Асоціація політичних психологів України Головне управління з питань внутрішньої політики Адміністрації Президента України Інститут соціальної та політичної психології АПН України Товариство “Знання” України ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Збірник наукових праць Випуск 3 За загальною редакцією члена-кореспондента НАН України В.М.Литвина та члена-кореспондента АПН України М.М.Слюсаревського Київ – 2001 ББК 66.07+88.8 Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту соціальної та політичної психології АПН України Р е д а к ц і й н а к о л е г і я: В.П.Казміренко, В.К.Калін, О.Б.Старовойтенко, В.О.Татенко, Т.М.Титаренко — доктори психол. наук; О.А.Донченко — д-р со- ціол. наук; Т.І.Бєлавіна, В.О.Васютинський, І.В.Жадан, П.Д.Фролов — кандидати психол. наук; Ю.Г.Романюк — канд. іс- тор. наук; М.М.Скорик — канд. філософ. наук; Н.В.Климчук — на- ук. спіроб. Адреса Інституту: 04070, м. Київ-70, вул. Андріївська, 15 Проблеми політичної психології та її роль у становленні гро- мадянина Української держави: Зб. наук. праць / За заг. ред. В.М.Литвина та М.М.Слюсаревського. — К.: Інф.-вид. центр Тов-ва “Знання” України, 2001. — Вип. 3. — 344 с. У збірнику висвітлено основні напрацювання учасників ІІІ Всеукраїнської наукової конференції “Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави” (24—26 квітня 2001р.). Розглядаються теоретико-методологічні засади та акту- альні завдання цієї наукової дисципліни, психосоціальні чинники сус- пільних перетворень, політико-психологічні проблеми соціалізації підростаючого покоління, психологічні механізми інформаційного впливу та політичного вибору, питання психології міжнаціональних і міжнародних відносин, політичні психотехнології. Адресується вченим, які працюють в галузях політичної пси- хології та суміжних наук, викладачам і студентам. ББК 66.07+88.8 © Інститут соціальної та політичної психо- логії АПН України, 2001 Литвин В.М., Глава Адміністрації Президента України, чл.-кор. НАН України ОСОБЛИВОСТІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ ТА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ЇЇ РОЗВИТКУ Найважливішою особливістю і водночас найбільшим парадок- сом нинішньої суспільно-політичної ситуації в нашій державі, напевне, є те, що ніколи ще від часу проголошення незалежності Україна не мала таких сприятливих передумов для дальшого стабільного розвитку і ніколи ще не були такими відчайдушними, затятими, а головне, на- вдивовиж одностайними дії сил, які намагаються будь-що зруйнувати суспільну стабільність. На тлі перших паростків економічного зрос- тання, виразних тенденцій до оздоровлення морально-психологічної атмосфери в суспільстві, посилення його консолідації спостерігаємо небачене з 1990 року загострення політичних протиріч, які дедалі час- тіше виливаються у безпрецедентні для України політичні провокації та інсинуації. Усе це дає підстави стверджувати, що саме сьогодні українське суспільство долає, з неминучими “пологовими муками”, своєрідний критичний рубіж, переходячи до якісно нового стану. Початок цьому переходові поклали президентські вибори 1999 року. Переконлива перемога на них Л.Д.Кучми, його реформаторської програми має, без перебільшення, історичне значення. По-перше, вона відсунула в далеку перспективу, якщо не назавжди, загрозу лівого ре- ваншу в Україні, оскільки засвідчила, що попри всі негаразди і труд- нощі перехідного періоду громадяни незалежної Української держави, особливо молодь, не хочуть повернення назад, у комуністичне минуле. По-друге, перемога Л.Д.Кучми, якого підтримала переважна більшість виборців як на Заході, так і на Сході України, значною мірою знівелю- вала сформований століттями нашого бездержавного, а точніше, “між- державного” існування, поділ українців на “західняків” і “східняків”, зробила менш істотними геополітичні, ідеологічні та соціально- психологічні відмінності всередині країни. Тим самим новий потуж- ний імпульс одержали процеси згуртування нації, зміцнення грома- дянського миру і суспільної злагоди. По-третє, і це на сьогоднішній день чи не найголовніше, в результаті перемоги Л. Д. Кучми вперше за роки незалежності стала можливою конструктивна співпраця гілок влади, на тривалий час (майже до кінця 2000 року) припинилося їх жорстке протистояння, що, в свою чергу, значно активізувало законо- творчий процес, сприяло наведенню порядку в державі, поліпшило умови для прискорення економічного та соціального розвитку країни. Як наслідок, Україна увійшла в нове тисячоліття з приростом ВВП, відчутно просунулася в напрямі формування ринкової економіки. Здобувши на виборах широку народну підтримку, Президент України дістав змогу діяти більш рішуче, цілеспрямовано, послідовні- ше здійснювати визначений ним курс реформ. Завдяки його зусиллям розгорнулися аграрна та адміністративна реформи, набрала обертів так звана велика приватизація, відбулися реальні зрушення в боротьбі з корупцією та злочинністю, зменшився вплив на політичне й економіч- не життя кланово-олігархічного капіталу. На рубежі 1999—2000 рр. було сформовано новий уряд, утво- рилася парламентська більшість. Почали налагоджуватися — теж пе- редусім завдяки зусиллям Президента — ефективні взаємовідносини між Верховною Радою та Кабінетом Міністрів. Разом з тим було оче- видно, що консолідація влади на загальнодержавному рівні нагадує тонкий весняний лід, який може провалитися від одного необережного руху. Україна, яка вже безмежно втомилася від політичних чвар і су- перечок, потребувала зміцнення позитивних тенденцій в організації та функціонуванні державної влади. Це завдання й покликаний був вико- нати всеукраїнський референдум за народною ініціативою, що відбув- ся 16 квітня 2000 року. Усупереч песимістичним прогнозам багатьох політиків та по- літологів і шаленій протидії тих, хто намагався не допустити народно- го волевиявлення, люди не тільки пішли на референдум, а й практично одностайно підтримали всі питання, які на нього виносилися. Це, з одного боку, ще раз наочно підтвердило, що політична ініціатива в Україні перебуває в руках реформаторськи зорієнтованої частини сус- пільства, а з другого — засвідчило нищівну поразку опозиційних до курсу Президента України сил, остаточно відкинуло їх на узбіччя по- літичного процесу, перетворило на політичних аутсайдерів. Референдум та його результати справили і продовжують спра- вляти на розвиток суспільно-політичної ситуації в країні величезний позитивний вплив, напевне, недостатньо ще усвідомлений і осмисле- ний як політичною наукою, так і широкою громадськістю. Водночас треба визнати, що в організації та проведенні референдуму були до- пущені окремі прорахунки, які потягли за собою низку складних полі- тичних проблем. Так, ініціатори референдуму, як тепер видно, не мали чіткого уявлення про правовий механізм реалізації волевиявлення лю- дей, не передбачили тих “каменів спотикання”, що можуть трапитися на цьому шляху. Не врахували цього належною мірою й органи влади, які підтримали ідею проведення референдуму. Не було також завчас- ного дипломатичного супроводу референдуму, упереджувальних захо- дів, спрямованих на запобігання дискредитації його цілей, чим не за- барилися скористатися деякі наші псевдопатріоти, нав’язавши міжна- родній громадськості абсолютно неадекватні уявлення про те, що на- справді відбувається в Україні. Противники референдуму спочатку намагалися будь-якими засобами зірвати його проведення, потім — піддати ревізії його рі- шення, заблокувати у Верховній Раді їх реалізацію. Останнє на даному етапі вдалося, але змиритися з цим неможливо. І справа тут зовсім не в чиїхось амбіціях, не в тому, щоб довести перевагу когось над кимось. Імплементація підсумків народного волевиявлення залишається центральним політичним завданням українського парламенту і всього суспільства тому, що має, по-перше, покласти початок рефор- муванню нашої політичної системи, недосконалість якої є очевидною вже давно й істотно гальмує соціально-економічний розвиток країни. У цьому розумінні Л.Д.Кучма цілком слушно зауважує, що без імпле- ментації рішень референдуму Україна не має майбутнього. А по-друге, зрив імплементаційного процесу створив би вельми небезпечний пре- цедент нехтування волі народу, що може спричинити не лише небажа- ні, а й катастрофічні політичні наслідки — аж до сумнівів у легітимно- сті референдуму 1991 року. Своє центральне політичне завдання під час VI сесії Верховна Рада України так і не розв’язала. Імплементаційний процес був, по суті, принесений у жертву корпоративним інтересам депутатів. У поєднанні з так званою “касетною справою” це наприкінці 2000 р. різко загострило суспільно-політичну ситуацію в країні. Її динаміка на сьогоднішній день характеризується насамперед такими особливос- тями: — політичні процеси домінують над соціально-еконо- мічними і справляють на них переважно деструктивний вплив; — політичні противники Л.Д.Кучми, вже не розраховуючи на легітимні способи усунення його з посади Президента України, пе- рейшли до відверто антиконституційних дій, стали на шлях політич- ної змови; — у боротьбі проти законно обраного Глави держави впер- ше за роки незалежності об’єдналися радикально налаштовані легіти- мні сили як з лівого, так і правого табору, тим самим засвідчивши вто- ринність своїх ідеологічних розбіжностей порівняно з інтенцією захо- плення влади; — на тлі виразної тенденції зниження страйкової активності населення відбувається ескалація політичних акцій протесту, нечис- ленність учасників яких їх організатори намагаються компенсувати застосуванням брудних технологій і зухвалою протиправною поведін- кою; — під тиском внутрішніх суперечностей та добре зрежисо- ваної “вуличної стихії” у Верховній Раді практично розвалилася ство- рена з такими зусиллями парламентська більшість, відновилося проти- стояння парламенту і Уряду, знову зупинився законотворчий процес; — з наближенням чергових парламентських виборів активі- зувалися спроби переструктурування правового поля держави в інте- ресах окремих політичних партій, а точніше, їхніх лідерів, про що сві- дчить, передусім, прийняття Верховною Радою Закону про вибори народних депутатів на партійно-пропорційній основі, який поки що не відповідає реаліям України і суперечить чинній Конституції; — істотно посилився зовнішньополітичний вплив на події в Україні. Це зумовлено, з одного боку, геостратегічними домаганнями інших країн, а з другого — тим, що доморощені ініціатори суспільних потрясінь, не знаходячи достатньо прихильників серед власного наро- ду, дедалі частіше роблять ставку на зовнішні сили, їхнє втручання у внутрішні справи нашої держави. До цього слід додати також політичні збурення, породжені боротьбою кланово-фінансових груп за встановлення контролю над базовими промисловими об’єктами і підприємствами, слабкість ново- створених демократичних інститутів, нескоординованість світогляд- них орієнтацій і дій політичних еліт. Наш політичний істеблішмент на десятому році незалежності України все ще сперечається з приводу фундаментальних напрямів державної стратегії, тобто борсається у тій невизначеності, яку політична еліта країн Прибалтики, Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини подолала у перший же рік свого неза- лежного розвитку. Хоч не вони, а ми вчили в школі напам’ять байку про Лебедя, Рака і Щуку — пророче послання Крилова усім нашим політикам. Аналізуючи ці та інші особливості суспільно-політичної ситу- ації в Україні, слід враховувати їх глибинні причини, а не лише ті, що, так би мовити, лежать на поверхні. Йдеться передусім про соціальну, а відтак і політичну, неструктурованість сучасного українського суспільства. У неструктурованому суспільстві політичне життя неми- нуче відривається від своєї соціальної основи, стає в певному розу- мінні самодостатнім і важкопрогнозованим. Політики часто-густо за- микаються на самих собі, на своїх власних цілях. Політичні партії зде- більшого не виражають суспільних інтересів і нагадують таке собі віртуальне дерево без коріння, а то й просто перекотиполе. Усе це, ймовірно, є закономірністю перехідних суспільств на певному етапі їх розвитку. Такий етап, судячи з усього, й переживає сьогодні Україна. За цих умов ключового і, можна сказати, виняткового значен- ня в політичній системі суспільства об’єктивно набуває постать все- народно обраного Глави держави. На відміну від країн розвинутої демократії його політичний курс не базується й не може базуватися на жодній з партійних програм, а є результатом своєрідного суспільного договору, прямої угоди між лідером держави і політично неструктуро- ваною більшістю громадян, яка висловила йому довір’я на виборах. Це має свої плюси, оскільки надає рішенням Президента особливої легі- тимності, незалежної від оцінок будь-яких політичних сил, але водно- час і мінуси: ці рішення нерідко є компромісними, адже приймаючи їх, Глава держави змушений враховувати різновекторність суспільства, яке його обрало, і тут йому не можуть істотно допомогти навіть ті партії, що його підтримують. Компромісні ж рішення, звичайно, упо- вільнюють темп реформ, гальмують економічний та політичний по- ступ. Іншим очевидним мінусом прямої угоди між Президентом і різновекторним суспільством є те, що вона пов’язана з підвищеними ризиками створення коаліційної опозиції до влади. Якщо в країнах розвинутої демократії політичні партії опонують одна одній — та, що в опозиції, тій, яка має владу, — то в перехідних суспільствах на кшталт українського вони так чи інакше опонують владі, котра не на- лежить жодній з них. Таким чином, теоретично не виключено, що за певних умов в опозиції можуть опинитися чи не всі існуючі партії, попри їхні віртуальні відмінності. Підтверджує таку можливість, зок- рема, й альянс лівих і правих, що зініціювали “касетний скандал”. Але при цьому партійним лідерам слід пам’ятати, що, виступаючи проти всенародно обраного Президента, вони тим самим потрапляють в опо- зицію і до більшості народу. На розвиток суспільно-політичної ситуації справляють вплив найрізноманітніші чинники — від економічних до психологічних. Згі- дно з марксистською методологією вирішальну роль завжди відігра- ють перші, однак такий лінійний детермінізм не витримує перевірки життєвими реаліями. Насправді детермінація політичних подій яв- ляє собою складне переплетіння цілого ряду чинників, на перший план серед яких нерідко виходять суто психологічні. Для прикладу візьмемо хоча б той же “касетний скандал”. Нині вже цілком зрозуміло, що це — заздалегідь спланована і скоор- динована в міжнародному масштабі акція з використанням засобів психологічної війни. У її основі, безперечно, лежать глобальні інтере- си, ймовірно, що й економічні. Але помилкою було б стверджувати, що саме ними керувалися безпосередні виконавці цієї акції. До опри- люднення сфабрикованого “компромату” й подальших деструктивних дій їх спонукали насамперед надмірне самолюбство, марнославство, страх політичного забуття, прагнення будь-що взяти реванш за пораз- ку на минулих президентських виборах. У жертву цим егоїстичним мотивам, скоріше за все ретельно прихованим від самого себе під ли- чиною політичних ідеалів, і були принесені національна безпека Укра- їни, мир і спокій в суспільстві, міжнародний імідж держави. То хіба можна тут однозначно говорити про домінування економічних інтере- сів? Не завжди коректними є також спроби пояснювати виключно економічними спонуками, “продажністю” політичної верхівки й такі процеси, як, скажімо, “клонування” українських політичних партій. Можливо, в кінцевому підсумку до матеріальних розрахунків усе й зводиться, але першопочатки партійних розколів лежать, як правило, у психологічній площині — переоцінці новоявленим лідером своїх здіб- ностей і значущості. А вже потім необхідність здобути для партії еко- номічну підтримку кидає його в обійми того чи іншого олігархічного клану. Можна виокремити щонайменше три групи психологічних чинників, які істотно впливають сьогодні на перебіг політичних подій в Україні. Перша група — чинники ментального, питомо українського походження. Поряд з позитивними рисами, що здавна вирізняють українців, — працьовитістю, хазяйновитістю, піднесеною до рівня ек- зистенціальних вартостей турботою про родину і майбутнє дітей, доб- розичливістю, волелюбством, здатністю на гідний подиву героїзм, — український менталітет несе в собі й чимало негативних рис. До них належать байдужість до громадських справ, до всього, що безпосере- дньо не стосується тебе й твоєї сім’ї, наша горезвісна отаманщина, суміш індивідуалізму та егоїзму, гранично приземлений, утилітарний прагматизм, а також надмірна довірливість, піддатливість зовнішнім впливам, безпринципність, пристосуванство. На ці констатації не вар- то ображатися. Вони зафіксовані у нашому ж фольклорі, прислів’ях, приказках: “Моя хата скраю”, “Де два українці, там три гетьмани”, “Покірне телятко дві матки ссе” тощо. Подібні риси в усі історичні періоди, а особливо під час наці- онально-визвольних змагань, завдавали українцям величезних при- крощів, зводили нанівець те, що здобувалося ціною доблесті і звитяги, ріками пролитої крові. Створюють неабиякі проблеми вони й тепер — як на рівні масової політичної поведінки, так і поведінки політичних еліт. Можна погодитися також з висловлюваною в пресі думкою про те, що в менталітеті української інтелігенції закріпилися успадко- вані від різночинського руху часів Російської імперії стереотипи змов- ництва, замилування політичним тероризмом, культу революційної дії, анархічного, нігілістичного ставлення до будь-яких проявів державної влади, зневаги до закону і права. Усе це час від часу буяє чортополо- хом на українських вулицях і майданах, глушачи паростки демократи- чної правової держави. Другу групу складають психологічні чинники, генетично пов’язані з нашим недавнім тоталітарним минулим. Здебільшого самі того не бажаючи, компартійні поводирі сформували у багатьох людей споживацькі настрої, безініціативність і соціальну безпорад- ність, подвійну мораль, звичку говорити одне, а робити інше, почува- тися об’єктом патерналістської опіки з боку держави і водночас не довіряти їй, постійно її обдурювати. З тоталітарного минулого народ і його політична еліта винесли деформацію або й атрофію історичної пам’яті, ірраціональну віру у всесилля “вождів”, очікування на прихід рятівника, “месії”, який один візьме на себе вантаж усіх проблем і миттєво їх вирішить. У структурах підсвідомого зберігаються численні сліди витіснених і сублімованих страхів, підозри, хвороблива го- товність до постійного психологічного захисту, імпульсивних реакцій агресивного типу, зумовлених, як писав Е. Фромм, “втечею від свободи”. У нас фактично зруйнований ментальний код господаря- власника, що особливо дається взнаки нині на селі, де широким фрон- том розгорнулися радикальні економічні реформи. На жаль, одержан- ня селянами документів про право власності на землю ще далеко не скрізь і не завжди трансформується у почуття господаря. І проблема це передусім психологічна, яку не можна вирішити, назвавши колгосп іншим словом, без набуття селянином реального досвіду користування наданим йому правом власності на землю й засоби виробництва. Та, мабуть, найдошкульнішим психологічним рудиментом то- талітарної доби є повсюдна втрата почуття відповідальності. З гідною кращого застосування винахідливістю її уникають на всіх щаб- лях суспільної ієрархії, будь-якими способами намагаються перекласти на того, хто стоїть бодай на один щабель вище. Тому й складається враження, що в усьому поганому винна лише одна особа — Президент, який обіймає найвищу в державі посаду. Але ж він не є самодержцем, а отже, й не може бути відповідальним абсолютно за все. Ми будуємо демократичне суспільство, що передбачає, зокрема, й розподіл відпо- відальності. Тож треба навчитись дивитися, хто за що конкретно від- повідає згідно з чинним законодавством та покладеними на нього обов’язками. Нарешті, третя група психологічних чинників політичного життя — це ті, що породжені вже нинішнім (перехідним) ста- ном українського суспільства, трансформаційними процесами, які в ньому відбуваються. Головна проблема тут не тільки і, можливо, не стільки в суспільних змінах як таких, а передусім у темпі їх здійснен- ня, “спресованості” історичного часу, його прискореному перебігу на рубежі нового тисячоліття. Персонаж одного з останніх детективів Георгія Вайнера у пориві відвертості скаржиться: дід Джона П. Мор- гана був піратом — кровожерливим головорізом, його діти та онуки стали гордістю нації, а мені, мовляв, доводиться бути самому собі водночас і дідом і онуком. У цьому бачиться типова особливість трансформаційних процесів на пострадянському просторі. За історич- ними вимірами економічні перетворення в країнах колишнього СРСР відбуваються так швидко, що суспільство просто не встигає виробити ні морально-етичних, ні політико-правових, ні соціально- психологічних противаг тим негативним тенденціям, якими ці пере- творення неминуче супроводжуються. Український бізнес нині активно входить у велику політику, що є закономірним і цілком нормальним для демократичної країни явищем. Однак річ у тім, що при цьому він — сам собі дід і онук — навіть не намагається засвоїти загальновизнаних у світі норм політич- ної культури, не кажучи вже про моральні принципи. Сформована в умовах первісного нагромадження капіталу психологія легкого успі- ху, “легких грошей” безпосередньо екстраполюється й на політич- ну сферу — з абсолютним ігноруванням її специфіки. Це, у свою чер- гу, спричинюється до появи таких парадоксальних витворів нашого політичного бомонду, досі не відомих світовій політичній думці, як, наприклад, партії-холдинги, що нашвидкоруч вибудовуються за логі- кою бізнес-проектів, а потім роками блукають політичним спектром у пошуках прийнятної ідеології і хоча б якогось електорату. З’явилась також ціла генерація зваблених примарою легкого успіху політиків- скороспілок, котрі намагаються не просто природно пройти, а пробігти свою дистанцію до нього. Не маючи світоглядного і навіть суто вольо- вого стрижня, вони хитаються то ліворуч, то праворуч і в результаті стають настільки “гнучкими”, що вже неспроможні проводити само- стійну лінію, втрачають довіру колег і перетворюються на розмінну монету на політичних торжищах. З другого боку, трансформаційні процеси з надлишком проду- кують явища соціальної аномії, маргінальності, зневіри, розгубленості, так званої втоми від реформ. Поряд із психологією легкого успіху вони утворюють строкату психологічну палітру перехідного суспільства. Власне, завдяки їм згадані партії-холдинги та політики-скороспілки поки що й можуть розраховувати на певну електоральну перспективу, підсилену щедрими обіцянками та підкупом виборців. Як бачимо, все в політичному житті взаємопов’язане. Не можна скидати з рахунків і того факту, що в суспільстві, яке трансформується, залишається чимало людей “ображених”, з не- реалізованими життєвими планами та кар’єрними устремліннями. Це, насамперед, колишні функціонери партійного та державного апарату, котрі за нових умов не знайшли свого місця у владних структурах, не мають змоги досягти суспільного становища, на яке розраховували, або принаймні так вважають. У цьому середовищі формується специ- фічна психологія політичного реваншу. В поєднанні з деякими мен- тальними рисами українства, про які йшлося вище, вона слугує по- стійним джерелом дій, спрямованих на дестабілізацію ситуації в краї- ні, розбрату, психічного зараження суспільства ворожнечею й непри- миренністю, ностальгічними та протестними настроями, надає антиде- ржавницького забарвлення вітчизняному лівому рухові. Психологічні чинники слід розглядати не як привнесені до політичного процесу, а як іманентно йому притаманні — з тієї простої причини, що в політиці діють люди, а не бездушні автомати. Особливості психології політичних діячів і пересічних громадян треба ретельно вивчати, об’єктивно оцінювати і враховувати. Але не для безсторонніх констатацій чи фаталістичних заяв на кшталт: нічого не поробиш — такий у нас менталітет. Тим паче, що при ближчому роз- гляді практично будь-якої проблеми з’ясовується: справа здебільшого не в менталітеті самому по собі, а в тих умовах, які провокують вияв- лення його гірших рис і прилумлюють кращі. Наприклад, доволі складний і суперечливий період переживає сьогодні український молодіжний рух. На тлі підвищення громадянсь- кої свідомості молоді, яку вона яскраво продемонструвала зокрема під час останніх президентських виборів та всеукраїнського референдуму 2000 року, тут спостерігаються ті ж самі прикрі тенденції, що й у пар- тійному середовищі: численні конфлікти між лідерами, взаємні звину- вачення з використанням найбруднішого компромату, розколи, проти- стояння між різними “центрами тяжіння”. А ще — відчуження від реа- льних молодіжних проблем і водночас прагнення одноосібно предста- вляти молодь, говорити від її імені, а відтак і розпоряджатися бюджет- ними коштами, які виділяються на молодіжні програми. Як наслідок, низьким залишається авторитет молодіжних організацій, слабким — їхній вплив на молодь. Соціологічні дослідження засвідчують, що про їхнє існування абсолютна більшість молодих людей навіть не здогаду- ється. Отже, здавалося б, є підстави слідом за деякими публіцистами та аналітиками стверджувати, що молодіжний рух спонтанно відтво- рює егоїстичні риси українського національного характеру, ментальну схильність до роз’єднаності, отаманщини тощо. Однак насправді про- явам цієї “спонтанності” активно допомагають — і недосконале зако- нодавство щодо фінансової підтримки державою молодіжних програм, і недостатній контроль за використанням бюджетних коштів, і спроби окремих політичних сил монополізувати вплив на молодіжний рух або ще гірше — радикалізувати його, використовуючи у своїх сумнівних цілях. Саме тому в цьогорічному Посланні Президента України до Верховної Ради особливий акцент зроблено на вдосконалення держав- ної молодіжної політики, оптимізацію принципів представництва мо- лодіжних організацій у системі державних органів, що відповідають за роботу з цією категорією населення. Втім, молодь — це лише окремий приклад. Питання стоїть ширше: тільки створення відповідних умов, і насамперед для стру- ктурування суспільства, може забезпечити поступову перебудову його психології. І хто б що говорив, процеси ці треба “підштовхувати”, і це має робити держава — більше нікому. Звідси випливають її особ- лива роль та історична місія у перехідному суспільстві, де механізми самоорганізації соціальних груп подавлені психологічним досвідом життя кількох поколінь за тоталітарного режиму. Держава має коректно, але наполегливо й послідовно стиму- лювати як економічну активність усіх членів суспільства, так і громад- ську ініціативу. Органи державної влади повинні навчитися делегува- ти об’єднанням громадян частину своїх повноважень, бачити в неуря- дових організаціях рівноправних партнерів, вести з ними конструктив- ний діалог, повніше використовувати їхній інтелектуальний потенціал і — на цьому слід наголосити особливо — сприяти налагодженню громадського контролю за своєю діяльністю. Тільки таким чином Україна зможе вийти на новий рівень суспільно-політичного розвитку, сформувати повноцінне громадянське суспільство, інтегруватись у європейське співтовариство. Слюсаревський М.М., президент Асоціації політичних психологів України, директор Інституту соціальної та політичної психології АПН України, чл.-кор. АПН України ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ В УКРАЇНІ: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ Оцінюючи стан політичної психології в Україні, треба врахо- вувати особливості її становлення та розвитку у далекому, а потім і в так званому близькому зарубіжжі. Наукою з короткою історією називають політичну психологію (Л.Я. Гозман, Е.Б. Шестопал, 1996). І це справді так, хоча, звичайно, є науки й “молодші”. Офіційною датою її народження вважається 1968 рік, коли у складі Американської асоціації політичних наук було утворено відділення політичної психології, яке згодом (1979 р.) пере- творилось на Міжнародне товариство політичних психологів (ISPP), що відразу ж почало видавати журнал “Political Psychology”. Не можна сказати, що в далекому зарубіжжі політична психо- логія вже остаточно оформилась як наукова дисципліна. На заваді цьому стоять і надто великий розкид поглядів учених, які нею займа- ються, на її предмет, і відсутність у них смаку до розлогих методологі- чних рефлексій, і надмірна строкатість застосовуваних ними теоретич- них підходів, і, зрештою, брак професійної самоідентифікації у бага- тьох із цих учених. Однак, як би там не було, до ISPP входять понад 1000 індивідуальних і колективних членів, щороку це Товариство про- водить представницькі наукові зібрання (за участю фахівців з усіх кон- тинентів), публікації на політико-психологічні теми друкуються не лише в “Political Psychology”, а й практично в усіх престижних видан- нях з політології та психології. Набагато складнішим і тривалішим був процес народження політичної психології на теренах колишнього Радянського Союзу, зок- рема й в Україні, та інших країн так званого соціалістичного табору. Тут наукові та науково-методичні розробки, які з певними застережен- нями можна віднести до політико-психологічних, зосереджувались переважно у сфері політичної пропаганди (Б.Ц. Бадмаєв, 1973, Ю.А. Шерковін, 1973, Л. Войтасик, 1975, Ш.А. Надірашвілі,1978, Т.К. Чмут, М.М. Слюсаревський, 1985 та ін.). Іншою сферою, в якій робилися спроби досліджень з політико-психологічної проблематики, було країнознавство (Ф. Бурлацький, Г. Дилигенський, Ю. Замошкін, В. Ієрусалимський, Г. Шахназаров та ін.). Проте праці радянського періоду слід розглядати лише в аспекті передумов становлення полі- тичної психології. Питання про необхідність її розвитку як окремої наукової дисципліни за комуністичних часів якщо й ставилось (С.К. Рощин, 1980), то, як кажуть, зависало в повітрі, не мало практичних наслідків. Лише напередодні та після розпаду СРСР у Російській Фе- дерації було відкрито наукові лабораторії політичної психології (при факультетах психології Московського та Санкт-Петербурзького уні- верситетів), розпочалося її викладання у вищих навчальних закладах, вийшли перші навчальні посібники (Є.Б. Шестопал, 1990, А.І. Юрьєв, 1992, Г.Г. Дилигенський, 1994, Л.Я. Гозман, Є.Б. Шестопал, 1996), утворилася Російська асоціація політичних психологів (1993), яка ста- ла колективним членом ISPP. На першу половину та середину 90-х років припадає період ін- ституціоналізації політичної психології і в Україні. Найважливішими віхами на цьому шляху були: — започаткування спецкурсів з політичної психології у Київ- ському, Львівському, Харківському та деяких інших університетах; — видання політологічним центром Київського національного університету ім. Тараса Шевченка навчального посібника “Психо- логія і політика” для студентів гуманітарних факультетів (Ф.М. Кири- люк, Л.А. Кремень, Ю.В. Ірхін,1993); — утворення в 1994 р. у системі АПН України Науково- практичного центру політичної психології (з 1996 р. — Інститут соціа- льної та політичної психології АПН України); — створення Асоціації політичних психологів України (1995). Однак процес інституціоналізації політичної психології в Україні ще не можна вважати завершеним. Так само, як і в попередні роки, вона розвивається сьогодні значною мірою мозаїчно і фрагмен- тарно. По-перше, її розвиток відбувається в межах суміжних наук. Такий стан речей не є специфічним для України, подібне спостеріга- ється і в інших країнах, насамперед, європейських. Американський політолог Т. Брайдер писав: “…Небагато дослідників у галузі суспіль- них наук в Західній Європі назвуть себе політичними психологами. Скоріше їм сподобаються такі визначення, як соціолог, політолог, пси- холог або соціальний психолог” (Т. Брайдер, 1986). Не декларуючи безпосередньої причетності до політичної психології, значний внесок в освоєння політико-психологічної про- блематики зробили такі відомі українські вчені, як І.Е. Бекешкіна, М.Ф. Головатий, Є.І. Головаха, В.П. Казміренко, М.І. Михальченко, Н.В. Паніна, М.І. Пірен, В.І. Полохало, В.М. Шаповал та ін. Принци- пове методологічне значення для вітчизняної політичної психології мають також засновані на міждисциплінарних підходах фундамента- льні праці В.П. Андрущенка, Є.Г. Базовкіна, В.Г. Кременя, І.Ф. Кураса, В.М. Литвина, М.В. Поповича. Необхідно враховувати й ту обставину, що політична психо- логія в Україні поки що не є “ваківською” дисципліною. Як засвідчує аналіз, найбільше дисертацій з проблем психології політики нині за- хищається за соціологічною спеціалізацією “Соціальна структура, со- ціальні інститути та соціальні відносини”. Порівняно меншою популя- рністю серед дисертантів користуються в цьому плані політичні науки, ще меншою, як не прикро, — психологічні. Загалом за останні чотири роки з проблем, про які йдеться, захищено близько півтора десятка дисертацій (І.В. Алексеєнко, Л.Л. Бунецький, К.Г. Михайльова, Н.М. Хома, О.В. Хорус та ін). По-друге, політична психологія в Україні вже розвивається й у своїх власних межах. Йдеться, насамперед, про доробок науковців Ін- ституту соціальної та політичної психології (який, до речі, не мав ана- логів, коли створювався, і не має їх досі в жодній з держав пострадян- ського простору). Упродовж останніх років ученими інституту видано, наприклад, такі ґрунтовні монографії, як “Психологія масової політич- ної свідомості та поведінки” (В.О. Васютинський та ін.), “Лики мента- льності і поле політики” (Н.Ф. Каліна та ін.). Налагоджено випуск що- річника “Наукові студії із соціальної та політичної психології”. По-третє, розвиток вітчизняної політичної психології відбува- ється в межах політичного іміджмейкінгу, PR-технологій, політичного консалтингу. У цьому розумінні заслуговують на увагу, передусім, узагальнюючі (з широким використанням зарубіжних джерел) праці зі згаданих питань, що належать перу В.М. Бебика, В.Я. Матвієнка, Г.Г. Почепцова, В.А. Ребкала. З другого боку, накопиченню політико- психологічних знань і розширенню сфери їх прикладного застосування сприяє практична робота професійних політичних консультантів, які в Україні частіше називають себе “політичними технологами” (Д.Г. Вид- рін, П.В. Лелик, В.С. Небоженко та ін.). Помітний вплив на розвиток вітчизняної політичної психології справляє проведення всеукраїнських наукових конференцій “Пробле- ми політичної психології та її роль у становленні громадянина Україн- ської держави”. Перша з них відбулась у 1995 р., друга — в 1997 р., третя проходить зараз. Кожна з таких конференцій не лише давала змогу обмінятися науковим фактажем, ідеями і думками, але й ставала нагодою для критичного аналізу пройденого відрізку шляху, досягну- того рівня наукових розробок, оцінки стану даної галузі загалом. Не будемо відступати від цієї традиції й тепер. Період між другою і третьою всеукраїнськими конференціями був позначений не тільки новими досягненнями, а й певними супереч- ностями, ба, навіть відступами із здобутих позицій. Це стосується, зо- крема, тематики наукових розробок. Активно розроблялися психологі- чні проблеми масової політичної свідомості та поведінки, ставлення особистості до держави, владно-підвладних відносин, електоральної активності, політичного абсентеїзму, соціальної аномії, історико- культурних традицій політичного життя, формування політичних еліт, вивчення та конструювання іміджу політичних діячів, етнопсихологіч- ні аспекти політики. Водночас значно менше, ніж того вимагають і логіка науки, і реформи в освіті, приділяється уваги психологічним механізмам політичної соціалізації, громадянського виховання особис- тості; нічого нового, за великим рахунком, не запропоновано в галузях психотехнологій як політичної діяльності, так і підготовки політичних лідерів; практично припинилися експериментальні дослідження з пи- тань психології політичного впливу, та й взагалі експеримент, особли- во лабораторний, “вимивається” з політичної психології як такий; майже цілковитою “terra incognita” для наших політичних психологів, як і за давнішніх часів, залишається сфера міжнародних відносин, зов- нішньої політики. Очевидним мінусом є й те, що за ці роки в нас так і не з’явилися нові навчальні посібники з політичної психології. Не розши- рилась, як можна було сподіватися, сфера її викладання, більше того, намітилася тенденція “поглинення” започаткованих раніше спецкурсів так званими інтегрованими курсами з політології (як це сталося, при- міром, в університеті “Львівська політехніка”). Усупереч очікуванням не виникло “ажіотажного” попиту на практичні послуги вітчизняної політичної психології під час останніх парламентських та президент- ських виборів. Нарешті, не стабілізувався сам контингент українських політичних психологів, про що може свідчити, скажімо, такий факт: заявки на участь у нинішній конференції подали лише близько 10% учасників першої всеукраїнської конференції, яка відбулася шість ро- ків тому. Усе це слід розцінювати як появу ознак уповільнення темпів розвитку політичної психології в Україні. Серед основних причин, що призводять до цього, виділимо наступні. 1. Несприятлива соціально-економічна ситуація для нау- кової діяльності як такої. Природно, в особливо складне становище за таких умов потрапляють наукові дисципліни, котрі ще перебувають на стадії становлення, зокрема й політична психологія. 2. Нерівні стартові умови для участі політичної психології в конкурентній боротьбі на ринку консалтингових послуг. Навряд чи варто дивуватися, що в країні, де продовжують плутати психологів із психіатрами, політики та управлінці зазвичай надають перевагу не якимось там ефемерним психологам, хоча б і політичним, а представ- никам професій більш “вагомих” і “земних” (політолог, політичний технолог тощо). А коли до цього додати ще й загальну несформова- ність вітчизняного політконсалтингового ринку та засилля на ньому “гастролерів” іноземного походження, про що піде мова далі, то кон- курентоспроможність українських політичних психологів узагалі опи- няється під знаком питання. 3. Поглиблення методологічної кризи психологічних наук у цілому. Нині вона (криза) проявляється здебільшого в масовому роз- чаруванні психологів у природничо-науковій парадигмі й абсолютиза- ції якісних методів. На жаль, потяг до останніх нерідко обертається суто умоглядним, украй суб’єктивним різновидом наукової публіцис- тики, а то й науковоподібної белетристики. Праці багатьох психологів, що пишуть про політику, усе частіше нічим, по суті, не відрізняються від публікацій політиків, політичних оглядачів, журналістів. Тим са- мим політична психологія “рубає гілку, на якій сидить”. З одного боку, знецінюється науково-психологічне знання, а з другого — провоку- ються аматорські, кустарні вправи на політико-психологічні теми. 4. Спад інтересу влади до співпраці з політичними психо- логами як світова тенденція. Якщо в попередні десятиліття така співпраця відігравала на Заході значну роль у процесі прийняття полі- тичних рішень і приносила неабиякі позитивні здобутки (наприклад, під час урегулювання Карібської кризи чи досягнення Кемп- Девідських домовленостей між Ізраїлем і Єгиптом), то нині лідери та спецслужби провідних країн західної демократії помітно збайдужіли до порад психологів. Як наслідок, часто-густо приймаються вельми ризиковані, імпульсивні рішення з непрорахованим політико- психологічним результатом (безадресні ракетні удари у відповідь на вибухи в американських посольствах, напад на Югославію тощо). На думку А.П. Назаретяна (2000), це пояснюється, головним чином, ей- форією від перемоги над Радянським Союзом у холодній війні. І хоча її було виграно завдяки всебічному науковому забезпеченню, переду- сім психотехнологічному, західні політики починають хворіти на ту саму хворобу, що й радянська партноменклатура: “Ми все знаємо самі краще від будь-яких фахівців.” У сучасному глобалізованому світі така тенденція, звичайно, не може не поширюватися й на інші країни і не помічатися в наукових колах. Політична психологія стає менш при- вабливою для вчених. Наведений вище перелік причин можна продовжувати. Але ми б хотіли наголосити на іншому: попри всі несприятливі обставини політична психологія в Україні мусить розвиватися. Питання її розвитку (так само, як і розвитку решти політичних наук) — це сьогодні питання не лише наукової чи практичної доцільності, а й престижу держави, національної гідності українців, зрештою, на- ціональної безпеки. До цього висновку спонукають, насамперед, президентські ви- бори 1999р., проведення яких нібито забезпечили “російські іміджмей- кери”, оскільки, як стверджували російські ж телеканали (цитуємо до- слівно): “В Україні своїх немає”. Добре, погодимось, нехай немає. Од- нак які звершення на наших виборах можна поставити в заслугу росія- нам? Після виборів у періодиці не бракувало публікацій, де вони ви- хвалялися своїми досягненнями. Але якими! Розпускали чутки про психічні вади противників Л. Кучми (невідомо, правда, хто ті чутки чув), дурили марнославних учасників “канівської четвірки”, підсовую- чи їм фальшиві рейтинги… Ось, власне, і все. Утім, вдалося натрапити на ще одне “епохальне” відкриття, що, на думку автора, вирішило долю виборів: зобразили Кучму панком з фіолетовим гребенем, молоді це сподобалось і Кучма переміг (це також цитата). Можна б, звичай- но, і не зважати на подібні пасажі, “так сміються ж з України стороннії люди!”, як писав поет. За повідомленнями преси, всі провідні кандидати у президен- ти користувалися послугами заїжджих “іміджмейкерів”. Між тим, ре- презентативне опитування електорату, яке Інститут соціальної та полі- тичної психології АПН України провів, із застосуванням психосеман- тичних технік, напередодні виборів, показало, що якраз імідж виявився найбільш “слабким місцем” кандидатів, скажімо, тієї ж “канівської четвірки”. В уявленнях електорату вони поставали зазвичай як слабкі й нерішучі політики (Є. Марчук, О. Мороз), що виражають інтереси ли- ше заможних верств населення (Є. Марчук) або ж є ортодоксами ви- разно лівої, антизахідної орієнтації (О. Ткаченко). Тобто іміджмейкін- говий супровід виборів повністю провалився і, якщо називати речі сво- їми іменами, став національною ганьбою української політики. А перебіг і результати виборчої кампанії зумовлювали зовсім інші чин- ники. Чим же пояснюється такий великий попит на послуги російсь- ких політконсультантів, котрих називати іміджмейкерами навіть якось незручно? По-перше, очевидно, фактором реклами, а, по-друге, дещо дивним характером самого попиту. Насправді наші політики до порад консультантів майже не дослухаються, а запрошують їх тільки для демонстрування один перед одним “політичних м’язів”. Що ж стосу- ється надзвичайно високого рівня політичного консультування у на- ших сусідів, то це значною мірою рекламний блеф. У дійсності успіхи політконсультантів на пострадянських просторах істотно скромніші. І в цьому немає нічого дивного, оскільки консультативна практика поки що не має достатнього “підживлення” у вигляді оригінальних науко- вих розробок, зокрема політико-психологічних. А звідси старий як світ висновок — про пріоритетне значення розвитку науки для суспільної практики. На нашу думку, з огляду на забезпечення перспектив розвитку в Україні політичної психології потребують вирішення насамперед такі завдання. 1. Інституціональне закріплення її наукового статусу, оп- тимізація “взаємин” із суміжними науками. Як наукова дисципліна політична психологія формується на стику, з одного боку, політичних наук (історія політики, політична філософія, політологія, політична соціологія, етнополітологія, порівняльна політологія тощо), з другого — наук психологічних (соціальна, історична, економічна, етнічна, юридична психологія, психологія організацій та управління, психоло- гія пропаганди і реклами, психолінгвістика та ін.).Найбільш тісними, можна сказати, генетично зумовленими є “взаємини” політичної пси- хології з політологією та соціальною психологією. На жаль, склада- ються вони поки що далеко не завжди на її користь. Як політологія, так і соціальна психологія нерідко намагаються політичну психологію повністю підпорядкувати, поглинути, розчинити в собі, зробити своїм розділом, аспектом, складовою частиною, що вмотивовується, зокре- ма, необхідністю міждисциплінарних (інтегративних) підходів. У зв’язку із цим слід наголосити, що політика, звичайно, є галуззю, яка вимагає таких підходів, але спочатку треба мати самі дисципліни, зда- тні їх реалізовувати. Інакше замість міждисциплінарності неминуче будемо одержувати примітивні психологічні спекуляції на теми полі- тики, як це було у так званій методиці партійної пропаганди і не зжито в нинішньому політичному консалтингу. З нашого погляду, “взаємини” політичної психології з політо- логією та соціальною психологією треба вибудовувати на основі не узалежнення, а розуміння їх методологічної ролі як “материнських” (щодо неї) наук. Політико-психологічне знання не повинне розгля- датись як побічний продукт соціально-психологічних студій чи другорядне доповнення політологічних побудов. Воно має стати цілісною, запрограмованою на саморозвиток системою наукових уявлень, які базуються на закономірностях функціонування та вза- ємодії людини і соціуму, що їх виявляє соціальна психологія, і стру- ктуруються відповідно до теорій політичного життя, розроблю- ваних політологією. Необхідно також враховувати світовий досвід становлення політичної психології, який свідчить, що соціальне замо- влення на ті чи інші напрями її досліджень (як, власне, і на появу цієї дисципліни) формулювалося здебільшого не безпосередньо політика- ми, а політологами. У цьому розумінні вітчизняна політологія несе левову частку відповідальності за розвиток політичної психології. 2. Перехід від переважно феноменологічного, нерідко заіде- ологізованого опису й суто утилітарного осмислення політико- психологічних явищ до їх причинного вивчення та виявлення за- конів, що лежать в основі цих явищ. Науку не можна замінити ні простим нагромадженням фактів (бо то буде не наука, а канцелярія), ні ідеологією, ні технологією. Політична психологія має формуватися, передусім, як наука про закони індивідуальних і надіндивідуальних проявів психічного у сфері політики, з одного боку, та закони впливу політики на психіку індивідів, суспільних груп, народів і людства в цілому, з другого. А закони психічного, як відомо, здебільшого є не- очевидними. Відтак на перший план висувається потреба випереджа- ючого розвитку політико-психологічних теорій. Нехай ці теорії по- ки що не претендуватимуть на всезагальність, будуть так званими “те- оріями середнього рангу”, але тільки вони дадуть змогу вивищити на- ші дослідження над аматорськими та обивательськими тлумаченнями психологічної природи політичних процесів. 3. Вироблення й дотримання внутрішньодисциплінарних методологічних стандартів. Навряд чи доречно закликати нині украї- нських політичних психологів до якоїсь єдиної методології на кшталт марксистсько-ленінської, що з огляду на методологічну кризу в психо- логії та маргінальний стан суспільства, зрештою, й неможливо. Уже зрозуміло, що впродовж найближчих десятиліть політична психологія (як і психологічна наука загалом) розвиватиметься в Україні в умовах методологічного плюралізму, проте це не означає, що вона повинна перетворитись на суцільну “гру без правил”. Ми можемо працювати в різних парадигмах — природничо-науковій чи гуманітарній, послуго- вуватися різними методами — кількісними чи якісними, однак усі на- ші дослідження мають відповідати таким методологічним стандартам, як обгрунтованість вихідних теоретичних положень, гіпотез і виснов- ків, розгорнутий, без довільних винятків, опис емпіричних даних (ана- лізованих фактів), умотивований вибір способу їх одержання, наве- дення аргументів на користь його валідності тощо. Необхідно також, бодай на конвенційних засадах, досягти єдності поглядів на систему основних понять і категорій політичної психології, проблематику до- сліджень. У якості стандарту наукових праць про політику пропонує- мо розглядати й політичну незаангажованість дослідника чи принайм- ні його вміння не плутати аналіз реалій суспільного життя із суб’єктивними висновками. 4. Розбудова інфраструктури політичної психології як нау- ки. Дієздатна інфраструктура будь-якої наукової галузі включає в се- бе щонайменше такі компоненти: науково-дослідні центри; мережу підготовки фахівців; систему вивчення основ даної науки потенційни- ми користувачами (нефахівцями); громадські об’єднання вчених; фа- хові періодичні видання. За нинішньої економічної скрути було б наїв- ним сподіватися, що в Україні незабаром з’являться нові — державні чи недержавні — науково-дослідні заклади політико-психологічного профілю. Тож єдиний вихід вбачаємо в тому, щоб на центри науко- вих розробок з політичної психології перетворювались осередки ву- зівської науки. При цьому — шляхом координування науково- дослідної тематики — треба домагатися спеціалізації психологічних і політологічних кафедр (факультетів) за конкретними напрямами полі- тико-психологічних досліджень. Природно, вузівська наука буде належно зацікавлена в таких дослідженнях лише за умови перетворення політичної психології на повноцінну навчальну дисципліну. Перед органами освіти треба ста- вити питання про введення спеціальності “політичний психолог”. По- трібно також наполягати на запровадженні, поряд з політологічними, політико-психологічних курсів для нефахівців, особливо для студен- тів, які готуються до роботи в галузях теоретичної та прикладної полі- тології, політичної діяльності, журналістики, менеджменту, зв’язків з громадськістю тощо. У розбудові інфраструктури політичної психології значно бі- льшу, ніж сьогодні, роль має відігравати і наше професійне об’єднання — Асоціація політичних психологів України. На часі її вступ до ISPP, пожвавлення роботи обласних і міських осередків. Давно назріла й потреба у виданні бодай одного фахового журналу українських політичних психологів. 5. Розширення сфери політико-психологічних послуг. Зва- жаючи на ту специфічну ситуацію, в якій перебуває політичний кон- салтинг в Україні, першочерговим у розв’язанні цього завдання ба- читься не форсоване створення організацій і фірм, що спеціалізуються на політико-психологічних послугах, а підвищення рівня попиту на такі послуги, формування їх ринку. І тут не випадає обмежуватися традиційними формами реклами. Треба здійснювати масоване, цілеспрямоване роз’яснення сутності політико-психологічного кон- сультування, його переваг, критично аналізувати роботу конкурентів. Помилкою було б також зводити політико-психологічні по- слуги лише до піару, тим паче до обслуговування виборчих кампаній. У період виборчого “міжсезоння” психологи можуть надавати кон- сультації з поточних питань політичного управління. Психологічна експертиза політичних рішень, прогнозування реакцій населення на ті чи інші дії політика, побудова психологічних портретів опонентів і політичних партнерів — ось далеко не повний перелік питань, які мо- же вирішувати психолог у цій сфері. Такими, на нашу думку, є ті основні завдання, що стоять сьо- годні перед вітчизняною політичною психологією. Якщо більшість або хоч би половину з них вдасться послідовно розв’язувати, політична психологія в Україні, за нашим глибоким переконанням, перспективи матиме. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТА АКТУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ ОСНОВИ ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ СУСПІЛЬСТВА Варій М.Й., м. Львів Ми виділяємо політику як специфічне психічне з багатьма складовими (психічним різної спрямованості та відповідною психо- енергією), котре взаємодіє із соціальною психікою народу та суттєво впливає на її динаміку. Отже, політика — це специфічна форма існу- вання психічного, яке “вливає” в соціальну психіку суспільства пози- тивну, нейтральну чи негативну психоенергію. Кожне політико-психологічне явище є своєрідним психічним, яке містить у собі певну величину психоенергії певної полярності. Вся сукупність політико-психологічних явищ, які мають місце в суспільст- ві, внаслідок своєї інтегрованої взаємодії формує визначальний психо- енергетичний потенціал, полярність котрого також коливається від цілком позитивного до цілком негативного. Політико-психологічний потенціал є певною величиною пси- хоенергії, що утворюється на основі інтегрування всієї сукупності по- літично- психологічних явищ. Він поділяється на: 1) фіксований, тобто такий, що реально сформувався в суспі- льстві на даний період; 2) номінальний, тобто потенційно можливий у суспільстві за найбільш сприятливих умов. Складовими політико-психологічного потенціалу суспільства є: ідейно-психологічний, інертно-психологічний, духовно-психо- логічний, контрастно-психологічний, міжетнічно-психологічний, релі- гійно-психологічний, елітно-психологічний та управлінсько- психологічний. Ідейно-психологічний потенціал формується на основі всієї сукупності нових політичних ідей, які спонукають і спрямовують рух народу в соціальному просторі і часі до нової для цього народу значу- щої мети. Така могутня сила закладена в національній ідеї. Але ця сила може, образно кажучи, ожити, перелитися в психоенергію народу тоді, коли дана ідея стане визначальним смислом життєдіяльності всього народу. Інертно-психологічний потенціал утворюється на основі ста- рих ідей, поглядів, переконань, думок, стереотипів, знань, уявлень і стилю минулого життя. Минуле, тим більше недавнє минуле, не зни- кає безслідно в соціальній психіці народу з появою нових провідних ідей. Воно продовжує жити на рівні колективного підсвідомого як психічне, котре впливає на колективну свідомість, політико- психологічні явища, часто стає перешкодою у їх розвитку. Контрастно-психологічний потенціал виникає на основі усві- домленого чи неусвідомленого порівняння життя і умов діяльності різних верств, соціальних груп та прошарків населення як у своїй дер- жаві, так і в інших. Бо об’єктивна реальність включає в себе не тільки безпосередньо “відчуване” дійсне буття, але й буття можливостей. По- рівняння проходить за лінією матеріального становища, культури жит- тя, умов діяльності, соціальної і правової захищеності, розвитку виро- бництва та його засобів, майбутнього своїх дітей, справедливості, мо- жливості в повному обсязі реалізувати свої інтелектуальний і духов- ний потенціали, демократичності та ін. Дана складова відображає переживання “теперішнього реаль- ного” у порівнянні з минулим і “теперішнього реального” в порівнянні з “теперішнім реальним” інших соціальних суб’єктів. Духовно-психологічний потенціал є утворенням не матеріаль- ного і не соціального походження, яке пов’язане з однотипними для народу світовідчуттям, світосприйманням, світопочуттям і світорозу- мінням, ідеалами і прагненнями, що забезпечують духовно- психологічну спорідненість членів суспільства, їх своєрідне відчуван- ня світу, буття в ньому, один одного, цінностей дружби, єдності, доб- ра, краси, людяності, любові, самобутності та ідентичності. Духовно- психологічний потенціал під впливом політики може змінюватися. Релігійно-психологічний потенціал утворюється на основі вза- ємовідносин між різними конфесіями, конфесіями і суспільством та державою. Релігія давно стала чинником, який суттєво впливає на со- ціальну психіку окремих соціальних груп і народу та політично- психологічні явища. Елітно-психологічний потенціал утворюється на основі полі- тично-психологічних настанов, політично орієнтованої діяльності, со- ціально-психологічної спрямованості та взаємодії різних політичних партій, організацій і установ. Міжетнічно-психологічний потенціал формується на основі взаємодії різних етнічних спільнот, які входять до складу народу. Осо- бливо важлива взаємодія титульного етносу зі всіма іншими. Така вза- ємодія може реалізуватись у формах співпраці, кооперації незалежних дій, протистояння, протиборства. Управлінсько-психологічний потенціал є утворенням, яке ви- никає при ефективному управлінні державою та суспільством, взаємо- дії різних гілок влади, їх взаєморозумінні, поєднанні зусиль. Управ- ління (керівництво) державою і суспільством є тим психічним, яке зміцнює або руйнує позитивні настанови, віру і прагнення, а також соціально-психологічну єдність народу. ЛЮДИНА В ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНОМУ ВИМІРІ Василець О.І., м. Київ Одне завдання дарунком чи прокляттям Бога, долі, “об’єктив- ної закономірності у вигляді історичної необхідності” і т.ін. дається (за-дається), “висить” над будь-якою людиною незалежно від віку, статі, національності та інших похідних. Останні, немов ідентифіка- ційний код для бухгалтерії, допомагають визначати і, як риштування для будови, зумовлюють спосіб формування, риси співввіднесення, але не творять трансцендентуючої суті життєвого людського руху. Це завдання, воно ж є і покликанням, — за мінімумом вписатися, за мак- симумом — виділитися та повести за собою. Інакше кажучи, знайти себе в суспільстві, а тоді вже (чи водночас?) шукати суспільство “під себе”. Віднайти, відчути та осмислити логіку внутрішнього розвитку, розвиватися будівничим власного соціального простору у єдності його різноманітних протиріч (соціалізація-індивідуалізація, внутрішнє- зовнішнє, раціональне-емоційне, свідоме-підсвідоме і т.ін.) — все це уможливлюється лише за мінімуму безпеки, гарантованої суспільст- вом. Ця проблема є життєвизначальною, а не просто актуальною для будь-якої живої істоти, незалежно від умов її існування, бо той, “хто знає навіщо, ладен витримати будь-яке що”. Інша справа в тому, що рівень, характер, а відповідно й зміст, шляхи та наслідки розв’язу- вання цієї ланки завдань (у яких представлено проблему) зумовлені конкретно-історичними специфікаціями даного суспільства. Бо завжди для того, щоб отримати щось від індивідума, “спожити” його у суттє- вій задля існування даного суспільства, як певним чином організованої системи, манері, саме це суспільство змушене виділити під щойно на- роджену істоту певні кредити. Дорослішаючи, ми приступаємо до бі- льшого чи меншого усвідомлювання умов та обмежень такого креди- тування. Отож починається взаєморух “кредитних ставок” у грі під назвою життя. Останнє завжди виступає суспільним процесом як за змістом, так і за вибором форм. Ми реагуємо певним чином (що про- понується суспільством) на те, що воно пропонує. Причому, події мо- жуть складатися і навколо пропозицій, котрі існують лише віртуально, у минулому чи майбутньому. Головне, що зміст нашого життя склада- ється з реакцій на них, із них самих на рівні біографій. Якщо внутрішнім переконанням індивідума є відчуття “облу- ди та насильства”, то у тому ж або й більшому обсязі людина буде на- магатися “помститися” суспільству, започатковуючи ланцюгову реак- цію негативних (деструктивних, працюючих на ентропію) явищ. Якщо ж вона вдається до аутоагресії, то чи не карає вона інших, близьких і далеких, полишаючи їх напризволяще у невимовній протяжності сві- тів.Не варто недооцінювати інтенсивність руйнації, що її може завдати окрема особа, а тим більше озброєна сучасними технологіями. Варто замислитися й “ввести до програми” шкалу оцінок, котра б прорахову- вала обсяг такої шкоди для суб’єктів та презентантів різних рівнів сус- пільного руху, для їх актуального та потенційно можливого стану іс- нування. Через діалектику загального- особливого-одиничного ми та- кож маємо змогу усвідомити (а через власну соціальну практику пере- свідчитись), що такий, здавалося б не дуже науковий і маловартісний, приблизний термін, як “внутрішній комфорт” особи, ладен спотворити будь-які “провідні” та “досконалі” науково обгрунтовані системи вза- ємодій між суспільством, окремою людиною та опосередковуючими їх взаємодію організаційними структурами. Складний комплекс самоус- відомлення індивідума, його сприйняття, саморегуляція, ідентифікація і т.ін. відіграють, врешті-решт, визначальну роль у всіх можливих ви- кривленнях суспільних ланок. Він може позбавити перспективи розви- тку різного рівня суб’єктності гуманістичних орієнтацій, отже, працю- вати на знищення власне ноосфери. Час і логіка внутрішньго розвитку особи багатопланово та різ- номанітно корелюють із просторово-часовими вимірами суспільно- історичного руху соціуму, тобто у разі травмування індивідума акція- ми (або їх відсутністю!) певної соціальної структури він може пере- творитися на “ходячу міну” сповільненої дії. Адже його травма неві- домо коли і на кому може окошитися, а враховуючи, як правило, її неусвідомлений характер, вона є важкодоступною для раціонально перевиховуючих технологій суспільства. КОННОТАТИВНАЯ СЕМАНТИКА ПОЛИТИЧЕСКОГО ДИСКУРСА Глызов Д.В., Калина Н.Ф., г.Симферополь Активный интерес к изучению феноменов, обозначаемых как “коллективные представления”, “групповая картина мира”, обусловлен нынче запросом со стороны психологии политики, рекламы, массового сознания. Данная работа выполнена в парадигме деконструктивизма (Бартр., 1996; Деридда Ж., 2000), согласно которой картина мира “тра- ктуется не как зеркальное отражение действительности, а как одна из возможных пристрастных культурно-исторических моделей мира, ко- торые создает единичный или коллективный субъект” (Петренко В.Ф., 1997). Совокупность устойчивых коллективных представлений фикси- руется категорией ментальности. Последняя рассматривается как коллективный субъект-автор определенного совокупного текста (дис- курса). Методологическая стратегия исследования определяется кон- нотативной семиологиейр. Барта. По мнению Барта, универсальные социокультурные представ- ления знаково закреплены в языке. Каждое слово естественного языка, помимо своего предметного, явного значения (денотат), обладает вто- ричным, коннотативным значением. Последнее есть отпечатки смыс- ловых контекстов. Перед участниками коммуникации стоит задача в идентификации и понимания этих вторичных скрытых смыслов, иначе общение выходит из-под контроля собеседников и становится своего рода психологическим кондиционированием их индивидуального сознания. На этом в значительной степени основан эффект воздейст- вия средств массовой информации, рекламы, моды и т.п. Существование огромного множества идеологических смыс- лов обуславливает расслоение единого национального языка на социо- лекты — коннотативные языки общения различных социальных групп. Если присмотреться к реальной речевой практике, индивид го- ворит не просто на родном, национальном языке, а на социолекте. Ка- ждый социолект (тип письма, по Барту) несет в себе определенную специфику коннотативных семантических форм, закодированных в нем. Коннотативная семантика формируется социокультурными усло- виями, в рамках которых они функционируют, и понятна, опять-таки, лишь ее носителям. “Письмо — это опредметившаяся в языке идеоло- гическая сетка, которую та или иная группа, класс, социальный инсти- тут помещают между собой и действительностью, понуждая думать в определенных категориях, замечать и оценивать лишь те аспекты дей- ствительности, которые эта сетка признает в качестве значимых. Все продукты социально-языковой практики, все социолекты, выработан- ные поколениями, классами, партиями, литературными направления- ми, органами прессы... можно представить, как огромный склад разли- чных видов письма, откуда индивид вынужден заимствовать свой язык, а вместе с ним всю систему ценностно-смыслового отношения к действительности” (Бартр., 1996). В любом обществе существует некий континуум дискурсив- ных формаций, обусловленных наличием различных словарей конно- тативных означающих. Каждый словарь (язык-социолект), являясь вторичной семиотической системой, содержит в себе готовые формы символизации. Усваивая язык, индивид интроецирует заложенные в нем социокультурные представления, составляющие менталитет дан- ной лингвокультурной общности. Устойчивая система коннотаций и есть семиотический механизм, детерминирующий не только сам кон- цепт мира, но и отношение к нему субъекта и, в частности, политиче- скую активность последнего. Моделируя реальность и взаимодействуя с нею, человек испо- льзует концепты, детерминированные типом письма; его язык (идио- лект) опирается на идеологические смыслы той социальной группы, к которой он принадлежит. “Мы расчленяем природу в направлении, подсказанном нашим языком” (Сепир Э., 1993). Коннотация, искажая и подменяя смысл, образует лексический тезаурус социолекта и задает прагматику социального взаимодействия. Изучая предпосылки после- днего, мы избрали объектом исследования коннтонативные смыслы, представленные в дискурсе субъектов с различным уровнем политиче- ской активности. Экспериментальная выборка состояла из 20 человек в возрасте от 18 до 25 лет, принадлежащих к какой-либо политической партии и принимающих активное участие в ее функционировании. Контрольная выборка представлена группой с аналогичной численностью и соци- ально-демографическими характеристиками, члены которой не со- стояли ни в каких молодежных объединениях и не принимали участия в жизни политических партий. С испытуемыми проводилась беседа, в ходе которой экспериментатор провоцировал их высказываться на нужную тему. Содержание беседы фиксировалось скрытой аудиозапи- сью. В результате были отобраны (по частоте встречаемости) сле- дующие понятия и словосочетания: “провести акцию”, “легитим- ность”, “планирование”, “горком”, “реском”, “регионы”, “ситуация в регионах”, “положение на местах”, “ячейки”, “выборная должность”, “офис партии”, “парторганизация”, “партконференция”, “засада” , “решить вопрос”, “снять проблему”, “полномочия”, “выделение фина- нсирования”, “Киев дал”, “выделение средств”, “Совмин”, “реально”, “солидно”, “получить полномочия”. Специфика исследования обусло- вила необходимость сохранения характерных словоупотреблений (в особенности метонимий). Далее проводилось экспериментальное психосемантическое изучение значимых различий в ментальных моделях политической реальности обеих выборок. Реконструируя категориальные структуры мира политики в сознании испытуемых, мы рассматривали его как ментальное пространство со статусом психической реальности. Ука- занное ментальное пространство в качестве операциональной модели сознания представляет собой специфически структурированную сис- тему признаков описания объективной социальной действительности. Исходя из исследовательских задач, использовался модифи- цированный вариант семантического дифференциала. В его структуру входило шесть факторов-категорий, по пять шкал-дескрипторов в каж- дом, а именно: оценка, активность, рефлексивность, моральные качества, престижность, комфортность. Сам семантический диф- ференциал состоял из 30 шкал. Помимо перечисленных выше, шкали- ровались также 10 дополнительных слов, репрезентирующих семиос- феру политики, — “политический лидер”, “власть”, “политическая партия”, “депутат”, “правительство”, “государство”, “закон”, “полити- ка”, “Украина”, “президент”. Процедура эксперимента и обработки данных. Испытуемые шкалировали понятия по пятизначным шкалам СД. На основании по- лученных данных была построена общегрупповая матрица оценок 10/30 для каждой выборки в отдельности. Затем матрица подвергалась процедуре корреляционного анализа, в результате которого была по- лучена корреляционная матрица 30/30. Последняя подвергалась фак- торному анализу по программе центроидного метода с включением подпрограммы поворота факторных структур по принципу Varimax normalized. Результаты и обсуждение. Были выделены факторные стру- ктуры и найдены нагрузки по факторам. В экспериментальной выборке удалось выделить 5 относительно независимых факторов, а именно: — ведущий фактор (был назван комфортностью), представ- ленный следующими шкалами: 1) спокойный — напряженный, 88; 2) неподкупный — продажный, 86; 3) перспективный — ущербный, 84; 4) знакомый — неизвестный, 74; 5) приятный — неприятный, 74; 6) притягательный — отталкивающий, 70. В этот фактор попали 3 шкалы из первоначальных 5 фактора комфортности (это 1,4,5) и две шкалы из первоначального фактора “престижность” (3,6). Одна шкала (вторая) — из фактора “моральные качества”; — второй фактор получил название рефлексивности. Он представлен четырьмя шкалами: 1) устойчивый — изменчивый, 86; 2) близкий — далекий, 82; 3) доступный — недоступный, 70; 4) одина- ковый — различный, 78. В этот фактор попали три шкалы из первоначального фактора “рефлексивность” (2,3,4) и одна шкала из фактора “активность” (1). Этот конструкт, как предполагается, отражает когнитивные характери- стики восприятия объекта: цельность, дискретность, сложность, раци- ональность, иррациональность и т.