper reviews a problem of rural and urban youth’s self-definition within “poor” and “rich” categories. The author shares the results of an empirical research on rural and urban youth’s representations of their financial status. Also, psychological content of categories “poor” and “rich” in youth consciousness is defined. Key words: poverty, wealth, rural youth, urban youth. Проблема. Аналіз літератури свідчить, що, попри високий рівень зацікавленості політичних діячів та науковців різних галузей знань проблемою бідності–багатства й соціальною нерівністю, на жаль, не існує єдиної думки щодо визначення понять “бідність” і “багатство”, критеріїв їх вирізнення, чинників прояву та шляхів подолання бідності. Одним із напрямів дослідження проблеми бідності є суб’єктивний підхід, що ґрунтується на теорії субкультури бідності Оскара Льюїса, яку він запропонував ще в 50-ті роки ХХ ст. За цією теорією, бідним є не той, у кого низький рівень матеріального стану, а той, хто суб’єктивно відчуває себе таким. Бідність у цьому розумінні формує унікальні цінності й риси особистості. На думку представників зазначеного підходу, малозабезпечені мають особливі життєві настанови, норми і стійкі моделі поведінки, що забезпечують їм пристосування до незадовільних матеріальних умов і таким чином сприяють узвичаєнню бідності як способу життя. Сприйняття та інтерпретація ними свого матеріального рівня часто залежать не від реальної ситуації, а від домагань, надій і навіть стереотипів, що дістають своє відображення в суспільній свідомості [1; 2; 3; 4]. Відчуття себе бідним ґрунтується на болісному сприйманні соціальної нерівності, що можливе у високостратифікованому суспільстві. В цьому контексті постає питання, чи характерна така культура бідності для сільського населення, громада якого є доволі однорідною й унітивною. І чи є бідність як стиль життя у місті, де безліч відкритих перспектив і можливостей для саморозвитку. Традиційно сільське середовище сприймається як бідне, оскільки об’єктивно селяни мають значно нижчий дохід, ніж у міських жителів, низький рівень доступу до соціальних інститутів, що формує пасивність у соціальному плані [5; 6; 7; 8]. Водночас міські жителі вважаються багатими, оскільки не мають можливості не тільки знайти добру високооплачувану роботу, а й вільний доступ до всіх соціальних благ і можливості самореалізації [8; 9; 10]. Молоде покоління теж вважається біднішим за дорослих мешканців сіл і міст [4]. Проте саме молодь є наймобільнішою частиною суспільства, незалежно від місця проживання, вона завжди відкрита для соціальних змін і перетворень. У цьому контексті цікаво дослідити особливості самовизначення молоді сільського і міського походження у категоріях “бідні–багаті”, а також показники, що пояснюють психологічний зміст цих категорій у свідомості молоді. Це і становить мету нашого дослідження. Аби зрозуміти психологічний зміст, який сучасна українська молодь вкладає в категорії бідність–багатство, та її самовизначення в цьому контексті, ми провели опитування сільської і міської молоді двома етапами. Попередньо для виявлення типових рис сільської і міської молоді провели опитування, в якому взяло участь 128 осіб віком від 15 до 25 років. Респондентам було запропоновано чотири відкритих запитання: 1. Як ви уявляєте представника сільської молоді? 2. Опишіть, яким, на вашу думку, є представник міської молоді? 3. Які риси характерні для сільської громади? 4. Як би ви охарактеризували міську громаду? У такий спосіб ми дістали семантичне поле уявлень опитуваних про сільську і міську молодь, а також про сільську і міську громади. Добуті дані опрацьовували за допомогою контент-аналізу. В результаті було визначено основні риси сільської і міської молоді та сільської і міської громад. Виявилося, що однією із основних рис, що описує сільську молодь, є бідність, а, відповідно, міська молодь постає як багата. Власне, такі результати важко назвати неочікуваними. Їх підтвердження можна знайти у працях багатьох науковців, що вивчають проблему бідності [5; 7; 8; 9]. Проте нас зацікавило, які інші риси в уявленнях сучасної української молоді корелюють з ознакою “бідні–багаті” і утворюють з нею спільне семантичне поле. Ми припускаємо, що у такий спосіб можна визначити чинники, причини, зовнішні прояви, а також психологічний зміст бідності чи багатства. На основі отриманих даних нами було утворено семантичний диференціал, біполярні ознаки якого теоретично могли б описувати сільську і міську молодь. Загалом він складався із 27 пар полярних ознак. Його було включено до основного опитувальника, де він повторювався тричі, при цьому змінювалася інструкція. Перший раз респонденти мали оцінити сільську молодь за 5-бальною шкалою, а потім за цими ж ознаками оцінити міську молодь. Нарешті, втретє було використано семантичний диференціал для опису міських жителів. Умовно назвемо ці описи так: “Опис сільської молоді”, “Опис міської молоді” і “Опис міських жителів”. В опитуванні взяло участь 399 осіб віком від 15 до 25 років. За походженням серед респондентів були сільські й міські жителі. Опитувані мали оцінити сільську чи міську молодь відповідно до завдання за 5-бальною шкалою. Що ближче оцінка до одного полюса, то більший прояв має досліджувана ознака в описуваної молоді. З метою визначення оцінки молоддю свого матеріального стану, тобто до якої категорії вони себе відносять (бідні чи багаті) та з чим пов’язують цей стан, ми провели факторний аналіз даних семантичного диференціала. За допомогою такого аналізу нам вдалося згрупувати ознаки, які мають внутрішні взаємозв’язки, та виявити рівень цих зв’язків. Більшість факторів виявилися біполярними, що свідчить про неоднорідність і складність представлених у них феноменів. Ознаки наведено в послідовності зменшення їх навантаження у факторі, який вони утворюють, а в дужках зазначено факторні навантаження цих ознак. Так ми проаналізували відповіді всіх респондентів, незалежно від їхнього походження, за семантичним диференціалом “Опис сільської молоді”. Факторний аналіз здійснювали методом головних компонент з обертанням varimax normalized. Методом Кайзера, що полягає у відборі факторів, власне значення яких більше 1, було виділено 6 факторів, що становили 52,6% дисперсії. Шостий фактор, який ми умовно визначили як “бідність–багатство сільської молоді”, об’єднав такі ознаки: бідні – багаті (,78); мають перспективи – не мають перспектив (-,60); мають зв’язки, підтримку – не мають зв’язків, підтримки (-,45); неосвічені – освічені (,41). Як бачимо, бідність сільських молодих людей в уявленнях сучасної української молоді пов’язана з браком перспектив, підтримки з боку оточення і зв’язків, а також з невисоким рівнем освіти. Зазначимо, що всі три пункти можуть бути як причинами, так і результатом незадовільного матеріального стану. І навпаки, багатство позитивно корелює з освіченістю, наявністю життєвих перспектив, зв’язків і підтримки. Аби проаналізувати, якою за зазначеними вище ознаками є сільська молодь у суб’єктивному сприйнятті молодого покоління України, варто вивчити середні значення кожної ознаки, поданої в табл. 1. Як видно з табл. 1, рівень матеріального добробуту сільської молоді нижчий за середній. При цьому її перспективність, освіченість і наявність у неї зв’язків визначено на рівні, вищому за середній. За такою самою схемою ми проаналізували відповіді молоді на семантичний диференціал “Опис сільської молоді”. За допомогою факторного аналізу методом головних компонент з обертанням varimax normalized та методом Кайзера було утворено 6 факторів, внесок яких у загальну дисперсію становив 52%. Ознака “бідні–багаті” виявилася у третьому факторі (8,8%), який також об’єднав показники: гарно вдягнені, модні – невимогливі до одягу, неохайно вдягнені (,71); бідні – багаті (-,60); мають зв’язки, підтримку – не мають зв’язків, підтримки (,56); мають перспективи – не мають перспектив (,56); самовпевнені, амбітні – сором’язливі, невпевнені (,47); україномовні – російськомовні (-,46). Таблиця 1 Середні значення ознак “бідність–багатство” сільської і міської молоді Ознаки Середні значення ознак Опис сільської молоді Опис міської молоді Бідні – багаті 2,76 3,72 Мають перспективи – не мають перспектив 2,62 1,82 Мають зв’язки, підтримку – не мають зв’язків, підтримки 2,75 1,79 Неосвічені – освічені 3,58 – Гарно вдягнені, модні – невимогливі до одягу, неохайно вдягнені – 1,59 Самовпевнені, амбітні – сором’язливі, невпевнені – 1,76 Україномовні – російськомовні – 4,11 Тож оцінка матеріального стану міської молоді, на думку респондентів, перебуває у прямій залежності від наявності гарного модного одягу, тобто що вищий матеріальний добробут, то кращий одяг, і навпаки. Важливими були такі показники добробуту, як наявність перспектив і зв’язків, які дають змогу почуватися впевнено. Цікаво, що в оцінюванні матеріального стану міської молоді важливою виявилася мова спілкування, зокрема, російськомовну молодь респонденти сприймали як багатшу. Для уточнення психологічного змісту фактора “бідність–багатство сільської молоді” залежно від походження респондентів ми провели факторний аналіз даних відповідно до місця їх проживання. Зокрема, ми піддали факторному аналізу відповіді молоді сільського походження на семантичний диференціал “Опис сільської молоді”. Методом Кайзера було утворено 7 факторів, внесок яких у сумарну дисперсію становив 55%. Для аналізу ми взяли другий фактор, семантичну структуру якого становили такі ознаки: мають зв’язки, підтримку – не мають зв’язків, підтримки (-,68); гарно вдягнені, модні – невимогливі до одягу, неохайно вдягнені (-,60); самовпевнені, амбітні – сором’язливі, невпевнені (-,59); бідні – багаті (,46); замкнуті, відлюдкуваті – товариські, дружелюбні (,42); насамперед робота, кар’єра – насамперед сім’я, родина (-,42). Як бачимо, молодь сільського походження схильна пов’язувати бідність сільської молоді з браком зв’язків і підтримки. Вона невимоглива до одягу, неохайно вдягнена, сором’язлива і невпевнена, замкнута й відлюдкувата. Що вищий рівень бідності, то більш значущими стають сім’я і родина на противагу роботі і кар’єрі. Схильність пов’язувати бідність із замкнутістю і відлюдкуватістю підтверджується теорією соціальної ізоляції бідних, згідно з якою, з одного боку, суспільство само відмежовується від бідних, а отже, від соціально неблагополучних людей, а з другого – бідні, розуміючи свою нездатність мати певні соціальні блага, намагаються психологічно відмежовуватися, закриватися від оточення і таким чином підтримувати свою ідентичність. Після varimax обертання ознаки “бідні–багаті” (,71), “мають перспективи–не мають перспектив” (-,62) утворили новий фактор. Щоб зрозуміти, до якої категорії матеріального статку відносить себе сільська молодь, варто проаналізувати середні значення цих показників (табл. 2). Таблиця 2 Середні значення ознак “бідні–багаті” сільської молоді Ознаки Кількість респондентів Середнє значення ознаки Серкднє квадратичне відхилення Мають зв’язки, підтримку – не мають зв’язків, підтримки 249 2,49 1,215 Гарно вдягнені, модні – невимогливі до одягу, неохайно вдягнені 245 2,47 1,114 Самовпевнені, амбітні – сором’язливі, невпевнені 249 2,80 1,177 Бідні – багаті 249 2,86 1,036 замкнуті, відлюдкуваті – товариські, дружелюбні 249 4,21 1,014 Насамперед робота, кар’єра – насамперед сім’я, родина 249 3,86 1,214 За даними табл. 2, сільська молодь схильна вважати свій матеріальний статок нижчим за середній, але вищими за середній рівень оцінює рівні зв’язків і підтримки з боку оточення. Сільська молодь вважає себе доволі гарно і модно вдягненою (рівень вищий за середній), впевнена у своїх силах (на середньому рівні). Вона дуже дружелюбна і товариська (4,21) і віддає перевагу сім’ї і родині, а не кар’єрі. Таким самим способом ми проаналізували уявлення сільської молоді про матеріальний стан міської молоді, тільки для аналізу брали дані семантичного диференціала “Опис міської молоді”. В результаті факторизації методом Кайзера утворилося 7 факторів, внесок яких у сумарну дисперсію становив 59,7%. Із цих факторів для аналізу взяли другий “бідність–багатство міської молоді”, в якому поєднані такі показники: бідні–багаті (-,59); мають перспективи – не мають перспектив (,55); сумні – веселі (-,51); гарно вдягнені, модні – невимогливі до одягу, неохайно вдягнені (,50); самовпевнені, амбітні – сором’язливі, невпевнені (,49); україномовні – російськомовні (-,47); мають зв’язки, підтримку – не мають зв’язків, підтримки (,46). Як бачимо, міська молодь так само схильна пов’язувати рівень бідності з безперспективністю, невимогливістю до одягу, сором’язливістю, невпевненістю, браком підтримки і зв’язків. Вона також схильна пов’язувати бідність із сумним настроєм і україномовністю, тоді як багатство у неї позитивно корелює з наявністю перспектив, веселим настроєм, наявністю гарного модного одягу, самовпевненістю, амбітністю, російськомовністю, наявністю зв’язків і підтримки. Прикметно, що після varimax обертання ознаки “неосвічені–освічені” (,83) і “бідні–багаті” (,57) утворили новий фактор, а отже, взаємозалежність саме цих ознак є найбільш значущою. Бідність міської молоді асоціюється з неосвіченістю, а багатство, навпаки, – з високим рівнем знань, тоді як в уявленнях сільської молоді власний матеріальний стан корелює з наявністю чи браком перспектив. Якою ж бачить сільська молодь міську в контексті її матеріального становища? Середні значення кожного показника подано в табл. 3. Таблиця 3 Середні значення ознак статку міської молоді за визначенням сільської молоді Ознаки Кількість респондентів Середнє значення ознаки Середнє квадра-тичне відхилення Бідні-багаті 248 3,86 ,909 Мають перспективи – не мають перспектив 248 1,81 ,990 Сумні – веселі 248 3,99 ,961 Гарно вдягнені, модні – невимогливі до одягу, неохайно вдягнені 249 1,54 ,762 Самовпевнені, амбітні – сором’язливі, невпевнені 249 1,75 ,923 Україномовні – російськомовні 249 4,12 1,125 Мають зв’язки, підтримку – не мають зв’язків, підтримки 249 1,74 ,902 Неосвічені – освічені 249 4,00 1,024 Як видно з табл. 3, сільська молодь вважає, що статки молодих людей, що живуть у місті, значно вищі за середній (3,86). Вони також дуже перспективні, веселі, модні, амбітні й самовпевнені, мають добрі зв’язки і підтримку, а також високоосвічені і спілкуються російською мовою. Всі ці показники в уявленнях сільської мали високий рівень. Аналогічно проаналізуємо уявлення міської молоді про свій матеріальний стан та статки, на їхню думку, сільської молоді. Так ми факторизували дані семантичного диференціала “Опис міської молоді”, що були отримані від респондентів міського походження. Факторний аналіз було проведено методом головних компонент. Методом Кайзера виокремили 8 факторів, що становили 62,8% дисперсії. Для аналізу взяли другий фактор, у якому ознака “бідні–багаті” дістала високе навантаження. Загалом цей фактор утворився такими показниками: сумні – веселі (-,61); мають зв’язки, підтримку – не мають зв’язків, підтримки (,61); самовпевнені, амбітні – сором’язливі, невпевнені (,59); неосвічені – освічені (-,59); цілеспрямовані, наполегливі – безініціативні (,55); україномовні – російськомовні (-,53); гарно вдягнені, модні – невимогливі до одягу, неохайно вдягнені (,53); мають перспективи – не мають перспектив (,50); насамперед робота, кар’єра – насамперед сім’я, родина (,50); енергійні, активні – пасивні, бездіяльні (,46); творчі, новатори – консервативні (,44); люблять розважатися – займаються серйозними справами (,44); бідні – багаті (-,41). Прикметно, що окрім уже звичних ознак, які асоціюються в уявленнях молоді з бідністю–багатством, міська молодь схильна високий рівень статку пов’язувати із цілеспрямованістю й наполегливістю, активністю та енергійністю, творчістю і новаторством, а також із схильністю займатися серйозними справами, а не розважатися. Такі результати дають підставу для висновку про активну позицію людини в отриманні грошей. Міська молодь не просто розраховує отримати їх від когось, не розраховує на зв’язки і підтримку, а готова сама активно працювати для досягнення своїх цілей. Більшим було навантаження ознаки “бідні–багаті” (,62) у п’ятому факторі, в якому вона позитивно корелює з ознакою “добрі–злі” (,43). Після varimax обертання цей фактор зберігає свою структуру, змінюється лише навантаження кожної ознаки у межах фактора: бідні – багаті (,80); добрі – злі (,45). Тож можна припустити, що міська молодь пов’язує бідність із добром, а багатство – зі злом. За даними табл. 4 можна дійти висновку щодо образу міської молоді в її самосвідомості. Молоді люди міста оцінюють себе як веселих, самовпевнених і амбітних, модних, освічених. У їхньому житті робота і кар’єра на першому місці, проте вони люблять і розважатися. Міська молодь перспективна і має підтримку, розмовляє російською мовою. Рівень свого статку вона оцінює як трохи вищий за середній (3,56), при цьому рівень показника “добрі–злі” теж середній (2,91). Свою цілеспрямованість і наполегливість, енергійність та активність, а також творчість міські респонденти вважають вищими за середній рівень. Таблиця 4 Середні значення ознак високого статку в уявленнях міської молоді Ознаки Кількість респондентів Середнє значення ознаки Середнє квадра-тичне відхилення Сумні – веселі 150 4,07 0,991 Мають зв’язки, підтримку – не мають зв’язків, підтримки 150 1,87 1,019 Самовпевнені, амбітні – сором’язливі, невпевнені 150 1,79 0,848 Неосвічені – освічені 150 4,03 1,003 Цілеспрямовані, наполегливі – безініціативні 149 2,07 1,044 Україномовні – російськомовні 150 4,26 0,937 Гарно вдягнені, модні – невимогливі до одягу, неохайно вдягнені 149 1,64 0,932 Мають перспективи – не мають перспектив 150 1,89 1,096 Насамперед робота, кар’єра – насамперед сім’я, родина 150 1,89 1,011 Енергійні, активні – пасивні, бездіяльні 150 2,19 1,149 Творчі, новатори – консервативні 150 2,47 1,145 Люблять розважатися – займаються серйозними справами 150 1,82 1,100 Бідні – багаті 149 3,56 0,888 Добрі – злі 149 2,91 1,052 Для визначення уявлень міської молоді про матеріальний стан сільської та рис, з якими цей стан пов’язаний, ми оцінили відповіді міських респондентів на запитання семантичного диференціала “Опис сільської молоді”. Було проведено факторний аналіз методом головних компонент, в результаті якого методом Кайзера утворилося 7 факторів, внесок яких становив 60,9% у сумарну дисперсію. Ознака “бідні–багаті” разом з іншими ознаками утвориа другий фактор: гарно вдягнені, модні – невимогливі до одягу, неохайно вдягнені (,60); мають зв’язки, підтримку – не мають зв’язків, підтримки (,60); бідні – багаті (-,58); самовпевнені, амбітні – сором’язливі, невпевнені (,57); насамперед робота, кар’єра – насамперед сім’я, родина (,51). Більше навантаження ознака “бідні–багаті” (-,69) мала в четвертому факторі після обертання varimax normalized. Цей фактор утворений показниками: гарно вдягнені, модні – невимогливі до одягу, неохайно вдягнені (,72); фізично сильні – фізично слабкі (-,42); самовпевнені, амбітні – сором’язливі, невпевнені (,42); енергійні, активні – пасивні, бездіяльні (,41). І знову, як бачимо, міська молодь, навіть описуючи сільську, схильна пов’язувати рівень матеріального стану з активністю–пасивністю, самовпевненістю чи сором’язливістю, підкреслюючи активну роль особи (табл. 5). Таблиця 5 Образ сільської молоді в уявленнях міських респондентів Ознаки Кількість респондентів Середнє значення ознаки Середнє квадра-тичне відхилення Гарно вдягнені, модні – невимогливі до одягу, неохайно вдягнені 150 3,59 1,118 Мають зв’язки, підтримку – не мають зв’язків, підтримки 150 3,10 1,169 Бідні – багаті 150 2,51 1,028 Самовпевнені, амбітні – сором’язливі, невпевнені 150 3,22 1,274 Насамперед робота, кар’єра – насамперед сім’я, родина 150 3,82 1,170 Фізично сильні – фізично слабкі 149 1,87 0,913 Енергійні, активні – пасивні, бездіяльні 150 2,23 1,032 Як видно з табл. 5, в уявленнях міської молоді сільська постає як неохайно вдягнена, невимоглива до одягу, сором’язлива і невпевнена, фізично сильна. При цьому рівень її матеріального забезпечення, наявність зв’язків і підтримки, а також активність та енергійність оцінюються на середньому рівні. Роль сім’ї і родини в житті сільської молоді визначено на рівні, дещо вищому за середній (рис.). Порівняймо визначений респондентами рівень матеріального стану сільської і міської молоді. Сільська молодь, виявляється, схильна вважати міську більш багатою (3,86 з 5 максимально можливих балів), тоді як свій рівень матеріального добробуту оцінює як нижчий за середній (2,86). Між цими показниками є статистично значуща різниця на рівні 1%. Рис. Рівень матеріального добробуту сільської і міської молоді у їх суб’єктивному сприйнятті Міська молодь теж схильна вважати сільську біднішою (2,51), навіть більше, ніж такою себе вважає сама сільська молодь (2,86, р ? 