Асоціація політичних психологів України Інститут соціальної та політичної психології АПН України ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Збірник наукових праць Випуск 4 За загальною редакцією члена-кореспондента АПН України М. М. Слюсаревського Упорядники Л. А. Найдьонова, Л. П. Черниш Київ – 2005 ББК 66.07+88.8 Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту соціальної та політичної психології АПН України (протокол №10/05 від 24 листопада 2005р.) Р е д а к ц і й н а к о л е г і я: В.О.Татенко, чл.-кор. АПН України, д-р психол. наук (голова); В.П. Казміренко, З.С.Карпенко, Л.Е.Орбан-Лембрик, Т.М.Титаренко, В.В.Третьяченко – доктори психол. наук; О.А.Донченко – д-р соціол. наук; Л.А.Найдьонова – канд. психол. наук (заст. голови); Л.В.Григоровська – канд. пед. наук Адреса Інституту: 04070, м. Київ-70, вул. Андріївська, 15 Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. праць / За заг. ред. М.М.Слюсаревського; Упоряд. Л.А.Найдьонова, Л.П.Черниш. – К.: Міленіум, 2005. – Вип. 4. – 500 с. ISBN 966-8063-10-4 До збірника увійшли статті, в яких розглядаються теоретико- методологічні засади та актуальні завдання політичної психології, психологічні передумови та наслідки Помаранчевої революції, перспективи демократизації суспільного життя і побудови в Україні громадянського суспільства. Аналізуються проблеми політичного лідерства, становлення української ідентичності в аспекті регіональної політики, соціалізації молоді в умовах суспільних трансформацій та реформування освіти. Досліджуються соціально-психологічні закономірності масових інформаційних процесів та виборчих кампаній. Адресується вченим, які працюють у галузях політичної психології та суміжних наук, викладачам і студентам. ISBN 966-8063-10-4 ББК 66.07+88.8 © Інститут соціальної та політичної психології АПН України, 2005 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТА АКТУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ СЬОГОДНІ: ВИКЛИКИ, “ХВОРОБИ ЗРОСТАННЯ” ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ М.М.Слюсаревський, м. Київ Аналізується сучасний стан політичної психології в Україні та за рубежем. Розглядаються результати деяких досліджень та публікації українських учених, присвячені подіям Помаранчевої революції. Пропонується нове визначення предмета політичної психології (на основі суб’єктного підходу). Гостро ставиться проблема налагодження планомірного і систематичного вивчення політичних явищ. Обґрунтовується необхідність підвищення рівня технологічності політико-психологічного знання, активнішої участі політичних психологів у розробленні нових політичних технологій. Ключові слова: політична психологія, предмет політичної психології, суб’єкт, Помаранчева революція, виборча кампанія, політична технологія. Анализируется современное состояние политической психологии в Украине и за рубежом. Рассматриваются результаты некоторых иссле- дований и публикации украинских ученых, посвященные событиям Помаранчевой революции. Предлагается новое определение предмета политической психологии (на основе субъектного подхода). Остро ставится проблема налаживания планомерного и систематического изучения политических явлений. Обосновывается необходимость повы- шения уровня технологичности политико-психологического знания, более активного участия политических психологов в разработке новых политических технологий. Ключевые слова: политическая психология, предмет политической психологии, субъект, Помаранчевая революция, избирательная кампания, политическая технология. The article analyzes the modern state of political psychology in Ukraine and abroad. It observes the results of some surveys and publications of Ukrainian psychologists dedicated to the events of the Orange Revolution. The author suggests new definition of political psychology range (on subject approach analysis). The article raises the urgent question of development of planned and systematic survey of political phenomena. It substantiates the necessity for raise of political-psychological knowledge workability, increasing involvement of political psychology into development of new political technologies. Key words: political psychology, the range of political psychology, subject, the Orange Revolution, election campaign, political technology. Мабуть, було б перебільшенням стверджувати, що політична психологія – як на вітчизняних теренах, так і в світі – належить до галузей наукового знання, які бурхливо розвиваються останнім часом. Тих сплесків інтересу до політико-психологічних студій, що ними були позначені 60–70-ті чи перша половина 90-х років минулого століття, сьогодні не спостерігається. Однак немає підстав говорити й про стагнацію політичної психології, яку досі прийнято вважати “наукою з короткою історією” [1]. Скоріше за все вона нині, так би мовити, входить у береги, переживає період поступального розвитку, накопичення потенціалу. Про це свідчить, зокрема, діяльність Міжнародного товариства політичних психологів (ISPP), що об’єднує фахівців з усіх континентів і щорічно проводить представницькі наукові конгреси. Крім того, за тематичним напрямом “Політична психологія” постійно проводяться різноманітні заходи (симпозіуми, тематичні сесії, інтерактивні постерні сесії) в межах міжнародних (світових) та європейських конгресів із психології, а також міжнародних конгресів з прикладної психології. Продовжує виходити заснований ще 1979 р. журнал “Political Psychology”. Публікації на політико-психологічні теми друкують також практично всі престижні видання світу з політології та психології. Отже, “коротка історія” науки, яку ми репрезентуємо, стає з кожним роком довшою і змістовнішою. Певні кроки в напрямі дальшого розвитку зробила за останні роки й політична психологія в Україні. Здійснено низку цікавих досліджень в Інституті соціальної та політичної психології АПН України, де щонайменше три лабораторії (із семи) спеціалізуються на політико-психологічній проблематиці, а також в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень та Інституті соціології НАН України, Київському, Львівському, Харківському національних університетах, інших наукових установах та навчальних закладах. Для студентів ВНЗ та аспірантів читаються курси і спецкурси з політичної психології, видаються навчальні посібники. Праці політико-психологічної спрямованості регулярно вміщують журнали “Соціальна психологія”, “Психологічні перспективи”, щорічник “Наукові студії із соціальної та політичної психології”, все частіше з’являються вони й на сторінках журналів “Психологія і суспільство”, “Практична психологія та соціальна робота”. У спеціалізованих вчених радах із спеціальності “соціальна психологія, соціальна робота” кожна п’ята дисертація захищається фактично за фахом політичної психології. Тільки протягом 2004–2005 рр. захищено 2 докторські та 10 кандидатських дисертацій. З 2002 р. Асоціація політичних психологів України (АППУ) є колективним членом ISPP. Того ж року доробок наших політичних психологів був уперше широко представлений на світовому рівні. На ХХV Міжнародному конгресі з політичної психології, що проходив у Берліні, працювали відразу два “українських” симпозіуми, які викликали значний інтерес у зарубіжних колег. А в наступні роки доповідачі з України брали участь у світових та європейських психологічних конгресах за тематичним напрямом “Політична психологія”. Українські психологи, передусім члени АППУ, гаряче відгукнулися на події Помаранчевої революції. При цьому вони не тільки приєднувалися до учасників акцій громадянської непокори, не лише підтримували їх морально і матеріально, а й надавали їм професійну психологічну допомогу і (що особливо важливо, це був той рідкісний випадок, коли психологи спрацювали значно оперативніше за соціологів) систематично проводили на Майдані наукові дослідження, результати яких стали нині, можна сказати, раритетом [2]. Вони доповідалися і привернули велику увагу, зокрема, на ІХ Європейському конгресі з психології, який відбувся цього літа в Гранаді (Іспанія). Ці результати, для презентації яких на конгресі було організовано спеціальний симпозіум “Психологічні феномени українських масових акцій під час президентських виборів 2004 року”, є чи не єдиним власне науковим свідченням психоісторії Помаранчевої революції – свідченням, зафіксованим що називається “по гарячих слідах”. Однак таких прикладів, на жаль, можна навести порівняно небагато. Психологам – і в Україні, й за рубежем – далеко не завжди і не в кожному разі адекватно вдається відповідати на виклики сучасності. Йдеться про виклики, пов’язані як з глобалізацією та антиглобалізмом, глобальними загрозами, що постають перед людством, так і з перипетіями трансформаційних процесів у суспільствах, травмованих тоталітаризмом, знуртованих колізіями націотворення та державотворення. Політична психологія все ще не може посісти ні в сфері реальної політики, ні серед політичних та психологічних наук того місця, яке мала б посідати як міждисциплінарна галузь наукового знання, покликана відображати й утверджувати “людський вимір” політичних відносин. На це є, безперечно, багато причин, але на сьогоднішній день головні з них, думається, зумовлені все ж проблемами внутрішньодисциплінарного плану, котрі можна кваліфікувати як “хвороби зростання” і водночас ексцеси недостатньої чутливості до викликів сучасності. Зупинюся на деяких із них. Отже, проблема чи, якщо хочете, “хвороба” перша. Коли знайомишся з публікаціями, що друкуються в тому ж “Political Psychology”, впадає в око їхня надзвичайна строкатість, неокресленість гносеологічних меж, не кажучи вже про брак глибоких теоретико-методологічних рефлексій. Іноді взагалі не зрозуміло, яке відношення має та чи та публікація до психології, бодай і політичної. Тобто міждисциплінарність насправді нерідко перетворюється на бездисциплінарність і всеїдність. Можна сказати, звичайно, що це відповідає духові постмодерну. Але в такому разі стан політичної психології є (хай вибачиться мені ця вільність) аж занадто постмодерним – до такої міри, що не тільки не сприяє професійній самоідентифікації вчених, які переймаються політико-психологічною проблематикою, а й утруднює її. До сьогодні залишається актуальною висловлена майже 20 років тому репліка американського політолога Т.Брайдера: “... Небагато дослідників у галузі суспільних наук в Західній Європі назвуть себе політичними психологами. Скоріше їм сподобаються такі визначення, як соціолог, політолог, психолог або соціальний психолог” (цит. за [3, с.20]). І ці слова стосуються, звичайно, не тільки Західної Європи. Тож, мабуть, політична психологія вже не може успішно розвиватися тільки “вшир”, без уточнення та конкретизації свого предмета. Як відомо, його досі окреслювали суто описово [1; 3] або ж визначали надто загально – як психологічні аспекти політичного життя чи психологічні компоненти політичної поведінки людей [4; 5]. Такого штибу визначення свого часу відіграли позитивну роль (бо закріпили гносеологічну присутність психології в осмисленні політики) і є загалом правильними, проте явно застаріли і не можуть вважатися достатніми. Не мають перспективи, як довело життя, і спроби зафіксувати предмет політико-психологічних досліджень лише на постаті професійних політиків [6] або, скажімо, на закономірностях психічної регуляції політичних процесів [7] . Предмет політичної психології має уточнюватися на засадах не звуження, а поглиблення, сходження до сутності явищ, які вивчаються. А сутність їхня полягає в тому, що люди, соціальні групи і спільноти включаються в політику як її суб’єкти. Звичайно, вони можуть розглядатись і як об’єкти політичного впливу (політичних маніпуляцій). Проте самі вони при цьому мають почуватися – хоча б у потенції, хоча б віртуально – суб’єктами. Де немає такого самовідчуття, немає й реальної (у психологічному сенсі) участі в політиці. Відсутність такого самовідчуття означає не-участь у політиці – чи то об’єктивну (абсентеїзм), чи то суб’єктивну (за моделлю так називаної внутрішньої еміграції). Власне, історія розвитку політичних відносин і є не чим іншим, як поступовим прирощуванням суб’єктності. У перекладі на мову політологічних термінів таке прирощування означає перетворення підданих держави на її громадян. І, мабуть, не випадково політична психологія почала виокремлюватися в спеціальну галузь наукових знань саме в той час, коли в західних суспільствах утверджувався громадянський тип політичної культури. Щоправда, на початкових етапах становлення нової дисципліни політичні психологи, зокрема американські, розуміли своє головне завдання дещо спрощено й вельми утилітарно, якщо не сказати апологетично. Вони вбачали його в забезпеченні процесу адаптації людини до існуючої політичної системи. Проте з відстані років це не заважає розглядати становлення політичної психології як реакцію наукової спільноти – нехай, можливо, й не цілком адекватну, але вельми символічну – саме на прирощування суб’єктності (читай: громадянськості) у політичних відносинах. Зважаючи на зазначене вище, предмет науки про “психологічні аспекти політичного життя” було б доцільно визначати, послуговуючись категорією суб’єкта. Це визначення може мати, скажімо, такий вигляд: предметом політичної психології є закономірності становлення та функціонування індивідів, груп і спільнот як суб’єктів політики. На користь запропонованого визначення можна навести ще й такі, на мою думку, вагомі аргументи: 1) категорія суб’єкта, як вважав приміром А.В.Брушлинський, є найзагальнішою, найуніверсальнішою з-поміж понять і категорій, що описують людину [8]. У знятому вигляді вона містить у собі проблематику й особистості, й індивідуальності; 2) ця категорія охоплює як індивідуальні, так і надіндивідуальні, надперсональні форми буття, організації психічного, що дає змогу аналізувати й осмислювати їх у єдиному дискурсі; 3) звернення до категорії суб’єкта виводить аналіз проблем психіки та її розвитку на рівень системи “людина – суспільство – природа”, даючи підстави припустити, що через діяльність суб’єктів природа, можливо, реалізує функцію “втручання” в саму себе [9]. Наведені аргументи засвідчують значний евристичний потенціал категорій суб’єкта, суб’єктності. І закономірно, що психологічна наука в цілому дедалі більше тяжіє до пов’язування свого предмета саме з ними. Можна погодитися з В.О.Татенком, що “саме суб’єктність як фундаментальна характеристика психічного, яка розкриває його онтичні межі та можливості, конституює сутнісне ядро предметного простору психології” [10, с. 35]. У цьому ж напрямі відбувається й оновлення дискурсу та поняттєво-категоріального апарату політичних наук, у яких поняття “?ктор” (аналог суб’єкта) останніми роками стало чи не найчастіше вживаним. Таким чином, “суб’єктне” визначення предмета політичної психології цілком узгоджується з логікою розвитку соціогуманітарних наук, з якими вона найтісніше пов’язана, відкриваючи їй дорогу до таких “святая святих” гуманітарного знання, як простір нашого “Я”, генеза соціальності, діалектика індивідуального і колективного, мета людського життя, місце людини в світі тощо. Не меншою мірою резонує це визначення й на практичні запити суспільного поступу, особливо коли йдеться про суспільства на кшталт українського, які внаслідок особливостей свого історичного минулого – як давнього, так і недалекого – потерпають від гострого дефіциту суб’єктності. Цей дефіцит простежується як на рівні українського етносу в цілому, котрий упродовж багатьох століть щедро поливав свою й чужу землю потом і кров’ю, але в психологічному сенсі не був суб’єктом власної історії, так і на рівні окремих громадян, що їм тоталітарна система відводила роль “гвинтиків”. Правда, після смерті Сталіна так радянських людей ніхто більше не називав. Навпаки, від часів хрущовської відлиги офіційною доктриною було формування гармонійно та всебічно розвинутої особистості. І не можна сказати, що ця доктрина, нехай і в специфічному ракурсі, зовсім не мала позитивних наслідків. З кожним новим поколінням яскравих, самобутніх особистостей у пізньототалітарну добу ставало все більше. Однак особистостями вони були здебільшого дома на кухні (таким парадоксальним чином втілилася відома Марксова теза про вільний час як простір для розвитку особистості), а в громадсько-політичному сенсі залишалися тими ж “гвинтиками”, не стаючи авторами не те що історичого поступу, а часто-густо й свого власного життя. Тому коли сьогодні говориться, що Україні бракує особистостей, це видається не зовсім точним. Особистості, звичайно, завжди потрібні, але тут вся справа в акцентах. Сьогодні мову слід вести не просто про розвиток особистості, а про її розвиток як активного учасника суспільно- історичних і життєтворчих процесів, суб’єкта творення світу і себе самої. Увесь період від проголошення державної незалежності України власне й був для нашого суспільства періодом далеко не однозначного, суперечливого, часом болісного, але неухильного сходження до суб’єктності. За цей час воно здолало шлях від об’єкта не ним ініційованих процесів розпаду радянської імперії до самостійної історичної творчості на майданах Помаранчевої революції. Не маючи змоги детально характеризувати тут феномен останньої, зазначу однак, що я категорично не поділяю погляди тих авторів, котрі намагаються інтерпретувати її як “несправжню”, інспіровану, “некласичну” тощо. Це була, безперечно, справжня революція, яка мала на меті демонтаж рудиментів суспільних відносин радянського крою та наповнення “живим” демократичним змістом формально існуючих інститутів народовладдя. Інша річ, що революції бувають переможними і такими, які на певний час зазнають поразки (наприклад, Російська революція 1905–1907 років). Але як би там не було, історичне значення Помаранчевої революції полягає в пробудженні накопиченого в українському соціумі суб’єктного потенціалу, здатності до колективного історичного діяння, прискоренні процесів становлення української політичної нації, громадянського суспільства. Завдяки революції населення доти безликої країни пострадянського простору відчуло себе народом, а піддані держави – її громадянами. Проте Помаранчева революція скоріше сформувала соціальне замовлення на суб’єктність, ніж реалізувала його. Треба дивитися на речі тверезо: це був лише момент пробудження суб’єктного потенціалу – індивідуального і колективного. Повставши проти вчиненого над ними свавілля, учасники революції прагнули лише передати владу новому, більш справедливому правителю (?кторові), а не намагалися змінити свою позицію в системі відносин владарювання–підпорядкування. Тобто відбулося не привласнення суб’єктності, а її делегування – за звичною схемою, виробленою в контексті політичної культури підданицького типу. Цим пояснюються і нереалістичні, завищені очікування щодо нової влади, і нездатність суспільства до організації систематичного контролю за її діями та впливу на її рішення. Отже, архіскладні завдання розвитку ініціативи, самодіяльності, суб’єктної активності громадян, які не можуть розв’язуватися “кавалерійським наскоком”, вирішення яких слід починати зі шкільної лави, не тільки залишаються на порядку денному, а й набувають дедалі більшої актуальності. І їх має зафіксувати для себе, зокрема, й політична психологія – уже на рівні визначення свого предмета. Другою її “хворобою зростання”, на якій хотілось би загострити увагу, є переважно інтерпретаційний, умоглядний характер політико-психологічного знання. Політичні реалії рідко стають об’єктом грунтовних емпіричних досліджень. Такі дослідження здійснюються у кращому разі в межах підготовки дисертацій, а в гіршому є, по суті, вторинним продуктом участі психолога в політичних кампаніях. Як наслідок, вони хибують на фрагментарність, несистематичність і не дають достатнього матеріалу для широких узагальнень, висновків та прогнозів, на які є попит у суспільстві й політикумі. Тому професійні психологи сьогодні вельми неохоче висловлюються на теми політики, а ті, що беруть на себе таку сміливість, часом послуговуються не стільки науковими даними, скільки власними суб’єктивними спостереженнями та довільними припущеннями. Їхні праці рясніють спрощеними тлумаченнями, намаганнями штучно підвести “незручні” факти під відомі теоретичні постулати, наукоподібним відтворенням політичних гасел, а то й просто повторенням – слідом за політиками, політичними аналітиками та журналістами – розхожих політичних міфів. Одне слово, політичні реалії іноді більше домислюються, ніж осмислюються. До таких висновків спонукає, зокрема, аналіз деяких публікацій, присвячених тій же політичній кризі в Україні, що відбулась у листопаді–грудні 2004 р. Як і кожна велика історична подія, вона породила свою міфологію. Це закономірно. І я навіть ладен погодитися з доволі спірною думкою про те, що такі міфи є корисними для національної самоідентифікації, консолідації нації. Проте позиція науки в цьому питанні має бути чіткою і однозначною: науковець може й повинен вивчати міфи, але не долучатися до їх творення. Інакше цінність і прогностичні можливості наукового знання будуть зведені нанівець. Наприклад, чи багато дають для розкриття “феномена Ющенка” [11] твердження, згідно з якими люди масово підтримали Віктора Андрійовича на президентських виборах тому, що перейнялися довірою до нього, побачивши його ефективні дії на посту прем’єр- міністра України? Мабуть, небагато, адже соціологічні дослідження засвідчують, що найбільшою довірою громадян він користувався відразу після призначення прем’єр-міністром, а не в подальший період керування урядом. Більше того, за рівнем довіри майбутній Президент утримував перше місце ще з весни 1997 р. [12, с.141]. Отже, “успішне прем’єрство” вочевидь не було визначальним чинником його небаченої доти в незалежній Україні популярності, хоча, безперечно, допомогло виборцям раціоналізувати свої електоральні симпатії. Зумовили ж їх інші, передусім суто психологічні, чинники (ментальний чинник, чинник харизми тощо), до вивчення яких у вітчизняних політичних психологів, на жаль, так і не дійшли руки. Не витримує критики й міф про середній клас, а тим паче про середні міські верстви, як основу електоральної бази В.Ющенка та про нібито принципову відмінність її соціально-демографічного складу від електорату В.Януковича [11]. Так, на Майдані в Києві, особливо в перші революційні дні, поряд із студентством справді домінували представники середнього класу. Але це аж ніяк не означає, що їх бракувало і серед тих, хто підтримував В.Януковича. Дані репрезентативних опитувань населення доводять, що в обох електоратах частки майже всіх категорій виборців з різним фінансовим становищем були практично однаковими – крім тих, кому (за їхньою самооцінкою) не вистачає грошей навіть на їжу. Таких виборців серед прихильників В.Ющенка виявилось навіть більше – в 1,4 разу. Істотно нижчим, на 15%, показником характеризувався й середньодушовий дохід його прихильників [13]. Тобто виборець В.Ющенка був назагал біднішим, знедоленішим і, отже, формальних підстав почуватися “втомленою маленькою людиною”, яка потребує “сильної руки”, “авторитарного героя”, теж мав удосталь. Тому протиставляти його в цьому плані виборцям В.Януковича щонайменше ризиковано. Не сприяють з’ясуванню істини також численні спроби умоглядної інтерпретації або й містифікації безпосередніх чинників, які зумовили характер подій на Майдані, мирний їх перебіг. Приміром, висловлюється думка, що до революції спричинилися накопичення критичної маси суспільного невдоволення, загострення соціальної напруженості [11; 14]. Іншими словами, в неявному вигляді відтворюється традиційна марксистська модель “соціальних вибухів”. Але тоді незрозуміло, чому ж на Майдані стався не “вибух”, а “помаранчеве диво”. Тож доводиться пояснювати його якщо не винятковою мудрістю вождів, то особливостями українського менталітету (забуваючи про коліївщину, махновщину та інші криваві сторінки історії України). Тим часом дослідження, проведені науковцями нашого інституту за участю та під керівництвом автора , показують, що характер подій Помаранчевої революції піддається задовільному поясненню без подібних містифікацій та пересмикувань. Нам вдалося встановити, що: * впродовж 2004 р. рівень соціальної напруженості в Україні був помірним (нижчим за середній) і всупереч очікуванням, що були пов’язані з виборчою кампанією, дедалі помітніше знижувався. При цьому як в Україні загалом, так і в переважній більшості регіонів спостерігалася істотно менша напруженість, ніж, скажімо, в аналогічні періоди президентських виборів 1999 р.; * зниженню напруженості в суспільстві сприяли передусім позитивні зміни в матеріальному становищі громадян. Водночас доволі значною залишалася частка населення, якої ці зміни не торкнулися або торкнулися мало, що послаблювало, а в окремих сегментах суспільства і блокувало тенденцію до зниження соціальної напруженості, зберігаючи тим самим електоральну базу опозиційних сил; * порівняно з президентськими виборами 1999 р. головні зони локалізації соціальної напруженості під час останньої виборчої кампанії перемістилися зі східних і південних до центральних, північно-східних та західних регіонів, тобто до тих, де найбільшу підтримку мав головний опозиційний кандидат у президенти. Проте абсолютні показники напруженості у цих зонах локалізації все ж були нижчими, ніж свого часу на Сході та Півдні; * незважаючи на очевидне зниження соціальної напруженості, протягом усієї виборчої кампанії в українському суспільстві зберігався величезний протестний потенціал, нагромаджений упродовж 90-х років. При цьому з кожним роком посилювалася тенденція до політизації мотивів протестної поведінки. У 2004 р. вперше за весь період спостережень (а вони тривали понад сім літ) серед чинників, що можуть спонукати громадян до участі в масових акціях протесту, провідне місце посів мотив універсального, “неекономічного” змісту – порушення прав людини. Помітно зросло також число респондентів, схильних протестувати проти зловживань владою з боку місцевого керівництва, корупції в керівних структурах тощо. Ще на початку виборчої кампанії (липень 2004 р.) кожен п’ятий громадянин України був психологічно готовий до висловлення публічного протесту проти ймовірної фальсифікації результатів президентських виборів, що й реалізувалося після оголошення переможцем другого туру В.Януковича. Відтак вибори стали каталізатором переходу населення від протестного способу життя, що утверджувався останніми роками в повсякденні, до відкритої громадянської непокори. Таким чином, було підтверджено висунуту раніше гіпотезу про те, що між соціальною напруженістю і протестною мобілізацією суспільства не завжди існує безпосередня залежність [15]. На відміну від соціальної напруженості, що виникає незалежно від волі людей як спонтанна реакція на екстремальні умови життя, протестна мобілізація зазвичай пов’язана з низкою чинників іншого походження (ідеологічного, політичного, морально-етичного), передбачає момент свідомого особистісного вибору. Тому масовим акціям протесту не обов’язково передує значне зростання соціальної напруженості як такої, що й довели події на Майдані в Києві та інших майданах тих буремних днів. Іншими словами, Помаранчева революція була могутнім сплеском протестної активності мас, зумовленим конкретною провокативною ситуацією, який, однак, на відміну від більшості народних повстань, стався не на підйомі, а на спаді хвилі суспільного невдоволення “стресогенними” умовами життя. І саме відносно низький фоновий рівень напруженості в суспільстві (а не далекоглядні стратегеми лідерів опозиції) визначив її мирний перебіг, нівелював потенційну можливість руйнівного соціального вибуху. Ці приклади, на мій погляд, є достатньо переконливими аргументами на користь планомірного і систематичного здійснення політико-психологічних досліджень. При всій повазі до інтуїтивного осягнення дійсності треба пам’ятати, що наука починається там, де є конкретна дослідницька робота, і закінчується, коли її намагаються підмінити науковою публіцистикою чи наукоподібною белетрис- тикою, а гіпотезам, що потребують перевірки, надають статус істин в останній інстанції. І, нарешті, третя з головних “хвороб зростання” політичної психології – це неконвертованість її напрацювань у політичні технології. Я ніколи не був прихильником “голого” прагматизму в політичних науках, завжди виступав проти примітивно утилітарного розуміння їх місії [12]. Але не може не викликати стурбованості те, що результати політико-психологічних досліджень (навіть і тих, які мають під собою доброякісну емпіричну основу) зазвичай не доводяться до рівня політичних технологій. Це шкодить передусім самій політичній психології, оскільки робить її неконкурентоспроможною на ринку консалтингових послуг (звісно, є чимало психологів, котрі успішно працюють у сфері політичного консалтингу, але працюють вони здебільшого як політологи чи соціологи, а не за своїм основним фахом, і відтак їхня діяльність фактично нічого не дає для формування попиту на політико- психологічні послуги як такі). Водночас низький рівень технологізації політико-психологічного знання стає серйозною перепоною на шляху розвитку політичних технологій, адже останні можуть удосконалюва- тися лише в міру їх психологічного “підживлення”, осягнення техно- логом тонких психологічних механізмів та закономірностей політичного впливу. Правда, засоби масової інформації переконали громадськість у всемогутності політичних технологій, демонізували образ політтехнолога, наділивши його чудотворною здатністю як завгодно маніпулювати людською свідомістю. Однак це не що інше, як рекламний блеф, підкинутий суспільству самими ж політтехнологами. Насправді стан політичних технологій, принаймні на пострадянському просторі, жалюгідний. У цьому годі сумніватися після нищівного фіаско іменитих російських консультантів, які обслуговували виборчу кампанію В.Януковича. Шкода тільки, що, зловтішаючись із цього фіаско, ми не робимо правильних висновків. Нерідко факт поразки В.Януковича прямолінійно тлумачиться як свідчення високої ефективності дій команди його головного опонента, їх кращої технологічної оснащеності. Зокрема, на сторінках наукової періодики трапляються твердження, що виборча кампанія “Президент-2004” нібито увійшла в історію як перемога нових технологій “інформаційної війни” над адміністративним ресурсом [18]. Але це теж якщо не блеф, то один із міфів Помаранчевої революції. Перемога над адміністративним ресурсом, як відомо всьому світові, справді була. Та чи за рахунок ефективних технологій? Моніторинг електоральних намірів громадян, що здійснювався нашим інститутом (див. рис.), не дає підстав говорити про високу ефективність виборчих кампаній як одного, так і другого кандидата. Радше навпаки. Рис. Динаміка електоральних намірів громадян України щодо голосування у ІІ турі президентських виборів 2004 р. (у % до числа респондентів, які відповіли, що візьмуть участь у голосуванні) Якщо візьмемо за точку відліку червень 2004 р., то побачимо, що вся передвиборна суєта команди В.Януковича додала йому лише 10% голосів, тобто менше, ніж попередній рік його прем’єрства, а на заключному, вирішальному, етапі виборчих перегонів узагалі перестала будь-що додавати. Проте ще скромніший вигляд має результативність кампанії, яку вела команда В.Ющенка. Перед ІІ туром голосування число його прихильників ледве сягнуло рівня, що фіксувався в червні 2003 р. А впродовж усього періоду передвиборної боротьби штабам нинішнього Президента вдавалося лише з більшим чи меншим успіхом утримувати у відмобілізованому стані його електорат, що сформувався задовго до початку виборчих змагань. Загалом же попри розмови про “нові технології” кампанія, як бачимо, мала фактично нульовий результат. І не випадково навіть після Майдану, що докорінно змінив ситуацію у вітчизняному інформаційному просторі на користь лідера “помаранчевих”, кількість тих, хто голосував за нього, збільшилася неістотно. Таким чином, з усього видно, що політичний консалтинг на сьогоднішній день не спроможний запропонувати політикам ефективні технології впливу на людську свідомість. Та радіти з цього може лише недосвідчена в політиці людина. Адже якраз відсутність дієвих технологій переконування, політичної мобілізації, політичного залучення громадян і провокує масоване використання адмінресурсу, породжує ті горезвісні антитехнології політики, які не лише призводять, по суті, до її виродження, а й перебувають поза межами моралі й закону (всілякі “каруселі”, “печива” і т.ін.). Інакше кажучи, брак політичних технологій нині об’єктивно є більшим злом, ніж загроза їх “перевиробництва”. А відтак участь науки у їх розробленні, думається, не потребує особливих застережень. Зрештою, хай краще цим займаються справжні науковці, ніж справжні шарлатани. Отже, для подолання “хвороб зростання” політичним психологам сьогодні слід передусім: 1) дійти згоди щодо якісно нового (сутнісного) визначення предмета своєї дисципліни; 2) налагодити планомірне і систематичне відстеження явищ політичного життя; 3) забезпечити технологізацію політико-психологічного знання. Ці завдання, на мій погляд, можна кваліфікувати як необхідні й достатні в найближчий період умови успішного розвитку політичної психології. Література 1. Гозман Л.Я., Шестопал Е.Б. Политическая психология. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. – 448 с. 2. Найдьонова Л., Найдьонов М. Феномен Майдану: динаміка емоційних станів учасників // Політ. портрет України: Часопис фонду “Дем. ініціативи”. – 2005. – №32. – С.46–58. 3. Кирилюк Ф.М., Кремень Л.А., Ирхин Ю.В. Психология и политика: Учеб. пособие. – К.: Політологічний центр при Київськ. ун-ті ім. Т.Г.Шевченка, 1993. – 140 с. 4. Рощин С.К. Западная психология как инструмент идеологии и политики. – М.: Наука, 1980. – 303 с. 5. Политическая психология // Психология: Словарь / Под общ. ред. А.В.Петровского, М.Г.Ярошевского. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Политиздат, 1990. – С. 281. 6. Дилигенский Г.Г. Социально-политическая психология: Учеб. пособие. – М.: Новая школа, 1996. – 352 с. 7. Корнєв М.Н., Слюсаревський М.М. Про історію політичної психології, її предмет і завдання на сучасному етапі суспільного розвитку // Проблеми політ. психології та її роль у становленні громадянина Укр. держави: Матеріали Всеукр. наук. конф. 29–31 травня 1995р. – К., 1995. – С.40–42. 8. Брушлинский А.В. Психология субъекта: индивида и группы. (Часть І) // Психол. журн. – 2002. – Т.23. – №1. – С.71–80. 9. Леонтьев А.А. Альтернативная психология // Психол. журн. – 2005. – Т. 26. – №1. – С. 113–116. 10. Татенко В.А. Предмет психологической науки: субъектная парадигма // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. – К.: Міленіум, 2003. – Вип. 7(10). – С. 23–42. 11. Губенко О.В. Феномен Віктора Ющенка // Практич. психологія та соц. робота. – 2005. – №4. – С.78–80. 12. Слюсаревський М.М. Ілюзії і колізії: Нариси, ст., інтерв’ю на теми політ. та етніч. психології. – К.: Гнозис, 1998. – 234 с. 13. Хмелько В. Динаміка рейтингів і соціальний склад електоратів В.Ющенка та В.Януковича у виборчій кампанії 2004 року // Політ. портрет України: Часопис фонду “Дем. ініціативи”. – 2005. – №32. – С.13–25. 14. Степаненко В. Українська суспільна трансформація крізь призму Помаранчевої революції // Політ. портрет України: Часопис фонду “Дем. ініціативи”. – 2005. – №32. – С.34–45. 15. Слюсаревський М.М. Про деякі гносеологічні умови достовірності та прогностичної значущості соціально-психологічних досліджень (на прикладі вивчення зв’язку соціальної напруженості із соціальним протестом) // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. – К.: Міленіум, 2003. – Вип. 7(10). – С. 3–22. 16. Слюсаревський М.М. Соціальна напруженість: теоретична модель необхідних і достатніх показників // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. – К.: Абрис, 2002. – Вип. 5(8). – С. 3–23. 17. Жовтянська В.В. Динаміка соціальної напруженості в Україні: основні тенденції // Наук. студії із соц. та політ. психології: Зб. ст. – К.: Міленіум, 2003. – Вип. 7(10). – С. 90–101. 18. Зливков В. Психологія перемоги: віртуальні та реальні чинники // Соц. психологія. – 2005. – №3(11). – С.33–42. ПОЛІТИЧНІ НАУКИ В УКРАЇНІ: КРИЗА МЕТОДОЛОГІЇ ЧИ КРИЗА ЦІННОСТЕЙ НАУКОВЦІВ? М.І. Михальченко, м. Київ Розглядається ситуація у сфері методології суспільних наук, зокрема політичних. Обгрунтовується теза, що твердження про методологічну кризу в українському суспільствознавстві перебільшені. Трансформаційний, модернізаційнний, еволюціоністський і револю- ціонаристський підходи дають змогу здійснити досить точний аналіз і синтез ситуації в Україні. Ключові слова: методологічна криза; українське суспільство- знавство; трансформаційний, модернізаційнний, еволюціоністський і революціонаристський підходи; зміни. Рассматривается ситуация в сфере методологии общественных наук, в частности политических. Обосновывается тезис, что утверждения о методологическом кризисе в украинском общество- ведении преувеличены. Трансформационный, модернизационный, эволюционистский и революционаристский подходы позволяют осуществить достаточно точный анализ и синтез ситуации в Украине. Ключевые слова: методологический кризис; украинское обществоведение; трансформационный, модернизационный, эволю- ционистский и революционаристский подходы; изменения. The article deals with the situation in the area of social sciences’ methodology, particularly political sciences. It states the thesis that asserts of methodological crisis in Ukrainian social sciences are exaggerated. Transformational, modernization, evolutionary and revolutionary approaches allow to make the precise analysis and synthesis of situation in Ukraine Key words: methodological crisis; Ukrainian social sciences; transformational, modernization, evolutionary and revolutionary approaches; changes. Протягом останніх п’ятнадцяти років особливої популярності набула теза, що українське суспільствознавство, у тому числі і політичні науки, переживає глибоку методологічну кризу. На перший погляд ця теза має теоретичний сенс і підтверджується процесом розвитку суспільних наук. Справді, сплеск богошукання, інтересу до астрології, хіромантії, окультизму, сатанізму, миттєвий перехід частини суспільствознавців на позиції постмодернізму чи пост- постмодернізму буцімто свідчать про кризу не тільки марксистської, а й усіх класичних методологій. У той самий час ми бачимо, що суспільствознавці цілком задовільно здійснюють аналіз світових процесів і тенденцій суспільного розвитку, досить точно оцінюють хід політичного, економічного і духовного розвитку України. Отже, суспільство- знавство виконує свою пізнавальну функцію, хоча і має багато проблем теоретичного, фінансово-матеріального й організаційного характеру. Раціоналізм науки поки що протистоїть ірраціоналізму не тільки в суто науковому просторі, а й в освітньому. Хоча є група ентузіастів, яка прагне повернути викладання релігії у ВНЗ, тобто йдеться про повернення до ситуації, коли великим просвітникам- гуманістам доводилося вести запеклу боротьбу за відділення церкви від держави, релігії від освіти. Право бути віруючою людиною або атеїстом – це право кожного громадянина, і воно гарантовано Конституцією України. Гарантовано також право зареєстрованих релігійних конфесій мати свої навчальні установи. Але держава не може нав’язувати студентам ВНЗ жодну релігію. Глобальний програш марксизму також не привів до глобальної методологічної кризи в постсоціалістичних країнах. Частина суспільствознавців (менша) залишилася на методологічних позиціях марксизму, частина (більша) перейшла на плюралістичні методологічні позиції і використовує всі продуктивні методологічні підходи, а частина досі не має міцних методологічних позицій і некритично підхоплює модні підходи. Таким чином, у частини науковців справді існує криза пізнавальних цінностей. Це нормальна ситуація в умовах перехідного періоду, коли кардинально змінюється політичний та економічний лад, а замість тоталітарної ідеології впроваджується ідеологічний плюралізм. Сьогодні в Україні відбуваються модернізаційні зміни пізнавальних парадигм суспільствознавства, розв’язується грандіозне завдання: переглянути увесь арсенал суспільної науки, обрати нові технології суспільного пізнання, які б дали змогу більш реально, прагматично оцінити суспільне життя в Україні і світі, позбавитись ілюзорних суспільствознавчих конструкцій, що не відповідають національним інтересам Української держави. Крім того, перегляду підлягають і взаємовідносини в трикутнику “народ – держава – особа”, де досі явно не вистачало гуманістичного підходу. У цій сфері якнайяскравіше можуть виявити свій пізнавальний потенціал політичні науки, зокрема політична філософія, політична історія, політична соціологія, політична психологія тощо. Теоретичне забезпечення процесу державотворення в Україні поки що мозаїчне, компілятивне. І це позначається на курсі внутрішньої і зовнішньої політики владних груп, який здійснюється з такими “вихилясами”, що ставить у глухий кут і іноземців, і громадян України, коли вони хочуть його раціонально витлумачити. Перед політичними науками постала і така методологічна проблема: який загальний підхід застосувати для аналізу суспільних змін в Україні? Під яким кутом зору розглядати політичну реальність в Україні, щоб не створити нові політичні міфи, не допустити дезорієнтації політичної свідомості населення. Сьогодні, коли в Україні тільки визначається загальний напрям змін, ми ще не спроможні змінити їх головну характеристику – це й досі трансформаційні зміни напівстихійного характеру. Позитивним у цих змінах є те, що вони напівсвідомі і напівцілеспрямовані. У низці своїх праць ми розглядали внутрішні і зовнішні механізми суспільних змін в Україні . Суспільні зміни можна розглядати під різними кутами зору: трансформації і модернізації, прогресу і регресу, революції і еволюції і т. п. Найчастіше в сучасній Україні використовуються трансформаційний, модернізаційний і революційний підходи до розгляду суспільних змін. Інколи поняття “трансформація”, “модернізація”, “революція” використовуються легковажно, без розуміння того, що за тим або іншим терміном, поняттям, категорією стоїть не тільки цілий клас явищ, а й методологічний підхід до практичної політики. Наприклад, у сучасній науковій літературі, політиці більше говорять про Україну, що трансформується. І яка ж специфіка цим вирізняється? Чи є країни, які не трансформуються? Безумовно, ні. Якщо країна перестає трансформуватися, то вона застигає в розвитку і гине. Інша річ, у якому напрямі відбувається трансформація – прогресу чи регресу. Відтак в Україні все частіше використовується модернізаційний підхід до суспільних змін. Існують різні погляди на сутність модернізації як в межах цивілізаційного, так і формаційного підходів. Одні дослідники вважають модернізацію переходом від традиційного суспільства до сучасного (їхні міркування досить абстрактні); інші відзначають два модернізаційні переходи: від аграрного суспільства до індустріального і від традиційного – до сучасного; ще інші вважають модернізацію єдиним процесом, який, почавшись чи то революцією в Нідерландах 1580 р., чи то англійською революцією 1642 р., чи то французькою революцією 1789 р., досі не завершився; дехто пропонує розглядати модернізаційний процес у кожній країні окремо. Ми ж схильні вважати модернізацією будь-яке динамічне, свідомо регульоване і якісне покращення в економічній та політичній сферах. Існує багато концепцій модернізації. Можна розглядати модернізацію глобально в часовому і просторовому аспектах, регіонально як європейську, азіатську чи африканську модернізації і т.п. Нас у цій розвідці більше цікавить сучасна модернізація, яка здійснювалася у ХХ ст. Поняття “модернізація”, а також низку інших, за допомогою яких описуються сучасні процеси в Україні, ми визначатимемо на основі модернізаційних процесів ХХ ст. Завдання прискореної модернізації українського суспільства є очевидним. Попередні завдання модернізації – індустріалізація, урбанізація, розвиток середньої і вищої освіти та інші – в цілому розв’язано. Хоча, наприклад, завдання індустріалізації сільського господарства в колишньому СРСР, і зокрема в Україні, не було реалізовано. Те ж саме можна сказати про сферу обслуговування. Тому Україна терміново потребує не тільки модернізації “навздогін”, щоб зрівнятися з розвиненими країнами світу, а й випереджувальної модернізації. Тобто йдеться не тільки про залучення передових світових технологій у промисловість, сільське господарство, сферу обслуговування, політичний та освітній процеси, у науку й культуру, а й про створення своїх нових науково-технічних, політичних й освітніх технологій, що були б конкурентоспроможними на світовому ринку матеріальних і духовних цінностей. Західні дослідники поняття “модернізація” часто трактують дуже звужено. Це породжує скепсис стосовно теорій модернізації, що можуть повною мірою описати більш глибокі і масштабні сучасні модернізаційні процеси. Поняття “модернізація”, на нашу думку, поширюється не тільки на процеси переходу від традиційних суспільств до сучасних, а й на процеси вдосконалення сучасних суспільств. За аналогією з розвитком техніки і технологій (хоч така аналогія досить умовна), будь-який механізм, у тому числі соціальний, будь-яку технологію, і соціальну зокрема, можна поліпшувати, удосконалювати, роблячи їх функції більш ефективними. Тому модернізаційний підхід можна і потрібно поширювати як на сучасні західні, так і на незахідні суспільства. Тоді відпадає потреба в розмитих концепціях “постмодернізації”, що знижують точність філософського, політологічного, економічного і соціологічного аналізу. Поняття “модернізація” наголошує на аспекті поліпшення, удосконалення соціальних інститутів, суспільних відносин. Саме цим воно відрізняється від понять “розвиток”, “трансформація”, “зміна”, що є більш нейтральними стосовно динаміки суспільного процесу, його прогресивних тенденцій. Трансформація, зміна, розвиток можуть бути орієнтовані на зміну реалій у будь-якому напрямі: уперед, назад, убік, по колу і т. ін. Модернізація ж орієнтує суспільство, його структури і сфери на вдосконалення, просування вперед, на розробку й реалізацію нових цілей, завдань, пріоритетів, стратегій. Модернізація – це не тільки творчо-перетворювальна функція розвитку, а й специфічний засіб оновлення суспільств. Модернізація дійсно є незавершеним проектом – проектом, що ніколи не завершується в глобальному вимірі. Суспільству, яке вважає, що завершило модернізаційний проект, місце на історичному смітнику. Розгляд модернізаційних спроб в Україні не можна відривати від ідей трансформації, про які так часто говорять сьогодні. Тим більше, що трапляються спроби застосувати теорію трансформації до України на сучасному етапі. Неоднозначні результати досліджень, проведених нами в цій сфері, сконцентровано в низці тез. По-перше, сучасне суспільствознавство досі не виробило специфічної наукової парадигми, яка б унеможливлювала створення хоча б відкритої (незавершеної) теорії трансформації суспільств. Більшість учених, що працюють в означеній сфері, обмежуються загальновідомими істинами: усі суспільства трансформуються, напрями трансформації можуть змінюватися досить різко, є революційні й еволюційні трансформації, поступальні й зворотні, системні та безсистемні і т. п. По-друге, те, що видається за теорію трансформації постсоціалістичних країн на Заході, – це скоріше гіпотеза про трансформацію постсоціалістичних держав до переважно ринкової організації економіки і демократичних політичних інститутів західного типу. По-третє, у результаті руйнування частини державних систем культурного і соціального забезпечення повинні бути створені нові, засновані на муніципальному і приватному інтересі, але регульовані і підтримувані державою: охорона здоров’я, освіта, пенсійна система, система гарантій по безробіттю. По-четверте, усі перераховані вище процеси повинні відбуватися одночасно. Основою такої тези є усталене у філософії та соціології уявлення про системний характер суспільства і про те, що зміна в якійсь одній ланці, сегменті суспільства викликає системно орієнтовані зміни в інших сегментах. На жаль, ці тези часто “не працюють” на пострадянському просторі. Наприклад, реформування економіки не супроводжується демократизацією суспільства, тобто втрачається демократична сутність процесу трансформації. Далі, економічні і політичні реформи не вдається синхронізувати, оскільки кожна із цих змін можлива тільки в тому випадку, коли вже відбулася інша зміна, тобто вони детермінують одна одну і є власною необхідною передумовою. Оскільки основні тези так званої теорії трансформації стають умовними, то ця теорія трансформації втрачає свої визначальні характеристики, а суспільна трансформація починає сприйматися як відкритий процес, що розвивається під дією вихідних базисних і привхідних ситуаційних обставин, цілей і засобів їх досягнення в діяльності людей. Це саморегульований та самокоректований процес, і він переважно вільний від концептуальної заданості результатів, наявних у проектах модернізації та реформах. Старі теорії і старі підручники, присвячені розгляду трансформації західних суспільств, у тому числі й праці К. Маркса і Ф. Енгельса, що описують європейське й північноамериканське суспільства XIX ст., малопридатні як довідники для наших реформаторів. Навіть європейські реалії кін. 40-х – поч. 60-х років XX ст., коли Західна і частина Центральної Європи відновлювалися після Другої світової війни, не відповідають пострадянським умовам на рубежі сторіч. “Тоді” і “сьогодні” – різні історичні умови: якісно відрізняються техніка і технології, якісно змінилися міжнародні економічні та політичні відносини, інші люди в Західній Європі і на пострадянському просторі. І те, що пострадянські країни переважно орієнтуються на західні цінності, мало впливає на темпи трансформації та модернізації. Розгляд трансформаційних процесів і модернізації як специфічного типу трансформації доцільно пов’язати з аналізом революцій – теж своєрідним типом суспільної трансформації і засобом модернізації. Модернізація може здійснюватися еволюційним або революційним шляхом. Революція ж як специфічний тип трансформації і модернізації є граничним моментом переходу суспільства з однієї фази в іншу. Революції є найбільш драматичними й кардинальними спробами здійснити суспільні зміни на макросоціальному рівні. Цілями революції можуть бути реальні й утопічні ідеали. Загальним для всіх революцій є орієнтація на майбутнє як центральний компонент революційної ідеології. Ідеальний, “чистий” образ революцій описує Ш. Ейзенштадт на основі узагальнення праць багатьох учених. Головними її ознаками він вважає насильство, новизну і всеохопність змін. Справді, більшість дослідників характеризують революцію як найінтенсивніший, насильницький та усвідомлений тип суспільного процесу. Особливу роль у революційному русі відіграють ідеали рівності, прогресу, свободи, нового справедливого соціального порядку. Загальновизнано, що передумовами революцій стають фундаментальні соціальні суперечності, очевидні прояви несправедливості, загострення боротьби еліт і класів за владу, соціальні і духовні аномалії в суспільстві, залучення в політичне життя масових соціальних груп та їх політичних організацій. Наслідки й механізми революцій завжди багатобічні, кардинальні. По-перше, це насильницька зміна політичного й економічного ладу. По-друге, заміна правлячої еліти. По-третє, кардинальні зміни в інституціональній сфері. По-четверте, радикальний розрив з минулим способом мислення і життя (принаймні в перший період після революції). По-п’яте, кардинальна зміна системи виховання й освіти з метою формування нового світогляду й нової моральності соціальних груп та особистостей. Ці риси всякої “великої” революції підкреслювали А. Токвіль, К. Маркс, Е.