д.; — третий фактор — активность — представлен классичес- кими для этого конструкта шкалами: 1) активный — пассивный, 92; 2) быстрый — медленный, 89; 3) действующий — бездействующий, 86; 4) изменяющийся — неподвижный, 86; — четвертый фактор назван честностью и эксплицирован шкалами: 1) честный — лживый, 85; 2) бескорыстный — корыстный, 80; 3) чистый — грязный, 78; 3) явный — тайный, 75; 4) верящий — обманутый, 67; — пятый фактор был назван престижностью, в него вошли 5 шкал: 1) роскошный — дешевый, 84; 2) безопасный — опасный, 78; 3) престижный — не престижный, 74; 4) удобный — неудобный, 58; 5) мягкий — жесткий, 58; В этот фактор вошли две шкалы из первоначального фактора “престижность” (1,2), столько же — из первоначального фактора “ко- мфортность” (4,5) и одна шкала из фактора оценки (3). Как видно из сравнения этого фактора с первым, комфортность и престижность у испытуемых экспериментальной выборки оказываются взаимосвязан- ными. Последний фактор по содержанию шкал семантически близок к фактору комфортности, но, в отличие от него, не содержит признак неподкупности. Из сравнения шкал, входящих в факторы, полученные на пер- вой выборке, со шкалами первоначально конструируемых факторов семантического дифференциала можно заметить тенденцию к их соде- ржательному сходству. Выделенные 5 факторов сохранили основные шкалы, заложенные в методике, и даже получили аналогичные назва- ния. Шестой фактор (оценка) распределил свои шкалы между факто- рами. Это объясняется тем, что первоначальные факторы, кроме фак- тора активности, носили характер более тонкого анализа оценочного компонента: комфортность, рефлексивность, моральность, притя- гательность. Выделение первоначально заложенных в методике фак- торов говорит о высоком уровне валидности методики. Контрольная выборка. Здесь также удалось выделить 5 фак- торов. Первый фактор является доминирующим и представлен 12 шкалами: 1) устойчивый — изменчивый, 94; 2) безопасный — опас- ный, 90; 3) явный — скрытый, 86; 4) чистый — грязный, 85; 5) чест- ный — лживый, 85; 6) бескорыстный — корыстный, 81; 7) спокойный — напряженный, 62; 8) действующий — бездействующий, 89; 9) пре- стижный — не престижный, 79; 10) быстрый — медленный, 77; 11) роско- шный — дешевый, 70; 12) активный — пассивный, 63. Этот фактор вобрал в себя шкалы из всех факторов, поэтому мы решили дать ему максимально широкое название — “оценивание”. Второй фактор получил условное название “напряженность- комфортность” и включает 7 шкал: 1) простой — сложный, 89; 2) лег- кий — трудный, 88; 3) мягкий — жесткий, 87; 4) спокойный — напря- женный, 65; 5) полезный — вредный, 69; 6) притягательный — оттал- кивающий, 64; 7) роскошный — дешевый, 51. Третий фактор получил название “достижение”, он очень слабый и представлен всего двумя шкалами: 1) доступный — не до- ступный, 73; 2) удобный — неудобный,72 . Четвертый фактор, “наивность”, также очень слабый, он включал шкалы: 1) верящий — обманутый, 89; 2) знакомый — неизве- стный, 72. Пятый фактор назван “притягательностью” и представлен тремя шкалами: 1) свой — чужой, 90; 2) красивый — безобразный, 89; 3) притягательный — отталкивающий, 83. Очевидно, выделенные факторы, характеризующие две выбо- рки, достоверно различаются по многим параметрам. Во-первых, значимость вклада факторов в общую дисперсию в экспериментальной выборке, в отличие от контрольной, относительно пропорционально распределена между всеми факторами. Доминиро- вание первого фактора во второй выборке и включенность в него шкал из всех факторов может быть проинтерпретирована как тенденция оценивать семиосферу политики по одному критерию, представляю- щему собой семантическую генерализацию различных понятий. Во-вторых, набор дескрипторов выделенных факторов в обоих выборках сильно разнится. Полученные факторные структуры в экс- периментальной и контрольной группах не совпадают по семантичес- кому наполнению. Это говорит о существенных содержательных раз- личиях между субъективными картинами мира политики. В-третьих, в контрольной выборке прослеживается устойчивая тенденция включения в оценочные шкалы прилагательных, относящи- хся к отрицательному полюсу. Это можно интерпретировать как след- ствие сильного влияния негативного оценочного фактора на процесс восприятия семиосферы политической реальности. Данные различия в выделенных факторных структурах фикси- руют разные способы категоризации мира и, как следствие, разные концепты политической семиосферы у людей с различными социолек- тными словарями. Все это позволяет сделать вывод о принципиально различных картинах политической реальности у индивидов, использующих раз- ные коннотативные языки описания политики. Хорошо разработанный язык описания какого-либо фрагмента реальности, в частности поли- тической, соответствует более детальной тенденции ее концептуализа- ции. Сознание испытуемых из экспериментальной выборки использует большее количество конструктов более сложного порядка. Гипотеза, согласно которой различия в типах письма свидетельствуют о различ- ном видении мира, экспериментально подтверждается. А это раскры- вает широкие возможности для психосемантического изучения мента- льности посредством анализа коннотативной семантики социолектов, в которых она объективируется. ПСИХОСОЦІАЛЬНИЙ ПРОСТІР ПОЛІТИКИ: ПРОБЛЕМА ІНТЕРСУБ’ЄКТНИХ ВІДНОСИН Донченко О.А., м. Київ Об’єктом моєї уваги є простір, не обмежений людськими тво- ріннями, в якому взаємовплив різних полів створює напругу певної психосоціальної якості. Взагалі поле — це своєрідний стан, здатний породжувати силу (Фарадей, Максвелл). А ступінь сили (або міра ене- ргії) залежить від добре відомого ефекту інтерференції: там, де збіга- ються гребені хвиль, випромінювання сильніше. Напруга — це різниця між закономірно бажаним, природно необхідним і реальним збігом ритмів (змістів) полів, що взаємодіють. Саме ця напруга створює єди- ний множинний континуум смислів, у якому діють задані форми куль- тури, поведінки, інтерсуб’єктних взаємин. Цей континуум спричинює також спосіб і стиль функціонування всіх компонентів певного соціу- му (індивіда, великих і малих груп, організацій, соціальних інститутів тощо) і зміст тенденцій соціальної динаміки. Саме від стану цього польового конструкту (простору як певної структури полів) — фунда- ментального субстрату колективного життєустрою — залежить благо- получчя суспільства. Саме з нього беруть енергію та інформацію усі компоненти соціальної структури. Міра зчеплення людини, групи й соціуму — міра оптимальності соціальної структури — залежить від характеристик цього конструкту. Одиницею цієї міри, на наш погляд, може бути психосоціаль- ний феномен “відносини” і, зокрема, тип інтерсуб’єктних взаємин, стосунків, якість і рівень взаємозалежності тощо. В цій концепції все, крім неживої природи, є суб’єктом: індивід, група, соціум і тим більше поля психосоціального простору. Психосоціальний простір життя людини й соціму є синтезом трьох великих полів: 1) космічного, або божественного (поле універ- сального розуму); 2) трансцендентного (поле ноосферного розуму або метадуховності соціуму); 3) світського (поле організованої соціа- льної діяльності). Кожний елемент соціуму (спільнота, група, індивід) перебуває під впливом програм, які він отримує від цих трьох полів. Індивід з моменту народження потрапляє у психосоціальний простір з прокладеними траекторіями руху, домінуючими психоформами думки, певним рівнем напруги між космічним, трансцендентним і світським у даному просторі. Ці глобальні показники не тільки створюють полотно автопортрета соціуму, а є трансперсональними (надособистісними) чинниками соціальних уявлень, намірів, дій, прагнень, установок на ті чи інші засоби досягнення цілей тощо. Центром соціальної якості, унікальності, специфічності є не індивід сам по собі і не та чи інша група (нехай і владна, або суперелі- тна), і навіть не тип взаємодії між ними. Головним якісним показни- ком соціальності виступає тип взаємодії між космічними, трансцен- дентними і світськими (суто соціальними) полями. Домінуючий тип інтерпольової взаємодії виступає головним трансперсональним чинником духовної атмосфери соціуму взагалі і різних типів соціально-політичного порядку зокрема. Останнє вклю- чає в себе: ступінь автономності владного центру й периферії, найва- жливіші принципи інститутоутворення, стиль трансформаційних пе- ретворень, ставлення до революції та еволюції, характер системних і організаційних конфліктів, атрибути духовного “спасіння”, інтегра- льні властивості соціальних груп і спільнот тощо. Соціально-політичне конструювання теперішнього і майбут- нього неможливе без осмислення традиційних мотиваційних та орга- нізаційних орієнтацій, властивих саме даній системі (Україні, Росії, Японії тощо). Ці орієнтації історично формувалися в процесі тих чи інших стосунків між владою і народом, центральною і периферійними елітами, між елітами і народом тощо. Саме той чи той тип цих стосун- ків і виконує роль провідного суб’єкта, котрий репрезентує системний інстинкт кооперативного виживання за другим біологічним законом — законом виживання виду (а не окремої особини, за першим зако- ном). Психологічний феномен відношення має у своїй структурі три таких неусвідомлених польових елементи, які беруть участь у процесі формування реального поля взаємин: 1) центроверсію як головну психоформу певного соціуму, в якій синтезується результат міжпольового обміну; 2) тип інформа- ційного метаболізму (обміну) групового або індивідуального суб’єкта (в тому числі тип інформаційної орієнтації програматорів групового суб’єкта); 3) “монітор відхилення”: деяка психоструктура, що деформує або заміщує проекції реального і вимірюється кількістю пошкодженого або відмерлого сприймаючого матеріалу в суб’єкті. Перші два виміри можна віднести до чинників надперсонального по- ходження, які імпринтуються суб’єктом поза власним досвідом, але спрацьовують у руслі цього досвіду. Третій чинник має комплексну природу, формується як поза індивідуальним досвідом суб’єкта, так і в ньому (найчастіше — несвідомо). Це підтверджується і на практиці, і в нових знахідках теорії геному людства. Трансперсональні чинники — це не зовнішні умови, а внутрі- шні структурні елементи психосоціальної динаміки. Саме вони є атт- рактивним (таким, що притягує) елементом в періоди зникнення при- чинно-наслідкових зв’язків у суспільстві (в періоди соціальних змін). Антропоцентрична сутність життя людства (подібність Госпо- да, світу, кожної людини і людської групи) передбачає сувору відпові- дність між космічними, трансцендентними та світськими пропорціями або вимірами. Тільки це уможливлює теоретичне зняття проблеми всемогутності людини як зовнішньої відносно природи та інших лю- дей сили. Але реально, практично смерть цієї проблеми криється в посиленні “центроверсії” — не просто певного типу психокультурної орієнтації, релігії, базової особистості, соціальної структури або сус- пільства в цілому, а типу внутрішнього взаємного резонансу всіх еле- ментів соціуму, рівню їх піднесеності, духовності, що разом спричи- нює той чи інший домінуючий патерн інтерсуб’єктних стосунків. Центроверсія — це основна версія, яку прийняв певний соціум з огляду на розподіл статусів взаємовпливу космічного, трансцендентного та світського полів. Основні психосоціальні функції центроверсії: впорядковувати хаос, врегульовувати складні соціальні, геополітичні та екологічні ко- лізії, згуртовувати людей “у колі”; інтегрувати спільноту, особистість або соціум, визначати міру толерантності міжсуб’єктних взаємин, знижувати ступінь соціальної тривожності, здійснювати мрію кожної людини бути захищеною. Міра реалізації цих ідеальних функцій у різ- них соціумах залежить від системних пропорцій космічного, трансце- ндентного та світського, що, в свою чергу, формує властивості основ- них політичних суб’єктів — центру та еліт. Другим компонентом відносин є тип інформаційного мета- болізму групових суб’єктів, у тому числі й соціумів. Мається на увазі тип структури, яка, завдяки своїй здатності обирати, налаштовує суб’єкт на певну парадигму світосприймання (якщо розуміти під пара- дигмою сукупність думок, цінностей, сприймань, які створюють певне бачення реальності). Психофізика механізмів роботи цієї структури сконструйована за принципом вибіркової пошукової активності. Кож- ний суб’єкт видає і приймає якусь кількість і якість речовини, енергії та інформації, але не будь-яких, а самоафінних, своїх, рідних. Таку структуру-призму має соціум, і вона як науковий аналог реальності дістала назву соцієтальна психіка. Таку саму структуру має будь-який індивідуальний чи груповий соціальний суб’єкт. Її науковим аналогом є тип інформаційного метаболізму (ТІМ). Вивченням цього типу за- ймається теорія інформаційного обміну (А.Аугюстинавічуте). Кожний політик нового тисячоліття повинен рахуватися із певною кількістю різних ідеологічних програм, які несвідомо впроваджують у життя різні ТІМи. Третім компонентом відношення є “монітор відхилення” — апарат у структурі психіки суб’єкта, який руйнує функцію його іден- тичності, тобто зменшує відсоток можливостей підключення до самого себе (а, отже, до Всесвіту). Це різні форми і рівні “зомбування” або програмування суб’єкта, коли його психіка внаслідок певних імприн- тів (Г.Уілсон), фізичних чи психічних травм, власної невпевненості, закомплексованості тощо позбувається можливості розгортати власне свою потенцію. Якщо політик має у своїй психіці цей апарат у квіту- чому стані — про харизму він може і не мріяти. ДИАЛОГ — ПАРАДИГМА ПОЛИТИЧЕСКОЙ ПСИХОЛОГИИ Дьяконов Г.В., г.Кировоград Понимание диалога в современной философии и психологии складывается в фокусе идей гуманитарной культурологии, религиозно- духовной философии, экзистенциальной феноменологии, гуманисти- ческой психологии, гуманистической психотерапии. Вследствие этого диалогическая психология имеет сложную природу (холистическую, недизъюнктивную, полифоническую и т.д.), которая обусловливает ее значительный научный потенциал: эвристический, теоретический, ме- тодологический, методический, духовно-гуманистический. Эвристический потенциал психологии диалога был обозначен Сократом понятием “майевтика”. Сегодня этот “родовспомогатель- ный” потенциал широко проявляется на уровне как методологии, так и конкретных технологий политического творчества, основанных на различных организационно-динамических формах диалога. Практиче- ская эвристичность диалога в политической психологии проявляется в ходе разнообразных политических консультаций, переговоров, встреч различного уровня и т.д. Вне всякого сомнения, значительным эврис- тическим потенциалом обладают основные понятия и принципы диа- лога: событийность (гештальтность), процессуальность (незаверши- мость), спонтанность, парадоксальность, полиморфность, холистич- ность, рефлексивность и др. Эвристический потенциал диалогической парадигмы реализуется также на других уровнях анализа: теоретичес- ком, методологическом, методическом, духовно-гуманистическом. Теоретический потенциал психологии диалога в области поли- тической психологии чрезвычайно богатый, многоплановый и практи- чески не освоен. Во-первых, концептуальная система представлений о диалоге открывает широкие возможности для классификации (систе- матизации) явлений в сфере политической психологии. Так, выделен- ные нами “диа-бытийные” аспекты диалога позволяют выделить соот- ветствующие группы политико-психологических проблем. В “со- бытийном” плане политическая психология исследует психологию власти и согласия; психологию участия, поведения, действия; полити- ческую психологию групповых субъектов; стиль политического взаи- модействия; формирование политических субъектов и лидеров; психо- логию политической пропаганды; психологию политической демокра- тии и диктатуры; психологию политического насилия. В плане “само- бытия” политическая психология изучает структуры политического сознания, природу политического менталитета; структуру личности политика и личностных характеристик участников социально- политического процесса (психологию потребностей, мотивов, устано- вок, политического опыта — знаний, умений, эмоций); особенности политического лидерства, политических ориентаций, социетально- политических характеристик людей (экстраверсия — интраверсия, экстернальность — интернальность, интуитивность — сенсорность, рациональность — иррациональность, интенциональность — экзеку- тивность, эмоциональность — прагматичность) и др. В плане “события” политическая психология исследует при- роду социальных изменений ( революций, реформ, кризисов, периодов “роста” и “оздоровления”), пути и особенности психолого-полити- ческого осознавания движения от старого к новому; закономерности формирования политико-психологической культуры индивида; тенде- нции культурно-исторического становления политического сознания масс. В плане “процесса” политическая психология изучает законо- мерности политической борьбы и политического сотрудничества, со- циально-политических конфликтов и движения к политическому сог- ласию; динамику формирования политических взглядов, настроений, ориентаций; психологические особенности выборов и предвыборной борьбы, предвыборной пропаганды; закономерности политических манипуляций психологией масс; рассматривает некоторые конкретные политико-психологические процессы (идентификация-индивидуация, инвестиция, девиация, маргинализация, поляризация, амбивалентность и др.). Во-вторых, в теории диалога существует ряд принципов и зако- номерностей (актуальность — интенциональность, аутентичность — идентичность, фрактальность — недизъюнктивность, синхрония — диахрония, контекстуальность — гипертекстуальность, парадоксаль- ность — катастрофичность и др.), которые открывают новые направ- ления исследований в сфере политической психологии. В-третьих, в теории диалога имеются богатые представления о механизмах “со- бытия” и “само-бытия”, опирающиеся на интра-, интер- и мета- субъектную систематику явлений идентификации — индивидуации. Методический потенциал психологии диалога прежде всего обусловлен тем, что диалогическое отношение к другому человеку и миру является изначально отношением реально-практическим, актуа- льно-жизненным. Благодаря этому фундаментальному обстоятельству методический потенциал диалога в области политической психологии образует широкий спектр традиционных методов научно- психологического исследования и нетрадиционных — диалогических по своей природе методов, а именно методов диалогической интерпре- тации и практического действия (политической пропаганды, полити- ческой активности, политического сотрудничества, политической ма- нипуляции, политико-психологической консультации и др.). Важно отметить, что в дополнение к традиционным, позитивистски- ориентированным методам объектного познания (наблюдение, экс- перимент, измерение ) добавляются новые, диалогические по своей сути, методы и процедуры: диалогическое анкетирование, диалогичес- кое тестирование, герменевтико-нарративистические методы, “качес- твенной”, мягкой социологии, этнометодологии и т.д. В методологическом плане весьма важно выделить три уровня анализа явлений политической психологии: объектный, субъектный и интерсубъектный, диалогический. Большинство теорий и методов политической психологии — зарубежных и отечественных — относя- тся к объектному и субъектному уровням (парадигмам ), т.е. вопло- щают в себе логику монологического, позитивистского мировоззрения. Справедливости ради добавим, что этот монологизм, как правило, “наследуется” из “родительских” научных дисциплин (политологии, социологии, социальной психологии). Важной стороной диалогичес- кой методологии проблем политической психологии является измене- ние взгляда на суть процесса научного исследования, в котором изме- няются как позиция исследователя (позиция внешнего, “объектного”, стороннего наблюдателя заменяется позицией включенности, участия, т.е. позиция становится субъектной), так и содержание исследования, которое приобретает социально-герменевтическое, интерпретационно- психологическое измерение. Однако наиболее важной особенностью методологии диалога является то, что она кардинально — парадигмально! — изменяет само содержание методологии, ее тип, ибо из методологии познания и ис- пользования человека она превращается в идеологию, мироотношение духовно-личностного “со-бытия” и “само-бытия” людей. Здесь обна- жается главная методологическая проблема диалогизации политичес- кой психологии: каким образом современная социально-политическая жизнь созвучна измерениям духовно-диалогического бытия человека? Конструктивный ответ на данный вопрос дает основания для следую- щего методологического и мировоззренческого вопроса: в какой мере политическая психология способна принять вызов бытия, диалога, ду- ховности и войти в новый этап своего развития, сообразующийся с диалогическим пониманием Бытия, и с диалогическим восхождением к Духовности? “ПОЛІТИКА ЛЮБОВІ” Жулай В. І., м.Київ Це дивне на перший погляд словосполучення “політика любо- ві” дивне лише тому, що воно незвичне для нашого повсякдення. В житті ми скоріше зустрічаємося з “політикою насилля”, оскільки полі- тика — знаряддя влади, а будь-яка політична влада частіше схиляється до примусових заходів. У наш стрімкий час, час світоглядних змін, владу завойовують, все впевненіше йдучи на компроміси із совістю, на відміну від тих епох, коли владу можна було отримати як дарунок від народження і володар вважався помазанником Божим, хоча і за таких умов навколо влади нерідко виникало поле боротьби. Сьогодні, коли світ втомився від гасел про право вибору, про свободу та рівні можливості і все більше віддає перевагу раціональним науковим узагальненням, питання політики стали предметом спеціаль- них досліджень і навіть породили окремі науки, наприклад політоло- гію та психологію політики. Але предмет у них своєрідний — при ни- нішній динаміці змін політика все більше потрапляє в залежність від тимчасових настроїв загалу. Тому, щоб розглянути більш стійкі меха- нізми, з’являється необхідність звернення до ідеалу. Ідеальний правитель завжди ототожнювався з люблячим дбай- ливим батьком. З історії відомо, що, наприклад, основним фактором російської державності було релігійне схиляння народу перед царем. Любов до держави в почуттях народу Росії ототожнювалася з любов’ю до царя як символу головної сили державності, пише Н.О. Лосський у своїй праці “Бог та світове зло”. Чому амбіції сучасних можновладців такі далекі від найдосту- пнішого і найзрозумілішого для всіх людей — любові, любові до бли- жнього? Як зазначав Тейяр-де-Шарден, феномен соціальності полягає саме у любові. Наша здатність любити, говорив він, може розвиватися до охоплення всіх людей і всієї Землі. Хоча, на думку вченого, ці твер- дження можна заперечити, бо ж найбільшою поки що для людини є прив’язаність лише до однієї чи декількох вибраних людських істот. Серце не здатне уміщувати більше, за цими рамками лишається місце хіба що для холодної справедливості та холодного розсуду. Любити все і всіх — суперечлива і хибна вимога, яка врешті-решт приводить лише до того, що не люблять нікого. Але, продовжує філософ, якщо всеохоплююча любов немож- лива, то що ж тоді означає цей нездоланний інстинкт, який притягує наші серця до єднання кожного разу, коли в якому б то не було напря- мку збуджується наша пристрасть? Почуття універсуму, почуття ціло- го виявляються в охоплюючій нас ностальгії при спогляданні природи, перед красою, в музиці — в очікуванні і відчутті великої наявності. Резонанс у ціле — суттєва нота чистої поезії і чистої релігії. Що ж ви- ражає собою цей феномен, як не глибину згоди між двома реальностя- ми — відокремленою часткою та рештою? Виходячи з цього можна сказати, що в питанні співвідношення влади та соціуму влада виступає у вигляді відокремленої від соціуму частки. Якщо соціум гуртується завдяки саме почуттям любові, то і відокремлена від нього частка для повної із ним взаємодії мусить уосо- блювати у собі саме ці почуття, почуття любові до народу і очікувати до себе також відповідної любові. В ідеалі людство й мусить рухатися саме до такого співвідно- шення влади із соціумом. Тому сьогодні дуже доречним стає звернен- ня уваги політиків на більш глибоке вивчення феномена любові до ближнього, на чому вона ґрунтується, в чому виявляється, чи взагалі можливо розвинути справу любові? Любов, зазначав В.Соловйов, — це та сила, якій притаманно заперечувати людський егоїзм завдяки тому, що в центр нашого існування ми ставимо іншу людину. Тож іде- альний правитель в нашому розумінні мусить навіть і уві сні дбати про свій народ. Але ж не треба забувати, що правителі — це такі самі лю- ди, що й ми, сповнені тими ж людськими недоліками. Тому, обираючи нового правителя, тобто обираючи демократію і відмовляючись від “богопомазання”, яке було за старих часів, ми мусимо уважніше стави- тися до людських якостей кандидата, а не міряти всіх одним шаблоном наявності високих показників у сферах бізнесу, котрим сьогодні дають перевагу. Хоча це теж відбувається невипадково. Високі показники у бізнесі нині також є ідеалом людського уявлення про добробут, але високі показники чомусь частіше бувають вищими саме в людей з ни- жчими духовними якостями. Звичайно, це сьогодні теж невипадково. Бо за сучасних важких умов не лише в бізнесі виживають “спритніші” та “сильніші” люди, яким не притаманна занадто довга рефлексія у питаннях вибору. У наш стрімкий час політика необхідно виховувати, починаючи з дитинства, плекаючи в юних душах захоплення ідеалом і красою, розвиваючи творчі якості, які збагачують душу. Сьогодні нам так важко, бо так довго з наших душ “викорчовували” прагнення до ствердження особистості. Якщо в політиці щось і може залежати від однієї особистості, то така особистість мусить бути носієм харизмати- чних якостей. Нинішньому політичному лідеру з необхідністю дово- диться багато працювати над собою, щоб повернути той високий ду- ховний потенціал, якому лише і дано підносити одну людину над ін- шими. Звернення до історії, до дослідження подій в біографіях відомих харизматичних лідерів і не лише в політичній галузі, а й у мистецтві, релігії, культурі, які стали визначальними в їх життєвому виборі, може дати досить великий позитивний практичний матеріал. Відомо, що в багатьох випадках ствердження харизми її носії мали духовні прозрін- ня, усвідомлення власної життєвої місії, і такі події ставали тією точ- кою опори, яка допомагала не лише в ствердженні, але й у скрутні мо- менти виконання свого покликання. У розгляді біографій нових кандидатів до тих чи інших полі- тичних блоків необхідно більше звертати увагу на ключові моменти саме духовного становлення особистості і з’ясувати, що саме цьому сприяло, аби не втратити поміж багатьох кандидатів саме ту особис- тість, яка уособлює в собі харизматичні якості. У нас частіше виходить навпаки. Сучасні PR, за допомогою до яких все частіше звертаються в проведенні політичних кампаній, більше зайняті не тим, щоб віднайти з безлічі кандидатів харизматичну особистість (бо це потребує часу), а тим, яким би чином надати будь-якій кандидатурі якості харизматич- ного характеру, і в результаті нерідко створюють таку-собі “ряджену ляльку”, яка невипадково не набирає достатньої кількості голосів. Харизматичну особистість треба шукати, плекати і оберігати. А для цього необхідно змінювати політичні засоби і заздалегідь готу- вати своїх лідерів, виховуючи в них якості, найбільш продуктивні і найбільш придатні для ствердження лідерства в сучасних умовах жор- сткої конкуренції. Бо, як відомо, стихійний, природний відбір може бути придатним лише для відбору більш сильної фізіології і аж ніяк не духовних якостей. Вік людини розумної мусить поступитися вікові людини духовної. А для цього необхідно проводити повсякчасну “по- літику любові”, у питаннях вибору схилятися до милосердя та співчут- тя, з яких і починається любов до ближнього. СОЦІАЛЬНИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ В КОНТЕКСТІ ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ Засєкіна Л.В., м.Луцьк Зміст концепту “дискурс” трактується як складне комунікати- вне явище, що охоплює, крім тексту, ще й екстралінгвістичні чинники (знання про світ, настанови, мету мовця, спрямованість на його мента- льно-прагматичну сферу тощо). У процесі спілкування партнер, як правило, переключається з однієї мети на іншу або має одночасно де- кілька цілей. Відповідно до цілей комунікації виділяються соціальний, інформаційний, експресивний та спонукальний види дискурсу. В од- них випадках співбесідник прагне засвідчити свою повагу і продовжи- ти взаємодію (соціальна мета), в інших — бажає отримати інформа- цію, у якій він зацікавлений (інформаційна мета). Вирішення проблем- ної ситуації або врегулювання конфлікту визначає прагнення обох партнерів досягти взаєморозуміння, незважаючи на гостроту потреби одного з них дати вихід своїм почуттям (експресивна мета). Може ви- явитися, що партнер під час бесіди ставить певні вимоги, звертається з проханням або зі скаргою, намагаючись примусити співрозмовника не лише уважно вислухати його, але й піти назустріч. Політичний дискурс, з нашої точки зору, уособлює всі види наведених вище цілей, оскільки політична практика, зокрема політиче спілкування, спрямована на досягнення взаєморозуміння та врегулю- вання позицій усіх партнерів в процесі комунікації. Тому концепт “по- літичний дискурс” можна трактувати як складне комунікативне явище, що спрямоване на досягнення соціальної, інформаційної, експресивної та спонукальної мети спілкування. Формування політичного дискурсу залежить від того, які ком- бінації виникають під час взаємодії його компонентів, пов’язаних з партнерами комунікацій (їх соціальним статусом, інтересами, особис- тісними характеристиками, міжособистісними стосунками, загальним досвідом і рівнем інформованості). Предметом нашого дослідження є соціальний статус співроз- мовників, його місце у формуванні та становленні політичного диску- рсу. В результаті теоретичного аналізу розвитку поняття “соціальний статус” і співвіднесення його з цілями і завданнями політичного дис- курсу було зроблено наступні узагальнення. 1. Соціальний статус людини характеризується субстанцій- ними і реляційними параметрами. До перших належать певні характе- ристики людини (стать, вік, національність, культурне та соціальне походження, освіта, професія, ступінь володіння мовою). До других, більш важливих, з перспективи політичного дискурсу, належать сто- сунки між вищестоящими і підлеглими партнерами спілкування. 2. Соціальний статус людини зумовлений соціальними роля- ми, тобто стійкими шаблонами поведінки, що відображаються в діях, думках і почуттях особистості. Роль уособлює собою динамічний ас- пект статусу. Роль означає реалізовану поведінку, якої очікують від партнера в конкретних ситуаціях його діяльності. У зв’язку з цим “роль” і “статус” досить ефективно можуть бути використані для ро- зуміння і пояснення такого складного процесу, як врегулювання полі- тичних конфліктів та оптимізації політичного спілкування. 3. Соціальний статус у межах політичного дискурсу виража- ється в соціальних дистанціях між партнерами спілкування. Існують чотири типи дистанції спілкування між людьми: інтимна, персональна, соціальна та публічна. У контексті політичного дискурсу особливого значення набувають соціальна та публічна види дистанції, які характе- ризуються консультативним та формальним типами спілкування. Що більша різниця між соціальним положенням комунікантів, то більше зростає соціальна дистанція між ними. В умовах кастового суспільства формалізація спілкування між представниками різноманітних каст має особливо виражений характер. Соціальна дистанція — явище динаміч- не. Проте механізмом її розвитку керує, як правило, вищестоящий пар- тнер комунікації. 4. Соціальний статус людини є оцінною категорією і виража- ється в поняттях привілей, престижу та поваги. Престиж пов’язаний з певною позицією в соціальному оточенні, повага належить до прояву необхідних для даної позиції якостей. Престиж є базовим символом соціального статусу. До своєрідних символів соціального статусу пар- тнерів спілкування в контексті політичного дискурсу належать: — країна, область, регіон, представником яких є партнер спіл- кування; — політична або корпоративна влада; — близькість до осіб чи позицій, які користуються політич- ною або корпоративною владою; — представництво та його функції з боку суспільства відпові- дно до світових стандартів; — володіння такими об’єктивними чинниками поваги, як ти- тул і ранг. Таким чином, результати проведеного дослідження свідчать про значущість соціального статусу партнерів спілкування в контексті політичного дискурсу. Усвідомлення позицій особистості в структурі будь-якої соці- альної групи, тобто усвідомлення соціального статусу партнера взає- модії можна співвіднести з певними моделями поведінки у процесі врегулювання політичних питань та встановленні оптимальних конта- ктів між партнерами спілкування. ПОЛІТИЧНИЙ ДІАЛОГ, СПІЛКУВАННЯ, ПЕРЕГОВОРИ Куценко Г.В., м.Київ Очевидно, політичний діалог як суспільне явище загально- людського масштабу виник відносно недавно. Актуальність психоло- гічного дослідження проблеми політичного діалогу зумовлюється не- обхідністю його вивчення з внутрішньої, психологічної точки зору. Традиційно політичний діалог розглядався і досі розглядається в рам- ках політологічної проблематики; це — різновид діалогу, що є формою інтерактивної (міжсуб’єктної) взаємодії, процесом двостороннього спілкування, який здійснюється мовними засобами, має політичний зміст і спрямований на виявлення взаємних інтересів, пошук спільної політичної позиції, розв’язання проблем, узгодження намірів, цілей дій. Основною метою політичного діалогу є пошук згоди; основним результатом — взаємна користь. Це визначення є найбільш узагальне- ним і фіксує та описує вищий, еталонний рівень розвитку політичного діалогу; робить акцент та тому, яким має бути справжній політичний діалог, що здійснюється на рівні міждержавних відносин. Постає питання: чи має політичний діалог власне психологіч- ну специфіку та чим він відрізняється від діалогу “як такого”? Аналіз вихідного поняття не є простою “грою в бісер”, він має дотичність до з’ясування специфіки саме політичного, а не якогось іншого діалогу, до висвітлення питання, чи притаманне політичному діалогу щось та- ке, що не притаманне іншим видам взаємодії. Незважаючи на суто “академічну” постановку цього питання, його шлях до безпосередньої практики на диво короткий. Розглянемо коротко зв’язок понять “діалог” та “комунікація”. У філософській та психологічній літературі (на відміну від політологі- чної) вони розрізняються досить чітко. Діалог вважається видом спіл- кування, яке за запропонованою Б.Ф.Ломовим методологемою опису- ється як S-S-взаємодія. Услід за Б.Ф.Ломовим Я.Л.Коломінський дово- дить, що комунікація у вузькому, психологічному розумінні — це здійснювана за участю людей S-O-взаємодія; тобто комунікація і спіл- кування не просто різні, але й де в чому протилежні види активності. Діалогу як виду спілкування притаманні певні специфічні риси. Про- довжуючи гегелівську традицію про те, що свідомість як така має реф- лексивну, тобто діалогічну, природу, розрізняючи в собі самій Я і не- Я, М.М.Бахтін започаткував “філософію Діалогу” як спілкування рів- ноправних, відкритих назустріч одна одній смислових позицій. Спілкування і діалог як його вид характеризуються відкритіс- тю, емпатійністю, прагненням до розуміння і взаєморозуміння, безу- мовним прийняттям іншого як особистості. Вихідним, первісним для спілкування є тезаурусно-смислова спільність, “однопідставність” пар- тнерів. Результатами ж взаємодії смислових позицій є не просто поява згоди, а виникнення, народження спільного смислового поля для всіх суб’єктів спілкування, подолання екзистенціалу самотності як “заки- нутості у світ”, відчуття єднання і “розчиненості” в іншій людині, пра- гнення їй допомогти — все це є моментами збагачення і зростання особистості. Ознаками спілкування є висока емоційність, емпатійність, явна доброзичливість. У “звичайному” спілкуванні можна вирізнити дві основні мети. Говорячи про “мету спілкування”, маємо на увазі, що а) дуже часто, точніше, як правило, люди не усвідомлюють своїх спра- вжніх інтересів і мотивів спілкування; б) спілкування має певні “пра- вила” і форми існування, які неодмінно виконуються, хочуть цього партнери чи ні. Перша “мета спілкування” — це незаплановане, “спонтанне” спілкування заради самого спілкування. Тут спілкування стає формою а) структурування часу як місткості психологічних подій та життєвих смислів і б) відсування “на потім” якихось тривог і перебування у пси- хологічно більш безпечному просторі, “тимчасово поза часом” (“вре- менно вне времени”). Те й інше загалом являють собою “хронофагіч- не” спілкування (так само, як і перегляд телевізійних серіалів тепер чи, скажімо, гра в доміно колись). Друга мета — це отримання схвалення й заохочення. Вона здійснюється, як правило, у вигляді позитивної самопрезентації (явне або неявне вихваляння) або негативної (скарги на себе і на життя у найрізноманітніших аспектах — спонукання парт- нера до вияву розуміння, заперечення всього негативного та підтрим- ку). Окремим випадком неістинного спілкування є одержання схва- лення, що досягається за допомогою приниження, подавлення візаві: це суперечка-сварка, яку можна назвати анти-спілкуванням. Звичайно, кінцевою метою суперечки є також підвищення або підтримання само- оцінки, проте сварка характеризується тим, що а) схвалення від безпо- середнього соціуму не вельми дієве, і людина має переконатись у своїй перевазі самостійно. Але доведення “urbi et orbi” (місту і світу) мож- ливе тільки через приниження і знецінення інших. (Про поширеність подібного способу світосприйняття, тобто підвищення через прини- ження, свідчить буденність і вживаність кліше типу “Подивися, йому ще гірше”. На тлі того, що комусь ще більш зле, з’являється відчуття часткової самозаспокоєності.) У випадку сварки приниження іншого є прямим (але не усві- домлюваним) завданням. Тому сварка являє собою анти-, але все ж спілкування (S-S), оскільки тут має місце презентація обома сторонами особистісних смислів і цінностей. Просто удар завдається саме по життєво-смислових больових точках. У сварці також один партнер уважно прислуховується до думки партнера, але тільки для того, аби найкращим чином її знищити; результатом сварки є розмежування. Важливою специфічною відмінністю діалогу від “просто” спі- лкування є наявність теми. Причому якщо для спілкування тема є ско- ріше приводом для пред’явлення партнерові своїх смислів, то в діалозі тема стає формою, “всередині” якої відбувається розвиток смислів, їхній рух в напрямку до сходження, конвергенції; новий спільний смисл формується в результаті “саморозвитку” теми. Це можливо за декларування або мовчазного “договору” про рівноправність, рівно- значність і рівноцінність вихідних позицій осіб, при їхній взаємоповазі до почуттів, намірів і т.ін. Таким чином, можна сказати, що метою діа- логу є вироблення нового спільного смислу, який збагачує і сприяє зростанню обох партнерів. У цьому “тематичному” плані діалог близь- кий до бесіди, де також здійснюється розвиток певної теми; діалог пе- реходить у бесіду і навпаки. Якщо метою бесіди є з’ясування певного всезагального значення, правильності якогось знання і тема розвива- ється в “істиннісному” вимірі, то в діалозі тема розвивається саме в ціннісно-особистісному руслі; у згаданому розумінні бесіда схожа на комунікацію. Комунікація являє собою взаємодію між людьми, що відбува- ється у формі спілкування. Але комунікація, хай якими б різноманіт- ними не були її види, всюди і завжди здійснюється як процес вирішен- ня завдань, тобто як “класична” S-O-взаємодія. Певна річ, для цього також потрібні взаєморозуміння, повага, вміння стати на точку зору іншого і т.д. — тобто зовнішні прояви комунікації й особистісні риси, необхідні для її успішного виконання, такі самі, як і при спілкуванні, але принциповою є відмінність мети. Можна вирізнити кілька видів комунікації, такі як групове вирішення (різноманітних) завдань, пере- говори, керівництво, маніпуляція і т.д. Власне керівництво також мо- жна вважати прямою і відвертою маніпуляцією, на відміну від маніпу- ляції, замаскованої під “чисто людське” особистісне спілкування. Осо- бливим випадком комунікації, що за своєю екзистенційністю є перебу- ванням “на межі”, а по суті маніпулюванням, виступає негальмоване вихлюпування переповнюючих емоцій (в т. ч. негативних) на оточую- чих. Це сольний виступ перед аудиторією, від якої насправді не треба жодного зворотного зв’язку і яка виконує роль “промокального паперу”. З наведених коротких характеристик стає очевидним, що полі- тичний діалог — поки що найвище досягнення форми перебігу полі- тичного процесу — з психологічної точки зору не є ні діалогом, ні спі- лкуванням. За психологічною сутністю політичний діалог (принаймні той, що має місце в реальності) являє собою один з видів комунікації (тобто S-O-відносин), який має чіткі ознаки негоціації (negotiation — переговори, торг, здолання перешкод). Сутність торгів або переговорів має, певна річ, багато спільного зі спілкуванням та діалогом, а саме: 1) “декларування чесних правил гри”. Але якщо спілкування відбувається за умови виявлення рівноцінності позицій, відносного абстрагування від соціокультурної та іншої нерівності, то в перегово- рах відмінності вихідних позицій (економічних, військових чи ін.) як- що не декларуються, то маються на увазі (всі тварини рівні між собою, але деякі більш рівніші, за Д.Оруеллом). Якраз з’ясування позицій та інтересів, фіксація фактичної вихідної нерівності, включаючи і “де- монстрацію м’язів”, є однією з передумов ефективних переговорів. Причому наявність етапу експлікованого з’ясування вихідних позицій та інтересів є фактично встановленням меж “розвитку теми”. Цьому не суперечить, а “органічно доповнює” його розвідування, тобто негласне встановлення справжніх, потаємних намірів іншої сторони, відомості про її сильні та слабкі місця. Оголошувана при цьому рівність наспра- вді є рівноправністю і стосується лише правил гри; 2) спільним для діалогу і негоціації є прагнення до вироблення спільного рішення, яке набуває характеру імперативності (“природної” у випадку діалогу й договірної при переговорах). Досягнення- недосягнення згоди є важливим критерієм ефективності переговорів, в той час як сутність діалогічного спілкування протистоїть оцінці за ці- єю ознакою; 3) важливою спільною рисою є також уважне, шанобливе ста- влення до намірів іншого. Але якщо, спілкуючись, сторона повідомляє про себе лише ту інформацію, яку хоче оприлюднити, то в переговорах діють а) певні зобов’язання щодо повноти інформації про себе і б) ко- жна сторона прагне більше дізнатися про іншу сторону, як і приховати інформацію про себе, причому така подвійна мораль також входить до правил гри; 4) збереження толерантності на всіх етапах є природним для спілкування й етикетним для переговорів; 5) уміння швидко перебудовуватися та йти на поступки, зва- жаючи на інтереси партнера. Проте негоціація, будучи яскраво вираженою діяльністю зада- ного типу, має свої принципові, сутнісні відмінності від усіх видів спі- лкування. Головною ознакою є те, що переговори або торги завжди здій- снюються за принципом оптимальності: купити дешевше, продати до- рожче (тобто втратити якнайменше й отримати якнайбільше). В цьому плані будь-які переговори за психологічною сутністю є торгами, де все спрямоване на отримання певного зиску (це може бути як економічний, так і політико-дипломатичний зиск та ін.), а по- рядність, толерантність, взаємоповага і т.ін. входять у ціну товару. З цього випливає така відмінність переговорів, як (соціально- психологічна) рефлексивність, тобто здатність прогнозувати і прора- ховувати вчинки партнерів на кілька кроків уперед. Ефективність пе- реговорів за інших рівних умов залежить від прогнозуючої здатності. Своєрідно виглядає на торгах “емпатійність”, що виступає як тонке балансування між чутливістю і байдужістю, оскільки сторона не повинна втягуватись іншою стороною у вирішення її проблем; будь- чия допомога, як це відомо з історії, завжди буває дуже складно зумо- вленою і вигідна, в кінцевому підсумку, тому, хто допомагає. Таким чином, ефективними можуть вважатися такі й тільки такі переговори або торги, в яких досягнуто а) максимально можливо- го за даних умов результату при мінімальних видатках і наявності компромісу чи іншого виду згоди (“і вовки ситі і вівці цілі”). Отже, відповідь на питання “чи всяка міжсуб’єктна взаємодія в політиці, в якій досягається згода, є Політичним Діалогом?” слід шу- кати у запланованих і незапланованих подіях, таких як спортивні зма- гання, концерти і фестивалі, доброчинні акції, де у людей, нехай і да- леких від політики як фаху, всупереч расовим, культурним, політич- ним упередженням, формується планетарне, загальнолюдське уявлен- ня про велич духу і крихкість людського життя, про нагальну необхід- ність толерантності до природи і людей, про грандіозність можливос- тей високих технологій і неприпустимість подальшого засмічення ноо- сфери духовними нечистотами війн і кітчевої культури, про те, що кожен гідний гідного життя. ПРИРОДНІ ПЕРЕДУМОВИ ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ Куценко Г.В., Тєнькова Л.В., м.Київ Зростання прозорості політичних подій, наочне презентування політичного процесу практично кожному мешканцеві планети фактич- но зумовили розуміння політики як одного з найважливіших чинників суспільного життя. Зрештою, політика завжди відігравала значну, ба, навіть вирішальну роль у культуротворенні. Сьогодні завдяки опера- тивності засобів масової інформації, які створюють ілюзію присутнос- ті-причетності до подій, політика, і зокрема політичний діалог, уже настільки укорінилися в буденне життя, що стали феноменами не лише суспільної, але й індивідуальної свідомості. В будь-якому разі нині ясно, що політика як грань “суспільного світогляду” і політичний про- цес має стати предметом більш пильної дослідницької уваги психоло- гів. Можна стверджувати, що для психології проблема політично- го діалогу в широкому його розумінні є практично невивченою: існує зовсім небагато суто психологічних звертань до даної проблеми, нечи- сленні роботи відображають загальний стан політичної психології як галузі знань, що розвивається. Це виявляється, зокрема, у відсутності фундаментальних та оглядових психологічних досліджень проблеми політичного діалогу. Причому, як правило, такі роботи мають емпіри- чний характер, у них досліджуються певні психологічні явища, що мають місце в політичних подіях або так чи інакше з ними пов’язані. Рефлексивних же робіт, де б показувалася специфіка саме психології політичного процесу, місце цього поняття в системі інших психологіч- них понять і т.д. принаймні в російській і українській науковій літера- турі немає. Безсумнівно, що більш вагомими рушіями політичного процесу є економічні, правові, військові, релігійні та інші об’єктивні чинники суспільного життя, але в них втручаються фактори індивідуа- льної і суспільної психології, так що деякі особливості “психології народів” стають підвалинами формування політичної свідомості ціло- го етносу і часом мають вирішальний вплив на міждержавну політику. Політика як специфічна царина життя і політичний діалог ви- никла у прадавні, доісторичні часи. Мабуть, першими власне політич- ними подіями були домовленості між вождями та старійшинами пле- мен про території, обмін полоненими, жінками, предметами вжитку та ін. Звичайно, світ змінився настільки, що на разі годі знайти щось спі- льне між тими першими суспільствами і теперішнім метушливим сві- том. Однак з тих самих прадавніх часів усталилися дві тенденції суспі- льного життя, два психологічних типи поведінки: агресивно-ворожа зі схильністю до інкапсуляції й відокремлення від оточення “Великим китайським муром” та більш відкрита, толерантна до виявів “інакшос- ті”, здатна до асиміляції. Реалією сьогоднішнього життя є дедалі біль- ше переважання другої, безперечно, прогресивнішої тенденції, що спричинена багатьма різноплановими чинниками: від характерологіч- них особливостей культури, в яку вкорінене дане суспільство (напр., так звані екстравертовані та інтравертовані суспільства) до примусової толерантності (регульованої вельми дієвими санкціями міжнародних організацій), коли певна соціальна група ставиться в такі умови, за яких вона змушена виявляти терпимість і буває покарана за жорсто- кість. Інколи зазначений примус виявляється дуже корисним для примушуваного: не можна напевне сказати, наприклад, чи досягли б Японія або Німеччина таких значних культурно-економічних успіхів, якби не заборона мати військо. Країни змушені були підкоритися — і виграли. Звичайно, ці суспільства не стали розманіженими, як гогенів- ські таїтяни, і можна досить чітко простежити елементи агресивності та войовничості в обох культурах. Аналізуючи панівні настрої багатьох архаїчних суспільств, Е.Фромм виявив три основні психологічні типи суспільств: некрофіль- ське, життєстверджуюче та агресивне. Фромм переконливо довів, що вирізнені ним психологічні типи спільнот (“менталітети”) не залежать ні від способу виробництва, ні від метеорологічно-географічних умов, ні від рівня матеріального та культурного розвитку, а формуються з поки що незбагненних причин. Інша річ, що фроммівський висновок є досить ризикованою реконструкцією. Бо вона побудована на залишках вже неіснуючих культур або на так званих “традиційних” культурах, що перебувають у відносній ізоляції. Тут цілком природно виникають дуже спірні позиції. Проте в даному випадку річ у тім, що такі чи схо- жі типи безперечно існують. Релікти існування архаїчних психологіч- них типів можна знайти у будь-якому індустріальному чи постіндуст- ріальному суспільстві. Наприклад, у згаданих вже Японії та Німеччині дуже сильно впадають у вічі дух самурайства, отже, і тема камікадзе, що виросла на цьому грунті, і фашизм: вони є безсумнівним продов- женням культу війни та смерті, притаманного стародавнім айнам і ге- рманцям. З цим хоч і непрямо, але пов’язаний культ чистоти та поряд- ку, високоточне виробництво, суворе ставлення до жінки та ін. Поки що немає підстав для висновку про фактори формування певного психологічного типу суспільства. Більш-менш очевидним є лише те, що в даній спільноті за допомогою різноманітних санкцій певний психологічний тип підтримується і підсилюється, а то й супе- речить йому, відходить у тінь або сам, або під тиском. Очевидним є лише розуміння глибинності причин. У цьому зв’язку варто звернути увагу на призабуті нині погля- ди В.Ф.Поршнєва на психологічну історію людства, який небезпідста- вно вважав, що першим “порухом душі” первісної спільноти був порух “від”, тобто диференціювання на своїх та чужих, проведення чіткої, часто нездоланної межі між “ми” та “вони”. Саме ідентифікація яко- гось зайди як чужинця ставала поштовхом для увиразнення почуття “ми”, консолідації спільноти як віддиференціювання, відчуження від “вони”. Ця реконструкція знайшла дещо несподіване, але вагоме під- кріплення в дослідженнях К.Леві-Строса, зроблених на фундаменталь- ному емпіричному матеріалі. Зокрема, маємо на увазі обстоювану ним концепцію так званого “первісного мислення”, основною ознакою яко- го є рух по сходинках бінарних опозицій. Суть його полягає в тому, що (первісне) мислення “починається” з того, що будь-якому означувано- му (предмету, події, якості) віднаходиться протилежне означуване. Причому, за Леві-Стросом, в основу таких дихотомій лягають важливі, фундаментальні якості (“життя-смерть”). Достеменно невідомо, як складалася чи починалася реальна взаємодія спільнот, але вимір “чужі-свої” явно відноситься до розряду фундаментальних і життєво важливих, бо фіксує якість належності, а відтак, можливо, контрольованості, керованості. Чужий — значить несхожий, неконтрольований. Звідси цілком по-європейськи логічною постає реакція настороженості, тенденція не до гуртування, а до інкап- сульованості. Залишки цієї тенденції зберігаються й сьогодні. Згадай- мо лиш бачене по ТБ життя “сучасних архаїчних” племен; навіть у найцивілізованішій Європі існує звичай кровної (!) помсти. Згадані концепції, звичайно, не пояснюють психологічну при- роду протиставлення, але доводять фундаментальність архаїчної тен- денції до відокремлення. Можна припустити, що великий внесок у психічний склад спільноти роблять індивідуальні властивості її членів, зокрема, типи спрямованості “до іншого”, “від іншого” і “проти іншо- го”, які виявила К.Горні. Звичайно, тут повинне бути рішуче застере- ження проти ототожнення індивідуальних властивостей людей і харак- терних особливостей спільноти як цілісності: відносини людини та соціуму і не адитивні (“ціле дорівнює сумі частин”) і навіть не надсу- мативні (“ціле більше за суму частин”): ціле може бути просто іншим, ніж “сума частин”. Але переважання людей певного типу може діяти за принципом критичної маси, коли певний тип стає панівним, знако- вим для всієї спільноти: це може бути суто статистичне переважання, а може бути переважання ціннісне, смислове, яке досягається через освячення і санкціонування певного психологічного типу. Врешті- решт, якщо сформувати групу із самих лише агресивних осіб (екстра- вертів, сильних за типом ВНД та ін.), вона як ціле буде більш агресив- ною (екстравертованою тощо), ніж група, складена з одних тільки м’яких (інтравертованих, слабких). Звичайно, це занадто спрощена схема формування психологічного типу спільноти, але не можна від- кидати як неймовірне те, що існують (існували) якісь фактори, котрі сприяли “біосоціальному” відбору певних якостей. Наприклад, вважа- ється доведеним, що культурно освячена традиція непитущості бага- тьох азійських народів зумовлена банальною фізіологічною нетолера- нтністю до алкоголю. Так само немає ні підтвердження, ні спросту- вання того, що агресивність-м’якість, активність-пасивність, інтравер- тованість-екстравертованість та ін. як риси психологічного типу спіль- ноти можуть мати біологічні витоки, котрі згодом підтримувались, ігнорувались або придушувалися вже суто соціально-культурними засобами. Політичний процес як простір явищ суспільної психології під- порядковується ідеологічним настановам й існує у вимірі міждержав- них відносин та у вимірі індивідуального “політичного” життя, що передбачає відповідну ідеології соціальну активність або прагнення “не попастися” на забороненому, яке існує завжди. Ця низова форма соціально-політичного життя цілком описується рівнями (видами) конформності, наведеними ще С.Ашем: це нонконформізм як відкрите протистояння більшості, неохоча (демонстрована) згода і щире прийн- яття, віра в думку групи. Між цими полярними стратами, наявність яких мало залежить від майнового, освітнього і загальнокультурного цензів, є проміжні, де варіює міра вірнопідданості та опору. Причому якщо нонконформісти, єретики, дисиденти та інші, як творці інакшості, становлять без перебільшення “золотий фонд” для побудови героїчної міфології народу, то щодо груп неохочої та щирої згоди важко сказати, яка гірша. Одна аморфна й цинічна у своїй лука- вості, їй байдуже, кого підтримувати. Друга — це “свята простота”, що ревно підкладає гілки в багаття аутодафе. Варто звернути увагу на те, що за всіх формацій і в усі часи існує певний відсоток людей, які при- наймні на рівні сприймання офіційних ідеологем вражаюче гіпнабель- ні й щоразу повертаються на 180 градусів. (На одному з прилюдних виступів Ю.Власов на запитання, чого він боїться більш за все, відпо- вів: “Масових прозрінь”. Моторошність цієї відповіді мала б спонука- ти спеціальні дослідження, оскільки вивчення масової навіюваності має пряму дотичність до маніпулятивних технологій. Адже самими лише соціальними обставинами конформізм повністю пояснити немо- жливо. Бо і бунтівники існували не лише в усі часи, але і проти всього. Точніше, проти чого завгодно, бо вони “так влаштовані”. І це явище також ще чекає свого пояснення). Будучи далекими від побудови детермінаційного ряду “особ- ливості метаболізму людини — культуральні відмінності — характерні риси політики держави”, все ж підкреслимо доцільність і актуальність більш глибокого дослідження глибинних (можливо, і біологічних) ос- нов формування певного психологічного типу суспільства або окремих його верств. Навіть незважаючи на те, що сучасні суспільства дуже неоднорідні, релігійні, етнічні та ін. цінності тісно переплелися із зага- льнолюдськими; соціально-культурне вже важить більше, ніж, примі- ром, мовно-національне. Проте пануючі, переважаючі або санкціоно- вані у даному суспільстві цінності, офіційно пропагована чи відкрито заохочувана міфологія значною мірою базуються на цінностях давньої культури, на якій чи з якої виросло дане суспільство. Воно може бути неоднорідним у мовному чи етнічному аспекті: його має гуртувати щось більш глибинне. Навряд чи випадковими є “панамериканські” цінності підприємливості, активності, індивідуалізму, прийняття всьо- го нового, завзятості та ін. — адже вони виросли з різнобарвної за ет- нічним складом, але однаково авантюрної (у первісному значенні цьо- го слова) касти переселенців. Тому хоч і неявно, але кожне суспільство послуговується не лише загальними, але й своїми “саморобними” цін- ностями, і риси психологічного типажу питомої з точки зору культу- ральної ваги спільноти справляють не завжди відомий і враховуваний, а проте значний вплив на політичний процес як всередині країни, так і на міждержавному рівні. СОЦІАЛЬНА І ПСИХОЛОГІЧНА СУТНІСТЬ ГЕГЕМОНІЇ Литвиненко О.В., м.Київ Гегемонія є системою уявлень, за допомогою якої пануючий клас забезпечує моральну, політичну та передусім інтелектуальну пе- ревагу і через це неспростовне лідерство у суспільстві. Вперше термін “гегемонія” було застосовано у працях В. Леніна (“Держава і революція” тощо), при побудові теорії революції у Росії. Фактична відсутність у Російській імперії великого та досвід- ченого пролетаріату вимагала корекції марксистської теорії. В. Ленін запропонував розглядати як рушійну силу перетворень союз нечис- ленного пролетаріату та незаможного селянства за умов керівництва — гегемонії пролетаріату. Італійський дослідник А. Грамші через концепцію “історичних соціальних блоків”, що узагальнювала зазначені вище ідеї Леніна, прийшов до необхідності аналізу структури соціально-політичної ко- мунікації. У межах цього підходу він позначив через гегемонію базову структуру, так би мовити, тканину соціально-політичної комунікації. Панівні соціальні прошарки у гегемоні презентуються як ре- ферентні групи, на які рівняються, соціальну поведінку яких намага- ються наслідувати. Їхні поведінкові зразки стають стереотипами масо- вої свідомості. Вже доволі давно (принаймні від Н. Маккіавелі) відомо, що будь-яке суспільство може існувати лише за наявності потужного соціального блоку, скріпленого ідеологією. А. Грамші розглядав гегемонію подвійно: як певний механізм формування та як систему ідейно-політичних уявлень. Гегемонія як система домінує в масовій свідомості класового суспільства, виправ- довує його, репрезентує як єдино можливий існуючий соціально- політичний устрій. Гегемонія як механізм забезпечує формування та відтворення гегемонії як системи. Функціонування гегемонії у сучасному масовому суспільстві набуває надзвичайно тонкого, навіть витонченого характеру, пронизує соціальну тканину від політичної боротьби до комерційної реклами. Навіть такі, на перший погляд, надзвичайно далекі від будь-якої полі- тики явища, як кулінарні та спортивні програми телебачення, роблять свій, доволі значний, внесок у формування гегемонії. На підтримання гегемонії працює вся маскультура. Остання є одним з проявів функці- онування гегемонії: через формування суспільної, масової свідомості до формування свідомості кожного індивідуму, завдання переконань, цінностей, переваг, смаків, інтересів, поглядів тощо. Важливим при- кладом механізмів відтворення гегемонії є, зокрема, й індустрія моди і шоу-бізнес взагалі. Маскультура великою мірою є наймогутнішим ме- ханізмом відтворення гегемонії у сучасному світі. Можна погодитися із зауваженням П. Бурдьє щодо позасвідо- мого характеру того поняття, яке називаємо тут гегемонією. Він пише: “Соціальний світ буяє закликами до порядку (йдеться фактично про гегемонію. — О.Л.), які виконують лише ті, хто схильний їх чути, хто знаходить глибоко заховані тілесні диспозиції, при цьому не виводить на рівень свідомості або розрахунку...підкорення встановленому по- рядку є результат домовленості між когнітивними структурами, які колективна історія (філогенез) і індивідуальна історія (онтогенез) вті- лили в тілах, і об’єктивними структурами світу, до якого вони застосо- вуються”. Таким чином, можна стверджувати, що гегемонія має по- двійний характер — вона є одночасно основою суспільно-політичної комунікації та психологічним феноменом. Дещо забігаючи наперед, зауважимо, що саме у подвійності характеру гегемонії полягає склад- ність, а подекуди й неможливість остаточного розмежування психоло- гічних та інформаційних операцій. Важливо зазначити, що гегемонія має суспільний, а не моле- кулярний характер. Іншими словами, її носіями є соціальні прошарки, а не окремі люди, які можуть виступати лише знаряддями її здійснен- ня. Молекулярний процес є протилежністю до масових, суспільних процесів, у ньому беруть участь конкретні люди, індивідуальні якості яких суттєво впливають на його плин. З іншого боку, необхідно усвідомлювати, що гегемонія не є стихійним або автоматичним процесом, для свого сталого функціону- вання вона потребує усвідомленого втручання людей, а саме інтелек- туалів. Спираючись на теорему М. Олсона, можна стверджувати, що хоча гегемонія, як було зазначено, є соціальним процесом, проте зав- жди знайдемо людей, що здійснили ключовий внесок в її утвердження і формують той самий нематеріальний примус для більшості. Так, розвинена гегемонія “цементує” існуючий соціальний устрій, унеможливлює його кардинальну зміну. За сучасних умов сфо- рмувався потужний механізм захисту, гегемонія адаптує до себе кожен прояв протесту через його комерціалізацію. Наприклад, гіппі та моло- діжна контркультура, такі небезпечні у 60-х роках, стали цілком при- йнятними для західного суспільства як тільки перетворилися на коме- рційний продукт. Цікаве перевтілення ідея гегемонії знайшла у теорії політичної підтримки Д. Істона і Дж. Деніса, розробленій в 60-х роках у межах системного підходу до дослідження політичної системи. Фактично концепція політичної підтримки виокремлює та підкреслює ситуацію стабільного функціонування стійкої гегемонії з відповідними біхевіо- ристсько-раціоналістичними ньюансами. Вона адаптує неомарксистсь- ку теорію до домінуючої в американській політичній науці парадигми. Останнє і викликає необхідність неявного звернення до русоїстських концепцій суспільного договору (громадяни надають повну підтримку владі, очікуючи вирішення нею певного набору завдань). На глибоке переконання автора, насправді функціонування гегемонії не є раціона- льно рефлексованим актом. Вона є, за образним висловом українсько- го дослідника І. Пістрого, скоріше тканиною, основою, грунтом суспі- льної комунікації, а аж ніяк не раціональним актом купівлі послуг. О РОЛИ ЛИЧНОСТИ В ПОЛИТИКЕ Ляшенко М.М., г.Киев В политической науке сложились две традиции в трактовке проблемы личности. Первая придает личности решающее значение в определении направления политического процесса. В русле этой тра- диции велись дискуссии в конце XIX — начале XX вв. (например, роль Толстого, Плеханова, Троцкого). Второй подход, напротив, скорее принижает роль личности в политике. В современной политической мысли можно выделить три направления в изучении этой проблемы. Первое направление выделяет проблему личности в политике в специ- альную область исследований в рамках политической психологии, ра- сматривая политика в качестве субъекта политической деятельности. Это, как правило, так называемые case studies, качественные исследо- вания отдельных конкретных случаев, будь то политик или просто гражданин. Многие из работ этого типа представляют собой психобио- графию политических деятелей. Второе направление изучения личности в политике — агрега- тивное, напротив, встраивает факты личной биографии политика в исторический контекст самого политического процесса. И, наконец, третье крупное направление представлено типоло- гическими исследованиями, задача которых — классифицировать по- литических деятелей в психологических терминах. Основаниями для классификации служат отдельные психологические особенности поли- тиков. Одной из наиболее известных классификаций является схема А.Адорно, основанная на понятии авторитарности. Американский политический психолог Ф.Гринстайн подчерк- нул, что роль личности в политическом процессе тем больше, чем бо- льше среда восприимчива к тому, что личность ей предлагает, чем выше позиция человека в политической системе и чем ярче сила Эго того или иного политика. Таким образом, не вызывает сомнений определяющее значе- ние личностного фактора в политическом процессе, особенно характе- ризующегося сложной и противоречивой ситуацией, с большой не- определенностью, в ситуации, когда появляются новые политические обстоятельства, не имеющие аналогов в прошлом, в ситуации, когда есть разные силы, предполагающие разные политические решения. Это раскрывает широкие возможности для изучения никогда не теря- ющего актуальности тандема Личность-Власть. ВИХІДНІ ПРИНЦИПИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОВЕДІНКИ СУБ’ЄКТІВ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ Матвієнко О.В., м. Київ Історія розвитку людської думки свідчить, що і на емоційно- образному, і на науковому рівнях осягнення дійсності неабияку заціка- вленість завжди викликало питання про природу людини. Особливо це стосується суспільної сфери. “Соціальним обличчям людини” є особистість, яка визнача- ється насамперед залученням до суспільних процесів і, відповідно, характеризується здатністю пізнавати й на цій основі перетворювати їх. Це, в свою чергу, дає підставу твердити, що людина — це не тільки концентрований прояв сукупності суспільних відносин, але й суб’єкт історичного процесу. Причетність до “ Homo sapiens”, незаперечно, є лише умовою, а не причиною набуття суб’єктності. Категорія суб’єкта тільки тоді є доречною, коли йдеться про залучення людини до “сфери розуму”, “ноосфери” за В.І.Вернадським, наявність якої є найважливішою фун- даментальною ознакою людства. З погляду вченого, вільна думка осо- би може визначати життя людства, ставати виміром його уявлень про справедливість, про людство загалом. Людство повинно стати й могу- тньою геологічною силою. Воно здатне перебудувати біосферу, пла- нету в цілому в інтересах людства, що вільно мислить як єдине ціле. Але така перебудова світу неможлива без того, щоб особа оволоділа цілісною діяльністю в сукупності всіх її компонентів, об’єктивних та суб’єктивних засобів реалізації (Абульханова-Славська К.А. ) як запо- руки власного існування в суспільстві та навіть самого суспільства. Суб’єкт, виступаючи як носій, ініціатор, творець, розпорядник предметно-практичної діяльності і пізнання, осягає існуюче знання та активно використовує його, будуючи нове знання , необхідне для роз- витку й подальшої творчості. Саме здатність до життєтворчості є важ- ливою ознакою набуття людиною суб’єктності, завдяки якій ‹‹форму- ється власне ставлення до діяльності, створюється власний “стиль” її виконання›› (Абульханова-Славська К.А. ), а набутий особистісний та соціальний досвід “об’єктивує себе в будь-якому творі” (Рубінштейн С.Л.), соціальній реальності в цілому, стверджуючи тим самим особисте іс- нування суб’єкта. Проте, як уже зазначалося, суб’єктні потенції не будуть нічого варті поза межами соціальної дійсності, відносин, які склалися у “сфе- рі дії розуму”, бо “саме сукупність або множинність спільнот створює знання, а не дослідження одного “Я”: людина представляє “ми”, а не ізольованого суб’єкта” (Московічі С.). Відповідно, суб’єктом ноосфе- ри є саме людство, яке, на думку А.В.Брушлінського, вбирає в себе суб’єктів меншого масштабу: соціальні класи, групи, нації, індивідів, які взаємодіють між собою і перебувають у нерозривній, але супереч- ливій єдності. Сукупний суб’єкт виробляє власний спосіб діяльності. Особа, долучаючись до спільної праці, вступаючи у певні зв’язки з іншими індивідами, набуває статусу суб’єкта через засвоєння цієї дія- льності та її модифікацію. Такий підхід стосується й проблеми вибору (свободи волі) суб’єкта. Відомо, що вибір зумовлюється мотивами, які, в свою чергу, є відображенням потреб людини. Останні ж знаменують характер вза- ємозв’язку людини зі світом. Взаємодія соціальних угруповань, формування міжіндивідуа- льних відносин певного рівня зумовлюються потребами та інтересами. Деякі з них набувають політичного характеру, особливо коли соціаль- но-економічні обставини змушують громадян апелювати саме до полі- тичних методів розв’язання проблеми (Цуладзе А.А.). Тоді зусилля спільнот спрямовуються на боротьбу за збереження або зміну політич- ного статусу своїх членів, їх місця у владній ієрархії, на завоювання чи утримання влади. Враховуючи те, що соціально-економічна й політич- на структури суспільства перебувають у діалектичній єдності, полі- тичний вибір завжди певним чином структурує весь соціальний прос- тір перебування людини. Причому спрямування політичного самови- значення завжди залежить від того, що є цінним для тих спільнот, до яких долучається індивід, а також для самої особистості. Особливості когнітивних механізмів політичного вибору за- лежать від місця людини в “економіко-технологічному” (Фролова М.), інституціональному (в тому числі й політичному), статусно- рольовому, соціально-демографічному розподілі. Кожну з наведених ознак, звичайно, можна досліджувати окремо, але всі вони існують тільки у взаємодії та взаємозалежності, створюючи особливі умови суспільного існування. Предметом мислення особистості є вся соціальна дійсність у сукупності феноменологічних і сутнісних характеристик. Особа як суб’єкт життя має здатність до такого мислення й потребу в ньому (Абульханова-Славська К.А. ). Найбільший суб’єктоутворювальний потенціал мають великі соціальні спільності (макрогрупи), які формують необхідні суспільні та психологічні умови політичної діяльності “безпосередніх” суб’єктів (Дилігенський Г.Г.). Ставлення до суспільної реальності в рамках ін- дивідуального існування формується в колі насамперед “духовних спонукань індивіду”, його “особистісних життєпрагнень” (Горак Г.І.), які,в свою чергу, зазнають впливу особливостей економічного життя соціуму, насамперед відносин власності. Отже, для об’єктивного аналізу чинників, що визначають рі- вень суб’єктності, уявляється необхідним застосувати саме системний підхід, виділяючи такий комплексний критерій, як “життєва реаль- ність” — усвідомлена наявність власного існування, що розгортається в певному соціальному просторі та часі, детермінуючи вибіркову акти- вність суб’єкта. “Життєва реальність” — це певна система елементів матеріа- льної та духовної культури, а також соціальної взаємодії, до яких залу- чений суб’єкт. Це — спосіб існування усіх об’єктивних і суб’єктивних соціальних чинників, що формують спрямованість пізнавальної і твор- чої активності суб’єкта. Саме з таких позицій можна, на нашу думку, найбільш об’єктивно досліджувати поведінку суб’єктів соціально-політичного процесу й на цій основі розробити їх сучасну класифікацію. СУЧАСНА ПРОБЛЕМАТИКА ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ НА МІЖНАРОДНИХ ФОРУМАХ Найдьонова Л.А., м. Київ Мета цієї роботи — окреслити проблемне поле, в якому роз- вивається сучасна політична психологія, на основі аналізу матеріалів міжнародних професійних форумів. Проблеми, над якими працюють представники професійної спільноти, пов’язані з глобальним розвит- ком їх професії як дисципліни, й аналізуються змістовно як складові окремої події в житті спільноти. Подія (окремий форум) може бути розглянута як етапна репрезентація поступового розвитку науки, як дискретна форма поєднання багатьох неперервних траєкторій науко- вих пошуків. Обмін науковими внесками на міжнародному рівні дає змогу побачити власні прикладні дослідження в найбільш цілісному плані, маючи глобальну вісь оцінки прогресу науки. До аналізу були залучені матеріали двох міжнародних форумів останніх років: 27-го Міжнародного конгресу з психології (Стокгольм, липень 2000), 6-го Європейського конгресу з психології (Рим, серпень 1999), а також матеріали 24-го Міжнародного конгресу з прикладноі психології (Сан-Франциско, серпень 1998), представлені в журналі “Прикладна психологія”. Звернімося до програм міжнародних форумів, в яких оргкомі- тети пропонують тематичні розділи. Це дає змогу побачити, як полі- тична психологія реагує на актуальні проблеми у світі та регіонах. У 1997р. в розділ політичної психології оргкомітетом Європейського конгресу (Ірландія) пропонувались такі підтеми: соціальна справедли- вість, політична ідеологія та індивідуальна свідомість, демократія та психологія, свобода та цінності (психологія миру виділена в окремий напрям, не віднесена до політичної психології). Якщо зважити на від- сутність розділу політичної психології в програмі третього Європейсь- кого конгресу (Тампере, 1993) та відсутність тематичної диференціації розділу політичної психології на четвертому (Афіни, 1995) та шостому (Рим, 1999), то виявляється чутливість програм до суспільно- політичного контексту регіону, в якому збирається форум. На відміну від європейських, світові форуми диференціюють тематику політичної психології. Так у 2000р. оргкомітет 27-го Міжнародного конгресу (Швеція), як і попередній (Монреаль, Канада, 1996), пропонує теми: політичний конфлікт та його подолання, політична соціалізація та гру- пова кооперація, психологія миру та освіта, міжнародні відносини та міжнародна відповідальність. Акцент у програмі робиться на визна- ченні не лише об’єкта (справедливість, ідеологія, демократія), а й дія- льнісного контексту та активності, з якою прикладаються професійні психологічні зусилля (подолання конфлікту, кооперація, освіта, відпо- відальність). У фокус потрапляє проблематика суспільно-політичного конфлікту, яку в Ірландії не включили до програми, мабуть, з політич- них мотивів, але після війни в Югославії ця тематика висувається на перший план більшості презентацій. Необхідність сучасної психології дати відповідь на найважли- віші соцієтальні проблеми сучасності відображається у двох інтра- дисциплінарних тенденціях — регіоналізації та глобальній інтернаціо- налізації. Західноцентризм, так звана магістральна психологія, має пе- ретворитись на специфічний варіант місцевої або індигінізованої пси- хології (анг. indigenous —місцевий, туземний), не єдиний, а один із багатьох. Індигенізованою психологією можна назвати наукове ви- вчення людської поведінки та психіки, яке є вітчизняним, тобто не транспортованим з іншого регіону, а призначеним саме для наших лю- дей (визначення за Кім та Беррі, 1993), або психологію, яка має похо- дження, витоки із культури, в якій функціонує (за Азьюма, 1983). В політичній психології тенденція змісцевлення розглядається як най- більш природна. Тим більше, що в українській психології важливі мо- менти такого процесу опрацьовані в рамках розробки етнопсихологіч- ної проблематики (Павленко В.