0,01). Проте і свій матеріальний стан вона оцінює помірніше, на середньому рівні (3,56), ніж це робить сільська молодь (3,86). Статистично значуща різниця між цими показниками на рівні 1%. Висновки. Психологічні змісти категорій “бідні–багаті”, визначені представниками сільської і міської молоді, дещо різняться. Загалом сільська молодь в уявленнях як сільської, так і міської молоді постає як бідніша, ніж міська. Міська молодь схильна занижувати рівень матеріального статку як свого, так і сільської молоді. Молоді люди сільського походження схильні пов’язувати бідність із такими зовнішніми причинами, як брак зв’язків, підтримки, безперспективність, неосвіченість, тоді як міська більше причин бачить у власній пасивності, безініціативності, консерватизмі тощо. Л і т е р а т у р а 1. Lewis O. The culture of poverty / O. Lewis // On understanding poverty: Perspectives from the social sciences / Ed. by D. P. Moynihan. – New York : Basic Books, 1969. 2. Білоус І. І. Бідні та багаті: хто відноситься до цих категорій? / І. І. Білоус // Наука й економіка. – 2007. – № 1 (5). – С. 16–22. 3. Муздыбаев К. Переживание бедности как социальной неудачи: атрибуция ответственности, стратегии совладания и индикаторы депривации / К. Муздыбаев [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ipages.ru/index.php?ref_item_id=2552&ref_dl=1. 4. Харченко Н. Сравнение методологических подходов к измерению уровня бедности / Н. Харченко // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2000. – № 3. – С. 86–99. 5. Лавріненко Н. Соціально-економічні проблеми сільської молоді / Н. Лавріненко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.i-soc.com.ua/institute/11-lavrinenko.pdf. 6. Присяжнюк Ю. П. Ментальність українського селянства в умовах капіталістичної трансформації суспільства / Ю. П. Присяжнюк // Укр. істор. журнал. – 1999. – № 3. – С. 23–33. 7. Овчинцева Л. Особенности сельской бедности / Л. Овчинцева // Отчественные записки. – 2004. – № 1 (15) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.strana-oz.ru/print.php?type=article&id=772&numid=16. 8. Чепурко Г. Рівень життя населення: поселенський аспект / Г. Чепурко // Українське суспільство 1994–2005. Динаміка соціальних змін / за ред. В. Ворони, М. Шульги. – К. : Ін-т соціології НАН України. – 2005. – С. 253–263. 9. Город: многомерное пространство неравенств // Новые социальные неравенства / [под ред. С. Макеева]. – К. : Ин-т социологии НАН Украины, 2006. – С. 290–311. 10. Туров И. С. Городской образ жизни: теоретический аспект / И. С. Туров [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.ecsocman.edu.ru/ images/pubs. ДИСТАНЦІЙНИЙ ВИМІР ГЕОПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ ЧЕРНІГІВСЬКОГО РЕГІОНУ О. Ю. Дроздов, м. Чернігів Висвітлено особливості геополітичної свідомості сучасної студентської молоді за результатами авторського емпіричного дослідження геополітичних настанов студентів Північноукраїнського регіону. Показано, як студенти сприймають і оцінюють різні країни світу та основні політичні союзи. Визначено ступінь зв’язку цих уявлень зі статтю та рівнем толерантності респондентів. Ключові слова: геополітична свідомість, геополітичні настанови, дистанція, студентська молодь. Освещены особенности геополитического сознания современной студенческой молодежи по результатам авторского эмпирического исследования геополитических установок студентов Североукраинского региона. Показано, как студенты воспринимают и оценивают разные страны мира и основные политические союзы. Определена мера связи этих представлений с полом и уровнем толерантности респондентов. Ключевые слова: геополитическое сознание, геополитические установки, дистанция, студенческая молодежь. The peculiarities of modern students’ youth geopolitical consciousness are analyzed. There are results of authors’ empirical research of geopolitical attitudes of students of North Ukraine region. The peculiarities of students’ perception and appraisals of different states and political unions, the correlations of these representations with sex and personal tolerance was revealed. Key words: geopolitical consciousness, geopolitical attitudes, distance, students’ youth. Проблема. Вивчення політичної свідомості є чи не головним напрямом політико-психологічних досліджень. Один із аспектів цієї проблематики – вивчення феномена геополітичної свідомості (ГПС). Ми визначаємо його як форму відображення подій і явищ “політичного світу” крізь призму “географічного світу” шляхом ототожнення певного географічного простору з конкретною політикою, яка там проводиться. За формою ГПС виступає різновидом політичної свідомості, а за змістом – містить уявлення і знання політичного та іншого (економічного, соціально-культурного тощо) характеру стосовно того чи іншого географічного простору, а також оцінки, інтереси, настанови щодо цього простору, політичних та інших процесів на ньому [1]. Особливість геополітичного погляду на світ полягає в тому,що він зазвичай позбавлений нейтральності. Будь-яка політика як соціальне явище завжди передбачає пряму чи непряму боротьбу за владу, певні ресурси тощо. Отже, геополітичне сприймання країн часто передбачає їх оцінюванням за критерієм “друг (союзник) – ворог”. Про те, що образи “ворога” й “союзника” є одними з базових уявлень, якими оперує індивід у сприйманні міжнародних відносин, ведуть мову й зарубіжні фахівці [2; 3]. Можливо, все це пов’язано з більш загальним смисловим конструктом “свій–чужий”, який, на думку деяких дослідників, лежить в основі образу світу (життєвого простору) особистості [4]. Разом із тим закономірним і логічним є те, що геополітичне сприймання світу загалом та окремих країн зокрема передбачає використання топологічних, зокрема дистанційних, критеріїв. Зазначимо, що, починаючи з кінця ХІХ – початку ХХ ст., феномен соціальної і психологічної дистанції був об’єктом переважно соціологічних і соціально-психологічних досліджень міжгрупових та міжособистісних відносин. Поряд із цим поняття дистанції використовується і в політичній сфері в аналізі міждержавних відносин. У такому контексті американський дослідник А. Хенріксон описує три підходи до розуміння цього феномена, зокрема “гравітаційну дистанцію” (виявляється через вплив однієї держави на іншу), “топологічну дистанцію” (особливості політико-географічного розташування держав) та “атрибутивну дистанцію” (ступінь схожості–відмінності політичних, культурних та інших характеристик, які приписуються певним державам) [5]. Таким чином, вивчення уявлень про “геополітичну дистанцію” між країнами, зокрема між своєю та іншими, можна вважати невід’ємною складовою геополітичної свідомості (ГПС). Ми керуємося тим, що ГПС є складним системним феноменом як за структурою, так і в плані детермінації – тут діє комплекс демографічних, територіально-географічних, індивідуально-психологічних та соціальних чинників. Оскільки всі їх практично неможливо охопити в одному дослідженні, ми вирішили зосередити увагу лише на одному чиннику – особистісній толерантності. Нагадаємо, що серед характеристик толерантної особистості виокремлюють схильність визнавати і приймати різнобічність світу, брак тенденцій його “чорно-білого” сприймання, меншу орієнтацію на соціальний порядок та ієрархію тощо [6]. Оскільки саме в підлітково-юнацькому віці, власне, і формується більш-менш цілісна картина світу, метою дослідження стало вивчення геополітичних настанов студентської молоді стосовно інших країн світу за критерієм їх “дружності – ворожості” (умовно – “геополітична дистанція”), а також виявлення зв’язку цих настанов із рівнем особистісної толерантності. У проведеному нами дослідженні взяли участь 100 студентів 1–2-го курсів психолого-педагогічного, фізико-математичного і технологічного факультетів Чернігівського педуніверситету (з них 40 чоловічої та 60 – жіночої статі). Досліджуваним пропонувалось дві методики. Перша – авторська анкета, яка містила перелік 3 політичних об’єднань (СНД, Євросоюз, НАТО) та 67 країн світу. До переліку увійшли майже всі країни Європи (крім найменших), усі пострадянські республіки, найбільші і найвідоміші країни Америки, Азії та Африки. Опитуваних просили за допомогою 7-бальної шкали оцінити відносини кожної держави (об’єднання) з Україною. Шкала побудована за принципом шкал соціальної дистанції Богардуса: 1 бал – “основний союзник України”, 2 – “союзник”, 3 – “скоріше дружня до України держава (об’єднання)”, 4 – “ані ворог, ані друг”, 5 – “не дуже дружня країна (об’єднання)”, 6 – “ворог”, 7 – “головний ворог України”. Таким чином, запропонована методика давала змогу визначати рівень “геополітичної дистанції” (або, за класифікацією А. Хенріксона, “атрибутивної дистанції”) між Україною та іншими державами світу. Щоб звести до мінімуму “ефект середніх оцінок”, студентів просили не оцінювати країни та об’єднання, стосовно яких вони не могли чітко визначитись. Другою методикою був експрес-опитувальник “Індекс толерантності”, розроблений і стандартизований російськими фахівцями (Г. Солдатова, О. Кравцова, О. Хухлаєв, Л. Шайгерова) [6]. Дані цієї методики у подальшому дали можливість поділити всіх досліджуваних на дві підгрупи – з показником толерантності нижче і вище за середньогруповий. Кількісний аналіз даних здійснювали за допомогою комп’ютеризованого пакета статистичних програм SPSS.10. З усіх запропонованих студентам країн і союзів лише 16 були оцінені половиною і більшою кількістю досліджуваних. Це Бєларусь (96% респондентів), Росія (95%), Євросоюз (90%), СНД (88%), НАТО (88%), США (76%), Польща (74%), Німеччина (65%), Китай (61%), Молдова (59%), Велика Британія (55%), Японія (53%), Грузія (53%), Австралія (51%), Туреччина (50%), Афганістан (50%). Доволі висока частота оцінювання Бєларусі та Росії пояснюється передусім територіально-географічними особливостями респондентів – мешканців регіону, який безпосередньо межує із цими державами. З інших країн СНД лише дві виявилися найбільш “засвіченими” в геополітичній свідомості студентів – Молдова (південно-західний сусід, чиї мешканці є об’єктом поширених етнічних стереотипів у вітчизняному фольклорі) та Грузія (дружні відносини з якою наполегливо пропагувала попередня політична влада України). Три політичних об’єднання (СНД, Євросоюз та НАТО) доволі часто згадуються у вітчизняному політичному дискурсі, символізуючи Схід і Захід – два традиційні центри “політичного тяжіння” України. Цим же можна пояснити і відносно часте оцінювання Польщі (“сусідній Захід”), Німеччини та Великої Британії (одних із “китів ЄС”, а Німеччина, крім того, ще й колишній ворог по двох світових війнах). Китай, Японія і Туреччина виступають символами східного світу. При цьому перші дві країни відображають економічну і політичну могутність Сходу, а остання є єдиною країною Сходу, з якою Україна має багатовікові історичні зв’язки. Дещо цікавим є факт наявності у цьому переліку Австралії і особливо Афганістану. Мабуть перша країна виступає своєрідним архетипом “краю Землі”. Актуалізація Афганістану, можливо, пов’язана зі спогадами про афганську війну (країна, де воювали “ми” – “наші”). Тут, однак, постає запитання, чому відносно “давні” події тієї війни виявилися більш актуальними в геополітичній свідомості опитаної студентської молоді, ніж ближчі за часом війни в Іраку (46% респондентів) або колишній Югославії (29–34%) за ширшого висвітлення їх у ЗМІ. Навіть Сомалі – “країна морських піратів”, чиї дії регулярно завдають шкоди Україні та її громадянам, – оцінили лише 37% студентів. Наявність Афганістану в геополітичних ментальних картах опитуваних була б більш логічною, коли б останні були відносно дорослими людьми, що росли ще в радянські часи. Зазначимо такожє, що відносно часто (на рівні 45–49%) студенти оцінювали такі держави, як Австрія, Азербайджан, Болгарія, Єгипет, Ірак, Канада, Литва, Румунія, Франція. Найменшу кількість оцінок (28–30%) дістали Ірландія, Ісландія, Киргизія, Македонія, Португалія, Північна Корея, Сербія та Південно-Африканська республіка. Для виявлення більш достовірних тенденцій стосовно геополітичної свідомості опитаних студентів далі ми аналізували результати оцінювання “ворожості–дружності” лише 16 згаданих вище країн і блоків, які мали найбільшу кількість оцінок (рис. 1). 1. СНД 5. Афганістан 9. Китай 13. Росія 2. Євросоюз 6. Бєларусь 10. Молдова 14. США 3. НАТО 7. Велика Британія 11. Німеччина 15. Туреччина 4. Австралія 8. Грузія 12. Польща 16. Японія Рис. 1. Показники геополітичної дистанції щодо різних країн та політичних блоків Як видно з рис. 1, найменша дистанція була зафіксована щодо Бєларусі – “пострадянської сестри” зі схожою східнослов’янською культурою. Прикметно, що рівень дистанціювання із Росією був трохи більшим. Можливо, це пов’язано з тим, що частина студентів сприймає Росію не лише як братерську країну, але і як більш могутнього (а отже, і небезпечного, агресивного) сусіда, який регулярно здійснює зовнішньополітичний тиск на Україну; до того ж дехто з опитуваних міг асоціювати Росію із колишнім СРСР, часами “диктатури” і “тоталітаризму”. Тому невипадково, що порівняно з іншими країнами Росія має найбільший показник дисперсії оцінок, що свідчить про досить полярне сприймання її “ворожості–дружелюбності” до України. Зазначимо, що, крім Росії, відносно високий показник дисперсії оцінок був зафіксований і стосовно США. Загалом це можна вважати закономірним результатом, який відображає відому ситуацію поляризації зовнішньополітичних орієнтацій України (“Захід–Схід”), що існує не лише в українській політиці, а й у суспільній свідомості. Найбільший рівень “геополітичної дистанції” спостерігався стосовно Афганістану – країни, яка не тільки належить до іншої (східної) цивілізації, а й з якою СРСР мав відомий тяжкий досвід взаємовідносин. Середні оцінки СНД та ЄС збігаються, тоді як стосовно НАТО опитані демонстрували дещо більшу дистанцію. Більш докладні результати наведено в табл. 1. Таблиця 1 Результати частотного аналізу геополітичних настанов Політичний актор Частота оцінок геополітичної дистанції, % Основний союзник Союзник Скоріше друг Ані ворог, ані друг Не дуже дружня Ворог Головний ворог Позитивні Нейтральні Негативні СНД 14 27 30 13 4 0 0 ЄС 6 42 26 13 3 0 0 НАТО 2 10 24 37 9 3 3 Австралія 0 2 13 34 1 1 0 Афганістан 0 0 7 17 15 8 3 Бєларусь 15 38 33 9 1 0 0 Велика Британія 1 10 27 17 0 0 0 Грузія 1 13 18 16 4 1 0 Китай 1 10 26 15 7 0 2 Молдова 3 19 24 10 2 1 0 Німеччина 1 11 21 23 8 1 0 Польща 5 30 30 3 6 0 0 Росія 27 27 17 9 9 2 4 США 1 19 22 21 7 3 3 Туреччина 0 7 29 13 1 0 0 Японія 0 8 25 20 0 0 0 Наведені у табл. 1 дані дають підстави говорити про тенденцію доволі поблажливого оцінювання студентами майже всіх зазначених країн і політичних союзів (за винятком Афганістану, Австралії і НАТО), оскільки більшість оцінок є позитивними (дистанція на рівні 1–3). Перевага нейтральних настанов стосовно НАТО, можливо, зумовлена специфікою сприймання його не стільки як політичного, скільки як військового (агресивного); водночас поширенню негативних настанов щодо НАТО серед молоді, можливо, заважає існуюча асоціація блоку із “благополучним” західним світом. Значна кількість нейтральних оцінок Австралії, на наш погляд, пов’язана із незнанням цієї країни і, отже, поширенням стереотипних уявлень, які самі по собі є нейтральними (“кенгуру”, “аборигени”). Порівняння результатів у різних підгрупах вибірки, здійснене за процедурою t-критерію Стьюдента, виявило наявність лише кількох статистично достовірних відмінностей. Так, хлопці оцінювали рівень геополітичної дистанції з Євросоюзом та Грузією менше, ніж дівчата (при р=0,05). Але найбільш цікавим було те, що геополітичні настанови у підгрупах із різним рівнем особистісної толерантності були майже однаковими. Тут було зафіксовано лише дві статистично достовірні відмінності: “низькотолерантні” студенти оцінювали геополітичну дистанцію із Молдовою вище, ніж “високотолерантні” (при р=0,05), але останні вище (!) оцінювали дистанцію із Росією (при р=0,05). Щоб пересвідчитись у такому низькому зв’язку толерантності з геополітичними настановами студентів, ми здійснили ще один поділ опитуваних лише за однією шкалою опитувальника – “етнічна толерантність” (адже логічно було припустити, що ставлення до різних етносів і країн пов’язані між собою). Але й тут ми виявили лише дві статистично достовірних відмінності: “низькотолерантні” студенти вище оцінювали ступінь “геополітичної дистанції” із Афганістаном (при р=0,05) і Китаєм (при р=0,01). Ці результати дають змогу припустити, що більшість геополітичних настанов молоді має характер стереотипізованих соціальних уявлень, а отже, пов’язана з дією не стільки індивідуально-психологічних чинників, скільки соціальних (політичні настанови найближчого оточення, соціокультурні стереотипи, вплив ЗМІ тощо). Для вивчення особливостей групування згаданих країн і блоків у ментальному просторі досліджуваних ми застосували процедуру кластерного аналізу. Як видно з рис. 2, всі країни і політичні блоки виявилися згрупованими у три основні групи-кластери. До першої увійшли країни Західної і Східної Європи, Азії (крім Афганістану), США, Австралія і НАТО. Умовно цю групу можна визначити як “Зарубіжжя”. Другий кластер охоплює образи СНД, Євросоюзу, Росії та Бєларусі. Якщо три із чотирьох цих складових логічно пов’язані між собою політичними й культурними зв’язками, то ЄС начебто “вибивається” з цього переліку. Можливо, це пояснюється тим, що для значної частини опитаних ЄС виступає “штучним” утворенням, а сама Європа сприймається передусім як сукупність конкретних європейських держав. Частково це підтверджується тим, що ЄС поєднується насамперед із СНД, тобто таким самим “напіввіртуальним” політичним утворенням. Окремо від усіх країн і союзів перебуває Афганістан, що, з урахуванням попередніх результатів і міркувань, цілком зрозуміло. Найвищі рівні подібності спостерігаються між Великою Британією та Японією, Австралією та Німеччиною, Грузією та Молдовою. Якщо остання пара більш-менш логічна (пострадянські республіки), то перші дві пари, на наш погляд, є доволі дивними. Можливо, структура їх пов’язана з низьким рівнем сформованості (а отже, і парадоксальністю) геополітичної свідомості опитаних студентів. Рис. 2. Особливості класифікації країн світу у геополітичній свідомості студентів Висновки. Геополітичні настанови студентської молоді Північноукраїнського регіону стосовно інших країн світу та основних політичних об’єднань є переважно позитивними (ефект “вище середнього”). Більшість студентів вважає, що у світі немає держав, вороже налаштованих до України. Мінімальний рівень геополітичної дистанції опитані демонструють до Бєлорусі, СНД, Євросоюзу, Польщі, Росії, а максимальний – до Афганістану. Аналіз кількості та змісту геополітичних орієнтацій респондентів дав змогу визначити їх геополітичну свідомість як “традиційну” (“Україна між Сходом і Заходом”), доволі вибіркову, а їх “геополітичну ментальну карту” – як відносно спрощену (“малонасичену”). Більшість геополітичних настанов студентів не пов’язані зі статтю чи рівнем особистісної толерантності (дія вказаних чинників є доволі вибірковою). Можна припустити, що геополітичні настанови мають переважно характер стереотипізованих соціальних уявлень, зміст яких зумовлений не стільки особистісними, скільки соціальними чинниками. Л і т е р а т у р а 1. Дроздов О. Геополітична свідомість як психологічний феномен / О. Дроздов // Соціальна психологія. – 2010. – № 5. – С. 26–37. 