Ледерер, Т. Гейдер, В. Ленін, О. Розеншток-Хюссі, Ш. Ейзенштадт, Г. Алмонд, Д. Белл та інші вчені й політики. Важливою характеристикою революційних перетворень є синхронізація соціальних змін у різних сферах суспільства. Хід змін і їхні наслідки оцінюються відповідно до ідеально-типової схеми революції, що буває “м’якою” і “жорсткою”. “М’які” ідеально-типові схеми революції характерні для так званих буржуазних революцій, наприклад, для Американської революції (1761–1776) і Французької революції (1787–1799) . “Жорсткі” ідеально-типові схеми революції характерні для так званих пролетарських революцій – Паризька Комуна (1870–1871), революція в Росії (1917–1921) і Китаї (1911– 1948). Застосування жорстких схем революції, особливо обґрунтованих тоталітарною ідеологією, веде до масового терору і встановлення тоталітарних чи авторитарних режимів влади. Оскільки революції не є окремим предметом нашого поглибленого аналізу, лише відзначимо, що філософська, соціологічна й політологічна література сфокусована на розбіжностях між революційним та еволюційним шляхами перетворень, між справжніми, усеосяжними революціями і частковими змінами суспільств у результаті переворотів, на аналізі образів “чистої” революції в різних регіонах та умовах. До революцій ми ще повернемося, а зараз зробимо попередній підсумок. По-перше, різні автори виділяють різні етапи розробки і здійснення теорій модернізації – ліберальних, консервативних, соціалістичних та ін. Наприклад, соціалістичний експеримент теж був спробою втілення модернізаційного проекту, хоча і з метою реалізації ілюзорних концепцій побудови комунізму. Тому він критикувався як ззовні, так і зсередини в тодішніх соціалістичних країнах. По-друге, треба ясно бачити, що західні (немарксистські) теорії модернізації вже в 60-ті роки теж зазнавали серйозної критики “зсередини”, оскільки їх американоцентричний і євроцентричний характер не дав очікуваного ефекту в більшості країн Азії, Африки, Латинської Америки. Немарксистські теоретики прийшли до висновку, що потрібно визнати істотну незалежність економічного розвитку від “жорстких” ідеологій і політичних схем західного типу, важливість збереження національних та регіональних традицій, що допомагають зберігати стійкі форми соціальної організації і забезпечують мирні шляхи політичного розвитку. По-третє, нинішній, етап розвитку глобальної теорії модернізації (як системи конкретних теорій), початок якого можна датувати кінцем 80-х років XX ст., проходить в умовах розпаду світової соціалістичної системи, коли постсоціалістичні країни намагаються шляхом модернізації влитися у світове співтовариство народів, що будують цивілізовані соціальні держави, де дотримуються права і свободи особи, громадських організацій. Багато вчених, які аналізують проблему модернізації суспільств, доходять висновку, що досвід механічного перенесення західних і соціалістичних моделей у регіони, де для них немає історичних умов, виявився помилковим. Нині теорія модернізації трансформується в інструмент пізнання і пояснення нових шляхів розвитку на основі нагромадження досвіду технологічно та соціально передових країн світу, що має універсальний, загальний характер і гармонійно поєднується з історичними традиціями й іншими цінностями певних суспільств. Тобто здійснюється перехід від стихійно-свідомих процесів модернізації, де свідомий елемент відходить на другий план, до свідомих стратегій модернізації, коли практичні дії здійснюються на основі теорії. Це дуже суттєва зміна в парадигмах соціального пізнання. Модернізаційний підхід висувається на перший план при проведенні різного типу реформ. У цьому випадку модернізація постає як низка етапів: 1) визначення цілей модернізації (теоретично і практично); 2) консолідація та мобілізація значних груп політичної, економічної і культурної еліт на реалізацію цієї мети; 3) етап реалізації теоретичних програм у практиці перетворень суспільства; 4) консолідація суспільства на новій модернізованій основі (економіка, політика, культура). При цьому процес модернізації в кожній окремій країні – це не простий додаток абстрактно-універсальної схеми, а конкретна щодо прив’язки до історичних умов теоретична і практична модель, яка реалізується через діяльність соціальних суб'єктів. Із цих конкретних модернізаційних проектів випливають загальні характеристики процесу модернізації, що, у свою чергу, є засобом пізнання модернізаційних процесів і їх регулювання в різних сферах громадського життя. Як ми вже зазначали, модернізаційний проект може здійснюватися революційним або еволюційним шляхом. Який же шлях обрала Україна? Безперечно, еволюційний. Революційна риторика кін. 2004 – поч. 2005 років мало що означає. За класичними критеріями в Україні не сталося ні політичної, ні економічної революції. Відбулася певна еволюція свідомості частини людей, яких попередній політичний режим поставив на межу народного бунту. На щастя, такий бунт не відбувся, хоча й існувала загроза переростання “помаранчевих подій” у Києві в народне повстання. Результатом “помаранчевих подій” стала часткова ротація політичних та економічних еліт, результати якої поки що дуже важко спрогнозувати. Події в Україні на рубежі 2004–2005 років висунули три головні завдання: модернізація інституціональної структури в Україні; стабілізація соціально-групової структури на базі розвитку “середнього” класу; активізація людського потенціалу. Усі три завдання системно доповнюють одне одного. Тому їх синхронізація чи десинхронізація суттєво впливає на динаміку розвитку України. Безпосередньою і прямою метою проголошених змін є удосконалення суспільних інститутів – держави і громадянського суспільства. Але це зовнішня конструкція модернізації. Глибинною метою є стабілізація соціально-групової структури суспільства шляхом зменшення кількості бідних і малозабезпечених та зростання чисельності забезпеченого середнього класу. Багаті самі про себе потурбуються, якщо працюватиме закон і діятимуть рівні для всіх правила економічної та політичної гри. Нарешті, найглибшою і засадничою метою з очікуванням довгострокового результату модернізації суспільства є розвиток людського потенціалу. Зазначимо, що в 2005 р. в Україні не виявлено ознак ні політичної, ні економічної, ні ідеологічної кризи. Переобрано Президента України, сформовано новий Кабінет Міністрів, працює Верховна Рада, прийнято законодавство про вибори до Верховної Ради на багатопартійній основі. У політичній сфері є тільки одна конфліктна ситуація, яка може викликати кризові явища: це так звана політична реформа і зміни до Конституції України. Навіть громадянин, що не має спеціальної юридичної освіти, звернувшись до Конституції України, виявить, що, згідно із ст. 156, у разі внесення змін до Конституції України (розд. XIII) законопроект повинен не тільки прийматися “не менш як двома третинами депутатів від конституційного складу Верховної Ради України”, а й “затверджуватися всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України”. Відповідно до Закону про політреформу, вносяться значні зміни до Конституції України в розділи “Президент України”, “Кабінет Міністрів України. Інші форми виконавчої влади”. Але чомусь досі про підготовку всеукраїнського референдуму ніхто не чув. Тобто порушено процедуру прийняття конституційних змін. Ми вже не говоримо про недопустимість пакетного голосування у Верховній Раді, інші закони щодо конституційних змін. В економічній сфері спостерігається невелике економічне зростання. Але воно відбувається за рахунок посиленої експлуатації природних ресурсів і старих підприємств. Частка продукції, яку виробляють нові науково-технічні комплекси, дуже низька. Головною ж небезпекою для України є те, що немає серйозних капіталовкладень у дві сфери – сільське господарство і людський потенціал. Це не стратегічно. Найбільші резерви зростання економічної могутності України – це людський потенціал, де наука та освіта є головними чинниками, і сільське господарство, де затягування науково- технічного переозброєння, запущена соціальна сфера, погані дороги і т.ін. ведуть до стагнації сільськогосподарського виробництва. У нас же загрожують знищити науку шляхом об’єднання її з ВНЗ, де наукові дослідження відіграють третьорядну роль. А вся сільськогосподарська політика зводиться нині до допомоги селу пальним. В ідеологічній сфері можна констатувати рішучий злам в орієнтаціях, що знайшло відображення в усвідомленні цінності національного суверенітету і національного розвитку. Щоправда, не треба недооцінювати небезпеки сепаратизму, інформаційного імперіалізму з боку деяких держав і штучної проблеми “двох державних мов”. Тут загравання влади з порушниками закону неприпустиме. ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ: РЕФЛЕКСІЯ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ПРОФЕСІЙНОЇ СПІЛЬНОТИ Л.А. Найдьонова, м. Київ Статтю присвячено теоретичному аналізу проблем політичної психології в аспекті розгляду її як професійної спільноти. В основу аналізу покладено ідеї праксису та ресурсів рефлексії. Виділено стереотипи психологічного середовища, що заважають формуванню ідентичності політичного психолога. Пропонується концепт рефлексивного капіталу, чотири виміри якого описують напрями розвитку професійної спільноти. Ключові слова: професійна спільнота, професійна ідентичність, праксис, рефлексивний капітал спільноти. Статья посвящена теоретическому анализу проблем политической психологии в аспекте рассмотрения ее как профессионального сообщества. В основу анализа положены идеи праксиса и ресурсов рефлексии. Выделены стереотипы психологической среды, которые препятствуют формированию идентичности политического психолога. Предлагается концепт рефлексивного капитала, четыре измерения которого описывают направления развития профессионального сообщества. Ключевые слова: профессиональное сообщество, профессиональная идентичность, праксис, рефлексивный капитал сообщества. Article is about theoretical analysis of the problem of the political psychology in the aspect of the professional community development. Analysis is on the base of the ideas about praxis and reflective resources. The stereotypes in the psychological environment, which block the professional identity development, are single out. The concept of reflective capital with its 4 dimensions are proposed. Key words: professional community, professional identity, praxis, reflective capital of community. Проблема вивчення механізмів розвитку спільнот має як загальнотеоретичне, так і прикладне значення. Політична психологія – окрема наукова галузь, що історично формувалася в межах прикладної соціальної психології, на перетині психологічних, соціологічних досліджень і суспільно-політичної практики. Інституалізація галузі триває: про це свідчать нові посібники, навчальні курси, тематика захистів кандидатських і докторських дисертацій. Проте виокремлення галузі із спільного міжгалузевого поля може бути забезпечене одночасною дією двох соціально-психологічних механізмів, які є спільними для утворення будь-яких спільнот, що інституалізуються. Перший із цих механізмів стосується формування особливої ідентичності політичного психолога, другий – спільної участі в загальних для всієї спільноти подіях, яка репрезентується у свідомості окремого учасника через образ і смисл спільноти, уявлення про її цінності й очікування, нормативну систему саморегуляції, відчуття особливості дискурсу тощо. Мета статті: здійснити рефлексію означених механізмів, провести аналіз взаємозв'язку розвитку професійної спільноти з розв'язанням суперечності особистої ідентичності політичного психолога. Для цього потрібно не тільки виділити загальний механізм взаємовпливу індивідуальної ідентичності та регулятивів спільноти, а й переосмислити їх щодо сучасного стану політичної психології. Результатом проведеної роботи має стати формулювання джерел професійної рефлексії політичного психолога, яка визначає його позицію в суспільстві. Результати теоретичного аналізу. Політична психологія формується на перетині двох тенденцій: перша – вивчення соціально- психологічних явищ і процесів у політичній царині суспільства, тобто створення нових знань про політику, її суб'єктів та їхню взаємодію; друга – прикладне використання цих знань. Як і в будь-якій іншій новій галузі, на початку її становлення соціальне замовлення на знання, необхідне для практики, виконується в межах батьківських галузей, що створюють передумови. Опрацювання критичного обсягу знань та паралельно до цього – специфічного концептуального апарату – дає змогу виділити новий предмет окремої галузі. Цей же процес за законами іншого дискурсу може бути викладений як характеристика інтеграційних процесів у спільноті, що через механізми пізнання власного інтересу і вигоди приводить до створення смислових основ нової спільноти як суспільної ніші її подальшої інституалізації в нову наукову галузь. Можливо, виокремивши механізм пізнавання власного інтересу і вигоди, ми дещо перебільшуємо роль так званого економічного акценту, але це дає змогу більш цілісно охопити взаємозв'язок індивідуальних внесків і розвитку спільноти науковців окремої галузі. Думки, ідеї, висловлені окремим діячем науки, стосовно доцільності створення нової галузі, можуть досить довго не втілюватися, допоки не виникне спільнота тих, хто впізнає в цій думці шлях власної самореалізації, ідентифікує себе із цією галуззю. Створені наукові знання також можуть досить довго не використовуватися, не знаходити практики втілення, але витрату ресурсів на наукові розробки сплачує суспільство. Минули ті часи, коли власники ресурсів самі приймали рішення про витрати на наукові дослідження. Сьогодні наука значною мірою не просто індустрія, яка сворює нові продукти, а й суб'єкт ринкових відносин у широкому їх розумінні, адже створюється продукт-товар. Це нові знання, які комусь потрібні, які задовольняють чиюсь потребу. Це може бути потреба пізнавальна, наприклад створення знань для пошуку єдиної істини (для тих, хто є носієм цінності істини). У гуманітарних науках така однозначна відповідь спрощує ситуацію. А розвиток прикладної науки ще більше наголошує на міжсуб'єктному зв’язку – для кого виробляється нове знання. Практична значущість стала одним із критеріїв оцінювання наукового знання загалом. Поглянемо на механізми управління системою створення знань, яка в сучасному інформаційному суспільстві стає провідною індустрією, визначає не тільки конкурентоспроможність, а й вартість компаній, фірм, інших економічних суб'єктів. Правомірність такого погляду на проблеми політичної психології можна довести, відкинувши намагання розглядати науку лише в площині змісту створюваних нею знань, абстрагуючись від користувачів, носіїв, виробників і творців цих знань. Саме дефіцит рефлексивності в наукових традиціях стає, на нашу думку, бар'єром для розвитку системи знань. Незважаючи на те, що саме в науковій традиції первинно виникає ідея рефлексії як одного з критеріїв істини, до сьогодні об'єктивність наукового знання забезпечувалася пошуком шляхів відокремлення впливу науковця на процеси, що вивчаються. Можна виділити нову тенденцію включення науки разом із її суб'єктами-виробниками в контур осмислення процесу створення нового знання. Яскраво виражені ці тенденції в межах психології спільнот [1], у напрямі радикальної психології з її опорою на якісні методи дослідження [2]. Короткий огляд основних ідей розширить можливості аналізу проблем сучасної політичної психології. Насамперед зупинімося на ідеї праксису, висунутій бразильським педагогом і філософом Паоло Фрієре. Цю ідею разом з його міркуваннями про доброчесність та усвідомлення власної совісті покладено в основу сучасної психології спільнот (community psychology). Поняття праксису розглядається як поєднання теорії і практики в циклі “критичної рефлексії та дії у світі з метою трансформувати цей світ” [1, с. 33]. Загалом у межах психології спільнот наукові знання створюються одночасно із створенням практики їх використання. Розробка знань і їхнє впровадження існують в єдиному циклі. Позиція психолога не є позицією експерта, який наперед знає, що є кращим рішенням. Фахівець-психолог займає паритетну суб’єктну позицію співпраці: він є учасником- концептуалізатором, на відміну від науковця-практика, забезпечуючи гостинність залучення, прозорість розуміння та можливість альтернативного бачення, побудову взаєморозуміння та розбудови власної сили індивіда і групи, пропонує дискурсивні інструменти концептуалізації при спільному аналізі, партнерськи підтримує спроби змінитися при проходженні через різні фази змін, зберігає відкритість до викликів завдяки рефлексії власних цінностей, обговорює знання та уроки практики з іншими, знаходячи механізми консолідації змін та визначення нових тенденцій тощо. Науковці у всі часи існування науки як суспільного інституту, були інформаційною елітою, своєрідною спільнотою експертів із виробництва нових знань людства. Так як журналісти і медіа – є інформаційною елітою створення мережі знань. У сучасному світі межі інформаційних еліт зміщуються. Ідентифікація еліти пов'язується з її відповідністю історично новим засадам – паритетним, взаємовідповідальним, по суті – не елітним. Не тільки науковці створюють нові знання для подальшого їх використання іншими. Не тільки всередині спільноти науковців виробляються нормативи, що визначають формування і відновлення ідентичності її членів. Знання, у тому числі й фундаментальні, створюються на перетині спільнот, у взаємодії розробників та користувачів, у багатьох пластах їх дискурсу як праксису, тобто єдності практики і рефлексії. Другу ідею окреслює так званий напрям радикальної психології, заснований на методології якісних методів дослідження [2]. Психолог не може не зважати на те, що думають про нього інші люди, які є, з одного боку, об'єктом дослідження, а з іншого – користувачами виробленого знання. Сприймаючи людей, для яких психологи, власне, і працюють, саме як активних суб'єктів, І.Паркер, звертає увагу на те, що треба “тримати в голові факт, що вони активно намагаються створити смисл того, що ми робимо в будь-якому дослідженні” [там само]. На жаль, професійний психологічний дискурс зосереджений переважно на тому, що психологи пропонують іншим людям, тобто має односторонню спрямованість. І.Паркер виділяє три загрози для психологів, які, на нашу думку є наслідками дефіциту рефлексивності: 1) індивідуація феномену, який вивчається (хоча це пов’язано з його суспільно-історичною природою). Навіть якщо психолог чинить щось на шкоду іншим (звичайно, не тому, що він погана людина, а тому що він інституційно позиціонований завдавати комусь шкоду), те, що він робить, легітимізовано. В історії психології трапляються такі приклади, зумовлені вимогами збереження суспільного ладу, зокрема тоталітарного; 2) есенціалізація речей, які описуються (від essence – сутність). Так, в історії світової психології спостерігаємо настійливі домагання відкрити нижчу ментальність в інших людях, зумовлені, наприклад, колоніальним пануванням білих. Відкриті психологічні характеристики проголошуються сутністю феноменів, які вивчаються, хоча можуть бути лише проявом глибиннного драйву і бажання соціального контролю з боку дослідників; 3) психологізація того, як ми забезпечуємо пояснення. Це, можливо, найскладніше, однак необхідно, оскільки є багато визначальних мотивів за межами дисципліни психології, які впливають на забезпечення альтернативних шляхів пояснення речей, а ми все ще послуговуємося редукціями на кшталт “упередження”, “захисти”, “фальшиві уявлення” тощо. У межах радикальної психології означено також ресурси професійної рефлексії психологів, які мають усвідомлюватися на початку будь-якого дослідження: це колективний процес, вбудовані відносини та іманентна критичність. Головнимю, і першим, ресурсом рефлексії є колективний процес. І йдеться не тільки про взаємодію дослідника з науковим керівником чи консультантом, не тільки про інституалізовані форми обов’язкової взаємодії з колегами в процесі обговорень і захистів (яка, до речі, часом зводиться до зовсім формальної, без реального взаємопроникнення думок і поєднання дискурсів – і як багато ми втрачаємо в цьому випадку). Це і колективна пам’ять про те, наприклад, які питання можуть, а які не можуть бути предметом наукового дослідження, що є доречним, а що – ні, не кажучи вже про врахування тих форм роботи команди науковців, які проявляються в пошуку інституціями напрямів дослідження, визначення їх актуальності, новизни, практичної значущості. Ідеться про різноманітність форматів здійснення колективного процесу. Отже, спільнота політичних психологів також вибудовується на основі командної роботи – і в організації фундаментальних досліджень, і в прикладному крилі дисципліни. Другим ресурсом рефлексії є так звані вбудовані відносини. Хоча наші думки і відчуття про те, що ми робимо, є, безумовно, корисними, відчуття і думки, які впливають на інших, на тих, хто залучається до дослідження через наші вбудовані стосунки з ними, є не менш важливими. Що таке вбудовані стосунки, прозоро продемонстрували феміністські дослідження влади чоловіків над жінками: патерни гендерних привілеїв більш складні, ніж примус, домінування чи висловлена ініціатива впорядковування, – вони укорінені в мові (наприклад, “чоловік”, або “людина"), у розподілі часу (хто чекає на зустріч), простору та в інших основах існування людини, де в культуру вбудовуються засади відносин (когнітивні схеми, репрезентації, фрейми, патерни, диспозиції тощо). Для психології, у якій більшість дослідників – жінки, а керівники – переважно чоловіки, гендерний аспект є одним із прикладів рефлексії вбудованих відносин. Рефлексія включає вплив на думки і почуття тих людей, яких ми залучаємо до дослідження, бо цим ми вже впливаємо на них через вбудовані відносини. Так, будь-яке дослідження слід розглядати в контексті не тільки основної діяльності досліджуваних, в яку вбудоване дослідження, а й ширших інституційних відносин, включаючи мову і традицію. Третім ресурсом рефлексії є іманентна (постійна) критичність, завдяки якій можна подолати злитість суб’єктивності в дослідженні, коли існує дистанція між безпосередньою практикою і досліджуваним. Істина і реальність завжди заходять у суперечку, і навіть найжорсткіша вимога бути об’єктивним є одночасно рефлексією історично вбудованої суб’єктивної позиції дослідника щодо того, що він вивчає. Цей ресурс рефлексії є етичною вимогою взяти на себе відповідальність за проект разом із досліджуваними як спів- дослідниками і користувачами знань. Крім виділених вище ресурсів рефлексії, можна виокремити також ресурс свободи вибору переходів від колективного до індивідуального, що проявляється не тільки в належності до спільноти, а й, власне, у можливості організовувати її. При цьому створюються нові формати і процедури здійснення рефлексії. Так, наприклад, останнім часом заявив про себе формат інтерактивних постерних сесій (стендові доповіді) на міжнародних форумах, що дає можливість пожвавити вільну комунікацію (з опорою на власну активність через ознайомлення з візуальними презентаціями.) Разом з тим виділення окремих ресурсів рефлексії видається нам недостатнім для цілісного розуміння процесів саморозвитку наукової спільноти. Якщо розглядати професійну спільноту як середовище розвитку знань, та на перший план можна поставити стосунки між внутрішніми виробниками і споживачами знань. Прикладні наукові проекти та програми, які забезпечують відкритість наукового середовища до зовнішніх користувачів знань, виконують важливу функцію інформаційного забезпечення спільноти відповідно до потреб суспільства, нових завдань, проблем і фактів. Таким чином прикладні розробки стають носіями чуттєвої тканини суспільного запиту та очікувань до наукової спільноти і мають бути відрефлексовані. Одночасно вони формують запит (як внутрішні споживачі) до нових теоретичних розробок та їх емпіричної верифікації, яку має забезпечувати інша частина спільноти. За умови достатньої рефлексії цих процесів складається своєрідна субкультура окремої наукової галузі як середовище створення (виробництва і споживання) нового знання. Спираючись на попередні наші роботи, у яких ми досліджували рефлексивний потенціал групи, його роль у розвитку творчих здібностей, і з огляду на тенденцію розглядати рефлексію як ресурс єдиного циклу праксису, вважаємо за можливе запропонувати концепт рефлексивного капіталу для цілісного осмислення і переосмислення розвитку спільноти. Опрацювання цього концепту потребує додаткових масштабних досліджень. У межах аналізу проблем політичної психології як окремої професійної спільноти ми провели пошукове дослідження рефлексивного капіталу з метою вивчення проблем ідентичності членів спільноти. Результати емпіричного дослідження. Проведений аналіз ресурсів рефлексії професійної спільноти становить перший етап визначення особливостей ідентичності та очікувань політичних психологів. Другий етап аналізу має на меті визначення особливостей ідентичності політичного психолога – між професійною ідентичністю психолога і політичного технолога. За результатами групової дискусії з означеної теми серед психологів виділено такі основні стереотипи: 1) стереотип поділу спільноти політичних психологів, частина із яких, виконуючи функції технологів на замовлення різних політичних сил, чи то ідентифікується із цими силами, чи то отримує атрибуцію такої ідентичності від інших членів спільноти. Проекція протистояння політичних сил у суспільстві приводить до створення додаткових бар'єрів у колективному процесі за рахунок вбудованих відносин; 2) стереотип етичного конфлікту між професійною і політичною ідентичністю політичного психолога. Хоча на персональному рівні конфлікт може і не виявляється, у межах очікувань психологічної спільноти він є досить емоційно вираженим; 3) стереотип періодичності в діях спільноти політичних психологів, що пов'язано, власне, з виборчим процесом. Полягає в переоцінці цієї тематики в загальному тематичному полі галузі через мимовільне проекування економічних закономірностей самих політичних замовлень. Виділені стереотипи ускладнюють формування персональної ідентичності політичного психолога і заважають інтеграції спільноти. Щоб подолати означені стереотипи, слід активізувати колективний процес шляхом розбудови різних форм професійного спілкування, особливо неформалізованих, клубних його форм, спрямованих на забезпечення ресурсів рефлексії. Ще одним шляхом подолання віртуального образу недосконалості професійної спільноти політичних психологів є перехід до розширених вимірів професійної спільноти за межі суто наукового дискурсу або розширення наукового дискурсу таким чином, щоб вони охоплювали взаємозв'язок трьох аспектів: етичного, економічного та евентуального (від event – подія). Основним концептом, який пропонується за модель розвитку спільноти політичних психологів, є рефлексивний капітал спільноти [3]. Розроблена нами модель рефлексивного капіталу спільноти має чотири виміри. Перший визначається усвідомленням сенсу спільності, належності, відданості, єдності й згуртованості. Ця форма рефлексивного капіталу є базовою, передбачає насамперед глибокі емоційні механізми переосмислення власної ідентичності й індивідуальних внесків у культуру спільноти. Цей вимір може бути означений як мета подальшого розвитку, оскільки представленість цього тренду в дискурсі учасників була досить слабкою. Другий вимір рефлексивного капіталу спрямовано на переосмислення колективного процесу як ресурсу спільноти в розбудові мереж і поліпшення економічного і політичного добробуту суспільного середовища. Нормованість, ритуальність, структурованість та організованість потребують осмислення як на рівні взаємодії, так і на рівні взаєморозуміння і взаємоузгодження з метою впорядкування відносин членства, належності, єднання. Подолання проблемності і конфліктності, похідної від відбиття нашої рефлексії іншими суб'єктами, є основою рефлексивного капіталу в даному вимірі. Не налагоджено досі систематичного аналізу образу політичного психолога очима користувачів знань і послуг, тому слід подбати про створення спеціальних форматів і започаткування цільових заходів. Третій вимір рефлексивного капіталу пов'язаний із розбудовою колективної ефективності спільноти, в якій інтегруються попередні. У психологічних феноменах уповноваження і наснаження, які дають змогу переосмислити спільноту і себе як її члена, чий внесок може бути доленосним, розкривається сутнісний аспект самовизначення не тільки на самоефективність, а й на колективну ефективність спільноти. У цьому вимірі, на відміну від попередніх, характер взаємозв'язку рефлексії члена й спільноти реалізується принципово іншим чином. Якщо в першому вимірі – це рефлексія “індивід належить спільноті”, у другому – “індивід – індивід як суперечність самої спільноти”, то в третьому вимірі йдеться про “індивіда як втілення всієї спільноти”. Рефлексивний капітал у цій формі стосується досвіду реалізації таких метацінностей, як готовність до зобов'язаності та підзвітності, які забезпечують справжність, дієвість прийнятих цінностей і підносять рефлексію до рівня цінності, елемента культури. Оскільки в цьому вимірі насамперед відбиваються індивідуальні етично-професійні досягнення, він є найбільш доступним для рефлексії за продуктами діяльності. У цьому вимірі наявність навіть поодиноких прецедентів постає як основа самовідтворення рефлексивного капіталу. Проте в разі недостатньої насиченості попередніх вимірів загальна ефективність і дієвість останнього значно знижується. Четвертий вимір рефлексивного капіталу, поєднуючи три попередні, розгортає їх у динаміці колективної дії, паритетної громадської участі. На цьому етапі рефлексія набуває глобальної і неперервної форми, постійно супроводжує дії. На відміну від індивідуальних схем, коли рефлексія спрямовується на подолання перешкод, спільноті вистачає колективно-розподіленого рефлексив- ного ресурсу для постійного здійснення рефлексії супроводу спільної дії. Рефлексія усвідомлюється науковим співтовариством як цінність, але часто не впізнається в цій іпостасі як ресурс колективної події, що є, мабуть, наслідком формування свідомості більшості науковців у межах філософії технократичного, а не інформаційного суспільства. У цьому розумінні кожне дослідження можна трактувати як окрему колективну подію, що усвідомлюється як частина циклу праксису професійної спільноти. У зв'язку із цим постає завдання переосмис- лення нових координат наукового дослідження і наукового знання загалом, бо інакше нове покоління науковців буде продовжувати шлях носіїв означених стереотипів, а не новаторів рефлексивного капіталу спільноти. Зрозуміло, що, здійснюючи ресурсний підхід, ми зближуємо економічний рівень аналізу із суто науково-психологічним. Але в межах економіки відбувається такий же процес зближення, коли на перший план зростання вартості компаній висувається здатність конкурувати на рівні нематеріальних активів, коли розробляються технології управління знаннями в організації з метою забезпечення її ринкової ефективності тощо. Потребує також переосмислення наукове життя галузі з огляду на масові заходи, які забезпечують контекст розширеного спілкування членам спільноти, з особливим наголошува- нням на міжгалузевому інтегрованому розгляді окремих тем. Саме в цьому середовищі можна, зрештою, усвідомити відмінності дискурсу, співвіднести концептуальні апарати, отримати матеріал для розототожнення і додаткового імпульсу формування ідентичності. У результаті проведеного теоретичного та емпіричного аналізу проблем політичної психології як окремої галузі й відповідної спільноти, що має власний праксис, можна зробити такі висновки. 1. Суттєвим чинником сучасного стану політичної психології є дефіцит ресурсу рефлексивності, зокрема за параметрами організації колективного процесу, усвідомлення вбудованих відносин, розвитку критичності. 2. У професійному психологічному середовищі виділено стереотипи, які перешкоджають формуванню ідентичності політичного психолога, – це стереотипи поділу спільноти, етичного конфлікту, періодичності. 3. Пропонуються шляхи подолання бар'єрів ідентичності шляхом розширення наукового дискурсу і розвитку рефлексивного капіталу спільноти в його чотирьох вимірах. Література 1. Nelson, G. & Prilleltensky, I. Community Psychology in pursuit of liberation and well-being. – N.Y.: Palgrave Macmillan, 2005. 2. Parker, I. Qualitative psychology: Introducing radical research. – N.Y.: Open University Press, 2005. 3. Соціальний та рефлексивний капітал територіальних спільнот як чинник суспільних перетворень // Актуальні проблеми психології. – Вип. 26, т. 3. – К.: Главник, 2005. – С. 195–203. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ СТАТУС ВІТЧИЗНЯНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ В.В. Москаленко, м. Київ Статтю присвячено аналізу проблем теоретико-методологічного статусу вітчизняної політичної психології на сучасному етапі. З’ясовується специфіка формування української політичної психології в наш час. Розглянуто природу, предмет та основний термінологічно- категоріальний апарат політичної психології, стан і тенденції становлення сучасних політико-психологічних концепцій і теорій. Представлено науковий доробок актуальних галузевих напрямів вітчизняної політичної психології. Ключові слова: політична психологія, теоретико-методологічний статус, предмет політичної психології, галузева структура. Статья посвящена анализу проблем теоретико-методологического статуса отечественной политической психологии на современном этапе. Определена специфика формирования украинской политической психологии в настоящее время. Рассматриваются природа, предмет и базовые понятия терминологично-категориального аппарата политичес- кой психологии, состояние и тенденции становления современных политико-психологических теорий и концепций. Представлены науч- ные достижения актуальных отраслевых направлений отечественной политической психологии. Ключевые слова: политическая психология, теоретико-методоло- гический статус, предмет политической психологии, отраслевая структура. The article is devoted of the problems of theoretical and methodical status of domestic political psychology in modern period. Specificity of Ukrainian political psychology formation during this period is described. The nature, subject and basic terminological and categorical device of political psychology were analyzed. The condition and tendencies of becoming the modern political and psychological theories and concepts are found out. Scientific scholar achievements of actual branches of domestic political psychology are revealed. Key words: political psychology, theoretical and methodical status, subject of political psychology, branch structure. Проблема. Порушена проблема є, на наш погляд, сьогодні дуже доречною на тлі процесів становлення української державності, формування в Україні громадянського суспільства і, безперечно, актуальною в межах теоретико-методологічних проблем і нагальних завдань політичної психології на сучасному етапі суспільного розвитку. Означена проблема представлена в численних наукових розвідках (М.Слюсаревський [1], М.Корнєв [2], О.Лактіонов [3], Л.Кремень [4], В.Бебік [5] та ін.). Визначення та уточнення теоретико- методологічного статусу вітчизняної політичної психології на сучасному етапі є проблемою надзвичайної ваги та актуальності, оскільки на часі – інтенсифікація процесу становлення політичної психології в державі як у науковому, так і в соціально-політичному аспекті. Теоретико-методологічний статус політичної психології визначатимемо через природу, поняття і предмет сучасної науки, основний термінологічно-категоріальний апарат, головну проблематику політико-психологічних досліджень, теорію, методологію і методи. Метою статті є виокремлення і систематизація теоретичних, методологічних і прикладних досягнень вітчизняної політичної психології на сучасному етапі, тобто від 1991 року і до цього часу. Офіційною датою народження, так би мовити, світової політичної психології, згідно із численними джерелами, є 1968 рік. В Україні, на думку багатьох сучасних дослідників [6, с. 28], політична психологія почала розвиватися в 70 – 80 роках XX ст. Але ж ця дата є лише формальною, насправді українська політична психологія виникла значно раніше: вона започаткована в ідеях відомих українських мислителів кін. IX – поч. XX ст. На наш погляд, в історії розвитку політичної психології в Україні можна виділити три періоди. Перший період – дореволюційний (50-ті роки XIX – 20-ті роки XX ст.), другий – радянський (20-ті роки XX ст. – 1991 р.), третій – сучасний (1991 р. – 2005 р.). Розмежування процесу розвитку вітчизняної політичної психології на три історичні періоди обумовлено дослідницьким підходом, який відрізнявся щодо проблематики, предмету, методології та методів політичної психології в певні часові проміжки. Таким чином, культурно-історична ситуація є домінуючим і визначальним фактором у формуванні політичної психології в Україні. Вітчизняна політична психологія як самостійна наука ще не оформилася, вона перебуває на проміжному етапі свого розвитку, у стадії становлення, що характеризується розгортанням численних наукових суперечностей і дискусій у культурно-історичному й теоретико-методологічному планах. До сучасних теоретико- методологічних проблем політичні психологи відносять: неусталеність поглядів науковців на специфіку політико- психологічного дослідження, а саме невизначеність у розумінні таких феноменів, як природа, поняття, предмет і методи політичної психології, її науковий статус і категоріальний апарат. Підтвердження інституціалізації політичної психології, виявлення й дотримання певних політико-психологічних закономірностей і методологічних стандартів, розбудова інфраструктури політичної психології як науки та інші важливі проблеми ще потребують певних активних зусиль з боку фахівців – політичних психологів. Підкреслимо, що політичний психолог як фахівець – це не виходець із політології, соціології чи номенклатури, а перш за все психолог, який професійно виконує свою справу – об’єктивно відображає політико-психологічну реальність, а не виявляє звичайну аматорську допитливість до певних проблем. Сучасний політичний психолог повинен бути референтним як щодо політичної еліти, так і щодо позаелітних груп – населення. До того ж він не просто бере участь у процесі прийняття стратегічних соціально значущих рішень, а й спирається у своїй діяльності на суспільну думку. Отже, до політичних психологів треба зараховувати тих, хто професійно аналізує сучасний політико-психологічний світ. Незважаючи на те, що в сучасному суспільстві важко провести чітку межу між суто політичними психологами та іншими дослідниками, все ж слід враховувати цю відмінність. Політичний психолог завжди підтверджує свій професійний статус безпосередньо через вибори. Українські політичні психологи, як і сама наука, перебувають у процесі формування. Перші кроки в цьому напрямі зроблено – це викладання відповідних спецкурсів у вузах Києва, Харкова, Львова тощо, поява перших підручників із психолого-політичної проблематики [7; 8; 9; 10], але вирішальну роль відіграло створення відповідної установи – Інституту соціальної та політичної психології АПН України, у складі якого функціонують сім лабораторій та один відділ, а регіональні філії відкрито в п’яти містах України. Із середини 90-х років не без участі Інституту розгорнуто бурхливу наукову діяльність: відбулася звітна сесія Центру, на основі доповідей якої вийшов у світ перший збірник наукових праць з політичної психології; започатковано проведення всеукраїнських конференцій “Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави”; створено Асоціацію політичних психологів; у межах ІІ з’їзду Товариства психологів України відбувся симпозіум з методологічних засад та прикладних проблем політичної психології тощо. В Інституті започатковано основні наукові школи сучасної політичної психології. Видається низка науково-методичних журналів з проблем політичної психології, три серед яких є ВАКівськими. Проводяться моніторингові дослідження різних аспектів політико- психологічної проблематики. Перші емпіричні розвідки проблем політичної психології [11; 12] (саме розвідки, оскільки повноцінними дослідженнями їх важко назвати), з’явилися на початку 90-х років XX ст. У СРСР, у тому числі і в Україні, на методологічному ґрунті соціальної психології та політології зароджувалася нова галузь психологічного знання – політична психологія, батьками якої стали Політика (батько) і Психологія (мати). Серед численної когорти українських науковців превалює тенденція пояснення політико-психологічних феноменів з позиції діяльнісного підходу. Найчастіше політична психологія трактується як наукова дисципліна, яка виокремилася в результаті політизації психології та психологізації політики. Вітчизняна політична психологія виникла на методологічному стику політичної філософії, політології, соціології, соціальної психології, загальної психології, філософії, політичної антропології, політичної соціології та ін. Кожен із цих напрямів зробив свій внесок у процес формування політичної психології як окремої науки, тому можна говорити про її міждисциплінарний характер. Серед багатьох точок зору щодо критерію близькості тієї чи іншої науки до політичної психології панівною сьогодні є та, що саме концепція соціальної психології є базовою. У сучасній політичній психології існує проблема співвідношення соціальної та політичної психології. У цьому контексті домінують дві точки зору. Згідно з першою, політична психологія розглядається як розділ соціальної, згідно з другою – як окрема психологічна дисципліна, що тісно взаємодіє із соціальною психологією [13, с. 5]. На наш погляд, політичну психологію слід розглядати як окрему науку, що виникла на стику політичних і психологічних наук. Важливою методологічною проблемою залишається вибір певних категорій, за допомогою яких дослідники оперують при вивченні того чи іншого політико-психологічного феномену. До сьогодні в сучасній політичній психології не існує чітко окресленого категоріального апарату. На нашу думку, до базових категорій політичної психології слід відносити такі поняття, як політико- психологічна реальність, політико-психологічні явища, політичний індивід, політико-психологічний простір, політична взаємодія [14; с.169]. Під політико-психологічною реальністю слід розуміти всі політико-психологічні явища і процеси, які формують взаємодію між політичним індивідом (чи групою індивідів) і тими політичними структурами та організаціями, що виступають у ролі політичних агентів. Політико-психологічна реальність відображає і регулює політичні феномени через сприйняття політичними індивідами соціально-політичних відносин. Політико-психологічні явища – це ті феномени, що виникають внаслідок взаємодії суб’єктів політичного процесу в певних умовах. Політико-психологічні явища відтворюють політико-психологічну реальність і регулюють соціальну поведінку людей. До основних політико-психологічних явищ належать політична взаємодія, політична поведінка, політична перцепція, політична адаптація, політичне мислення, політичний світогляд та ін. Політичний індивід є головним активним суб’єктом у політичній взаємодії з власною ціннісно-мотиваційною складовою, з усталеною політичною позицією і певною лінією політичної поведінки в конкретних політико-психологічних умовах. Політико-психологічним простором називають територіальну сферу дії політики, влади, політичних організацій, процесів, ідей, звернень, гасел та ін. Політична взаємодія – це процес безпосереднього та опосередкованого впливу суб’єктів політики один на одного, що породжує зв'язок між ними та взаємну обумовленість. Політична взаємодія є інтегральним фактором, який зумовлює виникнення політичних структур. Досі немає загального чіткого визначення поняття “політична психологія”, не окреслено її предмет. Упродовж тривалого часу уявлення про політичну психологію здебільшого обмежувалися політичними анекдотами, плітками й неправдоподібними історіями із життя великих. Визначення предмету політичної психології стало окремою проблемою для дослідників, дискусії та суперечки серед яких продовжуються і сьогодні. Відсутність згоди між науковцями обумовлена такими чинниками: по-перше, складною історією розвитку політичної психології як науки, по-друге, специфікою походження самої політичної психології як науки, по-третє, складністю природи політико-психологічних феноменів, фактів та закономірностей. Залежно від кола проблем, над якими працює той чи інший дослідник, останній виділяє відповідний предмет політичної психології. Таким чином, предмет сучасної політичної психології доцільно характеризувати через проблемне коло науки, яке є досить широким М.М.Слюсаревський і М.Н.Корнєв, досліджуючи проблему політичної соціалізації, прийшли до висновку, що в суспільстві перехідного типу актуального значення набувають економічна, а ще більше – соціально-психологічна регуляція поведінки окремих індивідів та груп. Тому предмет політичної психології можна визначити як закономірності психічної регуляції політичних процесів. Ідеться про те, що регуляторна функція психічного реалізується в певних формах, на які можна цілеспрямовано впливати, – у ціннісних орієнтаціях, нормах, настановах, уявленнях, потребах та інтересах людей [2, с. 41]. Як можливий і головний об’єкт політико- психологічного дослідження Слюсаревський виділяє так званий інформаційний простір держави, під яким він розуміє ареал повідомлень вітчизняних мас-медіа [там само]. О.М.Лактіонов пропонує від аналізу масових політико- психологічних явищ повернутися до вивчення окремого політичного індивіда: якщо об’єктом політичної психології є політичний індивід, тобто індивід у системі політичних подій, то предметом політичної психології стає індивідуальний політичний досвід [3]. Індивідуальний політичний досвід формується в процесі життєдіяльності як сукупність політичних думок, переконань, настанов, стереотипів. За Лактіоновим, перспективним є дослідження і виявлення феноменів нового політичного досвіду, оскільки найважливішою для побудови власного понятійного простору політичної психології є та обставина, що політичний досвід індивіда має власну, специфічну для політичної психології феноменологію [3, с.165]. Отже, предмет політичної психології на сучасному етапі тільки формується. У визначенні проблемної ситуації стосовно предмета політичної психології серед науковців превалюють три концептуальних підходи. Перший – владоцентрований – окреслює як предмет вивчення сучасні феномени влади. Другий – індивідоцентрований – пояснює предмет політичної психології через індивідуальний політичний досвід. І третій – ціннісний – підхід відображає інтерсуб’єктивні відносини між політичним і психічним світом, тим самим підпорядковуючи собі два інших вищеназваних підходи і знімаючи будь-яке наукове протиріччя щодо факту методологічної значимості. З позиції ціннісного підходу предметом політичної психології є політико-психологічна реальність. Білою плямою досі залишається проблема побудови так званих теорій середнього рангу, іншими словами, спеціальних теорій нижчого рівня абстракції. Створення таких відповідним чином зорієнтованих політико-психологічних теорій дало б можливість українській політичній психології піднестися до рівня загальної теорії. Сьогодні можна говорити поки що про досягнення сучасних дослідників у певних напрямах політико-психологічного дослідження. Структура сучасної політичної психології виглядає, на наш погляд, так (див. рис.1). У межах політичної психології особистості аналізуються проблеми політичної соціалізації та політичної культури, питання політичної свідомості, політичної поведінки і політичного мислення конкретної особистості. Основи психологічної теорії впливів В.О.Татенка і психологічна модель побудови змісту політичної освіти учнівської молоді І.В.Жадан є на сьогодні першими спробами побудови наукових концепцій у даному політико-психологічному напрямі. Психологія влади розглядає різні психологічні аспекти влади і психологію політичних лідерів. Психологія мас та масових проявів включає три спектри сучасних проблем: особливості сучасної масової свідомості, масової поведінки та масових настроїв; психологію стихійних форм поведінки в політиці; психологію масових інформаційних процесів. Психосемантична модель політичного простору українського суспільства В.О.Васютинського і теорія психофракталів О.А.Донченко є ґрунтовними науковими розробками в даній галузі. Політична психологія особистості Політична психологія політичної еліти Політична психологія мас та масових проявів Психологія влади Електоральна психологія Етнопсихологія Галузево-прикладна психологія Рис.1. Структура політичної психології Проблематика етнопсихології розкриває різні аспекти таких феноменів, як національна свідомість і самосвідомість, національний характер і темперамент, етнічна ідентифікація та самоідентифікація. У галузі глибинного політико-психологічного аналізу психології ментальності працюють Н.Каліна, Т.Левченко, Є.Чорний, О.Шоркін. Розвиток електоральної психології може бути представлений у трьох напрямах: психологія виборців, психологія політичного вибору; психологія політичного іміджмейкерства, реклами та PR-технологій. Перші концептуальні засади дослідження соціально-психологічних чинників і тенденцій розвитку електоральної активності запропонував В.П.Казміренко. Істотно розвинули психологію політичного іміджмейкінгу П.Фролов, Г.Почепцов, В.Бебік. Галузево-прикладна психологія перебуває на початковій стадії свого розвитку, оскільки проблематика досліджуваних сфер досить прозора і більшість тем є для дослідників недосяжними, коли йдеться про відкритий публічний аналіз. Вона включає такі галузі: психологію міжнародних та міжрегіональних відносин, військово-політичну пси- хологію, психологію політичних партій, психологію політичної інфор- мації, психологію політичних маніпуляцій, психологію соціально- політичних конфліктів, психологію політичного терору та насилля. Критична ситуація складається і в методичному аспекті. Досі політична психологія власного методу не виробила, послуговуючись переважно методами, запозиченими із психології, соціології, політології. Назріває тенденція абсолютизації психосемантичних методів у політичній психології. Але є і позитивний момент – це створення цілої низки нових методик, технік, психотехнологій у сучасній політико-психологічній практиці. Отже, українські політичні психологи в практичній галузі перебувають нині на розвідувальному етапі. Висновки. Перед політичними психологами сьогодні стоять численні проблеми теоретико-методологічного та прикладного характеру. Сучасна політична психологія – відносно молода галузь психологічного знання, тому говорити про її самостійний теоретико- методологічний статус в Україні ще зарано. По-перше, триває процес формування власної методології; по-друге, існує нагальна потреба в побудові ґрунтовної політико-психологічної теорії, яка б була адекватною сучасним потребам; по-третє, вирішення першого і другого завдань потребує вироблення власного політико- психологічного методу. Щоб успішно розв’язати всі ці проблеми, потрібна ефективна державна підтримка пріоритетного розвитку вітчизняної політичної психології. Література 1. Слюсаревський М.М. Політична психологія в Україні: стан і перспективи // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. пр. / За заг. ред. В.М. Литвина та М.М.Слюсаревського. – К.: Знання, 2001. – Вип.3. – С.70–80. 2. Корнєв М.Н., Слюсаревський М.М. Про історію політичної психології, її предмет і завдання на сучасному етапі суспільного розвитку // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави: Матеріали Всеукр. наук. конф. (13–14 лист. 1997 р.) / За ред. М.Слюсаревського та ін. – К., 1997. – С. 40–42. 3. Лактіонов О.М. Політична психологія: на шляху до нової парадигми // Вісн. ХНУ. Сер. “Психологія”. – 2002. – №550 (ч.2). – С. 164–166. 4. Кремень Л.О. К определению предмета политической психологии // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Матеріали Всеукр. наук. конф. (13–14 лист. 1997 р.) / За ред. М.Слюсаревського та ін. – К., 1997. – С. 44–45. 5. Бебік В.М. Про поняття, предмет, методологію і функції політичної психології // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Матеріали Всеукр. наук. конф. (13–14 лист. 1997 р.) / За ред. М.Слюсаревського та ін. – К., 1997. – С.10–11. 6. Дудок А.І. Політична психологія як наукова дисципліна // Проблеми та перспективи розвитку психології на Україні: Матеріали 2-го з’їзду Товариства психологів України (23–27 вересня 1996 р., м. Київ). – С. 27– 28. 7. Кирилюк Ф.М., Кремень Л.А., Ирхин Ю.В. Психология и политика: Учеб. пособ. – К., 1993. 8. Головатий М.Ф. Політична психологія: Навч. посіб. для вузів. – К.: МАУП, 2001. 9. Позняк Д.В., Кудіна В. Політична психологія: Навч. посіб. для студ. спец. “Психологія та англійська мова”. – К.: КСУ, 2002. 10. Політична психологія: Конспект лекцій до навч. модуля / Укл. М.М.Логунова, М.І.Пірен, В.А.Ребкало. – К., 2002. 11. Петренко В.Ф., Митина О.В. Семантическое пространство политических партий // Психол. журн. – 1991. – №6. – Т. 12. – С. 55–77. 12. Дубов И.Г., Пантилеев С.Р. Восприятие личности политического лидера // Психол. журн. – 1992. – №6. – Т.13. – С. 25–34. 13. Інтерв’ю із М.М.Слюсаревським, директором Інституту соціальної та політичної психології АПН України // Практ. психологія та соц. робота. – 2004. – № 6(63). – С. 1–5. 14. Москаленко В.В., Лактіонов О.