М, Таглін С.О., 1999). Розглянемо зміст презентацій на 27-му Міжнародному конгре- сі з психології в Стокгольмі у липні 2000р. Кількісний аналіз представлених матеріалів показує, що тема- тика з політичної психології займає досить важливе місце в загальному переліку тем, особливо враховуючи дотичні проблемні області (напри- клад, симпозіуми: соціальний розвиток та фактори ризику, крос- культурні дослідження і порівняння, соціальний вплив, інтергрупові конфлікти, посередництво та справедливість у соціальних конфліктах, соціальна психологія довіри, психологічний внесок у відновлення піс- ля війни та насильницької міграції, етнічна ідентичність і стереотипи та ін.), що виділені як окремі тематичні області, але цілком природно можуть бути віднесені до політичної психології за змістом презенто- ваних матеріалів. Презентації, які оргкомітетом були віднесені до по- літичної психології, поєднувались у п’яти окремих симпозіумах. Має сенс зробити стислий огляд кожного із симпозіумів, більш ґрунтовно зупинившись на дослідженнях, які формують презен- тації запрошених симпозіумів. Три симпозіуми були запрошені оргко- мітетом до участі в конгресі: 1) “Політична психологія: від насильства й ненависті — до демократії”, на якому головувала Мартіна Клісперо- ва-Бейкер, член академії наук Чехії, представник Національного уні- верситету Сан-Дієґо (США); 2) “Ми та інші: політична психологія внутрішньогрупового фаворитизму, націоналізму та ксенофобії”, на якому головував Клаус Бонке, представник Хемніцького університету технологій (Німеччина); 3) “Політичне лідерство”, на якому головував Пітер Шадфілд з Університету Британської Колумбії (Канада). Крім того, були тематичний симпозіум “Політична психологія”, що поєднав доповіді окремих науковців, та інтерактивна постерна сесія (повідом- лення у вигляді стендових доповідей-постерів, під час яких проходив активний обмін думками всіх бажаючих щодо цих презентацій). У першому симпозіумі на ряді прикладів було проаналізовано коріння такого соціального зла, як геноцид та масове вбивство людей. Ервін Стауб (США) вбачає їх у тяжких умовах життя, групових конф- ліктах та психологічних і соціально-політичних процесах, зумовлених деструктивною ідеологією визначення ворогів. Описуючи превентив- ний проект в Руанді, він підкреслив, що для переривання рецидивів циклування зла необхідні не лише перетворення психології жертви та примирення груп, що постраждали одна від одної, але і зміни в куль- турі в цілому, які можуть бути забезпечені завдяки демократичним перетворенням. Шалом Шварц (Ізраїль) на основі аналізу особливос- тей більш як 60 національних культур з усього світу запропонував тео- ретичний підхід до порівняльного аналізу орієнтації національних цін- ностей, в якому виділив три виміри: автономія — вбудованість, егалі- таризм — ієрархічність, володіння — гармонія. Використовуючи цей аналіз, можна визначити культурні бар’єри та необхідні напрямки під- тримки демократії в різних регіонах світу. Януш Рейковський із Польщі розглянув демократичні інститути з огляду на насильницький контроль і дійшов висновку, що ситуація конфлікту є взагалі універса- льною для людського суспільства. Норми й інститути демократії по- кликані запобігати злу й насильству серед рівних, але ще не винайдено успішного контролювання. Ефективне здійснення демократії потребує специфічних психологічних передумов у її членів, тому було б наївно думати, що лише саме по собі впровадження демократичних інститу- цій зупинить насильство, бо ми бачимо, що в країнах розвиненої демо- кратії теж існують тенденції до насильства. Тому Філ Зімбардо (США) зробив акцент на вивченні змінних деіндивідуалізації, які можуть зро- бити із звичайної доброї людини монстра, здатного на вандалізм і на- сильство. На другому симпозіумі акцент ставився на ранніх етапах — підготовці дитини до входження в політичну демократичну систему: “Школа як міні-політика, або як тінейджери вчаться членству і толера- нтності” (Констанц Фланажан, США), “Роль школи, сім’ї та ціннісних орієнтацій у розвитку ксенофобії у підлітків” (Клаус Бонке), “Сербсь- ко-албанські уявлення про ворога — студентське опитування через лінію конфлікту” (Тунде Ковач-Церовіч, Югославія) та ін. Важливо, що емпіричні дослідження вбудовані в контекст активної діяльності і в них обов’язково розглядається місце самоповаги в механізмі політич- ної діяльності або механізмі, що формує суспільно-політичне явище (наприклад, ксенофобію). Симпозіум про політичне лідерство був спрямований на вияв- лення тих характеристик лідера, що впливають на ескалацію конфлікту (Давід Вінтер, США), на створення обмежень для мирних рішень (Та- мра Пірсон д’Естрі, США), на роль лідера у відновленні суспільства (Санаас Суффла, Південна Африка). У комплексі соціальних умов, культурних традицій, групових взаємин виділяється важлива роль лі- дера для раннього розпізнавання насильства та запобігання йому (Ер- він Штауб). Відносно симпозіумів, які формувались із тематично бли- зьких матеріалів, окремо слід відмітити презентації грузинських пси- хологів щодо вивчення соцієтальної травми та її наслідків у формі но- стальгії за минулим або відчуття ілюзорності духу відродження (Нодар Сарджвеладзе) та щодо вивчення факторів етнічного конфлікту між опозиційними грузинськими, абхазькими та осетинськими партіями на основі теорії настанови Узнадзе (Русудан Мшвідобадзе), латвійських психологів про відмінності в розумінні концепту миру російськомов- ними та латвійськомовними підлітками (І.Дмитрієва). Узагальнюючи викладене вище, можна зробити висновок, що найвпливовіша і найактуальніша проблематика, в рамках якої прохо- дить міжнародний обмін думками, пов’язана з проблемою запобігання насильству. З огляду на це матеріали, які визначають параметри осо- бистості (групи), що пов’язані з політичним вибором, орієнтованим на ініціацію або підтримку зла й насильства, можна вважати такими, які треба виносити на рівень міжнародної професійної спільноти. Враховуючи активну роботу українських психологів і тенден- цію регіоналізації психологічної дисципліни, можна вважати необхід- ною активізацію міжнародних контактів з метою зростання авторитету української політичної психології як на теренах пострадянського прос- тору, так і в Європейському та світовому контекстах. Одним із напря- мів пропозицій світовій спільноті можуть бути ініціативи щодо студе- нтських конгресів,маючи на увазі, що сьогоднішні студенти завтра стануть активними провідниками і творцями нової політичної психо- логії. ДІАЛОГ І ТОЛЕРАНТНІСТЬ Пісоцький В.П., м.Ніжин В умовах плюралізму культур саме принцип діалогу видається найбільш придатною формою людського співробітництва. Тому відпо- відно зростає і актуальність толерантності, яка є беззаперечним атри- бутом і умовою діалогу. Не є виключенням із цього правила і міжрелігійний, міжкон- фесійний діалог, для якого можливо створити атмосферу відкритості, поваги, доброзичливості, в якій активно ведеться взаємний пошук іс- тин, шлях до взаєморозуміння і спільної діяльності. Має він і ряд хара- ктерних особливостей, які обмежують, конкретизують принцип релі- гійної толерантності. Головна умова такого діалогу між віруючими різних релігій і конфесій — це обопільне визначення єдиносутнього Бога. Так, ще блаженний Августин в “Граді Божім” говорить про мож- ливість діалогу з представниками інших релігій та вірувань, якщо вони погоджуються з тим, що Бог є “Творець створіння, світло пізнання, благо діяльності, що в Ньому для нас і начало природи, і істина вчен- ня, і щастя життя...” Із цього основного положення органічно випливає інше — це наявність глибокої віри, готовності вірити, яка не має кон- фесійних обмежень. Симон Лауер, іудаїстський теолог, так пояснює цю особливість: “Я можу вірити не так, як християнин, але якщо я об- стоюю своє право на віру і право жити за своєю вірою, то я повинен визнати таке ж право за будь-якою іншою людиною. Це значить, що існує своєрідне “communio fidelium” (причастя віруючих. — В.П.). Це — визначення свободи совісті в межах релігійної толерантності. Як же конкретизується загальний принцип толерантності в умовах міжконфесійного, міжрелігійного спілкування? Цікавий при- клад з цього приводу наводить Ю. Шрейдер, розповідаючи про досвід християнсько-іудейської взаємодії в обговоренні такої болючої про- блеми, як Шоах (термін, що означає масове знищення євреїв під час другої світової війни). Ю. Шрейдер формулює декілька принципів толерантного спі- лкування, які спеціально ніким не обговорювались, але під час прове- дення дискусії усіма дотримувались. На його думку, “емпіричне вияв- лення і реалізація сформульованих принципів створює умови для осмислення діалогу”. Ми вважаємо, що це створює умови і для осмис- лення толерантності як умови і незмінного атрибуту діалогу. Таких принципів, за Ю. Шрейдером, чотири: 1. “Принцип самокритики, який вимагає зосередити увагу на власних гріхах і помилках, а не на помилках і викриванні партнерів до діалогу”. Це універсальний принцип, відмова судити ближнього, коли моральне засудження виправдане тільки як самокритика, самосуд, які спричинюються дією механізму совісті. Християнство підкреслює, що совість — це завжди визначення вини та відповідальності, це завжди “гризота”. Вона є виявом початкової відповідальності людини, відсут- ності в неї алібі в бутті, за твердженням Г. Тульчинського. Тобто до уваги береться насамперед комплекс емоційних переживань, здебіль- шого негативного характеру, наприклад, почуття вини. На нашу дум- ку, замість астенічної концентрації на почуттях вини і сорому, слід зосередитись на чіткому усвідомленні скоєної несправедливості, здій- снити раціональний аналіз моральнісного змісту своїх дій або дій своєї групи і зробити все можливе для нейтралізації наслідків. Совість у цьому випадку передбачає здатність індивідума критично ставитись як до своїх, так і до чужих думок відповідно до логіки розвитку об’єктивних потреб суспільства (однією з таких потреб і буде толеран- тність). Совість не тільки спонукає до морального вдосконалення осо- бистості, але й стимулює активну форму толерантної поведінки, що пов’язана з діяльнісно-практичним ставленням до дійсності. 2. Принцип поступовості, який визнає безперспективність і небезпеку непродуманих рішень, прямолінійних суджень і спроб вста- новити кінцеву істину. Це визнання того, що у відносинах іудейства і християнства не все можна пояснити за допомогою раціональної люд- ської логіки. Деякі речі залишаються незбагненними і мають глибокий провіденційний зміст, значення якого розкривається тільки у майбут- ньому. А з цього випливає закономірний для релігійної людини висно- вок: “людині не варто замірятися на звершення, що до снаги тільки Богу”. Зауважимо, що це може бути досить зручна форма прикриття, яка знімає кінцеву відповідальність за долю діалогу і передоручає її в руки Всевишнього, від волі якого “залежатимуть” подальші перспек- тиви відносин. У практичному плані такі якості, як поступливість, обереж- ність, зваженість і неупередженість — ефективний засіб проти конфлі- ктів і конфронтацій. Цей принцип розкриває як актуальність, так і “технологію” толерантної поведінки. 3. Принцип співчуття, який виправдовує своє призначення за умови “розвитку здатності сприймати ту чи іншу ситуацію з позиції співбесідника”. Фактично співчуття — це гуманний бік толерантності, а також емоційний (що виявляється в емпатії — проникненні в світ почуттів іншої людини, співпереживанні її емоційного стану) і когні- тивний, що базується на інтелектуальних процесах (порівняння, анало- гії).Співчуття може як призвести, так і не призвести до зміни думок, мотивів, переконань. “Достатньо умовного прийняття цієї позиції”, — говорить Ю. Шрейдер. Таке сприйняття іншого, розуміння його спосо- бу бачення світу надає релігійній толерантності шанс креативної гу- манності і може виявитися перевіркою на міцність і гнучкість своїх переконань. Симпатії, що виникають до партнера по діалогу, іноді сприй- маються як спокуса, а прагнення до діалогу з інаковіруючим у певному розумінні пов’язується з деяким ризиком втрати “чистоти віри”. “Коли вступаєш в серйозний діалог, то неодмінно щось перебудовуєш у собі і слід цієї перебудови залишається. Таке не кожному під силу і не без підстав деякі люди остерігаються діалогу”, — зізнається Симон Лауер, іудейський теолог. Те саме визнає і католицький священик о.Адам Жак: “Мабуть, можна сказати, що і не кожному християнину під силу такий діалог. Це певна розкіш, яка дозволена не стільки завдяки впев- неності вченого, скільки завдяки усвідомленню підлеглості свого бут- тя Божественній волі, вірі в те, що до зустрічі з інаковіруючим він та- кож спрямовується Богом”. Чому ж бояться віруючі вступати в діалог із представниками інших релігій чи конфесій? Чи не тому, що триво- жаться за цілісність своєї віри, яка може похитнутися під впливом більш ерудованого чи благочестивого співбесідника? Сумніви у пи- таннях віри, а тим більше відступ від неї суворо засуджуються, перехід в іншу віру вважається зрадою і духовною загибеллю, тому й серйоз- ний діалог сприймається такою “маловірною” людиною як важкий іспит, влаштований Богом для “перевірки” благовірності, або як спо- куса “нечистого”. Такі мотиви характерні для “закритої”, корпоратив- но мислячої людини, над цим свого часу іронізував православний мит- рополит Антоній Храповицький. Такі “ревнителі” бережуть свою віру за звичкою, ”і тому вони всі бояться читати мирські книги”. Страх за себе і свою несвідому віру впливає на їх негативне ставлення до всьо- го, що порушує раз і назавжди встановлений порядок. Звідси, на думку протоієрея Г. Фроловського, винятковість і нетерпимість таких релі- гійних людей, звідси ж і нескінченні промови про протилежність знан- ня та віри, про релігійне почуття, про згубність допитливого розуму, побоювання релігійних суперечок і навіть неспівчуття інаковіруючим, які приймають православ’я. Як бачимо, ця проблема, що колись хви- лювала православного священика, більше як сто років поспіль залиша- ється не менш актуальною. Нині, як ніколи раніше, потрібний тверезий і реалістичний по- гляд на стан міжрелігійних стосунків, відхід від сектантської замкне- ності і корпоративізму, зняття взаємних звинувачень і настороженої недовіри, коли повсюди ввижається постать ворога-спокусника. До того ж досвід міжцерковного спілкування свідчить, як підкреслює Ю.Шрейдер, що ”саме по собі інаковірування, прийняття іншого віро- вчення може сприйматися в ряді випадків як дещо допустиме і навіть як благо для тих, хто його сповідує. Необхідність уважного розгляду інаковірування і, зокрема, інаковіруючої точки зору на власне віро- вчення — це правомірне розширення сфери богословського знання”. Наведена позиція відзначається дійсно толерантним ставленням до представників інших вір і культів, передбачає момент відкритості і зацікавленості у співбесіднику, демонструє здатність і бажання помі- чати нове, ”розуміти інші точки зору, а не вважати себе єдиним спад- коємцем істинного уявлення про все на світі”. Тільки спираючись на таку позицію, можна подолати загрозу фундаменталізму для свого вчення. Активна, сильна форма толерант- ності дає змогу говорити про певні резерви і перспективи міжрелігій- ного діалогу, про що, зокрема, свідчать регулярні зустрічі між пред- ставниками католицької та іудейської релігій в рамках теології Освен- ціма. 4. “Принцип надії заснований на тому, що неможливе для лю- дей — можливе для Бога”, — коментує Ю.Шрейдер. Цей принцип дає підстави для здійснення міжконфесійного діалогу, в якому заздалегідь включений догматичний компроміс, рівно як і перспектива синкретич- ного синтезу догматики”. Догматичний компроміс не виправданий, бо ”призводить до збіднення і знецінення конфронтуючих систем”, а ре- лігійний синкретизм може породити “нові і доволі потворні конфесійні відгалуження”, що спричинить ще більшу кількість конфліктів і супе- речок. Якщо в політиці компроміс — це чи не провідний стиль розв’язання конфліктних ситуацій, то в науці і релігії з основополож- них питань він виявляється навіть шкідливим (до уваги не береться соціально-психологічний компроміс, якому завжди є місце в будь-якій системі). Але в науці, філософії є надія, що істину все ж буде віднай- дено власними зусиллями, рано чи пізно. Там мова йде про знання і переконання, що підлягають раціональним критерієм, а не тільки емо- ційно-вольовим. Те, чого неможливо досягти на теологічному, універ- сальному рівні, можливе в конкретних, окремих актах людського спіл- кування, коли на перший план виступає людяність, милосердя, гума- нізм. Реальне зближення можливе спочатку на міжособистісному рівні, в екзистиційному діалозі, який прокладе стежку до людських сердець і допоможе навести мости взаєморозуміння у соціальному сенсі, зару- чившись насамперед людською солідарністю. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА І СОЦІАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ: ВЗАЄМОЗУМОВЛЕНІСТЬ РОЗВИТКУ Плющ О.М., Петрунько О.В., м.Київ При виявленні різних аспектів та характеристик суб’єктивної соціальної позиції людини очевидним є висновок про багатофункціо- нальність та багаторівневість соціальної структури, в межах якої вона живе і діє. Є всі підстави говорити про існування в людській свідомос- ті певного соціального простору, що являє собою ієрархічну систему полів різних рівнів. Об’єктивне накладання цих полів відображається в наявності та взаємовпливові основних і другорядних ролей, які людина відіграє як учасник певної соціальної групи. Соціальна ідентичність розглядається як ототожнення індиві- дом себе з тою чи тою соціальною роллю, що супроводжується інте- ріоризацією ідентифікуючої поведінки. Ця ідентичність є раціональ- ною, рефлексивною за природою. Вона виявляється опосередковано і слугує джерелом мотивації. При цьому необхідно розрізняти лабільну ієрархію соціальних ідентичностей (ситуативну структуру) та відносно ригідну ієрархію уподобань (трансверсальну структуру). Сучасна концепція рольової ідентичності базується на тому, що індивід має довгий список ідентифікацій, кількість яких обмежена кількістю структурних рольових відносин, в які він включений. Соціа- льна ідентичність формується і підтримується завдяки включенню ін- дивіда в практичну діяльність. При цьому основними процесами її презентації у свідомості виступають такі: номінація, тобто розташу- вання “Я” у системі соціально визнаних категорій, і семантична інтер- претація наявних ідентифікацій. Характеристика статичного стану си- стеми соціальної ідентичності залежатиме від результату накладання різних полів (їх креолізації), участі в них індивіда та суб’єктивної зна- чущості взаємовідносин, що виникли в цій системі. Трансформація стану, що відображає динаміку суспільних процесів, перетворень імп- ліцитної теорії “Я” та змін практичної взаємодії, буде залежати від суб’єктивних факторів (особливостей самосвідомості людини та де- яких інших). З точки зору теорії самоорганізації домінуючі рівні мотива- ційної сфери особистості, відповідальні за регуляцію поведінки, пред- ставлені системою цінностей, в якій передусім і відображатиметься динамічна сторона соціальної ідентичності. Багатомірність соціально- го простору репрезентує багатомірність суспільних цінностей та їх відображення в індивідуальній свідомості. На кожному просторовому рівні є свої цінності і водночас немає тотожності інтересів соціальних груп. Навпаки, завжди існують розбіжності, які досить часто досяга- ють стану протилежності. Цілком очевидно, що поряд із загальнолюд- ськими інтересами завжди існують менш універсальні цінності різного рівня (групові та індивідуальні), що утворюють систему зі своєю стру- ктурою, ієрархією, зі своїми суперечностями тощо. У процесі реалізації діяльності завжди мають місце нереалізо- вані можливості, що створюють своєрідне тло, на якому постійно здій- снюються вибори з багатьох варіантів. Саме тому ціннісне сприйняття людей не є жорстко визначеним. Певний ступінь ціннісного конфлікту має місце при здійсненні будь-якої дії, і тому ніяка дія не може бути виправдана упорядкуванням цінностей. Одних конкретних дій може бути недостатньо для становлення, стабілізації та символізації того чи іншого фіксованого ранжування цінностей, так само, як упорядкування цінностей не може транслюватися в незмінну програму дій та фіксува- тися цією програмою. Цінності визнаються як регулятори людської поведінки, оскі- льки є символами для наслідування та формулами для вироблення со- ціально прийнятних рішень. Однак не існує універсальних норм та правил для розв’язання ціннісних конфліктів, коли йдеться про плану- вання конкретних дій чи програм дій. Так звані “абсолютні” цінності є нерефлексивними за своєю природою і позбавлені селективної функції під час орієнтації дій. Це часто знижує довіру до них як до інструмен- ту розв’язання конфліктів. Коли йдеться про функціонування системи цінностей на найнижчому її рівні, то вибір соціально прийнятної пове- дінки зводиться до бінарного коду уподобаного-неуподобаного (це в конкретних умовах відбивається, зокрема, на рівні довіри до існуючої влади). Найбільш дійовою ланкою, що регулює соціальну поведінку в умовах протистояння, виявляється не найвищий і не найнижчий, а проміжні рівні системи цінностей (за умови, якщо вона є досить роз- винутою й розгалуженою). Стабілізація суспільства через варіативність цінностей різних соціальних груп не означає, що цінності не мають практичного зна- чення для дій. Вона радше свідчить про те, що це значення не може бути виведене з цінностей, а має фільтруватися через опосередковані досягнення інноваційного типу. Таку роль, що робить можливим оцінювання цінностей та ви- лучення з них бажаних переваг, виконує ідеологія. Функція ідеології полягає передусім у доборі цінностей, які можуть бути використані в програмах дій та при нейтралізації інших цінностей. Створюючи про- грами дій, ідеологи найчастіше керуються своїми власними законами. Вони повідомляють адміністративний апарат про те, що є найбільш важливим для формулювання та виконання існуючих програм, які ін- терпретації тих чи тих ситуацій можна вважати найбільш прийнятни- ми, які трактування минулої історії доцільно використовувати, як по- точний момент виглядає в світлі пріоритетів, кого треба вважати геро- єм і т.ін. Слід, однак, враховувати можливі експансіоністські домаган- ня політичної системи, котра, зі свого боку, прагне повної влади над ідеологією та позитивним правом, що регулюють виконання прийня- тих програм дій. Зміна етапів історії та суспільних норм є переходом від однієї системи суспільних потреб і цінностей до іншої, що відповідає новому стану суспільства. Сучасна ситуація, коли суспільство перебуває у пе- рехідному стані, характеризується аморфною, неусталеною системою суспільних відносин, за якої відсутня чітка соціальна диференціація, не визначені і не усвідомлені індивідуальні та групові інтереси і цінно- сті. Те саме стосується й суспільної свідомості, яка характеризується недостатньою сформованістю більшості соціальних категорій. Усе це доповнюється довічним конфліктом поглядів та інтересів старшого і молодшого поколінь, який завжди загострюється в часи серйозних змін у суспільному житті, сконцентрованих на певному етапі його роз- витку. Виділення суб’єктивних факторів дає змогу пояснити, що саме спричинює невідповідність об’єктивно існуючої соціальної реальності та соціальної ідентифікації суб’єктів. В одному випадку це пояснюєть- ся низьким ступенем включення суб’єкта в практичну діяльність від- повідного рівня, в другому — низьким ступенем усвідомлення суб’єктом конкретних інтересів, у третьому — ідеалізацією минулого, нездатністю до адаптації в нових умовах, нездатністю до їх реальної оцінки, у четвертому — неприйняттям офіційного тлумачення цінніс- ної системи, яка зазнає впливу ідеології конкретних носіїв влади тощо. Вплив соціальної реальності на соціальні ідентифікації суб’єкта ускладнюється неминучими тимчасовими змінами існуючої трансверсальної структури соціальної ідентичності. В інтегрованій системі неможливі раптові перетворення її структури: будь-яка значу- ща зміна повинна враховувати існуючі ідентифікації. Зміна соціальної ідентичності спричинюється тим, що суб’єкти змушені шукати спільне майбутнє для реалізації нормативних очікувань та самоідентифікацій. При цьому мають бути створені умови, які забезпечують надання но- вонародженій ідентичності нормативного статусу. Це вимагає відпові- дних змін у традиційній структурі. Гарантом успішності цих змін ма- ють виступати відповідні суспільні процеси, що сприяють становлен- ню нової соціальної структури. Нині держава прагне формувати в масовій свідомості одномі- рний образ ідеального громадянина без урахування особливостей ево- люції соціальної структури та її відображення у свідомості суб’єктів. За цих умов як важливий стабілізуючий чинник мають виступати чітко визначені гарантії реалізації суб’єктивних прав. У зв’язку з цим дер- жавна політика не повинна проводитись лише на основі гетерогенної статусної соціальної системи (наприклад, національної, економічної, релігійної, культурологічної тощо). ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ У США: ПІДСУМКИ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ Покальчук О.В, м.Київ Влада, секс (гендерні проблеми) і насилля є тими трьома голо- вними темами, що, на думку провідних американських учених, харак- теризують велику частку досвіду ХХ ст. Зв’язки між цими темами мо- жуть бути продемонстровані шляхом архівних досліджень, польових та лабораторних експериментів, через основні набутки політичної психо- логії, а також через аналіз літератури та мистецтва. Розуміння і пояс- нення потрійного сплаву “влада-секс-насилля” є насущним теоретич- ним і практичним імперативом, на думку Дейвіда Г.Вінтера, професора психології Мічіганського університету і провідного вченого у галузі політичної психології. Два завдання є особливо важливими: 1) дослі- дження природи прагнення до влади і шляхів його приборкання та 2) з’ясування шляхів і причин вибудовування людьми “різниці” між ними. Саме політична психологія з її широкими міждисциплінарними тради- ціями, усією різноманітністю традиційних та інноваційних методів і її зв’язками з реальним світом людського буття здатна забезпечити цей інтелектуальний порядок денний. Озираючись назад, можна дійти висновку, що початок століт- тя, як і його кінець, минув у домінуванні тем влади, сексу й насилля. Влада — це контроль однією людиною, групою людей чи на- цією поведінки та умов життя інших людей. Наше століття розвинуло владу до безпрецедентної міри: влада над силами природи, влада над інформацією, влада над людьми. Людство спостерігало владу, яка здій- снювалася за допомогою сили, впливу, пропаганди, харизми і бюрокра- тії. Влада втілювалася в імперіях, бандитських угрупованнях і великих корпораціях. Насилля. XX ст. також великою мірою підпадає під означення “століття насилля”. Людство пережило світові й колоніальні, громадян- ські, етнополітичні, партизанські війни, війни за національне визволен- ня, озброєні дії поліції, етнічні чистки, конфлікти низької інтенсивнос- ті, справжні війни і “війни” між тінейджерами на ігрових площадках. У цьому столітті близько 100 мільйонів людей загинули від вибухових речовин, кулеметів, протипіхотних мін, газових камер, бомбардування, біохімічних речовин, напалму та ядерної зброї. Технології масового виробництва, які принесло ХХ ст., стосуються не лише продуктів та автомобілів, але і смерті. Секс. Питання сексу пов’язані передусім з поняттям “стать”. Чому ми приділяємо особливу увагу тому, що голландцями протягом останніх 119 років керували жінки? Насамперед тому, що це незвично. Для жінки здійснення політичної влади є винятком, навіть такого об- меженого різновиду влади, як влада монарха у Нідерландах. Таким чином, секс у значенні “стать” є одним із найсерйозніших критеріїв стратифікації і розмежування майже в усьому: у владі, здоров’ї, багат- стві, добробуті, тривалості життя, письменності. А тепер про секс у загальноприйнятому значенні цього слова. Наше століття спостерігало перехід статі від об’єкта репресій до това- ру. Наприкінці 1899 р. Фрейд, завершуючи одну зі своїх найбільш зна- них робіт “Тлумачення сновидінь”, писав, що “лише сексуальні потя- ги... які піддавалися витісненню... здатні лягти в основу будь-яких психоневротичних симптомів”. Світ був шокований. Та сьогодні ко- жен бажаючий може переглянути відверті порнографічні листівки, лише натискаючи на комп’ютерну мишку. Отже влада, секс (стать) і насилля є головними домінуючими темами століття, яке скінчилося. Оскільки людина має схильність тра- ктувати те, що відбувається одночасно як щось взаємопов’язане, буде цілком природним спробувати простежити, чи існують якісь більш глибинні зв’язки між згаданими вище явищами. Чи не може кожне з цих слів бути використане як метафора замість іншого? На думку окремих американських учених, влада, секс і насил- ля дуже глибоко взаємопов’язані і є частинами єдиного комплексу — комплексу, що характеризує наше століття і в наступному столітті зда- тний поставити під загрозу саме наше існування, якщо людство не зробить всього можливого для того, щоб зрозуміти і вивчити його. Саме ця причина спонукає вважати, що наукове пояснення і детальний розгляд комплексу “влада-секс-насилля” є нагальним інтелектуальним завданням політичної психології. Існує величезна кількість свідчень того, що влада й насилля мають глибинний взаємозв’язок і на індивідуальному, і на груповому рівнях. Є наукові докази того, що саме стурбованість з приводу влади над іншими спонукає багатьох сучасників практикувати нерозбірливі й досить ранні сексуальні зв’язки з метою досягти впливу на інших лю- дей через інтимні стосунки. При цьому такий секс часто має ознаки насилля. Американські дослідження 1994 — 1995 рр. свідчать про пря- мий зв’язок між прагненням до влади і особливим ставленням до влас- ної сексуальності та схильністю завдавати образ на сексуальному грунті, які сприймаються як ще одна можливість вивищитися над іншою людиною. Секс у значенні “стать” і його зв’язок із насиллям також мають достатньо підтверджень в історії людства, оскільки крос- культурні дослідження свідчать про досить жорстку диференціацію статево-рольових ознак з виразним домінуванням чоловічої статі у ледь чи не в усіх існуючих культурах світу. Досить глибокий зв’язок між чоловічим домінуванням і проявами насилля у ставленні до жіночої статі підтверджується величезним масивом дослідницького матеріалу у найрізноманітніших галузях науки. Відтак можна припустити, що найхарактернішими рисами ХХст.— явищами, яких найменше могли сподіватися і які могли б спричинити найбільший дистресовий вплив на наших попередників у 1899 р., є феномен влади, секс (гендерні проблеми) і насилля. На дум- ку західних учених, розширення розуміння психологічної, соціально- структурної та культурної динаміки — так званих мікромеханізмів, що лежать в основі даної тріади, і є найсуттєвішим завданням політичної психології ХХІ ст. Видається доцільним зупинитися на трьох основних пунктах, що потребують теоретичного й емпіричного опрацювання, а саме: ро- зуміння прагнення до влади, що призводить до насилля у контексті усвідомлених “відмінностей”; розуміння вибудовування “відміннос- тей”, з яких з усією очевидністю стать можна виділити як головну й визначальну відмінність, на основі якої вибудовується решта відмін- ностей і дослідження можливостей людського існування поза владою та відмінностями. Перед кожним з цих напрямків стоїть низка питань, на які може дати відповідь саме політична психологія і у розв’язання яких вона здатна зробити свій внесок. З багатьох поглядів, політична психологія перебуває у досить вигідному становищі завдяки її здатності використовувати широкий міждисциплінарний досвід, оскільки від початку свого існування вона була і залишається міждисциплінарною галуззю науки. Наприклад, для з’ясування найгостріших проблем сьогодення дослідники зводять воє- дино наукові досягнення історії, антропології, соціології, історії літе- ратури, музики, сексології, фізіології, нейрології, еволюційної біології у поєднанні з досягненнями психології та політології. Хоча політична психологія грунтується на досить міцних позитивістських традиціях, існує видима потреба розширити методологічні рамки використання серйозних досягнень у галузі феміністичної теорії, теорії критицизму та постмодерністських перспектив. Саме на перетині цих аспектів нау- ки виникають нові провокативні питання, відповіді на які вимагає сьо- годення. Поряд із розширенням досвіду і проблематики виникає потре- ба розширити методологічну базу. Для аналізу сучасних проблем люд- ства широко використовуються контент-аналіз архівних матеріалів, наукові опитування, теоретичні моделі міжнародних відносин, лабора- торні дослідження і аналіз літературних джерел. Крім того, для збага- чення мультиваріантної статистичної бази передбачається заглиблення в аналіз розмовного дискурсу та його особливостей, а також дослі- дження прихованих образів і неявних тем. ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ В МЕТОДОЛОГІЧНОМУ ВИМІРІ Скорик М.М., м. Київ Трансформації, яких зазнають посттоталітарні суспільства, визначають сутність політико-соціальних процесів, що відбуваються, зокрема, в Україні. Всупереч власне “технологічній” точці зору, ак- тивізація соціальних стихій справила значний вплив на політико- соціальний простір в Україні протягом останніх десяти років. Політична влада як спосіб встановлення регульованих суспільних відносин стикалася з дифузним характером соціальної енергії, схиль- ної поширюватись неконтрольовано . Несформованість громадянсько- го суспільства як усталеної сукупності різних соціальних груп, дифе- ренціація яких відображала б поділ суспільної праці і гарантувала б можливість представленості соціальних інтересів у системі прийняття політичних рішень, поглиблювала кризові явища політико-соціальної ситуації в Україні. З теоретичної точки зору, ці проблеми формулювалися та пе- реформульовувались у межах опозиції “групи — процеси”. Чи не пер- шими з вітчизняних науковців ці питання почали ставити соціологи. Розрив, що усталився між фундаментальною (“академічною”) і при- кладною науками, у цій галузі був, очевидно, найзначнішим, зокрема, з початку 90-х років, коли соціологічні опитування перетворилися на соціальну моду. З цих та подібних показових явищ дослідники-теоретики ро- били висновки про загальне розчарування у макротеоріях, у їх здатно- стях пояснювати людську сутність соціальних явищ та процесів. Так, класична соціологія виходить із концепції суспільства як системно організованої спільноти та інтерпретує життя індивідів як прояв не залежних від них загальносоціальних законів. У теоріях класичної соціології, включно з марксистською, індивід є передусім представни- ком соціального типу. Перехід до розуміння особистісного смислу йо- го діяльності у цих парадигмальних межах практично неможливий. Саме цим, на думку, наприклад, В.А.Ядова, зумовлене широке зро- стання інтересу до пояснювальних принципів і понять психології та соціальної психології, що найбільш повно виявився в останнє деся- тиріччя (Ядов В.А., 1991). Ще одним варіантом реакції на концептуальну неспро- можність узагальнювальних теорій стала повна відмова від наукової мови (використання буденних уявлень), пріоритет практичного знання над теоретичним. Аргументацією для цієї останньої позиції слугує те, що суспільні “рушійні сили”, висловлюючись мовою марксистської теорії, в умовах зламу доти дієвих суспільних інституцій пе- ремістилися на особистісний та соціально-психологічний рівень діяльності, свідомості і поведінки реальних людей (Брушлінський А.В., 1996). Дедалі більшого значення в суспільних процесах набули рівень компетентності окремої особистості (через відсутність відповідних соціальних інституцій, що адекватно формулювали б спільні засади), а основні характеристики соціального мислення як проблемного почали інтегруватися з ціннісними характеристиками, притаманними окремій людській свідомості. Перебіг суспільно- політичних явищ почав виявляти в умовах кризи суспільних інституцій свою залежність від імпліцитної картини світу, уявлень окремої особистості про себе, від притаманної особистості системи цінностей та особистісної значущості тих чи тих подій. Іншим аспектом подібних суспільних трансформацій є по- глиблення інтересу до політики, яка в цих умовах набуває значення соціальної творчості в царині владних відносин. З глобального погляду соціальних процесів і соціальних змін, відбулася актуалізація політичного виміру суспільства, який у періоди стабільного соціального розвитку, як правило, перебуває в тіні. В перехідні етапи політичний вимір не тільки виступає на передній план, а й перетво- рюється на домінанту суспільного життя. Саме тоді формулюються серед інших специфічні завдання і вимоги до політичної теорії, як-от: реабілітувати світ політики загалом, відновити буттєвий статус політики, зрозуміти її не як “надбудову”, а як вид людської практики, за посередництвом якої люди впливають на соціальне середовище, свою долю (Панарін А.С., 1997). Викладене вище дає змогу запропонувати певні напрямки ак- туалізації політичної психології як галузі наукового пізнання, що, по- перше, визначена своєрідністю постання політичного (суспільного) виміру, переосмисленням ролі та місця політики як соціального явища в умовах суспільства “перехідного” типу. По-друге, її визначає злам суспільних інституцій та відповідне “переміщення” сил соціального впливу на особистісний та соціально-психологічний рівні розгляду. По-третє, актуалізацію політико-психологічних досліджень зумовила потреба в суто феноменологічному описі динаміки соціальної реаль- ності. З огляду на тему, заявлену в заголовку даної роботи, виклика- ють цікавість саме два останніх інтерпретативних аспекти. Евристична криза, якої зазнали суміжні з політичною психологією галузі соціогуманітарного знання, вплинула на тематику, методи й теорію політико-психологічних досліджень. Антитези, котрі нині часто визна- чають чільні позиції соціологічних чи політологічних концепцій (на- приклад, ціннісна чи “технологічна” парадигма?!), не справляють значного впливу на політико-психологічні дослідження, що зосеред- жуються чи не виключно в царині соціальних технологій, будучи пе- редусім практично спрямованими і йдучи таким чином назустріч вик- ликам часу. Ми не заперечуємо доцільності такого підходу, як одного з можливих в умовах дуже плинної соціальної реальності, що, відповідно, потребує екстенсивного розвитку наукової галузі — від кількісного зростання галузевих дослідницьких центрів до масового застосування переважно кількісних статистичних методів дослідження, як особливо ефективних для опису масових явищ у зв’язку зі швидкою зміною досліджуваного об’єкта — соціальної ре- альності. Звідси перевага і швидке зростання значення кількісних ме- тодів та занедбання теорії й методології відповідних досліджень. Що це є певною етапною проблемою в становленні, зокрема, української політичної психології, підтверджують вітчизняні дослідники, вказую- чи на часто фрагментарний характер сучасних досліджень з політичної психології, який не в змозі забезпечити в достатньому обсязі об’єктивного психологічного аналізу процесів і явищ громадсько- політичного життя, їхньої глибинної природи (Васютинський В.А., 1997) . Тому можна зробити висновок, що сьогодні проблема методо- логії і в соціальній, і в політичній психології розміщується поміж дво- ма варіантами: або плюралістичне пояснення реальності з позицій різних підходів (і відповідно, в часткових предметних зонах), або зо- середженість на феноменологічному описі та відмова від конструю- вання теоретичних (узагальнюючих) схем. Однак скептицизм в оцінках цих процесів навряд чи буде до- речним. За умов активізації факторів внутрішнього розвитку політичної психології як наукової галузі, тенденцій розвитку суміжних галузей знання, загальної політико-соціальної ситуації в Україні тема- тика політичної психології урізноманітнюється й інтенсифікується. Зокрема, серед, можливо, менш численної частини “академічних” політичних психологів превалює тенденція до політеоретичного аналізу політико-соціальних процесів, які зорієнтовані на засвоєння різних теоретичних підходів до пояснення соціальної реальності. По- дальше поширення цієї тенденції допоможе перейти межі власне тех- нологічного (“обслуговуючого”) підходу до аналізу політико- соціальних явищ, конституювати межі політичної психології в Україні. ДО ПИТАННЯ ПРО ПСИХОЛОГІЧНІ ВИМІРИ ЕКСПЕРТНОЇ РОБОТИ В АНАЛІЗІ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ Тертичка В.B., м.Київ Існує багато визначень поняття аналізу державної політики. Найоптимальнішим є таке: аналіз державної політики — це кваліфіко- вана професійна оцінка її змісту, розвитку на всіх етапах впроваджен- ня, впливу на задіяні суб’єкти політичного процесу з їх інтересами і потребами, передбачення ймовірних результатів здійснення з метою запобігання небажаним результатам і вчасного внесення коректив у хід її виконання на основі використання наявної інформації та конкретних даних, зібраних у процесі дослідження. Розглядаючи політичний процес вирішення державно- політичних проблем, виділимо декілька етапів, які характерні для його схематичного зображення. Усвідомлення проблеми (формулю- вання) Пошук варіантів вирішення проблеми Прийняття політичного рішення (упрова- дження) Результат Аналіз політики Зворотній зв’язок Стосовно першого пункту, то, як зазначає дослідник держав- ної політики Л. Пал (Канада), процес формулювання проблеми має жорсткий соціопсихологічний вимір (пошук аргументів і переконання інших) і все це є в межах творення політики. В процесі структурування проблем аналітики й творці політичних рішень змушені придушувати власні упередження і пріоритети (амбіції, інтереси тощо) через необ- хідність створення концептуальних рамок. Адже аналіз (справжній) — це “занурення” у проблему, участь у ній. Тобто власні вигоди і пере- конання стають другорядними і незначними через концептуальну спрямованість процесу структурування проблем. “Англійсько-український словник термінів і понять з держав- ного управління” (К., 1996) подає чотири індивідуальні біхевіористич- ні чинники, які впливають на процес прийняття рішень: 1) цінності — основні принципи і переконання, що їх викори- стовують ті, хто ухвалює рішення в ситуації альтернативного вибору; 2) особистість — інтелектуальні особливості індивіда та їх вияв на кожному етапі прийняття рішення. Напрям участі у цьому процесі особистості (аналітика, замовника, представників груп тиску тощо) може змінюватися залежно від таких чинників, як стать, соціа- льне походження; 3) схильність до ризику — незважання на небезпеку ризику в процесі прийняття рішення має відмінні цілі, інструменти, вибір аль- тернатив від ситуації, коли є ризикові застороги (вибір максимально позбавленої ризику чи непевності альтернативи та надійне гаранту- вання результату). Потенціал для розбіжностей — стурбованість, зважання на конфлікт між переконаннями людини і суспільними реальностями. Істотні розбіжності можуть мати згубний характер для ефективності державної політики. Найоптимальнішим варіантом виступає використання надбань аналітичних підходів для повноцінної характеристики політичного процесу, тобто щоб в умовах обмеженого інтервалу часу, нечіткого визначення головних питань та неповноти інформаційної бази забез- печити ефективну методику дослідження політичного процесу. При цьому чутливість та розбудова інформаційної бази, яка придатна для аналітичних завдань, виступають найголовнішими вимогами аналізу. Завданням експертів виступають: ? впорядкування і передача інформації за обставин, коли по- трібно суворо дотримуватися часових термінів, а доступ до “потріб- них” людей обмежений. Тобто розробка стратегії швидкого розуміння природи політичних проблем і діапазону ймовірних вирішень. До того ж слід вміти розраховувати можливі витрати і вигоди альтернативних варіантів; ? бачення шляху впорядкування усвідомлених суспільних проблем у певний контекст, за яких умов уряд може втручатися у при- ватні справи); ? технічні навички, які дають змогу краще передбачати і на- дійно оцінювати наслідки політичних альтернатив; ? розуміння політичних реалій як індивідів, так і організацій для прогнозування, ухвалення й упровадження відповідного курсу державної політики. Особлива увага приділяється аналітичним ролям та конфлікту між конкуруючими цінностями. Вигоди-витрати (раціональна модель аналізу) не є універсальною цінністю, адже захист людського життя, гідність тощо є досить суттєвими факторами впливу на вибір альтер- натив політики. До того ж експерти для полегшення процесу аналізу все час- тіше застосовують сценарії, схеми та логічні структури. За умови збі- льшення доступних альтернатив маємо протилежні наслідки. При цьо- му слід мати на увазі індивідуальні особливості експертів і аналітиків та інтуїцію як суттєвий фактор “відчуття” проблеми для найшвидшого застосування добре знайомих поведінкових моделей. Тобто навички, набуті в процесі наполегливої роботи, та власний досвід мають суттє- вий вплив на процес об’єднання ізольованих фрагментів для всебічно- го аналізу державної політики. Це також є своєрідною оцінкою всіх моделей аналізу (обходячи глибинний аналіз дій в напрямку до адек- ватного вирішення проблеми). Багато політиків і керівників довіряють більше інтуїтивним методам, які базуються на власному досвіді прак- тичної політики, ніж стратегічним підходам. Але досить часто під час вибору з альтернатив стратегічні підходи завдяки своїй формальності дають суттєвіші результати та запобігають особистій зацікавленості у відповідному напрямку політики. Баланс між цінностями сприятиме зменшенню конфліктності та покращить розуміння природи цінностей і обставин, в яких вони набирають ваги та впливають на аналітичні ролі експерта. Прибічники проблеми вважають аналіз знаряддям поступу в реалізації їхньої концепції “доброго” суспільства. Наголос ставиться на цінностях, які ведуть до політичних здобутків. Такі аналітики вва- жають себе повноправними гравцями в політичному процесі та нама- гаються вибирати клієнтів, котрі “сприяють” власній концепції експер- та. Основна надія покладається на аналітичну невизначеність. Отже, аналітичні ролі мають суттєвий вплив на результати аналізу державної політики. Головна проблема полягає у виробленні кодексу етичної поведінки аналітика. Вимогою сьогодення є утвер- дження культури і моралі аналітичної роботи. ПРИНЦИПИ ОСВІТИ І ДІАЛОГУ ЯК ОСНОВА ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ Щербенко Е.В., м.Київ Відомо, що основні поняття в гуманітарному знанні (а вони пов’язані з життям кожної людини) мають сенс, який відмінний від їх механічного сприйняття. “Свобода” — це не вседозволеність, а підко- рення виключно законам, і до того ж не всяким, а заснованим на “при- родному праві”; “демократія” — це не просто “влада народу”, а побу- дова державного устрою на фундаменті прав людини. Всі такі поняття є плодом роботи цілих суспільств протягом десятків поколінь, де з практикуванням цих реальностей в повсякденному житті поєднувалася велика інтелектуальна праця багатьох мислителів. Можна сказати, що характер суспільства визначається тим, як у ньому потрактовані (гра- мотно чи неграмотно) такі основні поняття, як “свобода”, “справедли- вість” тощо. Причому, зрозуміло, як теоретично, так і практично. На наш погляд, ключовою характеристикою політичного жит- тя в Україні є його фрагментованість. Дії з реформування суспільства, які справді відповідають заявленому курсу “інтеграції з Європою”, чергуються з акціями, спрямованими в протилежний бік. Це робить розвиток країни важкопередбачуваним. Скасування смертної кари, введення приватної власності на землю, інші державні рішення, які чи не за день до того оголошувалися заходами, до яких Україна сьогодні не готова, свідчать про те, що країну досить легко можна “розвернути” і в один, і в інший бік, що так звані “непопулярні”, але конструктивні заходи можна було здійснювати і раніше. Фрагментованість суспільного життя виявляється і в тому, що жодна з партій, які брали участь в останніх виборах до Верховної Ради, не подолала 4-відсотковий бар’єр в усіх областях. Зрозуміло, що так само, як свобода не означає вседозволеності, багатопартійність зовсім не означає створення необмеженої кількості партій. Справа в тому, що республіка (найпоширеніша сьогодні в світі форма державного управ- ління) означає “res publica” — спільна справа. І зрозуміло, що у цій спільній справі різні частини суспільства можуть виразніше за інших бачити ті або інші ланки, аспекти. Так і з’являється партія (що означає “частина”). Ця частина визначається щодо певного цілого, яке визна- ється й всіма іншими, і між ними розгортається діалог, через який і розвивається спільне — республіка. Якщо ж замість такого цілого на- явна фрагментована сукупність, то зрозуміло, що можна вести поділ за різними принципами у нескінченність, і тут важко говорити про спіль- ну мову. За умов такого фрагментованого суспільного простору, де мо- жна відзначати прецеденти як конструктивного, так і деструктивного розвитку країни, головним завданням стають не самі по собі окремі акції, які здатні засвідчити принципову можливість позитивних змін, а віднайдення загальніших форм, здатних закріпити ці позитивні тенде- нції і стримувати негативні. Важливою основою для опанування таких форм є стійка тен- денція до підвищення освітнього рівня у суспільстві. В Україні, за умов скорочення загальної чисельності населення, постійно збільшу- ється частка студентів, зростає також кількість користувачів комп’ютерів, мережі Інтернет. Ускладнення моделей, які є основою побудови суспільного життя, і розвиток освіти взаємозалежні речі, які підтримують одна одну. Відомо, що у розвинених країнах світу існує система правових послуг. За умов інтенсивного розвитку правової сфери, яка охоплює практично всі види людських стосунків, не є, однак, необхідним те, щоб кожний громадянин володів усім масивом правового знання, але він може скористатися правовою допомогою великої кількості квалі- фікованих фахівців. Так само у демократичному суспільстві, принайм- ні з часів появи представницької форми правління, немає потреби в тому, щоб кожний громадянин опановував мистецтво керування всією машиною державної влади. Проте рівень його інтелектуального розви- тку визначає мінімальний інтелектуальний рівень програм дії уряду і, умовно кажучи, те, що можливе в суспільстві із всезагальною вищою освітою (характер завдань, способи їх вирішення тощо), принципово відрізняється від того, що можливо у суспільствах із всезагальною по- чатковою освітою. Окрім того, разом із розвитком освіченості суспільства зростає не тільки рівень складності завдань, але й рівень складності засобів, які застосовуються для їх розв’язання. Все більшого значення набува- ють діалогічні форми прийняття рішень. А з цього випливає наступне: оскільки рішення виробляється у спільному пошуку, кожний громадя- нин, який бере участь у цьому процесі, сприймає його як своє, і, зро- зуміло, таке суспільство має значно міцніші підвалини існування, ніж суспільство, де певні заходи здійснюються за рішенням лише якоїсь однієї його частини без залучення до обговорення цих заходів інших його частин. Треба також зазначити, що суспільства, побудовані на таких началах, зміцнюють зв’язки не лише всередині себе, але й між собою: як відомо, “демократії не воюють між собою”. Таким чином, успіхи українського суспільства залежать від того, якою мірою йому у внутрішньому і міжнародному житті вдасться будувати свій розвиток на началах освіти й діалогу. ПСИХОСОЦІАЛЬНІ ЧИННИКИ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ. ПСИХОЛОГІЯ ВЛАДНО-ПІДВЛАДНИХ ВІДНОСИН ПЕРЕХОДНЫЙ ПЕРИОД И ПРЕОДОЛЕНИЕ НЕРАСКАЯННОЙ СОВЕСТИ Багинский В.В., г.Киев 1. Увидеть “свет в конце туннеля” отечественного варианта переходного периода, похоже, уже не надеется никто. Действительно, “переходность” затягивается и уже изготовилась втянуть в себя оче- редное “потерянное поколение”. В унисон этому утверждению с высо- ких постов-трибун звучат сегодня слова о больших перспективах. Правда, при этом не поясняется каково, собственно, содержание этих перспектив для тех, кто определяет состав социума. 2. Уставшее общество не принимает, не терпит определений в отношении самого себя. Потому что наиболее достоверное знание оно имеет в повседневном опыте. Это знание и, соответственно, этот опыт состоят в “борьбе за существование”: каждодневное самоуничижение, надежда на подачку, требования, просьбы и напоминания о невыпол- ненном долге, мысли, вращающиеся в замкнутом пространстве “по- требительской корзины”. Прилагать определения к этому обществу, конечно, можно, если очень сильно отстраниться, отойти на большое (и комфортное) расстояние. Но если мыслить его “встроенно”, придётся в конце кон- цов упереться в холодно-мёртвое острие понятий “безнадежность”, “бесперспективность”, “обречённость”. 3. Вышесказанное ни в коей мере не предполагает апологии пессимизма или призыва к упоённости им. Речь о другом. Эти послед- ние определённости нашего общества есть реальность, которая воз- никла не сегодня, а присутствовала уже в начале “переходного перио- да”. Уйти от этого начала, спрятаться от него за какую-либо идеологи- ческую завесу, фигуру власти или бутафорную активность невозмож- но. Это начало можно или только вернуть (ввернуть) в себя, или так и оставаться с ним наедине, “на перспективу”. 4. За понятийной определённостью нашей действительности в понятиях “безнадёжность”, “бесперспективность”, “обречённость”, которые и есть начала нашего самоопределения и в то же время — возможное начало (как точка опоры) “переходного периода”, скрыто невозникшее (но могущее возникнуть) содержание нашей изначальной определённости. Эта скрытость напоминает камень, который мы не смогли поднять, и этот образ вполне уместен, так как речь идёт о тя- жести, которая зовётся грузом совести, или иначе — совестью нерас- каянной. 5. Нераскаянная совесть (и шире — сознание), представшая в виде нового политического демиурга, взяла на себя (как будто бы) право определять государственную ориентацию и общественную стра- тегию. То, что у неё, во-первых, при этом ничего не получается, и то что, во-вторых, для придания своей деятельности хотя бы какой-то определённой формы, она обращается за помощью к наиболее меркан- тильно-временному (однодневному) прагматизму, очевидно, для не- зрячих. Проблемы в другом. Самые ближайшие из них и осязаемые большинством в следующем: насколько хватит морально- психологических ресурсов (терпения) у общества для продолжения безмолствия и недействия; насколько хватит ресурса работоспособной части населения, насколько хватит демографических ресурсов или их потеря примет абсолютно необратимый характер; наконец, насколько хватит ресурсов природно-восстановительных? Но перечисленные проблемы не возникают перед нераскаянной совестью. Поэтому глав- ная проблема — она сама, а её решение — начало (только лишь) воз- можности “переходного периода”. 6. Преодоление нераскаянной совести — событие, которое случалось в истории, и о его факте можно судить как по траекториям судеб индивидуального подвижничества и творчества, так и по соци- альному результату — обретению обществом своего самостоятельного начала. Опыт, скрывающийся в подобном прорыве (историческом по- рыве), принципиально не эксплицирован и не подражаем. Единствен- ный и вполне достаточный критерий его достоверности состоит в том, что он реализуется в действиях, активностях, идущих поперёк и во- преки прижившейся практике, самостоятельно следуя норме, и не рас- считывая при этом на одобрение со стороны какого-либо авторитета. 7. Пройти через тигль покаяния — моральный и волевой шаг; начало себя, обретаемое в нём, есть общечеловеческий исток, дорога к которому у каждого своя. Образ этого истока, как экзистенциально переживаемая истина образца наполненной смыслом жизни, способен указать направление, которое, возможно, впоследствии и обозначится термином “переход”. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ В СУЧАСНОМУ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ Балабанова Л.М., м.Харків Перед суспільством нині стоять якісно нові проблеми, з якими воно до цього часу ніколи не зустрічалося і які неможливо вирішити, керуючись старим досвідом та спираючись на колишній менталітет. Звичайно, світ змінився, і про це говорять часто, але далеко не всі по- вністю усвідомлюють цей факт. Це — втрата стабільності економіч- них, соціальних і політичних процесів; відсутність або невизначеність ідеологічних орієнтирів існуючого суспільства та ін. Елементи соціальної нестабільності в плані зайнятості праце- здатного населення можна знайти і в процесах розвитку соціально- економічних відносин, коли невпинна урбанізація веде до зосереджен- ня в одному місці основної економічної діяльності та її дефіциту в ін- шому. Існуючий сьогодні ринок праці в нашій країні значною мірою визначається соціально-політичними та економічними факторами, а людина стає об’єктом неймовірного маніпулювання. Політичні лідери, партії, державні та громадські діячі нав’язують індивідові свою точку зору на логіку соціальних процесів, що відбуваються. І якщо така лю- дина не здатна сформулювати власних уявлень, планів, життєвих ці- лей, то вона відчуває себе розгубленою у вирі подій. У сучасному соціально-політичному просторі негативні нас- лідки впливу як глобального, так і локального середовища набувають найбільш виразного характеру. Людина відчуває свою недостатність як у психологічному, особистісному, так і в освітньому та професій- ному відношенні. Йдеться вже не про створення гармонійних оптима- льних умов для життєдіяльності людини, а про можливості її вижи- вання в сучасних умовах. Психіка людини — це відображення зовнішнього світу у всій сукупності його частково випадкових, а частково детермінованих явищ. І, як система, вона, згідно з теорією інформації, може приймати тільки такі сигнали та явища, які адекватні їй самій. Отже, можна ска- зати, що як надмірна спонтанність соціально-політичних, економічних та природних процесів, так і надмірна їх визначеність (детермінова- ність) можуть неадекватно позначатись на нашій психіці. Надмірна психічна спонтанність може часто призводити до розвитку неспокою, нестійкості емоційної сфери, що ослаблює цілеспрямованість людини та її здатність до зосередженості. З іншого боку, надмірно детерміно- вана психіка позбавляє людину творчого начала та ускладнює адапта- цію в різних життєвих ситуаціях. У нормальної, психічно здорової людини філософські, мора- льні, релігійні настанови та цінності органічно переплітаються, утво- рюючи стійку цілісну структуру особистості. Нестабільні процеси, які наявні в нашому суспільстві і про які ми говорили вище, характеризуються зміною типології соціально- політичних взаємовідносин, що не може не знайти відгуку на рівні окремо взятої людини. Формування ринкових відносин спонукає до появи людини нового типу, яку, згідно з Фроммом, можна назвати “ринковою” особистістю. Для такої особистості весь світ перетворено в предмет купівлі—продажу, коли продаються не тільки речі, але й сама людина, її фізична сила, знання, вміння, навички. Це зовсім нове явище для нашої країни. Така дуже “кібернетично” організована осо- бистість керується виключно раціональними категоріями. Її ставлення до оточуючого світу має чисто пізнавальний характер: вона хоче знати, як виникли та функціонують речі і як ними можна користуватися та керувати. Цей процес іде паралельно із втратою повноти спектра емо- ційно-почуттєвої сфери. Почуття здебільшого не витісняються, а ніби відмирають як не потрібні. Такі люди схильні до чітких, стереотипних моделей поведінки. Можна погодитися з точкою зору Фромма, який говорить про “душевнохворе” суспільство, котре рано чи пізно поставить під удар своє власне існування, і психічно повноцінна людина в такому суспі- льстві нормально існувати не зможе. Якщо патологічні процеси поши- рюються на суспільство, то вони втрачають свій індивідуальний хара- ктер. Тоді вся культура ніби настроюється на такий тип патології (по- ведінки й функціонування) і знаходить шляхи та методи для її задово- лення. В результаті середньостатистична людина не відчуває своєї ізо- ляції в такому суспільстві, бо оточена багатьма, хто має один і той же дефект. Людина з цілком здоровою психікою виявляється одинокою та беззахисною в такому суспільстві і, зрештою, у неї так само деформу- ється особистість. Соціальна патологія сучасного суспільства веде до зростаючої тенденції до насилля. Згідно з Фрейдом, елементи насилля та деструктивності час- тіше виявляються у тих людей (особливо молоді), які ще не до кінця підпали під вплив системи, не повністю вписались у соціальний про- цес і не втратили механізмів опору. Агресія та деструктивність зростає у тих, хто не отримав визнання та не знайшов своєї мети і місця в соці- альній структурі. Загалом, якщо раніше негативні явища не сприймались суспі- льством, а люди, що були носіями цих негативних феноменів, відчува- ли себе ізольованими від суспільства, то нині картина дещо змінилась. Негативні явища (безпринципність, непорядність, надмірна раціональ- ність, життя з позицій “ти мені — я тобі” та ін.) набули такого поши- рення в суспільстві, що приводять до зміни морально-етичних норма- тивів у ньому. Негативні явища сприймаються як нормальні через те, що носії цих якостей набирають великої питомої ваги в суспільстві. Звичайно, багато феноменів сучасності — злочинність, нарко- манія, занепад культури та духовності, втрата моральних орієнтирів — суспільством ганьбиться. Але в той же час пропагується тими, хто ви- значає напрям розвитку сучасного суспільства шляхом демонстрації відповідних художніх та документальних кінофільмів, хронікою теле- візійних передач, газетними публікаціями та рекламою. В результаті виникає дисонанс між основними елементами структур і підсистем особистості: протиріччя між провідними мотива- ми, потребами, цілепокладанням. Внаслідок цього може виникнути деформація структури “Я” особистості, яка може продовжуватись ду- же довго та супроводжуватися певними психічними станами. В той же час, паралельно з описаними вище процесами, в сус- пільстві формується та набирає сил протилежна тенденція — зростає рух за мир, проти забруднення навколишнього середовища. Вселяє надію зростаюча зацікавленість проблемами якості життя. Можна сказати, що нині в соціально-політичному просторі нашої країни існує своєрідний континуум, на одному полюсі якого є явища, що базуються на засадах гуманності, загальних людських цін- ностей, а на другому — явища, що пропагують антигуманні тенденції. Створюється своєрідна система, яка перебуває у нерівновісному стані. Виходячи з положень синергетики, характерною особливістю такої системи є висока чутливість до зовнішнього впливу. Тому навіть не- значні зусилля можуть вивести систему зі стану неврівноваженості та збочити її чи до одного, чи до іншого полюсу. Прикладення сил ок- ремо взятої людини, груп людей, державних, громадських і політичних організацій, якими б незначними вони не здавалися, можуть привести сьогодні до створення нової системи. І від нас залежить, якою вона буде. ЧИ Є “АНТИПАРТІЙНІСТЬ” ГРОМАДСЬКОЇ СВІДОМОСТІ ПОКАЗНИКОМ “АНТИДЕМОКРАТИЧНОСТІ”? Бекешкіна І.Е., м.Київ Партії, як відомо, є невід’ємними компонентами громадянсь- кого суспільства. Саме вони в демократичному суспільстві становлять той головний механізм, який дає змогу різним соціальним групам реа- лізувати і обстоювати свої інтереси. Партії, які перемогли на виборах, формують виконавчі структури, виконуючи посередницьку функцію між суспільством і владою. Водночас механізм періодичних виборів забезпечує “винагороду або покарання” суспільством тих чи тих полі- тичних сил. Природно, що в Україні після проголошення курсу на розбу- дову демократичного суспільства одним із перших кроків було вве- дення багатопартійної системи, а 1998р. відбулися й перші парламент- ські вибори на половину за пропорційною системою. Проте чи стала багатопартійність в Україні основою демокра- тичного суспільства? Якщо простежити за динамікою громадської думки , то у ній чітко виявляється щорічне зниження престижу бага- топартійності (табл.). Партії як соціальний інститут постійно посіда- ють останнє місце у рейтингах довіри і з кожним роком втрачають ав- торитет. Таблиця Динаміка відповідей населення України на запитання “Чи потрібна Україні багатопартійна система?” (у %) Відповіді 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 Так, потрібна 36 31 32 29 27 25 26 Ні, не потрібна 30 34 31 35 40 42 43 Важко відповісти 34 34 37 36 33 32 31 Як бачимо, за роки інтенсивного зростання партій і навіть піс- ля парламентських виборів на партійних засадах громадська думка, яка раніше була налаштована на користь багатопартійної системи, змі- нилася у протилежний бік. Досить часто ці дані інтерпретуються як показник нерозвине- ності політичної культури населення і навіть антидемократичності громадської свідомості, прихильності до “сильної руки”. Особливо часто подібні висновки роблять у компаративних соціологічних дослі- дженнях. Проте чи можна тлумачити ці та інші явища масової свідо- мості, виходячи з них самих або порівнюючи їх з подібними феноме- нами інших, розвинутих демократичних суспільств? Варто нагадати дуже банальну річ, яка, проте, досить часто випадає з уваги дослідни- ків громадської думки і суспільної психології, а саме — що ці феноме- ни відображають реалії суспільного життя і що партії в українському суспільстві — зовсім не те, що в усталених демократіях. Специфіку багатопартійної системи в Україні красномовно характеризує хоча б той факт, що зараз офіційно зареєстровано вже понад 100 партій. Власне, реальними партіями — з чіткою позицією, відомою широкому загалу, з осередками на місцях і власним стабіль- ним електоратом, який підтримує програмні засади, а не просто зна- йомих лідерів, на час партійних виборів 1998р. існувало лише дві — Комуністична партія і Рух (який зараз, у зв’язку з розколом, катастро- фічно втрачає свою соціальну базу). Ідейно визначеними, з певною мірою однорідним електоратом і структурами на місцях є також дві ліві партії — Соціалістична партія України та Прогресивна соціалісти- чна партія України. На правому фланзі можна, на додаток до обох Ру- хів, додати ще КУН (Конґрес Українських націоналістів) та партію “Реформи і порядок”, які, проте, не пройшли за партійними списками до парламенту. За існуючою в Україні специфічною класифікацією ці партії називають “ідеологічними”, на відміну від решти, які іменують “олігархічними”. Ґенеза “олігархічних” партій істотно відрізняється від узвича- єного у демократичних країнах способу творення. Західні партії утво- рювалися у міру соціальної диференціації і стратифікації суспільства, формування особливих інтересів, які інституціоналізовано й обстою- валися партіями. В Україні нові партії утворюються “згори”(за винят- ком Комуністичної та Руху), навколо особи того чи того лідера і є ви- раженням інтересів певних груп економічної еліти. Звичайно, вони мають певні програми, які дуже схожі між собою і невідомі широкому загалові. Звідси — й специфічний характер перших партійних виборів в Україні, де змагалися не позиції і програми, а особистості та їх фі- нансові можливості. Тому й не дивно, що, як показують соціологічні поствиборчі дослідження, в електораті майже усіх не лівих партій на- явні виборчі групи з різними і навіть протилежними позиціями. Ска- жімо, приблизно половина з тих, хто віддав голос за СДПУ(о), вважа- ли, що Україні потрібно приєднатися до Союзу Росії та Білорусі, і приблизно стільки ж прихильників “соціал-демократів” були проти такого об’єднання. І це не дивно, якщо згадати, що ключовий момент виборчої кампанії партії полягає у тому, що це партія “Динамо”. Мож- на було б запитати, як партія буде реалізовувати настільки суперечливі очікування своїх прихильників. Але ж ясно, що це зайве запитання — не для того існують в українському суспільстві партії. Пануючі у суспільстві фінансово-економічні корпорації для обстоювання своїх інтересів у законодавчій владі утворюють відповід- ні партії і фракції у парламенті, засновують або купують для впливу на населення засоби масової інформації, нарощують коло “своїх” людей у виконавчій та судовій владі, тим самим утворюючи певний ”холдинг”. Партії органічно увійшли у систему тіньового ринку, де предметом купівлі-продажу стали місце у виборчому списку, членство у парламе- нтській фракції та перехід до іншої фракції, голосування за вигідні певним економічним корпораціям закони, поправки, укази тощо. Реа- льно партії у парламенті перетворилися на групи тиску на уряд і пре- зидента, лобіювання інтересів. Отже, головними суб’єктами політич- ного процесу стали корпоративні фінансово-економічно-бюрократичні клани. Політика все більше обслуговує бізнес у відверто цинічній формі. Неприйняття громадською думкою таких партій і такої полі- тики ніяк не стосується оцінок демократичності і є радше виявом здо- рового глузду, адекватного ставлення до реалій українського політич- ного життя. Водночас негативне ставлення до політичних партій як таких, як до соціального інституту, незважаючи на “кольори і відтінки”, зага- няє формування громадянського суспільства у глухий кут, позбавляю- чи партії видимої перспективи стати виразником інтересів вже доволі структурованого українського суспільства. Можливим виходом (при- наймні з огляду на ставлення громадської думки) є стати розвиток громадських організацій, які мають позитивний рейтинг довіри у ма- совій свідомості, і переростання найбільш авторитетних з них у полі- тичні партії (як це, до речі, й було з РУХом). УЗАЛЕЖНЕННЯ І ВПОРЯДКУВАННЯ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ДИСКУРСИ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ Васютинський В.