2. Cottam M. Introduction to political psychology / M. Cottam, B. Dietz-Uhler, E. Mastors, T. Preston. – New York : Psychology Press, 2010 – 404 p. 3. Herrmann R. K. Images in International Relations: An Experimental Test of Cognitive Schemata / R. K. Herrmann, J. F. Voss, T. Y. E. Schooler, J. Ciarrochi // International Studies Quarterly. – 2007. – Vol. 41, № 3. – P. 403–433. 4. Кондратова Н. А. Субъективная репрезентация жизненного пространства личности: автореф. дис. … канд. психол. наук: 19.00.01 / Н. А. Кондратова. – М., 2009. – 22 с. 5. Henrikson A. Distance and Foreign Policy: a Political Geography Approach / A. Henrikson // International Political Science Review. – 2002. – No.23. – P. 437–466. 6. Психодиагностика толерантности личности / под ред. Г. У. Солдатовой, Л. А. Шайгеровой. – М. : Смысл, 2008. – 172 с. ІСТОРИЧНА ТРАВМА СПІЛЬНОТИ: ЯК НАЩАДКАМ ПАМ’ЯТАТИ ТРАГІЧНЕ? Л. А.Найдьонова, м. Київ Запропоновано положення про групову рефлексію як реабілітаційний ресурс подолання історичної травми спільноти. Проведено теоретичний аналіз поняття “небезпечна колективна пам’ять” у зв’язку із формуванням ідентичності наступного покоління. Узагальнено світовий досвід вивчення трансгенераційних механізмів передачі історичної травми. Розкрито динаміку зцілення від історичної травми на прикладі аналізу реакцій спільноти на психологічне травмування Другою світовою війною. Особливість цієї травми в Україні зумовлена дивергентним поділеним опозиційним досвідом спільноти та інтерференцією з психотравмою голодомору. Обгрунтовано психолого-педагогічні критерії екологічності розмови з дитиною про трагічне. Ключові слова: історична травма, трансгенераційна психотравма, колективна пам’ять, групова рефлексія, голодомор, спільнота. Предложены положения о групповой рефлексии как реабилитационном ресурсе преодоления исторической травмы сообщества. Проведен теоретический анализ понятия “опасная коллективная пам’ять” в связи с формированием идентичности следующего поколения. Обобщен мировой опыт изучения трансгенерационных механизмов передачи исторической травмы. Раскрита динамика исцеления от исторической травмы на примере анализа реакций сообщества на психологическое травмирование Второй мировой войной. Особенность этой травмы в Украине обусловлена дивергентным разделяемым опозиционным опытом сообщества и интерференцией с психотравмой голодомора. Обоснованы психолого-педагогические критерии экологичности разговора с ребенком о трагичном. Ключевые слова: историческая травма, трансгенерационная психотравма, коллективная память, групповая рефлексия, голодомор, сообщество. Thesis about group reflection as rehabilitation resource to cope community’s historical trauma is proposed. Theoretical analysis of dangerous collective memory concept is conducted in the connection with identity formation of the next generation. The paper generalizes the international studies on mechanism of intergenerational transmission of traumatic experience. The dynamic of recovery from psychotrauma in historical dimension is uncovered based on the example of the community response to the World War II trauma. The special features of this trauma in Ukraine consist in an interference of two factors: the divergent traumatic experience from the WW II and the trauma caused by heavy famine before the WW II. There are proposed the psychological and pedagogical criteria for ecological communication with children about the tragic events. Key words: historical trauma, psychotrauma intergenerational transmission, collective memory, group reflexivity, famishment, community Проблема. Останнім часом достатньо популярним став трансгенераційний підхід до психотерапії психологічної травми особистості. Розробляються нові методи допомоги людині, психологічні негаразди якої зумовлені проблемами і втратами, що дістались її батькам. Психологічні зміни, яких зазнали батьки внаслідок травмування певними подіями, ніби рикошетом б’ють по нащадках. Механізмом передачі психотравми наступним поколінням (у видозміненому вигляді) стають дисбаланси в сімейній системі. Трансгенераційний підхід загалом набуває дедалі більшого поширення і поза індивідуальною та сімейною психотерапією, виходячи на питання профорієнтації (див., наприклад, [1]) та інші аспекти соціального життя. Наявність трансгенераційних ефектів виявлено не тільки стосовно індивідуальних психотравм (загроза життю, втрата близької людини чи порушення прив’язаності) або порушень сімейної системи (вбивство дитини, інцест), але й щодо так званих колективних травм, зумовлених суспільно-політичними подіями. Зокрема, досліджуються трансгенераційні наслідки таких колективних травм: переселення корінного населення Північної Америки до резервацій (втрата місця проживання і звичного способу життя спільноти) [2]; голокосту, знищення євреїв нацистами під час Другої світової війни [3]; загальні наслідки впливу війни на нащадків [4], наслідки для тих, чиї батьки були учасниками терористичних актів, техногенних і природних катастроф тощо. Розгляд війни як колективної травми, яка впливає на нащадків, стає дедалі актуальнішим з огляду на поширення локальних воєн [5]. В історії України також є досить багато подій, які мають психотравмувальний потенціал. Упродовж ХХ ст., коли формувались умови життя кількох поколінь, сталося багато подій, щодо яких можна застосувати поняття колективної травми, оскільки вони були надзвичайно емоційно важкими і суттєво змінювали спосіб життя людей. У попередніх працях нами обгрунтовано необхідність дослідження трансгенераційних ефектів такої колективної психотравми, як голодомор [6]. Можна вирізнити особливості колективної травми Великої вітчизняної війни для України, оскільки для значної частини населення ця війна була формою продовження громадянської війни проти більшовиків, тобто ми маємо колективну травму співіснування спільнот, які набули опозиційного досвіду протистояння предків. І як показують останні події, відбувається повторне травмування в цьому контексті (згадаймо хоча б бійку 9 травня 2011 р. у Львові). Історія не полишає сьогодення, ставить перед сучасним молодим поколінням завдання подолати психологічні наслідки тих подій, учасниками яких ми не були, але маємо живі, болючі емоції з цього приводу, наслідувані від наших рідних. Окремої уваги заслуговує Чорнобиль як колективна травма, що передається нащадкам. Крім того, пора порушувати й питання психотравми 1990-х років, яка (попри наявність різних оцінок політичних подій) на рівні життя спільнот і родин теж мала всі ознаки колективної травми руйнування сталого способу життя. Варто розібратися, а чи не є наша сучасна молодь, щодо якої закидають перебільшення цінності матеріального благополуччя, фінансово травмованою тотальним безгрошів’ям батьків, які виживали завдяки “підніжним кормам” за обвалу систем соціального забезпечення, невиплачування заробітних плат, прихованого, а то і явного голодування. Питання колективної травми має звучати на фаховому психологічному рівні. Воно потребує глибокого неупередженого аналізу, адже є політично і медійно небезпечним. Політично – тому, що будь-яка інформація з цього приводу може ставати аргументом загостреної політичної боротьби за владу, особливо в період виборчих кампаній. Медійна небезпека, крім попереднього політичного аспекту, передбачає ще й небажані віктимізаційні наслідки: посилення відчуття “травмованої жертви” або спротив, відкидання проблеми через побутове розуміння поняття психотравми як психічної хвороби. З обома цими аспектами ми вже стикалися раніше, тому наголошуємо на необхідності наукового аналізу, який би охоплював різні погляди людей – живу онтологію життя єдиної спільноти, в якій ці погляди створюють умови для формування життєвого світу нащадків. Мета нашої роботи – здійснення соціально-психологічного аналізу явища трансгенераційної передачі історичної травми спільноти на прикладі низки колективних травм, які пережило населення України упродовж ХХ ст. Головна спрямованість такого теоретичного аналізу – знайти способи активізації індивідуальної і групової рефлексії можливих наслідків історичної травми для молодого покоління, які б слугували орієнтирами для педагогічної практики в Україні. Соціально-психологічний аналіз має узагальнити світовий досвід осмислення історичних травм різних спільнот у тих позиціях, які відповідають реаліям України. Інтеграція цього досвіду спиратиметься на розроблені нами теоретичні й методологічні засади рефлексивної психології територіальних спільнот. Дослідницькі запитання, на які мають відповісти наші студії, охоплюють як теоретичну проблему трансгенераційної передачі психотравми і ролі груп-рефлексивних механізмів її подолання, так і прикладний аспект визначення найбільш оптимальної позиції педагогів, які включені у так звані “технології пам’яті”. Чи потрібно вивчати страшні болючі сторінки нашої історії, які досі травмують? Що відповісти батькам, які кажуть, що після уроків про голодомор їхня дитина плаче і ніч не спить від сильних емоційних вражень? Як реагувати на колективну травму, щодо якої (навіть якщо ми зазвичай не думаємо про неї) не вдається зробити вигляд, що її не було, адже все одно живемо з наслідками її впливу на всіх нас? Поняття історична травма, як його здебільшого тепер використовують, означає кумулятивне (сукупне) емоційне і психологічне враження, накопичене як на життєвому шляху окремої людини, так і в наступних поколіннях; враження, яке було спричинене травматичним досвідом великої групи, членом якої людина себе вважає. Перші праці з вивчення історичної травми було присвячено проблемі жертв Голокосту, але цей концепт використовувався також для дослідження інших груп, зокрема американців японського походження, вірмен, індіанців американської Півночі. Поняття історичної травми активно застосовують для вивчення наслідків апартеїду в Південній Африці [7], подолання психологічних наслідків локальних воєн і протистоянь (Югославія, Ізраїль – Палестина, Кіпр – Туреччина та ін.). Відповідь на історичну травму (ВІТ) – це низка взаємопов’язаних особливостей реакцій на травму. До ВІТ відносять зловживання психоактивними речовинами (зокрема, алкоголем) як спробу досягти заніміння психологічного болю [2] та інші форми самодеструктивної поведінки, суїцидальні думки і настрої, депресивні і тривожні стани, занижену самооцінку, гнів, що супроводжується труднощами усвідомлення й вираження емоцій. ВІТ асоціюється з історично нерозв’язним відчуттям горя, яке супроводжує історичну травму. Відомо, що за рівнем загальної задоволеності життям мешканці України посідають чи не найнижче місце в Європі і навіть перебувають нижче тих країн, де гірші об’єктивні показники рівня життя. Україна має вражаючі темпи зростання таких самодеструктивних соціальних патологій, як алкоголізм, наркоманії, паління, особливо серед молоді. Зважаючи на поширення в Україні всіх названих явищ (зрозуміло, що причини – не лише в історії, існує цілий комплекс їх), вважаємо за потрібне визначити й моменти, зумовлені реагуванням на історичні травми. Це важливо, зокрема, з огляду на те, що однією із невід’ємних характеристик історичної травми, на нашу думку, є блокування рефлексивних процесів, що унеможливлює адекватне відбиття стану і причин негативних переживань, особливо, якщо події, що спричинили травму, відбувалися ще до народження людини, в біографії батьків. Історична травма має трансгенераційні механізми передачі, які нині достатньо добре вивчені в сімейній психології і використовуються у психотерапії. Так, відомо, що відмова матері від дитини в ранньому віці впливає на емоційний стан і життєвий світ нащадків щонайменше до третього покоління (за даними Абрамс [8]). Передача травми через покоління відбувається не прямим шляхом, а опосередковується низкою механізмів. Наприклад, відомий американський дослідник психологічної травми Даніель Счечтер [9], вивчаючи причини проблем молодих матерів з їхніми маленькими дітьми, виявив, що за наявності в дитячому досвіді матері страждань від жорстокості і насильства, навіть за найкращих намірів щодо своєї дитини, травмована мама має великі труднощі, а інколи просто не здатна адекватно “прочитати” дитину, розпізнати її стресовий стан, толерантно поставитись до дитячих реакцій у цьому стані. До того ж такі мами часто припускаються помилок у приписуванні своїй дитині намірів і особистісних характеристик, яких та не має. В результаті дитина у прагненні зберегти прив’язаність до такої травмованої в дитинстві матері конформно пристосовується до цих помилкових атрибуцій і батьківської гіперпильності, що призводить до травматично викривленої інтерсуб’єктивності. Наслідком стає продовження ефекту травмованості в наступному поколінні. Як видно із цього прикладу трансгенераційної передачі травми, основою її продовження стають порушення інтерсуб’єктивності. При цьому інтерсуб’єктивність розуміють як деякий проміжний стан між об’єктивністю і суб’єктивністю, який переживає разом як персональний досвід більш ніж один суб’єкт. За Томасом Шеффом [10], інтерсуб’єктивність виявляється в тому, що суб’єктивний стан одного суб’єкта поділяють багато суб’єктів. Інтерсуб’єктивність трактують трьома різними способами: 1) як узгодженість, за якої кілька людей згодні зі смислом або визначенням ситуації; 2) як загальна думка – поділене значення, сконструйоване людьми в їхній взаємодії, яке використовують як повсякденний ресурс для інтерпретацій значень елементів соціального і культурного життя; 3) як позначення для поділеної (частково поділеної) дивергенції значень і смислів, коли користуються не однаковим розумінням ситуації, а двома відмінними (як це відбувається, коли людина каже неправду, жартує тощо) – оперування двома суб’єктивно відмінними визначеннями реальності. Наявність когнітивної поділеності і консенсусу вважається необхідною умовою існування інтерсуб’єктивності, квінтесенцією якої виступає жива людська мова з її потенціалом розвитку. Групова рефлексія [11] забезпечує утримання дивергентних відмінностей, перетворюючи когнітивні процеси на процеси нової якості – суб’єктивно об’ємні, тобто такі, що дають змогу охопити інтерсуб’єктивність без зведення її до питання про єдино “правильне відбиття об’єктивної реальності”. Реальність неможлива без інтерсуб’єктивності з природною дивергенцією різних суб’єктивних інтерпретацій, і навіть ширше – співвідношень форматів дискурсу різних суб’єктів. Навіть помилкова суб’єктивна інтерпретація подій одним суб’єктом має статус об’єктивної реальності для іншого суб’єкта. Особливо важливими ці моменти стають в такій сфері, як стосунки між суб’єктами. Нездатність одного суб’єкта адекватно розуміти стани іншого, коли інтерпретації мають систематичну похибку (внаслідок психотравми, наприклад), створює такі умови інтерсуб’єктивності, які закладають дивергентність смислів у саму картину суб’єктивного світу іншого суб’єкта, котрий за цих умов втрачає чітку межу реальності, спільності, індивідуальності. Зауважимо, що допомога матерям, які пережили психотравму і стикаються з описаними вище проблемами із власними немовлятами, грунтується саме на принципі відновлення психічної функції в обхід локально травмованих структур, які заблокували певні елементи системи. Так відновлюється здатність читати і писати, коли дрібна моторика заміщується крупною (обведення контуру літери всією рукою), що показано в нейропсихологічних експериментах А. Р. Лурії. Відповідно до цієї схеми, заблоковану емпатію на емоційному рівні поділяння інтерсуб’єктивності вдається “обійти” через інші способи зробити явними стосунки і переживання. Підтверджено, наприклад, ефективність використання для подолання психотравми методу розстановок, тобто відображення елементів внутрішнього світу людини або певної її історії за допомогою розташування, відстаней і напрямів об’єктів (а краще – інших учасників, які можуть розповісти про свої відчуття на тому чи іншому місці, зміни відчуттів при переміщеннях тощо) [12]. Іншим дієвим способом подолання блокування або порушень інтерсуб’єктивності внаслідок психотравми виявилась техніка сесій клінічного супроводу відеоаналізу зворотного зв’язку, запропонована Счечтером [9]. Ця техніка полягає у перегляді в присутності психолога відеозафільмованих фрагментів реальної взаємодії матері і дитини, ігор дитини, ситуації відокремлення мами від дитини, інших подібних стресових ситуацій і обговорення відеоматеріалів із психологом: він просить маму подумати про те, що може відчувати її дитина під час цих подій, під час перегляду цих подій тощо. Таку схему переосмислення емоційного досвіду автори називають менталізацією [13]. Тобто за допомогою посередництва і з використанням ресурсу особистості клінічного психолога очевидне невідрефлексоване у стосунках матері і дитини підлягає осмисленню і переосмисленню в груповій рефлексії (в інтерсуб’єктивності із психологом) саме в напрямі відновлення адекватної поділеності станів. Автори зазначених двох підходів дотримуються різних психотерапевтичних напрямів – розстановки та менталізації – і послуговуються різними теоретичними концепціями (зокрема, не використовують терміни групової рефлексії), але схеми їхніх дій чітко підтверджують нашу тезу про необхідність активізації рефлексії для подолання наслідків психічної травми, що передаються через покоління. Наскільки можливе перенесення схем і принципів рефлексії психотравми, отриманих на міжперсональному рівні вивчення, на рівень аналізу історичної травми спільнот? Аналіз досліджень історичної травми та способів її подолання дасть можливість обґрунтувати відповіді на це запитання. Звернімось до аналізу історичної психотравми Великої вітчизняної війни, здійсненого сімейним психологом Л. Петрановською [4], в якому продемонстровано тісний взаємозв’язок між історичною травмою великої групи і сімейними стосунками. Вона пише: “9 травня – це душевний біль, який поруч, він стоїть за плечима. Він іще й зараз не прожитий повністю. Я частина цього народу і не можу писати спокійно” [4]. Насамперед Л. Петрановська характеризує травму як глибоку і дуже велику, адже жодної сім’ї вона не залишила осторонь. Загинули не лише військові. Великих втрат зазнало мирне населення. Смерть багатьох була мученицькою, вбивства – звірячими. Крім того, це була травма, ускладнена амбівалентністю. Травма, спричинена чужою людиною, переживається легше, ніж та, якої завдала близька людина, особливо та, функціями якої є захист і безпека. Коли насильник і захисник поєднуються в одній особі, це викликає найважчі почуття – амбівалентні, змішані – сплав любові й ненависті, які не можна відокремити одне від одного, які мають один із найсильніших руйнівних потенціалів. Травма Другої світової війни була ускладнена амбівалентністю, адже хоча про злочини влади проти власних громадян невідомо точно, проте люди все це відчували. Для терапії амбівалентності дуже важливо розділити змішані почуття. Аналізуючи умови, що складались у Радянському Союзі, Л. Петрановська враховує всі етапи динаміки опрацювання історичної психотравми: стадії шоку, відкидання, усвідомлення, відновлення. На стадії шоку головна мета людей – вижити. На почуття в такій гіпермобілізації не вистачає ресурсів, інакше не пережити всі ті страшні події і обставини, які руйнують образ світу, розривають емоційні зв’язки, вносять в життя хаос і почуття беззахисності перед силами долі. На цій стадії, психологічно точно змальованій у книзі Ванди Василевської “Райдуга”, допомогти можна лише ділом, тобто зробити щось для полегшення ситуації. (Все відбувається без узгоджень, інтерсуб’єктивність не комунікаційна, взаємодія лише предметна, “очі бачать – роби” –таке правило спілкування). Лише потім, коли безпосередня небезпека відступає, починається “обробка” травми. На початку виходу із шоку бувають напади неприродних веселощів, істерії, роздратованості, тривоги, розгубленості. Використовуючи аналіз післявоєнних подій і форм їх подання в мистецьких творах того часу, Л.