Асоціація політичних психологів України Інститут соціальної та політичної психології АПН України ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Збірник наукових праць Випуск 9 За загальною редакцією члена-кореспондента АПН України М. М. Слюсаревського Упорядники: Л. А. Найдьонова, Г. В. Мироненко Київ – 2009 ББК 66.07+88.8 Рекомендовано до друку вченою радою Інституту соціальної та політичної психології АПН України (протокол №7/09 від 30 червня 2009 р.) Р е д а к ц і й н а р а д а: М. М. Слюсаревський (голова, м. Київ), М. Й. Варій (м. Львів), С. Д. Максименко (м. Київ), М. Левицька (м. Варшава, Республіка Польща), М. І. Михальченко (м. Київ) Р е д а к ц і й н а к о л е г і я: В. О. Татенко, д-р психол. наук (голова); В. О. Васютинський, В. П. Казміренко, Т. М. Титаренко, Н. В. Хазратова – доктори психол. наук; Л. А. Найдьонова – канд. психол. наук (заст. голови); Л. В. Григоровська – канд. пед. наук Постановою ВАК України №1-05/7 від 04.07.2006 р. збірник визнано фаховим виданням із психологічних наук Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць / за заг. ред. М. М. Слюсаревського ; упоряд. Л. А. Найдьонова, Г. В. Мироненко. – К. : Міленіум, 2009. – Вип. 9. – 280 с. Розглядаються теоретико-методологічні проблеми політичної психології, нові підходи й історичні ретроспективи. Аналізуються різні аспекти демократизації політичного життя, взаємозв’язків людини і політики в багатьох життєвих контекстах. Досліджуються психологічні закономірності і психотехнологічні механізми політичних комунікацій та виборчих кампаній, політико-психологічні проблеми соціалізації молоді в умовах суспільних трансформацій і переходу до інформаційного суспільства. Розкриваються психологічні аспекти української ідентичності, міжетнічної взаємодії та регіональної політики. Адресується вченим, які працюють у галузях політичної психології та суміжних наук, викладачам і студентам. ISBN 978-966-8063-85-7 ББК 66.07+88.8 © Інститут соціальної та політичної психології АПН України, 2009 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ПАРАДИГМА ДОСЛІДЖЕННЯ ЛЮДСЬКОЇ АНТИЦИПАЦІЇ І. Г. Батраченко Проаналізовано складні форми знаряддєвого опосередкування вищих психічних і соціальних функцій. Показано, як зростання науково-технічної оснащеності людини створює потребу і передумови для розвитку людської антиципації. Висвітлено особливості соціогенезу антиципації в умовах становлення інформаційного суспільства. Ключові слова: антиципація, соціогенез, інформаційне суспільство. Проанализированы сложные формы орудийного опосредования высших психических и социальных функций. Показано, как возрастание научно-технической вооруженности человека создает необходимость и предпосылки для развития человеческой антиципации. Освещены особенности социогенеза антиципации в условиях становления информационного общества. Ключевые слова: антиципация, социогенез, информационное общество. Complex forms of instrument meditation of higher psychical and social functions are analyzed. It is illustrated how the growth of human scientific and technical equipment creates the necessity and premises for the development of human anticipation. The peculiarities of socio-genesis of anticipation in the conditions of informative society are discovered. Key words: anticipation, socio-genesis, informative society. Проблема. Культурно-історичний підхід досить давно і широко обговорюється в психології, особливо з часу появи класичних праць Л. С. Виготського [1; 2]. Велику кількість публікацій, присвячених культурно-історичному підходові, представляє і сучасна психологія [3–10]. Але, попри сказане, слід констатувати, що культурно-історична парадигма розвивається переважно в глибину, залишаючись загалом у межах схеми, окресленої ще Виготським. Увага дослідників найчастіше фокусується на проблемах виникнення і розвитку вищих психічних функцій у контексті дитячої психології, психології людини первісного типу тощо. Мета статті: розглянути культурно-історичний підхід у дещо ширшому контексті, беручи до уваги існування більш складних (порівняно з тими, які досі узвичаїлося розглядати в культурно-історичному підході) форм опосередкування вищих психічних функцій людини; обговорити проблеми застосування культурно-історичного підходу до дослідження антиципації. Як зазначав О. О. Леонтьєв, термін “культурно-історичний підхід” може вживатися у двох значеннях. По-перше, для означення певного періоду розвитку поглядів самого Л. С. Виготського та його школи і, по-друге, у більш широкому розумінні, коли йдеться про роль історичного розвитку культури в становленні індивідуальної психіки у більш узагальненому вигляді. Леонтьєв писав: “Коли ми говоримо про школу Виготського, зазвичай вона уявляється як три покоління, що змінюють одне одне: сам Виготський – Леонтьєв і Лурія – Гальперін, Запорожець, Ельконін” [6, с. 97]. До другого підходу дослідник відносив і праці О. Г. Асмолова [3]. Одним із наріжних каменів культурно-історичного підходу, закладених Л. С. Виготським, є розмежування психічних функцій людини на природні (нижчі) і вищі. Природні психічні функції належать до природжених, і представники виду людина розумна отримують їх як надбання біологічної еволюції, тобто ці функції переходять від покоління до покоління генетично. Вищі психічні функції не є для людини природженими, а напрацьовуються людськими спільнотами в процесі їх прогресивного історичного розвитку. Вищі психічні функції – це продукти культурного прогресу, накопичувані численними поколіннями, і передаються від покоління до покоління позагенетично, шляхом соціалізації людського індивіда в контексті відповідної культури. У структурному плані вищі психічні функції відрізняються від природних тим, що мають опосередкований характер і виникають, функціонують та розвиваються завдяки використанню спеціальних знарядь. Виготський називає останні психологічними знаряддями, відмежовуючи їх таким чином від знарядь, які опосередковують фізичні функції людини. Серед зазначених знарядь особливого значення він надає знакам і словам. Що ж стосується знарядь, якими опосередковуються фізичні функції, то Л. С. Виготський наголошував, що докорінна психологічна відмінність знаряддя людини від знаряддя тварини полягає в його спрямованості на майбутнє. Палиця для майбутнього – це вже не просто знаряддя, а знаряддя праці. Остання ж створила саму людину. Зазначену широковідому тезу Ф. Енгельса Виготський коментує як вказівку на те, що праця створила вищі психічні функції людини [1]. З огляду на сказане вище праця породила і якісно нове ставлення людини до майбутнього, піднісши процеси антиципування на принципово новий рівень. Тобто праця створила і специфічно людські форми антиципації. Опосередкована знаряддями людська дія набуває все більш яскраво вираженого проспективного характеру. “Дія людини, що виникає в процесі культурно-історичного розвитку поведінки, є вільною дією, тобто незалежною від безпосередньо діючої потреби і ситуації, що безпосередньо сприймається, дією, спрямованою на майбутнє” [там само, с. 1124]. Спираючись на цю думку Виготського, можна припустити, що така орієнтація дій не є раз і назавжди породженою константою, а з кожним новим кроком культурно-історичного поступу спрямованість людської дії в майбутнє істотно нарощується як з погляду часового упередження, так і з погляду точності антиципування. Виходячи з описаних вище положень культурно-історичного підходу до розвитку психічних функцій людини, у нашому дослідженні ми спробуємо обґрунтувати припущення, що розмежування на природні і вищі форми має сенс і для антиципаційних функцій людини. Природні форми антиципування властиві не лише людині, а й багатьом представникам тваринного світу, який демонструє тим більш розвинуті форми, чим вище види стоять на щаблях еволюційного розвитку, сягаючи вершини суто бiологiчного розвитку випереджального вiдображення у сучасних людиноподiбних мавп. Подальший прогрес людської здатностi до антиципацiї вже вiдбувався i вiдбувається не за рахунок удосконалення бiологiчної основи передбачення, тобто нервової системи, а пiд провiдним впливом культурно-iсторичних чинникiв. Адже, як вiдомо, пiсля появи кроманьйонця мозок людини iстотно не змiнився, проте її психiчнi можливості прогресували й далі. Прогрес будь-яких вищих психічних функцій людини згідно з культурно-історичним поступом відбувається насамперед за рахунок відшукання нею все більш і більш досконалих психічних знарядь, які ці функції опосередковують. Л. С. Виготський і його численні послідовники провели величезну кількість наукових розвідок, аби з’ясувати характер медіації вищих психічних функцій. Але попри це багато питань в означеній царині досі залишаються малодослідженими. Так, зокрема, В. П. Зінченко, підсумовуючи на початку 90-х років XX ст. розвиток цієї концепції за більш як піввіковий період, звертав увагу на те, що в процесі розвитку культурно-історичної психології мали місце деякі спрощення вихідного корпусу ідей. Наприклад, “було звужено ідею медіації, опосередкування людського розвитку. У Л. С. Виготського з усього можливого простору медіаторів ми знаходимо розроблення лише двох. Він і його послідовники вивчали переважно роль знака і слова в розвитку вищих психічних функцій. Символ ледь проглядається в культурно-історичній психології. Зовсім не вивчалася роль міфу в розвитку” [4, с. 5]. Навіть сьогодні, через півтора десятиліття, зауваження Зінченка все ще зберігає свою актуальність. Завдання подальшого розвитку ідей щодо характеру медіації вищих психічних функцій не втрачає, а набирає ще більшої нагальності. Звуженість ідеї медіації, на нашу думку, була породжена низкою обставин. Перша з них пов’язана з тим, що Виготський і його послідовники сфокусували свою увагу на вивченні медіації вищих психічних функцій на початкових стадіях соціо- та онтогенезу, тобто в дітей і представників примітивних культур, де спостерігається використання порівняно простого спектру як психічних, так і фізичних знарядь. Вивченню медіації вищих психічних функцій у сучасних дорослих людей, де коло знарядь якісно ширше й складніше, приділялося незрівняно менше уваги. Друга обставина полягає в тому, що з часу закладання підвалин культурно-історичного підходу у 20-х роках минулого століття соціогенез вищих психічних функцій помітно прискорився і різноманітність засобів медіації значно зросла, змінилася в якісному плані. На наш погляд, можна стверджувати, що будь-яке знаряддя – чи то фізичне, чи то психічне – є у кінцевому підсумку засобом визначення, або реалізації (чи упередження), певного майбутнього. Упродовж останнього століття завдяки науково-технічному прогресові арсенал людських знарядь істотно зріс як щодо кількості, так і щодо потужності. І ці нові засоби медіації психічних функцій у межах культурно-історичної психології осмислено ще недостатньою мірою. Хоча й зроблено окремі розрізнені спроби взяти до уваги нові реалії соціогенезу психіки. Однією з таких спроб є праці В. А. Роменця, де він аналізує історико-культурну ґенезу людського вчинку. Учений зауважує: “Якщо в минулих історичних епохах можна простежити найтісніший зв’язок вчинку з міфологією, релігією, філософією, мистецтвом та іншими ідеологічними формами суспільного життя людини, то в XIX, а особливо у XX ст. вчинок об’єктивно пов’язується насамперед із науково-технічним прогресом. Революціонізуючий вплив науки і техніки на життя суспільства вирішальним чином визначає світогляд людини, її пізнавальні, естетичні та моральні ставлення до дійсності, а через те і спосіб її суспільної поведінки” [9, с. 11]. При цьому дуже важливою обставиною видається швидке зростання науково-технічної оснащеності людського вчинку. Проте постійною історичною тенденцією є те, що людина ставить перед собою життєві завдання, що “переступають можливості наявного в неї технічного оснащення вчинку” [11, с. 31]. Роль науки і техніки полягає в тому, що вони “висувають людину на нові вчинкові рубежі, створюючи передумови для переходу до нової ситуації вчинку, розширюючи її, надаючи їй багатозначності, посилюючи складність та амбівалентність вибору. Зменшується ситуаційна приреченість людини, і значення компонентів ситуації набувають великої рухомості, особистість все більше опановує сили ситуації. Між залежністю людини від ситуації й опануванням ситуації людиною для кожної історичної епохи встановлюється певна міра, співвідношення” [там само, с. 33]. Отже, спираючись на розглянуті вище ідеї В. А. Роменця, можна зробити висновок, що кожен крок на шляху зростання науково-технічної оснащеності людського вчинку повинен урівноважуватися зростанням антиципаційних здатностей людини як на індивідуальному, так і на соціально-груповому та суспільному рівнях. Зростання науково-технічної оснащеності людського вчинку дає змогу досягати значно масштабніших, ніж досі, результатів у перетворенні людиною природи, себе та людських стосунків. Однак якщо цільова антиципація випереджає науково-технічну оснащеність вчинку, то антиципування результатів та наслідків своєї діяльності, особливо побічних і віддалених, значно відстає. Відтак прорахунки в результат-наслідковій антиципації слугують стимулом для вдосконалення наявних і створення нових антиципаційних схем. Дуже цінним з погляду культурно-історичного аналізу людського вчинку видається і введення в обіг Роменцем терміна “науково-технічна оснащеність”, оскільки усталений до того часу термін “знаряддя” (хоч і дещо ширший) через практику його вживання став асоціюватися насамперед з простими, порівняно примітивними засобами на кшталт вузлика на пам’ять, лічильних паличок, жереба тощо. Термін “науково-технічна оснащеність” вчинку наголошує, навпаки, на складних, сучасних психологічних і матеріальних знаряддях. Більше того, тут виникає питання про те, які фази у своєму розвитку пройшов прогрес науково-технічної оснащеності людського учинку та пов’язаної з ним антиципаційної функції. Виділяючи згадані вище стадії, ми спиратимемося на концепцію відомого американського футуролога Е. Тоффлера про три хвилі (фази) цивілізаційного розвитку [12]. Першим якісним кроком у зростанні науково-технічної оснащеності діяльності людини та суспільства було виникнення більш як десять тисяч років тому перших аграрних суспільств, у яких накопичений запас знань і розвиток техніки дали змогу перейти від збирання та мисливства до ведення сільського господарства. Його продуктивність на цьому рівні науково-технічної оснащеності була ще порівняно низькою, що тягло за собою зайнятість переважної більшості людей в аграрному секторі. У виробництві самої техніки була задіяна поки що нечисленна група ремісників (проіндустріальний сектор). Ще менше людей займалося інформаційною діяльністю (учені, митці, управлінці, духовенство тощо). Другим кроком цивілізаційного розвитку стала промислова революція, унаслідок якої науково-технічна оснащеність людини піднялася до рівня, що спричинив перехід від аграрних до індустріальних суспільств. Зайнятість у промисловості швидко стала домінуючою, а в аграрному секторі різко зменшилася. Розширилася також і зайнятість в інформаційному секторі, особливо швидко вона почала зростати в науці, освіті, культурі, управлінні, ЗМК тощо. Третя фаза цивілізаційного розвитку розпочалася в другій половині минулого століття й ознаменувалася таким рівнем науково-технічної оснащеності, що в розвинутих країнах аграрний та індустріальний сектори втратили свою колишню першість у трудовій зайнятості, а домінування перейшло до інформаційного сектору. Зазначені зміни наклали свій відбиток і на опосередкування вищих форм антиципації людини. Можна виокремити такі різновиди знаряддєвого опосередкування процесів антиципації людини в інформаційному суспільстві: медіа- та інтернет-опосередкування; опосередкування комп’ютером; опосередкування засобами мобільного зв’язку. Медіа-опосередкування полягає в тому, що ЗМК можуть поширювати певні моделі майбутнього, які асимілюються (критично чи некритично) відповідною аудиторією. ЗМК можуть також поширювати концептуальні або, частіше, сценарні антиципаційні схеми можливих (і неможливих) варіантів перебігу життєвих подій, ситуацій (особливо біографічних). Останнього торкається практично кожен художній фільм (та й книга теж). Мас-медіа можуть надавати вихідну інформацію для антиципування, а також створюють усе більш вагомий світ симулякрів (ірреальності), які теж здатні ставати об’єктами антиципування. Такі функції може виконувати й інтернет. Якщо співвіднести культурно-історичний розвиток людської антиципації з трьома хвилями цивілізаційного розвитку, то пралогічна антиципація домінує на первісній стадії та ранніх етапах аграрної стадії розвитку суспільства, а теологічна – на більш пізніх. Домінування логічної антиципації розпочинається разом з розгортанням другої – індустріальної – хвилі розвитку людства. Можна також припустити, що нині в процесі руху в бік розвинутого інформаційного суспільства спостерігається перехід на ще один якісно новий щабель розвитку людського антиципування – неологічний. Префікс “нео-” ми пропонуємо використовувати для означення якісної новизни психічного розвитку, аналогічно до того, як “пра” вже усталилося в сенсі “старий”. Окремі прояви неологічного антиципування простежуються вже сьогодні, і їх можна й потрібно піддати науковому аналізові. Утім, такий аналіз значною мірою матиме гіпотетичний характер, оскільки сьогодні ця стадія антиципування ще не демонструє таких розвинутих форм і не дає настільки широкого масиву фактів, як її попередниці. Проблемі розвитку інформаційного суспільства присвячено чимало сучасних досліджень [12–19]. Усе більш жваво обговорюється в науковій літературі й проблема комп’ютеризації як чинник культурно-історичного розвитку [20–22]. Ставлення науковців до розитку інформаційного суспільства не завжди однозначне. Так, наприклад, американський футуролог Д. Нейсбіт вважає, що американське суспільство отруєне високими технологіями. Симптоми отруєння проявляються в надмірному прагненні до швидких рішень у всіх сферах життя, у страху перед технологіями та їх обожненні, у зниженні здатності розрізняти реальність і фантазію, сприйнятті насильства як норми життя, ігроманії, відчуженні від себе та інших [23, с. 10–11]. Дослідник переконаний, що потрібно навчитися передбачати шляхи розвитку нової техніки й обговорювати можливі переваги і негативні наслідки її впровадження. Нейсбіт зауважує: “Полюбивши технологію, ми ставитимемося до неї обережно. <...> Ми почнемо виховувати владу технологій, замість того щоб заперечувати її (як це роблять так звані технофоби) або сліпо кидатися їй в обійми ( як це роблять технофіли)” [там само, с. 9]. Негативні наслідки сучасних високих технологій Ф. Фукуяма пов’язує з тим, що вони тягнуть за собою перехід від індустріального до постіндустріального суспільства. На його думку, це спричинює “Великий соціальний розрив”, який полягає в тому, що “історично усталені соціальні норми руйнуються в результаті успіхів технології та економіки” [19, с. 24]. Фукуяма підкреслює: “Той самий винахід, який збільшує продуктивність чи створює нову галузь промисловості, підриває існуюче суспільство або робить його застарілим. Суспільство, що стало на ескалатор технологічного прогресу, постійно змушене грати в доганялки, оскільки соціальні правила розвиваються, щоб відповідати зміненим економічним умовам. <…> Люди з часом можуть пристосуватися до всіх цих змінених умов, але швидкість технологічних змін часто може перевищувати швидкість соціального пристосування” [там само, с. 383–384]. Е. Тоффлер вважає, що невпинне прискорення соціальних змін, яке спостерігається впродовж усього історичного процесу, з приходом інформаційної хвилі починає перевершувати адаптивні можливості людини і суспільства. Зміни стають постійними, швидкими і багатоплановими. Нові зміни розпочинаються, коли старі ще не закінчилися, а тривалість стабільних періодів між смугами трансформації прямує до нуля. Це викликає явище, яке Тоффлер називає футурошоком, описуючи прояви “руйнівного стресу дезорієнтації, які викликають в індивідів надто великі зміни, що відбуваються в надто короткий час” [17, с. 16]. На думку О.Ш. Тхостова і К.Г. Сурнова, традиція культурно-історичного підходу залишає поза увагою проблему, чи завжди культурно-історичний розвиток має позитивні наслідки. Дослідники порушують питання про те, що культурогенез і процес соціалізації можуть породжувати не тільки вищі психічні функції, а й “вищі” форми психічної та іншої патології [24, с. 16]. Зокрема, будь-яка технологія – від палиці до машин і комп’ютерів – спрямована на зниження зусиль людини та підвищення результативності її діяльності, часто недосяжної природним шляхом. Але на індивідуально-психологічному рівні це може спричинитися до регресу, дисгармонізації фізичного і психічного розвитку. Наприклад, побічним наслідком автомобілізації є шкідлива для здоров’я гіподинамія, а надто раннє користування калькулятором перешкоджає формуванню навичок арифметичних операцій. “Нестерпна легкість буття”, що забезпечується прискореним упровадженням нових технічних і соціальних інновацій у повсякденне життя, спричинює серйозні негативні перекоси культурно-історичного розвитку. “Ще кілька тисяч безвідповідально впроваджених у життя соціуму “безумовно корисних” технологій – і особистісно розвиватися вже буде не треба” – резюмують Тхостов і Сурнов [там само, с. 19]. І трохи далі продовжують: “Надто легкий світ – основа поступового поширення розладів, які ми відносимо до групи “культурної патології”. Технологічна перерозвинутість, удавана легкість вдоволення будь-яких потреб маскують собою грізну перспективу масової актуалізації “нормальних психічних розладів”, особистісної недорозвинутості, а можливо, і деградації кращих людських ресурсів” [там само, с. 20]. Окрім полегшення прямого вдоволення потреб, з’являється все більше можливостей їх знаково-символічного вдоволення. Слухання музики, читання книги, перегляд фільму можуть давати враження, значною мірою подібні до тих, які переживала б людина, ставши реальним героєм цих творів. Тому з’являється все більше спокус замінити реальну боротьбу з реальним ризиком переглядом фільму або комп’ютерною грою. Те ж саме стосується кохання, сексу. Їх також можна перевести в символічну, ілюзорну площину, читаючи любовний роман або переглядаючи еротичний фільм. О.Ш. Тхостов і К.Г. Сурнов вважають, що в питанні аномалій психічного розвитку, породжених культурним прогресом, особливо вагомий внесок належить психоаналізові, котрий, як і культурно-історичний підхід, надає принципового значення соціалізації природних функцій [24, с. 33]. А. П. Назаретян зазначає, що нарощування технологічного потенціалу суспільства робить його менш залежним від екзогенних криз (змін клімату, геологічних катаклізмів та інших впливів середовища), але більш вразливим до антропогенних криз. Останні виникають слідом за зростанням технологічних можливостей людини через втрату балансу між цими можливостями та усталеними на даному етапі механізмами особистої і соціальної саморегуляції [8, с. 41]. Екстенсивне зростання, що настає за технологічним проривом, на певний час покращує добробут людей, але згодом стикається з обмеженістю ресурсів. Суспільство постає перед загрозою загинути під уламками своєї некомпенсованої могутності. Більшість племен, держав і цивілізацій далекого й недалекого минулого загинули не так через зовнішні причини, як через те, що самі підірвали природні та організаційні підвалини свого існування. Зовнішні ж чинники (епідемії, екологічні лиха) найчастіше лише довершували руйнівну дію порушеного техніко-гуманітарного балансу. Вихід із цієї кризи полягає в новій адаптації індивідуальної та суспільної свідомості до якісно вищого рівня технологічної могутності. На зазначену закономірність звернув свого часу увагу і А. Тойнбі. Він писав, що ще в еллінській історії є приклади, коли слідом за розвитком сільськогосподарської техніки наставав занепад цивілізацій, а посилення влади над природою найчастіше призводило до “надлому та розпаду” імперій [25, с. 335]. Напевно, одним із найважливіших механізмів індивідуальної і суспільної свідомості, який повинен підтягнутися відповідно до нового щабля технологічної оснащеності, є здатність до антиципації не тільки прямих, а й побічних результатів дій на більш вищому рівні можливостей. В. А. Роменець, аналізуючи особливості творчого героїзму, відзначав, що в сучасну епоху людина має більші можливості, ніж у минулому, передбачати небезпеки і протиставляти їм сприятливі для неї сили. Але при зростанні науково-технічної могутності людини прямо пропорційно зростають і сили, які їй треба долати. “Людина весь час виходить у сферу недослідженого і непередбаченого на базі новітніх наукових і технічних досягнень” [9, с. 208]. Слід також зазначити, що в процесі культурно-історичного розвитку серед спектру об’єктів людської антиципації об’єкти живої і неживої природи залишаються практично незмінними, решта ж об’єктів, таких як суспільство, людина, техніка, продукти матеріальної і духовної культури, демонструють невпинне ускладнення й антиципувати їх стає все складніше й складніше. Окрім того, друга група об’єктів антиципування все більше й більше загороджує першу. Тобто в процесі культурно-історичного розвитку людської антиципації спостерігається ускладнення значної частини її об’єктів, що вимагає і відповідного ускладнення психологічних механізмів людської антиципації, а також її суб’єкта. Висновки. Сучасна культурно-історична парадигма повинна враховувати, що характер знаряддєвого опосередкування вищих психічних і соціальних функцій суттєво ускладнився. Тому розширюються перспективи оперування поняттям “науково-технічна оснащеність людського вчинку”. Що ж до функції антиципування, то зростання науково-технічної оснащеності людини є і необхідністю, і передумовою розвитку людської антиципації. Більше того, в умовах становлення інформаційного суспільства вже увиразнюється новий етап соціогенезу антиципації, який можна назвати неологічним і який має стати предметом подальших психологічних досліджень. Література 1. Выготский Л. С. Психология развития человека / Л. С. Выготский ; [вступ. ст., сост. А. А. Леонтьева]. – М. : Смысл : ЭКСМО, 2003. – 1136 с. 2. Выготский Л. С. Этюды по истории поведения: Обезьяна. Примитив. Ребенок / Л. С. Выготский, А. Р. Лурия. – М. : Педагогика-Пресс, 1993. – 224 с. 3. Асмолов А. Г. Культурно-историческая психология и конструирование миров: Психолог. Психопедагог. Психоисторик / А. Г. Асмолов. – М. : Ин-т практ. психологии, 1996. – 768 с. 4. Зинченко В. П. Культурно-историческая психология: опыт амплификации / В. П. Зинченко // Вопросы психологии. – 1993. – № 4. – С. 5–11. 5. Коул М. Культурно-историческая психология: наука будущего / М. Коул. – М. : Когито-Центр, 1997. – 431 с. 6. Леонтьев А. А. Школа Л. С. Выготского: линии преемственности / А. А. Леонтьев // Психологический журнал. – 2004. – Т. 25, № 1. – С. 97–103. 7. Лурия А. Р. Об историческом развитии познавательных процессов / А. Р. Лурия. – М. : Наука, 1974. – 172 с. 8. Назаретян А. П. Психология предкризисного социального развития: исторический опыт и современность / А. П. Назаретян // Психологический журнал. – 2000. – Т. 21, № 1. – С. 39–49. 9. Роменець В. А. Вчинок і постання канонічної психології // Людина. Суб’єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії / В. А. Роменець ; за заг. ред. В. О. Татенка. – К. : Либідь, 2006. – С. 11–36. 10. Старовойтенко О. Б. Проблема суб’єкта в культурній психології особистості // Людина. Суб’єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії / О. Б. Старовойтенко; за заг. ред. В. О. Татенка. – К. : Либідь, 2006. – С. 230–258. 11. Роменець В. А. Психологія творчості : навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / В. А. Роменець. — 3-тє вид. – К. : Либідь, 2004. – 287 с. 12. Тоффлер Э. Третья волна / Э. Тоффлер. – М. : АСТ, 1999. – 784 с. 13. Дубас О. П. Інформаційний розвиток сучасної України у світовому контексті / О. П. Дубас. – К. : Генеза, 2004. – 206 с. 14. Кастельс М. Информационная эпоха: Экономика, общество, культура / М. Кастельс. – М. : ГУ ВШЭ, 2000. – 607 c. 15. Социально-экономические проблемы информационного общества / под. ред. Л. Г. Мельника. – Сумы : Университет. книга, 2005. – 430 с. 16. Тапскотт Д. Электронно-цифровое общество: Плюсы и минусы эпохи сетевого интеллекта / Д. Тапскотт; под ред. С. Писарева ; пер. с англ. И. Дубинского. – К. : INT Пресс ; М. : Рефл-бук, [1999]. – 403 с. 17. Тоффлер Э. Шок будущего / Э. Тоффлер. – М. : АСТ, 2002. – 557 с. 18. Хоменко Л. Г. Електронна інформаційна цивілізація: досвід розбудови в Україні / Л. Г. Хоменко. – К. : Міжнар. агенція BeeZone, 2004. – 201 с. 19. Фукуяма Ф. Великий разрыв / Ф. Фукуяма. – М. : PHILOSOPHY, 2004. – 480 с. 20. Боковиков А. М. Модус контроля как фактор стресоустойчивости при компьютеризации профессиональной деятельности / А. М. Боковиков // Психологический журнал. – 2000. – Т. 21, № 1. – С. 92–98. 21. Дроздов О. Студентська молодь і комп’ютерні технології / О. Дроздов // Соціальна психологія. – 2005. – № 2 (10). – C. 150–159. 22. Мойсеенко Л. А. Психологическая готовность изобретателей к использованию компьютеров / Л. А. Мойсеенко // Вопросы психологии. – 1993. – № 2. – С. 122. 23. Нейсбит Д. Высокая технология, глубокая гуманность / Д. Нейсбит. – М. : АСТ, 2005. – 381 с. 24. Тхостов А. Ш. Влияние современных технологий на развитие личности и формирование патологических форм адаптации: обратная сторона социализации / А. Ш. Тхостов, К. Г. Сурнов // Психологический журнал. – 2005. – Т. 26, № 2. – С. 16–23. 25. Тойнби А. Дж. Постижение истории / А. Дж. Тойнби. – М. : Прогресс, 1991. – 736 с. ПАРАДОКС ФОРМУВАННЯ СУБ’ЄКТНОСТІ: ГРУП-РЕФЛЕКСИВНИЙ ПІДХІД У СОЦІАЛЬНІЙ І ПОЛІТИЧНІЙ ПСИХОЛОГІЇ М. І. Найдьонов Розглядаються теоретико-методологічні основи груп-рефлексивного підходу. Пропонується створення спільного контуру дослідження-впровадження, в якому забезпечується простір інтерсуб’єктності між досліджуваним і дослідником. Показано доцільність формування системи рефлексивного управління як форми подолання парадоксу. Ключові слова: суб’єктність, груповий суб’єкт, інтерсуб’єктність, паритетність, рефлексивне управління. Рассматриваются теоретико-методологические основания групп-рефлексивного подхода. Предлагается создание совместного контура исследования-внедрения, в котором обеспечивается пространство интерсубъектности между исследуемым и исследователем. Показана целесообразность формирования системы рефлексивного управления как формы преодоления парадокса. Ключевые слова: субъектность, групповой субъект, интерсубъектность, паритетность, рефлексивное управление. Theoretical-methodological base of the group-reflective approach are considered. Creation of the common research-introduction contour are proposed, where inter-subjective space are between researcher and explored participants. Forming of the reflective management system is shown as a paradox overcoming. Key words: subjectivity, group subject, inter-subjectivity, parity, reflective management. Проблема. Зростання кількості суб’єктів (агентів, акторів, авторів), що самі можуть визначати своє життя – з одного боку, та розширення взаємозв’язків і взаємозалежності між ними – з другого, є важливим компонентом зростання складності сучасного світу. При цьому перший аспект проявляється в розгортанні демократичних тенденцій у сучасному суспільстві, а другий – у набиранні потужності глобалізаційними процесами. На перший погляд внутрішня суперечливість цих двох аспектів малопомітна. Проте при переході на соціально-психологічний рівень аналізу вона стає явною у своїй парадоксальності. Зростаюча складність сучасного світу в соціально-психологічному вимірі проявляється у феномені складнокоординованості. Ця ситуація характерна для прикладних аспектів соціальної психології, які межують як з організаційною, так і з політичною психологією. Джерела її виникнення слід шукати в збільшенні невизначеності, плинності і непередбачуваності процесів, які опановують суб’єкти, їх власної суперечливості і взаємозалежності. Людство вчиться жити в умовах глобальної складності й турбулентності, і для опанування явища складнокоординованості сьогодні недостатньо відомих підходів запобігання когнітивному перевантаженню через редукцію, виокремлення і спрощення. Складне можна пізнати тільки складним – спробуємо таким чином перефразувати тезу давніх філософів. Інтегративний потенціал наукового концептуального апарату, здатного охопити цю складну соціально-психологічну онтологію в усій її повноті, потребує адекватного нарощування. Як квінтесенція теоретико-методологічних проблем сучасної соціальної психології в її меті осягнення складної дійсності виступає парадокс формування суб’єктності, який полягає в суперечності між визнанням принципової самодетермінації суб’єкта, з одного боку, і наявності соціального впливу й необхідності формування суб’єктності задля конструктивного опанування складності сучасного соціального життя – з другого. Цей парадокс у м’якшій формі стосується і завдань емпіричного дослідження соціально-психологічних реалій суб’єктності. Яким чином можна вивчати суб’єктність? Адже, визначаючи за об’єкт дослідження певний суб’єкт, ми певною мірою позбавляємо його власної суб’єктності. Суб’єкт при цьому не зникає, як справедливо відмічає В. О. Татенко, але ж чи додає такий природничо-науковий погляд на суб’єктність щось по суті здатне розкрити “спосіб буття, спосіб існування людини в її специфічній автономності як рівноправної і такої, що самовизначається в бутті, тотожної іншим лише в ролі об’єктивної реальності" [1, с. 222]. Мета статті: з’ясувати теоретико-методологічні підстави щодо можливості подолання парадоксу формування суб’єктності на основі груп-рефлексивного підходу, що інтегрує сучасні вітчизняні й зарубіжні досягнення радикальної психології та наукової психотерапії, методології рефлексивного управління, суб’єктно-вчинкової парадигми і теорії інтерсуб’єктивного простору. Груп-рефлексивний підхід сформувався в українській психології протягом останніх двох десятиліть. Вирісши із традицій Харківської школи психології 1980-х років (М. О. Густяков, О. К. Дусавицький, О. Ф. Іванова, О. М. Лактіонов, Г. К. Середа), груп-рефлексивний підхід визначився як напрям переосмислення і розвитку досягнень радянської школи психології рефлексії і творчості (І. М. Семенов, С. Ю. Степанов та ін. ), а сили набрав у контексті взаємодії з потужною київською когортою психологів (Г. О. Балл, С. Д. Максименко, Є. Д. Маргуліс, Ю. І. Машбиць, В. О. Моляко, П. С.  Перепелиця, Ю. Т. Рождественський, В. В. Рибалка, М. Л. Смульсон та ін. ). Ключову роль у його остаточному методологічному вивершенні відіграло переосмислення суб’єктно-вчинкової парадигми (В. О. Татенко) й інтеракційної психології влади (В. О. Васютинський). Введена В. О. Татенком [1] теоретична орієнтація на суб’єктно-генетичний метод стала основою нашого підходу до вивчення авторської зацікавлено-відповідальної позиції не тільки індивіда, а й групи стосовно функціонування і розвитку рефлексивних процесів. Передбачену перспективу розвитку досліджень суб’єктності, яку запропонував Татенко щодо перегляду акцентів від тенденції автономізації до універсалізації, розгляду об’єднань, ми пропонуємо реалізувати через визнання паритетності індивідуальної і групової суб’єктності. Аналіз В. О. Васютинським інтерсуб’єктивності показав важливість визначення точки відліку, адже при переході з однієї на іншу та ж сама ситуація перетворюється чи то на інтрапсихічне поле (якщо за точку відліку береться індивідуальна суб’єктність), чи то на взаємні позиції і впливи учасників (коли за основу береться інтерсуб’єктивність). Розглядаючи нерозчленовану суб’єктність і взаємно означену дійсність спільної діяльності, Васютинський наголошує на її інтерсуб’єктній природі: “заходячи у взаємодію в інтерсуб’єктивному просторі, індивіди дають один одному взаємну інтерпретацію, їхні суб’єктності “проникають” одна в одну, утворюючи спільне символічне поле взаємодії, таку собі соціяльну квазіструктуру” [2, с. 171]. Наша позиція полягає у відмові від додавання префікса квазі- в тлумаченні явища групового суб’єкта. Переходячи від аналізу ситуації до аналізу події, ми переходимо від аналізу інтерсуб’єктності до розуміння повноти групового суб’єкта, яка охоплює і знімає протилежні протиставлення. У межах групового суб’єкта інтрапсихічне поле охоплює вчинки, дії, позиції і впливи окремих учасників як складові взаємної інтрасуб’єктності. Ми спробували розглянути групову суб’єктність під ресурсним кутом зору і виявили певний автоматизм зміни (флуктуації і взаємопереходів) інтрапсихічного і інтерсуб’єктного. У разі виснаження ресурсів існування суб’єктності в індивідуалізованій формі відбувається нібито стрибок, перехід у групову синкретичну форму суб’єктності, яка онтологічно є первинною і більш ресурсною. Саме в ній накопичується потенціал виокремлення як наростання певних суперечностей, напруження, втоми від єдності. Взаємопереходи цих двох іпостасей суб’єктності відбуваються з накопиченням чинників подальшої самодетермінованості, це і становить онтологічну основу визнання паритетності індивідуального і групового суб’єктів. Групова рефлексія, про яку йтиметься, дає змогу довести групову суб’єктність до її повноти, коли віддзеркалені індивідуальні і групові суб’єктності набувають такого рангу рефлексії і такої якості відображення суб’єктного змісту, що подальше їх нарощування втрачає необхідність для здійснення наповненої сенсом спільної діяльності й буття. Введення категорії групового суб’єкта як логічного розвитку суб’єктно-вчинкової парадигми покладено в основу нової методологічної схеми, яка об’єднує фундаментальне вивчення дійсності, прикладне дослідження і практику буття групових суб’єктів у спільному контурі значущої події з виробництва нових, унікальних, живих і потрібних знань. Принцип паритетності поширюється на визнання партитетності дослідника і досліджуваного в таких подіях спільної творчості. При цьому дослідник вступає в цю суб’єктну взаємодію і в іпостасі групового суб’єкта професійної (психологічної) спільноти, як і досліджуваний не може бути від’єднаний від контекстів своєї сенсової належності і дискурсивної вбудованості в групові суб’єкти. У межах значущої для учасників події відбувається перетин і взаємопроникнення групових суб’єктів, формування нового простору інтерсуб’єктності і проходження всього шляху до повноти групової суб'єктності. Введення в дискурс наукової спільноти категорії групової суб’єктності трансформує когнітивні схеми аналізу психологічного, укорінені в механістичних природничо-наукових традиціях пошуку онтологічного субстрату психічного, суб’єктивного, суб’єктного. Не менші зусилля потрібні для перебудови традиційно односпрямованої схеми визнання суб’єктного статусу за психологами (чи то дослідниками, чи то здійснювачами психологічного впливу). Систематично спілкуючись із міжнародною спільнотою (з 1989 р.), українські науковці школи групової рефлексії через спільний простір наукових дискусій на міжнародних конгресах зробили свій посильний внесок і в розвиток радикальної європейської думки. Принаймні можна чітко визначити спорідненість груп-рефлексивного підходу з радикальною психологією, яка розвивається у Великобританії [3], датським науковим підходом до психотерапії, який визначає психологічну практику як дослідницький процес [4], та іншими напрямами. І. Паркер у своїй новій книзі “Якісна психологія: вступ до радикальних досліджень” зазначає: “психологія дуже вміло перетворює людей на речі, й одна з найбільших іроній сучасного психологічного методу в лабораторно-експериментальній парадигмі полягає в тому, що людей, яких вивчають, називають “суб’єктами”, тоді як актуально з ними поводяться як із об’єктами. У найбільш кількісних дослідженнях у психології реально лише психолог є суб’єктом, який спостерігає й вимірює поведінку інших” [3, с. 5]. Радикальні якісні дослідження, які пропонує Паркер, потребують розуміння, що ті, кого ми вивчаємо, є “актуально суб’єктами, навіть якщо ми вважаємо їх небезпечними або незгодні з ними. Треба весь час тримати в голові, що вони теж активно намагаються створити смисл того, що ми робимо в будь-якому дослідженні” [там само]. У межах груп-рефлексивного підходу формулюється принцип спільного контуру, який забезпечує простір інтерсуб’єктності між досліджуваним і дослідником, уможливлює досягнення повноти групового суб’єкта. У спільний контур соціально-психологічного аналізу вводиться не тільки суб’єкт-досліджуваний (особистість, група, організація), а й суб’єкт-дослідник в індивідуальній і груповій його іпостасях (психолог, команда тренерів, наукова спільнота). Власне, це означає, що парадокс знесуб’єктнення у вивченні суб’єктності може бути подоланий у разі створення спільного контуру формування сенсу дослідницької події з обох боків суб’єкт-суб’єктної взаємодії – дослідника і досліджуваного. Ця теза в межах груп-рефлексивного підходу є дійсно радикальною, бо йде значно далі, ніж розгляд етичних проблем захисту гідності досліджуваного через інформуючі угоди про участь у дослідженні. Ідеться про створення спільної значущої події, яка об’єднує дослідника і досліджуваного, і спільної рефлексії вчинків у цій події, що дає змогу відкрити суб’єктні джерела сенсоутворення. Важливим кроком у розвитку груп-рефлексивного підходу було об’єднання в спільному контурі дослідження і впровадження, пошуку і відкриття знань з їх творчим застосуванням і використанням. Саме тому головний принцип груп-рефлексивного підходу полягає у створенні спільного контуру дослідження-впровадження. Це збігається із сучасними тенденціями осмислення взаємодії психології і практики (академічної науки і практики взагалі). Так, наприклад, у межах бізнесу – теорії і практики менеджменту – набуває все більшого поширення створення таких одиниць, як І+D-сектор (Innovation+Development) чи D&R команди (Development&Research), що об’єднують в одному процесі інновації і розвиток, дослідження і розвиток бізнесу. Ознакою нового тисячоліття стає поєднання практики і досліджень у психотерапії, де переглянуто лінійний, односпрямований рух від фундаментальних досліджень через прикладні до практики. Згідно з діалектичним поглядом на взаємозв’язок теорії і практики, остання може стати основою дослідження й отримання нового знання. Відповідно вимогою до практика стає необхідність одночасно бути ще й дослідником, “крім відповідних психотерапевтичних компетенцій життєво необхідними стають методологічні й рефлексивні навички” [4, с. 6], які узагальнено в понятті свідомого/рефлексивного практика (reflective practitioner). Визнаючи значущість такого висновку датських колег у сенсі надання діагностичної функції професійній психологічній практиці, у контексті рефлексивної позиції дослідника ми хотіли б розширити ці погляди у двох напрямах. Перший: такий висновок значною мірою видається перевідкриттям положень, сформульованих двома представниками школи рефлексивної психології С. Ю. Степановим і М. І. Найдьоновим, які, переосмислюючи практичні аспекти рефлексивно-методологічного руху в кінці 1980-х, відмовилися не тільки від термінології, а й суті ігрової дії в межах рефлексивної практики. У багатьох аспектах розвинутий С. Ю. Степановим [5] шлях культури рефлексування датськими колегами ще не пройдено. Попри всі досягнення підходу культури рефлексивної практики, який термінологію інтервенції замінює на термінологію культивування, а виду психологічної роботи – терміном рефлексивної практики (С. Ю. Степанов), ми на початку 1990-х відмовилися від цього напряму школи рефлексивної психології. Поступово ці поняття з наголошування на наданні нового змісту почали перетворюватися на тенденції від’єднання від понять: певного виду психологічної роботи; формування, притаманного радянській психології; інтервенції, притаманної західній традиції. Наше нове переосмислення стосувалось і поняття практики, і поняття культивування. У другому акценті ми зосередили увагу на доланні меж традицій, з одного боку, а з другого – на збереженні надбань, традицій в умовах глобалізації. Саме введення в рефлексивний тренінг-практикум (РТП) і в проектну метатехнологію [6] тренінгових (навчальних) модулів, які наскрізним чином забезпечують комбінування рефлексивних і тренувальних процедур, забезпечує єдність нашого підходу із загальними психологічними технологіями. Через цей загальний тренувальний модуль забезпечується розуміння рефлексивних технологій як приросту до загальних, з одного боку, з другого боку – стає можливою інтервенція в смислове поле персони і групи в чітко регламентованих умовах. Наявність конвенційного модуля в РТП забезпечує і нашу етичну інтервенційну позицію, і дослідницьку – у ході реалізації етапу формування, адже процедурність забезпечує відтворюваність. Отож ми не відмежовуємося від загальної світової практики, не порушуємо принципів культивування при втручанні. Методологічно обстоюючи засади практики (впровадження), виконуємо свої проекти в психологічному жанрі і щодо конкретно-психологічної класифікації дій залишаємося у сфері дослідження. Важливим, на наш погляд, є також наголошування на відмінностях дискурсу української і європейської психологічних спільнот стосовно проблеми психологічного впливу. Наші колеги з Європи й Америки використовують відкритий і прямий термін “психологічна інтервенція”, від якого сахається більшість вітчизняних теоретиків і практиків. “Об’єктом психологічної практики є зміни в процесах, а методом – інтервенція” [4, с. 9] (від англ. іntervention – втручання). Сутність інтервенції полягає у входженні і привнесенні чогось у систему для її перебудови. На нашу думку, пора визнати, що навіть “актуалізація наявних у клієнта потенцій і резервів самодопомоги” [1, с. 376] є психологічним впливом за принципом втручання, просто при цьому відбувається інтервенція ресурсу іншого роду (рефлексивного зокрема). Це інтервенція в кращому своєму прояві. У гіршому – прикриваючись образом допомоги, здійснюється інтервенція як виправлення сформованих психічних процесів (психокорекція), причому таке виправлення, до визначення напрямків якого потерпаючий суб’єкт не має можливості долучитися (і потрапляє в умови вимушеного знесуб’єктнення). І якщо стосовно окремої особи, що тимчасово “випала” з підтримувальних соціальних мереж, таку приховану інтервенцію можна виправдати (за умови подальшого відновлення меж суб’єктності між клієнтом і психологом), то для ситуації взаємодії з групами цей підхід стає очевидно хибним. Щоб подолати диспаритетність, потрібно вибудовувати простір інтерсуб’єктності, у межах якого початково узгоджуються і надалі рефлексуються межі можливих взаємовпливів і ризиків. Принциповим для застосування спільного контуру дослідження-впровадження в груп-рефлексивному підході є забезпечення паритетності суб’єктів, між якими відбувається взаємодія і взаємовплив. Створення спільного початкового простору інтерсуб’єктності в межах значущої події можливе за умови забезпечення конвенції, узгоджувального процесу, який визначає межі прийнятної інтервенції. Від якості узгодження і подальшої групової рефлексії залежить не тільки збереження суб’єктності, а й інтерпретація, а інколи й отримані результати. Традиційно в експериментальних психологічних дослідженнях здійснювалась імпліцитна угода про добровільне більш чи менш часткове знесуб’єктнення досліджуваного (перетворення його на “піддослідного кролика”, як кажуть природознавці). Недостатня увага традиційної психології до особливостей узгодження на вході до інтерсуб’єктності дослідження стає однією з важливих причин подальших проблем, пов’язаних з використанням отриманих знань (щонайменше їх екологічної валідності). У спільному контурі відбувається створення, відкриття унікальних знань (їх конфігурації), потрібних саме цьому груповому суб’єкту, і проблеми спротиву під час трансферу (передавання) знань чи реалізації знімаються, бо знання якісно інші. У груп-рефлексивному підході постулюється можливість впливу на механізми флуктуації індивідуально-групової суб’єктності, пришвидшення чи затримання взаємопереходів завдяки спеціальним процедурам (структуруванню процесів, у тому числі й рефлексивних) й інтервенції рефлексивного ресурсу. Рефлексивне управління процедурами і – через них – рефлексивними процесами здійснюється груповим суб’єктом “командою тренерів”, взаємодія якого з учасниками теж будується на основі узгодженої паритетності. Формується не суб’єктність, а умови оптимізації взаємопереходів суб’єктності, нарощуються ресурси індивідуального і групового суб’єктів. Другим принциповим положенням груп-рефлексивного підходу є введення категорії групової рефлексії і відповідних рефлексивних процедур, на основі яких відбувається рефлексивне управління. Існує метакогнітивна єдність відомих механізмів і процесів рефлексії, що здійснюються в інтерсуб’єктній взаємодії на різних рівнях її цілісності. Інтеграція інтелектуальної, особистісної, міжособової і міжгрупової рефлексії взаємодії, взаєморозуміння, взаємоузгодження охоплюється поняттям групової рефлексії. Сформовано визначення групової рефлексії як системи високоорганізованого психічного відображення в континуумі мішаної онтології індивідуального – групового суб’єкта. З боку результату групова рефлексія характеризується ступенем суб’єктивної або об’єктивної новизни отриманого інтелектуального продукту, а також глибиною опрацьованості цього продукту. З боку процесу – обсягом каналів відображення, швидкістю переробки інформації, а також кількістю і рівнем переосмислень стереотипних знань або досвіду. Показана ключова роль групової рефлексії у переосмисленні конвенційних і когнітивних стереотипів. Сутнісною складовою організації відображення є акти переосмислення – повторного відображення з розвитком. Переосмислення здійснюється в різноманітних формах. Групова рефлексія може існувати у формі окремих чи взаємопов’язаних рефлексивних актів, рефлексивних здібностей і рефлексивного стилю життя, який базується на цінності рефлексії і рефлексивній готовності до опанування проблемності, конфліктності, складнокоординованості життя. Метакогнітивна єдність забезпечує можливість синтезу в груповій рефлексії відомих схем рефлексії: рефлексивного віддзеркалення себе, іншого, себе в іншому і т. д. (схеми “табло”, “позицій”, “рангів”, “фантомних інших”); рефлексивного виходу (схеми “петлі”, “мішка”, “квадрата”, “дощок”), який ліквідує розрив діяльності; рефлексивної метамови (знакотк?ної реальності), при перекладі на яку з’являється можливість розв’язати принципово нерозв’язну в межах попереднього дискурсу задачу; рефлексивного управління як суб’єкт-суб’єктної взаємодії носіїв рефлексії у формі її паралельної діяльності та постійного здійснення. Групова рефлексія лежить в основі груп-рефлексивної компетенції суб’єктів, груп-рефлексивного ресурсу організації (і соціосистеми будь-якого рівня), рефлексивних процедур як спеціально структурованих умовами рефлексивних процесів. Розкривши потенціал груп-рефлексивного підходу в подоланні парадоксу вивчення суб’єктності, можна, нарешті, зробити спробу висвітлити проблеми формування. Насамперед треба визначити традицію розуміння формування психічного як набуття нової, більш розвиненої форми попередньо існуючого психічного, що відбувається в діяльності суб’єкта. На думку О. В. Брушлінського [7], поняття формування психічного є одним з основних понять для методологічного принципу єдності свідомості і діяльності, розробленого в працях С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьєва, Б. Г. Ананьєва та ін. Найбільш систематично це поняття представлено у двох концепціях – теорії психічного як процесу (С. Л. Рубінштейн і його школа) і теорії поетапного формування розумових дій (П. Я. Гальперін). У межах такого підходу не наголошується на формуванні суб’єктності, психічні процеси формуються (і відбувається розвиток особистості) через організацію спільної діяльності. Таким чином, зусилля спрямовуються на структурування психічних процесів в їх злитості чи диз’юнктивності (О. В. Брушлінський) або уподібненні матеріалізованому еталону в ході поетапного формування розумових дій (П. Я. Гальперін, Н. Ф.Тализіна). Але все ж таки формування психічних процесів у лабораторних умовах чи в традиційній педагогічній (на жаль, досі непаритетній) схемі “вчитель–учень” не може остаточно зняти означений парадокс формування суб’єктності. Утім, існує методологічна традиція використовувати поняття “рефлексивне управління” (В. О. Лефевр) для позначення явищ передавання партнерові засад, на основі яких виводиться наперед задане рішення; врахування моделі мислення і прийняття рішень супротивником; “імітування внутрішнього світу один одного”, щоб впливати на нього непрямо (формувати його спосіб отримання інформації про партнера, його картину плацдарму, мети і доктрини супротивника тощо). При цьому супротивник і далі вважає себе автономним, незалежним і самостійним суб’єктом власного рішення, приходячи самостійно до того висновку і виконуючи ті дії, які задано іншим суб’єктом рефлексивного управління конфлікту. На жаль, введений В. О. Лефевром [8] концептуальний апарат аналізу рефлексивного управління обслуговує лише накопичення потенціалу маніпулятивного управління дійсною суб’єктністю (“в обхід її”). Груп-рефлексивний підхід дає змогу провести аналіз системи рефлексивного управління і розглянути теоретико-методологічні засади його формування на інших аксіологічних засадах. При цьому на системному рівні розглядають не аспект протистояння суб’єктів у конфлікті, а умови формування інтерсуб’єктного простору спільної події. Навіть конкуруючі суб’єкти об’єднуються в систему взаємовпливу і взаємодії, мають спільні правила і норми взаємозалежності, відображені в когнітивних схемах і метакогнітивних процесах інтерсуб’єктності. Повертаючись до парадоксу формування суб’єктності в дискурсі рефлексивного управління, наголосимо, що саме у сфері управління яскраво постають глобальні виклики прийняття настановлень на демократичну суб’єкт-суб’єктну взаємодію учасників спільного процесу співробітництва-конкуренції. Суб’єктність (агенція) стає важливим ресурсом конкурентоспроможності, що загострює парадокс формування суб’єктності. За умови розуміння рефлексивного управління як управління рефлексивними процесами групових суб’єктів у кооперативних системах без втрати суб’єктної якості партнерів вимальовується нова перспектива подолання парадоксу. Проблема формування системи рефлексивного управління при цьому розв’язується через пошук метакогнітивних способів створення простору інтерсуб’єктності як системи, в якій завдяки рефлексивній інтервенції та соціально-психологічному супроводу складаються оптимальні умови для досягнення суб’єкт-суб’єктної взаємодії, інтегрованості, цілісності та повноти групового суб’єкта, що здійснює рефлексивне управління. Формування системи рефлексивного управління відбувається на основі врахування метакогнітивних закономірностей самоорганізації групового суб’єкта, що діє в умовах структурованих процедурами процесів спільної діяльності і рефлексії. Технологічні аспекти використання груп-рефлексивного підходу в практиці формування системи рефлексивного управління ми неодноразово розглядали в наших попередніх роботах (див.: щодо тренінгу-практикуму [9; 10], щодо конвенційно-діагностичного модуля і проектної метатехнології [6]. Наголосимо тут лише на загальній думці, що технології, вибудувані на основі груп-рефлексивного підходу, спрямовано на забезпечення суб’єктної паритетності в спільному контурі дослідження-впровадження, завдяки чому складаються умови для створення рефлексивного середовища в просторі інтерсуб’єктності. Висновок. Отже, теоретико-методологічним рішенням парадоксу формування суб’єктності на рівні соціально-психологічного чи політико-психологічного дослідження може бути створення спільного контуру дослідження-впровадження, в якому забезпечується простір інтерсуб’єктності між досліджуваним і дослідником, уможливлюється досягнення повноти групового суб’єкта. Тим самим долаються перешкоди недоступності для дослідження (констатуючого в тому числі) аспектів складності, які при спрощенні до рівня індивідуальних феноменологізацій уже не існують. Відчуження даних із спільного контуру з досліджуваними стає можливим для дослідника завдяки письмовій угоді, яка з інструменту регламентацій перетворюється на інструмент спільної творчості. Література 1. Татенко В. А. Психология в субъектном измерении / В. А. Татенко. – К. : Просвіта, 1996. – 404 с. 2. Васютинський В. О. Інтеракційна психологія влади / Вадим Васютинський. – К. : Вид-во Київ. славіст. ун-ту, 2005. – 492 с. 3. Parker I. Qualitative psychology: Introducing radical research / I. Parker. – New-York : Open University Press, 2005. – 185 p. 4. A scientific approach to psychotherapy. The Danish Psychological Association. – Fredeficia : Elbo Grafisk Printing. – 2007. – 44 p. 5. Степанов C. Ю. Развитие рефлексивной культуры госслужащих инновационно-гуманистическими методами : автореф. дис. на соиск. науч. степ. д-ра психол. наук. – М., 1989. – 48 с. 6. Найденов М. И. Проектная мета-технология трансформации организаций как реализация групп-рефлексивной концепции на рынке психологических услуг / М. И. Найденов // Теоретичні і прикладні проблеми психології. ? Луганськ : Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2006. ? № 5(16). – С. 137?146. 7. Брушлинский А. В. О формировании психического // Психология формирования и развития личности / А. В. Брушлинский; отв. ред. Л. И. Анцыферова. – М. : Наука, 1981. – С. 106–126. 8. Лефевр В. А. Конфликтующие структуры / В. А. Лефевр. – Изд. 3-е. – М. : Ин-т психологии РАН, 2000. – 136 с. 9. Найденов М. И. Рефлексивный универсальный творческий тренинг-практикум и проблема профессиональной подготовки школьных психологов / М. И. Найденов // Проблемы комплексного изучения и гармонического развития человека : тез. докл. : в 2 ч. ? Тверь, 1991. ? С. 77–80. 10. Найдьонов М. І. Конвенційні та когнітивні стереотипи як складові складнокоординованості / М. І. Найдьонов //Актуальні проблеми психології: Проблеми психології творчості і обдарованості : зб. наук. праць. ? Житомир : Вид-во Житомир. держ. ун-ту. ім. І. Я. Франка, 2007. ? С. 148–159. МЕНТАЛЬНИЙ ФОРМАТ ОСОБИСТОСТІ ЯК ФУНКЦІОНАЛЬНО-ЗМІСТОВА ОСНОВА СОЦІАЛЬНИХ ВПЛИВІВ І. М. Некрасова Розглянуто структурну характеристику менталітету як психологічного конструкту, що описує належність суб’єкта до певної соціальної спільноти. Проаналізовано структурні особливості та закономірності процесу синхронізації ментальних форматів суб’єктів соціальних взаємодій. Ключові слова: менталітет, ментальний формат, соціальна спільнота. Рассмотрена структурная характеристика менталитета как психологического конструкта, который описывает принадлежность субъекта к определенной социальной общности. Проанализированы структурные особенности и закономерности процесса синхронизации ментальных форматов субъектов социальных взаимодействий. Ключевые слова: менталитет, ментальный формат, социальная общность. The structural description of mentality as a psychological concept which describes the object affiliation to a certain social community is treated. Structural peculiarities and regularities of the process of synchronization of mental formats of subjects of social interactions are considered. Key words: mentality, mental format, social community. Проблема. Останнім часом такий психологічний феномен, як менталітет привертає пильну увагу дослідників, що працюють у різних галузях суспільствознавчого знання. Вивчення характеристик, пов’язаних із належністю суб’єкта до певної соціальної спільноти, відкриває оптимістичні перспективи щодо подолання поширених у сучасному світі деструкцій (етнічних, політичних, релігійних тощо), дає змогу означити способи досягнення суб’єктивної задоволеності в соціальних взаємодіях. Мета статті: з’ясувати зміст менталітету як психологічного конструкту, розглянути його будову. Визначити структурні особливості та закономірності процесу синхронізації ментальних форматів, притаманних суб’єктам соціальних взаємодій. Особливості ціннісно-смислових орієнтацій, що репрезентують первинну належність особистості до певної соціальної спільноти, є фундаментальними характеристиками її соціальної об’єктивації, без якої, власне, руйнується саме поняття суб’єктності. За визначенням словника, поняття “особистість” і “суб’єкт” взаємопов’язані [1, с. 640]. Особистість розглядають як суб’єкт певної соціокультурної спільноти, наділяючи його ментальними характеристиками, що завжди обумовлені соціально-культурною концепцією життєдіяльності тієї групи, до якої він належить [2]. Дотримуючись поглядів на диференціацію понять “ментальність” і “менталітет”, ми не співвідносимо окремо функціонально-динамічні й змістові аспекти внутрішнього досвіду суб’єкта з поняттями ментальності та менталітету, відповідно [3]. Менталітет як психологічний конструкт відображає не стільки функціонально-динамічні особливості репрезентації колективного досвіду в свідомості певної групи людей, скільки визначає наявність певної етнічної, соціальної чи, наприклад, професійної інтенціональності життєвих смислів і цінностей, які первісно, завдяки історичним, економічним, культурним умовам життя особистості, обумовлюють відповідні інтегральні та універсальні для різних ментальних прошарків норми регуляції життєдіяльності, тобто ментальність [там само]. На нашу думку, ментальність співвідноситься більшою мірою з поняттями “міфу” і “міфологеми”, тому її визначають звичайно як набір автоматизмів колективної свідомості, ціннісно-смислових орієнтацій і мегасмислових настановлень, які описують колективні уявлення щодо взаємодії з навколишнім світом стосовно широких історичних і культурних вимірів функціонування людських спільнот. Менталітет – більш вузьке в часовому й історичному контекстах поняття, що репрезентує колективний досвід, актуалізований у певному часовому проміжку життєдіяльності людини через певні сфери її соціалізації – професійну, політичну, етнічну тощо. Менталітет репрезентує специфічні риси соціалізації людини, автономність і самобутність її індивідуального соціального розвитку, суверенність як суб’єкта суспільного життя. Ментальність варто розглядати як базовий, неусвідомлюваний культурно-сенсовий шар менталітету, втілений у родову пам’ять і глобальні колективні цінності й смисли, обумовлені історично усталеною ціннісно-смисловою “парадигмою ставлень до життя”. Так, наприклад, щодо понять мусульманства і християнства, східних (інтровертованих) і західних (екстравертованих) моделей суспільства більш коректно вживати поняття “ментальність”, тоді як стосовно професійної або політичної належності суб’єкта доцільніше застосовувати поняття “менталітет” [2; 3]. Утім, досліджуючи менталітет як предмет семасоціопсихологічного аналізу, можна переконатися, що межі усталеної наукової парадигми не дозволяють визначити і пояснити феномен менталітету [3, с. 9]. Тому, спираючись на системно-структурний підхід, спробуймо розглянути характеристику конструктів ментальності і менталітету в контексті використання полярних категорій аналізу: загальне і часткове, статичне і динамічне, позаособистісне (колективне) і особистісне (індивідуальне) [4; 5]. Системний аналіз смислових структур особистості, їх динаміки й особливостей взаємодії в контексті соціально-культурної належності суб’єкта [6; 7] дає підстави для висновку, що стосовно інтегральної ціннісно-смислової характеристики суб’єкта як представника певної соціокультурної спільноти поняття менталітету співвідноситься більшою мірою з поняттям індивідуального ментального формату, унаслідок чого ці поняття є подібними, але не тотожними. Так, менталітет ми визначаємо як залежну від культурно-історичного й водночас актуального соціального контексту життєдіяльності суб’єкта характеристику його суспільних взаємодій, що представлена як колективна система цінностей, смислів та смислових відношень [1; 5; 6], які в усвідомленому й неусвідомленому вигляді стійко фіксують у структурі особистості змістові (смислові) і функціональні (емоційно-динамічні) аспекти форми взаємодії суб’єкта з навколишнім світом. Менталітет формується як показник теперішньої соціокультурної належності суб’єкта, тоді як ментальність є його базовий, найдавніший у часовому аспекті і найбільш довгочасний у культурному контексті, пласт колективних уявлень про життя, що спирається на міфологію й глибинні колективні архетипи. У свою чергу, ментальний формат особистості – це інтегральна ментальна характеристика, яка є наслідком усіх актуальних і водночас значущих соціокультурних належностей самого суб’єкта, це інтегральна і водночас унікальна характеристика форми взаємодії суб’єкта з навколишнім світом, яку можна розглядати як похідну від соціально-культурного колективного сенсового поля, до континууму якого первинно належить сам суб’єкт. Індивідуальний ментальний формат неусвідомлено моделюється суб’єктом на основі його життєвого досвіду і являє собою неусвідомлену та певним чином упорядковану ієрархію асимільованих суб’єктом смислів, що належать до різних видів менталітету самого суб’єкта – соціального, етнічного, політичного тощо. Тому чим багатша система суспільних відносин особистості, тим розгалуженіша система її позаособистісних (ментальних) смислів, а сам суб’єкт ніколи не виступає в системі соціальних взаємодій як носій чітко визначеної, однієї системи цінностей і смислів, наприклад, тільки професійної, родинної, політичної чи якоїсь іншої. Співвідносячи поняття “ментальність”, “менталітет” і “ментальний формат” особистості, можемо визначити векторну систему оцінювання ментальних конструктів у контексті використання вектора структури (часткове-загальне) і вектора руху – розвитку (статичне-динамічне) (рис.). Дослідження свідчать, що змістову основу побудови будь-яких продуктивних соціальних взаємодій становить деякий спільний “інтерсуб’єктивний смисл” діяльності суб’єктів, який завжди є результатом узгодження суб’єктивних уявлень про життя і ставлення до нього [5]. У цьому розумінні успішні соціальні взаємодії можна розглядати як соціальні процеси, в яких суб’єкти встановлюють сенсову конгруентність особистих ментальних форматів, що спостерігається під час взаємодій як збіг їхніх ціннісно-смислових характеристик. Продуктивні соціальні взаємодії спираються на утворений суб’єктами спільний ментальний смисловий простір, який формується завдяки гармонізації (тобто взаємоузгодженню) ментальних форматів суб’єктів соціальних взаємодій. Гармонізація як “смислове налаштування” здійснюється на основі змін наявних, руйнування неефективних і побудови нових, оптимальних для всіх суб’єктів, учасників ситуації соціальних взаємодій, ціннісно-смислових структур, які перетворюються в певні спільні значення [там само]. Однак, на нашу думку, конгруентність ментальних форматів суб’єктів соціальних взаємодій не можна розглядати як єдино необхідну й достатню умову для досягнення суб’єктивної задоволеності в процесі таких взаємодій. Виходячи з того, що менталітет тлумачать як індивідуально опановану колективну систему смислів і смислових відношень, які детермінують змістовий та емоційно-динамічні аспекти взаємодії суб’єкта з реальністю, процес синхронізації ментальних форматів передбачає збіг не тільки відрефлексованих змістових ментальних конструктів, а й емоційно-динамічних характеристик соціальних взаємодій, які сприймаються та неусвідомлено ідентифікуються суб’єктами в процесі соціальних відносин. Аналіз ціннісної і смислової структури різних ментальних форматів (побутова, родинна, релігійна, етнічна, професійна і т. ін. ментальність) у контексті онтологічного й субстратного (регуляторного) аспектів розуміння смислу як основного конструктного елемента будь-яких ментальних прошарків [5] показує, що схожі ментальні формати суб’єктів учасників соціальних взаємодій природно можуть скластися тільки у випадку ідентичності соціально-культурних умов їх життя. Отже, враховуючи прагнення будь-якої соціальної спільноти до свого максимально можливого матеріального, біологічного і психічного прогресування, представники різних соціальних груп можуть мати приблизно однаковий набір життєвих цінностей (мир, родинний добробут, здоров’я, діти, достаток, справедливість і т. ін.), які структурують змістовий аспект будь-якої ментальної програми як сценарію успішної життєвої адаптації до різних вихідних соціально-культурних чи природних умов. Це положення підтверджують результати перехресного аналізу ціннісно-смислових відмінностей гендерних аспектів християнської і мусульманської ментальностей [1; 6; 8]. Так, порівнюючи ментальні формати випробуваних мусульман і християн, спільних ментальних сенсів, які регламентують гендер випробуваних, можна виділити більше, ніж відмінностей. Наприклад, однакову й безвідносну до етнічної належності випробовуваних ментальну цінність, яка структурує гендерні аспекти розуміння жіночої ролі в суспільстві, склали такі виділені змістові конструкти, як “жінка-мати”, “жіноча фізична краса”, “освіченість”, “хазяйновитість”, “працелюбність”, “здатність до народження дітей”, “доброчесність”, “гідність”, “розум”, “доброта”, “м’якість і неноровливість”, “терпимість”, “жіночність”, “жертовність” [1; 6]. Таким чином, цінності є змістовими і часом досить універсальними компонентами системи колективних ментальних смислів [4], оскільки вони можуть бути спільними одночасно для кількох ментальних форматів суб’єктів, навіть тих, що належать до різних соціокультурних спільнот. Тому можемо припустити, що суб’єкти соціальних взаємодій, будучи, наприклад, представниками різних етнічних груп, можуть безконфліктно взаємодіяти тільки в разі приблизної схожості своїх ментальних цінностей. Однак практика розв’язання етнічних непорозумінь свідчить, що це не зовсім так [9]. Для кращого розуміння психологічних механізмів оптимізації соціальних взаємодій звернімося до аналізу глибинного, базового ціннісно-смислового шару – ментальності [5]. Рис. Ієрархічна структура ментальності Дослідження міфології – культурного джерела формування ментальності – показують, що цінності структурують тільки змістовий кістяк міфу як історично усталеної психологічної основи будь-якого ментального формату [2; 8]. Однак кожен міф як схема організації колективного буття – це ще й емоційно-динамічна, функціональна форма зв’язку цінностей, що однозначно випливає з наукового визначення поняття “смислова диспозиція”, за Д. О. Леонтьєвим [5]. Як бачимо, відмінність ментальних форматів – це не просто різні форми колективного опанування реальності та взаємодії з нею, це ще й відмінність динамічних схем поведінки спільноти в процесі реалізації цілей, детермінованих її усталеними соціокультурними умовами життєдіяльності. Ось чому процес подолання деструкції в соціальних взаємодіях має спиратися на синхронізацію ментальних форматів суб’єктів соціальних взаємодій, що передбачає, крім досягнення ціннісної єдності, ще й узгодження емоційно-динамічних зв’язків між смислами. Отже, основні смислові відмінності або схожість суб’єктів соціальних взаємодій пов’язані з відмінністю чи узгодженістю двох основних структурних характеристик менталітету: змістового конструкту (ціннісно-смислових утворень) і функціонального конструкту (динамічного ментального зв’язку цінностей і смислів). Динамічний ментальний зв’язок – своєрідна експресивна характеристика менталітету, обумовлена колективним досвідом взаємодії соціокультурної групи зі світом. Він визначає змістові й функціонально-динамічні особливості зв’язку ментальних цінностей і смислів; це своєрідна енергетична характеристика, яка не виводиться із смислів і цінностей суб’єкта. Динамічний ментальний зв’язок стійко фіксується в структурі особистості у вигляді емоційно-динамічних особливостей форми взаємодії суб’єкта з навколишнім світом. Динамічний ментальний зв’язок може не усвідомлюватися суб’єктом; він метафорично відображає емоційно-динамічну форму взаємодії людини із соціумом, існує у вигляді емоційно-динамічних особливостей поведінки людини в процесі оволодіння реальністю й описується як певний емоційний контекст поведінки в міфах, казках, легендах, байках, репрезентується в поведінкових схемах традицій, утілюється в експресії ритуального танця або в динамічному контексті анекдотів, крилатих виразів, життєвих девізів тощо. Динамічний ментальний зв’язок відрізняється від культурних стереотипів сприймання тим, що не виконує оцінної функції в процесі взаємодії людини зі світом і не “висуває” одиничні категоріальні оцінки певного соціального феномена в контексті когнітивної складової стереотипу, що пов’язана з різноманітними афективними реакціями, як то симпатія, ненависть, агресія, жах тощо. Якщо від соціальних настановлень динамічний ментальний зв’язок відрізняє всеохопність та інтегральність його регулятивної життєвої функції, то від стереотипів – відсутність гіпертрофованого змістово-оцінного компонента. Динамічний ментальний зв’язок регламентує функціональний аспект поведінки як певну “домінантну енергетичну пасіонарність” взаємодії суб’єкта із життям стосовно таких глобальних категорій його оцінювання, як добро і зло, багатство і бідність, ставлення до родини, до жінки, до дітей, до війни чи миру, любові чи зради, здоров’я, нормує алгоритм подолання критичних обставин життя. Зрозуміло, що поняття динамічного ментального зв’язку слід розглядати стосовно характеристики будь-якого різновиду ментального формату суб’єктів соціальних взаємодій – соціального, родинного, політичного, професійного тощо. Прикладом одночасного втілення змістових і динамічних особливостей форми відносин суб’єкта з навколишнім світом можуть бути лаконічні геральдичні написи або девізи, що дійшли до нас з історії й виражають провідну (визначальну) ідею поводження чи діяльності (наприклад, відомий латинський девіз “Divide et impera”, що означає “Розділяй і пануй”, був колись знаменитою формулою Римського сенату). Як приклад можна навести девіз піонерської організації часів СРСР: “Завжди готовий!” або девіз спартанського воїна “Із щитом чи на щиті”. Усі наведені приклади мають певну емоційно-динамічну спрямованість свого змістового контексту, що й співвідноситься з конструктом “динамічний ментальний зв’язок”. Слід зазначити, що динамічний ментальний зв’язок репрезентує також і найбільш рельєфно проявлені функціонально-динамічні характеристики етнічного поводження, наприклад, типових українців. Ці характеристики дають уявлення про енергетичну пасіонарність представників українського етносу – “завзятість”, “сміливість” і “винахідливість”, “жартівливість”, “соборність”, “хазяйновитість”, “родинний індивідуалізм”, “волелюбність”, “щирість”, “перевагу красивості над схематизмом”, “схильність до нестандартності мислення”. З наведених прикладів випливає, що динамічний ментальний зв’язок не так відбиває цінності, характерні для представників певної соціально-культурної спільноти, як визначає емоційно-динамічний аспект існуючого зв’язку. Власне, це універсальна психологічна характеристика суб’єкта, яка одночасно відбиває не тільки належність до певної соціально-культурної спільноти, а й унікальні індивідуальні форми взаємодії суб’єкта зі світом. У цьому розумінні при дослідженні ментальної детермінації успішних соціальних взаємодій основна проблема зводиться до пошуку структурних елементів суб’єктних ментальних форматів, які могли б виконувати роль ментальних регуляторів досягнення суб’єктивного добробуту в процесі соціальних взаємодій. Така ментальна синхронізація припускає пошук відповіді на питання про те, які саме елементи ментальних смислових структур (смислові диспозиції, настановлення, цінності й значення, динамічні ментальні зв’язки) залежно від хронології їх фіксації в структурі особистості, ступеня усвідомленості й специфіки форми діяльності, що їх породжує, можуть бути трансформовані або зруйновані, якщо вони створюють емоційні й смислові бар’єри в процесі формування спільних інтерсуб’єктивних сенсів. Як було показано вище, у контексті заявленої проблеми дослідження менталітет розглядають як позаособистісну форму існування смислу, що характеризується певною хронологією розвитку надособистісних смислів, зміною “…значеннєвих утворень особистості в ході життя людини, у ході зміни різних видів діяльності…” [5] і, отже, містить у своїй основі як усвідомлювані, так і неусвідомлювані сенсові структури. Виходячи із цього, онтогенетичними характеристиками розвитку будь-якої ментальної структури будуть її ієрархічність, інтегративність і змістове ускладнення залежно від часу формування й глибини залягання в самій особистісній структурі [там само]. Тож формування спільних інтерсуб’єктивних сенсів діяльності суб’єктів можна розглядати як результат побудови нових і трансформації старих ментальних смислів, що має в основі своїй можливість змістової і динамічної трансформації ментальних структур. З огляду на вищесказане вивчення ментальної структури психіки припускає два аспекти розгляду: з позицій розуміння як регуляторних, так і регульованих структур водночас. Регуляторний аспект передбачає можливість впливу ментальних структур психіки як на поводження особистості, так і на процеси її смислобудови й смислотворення. Тобто стосовно смислів, смислових диспозицій і цінностей свого ментального формату суб’єкт виступає як об’єкт регуляції. Коли ментальні структури розглядають як регульовані, то мають на увазі, що вони усвідомлюються самим суб’єктом і виступають об’єктом смислової трансформації з боку самого суб’єкта. Таке подвійне розуміння функціонування ментальності – з боку розуміння її як об’єкта (як здатності суб’єкта до саморегуляції своїх відрефлексованих ментальних смислів) і з боку суб’єктивного розуміння (як регулятивного впливу ментальності на життєдіяльність самого суб’єкта) – відповідає, проте, єдиному системному підходові. Описане вище можливе методологічне протиріччя насправді є методологічною ілюзією, оскільки a-priori, у контексті певної соціальної ситуації діяльності, суб’єкт, перш ніж трансформувати свої ментальні мегасмисли чи відслідковувати їх регуляторний вплив на власні процеси життєдіяльності (якщо смисли будуть відрефлексовані), має спочатку їх сформувати. Інакше кажучи, регулятивний аспект власних ментальних мегасмислів стосовно самого суб’єкта, який їх витворює безпосередньо, виявляється у вигляді певного “суб’єктного самоврядування”, коли те, що спочатку суб’єктно асимілюється й привласнюється самим суб’єктом у вигляді фіксованих в індивідуальному досвіді особистості мегасмислових ментальних диспозицій, потім асимілюється самим суб’єктом і починає детермінувати систему його життєдіяльності. У межах системно-структурного підходу й концепції системної детермінації психічних явищ [7], а також відповідно до сформульованого Г. К. Костюком положення щодо “спонтанності” психічного й особистісного розвитку як саморуху особистості вищесказане слід розуміти як те, “…що сам індивід, котрий має активність, спрямовану на саморозвиток, суб’єкт у його здатності перетворювати, змінювати, розвивати свої сутнісні сили, свою власну психіку” є головною рушійною силою (див. [9, с. 191–192]), котра формує нові сенси в існуючій ціннісно-смисловій системі та в процесі подолання суперечностей, що виникають між суб’єктом і світом. Ще більш очевидною стає можливість зняття такого методологічного протиріччя, якщо врахувати, що вплив чинників культури і середовища на суб’єкта припускає з боку самого суб’єкта необхідність асиміляції їх у його індивідуальному соціально-культурному досвіді [4; 5; 8–10]. Так, “Г. С. Костюк неодноразово повертався до цієї проблеми (проблеми психічного й особистісного розвитку як саморуху. – І. Н.), підкреслюючи роль і значення власної активності … індивіда в становленні його психічних і особистісних структур” [9, с. 191]. Отже, суб’єкт перетворює вплив чинників культури і середовища на власну систему суб’єктивних ментальних регуляторів і саме через це особистість ніколи не можна однозначно розглядати з позиції об’єкта впливів інших людей або зовнішнього середовища. Це положення дістало підтвердження і в О. В. Петровського. Дослідник показав неспроможність лінійних моделей організації будь-якої форми діяльності суб’єкта, довівши “принципову зворотність суб’єкт-суб’єкт-об’єктних і суб’єкт-об’єкт-суб’єктних відносин”, тобто фактично виділивши метасистемний рівень упорядкування психологічного знання (див. [5, с. 396]). Узагальнюючи все сказане вище, можемо зробити висновок, що ментальні структури психіки є регуляторами поводження і суб’єктивних смислових трансформацій у контексті певної життєвої ситуації суб’єкта і водночас здатні змінюватися під впливом смислотворчої діяльності самого суб’єкта або чинників соціокультурної чи лінгвокультурної кооперації людських спільнот. Можливість регулювання суб’єктом своїх ментальних смислів (якщо вони відрефлексовані) припускає виділення до вивчення в складі ментальних структур психіки таких конструктів: змістового ментального і емоційно-функціонального. Суб’єктивна задоволеність у соціальних взаємодіях як безпосередньо пережитий самими суб’єктами соціальних взаємодій емоційний комфорт з приводу відсутності смислових бар’єрів є результатом ідентичності змістових та емоційно-функціональних компонентів їхніх ментальних форматів. Відмінність ментальних смислових форматів суб’єктів соціальних взаємодій негативно позначається на ефективності їхньої спільної діяльності і стає джерелом виникнення соціальних суперечностей. Подолання соціальних деструкцій (етнічних, політичних, релігійних розбіжностей у суспільстві) і можливість досягнення суб’єктивної задоволеності в соціальних взаємодіях вимагають дослідження можливостей і закономірностей зміни ментальних мегасенсових структур, які мають різний час формування в онтогенезі й різну глибину залягання в самій особистісній структурі. Література 1. Новейший психологический словарь / В. Б. Шапарь, В. Е. Россоха, О. В. Шапарь ; под общ. ред. В. Б. Шапаря. – Изд. 3-е. – Ростов-на-Дону : Феникс, 2007. – 806 с. 2. Козловский В. П. Культурно-исторические традиции и мировоззрение личности / В. П. Козловский // Мировоззренческая культура личности: философские проблемы формирования. – К. : Наук. думка, 1986. – С. 245–281. 3. Калина Н. Ф. Лики ментальности и поле политики : монография / Н. Ф. Калина, Е. В. Черный, А. Д. Шоркин – К : Агропромвидав України, 1999. – 184 с. 4. Донченко Е. А. Социетальная психика / Е. А. Донченко. – К .: Наук. думка, 1994. – 208 с. 5. Леонтьев Д. А. Психология смысла: природа, строение и динамика смысловой реальности / Д. А. Леонтьев. – 2-е испр. изд. – М. : Смысл, 2003. – 487 с. 6. Некрасова І. М. Етноментальна регуляція подружніх відносин як соціокультурна цінність / Л. О. Кияшко, І. М. Некрасова // Матеріали всеукр. конф. “Гуманістичні універсалії освітнього простору: можливості для самореалізації особистості”. – Житомир : Вид-во ім. І. Франка, 2007. – С. 120–134. 7. Некрасова І. М. Методологічні проблеми дослідження гендерних аспектів етноментальних структур свідомості / І. М. Некрасова, В. К. Нагієва // Соціальна психологія. – 2008. – № 3(29). – С. 27–28. 8. Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии / Б. Ф. Ломов. – М. : Наука, 1984. – 444 с. 9. Татенко В. О. Г. С. Костюк про детермінацію психічного розвитку: ретроспективний аналіз перспективних починань / В. О. Татенко. Українська психологія: сучасний потенціал : матеріали Четвертих Костюківських читань, 25 верес. 1996 р. : у 3-х т. – К. : Вид-во ДОК-К, 1996. – Т. 3. – С. 185–198. 