О., м.Київ У широкому розумінні політична влада, як і будь-яка неполі- тична, полягає в специфічному зв’язку, відношенні між її сторонами, учасниками, суб’єктами. Політична влада являє собою окремий, хоч і дуже важливий та своєрідний, випадок владно-підвладної взаємодії суб’єктів різного рівня. Аналіз результатів досліджень владно-підвладної взаємодії дає підстави для визначення (серед багатьох інших) двох її дискурсів: дискурсу узалежнення та дискурсу впорядкування. Перший більшою мірою відображає емоційно-чуттєво-ірраціональні параметри психоло- гічного зв’язку, що постає між взаємодіючими суб’єктами. У другому виразніше фіксуються логічно-раціональні намагання впорядкувати спільний простір взаємодії. (Належить зазначити, що спостережувана дихотомія “раціональне — ірраціональне” не є тут визначальною, а радше найбільш очевидною, зрозумілою). Названі дискурси не дістають якогось більш-менш виразного втілення у формах владно-підвладної взаємодії. Вони лише приховано її зумовлюють (або, радше, вона зумовлюється ними), а “на поверхні” маємо ті чи ті окремі вияви такого зумовлювання в структурі цілісного процесу. У різних історичних та політичних варіантах владної органі- зації суспільства можна досить легко виявити ознаки обох дискурсів владно-підвладної взаємодії суб’єктів панування та підпорядкування. Не є винятком і сучасне українське суспільство. Психосемантичні дослідження масової політичної свідомості громадян України протягом кількох останніх років показали, що фак- тор “ставлення до влади” є одним із найістотніших у визначенні її ста- ну і тенденцій розвитку. З’ясовано, проте, що цей фактор не є монолі- тним і поділяється щонайменше на два досить незалежні фактори, які умовно можна назвати: “(емоційно забарвлена) оцінка реально існую- чої влади” та “психологічна потреба мати над собою (сильну, ефектив- ну, привабливу) владу”. Неважко помітити, що в змісті цих двох факторів простежу- ються обидва розглядувані дискурси: в оцінці існуючої влади дещо виразніше — дискурс упорядкування, а в потребі бути підвладним — дискурс узалежнення. Оцінюючи існуючу владу раціонально, громадяни свідомо орієнтуються насамперед на очевидні (у їхніх очах — малопривабливі) результати її діяльності. Водночас друга сторона їхнього ставлення до влади виявляється більш латентною, хоча й не менш психологічно ва- гомою. Більшість громадян фактично демонструє значну узалежне- ність від офіційної влади хоч би через те, що не може абстрагуватися від її керівної, впливової ролі. Зміст дій і помислів істотно визначаєть- ся негативною оцінкою влади. Громадяни ніби дозволяють владі, яку вони активно недолюблюють, відігравати в їхньому житті надто вели- ку роль. При цьому ставленню до влади притаманна не байдужість, а негативна емоційна заанґажованість. В іншому ракурсі аналізу на перший план виходить прагнення більшості громадян мати сильну, ефективну і таку, що їм подобається, владу. (За нашими даними, ця потреба тою чи тою мірою притаманна 90% дорослого населення України). Рівень проведених досліджень поки що не дає змоги достеменно встановити, наскільки така потреба є виявом загальнолюдських, пострадянських та етнічно українських мо- тиваційних структур. Безсумнівною, проте, є загальнолюдська основа потреби під- владності, що найочевидніше зумовлюється позитивним узалежненням розвитку дитячої особистості від впливу батьків у ранньому віці. Адже ці впливи стають необхідною умовою самого формування особистості, її утвердження у світі як соціальної істоти. Пострадянські наслідки такого “добровільного” узалежнення від влади із соціально-політичного погляду випливають, зокрема, із явища “безсуб’єктності тоталітарного суспільства” (О.Донченко) або “імперсональності комуністичної влади” (Д.Крестева). Індивідуальні суб’єкти, позбавлені реальної ціннісної ваги в суспільстві, аби зберег- ти свою власну самоцінність, були приречені на майже безальтернати- вну ідентифікацію з могутньою тоталітарною владою. Набагато складніше оцінити питому вагу етнічних чинників, позаяк їхні впливи в Україні надто опосередковано є чинниками поза- етнічними. За мотивом узалежнення від влади також криється прагнення впорядкування, але впорядкування іншого типу — не так зовнішнього щодо індивіда середовища, як його внутрішнього світу. Йдеться про відчуття спокою, захищеності, безпеки, що їх повинна дати індивідові владна сила, якій він заради цього й підпорядковується. У дискурсах узалежнення і впорядкування відображено істот- ні сторони, ракурси, характеристики соціально-психологічної тканини політичної влади. Будь-які політологічні побудови у сфері владних відносин ризикують залишитися пустими абстракціями, якщо в них не враховуватимуться психологічні закономірності владно-підвладних стосунків та взаємодій індивідуальних, групових та масових суб’єктів політичної влади. ГРОМАДЯНСЬКІСТЬ ЯК КОЛЕКТИВНА ПІДСВІДОМІСТЬ Володарська Н.Д., м.Київ Людина — соціальна істота. Формування її свідомості відбу- вається в соціумі певного суспільства. На протязі століть суспільство творить свою історію суспільних відносин, суспільної свідомості в рамках певної національної культури, мистецтва, релігії. Накопичена сума норм, правил моралі суспільства свідомо чи несвідомо для його членів наслідується і формує певну модель, за якою будується духов- ний фундамент. Кожне наступне покоління успадковує цей фундамент і на ньому поступово відтворює свою модель суспільної моралі. Стати громадянином своєї країни людині допомагають різні соціальні інститути. На рівні підсвідомого особистість сприймає куль- турне надбання оточення, яке формувало певні цінності, певну мента- льність. Особистість як носій певної ментальності може і не усвідом- лювати свою належність до певної культурної спільності, але нерефле- ксивно використовувати її систему світоглядних уявлень. Оточуюча реальність відбивається в образі, моделі, певній концепції світу, що створює категоріальні структури свідомості. Ці структури об’єктивуються у певних соціальних відносинах, котрі формують гро- мадянськість особистості. Як вважав Юнг, колективна підсвідомість є підсумком життя певної людської сутності, вона притаманна усім людям, передається у спадщину і є тією основою, на якій будується індивідуальна психіка. Подібно до того, як тіло людини є підсумком еволюції, психіка люди- ни вміщує в собі і загальні для всього живого інстинкти, і специфічні людській підсвідомості реакції на різні явища природи, які постійно відновлюються на протязі життя. Це певна система ставлень та техніч- них реакцій на різні моральні ситуації, які непостійно визначають жит- тя особистості. Юнг назвав це архетипами. Архетипи “колективної підсвідомості” є своєрідними когнітивними зразками. Інстинкти — це кореляти цих зразків. Інтуїтивне прийняття архетипу передує дії. Ро- зуміння добра і зла, розмежування правди і кривди, реагування на пев- ні моральні сторони життя відбуваються в “певному розумінні” на рів- ні інстинкту. Юнг порівнював архетипи з системою осей кристалу, яка фо- рмує кристал в розчині. В психіці такою “речовиною” є зовнішній і внутрішній досвід, що формується згідно з вродженими зразками. У чистому вигляді архетип не входить у свідомість, він завжди поєдну- ється з певними уявленнями досвіду і зазнає специфічної обробки. Архетипні зразки завжди супроводжують особистість, оскіль- ки є джерелом міфології, релігії, мистецтва. В цих культурних утво- реннях формується громадянськість. Ці утворення трансформуються у символи, які утримуються підсвідомістю. В певних моральних колізіях людина реагує інтуїтивно, згідно з цими зразками норм і правил поведінки. Через суб’єктивне переживання процесу оволодіння світом приходять почуття індивідуальної причетності до певної спільноти, відчуття себе частинкою суспільства. Оточуюче середовище формує усвідомлення свого “Я”. Прийняття зовнішнього середовища стає час- тинкою індивідуального простору, який виступає як об’єктивоване “Я”. Сам процес об’єктивування свого “Я” реалізується шляхом фор- мування смислових одиниць. Смислові утворення та особистісні цін- ності складають соціокультурні детермінанти. З.Фрейд називав “архаї- чними залишками” ментальні форми, присутність яких не пояснюється особистим життям людини, а походить з первісних природжених та успадкованих джерел людського розуму. Розум стверджує себе шля- хом свідомого звернення до минулого за допомогою моленнєвої та інших культурних традицій. Уся культурна спадщина, яку залишають минулі покоління, є результатом їх особистісного оволодіння зовніш- нім середовищем і вміщує в собі відбиток попередніх поколінь. Сере- довище реальної життєдіяльності особистості являє собою простір значущих соціальних взаємодій та взаємовідносин певної соціально- етнічної групи. Індивідуальне мікросередовище характеризується об’ємом соціальної міжособистісної взаємодії та самореалізації. Кож- ний наступний рівень структури у своєму розвитку може окреслювати будь-який елемент попереднього рівня. В цьому полягає реальний процес освоєння етнокультурного простору певного періоду, форму- вання соціальних стереотипів. Тому сучасний стан громадянськості особистості перебуває у невизначеності, несформованості. “Роздвоєн- ня особистості” — характерний діагноз для нинішнього стану суспіль- ної думки. Як відмічають політики, зокрема Леонід Кравчук, “Тіло — в незалежній Україні, а голова з її духовністю — в партійно- комуністичній системі”. Така невизначеність на зламі століть поро- джує різні прояви містики. Містика набуває широкого поширення саме в кризові епохи, коли догмати утворюють застиглі форми, коли за їх допомогою вже важко орієнтуватись в суспільстві. Суспільство постійно розвивається. Відбувається зміна уяв- лень про норми моралі, корекція правил поведінки у певних мораль- них колізіях. Ці зміни не проходять “безболісно”. Руйнуються засади “колективної підсвідомості”, певні захисні символи моралі. “Колекти- вна підсвідомість” — це не тільки сховище минулого, в ній повно за- родків майбутніх психічних ситуацій та ідей. Частина думок, виснов- ків, індукцій, дедукцій можуть набирати форми часткового, тимчасо- вого або постійного підсвідомого. Подібний матеріал входить у підсвідомість тому, що для нього не знайшлося місця у свідомості. Фактично “забуваються” деякі речі, щоб вивільнити місце в свідомості для нових вражень та ідей. Якщо це не буде відбуватися, то весь набутий досвід людства залишатиметься вище порога свідомості і наш розум виявиться переповненим. Таким чином проходить безперервне поновлення досвіду сус- пільної свідомості. Людина постійно стикається з різними моральними альтернативами. Саме в подібних ситуаціях, коли загострюється боро- тьба протилежних мотивів, яскраво й виразно виявляється громадян- ськість особистості, рівень її сформованості. Формування громадянськості є наслідком таких процесів, як соціалізація, виховання й самовиховання. Соціалізація відбувається під впливом значної кількості обставин — це держава, суспільство, світо- ва спільнота, етичні умови, сім’я, дитсадок, позашкільні заклади, не- формальні групи, засоби масової інформації, релігійні конфесії тощо. Можливості цих чинників у становленні громадянськості нині викори- стовуються вельми слабо. Особливо це стосується шкільного віку. Со- ціалізація, мляво прилучаючи школярів до громадянських цінностей і святинь, тим самим обмежує духовний простір для дії безпосередньо громадянського виховання. Тому основне навантаження у шляхетній справі громадянського виховання підростаючого покоління лягає на шкільного вчителя і сім’ю. Саме в родині за традиціями народної пе- дагогіки проходить етнізація дитини. Кожен день родинного життя вводить дітей у сферу родинно-побутової культури, світоглядних уяв- лень та вірувань, моральних норм. Необхідно використовувати свою національну систему виховання — це українознавство, володіння українською мовою, фольклором, усіма видами та жанрами народного мистецтва, домоводства. Вчитель має бути добре обізнаним з “техно- логіями” дидактичних впливів на формування громадянськості школя- рів, використання індивідуального підходу, паралельної дії. ОСОБИСТІСТЬ У ПРАВОВОМУ ПОЛІ ДЕРЖАВИ Гавриловська К.П., м.Луцьк Взаємодія особистості і держави — явище досить складне. Ві- домі дві основні схеми такої взаємодії. Перша схема передбачає підпорядкування особистості держа- ві. Її прихильники (Т.Гоббс, Г. Спенсер, А. де Токвілль, Ж.-Ж. Руссо, С. Ліпсет та ін.) вважали, що необхідність застосування такої схеми викликана нерозумною, егоїстичною природою людської особистості, яка потребує контролю. Особистість тут розуміється як пасивний об’єкт управління, який має підпорядковуватися державі, організації, еліті. Така схема провокує розвиток держави етатичним шляхом, при якому відбувається державне регулювання економіки і соціальної сфери. Прихильники другої схеми (або моделі) інтересу — А. Сміт, У. Годвін вважали, що особистісний інтерес є тим механізмом, який визначає напрям розвитку держави. Соціальний і політичний порядки виникають як природний результат узгодження зусиль різних людей; тому необхідна не сила придушення, а раціональне усвідомлення інди- відом своїх вигод від спільних зусиль. З цієї точки зору особистість є суб’єктом, активним і діяльним. В такому руслі формується деетатична тенденція, що проявля- ється в обмеженні влади держави в галузі економіки, формування не- гативного ставлення до колективності, централізації влади і підпоряд- кування індивідів. В Радянському Союзі переважала етатична тенденція з рисами тоталітаризму. В наш час відбувається процес деетатизації, і питання про взаємодію особистості та держави є дуже актуальним. В такі пері- оди зростають вимоги до активності людини. Активний суб’єкт усві- домлює свою особливість, ідентифікацію з референтною групою, від- повідальність, вільно вибирає та контролює хід своєї діяльності. Для того, щоб реалізувати свої цілі, особистість має узгоджу- вати власну діяльність з системою соціально-правових норм. Взаємо- дія особистості з правовим полем держави є неминучою, особливо як- що життєві плани особистості спрямовані на досягнення високого со- ціального статусу. Неправильно було б думати, що у сферу правового регулю- вання особистість включається в якості вже сформованого активного суб’єкта. Взаємодія особистості і системи соціально-правових норм починається набагато раніше, в процесі правової соціалізації. Правову соціалізацію можна визначити як процес взаємопроникнення людини і держави в її правовому полі. Психологічними механізмами, які забез- печують адаптацію і розвиток особистості, є інтеріорізація (процес особистісного засвоєння соціального досвіду в ході навчання, вихо- вання, онтогенетичного розвитку людей), та екстеріоризація (перетво- рення суб’єктивних потенцій в реальний акт діяльності, поведінки). Основні мотиви, якими керується особистість в процесі взаємодії з системою соціально-правових норм: мотив адаптації (передбачає кон- формну поведінку) та мотив самореалізації, який дає змогу людині досягти власної мети всупереч обставинам. Переважання мотиву само- реалізації може мати негативні наслідки (досягнення мети відбуваєть- ся, незважаючи на моральну та фізичну шкоду, якої воно прямо чи опосередковано завдає іншим людям в результаті порушення соціаль- но-правових норм). В чому ж криються причини девіантної та делікве- нтної поведінки? Чому людина порушує загальноприйняті норми і правила? Існують різні пояснення. Зокрема: — біологічні та психологічні особливості (“дефектні” гени, відхилення в розумовому розвитку); — соціальні умови життя (недоліки виховання, освіти). Крім того, наш час характеризується такими рисами, як: вели- чезна кількість юридичних тонкощів, яких просто не може знати пере- січний громадянин; невидимість жертв, що характерно для більшості економічних злочинів; ореол захоплення, який часто створюють на- вколо злочинного світу засоби масової комунікації, художня літерату- ра; інтеріоризація морально деформованих соціальних відносин. Суку- пний вплив цих чинників призводить до того, що нечесний вчинок може скоїти навіть той, хто вважав себе високоморальною людиною. На думку Лона Л. Фуллера, існує велика різниця між “устано- вленим” правом (закон, указ, інструкція) та “звичаєвим” (традиції, звичаї). Кожен закон походить від визначеного людського джерела. Він запроваджується рішенням законодавця чи законодавчого органу. Час його виникнення є цілком визначеним. Текст закону містить як умови, так і дату, від якої закон набуває чинності чи відокремлює його від попереднього часу, коли закону ще не існувало. Звичай же можна вважати зразком мовчазного права. Звичай не проголошується і не розвивається з плином часу. Практично немо- жливо визначити момент, коли він набуває чинності. Звичай не має визначеного автора, не існує людини чи органу, яких можна було б засудити чи похвалити за створення конкретного звичаю; ми можемо лише описати категорію осіб, серед яких той чи інший звичай посту- пово стає нормою поведінки. Немає також якогось авторитетного словесного втілення умов цього звичаю: він виявляє себе не в послідовності слів, а в лінії пове- дінки. До того ж, призначення мовчазних норм ніколи не виявляється відверто, на відміну від норм установленого права, які чітко поясню- ють, якому лиху вони призначені запобігти, або якому благу сприяти. Користуючись звичаєвим правом, люди самі мають робити висновки щодо призначення його норм, припускаючи, що вони виникли з певної потреби, яку відчули ті, хто першими пристосував до неї свою поведі- нку. Дотримання звичаєвих норм великою мірою ґрунтується на еле- менті (принципі) добровільності. Той факт, що якась людина чи група людей діяла стереотипно протягом тривалого часу, не дає підстави комусь іншому стверджувати, що схему поведінки слід продовжувати. Норми звичаєвого права виникають в ситуаціях людської вза- ємодії, де кожен учасник керується передбаченням того, що робитиме інший і чого очікуватиме від нього. Сенс існування подібних норм — уникнення конфліктів, які породжує ситуація взаємної оцінки. Звичає- ві норми створюються завжди в процесі імпровізації і закріплюються в кожній конкретній групі тоді, коли відповідають сподіванням всіх за- цікавлених осіб (груп). Якщо така норма не узгоджується з вимогами ситуації, її можна вдосконалити під час наступної взаємодії. В усякому разі вона не є чимось жорстким, встановленим заздалегідь за абстракт- ними мірками; звичаєва норма здатна пристосовуватись до взаємин учасників, до розвитку цих взаємин з плином часу. В українському суспільстві норми звичаєвого права відіграють важливу роль. Справа в тому, що до особливостей менталітету україн- ського народу вчені відносять усталений життєвий стиль потайливості, притаємниченості. Ці риси національного характеру складалися вна- слідок політичних обставин протягом віків: знищення активних оди- ниць народу від доби татарських і козацьких воєн аж до колективізації та голодомору 30-х років ХХ ст., а також репресії комуністичного ре- жиму впродовж його існування. Сакральність українського менталіте- ту поєднується з безмежним індивідуалізмом українців. Тривала сто- літтями неволя породила рух опору, спротиву, ненависті до будь-яких зовнішніх регулювальних впливів. Відсутнє добровільне підпорядку- вання, обмеження особистості завжди відчувається боляче, навіть в інтересах загалу. Творчий спротив чужому насиллю з одночасним об- меженням можливостей самовияву, самореалізації привели нас до пев- ного негативного ставлення до всякої влади, до негативізму. Отже, в процесі правової соціалізації особистість має засвоїти два типи правових норм: неформальні, що грунтуються на елементі добровільності та є умовою успішного виживання в наявних соціаль- них умовах, і формальні, які необхідно прийняти як алгоритм, що по- ходить від влади, якій не довіряють. За твердженням австрійського психіатра А.Адлера, кінцева мета всіх душевних поривань — цілісність, врівноваженість, безпека, пристосування. Очевидно, переважна більшість населення України в наш час прагне того ж самого. Але рівень злочинності не зменшується, особливо в економічній сфері. Чому? Очевидно, реалізація моделі “ін- тересу” вимагає часу, щоби особистість могла знайти застосування своїм умінням, навичкам, враховуючи при цьому, що держава в обмін на це гарантує захист, врівноваженість, спокій. Якщо держава визна- ється особистістю активним, “платоспроможним” учасником обміну і формальні закони сприймаються як дійсні правила гри, відбувається процес психологічної легітимації системи соціально-правових норм, що є основою формування правосвідомості. ГРОМАДЯНСЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ ЯК ЧИННИК ВЗАЄМОДІЇ ОСОБИСТОСТІ І ДЕРЖАВИ Гнатко М.М., м. Луцьк Поняття ментальності (в тому розумінні, яке запропонували французькі дослідники Леві-Брюль, А.Февр, М.Блох) означає певний загальний “розумовий інструментарій”, “психологічну оснастку”, при- таманні членам одного суспільства, що належать до однієї культури, і дають їм змогу по-своєму сприймати, усвідомлювати своє природне і соціальне оточення та самих себе. Пізніше явище стали вивчати більш диференційовано, вирізняючи різні аспекти менталітету: національ- ний, політичний менталітет громадян, менталітет організації і т.ін. Громадянський менталітет загалом передбачає сукупність спі- льних для громадян однієї держави способів політичного мислення — способів, за допомогою яких встановлюються причинно-наслідкові зв’язки щодо державно значущих політичних процесів і подій. Сюди можна віднести різноманітні шаблони і стереотипи політичного мис- лення, сукупність інтерпретаційних систем, які є найбільш поширени- ми серед жителів даної країни. Крім того, ментальність громадян (як і ментальність взагалі) може характеризуватися певним рівнем емоцій- ного забарвлення, що виявляється в суб’єктивно-прийнятній категори- чності суджень (наприклад, так зване “чорно-біле” політичне мислен- ня, котре характеризується, серед іншого, явним категоризмом у ви- значенні політичних друзів і ворогів). Держава, впроваджуючи певні способи організації та регламе- нтації суспільного життя, задає одночасно і готові “форми” її відобра- ження. (Слід зазначити, що ми розуміємо державу як втілення не сті- льки відносин влади — підпорядкування, скільки правових відносин). Закони і правила (не тільки офіційно проголошувані, але насамперед неявні, імпліцитні), які діють в даній державі, інтеріоризуються і пра- цюють в масовому несвідомому як певні шаблони. Механізми, що ре- гулюють життєдіяльність в даному суспільстві, фіксуються в свідомо- му і несвідомому масової психіки як типові форми асоціативних і при- чинно-наслідкових зв’язків. Окрема особистість не може безпосередньо сприйняти таке складне явище, як держава. Уявлення пересічного громадянина про державу, як правило, буває фрагментарним і існує у вигляді синкрет- ного образу. Це уявлення формується в процесі політичної соціалізації особистості. Воно залежить як від її життєвого досвіду (в тому числі досвіду взаємодії з різноманітними державними інстанціями), так і від інтеріоризації досвіду попередніх поколінь, відображеного в культурі. Саме завдяки громадянському менталітету і виникають типові форми державно значущої поведінки (тобто такої типової поведінки маси, еліт і окремих осіб, яка здійснює значний вплив на функціонування держави як організації). Складовими менталітету громадян є, на нашу думку, різнома- нітні інтерпретаційні системи, за допомогою яких окрема особа сприймає і пояснює будь-які прояви з боку держави, а також приймає рішення щодо власних поведінкових реакцій на них. Таким чином, менталітет громадян зумовлює сприйняття держави особистістю, а також способи її взаємодії з нею. Ставлення особистості до держави (а саме, приписування сво- їй державі таких рис, як сила або слабість, справедливість або неспра- ведливість, людяність і гуманність або відчуження і жорстокість) за- лежить від того, як менталітет інтерпретує ідею держави взагалі. Ми припускаємо, що уявлення про державу зберігається в ме- нтальності у “згорнутому”, імпліцитному вигляді — у вигляді образу держави, який здебільшого не усвідомлюється. У процесі політичної соціалізації особистості цей образ “добудовується” за рахунок інтеріо- ризації поширених в даному суспільстві кліше політичного мислення, атитюдів, стереотипів поведінки стосовно держави. Крім того, в про- цесі набуття особистого життєвого досвіду даний образ уточнюється на основі власного досвіду взаємодії з різноманітними державними структурами і представниками державної влади. У результаті він не тільки “добудовується”, але і “обростає” особистісними сенсами. Від- повідно образ держави регулює (на суб’єктивному рівні) вчинки, дії, діяльність пересічних громадян стосовно державних установ, предста- вників державної влади. Потрібно відзначити такий важливий чинник формування об- разу держави, як рефлексивно-ідеологічний аспект громадянського менталітету. На відміну від мотиваційного чинника (який забезпечує рушійні сили взаємодії особистості з державою) і суб’єктивно- інтерпретаційного чинника (який зумовлює сприйняття, уявлення і пояснення особистістю держави), рефлексивно-ідеологічний чинник детермінує уявлення особистості про своє місце в державній системі: про рівень своєї особистої значущості для держави, рівень громадян- ської ідентичності, власну емоційну включеність в контекст її функці- онування. Крім відображення особистістю характерних рис свого “Я”, цей чинник передбачає телеологічний аспект: екзистенційно-цільову детермінацію процесу взаємодії з державою; виправдання того, що видається несправедливим і неправильним. Звичайно ж, здійснення подібної рефлексії вимагає екстраполяції, виходу за рамки конкретних ситуацій взаємодії, моделювання майбутнього. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В УКРАЇНІ: ШЛЯХ ДО НОВИХ ПОЛІТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ Довгопол М.Ю., м.Харків Про низьку зацікавленість населення України в політичному житті багато писали та пишуть дослідники. Серед чинників, що їх різні аналітики вбачають в основі цього феномена, зазначимо такі: — розчарування, що настало після краху сподівань на швидку трансформацію “розвинутого соціалізму” в “розвинутий капіталізм”, причому головним критерієм останнього для населення був та залиша- ється рівень матеріального добробуту; — слабка диференціація простору політичних партій у поєд- нанні з великою їх кількістю, що утруднює вибір між ними на основі раціональної оцінки передвиборних програм; — слабкий зв’язок політичних партій із соціальними групами населення. Аполітичність особи (відокремлення себе від сфери політич- ного) часто набуває статусу соціальної позиції. Ми можемо це пов’язати з тим, що за часів існування СРСР держава вимагала від лю- дини активної підтримки існуючого політичного устрою, значної полі- тичної заангажованості. Ідучи зар.Бартом, який пропонував відрізняти реальні події від міфологічних нашарувань та називати останні новоутвореними термі- нами, ми можемо назвати цю зовні підтриману “соціальним замовлен- ням” політичну заангажованість “політичністю”. Ця політичність не є зовнішнім вираженням внутрішнього прагнення людини вплинути на перебіг соціальних подій, яким є політична позиція (або політична іде- нтичність, за Г.Марсіа) особистості. Тому коли зовнішні чинники було зруйновано та знецінено, заперечення політичності займає місце “по- літичності”, стає компенсацією “екзистенціального вакууму”. На рівні самосвідомості така позиція може мати різні прояви: посилання на надмірну складність сфери політичного поряд із прини- женням власних інтелектуальних здібностей, підкреслення аморально- сті або “брудноти” політики, акцентування пасивного характеру лю- дини в політиці (наприклад, один із студентів так характеризує понят- тя “політика”: “це щось, що повинні робити держава та уряд, щоб по- кращити наше життя”). Проте розчарування в політиці як суто електоральному проце- сі (тобто відносинах із владою в межах простору політичних партій) не є лише пострадянським феноменом, властивим країнам, котрі звільни- лися від тиску тоталітарних режимів. Звернімось до думки Е.Самюелса, який, описуючи політичне життя в Британії та Сполуче- них Штатах, відзначає різкі зміни, що відбулися в цій сфері протягом останніх 20 років: “Політична енергія покинула політичні партії та стару, формальну політичну систему. Вони досі вочевидь мають ре- сурси, а більшість рішень у майбутньому все ж таки прийматимуться через електоральну систему. Але політична енергія та уява перейшли у сферу, здається, не пов’язаних між собою соціальних рухів: інвайрон- менталізм, фемінізм, рух за права людини та ін.” (Samuels A., 1995). І далі він зазначає, що ці соціальні рухи, не маючи формальних зв’язків, усе-таки мають одну рису, яку визначає як психологічну, а саме “емо- ційне знецінення “великої” політики, її помпезності та самозацікавле- ності, її самовдоволення та брехливості”. Ці рухи, за Е.Самюелсом, сповідують ідею “проживання розумного й цілеспрямованого життя”. Він підкреслює, що свого роду “блювотний рефлекс”, сформований у суспільстві проти “великої” політики, є гарантом виживання людства “у світі, сповненому фізичними та метафізичними токсинами”. Таким чином, розчарування в політиці у вузькому розумінні є проявом загальнолюдської кризи, коли партійна система втрачає легі- тимність, бо соціальні полюси, які вона відображає, уже змінилися. І якщо раніше суспільство могло поляризуватися, скажімо, між полю- сом тотального контролю держави над економікою (представленим у партійному просторі радикально-лівим флангом) і полюсом ринкової економіки (представленим ліберальними партіями), то зараз така ди- лема втратила свою актуальність і продовжує існувати лише за соціа- льною інерцією, що, як відомо, і призводить до відчуття знесилення, незацікавленості. Коли ми проводили тренінги, спрямовані на формування зрі- лого політичного вибору, цей момент проявлявся дуже чітко. Ми про- сили учасників зайняти місце на уявній лінії, один кінець якої означав би, скажімо, орієнтацію на ринкову економіку, другий — на планову. Такі традиційні шкали не працювали: майже всі учасники займали мі- сце на одному з полюсів шкали. Але те саме відбувається і в соціумі. Населення просять зайняти місце на певній шкалі, яка фактично втра- тила поляризуючий потенціал. Далі, намагаючись знайти фактори, які б мали цей потенціал для учасників тренінгу, ми прийшли до шкали “за — проти” смертної кари. За цією ознакою група поділилася прак- тично на дві половини. За Е.Самюелсом, центральною проблемою сучасності є пошук можливості “перевести наші емоційні, тілесні та уявні відповіді на Бо- снію, екологічну катастрофу, поширення бідності в дію”. Так і в на- шому випадку саме фактори, які в сучасному світі викликають емоцій- ний відгук широких верств населення, мають поляризуючий потенціал для формування нових політичних сил. Такими новими політичними силами виявляються, за Е.Самюелсом, організації третього сектора — недержавні (громадські неприбуткові) організації (НДО), які беруть початок безпосередньо з ініціативи громадян, конкретних соціальних груп. Саме вони несуть на собі живий емоційний заряд політичної участі їх членів. Аналізуючи особливості вітчизняного третього сектора, мож- на зазначити, що більшість НДО в Україні фінансово, а отже, якоюсь мірою й ідеологічно залежить від західного, переважно американсько- го, капіталу. Головною стратегією більшості фондів, що фінансують активність НДО, є трансляція досвіду слов’янських країн, які більш успішно долають трансформаційний етап розвитку (Чехія, Польща), в економіку та політику України. Поряд із цим фонди вимагають, щоб визначення проблем, на розв’язання яких було б спрямовано гроші, брали на себе представники НДО, тобто жителі України, що, на думку представників фондів, є гарантією “природності” дій НДО, їх адекват- ності місцевим умовам. Проте, як свідчить практика, багато таких організацій виникає під конкретні гроші і закінчує своє життя разом із припиненням фінан- сування. Моніторинг активності НДО м. Харкова засвідчив, що лише 300 (17,6%) НДО із зареєстрованих 1700 реально працюють (дані центру “Громадянські ініціативи”, 2000). Активність більшості тих НДО, які плідно працюють, аж ніяк не нагадує “ресакралізації” полі- тики, яка має місце на Заході, де такі організації, виникаючи безпосе- редньо з народу, несуть енергетику щирого ентузіазму. Вочевидь, на теперішній час така підтримка ззовні не є достатньою для розвинення засад громадянського суспільства на вітчизняному грунті. Внеском у розв’язання цієї проблеми, на нашу думку, може стати переосмислення концепції викладання соціальних дисциплін (соціології, політології, психології) у вузах. Головним завданням нової парадигми повинно стати формування простору діалогу між виклада- чем-науковцем і студентською аудиторією. У ході цього діалогу ви- кладач повинен мотивувати та допомагати студентам самостійно ста- вити й опрацьовувати проблеми, які є найбільш актуальними для сус- пільства та особисто для кожного студента. Передання інформації від викладача до студентів має базуватися на реальних потребах студентів у цій інформації. Саме в такому вигляді можливе створення елементів того, що Ю.Габермас визначив як “деліберативна” демократія, тобто демократія як комунікативний дискурс, у формуванні якого беруть участь усі чле- ни суспільства. У межах такого дискурсу можливе виникнення приро- дних для українського суспільства форм політичної участі, формуван- ня нових політичних цінностей та орієнтирів. СОЦИАЛЬНАЯ ОРГАНИЗАЦИЯ ОБЩЕСТВЕННЫХ ОТНОШЕНИЙ: ФОРМЫ ПРОТИВОСТОЯНИЯ Журов М.С., г.Симферополь В настоящее время появилось большое количество работ, в которых с позиции самых различных подходов объясняется природа происходящих социальных явлений. Во многих случаях даются недостаточно обоснованные заключения, служащие базой для осуждения прошлого и настоящего в развитии нашего общества. Понимая важность данного вопроса в формировании социально- политических взглядов молодёжи, в учебных программах Университета внутренних дел ему уделяется особое внимание. Для объективной оценки происходящих явлений прежде всего, рассматриваются определяющие характеристики формирования взаимообусловленных совместных отношений и на их базе строятся те варианты, которые возможны при данном их соотношении. Природа взаимообусловленных совместных отношений опре- деляется направленностью интересов и силой их проявления. Ограничиваясь только этими характеристиками, рассмотрим возможные формы социальной организации общественных отношений. Касаясь оценки силы проявления конкретных интересов, целесообразно говорить о том, что она может быть совершенно одинаковой у каждой из сторон или что стороны имеют разное её проявление вплоть до абсолютного превосходства одной из них над другой. Относительно направленности интересов можно говорить о полном их совпадении либо определённой степени различия, достигающего их диаметральной противоположности. При таком наборе характеристик и вариации их значений можно отметить следующие виды организации отношений. Условия, когда наблюдается различные сила и направленность сталкивающихся интересов. Естественно, что в конкурентных отношениях побеждает более сильная сторона, подчиняя себе слабых либо уничтожая сопротивляющихся. Такая форма властных отношений широко известна как диктат, или авторитаризм. Подчинившиеся придерживаются соответствующей направленности интересов как в добровольной, так и в принудительной форме. Длительное сохранение диктата приводит к упорядочиванию направленности интересов и постепенному формированию структуры отношений при соблюдении одинаковой направленности, но разной силы их выражения. Такая форма отношений приобретает командно- административную организацию. Имея единую направленность, более слабая сторона стремится достичь равенства, обеспечивая тем самым облегчение усилий второй стороны в достижении совместных интересов. Этот процесс продолжается до полного выравнивания силы выражения интересов при одинаковой их направленности, что характеризует наступление демократической формы, когда контроль за инакомыслящим или недостаточно убеждённым полностью утрачивает сущность. Основная цель такой организации отношений заключается в существовании свободного поиска более эффективной реализации совместной обусловленной направленности интересов. Несущественное отклонение от исходной направленности фактически остаётся в пределах допустимой толерантности оценки проис– ходящего. Постепенно такая разнонаправленность увеличивается при сохранении прежней силы её проявления. Этот предел определяет развитие анархии, когда любая из сторон не может оказать решающего воздействия на другую, если даже направленность её интересов стала существенно различимой. Начинается переход к конкуренции. Разнонаправленность удовлетворения своих интересов приводит к тому, что стоимость усилий в достижении цели одного из направлений оказывается более низкой, у другого более высокой. Как результат этого изменяется накапливаемый потенциал силы защиты своих интересов и вновь происходит формирование отношений сторон, обладающих различной направленностью интересов и силой их проявления, что в нарастающей конкурентной борьбе неизбежно влечёт диктат. Таким образом, каждая из форм отношений в процессе своего развития и организации естественным образом зарождает следующую, создавая тем самым замкнутый цикл таких переходов. При рассмотрении изложенных положений не говорилось о времени существования той или иной формы отношений, что является естественным в представлении закономерностей их развития в фазовых пространствах. Полученное представление позволяет говорить о цикличности смены различных форм совместных взаимообусловленных отношений и неизбежности их протекания. В настоящее время особое внимание уделяется демократической форме организации отношений и предпринимаются самые различные попытки обоснования её как лучшей, а следовательно — и стремлению к максимально длительному сохранению этой формы. Естественно возникает вопрос о принципиальной разрешимости данной задачи. Анализ рассмотренного представления приводит к тому, что наиболее устойчивое состояние может находиться на траектории, которая в определённой степени обязательно проходит через каждую из отмеченных фаз. Однако необходимо учесть, что в данном случае не раскрывалась сущность — какая из сторон имеет превосходство, а при оценке направленности говорилось о разнонаправленном варианте складывающихся отношений. Фактически возможен случай, когда при одной и той же силе проявления может измениться направленность интересов у одной и той же стороны на противоположную. И если говорить о диктате как превосходстве одного направления над другим, то диктат может сохраниться за одной и той же стороной, но направленность её интересов изменится на противоположную. Введение этих уточнений усложняет представление о структуре возможных форм отношений и из четырёх рассмотренных при данных дополнениях образуется девять, которые полностью охватывают все существующие варианты взаимообусловленных отношений. Основываясь на таком описании различных форм организации общественных отношений, можно более глубоко изучать особенности переходных периодов. В каждом конкретном случае отмечается специфика поведения и самой сути деятельности политических партий и общественных структур. Появление большого количества партий и общественных организаций за короткий период свидетельствует о существенном расхождении интересов различных социальных групп населения. Выбранные пути их интересов не могут быть равнозначными, что через определённый период приводит к изменению их силового потенциала противостояния. Расхождение интересов и начало их конкурентной борьбы характеризует период анархии и ослабления целостного потенциала общества. Усиливающиеся разногласия ведут к формированию диктата более сильного, появления скрытой, “теневой”, оппозиции и повторения нового этапа прохождения замкнутого цикла общественного развития отношений. Изложенная форма описания структуры совместных взаимообусловленных отношений наблюдается и применима не только к социальным слоям, классам, их партиям и общественным организациям. Она в полной мере может быть использована для описания внутрипартийных отношений и в целом, когда можно говорить об отношении двух сторон, где под стороной понимаются отдельные лица, группы, целые объединения, государства или их коалиции. Такое представление природы формирования и организации взаимообусловленных отношений в значительной степени повышает уровень социальной грамотности молодёжи и помогает ей разобраться в истинной направленности целей и интересов большого числа партийных и общественных организаций в перестроечный период в нашем обществе. ОТКЛОНЯЮЩЕЕСЯ ПОВЕДЕНИЕ С ПОЗИЦИЙ СИСТЕМНОГО ПОДХОДА Иванова Т.В., м.Сумы Трансформационные процессы, имеющие место а нашем об- ществе, сопровождаются процессом выраженной смены ценностей и поведенческих стереотипов. Следует при этом подчеркнуть, что естес- твенным состоянием системы любого уровня является ее постоянная изменяемость и взаимодействие с внешней средой. При этом наибо- льшей степенью сложности и отимальной способностью эволюциони- ровать обладают системы, являющиеся одновременно носителями свойств упорядоченности и хаотичности. Дезорганизация системы не связана с возмущающим воздействием внешних факторов, а является ее внутренним свойством. Упорядоченность и организованность также выступают спонтанным процессом, в определенной степени являясь обратной стороной хаоса и беспорядка. Представлением о том, что поведение, изначально относимое к отклоняющемуся, может быть квалифицировано как обладающее функциями стабилизации по отношению к социальной системе в це- лом, связано с именами Э.Дюркгейма и Дж.Мида. Оба автора акценти- руют внимание на необходимости наличия в обществе дезорганизую- щих элементов, которые вместе с тем являются одним из важнейших условий его устойчивого существования. При этом системный уро- вень, с позиций которого рассматривается данная девиация, определя- ет ее оценку как стабилизационного, дезорганизующего элемента. Итак, отклоняющееся поведение может быть квалифицирова- но как таковое с известной степенью относительности. Любому виду девиации можно найти ее поведенческий аналог, который при опреде- ленных исторических, культурных, экономических и т.д. условиях считался не просто общепринятым, но — необходимым. Если исхо- дить из того, что наличие отклонений в социальной системе является одним из важнейших условий не только ее сохранения, но и развития (широкое распространение девиаций разных форм и степени проявле- ния убеждают нас в этом), то вопрос изучения перемещается несколь- ко в иную плоскость. В частности, встает вопрос о вкладе конкретного вида отклоняющегося поведения в обеспечение жизнеспособности социальной системы в целом. Кроме того, интересным представляется анализ качественного соотношения разных форм девиаций на том или ином этапе общественного развития. В самом общем виде отклоняющееся поведение может быть определено как один из структурно-функциональных элементов соци- альной системы, имеющий большое значение для существования сис- темы в целом. Отклоняющееся поведение, обладая свойством деструк- тивности, может быть рассмотрено как момент развития системы. Бе- зусловно, в отклоняющемся поведении присутствует негативное нача- ло, которое связано с самым широким спектром нарушений функцио- нирования социальной системы. Одновременно, будучи рассмотрен- ными в более широком системном аспекте, отдельные социальные от- клонения окажутся носителями качественно-позитивных признаков, повышающих степень адаптированности данной социальной системы. С другой стороны, варианты социальной нормы в конкретный период, будучи рассмотренными в широком социальном и временном аспектах, могут быть квалифицированы как безусловные отклонения, не только дестабилизирующие данную социальную систему, но и в перспективе способствующие ее разрушению. Таким образом, в каждый конкретный момент в социальной системе можно выделить структурные элементы разных уровней раз- вития, в той или иной степени определяющие качественный уровень ее существования и эволюции. Ниже приведены результаты социально-психологического ис- следования лиц, проживающих на территории Сумской области (N=450). Изучалось отношение респондентов к разным поведенческим формам, которые в конечном итоге могут повлиять на функциониро- вание социальной системы. Наиболее допустимыми формами поведения в выборке (счи- тало их приемлемыми более 60% испытуемых) оказались варианты, связанные с пассивным отношением к действительности, самообесце- ниванием, жертвенностью. Эти виды поведения можно назвать психо- логическими девиациями. Чрезмерное количество индивидов с ука- занными установками делает данную социальную систему косной, мало подверженной изменениям, а поэтому — неконкурентоспособной по сравнению с системами, где больше индивидов с активной жизнен- ной позицией. Девиации, отношение к которым находится в состоянии опре- деленного баланса, в исследованной выборке (45%—55%) относятся к сфере морально-этической и включают разные варианты взаимодейст- вия с окружающими. Их в самом общем виде можно расположить на оси “кооперация —конкуренция”. При этом среди молодого поколения явно преобладает тенденция относиться к окружающим как к объектам для достижения собственных целей. Лица с высшим образованием, с одной стороны, отрицая варианты грубого, бесцеремонного отношения к окружающим, склонны использовать в общении психологическое давление. Варианты поведения, отношение к которым находится в сфере потенциального роста (15%—40%), включают правонарушения в эко- номической сфере и варианты неповиновения власти. При этом в гру- ппе молодых мужчин с высшим образованием, проживающих в облас- тном центре, указанные варианты поведения входят в группу распрос- траненных. Варианты поведения, уровень принятия которых в выборке не выходит за пределы, которые могут разрушить данную социальную систему (5%—15%), включают преимущественно правонарушения, которые можно отнести к явно деструктивным — убийство, а также суицидальное поведение, насильственные действия по отношению к государственным институтам. В зону табуированных форм девиаций (менее 5%) входит по- ведение, связанное с употреблением наркотиков, насилием по отноше- нию к детям и распространением заболеваний, передающихся поло- вым путем. Следует отметить, что отношение к табуированным фор- мам поведения достаточно иррационально, что выражается в несопос- тавимости тяжести последствий некоторых видов девиаций с количес- твом лиц, их осуждающих. Результаты исследования дают возможность утверждать со значительной долей уверенности, что в проблемах, которые в настоя- щий момент стоят перед Украиной, немаловажную роль играет субъе- ктивный фактор. Характерной особенностью исследованной выборки, которая, вероятно, является отражением национального менталитета, является выраженная ориентация на пассивные поведенческие формы. Подобное поведение, не являясь отклоняющимся в общепринятом плане, тем не менее, в настоящий период включает в себя выраженный момент деструктивности. Разрушению может подвергнуться отдель- ный индивид с подобными установками, не предпринимающий ника- ких усилий для повышения собственного жизненного уровня, а ориен- тирующийся на помощь со стороны государственных структур. Раз- рушиться может и социальная группа, где преобладают индивиды с пассивными установками, так как она не является достаточно мобиль- ной, способной быстро реагировать на внешние изменения. Преобла- дание в социальной группе индивидов с пассивными ориентациями делает данную группу, кроме того, инертной, не способной к восприя- тию инноваций. Соответственно, лица с мобильными установками, входящие в такую социальную группу, не только будут чувствовать определенный дискомфорт, но и, подвергаясь своеобразному психоло- гическому давлению, ориентированному на унификацию членов груп- пы, будут стремиться ее покинуть. Кроме того, в настоящий момент, по крайней мере, в исследу- емой выборке, носителями либерально-демократических ценностей являются лица с повышенным уровнем деструктивных установок. Со- вершаемые ими правонарушения (кражи, взятки, неуплата налогов) субъективно ими воспринимаются как единственно нормальный спо- соб поведения в существующей ситуации. Вместе с тем данные виды правонарушений влекут за собой также неизбежное рассогласование структурных элементов социальной системы, что, в конечно итоге, может привести к разрушению существующих в настоящее время со- циальных инструментов и общественных отношений. ФЕНОМЕН ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ У КОНТЕКСТІ ТЕОРІЇ КОГНІТИВНОГО ДИСОНАНСУ ЛЕОНА ФЕСТІНГЕРА Климчук Н.В., м.Київ Теорія когнітивного дисонансу, запропонована Леоном Фесті- нгером ще у 50-х роках, до сьогоднішнього дня викликає досить багато запитань і не може застосовуватися для пояснення соціальних та полі- тичних явищ без жодних пересторог. Але, з іншого боку, вона допома- гає зрозуміти і пояснити якщо не всі, то велику частину проблем, пов’язаних зі значним оновленням системи повсякденних знань на рівні цілого соціуму, а також суттєвої потреби переглянути соціальні уявлення. Всі ці явища мають особливе значення на посткомуністичному просторі. Саме тут протягом останніх десяти років відбувається серйозна, іноді жорстока боротьба за проникнення у масову свідомість нових соціальних стереотипів, вироблення якісно відмінної від попередньої системи цінностей, засвоєння інакших соціальних уявлень, створення необхідних для сучасного життя соціальних підходів, які мають дуже мало спільного з тими, що культивувалися і підтримувалися протягом дуже тривалого часу. За загальною згодою, саме старі зразки взаємодії із соціумом, а також відсутність нових способів реагування на соціальне та політичне життя становлять ледь не головну проблему сучасності в Україні та інших країнах- республіках колишнього СРСР. Саме ригідність у сприйманні нового, незгода відмовитися від старого на рівні індивідуальної та групової свідомості визнається багатьма науковцями, політиками, представниками різних соціальних груп і прошарків як головний чинник, що заважає українському суспільству вийти на новий рівень існування та розвитку, зробити відчутний крок у поступі до економічного та соціального благополуччя. З огляду на вищезгадані проблеми, переважна більшість яких пов’язана з труднощами сприймання і адаптації нового на рівні індиві- дуальної та масової свідомості, теорія когнітивного дисонансу вида- ється однією з тих психологічних теорій, які можуть дати правильний поштовх у відшуканні шляхів розв’язання численних соціальних та політичних проблем. Однією з головних тез теорії Леона Фестінгера є те, що існу- вання у свідомості двох протилежних за своїм змістом когніцій, які стосуються одного й того самого питання, створює напруження і від- чуття психологічного дискомфорту. Цей внутрішній конфлікт потре- бує вирішення і примушує індивіда застосовувати певні стратегії на- буття внутрішньої стабільності та усування напруги, пов’язаної з не- можливістю поєднати у системі своїх уявлень та знань релевантні ди- сонантні елементи. При цьому існують різні шляхи залагоджування зазначеної проблеми: можна засвоїти нове знання і відкинути старе або ж навпаки — можна піти шляхом закріплення старого знання, всіма спо- собами применшуючи значення нової інформації і психологічно відкида- ючи її. Сьогодні навіть при найближчому розгляді ми можемо досить легко простежити обидві тенденції реагування на когнітивний дисо- нанс, спричинений значними змінами у суспільстві та політичному просторі країни. На думку Г.Г.Дилігенського, категорія когнітивного дисонансу перш за все придатна саме для розуміння тих ситуацій, кот- рі пов’язані зі змінами у найсуттєвіших уявленнях, що торкаються ці- лої структури: у політичних орієнтаціях та цінностях, в узагальненому образі суспільства, в образі харизматичного лідера, який символізує переконання та вірування людей. Саме з цього погляду феномен багатопартійності видається одним з тих явищ, що поповнили низку когніцій, які значною мірою суперечать застарілому уявленню про однопартійну систему як єдино можливу і прийнятну частину політичної дійсності. Сама можливість приєднатися до тієї політичної партії, програма якої найбільше відповідає соціально-політичним уявленням окремого індивіда, мусить бути усвідомлена і сприйнята через складний процес психологічних змін у структурі реагування на політичну реальність. Існування величезної кількості політичних партій та об’єднань у сучасному політикумі країни свідчить про те, що соціум до певної міри подолав психологічний спротив та упередження до феномена політичної партії і навчився сприймати її як можливість активно і згідно з власними потребами та уявленнями впливати на соціальні та політичні процеси через участь у цих соціальних групах. Зараз ми не ставимо перед собою мету заглиблюватися в особливості функціонування політичної партії в умовах українського суспільства, оскільки це досить складне і неоднозначне питання. В межах даного тексту ми робимо спробу зосередитися на феномені виникнення і усталення багатопартійності, який, на нашу думку, може дістати досить прозоре пояснення за допомогою застосування теорії когнітивного дисонансу. Факт подолання за досить короткий час жорсткого соціально- го стереотипу, що переходить в соціальне уявлення, про можливість існування лише однієї політичної партії на території однієї окремо взя- тої країни вимагає окремого досить ретельного наукового аналізу. Ви- никнення все нових політичних партій свідчить, з одного боку, на ко- ристь позитивних змін у свідомості суспільства, з другого — про не- упорядкованість і стихійність інституційної сфери країни. Відповідаю- чи на запитання, як сталося, що створення і функціонування політич- них партій набуло серйозної динаміки, не можна не звернутися до од- ного з ключових моментів теорії Фестінгера, а саме феномена соціаль- ної підтримки як одного зі способів подолання когнітивного дисонан- су. Леон Фестінгер розглядає соціальну групу, якою, без сумніву, ви- ступає політична партія, як одне з головних джерел його і виникнення, і подолання. Бажання індивіда відшукати навколо себе інформацію, яка підтримала б його намір залишатися на позиціях попередніх заста- рілих переконань, як і бажання знайти соціальну підтримку з приводу власного переходу до нових поглядів та уявлень, може стати однією із головних причин приєднання до певної політичної партії. Існування групи однодумців (політичної партії), яка б так само намагаються за- лишатися в межах колишньої системи цінностей або прагнуть вироби- ти і прийняти нову систему цінностей, що більше відповідала вимогам сьогодення, дає додаткову можливість подолання психологічного на- пруження як наслідку виникнення когнітивного дисонансу. В основі бажання окремого індивіда приєднатися до політично спрямованої соціальної групи лежить досить багато причин найрізно- манітнішого характеру. Однією з них може вважатися усвідомлення необхідності та можливості брати активну участь у житті суспільства і реально впливати на перебіг соціальних та політичних процесів, що відбиваються на повсякденному існуванні людини. Але при цьому не варто обходити увагою іманентну потребу суб’єкта не тільки функціо- нувати у заданому соціальному середовищі, але й мати систему логіч- но вибудуваних і пов’язаних між собою уявлень про закономірності його існування, потребу бачити власне місце і роль у цьому середови- щі. Індивід повсякденно стикається з новою інформацією, яка вимагає опрацювання і впливає на попередню систему уявлень про соціальне оточення і власне місце у ньому, а вступає заходить у конфлікт з уже існуючою системою переконань. Фестінгер вирізняє два головних шляхи усунення когнітивного дисонансу, котрий виникає як наслідок соціальних розбіжностей: суб’єкт може змінити власну думку на більш поширену або переконати того, хто висловлює незгоду з його переко- наннями, у необхідності перейти на його позицію. Умови функціону- вання політичної партії дають можливість піти будь-яким з цих шля- хів, переслідуючи одну й ту ж мету — подолання психологічного на- пруження, викликаного конфліктом між дисонантними когніціями. Дослідження психологічних аспектів феномена політичної партії із застосуванням теорії когнітивного дисонансу Леона Фекстін- гера видається одним з тих шляхів, які дають можливість повноцінно проаналізувати багато дискусійних моментів, що виникають сьогодні у соціально-політичній сфері України та інших посткомуністичних дер- жав. Дослідження ж явища самої політичної партії виглядає особливо актуальним, оскільки партійне життя набирає все активніших та жва- віших форм і особливого впливу на тлі соціальних та політичних змін у суспільстві. СОЦIАЛЬНО-ПСИХОЛОГIЧНI АСПЕКТИ ПОЛIТИЧНОЇ УЧАСТI ГРОМАДЯН У ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСАХ Коваль М.А., м.Київ Орієнтації психології індивіда як суб’єкта політичного проце- су визначаються передусім його ставленням до політики як до специ- фічної сфери суспільного життя і особливої форми діяльності. Сього- дні ми ще не можемо сказати, що в українському суспільстві створені передумови для цивілізованих форм політичної участі, під якою ми розуміємо систему суспільно-психологічних форм, методів і засобів впливу на політичні інститути влади з боку суб’єктів політичних від- носин для досягнення власної мети. Поняття політичної влади викори- стовується тут для уточнення широко вживаного у вітчизняній літера- турі терміна “політична активність” мас. Демократія і суверенітет сприймаються як велика цінність, ус- відомлюються більшістю населення як необхідна умова та мета пере- будови суспільства на нових засадах. Але водночас очікування, викли- кані проголошенням цих принципів, перевищують можливості їх задо- волення. Це відрізняє Україну від країн Центральної Європи. Розбудо- ва демократичних засад в Україні певний час гальмувалася відсутніс- тю Конституції, але й із прийняттям Основного Закону не відбувається або відбувається досить повільно, невпевнено дійсна консолідація держави й суспільства й досі, навіть після створення більшості в Вер- ховній Раді відсутня чітка взаємодія політичних інститутів і гілок вла- ди. Специфічною рисою політичної участі в Україні на сьогодні є без- системність. Вона пронизує весь суспільний організм. Значну, а можливо, й вирішальну роль у розв’язанні проблем, пов’язаних з розбудовою правової демократичної держави, відіграє суб’єктивний чинник, передусім чинник політичної участі мас: в Укра- їні він має спонтанно-стихійний, майже нерегульований характер дій. Мають місце суперечливі механізми політичного впливу та протиріччя інтересів великих і малих соціальних груп, домінування партій загаль- них ідей над партіями масових інтересів. А звідси — неадекватність їхніх дій щодо своєї соціальної бази. Тому політичний плюралізм — це поки що більшою мірою плюралізм заперечення чужих поглядів і по- зицій замість утвердження власних. Становлення правових форм полі- тичної участі в Україні ускладнюється відсутністю стійких традицій політичного плюралізму. Сімдесят років за людей думали, і наявнiсть власних поглядів розцінювалася як тяжкий гріх. Тому і політичні ліде- ри, і державні чиновники зважають лише на свою думку, не прислу- хаються до міркувань інших. Ця, м’яко кажучи, непоступлива позиція вносить до політичного процесу агресивні форми політичної участі, ворожнечу, непотрібні шуми в просторі ідей. Змінилося ставлення і до політичних лідерів, і до партій: від довіри до неприйняття. Демократизм суспільства вимірюється не кількістю партій, а ступенем залучення людей до вирішення загальносуcпiльних завдань. Участь у діяльності політичних організацій, рухів, партій може певною мірою посприяти зменшенню психологічної напруги в українському суспільстві від відчуття невизначеності ситуації. Необхiдні ево- люцiйна поступовість і поетапність у змiнах для того, щоб і політичні партії, і окремі індивіди як конкуренти у боротьбі за владу психологіч- но звикли до толерантних форм взаємодії. Необхідність поступовості і поетапності у просуванні до де- мократії зумовлена також тим, що “масова людина” в Україні тою чи іншою мірою консервативна за своєю психологією і зміни у її світо- гляді, звичках і звичаях відстають від зміни самих умов життя. Людина відштовхує це нове, незважаючи на його об’єктивно прогресивний характер. Головне джерело соціальної напруги криється у суперечності між швидкими змінами у політико-економічній царині та інертністю у царині соціально-психологічній. Безперервна, не завжди продумана трансформація суспільної системи, її органів, їх незбалансованість є постійним збудником конфліктів між державними структурами та громадянами. За таких умов особливу роль у розв’язанні конфліктів має відігравати свідома політична участь. Будь-які демократичні пере- творення матимуть успіх тільки за умови досягнення національної зла- годи. Історичний досвід свідчить, що до політичного консенсусу при- ходять не шляхом постійних суперечок, сварок, а завдяки неупередже- ному аналізові конкретних політичних кроків, через політичний діа- лог, через національну ідею. Кардинальні зміни у царині політичної культури у перехідний період завжди істотно впливають на становище особи в суспільстві. Культура поведінки індивіда є одним із важливих соціально- психологічних аспектів, від якого великою мірою залежить саморегу- лювання політичного клімату в державі. Так, ще З.Фрейд підкреслю- вав, що люди завжди застосовують у своїх діях, спрямованих на здо- буття влади, такі методи, що легко можуть знищити один одного, але культура “перемагає хибні агресивні пристрасті шляхом їх послаблен- ня, вона обеззброює їх і залишає під наглядом інстанції, що всередині самого індивіда”. Незалежність України по-новому поставила проблему полі- тичної участі громадян в умовах складних політичних відносин. Для особистості відкрилися нові можливості. Притому реальні можливості самоідентифікації та самореалізації у контексті цілей та завдань розви- тку держави, ідеології та психології новоутворених соціальних спіль- нот. Потрібен певний час. Необхідно зрозуміти, що зв’язок між назва- ними процесами дуже складний. Втім, очевидно, що досягнення реа- льної, а не формальної незалежності України неможливе без глибин- них змін на рівні психології окремої особистості, що у свою чергу мо- жливе тільки у демократичному суспільстві при подальшій активній участі громадян в державотворчому процесі. ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ ВИЯВЛЕННЯ ІНТЕРЕСІВ РІЗНИХ СОЦІАЛЬНИХ ГРУП У ПОЛІТИЧНОМУ ПОЛІ УКРАЇНИ Кондратюк А.А., м.Київ Якщо прийняти за основу твердження, що політика — це ак- тивна форма діяльності соціальних суб’єктів щодо реалізації власного інтересу в конкурентному середовищі позицій яка виражається в конк- ретних вчинках, то неважко зрозуміти, що сферою політичної діяльно- сті є сфера взаємодії різноманітних інтересів в усіх галузях суспільно- го життя. Отже, суб’єктами політичної діяльності виступають носії суспільних інтересів, а саме: індивіди, соціальні групи та спільноти. В суспільному житті детермінація діяльності соціального суб’єкта об’єктивною закономірністю не завжди опосередковується його інтересами. Так, у просторі українського суспільства активність соціальних організацій зумовлена здебільшого ідеями і мотивами, да- лекими від власних інтересів. З метою розглянути причини такого ста- ну речей проаналізуємо взаємовідносини між ідеями та інтересами. Соціологи, що аналізують протиріччя посттоталітарної свідо- мості, пояснюють апатію, пасивність населення і навіть опір значної частиною проведенню реформ наступним чином: люди в перший пері- од переходу були мотивовані і керувалися швидше цінностями, ніж інтересами. Інтереси існували ніби відокремлено або не були виражені взагалі. Взаємовідносини ідей та інтересів виступають досить склад- ними, а інколи й суперечливими. Аналізуючи природу потреб та інте- ресів, багато авторів вказують, що ті, на відміну від ідей, мають “гли- бинно-внутрішній”, “ненав’язаний зовні”, набутий в процесі особисто- го індивідуального досвіду характер. Саме цим потреби та інтереси відмінні від ідей (ціннісних уявлень) і мотивів (зумовлених ціннісними уявленнями версій поведінки). При цьому інтерес, який тлумачиться як спрямованість на предмет потреби більшою мірою, ніж потреба, характеризує активність суб’єкта діяльності та його вибірковість у ме- тодах діяльності. Засвоєння ідей передбачає їх проникнення в інтереси і те, що саме останні стоять за ідеями. Приживання ідей, масштаби їх поши- рення та спонукальна здатність зумовлені тим, якою мірою пов’язані ідеї з інтересами. Проблема українського суспільства полягає не тільки в тому, що більшість суспільних організацій керується не власними інтереса- ми, а ідеями, але й у тому, що управлінська еліта залежить від інтере- сів фінансових корпорацій, ринкових інтересів більш сильних держав та міжнародних організацій. Багато ідей та моделей просто імпортова- ні від західних сусідів, і наша політична еліта, на жаль, вирішує здебі- льшого свої меркантильні інтереси в рамках інтересів цих організацій. Зазначимо, що діяльність конкретних державних і недержав- них інститутів різна за своєю силою і спрямованістю впливу на суспі- льні процеси та на здійснення державної політики. Розглянемо суспільство як сукупність індивідів, груп та об’єднань, які перебувають в певних відносинах між собою, а державу як певну суспільну надструктуру, функцією якої є регулювання суспі- льних відносин, а також соціальних процесів. Має сенс класифікувати соціальні структури, окремих індивідів та їх об’єднання як учасників суспільних відносин на типи, залежно від ступеню впливу на надстру- ктуру та на соціально-політичні відносини та від степеню виявлення власних інтересів у своїй діяльності. Можна виділити шість типів уча- сників суспільних відносин, а саме: 1) учасники, діяльність і поведінка яких значною мірою грун- туються на ідеях та віруваннях, котрі поширюються іншими учасни- ками, але їх інтереси не знаходять прямого відображення в її діяльнос- ті, індивідуальний вплив на суспільні відносини відсутній (представ- ники даного типу найбільш поширені у суспільстві — це законослух- няні громадяни, які не займають високих державних посад і не воло- діють великим капіталом, та їх об’єднання); 2) учасники, на діяльність і поведінку яких мало впливають загальноприйняті ідеї. Їх вплив на суспільні відносини близький до нуля або епізодичний, а вияв їх інтересів виражається в діяльності, здебільшого неприйнятного у даному суспільстві характеру. Слід за- значити, що представники цеї категорії — потенційні учасники реак- тивних впливів. Це, як правило, нелегалізовані об’єднання, представ- ники злочинного сектора, інколи особи з девіантною поведінкою тощо; 3) учасники, які належать до надструктури, діяльність і пове- дінка яких значною мірою визначаються поширеними в даному суспі- льстві ідеями. Вони є провідниками і поширювачами ідей в суспільст- ві, власні інтереси підпорядковані ідеям або мало виражені в їх діяль- ності. Це державні службовці, діяльність яких суворо регламентована різноманітними адміністративними актами, та деякі громадські об’єднання тощо; 4) учасники, які належать до надструктури. Їх діяльність знач- ною мірою визначається надструктурою. Їх індивідуальний влив на надструктуру і на суспільні відносини значний. Інтереси цих учасників здебільшого знаходять своє відображення в ідеях, поширюваних у су- спільстві. До цеї категорії належать політичні діячі та громадяни, які займають високі державні посади, рішення яких в тій чи іншій мірі впливають на суспільні процеси; 5) учасники, діяльність яких значною мірою перебуває під впливом надструктури, але активність підпорядкована власним інтере- сам (громадські та комерційні організації, політичні партії, мета діяль- ності яких — задоволення власних матеріальних, духовних та соціаль- них потреб, здійснення намірів у сфері політики і влади); 6) учасники, діяльність яких деякою мірою перебуває під впливом надструктури, але їх вплив на останню і на суспільні відноси- ни значний. Власні інтереси цих учасників здатні формувати ідеї, а інколи мають великий вплив на умови діяльності всіх інших учасників суспільних відносин (суб’єкти, які володіють великими капіталами, транснаціональні корпорації тощо). Українське суспільство можна охарактеризувати малою пред- ставленістю учасників п’ятого типу, великими впливами з боку інтере- сів учасників шостого типу та великою кількістю імпортованих ідей (тобто тих, за якими стоять не внутрішні інтереси українського суспі- льства). І хоча ці ідеї досить привабливі, вони не набирають спонука- льної сили, що свідчить про малий їх резонанс з істинними потребами народу. Ми спостерігаємо, як губляться інтереси нашої політичної та управлінської еліти на фоні інтересів впливових міжнародних органі- зацій та й інших держав. Питання дослідження чинників формування інтересів учасни- ків відносин у просторі українського суспільства заслуговує на особ- ливу увагу. Навіть тільки попередньо дослідивши твори української класичної літератури, можна виявити основні “когніції”, закріплені в архетипах “несвідомого” українського народу. Яскраво простежується спрямованість на повстання проти представників панівного устрою або на пошук доброзичливого господаря, причому мало відображають- ся інтереси та погляди представників цього панівного устрою. Такі когніції формують, на наш погляд, настанови на взаємодію, де суб’єкти взаємодії діють в рамках виграшу — поразки (тобто однобіч- ного виграшу) або один з суб’єктів очікує на допомогу більш сильного партнера. Мало простежуються когніції на взаємодію з обабічною ви- годою. А особливо цікаво, що інтереси української політичної еліти мало представлені в декларованих ідеях, які так довго намагаються прищепити українському народу. УКРАЇНСЬКА ФЕМІННІСТЬ У КОНТЕКСТІ СУЧАСНОГО ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ Лебединська І.В., м.