Петрановська доводить, що характерна для індивідуального посттравматичного синдрому стадія відкидання травми, або ілюзії реабілітації, була властива і великій групі, всьому соціуму. Функція цієї стадії – передишка, пауза для накопичення ресурсів, необхідних для подолання травми. Що безпечніші обставини, в які потрапляє людина після травми, і що більший внутрішній ресурс, то коротшою буде стадія відкидання. Але в післявоєнній країні не було безпечно: жили важко, голодно, в умовах нової хвилі репресій, заборони об’єднань ветеранів, замовчування результатів аналізу війни (заборона святкування дня перемоги). На наш погляд, внутрішня політика фактично була спрямована на блокування рефлексії події, що призвело до фіксації стадії відкидання. Особливо небезпечним є застрягання на відкиданні амбівалентної травми. Діти, які постраждали від насильства батьків, або втрачають здатність розмовляти на цю тему (аж до спазмів), або раціоналізують травму (так і треба було, це було правильно), знецінюють її (а мені від цього байдуже, і не боляче зовсім було). В суспільстві можуть бути люди, які мають більше внутрішнього ресурсу, ніж інші. Саме вони починають першими переходити на наступні стадії і дають можливість іншим користуватися результатами здійсненого ними усвідомлення травми. Лише 1957 р. (вихід фільму “Летять журавлі”), на думку Л. Петрановської, став початком стадії усвідомлення, коли колективними психотерапевтами травми виступили люди мистецтва. Ознаки цієї стадії: “переповнення” почуттями, потреба говорити про них, потреба повернутись на місце події, відновити деталі; повнота і яскравість спогадів, “повторне переживання”, проживання гніву до насильника, компенсаторна агресія; проживання провини і перехід від провини до відповідальності. Огляд подій і культурних традицій, що започатковувались протягом наступних двох десятиліть, підтверджує відповідність цій стадії. Відсутність спротиву болю, повторне його проживання – це ознака стадії усвідомлення. Стосовно травми війни, на відміну від інших зазначених історичних психотравм українців (зокрема, травми голодомору), стадію усвідомлення і символічного відреагування більшість людей проживають, входячи у спільні стани під впливом мистецьких текстів: “Я знаю, никакой моей вины в том, что другие не пришли с войны…”. Тільки аспект амбівалентності травми досі залишається непроробленим (“когда Родина-мать становилась убийцей”), хоча після 90-х років ХХ ст. ця тема теж набуває звучання в мистецтві. Найважче прийняти не травму жертви, а травму насильника і свідка, тому досі маємо спротив і реакції відкидання, наприклад, спогадів про звірства радянських солдатів на звільнених територіях. Люди гніваються, агресивно кидаються один на одного, готові “глотки рвать за события шестидесятилетней давности”, тому що болить, іще дуже болить. Ця частина травми залишається не усвідомленою, не зціленою. Навіть на аналіз Л. Петрановської надходило багато коментарів, у яких її звинувачували в блюзнірстві, аморальності і т.п., від людей, які досі перебувають на стадії відкидання раціоналізованої травми. Стадія відновлення характеризується тим, що людина каже собі “досить болю” і “відпускає” історичну подію в минуле. Характерним для цієї стадії є збільшення споживання, акцент на задоволенні тілесних, матеріальних потреб, переключення на теми сьогодення. Порівняно із минулим поколінням безідейність, споживацтво, сексуалізація, характерні для нового покоління, – це своєрідні ознаки стадії відновлення суспільства від історичної травми. Ця теза Л. Петрановської також стає приводом для дискусій, адже для старшого покоління дивергентність поділеного досвіду сприймається як занадто висока, аж до втрати спільної ідентичності. Крім того, людство тільки починає жити в ситуації відсутності історичних травм великого масштабу на кшталт світових воєн. Натомість відбуваються локальні історичні травми, які накладаються на трансгенераційні наслідки попередніх травм. Так що перетворення ментальності, які відбудуться у разі подолання приводів історичної травматизації, сьогодні важко передбачити. Не виключено, що патерн історичної травми, який існує в колективній свідомості людства, буде відновлювати себе на інших рівнях, стимулюючи травматизацію і відволікаючи від вирішення нагальних проблем “кінця природного світу” або екологічної катастрофи планети. Проте такі футурологічні студії виходять за межі мети зазначеної роботи. До аналізу психотравми, здійсненого Л.Петрановською, для контексту України ми додаємо іще один аспект – прийняття розділеного опозиційного досвіду, взаємне визнання страждань різних частин спільноти, в тому числі тих, які від початку сприймали фігуру радянського солдата як таку, що здійснює насильство над звичним способом життя людей, проти якої потрібно боротись як проти породження ворожої більшовицької влади. Це була та частина українського населення, якій вдалося вижити і зберегти колективну свідомість, зруйновану на більшості території країни влаштованими голодоморами (знищити фізично разом із носіями цієї свідомості або через психологічне травмування тих, хто залишився живим). Накладення однієї історичної травми на іншу – це тема для окремого соціально-психологічного дослідження. Тут же хотілося підкреслити глибоке психоісторичне коріння тих конфліктів, які розгоряються 9 травня в Україні між її сучасними мешканцями (згадаймо події у Львові). Тому до останньої стадії – відновлення, коли біль стихає, різні частини спільноти України підходять зовсім неодночасно. Фактично в Україні триває процес вибудовування нової колективної ідентичності, що відрізняє процеси рефлексії історичної травми війни, описані Л.Петрановською для жителів Росії. Корисно звернутись до досвіду аналізу цього аспекту історичної травми, спираючись на знахідки німецьких дослідників, які показали тісний взаємозв’язок між колективною пам’яттю, стражданням, рефлексією, ідентичністю та історією. Саме в Німеччині, яка мусила прийняти історичну трансгенераційну травму фашизму, себе як насильника, вироблено цінний досвід рефлексії спільноти, враховуючи також досвід застосування цих підходів до системи освіти. Чи потрібно пам’ятати події, які призвели до психологічного травмування? Чи, можливо, краще для здоров’я було б забути про них і рухатись далі. І питання не тільки в тому, потрібно пам’ятати чи небажано. Чи мають освітяни використовувати пам’ять про події, щоб формувати, репродукувати групову ідентичність, використовувати історичну травму для ресоціалізації дітей в епоху космополітизму? [14]. Питання не тільки в тому, чи потрібно пам’ятати історичну подію, питання в тому, як інтерпретувати цю подію. Історичний спадок і колективна пам’ять вбудовані в колективну ідентичність. Основою формування колективної ідентичності завжди було протиставлення ми – хороші й вони – погані. Історію творять люди, пам’ять яких вибіркова (цей закон пам’яті відкрито дуже давно, і ніхто не довів протилежне). Відповідно, в пам’яті різних людей з різною груповою ідентичністю постає різна історія в різній інтерпретації минулих подій. Якщо розглядати спільноту, то виявиться досвід розщепленої спільноти, тобто такої, де одна частина має один поділений між учасниками досвід, а друга – інший, але теж поділений колективний досвід. Яким має бути шлях конструювання нової солідарної ідентичності? Як інтегрувати досвід “минулих ворогів”, який завдяки вбудованій колективній пам’яті (підкріпленій технологіями колективної пам’яті) продовжує формувати розірвану ідентичність нового покоління? Пам’ятати чи побудувати “амнезійну” ідентичність [15], що ґрунтується на забуванні? Колективна пам’ять – поняття, яке народжувалося двічі. Уперше – в середині минулого століття, коли французький філософ і соціолог М. Холбах [16] позначив цим терміном репрезентацію минулого в соціальній уяві. Тобто колективна пам’ять – це колективно поділена репрезентація минулого. Надалі пропонувались альтернативні поняття “соціальної пам’яті” (Fentress & Wickham, 1992), “колективного згадування” (Fentress & Wickham, 1992), національної пам’яті, публічної пам’яті (Bodnar, 1992) тощо. Всі ці концепти виходили із припущень про взаємопов’язаність минулого і теперішнього, індивідуального і колективного. Дилема між минулим і теперішнім, індивідуальним і колективним формулюється так: чи має індивід право забути минулу травму задля конструювання нової ідентичності, яка не замкнута в минулій груповій ідентичності, якщо індивід перебуває сьогодні в ситуації примирення. Навіть якщо ми, науковці, нині вирішимо, що індивід має право “мати право забути”, колективна ідентичність з її технологіями пам’яті від цього не зникне як реальність. Виходом із цього парадоксу, на нашу думку, може бути лише парадоксальна теорія пам’яті Г.Середи, який вважав, що пам’ять – це механізм конструювання майбутнього. У сконструйованому нами сьогодні спільному майбутньому має бути точка відліку, позиція, з якої ми маємо дивитись у минуле, реінтерпретувати психотравми, з повагою ставитись до психологічних страждань минулого, звільняючись із трансегенераційних пасток, вибудовуючи нову колективну ідентичність. Проте шлях від ідеї до реалізації її в педагогічному процесі досить довгий, вимірюється десятками років, хоча це не привід для того, аби не робити кроків у цьому напрямі, що ми і намагаємося вчинити цим теоретичним аналізом. Колективна пам’ять історичної події не може просто передатися наступному поколінню якимось нескладним механізмом. Складність полягає в тому, що колективна пам’ять про події продовжує формувати ідентичність. Робочим механізмом трансгенераційної передачі травми може бути підвищена амбівалентність, яка за певних обставин робить людину відкритою до набуття нової ідентичності. Освітній аспект полягає в тому, щоб зосереджуватись на понятті створення нової солідарності без забування минулих травм, завдяки засобам полегшення станів у наративі болю і пропонуванні переходу до оптимістичнішого наративу надії. Психолог Брайан Конвей, досліджуючи роль пам’яті трагічних подій (Кривава неділя 1972 р.) у формуванні ідентичності мешканців Північної Ірландії [17] вирізнив два аспекти використання поняття колективної пам’яті: 1) поділені людьми спогади про минулі події; 2) пам’ять про минуле, вбудована в “технології пам’яті”, такі як фільми, книги, документи, поеми, пісні та ін., що дає можливість передати згадки наступним поколінням. Зв’язок між пам’яттю й ідентичністю зростає у двох важливих напрямах: 1) підкреслення політичної та емоційної цінності колективної пам’яті, тому що репрезентації минулого зберігаються через соціальні й ідеологічні практики – поминальні ритуали, шкільні та військові паради, національні пам’ятники; 2) зв’язок між пам’яттю та ідентичністю полягає в тому, що пам’ять створена в інтеракції між людьми і серед людей у соціальному і політичному контекстах. Канадський педагог і історик Кен Монгомері [7] називає дві складові формування офіціальної пам’яті через технології: 1) відбір і організація того, що мають знати діти про національну державу і її, за загальною думкою, славетних героїв; 2) легітимізація існування країни і управління нею як нормальною і непроблемною. Поняття офіційної пам’яті дуже важливе для освітянина, оскільки він перебуває в системі “затвердження офіційної версії історії” через механізми навчальної програми, підручників, запитань іспиту тощо. Практика лише останнього десятиліття зробила очевидним зв’язок між теперішнім і минулим, який виявляється у змінах інтерпретацій під впливом політичних рішень і флуктуацій зовнішньополітичного курсу керівництва держави. В ситуації таких коливань історичного змісту, технологічна функція якого – формувати колективну ідентичність через відчуття гордості за наше минуле, чи буде ще дивувати проблема української національної ідентичності? Такою небезпечною пам’яттю є, наприклад, думка, що Ізраїль і Палестина завжди були і будуть ворогами, а це унеможливлює солідарність, усвідомлення поділеного історичного досвіду і його гетерогенності. Небезпечна пам’ять у цьому контексті – це практика створення і використання пам’яті, технологія пам’яті, а будь-яка пам’ять може стати небезпечною, якщо вона протистоїть панівному історичному наративу [5]. Небезпечною буде і така колективна пам’ять, яка закликає до солідарності на грунті спільного людського страждання. Пам’ять страждання – це саван для нації, говорив німецький політичний теолог Джоан Баптіст Метц [15]. Людина пам’ятає насамперед свої страждання, а думку іншого не пам’ятає, тому їй недоступні в колективній пам’яті страждання інших. Згадування власного страждання в минулому породжує почуття страху, гніву і помсти. Таким чином, пам’ять про страждання, яка є суттєвою частиною історичної травми, породжує цикл насильства, особливо через освітянську практику, якщо вона спрямована на підтримання насильства і ненависті. Поряд із цим небезпечна пам’ять дає можливість зрозуміти біль інших, робить нас здатними протистояти селективності власної пам’яті, яка обслуговує інтереси тих, хто має вигоду від підтримки статус-кво ситуації без змін. Небезпечна пам’ять конституює праксис пам’яті (дія з рефлексією), який ґрунтується на солідарності з маргіналізованими іншими. Це той шлях солідарності, на якому оздоровлюється наратив селективної пам’яті (для якого характерним є опис “нас”, що вибудовує барикади проти жахливих “їх”). На персональному рівні солідарність вимагає постійної відкритості і критичності стосовно власного Я, трансформування і воління усвідомлювати наші зв’язки зі стражданням інших – через увагу до їхньої пам’яті страждань, таких як вислуховування їхніх історій і робота з ними для полегшення їхнього болю. Таким чином ми починаємо бачити і нас самих як взаємозалежних і уразливих до несправедливості блокування власного голосу. Надзвичайно важливими для нашого аналізу є ці висновки Метца щодо праксису пам’яті, адже в них точно окреслено сутність взаємоперетину дискурсів нащадків жертви і насильника – увага до пам’яті страждань іншого. Саме через культивування такої уваги можливе подолання дивергентного досвіду подій нащадками тих частин спільноти, які мають опозиційний досвід. Крім того, ці результати підтверджують тезу про необхідність рефлексії для подолання наслідків травми на рівні досвіду спільноти, а не тільки на рівні проблем сімейних стосунків. Американський філософ Марта Нусбаум [18] уважає, що таке “страждання з іншими” є абсолютно необхідним для демократичного громадянства, тому що вдячність за мудрість, якої досягнуто через стосунки з іншими і розуміння уразливості є необхідним для полегшення страждання. За словами Метца, солідарність ламає логіку насильства і заміщує її анамнезом причин. Така анамнестична солідарність з іншими – минулими жертвами – забороняє нерефлексивні інструментальні привласнення попередніх історичних наративів, натомість вимагає критичного і довірливого переоцінювання колективної пам’яті, наголошує німецький філософ Макс Пенский [19]. Критичність означає невимушеність конвенційних форм колективної пам’яті та ідентичності, укоріненій у стосунках з іншими в розповідях історій тими, хто страждав. Дещо інше поняття “небезпечної пам’яті історичної травми” в політико-психологічному контексті вводять Мішеліно Зембіас та Звай Бекермен, які вивчали освітянські проблеми Ізраїлю та Кіпру [5]. Небезпечну пам’ять визначають як таку, що спричинює руйнування, розривання, розколювання існуючого статус-кво, тобто провідної культури зміцнення і увічнення існуючих групових ідентичностей. Таке політико-психологічне розуміння небезпечності колективної пам’яті ризику містить уявлення про маргінальну ідентичність, яка втрачає історичне коріння. Автори наслідків історичної пам’яті в протистояннях нащадків розрізняють дві форми наративу: наратив болю і наратив надії. Щодо наративу болю автори описують позицію людини, готову закликати інших забути їхню трагедію, але не готову забути свою. Так, в українському контексті наратив болю і протистояння виявляється з обох боків як небажання забути власний біль і одночасний заклик до опонентів залишити їхній біль у минулому (і з боку нащадків і воїнів УПА, і нащадків воїнів Червоної армії). Сутність наративу надії полягає в тому, що відбувається трансформація образу ворога з минулого, людина набуває здатності подивитися на них не як на монстрів, а як на таких же