10. Солдатова Г. У. Психология межэтнической напряженности / Г. У. Солдатова. – М. : Смысл, 1998. – С. 56–80. ПСИХОЛОГІЧНА ЛЕГІТИМНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ В ІСТОРИЧНІЙ РЕТРОСПЕКТИВІ Н. В. Хазратова, М. М. Гнатко Статтю присвячено проблемі психологічної легітимності держави. Зазначений феномен розглядається як утворення масової психіки. Аналізується динаміка психологічної легітимності Української держави протягом XX ст. на історичних прикладах відновлення державності. Ключові слова: психологічна легітимність, держава, ідея державності, громадянська ідентичність. Статья посвящена проблеме психологической легитимности государства. Указанный феномен рассматривается как образование массовой психики. Осуществляется анализ динамики психологической легитимности Украинского государства на протяжении XX в. на исторических примерах восстановления государственности. Ключевые слова: психологическая легитимность, государство, идея государственности, гражданская идентичность. The article is devoted to the problem of psychological legitimacy of state. This phenomenon is treated as an element of mass consciousness. The authors analyze the dynamics of psychological legitimacy of Ukraine in the XX century. Key words: psychological legitimacy, state, idea of statehood, national identity. Проблема. Як відомо, будь-яка держава, що реально функціонує, є не тільки юридичним (правовим, політичним, економічним, соціокультурним), а й духовно-нормативним утворенням. У своєму існуванні вона втілює ті чи ті ідеологічні доктрини і конкретні політико-економічні моделі розвитку суспільства. Отже, держава ґрунтується на одних ціннісних системах і заперечує інші, регламентуючи певною мірою втілення різних ідей, прагнень, ідеалів, що побутують у суспільстві на певному історичному етапі його існування. Цей духовно-нормативний вимір держави має вивчати передусім психологія (поряд із соціологією, філософією та іншими науками). Ціннісна спрямованість держави задає певний аксіологічний простір, у якому доводиться жити і реалізовувати соціальну активність як особистостям, так і групам. Одним з важливих суб’єктивно-психологічних чинників постання, утвердження або відродження тієї чи іншої держави є її психологічна легітимність, тобто суб’єктивна оцінка масами людей справедливості, виправданості, доцільності, закономірності, потрібності існування “своєї” держави як в актуальності її буття, так і в потенційності її постання. При цьому така оцінка не завжди ґрунтується на раціональних підставах, зокрема ретельному зважуванні історичних, політичних, економічних передумов та причин її постання. Для деяких націй ідея державності апріорі є надцінною: обґрунтування справедливості і необхідності її існування є вторинним, похідним процесом від апріорного її визнання. Цей, психологічний за своєю природою, аспект її існування не менш важливиий для реального, практичного утвердження держави, ніж аспект юридично-правовий. Аналіз психологічного аспекту функціонування держави неодмінно включає аналіз феномена її психологічної легітимності в очах мас населення, тобто її громадян. Ідеться, власне, про визнання кожною окремою особистістю закономірним (нормальним, виправданим, справедливим) як самого факту існування конкретної держави, так і власної належності до неї в ролі її громадянина. Помилкою було б вважати, що таке визнання (яке є актом внутрішнього життя кожного громадянина) здійснюється “автоматично”, наприклад, унаслідок проголошення незалежності держави. Відображення держави особистістю – процес доволі складний і здійснюється не лише на раціональному, а й на ірраціональному, а також надраціональному (екзистенційно-сенсовому) рівнях. Розведення понять (і явищ) юридичної та психологічної легітимності здійснив одним з перших Дж. Пілон. На його думку, якщо юридична легітимність означає відповідність правовим канонам і теоретичним постулатам, то легітимність психологічна – відповідність суб’єктивним уявленням мас про справедливість. При цьому в деяких суспільствах реально складається ситуація, коли приймаються закони, цілком легітимні з погляду права, але людьми вони сприймаються як несправедливі, безглузді, антилюдяні – отже, психологічно нелегітимні. Наслідком цього є невиконання законів, ігнорування їх, поширення правового нігілізму в суспільстві [1]. Аналогічно можуть співвідноситися юридична і психологічна легітимність держави загалом. Поряд із цілком достатньою, з правового погляду, легітимністю існування держави її психологічна легітимність може бути низькою, і навпаки: держава, не визнана світовою спільнотою, може безумовно визнаватися самими громадянами (яскравим прикладом цього є політико-військовий рух за незалежність і самостійність власної держави в Ічкерії). Для новостворених держав рівень їх психологічної легітимності має надзвичайно важливе значення – це, по суті, питання їх подальшого існування. Висока психологічна легітимність дає можливість державі успішно функціонувати в найскрутніші часи і навіть бути конкурентоспроможною в протистоянні з державами чи етнонаціональними спільнотами, які її значно переважають за ресурсами, – скажімо, в умовах війни або окупації громадяни згуртовуються і чинять активний опір, відстоюючи свою державу і свої національні цінності. Низька психологічна легітимність здатна знищити державу навіть у сприятливій ситуації (наприклад, в умовах економічного піднесення громадяни активно збагачуються, не звертаючи уваги на те, що їх державу-націю поступово асимілюють більш консолідовані (ресурсозабезпечені) держави-нації, і навіть подумки даючи на це згоду). Отже, низька психологічна легітимність держави – фактор, загрозливий для її повноцінного існування. Низька психологічна легітимність виявляє себе як на особистому, так і на масовому рівні. На рівні окремої особи (громадянина держави) наслідком низької психологічної легітимності є недостатня сформованість громадянської ідентичності. Це означає, що особа не сприймає свою юридичну належність до держави (як громадянина) як щось позитивне і значуще, не переживає це як важливий факт свого життя. Може бути й так, що особа зовсім відкидає факт свого громадянства, заперечує його (скажімо, вважає себе громадянином світу, а свій паспорт розглядає як прикру данину бюрократичним традиціям). Етнонаціональна і громадянська ідентичності можуть бути сформованими, але мати при цьому негативне емоційне забарвлення. На масовому рівні низька психологічна легітимність держави виявляє себе в різних формах саботажу відповідного державного функціонування. По-перше, це різні прояви недовіри до держави, негативні очікування щодо будь-яких її кроків (наявність таких очікувань у масах зазвичай провокує загострення існуючих проблем, підштовхує розвиток подій за негативними сценаріями). Зрозуміло, що така ситуація постає як основа для поширення різноманітних деструктивних міфів історико-політичного та ідеологічного характеру, які мають на меті дискредитацію відповідної держави. По-друге, це виявляється в мінімальній включеності особи в життя держави (відмова від отримання інформації про її життя, відмова брати участь у виборах тощо). Нарешті, наслідком низької психологічної легітимності держави може бути масова участь у різноманітних асоціальних та антисоціальних (кримінальних) угрупованнях, які вже безпосередньо загрожують безпеці держави [2]. Які ж чинники можуть сприяти підвищенню психологічної легітимності держави? Це насамперед такі: * цінність ідеї державності, підкріплена історичною пам’яттю даного соціуму; * достатньою мірою сформована і позитивно забарвлена громадянська ідентичність; * висока національна свідомість і самосвідомість. Лише за такої умови держава може сприйматися особистістю як самоцінність, як та соціальна організація, що втілює в собі національний дух. У такому разі можлива духовна сутність держави стає доступною для сприймання. В інших випадках держава в кращому разі постає як утилітарна інституція, тобто обслуговуюча організація, покликана задовільняти ті чи інші побутові потреби громадян; * сприймання соціальної системи, створеної в даному соціумі, як справедливої і людяної; * віра в стабільність соціальної системи, до якої особа належить від народження. Спробуймо тепер проаналізувати ситуацію щодо психологічної легітимності Української національної держави впродовж новітнього періоду існування української етнонаціональної спільноти. Ідеться, власне, про спроби відновлення державності у XX ст. Але перед цим слід зробити деякі зауваги щодо адекватності такого аналізу і його методологічних передумов. Звичайно, такий аналіз може мати виразно спекулятивний характер у зв’язку з неможливістю перевірити його результати емпірично. А проте він має, на нашу думку, право на існування, оскільки історичні факти самі по собі нерідко промовисто свідчать про певний рівень підтримки населенням держави і дають змогу вести мову принаймні про високий, середній або низький рівень психологічної легітимності держави. Однак цей зв’язок не є лінійним: так, наприклад, вдала спроба проголошення (відновлення) держави може завдячувати не підтримці мас, а ефективним діям керівництва (зазвичай у таких спробах нерідко більш активно бере участь соціально-політичний провід, а маси відіграють значно пасивнішу роль). Наскільки ж пов’язані між собою психологічна легітимність держави і успішність державного управління в конкретній ситуації? Очевидно, ідея держави взагалі і державності власної нації зокрема навряд чи може зазнати істотних змін унаслідок недосконалості управління або невдалих спроб відновлення державності. Ця ідея ґрунтується на несвідомих, архетипних підвалинах життя спільноти і так легко змінюватися не може. Утім, дискредитація конкретної новоствореної держави цілком можлива, як можливі розчарування, фрустрація внаслідок краху позитивних очікувань щодо неї. Крім того, ситуація створення держави – це ситуація конфлікту і боротьби; оскільки ж постійне напруження і концентрація зусиль (яких вимагають конфлікт і боротьба) неможливі, то час від часу закономірно виникає сатурація і розчарування не лише в результатах, а й у поставлених цілях. Тому психологічна легітимність держави в очах мас може ситуативно змінюватися досить істотно: зазнавати різких падінь і піднесення. Отже, психологічна легітимність держави як ситуативне утворення може бути доволі лабільною, мінливою. Історичні приклади, які дають нам змогу робити висновки щодо рівня психологічної легітимності Української національної держави в очах українського населення, – це, зокрема, ситуації відновлення української державності протягом XX ст. Таких, достатньо юридично і психологічно увиразнених, ситуацій було, як відомо, сім. Перша із цих спроб – проголошення Української Народної Республіки сформованою на хвилі розпаду Російської імперії українською Центральною радою (1917–1918 роки). Психологічна легітимність стихійно посталої відновленої Української національної держави була високою, що засвідчувала масова підтримка проголошення української державності по всій території етнічних українських земель, включаючи Подоння, Кубань тощо, а також перехід під юрисдикцію Центральної ради багатьох тогочасних адміністративних і військових структур колишньої Російської імперії, що розташовувалися на території етнічних українських земель. Один з найяскравіших прикладів – перехід під юрисдикцію Української Народної Республіки тодішнього Чорноморського флоту [3; 4]. У подальшому, унаслідок неефективної управлінської діяльності Центральної ради, психологічна легітимність відновленої Української національної держави істотно знижується. Друга спроба – постання Української Гетьманської Держави під проводом гетьмана П. Скоропадського (квітень 1918 р. – грудень 1918 р.). Ця спроба реалізується шляхом мирного перевороту на хвилі розчарування малоконструктивною державницькою діяльністю згаданої Центральної ради. При цьому гетьман обирається досить великим за кількістю учасників (до 8000 осіб) З’їздом делегатів від селян-хліборобів та багатьох інших мешканців тогочасної України, що репрезентували значну, багатомільйонну частину останніх. Ця обставина засвідчує досить високий рівень психологічної легітимності посталої Української держави з монархічним гетьманським устроєм [4]. Через низку несприятливих обставин та обмеженість гетьмана в проведенні самостійної, зорієнтованої на найширші маси політики швидко наростає розчарування і в його правлінні, що тягне за собою деякий черговий спад психологічної легітимності української державності в суспільстві тієї історичної доби. Далі настає третя спроба відновлення української державності у XX ст. – Українська Народна Республіка під проводом так званої Директорії. Це історичний період 1918–1921 років [5]. Зазначена держава постає як результат загальноукраїнського антигетьманського повстання під проводом такої тогочасної громадсько-політичної структури, опозиційної гетьманській владі, як Український національний союз на чолі з В. Винниченком. У повстанні, як відомо, одну з провідних ролей відіграв С. Петлюра, який пізніше очолив Директорію і пройшов весь шлях існування цього формату відновленої української державності як її перший провідник [3; 5; 6]. Перший період реалізації цієї спроби українського державотворення (приблизно до другої половини 1919 р.) характеризується дуже широкою підтримкою відновленої Української держави, що засвідчує в цілому зростання психологічної легітимності української державності. Але загальна ситуація в Україні на той час була надзвичайно нестабільною з огляду на відомі катаклізми світового, європейського, регіонального характеру, несконсолідованість українського суспільства, зовнішній економічний, політичний, військовий, інформаційно-диверсійний тиск. Україна в той час була переповнена більшовицькими пропагандистами-диверсантами, які свою антиукраїнську пропаганду завбачливо упаковували в пропаганду антиурядову, антипетлюрівську. До цього додавалися дії інших сусідів України, які прагнули не допустити постання тут національної держави, а навпаки, поділити між собою українську територію [4]. Усе це призвело до різкого падіння авторитету та популярності тогочасних українських державницьких інституцій. Як один з наслідків, рівень психологічної легітимності Української держави різко пішов униз. Інша спроба відновлення української державності у XX ст. мала місце в цей же трансформаційний історичний час на тих етнічних українських землях, що перебували під владою Австро-Угорської імперії та Польщі. Це юридично оформилось у проголошенні у Львові 1918 р. Західно-Української Народної Республіки. На відповідній території проживали різні народи, та етнічні українці становили явну більшість, і майже всі вони активно підтримали проголошення ЗУНР. Таким чином, психологічна легітимність цієї варіації відновлення української державності була навдивовижу високою. Найвищий злет рівня психологічної легітимності Української держави тих часів припадає на січень 1918 р., коли в Києві було проголошено злуку всіх українських земель у єдиній, соборній Українській державі як об’єднання тогочасних УНР і ЗУНР [7]. У подальшому, після падіння як УНР, так і ЗУНР, поступово рівень психологічної легітимності Української держави знижується, оскільки значна частина національно свідомих українців фізично знищується відповідними окупаційними режимами. Проголошена УРСР як повноцінна Українська держава, зрозуміло, не сприймається; спостерігається тенденція примирення більшості населення УРСР з неможливістю існування справжньої Української держави. Цій негативній тенденції суттєвим чином протистоїть на той час лише активна розбудова Організації українських націоналістів на чолі з Є. Коновальцем. У середовищі ОУН, насамперед на західноукраїнських теренах, ідея відновлення Української національної держави постає як надцінна, і це сприяє підтриманню певного рівня зазначеної легітимності на той час у масштабах всього українства [2]. У результаті різноманітних геополітичних пертурбацій початку XX ст. різні частини етнічних українських земель опинилися під владою різних держав. Закарпатська складова цих земель у ході згаданих процесів стала складовою Чехо-Словацької республіки. У 1939 р. в ситуації деякого послаблення центральної влади ЧСР під тиском зовнішніх чинників у Закарпатті проходить низка виборів до різних органів регіональної адміністрації, у ході яких перемогу здобувають політичні угруповання, що послідовно виступають за відновлення української державності. В умовах адміністративного сприяння опонентам незалежницьких проукраїнських партій на згаданих виборах останні отримують понад 80% голосів на свою підтримку при високій загальній активності закарпатських виборців. Президентом Закарпатської України було обрано українського державника А. Волошина, а невдовзі за загальної підтримки населення Закарпаття проголошується постання самостійної Карпатсько-Української держави. Таким чином, на цих етнічних українських теренах психологічна легітимність української державності на той час виявилася дуже високою [2]. Шоста зі зазначених спроб відновлення української державності безпосередньо пов’язана з проголошенням ОУН 30 червня 1941 р. Акта відновлення української державності у м. Львові як першого етапу цього відновлення у всеукраїнському вимірі. Це проголошення було здійснене в ситуації, коли на теренах значної частини Західної України радянська влада вже не була чинною, а німецька окупаційна влада ще не утвердилася. Репресивні дії проти провідників відновленої Української держави з боку німецьких окупантів не забарилися, але впродовж декількох тижнів на всій території України, звільненій наступаючими німецькими військами від радянських окупантів, на місцях масово створювалися органи українського місцевого самоврядування, що присягали на вірність українському народові та відновленій Українській державі. Усе це могло відбуватися лише і тільки за масової підтримки українського населення, що засвідчило на той час високий рівень психологічної легітимності Української держави [2]. Протягом усього періоду відкритої збройної боротьби Української повстанчої армії проти різних окупантів України (1942–1950-ті роки) психологічна легітимність Української держави, дещо знижуючись із часом, трималася на досить високому рівні. Вона серйозно знижується в кінці 1950-х років, коли сподівання на можливість постання реальної Української держави майже зникли і посилилася тенденція до примирення з існуванням фіктивної державності УРСР. Деяке зростання аналізованої нами легітимності спостерігається в середині 1960-х років як протест проти поступового нищення всього українського в тогочасній УРСР, незважаючи на так звану хрущовську відлигу. Це, зокрема, виявило себе в рухові “українських шістдесятників” насамперед у різних сферах мистецької діяльності, який, акцентуючи увагу на українських духовних цінностях, імпліцитно пропагував українську національну ідею з її стрижнем – Українською національною самостійною державою. У подальшому рівень психологічної легітимності української державності як чогось нереального і недосяжного в уявленні більшості українців знову знижується. Цей глибокий спад триває до початку 1980-х років, до періоду краху кремлівської геронтократії в масштабі СРСР. Відповідне падіння психологічної легітимності останнього, яке досягло свого піку в 1986 р., у час найбільшої техногенної катастрофи в історії людства – аварії на Чорнобильській АЕС, саме в очах мешканців України, призвело до поступового зростання природної, органічної альтернативи – психологічної легітимності Української національної держави. Найвищого рівня ця остання легітимність набуває в кінці 1980-х – на початку 1990-х років. Свідченням тому є постання низки національно-державницьких українських громадських і політичних організацій: відновленої “Просвіти”, Народного руху України, Української республіканської партії, Конгресу українських націоналістів тощо. Апогеєм фактичного фіксованого вираження рівня психологічної легітимності Української держави став загальноукраїнський Референдум 1 грудня 1991 р. на підтримку Акта проголошення постання Української незалежної держави від 24 серпня 1991 р. Його результати були несподівано високими – понад 90% підтримки за більш як 80-відсоткової явки зареєстрованих громадян тодішньої УРСР. Причому українські референдумні показники виявилися значно вищими, ніж в інших республіках тодішнього СРСР, де проводився аналогічний референдум (Грузія, республіки Прибалтики). І ще один дуже важливий аспект цього референдуму: понад 50% підтримки Українська незалежна держава отримала в усіх без винятку регіонах, включаючи Кримську область і м. Севастополь, в яких очевидну більшість становили особи, що ідентифікували себе як етнічні росіяни! Упродовж 1991–1993 років психологічна легітимність відновленої чергового разу Української держави була доволі високою, але не надто ефективна діяльність “перефарбованої” колишньої республіканської компартноменклатури в ролі керівництва незалежної держави поступово знижує рівень цієї легітимності. У 1993–1994 роках цей рівень стає відносно невисоким. Він дещо підвищується у 1995 р. як результат сподівань на покращення функціонування Української держави під керівництвом нового президента – Л. Кучми, який, попри промосковські передвиборні гасла, не здійснював у цей період свого правління явних антиукраїнських дій на кшталт підтримки введення другої державної мови в Україні – російської – тощо [2]. Однак у подальшому несамостійна щодо Росії політика українського керівництва та антинародна приватизація основних матеріальних багатств України призводять до різкого зниження психологічної легітимності Української держави. Деяке її зростання має місце у 1996–1997 роках (пов’язане з успішним введенням української національної валюти) та у 2002 р. – у зв’язку з перемогою на виборах до Верховної Ради проукраїнських сил (“Нашої України” над КПУ і “За ЄДУ”), що породжує нові сподівання. За тим – спад як наслідок невикористаності згаданої перемоги. Далі – потужне зростання згаданої легітимності в ході тріумфальної безкровної Помаранчевої революції в кінці 2004 р. – на початку 2005 р. І, нарешті, новий істотний спад психологічної легітимності Української держави, породжений нереалізованістю гасел “помаранчевого майдану”, невисокою ефективністю керівництва країною “помаранчевою” владою, інформаційною війною проти України насамперед з боку Росії, деструктивним антагонізмом у середовищі політичного проводу держави тощо, який триває і до нинішнього часу. Отже, можемо дійти висновку, що протягом XX ст. і до нашого часу психологічна легітимність Української держави серед мешканців України була назагал досить високою. Про це свідчить, як зазначено вище, велика кількість спроб відновлення Української держави впродовж аналізованого періоду часу, їх системність, а також успішність, принаймні формальна, останньої такої спроби тощо. Разом з тим слід відзначити, що мали місце як піднесення, так і спади цієї легітимності. Загалом цій тенденції весь цей час протистояла досить потужна тенденція легітимізації іншої держави – Радянського Союзу (що заперечувало існування незалежної України). Остання тенденція була тотально насаджувана всіма можливими засобами: фальсифікацією історії, масовою пропагандою, ідеологічною обробкою, етнічним геноцидом, лінгвоцидом, політичним терором. Тому, безумовно, були в історії України XX століття і періоди, коли сукупна психологічна легітимність СРСР і маріонеткової УРСР в очах населення перевищувала аналогічну легітимність Української держави. Піком зростання психологічної легітимності Української держави можна, вочевидь, вважати початок 20-х років (після 1921 р.), коли Українську національну державу було знищено, а також початок 1940-х років, коли радянський окупаційний режим в Україні був ліквідований, а наявний німецький не був закріплений і усталений, та період 1990–1992 років, коли, власне, й постала новітня Українська держава. І навпаки, до мінімальних показників, як можна припускати, зазначена легітимність опустилася в 60–70 роках. Висновок. Отже, умови існування українства протягом принаймні XX ст. призвели до того, що психологічна легітимність Української держави в очах мешканців України була доволі мінливою, нестійкою, дисоціативною, що полегшувало окупацію України різними зовнішніми силами. Нинішній стан речей у формально незалежній Українській державі яскраво засвідчує, що без ефективного закріплення психологічної легітимності Української національної держави на високому рівні (тут прикладом можуть слугувати ті ж країни Балтії) національно-політичне майбутнє України як держави є дуже і дуже примарним. Література 1. Пилон Дж. Глобальная революция и потребность в гражданском образовании в бывшем Советском Союзе / Дж. Пилон – К. : Тезаурус, 1995. – 127 с. 2. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття / І. Нагаєвський – К. : Укр. письменник, 1993. – 413 с. 3. Верига В. Визвольні змагання в Україні, 1914–1923: У 2-х т. / В. Верига. – Л. : Вид-во Отців Василіан “Місіонер”, 1998. – 524 с. 4. Мірчук П. Україно-московська війна (1917–1919) / П. Мірчук. – Торонто : Ліга визволення України, 1957. – 80 с. 5. Савченко В. А. Симон Петлюра / В. А. Савченко. – Х. : Фолио, 2004. – 415 с. 6. Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину / В. А. Савченко. – Х. : Фолио, 2005. – 415 с. 7. Тищик Б. Західно-Українська Республіка / Б. Тищик, О. Вівчаренко. – Коломия : Світ, 1993. ЛЮДИНА І ПОЛІТИКА. ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ НОРМАТИВНОЇ КРИЗИ СУСПІЛЬСТВА О. В. Губенко Висвітлюється проблема нормативної кризи в суспільстві. Зокрема, аналізуються суперечності між формальними і неформальними суспільними нормами та відповідні наслідки для поведінки людини. Розглядається теорія аномічних розладів Дюркгайма і Мертона. Досліджуються аномічні порушення, а також типи особистості, що формуються внаслідок зазначених суспільних аномалій. Наголошується на необхідності профілактики і запобігання девіаціям соціальної поведінки шляхом соціальної творчості. Ключові слова: аномічні розлади, суспільна норма, нормативна криза. Освещается проблема нормативного кризиса в обществе. В частности, анализируется противоречие между формальными и неформальными общественными нормами и последствия, вытекающие из этого противоречия, для поведения людей. Рассматривается теория аномических расстройств Дюркгейма и Мертона. Исследуются аномические нарушения, а также типы личности, формирующиеся вследствие указанных социальных аномалий. Подчеркивается необходимость профилактики и предотвращения некоторых девиаций социального поведения путем социального творчества. Ключевые слова: аномические расстройства, общественная норма, нормативный кризис. The problem of the normative crisis in the society is discussed. In particular the contradictions between formal and informal public norms and corresponding consequences of people behavior are analyzed. The theory of anomic disorders of Durkheim and Merton is considered. The anomic disorders and personality types which are formed under the influence of these social anomalies are researched. The necessity of prevention of social behavior deviations is underlined. Key words: аnomic frustrations, public norms, normative crisis. Проблема. Довгі роки і навіть віки на теренах України панували авторитарно-етатистські форми господарювання і соціально-політичного життя, що наклало помітний відбиток на нормативну систему суспільства й зумовило деякі соціально-психологічні особливості соціальної поведінки людей. Звідси – сучасна нормативна криза в Україні та інших пострадянських державах, що виявляється в суперечностях між формальними і неформальними суспільними нормами та у пов’язаних із цими суперечностями наслідках для поведінки людини [1–6]. Мета статті: 1) проаналізувати типи поведінки, пов’язані із суперечностями в нормативній системі суспільства; 2) виокремити типи особистості, які формуються під впливом деформацій інституціонально-нормативної системи; 3) проаналізувати способи запобігання девіаціям соціальної поведінки в процесі формування нормативної культури через соціальну творчість. Надмірна концентрація влади в одних руках як традиційна ознака влади в Російській державі, зрозуміло, супроводжувалася обмеженням самостійності і незалежності індивіда, коли він ставився в цілковиту або часткову залежність від держави-суверена і державних чиновників та можновладців [7–11]. Абсолютна держава створювала цілу мережу законів, гласних і негласних норм та санкцій, інститутів соціального контролю і фіску, важелів соціальної маніпуляції й тиску на людину, які у своїй сукупності призначалися для забезпечення максимально можливого контролю над особистістю і максимально можливого використання людини як знаряддя держави. Власне, останні 250 років історичного розвитку України у складі Росії і кілька століть розвитку Росії як жорстко централізованого суспільства, побудованого на певному обмеженні прав, політичної та соціально-економічної свободи своїх громадян, – усі ці роки були періодом постійних змагань громадян з державою у відстоюванні своїх суб’єктивних свобод та інтересів, свого права на автономну поведінку. Упродовж тривалого історичного періоду сформувалися деякі сталі негативні соціально-психологічні настановлення і звички у відносинах між особистістю та державою. Якщо офіційний закон, інституціональні норми не захищали інтереси людини, то людина спрямовувала свою особистісну активність за межі закону, відшуковуючи шляхи, як обійти офіційні норми, обдурити закон. У таких умовах ошуканство ставало проявом, хоч і деформованим, свободи людини. На відміну від нашої традиції, у якій свободу шукають переважно поза законом, на Заході свобода – це свобода всередині закону. Найголовнішим засобом збереження особистісної свободи для європейської людини є дотримання закону і його свідоме й добровільне виконання. Повага до іншої людини стала для європейця умовою підтримання закону і захисту власної свободи [12; 13]. Людина, яка виконує закон, знає, що поки вона дотримується вимог суспільства, її права гарантовані, її гідність і незалежність захищені стінами закону, усередині яких особистість, озброєна його точним знанням, може почуватися вільно і спокійно. Тому правилом людини – представника європейської цивілізації – стало таке: я поважаю інших, обмежуючи заради них свою сваволю законом, і хочу, щоб інші мене також поважали, обмежуючи свою сваволю заради мене. У людини – представника євразійської цивілізації, яка сформувалася в ситуації безнормності, її вольові імпульси і вчинкова активність не відрегульовані і не каналізовані нормою в напрямку, який би оберігав і захищав чужу суб’єктивність. Інша особистість в очах такої нормативно нерегульованої людини стає завадою для її анархічної свободи. Тому на євразійських теренах досить поширене таке явище, як неповага до іншої особистості, нехтування нею. Людині здається, що, принижуючи іншу людину, вона тим самим самостверджується, підкреслює свою значимість і самоповагу. У ситуації безнормності громадянин втягнутий у кругову поруку неформальних правил і стосунків. Саме вони, а не закон, дають змогу адаптуватися і виживати у “джунглях” державно-суспільних відносин. Індивіда залучено у велике коло внутрішньої неповаги до закону. До цього кола затягнуто більшість членів суспільства, у тому числі самих охоронців закону. Тому людина постійно живе у стані роздвоєності, розірваності між офіційним і неофіційним, реальним, життям. Тому немає стимулу для розвитку щирості, чесності, цілісності натури. Ці риси поступаються місцем роздвоєності особистості, яка носить у собі суперечність між личиною та істинним обличчям, певне лицемірство з домішкою “гри на публіку ”, демонстративності. У людини з’являється протеїзм, багатоликість, схильність до зміни личин залежно від обставин, а також розщепленість свідомості. Отже, певні суспільно-історичні обставини формують людину, яка шукає свободи не у виконанні закону, а в його порушенні. У цих умовах виникає кілька соціально-психологічних типів особистості, що характеризуються поведінковими реакціями, які заходять у конфлікт з нормою. Одну з класифікацій таких девіантних соціальних реакцій запропонував американський дослідник Роберт Мертон, який поклав в її основу поняття аномії [14]. Цьому поняттю надається велике значення в сучасній соціології і соціальній психології. У перекладі з давньогрецької мови “anomos” означає “беззаконний”, “такий, що поза нормою”, “некерований”. У суспільні науки цей термін увів французький соціолог Еміль Дюркгайм (1858–1917). Аномія – це такий стан суспільства, за якого значна частина громадян, знаючи про існування моральних і соціальних норм та законів, ставиться до них байдуже або негативно. Аномія описує порушення соціально-культурної інтеграції через відсутність чітко встановлених соціальних і культурних норм. Соціальна інтеграція існує, коли члени суспільства надають важливого значення його нормам і керуються ними у своєму житті. Аномія виникає, коли індивіди більше не бажають підпоряковуватися загальним нормам. За Дюркгаймом, зростання злочинності і самогубств, поширення інших форм девіантної поведінки (розлучень, алкоголізму) – наслідок руйнування релігійних, сімейних і народних традицій та цінностей, тобто наслідок аномії. Поведінка індивіда, таким чином, багато в чому залежить від згуртованості та міцності суспільства. Дюркгайм вважав, що для сучасного йому капіталістичного суспільства аномія – це природне явище. Погляди французького соціолога суттєво розвинув Р. Мертон [14]. Якщо для Дюркгайма аномія була станом безнормності, то Мертон розглядав її як наслідок конфлікту офіціально проголошених цілей і законних та доступних засобів їх досягнення. Аномія виникає тоді, коли люди не можуть досягти законним шляхом цілей, проголошених суспільством. У капіталістичному суспільстві такими цілями є матеріальний успіх та індивідуальний добробут. Якщо населення не може досягти їх законними способами, то на його долю залишаються лише незаконні. Таких форм поведінки, які є девіантною реакцією на конфлікт соціальних норм, Мертон нараховує п’ять (табл. 1): Конформізм (згода із цілями суспільства і способами їх досягнення). Наприклад, молода людина-конформіст, ставлячи перед собою за мету фінансовий успіх, досягає її законними способами: здобуває гарну освіту, знаходить престижну роботу й успішно просувається кар’єрними щаблями. Інновація передбачає згоду із суспільно схвалюваними цілями, але відкидає соціально схвалювані способи їх досягнення. “Інноватор” вдається до нових, але незаконних способів здобуття багатства: рекету, шантажу або “злочинів білих комірців” (розтрати чужих грошей). Ритуалізм полягає у запереченні цілей даної культури, але при цьому використовуються (іноді доводяться до абсурду) соціально схвалювані способи. Бюрократ, фанатично відданий своїй справі, наполягає, щоб кожен бланк підшивався в чотирьох екземплярах. Кінець кінцем він стає жертвою бюрократичної системи, спивається з відчаю. І це тому, що втрачається мета діяльності – для чого все це робиться. Ретреатизм (утеча від дійсності) спостерігається у випадку, коли людина одночасно відкидає і цілі, і соціально схвалювані способи їх досягнення. Яскравим проявом ретреатизму можуть бути маргінали: волоцюги, алкоголіки, душевнохворі, наркомани і т. п. Бунт також відкидає і культурні цілі, і соціально схвалювані способи їх досягнення. Але він здійснює заміну старих цілей і засобів на нові, створюючи нову ідеологію (вона може бути революційною). Наприклад, система капіталістичної власності замінюється на соціалістичну, яку революціонер вважає більш легітимною порівняно з існуючою. Таблиця 1 Аномічні реакції (за Р. Мертоном [14]) Схвалювані соціальні цілі Схвалювані в суспільстві cпособи їх досягнення Конформізм + + Інновація + – Ритуалізм – + Ретреатизм (утеча від дійсності) – – Бунт Примітка: “+” прийняття норм, “–” заперечення, “” відмова від старих норм і заміна їх новими. Типологія аномічної поведінки, запропонована Мертоном, цінна тим, що дає змогу з’ясувати, як впливають на соціальну поведінку внутрішні суперечки нормативної системи. Але вона, як і будь-яка інша типологія, не може бути вичерпною. Зокрема, в ній, на нашу думку, не знайшли належного відображення суперечності, закладені в способи досягнення цілей, зокрема суперечності між формальними і неформальними нормами, а також деякі інші аспекти. Наприклад, недостатньо повно проаналізовано типи поведінки, які виникають унаслідок ідентифікації людини із соціальним правилом, тобто міру ідентичності особистості з нормою. Спираючись на класифікацію поведінкових аномічних реакцій Мертона, в основу якої було покладено ставлення людини до суспільно прийнятних цілей і способів їх досягнення, ми запропонували ще одну, додаткову, підставу для класифікації типових аномічних реакцій. За таку підставу було взято ставлення до формальних і неформальних норм як відображення різновидів соціальної поведінки індивіда. За цією ознакою ми виокремили такі узагальнені типові аномічні поведінкові реакції1 (табл. 2). 1. “Підпільна людина”. Це тип особистості, яка у своїй соціальній поведінці керується неформальними нормами й правилами і відкидає формальні норми та закони. Вона живе в “тіньовому світі”, який регулюється неофіційними правилами і законами, часто протилежними офіційним і загальноприйнятим. Занурюючись у цей “тіньовий світ”, знаходить у ньому способи подолання законів офіційного світу, а також захист від них. До таких “неофіційних” контркультур, які є живильним середовищем для підпільної людини, можуть належати спільноти різного, іноді навіть протилежного, спрямування, як просоціальні, так і антисоціальні, наприклад: революційні і політичні конспіративні організації, злочинний світ та мафіозні структури, тіньові економічні структури, молодіжні субкультури тощо. 2. “Стоїк”. Відкидає неформальні, тіньові норми й правила, які суперечать його етичним переконанням, і дотримується правил морально-етичного кодексу, що складається із засвоєних високих соціально-етичних принципів належної соціальної поведінки. Дотримується, не рахуючись із реальністю, в якій неформальні правила є панівними або принаймні впливовими. Він має дещо спільне і водночас відмінне якщо його порівнювати з ритуалістом-бюрократом, поведінку якого аналізує Мертон у своїй класифікації. В обох випадках маємо справу з людьми, які фанатично віддані своїй справі. Це в них спільне. А відрізняються вони тим, що бюрократ відданий бюрократичній нормі, а “стоїк” – нормі соціально-етичній. Останній є етичним ритуалістом, який відстоює моральні цінності й високу соціальну відповідальність у неморальному світі, іноді на шкоду власним інтересам. Художнім прикладом такої особистості може бути поліцейський інспектор Катанья з відомого італійського телесеріалу “Спрут”, де розповідається про боротьбу одинака-поліцейського із змовою фінансово-політичної мафії, яка пустила глибоке коріння в офіційному суспільстві. 3. “Лицемір”. Живе за неформальними законами, але для того, щоб сподобатися, щоб гарно виглядати в очах інших (наприклад, виборців, коли йдеться про лицеміра-політика), він робить вигляд, що дотримується соціально прийнятних формальних правил. Соціальна маска “порядного” громадянина покликана приховувати його “справжнє обличчя” і допомогти у виконанні взятої на себе соціальної ролі “доброчинного” функціонера. У літературі цей типаж уособлює образ Іудушки Головльова. У політиці на нього можна натрапити напередодні виборів серед кандидатів на виборну посаду. Це тип близький до протея (див. нижче), але протей відрізняється тим, що часто щиро не усвідомлює, наскільки його обличчя, яке він набув тепер, відрізняється від того, яким воно було за попередніх обставин. Він щоразу інший, але щиро(!) різний. Лицемір одягає маску цілком свідомо. 4. “Трюкач-ошуканець”. Спритно грає на суперечностях між формальними і неформальними нормами для того, щоб вводити інших в оману й ошукувати їх задля задоволення власних меркантильних інтересів. При цьому не зупиняється перед порушенням будь-яких правил і проявляє надзвичайні гнучкість і винахідливість у винайденні способів обману. Якщо для “підпільної людини” якісь непорушні правила і норми існують (в основному неформальні: наприклад, “крадій у законі” живе “за поняттями”; тіньові ділки не підписують угод, але виконують усні домовленості), то для трюкача немає ніяких правил – ні формальних, ні неформальних, яких би він не порушив задля власного зиску. Трюкацтво є, в певному розумінні, збоченою формою творчої соціальної поведінки. Але в цій поведінці її мета повністю позбавлена соціально-конструктивного змісту. Вона регресувала до форми егоїстичного самоствердження. А мотивація такої поведінки несе лише прагматично-споживацькі імпульси, які заперечують будь-яку користь для інших людей. Творчий компонент виявляється лише в одному – винахідливості у винайденні способів обдурювання інших. Про важливість і поширеність цього типажу в людській історії і культурі свідчить те, що К. Юнґ включив архетип Трикстера (Трюкача) до переліку підсвідомих соціально-психологічних архетипів. Соціальний тип крутія-ошуканця знайшов своє відображення в багатьох персонажах російської, української і радянської літератур. Згадаймо Голохвастова, Чичикова та їхніх радянських літературних близнюків – привабливого пройдисвіта Остапа Бендера і “підпільного мільйонера” Корейка... Цей генетичний, так би мовити, типаж нашої культури втілився і в постатях реальних діячів бізнесу і політики, наприклад, автора піраміди “МММ” Мавроді в Росії та деяких інших персонажів політичного й економічного життя. Таблиця 2 Типи аномічних поведінкових реакцій, пов’язаних із ставленням до формальних і неформальних норм соціальної поведінки Тип особистості Норми Формальні Неформальні Підпільна людина – + Стоїк + – Лицемір + Трюкач – – Примітка: “+” прийняття норм, “–” їх заперечення, “” ситуативне ставлення до норм (їх дотримання або відкидання залежно від ситуації). Ще однією ознакою для класифікації типових аномічних реакцій може бути, на нашу думку, така важлива характеристика, як міра ідентичності людини з образом свого Я і нормою. Як відомо, засвоєння особистістю норми в процесі соціалізації відіграє важливу роль у становленні ідентичності. Тому ми пропонуємо проаналізувати цей бік проблеми і дослідити можливі наслідки для особистісного й соціально-психологічного розвитку тієї суперечливої інституціонально-нормативної ситуації, коли перед людиною постає дилема, що виникає в аномічному суспільстві, – дилема вибору між нормою, яка суперечить її особистісним диспозиціям, і власним Я, якому зіткнення з деформованою нормою загрожує дезінтеграцією і деформацією. На нашу думку, за формою ідентифікації людини з образом Я і власне нормою можна виокремити два соціально-психологічні типи – “протея” і “свавільну особистість” (табл. 3). 1. “Протей”. Така людина фактично відмовляється від стійкого образу свого Я й ідентифікує себе з будь-якими, іноді протилежними, правилами і нормами, які на цей час і за цієї ситуації панують у соціумі або контактному соціальному середовищі. Для “протея” характерні великі проблеми з власною ідентичністю, яка в нього дифузна, аморфна і нестійка. Міцне ядро, стрижень особистості відсутні. Він не має усталеного духовного обличчя і змінює його залежно від обставин, впливу оточення, власної вигоди бути тим чи іншим. Сприяють становленню зазначених рис умови нормативного хаосу, неузгодженості та амбівалентності інституціональних норм. Протеїзм є аномічною реакцією на суперечливий, дезінтегрований характер соціального впливу на особистість. 2. “Свавільна особистість”. Це особистість, яка ставить власне Я – свої бажання, примхи, егоїстичні інтереси – вище за будь-які норми й закони і живе за принципом сваволі. У цьому принципі закладено авторитарність і некеровану імпульсивність. Свавільна людина відкидає норми, будь-які обмеження і самообмеження. Її воля, яка не стримується регулятивними нормами, стикається з волями інших людей. Відкидаючи обмеження, які накладаються законом, така людина намагається нав’язати свою волю іншим, сприймаючи чужу індивідуальність як перешкоду своєму Я. Стосунки між свавільними людьми неминуче перетворюються на змагання всіх проти всіх без законів і правил, де перемагає найсильніший і найжорстокіший. Суспільство свавільних людей стає царством авторитарності. Приклад свавільної людини в політиці – диктатор, в економічній сфері – олігарх. Засобом проти розвитку сваволі з її негативними наслідками є самообмеження і добровільне підкорення особистості суспільним нормам, а також надіндивідуальному вищому моральному законові. Саме це дало б змогу децентрувати особистість, обмежити її егоїстичну сваволю. Віра людини в універсальний Моральний Закон є першим кроком у розвитку культури самообмеження і нормативної культури. Отже, залежно від форми ідентифікації людини з образом власного Я і нормою можемо визначити два типи аномічної соціально-психологічної поведінки і два типи особистості – “протея” і “свавільну особистість”. Протей, як ми вже зазначали вище, відрізняється від свавільної особистості тим, що “розчиняється” в нормі, відкидаючи власне Я. Натомість свавільна особистість, навпаки, відкидає норми і гіпертрофує власне Я. Таблиця 3 Типи аномічної соціально-психологічної поведінки та пов’язані з ними типи особистості Тип особистості Ідентифікація Стійкий образ Я Норма Протей – + Свавільна особистість + – Примітка: “+” ідентифікація із зазначеним психологічним компонентом, “–” відкидання цього компонента. Ще однією підставою для диференціації аномічних соціально-психологічних реакцій може бути спосіб заміни старої норми на нову, тобто спосіб перетворення норми. Нагадаємо, що створення нової норми замість старої характерне, за Мертоном, для бунту. Саме в бунті відбувається конструювання нової нормативно-інституціональної системи суспільства, здійснюється нормативна соціальна творчість (знову ж таки згідно з теорією Мертона). За способом такої соціальної нормативної творчості розрізняють три типи бунтарів. Бунтар-нігіліст. Руйнує старі норми в ім’я повного знищення будь-яких норм. Його принцип: “Руйнування – справа творча!”. У галузі філософської ідеології прикладом такого нігіліста може бути творець філософії індивідуалістичного анархізму Макс Штірнер. Бунтар-якобінець. Цей тип бунтаря руйнує старі норми і дає нові, насильно нав’язуючи їх суспільству, яке до них не готове, при цьому він не зупиняється ні перед жертвами, ні перед насильством. Яскравими прикладами цього типу “благодійників людства” можуть бути Робесп’єр, Ленін, Мао Цзе Дун. Бунтар-реформатор. Не руйнує, а трансформує стару норму, поступово перетворюючи її на нову. Діє переважно еволюційними ненасильницькими методами. Намагається запобігти жертвам і руйнівним наслідкам у процесі соціальної творчості. Видатними представниками цього соціального типу були Махатма Ганді, російський імператор Олександр Другий. Із трьох розглянутих типів бунтарів останній, третій, тип соціального реформатора, безперечно, є найбільш конструктивним і творчим, здатним створити найбільш здорове, по-справжньому гуманістичне суспільство. Наведені вище міркування щодо аномічних соціально-психологічних реакцій стосуються загальнолюдських проявів інституціонально-нормативних порушень. Утім, як нам видається, існує й певна українська специфіка прояву аномічної поведінки. Зокрема, особливо актуальним для України є вивчення того відбитку, який накладають на соціально-психологічні і соціально-економічні процеси такі психотипи, як “підпільна людина”, “трюкач” і “свавільна особистість”. З огляду на розглянуті нами соціально-психологічні проблеми формування особистості в умовах докорінної перебудови суспільних відносин спробуємо описати деякі психологічні і соціальні наслідки інституціональної кризи сучасного українського суспільства. 1. Перетворення нормативно-інституціонального середовища з поглинача або нейтралізатора соціальних ризиків у виробника цих ризиків. Виробниками ризиків стали нині численні суспільні інституції – політична система, деякі політичні еліти, урядові структури, правоохоронні ограни, податкова система, школа, організації міжнародної безпеки тощо [11]. 2. Руйнування капсули соціальної довіри. Цим терміном ми позначаємо систему довіри людей до звичних захисних і блокуючих соціальні небезпеки суспільних інституцій і норм, таких як закон, правоохоронні органи, національна держава, уряд, профспілки, система охорони здоров’я тощо. Ці інституції покликані захищати права і свободи людини, її соціальний комфорт і добробут. Їх нормальна діяльність забезпечує таку гаму позитивних почуттів, як упевненість у завтрашньому дні, почуття спокою, оптимізму, власної гідності; почуття єдності з представниками своєї нації, громадянами своєї країни; почуття причетності до долі своєї країни; довіра до держави, підтримка й схвалення дій державних органів і рішень провідних вітчизняних керівників; відчуття повноти сил, спроможності впливати на свою долю, умови власного існування тощо. Означена емоційна гама створює своєрідну захисну психологічну капсулу, яка формує почуття безпеки і психологічного комфорту, а також дає впевненість у надійності звичних точок опори в суспільстві. Якщо ж особистість відчуває, що ці суспільні інституції її вже не захищають, а стали оманливими, ненадійними, а то й небезпечними, психологічна капсула соціальної довіри руйнується. Людина почувається беззахисною перед негараздами і ризиками життя. Традиційні точки опори й авторитети перестають викликати в неї довіру. Суспільне життя сповнюється для неї небезпеками, уселяє страх. Зростають і посилюються диз’юнктивні щодо суспільних інституцій та інстанцій емоції: недовіра, підозрілість, ненависть, байдужість, а відтак з’являється і поглиблюється невпевненість у майбутньому. Загострюються невротичні емоції й переживання – страх, тривога, безсилля, спостерігається втрата орієнтирів, екзистенційно-ціннісний вакуум. Активізується механізм утечі від свободи: людина відчуває потребу в сильній руці, авторитарному лідері, який би знав, куди має йти суспільство, і навів у ньому порядок. (Тим самим заповнюється вакуум соціальних авторитетів). 3. Мабуть, одним з найприкріших наслідків соціальної аномії є втрата творчих настановлень масової свідомості, орієнтованих на перетворення суспільних відносин і побудову кращого суспільства. Почуття незахищеності, розчарування у вищих цінностях і справедливості, утеча від свободи ведуть до зневіри в самій можливості покращити соціальне буття, до апатії і соціальної пасивності широких верств населення. Висновок. Насамкінець хочемо ще раз підкреслити ту величезну роль, яку відіграє в житті суспільства норма, а також значення такого прояву її дії, як захищеність людини законом. Для того щоб норма і закон справді захищали інтереси особистості та її свободу, не провокували патологічної соціальної поведінки і блокували зловживання, вони мають бути прозорими і справедливим, мати загальну дію та однозначне тлумачення, гармонійно і збалансовано поєднувати державні, громадські та приватні інтереси. Аналіз соціально-психологічних ракурсів проблеми удосконалення нормативної бази суспільства може стати предметом дальших наукових досліджень. Література 1. Бандурка О. В Україні є офшорні зони / О. Бандурка. – День. – 2007. – 24 черв. 2. Головаха Е. И. Социальное безумие: история, теория и современная практика / Е. И. Головаха, Н. В. Панина. – К. : Абрис, 1994. – 168 с. 3. Мельник П. В. Розвиток податкової системи в перехідній економіці / П. В. Мельник. – Ірпінь : Акад. держ. подат. служба України, 2001. – 355 с. 4. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект / за ред. Г. Н. Климка, В. П. Несторенка. – К. : Вища шк., 1999. – 569 с. 5. Психология личности: словарь-справочник / под ред. П. П. Горностая, Т. М. Титаренко. – К. : Рута, 2001. – 320 с. 6. Турчинов О. Тіньова економіка і тіньова політика // Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби / О. Турчинов. – К. : Політ. думка, 1997. – С. 428–440. 7. Васильев Л. С. Феномен власти-собственности в азиатских обществах / Л. С. Васильев // Типы общественных отношений на востоке в средние века. – М. : Наука, 1982. – С. 60–100. 8. Косалс Л. Я. Социология перехода к рынку в России / Л. Я. Косалс, Р. В. Рывкина. – М. : Эдиториал УРСС, 1998. 9. Тамбовцев В. Л. Экономические институты российского капитализма // Куда идет Россия? Кризис институциональных систем / В. Л. Тамбовцев ; под общ. ред. Т. И. Заславской. – М. : Логос, 1999. – С. 193–201. 10. Шеститко А. Е. Институциональная среда хозяйствования в России: основные характеристики // Куда идет Россия? Кризис институциональных систем / А. Е. Шеститко ; под общ. ред. Т. И. Заславской. – М. : Логос, 1999. – С. 201–205. 11. Яницкий О. Н. Россия как общество всеобщего риска // Куда идет Россия? Кризис институциональных систем / О. Н. Яницкий ; под общ. ред. Т. И. Заславской. – М. : Логос, 1999. – С. 127–134. 12. Лебон Г. Психология народов и масс / Г. Лебон. – СПб. : Макет, 1995. – 311 с. 13. Пайпс Р. Собственность и свобода / Р. Пайпс. – М. : Моск. шк. полит. исслед., 2001. – 411 с. 14. Мертон Р. Социальная структура и аномия // Социология преступности. Современные буржуазные теории / Р. Мертон ; пер. с фр. – М. : Прогресс, 1966. – С. 299–313. МЕХАНІЗМИ ЗВ’ЯЗКУ ОБРАЗІВ БАТЬКІВСЬКИХ І ПОЛІТИЧНИХ АВТОРИТЕТІВ У СВІДОМОСТІ МОЛОДІ М. А. Дроздова Наведено результати дослідження механізмів зв’язку образів батьківських і політичних авторитетів у свідомості молоді. Виявлено, що цей зв’язок забезпечується механізмом перенесення, який виявляється в різних формах (проективно-атрактивне, проективне, атрактивне, стереотипно-атрактивне, ідентифікаційне). На основі отриманих результатів побудовано авторську модель зв’язку образів батьків з образами реальних й ідеального політичних лідерів. Виявлено статеві відмінності у проявах вищезазначених механізмів. Ключові слова: образи, батьки, політичні лідери, механізми зв’язку, перенесення. Приведены результаты исследования механизмов связи образов родительских и политических авторитетов в сознании молодежи. Выявлено, что в основе этой связи лежит механизм переноса, который проявляется в разных формах (проективно-аттрактивный, проективный, аттрактивный, стереотипно-аттрактивный, идентификационный). На основе полученных данных построена авторская модель связи образов родителей с образами реальных и идеального политических лидеров. Выявлены половые отличия в проявлениях вышеуказанных механизмов. Ключевые слова: образы, родители, политические лидеры, механизмы связи, перенос. The article presents the research results of the mechanisms of parental and political images in youth consciousness. It was exposed, that the basis of this connection is the transference mechanism which is displayed in different forms (projective-a ttractive transference, projective transference, attractive transference, stereotype-attractive transference and identification transference). The author’s model of connection of parents’ images with real and ideal political leaders’ images was developed on the basis of the obtained results. Gender differences are identified. Key words: images, parents, political leaders, connection mechanisms, transference. Проблема. Досліджуючи особливості впливу сім’ї на політичну соціалізацію дітей і молоді, науковці наголошують на існуванні зв’язку між сприйманням батьківських і політичних авторитетів. Зокрема, американські дослідники Д. Істон і Дж. Денніс свого часу зазначали, що основу майбутніх політичних атитюдів складають сформовані в дитинстві настановлення щодо батьківських (насамперед щодо батька) та інших авторитетних персон [1; 2]. Пізніше до думки про існування зв’язку між образами батьків і політичних лідерів прийшли й інші американські вчені – Р. Хесс, Дж. Торні, Ф. Грінштейн, Дж. Девіс [2–4]. Наявність зв’язку між батьківськими образами та образами носіїв влади обстоюють сьогодні також деякі російські дослідники [5]. Багатьох зарубіжних психологів особливо цікавлять механізми зв’язку образів батьківських і політичних авторитетів у дітей та молоді. Ідеться передусім про психоаналітичні механізми. Зокрема, Р. Доусон і К. Превітт [6] одним з основних способів політичного научання вважають міжособове перенесення. Дослідник Р. Реннекер тенденцію ототожнювати батьків і політичних лідерів пояснює механізмом регресії [7]. Р. Хесс і Дж. Торні [2] висловили припущення, що явище звеличення дітьми політичних лідерів зумовлено механізмом ідентифікації з агресором. Утім, деякі вчені (наприклад, Р. Мерельман) вважають, що психоаналітичні механізми задіяні в процесах політичної соціалізації не більше, ніж інші механізми [8]. У вітчизняній психології досі не проводилося глибоких досліджень зв’язку образів батьківських і політичних авторитетів, а тим більше механізмів цього зв’язку, та певні напрацювання в цій галузі все-таки є. Так, М. М. Слюсаревський, характеризуючи масову свідомість українців у 1990-х роках, зазначає, що тоді визначальною її рисою було приписування патерналістських (батьківських) функцій державі і державній політиці [9]. Деякі дослідники ведуть мову про задіяність певних (зокрема психоаналітичних) механізмів у політико-психологічних і владно-підвладних процесах [10–12]. Мета нашого емпіричного дослідження – вивчити механізми зв’язку образів батьківських і політичних авторитетів у свідомості української молоді та побудувати відповідну модель. Методика і процедура дослідження. Дослідження проводилось у два етапи. На першому етапі було здійснено процедуру експертного опитування. Загальна кількість експертів становила 36 осіб (вони представляли Інститут соціальної та політичної психології АПН України, Чернігівський державний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка, Чернігівський державний інститут економіки та управління, Східно-Європейський інститут психоаналізу, Санкт-Петербурзький державний університет). Ми запропонували експертам вказати ті механізми, які, на їхню думку, мають найбільше значення для відтворення батьківських образів в уявленнях молоді про політичних лідерів. Було відібрано механізми, зазначені експертами не менш ніж у 30 % випадків. Такими механізмами виявилися: перенесення (трансфер), регресія, ідентифікація, проекція, інтроекція, стереотипізація, ідеалізація та атракція. Попередній теоретичний аналіз проблеми показав, що саме механізм перенесення лежить в основі зв’язку “батьки – політичні авторитети” (тобто він спрацьовує за будь-яких умов). Цей механізм слід розглядати як комплексне багатобічне явище, яке може проявлятись у різних формах. Тож на наступному етапі емпіричного дослідження ми здійснювали діагностику всіх обраних експертами механізмів, крім перенесення. Вибірку другого етапу дослідження склали студенти 1-го курсу Чернігівського державного педуніверситету імені Т. Г. Шевченка гуманітарних і негуманітарних спеціальностей. Загальний обсяг вибірки становив 100 осіб (50 чоловічої і 50 жіночої статі). Випробуваним пропонувалися такі методики: 1. Авторський варіант особистісного диференціалу для оцінювання образів В. Ющенка, Ю. Тимошенко, В. Януковича, ідеального президента, батька і матері. Перелік шкал образів батьків і політичних лідерів 1 Авторитетний (для мене) 1 2 3 4 5 Неавторитетний (для мене) 2 Не користується повагою інших людей 1 2 3 4 5 Користується повагою інших людей 3 Непривабливий 1 2 3 4 5 Привабливий 4 Розумний 1 2 3 4 5 Нерозумний 5 Мало знає 1 2 3 4 5 Багато знає 6 Уміє розв’язувати проблеми 1 2 3 4 5 Не вміє розв’язувати проблеми 7 Недосвідчений 1 2 3 4 5 Досвідчений 8 Нескромний 1 2 3 4 5 Скромний 9 Доброзичливий 1 2 3 4 5 Ворожий 10 Відповідальний 1 2 3 4 5 Безвідповідальний 11 Не викликає довіри 1 2 3 4 5 Викликає довіру 12 Чесний 1 2 3 4 5 Нечесний 13 Урівноважений 1 2 3 4 5 Неврівноважений 14 Лінивий 1 2 3 4 5 Працелюбний 15 Поважає думку інших людей 1 2 3 4 5 Не поважає думку інших людей 16 Сміливий 1 2 3 4 5 Несміливий 17 Несправедливий 1 2 3 4 5 Справедливий 18 Вихований 1 2 3 4 5 Невихований 19 Сильний 1 2 3 4 5 Слабкий 20 Несамостійний 1 2 3 4 5 Самостійний 21 Любить свою країну 1 2 3 4 5 Не любить свою країну 2. П’ять стимульних картинок ТАТу для діагностики проекції, інтроекції, ідентифікації, регресії та ідеалізації. 3. Шкала прийняття інших для діагностування механізму атракції (Фейя). 4. Авторська методика вивчення стереотипізації. Результати емпіричного дослідження. На основі отриманих результатів було побудовано моделі зв’язку образів батьківських і політичних авторитетів (рис.). Проаналізуймо їх. Рис. Модель зв’язку шкал образів батьківських і політичних авторитетів (загальна вибірка) Як бачимо, найбільше зв’язків у загальній вибірці було виявлено між характеристиками образів обох батьків та ідеального політичного лідера. Ці зв’язки забезпечує механізм проективно-атрактивного перенесення. При цьому підкреслимо, що зазначені образи пов’язані за шкалами різного типу (інтелектуального, професійно-ділового, емоційно-вольового, морально-етичного, соціально-комунікативного). Такі результати видаються нам закономірними, оскільки у свідомості опитаної молоді образ ідеального президента є більш позитивним, значущим, авторитетним, ніж образи реальних політиків. Те ж саме стосується і образів батька та матері, яких діти схильні певною мірою ідеалізувати (навіть у юнацькому віці) та вважати авторитетними для себе. Утім, за рядом шкал, що пов’язують вищезгадані образи, спостерігаються відмінності. Так, серед іншого, між образами батька та ідеального політичного лідера існує зв’язок за показниками ступеня довіри з боку інших людей, сміливості та сили, а між образами матері та ідеального президента – за характеристиками вміння розв’язувати проблеми та працелюбності. Останнє можна пояснити різними ролями та рисами, які приписують респонденти батькам. Зокрема, батько, як справжній чоловік, авторитет у сім’ї, має викликати довіру в інших, бути сміливим і сильним, натомість мати, як жінка, що виховує дітей і веде господарство, повинна вміти розв’язувати проблеми, бути працелюбною. Молоді респонденти переконані, що ці риси потрібні також ідеальному політичному лідерові. Дещо менша, однак вагома кількість зв’язків спостерігається між образами матері і Ю. Тимошенко, що є закономірним, оскільки тут знайшли відображення уявлення про жіночий авторитет. Цей зв’язок забезпечується ідентифікаційним перенесенням. Крім того, за окремими ознаками (різного типу – інтелектуально-ділового, характерологічного тощо) спостерігаються зв’язки між образами В. Ющенка і батьків, В. Януковича і батьків, Ю. Тимошенко і матері. Усі ці образи пов’язані між собою за допомогою двох механізмів перенесення – проективно-атрактивного та ідентифікаційного. Аналіз шкал, що переносяться з образів батька, матері на політиків, дає підстави для таких висновків. З образу батька на образи політичних авторитетів найчастіше переноситься шкала “розумний-нерозумний”, а з образу матері – характеристика “не користується-користується повагою інших людей”. Мабуть, це пояснюється, по-перше, бажанням бачити при владі інтелектуально розвинених і шанованих політичних лідерів, а по-друге, гендерними стереотипами (чоловікам традиційно приписують розум, а жінкам – комунікативні, емпатійні здібності). Варто підкреслити, що ряд шкал взагалі не переноситься з образів обох батьків на образи політиків. Це, зокрема, стосується таких показників, як “авторитетність”, “скромність” і “відповідальність”. На наш погляд, зауважену особливість можна пояснити тим, що більшості сучасних вітчизняних політичних лідерів, на жаль, не притаманні повною мірою ці риси. У цілому загальна кількість ознак образів батька і матері, що переносяться на образи реальних та ідеального політичних лідерів, є приблизно однаковою. Аналіз моделей зв’язку шкал образів батьківських і політичних авторитетів за статевими підгрупами показав такі результати. Так, у чоловічій підгрупі найбільше зв’язків спостерігається між показниками образів батька і Ю. Тимошенко. Ці зв’язки забезпечує механізм проективного перенесення. Вони стосуються шкал різного типу: інтелектуального, професійно-ділового, характерологічного, соціально-комунікативного, морально-етичного тощо. На наш погляд, такі результати виглядають закономірними, зважаючи на стать випробуваних, адже для юнаків частіше саме батько є уособленням авторитету. А оскільки Ю. Тимошенко респонденти за переважною більшістю показників оцінюють позитивно (на це вказують результати первинної обробки даних), такий зв’язок можна вважати цілком обґрунтованим. Наголосимо, що за значною кількістю шкал пов’язані також образи батька та ідеального президента (зв’язок забезпечують механізми проективного та проективно-атрактивного перенесення), матері і В. Януковича (механізми проективно-атрактивного та атрактивного перенесення), а також матері і Ю. Тимошенко (механізми проективно-атрактивного та проективного перенесення) і матері та ідеального президента (механізми проективно-атрактивного та проективного перенесення). Це цілком закономірно, оскільки вищезгаданих політиків порівняно з В. Ющенком більшість опитаних оцінює позитивніше. З іншого боку, зв’язок може виникати за принципом контрасту (чим більш позитивно молодь оцінює батьків за певними шкалами, тим більш негативними їй видаються за цими ознаками образи політиків). Крім того, у випадку образів батька та ідеального політичного лідера і матері та Ю. Тимошенко зв’язок пояснюється уявленнями відповідно про чоловічий і жіночий авторитети. Також було зафіксовано зв’язки між окремими шкалами образів батька і В. Януковича (забезпечуються механізмами проективно-атрактивного, атрактивного, проективного перенесення), батька і В. Ющенка (механізми проективного та атрактивного перенесення), матері і В. Ющенка (механізми проективного і атрактивного перенесення). Усі ці характеристики за своїм змістом різнопланові. Загалом зв’язок між шкалами всіх вищезгаданих образів забезпечується механізмами проективного, атрактивного та проективно-атрактивного перенесення. Частотний аналіз показників перенесення шкал батьків на політичних авторитетів показав, що з образу батька на образи політиків найчастіше переносять шкали “сміливий-несміливий”, “сильний-слабкий”, “несправедливий-справедливий”, а з образу матері на образи політичних лідерів – характеристики “працелюбність” і “любов до своєї країни”. Ряд цих шкал відповідає наявним у нашій культурі гендерним стереотипам, а тому їх перенесення виглядає цілком закономірним. Варто підкреслити, що така шкала, як “нескромний-скромний” узагалі не переноситься з образів обох батьків на образи політиків. На наш погляд, останнє можна пояснити тим, що в сучасній вітчизняній політичній культурі ця риса майже не проявляється. У цілому загальна кількість ознак, що переносяться з образу батька на образи реальних та ідеального політичних лідерів, є значно більшою порівняно з тим самим показником ознак образу матері (відповідно 48 і 30). Це закономірно, зважаючи на стать випробуваних. Модель зв’язку шкал образів батьківських і політичних авторитетів у жіночій підгрупі вказує на те, що більша кількість зв’язків стосується шкал образів батька та ідеального президента. Ці зв’язки забезпечуються механізмом атрактивного перенесення і є цілком закономірними, оскільки образ ідеального президента для опитаних більш значущий порівняно з образами реальних політиків і в сукупності з образом батька відображає уявлення про чоловічий авторитет влади, що існують у свідомості опитаних дівчат. Варто підкреслити, що шкали, які пов’язують зазначені образи, є різнотипними (характерологічними, інтелектуально-діловими, морально-етичними тощо). Це закономірно, адже ідеальний президент як ефективний політик має бути носієм цілої низки позитивних характеристик. Поряд з тим за значною кількістю ознак між собою також пов’язані образи матері і Ю. Тимошенко. Такі дані логічно пояснити статтю опитаних, адже зазначені образи ілюструють наявний у свідомості дівчат архетип жіночого авторитету. Обов’язковими складовими останнього є такі риси, як розум, уміння розв’язувати проблеми, працелюбність, сміливість, справедливість, самостійність (ознаки емансипованої жінки). Цей зв’язок забезпечує механізм стереотипно-атрактивного перенесення. Крім того, за певними показниками існують зв’язки між образами батька і В. Ющенка (зв’язок забезпечується механізмами проективного та стереотипно-атрактивного перенесення); матері і В. Ющенка (механізм проективного перенесення); батька і В. Януковича; матері і В. Януковича (механізм атрактивного перенесення), батька і Ю. Тимошенко (механізми атрактивного і стереотипно-атрактивного перенесення). Причому характеристики, що пов’язують зазначені образи, також належать до різного типу. У цілому зв’язок між шкалами всіх вищезгаданих образів забезпечується механізмами стереотипно-атрактивного, атрактивного та проективного перенесення. Аналіз шкал, що переносяться з образів батька, матері на політиків, показав, що з образу батька на образи політичних авторитетів респонденти найчастіше переносять ознаки “авторитетність”, “розум” і “ступінь довіри з боку інших”, а з образу матері – характеристики “сила” і “самостійність”. Отже, можемо дійти висновку, що батька опитані дівчата сприймають відповідно до традиційних уявлень про чоловічий авторитет, а уявлення про матір обумовлюються статтю опитаних, бажанням бачити емансиповану жінку. Загалом загальна кількість ознак, що переносяться з образу батька на образи реальних та ідеального політичних лідерів, є дещо більшою порівняно з відповідним показником ознак образу матері (відповідно 29 і 22). Можливо, це пояснюється тим, що наявний у свідомості опитаних студенток архетип влади та її носіїв (як у сім’ї, так і в політиці) містить переважно чоловічі риси. Висновки: 1. У політичній свідомості випробуваної молоді існує зв’язок між образами батьків і політичних лідерів. Цей зв’язок забезпечує механізм перенесення, який виявляється в різних формах (проективно-атрактивне перенесення, проективне перенесення, атрактивне перенесення, стереотипно-атрактивне перенесення, ідентифікаційне перенесення). 2. Найбільше зв’язків у загальній вибірці забезпечує механізм проективно-атрактивного перенесення. Це зв’язки між характеристиками образів обох батьків та ідеального політичного лідера. Такий результат можна пояснити як ідеалізацією батьків, так і уявленнями про ідеального президента як про більш авторитетну порівняно з іншими політиками фігуру. 3. У чоловічій підгрупі зв’язок між шкалами образів батьківських і політичних авторитетів забезпечують механізми проективного, атрактивного і проективно-атрактивного перенесення. Найбільше зв’язків тут спостерігається між показниками образів батька і Ю. Тимошенко (проективне перенесення). 4. У жіночій підгрупі шкали образів батьків і політичних лідерів пов’язані механізмами стереотипно-атрактивного, атрактивного і проективного перенесення. Найбільша кількість зв’язків стосується шкал образів батька та ідеального президента (атрактивне перенесення). Література 1. Дроздова М. А. Зв’язок образів батьків і політичних авторитетів у дітей та молоді / М. А. Дроздова // Соціальна психологія. – 2008. – № 1. – С. 67–75. 2. Hess R. D. The Development of Political Attitudes in Children / R. D. Hess, J. V. Torney. – Chicago : Aldine Pub. Co., 1967. – 290 p. 3. Greenstein F. The Benevolent Leader: Children's Images of Political Authority / F. Greenstein // The American Political Science Review. – 1960. – Vol. 54. – № 4. – Р. 934–943. 4. Davies J. The Family's Role in Political Socialization / J. Davies // Annals of the American Academy of Political and Social Science. – 1965. – Vol. 361. – Р. 10–19. 5. Оконешникова О. В. Роль матери и отца в политической социализации студенческой молодежи / О. В. Оконешникова // Психология власти – 2008 : материалы 2-й междунар. научн. конф., 14–15 янв. 2008. – СПб., 2008. – С. 210–212. 6. Thomas D. Psychodynamics, Symbolism, and Socialization: "Object Relations" Perspectives on Personality, Ideology, and Political Perception / D. Thomas // Political Behavior. – 1979. – Vol. 1 – № 3. – Р. 243–268. 7. Wasby S. The Impact of the Family on Politics: An Essay and Review of the Literature / S. Wasby // The Family Life Coordinator. – 1966. – Vol. 15. – № 1. – Р. 3–24. 8. Merelman R. The Adolescence of Political Socialization / R. Merelman // Sociology of Education. – 1972. – Vol. 45. – № 2. – Р. 134–166. 9. Слюсаревський М. М. Ілюзії і колізії. Нариси, статті, інтерв’ю на теми політичної та етнічної психології / М. М. Слюсаревський. – К. : Гнозис, 1998. – 234 с. 10. Васютинський В. Інтеракційна психологія влади / В. Васютинський. – К. : Вид-во Київ. славіст. ун-ту, 2005. – 492 с. 11. Гаєвська Н. В. Формування іміджу як проекції архетипу в політичній рекламі / Н. В. Гаєвська // Практична психологія та соціальна робота. – 2006. – № 3. – С. 15–19. 12. Черный Е. В. Применение психоаналитически ориентированной методики в рефлексивном моделировании политической социализации молодежи / Е. В. Черный // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць. – К. : Міленіум, 2007. – Вип. 5–6. – С. 79–90. ПСИХОЛОГІЧНЕ ЗДОРОВ’Я ЯК НЕОБХІДНИЙ ЧИННИК ПОЛІТИЧНОЇ АКТИВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ О. А. Мельник Розглянуто критерії психологічного здоров’я особистості та обґрунтовано їх важливість для політичної активності. Проаналізовано особливості впливу сучасних соціально-політичних процесів на особистість. Наголошено на важливості формування та розвитку рівнів політичного переживання. Ключові слова: психологічне здоров’я, критерії здоров’я, креативність, політична активність, політичне переживання. Рассмотрены критерии психологического здоровья личности и обоснована их важность для политической активности. Проанализированы особенности влияния нынешних социально-политических процессов на личность. Акцентируется внимание на важности формирования и развития уровней политического переживания. Ключевые слова: психологическое здоровье, критерии здоровья, креативность, политическая активность, политическое переживание. The criteria of psychological health of a person are considered. The importance of these criteria for political activity is grounded. The peculiarities of influence of modern sociopolitical processes on a person are analyzed. The attention is focused on the importance of formation and development of levels of political experience. Key words: psychological health, criteria of health, creativity, political activity, political experience. Проблема. Запитаймо себе: хто цікавиться психологічним здоров’ям? Мабуть, практично всі, а не тільки психологи і психіатри. Сьогодні психологічне здоров’я стає питанням національної і міжнародної політики. Громадяни (передусім військові, політичні діячі, справжні патріоти) повинні прийти до розуміння того, що в сучасному світі головною функцією політикуму та армії є запобігання війні, а не удосконалення технологій її ведення. Нині ж ми спостерігаємо боротьбу між великими політичними системами, хоч і не у збройній формі. Перевагу отримає та система, котра зуміє залучити в ряди своїх прихильників нейтральних людей, – система, яка запропонує кращий тип особистості: дружелюбний, миролюбивий, менш жадібний, який більшою мірою заслуговує на довіру, любов і повагу. Мета статті: висвітлення сучасних поглядів на психологічне здоров’я людини та його критерії, розкриття значущості психологічно здорової особистості для політичної активності. Сьогодні психологічно здорова або високорозвинута особистість – це політична необхідність. Щоб досягти в політиці результатів, потрібно бути особистістю, що не збурює ненависті, уміє ладити з людьми і проявляє дружелюбність до всіх. Зрозуміло, що громадянин країни, який претендує на лідерство і перемогу, не повинен мати расових, національних чи якихось інших упереджень. Він повинен відчувати до людей братерські почуття, виявляти готовність прийти їм на допомогу. Політичний лідер – це людина, що заслуговує на довіру, а не викликає страх. Нарешті, він не повинен бути авторитарним, а тим більше схильним до проявів садизму. Не менш нагальна вимога часу, з якою стикається будь-яка життєздатна політична, соціальна або економічна система, – потреба мати більше творчих людей, а психологічно здорові люди і є такими, тобто здатними до творчості. Багатьох наших лідерів цікавить сьогодні теорія креативності. Історична ситуація, в якій протікає наше життя, сприяє становленню інтересу суспільства до креативності, зокрема зацікавленості соціальних психологів, та загалом людей, що мислять, пізнанням істини. У здатності пізнавати істину Декарт убачав здоров’я душі. Інший відомий філософ Гельвецій вважав, що відмітна ознака здорового розуму полягає в його здатності правильно порівнювати схожості і розбіжності, відповідності і невідповідності між різними предметами. Якщо у здорової людини між її двома Я – суб’єктивним і об’єктивним – склалося правильне, нормальне відношення, то у хворої цей зв’язок порушений [1]. На сьогодні одним із критеріїв, що визначає психологічне здоров’я і досить часто використовується в методиках різних напрямків, служить зіставлення образів реального і ідеального Я (уявлення про те, якою хотіла б бути людина). Високий ступінь збігу реального Я з ідеальним вважають прийнятним показником психологічного здоров’я. Психологічно здорова людина не піддається відчуттям занедбаності і самотності, песимістичному настрою. Вона має достатній запас життєвих сил, що дають їй змогу підтримувати духовну бадьорість і наснажуватися оптимістичними ідеалами. Людина здорової психіки – це перш за все людина вихована, соціально адаптована, не здатна на вчинки, що суперечать прийнятим у суспільстві нормам поведінки. Сучасні західні психологи вважають, що самоповага і ступінь вираженості тривожності – це найбільш інформативні показники психологічного здоров’я. Позитивно настроєні люди, які мають ясні цілі в житті і, відповідно, не схильні діймати себе вічними сумнівами, невпевненістю, негативними передчуттями та песимізмом, мають гарні перспективи на укріплення і підтримку власного психологічного здоров’я [2]. Якщо все ж таки спробувати виділити серед уже відомих критеріїв психологічного здоров’я найбільш важливий, то скоріше за все перевага буде за психологічною рівновагою. Саме вона дає змогу різнобічно охарактеризувати функціонування психічної сфери людини – і в пізнавальному, і в емоційному, і у вольовому аспектах. Цей критерій органічно пов’язаний з двома іншими: гармонійністю організації психіки і її адаптивними можливостями. У загальному сенсі під гармонійністю розуміють узгодженість, стрункість, коли йдеться про поєднання чогось. Здорова людина – це людина гармонійна. Відповідно аномалії у розвитку особистості найбільш яскраво заявляють про себе в проявах її дисгармонії, втраті рівноваги із соціальним оточенням, тобто в порушенні процесів соціальної адаптації. Від ступеня вираженості психічної рівноваги залежить міра врівноваженості людини і об’єктивних умов, її пристосованість, адаптованість до них. Однак сама по собі врівноваженість, як підкреслював В. М. Мясищев, це не якась мертва, нерухома у своєму прояві рівновага, а динамічний процес, поступовий рух життєво важливих процесів [3]. При цьому врівноваженість людини і адекватність її реакцій на зовнішні впливи мають велике значення, коли потрібно провести межу між нормою і патологією. Один з представників гуманістичного напряму відомий американський психолог українського походження А. Маслоу вважає, що психологічно здорова людина – це перш за все людина щаслива, що живе в гармонії сама із собою, не відчуває внутрішнього розладу, захищається, але не нападає першою ні на кого і т. ін. [4]. Учений сформулював й основні потреби психологічно здорової людини, до яких відніс: * фізіологічні потреби; * потребу в безпеці; * потребу в прихильності і любові; * потребу в повазі; * потребу в самоактуалізації, тобто у вираженні притаманних особистості здібностей. Спробу якнайповніше окреслити сукупність критеріїв психологічного і соціального здоров’я людини зробив В. І. Бєлов. Він виокремив такі критерії: інтерес людини до самої себе; суспільний інтерес; самоконтроль; висока фрустраційну стійкість; гнучкість; прийняття невизначеності; орієнтація на творчі плани; наукове мислення; прийняття самої себе; ризик; відповідальність за свої емоційні розлади [2]. Критерії здоров’я, які найчастіше згадують у літературі, можна згрупувати відповідно до проявів психічного: процеси, стани, властивості [5; 6]. Із психічних процесів найчастіше висвітлюються такі: максимальне наближення суб’єктивних образів до об’єктів дійсності, що відображаються (адекватність психічного відображення); адекватне сприйняття людиною самої себе; здатність до концентрації уваги на предметі; утримання інформації в пам’яті; здатність до логічної обробки інформації; критичність мислення; креативність (здатність до творчості, уміння використовувати свій інтелект); розумова дисципліна (керування потоком мислення). У сфері психічних станів до числа критеріїв зазвичай включають: емоційну стійкість; зрілість почуттів відповідно до віку; керування негативними емоціями (у т. ч. найбільш руйнівними з них – страхом, гнівом, жадібністю, заздрістю); вільний, природний прояв почуттів та емоцій; здатність радіти. Серед властивостей особистості виділяють: оптимізм; зосередженість (неквапливість); урівноваженість; моральність (чесність, сумлінність тощо); адекватний рівень домагань; почуття обов’язку; працьовитість; упевненість у собі; уміння не тримати образ; незалежність; почуття гумору; доброзичливість; самоповага; адекватна самооцінка; самоконтроль; воля; енергійність, активність; цілеспрямованість (досягнення сенсу життя). Особливого значення серед критеріїв психологічного здоров’я особистості надають ступеню психічної інтегрованості, гармонійності, консолідованості, урівноваженості, а також таким складовим її спрямованості, як духовність (доброта, справедливість та ін.); орієнтація на саморозвиток, збагачення своєї особистості. А соціальне здоров’я знаходить відображення в таких характеристиках, як адекватне сприймання соціальної дійсності; інтерес до навколишнього світу; адаптація (рівновага) до фізичного і суспільного середовища; спрямованість на суспільно корисну справу; культура споживання; альтруїзм; емпатія; відповідальність перед іншими; безкорисливість; демократизм у поведінці. Сучасний етап розвитку суспільства – це період активного руху, що виявляється в процесі швидких змін – більш динамічних, ніж на будь-якому попередньому етапі історичного розвитку людства. Накопичення нових наукових фактів, винаходів, технічних досягнень, що прискорюється, а також нових психологічних подій ставить сьогодні кожну людину в ситуацію, яка часом суттєво відрізняється від тих, що існували досі. Разом з тим втрата безперервності і стійкості в переході від минулого через теперішнє до майбутнього робить необхідними зміни, характер яких багатьма людьми не усвідомлюється. Наприклад, освітній процес, особливо технічний і професійний, повністю змінився за останні два десятиліття й далі змінюється та удосконалюється. Безумовно, це дає позитивні результати, хоч існує й інший бік цих освітніх перетворень. Нині суспільство має потребу в психологічно здоровій людині, здатній відчувати себе достатньо сильною і мужньою, щоб довіряти собі в тій чи тій ситуації і в разі потреби розв’язувати проблеми без попередньої підготовки, творчо, імпровізуючи. Люди, які й досі значною мірою залежні від минулого, сьогодні почуваються майже безпомічними. Отже, усе вищезазначене посилює акцентування на психологічному здоров’ї і силі. Це означає і більш високу значущість здатності по змозі якнайповніше концентруватися на ситуації, що існує “тут” і “тепер”, добре чути і бачити те, що відбувається в даний, конкретний, момент. Це означає, що існує потреба в людях, здатних сприймати теперішнє як повторення минулого і як період підготовки до майбутніх подій, які людина сприймає з острахом, оскільки боїться зустріти їх непідготовленою. Суспільству потрібні громадяни, здатні справитися із швидкими змінами як усередині держави, так і з невпинними змінами у глобалізованому світі. Нові ситуації, довкілля, що змінюється на очах, нав’язують аналізові креативності нові пріоритети. Оскільки йдеться про тип особистості, тип світогляду, тип характеру, акцент зміщується з творчих продуктів, технічних нововведень, естетичних об’єктів як таких на сам творчий процес, на творчу настановленість особистості. Людині слід частіше віддаватися тривалій у часі, соціально корисній роботі, наприклад, у галузі науки або мистецтва, зосереджувати увагу на гнучкій і адаптованій, ефективній взаємодії, що виникає в ситуації “тут” і “тепер” незалежно від ступеня її значущості. Справа в тому, що використання як критерію кінцевого продукту призводить до змішування креативності з хорошими трудовими навичками, наполегливістю, дисципліною, терпінням, з гарними редакторськими здібностями та іншими характеристиками, які прямо не пов’язані з креативністю або, меншою мірою, не специфічні для неї. На психологічне здоров’я особистості як неодмінного чинника політичної активності впливає сукупність зв’язків і соціальних відносин, які вимагають від людини дієвості та соціально-психологічної активності. Соціально-психологічна активність охоплює всю сукупність зв’язків і відносин, що дістали назву соціальних. Оскільки ці зв’язки і відносини в кожному конкретному соціальному об’єкті завжди організовані особливим чином, об’єкт соціального впливу постає як соціальна система – й інакше бути не може. Основною соціально-психологічною особливістю соціальних впливів є суб’єктивність умов успішного здійснення певного роду діяльності. Це так звана зовнішня соціально-психологічна інтенсивність, пов’язана з процесом оволодіння діяльністю, її організацією і здійсненням. Зовнішня соціально-психологічна інтенсивність виявляється перш за все у швидкості, глибині й міцності оволодіння засобами і прийомами соціальної та іншої діяльності і є зовнішнім поведінковим регулятором, що обумовлює можливість їх набуття. Соціально-психологічна активність людей виявляється в процесі оволодіння діяльністю, у тому, наскільки люди можуть оволодіти цією зовнішньою діяльністю з огляду на чинник удосконалення самої діяльності, а також психологічні механізми досягнення визначених завдань і цілей. Політична участь особистості пов’язана з її соціально-психологічною активністю, залежить від неї. Щодо поняття “політики”, то в цьому контексті під політикою слід розуміти сферу діяльності впливів, пов’язану з відношеннями людина – політика – влада. Людина, група, людська спільнота перебувають у складній залежності від влади і політики. Тому, коли говорять про вплив політики на поведінку людей, мають на увазі таке: політика впливає на різні рівні поведінки людей, викликає неоднозначне сприйняття того чи іншого політичного акту на психологію людини, групи, соціуму. Здійснюючи вплив на всі сфери життєдіяльності людей, на їхнє психологічне здоров’я, політика особливо торкається модальних рівнів психіки та поведінки людей. Психологія політичної активності залежить від політичного переживання. Політичне переживання безпосередньо побутує у свідомості і сприймається особистістю як подія її власного життя, виявляючи залежність від психологічного здоров’я. Політичне переживання характеризується наявністю прагнень, бажань і хотінь, що презентують у політичній свідомості процес вибору особистістю мотивів і цілей її діяльності і тим самим сприяють усвідомленню її ставлення до політичних подій, що відбуваються. Політичне переживання на ідеальному рівні характеризується активним проявом саморегуляції, що виробляється за участі політичної свідомості; виражає чуттєвість групи до подій власного життя ефективним станом, вказує на вибір групою мотивів і цілей політичної діяльності. Особливістю пізнавального рівня політичного переживання є розкриття основного способу існування ментального через систему пізнавальної діяльності. Пізнавальний рівень розвивається перш за все як процес живий, пластичний, безперервний, ніколи із самого початку повністю не заданий. Характерна особливість пізнавального рівня політичного переживання – широка сфера ментально пізнавальних ланцюгів (відчуття, сприйняття, уява, пам’ять, мислення, уявлення), постійне прагнення особистості до утворення більш складних структур ментальних процесів, які сприймаються і відчуваються. Основний показник, що характеризує пізнавальний рівень, – ментальна модальність, що вказує на розрізненість структурних елементів відчуттів та сприймань за ідентифікованості навколишньої політичної дійсності. Пізнавальний рівень сам безперервно змінюється і розвивається, усе більш повно відображаючи динаміку політичної дійсності. Головною особливістю рефлективного рівня політичного переживання є здатність до активності в самоорганізації ментальних процесів, прояв здатності до власних роздумів, самовідновлення внутрішніх психічних структур на основі роздумів про процеси, які відбуваються в політичній свідомості особистості. Розвиток рефлективного рівня пов’язаний із здатністю людей зосереджуватися на змісті своїх думок, абстрагуючись від зовнішнього, тілесного. Рефлективний рівень реалізується у формі усвідомлення дійовими особами того, як насправді їх сприймають інші особи або спільноти. Змістом цього рівня можна вважати відтворення особливостей поведінки один одного. Рівень здібностей охоплює активність різних видів індивідуально-поведінкових характеристик людей як можливості успішного виконання певної діяльності. Психологічний рівень розвитку рівня здібностей складається із формування образів предметів, сцен, подій, що виникають на основі їх вигадування або продуктивної уяви. Рівень здібностей відіграє важливу роль у новій ситуації та адаптації до нового політичного середовища. Розвиток цього рівня тісно пов’язаний із загальною спрямованістю людей, з тим, наскільки стійкими є схильності людей до тієї чи іншої політичної діяльності. Формування рівня здібностей відбувається на основі пізнавального і рефлективного рівнів, про що свідчить активність відносин між цими рівнями, а проявляється рівень здібностей у реалізації певного виду творчої діяльності. Проведений теоретичний аналіз дає змогу сформулювати такі висновки: 1. Психологічне здоров’я населення сьогодні стає питанням національної і міжнародної політики. Психологічно здорова особистість постає як необхідний чинник політичної активності. На психологічне здоров’я особистості впливає сукупність зв’язків і соціальних відносин, які вимагають від неї дієвості, соціально-психологічної активності. Нова ситуація, світ, що швидко змінюється, потребують непересічних, креативних рішень. Потребу у творчих людях диктує і завдання творення життєздатних політичної, соціальної, економічної та інших систем. 