Київ У пострадянському культурологічному дискурсі домінує думка, що українська культура в своїх глибинних смислах, інтерпретаційному дискурсі, досвіді виправдання та самокритики є культурою фемінною. Феміністична політична теорія та феміністичний критичний дискурс виникли як дискурс, що проблематизує досвід існування жін- ки в суспільстві. Отже, навіть із суто прагматичної точки зору фемініс- тична теорія має бути цікавою. І хоча поки що у визначенні фемінізму переважають такі оцінки, як маргінальний, акцентуйований, а інколи і ще жорсткіше — девіантний, ми вважаємо такий стан речей закономі- рним. Традиційно зорієнтована радянська і пострадянська культура, в якій право особистості на власний (інший) вибір, власну (іншу) позицію розчинялося в колективних формах ідентичності та свободи, науковий дискурс якої був переважно позитивістським, принципово байдужим до екзистенційних вимірів індивідуального буття, не може толерантно ставитися до політичного проекту та наукової позиції, які мають яскраво виражений критичний характер щодо базових цінностей цього суспільства. Спробуємо розібратися, на що посягає феміністична ідеологія і чому фемінізм, який, за визначенням відомої нідерландської феміністки доктора філософії Сорбонського університету Розі Брайдотті, “звільняє в жінках бажання свободи, легкості, справедли- вості та самовдосконалення”, викликає таке непорозуміння і роздратування. Основним внеском фемінізму в сучасну науку вважається критика маскулінності та сексизму. Що означають ці фундаментальні для феміністичної картини світу поняття? У концепції традиційного психоаналізу поняття маскулінності та фемінності трактується таким чином. “Маскулінний, маскулінність (masculine, masculinity) стосуються партнерів по поведінці, настановах тощо, які розглядаються в якості психологічних вторинних статевих ознак чоловіка. Класичній теорії властиво припускати наявність невід’ємного внутрішнього зв’язку маскулінності з активністю, агресивністю, садизмом та суперництвом. Фемінний, фемінність (feminine, feminity) стосуються партнерів по поведінці, настановах тощо, які вважаються психологічними вторинними статевими ознаками жінки. Класична теорія схильна вважати, що фемінність має суттєвий зв’язок з пасивністю та мазохізмом і що жіноча психологія центрується навколо труднощів, пов’язаних з прийняттям безпорадної позиції” (Райкрофт Ч., 1995). Виявляється, в класичному психоаналізі феномен “мовчання” жінки в культурі має чітке обґрунтування: жінка за своєю психоло- гічною природою — істота пасивна та безпорадна, чоловік же активний і здатний до самоврядування. Аналізуючи цей невеликий уривок тексту, можна реконструювати його логіку — це логіка бінарного мислення. Вперше особливостями мислення, побудованого на бінарних опозиціях, зайнялись антропологи культури, яким, на думку В.Н. Топорова, вдалося виявити, що “в надрах міфопоетичної свідомості відпрацьовується система бінарних (двійчастих) розрізняючих ознак, набір яких є найбільш універсальним засобом опису семантики в міфопоетичній моделі світу і, звичайно, включає в себе 10—20 пар протилежних одна одній ознак, які мають відповідно позитивні та негативні значення: свій — чужий, чоловічий — жіночий, живий — мертвий. На основі цих наборів двійчастих ознак конструюються універсальні знакові комплекси, ефективний засіб засвоєння світу первісною свідомістю”. На зміну міфопоетичній свідомості приходять аристотелів- ський політичний дискурс та антична форма публічної організації жіночого досвіду. В першій історичній формі демократії жінці поруч із дітьми та рабами місця просто не знайшлося. В християнстві на ідеологічному та концептуальному рівнях відбулося закріплення статусу жінки, що склався в античній культурі, міфом, який існує практично в усіх культурах і всюди отримав оцінку міфа про гріхопадіння. Більше того, в усіх культурах відбулося витіснення власної провини чоловіком і перекладання її на жінку — “воззванные богом, они высказали свою боязнь и слагали свою вину — Адам на жену, а жена на змия” (Библейская энциклопедия, 1991). Так в культурному, метафізичному та психологічному сенсі відбулося становлення опозиції чоловіче — жіноче, де смисловою віссю стала подія гріхопадіння. Відтак культурна та екзистенційна доля жінки була вирішена: вона опинилася в жорстко центрованому чоловічому світі. Її периферійне існування було зумовлене подією гріхопадіння, ” зв’язок жінки, сексу та гріха стає основою західного патріархатного мислення” (Кейт Мілет, 1998). Сучасні політичні технологи пропонують різні стратегії виходу з критичного стану, в якому опинилася Україна. Серед них, наприклад, є і стратегія нарощування маскулінності, що її пропонує С.Удовик: “Україні передусім не вистачає маскулінності, яку втілює вміння і здатність нести відповідальність за свої слова і вчинки. У відсутності її властива Україні жіночність якраз більше всього і роздратовує ділові кола західних країн і Росії” (День, 2000). Щоб прояснити різноманітність культурної символіки психологічні стратегії дослідження припускають можливість з’ясування генези того чи іншого символу. Ось чому ми дозволили собі звернутися до класичного міфу про гріхопадіння, який виник дуже давно, але ще й досі залишається для багатьох людей психологічною істиною. Істиною, на якій будуються дитячі ігри, де хлопчик, щоб стати чоловіком, повинен знищити в собі начебто якості дівчинки, і політичні ігри, де політик, щоб стати справжнім політичним “мачо” (“мачизм” — гіпертрофована маскулінність), повинен витравити в собі жіночість, яка є головною причиною гріхопадіння української політики. РЕЛИГИОЗНЫЕ ВЗГЛЯДЫ В СОВРЕМЕННОМ МАССОВОМ СОЗНАНИИ ПОСТТОТАЛИТАРНОГО ОБЩЕСТВА Николова А.И., г.Одесса В советский период религия была вытеснена на периферию общественной жизни, церкви было запрещено вести какую-либо само- стоятельную социально-политическую, благотворительную деятель- ность. Сегодня религия оказалась в центре общественного внимания не только в Украине, но и во всех посттоталитарных странах. За по- следнее десятилетие значительно возросло число действующих прихо- дов. И власти, и оппозиционные политики широко используют рели- гиозные символы. Даже советские авторы говорят о религии как о фу- ндаменте подлинной морали, незаменимом средстве нравственно- духовного возрождения. В моменты кризисного состояния общества растет влияние религии на общественную и личную жизнь людей, ра- сширяется спектр их религиозных и нерелигиозных верований, на- блюдается всплеск всякого рода суеверий, оккультизма, мистики. Данное явление мы наблюдаем сегодня и в нашей стране — обращение в лоно религии людей разных возрастов и профессий, в том числе и среди молодежи. Это и понятно, так как у нее происходит ста- новление ориентаций. Для молодежи изменились социальные условия вхождения в жизнь. Ослабла роль ряда институтов социализации. В этот усложнившийся процесс социального становления юношей и де- вушек нечто новое, ранее им неведомое, вносит церковь. При рассмотрении данных об отношении современного мас- сового сознания к религии необходимо отметить прежде всего рост религиозности и отступление атеизма. Если в 1991 г. религиозная са- моидентификация населения Украины составляла 48%, то в середине 1999 г., например, в западном регионе страны, она возросла до 87,8%, в восточном — до 52,6%. Декларируя свою религиозность, население страны, в том чи- сле и молодежь, скорее указывает на вектор своих преимуществ, не- жели на реальное положение вещей. На самом деле религиозная акти- вность населения невысока: регулярно посещают храмы и молитвен- ные дома только 7,9% взрослого населения, среди молодежи -—6% опрошенных; время от времени — соответственно 37,8% и 32%; редко — 20,9% и 46%; никогда не посещают — 22,3% и 16%. Религия понимается большинством не “религиозно”, а социа- льно-утилитарно, как средство поддержания культуры и морали. Бо- льшинство новых верующих называют себя верующими не столько потому, что они действительно верят в Бога и в неотделимые от веры в Бога основные положения религиозного мировоззрения, а потому, что считают, что религия полезна для общества. Быть верующим — хоро- шо (потому что это стало респектабельным). У большинства лиц, даже идентифицирующих себя как верующие, вера практически не напол- нена никаким конкретным содержанием. Несмотря на бурный рост числа лиц, идентифицирующих себя как верующих, большинство определяет себя не как верующих или атеистов, а как колеблющихся между верой и неверием — 18,2%, ве- рящих не в Бога, а в сверхъестественные силы — 22,8% и людей рели- гиозно индифферентных — 18,2%. Сегодня можно предположить, что принятие людьми религио- зной веры (в отличие от нерелигиозной) осуществляется в нашем сти- хийно движущемся потоке с учетом традиций и складывающейся си- туации в обществе. Думается, процесс еще не завершен, не стабилизи- ровался. Формирование религиозного сознания и вообще верующего человека, несомненно, будет меняться, приобретать новые очертания. Кризис в обществе охватил все сферы нашей жизни, стимулируя тем самым всплеск общественного внимания к невидимой, слабо познан- ной стороне человеческого бытия, к разного рода верованиям и суеве- риям. Усиливается воздействие социальных, психологических и по- знавательных факторов как на население в целом, так и на молодежь Украины в частности. Ко всему прочему, сохраняется устойчивое внимание к религиозной стороне общественной жизни — восстанов- лению храмов, приходов, церквей, освящению значимых мест, собы- тий и т.д. В нынешнем всплеске религиозных и прорелигиозных тенде- нций, внимания к теософии, оккультизму, астрологии проявляется, как отмечали еще античные мыслители, обычный страх, неуверенность, бессилие людей перед свалившимися на их головы бедами, отсутстви- ем позитивных перспектив. Страх и надежда заставляют людей верить во что угодно и кому угодно. Сегодняшнее состояние общественного сознания демонстри- рует кризис прошлой веры. В этом видится прежде всего слабость со- циальных институтов, позволяющих людям адаптироваться к новой жизни. Усиление верований разного толка — это нарастание чувств зависимости, неудовлетворенности, эмоционального восприятия окружающего мира, множества его проблем, стремление человека к познанию мира, выработке определенного взгляда на него. В то же время в обозначенном процессе видится рост психической неустойчи- вости человека, его стремление уйти от действительности, ее жестоко- сти и неприглядности. Более важным и психологически позитивным элементом рели- гии для человека остается надежда; если жизнь и поступки станут бо- лее праведными, если он раскается в своих грехах, то получит вознаг- раждение (своеобразный “договор с Богом”). Это также и установка на то, что совместное совершение ритуалов и религиозная жизнь приве- дут к соглашению с самим собой и к изменению жизни на более пра- вильную. Все это позволяет предполагать возможное увеличение чис- ла верующих и в будущем. ДЕПРИВАЦІЯ СОЦІАЛЬНИХ БЛАГ ЯК ПРОБЛЕМА ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ Павлов В.О., м.Київ Реальність свідчить, що в Україні надто повільно йде процес виваженої реорганізації суспільного життя. Перебування країни на історичному роздоріжжі, коли відсутній соціальний вибір майбутньо- го, тобто ще далеко до інституціональної моделі демократичного сус- пільства з ідеологією соціально-правової держави, викликає масове невдоволення умовами своєї життєдіяльності, браком соціальних благ. У цій життєво важливій ситуації психологічне самопочуття особи сьогодні — одна з вирішальних проблем самої особи і суспільс- тва в цілому. Необхідне для її нормального психічного стану співвід- ношення тріади часів звужене лише до теперішнього. Не для кожної людини набутий раніше досвід виявлявся придатним у нових умовах. Життєва перспектива, пов’язана із майбутнім суспільства, закрита або невизначена. Отже, для того щоб жити і діяти, потрібна визначеність. За відсутності моделі сучасного суспільства особливо необ- хідна концепція власного життя (визначення людиною свого способу життя, її зв’язку з іншими людьми, місце в соціальному, духовному, професійному просторі тощо). Ключовою умовою життєздатності осо- би є право на гідне людське існування, що, згідно з Б.Кістяковським, об’єднує основні соціальні права — природні, засадничі, невід’ємні права людини. Це розуміння свободи і права втілене в динаміку соціа- льної сфери в концепції і практиці соціально-правової держави. Соціально-правова держава бере на себе відповідальність за стан соціальної сфери, за рівень і якість життя населення, за те, щоб ринок (як і державні органи) працював на реалізацію соціальних пріо- ритетів, а функції наповнювались соціальним змістом, щоб усім чле- нам суспільства був забезпечений певний (зростаючий у міру поступу суспільства) соціальний, матеріальний і культурний мінімуми, рівні стартові умови. Такі функції держави, як і соціальні права (на освіту, на працю, на об’єднання в профспілки тощо), стали у цивілізованих країнах засадничими правовими нормами, знайшовши своє втілення не лише в політичних програмах, але й у конституціях, зокрема, і в Кон- ституції України. Соціально-правова держава знаменує високий рівень зближення цілей та гармонізації відносин державних інститутів і сус- пільства. Ця важлива ціннісно-нормативна сфера життєдіяльності пев- ним чином відображається у свідомості людини. Визначення свідомо- сті як вищої життєвої здатності особи дало змогу включити до її про- цедур інтерпретацію, тобто здатність суб’єкта виробляти свою думку. Особа як суб’єкт інтерпретування власного життя в соціумі здатна са- ма визначити, який контекст, якого масштабу вона включить у процес вироблення своєї думки та висновку. Ясна річ, оцінки, фрагменти, узя- ті із різних сфер життя. Людина також має право виходити із різних критеріїв (престижу, матеріальної забезпеченості, власної гідності, життєвого досвіду тощо), створюючи інтегральну концепцію усвідом- лення дії, протидії чи бездіяльності. На підставі даних загальноукраїнських досліджень 1995— 2000рр., які ведуться в Інституті соціології НАН України, ми викорис- тали спеціальний індекс депривації (ІД), який означає ступінь позбав- лення людини певних соціальних благ. Як свідчать результати соціологічного моніторингу, із перера- хованих соціальних благ опитаним найбільше бракує стабільності в державі та суспільстві (табл.). Таблиця Чого з перерахованого нижче Вам не вистачає? (IД) Соціальні блага 1995р. 2000р. 18-19 років 30-49 років 50-64 років 65 і старші 18-19 років 30-49 років 50-64 років 65 і старші Стабільність в дер- жаві та суспільстві 1,59 1,53 1,52 1,50 1,52 1,40 1,45 1,38 Упевненість в тому, що ситуація в країні покращуватиметься 1,78 1,75 1,94 1,89 1,79 1,72 1,73 1,63 Дотримання в краї- ні прав людини 1,81 1,80 2,05 1,89 1,76 1,73 1,82 1,74 Норми і цінності, що об’єднують лю- дей в державі і сус- пільстві 1,97 2,21 1,91 1,87 2,04 1,97 1,99 1,77 Уміння жити в но- вих суспільних умовах 2,66 2,24 1,81 1,77 2,72 2,29 2,69 1,78 При цьому старші покоління більше відчувають депривова- ність, недостатність, ніж молодші. За інерцією вони продовжують ба- чити державу як щит, за яким можна сховатися від усіляких негараздів і мати надію (часом ефемерну) на поліпшення їх соціально- економічного становища, соціальної захищеності. Але запевнення вла- ди про вагомий поступ до райдужного завтра не підтверджується жит- тєвими реаліями. Люди зневірюються у суспільнозначущих цінностях і починають полювання за швидкоплинними. У ході цього полювання від зіткнення із суворою дійсністю людина втрачає залишки останніх ілюзій. Та необхідно зважити на те, що “не все так погано у нашому домі”. Порівняно з відчуттям браку стабільності в державі та суспільс- тві більш оптимістично оцінюється наявність упевненості в тому, що ситуація покращуватиметься. І в 1995р. старші покоління були налаш- товані на більш оптимістичні оцінки. На наш погляд, вони орієнтува- лись на плідну конструктивну роботу з реформування основних сфер суспільного життя. Але величезний резервуар суспільної енергії, набу- тий на початку 90-х років, був, на жаль, випущений у свисток. Вчора- шня віра у соціально-економічні, політичні, духовні орієнтири у маси людей змінилась, у кращому випадку, на соціальну апатію. Як бачимо, у 2000р. депривованість більш характерна для старших вікових груп. У контексті умов, що змінилися, у представників старших поколінь більш динамічно руйнуються стереотипи мислення, вони готові діяти, почувши заклик влади до консолідації зусиль для виходу із затяжної кризи. А молодь, навпаки, не виявляє очікуваної ейфорії, ентузіазму у справі покращання ситуації. Як свідчать наші дані, різниця між ІД упевненості у покращен- ні ситуації в країні помітно менша, ніж між ІД стабільності в державі та суспільстві й ІД упевненості у покращенні ситуації в країні. Звертає на себе увагу й те, що більш оптимістично дотримання в країні прав лю- дини відмічає вікова група 50—64 років і в 1995р., і в 2000р. Для України, яка перебуває в статусі перехідного, маргіналь- ного суспільства, необхідне досягнення політичної стабільності, соціа- льної рівноваги, динамізму економічного розвитку, дотримання ціліс- ності інтересів усіх її суб’єктів. Потрібні нові формоутворювальні конструкції, які дають змогу утримувати соціум від тотального спов- зання до анархії і проміскуїтету. Непересічну роль у цій ситуації віді- грає нормативно- ціннісна сфера, що об’єднує людей в державі і суспі- льстві, орієнтує їх на сприйняття та відтворення настанов демократії й ринку. Треба сказати, що у представників молодого покоління домі- нує творчий початок щодо створення інноваційної системи норм і цін- ностей. Вони менше відчувають депривованість цих важливих елемен- тів соціального буття та свідомості. А це дає можливість і здатність жити в нових суспільних умовах. Із перелічених соціальних благ респондентам найменше бра- кує уміння жити в нових суспільних умовах. І саме серед молоді, яка не обтяжена стереотипами радянського минулого, яка психологічно гнучка і динамічна, найменше тих, кому бракує цього соціально- індивідуального блага. Для людини із цілераціональною орієнтацією на уміння жити в нових суспільних умовах необхідна держава, яка забезпечує стабіль- ність законів, безумовне виконання їх усіма громадянами і зводить до мінімуму непередбачуваність соціального життя. Саме така держава збільшує шанси людини, яка має плани і робить певні кроки щодо їх реалізації. Аналіз динаміки депривації соціальних благ населення через самовідчуття пересічних громадян дає змогу показати ступінь їх соціа- льного незадоволення, визначити масштабність соціальних наслідків, передбачити соціально-економічні, політичні та правові механізми їх подолання. ПСИХОЛОГІЯ ГЕНДЕРНИХ ВІДМІННОСТЕЙ ТА ВРАХУВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО КОНСТРУКТУ СТАТІ В ПОЛІТИЦІ І ГРОМАДСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ Пірен М. І., м. Київ Початок процесам ліквідації усіх форм дискримінації жінок, забезпечення рівності жінок і чоловіків у політичному, економічному житті та залучення жінок до прийняття рішень на всіх рівнях влади було покладено ООН ще в 1975р. Ставши незалежною, Україна під- тримує основні підходи ООН і світового співтовариства до повної та рівноправної участі жінок у політичному, економічному, суспільному і культурному житті на регіональному, державному й міжнародному рівнях. У 1980р. Україна ратифікувала конвенцію ООН “Про ліквіда- цію усіх форм дискримінації стосовно до жінок” і тим самим зо- бов’язала себе забезпечити рівні можливості для жінок та чоловіків. Жінки в Україні становлять 54% населення України (дані 1997р.), тому проблема дискримінації жінки в українському суспільст- ві досить актуальна. За визначенням видатного соціолога Етоні Гідде- нса, фемінізм впливає на всі сфери суспільства. Теоретики фемінізму розрізняють біологічну стать (sex), розуміючи під нею сукупність ана- томічних особливостей, і соціальну стать (gender), як соціокультурний конструкт, що детермінує культурно-психологічні якості індивіда. Уже в 70-ті роки з’явилися окремі праці з соціології, психології, культурної антропології, які пропонують розрізняти поняття sex і gender, вважаю- чи їх водночас до певною мірою пов’язаними між собою. Вчені дійшли висновку, що, крім біологічних відмінностей, між чоловіками і жінка- ми існують поділ на соціальні ролі, форми діяльності, відмінності в поведінці, ментальних, емоційних характеристиках. Введення нового поняття було зумовлено потребою подолати концепції, які розглядали різні статеві риси й ролі як виявлення “при- родних” властивостей. Культурна антропологія переконливо довела, що оцінюване в одному суспільстві як жіноча характеристика в іншо- му може вважатись ознакою чоловіків. З цієї точки зору деякі характе- ристики жінок, наприклад емоційність, схильність до самопожертви, орієнтованість на сім’ю і дітей, поставали не природними властивос- тями, а характеристиками, сформованими певним типом суспільства. Таким чином, виявилось, що поняття “жіночість”, “чоловічість” зумо- влені культурою і мають багатоманітне значення. Це властиво для України, де проживають люди 130 національностей. Отже, в соціумі постає проблема серйозного вивчення взаємин жінок і чоловіків у сус- пільних, політичних та управлінських діях через культуру та психоло- гію народу — етносу. Радянська ідеологія заперечувала різницю між соціальними ролями чоловіка й жінки в суспільстві. Загальноприйнятою була дум- ка, що така нерівність є лише в капіталістичному суспільстві, тому було накладено “табу” на фемінізм та гендерні характеристики. Розробка науково-методичних засад, політичної стратегії і со- ціальних технологій для розв’язання окреслених проблем ускладню- ється відсутністю відповідних наукових програм, творчих колективів, які б досліджували цю проблему. Державні інститути України ще не мають достатньої інформації, знань про те, як подати питання щодо однакового підходу до жінок і чоловіків в економічній, політичній та соціальній сферах, відсутні гендерна база даних і методологія аналізу суспільства з позицій гендерної рівності. На даному етапі політики соціологи й психологи розпочали дослідження гендерних проблем більш об’єктивно під кутом зору “ін- тересів самої жінки”, надаючи їй право вільного вибору: ким бути, як будувати своє життя, що в ньому є головним. Такі дослідження нашто- вхнули вчених на “егалітарну концепцію взаємовідносин статі”, суть якої полягає в тому, що: між чоловіком та жінкою не повинно бути відносин панування і підлеглості, їх існування має грунтуватись на стосунках взаємодоповнення в сім’ї та суспільстві. За такої постановки проблеми виграють обидві статі й суспільство в цілому. Найбільш актуальним у системі гендерних досліджень є вияв- лення статусу жінки в системі — “жінка і влада”, “жінка і лідерство”, “електоральна поведінка жінки”, “жіноче безробіття”, “жінка і насиль- ство”, “жінка і підприємницька діяльність”, “жінка і політика” та ін. Адже тільки в останній період суспільна свідомість підійшла до розу- міння того, що не можна друкувати та видавати “все, що потрібно і не потрібно”. Демократія — це не вседозволеність. Коли жіноче тіло пе- ретворюється на об’єкт продажу та брудного експерименту, то це не демократична політика в суспільстві. Стереотипи “патріархального світогляду”, проповідують по- двійні стандарти світогляду, моралі та нерівність між чоловіками і жі- нками в суспільстві. Чоловікам сходить будь-яка мораль, а жінці — тільки високодуховна. І так у всьому. На 1998р. серед офіційно зареєс- трованих в Україні безробітних, жінки становили 62%. Сфера бізнесу та підприємництва, у нас переважно “чоловіча”. Жінкам дістаються, як правило, другорядні ролі, а в політиці — поготів. Загальна структура зайнятості жінок має форму піраміди: чим вищий соціальний статус посади, тим менше на цих посадах жінок. Серед державних службовців першу (вищу) посадову категорію за- ймають тільки 5,7% жінок. Заробітна платня їх становить у середньому біля 65% заробітної платні чоловіків. Спостерігаються гендерні різниці в прибутках — прибутки чоловіків переважають жіночі в 1,6 раза. Така нерівність має місце в усьому і досить слабко осуджується в суспільс- тві. У свій час П. Сорокін обгрунтовував фактами громадської думки “партизанську війну” двох статей, які заповнюють віками людську історію (Сорокін П., 1993). Поки що в системі управлінської культури панує два підходи відбору індивідів для вирішення будь-яких суспільних завдань: на ос- нові таланту, здібностей, мотивації та компетенції, і на основі належ- ності до статі ( але не гендеру), раси, етносу. Гендерні стереотипи політики в різних країнах та культурах народів неоднакові. Коли дати завдання чоловікам охарактеризувати стать, то характерними рисами, на їх думку, буде виступати суто чоло- вічий конструкт: для чоловіків будуть — хоробрий, стійкий, сильний, виконує роль годувальника, неемоційний, логічний, раціональний, об’єктивний, прагне до лідерства, честолюбний, активний тощо; для жінок — слабка, турбується про зовнішність, емоційна, прив’язана до сім’ї, ніжна, інтуїтивна, залежна, пасивна тощо. Виникають запитання: “Чи справді це так? Чому саме так? Чи правдиво обрані критерії?” Відомо, що не існує “чисто” чоловічої й “чисто” жіночої статі. Обом статям властиві багато спільних рис. Проте, починаючи із сім’ї, школи і далі, формується психологія статі, людину вчать відповідати своїй статі та, відповідно, ролі в соціумі. Проте, зверхність чоловіків приводить до фізичних і психічних розладів у жінок. Одинокі жінки здоровіші ніж заміжні. Про це засвідчує життя. Водночас, сім’я дисци- плінує чоловіка: чим сильніше жінка й діти зобов’язують батька, тим менше психічних розладів, якщо він по-справжньому належить сім’ї (Дж. Бернард). Найновіші соціологічні дослідження (1999) Центру “Демокра- тичні ініціативи” дають нам такі дані про громадську думку жінок для роздумів: 38% — вважають себе рівноправними; 22% — на роботі і вдома відчувають себе людиною другого сорту; 19% — повноцінні на роботі, а вдома повністю залежать від чоловіка; 15% — рівноправні в сім’ї і другорядні на роботі. Базою прогресу гендерного руху в Україні є Конституція України, де ст. 23, 24 засвідчують, що всі люди є вільними, рівними у правах, мають та повинні мати однакові обов’язки перед народом і державою. Моніторингові обстеження населення зафіксували стійке погі- ршення самопочуття жителів України: в 1994р. незадоволених життям в цілому було 49%, в 1995р. — 58%, в 1996р. — 62%, в 1997р. — 64%, в 1998р. — 70%. Таким чином, проблеми погіршення самопочуття зро- стають і ускладнюється соціальний конструкт статі. Однак, за даними моніторингу 1998р., соціально — психологі- чні стреси сильніше відчувають жінки — 73%, чоловіки — 67%. Політична активність жінок нижча, вони більш обережні, ніж чоловіки. Погоджуються брати участь: у страйках чоловіків — 18%, жінок — 11%; в пікетуванні органів влади — відповідно 13%, 7%. Політики України жінок у провідні партії не залучають, вва- жаючи їх тільки своїм електоратом. Це є проявом їхньої патріархаль- ної свідомості. Цікаво, що в роботі жіночих організацій беруть участь тільки 2% жінок. То як же і ким вирішуватимуться гендерні проблеми в Україні? Справжньої демократії не буде, якщо жінки й чоловіки в державі не матимуть однакових представництва й відповідальності за прийняття важливих державних рішень. Якщо у Верховній Раді Украї- ни (1994р.) частка жінок становила 4%, то в 1999р. — 8%. Це поки що мінімум, який викликає тривогу. Гендерна політика й культура в українському суспільстві мають поєднувати в собі збалансовану стратегію на забезпечення умов людського життя, творення нових цінностей громадянського суспільства. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В СИНЕРГЕТИЧНОМУ ВИМІРІ Пугачов Є.В., м. Київ Відомо, що сучасне громадянське суспільство як певний циві- лізаційний ідеал спирається на ідею рівноваги між правами, свободами та обов’язками трьох його складових — людини, суспільства і держа- ви. Реальність громадянського суспільства визначається співвідно- шенням ідеального проекту та дійсного стану конкретного суспільства, що здійснює такий проект. За класичною концепцію громадянського суспільства, всі історичні спільноти були і є тією чи іншою мірою не- досконалим наближенням до бажаного порядку. Наукова проблема полягає в тому, що концепція громадянсь- кого суспільства, яка визрівала з середини ХХ ст. на грунті класичної наукової парадигми, на неї ж здебільшого і продовжує спиратися. За таких обставин дослідження теоретико-методологічних та прикладних проблем становлення і функціонування громадянського суспільства обмежене дедуктивно-номологічним зіставленням з ідеалом принци- пово статичних схем, доволі далеких сьогодні як від передової паради- гми наукового світорозуміння, так і, тим більше, від реальної динаміки соціального розвитку. Здолання соціальної та інтелектуальної кризи вимагає збагачення вітчизняної соціальної науки новою постнекласич- ною методологією синергетики. Мета нашої доповіді полягає в обгрунтуванні таких тез. 1. Громадянське суспільство як соціально-організована стру- ктура може конструктивно розглядатися з точки зору теорії самоорга- нізації, тобто як суттєво синергетична диссипативна система. 2. В умовах розбудови громадянського суспільства в Україні, дослідження його у вимірі теорії самоорганізації (синергетики) дає змогу розкрити та вивчати суттєво нові характеристики його існування на базі таких синергетичних понять, як існування відкритої динамічної системи в активному середовищі, подвійний зворотний зв’язок, взає- модія порядку та хаосу, нелінійність, нерівновага, флуктуація, біфур- кація, аттрактор, фрактальність тощо. 3. Запропонований погляд відкриває можливість для нового розуміння процесу формування та існування громадянського суспільс- тва, підвищення його стабільності та ефективності функціонування. Синергетичний вимір є новою перспективною методологією соціальних досліджень, новим стилем мислення, які, змінюючи універсальні позиції світосприйняття, відкривають новий рівень розу- міння та вирішення, зокрема, проблем розбудови громадянського сус- пільства. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА Рябов С.Г., м.Київ Пропонується розуміння громадянського суспільства не як ідеального вираження суспільної досконалості, а як одного із станів, способів життя людей і спільнот. Розрізняти суспільні стани можна, зокрема, за такими критеріями, як: а) спосіб організації співіснування людей, їхнього підпорядкування і взаємодії; б) ставлення людей до органів і установ офіційної (державної) влади, спосіб здійснення імпе- ративного впливу на них; в) спосіб підпорядкування людей існуючим у суспільстві нормам і правилам. Використання цих критеріїв дає змо- гу говорити про суттєву, принципову відмінність між традиційними формами спільного існування людей, заснованими на кровно-родинній залежності, й тими, що ґрунтуються на залежності формальній і волев- становленій. Такий контекст розмови дає підстави заперечувати нехай і метафоричне ототожнення держави і родини. Традиційні суспільства — ті, що зорганізовані самим єством людського буття, коли залежність однієї людини від іншої зумовлю- ється самим їхнім народженням і зберігається практично незмінною впродовж цілого життя. Натомість публічні форми суспільного життя передбачають встановлення дискурсивної залежності, такої, що є нас- лідком свідомих, цілеспрямованих зусиль, які до того ж потребують раціональних обґрунтувань. Це суспільство, в якому залежність між людьми існує не від єства, а встановлюється самими ж людьми. Традиційні, закриті та публічні (відкриті й дискурсивні) фор- ми суспільного життя можуть співіснувати в одному історичному сус- пільстві. Так, в Античній Греції причетними до публічного полісного життя були лише глави сімей, які власне і вважалися громадянами; в самих же сім’ях життя будувалося на традиційних засадах. Формаліза- ція і юридизація публічного життя, що відбулися згодом у Давньому Римі, започаткували державницьку традицію в європейській культурі, власне державні (тобто офіційні, ієрархізовані й збюрократизовані) форми суспільного життя. Як протиставлення такому плану життя спі- льноти у подальшому формується концепт громадянського суспільст- ва. Його генезис, історичне трансформування — це динаміка конста- тації факту обмеженості державної влади, її невсеосяжності й невсео- хопності, з’ясування обставин стримування її невпинного прагнення до абсолютистського, авторитарного домінування. Ідея громадянсько- го суспільства формувалася у європейській свідомості завдяки, зокре- ма, міркуванням стоїків про природне та позитивне право, християнсь- кому віровченню (згадаймо хоча б протиставлення Царства небесного та царства земного, Божого та кесаревого начал життя), розрізненню державної та приватної сфер у Новий час. Її розвиток мав два специфі- чні етапи, на кожному з яких зміст концепції становив різновиди тра- диційної ще від часів античності антитези права природного та права позитивного, створеного людьми. Відповідно до теорії “суспільного договору” було заведено вважати, що держава, громадянський стан суспільства (status civilis) є запереченням природного стану людства — царства необмеженої сво- боди, в якому індивідами керує тільки їхній егоїзм. Обмежуючи сво- боду індивіда, держава разом з тим уможливлює саме існування спіль- ноти й окремих людей, реалізацію їхніх свобод i потреб. Вона сприй- малася як рятівна, хоча й вимушена, альтернатива природному станові, що існує від єства, а отже, є найбільш справедливим і правдивим, хоча й пов’язаним з руйнівною сваволею людей. “Громадянське” у цьому разі тотожне “державному” і означає штучне, неприродне, конвенційне упорядкування і регулювання суспільних відносин за допомогою дер- жавних (встановлених) законів, інших подібних норм. Громадянське (“civilis”) — тут державне, цивілізоване, власне соціальне існування людей, яке усе ж пов’язане з відчуженням від індивідів їхніх природ- них прав і свобод. Наступна модифікація розглядуваної концепції була поро- дженням буржуазно-лiберальним світоглядом, відповідно до парадиг- ми якого громадянське суспільство вважається сферою людської сво- боди, що перебуває поза межами державної регламентації, постає не- упідвладненою, не казенною, цивільною (а не назагал цивілізованою) часткою життя людей. Ідея громадянського суспільства тепер спрямо- вувалася на встановлення розумної межі втручання держави в життя людей i суспільства загалом, на однотипне визначення, упорядкування й регламентування взаємозалежних відносин між тими, хто владарює, та підвладними. Виходячи з визнання переважної цінності й пріоритетності спонтанного суспільного буття порівняно з управлінським впливом на нього, просвітителі XVIII ст. наголошували, що громадянська ідея є вищою i більш значущою, ніж ідея державна. Держава покликана перш за все захищати особисті права і власність, здобуту власною ж працею людей; вона має діяти тільки у суворо окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; людям потрібно мати право протистояти сваволі уряду, чинити йому опір i навіть вдаватися до сили для його повалення, якщо він спиратиме свою владу на заво- йовництво, узурпацію, тиранію, або у випадку його розвалу (Локк). Отож громадянським суспільством пропонується вважати таку частку життя людей, що перебуває між сферами приватно-родинними (чи будь-якими іншими закрито-клановими) та формалізованими офі- ційно-державними. Передумовами, а разом з тим і суттєвими ознаками громадянського суспільства є ринкова економіка з властивою їй бага- томанітністю форм власності і відкритою конкуренцією, структурова- ність суспільства, виокремленість різних груп і верств у ньому, відпо- відна множинність незалежних політичних сил і партій, недирективно сформована громадська думка i, найголовніше, вільна особистість з розвиненим почуттям власної гідності і цінуванням приватності осо- бистого життя. Громадянське суспільство — це таке існування люди- ни, коли вона має перед собою державу, дотримується її настанов, але усе ж не допускає того, щоб держава та її структури цілком поглинули її особистість і життя, завжди зберігає й цінує компонент приватного у власному ставленні до подій чи у їх здійсненні. Громадянське суспіль- ство — це відокремлена від держави площина приватного, реального життя, автономна сфера суспільного буття, яка не підлягає прямому контролю й регламентуванню з боку влади, сфера безпосередніх i роз- маїтих інтересів, їх вираження і здійснення. Це форма спілкування людей як приватних осіб, поведінка яких регулюється безпосередньо самими ж людьми, невiдчужено, перш за все через норми моралі. Гро- мадянський стан суспільства означає ще й структурованість спіль- ноти, її складеність з різних верств і прошарків, соціальну диференці- йованість. Це також свобода асоціацій індивідів за інтересами й упо- добаннями, коли окремі верстви населення утворюють свої угрупован- ня й добровільні об’єднання, як інституції вираження їхніх інтересів. Це плюральне й конфліктне суспільство. Питання про взаємодію держави та громадянського суспільст- ва, про втручання офіційної влади у приватне життя людей (у першу чергу в його фундамент — стосунки з приводу власності, в економіку, господарювання та розподілу) є центральним в усіх ідейно-політичних вченнях і концептуальних дискусіях, партійних змаганнях, революціях тощо. Саме це питання залишається наріжним для головних сучасних політичних ідеологій — лібералізму, консерватизму, соціалізму; саме за цією ознакою людство розділилося у ХХ ст. на так званий “вільний світ” і “закриті суспільства”. Держава потрібна громадянському суспільству, аби запобігти загрозі руйнування спільноти, що незмінно виникає у її додержавному чи позадержавному стані, коли кожна людина почувається цілком ві- льною і керується лише власними інтересами і уявленнями про належ- не, а мотивами, що визначають її дії, постають перш за все власні по- треби та вимоги здорового глузду, а не офіційні директиви чи партій- но-ідеологічні максими. До того ж слід зважати й на триваюче існу- вання закритих форм суспільного життя, “тіньових” проявів суспільної взаємодії, які часто бувають позалегітимними або й кримінальними. Карл Поппер зазначав з цього приводу: “Серед серйозних недоліків західних суспільств належить згадати злочинність, що виявляє себе у багатьох формах — наприклад, у зловживаннях свободою ринку. Ці зловживання значно почастішали після Другої світової війни і в наш час становлять серйозну проблему для нашого суспільства” . Держава має бути відповідальною за розвиток соціальної коо- перації, за дотримання порядку, збереження умов господарювання, протидію силам, що загрожують руйнуванням соціальної цілісності. У царині громадянського суспільства відбувається реальне функціону- вання власності, але сила власності може бути дієвою тільки за умови взасадничення її законом, який разом з судом та поліцією покликаний гарантувати дотримання усезагальних інтересів даного суспільного ладу в умовах стихії приватних інтересів. Однак через те, що держава, офіційна влада завжди тяжіє до абсолюту, спільнота потребує мати важелі “противаг” щодо неї — соціальні групи й асоціації, професійні об’єднання й корпорації, організації, що їх репрезентують, політичні партії, групи інтересів тощо, які спроможні обмежувати владу держа- ви, врівноважувати її вплив на суспільство. Громадянське суспільство є запорукою “стримування” держави, важливою складовою суспільно- го поділу влади поряд з велезвісними її “гілками”. Порушення органі- чної збалансованості між державою та громадянським суспільством призводить або до політики етатизму, або, в разі абсолютизації прин- ципу “laisser faire”, до стихії руйнівного хаосу. Громадянське суспільство — це певний механізм неформаль- ного соціального партнерства, яке уможливлює здійснення й баланс існуючих інтересів. Воно передбачає свободу асоціацій індивідів, коли добровільні об’єднання й організації виражають інтереси і прагнення верств населення, врівноважують вплив влади на суспільство. Різні громади, communities, союзи підприємців, найманих робітників, органи квартального й виробничого самоврядування, спілки споживачів та багато інших структур покликані забезпечувати дотримання цивілізо- ваних відносин між усіма учасниками виробництва й обміну, пом’якшувати зіткнення численних приватних устремлінь. ТРАНСФОРМАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА І УПРАВЛІНСЬКИЙ СТРЕС: КРОСКУЛЬТУРНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ Саламатов В.О., м.Київ Здоров’я і самопочуття управлінського апарату є нині предме- том багатьох досліджень, де вони розглядаються як чинники, що впли- вають на інтегральні характеристики організації, в тому числі й на ефективність її роботи. Мета цього дослідження полягає у вивченні впливу стресу на українських менеджерів (управлінців) в умовах глобальної екологічної і соціальної кризи. Основними завданнями дослідження є: — оцінка суб’єктивного стану менеджерів різного рівня (управлінського апарату) в Україні; — порівняння параметрів моделі управлінського стресу в Україні з результатами досліджень в інших країнах світу. Зупинимося на методиках оцінки параметрів управлінського стресу. Дані про рівень робочого навантаження (стресу), особисті ха- рактеристики, стратегії подолання стресу, задоволення роботою і здо- ров’я були, як емпіричні параметри моделі стресу, отримані за допо- могою опитувальника, який складався з Індикатора виробничого стре- су, версія 2 (OSI 2, Cooper і Williams, 1996), Шкали локусу контролю на роботі (WLCS, Spector, 1988), Шкали цінностей Хофстеда (Hofstede, 1994) поряд з іншими показниками та демографічними характеристи- ками, що включали вік, стать, освіту, тривалість робочого тижня та положення (позицію) в управлінській структурі. Дані по Україні були отримані в результаті опитування 219 керівників різного рівня в 1995—1998 рр. Середній вік респондентів 38,1 року, з них чоловіків — 49% і жінок — 51%. Середній стаж тру- дової діяльності респондентів становив 17 років при середній тривало- сті роботи в останній організації біля 7 років і тривалості роботи на останній посаді близько 6 років. Половина респондентів працювала в організаціях, у яких не більше 100 працівників. У великих організаціях чисельністю понад 1000 осіб працюють близько 14 % опитаних. З метою принципової оцінки ефектів стресу в різних країнах був проведений порівняльний аналіз ефектів стресу, локусу контролю та задоволеності роботою (Spector, Cooper у співавт., 1999; Spark, Cooper із співавт., 1999). Це було перше з відомих нам порівняльних міжнародних досліджень управлінського стресу, в якому використову- вались українські дані. Доцільно розглянути задоволеність роботою, напруженість і локус контролю порівнянням українських менеджерів з колегами з інших країн. Оцінка співвідношення між країнами проводилася на ос- нові порівняння середніх значень показників і порівняння країн за ко- реляцією між цими змінними. Був здійснений однофакторний дисперсійний аналіз, де країна (22 рівня) розглядалася як незалежна змінна, а локус контролю, задо- воленості роботою, психічна й фізична напруженість, індивідуалізм — як залежні змінні (Spector, Cooper у співавт., 1999). Отримано такі ре- зультати: 1) для ШРЛК (WLCS): F (21,6806)=95,46, p< 0,0001, R2=0,23; 2) для задоволення роботою: F (21,6810)=51,49, p<0,0001, R2=0,14; 3) для психічної напруженості: F (21,6818)=23.98, p <0.0001, R2=0.07, 4) для фізичної напруженості: F (21,6829)=32.27, p <0.0001, R2=0.09, 5) для індивідуалізму: F (21,6820)=53.22, p <0.0001, R2=0.14. Ступені свободи дещо відрізняються внаслідок пропущених даних. Ці розрахунки були повторені з використанням соціально- демографічних характеристик вибірки (стать, вік, тривалість перебу- вання на посаді, наявність вищої освіти, сімейний статус) як коваріацій для перевірки того, що відмінності між країнами не пояснюються про- сто відмінностями вибірки. В усіх випадках країна залишалася статис- тично значущою на рівні 0.0001, хоча мали місце статистично значущі відмінності і для деяких інших характеристик. Було проведено порядковий тест Дункана для порівняння се- редніх значень показників по країнах. Результати подані в табл., де надрядкові літери показують, середні яких країн суттєво не розрізня- лися один від одного. Для більшості держав між цими показниками зберігалася порядкова відповідність. Таблиця Середні значення показників по країнах Країна Локус кон- тролю на роботі Задоволе- ність робо- тою Психічне здоров’я Фізичне здоров’я Індивідуа- лізм Belgium 43.4 hi 49.9 a-c 51.2 b 28.7 b-d 84.2 de Brazil 47.6 d-f 47.3 d-f 46.5 e-g 24.9 g-I 74.1 e-g Bulgaria 53.4 b 45.9 e-g 44.0 h 24.1 hi 64.3 g-i Canada 40.0 kj 50.9 a 49.0 c-d 27.2 de 91.8 cd China 57.1 a 44.8 gh 48.9 c-d 24.2 hi 52.8 ij Estonia 47.3 ef 50.2 a-c 46.2 fg 26.3 ef 62.0 hi France 45.0 gh 46.6 e-g 46.3 fg 24.0 ij 105.5 ab Hong Kong 50.9 c 43.2 hi 46.4 fg 22.9 j 72.8 f-h India 47.8 d-f 50.2 a-c 53.6 a 29.1 ab 69.1 f-h Israel 43.7 hi 50.4 ab 53.6 a 29.8 a 85.0 de Japan 50.5 c 40.5 j 46.5 e-g 24.4 g-I 74.7 f-h New Zealand 36.9 l 49.4 a-d 50.6 b-c 27.1 de 107.9 a Poland 48.0 d-f 48.1 b-e 48.0 d-f 25.4 f-h 54.7 ij Romania 47.6 d-f 44.9 gh 46.9 f-h 25.6 fg 46.7 j Slovenia 49.1 c-e 48.1 b-e 48.7 c-e 26.9 de 79.3 ef South Africa 38.6 kl 45.5 fg 47.6 d-f 24.3 hi 99.7 a-c Spain 46.6 fg 47.9 c-e 40.3 i 27.0 de 13.8 k Sweden 41.7 ij 50.4 ab 50.4 bc 28.5 bc 104.6 ab Taiwan 49.5 cd 47.4 d-f 47.6 d-f 25.2 f-I 61.9 hi UK 47.1 ef 41.9 ij 44.4 gh 21.2 k 100.1 a-c Ukraine 52.9 b 49.2 a-d 44.8 gh 24.9 g-I 53.8 ij U. S. 37.7 l 49.8 a-c 52.2 ab 27.6 cd 95.1 b-d Найбільш диференційовані оцінки для України спостерігають- ся за показником локусу контролю на роботі. Україна не має значущих відмінностей тільки з Болгарією. За шкалою індивідуалізму вона не має таких відмінностей з Китаєм, Польщею, Румунією, Тайванем, Эс- тонією і Болгарією. За шкалою психічної напруженості Україна відно- сно близька до Великобританії, Эстонії, Болгарії, Франції, Гонконгу, Бразилії, Японії, Румунії. За шкалою соматичного здоров’я Україна відносно близька до Бразилії, Японії, Південної Африки, Тайваню, Китаю, Болгарії, Польщі, Румунії та Франції. Максимальна розмитість оцінок спостерігається за шкалою задоволення роботою, де Україна не має статистично значущих відмінностей з Новою Зеландією, Словені- єю, Польщею, США, Бельгією, Іспанією, Тайванем, Бразилією, Індією, Естонією, Швецією, Ізраілем і Канадою. Серед країн найбільш близькі до України найчастіше Болгарія (за 4 з 5 показників), Польща, Румунія, Естонія, Бразилія, Тайвань (3 з 5). Це країни східної Європи і ті, де активно відбуваються трансфор- маційні процеси. Україна є державою з відносно більшим виявом екстернально- сті за шкалою локусу контролю, як і в інших східноєвропейських краї- нах і країнах “конфуціанської” Азії. Західні країни демонструють більш визначену інтернальність. Згідно з отриманими даними, Україна увійшла до групи країн з най вищим рівнем задоволеності роботою. При цьому тут спостеріга- ється високий рівень психічної напруженості (низький рівень психіч- ного здоров’я), відносно високий рівень соматичної напруженості (ни- зький рівень соматичного здоров’я) і високий рівень колективізму. Близький до цього типу співвідношень між показниками є дані для Канади і Швеції. При цьому абсолютний рівень значень показників значно відрізняється від даних по Україні. При візуальному порівнянні середніх значень цих показників виділяється декілька патернів, що відрізняються від українського варі- анта. Наприклад, США має інший характер співвідношення середніх. Цілком інший патерн має також Великобританія. Як уже зазначалося, виявлені відмінності між країнами мають статистично значущий ха- рактер. Постає питання про чинники, що визначають “профіль” стресу на національному рівні. Такими чинниками можуть бути рівень національного добробуту, екологічне навантаження, культурні тра- диції сприйняття труднощів, національні норми добробуту та ін. ПОЛІТИЧНИЙ ЛІДЕР: СПРОБА ГЕНДЕРНОГО ПОГЛЯДУ НА ПРОБЛЕМУ Скнар О.М., м.Київ Пошук ефективних шляхів подальшого соціально-політичного розвитку України викликав необхідність аналізу гендерних характери- стик політичного лідерства, визначення тих переваг, які можуть вини- кнути внаслідок диференціації та інтеграції жіночого та чоловічого лідерських начал. Своє основне завдання ми вбачаємо в тому, щоб визначити ге- ндерні особливості політичного лідерства. Нагадаємо, що гендер, на відміну від поняття статі, стосується не суто біологічних чи анатомічних властивостей, за якими відрізня- ються чоловіки й жінки, а соціально сформованих рис, притаманних “жіночості” (фемінінності) та “мужності” (маскулінності). Отже, ген- дерні характеристики — це психологічні, соціальні та культурні від- мінності між чоловіками й жінками: маскулінні та фемінінні. Якщо маскулінність асоціюється з екстравертивністю, актив- ністю, незалежністю, самовпевненістю, рішучістю, емоційною стри- маністю, здатністю захистити, то фемінінність — з інтровертивністю, пасивністю, залежністю, недостатньою впевненістю в собі, комплеме- нтарною нерішучістю, емоційною нестриманістю, сподіванням на до- помогу. Високий рівень розвитку в індивіда, незалежно від статі як маскулінних, так і фемінінних якостей, свідчить про андрогінність. Сандра Бем визначає андрогінність як індивідуальну здатність особи діяти водночас по-жіночому та по-чоловічому, залежно від конкретних ситуативних умов, що уможливлюють таку поведінку. Маскулінність, фемінінність та андрогінність розглядаються як передумови певної моделі соціальної поведінки. Андрогінна особа має більший вибір варіантів моделювання поведінки, тому вона є гну- чкішою, а отже, успішнішою. Прихильники теорії андрогінності нада- вали їй переваги порівняно з маскулінністю та фемінінністю, а теорія А.Серджента, наприклад, стверджувала, що ефективний лідер має пе- реймати все краще, що є в якостях іншої статі, та інтегрувати чоловічі й жіночі характеристики. Традиційно лідерство як соціально-психологічний феномен вивчалось майже без врахування статі, бо лідерська роль апріорно вважалась маскулінною. Отже, виникла необхідність побудувати соціально- психологічну модель гендерної поведінки політичного лідера та з’ясувати, за яких умов той чи інший варіант моделі (“чоловічий”, “жі- ночий” чи “мішаний”) може мати переваги в способах та результатах політичної діяльності. Знаючи ці моделі, політик зможе, орієнтуючись на ситуацію, будувати оптимальну стратегію своєї поведінки. Це спри- ятиме успішному розв’язанню проблеми, що склалася. Підкреслимо, що найбільш гостро гендерна проблема ставить- ся при вивченні інституту політичного лідерства, бо в суспільній сві- домості жінка-політик позбавляється всіх рис жіночості. Тому жінка стоїть перед вибором: або копіювати “чоловічий” стиль, або емпірично шукати своє місце на політичному олімпі, не втрачаючи при цьому притаманних їй жіночих рис. Під впливом нових наукових даних руйнуються стереотипи про непридатність психіки жінки до політичної діяльності, до роботи на керівних посадах взагалі. Так, дослідження, узагальнені Е.Маккобі та К.Джеклін в роботі “Психологія статевих відмінностей”, довели помилковість деяких поширених стереотипів, котрі успішно зайняли місце соціально-психологічних забобонів. Так, з’ясувалося, що обидві статі не відрізняються загальним рівнем інтелекту, показниками рівня мотивації досягнень чи прагнення до переваги. Помилковими вияви- лися й уявлення про те, що жінка не витримує великих психологічних навантажень, з якими пов’язана активна громадсько-політична діяль- ність, де можливі екстремальні ситуації та стреси. Вважається, що жі- нки надмірно емоційні і тому не можуть бути об’єктивними в своїх рішеннях, не можуть керувати своїми емоціями в складних ситуаціях і, отже, не можуть прийняти раціональне рішення. Результати дослідження, проведені Є.Жаріковим, спростову- ють це. На його думку, плутанину в оцінці жіночої психіки за критері- єм раціональності — емоційності створює одна обставина, яка не зо- всім правильно тлумачиться оточенням. А саме: хоча жінка відрізня- ється від чоловіка малою глибиною емоційних переживань, частота їх проявів дуже висока, до того ж ці прояви мають переважно компенса- торний характер. Отже, високий раціоналізм та часті компенсаторні прояви емоціональних напружень роблять жінку більш витривалою, стійкою у важких життєвих ситуаціях, що безумовно можна розгляда- ти як перевагу психологічного потенціалу жінок, перш за все тих, які зайняті в політиці. Жіноча психологія, як і чоловіча, продукує певні особливості політичної діяльності, і сфера політики може тільки збага- чуватись від різноманітності думок і поглядів. Підкреслимо, що ми вважаємо неприпустимим зміщення акцентів і будемо вивчати гендерну роль лідерів — як жінок, так і чо- ловіків. Основною теоретико-методологічною засадою нашого дослі- дження є суб’єктно-діяльнісна парадигма, започаткована С.Л.Рубін- штейном, та розроблений у її руслі суб’єктний підхід (Татенко В.А., 1996). Таким чином, в якості окремого предмета дослідження ми ви- брали вивчення специфіки суб’єктної активності політичного лідера, в залежності від його гендерних особливостей. Отже, основним принци- пом нашого дослідження є суб’єктний принцип, суть якого полягає в тому, що ми будемо розглядати лідерів, включаючи їх в процес суб’єкт-суб’єктної взаємодії, в ході якої лідер може змінити або себе, або ситуацію, але не реагувати пасивно, а свідомо, цілеспрямовано, суб’єктно взаємодіяти з ситуацією. Цей принцип вимагає актуалізації суб’єктних, статево-рольових ресурсів, потенцій політичного лідера. Адже жінка-лідер буде демонструвати суб’єктно-жіночу лідерську позицію, а чоловік — власне чоловічу. Отже, саме застосування суб’єктного підходу, на нашу думку, допоможе виявити гендерні особливості політичного лідера, вибудува- ти критеріальну модель його гендерної поведінки, а також визначити ситуації, в яких той чи інший варіант моделі (“чоловічий”, “жіночий” чи “мішаний”) може бути найбільш ефективним, це дозволить здійс- нювати аналіз і прогноз поведінки та ефективності діяльності політич- ного лідера в залежності від того, наскільки його гендерна поведінка відповідає характеру політичної ситуації. ДЕПУТАТСЬКИЙ КОРПУС У ТИПОЛОГІЧНОМУ ДЗЕРКАЛІ СОЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ Татенко В.О., м.Київ Депутатський корпус, парламент — одне з найбільш складних і найбільш цікавих у науковому розумінні утворень суспільного орга- нізму, яке соціальна психологія не може обминути своєю увагою. Ма- теріал, що пропонується, присвячений лише одній з численних про- блем, котрі вимагають свого наукового соціально-психологічного ви- вчення, а саме — проблемі типологічних відмінностей, характерних для депутатського складу українського парламенту. І такий інтерес — не випадковий. Адже до Верховної Ради делеговано лідерський загін українського народу. Кожний депутат є непересічною особистістю і яскравою індивідуальністю. Проте є в народних обранців і те спільне, що дає змогу розподілити їх по окремих типологічних групах. Першу таку групу можна виділити, враховуючи шлях, яким депутати прийшли до парламенту. Одні пройшли за партійними спис- ками і не висувалися в мажоритарних округах, другі — за списками і до того ж перемогли в мажоритарному окрузі. Хтось спробував і там, і там, але став кандидатом лише завдяки допомозі з боку партії. Певну частину парламенту становлять депутати-мажоритарники, які не йшли за партійними списками. Від того, яким шляхом той чи інший депутат прийшов до пар- ламенту, певною мірою залежать його соціально-психологічний ста- тус, рейтинг і самопочуття в сесійній залі та за її межами. Так, слід думати, що найбільш дискомфортно мають почувати себе депутати, які програли в мажоритарному марафоні та ще й з поганими резуль- татами (деякі не набрали й 200 голосів) і які опинилися в парламенті лише завдяки партійному списку. Такі депутати можуть почувати себе “невільниками” партій, які їх висунули, тому з часом прагнуть звіль- нитися від цієї залежності, намагаючись усім довести, що вони й самі чогось варті. Найбільш гостро такі обранці народу реагують на порів- няльні характеристики типу “хто є хто”. З ними бажано уникати обго- ворення підсумків минулих виборів, а при потребі співпраці варто спеціально наголошувати на тому, що ви визнаєте за ними самостійну (позапартійну) вартість. Разом з тим, якщо виникає потреба дещо стримати надто бідового “спискового” депутата, йому нагадують його місце в ієрархії статусів. Як би там не було, але існує така думка, що “списковий” депутат вартує менше, ніж мажоритарний. Найбільш незалежним, самодостатнім і внутрішньо захище- ним відчуває себе той депутат, який на виборах взагалі не користував- ся послугами партій. Він нікому нічого не винен, нічим не зо- бов’язаний, окрім свого електорату і своєї команди. Тому з ним обира- ється дещо інша тактика взаємодії. Якщо треба встановити діловий контакт з таким депутатом, доцільно підкреслити, що ви знаєте, пам’ятаєте і цінуєте його як справжнього обранця народу. Проте в на- пруженій ситуації взаємодії цей “обранець” може почуватись досить незахищеним, тому намагатиметься приєднатися до когось або приєд- нати когось до себе. Платою за почуття захищеності завжди виступає свобода, право на вільний вибір, на самостійне рішення. Однак мажо- ритарники можуть об`єднуватися не тільки для того, щоб устояти “проти” когось, але й “для” чогось, наприклад, для створення впливо- вої фракції. Механізм прийняття рішень у таких угрупованнях мажо- ритарників буває різним, але, як правило, грунтується на пріоритеті інтересів виборчого округу, який представляє в парламенті депутат, а також виробляється шляхом досягнення взаємовигідної домовленості, консенсусу при розбіжності думок. Ті, хто пройшли тільки за партсписками, поділяються на “ко- рінних партійців” і “запрошених”. “Корінні” чітко бачили свою мету і не збиралися розкидатися грошима в мажоритарних округах. Власне вони — партійні лідери — і “протягли” для себе такі безпрограшні вибори. Як правило, ці депутати не комплексують з приводу того, що вони не мажоритарники. Більше того, вони пишаються тим, що досяг- ли мети, завдячуючи виключно своїми організаторським талантам, а не товстому гаманцю. “Запрошені”, зрозуміло, виконували місію “приманки для еле- кторату”, і за це з ними розрахувалися мандатами депутатів. Одні із запрошених — відомі професійні політики, які, напевно, і так були б обраними до парламенту, але шлях “за списком” бачився їм більш на- дійним, дешевим і спокійним. Другий ешелон запрошених становили чиновники — працівники адміністративних і силових структур, третій — відомі бізнесмени, банкіри, багаті люди, а четвертий — улюбленці публіки (популісти, екстремісти, артисти, футболісти тощо). Якщо представники перших трьох ешелонів реально впливають на роботу депутатського корпусу, то останній ешелон вимушений лише грати в “парламент”. Тим більше, що деяким з них (акторам, співакам, спорт- сменам) до гри не звикати: буде вправний “режисер” чи “тренер” — вони зіграють як треба. Якщо перша типологічна група формувалася за критерієм “Як і хто прийшов до парламенту”, то друга — на основі критерію “Хто саме прийшов до парламенту”. Перш за все це вісім партій, що означає необхідність диференціювати депутатів за належністю до однієї з них. Вісім партій — це вісім окремих історій, легенд, міфів, злетів і падінь, ідеологічних трансформацій, а отже, вісім помножених на “n” типів взаємодії у парламенті. З одного боку, розподіл цих партій на “лівих”, “правих” і “центристів”, а також на “правоцентристів” і “лівоцентрис- тів” начебто полегшує справу. З другого ж боку, справа ускладнюється тим, що ухил управо чи вліво мало що говорить про справжню плат- форму партії та її фракції. Сьогодні деякі із славної вісімки практично втратили свою силу. Натомість з`являються нові партії, такої собі “но- воцентристської” спрямованості, готові всіх (і лівих і правих) узяти під своє крило. І це не дивує, якщо врахувати, що програми навіть альтер- нативних партій більше різняться за формою, ніж за змістом. Водночас партійні депутати дуже гостро реагують, якщо хтось не знає чи не визнає їхньої партійної належності або, ще гірше, плутає їх з іншими. Тому в діловому спілкуванні з такими депутатами варто демонструва- ти принаймні поінформованість і толерантність до їхньої ідейної пози- ції та вузькогрупової пропартійної орієнтації. Водночас при потребі загострити стосунки чи поставити “спискового” депутата на місце до- свідчені політики розвертають розмову у площину аналізу суперечнос- тей, які завжди існують між партіями та їх лідерами. Зокрема, достат- ньо зачепити тему, що та чи інша партія є тільки засобом, який її ліде- ри використовують для досягнення своїх власних цілей, і загострення стосунків гарантовано. Іншу частину депутатського корпусу становлять позапартійні парламентарі — безпартійні мажоритарники і ті, хто був у партійних списках, але не був членом партії. Їхня типологічна відмінність, як зазначалося, полягає в тому, щоб бути самостійними і ні від кого не залежати. Це не означає, що вони обов’язково перебувають в опозиції до тих чи інших партійних парламентських груп. Просто вони хочуть відчувати себе вільними від вказівок партійних лідерів або ж вичіку- ють момент, коли можна буде вигідно до когось приєднатися або очо- лити якесь парламентське міжпартійне об’єднання. Адже й досі місце лідера загальноукраїнської партії вакантне, так само, як і місця ліде- рів можливих двох партій (як в Америці) чи кількох партійних об’єднань, у які розподіляться і увійдуть більш як сто нині існуючих в Україні партійних організацій. Саме тому вони намагаються демон- струвати не стільки поза-, скільки надпартійну орієнтацію, акумулюю- чи й артикулюючи інтереси всього народу, а не якоїсь його частини. Особливу увагу привертає той факт, що в складі нинішньої Верховної Ради більш ніж 40% депутатів-підприємців. Якщо до них додати тих політиків, які приховують свою належність до бізнесу, то, за підрахунками спеціалістів, вони становитимуть чи не більше поло- вини складу депутатського корпусу. Різниця між політиком і підпри- ємцем зрозуміла. Для першого гроші — засіб отримати владу, для дру- гого влада — засіб отримання грошової маси. Звідси випливають со- ціально-психологічні відмінності типологічної підгрупи, яку утворю- ють депутати-підприємці. Вони так чи інакше вносять у парламентське життя дух ринкових відносин, вільної конкуренції і т.ін. Ділова розмо- ва з депутатом-підприємцем буде завжди зводитися до вимоги захис- тити вітчизняного товаровиробника, знизити податки, надати пільги на торгівлю тощо. Слід зважати й на те, що депутат-підприємець, на від- міну від інших, може досконало знати економіку і право у їх практич- ній площині. Тому співробітництво з ним передбачає високу компете- нтність в конкретних справах. Депутат-підприємець розуміє, що не все купується і продається, однак завжди слід бути готовим до того, що кожну взаємодію він (навіть підсвідомо) намагатиметься провести у природний для нього економічний спосіб “купівлі-продажу”. Варто враховувати, що справжній підприємець і в парламенті діятиме під- приємливо: активно, творчо, прагматично, з націленістю на конкрет- ний результат і позитивний ефект, підпорядковуючи засоби цілям. Він не дозволить собі й іншим пустопорожніх розмов, а буде робити спра- ву і вимагати цього від колег і партнерів. Тому той, хто демонструє діловий підхід, скоріше зможе знайти з депутатом-підприємцем спіль- ну мову. Найсильніші контраргументи проти депутата-підприємця, як правило, можна віднайти в зоні суперечностей, які існують між зага- льнодержавними і його приватними інтересами. Адже рідко хто з де- путатів-підприємців полишає свій бізнес. Третя типологічна група формується за критерієм парламент- ські “довгожителі” і “новачки”. Депутати-довгожителі — це ті, які мають великий стаж і досвід депутатської діяльності, хто навіть брав участь ще в сесіях Верховної Ради СРСР та УРСР. Саме ці депутати є носіями історичного досвіду і традицій роботи депутатського корпусу. Вони мають можливість зіставити, що і коли було кращим, оцінити, що варто запозичити з минулого, що залишити незмінним. Вони зна- ють усі тонкощі депутатської роботи, володіють технологіями, різного роду (відкритими й прихованими) механізмами впливу на прийняття рішень. Вони мають перевірені й вишколені команди виконавців, а також міцні зв’язки всередині свого кола і зовні. Щоправда, значна частина “патріархів” має пенсійний вік, але вони залишаються впли- вовими політичними фігурами і нерідко виступають в ролі “тіньових” радників чи консультантів. Вони цінують свій статус, тому намага- ються не займатися авантюрними справами, вирішуючи свої “економі- чні питання” без ризику і без конфліктів із законом. Зрозуміло, що до “патріархів” доцільніше звертатися як до консультантів, радників і, звичайно, цікавих співрозмовників, яким є що розповісти уважному й шанобливому слухачеві. Їхню протилежність становлять “депутати-новачки”, особливо ті, яких уперше обрали навесні 1998р. і які взагалі не мали досвіду де- путатської діяльності ні в центрі, ні на місцях. Основне завдання, яке вони вирішують для себе, полягає в тому, щоб адаптуватися до нової діяльності, знайти і зайняти свою (зокрема, соціально-психологічну) нішу в парламенті, закріпитися в тій чи тій комісії, налагодити стосун- ки з впливовими депутатами і депутатськими групами, фракціями, на- вчитися користуватися отриманими пільгами і можливостями. Небез- пека, яка чекає на депутатів-новачків, може бути пов’язана з тим, що депутатський корпус когось із них “не сприйме” і не прийме до свого “гурту” як рівного, і йому залишиться або “натискати кнопки” з чужо- го голосу, або відсиджувати засідання в погордливій самотності. Дехто з новачків, особливо виходців з периферії, які займали там високі по- сти, мали владу і “до влади”, пересвідчившись у тому, що в парламенті не дуже їх шанують, через певний час починають міркувати, як повер- нутися “додому”, на насиджені місця. Поміж “патріархами” й “новачками” виділяється група “поте- ртих” депутатів, тих, хто вже вдруге працює у Верховній Раді. Вони набули досвіду депутатської діяльності в умовах демократизації і не обтяжені радянським минулим. Можна сказати, що саме ця — третя група виявляє найбільшу активність і тягне парламентського “воза”, залучаючи до роботи найбільш талановитих новобранців. Завершити розгляд третьої типології хотілося б акцентом на тому, що термін перебування в парламенті далеко не завжди корелює із справжнім професіоналізмом і компетентністю, із здатністю до за- конотворення і розв’язання завдань високого рівня складності, відпо- відальності, терміновості тощо. Тому доцільно ввести такі суттєві кри- терії типологізації, як “парламентський професіоналізм” і “активна депутатська позиція” й на цій основі виокремити четверту, власне лідерську типологічну групу депутатського корпусу. Дійсно, депутати відрізняються один від одного своєю спро- можністю до професійного законотворення. Тим більше, що цієї спра- ви ніде особливо не вчать. Тому суттєву роль тут відіграє освіта: еко- номісти й правознавці — поза конкуренцією. Але й серед них є “теоре- тики”, які вміють створювати прожекти майбутнього, але відірвані від реальності, і “практики”, які краще знають життя, але не спроможні скласти науковий прогноз подальшого розвитку суспільства. Декому допомагають високий інтелект, обдарованість, ерудиція, поінформова- ність, а декому — мудрість, життєвий досвід. Якщо до цього додають- ся здатність до масштабного мислення, ініціативність, енергійність, здатність до співпраці, висока працездатність, цілеспрямованість, рі- шучість, патріотизм, то саме такі депутати, разом узяті, становлять лідерське ділове ядро Верховної Ради. Саме від них слід очікувати нових ефективних програм подолання соціально-економічної кризи і нових стратегій розвитку держави. При цьому слід розуміти, що склад цього ядра не усталений, що він може змінюватися залежно від ситуа- ції і розглядуваних Верховною Радою питань. На противагу діловим лідерам, у парламенті можна виокреми- ти групу депутатів, до яких найбільш влучним буде означення “емо- ційний лідер”. Це депутати миролюбці й примиренці, ті, які доброві- льно беруть на себе роль “громовідводу”, які допомагають загасити конфлікт, що розгорівся в парламенті і поза його межами. Спілкування з ними може дати чимало цікавої інформації про власне соціально- психологічні аспекти життя законодавців, стосунків, які складаються між ними, приватних проблем, актуальні для тих чи інших депутатів тощо. Окрему типологічну підгрупу становлять депутати, яким Бо- гом дароване красномовство, які володіють мистецтвом дискусії, супе- речки, публічного виступу і які нерідко перемагають у мовленнєвому двобої навіть більш компетентного в конкретному питанні фахівця. Тому для презентації в парламенті якогось важливого питання варто звертатися саме до такого типу депутатів за умови, що вони користу- ються повагою і не мають у парламенті ярлика типу “пустопорожній балакун”. Можна також виокремити такий соціально-психологічний під- тип, як “депутат — борець за справедливість”. Якщо в парламенті очі- кується гостра дискусія, варто знати, чи збирається у ній взяти участь цей депутат і на чиєму він боці. Коли це неможливо, то слід спеціаль- но підготуватися до двобою з ним. Особливу увагу слід звернути на гендерний аспект типологі- зації персонального складу парламенту. Якщо гендерна нерівність у деяких питаннях може ще заперечуватися, то співвідношення депута- тів-чоловіків і депутатів-жінок у нашому парламенті не залишає сум- нівів щодо її існування в управлінських сферах держави. Жінки Украї- ни з їх специфічно жіночими і людськими інтересами у вищому зако- нодавчому органі країни практично не представлені. А ті, що є, нама- гаються переважно довести, що вони такі самі як, і чоловіки, а не кра- щі з жінок. Як і в кожній усталеній спільноті, і тим більше у такій контак- тній групі, як депутатський корпус, не можуть не “відіграватися” такі негативні лідерські ролі, як “балаболка”, “той, хто не вміє тримати язика за зубами”, “флюгер”, “підступна людина”, а також: “постійний черговий”, “біла ворона”, “синя панчоха”, “посильний”, “носій порт- фелю”, “підбрехувач”, “шістка” та інші, носії яких не дуже щасливі від того і чекають слушної нагоди, щоб перекинути цю свою “горе- роль” комусь іншому, а собі віднайти більш престижну. Соціально-психологічна типологізація депутатського корпусу може бути продовжена. І цією роботою слід періодично займатися, щоб, з одного боку, суспільство, а з другого — сам вищий законодав- чий орган країни мали зворотний зв`язок, могли подивитися на себе в соціально-психологічне дзеркало і зробити правильні висновки щодо своїх позитивів і негативів, своїх ресурсів і перспектив. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ВИМІРИ ФЕНОМЕНА ДЕМОКРАТІЇ Тимофєєва К.Ф., м. Київ Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології, а її соціально-психологічні аспе- кти та питання індивідуально-особистісного осмислення і прийняття кожною людиною демократичних суспільних принципів є основою соціально-психологічної проблематики. Із ускладненням політичної картини світу і нашаруванням на неї політичних доктрин, котрі аналі- зують демократію як суспільний устрій, остання набуває найрізнома- нітніших тлумачень. Багато дослідників поділяють думку про те, що демократії притаманні такі ознаки: підзвітність та відповідальність державних службовців; конституційне правління; політичний плюра- лізм; політичне змагання; правління більшості і права меншості; інди- відуалізм та особисті свободи; громадянські свободи. Власне поняття демократії набуло нині міфологічних рис. Для багатьох людей воно втілює уявлення про ідеалізоване царство всеза- гального благоденства, свободи та рівності. Саме невідповідність цієї утопії актуальній суспільній реальності спричиняє кризу демократії, особливо у пострадянських країнах, де утопічне мислення (зокрема і стосовно демократії) формувалося протягом життя декількох поколінь. Щоб до поміченого класиками “привида комунізму”, котрий вже істо- тно збляк і зів’яв, так довго тиняючись по Європі, не приєднався нові- тній “привид демократії”, потрібна копітка робота з деміфологізації цього поняття у суспільній свідомості. Фактично цей процес уже знаходить своє виявлення у реальній соціальній практиці, викликаючи запитання пересічних громадян: “Ну і де ж вона, ота ваша демо- кратія?”