самих людських істот, що можуть бути вразливими і можуть бути готовими до діалогу, прийняття чужого болю, вибудовування спільного досвіду і поступового відпускання трагедії в минуле. Не повне забування всього, а полишення свого болю в минулому дає надію на спільне майбутнє. Цей досить тонкий перехід від однієї форми до іншої є ключовим компонентом вибудовування конструктивної взаємодії, спрямованої на подолання психологічних наслідків психотравми і примирення нащадків супротивників територіального, та й будь-якого іншого історичного конфлікту. Поняття рефлексії історичної травми спільноти, яке ми вводимо, дає можливість розглядати психологічні наслідки історичних подій у межах не лише долі окремої людини чи її родини, але і всієї територіальної спільноти як єдиного багатокомпонентного групового суб’єкта. Такий акцент поняття дасть можливість розглядати ймовірність повторного травмування з урахуванням опозиційного досвіду участі членів однієї спільноти на стороні протилежних сил, конфліктне протистояння яких створювало травмувальну подію. Дуже важливо в житті не зациклюватись на негативних подіях. Такий принцип можна поширити і на колективну пам’ять спільноти. Проте важливо розділяти намагання забути на стадії відкидання травми (як тимчасова захисна реакція або фіксований спротив) та забування на стадії відновлення, коли всі аспекти психотравми усвідомлено, відбулися прощення і примирення різних інтерпретацій подій, а відповідно, вибудувано нову колективну ідентичність представників нового покоління. Наслідком переходу до наступної стадії реагування історичної пам’яті, яка відбувається в наступних поколіннях митців, є певна дивергенція поділеного досвіду, яка виникає між батьками і дітьми. Тобто суперечність між представниками опозиційного досвіду в межах одного покоління переводиться в певну міжгенераційну дивергентність поділеного досвіду аж до розриву поколінь. Педагогічні настанови щодо трансляції небезпечної колективної пам’яті в систему побудови ідентичності наступного покоління мають спиратися на принципи екологічності інформації. Діти мають право знати все, їм потрібно забезпечити доступ до будь-якої інформації, навіть травмувальної, адже страждання і співпереживання руйнують байдужість, розвивають душу. Проте дорослий має нести відповідальність за вчасність (чи не зарано, чи готова саме зараз дитина до сприймання саме цієї інформації, чи здатна її переробити, усвідомити), а також за наслідки для розвитку особистості дитини. Справді, діти до 7 – 8 років не можуть рефлексивно сприйняти трагічну інформацію, історична травма для них може виявитись емоційно дуже глибокою. Для дітей цього віку існують полегшені форми передачі соціального досвіду – казки. Для старших дітей, за умови екологічності подання інформації і наявності підтримки з боку дорослого процесу переосмислення нового важкого досвіду, переживання і співстраждання не завдадуть психологічної шкоди, навіть якщо ці переживання такі сильні, що важко заснути. Ми згодні з тими критеріями екологічності, які виробила щодо проблеми “чи розмовляти з дітьми про трагічне” Л. Петрановська (наші додаткові коментарі подано в дужках): 1) свобода дитини “знати чи не знати”, впустити в себе травмувальний матеріал чи закритися (дорослий має рефлексувати стан кожної дитини, її реакції, щоб визначити, наскільки вона готова зараз приєднатися до чужого болю), а форма обов’язкового уроку не дає дитині цього вибору; 2) можливість дитини дістати підтримку важкого переживання (попередній досвід поділених переживань), створення безпечної ситуації для вільного прояву емоційних реакцій, які беззастережно приймаються дорослим, – основа, на якій вибудовується адекватний рефлексивний процес переробки трагічної інформації, інакше відбувається лише імітація усвідомлення і набувається досвід маскування, маніпуляції та псевдорефлексії); 3) право дитини не бути засобом, коли її переживання знецінюються, використовуються лише як засіб досягнення певної мети (розуміння того, що відбувається виховний процес, не має заступати дорослому цінності поділеного переживання тут і тепер, коли дитина стикається із трагічною інформацією – в цьому для дорослого виявляється об’ємна рефлексія одночасності різних пластів події, яка іще не доступна для дитини); 4) екзистенційна мужність дорослого, який має сам глибоко пережити те, про що говорить, щоб супроводжувати дитину в її переживаннях (до того як пропонувати інформацію про трагедію дитині, дорослий має вже для себе здійснити перехід від наративу болю до наративу надії, “дати відповіді на запитання, як таке могло трапитись у цьому світі, як жити далі після такого, в чому шукати опору” [20]). Висновки. Теоретичний аналіз механізмів подолання історичної психотравми підтвердив важливу роль групової рефлексії як реабілітаційного ресурсу на рівні як відновлення сімейних стосунків, так і узгодження опозиційного досвіду нащадків членів територіальних спільнот, дивергентність якого зумовлена селективною властивістю пам’яті (пам’ятають свої страждання, а не чужі). Колективна пам’ять про страждання є складовою колективної ідентичності, тому для подолання розриву в поділі досвіду історичної психотравми необхідно вибудовувати нову ідентичність у форматі наративу надії. Складовою застрягання, фіксації людини на стадії відкидання психотравми, що гальмує зцілення особистості і спільноти від пережитих страждань, є блокування рефлексивних процесів. Будь-які дії влади, спрямовані на блокування рефлексивних процесів, не можна вважати адекватними стратегії зцілення спільноти. Сприяння усвідомленню історичної психотравми сприяє активізації діалогу, імовірним конфліктизаціям ситуації, для розв’язання яких потрібне регулювання конфлікту, а не його замовчування. Відсутність можливості висловитись і бути прийнятим, почутим, брак досконалих символічних форм висловлення наративу болю в мистецтві – ознака недостатньої усвідомленості амбівалентності історичних психотравм. Блокування висловлення горя, гніву, ненависті, провини, сорому на підставі того, що це викликає негативні емоції іншої частини спільноти, не сприяє зціленню, адже залишається не вислуханим і не прийнятим іншою стороною наратив болю про власні страждання. Головною темою, на яку має бути спрямована рефлексія, є тема страждання іншого, адже колективна пам’ять є вибірковою лише щодо власного страждання. Культивування рефлексії об’ємного усвідомлення історичної травми (з утримуванням природної дивергентності поділеного досвіду нащадків опозиційних частин спільноти) і пошук форм культурного діалогу задля побудови спільного наративу надії є нагальним завданням українського суспільства. Подальші перспективи соціально-психологічного аналізу історичних психотравм полягають у розробленні питань інтерференції наслідків різних травм з урахуванням зміни поколінь та у вивченні конкретно-психологічної феноменології рефлексії історичних травм і їх ментальних наслідків для української спільноти, детальнішої операціоналізації механізмів подолання і зцілення. Л і т е р а т у р а 1. Яффе-Янаи О. Генетический код личности. Как найти и реализовать свое призвание / Орения Яффе-Янаи / пер. с англ. Е. Сысоевой. – К. : Изд-во Алексея Капусты (подразделение “Агентства “Стандарт”), 2009. – 244 с. 2. Heart M. Y. H. B. The historical trauma response among natives and its relationship to substance abuse: A Lakota illustration / Maria Yellow Horse Brave Heart / Journal of Psychoactive Drugs. – Vol. 35(1). – 2003. – p. 7 – 13. 3. Adelman A. Traumatic Memory and the Intergenerational Transmission of Holocaust Narratives / Anne Adelman // Psychoanalytic Study of the Child. № 50. – 1995. – p. 343 – 367. 4. Петрановская Л. 9 мая, 9 мая-2. 9 мая-3. 9 мая-4. Завершая 9 мая [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ludmilapsyholog.livejournal.com/ 50143.html. 5. Zembylas M. Education and the Dangerous Memories of Historical Trauma: Narratives of Pain, Narratives of Hope / Michalinos Zembylas, Zvi Bekerman // Curriculum Inquiry, March 2008. – Vol. 38, Issue 2, p. 125 – 154. 6. Найдьонова Л. А. Голодомор: страждання, спричинені політичною технологією / Л. А. Найдьонова // Проблеми політ. психології та її роль у становленні громадянина Української держави: зб. наук. пр. / Асоц. політ. психологів України, Ін-т соц. та політ. психології НАПН України. – К. : Міленіум, 2009. – Вип. 9. – С. 73 – 82. 7. Montgomery K. E. Banal Race-thinking: Ties of blood Canadian history textbooks and ethnic nationalism / Ken Montgomery // Paedagogica Historica, 2005. – № 41. – р. 313 – 336. 8. Abrams M. S. Intergenerational transmission of trauma: Recent contributions from the literature of family systems approaches to treatment / M. S. Abrams // American Journal of Psychotherapy. – 1999. – Vol. 53(2). – р. 225 – 231. 9. Schechter D. S. Traumatized mothers can change their minds about their toddlers: Understanding how a novel use of videofeedback supports positive change of maternal attributions / Daniel S. Schechter, Michael M. Myers, Susan A. Brunelli та ін. // Infant Mental Health Journal. – 2006. – Vol. 27(5). – Р. 429 – 448. 10. Scheff T. Goffman Unbound!: A New Paradigm for Social Science (The Sociological Imagination) /Thomas Scheff; еd. by Bernard Phillips, Harold Kincaid. – Paradigm Publishers, 2006. – 246 р. 11. Найдьонов М. І. Формування системи рефлексивного управління в організаціях / Михайло Найдьонов. – К. : Міленіум, 2008. – 484 с. 12. Ruppert F. Trauma, Bonding and Family Constellations. Understanding and healing injuries of the soul / Franz Ruppert/ Green Balloon Publishing, UK. – 2008. – 356 p. 13. Fonagy P. Affect Regulation, Mentalization, and the Development of the Self / Peter Fonagy, Gyorgy Gergely, Elliot L. Jurist, Mary Target. – London : Other Press Inc. , 2002. – 577 р. 14. Hill J. Becoming a cosmopolitan: What it means to be a human in the new millennium / Jason Hill / Lanham, MD: Rowman & Littlefield. – 2000. – 203 р. 15. Metz J. B. The future in the memory of suffering / J. B. Metz (Ed.) / New questions on God. – New York : Herder and Herder, 1972. – p. 9 – 25. 16. Halbwachs M. On collective memory / Maurice Halbwachs. – Chicago : University of Chicago Press, 1950/1992. – 254 p. 17. Conway B. Active remembering, selective forgetting, and collective identity: The case of Bloody Sunday / Brian Conway // Identity Аn International Journal of Theory and Research, – 2003. – № 3. – Р. 305 – 323. 18. Nussbaum M. Upheavals of thought: The intellige nce of emotions / Martha C. Nussbaum. – Cambridge, 2001. – 766. 19. Pensky M. On the use and abuse of memory: Habermas, "Anamnestic Solidarity," and the Historikerstreit / Max Pensky // Philosophy and Social Criticism. – 1989. – №15. – Р. 352 – 378. 20. Петрановская Л. Говорить ли с детьми о трагическом [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ludmilapsyholog.livejournal.com/tag/война. МЕХАНІЗМИ ІНТЕГРАЦІЇ-ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ЕВОЛЮЦІЇ ІДЕОЛОГІЙ А. О. Овчаров, м. Київ Розглянуто механізми впливу процесів інтеграції та диференціації на соціальну динаміку, зокрема в ідеологічній сфері. Акцентовано увагу на зміщенні ідеологічних пріоритетів у сучасному суспільстві від ідеалістично-утопічних до прагматично-утилітарних. Ключові слова: інтегративність, диференціальність, ідеологія. Рассмотрены механизмы влияния процессов интеграции и дифференциации на социальную динамику, в том числе на сферу идеологии. Акцентируется внимание на смещении идеологических приоритетов в современном обществе от идеалистически-утопических в сторону прагматически-утилитарных. Ключевые слова: интегративность, дифференциальность, идеология. The mechanisms of influence of processes of integration and differentiation on social dynamics are considered, particularly in an ideological sphere. Attention is accented on displacement of ideological priorities in modern society from idealistic-utopian to pragmatic-utilitarian ones. Key words: integrity, differentiation, ideology. Проблема. Зародження, розвиток і занепад ідеологій відбувалися і відбуваються за законами диференціації–інтеграції. Чимало їх еволюціонували від ізольованих філософських і релігійних течій в ідеології національні, загальнодержавні, справляють глобальний вплив на світову політику, економіку і культуру. В епіцентрі ідеологій завжди перебували особистості, які або формували ідеологічні принципи, або адаптували їх до своїх світоглядних настанов чи утилітарних потреб. Мета дослідження – визначити соціально-психологічні механізми трансформації ідеології та основні чинники: релігійні, націоналістичні та прагматичні. На європейському просторі провідною ідеологією тривалий час було християнство. Морально-етичні ідеї і принципи спочатку розрізнених християнських общин і сект стали альтернативою старогрецькому і римському політеїзму, що втратив притаманні йому раніше інтеграційні якості і, як наслідок, внутрішню й зовнішню енергетику, що живила Римську імперію. Інтеграція більшості середньовічних європейських держав під егідою римської католицької церкви відбувалася на фоні трансформації основних євангельських заповідей (не вбий, не вкради, не перелюбствуй) у старозавітні принципи (око за око, зуб за зуб). На практиці це виливалося або в міжусобні кровопролиття на кшталт війни Червоної і Білої Троянд в Англії, або в зовнішню експансію – хрестові походи за визволення Господньої Труни від невірних (мусульман). Інститут папства, який значною мірою слугував консолідуючим чинником у вирішенні питань державного будівництва в Європі, захисту від зовнішньої агресії монголів, арабів і турок, розвитку мистецтва – живопису, скульптури, храмової архітектури, наприкінці зазначеного періоду почав сприяти дезінтеграційним процесам. Ідеологічну нішу, що звільнялась, стали освоювати нові моральні авторитети – представники епохи Просвітництва, французькі енциклопедисти, англійські економісти, вчені-природознавці, філософи й літератори різних країн Європи. Виражаючи загальнолюдські потреби і цінності, вони виступали інтегрувальним чинником у процесі суспільної еволюції. Іншою стороною цього процесу була промислово-технічна революція. Технології сприяли зростанню економіки, зокрема військової, яку використовували для завоювання нових сировинних ринків шляхом колонізації народів Африки, Азії та Америки. Бурхливе зростання промисловості європейських країн зумовило посилення диференціації суспільства завдяки збільшенню прошарку найманих робітників, специфіка діяльності яких сприяла збільшенню рівня солідарності й самоорганізації і мала наднаціональну природу. Теоретики комунізму – Маркс і Енгельс – використали цю особливість у створенні нової комуністичної ідеології та її організаційної структури – Першого Інтернаціоналу. Інтегрувальним чинником марксистської доктрини є справедливий розподіл додаткової вартості виробленого в суспільстві продукту. На відміну від попередніх комуністичних утопій Томаса Мора і Томаззо Кампанелли, в яких роль справедливого регулятора всіх типів відносин (економічних, побутових, культурних) виконувала верховна влада, в концепції Маркса цю роль було відведено безкласовому суспільству, позбавленому внутрішніх антагонізмів. Ідея рівності, що йде від християнської моралі, вперше була випробувана на міцність під час Великої Французької революції 1789–1793 рр. Головним інструментом зрівнювання тоді стала гільйотина. У Жовтневому експерименті в Росії 1917 р. також використовували терор як ефективний спосіб будівництва справедливого суспільства. Найвідоміший його елемент – пролетаріат виконував свою місію викорінюванням “зайвих” класів у буквальному розумінні цього слова за допомогою німецького “товариша Маузера”. Європа, що мала хороше щеплення від марксизму в ленінській його інтерпретації і була налякана перманентною революцією Троцького, кинулася в іншу крайність – націоналізм. Ідеологія націоналізму стала альтернативою Інтернаціоналу. Сталін фактично змінив ленінський комінтернівський курс інтеграції лівих партій на ідеологію націонал-соціалізму (хоча вона й продовжувала називатися більшовизмом), культивуючу тотальний внутрішній і локальний – зовнішній терор. У цій ідеології російській нації була відведена роль провідника ідеї відновлення колишньої імперської потужності, тотальної держави, завуальована радянською комуністичною фразеологією. У центрі ідеології постав принцип військової експансії, класової гармонії і вождизму (фюрерства). Вірус нової ідеології почав швидко розповсюджуватися Європою. В Італії до влади прийшов фашист Муссоліні з ідеєю реанімації Римської імперії. Гітлер у Німеччині створив нацистську партію, ідеологія і символіка якої становили дику суміш расизму, соціалізму, містицизму Тибету і пангерманських імперських амбіцій. Клони націонал-соціалістських (фашистського і нацистського типу) режимів виникли в Іспанії (Франко), Португалії (Салазар), Румунії (Антонеску), Угорщині (Хорті), Хорватії (Павеліч). В інших європейських країнах, яким вдалося уникнути експансії тоталітаризму на державному рівні, були сформовані дрібні нацистські структури, що виконували роль “п’ятих колон” (Франція, Чехословаччина, Норвегія та ін.). Військове зіткнення більш близьких за ідеологічними принципами, ніж інші учасники антигітлерівської коаліції, СРСР і Німеччини зумовило подальшу еволюцію ідеологій у Європі. У повоєнний період у західноєвропейських країнах, що опинилися під протекторатом США, ліві партії і комуністична ідеологія стали втрачати свої позиції. Квазімарксистські ідеї застосовували у відсталих країнах Азії, Африки та Латинської Америки. У Китаї, Північній Кореї, В’єтнамі, Лаосі, Камбоджі, Гвінеї (Конакрі), Анголі, на Кубі було створено режими, багато в чому схожі на режим Радянської Росії періоду військового комунізму і сталінського Радянського Союзу. У свою чергу, в країнах Східної Європи, що входили до радянського блоку, правлячі маріонеткові комуністичні (соціалістичні, народні) партії за формою і змістом ставали типовими адміністративно-бюрократичними структурами, що дублювали або підміняли собою органи виконавчої і законодавчої влади та органи місцевого самоврядування. Брежнєвський “застій” остаточно позбавив формальну комуністичну ідеологію внутрішньої енергетики, а подальша горбачовська “перебудова” довершила процес деідеологізації, зруйнувавши саму організаційну однопартійну структуру. Процес багатопартійного будівництва, що розпочався в країнах, які виникли на теренах колишніх радянських республік, не став ідеологічним ренесансом. Це була природна реакція на нові тенденції диференційного характеру: – трансформації владних режимів із тоталітарних на авторитарні, ліберальні й демократичні; – потреби нової влади у наявності “своєї” провладної партійної структури як опори в адміністративних і законодавчих органах; – потреби нових еліт, представлених переважно фінансово-промисловими групами, в “кишенькових” партіях для участі у виборних кампаніях і як лобі для проштовхування потрібних рішень і законопроектів в парламенті та майнового рейдерства за допомогою корумпованого судочинства; – посилення відцентрових процесів у нових державах і