2. Людина здорової психіки – це перш за все вихована, соціально адаптована людина, вчинки якої не суперечать прийнятим у суспільстві нормам поведінки. 3. Найбільш важливим критерієм психологічного здоров’я є психологічна рівновага. Остання дає змогу судити про характер функціонування психічної сфери людини різнобічно – у пізнавальному, емоційному, вольовому та інших аспектах. Цей критерій органічно пов’язаний з двома іншими – гармонійністю організації психіки та її адаптивними можливостями. 4. Політична активність залежить від політичного переживання. Політичне переживання відбувається безпосередньо у свідомості і сприймається особистістю як подія її власного життя. Переживання характеризується наявністю прагнень, бажань і хотінь, що представляють у політичній свідомості процес вибору особистістю мотивів і цілей її діяльності і тим самим сприяють усвідомленню ставлень особистості до політичних подій, що відбуваються. 5. Людині потрібні не лише правдиві уявлення про життя, а ще й віра в те, що життя може бути іншим. Віра в майбутнє, гордість за свою країну, почуття єдності – це той настрій, без якого неможливо налагодити політичні, економічні, соціальні та інші процеси. 6. Для ефективної політичної активності потрібні розвинуті ментальні процеси, перш за все інтелектуальні, а також відповідні знання, уміння та навички. Вони формуються в процесі накопичення досвіду взаємодії з природним і соціокультурним середовищем. Причому це відбувається і в історії людства, і в індивідуальному житті кожної людини. Література 1. Абрамова Г. С. Введение в практическую психологию / Г. С. Абрамова. – Єкатеринбург : Деловая книга, 1995. – 224 с. 2. Белов В. И. Психология здоровья / В. И. Белов. – М. : КСП, 1994. – 272 с. 3. Мясищев В. Н. Психология отношений: Избранные психологические труды / В. Н. Мясищев; под ред. А. А. Бодалева. – М. : Ин-т практ. психологии, 1995. – 356 с. – (Психологи Отечества). 4. Маслоу А. Мотивация и личность / А. Маслоу ; пер. с англ. Т. Гутман, Н. Мухина. – СПб. : Питер, 2003. – 351 с. – (Мастера психологии). 5. Гарбузов В. И. Человек – жизнь – здоровье: Древние и новые каноны медицины / В. И. Гарбузов. – СПб. : Комплект, 1995. – 431 с. 6. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология : учеб. пособ. для студ. высш. учеб. завед. – 2-е изд. – М. : Нов. школа, 1996. – 352 с. ГОЛОДОМОР: СТРАЖДАННЯ, СПРИЧИНЕНІ ПОЛІТИЧНОЮ ТЕХНОЛОГІЄЮ Л. А. Найдьонова Представлено результати теоретичного аналізу психічних станів, викликаних тривалим голодуванням. На основі психологічного аналізу документальних свідчень про соціально-політичні події початку 1920-х років у Поволжі та 1929–1933 років в Україні робиться висновок про використання голоду як політичної технології. Описується динаміка психічних страждань, розкривається механізм доведення людини до психічного зламу. Порушується проблема трансгенераційної передачі колективної психічної травми Голодомору в Україні. Ключові слова: Голодомор, голод, психічні страждання, психічна травма, політична технологія. Представлены результаты теоретического анализа психических состояний, обусловленных длительным голоданием. На основе психологического анализа документальных свидетельств о социально-политических событиях начала 1920-х годов в Поволжье и 1929–1933 годов в Украине сделан вывод об использовании голода в качестве политической технологии. Описывается динамика психических страданий, раскрывается механизм доведения человека до психического слома. Поднимается проблема трансгенерационной передачи коллективной психической травмы Голодомора в Украине. Ключевые слова: Голодомор, голод, психические страдания, психическая травма, политическая технология. The results of theoretical analysis of psychic states under long-term famine are presented. On the basis of psychological analysis of documentary evidences of the political events in 1929-1933 in Ukraine and at the beginning of 1920-ies in Povolzhje the conclusion was made that famine was used as political technology. The dynamics of psychic sufferings are described, the mechanisms of bringing people to psychological break-down are revealed. The problem of trans-generation collective psychic trauma is presented. Key words: Golodomor, famine, psychic sufferings, psychic trauma, political technology. Моїм рідним, які загинули в 33-му: трирічному Миколці, який усе просив: “мамо, гам”, і дев’ятирічній Дуні. Проблема. Інколи до психологів як експертів звертаються із запитом щодо проблем, які на цей час вивчено недостатньо. Звичайно йдеться про такі проблеми, від яких не можна відмежуватися, пославшись на недостатнє вивчення. Самовизначення на пошук відповіді задає інтенцію і для пошуку засобів обґрунтування способів її отримання, особливо коли питання виходить за межі традиційно окресленого предмета психологічної науки. Урешті-решт, знаходячи відповіді, ми займаємо певну позицію і захищаємо її об’єктивність. Одним із способів забезпечення об’єктивності є емоційна відстороненість, відкидання суб’єктивного, упередженого. Але є такі питання, щодо яких відкинути власні емоції неможливо. Це трапляється тоді, коли психолог спирається на знання спільноти, які він так само поділяє, коли його позиція вбудована в буття спільноти, до якої він належить. Саме таким питанням став запит про страждання людей унаслідок голоду 1932–1933 років, на який потрібно було дати науково обґрунтовану відповідь. Відомо, що тема Голодомору використовується в межах виборчої кампанії як ознака поляризації виборців, тому відповідь на запит видається надзвичайно актуальною. У цій темі відбивається не тільки історія, а й дилема політтехнологій сьогодення – відповідальності психологів за технологічні наслідки використання відкритих ними механізмів. Наслідками безвідповідальності стають страждання людей. Мета статті: інтеграція сучасних знань для досягнення розуміння масштабу психічних страждань людей унаслідок голоду 1932–1933 років. Перша спроба проведення такого аналізу не позбавлена недоліків і, можливо, ставить більше запитань, ніж дає відповідей. Будь-яка конструктивна критика доказовості висновків сприятиме розвиткові психологічної науки через опрацювання нею таких болючих для українського суспільства проблем. Взявши за основу загальнодоступну популярну інформацію про голодування, ми охарактеризуємо базові фізичні страждання та соціальний контекст ескалації психічних страждань. Досвід вивчення способів адаптації до стресу зумовив схему аналізу динаміки страждань, яка підтверджується щоденниковими записами сучасників подій. Аналіз соціальної ситуації спирався на доступні історичні дослідження і дав змогу виділити обставини, які підсилювали страждання людей, доводячи їх до психічного зламу. Таким чином, логіка викладення отриманих результатів відповідає якісним дослідженням. Ми не ставили за мету визначити співвідношення між кількістю людей, які страждали від Голодомору, і тими, кому вдалося пережити той страшний час більш-менш благополучно. Це швидше спроба розкрити і реконструювати психологічний зміст невимовних страждань тих людей, які гинули. Згідно з морально-етичними імперативами психології масовий, повсюдний характер страждань не знецінює особистого болю кожної окремої людини. Базові фізіологічні наслідки тривалого голодування людство достатньо вивчило ще до XX ст., а от психологічних і соціально-психологічних досліджень з цієї теми дуже мало. Етико-моральні причини не допускають експериментального вивчення впливу голодування і недоїдання на людину (щоб не завдати їй шкоди, страждань). Накопичений досвід вивчення наслідків голодування пов’язаний з аналізом окремих випадків, які трапляються з тих або інших причин (політичне голодування, медичні випадки, стихійні лиха тощо). Крім того, описано досвід голодування в концентраційних фашистських таборах, наслідки біологічного голодування полонених американців під час японської війни тощо. Загалом війна, руйнуючи інститути суспільства, які забезпечують харчові потреби населення, часто стає причиною масового недоїдання і голоду. З природних причин, унаслідок неврожаю, масовий голод на території Європи траплявся до початку XVII ст. Пізніше, з розвитком суспільства (індустріального товарного виробництва, транспорту), стало можливим не допускати масового голоду в тих аграрних районах, які постраждали від погодних умов. У примітивних суспільствах (зокрема племена Африки, Австралії) масове недоїдання й голод існують і в наш час, що робить їх доступними для етнографічних досліджень. Тож наші висновки спираються на виявлені непрямо в цих дослідженнях психологічні феномени, а також аналіз опублікованих результатів історіографічних пошуків, зокрема листів, щоденників, спогадів свідків подій 1932–1933 років в Україні. Фізичні страждання від голоду. У разі довготривалого недоотримання необхідної організмові їжі спостерігається його поступове виснаження, послаблюються захисні сили (знижується імунітет). Це відбувається внаслідок того, що організм вдається до розщеплення (аутолізу) тканин, у першу чергу тих, які найменше пов’язані із життєзабезпеченням. Вивчення ефекту голодування медиками в лікуванні показало, що фізіологічно допустимі періоди тривалості голодування залежать від початкової маси тіла (чим більша маса, тим більше може тривати голодування без незворотних шкідливих змін в організмі). Описано випадок голодування тривалістю 119 днів, протягом якого маса тіла людини зменшилася від 145 до 81 кг. Дитина за відсутності їжі стільки прожити не може: відомий випадок смерті 4-річного хлопчика на 75-й день голодування (унаслідок повного руйнування стравоходу і шлунка їдкою рідиною). Отже, фізіологічно допустима тривалість голодування залежить від індивідуальних умов. Втрата маси тіла, дистрофія м’язів, виснаження внутрішніх органів – фізіологічні прояви наслідків тривалого голодування. Дослідження втрати маси різними частинами тіла внаслідок голодування, проведені ще в XIX ст., показали, що навіть у разі надзвичайно високих втрат маси тіла та окремих органів мозок людини зберігає свою вагу. В американських підручниках того часу наводилися таблиці втрати ваги окремих частин тіла у випадку голодної смерті. Як встановив 1877 р. лікар з Пенсильванії Едуард Дьюї, вага мозку не змінювалася. Використовуючи інші органи як депо, мозок зберігає свою матеріальну неушкодженість, а людина, відповідно, здатність до розумової діяльності навіть у тому випадку, коли тіло перетворюється на справжній скелет [1, с. 19]. При цьому людина, як правило, зберігає здатність розуміти, відчувати, переживати навіть тоді, коли не може рухатися (крім періодів втрати свідомості, голодних запаморочень тощо). Разом з тим психологія людини нерозривно пов’язана з її харчовою поведінкою: зміни в харчуванні безпосередньо чи опосередковано можуть змінювати психічні стани, емоційно-вольову сферу особистості, хід пізнавальних процесів, самооцінку, стосунки з іншими тощо. Фізичні і психологічні страждання виникають не тільки внаслідок повного голодування. У випадку довготривалого недоїдання, коли людина протягом місяців не отримує продуктів, які містять білки, вона страждає від білкового голоду. Білки містяться насамперед у їжі тваринного походження – м’ясі, молоці, яйцях (у хлібі теж є певний відсоток білків). Якщо організм упродовж тривалого часу не отримує з їжею життєво необхідних людині білків, він ніби починає перетравлювати сам себе. Розвиваються малокрів’я (анемія), сліпота, з’являються набряки кінцівок, обличчя, шкіра не витримує і лопається, людина відчуває сильні болі у всьому тілі, відбуваються незворотні зміни – відмовляють життєво важливі органи і настає голодна смерть. Харчування так званими ерзацами (замінниками хліба з неїстівних чи умовно їстівних продуктів – тирси, кори і т. ін.) призводить до додаткового отруєння організму, що теж викликає важкі фізичні страждання. Більш докладну і детальну картину фізичних змін організму внаслідок голоду можуть надати спеціалісти фізіологи, медики. Ми наводимо тут загальні й досить широко відомі дані, щоб окреслити вихідні положення для відповіді на поставлені запитання. Голод зумовлює фізичні страждання людини, тривале голодування призводить до фізичного виснаження і завдає надзвичайно сильних страждань. Унаслідок голодування змінюється психічний стан людини, яка від мобілізації і поведінкового збудження переходить до байдужості, слабкості, апатії. Соціальні причини психічних страждань. У період 1932–1933 років унаслідок тривалого масового недоїдання і голоду велика кількість людей в Україні зазнавала значних фізичних і психічних страждань. Варто наголосити, що психічні страждання людей були зумовлені не тільки фізичною відсутністю харчів для споживання, а й тією соціальною напруженістю в суспільстві, яка виникла внаслідок колективізації та способів її проведення. Зміни ситуації, до яких потрібно пристосовуватися, вважають високою мірою стресовими для людини взагалі. Так, у відомих тестах Холмса і Рая, що дають змогу визначити ризик розвитку захворювань унаслідок стресових життєвих подій, до таких відносять смерть близького члена родини, вирок суду та ув’язнення, зміни фінансового і майнового стану, місця роботи, фаху, спеціалізації, умов життя та ін. [2, с. 104]. Ключовим моментом адаптації до таких змін і ключовим фактором стресу в стресогенних ситуаціях є недостатність контролю (коли зміни відбуваються неочікувано) та відчуття власної безпорадності (неспроможності вплинути на ситуацію). Таким чином, самі по собі зміни устрою сільськогосподарської праці (від індивідуального одноосібного господарювання родиною до колективного) вже були стресогенним чинником для людей, особливо враховуючи аспекти власності на землю, засоби сільськогосподарського виробництва, худобу, збіжжя. Колективізація призводила до явища “обезличування”, коли людину було позбавлено права самостійно приймати рішення, розпоряджатися майном, навіть годувати коня, який нещодавно був її власністю. Психологічний стрес, який відчуває в такій ситуації людина, можна порівняти із станом, який спричинюється пограбуванням, обкраданням. Імовірно, стрес може бути навіть сильнішим, оскільки блокуються природні способи його розрядки (відреагування), щонайменше, явний прояв ненависті до кривдника. Зменшення стресу досягається за рахунок активної дії, спрямування почуття ненависті на причину негаразду і вільне виявлення цієї емоції. Якщо людина вірить, що може щось змінити, бачить підтвердження, що її дії реально дають бажані наслідки, стрес втрачає свою руйнівну силу, психічні страждання послаблюються. У ситуації масової колективізації, яка розгорнулася в Україні 1929 р., виявлення емоцій і відреагування стресу були заблоковані терористичними репресивними діями влади. Ідеться про почуття страху, що ґрунтувалося на реальній загрозі потрапити до категорії “куркулів” чи “підкуркульників” (які висловлювалися на підтримку розкуркулених, наприклад, брали до себе в хату замерзлих дітей викинутих на вулицю сусідів і тому подібні природні дії) і зазнати узаконеного терору – конфіскації всього майна, арешту й ув’язнення, виселення за межі України. Почуття страху, загрози, напруги, тривоги, пригніченого настрою, придушеного глухого незадоволення – характерна реакція людей на тогочасні обставини. Надалі ситуація психологічно не змінювалася, а тільки погіршувалася. Зрозуміти те, що відбувається, раціонально пояснити чи виправдати його люди були нездатні, що підсилювало психічні страждання від своєї безпомічності і безглуздості ситуації. Документи [3, с. 10] свідчать, що треба окремо виділяти голодування 1931 р., голод 1932 і голодомор 1933 р. Після непоганого врожаю 1930 р., коли в Україні протягом січня – листопада було заготовлено 400 млн пудів хліба (республіка ще ніколи не заготовляла такої кількості зерна), на селі виникли серйозні проблеми з укомплектуванням посівного, продовольчого і фуражного фондів. Уже в першій половині 1931 р. селяни змушені були, щоб вижити, харчуватися сурогатами. Унаслідок цього відбулося падіння продуктивності праці і зменшення виробництва, яке не було враховано в планах хлібозаготівлі на наступні роки, адже у влади були зобов’язання перед іноземними державами щодо закупівель техніки, необхідної для індустріалізації; не слід забувати і про очікування війни, тож армія потребувала продуктових резервів. Завдання виконувалися будь-якою ціною, насамперед ціною життя мільйонів людей. Варто також згадати, що досвід саме такого способу вирішення питань уже був апробований у Росії (голод у Поволжі 1920-х років) [4]. Тоді факт голоду не замовчувався, приймалася допомога інших країн. Ми згадуємо про цей факт циклічного виникнення голоду на території колишнього Радянського Союзу для того, щоб підкреслити – інформація для коригування дій була доступною верхівці владі. Так, у Поволжі велися дослідження впливу голоду на людину, організовувалися навіть музеї голоду (у Саратові, Самарі), на які виділялися кошти. Учений із Комі П. О. Сорокін написав аналітичну книгу про ті події – “Голод как фактор” (1921), набір якої було знищено після публікації її частини “Голод и идеология общества” в журналі “Экономист” (1922). На думку вченого, голод викликає в людей появу, розвиток і успішне “щеплення” комуністично-соціалістично-урівнювальних рефлексів (іншими словами, ідеології), які в голодних масах знаходять чудове середовище, “заражають” їх зі швидкістю сильної епідемії. Причина полягає в тому, що на тлі голоду руйнуються всі інші фактори регуляції суспільного життя (соціальні норми, цінності). Автора було вислано з країни, і фактично вперше ця книга побачила світ лише 2003 р. (“Голод как фактор. Влияние голода на поведение людей, социальную организацию и общественную жизнь”). З огляду на це досить обґрунтованою виглядає думка про те, що глобальний експеримент із голодом у Поволжі, який, за підрахунками сучасних учених, забрав померлими і ненародженими понад 5 мільйонів людей, було повторно використано як технологію впливу на суспільство в наступні періоди, зокрема коли потрібно було зломити спротив населення України (та інших республік Радянського Союзу) під час колективізації в 30-ті роки. Це була “удосконалена” технологія, адже до неї додалося замовчування голоду, відповідне маніпулювання засобами масової інформації, унаслідок чого було заблоковано допомогу, яку могли б надати голодуючим інші райони держави та інші країни. Інформація про голод в Україні поширювалася лише через механізм чуток, участь у розмовах на ці теми вважалася проявом ідеологічної слабкості, переслідувалася і каралася зняттям з роботи, позбавленням громадянських прав, ув’язненням, висилкою. Уведення в грудні 1932 р. паспортного режиму й інституту прописки [3, с. 11] суттєво зменшило можливості вільного законного пересування людей, які шукали виходу із становища. В умовах, що склалися, психічний стан людини визначався не тільки матеріальними чинниками відсутності нормальних умов харчування, недоїданням і голодуванням. Фізичні страждання підсилювалися й помножувалися відчуттям безвиході, безнадії, розгубленості і вимушеної (навченої) безпомічності, блокувалися природні психологічні та соціальні механізми опанування фізичних страждань. Суспільство, та й окремі люди, були не готові до протистояння обманові в державних масштабах, протистояння маніпуляціям довірою мас, у тому числі й активних послідовників комуністичних ідей (колишніх революціонерів, червоноармійців, активних колгоспників), які теж таврувалися як вороги, якщо проявляли сумніви або вирішували моральну дилему на користь людяності. Прийоми політики поляризації села [там само, с. 10], протиставлення одних людей іншим (заможних незаможним) експлуатували існуючі в спільноті людей явні та приховані звичайні міжособові суперечності, старі образи, заздрощі, помсту, перманентні сусідські конфлікти. Провокуючи і розхитуючи психологічний клімат спільноти, агенти, що уособлювали владу, використовували ці психологічні механізми як маніпулятивні інструменти досягнення мети, а відповідно сприяли ізоляції людей, руйнували ті соціальні зв’язки, які психологічно допомагають долати страждання. Моральний тиск і примус, постійний психологічний терор, насильство і репресії посилювали психічні страждання людей від голоду. У період 1932–1933 років загальний психічний стан населення був стресовим, напруженим, пригніченим, сповненим страху. Динаміка психічних страждань. Адаптаційні сили організму і психіки працювали за межами природних людських можливостей, що спричинилося до психічного зламу багатьох людей. Аналіз щоденників того часу, які представляють хронологію подій, підтверджують таку динаміку психічного стану людини внаслідок тривалого голодування та описаних вище обставин психологічного насильства і терору. На тлі фізичного виснаження в людини змінювався емоційний стан: вона ставала дражливою, відчувала припливи злості, ненависті, які могли виливатися на близьких і випадкових людей. Відбувалися зміни в поведінці, пов’язані з послабленням контролю на тлі зосередженості на незадоволенні основної потреби організму в їжі. Загалом незадоволена потреба створює зону постійного збудження в мозку, яке домінує над усіма іншими. На психологічному рівні таке збудження проявляється у звуженні свідомості: вибірковості пам’яті (що не пов’язано з потребою – забувається), усі думки зосереджуються на тих предметах і обставинах, які могли б задовольнити потребу в їжі. Людина може думати лише про хліб, хліб і знову про хліб. Часто ці слова, за свідченнями очевидців, були останніми словами людини, що помирала від голоду, особливо дитини з її несформованою психікою. Люди через голод ставали неуважними до всіх інших обставин, які їх раніше хвилювали, у тому числі до стосунків, оскільки занадто зосереджувалися на домінуючій потребі. Такі психічні стани звуженої свідомості характерні для наркоманії, а також для суїциду, особливо в момент здійснення спроби самогубства. Усе, що відволікає від основної потреби (в їжі), викликає неконтрольований афект, гнів, злість, грубість, жорстокість, агресію. Такий стан свідомості викликаний голодуванням і виснаженням організму, а не особистісними рисами людини. У період голоду 1932 р., як свідчить щоденник учительки О. Радченко (знайдений в архіві як долучений до кримінальної справи матеріал), були “всі незадоволені, у відчаї...” (січень), думки “де брати їжу, як дістати?” не дають спокою, стає все більше крадіжок, розвивається жорстокість (люди не підібрали двох дітей, що замерзали на узбіччі). Читаємо далі: “я боюся голоду, боюся за дітей” (лютий); “злиденний спосіб життя поступово перетворює людей на грубих, розгнузданих, жорстоких, готових на злочин істот”; “не можу усмирити свою злобу”; “така зла, що не можу висловити свою злобу і обурення”; “Вася сьогодні нагрубив, знову і знову, як завжди нізащо” (квітень), “терплю грубість, образи” (травень); “нема сили стримуватися чи не звертати уваги” (червень), “голос у нього тремтів, він кожну хвилину міг заплакати. О бідні, бідні замучені люди!” (вересень) [4, c. 1011–1026]. Наростання виснаженості гальмує статевий потяг: “коли він хотів проявити ласку, за якою я так скучила, так потребую, на мене найшла якась омертвілість, притуплення якесь усіх почуттів і думок” (червень) [там само, с. 1016–1017]. Відбувається гальмування материнських почуттів, які не можуть протистояти ситуативному роздратуванню: “учора вдень я обурилася непослухом дітей і набила їх, говорила, що краще б вони померли, ніж так мучити мене. Жахливо лаялась, а вночі відчула весь жах загрози смерті” (червень) [там само, c. 1017]. Судячи з інших згадувань у щоденнику, така поведінка авторці аж ніяк невластива, що свідчить про зміну ставлення до дітей під впливом мук голоду і виснаження організму. Інші документи і свідчення (див. [5]) підтверджують, що часто останнім проявом материнського почуття виснаженої голодом селянки було підкидання не менш виснаженої голодом дитини, яку нічим було годувати, в місто. Журнал “Свобода” (ч. 98 за 1948 р.) до 15-х роковин Голодомору писав: “Десятки тисяч напівбожевільних від голоду матерів, діставшись до міста, кидали своїх дітей, лишали їх просто на вулицях, у громадських вбиральнях, скрізь. Ці нещасні матері, що вже ніколи не бачили своїх дітей, думали в такий спосіб врятувати їх від неминучої смерті” (цит. за [6]). На етапі збудження, мобілізації всіх сил у людини, що прагнула розв’язати проблему їжі, зменшувалося відчуття ризику. Люди масово вирушали в подорожі за хлібом, переступали всі правила і моральну заповідь “не вкради”, вдавалися до нерозумних вчинків (наприклад, продавали покрівельне залізо з даху хати, прирікаючи родину на страждання від негоди), і цей перелік можна продовжувати. Безрезультативність неодноразових спроб і намагань приводила людей до відчаю, психічного зламу і навіть до самогубства. Наведемо лише один із спогадів, де описано обставини, які штовхнули людину до суїциду: “У службових справах їздив я до міста Юзівки (в Донбасі). На станції цього міста я бачив масу людей, що подорожували в пошуках хліба. Усіх їх обшукувала міліція і забирала все, що знаходила. На моїх очах сталася така подія: в одного селянина міліція знайшла в мішечку якихось 5 фунтів крупів і два буханці хліба і забрала це. Як же він благав їх, щоб не забирали тих його скарбів! Казав, що у нього дома помирають дружина і двоє дітей, які чекають на цей хліб як на порятунок. Не допомогло. Звертався він і до людей, щоб вони заступилися за нього і допомогли йому. Багато хто з них плакав, слухаючи його розповідь, але ніхто йому не допоміг, бо не міг. Півгодини потому він кинувся під потяг” [6]. Наступним етапом психічних страждань є перехід від відчаю до апатії, байдужості, загальмованості. Масштаби голоду віднімали в людей віру в можливість щось змінити власними діями: “Думки, що я нічого не можу зробити, що мільйони людей гинуть від голоду, що це стихія, привели мене до повного відчаю” (січень 1933 р.) [4, с. 1022]; “Люди по селах їли собак і котів, їли полову, листя й кору. Товкли в ступах ще з осени обеззернені качани кукурудзи й пекли з того “борошна” перепічки. Нарешті подекуди почалося поїдання трупів померлих, а там – і людоїдство. І що найжахливіше, так це те, що це явище нікого вже не вражало і не дивувало. Так-бо страхіття голоду і свідомість безвихідности притупили тоді людські почуття” [6]. Психічний злам і канібалізм. Наразі точно невідомо, наскільки незворотними є зміни в характері, темпераменті людини. Якісний аналіз даних щоденника вчительки не дає відповіді на ці запитання, оскільки щоденникові записи після її арешту припиняються. За історичними матеріалами та свідченнями авторки щоденника, вона голодувала менше, ніж багато інших (мала пайок чоловіка, що працював у лісництві, присадибну ділянку, сад, пасіку, допоки це не було конфісковано наступною хвилею репресій). Проте досить довгий відтинок часу, охоплений спостереженнями в щоденнику, дає змогу зробити висновок про хронічне недоїдання і повсюдний голод, а також виокремити психологічні феномени, які його супроводжували. Немає жодних сумнівів, що ті померлі від голодної смерті люди, які не вели щоденників і тепер ніяк уже не можуть дати свої свідчення, були в іще гірших умовах. Спираючись на спогади, зібрані в етнографічних дослідженнях письменниками, фольклористами, істориками, можна було б кількісно підкріпити виявлені тенденції і дати вичерпні характеристики психічних страждань. Сподіваємося, що такі ґрунтовні наукові дослідження буде проведено в майбутньому. Проте, спираючись на доступні для опрацювання дані, можна стверджувати, що внаслідок мук голоду і крайнього виснаження, споглядання голодних смертей знайомих людей, безрезультатних намагань знайти їжу для себе і родини населення України в 1932–1933 роках перебувало в стані, близькому до повного психічного зламу. Принаймні можна стверджувати, що люди масово переживали стан зміненої свідомості (її звуження), коли заради виживання відкидалися моральні заборони, активізувалися тваринні інстинкти. Як уже зазначалося вище, соціальні інститути, які завжди допомагають людині здійснювати контроль за власним життям, виявилися зруйнованими. Саме цим пояснюються масові випадки психічного зламу, сімейного канібалізму, порушення моральних заборон на трупоїдство і людоїдство. Для прояснення цих явищ слід звернутися до досліджень історії масових голодувань і пов’язаного з ними канібалізму. Серед цих досліджень, на жаль, психологічні дослідження нам невідомі. Біологічні дослідження канібалізму тварин довели, що депривація харчової потреби (голод) викликає поїдання потомства батьками: для досліджуваних пацюків така поведінка запускається на 2-3-й день голоду [7, с. 303]; птахи після 12 годин голодування починають їсти яйця (за умови температурного режиму нижче 20 градусів) [8, с. 67]. Етнографічні дослідження примітивних культур Австралії показали, що в неврожайні роки, коли наставав масовий голод, матері вбивали новонароджених (інфантицид) – до 30% від усіх народжених у цей час. Частими бували випадки вбивства наймолодшої в сім’ї дитини, щоб не дати померти старшим дітям. Такі ж явища характерні для відсталих народів Африки, де потужності виробництва продуктів слабкі, а народжуваність не контролюється суспільними інститутами. У релігійних віруваннях цих культур такі ситуації відображено й виправдано: усі вірять, що померла таким чином дитина народиться знову в кращі часи. У такий спосіб фізичні муки від голоду не посилюються психічними стражданнями через порушення моральних устоїв. Дослідження показують, що сімейне людоїдство (на відміну від поїдання ворогів) ніколи не відбувається в благополучні часи, коли їжі вистачає. Історики довели, що канібалізм характерний не тільки для аборигенів Африки і Австралії – у середньовічній Європі масовий голод траплявся також досить часто. Наприклад, під час голоду в Бургундії на початку XVII ст. зафіксовано випадок, коли церква видавала індульгенції канібалізму, тобто допускала вибачення такого смертного гріха, здійсненого в нелюдських умовах існування [9, с. 153]. Тому яким би порушенням моральних норм суспільства це не було, випадки канібалізму в екстремальних умовах масового голоду є поширеним явищем, яке ґрунтується на біологічних механізмах забезпечення виживання індивіда і популяції в цілому. Лише соціальні механізми здатні протистояти таким програмам поведінки, а коли порушені й вони, то виникнення цього явища стає невідворотним. Полишена сама на себе з бідою масового голоду, людина починає діяти як біологічна істота, котра забезпечує власне виживання і продовження життя хоч тим дітям, які мають більшу імовірність вижити. Діти до шести років, які не могли допомагати батькам працювати, утруднювали їхню мобільність, мали меншу масу тіла, мали й набагато менше шансів вижити в період 1932–1933 років. У звуженій стражданням голоду свідомості вбивці висновок про те, що ця приречена на смерть дитина може дати шанс вижити іншим, був логікою відчаю, хоча й, безумовно, порушував існуючі тоді і зараз моральні й законні норми. Таким чином, можна припустити існування закономірності: у людини, тривалий час позбавленої їжі, відбуваються значні психічні зміни, унаслідок яких вона стає здатною на вчинки (зокрема канібалізм), що суперечать не лише суспільній моралі, а й власній моральності цієї людини. Строге наукове підтвердження психологічних механізмів цих змін потребує спеціальних комплексних досліджень, що спираються на психоісторичні (зокрема біографічний) методи, психофізіологічний аналіз із застосуванням методів психіатрії, ендокринології та інших суміжних дисциплін. Розглядаючи довготривалі наслідки Голодомору, можна спиратися на здобутки екстремальної та кризової психології, яка вивчає наслідки завданих людині психічних травм, досвід психології відчаю та надії [10]. Психічна травма – це нервове потрясіння. Травматичний стрес за інтенсивністю пережитих почуттів співмірний з усім попереднім життям. Загроза життю – це та обставина, яка завдає суттєвої травми психіці людини, впливає на подальше її особисте психологічне благополуччя і здоров’я, змінює спосіб життя. Психотравмування спричинюється ситуацією, яка несе загрозу власному життю, а також унаслідок спостереження за втратою життя іншою людиною. Головним травмувальним чинником є гостра емоція страху. Головний зміст психічної травми – втрата віри в те, що життя організоване відповідно до порядку й піддається контролю. За цими критеріями можна однозначно стверджувати, що голод 1932-го і Голодомор 1933-го завдали психічної травми всім людям, які його пережили. Довготривалі трансгенераційні психологічні наслідки Голодомору. З об’єктивних причин спеціальних психологічних досліджень, що ставили б за мету з’ясування психологічних наслідків тривалого масового голодування, майже не проводилось. У вітчизняній експериментальній психології такі дослідження не практикувалися ні під час голоду, ні після цих подій, оскільки тема Голодомору десятиліттями була під забороною. Зарубіжні експериментально-психологічні дослідження стосуються хоч і близької, але дещо іншої проблематики. За часи існування експериментальної психології (приблизно півтора століття) у Західній Європі та Америці не спостерігалося масових випадків голоду серед цивільного населення, отже, зарубіжні дослідження аналогічного явища також невідомі. Наявні дослідження стосуються насамперед проблеми анорексії, тобто хворобливого стану, коли людина відмовляється від їжі. Відомі окремі дослідження жертв Голокосту та їхніх нащадків. Проте означені випадки суттєво відрізняються від явища Голодомору, що утруднює аналогізування. Анорексія – це явище, коли голодування і психічні розлади мають протилежний причинно-наслідковий зв’язок (відмова від їжі як наслідок порушення психічного стану). У концентраційних таборах люди чітко усвідомлювали причину лиха; тож ті, хто вижив, та їхні нащадки могли вільно виражати скорботу та інші сильні почуття. Наслідки цієї колективної травми було опрацьовано завдяки численним суспільним акціям, присвяченим згаданим скорботним подіям. Зовсім інша ситуація з українським Голодомором, який не тільки не був психологічно опрацьований, а ця тема взагалі була заборонена, витіснена із суспільної свідомості. Особливо ця заборона позначилася на нащадках жертв Голодомору. У соціальній психології і психотерапії (насамперед у так званому трансгенераційному підході) [11–16] встановлено таку закономірність: якщо колективна травма в одному поколінні не була належним чином психологічно опрацьована, вона передається у спадок наступному поколінню, яке, не будучи травмованим (наприклад, народилося після цих подій), переживає всі ознаки колективної травми та прагне позбутися неприємного стану. Це проявляється в особливостях суспільної психології, менталітету тощо. Помічено ще й таке: чим більше із суспільної свідомості витісняються наслідки колективної травми, тим більша ймовірність її психосоматичних наслідків, що проявляється у специфічних захворюваннях, поширених у даній популяції. Утім, щоб з’ясувати, які саме хвороби чи характерологічні особливості сучасних українців пов’язані з Голодомором, потрібно провести додаткове дослідження. Про наявність трансгенераційного перенесення травми Голодомору свідчить емоційність, яку викликає у представників наступних поколінь обговорення цієї теми, у тому числі й наявність спротиву, майже масового бажання уникнути страждання, яке актуалізується, коли хтось згадує про цю трагедію. Узагальнюючи різні психологічні джерела, можна зробити попередні висновки про довготривалі наслідки українського Голодомору. Насамперед для сучасної суспільної психології характерне глибоке витіснення всього, що стосується теми голоду, небажання порушувати цю тему, що пояснюється страхом навіть перед згадкою про травму. Можна припустити, що для українського менталітету характерна психологія жертви, поширена серед значної частини української популяції. Суспільство наскрізь інфіковане соціальними страхами, і як наслідок – політичний нігілізм, що проявляється у відсутності довіри до влади як такої. Ще однією рисою українського менталітету є замкненість, інтроверсія, прагнення приховати від оточення не лише свій внутрішній світ, а й життя своєї родини, глибоко затаєні негативні емоції та почуття, які в українській ментальності превалюють над позитивними; найбільш патогенними серед них слід вважати сором, заздрість до інших, почуття провини тощо. Руйнування традиційної картини світу спричинюється до соціальної апатії та нестабільності індивідуального життєвого світу українців, що пояснюють численні психологічні та психотерапевтичні проблеми наших співвітчизників. Зрозуміло, що причини всіх особливостей і негараздів психічного стану сучасних українців не варто шукати тільки в 1932–1933 роках, проте можна з упевненістю стверджувати, що переживання й опрацювання суспільством психічної травми Голодомору в необхідному для цього масштабі лише розпочато. Аналітична робота, опрацювання наявних документів, опублікованих свідчень, залучення результатів етнографічних, історичних, біологічних досліджень дають змогу зробити важливі висновки. Голод зумовлює фізичні страждання людини. Тривале голодування призводить до фізичного виснаження і завдає надзвичайно сильних психічних страждань. Унаслідок голоду змінюється психічний стан людини: після мобілізації і поведінкового збудження її охоплюють байдужість, слабкість, апатія. У період 1932–1933 років унаслідок тривалого масового недоїдання і голоду велика кількість людей зазнавала сильних фізичних і психічних страждань. Загальний психічний стан населення був стресовим, напруженим, пригніченим, сповненим страхів. Фізичні страждання підсилювались і помножувалися відчуттям безвиході, безнадії, розгубленості і вимушеної (навченої) безпомічності, блокувалися природні психологічні, та й соціальні, механізми опанування фізичних страждань. Моральний тиск і примус, постійний психологічний терор, насильство і репресії посилювали психічні страждання людей від голоду. Аналіз щоденникових записів показує, що в період голоду 1932 р. голодне виснаження проявлялося в мобілізаційних реакціях і звуженні свідомості: усе, що відволікало від основної потреби (в їжі), викликало неконтрольований афект, гнів, злість, грубість, жорстокість, агресію. У записах 1933 р. спостерігається перехід від відчаю до апатії, байдужості, загальмованості. Унаслідок мук голоду і крайнього виснаження, споглядання голодних смертей рідних і знайомих людей, безрезультатних намагань знайти їжу для себе і родини населення України в 1932–1933 роках перебувало в стані, близькому до повного психічного зламу від почуття безвиході, за яким ішли канібалізм, самогубство. У звуженій стражданням голоду свідомості вбивці висновок про те, що приречена на смерть дитина може дати шанс вижити іншим, був логікою відчаю, хоча й, безумовно, порушував існуючі тоді і зараз моральні й законні норми. Про наявність трансгенераційного перенесення травми Голодомору свідчить емоційність, яку викликає в представників наступних поколінь обговорення цієї теми, у тому числі й спротив, майже масове бажання уникнути страждання, які актуалізуються навіть при згадках про пережиту народом трагедію. Отже, можемо зробити певні узагальнення. У період 1932–1933 років унаслідок тривалого голодування і позбавлення можливості харчуватися у психічному стані населення України відбувалися значні зміни. При цьому людина переживала важкі фізичні і психічні страждання, підсилені соціальним тиском і політичним терором. Сила і масштаб страждань перебували за межею адаптаційних ресурсів психіки, пригнічених вимушеною безпорадністю. Звичними явищами стали самогубства, убивства з метою людоїдства, трупоїдство померлих родичів, інших людей. Деформації у сфері відчуттів і сприйняття, уявлень та перебігу ідей, пам’яті, бажань, прагнень, вольових прагнень, характеру і темпераменту, всієї сукупності душевного життя особистості мали характер звуження свідомості на домінантній потребі виживання – потребі в їжі. Відбувалося депресування і послаблення голодом практично всіх чинників, що детермінують поведінку людини (детермінаторів): самозбереження і порогів ризику, репродуктивного статевого потягу, релігійних, моральних, естетичних почуттів тощо. Дії сталінського тоталітарного режиму в період 30-х років XX ст. мали ознаки політичної технології. Вони спричинили злам психіки населення, що проживало на території України. Такий злам має віддалені наслідки як психічна травма для його безпосередніх жертв та ознаки трансгенераційної передачі подальшим поколінням. Особливості цих психологічних наслідків та способи їх подолання нащадками в третьому поколінні потребують спеціальних досліджень. Література 1. Малахов Г. П. Голодание / Г. П. Малахов. – СПб. : Крылов, 2009. – 192 с. 2. Атватер И. Психология для жизни. Упорядочение образа мыслей, развитие и поведение человека наших дней : учеб. пособие / И. Атватер, К. Г. Даффи ; пер. с англ.; под ред. проф. Е. А. Климова. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – 535 с. 3. Поляков В. А. Поволжский голод начала 1920-х гг.: к историографии проблемы [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. nivestnik.ru/2005_1/05.shtml. 4. Колективізація і голод на Україні 1929–1933: Зб. документів і матеріалів. – 2-ге вид., стереотип. / ред. кол. С. В. Кульчицький (відп. ред.); упоряд. Г. М. Михайличенко, Є. П. Шаталіна. – К.: Наук. думка, 1993. – 733 с. 5. Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали / упоряд. Р. Я. Пиріг. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – 1126 с. 6. Соловей Д. Сказати правду: винищення людности в Україні в 1929–33 рр. (Спроба накреслити загальну картину акції та кількість жертв) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://poltava-repres.narod.ru/genocid/gen_ua/sol_07.htm. 7. Elgar M. A. Cannibalism: ecology and evolution among diverse taxa / ? Mark A. Elgar, Bernard J. Crespi. – 1992. – 361 p. 8. Tolkamp H. H. Organism-substrate relationships in lowland streams / H. H. Tolkamp. – 1980. – 211 p. 9. Milner J. S. Hardness of heart: Hardness of Life: the stain of human infanticide / J. S. Milner. – 2000. 10. Особистісний вибір: психологія відчаю та надії / за ред. Т. М. Титаренко. – К.: Міленіум, 2005. – 336 с. 11. Гой Т. В. Общество и коллективная травма: Семинар Питера Келлермана / Т. В. Гой, П. П. Горностай, Е. В. Кистаева // Психодрама и современная психотерапия. – 2005. – № 2-3. – С. 141–145. 12. Кукиер Р. Психодрама Человечества. Действительно ли это утопия? / Р. Кукиер // Психодрама и современная психотерапия. – 2004. – № 4. – С. 29–42. 13. Наор Я. Театр Холокоста / Я. Наор // Психодрама и современная психотерапия. – 2005. – № 4. – С. 15–30. 14. Шутценбергер А. А. Синдром предков. Трансгенерационные связи, семейные тайны, синдром годовщины, передача травм и практическое использование геносоциограммы / А. А. Шутценбергер. – М. : Изд-во Ин-та психотерапии, 2001. 15. Kellermann N. P. F. Transmission of Holocaust Trauma. National Israeli Center for Psychosocial Support of Survivors of the Holocaust and the Second Generation, 2000 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://peterfelix.tripod.com/home/trans.htm. 16. Volkan V. Bloodlines: from ethnic pride to ethnic terrorism / V. Volkan. – New York : Farrar, Straus and Giroux, 1997. – 280 p. АДАПТАЦІЯ МЕТОДИКИ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ Р. СТИЛИ “KPIKS” І. І. Семків  Представлено опис культурної адаптації методики Р. Стили, призначеної для вимірювання соціального капіталу особистості. Відзначено, що методика характеризується високими психометричними показниками (валідністю і надійністю). Ключові слова: соціальний капітал, ресурс, культурна адаптація методики, валідність, надійність. Представлено описание культурной адаптации методики Р. Стылы, предназначенной для измерения социального капитала личности. Отмечено, что методика имеет хорошие психометрические показатели (валидность и надежность). Ключевые слова: социальный капитал, ресурс, культурная адаптация методики, валидность, надежность. A cultural adaptation of R. Styla method which measures social capital of personality is presented. The author underlines that this method has good psychometric characteristics such as validity and reliability Key words: social capital, resource, cultural adaptation, methods, validity, reliability. Проблема. Соціальний капітал – потужний чинник утвердження громадянського суспільства, проте на сучасному етапі розвитку української психології ще не вироблено психологічного інструментарію для його вимірювання. У рамках психологічної науки соціальний капітал розглядають як доступність для особистості ресурсів, що містяться в мережі соціальних контактів. Соціальний капітал, будучи атрибутом окремого індивіда, виступає як його індивідуальний ресурс, оскільки виявляється в можливості доступу до ресурсів інших осіб. Обґрунтуванням концепту соціального капіталу та його роллю в розвитку громадянського суспільства маємо завдячувати Г. Лоурі, Р. Патнаму, П. Бурдьє, Дж. Коулману [1–3]. Сьогодні проблему соціального капіталу досліджують як українські, так і зарубіжні науковці, зокрема Л. А. Найдьонова, Н. Лін, Р. С. Барт, К. Кук, Ф. Фукуяма, І. Кавачі, М. Левицька [4–9]. Найбільш актуальним для сучасної психологічної науки є вивчення соціального капіталу на індивідуальному рівні. Психологічні аспекти функціонування соціального капіталу, соціально-психологічні передумови його використання і вплив на активність особистості потребують детального аналізу та дослідження. Тому актуальним завданням є розроблення методологічного психологічного апарату для вимірювання соціального капіталу на індивідуальному рівні. Мета статті: описати процедуру адаптації україномовної методики вимірювання соціального капіталу особистості для використання її в подальших психологічних дослідженнях; обґрунтувати культурну адаптацію методики Р. Стили для вимірювання соціального капіталу особистості, з’ясувати психометричні показники цієї методики. Поняття соціального капіталу досі досліджено недостатньо, хоч існує чимало підходів до тлумачення його природи. Найбільший внесок у розвиток теорії соціального капіталу зробили П. Бурдьє, Дж. Колман, Р. Патнам, які ввели концепт соціального капіталу в науковий ужиток соціології, політології, економіки, політичної та соціальної психології. Одним із перших запропонував розглядати поняття соціального капіталу на особистісному рівні П. Бурдьє (1979). Він визначав соціальний капітал як сукупність реальних чи потенційних ресурсів, що пов’язані з наявністю міцних мереж зв’язків і передбачають існування більш-менш інституціоналізованих відносин взаємного знайомства та визнання [2]. Дж. Коулман тлумачив соціальний капітал з огляду на його функції. Для нього соціальний капітал – один з компонентів раціональної поведінки, певний ресурс суб’єкта [3]. У своєму тлумаченні соціального капіталу Р. Патнам спирався на багаторічні спостереження за політичними і громадськими подіями в Італії [1]. Завдяки його працям поняття соціального капіталу проникло в політологію. Визначення цього поняття, сформульоване Патнамом, сьогодні найбільш відоме: соціальний капітал – ступінь залученості особи до соціальної мережі, рівень довіри, цінності та норми взаємності, властиві членам цієї мережі [1]. У психології соціальний капітал як наукове поняття найчастіше розглядають під кутом зору особистісно-індивідуального ресурсу. Початок розробленню ресурсних теорій соціального капіталу поклав П. Бурдьє, визначивши соціальний капітал як доступність реальних чи потенційних ресурсів соціальної мережі [2]. Слідом за Бурдьє А. Портес визначає соціальний капітал як можливість для індивідів користуватись обмеженими ресурсами на основі свого членства в соціальній мережі [10]. До теорій соціального капіталу як атрибуту індивіда належить також теорія У. Бейкера. Дослідник вважає, що соціальний капітал – це соціальний ресурс, який людина отримує із соціальної мережі і потім використовує для досягнення своїх цілей [11]. Р. Барт у свою чергу розглядає соціальний капітал як ресурс, що втілюється в контактах з друзями, колегами та іншими людьми, через яких особистість може реалізувати свій культурний і фінансовий капітал [8]. Отже, представники теорій, що розглядають соціальний капітал на індивідуальному рівні, трактують його як індивідуальний ресурс, котрий виявляється в можливості використовувати для своїх цілей ресурси людей, з якими особа перебуває в контакті. Н. Лін розглядає соціальний капітал як доступ до ресурсів через соціальну мережу і вважає, що соціальний капітал є надзвичайно важливим конструктом у досягненні індивідуальних та групових цілей [7]. Р. Патнам поділяє соціальний капітал на два види: “в’яжучий” (bonding) і “мостовий” (bridging). “В’яжучий” соціальний капітал поєднує людей усередині групи, “мостовий” – людей з різних груп [1]. Використання “в’яжучого” соціального капіталу полягає в тому, що людина спирається на соціальний ресурс лише своєї найближчої групи (наприклад, сім’ї, сусідів, одногрупників, людей, з якими ходить до однієї церкви), формує із цією групою довірливі стосунки. А. Ч. Браген [12] виділила дві сфери життя, у кожній з яких є три поля, де й формується добробут людини: 1) приватна сфера: а) продуктивні вміння у приватній сфері (уміння, пов’язані з утриманням дому й господарства, доглядом за дітьми та ін.); б) особисті зв’язки з іншими (друзями, коханою людиною) та емоційна користь, яку вони дають; в) дозвілля і вільний час (хобі, прогулянки); 2) публічна сфера: а) продуктивні вміння (професійні, навчальні соціальні); б) уміння, пов’язані з громадянськими правами та обов’язками (сплата податків та ін.); в) неінституціоналізовані інтеракції (випадкові контакти на вулиці, у транспорті тощо). Т. Снійдерсові вдалося поєднати вчення Р. Патнама про форми соціального капіталу і вчення А. Ч. Браген про сфери життя, де формується добробут людини. Дослідник виділив основні сфери функціонування соціального капіталу як ресурсу (див. [12]). Таким чином він створив універсальний інструментарій для вивчення ресурсу особистості, який міститься у двох сферах: приватній (“в’яжучий” соціальний капітал) і публічній (“мостовий” соціальний капітал) [там само]. Снійдерс, спираючись на теорії Н. Ліна, Р. Патнама, Дж. Колмана, зазначає, що важливо навчитися вимірювати можливість доступу особистості до ресурсів (економічних, політичних, побутових, культурних, людських, професійних та соціальних) інших осіб. До основних сфер функціонування соціального ресурсу особистості дослідник відніс: 1) продуктивні вміння у приватній сфері; 2) особисті зв’язки з іншими та емоційна користь, яку вони дають; 3) дозвілля і вільний час; 4) продуктивні вміння в публічній сфері (професійні, навчальні, соціальні); 5) громадянські права та обов’язки. Польський дослідник Р. Стила розробив методику, призначену для дослідження соціального капіталу на індивідуальному рівні [13]. За мірило соціального капіталу він пропонує взяти можливість доступу особистості до соціального ресурсу приватної чи публічної сфер. Індивідуальний соціальний капітал Стила визначає як кількість ресурсів, що належать до соціальної мережі особи і можуть бути доступними для неї, як результат особливостей попередніх контактів [там само]. Методику складають такі шкали: 1. Продуктивні вміння. Ця шкала обіймає всі вміння у приватній сфері, спрямовані на досягнення конкретної мети: приготування їжі, утримання помешкання, догляд за дітьми, а також інші численні обов’язки, не пов’язані з професійною діяльністю. 2. Емоційний ресурс (особисті зв’язки з іншими). Ця категорія належить до сфери, що охоплює з особисті зв’язки з іншими людьми. Ідеться про те, як ці зв’язки налагоджуються, як підтримуються, яку емоційну користь дають. Зв’язки з іншими людьми пов’язані з реалізацією трьох категорій потреб: підвищення власного статусу (наприклад, якщо ти знайомий з відомим актором чи іншою відомою людиною); позитивного оцінювання тебе як людини (хтось тебе похвалить, скаже, що ти дуже розумний); інших емоційних потреб (бути коханим). Категорія особистих зв’язків стосується родинних, дружніх, сусідських та інших стосунків. 3. Дозвіллєвий ресурс (відпочинок і вільний час). Ця шкала вміщує всі ресурси, пов’язані з приватною сферою, які стосуються відпочинку та проведення вільного часу (до цієї сфери не належать продуктивна діяльність, зокрема наука, та зв’язки з іншими людьми). Ідеться про хобі, спорт (якщо не ставиться за основну мету підтримання фізичної форми), пасивне проведення часу (перегляд телевізійних програм або будь-який інший бездіяльний відпочинок) та інші види активності, такі як відвідування церкви, участь у дискусійних групах. 4. Соціально-професійний ресурс. Сюди належать усі продуктивні зусилля публічної сфери. Це стосується професійної діяльності, інших видів професійних практик, волонтаріату та процесу навчання (школа, вуз, курси та ін.). 5. Ресурс соціальних інститутів. Ця шкала пов’язана із ситуаціями, коли людина входить у контакт із державою (місцевими урядами, біржею праці, міліцією та ін.) або реалізує інші види громадянської активності. 6. Міжнародний ресурс. Шкала містить запитання, що мають з’ясувати характер і потенціал зв’язків із громадянами, що живуть за межами України. 7. Загальний показник соціального ресурсу в приватній сфері. Цю шкалу складають такі підшкали: “продуктивні вміння в приватній сфері”, “особисті зв’язки з іншими”, “відпочинок і вільний час”. Загальний показник соціального ресурсу в приватній сфері відповідає “в’яжучому” соціальному капіталу. 8. Загальний показник соціального ресурсу в публічній сфері. Ця шкала утворена підшкалами: “продуктивні вміння в публічній сфері”, “уміння, пов’язані з громадянськими правами та обов’язками”, “міжнародний ресурс”. Загальний показник соціального ресурсу в публічній сфері відповідає “мостовому” соціальному капіталу. Спробуємо виділити нез’ясовані аспекти загальної проблеми. Теоретичний аналіз показує, що соціальний капітал як концепт лише починає осмислюватися в сучасній українській психології. Оскільки україномовних версій методик вимірювання соціального капіталу досі не напрацьовано, важливо адаптувати іншомовні методики дослідження соціального капіталу відповідно до вимог вітчизняної психологічної науки. Нижче представлено результати адаптації методики польського дослідника Р. Стили “KPIKS”, викладено основний матеріал нашого дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. У дослідженні взяли участь 268 студентів Львівського національного університету імені Івана Франка (різних факультетів: філософського, біологічного, хімічного, української філології, іноземної філології, механіко-математичного, історичного) і психологічного факультету Львівського державного університету внутрішніх справ. Лінгвістична валідність. До перевірки методики на лінгвістичну валідність було залучено трьох експертів, які брали участь у перекладі та оцінюванні остаточної версії методики. Також було здійснено процедуру зворотного перекладу тексту. Перевіривши методику, експерти відтак усунули всі виявлені недоліки й зауваження. Остаточна версія методики застосовувалась у подальших дослідженнях. Перевірка методики на наявність зв’язків між шкалами методики. Дослідження показали, що методика має високі показники внутрішніх кореляцій між питаннями і шкалами методики. Сила кореляційних зв’язків між шкалами методики підтверджує її високу валідність (табл. 1). Найвищими коефіцієнтами кореляції (r=0,756**, r=0,756**, r=0,672**) характеризуються зв’язки між шкалами, що вказують на соціальний капітал приватної сфери, чи “в’яжучий” соціальний капітал. Слабшими, але значимими є зв’язки всередині шкали соціального капіталу приватної сфери, чи “мостового” соціального капіталу. Таблиця 1 Кореляційна валідність методики “KPIKS” Шкали Продуктивні вміння Емоційний ресурс Ресурс дозвілля Соц.-профес. ресурс Ресурс соц. інститутів Між- народ. ресурс Продуктивні вміння 1,000 0,755** 0,756** 0,697** 0,483** 0,235** Емоційний ресурс 0,755** 1,000 0,672** 0,526** 0,351** 0,192** Ресурс дозвілля 0,756** 0,672** 1,000 0,736** 0,526** 0,382** Соціально-професійний ресурс 0,697** 0,526** 0,736** 1,000 0,597** 0,358** Ресурс соціальних інститутів 0,483** 0,351** 0,526** 0,597** 1,000 0,214** Міжнародний ресурс 0,235** 0,192** 0,382** 0,358** 0,214** 1,000 Отже, перевірка кореляційних зв’язків усередині методики свідчить про те, що вона має достатню валідність. Перевірка методики на факторну валідність. Процедура адаптації методики потребує перевірки відповідності факторній структурі оригіналу методики. У ході дослідження вдалося виділити три основні фактори (табл. 2). Фактор 1. До першого фактору належать шкали: продуктивні вміння у приватній сфері (0,867), особисті зв’язки з іншими (0,914), відпочинок і вільний час (0,760). Усі три шкали, на думку Р. Стили, повинні об’єднуватись в одну шкалу, оскільки їх об’єднання дає шкалу “соціальний капітал приватної сфери” (“в’яжучий” соціальний капітал). Цей фактор пояснює 58% дисперсії даних. Фактор 2. До другого фактору належать дві шкали: продуктивні вміння в публічній сфері (0,586) та вміння, пов’язані з громадянськими правами та обов’язками (0,942). Ці дві шкали Стила пропонує об’єднувати в одну – шкалу “соціальний капітал публічної сфери” (“мостовий” соціальний капітал). Цей фактор пояснює ще 15% дисперсії даних. Фактор 3. До третього фактору належить одна шкала – “міжнародний ресурс”. У методиці Р. Стили цієї шкали немає – ми додатково створили її з метою смислової модифікації методики. Третій фактор пояснює ще 13% дисперсії даних. Таблиця 2 Факторна валідність методики “KPIKS” Шкали Фактори 1 2 3 Продуктивні вміння 0,867 0,287 0,080 Емоційний ресурс 0,914 0,062 0,032 Ресурс дозвілля 0,760 0,345 0,307 Соціально-професійний ресурс 0,507 0,586 0,284 Ресурс соціальних інститутів 0,178 0,942 0,059 Міжнародний ресурс 0,124 0,103 0,975 Загалом факторна структура методики пояснює 86% розкиду даних (такий показник вважають досить високим). Факторна структура адаптованої версії методики цілком відповідає факторній структурі оригіналу методики “KPIKS”, що свідчить про її високу факторну валідність. Перевірка методики на контекстуальну( конвергентну і дискримінантну) валідність. Контекстуальна валідність, що виявляється у двох формах (конвергентній і дискримінантній), передбачає наявність зв’язку із змінними, які, за теоретичним припущенням, повинні корелювати із змінними методики, що проходить адаптацію. Конвергентна валідність показує наявність зв’язку з показниками, до яких вони мали б бути подібними, дискримінантна – відсутність зв’язку із шкалами, від яких вони повинні відрізнятися. Виходячи з численних теорій соціального капіталу [14], найбільш тісним є його зв’язок із громадянською активністю особистості. Як показують результати дослідження, громадянська активність має тісний кореляційний зв’язок із шкалами методики “KPIKS”, що свідчить про високу контекстуальну валідність адаптованої версії методики (табл. 3). Таблиця 3 Контекстуальна валідність методики “KPIKS” Шкали Громадянська активність Продуктивні вміння 0,179** Емоційний ресурс 0,225** Ресурс дозвілля 0,280** Соціально-професійний ресурс 0,255** Ресурс соціальних інститутів 0,172** Міжнародний ресурс 0,178* Перевірка методики на внутрішню (конституційну) надійність. Внутрішня надійність знаходить підтвердження в ході перевірки методики щодо її основних статистичних показників, тобто перевірки нормальності розподілу, частоти, дисперсії, моди, медіани. У випадку з методикою “KPIKS” такий аналіз видається можливим, оскільки внутрішні шкали методики позитивно корелюють між собою і здатні давати одну шкалу соціального капіталу. Шкала соціального капіталу методики “KPIKS” вказує на те, що розподіл частот є нормальним, звідси висновок про високу внутрішню надійність методики. Шкала демонструє хороші показники описової статистики (рис.). Такі статистичні показники вказують на те, що методиці притаманна висока внутрішня надійність. Рис. Розподіл частот методики “KPIKS” Перевірка методики на внутрішню надійність методом Альфа-Кронбаха. Цей метод дає змогу з’ясувати, якою мірою узгоджені запитання в межах окремої шкали. У ході дослідження адаптації методики “Соціального ресурсу” вдалося з’ясувати, що всі шкали методики володіють високою надійністю (табл. 4). Так, коефіцієнт Альфа коливається від ?=0,790 (продуктивні вміння в публічній сфері) до ?=0,932 (загальний показник соціального ресурсу в приватній сфері). Найбільшу надійність продемонстрували шкали, пов’язані з приватною сферою, і ті, що відображають ресурс публічної сфери. Дослідження надійності методики “KPIKS” показали, що методика і всі її шкали мають високу надійність і тому їх можна застосовувати для дослідження української студентської молоді. Таблиця 4 Внутрішня надійність методики “KPIKS” Шкали Показник ? Продуктивні вміння ?=0,879 Емоційний ресурс ?=0,878 Ресурс дозвілля ?=0,820 Соціально-професійний ресурс ?=0,790 Ресурс соціальних інститутів ?=0,832 Міжнародний ресурс ?=0,798 Загальний показник ресурсу в приватній сфері ?=0,932 Загальний показник ресурсу в публічній сфері ?=0,832 Перевірка методики на ре-тестову надійність. Процедура тест-ре-тест – один з найбільш поширених методів перевірки надійності методики. У наших дослідженнях повторне тестування проводилося за шість тижнів після первинного. Отримані результати продемонстрували високий рівень надійності тесту (табл. 5). Усі шкали методики отримали високі показники ре-тестової надійності. Найвищу ре-тестову надійність показала шкала національного ресурсу (r=0,820), найнижчу – шкала вмінь, пов’язаних із громадянськими правами та обов’язками (r=0,523). Таблиця 5 Ре-тестова надійність методики “KPIKS” Шкали Продук- тивні вміння Емоцій- ний ресурс Ресурс дозвіл. Соц. профес. ресурс Ресурс соціальних інститутів Міжнаро дний ресурс “В’яжучий” СК “Мосто- вий” СК Продуктивні вміння ,716** ,531** ,518** ,496** ,189 ,381** ,688** ,433** Емоційний ресурс ,444** ,671** ,351* ,294 ,094 ,312* ,563** ,291 Ресурс дозвілля ,542** ,526** ,603** ,560** ,286 ,568** ,638** ,596** Соціально-професійний ресурс ,517** ,343* ,465** ,713** ,455** ,415** ,512** ,633** Ресурс соціальних інститутів ,202 ,202 ,334* ,413** ,523** ,294 ,277 ,502** Міжнародний ресурс ,249 ,272 ,352* ,436** ,121 ,820** ,330* ,616** “В’яжучий” соціальний капітал ,646** ,614** ,531** ,491** ,200 ,439** ,692** ,467** “Мостовий” соціальний капітал ,460** ,354* ,491** ,697** ,475** ,579** ,500** ,720** Отже, кожна із шкал має високу ре-тестову надійність, про що свідчать кореляційні зв’язки між ідентичними шкалами методики при повторному замірі, який було зроблено за шість тижнів після первинного тестування. Висновки. Поняття соціального капіталу лише починає осмислюватися сучасною вітчизняною психологією. Воно не набуло ще належної популярності серед українських психологів. Це пояснюється тим, що досі не вироблено ефективного дослідницького психологічного інструментарію для вимірювання індивідуального соціального капіталу. Саме тому актуальним завданням видається сьогодні розроблення та адаптація методик дослідження соціального капіталу на особистісному рівні. Польський дослідник Р. Стила розробив таку методику, що дістала назву “KPІKS”. Здійснено процедуру культурної адаптації методики Р. Стили українською мовою. Для адаптації методики “KPIKS” було використано такі основні процедури: перевірка методики на валідність (лінгвістичну, факторну, кореляційну, контекстуальну); перевірка методики на надійність (конституційну, внутрішню, ре-тестову). Підсумовуючи результати адаптації методики “KPIKS”, вважаємо за потрібне наголосити на тому, що україномовна адаптована версія методики має високі психометричні показники (валідність і надійність), що дає підстави використовувати її в подальших дослідженнях соціального капіталу студентської молоді. Література 1. Патнам Р. Творення демократії: Традиції громадської активності в сучасній Італії / Р. Патнам, Р. Леонарді : [пер. з англ. В. Ющенко]. – К. : Основи, 2001. – 302 с. 2. Bourdieu P. The forms of capital / J. Richardson // Handbook of Theory and Research for the Sociology of Education. – New York : Greenwood, 1986. – Р. 241–258. 3. Коулман Дж. Капитал социальный и человеческий / Дж. Коулман // Общественные науки и современность. – 2001. – № 3. – С. 122–139. 4. Lewicka M. Dwuњcieїkowy model aktywnoњci spoіecznej: Kapitaі spoіeczny czy kulturowy? / Dorota Rutkowska, Anna Szuster // O rуїnych obliczach altruizmu. – Warszawa : Scholar, 2008. – S. 245–275. 5. Найдьонова Л. А. Розвиток громадянського суспільства як участь у колективних діях спільнот / Л. А. Найдьонова // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць. – К. : Міленіум, 2008. – № 7. – С. 33–49. 6. Cook K. Networks, norms, and trust: the social psychology of social capital / K. Cook // Social Psychology Quarterly. – 2005. – Vol. 68. – № 1. – P. 4–14. 7. Lin N. Social capital: a theory of social structure and action / N. Lin. – Cambridge : Cambridge University Press, 2001. – 278 p. 8. Burt R. S. Brokerage & closure. An introduction to social capital / R. S. Burt. – Oxford : Oxford University Press, 2005. – 279 p. 9. Фукуяма Ф. Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку / Ф. Фукуяма. – Л. : Кальварія, 2005. – 380 с. 10. Portes A. Social capital: its origins and applications in modern sociology /A. Portes // Annual review sociology. – 1998. – Vol. 24 – P. 1–24. 11. Beker W. Market networks and corporate behavior / W. Beker // American journal of sociology. – 1990. – Vol. 96, № 3. – P. 589–625. 12. Gaaga M. The resource generator: social capital quantification with concrete items / M. Gaaga, T. A. Snijdersb // Social Networks. – 2005. – Vol. 27. – P. 1–29. 13. Styla R. Kwestionariusz do pomiaru indywidualnego kapitalu spolecznego (KPIKS). – Wstкpna propozycja oparta na idei generatora zasob?w Toma Snijdersa (w druku). 14. Анатази А. Психологическое тестирование / А. Анатази, С. Урина. – СПб : Питер, 2001. – 149 с. ОСОБЛИВОСТІ ЦІННІСНО-СМИСЛОВОЇ СФЕРИ МОЛОДИХ АКТИВІСТІВ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ Г. Я. Чорна Розглянуто результати дослідження та проведено порівняльний аналіз особливостей ціннісно-смислової сфери молоді з активною громадянською позицією і пересічних молодих людей. Ключові слова: громадянськість, ціннісно-смислова сфера. Рассмотрены результаты исследования и осуществлен сравнительный анализ особенностей ценностно-смысловой сферы молодежи с активной гражданской позицией и рядовых молодых людей. Ключевые слова: гражданственность, ценностно-смысловая сфера. The problems of civil society and the concept of citizenship are examined. Research results and comparative analysis of peculiarities of value-sense sphere of young people with active civil position and ordinary young people are presented. Key words: concept of citizenship, value- sense sphere, civil activity, non-governmental activity. Проблема. Ось уже 18 років, як наша країна стала на нелегкий шлях побудови демократичного суспільства. Процес цей поступовий, ускладнений численними проблемами й труднощами, утім у ньому є й певні позитивні зрушення. Однак сьогодні ще зарано говорити про те, що в Україні сформовано громадянське суспільство – підґрунтя демократії. Учені, які досліджують проблеми громадянського суспільства та умови його розвитку, підкреслюють, що воно має базуватися насамперед на розвиненому почутті громадянськості, рівень якого, на жаль, у нашому суспільстві досі вкрай низький. Це означає, що дуже незначна частка громадян, особливо молодого віку, бере активну участь у житті суспільства. Пасивність населення України призводить до таких негативних наслідків, як розвиток і процвітання корупції, неповага до законів, порушення прав громадян тощо. Саме тому формування в українців готовності та бажання брати участь у громадському житті – справді важливе й актуальне завдання. Мета статті: з’ясувати особливості ціннісно-смислової сфери активістів молодіжних громадських організацій м. Одеси. Досі не вироблено єдиного, чіткого, науково обґрунтованого тлумачення поняття громадянськості. Однак можна погодитися з Л. А. Снігур, що це є усвідомлення людиною своєї причетності до спільноти співвітчизників, її культури, морально-духовне відчуття своєї спільності з нацією. Громадянськість – духовно-моральна цінність, сутністю якої є виконання громадянських прав та обов’язків у країні на основі діяльної любові до неї [1]. Громадянськість має ціннісно-смислову природу і виражається у ставленні особи до своїх прав та обов’язків, по суті це її ідентифікація з народом, що проявляється в позиції, ставленні до рідної країни. Снігур наголошує, що громадянськість не зводиться до простої сукупності громадянських якостей. Громадянськість – особистісне утворення, яке виступає механізмом надання власному життю нової якості. Це позначається майже на всіх елементах особистісної структури, у першу чергу на пізнавальній сфері, емоційно-вольовій, визначає зміну поведінки [там само]. Тож розкриття особливостей ціннісно-смислової сфери громадсько-активної молоді – один з аспектів, що безпосередньо стосується до формування громадянськості, готовності брати участь у громадському житті. Цінності виховуються, точніше прищеплюються, з дитинства в процесі соціалізації. Визначивши особливості ціннісно-смислової сфери молодих активістів громадських організацій, ми зможемо з’ясувати, на чому саме слід зосередити увагу, щоб виховати в майбутньому гідних громадян Української держави. Наше завдання полягало у визначенні особливостей ціннісно-смислової сфери представників експериментальної і контрольної груп та проведенні порівняльного аналізу цих особливостей у двох вибірках – молоді з активною громадянською позицією та пересічних молодих людей. Ми виходили з припущення, що, визначивши особливості, які вирізняють групу людей з активною громадянською позицією, можна більш цілеспрямовано розробляти програми подальшого розвитку цих особливостей у підлітків з вираженими лідерськими рисами. У нашому дослідженні взяли участь 20 активістів громадських організацій і студентського самоврядування (9 чоловіків і 11 жінок віком від 17 до 24 років). Вони склали експериментальну групу. Контрольна група налічувала 71 особу (студенти обох статей віком від 17 до 23 років). Дані щодо контрольної групи ми запозичили з магістерської роботи Л. К. Спиридонової (2004), на що дістали згоду авторки. У своєму дослідженні ми скористалися методикою асоціативного експерименту та методикою граничних сенсів Д. О. Леонтьєва (рос. – “методика предельных смыслов”, або МПС). Для асоціативного експерименту було взято такі слова-стимули, як “демократія”, “громадянин”, “свобода”. Методику граничних сенсів ми застосовували виключно в роботі з представниками експериментальної групи. Результати асоціативного експерименту стали матеріалом для контент-аналізу слів-реакцій випробуваних. Контент-аналіз дав змогу виділити ряд категорій для кожного слова-стимулу. Нижче наводимо перелік категорій до слова-стимулу “демократія” і відповідні слова-реакції, зафіксовані в протоколах студентів. Категорії: Приклади слів-реакцій: політичні свободи, права свобода слова, думки; влада народу влада більшості, народу; політичний, державний устрій республіка, устрій; негативні уявлення криза, помилка; умови життєзабезпечення та розвитку порядок, розвиток; приклад державного устрою стандарт, рівень розвитку; стосунки між людьми повага, довіра, покора; атрибути демократії революції, депутати, вибори; утілення свободи, незалежності свобода, державність; символи демократії Греція, “Стара Європа”; граматична форма слово, букви; інше дошка пошани, фото Розподіл відповідей випробуваних за категоріями показав, що молодь експериментальної групи найчастіше зі словом-стимулом “демократія” асоціює атрибути демократії (часто трапляються такі слова-реакції, як вибори, депутати тощо). Цю категорію зазначили всі (100%) представники експериментальної групи і тільки 46% студентів контрольної групи. Прикметно, що 75% членів молодіжних громадських організацій зі словом “демократія” пов’язують політичні права і свободи, тоді як у контрольній групі такі слова-реакції подали тільки 49% респондентів (рис. 1). Демократія означає “владу народу” для 70% випробуваних проти 38% респондентів контрольної групи, тоді як асоціації, пов’язані з категорією “політичний устрій”, з’явилися в майже однакової кількості молодих людей в обох групах (65% проти 51%). Негативні уявлення про “демократію”, що виражається в асоціаціях “криза”, “помилка”, мають 10% випробуваних експериментальної групи і 28% контрольної. Це свідчить про те, що молодь обох груп практично не асоціює демократію із чимось негативним. Категорію “умови життєзабезпечення та розвитку” обрали 45% респондентів експериментальної групи і 17% – контрольної. Такі результати свідчать, що люди, які активно впливають на демократичний процес у країні, цілком закономірно вбачають у демократії більше можливостей для розвитку та гідного життя. Категорію “приклад державного устрою” обрали 50% випробуваних експериментальної групи і лише 21% – контрольної. Це говорить про те, що активна молодь краще усвідомлює сутність поняття “демократія”, ніж молодь громадсько пасивна. Категорію “стосунки між людьми” обрали 50% респондентів експериментальної і 17% – контрольної групи, тобто у перших вона трапляється майже втричі частіше. Таку розбіжність можна пояснити, з одного боку, важливістю демократичних проявів, навіть у міжособових стосунках, а з другого – тим, що завдяки активній громадянській позиції, яка можлива лише в умовах демократії, випробувані мають багато знайомих і друзів у громадських рухах та організаціях, що також напряму пов’язує демократію і міжособові стосунки. Категорію “утілення свободи, незалежності” обрали 20% випробуваних експериментальної групи і 42% – контрольної. Така розбіжність пояснюється, мабуть, тим, що для активістів громадських рухів демократія не є запорукою свободи і незалежності – ці категорії потребують постійного виборювання в протистояннях з найрізноманітнішими впливами. Категорію “символи демократії” обрали 60% респондентів експериментальної групи і 5,6% – контрольної. Пояснити таку велику різницю можна таким самим чином, як і щодо категорії “атрибути демократії”. Рис. 1. Розподіл різних категорій асоціацій на слово-стимул “демократія” в експериментальній і контрольній групах Кількісний аналіз показав, що загальна продуктивність слів-реакцій у контрольній групі значно менша, тобто представники цієї групи менше задумуються над поняттям “демократія”. Аналіз реакцій на слово-стимул “громадянин” дав змогу також виділити ряд категорій, які ми наводимо нижче. Категорії: Приклади слів-реакцій: належність до держави держава, Україна, документи; національність українець, національність; обов’язки перед державою законослухняність, обов’язки; права і свободи право вибору, свобода слова; патріотизм патріот, захисник Батьківщини; представник виду людина, особистість; соціальні ролі, статус міліціонер, друг, родина; стороння людина (інший, не-Я) перехожий, незнайомець; особистісні характеристики розумний, чесний; зразок для поведінки відповідальність, небайдужість; активна громадянська позиція активіст, громадський діяч; штампи літературні, фольклорні “громадянин начальник”; негативна реакція громадянська війна; світова спільнота цивілізація, інтернаціоналізм; зовнішність діловий костюм; захищеність державою захищеність, захист; ідентифікація себе Я; інше пологовий будинок, результат. Як бачимо, із словом-стимулом “громадянин” пов’язані різні реакції, розподіл яких в експериментальній і контрольній групах неоднаковий (рис. 2). Рис. 2. Розподіл різних категорій асоціацій на слово-стимул “громадянин” в експериментальній і контрольній групах Зауважимо, що кількість категорій щодо цього слова-стимулу в респондентів двох груп відрізняється мало, винятком стали категорії “належність до держави”, “права і свободи”, “зразок для поведінки” та “активна громадянська позиція”, які дістали значну перевагу в експериментальній групі. Категорія “активна громадянська позиція” трапляється в 60% відповідей представників експериментальної групи проти 11% у контрольній. Категорію “стороння людина” не обрав жоден представник експериментальної групи, але вона трапляється в 11% протоколів контрольної групи. Дані щодо інших категорій є несуттєвими і невиразними (показники не перевищують 10% в обох групах). Контент-аналіз асоціацій на слово-стимул “свобода” дав змогу виділити низку категорій. Категорії: Приклади слів-реакцій: стан легкість, радість, спокій; свобода від незалежність, сам собі хазяїн; природа, метафора море, гори, небо, парашут; протилежне в’язниця, кріпаки; анархічні прагнення роби, що хочеш, анархія; прояви в поведінці прийняття рішення, відпочинок; моральні риси чесність, толерантність; політичні категорії свобода думки, права, рівність; екзистенційні категорії самотність, гармонія; відповідальність відповідальність, самоконтроль; стосунки з іншими спілкування, довіра; інтенції бажання, мета, прагнення; матеріальна злагода матеріальне забезпечення; самореалізація самовираження, самореалізація; притаманне людині людина вільна; особистості Тягнибок, Шустер; інше червоний, поняття. Привертає увагу те, що категорія “стан” траплялася в 5% протоколів представників експериментальної групи, а в контрольній – у 44% (рис. 3). В експериментальній групі лише в 15% протоколів зафіксовано приклади категорії, яку ми, слідом за Е. Фроммом, означили як “свобода від”, тоді як для 52% представників контрольної групи характерне саме таке бачення свободи. Можливо, це можна пояснити більшою популярністю серед активної частини нашого суспільства поняття “свобода для”. Категорія “метафора, природа” виявилася більш поширеною серед представників експериментальної групи (60%), аніж контрольної (39%). Таку перевагу можна віднести на рахунок великої популярності екстремальних видів спорту серед активної молоді – таких як спортивний туризм і стрибки з парашутом. Категорія “моральні риси” в експериментальній групі набрала 40% проти 4,2% в контрольній. Для представників першої, що переважно складається з учасників громадських рухів, які борються за побудову демократичної і розвиненої держави, дуже багато важать моральні риси людей – сьогодні лише вони можуть бути запорукою розвитку та зміцнення демократії в нашій країні. Слова-реакції, віднесені нами до “політичної категорії”, траплялися в 95% протоколів експериментальної групи проти 32% – у контрольній, що свідчить про неабияку заполітизованість цього поняття в колах громадсько активної молоді. Категорія “відповідальність” набрала 40% проти 11% відповідно в експериментальній і контрольній групах. Можна припустити, що активні молоді люди визначають відповідальність як одну з дієвих чеснот свідомих членів суспільства. Рис. 3. Розподіл різних категорій асоціацій на слово-стимул “свобода” в експериментальній і контрольній групах На другому етапі дослідження нашим завданням було визначити особливості ціннісно-смислової сфери представників експериментальної і контрольної груп за допомогою методики граничних сенсів Д. О. Леонтьєва [2; 3]. Згідно з методикою Леонтьєва, випробувані працювали за такою інструкцією: “Дайте одну або більше відповідей на запитання “Що Вам подобається робити найбільше?”. Далі на кожну відповідь ішло зустрічне запитання: “Для чого Вам робити те й те?”. Усі відповіді мали починатися словами “Для того, щоб …”. Для обробки даних ми знову скористалися методиками кількісного і якісного аналізу. Одержані протоколи було піддано контент-аналізу, відтак ми змогли виокремити низку категорій. Отже, наводимо категорії і приклади висловлювань щодо смислу життя, виділені на основі аналізу результатів методики граничних сенсів в експериментальній групі (рис. 4). Категорії: Приклади слів-реакцій: життєствердження зрозуміти суть життя; щоб було що згадати; кар’єра і професійне удосконалення мати високе становище, бути компетентним, заробляти гроші; самореалізація розвинутися, самореалізуватися, успіх; самоствердження отримати вдячність; почуватися потрібним, щоб інші поважали; упевненість у собі; гедонізм задоволення, насолода, щастя, гармонія; служіння суспільству змінити світ на краще, допомогти іншим; служіння собі щоб моє життя стало кращим; влада керувати, щоб інші слухалися, щоб було по-моєму, керувати своїм життям; амбіції залишити слід у житті інших, щоб пам’ятали; щоб брали приклад; сім’я, друзі створити сім’ю, не бути самотнім; спілкування спілкуватися, спостерігати за людьми. Рис. 4. Розподіл відповідей за категоріями в методиці граничних сенсів Кількісний аналіз показав, що найбільшу популярність серед молодих активістів громадських організацій має категорія “гедонізм” (70%). Друге місце посіла категорія “самореалізація” – її індикатори називали теж майже 70% представників експериментальної групи. На третьому місці – категорія “служіння суспільству та країні” (таким є вищий сенс життя для 55% респондентів з громадянською позицією). “Самоствердження” в житті важливе для 55% випробуваних; прагнуть осмислити сенс життя, мати, що згадати (категорія “життєствердження”) 65% випробуваних. Влада над людьми і здатність керувати своїм життям становлять сенс життя для 35% молоді з активною громадянською позицією. Бачать сенс у тому, щоб їхнє життя стало кращим (категорія “служіння собі”), ще близько 50% представників експериментальної групи. Цінності “кар’єри і професійного удосконалення” важливі для 40% респондентів експериментальної групи; амбіційність (як то, наприклад, “залишити слід у житті інших”) є смислом діяльності 15% активної молоді; для 15% – це “спілкування” і ще для 15% найважливішу цінність становлять “сім’я та друзі”. Отже, результати дослідження засвідчили значні розбіжності в показниках контрольної та експериментальної груп. Це підтверджує тезу, що громадянськість тісно пов’язана зі світобаченням і цінностями особи. З огляду на отримані дані можемо сформулювати такі висновки. 