. Злам тоталітарного суспільного механізму призвів до глибокої соціально-психологічної кризи. “Гвинтиком” бути легко, але огидно. Почуватися вільним і гідним громадянином демократичного суспільс- тва вельми втішно, та, як виявляється, досить важко. В літературі ви- словлюється думка, що нині настав час становлення нової — “автоно- мної” — людини, котра намагається не “вбудувати” себе у процеси суспільного розвитку, а навпаки, підпорядкувати ці процеси своїм вла- сним запитам. Головними цінностями для такої людини стають зміст власної діяльності, взаємозбагачувані стосунки з іншими людьми та з природою, вільна вибудова власного суспільного життя. Становлення цієї особистості, на думку дослідників, означає історичну межу індус- тріальної (або технологічної) та зародження нової, антропогенної ци- вілізації. Людину перестають вдовольняти усталені способи її практи- чної та психологічної інтеграції у суспільство. Особистісна свобода тут виявляється як глибоко інтеріоризоване прагнення індивіда жити і думати “за власним смаком”. Г.Г.Дилигенський зазначає, що ця свобо- да не лише інструментальна, а наділена афективною самоцінністю. Якщо свобода — це “усвідомлена необхідність”, то саме необ- хідність для кожного — взяти на себе відповідальність за власну спра- ву, власну долю і долю держави. Остання виявляється, зокрема, у мо- жливості вільного політичного волевиявлення людей, котре, на жаль, часто має випадковий, неосмислений і невмотивований характер (звід- си: “маємо те, що маємо”). Людям важко побачити відмінності у пози- ціях різних політичних партій, а деякі професійні PR-ники працюють за принципом: як би нам щонайкваліфікованіше заморочити народ, щоб “проштовхнути” до владних структур свого, безумовно, вельми “вдячного” замовника. Поняття виборчих технологій вже не викликає шоку, хоча окремі “технологічні прийоми” подекуди змушують поря- дних людей здригатися. Існує (і працює!) широкий арсенал методів маніпулювання громадською думкою. Вкупі з політичною рекламою технології складають потужну індустрію, здатну перетворити форма- льно демократичні вибори на справжнісіньке “muppet show”. Політична культура, точніше культура політичного життя сус- пільства у всіх її аспектах, сьогодні перебуває на низькому рівні. Отже, демократичному суспільству потрібна система як загальнополітичної просвіти, так і освіти громадян у різних аспектах життя суспільства (політична еліта, лідерство та його особливості, політичні технології та способи маніпулювання суспільною свідомістю тощо). Послаблення позицій марксизму і зникнення зі світової арени соціалізму як “всесвітньої” політичної системи багато в чому підірвали позиції класичної західної демократії: вона позбулася суперника, кот- рий стимулював її постійне теоретичне та ідейне оновлення. Проблема сучасної демократії — це не стільки проблема віри в її вихідні принципи та ідеали, скільки проблема їх переосмислення з позицій сучасності з метою забезпечення більш ефективної суспільної практики і демократичної політики. Адже демократія сама по собі, з одного боку, пропонує суспільству можливість розквіту, а з другого — уможливлює ризик невдачі. Тут слід мати на увазі, що всі демократи- чні режими, котрі існують нині у світі, перебувають у процесі невпин- ного руху, вдосконалення, становлення. Адже демократія — це дина- мічний процес, який виключає пасивне спостереження, вимагаючи активної і відповідальної участі кожного у розбудові суспільства. Де- мократія залишається надією людини на розкуте і гідне життя у суспі- льстві, котре дотримується обіцянки бути вільним і справедливим для всіх. Лише такий підхід до демократії допоможе зрозуміти її глибин- ний зміст і віднайти джерело її життєвої сили, яке поповнюється через постійне осмислення її принципів і практики. Причому ця робота не- обхідна як для новостворених демократичних режимів, так і для уста- лених класичних демократій. ЛЕГІТИМАЦІЯ СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ І ПРОБЛЕМА СТАНОВЛЕННЯ ІДЕНТИЧНОСТІ ГРОМАДЯНИНА В УМОВАХ ПЕРЕХІДНОГО СТАНУ Фадєєв В.Б., м.Київ Сьогодні вже стало нормою визначати наявний український суспільно-політичний стан як перехідний. Проте ціннісно-смисловий аспект цього стану ще не набув належного осмислення як серед науко- вців, так і серед переважної більшості практиків. За цих умов дедалі більше проблематизується ситуація, що стосується необхідності вирі- шення питання можливості легітимації принципово нових форм соціа- льної взаємодії зокрема і громадянської моделі суспільного ладу в ці- лому. Бо від визнання значущості (легітимності) актуальних соціаль- них перетворень переважною кількістю громадян залежить подальша доля демократизації українського суспільства. Отже, виникає потреба в тематизації не тільки процесу системних трансформацій соціальних інституцій, а й процесу становлення відповідної ідентичності громадя- нина української держави. 1. Інституціалізація будь-якого соціального зразка здійснюєть- ся не лише за наявності певної соціальної інстанції (апарату примусу), що нав’язує підпорядкованим власні погляди, але й зумовлена внутрі- шніми чинниками підтримки цієї інституціалізації, оскільки станов- лення й відтворення будь-якої форми соціальних відносин завжди є забезпеченим активним або пасивним визнанням її значущості. Саме тому існування закону, що є раціонально обгрунтованим, передбачає наявність певних дискурсивних процедур, відповідальних за поро- дження ефекту визнання його необхідності. Легітимація — це різновид людської діяльності, спрямований на “пояснення” засадничих положень суспільного життя та інституціо- лізованих форм взаємодії, процес обгрунтування існуючого соціально- го ладу, наслідком чого є формування ціннісно-смислового горизонту соціального суб’єкта шляхом забезпечення його відповідними інстру- кціями та знаннями, надання, таким чином, інституціям відповідної когнітивної та нормативної обгрунтованості. Вступ до інституціалізованих спільнот, класичним прикладом яких є держава, зазвичай відбувається завдяки врахуванню суто об’єктивних даних (походження, вік, стать тощо). Одним з визначаль- них чинників цього процесу є наявність раціональних настанов та апа- рату примусу. Саме тому необхідність легітимації зумовлена: а) по- требою в трансляції соціально прийнятного знання наступним поко- лінням; б) потребою осягнення сенсу культурних інновацій соціальним суб’єктом за умов динамічних змін соціального середовища, які необ- хідно адаптувати до наявного культурного фонду. У цьому випадку легітимаційні процедури постають як механізм зв’язування диферен- ційованої системи соціальних відносин, зокрема владних, з повсякден- ною, тілесно-предметною сферою людського існування. Продукт легі- тимаційних процесів — це ціннісно-смисловий горизонт інституціалі- зованої спільноти як безпосередній контекст будь-якого цілепокладан- ня та здійснення мети. 2. В соціокультурній перспективі перехідний стан відображає ситуацію, коли усталені й адекватні у минулому форми соціальної вза- ємодії та зразки поведінки визнаються неадекватними та хибними що- до актуального стану. За цих обставин підкорення закону не може бути когнітивно забезпеченим й потрапити у сферу зрозумілого, що відо- бражає стан ціннісно-смислової дезорієнтації соціального суб’єкта. Оскільки громадянська модель суспільного ладу грунтується на ви- знанні необхідності симетричних стосунків між громадянами, яким властиві рівність перед законом та рівномірний розподіл соціокульту- рної компетенції, можна дійти висновку, що перехід до принципово нових форм соціальної взаємодії спонукає привернути увагу до про- блеми набуття індивідом відповідних знань та цінностей, що відпові- дають новим умовам. Виходячи з цього, дослідження становлення іде- нтичності соціального суб’єкта перехідної доби має зосереджуватись не тільки на проблемі подолання ускладнень (ре)соціалізаційних про- цесів, але й на аналізі процесу продукування відхилень та відмінностей за умов перехідного стану та на наслідках, до яких призводить цей процес. 3. Продукування відхилень за умов перехідності висвітлюєть- ся шляхом дослідження протиріч між сферою досягнення мети (нор- мативна культура як сфера інституціалізованих значень) та повсякден- ним існуванням індивіда. Ці протиріччя детерміновані неможливістю відстрочення задоволення повсякденних потреб життєзабезпечення. У перспективі досягнення мети індивід розглядається передусім як суб’єкт діяльності. Проте повсякденне забезпечення цієї суб’єктності шляхом організації усталеного споживання є грунтом цього досягнен- ня. Саме тому дестабілізація сфери споживання, спровокована дестру- кцією інституціалізованих форм діяльності, одночасно провокує пода- льшу руйнацію останніх Це робить необхідним пошук компенсатор- них механізмів забезпечення належного рівня життя. Особливо гостро проблема дестабілізації сфери життєзабезпе- чення постає за умов “системної кризи”, внаслідок чого система соціа- льних статусів та ролей, опосередкована множиною інституціональних відносин, позбавляється функціональності. Звичайним компенсатор- ним засобом у такому разі виявляється зміцнення стосунків у межах безпосередньої мережі взаємин, що провокує зростання ступеню кор- поративності та замкненості ковітальної спільноти, яка грунтується на безпосередніх стосунках. З іншого боку, розриви в каналах соціальної мобільності, викликані корпоративною замкненістю, перешкоджають просуванню індивіда по соціальних щаблях, що детермінує руйнуван- ня спільного ціннісно-смислового горизонту інституціалізованої спі- льноти та позбавляє легітимності інституціалізований суспільний лад у цілому. 4. Наявні розриви в системі соціального опосередкування, спри- чинені системною кризою соціальної інфраструктури, викликають необ- хідність реанімації соціальної єдності на громадянських засадах суспі- льного буття. Особливого значення набуває проблема подолання дез- інтегративних тенденцій, які створюють небезпеку авторитарної реак- ції. В той же час втілення у життя громадянської моделі соціальних відносин стає неможливим за умов позбавлення їх значущості для со- ціальних суб’єктів. Тому головними завданнями виявляються не тіль- ки розв’язання проблем соціальної сфери, що має налагодити життєза- безпечувальний процес, але й створення відповідних механізмів легі- тимації цих інноваційних форм соціальної взаємодії. Відновлення колективної єдності на громадянських засадах передбачає нормативне та когнітивне обгрунтування необхідності іс- нування соціальних інституцій. Цей процес пов’язаний з потребою організації та розвитку множини громадянських установ, що матимуть за мету створення оптимальних умов для становлення відповідної гро- мадянської моделі ідентичності соціального суб’єкта шляхом пояснен- ня та поширення серед громадян знань про принципово нові форми соціальної взаємодії, властиві громадянському суспільству. Від розв’язання цієї проблеми залежить як становлення належної соціоку- льтурної компетенції громадянина, так і подальша доля демократич- них перетворень в Україні. ПСИХОЛОГІЧНІ ФЕНОМЕНИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ДЕРЖАВИ Хазратова Н.В., м.Луцьк Психологічний ракурс аналізу такого явища, як держава, є відносно новим для вітчизняної психології. Тривалий час явище дер- жави розглядалося лише як апарат насильства та примусу, який засто- совується з метою збереження панування одних класів над іншими. Таке тлумачення спричиняло значну редукцію цього явища, зводило до інструменту влади, тобто постулювало його вторинність відносно явища влади. (При цьому вчення про так звані класові інтереси заміня- ло аналіз психологічного підгрунтя функціонування держави). Сучасне розуміння явища держави пов’язане з осмисленням її як політичної організації суспільства, що функціонує в межах терито- рії країни. При цьому даний різновид соціальної організації втілює не так владні, як правові відносини, що склалися в суспільстві. Відповід- ність цих відносин нормам права на практиці забезпечується власне наявністю організації, елементом якої є влада. Такий ракурс бачення явища держави дає змогу порушити проблему психологічних феноменів її функціонування. Зокрема, йдеться про психологічні причини її виникнення, психологічні явища, які є корелятами її функціонування, а також його результатами. В цьому ракурсі можна вести мову про наявність кількох важ- ливих психологічних феноменів, які відіграють значну роль у функці- онуванні держави. По-перше, це психологічна потреба в наявності організації як умови реалізації особистісного потенціалу (зокрема, держави як орга- нізації суспільства). Як відомо, кожна з існуючих теорій походження держави — правова (договірна), класова, “органічна” тощо — по- своєму тлумачить не тільки історичний процес виникнення держави, але й природу тих чинників, які спонукали до її виникнення. В цьому контексті заслуговує на увагу теорія російського теоретика права Л.Петражицького, яка пізніше була названа психологічною теорією походження держави. На його думку, держава, так само як і суспільст- во, є наслідком психологічних закономірностей розвитку людини. Во- на виникає внаслідок реалізації психологічної потреби людини жити в рамках організованої спільноти, яка забезпечує оптимальні можливості колективної взаємодії. Отже, за рахунок існування подібної організованої спільноти можуть бути реалізовані такі психологічні потреби особистості: * потреба в безпеці, яка є однією з найважливіших і базових потреб особистості. Завдяки соціальним гарантіям держава забезпечує впевненість особистості (або принаймні сподівання) на турботу про неї незалежно від того, яку цінність вона становить для суспільства чи влади. Ця обставина “виводить” особистість з природного стану по- стійної боротьби за існування дає змогу вивільнити її психічні та духо- вні сили для самовдосконалення. Вказана потреба є підгрунтям фор- мування так званих патерналістських очікувань щодо держави; * потреба в соціальній самореалізації особистості, яка багато в чому залежить від якості організації суспільства в цілому. Найбагат- ший особистісний потенціал не може ефективно реалізуватися в умо- вах низькоорганізованого суспільства, оскільки хаотичність процесів зумовлює нестабільність цінностей і норм, що, у свою чергу, знецінює будь-які досягнення; * потреба в афіліації тощо. Другим важливим психологічним феноменом, який відіграє суттєву роль у функціонуванні держави, є явище соціально- психологічного простору держави. Ми використовуємо цей термін за аналогією з терміном “соціально-психологічний простір організації”; як було зазначено вище, держава розглядається нами як різновид соці- альної організації. Соціально-психологічний простір організації, як зазначає В.Казміренко, передбачає наявність системно-організаційного середо- вища, яке переживається, оцінюється і пояснюється кожним включе- ним в нього суб’єктом. Цей простір характеризується як фізичними (розмір, розташування в просторі), так і системними (цілісність, струк- турність, функціональна однорідність) параметрами. Слід зазначити, що даний підхід, пов’язаний з психологічно- просторовим виміром, започаткував ще Дж. Морено, який вважав будь-яку особистість включеною в певний простір — насамперед про- стір цілей, цінностей, взаємин тощо. При цьому переміщення в такому просторі (“зміна локусу”) надає зовсім іншого значення всій системі зв’язків, в яку включені як суб’єкти, так і об’єкти соціальної взаємодії. Соціально-психологічний простір держави задає особистості певні цінності і цілі, зв’язки і залежності, які переживаються і оціню- ються кожною включеною в нього особистістю. Оскільки ці пережи- вання та оцінки є до певної міри типовими, їх зміст у “згорнутому” вигляді фіксується у масовому несвідомому як властивості держави, в якій вони живуть. Проблема включення особистості до соціально- психологічного простору держави являє собою специфічний ракурс проблеми адаптації особистості до психологічних умов функціонуван- ня організації і передбачає знаходження певного “локусу” в її соціаль- но-психологічному просторі, яке здійснюється через прийняття неяв- ної системи оцінювання значущості подій, ситуацій і окремих персон. Ще одним важливим психологічним феноменом, який відіграє важливу роль у функціонуванні держави, є мотиваційно-вольовий фак- тор її розвитку, зокрема явище політичної волі. Політична воля передбачає інтенсивне та стійке прагнення до певного напряму розвитку політичних подій в державі. Політична воля відрізняється від політичних очікувань і інтересів тим, що містить в собі готовність за необхідності впроваджувати певний стратегічний курс всупереч обставинам наявної політичної ситуації і всупереч інер- ції традиційно діючих політичних тенденцій. Суб’єктом політичної волі можуть виступати державна влада, політична партія, громадський рух, окрема особистість. Будь-який політичний курс (в межах держави або за її межа- ми) завжди передбачає наявність волі, яка забезпечує неперервність зусиль для здійснення і впровадження цього курсу. Більше того, відсу- тність чи незначна вираженість волі, що диктує державну політику, призводить до хаотичності процесів у суспільстві, невизначеності і недієздатності правової системи, застою і гальмування розвитку держави. Зазначені вище психологічні феномени є, на нашу думку, під- грунтям формування відносин між особистістю та державою. ДО ПРОБЛЕМИ ОПТИМІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ Царюк Л.А., м.Київ Зміна суспільного ладу в нашій країні привела до істотних змін у життєдіяльності всього населення. Змінюється суспільний по- діл, зникають одні прошарки, утворюються інші, межі між ними ста- ють менш чіткими. Усе це веде до того, що кожна людина постає пе- ред проблемою планування свого подальшого життя, виявлення своєї подальшої ідентифікації, місця в державотворенні. Суспільні процеси запускають певні реакції на різних рівнях прояву — індивідуальному, груповому, масовому. У найзагальнішому вигляді стан, який супроводжує життєдіяльність будь-якого суспільст- ва, особливо кризового, називають соціально-психологічною напруже- ністю (СПН). Її ми визначили як такий динамічний стан індивідів та групових утворень, що виникає в результаті істотних змін у суспіль- ному ладі і виявляється на індивідуальному, груповому та масовому рівнях як чуттєвий тон їхньої активності, що певним чином впливає на життєдіяльність суспільства. Отже, на індивідуальному рівні людина постає перед пробле- мою прийняття рішення стосовно своєї подальшої долі. Відомо, що взяття на себе відповідальності за подальший перебіг подій власного життя відрізняє інтерналів від екстерналів (Л.Анциферова). Цей показ- ник поділяється ще на два: інтернальність-екстернальність у ставленні до себе та інтернальність-екстернальність у ставленні до держави (К.Абульханова-Славська). Таким чином утворюється певне семанти- чне поле життєпроявів індивідів, що детермінує їхні ідентифікації. Важливість вивчення ідентифікаційних процесів сьогодні по- лягає в необхідності виходу з наявної кризи. Так, на груповому рівні переважною більшістю дослідників відзначається необхідність розвит- ку середнього класу як гаранта виходу з кризи. Однак цей клас на сьо- годнішній день відрізняється від базового лише власною активністю, тобто лише суб’єктивними показниками, серед яких найважливішим є суб’єктивний показник ідентифікації. Учені наголошують на тому, що для якнайшвидшого подолан- ня перехідного стану необхідне зростання середнього прошарку (В.Лепьохін, В.Ісправніков, О.Александрова, Т.Заславська та ін.). Вони підкреслюють, що об’єктивно до його складу нині можуть увійти най- більш активні представники базового прошарку, ті, що психологічно можуть виявитись потенційно готовими взяти на себе активну роль у процесі адаптації. Розвиток підприємництва розглядається як одна з головних умов зміцнення середнього класу. Дослідники психологічного профілю українських підприємців (основної складової середнього прошарку) відзначають як найголов- нішу рису високий рівень інтернального локусу контролю (О.Донченко, О.Злобіна, В.Тихонович). Очевидно, що психологічно це найактивніший прошарок, він є і соціальною опорою, і головною ру- шійною силою реформ, які реалізуються в основному його зусиллями. У галузі соціальних стосунків середній клас є тим середовищем, яке здатне гасити значні суперечності між основними класами. Щодо дослідження екстернальності-інтернальності жителів України, то, за даними ВЦВГД 1991р., на запитання “Що Ви найпев- ніше вчините, аби уникнути бідності?” тільки 28% (!) відповіли, що намагатимуться заробляти більше, 49% вважали, що вони нічого не зможуть зробити, доведеться економити на всьому. На запитання “Хто повинен узяти на себе відповідальність за матеріальне становище лю- дей?” 17% відповіли, що людина має насамперед розраховувати на себе. При цьому 47% вважали, що держава повинна допомогти жити не гірше за інших (а не лише допомагати на мінімальне харчування, одяг, житло). А більше працювати збиралися 15% населення (Є.Головаха, Н.Паніна). Отже, за цими даними видно, наскільки ексте- рнальним є наше суспільство. Щодо рівня екстернальності-інтернальності молоді, то біль- шість досліджень свідчить про те, що молодь порівняно з іншими ві- ковими групами є найбільш інтернальною. Однак, на наш погляд, ця інтернальність є “позірною”. Річ у тому, що інтернальність формується впродовж життя як здатність та можливість впливати на події свого життя, переборювати складні ситуації. Інтернальність є показником зрілості особистості. На сьогоднішній день молодь (для розгляду беремо вік при- близно до 20 років) ще не може мати сформованого інтернального ло- кусу контролю, оскільки вона ще майже ні на що не може впливати, за неї здебільшого приймають рішення дорослі. За невеликим винятком, молодь ще не є в цьому віці зрілою, а лише вступає на шлях зрілості. І найголовніше, ця суспільна група здебільшого ще не стикалася з бі- дою, горем, серйозними нещастями. Очевидним є ігнорування зовніш- ніх впливів та неготовності протистояти лихам і нещастям. Інтерналь- ність, що демонструється у відповідях на тести, є радше бажаною як компенсація своєї минулої неспроможності щось вирішувати без до- зволу батьків, як бажана самостійність, за якою ще не завжди криється відповідальність за наслідки прийнятих рішень. З другого боку, екстернальність дорослого населення може бути наслідком того, що дослідження були не лонгітюдними, а горизо- нтальними. Отже, виявлена екстернальність стосується дорослих лю- дей саме нашого часу. А пояснити її можна, на наш погляд, двома фак- торами. По-перше, ця екстернальність є пережитком патерналістських часів, коли все життя власне й залежало від зовнішніх сил, і, по-друге, феноменом “накопиченої безпорадності”, на зразок “навченої безпора- дності”, але в час, коли люди намагаються подолати складності протя- гом майже десяти років і, на жаль, для більшості безрезультатно. Тоб- то багато хто неспроможний опанувати складною ситуацією за раху- нок власних ресурсів. За дослідженнями Є.Головахи та Н.Паніної, уна- слідок цього з’явився істотний потенціал протесту як прояв неможли- вості подолання кризи людьми за рахунок власної активності. Якби ситуація змінилась на краще, то, на наш погляд, доросле населення через певний час стало б більш інтернальним. Оскільки ві- домо, по-перше, що інтернальність розвивається прямо пропорційно зрозумілості ситуації, а по-друге, що люди тим інтернальніші, чим ви- щий суспільний щабель займають. Оскільки для переходу до ринкових відносин потрібен розвиток середнього класу, а це наступний за керів- ною елітою щабель, який має бути чисельно найбільшим, то звідси й об’єктивні передумови інтерналізації локусу контролю населення у разі покращення економічної та політичної ситуації. Коли виникає загроза існуванню суспільства як цілісного й самостійного суб’єкта міжгрупової взаємодії, у ситуації СПН на рівні її психологічного спримання відбувається соціальна ідентифікація за ознакою походження, “крові”, умикаються механізми соціально- психологічного захисту у вигляді процесів міжгрупової згуртованості, інгрупового фаворитизму, посилення єдності “ми” та зовнішньогрупо- вої дискримінації і відособлення від “них”, “чужих”. Ці процедури ведуть до “віддалення” й спотворення образів зовнішніх груп, які з ескалацією напруженості набувають добре відомих рис. Так, виокрем- люється ідентифікація індивідів на основі спільного з іншими групами почуття скривдженості, пошуку “ворогів”. Проблема подолання складної ситуації переходить на рівень взаємодії великих соціальних груп. Будь-які міжнаціональні супереч- ності, які мають у своїй основі реальне соціально-економічне та ідей- но-політичне коріння, у разі їх загострення до ступеня конфлікту на- бувають в психологічному плані незалежного та певною мірою домі- нуючого значення. Поведінка людей, які включені в різні групи, регу- люється на основі ідентифікації груп з ідейно-політичними, економіч- ними, професійними, національно-етнічними відносинами. При цьому регуляція міжгрупових стосунків за допомогою ет- нічного стереотипу набуває ніби самостійного існування і психологіч- но повертає соціальні стосунки в історичне минуле, коли груповий егоїзм заглушував паростки майбутньої загальнолюдської належності найпростішим і найдавнішим способом: шляхом винищення, приду- шення інакообразу в поведінці, цінностях, думках. Це “повернення в минуле” дозволяє етнічному стереотипові водночас виконувати функ- цію психологічної компенсації внаслідок дисфункцій ідеологічних, політичних, економічних та інших регуляторів інтеграції в міжгрупо- вих взаєминах та взаємодіях. Таким чином, складні умови виявляються через стан, який діс- тав назву СПН і певним чином впливає на життєдіяльність індивідів, груп та суспільства. Для оптимізації цього стану на сьогоднішній день необхідним є прийняття індивідами активної позиції в сучасному при- ватному та громадському житті, що виражається у відповідному рівні локусу контролю. Саме ця риса відрізняє представників середнього прошарку від базового, успішних підприємців від невдах. А з розвит- ком середнього прошарку пов’язуються надії на щонайшвидше подо- лання кризи. ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ СУСПІЛЬНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ І РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТИ МОРАЛЬНІ ЦІННОСТІ У СВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ Алексєєва М. І., м.Київ Моральними цінностями просякнуті всі сфери життєдіяльності людини: економіка, політика, культура, наука, навчання, техніка, по- бут і т.ін. Змістом моральних цінностей завжди є ставлення людини до суспільства, інших людей, соціального і природного довкілля. Тому вони можуть бути виявлені через певні характеристики поведінки і діяльності людини, її зміст. Моральні цінності можуть виступати у різних формах. Це — потреби, мотиви інтереси, ідеали, переконання, уявлення тощо, тому їх доцільно розглядати у зв’язку з цими психологічними феноменами. Розкриваючи моральні цінності, можна виявити систему усвідомлюва- них (а інколи недостатньо усвідомлюваних) мотивів, що спонукають поведінку і діяльність людини. Остання, реалізуючи ті чи інші соціа- льні зв’язки (політичні, економічні, юридичні, побутові та ін.), разом з тим виступає як носій певної моралі. В її діях і вчинках розкривається зміст моральних цінностей, які є суттєвим елементом моральної свідо- мості та самосвідомості. Це доведено багатьма дослідженнями, в яких використовувалися різні методичні прийоми. Досить широко, зокрема, у дослідженнях зарубіжних авторів використовувався “тест вибору моральних цінностей”. Тест складається з двадцяти гіпотетичних сти- лів життя, в яких реалізуються певні моральні цінності. Досліджува- ним пропонується вибрати стиль, який найбільше їм відповідає, і оці- нити всі інші стилі за ступенем їх привабливості за п’ятибальною шка- лою. Запропоновані в тесті стилі життя мають такий зміст. Перший реалізує прагнення суб’єкта до особистої вигоди. Найвище цінуються за такого способу життя спокій, комфорт, уник- нення конфліктів та негативних емоцій, нових, не перевірених досві- дом шляхів і засобів праці тощо. Люди, які обирають такий стиль жит- тя, як правило, дотримуються традиційних усталених способів поведі- нки у всіх життєвих ситуаціях, прагнуть ні в чому не виділятися. Другий стиль життя може бути визначений як “суспільний, громадський”, бо реалізує прагнення індивіда до активної участі в сус- пільному житті, у розв’язанні соціальних проблем. Суспільні інтереси при цьому ставляться вище за приватні, головне —— піклування про добробут людей, налаштованість на боротьбу за їх інтереси. Третій стиль життя —— “споживацький”. Головним тут є пра- гнення насолоджуватись життям і мати все необхідне для цього. На- приклад, багато грошей, що дає змогу користуватись всіма вигодами життя. Четвертий —— “владолюбний”. Люди, які стверджують такий спосіб життя, прагнуть до влади, керівництва іншими. Для них власна амбіція і кар’єра — це самоціль. П’ятий коротко можна назвати “моральним пріоритетом”. Го- ловною рисою людей, що дотримуються такого стилю життя, є повага до моральних цінностей суспільства, дотримання їх навіть тоді, коли їм це не вигідно. Вони поводять себе відповідно до цього переконання незалежно від ситуації. Шостий стиль можна означити як “творчо досконалий”. Згідно з ним люди прагнуть до створення матеріальних і духовних цінностей. Головне для них —— самореалізація у творчій діяльності. Сьомий —— це “гедоністичний” стиль, в якому найважливі- шим є прагнення до задоволення власних потреб, незважаючи на мо- ральні принципи і те, в який спосіб ці потреби задовольняються. Восьмий —— “патріотичний”, що реалізується у прагненні служити Вітчизні, любові до своєї країни, народу, його культури. Дев’ятий стиль життя —— “скнарність”, його символізує пра- гнення до накопичення матеріальних цінностей, які і є сенсом життя. Десятий стиль умовно можна назвати як “спостерігаючий”. Люди, які дотримуються його, ніби спостерігають за життям з боку, не беручи в ньому активної участі (“достатньо жити, щоб бути задоволе- ним”). Одинадцятий —— ”богемний”. Важливим тут є прагнення до інтенсивного життя у дану мить. Для таких людей характерним є уни- кнення стабільності у житті, жадоба емоційних вражень, змін. Дванадцятий — “есхатологічний” —— віра у визначеність на- перед всього життя, навіть приреченість його. Найважливіше —— за- нурення у внутрішнє життя, релігію, терпіння, покірливість. Прихиль- ники такого стилю вірять у справедливість, сподіваються на ласку Бо- га, прагнуть бути доброю людиною у всьому. Тринадцятий стиль можна схарактеризувати як “спритний” чи “життєвий ловкач”. Найбільш цінним є “вміння жити” в широкому розумінні. При цьому прийнятними є всі засоби досягнення бажаного. Чотирнадцятий стиль —— “дійовість”. Ті, хто обирає цей стиль життя, найбільше цінують активні дії, справи, результатом яких є досягнення практичних цілей. Високо цінується професіоналізм у всьому. П’ятнадцятий —— це “домосід”. Найголовнішим є добробут власного дому, сім’я. Шістнадцятий стиль визначається як “мізантроп” — людина високо ставить незалежність, самотність. Вона замкнена на себе, роз- раховує на власні сили, не довіряє іншим. Сімнадцятий стиль життя —— “опортуністичний”. Характер- ним для нього є прагнення прожити життя без прикростей, в спокої, не мати клопоту ні з чим. Ті, хто живе за цим стилем, часто підпорядко- вуються іншим, перекладаючи на них відповідальність за все. Дев’ятнадцятий стиль —— “професіонал”. Люди, які високо цінують працю (“трудоголіки”), професійний успіх. Двадцятий стиль визначається як “цинічно-скептичний”. Згід- но з ним людина не визнає жодних норм і засад як непорушні, сумні- вається у всьому, глузує з того, що інші вважають найдорожчим у житті. Досліджуваним пропонувалося оцінити наведені стилі. Якщо серед них не виявилось такого, який вони поділяють, пропонувалося описати власний. Кожний із стилів оцінювався за п’ятибальною шка- лою. Дослідженням було охоплено 755 учнів старших класів середньої школи та першокурсників вузів. Кількісні результати дослідження дали підстави визначити пе- вні тенденції у морально-ціннісній свідомості учнівської молоді (16 — 18 років.). Більшість досліджуваних (192 особи) віддають перевагу п’ятому стилеві життя (“моральний авторитет”), де головним є повага до моральних цінностей суспільства, прагнення реалізувати їх у пове- дінці навіть тоді, коли це суперечить власній вигоді. Друге місце (146 осіб) посів “громадянський” стиль (2), в якому найголовнішим є праг- нення до участі в суспільному житті, а громадянські норми та інтереси розглядаються як вищі за власні. Далі позиції розподілилися у такий спосіб: 3 місце — “патріотичний”; 4 — “альтруїстичний”; 5 — “мора- льний пріоритет”; 6 — “творчо-досконалий”; 7 — “дійовість”; 8 — “богемний”; 9 — “професіональний”; 10 — “прагнення особистої ви- годи”; 11 — “споживацький”; 12 — “владолюбний”; 13 — “есхатоло- гічний”; 14 — “мізантроп”; 15 — “життєвий ловкач”; 16 — “опортуні- стичний”; 17 — “спостерігач”; 18 — “гедоністичний”; 19 — “скна- рість”; 20 — “цинічно-скептичний”. Наведені дані дають можливість дійти висновку, що дослі- джувана учнівська молодь високо цінує суспільну активність, яка по- роджується мотивами високого морального змісту. Перші 7 місць сві- дчать, що моральні засади суспільства досить високо ставляться мо- лоддю на шкалі цінностей. Ця тенденція презентує насамперед відбит- тя в індивідуальній свідомості та самосвідомості суспільно-моральних переконань. Узагальнюючи отримані дані, констатуємо наявність у дослі- джуваної учнівської молоді таких ціннісних настанов, які можна роз- поділяти за шкалою: суспільний (громадський) — несуспільний (при- ватний). ДЕЯКІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СУБКУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ Бєлавіна Т. І., м.Київ З огляду на важливу роль молоді у формуванні образу суспі- льства завтрашнього дня, у контексті змін системи соціально- політичних цінностей та політико-психологічних стереотипів стає осо- бливо актуальним перш за все сприяти активізації в неї здатності са- мостійно осмислювати об’єктивні процеси в макросоціумі, усвідомле- но приймати на себе відповідальність за вибір індивідуально-значущих принципів, цінностей, способів поводження в соціальній і політичній сфері. Це спонукало дослідників до розгляду проблем молоді в новій площині. З точки зору нового осмислення необхідне всебічне дослі- дження не тільки цієї категорії населення як специфічної соціально- демографічної групи, а й особливостей сприйняття нею демократич- них змін, її політичної орієнтації, породжених умовами нового часу. Виникає потреба визначити кілька ключових понять, серед яких особливої уваги потребує пояснення дефініції “молодь”, яка не є до кінця визначеною. Деякі дослідники навіть не вважають молодь специфічною соціально-демографічною групою. Вони переконані, що дослідження проблем молоді слід проводити тільки через диференціа- цію її соціальних груп як елементів соціальної структури через специ- фіку розвитку тієї чи іншої категорії молоді. Можливо, тому впродовж тривалого часу молодь вивчалася виключно як об’єкт економічного, ідеологічного, виховного впливу, що виправдовувалося уявленням про класову структуру суспільства і офіційну ідеологію. Демократичне суспільство передбачає пріоритет відповідаль- ної, свідомої особистості, її саморозвитку, становлення її громадської позиції за власними бажаннями, інтересами, мотивами, а не вимогами “формування нового покоління”. Тому слід визнати соціальні особли- вості молоді як певної цілісності, притаманні тільки їй культурні риси і розглянути це поняття як вікове, демографічне, соціальне і психо- логічне. Сучасна молодь, більше за інші соціальні категорії, відчуває себе як особлива група суспільства, яка існує у межах “молодіжної культури” і яка нині формується під впливом сумнівних цінностей ма- сової культури західного зразка, некритично перенесених на націона- льний грунт в умовах кризових явищ суспільства. Феномен молодіжної культури потребує співвіднесення ще з одним із понять — з поняттям “політична культура”. Остання розгля- дається як історичний досвід соціальних спільнот та окремих людей у сфері політики, що впливає на політичну поведінку як сукупність усіх видів соціальної активності людей, як рівень і характер політичних поглядів, знань і переконань громадян та уміння застосовувати їх у процесі громадсько-політичної діяльності. Політичну культуру тради- ційно пов’язують із самим політичним життям, появою та еволюцією держави і визначають політику як конкретну діяльність в сфері полі- тичних відносин, а політичну культуру — як характерну сторону цієї діяльності. В. Лісовий визначив поняття “політична культура” як су- купність таких соціально-психологічних класифікаційних явищ , як: а) політична свідомість, акцентуючи увагу на двох концептах розуміння політики: ціннісно нейтральне та ціннісно зорієнтоване; б) політична поведінка, розрізняючи при цьому поведінку окремих осіб, верств населення і політиків-професіоналів; в) політичні інституції, що мають на меті вплив на державу, включаючи участь у державній владі або розширення такої участі. Доцільно припустити, що можна розглядати певні питання по- літичної культури сучасної молоді як субкультури. Але в літературі радянського періоду визначення субкультури інколи невиправдано зводилось до її розуміння як негативного явища, протилежного тради- ційній або актуальній культурі, до якого більшість ставилася несхва- льно чи з недовірою. В рамках предмета обговорення найбільш точним видається визначення субкультури як системи норм і цінностей, що відрізняють конкретну групу від більшості інших спільнот, яка форму- ється під впливом таких факторів, як вік, етнічне походження, релігія, соціальна група та місце проживання. Цінності субкультури не озна- чають відмови від національної культури, прийнятої більшістю, а ви- являють лише деякі девіації від неї. Але якщо група активно виробляє норми і цінності, які очевидно суперечать пануючій культурі, то на їх основі формується контркультура (наприклад, рух хіпі або “системи” в молодіжному середовищі СРСР 80-х років). Основні контркультурні риси молодіжної субкультури, і полі- тичної у тому числі, нерідко носять маргінальний характер: відсутність етнокультурної самоідентифікації й “вестернізація” культурних по- треб, заснованих на позанаціональних схематизованих стереотипах масової культури; пріоритет споживацьких орієнтацій над креативни- ми (до того ж ця тенденція превалює в середовищі учнівської молоді), позаінституціональна культурна самореалізація, слабка вимогливість до вибору й індивідуалізованість культури, і викликані стереотипами ієрархії цінностей в референтній групі спілкування. Виокремлення цих рис є характерним передусім для дослі- джень, що проводилися в російському молодіжному середовищі. Але певною мірою ці висновки можна екстраполювати на молодіжну куль- туру всього пострадянського простору, а також виділити загальні де- термінанти виникнення цих особливостей: криза суспільства і його основних інститутів, зокрема сім’ї та системи освіти, що веде або до соціального інфантилізму, або до соціальної неадаптованості; комерці- алізація ЗМІ й усієї художньої культури тощо. Субкультуральні і контркультуральні елементи прояву є і в рамках сучасної молодіжної політичної культури. До основних факто- рів її стану відносяться: середовище як соціально-політичний і еконо- мічний простір; інституціональна і актуальна політична культура; ві- кові особливості молоді (нестійкість, “суб’єктивна розмитість”); від- чуження у ставленні до соціуму; амбівалентність статусу; нонконфор- мізм стосовно політичних цінностей більшості; деперсоналізація на- станов і стереотипізація поведінки; етнічні й національні відмінності; майнове розшарування. Одним із проявів молодіжної політичної субкультури є ба- жання відрізнятися від дорослих, що породжується мотивом протесту. В поведінці відчувається навіть виклик дорослим: соціально несхвале- ні засоби політичної поведінки, стиль одягу, специфічні рухи, ненор- мативне спілкування тощо. З іншого боку, спостерігається інтенсивне прагнення ідентифікуватися з референтною групою належності. Спі- льним для таких груп є автономна система норм і цінностей, що відрі- зняють культуру цієї обумовленої групи від культури більшості. Сту- пінь ідентичності з групою детермінує специфіку перебігу процесів політичної соціалізації і взаємодії всередині спільноти. Преамбулою молодіжної політичної культури умовно можна було б вважати явище, яке є предметом дослідження політичної антро- пології дитинства: політична соціалізація дитини і специфіка її полі- тичної культури. Мова йде про необхідність методами політології, со- ціології, психології, інших наук вивчати дітей як потенційних суб’єктів політики, бо політичну культуру дитини, вважає М.Катаєва, “можна розглядати як складову політичної культури всього суспільст- ва. В певному сенсі діти й підлітки є самостійною політичною силою, в екстремальних політичних ситуаціях вони можуть відігравати досить активну політичну роль. Хоча мотивація діяльності дітей не усвідом- люється як суто політична, та вона часом набуває політичного змісту. Аналіз становлення типових форм політичної поведінки і сві- домості, які перебувають під впливом двох тенденцій — зростання суспільної потреби в розвитку політичної свідомості особистості, в її активному включенні в політичний процес і відчуження особи від держави та її інституцій, від прийняття політичних рішень — дає змо- гу виявити відсутність спадкоємності в передачі політичного досвіду. Моделі політичної поведінки, засвоєні старшим поколінням, не відпо- відають новим політичним реаліям, а нові формуються та засвоюються повільно. Поряд з основними агентами політичної соціалізації дитинства (сім’я, школа, референтна група, найближче оточення однолітків, ЗМІ) все більше зростає роль сучасних дитячо-юнацьких організацій у ста- новленні юного громадянина своєї країни, особливо після припинення діяльності моноідеологізованих піонерської та комсомольської органі- зацій. Навіть можна визначити деякі особливості динаміки соціально- політичної орієнтації та визначеності сучасної молоді: а) становлення молодіжної політичної культури відбувається в контексті динамічних процесів зміни політично-економічної системи, тому молодь репрезентує майже весь традиційний політичний спектр, який віддзеркалює сучасні соціально-політичні течії — від ультралівих до правоконсервативних; б) переважна більшість молоді орієнтована на зміцнення засад української державності, ринкову економічну модель, розвиток полі- тичного плюралізму, демократичну модель суспільства; в) спостерігається тенденція трансформації у межах молодіж- ної політичної культури від екстремістських деструкційних дій в на- прямку до конструктивної співпраці з органами державної влади. Останнім часом в Україні значно поширюється мережа моло- діжних організацій (від 7 в 1993р. до 53 в 1999р.), але залишається ви- соким рівень соціальної апатії, аполітичності молоді. Кількість моло- дих людей, які цікавляться політикою, за даними деяких досліджень, весь час зменшується. Зруйнування колишньої ідеологічної впевненос- ті, стійких поглядів на історичне минуле викликали соціальну дезоріє- нтацію молоді. До того ж, вона виявилася найменш захищеною части- ною спільноти, що викликає з її боку прояви байдужості до соціальних явищ, абсентеїзму, зневіри в майбутньому. Криза довіри молоді поширюється сьогодні на всі політичні партії і неполітичні об’єднання України, в тому числі й на молодіжні. Молодь займає незначне місце у власне політичних партіях і становить дуже незначний відсоток серед прибічників практично всіх партій. Молоді люди не мають бажання пов’язувати здійснення своїх економі- чних, культурних, політичних та інших інтересів з будь-яким політи- зованим громадським об’єднанням, з жодною громадською інституці- алізованою групою, тим більше з ідеологічно зафарбованою. При цьо- му необхідно врахувати, що за умов відсутності певної підтримки з боку держави, її структур молодіжні організації, як правило, стають боржниками “дорослих” організацій або ж взагалі зникають. Таким чином, загальні характеристики молодіжної політичної орієнтації не дають підстав для висновку про сформованість субкуль- туральних ознак політичної культури молоді, оскільки характерними для молодіжного руху є недостатня організованість, нерозвиненість ціннісно-орієнтаційної єдності, відсутність певної ідейної єдності по- глядів та позитивних програм дій, ідеологічна розмитість, невизначе- ність політичних орієнтирів, політична аморфність, сугестивна залеж- ність від впливу деструктивних сил суспільства, засобів масової інфо- рмації, сумнівних цінностей масової культури. СУСПІЛЬНІ ПРІОРИТЕТИ ОСВІТИ ТА ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ І МОЛОДІ Бовтрук А.П., Люлька Л.А., м.Київ Поняття соціалізації виникло в західній соціології наприкінці ХІХ ст. для позначення основного механізму взаємодії людини з ін- шими людьми, із суспільством у цілому. Таким механізмом вважалося соціальне наслідування, що регулюється суспільством через систему освіти та виховання, сім?ю та суспільну думку. У процесі розвитку соціології сформувалась сукупність погля- дів на соціалізацію, що об?єднує ідеї: про нерозривний зв?язок соціалі- зації з освітою та вихованням; про зв?язок соціалізації з адаптивними процесами; про соціальні контакти як із однією із змістових сторін соціалізації; про значення самосвідомості, соціальної орієнтації та роз- витку мови для успішної соціалізації. У контексті цих ідей соціаліза- цію розглядають як набуття людьми соціального досвіду та ціннісних орієнтацій, необхідних для виконання соціальних ролей. Найважливішою особливістю сучасності, вважає Л.Є.Нікітіна, вчений секретар Інституту педагогіки соціальної роботи Російської Академії освіти, є проголошення та поширення у світовій соціальній практиці нової етики стосовно дітей. Нова етика, вироблена у ході роз- витку цивілізації, у людства та у багатьох країнах стала необхідною частиною державної політики. Її суть у тому, що основні потреби дітей розглядаються пріоритетно при розподілі ресурсів. Основні потреби суспільства, таким чином, стають основним завданням суспільства. Конвенція про права дитини, прийнята Генеральною Асамбле- єю ООН 20 листопада 1989р., підтверджує три основних права дитини: на виживання, на розвиток і на захист. Суспільство в цілому зацікавлене у збереженні та розвитку до- сягнутого рівня освіти та здоров?я, у репродуктивній сексуальній по- ведінці, соціальній адаптивності, наслідуванні моральних та духовних основ, інших соціальних цінностей. Діти та молодь як особлива соціа- льно-вікова група населення мають у наш час іншу систему цінностей, що визначається умовами життя. На перший план виходять проблеми досягнення економічної незалежності, вирішення яких вимагає прине- сення в жертву інших, традиційних для старшого покоління цінностей. Відбувається неусвідомлюваний повною мірою суспільством розрив поколінь на мотиваційно- особистісно- соціальному рівні, негативні наслідки якого непередбачувані. Суспільна свідомість перебуває у по- шуках соціально-світоглядних альтернатив у зв?язку з ідеологічними та політичними кризовими явищами у суспільстві, невизначеністю ідеалів, духовним вакуумом, порушенням моральних засад. По-новому усвідомлюється роль і значення загальнолюдських моральних ціннос- тей, у тому числі співчуття та милосердя. В умовах жорсткої конкуре- нтної боротьби особистості за місце під сонцем суспільство, з одного боку, не повинне розгубити ці цінності, закладені в національному менталітеті, з другого — слід суттєво змінити вектор соціальної полі- тики та у сфері її практичного педагогічного впровадження: від декла- рацій та матеріальних подачок найбіднішим до розвитку творчо актив- ного потенціалу, формування у дітей та молоді здатності і готовності до взаємодопомоги у власному життєзабезпеченні та до допомоги ін- шим людям. Основні пріоритети розвитку виховання на найближчий пері- од, виходячи з міжнародних норм та стандартів, реалій даного життє- вого періоду вітчизняної історії, визначаються рівнем розвитку освіт- ньої політики та практики. Такими пріоритетами є: ? підвищення виховного характеру навчання та освітнього ефекту виховання; ? створення в освітніх закладах усіх типів та видів ефектив- них гуманістичних виховних систем; ? орієнтація на вічні цінності — Бог, Людина, Сім?я, Вітчи- зна, Праця, Знання, Культура, Мир, Земля, Природа, Совість; ? гармонізація соціального поля дитини, формування єдино- го освітнього простору в соціумі, освоєння педагогічними засобами частини соціального середовища в радіусі дії освітнього закладу; ? розгортання клубної та аматорської діяльності дітей у за- кладах освіти і культури, підтримка наявних та стимулювання ініціа- тивних дитячих і молодіжних суспільних об?єднань, розвиток та під- тримка демократичних засад в управлінні навчальним закладом, у то- му числі педагогічно обгрунтованих та апробованих форм дитячого самоуправління; ? введення додаткових освітніх програм у рамках шкільного компонента, спрямованих на раннє професійне та особистісне самови- значення дітей, що підвищує конкурентоспроможність випускників освітнього закладу на ринку праці та сприяє їх успішній соціалізації; ? посилення соціально-захисної функції освітнього закладу, підвищення рівня охорони життя, фізичного, розумового та психічного здоров?я дітей засобами освіти та у процесі виховної роботи; ? збереження, зміцнення ресурсної бази та розвиток мережі закладів додаткової освіти дітей, медичних установ, соціального захи- сту, спорту, комітетів у справах молоді, котрі виконують соціальне замовлення з реалізації додаткових освітніх програм різного рівня для різних категорій та груп дітей і молоді. Саме вони мають можливості, на відміну від школи, точно і гнучко реагувати на запити конкретного соціуму стосовно дітей та молоді набором освітніх програм, що пер- манентно розвиваються Портрет сучасного спеціаліста у будь—якій галузі знань та ді- яльності є незавершеним без володіння хоча б однією іноземною мо- вою. Це не є перебільшенням, що іноземні мови в наш час є найпопу- лярнішим знанням. Відкритість сучасного суспільства, академічна мо- більність студентів та школярів, наукові контакти та обміни, чітко ви- значене професійне спрямування вивчення іноземних мов визначає високий соціальний престиж лінгвістичної освіти. Різноманітність мовних середовищ та культур, унікальна гео- політична, соціально-економічна та національно-культурна ситуація визначають підхід до лінгвістичної освіти як до одного з найзначніших медіумів, що формує свідомість особи, сприйняття людиною світу. Мова як ключ до усвідомлення та осмислення світу існує не ізольова- но, вона вкорінена у національній культурі її “творців” і носіїв. І щоб дійсно навчитися розуміти іноземну мову, треба навчитися розуміти й приймати іншу культуру, тільки це може забезпечити ефективне взає- морозуміння та взаємодію різномовних суспільств. У повсякденному житті ми навряд чи замислюємося над тим, наскільки наша “картина світу” та її сприйняття визначаються мовою та культурою. Значно час- тіше нам доводиться стикатися з тим, як одне випадково сказане слово може “змінити” і наше сприйняття того, що відбувається, і наші думки та вчинки. А це все і є проявом саме того глибинного взаємозв?язку особи, суспільства, політики, мови та культури, про який необхідно думати, якщо мова йде про нову парадигму освіти, стрижнем якої є розвиток особистості. ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ ПОЛИТИЧЕСКИХ ИДЕАЛОВ СОЦИАЛЬНО АКТИВНОЙ МОЛОДЕЖИ Вознесенская Е.Л., Тамакова Т.А., г.Киев Современная украинская социально-политическая реальность характеризуется превалированием экстернальных настанов и маргина- льных тенденций. Это приводит к актуализации вопросов, связанных с формированием прототипов (или идеальных образов) политического лидера в обыденном сознании. Особую значимость это приобретает у политически заангажированной молодежи. Молодые лидеры уже сей- час определяют взгляды, установки и мнения молодежи и, следовате- льно, влияют на политическое будущее страны. В связи с этим в рамках тренинг-семинара для молодых поли- тиков проводилось исследование, имеющее целью выявить установки и стереотипы современной молодежной политической элиты. Участ- никами исследования стали 35 человек в возрасте от 16 до 39 лет (сре- дний возраст — 23 года). Половина участников (18 человек) — люди с высшим образованием, остальные — с неполным высшим (10 человек) и средним специальным (7 человек). Принадлежность участников к ряду политических партий и молодежных объединений позволяет определить их как социально и политически активную молодежь. Сре- ди участвовавших в исследовании треть занимают руководящие пози- ции в партии (в подчинении находится от 2 до 150 человек), треть ра- ботают на уровне руководителей отделов и проектов, остальные выпо- лняют различного рода административные поручения. Таким образом, большинство участников исследования являются лидерами мнений своих социальных групп, что позволяет авторам исследования рассма- тривать результаты по данной выборке валидными. Одной из целей исследования было изучение образа идеально- го политика глазами молодежной политической элиты (которую с по- лным правом можно рассматривать как будущее украинской полити- ки). Для достижения поставленной цели использовался метод незакон- ченных предложений и один из методов экспериментальной психосе- мантики, позволяющий исследовать категориальную организацию со- знания — метод семантического личностного дифференциала. Представляем результаты, полученные при помощи метода незаконченных предложений. Респондентам предлагалось закончить 30 предложений, которые разрабатывались в соответствии с целями исследования и состояли из предложений, в которых тем или иным образом участники эксперимента проецировали: свое отношение к политике как деятельности и как феномену (например, незаконченные предложения “Политику делают...”, “Когда я размышляю о политике, мне приходят ассоциации с...”), свое мнение о себе как участнике по- литической деятельности в настоящем и будущем (“Моя главная цель в политической деятельности...”, “Если бы я был крупным политичес- ким деятелем...”) и свой внутренний образ идеального политического лидера (“Если представить себе идеального политика в виде животно- го (или птицы), то это...” или “Я думаю, что идеальный политик не должен напоминать...”). Некоторые незаконченные предложения пре- следовали целью выяснение определенных характеристик личностного профиля участника исследования. В качестве метода обработки результатов использовался ме- тод контент-анализа. В качестве единиц анализа были приняты слова и смысловые суждения, являющиеся окончаниями предложений. С це- лью повышения точности толкования, единицы анализа рассматрива- лись на фоне более широких содержательных структур — единиц кон- текста (в рамках каждого предложения). Определенные трудности по существу и технике обработки вызвало расчленение словесных окон- чаний предложений на отдельные смысловые единицы качественного учета и их классификация по определенной системе для сравнения и интерпретации. Итак, результаты исследования показали тенденции и особен- ности представления молодежной политической элитой идеальных политического деятеля и политической деятельности. По мнению молодых политиков, заниматься политикой могут только умные и образованные люди (28%), имеющие силу воли, сталь- ные нервы и умеющие контролировать ситуацию (25%), честные и психически здоровые (11%), профессионалы (8%). Однако 22% участ- ников исследования считают, что политикой могут заниматься все, кто хочет. Возникает вопрос: и что из этого получится? Главное же в политической деятельности по мнению полити- чески заангажированной молодежи это: ум и профессионализм (31%), морально-волевые качества — уверенность и целеустремлен-ность (17%), упорство и настойчивость в достижении цели (14%), в 11% се- мантического пространства расположены необходимые в политичес- кой деятельности профессиональная команда и деньги, и лишь в 8% названы порядочность и неравнодушие. Интересно, что при прямом вопросе о трех самых необходимых политику качествах категории се- мантического пространства несколько смещены: на первом месте по объему расположились морально-волевые качества (34%) — уверен- ность, ответственность, целеустремленность, настойчивость и сила воли; затем — ум и профессонилизм (27%), а затем моральные ка- чества — “чистые руки”, честность и порядочность (18%). Среди дру- гих названных качеств — коммуникабельность и юмор (6%), гибкость (5%), хитрость и жесткость (4%). Нет единодушия и во мнениях относительно профессии идеа- льного политика. Чаще назывались экономист-управленец (23%), юрист (21%), политик (19%). В 8% случаях предпочиталось гуманита- рное образование политика, а 12,5% участников исследования счита- ют, что “профессия — не главное” и “всегда можно получить второе образование” (4%). В принципе, эти данные практически совпадают с полученными при исследовании образа идеального политика в обы- денном сознании. Молодые политики, как и избиратели, считают, что политик должен быть или экономистом или юристом, или, в крайнем случае, профессиональным политиком. Целесообразно сравнить полученные результаты с итогами пилотажного исследования (по методу фокус-групп) в контексте пред- выборной кампании 1998 г. Идеальный депутат (политик) глазами представителей электората (людей среднего и пожилого возраста): возраст 35—45 лет, когда еще есть силы для работы и уже приобретен жизненный и профессиональный опыт; образование высшее экономи- ческое или (а лучше и) юридическое (знание законов функционирова- ния экономики, уважение правовых норм); профессионально компете- нтный, умеет реально оценивать действительность и правильно при- нимать решения: умный, эрудированный, должен обладать такими моральными качествами, как честность, открытость, порядочность, умение понимать людей. Необходимо отметить противоречивость вы- сказываний при обсуждении вопроса “Должен ли кандидат в депутаты заниматься частным бизнесом?”. Здесь столкнулись отрицательный стереотип, существующий в отношении к бизнесу как к чему-то нечес- тному, грязному и понимание того, что депутат должен быть финансо- во независимым, обеспеченным человеком, как необходимой предпо- сылки честного исполнения им своих обязанностей (“богатый человек, занимаясь политикой, думает о своем имидже, а не о своих карманах). Был предложен сценарий, в соответствии с которым депутат должен сначала заняться бизнесом (обеспечить финансовую независимость, “заработать на выборы”), поработать на государственной службе (при- обрести опыт), а уже затем баллотироваться в депутаты (по неопубли- кованным данным) Молодые политики определяют важную роль внешности по- литического деятеля. По их мнению, политик должен быть привлека- телен и симпатичен избирателю (29%), обязательно аккуратен и подтя- нут (23%) и вообще должен быть идеальным и безупречным (19%). Отдельно выделен классический стиль (10%). В исследовании было выявлено, что на когнитивном уровне лишь 10% электората отмечают влияние внешности на электоральное поведение. Чаще всего молодые политики предпочитают, чтобы полити- ческий лидер вызывал у них чувства стабильности, спокойствия и уве- ренности в завтрашнем дне (28%), уважения (23%) и одобрения (23%). И идеальный политический деятель не должен напоминать невежду (26%) и размазню (17%), старого борова или бегемота (17%), а также и сегодняшних наших политиков (14%). К наиболее далеким от идеала политикам относятся Ельцин, Сталин, Пиночет и Гитлер. А вот наибо- лее близки к идеалу (и предпочтительно, чтобы идеальный политик имел с ними сходство): Черчиль, Пальме, Кравчук, Медведчук, Тетчер, Клинтон (до того, как начались скандалы), Джеральд Форд, князь Ве- лико-Литовский Витовт, Юлий Цезарь, Дейл Карнеги. Опрошенным нравятся политики, которые меньше говорят, а больше делают (28%), добиваются поставленных целей (16%), честные(12.5%) и открытые для контакта (9%). Интересные выводы получены при анализе образов животных, в виде которых представляют идеального политика респонденты. Сре- ди животных чаще всего используются дикие кошки: лев (22,5%), ягу- ар, пантера, тигр (всего 30%), а также дикие собаки — лиса и волк (17,5%), среди других животных — змея, слон, мышь и собака (по 5%). Активно использовали молодые политики и образы птиц (22,5%), при- чем среди птиц преобладают хищные, а лидирующее место занимает орел (12,5%). Названы также коршун, ворон, сова и голубь. Если расс- мотреть образы этих животных с символической точки зрения, то мо- жно констатировать, что идеальный политик наделяется такими чер- тами, как агрессивность (подавляющее большинство животных — хи- щники, причем часть из них убивает добычи больше, чем может съесть), хитрость и коварство (использование образа лисы — символа хитрости и обмана), возмож-но, сила (слон) и мудрость (змея). Образ собаки, возможно, соответствует символу преданности (делу, партии или народу). Среди марок машин, на которых, по мнению опрошенных, до- лжен ездить идеальный политик, преобладают иномарки (63%), при- чем лидирующее место занимает “Мерседес” (33%), хотя анализ отве- тов избирателей показывает, что простые избиратели придерживаются противоположной точки зрения: украинский политик должен ездить на скромной машине. Среди молодых политиков так считает только 18,5%, а 11% думает, что марка машины не имеет значения. Анализируя полученные результаты, попытаемся нарисовать портрет идеального политического деятеля глазами молодежной поли- тической элиты. Это уверенный в себе человек, настойчивый в дости- жении четко поставленных целей, ответственный, организованный и умный, профессионал. Неплохо, если у него “чистые руки”, он честен и порядочен, хотя эти качества и не выдвигаются на первое место.Он агрессивен, может быть жесток, хитер и коварен. Ездит на иномарке, предпочитая “Мерседес”. Мнение молодых противо-положно установ- кам представителей старшего поколения, на которых оказывают влия- ние советские стереотипы. Тем не менее иерархия личностных ка- честв, где на первом месте интеллект и профессионализм, а далее мо- ральные качества, у них совпадают. Однако при выборе животных бо- лее зрелые избиратели предпочитают волка, собаку, медведя, которых можно расценивать как символ надежности, стабильности (с некото- рым оттенком агрессивности). К внешности политика данная катего- рия избирателей относится без особых предпочтений — желательно проще, политик должен выглядеть “своим”. К кавалькаде иномарок — отрицательно, предпочитая “отечественные” машины (“Волга”, “Чайка”). Возможно, являясь субъектами активной политической дея- тельности, молодые партийные лидеры лучше представляют себе со- циально-политическую реальность и смотрят на нее, сняв розовые оч- ки. Как видим, взгляд человека, занимающегося политической деяте- льностью, отличается от взгляда “наивного наблюдателя”. КОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ МОЛОДІ ЯК УМОВА ДОСЯГНЕННЯ МЕТИ У ПОЛІТИЦІ Вольфовська Т.О., м. Київ Опанування стратегій спілкування, які використовуються у рі- зних ситуаціях, складають основу комунікативної компетентності мо- лодої людини. На кожному новому етапі розвитку суспільства існують різні нормативні уявлення про комунікативну компетентність і, залеж- но від цінностей, які прийняті у даному суспільстві, складається пев- ний стиль міжособистісної поведінки: кооперативний чи конфронта- ційний. Тобто комунікативна компетентність залежить не тільки від притаманних особистості властивостей, але й від змін, що відбувають- ся в суспільстві та пов’язаної з цими змінами соціальної мобільності самого індивіда. У демократичному суспільстві людина стикається з необхідністю змін у міжособистісній поведінці і у пошуках відповіді на питання: “Як себе поводити?”, приходить до таких категорій, як толерантність, згода, діалогічність. У найбільш загальному вигляді комунікативну компетентність можна визначити як такий рівень сформованості досвіду міжособисті- сної взаємодії, який необхідний людині для того, щоб успішно функці- онувати в суспільстві з огляду на власні здібності та соціальний статус. Серед різноманітних підходів до розуміння комунікативної компетентності у сучасній психології найбільш продуктивним, на наш погляд, є трактування комунікативної компетентності як готовності до діяльності. Структуру цього інтегрального утворення складають три ком- поненти: когнітивний, мотиваційно-оцінний, конативний (операцій- ний). Здатність до участі у комунікативних ситуаціях, ситуативна ада- птивність, вільне володіння вербальними та невербальними засобами соціальної поведінки можна визначити як складові комунікативної компетентності. У поняття комунікативної компетентності можна включити також емпатійні властивості особистості й таке інтегральне утворення, як конфліктна компетентність, яке включає знання про конфлікт і може стати компонентом соціальної готовності діяти пев- ним чином по відношенню до себе, інших, до ситуації. Багатство поведінкового репертуару молоді можна вважати одним із показників комунікативної компетентності, яку можна роз- глядати на декількох рівнях: 1) макрорівні — суто у сфері великої по- літики, діяльності лідерів, партій, влади; 2) мезорівні — у сфері соціа- льних інституцій та спільнот; 3) мікрорівні — у міжособистісному спі- лкуванні. Основними джерелами набуття комунікативної компетентнос- ті можуть бути життєвий досвід, загальний культурний розвиток, спе- ціальні наукові методи (рольові, ігрові). Але життєвий досвід — це дуже широке поняття, яке включає не тільки комунікативні навички та вміння, але й адекватну орієнтацію людини у самій собі, у власному психологічному потенціалі, потенціалі партнера (рефлексивна, ауто- комунікативна культура). На мікрорівні, у міжособистісному спілкуванні зростає роль рефлексивної культури особистості у розв’язанні конфліктів, бо кому- нікативна компетентність передбачає готовність та вміння будувати контакт на різних психологічних дистанціях: і відстороненій, і близь- кій. У розв’язанні конфліктів, при проведенні переговорів важливим є спрямованість учасників комунікацій на набуття широкого репертуару психологічних засобів, які сприяють повноті самопрезентації партне- рів. Безумовно, комунікативна компетентність є необхідною для досягнення цілей у політиці (наприклад, виховання у молодих комуні- кативних навичок та вмінь, які допомагають стати лідером у політич- ному об’єднанні, партії тощо). Великого значення вона набуває у фор- муванні іміджу самого політика: успішні політики постійно знаходять- ся у діалозі зі своїми виборцями і у процесі цього діалогу мають великі можливості впливати на настрої та позиції людей. Формування комунікативної компетентності можна розгляда- ти як фактор виховання у молоді толерантності та діалогізму. Дуже часто причиною конфліктів стає незнання технік спілкування. Певна річ, що різноманітні тренінги ведуть до підвищення конструктивності у спілкуванні, але не завжди зовнішнє неконструктивне конфліктне спілкування пов’язане з низьким рівнем комунікативної компетентно- сті особистості. Бувають випадки, коли суб’єкт переслідує зовсім іншу мету, а саме — самопрезентацію. Так, наприклад деякі депутати Вер- ховної Ради постійно демонструють взірці неконструктивного спілку- вання, яке базується на агресії. Присутня тут неконструктивність — це цілком усвідомлена стратегія поведінки і є частиною іміджу даного політика. Саме така стратегія допомагає формувати певний імідж, на- приклад, політик-“скандаліст”, політик “розумний” тощо. У політиці все частіше учасники конфліктів намагаються ви- рішити непорозуміння та розбіжності шляхом переговорів. Особливе місце тут також займає комунікативна компетентність учасників пере- говорів для досягнення згоди або, принаймні, — поступки з обох сто- рін для поліпшення ситуації. Крім ціннісного, змістового аспекту, проблема комунікативної компетентності має також технологічні аспекти взаємодії: вміння до- сягти згоди можна розуміти як систему прийомів (технік), які відносно не залежать від змісту спілкування і використання яких дає змогу до- сягти прийнятного для обох сторін рішення. Вміння сторін досягти згоди, прийоми взаємодії — зближення позицій є дуже важливими у розв’язанні конфліктів, у переговорних процесах на всіх рівнях (макро-, мезо-, мікро-). Молодих треба навчати саме цих технік продуктивного спіл- кування; це стосується перш за все вибору стратегій взаємодій та засо- бів комунікативного репертуару. На особистісному рівні — формувати комунікативні настанови, які забезпечують свободу спілкування. З огляду на це об’єктом нашого експериментального дослі- дження стало досягнення згоди учасниками політичного діалогу. У проведенні експерименту брали участь старшокласники середніх шкіл та студенти старших курсів педагогічного коледжу міста Києва. Голо- вна увага приділялась вивченню комунікативних засобів (діалогічних стратегій) досягнення згоди у діалозі. Аналіз результатів дискусій школярів та студентів дав змогу простежити динаміку і результативність досягнення згоди у діадичній взаємодії, у рамках якої також аналізувались реальні діалогічні страте- гії з наступним визначенням провідної стратегії та ефективності її ви- користання. Недосягнення згоди у більшості випадків діалогічних взаємо- дій є результатом невідпрацьованості або навіть відсутності уявлення про технології процесу взаємоузгодження позицій, тобто формально- процесуальні прийоми “залучення” іншої сторони. Оскільки політич- ний діалог — це зіткнення принаймні двох позицій, з яких обидві ма- ють вагомі підстави, великого значення набуває вміння сторін досягти згоди, володіння технічними прийомами взаємодії — зближення пози- цій при мінімальних змістовних поступках. Дієвість (продуктивність) цих прийомів тим вища, чим вони більше генералізовані. Генералізація будь-якого вміння досягається швидше, коли той чи інший прийом відпрацьовується у різних ситуаціях. Технологія процесу взаємо- узгодження позицій повинна будуватись як тренінг з відпрацювання окремих прийомів незалежно від змісту конкретного навчального предмета та характеру вирішуваних завдань. Чим ширший репертуар (набір) реально використовуваних стратегій, тим більша вірогідність досягнення згоди у політичному діалозі. Найбільш перспективним (продуктивним) для досягнення конструктивної згоди є домінування стратегій компромісу та співробі- тництва, причому свою перспективність ці стратегії зберігають не ли- ше у випадку взаємодії між собою, а й при взаємодії з більш пасивни- ми стратегіями (пристосування та ухилення). У діалозі, в якому відсу- тні стратегії компромісу чи співробітництва, досягнення згоди малові- рогідне. Треба зазначити, що для досягнення згоди дуже важливо ви- користовувати діалогічні стратегії співробітництва та компромісу, але слід вміти використовувати все позитивне, що є й в інших стратегіях (пристосування, суперництва, уникнення), там, де це необхідно. Над- мірне використання тільки однієї із стратегій може призвести до зво- ротних результатів: домінування тільки суперництва виявляється не- продуктивним; надмірна поступливість (стратегія компромісу) може призвести до звички уникати будь-яких суперечок тощо. Для того щоб мати можливість демонструвати свої здатності проводити переговори, у суспільстві має бути принаймні дві умови: наявність інстанцій, в яких у дискусії можна обговорити “гострі” про- блеми, і можливість практичного формування відповідних здібностей та вмінь. Були б особливо корисними участь молоді у студентських парламентах, а також організація “місць зустрічей”, в яких представ- ники різних поколінь, субкультур і соціоекономічних інтересів будуть змушені безпосередньо спілкуватись. Прикладом реалізації другої умови можна вважати впровадження в навчальні програми шкіл та вузів тренінг-семінарів, створення дебат-центрів, клубів тощо, які б допомагали формувати комунікативні вміння, що забезпечують свобо- ду спілкування і є частиною комунікативної компетентності. Члени молодіжних громадських рад відрізняються від своїх “неохоплених” однолітків тим, що вони суспільно й політично актив- ніше, більш позитивно ставляться до політичного процесу, більш заці- кавлені, краще поінформовані, ніж однолітки “з вулиці”, демонстру- ють значно більшу готовність до ангажування в конкретні сфери (віль- ний час, школа, політика, суспільство). Комунікативна компетентність може бути для молодої генера- ції технологією досягнення своєї мети. Особливого значення вона на- буває у молодіжних рухах, партіях, парламентах, активну участь у яких можна розглядати як трамплін у “велику” політику. ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ І ПОЛІТИЧНА НАУКА Гаврилів Н.В., м.Дрогобич Державотворчі процеси, що розгорнулися сьогодні в Україні, спонукають нас до глибокого вивчення проблем політичної соціаліза- ції, яку більшість учених розглядають як процес входження індивідів у політичну систему шляхом засвоєння ними соціального та політичного досвіду, накопиченого суспільством та сконцентрованого у традиціях і нормах політичної поведінки. Як об’єкт дослідження політична соціа- лізація цікава тим, що вона за своєю природою та функціями близька до тих комплексних домінант, що визначають спрямованість політич- ного вибору індивіда, його волевиявлення та поведінку, рівень полі- тичної розвиненості та активності. Політична соціалізація забезпечує спадкоємність політичного розвитку суспільства, сприяє досягненню консенсусу між суспільст- вом і громадянином, дає змогу останньому адаптуватися до даної полі- тичної системи і виконувати там певні функції з управління справами суспільства та держави. У кожному конкретному суспільстві існують свої специфічні механізми політичної соціалізації. Разом з тим існують універсальні та політичні інститути, які неминуче включені в цей процес: сім’я, сис- тема освіти, засоби масової інформації, трудові колективи, державні органи, партії та суспільні організації. Оскільки політична соціалізація передбачає передачу особі елементів політичної культури, отримання та опанування нею визна- ченої суми соціально-політичних знань і трансформування їх у пере- конання, оскільки велике значення в механізмі політичної соціалізації має вища школа, яка, як відомо, є одним із головних агентів соціаліза- ції, тобто відтворення ціннісних структур суспільства. Це тим більш важливо в сьогоднішніх умовах, коли українське суспільство перейш- ло в цілком в іншу стадію розвитку, для якої характерні принципово інші форми соціального простору, інші ціннісні орієнтири, інші вимо- ги до політичної поведінки суб’єктів. Через це і рівень політичної со- ціалізованості особи не може залишатися незмінним. Провідна роль у політичній соціалізації особи, формуванні її політичної культури належить, безперечно, політології. Адже ми тору- ємо шлях до суспільства, в якому громадянин є не лише об’єктом, а й повноважним суб’єктом політики. І йому не впоратися з цією роллю без відповідних базових знань суті політики, закономірностей та спе- цифіки функціонування політичних суб’єктів, динаміки процесів і тен- денцій у сучасному світі тощо. Отже, політична наука сприяє форму- ванню насамперед когнітивної компоненти політичної соціалізації. Звичайно, сказане зовсім не означає, що політологію слід від- межувати від інших соціогуманітарних наук. Як слушно зауважив Ф.Бродель, немає меж між суспільними науками, немає перешкод, але є відмінності у підходах. У результаті “всі науки про людину... взає- мопов’язані”. Констатуючи вагому роль політичної науки у здійсненні полі- тичної соціалізації, все ж мусимо визнати, що вона сьогодні ще недо- статньо реалізує свій потенціал щодо підвищення рівня політичної культури студентів. Хоча є цікаві пошуки, знахідки, факти успішного засвоєння деяких парадигм політичного знання. На жаль, невиправда- но затягнувся сам процес становлення політичної науки як навчальної дисципліни. Незважаючи на те, що вона постала у вузівських програ- мах ще наприкінці 80-х років, політична наука і досі не зайняла нале- жного їй місця як у системі вищої школи в цілому, так і в системі соці- огуманітарного знання зокрема. Підтвердженням цього можуть слугу- вати і відсутність типової програми курсу політології, і реальний обсяг аудиторних годин, який відводиться для її опанування майбутніми фахівцями, і довільний розподіл годин між лекційними та семінарсь- кими заняттями, і почасти необгрунтована послідовність у вивченні соціогуманітарних наук, і довільне визначення курсу, на якому вивча- ється ця дисципліна. Істотного вдосконалення вимагає передусім викладання полі- тичної науки. Хоча Міністерство освіти України в інструктивному ли- сті “Про розробку освітньо-професійних програм вищої освіти за від- повідним професійним спрямуванням” від 18 лютого 1994р. визначило обсяг вивчення політології у вищих закладах освіти в 108 годин, реа- льно ми маємо зовсім іншу картину. Так, обсяг аудиторних годин, від- ведених на вивчення політології на деяких гуманітарних факультетах Національного Київського університету імені Тараса Шевченка, зведе- ний до мінімуму: на спеціальності “Перекладач” факультету іноземної філософії він становить всього 34 години, на відділенні сходознавства — 36 годин, філологічному факультеті (всі спеціальності) — 44 годи- ни, юридичному — 48 годин (Всеукраїнська науково-методична кон- ференція “Сучасний стан вищої освіти в Україні: проблеми та перспе- ктиви”. Тези доповідей. — К., 2000.— С.312). Аналогічна ситуація і в багатьох інших вузах України. зокрема в Дрогобицькому педагогічному університеті імені Івана Франка в 1999 / 2000 н.р. студенти більшості факультетів (включаючи історич- ний, який за своїм профілем є найбільш наближеним до політології і, здавалося б, зацікавлений у її вивченні) опановували політичну науку в обсязі всього 40 годин. Такий стан справ зумовлений тим, що за вже згадуваним нами інструктивним листом Міністерства, від 1/3 до 2/3 загального обсягу часу для вивчення політології може відводитися на самостійну роботу студентів. І як наслідок: факультети, розробляючи навчальні плани, встановлюють власну сітку годин для організації на- вчального процесу, стверджуючи, що студенти вивчають політологію самостійно. То ж який рівень політичної соціалізації може бути забезпече- ний за цих умов? Відповідь очевидна. Як очевидним є і те, що саме збільшення аудиторного часу для вивчення політології ще не гарантує ефективності його використання. Принципово важливою для підвищення ефективності політич- ної соціалізації студентів, формування їх як політично свідомих гро- мадян незалежної Українсько держави є, на наш погляд, і розробка типової нормативної програми з курсу політології. Підготовлений ро- бочою групою Міністерства освіти України ще в 1997р. проект такої програми так і досі залишився проектом. А між тим політична соціалі- зація виступає таким інструментом впливу на поведінку особи і дер- жава повинна бути зацікавленою у виробленні певного типу політич- ної поведінки, який значною мірою визначається і смисловим напов- ненням політичної науки. Тому держава має поставити під свій конт- роль цей процес, здійснювати цілеспрямовану соціалізацію, в ході якої формуються головні, фундаментальні для конкретно взятого соціуму політичні норми і цінності. Певна річ, що вузи, враховуючи профіль підготовки спеціалістів і регіональні особливості, можуть складати власні робочі програми для організації навчального процесу з політо- логії, але й державний компонент політичної науки повинен бути зреа- лізованим. З урахуванням сказаного вище можна констатувати, що полі- тична соціалізація виступає вкрай важливим державотворчим чинни- ком і значною мірою зумовлюється рівнем викладання політичної нау- ки, без якої неможливе формування політично свідомих громадян не- залежної України. Саме тому слід кардинально змінити підхід до ви- вчення політичної науки у вищих навчальних закладах, розглядаючи її як стрижень політичної соціалізації майбутніх фахівців. ПОЛИТИЧЕСКИЙ ВЫБОР МОЛОДЕЖИ УКРАИНЫ Головаха Е.И., г.Киев Если актуальные тенденции посткоммунистического развития Украины определяют преимущественно поколения, сформировавшие- ся в условиях господства коммунистической идеологии, то перспекти- ва развития общества связана прежде всего с особенностями формиро- вания социально-политических ориентаций молодежи, политическим выбором и отношением к власти. Современная молодежь — поколе- ние, вступающее в самостоятельную жизнь в критический период раз- вития общества, когда старая ценностно-нормативная система разру- шена, а формирование новой системы ценностей и норм зависит от непротиворечивости и устойчивой демократической направленности политического сознания молодежи. В социологических исследованиях, посвященных молодежной проблематике, как правило, применяются два подхода к рассмотрению социально-возрастной дифференциации как основы выделения разли- чных групп молодежи — поколенческий и когортный. В первом слу- чае молодежь рассматривается как единая социально-возрастная груп- па — поколение людей в возрасте до 30 лет. При этом нижняя граница определяется в зависимости от специфики предмета исследования. В нашем исследовании, посвященном политическим ориентациям и эле- кторальной активности молодежи, нижняя граница (18 лет) определяе- тся возможностью участия молодых людей в избирательном процессе. Что касается когортного аспекта, то в условиях интенсификации про- цессов социального расслоения в переходном обществе все более за- метной становится внутригрупповая дифференциация политических ориентаций молодежи. Наш опыт исследований данной проблемы сви- детельствует о том, что наиболее целесообразным является сравните- льный анализ трех возрастных когорт: 1) до 22 лет (возраст подготовки к самостоятельной социальной жизни и социальной адаптации пре- имущественно в условиях первичной семьи и учебной деятельности); 2) 22 —25 лет (период начала трудовой карьеры и модальный возраст создания собственной семьи); 3) 26 —29 лет (возраст перехода к ран- ней зрелости и активной социальной самореализации). Политические ориентации молодежи, особенности ее отноше- ния к власти и политического выбора будут рассмотрены как в аспекте межпоколенческих различий, так и в связи с особенностями внутриг- рупповой дифференциации, определяющей соответствующие когорт- ные различия. Основным источником эмпирических данных являются мониторинговые социологические исследования, осуществленные с 1991 по 2000 г. Институтом социологии НАН Украины по репрезента- тивной для взрослого населения Украины выборке. Как свидетельствуют опросы населения последних лет, моло- дежь Украины в большей мере, чем старшие поколения, ориентирова- на на демократические реформы в политике и экономике. Молодежь значительно чаще отдает предпочтение той перспективе развития Украины, которая связана с переходом к рыночной экономике и демо- кратическими политическими преобразованиями. Об этом можно су- дить по данным опроса в январе 2000 г., касающихся ключевых вопро- сов экономических и политических преобразований: отношение к час- тному предпринимательству и поддержка политических сил с ориен- тацией на возврат к социализму или построение капиталистического общества. Обнаруженные межпоколенческие различия свидетельствуют о существенном отличии молодежи от старших поколений в вопросе о принципиальном социально-политическом и экономическом выборе. Причем вербально выраженные установки вполне согласуются и с ре- альным электоральным поведением. Так, по данным Exit-poll, прове- денного фирмой Socis-Gallup в день выборов 29 марта 1998 г. (было опрошено 10000 избирателей на 400 избирательных участках во всех регионах Украины), за основные левые партии (Коммунистическая партия, Блок Социалистической и Селянской партий, Прогрессивная социалистическая партия) проголосовали 48% людей старше 55 лет, 33% — в возрасте от 30 до 55, и только 21% в возрасте до 30 лет. Две центристские партии — Социал-демократическая (объединенная) и Партия зеленых Украины преодолели 4-процентный барьер только благодаря тому, что за них проголосовали соответственно 8 и 13% мо- лодых избирателей. Оценивая результаты голосования молодых избирателей, украинские политические аналитики приходят к выводу, что сущест- вующий состав Верховной Рады Украины далек от представительства интересов молодежи, поскольку в гипотетическом “молодежном пар- ламенте” была бы представлена только одна левая партия (Компартия Украины, которая по партийным спискам набрала бы всего 14% голо- сов), а значительное большинство мест принадлежало бы семи центри- стским и правым партиям. В реальности, до победы Л.Кучмы на президентских выборах осенью 1999 г. и последовавшего за этим раскола в стане левых пар- ламентариев, в Верховной Раде Украины власть фактически принад- лежала левым, которые занимали посты Председателя и его первого заместителя и успешно блокировали любые попытки радикального реформирования экономики и политической системы. Исходя из подобных гипотетических выкладок, многие ана- литики высказывают мнение, что проблема демократического разви- тия Украины и других постсоветских государств по сути сводится к конфликту поколений: молодежь хочет политической демократии и радикальных рыночных реформ, среднее поколение колеблется между перспективой демократического обновления и консервативным выбо- ром, а старшее поколение (преимущественно пенсионеры) тормозит демократическое развитие, отдавая предпочтение возврату в социалис- тическое прошлое. А если так, то проблему решит время — уйдет по- коление консерваторов, в активную социальную жизнь включатся де- мократически ориентированные когорты молодежи, и общество реши- тельно откажется от стереотипов коммунистического прошлого в пользу демократии и рыночной экономики. Особенно популярными такого рода представления о перспе- ктиве независимых постсоветских государств и соответствующих пе- реходных обществ были в период перестройки и развала СССР, когда молодежь активно участвовала в общественно-политических движени- ях, решительно заявляя о своем будущем лидерстве в процессах соци- альных преобразований. Однако с приближением десятилетнего юбилея развала СССР все более очевидной становится парадоксальность общественной си- туации в постсоветском пространстве с точки зрения концепции смены поколений. Не говоря уже о ее моральной ущербности, связанной с ожиданиями естественного вымирания противников реформ, даже прагматический ее аспект оказался противоположным ожидаемому: чем больше демократически ориентированных молодых когорт заме- щали когорты “ветеранов войны и труда”, тем менее демократичным и рыночно ориентированным оказывалось массовое политическое соз- нание, тем больше в обществе распространялось представление о том, что к рынку нужно идти крайне осторожно, что многопартийная сис- тема Украине не нужна, что не следует приватизировать крупные предприятия и разрешать куплю-продажу земли. Если, например, в 1991 г. около 60% населения Украины считали, что многопартийная система для их страны предпочтительнее, чем однопартийная, то в январе 2000 г., отвечая на вопрос “Нужна ли Украине многопартийная система?”, только 27% ответили положительно, а 43% — отрицатель- но. Даже среди молодежи сторонников важнейшего института полити- ческой демократии оказалась меньше, чем противников. Парадокс отношения молодежи к институту многопартийнос- ти связан с тем, что именно для молодых избирателей характерно эле- кторальное поведение, исключающее концентрацию интереса на од- ной партии — коммунистической или антикоммунистической. И если можно еще представить, что 14% молодых сторонников Коммунисти- ческой партии всерьез предпочитают однопартийность, то вряд ли среди 13% голосовавших за Партию зеленых имеет смысл искать тех, кто всерьез считал бы эту крайне малочисленную партию претенден- том на монополизацию политической власти. Таким образом, наблюдается явное противоречие между вер- бальным отрицанием демократического института многопартийности и поддержкой данного института в реальном электоральном поведе- нии. Суть конфликта между вербальным и реальным поведением в данном случае определяется тем, что свой электоральный выбор моло- дежь осуществляет, руководствуясь преимущественно рациональными соображениями, связанными с ясным осознанием бесперспективности возврата коммунистического режима, тогда как вербально выражен- ные установки являются результатом воздействия эмоциональных оценок, связанных с общей кризисной атмосферой в переходном об- ществе. Рациональность политического выбора молодежи основана на достаточно твердом убеждении большинства молодых людей в том, что реальной альтернативы рыночной экономике и открытому общест- ву в условиях современной цивилизации не существует. Молодежь воспринимает экономическую и политическую открытость как единс- твенно приемлемую для себя среду самореализации. И если эта среда в отечественном варианте молодежь не устраивает, то она скорее скло- нна не к ее замене на антидемократическую и антирыночную, а на бег- ство из этой среды в более благоприятные условия — прежде всего в развитые демократические страны. Об этом свидетельствуют мигра- ционные установки граждан Украины, среди которых молодежь соста- вляет категорию с наиболее выраженным стремлением выехать в дру- гую страну на постоянное место жительства. В настоящее время 16% молодежи намерены выехать из Украины главным образом на Запад, что в два раза превышает соответствующий показатель для среднего поколения и в четыре — для старшего. Особенно выраженными явля- ются миграционные установки студенческой и научной молодежи. Рациональный политический выбор в условиях явного эмоци- онального неприятия социальной действительности является одним из наиболее загадочных феноменов постсоветского общества. Он харак- терен не только для молодежи, но именно у молодежи проявляется в наиболее ярком виде. Так, по данным сравнительного исследования молодежи в России, Украине и Беларуси, обнаружилось, что среди положительных и отрицательных последствий рыночной рефо- рмы молодые люди чаще всего отмечали именно отрицательные по- следствия. В свете этих данных напрашивается очевидный вывод: если рыночные реформы принесли тебе лично значительно больше утрат, чем приобретений, голосуй против таких реформ. Однако голосует молодежь преимущественно “за”. Это противоречие связано с фено- меном амбивалентности оценок прошлого и будущего, присущим гла- вным образом молодежному сознанию: прошлые потери не экстрапо- лируются на будущее. В будущем молодые люди ожидают больше приобретений, чем потерь, а потому с будущими рыночными рефор- мами связывают отнюдь не те пессимистические ожидания, которые диктует им прошлый опыт. Такого рода феномен описан в социально- психологической литературе как “нереалистический оптимизм”. По мере взросления влияние этого эффекта существенно сни- жается и прошлый опыт все в большей мере начинает экстраполиро- ваться на перспективу, усиливая влияние эмоционального негативизма на политические установки и электоральное поведение. Происходит возрастной перелом политических аттитюдов, который связан с труд- ностями профессиональной и семейной адаптации в условиях социа- льно-экономического кризиса. Эффект возрастного “размывания” де- мократических аттитюдов опережает процесс естественной смены воз- растных когорт, что в последние годы и приводит к постепенному сок- ращению сферы влияния ценностей демократии и рыночной экономи- ки на общественное мнение и политическую культуру населения Украины в целом. Однако без поиска демократической альтернативы неэффек- тивно действующей власти молодежь рискует не реализовать свои со- циальные и личные притязания. Если для старшего поколения беспло- дность реформ, осуществляемых властью, будет означать расставание с очередной иллюзией о светлом будущем, на фоне которого приобре- тет более широкое распространение ностальгия по социалистическому прошлому, то молодежь, отвергающая социалистические ценности, неизбежно окажется перед выбором между стихийным политическим протестом и конструктивной политической деятельностью для изме- нения условий, постоянно воспроизводящих кризисное состояние об- щества. Вторая альтернатива — единственно приемлемая для цивили- зованного общества, однако возможность ее реализации будет во мно- гом зависеть от того, удастся ли в ближайшие годы создать в Украине необходимые предпосылки для развития гражданского общества, ор- ганизованной политической деятельности молодежи и легитимного выражения социального протеста. ГРОМАДЯНСЬКІ ОРІЄНТАЦІЇ ЯК ОСНОВА ЖИТТЄВОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ МОЛОДОГО ПОКОЛІННЯ Дика Н.М., м.Київ Життєве самовизначення особистості — це пошук і встанов- лення людиною свого місця в системі суспільних та міжособистісних відносин. Характер корінних змін, що відбуваються в Україні, їх мас- штаби і глибина, а також протиріччя та проблеми нинішнього склад- ного періоду, які доводиться переживати суспільству, не можуть не відбиватися в громадянській свідомості та самосвідомості, не впливати на процес життєвого самовизначення сучасної молоді. З погляду ціннісного підходу до вивчення особливостей фор- мування громадянської свідомості та самосвідомості особистості всі явища оточуючої дійсності можуть бути подані у вигляді набору цін- ностей, котрі виражають суб’єктивну оцінку індивідом цих явищ з по- зиції їх необхідності для задоволення його потреб та інтересів. Цінніс- ні орієнтації як одне з центральних особистісних утворень відбивають усвідомлене ставлення людини до соціальної дійсності і в цій своїй якості визначають мотивацію її поведінки, здійснюють вплив на всі сторони її діяльності, будучи основою самовизначення особистості (в т.ч. і громадянського). У процесі вивчення системи ціннісних орієнтацій старшокла- сників як показника їх життєвого самовизначення ми враховували два основні параметри: ступінь сформованості ієрархічної структури цін- нісних орієнтацій та зміст ціннісних орієнтацій (їх спрямованість), котрий характеризується конкретними цінностями, що входять у стру- ктуру. Перший параметр важливий для оцінки рівня особистісної зрі- лості школяра. Слід зважати на те, що інтеріоризація цінностей як ус- відомлюваний процес відбувається лише за наявності у людини здат- ності виділити із множини явищ ті, які мають для неї деяку цінність, задовольняють її потреби чи інтереси, а потім перетворити їх у певну структуру залежно від умов існування, цілей свого життя, можливос- тей їх реалізації тощо. Другий параметр стосується особливостей фун- кціонування ціннісних орієнтацій. Він дає можливість визначити зміс- тову сторону спрямованості особистості. Залежно від того, які конкре- тні цінності входять у структуру ціннісних орієнтацій особистості, яке поєднання цих цінностей, яка міра переваги одних над іншими і т.ін., можна з’ясувати, які життєві орієнтири поставила перед собою люди- на, на що спрямована її діяльність. Спираючись на аналіз змістової сторони ціннісних орієнтацій старшокласників, можна судити про рі- вень розвитку їх громадянської свідомості та самосвідомості. Результати нашого дослідження дали змогу виявити цілий ряд суттєвих відмінностей у розвитку громадянських орієнтацій учнів старшого шкільного віку. В диференціації основних громадянських цінностей старшокласниками на першому плані здебільшого цінності приватної спрямованості: 1) власне здоров’я та матеріальне благопо- луччя; 2) здоров’я близьких та рідних; 3) “мир та спокій у країні”; 4) “жити в Україні”. Це свідчить про наявність серйозних громадянсь- ких ціннісних орієнтацій у життєвих планах старшокласників. Опитування показало, що значна кількість учнів схвалює ко- рінні зміни в країні (46,9%). Однак досить великий відсоток і тих, хто сприймає їх критично, мало вірячи в їх швидкі реальні результати для себе та своєї сім”ї. Спад оптимістичних очікувань, породжених ейфо- ричними настроями перших років незалежності держави, загалом за- кономірний. Він відображає розчарування в проголошених ідеалах і принципах розбудови держави та розходженням їх з реальною дійсніс- тю. Цей процес особливо посилюється у зв’язку з розрухою у різних сферах соціально-економічного життя, критикою курсу керівництва країною, посиленням явищ аномії у суспільній свідомості. В результаті частина молоді, не встигаючи повністю включитись у процес соціаль- них перетворень, встигла вже значною мірою втратити віру в оновлені ідеали. Як показує дослідження, оволодіння цінностями, пріоритет- ними для української молоді, йде відразу у кількох напрямках. По-перше, все більше уваги молодь звертає на цінності капі- талістичного суспільства. Достатньо сказати, що серед опитаних при- близно 70% вважають капіталізм більш справедливим та прогресив- ним суспільством, ніж соціалістичний лад. По-друге, у молодіжному середовищі відбувається активне зростання національної самосвідомості. Молодь підтримує ідеї відро- дження української культури на основі створення незалежної україн- ської держави. В той же час називаються різні терміни — від трьох до десяти й більше років, необхідні для становлення реального суверені- тету. Молоді люди демонструють тверезе розуміння всієї складності практичного шляху фактичного державного уособлення України, що вказує на властивий сучасній молоді високий рівень критичності оцін- ного мислення. По-третє, спостерігаються бурхливий розквіт релігійних форм свідомості та посилення орієнтацій на характерні цінності (це виявля- ється у значному збільшенні церковних шлюбів, хрещення, відвіду- вання храмів тощо). Звичайно, у певної частини неофітів здійснення духовного самовизначення на користь церковних цінностей — не що інше, як данина моді, напускна бравада. На запитання “Що насамперед їм необхідно, аби бути грома- дянином України?”, більшість школярів відповіла: досконале володін- ня мовою народу; вивчення історії і традицій українського народу; національна гордість і самоповага. Тобто, акцентували увагу в першу чергу на тих якостях, котрі мають особистісну значущість. Рідко вка- зувалось на те, що стосувалось держави в цілому та на необхідність власних дій “на благо...”. До речі, в опитуваннях минулих років це сто- яло б, звичайно, на першому місці (відповідальність за сучасне і май- бутнє нації, самовіддане служіння Відчизні і т.ін). Окремо слід розглянути ставлення до української мови. Ще кілька років тому, коли наші освітні заклади переходили на українську мову, ставлення старшокласників до цієї проблеми було переважно негативним (за винятком учнів, котрі й до цього навчались в україно- мовних школах). Основний орієнтир — вивчення іноземних мов. Те- пер старшокласники наголошують на необхідності поглибленого ви- вчення державної мови. З’являються й певні паростки інтересу (навіть в російськомовних сім’ях) до української історії й культури Слід виокремити суттєвий відсоток корисливих мотивів у до- сліджуваних старшокласників (бути комусь вдячним, бо тоді можна сподіватися на подальші послуги з боку даної особи, “Берегти таємни- цю, бо це забезпечує добру думку з боку оточення” і т.ін.) Оцінюючи якості, що характеризують ідеальний образ люди- ни-громадянина, сторшокласники виділили такі: справедливість, пра- цьовитість, дбайливе й відповідальне ставлення до навколишнього середовища; самостійність; любов до природи; бережливе ставлення до неї; інтерес до історії рідного краю та його народу; відповідальність за доручену справу; досконале володіння мовою народу; почуття наці- ональної гідності; збереження традицій і звичаїв свого народу. Таким чином, до пріоритетних напрямків формування системи громадянських ціннісних орієнтацій старшокласників належать насам- перед цінності культуротворчої спрямованості діяльності особистості. На наш погляд, таке адекватне усвідомлення їх реальних цін- нісних пріоритетів, їх високий суспільний ціннісний статус свідчать про позитивні зрушення у формуванні громадянської свідомості та самосвідомості підростаючого покоління. ПРО ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПОБУДОВИ ЗМІСТУ ПОЛІТИЧНОЇ ОСВІТИ ПІДРОСТАЮЧОГО ПОКОЛІННЯ Жадан І.В., м.Київ Політична освіта в загальноосвітній школі має здійснюватись в обсязі політичних знань рівня масової свідомості, тобто знань, які використовуються людьми в їхньому повсякденному громадянському бутті. Зміст цих знань становить інформація про влаштування держави й суспільства взагалі, про наявну політичну систему, про головні кон- ституційні й законодавчі регламентації суспільно-політичного проце- су, про права та обов’язки громадянина і держави, про способи їх здійснення й захисту. В такому разі політична освіта буде громадянсь- кою освітою, засобом формування культури громадянськості. Визна- ючи політичну освіту як знаряддя суспільно-політичної соціалізації особистості, визначимо останню як процес засвоєння індивідумом чинних норм політичного життя, політичних ідеалів та цінностей, іде- ологем, форм політичної й громадянської культури, способів політич- ної взаємодії, прийомів впливу на владу та участі у розв’язанні спіль- них проблем. Соціальне замовлення в галузі політичної освіти сьогодні до- сить суперечливе. Так, в Україні декларується прагнення до лібераль- ної демократії. В моделі ліберально-демократичної політичної культу- ри акцент робиться на статусі і свободі індивіда. Рішення щодо участі чи неучасті в політичному житті, визначення прийнятної для себе міри патріотизму, прийняття статусу громадянства чи відмови від нього — — всі ці проблеми в ліберально-демократичній політичній культурі особистість вирішує самостійно, і ніхто не може впливати на її вибір. Разом з тим переважна більшість освітянських програмних докумен- тів, виданих упродовж останнього року, не просто ставить завдання формування активного громадянина (що загалом не суперечить осно- вним ідеям ліберальної демократії), а наповнює поняття активності однозначним змістом (участь у вирішенні проблем спільноти, залуче- ність до них) і виводить його в ранг оцінних стосовно громадської цінності особи. Активно педалюється завдання формування патріоти- зму, при цьому постійно змішуються любов до Батьківщини і любов до держави. Не заперечуючи загалом актуальності цих завдань, не мо- жна погодитися з тим, що вони посідають чільне місце серед завдань, які мають вирішуватись засобами змісту політичної освіти. Зміст політичної освіти має бути спрямований на: формування громадянської компетентності і відповідальності, набуття позитивного досвіду щодо участі в громадському житті; опанування політичного словника (когнітивний компонент політичної культури); засвоєння демократичних настанов та цінностей (усвідомлен- ня абсолютної цінності прав людини, свободи особистості, почуття власної гідності, толерантність, плюралізм, здатність до компромісу, лояльне і водночас вимогливе ставлення до влади, законослухняність, критичне сприйняття політичної інформації, усвідомлення можливості й цінності самостійного політичного вибору, усвідомлення взаємоза- лежності інтересів окремих людей, соціальних груп у суспільстві, ус- відомлення себе як громадянина). Громадянська ідентичність стоїть над специфічною етнічною, релігійною та іншими соціальними і культурними ідентичностями. Якісно-кількісний аналіз текстів програм і стандартів як осно- вних документів у викладанні суспільно-політичних дисциплін дає підстави для висновку про те, що весь обсяг політологічних понять, необхідних для формування політичної культури молоді, міститься в навчальних програмах. Завдання ж формування демократичних цінно- стей, відповідальності, готовності до компетентної громадянської уча- сті практично не відображені ні в програмах, ні в освітніх стандартах. З огляду на те, що завдання формування демократичної політичної культури молоді має вирішуватись в умовах відсутності демократич- них традицій і норм, обмежених можливостей впливу на цей процес з боку батьків, вважаємо за доцільне визначити загальні вимоги до організації освітнього процесу, спрямованого на формування демок- ратичної політичної культури підростаючого покоління: політична освіта має поширюватись одночасно на всі поко- ління громадян: оскільки свобода політичного вибору, як фундамента- льна умова демократії, охоплює індивідуальні й колективні аспекти самоуправління або автономії (“авто”-сам, “nomos”-закон, обов’язкова традиція), очікувати, що можна сформувати потребу і здатність до вільного політичного вибору без відповідного рівня оточення не слід. Іншими словами, освітні або просвітницькі зусилля треба одночасно спрямовувати на батьків, вчителів і дітей; уся освітня система має відповідати духові, потребам та цілям демократичного суспільства і бути зорієнтованою на формування ак- тивної, автономної, незалежної, уповноваженої, непатерналістської особистості, яка почувається і сприймається суспільством як само- стійна цінність, а інтереси її визнаються пріоритетними; на кожному рівні політична освіта має бути спрямована на підвищення громадянської компетентності і громадянської відповіда- льності особи, сприяти аргументованому прийняттю фундаментальних цінностей і принципів демократії. Характеристики освітньої системи, яка гальмує формування демократичної політичної культури: стимулювання існуючою освітою пасивності та автоматично- го прийняття режиму і його ідеології; усунення окремих верств від політичної освіти; відмова від необхідного фінансування освіти; відмова від визначення, оцінки і встановлення відповідних стандартів; низький статус освітянського фаху; відмова від залучення, на- вчання і збереження компетентних викладачів; відмова від визнання інтелектуальної і творчої незалежності педагога й учня; використання авторитарних методів та постановка вимог, які виключають творчий запит, скептицизм та інші демократичні цінності. Психологічну модель політичної освіти можна подати у вигляді системи відносин, які визначають стосунки індивіда та спільноти: 1. Ставлення громадянина до самого себе (упевненість в собі, самодисципліна, віра у власну спроможність здійснити самостійний політичний вибір, віра у свою здатність впливати на суспільне життя). 2. Ставлення до інших людей (терпимість, повага до прав ін- ших, готовність до спільного розв’язання проблем, довіра й налашто- ваність на співробітництво, аргументований скептицизм, підтримка інших і відповідальність, конкурентоспроможність, прагнення зрозу- міти мотиви вчинків і очікування інших). 3. Ставлення громадян до співтовариства (ідентифікація себе з громадою, увага до громадських справ, усвідомлення важливості участі, причетності до справ громади, сприяння соціальному розвит- ку). 4. Ставлення громадянина до інститутів влади (різні форми політичної участі, контроль за дотриманням повноважень влади, оцін- ка роботи уряду, оцінка окремих пропозицій щодо реформування сус- пільного життя, опір неконституційним діям влади). 5. Ставлення громадянина до політичної системи (патріотизм або позитивне ставлення до своєї країни, лояльне ставлення до фунда- ментальних конституційних цінностей і принципів, дії, спрямовані на підвищення ефективності демократичних установ, увага до громадсь- ких справ, соціальна довіра і поширення правдивої інформації). 6. Ставлення громадян до суверенності особи (усвідомлення себе як члена держави, важливості власного внеску в суспільство, громадянська гордість, право залишатися громадянином чи відмовля- тися від громадянства, відчуття спільних цінностей, принципів, історії, життєвого шляху і солідарність з людьми в цілому). 7. Ставлення громадянина до світу, розуміння глобального значення дотримання прав людини, членства в міжнародних організа- ціях, збереження землі. ІНДИВІДУАЛЬНО-ТИПОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ АКТИВНОЇ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ПОЗИЦІЇ ОСОБИСТОСТІ Жадан Т.О., м.Київ У структурі політичного вибору громадянська позиція особис- тості посідає одне з чільних місць. Громадянська позиція особистості — стан свідомості, духовно-моральна вартість, світоглядно-психо- логічна характеристика людини, що зумовлена її державною самоіден- тифікацією, усвідомленням належності до конкретної країни. З цим пов’язане більш або менш лояльне ставлення людей до інституцій держави, її законів, відчуття власної гідності у стосунках з представ- никами влади, знання й поважання прав людини, чеснот громадянсь- кого суспільства, готовність і вміння домагатися дотримання їхніх прав, вимагати від держави виконання її функцій, відповідальне став- лення до своїх обов’язків перед державою. Громадянська позиція осо- бистості формується і є наслідком тривалого виховного впливу, проце- су громадянської соціалізації особистості. Поняття “громадянської позиції” може вважатися похідним від більш загального поняття “життєвої позиції” у випадку, коли останню розглядати у сфері стосунків людини і держави, якій ця лю- дина належить. З самого змісту слова “позиція” випливає розуміння життєвої позиції як певного феномена людської свідомості, пов’яза- ного з розташуванням людини у просторі життєвих реалій, розумінням цих реалій і, отже, готовності певним чином вибудовувати свої дії сто- совно до тих чи інших ситуацій або процесів у своєму житті. Вивчення психологічних чинників формування громадянської позиції особистості на сучасному етапі розвитку українського суспіль- ства видається цілком актуальною проблемою соціальної і педагогіч- ної психології насамперед тому, що пасивне ставлення переважної більшості громадян до суспільного життя стало однією з основних причин гальмування розвитку не лише політичних, а й економічних процесів у державі. Робочою гіпотезою нашого дослідження було твердження про те, що серед чинників, які визначають успішність процесу становлення активної громадянської позиції особистості, одним із основних є рі- вень індивідуально-типологічних і індивідуально-стильових якостей (інтернальність, педантичність, комунікабельність, тривожність та ін.), а також рівень мотивації самоактуалізації та самовдосконалення. З метою виявлення зв’язку між індивідуально-типологічними властивостями особистості та особливостями її громадянської позиції було проведене експериментальне дослідження, що складалося з на- ступних кроків: 1. Визначення рівня сформованості індивідуально-типологіч- них якостей та особливостей мотиваційної сфери кожного з респонде- нтів з використанням опитувальників Айзенка, Леонгарда, Терстоуна, Томаса, мотиваційного опитувальника М. І. Алексєєвої, методики ло- куса контролю. 2. Опитування за анкетою, складеною нами на основі критері- їв, запропонованих в роботі С.В. Єгорова, Г.О. Євдокимова “Критерії визначення політичної активності особистості” (Проблеми політичної психології та її роль в становленні громадянина Української держа- ви.— К., 1995). Основними показниками в нашому опитуванні були: ступінь сформованості політичних понять та уявлень; ступінь сформо- ваності відповідних умінь та навичок; система ставлень особистості до різних аспектів життєдіяльності, до оточуючих людей, до суспільства в цілому; потяг до самостійності, вміння планувати свою діяльність, діяти відповідно до плану, наполегливість у виконанні того, що було намічено, здатність до самооцінки та самоконтролю. Зрозуміло, що ступінь сформованості понять та уявлень, а та- кож умінь та навичок значною мірою залежить і від рівня розвитку інтелектуальної сфери особистості, і від ефективності попереднього педагогічного впливу. Однак ці аспекти залишилися поза нашою ува- гою в цьому дослідженні. 3. Проведення на основі отриманих даних кореляційного, кластерного та факторного аналізів. 4. Інтерпретація отриманих результатів. У дослідженні взяли участь 63 студенти 3 —5 курсів Вінниць- кого педагогічного університету ім.М.Коцюбинського. Як показали результати проведеного нами опитування, рівень громадянської активності студентів загалом невисокий. Частка опита- них, які виявили рівень активності, вищий від середнього, становить менше 12%. Результати проведеного нами кореляційного аналізу свідчать про наявність кореляційного зв’язку між рівнем громадянської актив- ності і спрямованістю на співробітництво, мотивацією престижу та утилітарними мотивами особистості. За результатами кластерного аналізу до першої групи чинни- ків, пов’язаних певним чином з громадянською позицією особистості, можна віднести педантизм, емотивність, рефлексію, спрямованість на співробітництво. До другого рівня зв’язків, більшою мірою опосеред- кованих, відносяться загальна інтернальність, інтернальність в су- дженнях про життя, тривожність, нейротизм і дистимічність. Третій рівень зв’язків (найбільш віддалених) поєднує рівень громадянської активності особистості з мотивацією уникнення і пристосування та рівнем пізнавальної мотивації Таким чином, можна говорити про наявність певного зв’язку між рівнем громадянської активності і переліченими вище властивос- тями особистості. Зрозуміло, що не всі з цих властивостей однаковою мірою можуть коригувати в процесі виховання. Так, міру виразності таких властивостей, як, наприклад, тривожність, нейротизм тощо, змі- нити майже неможливо, можна лише активізувати певні компенсатор- ні механізми. Водночас на процес становлення, рефлексії, спрямовано- сті на співробітництво, адаптивних властивостей та деяких інших мо- жна досить ефективно впливати. Цілком реальним є й вирішення за- вдання формування мотивації за умови адекватно відібраних методів педагогічного впливу. Логіка дослідження потребує створення хоча б робочої класи- фікації видів і стилів громадянської активності особи. Спроби побуду- вати класифікацію стилів активності особистості будуються переваж- ною більшістю дослідників шляхом пошуку домінуючого мотиву ак- тивності. Однак складність психологічної структури феномена грома- дянської активності особистості не дає змоги обмежитись одним кри- терієм. Хоч, безперечно, можна говорити про найбільш значущі риси, які визначають успішність формування активної громадянської позиції особистості. Це насамперед інтернальність, адаптивні здібності, спря- мованість на співробітництво, самоактуалізацію і саморозвиток. СУСПІЛЬНИЙ ДОСВІД ЯК ФУНКЦІЯ СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДОГО ПОКОЛІННЯ Кожем?якіна О.М., м.Черкаси Доля суспільства залежить від молодого покоління, яке по- повнює його лави. Тому суспільство має бути зацікавленим у тому, щоб виховати людей, здатних виконати завдання нової епохи, утілити національні ідеї в життя. Суспільний досвід має велике значення в становленні особистості, адже її розвиток відбувається шляхом інди- відуалізації родового людського способу буття. Це визначає варіанти виходу з проблемних ситуацій як окремих випадків не досвіду особис- тості, а загального досвіду людства. Аналізуючи сучасний стан українського суспільства, можна окреслити деякі характерні риси суспільних процесів: ? має місце досить сильний вплив усталених, тривких форм попереднього соціального устрою; ? спостерігається відчутне зростання національної самосві- домості; ? швидко поширюються маргінальні елементи та девіантні явища; ? наростають політична “втома” та апатія молоді, слабне ін- терес до політичного процесу. Тому особливо важливим стає розв’язання проблеми соціалі- зації молоді. Під соціалізацією ми розуміємо засвоєння суспільного досвіду як підсумку розвитку суспільства, моральних і ціннісних оріє- нтацій, збережених і зафіксованих досягнень людства. Суспільна роль соціалізації молоді, на наш погляд, полягає в забезпеченні саморозви- тку життя та самодостатності соціуму. Індивідуальна роль полягає у створенні основи для особистісного розвитку індивіда: через засвоєн- ня досвіду минулих поколінь молода людина формує свої власні якос- ті та уявлення про індивідуальний і соціальний світ. Індивід так чи інакше, підсвідомо, напівсвідомо чи свідомо орієнтується на певні еталони поведінки, сформовані соціальними контактами. Відтак роз- виток молодої людини відбувається у формі індивідуалізації родового способу людського буття. Молодь у процесі творчої інтерпретації суспільного досвіду акумулює в межах свого покоління всі надбання суспільного процесу. Таким чином, у процесі соціалізації як “входженні”, “вростанні” в су- спільне життя молодій людині необхідні неабияка творча енергія, зна- чні інтелектуальні зусилля, щоб “пропустити” через себе отриманий соціальний досвід, виокремити, з одного боку, важливе, істотне, вічне, а з другого — випадкове, тимчасове. Для молоді характерне прагнення до соціальних інновацій, а тому вона інтерпретує успадковані норми, звичаї, ідеали, знання, оці- нює отриману інформацію, водночас маючи змогу розкрити особисті- сні потенціали, виявити власні творчі імперативи. До того ж молоді властиве намагання подолати встановлені межі, усталені норми та правила. Таку здатність Ю. Козелецький називає трансгресією, а лю- дину — homo transgressivus. Завдяки трансгресії здійснюється рух уперед, людство розширює свій світ, розвивається. Суспільство повинно створювати умови для такого творчого самовираження молоді в процесі її соціалізації. Вона має отримати чіткі орієнтири, щоб укріпитись у світі, знайти для себе нові гарантії, у межах яких вона буде активно адаптуватись і створювати власні соці- альні моделі поведінки, не відхиляючись при цьому від традиційних підвалин суспільства. Це є і повинно бути провідною тенденцією роз- витку молодого покоління, бо інакше, коли молодь не належить до спільної справи, а життя її не має сенсу або спрямованості, то, як каже Е. Фромм, вона “почуває себе пилинкою, відчуття власної нікчемності її подавляє”. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОФЕСІЙНОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ В ТРАНЗИТИВНОМУ СУСПІЛЬСТВІ Курганов К.В., Гурлєва Т.С., м.Київ На різних етапах життєвого шляху особистості виникають кризові ситуації, що супроводжуються особистісним відхиленням або дисгармонією особистості. Серед причин появи дисгармоній може бу- ти застрявання на якомусь віковому етапі, гальмування в особистісно- му зростанні, егоцентризм, конформність, екстравертованість, а також важкі психотравми, тривалі хвороби, часті деструктивні виходи з кри- зових ситуацій. Зазначені та інші причини тією чи іншою мірою впливають на розвиток почуття самоповаги, відчуття власної цінності і позитивного ставлення до всього того, що входить у сферу Я, а також позначаються на самооцінці індивіда. Для людей, що стоять на порозі самовизначення, характерни- ми є низька самоповага й надмірно критичне ставлення до себе, що нерідко поєднується з невротизмом, схильністю до депресії, аутоагре- сії. Все це негативно впливає на процес самовизначення та самоствер- дження на життєвому шляху. Такі прояви кризового стану особистості характерні для періоду професійного самовизначення, пов”язаного із вибором професії, її зміною або втратою роботи. За результатами нашого дослідження комунікативних наста- нов, проведеного на базі Мінського районного центру зайнятості м.Києва (всього 217 осіб), більшість респондентів (56,5 %) мають ни- зький рівень комунікативної активності, а ступінь розвитку зрілої осо- бистості перебуває на ранній стадії онтогенезу, що відповідає комуні- кативно-поведінковому симптомокомплексу залежності. Цій групі властиві підвищена емоційність, нестійкість у стре- сі, безпорадність, залежність від підтримки та оцінки оточуючих (ба- тьків, друзів тощо). Їхні сильні риси — спонтанність і розкутість, дові- рливість, креативність. У цілому ж основними її рисами є уникання відповідальності, психічна неврівноваженість і готовність до асоціаль- ної поведінки (як наслідок емоційної і психічної незрілості), а також настанов на залежність у прийнятті важливих рішень. Обстежувані виявляли аморфні ціннісні орієнтації, найменше виражені настанови професійних досягнень. Наступна велика група респондентів (33,4 %) керується кому- нікативними установками, які сформувалися в них з дитинства внаслі- док некритичного наслідування старших і ототожнення з ними — ко- мунікативно-поведінковий симтомокомплекс наслідування. Для пред- ставників цієї групи характерні впевненість у правоті моральних ви- мог, дисциплінованість, принциповість, старанність і наполегливість при виконанні доручених завдань. Вміння контролювати і вимагати від молодших та підлеглих поєднується у них із завищеною самооцінкою, безапеляційністю. Вони виявляють негативну реакцію на критику з боку оточуючих, впевненість у власній зверхності, а звідси право “ка- рати й забороняти” на свій розсуд ( в крайньому випадку — агресив- ність і фанатизм). В емоційній сфері досліджуваних цієї групи перева- жають глоричні переживання — від почуття власної значущості і гор- дості до пригніченого чи незадоволеного самолюбства, переживання тривоги, невпевненості, безнадії. Все це може бути наслідком пережи- того в минулому комплексу неповноцінності й зумовленої ним реакції гіперкомпенсації. У цій групі переважають орієнтації на цінності сім”ї, матеріа- льного достатку, престижу в професії і соціальних контактах, і бракує орієнтованості на власний розвиток, адекватне своїм можливостям самоствердження. Лише 10,1 % опитаних включаються в комунікативно- поведінковий симптомокомплекс самостійності-відповідальності у міру накопичення та усвідомлення власного життєвого досвіду, що є характерним для зрілої адаптованої особистості з адекватною самооці- нкою, здатністю до розрахунку власних дій і контролю над ними, раці- ональним реагуванням на проблемні ситуації, а також тактична гнуч- кість у конфліктах, врівноваженість, стресостійкість, інтегральність, розвинені вольові і ділові якості, відсутність комплексів і внутрішньої конфліктності. У цілому ж для цієї групи характерні емоційна і психологічна зрілість, здатність конструктивно використовувати накопичений до- свід (життєвий та професійний), що є підгрунтям для продуктивної самореалізації. Між тим, у консультативній практиці психологу слід звернути увагу на такі особистісні риси деяких представників цієї групи, як не- достатня спонтанність, певна емоційна скутість і неспроможність “розслабитися”, часто-густо схильність до песимізму й депресивних реакцій. Корекція негативних рис і станів у кожній групі сприятиме га- рмонізації особистості на шляху до зрілості, більшій впевненості у власних професійних уподобаннях, допоможе зробити свідомий вибір, оскільки депресія, невіра у завтрашній день можуть суттєво вплинути на практичне втілення власних життєвих стратегій, професійної само- релізації. А гіпервідповідальність в поєднанні з ригідністю мислення можуть стати причиною того, що молода людина, обравши, скажімо, професію викладача у вузі, не буде здатною помітити переваги схожих професій, таких як учитель у школі, вихователь дитячого садка, вче- ний, що може відвернути від дійсно правильного шляху до самореалі- зації. Пілотажне дослідження показало, що лише десята частина мо- лодих людей, які звернулися до послуг служби зайнятості, здатна зро- бити незалежний вибір професії з урахуванням своїх здібностей і мож- ливостей, особливостей ринку праці тощо; їм властива незалежність думки. В цьому випадку завдання психолога полягає в наданні конкре- тної практичної допомоги — організаційної, профорієнтаційної, кон- сультативної. Інші опитані потребують передусім психологічної допомоги в подоланні й корекції певних рис та особливостей, що стають на заваді розвитку як особистості взагалі, так і її професійних орієнтацій зокрема. У консультативній роботі психологу у пригоді стануть мето- дики вивчення рівня домагань, екстернальності — інтернальності, са- мооцінки, самоопис обстежуваних, методика дослідження комунікати- вних настанов, опитувальник професійної спрямованості. ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ВПЛИВУ НА ПЕДАГОГІЧНИЙ ПРОЦЕС У ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД Кушнір В.А., м. Кіровоград Системний аналіз нової соціокультурної ситуації в системі освіти показує її тісний зв’язок із соціокультурною ситуацією в країні, яка прямо чи опосередковано впливає на педагогічний процес і багато в чому визначає його. Розуміння нових проблем та шляхів їх розв’язання стало невід’ємною складовою діяльності педагогів школи, середніх спеціальних та вищих навчальних закладів. Потужній вплив справляє розвиток ринкових відносин. Відбу- лося розшарування суспільства за багатьма показниками. З’явилися учні й студенти з бідних і заможних сімей. Поділ на “бідних” і “бага- тих” тою чи іншою мірою вносить нове у відносини між учнями та педагогами і учнями, призводить до виникнення неформальних груп учнів на основі рівня матеріального забезпечення. Ринкові відносини проникли й у саму освіту. Виникли приватні школи, коледжі, ліцеї, інститути, де можна навчатися тільки за плату. Різні спортивні товари- ства, музичні, художні та іншого профілю школи стали для багатьох дітей важкодоступними. Почали говорити про “елітарну” та “масову” освіту в розумінні її вартості. Ринкові відносини породили нове прагнення — заробляти гроші, що не обійшло й дітей. Уже є цілий прошарок учнів, які нама- гаються підробляти. Вони пізнають реальне життя не з книг і кінофі- льмів, а наяву, що приводить до більш раннього соціального дозріван- ня порівняно з їхніми однолітками. На них активно діє “нешкільне” середовище, де не завжди дотримуються принципів гуманізму, діало- гу, поваги, довір’я, порядності. У таких учнів формуються своє бачен- ня навколишнього світу, своя психологія. Вони зустрічаються з колізі- ями реального життя, які відсутні в школі, і це досить сильно впливає на ще не зрілу особистість, прищеплює цінності і смисли, які не зав- жди відповідають усталеним педагогічним принципам. Для “працюю- чих” учнів педагогічний процес стає засобом досягнення власних ці- лей, вони стають прагматиками, школа об’єктивно вже не може займа- ти місце “другого дому” в їхньому житті. Педагогам і батькам важко контролювати таких учнів у позаурочний час. Далеко не завжди вони входять у навчальний та виховний простори. Інша частина учнів живе виключно за рахунок батьків, дім та школа для них є основними сере- довищами формування їхніх особистостей. Деякі учні вбачають у школі засіб здобуття знань, необхідних для майбутнього життя. Школа для них — тимчасове місцеперебуван- ня, де потрібно отримати знання, а живуть вони в інших місцях (вули- ця, спортивні секції, місце роботи і т.ін.). Загалом ця група тяжіє до прагматизму. Навпаки, до ідеалізму тяжіють інші учні — ті, які жи- вуть школою. Частина учнів активно займається самоосвітою. Вони відві- дують різні гуртки й курси, займаються з репетиторами, відвідують художні або музичні школи, додатково працюють у бібліотеках, випи- сують спеціалізовані журнали. Особливо популярним є освоєння комп’ютера та комп’ютерних технологій, інтернету, електронної по- шти, основ програмування, бізнесу тощо. Такі учні мають значно ши- рший кругозір, розширюють для власного розвитку поле можливос- тей, свідомо чи несвідомо ведуть пошук своїх нахилів. У них значно швидше формується система життєвих орієнтирів, цінностей, цілей, смислів. Їхнє життя стає більш організованим, дисциплінованим, ду- ховним, у них підвищується життєва активність, швидше настає соціа- льна зрілість. Вони краще охоплюються виховним та навчальним про- сторами. Ринкові відносини спричинили виникнення ще одного поділу учнів — на тих, що вибрали “спеціалізацію”, і тих, що такого вибору не здійснили. Перші чітко пов’язують своє майбутнє з певною профе- сійною діяльністю і, відповідно, готуються до неї. Їхня “спеціалізація” виявляється в підвищеному інтересі до одних навчальних дисциплін і пониженому — до інших. “Свої” дисципліни такі учні визнають за провідні, приділяють їм додаткову увагу у вигляді самоосвіти, додат- кових занять, гуртків, факультативів, репетиторства. Інші учні “тяг- нуть” усі навчальні дисципліни. Названий поділ формує в кожної гру- пи своєрідний світогляд. Учні першої групи характеризуються біль- шими цілеспрямованістю, визначеністю уподобань у навчанні, другої — широтою освіти, намаганням пізнати якнайбільше. Ще значніший вплив мають ринкові відносини на педагогіч- ний процес у вищому навчальному закладі. Ринок часто вимагає зміни професійної діяльності. Виходячи з цього, деякі студенти готують себе до можливої зміни професії. Вони опановують матеріал, який не вхо- дить у програму навчального закладу, намагаються паралельно навча- тися на інших факультетах, відвідують різні курси, студії щодо. Студенти по-різному бачать себе в ринкових відносинах. Одні готові в майбутньому стати “товаром” і роблять усе можливе, щоб мати якнайвищу ціну. Інші цього не роблять. Отже, ринкові відносини розшаровують учнів та студентів за ознаками. Результатом є поява різних моралей в учнівському чи сту- дентському колективах. Їх носії, навчаючись поряд, часто не розумі- ють цінностей один одного, важко сприймають мораль іншого, що призводить до відособлення й навіть до відчуження. Кожна окрема група стає носієм певної субкультури. Необмежена свобода породжує в молоді “незаповнені пустоти”, які можуть знайти найрізноманітніші “заповнення” на кшталт куріння, наркоманії, алкоголізму, проституції. Дослідження соціологів показують, що названі явища породжують нові контркультури, які суперечать цілям і цінностям педагогічного процесу. Однак вони реально існують, і заплющувати на них очі не можна. Не можна й відторгнути таких молодих людей від “нормально- го” світу. Негативні явища в суспільстві та їх прояви в педагогічному процесі не можуть бути подолані тільки педагогічними колективами. Потрібна державна політика, над виробленням якої повинні працюва- ти філософи, психологи, педагоги, соціологи, економісти, юристи та фахівці інших наук. РОЛЬ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ В ПОЛІТИЧНІЙ СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДІ Лєпіхова Л.А., м.Київ Старшокласники — це той прошарок організованої молоді, який завершує етап шкільного навчання і стає перед вирішенням про- блеми життєвих виборів, професійного навчання або трудової діяльності, референтних груп спілкування, визначеності з інтересами та дружніми зв’язками. Крім цих звичайних для цього віку життєвих виборів в по- точний період перебудови політичної та економічної структури суспі- льства, зорієнтованого на демократичний устрій України з урахуван- ням кращих надбань світової політичної культури, актуальним для молоді стає вибір своєї політичної належності. У свідомості більшості молоді вже сформовано розуміння то- го, що незалежність та свобода в демократичному суспільстві для ко- жного окремого громадянина означають самоактивність, самовідпові- дальність та всебічне самозабезпечення в процесі свідомого, вільного вибору життєвого шляху. Тому побудова і зміцнення демократичного суспільства держави, де молоді люди зацікавлені будувати своє подальше життя, стає нагальною потребою та особистим інтересом кожного. Виходячи з цього набуває актуальності проблема політичної соціалізації молоді, свідоме ставлення якої виявляється саме у старшо- класників. До цього часу на етапах вікового онтогенезу від дошкільно- го до підліткового віку відбувалось становлення громадянськості як підгрунття для політичної соціалізації. Джерелом формування грома- дянськості перш за все стає близьке оточення дитини, тобто її сім’я та родина, які є першими і найбільш впливовими носіями культури мови, побуту, звичаїв, народного фольклору, зразками ставлення до рідного краю та своєї держави. Це емоційно-чуттєвий етап засвоєння основ громадянськості через побут та світосприймання родинного оточення, і саме це залишається назавжди в пам’яті людини як тепле поняття “рідний дім”. Подальший розвиток громадянськості відбувається під впли- вом школи, де діти одержують всебічні знання з природничих та сус- пільних наук. Поступово у них формується свідоме ставлення до своєї Вітчизни і перші основи політичного світогляду, які закріплюються в процесі участі в суспільному житті та громадській діяльності. У підлітковому віці під впливом педагогічних настанов та ро- динних умонастроїв починається етап політичної соціалізації. Але при цьому політичні інтереси ще не стають складовими життєвих виборів підростаючого покоління. Для старшокласників процес програмної політичної соціаліза- ції забарвлюється особистою зацікавленістю, пізнавальною та поведі- нковою активністю, що спричиняє формуванням індивідуального ста- влення до поточних подій та політичних діячів, порівнянь, співстав- лень оцінок засобів масової інформації, пропаганди з реаліями життя. Відбувається перший політичний вибір, продиктований особистісними життєвими планами. Тобто у старшокласників вже сформована сприя- тлива когнітивна та емоційна психологічна ситуація для науково об- грунтованої педагогічними засобами політичної соціалізації. Система політичних знань вплітається в індивідуально вагому систему значень та смислів, які зумовлюють вибір життєвого шляху та професії. Ви- кликає свідоме зацікавлення професія політичного діяча, участь в по- літичному житті держави, формуються соціальна та політична спрямо- ваність, особистісний вибір політичних партій, визначаються в цьому напрямі індивідуальні симпатії та антипатії. В структурі особистості старшокласника формуються соціальні настанови на політичне та еко- номічне життя країни, система ставлень та рівень соціальних домагань. Все це об’єднується загальним психічним умонастроєм, який впливає на життєві плани і перспективи професійної кар’єри молоді. Процес політичної соціалізації старшокласників співпадає в часі з процесом розвитку у них соціально—психологічної компетент- ності. Вона є основою побудови успішної міжлюдської взаємодії та взаємоставлень у процесі спілкування з метою досягнення визначеної мети. Соціально—психологічна компетентність пов’язана, по-перше, з внутрішніми, суб’єктними механізмами індивідуальності, спрямова- ними на адекватне чуттєво-когнітивне сприйняття іншої людини та соціальної ситуації, їх адекватну аналітичну проробку з оцінкою “хто є хто”, “що відбувається” і “як треба конструктивно діяти”, з прогнозу- ванням можливого розгортання подій та ефективного керування ними. По-друге, соціально-психологічна компетентність зумовлюється сві- домо розвинутою здатністю особистості до ефективної міжлюдської взаємодії на основі соціального научання, тренування та набуття інди- відом життєвого досвіду. В ракурсі політичної соціалізації молоді соціально-психоло- гічну компетентність можна справедливо вважати її суттєвою складо- вою, яка забезпечує успіх у найважливішій сфері — політично- агітаційній, політично-організаційній та інших формах роботи з людь- ми. Адже будь-яка громадська та політична діяльність неодмінно пов’язана з вмінням встановлювати психологічний контакт з людьми, завойовувати лідерські позиції, бути атрактивною особистістю, воло- діти вмінням пізнання людської психології, прогнозування поведінки та напрямів розвитку ситуацій. Всі ці вміння надає розвинута соціально-психологічна компе- тентність. Її розвиток передбачає ряд соціальних умов: 1) знання про наявність соціально-психологічної компетентності як властивості осо- бистості та її значення для досягнення життєвого успіху; 2) сприятли- ву психофізіологічну основу, яку складає індивідуально своєрідний набір соціально—психологічних властивостей особистості ( соціальна перцепція, соціальний інтелект, інтуїція, антиципація, емпатійність, спостережливість, психологічна гнучкість, врівноваженість, диплома- тичність, соціальна активність та інтернальність); 3) постановку мети про розвиток соціально-психологічної компетентності психологічними методами та саморозвиток її залежно від особистісного проекту життє- творчості. Ми розглядаємо соціально-психологічну компетентність як спеціальну здібність особистості, яка формується в процесі індивідуа- льно-типового онтогенетичного розвитку емоційно чуттєвих та когні- тивних компонентів психіки як задатків і набуває подальшого розвит- ку внаслідок навчання, життєвого досвіду людини та її свідомого по- зитивного ставлення до цієї здібності як цінності з бажанням її вдос- коналення. Соціально-психологічна компетентність є інтегральною влас- тивістю, що забезпечує необхідний рівень соціальної адаптації у формі гнучкої координації. Під останньою розуміють той високий ступінь пристосування, який дає змогу справлятись з особливостями поточно- го моменту та змінами, що відбуваються в кожній ситуації. Гнучка координація сприяє виявам дипломатичності — необхідної риси полі- тичного діяча, який своєю поведінкою сприяє створенню “ефективного середовища” взаємодії. За ознакою розвитку соціально-психологічної компетентності можна розрізняти стиль лідерства: 1) зневага до оволодіння соціально- психологічною компетентністю формує лідера-“силовика”, авторитар- ного, категоричного, такого, що не схильний до рефлексії подій та їх гнучкої соціальної регуляції на основах співробітництва та прийняття інших; 2) розвинута соціально-психологічна компетентність створює лідера-улюбленця, “зірку”, оскільки витоки його стилю керівництва в знаходженні “ключика” до інтересів партнерів, прийняття їх як особи- стостей та вміння дотримуватись власної позиції “ідентифікації — відокремлення”. В цілому соціально-психологічна компетентність створює внутрішній особистісній механізм для успішної реалізації політичної діяльності. Вона формує внутрішню соціальну настанову на успіх у досягненні мети шляхом демонстрації конструктивного стилю взаємо- дії з оточенням. Упевненість і успішність стимулюють до все більшого підвищення рівня соціальних домагань, як-от соціального статусу, плі- дного кар’єризму, закріплює мотивацію переможця. Оскільки ці уст- ремління реалізуються через механізми конструктивного стилю взає- модії, то створюється сприятлива психологічна атмосфера ділового оточення, яка , в свою чергу, стимулює творчий розвиток всіх членів групи, знімає проблему конфліктів та кризових ситуацій. Особи з розвиненою соціально-психологічною компетентніс- тю досягають успіху, конструктивності, безконфліктності в будь-яких сферах професійної, політичної, громадської діяльності. Завдяки цьо- му формуються риси політичних лідерів з виявами соціальної сміливо- сті, особистої успішності, прагнення до все більш повної самоактуалі- зації. Всі ці риси необхідні для молодих людей, які готуються стати активними учасниками розбудови демократичної України. ПЕДАГОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ СТУДЕНТІВ Листопад О.А., м.