М. До питання про предмет, структуру, категоріально-понятійний апарат політичної психології // Вісн. ХНУ. Сер. “Психологія”. – 2005. – № 653. – С. 166–169. ПОЛІТИКО-ВЛАДНІ ВІДНОСИНИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ ёТА ЇХ СОЦІОПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ М. І. Пірен, м. Київ Здійснено соціально-психологічний аналіз політико-владних відносин в Україні на сучасному етапі. Наголошується, що, згідно з теорією психоаналізу, влада – це не позбавлення підвладних свободи, а певне підпорядкування і впорядкування їхніх бажань; це формування такої залежності, коли людина поступається владній настанові не через страх або розсудливість, а з власної волі, унаслідок усвідомлення необхідності. Стверджується, що для суспільства важливо змінити саму систему влади, а не окремих її носіїв. Ключові слова: влада, політико-владні відносини, політика, конфлікт, проблема, психоаналіз, психологічні чинники. Проведен социально-психологический анализ политико-властных отношений в Украине на современном этапе. Подчеркнуто, что, согласно теории психоанализа, власть – это не лишение свободы подвластных, а определенное подчинение и упорядочивание их желаний; это формирование такой зависимости, когда человек уступает властной установке не из-за страха или благоразумия, а по собственной воле, вследствие осознания необходимости. Утверждается, что для общества важно существенным образом изменить систему власти, а не отдельных ее носителей. Ключевые слова: власть, политико-властные отношения, политика, конфликт, проблема, психоанализ, психологические факторы. The author provides social-psychological analysis of political- authoritative relations at the present stage in Ukraine. It is shown that according to psychoanalytical theories, authority is not a deprivation from liberty of subordinates but rather a submission and ordering of their desires. It is a formation of such dependence, when a person concedes to imperious attitude not because of a fear or prudence, but out of own will through identification of a necessity. It is stated that the society needs rather to change the whole system of power significantly than its certain representatives Key words: authority, political-authoritative relations, policy, conflict, problem, psychoanalysis, psychological factors. Проблема. Подолання кризи управління в системі політико- владних інститутів є важливою, нагальною проблемою сьогодення. Бездуховність окремих можновладців завдала і завдає відчутних ударів по авторитету нинішньої “помаранчевої” влади. Мета статті: визначити особливості політико-владних відносин у сучасній Україні, здійснити їх соціопсихологічний аналіз. Влада – слово, яке чуємо повсякчас і всюди в розмаїтих оцінках людей різної статі, віку, достатку. Розглядаючи сутність феномену “влада” з наукової точки зору, звертаємо увагу саме на розмаїття підходів. Для Т.Гоббса влада – це засіб досягти достатку в майбутньому, а саме життя є вічним, безперестанним прагненням до влади, що припиняється зі смертю [1, с. 29]. Свого часу М.Вебер визначав владу як можливість індивіда здійснювати свою волю всупереч іншим [2]. Якими б не були наукові підходи до аналізу та осмислення суті влади, усі вони зводяться до панування, здатності впливати на когось, примушувати до певних дій, розпоряджатися поведінкою і навіть життям інших людей за допомогою примусу, закону, авторитету тощо. У наш час владу вважають центральною категорією політології та суспільно-політичного життя. Боротьба за владу, оволодіння нею та за її утримування – один з аспектів політичної життєтворчості суспільства. Політика є причиною влади, а влада – причиною політики. Політика – це повсякчасне доведення або заперечення чиєїсь влади та її авторитетності. Часто в діяльності влади та в політико- владних відносинах виникають проблеми. Прикладом цього є кризовий стан в системі політико-владних відносин в Україні в даний час, де народ і чесна еліта вимагають реалізувати гасло Майдану: “Зробимо владу чесною і прозорою!” Справа в тому, що новий уряд не зміг зробити її такою, бо серед команди виявилося багато чиновників, що сповідували, власне, корпоративні інтереси. Тому постала нагальна проблема очищення влади від непрофесіоналів, ортодоксів, олігархів, які не вміють і не хочуть чесно працювати в урядових нішах, а дбають лише про власний капітал, використовуючи при цьому свої урядові можливості впливу на відповідні державні інститути, де мають своїх і не своїх, але підвладних їм людей. Привертає увагу, зокрема, виступ Голови Верховної Ради України В.Литвина на відкритті восьмої сесії Верховної Ради України четвертого скликання 6 вересня 2005 р. “Перестати говорити неправду, відмовитися від підміни реальної політики масовою пропагандою”. Литвин наголосив, що “є потреба змінити курс влади на суспільні потреби, подолати кризу управління, повністю оволодіти ситуацією, зосередитися на внутрішньому облаштуванні країни. Реалізувати в політиці те, що відповідає суспільним настроям. Зосередитися на політиці можливостей” [3, с. 2]. Риторичне запитання: Чи усвідомлює це когорта провладних чиновників (а їх близько 20 тис.), яку привів до влади новий уряд після Помаранчевої революції? Не всі із “нових” зрозуміли психологію і сенс влади. Президент України В.А.Ющенко дуже тонко підмітив із цього приводу: “У владі змінилося багато нових облич, але влада не змінилася!” [4]. Сучасна українська дійсність, яку спостерігаємо у Верховній Раді, в уряді України, засвідчує, що чиновники психологічно не були готові усвідомити нових потреб влади – бути владою для народу. За теорією психоаналізу, влада – це не позбавлення підвладних свободи, а певне підпорядкування і впорядкування їхніх бажань. Це формування такої залежності, коли людина поступається владній настанові не через страх, або розсудливість, а з власної волі, внаслідок усвідомлення необхідності [5; 6, с.149]. Не зрозуміла свого історичного покликання частина урядовців, що прийшли до влади завдяки Майдану. Не усвідомила більшість з них і того, що влада – це “можливість виконання функцій заради й від імені суспільства”, що влада – це “здатність мобілізувати ресурси суспільства” (Т. Парсонс). Можна стверджувати, що сама влада і є елементом, чинником, що об’єднує людей у суспільстві та управляє ними. Видатний соціолог А.Гіденс стверджує у своїй концепції щодо аналізу влади таке: “Оволодіння владою означає бути здатним змінювати порядок речей” [1, с. 30]. А чи всі провладні чиновники, політики в сучасному українському суспільстві здатні відповідально змінювати “старий порядок” на “новий”? Ні, не всі! Народ бачить, що все робиться начебто по-новому, а здебільшого входить, як і за минулого, “кучмівського” часу, навіть подекуди і де в чому гірше. На цьому наголошує спікер Верховної Ради України В.Литвин: “…Україна через об’єктивні і суб’єктивні чинники значно ослаблена, навіть порівняно із складним минулим роком. Характерні ознаки цього: політична нестабільність і, здебільшого через генерування розколів, відцентрових явищ, протистояння й конфліктів, економічна стагнація із загрозою переростання в економічну кризу, відсутність політичного прориву у зовнішній політиці попри гарні перспективи, невиразний морально-психологічний клімат у суспільстві [3, с. 2]. Мають місце універсальні властивості влади: її всеохопність (функціонування в усіх сферах суспільних відносин та політичних процесів), здатність проникати в усі сфери суспільної діяльності (так звана інклюзивність, від лат. inclusere – включати), зв’язувати людей у суспільні групи, а також протиставляти їх поміж собою. Таке протистояння ми спостерігали в провладній команді В.А.Ющенка, що призвело до відставки уряду. На даному етапі для суспільства важливо змінити саму систему влади, а не окремих її носіїв. Нинішня влада, на жаль, почала дублювати недоліки попередньої: клановість, корупцію, наближеність. Це не сприяло утвердженню демократії в Україні та консолідації суспільства, а навпаки, призводило до порушення законів і Конституції. Із цього приводу в ст. 19 Конституції сказано: “Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [7, с. 8]. Та чи діяли Президент та його оточення відповідно до Конституції? Президент не встигав контролювати дотримання законності, хоча наголошував на цьому, а його близьке оточення, якому він довіряв, було більше зацікавлене бути при владі, ніж професійно і законно її реалізовувати. Отже, помилкою “помаранчевого” уряду України є те, що він не лише не домігся відокремлення бізнесу від влади, а навпаки, сприяв їх зближенню, змінивши лише обличчя її носіїв, які швидко пристосували владу до своїх корпоративних інтересів. Існує суспільна аксіома: коли з бізнесу робиться політика, а з політики – бізнес, то корупція є неминучою. Щоб зменшити кількість промахів у системі політико-владної діяльності, слід звернутися до професійної інтелектуальної еліти. Еліта повинна не тільки реагувати на події в країні, а й брати участь у визначенні стратегії її розвитку. Слід ввести в практику оцінювання стану політико-управлінських проблем постійний суспільний діалог. На жаль, досі цього не робилося. Політологи, науковці, аналітики, журналісти давали відповідні сигнали, але люди, наближені до Президента, вели свою лінію, часто приховували від нього реальну інформацію. Незважаючи на величезні втрати високоякісного людського потенціалу (7 млн. чол. залишили Україну, серед них більш як 600 професорів зі своїми школами), Україна все ще має один з найвищих у світі індексів освіченості (98% населення – письменне, за даними ООН) і потужний науковий потенціал, здатний виконувати складні фундаментальні та прикладні дослідження, а також бачити, що діється у світі та в українському суспільстві [8]. Сучасне інформаційне суспільство і суспільство, побудоване на знаннях, окрім технологічного, набуло багато інших вимірів – гуманітарного, мас-медійного, культурологічного, освітньо-наукового та ін. [9; 10]. І це мають враховувати у своїй діяльності високопосадовці в українському уряді. На жаль, через “кланові разборки”, “розгрібання кравчуківсько- кучмівських прихватизацій” проблема становлення інформаційного суспільства хвилює тільки інтелектуалів. Створення моделі інформаційного суспільства, побудова власної економіки знань та індустрії, інтелектуальних інформаційних технологій на основі фундаментальної науки та освіти в державній політиці України досі фактично відсутні, тобто значний інтелектуальний потенціал країни владою не використовується. Не можна залишити поза увагою проблему легітимізації влади. Легітимізація влади (від лат. legitimus – законний) із психологічної точки зору являє собою суб’єктивну законність – власне, самі люди, а не лише відповідні юридичні чи міжнародні інститути визнають законне право даної влади керувати. З приводу легітимності влади є різні точки зору. Зупинимося на одній з них (класичній) – точці зору батька політичної науки Макса Вебера. Учений виділив такі види легітимності влади: * легітимність, заснована на традиціях; * легітимність, заснована на праві; * легітимність, заснована на харизмі [6, с. 151]. Зазначимо, що владний примус має завжди бути правдивим, авторитетним, безсумнівним, безперечним [11]. З перших днів незалежності політико-владні взаємини формувалися і реалізовувалися нечесно – як у стосунках влади і народу (прихватизація), так і в системі політико-владних структур. Це стало очевидно в період “кучмівського режиму”, а нині – під час корупційного скандалу (згадаймо відкриту заяву О.Зінченка). Доля народу України історично складається так, що як тільки він починає підводитися з колін, приходить чергова “недобра звістка”: то про ситуацію в енергетичній, аграрно-продовольчій, грошово- кредитній, експортно-імпортній галузях, то в якійсь іншій сфері політико-владної діяльності. На жаль, привід для народних негараздів створюють ті ж самі можновладці. Розчаровані діями наших керівників, ми часто дорікаємо їм у відході від ідеалів і принципів, проголошених на Майдані. Як часом іронізують політичні психологи, розлучатися з утопіями важко й сумно, але можливо і потрібно. Має право на існування прагматична теза про те, що громадянам України слід якомога швидше позбутися ілюзій і міфів, навіяних Помаранчевою революцією. І що скоріше це станеться, то ширші можливості з’являться для політико-владного відродження через професійно-управлінсько-духовну ротацію кадрів. Якість та ефективність їх роботи слід контролювати через громадський моніторинг, який уже розпочали українські ЗМІ. Подолати кризу управління в системі політико-владних інститутів можна, але для цього потрібно звернути серйозну увагу на прийняття рішень та їх виконання чесними урядовцями. Нинішня криза в системі ухвалення рішень виявляється передусім у тому, що легітимних управлінських рішень виявилося недостатньо [12]. Влада тяжіє до цілковитої централізації й “ручних” методів управління, що розв’язує руки та дає простір думати про одне, а робити інше. Прикладів багато. Один із них: адміністративно-територіальні нововведення (цей експеримент вдалося припинити ) та багато інших рішень є недостатньо осмислені. Це все викликає тривогу не тільки в народу, а й у Президента, який заявив: “Останній скандал на НФЗ, коли ми стали свідками того, як на унікально чесне рішення суду, яке далося нам дуже важко, через закулісні інтриги, які велися, причому велися не тільки в Україні, а й, що боляче, поза Україною, справа була доведена до конфлікту, коли люди вийшли на площу. Це при тому, що ми маємо ґрунтовне і глибоко правильне рішення суду. Але фінал історії якраз полягав не в тому, як із рук однієї шайки підприємство передавали державі, а вийшло, як з однієї шайки передати другій шайці…Переконаний, що прийшов момент, коли мої колеги втратили командний дух і віру” [4, с. 4]. Так, жаль, що підводять Президента і зраджують свій народ, ставлячи під сумнів історичні ідеї Майдану. Що ж тоді робити простим громадянам, коли всенародно обраного Президента члени його ж уряду обманюють! Який сором, і до чого ще можуть дійти можновладці?! Усе це свідчить про бездуховність, безвідповідальність окремих осіб. Таких політиків та урядовців Україна не потребує! Тому нехай нікого не дивують заяви молоді про те, що багато хто з них хотів би народитися в іншій державі. У травні 2003 р. у доповіді Верховній Раді України В.Довженко навела результати вивчення громадської думки щодо оцінки самопочуття молоді (від 18 до 28 років): 43% респондентів заявили, що хотіли б народитися в іншій державі. Політика у найбільш загальному вигляді – це особливий вид людської діяльності, пов'язаний з отриманням і здійсненням влади. Влада – центральне, організаційне і регулятивно-контрольне начало політики. Якщо визначити владу одним словом, то це панування. Влада є реалізатором політики. Владу формують, її представлено в практичній реалізації політики. Якщо носії влади бездуховні, то звідки візьметься духовність влади? Ми виходимо з того, що основним джерелом влади є народ. Через вибори він делегує владу державі як її носію і гаранту її дієвості. Іншими носіями влади є парламент, уряд та інші органи виконавчої влади, партії, органи безпеки, армія, правляча еліта, політичні лідери, мафія (незаконний носій влади, який є надзвичайно впливовим у сучасній Україні). Бездуховні можновладці, які трапляються серед чесних, професійних, патріотичних керівників, продовжують робити свою “чорну” справу і компрометують владу, доводячи народ до вимирання. Про нищення української нації, вимирання українського народу свідчить той факт, пише професор Г.Апанасенко, що “за 14 років нас стало менше на п’ять мільйонів” [8, с. 15]. І звинувачувати в цьому треба не лікарів, а тих представників політико-владних структур, яким народ України довірив владу над собою, а вони довели його до батрацтва і вимирання. Бездуховність частини чиновників, політико- владних інститутів дає можливість і далі знущатися над власним народом, бо закони працюють “за командою” зверху, беззаконність не подолано. В Україні не соромно бути багатим серед “жебраків”, хоча в інших цивілізованих країнах – це сором! Політика, влада – це повсякчасне підтвердження (або заперечення) чиєїсь авторитетності. Досить часто виникає проблемна ситуація, коли потрібно доводити авторитетність. Латинською мовою це звучить так: “Par super potestatem non nabet” (рівний над рівним не має влади). Тож політики, владні чиновники повинні мати більш високі політико-управлінські критерії та цінності, щоб мати цей авторитет, перебуваючи при владі. Що ж маємо на сучасному українському політико-владному “олімпі”? Хочу зауважити, що честь психоаналітика не в тому, щоб в усьому бачити погане, ні – честь у тому, щоб допомогти очиститися від поганого. Інформацію про стан політико-владних реалій надав нещодавно Президент В.А.Ющенко: “Я дав своїм колегам величезні повноваження, які виходять із Конституції України… Але з кожним днем я все частіше ставав свідком того, як, по суті, щодня доволилося втручатися в конфлікти, які виникають між РНБО і урядом, між держсекретарем і РНБО, між урядом і Верховною Радою, словом ці конфлікти вже стали порядком денним роботи влади… І сьогодні, як би не було важко, я повинен цей Гордіїв вузол розрубати в ім’я України” [4, с. 4]. Президент дав відчути всім, що він є господарем у державі, він є всенародно обраним, він проголошував на Майдані повагу до свого народу. З огляду на сказане Президентом, зауважимо, що причинами такої поведінки урядовців є неусвідомлення ними досі значимості державних інтересів та поваги до громадян держави, які віддали їм політико-владні повноваження. Ще одним підтвердженням невміння і небажання можновладців працювати на громадянина, на державу є нерозуміння суті та психології найвищої посадової преференції для державного службовця. Як же виправити ситуацію з кадрами, що склалася? Потрібен серйозний підхід до розстановки та підготовки кадрів у Національній академії державного управління при Президентові України. Слід змінити механізми вступу до Академії, щоб майбутній слухач довів своєю практичною діяльністю, чи здатний він навчатися в цьому закладі. Не обійтися також і без якісного підбору професорсько-викладацького складу: Академія повинна позбавитися сімейщини, підбору “за дзвінком”, переведення людини з чиновницької посади (де вона себе не виправдала) на викладацьку. Потрібно змінити тематику модулів, зробивши їх природовідповідними до потреб життя та ін. НАДУ при Президентові України має бути під серйозним президентським контролем, стати осередком підготовки безкомпромісного, патріотично налаштованого фахівця – професіонала для роботи в інститутах влади. Література 1. Райгородский Д.Я. Психология и психоанализ власти: Хрестоматия. – Самара: Изд. дом “БАХРАХ”, 1999. – Т.1. 2. Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. 3. Литвин В. Перестати говорити неправду, відмовитися від підміни реальної політики масовою пропагандою // Голос України. – 2005 р. – №167. – 7 верес. 4. Ющенко В. Віднині я хочу бачити владу єдиною командою // Україна молода. – 2005. – 9 верес. 5. Фрейд З. Психоанализ, религия, культура. – М.: Ренессанс, 1992. 6. Пірен М.І. Основи політичної психології. – К.: Міленіум, 2003. 7. Конституція України (Прийнята на 5-ій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.) – К.: Преса України, 1997. 8. Апанасенко Г. Як зупинити депопуляцію в Україні? // Дзеркало тижня. – 2005. – №33. – 27 серп. 9. Донченко Е. А. Социетальная психика. – К.: Наук. думка, 1994. 10. Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення). – К.:Либідь, 2001. 11. Теплов Э.П. Политическая власть. – СПб., 1993. 12. Грин Р. 48 законов власти / Пер. с англ. Е.Я.Мигутиной. – М.: РИПОЛКЛАССИК, 2001. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ІПОСТАСІ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ В. О. Васютинський, м. Київ У статті висвітлюється сутнісний зв’язок між функціонуванням політичної влади і її відображенням масовою свідомістю. Відповідно до провідних дискурсів владно-підвладної взаємодії – упорядкування, первинного і вторинного узалежнення – описуються соціально- психологічні іпостасі політичної влади: прагматично-регулятивна, патерналістсько-демагогічна, маніпулятивно-паранояльна. Ключові слова: політична влада, взаємодія, упорядкування, первинне узалежнення, вторинне узалежнення. В статье освещается сущностная связь между функционированием политической власти и ее отражением массовым сознанием. В соответствии с ведущими дискурсами властно-подвластного взаимодействия – упорядочения, первичного и вторичного установления зависимости – описываются социально-психологические ипостаси политической власти: прагматически-регулятивная, патерналистски-демагогическая, манипулятивно-паранойяльная. Ключевые слова: политическая власть, взаимодействие, упорядочение, установление первичной зависимости, установление вторичной зависимости. The article highlights the essential connection between political power functioning and its reflection in mass consciousness. According to key discourses of power-submission interaction, particularly: regulation, primary and secondary dependence fixation, the social-psychological hypostases of the political power are described. There are pragmatic-regulating, paternal- demagogical, and manipulating-paranoiac ones. Key words: political power, interaction, regulation, primary dependence fixation, secondary dependence fixation. Проблема. Політична влада – це варіант соціальної влади в широкому розумінні, яка пройшла відповідну трансформацію. Її психологічне коріння криється, зокрема, у владі старшого покоління над молодшим, чоловічої статі над жіночою (або, навпаки, жіночої над чоловічою – у матріархальному варіанті), фізично сильної особини над слабкими тощо. Такі первинні особливості в процесі функціонування соціуму опосередковуються й трансформуються, перетворюючись із протополітичних форм соціальної організації на політичні. Попри те, що саме в політичній галузі питання влади постає найбільш очевидно, індивідуальні і групові владні прагнення практично не набувають самодостатнього втілення, а мають шанс на вияв та бодай часткове задоволення тільки за умови включення їх у більш широку надіндивідуальну і надгрупову систему владно- підвладних відносин. Такі прагнення насичують собою цю систему, натомість утрачаючи, за суттю, свій індивідуальний і вузькогруповий зміст. Саме у формах політичної влади досягає найвищого рівня інституціоналізація міжлюдських стосунків. Інші види соціальної влади дедалі більше політизуються в міру підвищення рівня їхньої соціальної абстрактності, проте на найвищих рівнях, очевидно, відбувається злиття різних форм соціальної влади в одну. У цьому процесі політична влада перестає бути суто політичною, а відновлена на якісно новому найвищому рівні соціальна влада перестає бути власне владою, набуваючи властивості такої собі граничної соціальної доцільності. Водночас досягнення навіть щонайвищих рівнів інституціоналізації не відриває політичну владу від її психологічного підґрунтя, не вихолощує остаточно притаманних їй особистісних та міжособових характеристик. Метою статті якраз і є пояснення таких соціально- психологічних підстав формування владно-підвладних відношень у суспільстві, з’ясування змістових параметрів політичної влади, зумовлених впливом “людського” чинника. У поглядах на політичну владу постійно зіштовхуються дві протилежні позиції. Одна з них полягає в підкреслюванні значення різного роду психологічних характеристик ставлення громадян до влади, їхньої залежності від неї. Протилежна позиція полягає в інструментально-технологічному трактуванні політичної влади, коли має значення її структурно-функціональна ефективність і байдуже, наскільки суб’єктивно задоволеними є члени відповідного соціуму. Виходить, що офіційна влада самою своєю діяльністю забезпечує власну функціональну потрібність. Що більшим стає втручання уряду й держави в справи суспільства, то більше таке втручання вважається за доконечне. Відтак уряд наділяється внутрішньо притаманною йому владою, хоча насправді він є не що інше як розпорядчий комітет, влада якого виходить від його підвладних. Закони, що видаються владою, священні не самі собою, а завдяки тій моральній санкції, яка коріниться в законах людського життя [1]. С. Мілграм зазначав, що для існування цивілізації неодмінним є певний ступінь влади. Як тільки владу встановлено, звичайна людина відгукується на політику уряду очікуваним від неї підпорядкуванням [2, с. 23]. Таким чином, нормальне існування людського соціуму приводить до формування владних структур, які наділяються повноваженнями, що визнаються рядовими членами суспільства. Спочатку доцільний вплив цих структур на суспільне життя поступово визнається за цілком доконечний та іманентний. Формується ілюзія того, що влада як певна суспільна сила існує від самого початку і має право бути власне владою. Дальше розширення таких владних функцій порушує початковий паритет влади і підвладних, оточуючи владні інституції ореолом могутності, недоступності, загадковості. Особливо яскраво такий статус владних органів виявляє себе в умовах тоталітарних суспільств. Так, А. Крестєва говорить про цілковите ігнорування поняття влади в комуністичному дискурсі, де партійна бюрократія, зацікавлена в імперсональному розумінні влади, намагається “випарувати” політику як сферу сили, контролю, впливу [3]. О. Донченко пише про позбавлення соціуму здатності до самоспричинення [4]. На місце відкритої конкуренції різних політичних сил намагаються таким чином поставити концепцію влади непогрішної, безпомилкової та в усіх відношеннях виправданої. Проте коли абстрагуватися від такого ідеологічного вихолощення поняття політичної влади, то її справжня соціально- психологічна природа стає більш очевидною і тоді можна говорити про її динамічно-самоорганізаційні властивості [5], специфічну “мову політики” [6], політичний дискурс [7–10] тощо. Х. Ортега-і-Гассет розглядав державу як насамперед план дії, програму співпраці, волю до спільної діяльності: завдяки державній організації розпорошені групи об’єднуються силою спільної мети, спільного завдання [11, с. 120–121]. Політичну владу М. Ільїн і А. Мельвіль пов’язують із цілеспрямованою організацією: влада постає в ролі організаційного начала політики, її основного засобу [12]. В. Нікітаєв бачить ідею влади в здатності легітимно мобілізувати багатьох людей у ціле та перетворити його на ресурс виживання й гараздування [13]. У зв’язку із цим виникає питання про джерело такої соціальної влади: її отримують ті, кого оточення наділяє відповідними функціями, чи це мають бути особи, які ще до включення в систему відповідних стосунків посідають певні значущі риси? В Р. Арона читаємо: люди, наділені владою, – це водночас люди, наділені могутністю, інакше кажучи, ті, хто має широку спроможність впливати на поведінку до себе подібних і на саме існування спільноти [14, с. 70]. Але тут немає чіткої відповіді на питання про походження самої спроможності впливати: вона береться із загального визнання повноважень суб’єкта влади чи є притаманною йому індивідуальною рисою? Очевидно, мають місце обидві залежності, а результат визначається їхнім оригінальним поєднанням. І кожна з передумов – об’єктивна потреба соціуму та індивідуальні риси особи – є умовою як доконечною, так і недостатньою. Інструментально-технологічні здатності політичної влади становлять лише одну істотну сторону її ефективності. Друга сторона – це здатність справляти позитивно оцінюваний психологічний вплив на підвладних. В. Іванов та ін. підкреслюють значення двох основних функцій державної влади в масовому сприйманні: розв’язання найважливіших проблем і створення цінностей, які відповідають основним потребам [15, с.103–104]. В. Корнієнко визначає межі раціонального та ірраціонального в політичному ідеалі [16]. В. Зеленський розрізняє в контексті політичного життя, за аналогією із життям релігійним, дияконічну і літургійну частини [17]. Доволі очевидною є відповідність описаних функцій до провідних дискурсів влади як такої: розв’язання проблем здійснюється в межах дискурсу впорядкування, тоді як творення цінностей – у межах дискурсу узалежнення [18, с.112–140]. Функція впорядкування відображає різні форми доцільної соціальної організації, задоволення об’єктивних потреб соціуму, раціонально обґрунтованого розв’язання основних проблем. Проте політична влада не може бути тільки раціонально-доцільною. Вона весь час стоїть перед доконечністю істотного врахування різноманітних суб’єктивно-психологічних обставин. Якщо ці обставини ігноруються, то досить швидко інструментальні намагання влади перестають спрацьовувати і її взаємини з підвладними набувають кризового характеру. Тому влада повинна надавати своїй діяльності більш чи менш вираженого гуманного вигляду, заклопотаності (якщо не справжньої, то бодай позірної) із життєвих потреб кожної особи, намагатися і вміти бути привабливою для підвладних, давати їм почуття захищеності, брати на себе відповідальність за їхню долю (тобто виконувати функцію первинного узалежнення). Будучи такою прихильно-близькою до людей, влада водночас повинна дбати про належний рівень психологічної віддаленості від них, своєї загадковості і святості. Вона має створювати цінності, що можуть привабити значну частину суспільства і надати сенсу його існуванню (вторинне узалежнення). Функція первинного узалежнення найбільше увиразнюється на рівні безпосереднього міжлюдського спілкування, зокрема в малій групі, де взаємні симпатії й антипатії, взаємні віддіювання мають особливо відчутний вплив. На рівні суспільства та великих груп провідною стає функція вторинного узалежнення, що насамперед полягає у формулюванні провідних ідей для всього суспільства, визначенні основних цілей, ідеологічному залученні широких верств населення. Натомість функція впорядкування виступає на перший план на проміжному між малою групою і соціумом рівні середніх груп та організацій. Тут утрачається безпосередня чуттєвість людських стосунків і ще не досягається висока абстрактність загальносуспільних орієнтирів. Від групи-організації окрема особа чекає не емоційного тепла і не ідейного заклику, а ефективного вирішення конкретних питань повсякдення. Відповідно до наведених функцій владно-підвладної взаємодії можна виділити три типи, своєрідні “іпостасі” політичної влади, у яких вона найістотніше й найреальніше втілює психологічні особливості своїх носіїв. Це та площина політичної влади, у якій наділені владними повноваженнями особи є комунікаторами й представниками, активність яких звернена до підданих. Це площина, у якій владні особи є, по-перше, такими, що виконують відповідні комунікаційно- інтеракційні функції, і, по-друге, такими, якими їх відчуває, сприймає, розуміє народ. В одній із цих іпостасей влада постає як прагматично- регулятивна, дії якої насамперед зорієнтовано на забезпечення впорядкувальних процесів, це влада, яка регулює відносини в суспільстві. (З морального погляду така регуляція може мати як позитивний, так і негативний зміст, бо дії влади може бути спрямовано на захист як інтересів суспільства, так і лише її інтересів – матеріальних, утилітарних тощо). Друга іпостась відповідає функції первинного узалежнення, і в ній влада постає як патерналістсько-демагогічна. Це має означати, що влада справляє належну психологічну турботу про своїх підданих, забезпечуючи їм достатній психологічний комфорт, або ж, у гіршому варіанті, тільки демонструє таку турботу. Третю іпостась, яка є відображенням функції вторинного узалежнення, можна визначити як маніпулятивно-паранояльну. Вона означає, що влада намагається керувати не суспільством як цілісним соціальним простором, а структурою людських стосунків, намагається пропонувати, нав’язувати людям ідеї, які можуть їх захопити. Зіставлення наведених іпостасей політичної влади з типами панування за М. Вебером [19] дає підстави розмістити їх у просторі веберівської типології. Запропоновані іпостасі ніби заповнюють простір, що утворився між кожною парою веберівських типів. Можна сказати, що в певному відношенні вони являють собою результат соціально-психологічної проекції на соціологічну схему Вебера. Якщо харизматичний, бюрократичний і традиційний типи Вебера розмістити у вершинах трикутника, то три іпостасі доцільно розташувати десь при його сторонах. І таким чином патерналістсько- демагогічний тип влади має опинитися між харизматичним і традиційним типами. Він утілює в собі функції опіки, турботи про підлеглих (дещо або й вельми показної, удаваної), що так чи так мають бути притаманними обом цим веберівським типам. Він несе в собі своєрідну “психологічну теплоту” влади. Ця теплота, психологічна насиченість патерналістсько-демагогічним змістом являє собою протилежність розташованому навпроти неї сухому, “бездушному” бюрократичному типові. Прагматично-регулятивний тип мав би опинитися між веберівськими традиційним і бюрократичним. Його раціональність і впорядкованість протистоять психологічному пориву, закликові, пристрасті типу харизматичного. Маніпулятивно-паранояльний тип влади міститься між бюрократичним і харизматичним, беручи від них безпосередність та інтенсивність впливу на поведінку підданих, який здійснюється цими обома типами, хоч і дуже різними методами. Водночас він виявляється протилежним типові традиційному хоч би через те, що, будучи самодостатнім за походженням, не мусить приділяти надто багато уваги проблемі спілкування з підлеглими. Наведені соціально-психологічні іпостасі політичної влади мають більшу чи меншу репрезентованість у характеристиках будь- якої реальної політичної влади. Конкретні варіанти можуть бути дуже розмаїтими. Натомість зосередженість у межах однієї іпостасі, її надмірне акцентування породжує істотні негативні характеристики діяльності відповідної влади. Так, у разі надмірної прагматизації дій утрачається істотний компонент психологічного зв’язку з керованими масами. Хоч би якою ефективною була діяльність влади, позбавлена важливих комунікаційно-інтеракційних властивостей, вона здаватиметься народові чужою або просто відсутньою, а відтак і неефективною. Ефективність не оцінюватиметься як справжня. Однобічне переважання патерналістсько-демагогічних виявів неминуче призводить до зниження практичної ефективності, до погано рефлексованого занурення громадян у спільні з владою комплекси і психологічні проблеми, до самоізоляції та, урешті-решт, до економічного чи якогось подібного колапсу. Нарешті, надмірне акцентування маніпулятивних функцій може забезпечити владі більш чи менш тривалий (або й нетривалий) паранояльний вплив на частину суспільства, утримання його в межах заданої ідеологічної парадигми. При цьому влада, яка не дбає про належне оформлення таких впливів, віддалятиметься від народу і ставатиме йому чужою, а не дбаючи про прагматику, позбавить суспільство ефективних виробничих основ. Вочевидь єдино правильний шлях подолання вад усіх трьох іпостасей політичної влади полягає у творчому поєднанні їхніх переваг, адекватному застосуванні відповідних методів функціонування. Творчий пошук означає не просто використання вартостей кожної з іпостасей, а утворення іпостасі “триєдиної”, здатної утворити найоптимальніший образ влади в просторі соціально- політичних рефлексій суспільства. Отже, іманентно притаманні владно-підвладним стосункам дискурси впорядкування, первинного і вторинного узалежнення набувають утілення в специфічних образах (соціально-психологічних іпостасях) політичної влади в сприйманні її масовою свідомістю. “Досконала” влада, аби бути схваленою, має успішно справлятися з трьома провідними функціями: опікати й захищати, забезпечувати порядок, визначати цілі й ідеали та закликати до них. Література 1. Спенсер Г. Личность и государство // Психология и психоанализ власти: Хрестом. – Т. 1. – Самара: БАХРАХ, 1999. – С. 15–28. 2. Милграм С. Эксперимент в социальной психологии. – СПб.: Питер, 2000. 3. Крэстева А. Власть и элита в обществе без гражданского общества // Социол. исследов. – 1996. – № 4. – С. 19–29. 4. Донченко О. Психологія трансперсональних конструктів // Психол. і суспільство. – 2001. – № 3. – С. 44–104. 5. Михайлов А.П. Моделирование российской власти // Социол. исследов. – 2001. – № 5. – С. 12–20. 6. Сергеев В.М., Сергеев К.В. Некоторые подходы к анализу языка политики (На примере понятий “хаос”, ”лидер”, ”свобода”) // Политич. исследов. – 2001. – № 5. – С. 101–115. 7. Барматова С. Поле політики: до проблеми теоретичної ідентифікації // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 4. – С. 165–174. 8. Глызов Д.В. Психоанализ коннотаций политического дискурса // Современный психоанализ: Сб. науч. трудов. – К.: Ваклер, Альтпресс, 2002. – С. 67–74. 9. Krakowiak T. “Bycie ofiar№” jako strategia w dyskursie o integracji europejskiej // Przegl№d Socjologiczny. – 2003. – T. LII/1. – S. 263–284. 10. Kruks S. Latvian Political Discourse: from Propaganda to Marketing // Humanities and Social Sciences. Latvia. – 2002. – № 1 (34). – P. 47–70. 11. Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас // Вибр. тв. – К.: Основи, 1994. – С. 15–139. 12. Ильин М.В., Мельвиль А.Ю. Власть // Политич. исследов. – 1997. – № 6. – С. 146–163. 13. Никитаев В.В. Магия и власть // Полигнозис. – 2002. – № 3. – С. 118–136; № 4. – С. 86–100. 14. Арон Р. Мир і війна між націями. – К.: Юніверс, 2000. 15. Технологии политической власти: Зарубежный опыт. Книга-дайджест / В.Н. Иванов и др. – К.: Вища шк., 1994. 16. Корнієнко В. Межі раціонального та ірраціонального в політичному ідеалі // Людина і політика. – 2001. – № 1. – С. 58–68. 17. Зеленский В.В. Психоаналитическое исследование власти // Современный психоанализ: Сб. науч. трудов. – К.: Ваклер, Альтпресса, 2002. – С. 54–67. 18. Васютинський В.О. Інтеракційна психологія влади. – К., 2005. 19. Вебер М. Три чисті типи леґітимного панування // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К.: Основи, 1998. – С. 157–172. РОЛІ ТА МАСКИ СУЧАСНОСТІ В ГРОМАДСЬКОМУ СПРИЙНЯТТІ ВЛАДИ Т.Б. Хомуленко, Ю.Г. Падафет, м. Харків Наголошується, що державна служба уособлює конкретний образ влади на одному з її щаблів і є своєрідним посередником між населенням та суспільними інститутами. Здійснено аналіз соціально- нормативних характеристик, виявлено складові, які безпосередньо впливають на становлення прошарку державних службовців. Для вивчення процесу проходження таких складових крізь призму людської свідомості рекомендовано використовувати психосемантичні методи міжособистісного пізнання, значення та застосування яких обґрунтовано в даній статті. Ключові слова: державний службовець, психосемантичний простір, суспільна свідомість, факторний аналіз, образ влади. Подчеркивается, что государственная служба представляет собой конкретный образ власти на одном из её уровней и является своеобразным посредником между населением и общественными институтами. Осуществлен анализ социально-нормативных характеристик, выявлены составляющие, которые оказывают непосредственное влияние на становление прослойки государственных служащих. Для изучения процесса прохождения подобных составляющих через призму человеческого сознания рекомендуется использовать психосемантические методы межличностного познания, значение и применение которых обосновывается в данной статье. Ключевые слова: государственный служащий, психосемантическое пространство, общественное сознание, факторный анализ, образ власти. Basic factors that influence the making of local powerful authorities’ image have been analysed; the methodology for the sociological research of the public servant’s image and the image of public institution have been proposed and the elements of factor and cluster analysis have been applied. The main elements of the process of the public institution’s perception in the social consciousness have been defined; the desired model of their sequence was determined. Key words: public servant, psychosemantic method, social consciousness, factor analysis, powerful authorities’ image. Проблема. Перебіг подій в Україні протягом останнього часу переконливо свідчить про те, що реалізація ідеалів “справжньої демократії” передбачає налагодження постійної і цілеспрямованої співпраці з громадськістю на паритетних засадах, провокування критичного мислення, взаємної відповідальності. Принциповою в даному контексті є потреба в обміні інформацією, готовність до адекватного сприйняття іншої точки зору, якнайактивніша роль усіх учасників комунікаційного простору в процесі створення ефективних механізмів попередження кризових ситуацій у суспільстві, а також виходу з них. Мета дослідження: виявити категоріальну структуру свідомості тієї частини населення, яка становить досліджуваний соціальний прошарок; вивчити характерну взаємодію цілісних образів самосвідомості, які можуть впливати на сферу спілкування людей, що належать до цієї групи населення. Л.Фейєрбах свого часу писав, що, безперечно, наш час віддає перевагу образу – а не речі, копії – а не оригіналу, уявленню – а не дійсності, видимості – а не буттю, бо для нього є священною лише ілюзія, істина ж – потворна. Побудова досконалих, на перший погляд, іміджів дійсно спроможна на певний проміжок часу стати причиною затьмарення глибинної сутності об’єкта. Однак специфіка суспільної свідомості полягає в можливості та здатності рішуче протистояти відвертим намаганням пропагандистського характеру. Один із мислителів – наших сучасників – стверджує, що практично все життя сучасного суспільства є ні чим іншим, як нескінченною низкою спектаклів. Інакше кажучи, кожний учасник цього дійства грає власно (або кимось) підібрану роль, намагаючись запевнити оточуючих у вірності такого вибору. Але чи є таке твердження справедливим? Щоб вирішити посталу дилему, було проведено дослідження, результати якого досить яскраво продемонстрували особливості суспільного сприйняття. На основі факторного аналізу й психосемантичного підходу розроблено методику “множинної ідентифікації”, яка дає змогу на підставі оцінки дій та вчинків з позиції різних осіб (рольових позицій) розкрити їхні узагальнені образи і за допомогою методу побудови суб’єктивних семантичних просторів виявити категоріальні структури, що опосередковують сприйняття вчинків та прагнень досліджуваних. У нашому експерименті взяли участь 895 респондентів, які ніколи не перебували на державній службі та службі в органах місцевого самоврядування. Вибірка квотна, районована, пропорційна по типах населених пунктів, за статтю, віком й імовірнісна в межах опорних районів. Гіпотеза. Було висунуто припущення, що в масовій свідомості існує здебільшого негативне уявлення щодо образу державного службовця. Методика. Використовувався список із 36 дій та вчинків, які стосувалися сімейного життя, трудової та рекреаційної діяльності (наприклад, “створити родину”, “добре організовувати роботу”, “завжди вчасно та якісно виконувати роботу”, “займатися науково- педагогічною діяльністю”, “займатися спортом” та ін.). Досліджуваним пропонувалося оцінити ймовірність кожного вчинку за семибальною шкалою (від 0 до 6 балів) для восьми рольових позицій: “моє реальне Я”, “пересічна людина”, “державний службовець”, “людина без визначеного місця мешкання (бомж)”, “представник бізнес-еліти”, “член уряду”, “кримінальний авторитет”, “людина з обмеженими можливостями (інвалід)”. Результати опитування. При порівнянні середніх оцінок для рольових позицій “державний службовець” та “пересічна людина” виявлено найбільші розбіжності в оцінках положень, що стосуються інтелектуальної діяльності: “працювати з комп’ютером” (“державний службовець” – 5,0; “пересічна людина” – 3,8), “досконало володіти державною мовою” (відповідно 5,1 і 3,7). Також однією з позицій, де спостерігалися найбільші розбіжності, було твердження “орієнтуватися в політичній ситуації” (відповідно 5,1 і 3,4). У сфері інтелектуальної діяльності можливості “пересічної людини” оцінюються нижче, ніж можливості “державного службовця”, і “моє реальне Я”, так би мовити, дорівнює позиції “державного службовця”. Зіставляючи ці позиції, респонденти виділили таку характеристику, як “заздрити іншим”, за оцінками якої державні службовці більш схильні до цього почуття. Аналіз оцінок щодо позицій “державний службовець” і “представник бізнес-еліти” показав існування найбільшої різниці у сфері матеріального забезпечення: “побудувати (придбати) будинок” (“державний службовець” – 3,4; “представник бізнес-еліти” – 5,6), “придбати автомобіль” (2,7; 5,6). Аналогічну різницю в тій самій сфері можна побачити і при зіставленні “державного службовця” та “члена уряду”. Однак опитувані вважають, що на відміну від державного службовця, член уряду більше пишається власною посадою (4,2; 5,5). Порівняння середніх групових оцінок стосовно позицій “державний службовець” та “кримінальний авторитет” виявило найбільшу різницю за такими діями, як “створити родину” (“державний службовець” – 5,0; “кримінальний авторитет” – 4,0), “часто проводити вільний час з близькими” (4,4; 3,3), а також у сфері інтелектуальної діяльності: “досконало володіти державною мовою” (4,8; 2,7), “займатися науково-педагогічною діяльністю” (3,5; 1,2). Слід звернути увагу на той факт, що респонденти вважають державного службовця більш схильним співчувати людям та шанобливо ставитися до оточуючих. У зіставленні позицій “державний службовець” та “інвалід” цікавим є однакова оцінка цих ролей щодо характеристики “співчувати людям”, однак більш життєрадісною в очах респондентів є людина з обмеженими можливостями. Основою для побудови семантичних просторів є результати факторного аналізу. Його застосування дає змогу зменшити вихідний простір дій та вчинків (у нашому випадку 36), за якими диференціюються рольові позиції, і звести множину взаємопов’язаних (висококорелюючих) вчинків до певних узагальнених факторів, що об’єднують подібні вчинки в один вимір (мірою подібності в даному випадку є подібність оцінок, які приписуються респондентами з різних рольових позицій). Виділені фактори відображають підстави для класифікації, якими свідомо чи несвідомо послуговуються респонденти при зіставленні цих вчинків. На матеріалі дослідження осіб, що не мають відношення до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, виокремлено два фактори, які пояснюють 44,4% та 39,9% загальної дисперсії. Перший фактор (він був умовно названий “служіння державі”) характеризують такі дії та вчинки й відповідні їм коефіцієнти кореляції: Досконало володіти державною мовою 0,95 Дотримуватися норм професійної етики 0,93 Завжди вчасно та якісно виконувати роботу 0,87 Займатися науково-педагогічною роботою 0,83 Перейти на іншу роботу –0,77 Порушувати права іншої людини –0,93 Зменшення кількості вчинків, що потрапили у цій виборці до другого фактора, і зниження величин факторного навантаження цих вчинків – причина того, що потужність другого фактора (вкладу фактора в загальну дисперсію) у даній виборці менша, ніж у попередній (39,9% проти 43,8%). Переліку дій та вчинків відповідають такі коефіцієнти кореляції: Матеріально забезпечувати родину 0,94 Побудувати (придбати) будинок 0,92 Придбати автомобіль 0,92 Облаштувати помешкання меблями та побутовою технікою 0,92 Прагнути здобути авторитет 0,90 “Зробити” кар’єру 0,89 Відмовлятися брати участь у справах колективу –0,75 Думати про себе як про особу, від якої нічого не залежить –0,84 На рис. зображено розташування всіх восьми рольових позицій у семантичному просторі, осями якого є виділені фактори. Рис. Семантичний простір Б Аналіз результатів дослідження. Привертає увагу близькість рольових позицій “державний службовець”, “моє реальне Я”, “пересічна людина” та “інвалід”. У даному семантичному просторі відносно фактора 1 (“служіння державі”) їхні проекції майже ідентичні. Це означає, що відповідні образи у свідомості респондентів дістали приблизно однакову оцінку щодо служіння державі, а “державний службовець” та “моє реальне Я” повністю співпадають. Дещо меншою в цьому сенсі є роль позиції “бомж”. Далі розмістилися відповідно позиції “член уряду”, “бізнесмен” та “кримінальний авторитет”. Стосовно фактора 2 (“соціальний прошарок”) спостерігається таке розташування рольових позицій, де найвищий соціальний статус займає позиція “представник бізнес-еліти”, а соціальний низ представлений позицією “бомж”. Таким чином, існуючий у свідомості людей, які не мають відношення до державної служби, образ державного службовця пов’язаний передусім із “середнім” соціальним прошарком. Формуванню подібного стереотипу значною мірою сприяє недостатнє матеріальне забезпечення праці, середній рівень володіння державною мовою та навичками роботи на комп’ютері. З іншого боку, дослідження показало: респонденти вважають, що саме державний службовець сумлінно служить державі, оскільки добре виконує службові обов’язки, не порушує прав інших людей та дотримується норм професійної етики. Треба зазначити, що, за результатами проведеного дослідження висунуту гіпотезу стосовно існування в масовій свідомості негативного стереотипу образу державного службовця було спростовано. Однак образ представника влади (рольова позиція “член уряду”) дійсно має негативне забарвлення, що підтверджується відповідними проекціями на осі факторів. Чітко означилося угрупування, до якого входять такі рольові позиції: “член уряду”, “представник бізнес-еліти” та “кримінальний авторитет”. У зв’язку із цим можна зробити висновок, що подібна ситуація могла скластися за умови формування у свідомості громадян уявлення щодо нечіткого розмежування посад, які обіймають державні службовці. Відтак вважаємо за потрібне підкреслити особливу роль засобів масової інформації, які повинні діяти одночасно у двох напрямах: по-перше, послідовне руйнування “міфу негативного іміджу” і, по-друге, поширення побудованого за визначеною стратегією іміджу з позитивним підґрунтям. Наш висновок свідчить про наявність суперечності, на розв’язання якої слід спрямувати дію механізму формування іміджу. Наведене дослідження проводилося напередодні подій, пов’язаних з Помаранчевою революцією. Сучасний етап вивчення проблеми включає психосемантичний аналіз суб’єктів влади після зазначених подій. ПОЛІТИЧНА АНТИЦИПАЦІЯ ЯК ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ І. Г. Батраченко,О. М. Данцева, м. Дніпропетровськ У статті обґрунтовується необхідність введення у сферу політичної психології терміна “політична антиципація”. Стверджується, що антиципаційні процеси є універсальною складовою психологічних механізмів будь-яких форм індивідуальної, групової чи масової політичної активності. Визначено місце політичної антиципації в структурі психічного відображення політичної реальності. Обстоюється думка, що введення поняття “політична антиципація” сприятиме новому баченню практично всієї проблематики політичної психології. Окреслюється змістове поле поняття “політична антиципація”, здійснено спробу класифікувати різновиди цього психічного і соціально-психологічного явища. Ключові слова: політична антиципація, політична ретроспекція, політична презенсоспекція, часові модуси (минулий, теперішній, майбутній), антиципаційний дискурс. В статье обосновывается необходимость введения в сферу политической психологии термина “политическая антиципация”. Утверждается, что антиципационные процессы являются универсальной составляющей психологических механизмов любых форм индивидуальной, групповой или массовой политической активности. Определено место политической антиципации в структуре психического отражения политической реальности. Обосновывается предположение, что введение термина “политическая антиципация” даст возможность по-новому посмотреть практически на всю проблематику политической психологии. Очерчено содержательное поле понятия “политическая антиципация”, сделана попытка классифицировать разновидности этого психологического и социально- психологического явления. Ключевые слова: политическая антиципация, политическая ретроспекция, политическая презенсоспекция, временные модусы (прошлый, настоящий, будущий), антиципационный дискурс. The article arguments the necessity of “political anticipation” concept introduction into the sphere of political psychology. It is stated that anticipative processes are universal components of psychological mechanisms of different types of individual, group or public political activity. The place of political anticipation in the structure of psychological reflection of political reality is defined. It is assumed that introduction of “political anticipation” concept will give new opportunities to reconsider the problematics of political psychology. The meaningful field of the “political anticipation” concept is defined; the attempt to classify the varieties of this psychological and social-psychological phenomenon is made. Key words: political anticipation, political retrospection, political presenospection, time moduses (past, present and future), anticipation discourse. Проблема. Одним із найбільш важливих завдань розвитку політичної психології є напрацювання понятійного інструментарію, який би давав можливість більш продуктивно здійснювати психологічний аналіз політичних явищ. Мета статті: запропонувати до вжитку термін “політична антиципація”, окреслити межі змістового поля цього поняття й обґрунтувати перспективність його використання в царині політико- психологічних досліджень. Доцільність введення поняття “політична антиципація”, на нашу думку, випливає з логіки розвитку як політичної