1. Поняття “свобода”, як показав асоціативний експеримент, має досить високий рівень заполітизованості і тісно пов’язане з моральними принципами молодих активістів громадських організацій. Представники експериментальної групи вважають, що громадянин має бути взірцем для інших. Різну реакцію випробуваних кожної групи на слово-стимул “демократія” можна пояснити активною громадською позицією представників експериментальної групи. Така позиція тісно пов’язана саме з демократичними процесами в суспільстві. 2. Перелік найбільш поширених смисложиттєвих орієнтацій молоді, яка бере участь у роботі громадських організацій, включає прагнення молодої людини цікаво та із задоволенням прожити життя, що потребує від неї самореалізації, а для багатьох – самоствердження. Молоді активісти вважають, що це приємно, корисно і плідно робити, допомагаючи заодно суспільству, що в цілому це цікаве проведення часу і не суперечить їхній головній меті. Лише незначна частка активної молоді вбачає в громадській діяльності шлях до влади і власного процвітання. Література 1. Снігур Л. А. Психологія становлення громадянськості особистості / Л. А. Снігур. – О. : Вид-ць М. П. Черкасов, 2004. – 331 с. 2. Леонтьев Д. А. Методика предельных смыслов (МПС) : методическое руководство / Д. А. Леонтьев. – М. : Смысл, 1999. – 36 с. 3. Леонтьев Д. А. Психология смысла / Д. А. Леонтьев. – М. : Смысл, 2003. – 488 с. ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДІ В УМОВАХ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ І ПЕРЕХОДУ ДО ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА СОЦІАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ МЕДІА-ОСВІТИ О. Т. Баришполець Висвітлено стан медіа-культури громадян України та проблеми її формування, зусилля українських учених і педагогічної спільноти в розвитку медіа-освіти, ідея якої дістала широку підтримку серед дорослого населення, шкільної молоді й учителів. Оглянуто зарубіжний управлінський досвід в організації та методичному забезпеченні медіа-освіти в середній школі, проаналізовано основні теорії в цій сфері. Ключові слова: медіа-культура особистості, медіа-освіта, соціальні ролі медіа-освіти, теорії медіа-освіти, дослідження громадської думки щодо медіа-освіти. Освещены состояние медиакультуры граждан Украины и проблемы ее формирования, усилия украинских ученых и педагогического сообщества в развитии медиаобразования, идея которого получила широкую поддержку взрослого населения, школьной молодежи и учителей. Осуществлен обзор зарубежного управленческого опыта в организации и методическом обеспечении медиаобразования в средней школе, проанализированы основные теории в этой сфере. Ключевые слова: медиакультура личности, медиаобразование, социальные роли медиаобразования, теории медиаобразования, исследования общественного мнения относительно медиаобразования. This article treats the level of media culture of Ukrainian citizens and the problems connected with its forming. The efforts of Ukrainian scientists and educationalists in the sphere of the development of media-education are analyzed. The ideas of media education gained support among adults, school students and teachers in Ukraine. The review of foreign experience in management and methodical support in the field of secondary-school media education is presented. Basic theories of this field are analyzed Key words: рersonal media culture, media education, public opinion, media-education theories. Проблема медіа-освіти для української спільноти перейшла зі сфери побажань у практичну площину через багато об’єктивних, тобто незалежних від неї (а почасти й залежних і ряду цілком залежних), чинників. Передусім ідеться про глобалізаційні процеси входження України у світове інформаційне суспільство з усіма його перевагами, вадами та небезпеками для людини. Сучасна цивілізаційна ситуація складається таким чином, що науково-технічний прогрес у цілому, і у сфері мас-медіа також, значно випереджає розвиток духовності суспільства, моральних підвалин особи. Розвиток засобів масової комунікації поряд з помітними благами приніс і численні броблеми: психічні розлади, медіа-залежність та ін. Ринковий характер виробництва і розповсюдження медіа-продукту створює умови для формування нерозбірливого споживача інформації, піддатливого маніпулятивному впливові, що, до речі, почасти вигідно багатьом політичним силам. А тим часом процеси демократизації суспільства вимагають свідомої критичної позиції кожного громадянина, спроможного вільно орієнтуватися в розмаїтому морі інформації. Світовий досвід засвідчує: негативним впливам мас-медіа можна протиставити одне: загальну безперервну медіа-освіту як складову освітнього процесу в цілому та медіа-культуру – як неодмінну складову загальної культури і суспільства, окремої особистості. Невипадково в багатьох країнах науковці вже чимало років опікуються проблемами медіа-культури особистості й суспільства, розробляючи теоретичні й методичні засади медіа-освіти не лише молодих поколінь, а й дорослого населення [1–6]. Зроблено ряд кроків у цьому напрямі й в Україні. Зокрема, в Інституті соціальної та політичної психології Академії педагогічних наук, який багато років поспіль відстежує новітні процеси в інформаційному просторі суспільства, створена кілька років тому лабораторія психології масової комунікації та медіа-освіти здійснює моніторинг рівня медіа-культури громадян та молодого покоління. Підготовлено посібник для вчителів, шкільних психологів і батьків “Медіа-культура особистості: соціально-психологічний підхід”. Запропоновано експериментальну навчальну програму з медіа-освіти для середньої школи. Опубліковано десятки статей, зроблено низку наукових доповідей і повідомлень з презентацією науково-практичних рекомендацій щодо розвитку медіа-освіти в Україні. Мета статті: теоретичне узагальнення отриманого останнім часом емпіричного матеріалу. Як відомо, сучасний школяр проводить за монітором комп’ютера чи/та біля телевізора в середньому від 3 до 5 годин щодня, постійно перебуваючи під впливом інформаційного простору. Дитина, підліток у щоденних контактах із соціумом отримують три комплекси інформації: освітньої (від учителів, з підручників та інтернету), медійної (від різних засобів масової комунікації) та повсякденної (у міжособовому спілкуванні). Ці три масиви засвоюються загалом стихійно, у рідкісних випадках вони бувають якось увзаємленими, у чому головним чинником виступають інформаційні домагання дитини. Тим часом для її ж гармонійного розвитку ці три потоки інформації мають не просто узгоджуватися кількісно та в часі з визначенням пріоритетів, а становити єдиний потік із взаємообумовленими складовими. Вивчення медіа-культури як нормативного шкільного предмета, підтримане медіа-вихованням у сімейному колі, спрямовуватиме щоденні потоки теле- та інтернет-інформації в освітнє річище, адже вони будуть об’єктами аналітичного розгляду на уроках, а не лише предметом виховних принагідних розмов учителя з учнем. Перебування особистості, яка ще формується, в інформаційному середовищі не може носити стихійний характер, всі три потоки інформації до сприйняття їх дитиною мають бути узгодженими не лише в часі та кількісно. Взаємопов’язаними мають бути функції, соціальні ролі трьох соціальних інститутів: освіти, масової інформації та сім’ї (яка в першу чергу повинна спрямовувати й позасімейні контакти дитини в соціалізаційне річище). На цей час у школі вивчають основи безпеки життєдіяльності в навколишньому світі, що, безперечно, потрібно. Та набагато актуальнішою нині стала безпека в медіа-середовищі, оскільки вплив негативної інформації призводить до найстрашнішого – масового інформаційно-психологічного психозу, медіа-залежності як різновиду психічних розладів, до піддатливості маніпулятивному впливові засобів масової комунікації. Вивчення медіа-культури як нормативного шкільного предмета спрямує щоденні потоки теле- та інтернет-інформації в освітнє річище, адже вони будуть об’єктами аналітичного розгляду на уроках, а не лише приводом виховних розмов учителя з учнем. Визнаючи важливу роль мас-медіа в процесі освіти молодого покоління, маємо системно і грамотно вибудовувати відносини юних споживачів інформації з величезними ресурсами преси, кіно, телебачення, інтернет-мережі. Споживання інформації треба навчати так само терпляче і продумано, як музики і живопису. Потрібна комплексна програма медіа-освіти, яка охоплювала б різні категорії дітей, підлітків, студентської молоді, враховувала різні умови їх навчання і виховання. У ряді європейських країн є центри по роботі із ЗМК при міністерствах національної освіти. Цю проблему піднесено до рангу державної освітньої політики. Ми ж маємо таку (примітивну за своєю суттю) ситуацію. Процес поступового оснащення вузів і шкіл комп’ютерами, що почався з кінця 1980-х років, а потім і підключення їх до інтернету – із середини 1990-х років – практично не підкріплений осмисленням усього того, що пов’язано з інформаційними технологіями. Створення комп’ютерних класів стало якоюсь вершиною освітянських досягнень. Освітянська наука зосередилася на осмисленні предмета інформатики, що впроваджувався в навчальний процес, найчастіше без урахування важливості нерозривного зв’язку інформаційних технологій і педагогічних цілей. Тим часом багато зарубіжних країн давно зрозуміли необхідність медіа-освіти і мають вагомі набутки в її теоретичному осмисленні, методологічному обґрунтуванні й практичному застосуванні. Ще 1984 р. ЮНЕСКО було визначено суть медіа-освіти: “Навчання теорії і практичних умінь для оволодіння сучасними засобами масової комунікації, що розглядається як частина специфічної й автономної галузі знань у педагогічній теорії і практиці. Її варто відрізняти від використання ЗМК як допоміжних засобів у викладанні інших галузей знань”. Оскільки медіа-культура особи формується в процесі соціалізації дитини, де головну роль відіграють сім’я і школа, то в анкеті всеукраїнського опитування дорослого населення, учнівської та студентської молоді було, зокрема, і таке запитання: “Як би Ви поставилися до того, щоб у школі навчали дітей культури перегляду телепередач?”. Позитивно поставилися до ідеї медіа-освіти дві третини дорослого населення. Ще вищий відсоток – 75,8% – серед тих батьків, які привчають дітей змалку дивитися телепередачі вибірково. Байдуже поставилися лише 9,4% опитаних батьків – в основному ті, хто не навчав дітей селективного підходу до споживання телепродукції та не надавав цьому належного значення. Серед учнів підтримка запровадженню занять з медіа-культури дещо нижча, але переважає негативне і байдуже ставлення, разом узяті. Утричі вище позитивне ставлення до ідеї медіа-освіти серед тих учнів, яких батьки привчали до вибіркового перегляду телепередач, аніж серед тих, кого не вчили цього. Такі результати дослідження дають підстави зробити висновок, що громадська думка в Україні визріла для рішення: пора виходити на рівні, давно досягнуті в цьому питанні розвиненими країнами: Канадою, Великобританією, Швецією, Австралією, Росією та рядом інших. Якщо пора, то в чім затримка? Сьогодні, на нашу думку, нагальними є ряд проблем, вирішувати які належить одночасно. Передусім це розроблення теоретичних підвалин медіа-освіти: її функцій, тобто соціальних ролей медіа-освіти, їх зв’язків з основами соціалізації особи, обґрунтування методичних засад вузівських курсів і шкільних програм та багато іншого. Край потрібна і широка пропаганда теоретичних засад медіа-освіти для усвідомлення педагогічною спільнотою, управлінцями освіти та широкими колами батьківської громадськості актуальності медіа-культури для молодого покоління. Про це свідчать результати інших досліджень нашої лабораторії. Учителі шкіл у ряді обласних та районних центрів, середніх міст і селищ міського типу, сіл дали розгорнуті відповіді щодо основних аспектів упровадження медіа-освіти в ланці середньої школи. Щодо самої ідеї впровадження (бути чи не бути медіа-освіті) результат однозначний. На конкретне запитання “Як би Ви поставилися до того, щоб у Вашій школі систематично навчали дітей культури перегляду телепередач?” відповіли позитивно 77,4% опитаних учителів, а негативне ставлення висловили тільки 2,6%. В анкеті ми інформували педагогів про згадані вище результати опитування дорослого населення і запитали, які обставини могли вплинути на таке рішення більшості батьків. Учителі (92,3% опитаних) пояснили, що батьки хочуть бачити своїх дітей людьми з високим рівнем медіа-культури, але їм (батькам) бракує часу для медіа-виховання дітей. Незначна частка вчителів вказала на нездатність і небажання батьків займатися медіа-вихованням своїх дітей та намагання перекласти цю проблему на школу. Отже, результати засвідчили можливість плідної співпраці педагогів і сім’ї в медіа-вихованні молодого покоління. Частково школа це вже робить. Так, 89,6% опитаних учителів (хто завжди, а хто інколи) обговорюють з учнями зміст переглянутих телепередач. Дві третини педагогів вважають, що під впливом телебачення формуються стиль спілкування сучасної молоді, манери поводження та розваги підлітків, зрештою, на думку третини респондентів, і ставлення до старших. А ще ж формуючий вплив здійснюють масова комп’ютеризація, вихід молоді в інтернет-мережу, що теж належить до сфери проблем медіа-освіти. Тож сучасне інформаційне середовище вже стало суттєвим соціалізаційним чинником, і далі закривати на це очі просто неможливо. Саме цим, гадаємо, і пояснюється висока підтримка громадськістю України ідеї медіа-освіти. Які ж завдання повинна вирішувати медіа-освіта? Передусім, на думку вчителів, вона має розвивати здібності до сприймання й розуміння медіа-текстів, здатність до аналізу змісту культурної, політичної та іншої інформації, готуючи таким чином молодь до активного життя в суспільстві. Тісно із цим пов’язане й завдання розвитку критичного мислення, комунікативних здібностей дітей, від чого так могутньо, але непомітно й незримо відгороджує дитину що телебачення, що інтернет. Отже, основною функцією медіа-освіти є соціалізаційна. Вона полягає в системній адаптації індивіда до життєдіяльності в інформаційному середовищі. Що це означає і в чому виявляється? Насамперед у знанні й розумінні кожним своїх інформаційних потреб, тобто того, що саме йому необхідно подивитися по телебаченню, почути по радіо, прочитати в газеті, що слід пошукати в інтернет-мережі для здійснення власних функцій у соціумі (для виконання службових обов’язків, навчальних завдань, підтримання контактів з іншими людьми і т. ін.). У здатності задовольняти і потреби, й інформаційні інтереси та бажання, не допускаючи надмірного переважання інтересів над потребами чи навпаки. І, тим паче, не допускаючи домінування інформаційних потреб та інтересів над своїми соціальними потребами й інтересами. Така гармонія – основа селективного підходу до споживання медіа-інформації, дисгармонія ж є і чинником, і показником нерозбірливого її отримання. У свою чергу здатність підпорядковувати інформаційні потреби своїм соціальним ролям (учня школи, студента, батька, працівника та ін.) – один із суттєвих бар’єрів для медіа-девіацій (ігроманій, телеманії тощо). Соціалізаційна функція медіа-освіти здійснюється у формуванні здатності індивіда зіставляти реалії його життя з віртуальною дійсністю. Нормою є здатність людини, зіткнувшись із життєвими парадоксами, вигукнути: “Як у кіно!”, а переглядаючи фільм, сказати: “Таке воно і в житті”. Відхиленням від норми слід вважати сліпе слідування змістові інформації, піддатливість чуттєвій складовій телепередачі, неспроможність противитися процесові ідентифікації, коли глядач не лише у словах і діях людини з екрана знаходить підтвердження своїм думкам та виправдання своїм вчинкам, а й одночасно, навпаки, сприймає слова і дії телегероя як свої власні, бо повністю входить у його життєвий світ, не відчуваючи різниці з власним. Зіставлення медіа-інформації з реаліями життя, сприйнятими й осмисленими раніше, із соціальними нормами – основа критичного (читай аналітичного) сприймання медіа-тексту. Саме критичний підхід (від гр. kritice – мистецтво судити), аналітичні здібності й покликані виробляти в учня уроки медіа-культури. Як свідчать наші опитування, старшокласники вже мають достатній життєвий досвід і сформовані комплекси соціальних норм, щоб виявляти відхилення від реалій у повідомленнях та коментарях тележурналістів, виступах політиків чи в художній телеінформації. У кінцевому рахунку медіа-освіта покликана формувати в дитині-підліткові-юнакові свідомого громадянина, не піддатливого маніпулятивному впливові медіа-середовища. Допомагаючи учням зрозуміти різницю між реальністю і медіа-текстом шляхом розкриття негативного впливу медіа (приміром, телебачення) на конкретних прикладах, доступних для розуміння конкретної аудиторії, педагоги негативному впливові медіа протиставляють цінності класичної культурної спадщини. Не скидаються з рахунку й позитивні, корисні медіа-ефекти. У такий спосіб і розвивається вміння правильно вибирати і критично сприймати медіа-тексти. Критичне мислення формується, коли учні навчаються визначати: розбіжності між наведеними в телеповідомленні і загальновідомими фактами, що потребує додаткової перевірки; надійність джерела інформації; припустимі і неприпустимі твердження; розбіжності між головною і другорядною інформацією; упередженість судження; неясні чи двозначні аргументи; логічну несумісність у ланцюжку міркувань; силу аргументу і т. ін. Безперечно, для аналізу інформаційних телепередач такого роду вміння можуть дати гарні педагогічні результати, оскільки виробляють своєрідний “імунітет” до бездоказовості, перекручень, замовчування чи неправди. Не можна не визнати, що незалежно від політичного ладу тієї чи іншої держави людина, не підготовлена до сприйняття інформації в різних її видах, не може повноцінно її зрозуміти й аналізувати, не в силах протистояти маніпулятивним впливам медіа (якщо така маніпуляція має місце), не здатна до самостійного вираження своїх думок і почуттів. Так, британський дослідник і медіа-педагог Л. Мастерман вважає, що, оскільки продукція засобів масової комунікації є результатом свідомої діяльності, відразу ж досить логічно визначаються щонайменше чотири напрями подальшого аналізу: 1) на кого покладається відповідальність за її створення, хто володіє засобами масової комунікації і контролює їх? 2) як досягається необхідний ефект? 3) які ціннісні орієнтації створюваного в такий спосіб світу? 4) як його сприймає аудиторія? Тобто бачимо прагнення Мастермана орієнтувати аудиторію на розвиток “критичного мислення”, аналіз механізмів впливу і цінностей тієї чи іншої інформації [5]. На жаль, деякі педагоги занадто спрощено розуміють медіа-освіту – лише як розвиток “критичного мислення”, звужуючи спектр вивчення до роботи з рекламою чи телевізійними інформаційними програмами, де, природно, легше всього виявити ті чи інші спроби маніпулювання, і цілком залишаючи осторонь художню сферу медіа. Доволі важливою є і естетична функція медіа-освіти. Тут мета медіа-освіти полягає в тому, щоб допомогти учням зрозуміти основні закони і мову художнього спектра інформації, розвивати естетичне (художнє) сприйняття і смак, здібності до кваліфікованого аналізу художніх медіа-текстів. Ось чому зміст медіа-освіти спирається на вивчення мови медіа-культури, авторського світу творця художнього тексту, історію медіа-культури (історію кіномистецтва, художнього телебачення і т. ін.). Педагоги прагнуть тут навчити школярів чи студентів критичного аналізу художніх медіа-творів, їх інтерпретування і кваліфікованого оцінювання. Отже, системно поставлена медіа-освіта, як свідчить і зарубіжний досвід, і як вважають опитані нами вчителі, дасть змогу дитині орієнтуватися в загальних інформаційних потоках, навчить фільтрувати, вибирати потрібну медіа-інформацію, структурувати її, запам’ятовувати та застосовувати, критично ставитися до кожного медіа-тексту та мати власну позицію щодо його змісту й форми вираження. Поряд із цим до функцій медіа-освіти належать, з одного боку, розвиток естетичного сприйняття медіа-творів, а з другого – застосування психотехнік задля самозахисту від травмуючої, надлишкової чи непотрібної медіа-інформації. У ході викладання медіа-культури в школі також вирішується завдання навчати практичних умінь працювати з медіа-технікою, отримувати знання з усіх шкільних дисциплін завдяки використанню медіа-засобів. Учителі показали свою прихильність до різних форм медіа-освіти. Медіа-культура може входити до шкільної програми обов’язковою складовою як автономний шкільний предмет, може інтегруватися у викладання традиційно обов’язкових предметів; школа може також обмежитися факультативними заняттями. Незалежно від вибору способу викладання медіа-культури вчителі вважають обов’язковою умовою спочатку ввести в ланці педуніверситетів нову педагогічну спеціалізацію “Медіа-педагог”, як це зроблено в сусідній Росії ще 2002 р. Поки що, на думку опитаних, навчати дітей медіа-культури могли б учителі мови й літератури, інформатики (та й інші). Адже кожний учитель, як і всі його вихованці, активно взаємодіє з інформаційним середовищем: усі з числа опитаних педагогів є телеглядачами, майже 70% з різною інтенсивністю користуються інтернет-ресурсами, понад 80% використовують медіа-засоби на уроках. Помітна готовність учителів упроваджувати медіа-освіту виявилася і в тому, що 44,5% опитаних постійно навчають своїх учнів переглядати телепередачі вибірково, а 43,9% звертають увагу дітей на корисні для них передачі. Понад 40% педагогів пояснюють дітям, у чому полягає шкода від нерозбірливого перегляду всього підряд, радять самостійно переглядати телепрограми, що друкуються, звертати увагу на анонси передач. Кожний п’ятий опитаний учитель обговорює з дітьми зміст переглянутого постійно, а понад 70% – принагідно. Предметом обговорення зазвичай стають зміст передачі та окремі її фрагменти, моральні аспекти та поведінка героїв, а також ідейна спрямованість змісту, художньо-естетичні аспекти. У суспільно-політичних передачах обговорюються в класі коментарі тележурналістів, звертається увага на замовчування чи перекручування ними окремих фактів, на недомовки. Учасники дебатів у класі намагаються з’ясувати співвідношення істини і журналістського домислу; звертається увага й на манери телеведучих, їхню зовнішність тощо. Підтримка громадською думкою ідеї медіа-освіти, готовність учителів брати в ній активну участь ставлять на порядок денний питання не лише організації та методичного забезпечення такого шкільного курсу. Набуває нагальності проблема поширення в педагогічному середовищі України зарубіжного досвіду медіа-освіти та основних її теорій. Висновки. Основні завдання медіа-освіти – підготувати нове покоління до життя в сучасних інформаційних умовах, до сприймання різної інформації, навчити людину розуміти її, усвідомлювати наслідки її впливу на психіку, опановувати способи спілкування на основі невербальних форм комунікації за допомогою технічних засобів. У наші дні також усталюється більш широке розуміння медіа-освіти – не тільки як певного компонента шкільної чи вузівської освіти, а і як довгострокової суспільно-просвітницької діяльності, що поширюється на дітей і дорослих. Її прихильники розуміють медіа-освіту насамперед як безупинний розвиток особистості в суспільстві, як виховання активних інформованих громадян, наділених культурою спілкування із ЗМК, які є одним з основних соцієтальних елементів інформаційного суспільства. У підсумку учні повинні не тільки отримувати задоволення від спілкування з медіа-культурою, а й інтерпретувати медіа-текст (аналізувати мету автора, усно і письмово обговорювати характери персонажів і розвиток сюжету), пов’язувати його зі своїм досвідом і досвідом інших (поставити себе на місце персонажа, оцінювати факти й думки, виявляти причину і наслідок, мотиви, результати вчинків, реальність дії тощо), реагувати на твір (написати рецензію, міні-сценарій і. т. ін.), розуміти культурну спадщину (бачити особисту, історичну, національну, всесвітню перспективу), здобувати знання (знайомитися з основними видами і жанрами медіа-культури, визначити розвиток якої-небудь теми в різних жанрах, у різні історичні епохи, вивчати основні напрямки стилів, прийомів, творчість видатних майстрів), володіти критеріями і методами оцінювання медіа-твору і т. ін. Формування таких умінь, безперечно, сприяє розумінню аудиторією місця медіа-культури в суспільстві, тому що вона пов’язана із соціальними, політичними, економічними, релігійними та інтелектуальними аспектами життя людей; розвиткові естетичної свідомості (сприйняття, смаку тощо), творчої індивідуальності учня та студента. Знання світових теоретичних і методичних набутків у галузі медіа-освіти, їх адаптація до особливостей українського освітнього простору, озброєння ними українських педагогів постають як одна з нагальних потреб сьогодення. Література 1. Медиаобразование // Российская педагогическая энциклопедия. / гл. ред. В. В. Давыдов. – М. : Бол. рос. энцикл., 1993. – Т.1. – С. 555. 2. Спичкин А. В. Что такое медиаобразование / А. В. Спичкин. – Курган : Изд-во Ин-та пов. квалификации и переподготовки работников образования, 1999. – 114 с. 3. Федоров А. В. Медиаобразование: история, теория и методика / А. В. Федоров. – Ростов-на-Дону : ЦВВР, 2001. – 708 с. 4. Федоров А. В. Медиаобразование в педагогических вузах / А. В. Федоров. – Таганрог : Изд-во Кучма, 2003. – 124 с. 5. Федоров А. В. Медиаобразование в зарубежных странах / А. В. Федоров. – Таганрог : Изд-во Кучма, 2003. – 238 с. 6. Шариков А. В. Медиаобразование: мировой и отечественный опыт / А. В. Шариков. – М. : Изд-во Акад. пед. наук, 1990. – 66 с. МАРГІНАЛІЗАЦІЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ СПІЛЬНОТИ ЯК ЧИННИК ВПЛИВУ НА ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ КАРТИНИ СВІТУ ВИХОВАНЦІВ Т. І. Бєлавіна Визначено ознаки традиційно провідного інституту соціалізації: консерватизм, уніфікація, обмеженість впливу в часі, існування корпусу професійних соціалізаторів. Відмічено, що формалізована репрезентація педагогічною спільнотою специфічних інституційних значень зумовлює звуження суб’єктивної значущості педагога для вихованця, його ролі у формуванні соціальної картини світу дитини. Наголошено на важливості детального вивчення проблеми маргіналізації, умов і ресурсів демаргіналізації педагогічної спільноти та окремих її сегментів. Ключові слова: маргіналізація, демаргіналізація, педагогічна спільнота, система освіти, соціальна картина світу. Определены признаки традиционно ведущего института социализации: консерватизм, унификация, ограниченность влияния во времени, существование корпуса профессиональных социализаторов. Отмечено, что формализованная педагогической общностью репрезентация специфических институциональных значений обусловливает сужение субъективной значимости педагога для воспитанника, его роли в формировании социальной картины мира ребенка. Подчеркнута важность детального изучения проблемы маргинализации, условий и ресурсов демаргинализации педагогической общности и отдельных ее сегментов. Ключевые слова: маргинализация, демаргинализация, педагогическая общность, система образования, социальная картина мира. The educational system is marked as traditionally conducting institute of socialization and has specific signs: conservatism, standardization, temporality of influencing, presence of corps of professional socializators. Formalized representation of specific institutional values by pedagogical community predetermines narrowing of subjective meaningfulness of teacher for a student and also his roles in forming pupil’s social picture of the world. Importance of the detailed research of problem of marginalization, terms and resources of demarginalization of pedagogical community and its separated segments are underlined. Key words: marginalization, demarginalization, pedagogical community, system of education, social picture of the world. Проблема. Ось уже майже два десятиріччя вітчизняна система освіти перебуває під прицільним вогнем нищівної суспільної критики. Її звинувачують у тому, що вона не встигає за бурхливими змінами суспільного життя, ціннісних уявлень та моделей ідентифікації особистості. Традиційний консерватизм системи освіти, її недостатня гнучкість, навіть спротив упровадженню нових освітніх технологій, матеріальні труднощі – усе це зумовило зниження соціальної ефективності освіти, падіння її престижу на сучасному етапі становлення української державності. І справді, освіта сьогодні втрачає свою колишню цінність, перетворюючись на знаряддя отримання високого доходу в майбутньому або, ще гірше, спосіб “перечікування” соціальних негараздів. Часткова формальна і тотальна неформальна комерціалізація освіти та надання переваги навчальним закладам з недержавними формами власності, найбільш мобільною і гнучкою когортою менеджерів-освітян у свою чергу спричинилося до поступового старіння педагогічного корпусу загальноосвітньої школи, поширення соціальної апатії серед учительства як інтегрованої спільноти та певною мірою маргіналізації педагогічної спільноти – і в цілому, і окремих її складових. Відтак усе чіткіше означається тенденція стоншення, а то й втрати верстви інтелектуалів та інтелігенції, основна функція яких – передача наступному поколінню базових цінностей і культурних стандартів у межах культурно-нормативної системи сучасного суспільства, формування соціальної картини світу нової генерації. “Передача досвіду новим поколінням є онтологічною функцією суспільного організму, виконувати яку потрібно з природним ентузіазмом і справжньою професійною самовіддачею, – зазначає В. О. Татенко, аналізуючи соціально-психологічні проблеми реформування освіти [1, с. 33]. Мета статті: визначення соціально-психологічних особливостей маргіналізації педагогічної спільноти та її впливу на формування соціальної картини світу молодого покоління, а також з’ясування умов та ресурсів демаргіналізації як усієї педагогічної спільноти, так і її окремих сегментів. Наш дослідницький пошук спрямований, по-перше, на привернення уваги до широкого кола питань розвитку вітчизняної освіти, а по-друге, на вивчення проблеми маргіналізації педагогічної спільноти, визначення психологічних складових маргіналізованих сегментів педагогічної спільноти, зокрема з’ясування впливу маргіналізації педагогічної спільноти на формування соціальної картини світу нової генерації. Проблему впливу професії на особистість традиційно досліджували як взаємозв’язок діяльності і особистості в системі професій “людина–людина”, професії і свідомості, але досі не вивчали в означеному нами контексті. Теоретичні засади такого розгляду складають загальновідомі концепції та підходи: загальнопсихологічні (С. Л. Рубінштейн, С. Д. Максименко); психолого-педагогічні (П. Я. Гальперін, Н. Ф. Тализіна); соціотехнічні і соціологічні (Г. П. Щедровицький); інженерно-психологічні (Б. Ф. Ломов); професіографічні (К. К. Платонов, Є. О.Климов). Особливої уваги заслуговують психологічні закономірності, на основі яких будуються міжособові стосунки підлітків і дорослих у системі інтерперсональних, групових та міжгрупових відносин в умовах державних і недержавних навчально-виховних установ різного типу: загальноосвітніх шкіл, ліцеїв, професійно-технічних навчальних закладів тощо. Завдяки соціально-психологічним, психолого-юридичним і психолого-педагогічним дослідженням, що проводилися протягом останніх 10–15 років, емпірично встановлено соціально-психологічні особливості життєдіяльності груп (у тому числі спільнот фахівців педагогічної спрямованості) у ситуації відносної ізоляції. Об’єктом уваги були переважно навчально-виховні установи закритого типу. Їх специфіку традиційно розглядають як наслідок умов, властивих конкретному виду таких закладів, а визначальним чинником вузькоспрямованого підходу є певна специфікація пошукових інтересів дослідників, що працюють над означеною проблематикою: професійно спеціалізовані інтернати для обдарованих дітей (С. А. Аліфанов, С. А. Свириденко), дитячі будинки і школи-інтернати для реальних і “соціальних” сиріт (І. В. Дубровіна, Н. М. Толстих), спеціальні установи для правопорушників (О. В. Беца, М. Ю. Кондратьєв, А. Н. Олейник, В. М. Синьов). Досягнення в розробленні цієї проблеми частково висвітлено в працях зарубіжних і вітчизняних дослідників, які вивчали психологічні особливості поведінки людини в екстремальних умовах (В. І. Лебедєв, М. Й. Боришевський), соціально-психологічну адаптацію людини (С. Т. Посохова, Ф. Б. Березін), особистісне самовизначення (О. Г. Асмолов, С. Д. Максименко, І. С. Кон), ресоціалізацію (В. М. Синьов, В. І. Кривуша, О. В. Беца). Обумовлений вимогами професії традиційний консерватизм, а разом з ним особистісна ригідність, формалізована репрезентація специфічних інституціональних обов’язків, ностальгічні мотиви з приводу колишньої визначеності завдань суспільства і моноідеології є для старшого покоління вчительства значною перешкодою на шляху соціальної адаптації до умов сучасного українського соціуму. На думку Станіслава Єжи Лєца, “іноді негнучка позиція є результатом паралічу”. Тому так важливо різнобічно проаналізувати явище маргінальності і визначити, яким чином взаємопов’язані обмежена ресурсність суб’єкта педагогічної діяльності та особливості деформації особистості педагога. Дотепер у визначенні змісту поняття маргінальності та в практиці використання самого терміна склалося кілька дисциплінарних підходів, зокрема в соціології, соціальній психології, культурології, політології, економіці тощо. Через це саме поняття набуває досить загального, міждисциплінарного характеру. Історія виникнення і функціонування терміна “маргінальний” порівняно коротка, але його методологічна універсальність щоразу зумовлює новий зміст у вивченні найрізноманітніших соціальних процесів. Термін “маргінальний” (від лат. margo – край, кордон, межа) [2] спочатку вживався для позначення записів, позначок на полях; інше його тлумачення – “економічно близький до межі, майже збитковий”. Як соціологічний, термін уперше ввів в ужиток американський соціолог Р. Е. Парк у своєму есе “Людська міграція і маргінальна людина” (1928 р.) [3]. Ця праця започаткувала формування уявлень про тип “межової”, “граничної” людини в контексті інтенсивних міграційних процесів у суспільстві, де поняття маргінальності визначало положення індивідів, що перебувають на межі двох різних, конфліктуючих між собою культур [там само]. За аналогією вчительство пострадянської епохи перебуває на перехресті кількох культур: дорадянської (у культурних ресурсах родини, уявленнях про вчительство як взірець інтелігенції, у цінностях, ідеологічних символах власних батьків, бабусь і дідусів), радянської (у межах власного досвіду і власної історії), пострадянської (у нових соціально-культурних орієнтирах, цінностях) та культури образу майбутнього (в уявленнях та очікуваннях нової генерації). Воно, тобто вчительство, відчуває “моральне сум’яття”, яке викликають культурні контакти на всіх рівнях, до того ж воно ще обтяжене ностальгічними переживаннями за минулою стабільністю, визначеністю, регламентованістю, тотальною норматизацією “радянської школи” тощо. Але соціально-психологічна адаптація в умовах різких соціальних змін у суспільстві може призвести до появи кризи особистісно-рольової ідентичності; нова ситуація існування в соціумі потребує нових знань, підходів, методів соціалізації, обумовлює прагматизацію як змісту освіти, так і педагогічної діяльності. Подолання кризи потребує соціально-психологічної адаптації на груповому та особистісному рівнях. Маргінальний статус педагогічної спільноти може бути пов’язаний з маргінальною ситуацією існування спільноти (у тому числі педагогічної), маргінальною особистістю (педагога, учня або вихованця), маргінальною групою (як суб’єктів, так і об’єктів педагогічної діяльності), а також ситуацією подолання маргінальної кризи. Стан маргінальності зумовлений загальною кризою, тому основною ознакою є її вимушеність під впливом зовнішніх обставин. Особливості сучасної соціально-психологічної специфіки маргіналізації педагогічної спільноти визначаються втратою колись високого, певною мірою соціального, професійного статусу, соціальних зв’язків, ціннісних орієнтацій найбільш освічених груп населення, людей з високим рівнем освіти: учительства, лікарів, викладачів ВНЗ, наукових співробітників, частини управлінського персоналу тощо. У періоди соціальної аномії невиробленість норм супроводжує бурхливі соціальні зміни: старі норми руйнуються, а нових ще немає. Формуються нові основи для конструювання соціальних ролей і відповідно статусних позицій. Маргінальний статус і визначає такий стан у цілому. Типи маргінальних позицій різноманітні. Наприклад, поширений у найбільш скрутний період початку і середини 1990-х років тип зайнятості привів до появи невизначеного настановлення щодо зайнятості: з одного боку, потрібно “заробляти”, а з другого – “щось тримає” в навчальному закладі, медичній установі чи на підприємстві. Певна частина фахівців освіти комерціалізувала свою працю, частина втратила роботу за фахом, більшість же впродовж років перебували у стані невизначеності, “праці без оплати”. Багато педагогів пройшли шлях “човникової економіки”, низькокваліфікованої праці у сфері обслуговування, змінили статус – освітянина на “реалізатора” товарів на ринку тощо. При цьому вони втратили суб’єктивну ідентифікацію з педагогічною спільнотою, кардинально змінили зміст соціально-психологічних настановлень, розірвали соціальні зв’язки, які підтримували попередній соціальний статус. Сучасні маргіналізовані спільноти побудовано соціальними змінами останніх десятиріч з тих “старих” груп, що вже існували в соцієтальному просторі. Педагогічна спільнота на макрорівні може до певної міри розглядатися як маргінальна, як феномен пограничних явищ соціальної структури у зв’язку з реорганізацією або дезорганізацією соціальних систем, як наслідок загальної маргінальності пострадянського соціального простору. На тлі кардинальних змін у суспільстві та побудови державності виникають питання значущості мови, нових критеріїв ідентифікації (“бюджетник”), легітимності нових інститутів (тіньова зайнятість) тощо. На мідірівні маргіналізація педагогічної спільноти зумовлена зниженням соціоекономічного статусу вчительства. Маргінальність виявляється як феномен змушеного радикального зміщення соціально-професійної структури суспільства та соціального статусу великих груп населення внаслідок кризи та подальших реформ. На перший план виходить проблема формування нових соціальних рис суб’єктів педагогічної діяльності, здатних посісти нові позиції на ринку праці в умовах зміни соціально-економічного контексту (навчальні заклади різних форм власності, економічна цензура для учнів тощо). На мікрорівні особливої уваги потребує маргінальний статус індивіда або групи в стані невизначеності проміжної маргінальної ситуації, яка формує маргінальну людину, за Р. Парком [3]. Маргінальна ситуація культурного, ідеологічного шоку, економічної депривації справляє психотравмуючий вплив і породжує стрес, фрустрації та інші дискомфортні психічні стани. Така ситуація для частини педагогічного корпусу стає значною перешкодою на шляху інтеграції до нових умов життєдіяльності суспільства. Когнітивний дисонанс, моральна дихотомія, інтраперсональний конфлікт, втрата попередніх орієнтирів та брак нових формують у декого риси “людини двох світів”: тривожність, ригідність, самотність, невизначеність особистісної цінності та інтерперсональних зв’язків, страх ризику тощо [там само]. Своєрідність змісту цілей і завдань, специфічні вимоги, особливості контингенту учнів так званих елітних за економічною ознакою навчальних закладів, з одного боку, та специфічні умови і режимні вимоги життєдіяльності так званих закритих навчально-виховних установ, з другого, багаторазово посилюють ізоляцію груп (як фахівців, так і вихованців) від соціуму, істотно збіднюють варіативність соціальних ситуацій їх взаємовпливу та системи відносин суб’єкта в соціальній дійсності. Крім того, вони помітно примітивізують систему референтних міжособових зв’язків, перешкоджаючи адекватній соціалізації особистості. Локальна спільнота, прагнучи замкнутися в собі, схиляється до системи персоніфікованих стосунків, закритих для зовнішнього світу (сім’я, інтимне коло спілкування, корпоративна група, співробітники правовиконавчих закладів). Вплив такої спільноти детермінований, по-перше, владою групи (нормативний вплив, результатом якого є поступливість), а по-друге, прагненням звірятися із соціальними визначеннями реальності, які базуються насамперед на згоді (інформаційний вплив, результатом якого є інтерналізація). Тиск групи забезпечує соціальну передбачуваність, озброює її засобами контролю, які визначені ступенем влади. У локалізованих спільнотах взаємини педагогів і вихованців характеризуються переважно рольовим підходом в оцінюванні одне одного. Значущість педагога для вихованця обумовлена, з одного боку, ступенем владної позиції дорослого в умовах відносної ізоляції від широкого соціуму закритих навчально-виховних установ, з другого боку – рольовою позицією фахівця з надання освітніх послуг або ступенем його економічної дискримінації в приватних, так званих елітних, навчальних установах. Орієнтація на навчально-дисциплінарну модель виховання частини педагогічної спільноти, що ностальгує за минулим, неминуче призводить до яскраво вираженої невідповідності функціонально-рольових очікувань, взаємного неприйняття, незадоволеності стилем взаємодії і спілкування в спільноті у навчальному закладі. Це зумовлює специфічні соціально-психологічні явища, притаманні маргіналізованим групам: групову відлюдькуватість, психологічну замкненість індивіда всередині групи, корпоративність, порушення спілкування, руйнацію єдності. “Процес соціялізації виявляє і конституює своєрідну владу соціялізаційних дорослих над дитиною, – пише В. О. Васютинський, – які, з одного боку, зумовлюють її розвиток через спільну діяльність… підтримку інтеріоризаційних та адаптаційних форм соціялізацїї… водночас ці соціялізаційні дорослі обмежують індивіда в розвитку, закривають перед ним інші можливості, стримують його в його власних намаганнях” [4, c. 199]. За таких умов залежна позиція підлітка у формально визначених рамках системи “педагог – дитина” в умовах загальноосвітньої школи, закладів професійно-технічної освіти різко знижує особистісну значимість дитини для професійного соціалізатора й обмежує можливості особистості, що розвивається, бути повноцінно представленою у свідомості спільноти дорослих або референтного дорослого. Послідовна реалізація функціонально-рольового підходу до організації своєї взаємодії з мікросоціумом закладу змушує педагога діяти в межах норм тієї системи взаємин, що стихійно складається між вихованцями, між працівниками або між вихованцями і дорослими. Вони сприяють утвердженню такої неформальної структури спільнот, характер якої може прямо суперечити виховним цілям. Негативні наслідки маргіналізації педагогічної спільноти набувають особливо гострої форми в локалізованих групах. Наприклад, у дитячих будинках, школах-інтернатах і професійно спеціалізованих інтернатах досить чітко виражене протистояння полярних страт практично не знижує інтенсивності спілкування їхніх представників один з одним, тому що в закритих спільнотах цього типу щоденний тісний, хоча й конфронтаційний контакт кожного з кожним є нормою внутрішньогрупового життя, а в правовиконавчих виховних установах неформальні права й обов’язки кожної з внутрішньогрупових страт чітко визначені в неписаному зводі правил і норм “іншого життя”. Незважаючи на певні особливості неформальної інтрагрупової структури закритих спільнот, загальні риси внутрішньогрупового “устрою” дають змогу говорити про соціально-психологічну схожість таких груп. Повна концентрація неформальної влади в руках явної меншості, дискримінаційні за своїм змістом й відверто антигуманні за формою способи впливу цієї меншості на внутрішньогрупову більшість, “кастова” за своїм характером інтрагрупова статусна диференціація, високий ступінь персоналізованості “еліти” у свідомості деперсоналізованої основної маси спільноти – основні показники життєдіяльності груп різної локалізації. Це потребує розгляду всієї сукупності таких спільнот як маргінальних, як груп, здатних за відповідних обставин перетворитися в корпоративні угруповання з яскраво вираженою асоціальною спрямованістю. Особистісно зорієнтована модель виховання, цілеспрямоване створення педагогом полідіяльнісного фундаменту взаємин дають змогу подолати тенденцію до складання корпоративних угруповань як підліткових, так і співробітників за ознакою функціональних обов’язків. Розроблення окресленої нами проблематики пов’язане з питаннями оборотності-необоротності маргіналізації спільноти або індивіда, а ключовою стає проблема можливостей, умов та ресурсів демаргіналізації педагогічної спільноти та окремих її сегментів, що відбивають взаємозв’язки між суб’єктними та особистісними характеристиками фахівців. З огляду на сказане вище можемо визначити як мінімум два шляхи розв’язання порушеної проблеми. Перший – “соціальне лікування” маргінальності педагогічної спільноти (або окремих груп та індивідів) як хвороби на ранніх стадіях маргіналізації суспільства в цілому. Другий шлях передбачає концентрацію зусиль на звуженні границь “маргінального прориву”, виокремлюванні конструктивного напрямку маргіналізації частини сучасного вчительства, що формується як сила, здатна змінити стан справ у переломній суспільній ситуації. Але ж маргінальність може стати для людини і джерелом розширення горизонтів власної цивілізованості за рахунок існування одночасно у двох світах. Тому особливого значення набуває питання звуження меж маргіналізації спільнот і типології стратегій поведінки. Ідеться про такі форми реагування, як набута безпорадність або копінг-поведінка (подолання). Головною проблемою стає визначення можливості і способів формування конструктивної спрямованості соціально активної педагогічної спільноти на позитивні зміни суспільних обставин, а також соціальне лікування, демаргіналізація частини педагогічної спільноти, що працює в специфічних професійних умовах (маємо на увазі інтернатні і правовиконавчі заклади, групи дітей із специфічними потребами тощо). Отже, подолати кризу можна через соціально-психологічну адаптацію на груповому та особистісному рівнях. На груповому рівні виокремлюються чинники вибору різних стратегій адаптації в умовах кризи ідентичності, а саме настановлення на збереження власної культурної своєрідності та отримання позитивної соціальної ідентичності, адекватної соціокультурним та економіко-політичним змінам соціуму. На особистісному рівні вплив нових умов стосується вибору альтернатив і стратегій адаптації ціннісно-смислової структури особистості, як-от: потреба в самоактуалізації, психологічний комфорт, задоволеність професійним вибором та діяльністю, емоційна стійкість, локалізація особистісного контролю тощо [5]. Ефективність соціально-психологічної адаптації, складного і багатоаспектного процесу взаємодії представників педагогічної спільноти визначається процесом формування нової, позитивної соціальної ідентичності, спільної з умовно домінуючою культурною спільнотою, процесом розвитку особистісного потенціалу на шляху активного пристосування до навколишнього соціального середовища та включення у весь спектр діяльностей, у систему міжособових стосунків, у соціально-політичну та соціокультурну реальність. Висновки. Освітня система традиційно є провідним інститутом соціалізації, який має такі специфічні ознаки: цілеспрямований характер впливу з метою відновлення існуючої суспільної системи (консерватизм), наявність уніфікованої ідеальної моделі соціалізації (уніфікація), часова обмеженість впливу, наявність корпусу професійних соціалізаторів. Формування соціальної картини світу в процесі транслювання актуального для певного історичного періоду знання здійснюється в системі взаємодії учня з професійним соціалізатором. Педагогічна спільнота репрезентує специфічні інституціональні значення досить формалізовано та певною мірою анонімно, що зумовлює звуження суб’єктивної значущості вихователя для вихованця, але розширює в нього діапазон світів за ступенем особистісної значущості особистості педагога. Основні напрями розроблення означеної нами проблеми пов’язані з активним пошуком можливостей і способів демаргіналізації спільноти або індивіда, що передбачає концентрацію зусиль на звуженні границь “маргінального прориву”, виокремлюванні конструктивного напрямку розвитку сучасної педагогічної спільноти, що здатна змінити стан справ у маргінальної суспільній ситуації. Література 1. Татенко В. О. Соціально-психологічні проблеми реформування освіти: спроба системно-типологічного аналізу / В. О. Татенко // Наукові студії із соціальної та політичної психології. – К. : Міленіум, 2005. – Вип. 10 (13). – С. 15–35. 2. Словник іншомовних слів. – К. : Головна ред. Укр. Радян. Енциклопедії АН УРСР, 1975. – С. 413. 3. Park R. E. Human migration and the marginal man // Amerikan Journal of Sociology. – Chicago, 1928. – Vol. 33. – № 6. – P. 881–893. 4. Васютинський В. О. Інтеракційна психологія влади / В. О. Васютинський : монографія. – К. : Вид-во Київ. славіст. ун-ту, 2005. – 492 с. 5. Социология образования перед новыми вызовами (“круглый стол”) // СОЦИС. – 2000. – №6. – С. 65–66. ДО ПИТАННЯ ЩОДО ЕФЕКТИВНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ: ДОСЛІДЖЕННЯ СТЕРЕОТИПІВ МОЛОДІ Т. О. Вольфовська Розглянуто особливості і проблемне ядро політичної соціалізації на сучасному етапі. Наголошено на важливості дослідження стереотипів, які переважають сьогодні в масовій свідомості молоді, для формування нових когнітивних і поведінкових компетенцій у контексті створення технологій інтерпретації інформації і подій громадсько-політичного життя. Ключові слова: моделі політичної соціалізації, проблемне ядро, стратегії адаптації, феномен бімодальності. Рассмотрены особенности и проблемное ядро политической социализации на современном этапе. Сделан акцент на важности изучения стереотипов, которые доминируют сегодня в сознании молодежи, для формирования новых когнитивных и поведенческих компетенций в контексте создания технологий интерпретации информации и событий, происходящих в общественно-политической жизни. Ключевые слова: модели политической социализации, проблемное ядро, стратегии адаптации, феномен бимодальности. The peculiarities and the problem core of political socialization at present stage are considered. The importance of the research of stereotypes dominating in youth conscience for the formation of new cognitive and behavioral competences in the context of the development of technologies of interpretation of information and events in social and political life creation of are emphasized. Key words: political socialization models, problem core, adaptation strategies, bimodal phenomenon. Проблема. Політична соціалізація на сучасному етапі, який характеризується кризою у всіх сферах суспільно-політичного життя, вирізняється своїми особливостями. Перенасиченість політичного простору деструктивними ідеями та подіями, очевидна невідповідність між реаліями і деклараціями з боку влади спонукають молодих людей бути більш мобільними, виробляти й апробувати нові цінності та самостійно винаходити власні практики життя. З огляду на це сьогодні все більшого значення для української молоді набуває формування здатностей до інтерпретації інформації і подій громадського життя, що є запорукою ефективної адаптації молодих поколінь до нового політичного середовища. Мета статті: дослідити політичні стереотипи й упередження, які найбільшою мірою усталилися у свідомості молоді, в контексті створення технологій інтерпретації інформації і подій громадсько-політичного життя, формування продуктивних когнітивних і поведінкових компетенцій особистості. У часи нестабільності і змін політичні та економічні кризи часто стають каталізаторами соціалізаційних процесів. Попри те, що політична культура сучасної України ще не звільнена повною мірою від авторитарних, етатичних і патерналістських тенденцій, молодь нині впевнено обирає шлях відмови від ідеологічних і політичних стереотипів тоталітарної доби, утверджуючи таким чином нові настановлення на вироблення політичної компетентності, громадянської відповідальності та участі. У формуванні образів влади і політичних інституцій задіяно стереотипи і упередження, котрі можна вважати своєрідними індикаторами політичної реальності, яку конструює особистість. Сам процес розвитку суспільно-політичного простору держави у кризові періоди вимагає від молодої людини чіткої визначеності у своїх ставленнях до тих політичних та ідеологічних цінностей, які сьогодні презентують суб’єкти політичного процесу. Зміни, які відбуваються в суспільстві, мобілізують молоду генерацію на формування нових знань і ламання стереотипів та соціальних уявлень, характерних для минулих історичних періодів. Аналізуючи механізми успішної політичної соціалізації, дослідники зосереджують увагу перш за все на тому, яким чином індивід інтеріоризує політичні цінності і досвід попередніх поколінь: чи він пасивно сприймає існуючі в суспільстві стереотипи і стандарти політичної поведінки, чи, навпаки, активно взаємодіє з владою. Наші теоретичні розвідки в ході дослідження моделей політичної соціалізації дали змогу з’ясувати, що в переважній більшості представлених джерел окреслюються в основному дві тенденції. Перша тенденція яскраво представлена в працях Т. Гоббса. Ідеться про так звану модель “підкорення,” що характеризується безумовним прийняттям особистістю існуючих цінностей і стандартів, які пропонує суспільство. Свій внесок у розроблення цієї моделі зробили також прихильники системного підходу Д. Істон, Г. Алмонд, С. Верба, К. Дейч, а також біхевіористи, зокрема Ч. Мерріам і Г. Лассуелл. Заслуговує на особливу увагу теорія “політичної підтримки” Д . Істон і Дж. Денні, яка суттєво вплинула на розвиток концепції політичної соціалізації загалом. Послідовники Гоббса – Д. Белл, С. Ліпсет, Р. Даль – розглядають політичну соціалізацію як процес впливу політичної системи на індивіда, аби сформувати в нього позитивні настановлення щодо існуючої влади. У цьому випадку особистість є об’єктом політичного процесу, своєрідним резервуаром, який наповнюється завдяки спрямованій діяльності владних структур. Модель “підкорення” наголошує перш за все на добровільному прийнятті індивідом цінностей і стандартів політичної поведінки, які пропонує політична система на різних етапах його життя. Інша модель – “інтересу” – пов’язана з іменами А. Сміта, Г. Спенсера, У. Годвіна. Вона розроблялася в межах відомих теорій, зокрема теорії конфлікту (М. Вебер, Г. Моска, Ф. Паркін), теорії плюралізму (Р. Дал, В. Харт), теорії гегемонії (Р . Мілібенд, З. Доусон, К. Превіт). Суть цієї моделі полягає в тому, що найважливішим соціально-політичним механізмом, який рухає розвиток політики, є інтерес. Суспільний розвиток відбувається завдяки раціональному усвідомленню особистістю власних вигод від загальних зусиль. На відміну від попередньої моделі, де індивід постає як пасивний об’єкт впливу політичної системи, тут йому відводять роль активного суб’єкта політики. Ця активність проявляється передусім у взаємодії з владою і зумовлена власними інтересами та здатністю діяти свідомо за підтримки групи (етносу, класу, партії), до якої він належить. Зазначимо, що вивчення феномена політичної соціалізації вимагає спільних зусиль з боку різних соціогуманітарних наук, передовсім психологічних, політичних і соціологічних. Процеси формування нових знань та інтерпретування політичної інформації також потребують комплексного дослідницького підходу. Очевидно, що розроблення технологій саморозвитку і самоосвіти особистості не має залишитися поза увагою наукової спільноти. Не можна не зважати на суперечливий характер перебігу самого процесу соціалізації. З одного боку, щоб соціалізація була успішною, особистість має адаптуватися до свого середовища, а з другого – вона повинна виробляти здатність та навички протистояння всьому, що перешкоджає її розвитку та самореалізації. Вочевидь, що уже в самому процесі соціалізації закладено внутрішній конфлікт між тим, якою мірою особистість ідентифікує себе із суспільними нормами і правилами та наскільки вона вміє водночас критично і неупереджено ставитися до стереотипних оцінок, суджень, настановлень, які функціонують у безпосередньому оточенні. З огляду на це якість процесу політичної соціалізації слід визначати не лише і не стільки тим, як успішно особистість пристосувалася до вимог соціуму, а насамперед ступенем сформованості мотивації і компетенцій, необхідних для самостійного прийняття рішень на основі аналізу інформації в ситуації політичної взаємодії [1]. Особливості процесу політичної соціалізації молоді пов’язані з тим, що раніше спостерігалася певна уніфікованість політико-ідеологічної сфери, яка пронизувала всі агенти соціалізації, у тому числі інститути освіти й виховання. Інтеріоризовані цінності тоталітарної ідеології впливали на світогляд молоді, а політичні настановлення передавалися від старших до молодших і сприймалися без особливих рефлексій та аналізу. Політичні події останніх десятиліть спричинилися до ламання стереотипів і соціальних уявлень молоді: на зміну уніфікованості і визначеності прийшла різноманітність політичних та ідеологічних поглядів і позицій. Виник суспільний запит на політичну компетентність та відповідальність особистості. Зауважимо ще одну особливість політичної соціалізації: сьогодні відбувається відчутний зсув акцентів з формування цінностей колективних – на індивідуальні, егоїстичні; цінності самореалізації стають пріоритетними. Знаходження свого місця в суспільстві через процес політичної соціалізації стає можливим не тільки за умови сформованості персоніфікації, а й оформленості соціальної (групової) ідентичності. У цих процесах активно задіяні стереотипи, які є багатофункціональними і комплексними утвореннями. За їх допомогою відбирається й спрощується інформація (когнітивна функція); створюються позитивні Я-образи (ціннісно-захисна функція) і групові Ми-образи (ідентифікаційна функція); формується й підтримується групова ідеологія (ідеологізаційна функція); відбуваються процеси соціальної категоризації тощо. Щоб успішно адаптуватися до нового політичного середовища, молода людина змушена обирати і засвоювати стереотипи продуктивної поведінки, а також вчитися виробляти власне бачення громадсько-політичного життя. Розвиток здатності неупереджено сприймати та оцінювати політичну ситуацію й адекватно відображати різні події стає актуальним та першочерговим завданням політичної соціалізації. Особливість і парадоксальність політичної соціалізації сучасної молоді полягають у тому, що, з одного боку, молода людина прагне адаптуватися та інтегруватися до нового середовища, а з другого – стереотипи і настановлення, уже засвоєні раніше, вступають у суперечність з тими, які мають сприяти розвиткові особистості в нових ситуаціях. У зв’язку з вищезазначеним актуальною стає проблема формування балансу особистісних і суспільних потреб та інтересів, що має сприяти адаптаційним процесам. Слушними в цьому контексті видаються нам погляди російського дослідника Ж. Т. Тощенка. Він наголошує на парадоксальності свідомості нової генерації, коли одночасно існують настановлення, орієнтації, судження, що суперечать одне одному. Дослідник перш за все підкреслює провідну роль стереотипів, які спрощують дійсність і допомагають вибудовувати сучасну міфологію у всіх сферах життя. Саме ці стереотипи породжують такі ефекти, як приниження самих себе, груповий егоїзм, феномен перевертнів тощо [2]. Тощенко, на нашу думку, вдало використовує неологізми, зокрема вводить поняття “кентавр-проблема”. У такий спосіб він показує особливу форму прояву парадоксів свідомості і поведінки, коли людина одночасно дотримується політичних орієнтацій, які виключають одна одну. Дослідник описує типологію парадоксів, серед яких дуже поширені такі: ніхто владі не довіряє, але всі надіються, що хтось прийде і зробить усе на краще; або: усі говорять про закони і конституцію, але існують кримінал, корупція, злодійський бізнес тощо. До так званих моральних парадоксів Тощенко відносить прояви соціального утриманства, хижацькі способи бізнесової поведінки, невизнання значущості праці тощо. На його думку, парадоксальною є історична пам’ять [там само]. Історична пам’ять представлена в міфах, стереотипах, соціальних уявленнях, символах і визначає структуру інтерпретацій та категоризацій явищ існуючого оточення, а також є своєрідною системою орієнтирів для відбору інформації. Міфи про героїв, боротьбу з кимось або за щось, велику дружбу народів і добрі радянські часи, трагічну долю українського народу глибоко вкарбовані в масовій свідомості громадян. Процес переосмислення минулого і пошук нових світоглядних ідеалів, які працювали б на майбутнє країни, набувають сьогодні великого значення та актуальності. Історичні досвіди та історичні спадщини, які домінують на Заході і Сході України, помітно відрізняються і мають свої специфічні особливості. Політичні стереотипи й упередження, що функціонують у цих регіонах, часто виконують роль маркера, який створює символічні кордони між “своїми” і “чужими”. Існування конкуруючих і альтернативних ідеологічних схем інтерпретування історії, наявність конфліктуючих регіональних ідентичностей створюють розмаїття і різноспрямованість сприйняття особистістю реалій та образу майбутнього країни. В умовах перехідного періоду, коли зустрічаються “старе” і “нове,” специфічною стратегією адаптації для особистості може бути одночасне прийняття і суб’єктивно-толерантне утримання двох логічно протилежних суджень, настановлень, позицій (так званий феномен бімодальності). Головною функцією бімодальності є побудова специфічного інтерпретаційного комплексу як індивідуального способу згладжування (стирання) внутрішньоособистісних і соціально-політичних конфліктів та суперечностей. Специфічними стратегіями адаптації індивіда в перехідний період є “утягненість” як прагнення до одночасного збереження старого досвіду та активне отримання нового, “конкуренція” як свідома орієнтація на відкидання старого в одних чи на неприйняття нового досвіду в інших [3]. Простір соціальних стереотипів, з яких складається соціальний досвід індивіда, одночасно є тим підґрунтям, що породжує упередження, забобони і соціальну дискримінацію. Для обробки інформації індивід використовує когнітивні узагальнення (стереотипи в тому числі), розробляє якісь схеми. Коли схеми закріплюються, то вони визначають уже певний спосіб переробки інформації та формування суджень про навколишнє середовище. Зосереджуючи увагу на активності суб’єкта політичної соціалізації, одним із продуктивних напрямів дослідження стереотипів молоді ми вважаємо здобутки теорії соціального научання. Задіяність технологій моделювання в освітньому процесі, на нашу думку, зможе дати поштовх виникненню нових смислів, цінностей, принципів і соціальних цілей, а отже, і нових моделей поведінки [1]. Наше дослідження складалося з двох етапів, кожен з яких мав своє завдання: на першому етапі досліджувалися політичні стереотипи та упередження, що домінують у масовій молодіжній свідомості; другий етап було присвячено розробленню технік і прийомів інтерпретації інформації, які допомогли б яких особистості навчитися виробляти неупереджені і критичні оцінки політичних подій. Щоб розробити опитувальник з визначення політичних стереотипів та упереджень молоді, ми з огляду на результати теоретичних розвідок визначили ключові проблемні моменти політичної соціалізації. По-перше, це спосіб взаємодії з владою, котру обирає особа (якою мірою вона може впливати на владу). На тлі бездіяльності влади більшість молодих людей заздалегідь відмовляються навіть від спроби проявити хоч якусь активність. Моделі взаємодії, коли громадяни делегують повноваження представникам владних структур і вимагають звіту в разі невиконання обов’язків, не набули досі поширення в суспільстві (стереотипи щодо неспроможності і нездатності влади працювати для людей; стереотипи щодо можливостей впливу громадян на державотворчі процеси тощо). По-друге, ступінь довіри до влади (наскільки особа довіряє владі). Ідеться про етатичні і патерналістські тенденції, коли відповідальність повністю покладається на представників владних структур усіх рівнів. Найчастіше молоді люди очікують, що влада все зробить сама, що політичні інтереси належать виключно до її сфери впливу (стереотипи панполітизму, консервативності, політичної інертності тощо) [4, с. 54]. По-третє, готовність особи нести відповідальність за якість власного життя. Найбільшого поширення набула екстернальна позиція – покладання на владу, яка зобов’язана давати (стереотипи щодо гарантій держави; стереотипи щодо демократії як уседозволеності). На нашу думку, ця тріада вузлових моментів (способи взаємодії з владою, ступінь довіри до влади та відповідальність) складає проблемне ядро політичної соціалізації на сучасному етапі. Проблеми впливу, участі, довіри і відповідальності особи у взаємодії з владою, використані нами для побудови опитувальника, настільки переплетені і пов’язані між собою, що виокремлення їх в окремі позиції має в цілому умовний характер. Для найширшого відображення політичних стереотипів ми виділили в опитувальнику основні сфери громадсько-політичного життя (особистість – влада; громадянська відповідальність і політична активність; взаємодія в спільноті) і зробили спробу відобразити весь діапазон проблематики в кожній сфері. В опитувальник увійшли стереотипи щодо оцінювання політичного устрою, який існує сьогодні; щодо майбутнього країни; щодо розподілу політичних уподобань за умовною схемою “Схід – Захід.” Значний блок представлено стереотипами, що стосуються до політичної участі; можливостей відстоювання політичних прав; способів взаємодії з представниками влади; умінь співвідносити індивідуальні і колективні інтереси; участі в громадських організаціях тощо. З огляду на глобалізаційні процеси ми розширили наведений вище перелік стереотипами, які за змістом віддзеркалюють дискримінаційні тенденції (расові та етнічні упередження). У нашому дослідженні взяли участь 214 студентів вищих навчальних закладів м. Києва. Респондентам було запропоновано оцінити 68 суджень опитувальника. Відтак за допомогою факторного аналізу було виділено основні вектори, що визначають найбільш поширені в масовій молодіжній свідомості політичні стереотипи й упередження. Перший, найбільш значущий фактор, ми означили як “нездатність і корумпованість влади” (11,3% сумарної дисперсії). Цей фактор складають стереотипи, які характеризують оцінювання респондентами відповідності чинної влади потребам громадян, а саме: бездіяльність влади і її нездатність робити хоч щось для людей, продажність політиків і відсутність в них іншої мотивації, окрім меркантильної (депутати пишуть закони під себе; усі рвуться в політику тільки заради наживи; політика – брудна справа тощо). Другий фактор інтерпретовано нами як “етнічна нетерпимість” (6,8% сумарної дисперсії). У цьому факторі, на нашу думку, відображено ключову проблему сьогодення, яка пов’язана з процесами глобалізації (іслам – релігія терору; усі темношкірі працюють тільки на ринках і продають наркотики; наших не люблять за кордоном тощо); підкреслено нетолерантність і нерозуміння існування різних історичних та етнічних ідентичностей (східняки ненавидять западенців тощо). Ідеться також про способи взаємодії особистості в спільноті, насамперед про тенденцію поділяти громаду на “своїх” і “чужих”. Третій фактор дістав назву “ностальгія за радянським минулим” (5,5% сумарної дисперсії). Він представлений стереотипами, що висвітлюють радянські часи як “золотий вік”, а СРСР подається як уособлення ідеї розумного, людяного ладу (за радянських часів жилося краще). У змісті цього фактору відображено також зорієнтованість на допомогу Заходу як панацею від усіх проблем (нас врятують Захід і НАТО тощо). Стереотипи, які увійшли до четвертого фактору, висвітлюють спрямованість респондентів на ідеальні образи влади і патерналістські очікування (нам потрібен сильний Президент і т. ін.). Переважна більшість молоді вважає, що політичні інтереси належать виключно до сфери політичної влади, а економічні і соціокультурні відносини не сприймаються нею як сфера реалізації політико-культурних потреб суспільства. Цей фактор складає 3,6% сумарної дисперсії, він інтерпретований нами як “патерналізм”. П’ятий фактор, який ми назвали “трагічне бачення історії України” (3,2% сумарної дисперсії), описує стереотипи і міфи, пов’язані з темою великих страждань українців. Ці стереотипи і міфи доволі поширені в масовій свідомості громадян (українці протягом усієї історії страждали більше, ніж інші народи; Україна має найбільш трагічні історію та долю народу тощо). Через бачення історичного минулого тільки в такому ракурсі будь-яка громадянська відповідальність за минуле знімається і покладається на інших, зокрема на сусідів. Шостий фактор “невизнання значущості чесної праці” (2,9% сумарної дисперсії) відображає поширеність серед респондентів стереотипів щодо кримінального походження будь-якого статку (чесною працею нічого не заробиш; будеш чесним – будеш бідним тощо). Ідеться про дискредитацію чесного способу життя і повну зневіру в можливості досягти статку й благ чесним, законним шляхом. Такими є первинні результати нашого дослідження, які потребують подальшого аналізу й інтерпретування. Висновки. Визначення основних векторів політичних стереотипів й упереджень, що превалюють у масовій молодіжній свідомості, дає змогу спрямувати наші дослідницькі зусилля на розроблення технологій, які сприяли б опануванню особою вмінь та навичок формувати критичні, неупереджені оцінки і судження щодо громадсько-політичних подій та інформації, а це у свою чергу – запорука утвердження нових смислів, настановлень та моделей поведінки. Література 1. Жадан І. В. Соціальне научання як механізм політичної соціалізації молоді в процесі модернізації освіти / І. В. Жадан // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей. – К. : Міленіум, 2009. – Вип. 19(22). – С. 231–239. 2. Тощенко Ж. Т. Парадоксальный человек : монография / Ж. Т. Тощенко. – М : ЮНИТИ-ДАНА, 2008. – 543 с. 3. Лактіонов О. М. Структурно-динамічна організація індивідуального досвіду : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра психол. наук : спец. 19.00.01 / О. М. Лактіонов. – К., 2000. – 36 с. 4. Тоба М. Б. Психологічні особливості та засоби оптимізації політичного самовизначення старшокласників / М. Б. Тоба. – К. : Ін-т соц. та політ. психологіїї АПН України, 2007. – 160 с. ВПЛИВ ТИПУ ГЕНДЕРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ НА ПОЛІТИЧНУ АКТИВНІСТЬ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ О. В. Камінська Аналізується проблема взаємозв’язку особливостей гендерної ідентичності і політичної активності молоді. Досліджуються закономірності впливу гендерних стереотипів і типу гендерної поведінки на ефективність політичної соціалізації, специфіку політичної участі громадянина. Ключові слова: гендерна ідентичність, гендерна соціалізація, гендерні стереотипи, політична активність, політична участь. Анализируется проблема взаимосвязи особенностей гендерной идентичности и политической активности молодежи. Исследуются закономерности влияния гендерных стереотипов и типа гендерного поведения на эффективность политической социализации, специфику политического участия гражданина. Ключевые слова: гендерная идентичность, гендерная социализация, гендерные стереотипы, политическая активность, политическое участие. The problem of interdependence of peculiarities of gender identity and youth political involvement is analyzed. The regularities of influence of gender stereotypes and type of gender behavior on the effectiveness of political socialization are defined as well as the specificity of political involvement. Key words: gender identity, gender socialization, gender stereotypes, political activity, political involvement. Проблема. Коло питань, які потребують пильної уваги різних галузей психологічного знання, дедалі чіткіше окреслюється станом і динамікою соціально-політичних проблем сучасного суспільства. Нинішня ситуація загострюється через невизначеність і нестабільність політичного життя в Україні, що призводить до зниження політичної активності громадян, особливо студентської молоді. Оскільки політична пасивність українців на сучасному етапі розвитку суспільства перетворюється на справжню проблему, постає потреба дослідити її причини та наслідки. Плідним напрямом у комплексному психологічному вивченні особливостей політичної участі студентської молоді є з’ясування взаємозв’язку типу гендерної ідентичності і політичної активності. Мета статті: теоретичний аналіз проблеми гендеру в контексті політичного життя, а саме впливу особливостей гендерної ідентичності і гендерних стереотипів на ступінь політичної активності студентської молоді. Гендерну проблематику, у тому чисті гендерну ідентичність і гендерні стереотипи, досліджували такі вчені, як Ш. Берн, А. В. Візгіна, Дж. Вільямс, В. Є. Каган [10], І. С. Клєцина, Д. Мацумото, С. Р. Пантелєєв та ін. [1–7] Аналізові особливостей політичної активності присвячено праці Д. В. Ольшанського, А. Я. Гозмана, Г. Г. Дилігенського та ін [8–10]. Утім, питання взаємозв’язку гендерної ідентичності та особливостей політичної активності досі досліджено недостатньо. За визначенням Е. Еріксона, ідентичність – одна з найсуттєвіших характеристик людини, без якої вона не може існувати як свідома автономна особистість. Ідентичність базується на відчутті тотожності самому собі і неперервності свого існування в часі й просторі, а також на усвідомленні факту, що цю тотожність і неперервність визначає оточення. Ідентичність пов’язана з “образом Я, усвідомленням власної індивідуальності і неповторності індивідуальних фізичних і психологічних рис” [11, с. 59]. Гендерну ідентичність звичайно розглядають як базову структуру соціальної ідентичності, що характеризує людину під кутом зору її належності до чоловічої чи жіночої групи, при цьому найбільш значущим є те, як сама людина себе категоризує [12]. Одним із чинників формування політичної активності студентської молоді визнають вплив психологічної статі, оскільки саме в юнацькому віці відбувається остаточне прийняття чи неприйняття себе як суб’єкта з чітко визначеними гендерними характеристиками, корекція своєї поведінки відповідно до очікувань оточення, що визначаються гендерними стереотипами. На думку А. В. Алексєєвої, основними критеріями сформованості ідентичності слід вважати вираженість таких особистісних характеристик, як аутосимпатія, автономність, спонтанність, креативність, автентичність, що становлять неодмінну умову формування інтересу до політичного життя суспільства [13]. Процеси формування гендерної ідентичності та політичної активності нерозривно пов’язані із засвоєнням гендерних ролей, які найчастіше тлумачать як різновид соціальних ролей, набір очікуваних взірців поведінки чоловіків і жінок [12]. При цьому стереотипним залишається погляд, відповідно до якого політична активність більшою мірою властива чоловікам, тоді як жінка задля збереження своєї жіночності в очах оточення не повинна проявляти особливої політичної активності та політичної участі в житті суспільства. І хоч сьогодні стереотипні уявлення поступово змінюються, ця точка зору і далі впливає на свідомість студентської молоді, обмежуючи прагнення дівчат до активної політичної участі. П. П. Горностай розширює цей погляд і підкреслює, що “процес розвитку гендерних ролей як соціально зумовлених варіантів статевих ролей і статево-рольової поведінки відбувається в контексті досить важливого для життя особистості процесу, який називається соціалізацією” [14, с. 141]. Говорячи про формування політичної активності, слід особливу увагу приділити специфіці політичної соціалізації молоді. Зрозуміло, що людина не народжується ні філософом, ні політиком, не народжується вона й особистістю, а тим більше громадянином. І громадянином, і особистістю її роблять держава або суспільство, виховуючи відповідні риси. У громадянині – законослухняність і лояльність до держави, політичної системи і панівної політичної культури. В особистості – відповідність так званим експектаціям, запропонованим людині групою або всім соціальним оточенням. “Особистість повинна прийняти цінності і мету, володіти умінням правильно виконувати соціально-політичні ролі, бути адекватною відповідно до прийнятих норм. Усього цього людина навчається в ході політичної соціалізації” [8, с. 34]. У сучасному світі активно розвиваються дві основні тенденції, у боротьбі яких і протікає процес політичної соціалізації. З одного боку, посилюються суспільні потреби в політичному розвитку особистості, відбувається її активне прилучення до політичного життя, зростає її політична самосвідомість. Особливо яскраво це виявляється в процесах демократизації. З другого боку, існує і протилежна тенденція, що відображається в різних формах відчуження людини від держави, політичних інститутів і процесів прийняття політичних рішень. Перша тенденція помітна в зростанні активності і поінформованості людей у галузі політики, у приході в політику нових прошарків населення. Друга, протилежна, виявляється в добровільному або насильницькому політичному відчуженні громадян, апатії і цинізмі, недовірі до влади й офіційної політики, у падінні підтримки політичних інститутів, партій, держави з боку населення. Отже, результатом політичної соціалізації можуть бути політична активність, пасивність і відчуження [15]. Політична активність – діяльність політичних груп або індивідів, пов’язана з прагненням до розвитку або зміни політичного або соціально-економічного порядку і відповідних соціально-політичних інститутів. Яскраво виявляється в революційних змінах суспільства або його реформуванні. На індивідуальному рівні це “сукупність проявів життєдіяльності людини, у яких виражається її прагнення брати активну участь у політиці, відстоювати свої права й інтереси. Цей варіант – мета й ідеал так називаної активістської політичної культури” [9]. Політична пасивність (індиферентність, від лат. indifferens – байдужний) – байдужність до політики і небажання брати участь у політичному житті. Може розвиватися від індивідуальних позицій до масштабів масових настроїв. Крім внутрішніх, чисто психологічних проявів, поведінково політична пасивність виражається у відмові від виконання громадянського обов’язку – наприклад, від участі у виборах. Звичайно хронічна політична пасивність є ознакою нерозвиненої політичної культури тих або інших прошарків суспільства чи суспільства в цілому. Поширення політичної пасивності в країнах, де вона раніше не спостерігалася, тобто спад політичної активності, свідчить про зростання негативного ставлення до дій влади. Політична пасивність – це початкова форма протесту проти політики влади. Політичне відчуження – політико-психологічний наслідок надмірної бюрократизації політичного життя. Бюрократизація, як стверджував ще М. Вебер, призводить до знеособлювання людини, втрати нею індивідуальної ініціативи і волі до дій, перетворення її на простого виконавця волі організації або держави. У сучасному суспільстві політична влада не може існувати без капітальної організаційної й інституціональної основ. Ці основи, замасковані демократичними процедурами формування владних структур, часто займають чільне місце, ховаючи від людей реальне джерело влади. Це призводить до того, що рядові громадяни позбавлені можливості стати суб’єктами владних відносин і вплинути на характер прийнятих рішень. Тому вони і сприймають владу як відчужений від себе феномен. Таким чином, “засилля бюрократії і влади безособових соціально-політичних структур позбавляє людину її політичних характеристик. Унаслідок цього втрачається всяке, навіть критичне, ставлення до політичного ладу” [8, с. 67]. У діалектичній взаємодії політичної активності і пасивності відбувається ставлення і розвиток нових механізмів регуляції політичної поведінки і самого суб’єкта політики – активної, поінформованої особистості громадянина. Загальний вектор розвитку процесів політичної соціалізації в сучасному світі веде до поступової заміни традиційних механізмів твердого зовнішнього контролю за людиною на її власні, внутріособистісні, самостійні регулятори політичної поведінки. У кінцевому підсумку саме вони є головним результатом політичної соціалізації [15]. Політична активність, що формується під впливом цілеспрямованої політичної соціалізації, зумовлює активну політичну участь студентської молоді. Політична участь – це реальний поведінковий наслідок, сукупне відображення і вираження процесів політичної соціалізації. Якщо в процесі політичної соціалізації відбувається в основному когнітивна і, певною мірою, емоційна взаємодія індивіда з політичною системою, то процеси політичної участі (або неучасті) показують ефективність політичної соціалізації індивіда. По суті, політична участь свідчить, чи вдалося політичній системі “оволодіти” індивідом, чи, можливо, у нього ще залишилися ресурси “індивідуального опору”, пов’язані з усвідомленням особистих інтересів, що не завжди збігаються з інтересами системи [9, с. 89]. Під політичною участю розуміють “невід’ємну властивість політичної діяльності людей, що служить одним із засобів вираження і досягнення їхніх інтересів. Добровільна участь громадян у політиці – один з найважливіших індикаторів якісного стану політичних систем, ступеня їх демократизму. Це вільна, ініціативна, свідома участь громадян у вирішенні питань, які зачіпають їхні істотні інтереси, що належать до їхньої безпосередньої компетенції. Вона стає для громадян засобом досягнення їхніх цілей і інтересів, реалізації потреб у самовираженні і самоствердженні” [там само, с. 97]. Досліджуючи взаємозв’язок політичної активності і типу гендерної ідентичності, ми звернулися до праць А. В. Візгіної і С. Р. Пантелєєва, які виявили особистісні риси, що складають в конструкти “фемінінність” і “маскулінність”. У психології фемінінність розуміють як характеристики, пов’язані із жіночою статтю, характерні форми поведінки, котрих очікують від жінки в даному суспільстві, або соціально визначене вираження того, що розглядають як позиції, внутрішньо притаманні жінці [12]. Маскулінність розглядають як комплекс характерологічних особливостей, що традиційно приписуються чоловікам [16]. Поряд із цими поняттями побутує також поняття андрогінності. Концепцію андрогінії запропонувала С. Бем, яка підкреслювала, що мужність і жіночність не протиставляються одне одному, а людина з характеристиками, що чітко відповідають її статі, гірше пристосована до життя [12]. Ми у своїй роботі дотримуємося саме такого розуміння зазначених термінів. До традиційно жіночих рис відносять схильність до концентрації на почуттях, прояв емоцій (експресивність), прагнення поділяти їх з іншими, політична пасивність. Уявлення про мужність охоплює такі особистісні особливості, як домінантність, прагнення до влади, у тому числі політичної, прагнення бути неемоційним, не проявляти ознак слабкості, обговорюючи свої проблеми з іншими, а також відгородженість від негативних переживань. Особам з андрогінним типом гендерної ідентичності властиве прагнення до прояву політичної активності незалежно від статі [2]. На думку С. Іванченко, маскулінність і фемінінність складають нормативні уявлення про соматичні, психічні та поведінкові риси, притаманні чоловікам і жінкам. Гендерну ідентичність вона розглядає як продукт і процес засвоєння суб’єктом конструктів маскулінності і фемінінності [17]. Як уже було зазначено, на формування особливостей політичної участі студентської молоді значною мірою впливають гендерні стереотипи. Це суспільні уявлення, що сформувались у культурі, про те, як насправді поводяться чоловіки і жінки [12]. Значний внесок у з’ясування особливостей гендерних стереотипів зробили Дж. Вільямс і Д. Бест. Вони провели ряд ґрунтовних досліджень, спрямованих на виявлення соціокультурної специфіки гендерних стереотипів. Ці дослідники дійшли висновку, що гендерні стереотипи виникають на основі гендерних ролей. Сталі стереотипи виступають як норми для жінок і чоловіків і є моделями гендернорольової соціалізації [3]. Д. Мацумото [6], спираючись на праці Дж. Вільямса і Д. Бест, детально дослідив гендерні ролі, типові для чоловіків і жінок. Він вважає, що вони відрізняються в усіх культурах. Ряд подібних досліджень виконали і вітчизняні вчені. Стереотипи маскулінності і фемінінності, тобто ідеальні набори чоловічих і жіночих рис, у світлі яких люди сприймають і оцінюють свою тілобудову, поведінку і характер, дуже стійкі і тісно пов’язані з нормами відповідної культури чи субкультури [18]. С. М. Оксамитна розглядає гендерні стереотипи як узагальнені уявлення про чоловіків і жінок, які виявляються насамперед у формі гендернорольових стереотипів, що стосуються прийнятності різноманітних ролей і видів діяльності, у тому числі політичної, для чоловіків і жінок, а також як стереотипи гендерних рис, тобто психологічних та поведінкових характеристик, притаманних чоловікам і жінкам. Дослідниця переконана, що уявлення про психологічні та поведінкові відмінності статей є основою формування й відтворення гендернорольових стереотипів [10]. Дехто із психологів обстоює думку, що гендерні стереотипи впливають на вираженість фемінінних чи маскулінних рис у юнаків. Так, А. В. Алексєєва, дослідивши маскулінність і фемінінність юнаків, виявила, що більш високий рівень особистісної автономії та політичної активності характерний для юнаків із вираженою маскулінною домінантою порівняно із психологічно андрогінними випробуваними, що пов’язано з труднощами і суперечностями сприймання юнаком своїх фемінінних рис [13]. Значущість маскулінності для жінок пов’язана з поширенням у сучасному суспільстві стереотипом маскулінної жінки, тоді як зв’язок фемінінності із закономірностями формування особистісної ідентичності в чоловіків, а саме її неоднозначність і суперечливість, є відображенням особливостей сприймання юнаком своєї фемінінності [19]. Ш. Берн наголошує, що в наш час традиційна чоловіча роль сприймається значною мірою послаблено. Однак рання соціалізація, той факт, що навколишні схвалюють традиційну роль, і відсутність підтримки нових способів поведінки з боку соціальних установ – усе це гальмує фундаментальні зміни в чоловічій ролі [1]. Сучасна дослідниця Т. В. Бендас стверджує, що сьогодні гендерні стереотипи змінюються. Так, стереотип жіночності, що склався в XIX ст., але залишається популярним досі (особливо серед чоловіків), полягає в тому, що жінка повинна бути ніжною, гарною, м’якою, лагідною і при цьому пасивною, залежною, політично неактивною. Але самі жінки вважають, що їм треба бути розумними, енергійними, підприємливими – тобто мати чоловічі риси. Стереотип маскулінності також змінився – традиційно його складали фізична сила, уникнення ніжності, функціональне ставлення до жінки й одночасно нестриманість у проявах гніву і пристрасті. Сучасний портрет інший: інтелект цінується понад фізичну силу, допускаються прояви ніжності, притлумлення “грубих” почуттів, хоча в менш освічених людей стереотип маскулінності залишається більш традиційним [20, с. 204]. О. А. Здравомислова звертає увагу на те, що останнім часом уявлення про чоловічі і жіночі статеві ролі зазнають критики деяких фахівців. Представники нових поглядів вважають, що традиційні статеві ролі обмежують і стримують розвиток не тільки жінок, а й чоловіків. Вони служать джерелом психічної напруженості чоловіків і непридатні для виховання хлопчиків. Ці стереотипи не годяться для більшості чоловіків. Більше того, вони навіть шкідливі, тому що чоловіки, що не приймають їх, зазнають суспільного осуду; ті ж із них, що намагаються їм відповідати, чинять над собою насильство [21]. С. М. Оксамитна підкреслює негативнирй вплив гендерних стереотипів на формування і розвиток особистості. Вона вважає, що на індивідуальному рівні традиційні гендернорольові стереотипи обмежують розвиток особистості, можливості самореалізації, вибору моделей та манер поведінки, видів діяльності, у тому числі політичної. У крайніх випадках невідповідність людини очікуванням щодо неї як представника конкретної статі може позначитися на її психічному і фізичному станах, суттєво вплинути на самопочуття, спричинити розгубленість, пригніченість, навіть призвести до самогубства. Стрес, дискомфорт, депресія, занижена самооцінка, відчуття провини, рольовий конфлікт можуть супроводжувати людину, що, через певні причини, не відповідає стереотипним гендерно-рольовим очікуванням [19]. Висновки. Більшість дослідників розглядають психологічну стать особистості в нерозривному взаємозв’язку з гендерною ідентичністю, що є складовою особистісної ідентичності. Саме в юнацькому віці відбувається остаточне формування гендерної ідентичності, усвідомлення особливостей політичної активності як результату політичної соціалізації. На специфіку прояву політичної активності суттєво впливають тип гендерної ідентичності та процес гендернорольової соціалізації, в основі якого лежать гендерні стереотипи, що панують у конкретному суспільстві, тобто уявлення про набір фемінінних і маскулінних рис, які мають бути притаманні особистості певної статі. Під впливом гендерної соціалізації в особистості формуються уявлення про гендерні ролі, які вона повинна виконувати, щоб відповідати взірцям маскулінності, фемінінності й очікуванням оточення. Гендерна роль формується в процесі нерозривної взаємодії біологічного та соціально-культурного чинників і зумовлює специфіку поведінки особистості, її сприймання себе та інших. Проаналізувавши дані щодо взаємозв’язку типу гендерної ідентичності і ступеня політичної активності студентської молоді, ми дійшли висновку, що особам з маскулінним типом властива висока політична активність, тоді як особам, у яких переважають фемінінні риси, притаманні низька політична активність і небажання брати участь у політичному житті суспільства. Це пов’язано з впливом гендерних стереотипів, відповідно до яких чоловікам має бути притаманне прагнення до влади, у тому числі політичної, тоді як жінка, що бере активну участь у політичному житті суспільства, сприймається оточенням негативно, перестає бути в його очах фемінінною. Хоча в сучасному суспільстві відбувається перерозподіл і нівелювання стереотипних гендерних ролей, ці погляди і далі впливають на поведінку студентської молоді. Література 1. Берн Ш. Гендерная психология / Ш. Берн [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bookap.by.ru/popular/burn/gl39.shtm. 2. Визгина А. В. Проявление личностных особенностей в самоописаниях мужчин и женщин / А. В. Визгина, С. Р. Пантелеев // Вопросы психологии. – 2001.