створенні партій і рухів, що виражають інтереси національних меншин і окремих регіонів; – ослаблення центральної влади й появу партій радикального спрямування та екстремістських організацій. Названі тенденції повністю дістали своє віддзеркалення в нових українських реаліях. Кількість партій, що перевалила за сотню, стала ілюстрацією диференціації суспільства, з одного боку, і показником зсуву цінностей у бік вітальних утилітарних потреб – з другого. Якщо у 20-х роках минулого століття правили бал ідеологи пасіонарного типу, то в 30-40-х на зміну їм прийшли функціонери, що спиралися на силові репресивні методи і структури (НКВС, ГПУ та армію). У 50-80-х їх змінила партійна бюрократія. У 90-ті роки відбувався процес перетікання ресурсів і влади від старої партноменклатури до нової олігархічної генерації, позбавленої ідеологічних забобонів і гальм. Прагматики нової хвилі, на відміну від партійних функціонерів і “червоних директорів”, ефективних у замкнутому економічному й політичному просторі, відчули неминучість необхідності приймати (хоча б частково) правила гри, які встановлює цивілізований глобалізований світ. Інша справа, що їх особистий досвід, особливо на стадії накопичення первинного капіталу, був далекий від цивілізованих зразків. Як матеріально-технічну базу використовували одержані практично задарма виробничі потужності, застарілі технології і дешеву робочу силу. Проте будь-який ресурс має властивість старіти і зношуватися. А психологія “нових українців” не була обтяжена інноваційним мисленням. Тому вітчизняні Біли Гейтси не мали жодних шансів реалізувати власні проекти “силіконових долин”. Натомість виживати та збагачуватись, не модернізуючи виробництво і не створюючи нових технологій у жорстких умовах глобального ринку, виявилося цілком можливим завдяки можливості брати участь у політичних процесах і долученню до бюджетних ресурсів. Фактично партійна конкуренція в Україні стала і продовжує залишатися боротьбою фінансово-промислових груп за доступ до матеріально-грошового ресурсу через здобутття політичної влади. Ідеології в класичному розумінні тут немає, так само як немає і боротьби ідей як таких. Є лише боротьба за голоси виборців. На жаль, у так званому “цивілізованому світі” відбувається те саме. Істотна відмінність полягає лише в тому, що передвиборні програми і обіцянки політиків “там” у разі перемоги на виборах трансформуються в урядові програми, спрямовані на розвиток різних сфер – виробничої, наукової, культурної, освітньої, медичної та ін. “Тут” ми після піку емоцій, майданів і благих намірів здобуваємо владу, вплив якої поширюється на частину країни, яка опікується перерозподілом наявних ресурсів та повноважень і рейтинг якої втрачається за коротший термін, ніж нарощувався у передвиборний період. Висновок. Отож, Нова епоха характеризується тим, що ідеології світоглядного характеру поступаються місцем ідеологіям прагматичним. Нові ідеології мають бути технологічними, тобто доступними користувачеві, незалежно від регіональних, етнічних, політичних чи соціокультурних особливостей. Це підтверджує світовий досвід. На заваді цьому в українському суспільстві стоять груповий та індивідуальний егоїзм, інерційність мислення, взаємна недовіра, що аж ніяк не сприяють консолідуючим інтегративним процесам. СВІТ ДИТИНСТВА І СВІТ ДОРОСЛИХ ПЕРЕД ВИКЛИКАМИ ГЛОБАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА: СУБКУЛЬТУРНА ТА ГЕНДЕРНА ПАРАДИГМИ  В. І.  Сіткар, м. Тернопіль З позицій субкультурної та гендерної парадигм розглянуто світ дитинства і світ дорослих перед викликами глобального суспільства. Наголошується, що субкультури є головними складовими соціальної взаємодії, на рівні яких і виникає оновлення культури. Зроблено акцент на значенні рольових ігор та феномена дитинства, який визначає майбутнє будь-якого суспільства, стає ноуменом сучасної епохи глобалізації та постмодерну Ключові слова: діти, дорослі, суспільство, субкультура, гендер, рольові ігри, С позиций субкультурной и гендерной парадигм рассматриваются мир детства и мир взрослых перед вызовами глобального общества. Указывается, что субкультуры – главные составляющие социального взаимодействия, на уровне которых и возникает обновление культуры. Сделано акцент на значении ролевих игр и феномена детства, который определяет будущее любого общества, становится ноуменом современной епохи глобализации и постмодерна . Ключевые слова: дети, взрослые, общество, субкультура, гендер, ролевые игры. The article deals with the world of childhood and adult world from the point of view of subcultural and gender paradigm that faces the new challenges in global society. It is stressed that the subcultures are the fundamental components of social interaction, at levels of which the renewal of culture appears. It is focused on the importance of role-playing games and the phenomenon of childhood, that determines the future of any society, and it becomes a noumenom of modern epoch of globalization and postmodern Key words: children, adults, society, subculture, gender, role-playing games. Проблема. Будь-яке суспільство складається зі світу дорослих та світу дитинства, між якими існують складні, діалогічно взаємопов’язані стосунки. Ці два світи є взаємодоповнювальними, тому не можуть існувати один без одного, забезпечуючи процес наслідування, передачі соціально-історичної пам’яті. Проте водночас вони і заперечують один одного. Це заперечення залежить від початку їх протиставлення, що відбулося внаслідок ускладнення змісту і форм трудової діяльності людини (передусім знарядь праці), коли діти не можуть одразу включитись у життя дорослих і дитинство стає особливим періодом життя, відведеним для загального орієнтування у складноорганізованому світі людської діяльності. Мета статті – розглянути світ дитинства і світ дорослих з позицій субкультурної та гендерної парадигм. Проблема взаємостосунків поколінь батьків і дітей існувала завжди, але сьогодні її складність зростає і починає набирати гіпертрофованих форм. Складність і суперечності цих взаємостосунків у нашому суспільстві позначаються як унікальна соціальна ситуація розвитку сучасного дитинства й технологізації його світу. У минулому нове покоління було за чисельністю завжди більшим за попереднє. Нині спостерігається зворотна тенденція, змінюється вікова структура суспільства: зменшується частка дітей і молоді і зростає чисельність людей похилого віку. Старіння населення, менший динамізм більш старших вікових груп збільшуватимуть відмінності між поколіннями в питаннях суспільних і культурних новацій і підштовхуватимуть молоде покоління до вибору більш екстремальних форм переконання, яке стає дедалі консервативнішим для світу дорослих. Прояв цього феномена ми вже спостерігаємо у зростанні неофашизму в Україні, Росії та Європі, радикалізмі молоді й бунтах “гаремної” молоді у Франції, Німеччині, Нідерландах та інших країнах [1; 2]. На сучасному етапі розвитку суспільства дедалі очевиднішим є те, що формування гармонійних (гуманних) стосунків дитини стає сьогодні основною метою її виховання у сім’ї та дитячій групі. Досягнення цієї мети неможливе без розгадування “таємниці дитинства”, розуміння і збереження дитячої субкультури – могутнього потенціалу нових шляхів розвитку людства. Система норм і цінностей, якими певна соціальна група відрізняється від інших спільнот, називається субкультурою. Вона формується під впливом таких факторів, як вік, етнічне походження, релігія, місце проживання тощо. Прийнято вважати, що цінності субкультури не зумовлюють заперечення національної культури, яка прийнята більшістю, а лише унаочнюють деякі відхилення від неї. Виступаючи частиною цілісної культури, субкультура має яскраво виражені відмітні риси, що відіграють особливу роль в об’єднанні конкретної категорії людей. Субкультура – це результат постійної взаємодії людей, яка відбувається в особливих умовах. При цьому цілісна культура зазвичай не зводиться до простої суми субкультур. Свій внесок у культуру роблять різні спільноти й окремі особистості, які не є носіями субкультури. Водночас більшість ставиться до феномена субкультури здебільшого несхвально або з недовірою. Терміном “субкультура” позначають особливу форму організації життя людей (соціальних груп), які прагнуть облаштувати в межах панівної культури особисте, відносно автономне культурне існування зі своїм стилем (одягом, манерами, мовою), звичаями, нормами, цінностями та ідеалами [3, с. 24] . На думку Л. Іоніна, в цьому “уявному безумстві” простежується певна логіка, яку він розуміє як рух від моностилістичної культури до полістилістичної [3, с. 24–29]. Такий перехід створює умови для поступової зміни соціокультурних орієнтацій і формування цілої системи субкультур, тобто своєрідної “культури в культурі”, яка має чітко виражені межі знань, норм, цінностей, зразків, уявлень, смаків, ідеалів, традицій тощо. Формування субкультур пов’язане не лише з кризою традиційної культури, але і з посиленням національних почуттів, прагненням народів відродити свою національну субкультуру. Психолог М. Варій стверджує, що кожна нація має свою неповторну сукупність культурних взірців, якими вирізняється в соціальному просторі й часі. Її ще називають суб’єктивною культурою, тобто такою, яка належить лише певному суб’єкту – соціальній групі, етнічній спільноті, нації, суспільству. У такому розумінні субкультура охоплює всі уявлення, ідеї, вірування і норми, які слугують об’єднувальними чинниками для тієї чи іншої нації, а також безпосередньо впливають на поведінку та діяльність її членів [4, с. 173]. Під національною субкультурою слід розуміти всю сукупність культурних елементів і комплексів, що пов’язані із загальною домінуючою культурою та відображають увесь спектр культурних особливостей нації. Базовий її зміст становлять звички, обряди, традиції, норми, мова, цінності, зразки мислення, поведінки, діяльності та взаємовідносин (взаємодії і спілкування). Саме на цьому підґрунті утворюються національні культурні комплекси взаємодії, взаєморозуміння, взаємовпливу та ін. Культурний елемент є найменшою одиницею національної культури. До національних культурних елементів можна віднести різні елементи одягу, зачіску, вітання при зустрічі, повагу до старших, стиль висловлювання, норму, символ, цінність, звичай тощо. Національний культурний комплекс – це поєднання єдиною соціально-психологічною настановою сукупності культурних елементів. Обряди, традиції, характер взаємовідносин, взаємодії і спілкування, світогляд, мова – це національні культурні комплекси. Субкультура кожної нації включає в себе безліч взаємопов’язаних між собою культурних комплексів та елементів. Вона культивує взірці поведінки, які відрізняються від домінуючої культури, а іноді навіть протилежні їй. Субкультура за своєю сутністю – це дотриманням усіма членами нації усвідомлених і неусвідомлених, формальних і неформальних цінностей, норм, правил, вірувань, звичаїв, обрядів, традицій, ритуалів та взірців, які сформувались у процесі розвитку нації. У вузькому розумінні національна субкультура означає спосіб внутрішньонаціональної взаємодії, взаємовідносин і спілкування в процесі життєдіяльності, а також систему соціально-духовних цінностей, спрямованих на формування і відтворення різноманітних, багатогранних національних зв’язків, норм, цінностей, стереотипів, настанов тощо, тобто специфічного психічного, психоенергія якого “живить” соціальну психіку нації і дає змогу підтримувати її психоенергетичний потенціал на належному рівні. Соціально-психологічний образ конкретної нації є цілісним її відображенням у соціальних психіках інших етнічних спільнот, націй і народів через сприймання і осмислення всієї сукупності її національних культурних елементів і комплексів, а також психологічних особливостей, які виявляються у поведінці, діяльності і ставленні її членів до себе як нації, своєї свободи чи неволі, незалежності, державності, інших людей і людських спільнот, природи, світу та ін. [4, с. 173–174]. На наш погляд, соціально-психологічний образ кожної нації можна визначити через її субкультуру (культурні елементи й комплекси), а також через національні свідомість, самосвідомість, характер, волю, чуттєвість (емоційність) почуття, гордість, гідність, патріотизм і совість. Як стверджує Т. Бондар, сучасні форми молодіжної субкультури можна дослідити крізь призму запитів і потреб, ціннісних орієнтацій та, нарешті, жаргону молодіжної тусовки [3]. Існування молодіжної субкультури, специфічного молодіжного сленгу (мови “тусовки”) є свого роду природно зумовленим бунтом проти понять та ідеалів “батьків”. Подібні явища спостерігаються в усі часи, але нині, в епоху ідейного хаосу, браку усталених загальноприйнятих цінностей і норм, вони значно помітніші й виразніші. Система цінностей молодої людини розвивається і функціонує у певному соціальному середовищі, на певній матеріальній основі, яка, з одного боку, формує потреби молоді, а з другого – є умовами, механізмами і факторами їх задоволення. Вплив соціальних умов на суспільні процеси відбувається на макро- і мікрорівнях, але останній є здебільшого багатоваріантною конкретизацією першого, його емпіричним проявом через такі механізми, як формальне (заклади культури) і неформальне (квартира, вулиця) мікросередовища, різні форми міжособистісного спілкування, соціально-культурна символіка і, звичайно, технічні засоби ретрансляції творів мистецтва [3]. Сьогоднішні діти виростають у світі, якого не знали старші, але деякі дорослі передбачали, що так і буде. Ті, хто передбачав, стали провісниками префігуративної культури майбутнього, в якій прийдешнє невідоме [5, с. 361]. Це і визначило мету статті – розглянути світ дитинства і світ дорослих крізь призму субкультурної та гендерної парадигми, які детерміновані викликами сучасного глобального суспільства. Суттєвим змінам піддається процес спілкування батьків і дітей. З одного боку, батьки недостатньо приділяють уваги своїм дітям, виявляють байдужість до них, що приводить до депривації, а з другого – зростає хвиля насильства. За даними засобів масової інформації, в Україні щорічно від рук батьків гинуть багато дітей. Навіть психологічне насильство, коли дитина жертвує своїми потребами й почуттями в угоду очікуванням або страхам батьків, відомий психолог Дж. Боулбі називає “патогенним батьківським вихованням” і підкреслює, що світ для таких дітей стає двозначним, невизначеним і завжди небезпечним, а дитина, яка обділена увагою батьків, постійно шукає гострих відчуттів [6]. Чи не звідси зростаючий вал інтересу сучасної молоді до екстремальних видів розваг – дайвінг, рафтінг, парасалінг, параглайдінг, геокешінг (пошук скарбів, кладів) вуличні або нічні перегони, паркур тощо. Випадки прямого насильства примушують дитину або жити в очікуванні чергового насильства, стаючи його жертвою і провокуючи агресивність стосовно неї, або в самій дитині накопичуються внутрішня напруженість, озлобленість, грубість та агресивність. Виникає так зване “коло насильства”. Чи не тут джерела виникнення моди на хепі-слепінг (відеознімання побиття однолітків та розміщення їх в Інтернеті) та зростаюча злочинність у дитячому середовищі? На думку В. Шалаєва, у рейтингу соціальних інститутів на фоні кризи сім’ї та розпаду дитячого співтовариства на перше місце виходять мас-медіа, які активно проникають в інтимний світ особистості та пропагують гедоністичне ставлення до життя. Вони формують стан бездумного споживацького ставлення до мистецтва, споживання будь-яких проявів світу у вигляді речей [1; 2]. Мас-медіа відіграють особливу роль у містифікації масової свідомості, маніпулюванні нею, породженні міфів та ілюзій – усього того, що визначається як “неправдива свідомість”. У цих умовах передача соціокультурного досвіду йде не від старших поколінь до молодших, а опосередковується інформаційним середовищем через екранну площину. Діти відображають, повторюють і відтворюють загальну атмосферу цивілізації споживання, яка формується і спрямована до індивідуального успіху, культу тілесного над духовним, кристалізуючи у своєму вихованні цінності споживання, індивідуалізму, прагматизму, егоїзму, допитливості, які домінують над здатністю до роздумів, альтруїзму, нехтуючи суспільством як цінністю, творчістю, традиційною мораллю [7]. Лібералізація стосунків дорослих і дітей, а також ідеї дітоцентризму, які поширилися у ХХ ст., послабили контакти між поколіннями, піднесли дитинство та його риси на п’єдестал референтності. Психологи заговорили про синдром Пітера Пена у дорослих людей, а в світі дорослих поширюється ейджизм як соціальна настанова на високу оцінку молодості, моду “бути молодим” та дискримінацію людей похилого віку. У 1988 р., коли було зроблено переклад на російську мову праці М. Мід “Культура и преемственность”, важко вірилося в можливість проникнення в нашу країну префігуративної культури взаємостосунків дорослих і дітей. У наш час її слова зворушують геніальністю передбачення. “Сьогодні ж, – говорить вона, – раптом у всіх частинах світу, де всі народи об’єднані електронною комунікативною мережею, у молодих людей виникла спільність досвіду, того досвіду, якого ніколи не було і не буде у старших. І навпаки, старше покоління ніколи не побачить в житті молодих людей повторення свого безпрецедентного досвіду перемін, які змінюють одні одних. Цей розрив між поколіннями є зовсім новим, він глобальний і всезагальний” [5, c. 361]. Глибокі дослідження гендерних ролей показують істотний вплив на них культурних факторів. Гендерні ролі залежать як від культури (субкультури), так і від епохи. Значна частина культурних впливів передається через ровесників. Психологи стверджують, що молодим властиві такі вікові риси, як дух максималізму та навіженості, і це абсолютно нормально, адже цей період у житті відносно вільний від суспільних і сімейних обов’язків, тож можна сповна використовувати його для пригод і втілення бунтівних ідей. Усі ці складові сприяють зародженню молодіжних субкультур [8]. До молоді ЮНЕСКО зараховує 45% усіх людей, котрі проживають нині на нашій планеті. Власне, молодими в Україні офіційно вважаються громадяни віком від 14 до 35 років. Кажуть, що саме в цьому віці людина найбільше відкрита для емоційних, творчих і розумових пошуків та експериментів. Субкультура може відрізнятись від домінуючої культури мовою, манерами поведінки, одягом тощо. Основою субкультури можуть бути стилі музики, способи життя, визначені політичні погляди. Деякі субкультури мають екстремальний характер і демонструють протест проти суспільства або деяких суспільних явищ. Деякі субкультури мають замкнутий характер і прагнуть до ізоляції своїх представників від суспільства. Іноді субкультури розвиваються і входять як елементи в єдину культуру суспільства. Розвинені субкультури мають свої періодичні видання, клуби, громадські організації. Більш вужчим поняттям, яке ближче до субкультури, але не замінює її, є фендом (англ. fandom – фанатство) – співтовариство прихильників, як правило, певного предмета (письменника, виконавця, стилю). Фендом може мати певні риси єдиної культури, такі як “тусовочні” гумор і сленг, однакові інтереси за