психології, так і з логіки розгортання психологічних досліджень антиципації. У політичній психології для опису різних проявів антиципаційних процесів у контексті осмислення найрізноманітніших проблем послуговуються досить численним арсеналом термінології. Найчастіше в публікаціях з політичної психології використовуються терміни “настанова”, “атитюд”, “очікування”, “експектація”, “мета”, “план”, “прогноз” тощо. Наприклад, російський політичний психолог А. Андрєєв, аналізуючи психологічні закономірності політичного вибору, розглядає останній як взаємодію настанов, у тому числі і протилежно спрямованих, на кшталт міркування “Єльцин погано керує державою, але за даних умов інші будуть керувати ще гірше” [ 1, с. 63?. Д. Ольшанский, пишучи про групову політичну свідомість, підкреслює, що однією з обов’язкових її складових є уявлення цієї групи про свої цілі [2?. Г. Циганенко зазначає, що одним із моментів ідентифікації виборця з тією чи іншою політичною партією є близькість йому програмних цілей, декларованих цими партіями [3?. Подібних прикладів, де фахівці з політичної психології так чи інакше торкаються різних проявів політичної антиципації, можна навести досить багато. Це підтверджує наше спостереження, що антиципаційна складова міститься в багатьох явищах, які вивчаються політичними психологами. Однак реальне вивчення політичної антиципації за нашого часу є поки що розпорошено-фрагментарним і трактується як побічний результат дослідження багатьох психологічних механізмів, що лежать в основі політичних процесів. Рідкісним винятком є політологічні роботи, присвячені політичному прогнозуванню [4?. Але аналіз навчальних посібників та підручників із психології показує, що як предмет спеціального дослідження політична антиципація психологами досі не виокремлювалася [1; 5; 2; 6; 7 та ін.?. Ні розділу, ні параграфа з такою назвою в них немає. Не йдеться про політичну антиципацію і в наукових статтях з політичної психології. Не зроблено поки що і спроб системної інтеграції в рамках єдиного поняття термінологічного розмаїття, яким описуються різні прояви антиципації в політичних процесах. Заповнення цієї прогалини, на наше глибоке переконання, дасть можливість побачити практично всю проблематику політичної психології у ще одному дуже важливому вимірі. Що ж до загальнопсихологічного вивчення антиципації, то тут уже сформувалися засади теорії антиципації, перші основи якої були закладено у 80-х роках у працях Б. Ломова та Є. Суркова [8? і розвинуто пізніше в дослідженнях О. Сергієнко [9?, І. Батраченка [10; 11; 12? та ін. учених. Однією із стрижневих ідей низки зазначених досліджень є висновок про універсальне значення антиципації для регулювання будь-яких різновидів людської активності. Тому вказані автори зосереджували свою увагу на з’ясуванні загальнопсихологічних закономірностей функціонування й розвитку феномену антиципації. Інші напрями розгортання дослідницької роботи щодо вивчення антиципації стали реалізовуватися відповідно до окремих різновидів людської активності. Зусилля дослідників у цьому випадку вже спрямовувалися на осягнення конкретно-психологічних закономірностей функціонування й розвитку антиципації. Так, зокрема, Є. Сурковим досліджувалися психологічні особливості антиципації в спортивній діяльності [13?. У працях О. Рихальської предметом психологічного аналізу стали особливості антиципації в структурі життєтворчості особистості [14; 15; 16?. Для ефективної розбудови психологічної теорії антиципації до рівня розвинутої галузі психологічного знання вкрай важливо, щоб загальнопсихологічний та конкретно-психологічні аспекти вивчення антиципаційних процесів взаємно збагачували і доповнювали одне одного. Проте психологічні особливості антиципації в багатьох різновидах людської діяльності досі залишаються недослідженими. До вкрай малодосліджених різновидів антиципації належить і антиципація, що функціонує в структурі політичної активності. Тому виокремлення політичної антиципації в спеціальний предмет психологічного дослідження потрібне як з огляду на перспективи подальшого розвитку політичної психології, так і з точки зору психології антиципації. Тим більше, що підстави для цього достатньою мірою накопичилися вже в обох галузях психологічних досліджень і їх пора плідно узагальнити. Спираючись на положення загальнопсихологічної теорії антиципації про наявність темпорально спрямованого структурування психічного на функціонально спеціалізовані підсистеми відображення реальності в межах кожного з трьох часових модусів – минулого, теперішнього і майбутнього [11?, визначимо політичну антиципацію як підструктуру психічного, призначену для суб’єктивного моделювання майбутнього перебігу політичних подій, процесів та станів політичної сфери суспільного життя. З огляду на таке визначення, окрім політичної антиципації, можна виокремити ще два типи психічних підструктур. Одну з них можна назвати політичною ретроспекцією, а другу – політичною презенсоспекцією. Перша відображає політичну реальність у минулому, а друга – у наш час. Окремим випадком політичної презенсоспекції є політична перцепція. Загалом же диференціація психологічного часу на модуси минулого, майбутнього і теперішнього має різномасштабний ієрархічно-рівневий характер. Модус психологічного теперішнього може, у свою чергу, розчленовуватися на сегменти минулого, теперішнього і майбутнього меншого масштабу. Унаслідок цього і функціонування політичної антиципації, презенсоспекції та ретроспекції здійснюється шляхом ієрархічно- рівневового нашарування цих психічних процесів, які відображають модуси різного масштабу (рис). Політична ретроспекція (рівень минулого 1) Політична презенсоспекція (рівень теперішнього 1) Політична антиципація (рівень майбутнього 1) Політична ретроспекція (рівень минулого1) Політична ретроспекція (рівень минулого 2) Політична презенсоспек- ція (рівень те- перішнього 2) Політична антиципація (рівень май- бутнього 2) Політична антиципація (рівень майбутнього 1) Рис. Ієрархічно-рівнева структура психічних процесів Отже, у структурі психічних процесів, що регулюють будь-який різновид політичної активності особистості, завжди можна виокремити підпроцеси політичної ретроспекції, політичної презенсоспекції та політичної антиципації. Кожен із психічних процесів класичної класифікації, скажімо, мислення, може належати як до ретроспекції (і спрямовуватися на осмислення минулих політичних подій), так і до оцінки теперішньої політичної ситуації, а також зосереджуватися на прораховуванні майбутнього перебігу політичних обставин. Те саме можна сказати й про уяву, пам’ять, емоції тощо. При цьому тривалість зосередження суб’єкта на модусах минулого, майбутнього і теперішнього того чи іншого масштабу, а також повнота, глибина і точність психічного відображення цих модусів може бути дуже різною. Відповідно і процеси політичної антиципації у даного суб’єкта в даний момент можуть бути виражені більш чи менш яскраво. Сам процес політичної антиципації можна у свою чергу розчленувати на підпорядковані процеси політичного цілепокладання, політичного планування, передпланувального та післяпланувального (результатного) прогнозування. Диференціацію політичної антиципації на підпроцеси можна провести і в іншій площині, виокремивши процеси змістової генерації моделі майбутнього, оцінки суб’єктивної значущості змісту майбуття, визначення суб’єктивної ймовірності його реалізації, а також часової та просторової локалізації змодельованого майбутнього. У суб’єктному плані можна говорити не тільки про політичну антиципацію особистості, а й про групову та масову політичну антиципацію. Індивідуальна, групова та масова політична антиципація, з одного боку, досить тісно пов’язані, а з іншого – певною мірою незалежні одна від одної. Так, окремий індивід може засвоювати результати політичного антиципування своєї групи чи політично референтних для себе осіб. Наприклад, услід за групою індивід може повірити в те, що саме цей політик здатен (чи не здатен) покращити ситуацію в країні після його обрання. Але індивід може й цілком самостійно вибудовувати власне бачення майбутнього перебігу політичних подій, відмінне від бачення групи. Більше того, у деяких випадках індивід може свої антиципаційні моделі передати своїй групі, навіяти віру в них чи переконати інших у правильності свого бачення політичного майбутнього. Акти політичного антиципування можуть від самого початку бути не індивідуальним, а груповим процесом, якщо прогноз, план чи цільова модель розвитку політичних процесів є результатом групового обговорення, так би мовити, продуктом колективної творчості. Така форма політичного антиципування є якісно іншим явищем порівняно з інтрапсихічним процесом окремого індивіда. Процес групової політичної антиципації досить часто є нададитивним щодо індивідуального політичного антиципування членів групи. Напевно, якісні відмінності політичне антиципування має як на рівні малої групи, так і на рівні великих соціальних груп, зокрема партій, рухів, територіальних громад, країн тощо. Політична антиципація як психічне явище може існувати у формі психічної властивості (здатності) особистості чи соціально- психологічної властивості (здатності) малої або великої групи. Ця здатність може ґрунтуватися як на практичному політичному досвіді, так і на теоретичній політичній компетентності окремої людини чи спільноти. Друга форма існування політичної антиципації – це індивідуальний чи груповий процес усвідомлення пізнавальних потреб щодо майбутнього, пошуку потрібної інформації, засобів і, нарешті, діяльність, спрямована на побудову моделей майбутнього розвитку політичних подій. Третя форма політичної антиципації – це її існування у формі тих чи інших продуктів: образів, усних чи письмових текстів, дій чи утримання від дій тощо. Зокрема, можна говорити про наявність антиципаційного дискурсу в структурі політичного дискурсу ( тексти й бесіди в соціальній практиці), який досить легко моніторити шляхом використання різних форм контент- аналізу, психосемантичних методик тощо. Політична антиципація належить до вищих психічних функцій і має культурно-історичну генезу. У кожну епоху і в кожній культурі вона має свої особливості і механізми формування. При цьому слід зазначити, що з кожним кроком цивілізаційного прогресу політична сфера суспільства істотно ускладнюється. Особливо це стосується постіндустріальної фази розвитку суспільства [17; 18?. Суспільне життя в цілому, і політичне зокрема, в інформаційному суспільстві стає надзвичайно різноманітним і динамічним. Це висуває підвищені вимоги до розвитку політичної антиципації як професійних політиків, так і пересічних громадян, як до індивідуальних, так і до групових та масових форм політичного суспільства. Слід, безперечно, дослухатися до думки відомого американського футуролога Е.Тоффлера, що постіндустріальне суспільство повинно розбудовувати розгалужену мережу інституцій, які б опікувалися проблемами передбачення та проектування варіантів суспільного розвитку. Інакше інформаційне суспільство все більше відчуватиме на собі вплив явища, яке вчений пропонує називати футурошоком [18?. Під останнім він розуміє різні форми індивідуальної та суспільної дезадаптації, які виникають унаслідок багатопланових і занадто частих змін, тому в людей та спільнот не встигає сформуватися достатній рівень готовності. Висновки. Отже, потреба вивчення політичної антиципації зумовлена не тільки логікою розвитку політичної психології та психологічних досліджень антиципації, а й започаткуванням переходу українського суспільства до постіндустріальної фази розвитку і включенням у світові глобалізаційні процеси, що принципово ускладнює феномен політичної антиципації. Відтак на часі постановка проблеми про формування в межах політичної психології окремого напряму, який би опікувався дослідженням політичної антиципації, розробкою психологічних і соціально-психологічних технологій розвитку цієї здатності в окремих індивідів, груп та суспільства в цілому. Література 1. Андреев А. Л. Политическая психология. – М: Весь мир, 2002. 2. Ольшанский Д. Политическая психология. – СПб.: Питер, 2002. 3. Циганенко Г. Партійна ідентифікація та електоральна поведінка // Соціальна психологія. – 2004. – №2. – С. 61–69. 4. Баронін А.С. Аналіз і прогноз у політиці та бізнесі. – К.:ПАЛИВОДА А.В., 2005. 5. Матвєєв С.О. Політична психологія. – К: ЦУЛ. 6. Пірен М.І. Основи політичної психології. – К.: Міленіум, 2003. 7. Політична психологія / Укл. М.М. Лагунова, М.І. Пірен, В.А. Ребкало. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. 8. Ломов Б. Ф., Сурков Е.Н. Антиципация в структуре деятельности. – М.: Наука, 1985. 9. Сергиенко Е.А. Антиципация в раннем онтогенезе человека. – М.: Наука, 1992. 10. Батраченко І.Г. Вступ до психології антиципації. – Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетров. держ. ун-ту, 1996. 11. Батраченко І.Г Психологія розвитку антиципації людини. – Дніпропетровськ: Дніпропетров. держ. ун-ту, 1996. 12. Батраченко І.Г. Реліктові форми пралогічної антиципації в сучасній культурі // Філософія. Культура. Життя: Міжвуз. зб. наук. пр. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2003. – Вип. 22. – С. 254–266. 13. Сурков Е.Н. Антиципация в спорте. – М.: ФиС, 1985. 14. Рихальська О.Г. Психологічний аналіз категоріальної бази життєвої антиципації особистості в контексті україномовної культури // Психологія: Зб. наук. пр. – К.: Вид-во Нац. пед. ун-ту ім. М.П.Драгоманова, 2002. – Вип. 15. – С. 77–84. 15. Рихальська О.Г. Робота особистості з власним майбутнім: проблема конструктивності // Психологія: Зб. наук. пр. – К.: Вид-во Нац. пед. ун-ту ім. М.П. Драгоманова. 1999. – Вип. З (6). – С. 28–39. 16. Рихальська О.Г. Шляхи розробки методів дослідження, корекції та розвитку життєтворчої антиципації у контексті психосемантичного підходу // Психологія: Зб. наук. пр. – К.: Вид-во Нац. пед. ун-ту ім. М.П.Драгоманова. – 2000. – Вип. 2 (9), ч. 1.– С. 10–23. 17. Тоффлер Э. Третья волна. – М.: АСТ, 2002. 18. Тоффлер Э. Шок будущего. – М.: АСТ, 2003. ПРОГНОЗУВАННЯ ЯК РЕСУРС ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА О.М. Лактіонов, О.С. Логвиненко, м. Харків Розглянуто деякі методологічні, теоретичні та класифікаційні проблеми політичного прогнозування, його відмінність від планування. Проаналізовано об'єктивні й суб'єктивні передумови здійснення процедури прогнозування суб'єктами політичного лідерства, а саме: складність завдання, відповідальність та індивідуальний досвід політичного лідера. Ключові слова: прогнозування, політичне лідерство, відпові- дальність лідера, політичний досвід. Рассмотрены некоторые методологические, теоретические и классификационные проблемы политического прогнозирования, его отличия от планирования, проанализированы объективные и субъективные предпосылки осуществления процедуры прогно- зирования субъектами политического лидерства, а именно: сложность задачи, ответственность и индивидуальный опыт политического лидера. Ключевые слова: прогнозирование, политическое лидерство, ответ- ственность лидера, политический опыт. Some methodological, theoretical and classification problems of political forecasting and its difference from planning are considered in the clause. Objective and subjective preconditions of forecasting procedure realization by subjects of political leadership, i.e.: complexity of a problem, responsibility and individual experience of political leader are analyzed. Keywords: forecasting, political leadership, responsibility of leader, political experience. Проблема. У період реформування українського суспільства, яке здійснюється одночасно в політичному, економічному і соціальному напрямах, великого значення набуває здатність суспільства до прогнозування власного майбутнього – і не тільки найближчого, а й віддаленого, на роки і десятиріччя. Зрозуміло, що перш за все це стосується управлінської еліти, яка повинна виконувати притаманну їй суспільно-прогностичну функцію, тобто свідомо і на раціональному рівні планувати і регулювати загальну політику управління в державі відповідно до моделі її розбудови в майбутньому. Відтак для політичної психології актуальною стає проблема, пов’язана з прогнозуванням рішень, наслідків, прийняття яких має велике значення для країни, регіону, населення, громади. Мета статті: визначити особливості політичного і соціально- політичного прогнозування в умовах перехідного періоду, з’ясувати сутність прогнозування як ресурсу політичного лідерства. Проблема політичного прогнозування досі залишається малорозробленою. Так, в Енциклопедичному словнику “Політологія” їй відведено один рядок: “Прогнозування політичне (від грец. prognosis – передбачення) – наукове дослідження конкретних перспектив політичної ситуації” [1]. Таке визначення, як нам видається, є завузьким. У ньому, по-перше, політичне прогнозування визнається прерогативою наукового дослідження, що, безумовно, відповідає рівню складності самого поняття, однак тим самим політичне прогнозування не розглядається як реальний процес та інструмент діяльності окремого політичного лідера або управлінської еліти в цілому. По-друге, виявлення “конкретних перспектив” із самого початку заходить у суперечність з методологією питання. У даному визначенні йдеться скоріше про планування, суть же прогнозування полягає в передбаченні багатоваріантності розвитку політичної ситуації в майбутньому. Як уже зазначалося вище, політичне прогнозування є важливим детермінуючим фактором політичного лідерства – як для окремого лідера, так і для державно- політичної еліти в цілому. Неважко зрозуміти, що проблема політичних та соціально- психологічних наслідків прийняття рішень є однією із стрижневих для ефективного функціонування будь-якої політичної еліти, до якої позитивні або негативні “відгуки життя” частіше за все дістають не відставленими в часі, а фактично негайно. Така специфіка діяльності еліти цілком усвідомлюється її суб'єктами, але не більше ніж на рівні здорового емпіризму, безпосереднього реагування на обставини, що складаються в період після прийняття рішення. Інакше кажучи, політична еліта фактично “йде за часом”, майже ніяк не “граючи на випередження”. Наявність можливостей прогнозування, демонстрація здатності до ефективного прогнозу є важливим чинником формування взаємовідносин у суспільстві. Прогнозування як таке є фундаментальною характеристикою суспільної активності, притаманною кожній людині. Для звичайного громадянина підґрунтям для прогнозу стає система сформованих на даний час у масовій свідомості суспільних очікувань. Під суспільними очікуваннями розуміють уявлення людей про політичні, економічні і соціальні аспекти майбутнього стану суспільства. Носієм таких уявлень здатна бути кожна людина, однак для розвитку держави мають значення такі сукупності орієнтацій на майбутнє, які на даний час визначені як пріоритетні для великих мас людей (класів, верств, прошарків, груп і т. ін.) [2]. Для владної еліти ситуація складається принципово інакше. Суб'єкт будь-якого рівня еліти не може обмежуватись очікуваннями, думками оточуючих, ЗМІ, емпіричними інтерпретаціями, чим послуговується пересічний громадянин. Планка вимог сягає теоретичних узагальнень, поглибленого аналізу, урешті-решт, знань наукових досягнень сучасної політології, економіки, соціології, психології. Фактична відсутність досліджень прогнозної функції еліти показово віддзеркалюється в такій же відсутності практичних рекомендацій для керівництва різних рівнів щодо принципів, пріоритетних напрямів прогнозу політичного, економічного та соціального розвитку регіонів, країни. Таким чином, розробка проблеми політичного прогнозування стає не тільки загальнотеоретичним, а й практичним завданням політичної психології. Доцільно відразу зробити уточнення щодо відмінності понять “планування” та “прогнозування”. На відміну від планування, прогнозування передбачає обов'язкове визначення вірогідності розвитку тієї чи іншої сфери розвитку, зміни пріоритетів, динаміки ресурсозабезпеченості і т. ін. Процес прогнозування за своєю природою та рівнем складності передбачає використання системного підходу, де різні аспекти життєдіяльності країни, регіону, області, міста повинні із самого початку розглядатися у їхній сукупності, одночасно. З огляду на це звичною є практика планування, коли відповідні підрозділи державних інституцій розробляють кожний окремо власний план розвитку, що при подальшому “зведенні” їх до єдиного плану призводить до появи лише традиційно-звичного комплексного плану. План такого недостатнього рівня узагальнення, де із самого початку не закладено параметри прогнозування, зазвичай потребує коригування вже одразу, від першого дня його виконання [3]. Здатність того чи іншого політичного лідера до прогнозу виділяється громадянами серед інших його здібностей як позитивна якість. Уміння прогнозувати асоціюється в людей з такими характеристиками лідера, як “розумний”, “компетентний”, “такий, що вміє стратегічно мислити”. Якщо до того ж картини майбутнього політик змальовує відповідно до цінностей широких мас або конкретного соціального шару чи, нарешті, проблем потенційних виборців даного виборчого округу, то змодельований образ майбутнього стає для людей “образом бажаного майбутнього”, а політичному лідерові приписуються достоїнства “розуміє народ”, “наш керівник”, “наш депутат” і т. ін. У результаті висока соціальна значимість прогнозу стимулює появу безлічі “барвистих” картин майбутнього життя, не підкріплених глибоким аналітичним опрацюванням, тобто псевдонаукових за своєю суттю. Особливо часто такі ситуації можна спостерігати в період передвиборних кампаній. Проте таке політичне вимушене, ситуативне прогнозування відбиває лише поверхневу частину проблеми, її ж психологічний зміст лежить набагато глибше. Абсолютно безперечною для окремих політичних лідерів і для адміністративної еліти, для законодавчої і виконавчої влади різних рівнів є потреба в прогнозі політичних, економічних і соціальних наслідків тих чи інших власних рішень на державних, регіональних, місцевих рівнях. Суспільно-політичний парадокс полягає в тому, що при всій важливості даної проблеми, що заявила про себе вже в перші роки розбудови незалежної Української держави, вона залишається не вирішеною скільки-небудь істотно і до сьогодні. У будь-якому разі перехід від загальнотеоретичних декларацій у практичну площину поки що не відбувся. Виникає питання: у чому ж причина нерозробленості процедури прогнозування в державному управлінні? Слабка розробленість методології і фактична відсутність методики прогнозування має власні причини. Коротко проаналізуймо деякі з них, такі, що є передумовою політичного прогнозування, а саме: складність завдання, відповідальність політичного лідера та, нарешті, його індивідуальний досвід. 1. Фактор складності завдання. Політичне, і зокрема соціально-економічне прогнозування, реально є міждисциплінарним завданням політології, економіки, права, філософії, соціології, психології, теорії управління, системотехніки, математичного моделювання та ін. дисциплін. Відразу постає нетривіальна проблема наукової сумісності не тільки окремих фахівців, учених, а й цілих наукових спільнот, шкіл, кожна з яких розвиває наукові світогляди в межах власної наукової парадигми. Непроникність, закритість усякої наукової парадигми щодо іншої, зовнішньої, аргументації, як підкреслював відомий методолог науки Т. Кун, залишається дуже високою. Складність завдання політичного, соціально-економічного прогнозування різко зростає в умовах перехідного періоду, коли на перший план виходить потреба у вирішенні оперативних, найближчих за часом, “сезонних” завдань. Рішення “з коліс” породжує практику так званого ручного керування, небезпека якого в політичному аспекті полягає у виникненні унікальної ситуації, коли не політичні й адміністративні менеджери вищих рівнів керують соціально- історичним процесом, а низка подій керує політичною елітою. У результаті психологія дій еліти об'єктивно відстає від логіки розвитку політичних, економічних і соціальних процесів у суспільстві перехідного періоду. Хоча зрозуміло, що кожне оперативне рішення потенційно містить у собі прогнозну складову. Проблема прогнозування ускладнюється ще й тому, що Україна не існує ізольовано від сучасної світової спільноти. Процес глобалізації світових відносин, що набирає все більшої сили, ставить нові методологічні питання перед гуманітарними науками, і насамперед перед політичною психологією. Скільки полярностей повинно бути в геополітичному просторі планети? Які роль і місце об'єктивно належать Україні в нинішньому процесі трансформації взаємин у світі? Поки що глобальний виклик асимільований українським політичним істеблішментом на рівні загальнополітичних декларацій, за якими немає, на жаль, скільки-небудь психологічно обґрунтованих прогнозних моделей розвитку нашого українського суспільства на найближчу і віддалену перспективу. Слід зазначити, що історична динаміка сучасного процесу глобалізації, у свою чергу, також має потребу в прогнозуванні. Однак, як стверджує відомий політолог О.С. Панарін: “Ні в науковій, ні в популярній літературі дотепер не започатковано жодної спроби створення довгострокового прогнозу глобалізації. Хоча остання перетворюється на спеціальну галузь суспільного знання,...наша наукова спільнота не поспішає з відповіддю на цей новий запит часу” [4]. Незалежно від політичного чи науково-теоретичного ставлення до глобалізаційних процесів, уже сьогодні відчутний політично- психологічний вплив глобалізації на діяльність державно-політичних та інтелектуальних еліт, національно-етнічних верств населення, бізнес-груп і, нарешті, політичних лідерів усіх рівнів. Глобалізація все більш наполегливо порушує питання про введення в масштабі світової спільноти нових класифікаторів – геополітичних, економічних, цивілізаційних. Крім цього, нові уявлення про світ ставлять перед політичною психологією низку важливих методологічних питань. Одне з них стосується нової наукової картини світу, започпткованої, утім, ще раніше в працях методологів науки (І. Пригожін, Н. Моїсєєв та ін.). Ідеться про зіткнення, вірніше, про наукову верифікацію понять класичного детермінізму і посткласичного індетермінізму. О. С. Панарін пише: “Класичний детермінізм не стільки відкривав якісно інше майбутнє, скільки в майбутньому розглядав риси сьогодення (сформовані тенденції і стартові умови як точка відліку). Словом, він вів пряму нитку з минулого в майбутнє. Але новітня посткласична наука рве цю нитку за допомогою таких концептів, як нелінійність, невизначеність, біфуркації, стохастичність” [4;5]. Такий методологічний поворот має прямий стосунок не тільки до теорії прогнозування, а й до появи якісно нових конкретних моделей майбутнього. Політичне прогнозування являє собою теоретико-технологічний процес виявлення нових форм і способів людської діяльності, розроблення моделей організації політичної, економічної і соціальної активності громадян. Усе це вимагає від політичних лідерів нової формації нового масштабного мислення, розкриття і реалізації індивідуального творчого потенціалу. Визначена проблема складності політичного прогнозу окреслює перед політичною психологією практичне завдання – виявити існуючі шляхи і можливості психологічного дослідження в нинішній ситуації нерозробленості методологічних і теоретичних основ політичного прогнозування. На наш погляд, предмет сьогоднішнього дослідження варто звузити, сфокусувавши увагу на природних джерелах прогнозу, що реально здійснюють суб'єкти політичної еліти, зокрема представники інституціоналізованої в Україні державно-політичної еліти. Ми виходимо з того, що для будь-якого політичного лідера, так само як і представника політичної еліти взагалі, головною ознакою є можливість і необхідність приймати значущі для суспільства рішення. Необхідним компонентом такого рішення є наявність прогнозної складової. Вирішальною умовою, що забезпечує ефективний прогноз, у даному випадку є колективний або індивідуальний професійний досвід політичного менеджера, адміністратора, керівника, а також його здатність бачити майбутнє із сьогодення й оцінювати сьогодення з майбутнього. 2. Фактор відповідальності політичного лідера. Процедура розробки великих політичних, економічних, соціальних проектів, значущих для всієї країни або регіону, місцевості, певної соціальної верстви і т. ін., з їх подальшою реалізацією принципово відрізняється від рекламування “картин бажаного майбутнього” в періоди виборчих кампаній. Через деякі психологічні особливості масового виборця, рівень політичної активності електорату, а також стан чинної законодавчої бази контроль за виконанням передвиборних обіцянок з боку населення фактично відсутній. З боку політичного діяча, еліти (партійна верхівка, фракція і т.п.) контроль найчастіше визначається рівнем особистісних якостей. У цих випадках процедура прогнозування зводиться до оперативної прогностичної аналітики, пов’язаної з прогнозом результатів виборів або інших короткострокових політичних акцій. Відповідно до наших уявлень, незалежно від конкретного змісту реалізованих програм неминучим є загальний кумулятивний ефект породження нового ставлення до влади, що у свідомості громадян виражається в параметрах: політична вага лідера (еліти) і політичний образ лідера (еліти). Цю обставину добре усвідомлює влада – як відповідальність за прийняті рішення. Прогнозування, будучи складовою політичної діяльності, вимагає від лідера або управлінської еліти почуття високої відповідальності. Відразу виникає питання: кому, власне, адресована ця відповідальність, або, інакше, перед ким “звітує” влада? Можна виділити три основні психологічні адресати відповідальності: * відповідальність перед народом, виборцями; * відповідальність перед собою; * відповідальність перед майбутнім. 3. Індивідуальний досвід політичного лідера. Поширена думка, що діячі з великим життєвим, професійним, політичним досвідом краще вирішують життєві і суспільні проблеми, відтак у них існує більше передумов бути ефективними політичними лідерами. Такий висновок, правильний сам по собі, вимагає уточнення, коли йдеться про пристосованість досвіду лідера до можливостей політичного прогнозування. Насамперед спробуймо відповісти на, здавалося б, просте питання: який зміст поняття “досвідчена людина”? У науковій літературі, на відміну від повсякденної психології, існує уявлення про два типи, вірніше, рівні індивідуального досвіду. Перший – інструментальний – рівень досвіду відповідає насамперед життєвим стереотипам. Індивід, що володіє таким досвідом, характеризується якостями: “прожив довге життя”, “багато бачив”, “досяг досконалості”, “розбирається”, “майстер своєї справи”, “досвідчений політик, керівник” і т. ін. Найважливіша ознака інструментального досвіду – оточення (суспільство) приймає і схвалює такого досвідченого лідера як авторитет. Але разом з тим існує й інша ознака – накопичений досвід інструментального рівня погано перебудовується в ситуації різких змін. Політичні лідери інструментального рівня змушені внутрішньо перебудовуватися в перехідний період; часто вони демонструють псевдоперебудову, політичну мімікрію, залишаючись і сьогодні вірними методам партійної бюрократії радянських часів. Другим типом є більш високий рівень досвіду, який ми називаємо рефлексивним. Його основною ознакою є здатність людини до постійного критично оцінити власні досягнення і стереотипи, іншими словами, вихід за межі власного досвіду. Здатність людини до саморефлексії є творчою характеристикою особистості. Для політичного лідера наявність рефлексивного досвіду стає підставою для політичного прогнозування більш високого, ніж в інструментальному випадку стратегічного рівня. Такий рівень свідчить про головне в прогнозуванні – спроможність і вміння оцінювати чи вгадувати альтернативні шляхи розвитку нелінійних політичних процесів, взаємодії між ними, їхню опозиційність і синергетизм, передбачати так звані точки біфуркації (у політології – поворотні пункти в розвитку даного політичного процесу). Стосовно досвідченої людини філософ Х.-Г. Гадамер проникливо зауважував, що це не той, хто бачить іншу людину буквально наскрізь, а це така вільна від настанов і стереотипів особистість, вихідним для якої є універсальна гіпотеза, що дійсність іншого складніша за наші передочікування [6]. У цьому випадку нової якості набувають взаємини в парадигмі “народ – влада”; у сприйнятті населення змінюється образ політичного лідера, еліти – і не обов'язково в позитивному сенсі. Масова свідомість має цілком виправдану інерційність щодо сприйняття макрополітичних процесів. Завдяки цьому необхідність тих чи інших поворотів у політичній історії, особливо в перехідний період, сприймається масами насамперед на емоційному рівні як загрозливе додаткове зростання невизначеності в сьогоденні і майбутньому. І лише з деяким запізненням певний політичний проект, реформа починають усвідомлюватися як потрібні і корисні в реальному житті кожного. Саме в цьому випадку зростає і закріплюється у свідомості мас довіра до авторів проекту – політичних лідерів, еліти. Обраний народом політичний лідер, на відміну від пересічного громадянина, є якби “відправлений усіма в майбутнє”, звідкіля він “бачить і вказує” сьогодення, у той час як всі інші звичним способом моделюють майбутнє на основі власного минулого досвіду і ситуації сьогоднішнього дня. Останнє стає особливо драматичним щодо сучасного суб'єкта перехідного періоду, для якого згорнутим у часі є не тільки майбутнє, а й суспільне минуле. “Усупереч усім вишукам футурології і всезнаючих великих учень сучасна людина більш закрита для майбутнього, ніж люди традиційної епохи. І справа не тільки в тому, що в традиційному суспільстві соціальний статус гарантований від народження, а фактори морального старіння – техніки, професій, способу життя – не діють. Ступінь закритості сучасної людини перед майбутнім дорівнює ступеню її закритості перед минулим, його уроками. Чим ширше “крок пам'яті”, що охоплює минуле, тим ясніше усвідомлення того, що найблискучіші надії, підкріплені славою, багатством і могутністю, як правило, не виправдовуються” [4; 7]. Висновки. Отже, проведений нами аналіз показав, що політичне прогнозування – необхідний компонент політичного лідерства. Прогнозування є детермінантою політичного лідерства з тієї причини, що завдяки йому політичні процеси здобувають часову координату, стають хронологічними, дістають можливість вибудовування суспільного історичного майбуття. Перспективи подальшого дослідження залежать від міри перетинання теоретичних розробок із практичними напрацюваннями української управлінської еліти. Література 1. Политология: Энциклопедический словарь. – М.: Изд-во Моск. коммерч. ун-та, 1993. 2. Авцинова Г.И. Политическое лидерство // Государство и право. – К., 1992. – № 3. Вопросы политического лидерства. 3. Советский энциклопедический словарь. – М.: Сов. Энциклопедия, 1989. 4. Панарин А.С. Глобальное политическое прогнозирование: Учеб. для студ. вузов. – М.: Алгоритм, 2002. 5. Ашин Г.К. Правящая элита и общество // Свободная мысль. – 1993. – №7. – С.15–21. 6. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. – М.: Наука, 1998. 7. Вебер М. Харизматическое господство // Социологические исследования, 1988. КОНЦЕПТУАЛЬНАЯ МОДЕЛЬ СИСТЕМЫ ПОЛИТИЧЕСКИХ УСТАНОВОК ЛИЧНОСТИ А.Н.Плющ, г. Киев Исследуются и реконструируются структуры субъективного опыта индивидуума (система значений и смыслов). Рассматриваются принципы построения образа мира индивидуального субъекта, который содержит и политическую составляющую этого мира, в первую очередь различные типы политических установок. Сделана попытка разработать концептуальную модель системы политических установок личности. Ключевые слова: система политических установок, целостность, ментальная модель, политическая активность, самопонимание. Досліджуються і реконструюються структури суб’єктивного досвіду індивідуума (система значень і змістів). Розглядаються засади побудови образу світу індивідуального суб’єкта, що містить і політичну складову цього світу, насамперед різні типи політичних настанов. Зроблено спробу розробити концептуальну модель системи політичних настанов особистості. Ключові слова: система політичних настанов, цілісність, ментальна модель, політична активність, саморозуміння. The article examines and reconstructs the structures of individual’s subjective experience (the frame of references and meanings). It discusses the principles of individual subject’ world concept making; this concept contains both political component of this world and various types of political attitudes. The attempt to develop a conceptual model of political attitudes of personality is made. Key words: the system of political attitudes, integrity, mental model, political activity, self-udnerstanding Проблема. На сегодняшний день устоявшегося определения понятия “политические установки личности” не существует. Эти установки рассматриваются и как элемент системы регуляции поведения человека, и как целостно-личностное образование, которое может быть различной степени осознаваемости. Мы предлагаем следующее определение понятия “политическая установка личности”: это модель собственных действий в зависимости от воссоздаваемого контекста политической ситуации, предпо- лагающая прогнозирование результатов этих действий. Под моделью будем понимать “знаковую систему, которая, воспроизводя объект исследования, отображает его существенные свойства и позволяет прогнозировать с определенной степенью точности дальнейшее поведение этого объекта в некоторый промежуток времени”. Моделирование состоит в воспроизведении определенных существенных свойств изучаемого предмета (явления) с помощью искусственно созданного объекта (модели). Факт существования амодальных структур соответствия опыта и систем значений позволяет ставить задачу моделирования структур человеческого опыта структурами значений человека, под которыми обычно понимаются карты, схемы, конструкты, пространства реакций, скрипты, категориальные структуры, имплицитные теории и т.д. [1]. Цель статьи: исследование и реконструкция структур субъективного опыта (систем значений и смыслов), на основе которого строится образ мира индивидуального субъекта, соответственно, включающий в себя и политическую составляющую этого мира. Основными тезисами, на которые мы будем опираться и содержание которых в дальнейшем раскроем более подробно, являются следующие: * системы политических установок как отдельного образования не существует, она растворена в общей ментальной модели Мира и социального мира в частности и определяется сложностью этой модели, ее характеристиками; * поскольку модель действительности обусловлена деятельностью человека и его позицией в социальных координатах (точнее, множеством позиций), то определяющее влияние на систему политических установок (ее строение и устройство) будет оказывать опыт политической деятельности субъекта; * индивидуальная система политических установок опирается на исторический опыт данного общества (те его версии, которые существуют в общественном сознании) и на существующую политическую структуру (устройство) этого общества. В бихевиористской концепции S – R (стимул – реакция) структуры субъективного опыта как объяснительный конструкт (объясняющий поведение) не использовались, поведение определялось исключительно внешними особенностями, было заранее заданным набором стандартных ситуаций. Исторически первые структуры репрезентации опыта описывались как промежуточная переменная (О) в необихевиоральной схеме S – O – R. Суть субъектного подхода в том, что на поведение воздействует не сама по себе стимульная ситуация, а ее смысловая (субъектная) категоризация в сознании субъекта [2]. Эта схема подчеркивает дискретную динамику внутренних структур субъективного опыта, их принципиальную изменчивость. Определяя образ мира или структуры репрезентации опыта как систему значений, мы должны использовать различные способы в понимании целостности сложных систем. Специфика использууемого нами методологического подхода к моделированию структур субъективного опыта состоит в том, что модели строятся от целостного интегрального концепта (оценки, поля, пространств, универсалий, базисов оценки и т.п.) и в этом смысле являются содержательными [3]. С переходом современной науки к изучению многофакторных, органически целостных систем выявился ряд методологических трудностей, которые в значительной мере связаны с преувеличением представлений о самостоятельности частей целого, о целом как о совокупности абсолютно отделенных друг от друга (индивидуализированных) компонентов. Стало ясным, что представление исследуемого объекта как совокупности отдельных компонентов, анализ отдельных его свойств чревато тенденцией к механицизму; такой подход не дает и не может дать в принципе полной картины закономерностей функционирования объекта как целого. Поэтому к исследованию сложных систем в рамках современных разработок системного подхода применяется тринитарная методология, предполагающая неделимую целостность этих образований. При холономном подходе особое внимание обращается на целостные феномены в структуре психической деятельности, в которых “значение целого обладает приоритетом по отношению к составляющим целое элементам” [4]. Выделим следующие типы моделей целого (по сложности их устройства и способам взаимоотношения частей и целого): 1) синкретические целостности со своими свойствами; 2) системы, т.е. объекты, составленные из элементов, образу- ющих неразрывную целостность, трансформирующиеся в иерар- хические структуры; 3) сложно устроенные целостности, состоящие из объектов, которые, в свою очередь, сами составлены из некоторых элементов, или так называемые самоподобные структуры (фракталы) [5; 6]. Методологической основой реконструкции образа мира как системы значений служит объединение психоаналитических психических структур (спецификация принципа развития) и положения психологической теории деятельности о деятельностной природе психического. Такое объединение дает возможность рассматривать личную историю деятельностей человека как системообразующий фактор индивидуальной системы значений и смыслов (образа мира) [1]. Например, этапы различных видов деятельности фиксируются (трансформируются) в виде специфических структур психики, образа мира, сознания. Е.Ю.Артемьева указывает, что генез, присвоение и генерация смыслов обусловлены деятельностью субъекта, т.е. индивидуальными особенностями детерминации генеза систем значений [3]. “Когнитивная схема” интегрирует предшествующий опыт индивида, его знания и навыки и выполняет функцию предвосхищения событий во внешнем мире, организует поведенческую готовность субъекта. Важно, что схема всегда коренится в том опыте культуры, к которому причастен субъект познания. Разные культуры ставят человека в разные ситуации, помещают его в различные напряженные системы и вооружают его разными средствами субъективной интерпретации реальности [7]. Модель действительности, картина мира представлена в сознании в виде содержательных элементов категориальной структуры сознания, на использовании которой основан процесс психического отражения действительности. Эта действительность отражается в виде модели, определенной концепции мира, что создает определенную ментальность общества (и через категориальную структуру языка). Ментальные структуры общественного сознания объективируются в конкретных традициях, в специфике психической деятельности людей определенной лингвокультурной общности. Разница в ментальных структурах различных культур проявляется в специфике концептуализации опыта, в выборе определенных форм языковых репрезентаций. Участие в политической деятельности несомненно обусловливает особенности построения системы политических установок личности как части некоего интегрального концепта. Вполне естественно политическая составляющая структур репрезентации опыта будет основываться на политическом опыте субъекта, его участии в политической деятельности. Та же политическая деятельность, ее формы обусловлены существующим политическим устройством общества, которая и задает легитимные формы политической деятельности. Эти формы могут сводиться к различным способам выражения лояльности существующему порядку или к поддержке некоей политической силы, участвующей в конкурентном функционировании этой политической системы. Выделим три типа индивидуальных субъектов, различающихся по их месту в структуре политической организации общества (низший, промежуточный, доминантный уровень политической системы): участники политической деятельности, политические активисты и политические деятели. Соответственно, мотивы, цели, средства и результаты их участия в политической деятельности будут различные. Для одних политика – на периферии их интересов, для других – одна из возможных областей реализации, для третьих – главная сфера приложения личностных сил. Для первых основой построения модели политической жизни общества (или, другими словами, системы политических установок) будет служить информация, циркулирующая в доступном сегменте общественного сознания, информационного пространства; для других – собственная деятельность; для третьих – личностное видение своего предназначения и выстроенная ими стратегия жизненного пути. То есть участие в политической деятельности будет определять особенности построения системы политических установок субъекта. Различные социальные позиции индивидуальных субъектов будут обусловливать место системы политических установок и ее значимость в структурах репрезентации опыта на некотором этапе жизнедеятельности. Неучастие в политической деятельности на практике означает поддержку существующего режима, той политической силы, которая его контролирует. Большинство населения относится к “наблюдателям” политических состязаний за право быть представленными в системе управления обществом. Занятия политикой не входит в круг их превалирующих жизненных ценностей. В лучшем случае они стараются делегировать свои полномочия некоторым выбранным представителям, т.е. нормативная политическая деятельность обычных граждан сводится к участию в эпизодических или разовых акциях (выборы раз в несколько лет, демонстрации). В результате этого политику и ее участников они оценивают только со стороны, поскольку своего опыта участия в политической деятельности у них нет. Они могут оценивать происходящие события только на основе подаваемой им информации и ориентируются на основные господствующие дискурсы, сложившиеся в информационном пространстве и межличностном общении. Эпизодическое участие в политической деятельности актуализирует установки, связанные с пониманием текущей ситуации, чаще всего навязанные той политической силой, в поддержку которой (осознанно или неосознанно) направлена эта политическая деятельность. При этом прогнозировать результаты своего участия в политической деятельности за пределами данной ситуации индивидуальные субъекты чаще всего не способны, поскольку истинные цели политических игроков, на стороне которых они выступают, им неведомы. Для “наблюдателей” сложность системы политических установок обусловлена сложностью ментальных представлений устройства Мира, которая, в свою очередь, определяется сложностью интегрального концепта, сложностью понимания Целого. Локализация функций системы политических установок по большей части зависит от связей между целым и периферийными структурами: именно они определяют, что из политической информации кодируется. При таком подходе основное внимание обращается на проблему внутренней связности в целостной системе, а эта связность определяет, как события интерпретируются и становятся одним из оснований для дальнейших действий. Исходя из того, что семантическое пространство имеет три интегрирующих фактора – силу, активность, оценку, будем предполагать три составляющие системы политических установок как составной части ментальной модели Мира: * субъективные ментальные представления об окружающей действительности, когнитивные схемы и т.д. * субъективный жизненный опыт, основанный на совокупности видов деятельности, составляющих этот опыт (образ жизни); социальная роль, представляемая человеком, стает своеобразной призмой, сквозь которую субъект воспринимает действительность; * самопонимание своей роли в происходящих политических событиях. Составляя модель своего поведения в окружающей действительности, субъект должен устанавливать детерминанты происходящих изменений, в том числе социальных. Это приводит, по принципу обратной связи, к пониманию результатов своих усилий, своего вклада в происходящие изменения. В зависимости от индивидуальных особенностей, образа жизни и характеристик текущей ситуации значимость этих составляющих может варьировать, влияя на содержательную сторону модели и определяя поддержку одной из имеющихся политических сил. Выделим следующие критерии ментальных составляющих системы политических установок: 1. Политическая компетентность. Условием адекватности восприятия отдельной политической силы (субъекта) является адекватное восприятие политического мира в целом и позиционирование политических субъектов в политической среде. Степень зрелости политических убеждений обусловлена глубиной политического анализа: * выделение действующих политических лидеров как представителей некоторых групп политических интересов; * выделение соперничающих политических сил (групп интересов); * выделение роли политических сил в устройстве и развертывании потенциала общества и прогнозирование развития политической ситуации в обществе. 2. Оценка (отношение) к политическим субъектам по глубине оценивания: * оценка на основе глубинных жизненных ценностей; * оценка жизненного периода на основании образа жизни; * оценка текущей ситуации на основании протекающей жизнедеятельности. 3. Понимание своей роли как участника эпизодической политической деятельности в обществе. По степени активности можно выделить следующие уровни: * ничего не могу изменить, которое приводит к пассивному политическому поведению; * нормативное понимание, которое сводится к участию в легитимных формах политической деятельности; * сверхнормативная активность, участие в отдельных легальных и нелегальных политических акциях. Понимание своей роли обусловлено сложностью ментальной модели устройства Мира и, в частности, социального устройства общества, его движущих сил. Понимание значимости своих усилий предполагает различные степень и формы участия в политической деятельности, предусмотренные текущей ситуацией (допустимые в данном обществе). Не участвуя в постоянной политической деятельности, индивидуальный субъект выступает заложником ситуации, выполняя роль “пушечного мяса” для крупных политических игроков. Действия таких субъектов, объективно поддерживающих одну из существующих политических группировок, способствуют приходу к власти политических сил, влияние на деятельность которых ограничено особенностями функционирования политической системы общества. Политические традиции и сложившаяся практика не обязательно предусматривают постоянный контроль и участие граждан в процессе принятия политических решений, отодвигая ответственность политиков перед избирателями до следующих выборов. Осознание минимального влияния на политическую ситуацию в обществе часто приводит к отказу от участия в предлагаемых формах политической деятельности (выборы), что в результате приводит к фактическому одобрению существующего режима и возможности политических сил самостоятельно внутри своего круга выявлять сильнейшего, который будет осуществлять политическое руководство. Участие в выборах и других эпизодических действиях сводится к поддержке одного из имеющихся (легальных) политических игроков. Эпизодическое участие в политической деятельности приводит к тому, что субъект ориентируется на информацию, господствующую в общественном сознании. Основаниями выбора поддержки политических сил, реализующих в обществе свою политику, являются: 1) сходство ментальных моделей (когнитивных схем, дискур- сов), провозглашаемых этими силами, с моделями индивидуальных субъектов, и/или 2) оценивание деятельности этих политических сил, исходя из своего жизненного опыта. Оценка деятельности основывается на степени удовлетворенности своим нынешним положением, возможностями собственной самореализации в текущей ситуации, своей жизни в целом. Эта оценка чаще всего проявляется в отношение к власти (к той политической силе, которая ассоциируется с существующим общественным порядком). Для индивидуальных субъектов, не принимающих участия в систематической политической деятельности, в зависимости от критериев ментальных составляющих системы политических установок и их значимости можно выделить следующие типы политических установок: фрагментарные, эмоциональные, рациональные, интегральные. Фрагментарные политические установки характерны для людей пассивных, не интересующихся политикой и не участвующих в политических акциях. Их мнения ситуативны и подвержены влиянию господствующих массовых настроений. Благодаря социально- нормативному механизму для этих людей проблема содержания жизненных целей, социальных позиций, ролей как отражение и способ их достижения не представляет особой сложности – их ориентирами становятся те ценности, которые нормативно одобряются в их социальной среде (т.