– №3. – С. 91–106. 3. Wіliams J. Measuring Sex Stereotyps. A Multinational Study / J. Wіliams, D. Best. – Nebury Park : Sage Pablications, 1990. 4. Каган В. Е. Стереотипы мужественности-женственности и образ Я у подростков / В. Е. Каган // Вопросы психологии. – 2000. – №3. – С. 65–69. 5. Клецина И. С. Гендерные барьеры на пути личностной самореализации / И. С. Клецина // Психологические проблемы самореализации личности. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999. – Вып. 3. – С. 154–168. 6. Мацумото Д. Психология и культура / Д. Мацумото [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/Matsl08.php. 7. Пантелеев С. Р. Самоотношение как эмоционально-оценочная система / С. Р. Пантелеев. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1991. – 110 с. 8. Ольшанский Д. В. Политическая психология / Д. В. Ольшанский. – СПб. : Питер, 2002. – 576 с. 9. Гозман А. Я. Политическая психология / А. Я. Гофман, Е. Б. Шестопал. – Ростов-на-Дону : Феникс, 1996. – 134 с. 10. Оксамитна С. М. Гендерні ролі та стереотипи // Основи теорії гендеру : навч. посіб. / В. П. Агєєва, В. В. Близнюк, І. О. Головашенко та ін. – К. : К.І.С., 2004. – С. 157–181. 11. Эриксон Э. Юность: кризис идентичности / Э. Эриксон. – М. : Прогрес, 1996. – 234 с. 12. Словарь гендерных терминов / [под ред. А. А. Денисовой] ; [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.owl.ru/gender/alphabet.thm. 13. Алексеева А. В. Психологический пол как фактор формирования идентичности в юношеском возрасте / А. В. Алексеева // Журнал практикующего психолога. – 2003. – №3. – С. 167–171. 14. Горностай П. П. Гендерна соціалізація та становлення гендерної ідентичності / В. П. Агєєва, В. В. Близнюк, І. О. Головашенко та ін. // Основи теорії гендеру : навч. посіб. – К. : К.І.С., 2004. – С. 132–157. 15. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология / Г. Г. Дилигенский. – М. : Нов. школа, 1996. – 167 с. 16. Словари и энциклопедии ON-LINE. Психологический словарь [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dic.academic.ru/dic.nsf/psihologic/1480. 17. Іванченко С. Багатовимірна модель гендера / С. Іванченко // Соціальна психологія. – К., 2007. – №4. – С. 157–173. 18. Кон И. С. Половые различия и дифференциация социальных ролей / И. С. Кон // Соотношение биологического и социального в человеке : сб. материалов / отв. ред. В. М. Банщиков, Б. Ф. Ломов. – М. : Наука, 1975. – С. 763–775. 19. Курбиченко Т. В. Розвиток гендерної ідентичності дівчат у ранній юності / Т. В. Курбиченко // Проблеми загальної та педагогічної психології : зб. наук. праць Ін-ту психології ім. Г.С. Костюка АПН України. – 2005. – Т. 8. – Вип. 4. – С. 159–168. 20. Бендас Т. В. Гендерная психология / Т. В. Бендас. – СПб. : Питер, 2006. – 467 с. 21. Здравомыслова Е. А. Дифференциальная психофизиология мужчины и женщины / Е. А. Здравомыслова [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.psychologia.net/stzdravom.html. ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ ЗАСОБАМИ СОЦІАЛЬНОГО НАУЧАННЯ О. В. Келепко Здійснюється теоретичний аналіз умов демократизації політичної соціалізації; визначаються риси громадянина, які актуалізують демократичні процеси в суспільстві. Розкриваються особливості соціального научання як способу політичної соціалізації молодшого школяра. Ключові слова: політична соціалізація, толерантність, критичність мислення, самоефективність, соціальне научання. Осуществляется теоретический анализ условий демократизации политической социализации; определяются качества гражданина, актуализирующие демократические процессы в обществе. Раскрываются особенности социального научения как способа политической социализации младшего школьника. Ключевые слова: политическая социализация, толерантность, критичность мышления, самоэффективность, социальное научение. The theoretical analysis of conditions of democratization of political socialization and citizens’ qualities which speed up democratic processes in the society is presented. The peculiarities of social learning as a method of junior pupils’ political socialization are considered. Key words: political socialization, tolerance, critical thinking, self-efficiency, social learning. Проблема. Політична соціалізація – процес формування картини політичного світу через активне засвоєння індивідом ідеологічних і політичних цінностей, норм суспільства й формування їх у систему політичних ставлень, яка визначає найважливіші параметри взаємодії людини з політичною системою [1, с. 231]. В умовах тоталітарних систем людина вимушена пасивно підкорюватися вимогам закону і нормам, дотримання яких досягається через страх покарання або пасивний конформізм. У демократичній політичній системі першоосновою є громадянин, якому надається право вибору, голосу і впливу. Як суб’єкт політичних процесів, що займає активну життєву позицію, оцінюює політичні і суспільні норми, він формує власну, усвідомлену поведінку, а якщо усвідомлену – значить відповідальну за свої дії і вибір. Тож політична пасивність, у тому числі й та, яка прикривається культом вождя, – умова процвітання тоталітарної системи. У свою чергу, політична активність кожного громадянина, заснована на політичній компентності, є критерієм успішності політичної соціалізації в умовах демократії. Демократичні цінності досі сприймаються здебільшого на рівні гасел. Більша частина нашого суспільства, на жаль, мало цікавиться способами і механізмами реалізації демократичного процесу, через що зрушити авторитарні підвалини управління досить складно. Адже в умовах демократичного ладу політична участь не зводиться до опускання виборчого бюлетеня в скриньку – вона розгортається й утверджується на етапі прийняття рішення, на шляху здійснення вибору, ґрунтується на знанні, захисті та відстоюванні своїх прав, виконанні своїх обов’язків. Основою для прийняття того чи іншого політичного рішення громадянина має бути інформація, рівень достовірності якої він оцінює самостійно, розрізняючи факти та інтерпретації. Адже рекламні біґ-борди, ток-шоу, газети – це перш за все канали маніпулятивного впливу, які презентують не факти, а інтерпретації. Тому так важливо розвивати такі якості, як критичність мислення, опора насамперед на наукові знання, а не лише на моральні судження. В умовах демократичної культури активність громадян породжує потребу толерантного ставлення до думки інших, що не зводиться до компромісу, а свідчить про повагу до особистості іншої людини, до її світобачення і меж, які окреслюють свободу іншого і дають тим самим можливість проявляти свободу власну. Хотілося б також привернути увагу до такого важливого каталізатора демократичних процесів, як відчуття самоефективності, “упевненості кожної людини щодо її спроможності управляти подіями, які впливають на її життя”. У цьому запорука колективної ефективності, “упевненості людей у тому, що їх спільні зусилля можуть викликати соціальні зміни, які приходять не з “колективної свідомості”, а з особистих ефективностей багатьох людей, які працюють разом” [2; с. 38]. Мета дослідження: з’ясувати особливості соціального научання в молодшому шкільному віці в контексті політичної соціалізації. Пошук впливів на процес політичної соціалізації привів нас до теорії соціального научання, обґрунтованої Альбертом Бандурою [3]. Для дослідника індивід не пасивний відповідач на зовнішні стимули (як у теорії Скінера), не жертва неусвідомлених спонукань. Бандура пояснює поведінку індивіда під кутом зору безперервної реципрокної інтерактивності (співвіднесення своїх поглядів з поглядами іншого), в якій особистісні, ситуаційні і поведінкові чинники взаємодіють між собою як взаємозалежні детермінанти [там само]. Розробники цього напряму наголошують на суттєвій ролі моделювання у формуванні і поширенні нових форм поведінки та соціальних відносин. Елементи політичної взаємодії можна віднайти в сімейній організації життя, у школі, вузі, на біржі праці, які формують свої норми і правила, засоби підтримки, санкцій і винагород, прав та обов’язків. Поступове входження дитини в мікрополітичні системи сім’ї, дитячого садка, школи – із цього починається власне політична соціалізація. Важливо, щоб система виховання дитини, мікроклімат сім’ї, дитячого садка, школи спиралися на демократичні принципи. Але відхід від традиційних систем виховання сьогодні тільки розпочинається, шлях до демократичної свідомості лежить не через моральне насаджування, а насамперед через прийняття норм і правил, на емоційному рівні, через когнітивне осмислення, яке передує моральному бальзамуванню вчинку. Научання, засноване тільки на заохоченнях або покараннях (зовнішня стимуляція), може не торкатися внутрішнього Я особистості дитини. Тому батьки мають дбати не про зовнішню, а передусім про внутрішню мотивацію дитини. Це сприяє одержанню задоволення від навчання, викликає інтерес, радісне збудження, підвищує самоповагу. Безпеку простору складають норми і правила, які акцентують увагу дитини не тільки на своїх потребах, а й на потребах інших – матері, батька, можливо братів і сестер. Норми і правила аж ніяк не покликані приборкати свободу дитини, навпаки, вони є її необхідністю. Так, свобода потребує необхідності. Суцільна свобода виховує гіперактивну дитину. Суцільна необхідність виховує пасивну і тривожну дитину. Ні гіперактивність, ні тривожність не зроблять дитину щасливою. Вона сама потребує якихось рамок, потребує поряд із собою такої людини, яка сама відчувала б свої власні можливості і межі, допомагаючи відчути дитині свої власні і поважати простір іншої людини. Якщо до трьох років такі умови для дитини створюють батьки, то пізніше, із вступом до дитячого садочка, важливо научати дитину самостійно створювати і підтримувати навколо себе безпечний простір, відчуваючи свої власні можливості і межі, не зазіхаючи на “територію” іншого. Успішні батьки – це насамперед щасливі і люблячі батьки, які не забувають про власні потреби та інтереси і враховують потреби та інтереси дитини. Спостерігаючи за дитиною і шукаючи для себе відповідь на запитання “Чого мій малюк хоче, до чого він прагне?” (а не “Чого я хочу, щоб дитина прагнула?”), “А що може мій малюк, що в нього добре виходить?”, не нав’язуючи дитині готової відповіді, дають їй тим самим у майбутньому віднайти власну активну життєву позицію. Згідно з дослідженнями Ж. Піаже, молодший школяр у віці 6–8 років переймається переважно ознайомленням з предметами навколишнього світу, фактами і подіями, місцем і часом їх здійснення; мотивами дій і намірів; звичаями і правилами поведінки. Тому саме молодший шкільний вік є тим важливим етапом політичної соціалізації, на якому закладаються основні соціальні риси особистості, котрі в майбутньому складатимуть основу її політичної компетентності. У молодшому шкільному віці відбувається багато важливих процесів, що справляють вплив на все подальше життя дитини: * триває сепарація дітей від батьків; * дитина зосереджується на світі інших людей, досліджує своє соціальне оточення [4]. (М. І. Лисіна пише, що в молодших школярів з’являється нова форма спілкування – “позаситуативне”, яке спрямовується на досягнення близькості поглядів та оцінок з учителем, дорослими й однолітками, що, у свою чергу, стає для дітей опорою під час обдумування моральних понять, у становленні моральних суджень [5]); * поведінка дитини унормовується шкільними правилами. Загальний вектор: від дошкільника, якого приймають і люблять батьки просто за те, що він є, до школяра, оцінювання якого залежить від успішності навчальної діяльності. Остання стає для молодших школярів провідною діяльністю. Вона пов’язана з необхідністю вчитися, пов’язувати свої дії з отриманими результатами, а також коригувати ці дії відповідно до зразків, тобто йдеться про оволодіння вмінням контролювати й оцінювати власну навчальну роботу. Сутність кризи, яку переживає дитина молодшого шкільного віку, на думку таких авторитетних психологів, як Д. Б. Ельконін, Л. С. Виготський, полягає у “втраті спонтанності, привнесенні інтелектуального моменту, який з’являється між думкою і вчинком дитини” [6, с. 201]. Її поведінка із спонтанної, імпульсивної, безпосередньої перетворюється в довільну, опосередковану; закладаються соціальні і моральні цінності, які набувають для дитини сенсу і значимості; виділяються особистісні цінності дитини, відбувається їх емоційне засвоєння. Молодший шкільний вік є сензитивним періодом для морального розвитку. Батьки залишаються провідними агентами соціалізаційного впливу, до яких долучаються відносини з учителем та однолітками, ставлення до навчання і вирішення конфліктних ситуацій. У молодшому шкільному віці за рахунок розширення поля спілкування і діяльності відбувається формування картини світу. Важливим на цьому етапі є розрив егоцентричних відносин між “я” і “світом”. Дитина, стикаючись із поведінкою дорослих, проникаючи в їхню логіку, логіку буття матеріальних об’єктів, часто відчуває розчарування у власних силах та обмеженість своїх можливостей. Зрозуміло, що без підтримки дорослих дитині буде складно опанувати закони буття. Батьки і вчителі мають научати дитину рефлексії важливих подій, що відбуваються навколо неї; встановлення причинно-наслідкових зв’язків, пошуку альтернативних способів поведінки. А. Бандура теоретично розробив й обґрунтував умови успішності соціального научання. Наше завдання – адаптація цих умов до особливостей молодшого шкільного віку, розкриття особливостей соціального научання молодших школярів відповідно до вимог демократизації політичної соціалізації. Соціальне научання молодших школярів реалізується насамперед через спостереження за поведінкою батьків, учителів, однолітків, з якими діти найчастіше спілкуються. На дитину справляють вплив як організації, так і окремі особистості, яким дитина через більшу їх привабливість віддає перевагу. Важливою умовою соціального научання є здатність дитини мислити символічно. Для ефективного запам’ятовування візуальне спостереження має поєднуватися з вербальним кодуванням інформації. Тобто для успішного засвоєння моделі поведінки важливо не просто продемонструвати зразок, а й проговорити дії, описати їх послідовність і нюанси, непомітні зорові. Сам дорослий має бачити застосування цієї моделі в різних ситуаціях. Варто бути готовим до того, що перші повторення можуть бути невдалими, не відповідатимуть еталонові. Дитині ще важко спостерігати за своїми діями зі сторони, важко зрозуміти і побачити саме той момент, який потребує корекції. Тут важливу роль відіграє дорослий, який ні в якому разі не повинен ставити клеймо невдахи, а навпаки, варто поговорити з дитиною, попросити описати ситуацію, розібратися і віднайти саме той елемент, який слід відкоригувати. Підкріплення може впливати на научання по-різному. Процес засвоєння може бути більш ефективним, якщо дитину завчасно попередити про ті преваги, які вона дістане в результаті опанування моделі поведінки. Але підкріплення втрачає свій сенс тоді, коли сам процес научання дає задоволення, наприклад, перегляд мультфільму. Важливо також, коли дорослі відкрито, невимушено демонструють бажані моделі поведінки у власному житті. Відповідно до теорії соціального научання дітей різного віку по-різному вчать моделювання; підкріплення, як правило, теж різне. Спочатку контроль суто зовнішній. Намагаючись відвернути небезпечну поведінку маленьких дітей, батьки вдаються до фізичного втручання. Але успішна соціалізація полягає в поступовій відмові батьків від фізичних санкцій, коли норми і правила виконуються за рахунок символічних і внутрішніх засобів контролю. Научання і моделювання підводять дитину до формування моральних стандартів поведінки, які дитина молодшого шкільного віку може самостійно оцінити. Але шлях морального судження може бути досить слизьким у випадку, коли дитина за рахунок моральних аргументів вчиться виправдовувати свої соціально небажані вчинки. Саме тому застосована моральна аргументація повинна поєднуватися з когнітивними процесами, які мають бути основою для моральних суджень, а не навпаки. Частіше за все батько, мати, сестри та брати, учитель, однолітки, герої мультфільмів демонструють досить різні моделі поведінки, з різним когнітивним і моральним наповненням. Самі умови соціального розвитку мають бути різнобічними, що забезпечує варіативність поглядів на різні ситуації. Важливо пам’ятати, що судження, які моделюються, не можуть справити бажаного ефекту, якщо дитина їх не розуміє. Наявні когнітивні навички окреслюють рамки того, що може бути сприйнято. Для батьків почасти найпростішим видається розпізнавання очевидного порушення і моральне санкціювання (“ти поганий хлопчик”), аніж прагнення розібратися в намірах і мотивах дій. Перш ніж аналізувати поведінку на когнітивному чи моральному рівні, важливо дати дитині зрозуміти, що її наміри не викликають осуду, повернути дитині емоційну “чистоту” спонуки. Далі на рівні доступної для розуміння дитини когнітивної аргументації пояснити чи допомогти їй самій прийти до розуміння причин невдачі та віднайти інші можливості для досягнення бажаного ефекту. Моральне судження дитина має винести самостійно. Якщо дитина не проходить когнітивний шлях осмислення морального судження, існує ймовірність підміни моральних суджень моральними виправдовуваннями. Останні можуть “неусвідомлено-хибно” пояснювати причини практично будь-якої поведінки, тож і виходить, що одні й ті самі моральні принципи можуть використовуватися для аргументації різних дій і одні й ті ж самі дії можуть обґрунтовуватися різними судженнями [3]. Висновок. Демократизація політичної соціалізації має бути спрямована на формування в індивіда таких особистісних рис, як критичність мислення, толерантність, самоефективність, які закладаються ще в молодшому шкільному віці. Сам процес політичної соціалізації може бути успішно здійснений на засадах когнітивного підходу А. Бандури і його послідовників, які розробили основні принципи соціального научання. Надалі дослідження ставить за мету розкриття особливостей соціального научання на основі демократичних засад з огляду на ті риси особистості, які потрібні для успішної політичної соціалізації молодого покоління. Література 1. Жадан І. В. Соціальне научання як механізм політичної соціалізації молоді в процесі модернізації освіти / І. В. Жадан // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей – К.: Міленіум, 2008. – Вип. 19 (22). – С. 231–239. 2. Bandura A. Exerciise of personal and collective efficacy in changing societes. – New York : Cambridge University Press, 1995. 3. Бандура А. Теория социального научения / А. Бандура. – СПб. : Евразия, 2000. – 320 с. 4. Смирнова Е. О. Детская психология / Е. О. Смирнова. – СПб. : Питер, 2009. – 304 с. 5. Лисина М. И. Проблемы онтогенеза общения / М. И. Лисина – М. : Педагогика, 1986. – С. 31–57. 6. Выготский Л. С. Вопросы детской психологии / Л. С. Выготский. – М. : Союз, 2006. – 224 с. КОНЦЕПТУАЛЬНІ АСПЕКТИ ПОБУДОВИ ОПИТУВАЛЬНИКА З ВИЗНАЧЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ МЕХАНІЗМІВ ДЕТЕРМІНАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ МОЛОДІ О. О. Котляр Розглянуто основні етапи побудови опитувальника з дослідження психологічних механізмів, що детермінують політичні уподобання студентської молоді. Основою дослідження стали концептуальні уявлення про критерії ціннісно-смислової репрезентації психологічних механізмів як детермінант політичної свідомості студентської молоді. Ключові слова: психологічні механізми, політична свідомість, раціоналізація, ідентифікація, ідеалізація, стереотипізація, каузальна атрибуція. Рассмотрены основные этапы построения опросника для исследования психологических механизмов, детерминирующих политические предпочтения студенческой молодежи. Основой исследования стали концептуальные представления о критериях ценностно-смысловой репрезентации психологических механизмов как детерминант политического сознания студенческой молодежи. Ключевые слова: психологические механизмы, политическое сознание, рационализация, идентификация, идеализация, стереотипизация, каузальная атрибуция. The basic stages of the development of questionnaire for researching psychological mechanisms of determination of students’ political preferences are considered. The conceptual ideas and notions about criteria of value-sense representation of psychological mechanisms as the determinant of students’ political consciousness are used as the basis of the research. Key words: psychology mechanism, political consciousness, rationalization, identification, idealization, stereotypes, causal attribution. Проблема. Яскравим проявом сучасної доби – періоду формування громадянського суспільства в Україні – стала соціально-ідеологічна руйнація цінностей та уявлень громадян щодо політики як такої. Такі категоріальні зрушення в політичній свідомості значною мірою посилюють тенденції активного використання психологічних механізмів політичними силами для впливу на громадянську позицію і залучення громадян до виборчих процесів. Як відомо, політична поведінка індивіда залежить від цілої низки детермінант, визначальними серед яких є психологічні механізми. Дія і вплив таких механізмів на поведінку суб’єкта і по сьогодні залишається одним із пріоритетних напрямів дослідження в політичній психології. Так, у своїй монографії Д. В. Ольшанський зазначав, що “предметом аналізу політичної психології є перш за все внутрішні, психологічні механізми політичної поведінки людей – суб’єктів цієї поведінки, а тим самим суб’єктів політики як такої” [1, с. 57]. Особливо значущим видається напрям наукових досліджень, що використовує новітні методики, опитувальники і методи, орієнтовані на з’ясування психологічних механізмів детермінації політичної свідомості. Метою нашого дослідження стало розроблення опитувальника з визначення психологічних механізмів, що детермінують ціннісно-смисловий простір політичної свідомості студентської молоді. Ми скористалися при цьому такими методами дослідження, як контент-аналіз, опитування, а також методами багатомірної статистики (STATISTICA 5.5). Головне завдання статті – скласти опис процедури побудови опитувальника для визначення психологічних механізмів, що детермінують ціннісно-смисловий простір політичної свідомості. Психологічні механізми досі неоднозначно тлумачать і розуміють у науковому контексті: з одного боку, їх вважають регуляторами процесів інтеріоризації соціально-політичних впливів, а з другого — бачать за ними чинник екстеріоризації. Щоб з’ясувати зміст психологічних механізмів більш детально, звернімося до наукового доробку Г. М. Андреєвої. Дослідниця зазначала, що механізми є уніфікованими категорійними структурами, утвореними констеляціями певних конструктів [2]. Продовжуючи цю думку, зауважимо, що формування категоріальних структур відбувається під впливом як найбільш авторитетних соціальних інституцій, так і безпосереднього досвіду участі індивіда в соціально-політичних процесах. Саме тому В. О. Васютинський підкреслює інтеракційний контекст психологічних механізмів, обстоюючи думку, що “суб’єкт відображає дійсність, означену іншими суб’єктами” [3, с. 171]. У сучасній соціально-політичній психології усталилося відразу декілька точок зору щодо характеру, змісту і ролі психологічних механізмів у регуляції свідомості та самосвідомості особистості. Так, Д. В. Ольшанський зазначає, що “аналіз механізмів, які керують функціонуванням політичної свідомості, дає змогу виділити на цьому рівні два блоки компонентів. Перший блок – це мотиви (політичні потреби, цінності, настановлення, почуття та емоції). Другий – блок пізнавальні компоненти (знання, інформативність, інтерес до політики, переконання)” [1, с. 78]. Доповнюючи викладене вище, В. О. Ядов розглядає психологічні механізми як уніфіковані та інтерналізовані стандарти суспільства [4]. Сутність концепції Ядова полягає у визначенні ієрархії соціальних механізмів, що регулюють поведінку індивіда. Як констатує дослідник, у простих ситуаціях (що не пов’язані із соціальною взаємодією) індивід керується елементарними настановленнями; у більш складних соціальних ситуаціях поведінку індивіда регулюють базові (соціально-детерміновані) настановлення, а в умовах складних соціальних взаємодій поведінку визначають насамперед такі вищі диспозиції, як “відрефлексовані стандарти суспільства” [там само, с. 185]. У цьому контексті В. О. Васютинський підкреслює, що “актуальна поведінка індивіда цілковито визначається двома групами чинників: диспозиційними і ситуативними”. Продовжуючи, він стверджує, що “диспозиційні чинники опосередковано містять у собі весь досвід попереднього індивідуального життя, а за ситуаційними чинниками стоїть широкий соціально-середовищний контекст” [3, с. 147]. Підсумовуючи вищесказане, відзначимо, що дослідники виокремлюють передусім кілька базових площин репрезентації психологічних механізмів на рівні їх іманентної сутності (мотиви, категоріальні структури, диспозиції тощо), а також як узагальненої, або уніфікованої, “картини світу”, відображеної в пізнавальній спрямованості індивіда, ситуаційних чинниках його поведінки тощо. Аналіз змістовності психологічних механізмів з позиції когнітивної психології показує, що між категоріальними структурами і психологічними механізмами у свідомості особистості існує тісний зв’язок. Тож можемо припустити, що система оцінних конструктів як складова певної категоріальної системи, на основі якої особа відтворює образ соціальної дійсності, істотно зумовлює функціональний зміст та особливості репрезентації психологічних механізмів. Такої думки дотримуються Г. М. Андреєва, О. В. Артем’єва, М. М. Бахтін, В. О. Васютинський, В. П. Казміренко, Д. О. Леонтьєв, В. Ф. Петренко, О. В. Петрунько, М. М. Слюсаревський, В. О. Татенко, О. Г. Шмельов та інші дослідники [2; 3; 5]. Розглядаючи індивіда як суб’єкта соціального пізнання, відзначимо, що базовим прагненням особистості в процесі конструювання соціальної реальності є тяжіння до логічної послідовності, несуперечливості суб’єктивного образу відображуваної реальності. Інакше кажучи, будь-яка особистість у кінцевому підсумку прагне конгруентності у відтворенні образу світу. Автор концепції символічного інтеракціонізму Дж. Мід вважав, що “формування особистості відбувається в процесі взаємодії між людьми, де центральне місце посідає інтерпретація ними соціальної ситуації”(цит. за [6, с. 94]). Саме тому взаємодія між суб’єктами є найбільш вдалою підставою для актуалізації категоріального простору, а отже, реалізацією функціонального змісту психологічних механізмів. У своїй психологічній концепції Г. Дебор порівнює суспільство зі спектаклем, вважаючи, що “спектакль одночасно являє собою і саме суспільство, і частину суспільства, і інструмент уніфікації суспільства” [там само, с. 15]. Тим самим він підкреслює, що взаємодія суб’єктів є універсальним механізмом розвитку особистості з огляду на формування уніфікованого досвіду світобачення і світосприймання. Аналіз смислової парадигми, розроблюваної О. М. Леонтьєвим, О. В. Артем’євою, Д. О. Леонтьєвим, В. Ф. Пет-ренком, дає підстави зробити висновок про психологічні механізми політичної поведінки особистості як засоби осмислення та інтеріоризації смислових значень індивідом [7]. Узагальнюючи розглянуті підходи, надалі під психологічними механізмами політичної свідомості розумітимемо механізми регуляції свідомості індивіда в соціально-політичній взаємодії, що активізуються внаслідок репрезентації категоріальних структур суб’єктивного досвіду світобачення і світосприймання. Саме з’ясування психологічних механізмів, що детермінують ціннісно-смисловий простір політичної свідомості, стало метою цього дослідження. Нашими респондентами були: студенти 2–4-го курсів історичного і фізико-математичного факультетів Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка (усього 130 осіб); співробітники ІСПП АПН України як експерти з політичної психології (30 осіб). У сучасній політико-психологічній теорії та практиці існують три основні теоретико-методологічні підходи до дослідження соціально-психологічних механізмів особистості: соціологічний, соціально-психологічний та раціональної поведінки. Зауважимо, що кожен із цих підходів ґрунтується на тривалих експериментальних дослідженнях відповідних механізмів міжособової взаємодії і розглядає електоральну поведінку громадян під впливом різних соціальних та психологічних чинників. 1. Соціологічний підхід пов’язує політичну та електоральну поведінку із соціальними характеристиками виборців (С. Ліпсет, С. Роккан). Згідно з методологічним концептом цього підходу соціально-психологічні механізми, що обумовлюють участь індивіда в голосуванні, є довготривалими і порівняно стійкими в часі. Вони формуються здебільшого в процесі соціалізації особистості, тобто фактично середовище визначає зміст психологічних механізмів суб’єкта. За Е. Аронсоном, “механізми нашого візуального сприймання здійснюють значною мірою консервативний вплив на почуття і дії” [8, с. 383]. Відтак дослідник констатує, що “психологічні механізми можуть також бути використані для того, щоб переконати або вплинути на громадянина, коли той здійснюватиме якусь купівлю або голосуватиме на виборах за певних політичних діячів” [там само, с. 444]. 2. Соціально-психологічний підхід розглядає глибинні психологічні причини участі громадян у виборах та підтримки ними тієї або іншої партії чи кандидата (Д. Кемпбелл, Ф. Конверс). Здобутком цього підходу стало виявлення механізму партійної (політичної) ідентифікації. За своїм змістом означений механізм тісно переплітається із психоаналітичною теорією З. Фройда [9]. Це дало підстави для виділення основних соціально-психологічних механізмів захисного характеру, які можуть відігравати суттєву роль у перебігу процесів політичного та електорального вибору. Серед них виокремимо механізми проекції, виміщення, ізоляції, ототожнення, раціоналізації, ескапізму, компенсації, перенесення та ін. [8, с. 124]. Доповненням до соціально-психологічного підходу стала теорія настановлень, за допомогою якої було виділено кілька системотвірних психологічних механізмів, що опосередковують суб’єктивний вибір особистості, а саме: селекції, фільтрації, сенсибілізації, придушення. Серед головних психологічних механізмів здійснення особистісного вибору Г. М. Андреєва розглядала механізми категоризації, у процесі якої будь-яка нова інформація класифікується – порівнюється з наявною суб’єктивною системою когнітивних конструктів і буквально “підводиться під уже існуючі стереотипи” [2, с. 266]. На основі категоризації об’єктів політичного вибору в подальшому відбувається ідентифікація суб’єкта з можливими об’єктами власного вибору. Відомий російський дослідник проблеми електоральної участі громадян Г. В. Голосов вважає соціологічні і соціально-психологічні теорії електоральної поведінки найбільш дієздатними теоріями, що пояснюють механізми поведінки громадян у вітчизняній політиці [10]. Відтак увага дослідника головним чином зосереджується на механізмах політичної ідентифікації і приєднання до більшості. На думку Д. В. Ольшанського, “психологічне домінування здійснюється за рахунок механізмів, серед яких … зараження, переконання та наслідування” [1, с. 212]. Інший російський психолог О. Б. Лабковська зосереджує увагу на ролі зовнішньої і внутрішньої мотивації в процесі політичної поведінки [11]. У контексті внутрішньої мотивації дослідниця аналізує політичну ідентифікацію громадян, політичну активність, політичну віру та почуття громадянського обов’язку. Під зовнішньою мотивацією Лабковська розуміє вплив політичної реклами, діяльність “продуцентів соціального впливу”, ефект приєднання до більшості і законодавче регулювання виборів. Значущими регуляторами політичної поведінки індивіда вона вважає також механізми стереотипізації і раціоналізації [там само, с. 21]. Із цього приводу Ольшанський зазначає, що “стереотипи являють собою найпотужніший інструмент маніпулювання свідомістю окремих індивідів, груп та мас у політиці” [1, с. 110]. 3. Раціональна поведінка. У межах запропонованої теорії індивід постає як “максимізатор вигоди”, що спрямовує свою поведінку на поліпшення власного морального і матеріального добробуту. На думку Е. Аронсона, люди завжди прагнуть бути правими, тобто в усьому мати рацію. Тож зрозуміло, що цінності і переконання інтерналізуються тоді, коли людина сприймає їх як правильні. Прагнення індивіда бути правим і підштовхує його приглядатися до поведінки інших людей та прислуховуватися до кваліфікованих і справедливих комунікаторів. Це вважається у вищій мірі раціональною поведінкою” [8, с. 195]. Розвиваючи думку, П. Берґер зазначає: “Формування у свідомості узагальненого іншого – вирішальна фаза соціалізації. Вона охоплює інтерналізацію суспільства як такого, а це значить і з’ясування об’єктивної реальності, і заразом вона передбачає суб’єктивне встановлення ціннісної ідентичності. Суспільство, ідентичність і реальність викристалізовуються у свідомості суб’єкта в тому ж самому процесі інтерналізації. Ця кристалізація відбувається разом з інтерналізацією мови” [12, с. 275]. Отже, модель раціонального вибору приписує учасникам політичної взаємодії прагнення до максимальної реалізації індивідуальних інтересів. Ці інтереси (цілі) можуть бути самоцінними чи інструментальними. У цій моделі індивід має усвідомлювати як власну суб’єктність (як суб’єкта вибору, головного дійового персонажа політичної взаємодії), так і власну об’єктність (бачення себе як частини соціальної групи, як носія певних соціальних рис і політико-ідеологічних настановлень, переконань). Методика та організація дослідження. Визначивши основні структурні композиції в побудові опитувальника з дослідження психологічних механізмів, ми виробили поетапну процедуру його створення. Таким чином процес створення опитувальника з визначення психологічних механізмів детермінації політичної свідомості було розподілено на кілька етапів дослідження. На першому етапі нами було організовано процедуру підбору і формування словника психологічних механізмів. У процесі добору механізмів ми використовували методологічні положення психоаналізу, когнітивної та гештальтпсихології, діяльнісної і гуманістичної психології тощо. Таким способом було відібрано 62 психологічні механізми, які за своїм функціональним контекстом склали кілька умовних груп. Відтак було виокремлено чотири основні групи психологічних механізмів: 1) механізми соціально-психологічного впливу виступають як інструменти здійснення суб’єктом соціально-психологічного впливу на дії та поведінку інших. Здійснення такого впливу відбувається за рахунок власної психологічної мобілізації та концентрації суб’єкта на досягненні певних владно-підвладних сценаріїв і цілей у поведінці. Така чітка орієнтованість механізмів напряму пов’язана з іманентною концепцією суб’єкта – “особистого домінування і прагнення реалізації влади”. До таких механізмів ми віднесли вплив, владне самоствердження, об’єктивацію, вольове зусилля, концентрацію, репресію, конфронтацію, самовизначення, самоствердження, самоактуалізацію, переконання, переоцінку цінностей, зобов’язання, перфекціонізм, демонстрацію, навіювання тощо; 2) захисні механізми спрямовані в основному на забезпечення внутрішньої стабільності і захищеності суб’єкта від зовнішніх впливів. У складі цієї групи такі механізми: проекція, інтроекція, інтелектуалізація, перенесення, компенсація, ескапізм, деперсоналізація, ізоляція, спротив, раціоналізація, заперечення, ідеалізація, примітивна ідеалізація, контрперенесення, уникання тощо; 3) проактивні механізми спрямовані на подолання внутрішнього конфлікту суб’єкта та досягнення певної зони комфорту за рахунок продуктивних і цілеспрямованих дій. До таких механізмів ми віднесли: рефлексію, каузальну атрибуцію, когнітивний стиль, самокатегоризацію, реконструкцію, розпізнавання, підкріплення, інтроспекцію, соціальну фасилітацію, соціальну інгібіцію, прояснення, надузагальнення, прив’язаність тощо; 4) адаптаційні механізми сприяють соціалізації суб’єкта в соціумі і досягненню ним внутрішньої рівноваги й задоволення актуальних потреб. До цієї групи належать: ідентифікація, стереотипізація, фільтрація, сенсибілізація, ототожнення, самоконтроль, селекція, моралізація, катарсис, саморегуляція, автономізація, індивідуалізація, групування, соціальне порівняння, санкціонування, абстрагування тощо. Виокремивши чотири основні групи механізмів, ми сконструювали певний семантичний простір, векторами якого стали категорії впливу, захисту, адаптації та просоціальної поведінки. На другому етапі дослідження було проведено опитування серед експертів з політичної психології – наукових співробітників ІСПП АПН України (30 осіб). Із наданого списку психологічних механізмів, викладених у вигляді анкети, кожен експерт повинен був відібрати 10 таких, які, на його думку, найбільшою мірою впливають на політичні переконання й уподобання студентської молоді. За результатами проведеного експертного дослідження було визначено 14 найбільш значимих психологічних механізмів, які, за визначенням експертів, мають найвищий рівень детермінізму політичної свідомості студентської молоді. Проведений нами аналіз експертного опитування дав змогу відобразити рейтинг психологічних механізмів у такому вигляді: 1. Ідентифікація – 52,2% 2. Ідеалізація – 52,2% 3. Стереотипізація – 47,8% 4. Каузальна атрибуція – 39,1% 5. Вплив – 39,1% 6. Раціоналізація – 34,8% 7. Ототожнення – 34,8% 8. Проекція – 34,8% 9. Соціальне порівняння – 34,8% 10. Спротив – 30,4% 11. Рефлексія – 30,4% 12. Групування – 30,4% 13. Переконування – 26,1% 14. Самовизначення – 26,1% Відібрані шляхом експертної оцінки психологічні механізми ми репрезентували в семантичному просторі (рис.). Рис.Семантичний простір психологічних механізмів детермінації політичної свідомості студентської молоді (за експертними оцінками) На третьому етапі дослідження з відібраних механізмів для подальшого дослідження ми залишили п’ять: ідентифікацію, ідеалізацію, стереотипізацію, каузальну атрибуцію і раціоналізацію (вплив). Оскільки нашим прямим завданням було з’ясувати, яким чином ці механізми детермінують політичну свідомість, ми вирішили механізм впливу (має досить широку і неоднозначну інтерпретацію, що репрезентує як механізм, так і сам процес здійснення впливу – сугестії) замінити на механізм раціоналізації (останній має особливо цікаву психологічну основу дослідження). До обраних п’яти механізмів ми відібрали фрази і висловлювання політиків та експертів, які стосувалися ставлення як до самої політики, так і до суспільно-політичних процесів у державі. Способом контент-аналізу статей і матеріалів на політичну тематику в друкованих ЗМК ми до кожного механізму дібрали по п’ятнадцять фраз і висловлювань, які, на нашу думку, відповідали їхньому основному змісту. Потім відібрані фрази було піддано незначному редагуванню, щоб перетворити їх у чіткі твердження (не зруйнувавши при цьому закладеного від початку смислу). Відтак відібрані твердження ми взяли за основу при конструюванні анкет кожного з п’яти механізмів. Таким чином було створено п’ять авторських анкет-опитувальників (по п’ятнадцять тверджень у кожній) щодо репрезентації обраних нами механізмів у свідомості молоді. Формування і конструювання тверджень кожного опитувальника спиралися на принципи побудови аналогічних анкет, розроблені зарубіжними і вітчизняними науковцями (В. Ф. Петренко, Д. В. Позняк, В. О. Татенко, Г. В. Циганенко та ін). На четвертому етапі дослідження сформовані анкети-опитувальники, щоб перевірити “роботу їх дескрипторів”, було апробовано на вибірці студентів із 45 осіб. Такий аналіз дав змогу виявити цілу групу критеріїв (тверджень), які максимально, на думку респондентів, відображали внутрішню семантичну картину бачення ними політики. На основі проведеного аналізу було здійснено факторизацію даних – визначено головні фактори, що акумулюють найбільш цінні констеляції дескрипторів опитувальників. Отримані результати факторного аналізу допомогли оптимізувати варіант вигляду анкети-опитувальника з визначення психологічних механізмів: по-перше, ми об’єднали в одну анкету найбільш значимі твердження опитувальників – у загальній кількості 50; по-друге, кількість тверджень, що репрезентували механізми, вдалося скоротити для кожного механізму до 10-ти. Отриману анкету-опитувальник з визначення психологічних механізмів було випробувано на студентській аудиторії (55 осіб). За результатами проведеного опитування відтак було здійснено факторний аналіз. Отримані фактори і найбільш потужні їх дескриптори ми виклали в анкеті для експертного опитування. Зміст анкети з експертного опитування було розроблено таким чином, щоб кожний експерт мав змогу віднести те чи інше твердження фактору до одного з п’яти досліджуваних механізмів, а також залишити свої коментарі напроти кожного твердження як оцінку його відповідності досліджуваним механізмам. За результатами експертного опитування ми склали ідентифікаційну карту оцінювання тверджень відповідно до актуалізованих ними психологічних механізмів. Отож нами було відібрано по 6 тверджень (що дістали найбільшу кількість голосів експертів) для кожного механізму опитувальника. Таким чином вдалося відредагувати зміст анкети-опитувальника, кількість тверджень якої було доведено до 30. Останні репрезентували 5 психологічних механізмів. На п’ятому етапі ми провели опитування студентської групи, що складалася із 130 осіб, за допомогою анкети-опитувальника для визначення психологічних механізмів політичної свідомості молоді. Результати було піддано факторній обробці, відтак вималювався остаточний варіант опитувальника. Отже, у результаті факторного аналізу ми виділили 8 найбільш репрезентативних факторів загальною дисперсією 82,36%. Кожний з отриманих нами факторів актуалізує частину уніфікованого семантичного простору політичної свідомості молоді. У кожному факторі реалізується вплив психологічних механізмів на результат відтворення суб’єктами політико-ідеологічних і соціально-економічних уявлень про політикум. Утворений критеріями (висловлюваннями) ціннісно-смисловий простір репрезентує найбільш очікувані враження та оцінки студентської молоді щодо політики. У першому факторі знайшло відображення ставлення до політики із двох позицій: з одного боку, вона розглядається як нестійка, мінлива, така, що прагне постійних змін і перетворень, а з другого – як стабільна і врівноважена, що актуалізує спрямованість на реалізацію ідей свободи й добробут, а також формування певного порядку (саме на останнє слово покладаються великі надії). У цьому факторі найбільшу репрезентацію мають механізми ідеалізації та раціоналізації (табл. 1). Таблиця 1 Фактор 1: нестійка і мінлива політика – стабільна і врівноважена політика (дисперсія 16,48%) Критерій / висловлювання Навантаження Механізм Постійні намагання політиків змінити вектор політичної інтеграції є наслідком політичної незрілості 0,73 раціоналізація Пропагування політиками ідей свободи і добробуту мають найбільший електоральний вплив на свідомість громадян 0,51 ідеалізація Суспільство сподівається на політика, який здатний навести порядок у державі 0,46 ідеалізація Другий фактор відобразив біполярну сутність політики, де на одному полюсі бачимо процеси перманентної політичної боротьби, акцентованого формування політичного іміджу, прагнення влади, а на другому — конструювання чіткої і зрозумілої системи. У цьому факторі найбільшу репрезентацію мають механізми каузальної атрибуції, ідеалізації, стереотипізації і раціоналізації (табл. 2). Таблиця 2 Фактор 2: конфліктна і суперечлива політика – далекоглядна і зрозуміла політика (дисперсія 15,26%) Критерій / висловлювання Навантаження Механізм Політики, які прагнуть бути публічними, насправді більше прагнуть меншої відповідальності і більших повноважень 0,67 каузальна атрибуція Чіткість і зрозумілість позицій політика свідчать про його далекоглядність 0,66 ідеалізація Політика – це нескінченний процес боротьби інтересів суспільства і держави 0,61 стереотипізація У суспільстві політичними силами штучно створюються іміджі, розраховані на масову аудиторію споживачів 0,60 раціоналізація Третій фактор актуалізує політику як систему комунікативного дискурсу суспільства і держави, де, з одного боку, розкривається її авантюрність і безвідповідальність, а з іншого – цілеспрямованість, мистецтво знаходження потрібних рішень та організованість. У цьому факторі найбільшу репрезентацію мають механізми каузальної атрибуції, ідеалізації і раціоналізації (табл. 3). Таблиця 3 Фактор 3: авантюрна і безвідповідальна політика – раціональна і організована політика (дисперсія 13,82%) Критерій / висловлювання Навантаження Механізм Політики багато обіцяють народові задля одержання бажаного кредиту довіри, не замислюючись над виконанням цих обіцянок 0,75 каузальна атрибуція Справжня політика – це мистецтво знаходження потрібних рішень 0,75 ідеалізація Шлях України “у світле майбутнє” залежить від самоорганізації її громадян 0,51 раціоналізація Четвертий фактор реалізує дві тенденції бачення політики: з одного боку, вона є інструментом підтримки очікувань і сподівань громадян, а з другого – засобом актуалізації архаїчних і героїчних переживань національної ідентичності громадян у процесі вироблення нестандартних ідей, спрямованих на вирішення суспільно-політичних дилем. У цьому факторі найбільшу репрезентацію мають механізми каузальної атрибуції, ідеалізації та стереотипізації (табл. 4). Таблиця 4 Фактор 4: політика очікування і сподівання – політика рішучості (дисперсія 10,51%) Критерій / висловлювання Навантаження Механізм Будь-який неуспішний політик завжди знаходить виправдання для себе і звинувачення для інших 0,91 каузальна атрибуція Український народ – це історично “давня нація”, що заслуговує на визнання і повагу інших народів 0,67 ідеалізація Українській політиці дуже часто бракує яскравих особистостей з нестандартними ідеями та поглядами на життя 0,40 стереотипізація П’ятий фактор відображає політику, з одного боку, як гуманістичну, толерантну, здатну бути пластичною задля успішного перебігу суспільних процесів, а з другого — як ідеологізовану, нав’язану та підданську культуру суспільного споживання. У цьому факторі найбільшу репрезентацію дістали механізми ідеалізації, стереотипізації, ідентифікації та каузальної атрибуції (табл. 5). Таблиця 5 Фактор 5: ефективна і толерантна політика – ідеологізована і підданська політика (дисперсія 9,35%) Критерій / висловлювання Навантаження Механізм Офіційна політика пропагує цінності доброзичливості і толерантності в людських взаєминах 0,62 ідеалізація Люди дуже часто сприймають харизматичних політиків як “ідолів”, що несуть свою правду народові 0,62 стереотипізація У політиках я більш за все ціную їх пластичність та непередбачуваність 0,57 ідентифікація Політика змінює моє ставлення до суспільних взаємовідносин 0,46 каузальна атрибуція Шостий фактор розкриває виключно однополюсний бік розуміння політики, яку порівнюють з інструментом здійснення репресій та руйнування людських цінностей, ідей задля створення залежного і пригніченого культурного середовища. У цьому факторі найбільшу репрезентацію мають механізми каузальної атрибуції і стереотипізації (табл. 6). Таблиця 6 Фактор 6: політика як інструмент здійснення репресій і покарання в суспільстві (дисперсія 7,35%) Критерій / висловлювання Навантаження Механізм Політична влада здатна зруйнувати будь-які усталені суспільні стереотипи або погляди чи переконання 0,60 каузальна атрибуція Політики, застосовуючи всі політичні інструменти, формують підданську культуру суспільства 0,51 стереотипізація Політика здатна перетворювати людські цінності і потреби в джерело збагачення самих політиків 0,49 стереотипізація Сьомий фактор однополюсний і розкриває політику як систему соціального добробуту й стабільності, що активно пропагує ідеї лібералізму, створює умови для успішного впливу на рішення політиків. У цьому факторі найбільшу репрезентацію дістали механізми ідентифікації та ідеалізації (табл. 7). Таблиця 7 Фактор 7: лібералізація та доступність політики як регулятор демократизації суспільства (дисперсія 5,85%) Критерій / висловлювання Навантаження Механізм Глибокі почуття та емоції більшою мірою властиві політикам із щирою натурою 0,57 ідентифікація Політики, до яких я ставлюся прихильно, роблять усе, щоб привести Україну у “світле майбутнє” 0,44 ідентифікація Кожний громадянин і суспільство в цілому мають інструменти впливу на рішення політиків і їхніх політичних сил (партій) 0,42 ідеалізація Восьмий фактор демонструє політику, що, з одного боку, представлена як поміркована і організована, а з другого – як рецептивна, брудна і споживацька. Цей фактор найбільшою мірою репрезентують механізми ідентифікації, каузальної атрибуції і стереотипізації (табл. 8). Таблиця 8 Фактор 8: поміркована соціальна політика – політика рецептивна, споживацька (дисперсія 3,80%) Критерій / висловлювання Навантаження Механізм Найбільше мені імпонує стриманість, розсудливість та організованість у політиці 0,67 ідентифікація Статус політика потрібний людині лише для того, щоб реалізувати себе у владному самоствердженні 0,42 каузальна атрибуція Політика завжди залишатиметься брудною і не виконуватиме своїх обіцянок 0,40 стереотипізація Висновки. Основою побудови опитувальника з визначення психологічних механізмів стали соціально-психологічний підхід, а також запозичені з експериментальної психосемантики аспекти конструювання такого роду опитувальників. Результатом проведеної нами дослідницької процедури стало поетапне конструювання, з одного боку, змісту і форми тверджень опитувальника, а з другого – його структури. Подальші експертне опитування і факторний аналіз дали змогу узгодити і зафіксувати остаточний варіант опитувальника. Узагальнюючи результати факторного аналізу, ми з’ясували структуру ціннісно-смислового простору, який репрезентував відповідний зміст психологічних механізмів так: * найбільш задіяними виявилися механізми ідеалізації, що відтворюють прагнення громадян до піднесення ідей свободи, добробуту, порядку в державі, бачення перспективи, а також чіткості і зрозумілості позицій політиків; водночас мистецтво знаходження потрібних рішень пропагується як надійний інструмент розбудови держави; * дещо меншим виявився вплив механізмів стереотипізації, які актуалізують перманентну політичну боротьбу інтересів, брак яскравих і нестандартних особистостей у політиці, що формує підданську культуру; та вплив механізмів каузальної атрибуції, які підкреслюють прагнення політиків до самоусунення від відповідальності, до виправдання себе, звинувачення інших, їх схильність до постійних обіцянок народові задля власного самоствердження; * ще меншим порівняно з вищеназваними механізмами виявився вплив механізму ідентифікації, де провідну роль відіграють пластичність, непередбачуваність, стриманість і розсудливість у політиці, а також спрямованість у “світле майбутнє”; * найменшим виявився вплив механізму раціоналізації, що свідчить про прагнення громадян до самоорганізації в контексті зміни вектора орієнтації на суспільно значимі цінності і блага. Загалом такий розподіл механізмів підтверджує припущення щодо незрілості соціально-політичної орієнтації молоді, яка спирається переважно на ірраціональні можливості самовираження (пошук лідера або “героя”, який вирішив би все; сподівання на те, що політика з часом ставатиме кращою, тощо), закладені в механізмах ідеалізації і стереотипізації. Налаштованість молоді на відображення “реальних” – наближених до дійсності – позицій виявилася найменш привабливим способом, оскільки він не дає бажаного відчуття комфорту і стабільності. Отримані результати дали змогу досить чітко визначити семантичний простір розгортання соціально-політичних настановлень студентської молоді в репрезентації психологічних механізмів, відтворених опитувальником. Експертне опитування, проведене за результатами факторного аналізу, – завершальний етап формування остаточного варіанта опитувальника з визначення психологічних механізмів, що детермінують ціннісно-смисловий простір політичної свідомості студентської молоді. Зміст опитувальника склали 20 висловлювань, що рівною мірою відображали досліджувані психологічні механізми. Література 1. Ольшанский Д. В. Основы политической психологии / Д. В. Ольшанский. – Екатеринбург : Деловая книга, 2002. – 496с. 2. Андреева Г. М. Психология социального познания : учеб. пособие / Г. М. Андреева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Аспект Пресс, 2000. – 288с. 3. Васютинський В. О. Інтеракційна психологія влади / В. О. Васютинський. – К. : Вид-во Київ. славіст. ун-ту, 2005. – 492 с. 4. Социальная идентификация личности : в 2-х кн. / под ред. В. А. Ядова. – М. : ИС РАН, 1994. 5. Петренко В. Ф. Введение в экспериментальную психосемантику: исследование форм репрезентации в обыденном сознании / В. Ф. Петренко. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1983. – 175 с. 6. Дебор Г. Общество спектакля / Г. Дебор ; пер. с фр. C. Офертаса и М. Якубович. – М. : Логос 1999. – 224 с. 7. Позняк Д. В. Особливості побудови опитувальника “ОСД” для дослідження категоріально-рефлексивних структур політичної свідомості / Д. В. Позняк // Вісник Черніг. держ. пед. ун-ту ім. Т. Г. Шевченка. – Чернігів, 2003. – Вип. 21. – С. 149–154. – (Серія “Психологічні науки”). 8. Аронсон Э. Общественное животное. Введение в социальную психологию / Э. Аронсон; пер. с англ. – М. : Аспект-Пресс, 1998. – 517 с. 9. Фрейд З. Психология бессознательного : сб. призведений / З. Фрейд ; сост., научн. ред., авт. вступ. ст. М. Г. Ярошевский. – М. : Просвещение, 1990. – 448 с. 10. Голосов Г. В. Поведение избирателей в России: теоретические перспективы и результаты региональных виборов / Г. В. Голосов // Полис. – 1997 – №4. – С. 44–56. 11. Лабковская Е. Б. Психологические детерминанты поведения избирателей в ситуации политических выборов : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. психол. наук : 19.00.05 / Елена Борисовна Лабковская. – СПб., 1996. – 21 с. 12. Бергер П, Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания / П. Бергер, Т. Лукман. – М. : Медиум, 1995. – 323 с ПОТРЕБА САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ЯК ДЕТЕРМІНАНТА ПОЛІТИЧНОЇ АКТИВНОСТІ МОЛОДІ А. О. Краснякова Проаналізовано моделі самореалізації в західних і вітчизняних психологічних концепціях. Визначено, що потреба самореалізації активізує політичну участь молоді, її включеність у політичне життя, спонукає особистість до саморозвитку та самовдосконалення. Наведено результати емпіричного дослідження рівня життєстійкості політично активної молоді, виявлено високий загальний рівень життєстійкості цієї категорії молоді, а також високий рівень її готовності до самопізнання та самовдосконалення. Ключові слова: самореалізація, самоактуалізація, саморозвиток, самовдосконалення, життєстійкість, політична участь, включеність, активність. Проанализированы модели самореализации в западных и отечественных психологических концепциях. Определено, что потребность самореализации активизирует политическое участие молодежи, ее включенность в политическую жизнь страны, побуждает личность к саморазвитию и самосовершенствованию. Приведены результаты эмпирического исследования уровня жизнестойкости политически активной молодежи, выявлен высокий общий уровень жизнестойкости данной категории молодёжи, а также высокий уровень ее готовности к самопознанию и самосовершенствованию. Ключевые слова: самореализация, самоактуализация, саморазвитие, самосовершенствование, жизнестойкость, политическое участие, включенность, активность. The models of personal realization in west and native psychological concept are analyzed. It Is determined that need of personal realization stimulates the political participation of young people, its participation in political life of the country impels the personality to self development and self perfection. The results of the empirical research level of vital stableness of political active young people, high general level of vital stableness is demonstrated, as well as high level its readiness to self perception and self perfection are shown . Key words: personal realization, self development, self perfection, vital stableness, political participation, activity. Проблема. У період радикальних перетворень суспільство особливі надії покладає на молодь, оскільки пов’язує з нею майбутній демократичний розвиток країни, очікує від неї активної участі в суспільно-політичному житті. Стрімкі зміни суспільних реалій ставлять перед молодою людиною досить складні завдання. Найважливіше серед них – знайти своє місце в житті, самовизначитися і самореалізуватися у всіх сферах людського буття. Процес самовизначення і самореалізації молодої людини в нестабільному суспільстві ускладнюється тим, що вона стикається з безліччю проблем – як матеріального, так і особистісного характеру, а от досвіду для їх вирішення їй бракує. І хоч останнім часом в Україні ухвалено чимало законів і постанов, розроблено цілу низку концепцій і державних програм підтримки молоді, усе ж з прикрістю доводиться констатувати, що більшість із них мають декларативний характер і, на жаль, не вирішують проблеми молодої людини, навіть основні. Підтверджують такий стан речей результати соціологічних досліджень: виявилося, що рівень задоволеності української молоді своїм життям найнижчий серед усіх європейських країн; 68,7 % молодих людей в Україні визначають свій матеріальний стан як незадовільний і відмічають, що “відчувають певні складнощі або навіть серйозні матеріальні труднощі” [1, c. 33]. На цьому тлі невдоволення у свідомості молодої людини формується помилкове уявлення, що самореалізація особистості в демократичному суспільстві для кожного окремого громадянина означає тільки досягнення матеріального добробуту і участь у політичному житті суспільства потрібна передусім для забезпечення базових потреб. Однак сучасні дослідники проблем демократичного суспільства стверджують, що самореалізація особистості в демократичному суспільстві є однією з найвищих духовних потреб, яка спрямовує людину на реалізацію самої себе, своїх здібностей, на постійне нарощування своїх можливостей, підвищення ефективності своєї діяльності. Психологи вважають потребу самореалізації, самовираження і самоствердження неодмінною умовою психічного розвитку людини як соціальної істоти. Одним із засобів реалізації людини в суспільстві є політична участь, що забезпечується відповідними державно-правовими інститутами, нормами і процедурами демократичного суспільства [2]. Україна впевнено йде шляхом розбудови демократії, але говорити про незворотність демократичних перетворень поки що зарано. В умовах трансформаційного суспільства процес самореалізації особистості через політичну участь ускладнюється політичною нестабільністю і браком реальної підтримки з боку державно-правових інститутів. Попри це у країні вже з’явився прошарок політично активної молоді, яка обрала політику за сферу своєї професійної діяльності і вважає, що саме в цій сфері вона зможе реалізувати себе, свої здібності. На нашу думку, дослідження потреби самореалізації молодої людини, яка в сучасному українському суспільстві обрала для цього політику, є актуальним завданням політичних психологів. Мета статті: на основі науково-теоретичного аналізу вітчизняних і західних психологічних моделей самореалізації визначити, чи справді потреба в самореалізації детермінує політичну активність молоді; з’ясувати, які саме особистісні риси молодої людини сприяють її самореалізації через активну політичну участь. Самореалізація як поняття має давню історію: звернімося до філософії Упанішад (VIII-V ст. до н. е.), даосизму ( VI-V ст. до н. е.), Стародавньої Греції. Арістотель і Платон самоздійснення (самореалізацію) розглядали під кутом зору залежності індивіда від зовнішніх умов, а критерієм самореалізації вважали відповідність поведінки людини усталеним у суспільстві зразкам. Давньогрецькі філософи захоплювалися не тільки теоретичним аналізом, а й давали практичні рекомендації щодо шляхів і засобів індивідуального самовдосконалення та самоздійснення. Тривалий час термін “самореалізація” трактували тільки як здійснення можливостей розвитку Я, збалансоване і гармонійне розкриття всіх аспектів особистості; розвиток генетичних та особистісних можливостей [3], пізніше – як реалізацію особистісних зусиль людини, можливостей розвитку Я [4]. Чимало видатних психологів зробили свій внесок у дослідження проблеми самореалізації. Одним із перших був З. Фройд, який пов’язував потребу самореалізації і самоздійснення з домінуючими інстинктами людини і вважав, що вимоги, норми та правила, нав’язані суспільством, суперечать інстинктивним потребам. Натомість А. Адлер і К. Юнґ були переконані, що людина сама творить свою долю, долаючи примітивні інстинкти, удосконалює себе та світ у процесі самопізнання і не може бути відокремленою від соціуму. Серед усіх природних інстинктів найважливішим з погляду успішної самореалізації Адлер вважав соціальний інстинкт. Дослідник стверджував, що “до тих чи інших дій людей спонукає соціальний інстинкт, який примушує їх діяти заради соціуму. Саме завдяки йому психічно здорова людина розвивається, самовдосконалюється і самореалізується” [5, с. 174-176]. Е. Фромм, Г. Оллпорт, К. Роджерс, А. Маслоу також пов’язували потребу самореалізації з прагненням людини здійснювати соціальну діяльність. Так, Фромм стверджував, що здатність використовувати свої сили та усвідомлювати свій потенціал досягається індивідом завдяки системі “продуктивної орієнтації в спілкуванні з іншими”, яка залежить від соціальних умов і є основою ефективної самореалізації людини, її фундаментальним настановленням [там само, с. 252]. “Продуктивна орієнтація” в моделі самореалізації Е. Фромма певною мірою схожа на ”повноцінно функціонуючу особистість” К. Роджерса. Основними характеристиками такої людини Роджерс вважав адаптованість у суспільстві, впевненість у собі, креативність, здатність до рефлексії, дії, сприйняття нових думок, виявлення своїх можливостей. Як її протилежність психолог розглядав дезадаптований тип, який живе з дозволу інших, за планом, заздалегідь узгодженим більш значимими особами. Модель самореалізації К. Роджерса мала і свої переваги, і певні недоліки. Серед недоліків – досить умовний розподіл усіх людей на два типи, а також те, що не враховувався неперервний розвиток людини від дитинства до зрілості. Процес становлення особистості відіграє ключову роль у моделі самореалізації Г. Оллпорта і Дж. Уайта, які основою самореалізації вважали постійне самовдосконалення, що відбувається в процесі розвитку людини. При цьому Уайт наголошував на мотивації досягнення ефективності та компетентності, стверджуючи, що потреба впливати на світ через розвиток здібностей приводить людину до реальної компетентності, дає їй змогу підтримувати і посилювати свою ініціативність. Завдяки посиленню ініціативності особистість стає спроможною ефективно реалізовувати себе. Постійне прагнення використати надлишок енергії, підвищуючи свою компетентність, Олпорт пояснював тим, що енергетичний потенціал людини значно більший, ніж їй потрібно для задоволення потреб існування. Завдяки енергії виникає прагнення до самовдосконалення, яке базується на самопізнанні. Особистість постійно змінюється, досягаючи певної життєвої зрілості, і це робить її неповторною, унікальною. Однією з найпоширеніших психологічних моделей самореалізації є модель самоактуалізації, запропонована А. Маслоу. Автор ієрархічної піраміди потреб розглядав самореалізацію як найвищу потребу, постійне безмежне прагнення людини стати тим, ким вона повинна стати. Самоактуалізуватися, за Маслоу, це зробити вибір на користь свого зростання, відкрити себе новому, неочікуваному досвідові, реалізувати свої потенційні можливості, навчитися жити в гармонії зі своєю внутрішньою природою. На перешкоді при цьому, однак, може стати сильний негативний вплив потреби безпеки. Маслоу пояснював це тим, що процес самореалізації та самовдосконалення є неперервним і обов’язковим, потребує постійної готовності ризикувати, помилятися, відмовлятися від старих звичок, бути відкритим до нових ідей, а це підвищує тривогу, страх людини і посилює її прагнення до пошуку захисту та безпеки. У цьому контексті слід звернути увагу на те, що потреба в безпеці є однією з найактуальніших проблем сучасного українського суспільства. Стресогенні умови життя людини, страх за своє майбутнє ускладнюють процеси самореалізації особистості. Тому особливо важливою характеристикою особистості є її здатність долати стресову ситуацію, діяти, зберігаючи внутрішню збалансованість, не знижуючи своєї успішності. Цю характеристику особистості відомий американський психолог С. Мадді називає життєстійкістю, вважаючи її неодмінною умовою ефективної самореалізації людини в сучасному суспільстві. Розглядаючи життя сучасної людини як процес неперервних змін, Мадді стверджує, що воно змінюється, коли людина переживає різні події. Згідно з його теорією, життєстійкість – це система настановлень людини щодо себе, світу і відносин з ним. Вона охоплює: 1) настановлення на “включеність”, яке, незважаючи на стресогенні чинники, спрямовує людину до самореалізації, дає можливість відчути в собі сили, повністю зануритися у виконання життєвих завдань і характеризує ставлення до себе, до оточення та особливості взаємодії зі світом; 2) настановлення на “контроль за подіями”, яке мотивує пошук способів впливу на результати життєвих змін; 3) настановлення на “прийняття викликів життя”, яке допомагає людині бути відкритою до оточення та соціуму, засвоювати новий життєвий досвід та активно діяти [6, с. 6 ]. У нерозривному зв’язку із суспільною діяльністю людини розглядали самореалізацію і радянські психологи. Прихильники діяльнісного підходу (К. О. Абульханова-Славська, Б. Г. Ананьєв, Л. І. Анциферова, В. М. Мясищев, О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубінштейн та ін.) підкреслювали, що потребу самореалізації особистість може задовольнити тільки в суспільній діяльності, і вбачали в самореалізації неодмінну умову гармонійного розвитку особистості, усвідомлений, цілеспрямований процес розкриття потенційних можливостей особистості в діяльності. Саме суспільна діяльність дає змогу особистості посісти своє місце в системі суспільних зв’язків і відносин, усебічно реалізувати свої здібності. Важливим чинником такої діяльності дослідники вважали зовнішню і внутрішню детермінацію. Поєднання внутрішнього і зовнішнього сприяє ефективній самореалізації особистості, та лише внутрішньо детермінована діяльність стає самодіяльністю, і особистість реалізує свої здібності. Відомий російський психолог О. І. Крупнов запропонував полісистемну модель дослідження самореалізації, яка дає змогу розглядати цей феномен в аспекті взаємозв’язку умов (психофізіологічних, психічних, соціальних), форм (зовнішньої і внутрішньої) та видів (професійна, соціальна та особистісна саморалізація) (рис.) За Крупновим, самореалізація – це цілісне психічне утворення, що проявляється в різних сферах життєдіяльності людини, має різні умови, механізми, рівні та бар’єри. Рис. Полісистемна модель самореалізації (за О. І. Крупновим) У вітчизняній психології теоретико-методологічною основою дослідження самореалізації стала суб’єктно-вчинкова парадигма, обґрунтована в працях видатних учених-психологів С. Л. Рубінштейна, В. А. Роменця та всебічно розвинута завдяки дослідженням В. О. Татенка, І. В. Манохи, Т. М. Титаренко та ін. Українські вчені обстоюють принцип саморозвитку людини в процесі її ініціативної (суб’єктної) взаємодії із соціумом, розглядають її як цілісну самодіяльну субстанцію, інтегровану на рівні індивідуального і суспільного, біологічного і соціального в динаміці їх взаємозв’язку [8]. У контексті суб’єктно-вчинкової парадигми самореалізація – це “здійснення індивідуальних та особистих можливостей Я за допомогою власних зусиль, а також за допомогою співдіяльності з іншими людьми, соціумом та світом у цілому” [9, с. 49]; “саморозкриття своїх можливостей з метою отримання підтримки з боку інших у своїй значущості, підтвердження своєї самоцінності” [10, с. 98]. Біологічні і соціальні чинники можуть як сприяти, так і перешкоджати самореалізації суб’єкта, його активності самозбереження і самозмінювання, самовдосконалення і саморозвитку. Ефективність самореалізації залежить від того, як людина осмислює й оцінює реальні зовнішні умови щодо себе. Осмислення й оцінювання своїх можливостей зумовлюються знаннями й практичним досвідом людини, її особистісними характеристиками й соціальними вміннями [8]. Рушійною силою самореалізації сучасні українські психологи вважають активність та усвідомлене прагнення особистості посісти певну позицію в суспільстві. Як слушно зауважує Т. М. Титаренко, “наш час безперервних глобальних трансформацій, який створює для людини вкрай нестабільне середовище, для декого стає стимулом прискореного, інтенсивного розвитку, а конформну більшість пригнічує, гальмує” [11, с. 93-95]. Аналіз вітчизняних і західних підходів до розгляду потреби самореалізації дає підстави стверджувати: потреба самореалізації – одна з найважливіших потреб людини як соціальної істоти, умова її психічного розвитку. Враховуючи полівалентність потреби самореалізації, слід звернути увагу на те, що: 1) кожній людині властиві свої форми, способи і види реалізації себе; 2) сила, яка спонукає особистість розвиватися духовно, фізично, морально, породжується не лише зовнішніми умовами суспільного життя людини чи системою виховання – її джерело насамперед у самій людині; 3) у контексті суспільних зв’язків, стосунків особистість виступає активним утворенням – суб’єктом суспільно-політичного життя; 4) неодмінною умовою ефективної самореалізації є саморозвиток та самовдосконалення, завдяки яким особистість здатна усвідомлено і самостійно самовизначатися і діяти, у тому числі і в суспільно-політичній сфері. На нашу думку, потреба в самореалізації активізує політичну участь молодої людини. Сама ж ефективність самореалізації залежить від особистісно-індивідуальних психологічних характеристик, передусім готовності до саморозвитку і самовдосконалення та життєстійкості. Останню ми розглядаємо як здатність особистості долати стресову ситуацію в нестабільному суспільстві, зберігаючи при цьому внутрішню збалансованість і не знижуючи успішності своєї діяльності. Щоб перевірити гіпотезу, ми провели емпіричне дослідження серед політично активної молоді. Його учасниками стали 94 особи віком від 23 до 35 років – члени і керівники молодіжних політичних організацій, що працюють на професійній основі. Усі випробувані мали вищу освіту і представляли 27 регіонів України. У ході дослідження було використано такий інструментарій: методику “Готовність до саморозвитку” В. Павлова [12, с. 113]; методику С. Мадді “Тест життєстійкості” (адаптація Д. О. Леонтьєва, О. І. Расказової) [6, с. 58]; опитувальник мотивації політичної участі (ОМПУ) [13, с. 226]. Діагностика рівня життєстійкості за тестом С. Мадді показала, що у всіх випробуваних показники за шкалою загального рівня життєстійкості, а також за шкалами “включеності” і “контролю” перевищують стандартні норми (на 11,98 %; 10,3%; 6,4 %, відповідно), а показники за шкалою “прийняття викликів” – суттєво перевищують стандартну норму (на 28,4 %) (табл.) Таблиця Показники життєстійкості політично активної молоді (N = 94) Показники Норма ( у балах) Результати випробуваних, ( у балах) Перевищення норми (у %) Загальний рівень життєстійкості 80,7 90, 4 11,98 Включеність 37,6 41,5 10,3 Контроль 29,2 31,1 6,4 Прийняття викликів 13,9 17,9 28, 4 Виявилося, що респонденти в цілому мають високий загальний рівень готовності до саморозвитку – 10,7 бали (максимальний 12); при цьому показники готовності політично активної молоді до самопізнання і показники готовності до самовдосконалення приблизно однакові (5,6 і 5,1, відповідно). У ході дослідження було встановлено, що готовність до саморозвитку має тісний прямий зв’язок із показниками загального рівня життєстійкості (r = 0,73), а готовність до самовдосконалення – із складовими життєстійкості: контролем за подіями (r = 0,72), включеністю (r = 0,67), прийняттям викликів життя (r = 0,59). Прикметно, що 59,6 % респондентів цілком погодилися з тим, що політична діяльність дає їм змогу швидко реалізувати себе в суспільстві, ще більше (84,4 %) зазначили, що прагнуть досягти визнання в суспільстві та зажити поваги з боку оточення через політичну активність. Отже, аналіз результатів дослідження дає підстави зробититакі висновки: 1. Високий загальний рівень життєстійкості забезпечує успішність адаптації молоді в політично й економічно нестабільному суспільстві, а також засвідчує здатність випробуваних активно діяти в різних (у т. ч. і кризових) ситуаціях, характерних для політичної діяльності, і зберігати при цьому внутрішню збалансованість. 2. Включеність членів і лідерів молодіжних політичних організацій у політичне життя країни надає їм впевненості у своїх силах, робить взаємодію з оточенням ефективною, породжує відчуття самостійності у виборі сфери для реалізації своїх здібностей. 3. Високий рівень “контролю за подіями” свідчить про те, що досліджувана категорія молоді впевнена у своїй здатності впливати на перебіг політичних подій в Україні через активну політичну діяльність. Пошук нових, ефективних способів впливу на політичну ситуацію в країні спонукає політично активну молодь до саморозвитку та самовдосконалення. 4. Суттєве перевищення нормативних показників за складовою “прийняття викликів життя” свідчить про високий рівень активності цієї категорії молоді, відкритість до оточення, світу, нового життєвого досвіду. 5. Політична діяльність потребує постійного саморозвитку, і це створює сприятливі умови для подальшого особистісного зростання. Випробувані сповнені прагнення швидко оволодівати новими знаннями, постійно вдосконалювати навички політичної взаємодії. Становлення молодої людини як суб’єкта політичного життя – запорука успішності розбудови демократичного суспільства. 6. Молодь усвідомлено обирає політичну діяльність як засіб прискорення реалізації себе в суспільстві. Потреба самореалізації істотно активізує політичну участь молодої людини навіть у несприятливих умовах трансформаційного суспільства. Подальшою перспективою дослідження може стати вивчення бар’єрів самореалізації сучасної української молоді. Література 1. Злобіна О. Г. Молодь України та Росії: спроба порівняльного аналізу / О. Г. Злобіна // Український соціум. – 2009. – № 1(28). – С. 28–35. 2. Бортніков В. І. Політична участь і демократія: українські реалії / В. І. Бортніков : Монографія. – Луцьк : РВВ “Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. – 524 с. 3. A Comprehensive Dictionary of psychological and psychoanalytical terms a gwide to usage / ed. by B. Horacl. – New York ; London ; Toronto, 1958. – 488 p. 4. The Oxford English Dictionary. Second edition / prepared by J. A. Simpson and S. С Wein. – Oxford, 1989. – Vol. XIV. – 921 p. 5. Хьелл Л. Теории личности (Основные положения, исследования и применение) / Л. Хьелл, Д. Зиглер. – СПб. : Питер Пресс, 1997. – 608 с. – (Серия “Мастера психологии”). 6. Леонтьев Д.А. Тест жизнестойкости / Д. А. Леонтьев, Е. И. Рассказова. – М. : Смысл, 2006. – 63 с. 7. Крупнов А. И. Системный поход в психологии: от восприятия к личности / А. И. Крупнов, А. А. Митькин // Вопросы психологии. – 2001. – № 3. – С. 123–125. 8. Татенко В. Суб’єктно-вчинкова парадигма в сучасній психології / В. Татенко // Соціальна психологія. – 2006. – № 1 (15). – C. 3-13. 9. Варій М. Й. Психологія особистості : навч. посіб. / М. Й. Варій :– К. : Центр учбової літератури, 2008. – 592 с. 10. Боришевський М. Й. Розвиток громадянської спрямованості особистості / [М. Й. Боришевський, Т.М. Яблонська, В. В. Антоненко та ін.] ; за заг. ред. М. Й. Боришевського. – К.: 2007. – 186 с. 11. Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності / Т. М. Титаренко. – К. : Либідь, 2003. – 376 с. 12. Семиченко В. А. Психологія особистості / В. А. Семиченко. – К. : видавець Ешке О. М., 2001. – 427 с. 13. Краснякова А. О. Мотиваційні складові політичної поведінки молоді / А. О. Краснякова // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей. – К. : Міленіум, 2008. – Вип. 19 (22). – С. 221–230. 14. Кияшко Л. О. Психологічні детермінанти політичної участі молоді / Л.