межами фендому, свої видання та веб-сайти. Проте більшість фендомів не утворюють субкультур і зосереджені тільки навколо предмета свого інтересу. З поняттям “субкультура” іноді плутають поняття “хобі”, захоплення людини якимось заняттям (наприклад, геймери, хакери тощо). Співтовариства людей із спільним хобі можуть утворювати стійкий фендом, але при цьому не мати ознак субкультури (загального іміджу, світогляду, єдиних смаків у всіх сферах тощо) [8]. Д. Майєрс стверджує, що культурні традиції не є чимось непохитним, тому зв’язки між старшим і молодшим поколіннями є відносними і змінними. В людській культурі, як і серед приматів, зміни відбуваються з боку молоді. Якщо один примат придумає новий спосіб чищення фруктів або в новому поколінні людей зароджуються альтернативні ідеї щодо моди, релігії чи гендерних ролей, то пропозиція про нововведення, як правило, йде від молоді, а потім підтримується дорослими. Отже, культурні традиції зберігаються, але одночасно розвивається і сама культура [9, с. 259]. Нині молодіжні рухи стали користуватися шаленою популярністю. Зараховувати себе до тієї чи іншої течії дуже модно, й аргументується це уподобанням певної системи цінностей. Та слід сказати, що більшість субкультур втратили першочергові ознаки своєї ідеології, змішалися між собою, мають чимало різних відгалужень і назв, поділилися на “тру”, тобто справжніх, і “псевдо”. Можна багато говорити про те, які ідеї сповідують представники тих чи інших молодіжних течій, але надзвичайно важко сьогодні знайти людину, яка б з упевненістю назвала себе справжнім хіпі, растаманом, готом чи емо. А якщо назове, то вона або марнослівна, або надто молода. Культурні норми досить істотно впливають на наші настанови і поведінку. Проте цей вплив не здійснюється “в обхід” біології. Все соціальне і психологічне є в кінцевому підсумку біологічним. Якщо очікування оточення так чи інакше впливає на нас, то це також частина нашої біологічної програми. Більше того, поведінка, яка ініціюється нашою біологічною спадковістю, може акцентуватись культурою. Якщо гени й гормони приписують чоловікам бути фізично більш агресивними, ніж жінки, культура може посилити цю відмінність завдяки нормам, які приписують чоловікам бути грубуватими, а жінкам – більш слабшими та м’якшими. Природний відбір і “культурний відбір” можуть взаємодіяти у формуванні генетично вигідних особливостей організму. Цей процес психологи еволюціоністського напряму називають “коеволюцією”. “Свій внесок у подальші адаптивні процеси людини, – зазначає Джон Арчер, – вносять сьогодні і генетичні, і культурні фактори, і ці два процеси є тісно взаємопов’язаними” [9, с. 260]. Можна сміливо стверджувати, що біологічні фактори діють у контексті культури, а культура побудована на біологічному фундаменті. Різноманітність гендерних ролей у різних культурах і в різні епохи підтверджує те, що наші гендерні ролі справді формуються культурою. В номадичних культурах (культурах кочівників і збирачів) освіта хлопчиків і дівчаток практично є однаковою, оскільки чоловіки і жінки виконують майже одну й ту саму роботу. У хліборобських суспільствах гендерні ролі більш диференційовані: жінки працюють у полі і сидять з дітьми, тоді як чоловіки можуть піти, куди вважають за потрібне [9, с. 255]. В індустріальних суспільствах гендерні ролі досить різноманітні. Серед керівників у Південній Кореї жінки становлять лише 2%, у США – 17%, в Австрії – 28%, у Швейцарії – 48%. У Північній Америці більшість лікарів і дантистів – чоловіки; у Росії та Україні серед лікарів – переважають жінки, як і серед дантистів у Данії. Зазначимо, що нині одним із молодіжних захоплень, яке можна поставити поряд із популярними субкультурами, є ролові ігри (рольовики). Від самого народження всі діти граються в рольові ігри, причому незалежно від статі. Це починається з годування білочки і чаю для ляльки. У більш зрілому віці інтерес спрямовується подалі від ляльок, проте казки не вистачає. Є кілька видів рольових ігор: постановка за книгою або фільмами (за сюжетом чи за мотивом); відновлення (історична реконструкція) битв і подій, які відбувалися в реальності, надумані майстром сюжету. Нещодавно до цього списку додався і косплей. Всі ці ігрища відбуваються як у реальності, так і на папері або в комп’ютерній грі з елементами рольових сюжетів [10]. Суть усіх видів ігор – театралізоване дійство, де кожен виконує свою роль. У живих, реальних іграх потрібно мати навички бою, знання твору або сценарію, мови. Також шиють, беруть в оренду або купують костюми. Досить часто гра затягується на кілька днів і проводиться десь за містом. Якщо проводиться масова постановка, організатори вирішують питання проведення ігор, аж до медичного обслуговування гравців. Іноді ці ігри потребують грошових витрат, іноді все проводиться на чистому ентузіазмі. Зауважимо, що рольовими іграми (RPG – rolle playing game) захоплюються не тільки діти, а й багато дорослих, відновлюючи події певного часу: вивчають зброю, мову, моду тих часів, відновлюють костюми, використовуючи дорогі матеріали. Такий рух називається історичною реконструкцією. Тут ураховується не тільки якість одягу та вміння грати роль свого персонажу, кожному мечу й сережці потрібно дати історичне пояснення. Ці люди реально відтворюють історію своїх або інших країн та подій. Це гра для дорослих із серйозним підходом до постановки. Проте починалося все це саме в золоту пору юності. Адже бажання погратись виникає незалежно від віку, статі, гендерних відмінностей і статусу в суспільстві. Українське суспільство багате на історичні події. Тож, мабуть, варто підтримувати таку гру, як історичні реконструкції, і для дорослих, і для дітей, сприяючи цим реалізації національних та регіональних механізмів ґендерної рівності в суспільстві. Висновки. Субкультури – головні складові соціальної взаємодії, на рівні яких і відбувається оновлення культури. Ці ідеї асимілюються суспільством у міру того, як дістають ширше визнання. Субкультури мають системи внутрішніх правил (групові правила і стандарти), які допомагають їхнім членам ідентифікуватись один з одним. Субкультури можна розглядати як властиві поколінням загальні форми ідентифікації, які перетинаються з іншими маркерами колективної ідентичності (раса, стать, клас, сексуальна орієнтація). Культурний консенсус виникає тоді, коли члени субкультурної групи мають спільні погляди. Отже, сучасна молодіжна культура є субкультурою з чітко окресленими межами. Вона має такі особливості, як досить помітна відчуженість від старшого покоління, від його цінностей і норм, переважна орієнтація на сферу дозвілля, в якій головними є спілкування і розваги, пов’язані з комунікативною діяльністю. У ставленні до культури надають перевагу творчості, що загалом відображає життєві орієнтації і пріоритети сучасної молоді. Сьогоднішні діти виростають у світі, якого не знали старші, але деякі дорослі передбачали, що так і буде. Ті, хто передбачав, стали провісниками префігуративної культури майбутнього, в якій прийдешнє є невідомим”. Це передбачення збувається. Феномен дитинства, який визначає майбутнє будь-якого суспільства, стає ноуменом сучасної епохи глобалізації і постмодерну. Соціальний суб’єкт дитинства в цій ситуації стає суб’єктом без соціокультурного ґрунту, набуваючи характеру ризоми (протистояння традиційному буттю і мисленню), явно не визначеної у своїх зовнішніх межах і не зовсім зрозумілої за своєю суттю. Література 1. Шалаев В. П. Синергетика социального управления / В. П. Шалаев. – Йошкар-Ола : МарГТУ, 2005. 260 с. 2. Шалаев В. П. Феномен детства в контексте бифуркационной природы социальных революций (синергетический аспект) / В. П. Шалаев, С. Л. Шалаева // Детство в глобальном информационном пространстве : мат. Междунар. конф. “Конфликт поколений в контексте информационной глобализации”. – СПб. : Изд-во Политехнического ун-та, 2007. – С. 383–388. 3. Бондар Т. В. Молодіжна субкультура: сучасні вияви / Т. В. Бондар // Укр. соціум. – 2003. – № 1 (2). – C. 24–29. 4. Варій М. Й. Соціальна психіка нації : монографія / М. Й. Варій. – Л. : СПОЛОМ, 2002. – 184 с. 5. Мид М. Культура и мир детства. Избр. произв. / М. Мид. – М. : Наука, 1988. – С. 361. 6. Боулби Дж. Привязанность / Дж. Боулби. – М. : Гардарики, 2003. – 480 с. 7. Шалаева С. Л. Технологизация мира детства в современном обществе / С. Л. Шалаева // Синергетика социальных коммуникаций в современном обществе : сб. материалов. – Йошкар-Ола : Салика, 2001. – С. 164–181. 8. Літераті Т. “Ми – не стадо!”. Або для чого молоді величезна кількість нових субкультур / Тетяна Літераті [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.google.com.ua/. 9. Майерс Д. Социальная психология / Д. Майерс // Серия “Мастера психологи” ; 6-е изд., перераб. и доп. – СПб. : Питер, 2002. – 752 с. 10. Квитка Н. Ролевые игры / Наталия Квитка [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://maxybaby.net.ua/index.php?loc=art-teens&art=role-playing-games. ГАНДИКАПІЗМ ТА КСЕНОФОБІЇ: СПІЛЬНЕ І ВІДМІННЕ У ПОНЯТТЯХ О. О. Ставицький, м. Рівне Описано особливості взаємозв’язку гандикапізму та ксенофобії. Проаналізовано специфіку цих явищ, причини їх виникнення та поширення як в індивідуальній, так і в суспільній свідомості. Ключові слова: гандикапізм, ксенофобія, дискримінація, інвалідність, стереотип. Описаны особенности взаимосвязи гандикапизма и ксенофобии. Проанализирована специфика этих явлений, причины их возникновения и распространения как в индивидуальном, так и в общественном сознании. Ключевые слова: гандикапизм, ксенофобия, дискриминация, инвалидность, стереотип. The article describes particularities of the relationship between handicapism and xenophobia and analyzes specifics of these phenomena, the causes of their origination, and circulation in both individual and public consciousnesses. Key words: handicapism, xenophobia, discrimination, disability, stereotype. Проблема. Враховуючи існуючі тенденції до поширення явищ гандикапізму та ксенофобії, що спостерігаються в сучасному суспільстві, ми вважаємо необхідним проведення більш глибокого дослідження причин їх виникнення, особливостей перебігу гандикапних та ксенофобних реакцій та їх взаємозв’язку і взаємозумовленості. Метою статті є виявлення особливостей гандикапізму та ксенофобії, встановлення причин їх появи та поширення. У зв’язку зі зростанням кількості гандикапних та ксенофобних проявів, що особливо помітно в умовах глобалізації, актуальними стають дослідження цієї проблеми, аналіз специфіки та розроблення шляхів корекції цих соціально небезпечних явищ. Про зростання проявів ксенофобії свідчать не тільки вітчизняні науковці, а й звіти міжнародних правозахисних організацій. І хоча це зростання ще не набуло катастрофічних масштабів, проблема ксенофобії потребує ретельного опрацювання, ухвалення нових законодавчих актів, які б більш ефективно запобігали поширенню ксенофобії, та більш активного впровадження чинних. На Всесвітній конференції з боротьби проти дискримінації, ксенофобії та пов’язаної з ними нетерпимості (The World Conference against racism, racial discrimination, xenophobia and related intolerance, 2009) у доповіді Комісії ООН з прав людини констатувалося, що у світі в цілому останнім часом спостерігається швидке зростання випадків прояву нетерпимості, дискримінації, расизму і ксенофобії у формі відкритого насильства практично в кожному регіоні світу. Запобігання дискримінації як складовій расизму та ксенофобії передбачено положеннями Європейської конвенції про громадянство (1997), ратифікованої Україною лише у грудні 2007 р. [1]. Ксенофобія є дезорганізуючим фактором стосовно суспільних відносин, провокує і загострює соціальні конфлікти, призводить до посилення нетерпимості та агресивності соціуму, викликає деструктивні процеси. В науці здійснюється міждисциплінарний аналіз ксенофобних явищ. Ця проблема розглядається політологами, соціологами, психологами та педагогами. Разом із цим здобуті знання недостатньо систематизовані та структуровані й відображають лише окремі аспекти цього питання. Існує багато визначень поняття “ксенофобія”, більшість яких мають спільну основу. Так, у великому психологічному словнику ксенофобія визначається як нав’язливий страх перед незнайомими особами; негативне ставлення, зокрема, недовіра і навіть ненависть до іноземців, іноземного, чужого [2]. А. Кельберг визначає ксенофобію як матеріалізовану, ідеологічну концепцією, ілюзію чужого і незнайомого за усвідомленої безпорадності перед ним, коли виникає саме той фантастичний страх, що звільняє від будь-якої відповідальності за напрям думок, а у крайньому, екстремальному стані – і за характер дій [3]. О. Леонтьєв визначає ксенофобію як соціально-психологічне явище, коли образ ворога створюється переважно уявою [4, с. 7]. О. Горбачова дає таке визначення ксенофобії: це негативне, емоційно забарвлене, ірраціональне за своєю природою (але приховане псевдораціональними обгрунтуваннями) ставлення суб’єкта до певних спільнот чи їх конкретних представників – “чужих”, “інших”. Вона породжується передусім через бачення в “іншому” відхилення від певної норми, еталоном якої є наше “я”, норми і цінності нашої групи, внаслідок нездатності і небажання побачити в “іншому” рівноправного партнера, визнаючи його право на “іншість” [5]. Ці дослідники розглядають ксенофобію як соціально небезпечне явище, що руйнує соціальні процеси і підлягає викоріненню. Існує й інша позиція [6], згідно з якою ксенофобія є інстинктивним механізмом, спрямованим на збереження виду, і розглядається як явище позитивне, що сприяє збереженню цілісності, ідентичності народу, нації, не дозволяє їй розчинись серед інших народів, бути ними поглинутою. Протилежне ксенофобії явище – “ксенофілія” розглядається як приниження власного народу, любов до іншої нації на шкоду титульної. На нашу думку, ксенофобія у демократичній державі – явище недопустиме, оскільки, навіть визнаючи її інстинктивні корені, зазначимо, що особистість – це істота не тільки біологічна, а передусім соціальна і має керуватися принципами людяності й поваги до оточуючих, сприймати їх з гуманістичних позицій. Ненависті, агресії, дискримінації і неприйняття не повинно бути в сучасному суспільстві, що претендує на статус цивілізованого. Вони призводять не до збереження народності, а навпаки, до деградації народу, зведення його життєдіяльності до примітивних, неприпустимих форм. Існує ще одне трактування поняття “ксенофобія”, згідно з яким “ксен” – це не тільки чужий, а й гість, друг [7]. Тобто чужинець, який намагається увійти в групу чи соціум, не завжди може сприйматися негативно. Якщо суспільство, група переконані у своїй силі й позиції, то не сприйматимуть “іншого” як ворога, оскільки відчувають свою перевагу над ним та не сприймають його як загрозу. В цьому разі чужакові надається статус “гостя”, він не викликає ненависті й неприязні. Якщо група перебуває на межі руйнування, переживає кризу чи потерпає від впливу соціальної нестабільності, вона стає вразливою і починає сприймати втручання чужинців як загрозу. Тоді можливі активні агресивні дії проти “іншого”. В основі будь-якої фобії (особистісної чи соціальної) лежить страх як емоція. “Гандикапізм” як індивідуально-психологічна риса особистості також несе в собі емоційний компонент, але не повністю ним детермінована. Гандикапізм – це свідоме несприйняття, відчуження, прояв бридливості до об’єкта – людини з певними вадами здоров’я. Гандикапізм – це стан, за якого поєднання розумових, психологічних і соціальних складових створює модель поведінки стосовно особистості “іншого”. Причому “інший” визначається не расовою, національною, релігійною характеристиками, а фактором наявності певної фізичної, фізіологічної, психічної вади здоров’я безвідносно до національності і т. д. Гандикапізм – це складне психологічне утворення, що поєднує в собі: емоційні стани (жалість і жорстокість, співпереживання і ненависть, толерантність та інтолерантність, егоїзм та емпатія), мотивацію, що ґрунтується на минулому досвіді та вихованні, й поведінковий компонент (вербальний, моторний). До соціальних фобій гандикапізм тяжіє через наявність соціальної настанови, а до особистісних фобій – через страх самому опинитись у такому самому стані, до можливості заразитись та ін. Стосовно ксенофобії загалом ми акцентуємо увагу переважно на міжетнічних процесах, дискримінації й ворожнечі. А коли йдеться про гандикапізм, об’єктом аналізу стає ставлення до такої соціально вразливої категорії осіб, як інваліди, люди з обмеженими фізичними або психічними можливостями або з особливими потребами. Часто саме ця категорія потерпає від дискримінації на всіх етапах свого життя, стає ізольованою, відрізаною від здорового суспільства, яке таких людей не приймає, не вважає соціально корисними, повноцінними своїми членами, а іноді й виявляє до них активні ворожі дії. У сучасній науці існує низка теорій, котрі пояснюють виникнення й поширення ксенофобії та гандикапізму, однією з яких є економічна теорія. Її прихильник Г. Олпорт вважав, що прояви ксенофобії та упередженості збільшуються, коли контактують між собою представники різних етнічних чи расових груп, які є нерівними в економічному або соціальному плані, і одна група домінує над іншою. Ще одна теорія – когнітивно-лінгвістичної орієнтації, – наголошує на тому, що стереотипи слугують спрощенню комунікації усередині груп і посиленню почуття належності до них, особливо за часів радикальних соціальних змін, коли формуються групові інтереси та механізми їхнього захисту. Інша теорія пов’язана з особливостями самої соціальної системи. Так, Т. Адорно вважав, що нетерпимість є елементом авторитарної системи, яка пригнічує особистість і змушує людей шукати якийсь об’єкт для виміщення образ на ньому [8]. Ці теорії можна використати для пояснення причин зростання ксенофобних та гандикапних реакцій, що трапляються сьогодні. Авторитарний стиль керівництва як на місцевому, так і на вищому рівнях залишається панівним. Авторитарна особистість негативно сприймає іншу, не схожу на неї, або ту, що не дотримується переважаючих, стереотипних моделей поведінки. Отже, інша людина, яка за певними ознаками відрізняється від маси, сприйматиметься з ворожістю, що порушуватиме стабільність існування окремої групи чи суспільства в цілому та провокуватиме прояви ксенофобії. Економічна нестабільність України порівняно з європейськими державами також може бути чинником, який провокує ксенофобію та гандикапізм. Причиною поширення ксенофобних і гандикапних реакцій можна вважати також поширення стереотипів, оскільки саме вони зумовлюють схематизоване, спрощене сприйняття інших людей, які вирізняються за расовими, релігійними чи фізичними ознаками. Через стереотипне мислення людина не здатна зрозуміти справжні особливості людей, що її оточують, а має збідніле, схематичне уявлення про них, що ґрунтується на окремих, не визначальних ознаках. Проблему ксенофобії й гандикапізму слід розглядати комплексно, тому ми виокремили такі рівні детермінації цих явищ: суспільно-політичний, соціально-психологічний та індивідуально-особистісний. Аналізуючи ці явища на суспільно-політичному рівні, ми