е. соответствуют содержанию ценностей референтной группы и могут быть приняты без осознанной рефлексии). Эмоциональные политические установки характерны для тех индивидуумов, в структуре политических установок которых отношение к политическим субъектам является определяющим. Очень часто у носителей подобного типа политических установок наблюдается субъективизм, когда они своими ожиданиями наделяют политических игроков, не обладающих приписываемыми ими качествами. Рациональные политические установки наблюдаются у таких людей, для которых наиболее значимым критерием выбора политической силы будет не внешняя привлекательность декларируемых лозунгов, а оценка их деятельности на основе собственного социального самочувствия. Возможно, что, несмотря на недоверие отдельным политическим игрокам, остальные на их фоне выглядят еще более несостоятельными. Предполагается, что подобные субъекты могут различать не только основных политических игроков, но и результаты их активности. Интегральные политические установки характерны для политически компетентных, имеющих развитую систему оценок политических субъектов и основывающихся на ситуативной политической активности, связанной с прогнозом развития политических событий. Актуализация системы политических установок личности прежде всего связана с определенной целью, функциональным предназначением этого процесса, связанного с оцениванием значимости ситуации актуализации, происходящей не “вообще”, а “для чего”. Не принимая участия в постоянной политической деятельности, этим индивидуумам приходится ориентироваться на информационное пространство и межличностное общение. Процесс восприятия информации (в широком смысле слова, включая интерпретацию) требует времени и ресурсов, включая интеллектуальный потенциал. Чем сложнее организовано мышление, чем сложнее модель действительности, тем больше времени требуется для сличения ситуации с этой моделью и внесения корректив. Хотя эпизодические участники политических действий, “наблюдатели”, остаются заложниками политических субъектов, играя в чужие политические игры, не присущие им самим. Таким образом, в проблемных ситуациях человек почему-то склонен подменять действительное положение вещей упрощенными моделями, создающими иллюзию компетентности. Осознание проблем оказывается очень нелегким делом, требующим от человека множества разнообразных интеллектуальных навыков и, помимо этого, готовности поставить под сомнение собственную самооценку [8]. Это предполагает умение использовать свой интеллектуальный потенциал, учитывая особенности функционирования своей ментальной модели действительности. Литература 1. Серкин В.П. Методы психосемантики. – М.: Аспект Пресс, 2004. 2. Шмелев А.Г. Многослойность субъективной семантики и трудности ее “расслоения” // Психология субъективной семантики в фундаментальных и прикладных исследованиях / Отв. ред. Д.А.Леонтьев. – М.: Смысл, 2000. 3. Артемьева Е.Ю. Основы психологии субъективной семантики / Под ред. И.Б. Ханиной. – М.: Наука, Смысл, 1999. 4. Гроф С. За пределами мозга: рождение, смерть и трансценденция в психотерапии.: Пер. с англ. – М.: ООО “Изд-во АСТ и др.”, 2001. 5. Капра Ф. Паутина жизни.: Пер. с англ. – К.: София, 2002. 6. Коннор Дж., Мак-Дермоут Ян. Искусство системного мышления. Творческий подход к решению проблем и его основные стратегии.: Пер. с англ. –К.: София, 2001. 7. Росс Л., Нисбетт Р. Человек и ситуация. Перспективы социальной психологии: Пер. с англ. – М.: Аспект Пресс, 1999. 8. Дернер Д. Логика неудачи. – М.: Смысл, 1997. ГЛИБИННОПСИХОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ФОРМ ПРОЯВУ МІФУ В СУЧАСНОМУ ПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ: ВСТУП ДО ПРОБЛЕМИ Г. Ю. Парходько, м. Київ Розглянуто загальні тенденції розуміння міфу та його основних характеристик у працях вітчизняних і зарубіжних науковців. Представлено розроблений та експериментально апробований опитувальник, який було створено з метою дослідження особливостей сприйняття виборцями політичного образу основних учасників президентських перегонів 2004 року – Л. Кучми, В. Ющенка, В. Януковича. За допомогою опитувальника (спирається на можливості використання символу як способу вираження внутрішнього досвіду суб’єкта) було виявлено особистісні характеристики політиків. Ключові слова: міф, символ, колективне несвідоме, архетип. Рассмотрены тенденции понимания мифа и его основных характеристик в работах отечественных и зарубежных ученых. Представлен разработанный и экспериментально апробированный опросник, созданный с целью исследования особенностей восприятия избирателями политического образа основных участников президентских выборов 2004 года – Л. Кучмы, В. Ющенко, В. Януковича. С помощью опросника (основывается на возможности использования символа в качестве способа выражения внутреннего опыта субъекта) были выявлены личностные характеристики политиков. Ключевые слова: миф, символ, коллективное бессознательное, архетип. The article examines the tendencies of definition and characteristics of myth in the papers of domestic and foreign scholars. It presents developed and experimentally tested questionnaire designed to research peculiarities of voters’ perception of basic participants of 2004 President Elections political image (L. D Kuchma, V. A. Yuschenko, V. F. Yanukovych). Personal characteristics of politicians are defined and described according to the results of survey (based on opportunities of symbol usage as the way to express internal experience of subject). Key words: myth, symbol, collective unconscious, archetype. Проблема. Життєві моменти, коли домінують емоції, енергетично підживлюють силу несвідомих змістів психіки, джерелом прояву яких і є міф. Особливо енергетично ємними для несвідомих змістів є ситуації в суспільстві, коли в масових настроях громадян дається взнаки так званий шквал емоцій. Аналіз даних ситуацій дає змогу не лише виявити міфічні прояви, а й дослідити їх. Мета статті: представити нашу спробу розуміння глибинних змістів міфушляхом аналізу його проявів у житті сучасних українців на прикладі подій, які відбувалися під час Помаранчевої революції. На цей час у сфері суспільнознавчих наук зроблено чимало теоретичних і практичних спроб з метою визначення та змістового наповнення поняття “міф” як одного із джерел пізнання народного світогляду. У своїх наукових працях дослідники міфунаголошують на полісемантичності цього поняття (Я. С. Голосовкер, М. Еліаде, Дж. Кемпбелл, О. Ф. Лосєв, Є. Н. Мелетинський). Науковці вважають, що інколи процес осмислення глибинних основ міфуі його психологічних змістів повинен виходити за межі раціональних схем пізнання і ґрунтуватися на інтуїції дослідника (Я. С. Голосовкер, О. Ф. Лосєв). Таким чином, відчуття забезпечують проникнення в глибинний зміст міфу, а мислення, спираючись на знання, перевіряє ступінь об’єктивності відчуттів та емоційних оцінок. Згідно із сучасною етнологічною наукою, міф являє собою певну систему переконань, уявлень, ідей, почуттів, опосередкованих первинним досвідом людства і виражених у сказаннях і розповідях. На думку російського філософа О. Ф. Лосєва, міфологія – це “...не наука, а життєве відношення до дійсності...”, це не лише наївні уявлення арха- їчних людей, це “...образ, картина, змістовне явище особистості” [1]. Дослідники відмічають, що для міфічного світогляду характерним є його існування поза часом і простором (М. Еліаде, Дж. Кемпбелл)[2; 3]. Особливість міфуполягає в тому, що він постійно намагається “торкнутися” життєво важливих основ людського існування, тобто намагається бути завжди значимим та актуальним. Міф має властивість пронизувати все людське життя, бути всюдисущим. Саме тому досить важко окреслити його чіткі межі. Так, згідно з теорією психоаналізу, міф як рівень суспільної свідомості, на якому думка не відділена від емоцій та латентних звичок, перебуває найближче до глибинних пластів свідомості, структурними елементами якого є архетипи. Останні ж особливо чітко виявляються саме в міфічних оповіданнях, в образах їх героїв (Г. Закс, Марія фон Франц, О. Ранк, К. Г. Юнг) [4; 5; 6; 7; 8]. Підпорядко- вуючись законам несвідомого (існування поза часом та простором) та його тенденції до повторення, архетипні образи в міфух мають специфічну особливість – об’єктивувати власну наявність у свідомому через періодичну потребу в повторенні (Я. М. Кміт, Л. В. Мошенська, Т. С. Яценко) [9]. Тому, як зазначають О. Ранк та Г. Закс у своїй праці “Психоаналітичне дослідження міфів та казок” [3], процес творення міфу є нескінченним (адже він насичений архетипами). Нові покоління пристосовують процес міфотворення до власного релігійного, культурного та етичного рівня розвитку, “або, кажучи мовою психоаналізу, до даної стадії витісненого” [4, с. 219]. Висновки дослідників стосовно про динамічності й плинності міфу, підтримує і М.Еліаде, який пише: “Здається малоймовірним, що будь-яке суспільство може повністю розстатися з міфуми” [2]. Так, у сучасному реальному житті, у будь-якій особистій історії людини є невирішені моменти, які вимагають від особистості нових варіантів їх розв’язання. Дані моменти нагадують про себе через постійні повторення й переживання, через так званий стан “коли проблема не виходить з голови”. Відсутність результату в процесі пошуку виходу призводить до регресії і звернення особистості до інфантильних форм поведінки [9, с. 104]. У даному випадку емоції беруть гору над раціональністю, у результаті чого людина може вдаватися до вирішення гострих життєвих ситуацій через афективну сферу психіки, тим самим несвідомо наближаючись до архаїчної форми світовідчуття, коли прадавня людина пізнавала навколишній світ через міфологічну концепцію буття. Так реалізується спроба міфувиявити себе в житті сучасної особистості. Пропонуємо уявити соціум у вигляді окремої особистості. У такому випадку соціум, як і людина, намагатиметься адаптуватися до подій, які відбуваються в державі. Якщо свідомі чи несвідомі очікування соціуму збігаються з державними процесами та задовольняються ними, відбувається гармонічний розвиток країни. У разі невідповідності психіка не витримує постійних навантажень і в результаті руйнується “психологічне здоров’я” нації, формуються комплекси меншовартості, провокуються соціогенні неврози (О.А.Донченко, Ю.В.Романенко) [10]. Саме така глобальна соціально-політична, економічна та ціннісно-культурна криза, унаслідок якої народ поступово втрачав ідентичність зі своєю країною, спостерігалася тривалий час в Україні. Як і окрема особистість, що перебуває протягом тривалого часу в кризовій життєвій ситуації, соціум також починає керуватися в мотивах власної поведінки ірраціональними чинниками. І саме в цей час міф, що, як зазначалося вище, намагається завжди виявити себе в життєво важливих основах людського буття, починає розгортати подібні мотиви давніх історій у житті сучасних людей. Методика та організація дослідження. Щоб зрозуміти, які саме глибинні мотиви міфу актуалізувалися під час Помаранчевої революції в обох політичних таборах, було проведено дослідження, методологічна концепція якого ґрунтувалася на врахуванні функціональних особливостей міфута специфіки його виявлення. Методологічні положення даного дослідження такі: * міф є безпосереднім виразом архетипів, тому він дає можливість сягнути базових структурних утворень (патернів) людської психіки; * архетипні елементи міфів як змісти несвідомої сфери психіки мають специфічну особливість – об’єктивувати власну наявність у свідомому, через символ, “оминаючи” тим самим дію цензури [4, с. 79]; * символізація використовується як засіб компромісу між свідомим і несвідомим, отже, будучи близькою до несвідомого вона разом з тим не позбавлена і свідомих елементів, що обумовлює творення й розуміння символів [4, с. 80]; * завдяки своїй багатозначності символ може інтегрувати протилежно спрямовані психологічні значення [9, с. 81]. На основі зазначених вище положень ми розробили опитувальник для дослідження особливостей сприйняття виборцями політичного образу основних учасників президентських перегонів 2004 року (Л.Кучми, В.Ющенка, В.Януковича). Опитування проводилося в грудні 2004 – січні 2005 року. У дослідженні брали участь 150 респондентів, (чоловіки й жінки віком від 16 до 72 років), серед них 62 були прихильниками кандидата В. Януковича і 88 – В. Ющенка. Відповідно до інструкції реципієнтам пропонувалося записати ряд асоціацій, які виникали в них щодо зазначених політиків. Рекомендувалося максимально творчо відповісти на поставлені запитання, керуючись своїми внутрішніми спонуканнями. Відповіді не повинні були оцінюватися як вірний чи невірний політичний вибір. Записані асоціації потрібно було оцінити за семибальною шкалою, де 1 – найнижча оцінка, а 7 – найвища. Процедура обробки даних складалася з трьох етапів. Перший етап. У результаті обробки отриманих відповідей ми сформували шість умовних категорій асоціацій: історичні особи, літературні та казкові персонажі, природні явища, тварини, рослини. Другий етап. Встановлено відсоткове співвідношення категорій по кожному з учасників президентських перегонів. Третій етап. У кожній окремій категорії було виділено (шляхом сумування) найбільш часто вживані асоціації для кожного учасника президентських виборів 2004 року. Представимо аналіз асоціацій, які найбільш часто наводили респонденти у виділених нами категоріях “Природні явища” та “Тваринний світ”. Результати дослідження та їх обговорення. У результаті обробки отриманих даних виявилося, що найбільш вживаною асоціацією у відсотковому співвідношенні (для всіх трьох політиків!) була асоціація з категорії “Природних явищ” – “вітер”. Звернувшись до слов’янської міфології, ми з’ясували, що в Київській Русі божеством вітру був Стрибог [11]. Процитуємо характеристики Стрибога, наведені в книзі українського дослідника В. В. Войтовича “Українська міфологія”: “Стрибог – цар-батько вітрів, небесний владика грози, бурі, ураганів. У Стрибога з дружиною шість синів і шість дочок та безліч підвладних вітрів – то все їхні онуки...” [там само, с. 510]. У зв’язку з тим, що прихильники В. Януковича і В. Ющенка своїх політичних лідерів асоціюють з однаковим образом, можна припустити, що це пов’язано з належністю слов’янського божества Стрибога до вищого пантеону богів, тобто до “міфічних лідерів”. На думку Б. А. Рибакова, з’ясувати значення Стрибога можна, звернувшись до давнього індоєвропейського слова “стрий”, що означає брата чи батька; і “стрий” – батьківський [12; 13]. Цікаво, що в переліку образів респондентів щодо В. Ющенка та В. Януковича були також асоціації з батьком, дядьком і братом. За “Словом о полку Ігоревім”, Стрибог – це дід, родоначальник усіх вітрів: “Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві” [14]. На думку В. В. Войтовича, останній мотив дає підстави говорити про Стрибога і як про бога війни. Це підтверджує й інше тлумачення першої частини імені, де “стри”, ймовірно, походить від “стрити” – нищити. Отже, Стрибог – ”...руйнівник на противагу доброму Дажбогу” [11, с.510]. Крім цього, у слов’янській міфології вітри поділяються “на добрі” (наприклад, “святе повітря” – сприятливий, попутний вітер) і “злі”, найбільш яскравим утіленням яких є вихор [11, c.78]. Дана амбівалентність характеристик образів Стрибога пояснює той факт, чому політики, програми яких у багатьох питаннях радикально відрізнялися між собою і викликали протилежні емоції у виборців, отримали, урешті- решт, однакову асоціацію. Цікавим є і той факт, що велика кількість респондентів асоціюють Л. Кучму не лише з вітром, а й із змієм. У давніх народних уявленнях та повір’ях вітер – ”...це маленька змія, яка живе такою сім років, наступні сім років вона стає великою змією, а в останні сім років – страшним змієм” [там само]. Майже однаково у відсотковому співвідношенні образи В. Ющенка та В. Януковича асоціюються з ведмедем. В українських національних уявленнях ця тварина серед хижаків займає особливе місце, символізуючи воскресіння, нове життя, оскільки ”...виходить навесні зі свого барлогу з ведмежатами” [11, с.518]. Така подібність образів також свідчить про те, що громадяни незалежно від свого політичного вибору хочуть бачити своїх лідерів психологічно сильними особистостями, які здатні відстоювати свою позицію та вести країну в напрямі її подальшого процвітання. У респондентів, які голосували проти кандидатури В.Януковича, цей політик часто асоціюється з вовком (негативне забарвлення). У народних віруваннях вовк – символ хижацтва, невгамовного голоду, швидкості... “З вовками пов’язаний особливий тип людей – чаклуни, які могли змінювати свою зовнішність, отримуючи здатність робити те, що роблять боги і герої. Такі люди могли ставати не тільки вовком, а і будь-якою твариною чи птахом, навіть перевтілюватися в дерево, камінь тощо. Предки, наприклад, вірили, що вовки – не що інше, як вовкулаки, вурдалаки, тобто люди, перетворені у вовків за допомогою ворожіння” [там само]. Тобто поряд із свідомим негативним ставленням до політика, що виражалося шляхом прямої асоціації з негативним відтінком, мав місце і несвідомий момент, коли, наприклад, люди вбачали елементи невідповідності між зовнішнім іміджем кандидата і його внутрішнім станом, очікуючи від нього “підступної” поведінки. Л.Кучма в категорії асоціацій “Тваринний світ” переважно асоціювався в респондентів із лисом. Однією із психологічних ознак цієї тварини, характерного персонажа у фольклорі багатьох народів, є хитрість. Тому лис завжди означає “хитрий” [5, c.530]. Отже, такими є орієнтовні інтерпретації отриманих нами асоціацій із категорій “Природні явища” і “Тваринний світ”. На основі проведеного дослідження можна зробити такі висновки: * маючи образно-емоційну природу, міфологічні уявлення виражають змісти глибинних смисложиттєвих орієнтацій етнічної спільноти, а отже, вони тісно вплетені у сферу національного пізнання світу; * завдяки здатності архетипу виражати глибинні змісти через форму та образи, стає можливим досліджувати різні аспекти досвіду суб’єкта, у тому числі і колективного; * розроблений нами опитувальник дає змогу об’єктивувати глибинні характеристики психіки суб’єкта, актуалізувати емоційні аспекти його досвіду та відображати їх в образній формі. Це стає можливим: по-перше, за рахунок дотримання вимог виконання методики (спонтанність, невимушеність, вільна форма асоціацій); по- друге, символічна форма асоціацій одночасно містить у собі свідомі і несвідомі психологічні змісти та передає як індивідуальний, так і колективний досвід (архетипи); * проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів поставленої проблеми. Подальшого глибинного вивчення вимагають функційні особливості несвідомого, такі як існування поза простором та часом, тенденція до повторення. Психологічна інтерпретація результатів опитувальника потребує деякого уточнення. Планується провести повторне опитування з метою перевірки надійності та мінливості асоціацій респондентів. Література 1. Лосев А. Ф. Диалектика мифа – М.: Правда, 1990. – http://www.psylib.ukrweb.net/books/losev03/ 2. Элиаде М. Мифы современного мира. – http://www.aquarun.ru/psih/reling/ reling1p1/html 3. Кэмпбелл Дж. Тысячеликий герой. – К.: Ваклер; М.: Рефл-бук: АСТ, 1997. 4. Ранк О., Закс Г. Психоаналитическое исследование мифов и сказок // Между Эдипом и Озирисом: Становление психоаналитической концепции мифа / Сб. пер. с нем. – Львов: Инициатива; М.: Совершенство, 1998. – С. 207 – 244. 5. Франц, Мария-Луиза фон. Психология сказки. Толкование волшебных сказок. Психологический смысл мотива искупления в волшебной сказке / пер. с англ. Р. Березовской и К. Бутырина; науч. ред. В. В. Зеленского. – СПб.: Б. С. К., 1998. 6. Голосовкер Я. Э. Логика мифа. – М.: Наука, 1987. 7. Мелетинский Е. М. Мифология // Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983. 8. Юнг К. Г. Психология бессознательного. – М: Наука, 1994. 9. Яценко Т. С., Кмит Я.М., Мошенская Л.В. Психоаналитическая интерпретация комплекса тематических психорисунков (глубиннопсихологический аспект). – М.: СИП РИА, 2000. 10. Донченко О. А., Романенко Ю. В. Архетипи соціального і політика (глибинні регулятиви психополітичного повсякдення): Монографія. – К.: Либідь, 2001. 11. Войтовича В. В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. 12. Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. – М.: Наука, 1981. 13. Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси. – М.: Наука, 1987. 14. Слово о полку Игореве. – К.: Наук. думка, 1967. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ МІФИ І СТЕРЕОТИПИ: ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ В. В. Жовтянська, м. Київ Стаття присвячена проблемі взаємозв’язку між поняттями “соціальний міф” і “соціальний стереотип”. Теоретичний аналіз показав, що в основі і першого, і другого явища лежить суб’єктивне нерефлексоване сприймання дійсності, яке фіксується у смислах. Подальше розгортання смислів у соціальних репрезентаціях може бути різним. Якщо смислова визначеність об’єкта приводить до безпосередньої категоризації через систему значень, з’являється стереотип. Якщо смисл проявляється через художній образ, формується міф. Як носій ірраціональної складової ідеології, міф набуває особливого значення в політичній сфері. Ключові слова: міф, стереотип, атитюд, смисл, репрезентація. Статья посвящена проблеме взаимосвязи между понятиями “социальный миф” и “социальный стереотип”. Теоретический анализ показал, что в основе и одного, и другого явления лежит субъективное неотрефлексированное восприятие действительности, которое фиксируется в смыслах. Дальнейшее разворачивание смыслов в социальных репрезентациях может быть разным. Если смысловая заданность объекта приводит к непосредственной категоризации через систему значений, то появляется стереотип. Если смысл проявляется через художественный образ, формируется миф. Как носитель иррациональной составляющей идеологии, миф приобретает особую значимость в политической сфере. Ключевые слова: миф, стереотип, аттитюд, смысл, репрезентация. The article is devoted to the problem of relationship between the concepts of “social myth” and “social stereotype”. The theoretical analysis shows that subjective unconscious perception of reality fixed in senses underlines both concepts. The further realization of these senses in social representations varies. It would be a stereotype if sense determination of an object leads to direct categorization in meaning system. It would be a myth if sense appears in art picture. Myth has especial importance in a political sphere being a bearer of irrational component of ideology. Key words: myth, stereotype, attitude, sense, representation. Проблема. Про соціальні міфи, стереотипи, настанови тощо часто можна почути і в психологічному, і в політологічному дискурсах. Це і не дивно, адже насиченість поля суспільної свідомості такими явищами не викликає сумніву. Але якщо обсяг поняття стереотип можна вважати устояним і зазвичай немає підстав сумніватися в адекватності його вживання, то поняття міф, принаймні стосовно сучасних подій, не завжди сприймається беззастережно. Проблема сучасного міфу і досі збурює дискусії, породжуючи нові теорії, зокрема і в психологічній площині. Більше того, визначення самого поняття тут не є однозначним. І це цілком зрозуміло, оскільки визначення найчастіше спираються на конкретне теоретико- методологічне підґрунтя. Як результат, поняття міфу часто використовується стосовно досить широкого спектра феноменів, зокрема і як синонім стереотипу чи атитюду. Відтак виникає питання про необхідність окремого терміна і з’ясування його специфіки. Крім того, зазначений термін іноді вживається метафорично, але тут постає питання про зв’язок сучасного міфу з класичним міфом як феноменом історії культури. У цій статті ми поставили за мету розмежувати міф і стереотип як елементи масової суспільної свідомості й одночасно дослідити наявність зв’язку між ними. При цьому ми виходили з гіпотези про відмінність між психологічним змістом соціально-політичного міфу та стереотипу, а також із припущення про наявність спільного коріння в генезі обох зазначених явищ і класичного (історичного) міфу. На перший погляд, представлена проблема може видатися просто питанням визначень, а точніше – проблемою коректного вживання поняття міф. Але справа в тому, що коректність вживання передбачає чітке розуміння змісту поняття. А воно якраз зазнає постійного переосмислення, принаймні з кінця ХІХ ст. (це стосується навіть класичного міфу). Отже, і нам не вдається оминути аналіз теоретичних позицій, з яких можна розглядати дане явище. Зауважимо, що нерефлексоване вживання поняття щодо того чи того феномену означає інтуїтивне його відокремлення від інших, а також недостатність наявної термінології для адекватного опису. Відтак нова сфера вживання терміна може відкрити і нові грані самого явища. Ми спробуємо цим скористатися і передусім розглянемо приклади, які інтуїтивно можна співвіднести із соціально-політичним міфом або стереотипом. Політичне життя дає багатий матеріал для вивчення стереотипів і є постійним джерелом їх підтримання. Мабуть, найбільш явними є стереотипи в сприйманні того чи іншого політика або громадського діяча. Не секрет, що будь-яку відому постать супроводжує шлейф епітетів, визначень та ярликів, з якими тісно асоціюється образ цієї людини і крізь призму яких сприймається її діяльність. При цьому навіть малообізнаний з політикою громадянин майже завжди спроможеться відшукати кілька влучних слів, щоб охарактеризувати того чи іншого діяча. Важливо, що перелік характеристик буде здебільшого типовим у межах конкретного соціального середовища. Притчею во язиціх (принаймні донедавна) були м’якість та нерішучість Ющенка, бойові достоїнства Тимошенко, поміркованість Литвина тощо. Не менш поширеними й живучими є стереотипи сприйняття політичних партій та окремих соціальних груп. Дослідження, наприклад, засвідчують, що більшість людей легко оперують переліком стандартних характеристик стосовно представників тієї чи іншої нації, не маючи ані особистого досвіду спілкування, ані конкретних знань про цю націю. Аналогічно політичні переконання часто не потребують ані розуміння суті питання, ані логічного аналізу і спираються на вже готові судження [1]. Зрештою, прикладів стереотипного сприймання в соціальній сфері можна навести безліч: вони наче прозоре павутиння щільно охоплюють різні аспекти життя, так що виникає сумнів, чи не зводяться зрештою до них і міфи і чи знайдеться для них окреме місце на поличках масової свідомості. Розвиваючи лінію інтуїтивістського погляду, дозволю собі навести яскравий приклад сучасного міфу. Образ непримиренного борця й одночасно красеня Че Гевари, розтиражований на безлічі плакатів, рекламних вивісок та футболок, молодіжний ідол у тілесній формі, але разом з тим майже штамп, явно є чимось більшим, ніж просто стереотипом сприймання конкретної історичної постаті. Власне, постать тут узагалі відходить на другий план – мало хто з тієї ж молоді знає конкретний життєвий шлях товариша Че; мабуть, ще менше поділяє його політичні орієнтації, іще менше – засоби. Че Гевара – це погляд з картинки, завжди в одному ракурсі. Просто в кубинському революціонері втілився міф про останнього героя. Жертовний борець за ідею та безкорисливий політик ніби закрив собою епоху, що передувала ідеології гедонізму та буржуазної поміркованості. Як вже зазначалося вище, спектр застосування терміна “міф” щодо сучасних реалій є дуже широким, і часто так звані міфи цілком закономірно можна віднести до таких собі звичайнісіньких стереотипів. Але міфи частіше мають на увазі тоді, коли йдеться про висновки, судження чи характеристики, істинність чи хибність яких важко або навіть неможливо перевірити. Це можуть бути, наприклад, оцінки складних соціальних систем та перетворень, коли для протилежних висновків завжди можна знайти чимало аргументів; або, скажімо, оцінки моральності особистості та її окремих вчинків, коли результат оцінювання залежить від конкретної ідеології, тощо. І ще – про міф ідеться, коли людина чи подія набувають символічного значення. Уже з попереднього огляду стає зрозумілою відмінність між міфом і стереотипом. Можна припустити, що міф має стосуватися сфери ідеального, залишаючись водночас у межах об’єктної дійсності. Виходить, об’єкт набуває статусу символу. Це той випадок, коли реальність спромоглася піднестися до первинного задуму чи архетипу, до ідеї, втілившись у певному образі. При цьому зміст міфу не є сумірним щодо логічних категорій “істина – хиба”, а порівнянний із ціннісно-ідеологічними категоріями, виражаючи суб’єктивну правду, а не об’єктивну істину. Звернімося до аналізу теоретичних підходів, розпочавши з більш визначеного й визнаного поняття соціального стереотипу. Згідно зі словниковим тлумаченням, це схематизований, спрощений образ певного явища соціальної дійсності, який фіксує в собі лише деякі, іноді несуттєві його риси І щодо особливостей формування: “Стереотипні поняття, оцінки, категорії, закріплені в суспільній свідомості, – це акумульовані згустки індивідуального досвіду, що відображає загальні, повторювані в ньому властивості соціальних явищ. Соціальні стереотипи виникають, як правило, на основі обмеженого, однобічного досвіду” [2, с. 357]. У західній психології стереотипи досить плідно вивчалися на основі теорії атитюдів. При цьому було виявлено ряд феноменів, які розглядаються нині як класичні. Один з найвідоміших – ефект ореола, коли первинне загальне враження, справлене людиною, задає подальше тлумачення її вчинків. Не заглиблюючись у конкретику численних досліджень, проведених у цьому напрямі, наведу лише два приклади, які видаються дуже актуальними з погляду сучасної політичної психології, незважаючи на те, що проводилися вони в середині минулого сторіччя. Адже, зрештою, у центрі уваги політичної психології, принаймні в межах демократично орієнтованої соціальної системи, завжди буде процес електорального вибору. Так от, дослідження дорослого населення тогочасної Америки показали, що підстави голосування більшості виборців за того чи того кандидата сформовані на основі політичних атитюдів без звернення до аналізу політичних платформ чи особливостей кандидатів. При цьому більш як половина мешканців не могли пояснити, чим відрізняються одна від одної політичні партії, навіть якщо були постійними прихильниками однієї з них. І, звісно, більш значущою для виборців була саме постать лідера, а не політико- ідеологічне спрямування партії [1]. Подібність отриманих закономірностей до тих, що ми спостерігаємо нині, іще раз підтверджує суттєву роль політичних стереотипів у житті суспільства та важливість їх вивчення. Відомі американські соціальні психологи М. Шеріф та Х. Кентріл пояснювали процес формування атитюдів так: “Люди в соціальному житті не можуть довго залишатися безоцінними, оскільки повинні приймати рішення. Рано чи пізно вони мають скласти попереднє судження про стимул, надати йому певного значення. Психологічний процес, що використовується для здійснення суджень та присвоєння значень у соціальному середовищі – це віднесення стимулу до певного каркасу відсилок, або якоря, що вони надбали раніше, і які спричиняють готовність до реакцій” [1, c. 19]. Під “каркасом відсилок” тут слід розуміти досвід сприймання подібних стимулів. Власне, подібно до цього пояснюють феномен наперед заданого сприйняття стимулів чи об’єктів дослідники грузинської “школи настанови”. Завдяки соціальній настанові індивід здійснює первинну психологічну класифікацію соціальної дійсності. При цьому явища групуються в позитивні та негативні, залежно від суб’єктивних переживань індивіда [3]. До речі, полярність, тобто поділ об’єктів на “плюс” та “мінус”, розглядається як один з атрибутів соціального стереотипу. Є підстави вважати, що ця особливість лежить, власне, в основі його формування. Принаймні дослідження упереджень щодо соціальних груп показали, що спочатку загальне негативне ставлення до такої групи діти переймають від оточення. З віком стереотипні уявлення “збагачуються” [2]. Фіксоване суб’єктивне ставлення, яке “лежить” за зовнішнім виявом атитюдів, було емпірично представлено в дослідженнях із суб’єктивного шкалювання. При цьому багатовимірний аналіз даних дав змогу визначити граничні параметри – конотативні шкали, відносно константні порівняно з вербальними судженнями, в яких реалізуються атитюди (настанови, стереотипи) [4]. Ще один напрям в дослідженні атитюдів пов’язаний з так званими евристиками, тобто з некритичним засвоєнням суджень, які заздалегідь подобаються або надходять із джерел, які викликають симпатію, або просто економлять затрати на мислення. Ф. Зимбардо та М. Ляйппе так описують використання евристик у пропаганді: “Ці люди знають, що одна картинка варта тисячі слів, якщо аудиторія надто заклопотана або не зацікавлена, щоб зосередитися на вербальному повідомленні, яке ґрунтується на послідовному викладі аргументів. Їм також відомо, що за таких обставин головну роль відіграє образ чи імідж, що привертає увагу, легкодоступний для розуміння й запам’ятовування периферичний стимул, який буквально волає: “Я вам подобаюсь? Так не відволікайтесь на деталі! Моя інформація (продукт) – це саме те, що Вам потрібно!” [5]. Отже, характерні риси соціального стереотипу можна звести в такий портрет: вони (стереотипи) з’являються внаслідок необхідності та бажання віднести об’єкт до тієї чи іншої категорії, надати йому певного значення; при категоризації наголошується на суб’єктивному ставленні чи попередньому враженні від об’єкта, що накладає відбиток і на сприймання інших його рис; винесення вердикту при цьому є некритичним; формування вердиктів відбувається на основі досвіду контактів з подібними об’єктами. Остання властивість заслуговує на особливу увагу. Якщо конкретний об’єкт уподібнюється до інших, то між ним та іншими має бути певна аналогія. Але ми знаємо, що уподібнення в даному випадку здійснюється без обмірковування та об’єктивного аналізу. Отже, воно здійснюється за зовнішніми, суб’єктивно-значущими ознаками. Виходить, що формування стереотипів дуже нагадує формування асоціацій. Адже воно відбувається або безпосередньо за зовнішньою подібністю (асоціації за подібністю), або за зв’язком об’єкта з певним полем чи джерелом відомостей, як у випадку з евристиками (асоціації за суміжністю). В усякому разі стереотип передбачає суб’єктивний (на противагу об’єктивованому) зв’язок, суб’єктивну категоризацію. Дослідники неодноразово відмічали, що саме асоціативним зв’язкам відводиться первинна роль у внутрішній організації міфу. Наприклад, Е. Кассірер вважав, що “разом із просторовим сусідством речей відношення міфічної залежності визначає передусім їх якісну подібність” [6]. При цьому міф являє собою певний суб’єктивний вираз – втілення душевних рухів і збуджень у певних об’єктивних формуваннях та образах. Відмітною рисою цього виразу є те, що в ньому стерто границю між знаком і тим, що позначається знаком, тобто відбувається збіг образу з річчю, імені з об’єктом. Міф встановлює аналогію між частиною і цілим, пояснюючи устрій цілого устроєм його частини і завжди перебуваючи в межах предметної конкретики [там само]. Аналогічні погляди знаходимо в А. Лосєва. Він трактує міф як символ, який, у свою чергу, розглядається як певна форма вираження. У цьому вираженні між зовнішнім (те, через що виражається) та внутрішнім (те, що виражається) припускається не якась абстрактна, а цілком конкретна, реальна тотожність. Причому міфічний вираз спирається на базову елементарну інтуїцію, яка дає змогу бачити незвичайне в повсякденному. Міф, за Лосєвим, – це і є справжнє чудо. Воно міститься в модифікації смислу фактів, а не в самих фактах; його природа символічна. Міф – це і слово, й історія, й особистість [7]. Як і А. Лосєв, Р. Барт знаходить міфи в повсякденному житті і також вбачає у міфі певний спосіб вираження, а точніше – комунікативне повідомлення. Причому в плані комунікації міф постає як метамова, тобто вторинна семіологічна система. У звичайній (первинній) системі Барт виділяє образ (те, через що позначається), поняття (те, що позначається) і знак (як результат асоціації поняття й образу). Далі, у вторинній семіологічній системі, яка також має свої поняття, образ і знак, підсумковий член першої системи стає вже тим, через що здійснюється позначення. Цей підсумковий член першої системи Барт називає смислом, а другої – значенням. Відразу зауважимо, що тут викривлено зміст семантичного трикутника, на що вказували критики і раніше. З точки зору психології, особливо важливо, що знак як семіотична компонента не може бути значенням – компонентою семантичною. Позначення завжди здійснюється через певний фізичний носій, значення ж є психологічною репрезентацією, а точніше – психічним процесом [8]. Однак усе вищесказане не нейтралізує інтригу в спостереженнях, зроблених Бартом. Головний висновок з представленої концепції полягає в тому, що “під впливом поняття смисл не змінюється, а деформується, або, одним словом, відчужується” [9]. Міф, за Бартом, – це слово, яке було відібрано й повернуто, але вже разом із новими конотаціями. Основний принцип міфу полягає у перетворенні історії в природу: “Міф прочитується як фактична система, будучи насправді усього лише системою семіологічною” [там само]. Як уже зазначалося вище, погляди на міф загалом не є гомогенними. Примітно, що теорії Лосєва і Барта є в чомусь подібними, але одночасно і протилежними. Для кожного з них міф – це слово, певне вираження. Але Лосєв вбачає в ньому символ, за яким криється безмежний смисл, а Барт вбачає в ньому знак, що відсилає до дискретної системи значень. У першому випадку міф твориться на основі безпосередньої інтуїції, у другому – як надбудова й метафеномен. І для Лосєва, і для Барта міф – це історія, але для Лосєва – історія в її найчистішому розумінні, Історія з великої букви; для Барта – історія, використана для маніпуляцій. І всі ці поєднання- протилежності випливають з механізму формування, який в обох випадках пов’язаний із смисловими перетвореннями. Для Лосєва – це вихід на смисл іншого порядку, інакшої причинності, для Барта – вихід на смисл іншої семіологічної системи. Відтак щоб порівняти стереотип і міф, потрібно з’ясувати визначення останнього та узгодити методологічну позицію, з якої здійснюватиметься порівняння. У концепції Кассірера, наведеній вище, міф розглядається з історичної позиції. Це виправдано з двох причин: по-перше, аналіз явища поза його генезисом не може бути повним; по-друге, хоча міфологічний погляд на світ у силі і досі, все- таки його розквіт припадає на минулі історичні епохи. Якщо міф є вираженням і суттю первісного світогляду, то закономірності його становлення не можна відірвати від генези людської свідомості та самосвідомості, і тоді міф повинен сягати своїм корінням у суб’єктивно-пристрасне, невідрефлексоване відображення (аналогії між способом мислення на ранніх стадіях онто- і філогенезу є класичними). Суб’єктивний аспект репрезентацій у діяльнісному підході зафіксовано в понятті смислу (як протилежність об’єктивованому значенню). У практичній психосемантиці цей аспект проявляється в конотативних шкалах. Примітно, що, аналізуючи закономірності формування міфу, ми знову повертаємося до смислових колізій, але вже в межах психологічних категорій. Це дає змогу зіставити механізми формування міфів та стереотипів. Не можна не помітити, що в закономірностях становлення кожного з них фігурував ряд спільних особливостей: суб’єктивний, навіть асоціативний шлях до визначення явищ, недостатність рефлексії та критичності, зв’язок із конотативним аспектом значення (смисли, конотативні шкали). Але є ще один важливий аспект: в основі кожного з порівнюваних явищ лежить інтенція визначення та категоризації навколишньої дійсності, вироблення узгодженого ставлення до того чи іншого її прояву. Походження цієї інтенції можна пов’язати з побудувою цілісного образу світу (за термінологією А.Н. Леонтьєва), із необхідністю завершити гештальт або з узгодженням соціальних значень, тобто виробленням спільної мови між членами однієї спільноти. Принаймні ця інтенція яскраво проявляється в численних соціальних феноменах (прагненні зменшити когнітивний дисонанс, виробленні ставлення до інформації залежно від сформованого ставлення до її джерела, явищах соціальної атрибуції тощо). Багато досліджень вказують на те, що визначення об’єктів та явищ починається з формування гіпотез. Це первинна примірка явищ з урахуванням уже існуючого досвіду; рефлексованість, критичність, доведення припущень є більш-менш окремішнім етапом отримання знань (наприклад [10], [11]). Суб’єктивний досвід, що фіксується у смислах, надалі відображається в соціально орієнтованих репрезентаціях. При цьому можна говорити про різні шляхи його впливу на створення образу реальності. Перший, більш освоєний науковим пізнанням, передбачає об’єктивацію та верифікацію гіпотетичного судження, забезпечуючи таким чином раціональну складову картини світу. Інші, де безпосередня суб’єктивність переважає над об’єктивованою рефлексією, проявляються як міфи і стереотипи. При цьому, якщо смислова визначеність щодо об’єкта тягне за собою його безпосередню категоризацію, тобто прив’язування до системи значень, формується стереотип: ввійшовши до системи значень, об’єкт отримує певну бирку, наліпку, які слугують його розпізнаванню. Нарешті, в останньому випадку, смисл проявляється не через конкретність значення, а через виразність образу, і тоді ми маємо справу з міфом. Образність змушує не тільки виражати, а й розвивати смисл, відкриваючи його творчі потенції. Це робить міф самодостатнім явищем. Він дійсно не потребує перевірки, оскільки значущість художнього образу не пов’язана з відповідністю чи навіть схожістю до об’єкта, що надихав на його створення. Призначення об’єкта в міфі – безпосередньо представити ті смисли, ту правду, про які цей міф повідомляє. Якщо раціональне мислення націлене на об’єктивність у відображенні явища, тобто націлене на самий об’єкт, стереотип є прив’язкою явища до соціальності значення, то міф – третій елемент трикутника – можна назвати опрацюванням смислу. У той самий час не варто абсолютизувати межі між кожною з вершин цього трикутника. Адже і наукове мислення спирається на безпосередню інтуїцію, і стереотип іноді набуває ознак образності, за що його в пересічному вжитку часто називають міфом, і міф часом втрачає свою поетику, перетворюючись на стереотип. Власне, останній випадок, коли образ підміняється реальним об’єктом, тобто відбувається мімікрія історії під природу, і є тим “вторинним” міфом, від якого застерігав Барт. Зауважимо, що саме в політичній сфері поширення міфів набуває особливого значення. Адже політична діяльність завжди спирається на ідеологію. Міф, який перебуває на перетині ідеї та об’єктності, спроможний донести якщо не букву, то дух ідеології, і в цьому його соціально перетворювальна сила. Висновок. З наукової точки зору, слід розрізняти соціальні міфи і стереотипи як різні способи суб’єктивної репрезентації. Маючи спільне походження – у безпосередньому нерефлексованому й пристрасному сприйманні дійсності – міфи і стереотипи демонструють різні механізми створення та виконують різні психологічні функції. Коли йдеться про стереотип, суб’єктивність проявляється як неверифікований передсуд, у міфі вона розвивається як творча самодостатність. При цьому в першому випадку вдається значною мірою подолати неузгодженість у репрезентаціях, але разом з тим зникає і стимуляція допитливості. У другому – простежуються стимул та небайдужість у сприйманні реальності, прояв суб’єктивної неодномірності останньої. Література 1. Sherif M, Cantril H. The psychology of “attitudes” // Psychological Review. – 1946. – Р. 1–24. 2. Психологический словарь. – М.: Педагогика, 1983. 3. Надирашвили Ш.А. Понятие установки в общей и социальной психологии. – Тбилиси: Мецниереба, 1974. 4. Osgood Ch.E. Method and Theory in Experimental Psychology. – N.-Y.: Oxford University Press. – 1953. 5. Зимбардо Ф., Ляйппе М. Социальное влияние. – СПб.: Питер, 2000. 6. Кассирер Э. Избранное: Индивид и космос. – М.; СПб.: Университетская книга, 2000. – С. 272–390. 7. Лосев А.Ф. Диалектика мифа // Из ранних произведений. – М.: Правда, 1990. – С. 395–647. 8. Леонтьев А.А. Психологическая структура значения // Семантическая структура слова. – М.: Наука, 1971. – С. 7–19. 9. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. – М.: Прогресс, 1989. – С. 297–319. 10. Леонтьев А.Н. Психология образа // Вестн. Москов. ун-та. – 1979. – №2. – С. 3–13. 11. Мышление: процесс, деятельность, общение. – М.: Наука, 1982. ПСИХОЛОГІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ Й НАСЛІДКИ ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ, ПОБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ РОЗУМІННЯ ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ Б.Б. Іваненко, Т.С.