О. Кияшко, А. О. Краснякова //Актуальні проблеми психології : зб. наук. праць Ін-ту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / за ред. С. Д. Максименка, В. Д. Потапової. – К., 2008. – Т. ХV. – Ч.1. – С. 339–347. РОЛЬ МЕДІЙНОГО “ІНФОТЕЙНМЕНТУ” В ПОЛІТИЧНІЙ СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДІ Г. В. Мироненко У контексті аналізу проблем медіа-соціалізації розкривається значущість розважального жанру медіа-продукції в засвоєнні молоддю політичних знань, усвідомленні нею свого місця в суспільно-політичному просторі, формуванні політичної культури. Ключові слова: політика, соціалізація, мас-медіа, розваги. В контексте анализа проблем медиасоциализации раскрывается значимость развлекательного жанра медиапродукции в усвоении молодежью политических знаний, осознании ею своего места в общественно-политическом пространстве, формировании политической культуры. Ключевые слова: политика, социализация, масс-медиа, развлечения. This article gives the analysis of media socialization process. It also reveals the importance of entertainment genre of media products in the sphere of youth political education and comprehension of their place in the social and political space as well as political culture. Key words: politics, socialization, mass-media, entertainment. Проблема. Новітні інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) стали невід’ємною складовою сучасної політичної системи суспільства: саме аудіовізуальні мас-медіа, як безпосередні носії і розповсюджувачі інформації, є одним із сталих чинників суспільного життя, що змінює моральні, правові, політичні аспекти життєдіяльності соціуму, справляючи як позитивний, так і негативний вплив на політичну соціалізацію особистості. Під політичною соціалізацією розуміють процес активного засвоєння людиною певних політичних знань, норм і цінностей, включення (інтеріоризацію) їх у внутрішню структуру особистості, відтворення (екстеріоризацію) отриманого досвіду в політичних діях, поведінці, проявах політичної активності, становлення політичної свідомості і культури. Політична соціалізація відбувається в певному соціально-політичному середовищі під впливом таких чинників, як: власний життєвий досвід, міжособові комунікації, соціальні інститути, зокрема засоби масової комунікації, які відіграють “провідну роль у формуванні діалогової взаємодії між особистістю і державою. Саме вони генерують і спрямовують основні потоки інформації. Саме з них вичерпує сучасна людина основні змісти політичного, які слугують головним джерелом її громадянської самоосвіти” [1, с. 314]. Нині, коли в складних соціально-економічних та політичних умовах політична соціалізація молоді набуває здебільшого рис стихійності, украй важливо усвідомлювати можливі ресурси і ризики мас-медійного впливу на політичні орієнтації та переконання, уявлення і настановлення громадян, політичний розвиток особистості загалом. Мета статті: розкрити роль засобів масової комунікації в політичній соціалізації молоді, враховуючи тотальне поширення розважального жанру мас-медійної продукції. Характеризуючи соціальні зміни, що відбуваються в нашому суспільстві, можна констатувати поступову втрату традиційними інститутами соціалізації їх провідної ролі. Як зазначає М. М. Слюсаревський, “наслідком сукупної дії чинників інформаційної революції та набуття нею глобального характеру стало загальне послаблення традиційних інститутів соціалізації підростаючого покоління – передусім сім’ї, школи, дитячого співтовариства. Традиційні способи трансляції культури безпосередньо від дорослого чи ровесника і через такі культурні знаряддя, як книги, іграшки, твори мистецтва, поступаються місцем телеекранній, а в останні роки й комп’ютерній соціалізації” [1, с. 322]. Тобто йдеться про зростання значущості ролі медіа-соціалізації, у ході якої і формуються політичні знання молоді та усвідомлення нею свого місця в політичному просторі. Численні дослідження демонструють досить строкату картину неоднозначних оцінок і висновків щодо ефектів впливу мас-медіа – від визнання тотальності та могутності впливу ЗМК, які формують нашу свідомість, впливають на наші думки та настановлення, підштовхують до певного типу поведінки, – до концепцій “мінімального впливу”, які відводять медіа дуже скромну роль і не розглядають їх як значущі агенти соціалізації. Поміж полярними точками зору існує велика кількість компромісних підходів, які не заперечують серйозного впливу мас-медіа на політичну поведінку і політичну свідомість громадян, але й не оминають проблеми обмеженості їх впливу на політичні уподобання аудиторії. Очевидно, що ЗМК є важливим джерелом політичної соціалізації, інструментом виховання політичної культури. Правомірність такої позиції підтверджується хоча б тим, скільки часу та уваги приділяють люди мас-медійним повідомленням. В Україні, зокрема, експозиція (частота контактів) населення з телемережею залишається стабільно високою, а кількість інтернет-користувачів невпинно зростає. Так, за результатами всеукраїнського опитування, яке мало на меті з’ясувати рівень медіа-культури громадян України [2], виявлено, що домінуючим видом мас-медійних інтересів і найпоширенішим способом проведення вільного часу всіх вікових категорій населення залишається перегляд телепередач (65,4 % у цілому по вибірці) [там само, с. 6]. При цьому 72,8 % респондентів зазначили, що саме з телепередач вони отримують загальносуспільні новини, які, у свою чергу, займають перше місце в “телеменю” як дорослих, так і молоді [там само, с. 15-17]. Крім того, було виявлено, що в передачах на суспільно-політичні теми телеглядачам насамперед подобається зіткнення думок, різних точок зору, тобто полемічність, наявність дискусії, а також змагальність учасників телепередач в аргументованості, тоді як апелювання до їхньої думки, думки глядача і можливість зателефонувати до телестудії імпонують респондентам набагато менше [там само, с. 20]. Іншими словами, опитувані демонструють низьку глядацьку активність, небажання брати особисту участь у медійному спілкуванні. Отримані нами дані певною мірою слугують підтвердженням так званого феномена пасивного задоволення [3, с. 8]: сучасний глядач, вмикаючи телевізор, на рівні підсвідомості автоматично налаштовується на отримання задоволення, при цьому воліє займати пасивну позицію спостерігача, компенсуючи відсутність власної активності споживанням емоційно забарвленої інформації. У цьому сенсі телеглядачі, керуючись бажанням досягти позитивного самопочуття й уникнути неприємних відчуттів, охочіше сприймають менш напружений і більш розважальний (легкий) матеріал. Можливо, саме тому ще 1989 р. американський учений медіа-психолог Дж. Комсток охарактеризував майбутнє американське телебачення як переважно розважальне, тому що розвага – це найбільш надійний спосіб приваблення глядачів [4, с. 254]. У свою чергу німецький дослідник у галузі медіа-психології Петер Вінтерхофф-Шпурк передбачав, що як самі ЗМК, так і їх використання з часом усе більше орієнтуватимуться на розваги. При цьому вчений звертався до своїх попередників, зокрема до американського дослідника в галузі медіа Нейла Постмана, який 1985 р. опублікував книгу з провокаційною назвою “Ми розважаємося до смерті”, протиставивши в передмові до неї уявлення Оруелла (Оrwell, “Jahr 1984”) і А. Гакслі (Huxley, 1932) щодо особливостей взаємодії суспільства та інформації: “Оруелл боявся тих, хто приховував від нас інформацію. Гакслі – тих, хто завалював нею настільки, що вберегтися від неї можна, хіба що занурившись у себе або ставши абсолютно пасивним. ... У 1984 р. ... людей контролюватимуть тим, що завдаватимуть їм болю. … У прекрасному новому світі їх контролюватимуть, надаючи їм задоволення” [4, с. 252]. На переконання П. Вінтерхоффа-Шпурка, значення традиційних розважальних програм зростатиме, при цьому навіть ті програми, які раніше ніяк не були пов’язані з розвагами (наприклад, програми новин, інформаційні та освітні передачі, політичні дискусії тощо) змінять свій жанр. Сьогодні ми маємо змогу констатувати здійснення прогнозів дослідників. Жанр “інфотейнмент” (від англ. ІNFOrmation (інформація) + enterTAINMENT (розвага)) впевнено поглинає всі інші жанри українського телевізійного простору. Відтак подавати серйозну аналітичну інформацію, як то новини, суспільно-політичні огляди тощо, сьогодні модно з, м’яко кажучи, відтінком розважальності. На практиці таке розважання зводиться до незвичного розташування слів у фразах та стратегії відбору тем, використання анімації, музичного супроводу тощо. Противники цієї тенденції називають такі передачі “щасливими новинами” (happy news) або “макулатурою” (trash TV) [5, с. 38]. Одним з прикладів передачі в жанрі “інфотейнменту” може бути щотижневе суспільно-політичне шоу “Свобода на Інтері”. Уперше в історії телебачення (на переконання авторів цього проекту) глядачі є свідками обговорення гострих суспільно-політичних питань без посередництва ведучого-журналіста. У незвичній ролі телеведучого (спікера) пробують себе найбільш публічні українські політики. З одного боку, такий формат передачі породжує гострі дискусії, безпосереднє пряме опонування, протистояння, “живі” емоції, відповідно приваблює більше глядачів, які за інших умов не зацікавилися б серйозними, складними суспільно-політичними темами (про що свідчать наведені вище дані нашого опитування). До того ж і рейтинги каналу зростають. З другого боку, відбувається підміна строгого слідування фактам та структурованого, аналітичного осмислення серйозних проблем на емоційне сприймання інформації, на гру, інтриги, азарт. У результаті як учасники передачі, так і глядачі втрачають невиправдано багато часу на розкриття суті поставлених питань, які часто так і залишаються відкритими. До того ж результати досліджень свідчать, що чим більше глядачі під час перегляду суспільно-політичних передач будуть зорієнтовані на розваги, тим більш розважальною видаватиметься їм політика. Відповідно, тим з більшою ймовірністю вони відмовлятимуться від політики в принципі [4, с. 183]. Як бачимо, ставлення до розважального забарвлення інформаційно-аналітичної медіа-продукції не може бути однозначним, що зумовлено насамперед неоднозначним ставленням до феномена розваг узагалі. Низка вчених (Б. Г. Ананьєв, Н. Я. Данилевський, П. Лафаот та ін.) вбачають у розвагах невід’ємну частину культури, необхідну для задоволення важливих людських потреб. Інші вважають розваги негативним явищем, асоціюючи їх із сучасною масовою культурою, насамперед з телебаченням, яке сьогодні стрімко комерціалізується, унаслідок чого більшість медіа-виробників починають орієнтуватися на два критерії: скільки ти витратив на свій витвір і скільки ти за нього зібрав. Як результат, медіа-продукція стає спрощеною, уніфікованою, виробляється швидко, часто конвеєрним способом (В. Беньямін). Дехто розглядає розваги лише крізь призму дозвілля, як відпочинок, зняття напруження, шоу, “легке” і цікаве проведення часу, не завжди змістовне, іноді безцільне, але майже завжди таке, що приносить задоволення і насолоду (Ж. Дюмазедьє). М. А. Хрєнов у книзі “Телевізійна естрада” зазначає, що “…ймовірно, основною причиною недооцінювання розваг є соціально-психологічне настановлення, яке сформувалося в той період історії, коли розваги дійсно були сферою, яка не розвивала особистість, а відчужувала її від культури” [6, с. 26]. Оскільки сьогодні головним транслятором масової культури залишається телебачення, яке, так само як і розваги, тяжіє до ефектності і драматизму, то в сенсі зазначеної проблематики доцільно проаналізувати феномен “розважальне телебачення”. П. Вінтерхофф-Шпурк, розуміючи під “ТБ-розвагою” передусім емоційний стан людини, пропонує розглядати цей конструкт у теорії емоцій, користуючись моделлю “оцінки стимула” К. Шерера. Згідно із цією моделлю особливість розваг за допомогою ЗМК полягає в тому, що людина переживає медіа-змісти як розважальні тільки тоді, коли оцінює їх як нові (несподіване, невідоме і непередбачуване викликає орієнтаційну реакцію і підвищує рівень збудження) і приємні, які повною мірою узгоджуються з її нормами і цінностями, але водночас як загалом мало пов’язані з її життєво важливими цілями і потенцілом для вирішення проблем, тобто як такі, що не вимагають власної активності [4, с. 255]. На нашу думку, розваги включають в себе не тільки емоційну, а й смислову складову, яка дає людині змогу усвідомити себе в навколишньому світі. У цьому сенсі має рацію С. М. Акінфієв, стверджуючи, що кожен розважальний проект має нести в собі пізнавальну, соціально-педагогічну, психологічну, інтегративну складову [3]. Дійсно, будь-яка розважальна передача в умілих руках здатна зробити більше, ніж та чи та науково-популярна програма. Наприклад, телевікторини і телеігри можуть виховувати лідерські риси, прагматизм, учити змагальності. Ток-шоу і гумористичні передачі, хоч і видаються легковажними, можуть демонструвати моделі прийнятної і неприйнятної соціальної поведінки, а реаліті-шоу – моделі побудови відносин у соціумі. Тож ідеться про те, якими в ідеалі можуть і повинні бути розважальні передачі з тим, щоб, виконуючи соціалізаційну функцію, вони справляли позитивний вплив на формування політичної культури молодого глядача. Іншими словами, надаючи інформаційно-аналітичним передачам розважального забарвлення, медіа-виробники не повинні відмовлятися від вирішення соціально-політичних, економічних, ідеологічних та інших завдань через аналіз причин їх виникнення і шляхів розвитку. Своєрідне поєднання розважального і суспільно-політичного змісту в єдиному телепросторі є об’єктивною реальністю, яку ми не можемо ігнорувати і розглядати розваги як ту частину програмної сітки, в якій виключається все ідеологізоване, усе те, що так чи інакше стосується до актуальної політики чи ідеології. У зв’язку із цим на етапі розроблення розважальних передач, особливо суспільно-політичного спрямування, має активно залучатися наукова спільнота (фахівці з медіа-психології, медіа-освіти, соціальних комунікацій та ін.) з метою наукового супроводу та офіційного експертного оцінювання майбутніх соціально значущих розважальних проектів. А поки що, на жаль, реальне вітчизняне розважальне ТБ, за невеликим винятком, можна охарактеризувати як: а) таке, що в переважній більшості випадків розраховане на глядача з невисоким рівнем культури – відповідно до легендарного переконання одного з провідних медіа-виробників: “піпл саме таку туфту й хаває”; б) скандальне, таке, що експлуатує темні сторони людської свідомості, апелює до інстинктів; в) таке, що або не несе в собі особливого смислового навантаження, або несе, але в таких кількостях, що цей смисл залишається в пам’яті аудиторії лише на деякий час, не впливаючи особливо на виховання молодого покоління. Імовірно, і масова культура загалом, і розваги як її складова завжди породжуватимуть дискусії. З одного боку, тотальне поширення розважального жанру мас-медійної продукції радикальним чином змінює спрямованість розвитку масової культури, зводячи нанівець пізнавально-освітню функцію медіа. Але при цьому на перший план виходить інша, не менш важлива, функція – соціалізаційна. Як зазначає Р. І. Галушко, масова культура (відповідно і розваги) відіграє роль своєрідного провідника в реальності, перетворюючись на головний засіб соціалізації: “Вона формує, програмує, регулює і контролює соціальну поведінку людей, визначає їхній спосіб життя” [7, с. 26]. Висновки. Новітні інформаційно-комунікаційні технології набувають особливого значення в контексті розбудови громадянського суспільства. Сучасні мас-медіа – це складний, багатогранний соціальний інститут, який виконує чимало функцій, особливе місце серед яких належить соціалізаційній. Завдяки тривалому впливові та значенню як агента соціалізації вони стають джерелом знань про світ і нашу роль у ньому. Сьогодні важливим елементом соціального регулювання і тим більше суспільно-політичної соціалізації молоді можуть стати розважальні передачі. Під несерйозністю, легковажністю медійних розваг часто приховуються ідеї, які через сміх, зацікавленість чи азарт певним чином спрямовують поведінку і виховують свого споживача. Можливо, було б перебільшенням говорити про виховання за допомогою розважальних передач, але вони однозначно мають відтіняти його, слугувати фоном, лакмусовим папірцем, який дає змогу точніше визначити грані реальності і місце людини в ній. Перспективною видається зміна напрямів теоретичних та емпіричних досліджень у галузі медіа-психології відповідно до зорієнтованого на розваги вітчизняного мас-медійного простору, зокрема визначення особливостей впливу розважального забарвлення суспільно-політичних передач на формування іміджу політика, формування парасоціальних ставлень до політиків та впливу таких ставлень на самих споживачів ЗМК. Література 1. Слюсаревський М. М. “Ми” і “Я” в сучасному світі: Вибрані твори / М. М. Слюсаревський. – К. : Міленіум, 2009. – 340 с. 2. Медіа-культура населення України: Інформаційний бюлетень. Червень’2008 / за ред. Л. А. Найдьонової, О. Т. Баришпольця. – К., 2008. – 52 с. 3. Акинфиев С. Н. Развлекательная составляющая современного российского телевидения [Електронний ресурс] / С. Н. Акинфиев // Медиаскоп. – 2008. – Вип. № 2. – Режим доступу : www.mediascope.ru/node/230. 4. Винтерхофф-Шпурк П. Медиапсихология. Основные принципы / П. Винтерхофф-Шпурк. – Х. : Гуманит. Центр, 2007. – 288 с. 5. Старожицька М. Як ТБ не любити?!.. / М. Старожицька // Тиждень. – 2008. – № 40 (49). – С. 38–41. 6. Хренов Н. Развлекательные функции телеэстрады. Телевизионная эстрада / Н. Хренов ; отв. ред. Ю. Богомолова, А. Вартанов. – М. : Искусство, 1981. – 246 с. 7. Галушко Р. И. Западное телевидение и “массовая культура” / Р. И. Галушко. – М. : Изд-во МГУ, 1991. – 240 с. МОДЕЛЮВАННЯ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИХ СИТУАЦІЙ У ПРОЦЕСІ ПОЛІТИЧНОГО НАУЧАННЯ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ С. І. Позняк Аналізуються соціально-психологічні механізми і чинники політичного научання молоді в системі освіти; досліджуються можливості моделювання навчально-виховних ситуацій як способу підвищення ефективності діяльності школи у формуванні громадянської компетентності учнів. Як приклад такого моделювання представлено технологію забезпечення якості громадянської освіти в школі, окреслено її зміст та методи реалізації. Ключові слова: політичне научання, громадянська компетентність, соціальне научання, моделювання навчально-виховних ситуацій, технологія забезпечення якості. Анализируются социально-психологические механизмы и факторы политического научения молодежи в системе образования; исследуются возможности моделирования учебно-воспитательных ситуаций как способа повышения эффективности деятельности школы в формировании гражданской компетентности учащихся. В качестве примера такого моделирования представлено технологию обеспечения качества гражданского образования в школе, очерчено его содержание и методы реализации. Ключевые слова: политическое научение, гражданская компетентность, социальное научение, моделирование учебно-воспитательных ситуаций, технология обеспечения качества. Social and psychological mechanisms and factors of youth political learning within education system are analyzed. The potential of education situation modeling for increasing effectiveness in the sphere of the development of students’ civil competence is researched The technology of civil education at school as an example of such modeling is presented. The content and methods of implementation are presented. Key words: political learning, civic competence, social learning, modeling of learning situations, quality assurance technology. Проблема. Сучасний стан демократії та зміна парадигми громадянства через комплекс геополітичних, соціальних, економічних і культурних перетворень актуалізують проблему політичного научання молоді, дослідження механізмів і чинників підвищення рівня її громадянської компетентності, пошук продуктивних методів і технологій виховання відповідальних, зацікавлених та активних громадян, які прагнуть спільного блага. Особливу роль у розвитку громадянських ставлень молоді відіграє система освіти і школа зокрема, що є мезачинником політичного научання й виконує функцію посередника між інформаційним впливом зовнішнього середовища і когнітивними можливостями суб’єкта щодо оцінювання, інтерпретації та інтеграції такого впливу і відповідного моделювання політичної поведінки. Мета статті: окреслити соціально-психологічні механізми і чинники розвитку громадянських ставлень учнівської молоді в процесі політичного научання; дослідити можливості моделювання навчально-виховних ситуацій для підвищення продуктивності шкільної освіти у формуванні громадянської компетентності учнів. З огляду на окреслену в статті тематику особливий інтерес становлять модель громадянської освіти Дж. Торні-Пурта, теорія постматеріалістичних цінностей Р. Інглгарта і У. Бейкера, а також теорія політичної культури та громадянства П. Норріса. Цей доробок дає підстави говорити про те, що громадянські ставлення молоді складаються на шляхах від периферійного до центрального рівня її участі в житті громади. Ставлення ці постійно перетинаються (як на рівні школи, сусідів, так і на національному рівні). Формування ставлень не обмежується викладанням учням їхніх прав та обов’язків. Громада сама через свою повсякденну практику створює середовище для формування відповідних громадянських ставлень. Значущу роль тут відіграють однолітки, ставлення яких до політичних ідей та громадянського вибору є важливим чинником становлення громадянських ставлень і поведінки особистості [1]. Отже, політичне научання відбувається як у результаті регульованого цілеспрямованого впливу політичних і соціальних інститутів та процесів, так і через нерегульовані впливи. Цілеспрямований вплив реалізується перш за все через систему освіти, а також через дитячі і молодіжні організації. Останні зараховують до спеціальних інститутів суспільства, які мають забезпечувати політичну соціалізацію молоді. Проте було б великим спрощенням, на думку А. Реана, вважати, що в офіційних соціальних інститутах процес політичної соціалізації завжди має цілеспрямований характер, а в неформальних об’єднаннях – навпаки. Дійсно, на уроках учні здобувають знання, що мають безпосереднє громадянське значення. Однак вони засвоюють не тільки матеріал уроку і ті соціальні правила, які декларує вчитель у процесі навчання і виховання, а й ті, котрі педагог може вважати випадковими. Відбувається закріплення реального досвіду взаємодії вчителя з учнями або учнів між собою як моделі соціальної поведінки. Такий досвід може бути позитивним, якщо він збігається з навчально-виховними цілями, і негативним, якщо він суперечить їм [2]. Коли йдеться про політичне научання молоді в закладах освіти, не можна не враховувати при цьому і роль сім’ї. В. М. Мясищев підкреслює це особливо у зв’язку з формуванням ставлень молоді, що залежить від співпраці трьох інстанцій – сім’ї, педагогів і шкільного колективу. Дослідник зазначав, що вирішальну роль “у вихованні соціально-моральних ставлень, у формуванні стійкого, звично закріпленого і твердого рішення, що швидко приймається”, відіграє повсякчасна узгодженість усіх цих складових навчально-виховного процесу. А поведінка так званих проблемних дітей – це результат суперечностей у вимогах названих вище суспільних інстанцій [3, с. 291]. Очевидно також, що політичне научання в школі або інших закладах освіти слід розглядати крізь призму специфічного соціально-політичного контексту країни та її політичної культури. К. Хан проаналізував результати порівняльного дослідження громадянських знань і ставлень школярів. З’ясувалося, що учні конструюють свої знання та ставлення до політичного світу, вибудовуючи зв’язки між тим, чого вони навчаються в школі, про що вони дізналися з власного досвіду в сім’ї, школі та громаді, і тим, що вони засвоїли із ЗМК і що спостерігають повсякчас у більш широкому контексті політичної культури країни [4]. З огляду на вищезазначене ефективність політичного научання учнівської молоді залежить від узгодженості всіх його складових – змісту навчально-виховного процесу, способів і методів навчання та виховання, шкільного оточення і шкільного клімату в цілому – і, що не менш важливо, їх відповідності національній соціально-політичній практиці. Н. Сенфорд, досліджуючи політичну соціалізацію студентів, свого часу зазначав: “Хоча курс політології може пробудити критичний дух..., проте він частіше сприймається як предмет, з якого треба скласти іспит, аніж те, що впливає на вибір життєвого шляху. Для того щоб підвищити соціальну відповідальність..., слід дбати не тільки про навчальний план, а й про цінності, за якими ми живемо, і приклади, які подаємо” [5, с. 24]. Ця думка свівзвучна з поглядами В. М. Мясищева щодо чинників ефективного навчального процесу, серед яких: правильність навчальних заходів, своєчасність (вікова) навчання, його системність і тривалість, позитивний приклад оточення і можливість для вправляння. Що ж до соціально-психологічних механізмів політичного научання, то їх опис подають теорія соціального научання, представлена дослідженнями А. Бандури і Дж. Роттера, та концепції особистості когнітивістської школи (Ж. Піаже, Дж. Келлі, У. Мішел та ін.). Основою цих поглядів є переконаність у тому, що поведінку особистості і її психологічне функціонування визначає постійний взаємовплив біхевіоральних, мотиваційних, когнітивних і соціальних чинників, а регулює складна взаємодія внутрішніх явищ і чинників оточення [6; 7]. А. Бандура зосереджує увагу на научанні через спостереження, підкреслюючи, що індивід може моделювати свою поведінку на основі прикладів, а не тільки зовнішнього підкріплення [7]. Здобутий досвід дає йому змогу передбачити наслідки тої чи тої моделі поведінки – позитивні, небажані або малоефективні – і певним чином регулювати її. Через механізм самоефективності – усвідомлення власної здатності вибудовувати поведінку відповідно до ситуації та поставленого завдання – людина спроможна контролювати події, що впливають на її життя [6; 7]. Дж. Роттер також підкреслює активну учать людини в подіях, що відбуваються в її житті. Згідно з його теорією соціального научання, “головних або основних типів поведінки можна навчитися в соціальних ситуаціях, і ці типи поведінки складним чином поєднані з потребами, що вимагають задоволення за посередництвом інших людей” [6, c. 410]. Отже, поведінка визначається здатністю людини думати і передбачати: вона цілеспрямована і супроводжується очікуванням, що її результатом буде заохочення до подальшої дії. Психологія особистісних конструктів Дж. Келлі ще більшого значення надає когнітивним процесам як основі соціального научання. Дослідник переконаний, що люди активно формують свої уявлення про світ, а не пасивно реагують на нього. Кожна людина – це дослідник, який інтерпретує реальність на основі минулого досвіду, щоб передбачати і контролювати події у своєму житті. Індивідуальний усталений спосіб усвідомлення і пояснення подій Келлі називає особистісним конструктом. Він унікальний, і людина неповторна у своїй інтерпретації подій (див. [8]). Тому важливою умовою соціального научання є взаємопристосування до думок один одного: “Розуміння ... не досягається зусиллями однієї сторони, воно може бути тільки взаємним” [9, c. 126]. Такий висновок має особливу цінність для досліджуваної нами проблеми розвитку громадянських ставлень. Таким чином, за теорією соціального научання, когнітивні, мотиваційні і поведінкові чинники, що опосередковують соціальний вплив на особистість, слід розглядати як певні обумовлені минулим досвідом “знання” про можливі наслідки своєї власної поведінки в майбутньому [8]. Основними механізмами соціального научання є спостереження, імітація, ідентифікація, осмислення і переконання [10]. На основі аналізу теорій соціального научання, а також досліджень соціально-психологічних закономірностей і механізмів політичного научання, положень педагогічної психології та психодидактики спробуємо сформулювати основні чинники ефективного моделювання навчально-виховних ситуацій, зокрема щодо розвитку громадянських ставлень учнівської молоді. Ці чинники мають міждисциплінарний характер, оскільки в тому чи тому формулюванні наводяться представниками різних галузей психології та гуманітарних знань. Отже, до переліку чинників ефективного моделювання навчально-виховної ситуації ми включили такі: * урахування індивідуального життєвого досвіду учня і включення цього досвіду в навчально-виховний процес як природного контексту; * визнання унікальності досвіду кожного учня, що знаходить відображення в його уявленнях, засвоєних поняттях, особистісних смислах, настановленнях і стереотипах, практичних та розумових діях; * позитивний приклад учителів та інших учасників навчально-виховного процесу, як і культура шкільного життя в цілому; * мотивування і заохочення учнів через створення ситуацій, що мають на меті набуття ними позитивного ціннісного досвіду; * побудова навчально-виховного процесу на основі діалогу вчителя з учнем; * взаємодія і спілкування всіх учасників навчально-виховного процесу з метою пізнання один одного та досягнення взаєморозуміння; * забезпечення емоційного спокою, упевненості та оптимізму учнів; * усвідомлення цінності індивідуальності та унікальності способу інтерпретування учнями дійсності, а отже, і їхніх уявлень про дійсність; * звернення до проблемних ситуацій для активізації дослідницьких умінь учнів та їх здатності інтерпретувати дійсність. Прикладом моделювання навчально-виховних ситуацій з метою розвитку й трансформації громадянських ставлень учнів може бути технологія забезпечення якості громадянської освіти в школі (ТЗЯГО). Технологія враховує вищезазначені чинники ефективного моделювання навчально-виховних ситуацій. Її розроблено на основі концептуальних підходів до забезпечення якості громадянської освіти в школі, викладених у публікації “Посібник із забезпечення якості освіти для демократичного громадянства в школі” [11]1.2Метою запровадження системи забезпечення якості громадянської освіти в школі, як зазначається в посібнику, є підвищення відповідальності учасників навчально-виховного процесу – учнів, учителів, адміністрації школи та батьків – за організацію і якість громадянської освіти учнів у школі. Забезпечення якості громадянської освіти розглядається як циклічний процес, де кожний цикл складається з двох основних етапів – самооцінювання діяльності школи щодо громадянської освіти та планування розвитку школи за результатами такого самооцінювання. Запровадження системи забезпечення якості громадянської освіти в школах вимагає розроблення технології циклу в цілому, як і технологізації кожного з її етапів: самооцінювання та планування розвитку школи2.3. Зупинімося детальніше на актуальності розроблення і запровадження ТЗЯ-ГО для процесу полічного научання молоді, що відбувається в межах української школи. Проведені нами дослідження громадянських уявлень українських школярів показали, що, незважаючи на посилення недовіри до державної влади, семантика цих уявлень визначається чинниками лояльності, законослухняності і національної ідентичності, а також орієнтацією на державу як основного, якщо не єдиного, співучасника громадянської взаємодії. А проте дослідження свідчать про дефіцит таких ставлень, як соціальна довіра, громадянська взаємозалежність і взаємовідповідальність, визнання пріоритетності прав людини і готовність до участі в їх забезпеченні через активну соціальну дію у співпраці з іншими громадянами. Аналіз чинників, що зумовлюють такі орієнтації громадянських уявлень учнів, свідчить про свідоме спрямування процесу політичного научання, у системі освіти зокрема, на підтримку таких громадянських ставлень, що підвищували б відчуття взаємозв’язку та взаємозалежності громадянина і держави, формували б уявлення про державу як про суб’єкта їх громадянської взаємодії та власну відповідальність кожного громадянина за стан суспільства. Проте чи сприяє нині таке спрямування освітніх зусиль зростанню громадянської компетентності молоді і її здатності впливати на владу? Чи може воно забезпечити розвиток моделей ефективної політичної поведінки і, відповідно, дати молоді досвід позитивної політичної та соціальної дії в умовах, коли немає підтримки когнітивних компетенцій індивідуальним досвідом такої взаємодії? Іще Дж. Алмонд і С. Верба [12] зазначали, що набагато складніше розвинути громадянську компетентність особистості, якщо вона переважно залучена до взаємодії (нехай і віртуальної в умовах закладів освіти) з віддаленими й недосяжними структурами національної влади. Здатність, як і уявлення громадянина про те, що він в змозі впливати на державу, розвивається тоді, коли він має можливість бути ефективним у взаємодії з іншими людьми на нижчих рівнях владних структур – у сім’ї, школі, університеті, на роботі. Саме на набуття досвіду громадянської взаємодії на рівні школи і розвиток таких ставлень, як соціальна довіра, відповідальність і готовність до співпраці і спрямована технологія забезпечення якості громадянської освіти в школі. Важливою її рисою є те, що через залучення до діяльності, спрямованої на забезпечення якості громадянської освіти в школі, усіх категорій учасників навчально-виховного процесу, технологія сприяє розвитку й трансформації громадянських ставлень не тільки учнів, а і їхніх учителів і батьків. Досягається це, по-перше, шляхом залучення учасників навчально-виховного процесу до діалогу та спільної діяльності в процесі проведення самооцінювання діяльності школи і планування її розвитку щодо громадянської освіти. При цьому передбачено: * формування робочої групи, до якої входять учні, учителі, батьки, адміністрація школи; * обговорення процедури та методики самооцінювання; * вивчення шкільної документації, анкетування учасників навчально-виховного процесу, обговорення у фокус-групах; * аналіз отриманих даних та їх інтерпретація, визначення сильних і слабких сторін діяльності школи; * інформування учнів, учителів, адміністрації і батьків про результати самооцінювання та їх спільне обговорення; * планування розвитку школи з урахуванням потреб і думок учасників навчально-виховного процесу. По-друге, через самооцінювання і планування розвитку школи учні разом з учителями, адміністрацією школи та батьками залучаються до рефлексії та оцінювання не тільки того, які умови для розвитку громадянських ставлень учнів створюються практикою навчально-виховного процесу як такого, шкільним кліматом і стилем керівництва та управління школою, а й того, наскільки вмотивованими та компетентними учасниками цього процесу є вони самі. По-третє, участь учнів, учителів і батьків у ТЗЯ-ГО сприяє розвиткові їхніх когнітивних компетенцій щодо цілей, способів реалізації, ресурсів та очікуваних результатів діяльності школи з громадянської освіти, а отже, і кращому усвідомленню учасниками навчально-виховного процесу своєї ролі в цій діяльності. І насамкінець: створюючи ситуацію для отримання учнями, а також іншими учасниками навчально-виховного процесу позитивного ціннісного досвіду через ефективну взаємодію в процесі самооцінювання школи і врахування їхніх потреб та інтересів у плануванні її розвитку, запровадження ТЗЯ-ГО підвищує мотивацію і заохочення учнів, учителів, адміністрації та батьків до активної взаємодії як безпосередньо в процесі навчання, так і в позакласній діяльності та управлінні школою. Це не тільки сприяє розвиткові їхньої громадянської компетентності, а й у цілому стимулює навчальні досягнення учнів і професійне зростання вчителів. Висновки. Отже, дослідження соціально-психологічних чинників і механізмів політичного научання учнівської молоді показало, що розвиток її громадянської компетентності є результатом не тільки, а можливо, і не стільки цілеспрямованого інформаційного впливу процесу навчання, скільки активного дослідження та інтерпретації нею суспільно-політичної реальності і практики громадянської взаємодії, зокрема між учасниками навчально-виховного процесу в школі. З огляду на це моделювання навчально-виховних ситуацій як спосіб підвищення продуктивності діяльності школи щодо розвитку громадянських ставлень учнів є єфективним за умови, якщо воно враховує унікальність когнітивних процесів кожного суб’єкта, відтворює реальні соціальні ситуації, створює можливість для продуктивної взаємодії та взаємопристосування думок учасників навчально-виховного процесу і сприяє набуттю ними позитивного досвіду, який заохочує їх до подальшої дії. Література 1. Torney-Purta J. Citizenship and Education in Twenty-eight Countries. Civic Knowledge and Engagement at Age Fourteen / J. Torney-Purta, R. Lehmann, H. Oswald, W. Schulz. – IEA, 2001. – 237 p. 2. Реан А. А. Социальная педагогическая психология / А. А. Реан, Я. Л. Коломинский. – СПб. : Питер. Ком, 1999. – 416 c. 3. Мясищев В. Н. Психология отношений / В. Н. Мясищев. – М. : Изд-во Моск. психол.-соц. ин-та, 2003. – 400 c. 4. Hahn C. Becoming Political. Comparative Perspectives on Citizenship Education / C. Hahn. – Albany : State University of New York Press, 1998. – 304 p. 5. Sanford N. The development of social responsibility / N. Sanford //American Journal of Orthopsychiatry. – 1967. – № 37. – P. 22–29. 6. Хьелл Л. Теории личности / Л. Хьелл, Д. Зиглер. – 3-е изд. – СПб. : Питер, 2007. – 607 с. 7. Бандура А. Теория социального научения / А. Бандура. – СПб. : Евразия, 2000. – 320 с. 8. Розум И. С. Психология социализации и социальной адаптации человека / И. С. Розум. – СПб. : Речь, 2006. – 365 с. 9. Келли Дж. А. Теория личности / Дж. А. Келли. – СПб. : Речь, 2000. – 249 с. 10. Жадан І. Соціальне научання як механізм політичної соціалізації молоді в умовах модернізації освіти / І. Жадан // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей. – К. : Міленіум, 2008. – Вип. 19 (22). – С. 231–238. 11. Birzea C. Tool for Quality Assurance of Education for Democratic Citizenship in Schools / C. Birzea, M. Cecchini, C. Harrisson. – Paris : UNESCO, 2005. – 123 p. 12. Almond G. The Civic Culture: Political Attitudes and Democracy in Five Nations / G. Almond, S. Verba. – Princeton, NJ : Princeton University, 1963. – 562 p. СПРИЙМАННЯ ІСТОРИЧНОГО ЧАСУ СТАРШОКЛАСНИКАМИ У ЗВ’ЯЗКУ ІЗ СОЦІАЛІЗАЦІЄЮ В УМОВАХ АКТИВНОГО СПОЖИВАННЯ ТЕЛЕПРОДУКЦІЇ РОЗВАЖАЛЬНОГО ЖАНРУ О. Б. Тараканова Статтю присвячено дослідженню особливостей сприймання історичного часу старшокласниками з огляду на рівень активності споживання розважальної телепродукції. Запропоновано алгоритм дослідження такого параметра феномена часової перцепції історичного масштабу, як часові атитюди; виокремлено моделі сприймання історичного часу старшокласниками. На основі критеріїв частоти і тривалості телерецепції продукції розважального жанру виділено групи старшокласників з різним рівнем активності споживання розважальних зразків телепродукції. Охарактеризовано поширеність груп з різною активністю споживання телепродукції розважального жанру серед моделей сприймання історичного часу. Ключові слова: історичний час, часові модуси, часові атитюди, моделі сприймання історичного часу, телерецепція, телепродукція розважального жанру. Статья посвящена исследованию особенностей восприятия исторического времени старшеклассниками, учитывая уровень активности потребления развлекательной телепродукции. Предложен алгоритм исследования такого параметра феномена временной перцепции исторического масштаба, как временные аттитюды; выделены модели восприятия исторического времени старшеклассниками. На основе критериев частоты и длительности телерецепции продукции развлекательного жанра выделены группы старшеклассников с разным уровнем активности потребления развлекательных образцов телепродукции. Охарактеризована распространенность групп с разной активностью потребления телепродукции развлекательного жанра среди моделей восприятия исторического времени. Ключевые слова: историческое время, временные модусы, временные аттитюды, модели восприятия исторического времени, телерецепция, телепродукция развлекательного жанра. The article is devoted to the research of peculiarities of historical time perception by senior pupils taking into account the level of intensity of consumption of TV entertainment production. Time attitudes are proposed as the algorithm of research, the models of historic time perception by senior pupils are defined. On the basis of frequency and duration criteria the groups of senior pupils with different levels of intensity of consumption of entertainment samples of TV-production are selected and characterized. Key words: historical time, time modus, time attitudes, models of time perception, TV-reception, TV-production of entertainment genre. Проблема. Наше сьогодення позначено бурхливим розвитком інформаційних технологій [1]. Найбільш репрезентативною моделлю сучасних медіа визнано телебачення [2]. Неправдиве відображення, а саме культивування телебаченням образів реальності, уже давно ніким не заперечується [3; 4]. Загалом слід відзначити такі актуальні характеристики сучасного інформаційного простору: інтенсифікація інформаційних потоків; домінування електронних ЗМК, зокрема телебачення, у медіа-просторі; переважання розважальних жанрів медіа-продукції та надзвичайно активне споживання їх продукції; суттєві відхилення в зображенні історичної реальності розважальними жанрами медіа-продукції. Не можна не погодитися з М. М. Слюсаревським, який наголошує на тому, що нині звичні способи трансляції знань усе більше поступаються місцем телеекранній, а останнім часом і комп’ютерній соціалізації [1]. Однак досі соціально-психологічна галузь володіє вкрай недостатніми відомостями (вже не кажучи про системні знання), як же насправді відбувається дорослішання молодої людини в суспільстві бурхливого розвитку інформаційних технологій. Отож різного роду дослідження на цю тему становлять неабияку актуальність [5], особливо з огляду на те, що питання сприймання історичного часу молоддю, яка активно взаємодіє з інформаційно-перенасиченим середовищем електронних мас-медіа, а також імовірне виникнення в неї деформацій темпорального сприймання у зв’язку зі споживанням великої кількості інформаційно-розважальної продукції, усе ще залишаються недостатньо з’ясованими. Метою статті є репрезентація емпіричних моделей сприймання історичного часу старшокласниками у зв’язку з таким аспектом їх соціалізації, як рівень активності споживання телевізійної продукції розважального жанру. Методика та організація дослідження. У дослідженні взяла участь 81 особа – учні 10–11-х класів загальноосвітніх шкіл м. Києва. Для визначення активності телерецепції програм розважального жанру було розроблено та апробовано анкету, щоб з її допомогою визначити (у формі самозвітів): а) як часто старшокласник дивиться телепрограми розважального змісту; б) яка тривалість такого телеперегляду (у середньому щодня). Дослідження з використанням зазначеної анкети проводилося в груповій формі. Для групування випробуваних за рівнем активності споживання розважальної телепродукції ми застосували так званий швидкий кластерний аналіз (або метод К-середніх). Статистичну значущість різниці рівня активності споживання телепродукції розважального жанру у виокремлених кластерах було перевірено за допомогою процедури однофакторного дисперсійного аналізу; високий рівень статистичної значущості F-критерію засвідчив суттєву диференціацію кластерів за двома показниками активності (тривалістю і частотою) споживання телепродукції розважального жанру (p < 0,01). Щоб з’ясувати специфічні риси перцепції історичного часу старшокласниками, що опосередковано визначалися через їхнє ставлення до його модусів (часові атитюди), було сконструйовано та апробовано шкали семантичного диференціала. Цьому передувало розроблення алгоритму для дослідження сприймання історичного часу. Оскільки сприйманням часу є не тільки суб’єктивне відображення його тополого-метричних темпоральних властивостей [6, с. 19], а й диференціація часових модусів (минулого, теперішнього, майбутнього), то за базові емпіричні характеристики перцепції модусів історичного часу було взято їхні емоційно-оцінні властивості, що відтворювали такий параметр дослідження, як часові атитюди. Насамкінець зміст часових атитюдів зводився до такого індикатора, як семантичне поле, або факторна структура шкальних оцінок. З огляду на практику застосування методики семантичного диференціала для виявлення властивостей часу – шкал переживання часу [7, с. 141–151], ми сконструювали шкали семантичного диференціала, виходячи із завдань і специфіки нашого дослідження. Перелік шкал було сформовано з урахуванням тезаурусу, до якого зверталися старшокласники для вербалізації уявлень про минуле, теперішнє і майбутнє людства. У результаті попереднього опитування старшокласників (до якого було залучено 109 учнів 10–11-х класів загальноосвітніх шкіл м. Києва) ми виокремили 34 найбільш часто вживані описові характеристики. До обговорення адекватності їх використання як шкал семантичного диференціала часу було залучено 5 експертів (докторів, кандидатів психологічних і філософських наук, у фокусі наукового інтересу котрих перебувало питання психологічного часу). Узагальнивши результати зазначеного обговорення, ми зупинилися на 25-ти парах антонімічних епітетів1,4,які й лягли в основу шкал семантичного диференціала часу. Старшокласникам пропонувалося оцінити минуле, теперішнє і майбутнє людства за наданими 25-ма шкалами. Опитування проводилося в груповій формі. Статистична обробка даних полягала в застосуванні процедур факторного та ієрархічного кластерного аналізу. Факторизація шкальних оцінок проводилася окремо для кожного модусу історичного часу. Зіставлення результатів кластеризації (частоти і тривалості споживання розважальної телепродукції та компонентів факторних структур модусів історичного часу) проводилося за допомогою кростабуляційного аналізу. Результати дослідження. У результаті проведення факторного аналізу15 ми дістали факторні структури шкальних оцінок, що відображали емоційно-оцінне ставлення старшокласників до кожного часового модусу історичного часу. Перцептивна модель імовірного майбутнього людства виявилася дуже виразною і диференційованою – її характеризувала ціла низка факторів: “непевність-визначеність”, “обтяжливість-невимушеність”, “загальмованість-терміновість”, “похмурість-життєрадісність”, “протяжність-стрімкість”. Загальний розподіл частот отриманих факторів у вибірці показав, що історичне майбутнє сприймалося більшістю випробуваних як обтяжливе, досить-таки визначене і протяжне (за іншими факторами отримано наближений до нормального, Гаусівського, розподіл значень). Вочевидь, не останню роль у наданні модусові такої ознаки, як протяжність, відіграв вік представників вибіркової сукупності: молоді властива спрямованість у майбутнє, яке є часовою зоною розгортання їхніх сподівань і самоздійснення на шляху до набуття статусу дорослого. На перший погляд, трохи дивно, що всередині однієї факторної моделі “зустрілися” такі риси семантичного поля, як визначеність та обтяжливість. Слід уточнити, про яку саме визначеність майбутнього йдеться: наприклад, якщо це негативні прогнози на майбутнє, то дисонанс зникає. Визначеність, яка міститься в описовій моделі майбутнього, говорить про те, що старшокласники скоріше знають про майбутнє людства (ніби воно їм відоме заздалегідь), а не конструюють його, вибудовуючи припущення. З огляду на це варто зауважити, що творці культурної ніші нестабільного сьогодення (ідеологи мас-медійного простору) дуже часто звертаються до розроблення теми майбутнього, тим самим культивуючи (навіть насаджуючи) певне його бачення, і не залишають місця для альтернативних, себто індивідуальних, сценаріїв. Історичне теперішнє репрезентувала економна, але нечітка факторна конструкція (що пояснюється слабким дескриптивним потенціалом значної кількості шкал – специфіка модусу ними не відтворювалася). Факторну модель склали такі ознаки: “непроглядність-піднесеність”, “невідкладність-марудність”, “різкість-розміреність”. Розподіл значень елементів факторного рішення показав певну одностайність перцепції цього модусу історичного часу, що сприймався як доволі різкий та скоріше марудний, аніж невідкладний (що ж до фактору “непроглядність-піднесеність”, то за ним зафіксовано високий розкид значень). Факторне рішення історичного минулого постало досить чітким, проте менш диференційованим, аніж, наприклад, структура модусу майбутнього історичного часу; воно було представлене факторами: “пригніченість-безтурботність”, “дробність-тягучість”, “незначущість-вагомість”, “привабливість-відразливість”. За всіма чотирма факторами спостерігався нормальний розподіл значень – тобто сприймання історичного минулого характеризувалося високою варіативністю відповідей. Наступним аналітичним кроком стала кластеризація вищенаведених компонентів факторних структур часових модусів за допомогою ієрархічного агломеративного методу1.6.Метою цього етапу була побудова моделей сприймання історичного часу старшокласниками. Графічне зображення послідовності об’єднання найбільш схожих спостережень у кластери – дендрограми – дало змогу виокремити два чітких кластери. Обчисливши значення t-критерію Стьюдента для незалежних вибірок, ми відкинули компоненти, за якими не спостерігалися статистично значущі відмінності у двох кластерах часового сприймання. Таким чином було побудовано дві самостійні моделі часового сприймання, які мали низку істотних (статистично обґрунтованих) відмінностей. Моделі дістали робочі назви антагоністична та інтерактивна. В абсолютних показниках п’ятибальної шкали, в яку було переведено вихідні значення факторів, інтерактивна модель сприймання історичного часу характеризувалася помірно безтурботним минулим і помірно розміреним теперішнім (решта факторів виявилися малоінформативними через нейтральність значень). Антагоністична модель конкретизувалася помірно інтенсивними проявами непроглядності, різкості теперішнього і настільки ж стриманими значеннями непевності, обтяжливості, похмурості майбутнього. Хоч обидва кластери сприймання історичного часу створили дуальну опозицію, видається занадто спрощеним протиставляти їх, беручи до уваги лише валентність, або знак емоційного фону факторів, що їх описують. Нижче наведено зведену порівняльну характеристику моделей, яка містить стрижневі складові їх аналізу (табл.). Таблиця Порівняльна характеристика моделей сприймання історичного часу Модель Елементи аналізу Інтерактивна Антагоністична Ідентичність моделі психологічна адаптованість; рівновага; убезпеченість психологічний дискомфорт; напруга; загрозливість Провідна модальність описових характеристик аксіологічна; частково темпоральна аксіологічна; частково темпоральна Загальна експресія описових характеристик помірна помірна Валентність емоційного фону описових характеристик відносно позитивний відносно негативний Модуси з найбільш експресивними описовими характеристиками теперішнє; минуле теперішнє; майбутнє Відповідно до критеріїв частоти і тривалості рецепції телепрограм розважального змісту в процесі швидкого кластерного аналізу було виокремлено три основні кластери (групи)1.7. Першу групу сформували випробувані, які часто переглядають розважальну телепродукцію і витрачають на таке дозвілля близько 50 хвилин щоденно; це група помірного рівня активності рецепції розважальних телепрограм (кластер 2). Другу групу склали випробувані, які часто переглядають розважальні телепрограми, приділяючи цьому заняттю в середньому близько 3-х годин щоденно; це група високого рівня активності рецепції розважальних телепрограм (кластер 1). Третя група представлена випробуваними, які дуже часто дивляться телепрограми розважального жанру, причому тривалість їхнього телеперегляду в середньому становить п’ять з половиною годин; це група надмірного рівня активності рецепції розважальних телепрограм (кластер 3). Аналіз даних анкетування виявив доволі виражену загальну тенденцію до підвищеної активності споживання розважальної телепродукції аудиторією старшокласників, про що свідчить сумарна кількість представників груп з надмірним і високим рівнем активності (загалом 57 спостережень із 81). Цікаво, що серед кластерів, які викристалізувалися в процесі аналізу, не зафіксовано групи з низьким рівнем активності споживання розважальної телепродукції. Це ще раз підтверджує той факт, що інтенсивне включення молоді в розважальний медіа-простір є знаковим для сьогодення. Далі за допомогою процедури кростабуляції ми з’ясували, як розподіляються отримані кластери випробуваних, котрі різняться за активністю споживання телепродукції розважального жанру, між моделями сприймання історичного часу (рис.). Рис. Поширеність кластерів з різною активністю споживання телепродукції розважального жанру серед моделей сприймання історичного часу Частотний розподіл кластерів між моделями засвідчив, що вони відрізняються насамперед часткою представників з помірним рівнем активності споживання телепродукції розважального жанру: помірний рівень телерецепції розважальної продукції більшою мірою характеризує інтерактивну модель сприймання історичного часу (становить майже 19% випадків), аніж антагоністичну (близько 11% випадків). Водночас високий рівень споживання телепродукції розважального жанру більшою мірою властивий антагоністичній моделі сприймання історичного часу (становить 31% випадків), дещо меншою мірою – інтерактивній моделі (25% випадків). Виявлені відмінності дають підстави говорити про поширення певного типу “темпоральних відносин” одночасно на різні масштаби часу. Так, більшість старшокласників, що належать до групи з помірним рівнем рецепції розважальних телепрограм, представляють інтерактивну модель часової перцепції (історичний часовий масштаб). Організовуючи своє дозвілля, ці старшокласники знаходять час не тільки для розваг за допомогою телебачення, а й для багатьох інших справ, що вказує на більш продуктивне, більш свідоме опанування ними часу (біографічний часовий масштаб). І навпаки, більшість старшокласників, схильних до високого і надмірного споживання розважальної телепродукції, що є чи не єдиним способом заповнити свій вільний час (біографічний часовий масштаб), належать до антагоністичної моделі сприймання історичного часу (історичний часовий масштаб). У свою чергу, спосіб структурування власного дозвілля визначає специфіку індивідуального досвіду, що має зворотний вплив на темпоральне сприймання. Якщо цей досвід зводиться до “сидіння перед телевізором задля розваги” – пасивного споживання розважальної телепродукції, то саме “розважальний формат” інформації день за днем формує перцептивний концепт історичного часу. Висновки. У статті проблематизовано питання темпоральної перцепції історичного масштабу у зв’язку з включенням молодіжної аудиторії в розважальний медіа-простір телебачення. Логічним продовженням цієї теми стало зіставлення емпіричних моделей сприймання історичного часу з рівнем активності споживання телепродукції розважального жанру старшокласниками. Виходячи з критеріїв частоти і активності телерецепції розважальної продукції, виділено три групи споживачів: помірного, високого і надмірного рівня активності рецепції розважальних телепрограм. Запропоновано алгоритм вивчення особливостей сприймання історичного часу, що реалізується у виокремленні: а) базового параметра дослідження – часових атитюдів, б) його емпіричних характеристик – емоційно-оцінних властивостей модусів історичного часу, в) відповідних їм індикаторів – факторних структур шкальних оцінок. Описано факторні моделі, що відображають емоційно-оцінне ставлення старшокласників до кожного часового модусу історичного часу. Згруповано компоненти факторних структур часових модусів, на основі чого виокремлено дві моделі сприймання історичного часу старшокласниками – інтерактивну та антагоністичну. Проаналізовано зміст отриманих моделей під кутом зору кількісної репрезентації ними груп старшокласників з різними рівнями активності рецепції розважальних телепрограм. Не ставлячи за мету в межах цього дослідження детально проаналізувати образи історичного минулого, настрої сьогодення, моделі майбутнього людства, які продукуються телепродукцією розважального змісту (це є перспективою окремого дослідження), – а розважальність тією чи іншою мірою “домішується” чи не до всіх жанрів сьогочасної телепродукції, – ми можемо констатувати: занадто активне споживання старшокласниками розважальних зразків телепродукції супроводжується формальною і, до певної міри, неприхильною перцепцією історичного часу. Це, наприклад, виявляється у “споглядацькій” позиції щодо історії людства (особливо щодо його історичного минулого), конструюванні антисценаріїв майбутнього, формуванні негативних його моделей. Насамкінець зауважимо, що зв’язок між часовим сприйманням історичного масштабу і кількісними характеристиками споживання розважальної телепродукції двосторонній – було б помилкою стверджувати, що одне явище визначає інше і аж ніяк не навпаки: на певному етапі вони формують тандем, елементи якого підкріплюють і підсилюють один одного. Література 1. Слюсаревський М. М. “Ми” і “Я” в сучасному світі: Вибрані твори / М. М. Слюсаревський. – К. : Міленіум, 2009. – 340 с. 2. Мироненко Г. В. Тривалість телекомунікаційної рецепції в контексті проблеми впливу масової комунікації на часові уявлення реципієнтів / Г. В. Мироненко // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць. – К. : Міленіум, 2005. – Вип. 4. – С. 386–392. 3. Винтерхофф-Шпурк П. Медиапсихология. Основные принципы / П. Винтерхофф-Шпурк ; пер. с нем. – Х. : Изд-во Гуманит. центра, 2007. – 288 с. 4. Харрис Р. Психология массовых коммуникаций / Р. Харрис. – СПб. : прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. – 448 с. 5. Слюсаревський М. М. Особливості ситуації в суспільстві як сукупність умов соціалізації дітей і молоді / М. М. Слюсаревський // Зб. наук. праць. Педагогічні науки. – Херсон : Вид-во ХДУ, 2003. – Вип. 35: Виховання дітей та молоді в контексті розвитку громадянського суспільства. – С. 75–82. 6. Розенова М. И. Практическая психология времени : монография / М. И. Розенова. – М.: МГУП, 2004. – 89 с. 7. Кроник А. А. Психологическое время личности / А. А. Кроник, Е. И. Головаха. – М. : Смысл, 2008. – 267 с. ПОЛІТИЧНІ КОМУНІКАЦІЇ І ВИБОРЧІ КАМПАНІЇ: ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ І ПСИХОТЕХНОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ СОЦІАЛЬНІ УЯВЛЕННЯ СТУДЕНТІВ-ПСИХОЛОГІВ ПРО ПОЛІТИЧНЕ МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ К. В. Захаров Висвітлюються проблеми дослідження соціальних уявлень громадян про політичне майбутнє. Соціальні уявлення розглядаються як продукт політичної антиципації. Аналізується процес побудови прогнозів щодо політичного майбутнього України. На основі емпіричних даних створено модель розроблення прогнозу за допомогою соціальних уявлень. З’ясовано можливості застосування отриманих результатів для соціально-політичного прогнозування дій соціальних груп. Означено перспективи подальших досліджень. Ключові слова: соціальні уявлення, політичні прогнози, політична антиципація. Освещаются проблемы исследования социальных представлений граждан о политическом будущем. Социальные представления рассматриваются как продукт политической антиципации. Анализируется процесс построения прогнозов относительно политического будущего Украины. На основе эмпирических данных создана модель разработки прогноза с помощью социальных представлений. Выяснены возможности применения полученных результатов для социально-политического прогнозирования действий социальных групп. Определены перспективы последующих исследований. Ключевые слова: социальные представления, политические прогнозы, политическая антиципация. The problems of the research of social ideas and notions about the political future are considered. Social ideas are treated as a product of political anticipation. The process of political forecast construction is analyzed. On the basis of empirical data the model of the development of the forecast by means of social ideas is developed. Application possibilities of received results for socio-political forecast of actions of social groups are proposed. Prospects of the subsequent research are presented. Key words: social ideas, political forecast, political anticipation. Проблема. Соціально-економічне і політичне становище України сьогодні досить складне. Серйозними викликами стали для країни економічна криза, а також нестабільність внутрішньополітичної ситуації. Їх наслідки негативно відбиваються на соціальному рівні: скорочення робочих місць, високий рівень інфляції, втрата довіри до політичного керівництва, невизначеність щодо майбутнього країни – це далеко не повний перелік проблем, що хвилюють громадян України. Різкі зміни в політичній ситуації потребують від людей “адаптації до нових умов і швидкої переорієнтації поведінки, до чого не всі групи населення готові однаковою мірою” [1, с. 23]. Оскільки відносини між задіяними в політичному процесі соціальними групами є стрижнем політичної ситуації [2], постає потреба вивчення політичної свідомості цих груп та прогнозування їхніх майбутніх дій. Важливу роль, на нашу думку, відіграють при цьому соціальні уявлення груп щодо майбутнього нашої держави. Люди не знають, що їх чекає в майбутньому; у потоці суперечливої інформації, отриманої із великої кількості різноманітних джерел, вони втрачають реальне бачення ситуації. Тому так важливо вивчати соціальні уявлення громадян, саме як феномен, що “виробляється групами в ситуаціях дефіциту інформації та різного роду загроз” [1, с. 23], і виконує функцію підтримки зв’язків між членами групи, їх підготовки до єдиного способу думання і діяння [3]. Мета статті: дослідження соціальних уявлень студентської молоді про політичне майбутнє України та експлікація моделі, за якою відбувається конструювання цих уявлень. Об’єкт дослідження – соціальні уявлення студентської молоді. Предмет дослідження – соціальні уявлення про політичне майбутнє України. Соціальні уявлення, теорію яких розробив свого часу С. Московічі [4], уже впродовж тривалого часу є предметом дослідження вітчизняних соціальних психологів. Цю проблему, зокрема, вивчали О. В. Васильченко, Л. Е. Орбан-Лембрик, Л. А. Пономаренко, О. М. Скнар, М. А. Дроздова та ін. Серед російських дослідників – А. І. Донцов, Т. П. Ємельянова, Г. М. Андреєва, П. М. Шихірев, Є. В. Якимова, К. О. Абульханова-Славська, Н. М. Ноговіцина та ін. Особливий інтерес становлять праці у сфері політичної психології – дослідження соціальних уявлень про політичних лідерів [5], конструювання уявлень в умовах соціальних трансформацій [1] та застосування теорії соціальних уявлень до вивчення громадської думки [6]. Є навіть праці, присвячені соціальним уявленням про спосіб життя майбутнього світу [7]. Але більшість авторів вивчають соціальні уявлення “традиційно”, тобто “психологічний аналіз вичерпується констатацією і описом феноменального світу соціальних уявлень” [3, с. 14]. Виходить, що ми аналізуємо лише змістовий бік соціальних уявлень, але не процесуальний. Адже за допомогою соціальних уявлень конструюється реальність соціальних груп, яка детермінує індивідуальну поведінку [там само, с. 5]. Тому постає питання: а як саме відбувається процес цього конструювання? За своє дослідницьке завдання ми визначили насамперед вивчення групової діяльності, спрямованої на побудову моделей майбутнього розвитку політичних подій, політичної антиципації. Проблему політичної антиципації досліджували українські психологи І. Г. Батраченко, О. М. Данцева [8; 9], тож ця робота є продовженням зазначеного ряду і власне наших попередніх досліджень. В одній з останніх робіт політична антиципація розглядалася як “певним чином організована система конструктів, за допомогою якої індивід будує образи майбутнього та оцінює їх” [10, с. 201]. Було з’ясовано сутність та елементи політичної антиципації як психічного “інструменту”, але не розкрито власне сутність процесу побудови політичного прогнозу. Саме тому ми й вирішили зосередитися на дослідженні соціальних уявлень – вони спрямовують мислення індивіда, задають, як саме належить мислити [3, с. 23]. Актуальним також видається завдання побудови моделі процесу мислення на основі соціальних уявлень. У нашому попередньому дослідженні, присвяченому особливостям політичної антиципації студентської молоді [10], ми скористалися методом репертуарних ґраток. Було виявлено, що, аналізуючи образ політичного майбутнього, випробувані використовують два типи конструктів: оцінювальні (відображають ставлення індивіда до майбутнього, наприклад: “Таке майбутнє вигідне для нашої країни”), і подієві (образ майбутнього реалізується як низка подій руху до майбутнього і низка подій, у яких майбутнє реалізувалося, наприклад: “Буде за умови високого економічного рівня країни”, “Веде до поліпшення життя народу”). Саме на подієвих конструктах ми і зосередили свою увагу, оскільки вони також є предметом прогнозування. Відносини між майбутніми подіями, які існують у соціальних уявленнях групи, можна розглядати суто як механізм конструювання прогнозу і планування власних дій щодо майбутнього. Щоб дослідити соціальні уявлення і вибудувати модель їх конструювання, ми застосували модифікований варіант репертуарних ґраток Д. Хінкла. Спираючись на теорію Дж. Келлі, за якою людина використовує певні засоби (конструкти) для передбачення майбутнього, та враховуючи їх складну ієрархічну структуру, Хінкл запропонував спосіб для дослідження цієї структури, а саме – визначення підпорядкованості конструктів (“Імплікативні ґратки” Хінкла). Репертуарні ґратки, розроблені Д. Хінклом, дають змогу вивчати домінуючі конструкти при самооцінюванні [11, с. 84]. Наш варіант репертуарних ґраток не має традиційних елементів для оцінювання – єдиним елементом ґратки є “прогноз майбутніх політичних подій”. За конструкти править ряд політичних подій, що мають статися відповідно до очікувань випробуваних. Події обиралися випробуваними в ході групової дискусії. Замість стандартних оцінок (трьох-, п’яти- та семибальної шкал) слід було визначити ймовірність тієї чи іншої події (від 0 до 100%). Таким чином ми спочатку з’ясували прогноз випробуваних щодо майбутнього, який і є змістом соціальних уявлень на цей час. Але завдання було сформульовано значно ширше – побудувати модель, яка пояснювала б механізм формування таких прогнозів. Тож наступний етап роботи із ґратками полягав у тому, що випробуваний отримував приблизно таку інструкцію: “Розгляньмо першу подію у Вашій анкеті. Припустимо, що Ви отримали найточніший прогноз і тепер точно знаєте, що перша подія відбудеться зі 100-відсотковою ймовірністю. Але ось у Вас є нова інформація – як тепер зміниться ймовірність настання інших подій? Як зміниться Ваш прогноз? Визначте ймовірність настання решти подій з урахуванням нової інформації”. Така процедура проводилася щодо кожної події з первинного переліку. Введення нових умов щодо прогнозу змушувало випробуваних вносити зміни в первинний прогноз, тобто будувати нове майбутнє за власною моделлю. У результаті було отримано ряд різних прогнозів щодо політичного майбутнього України, аналіз яких дав нам змогу: 1) визначити зв’язки між ймовірностями настання різних подій; 2) визначити значущість події, суб- або суперординатність її як конструкту (за допомогою підрахунку кількості змін в оцінках ймовірностей інших подій, викликаних зміною ймовірності даної події, у порівнянні з первинним прогнозом). Дослідження проводилося в березні 2009 р. в м. Дніпро-петровську. Чисельність загальної вибірки становила 22 особи (студенти психологічного факультету Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара віком від 19 до 22 років). Серед респондентів переважали особи жіночої статі. Нижче наведено перелік майбутніх подій, обраних випробуваними, і зазначено середню кількість змін, яку тягла за собою зміна події, у всьому прогнозі: 1) президентські вибори 1,5; 2) ухвалення антикризової програми 7,6; 3) проведення Євро-2012 6,5; 4) з’являться робочі місця 7,3; 5) курс долара стабілізується і становитиме 6,5 грн 8,7; 6) зростання злочинності 8,2; 7) налагодження дружніх взаємин з Росією 8,5; 8) зростання внутрішнього виробництва 8,3; 9) підвищення податку на імпорт 7,3; 10) вирішення газової проблеми 7,5; 11) вихід з економічної кризи 9,3; 12) стабілізація цін 8,6; 13) зміцнення позицій України на світовій арені 10,4. Статистична обробка матеріалу проводилася в такий спосіб: результати дискусії в групі випробуваних усереднювалися, тобто для кожної оцінки кожного елемента визначалася середня групова оцінка; відтак отримана матриця групових оцінок піддавалася кореляційному аналізові, тобто складалася кореляційна матриця (на основі застосування коефіцієнта кореляції Пірсона). Зауважимо, що, вибудовуючи кореляційну матрицю, ми могли й цілком випадково отримати високе значення певного коефіцієнта кореляції [12, с. 157–158]. Щоб уникнути таких недоречностей, вибірку було довільно поділено на дві частини і відібрано тільки ті коефіцієнти кореляції, які були статистично значущими для обох вибірок. Остаточні значення кореляційної матриці наведено в табл. Таблиця Кореляційна матриця ймовірності майбутніх подій   2) 3) 4) 5) 6) 7) 8) 9) 10) 11) 12) 13) 1) -,438 -,368 -,331 -,354 ,360 -,220 -,279 ,376 -,389 -,500 -,401 -,641* 2) 1 ,696** ,689** ,643* -,840** ,112 ,752** -,122 ,525 ,815** ,789** ,665* 3) 1 ,854** ,499 -,733** ,026 ,750** -,098 ,403 ,786** ,755** ,770** 4) 1 ,498 -,755** -,108 ,782** -,088 ,271 ,760** ,680* ,640* 5) 1 -,718** ,030 ,659* -,154 ,334 ,747** ,784** ,686** 6) 1 -,239 -,872** ,049 -,655* -,908** -,894** -,783** 7)           1 -,020 -,637* ,704** ,238 ,100 ,296 8) 1 -,034 ,440 ,825** ,819** ,689** 9) 1 -,409 -,274 -,124 -,274 10) 1 ,717** ,580* ,589* 11) 1 ,896** ,862** 12) 1 ,799** Примітка.* зв’язок, достовірний на рівні значущості 5%; ** зв’язок, достовірний на рівні значущості 1%. На завершальному етапі дослідження було розроблено модель побудови прогнозів за допомогою соціальних уявлень (рис.1). Вихідними умовами для такої моделі стали уявлення про те, що подія, яка викликала найбільшу кількість змін, є найбільш суперординатною, тобто впливає на всі підпорядковані події; наступна за кількістю змін подія підпорядкована першій і впливає на всі події, що стоять нижче. Для кожної пари подій, що взаємодіють, було побудовано регресійне рівняння. Воно дає змогу оцінити вплив зміни ймовірності настання певної події на весь подальший прогноз. Y=26,95+0,826?Х Y=6,265+0,762?Х Y=21,932+0,787?Х Y=31,895+0,67?Х Y=91,845-0,524?Х Y=20,749+0,73?Х Y=133,317-1,098?Х Y=106,751-0,535?Х Y=20,137+0,764?Х Y=38,996+0,596?Х Рис. 1. Модель побудови прогнозу політичного майбутнього Однак хочемо відразу підкреслити, що запропонована модель має певні недоліки. Так, порівнюючи кореляційну матрицю і модель, можна зауважити, що події “Вирішення газової проблеми” і “Курс долара…” пов’язані не з усіма підпорядкованими подіями. Можливо, справа в особливостях соціальних уявлень, внутрішня структура яких не завжди логічно узгоджена. Так само, хоч у нашій моделі і відображено зв’язок між “Стабілізацією цін”, “Зростанням злочинності” і “Вирішенням газової проблеми”, однак у ході регресійного аналізу нам не вдалося визначити статистично значущі коефіцієнти для рівняння регресії. Можливо, це також пов’язано з тим, що модель групових уявлень ми створюємо на основі індивідуальних прогнозів; при цьому індивід усвідомлює думку своєї групи, але може мати і свій власний погляд на проблему [3, с. 89–90]. Ще однією заувагою є те, що кожна подія, оцінювана випробуваними, викликає численні зміни в прогнозі і розташування подій саме в такому порядку виглядає як досить умовне. Більшість подій тісно пов’язані між собою і перебувають у більш складних відношеннях, ніж просте підпорядкування, але для наочного відображення підпорядкованість подій показано за їх абсолютним рангом відповідно до усередненої кількості викликаних змін. Розроблену модель перевірено способом порівняння результатів первинних прогнозів, які складали випробувані, з прогнозом, побудованим за моделлю на основі двох вихідних даних (ймовірності подій “Зміцнення позицій України на світовій арені” і “Налагодження дружніх взаємин з Росією”). Усі розбіжності між прогнозами випробуваних і прогнозами за моделлю наведено в гістограмі (рис. 2). Гістограму побудовано за допомогою статистичного пакету SPSS 17.0. Рис. 2. Гістограма розподілу похибок прогнозів за моделлю прогнозу політичного майбутнього До гістограми увійшли прогнози всіх подій, крім вихідних даних (“Зміцнення позицій України на світовій арені”, “Налагодження дружніх взаємин з Росією”) та події “Президентські вибори”, яка не має значущих зв’язків. Розподіл абсолютної похибки має такі параметри: середня похибка М=20,742; стандартне відхилення у=15,919. Закон розподілу абсолютної похибки статистично достовірно відхиляється від нормального закону розподілу: розподіл характеризується позитивною асиметрією (As = 0,949; ?As? = 0,164) і позитивним ексцесом (Еk = 0,413; ?Ek? = 0,327). Отримані результати вказують на те, що модель, хоч і має певні недоліки, утім обчислені за її допомогою значення близькі до дійсності. Слід також відзначити, що при порівнянні з прогнозом, усередненим у межах групи, модель дає похибки від 0,6% до 12,4%, що є досить обнадійливим результатом. Розмір похибки збільшується від суперординатних до субординатних подій-конструктів. Насамкінець відзначимо, що актуальними питаннями для студентів-психологів, коли йдеться про політичне майбутнє нашої держави, є насамперед вихід з економічної кризи і налагодження відносин з Росією. Висновки. Побудова розглянутої моделі відкриває нові аспекти дослідження соціальних уявлень, оскільки дає змогу не просто описувати форми існування певних знань у суспільстві, а й розуміти процесуальний бік конструювання нових уявлень. Це, власне, принципово нове застосування “Імплікативної ґратки Хінкла” для аналізу уявлень щодо майбутнього. Вважаємо, що отриманий результат має також чималий прогностичний потенціал. Сконструйована людиною “картина” соціальної реальності може бути більш важливою для неї, ніж реальність об’єктивна [13], і саме ця “картина” використовується для самовизначення людини в сучасному світі та її дій, згідно з визначенням. З огляду на вищесказане отриманий матеріал може допомогти в прогнозуванні поведінки соціальних груп. Українські політологи впевнені, що “ігнорування суб’єктивних, емоційних компонентів політичного життя призводить до недостовірності прогнозів” [14]. В. Гавеля також зауважував, що “майбутнє в індивідуальній свідомості більш багате, ніж минуле і сучасне” [15], і наголошував на необхідності вивчення індивідуальної концепції власного майбутнього. На нашу думку, дослідження соціальних уявлень різних суспільних груп і дає якраз ті знання, які потрібні для побудови якісного прогнозу, котрий враховував би суб’єктивні аспекти політичної свідомості. Важливим інструментом вибудовування прогнозів може бути вивчення уявлень на основі прогнозування людиною своїх дій у тій чи іншій ситуації (наприклад, доповнити репертуарні ґратки подієвими конструктами типу “Буду брати участь у демонстраціях”, “Віддам голос за політика …” і т. ін.). Іншим прикладним аспектом застосування отриманих результатів є дослідження можливості впливу на певне соціальне уявлення й оцінювання його результату. Впливаючи на ту чи іншу ланку побудованої моделі, ми зможемо спрогнозувати, як зміняться уявлення людей про майбутнє в цілому. Це може придатися у сфері політичної реклами, політичного менеджменту, гуманітарної психологічної експертизи тощо. У рамках означених проблем ми бачимо широке поле для розвитку ідей цього дослідження. Так, цікавим видається вивчення уявлень про локалізацію подій у часі, обґрунтування припущення, що обумовленість різноманітних соціальних явищ соціальними уявленнями не завжди має причинно-наслідковий характер. Є наміри порівняти рівень довіри групи до прогнозу політичного майбутнього, побудованого за схемою її соціальних уявлень, і до довільно побудованого (або будь-якого іншого) прогнозу; провести дослідження зміни “картини” майбутнього під впливом настання тих чи інших політичних або соціально-економічних подій. Література 1. Емельянова Т. П. Конструирование социальных представлений в условиях трансформации российского общества : автореф. дис. на соискание науч. степени д-ра психол. наук / Т. П. Емельянова. – М., 2006. – 53 с. 2. Приходько В. Базові засади аналізу політичної ситуації / В. Приходько // Політичний менеджмент. – 2006. – № 3. – С. 105–113. 3. Якимова Е. В. Теория социальных представлений в социальной психологии: дискуссии 80-х – 90-х годов : науч.-аналит. обзор / РАН. ИНИОН. Лаб. социологии. – М. : ИНИОН, 1996. – 115 с. – (Серия “Социальная психология”). 4. Московичи С. От коллективных представлений – к социальным / С. Московичи // Вопросы социологии. – М., 1992. – T. I, № 2. – С. 89–96. 5. Дроздова М. А. Образи вітчизняних політичних лідерів у свідомості дітей та молоді / М. А. Дроздова // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць. – К. : Міленіум, 2008. – Вип. 7. – С. 193–201. 6. Орбан-Лембрик Л. Особливості формування громадської думки / Л. Орбан-Лембрик // Соціальна психологія. – 2004. – № 2 (4). – C. 77–89. 7. Ноговицына Н. М. Представления об образе жизни будущего мира у современных подростков // Материалы 44-й Междунар. науч. студ. конф. “Студент и научно-технический прогресс”: Психология / Новосиб. гос. ун-т. – Новосибирск, 2006. – 97 с. 8. Батраченко І. Г. Політична антиципація як предмет психологічного дослідження / І. Г. Батраченко, О. М. Данцева // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць. – К. : Міленіум, 2005. – Вип. 4. – С. 58–64. 9. Данцева О. М. Соціально-психологічні особливості антиципації помаранчевої революції крізь призму контент-аналізу / О. М. Данцева // Вісник Дніпропетров. ун-ту. Серія “Педагогіка і психологія”: зб. наук. праць. – Дніпропетровськ, 2007. – Вип. 13. – № 7. – С. 44–50. 10. Данцева О. М. Особливості політичної антиципації студентської молоді / О. М. Данцева, К. В. Захаров // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць. – К. : Міленіум, 2008. – Вип. 7. – С. 193–202. 11. Франселла Ф. Новый метод исследования личности / Ф. Франселла, Д. Баннистер. – М. : Прогресс, 1987. – 236 с. 12. Наследов А. Д. Математические методы психологического исследования. Анализ и интерпретация данных : учеб. пособие / А. Д. Наследов. – СПб. : Речь, 2004. – 392 с. 13. Андреева Г. М. К проблематике психологии социального познания / Г. М. Андреева // Мир психологии. – 1999. – № 3. – С. 15–23. 14. Горбатенко В. Метод “Делфі” та специфіка його застосування у прогнозних розробках / В. Горбатенко, І. Петренко // Політичний менеджмент. – 2008. – № 6. – С. 174–182. 15. Гавеля В. Соціальні пріоритети передбачення і конструкції власного майбутнього людини / В. Гавеля // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї : [зб. статей]. –К. : Укр. акад. політ. наук, [1999]. – Вип. 14. – 2008. – 416 с. ПСИХОТЕХНОЛОГІЇ ЯК СКЛАДОВІ ПР-ТЕХНОЛОГІЙ А. В. Литвин, Я. І. Литвин Підкреслено, що такий напрям діяльності, як зв’язки з громадськістю, передбачає розуміння процесів комунікації і технологій управління громадською думкою. Обґрунтовується необхідність застосування ПР-фахівцями сучасних психотехнологій. Ключові слова: зв’язки з громадськістю, паблік рілейшнз, технології, психотехнології, політико-психологічні технології, ПР-технології, ПР-діяльність, нейролінгвістичне програмування (НЛП). Подчеркнуто, что такое направление деятельности, как связи с общественностью, предполагает понимание процессов коммуникации и технологий управления общественным мнением. Обосновывается необходимость использования ПР-специалистами современных психотехнологий. Ключевые слова: связи с общественностью, паблик рилейшнз, технологии, психотехнологии, политико-психологические технологии, ПР-технологии, ПР-деятельность, нейролингвистическое программирование (НЛП). The article deals with the idea that PR activity presupposes deep understanding of communication processes and technologies of public opinion management. That is why PR specialists more and more often use modern public psycho-technologies. Key words: public relations, technologies, psycho-technologies, political and psychological technologies, PR-technologies, neuro-linguistic programming. Проблема. Інтенсивність і різнобічність розвитку психологічної науки зумовлюють широке використання її напрацювань у різних сферах нашого життя, тож сфера зв’язків з громадськістю не є винятком. “Зв’язки з громадськістю”, або “паблік рілейшнз” (англ. рublic relations), – поняття, які ще донедавна були незвичними для повсякденного вжитку. Варто зауважити, що, як правило, їх ототожнюють, адже public relations у дослівному перекладі означає “громадські відносини”. Тому в межах означеної теми можемо оперувати обома поняттями. Незважаючи на те, що цей напрям діяльності на теренах України було започатковано не так давно – від часів здобуття нею незалежності, його інтеграція в різні сфери життя відбувається досить активно. Прискорюють цей процес такі чинники, як: утворення і становлення демократичного суспільства; конкурентоспроможність товарів і послуг; диференціація потреб споживачів тощо. Отже, динамічний розвиток суспільства сприяє активному становленню паблік рілейшнз (далі ПР). Ми звикли ототожнювати ПР у першу чергу з політикою і виборами, але останнім часом до фахівців цієї галузі все частіше звертаються державні і комерційні структури різних сфер діяльності. Щоб ПР-діяльність була ефективною, важливо опанувати механізми самого комунікаційного процесу і психологічного управління громадською думкою. Це дало б змогу, з одного боку, забезпечити ефективність цієї діяльності, а з другого – убезпечити психіку різних категорій населення від можливої шкоди. Оскільки використання психотехнологій виявилося досить ефективним засобом, ПР-фахівці все частіше вдаються до них у процесі своєї діяльності. Про це свідчать численні і різнопланові інформаційні джерела. Певний науковий доробок у галузі психотехнологій і ПР-технологій в Україні вже існує, метою ж цього дослідження є спроба визначити ці поняття в межах заявленої теми, а також виявити можливості застосування таких технологій, як нейролінгвістичне програмування, у різних сферах ПР-діяльності. В Україні з часу здобуття нею незалежності з року в рік зростає інтерес науковців до передвиборних і виборчих технологій. Цікавими, зокрема, видаються дослідження М. Й. Варія, Л. О. Кочубей, М. М. Присяжнюк, присвячені активному застосуванню сучасних психотехнологій у ході виборчого процесу. Відомі фахівці в галузі ПР, як зарубіжні (С. Блек, І. В. Альошина, І. Л. Вікентьєв), так і вітчизняні (Г. Г. Почепцов, В. Г. Королько, В. І. Моісєєв, Д. О. Богуш, А. І. Біденко), також звертають увагу на застосування знань з прикладної психології у сфері зв’язків з громадськістю. Як зазначається в психологічному словнику, психотехніка (від гр. techne – мистецтво, майстерність) – галузь психології, що вивчає проблеми практичної діяльності людей у конкретно-прикладному аспекті. Одним із завдань психотехніки було спочатку визначення “ефективності різних засобів впливу на споживача” [1, с. 326]. Якщо розкласти це поняття на складові (“психіка” – здатність мозку відображати об’єктивну дійсність і “техно” – мистецтво), то побачимо, що психотехніка – це, власне, мистецтво впливу на психіку. За визначенням Є. В. Руденського, “психотехніка являє собою систему взаємопов’язаних операцій, направлених на зміну стану, мотивацій, настановлень особистості, на яку здійснюється вплив” [2, с. 8]. Дослідник зазначає, що психотехнологія – це наука про практичне використання психологічних технік управління людьми, а її об’єктом є людська психіка, що розглядається як динамічна система, котра управляє взаємодією людини з навколишнім середовищем. Щоб глибше осмислити поняття “психотехнологія”, ми спробували проаналізувати його складові – слова “психіка” і “технологія”. Термін “технологія” утворено злиттям грецьких слів “techne” – мистецтво, майстерність, уміння і “logos” – навчання, наука. Неоднозначність терміна “технологія” стала причиною того, що одні дослідники розуміють під технологією науку про способи, процеси і методи багаторазового отримання кінцевого результату, другі акцентують увагу на організації і цілях діяльності, а треті вважають, що технологія – це використання наукового знання для визначення ефективних засобів і способів виконання будь-якої роботи [3, с. 13]. З огляду на вищезазначене можемо узагальнити: психотехнологія – це застосування наукових знань з метою визначення ефективних засобів і способів впливу на психіку. У літературі, присвяченій проблемам ПР, натрапляємо на велику кількість визначень поняття “паблік рілейшнз”, які окреслюють різні функції і напрями цієї сфери. Доречним у межах окресленої теми видається визначення Г. Г. Почепцова, котрий розглядає ПР як “науку про управління громадською думкою, що стала важливою складовою нашої дійсності” [4, с. 9]. Аналізуючи визначення понять “паблік рілейшнз” і “технології”, можемо дійти висновку, що ПР-технології – це комплекс методів, способів, технік, за допомогою яких здійснюють вплив на громадську думку з метою управління нею. В інформаційних джерелах з ПР, іміджелогії все частіше наводять приклади застосування ПР-технологій, які дають змогу громадськості формувати загальну думку про людину, компанію, організацію, продукцію, послуги. За допомогою ПР-технологій можна розібрати будь-яку конкретну ситуацію, що склалася на підприємстві, та дістати потрібні рекомендації з того чи того питання. Кінець XX століття характеризують загалом як початок періоду, коли технології перебирають на себе вирішальну роль під час політичних виборів, а реклама відшукує все нові і нові засоби впливу на аудиторію. Однак люди починають усвідомлювати негативні сторони впливу на підсвідомість і намагаються обмежити на законодавчому рівні застосування таких технік. На думку М. Й. Варія, коли йдеться про передвиборні і виборчі кампанії, доцільніше говорити про політико-психологічні технології. Тому що вони, по-перше, передбачають здійснення специфічного впливу на індивідуальну психіку окремих громадян і соціальну психіку людських спільнот у цілому. А по-друге, ініціаторами та організаторами цього впливу стають політичні суб’єкти (окремі політики, партії, групи тощо) або окремі громадяни на певних політичних засадах [5]. Дослідник зазначає, що проблематика психологічного впливу і досі залишається найпопулярнішою сферою дослідницьких і практичних інтересів психології та застосовується в найрізноманітніших сферах нашого життя. До засобів впливу Варій відносить сучасні методи психологічної конверсії та індоктринації, психопрограмування і психологічного контролю, а також методи групи активного соціального навчання. Він вважає, що досить ефективними практичними засобами невербального впливу є так звані ефекти дзеркального відображення і синхронізації, нещодавно відкриті в межах нового напряму в психології – нейролінгвістичного програмування [там само]. На аспектах застосування психотехнологій у процесі виборчих кампаній наголошує Л. О. Кочубей. На її думку, найпоширенішими виборчими технологіями, що використовують сьогодні в усьому світі, стали технології маніпулювання масовою свідомістю. В Україні, зазначає дослідниця, вони ще не набули широкого застосування, але вже спостерігається перехід від традиційних виборчих технологій до більш витончених – мікротехнологій, які використовують психологічний вплив на свідомість виборців. Провівши аналіз застосування одного з основних методів психологічного впливу НЛП, Кочубей зосереджує увагу на тому, що цей напрям можна розглядати як у позитивному сенсі, так і в негативному. З одного боку, він сприяє оптимізації спілкування, творчому підходові до вирішення нагальних проблем, а з другого – має негативний відтінок, оскільки його часто вважають усемогутнім і непереможним. І тому “фактично на вибір людей впливають не так психотехніки, як загальноприйнята думка про їх усесилля” [6]. М. М. Присяжнюк зазначає, що проблема використання НЛП нині стала актуальною, як ніколи. Це пов’язано з тим, що політики, фірми, які рекламують свою продукцію, прагнуть усе більше впливати на свідомість людини. Техніка НЛП користується найбільшою популярністю в середовищі психологів і виборчих технологів. Її можна застосовувати як для розпізнавання маніпуляцій, так і безпосередньо для маніпулювання [7]. Перш ніж перейти до аналізу фактичного застосування НЛП-технологій практиками в галузі ПР, хотілося б зупинитися на теоретичному аспекті нейролінгвістичного програмування. Одним із завдань НЛП є моделювання нейростратегій, тобто “зняття” певного навику, поведінкового чи когнітивного, з людей, що володіють ним досконало, та його трансформування для інших людей. Тож НЛП дає змогу не тільки швидко оволодівати знаннями, а й копіювати, відтворювати та передавати ефективні способи мислення, реагування, поведінки іншим людям. Цей напрям психології активно використовують у психотерапії, менеджменті, спорті, бізнесі, рекламі, а останнім часом він почав набувати значного поширення в політичній діяльності. У цілому НЛП враховує наше сприймання світу органами чуття і відповідно формування індивідуального світосприймання на основі попереднього досвіду. Мислення, сприймання, уява, система переконань – це все те, що визначає особисту поведінку людини, її вчинки, ухвалення нею рішень. Отже, НЛП – це вивчення майстерності і створення моделей того, як люди структурують і використовують власний досвід. Але головне в НЛП, що й зробило його настільки популярним у наш час, – це ідея практичного застосування досліджених моделей іншими людьми (“це навчання процесу навчання”). І якщо в період свого виникнення НЛП було лише медичною психотерапією, то “винесення на перший план цієї ідеї удосконалення перетворило його на методологію поліпшення стосунків між людьми” [8, с. 12]. Так виглядає сьогодні ситуація щодо нейролінгвістичного програмування як теоретичного вчення. Але з початком 80-х років цей напрям психології почав змінювати акценти застосування в політичній боротьбі, рекламі і ПР. Д. О. Богуш, ПР-практик, і А. І. Біденко, фахівець у галузі реклами, наголошують на тому, що в Україні методи НЛП використовують не завжди професійно. Вони наводять приклади застосування різноманітних технологій для маніпулювання свідомістю виборців, що можна виявити лише за допомогою сучасних технічних засобів [9]. Є. М. Богданов і В. Г. Зазикін, які досліджують застосування психологічних знань у ПР-діяльності, зазначають, що НЛП-технології часто презентують як способи, що безпосередньо впливають на підсвідомий рівень сприймання і насамперед програмують задане ставлення до політика. Ефективність їх визначити практично неможливо, але й заперечувати можливості такого програмування було б неправильно [10]. Деякі методи НЛП перш ніж стати надбанням політичної комунікації проходять обов’язкову апробацію та адаптацію. На думку В. Войткова, у політичному житті Росії, особливо в період виборів, НЛП як засіб маніпулювання свідомістю людей застосовують досить часто. Дослідник вважає, що результати залежать від професійності фахівців, які його використовують. А втім, прикладів успішного застосування НЛП у політичній боротьбі, особливо в 90-ті роки, багато. Один із найяскравіших – інформаційна війна, організована в Державній думі Росії 1999 р. [11]. Поширеним методом інформаційної війни стало “наклеювання ярликів”. Його мета – створення негативного ставлення до якогось об’єкта, наприклад політика. Для цього використовуються певні стереотипи, негативні оцінки, з якими пов’язується даний політик, навіть якщо між ними немає ніякого зв’язку або він досить умовний. У випадку з Юрієм Лужковим таким ярликом стало словосполучення “мафіозна родина”. Цей вибір було зроблено не тому, що обрана характеристика несе певне інформаційне навантаження (родичів мера звинуватили в організації злочинної діяльності), а тому, що вона має яскраво виражений негативний відтінок. Не менш яскраві приклади навішування ярликів подала й українська президентська виборча кампанія 2004 р. Адже саме навішування ярликів прослідковується в позиціонуванні іміджу конкурента В. Ющенка. Зокрема, застосовуючи інтернет-технології, ця команда “вписала” В. Януковича в стереотип так званої дефіцитарної особистості [12]. Згадаймо також метод “проблема і рішення”. В його основі – створення певної загрози, причому не реальної, а віртуальної. Як загроза можуть розглядатися загроза життю, волі, здоров’ю, статусові, страх втратити сім’ю, друзів, комфорт, стабільність. Після складання на читача чи глядача значної кількості негативної інформації надходить нова, в якій вказується той, хто призвів до цієї ситуації або може її спровокувати. Метод використання полімодальності заснований на положенні НЛП, відповідно до якого люди мають різні репрезентативні системи (модальності): візуальну, аудіальну, кінестетичну. Використовуючи ці знання, комунікатор може впливати на людину через слова-“ключі” її репрезентативної системи. Метод “приєднання” заснований на використанні трюїзмів, тобто загальних тверджень, що справді відповідають реальності. Сила їх впливу в політичній комунікації пояснюється тим, що з ними не можна не погодитися. У зв’язку із цим в аудиторії на підсвідомому рівні фіксується згода з комунікатором, яка в кінцевому підсумку переноситься і на подальші його висловлювання. Наприклад, у промові політик може наводити загальноприйняті факти і давати їм оцінки, які давно вже стали стереотипними. Метод “рефреймінг контексту”. Згідно із цим методом будь-яка поведінка може виявитися корисною у відповідних ситуаціях. Тобто цей метод дає можливість змінити ставлення до будь-якої ситуації за рахунок того, що комунікатор пропонує дану ситуацію в іншому контексті. Метод “повторення” полягає в багаторазовому повторенні однієї і тієї ж самої теми, інформації, символу, слова тощо. Постійне повторення привчає слухачів до сприймання думки без належної аргументів. Зрозуміло, що описані нами методи зовсім не нові – з давніх часів вони використовувалися як основні прийоми ораторського мистецтва, тобто були добре відомі ще до розроблення базових принципів НЛП. Але, на думку багатьох фахівців-практиків, саме ця прикладна технологія дала змогу об’єднати їх у певну концепцію, систематизувати та виділити їхні ключові особливості. Як зазначає відомий фахівець у галузі ПР С. Блек, ПР-технології можуть дати максимальний результат лише тоді, коли люди, які їх застосовують, матимуть у своєму розпорядженні широкі знання і ресурси [13, с. 10]. Висновок. Отже, застосування будь-яких технологій може бути ефективним лише у випадку наявності відповідних знань, умінь та навичок. Зокрема, у нашому випадку ПР-фахівці обов’язково повинні досконало володіти знаннями з теоретичної і практичної психології, щоб використання технологій було професійним. Література 1. Психология: словарь / под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. – 2-е изд. – М. : Политиздат, 1990. – 494 с. 2. Руденский Е. В. Основы психотехнологии общения менеджера : учеб. пособие / Евгений Владимирович Руденский ; Новосибирская гос. академия экономики и управления. – М. : Инфра-М, 1997. – 180 с. 3. Сурмин Ю. П. Теория социальных технологий : учеб. пособие / Ю. П. Сурмин, Н. В. Туленков. – К. : МАУП, 2004. – 608 с. 4. Почепцов Г. Г. Паблік рилейшнз : навч. посібник / Г. Г. Почепцов. – К. : Т-во “Знання”, 2006. – 327 с. 5. Варій М. Й. Політико-психологічні передвиборні та виборчі технології : навч. посібник / М. Й. Варій. – К. : Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 400 с. 6. Кочубей Л. Методи соціально-психологічного впливу на електорат [Електронний ресурс] / Л. Кочубей. – Режим доступу : http: // www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=22&c=225. 