розглядаємо їх як проблему, до якої має бути прикута увага суспільства. В цьому ракурсі можна робити акцент на таких провокативних факторах ксенофобії та гандикапізму, як суспільна нестабільність та пов’язана з нею напруженість, зростання соціальних і економічних проблем, брак ефективних засобів профілактики та корекції цих небезпечних явищ, недосконалість законодавчої бази, формальне сприйняття чинних правових актів, спрямованих на стабілізацію соціальної ситуації. Розглядаючи природу ксенофобії та гандикапізму на соціально-психологічному рівні, можна виокремити такі механізми їх формування та прояву, як наявність негативних стереотипів щодо інвалідів і соціальних меншин, високий рівень стигматизації цих категорій населення, дискримінаційні тенденції, що виявляються в окремих групах стосовно людей з особливими можливостями та до етнічних меншин. На індивідуально-особистісному рівні є низка характерологічних особливостей, що провокують появу гандикапних та ксенофобних реакцій, таких як висока агресивність, конфліктність, інтолерантність, жорстокість, схильність до фанатизму, низький рівень емпатії, загальної культури тощо. Гандикапізм і ксенофобія, на нашу думку, мають кілька основних механізмів формування. Одним із них є інстинкт, який змушує соціальну групу окреслювати свої межі, бути закритою для людей, що приходять ззовні. Таким чином, група формує власну ідентичність, яка може бути позитивною чи негативною. Групи з позитивною ідентичністю акцентують увагу на власних досягненнях, позитивних сторонах. У них немає потреби порівнювати себе з іншими групами, оскільки вони цілком задоволені власним розвитком і функціонуванням, відчувають свою силу і значущість. Негативна ідентичність формується переважно у слабких групах, близьких до розпаду, які сприймають інші групи та їх членів як загрозу, бояться бути ними поглинуті. Такі групи пояснюють власний низький рівень розвитку і вади функціонування саме впливом інших груп. Члени іншої групи, народності чи раси набувають образу ворога. Формується стереотипне негативне ставлення до всіх представників цієї ворожої групи, де кожен окремий індивід не сприймається як особистість зі своїми позитивними і негативними рисами, а стає безликим чужинцем, що несе загрозу. Таким чином, саме негативна ідентичність призводить до формування ксенофобних реакцій, є засобом самооцінювання не через наявність власних позитивних цінностей, а через нівелювання чи зниження чужих. У свідомості людини формується образ ворога, світ розділяється на своїх і чужих. Іншим механізмом формування ксенофобії та гандикапізму є політична чи суспільна пропаганда, коли окремим владним структурам вигідно сформувати негативне ставлення до представників певних категорій. У цьому разі вплив здійснюється цілеспрямовано й систематизовано через засоби масової інформації, переконання та навіювання, що призводить до формування негативних стереотипів на рівні буденної свідомості, що характеризується браком прагнення (чи можливості) перевірити отриману інформацію та нерозумінням її ірраціональності. Ще одним механізмом формування гандикапних та ксенофобних реакцій є архаїчні стереотипи, які історично склалися в суспільній свідомості, є стійкими до змін, ірраціональними й передаються з покоління в покоління на рівні архетипів. Такі стереотипи характеризуються найбільшою спрощеністю та емоційним забарвленням і є особливо небезпечними для соціальних відносин. Гандикапізм має багато специфічних проявів. Його основу становлять відраза, презирство. Ці емоції утворюють нескладний поведінковий комплекс, зумовлений особистісним і колективним рівнями тривожності та агресії: побоюванням, переляком, жахом, тривогою. На думку О. Муравйова, що вища тривожність, то більше підсвідомість намагається вибратись із пастки через витіснення причини занепокоєння. На колективному рівні тривога виливається в “пошук винуватих”. Враховуючи такий психологічний аспект, треба розуміти ксенофобію саме як фобію, тобто страх, що розгальмовує підсвідомі реакції, страх ірраціональний і тому не має обґрунтування й напрямку. Пошук гальмування, способу нейтралізувати страх призводить до некерованої, неспрямованої (хаотичної, дифузної) агресії. Тоді виникає психологічна основа інстинктивної ксенофобії. На неї можуть накладатися історично зумовлені форми етнічного антагонізму, які можуть виявлятися зовсім не у формі фобії, а радше спалахами ворожості, суперечками й міфологізацією історії взаємин. Борючись із фобією, психіка починає витісняти причину дискомфорту на вербальний рівень. Як результат цього в особистості шизоїдного типу виникає виражене словесно почуття постійної ворожості, яке людина намагається обґрунтувати логічними доводами. У психоастеніка утвориться стійкий невроз із панічним почуттям, відчуття, що його загнали в кут. Боячись втратити ідентичність, люди стають здатними на вербальну та поведінкову агресію [7]. Ми вважаємо, що до ксенофобії спонукає наявність ще й таких особливостей індивіда, як відчуття незахищеності, вразливість, брак можливостей до самореалізації, депресивні тенденції. Всі ці риси компенсуються перенесенням негативної енергії із себе на інших. Саме їх вважають причинами всіх бід і нещасть, джерелом усіх проблем. Таким чином, аутоагресія переростає в агресію, спрямовану назовні, і може виявлятися в активній чи пасивній формах. При цьому інтенсивність внутрішньоособистісних переживань впливатиме на силу ксенофобних проявів. Наявність ксенофобних реакцій змінює й саму людину, яка їх продукує. Збільшуються конфліктність, кількість негативних емоційних станів, людина прагне ізолюватись від неприємної для неї категорії осіб або від соціуму загалом, внаслідок чого почувається самотньою, що, в свою чергу, призводить до збільшення тривожності, викликає відчуття неспокою та фрустраційних, депресивних станів. Людина-ксенофоб має дуже жорсткі межі сприйняття осіб, яких вона вважає чужинцями. Для неї такі особи втрачають персоніфікований характер, вона розглядає їх узагальнено, відповідно до наявних стереотипів, не як особистість, а як представник ворожої категорії. Ксенофоб сприймає свою групу завжди позитивно, а чужу – негативно, попри об’єктивний стан речей, внутрішньогруповий фаворитизм набуває загострених форм. Людину відносять до категорії “чужих” не тільки за етнічною належністю, а й за іншими особливостями. У разі ксенофобії такими рисами є зовнішня несхожість (так звані “готи”, “мажори”, різного роду фанати, “скінхеди”, “бомжі”, “емо” та ін.). Фізична чи інша вада, яка змушує відносити людину до категорії інвалідів, людей з обмеженими можливостями, стає джерелом гандикапних реакцій страху, прихованого глибоко у підсвідомості особистості. Людина, що сприймає інваліда, мимовільно починає задумуватися над тим, що сталося б з нею, якби вона опинилася на його місті. Це провокує певні неприємні емоції і переживання. Відсторонюючись від інваліда, не приймаючи його у свою групу, така людина тим самим відсторонюється від свого страху, витісняючи його зі свідомості. Таку реакцію зумовлюють висока тривожність особистості, схильність до невротичного типу реагування на неприємні ситуації. У людини з демонстративним типом поведінки прояви гандикапізму можуть бути пов’язані з прагненням самоствердитись за рахунок індивіда, створити сприятливу для себе ситуацію соціального порівняння. Існують також інші чинники прояву гандикапізму: низький культурний рівень індивіда, неправильне виховання, брак загальнолюдських цінностей, нетерпимість до оточуючих тощо. Нині в Україні робляться спроби боротьби з поширенням ксенофобії та гандикапізму, розробляються засоби профілактики активних гандикапних та ксенофобних проявів, проте законодавча база для протидії дискримінації окремих категорій населення, зокрема інвалідів, залишається недосконалою і потребує доопрацювання. На нашу думку, саме це має бути першим кроком побудови гармонійного суспільства, в якому не залишилося б місця для дискримінації й насильства. Наступним етапом корекції гандикапізму як суспільного феномена є зміна стереотипів, що вкорінилися в суспільній свідомості і згідно з якими інвалід сприймається як неповноцінний член суспільства, нездатний гармонійно “влитись” у соціум, активно займатися соціально корисною діяльністю. Ця зміна стереотипів може відбуватися за допомогою засобів масової інформації, соціальної реклами тощо, де інвалід презентуватиметься як людина активна, діяльна, здатна досягнути успіху. Корисною є також інтеграція людини з обмеженими можливостями у здорове суспільство, але обов’язково з урахуванням її нозології, індивідуально-психологічних особливостей та специфіки групи, в яку вона збирається увійти, особливо якщо йдеться про освітнє середовище. Умовою профілактики і корекції проявів ксенофобії та гандикапізму на індивідуально-особистісному рівні є розроблення психопрофілактичних та психокорекційних програм для роботи з окремими групами осіб, схильними до проявів дискримінації та насильства. Отже, саме комплексний підхід до проблеми профілактики і корекції гандикапізму сприятиме зниженню рівня неприйняття, дискримінації та агресії стосовно людей з особливими потребами, дасть їм змогу почуватися безпечніше в суспільстві, де вони перебувають, та відчути себе повноправними його членами. Висновки. Слід констатувати одну із відмінностей соціальних фобій (ксенофобії) від гандикапізму. Вона полягає в тому, що поняття ксенофобії тісно пов’язане із категорією “чужі”, а гандикапізм більше асоціюється і співвідноситься із категорією “інші”. Більш насичене семантичне, емоційне навантаження, безумовно, несе в собі слово “чужі”. Ця категорія “жорсткіша”, ніж смислове навантаження слова “інші”. Тому перебіг гандикапних реакцій більш м’який, ніж ксенофобних. До крайньо жорстоких форм прояву ксенофобій можна віднести поняття “нацизм”, “фашизм”, “шовінізм”, тоді крайні форми прояву гандикапності більш м’які, хоча в поодиноких випадках спостерігається вкрай жорстоке ставлення до об’єкта гандикапізму – осіб з особливими потребами. Ксенофобія і гандикапізм поступово стають важливою соціальною проблемою не тільки в Україні, а й у більшості європейських держав. Зростання проявів ксенофобії і гандикапізму, іноді в особливо жорстоких формах, привертає увагу до них суспільства і потребує нагального вирішення. Ці соціальні явища є небезпечними, призводять до руйнування відносин на всіх рівнях функціонування – від суспільного до особистісного, завдають шкоди як своїм носіям, так і особам, на яких спрямовані. Подальше поширення ксенофобії та гандикапізму може призвести до руйнування соціуму як демократичної, цивілізованої системи та зведення його функціонування до примітивних, деструктивних форм. Тому особливо актуальним завданням політиків, соціологів, психологів та інших фахівців є розроблення стратегій профілактики і корекції гандикапізму та ксенофобії. Перспективним напрямом ми вважаємо проведення експериментального дослідження, спрямованого на виявлення особливостей перебігу та формування гандикапних реакцій. Л і т е р а т у р а 1. Мазука Л. Оптимізація державної політики щодо породження та протидії проявам ксенофобії та расизму в Україні / Л. Мазука [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.niss.gov.ua/Monitor/September09/17.htm. 2. Мещеряков Б. Г. Большой психологический словарь / Б. Г. Мещеряков, В. П. Зинченко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.gumer.info/bibliotek. 3. Кельберг А. А. Ксенофобія як соціально-психологічний феномен / А. А. Кельберг // Вісник СПбГУ. – Сер. 6. – Вип. 2. – № 13. – С. 49. 4. Социально-психологические и правовые аспекты ксенофобии. – М. : Academia, 2005. – 52 с. 5. Горбачова О. Явище ксенофобії: соціально-психологічний вимір / О. Горбачова [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=6&n=91&c=2221. 6. Мир словарей [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mirslovarei.com/content_pol/ksenofobija-637.html. 7. Муравьев А. Ксенофобия: от инстинкта к идее / А. Муравьев [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.demoscope.ru/weekly/ 2006/0233/analit04.php. 8. Ксенофобія в Україні: статистика взаємної неприязні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dialogs.org.ua/project_ua_ full.php?m_id=226. АНАЛІЗ ПОТРЕБИ У ВЛАСНОСТІ В КОНТЕКСТІ ПОРІВНЯННЯ УКРАЇНСЬКОЇ І РОСІЙСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТЕЙ Н. В. Хазратова, М. Ю. Луценко, м. Київ Розглянуто потребу у власності як інстинктивну, базову потребу особи, вроджена природа якої не піддається впливу соціокультурного середовища. Розкрито ментальні особливості ставлення до об’єктів власності, зокрема, рівень ідентифікації особи з ними. Ключові слова: власність, потреба у власності, самореалізація, ментальність. Рассмотрена потребность в собственности как инстинктивная, базовая потребность личности, врожденная природа которой не поддается влиянию социокультурной среды. Раскрыты ментальные особенности отношения к объектам собственности, в частности, уровень идентификации личности с ними. Ключевые слова: собственность, потребность в собственности, самореализация, ментальность. The article is devoted to the property requirement as an instinctive, basic person’s demand, having it’s hereditary nature and not determined by social environment; the paper uncovers the mental features of attitude to the property objects such as a level of person’s identification with them. Key words: property, property requirement, self-realization, mentality. Проблема. Сучасний етап розвитку українського суспільства досить складний. Ще тривають процеси реконструкції та перебудови, розпочаті зі здобуттям Україною незалежності. Трансформації, які охопили всі сфери буття нашого суспільства, мають як позитивні (введення засад демократичного устрою держави, впровадження свободи слова і свободи вибору, перехід до ринкових відносин та ін.), так і негативні (соціальна й політична нестабільність, стан аномії, деформація ціннісно-смислової сфери) наслідки. Масштабні зміни устрою сучасного українського суспільства, які зумовлюють його культурні, соціальні й економічні особливості, відбуваються насамперед через трансформацію й перебудову економічної системи, ядром якої виступає власність. Як соціальний інститут власність визначає мету і функції багатьох суспільних процесів та установ, регулює поведінку і взаємодію соціальних суб’єктів суспільства у сфері виробництва, визначає характер виробничих і господарських відносин. Вона пов’язана з оцінками значення праці, багатства, накопичення тощо та зі ставленням членів суспільства до зазначених явищ. В економічній науці категорія власності визначається як така, що відображає відносини між людьми з приводу володіння, розпорядження та користування майном, його привласнення, а також з приводу володіння фінансовими засобами чи продуктами інтелектуальної творчості [1]. Таким чином, відносини власності відіграють важливу роль не лише в економічній сфері, але й у психологічному розумінні сутності людини, в них здійснюється самореалізація особистості, яка виявляється як у діяльності, так і у ставленні до інших людей [2]. Саме тому важливим є науковий аналіз цієї проблеми під кутом зору психології, зокрема, дослідження й вивчення потреби у власності як соціально-психологічного феномена, та визначення впливу цієї потреби на становлення і розвиток окремої особистості й суспільства загалом, що і є метою нашого дослідження. У сучасній психологічній науці існує два погляди на розуміння власності. В економічній психології власність розглядається насамперед як основа економічної ідентичності особистості (О. С. Дейнека, А. І. Кітов, В. В. Москаленко). На думку В. В. Москаленко, визначення людиною свого становища в системі економічних відносин і насамперед у системі відносин власності є психологічною основою формування її економічної ідентичності як процесу усвідомлення індивідом, з одного боку, володіння власністю і об’єктивних умов привласнення ним її об’єктів, а з другого – своїх можливостей (здібностей, ділових якостей), внутрішньої сили і вольових рис. Отже, власність є водночас основою суспільних відносин, визначаючи особливості всієї системи відносин суспільства, і об’єктом відносин людини, її переживань, цінностей, основою формування її економічної суб’єктивності [2]. Другий підхід до розуміння власності ширший за своєю суттю порівняно з першим і розглядає її як соціально-психологічний феномен, що ґрунтується на базовій інстинктивній потребі у власності, задоволення якої тісно пов’язане з формуванням особистості, функціонуванням групової свідомості (Т. Д. Бурменко, О. А. Іванова, О. Д. Карнишев, Р. Пайпс, Д. О. Ричков, П. О. Сорокін та ін.). Ми ґрунтуємось на позиціях другого підходу і вважаємо, що задоволення потреби у власності, переживання власності тісно пов’язані зі всіма рівнями функціонування особистості і є важливими чинниками формування як особистісної, так і суспільної свідомості. Аргументи на користь другого підходу є такими. Переживання власності ґрунтується на властивості людини поширювати своє “Я” на те, що хоча б певною мірою належить їй, на що вона має право, про що може сказати “моє”. Як підкреслював С. Л. Рубінштейн, “у певному сенсі ми можемо сказати, що досить складно провести межу між тим, що людина називає самою собою, і дечим з того, що вона вважає своїм. Те, що людина вважає своїм, значною мірою визначає й те, чим є вона сама” [3, с. 243]. Д.О. Ричков вважає, що власність виступає основою формування самості людини, усвідомлення якої ґрунтується на її власному бутті. З його погляду, самість неможлива без власності, вона формується на основі речової й духовної власності, яка є проявом діяльнісного підходу людини у її стосунках зі світом [4, с. 27]. Наявність власності передбачає необхідність віддавати не тільки матеріальні ресурси, але і свій час, свою турботу, свої емоції. Піклуючись про об’єкти своєї власності (про будинок, власну справу, домашніх тварин або кімнатну рослину), людина бере на себе відповідальність за їх стан, захист і подальшу долю. Почуття відповідальності, своєю чергою, сприяє формуванню більш розвиненої ціннісної системи, яка, окрім задоволення власних потреб і бажань, орієнтована і на допомогу іншим, турботу про них. Водночас почуття відповідальності підвищує власну значущість, а також самооцінку й віру в себе. Сам процес проживання життя стає при цьому більш усвідомленим і цілеспрямованим. На думку С. Л. Франка, “речі та засоби, необхідні для життя людини, є для неї продовженням її духовно-тілесної особистості. Сукня, житло, засоби праці, місце проживання, звична та улюблена справа, прикраси – все це є необхідною складовою частиною особистості” [5, с. 318–319]. Можна сказати, що все, назване вище, входить до емпіричного “Я” людини; через це вона ставиться до всіх об’єктів, які вважає своїми, як до самої себе. Отже, переживання власності тісно пов’язане зі збільшенням власного ресурсу, насамперед ресурсу самореалізації, втілення свого “Я” у зовнішньому матеріальному світі. А переживання збільшення своїх можливостей пов’язане з почуттям власної гідності, вартісності свого “Я” тощо. Право приватної власності, за С. Л.