Яценко, м. Черкаси У статті здійснено ретроспективний психологічний аналіз політичної ситуації в Україні під час президентських виборів 2004 року. Досліджуються психологічні феномени, що актуалізувалися в період Помаранчевої революції та їх взаємозв’язок із закономірностями функціонування психіки. Наголошується на особливостях психології українців та ролі символіки у формуванні інтеграційних процесів у державі. Ключові слова: маніпуляція, психологічний вплив, соціально- перцептивні викривлення, відступ від реальності, когнітивний дисонанс, зомбування. В статье проводится ретроспективный психологический анализ политической ситуации в Украине во время президентских выборов 2004 года. Исследуются психологические феномены, актуализи- ровавшиеся в период Помаранчевой революции, а также их взаимосвязь с закономерностями функционирования психики. Внимание акцентируется на особенностях психологии украинцев и роли символики в формировании интеграционных процессов в государстве. Ключевые слова: манипуляция, психологическое влияние, социально-перцептивные искажения, уход от реальности, когнитивный диссонанс, зомбирование. The article provides the retrospective psychological analysis of political situation in Ukraine during President Elections in 2004. It investigates political phenomena occurring during the Orange Revolution and its linkages with the logic of psychic function. The attention focuses on psychological peculiarities of Ukrainians and the role of symbols in development of integration processes in the country. Key words: manipulation, psychological influence, social-perceptive deteriorations, escape from reality, cognitive dissonance, zombying. Проблема. Період складної і довготривалої передвиборчої кампанії у нашій країні – це переломний із психологічної точки зору момент буття, пов’язаний з перебудовою світоглядних позицій кожного українця. Дослідження масових соціально-психологічних явищ передбачає їх осмислення під кутом зору практичної психології. Метою статті є дослідження політичної ситуації в Україні під час президентських виборів 2004 року з метою виявлення впливу закономірностей функціонування психіки на поведінкові патерни громадян та психологію мас людей. На сучасному етапі розвитку вітчизняної практичної психології постала необхідність ретроспективного аналізу психологічних закономірностей подій під час президентської виборчої кампанії 2004 року. Є всі підстави стверджувати, що Помаранчева революція мала позитивні наслідки – насамперед єднання українського народу на засадах загальнолюдських цінностей: правди, щирості, взаєморозуміння, відчуття реальності. Означений процес засвідчив формування нового типу політичної свідомості громадян як результат адекватного сприйняття кожною людиною довколишньої дійсності та емоційного переживання певних станів, пов’язаних з бурхливими політичними подіями. На нашу думку, саме поєднання емоційних переживань з раціональним їх осмисленням на тлі дисонансу між правдою і кривдою спричинили небачену досі згуртованість народу в боротьбі проти зла, приниження людської гідності та аморальності. Загальновідомо, що менталітет пересічного українця традиційно визначають так: сумлінний трудівник, зазвичай терпеливий, часто заляканий, з ознаками тривожності на тлі почуття меншовартості. Саме на домінування таких рис і розраховувала діюча на той час влада, посилюючи політичний тиск на громадян в усіх сферах суспільного життя задля просування провладного кандидата, який вочевидь не відповідав ні морально-етичним, ні інтелектуальним, ні психологічним вимогам, що висуваються зазвичай до людини, яка претендує на роль мудрого керівника країни. Для цього влада вдавалася до відвертих маніпуляцій: від психологічного тиску (нагнітання у людей страху перед неминучістю вибору саме такого президента) до соціальних і суспільних утисків і примушування агітувати за провладного кандидата. Маніпуляція визначається у словниках як прихований вид психологічного впливу, уміле здійснення якого веде до прихованого спонукання іншої людини до намірів, що не збігаються з її актуальними бажаннями; спритне поводження з людьми як з об'єктами, речами. Факт маніпулювання має залишатися непоміченим для об'єкта маніпуляції, яка в широкому розумінні є складовою технології влади, різновидом соціально-психологічного тиску. До політичних маніпуляцій вдавалися ще в Стародавньому Римі. Тоді ж зародилися добре відомі в наш час технології поливання брудом та об’єктивування компромату на суперника замість того, щоб зосередити увагу на достоїнствах певного кандидата. В Україні на виборах 2004 року владні структури застосовували найчорніші маніпулятивні технології, спрямовані на дискредитацію опонента – В. Ющенка, аж до отруєння, яке пізніше кваліфікувалося як спритний прийом, застосований з метою привернути до себе увагу громадян та викликати їхнє співчуття. Яскравим прикладом чорного піару можна назвати дії, спрямовані проти В. Ющенка: було видруковано листівки із зображенням на них цифрового табло з переліком балів, які отримали Янукович і Ющенко. Перший “заробив” 10 балів, а другий – 0 балів. У нижній частині листівки напис: “На користь кращого”. Одним із чинників впливу на масову свідомість мало стати тоді і телебачення. Мета – цілеспрямована зміна уявлень, поглядів, поведінки особистості і громадськості в цілому задля реалізації цілей існуючої влади. Посилення такого впливу нагадувало психічну атаку. Даний феномен, поширений у військовій діяльності, означає виведення з ладу будь-якими способами захисту супротивника, послаблення його волі і стійкості. Загалом ситуація культу персони Януковича нагадувала відомий з патопсихології випадок “психічного зараження” членів сім’ї від одного з її членів, що є психічно хворим. Наукові дослідження переконливо стверджують, що кожний вплив вибудовується на певному законі чи принципі або їх сукупності, що й забезпечує ефективність механізму впливу. Зауважимо, що агітація в той час відзначалася помітним авторитаризмом. Її логіка була такою: навіщо пропонувати, умовляти або в чомусь переконувати, коли можна натиснути, наказати, залякати, змусити – і все буде виконано. Ігнорування закономірностей функціонування психіки з боку політичної реклами (вона повинна була вплинути на вразливу психіку нерозумного і заляканого українця) призвело до виникнення в певний момент ефекту інформаційного неконтрольованого гальмування: люди зовсім перестали сприймати агітаційну інформацію або вона викликала зворотний ефект. Слід відзначити, що позиція частини громадян, які підтримували владу і провладного кандидата, характеризувалася стійкими соціально-перцептивними викривленями у сприйнятті актуальних подій. Наприклад, у розпал Помаранчевої революції дехто говорив: “Революція? А хіба у нас щось відбувається?”, “Нічого страшного, що Янукович – злодій, з ким не буває.” Такі викривлення пов’язані з ригідністю захисної системи: дехто в такий спосіб намагався уникнути загострення внутрішнього конфлікту, укріпити власне ідеалізоване Я, обтяжене інфантильними страхами перед авторитаризмом. Поведінка таких людей відзначалася агресивністю, невротизмом та зниженням інтелектуальних можливостей. З. Фрейд свого часу зауважував, що для невротичної особи не існує відмінностей між об’єктивною і психологічною реальністю, оскільки остання існує всередині її сприйняття через відчуття “реальності” певних психологічних переживань. У своїх переконаннях на користь Януковича такі особи спиралися швидше не на раціональне сприйняття дійсності, а на своєрідні “аргументи” емоцій. При цьому мала місце захисна раціоналізація, про що свідчила “залізна” логіка меркантильного доведення своєї правоти: Янукович – президент, бо він збільшив пенсію. Ретроспективний аналіз засвідчує, що на перших етапах революції переважали зовнішні суперечності, серед яких провідну роль відігравала невідповідність кандидата на пост президента загальноприйнятим критеріям моральних і фахових вимог. Ситуація почала загострюватися внаслідок прояву внутрішніх особистісних суперечностей, спільною характеристикою яких була дистонія між відчуттям гідності та її втратою внаслідок мимовільної причетності до соціально-політичного дійства з ознаками неправди, примусу, насилля, подвійної моралі та, врешті-решт, причетності до злочину, пов’язаного із фальсифікацією волевиявлення виборців. До того ж тривалий час люди відчували дискомфорт, про який вголос говорити було заборонено, що відповідало авторитарному устрою держави. Таке загострення суперечностей призвело до вибуху всенародного протесту. Натомість в осіб, які підтримували провладного кандидата, посилювався когнітивний дисонанс – суперечність у системі знань, що породжує неприємні переживання і спонукає до дій, спрямованих на усунення цієї суперечності [2, с.182]. Формування когнітивного дисонансу є небезпечним у тому сенсі, що людину важко переорієнтувати, відтак виникає феномен зомбованості. Людина потребує додаткових викривлень, щоб зберегти ілюзію раціональності вибору. Водночас стан дисонансу подібний до стану збудження внаслідок невідповідності між тим, що людина знає і чому вірить, і тим, що вона реально робить [3, с. 97], що проявлялося в суперечливій поведінці. Наведемо приклад, коли на одній площі зібралося два гурти людей відповідно з помаранчевою і синьою символікою. Коли колона “помаранчевих” рушила, “сині” познімали свої атрибути і пішли за “помаранчевими”. Таким чином дисонанс спонукає людину змінити думку про власну поведінку або раціоналізувати її. Сама реальність Помаранчевої революції чинила тиск на осіб, що підтримували Януковича, примушувала їх узгоджувати власні думки з об’єктивною реальністю. Зменшити дисонанс можна було, оточивши себе людьми, які провокують певні прояви (наприклад, ворожість), та дискредитуючи опонентів. Тоді складалося враження, що всі люди вороже налаштовані. І досі частина людей не бажає переглядати стереотипи власної поведінки, адже це пов’язано з відчутними втратами (відмова від мрії про високі винагороди та чини, які сипалися з вуст провладного кандидата в президенти з донецькою щедрістю). Неначе сам кандидат страждав від когнітивного дисонансу: з одного боку – йому потрібні були голоси народу, а з другого – це “козли, які заважають нам жити”. Дії кандидата спрямовувалися на нівелювання когнітивного дисонансу, бо очевидною була невідповідність між тим, що він реально являв собою (злоба, агресія), і бажанням виглядати ідеальним в очах громадськості. Помітним було прагнення Януковича змусити людей силовими методами підкріплювати його ідеалізоване Я. Залучення поважних осіб нашої держави, які переконували виборців, що найкращий кандидат у президенти України – це В. Янукович, можна кваліфікувати як явище прямої демонстрації ідеалізованого Я, що, з точки зору практичної психології, межує з патологією. На особливу увагу заслуговує також ігнорування Конституції, про яку згадують лише тоді, коли потрібно відстоювати власні інтереси. На незаконну діяльність Януковича закони не розповсюджуються, а от опоненти підлягають законодавчим санкціям. У такому середовищі вся поведінка характеризується суперечливістю – згадаймо мегаломанію демонстрування слабкості (справити враження нещасної людини, що потребує співчуття, зокрема випадок з яйцем). Ігнорується реальність, не враховується той факт, що за претендентом на пост президента пильнує все суспільтво. Натомість на тлі особистісної проблематики домінують деструктивні тенденції, зокрема агресія проти людей. Власні ж вчинки раціоналізуються, гіперболізується внесок у розвиток держави. Яскравим прикладом викривлення з боку провладного кандидата стала звичка говорити замість свого опонента, який начебто в майбутньому буде знищувати російську мову, закривати церкви. Викривлення позиції конкурента генералізуються у всіх сферах суспільного й приватного життя громадян і відбуваються за рахунок актуалізації внутрішніх переживань людей – страху, тривоги й агресії. Природно, що в певні періоди зростали відчуття безсилля, почуття меншовартості, посилювалися тенденції переходу в підпілля. Своєрідним рятувальним кругом у період мовчазного протесту проти адміністративного тиску став колір. Іншими словами, у той час, коли ще ніхто не насмілювався говорити вголос про свій вибір, з’явилася можливість невербально розпізнавати однодумців через помаранчеву символіку. За архетипами помаранчевий колір – колір сонця – як символ надій, сподівань на краще. Така символіка сприяла інтеграції, зміцненню почуття єдності народу на засадах загальнолюдських цінностей, відстоювання правди та людської гідності (“Ти не один”). Це давало надію на конструктивні зміни в суспільстві, сприяло формуванню позитивного емоційного тла. У повсякденному житті громадян мимоволі означився процес селекціонування кольору на тлі здавалось би буденної життєдіяльності. Владні структури, інтуїтивно відчуваючи загрозу з боку кольору, усіма можливими способами почали боротися з проявами “помаранчевої чуми” (наприклад, зрізалися дерева, якщо не можна було зняти оранжеві стрічки). Цим самим вони знову ж таки психологічно посилювали значущість та бажаність даної кольорової атрибутики, адже відомо, що заборонений плід завжди солодший. Можна стверджувати: не зі слова, а саме з кольору (як захисного фактора) почалося єднання українців, зміцнення їх одностайності, що сприяло солідаризації нації. Помаранчевий колір став символом, а символ є значно мобільнішим у своїх інтеграційних можливостях, аніж слово. До того ж розуміння символу підкріплюється неусвідомлюваним сприйняттям архетипної символіки, яка об’єднує всіх людей. Слово зазвичай є тільки знаком, що має конкретного адресата, – це й обмежує діапазон його впливу. Нейтральний щодо адресата колір масово об’єднав людей, гетерогенних за віком, освітою, статтю, що дало змогу відчути емоційну близькість, сприймати інших як своїх. Тому Майдан швидко став осередком солідарності, взаємопідтримки, любові і вдячності до людей, які, долаючи страх і почуття меншовартості, стали на захист високої ідеї – людської гідності і моралі. К. Юнг [4] стверджував, що сто найбільш інтелектуальних людей світу вкупі є тупою юрбою, а десять тисяч таких людей матимуть колективну інтелігентність крокодила. Під кутом зору психоаналізу [5], у юрбі, натовпі легко виникають деструктивні й агресивні форми поведінки, знижується інтелектуальний рівень та нівелюється регулювання поведінки моральними нормами. У працях В. Бехтерєва [6] знаходимо описи так званих “масовидних явищ психіки”, коли під впливом тих чи інших факторів великі групи і народи переживали дивні психічні стани, що межували з патологією. Події Помаранчевої революції довели, що масові явища можуть породжувати непередбачувані парадокси, коли натовп, об’єднаний спільною високою ідеєю, утворює високосвідомий гурт з винятковою моральністю, взаємопідтримкою та взаємоповагою. Таку ситуацію неможливо створити штучно. Щоб зорганізувати таке єднання українського народу, опозиції потрібно було б витратити неабиякі кошти на системні заходи, яких все одно було б замало… без образу Януковича. Саме поведінка провладного кандидата стала своєрідним каталізатором єднання народу на всіх рівнях під гаслом: “Нас багато – нас не подолати!” Як образу було сприйнято нав’язування кримінального президента, що ганьбить “обличчя” країни, топче моральність та уособлює авторитаризм і деструкцію в усіх ланках суспільного життя. Саме це об’єднало людей під гаслом: “Свободу не спинити!” та пробудило почуття патріотизму і високої духовності як супротив аморальності. Висновки. Непросто відповісти на питання, коли саме сформувалося психологічне обурення народу свавіллям влади і коли завершаться новозміни в суспільстві; у всіх майже стерся в пам’яті образ Януковича, який втілював авторитаризм і маніпуляції колишньої влади. Однак наслідки цього впливу нагадуватимуть про себе ще досить довго. Адже деструкції, якими обтяжені представники минулої влади, мають тенденцію до тривалої екстраполяції та прихованої реалізації у вигляді перешкоджання прогресивним новозмінам у суспільстві (на зразок того, як садист любить і не бажає відпустити свою жертву). Проте описані вище події є свідченням того, що в Україні конструктивний потенціал переміг сили деструкції на засадах єднання людей навколо високої ідеї. Література 1. Философский энциклопедический словарь / Гл. ред. Л.Ф. Ильичев, П.Н. Федосеев, С.М. Ковалев, В.Г. Панов. – М.: Советская Энциклопедия, 1983. 2. Аронсон Э. Теория диссонанса: прогресс и проблемы / В кн.: Современная зарубежная социальная психология: тексты. – Изд-во Москов. ун-та, 1984. – С. 111–126. 3. Фестингер Л. Введение в теорию диссонанса / В кн.: Современная зарубежная социальная психология: тексты. – Изд-во Моск. ун-та, 1984. – С. 97–110. 4. Юнг К.Г. Проблемы души нашего времени. – М.: Прогресс, 1994. 5. Лейбин В.М. Словарь-справочник по психоанализу. – СПб.: Питер, 2001. 6. Бехтєрєв В.М. Общие основы рефлексологии человека. – 1917. 7. Яценко Т.С. Особливості внутрішньої динаміки психіки // Професійна освіта: педагогіка і психологія / Пол.-укр. журн. за ред. Т. Левовицького, І. Вільш, І. Зязюна, Н. Ничкало. – Ченстохова; К., 2003. – №4. – С. 137–152. ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ В УКРАЇНІ ТА ЇЇ СПРИЙНЯТТЯ СВІТОВОЮ СПІЛЬНОТОЮ В.І. Бурдяк, м. Чернівці Йдеться про сприйняття подій Помаранчевої революції в Україні, викликаних фальсифікацією президентських виборів 2004 р., світовою спільнотою. Проаналізовано відгуки на ці події в світі, зокрема Республіки Болгарія, з якою Україну поєднують давня дружба і співпраця. Ключові слова: Україна, Республіка Болгарія, президентські вибори, Помаранчева революція, опозиція, цінності, політика, електорат. Рассматривается восприятие событий Помаранчевой революции в Украине, вызваных фальсификацией президентских выборов 2004 г., мировым сообществом. Проанализированы отклики на эти события в мире, в частности Республики Болгария, с которой Украину объединяют длительная дружба и сотрудничество. Ключевые слова: Украина, Республика Болгария, президентские выборы, Помаранчевая революция, оппозиция, ценности, политика, электорат. The article evaluates with the Ukrainian Orange Revolution events’ prompted by falsification of 2004 Presidential Elections’ results and the attitudes of global community. The international feedbacks on the events are analyzed, particularly those from Bulgaria that is an old-established partner of Ukraine. Key words: Ukraine, Republic of Bulgaria, Presidential Elections, Orange Revolution, opposition, values, politics, electorate. Українські політичні події осені 2004 р., викликані президентськими виборами, які й самі українці і світова громадськість назвали Помаранчевою революцією, однозначно стали поворотним моментом у новітній історії держави. Колишня провінція могутньої в минулому імперії зла, Україна несподівано привернула до себе увагу й інтерес усього світу. Такої політичної активності українського електорату ніхто не очікував, а найменше його очікувала чинна влада. На Майдані Незалежності Києва, у містах, містечках, селищах і селах України протестували мільйони громадян, які не бажали бути рабами, прагнули відстояти своє право на свободу, власний вибір, позицію проти цинічного намагання нав’язати їм провладну думку й обрати президентом таку суперечливу фігуру, як В.Ф.Янукович. Саме так, усвідомлюючи себе єдиним консолідованим народом, вирішували вони власну долю у боротьбі з брудними фальсифікаціями виборів. “Якщо б мені, українцю, хоча б півроку тому сказали, що в моєму серці, як і в серцях мільйонів інших моїх співвітчизників, запалає помаранчеве полум’я національної свідомості і любові до своєї Батьківщини, я б щонайменше іронічно посміхнувся, – писав згодом один з учасників Майдану А.Семенович. – Сьогодні дуже тепло стає на душі, коли усвідомлюєш, що поряд з такою, здавалось, тотальною відсутністю хоча б натяку на національне підгрунтя солідарності в українському суспільстві, раптово знайшлося місце для таких шляхетних речей, як прагнення до свободи, чесність, порядність, врешті-решт, віра в майбутнє, не тільки своє, а й власної держави. Особливо приємно, що саме всі ці вище перелічені чесноти привели до пробудження національної свідомості” [1, с.66]. Мета статті: показати на прикладі Республіки Болгарія сприйняття світовою громадськістю подій Помаранчевої революції під час виборів Президента України в 2004 р. Нові цінності і якості суспільного життя, що з’явились під час подій на Майдані, викликали посилений інтерс до України. Більшість політичних лідерів і пересічних громадян країн світу з тривогою і сподіваннями на торжество справедливості стежили за перебігом подій в Україні, а після оголошення результатів виборів, за якими Президентом став В.А.Ющенко, захоплено вітали українців з перемогою. Зазначимо, що США та їх союзники ще на початку виборчої кампанії зайняли чітку позицію щодо процедури виборів, наголошуючи, що проведення їх має повністю відповідати законам України та загальновизнаним демократичним принципам. Європейський Союз спочатку реагував традиційно помірковано, зважаючи на розбіжності в поглядах на події в Україні урядів деяких країн – членів ЄС. Зокрема, Великої Британії, Німеччини та Франції, які не бажали йти в розріз з позицією Росії. Проте західне співтовариство швидко відреагувало на революцію і включилося в урегулювання конфлікту між владою й опозицією, двічі делегувало своїх представників на переговори в Україну – 27 листопада і 2 грудня. Позиція західних країн грунтувалася на принципах дотримання законності, правил чесної гри при проведенні виборів та нормалізації ситуації після них, запобігання політичній дестабілізації в Україні та сепаратизму, нівелювання загрози міжнародній безпеці, яка склалася в Європі. Таких позицій дотримувалася і Болгарія. Часописи країни – “24 часа”, “Демокрация”, “Дума”, “Монитор”, “Начало”, “Отечествен вестник”, “Труд”, Сега” [2; 3], “1000 дни”, “Свободен народ”, “Стандарт”, “Софийские новости”, журнали “Тема”, “Ново време”, “Капитал” [4, с.33–48], радіо [5; 6] і телебачення регулярно висвітлювали в репортажах події в Україні, подавали аналітичні матеріали. Наявність у Болгарії великої кількості партій різного ідеологічного спрямування та їх друкованих органів вказує на широке віяло тут політичних уподобань і преференцій громадян, що повністю виявилося у сприйнятті/несприйнятті українських подій, проте вони нікого не залишили байдужими. Виступаючи на відкритті ХІІ зустрічі Ради міністрів ПАРЕ, яка проходила на початку грудня 2004 р. у Софії, президент Республіки Болгарія Г.Пирванов, підкреслив: “Гарантування чесних, вільних і демократичних виборів продовжує залишатися одним з основних пріоритетів ОБСЄ. Представники організації спостерігали виборчі процеси в ряді держав Європи, Америки й Азії. Закономірно, що увага ОБСЄ, всієї світової громадськості спрямована на процеси, що відбуваються в Україні. Республіка Болгарія щиро вітає будь-який розвиток подій, що ведуть до збереження миру і єдності цієї дружньої нам країни. Ми підтримаємо кожне рішення, яке гарантуватиме українському народу демократичне і вільне вираження його волі згідно з законами України і рішеннями українського Верховного Суду” [7]. Прем’єр-міністр Болгарії С.Сакскобургготтскі, звертаючись до політиків, які представляли всі регіони світу на цій зустрічі в Софії, і аналізуючи успіхи в діяльності ОБСЄ, сказав: “2004 рік був одним з найвідповідальніших у житті ОБСЄ. Розширення НАТО і Євросоюзу об’єктивно вимагають від організації адаптуватися до нових геополітичних рамок в Євроатлантичному просторі. Напруга в Грузії, насильство в Косово, президенські вибори в Україні, обговорення бюджету і шкали внесків, вибори нового Генерального секретаря ОБСЄ – питання, що стали випробуванням механізмів і інститутів організації, готовності та здатності країн-учасниць до досягнення компромісів. Наявність спільних інтересів у встановленні демократії, верховенства закону і ринкової економіки стали вагомою передумовою швидкої й інтенсивної взаємодії як між країнами ОБСЄ, так і з нашими партнерами з інших регіонів світу” [8]. Такі висловлювання лідерів Республіки Болгарія вказують на занепокоєння долею демократії в Україні, підтримку ними прагнень широких кіл українського суспільства, що піднялися на боротьбу за свої права і свободи, проти фальсифікації та ошукування мафіозними структурами. Слід зазначити, що між Україною і Болгарією здавна розвивалися дружні взаємини, економічне, культурне, гуманітарне співробітництво. В Україні проживає майже 250 тис. болгар – це найбільша болгарська діаспора у світі. “В Україні завжди пам’ятали, наприклад, що писемність наша прийшла з Болгарії, – зазначав Почесний консул Болгарії в Україні в інтерв’ю газеті “Дипломатический мир”, – і що корені нашого православ’я йдуть у ІХ ст. до болгарських земель, і що великі реформатори та творці слов’янської азбуки Кирил і Мефодій є досить значимими і для української культури. Понад 200 років тому на українській землі знайшли свої нові домівки тисячі болгарських сімей, вигнаних турецькими загарбниками. А ще через кілька десятиліть українські полки брали участь у звільненні Болгарії від турецького ярма” [9]. З часів Київської Русі була налагоджена інтенсивна торгівля з Болгарським царством. Та Україну і Болгарію поєднує не тільки минуле. Сучасні нові геополітичні реалії, виклики часу теж спонукають до тісного співробітництва. Ці дві країни визначили своєю метою євроатлантичну інтеграцію, прагнуть стати членами однієї європейської сім’ї, що відкриває широку можливість для взаємовигідної співпраці. Болгарія, завдяки своєму геополітичному положенню, близькості інтересів до інтересів України у Чорноморському та Придунайському регіонах, займає важливе місце в Балканському напрямку зовнішньополітичних інтересів України. Україна і Болгарія тісно співпрацюють в рамках Ради Європи та ОБСЄ, в інших міжнародних організаціях, завжди знаходячи підтримку одна в одної як з багатьох важливих політичних питань глобального міжнародного характеру, так і з питань регіональних та субрегіональних ініціатив. За роки незалежності нашої держави відносини між Києвом і Софією залишаються рівними, стабільними, взаємовигідними. В одній із своїх заяв президент Болгарії Г.Пирванов наголосив, що Україна для Болгарії є дуже великим ринком. Україна перебуває в першій десятці торговельних партнерів Болгарії, а Болгарія входить до першої десятки країн – пріоритетних торговельних партнерів України. Об’єми нашого товарообігу щорічно зростають. Так, за 2003 р. товарообіг збільшився на 110,8% і становив 415,3 млн дол. США. Прямі інвестиції Болгарії в економіку України дорівнюють 12,4 млн дол. США і продовжують зростати. Характерною рисою болгарських інвестицій є те, що більшість їх (66,2%) спрямована у промисловість (59,2%), будівництво (4,5%) і транспорт (2,5%). Болгарські інвестиції працюють на 170 підприємствах України, з яких 122 є спільними. Трансформаційні процеси, що торкнулися усіх сфер життєдіяльності болгарського суспільства, як і в Україні, проходять важко, неоднозначно і ще далекі від досягнення певної стабільності. Свідченням цього можуть бути і парламентські кризи, які не полишають Болгарію. Так, у лютому 2005 р. тут знову виникла криза влади: депутати Народних зборів вшосте поспіль за період каденції заявили про свій вотум недовіри уряду С.Сакскобургготтскі. Цього разу такі вимоги підтримала вся опозиція парламенту. І ліві, і праві політичні сили категорично заявили, що влада потребує коректив. Безпрецедентна єдність опозиційних сил у їхньому бажанні повалити уряд, незважаючи на діаметрально протилежні політичні погляди, виявилася в країні вперше. Батько демократичних змін у Болгарії Жельо Желєв, який був президентом країни з 1990 р. по 1996 р., заявляв у ті дні: “Це основна роль опозиції – коригувати владу там, де вона чинить неправильні дії, і давати альтернативні рішення. Таким чином вона сприяє більш розумному управлінню державою. Саме тому без опозиції не може бути ні демократії, ні демократичного парламенту. В протилежному випадку, якщо немає кому вказати на помилки, запропонувати альтернативні рішення й інший погляд на майбутнє, правлячі сили легко можуть деградувати. Найкрасномовнішим прикладом цього є тоталітарне суспільство – комуністичний режим, коли можновладці ніби критикували самих себе і т.д., але завдяки цим процедурам вони лише замилювали очі суспільству” [10]. Ж.Желєв підкреслив, що в нинішній ситуації опозиція не без підстав критикує правлячі сили, оскільки вони не завжди дотримуються конституційних процедур, пов’язаних із парламентським контролем, а цього не можна ігнорувати. “Коли такий контроль здійснюється, міністри, які мають відношення до управління державою і яким задають питання, повинні бути присутніми на засіданні парламенту і відповідати на питання. Більше того, ці питання мають депонуватись у письмовому вигляді заздалегідь, щоб міністри і прем’єр-міністр мали достатньо часу і можливостей для підготовки з тим, щоб задовольнити їх” [10]. Можна стверджувати, що позиція Ж.Желєва цілком стосується України, особливо коли він говорив: “Президент Болгарії – президент усіх болгарських громадян згідно з Конституцією – і тих, хто за нього проголосував, і тих, хто голосував проти нього. Обійнявши цю посаду, з того моменту, як він дав присягу і вступив на посаду, він вже є президентом усіх болгар і зобов’язаний працювати в ім’я національних і державних інтересів. У цьому розумінні він має моральне і політичне право регулювати суперечності між інститутами держави, шукати компромісні рішення і тим самим запобігти ескалації напруги, шкідливої як для управління, так і для держави в цілому. В період криз і виникнення напруги в країні президент також може виступати як арбітр між політичними партіями, особливо стосовно партій, представлених у парламенті” [11]. Водночас болгарський соціолог Кинчо Стойчев, відповідаючи на запитання, чи можливий на червневих парламентських виборах 2005 р. у Болгарії варіант України, підкреслив: “Я переконаний, що наша політична система більш зріла і вірогідність розвитку такого варіанта дуже мала. Я думаю, що все, що відбувається в Україні, – це наше минуле. В нашій державі простір для можливих коаліцій настільки широкий, що мені легше сказати, яка з них неможлива. Неможливо, наприклад, щоб колишній прем’єр-міністр, а нині лідер правої партії “Демократи за сильну Болгарію” Іван Костов вступив з ким-небудь у коаліцію. Цей політик просто не володіє коаліційним мисленням. Але будь-які інші коаліції можливі. І я вважаю, що більшість партій тому і роблять все для того, щоб тримати свої двері відчиненими, оскільки розуміють, що може виникнути необхідність вступу в коаліцію” [11]. Висновки. Помаранчева революція в Україні викликала значний інтерес міжнародного співтовариства і зокрема Республіки Болгарія. За роки трансформації ця країна досягла значно більших успіхів порівняно з Україною – вона стала членом НАТО, а також практично вирішила питання вступу до Європейського Союзу. У внутрішньому політичному житті Болгарії склалася певна партійна система. Болгари зуміли легітимізувати інститут опозиції, провести конституційну реформу і впродовж кількох останніх років забезпечують політичну стабільність. Україна ще повинна навчитися цього. Тож, на нашу думку, події Помаранчевої революції стали певним трампліном, здолавши який, політична еліта, український електорат наблизилися до меж цивілізаційного вирішення складних суспільних проблем. Література 1. Семенович А. Помаранчева революція очима учасника // Форум. – 2005. – № 1. – С.66–68. 2. Украйна днес отново прави “кръгла маса”// http: // www.segabg.com /06122004/p0040002.asp 3. Украинската Рада преодоля кризата. Приети бяха поправки в избирательния закон и промени в конституцията // http: // www.segabg.com /09122004/p0040005.asp 4. Демокрация за Украйна // http: // www.capital.bg/show/index.php?broi= 2004-48&page=33-48-2&rubr=globus 5. Опозицията иска национална стачка в Украйна. Юшченко призова Европа да не признава изборите // http: // www.bgradio.net/ntws/story/6643/ 6. Виктор Юшченко побеждает на выборах президента Украины //http: //www.bnr.bg/Radio Bulgaria/Emission_Russian/News/2712_M4.htm 7. Слово на президента Г.Първанов при откриването на ХII среща на Съвета на министрите ОССЕ // http://www.president.bg/news.php?-id=1754&st=0 8. Обръщение на министър-председателя Симеон Сакскобургготски към 12- та среща на министрите на външните работи на страните от ОССЕ, София, 6–7 декември 2004 г. 9. И на верхах и в далекой глубинке развивается сотрудничество между Украиной и Болгарией //Дипломатический мир. – 2004. – №7(8). – 14–21 апреля. 10. Обретенова Т. Оппозиция как корректив власти – интервью с экс- президентом Болгарии Жельо Желевым //http://www.bnr.bg/RadioBulgaria/ Emission_Russian/Theme_Monitor/Material/zheljo_opozicia.htm 11. Обретенова Т. Станет ли 2005 годом очередных политических сюрпризов в Болгарии? // http://www.bnr.bg/RadioBulgaria/ Emission_Russian /Theme_Monitor/Material / 2005_iznenadi.htm ЛЮСТРАЦІЯ: РЕФЛЕКСИВНИЙ МЕХАНІЗМ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА З.С. Карпенко, м. Івано-Франківськ У статті обґрунтовується рефлексивний механізм люстрації як принципу існування громадянського суспільства і засади моральності політичної поведінки громадян, наголошується на особистій відповідальності носіїв влади за культивування в Україні демократичних цивілізаційних стандартів. Ключові слова: вчинок, громадянське суспільство, демократія, екзистенційний вибір, люстрація, моральність, рефлексія. В статье обосновывается рефлексивный механизм люстрации как принципа существования гражданского общества и основы нравственности политического поведения граждан, акцентируется личная ответственность носителей власти за культивирование в Украине демократических цивилизационных стандартов. Ключевые слова: поступок, гражданское общество, демократия, экзистенциальный выбор, люстрация, нравственность, рефлексия. The article focuses on reflection mechanism of lustration as the principle of civil society existence and the basis for morality of citizens’ political conduct. It evaluates the personal responsibility of authorities for cultivation of democratic civilization standards in Ukraine. Key words: act, civil company, democracy, existential choice, lustration, morality, reflection. Нині вже ніхто не сумнівається, що сподівання Помаранчевої революції лежали в площині морального оздоровлення суспільства. Політтехнологічні загравання колишньої влади з національною ідеєю задля заспокоєння правих і недвозначні кивки в бік євразійського союзу з метою присипляння лівих, економічні маневри в бік лібералізації ринку вкупі із соціальною демагогією щодо турботи про малозабезпечених вилилися в брудну суміш моральної дволичності, етичного нігілізму і цинічного нехтування закону. Напередодні достопам’ятних президентських виборів 2004 року здавалося, що країна ввергнута у споглядання кримінальної оргії панівного клану. Повсякденним явищем стала симуляція праведності, презумпція недоторканності верховного чину через його ізольованість від народу. Відомий соціальним психологам феномен низхідної сліпоти створював у державних зверхників ілюзію народу як біомаси, придатної лише для того, щоб бути зворотним боком дзеркала, що тримає на собі його відображальну поверхню, в яку самозадоволено вдивляється каста недоторканних[1; 2; 3]. Виплекане авторитарною владою нарцисичне презирство олігархічної меншості до більшості своїх співвітчизників провокувало на безоглядні вчинки. Шокуючі масштаби використання адміністративного ресурсу, неприкрита маніпуляція голосами електорату, безсоромна брехня в медіа, спекуляція на дифузній національній ідентичності, недовговічні політичні союзи всередині країни, запроданство національних інтересів задля вдоволення кланових економічних апетитів, безпрецедентні пограбування держбюджету й адміністративні зловживання, фізична розправа над опонентами підвели українське суспільство на рубежі 2004 – 2005 років до воістину гамлетівського вибору – повстати проти паплюження своєї громадянської і людської гідності чи зректися духовного і морального сану істот Homo sapiens. Совість, цей підсвідомий Бог, указала на перший шлях, і сімнадцять помаранчевих днів стали для пробудженої нації інтенсивним курсом шокової терапії. Здавалося, точка біфуркації остаточно трансформувалася у вектор домінантного цивілізаційного вибору, “мрієпокладання” мільйонів українців здобули потугу твердої державницької волі, що має шанс перерости в консолідовану стратегію державотворення. Як показали подальші події, революційні надзусилля здатні залишити глибокий слід в емоційній пам’яті громадян, однак кожен емпіричний індивід, незалежно від свого відношення до владної вертикалі “післяпомаранчевого” періоду, продовжує перебувати в середовищі “між” – глянцевим фасадом законослухняності і моральної благопристойності, з одного боку, та захланним егоїстичним задзеркаллям, з другого. Посталі, було, заклики й ініціативи про люстрацію як загальнодержавну “санітарну” програму для претендентів на державну службу розбилися об реліктову твердиню непохитного хуторянського менталітету: “Моя хата скраю”. Щойно з’ясувалося: ніяка національна ідея не може спрацювати без чіткої рефлексії неуникності екзистенційного вибору. Відтак сила громадянського суспільства, що формується, залежить від ступеня самоусвідомлення і відповідального особистісного вибору своєї позиції в повсякденних ситуаціях [4]. Свого часу про люстрацію не говорив хіба що лінивий. Говорити про неї стало модно. Допускати можливість люстрації як суспільно-політичного явища перетворилося в невід’ємне реноме вільнодумного демократа, тим часом як реальне запровадження люстрації в повсякденне життя наштовхується на нездоланні антиномії моральнісного вчинкування, що вимагають з’ясування їх глибинно- психологічних та екзистенційних підстав [5]. Зауважу, що у своїх розмірковуваннях на тему люстрації буду дотримуватися автентичного значення цього терміна латинського походження (lustratio – очищення шляхом жертвоприношення), семантика якого зазнала серйозних історичних мутацій, що відбувалися, на жаль, паралельно з вихолощенням символічного змісту самого феномену. Зазначений кут зору на проблему полягає в проясненні співвідношення компонентів у системі “суб’єкт – об’єкт люстрації”. Передбачається, що суб’єкт, він же люстратор, – носій суспільно важливих чеснот, свого роду експерт і еталон громадянськості, об’єкт – людина, винна апріорі, носій суспільних пороків. Перше логічне запитання, що випливає з опозицій суб’єкта і об’єкта, полягає в тому, як відбувається розмежування на суб’єкта і об’єкта. Як, а не хто встановлює, що громадянин X буде люстратором, а громадянин Y – люстрованим, бо так би нам довелось апелювати до Господа Бога або до його повірених самозванців. Як демаркаційна лінія між першим і другим пролягають людські вчинки, а вчинок – це одиниця діяльності, оцінена під кутом зору моралі. Якщо Y – корисливий маніпулятор, захланний брехун- плутократ, амбітний імітатор повсякчасної заклопотаності суспільним благом, а насправді завжди лиш своїм, мізерним і дрібненьким, або ж якщо він – пихатий збирач “алібі” у вигляді звань, посад, зв’язків та інших знаків переваги, здобутих підкупом, холуйством і дедалі більшим зловживанням владою, – ці та інші вчинки специфічного змісту самі себе виказують. Це наче шапка, що горить на злодієві. Розмежування людей за вчинками – природне. Це розмежування не за принципом “хто був з ким”, а за принципом “хто був де”. Чому не за першим принципом? Тому що це означало б делегування права люстрації окремим людям, а фактично – відмову від люстрації як такої, як принципу самого життя. Не “я себя под Ленина чищу”, як писав один відомий поет тоталітарної доби, а я вчиняю, кожен раз вибираючи між альтернативами, на користь загальновартісного, а не обмежено меркантильного, духовного подвигу-зростання, а не відкату в черствість й утробне самозадоволення. Однак якщо саме життя розмежовує хто є хто, то що робити тому, кого це життя, хід подій обрали на роль люстратора. Фактично, питання конкретизується у такий спосіб: яким повинен бути сучасний політичний лідер, новообраний чи новопризначений керівник організації, котрий має підтримувати люстраційні настрої, бо це його природні повноваження, що випливають з духу часу [6]. Назагал це людина, яка живе по совісті, у згоді із собою, за покликом серця, скоряючись творчому велінню самореалізації задля загального блага, уникає будь-якої симуляції, псевдоактивності, квазідоброти... Здається, усе просто: будь собою, а не підробкою когось, не позначником норми і припису, а щоб твої дії означали ці норми і приписи. А це можливо, коли людська дистанція між тобою і люстрованим зникає. Ти сам люстратор самого себе, в першу чергу, а відтак твої дії природно ведуть до люстрування інших. Нарешті чесність особи стає харизмою, що має безперечну владу над людьми і виконує роль люстраційного еталона. Звичайно, керівник, який виконує люстраційні функції, – це жива людина. Щоб уникнути чи мінімізувати помилки, пов’язані із цим нелегким і болісним процесом, слід пам’ятати, що людині притаманна ілюзія прозорості стосовно самої себе. Ця ілюзія потребує коригування публічністю і гласністю. Часто раціональні рішення керівника шокують, ображають, викликають спротив, якщо вони не пройшли люстрації публічністю. Ідеться про механізми й процедури демократичного обговорення, дебатування, колективного прийняття взаємних зобов’язань, вироблення правил і плекання почуття солідарної відповідальності. Керівник (він же люстратор), який не дотримується процедури люстрації, автоматично втрачає право люструвати, бо це право – не адміністративний привілей, а моральнісна чеснота, що повсякчас тестується буденністю. Зауважимо, що керівник є люстратором мимоволі, адже він має справу з персональним менеджментом, тому функція люстрації існувала завжди. Просто на ній раніше не наголошували. У громадянському суспільстві із широкою і розмаїтою мережею самоврядних інституцій люстрація – це сам принцип його існування, своєрідне рефлексивне дзеркало (люстерко), в якому відображаються і взаємно коригуються всі його суб’єкти. На міжіндивідному рівні це означає, що позиції суб’єкта і об’єкта люстрації потенційно обернені, здатні до реверсивного повороту. Відтак кожен люстратор може бути люстрованим. Це застереження слід мати на увазі, аби не надавати шляхетному насправді процесу люстрації відтінку демонізації, себто пошуку придатних публічних персонажів на роль цапів-відбувайлів, щоб ті сповна заплатили за нашу малодушність й утаємничений від усіх нонконформізм. Принесення в жертву колишнього сюзерена, проекція на нього власних злих демонів, що не раз спокушали, але були приборкані не завжди силою духу й категоричним імперативом сумління, а радше “виморожені” екзистенційною анестезією, коли ні до чого не хочеться мати стосунку, – ця паралізуюча волю апатія хоче отримати гіперкомпенсацію у вигляді спокути іншого за власну бездіяльність у “нахраписті” часи підлих і підступних злодіянь. Пролити, бодай символічно, кров ближнього, що так вигідно відтіняє власного недореалізованого демона, – спокуса не з простих. Якщо її не конвертувати через самопізнання в самоочищення, самоспокуту і клятву, можна спровокувати ланцюгову реакцію шельмувань, показових судових процесів задля запізнілої моральної сатисфакції. І хай як це блюзнірськи не звучить, відомі гучні самогубства знаних сановників і можновладців є прикметою того, що люстрація суспільства сягнула глибин інфернального. Якщо табуйованим підсвідомим “упирям влади” одних було все-таки дозволено (нами ж) нагло безчинствувати (принижувати, експлуатувати, красти, обманювати, вбивати), то їхнє добровільне зведення рахунків із життям – найстрогіший самосуд, до якого причетні всі. Повернімося ще раз до кадрової політики керівників- люстраторів. Швидкі, а насправді скороспілі посадові призначення чільника організації важко пояснити “революційною доцільністю”, радше це зневага до “плебсу”, який, на його переконання, не здатний збагнути глибокодумної стратегії кадрової шахівниці. І знову в люстраційному дзеркалі з’являється похабне мурло “вампіра влади”, що впивається маніпуляцією. А звідси – пряма дорога до махінацій, фальсифікацій, тотальної неправди-кривди, рішуче заперечених Майданом. Чи можуть пропоновані люстраційні “сімки” гарантувати очищення суспільства від рецидивів сп’яніння, а відтак зловживання владою в “особливо великих масштабах”? Як відомо, до категорій моралі не застосовують ступенів порівняння. Є добро, і є зло. Просто добро і зло – як цінність і антицінність. Чи можемо ми за цих умов вимагати культури толерантності як від державних чинників, так і від пересічних громадян? Що така культура необхідна, не викликає сумнівів. Усякий суспільний рух без культури толерантності його носіїв неминуче перетворюється у фундаменталізм, про людиноненависницькі наслідки впливу якого повідомляють медіа. Скидається на те, що перепинити розпросторення пробудженого “демона влади” може тільки “ангел любові”, що не знає пресу домінування і гноблення, бо сам відчиняє люфт свободі різновекторного благодіяння. Висновки. Отже, культура толерантності засновується на культі любові в усьому обширі її вияву. Слід пильно вдивлятися в дзеркало внутрішньої люстрації: чи толерують між собою прагнення до влади з прагненням любити, жадоба брати й поваба віддавати, намагання диктувати й бажання зацікавлено слухати, контролювати і прощати?.. Якщо так, то ми досягли заповітного ідеалу – люстрації як стану. Але вона – це процес довжиною із життя. Люстраційна кампанія захлинулася, так і не розпочавшись. Формально вона дала старт багатьом судовим процесам з приводу особливо кричущих зловживань владою колишніх високопосадовців, багатьох з яких торкнулася коса реприватизації. Своє “не-алібі” перед лицем правди довелося підтверджувати самому народному президентові. Греко-католики кинули виклик православному слов’янству: переїзд у Київ їх кардинала є запрошенням до екуменічного діалогу, поверненням до духовної праматері. Гучне святкування 80-річчя Артеку разом з відкриттям у Криму української гімназії – це просування демократії та українства на причорноморські терени. Почергові кризи – бензинова, м’ясна, цукрова – борсання в клубку приватних і державних інтересів, у сітях глобальної економіки... Суспільство вчиться бути причетним. “Маленький українець” з подивом помічає, що він перемістився в центр, разом з новою владою, яку виборов шляхетним моральним подвигом. “Скрайня” позиція люструє інших: сподівається на когось, цурається, тікає чи нападає. А центр – в облозі, тут мало запитувати, чекати, вимагати – тут треба відповідати, ініціювати, працювати, не зраджуючи своєї моральної суб’єктності. “Несподівана нація”, як назвав українців Е. Вілсон [7], ще має ствердити закономірність і тривкість свого поставання. Не як результат слабкості колишніх імперій, не як уламок геополітичного розлому, а як самодостатній суб’єкт міжнародного права, світової економічної системи, культурної місії тощо. Тому само- і взаємолюстрація для громадян молодої Української держави – неодмінна умова її життєздатності. Література 1. Васютинський В. Інтеракційна психологія влади. – К., 2005. 2. Ольшанский Д.В. Психология масс. – СПб.: Питер, 2002. 3. Хазратова Н.В. Психологія відносин особистості й держави. – Луцьк: РВВ “Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2004. 4. Швалб Ю.М. Целеполагающее сознание (психологические модели исследования). – К.: Миллениум, 2003. 5. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття. – К.: Либідь, 2003. 6. Татенко В.О. Лідер ХХІ/LIDER ХХІ. Соціально-психологічні студії. – К.: Вид. Дім “КОРПОРАЦІЯ”, 2004. 7. Вілсон Е. Українці: несподівана нація. – К.: “К.І.С.”, 2004. ПСИХОСОЦІАЛЬНИЙ НЕВРОЗ “ПУЕР ЕТЕРНУС” О.А. Донченко, м. Київ Аналізується один з видів психосоціальних неврозів, механізми його виникнення та ознаки, за якими його можна розпізнати. Прогнозуються психополітичні наслідки цього неврозу. Аналіз здійснюється в парадигмі аналітичної психології. Ключові слова: архетипи, колективне несвідоме, позаперсональне, усвідомлення, міф, невроз, психофрактали, Самість, Душа, Дух. Анализируется один из видов психосоциальных неврозов, механизмы его возникновения и признаки, по которым его можно опознать. Дается прогноз психополитических следствий этого невроза. Анализ проводится в парадигме аналитической психологии. Ключевые слова: архетипы, коллективное бессознательное, внеперсональное, осознание, миф, невроз, психофракталы, Самость, Душа, Дух. The article analyses one of the type of psycho-social neurosis, mechanisms of its development and characteristics of its identification. It gives the forecast of psycho-political consequences of this neurosis. The analysis is held in the paradigm of analytical psychology Key words: archetype, collective unconsciousness, unconsciousness, outer personal, recognition, myth, neurosis, psycho-fractals, Selfness, Soul, Spirit Проблема: психосоціальний стан сучасного соціуму, у т.ч. і молоді, неоднорідний, його важко диференціювати. Багато психологічних феноменів перебувають у сфері несвідомого, психічного. Головним завданням сучасної соціальної і політичної психології є максимальне розширення соціальної свідомості за рахунок визнання та осмислення колективного несвідомого. Мета статті: вивести на рівень свідомості психосоціальний невроз, що дістав назву “Пуер Етернус” (від лат. – Вічне Дитя). Позаперсональне, неусвідомлене в житті спільноти осмислюється занадто повільно й обережно. Разом з тим не можна ігнорувати дію таких позаперсональних чинників, як влада, гроші, гра, символи, міфи, релігія тощо. Не можна не бачити, як працюють ці чинники в повсякденному житті. Згадаймо, наприклад, крилатий, але призабутий вираз: “не посада прикрашає людину, а людина – посаду”. В Україні занадто багато організацій і структур належить особистостям, безмежну силу яких зробили гроші, гра і народна переконаність у тому, що “таких не переробиш”. Україна має сьогодні еліту, що купує свою елітарність, і політиків, що купують повагу до себе. Отримавши бажану високу посаду, такі люди відразу ж потрапляють під владу позаособистісної, виробленої віками вагомості різноманітних посад – священнослужителя, лікаря, учителя, правителя (від президента до голови житлово-комунальної контори) тощо. Привласнюючи змісти і якості посад, які існують самі по собі як архів колективних зусиль багатьох людей, змісти, що їм не належать, ці люди підносять свою особистість за рахунок інших. В аналітичній психології це називається психічною інфляцією, коли людина стає “надлюдиною, подібною до Бога”. У цій іпостасі людину ніщо не обмежує... Глибинна психологія стверджує, що така необмеженість, безмежність є ознакою відсутності в людини власної індивіду- альності, ознакою спонтанного підпорядкування людини владі архетипу як частки колективного несвідомого. Як відомо, феномен колективного несвідомого (після відкриття З.Фройдом індивідуального несвідомого) досліджував К.Г.Юнг [1]. Людство, за Юнгом, перебуває в полоні зразків (моделей, типів або патернів) поведінки, відчуттів, сприймання і мислення, що зберігаються в змістах різних релігій, міфів, легенд, казок, традицій, ритуалів тощо. Панівні патерни поведінки, стилю і образу життя, навіть моделі світо- і самосприйняття, сформовані ще в “сиву давнину”, від називав архетипами і вважав, що вони є найбільш давніми й універсальними мислеформами, психічними корелятами інстинктів [2]. Архетипи – це досвід людства, що постійно повторюється, це організуючий принцип, форма, яка може наповнюватися тим чи іншим змістом залежно від багатьох чинників середовища – символів, образів, загальних змістів ситуацій тощо. Ідентифікація людини з позаособистісними змістами може набувати або позитивного, або негативного характеру, викликаючи до життя той чи інший архетип. Це визначається особливостями її соціалізації і психосоціальною ситуацією в цілому. Так, архетип Героя може наповнюватись образом Ісуса Христа, Робін Гуда, Іллі Муромця, Франкліна Рузвельта, Богдана Хмельницького, а може – образом Антихриста, Іуди, Кощея Безсмертного тощо. Так само архетип Пуера (Дитяти) може наповнюватися всіма філо- та онтогенетичними змістами залежно від історико-психологічної та автобіографічної ситуації того, хто в цей архетип втрапляє. Так чи інакше, а наукова і практична цінність поняття “архетип” не викликає сумнівів. У науковій рефлексії з’явилася можливість з одного боку, виокремити, а з другого – поєднати в тій чи іншій пропорції набуту індивідуальність і позаіндивідуальну загальність, усвідомлене і несвідоме, суб’єктне і позасуб’єктне. У глибині кожного з нас є психічні даності і психологічні перспективи наповнення цих даностей (які дістали назву психофракталів). Психофрактали місять у собі архетипні змісти у загальнолюдському їх значенні і, водночас, в індивідуальних пропорціях і потенційних формах розвитку цих змістів. Актуалізація потенційного залежить як від індивідуального психічного вираження Душі (або від її психофракталу, тобто обмеженого, певного призначення), так і від якості того Духу, який спонукає Душу до розвитку. Психологічні перспективи людини, таким чином, залежать від її Духу (або суб’єктності індивіда), що набувається в процесі соціалізації, від рівня розвитку Самості як сенсу Душі і показнику Духу, і, в кінцевому підсумку, від результатів індивідуації як шляху до задуманої вищими силами реалізації життя певного індивіда. Отже, головною метою соціалізації людини є пробудження її Душі шляхом формування і зміцнення її Духу. Для педагогічної спільноти, в яку, безперечно, включаються насамперед батьки й учителі, головною проблемою і метою діяльності є створення умов для того, щоб дитина змогла збагнути, чим вона є під кутом зору своїх психічних можливостей, ким вона може стати під кутом зору особистісної ідентичності і що саме вона повинна взяти відповідальність за своє життя. Багато психоаналітиків вважають, що архетипи, власне, – це те, чого людина повинна позбуватися і боятися [3]. Впевнена, що це однобічне уявлення про архетип. І передусім тому, що з архетипів складається не тільки Душа людини, а й Душа спільноти. Адже екстраверсія, інтуїція, раціональність, чутливість, емоційність і багато інших психічних складових – це найбільш загальні архетипи психіки людства. Архетипів не треба боятися, з ними потрібно рахуватися, поважаючи природу Людини, що має своїм джерелом та умовою життя вічний час і безмежний простір. На архетипах стоять суспільства, архетипна складова міститься в соціальних нормах, культурі, інституційній структурі суспільства, системі відносин тощо. Тобто різні ментальності базуються на тих чи інших архетипах і так само різні індивіди мають за своє психічне джерело ті чи інші архетипні варіації (психофрактал, індивідуальну частку психічного). Архетипи – це спільне, вічне, само по собі нетворче. Творчим повинен бути Це психічна структура, на якій вибудовується індивідуальна динаміка. Для психологічно дорослої і зрілої людини нормальним є сприйняття архетипної складової всього соціального життя як фону. Проте ненормальною є ситуація, коли людина втрапляє в архетипну форму і не усвідомлює цього. Коли замість власного життя людина живе життям архетипу: оцінює себе, інших, ситуацію не зі своїх власних позицій, а з позицій загальних готових психоформ. Показником психологічної зрілості, дорослості людини є превалювання творчо-самостійного рівня діяльності, поведінки та осмислення життєвих ситуацій. Переважання позаіндивідуальної архетипної складової в поведінці людини призводить до появи психічних розладів, зокрема неврозів. У нерозвинутому суспільстві ці розлади навіть не диференціюються, бо люди живуть у просторі традиційності і незмінних архетипних шаблонів. У такому суспільстві, як правило, перемагає авторитарна влада і тоталітарно-організаційне життєвлашту- вання. Колективне несвідоме в такому суспільстві панує над психікою більшості, яку дуже просто будь-який лідер з маніпулятивною метою може втягнути у міфологічний стан довіри і надії. Юнг вважає, що небагато “сучасних” людей має свідомість, яка відтворює життя людства і власного суспільства впродовж декількох століть і яка може протистояти владі несвідомого. Проте “чим нижчий рівень свідомості, тим сильнішим і безпосереднішим буде вплив епохи на несвідоме” [4, с.126]. Саме тому, мабуть, люди з низьким рівнем свідомості відтворюють реальну дійсність найточніше. Вони нічого не знають про причини своїх реакцій. Тільки “сучасна”, “позаісторична” (в сенсі постмодерністської “свободи” від настанов вічного минулого) людина здатна за своїм бажанням так чи інакше проінтерпретувати будь-яку ситуацію. Навіть ту, яка за своєю природою є міфологічною. Прикладом може бути Помаранчева революція, яка відбувалася за точним сценарієм міфу, а інтерпретувалася як наслідок потужного лідерства. Нарешті ми підійшли, власне, до теми, а саме до аналізу соціального неврозу “Пуер Етернус”, який має тенденцію фракталізуватися (ділитися, мов клітина) від психосоціальної матриці системної ситуації до великих груп та окремих індивідів. Дану проблему слід усвідомити не стільки на науковому рівні, скільки на практичному. Оскільки ні індивіди, ні політичні або владні структури, які перебувають тепер під владою цього неврозу, не відчувають загрози його наслідків. У подальшому людину або іншого (наприклад, колективного) носія з неврозом просто “Пуер Етернус” ми будемо для скорочення називати “Пуер”, а саму хворобу – “ПЕ”. Отже, соціальний невроз “ПЕ” за свій витік має саме соціальне самопочуття. Сутність “ПЕ”: від поганого соціального самопочуття “Пуер” (не має значення, скільки йому років – 7, 15, 30, 50 або 70) психологічно “провалюється”, повертається назад, до родинних цінностей, до материнської матриці стосунків і світосприйняття, тобто до архетипу “Велика матір”. Родинні або кланові цінності, материнський гештальт лона за певних обставин кличуть людину до себе. Не спромігшись здолати життєві перепони, така людина втікає від реального життя і реальної відповідальності за себе і за інших. Коротко можна сказати і так: сутність “ПЕ” – це погане самопочуття через актуалізацію материнського комплексу. Актуалізація цього комплексу відбувається в умовах зростання психосоціальних і психоенергетичних вимог середовища до людини, на які вона не здатна відповідати належним чином і відтак почувається все гірше, і врешті-решт, її психіка з метою самозахисту провалюється в безпечне “лоно”. Як бачимо, основною проблемою такої людини є нерозвинуті Душа, Дух і Самість. Таку людину не підтримує Дух, а нерозвинуті Душа і Самість не забезпечують людину необхідною психічною енергією для нормальної дорослої реакції на ті чи інші обставини. На жаль, невроз “ПЕ” в сьогоднішній Україні працює на всіх рівнях – соціуму, влади, соціальних структур і, нарешті, людини. Справа в тому, що все в цьому світі має фрактальну природу: психіка (з однієї універсальної матриці – мільярди різних, але по суті, однакових її носіїв), тіло (немає пальця, який би можна було не впізнати, але немає жодного повторення візерунку його шкіри); хвороба (будь-яка хвороба, наприклад, грип має стільки проявлень на мікрорівнях організму, скільки людей на нього хворіють); немає однакового листочка на одному дереві (хоча всі вони мають одну форму); немає однакового меду в різних пасічників і т.