7. Присяжнюк М. Використання нейролінгвістичного програмування для маніпуляції свідомістю [Електронний ресурс] / М. Присяжнюк. – Режим доступу : http: // www.politik.org.ua/ vid/magcontent.php3?m=6&n=91&c=2223. 8. Алдер Г. НЛП: современные психотехнологии / Гарри Алдер. – 2-е изд. – СПб. : Питер, 2003. – 159 с. – (Сам себе психолог). 9. Біденко А. Нейролінгвістичне програмування як засіб політичної реклами [Електронний ресурс] / А. Біденко. – Режим доступу : http: // www.spa.ukma.kiev.ua/article.php?story. 10. Богданов Е. Н. Психологические основы "Паблик рилейшнз" : учеб. пособие для студ. вузов, обучающихся по направлению и спец. психологии / Е. Н. Богданов, В. Г. Зазыкин. – 2-е изд. – СПб. : Питер, 2003. – 204 с. 11. Войтков В. На то они и мозги, чтобы на них кто-то капал електорат [Електронний ресурс] / В. Войтков // Власть и политика. – 2004. – № 1–2. – Режим доступу : http: // www. liga.net/smi/show.html?id=96326. 12. Зливков В. Психологія перемоги: віртуальні та реальні чинники / В. Зливков // Соціальна психологія. – 2005. – № 3. – С. 33–42. 13. Блэк С. Введение в паблик рилейшнз / Сэм Блэк ; В. Г. Днепровский, И. А. Черничкина (пер. с англ.). – Ростов-на-Дону : Феникс, 1998. – 320 с. АРХЕТИП “ГЕРОЯ” У СТРУКТУРІ ПОЛІТИЧНОГО ВИБОРУ С. В. Походенко Представлено результати дослідження ірраціональних факторів політичного вибору, а саме проективних механізмів і колективного несвідомого, зокрема архетипу Героя. Підтверджено гіпотезу про провідну роль механізму додаткової проекції в процесі політичного вибору. Наголошено, що політики, структура іміджу яких містить риси архетипу Героя, є найбільш затребуваними і відповідають соціальним очікуванням мешканців півдня України. Зауважено, що саме наявність архетипних рис Героя в образі політика дає виборцям почуття стабільності, упевненості в майбутньому, створює ілюзію контролю над ситуацією, передбачуваності в розвитку подій. Ключові слова: архетип Героя, ірраціональні фактори політичного вибору, проективні механізми. Представлены результаты исследования иррациональных факторов политического выбора, а именно проективных механизмов и коллективного бессознательного, в частности архетипа Героя. Подтверджена гипотеза о ведущей роли механизма дополнительной проекции в процессе политического выбора. Подчеркнуто, что политики, структура имиджа которых содержит черты архетипа Героя, являются наиболее востребованными и соответствуют социальным ожиданиям жителей юга Украины. Отмечено, что именно наличие архетипических черт Героя в образе политика дает избирателям ощущение стабильности, уверенности в будущем, создает иллюзию контроля над ситуацией, возможность предвидеть развитие событий. Ключевые слова: архетип Героя, иррациональные факторы политического выбора, проективные механизмы. The research results of irrational factors of political choice, namely projective mechanisms and collective unconscious, especially the archetype of Hero, are presented. The hypothesis about the leading role of the mechanism of additional projection in the process of political choice is proved. Political figures with traits of the archetype of Hero in their image are the most required; they meet the social expectations of the population in the South of Ukraine. The archetype traits of Hero in the image of a political figure ensure voters’ feeling of stability, confidence in the future and maintain the illusion of control of the situation and the foresight of the development of events. Key words: the archetype of Hero, irrational factors of political choice, projective mechanisms. Проблема. Сучасні теорії і концепції політичного лідерства активно шукають відповіді на головне питання, а саме питання про механізми політичного вибору. Серед чинників, що впливають на нього, безумовно, є такі, які слід віднести до несвідомого. Вирішити порушену проблему можна, тільки якщо звернутися до концепту колективного несвідомого і його продукту – архетипу політичного лідера. Мета нашого спільного з О. А. Алішевським дослідження – з’ясувати вплив проективних механізмів на політичний вибір. Аналізуючи протягом багатьох років душевне життя різних людей, К. Г. Юнґ дійшов висновку, що існує якась загальна підстава (колективне несвідоме), однаково властива цілим народам і епохам. Юнґ, скориставшись висловлюванням Святого Августина, назвав ці колективні проформи архетипами – архаїчними, тобто давніми, відбитками [1–3]. На особливу увагу, в контексті нашого дослідження, заслуговують два положення теорії архетипів Юнґа. Згідно з першим, у чистому вигляді архетипи зберігаються в казках, міфах, легендах, фольклорі. З найбільшою яскравістю і повнотою вони проступають у міфах – найбільш ранній, первинній формі духовної творчості людини. Дж. Кемпбелл підкреслював, що всі міфологічні сюжети, як і будь-які інші плоди міфологічного мислення, характеризують певні стадії суспільного розвитку, переважно архетипні. Зрозуміло, що в змісті таких сюжетів і в такому мисленні так чи інакше, часто у вигадливому, фантастичному вигляді, відбивається досвід матеріально-практичної діяльності людства. Міфи створюються і розповідаються тоді, коли треба описати, пояснити і зрозуміти те, що відбувається, надати йому якогось змісту – зрозумілого і пояснюваного. Міф – це свого роду шаблон, завдяки якому людина може надавати хаотичним фрагментам досвіду впізнаваності і передбачуваності. Міф дає їй ілюзію контролю над ситуацією, робить розвиток подій хоч якоюсь мірою передбачуваним [4]. Під кутом зору порушеної нами проблеми, беручи до уваги розглянуте вище загальне положення теорії архетипів, можна дійти думки, що важливо аналізувати не так архетип політичного лідера, як політичний міф або загалом міфи, що з ним пов’язані. Міф і архетип взаємодіють між собою як зміст і форма, котрі, як відомо, діалектично взаємопов’язані. Проведений А. В. Ульяновським порівняльний аналіз реклами, політичної комунікації і міфу показав, що між ними дуже багато спільного. Головним є те, що і політична реклама, і міф усвідомлюються людьми не як образ, не як “відбита дійсність”, а безпосередньо як сама реальність. Міфи, що використовуються в рекламі, у політичних комунікаціях, виступають як способи організації сприймання реальності [5]. Друге положення теорії Юнґа констатує, що архетипи є елементами несвідомого, які створюють певну структуру. Із цих елементів виростають архетипні образи (людей, тварин, природних сил, демонів), що домінують і в мисленні людей, і в їхній культурі. Архетипи самі по собі – це прояви несвідомого, але вони можуть бути представлені у свідомості у вигляді архетипних образів. Це свого роду первинні уявлення про світ і життя, які не залежать від рівня отриманих знань. Вони передаються з покоління в покоління і складають структуру світогляду. Життєвий досвід не змінює їх, а лише доповнює новим змістом [1–3]. У контексті нашого дослідження це положення також досить важливе. Взаємодія політичного лідера із соціумом, з виборцями відбувається через образи. Одним із ключових образів у цьому ряду є образ політика, відомий як імідж. Саме завдяки іміджу лідер впливає на виборців. Але при цьому імідж, його ключові особливості мають бути проекцією певного архетипу. Саме така відповідність є передумовою політичного успіху. Дослідники нараховують у світовій культурі сотні, якщо не тисячі різних архетипів. Утім, можна виділити основні “цеглинки”, з яких створено всі інші. Проривом у розумінні природи архетипів стало відкриття Юнґом кількох типів сприймання інформації: логічне – T і образне – F (емоційне), сенсорне – S (провідна роль належить органам чуття) та інтуїтивне – N (наголошує на уяві). Крім того, дослідник вирізняв два настановлення людської психіки: екстравертне – E (мотиваційна сила належить насамперед об’єктові, увага спрямована переважно зовні, на об’єкти навколишнього світу) та інтровертна – І (людина черпає мотивації здебільшого ізсередини, увага спрямована переважно всередину, на суб’єкт). Базові архетипи, що є втіленням фундаментальних потреб людини, відповідають певному типові сприймання інформації і мотивації. Виділяють вісім базових архетипів, базових потреб як комбінацію психічних настановлень і типів сприймання: 1) Правитель (ES) – влада, статус, престиж, контроль; 2) Герой (ET) – професіоналізм, перемога, завзятість, гроші; 3) Мудрець (ІT) – розум, об’єктивність, логічність, знання; 4) Шукач (ІN) – пошук індивідуальності, воля, реалізація, відкриття таємниць; 5) Дитина (EN) – радість життя, веселощі, безтурботність, нові можливості; 6) Коханець (EF) – привабливість, сексуальність, пристрасність, чуттєвість; 7) Добрий хлопець (ІF) – доброта, душевність, вірність, мораль; 8) Хранитель (ІS) – комфорт, розслаблення, спокій, насолода [6]. Залежно від стадії розвитку суспільства перераховані мотиви задовольняються в різних формах. Головне, що для успішної реалізації цих мотивів потрібні різні лідери, здатні їх задовольняти. На кожній стадії розвитку суспільства соціально затребуваними виявляються не всі, а якісь певні архетипи. На стадії підготовки до змін найбільш затребуваними будуть такі лідерські архетипи, як Турботливий, Сирота (Добрий хлопець), Воїн (Герой), Простодушний [7]. З усього переліку архетипів політичного лідера ми зосередимо увагу на архетипі Героя, який має забезпечити стабільність суспільства на етапі підготовки до змін. Герой у міфах найчастіше постає як Воїн. У ролі лідера Герой більше скидається на менеджера, тобто особу, що вміє добре вирішувати завдання, а не ставити цілі. Герой на стадії підготовки захищає цінності соціуму, ідучи при цьому на певний ризик і виявляючи жертовність. Варто звернути увагу на те, що найчастіше Герой захищає уже віджилі цінності, виступає як борець за справедливість. У зазначеній соціально-політичній ситуації така справедливість виявляється як рівність, а то і як зрівнялівка. Поведінкою Героя керує бажання зробити вчинок і виявити силу. Коли реальної загрози немає, таке бажання може бути обернене проти своїх. Відтак починається пошук ворогів серед своїх, що ми нерідко спостерігаємо в політиці. Твердий і хоробрий, цей архетип вчить нас домагатися свого, виявляти волю і переборювати перешкоди, стоїчно долати лихоліття, хоча він також тяжіє до того, щоб бачити скрізь ворогів і міркувати категоріями “або”-“або”. Девіз архетипу Героя: “Де є воля, там є і спосіб”. Провідним мотивом, базовим бажанням цього архетипу є прагнення довести свою цінність за допомогою мужніх і складних дій. Його мета – використовувати владу для того, щоб удосконалити світ. Він більше за все боїться виявити або навіть показати слабкість, свою вразливість, а тим більше – стати безпомічною жертвою. Його стратегія полягає в тому, щоб стати максимально сильним, компетентним і могутнім. Його слабкістю є зарозумілість і вічний пошук ворога. У глибині душі він боїться зазнати поразки, боїться, що не зуміє вистояти до кінця і здобути перемогу. Нагородою з боку соціуму для політика, що представляє такий архетип, є визнання його компетентності і мужності [8]. Наша увага саме до цього архетипу зумовлена тією роллю, яку відіграють Герої в суспільно-політичному житті. Політична психологія сьогодні не має обґрунтованих доказів щодо того, як архетип впливає на політичний вибір. Але те, що такий вплив справді існує, не заперечує ніхто. Тому питання щодо того, яким чином архетип впливає на політичний вибір, власне, і постало в центрі нашого дослідження. Отже, ми визначили за мету з’ясувати, як саме впливають на політичний вибір чинники, що належать до неусвідомлюваних, передусім проективні психологічні механізми. Спираючись на методологію проективних механізмів розроблену в гештальтпідході, як на більш орієнтовану на контакт і взаємодію, ми розглянули три варіанти проекцій: дзеркальну проекцію (ти такий самий, як і я), додаткову проекцію (ти кращий, ніж я), проекцію катарсису ( я кращий, ніж ти), які відображають різні способи проективного відтворення реальності [9]. У процесі дослідження було висунуто три робочі гіпотези: 1. Механізм додаткової проекції є провідним механізмом політичного вибору. 2. Механізм дзеркальної проекції (ідентифікації) – провідний механізм політичного вибору. 3. Проективні механізми не впливають на політичний вибір. Щоб перевірити висунуті гіпотези і реалізувати дослідницьке завдання, ми провели емпіричне дослідження, учасниками якого стали 100 осіб. Респондентам було запропоновано оцінити себе і політика, якого вони вважають схожим на Героя1,8 за 21 шкалою особистісного диференціала Ч. Осгуда. Послідовність нашого дослідження була такою: 1) респондент проводив самооцінку своїх рис за методикою особистісного диференціала; 2) із запропонованого списку потрібно було вибрати політика, що найбільшою мірою відповідав образові Героя. Список для оцінювання містив прізвища 24-х відомих політиків; 3) політика, що відповідав образові Героя, також слід було оцінити за тими самими шкалами щодо вираженості в нього тих чи тих рис; 4) статистика самоідентифікації респондентів порівнювалася із статистикою ідентифікації політика як Героя. Щоб перевірити висунуті гіпотези, було проведено статистичне порівняння самооцінок респондентів та їхніх оцінок політика, що має архетип Героя, за відповідними шкалами і факторами (табл. 1; 2). Статистичний аналіз проводився шляхом порівняння середніх арифметичних самооцінок та оцінок рис політика, що втілює архетип Героя. Для цього ми скористалися t-критерієм Стьюдента для незалежних вибірок. З огляду на достатній обсяг вибірки за критичний рівень значимості для прийняття альтернативної статистичної гіпотези було взято значення 90 %. Перш ніж перейти до детального аналізу за кожною шкалою, уточнимо, що кожна з представлених шкал є біполярною; за полюси було взято значення 3,5. Якщо характеризувати отримані дані в цілому, то за переважною більшістю використаних шкал ми матимемо статистично достовірну відмінність середніх арифметичних. Винятком є тільки 5 шкал із 21-ї, за якими не вдалося знайти таку відмінність. Слід враховувати і розкид оцінок для кожної із використаних шкал. За всіма шкалами дисперсія самооцінок значно вища, ніж дисперсія оцінок рис політика, і ця відмінність має статистично достовірний характер. Це означає, що, оцінюючи риси політика, респонденти виявляли більш погоджену, більш одностайну позицію. Таблиця 1 Рівень ідентифікації респондентів з архетипом Героя за шкалами особистісного диференціала № пор. Шкали особитісного диференціала Середнє арифметичне Т-критерій Статистична гіпотеза і значимість Стандартне відхилення Х1 Х2 1 2 1 Чарівний-непривабливий 2,400 2,150 3,038 H1(0,003) 1,337 0,765 2 Слабкий- сильний 5,300 6,129 8,366 H1(0,001) 1,689 0,655 3 Говіркий-мовчазний 2,570 2,480 0,851 H0(0,395) 1,735 0,806 4 Безвідповідальний-сумлінний 5,770 5,780 0,116 H0(0,908) 1,345 0,738 5 Упертий-поступливий 4,010 3,490 4,124 H1(0,001) 2,054 0,989 6 Замкнений-відкритий 5,40 5,260 1,444 H0(0,150) 1,587 0,819 7 Добрий-егоїстичний 2,45 2,771 3,478 H1(0,001) 1,591 0,867 8 Залежний-незалежний 4,700 4,970 2,169 H1(0,031) 1,976 1,084 9 Діяльний-пасивний 2,570 2,082 5,029 H1(0,001) 1,527 0,789 10 Черствий- чуйний 5,490 5,279 2,030 H1(0,043) 1,600 1,046 11 Рішучий-нерішучий 2,400 2,020 3,968 H1(0,001) 1,525 0,761 12 Млявий-енергійний 5,390 5,619 2,374 H1(0,018) 1,494 0,809 13 Справедливий-несправедливий 2,280 2,140 1,613 H0(0,108) 1,437 0,781 14 Розслаблений-напружений 4,050 4,531 4,497 H1(0,001) 1,701 0,834 15 Метушливий-спокійний 4,370 4,761 3,189 H1(0,002) 1,912 1,039 16 Ворожий-дружелюбний 5,620 5,560 0,637 H0(0,525) 1,442 0,894 № пор. Шкали особитісного диференціала Середнє арифметичне Т-критерій Статистична гіпотеза і значимість Стандартне відхилення Х1 Х2 1 2 17 Впевнений-невпевнений 2,480 2,061 4,451 H1(0,001) 1,562 0,697 18 Відлюдний-товариський 5,800 5,959 1,924 H1(0,055) 1,333 0,707 19 Чесний- нещирий 2,190 2,563 4,239 H1(0,001) 1,273 0,798 20 Несамостійний-самостійний 5,60 5,949 3,557 H1(0,001) 1,672 0,749 21 Дратівливий-незворушний 4,030 4,801 7,274 H1(0,001) 1,738 0,871 Умовні позначення: Х1 і Х2 – середні арифметичні відповідно до самооцінок та оцінок респондентів; Т-критерій – емпіричне значення статистичного критерію Стьюдента, який було використано для порівняння середніх арифметичних і дисперсій вибірок; Н0 – нульова статистична гіпотеза, ухвалення якої відповідає рівності середніх арифметичних за тією чи іншою шкалою, вказує на відсутність значимого зв’язку між вибірками та відповідає висунутій гіпотезі 2; Н1 – передбачає відмінність середніх арифметичних, вказує на наявність значимого зв’язку між вибірками і відповідає гіпотезі 1; рівень значимості відповідає імовірності прийняття або нульової, або альтернативної гіпотези. Чим менші числові значення, тим більша достовірність зв’язку (відсутності зв’язку) для тієї чи іншої шкали; Розгляньмо кожну шкалу більш детально. 1. Чарівний-непривабливий. Між самооцінками респондентів і оцінками узагальненого архетипу Героя спостерігається статистично достовірна відмінність. Респонденти вважають себе в цілому скоріше чарівними. Героя вони теж вважають чарівним, хоча меншою мірою ніж себе, і ця відмінність статично достовірна (проекція катарсису). 2. Слабкий-сильний. І себе, і Героя випробувані вважають скоріше сильними. Героя, що досить природно, вони вважають більш сильним, і ця відмінність статистично достовірна (додаткова проекція). 3 Говіркий-мовчазний. Хоча і себе, і політика респонденти вважають скоріше говіркими, ніж мовчазними, між отриманими значеннями самооцінок та оцінок за цією шкалою статистично достовірних відмінностей не спостерігається (дзеркальна проекція). 4. Безвідповідальний-сумлінний. За цією шкалою статистично достовірних відмінностей не виявлено. І себе, і політика респонденти вважають сумлінними (дзеркальна проекція). 5. Упертий-поступливий. Між оцінками і самооцінками за цією шкалою спостерігається статистично достовірна відмінність на досить високому рівні значимості. Досить несподівано, але і себе, і Героя респонденти вважають скоріше поступливими, ніж упертими. Слід все ж зазначити, що Героя випробувані вважають усе ж таки менш поступливим за себе, і ця відмінність статистично достовірна (додаткова проекція). 6. Замкнений-відкритий. Між середніми арифметичними оцінок і самооцінок за цією шкалою статистично достовірних відмінностей не виявлено. І себе, і політика респонденти вважають скоріше відкритими (дзеркальна проекція). 7. Добрий-егоїстичний. Між показниками за цією шкалою існують статистично достовірні відмінності щодо середніх арифметичних. І себе, і політика опитані скоріше вважають добрими, ніж егоїстичними, але політик, на їхню думку, є більш егоїстичним (проекція катарсису). 8. Залежний-незалежний. Між середніми арифметичними оцінок і самооцінок спостерігається статистично достовірна відмінність, причому Героя респонденти вважають більш незалежним (додаткова проекція). 9. Діяльний-пасивний. Між показниками оцінок і самооцінок за цією шкалою спостерігається статистично достовірна відмінність на рівні значимості понад 99%. Опитані вважають Героя більш діяльним порівняно із собою, що виглядає досить природно (додаткова проекція). 10. Черствий-чуйний. Між цими показниками спостерігається статистично достовірна відмінність, причому Героя респонденти вважають менш чуйним, ніж вони самі (проекція катарсису). 11. Рішучий-нерішучий. За цією шкалою спостерігається також високодостовірна відмінність на рівні значимості понад 99%. Героя опитані вважають значно рішучішим за себе, що також досить природно (додаткова проекція). 12. Млявий-енергійний. І себе, і Героя респонденти вважають скоріше енергійними, ніж млявими, причому рівню енергійності політика приписується більш високе в статистичному цензі значення. Між отриманими даними спостерігається статистично достовірна відмінність (додаткова проекція). 13. Справедливий-несправедливий. Між оцінками і самооцінками за цією шкалою не спостерігається статистично достовірної відмінності. І себе, і Героя респонденти вважають скоріше справедливими (дзеркальна проекція). 14. Розслаблений-напружений. І себе, і Героя опитані однаковою мірою вважають скоріше напруженими. Більше того, між їхніми оцінками і самооцінками спостерігаються високодостовірні відмінності, причому Герой сприймається як більш напружений (додаткова проекція). 15. Метушливий-спокійний. І себе, і Героя опитані оцінюють скоріше як спокійних, ніж метушливих. Причому в їхніх самооцінках спостерігається значний розкид, а оцінки політика більш однорідні. Слід зазначити, що між оцінками політика і самооцінками існує статистично достовірна відмінність на досить високому рівні значимості (додаткова проекція). 16. Ворожий-дружелюбний. Між статистичними показниками не вдалося виявити статистично достовірної відмінності. І себе, і політика респонденти вважають скоріше дружелюбними (дзеркальна проекція). 17. Упевнений-невпевнений. І себе, і Героя опитані вважають скоріше впевненими, ніж навпаки. Але Героя респонденти бачать більш упевненим, і ця відмінність має статистично достовірну значимість (додаткова проекція). 18. Відлюдний-товариський. За цією шкалою спостерігається статистично достовірна відмінність, причому політика-Героя респонденти вважають більш товариським, ніж себе (додаткова проекція). 19. Чесний-нещирий. Між середніми значеннями оцінок і самооцінок спостерігається статистично достовірна відмінність. І себе, і політика опитані в цілому вважають чесними. Але слід звернути увагу на те, що себе опитані вважають більш чесними, і ця відмінність має достовірність на рівні, що перевищує 99% (проекція катарсису). 20. Несамостійний-самостійний. Між самооцінками й оцінками за цією шкалою має місце статистично достовірна відмінність. Герой в очах опитаних виглядає набагато більш самостійним, ніж вони самі (додаткова проекція). 21. Дратівливий-незворушний. Між самооцінками й оцінками за цією шкалою спостерігається високодостовірна статистична відмінність (на рівні значимості понад 99%). Цікаво, що Героя респонденти вважають більш незворушним порівняно із собою (додаткова проекція). Узагальнивши результати аналізу, ми з’ясували, що із 21-ї розглянутої шкали за 12-ма шкалами спостерігається дія додаткової проекції, за 5-ма – дзеркальної (ідентифікація), за 4-ма – проекція катарсису. Таким чином було підтверджено першу з висунутих нами гіпотез про те, що механізм додаткової проекції є провідним механізмом політичного вибору. Щоб перевірити цю гіпотезу більш ґрунтовно, ми вдалися до аналогічного аналізу за інтегральними показниками особистісного диференціала, а саме: оцінкою, силою, активністю. За допомогою статистичних методів ми порівняли ці показники щодо самооцінки респондентів та їхньої оцінки політика з архетипом Героя (табл. 2). Таблиця 2 Результати статистичного порівняння показників оцінки, сили та активності (за методикою особистісного диференціала Ч. Осгуда) Шкали психо- семантичного диферен- ціала Середнє арифметичне Т-критерій Статистична гіпотеза та значимість Стандартне відхилення F-критерій Статистична гіпотеза та значимість Х1 Х2 Х1 Х2 Оцінка 26,190 26,20 0,039 Н0(0,969) 4,209 1,766 160,641 H1(0,001) Сила 28,560 29,150 1,976 H1(0,049) 4,822 1,960 202,470 H1(0,001) Активність 30,130 30,960 2,496 H1(0,013) 5,236 2,493 170,727 H1(0,001) Спробуємо проінтерпретувати отримані дані більш детально. Фактор “оцінка” вказує на рівень самоповаги та етичні риси особистості. В обох вибірках ми спостерігаємо досить високий рівень самоповаги, що свідчить про те, що респондент сприймає себе як особистість, яка є носієм позитивних, соціально схвалюваних характеристик, і у відповідному сенсі – як особистість, задоволену собою. Між оцінками політика і самооцінками за цим фактором не вдалося виявити статистично достовірного зв’язку. Це свідчить про те, що себе респонденти оцінюють за етичними показниками вище, ніж політика-Героя, тобто спостерігаємо дію проекції катарсису. Фактор “сила” наголошує на вольових рисах особистості. Високий показник за цим фактором вказує на впевненість у собі, прагнення покладатися на власні сили в складних ситуаціях. Між середніми арифметичними за цією шкалою ми спостерігаємо схожість, хоча і на невисокому рівні достовірності. Респонденти скоріше за все вважають політика-Героя більш сильним і вольовим порівняно із собою. Що стосується фактору “активність”, то в найширшому сенсі він свідчить про екстравертованість особи, її схильність до спілкування, прояви активності та імпульсивності. Як і у випадку попереднього фактору, тут має місце статистичний зв’язок. Політик-Герой, на думку респондентів, більш активний та імпульсивний, більшою мірою здатний до спілкування. Цікавими видаються і результати порівняльного аналізу ступеня вираженості основних факторів особистісного диференціала при оцінюванні респондентами Героя та ідеального політика (рис.). За фактором оцінки ідеальний політик має більш високі показники; за факторами сили й активності показники тотожні, що дає нам підстави поширити відповідні висновки про дію механізму додаткової проекції не тільки на політиків-Героїв, а й на політиків у цілому. Рис. Результати порівняльного аналізу ступеня вираженості основних факторів особистісного диференціала Висновки. 1. Результати статистичної перевірки трьох висунутих нами гіпотез стали підставою для підтвердження першої з них: механізм додаткової проекції є провідним механізмом політичного вибору. Утім, це зовсім не означає, що решта проективних механізмів не беруть участі в такому виборі. 2. Аналіз дії механізму дзеркальної проекції (ідентифікації) залежно від соціально-демографічних показників показав, що рівень ідентифікації з Героєм у жінок більш високий, ніж у чоловіків; найвищий рівень ідентифікації себе з образом Героя відмічено у віковій категорії від 36 до 55 років, у категоріях громадян, які оцінили своє матеріальне становище як “вище за середнє” і “середнє” та мають одну або дві вищі освіти. 3. Психологічний прийом рекламного впливу з використанням архетипів полягає в посиленні підсвідомого враження. Політична реклама покликана “виявити” несвідоме. Концепцію архетипних знаків, даних нам від народження, запропонував свого часу К. Г. Юнґ. Завдяки цьому природному механізмові ми здатні здійснювати семантичну обробку частини інформації блискавично і неусвідомлено. Література 1. Юнг К. Г. Душа и миф: шесть архетипов / К. Г. Юнг. – К. : Рort Royal, 1996. – 205 с. 2. Юнг К. Г. О современных мифах / К. Г. Юнг. – М. : Практика, 1994. – 213 с. 3. Юнг К. Г. Психология бессознательного / К. Г. Юнг. – М. : Канон, 1995. – 233 с. 4. Кэмпбелл Дж. Герой с тысячью лицами. Миф, архетип, бессознательное / Дж. Кэмпбелл. – К. : София, 1997. – 243 с. 5. Ульяновский А. В. Мифодизайн: коммерческие и социальные мифы / А. В. Ульяновский. – СПб. : Питер, 2005. – 544 с. 6. Самуэлс Э. Критический словарь аналитической психологии К. Юнга / Э. Самуэлс, Б. Шортер, Ф. Плот. – М. : ЭСИ, 1994. – 298 с. 7. Улыбина Е. В. Психология обыденного сознания / Е. В. Улыбина. – М. : Смысл, 2001. – 263 с. 8. Марк М. Герой и бунтарь. Создание бренда с помощью архетипов / М. Марк, К. Пирсон ; пер. с англ. под ред. В. Домнина, А. Сухенко. – СПб. : Питер, 2005. – 336 с. 9. Лебедева Н. М. Путешествие в гештальт: теория и практика / Н. М. Лебедева, Е. А. Иванова. – СПб. : Речь, 2005. – 560 с. ОСОБИСТІСНА ВІДЕОКУЛЬТУРА МОЛОДІ В ПРОЦЕСІ СПРИЙМАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ АГІТАЦІЇ Н. І. Череповська Статтю присвячено визначенню соціально-психологічних аспектів відеокультури. Розглянуто важливу складову відеокультури особистості – відеосприймання. Досліджено особливості сприймання молоддю образу політика в процесі політичної агітації під час виборчих кампаній. Ключові слова: відеокультура, відеокультура особистості, відеосприймання. Статья посвящена определению социально-психологических аспектов видеокультуры. Рассмотрена важная составляющая видеокультуры личности – видеовосприятие. Исследованы особенности восприятия молодежью образа политика в процессе политической агитации во время избирательных кампаний. Ключевые слова: видеокультура, видеокультура личности, видеовосприятие. This article defines social and psychological aspects of video-culture. The important component of personal video-culture – video-perception- is considered. Peculiarities of youth perception of a politician image in time of election campaign are researched. Key words: video culture, personal video culture, video perception. Проблема політичного впливу і його наслідків на свідомість виборців у ході політичної агітації під час виборчих кампаній – одна із центральних у політичній психології. Серед форм політичного впливу багато важить образ політика, сприймання та запам’ятовування якого – підґрунтя для змін у когнітивній, емоційній, настановній, поведінковій та інших сферах людського буття. Саме це й актуалізує дослідження, спрямовані на вивчення наслідків інформаційного впливу на групи виборців. Зважаючи на те, що сьогодні висвітлення подій суспільного і політичного життя країни, світу відбувається завдяки засобам масової комунікації й переважно завдяки візуальним, аудіовізуальним медіа, виникає потреба досліджувати проблему сприймання образу політика в контексті відеокультури – візуальної складової медіа-культури. Мета цієї роботи: 1) розглянути феномен відеокультури як специфічний вид комунікації; 2) визначити поняття “відеокультура особистості”, “відеосприймання”; запропонувати нове уявлення про творче відеосприймання як соціально-психологічний ресурс людини в умовах становлення медіатизованого, інформаційного суспільства; 3) виявити загальні тенденції відеосприймання молоддю візуального образу політика в ході політичної агітації під час виборчої кампанії. Відповідно до поставлених завдань виклад основного матеріалу дослідження охоплює визначення в загальних рисах поняття відео-культури в соціальному та психологічному аспектах і відеосприймання зокрема, а також узагальнення результатів емпіричного дослідження, присвяченого виявленню особливостей сприймання молоддю агітаційної відеопродукції під час політичних виборчих кампаній. Відеокультура як візуальна підсистема, опосередкована медіа, почала досліджуватися в культурологічному, мистецтвознавчому, комунікаційному, ідеологічному, соціальному та інших аспектах одночасно з появою і розвитком самих візуальних засобів масової комунікації: фотографії, кінематографу, телебачення, мультимедійних засобів (Р. Арнхейм, В. Беньямін, Ж. Бодрійяр, М. Маклюєн, Е. Тоффлер та ін.). Психологічного забарвлення проблема відеокультури як візуально-інформаційного впливу та його наслідків набула в другій половині XX-го ст. – у 60–80 роках – в епоху розквіту телебачення – спочатку ефірного, потім кабельного, а пізніше супутникового. Утім, досі відеокультурну тематику, незважаючи на її важливість, в окрему сферу знань не виокремлено. У Росії ця тема частково розробляється в річищі досліджень таких галузей, як культурологія (Н. Б. Кирилова, В. М. Розін), філософія (Л. П. Печко), психологія медіа-освіти у сфері кінематографії (О. В. Федоров), мистецтвознавство (С. Даніель) та ін.[1; 3]. Медіа-психологічні дослідження частково охоплюють відеокультурні аспекти в таких напрямах, як відеокомунікація, візуально-інформаційні впливи та їх наслідки, реклама, віртуальна реальність та ін. [4] В Україні у галузі політичної психології проблему відеокультурних впливів політичної агітації науковці досліджували в аспекті бестіарних образів ідеальних політиків (О. Л. Вознесенська), візуальних образів політика, які є засобом формування його іміджу (П. Д. Фролов [5], В. А. Стадник). Увага приділялася також дослідженню самих впливів: їх соціально-психологічним механізмам (В. О. Татенко), прогнозуванню наслідків інформаційно-психологічних впливів (П. Д. Фролов), потенційному впливу реклами на стан політичної свідомості виборців (П. Д. Фролов) тощо. Однією з невирішених проблем у царині відеокультури є правомірність визначення відеокультури особистості як психологічного утворення і відеосприймання як ключової її складової. Дискусійним моментом слід вважати і питання про творче відеосприймання як творчу інтерпретацію, переосмислення змісту, форми відеотексту. Відеокультура: соціальний ракурс. Відеокультура перебуває на перетині трьох головних культурних галузей – візуальної, медійної і масової. Поєднуючи в собі такі їхні властивості, як візуальність, опосередкованість засобами масової комунікації, спрямованість на масове споживання та комерціоналізацію, вона становить новий тип інформаційної культури: може бути як виробництвом відеоінформації, великим бізнесом, так і високим мистецтвом. Відеокультура, як суспільний феномен виробництва і споживання відеопродукції, становить передусім вид масової медіальної комунікації між групами виробників і споживачів, характерною ознакою якої є інституційний характер джерел і відстроченість зворотного зв’язку між джерелом та аудиторією. Серед загальних соціальних функцій медіальної комунікації загалом і відеокомунікації зокрема – здійснення ідеологічного та політичного впливу, підтримка соціальної спільності, інформування, просвіта й розважання аудиторії. Реалізація функцій цілком залежить від особливостей національних традицій та політичного устрою держави [1]. Відеокультура як один з різновидів медіальної комунікації передбачає не лише специфічні типи комунікацій (за основними видами візуальних ЗМК), а й специфічні канали комунікації (візуальний образ, візуальні ефекти, голос, музика, звукові ефекти, письмовий текст). Розглянемо відеокультурні типи комунікації між виробником/політичним замовником і потенційними виборцями. Фотографія – фотографічне зображення політичного кандидата, яке (як і будь-яке фото) придатне і для інтимного, і для публічного сприймання. Застосовується в друкованому форматі різноманітних постерів, буклетів, листівок, біґ-бордів та інших статичних зображень Медіальна комунікація кіно передбачає більш інтимний контакт із змістом фільму: як “підглядання за чужим життям”, “бачення завдяки прихованій камері”. Реальність кіно полягає у відчуженому ставленні глядача до змісту, тут немає безпосередніх відносин між глядачем і персонажем кіноекрану. Кіно в політичній практиці застосовується насамперед як документальні відеосюжети, фільми, зрідка – художні стрічки. Телебачення, навпаки, зважаючи на те, що глядач дивиться передачу вдома й у будь-який момент вільний перемкнути канал на інший або взагалі вимкнути телевізор, розраховує передусім на присутність глядача, на його реакцію. Телебачення як комунікація орієнтоване на більш-менш інтерактивні відносини між глядачем і телепередачею [2]. Телебачення, на відміну від кіно, дуже широко використовується політичними замовниками в ході перегонів: достатньо згадати передусім рекламні ролики, а також політичні дебати кандидатів, аналітично-політичні програми та багато інших форматів. Інтернет поєднав у собі багато функцій і можливостей попередніх засобів масової комунікації та додав вагому частину текстуального наповнення. У комунікативному плані інтернет постає як більш інтерактивний засіб. Широко використовується різними політичними партіями, групами у форматі сайтів, форумів, реклами, блогів тощо. Канали комунікації у відеокультурній галузі реалізуються через візуальний образ, який супроводжується візуальними, голосовими, музичними, звуковими ефектами, а також письмовим текстом. Крім того, комунікація між виробником медіа та аудиторією здійснюється завдяки сприйманню схеми подачі інформації та створеного іміджу політичного кандидата, який передбачає візуальну, вербальну, аудіальну та інші важливі для сприймання складові. Схема як послідовність розгортання інформації про політичного кандидата має певні фази: знайомство з кандидатом, ознайомлення з його політичною платформою, критикою опонентів і, нарешті, фінал [4]. Імідж є специфічним образом, здатним надавати кандидатові рис і характеристик, раніше йому не властивих, тобто може радикально змінювати уявлення про нього. Утім, дослідження свідчать про те, що дуже важко реалізувати прихований вплив на свідомість виборців, керувати їхніми емоціями. Глядач, який віддає перевагу тому чи іншому кандидатові до знайомства з рекламою, подивившись її, тільки укріплюється у своїх симпатіях до кандидата, при цьому ставлення до його конкурентів погіршується [там само]. Отже, соціально-комунікативна відеокультурна функція в практиці політичних перегонів здійснюється через статичний візуальний образ політика (друкована продукція, банери, біґ-борди), динамічний відеоаудіальний образ (рекламні ролики, телепрограми, кінострічки), статичний/динамічний образ з перевагою текстового супроводу (в різних інтернет-форматах). Усі ці образи можна вважати потенційним інформаційним впливом на потенційного виборця. Відеокультура особистості як психологічний феномен. У нашому дослідженні психологічний аспект відеокультури пов’язаний з особистісною сферою перцепієнта – споживача візуальної медіа-продукції. Вважаємо, що відеокультура особистості являє собою психологічне утворення, яке є системою набутих способів споживання відеопродукції. Засвоєння способів споживання/сприймання відеотекстів обумовлене системою сформованих культурних цінностей і мотиваційною компонентою особистості. Ці чинники, у свою чергу, детерміновані як культурними традиціями суспільства, особливостями середовища існування, родинного виховання, загальною освітою, досвідом особистості, так і системою її ціннісних орієнтацій щодо відеопродукції загалом [6; 7]. Центральною складовою системи споживання візуального об’єкта є візуальне сприймання, яке часто ототожнюють з поняттями критичного або візуального мислення. Цей процес традиційно поділяють на дві швидкоплинні, не усвідомлювані суб’єктом фази: “зорове сприймання” і “розумне бачення”. Так, головною умовою сприймання візуальних об’єктів і візуальної культури зокрема є уміння не лише дивитися, а й здатність бачити, вбачати: бачити не лише зовнішні предметні ознаки, а й глибинний смисл, сутність візуального об’єкта. Цю здатність “розумного бачення” слід вважати особливо важливою умовою саме для адекватного сприймання відеопродукції. І саме тому, незважаючи на термінологічну обтяженість сучасної психології і медіа-психології зокрема, ми пропонуємо ввести термін “відеосприймання”. Власне, відеосприймання входить до складу існуючого поняття медіа-сприймання, але є значно вужчим, оскільки спрямоване саме на сприймання візуального аспекту медіа-продукції. Чим відрізняється відеосприймання від візуального (як і медіа-сприймання – від звичайного сприймання)? Насамперед сутністю об’єкта, що сприймається. Відеопродукція (як і медіа-продукція загалом), незважаючи на існування матеріальних носіїв, за своєю природою є ілюзорною і репрезентативною. Її ілюзорність полягає у віртуальності: об’єкта не існує, він не є реальним до тих пір, поки не починає сприйматися людиною через засоби медіа; репрезентативність відеопродукції вказує на те, що медіа-засіб – це інструмент людини: за об’єктивом фотокамери завжди стоїть фотограф, фільм про “справжнє життя” створює цілий колектив кінематографістів, а відеогра – утілення фантазії комп’ютерного професіонала. Так само і вся медіа-продукція відображає реальний світ не всебічно, а лише висвітлює його окремі/деякі/певні/потрібні аспекти з певною метою, бо канали комунікації комусь належать, репрезентують чиїсь інтереси. Саме свідоме ставлення до сприймання відеопродукції, розуміння її ілюзорного, репрезентативного характеру може стати внутрішньою опорою психологічної безпеки особистості в процесі відеосприймання. Отже, відеокультура особистості – це набуті в ході ситуативної або системної соціалізації способи засвоєння візуального плану медіа-продукції. Розвинена відеокультура особистості передбачає насамперед адекватне сприймання та розуміння візуальної форми/зображення медіа-тексту, його інтерпретацію, а також передбачає творче сприймання як “процес (і його результат) конструювання суб’єктивно нового образу, який більшою чи меншою мірою перетворює, видозмінює предмети та явища об’єктивної реальності” [8, с. 7]. Творче відеосприймання, на нашу думку, є найвищим проявом відео сприймання – як здатність особистості до інтерпретації-переосмислення, різноманітних ментальних варіацій, інверсій щодо форми та змісту сприйнятих відеотекстів, конструювання суб’єктивно/об’єктивних нових образів і смислів. Творче відеосприймання, по суті, становить соціально-психологічний ресурс особистості, який не дає їй підпадати під відеоінформаційні впливи, допомагає більш успішно адаптуватися до неоднозначних умов сучасного інформаційного простору і відеопростору зокрема [9]. До проблеми “мас-медіа – молодь” неодноразово зверталися як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники. Для нашого дослідження ми обрали також молодіжну аудиторію, візуальна медіа-культура якої є важливою складовою в процесі соціальної комунікації між репрезентованим образом політика та його сприйманням під час виборчої агітації. Комунікація передбачає дію інформаційного впливу – образ політичного кандидата – та наслідків цієї дії у вигляді сприйняттів групами перцепієнтів. Важливим інструментом дослідження способів сприймання є метод опитування у формі анкетування. Таке опитування й було проведено на вибірці київських студентів. Результати емпіричного дослідження. Проведене попереднє опитування щодо виявлення тенденцій відеокультури української молоді передусім показало порівняно високий рівень особистісної відеокультури в цій вибірці у цілому. Виявлено, що на запитання “Чи спостерігав ти за візуальною агітацією під час останньої передвиборної кампанії?” ствердну відповідь дали 57,9 % респондентів; однозначно не спостерігали за агітацією – 28,4%; а частка тих, хто не визначився чітко, чи спостерігав він чи ні, становила 13%. У відповідях на запитання “Візуальний образ якого політика під час останньої передвиборної кампанії запам’ятався і, на твою думку, був найбільш виразним?” 200 респондентів згадали і відзначили 128 разів тих чи тих політиків, зокрема: Ю. Тимошенко – 55,5 %, В. Кличка – 15,6%, М. Катеринчука – 13,3%, В. Януковича – 10,2 %. Решта відсотків дісталася іншим політикам. Метою нашого емпіричного дослідження було виявлення способів сприймання образу політичного кандидата як його фіксації для подальшого запам’ятовування. Результати опитування показали, що отримані відповіді розподілилися за такими категоріями: “візуальні”, “вербальні/вербалізовані”, “актуалізація минулих знань”, “творче сприймання”, “несвідоме запам’ятовування” та ін. Одним з найбільш поширених візуальних способів запам’ятовування візуального образу політиків у нашій вибірці було сприймання їхніх зовнішніх природних, статевих даних (13,7%). Наприклад, такі визначення, як “великі очі”, “приємне обличчя”, “гарна жінка”, “красивий чоловік”, “гармонійна статура” тощо підтверджують усталену в психології думку, що будь-який “красивий” об’єкт, тим більше обличчя людини, є сильним стимулом, здатним привертати увагу реципієнта та утримувати образ у пам’яті. Візуальна психодіагностика як здатність опитуваного давати умовну психологічну характеристику кандидатові за його зовнішнім виглядом також є способом запам’ятовування (11,6 %), наприклад: “упевнене (сміливе, спокійне) обличчя”, “відвертий (відкритий, сміливий, довірливий, розумний, добрий) погляд”, “спокійний, упевнений вигляд”, “вдумливі очі” та ін. Деталі зовнішності політиків так само часто згадуються (11 %) як стимул запам’ятовування: коса, прикраси, вбрання у Тимошенко; яскрава краватка, виразна жестикуляція в Луценка та ін. Кольорові характеристики агітаційних зображень також відмічалися молоддю (11 %): “білий”, “червоний”, “яскравий” і т. ін., тобто спрацьовували як спосіб сприймання та запам’ятовування. Особливістю візуального запам’ятовування образу політиків став креативний спосіб образного, метафоричного сприймання (7,5 %). Так, за висловами респондентів, Тимошенко – “жінка – образ України”; Кличко символізує “силу правди”, “мужність”, “справжнього чоловіка?; з Катеринчуком пов’язують “образ ідеального чоловіка”, “образ доброї, благородної людини” і т. ін. До креативного способу візуального сприймання образів політиків в ході політичної агітації можна віднести узагальнення всіх облич в одне: “всі ніякі”, “усі однакові” (5,7 %), а також гумористичне сприймання певних персон (2,5%). Другу позицію за кількістю відповідей становлять два схожих способи, засновані на актуалізації минулих знань респондента про певного політика (10, 3 %) або власні сентенції на основі того ж таки минулого досвіду щодо діяльності, політичної програми політика (8,2 %). Спосіб запам’ятовування вербальної, текстової інформації – висловів, гасел, слоганів на агітаційних зображеннях, промов самих політиків у телерекламі – відзначили 13,1%. Приблизно ж стільки опитуваних застосували, так би мовити, інтелектуальний спосіб, відмітивши вплив частоти пред’явлення образів, використання нових технологій, розмірів зображень на запам’ятовування. Цікавим моментом у дослідженні виявилося те, що певна частина молоді визначилася як така, що не спостерігала за перегонами (28,4 % усієї вибірки). З них 35,7% відмітили, що запам’ятали образи деяких політиків: Тимошенко, Катеринчука, Черновецького, Кличка, Бродського. Способами несвідомого механізму запам’ятовування виявилися насамперед сприймання атрибутики (16%), відзначення приємних фізичних даних (12%), зачісок, одягу, деталей кандидатів (8 %), сприймання якоїсь персони як кумедного, оригінального образу (5%). Судячи з відповідей опитуваних, способи сприймання та фіксації у свідомості візуальних образів агітаційної відеопродукції часто поєднуються й таким чином виявляють актуалізацію декількох стимулів сприймання/запам’ятовування. У кількісному співвідношенні способи сприймання та фіксації образу політика розподілилися таким чином: візуальний – 43,4%, вербально-текстовий – 8,3%, актуалізація знань минулого досвіду – 14,5%, креативний – 10,3%, інтелектуальний – 11,0%, решта – 12,4%. Не вдаючись до аналізу політичної діяльності вищезазначених політиків, зауважимо лише, що агітаційні зображення Ю. Тимошенко з погляду візуальних технологій виконано дуже професійно, що й виокремлювало їх серед інших, привертало до них увагу: білі кольори (на відміну від традиційних жовто-блакитних, біло-блакитних або помаранчевих), яскравий акцент червоного намиста на світлому тлі, жіночна голівка, схилена трохи вліво – усе гармонійно й привабливо для сприймання у візуальному контексті. Висновки. Узагальнюючи вищевикладене, можемо стверджувати, що відеокультура особистості – це важливий чинник сприймання політичної агітації під час передвиборної кампанії. Сприймання візуального образу політика в рекламних зображеннях є складним процесом, який передбачає згорнуту інтеграцію свідомої або несвідомої фіксації візуального образу та актуалізації знань минулого досвіду, пов’язаних з ним. У результаті виникають різноманітні візуально-мисленнєві конструкти, які, по суті, і є зворотним зв’язком соціальної комунікації. Вдало створений імідж політика, його привабливі природні дані привертають увагу і позитивно впливають на зберігання образу. Перспективи подальших розвідок, коли йдеться про дослідження відеокультури в соціально-психологічному ракурсі, полягають, на нашу думку, у розробленні концептуальної моделі відеокультури особистості та медіа-освітніх засобів її спрямованого формування, а також у створенні концептуальної моделі медіа-творчості молоді як соціально-психологічного ресурсу особистості в умовах становлення інформаційного суспільства. У концепції медіа-творчості слід особливу увагу приділити обґрунтуванню положення про сприймання відеопродукції і творчого відеосприймання зокрема як здатність особистості до бачення сутності відеопродукту, переосмислення та перетворення його змісту та форми на когнітивному рівні. Література 1. Кириллова Н. Б. Медиакультура: теория, история, практика : учеб. пособие / Н. Б. Кириллова – М. : Академ. проект ; Культура, 2008. – 496 с. – (Фундаментальный учебник). 2. Розин В. М. Визуальная культура и восприятие. Как человек видит и понимает мир / В. М. Розин. – 2-е изд. – М. : Едиториал УРСС, 2004. – 224 с. 3. Печко Л. П. Видеокультура как фактор формирования эстетических представлений российской молодежи. Современные концепции эстетического воспитания / А. П. Печко. – М., 1998. – 313 с. 4. Голядкин Н. А. Политическая телереклама. Творческая телереклама : учеб. пособ. для студентов вузов / Н. А. Голядкин. – М. : Аспект Пресс, 2005. – 172 с. 5. Фролов П. Д. Політична реклама – 2006 в оцінках виборців та експертів / П. Д. Фролов // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей. – К. : Міленіум, 2007. – Вип. 15 (18). – С. 192–201. 6. Череповська Н. І. Формування візуальної медіа-культури особистості засобами медіа-освіти / Н. І. Череповська // Культура народов Причерноморья. – 2007. – № 120. – С. 184–186. 7. Череповська Н. І. Медіа-освіта у сучасній школі / Н. І. Череповська // Соціальний педагог. – 2009. – №6. – С. 15–26. 8. Моляко В. А. Психологические аспекты поэтического восприятия / В. А. Моляко // Актуальні проблеми психології: Проблеми психології творчості : зб. наук. праць. – Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2008. – Т.12. – Вип.4. – С. 7–17. 9. Череповська Н. І. Соціально-психологічні аспекти відеокультури особистості / Н. І. Череповська // Актуальні проблеми психології: Проблеми психології творчості : зб. наук. праць. – Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2009. – Т. 12. – Вип. 7. – С. 303–311. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ІДЕНТИЧНОСТІ, МІЖЕТНІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ТА РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ЯВИЩА КСЕНОФОБІЇ: ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ І. О. Борейчук Висвітлено психологічну сутність явища ксенофобії. Аналізуються соціально-психологічні механізми виникнення ксенофобських настроїв; характеризуються соціальні рівні, ознаки, об’єкти за критеріями узагальнень, що визначають “іншість” як основу ксенофобії. Ключові слова: ксенофобія, внутрішньогруповий фаворитизм, етноцентризм, соціальне настановлення, упередження, стереотип. Освещена психологическая сущность явления ксенофобии. Анализируются социально-психологические механизмы возникновения ксенофобских настроений; характеризуются социальные уровни, признаки, объекты по критериям обобщений, определяющие “инакость” как основу ксенофобии. Ключевые слова: ксенофобия, внутригрупповой фаворитизм, этноцентризм, социальная установка, предубеждение, стереотип. Psychological essence of xenophobia phenomenon is discussed. Social and psychological mechanisms of xenophobia are analyzed. The social levels, signs and objects are characterized according to the criteria of generalization which determine “heterodox” as the basis of xenophobia. Key words: xenophobia, in-group favouritism, ethnocentrism, prejudice, social attitude, stereotype. Проблема. Зростання ксенофобських настроїв у традиційно поліетнічній країні – важливий індикатор посилення соціальної напруженості та потреби у швидких діях [1]. Такий статус-кво визначає актуальність нашого дослідження. Вагомим додатковим аргументом при цьому може бути розбіжність підходів до вивчення явища ксенофобії. На шляху до створення державності, реалізації політичних та економічних змін, європейського вибору Україна зіткнулася з деструктивним явищем – злочинами на ґрунті расової ненависті і ксенофобії. Статистичні дані МВС України фіксують чітку тенденцію зростання кількості злочинів, учинених щодо іноземців: упродовж останніх п’яти років кількість протиправних дій, унаслідок яких постраждали громадяни іноземних держав, збільшилася вдвічі – із 604 у 2002 році до 1178 у 2007-му. Ця тенденція спостерігається в реаліях багатонаціональної держави, адже, за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., у країні проживають представники більш як 130 національностей і народностей. Мета статті: узагальнення наявних теоретичних та емпіричних досліджень, вивчення соціально-психологічних аспектів ксенофобії в Україні. Предметом аналізу стали механізми виникнення ксенофобських настроїв, рівні та об’єкти за критеріями узагальнення, що визначають “іншість”. Стан розробленості проблеми у вітчизняній науці визначає значною мірою висхідна динаміка вивчення явища ксенофобії на теренах пострадянських країн. На відміну від Заходу, де міжнаціональні процеси перебувають у фокусі наукових інтересів ще з 1960-х років, в Україні дослідження означеної проблеми де-факто лише започатковуються. На сьогодні доробок у цій галузі психології складають праці таких дослідників, як А. А. Кельберг, О. В. Нагорна, В. І. Паніотто, О. М. Леонтьєв, Н. В. Паніна, Л. Д. Гудков, Ю. О. Левада, Е. А. Паїн, О. М. Верховський [2–7]. Підвищення рівня ізоляціонізму та ксенофобії в Україні спричинилося до зростання в періодичній пресі із середини 2002 р. кількості публікацій з помітним ксенофобським забарвленням [8]. За даними досліджень Київського міжнародного інституту соціології, протягом 1994–2007 років рівень ксенофобії в українському суспільстві постійно зростав. Результати соціологічних досліджень свідчать, що після краху СРСР питома вага психологічно відкритих і схильних до толерантності людей зменшилася більш як у 3,5 разу [4, с. 5]. Термін “ксенофобія” утворено від грецьких слів ????? (ксенос), що означає “чужинець”, “незнайомець”, і ????? (фобос) – “страх”. Ксенофобія – це стан, що виявляється в нав’язливому страху щодо чужинців чи просто чогось незнайомого, чужоземного, або боязнь, острах перед чужоземцями та ненависть до них [9]. Ксенофобія являє собою складний, комплексний, багаторівневий феномен, що є результатом взаємодії багатьох чинників: соціально-політичних, економічних, психологічних, демографічних, культурно-історичних. Відповідно її аналіз можна здійснювати, спираючись на теоретичні положення різних наук – соціології, психології, політології, філософії, історії тощо. Однак джерела і механізми цього явища насамперед соціально-психологічні. Вивченню ксенофобії як соціально-психологічного явища присвячено низку спеціальних досліджень. Так, А. А. Кельберг вважає, що ксенофобія – “опредметнена і упредметнена, матеріалізована, забезпечена ідеологічною концепцією ілюзія чужого та незнайомого за умови усвідомленої безпорадності перед ним, коли з’являється той самий фанатичний страх, що звільняє від усякої відповідальності за напрям думок, а в крайніх екстремальних станах – і за спосіб дій” [2, с. 49]. Інші автори (О. М. Леонтьєв, Н. В. Паніна, О. В. Нагорна) тлумачать ксенофобію як негативне, емоційно насичене, ірраціональне за своєю природою (але таке, що прикривається псевдораціональним обґрунтуванням) ставлення суб’єкта до певних людських спільнот та їх окремих представників – “чужинців”, “інших”, “не наших”. Вона виявляється в певних соціальних настановленнях суб’єкта, забобонах та упередженнях, соціальних стереотипах, а також у його світогляді в цілому [3; 10]. У системі понять і категорій, прийнятих у соціальній психології, схожим за значенням до терміна “ксенофобія” є поняття “внутрішньогрупового фаворитизму”, яке вивчається в психології міжгрупових відносин. Внутрішньогруповий фаворитизм – тенденція сприяння членам своєї групи на противагу інтересам іншої. Це може виявлятися як у поведінці, так і в процесах соціального сприймання, наприклад під час формування думок, суджень, оцінок, які стосуються членів власної та іншої груп. У певних умовах цей ефект може стати джерелом виникнення напруженості і навіть ворожості між ними [7, с. 39-40]. В етнопсихології також використовують схоже за значенням поняття “етноцентризм”, яким позначають надання переваги способові життя власної групи над способом життя інших. Таке свідоме чи підсвідоме настановлення – своєрідний код того маркеру, який у реаліях поліетнічності чи поліконфесійності виділяє зразок “правильного” життя – власну поведінку, життєдіяльність “своїх”. Таке світосприймання зумовлює відсторонення від “чужих”. При цьому особливо близьким до ксенофобії є войовничий етноцентризм, коли люди не тільки судять про чужі цінності, виходячи з власних, а й нав’язують їх іншим. “Войовничий етноцентризм виражається в ненависті, недовірі, страху і звинуваченні інших груп у власних невдачах” [10, с. 41]. Узагальнюючи наведені вище теоретичні міркування, можемо дійти висновку, що ксенофобія – це емоційно насичене, негативно-ірраціональне за своєю природою ставлення суб’єкта до конкретних груп або до їх окремих членів – “чужих”. Це явище виявляється передусім як бачення в “інших” відхилення від певної норми, еталоном якої є “я”, традиціоналізм власної групи, її фундаментальні цінності, а також як нездатність і небажання бачити в носії іншості рівноправного партнера. Ксенофобія проявляється як у світогляді суб’єкта в цілому, так і в певних соціальних настановленнях, забобонах та упередженнях, соціальних стереотипах. Тому у свідомості індивіда формується і функціонує стійкий “образ ворога” чи принаймні того “чужого”, який є для нього джерелом небезпеки та загрози, котрий переважно несвідомий і важко контролюється. При цьому суб’єкт не усвідомлює ірраціональної природи такого світосприймання. Зазначені аспекти спонукають нас зосередити увагу на категорії “соціального стереотипу”. Цю категорію, запропоновану 1922 р. американським ученим У. Ліппманом, застосовують для позначення образу соціального об’єкта, який нерідко є спотвореним, фіксує в собі лише неістотні його риси. Стереотипи виникають, як правило, на основі надто обмеженого, однобічного досвіду і досить легко активізуються в більшості соціальних ситуацій. Таке ірраціональне педалювання дає імпульс функціональності стереотипу, підсилює його, суттєво впливає на сприймання, мислення і поведінку людини ( див. [11]). У контексті означеної проблеми зауважимо, що більшість досліджень у зарубіжній соціальній психології присвячено вивченню етнічних і расових стереотипів, які тісно пов’язані з проблемою ксенофобії. Це спонукає припустити: навіть якщо висловити ризиковану гіпотезу, що стереотипи в цілому відображають реальність перманентного нетолерантного ставлення до “інших”, вони можуть стати причиною деструктивних наслідків. Адже ярлики, котрі “приклеюють” групі, часто не збігаються із стереотипними описами та властивостями етнофорів на індивідуальному рівні. Проілюструємо це припущення конкретним прикладом – враженнями інтерв’юєра від сприйняття “чужих” громадянами України: “Нас не знають, нашу культуру не знають, спосіб нашого життя не знають. Про нас думають стереотипно, по кліше. От ви скажіть звичайному українцю “Пакистан” – і отримаєте тільки негативні відгуки про країну. Тому що в ЗМК ви нічого гарного, позитивного про Пакистан не знайдете. А Африка? Воюють, СНІД, убогість, бананів багато, звірі... Я помітив, що ті українці, які побували за кордоном, більш відкриті, легше йдуть на контакт з іноземцями. А ті місцеві, які з України нікуди не виїжджали, особливо які приїхали з глибокої провінції, ось ці небезпечні” [8, с. 38]. Функціональності ярликів, їх живучості сприяють соціальні настановлення (атитюди). Цю дефініцію ввели в ужиток 1918 р. американські дослідники У. Томас і Ф. Знанецький. Атитюд – це порівняно стійка в часі система поглядів, уявлень про соціальний об’єкт або подію. Ще 1942 р. М. Сміт так визначив компоненти соціального настановлення: когнітивний, емоційний і поведінковий. Перший, когнітивний, охоплює знання, переконання, уявлення, думки, сформовані в результаті соціального пізнання об’єкта настановлення [11, с. 128–129]. На основі цих міркувань постулюємо, що саме цей його компонент, який формується у ксенофоба щодо об’єкта його страху, а також образ цього об’єкта (стереотипізований), визначають когнітивний компонент ксенофобії в цілому. Афективний компонент атитюда – це емоційна оцінка об’єкта настановлення, пов’язані з ним емоції, відчуття і переживання. Механізм рефлексії формує так званий поведінковий компонент, тобто, з одного боку, визначає реальну поведінку суб’єкта стосовно об’єкта настановлення, а з другого – його задуми, прагнення, плани дій [там само]. Афективний компонент ксенофобії визначає складний комплекс негативних емоційних проявів. В основі його лежить почуття ворожості, що нерідко містить у собі тріаду емоцій: страх, огиду і презирство до “чужих”. Саме вони є емоційними механізмами, які виключають представників інших рас, етносів і конфесій із зони дії прийнятих для “своїх” моральних і правових норм [3]. Різновидом соціальних настановлень, що перешкоджають адекватному сприйманню дійсності, вважають упередження і забобони. Г. Оллпорт і М. Джонс визначають їх як негативне ставлення до представників конкретної соціальної групи, котре детермінується винятково їх належністю до цієї групи [12, с. 385]. Беручи до уваги розглянуті вище характеристики соціальних настановлень, забобонів і соціальних стереотипів, пропонуємо таку структуру феномена несприйняття “іншості” ( рис. ). Рис. Структура несприйняття “іншості” Етнофори, які виявляють нетолерантність до “чужих” на індивідуальному чи груповому рівнях (наприклад, етнічному або релігійному), опрацьовують інформацію про їхніх представників, керуючись диференційованими критеріями. Ідеться про те, що одні “мірки”, своєрідні стандарти застосовуються до одних груп “чужих”, другі ж – до інших. Тож постає проблема, що дістала назву політики подвійних стандартів: якщо представник титульної нації порушує громадський порядок або норми моралі, то на це зазвичай заплющують очі, зате коли такий проступок учинить людина з іншим кольором шкіри, то вона наражається обов’язково на осуд оточення. Функціональність таких механізмів прочитується в інтерв’ю із жертвами ксенофобних настроїв: “Варто іноземцеві хоч найменшим чином порушити своєю поведінкою якісь норми, приписи, йому відразу ж буде на це вказано, хоч така ж сама поведінка місцевих молодиків практично завжди буде як мінімум зігнорована або взагалі виправдана” [8, с. 37]. Нерідко політика подвійних стандартів функціонує як індивідуальне несвідоме і конструюється тими фактами, які відповідають звужено-специфічним поглядам носіїв подвійних стандартів. Отже, особа зазвичай не усвідомлює і, зауважимо, не бажає усвідомлювати, що вона упереджена, і схильна розглядати своє ставлення до об’єкта упередження як наслідок оцінювання даних у тій суб’єктивно звуженій системі цінностей, які вона ж сакралізує. Як бачимо, ці переконання характеризуються апріорністю, небажанням і, на наш погляд, нерідко нездатністю застосувати щодо “чужих” альтернативні, бодай частково об’єктивніші, оцінки. Мислення особи, обтяженої тягарем ксенофобії, вирізняється моністичністю, що виявляється в жорсткій поляризації оцінок і категоричності думок, прямолінійності. Ксенофоб відкидає сумніви, нейтральні оцінки не для нього. Феномен ксенофобії можна розглядати на різних рівнях – індивідуальному, груповому і масовому (суспільному). Це твердження стосується як до суб’єктів, так і до об’єктів ксенофобії (окремий індивід, мала і велика соціальна групи, а також суспільство в цілому) [13]. На кожному з названих рівнів правомірно виділяти специфічні передумови і чинники, що впливають на формування і ступінь прояву ксенофобії в конкретної людини. Особливості виховання і соціалізації суб’єкта, його індивідуально-психологічні риси важливі на індивідуальному рівні. Натомість формування ксенофобського світогляду та настановлень суб’єкта на рівні малих груп може бути обумовлене такими механізмами, як дія норм і цінностей, прийнятих у референтних для індивіда групах, навіювання, груповий тиск і вже згадувані внутрішньогруповий фаворитизм і міжгрупова ворожість. На рівні великих соціальних груп і суспільства провідну роль відіграють такі чинники, як групова ідеологія, звичаї і традиції, соціально-економічні, політичні і демографічні процеси, що відбуваються в суспільстві [там само, с. 21–22]. Об’єктами ксенофобії стають ті, хто виділяється за расовою, етнічною і конфесійною ознаками. Ось типове відображення неготовності сприймати “іншість”, зафіксоване в матеріалах фокус-групи з представниками національних меншин: “Практично щодня проявляється ксенофобія у вербальній або невербальній формах. Щодня люди в Києві, зустрічаючись з іноземцями, показують на них пальцем, обзивають “чорними” і “мавпами”. Люди з Африки – як і раніше – екзотика для українців. Нас усіляко виділяють і відокремлюють”; або “Я вже настільки втомилася від постійного нездорового інтересу до мене, що ледве стримуюся, щоб не нагрубити дітям, коли вони в метро або на вулицях підбігають, щоб торкнутися мене, адже я чорна, не така як вони... Мені здається, що деякі люди стають терористами не просто тому, що їм це подобається, а тому, що в них немає іншого виходу, вони просто не в змозі терпіти далі...” [8, с. 39]. Водночас поряд із, як то кажуть, класичними каталізаторами ксенофобій – расовою, етнічною, конфесійною “іншістю” – об’єкти неприйняття можуть “конструюватися” й унаслідок дії інших чинників, серед яких: – регіональні (наприклад, прояви ксенофобії на основі поділу України на схід і захід); – лінгвістичні (наприклад, виділення груп російськомовних і україномовних українців); – належність до маргінальних груп (прояви ксенофобії щодо осіб, хворих на алкоголізм, СНІД, наркоманію тощо); – сексуальна орієнтація (наприклад, гетеросексуали, гомосексуали) і т. ін. Ксенофобія проявляється на таких рівнях: – ментальному (на рівні свідомості); – вербальному (у висловлюваннях); – поведінковому (конкретні дії) [там само, с. 31]. Хоча, як засвідчують наведені аргументи, об’єкти ксенофобії визначаються дієвістю різних чинників, останні мають схожі наслідки. Із цього приводу А. С. Штемберг зауважує, що “всі форми ксенофобії послідовно звужують сферу людської взаємодії і взаєморозуміння”, призводять до домінування в них агресії і конфліктів [14, с. 69]. Запобігання їм – окрема тема дослідження. Однак зауважимо: особлива роль у цьому, як і в корекції настроїв щодо “чужих” загалом, припадає на суспільних лідерів і засоби масової комунікації, які ідентифікують форми прояву ксенофобії. Аргументація такого твердження не потребує особливого доведення, адже як одні, так і інші безпосередньо впливають на формування настроїв щодо “чужих”. Натомість ситуація, що визначає реалії в Україні очима заступника голови афганської громади, така: “ЗМК відіграють велику і, на жаль, скоріше негативну роль. Їм потрібно більше розповідати про іноземців, знайомити українців з культурою інших народів. А там усе навпаки. Навіть якщо ми й намагаємося щось розповісти, потім усе перекручують. Я багато разів давав інтерв’ю на телебаченні. І жодного разу не було, щоб зміст моїх слів передавався правильно, без перекручень… Існують стійкі стереотипи, які тільки підігрівають ситуацію. Наприклад, прийнято вважати, що африканці – наркомани, цигани – злодії і т. ін.” [8, с. 39]. Тому подолання настроїв ксенофобії у журналістів, навчання їх того, як можна, а як у жодному випадку не можна писати (знімати, робити репортажі, передачі тощо) про проблеми міжетнічних, міжрелігійних відносин, повинно стати одним із першочергових завдань. Зрозуміло, таке сприймання “чужих” в Україні – ахіллесова п’ята не тільки нашого суспільства. Адже ксенофобія є одним з найдавніших феноменів людської психіки, вона розвивалася і набувала все нових форм упродовж усього існування людської цивілізації. Острах, зумовлений “іншістю”, природним чином відтворюється як у ході розвитку суспільства, так і в процесі соціалізації суб’єкта. Отже, певний рівень ксенофобії є неминучим для будь-якого людського буття. Враховуючи це, очевидною стає потреба в систематичній превенції ксенофобії, розробленні і реалізації комплексу заходів з її профілактики. Важливу роль тут відіграють програми зі становлення толерантної свідомості в різних верств населення, особливо у молоді. У зв’язку із цим актуальним завданням є впровадження в освітній процес заходів, спрямованих на формування в молодого покоління толерантності. Зрозуміло й те, що явище ксенофобії потребує суспільної уваги і невідкладних системних дій органів влади, громадських організацій, освітян. Саме тому проблема інтеграційної етнонаціональної політики та протидії проявам ксенофобії не втрачає своєї актуальності. Вивчення об’єкт-предметного поля цієї статті спонукає до формулювання таких висновків: Модулем механізму виникнення ксенофобських настроїв є нерозуміння унікальності “іншості”, сприймання/трактування її як чогось ворожого Ми-цінностям. Джерелом ксенофобських настроїв може бути не тільки етнічна, релігійна чи расова “самість”, а й інші “індикатори” – регіональні чи лінгвістичні чинники, сексуальна орієнтація тощо. Аналіз емпірики взаємодії “чужих” підтвердив, що ксенофобія може проявлятися на індивідуальному, груповому і масовому (або суспільному) рівнях. При цьому, зрозуміло, перший формує підмурок двох інших. За рівні ксенофобії визначено: ментальний і поведінковий (зокрема вербальний). При цьому перший можна умовно трактувати як прояв механізму примордіалізму, тобто успадкування не з власної ініціативи, а другий – як рефлексію індивідуального/колективного несвідомого в процесі взаємодії із “чужими”. Література 1. Доповідь Amnesty International “Україна: Уряд повинен вжити усіх заходів для припинення расової дискримінації” – 2008 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.xenodocuments.org.ua/article/356. 2. Кельберг А. А. Ксенофобия как социально-психологический феномен / А. А. Кельберг // Вестник. СПбГУ. – 1996 – Вип.2 (№13). – С. 46–52. 3. Нагорная О. В. Теоретические аспекты ксенофобии и межнациональных конфликтов [Електронний ресурс] / О. В. Нагорная. – Режим доступу: http://credonew.ru/content/view/251/26 . 4. Паніотто В. Динаміка ксенофобії й антисемітизму в Україні (1994–2007) / В. Паніотто // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2008. – № 1. – С. 197–214. 5. Андреева Г. М. Социальная психология / Г. М Андреева. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1994. – 432 с. 6. Горбачова О. Явище ксенофобії: соціально-психологічний вимір [Електронний ресурс] / О. Горбачова – Режим доступу : http://www.politik.org.ua/ vid/magcontent.php3?m=6&n=91&c=2221. 7. Агеев В. С. Межгрупповое взаимодействие: социально-психологические проблемы / В.С. Агеев – М. : МГУ, 1990. – 422 с. 8. Ксенофобія в контексті поліетнічності українського суспільства. Результати соціологічного дослідження / [Д. О. Кобзін, Р. В. Шейко, О. А. Мартиненко, Ю. Л. Бєлоусов]. – Х., 2008. – 43 с. 9. Словари и энциклопедии оn-line. Психологический словарь [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dic.academic.ru/dic.nsf/psihologic/1480. 10. Стефаненко Т. Г. Этнопсихология / Т. Г. Стефаненко. – М. : Ин-т психологии РАН, Академ. проект, 1999. – 320 с. 11. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія / Л. Е. Орбан-Лембрик. – К. : Академвидав, 2003. – 448 с. 12. Майерс Д. Социальная психология / Д. Майерс. – СПб. : Питер, 2004. – 794 с. 13. Кроз М. В. Социально-психологические и правовые аспекты ксенофобии / М. В. Кроз, Н. А. Ратинова. – М. : Academіa, 2005.– 52 с. 14. Штемберг А. С. Ксенофобия. Размышления холодного философа / А. С. Штемберг // Энергия. – 2001. – № 12. – С. 69–71. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ БІЛІНГВІЗМУ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ А. С. Маматова Розглянуто основні підходи до тлумачення білінгвізму (двомовності) як соціально-психологічного і соціокультурного явища, наведено перелік критеріїв типологізації двомовності в контексті соціолінгвістичного та психолінгвістичного аспектів її вивчення. Окреслено умови функціонування мов у багатонаціональному суспільстві та визначено чинники, які детермінують співвідношення між мовами, що взаємодіють. Також висвітлено основні соціально-психологічні проблеми носіїв українсько-російської двомовності. Ключові слова: білінгвізм, диглосія‚ семілінгвізм, дуалінгвізм, мовна ситуація, мовні контакти, комунікативна потужність. Рассмотрены основные подходы к толкованию билингвизма (двуязычия) как социально-психологического и социокультурного явления, приведен перечень критериев типологизации двуязычия в контексте социолингвистического и психолингвистического аспектов его изучения. Очерчены условия функционирования языков в многонациональном обществе и определены факторы, которые детерминируют соотношение между взаимодействующими языками. Также освещены основные социально-психологические проблемы носителей украинско-русского двуязычия. Ключевые слова: билингвизм, диглоссия‚ семилингвизм, дуалингвизм, языковая ситуация, языковые контакты, коммуникативная мощность. The article deals with the main approaches to the bilingualism as a social-psychological and social-cultural phenomenon. The list of typology criteria in the context of sociolinguistic and psycholinguistic aspects is given. The conditions of languages functioning in the multinational society are lightened and the factors which determine correlation between interacting languages are defined. The article also covers the social-psychological problems of Ukrainian-Russian bilinguals. Key words: bilingualism, diglossy, semilinguism, dualinguism, language situation, language contacts, communicative power. Проблема. Одна з особливостей сьогодення – мінливість і динамічність не тільки міждержавних відносин, а й геополітичної картини в цілому, оскільки розвинені держави світу великого значення надають ідеї глобалізації. На шляху до цієї мети сьогодні одним з інструментів, які прискорюють її досягнення, стали інформаційні технології. Саме вони окреслюють перспективи та основні напрями розвитку світової спільноти в реалізації глобалізаційних прагнень. Відкриття міждержавних кордонів призводить до поширення багатомовності в суспільствах різних країн світу, а тому зростає інтерес до проблеми білінгвізму (полілінгвізму) в контексті таких питань, як мовна політика, мовне планування, мовна екологія, мовні контакти в багатонаціональних державних утвореннях. Гострий соціальний інтерес до проблеми двомовності наразі характерний і для українського суспільства. Проте актуальність і заангажованість цього питання, виражене емоційне забарвлення дискусій навколо означеної проблематики та маніпуляції поняттям перешкоджають виробленню загальнодержавної концепції мовної політики. Крім того, процес ускладнює низка об’єктивних чинників, а саме: неодностайність науковців у розумінні самого явища двомовності, наявність безлічі класифікацій і підходів до його тлумачення, неоднозначність трактування ролі білінгвізму для індивіда та суспільства в цілому. Мета статті: розкрити зміст і розмежувати поняття “білінгвізм” і “диглосія”, визначити основні підходи до вивчення двомовності та її класифікації, охарактеризувати сутність білінгвізму як соціально-психологічного феномена та з’ясувати особливості українсько-російської двомовності. Вивченню білінгвізму присвячено цілу низку досліджень у різних галузях гуманітарних знань, а започатковано традицію вивчення названої проблематики в лінгвістиці. Американський лінгвіст У. Вайнрайх запропонував загальноприйняте сьогодні визначення двомовності, під якою розумів практику поперемінного використання двох мов, а тих, хто нею користується, визначав як двомовних осіб [1]. У вітчизняній науці найбільш відомими в цій галузі є праці мовознавця Л. В. Щерби, який під двомовністю розумів здатність тих чи інших груп населення спілкуватися двома мовами [2]. Питання білінгвізму досить ємне і багатоаспектне. До його вивчення можна підходити з позиції мовця, суспільства, а також самої мови (або мов). Тому залежно від того, з якого боку вчені досліджують це поняття, існують власне лінгвістичний, соціолінгвістичний, психолінгвістичний і педагогічний (методичний) аспекти розгляду білінгвізму. Так, зокрема, лінгвістика вивчає співвіднесеність структур і структурних елементів двох мов, їх взаємодію та взаємопроникнення на різних рівнях. Основним завданням соціолінгвістичного підходу є аналіз ролі соціальних функцій двомовності в житті її носіїв. Психолінгвістика зосереджує увагу на визначенні характеристик лінгвістичних категорій, понять, що відображаються в мовній свідомості носія двомовності; вивчає своєрідність закріплення в пам’яті, усвідомлення, осмислення особливостей категорій і понять, що є специфічними для другої мови та відсутні в їхній мовній свідомості як носіїв першої мови. Педагогічний аспект вивчення двомовності зорієнтований на розроблення найбільш раціональних методів вивчення процесів оволодіння двома мовами в умовах білінгвізму, а також методів навчання двомовності [3]. Відповідно до кожного з аспектів вивчення білінгвізму виділяють різні його типи. Варто зауважити, що типологія двомовності – одне із суперечливих питань білінгвологічної теорії. Як слушно зауважує М. М. Михайлов, у вирішенні цього питання багато термінологічної невпорядкованості, суперечливості, одним і тим же терміном деякі автори називають різні типи двомовності [4]. Характер двомовності залежить насамперед від типу мовних контактів, тобто її можна вивчати щодо особистості мовця і щодо колективу мовців, тому розрізняють індивідуальний і груповий білінгвізм [5; 6]. Досить відомою є класифікація типологізації двомовності Є. М. Верещагіна, який структурував погляди багатьох науковців і запропонував критерії дослідження цього явища, виділивши відповідно до них типи білінгвізму. Він наводить перелік типів двомовності стосовно основних вищезазначених аспектів вивчення: психологічного, соціологічного та власне лінгвістичного [6]. Нас передусім цікавить психологічний аспект. Тут Верещагін характеризує білінгвізм за трьома основними критеріями. Зокрема, за кількістю дій, що виконуються на основі даного вміння, він називає: рецептивний (здатність розуміти мовленнєві твори, що належать вторинній мовній системі, але не більше того), репродуктивний (уміння відтворювати вголос чи в думках прочитане і почуте) та продуктивний (випробування цілісних осмислених висловлювань, що належать вторинній мовній системі) білінгвізм [там само]. Деякі науковці відзначають, що цей критерій визначає мовну компетенцію (потенційну двомовність, неактивне спілкування другою мовою) і реальну двомовність (коли друга мова активно використовується в процесі комунікації) [7; 8]. Наступний критерій психологічної класифікації білінгвізму –співвіднесеність двох мовленнєвих механізмів між собою. Ця найпоширеніша класифікація, запропонована академіком Л. В. Щербою, передбачає поділ на “змішану” і “чисту” двомовність. “Чиста” двомовність характеризується співіснуванням у свідомості мовця двох незалежних одна від одної мовних систем. “Змішана” двомовність відзначається взаємопроникненням двох мовних систем, які створюють своєрідну форму мови, де один план змісту має два плани вираження [2]. Третій критерій класифікації білінгвізму, за Верещагіним, полягає в способові зв’язку мовлення кожною з мов із мисленням. Так, виділяється безпосередній (вторинна мова білінгва безпосередньо пов’язана з мисленням) та опосередкований білінгвізм (білінгв ставиться до вторинної мови як до кодової системи для позначення виражальних можливостей первинної мови і, таким чином, вторинні мовленнєві вміння виявляються пов’язаними з мисленням опосередковано – через первинні мовленнєві вміння – і напряму з думкою не зіставляються) [6]. Найбільш ґрунтовною нам видається класифікація типів двомовності М. М. Михайлова. Він виділяє вісім ознак, що лежать в основі виокремлення типів двомовності: характер компонентів двомовності, ступінь оволодіння ними (подібно до класифікації Верещагіна за критерієм кількості дій, що виконуються на основі даного вміння), характер зв’язку білінгвізму з мисленням, ступінь поширеності, метод поширювання, час оволодіння, спосіб оволодіння і форма функціонування двомовності. Характер зв’язку компонентів двомовності з мисленням відображено в термінах: безпосередній (комбінований, координативний) і опосередкований (співвідносний, субординативний) типи двомовності. Перший тип характеризується створенням безпосередніх лінгвістичних систем, коли кожен із двох лінгвістичних засобів асоціюється з відповідним незалежним семантичним рядом. При опосередкованому білінгвізмі відбувається творення субординативних лінгвістичних систем, коли два ряди мовних засобів асоціюються з одним і тим же семантичним рядом, утворюючи у свідомості мовця лише одну систему асоціацій. За методом поширювання двомовності Михайлов розрізняє добровільно вивчений і насильно нав’язаний типи двомовності [4], тоді, як Верещагін пропонує поділ на природний (засвоюється без цілеспрямованого впливу на становлення даного вміння), штучний (виникає за умов активного і свідомого впливу на становлення цього вміння) і синтезований (поєднання природних і штучних умов навчання) [6]. За ступенем поширеності білінгвізм поділяють на масовий (охоплює увесь народ чи переважну його більшість), груповий (охоплює певні прошарки населення чи обмежене коло його представників) та індивідуальний (надбання окремих особистостей). Масова двомовність за характером поширеності може бути двосторонньою і односторонньою. Найбільш частою і звичною є одностороння двомовність, коли нею володіють носії лише однієї з мов, що складає даний тип білінгвізму [4]. Так, Е. Хауген влучно зазначив, що “тягар двомовності” в повному обсязі лягає лише на одну з груп білінгвальної спільноти, тоді як інша група у всіх випадках міжгрупового спілкування розраховує на те, що до неї будуть звертатися її власною мовою [9]. Цей аспект порушує питання щодо офіційного і фактичного статусу мов у білінгвальному суспільстві. Наприклад, у Канаді білінгвізм поширений переважно серед франкомовного населення, на що Хауген іронічно зазначає: “… англомовні канадці є палкими прихильниками білінгвізму постільки‚ оскільки він означає‚ що французи будуть вивчати англійську мову” (цит. за [10, c. 176]). Така ж ситуація може виникнути і в українському суспільстві в разі офіційного затвердження другої державної мови – російської, адже для російськомовних громадян це означатиме, що вони аж ніяк не будуть вивчати та використовувати українську мову, а спілкування між представниками двох мовних спільнот відбуватиметься за принципом дуалінгвізму. Це визначення було запропоноване для позначення двостороннього пасивного білінгвізму, коли кожен з комунікантів користується своєю мовою, але розуміє мову іншого [11]. Загалом існує ще низка критеріїв класифікації такого складного і неоднозначного (як в індивідуально-психологічному, так і в соціально-культурному плані) явища. Так, зокрема, виділяють цільовий і побутовий типи двомовності [7], контактний (зазвичай передається з покоління в покоління) і дистантний (переважно властивий мовленню емігрантів) [11], білінгвізм вікових груп [6] та ін. Разом із білінгвізмом лінгвісти вживають ще й поняття “диглосія”. Цей термін увів в ужиток Ч. Фергюсон для позначення двох чи більше різновидів однієї і тієї ж мови, що використовуються деякими мовцями за різних обставин [10]. Щодо цього поняття серед лінгвістів також немає одностайності. Наприклад, іноді диглосію розглядають як форму літературно-діалектної двомовності [4], адже вважається, що літературна мова ніколи не збігається з повсякденною розмовною і завжди є тією чи іншою мірою “іноземною” [2]. Проте в більшості концепцій термін “диглосія”, на відміну від двомовності, позначає таку форму володіння двома самостійними мовами чи підсистемами однієї мови, коли вони функціонально розмежовані, а вибір мови не залежить від етномовної належності мовців і диктується комунікативною ситуацією. Наприклад, в офіційних ситуаціях використовують офіційну (чи державну) мову, якщо йдеться про багатомовне суспільство, або літературну мову національної мови (в одномовних суспільствах), а в ситуаціях побутових, повсякденних – інші мови, що не мають статусу офіційних чи державних, або інші мовні підсистеми – діалект, просторіччя, жаргон [5; 11]. Важливо, що при диглосії мовці роблять свідомий вибір між різними комунікативними засобами й використовують ті з них, що найкраще здатні забезпечити успіх комунікації [11]. Нині ситуація в українському суспільстві склалася таким чином, що комунікативна потужність української і російської мов, а також їхні функціональний та соціальний статуси далеко нерівнозначні. Зокрема, в загальнодержавному вимірі серед української молоді лише у сфері навчання та офіційно-ділових ситуаціях українська мова є більш уживаною, у решті ж комунікативних ситуацій (у сферах розваг, міжособового спілкування, медіа-новин, літератури та музики) домінує російська [12]. Фактично навіть у разі використання державної мови у сфері офіційного спілкування у свідомості мовця формується лише одна мова, лексична система якої вміщує в собі український і російський плани вираження. Прикладом такої мовної поведінки є використання російськомовними громадянами україномовної “паперової” термінології під час спілкування російською мовою. Таким чином, ми торкаємося ще одного аспекту проблеми існування двох мов – напівмовності. У тих випадках, коли спілкування індивіда з носіями його рідної мови обмежене, адекватне знання рідної мови втрачається, а друга засвоюється в обмеженому обсязі, говорять про семілінгвізм (напівмовність), за якого лексичний склад обох мов виявляється незначним, а граматична структура – спрощеною [11]. Особливі форми напівмовності утворюються, коли контактують близькоспоріднені мови – у результаті змішання української і російської мов виникає так званий суржик. У цьому контексті багато науковців як у галузі мовознавства, так і інших соціогуманітарних наук зазначають, що у випадку спорідненої двомовності характер контактування двох мов, а, відповідно, і характер комунікативної ситуації в соціально-психологічному аспекті значною мірою різняться і проведення паралелей між двомовністю близькоспоріднених і віддалених мов є некоректним. Враховуючи генетичну й типологічну близькість російської та української мов, пасивне їх засвоєння відбувається швидше, проте науковці наголошують на шкідливості паралельного оволодіння двома близькоспорідненими мовами [13; 14]. До того ж слід зауважити, що близькоспоріднені мови не стимулюють тенденції до зближення народів‚ натомість можуть навіть посилювати відчуження. З цього приводу М. Бердяєв підкреслює: “Народи родинні і близькі менше здатні один одного зрозуміти і більше відштовхуються один від одного‚ ніж далекі і чужі. Родинна мова звучить неприємно і здається перекручуванням власної мови” [15, с. 139]. Разом із тим дослідники зауважують, що мовам не властива жодна природна боротьба – явища мовного впливу і взаємодії завжди зумовлені зовнішніми, позалінгвістичними чинниками, а протистояння, що існує між мовами, пояснюється боротьбою за панування одного з тих суспільств, які нею розмовляють [5]. Отже, до соціолінгвістичних чинників, що визначають співвідношення між мовами (та різновидами мов), які взаємодіють, в умовах білінгвізму відносять: офіційний статус мов і їх генетичну близькість, поширеність кожної з них, характер і ступінь індивідуальної двомовності. Ступінь і характер масового білінгвізму залежать також від культурної ваги кожної з мов, процесу акультурації, сфери використання мов, втручання політичних сил, економічної та політичної залежності місцевого населення від зовнішнього світу [10; 16]. Що ж до психологічних і соціокультурних обставин мовного контакту, то серед них виділяють: ставлення двомовного індивіда до мов, соціокультурну гомогенність та диференціацію членів двомовної групи, соціальний престиж кожної з мов, ставлення до культури кожної з мовних груп, до двомовності як такої [1]. Білінгвізм, який спостерігається у випадках‚ коли на двох мовах розмовляють у територіально і політично єдиному колективі, виникає в більшості випадків унаслідок завоювання‚ рідше – у результаті мирного переселення. У таких ситуаціях розрізняють мову “вищу” (upper)‚ чи панівну‚ якою розмовляють завойовники чи якась привілейована група населення‚ та мову “нижчу” (lower)‚ якою говорить переможена група. Відповідно найрізноманітніші засоби тиску спонукають того‚ хто говорить “нижчою”, використовувати “вищу” мову [17]. Відтак певні привілеї, яких можна досягти, якщо добре вивчити панівну мову, стають могутнім стимулом до оволодіння нею і значно зміцнюють її позиції порівняно з позиціями рідної мови [5]. Показовим може бути такий приклад: франкомовні бельгійці називають білінгвізм‚ який трапляється серед носіїв домінуючої мови, “bilinguisme de concession” (букв. concession – поступка)‚ а білінгвізм серед носіїв підлеглих мов – “bilinguisme de promotion” (promotion – підвищення по службі) [5]. Зупинімося детальніше на аналізі цих факторів у контексті мовної ситуації, що склалася в Україні у зв’язку з поширенням на її території двох мов – української і російської. Психологічний механізм самоідентифікації з російськомовною групою (яка домінує) і самоприниження виникає внаслідок підсвідомого зусилля уникнути відповідальності, що падає на кожного представника зневаженої мови. Різноманітні дослідження свідчать, що така ситуація створює психологічно дискомфортні умови для тих, хто спілкується українською мовою, а також формується конформна модель мовної поведінки, коли під впливом російськомовного середовища вони або з часом змінюють свою мову спілкування, або стають активно двомовними, відтак російська мова стає мовою пристосування, а українська – мовою протистояння [16; 18; 19]. До того ж український етнос відносять до типу етносів з переважною мовною етнічною самосвідомістю‚ у яких суспільно-політичний і культуральний чинники є наразі недомінантними. Абсолютна більшість зарубіжних соціолінгвістів трактує явище масової двомовності, що переживає певна національна спільнота, як перехідний етап в асиміляційному процесі витіснення однієї мови іншою. Це означає‚ що білінгвальність українського етносу послаблює етнічну самосвідомість українців і призводить до їх асиміляції [16; 20]. Оскільки мова являє собою функцію соціальних угруповань, то бути двомовним означає належати одночасно до двох різних мовно-культурних груп, відповідно, існує припущення, що двомовність може існувати лише доти, доки вона зберігає своє посередницьке значення [2; 5]. Таким чином, двомовні українці фактично виконують посередницькі функції, відіграючи роль єднальних ланок між російсько- і україномовними спільнотами. Проте іноді мові надається лише символічне значення для підкреслення етнічної належності, а крім цього, в багатьох випадках члени двомовного колективу відчувають потребу в збереженні рідної мови для того, аби мати засіб спілкування, незрозумілий для одномовців іншого колективу [5; 21]. Висновки. Отже, неоднозначність у трактуванні та складність безпосереднього вивчення двомовності свідчать про багатоаспектність цієї проблематики. Ми спробували означити основні підходи до тлумачення явища білінгвізму, що розглядається як здатність індивіда чи групи людей використовувати дві мови в різних комунікативних ситуаціях. Встановлено, що існує ціла низка типологізацій двомовності відповідно до різних аспектів її вивчення. З’ясовано, що в умовах білінгвізму співвідношення між мовами, що взаємодіють, залежить від соціолінгвістичних, психологічних і соціокультурних чинників. Явище білінгвізму є досить актуальним і для українського суспільства. Беручи до уваги можливі наслідки розвитку двомовності (як в індивідуально-психологічному, так і в соціокультурному аспектах), на сьогоднішній день стає очевидною потреба у формуванні мовної політики та виробленні загальнодержавного плану і контролю з боку держави подальшого функціонування двох мов в українському суспільстві. Література 1. Вайнрайх У. Одноязычие и многоязычие / У. Вайнрайх // Новое в лингвистике. – М. : Прогресс, 1972. – Вып. 6: Языковые контакты. – C. 25–60. 2. Щерба Л. Языковая система и речевая деятельность / Л. Щерба. – Ленин- град : Наука, 1974. 3. Дешериев Ю. Развитие национально-русского двуязычия / Ю. Дешериев. – М. : Наука, 1976. 4. Михайлов М. Двуязычие в современном мире : учеб. пособие / М. Михайлов. – Чебоксары : Изд-во Чуваш. ун-та, 1988. 5. Жлуктенко Ю. Мовні контакти / Ю. Жлуктенко. – К. : Вид-во Київ. ун-ту, 1966. 6. Верещагин Е. М. Психологическая и методическая характеристика двуязычия (билингвизма). – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1969. 7. Демченко В. Мовне середовище. Екстралінгвістичний нарис про Південь України : монографія / В. Демченко. – Херсон : АЙЛАНТ, 2001. 8. Шумарова Н. Мовна компетенція особистості в ситуації білінгвізму / Н. Шумарова. – К. : Вид. центр КДЛУ, 2000. 9. Хауген Э. Языковой контакт / Э. Хауген // Новое в лингвистике. – М. : Прогресс, 1972. – Вып. 6: Языковые контакты. – С. 61–80. 10. Швейцар А. Современная социолингвистика. Теория, проблемы, методы / А. Швейцар. – М. : Наука, 1976. 11. Вусик Г. Типологія станів мовної ситуації в Центрально-Східній Україні в першій половині ХХ століття / Г. Вусик. – Донецьк : Юго-Восток, 2007. 12. Позняк Д. Комунікативні сфери української та російської мов у регіональному вимірі / Д. Позняк // Соціальна психологія. – 2007. – № 1. – С. 53–69. 13. Казанцева Л. І. Соціально-педагогічний аспект проблеми білінгвізму / Л. І. Казанцева // Наука і освіта. – 2003. – № 5–6. – С. 92–96. 14. Трунова В. Розвиток мовлення молодших школярів в умовах білінгвізму : [монографія] / В. Трунова. – К.: Вища шк., 2001. 15. Бердяев Н. Судьба России / Н. Бердяев. – М. : Советский писатель, 1990. 16. Масенко Л. Мова і політика / Л. Масенко. – 2-ге вид., доп. – К. : Соняшник, 2004. 17. Блумфилд Л. Язык / Л. Блумфилд. – М. : Прогресс, 1968. 18. Федорчук Т. Молодіжне середовище вимагає толерантності? (До питання конформізму мовної поведінки білінгвів) / Т. Федорчук // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2007. – № 6. – С. 142–145. 19. Черемська О. Формування мовної компетенції особистості за умов українсько-російського білінгвізму / О. Черемиська // Матеріали міжвуз. наук.-метод. конф. “Сучасна україністика: проблеми мови, історії та народознавства” : зб. статей. – Х. : ІНЖЕК, 2005. – С. 114–121. 20. Бондар О. Білінгвальна комунікативність як лінгвоекологічна проблема / О. Бондар // Записки з українського мовознавства: зб. наук. праць. – О., 2003. – Вип. 12. Українська ментальність: діалог світів. – С. 352–359. 21. Донцов А. Язык как фактор этнической идентичности / А. Донцов, Т. Стефаненко, Ж. Уталиева // Вопросы психологии. – 1997. – № 4. – С. 75–86. ОСОБЛИВОСТІ ЕТНОПОЛІТИЧНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ РОСІЙСЬКОМОВНИХ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ Максим М. Слюсаревський У цьому дослідженні здійснено спробу розрізнення номінального та ідентифікаційно-рефлексивного аспектів у явищі масової російськомовності в Україні, “російськомовного населення” і “російськомовної спільноти”. Підхід випробувано на отриманих емпіричних даних стосовно до громадянського самовизначення; окреслено деякі тенденції опосередкування ефективності мовної українізації на півдні і сході України самоідентифікаційною складовою масової свідомості громадян. Визначено осередки позитивних суспільних настроїв, що, імовірно, нині синтезують процеси внутрішньої і зовнішньої інтеграції російськомовної спільноти в Україні. Ключові слова: російськомовна спільнота, ідентитет. В настоящем исследовании осуществлена попытка разведения номинального и идентификационно-рефлексивного аспектов в явлении массового русскоязычия в Украине, “русскоязычного населения” и “русскоязычной общности”. Подход испытан на полученных эмпирических данных, касающихся гражданского самоопределения; очерчены некоторые тенденции опосредования эффективности языковой украинизации на юге и востоке Украины самоидентификационной составляющей сознания граждан. Определены очаги позитивных общественных настроений, синтезирующих, вероятно, в настоящее время процессы внутренней и внешней интеграции русскоязычной общности в Украине. Ключевые слова: русскоязычная общность, идентитет. The attempt to distinguish the nominal and identification reflective aspects in the phenomenon of "Russian-speaking population" and "Russian-speaking community" is made. This approach is approved on the basis of empiric data of civil self-identification in the south and east of Ukraine. Some tendencies of positive shifts to mastering Ukrainian-speaking skills in the south and east of Ukraine which are connected with self-identification component in public consciousness are outlined. The areas of positive social sentiments which synthesize the processes of internal and external integration of Russian-speaking community of Ukraine are defined. Key words: russian-speaking community, identification. Проблема. Потенційна неоднозначність масової російськомовності для її носіїв у сенсі громадянської інтеграції в українське суспільство як одна з найголовніших проблем нашого сьогодення привертає пильну увагу фахівців у галузі соціальної і політичної психології та суміжних дисциплін. Мета статті: з’ясувати соціально-психологічні характеристики актуальних тенденцій взаємодії громадянського та етнолінгвістичного самовизначення російськомовного населення в Україні. В основу дослідження покладено загальні вихідні уявлення про відсутність чіткого, наперед заданого сценарію розвитку певних властивостей соціальних об’єктів (у тому числі й мотивів та цінностей), про наявність палітри можливостей, зумовлених принциповою варіативністю ментального рівня, що одні й ті ж самі властивості людей та колективів можуть розвиватися по-різному залежно від специфіки їх осмислення творчими, зокрема політичними, елітами. Таке припущення дістало назву конструктивізму, який базується на положенні, що, хоча народи самі обирають свою долю в теперішньому часі, вони воліють радше не знати цього, вважаючи свої цілі й цінності наперед заданими. На думку відомого російського соціолога і політолога С. Г. Кара-Мурзи, виразною ознакою (у психологічному сенсі – потребою) масової свідомості, що найсильніше проявляється на рівні великих спільнот, є “спонтанний примордіалізм” – схильність до пояснення теперішнього через надійно сховані від сучасника в далекому минулому чи/і такому ж віддаленому майбутньому чинники. Хоча сьогодні, на думку Кара-Мурзи, соціологія як наука розвивається саме долаючи примордіалізм у своїх теоріях і практичних технологіях, це не відміняє відповідних психологічних потреб індивідів – навіть науковців-конструктивістів [1]. На пострадянському просторі, зокрема й в Україні, помітним чинником політичного життя виявилася масова російськомовність громадян колишніх національних республік і зіткнення різних поглядів щодо тлумачення наслідків цього факту. Про загрозу для Української держави цілеспрямованих зовнішніх впливів на російськомовних громадян попереджають фахівці Центру Разумкова О. Литвиненко і Ю. Якименко: “Ці впливи базуються не на емоціях, а на цілісній, логічно побудованій концепції… Комусь дуже потрібно, аби російськомовні громадяни України … уявили себе окремою спільнотою, чиї інтереси не збігаються з інтересами власної держави і чиє майбутнє пов’язане з іншою державою” [2]. Незважаючи на такі зусилля, поки що вони, на думку цих соціологів, не досягли мети: “По-перше, переважна більшість російськомовних визнають Україну своєю Батьківщиною і вважають себе її патріотами. По-друге, до російської культури відносять себе менше чверті з них. І, нарешті, по-третє, російськомовне населення не відчуває чи, за Б. Андерсоном, не уявляє себе окремою від українського народу спільнотою чи частиною іншої, міжнародної, спільноти…” [там само]. З метою вивчення соціально-психологічних чинників інтеграції російськомовної спільноти в сучасне українське суспільство в кінці 2007 р. лабораторією психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології АПН України під керівництвом В. О. Васютинського було проведено опитування 493 респондентів у трьох традиційно російськомовних містах України: Луганську, Одесі та Сімферополі. У текст опитувальника з-поміж інших було включено пункти на самоідентифікацію, складені за мотивами методики “Хто я?” М. Куна і Т. Макпартленда [3, с. 82–103]. Респондентові пропонувалися чотири короткі – по 5 альтернатив – закриті переліки самоназв, як-от: “українець”, “людина свого віку” тощо, у кожному з яких йому треба було обрати лише по одній – найбільш важливій для себе. Принципове змістове навантаження в контексті дослідження мали два варіанти: “громадянин України” і “російськомовний житель України”. Будучи розведені по різних “п’ятірках”, разом вони задавали ортогональну модель ідентичності, потенційно придатну, зокрема, для подальшого осмислення в річищі популярної теорії стратегій акультурації Дж. Беррі [4, с. 291]. Ідентитет “громадянин України” в анкеті було вписано в ряд “геополітичних” ідентичностей різного ступеня локальності-масштабності: “житель свого міста”, “житель свого регіону”, “європеєць”, “житель Землі”, а “російськомовний житель України” – у своєрідний “етнічний” ряд: “українець”, “росіянин”, “слов’янин”, “радянська людина”. Значною мірою цей блок перегукувався з “паспортичкою”, що дає певну можливість зіставлень та психологічних інтерпретацій у сенсі розрізнення “зовнішньої” і “внутрішньої” мотивацій. Переходячи до викладу результатів, насамперед слід констатувати домінування російської мови в системі мовних преференцій досліджуваної вибірки. Так, відповідаючи на запитання, спілкуванню якою мовою вони віддають перевагу, тільки російську обрали 70 % респондентів (далі ці респонденти називатимуться “російськомовні”); разом українську і російську – 24 % (далі – “білінгви”); тільки українську – 3 %; іншу мову – 1 %. Отже, для 94 % опитаних російська мова тією чи іншою мірою є суб’єктивною цінністю, тож усі вони можуть розглядатися як кадровий ресурс мобілізації “російськомовної спільноти” в Україні. Так, зокрема, “російськомовним жителем України” назвалися приблизно однаково багато і білінгвів, і російськомовних – відповідно 40 % і 32 %. Ідентитети “громадянин України” і “російськомовний житель України” виявилися лідерами своїх списків, зібравши кожен понад 30 % усіх відповідей. Близько 20 % набрали “житель свого міста”, “житель Землі”, “українець”, “росіянин”, близько 10 % – “житель свого регіону” і “слов’янин”; менше 10 % – “європеєць” і “радянська людина”. Щодо останніх двох, то не може не викликати певного здивування, що вони виявилися настільки не запитані в сенсі інгрупової ідентифікації. Криза “радянської людини” поглиблюється її непривабливістю для молоді (так назвався лише один респондент молодше 30 років), і це неважко пояснити – важче пояснити, чому й показники європейської ідентичності теж невисокі (хоч і позбавлені вікового перекосу в бік старшого покоління). “В усіх опитуваннях Європа постає як єдиний спільний ідеологічний знаменник для всіх регіонів”, – зазначає О. Богомолов і робить цікавий висновок: “Парадоксально, але тоді, коли ЄС намагається сконструювати спільну європейську ідентичність, вона вже функціонує за його межами”. Дослідник пропонує “перетлумачити українську етнонаціоналістичну ідеологію в українсько-європейському ключі – це єдиний для сучасної України шлях до нового національного проекту, здатного залучити людей, що живуть у регіонах, де українська культура не є домінантною” [5, с. 3–4]. Виходячи з наших даних, стверджувати, що спільна європейська ідентичність уже широко функціонує, наприклад, у південно-східних регіонах України, немає підстав. Набагато більше підстав говорити про російськомовну спільноту в Україні. Утім, керівник дослідження В. О. Васютинський вважає: “Найбільш типовою самохарактеристикою російськомовних респондентів є визначення себе як “простої, нормальної людини, котрій бракує чесної і достойної влади, яку можна поважати”. Отже, можна припустити, що належність до російськомовної спільноти не є провідною складовою ідентичності більшості російськомовних жителів України. <...> За монолітною позицією в мовному питанні приховуються або прагнення до єднання з Росією, або ж визнання нових політичних реалій (політичної, ментальної та мовної українізації суспільства) та прагнення адаптуватися до них” [6, с. 98–100]. Теоретичним інструментом нашого дослідження стала спроба розрізнення номінального та ідентифікаційно-рефлексивного аспектів у явищі масової російськомовності в Україні – розведення “російськомовного населення” і “російськомовної спільноти”. Індикатором віднесення респондента до російськомовного населення стали мовні уподобання, вказані в паспортичці (при цьому переважну російськомовність протиставлено фактично лише двомовності, а саме відповідь “Надаю перевагу спілкуванню російською” – відповіді “Надаю перевагу однаковою мірою спілкуванню російською і українською”, оскільки інші варіанти набрали мізерні відсотки по вибірці). Індикатором належності до російськомовної спільноти став вибір респондентом для себе ідентичності “російськомовний житель України” серед поширених етнонаціональних (та квазіетнонаціональних) ідентитетів. Цей підхід можна випробувати послуговуючись даними про громадянське самовизначення, емпіричним індикатором якого є вибір респондентом ідентитету “громадянин України” з-поміж решти чотирьох варіантів (див. вище). Так, спостерігається незначне перевищення рівня громадянської ідентичності у білінгвів над російськомовними: 37 % проти 30 %. Варіативність показників різко збільшується, коли залучити до розгляду самоідентифікаційну – “спільнотну” – компоненту. У групі білінгвів “українців” обрали варіант “громадянин України” вже 64 % респондентів проти 48 % у групі російськомовних “українців”. У групах білінгвів “росіян” і російськомовних “росіян” – відповідно 18 % та 15 %. Серед “російськомовних жителів України” білінгви продемонстрували 27-відсотковий рівень прихильності до базової громадянської ідентичності проти 39-відсоткового у російськомовних. (Усі різниці відсотків статистично значущі лише на рівні тенденцій, що потребує подальшої перевірки). З огляду на наведені вище дані спостерігаємо, по-перше, явище спільнотного “коридору” рівнів громадянської ідентичності. Їхні значення коливаються залежно від мовних преференцій, тобто останні проявляють себе підпорядковано щодо цих ідентичностей. По-друге, можемо стверджувати, що ідентичності відіграють певну роль у визначенні якісного характеру взаємодії громадянського самовизначення і мовних преференцій. У вибірці “українців” виявлено посилення (вдвічі) базового для всієї вибірки позитивного зв’язку між громадянською самоідентифікацією і зростанням цінності україномовного спілкування, так що високий рівень громадянської ідентичності в російськомовних перетворюється на дуже високий у білінгвів. Серед “росіян” на тлі дуже низького рівня громадянської ідентичності суттєвих змін не спостерігається. У групі “російськомовних жителів України” зафіксовано парадоксальний ефект – у білінгвів рівень громадянської ідентифікації навіть нижчий порівняно з її рівнем – трохи вищим від середнього – у російськомовних (при цьому все одно він залишається провідним і вдвічі вищим, ніж у “росіян”). Про те, що ці ефекти не випадковість, на нашу думку, свідчить так само нижчий у двомовних “російськомовних жителів України” ступінь згоди із твердженням “Хоча на шляху української державності багато перешкод, Україна все одно повинна бути незалежною” – 71 % проти 60 % (цей показник так само вищий в “українців” та однаковий у “росіян”). Тут можна говорити про ознаки певної масової внутрішньоособистісної кризи, що супроводжує процес українізації. Досить переконливо виглядає, як нам видається, така гіпотетична модель. Ідентичність “російськомовний житель України”, на відміну від ідентичності “росіянин”, виявилася цілком відкритою для збільшення частки україномовного спілкування, що вочевидь і відбувається в умовах відповідного заохочення з боку держави. Однак перехід до двомовності, у свою чергу, ставить під сумнів наявну – “російськомовну” – ідентичність або радше навіть спокушає новою – “українською”. Частина двомовних “російськомовних жителів України” перетворюється (гіпотетично) на “українців” і в цьому новому самовизначенні здобуває своєрідну психологічну гармонію на шляху українізації; решта ж, очевидно, зберігає свою ідентичність, при цьому, імовірно, покладаючи певну провину на Українську державу за свої внутрішні вагання, а тому ставлення до неї дещо погіршується. Отримані дані говорять про дещо більшу популярність серед двомовних “російськомовних жителів України” ідентичності “європеєць”, причому приблизно настільки ж, наскільки менш популярною є “громадянин України” за незмінності показників решти варіантів. Зрештою, “європейців” у цій категорії населення вдвічі більше, ніж у середньому по вибірці, і просто більше, ніж у будь-якій іншій категорії, так що можна зробити припущення про своєрідний психологічний (і демографічний) ресурс європейської інтеграції в Україні – незабезпеченість високих темпів досить успішної ціннісної (в даному випадку – мовної) українізації російськомовного населення на рівні моральної самосвідомості. Так само, якби не замала кількість респондентів у категорії двомовні “росіяни”, можна було б припустити і своєрідний ресурс регіоналізації на сході та півдні України – мовну українізацію “росіян”. У питанні вивчення спільнот не варто оминати поняття ціннісно-смислової єдності групи. Опитувальник містив численний блок суджень (35 пунктів) на соціальну, політичну, культурну, економічну тощо тематику. Логічним виглядає припущення, що чим одностайнішим є світогляд групи, тим доречніше вважати її спільнотою. Кожне судження опитувальника передбачало три альтернативи відповіді: “згоден”, “не згоден” і “важко сказати”. Було обчислено середнє значення та значення середнього квадратичного відхилення для ряду, в якому кожне судження було представлено показником (у %) більш популярної з двох крайніх (“згоден” і “не згоден”) альтернатив. У результаті одержано статистично обґрунтований кількісний поріг для винятково високих рівнів одностайності – 70 % і більше – для однієї з альтернатив по судженню. Далі обраховано кількість випадків перевищення цього порогу для п’ятьох груп. Результати такі: найвищі показники мають “радянські люди” (12 випадків перевищення) і “росіяни” (11); далі із суттєвим відставанням – “громадяни України” (7), “українці” (6) і “російськомовні жителі України” (6). З огляду на результати аналізу отриманого матеріалу означується певна тенденція до зменшення ціннісно-смислової єдності зі збільшенням групи, тому цікавим видається показник, який враховував би одночасно і згуртованість, і чисельність, – “впливовість”. Відтак було перераховано показник згуртованості як відношення кількості випадків перевищення порогу виняткової одностайності до кількості суджень, а показник чисельності – як відсоток виборів даної ідентичності, поділений на 100. Коефіцієнт впливовості спільноти – добуток щойно зазначених двох показників – має такі значення (у порядку зменшення): “росіяни” – 0,065, “громадяни України” – 0,064, “російськомовні жителі України” – 0,058, “українці” – 0,039, “радянські люди” – 0,024. (Наведені розрахунки і показники слід розглядати як технічні, здійснені для порівняння виключно в межах цього дослідження). Отже, ситуація в регіоні, за даними опитування, визначається насамперед взаємодією “росіян” і “громадян України”. “Російськомовні жителі України” виявилися менш активними, що, на нашу думку, узгоджується з дещо вищими (28 %), ніж у середньому по вибірці (24 %), показниками неучасті у виборах. У “росіян” цей показник становив 25 %, у “громадян України” – 16 %. Найбільш згуртовані групи в підсумку розмістилися на протилежних полюсах рейтингу впливовості Для репрезентації якісної своєрідності світогляду “російськомовних жителів України” наведемо перелік шести солідарних для цієї групи суджень: “Як би важко нам не жилося, головне – зберегти в Україні мир і спокій” (“згодні” – 80 %); “Народові бракує влади, яку б він любив і поважав” (80 %); “Перш ніж об’єднуватися з іншими країнами, Україні слід об’єднатися всередині” (79 %); “Наша головна біда – повсюдне нехтування законами як з боку влади, так і рядових громадян” (72 %); “Тому, хто любить і вміє працювати, не треба боятися безробіття. Він завжди знайде, де і як заробити” (71 %); “Причина розколу України не в тому, що ми різні, а в тому, що ми не вміємо користатися із цих своїх відмінностей заради спільного добра” (70 %). Також варто розглянути результати ряду факторизацій на основі змінної вибору ідентичності “російськомовний житель України” і всіх 35-ти суджень (по всій вибірці). Вдалося виокремити п’ять таких, з якими найчастіше спостерігався значущий зв’язок: “Хоча на шляху української державності багато перешкод, Україна все одно повинна бути незалежною” (сприйняття себе як “російськомовного жителя України” позитивно корелює з вибором альтернативи “згоден”, якій віддали перевагу 66 % респондентів, котрі так себе сприймають); “Тому, хто любить і вміє працювати, не треба боятися безробіття...” (“згоден” – 71 %); “Усе наше суспільство перебуває під контролем мафії – зверху донизу” (“не згоден” – 22 %); “Той, хто слухняно дотримується моральних норм, прирікає себе на злидні” (“не згоден” – 39 %); “Незважаючи ні на що, події в Україні в цілому розвиваються в правильному напрямку” (“згоден” – 27 %). Залишається відкритим питання психологічної інтерпретації відмінностей цих двох переліків, кожен з яких дає підстави вважати його саме таким, що відображає значущі особливості світогляду даної когорти. А проте в них виявилося зовсім мало спільного – в обидва одночасно потрапило лише одне судження, а саме: згода із твердженням “Тому, хто любить і вміє працювати, безробіття не страшне. Він завжди знайде, де і як заробити”. Відтак саме його й розглядаємо як системотвірний ціннісний наратив гіпотетичної спільноти “російськомовних жителів України”, що, припускаємо, синтезує процеси внутрішньої і зовнішньої її інтеграції на засадах цінностей економічного лібералізму. Можна зауважити також, що в обох переліках не порушується проблематика взаємин з Росією та захисту російської мови. Утім, переконуємося, що “російськомовні жителі України” безумовно підтримують надання російській мові статусу державної (67 %) та оцінюють політичну культуру Росії як значно вищу в порівнянні з Україною (52 %). Однак ці питання, напевне, є дещо менш значущими, так що політичний аспект зведено до підтримки ідеї збереження Україною державної незалежності. Це дає підстави говорити про загалом позитивну налаштованість на громадянську інтеграцію в даному середовищі – насамперед у сенсі сприйняття її як більш-менш задовільного способу вирішення головних проблем – підвищення добробуту та морального самопочуття. Висновки. Характеризуючи стан масової свідомості в регіоні загалом і “російськомовних жителів України” зокрема, можна відзначити два основні осередки позитивних настроїв: “Україна все одно повинна бути незалежною” і “працьовитим нічого боятися”. Їх особливістю є підтримка у всіх розглянутих групах населення, і здебільшого ця підтримка сягає винятково високих рівнів. Однак паралельно існують настановлення, здатні кардинально змінювати оцінки. Так, оцінюючи наслідки незалежності, відносна більшість “російськомовних жителів України” погоджується, що незалежність не принесла нам нічого доброго: вони переконані, що слід негайно відновити союз братніх народів. Таких респондентів так само багато, як і тих, хто не згоден із цим твердженням. За таких обставин, імовірно, будь-яка більш-менш інтенсивна пропагандистська кампанія не здатна претендувати на довготривалий успіх. Мовна українізація як ефективний інструмент громадянської інтеграції в Україні опосередковується спільнотною самоідентифікацією, різні варіанти якої неоднаково сприятливі для вирішення поставленого завдання і потребують подальшого вивчення з метою розроблення засобів соціально-психологічного супроводу. Література 1. Кара-Мурза С. Г. Демонтаж народа / С. Г. Кара-Мурза – М. Алгоритм, 2007. – 704 с. 2. Литвиненко О. Російськомовні громадяни України: “уявна спільнота” як вона є / О. Литвиненко, Ю. Якименко (Центр Разумкова) // Дзеркало тижня. – 2008. – № 18 (697), 17–23 трав. 3. Румянцева Т. В. Психологическое консультирование / Т. В. Румянцева. – СПб. : Речь, 2006. – 176 с. 4. Стефаненко Т. Г. Этнопсихология / Т. Г. Стефаненко. – М. : Ин-т психологии РАН, Академ. проект; Екатеринбург : Деловая книга, 2000. – 320 с. 5. Богомолов О. Стратегії для роздоріжжя / О. Богомолов // Критика. – 2007. – Березень. – С. 2–6. 6. Васютинський В. О. Самовизначення мовних спільнот в сучасній Україні: між ідеологією і мораллю / В. О. Васютинський // Соціальна психологія. – 2007. – Спец. вип. – С. 23–29. ІНДИВІДУАЛЬНА АВТОРСЬКА МІФОТВОРЧІСТЬ ЯК САМОІНІЦІАЦІЯ СУБ’ЄКТА В КУЛЬТУРІ О. В. Яремчук Статтю присвячено комплексному дослідженню міфотворчості особистості в культурно-історичній парадигмі психологічної науки. Наголошено, що саме міф є універсальною основою для структурування психіки. Ключові слова: міфотворчість, міф, культурно-історичний підхід, індивідуальний авторський міф. Статья посвящена комплексному исследованию мифотворчества личности в культурно-исторической парадигме психологической науки. Подчеркнуто, что именно миф является универсальной основой для структурирования психики. Ключевые слова: мифотворчество, миф, культурно-исторический подход, индивидуальный авторский миф. The article is devoted to the complex research of personal myth creativity in cultural-historical paradigm of psychology. The author draws attention to the myth as the universal basis for structuring human psychics. Key words: myth creativity, myth, the cultural-historical approach, the individual author’s myth. Проблема. Теоретичні підходи до вивчення динаміки несвідомого в психіці особистості з позиції міфотворчості викликають сьогодні неабиякий інтерес дослідників. Основне евристичне зусилля спрямоване на символотвірний процес як фундаментальний людський феномен та індивідуальний авторський міф, що становить предмет психологічного дискурсу. Саме здатність особистості створювати символічну реальність і взаємодіяти з нею є ключем до розкриття її культурно-історичного потенціалу, самоініціації в культурі. Звертаючись до міфу і релігії, філософії і мистецтва, вітчизняна психологія (І. Г. Білявський, В. А. Роменець, В. О. Татенко, М. М. Слюсаревський, З. С. Карпенко, Н. Ф. Каліна, І. П. Маноха, П. В. Лушин, Н. В. Чепелєва, С. Д. Максименко, О. Б. Старовойтенко та ін.) намагається розкрити суть глибинних процесів трансформації психіки сучасної особистості в соціокультурному просторі сьогодення. Мета статті: розглянути індивідуальну авторську міфотворчість як самоініціацію суб’єкта в культурі; з’ясувати основні складові самоініціації та притаманні їй етнокультурні риси. Процес усвідомлення людиною світу через означування його на сьогодні вивчено недостатньо. Висловлюючись метафорично, свідомість не вміє усвідомлювати процес створення усвідомлюваного. Тому не дивно, що вона також не вміє усвідомлювати й процес вербалізації думок, у тому числі й процес вибудовування значень. Значення, як вважає В. Ф. Петренко, неподільно пов’язані з іншими складовими людської свідомості: особистісним смислом, чуттєвою тканиною, емоційною забарвленістю [1]. Мабуть, тому жоден словесний опис неспроможний передати саме те значення, яке викликається словом у свідомості. Як відомо, свідомість існує не тільки в словесній, а й в образній формі, наприклад у мистецтві, для якого характерне міфо-поетичне мислення. На думку О. О. Потебні, міф складається з образу й значення. Образ – суб’єктивний засіб пізнання; безпосередньо внесений у значення, він є джерелом пізнаваного [2]. Звідси продуктивність міфо-поетичного мислення, здатного охопити невербалізовані значення, наблизити людину до пізнання того, що принципово не може бути формалізоване в суспільно вироблених значеннях, поняттях. Міфотворчість, на наш погляд, серед низки аспектів свого функціонування оприявнює раціонально-інтуїтивний зв’язок Я особистості з навколишнім світом, з іншими людьми та великою мірою із самим собою як іншим, тобто потенційним Я [3]. Для того щоб останнє стало можливим, має відбутися трансцендентування особистості як суб’єкта за межі власної свідомості, що передбачено зміненими станами творчого натхнення, катарсису і т. ін. Дотичною до осмислення цієї наукової проблематики, як на наш погляд, є категорія вчинку, що з успіхом розробляється в сучасній вітчизняній суб’єктно-вчинковій парадигмі (В. А. Роменець, В. О. Татенко та ін.) [4]. Психологічний та етичний аспекти найяскравіше виражені вчинком міфотворчості, оскільки саме ця дія активізує суб’єктивно значущі цінності та смисли особистості, виявляє її суб’єктне ядро. Цілком припустимо, що суб’єкт, ініціюючи творчу активність як таку і ще більш інтенсивно самовизначаючись в акті індивідуальної авторської міфотворчості, може впливати на процес становлення власної свідомості, а то й трансформувати її згідно з новими, щойно відкритими (пізнаними) суб’єктивними смислами, що і є, на наш погляд, самоініціацією. Міфотворча стратегія самоініціації уможливлює гармонічне включення несвідомих змістів у систему психічної активності. Архетипна символіка міфу збагачує й розвиває несвідомі змісти, актуалізує їх компенсаторні відношення із свідомістю, полегшуючи для сучасної людини цілісну взаємодію з навколишнім світом. Ми сприймаємо міф як універсальний культурно-психологічний феномен, що є первинним кодом смислів, символів, світоглядних настановлень, які відбивають універсальні архетипи колективного несвідомого в індивідуальній психіці. Крім того, міф є системою мислення й досвіду, яка спирається на психологічний баланс свідомих і несвідомих змістів особистості і таким чином відіграє роль медіатора між реальним і потенційним Я. Специфічна якісна структура міфу дає змогу відобразити тенденцію холістичності у внутрішньому світі людини й соціальному житті, що виявляється насамперед у синтезі логіки й емоцій, раціонального й інтуїтивного способів пізнання світу. Нагадаємо, що у психології предметом інтересу дослідників є такі види міфів: архаїчний міф, особистісний міф, індивідуальний авторський міф. Останній можна розглядати як суб’єктивний варіант особистісного міфу [2], основний смислотвірний компонент індивідуальності людини. Індивідуальний авторський міф є продуктом етнокультурної міфотворчості особистості. Етнокультурна міфотворчість особистості – це процес створення суб’єктивного міфологічного простору, що корелює з певним типом культурно-історичного, етносоціального й екзистенційного досвіду, відбитого в різних текстах (наративах, поведінці і, ширше, у життєвому шляху в цілому). Ми трактуємо індивідуальний авторський міф як переважно усвідомлюваний суб’єктом трансцендентний акт цілісного охоплення суб’єктивного екзистенційного досвіду (зокрема особистої міфології, особистісних смислів, свого покликання, ідеї, місця у світі і т. ін.), що об’єктивується найчастіше в автонаративі. Пізнаючи через інтерпретацію тексту власного життєвого шляху зміст особистого і колективного несвідомого, особистість розширює межі уявлень про себе і про світ. Особистий міф у тлумаченні К. Г. Юнґа є медіатором між колективним і особистісним несвідомим. Він транслює архетипні змісти в ціннісно-смисловий простір особистості згідно з актуальним етапом її індивідуації [5]. На наш погляд, особистий міф на відміну від індивідуального авторського міфу є все ж таки ззовні заданим стосовно суб’єкта сюжетом або канвою його життя, певним “онтологічним змістом”, за В. Франклом [6], який слід розшифрувати. Тут важливо підкреслити, що творення суб’єктом індивідуального авторського міфу ми розглядаємо як акт екзистенційного самовизначення стосовно цього онтологічного змісту. Одна з ключових ідей Франкла стосовно смислу така: “Ми не повинні ставити запитання, у чому сенс життя, навпаки, життя ставить нам це запитання, а ми повинні на нього відповідати…” [там само, с. 489]. Такий “екзистенційний поворот” виводить нас на екзистенційний смисл, якого ще поки що немає; він чекає, поки буде знайдений і реалізований. “Смисл тут стає елементом простору можливостей, що опосередковує мій вибір і вкладення себе у вибрані дії” [там само]. Як бачимо, індивідуальна авторська міфотворчість суб’єкта певною мірою є деконструкцією особистого міфу, перетворенням його в індивідуальний авторський. Для особистості на певному етапі її розвитку стає необхідним бачення реальності в архетипних перспективах, герменевтична діяльність, що виявляється насамперед у спонтанному тлумаченні символів і включенні певних культурних смислів у свій міфологічний текст, текст життєвого шляху. Відому думку К. Г. Юнґа, що міф немовби здійснюється через людину [4], ми хотіли б доповнити таким чином: міф здійснюється через людину, залишаючись відкритим для співтворчості суб’єкта з ним. Основним соціально-психологічним механізмом актуалізації етнокультурного міфотворчого потенціалу особистості є символізація, тобто трансформація індивідуальних метафор у символи. Символізація охоплює процес емоційно-інтуїтивного сприймання індивідом створеної попередніми поколіннями образної інформації.  Один з початкових етапів конструювання індивідуального авторського міфу – це “споглядання” метофор, “дослуховування” до них, тлумачення і розуміння їх змісту. Причому досвід проведення такого роду занять дає підстави припустити, що у творчому процесі взаємодії з метафоричними образами актуалізується та рефлектується саме той ціннісно-смисловий рівень, який реально й потенційно значимий для даної особистості. На думку О. Ф. Лосєва, трансформація художніх метафор в авторські символи є творчим процесом, що просуває особистість до більш глибокого розуміння світу й самої себе [7]. Достеменна символіка – це вихід за межі суто художньої образності; вона вказує на інакшу перспективу, на нескінченний ряд різноманітних перетворень. Символ створюється з наміром не тільки відображати життя, а й змінювати його [там само]. Скориставшись у наших дослідженнях модифікованою методикою ДДЧ Дж. Бука, ми отримали цікаві результати індивідуальної авторської міфотворчості як самоініціації в культурі. На основі цілісного враження від малюнків та оригінальних образів, що виникли в ПМО, для кожного з учасників дослідження було виділено індивідуальні метафори, а відтак згідно з ними вони мали скласти оповідь в довільно обраному жанрі. Виокремлюючи такі метафоричні утворення із психологічного простору особистості й зосереджуючи на них увагу, можна таким чином посилити (концентрувати) потребу в міфотворчості й створити умови для психологічної трансформації метафор у розгорнуті символи. Наша гіпотеза полягала в тому, що така трансформація оприявнить етнокультурний міфотворчий потенціал конкретної особистості як представника певної культури. Зазначимо, що зазвичай виділені метафори не були художніми в загальноприйнятому розумінні, а скоріше потенційно містили в собі індивідуальний сценарій розгортання самореалізації їх автора; стисло, редуковано позначали емоційно концентровані переживання, спогади, надії на майбутнє. Як правило, за метафори слугували власні висловлювання випробуваного, які він використав у ПМО, а також образи малюнків. Цікаво, що в багатьох випадках випробуваний реагував на власноруч створену метафору як на щось нове і цікаве. Мабуть, це відбувалося через те, що особистість поступово входить у змінений стан міфотворчості і таким чином опиняється в “незнайомому” символічному просторі несвідомого. На думку С. Лангер, будь-яка символізація містить два елементи – контекст і новизну (вербальну чи психологічну). Новизна – це те, на чому автор прагне наголосити, чи те, що він особливо воліє відобразити. Для цього він скористається будь-яким словом, що здасться йому доречним. Воно може бути або влучним, або невизначеним, або навіть щойно винайденим; контекст, у який автор спонтанно вводить цю мовну метафору, модифікує її і виявляє саме те, що вона означає насправді [8]. Цікаво простежити, як саме (у якому порядку, смисловому контексті, емоційному забарвленні) трансформувалися ці метафори в символіку індивідуального авторського міфу конкретного випробуваного. Архетипний аналіз автонаративу відображає індивідуальний психологічний механізм трансформації метафор у символіку індивідуального авторського міфу. Як відомо, метафора – один з основних способів пізнання об’єктів дійсності, їх найменування, синтезування художніх образів і породження нових значень. Здатність прийняти як буквальне, так і поетичне формулювання будь-якої ідеї виробляється в процесі осягнення метафор і перетворення їх у символи. Плутанина форми і змісту, яка характеризує символотворчість, призводить до розладнання впорядкованого дискурсивного розуму, але це на даному етапі є виправданим і необхідним. Трансформація метафор у символи дає змогу відкрити міфологічний простір, у якому людина може більш глибоко пізнати своє Я. Символ – це образ, який є узагальненим утіленням, представником інших (як правило, багатоманітних) образів, явищ, відносин або понять. Слід приділити особливу увагу символам, які здатні позначати речі і явища, як інструментам осягнення та запам’ятовування цих речей і явищ. “Символічні образи – готові інструменти для вичленовування понять з потоку вражень. Вони створюють наші первинні абстракції, є нашими спонтанними втіленнями загальних ідей” [8, с. 131]. Слід зазначити, що символ – це не просто знак, що позначає ті чи інші предмети і явища, – він являє собою структуру, котра містить вказівки на внутрішньопсихічні явища, для яких він є узагальненим і нерозгорнутим знаком. У символі також міститься узагальнений принцип подальшого розгортання вкладеного в нього смислового вмісту. Він являє собою “зустріч” відомих конструктів свідомості з тим чи іншим потенційним її змістом. Інакше кажучи, символ є результатом взаємодії несвідомого зі свідомістю. С. Лангер вважає, що символотвірна функція є однією з первісних у людській діяльності і відбиває фундаментальний процес розуміння. У кожному індивідуальному несвідомому приховано величезний запас символічного матеріалу, резервний фонд концепцій, багато психічного здоров’я [там само, с. 41]. Символізація – це домисленнєве, але не дорозумове явище психіки. На думку Лангер, вона достеменніша, ніж мислення, фантазування чи сприймання і яскраво відображена в ритуалах, мистецтві і понад усе – у мовленні. Іноді ми усвідомлюємо процес символотворчості, іноді просто констатуємо його наслідки і розуміємо, що певні переживання вже пройшли крізь наш мозок та засвоєні нами [там само]. Матеріал, що постачається почуттями, постійно перетворюється в символи, які є спонтанними думками. Символотворчість – “синтезування, затримання й модифікація своїх реакцій шляхом інтерполяції символів у “пробіли” досвіду та заплутані ситуації” [там само, с. 30]. Достеменна потреба в символізації приводить у рух фантазії і візії, ціннісні уявлення й супроводжується особливим ентузіазмом й відчуттям чогось “потойбічного”, наповненого святістю [там само, с. 40]. Завдяки активному перетворенню переживань у символи відбувається оприявнення існуючих у несвідомому ідей. Найбільш сприятливою для цього формою є розгортання метафор у процесі створення наративу. Важливою для нашого дослідження вважаємо також думку С. Лангер про те, що автонаратив – це континуум, у який спроектовано символічні образи, і таким чином вони можуть бути осмислені, а не тільки відчуті. Дослідниця вважає, що ми можемо викликати в пам’яті образи-символи й, дозволивши їм заповнити віртуальний простір між нами й реальними об’єктами, як слід роздивитися й відрефлексувати їх, не змінюючи перебігу реальних подій. Символи є нашим власним продуктом, їх можна порівняти з промовленими словами (за винятком того, що вони є повністю індивідуальними), вони здатні дивувати і навіть лякати свого автора несподіваними переживаннями, які згодом можна обдумувати. Динаміка символів – від простого, короткотривалого, статичного образу, який позначає елементарне поняття, – до великих єдностей послідовних образів – мінливих подій, візуалізацій явищ у їх розвитку і т. ін. – виглядає як створення певної історії (розповіді). Такі історії, вважає Лангер, це наш розумовий інвентар для символізації подій. Вони вміщують у собі не тільки візуальні, а й кінестетичні, слухові та інші компоненти. Розум, який орієнтується за допомогою символів у матеріальних та соціальних реальностях, може “функціонувати вільно й впевнено навіть під великим тиском з боку обставин” [8, с. 257]. Це можливо завдяки тому, що символізація сприяє осягненню сутності речей і явищ. На думку О. Ф. Лосєва, до символа належить те, що не є прямою даністю речі, але постає як принцип, що породжує [7]. Володіючи символом речі, ми володіємо нескінченним числом різних її відображень, які спроможні “висловити” цю річ з будь-якою точністю. Символ абсолютно закономірний і системний, він уповні відчутний, хоч його складають ірраціональні і трансцендентні величини. Утім, його природа не тільки не суперечить реалізмові об’єктивного в людській свідомості, не тільки не заважає образному відображенню ірраціональних і трансцендентних величин дійсності з метою її системного вивчення й перетворення; але тільки завдяки цій природі символу перше й друге стає можливим [там само, с. 14]. Природа символу близька до природи міфу, де ми спостерігаємо безконечний ряд перетворень чи окремих моментів єдиної моделі-ідеї. Правильне усвідомлення такої творчої ідеї, прообразу чи праобразу є інтегративним фактором мистецтва щодо несвідомого особистості. Як уточнює послідовник К. Г. Юнґа Е. Едінгер, посередництво символу потрібне для підтримування контакту Его з розширеним виміром Я. “Оскільки цілісна особистість значно більша, ніж Его, символ реалізує зв’язок з надособистісними силами, які становлять джерело нашого існування і сенсу нашого життя” [9, с. 123]. Як це відбувається? Символ має свої специфічні особливості в характері взаємодії плану змісту і плану вираження, що відрізняють його, з одного боку, від нефігуративних, буквальних означників, а з іншого боку – від генеалогічно споріднених із ним фігур метафоризації. Метафора поглиблює розуміння реальності, а символ веде за її межі. Невипадково у визначеннях символу зазвичай підкреслюється його здатність передавати найскладніші логічні поняття, містичні явища і стани. Наприклад, у концепції В. Франкла символ потрактовано як механізм інформаційного обміну між реальностями. “Дію символу можна порівняти з ефектом перспективи. Подібно до того, як перспектива засобами другого виміру передає третій, дає змогу в площині побачити простір, так і символічний образ робить незбагненне доступним і зрозумілим” [6, с. 127]. Так само думає і О. Ф. Лосєв. Він вважає, що символ виконує “функцію зустрічі певних конструкцій свідомості з тим або іншим змістом несвідомого” і тим самим полегшує самопізнання особистості. “Можна сказати тільки те, що символ насправді вміщує в собі набагато більше, ніж сама річ в її безпосередності. Символ у прихованій формі зосереджує в собі всі можливі прояви певного явища. Ця надзвичайна узагальненість та ідейна насиченість і роблять його для нашої свідомості чимось загадковим” [7, с. 18]. Що ж стосується трансформації метафор у символи, то цей процес на сьогодні вивчено недостатньо. На наш погляд, він пов’язаний з образно-художнім розробленням метафор. Усім добре відомо, що таке крутий характер, золоті руки, срібне волосся, залізна воля, чорна заздрість, зелена молодь, білі вірші і т. ін. Метафоричність цих словосполучень очевидна, але разом з тим вона потенційно може набувати образно-художнього розроблення. Особливо якщо переломлюється крізь призму “індивідуальних умов” розуміння предметності окремою творчою особистістю. У цьому випадку виникає образ-символ чи, інакше кажучи, оприявнюється особистісний міф у вигляді ексклюзивної міфологеми, яка розгортає перед нами цілісний символічний сюжет, сценарій внутрішньої драми автора, в якому зазвичай вдається “прочитати” індивідуальний потенціал самореалізації автора. Спеціальне заглиблене спостереження й оцінювання творчості відомих письменників дає нам приклади такої трансформації метафор в індивідуальні авторські тексти-символи, а також зворотного процесу, коли весь художній простір твору може бути передано однією фразою, яка зазвичай виноситься в назву. “Коли ми згадуємо такі висловлювання, як “мідний вершник” (маючи на увазі відому поему О. С. Пушкіна), “мертві душі” (з відомої поеми М. В. Гоголя), “живий труп” (за Л. М. Толстим), “хамелеон” (в А. П. Чехова) і т. ін., завжди перед нами виникають образи символічні, котрі як акти розуміння специфічної предметності ніде більше не існують, крім як в індивідуальному міфологічному просторі зазначених авторів” [7, с. 87]. Натомість цей міфологічний простір стає загальним здобутком представників певної культури і транслюється в часі і просторі. “Вочевидь відомі ідеї Платона чи першодвигун Арістотеля виявляються нічим іншим, як саме символами. Монадологія Лейбніца, “творча еволюція” А. Берґсона і весь фройдизм – наскрізь символічні, хоча ці автори уникають терміна “символ” [там само, с. 12]. Отже, у первинній метафорі образ буквального значення стає основою для переносного значення, на основі якого, у свою чергу, буде створено символ, тобто означено психічні змісти, які раніше не мали власної назви. Спираючись на наведений вище дискурс, означимо принципи трансформації метафор у символи: по-перше, це “індивідуалізація” семантичного змісту метафори; по-друге, емоційна зарядженість тексту як наслідок напруженої потреби в символізації і, по-третє, оприявнення функціонального життєвого значення символів. Ці принципи оприявнюються в алгоритмі символотворчості при створенні автонаративу як індивідуального авторського міфу. Функціональне життєве значення символів відображається: * у виборі певних слів і словосполучень; * у конструкції фрази; * в інтонуванні висловлювання. Це дає змогу розгорнути індивідуальний авторський простір міфотворчості. Твердження про те, що людина створює символ, як і про те, що символ формує людину, належать до рівноцінних уявлень у феноменології цього знака. Висновки. Індивідуальну авторську міфотворчість можна розглядати як самоініціацію суб’єкта в культурі. З погляду психологічної науки, самоініціація – це створення нової конфігурації особистого мікрокосму чи, інакше кажучи, перехід у новий міфологічний простір, якому відповідає оновлений образ світу й самого себе. Основними складовими самоініціації є: вихід за межі буденності (виокремлення із звичного середовища, перехід у змінений стан свідомості і т. ін.); період інтроверсії (визрівання нових структур (новоутворень) в особистості, символи – “лоно матері” та ін.); термінальні переживання як сходинки до трансформації особистості, ознаки перевтілення в більш досконалу форму існування, друге (культурне, релігійне) народження, яке актуалізує причетність особистості до цілей спільноти (символіка смерті і воскресіння, нове ім’я, зміна тіла та ін.). Усі ці складові можна спостерігати в процесі індивідуальної авторської міфотворчості, якій притаманні певні етнокультурні риси. По-перше, це взаємозв’язок особистісного розвитку з процесом художнього мислення, яке є метафоричним, інтуїтивним, наближеним до давнього міфолого-релігійного світогляду. Художнє мислення спонтанно виводить особистість за межі буденності, переводить її у стан натхнення, катарсису тощо. Катарсис сприяє самоперевершенню особистості, сходженню її на новий рівень самоусвідомлення. По-друге, актуалізація суб’єктивного образу світу міфотворця завдяки синтезові усвідомлюваних і неусвідомлюваних психічних змістів особистості. Оновлений суб’єктивний образ світу постає у формі особистісного новоутворення періоду інтроверсії (за М. Еліаде), а саме в індивідуальному авторському міфі. По-третє, автор індивідуального міфу, спонтанно керуючись універсальними законами створення міфологічної картини світу, мимоволі об’єктивує унікальне розуміння просторово-часового континууму в певній етнокультурній традиції, специфічно репрезентує її цінності й смисли. Саме тому етнокультурну міфотворчість особистості можна співвіднести з другим (культурним) “народженням” її, яке гранично реалізується як екзистенційний проект особистості щодо певної культури. У ракурсі ставлення суб’єкта до історичної традиції екзистенційний проект – це побудова власного життєвого світу відповідно до надбань, проблем і перспектив етнокультурної спільноти, з якою цей суб’єкт себе ідентифікує. По-четверте, звідси випливає неповторний, ексклюзивний стиль художнього мислення автора індивідуального міфу. Цей стиль задається етнічними переломленнями загальнокультурної картини світу, а також особистісною й професійною апперцепцією досвіду. По-п’яте, в індивідуальному авторському міфі оприявнюються термінальні переживання суб’єкта. Семантика життя і смерті відбиває процес трансцендентування за межі особистості, до змістів духовного рівня, прагнення вийти за рамки біологічних законів для відродження у світі духовному, символічному. Література 1. Петренко В. Ф. Психосемантический анализ динамики общественного сознания / В. Ф. Петренко, О. В. Митина. – Смоленск : Изд-во СГУ, 1997. – 300 с. 2. Яремчук О. В. Психологія міфотворчості / О. В. Яремчук // Зб. наук. праць НД ІУ. – К. : Поліграф. центр “Фоліант”, 2008. – Т. 26. – С. 290–299. 3. Потебня А. Слово и миф / А. Потебня. – М. : Наука, 1998. – 205 с. 4. Татенко В. А. Психология в субъектном измерении / В. А. Татенко. – К.: Просвіта, 1996. – 404 с. 5. Юнг К. Г. Психология и поэтическое творчество // Самосознание европейской культуры ХХ века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе / К. Г. Юнг. – М. : Политиздат, 1991. – С. 103–119. 6. Франкл В. Человек в поисках смысла / В. Франкл. – М. : Прогресс, 1990. 7. Лосев А. Ф. Проблема символа и реалистическое искусство / А. Ф. Лосев. – М. : Искусство, 1976. – 367 с. 8. Лангер С. Философия в новом ключе: Исследование символики разума, ритуала и искусства / С. Лангер ; пер. с англ. – М. : Республика, 2000. – 287 с. 9. Эдингер Э. Эго и архетип / Э. Эдингер. – М. : Наука, 2000. – 235 с. Н А Ш І А В Т О Р И Баришполець Олексій Трохимович провідний науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат історичних наук Батраченко Іван Георгійович завідувач кафедри соціальної психології та психології управління Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара, кандидат психологічних наук Бєлавіна Тетяна Іванівна старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Борейчук Ірина Олегівна здобувач кафедри психології Рівненського інституту ВНЗ “Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна” Вольфовська Тетяна Олександрівна науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України Гнатко Микола Митрофанович доцент кафедри психології Київського славістичного університету, кандидат психологічних наук Губенко Олександр Володимирович головний редактор журналу “Практична психологія і соціальна робота”, старший науковий співробітник Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України, кандидат психологічних наук Дроздова Марина Анатоліївна асистент кафедри соціальної та практичної психології Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка Захаров Кирило Віталійович аспірант Інституту соціальної та політичної психології АПН України Камінська Ольга Володимирівна в.о. доцента кафедри соціальної роботи Рівненського інституту ВНЗ “Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”, кандидат психологічних наук Келепко Олександра Віталіївна молодший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України Котляр Олександр Олександрович аспірант Інституту соціальної та політичної психології АПН України Краснякова Алла Олексіївна науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України Литвин Аеліта Василівна доцент кафедри соціальної роботи Білоцерківського інституту економіки та управління ВНЗ “Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”, кандидат історичних наук Литвин Ярослава Ігорівна менеджер зі зв’язків з громадськістю СПК “Альтернатива“ Маматова Анастасія Сергіївна молодший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України Мельник Оксана Андріївна молодший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України Мироненко Ганна Валентинівна старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Найдьонов Михайло Іванович провідний науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Найдьонова Любов Антонівна заступник директора Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Некрасова Ілона Миколаївна завідувачка кафедри соціальної роботи та соціальної психології Донецького інституту психології та менеджменту, кандидат психологічних наук Позняк Світлана Іванівна науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України Походенко Світлана Володимирівна завідувачка кафедри психології Запорізького національного технічного університету, доцент, кандидат психологічних наук Семків Ірина Ігорівна аспірантка кафедри психології філософського факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка Слюсаревський Максим Миколайович молодший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України Тараканова Оксана Борисівна практичний психолог, бізнес-тренер Хазратова Нігора Вікторівна професор кафедри психології Київського славістичного університету, доктор психологічних наук Череповська Наталія Іванівна старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України, кандидат психологічних наук Чорна Галина Ярославівна студентка 5 курсу факультету психології Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова Яремчук Оксана Василівна доцент кафедри загальної та соціальної психології Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, кандидат психологічних наук З М І С Т ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ Батраченко І. Г.  Культурно-історична парадигма дослідження людської антиципації 3 Найдьонов М. І.  Парадокс формування суб’єктності: груп-рефлексивний підхід у соціальній і політичній психології 13 Некрасова І. М. Ментальний формат особистості як функціонально-змістова основа соціальних впливів 24 Хазратова Н. В., Гнатко М. М.  Психологічна легітимність Української держави в історичній ретроспективі 35 ЛЮДИНА І ПОЛІТИКА. ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ Губенко О. В.  Соціально-психологічні проблеми формування особистості в умовах нормативної кризи суспільства 45 Дроздова М. А.  Механізм зв’язку образів батьківських і політичних авторитетів у свідомості молоді 56 Мельник О. А. Психологічне здоров’я як необхідний чинник політичної активності особистості 65 Найдьонова Л. А. Голодомор: страждання, спричинені політичною технологією 73 Семків І. І. Адаптація методики дослідження соціального капіталу Р. Стили “KPIKS” 88 Чорна Г. Я. Особливості ціннісно-смислової сфери молодих активістів громадських організацій 99 ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДІ В УМОВАХ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ І ПЕРЕХОДУ ДО ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА Баришполець О. Т. Соціальне призначення медіа-освіти 109 Бєлавіна Т. І. Маргіналізація педагогічної спільноти як чинник впливу на формування соціальної картини світу вихованців 118 Вольфовська Т. О.  До питання щодо ефективної політичної соціалізації: дослідження стереотипів молоді 127 Камінська О. В.  Вплив типу гендерної ідентичності на політичну активність студентської молоді 135 Келепко О. В.  Політична соціалізація молодших школярів засобами соціального научання 144 Котляр О. О.  Концептуальні аспекти побудови опитувальника з визначення психологічних механізмів детермінації політичної свідомості молоді 150 Краснякова А. О. Потреба самореалізації як детермінанта політичної активності молоді 166 Мироненко Г. В.  Роль медійного “інфотейнменту” в політичній соціалізації молоді 175 Позняк С. І. Моделювання навчально-виховних ситуацій у процесі політичного научання учнівської молоді 182 Тараканова О. Б. Сприймання історичного часу старшо-класниками у зв’язку із соціалізацією в умовах активного споживання телепродукції розважального жанру 191 ПОЛІТИЧНІ КОМУНІКАЦІЇ І ВИБОРЧІ КАМПАНІЇ: ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ І ПСИХОТЕХНОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ Захаров К. В. Соціальні уявлення студентів-психологів про політичне майбутнє України 200 Литвин А. В. , Литвин Я. І. Психотехнології як складові ПР-технологій 209 Походенко С. В.  Архетип “Героя” у структурі політичного вибору 216 Череповська Н. І.  Особистісна відеокультура молоді в процесі сприймання політичної агітації 227 ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ІДЕНТИЧНОСТІ, МІЖЕТНІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ТА РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ Борейчук І. О.  Соціально-психологічні детермінанти явища ксенофобії: історико-теоретичний аспект 236 Маматова А. С.  Соціально-психологічні проблеми білінгвізму в українському суспільстві 245 Слюсаревський Максим М. Особливості етнополітичної ідентифікації російськомовних громадян України 253 Яремчук О. В.  Індивідуальна авторська міфотворчість як самоініціація суб’єкта в культурі 261 НАШІ АВТОРИ 271 С О Д Е Р Ж А Н И Е ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ПСИХОЛОГИИ Батраченко И. Г. Культурно-историческая парадигма исследования человеческой антиципации 3 Найденов М. И. Парадокс формирования субъектности: групп-рефлексивный подход в социальной и политической психологии 13 Некрасова И. Н. Ментальный формат личности как функциона-льно-содержательная основа социальных воздействий 24 Хазратова Н. В., Гнатко Н. М. Психологическая легитимность Украинского государства в исторической ретроспективе 35 ЧЕЛОВЕК И ПОЛИТИКА. ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ФАКТОРЫ ДЕМОКРАТИЗАЦИИ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ЖИЗНИ Губенко А. В. Социально-психологические проблемы формирования личности в условиях нормативного кризиса общества 45 Дроздова М. А. Механизм связи образов родительских и политических авторитетов в сознании молодежи 56 Мельник О. А. Психологическое здоровье как необходимый фактор политической активности личности 65 Найденова Л. А. Голодомор: страдания, вызванные политической технологией 73 Семкив И. И. Адаптация методики исследования социального капитала Р. Стылы "KPIKS" 88 Черная Г. Я. Особенности ценностно-смысловой сферы молодых активистов общественных организаций 99 ПОЛИТИКО-ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ СОЦИАЛИЗАЦИИ МОЛОДЕЖИ В УСЛОВИЯХ ОБЩЕСТВЕННЫХ ТРАНСФОРМАЦИЙ И ПЕРЕХОДА К ИНФОРМАЦИОННОМУ ОБЩЕСТВУ Баришполец А. Т. Социальное назначение медиаобразования 109 Белавина Т. И. Маргинализация педагогического сообщества как фактор влияния на формирование социальной картины мира воспитанников 118 Вольфовская Т. А. К вопросу об эффективной политической социализации: исследование стереотипов молодежи 127 Каминская О. В. Влияние типа гендерной идентичности на политическую активность студенческой молодежи 135 Келепко А. В. Политическая социализация младших школьников средствами социального научения 144 Котляр А. А. Концептуальные аспекты построения опросника по определению психологических механизмов детерминации политического сознания молодежи 150 Краснякова А. А. Потребность самореализации как детерминанта политической активности молодежи 166 Мироненко А. В. Роль медийного "инфотейнмента" в политической социализации молодежи 175 Позняк С. И. Моделирование учебно-воспитательных ситуаций в процессе политического научения учащейся молодежи 182 Тараканова О. Б. Восприятие исторического времени старше- классниками в связи с социализацией в условиях активного потребления телепродукции развлекательного жанра 191 ПОЛИТИЧЕСКИЕ КОММУНИКАЦИИ И ИЗБИРАТЕЛЬНЫЕ КАМПАНИИ: ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ЗАКОНОМЕРНОСТИ И ПСИХОТЕХНОЛОГИЧЕСКИЕ МЕХАНИЗМЫ Захаров К. В. Социальные представления студентов-психологов о политическом будущем Украины 200 Литвин А. В., Литвин Я. И. Психотехнологии как составляющие ПР-технологий 209 Походенко С. В. Архетип "Героя" в структуре политического выбора 216 Череповская Н. И. Личностная видеокультура молодежи в процессе восприятия политической агитации 227 ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ ИДЕНТИЧНОСТИ, МЕЖЭТНИЧЕСКОГО ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ И РЕГИОНАЛЬНОЙ ПОЛИТИКИ Борейчук И. О. Социально-психологические детерминанты явления ксенофобии: историко-теоретический аспект 236 Маматова А. С. Социально-психологические проблемы билингвизма в украинском обществе 245 Слюсаревский Максим Н. Особенности этнополитической иден-тификации русскоязычных граждан Украины 253 Яремчук О. В. Индивидуальное авторское мифотворчество как самоинициация субъекта в культуре 261 НАШИ АВТОРЫ 271 C O N T E N T S THEORETICAL AND METHODOLOGICAL PROBLEMS POLITICAL PSYCHOLOGY Batrachenko I. G. Cultural and historical paradigm of human anticipation research 3 Naidenov M. I. Paradox formation sub'yektnosti: groups-reflexive approach to social and political psychology 13 Nekrasova I. M. Personality mental format as functional and conceptual basis of social influences 24 Khazratova N. V., Gnatko M. M. Psychological legitimacy of Ukrainian state in historic retrospection 35 MAN AND POLITICS. PSYCHOLOGICAL FACTORS DEMOCRATIZATION POLITICAL LIFE Gubenko O. V. Socio-psychological problems of personality formation in the conditions of normative crisis of the society 45 Drozdova M. A. Mechanisms of connection of parental and political authorities in youth consciousness 56 Melnik O. A. Psychological health as a necessary component of political activity of personality 65 Naidenova L. A. Famine: the suffering caused by political Noah Technologies 73 Semkiv I. I. Adaptation of the research method “KRIKS” developed by R. Styla 88 Chorna G. Y. Peculiarities of value-sense sphere of young activists of non government organizations 99 POLITICAL AND PSYCHOLOGICAL PROBLEMS SOCIALIZATION OF YOUTH UNDER SOCIAL TRANSFORMATIONS AND THE TRANSITION TO INFORMATION SOCIETY Barishpoletz O. T. Social function of media-education 109 Belavinа T. І. Marginalization and educational communities as a factor influencing the shape of the social picture of the world students 118 Volfovska T. O. To the issue of effective political socialization: the research of youth’s stereotypes 127 Kaminska O. V. The influence of gender identity type on students’ political involvement 135 Kelepko O. V. Political socialization of junior pupils by means of social learning 144 Kotlyar O. O. Conceptual aspects of the development of questionnaire for identification of psychological mechanisms of determination of youth political consciousness 150 Krasnyakova A. O. The need for self-actualization as a determinant of polytical Youth Activity 166 Mironenko G. V. The role of media “infotainment’ in youth political socialization 175 Poznyak S. I. Modeling of education situations in the process of political education of students 182 Tarakanova O. B. Historical time perception by senior pupils in terms of socialization and intensive consumption of TV entertainment production 191 POLITICAL COMMUNICATION AND THE ELECTION CAMPAIGN: PSYCHOLOGICAL PATTERNS AND PSYHOTEHNOLOHICHNI MECHANISMS Zakharov K. V. Social ideas and notions of students-psychologists concerning the political future of Ukraine 200 Litvin A. V., Litvin Y. I. Psycho-technologies as the components of PR- technologies 209 Pokhodenko S. V. Hero archetype in the structure of political choice 217 Cherepovska N. I. Personal video-culture of youth in the process of election campaign 227 PSYCHOLOGICAL ASPECTS OF IDENTITY, INTERETHNIC INTERACTION AND REGIONAL POLICY Boreichuk I. O. Socio-psychological determinants of xenophobia phenomenon 236 Mamatova A. S. Socio-psychological problems of bilingualism in Ukrainian society 245 Slyusarevskyi Maxim M. Peculiarities of ethno-political identification of Russian-speaking citizens of Ukraine 253 Yaremchuk O. V. Individual myth creation as self-initiation of the subject of culture 261 AUTHORS 271 Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави : зб. наук. праць / за заг. ред. М. М. Слюсаревського ; упоряд. Л. А. Найдьонова, Г. В. Мироненко. – К. : Міленіум, 2009. – Вип. 9. – 280 с. ISBN 978-966-8063-85-7 Розглядаються теоретико-методологічні проблеми політичної психології, нові підходи й історичні ретроспективи. Аналізуються різні аспекти демократизації політичного життя, взаємозв’язків людини і політики в багатьох життєвих контекстах. Досліджуються психологічні закономірності і психотехнологічні механізми політичних комунікацій та виборчих кампаній, політико-психологічні проблеми соціалізації молоді в умовах суспільних трансформацій і переходу до інформаційного суспільства. Розкриваються психологічні аспекти української ідентичності, міжетнічної взаємодії та регіональної політики. Адресується вченим, які працюють у галузях політичної психології та суміжних наук, викладачам і студентам. Рассматриваются теоретико-методологические проблемы политической психологии, новые подходы и исторические ретроспективы. Анализируются различные аспекты демократизации политической жизни, взаимосвязей человека и политики во многих жизненных контекстах. Исследуются психологические закономерности и психотехнологические механизмы политических коммуникаций и избирательных кампаний, политико-психологические проблемы социализации молодежи в условиях общественных трансформаций и перехода к информационному обществу. Раскрываются психологические аспекты украинской идентичности, межэтнического взамодействия и региональной политики. Адресуется ученым, работающим в области политической психологии и смежных наук, преподавателям и студентам. Theoretical and methodological problems of political psychology are revealed, new approaches and historical retrospectives are represented in the issue. Different aspects of political life democratization and interrelation of a person and politics in different life contexts are analyzed. Psychological regularity and psycho technological mechanisms of political communications and hustings are investigated, political and psychological problems of youth’s socialization under the conditions of social transformation and conversion to the information society are revealed. The psychological aspects of Ukrainian identity, interethnic interaction and regional politics are considered. These collected articles are of great interest and value to the scientists who work in the field of political psychology and contiguous sciences, educationalists and students. . ББК 66.07+88.8 Н а у к о в е в и д а н н я ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Збірник наукових праць Випуск 9 Редактори: М. О. Литвин, Т. А. Кузьменко Оператори: І. В. Микитенко, О. В. Стрільчук, І. В. Трохимець Переклад анотацій (англ.) Т. Б. Тихонової Макет і технічна редакція М. В. Бородчак Підписано до друку 30.07.2009р. Формат 84х108/32. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Ум. друк. арк. 16,7. Обл.-вид. арк. 17,5. Тираж 300 пр. Зам. № 290. Видавництво “Міленіум” Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК №535 від 19.07.2001 р. м. Київ, вул. Фрунзе, 60. Тел./факс 222-74-35 1 У випадках, коли ці поведінкові соціальні реакції стають домінантними в соціальній поведінці людини, можна вести мову про соціально-психологічний тип особистості. Тому вважаємо за можливе в ряді випадків застосовувати обидва терміни: типова поведінкова реакція і соціально-психологічний тип – як такі, що характеризують одне й те ж саме явище. 1 Публікацію здійснено під егідою ЮНЕСКО і Ради Європи в межах програми РЄ з освіти для демократичного громадянства та освіти в галузі прав людини. 2 Апробацію технології забезпечення якості громадянської освіти здійснює благодійна організація “Вчителі за демократію і партнерство”. 1 Наведемо їх перелік: “швидке-повільне”, “веселе-сумне”, “тривале-миттєве”, “хороше-погане”, “цікаве-нудне”, “світле-темне”, “безмежне-обмежене”, “яскраве-тьмяне”, “легке-важке”, “приємне-неприємне”, “незвичайне-звичайне”, “спокійне-неспокійне”, “розслаблене-напружене”, “змістовне-беззмістовне”, “повне-порожнє”, “реальне-віртуальне”, “просте-складне”, “створююче-руйнуюче”, “передбачуване-непередбачуване”, “правдиве-брехливе”, “плавне-поривчасте”, “своє-чуже”, “близьке-далеке”, “постійне-мінливе”, “солодке-гірке”. 1 Його вихідними умовами були: класичний метод принципових компонентів як критерій групування; неортогональний метод облімін як метод обертання, при ? = 0,1 (обираючи його, ми керувалися позицією Р. Кетела, згідно з якою даний метод не накладає небажаних обмежень на підсумкову факторну модель). Приймаючи рішення про необхідну і водночас достатню кількість факторів, ми брали до уваги декілька ключових нюансів, зокрема: критерій Кайзера (залишати фактори, власне значення котрих перевищує 1); діаграму осипу Р. Кетела, оскільки використання лише критерію Кайзера є неправомірним через недооцінювання ним кількості факторів у разі великої кількості змінних і, навпаки, переоцінювання – у разі малої; пояснення факторами заздалегідь встановленої частини сукупної дисперсії (частка поясненої сукупної дисперсії була встановлена на рівні ?70%). 1 Вихідними умовами процедури були: квадрат Евклідової відстані як міра схожості і метод Уорда як спосіб об’єднання спостережень у кластери; ця комбінаторна стратегія кластеризації розглядалася нами як оптимальна, позаяк вона розсуває простір і відтак призводить до утворення виразних кластерів. 1 За показником тривалості телерецепції отримані групи виявилися аналогічними до трьох “найпоширеніших типів телереципієнтів підліткового віку”, які виділила Г. Мироненко в результаті дослідження тривалості телекомунікаційної рецепції сучасної молодіжної телеаудиторії (“індиферентні” – витрачають на щоденний перегляд телепрограм не більше однієї години; “зацікавлені” – витрачають на щоденний телеперегляд 2–4 години; “залежні” – на щоденний перегляд телепередач витрачають по 5–7 годин) [2, с. 77-78]. 1 Респондентам було запропоновано ознайомитися з коротким описом-міфом про Героя, який містив основні етапи його шляху. ?? ?? ?? ?? 2 3 Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави Теоретико-методологічні проблеми політичної психології 280 279 271 Людина і політика. Психологічні чинники демократизації політичного життя Політико-психологічні проблеми соціалізації молоді в умовах суспільних трансформацій і переходу до інформаційного суспільства Політичні комунікації і виборчі кампанії: психологічні закономірності і психотехнологічні механізми Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави Психологічні аспекти ідентичності, міжетнічної взаємодії та регіональної політики