ін. Подібно до цього живе, розвивається, проявляє себе і людська соціальність: однакова ситуація на території певного суспільства, наче матриця, породжує явища одного типу. Покоління “ПЕ” народжується з надр авторитарного соціуму з переважанням патерналістських цінностей так само, як окремий індивід з цим діагнозом формується під впливом авторитарної матері з переважанням стереотипного світосприймання. “Пуери”, які не бачать в собі ознак “Пуера”, перебувають у стані відокремленості від самих себе, а це для них і для тих, хто з ними, – трагедія. Досить (після переліку основних рис “Пуера”) прискіпливо подивитися на нашу владу, управлінські, бізнесові, освітянські, культурні та ін. соціальні структури, на наших синів, онуків та чоловіків, і ми всюди знайдемо “Пуера”. Із цього переліку видно, що йдеться в основному про “чоловіче” в українському суспільстві. “Жіноче” також страждає, бо елементи цілісності не бувають відокремленими одне від одного. Можна сказати, що страждає цілісність, тобто суспільство. Отже, невроз “ПЕ” – це такий стан психіки (індивідуальної або колективної), який занадто довго несе в собі підліткові ознаки. Як правило, він асоціюється з неусвідомленою прихильністю до материнських цінностей, тобто до власної безпеки, комфорту, впевненості в тому, що тебе люблять, жаліють і захищають, що тобі допомагають, що не треба долати труднощі ще за когось або за щось відповідати. Для цього неврозу характерним є так зване умовне життя його носія [2; 5; 6]. Матір при цьому відіграє роль “загонича на полюванні” [6]. Життя “Пуера” – це непродуктивне існування в реальному повсякденні, це подібне сну внутрішнє життя. Його часто жаліють, а значить люблять саме за те, що він самотній, немов би кинутий. Основне енергетичне і психологічне живлення він узагалі отримує в інших краях, від інших коренів... Не тут, не в реальності... Меланхолія, розчарування, життя між двома світами, і в жодному з них він не почувається вдома. Психологічний стан “Пуера” – не щастя, але й не нещасливість, не байдужість, не слабкість, не втома, не цікавість (що обертається реальними справами)... “Пуер” не знає, чого він хоче. Проте той не може здійснити вчинок, хто не знає, що йому насправді потрібно... Відсутність такого знання означає незнання того, ким (а точніше – чим) насправді є “Пуер”. Найболючий конфлікт виникає у зв’язку з вибором між небезпекою і свободою. Усередині “Пуера” – дві субособистості, кожна з яких вимагає задоволення і не здатна поступитися своїм суверенітетом. Складне завдання для “Пуера” в такому випадку – зберегти напругу між цими субособистостями з метою прояснення – хто ж він такий і чого хоче. Юнг говорив, що ніхто не зможе пізнати себе, поки не взнає, чим, а не ким він є (що це психофрактал, психіка, душа). Тільки те, що дійсно є самим собою, може зцілити, вважав К.Г.Юнг [2]. Будь-який потенціал людини обертається проти самої людини і стає негативним, якщо не реалізується в житті... Як вважає М. фон Франц, людина не може жити без стійкої віри в існування чогось, що неможливо зруйнувати в ній самій... У той же час вона може прожити все своє життя, не знаючи про існування цієї сутності і своєї віри в неї [5]. Сприйняття життя як тюремного ув’язнення проходить через всю психологію “Пуера”, він ув’язнений у своїй психіці і сам собі – ревізор. В’язниця – це і є відмова від самоздійснення і самоприйняття. Наявність підліткової настанови свідомості “Пуера” обумовлює його небажання визнавати існування обмеженостей. Коли він стикається з ними, його охоплює роздратування. Це призводить до проявів пихатості, гордовитості і зарозумілості, що є ознакою психічної інфляції його Я. Страх “Пуера” перед реальністю іде поряд із впертим небажанням стояти на власних ногах. Він може перебувати в такому стані безконечно довго. Життя “Пуера” в більшості випадків можна кваліфікувати як “тимчасове”, “попереднє”. А коли людина живе “попереднім” життям, її несвідоме перебуває в стані постійної роздратованості або агресії... Які б справи не виникали, усе це не те, до чого “Пуер” прагне, і у нього завжди зберігається ілюзія, що коли- небудь у майбутньому з’явиться в його житті щось реальне, справжнє... Така настанова призводить до постійної внутрішньої відмови зв’язати себе обов’язком моменту. У “Пуера” відсутнє відчуття своєї безпосередньої причетності до життя. Начебто він ще не народився. Начебто він несправжній. І ще – величезний страх перед відкриттям самого себе. Перед тим, що повинно було відбутися ще в підлітковому віці. І саме з цим страхом пов’язано безмежне неусвідомлене відчуття провини, яке можна розглядати як наслідок “непрожитого життя”. Можна стверджувати, що це відчуття формує стиль життя “Пуера”. “Пуер” не може усвідомити, що потрібно дати реальності увійти у своє життя, що необхідно взяти на себе відповідальність за щось і обов’язково нести її. Спробуймо проаналізувати сучасну ситуацію в українському суспільстві, яка викликала до життя архетип “Пуер Етернус” (Вічне Дитя) у масовому масштабі. Звісно, в цьому соціальному процесі були задіяні як організаційні, так і самоорганізаційні психосоціальні чинники. До організаційних чинників належить розпад авторитарної держави з її усталеною соціально орієнтованою структурою, руйнація прозорого і зрозумілого для всіх соціального порядку, поразка радянської спільноти зі своєю системою цінностей, розчинення радянської комуністичної ідеології, яка виконувала важливу доцентрову функцію в психології суспільства, позбавлення декількох поколінь людей звичного і бажаного соціального статусу (згадаємо закриття фабрик і заводів, книжкових видавництв і магазинів, численні скорочення науковців тощо), економічна залежність і страх, що з’явилися замість відчуття спокою за завтрашній день. Як сон, розвіявся міф, у якому перебувало декілька поколінь і який був реальністю в масовій свідомості, а саме – міф про рівність (економічну і психосоціальну, тобто рівність можливостей). Відбулася деконструкція психосоціальних цінностей минулого, від яких можна було б відштовхнутися для подальшої їх корекції і розвитку. До організаційних чинників належала і організаційно-управлінська матриця СРСР, а саме – матриця “демократичного централізму”. За механізмом фракталізації дана матриця методом ділення опанувала всі управлінські структури. За допомогою організаційних чинників на радянському просторі легко створювалося МИ (навіть там, де ще не було сформоване Я). Саме це і стало головним чинником безболісного розпаду спільноти під назвою “радянський народ”. Проте конкретна людина в тій спільноті почувалася в психологічному плані захищеною і спокійною. Саме звідси розпочинається дія самоорганізаційних, невидимих, глибинно-психологічних чинників руйнації соціального самопочуття. В основному з причини необхідності щось будувати без фундаменту. Зникли соціальний порядок і логіка життя. Натомість з’явилися екстремальні моделі поведінки та соціальних очікувань. Офіційні політичні події і трансформації проекуються на внутрішню особистісну структуру, стають процесами інтрапсихічними, набувають форми особистісних уявлень, фантазій і, насамкінець, поведінки. Узагалі в нормальному здоровому суспільстві соціальне самопочуття для людини як соціальної істоти є головним показником і чинником індивідуального самоздійснення. На жаль, за радянський період ані соціологи, ані психологи його не вимірювали, задовольняючись іншим феноменом, а саме – соціальним настроєм (С.Паригін, В.Ядов, В.Чупров та ін.). В незалежній Україні соціологи (Є.Головаха, Н.Паніна) почали його вимірювати у формі багаторічних моніторингів, за рахунок чого з’явилися дані, якими можна скористатися, щоб скласти певне уявлення про соціальні очікування, потреби і настанови представників різних поколінь, зокрема молоді [7]. Проте психологічних замірів стану соціального самопочуття на репрезентативній вибірці й досі немає. Разом з тим вторинний аналіз соціологічних моніторингів і цільове спостереження дають підстави для опису соціального самопочуття української молоді сьогодні. Для молоді більше ніж для інших вікових груп характерні розпливчастість і занадто швидка зміна цінностей, життєвих стилів, відсутність морально-етичних і політичних переконань. Соціальні, культурні, екологічні і технологічні загрози підривають найсуттєвішу потребу людини – потребу в “символічному безсмерті”, яка задовольняється в нормальному суспільстві через народження і виховання дітей, створення продуктів мистецької або наукової творчості, через віру тощо. Заповнення психологічних порожнеч починається ще в школі (через вживання алкоголю, наркотиків, прилучення до сексу). Любов як духовне і душевне зникає, а секс “приживається” так само, як і все інше – для набуття субкультурної ідентичності. Невроз “ПЕ” став однією з поширених і тривожних ознак молодіжної субкультури в Україні, а вікові й професійні межі цієї субкультури значно розширилися порівняно з минулими роками. До цієї ж культури “пристали” і сучасні політики, яких уже важко диференціювати на лівих чи на правих, не кажучи вже про серйозних чи веселих, порядних чи авантюристів, професіоналів чи дилетантів тощо. Політичні структури, як і колективна свідомість, є відображенням психосоціального розвитку суспільства в цілому. Патологічний розвиток суспільного буття породжує патологічні організаційні структури на всіх рівнях [8]. У сучасній Україні прокинувся архетип “Вічного дитяти” – проекція нездатності оновлення і разом з тим привабливий символ примирення протилежностей. Порушення психіки архетипом “Вічного Дитяти” пов’язані зі слабкістю Самості, тобто з незаповненістю психофрактала індивіда і соціуму. Цей архетип притаманний в основному чоловікам, які ніяк не можуть подорослішати: повсякчас нетерплячі, нічим не зв’язані, ідеалістичні, завжди готові все розпочати заново, зовні непідвладні віку, безхитрісні, схильні до уяви і фантазування. Якщо архетип “Вічного Дитяти” об’єднується з архетипами “Персони” (те, ким людина або соціум хоче, але не може бути; те, що хочуть бачити авторитетне оточення і він сам, але не те, в чому його справжнє покликання й унікальність) і “Великої Матері” (на негативному полюсі якого – все потаємне, темне, приховане, все, що поглинає, руйнує і розбещує, збиває з власного шляху, зупиняє розвиток і плодовитість), у колективному несвідомому соціуму відбувається те, що готує суспільство до психологічного прийняття тоталітаризму. Формуючи організаційні структури і методи, що адресуються населенню, сучасна українська влада повинна враховувати міфологію, яка працює на рівні колективного несвідомого і має свої безперечні закони. Специфіка сьогодення визначається розвитком потужного есхатологічного міфу, що почав працювати на “помаранчевому” Майдані і міг розгорнутися в бік потужних демократичних перетворень тільки за умови певної поведінки лідерів цього міфу. Ті ж методи, якими послуговується сучасна влада, вважаючи “період розбудови Майдану” знову ж таки перехідним (читай – аномічним, безнормним тощо), є умовою розгортання цього міфу в бік поглинання величезної енергії Майдану і руйнації його мети та очікувань. Оскільки, за Юнгом, “коли знаки вічності зникають з лику небес, їх знаходить свиня, що риє землю в пошуках трюфелів. Оскільки вони (ці знаки – О.Д.) нанесені міцною фарбою як на вище, так і на нижче; тільки в проклятих Богом в’ялих перехідних просторах їх не вдається знайти” [1, с.406]. Помаранчева революція була грандіозним утіленням есхатологічного міфу перемоги Добра над Злом, можливістю, яка надавалася Вищими Силами, Архетипами. Це була перерва поступовості. У Ф.Кафки є одна притча. Це історія про людину, яка добивалася Закону біля воріт Замку. Але могутній вартовий біля перших воріт сказав їй, що далі є багато інших воріт, які охороняються ще сильнішими вартовими. Людина сідає і чекає. Проходять дні, роки – і людина вмирає. В агонії вона запитує: чи може бути таке, щоб ніхто, крім неї, за всі ці роки так і не захотів добитися до Закону? На що вартовий їй відповідає: “Ніхто не забажав увійти, бо ці ворота були призначені тільки для тебе. Тепер я їх зачиню”. Щоб відкрити ці ворота, українці повинні прокинутися і таки стати самими собою. Висновки. Психосоціальна ситуація, що склалася в сучасній Україні, спричинила виникнення масового неврозу “Пуер Етернус” (Вічне Дитя). Ми ж намагалися з’ясувати ознаки цього неврозу, психологічного стану людей, що призводить до цього неврозу, і можливі наслідки, що стосуються майбутнього всієї України. Література 1. Юнг К.Г. Избранное. – Минск, 1998. 2. Юнг К.Г. Архетип и символ. – М., 1991. 3. Душа и миф. Шесть архетипов. – К., 1996. 4. Одайник В. Психология политики. – СПб., 1996. 5. фон Франц М.Л. Вступ. ст. к кн. В. Одайника “Психология политики”. – СПб., 1996. 6. Шарп Д. Незримый ворон. Конфликт и Трансформация в жизни Франца Кафки. – Воронеж, 1994. 7. Зеленский В.В. Политическое как психологическое: когда карта становится территорией / Послесл. к кн. В. Одайника “Психология политики” – СПб., 1996. 8. Паніна Н. Молодь України: структура цінностей, соціальне самопочуття та морально-психологічний стан за умов тотальної аномії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – №1. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ СОЦІАЛЬНОЇ НАПРУГИ В УКРАЇНІ ТА ПРОБЛЕМА ЦІННОСТЕЙ Н.І. Зорій, м. Чернівці У статті представлено соціально-психологічні чинники соціальної напруги в Україні в ракурсі зміни наукової парадигми в соціальній психології відповідно до проблеми потреб і цінностей людини. Соціальна напруга, виявом якої стала Помаранчева революція, вимагає глибокого методологічного та соціально-психологічного аналізу як її причин, так і наслідків. Зроблено спробу обґрунтувати дану проблему крізь призму людських цінностей та умов їх формування. З метою об’єктивізації певних психічних явищ, зокрема соціальної напруги, наведено приклад з “теорії соціального” З.Фрейда як наукову аргументацію у контексті психоаналітичного підходу. Ключові слова: маніпуляція, соціально-психологічний аналіз, соціально-психологічна норма, цінності, політичні цінності, потреби, справедливість, свобода. В статье представлены социально-психологические факторы социального напряжения в Украине в ракурсе изменения научной парадигмы в социальной психологии в соответствии с проблемой потребностей и ценностей человека. Социальное напряжение, проявлением которого стала Помаранчевая революция, требует глубокого методологического и социально-психологического анализа как его причин, так и последствий. Сделана попытка обосновать данную проблему с точки зрения ценностей человека и условий их формирования. С целью объективизации определенных психических явлений, в частности социального напряжения, приводится пример из “теории социального” З.Фрейда как научная аргументация в контексте психоаналитического подхода. Ключевые слова: манипулирование, социально-психологический анализ, социально-психологическая норма, ценности, политические ценности, потребности, справедливость, свобода. The article presents socio-psychological factors of social tension in Ukraine in terms of changing scientific paradigm in social psychology according to the problem of human demands and values. Social tension realized in Orange Revolution in Ukraine calls for a deep methodological and socio-psychological analysis both of its causes and consequences. The author attempts to substantiate the outlined problem from human values’ and conditions of their development perspective. In order to objectivization of certain psychic phenomena, particularly social tension, the example from S. Freud’s “theory of social” is given to provide scholar argumentation in context of psychoanalytical approach. Key words: manipulation, social-psychological analysis, social- psychological norm, values, political values, needs, justice, freedom Проблема. Упродовж багатьох років у соціальній психології панувало уявлення про пріоритет суспільства як цілісного конгломерату, оскільки впевненість науки в тому, що ціле є чимось більшим, аніж сума його частин, що суспільство не можна звести до сукупності індивідів, які мають власний погляд на життя та волевиявлення, була домінуючою. Так чи інакше, індивід у своїй взаємодії із суспільством не може вийти за межі ментальних структур цього суспільства. Особистість є жертвою соціальної необхідності, неспроможною усвідомити свою роль у суспільстві. Механізм примусу як головний стрижень соціалізації і джерело суперечностей між особистістю та суспільством замасковано видимістю добровільного раціонального вибору, що здійснюється шляхом переконання. Відповідно, це призводить до відвертого маніпулювання свідомістю, коли певні суб’єкти свої особисті інтереси подають як групові, колективні і в такий спосіб створюють певний політичний міф, який є еталоном нового економічного та політичного мислення. Соціальна боротьба потребує на даному етапі розвитку суспільства, у тому числі й українського, соціально-психологічного аналізу, оскільки політологія неспроможна пояснити багато подій, які відбуваються в даному суспільстві – усе зводиться до політичних передбачень на основі маніпулювання ситуацією та політичного міфу того чи іншого політичного лідера. Актуальність даного питання полягає в тому, що маніпулювання проникає і в науку, де “об’єктивним” знанням стає суб’єктивний вибір зацікавленої особистості, яка шляхом маніпуляції знанням вибірково здійснює його диференціацію, що відповідно є науковою підставою для маніпулювання масовою свідомістю людей. Метою статті є аналіз стану українського суспільства в контексті формування соціально-психологічних чинників соціальної напруги в Україні та їх впливу на особистість, формування її потреб і цінностей; визначення сутності методологічного, соціально- психологічного підходу щодо оцінювання соціальної напруги в Україні. Завдання: визначити соціально-психологічні чинники соціальної напруги в Україні; з’ясувати особливості соціально- психологічних засад українського суспільства в ракурсі соціального розвитку та формування особистості відповідно до авторитету влади як основних чинників соціальної напруги; здійснити теоретичний аналіз проблеми цінностей людини з подальшим обґрунтуванням ідеї рівності, свободи, справедливості, а також соціальної напруги із психоаналітичної точки зору. Причини будь-якої революції завжди тісно пов’язані із соціально-економічними умовами існування людини певного суспільства, оскільки як причини, так і форми протесту різняться, якщо не брати до уваги певні ментальні психологічні особливості людини, формування її особистості. У деякій мірі це залежить від психологічної гармонічності особистості, її моральності, ідейної переконаності тощо. Якщо це тільки декларується владою, тобто соціальна норма є тільки недосяжним ідеалом (наприклад, коли ми говоримо, що не треба палити – це шкідливо, але тим часом широко рекламуємо сигарети, натомість не пропагуючи здоровий спосіб життя), то, відповідно, у такому суспільстві влада утримується на авторитеті особистості керівників, починаючи від чиновників нижчого рангу і закінчуючи президентом країни. Ідеться про спотворене формування особистості людини, її соціально-психологічних засад. Часто в побуті ми чуємо: “Усе залежить від настрою начальника”, тобто від індивідуально-типологічних властивостей особистості керівника: його темпераменту, характеру, здібностей, інтересів, потреб. Інколи особистість керівника може навіть паталогізувати (згадаймо Л.Берію, Й.Сталіна тощо). Деспотична система за Й.Сталіна, бюрократична за С.Хрущова, монопольна за Л.Брежнєва, анархічна, децентралізована за М.Горбачова призвели до реанімації культурних стереотипів, які були характерними для стародавніх теократичних держав. Масова свідомість набуває комплексного квазірелігійного характеру – культ вождя, його обоготворення, віра в його моральну чистоту, ритуалізм. Усе, що він робить, є вищим втіленням досконалості. Відповідно, ситуація весь час підкріплюється пошуком “цапа-відбувайла”, який має нести відповідальність за промахи влади (до речі, класичний прийом боговиправдання – пошук таємних агентів, зрадників тощо). Язичництво культивувало смерть “Живого Бога”, і, відповідно, відбувалася ревізія його вчинків, щоб таким чином усе суспільне зло звалити на нього і на цій основі вибудувати інше божество. Відтак узвичаїлося правило, що всяка влада вважає добром те, що її зміцнює, а злом те, що їй протидіє. Отже, з одного боку, кожна влада намагається викоренити опозицію – це відомий спосіб розв’язання соціальних суперечностей. Але з іншого боку, система, що викорінює опозицію, приречена. На цьому ґрунті виникають дві основні соціальні проблеми – бюрократія та анархія, які, відповідно, є причиною невдоволення людини, оскільки стають на шляху задоволення її потреб та обмежують її цінності. М.Рокич визначає “цінність” як “тверде переконання в тому, що певний специфічний спосіб поведінки або життєвий стан, що має певну мету, є визначальним з точки зору особистості чи суспільства на противагу протилежному, полярному способу поведінки. Як вважає П.Лейн, термін “цінність” визначає, з одного боку, те, чого людина прагне, тобто об’єкт потреби або мотиву, з іншого – те, що для людини є бажаним (певною мірою це можна прокоментувати як бажане в далекій перспективі). Розглядаючи систему основних переконань індивідуума, П.Лейн визначає десять потреб з відповідними цінностями. Потреби Цінності Пізнавальні потреби Самоорієнтація, знання, освіта Узгодженість, рівновага Емоційна гармонія, самоузгодженість Соціальні потреби Прихильність, дружба, любов Моральні потреби Справедливість, чесність, надійність Самоповага Почуття власної гідності, респектабельність, гідність Інтеграція особистості Характер, безконфліктність, благополуччя Виваженість і стриманість у вияві агресії та інших спонукань Спонтанність і контроль Незалежність, свобода Незалежність, свобода Самоактуалізація Зростання, розвиток, дозрівання Управління реальністю Безпека та надійність; багатство, влада, слава, повага М.Рокич стверджував, що дві цінності – свобода та рівність – лежать в основі як особистих ідеологій, так і філософських політичних систем, коли йдеться про питання політичної бажаності чи небажаності свободи та рівності [1]. Ідея рівності, яку так шанують і пропагують певні політичні сили, може працювати в умовах тиранії (“насильницька рівність”) і в умовах “роботизації” (маніпулювання свідомістю, масове навіювання з метою спонукати людину до відмови від задоволення індивідуальних потреб та утвердження їх стандартизації). Справедливість в умовах соціалістичного суспільства будувалася на принципах: “усім порівну” і “кожному своє”. Навіть з точки зору біології людини в задоволенні своїх біологічних потреб ми різні – без врахування соціально- психологічних чинників, які, безперечно, ідею рівності та справедливості формують відповідно до умов реалізації своїх потреб та цінностей. Людина, наділена свідомістю, намагається не просто забезпечити своє існування, а й виявити свої творчі здібності. Якщо втрачено творчий потенціал навіть у накопиченні багатства, то, відповідно, відбувається деградація особистості. У соціально- психологічній практиці проводиться аналіз цінностей та потреб за їх значимістю, і навіть не проводячи дослідження, можна впевнено сказати, що є домінантою в українському суспільстві – слава, багатство, пошана. Наше суспільство позбавлене ідеології, і все, що ми спостерігаємо, – це звульгаризована соціалістична ідеологія з її міфологічними цінностями. Насамперед у минулому пропагувалися загальна рівність, класова ненависть, плюралізм допускався тільки за згоди партії. Поведінка людини в суспільстві регулювалася владою суспільства (екстравертивна регуляція поведінки замість інтровертивної). У колишньому Радянському Союзі порушувалися також права людей деяких національностей. На рівні підсвідомості несправедливість, допущена одним народом щодо іншого, не забувається навіть через 100 років. Ідеологія, що ділить народ на “овечок” і “козлів”, неспроможна забезпечити вивершеність суспільства, психічну рівновагу людини в такому суспільстві. Головним соціально-психологічним чинником участі молоді в Помаранчевій революції стала насамперед неможливість реалізації в державі двох основних цінностей – свободи і рівності. Ці ідеї повинні обґрунтовуватися в ідеології держави, однак цього не було зроблено після здобуття Україною незалежності жодною з політичних сил. Усі існуючі ідеології – соціалістична, комуністична, ліберальна, соціал- демократична, консервативна, фашистська, націонал-соціалістична – фрагментарно відображені в основних документах існуючих політичних сил, і до того ж в Україні існують партії особистості як пережиток минулого, тобто партійна ідентифікація адекватна особистості лідера. Відтак процес формування політичної належності громадянина не завершився. Криза цінностей виникла тому, що людина як біологічна істота мусить передусім задовольнити елементарні фізіологічні потреби, а в багатьох членів нашого суспільства ці можливості обмежені. Отже, людина як індивідуальність не може за таких умов реалізувати свої ін- дивідуальні творчі здібності, а людина як особистість формується від- повідно до ідеалів та цінностей, які деструктивно впливають на її розвиток і викликають вияви девіантної поведінки. Матеріальний добробут дає відносну свободу особистості, але формує споживацький стиль життя. Усе це призводить до революції, яка в цілому не зво- диться ні до добра, ні до зла, оскільки, якщо загострюються соціальні антагонізми, важко обійтися без насильства. Революція здебільшого несе деструктивні елементи, конструктивних, на жаль, мало. Соціальна напруга – масовий адаптаційний симптом, що виражає ступінь фізіологічної, психофізіологічної і соціальної адаптації. Криза проявляється в тому, що проявляється агресія, з одного боку, паніка – з іншого, а третя сторона очікує на диво, захоплюючись передбаченнями, різною містикою, що є, власне, способом психологічного захисту. У процесі революційного руху відбувається маргіналізація, спричинена зміною статусу, порушеннями закону. Форми соціальної напруги в українському суспільстві також були класичними: зниження народжуваності, підвищення смертності, криміналізація суспільства, недовіра до влади, економічна та політична активність [2; 3]. Звернімося до класиків психології в тлумаченні соціально- психологічних явищ. Зокрема, фрейдівська “концепція соціального” заснована на уявленні про людину як ірраціональну, егоїстичну та агресивну істоту. Революція із психоаналітичного погляду відтворює споконвічний бунт сина проти батька як втілення влади й авторитету. Але оскільки всякий такий імпульс є амбівалентним (адже ненависть співіснує з любов'ю), масовий вибух насильства неминуче породжує рівне за силою почуття провини і каяття, що призводить до реставрації колишніх порядків. Виходить, революція, ще не почавшись, уже приречена на поразку. З.Фрейд не вірив у можливість побудови суспільства рівних. Нерівність людей закладена самою природою – від нерівності статей і до нерівності індивідуальних фізичних і психічних можливостей. Але головна перешкода до встановлення соціальної рівності міститься в споконвічному егоїзмі й агресивності людини. Усунення апарату примусу, на думку З.Фрейда, неминуче привело б до анархії, до боротьби всіх проти всіх. Тому ідеальним порядком він вважав не співдружність рівних індивідів, а такий суспільний устрій, при якому відстала, короткозора, неприборкана маса скеровувалася б інтелектуальною елітою, що піднялася над юрбою, і спромоглася до здійснення необхідних суспільству реформ. Першочерговим завданням у реорганізації суспільства Фрейд вважав зменшення психічної напруги, пошуки доцільної рівноваги між потребами індивіда і вимогами суспільства. Це не був заклик до аморалізму й анархії, і тому Фрейд менше за всіх відповідальний за той вибух сексу і насильства в сучасному суспільстві, що нерідко прикривається його ім’ям. Навпроти, Фрейд закликав до зміцнення розумних засад у людині. Досягнення цієї мети вчений пов'язував із психоаналізом, що в його розумінні був не тільки засобом індивідуальної психотерапії, а й знаряддям соціального і духовного прогресу [4]. Висновки. Отже, у процесі маніпулювання свідомістю людей, а не в процесі вільного вибору особистості відбувається розподіл цінностей владою в суспільстві. Свободою і рівністю маніпулюють між потребами й цінностями на задоволення переважно реальних потреб, які забезпечують матеріальний статус особистості. У певній мірі об’єктом маніпуляції стають самі маніпулятори, оскільки ними пропагуються цінності та потреби найвищого рівня матеріального добробуту, які, природно, не можуть бути реалізовані всіма членами суспільства. На цьому ґрунті виникає конфлікт, що стає передумовою революційної ситуації в суспільстві, – це пошук соціальної справедливості, яка уособлює морально-правові принципи існування людини в суспільстві. Революція відбувалася в Україні за всіма законами історії. Вона модернізована з огляду на застосування певних психотехнологій відповідно до ментальних соціально-психологічних чинників. Це насамперед природне бажання різних соціальних груп будувати людські стосунки на основі загальнолюдських цінностей, широке використання методу політичної психології – громадської думки, яка формувала незадоволення старою владою. При цьому громадська думка мала спрямовуватися на практичні дії. Ступінь об’єктивності залежав від певних соціальних стереотипів, які базувалися на емоціях. Визначалася соціальна оцінка, що виражала схвалення або осуд; вплив ЗМІ та приховане або пряме маніпулювання психічними настроями людей; формування чуток, які діють на ЦНС, викликаючи напругу, стрес; формування закликів на кшталт “наших б’ють!”; спостерігався ефект психічного зараження натовпу через шумові ефекти й гасла; посилення соціальної напруги (поділ на багатих і бідних, відсутність середнього класу, поширення тривожної інформації, спад виробництва, послаблення авторитету влади, консолідація опозиції і поява лідера, який об’єднав опозицію); виникнення приводу- детонатора – фальшування виборів; формування спільних цілей, конкретизація образу ворога. У психології сформовано ієрархію потреб та цінностей (П.Лейн, М.Рокич, А.Маслоу та ін.), але досі не розроблено в методологічному аспекті механізм впливу на формування та вибір потреб, які б сприяли розвитку духовності та вищих моральних цінностей. Питання моралі й духовності майже не обговорюються в соціальній психології, оскільки ними займаються філософи, але ж духовність формується на основі задоволення потреб, пов’язаних із суспільством, його ідеологією. Що ж до Фрейда, то він залишився рішучим супротивником революційно- го перетворення суспільства, вважаючи, що будь-яка спроба насиль- ницьким способом перебудувати світ є божевіллям, різновидом паранойї. Отже, жодне соціальне законодавство не зможе обминути психологічну різноманітність людей як найнеобхідніший чинник життєвої енергії в людському суспільстві [5]. Література 1. Психологическая энциклопедия / Под ред. Р. Корсини, А. Ауэрбаха. – 2-е изд. – СПб.: Питер, 2003. – С.597–598. 2. Варій М.Й. Політико-психологічні, передвиборні та виборчі технології. – К., 2003. 3. Матвєєв С.О. Політична психологія. – К., 2003. 4. Фрейд З. Психология масс и Я // Фрейд З. “Я” и “Оно”: Труды разных лет. – Кн.1. – Тбилиси: Мерани, 1991. 5. Юнг К. Психологические типы. – СПб.: Ювента; М.: Прогресс-Универс, 1995. ПРОТЕСТНАЯ ГОТОВНОСТЬ НАСЕЛЕНИЯ И ФАКТОРЫ ЕЕ РОСТА С.И.Хаирова, г. Киев Изложен начальный этап разработки методов исследования и прогнозирования протестной готовности. Описан ряд категорий, полученных в результате эмпирического исследования и характеризующих психическое состояние протестной готовности человека. Представлена предположительная схема процесса формирования состояния протестной готовности. Ключевые слова: протест, протестная готовность. Викладено початковий етап розроблення методів дослідження і прогнозування протестної готовності. Описано низку отриманих в результаті емпіричного дослідження категорій, якими характеризується психічний стан протестної готовності людини. Подано гіпотетичну схему процесу формування стану протестної готовності. Ключові слова: протест, протестна готовність. First phase of work according to devise methods of research and prognosis of “protest readiness” have been stated. A number of categories received as a result of empirical research and characterize a psychical condition of person’s protest readiness have been described.The presumable plan of formation process of condition protest readiness is submitted. Key words: protest, protest readiness. Проблема. Вопросы обеспечения и сохранения стабильности общества являются актуальными в любой стране в любое время. Протест как определенная форма проявления социального конфликта между субъектом (или субъектами) и социумом может выступать своеобразным индикатором зоны неблагополучия в тех или иных сферах общественных отношений и выполнять конструктивную или деструктивную функцию в жизни общества. Знание факторов развития протестной готовности людей и наличие методов ее диагностики на ранних стадиях развития позволят не только эффективно управлять подобными общественными конфликтами, удерживая их в рамках легитимных цивилизованных форм, но и предпринимать профилактические меры для предупреждения развития неуправляемых деструктивных процессов, а также коррекции той социально- политической ситуации, в которой развивается протест. Цель статьи: проведение теоретического и эмпирического исследования феномена протестной готовности с целью выявления основных факторов, определяющих состояние протестной готовности людей, и подготовка оснований для разработки методов ее диагностики. Изучение литературы с целью анализа теоретических оснований и практических методов исследования психологической готовности людей к разным видам деятельности (учебной, профессиональной и т. д.) показало, что методические подходы, реализуемые в данных исследованиях, базируются на теориях деятельности и характеризуют готовность к содержательно определенным формам деятельности с четким набором целей, задач, необходимых навыков и условий реализации. Данный подход существенно ограничивает возможность их использования для исследования феномена протестной готовности. Во-первых, это обусловлено тем, что сама по себе протестная деятельность может быть различной по содержанию и форме. Во- вторых, поведение человека, находящегося в состоянии протеста, в значительной мере обусловлено субъективным восприятием ситуации, актуальным состоянием, ценностными ориентирами, жизненным опытом и т. д. Несколько шире становятся возможности исследования данного феномена, если рассматривать протест как психологический конфликт между субъектом и социумом в рамках теорий социальной адаптации [1–6]. Общим для данных теорий является положение о том, что когнитивная репрезентация реальной ситуации, ее причин и последствий инициирует и направляет поведение индивида. Централь- ным моментом процесса принятия решения является выбор варианта действия, по отношению к каждому из которых субъект оценивает воз- можность его реализации и вероятные последствия. Эмоциональным состояниям при этом отводится роль промежуточных производных от потребностного состояния или когнитивной репрезентации реальности. По существу, эмоциональные состояния являются оценкой перспективы в плане удовлетворения потребности [7]. Однако когнитивная составляющая не охватывает всех детерминант поведения субъекта в социально сложной ситуации. Согласно положениям теории деятельности, для того, чтобы реализация потребности (или цели, представляющей опредмеченную потребность) была успешной, деятельность субъекта должна быть мотивирована [8]. Сила мотивации играет роль того первоначального импульса, который запускает активность, направленную на решение проблемы. Теорией, фиксирующей оба эти момента, является когнитивно- феноменологическая теория Ричарда Лазаруса [9; 10], который пришел к заключению, что для понимания поведения субъекта в проблемной ситуации необходимо учитывать особенности мотивационных и когнитивных переменных, опосредующих отношения стрессора и реакции. В качестве основных общих элементов, необходимых для описания поведения, Лазарус выделяет следующие: 1. Причинный внешний или внутренний агент, который называется стрессором или нагрузкой (в качестве стрессора мы можем рассматривать характеристики той социально-экономической или политической ситуации, в которой оказался субъект). 2. Оценка (определение значимости происходящего для личностного благополучия). 3. Программы поведения, используемые индивидом для того, чтобы справиться со стрессогенным требованием. 4. Сложный, проявляющийся в психике и организме паттерн эффектов, описываемый как реакция на стрессовое событие. На основании анализа теоретических и методологических подходов к исследованию явлений социального протеста был определен ряд направлений исследования протестной готовности: индивидуально-психологическое – анализ внутреннего состоя- ния и переживания субъектом психологической готовности к протесту; социально-психологическое – анализ состояния психологичес- кой готовности субъекта к протесту в системе социальных связей и отношений. Рассмотрение протестной готовности на двух уровнях обусловлено самой природой феномена: носителем состояния дезадаптированности, дискомфорта является субъект, а объектом, на который направлен протест, – чаще всего социум либо отдельные его институты. Отсюда задача – установить, какие внутренние психологические и внешние социальные факторы обусловливают состояние психологической готовности субъекта к социальному протесту и в какой взаимосвязи они находятся. Для эмпирического исследования психологического состояния протестной готовности была разработана схема анализа, основными компонентами которой стали: Общая эмотивная готовность: а) доминирующий мотив; б) сила мотивации; в) знак и интенсивность эмоций. Когнитивная готовность: а) опредмеченная цель (осознание потребности); б) когнитивная репрезентация ситуации (внешних и внутренних ресурсов). Операциональная готовность к действию: а) наличие программы действий; б) установка на включение в деятельность; в) готовность взять на себя ответственность за принятые решения; г) готовность к риску. На основании выделенных параметров был определен круг вопросов, положенных в основу индивидуальных и коллективных интервью (фокус-групп). Целью данных интервью был эмпирический анализ и поиск индикаторов, характеризующих состояние готовности субъекта к протестной деятельности. Участниками фокус-групп были студенты, люди старшего и среднего возраста, имеющие опыт участия в массовых акциях протеста, журналисты. Работа фокус-групп осуществлялась по стандартной процедуре. Участникам группы предлагались к обсуждению следующие вопросы: 1. Каковыми были движущие мотивы к участию в той или иной акции протеста? 2. Как разворачивалась протестная активность субъекта во времени? 3. Откуда и как возникали знания о программе действий? 4. Как принимались решения об участии в акции? 5. Как оценивалась вероятность личной ответственности и безопасности? Материалы фокус-групп были дополнены результатами массового опроса, проведенного на Майдане Незалежности во время всеукраинской акции гражданского неповиновения, возглавляемого Комитетом национального спасения в ноябре–декабре 2004 г. На основе анализа результатов коллективных интервью и массового опроса был выделен ряд категорий, характеризующих различные аспекты протестной готовности субъекта. Эмоциональное состояние. Высказывания, вошедшие в данную категорию, свидетельствуют о негативном модуле эмоциональных переживаний субъекта, находящегося в состоянии протестной готовности. Это обида, боль, чувство несправедливости, гнев, раздражение. Подверженность эмоциональному заражению. Ряд высказываний, составивших данную категорию, показал, что существует определенный уровень готовности субъекта к вовлечению в организованное действие. Как отмечает Е.И. Головаха, ссылаясь на результаты исследований Института социологии НАН Украины, уровень неудовлетворенности собственной жизнью, наличие или отсутствие длительных стрессовых переживаний значительно влияют на подверженность субъекта эмоциональному заражению и вовлечению его в протестную деятельность [11]. Исследования данного Института показали, что любое сильное стрессовое событие во всех сферах жизни повышает готовность человека к эмоциональному заражению. Причины, провоцирующие людей к участию в акциях протеста: – невозможность реализовать витальные потребности: в безопасности своей и своих близких, в обладании определенным жизненным пространством, в ресурсах жизнеобеспечения и др.; – невозможность реализовать социогенные потребности: во власти, в статусе, в самореализации, в развитии и т. д. Следующая категория – мотивы. Выявлено, что мотивами участия в акции протеста являются потребность изменить сложившуюся ситуацию, привлечь внимание к себе и своим проблемам, реализовать свои права, продемонстрировать позицию и т. д. Мотивация, или значимость цели, определяет индуцирующую силу мотива. В ходе интервью было выявлено, что для того, чтобы существующий мотив стал собственно условием протестного действия, его сила в существующей карте мотивов должна значительно превышать силу иных мотивов, например, мотива безопасности. Следующая группа категорий характеризует когнитивные составляющие протестной готовности. Оценка социально-экономической или политической ситуации, в которой оказался субъект. Она проводится в двух направлениях: а) сравнение собственного положения с положением представителей других групп или слоев населения, б) сравнение собственного социально-экономического положения с ожидаемым. Неудовлетворительная оценка собственного социально- экономического или политического положения повышает уровень готовности к протесту. Данный вывод подтверждается исследованиями Института социальной и политической психологии АПН Украины, которые показали, что чем выше уровень неудовлетворенности людей собственным положением, тем чаще декларируется готовность к участию в акциях протеста (табл. 1). Таблица 1 Распределение доли респондентов, декларирующих готовность к участию в акциях протеста, в зависимости от оценки ситуации, в которой протекает их жизнь, % Оценка ситуации вполне норма- льная норма- льная трудно сказать плохая очень плохая Доля респондентов, готовых к участию в акциях протеста 19,6 22,2 28,9 42,5 59,8 Другая группа высказываний, составивших отдельную категорию, показала, что значительную роль в принятии решения об участии или неучастии в акции протеста играет оценка перспективы реализации существующей потребности собственными силами. Представление о том, что это невозможно, формирует у субъекта установку на кооперирование с себе подобными для достижения цели. Оценка альтернативных способов достижения цели. Данная категория является дополнением и продолжением предыдущей. Она свидетельствует о том, что осознание невозможности реализации цели собственными силами еще не является достаточным условием для того, чтобы субъект принял решение об участии в акции протеста. Существенное влияние на данное решение оказывает оценка перспективы достижения цели средствами акции. Опрос, проведенный в Киеве среди участников акции гражданского неповиновения, в ходе которого респондентов просили оценить вероятность достижения цели в баллах от 0 до 100, показал, что более 80% опрошенных оценили вероятность достижения цели как очень высокую, то есть в пределах от 90 до 100 баллов. На принятие решения оказывает влияние и характер акции протеста, уровень ее радикальности. По результатам исследований Института социальной и политической психологии, с повышением уровня радикальности акции снижается количество людей, готовых примкнуть к ней (табл. 2). Таблица 2 Распределение популярности различных форм протестного поведения Формы протестного поведения Доля респондентов, готовых поддержать акции подобного рода, % Сбор подписей под обращениями 48,0 Митинги 42,6 Демонстрации 32,6 Забастовки 20,0 Пикетирование местных органов власти 13,7 Пикетирование органов центральной власти 10,7 Вооруженные выступления 8,3 Стихийные бунты 5,6 Террористические акты 3,3 Обращает на себя внимание то, что в категорию непопулярных выпадают и относительно мирные, по сравнению с вооруженными выступлениями, акции: блокирование путей сообщения – 5,0%, голодовки – 3,5%, захват помещений органов власти – 3,2%. Здесь решающим является оценка эффективности акции, которая снижается (в представлении респондента) за счет смещения фокуса агрессии, ее опосредованного характера. Следующие категории, выявленные в ходе интервью, объясняют, на наш взгляд, тенденцию к снижению популярности акции с возрастанием уровня ее радикализма. Это: мировоззренческие установки, система ценностей, которые выступают фактором, сдерживающим людей от крайних форм выражения протеста; оценка риска, которая складывается из двух составляющих: риск административной ответственности и риск для жизни и здоровья. Как показывает анализ результатов фокус-групп, снижение риска индивидуальной ответственности и, соответственно, повышение уровня протестной готовности обусловлены двумя факторами, действующими либо одновременно, либо по одному: – слабость власти в оценке субъекта; – массовость акции. О готовности субъекта к экстремальным условиям акции свидетельствует такая характеристика, как снижение чувствительности к “социальному риску” и опасности, актуализация мотивов “геройства”, подвига, борьбы. Следующий ряд категорий отражает условия, при которых люди подключаются к уже развернувшимся акциям протеста. Значимый фактор, влияющий на принятие субъектом решения об участии в акции, является ее организованность. Высказывания, вошедшие в данную категорию, свидетельствуют о том, что организованность акции является существенным параметром, определяющим готовность субъекта присоединиться к ней. Надо полагать, что понимание организованности акции создает у субъекта ощущение достижимости цели средствами акции, поэтому вызывает ощущение доверия к происходящему процессу. Следует отметить, что массовость акции, организованность людей, их сплоченность как позитивный признак протекающей акции отметили более трети митингующих на Майдане Незалежности. Следующая полученная категория – ясность и значимость цели. Данная категория на первый взгляд перекликается с категорией мотива. Однако на самом деле речь идет о целях, декларируемых некоторой группой, которую субъект рассматривает в качестве потенциального союзника в вопросе разрешения собственных существующих проблем. Здесь важны следующие характеристики данной цели. Во-первых, она должна лежать в зоне актуальных потребностей субъекта, совпадать с его целями. Во-вторых, цель должна иметь предметный, осязаемый, характер. Существенным моментом является также доверие к лидеру. Как показывает анализ результатов фокус-групп, значительная доля людей, участвующих в акции протеста, зачастую не имеют полного представления ни об условиях, в которых осуществляется протестная деятельность, ни о программе действий, однако эмоционально готовы присоединиться к акции протеста. Решающим фактором здесь является доверие к лидеру, который становится образцом для подражания, источником информации и носителем программы действий. При этом ответственность за анализ ситуации, выработку моделей поведения и принятие решений перекладывается на него. Доверие к лидеру определяется наличием качеств “идеального лидера”, которые присущи (в представлении субъекта) или приписываются лидеру: 1) находится в оппозиции к власти, преследуется властью; 2) грамотный, компетентный; 3) честный, кристально чистый; 4) предан делу; 5) смел и решителен. Следующая группа категорий характеризует поведенческий аспект готовности субъекта к протестной деятельности. Высокий уровень социальной активности. Поведение субъекта характеризуется не столько общей политической активностью, сколько избирательным вниманием и повышенной чувствительностью к информации, касающейся актуальной для субъекта темы. Установка на реализацию протестной деятельности, которая определяется соотношением оценки риска и значимости цели. При этом соотношение риска и значимости цели должно выражать тенденцию к преобладанию значимости цели. Следующая категория – идентификация с группой как с неким идеальным началом – свидетельствует о психологической готовности субъекта к процессам группообразования. Полученные результаты дают возможность построить следующую схему движения субъекта к состоянию психологической готовности к протесту, где каждый предыдущий этап обусловливает следующий (рис). Собственно говоря, данная схема повторяет схему рефлексивного мышления в процессе решения задач [12]. Рассматривая проблемную ситуацию, в которой оказался субъект, как социальную задачу, которую он решает, мы сможем понять, каким образом на каждом из этих этапов происходит формирование протестной готовности, и выявить показатели этой готовности. Рис. Этапы развития состояния протестной готовности Рассмотрим каждый этап более подробно в приложении собственно к протесту. А.Н. Леонтьев утверждает, что только в результате обнаружения потребность приобретает свою предметность, а воспринимаемый (представляемый, мыслимый) предмет – свою побудительную и направляющую деятельность функцию, т. е. становится мотивом [8]. Содержательный анализ мотивов позволяет выявить сферу социальных отношений, в которой разворачивается конфликт, и соответственно понять, на что будет направлена предметная деятельность субъекта. Сила мотива является характеристикой его движущего потенциала. Если выраженность мотива в общей палитре мотивов относительно слабая, мы можем ожидать угасания мотива, едва его реализация столкнется с препятствиями. Практически одновременно с предыдущим наступает следующий этап – этап эмоциональной оценки. На данном этапе мотив представлен субъекту в виде специфических переживаний. Знак эмоции и ее качественная характеристика выполняют функцию внутренних сигналов, отражающих отношения между мотивами (потребностями) и полнотой их удовлетворения или мотивами и возможностью успешной реализации отвечающей им деятельности субъекта. Речь идет не о рефлексии этих отношений, а о непосредственно-чувственном их переживании. Эмоциональные состояния возникают вслед за актуализацией мотива (потребности) и до рациональной оценки субъектом своей деятельности. Наличие длительных, устойчивых негативных переживаний, раздражения, агрессии может быть показателем эмоциональной готовности субъекта к протесту. На этапе эмоциональной оценки, согласно Р. Холту, возможны следующие сценарии развития событий: либо у субъекта наступает состояние психологической дезадаптации и он уходит в депрессию, реализует защитные формы поведения, либо переходит к следующему этапу – критический анализ условий ситуации, оценка внутренних и внешних ресурсов, исследование возможных путей реализации потребности, одним из которых может стать и протестная деятельность [13]. Здесь следует остановиться и оговорить один существенный момент. Как показал эмпирический анализ, наряду с протестной готовностью необходимо рассматривать готовность к эмоциональному заражению, которая тесно связана с первой, однако несводима к ней. Готовность к эмоциональному заражению свидетельствует о подверженности субъекта воздействию внешних факторов (людей или явлений) без их критического осмысления. На наш взгляд, значительную часть этой категории людей составляют именно те субъекты, которые при наличии депривированных потребностей испытывают затруднение с переходом на следующий этап – этап критического анализа. Такие люди готовы присоединиться к акции протеста уже просто потому, что она позволяет им снять внутреннее напряжение, стресс, создать иллюзию разрешения проблемы. При наличии мощной организующей силы они могут составить значительный потенциал протестного движения. Однако протестная готовность таких людей базируется не на внутренних, сформированных мотивах, а на внешних, посторонних по отношению к актуальной потребности, и носит неустойчивый характер. Если субъект все же переходит на этап критического анализа, он должен определить альтернативные варианты решения проблемы. По каждому из них он должен оценить внешние и внутренние ресурсы, обеспечивающие их реализацию, а также вероятные последствия [7]. Успешность завершения данного этапа и выход на конструктивную деятельность во многом зависят от уровня компетентности, информированности субъекта в той сфере, где лежат актуализированные потребности. По мнению П.В. Симонова, успешность данной деятельности обусловлена разностью между информацией, необходимой для удовлетворения потребности, и информацией, доступной субъекту. Речь идет об информации прагматической, по сути, о средствах удовлетворения потребности. Собственно, на данном этапе и происходит анализ субъектом протестного поведения как одного из возможных способов достижения цели [13]. При этом целью выбора протестного поведения как способа реализации поставленных целей (имея в виду групповой протест) является приращение силы для преодоления фокуса социального давления. На этапе построения программы поведения субъект реализует выбранную альтернативу в соответствии с существующими знаниями, навыками и имеющейся информацией. Выводы. Завершая анализ, еще раз отмечаем, что в данной статье мы описали начальный этап разработки методов исследования и прогнозирования протестной готовности. На данном этапе был получен ряд категорий, характеризующих психическое состояние протестной готовности человека, и описана предположительная схема формирования состояния протестной готовности. Следующим этапом явится разработка модели протестной готовности и выявления индикаторов, характеризующих ее составляющие. Результаты этой работы будут изложены в наших последующих публикациях. Литература 1. Конфліктологічна експертиза: Теорія і методика. – К., 1997. – Вип. 1. 2. Левин К. Теория поля в социальных науках: Пер с англ. – СПб.: Сенсор, 2000. 3. Слюсаревський М.М. Соціальна напруженість: теоретична модель необхідних і достатніх показників // Наук. студії із соціальної та політ. психології. – К., 2002. – Вип. 5 (8). – С. 3–24. 4. Фестингер Л. Теория когнитивного диссонанса. – СПб.: Ювента, 1999. – 318 с. 5. Фромм Э. Бегство от свободы / Догмат о Христе. – М: Олимп, АСТ-ЛТД, 1998. – С. 176–396. 6. Thomae H. Das Individuum und seine Welt. – Gottingen; Toronto; Zurich, 1988. 7. Магнуссон Д. Ситуационный анализ: эмпирические исследования соотношения выходов и ситуаций // Психол. журн. – 1983. – №6. – С. 28– 33. 8. Леонтьев А.Н. Деятельность, сознание, личность. – М., 1975. 9. Lazarus R.S. From Psychological Stress to the Emotions: A History of Changing Outlooks // Annu. Rev. Psyhol. – 1993. – V. 44. – Р. 1–21. 10. Lazarus R.S., Folkman S. Stress, appraisal, and coping. – N.-Y., 1984. 11. Головаха Е.И., Панина Н.В. Потенциал социального протеста в Украине // Социологические исследования. – 1999. – №10. – С. 31–40. 12. Анисимов О.С. Материалы по организации управленческого мышления. – М.: Центр науч.-техн. информации, 1989. 13. Современная психология: Справоч. рук. – М: ИНФРА-М, 1999. ФЕНОМЕН МАЙДАНУ: ГРОМАДСЬКА АКТИВНІСТЬ ПРОТИ СОЦІАЛЬНОГО УТРИМАНСТВА М.Б. Климанська, м. Львів У статті аналізуються психологічні передумови виникнення Помаранчевої революції, наведено результати опитування, здійсненого на Майдані. Опитування проводилося за допомогою анкети та методики дослідження схильності до “вимагацької” поведінки С. Грабовської. За результатами кластерного аналізу, частка осіб з високим рівнем соціального утриманства на Майдані становила 18,2%. Основною особливістю поведінки осіб з високим рівнем соціального утриманства був тактичний характер мотивації перебування на Майдані, а для осіб з низьким рівнем соціального утриманства – стратегічний. Ключові слова: соціальне утриманство, безпорадність, мотивація. В статье анализируются психологические предпосылки возникновения Помаранчевой революции, приведены результаты опроса, осуществленного на Майдане. Опрос проводился с помощью анкеты и методики исследования склонности к “вымогательскому” поведению С. Грабовской. По результатам кластерного анализа, процент людей с высоким уровнем социального иждивенчества на Майдане составлял 18,2%. Основной особенностью поведения людей с высоким уровнем социального иждивенчества был тактический характер мотивации пребывания на Майдане, а для людей с низким уровнем социального иждивенчества – стратегический. Ключевые слова: социальное иждивенчество, беспомощность, мотивация. The article analyzes psychological preconditions of Orange Revolution emergence and the results of the survey held on Majdan. The survey was held by means of questionnaire and S. Hrabovska research methodology of inclination to “demanding” behaviour. According to with cluster analysis percentage of people with high level of social dependency on Majdan resulted in 18.2%. The main characteristic of the people with high level of social dependency was tactic motivation of being on Majdan, while those with low level of social dependency possessed strategic one. Key words: social dependency, helplessness, motivation. Проблема. Імовірною причиною громадянської пасивності населення України можна вважати той факт, що в масовій свідомості та колективній психіці мають місце (і підтримуються на рівні суспільства) почуття безпорадності і недієспроможності. Стикаючись з спільною проблемою, люди часто почувають себе безпорадними і не здатні діяти адекватно. Якщо людина відчуває, що не контролює власне життя, якщо вона залежить від когось, то всі свої вимоги щодо власного життєзабезпечення вона делегує тому, хто сильніший (державі, роботодавцю, батькам тощо). У цій ситуації потерпають обидві сторони: і сама особа, і той, хто її утримує, оскільки “працює за двох”. Поняття соціального утриманства в науковій психології досі розроблене недостатньо. Проте в нашій державі, де люди протягом багатьох десятиліть звикли, що за них усе вирішує хтось інший, де держава тривалий час забезпечувала своїх громадян “прожитковим мінімумом”, а вибори мали лише декларативний характер, ця проблема набуває особливої актуальності. У зв’язку із цим інтерес викликає феномен Майдану, який засвідчив протилежне: люди можуть проявити ініціативу у розв’язанні власних проблем. Метою статті є аналіз психологічних особливостей феномену Майдану під кутом зору теорії соціального утриманства. Проблему соціального утриманства під кутом зору наукової психології досліджувала свого часу професор Варшавського університету М. Левицька [1; 2]. Вона визначає соціальне утриманство як “вимагацьку” поведінку. Сутність “вимагання” – це бажання жити за рахунок інших (і в матеріальному, і в соціальному, і у психологічному, і в духовному сенсі). У своїх працях М. Левицька протиставляє утриманству активний спосіб дій. На думку автора, в основі вимагацької поведінки лежить певне бачення світу, якому властиві принаймні три ознаки: 1) стійкий поділ на “Ми” і “Вони”. “Ми” в даному випадку – “ті, котрим належить”, а “Вони” – “ті, які повинні нам це дати”; 2) відсутність бажання брати активну участь у суспільній діяльності (крім, звісно, діяльності, що спрямована на декларацію власних потреб та бажань); 3) партикуляризм інтересів – бачення свого власного інтересу як незалежного від інтересів окремого іншого, інших соціальних груп, інститутів або суспільства загалом. Визначальним фактором у формуванні вимагацької поведінки є політичний устрій, який панує в певній державі. У демократичному суспільстві у громадян буде формуватися активна життєва позиція, а в тоталітарному – позиція соціального утриманства. Отже, соціальне утриманство – це специфічне ставлення особистості до суспільства та інших людей, що виявляється в її настановах та поведінці. Специфікою соціального утриманства є його спрямованість на отримання максимальних вигод для себе, для реалізації власного життєзабезпечення, яке досягається шляхом використання інших людей та суспільства загалом при найменших затратах і зусиллях зі свого боку. Яким чином тоталітарне суспільство формує “пасивних” людей? Проблему соціального утриманства в нашому суспільстві частково можна пояснити з під кутом теорії “навченої безпорадності”, чи “навченої безпомічності”. Суть цієї теорії полягає в тому, що безпорадність розглядається як результат научіння. Отримавши досвід декількох невдалих спроб контролю за середовищем, людина полишає спроби його контролювати [3]. Українські дослідники Є. Головаха і Н. Паніна описують стан “навченої безпомічності” пострадянської людини, що реалізується в очікуванні патерналістського ставлення з боку держави до задоволення потреб індивіда, забезпечення його мінімального прожиткового мінімуму [4]. Очевидно, що цей стан проявляється не тільки у сфері економічних відносин з державою, а й у сфері політичних стосунків. Так, формальність голосування в Радянському Союзі могла стати причиною байдужого ставлення до сучасних виборів, оскільки від конкретної особи все одно нічого не залежало. На нашу думку, феномен Помаранчевої революції можна пояснити кількома чинниками. Перший з них, який можна назвати класичним, складають традиційні для політичної психології елементи- періоди, необхідні для виникнення революції [5]. Це, зокрема, такі: 1. Період соціального неспокою, незадоволення. Доказом незадоволення політичною ситуацією на момент президентських виборів може стати високий рівень недовіри до чинного на той момент Президента, до Верховної Ради та політичних партій загалом (за даними соціологічних досліджень саме ці соціальні інститути мали найвищий рівень недовіри станом на серпень 2004 року – відповідно 67%, 62% і 61% респондентів заявили про свою недовіру до них) [6]. 2. Виникнення цільових організацій партійного типу, які стають основою для мобілізації широких мас. Такою організацією можна вважати громадську організацію “Пора”, яка мобілізувала велику кількість молоді, що першою поставила намети на Майдані. Хоча ці елементи необхідні для виникнення революції, але вони не є достатніми. Схожий масовий рух “Україна без Кучми!” відбувався у 2002 році, але він не зміг охопити таку значну кількість людей і пройшов майже безрезультатно. Напередодні виборів більшість людей усе ще не відчували свого впливу на політичне життя – 31,4% осіб вважали, що їх особиста участь у виборах ніяк не вплине на майбутнє України [7]. Тут, на нашу думку, слід враховувати й інші психологічні моменти. Якщо застосувати біхевіоральний підхід до пояснення виникнення стану “навченої безпомічності”, то аналогічним чином можна пояснити прояв громадської активності в листопаді 2004 року. Однією з базових технік біхевіоральної терапії є моделювання. Модель впливає на спостерігача, пропонуючи йому еталон нового стереотипу поведінки, часто виконує функцію пускового стимулу, який допомагає розпочати певну поведінку та полегшує виконання цієї поведінки [8]. Своєрідною моделлю для українського суспільства могла стати аналогічна Помаранчевій “революція троянд” у Грузії. Сам факт того, що в державі зі спільною з нами історією і схожою передвиборчою ситуацією відбулася безкровна революція, засвідчив можливість реалізації подібного сценарію і в Україні. Наступна теза полягає в тому, що мета активізує діяльність лише тоді, коли вона сприймається як досяжна [3; 5]. Відчуття того, що мета є досяжною, могло виникнути як унаслідок незначного розриву між кандидатами напередодні виборів, так і після перемоги В. Ющенка в першому турі виборів. Можливо, якби розрив між кандидатами був більшим або якби В. Янукович переміг із значною різницею голосів у першому турі, то вибори продовжували б сприйматися нами як щось таке, що від нас цілком не залежить. Але в ситуації, коли кожен виборець, незважаючи на свої упередження, зміг реально відчути свій вплив на політичне життя, він почав усвідомлювати свою значимість і свій контроль над ситуацією. Наше емпіричне дослідження проводилося спільно із Центром політичних досліджень філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Дослідження проводилося шляхом інтерв’ювання за допомогою анкети та методики дослідження схильності до “вимагацької” поведінки С. Грабовської. Загалом було опитано 181 особу. Вік досліджуваних: 53 особи – до 20 років, 45 осіб – 20–30 років, 46 осіб – 30–50 років та 37 осіб віком понад 50 років. З них 88 чоловіків і 93 жінки. Основні гіпотези дослідження базувалися на припущенні, що: 1) кількість осіб з високим рівнем соціального утриманства на Майдані буде незначною; 2) особи з високим та низьким рівнем соціального утриманства будуть відрізнятися за особливостями мотивів перебування на Майдані. Оскільки дослідження соціального утриманства проводилося нами не лише на Майдані, то ми мали можливість порівняти кількість осіб з високим рівнем соціального утриманства в різних групах досліджуваних. Проведений нами кластерний аналіз усіх результатів опитування дав змогу розділити всю вибірку за рівнем соціального утриманства. У кластері з високим рівнем соціального утриманства частка осіб з групи “Майдан” становила лише 18,2%. Порівняння з іншими групами досліджуваних запропоновано на рис.1. Рис.1. Частка респондентів з кожної підгрупи в кластері з високим рівнем соціального утриманства З рис.1 видно, що найбільша частка осіб у кластері представлена групою курсантів (студентів, що навчаються в закритому військовому навчальному закладі) – 70,9% та безробітними – 67,2 %. З точки зору теорії навченої безпорадності, це можна пояснити тим, що саме ці респонденти найменше здатні впливати на своє оточення, мають дуже незначну можливість особисто приймати рішення щодо свого життя. Що ж стосується осіб, що перебували на Майдані, то їх відчуття контролю над ситуацією було значно більшим, про що свідчать численні публікації в засобах масової інформації: * “Ми врешті-решт повірили в себе і власну можливість щось реально змінити в країні… Ми переконалися, що можемо й не боїмося протестувати…”; * “Я вперше за все життя беру участь у подібній акції. Мабуть, тому, що нарешті зрозуміла: ми за крок від перемоги. Треба лише її відстояти”; * “Я приїхав сюди, щоб на певний термін, наскільки я зможу, підтримати Віктора Ющенка, тому що іншого кандидата немає. Я приїхав сюди через те, що не можу голосувати, оскільки мені немає 18 років, але я вже усвідомлюю, що проти неправди, проти брехні мусимо стояти й вистояти” [8; 9]. Аналізуючи результати дослідження, ми виявили залежність рівня утриманства від віку і статі (рис. 2). Рис.2. Залежність рівня утриманства від віку і статі Як видно з графіка, найвищий рівень утриманства демонстру- ють молоді чоловіки. Це можна пояснити тим, що в молодому віці рівень соціального утриманства визначається стереотипами виховання хлопця та дівчини. Дівчат виховують як помічниць, що мають піклуватися не тільки про себе, а й про інших членів родини. Для хлопців характерна більш пасивна позиція: ними опікуються, більшість з них у цьому віці ще не працює. Найнижчий рівень соціального утриманства мають жінки віком 30–50 років. Згідно з нашими попередніми дослідженнями, низький рівень соціального утриманства пов’язаний з високою здатністю до емпатії та переважанням кооперації як стилю розв’язання конфліктної ситуації [10]. Більшість жінок у цьому віці мають дітей, що сприяє розвитку в них емпатії, виникненню потреби постійно піклуватися про когось та конструктивно розв’язувати конфлікти. Незначне підвищення рівня соціального утриманства в осіб старшого віку, очевидно, можна пояснити проявом у них певного психосоціального конфлікту. Що стосується нашої другої гіпотези, то вона також підтвердилася. Ми порівняли підгрупи досліджуваних за відповідями на запитання “Що зумовило Ваше перебування на Майдані?” та “Що особисто Ви будете вважати перемогою?” Розподіл відповідей на перше запитання наведено на рис. 3. Рис.3. Мотивація перебування на Майдані Запропонована гістограма демонструє переважання короткотермінових видів мотивації, таких як “Фальсифікація результатів виборів” та “Неприйняття існуючих реалій” серед усіх досліджуваних. Проте серед тих, хто обрав такі види мотивації, як “Фальсифікація результатів виборів” та “Неприйняття існуючих реалій,” більша частка осіб з високим рівнем соціального утриманства (28,1% та 40,6% відповідно), а серед тих, хто обрав мотивацію “Побудова демократичного суспільства”, таких осіб лише 12,5%, на відміну від респондентів з низьким рівнем соціального утриманства, частка яких становить 23,2%. Тобто довготермінові (стратегічні) цілі є більш характерними для осіб із низьким рівнем соціального утриманства. І навпаки: тактичні, короткотермінові більш притаманні особам з вищим рівнем соціального утриманства. Прикладами короткотермінових видів мотивації можуть бути: * “Весь народ сьогодні тут, на Майдані, як я можу сидіти вдома і спостерігати за тим, що діється?!” * “На Майдані ми тому, що добиваємося, щоб у нас був народний президент, а не той, якого поставила влада” [9]. Як приклади стратегічних видів мотивації можна навести: * “Я хочу, щоб Україна все-таки стала демократичною державою і жила за законами, а не “по понятиям”… Для мене символом досягнення цієї мети є Ющенко, і не тільки він, а команда, яка довкола нього. Якщо буде ідея, навколо якої об’єднаються люди, то ми, безперечно, чогось досягнемо”; * “Я тут тому, що мені набридло, як влада принижує підприємців, оббирає їх постійними поборами. Я за демократію, за справедливість – щоб я міг спокійно працювати, заробляти гроші, платити нормальні податки, щоб моя сім’я жила нормальним життям європейської держави”; * “На Майдані я тому, що хочу, щоб мої діти і внуки жили в нормальній державі” [9]. Розподіл відповідей на друге запитання “Що особисто Ви будете вважати перемогою?” наведено на рис.4. Рис.4. Особисте бачення перемоги Запропонована гістограма засвідчує переважання стратегічних цілей серед усіх респондентів: бачення перемоги як “Проведення В. Ющенком реформ” засвідчили більш як 40% респондентів в обох підгрупах. Проте серед тих, хто “вибрав” перемогу як “Перемогу В. Ющенка у виборах”, переважають особи з високим рівнем соціального утриманства (35,3 % проти 30,3%), а серед тих, хто обрав “Повалення режиму Л. Кучми”, переважають особи з низьким рівнем соціального утриманства (18,3% проти 8,8%). Отже, результати є подібними до попередніх: для осіб з вищим рівнем утриманства більш характерним є домінування тактичних цілей над стратегічними. Додатковим доказом на користь цієї тези може бути залежність між віком респондента та його баченням перемоги (як наслідок залежності між віком і рівнем соціального утриманства) (рис.5). Рис.5. Залежність особистого розуміння перемоги від віку Графік (рис. 5) підтверджує залежність індивідуального бачення перемоги від віку. Для молодих осіб та респондентів, старших 50 років, характерне переважання короткотермінової мети (“Перемога В. Ющенка”), а для осіб, що продемонстрували нижчий рівень соціального утриманства, більш характерними є стратегічні цілі (“Проведення В. Ющенком реформ”). Висновки. Результати нашого дослідження засвідчили, що саме на Майдані рівень соціального утриманства виявився найнижчим. На жаль, ми не можемо стверджувати, що саме Майдан сприяв зниженню рівня почуття безпорадності і – як наслідок – рівня соціального утриманства серед наших громадян. Непрямим підтвердженням на користь цієї тези є збільшення кількості осіб, що декларують бажання відстоювати власний вибір в акціях протесту з 9% до 18% [11; 12]. Цей досвід може стати спонтанним прикладом психокорекційної діяльності з подолання настроїв соціального утриманства, але розробка програми психокорекції цього явища ще чекає на своїх дослідників. Література 1. Lewicka M. Daj czy wypracuj? Szescienny model aktywnosci // Jednostka i spoleczenstwo. – Gdansk, 2002. – St. 83–101. 2. LewickaM. Psychologiczne mechanizmy zachowan roszczeniowych // Od mysli i uczuc do decyzji i dzialan / Pod redakcja Dariusza Dolinskiego i Barbary Weigl. –Warszawa, 2001. – St. 111–127. 3. Яковлева О.П. Проблема активности личности в ситуации неудачного опыта в психологических исследованиях // Актуальные проблемы современной психологии: Сб. науч. трудов / Под общ. ред. Л.И. Дементий. – Омск: Омск. гос. ун-т, 2002. – С. 34–46. 4. Головаха Е.И., Панина Н.В. Социальное безумие: история, теория и современная практика. – К.: Абрис, 1994. – 168 с. 5. Ольшанский Д.В. Психология масс. – СПб: Питер, 2001. – 368 с. 6. Матеріали до прес-конференції “Громадська думка населення України: початок вересня 2004 року” // http://www.smc.org.ua/monit.html 7. Матеріали до прес-конференції за результатами загальноукраїнського опитування та останніх хвиль загальноукраїнського хвильового опитування в рамках кампанії з проведення екзит-полу під час виборів Президента України 2004 року // http://www.dif.org.ua./page.php?action= press&to=16 8. На політичних кухнях країни // Дзеркало тижня – 2004. – №46 (521). – 13 листопада – С. 2–3. 9. Родина майдану // Дзеркало тижня. – 2004. – №48 (523). – 27 листопада – С. 4. 10. Кліманська М.Б. Психологічні особливості соціального утриманства у безробітних // Актуальні проблеми психології. Том.1.: Соціальна психологія. Організаційна психологія. Економічна психологія: Зб. наук. праць Ін-ту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За ред. С.Д. Максименка, Л.М Карамушки. – К.: Міленіум, 2005. – Част.14. – с.16–20. 11. Моніторинг громадської думки: друга декада, листопад 2004 року // Прес- реліз від 18 листопада 2004 року // http://www.smc.org.ua/mon_gr/reliz-11- 2004-2.doc 12. Моніторинг громадської думки: друга половина грудня 2004 року”// http://www.smc.org.ua/inform/press-relis.doc УРОКИ І ДОСВІД МАЙДАНУ НА ШЛЯХУ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ У. Р. Лукач, м.Івано-Франківськ Аналізуються суперечності, що породили системний соціально- політичний конфлікт в Україні, розглядаються його латентна і відкрита фази, основні етапи розвитку – від передконфліктної ситуації до кульмінації конфлікту у формі громадянського протесту наприкінці 2004 р., названого Помаранчевою революцією. Стверджується необхідність висновків і винесення уроків з описаних подій. Як доказ революційності подій наводиться зміна підданського типу політичної культури в Україні на активістський. Зауважено, що акції на Майдані і по всій Україні, породжені могутнім сплеском соціально-творчого потенціалу народних мас, вийшли за межі продукту політико- ідеологічного маніпулювання. Наголошується, що рушійною силою та обов’язковою умовою успіху антиолігархічних революцій на пострадянському просторі є об’єднання усіх верств населення на основі прагнення до соціально-демократичних перетворень, наявність активної альтернативної сили, зовнішньої допомоги. Ключові слова: революція, конфлікт, політична культура, інтегруючий заряд, суперечність, соціальне визволення, самоорганізація. Анализуются противоречия, приведшие к системному социально- политическому конфликту в Украине, рассматриваются его латентная и открытая фазы, основные этапы развития от предконфликтной ситуации к кульминации конфликта в форме гражданского протеста в конце 2004 г., названного Помаранчевой революцией. Утверждается необходимость выводов и вынесения уроков из описанных событий. В доказательство революционности событий приводится изменение подданического типа политической культуры в Украине на активистский. Подчеркивается, что акции на Майдане и по всей Украине, порожденные мощным сплеском социально-творческого потенциала народных масс, вышли за пределы продукта политико- идеологического манипулирования. Акцентируется на том, что движущей силой и обязательным условием успеха антиолигархических революций на постсоветском пространстве является единение всех слоев населения на основе стремления к социально-демократическим преобразованиям, наличие активной альтернативной силы, внешней помощи. Ключевые слова: революция, конфликт, политическая культура, интегрирующий заряд, противоречие, социальное освобождение, самоорганизация. There are some recent events that induce our society to drawing inferences and to learn a lesson, namely existing contradictions that have given rise to the system social and political conflict in Ukraine, its latent and open phases, the main stages of development from the preconflict to its culmination in the form of public protest at the end of 2004 called the Orange Revolution. The change of the subject type of political culture for the active one is the evidence of the revolutionary events taken in Ukraine. The actions on Majdan and in the whole Ukraine have gone beyond political and ideological manipulation based on the powerful social and creative people potential. The alliance of all sections of the population with demand for social-democratic forces availability and external help are driving forces as well as obligatory conditions of anti-oligarchic revolution in post-Soviet area. Key-words: revolution, conflict, political culture, integrating supply, contradiction, social liberation, self-organizing. Проблема. Події в Україні наприкінці 2004р. були унікальними і в контексті сьогодення вимагають відповідей на численні питання, які б дали можливість осмислити глибину всього того, що відбулося, його сенс поза суто емоційними враженнями. Акції громадянського протесту змінили політичний ландшафт нашої держави, без перебільшення – сколихнули весь світ. Їх одразу нарекли “Помаранчевою революцією”, і доказом революційності дій громадян може бути непрогнозована зміна типу політичної культури в Україні з підданського на активістський. Мета статті – дати відповіді на низку питань, зокрема: які тогочасні суперечності породили несподівану “помаранчеву бурю” в Україні? Яка мотивація дій різних учасників акцій громадянської непокори? Саме відповіді на ці питання у ракурсі політичного та психологічного аналізу. Це і є предметом даного дослідження. Сімнадцять “помаранчевих” днів зруйнували низку дуже стійких стереотипів, які сформувалися в період трансформації ”безконфліктно-тоталітарного” в посттоталітарний тип українського суспільства, зміст яких зводиться до того, що “від нас нічого не залежить”, “ми нічого не зможемо змінити”, “як вирішить влада, так і буде”. Люди повірили у свою спроможність і здатність впливати на перебіг подій, а тому й наважилися на виснажливу боротьбу за право обирати власну долю. Масова активізація протесту (адже вона не обмежилася тільки столицею, а охопила всю країну) пояснюється соціально-психологічними причинами. За В. Сергєєвим, за певних обставин у суспільстві такі раптові трансформації можуть відбуватися і призводити до зміни найважливіших параметрів соціальних структур [1]. Така зміна типу політичної культури кваліфікується як виключно революційна. Принциповою ознакою Помаранчевої революції і водночас доказом саме революційності подій стає психологічний феномен об’єднавчого, інтегруючого заряду, позитивні іони якого поширилися на всю державу. На фоні ідей фрагментованості українського суспільства, браку політичної нації, загальнооб’єднавчої національної ідеї, відсутності громадянського суспільства високий рівень комунікативної функції Помаранчевої революції реалізувався через усвідомлення учасниками конфлікту власних та чужих інтересів, у потужній і самовідданій готовності довести, що “народ – не бидло”. Разом з тим учасники революційних подій усвідомлювали: якщо змиритися зі сценарієм чинної на той час влади щодо остаточного закріплення неототалітарного політичного режиму одноосібного правління, то зі сподіваннями на позитивний поступ, покращення умов життя можна буде розпрощатися надовго. Водночас на Майдані не було ніякої упередженості – ні етнічної, ні конфесійної, ні мовної – стосовно протилежної сторони. Майдан як серце революції проявив розуміння інтересів опонентів, повагу до їх права на вибір, готовність до вербальної комунікації, до прийняття конструктивних рішень, здатність допомагати харчами, теплим одягом і т. ін. Інтегруючий заряд революції вийшов за межі України і завдяки діям європейських країн та організацій по врегулюванню конфлікту (невизнання результатів сфальсифікованих виборів, протидія силовому варіанту, посередництво у принципових переговорах) сприяв єднанню доль українського і європейських народів, а також Європейського Союзу і США, які відкрито виступили на підтримку волевиявлення народу України. Таким чином Помаранчева революція дістала дипломатичну та морально-політичну зовнішню допомогу, яка була вкрай необхідною нашій молодій державі. Відкидаючи твердження про суперництво двох порівняно рівносильних кандидатів на посаду Президента України, про міжусобні конфлікти, що проявилися у відмінностях політичних поглядів, оцінок, ідеалів, ідеології їхніх команд та прихильників, аналітики формулюють припущення про внутрішні суперечності, які зумовили події, визначені у строго науковому тлумаченні як політична криза, системний конфлікт, що стосується засадничих підвалин і принципів існування суспільства [2]. Отже, відбулося накладання декілька моделей суперечностей, а саме: протистояння регіонів України (східних і західних, південних і північних); змагання фінансово-економічних угруповань, бізнесових кланів між собою; Україна як сфера зіткнення інтересів Заходу і Росії. Висловлюються і такі думки, що саме потужне зовнішнє втручання породило борню на майданах і площах України [3]. Такі інтерпретації подій мають певний сенс, бо всі вищеназвані суперечності дійсно характерні для українського суспільства і глибоко закорінені у відносно далекому й недалекому минулому. І. Танчин, зокрема, вважає, що до протестної активності людей підштовхують розбіжності між нинішнім способом життя і тими умовами, яких, на їхню думку, можна реально досягти [4]. Саме останнє протиріччя, суть якого – у подальшому знедоленні народу, призвело до політичної напруженості як одного з показників можливого політичного конфлікту. Серед населення все більше поширювалися настрої невдоволення станом справ у певних сферах життя та існуючим устроєм загалом, адже з часів перебудови український соціум обрав за взірець свого розвитку західне суспільство з його політичною та економічною системами. Власне, бажанням жити у такому суспільстві, а не раптовим спалахом патріотизму пояснюються понад 90% голосів, відданих за незалежну Українську державу на референдумі 1991 р. [5]. Однак через тринадцять років виявилося, що народ опинився не там, де сподівався бути: соціальні надбання соціалізму втрачено, загальнонародна власність незбагненним чином приватизована, управління державою неефективне, об’єднавчої загальнонаціональної ідеї немає. На фоні цих кризових “здобутків” кінця другого – початку третього тисячоліття суспільство охопили олігархія і криміналітет, далися взнаки розпорошеність національно-демократичних і державницьких сил, стагнація економіки, зростання бідності основних мас народу, соціально-психологічний комплекс байдужості українців до долі держави. Саме ці обставини призвели до окреслення основної, визначальної, і найглибшої лінії розколу – це доведене до конфлікту протиріччя між суспільством і владою, між народом і його правителями [6]. Українське суспільство опинилося в умовах передконфліктної ситуації, яка однак не завжди переростає у відкрите протистояння. Для цього потрібні лідери – ініціатори відкритої боротьби за упосліджені права громадян, а також нагода, що виконує роль спускового механізму. Вибори Президента України 2004 р. якраз і стали такою нагодою. Крім того, на момент виборів з’явилися політичні лідери, спроможні об’єднувати і мобілізовувати на активні дії великі групи людей. За часів перебування на посаді Президента Л. Кучми відбулося становлення незбалансованої, однополюсної, необмеженої влади. Проте одночасно тривав і процес формування та утвердження освіченої, матеріально забезпеченої і національно орієнтованої опозиції, яка була вже в силі чинити режиму гідний опір. Масові грубі порушення виборчого законодавства у сфері реалізації прав і свобод громадян, використання владою на всіх її рівнях адмінресурсу на користь провладного кандидата, фальсифікація результатів волевиявлення народу каталізували переростання перед- конфліктної ситуації у власне конфлікт (інцидент). Оголошення ре- зультатів другого туру президентських виборів призвело до кризи, яка стала кульмінацією конфлікту і сколихнула всю країну. У цей момент опозиція звернулася до народу і на рівні “соціального інституту” він відчув, що з’явився об’єктивний шанс на самостійні дії. Народ на звернення відгукнувся, вирішивши, що варто підтримувати реальну силу, здатну зламати владу олігархів, бюрократії і криміналітету. Максимальним завданням було здійснення демократичної політичної революції, а мінімальним, зате найбільш реальним, – примусити нову владу провести радикальні демократичні реформи. Слід зазначити, що події на Майдані мали діалектичний характер. Вони характеризувалися певними рисами політичної, але не соціальної революції, яка призводить до зміни існуючого ладу. Тут мали місце злам чинної системи легітимності (виступи, все-таки, були поза зако- ном), масовість суб’єкта перетворень, вимоги щодо досить радика- льної зміни моделі політичної влади, неповторна атмосфера духовного піднесення, толерантності, взаєморозуміння і взаємодопомоги. У той самий час за своїми результатами та об’єктивним змістом грудневі події станом на сьогоднішній день не знайшли логічного відображення в подальших масштабних політичних реформах, хоча певними їх наслідками можна вважати прийняття пакету законів, які перетворюють Україну з президентсько-парламентської в парламентську республіку, реформування правоохоронних органів, виведення з тіньового обігу десятків мільярдів гривень та ін., різнопланові і різновекторні, фіксовані в певних межах, напрями діяльності нової влади. Причиною такої відносно низької результативності дій влади є її заспокоєність, зумовлена первинним високим рівнем кредиту народної довіри до неї, і знання того, що народ, який вийшов на Майдан у Києві, на площі тисяч українських міст, містечок і сіл, так і не створив своїх дієвих мереж і форм самоорганізації та контролю влади, активних інститутів політичних представництв, а суспільні організації, покликані захищати інтереси людини праці, вкрай пасивно проявили себе під час грудневих подій (за винятком активістів громадських молодіжних рухів) і традиційно пасивні сьогодні. Майдан об’єднав різні соціальні групи, які прийшли, відповідно, зі своїми цілями, але вони були об’єднані спільною антиолігархічною боротьбою, у якій зацікавлені всі верстви населення, крім влади, що зрослася з олігархами, криміналу і люмпенів, яких підтримує і влада, і олігархи. Зрозуміло, що і наймані робітники, і “рядова інтелігенція”, і підприємці, і представники середнього та малого бізнесу об’єктивно зацікавлені в переході до демократичної системи влади набагато більше, ніж у збереженні напівфеодальної олігархічної моделі периферійного капіталізму, адже для останніх – це збагачення при гарантіях стабільності, права їх власності і порядку. Інтелігенції демократія потрібна як повітря, як основна умова її життєздатності, робітникам – як запорука можливості для самоорганізації, легальної успішної боротьби за гідні людини умови праці та її оплати, ефективний соціальний захист. Усі ці сили, безпосередньо чи опосередковано, постійно працювали на перемогу Майдану. У той самий час найбільш активно, з ентузіазмом на всіх етапах виборчої кампанії, фазах конфлікту на перемогу “помаранчевих” ідей та ідеалів працювала “рядова інтелігенція”, робітники та студентська молодь. Саме завдяки їх енергії прийшла до влади опозиція, відтіснивши стару олігархічно-бюрократичну владу. І хоча підприємці та бізнесмени, а також їх структури мали на момент Помаранчевої революції більш усвідомлену і вмотивовану ієрархію особистих інтересів, без юнацького максималізму студентства і без самовідданості найманих працівників, які не так чітко усвідомлювали власні інтереси, тягар боротьби для них самих був би заважким. Такою була розстановка сил, що стала реальністю на Майдані. Завданням мого дослідження не є аналіз пропорційності розподілу виграшного результату Помаранчевої революції між її сторонами та учасниками, однак хочу зазначити, що активісти Майдану одержали безцінний досвід реальної самоорганізації і політичної боротьби, досвід, який довів, що вони – сила, здатна змінити владу і суспільну систему, здатна творити омріяну модель держави, творити історію і крокувати до соціального звільнення. На особливу увагу й аналіз заслуговує така функція конфлікту, як зняття психологічної напруги між його учасниками – найефективніший засіб її нейтралізації. Разом з тим, за М. Лебедєвою, конфлікт стимулює групову ідентифікацію, згуртованість. Це означає, що кожна конфліктуюча сторона стає єдиною і монолітною у своїх емоційних реакціях, прагненнях і судженнях, а її члени сприймають себе через оцінки і норми, існуючі в групі. Усередині групи встановлюються тісні психологічні контакти, часто зникають або нівелюються внутрігрупові відмінності, представники різних соціальних прошарків, командири і підлеглі морально зрівнюються, їх єднають відчуття рівності і братерства. Усе це мобілізує і націлює на перемогу, люди відчувають задоволення, перебуваючи серед однодумців; члени групи почувають себе в безпеці, зникає напруга і страх; зростають самооцінка і почуття власної значущості [7]. Усі ці ознаки впродовж сімнадцяти днів листопада – грудня 2004 р. були властиві учасникам революційних подій. Через готовність ризикувати і впевненість у власній правоті зникали сумніви, а відповідно, і напруга. Натомість з’являлася толерантність як етичне самообмеження концептуальної непримиренності, розумне прагнення до ідейно- цілісної завершеності персонально обраного світогляду [8, с.18]. Душевне піднесення, відчуття солідарності від колективних сумісних дій, святковість, створювана радісним почуттям причетності до історичної творчості, стали невід’ємними елементами революції українського зразка початку третього тисячоліття. Висновки. Підсумовуючи, дозволю собі висловити твердження, що Майдан став не просто загальнодемократичною акцією всенародного протесту. Він став прототипом мирної народно- демократичної революції, такої необхідної народу України та народам пострадянського простору. Підводити риску і робити кінцеві висновки про природу подій в Україні кінця другого – початку третього тисячоліття ще не на часі. Але деякі уроки із цих подій можна винести. По-перше: рушійною силою Помаранчевої революції був могутній соціально-творчий потенціал українського народу. Майдан довів, що масові громадянські акції протесту з певними рисами політичної революції, скеровані на злам олігархічно-бюрократичної влади, на пострадянському просторі можливі. І хоча політичні події в Молдові і трагічна ситуація в Узбекистані цю тезу не підтверджують, аргументом на її користь є “тюльпанова” революція в Киргизстані. По-друге: перемога антиолігархічної революції неможлива без змін у свідомості тих верств населення, що стали рушійною силою Помаранчевої революції, зокрема у свідомості рядової інтелігенції, робітників. Щоб досягти успіху в боротьбі з чиновницько- олігархічною владою, потрібно об’єднати їх зусилля із зусиллями середнього дрібного бізнесу, який в Україні є доволі численним і прагне до різноманітних форм об’єднання. Створення широкої коаліції національно-демократичних сил є обов’язковою умовою остаточної перемоги такої революції. У протилежному разі незавершений її характер у кращому випадку обіцяє половинчасті та обмежені реформи, які торкатимуться не змісту, а зовнішньої форми, не системи, а окремих елементів державно-владної діяльності. По-третє: суспільні суперечності, що накопичилися впродовж тривалого періоду, а також криза влади повинні чітко усвідомлюватися суспільством. Тільки це може забезпечити масовість протестних акцій. Необхідною умовою утримання здобутої влади є послідовність її дій у реалізації демократичних перетворень, і точкою її опори повинні стати дієві органи громадської самоорганізації. Тому Майдан можна вважати одним із кроків еволюції українського суспільства на шляху до демократизації і формування повноцінного громадянського суспільства. Головна площа столиці стала святом українського духу, серцем народної революції, вселила оптимізм і віру в гідне майбутнє нації і держави. Література 1. Сергеев В. Как возможны социальные изменения? Пролегомены к симпатическим теориям социальных сетей // Полис. – 2001. – №6. – С. 29. 2. Головатий М. Політична психологія. – К., 2001. – 108с. 3. Рябов С. Вибори як дзеркало протиріч українського суспільства. Свобода: український вибір. // Форум: суспіл.-політ. журн. – 2005. – №1. – С.7. 4. Танчин І. Ющенко і революція. Свобода: український вибір. – Форум: суспіл.-політичний журн. – 2005. – №1. – С. 23–24. 5. Політична історія України / За ред. В. Танцюри – К., 2001. – 425 с. 6. Рябов С. Вибори як дзеркало протиріч українського суспільства. Свобода: український вибір // Форум: суспіл.-політ. журн. – 2005. – №1. – С.7. 7. Лебедева М. От конфликтного восприятия к согласию // Полис. – 1996. – № 5. – С.165. 8. Соловйов Е. Толерантність як новоєвропейська універсалія // Демони миру та боги війни: Соціальні конфлікти посткомуністичної доби. – К., 1997. УКРАЇНА: (НЕ) ТРАНСФОРМОВАНЕ СУСПІЛЬСТВО? О.Ю.Хорошилов, м. Одеса Аналізуються психологічні аспекти політичних змін в Україні. Виявлено основні перешкоди на шляху цього процесу. Увагу зосереджено на політичній психології як на складному чиннику соціальної інтеракції і політичної модернізації в нашій країні. Ключові слова: демократія, політичні зміни, політична психологія, соціальна інтеракція. Анализируются психологические аспекты процесса политических изменений в Украине. Выявлены основные препятствия на этом пути. Акцентируется внимание на политической психологии как на сложном факторе социальной интеракции и политической модернизации в нашей стране. Ключевые слова: демократия, политические изменения, политическая психология, социальная интеракция. This article evaluates psychological aspects of political changes process in Ukraine and identifies the major obstacles of these changes. The article focuses on political psychology as a complex factor of social interaction and political modernization in our country. Key words: democracy, political changes, political psychology, social interaction. Проблема. Політична психологія, починаючи ще з 30-х років XX ст. зарекомендувала себе як одна з галузей гуманітаристики, що розвивається найбільш динамічно. На сучасному етапі в ній вироблено комплекс гіпотез, концепцій і теорій, які виконують роль інтерпретаційних моделей, а також розроблено унікальну методику і методологію досліджень. Поряд із цим, на нашу думку, використання політико-психологічного інструментарію у вітчизняній науковій практиці зведено лише до обмеженого кола проблем. До таких проблем слід віднести вивчення особливостей ідентичностей та ідентифікаційних практик населення на регіональному чи/та національному рівні, типів і моделей соціалізації особистості, створення психологічних портретів окремих політиків тощо. Багато питань опинилися поза увагою науковців, хоч саме політико- психологічна методологія може дати тут найбільший ефект. Це насамперед питання демократичного транзиту, які набули особливої актуальності в Україні внаслідок революційних подій восени 2004 р. Мета статті: спробувати з’ясувати особливості сценарію, за яким відбувається процес демократизації нашої країни. Йдеться по суті, про спробу визначити специфіку українського варіанта переходу від авторитарного режиму до демократії як такої. Нагадаймо, що проблемі демократичного транзиту присвячена значна історіографія, створена зусиллями різних шкіл як західної, так і вітчизняної аналітичних традицій. Проте прихильники і структурного підходу (С.Хантінгтон), і процедурної парадигми (А.Пшеворський, Д.Лінц, Ф.Шміттер) мало уваги приділяють сфері психологічних чинників модернізаційних процесів. Основний акцент вони роблять на довготривалих реформах, що ведуть до збільшення складності, адаптивності політичної системи в цілому, секуляризації суспільного життя, раціоналізації структур влади, досягнення національної єдності [1, с.151–152]. Підкреслюючи важливість цих досліджень, зазначимо, що багато з них присвячені виявленню й вивченню переважно інституційного аспекту демократизації. Вітчизняні науковці намагаються подолати ці недоліки. Так, у монографії О.Донченко та Ю.Романенка зроблено спробу виявити глибинні архетипи, які впливають на основні моделі соціальної інтеракції, поширені серед населення сучасної України. Автори також дійшли висновку, що основні риси національного характеру українців були значно деформовані внаслідок поширення на вітчизняний соціум “візантійської” моделі взаємовідносин влади і людини. Останній факт негативно впливає на спроби демократизувати сучасну політичну систему країни, відродити громадянське суспільство тощо [2]. Російський дослідник А.Циганков запропонував схему дослідження параметрів демократичного переходу незалежно від національної специфіки його реалізації. За цією схемою слід врахову- вати: 1) причини переходу; 2) відправний і заключний пункти; 3) про- цес та його етапи; 4) засоби переходу; 5) послідовність; 6) зовнішній контекст; 7) тривалість переходу; 8) результати [3, с.208–209]. Особливе евристичне значення має ця схема для нашого дослідження, зокрема для аналізу стану політичної психології двох основних суб’єктів демократизації – еліти і мас. Використання цього алгоритму дає змогу виявити, що в аналізі причин та відправної точки переходу до демократизації в Україні і на рівні офіційного дискурсу, і на рівні масової свідомості вкоренилася впевненість у “випадковості” здобуття нею незалежності. При цьому більшість представників вітчизняного політичного класу і пересічних громадян пов’язує початок демократичного переходу в Україні з 1991 р. – роком “неочікуваної” незалежності. Ті, хто переносить дату початку демократичного транзиту в країні на більш ранні терміни, вочевидь, не становлять необхідної критичної маси. Тому не випадково численні соціологічні опитування фіксують, що в масовій свідомості українців немає сприйняття незалежності як важливої інтегруючої цінності. За даними загальноукраїнського представницького опитування, проведеного фондом “Демократичні ініціативи” та Київським міжнародним інститутом соціології з 23 по 30 квітня 2004 р. (опитано 2025 осіб), лише 9% респондентів були занепокоєні проблемою стану незалежності. Для порівняння: 86% занепокоєні матеріальним рівнем життя громадян [4, с.1]. Заради справедливості слід зазначити, що саму ідею державної незалежності сьогодні підтримують 60% громадян України [5, с.1]. Чималу роль у формуванні такого відсотка прихильників незалежності (хоч і дещо меншого порівняно з 1991 р.) відіграла Помаранчева революція. Але чи можна вважати її ознакою сформованості громадянського суспільства та загальнонаціональної ідентичності в Україні? Ми вважаємо, що “сформованість” чи, принаймні, “активізація” громадянського суспільства має виявлятися на рівні психологічних настанов на автономність від державних інститутів, самої ідентифікації громадян як рівноправних партнерів держави. Не менш важливою ознакою демократичності суспільства є функціонування на рівні масової свідомості громадян так званої “інституціоналізованої” довіри до влади – тоді, коли основними гарантами відкритості і справедливості режиму сприймаються не конкретні особи, а інститути (президентства, парламентаризму, судочинства, багатопартійності тощо). Чи відбулися такі зміни на рівні масової свідомості українців? Чи можна констатувати, що громадяни стали пов’язувати свої надії на початок нових етапів у реформуванні політичної системи та оптимізації політичного режиму з власними діями під час президентських чи парламентських виборів та поза ними? Напередодні зазначених подій регулярно фіксується лише певне зростання соціально-політичних сподівань електорату. Так, опитуванням, проведеним з 29 квітня по 6 травня 2004 р. фондом “Демократичні ініціативи” та центром “Социс” (опитано 1200 осіб), виявлено, що 62% респондентів пов’язували з виборами Президента України сподівання на поліпшення ситуації в країні [6, с.1]. Директор Центру соціального прогнозування А.Тихолаз, ґрунтуючись на результатах загальноукраїнського опитування 1–6 серпня 2003 р., стверджував, що політичні маніпуляції влади мало турбували обивателя, мовляв українці легко погодяться на нерепресивний авторитаризм для “наведення порядку, підвищення рівня життя та соціальних гарантій. Україні властивий авторитарно- пристосувальницький тип соціального характеру маси” [7, с.18]. Справді, здається, демократичні цінності в масовій свідомості українців відіграють роль своєрідних “ритуальних заклинань”, а не глибинних настанов, що виконують мотиваційну функцію. За даними соціологічного дослідження, проведеного Всеукраїнською соціоло- гічною службою з 16 по 27 серпня 2004 р. (опитано 2400 осіб з усіх регіонів України), 55,9% респондентів вважали себе прихильниками демократії і лише 18,5% – авторитарного режиму із сильним лідером. Прихильників парламентсько-президентської республіки (де роль окремого політичного діяча порівняно невелика) виявилося менше, ніж президентсько-парламентської, – відповідно 21,4% та 42,5% [8, с.2]. Є підстави стверджувати, що навіть після значного прояву громадської активності на Майдані Незалежності восени 2004 р. українці і досі залишаються більш комплементарними до окремих авторитетних політичних акторів, ніж, наприклад, до політичних партій як інститутів демократії. Це, у свою чергу, призводить до значної трансформації функцій останніх. За даними загальноукраїнсь- кого представницького опитування, проведеного 12–25 травня 2005 р. Українським інститутом соціальних досліджень і Центром “Соціальний моніторинг” (опитано 2037 респондентів віком від 18 років), Народний союз “Наша Україна”, коли поряд з ним фігурує прізвище діючого Президента, готові підтримати 22% респондентів. Якщо ж виносити на перше місце прізвище лідера НСНУ Р. Безсмертного, то рівень підтримки партії становить близько 16%. Частково припущення автора підтверджується і тим, що Голова Верховної Ради України В.Литвин має високий рівень довіри – в травні поточного року він сягав 55%, але за очолювану ним партію – Народну партію України – проголосували б лише 2,1%. Зазначимо, що політична еліта країни чітко фіксує ці психологічні особливості електорату і поступово перетворює вітчизняні політичні партії із структур-посередниць на структури-бренди. Чого варте лише повідомлення, що 11 червня 2005 р. політрада партії “Регіони України” прийняла рішення при формуванні виборчого блоку на парла- ментських виборах 2006 р. назвати його на честь В.Януковича [9; 10]. Не менш цікаві психологічні особливості демонструє вітчизняна політична еліта як основний актор консервативного сценарію демократизації, який, без сумніву, реалізується в країні. Протягом останніх 14 років представники вітчизняного політичного класу, принаймні на публічному рівні своєї діяльності, намагаються експлуатувати демократичні цінності і норми поведінки. Проте є всі підстави говорити про певну “мозаїчність” політичної ідентичності української еліти, про некритичне привласнення нею демократичних орієнтацій. Представники правлячої верстви, які пройшли основні етапи політичної соціалізації в умовах “м’якого авторитаризму” М.Хрущова – Л.Брежнєва, віддають перевагу малим формам соціальності, результатом чого є звичайний непотизм та клановість. Вони виявилися нездатними розробити кодекс співіснування для різних груп і кланів у своєму середовищі, тоді як однією з ознак демократизації є поступове перетворення політичних противників “з ворогів на опонентів” [11, с.212]. Приблизно однакові ресурсні можливості конкуруючих українських кланів призводять до гіпертрофії значення зовнішніх центрів впливу на хід демократизації в країні. Ці центри (США, Євросоюз, Російська Федерація) виступають у ролі носіїв діаметрально протилежних політичних ідеалів, цілей і цінностей, а тому і виконують роль ексклюзивних психологічних ресурсів політичного протистояння. Перетворення цих центрів впливу на своєрідні світоглядні символи, їх “приватизація” конкретними кланами української еліти дає останнім додаткові можливості мобілізації двох рівновеликих і чітко локалізованих територіально груп населення – носіїв “західної” і “радянської” парадигм. Як наслідок, у масову свідомість імплементовано стереотипні уявлення, які зумовлюють некритичне співвіднесення представників правого спектра українського політикуму із “Заходом” і “демократією”, а всіх інших – із “Сходом” та “авторитаризмом”. Можна припустити, що така навмисна стереотипізація масової свідомості українців не лише ускладнює соціальну інтеракцію представників різних регіонів, але й негативно впливає на процеси формування громадянського суспільства в Україні, демократизації в цілому. Свій внесок у стереотипізацію українського суспільно- політичного життя роблять і ті представники еліти, які навмисно чи ненавмисне використовують у своїй кар’єрі алгоритм “народження героя”. Психологи зазначають, що для того, щоб сподівання на порятунок від економічних та соціальних негараздів пов’язувались у свідомості мас з тією чи іншою постаттю політика, останній повинен у своїй біографії пройти ряд етапів, характерних для міфів про “мандрівного героя”: 1) “перший подвиг” (здобуття посади); 2) “ходіння у народ” (відставка); 3) “повернення в новій славі” для того, аби “захистити народ і покарати його кривдників” (перемога на виборах). Таким чином, у колективне несвідоме українців закладається уявлення про певну циклічність політичного життя (і, відповідно, про певну циркуляцію політичних угруповань при владі), яка заперечує ідею прогресивного просування до світлого “демократичного майбутнього” [12, с.156–157]. Висновки: 1. В Україні не збігаються темпи модернізації інституційної інфраструктури політичної системи із цінностями і настановами масової свідомості громадян. 2. Очевидною є мозаїчність нової політичної ідентичності як еліти, так і пересічних українців. Так, на офіційному, декларативному рівні, безумовно, переважають демократичні ідеали і цінності. Що ж до рівня глибинних політико-психологічних настанов, то він характеризується значною частиною авторитарності, що, врешті-решт, і визначає політичну поведінку українців. 3. Процес соціально-політичної інтеракції на загальнонаціональному рівні ще не має належного психологічного підґрунтя, що забезпечує справжнє народовладдя. Внаслідок цього результативність проекту “української демократизації” залишається важкопрогнозованою. Література 1. Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах – М.: Прогресс – Традиция, 2004. 2. Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення). – К.: Либідь, 2001. 3. Циганков А.П. Современные политические режимы: структура, типология, динамика – М.: Интерпракс, 1995. 4. День. – 2004. – №87. – 24 трав. – С.1. 5. Шангина Л. О главном празднике страны кратко // URL