Одеса Формування та розвиток політичної культури особистості від- буваються протягом усього життя людини у процесі становлення осо- бистості, політичного виховання та самовиховання. Відомо, що най- більш інтенсивні зміни у рівні розвитку політичної культури відбува- ються у студентські роки. Проте, на жаль, існуюча у минулі часи у ви- щих навчальних закладах система формування політичної культури студентів сковувала творчу активність студентів, перекручувала її то- дішніми ідеологічними підходами. Все це негативно позначалося не лише на особистості майбутнього фахівця, але й на суспільстві в цiлому. Важливим резервом у поліпшенні роботи з формування та роз- витку політичної культури студентів є подолання заорганізованості, формалізму в організації процесу політичного виховання шляхом уни- кнення безсистемності у виховній роботі. Політичне виховання студентів у вузі передбачає формування широких політичних знань на основі високої методологічної підготов- ки, творчої активності, гуманізму, демократизму, патріотизму, поваги до всіх народів та націй, розвиток політичної культури. Формування та розвиток політичної культури студентів здійс- нюються насамперед у процесі творчої діяльності в різних сферах життя. Процес політичного виховання у вузі органічно поєднаний з процесом навчання студентів. Слід зазначити, що організація політич- ного виховання, як і виховання в цiлому, у вищих навчальних закладах України має відповідати вимогам Закону “Про внесення змін і допов- нень до Закону Української РСР “Про освіту”. Навчально-виховний процес у закладах освіти є вільним від втручання політичних партій, громадських, релігійних організацій. Не допускається залучення сту- дентів до участі в політичних акціях і релігійних заходах під час на- вчально-виховного процесу. Та належність особи до будь-якої полі- тичної партії, громадської, релігійної організації, що діють відповідно до Конституції України, не є перешкодою для її участі в навчально- виховному процесі. Аналіз наукових джерел засвідчує, що виховний процес у ви- щій школі характеризується багатством та різноманітністю організа- ційних форм політичного виховання (лекції, семінари, диспути, кон- ференції, збори, зустрічі з видатними людьми, ритуали, екскурсії до пам’яток культури, виставки, кінофільми, педагогічні ігри тощо). Про- те, як свідчать численні дослідження, найбільш ефективною є форма виховання, яка отримала назву “круглий стіл”. “Круглий стіл” — це спеціальний прийом організації дискусії. Залежно від цілей та завдань дискусії поділяють на “вільні” та “прогресивні”. При проведенні про- гресивної дискусії головним є групове розв’язання політичної пробле- ми. Метою вільної дискусії є не стільки загальне розв’язання політич- ної проблеми, скільки формування вміння взаємодіяти в групі, визна- чати правильні та помилкові думки інших людей. На нашу думку, у психологічній та методичній структурі організації та проведенні “кру- глого столу” можна виділити чотири взаємно пов’язаних між собою етапи. Перший етап — підготовчо-організаційний. Іноді вважають, що проведення дискусії у формі “круглого столу” не завжди вимагає підготовчого етапу. Достатньо визначити тему дискусії та коло її учас- ників. Такий погляд не можна визнати правильним. Саме через недо- статню увагу до підготовки виховна користь від проведення “круглого столу” часто є мінімальною, а витрачений на підготовку та проведення час — безповоротно втраченим. Ефекту можна досягти лише при пра- вильному підборі запитань для обговорення, запитання повинні мати дискусійний характер. Запитання мають бути сформульовані задовго до проведення “круглого столу”, але їх остаточний зміст треба визна- чати на основі аналізу побажань студентів. Опитування студентів з цією метою краще провести за декілька днів, причому побажання тре- ба отримати в письмовому вигляді (відкрита або закрита анкета тощо). Готуючи студентів до вільної або прогресивної дискусії в ході “круг- лого столу”, викладач повинен дати необхідні поради щодо роботи з літературою, проконсультувати, як краще побудувати свій виступ, ви- користовувати факти тощо. Другий етап — вступ в міжособистісні контакти, початко- вий момент взаємодії, уточнення можливостей реалізації плану “кру- глого столу”. На цьому етапі відбувається адаптація учасників до дис- кусійного обговорення, створюється необхідний емоційний настрій, встановлюються контакти між учасниками “круглого столу”. На цьому етапі необхідно сформувати у студентів відповідний комунікативний настрій, готовність до спілкування. Важлива роль у цьому належить керівнику. З одного боку, він не повинен стримувати думки учасників дискусії, якими б помилковими вони не були, з другого — він зо- бов’язаний спрямовувати думки присутніх, аби дискусія була продук- тивною. Важливо зазначити, що майстерність педагога в даному випа- дку виявляється у тому, щоб своєчасно зв’язати індивідуальні суджен- ня студентів, підтримувати їх сміливу думку, помітити тих, хто ще не виявив рішучість. Якщо початковий момент взаємодії між педагогом і аудиторією трохи затягнеться, то учасники “круглого столу” можуть втратити інтерес до дискусії. Тоді виникнуть проблеми при переході до наступного етапу проведення “круглого столу”. Як свідчать дослі- дження, на встановлення контактів між учасниками впливає оригіна- льність поведінки, відсутність шаблонності думок, позитивний емо- ційний настрій, чисельність учасників “круглого столу”, індивідуальні особливості, стиль взаємостосунків тощо. Третій етап — організація та управління ходом обговорення. На цьому етапі поведінка учасників дискусії повинна бути більш акти- вною, ніж організатора “круглого столу”. Бо інакше це може привести до стримування, пригнічення особистостей авторитетом організатора. Організатору відводиться роль керівника дискусії. Він пови- нен швидко помічати настрій та вміло керувати, не допускаючи надмі- рного емоційного “перехльосту”, який може виявлятися в негативній, небажаній формі. А це тільки підірве процес формування політичної культури. На даному етапі потрібно створити умови, за яких усім уча- сникам “круглого столу” надається можливість відстоювати свою дум- ку та заперечувати думку опонента. Для цього всі дискусанти повинні вміти не тільки викладати свої думки, але й слухати опонентів, виявля- ти корисну інформацію в інших виступах та робити необхідні обгрун- тування висловлених судженнь, висновків та пропозицій. Четвертий етап — підведення підсумків. Важливою складо- вою кожної дискусії, в тому числi й у формі “круглого столу”, є прави- льне її завершення. Недостатньо вміле підведення підсумків може зна- чно знецінити всю роботу та суттєво знизити її виховне значення. До- цільно, щоб підсумки “круглого столу” підвів хтось з викладачів (не обов’язково керівник дискусії). Якщо під час обговорення окремих проблем учасники не змогли прийти до єдиної або однозначної думки, та можна запропонувати ці проблеми як тему для наступної зустрічі. Виховне значення “круглого столу” багато в чому залежить від досягнутого рівня стимулювання студентів на виявлення ставлення до важливих політичних подій в Україні та зарубіжжі. Ця форма орга- нізації політичного виховання дає змогу навчити публічно обговорю- вати політичні проблеми. У студентів розвивається уміння обгрунто- вувати правильність своїх осуджень з теми обговорення, відкидати помилкові думки на користь більш переконливих та аргументованих. Дискусія у формі “круглого столу” в цілому розвиває політичну куль- туру молоді. СВІТОГЛЯДНО-ФІЛОСОФСЬКІ ТА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРОФІЛАКТИКИ АСИМІЛЯЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ В ІНШОМОВНОМУ СЕРЕДОВИЩІ Мулява В.С., м. Київ Теоретичні і практичні аспекти цілеспрямованих і стихійних змін в українстві світу, з українцями в Україні і поза нею, змін гро- мадської та політичної активності, політичного й суспільного вибору українців, а також проблеми подальшого розвитку індивідуальності в сучасному вимірі, взаємодії особистості й конкретного соціуму, особи- стості та держави зумовлюють посилення уваги до української молоді, до пошуків та глибокого розуміння механізмів і засобів профілактики негативних явищ в її середовищі, оскільки саме від молоді, від її пози- цій залежать українська доля і перспектива. Профілактика асиміляції української молоді в іншомовному середовищі є, на жаль, постійно актуальною не лише за межами Украї- ни, на українських етнічних землях і в діаспорі, а й у самій Україні. Тому оволодіння світоглядно-філософськими та соціально- психологічними засадами цієї профілактики є практично значущими для всього українства світу. Діятиме людина як українець чи інакше, залежить від її сві- тогляду як форми національної суспільної самосвідомості, через яку вона не просто сприймає, осмислює та оцінює світ, саму себе й свою діяльність, а й визначає своє місце та призначення в світі, смисл життя і спрямованість своєї діяльності, своє цілепокладання. Філософія, як теорія світогляду і теоретичне розв’язання світоглядних проблем, до- вела, що світогляд охоплює не лише уявлення, погляди, а й переко- нання, принципи, ідеали, ідеї, котрі відображають світ і діяльність людини та у процесі цієї діяльності творять і перетворюють його, ви- значаючи мету життєдіяльності. Усі складові світогляду опосередко- вуються індивідуально-особистісним досвідом суб’єкта, набуваючи при цьому і завдяки цьому емоційного ставлення до світу, стають пер- сональною, соціально-психологічною настановою, тими соціально- психологічними засадами, життєвими позиціями, що регулюють прак- тичну й пізнавальну діяльність, навчання і виховання (у тому числі самонавчання та самовиховання). Отже, через діяльність і в діяльності людини світогляд виступає духовно-практичним освоєнням, в якому долається “чужий” світ. Подолання “чужості” світу пов’язане із ство- ренням і реалізацією образів іншого, бажаного і належного стану від- повідно до національних ідеалів істини, краси і добра. Формування особистості здійснюється через розпредмечення (в діяльності, навчанні та вихованні) формоутворень культури, їх інте- ріоризацію, тобто через перетворення на внутрішній, суб’єктивний план дій з певною їх трансформацією відповідно до національних по- треб національно вже зорієнтованої особистості, з її уже сформовани- ми національними світоглядно-філософськими та соціально- психологічними засадами, які унеможливлюватимуть асиміляцію молоді в іншомовному середовищі. Оскільки формування цих засад включає не лише раціональний (розумовий), а й емоціональний плани дій, пред- метність цих дій задля профілактики асиміляції молоді повинна дово- дитись до емоціонально наснаженої конкретності в практиці націона- льного навчання і виховання, всієї діяльності молодої людини. Це сто- сується всіх механізмів і засобів, методів, способів і прийомів у всіх їх історико-культурних аспектах. У зв’язку з вищемовленим серед іншого ми виділяємо також: вишкільне таборування молоді на землі України — у місцях націона- льно-патріотичних дій українського народу, українського козацтва, всіх національно-патріотичних формувань українського воїнства, їх самопожертвеної боротьби і слави; туристські походи по маршрутах діянь пращурів, прадідів, дідів і батьків. І щоразу таборування і ви- шкіл, туристські походи супроводжуються вивченням та власним виконанням українських народних, козацьких, повстанських пісень, пісень січових стрільців, УПА, а також вивченням української музики, українських танців, українського образотворчого мистецтва і архітек- тури, традицій і звичаїв та ін. Особливо значущим, дієвим та ефективним для молоді є ово- лодіння українськими національними бойовими мистецтвами: Бойо- вий гопак, Спас, Собор, Українська Сварга, Хрест. У Бойовому гопаку, зокрема, закодовані такі могутні духовний, моральний, психологіч- ний, фізично-енергетичний, психолого-енергетичний і культурологіч- ний потенціали, які на рідному грунті перевищують можливості усіх східних бойових мистецтв. Бойовий гопак— не тільки вид спорту, і саме це підвищує його ефективність і в спорті. Усі заняття з Бойового гопака проводяться вишуканою українською мовою і завжди супрово- джуються спеціально підібраними українськими патріотичними, бойо- вими, народними і сучасними піснями, мелодіями, танцями, виразною українською музикою. Кожен з його учасників зобов’язаний сам знати і вміти співати ті пісні, які звучать під час занять, тренувань, змагань і т.д. Все це забезпечує ефективність патріотичного виховання, засво- єння українських соціально-психологічних основ життєвої позиції мо- лоді і задіює такі глибинні пласти українського енергетичного потен- ціалу бійців-воїв гопака, які уреальнюють цим майбутні їх перемоги у міжнародних змаганнях, а коли буде потреба, то і в реальній борні за волю українського народу та української держави. Усі напрямки Бойового гопака (оздоровчий, лікувальний, фо- льклорно-мистецький, спортивний і бойовий), усі його різновиди зма- гань (однотан, тан-двобій, забава, борня, герць) високоестетичні і ста- новлять комплексну, інтегративну систему духовного й фізичного роз- витку особистості, лицарську козацьку культуру українського народу. Усі сім рівнів майстерності у Бойовому гопаку — “Жовтяк”, “Сокіл”, “Яструб”, “Джура”, “Козак”, “Характерник” і “Волхв” — це немовби сходинки в духовному, моральному, вольовому, психологічному та фізичному вдосконаленні людини в процесі її вікового зростання, тіле- сного та національного ідейного гарту молодих вихованців. Орієнтую- чись на Правдоборство за торжество Світла , Добра і Любові, позитив- ної творчої енергії, Бойовий гопак здатен стати основою загальноосві- тньої системи формування високої фізичної й духовної культури та виховання. Саме тому національно свідомі, патріотично спрямовані українські громадські організації підготовили учителів, вихователів, тренерів, методистів з Бойового гопака, Спасу і за свій кошт створили інструкторські школи, бази, табори і продовжують створювати та роз- вивати їх. Час би і Українській державі побачити в цьому ще не витребу- вані й не задіяні духовно-патріотичний, енергетичний і оздоровчий потенціали українства, потенціали захисту та збереження української мови і культури, їх розвитку. У відновленні українського козацтва, його крицевого характеру криються секрет і зміцнення української державності в Україні і необхідна реальна передумова підойми української економіки. СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ПОВЕДІНКИ ОСОБИСТОСТІ Пенькова О.І., м.Київ Одним із важливих компонентів, які забезпечують виховання у дітей моральних норм поведінки, є усвідомлення себе як суб’єкта діяльності і поведінки. Усталеність поведінки — результат самореалі- зації індивіда, який визначається динамічністю. Основною умовою збереження усталеності поведінки виступає саморегуляція суб’єкта, що орієнтується на мету, яка виходить за рамки даної ситуації. Таким чином, для усталеної поведінки необхідні мотиви, мета, що їх свідомо обирає індивід. У структуру громадянської свідомості входять когні- тивний, емоційний і конативний компоненти. Конативний компонент, тобто практичне ставлення до себе і до оточуючих, — похідне від двох інших компонентів. Інтелектуальний розвиток так само, як і емоцій- ний, — необхідна, але не достатня умова для формування свідомості. Тут має значення і власний досвід, і діяльність, і взаємовідносини з оточуючими. У людській діяльності незалежно від того, береться вона в межах історії суспільства чи в межах індивідуального розвитку особи- стості, якщо її розглядати в цілому, виступають в нерівній єдності ма- теріальні, об’єктивні, суспільні компоненти, з одного боку, і духовні, суб’єктивні, особистісні — з другого. Особливістю людської діяльнос- ті є, як відомо, її цілеспрямованість. Тому людську поведінку необхід- но розглядати у зв’язку з діяльністю свідомості. Але оскільки остання спрямована на здійснення (через практичну дію) певних змін у зовні- шньому предметному світі чи в самому індивіді, остільки не можна розглядати діяльність свідомості поза зв’язком з вчинками людей, тоб- то подавати моральну свідомість у вигляді автономної, замкнутої у собі системи чи структури. Свідомість входить до більш широкої структури — структури людської діяльності і пов’язана з нею безліч- чю зв’язків — причинних, відображаючих, функціональних тощо. Не може бути винятком з цього правила і громадянська свідо- мість. Вона входить у поведінку як її суттєвий елемент, і мораль у ці- лому становить якість людської діяльності. Таким чином, мораль це безумовно, не сама діяльність у її предметному вигляді, а певна якість людської активності. Оскільки вона необхідно зв’язана з встановлен- ням значення певних дій, а це, в свою чергу, може бути встановлено лише завдяки свідомості, остільки мораль завжди включає в себе діяльність свідомості, і моральні відносини, безперечно, належать до відносин, у яких об’єктивний зміст опосередкований діяльністю сві- домості. Формування громадянських почуттів вимагає від особистості значних зусиль, оскільки необхідно самостійно поставити перед собою завдання, знайти способи його розв’язку, оцінити результати дій і по- ставити перед собою більш складні вимоги. Усе це пов’язане з відпо- відним рівнем розвитку інтелектуальних, емоційних і вольових якос- тей особистості. Саме виховання виявляється у тих вчинках, які спря- мовані на організацію власної поведінки. Таким чином закріплюються моральні переконання, створюються можливості як для прийняття ви- мог інших, так і для здійснення власних намірів. Розвиток моральності характеризується новими формами активності та новими гальмівними силами, завдяки яким зростає довільність поведінки, здатність ставити віддалені цілі і регулювати свою діяльність відповідно до них. Підростаюча особистість вступає у багатосторонні зв’язки з суспільством. У цьому процесі можна виділити три етапи: емоційний вибір поведінки; глибоке розуміння моральної суті обраних принципів, практичне використання цих принципів у поведінці. Моральні уявлення, які народжуються у власному досвіді школяра, є емпіричними і досить часто можуть бути хибними. Крім того, ці уявлення, як правило, відзначаються емоційністю. Моральні принципи, що прийняті індивідом, більше відчуваються і пережива- ються, ніж усвідомлюються. Це — ситуація початкового етапу засво- єння моральних принципів. На цьому етапі ще не формується механізм самостійної орієнтації дитини в моральних ситуаціях, оскільки не за- безпечується глибоке практичне засвоєння обраних принципів поведі- нки. Опинившись у складній ситуації, школяр, що має нечіткі моральні уявлення, часто не в змозі вибрати правильну форму поведінки, тому він потребує допомоги старших. На цьому етапі закладаються основи соціально моральних орієнтацій особистості, що стає основою наступ- ного етапу. Його відмінність полягає в тому, що засвоєння принципів моральної поведінки стає свідомим, цілеспрямованим процесом. Осмислення індивідом прийнятих ним принципів поведінки забезпечує більш глибокий рівень їх засвоєння, що сприяє формуван- ню моральних поглядів. Ці погляди, як правило, зведені у відповідну впорядковану систему, чітко оформлені у мовленні. На даному етапі виникає механізм самоорієнтації індивіда в моральних ситуаціях, в основі якого лежить здатність аналізувати моральні проблеми, обирати адекватні їм форми поведінки, керуючись власними моральними по- глядами. На третьому, заключному етапі відбувається формування не- усвідомленого способу орієнтації індивіда в моральних ситуаціях. На даній стадії включається механізм актуально неусвідомленої орієнта- ції, що базується на моральних звичках та інтуїції. Справжня звична форма поведінки виникає лише на основі переконань, на основі глибо- кого усвідомлення дій. Засвоєння принципів поведінки на цьому етапі передбачає набуття індивідом досвіду та навичок їх практичного вико- ристання. В основі громадянського становлення особистості не останнє місце займає самооцінка. Вона не вичерпується своїм суб’єктивним змістом, а діє як об’єктивний фактор, впливаючи на взаємовідносини між людьми, на домагання особистості, її життєву спрямованість і на- решті на її громадянськість, у значній мірі формуючи її. Розвиток мо- ральної поведінки зрілої особистості характеризується більш узагаль- неним усвідомленням себе, адекватною самооцінкою, наявністю здат- ності регулювати свою поведінку не лише під впливом обставин, а й самостійно, появою більш загальної і віддаленої за часом мети, виник- ненням внутрішніх стимулів, що регулюють діяльність, формуванням потреби у самовихованні як одному з проявів самоактивності. У житті особистості часто трапляються випадки, коли вона постає перед необхідністю реалізувати свої моральні переконання. При цьому прийняті рішення зумовлюються не лише об’єктивними обставинами, а й суб’єктивними можливостями самого учня. Крім того, важлива роль належить здатності особистості встано- влювати контроль над власними бажаннями, які не співпадають з її моральними переконаннями. Отже, в ситуації морального вибору ді- ють як одне ціле обидва структурні компоненти морального переко- нання — когнітивний і емоційний. Таким чином, поведінка індивіда — основна форма вияву йо- го особистості. Вона складається з учинків і дій, що відповідають мо- ральним нормам, прийнятим у даному суспільстві. В дитячому колек- тиві моральні норми виконують ті ж функції зразка, регулятора, конт- ролю і оцінки поведінки. Однак значна частина моральних знань і сто- сунків дітьми не усвідомлюється (особливо на ранніх етапах розвит- ку), засвоєння цих норм в цілому відбувається під керівництвом дорослих. ЦІННІСНО-МОТИВАЦІЙНІ АСПЕКТИ ГРОМАДЯНСЬКОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ СУЧАСНОЇ МОЛОДІ Пилипенко Л.І., м.Київ Важливу роль у формуванні громадянськості особистості віді- грає її ціннісно-мотиваційна сфера. Мотиви людини охоплюють її со- ціальні орієнтації та ідейні переконання, забезпечують стратегічну організацію її поведінки, відіграють дійову роль у цілеспрямованій мобілізації духовного потенціалу і творчих сил особистості. Мотиви виконують двояку функцію: перша полягає в тому, що вони спонука- ють і спрямовують діяльність; а друга — в тому, що вони надають дія- льності суб`єктивного, особистісного смислу. Стаючи в процесі формування суб`єктом пізнання, спілкуван- ня і праці, індивід усвідомлює своє суспільне становище, вибирає свою власну систему цінностей, визначає життєві цілі та ідеали, знаходить способи їх реалізації. Зіставлення себе із світом у даному часі і прос- торі, погодження чи ні з конкретними історично-суспільними та інди- відуальними вимогами буття — це і є по суті громадянським життєвим самовизначенням особистості. В процесі цього самовизначення можна виокремити три осно- вні етапи: самопізнання, самовиховання і власне самовизначення. Всі вказані етапи, що одночасно є і складовими громадянського самови- значення, ґрунтуються на процесах самосвідомості. Справжнім суб`єктом власного життя може стати тільки само- усвідомлююча особистість, що навіть у своєму індивідуальному бутті є разом з тим суспільною істотою. За І.О.Мартинюком, пошук себе — це синонім соціального, морального і громадянського самовизначення, ядром якого є життєвий вибір. Самовизначення — творча, складна і тривала робота зростаючої особистості: це — завжди серйозні зусилля, переборення себе, вибір одних можливостей, відмова від інших, само- обмеження заради вищої мети. Система ціннісних орієнтацій, що складається в процесі соціа- лізації і виховання, виступає як центральна ланка свідомості особисто- сті, взятій в її ставленні до світу й до самої себе. Саме вона і є тим вну- трішнім фактором, мотивом, який визначає спрямованість діяльності людини, служить основою для вибору цілей і способів діяльності. Зрі- лій особистості притаманна, як правило, стійка система ціннісних орі- єнтацій. Стійкість її передбачає високий ступінь значущості суб`єктивної самодетермінації, можливості вільного і свідомого вибо- ру цілей, видів і способів діяльності. Вибір пріоритетного напрямку життєвого шляху, основних аспектів самореалізації особистості — це насамперед вибір головних життєвих цінностей, серед яких цінності однієї якоїсь групи можуть займати різне місце — від всепоглинаючої детермінанти до досить несуттєвої орієнтації. Різне положення суб`єкта в суспільній структурі, різні форми і способи діяльності неминуче формують різні, іноді навіть протилежно спрямовані системи ціннісних орієнтацій. Всередині самої системи цінностей також можуть виникати суперечні угрупування, через те самі ціннісні структури несуть в собі вихідні моменти формування суперечливої, неузгодженої життєвої перспективи, яка зумовлює бага- то труднощів професійного, громадянського та й взагалі життєвого самовизначення. Причиною таких суперечливих моментів може бути певна нерозбірливість, несамостійність у виборі цінностей (тобто та чи інша цінність вибирається тому, що вона має позитивну привабли- вість). Ціннісні орієнтації як складні угрупування вбирають в себе рі- зні форми й різні взаємодії суспільного та індивідуального в особисто- сті, формуються під впливом зовнішнього середовища шляхом оволо- діння тими чи іншими формами і способами діяльності, засвоєння пев- них потреб. Велику роль в даному процесі відіграють власний соціаль- ний досвід індивіда, мікро- і макросередовище, індивідуальні обстави- ни життя. Отримана інформація, що пройшла крізь призму внутріш- нього світу дитини, внутрішніх регуляторів поведінки, оцінюється, критично опрацьовується, трансформується у її самосвідомості. На її основі особистість реалізує засвоєні в суспільстві цінності, норми, правила не автоматично, а у зіставленні зі своїми переконаннями, пла- нами, цілями. Саме тому, що особистість являє собою активне утворення, що її внутрішній світ “працює”, а не пасивно засвоює зовнішні дії, цінності, рівень розвитку громадянської свідомості та самосвідомості визначається не тільки на основі відповідності її вчинків суспільним вимогам, але й на основі тих мотивів, цілей, ціннісних орієнтацій, кот- рими керується людина у своїй поведінці. Процес самовизначення особистості, в тому числі й громадянського, ґрунтується на основних ціннісних виборах суб`єкта, що не зводиться до простого “я хочу”, але й не диктується повністю обставинами. Одна лише зовнішня детермі- нація веде за собою внутрішню пустоту, відсутність опору, вибірково- сті щодо зовнішніх впливів. Тому в нових соціальних умовах, що замінили тотальну сис- тему програмування соціальної поведінки особистості, успіх “особис- тісного вживання” в житті, яке диктує розвиток індивіда в умовах рин- кових відносин, залежить від зовсім нового рівня активності й творчої ініціативи людей, їх нової громадянської позиції. В ціннісному виборі реалізується суттєва людська потреба самореалізації, досягнення мак- симальної повноти життя. Предметом ціннісного вибору стає будь-яка сфера життєдіяльності особистості: трудова, суспільно-політична, сі- мейно-побутова та ін., оскільки в кожній з них людина рано чи пізно повинна визначитись. Сформовані у особистості в минулому досвіді взаємодії з дій- сністю ціннісні орієнтації завжди точно відображають стан її мотива- ційно-потребової емоційної сфери, принципів поведінки. Вони роблять сприймання нею дійсності в кожний момент буття досить вибірковим, диференційованим, а ставлення до неї — суб`єктивним. Така ж суб`єктивність характерна і для її поведінки, оскільки на ній завжди лежить відбиток своєрідності оцінки впливу і всієї ситуації, з ним пов`язаної. Громадянське самовизначення є вибором особистістю шляху формування своїх взаємин із суспільством з комплексу можливих аль- тернатив, куди входять уже існуючі, а також створені самим суб`єктом. Людина перетворює наявну ситуацію ідеальним чи реаль- ним способом, створюючи можливості вибору альтернативи тої чи іншої поведінки. Таким чином, соціальні можливості, з яких особис- тість робить вибір, не обов`язково дані їй апріорно: вона сама їх тво- рить, вони є продуктом її активності. В ситуаціях самовизначення підростаюча особистість не лише має можливість вибору, але й поставлена перед необхідністю вироб- лення й реалізації своєї власної думки, оцінки оточуючого. У подібних ситуаціях особистість, вибираючи самовизначається, реалізує у прак- тичній діяльності, в спілкуванні потенціал своїх ставлень, впливаючи на хід подій, стаючи суб`єктом формування умов свого життя. Оволо- діваючи самим процесом самовизначення, свідомо визначаючи свій життєвий шлях, свою життєву та громадянську позицію, особистість не лише стає суб`єктом власної життєдіяльності, вона творить себе саму, перебудовує свій внутрішній світ, стає суб`єктом саморозвитку, самореалізації, самовиховання, проявляючи таким чином свою активність. Світ цінностей — це насамперед світ культури у широкому розумінні слова, це сфера духовної діяльності людини, її моральної свідомості, її уподобань — тих оцінок, в яких відбивається міра духо- вного багатства людини. Слід зважати на те, що потреба в життєвих орієнтирах випливає із специфічних умов людського існування, що через ціннісно-теоретичні уявлення про суспільство і людину усвідом- люються потреби й інтереси, що уявлення про добро і зло здійснюють великий вплив на нашу свідомість і на нашу діяльність. Утопічні і не- реальні орієнтири можуть спричинитись до неприємностей, втрат як в особистісному, так і в суспільному сенсі. У нових соціальних умовах, що змінили тотальну систему програмування соціальної поведінки особистості, успіх “особистісного вживання” в житті, як диктує розвиток індивіда в умовах ринкових відносин, залежить від зовсім нового рівня активності й творчої ініціа- тиви людей, їх громадянської позиції. ЦІННІСНО-МОТИВАЦІЙНИЙ ЗМІСТ МОЛОДІЖНОЇ СВІДОМОСТІ СЬОГОДНІ — МАЙБУТНЄ ДЕРЖАВИ ЗАВТРА Приходько Т.В., м. Київ Ціннісно-мотиваційний зміст свідомості є визначальним щодо характеру соціальної дії, її типу, а ціннісно-мотиваційний зміст соціа- льної дії, тип соціальної дії є визначальним щодо культурно- релігійного та політико-економічного розвитку держави, зазначав ще у ХIX ст. Макс Вебер. Ця думка є справедливою і сьогодні. Ціннісно- мотиваційний зміст свідомості визначає поведінку та життєвий вибір людини, є важливим елементом стилю і способу її життя. Тому кожна країна приділяє особливу увагу контролю та ана- лізу мотивів і структури цінностей різних категорій населення. В центрі уваги завжди опиняється молодіжна категорія, бо із молоддю пов’язане майбутнє держави. Ціннісні пріоритети у молодіжному середовищі насамперед допомогають з’ясувати актуалізацію молодіжних проблем. По-перше, усвідомлення важливості певного явища молодою людиною у власному житті починається із загострення проблемної ситуації стосовно наявності чи реалізації даного явища. По-друге, контроль і аналіз молодіжних ціннісних пріоритетів допомагають передбачити використання певних життєвих стратегій, в тому числі й економічних, і як наслідок — передбачити характер та напрямок політико-економічних змін у державі. Соціологи стверджу- ють, що, наприклад, серед найважливіших цінностей американської та української молоді друге місце за важливісю в структурі цінностей посідає робота. Цінність роботи для української молоді визначається матеріальним мотивом, а для американської — можливістю досягти успіху і реалізувати себе (мотив досягнення — мотив вищого поряд- ку). Мотив досягнення є основним економічним мотивом активізації та розвитку ринкової економіки. На жаль, в Україні серед молоді матері- альний мотив нині переважає мотив досягнення, що пояснює гальму- вання ринкових процесів та відповідний розвиток ринкової економіки. По-третє, ціннісні пріоритети в молодіжному середовищі ви- значають міру готовності молодих людей до економічних змін і полі- тичних реформ. Такими пріоритетами виявились привабливі для моло- ді ознаки роботи при її обранні. На жаль, не популярними серед украї- нської молоді при виборі виду трудової діяльності стали такі ознаки, як можливість проявити ініціативу, готовність до ризику. Їх визнала важливими для себе лише третина опитаних. Ці ознаки є необхідними для здійснення успішної підприємницької діяльності, започаткування власної справи. Тому більш широкі політичні можливості для розвитку підприємницької галузі в Україні поки що не принесли бажаних масш- табних результатів. Разом з тим ціннісно-мотиваційний фон нашого суспільства перебуває у постійній динаміці, що дає надію Україні на краще майбутнє. РАЗВИТИЕ ПРОФЕССИОНАЛЬНО-ПОЗНАВАТЕЛЬНОЙ ПОТРЕБНОСТИ У СТУДЕНЧЕСКОЙ МОЛОДЕЖИ В УСЛОВИЯХ РЕФОРМИРОВАНИЯ ОБРАЗОВАНИЯ Савоста А.В., г.Киев В процессе общественных преобразований высшая школа в Украине в конце ХХ ст. переживает непростой период становления и развития. Для нашего времени характерна проекция мировой эконо- мической стратегии на отечественные рыночные реформы, а это, пре- жде всего, переход к новому типу мышления, изменения в системе человеческих отношений. Обострились проблемы как профессиональ- ной деятельности, так и профессионального становления специалиста с высшим образованием. С изменениями в политической, экономической и религиоз- ной жизни общества, с социально-психологической реформацией сис- темы образования потребности, интересы, ценностные ориентации приобретают качественно новое содержание. Одной из причин переквалификации специалистов с высшим педагогическим образованием является отсутствие желания работать по специальности (34% опрошенных выпускников вузов отмечают нежелание работать по специальности, 17% — нежелание общаться с детьми, 6% — напряженное эмоциональное состояние из-за отсутствия уверенности в себе). Это свидетельствует о несформированности по- требности в профессиональных знаниях за период обучения в вузе. Усвоение студентами профессиональных знаний более эффе- ктивно, если оно происходит не по внешнему принуждению, а по вну- тренней необходимости, то есть когда студенты сами активно стремят- ся овладевать этими знаниями. Поэтому развитие профессионально- познавательной потребности, как естественной основы активного от- ношения к усвоению профессиональных знаний, у будущих учителей является сегодня особенно актуальным. Роль и место потребностей в системе отношений человека к действительности зависит от того, насколько глубоко они охватывают личность в целом, насколько та или иная потребность становится до- минирующей, направляющей его поведение и деятельности, в какой степени она становится регулирующей. Познавательной потребности уделяется большое внимание в современной психологии, психофизиологии, педагогике. Исследовани- ем данной потребности в различных сферах деятельности человека занимался широкий круг ученых. Так, по мнению Б.Г.Ананьева, потребность в знаниях, в позна- нии окружающей действительности является одной из основных духо- вных и культурных потребностей. Важно отметить, что существенную роль играют не знания сами по себе, а их система и целостность. На основе системности знаний формируются идеология человека, его жи- зненные установки, убеждения, общий культурный уровень, граждан- ская и национальная сознательность. Необходимо, чтобы каждое новое знание перестраивало стру- ктуру прошлого опыта личности, чтобы пересматривалось его содер- жание в соответствии с последующим профессиональным использова- нием. В процессе социализации важное значение имеет соответствие новых знаний, внешних воздействий и воспитательных влияний по- требностям студента. В педагогической деятельности важную роль играют специа- лизированные знания или знания по специальным предметам, психо- лого-педагогические знания и знания о способах и организации деяте- льности. На социальные условия жизни мы не можем оказывать сущес- твенное влияние в процессе вузовского обучения, но путем целенапра- вленной работы вполне реально стимулировать положительные и ограничить отрицательные факторы, которые влияют на формирова- ние личностных качеств учителя, уровень его знаний, умений и навы- ков, на проявление и развитие профессионально-познавательной по- требности. Таким образом, профессионально-познавательная потреб- ность, как и другие виды потребности, является качеством, которое можно целенаправленно вырабатывать в процессе обучения и воспи- тания в вузе и за его пределами. Профессионально-познавательная потребность — свойство личности, побуждающее и поддерживающее мотивацию к деятельнос- ти, целью которого является приобретение нового знания и опыта, до- стижение понимания не ради каких-либо других потребностей, а ради удовлетворения, которое получает личность в процессе познаватель- ной деятельности. Эта потребность связана не с отрицательными, а с положительными эмоциями. Профессионально-познавательная потребность стимулирует и интенсифицирует усвоение знаний у студентов. Она проявляется в: — осознании ценности профессиональных знаний; — осознании недостатка в знаниях; — знании возможных путей (и в умении следовать этими пу- тями) получения необходимых профессиональных знаний, субъектив- ной уверенности в том, что есть объективная возможность реализовать эти пути; — удовлетворении от усвоения профессиональных знаний (положительное эмоциональное отношение к профессиональным зна- ниям). В развитии профессионально—познавательной потребности от первого курса к последнему обнаруживаются следующие особенно- сти: — нарастание интереса к профессиональным знаниям; — увеличение количества студентов, у которых имеются воп- росы по специальности; — нарастание положительного эмоционального отношения к данным знаниям; — увеличение количества случаев, когда студенты обраща- лись к источникам знаний для решения практических вопросов; — увеличение количества случаев, когда знания помогали в принятии практических решений; — увеличение практической значимости профессиональных знаний; — рост предпочтительности конкретных, практических зна- ний по сравнению с обобщенными, теоретическими; — рост предпочтительности активных форм обучения: семи- нарских, практических и лабораторных занятий, самостоятельной ра- боты. От того, будет ли сформирована и развита профессионально- познавательная потребность, зависят уровень успешного овладения профессиональными знаниями, компетентность, конкурентоспособ- ность и уровень квалификации специалиста с высшим образованием. ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ ВІДНОШЕННЯ “Я-ЧАС“ У САМОСВІДОМОСТІ СТАРШОКЛАСНИКІВ Сидоренко Т.М., м.Дніпропетровськ Співвіднесеність себе зі світом у минулому, теперішньому та майбутноьму — найбільш перспективна позиція для буття та розвитку людини як особистості. При цьому історичний час її народу та всього людства є вплетеним у самосвідомість людини, в її індивідуальний психологічний час і визначає специфіку історичної картини світу, до- помагає їй зрозуміти свою роль і місце у взаємодїї з природою, суспі- льством та іншими людьми. Теоретико-методологічною основою дослідження проблеми історичної самосвідомості є положення про соціальну детермінова- ність формування самосвідомості особистості (Л.С.Виготський), про взаємодію зовнішніх і внутрішних факторів становлення самосвідомо- сті особистості (С.Л.Рубінштейн), про генезис самосвідомості, прин- цип розвитку, згідно з яким образ “Я” безперервно змінюється в про- цесі онтогенезу особистості (Л.С.Виготський, І.С.Кон, В.В.Столін), ідеї представників культурно-історичної школи (С.Л.Рубінштейн, Б.Г.Ананьєв); роботи присвячені проблемі “час і особистість” (А.Бергсон, К.А.Абульханова-Славська, Л.Н.Веккер, Є.А.Головаха, А.А.Кроник, В.Л.Ковальов, Н.Н.Трубніков); роботи присвячені про- блемі становлення картини світу особистості (М.Хайдеггер, В.С.Шмаков, Л.В.Яценко). Предметом нашого дослідження є психологічний час особис- тості старшокласника, особливості його уявлень про час (минуле, те- перішнє, майбутнє, особисте та історичне). Досліджуваними виступа- ли старшокласники одного з ліцеїв Дніпропетровська у віці від 15 до 17 років. Усього — 46 чоловік. За метод дослідження на першому етапі було обрано анкету- вання, на другому — спеціально розроблену модифікацію методики “незакінчених речень”. Анкета складається з 23 запитань, які спрямо- вані на вивчення: найбільш загальних уявлень про поняття часу; наяв- ності здатності знаходити зв’язок між історичним минулим, теперіш- нім та майбутнім і особистим минулим, теперішнім, майбутнім; ідеалів старшокласників, ролі, яку визначає собі старшокласник у майбутньо- му країни, в житті та розвитку всього людства, цивілізації. Відповіді, отримані в групі досліджуваних, свідчать про розу- міння ними рухомості та умовного характеру меж між усіма трьома часовими модусами (минулим, теперішнім, майбутнім). Майже усі досліджувані визначають час за допомогою метафор швидкоплинності та невблаганності: “він дуже швидко летить”, “він швидкоплинний”, “це найбезжалісніше, що тільки може бути”, “про час можна сказати, що він існує незалежно від нашої свідомості і нашої волі, та він завжди розставляє всі крапки над “і”, “час дозволяє нам зрозуміти, хто ми є”. У старшокласників часовий горизонт поширюється як углиб, охоплюючи віддалене минуле та майбутнє, так і вшир, включаючи не тільки особистісні, але й соціальні перспективи, а також відбувається зближення особистого та історичного часу. Була виявлена дуже цікава обставина: 55% респондентів хоті- ли б жити не в теперішньому часі, а у якийсь інший час (в минулому чи майбутньому). Вони пояснюють це тим, що люди “втратили мора- льні цінності та принципи”, що “усі стали дуже прагматичними”, а також пояснюють своє бажання занепокоєністю, нестабільною ситуа- цією в сучасному світі. А ось як сприймають старшокласники майбутнє. На фоні яск- равого оптимізму з приводу свого особистого майбутнього (“настане день, коли я досягну усіх своїх прагнень”, “…стану особистістю”, “ме- не будуть поважати і цінувати”, “…вступлю до інституту”, “…коли в мене все буде добре”, “…коли я буду дуже щасливим“) виділяється дуже песимістичне уявлення майбутнього взагалі: “Коли я думаю про майбутнє, мені уявляється біфштекс з кров’ю”, “…хаос та жах”, “…екологія не дозволить жити на цій планеті”. Така сумна картина спостерігається у 72% досліджуваних. Слід також зазначити, що ідеалом у досліджуваних досить ча- сто виступала людина, яка виділилась не обов’язково добрими та гар- ними вчинками. Частіше це просто дуже наполеглива, вольова, “силь- на” особистість, яка насамперед досягає своєї мети. Називались такі особи, як Наполеон, В.І.Ленін, І.В.Сталін. На запитання “На яку історичну особу світового рівня Ви хо- тіли б бути схожі?” були отримані досить різноманітні відповіді. Від- повідь “ні на кого” або “на себе” складає 59%; 11% — бажають бути схожими на І.В.Сталіна, 5% — на М.Тетчер, 5% — на княгиню Ольгу, 5% — на Б.Хмельницького, 5% — на Я.Мудрого, 5% — на Наполеона, 5% — на В.Кличка. На “Щоб ви хотіли зробити зараз або в майбутньому для своєї країни?” були отримані такі результати: 11% сказали “нічого“; 22% — бажали б покращити екологію; стати відомим спеціалістом у профе- сійній діяльності, щоб покращити становище в країні, — 22%; 17% — бажають зробити просто щось гарне, а може, і “звершити подвиг“; 6% — вважають за потрібне ввести смертну кару. На пропозицію “Назвіть події минулого, які будуть впливати на ваше майбутнє” були отримані такі відповіді: аварія на ЧАЕС — 17 %; погіршення стану екології — 11%; кохання — 11%; смерть близької людини або родича — 11%; навчання у ліцеї — 17%, війни — 11%; розвиток науки — 5,5%; поява моєї сім’ї — 5.5%. Слід зазначити, що приблизно 50% респондентів назвали особисті подіі і ще 50% — подіі історичного масштабу. Загальні висновки: 1. Виявлено зв’язок між формуванням самосвідомості і по- глибленням часової ретроспективи та перспективи старшокласника. 2. Підтверджено тезу про переважаючу спрямованість стар- шокласників у майбутнє, що відповідає віковим нормам. 3. Помічено, що респонденти або зовсім не знають, або зна- ють небагато про свої особисті родинні корені і навіть не цікавляться ними. 4. Зафіксовано підвищену турботу старшокласників про долю країни та її народу, а також розуміння ними причин сучасного еконо- мічного і політичного стану в державі. СОЦИАЛЬНО-ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ФАКТОРЫ ВЛИЯНИЯ РЕЛИГИИ НА МОЛОДЕЖЬ Соколов В.Н., Соколова Ю.В., г.Одесса В современных условиях человек все больше и больше инди- видуализируется, остается один на один со многими проблемами — не только социально-экономическими, но и нравственно-экономичес- кими. Это не может не отражаться на психике человека: стрессы, пси- хологический дискомфорт становятся повседневным явлением. Осо- бенно данные обстоятельства коснулись молодых людей, не окрепших ни социально, ни духовно. Потеряв значительную часть идеологических ориентиров со- ветской эпохи, молодежь стала стремиться к религии, причем особен- но не понимая и не представляя себе различия в религиозных конфес- сиях. Повальная атеизация населения в советский период, безусловно, принесла определенные плоды. Запреты прежних лет сегодня дают обратный результат: немало людей, в том числе молодых, стремятся как найти в религии духовную опору, так и реализовать определенный личный интерес к ней. Этот интерес проявляется не только к традици- онной церкви (православие), но и к различным новым для населения Украины религиозным “экзотическим” направлениям и сектам. После отделения церкви от государства и школы от церкви в 1917 г., после бурных событий гражданской войны Православная цер- ковь в лице обновленчества вновь становится государственной рели- гией. Парадокс заключается в следующем: формально церковь и госу- дарство разделены, однако отделить от религии и Православной церк- ви менталитет населения не представляется возможным. Гонения и репрессии по отношению к непокорной части иерархов лишь увеличи- вают пропасть между государственной властью и большинством ве- рующего населения, надевая репрессированным мученический венец. Обновленческие (т.е. принявшие и одобряющие новую власть) течения Православной церкви становятся государственной религией в государ- стве без религии. Став идеологическим рупором Советской власти, обновленная Православная церковь начала постепенно входить в политику. В пери- од холодной войны и борьбы с западными идеологическими диверси- ями в советской политической литературе появляется термин “клери- кализм”, подразумевающий активное участие церкви в политике, вос- создание политических заговоров и идеологических диверсий. Однако этот термин использовался только по отношению к западным церквям. Раскол Союза формально расколол Православную церковь, однако внутрицерковные противоречия, ставшие отражением полити- ческих противоречий в государстве, давно подготовили этот раскол. Стремление Украины к самостоятельной державности обусловило конфликт между греко- и римо-католической и православной (также расколотой) церквями. Цифры уровня религиозности среди молодых различны по географическим регионам Украины, не следует воспринимать верую- щую молодежь как единый конгломерат. Существенные различия имеются среди различных социальных слоев, они зависят от региона проживания, социально-демографических характеристик. В социоло- гической литературе приводятся цифры, характеризующие количество верующих среди студентов, служащих, гуманитарной интеллигенции. И они достаточно высоки — до 45% по западным регионам. Что же толкает молодежь в религию? Говоря о религиозности молодежи, следует учесть: дань но- вым веяниям, попытки самовыражения и самореализации, стремление найти иную шкалу морально-этических, жизненных ценностей взамен утраченных и т.д. Не следует забывать, что в сложной социально- экономической ситуации в Украине молодежь, являясь наиболее неза- щищенной частью населения, попадает под удар кризиса. Экономиче- ские проблемы в государстве опосредованно влекут за собой размыва- ние традиционных морально-этических норм. На смену им приходят стереотипы, искусственно навязываемые и чуждые менталитету боль- шинства населения. Особое место в картине современного поликонфессионализма в Украине занимают нетрадиционные религиозные объединения. Мно- гие из них имеют нестандартную форму отправления религиозных обрядов, представляя собой религиозно-философские организации (примером могут служить неоориенталистские течения: дзен-буддизм, тантризм, общество сознания Кришны и т.д.). Нетрадиционными для Украины являются религиозные течения протестантского происхож- дения, всевозможные миссии и церкви (мормоны, адвентисты, миссия Эммануила и т.д.), активными прихожанами которых является моло- дежь. Отметим, что чрезмерная политическая активность всех тради- ционных конфессий в Украине, участие их в политических скандалах ведет к тому, что молодежь разочаровывается в традиционных религи- ях и церквях, начинает поиск собственного духовно-нравственного пути. Исследование социально-политического и психологического аспектов проблемы взаимодействия нетрадиционных религий и моло- дежи показывает, что, несмотря на отрицательное отношение к неоре- лигиозным экспериментам в обществе и государстве, климат для их распространения в Украине сегодня благоприятный. Это объясняется особенностями социально-психологической и социокультурной атмо- сферы посттоталитарного общества, длительно насаждаемыми атеис- тическими традициями, а также — результат слабости ортодоксальных церквей. Разумеется, не следует сбрасывать со счетов чрезвычайную активность иностранных религиозных миссий. Проблема взаимоотношений молодежи, религии и церкви в современной Украине сложна и неоднозначна, как неоднозначны их взаимоотношения. Эти проблемы тесно связаны с социально- политическим и духовно-нравственным, психологическим климатом в государстве, в обществе и требует серьезного исследования. ЗМІСТ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ УПРАВЛІНЦІВ Турівний В.П., м. Кам’янець-Подільський У період становлення національної держави зростає залеж- ність економічного і політичного реформування від людей культурно та морально розвинених, політично свідомих, соціально активних. Їхнє спадкове почуття державності та раціоналізація громадянства надиха- ють на оптимістичний ентузіазм і конструктивне співробітництво по- колінь, без чого неможливі спадкоємність культури, ефективна освіт- ньо-педагогічна діяльність. Гуманізація суспільної свідомості, що по- силюється з утвердженням незалежності держави, активізує ініціативу і творчість людей, розширює діапазон їхньої діяльності, нарощує ва- гомість їхнього ставлення до політики. Це відповідає соціальному за- питові українського суспільства на особистість вільну, самобутню і критично мислячу. Особистість, яка чітко усвідомлює мотиви своєї поведінки та її самоконтролює її. Вона, постійно турбуючись про доб- робут і власне матеріальне благополуччя, не байдужа до суспільного устрою, форми державності, інших громадсько-політичних характери- стик. Нагальна потреба незалежної України в самостійному високо- професійному управлінні залишається незадоволеною. Реформаційні процеси наштовхнулися на нерішучість управлінських структур, на зубожіння народу і зростання бюрократії, яка важко розлучається із стереотипами минулих років і зосередила увагу на прикритті амораль- ності та виправданні своїх неправових дій. Цим структурам не виста- чає реалізму мислення і знань для критичної переоцінки існуючої сис- теми пріоритетів та невдалого досвіду здійснення реформ, для цілісно- го соціального прогнозування і подолання обмежених уявлень про майбутнє. Вони відволікають значні зусилля на боротьбу з противни- ками демократичних перетворень, допускаючи грубі тактичні помилки і навіть злочинні дії. Тому так важко приживаються нововведення та оздоровлюється мораль. Дійовим чинником суспільного піднесення є організаторська, управлінська діяльність, пов’язана із свідомістю і мораллю людей, їх- німи особистісними якостями, які відіграють не менш важливу роль, ніж професійні вміння. Для нас важливо врахувати те, що люди мо- жуть виявляти вірність ідеалам і зберігати моральну стійкість навіть в умовах матеріальних нестатків, але вони нетерпимі до фактів соціаль- ної несправедливості, до неповаги, моральної недооцінки їхніх очіку- вань і заслуг перед громадою. Громадяни, що виживають без держави, яка не поважає їхньої гідності і не виконує опікунських функцій, не чутливі до влади, не інтегруються. Держава обходиться без них, а вони не зацікавлені в підтримці держави. У таких умовах процес політичної соціалізації “сліпий”. Глибина й характер реформ в Україні залежать від того, які люди стоять біля управлінського керма, від їхньої підготовленості, компетентності, порядності і патріотизму. Як і в інших пострадянсь- ких країнах, в Україні у перехідний період багато державних посад зайняли люди випадкові, некваліфіковані та безпринципні, які мають низькі інтелектуальні й моральні якості, не засвоїли ідеології управ- ління, не спираються на політичну активність мас. Сьогоднішні керів- ники всіх рівнів часто-густо хизуються своєю формальною позапар- тійністю, не підвищують ідейно-теоретичного рівня, не радяться із суспільствознавцями, не беруть участі в публічних ідеологічних захо- дах. Вони нерідко більше турбуються не про державу, її власність, економічну і фінансову потужність, а про приватний сектор економіки, про розвиток приватизованих підприємств, зрощуючись із малим та середнім бізнесом. Держава ними використовується як інструмент утримання влади і маніпуляції масами. На думку Л.Кучми, треба “зму- сити державного службовця дійсно служити державі”, а “нам належить вийти на створення оновленого потужного і дієздатного державного апарату.” На жаль, у країні відсутній контроль за систематичним на- вчанням керівників. Погляди й досвід більшості управлінців застаріли. Не обійтися сьогодні також і без самоосвіти та організації світоглядно- го зростання рядових співробітників, адже проблем, що потребують обговорення та демократичного розв’язання, накопичилося чимало. Вони гальмують реалізацію нововведень, темпи реформування суспі- льства. Усе це ставить політичну освіту в ряд першочергових завдань усіх державних структур і громадських асоціацій. Людинознавчі та суспільно-політичні науки, інтегрувавшись у системі політичних знань і ставши рушієм соціального прогресу, до- помагають політикам засвоїти і використати цивілізаційні цінності при ранжуванні суспільних пріоритетів, виробити аналітико-оцінний стиль мислення. Їх вивчення підсилює загальнокультурну підготовку, фор- мує риси комунікабельності, уміння розрізняти добро і зло, підносить політичну культуру сучасного покоління на вищий щабель розвитку. Розуміння принципів розбудови української правової держави, необ- хідності відродження національної культури, гуманістичного бачення людини, визнання її пріоритетного значення у становленні нового спо- собу життя визначають толерантність політиків творчого складу, схи- льних до співпраці в інтересах народу. Підготовка інтелігентних управлінців — актуальна і серйозна освітянсько-державницька проблема. Дифузія власності розширює потребу в керівниках різних асоціацій, яка задовольняється переважно за рахунок спеціалістів, компетентних фахівців. Тим більше розбудова української державності вимагає оволодіння знаннями і практичними навичками адміністративної роботи, ґрунтовної підготовки до управ- лінської діяльності, активізації політичного життя інтелігенції, розши- рення її творчої місії. Демократична інтелігенція, маючи “велику владу розуму” (Б.Спіноза) і довір’я народу, масштабне й незалежне мислення, не тільки відіграє виняткову роль у творенні культурних цінностей, а й виконує важливі соціальні функції, виховує в людей прихильність до демократії, до мирних засобів досягнення цілей, до співробітництва народів у розв’язанні глобальних проблем. Успішно впоратися з таки- ми завданнями можуть лише керівники, які мають чіпкий розум, бага- ту уяву, оптимістичний погляд на життя, стійку систему цінностей, завзятість і наполегливість державного стратега. АДАПТАЦІЯ ПЕРШОКУРСНИКІВ У ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ МАЙБУТНЬОГО ПЕДАГОГА Федорчук В.М., м. Кам’янець-Подільський Щороку понад 700 юнаків і дівчат стають студентами нашого вузу — Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету. Становлення студента — багатогранний послідовний процес, в якому можна виділити такі складові: сприйняття і засвоєння вимог вищої школи, оволодіння вузівськими методами навчання, самовиховання в собі якостей майбутнього спеціаліста, творче оволодіння обраною професією і всебічний розвиток. Першокурсників чекають нові умови навчання та життя, а отже, й пов’язані з цим труднощі, які їм належить подолати. Перед ними стоїть нелегке завдання — оволодіти методами самостійного навчання, освоїтися з новими для них умовами життя і діяльності. Іншими словами — адаптуватися. Під адаптацією вчені розуміють процес соціального наслідування, при якому соціальна програма є визначальним фактором становлення особистості. У розвитку особистості, формуванні її світогляду, естетичних норм поведінки вирішальну роль відіграють соціальні умови, навколишнє середовище й діяльність. Адаптація є однією з форм соціалізації особи, яка передбачає пристосування до соціального середовища і соціальне пізнання, оволодіння певною соціальною роллю й функціями, засвоєння соціальних норм і формування власних настанов, ціннісних орієнтацій, які виявляються у діяльності особистості, у тому числі й навчально-пізнавальній. Адаптація — це активний процес, який залежить не лише від зовнішніх факторів, а й від внутрішніх настанов, активності, власних позицій особи. Ці факти є обов’язковою умовою адаптованості студента. Можна чітко виділити три аспекти адаптації першокурсника: дидактичний — оволодіння формами й методами навчання у вузі, уміннями і навичками самоосвіти і самоконтролю; професійний — формування любові до обраної спеціальності, набуття професійних умінь і навичок; соціально-психологічний — пристосування до умов студентського життя, входження в студентський колектив, включення в громадську діяльність, вироблення вміння організувати свою працю й відпочинок і т.ін. Це — три сторони одного процесу, тісно пов’язані між собою. Для всебічного вивчення психологічних проблем адаптації першокурсників до навчання у вузі були проведені соціально- психологічні дослідження. Як показали його матеріали, найпершою проблемою, з якою зустрічаються першокурсники, є відсутність у багатьох з них уміння самостійно працювати, психологічної готовності до напружених занять, недостатній загальний розвиток. На відсутність труднощів навчального характеру вказує лише близько 10% першокурсників. Решта відчуває труднощі: перевантаження навчальним матеріалом (16%); збільшення обсягу і ускладнення змісту роботи порівняно із школою (38%); труднощі у сприйнятті та записі лекційного матеріалу (9%); нестача літератури (38%). Про невміння раціонально використовувати час для позааудиторної самостійної навчальної роботи і завантаженість навчальним матеріалом свідчать відповіді на запитання: “Скільки годин на добу ви витрачаєте на підготовку до занять?” Більшість витрачає 3—5 і більше годин щоденно. На думку першокурсників, на перешкоді успішній адаптації до навчання стоять такі їхні риси характеру, як лінивість, упертість, невпевненість у собі, сором’язливість. Більшість студентів І курсу не володіють прийомами раціонального запам’ятовування, не знають основних вимог до розумової праці. Окремі викладачі на своїх лекціях і семінарах намагаються ліквідувати ці прогалини у загальноосвітній підготовці першокурсників, але цього замало. На перших курсах усіх факультетів потрібно вводити спеціальний курс організації розумової праці студентів. Успішність дидактичної адаптації визначається зовнішніми показниками — результатами вхідного контролю, атестацією, заліками, екзаменами і внутрішніми — розумінням студентами своїх можливостей, задоволеністю чи незадоволеністю досягнутими результатами. Професійна адаптація в умовах вузу є процесом формування у студентів інтересу до обраного фаху, прагнення досконало оволодіти ним; вироблення переконаності у першорядному значенні його як у житті всього суспільства, так і в особистій практичній діяльності. Не всі першокурсники переконані у правильності вибору майбутньої професії. За даними нашого дослідження, таких лише 80%. Соціально-психологічна адаптація студентів передбачає активне входження першокурсника в специфічне молодіжне середовище, оволодіння роллю студента, звикання до нових умов життя, зокрема в гуртожитку, набуття ним життєвого досвіду, самостійності, певної соціальної зрілості, розвиток ініціативи. Важливу роль у процесі адаптації відіграє студентська академічна група. Тут відбувається практичне засвоєння позитивного морального досвіду, і дуже важливо, щоб вона була референтною для кожного з її членів, тобто чинила значний вплив на формування переконань студентів, їх особистісних настанов, ставлення до оточуючих людей, навчання і суспільно корисної праці. Велике значення для успішності адаптації студентів мають взаємини, які складаються в групі, сприятливий психологічний клімат. Результати дослідження свідчать, що 51% опитаних вважають домінуючими у студентських групах дружні стосунки. Та значна частина студентів (22%) стверджують, що стосунки у групі байдужі, холодні, а то й конфліктні. У згуртованості колективу велике значення має наявність лідера. Добре, коли лідером є староста чи профорг групи. Отже, аналіз результатів вивчення проблеми адаптації першокурсників дає підстави констатувати, що на цей процес найбільше впливають такі психолого-педагогічні чинники: рівень попередньої підготовки молоді до вступу до вузу; об’єктивне уявлення молоді про майбутню професійну роботу; сформованість дій, пов’язаних із самостійною навчальною роботою; ставлення сім’ї і близьких людей до проблем студентів; психологічний мікроклімат у найближчому оточенні студента; взаємини, які складаються у студента з керівництвом деканату, викладачами; самооцінка і самопочуття студента. ИССЛЕДОВАНИЕ ДИНАМИКИ АДАПТИВНОГО ПОВЕДЕНИЯ В ПОДРОСТКОВОМ И ЮНОШЕСКОМ ВОЗРАСТЕ Хаирова С.И., г.Киев В условиях нарастания социальной и психологической напря- женности сохранение политической стабильности общества во многом зависит от умения людей контролировать собственные действия, нахо- дить оптимальные пути разрешения проблемных ситуаций, эффектив- но адаптироваться к происходящим изменениям. Эта тема становится все более актуальной как в отечественных исследованиях (Абульханова-Славская К.А.1991, 1993; Амбрумова А.Г.,1985; Анцыферова Л.И.,1994; Арестова О.Н., Калинина Н.В., 2000; Нартова-Бочавер С.К.,1997; Ронгинская Т.И.,1995; Чуйкова Т.С. 1998 и др.), так и в зарубежных (Fallon B.J., Boweles T. 1999; Blanchard-Fields F., 1991; Henry W.L.1978; Amirkhan J.H. 1998; Lazarus R.S., Folkman S. 1984, 1988 и др). В фокусе внимания оказывается воп- рос: каким образом ведет себя человек, оказавшийся в критической ситуации. В работах, посвященных данной проблеме, исследуемое явле- ние обозначают понятием “сoping behavior”, которое переводится с английского как адаптивное, совладающее поведение, или психологи- ческое преодоление. В исследованиях совладающего поведения отмечается тот факт, что оно имеет свои возрастные особенности ( Fallon B.J., Boweles T., 1999; Blanchard-Fields F., 1991; Lazarus R.S., Folkman S., 1988). В выборе способов адаптивного поведения дети и подростки ориентиро- ваны в основном на эмоциональные способы преодоления трудностей. По мере взросления предпочтение эмоционально-ориентированных форм сменяется инструментальными способами преодоления сложных ситуаций. Анализ возрастных особенностей адаптивного поведения по- зволяет говорить не только о динамике его содержания, но и о харак- тере социального созревания личности. Предметом нашего исследования было изменение содержания стратегии адаптивного поведения молодежи в разных возрастных группах. Исследуя данный вопрос, мы использовали адаптированный нами вариант опросника WOCQ — опросник путей совладающего по- ведения R.Lazarus & S.Folkman (1988). Опросник содержит восемь шкал, каждая из которых описывает определенную форму адаптивного поведения: конфронтация, дистанцирование, самоконтроль, поиск со- циальной поддержки, принятие ответственности, избегание/уход от действительности, планированное решение проблемы, позитивная пе- реоценка. Каждая шкала описывает поведение, направленное либо на инструментальное решение проблемы, либо на изменение собственных установок в отношении ситуации. В исследовании принимали участие старшие школьники и студенты различных школ и вузов Украины. Изучалась динамика ада- птивного поведения молодежи в трех возрастных группах: 14—16 лет, 17—19 лет ї и 20—24 года. Поведение испытуемых оценивалось в трех различных ситуа- циях: ситуация, связанная с угрозой самооценке; регуляция отношений со сверстником (как представителем своей социальной группы), меж- поколенные отношения как отношения власти-подчинения. В данной статье будет обсуждаться сравнительный анализ по- казателей подростковой и юношеской групп (14—16 лет и 20—24 го- да), который дает представление о том, какую тенденцию принимает изменение общей стратегии адаптивного поведения, позволяет оце- нить степень происходящих изменений и отдельно вклад каждой шкалы. В ситуациях, связанных с самооценкой, изменяются значения многих шкал. Показатели таких шкал, как “конфронтация”, “дистан- цирование”, “поиск социальной поддержки”, “избегание/уход” и “по- зитивная переоценка” снижаются. Значения шкал “планированное ре- шение проблемы” и “принятие ответственности” значительно возрас- тают. Иными словами, когда возникает угроза позитивному самопред- ставлению, подростки пытаются либо уйти от проблемы, либо решать ее а агрессивной форме. Более взрослые испытуемые предпочитают конструктивные действия по отношению к данной ситуации. Основываясь на полученных результатах, можно сделать сле- дующее предположение: высокие показатели эмоциональных и агрес- сивно-инструментальных форм поведения в ситуациях, угрожающих позитивной самооценке, связаны с высокой значимостью данной сфе- ры для подростков, которые переживают процесс самоутверждения. В связи с этим адаптивное поведение у них характеризуется широкой вариативностью и противоречивостью. В ситуации конфликта со сверстником и юноши и подростки ведут себя в основном сходным образом: демонстрируют склонность к активному разрешению проблемной ситуации. Основной вклад здесь вносят шкалы “планированное решение проблемы” и “самоконтроль”. Однако если у подростков в разрешении конфликтов подобного рода ведущим является “планированное решение проблемы”, то у юношей доминирует “самоконтроль”. В ситуации конфликта с представителем старшего поколения в юношеской группе отмечается снижение напряженности всех шкал и значительное снижение показателей по шкалам “дистанцирование”, “избегание/уход”, “планированное решение проблемы”. Показатели шкалы “принятие ответственности”, напротив, возрастают. Вызывает удивление тот факт, что, вопреки ожиданиям, пока- затели “планированного решения проблемы” как инструментальной стратегии не повышаются, а снижаются. Однако анализ общей страте- гии поведения подростков и юношей в данной ситуации объясняет эту парадоксальную, на первый взгляд, тенденцию. Действительно, шкала “планированное решение проблемы” вносит основной вклад в общую стратегию адаптивного поведения у подростков, но происходит это на фоне более высоких показателей эмоционально-ориентированных форм поведения. В старшей возрастной группе на фоне снижения этих форм поведения возрастают показатели по шкале “самоконтроль”. Иными словами, акцент действий от стремления сделать что-нибудь смещается к попытке контролировать собственное состояние. “Высокие показатели по шкале” планированное решение про- блемы во всех трех ситуациях в подростковой группе можно объяс- нить, ссылаясь на работу Л.И. Анцыферовой (1994), в которой она пи- шет, что экспериментальные исследования минитеорий людей, еще не испытавших тяжких травм и несчастий, позволили выявить их сверхо- птимистическое отношение к жизни. Каждый из них уверен, что он легче, чем другие, справится с будущими бедами, у них создается ил- люзия контроля. В нашем случае это выражается в том, что во всех трех ситуациях при высоких показателях эмоционально- ориентированных форм у подростков доминирует “планированное решение проблемы”. Однако, как отмечает Л.И.Анцыферова, констру- ктивно преобразующая стратегия жизни не обязательно предполагает использование практических действий, их могут заменить другие фо- рмы реагирования. В нашем исследовании эта гипотеза подтверждает- ся снижением вклада шкалы “планированное решение проблемы” в общую стратегию адаптивного поведения юношей и увеличением веса таких шкал как “самоконтроль” и “принятие ответственности”. Подытоживая анализ изменений стратегии адаптивного пове- дения в двух возрастных группах, можно сказать, что изменения начи- наются с переоценки собственной роли в происходящих событиях и поиска внутренних ресурсов в преодолении сложных ситуаций. Мож- но также предположить, что это характеризует более зрелый подход к решению сложных жизненных ситуаций. Эта мысль находит поддерж- ку в высказывании К.А.Абульхановой-Славской, которая утверждает, что способность личности организовывать свой жизненный путь как целое, подчиненное ее целям, ценностям, есть высший уровень и по- длинное качество субъекта жизни. Социальным основанием такой ор- ганизованности становится ответственность. Ответственность, соче- тающаяся с инициативой, позволяет личности быть, с одной стороны, независимой, а с другой — толерантной к происходящим в жизни из- менениям и деструктивным воздействиям (1991, 1993). Результаты нашего исследования позволяют сделать ряд вы- водов. Первый вывод — возрастное изменение стратегии адаптивного поведения характеризуется снижением уровня конфронтации, дистан- цирования, ухода от решения проблемной ситуации и надежды на по- мощь извне. Повышается уровень самоконтроля и принятия ответст- венности. Второй вывод — не столько смена эмоционально- ориентированных форм инструментальными характеризует социаль- ное созревание личности, сколько оценка собственной роли в проис- ходящих событиях, опора на внутренние ресурсы и принятие ответст- венности за собственные действия. ДЕРЖАВА ТА ГРОМАДЯНИН: ЩОДО МОДЕЛІ ПОЛІТИЧНОЇ ОСВІТИ Храмов В.О., м. Київ Політичні рішення в державі торкаються громадянина. Чим більше він залежить від цих рішень, тим більше потребує нових знань про політичний світ, зовнішню політику України щодо США, Європи, Росії та світу взагалі, збагачення соціально-політичного ідеалу і спосо- бу політичної поведінки. В сучасних умовах розвинена політична осві- та стає передусім засобом підвищення легітимаційного консенсусу громадян відносно держави, забезпечення демократичної стабільності розвитку країни та ії безпеки. Це здійснюється насамперед основною функцією системи політичної освіти громадянина — систематизова- ною передачею політологічних знань про існуючу чи бажану державу, політичну систему, політичний світ, адміністративну реформу, яка здійснюється в Україні та інших державах. Тому сприяння, формуван- ню політично зрілого громадянина в Україні потребує відпрацювання сучасної моделі системи політичної освіти — одної із найважливіших основ становлення громадянської свідомості держави. Про це, зокрема, свідчить функціонування та розвиток системи політичної освіти у ФРН, яка має достатній досвід її реформування. Основу всіх установ, зайнятих політичною освітою населення ФРН, становить федеральний центр політичної освіти, що діє в Бонні. Після приєднання НДР він має філію в Берліні. Окрім федерального центру, діють також 15 земельних центрів політичної освіти, в тому числі 5 на території колишньої НДР. Федеральний центр політичної освіти було створено у 1952 р. Він підпорядковувався безпосередньо міністру внутрішніх справ і на- зивався тоді федеральним центром служби вітчизні. Прообразом його був центр, створений на початку Веймарської республіки у 1918 р. (і теж після поразки Німеччини у світовій війні). У той час він називався рейхсцентром служби вітчизні. Завданнями рейхсцентру були: вихо- вання усвідомлення зв’язку з батьківщиною, прагнення до збереження національних традицій, а також ознайомлення недосвідченого, з точки зору демократії, народу із змістом і способами функціонування демок- ратичної держави. Після приходу до влади Гітлера у 1933 р. рейхсцентр був включений у рейхсміністерство освіти народу і пропаганди під керів- ництвом Геббельса. У цьому факті виявлялося, з одного боку, те вели- ке значення, яке мають інститути політичної освіти, але з іншого боку намітилася тенденція зловживання політичною освітою через держав- ну індоктринацію фашистських ідей. Тому при створенні федерального центру в 1952 р. була сфор- мульована настанова на надпартійність, з одного боку, і зваженість — з другого. Саме статус федерального центру як незалежної державної установи давав змогу відмовитись від політичних крайностей та зосе- редитись на засвоєнні демократичних ідей. У 1963 р. федеральний центр служби вітчизні був переймено- ваний на федеральний центр політичної освіти. Причиною цього було, по-перше, те, що поняття вітчизни в німців було сильно девальвоване досвідом націонал-соціалізму. По-друге, поняття політичної освіти точніше відображає основне спрямування діяльності федерального центру. Основні завдання федерального центру постійно конкретизу- валися. Цю проблему вивчав і парламент країни. У 1987 р. спеціаль- ним указом міністра внутрішніх справ передбачалося, що “засобами політичної освіти у німецького народу повинно формуватися розумін- ня політичних подій, закріплюватися демократична свідомість та по- силюватися сфера політичної взаємодії”. Передумовами успішного розв’язаннями цього завдання були, по-перше, наукове забезпечення, тобто використання досягнень суспі- льних наук для аналізу й роз’яснення політичних процесів. Ставилося завдання суміщення довгострокових цілей держави й суспільства із постановкою актуальних тимчасових завдань. По-друге, ставилося завдання виваженого, збалансованого висвітлення складних тем з ме- тою забезпечення якомога ширшої орієнтації населення, тим самим забезпечення його дієспроможності. Ці дві основні вимоги відображе- но в структурі та організації федерального центру політичної освіти. Більше того, значущість цього органу була ще сильніше підкреслена тим, що з 1991 р. він перейшов у безпосередню підлеглість президенту країни. Загальне керівництво центром нині здійснюють три директо- ри, що представляють основні політичні партії ФРН. Для використан- ня досягнень науки при директораті створено наукову раду з політич- ної освіти, куди входять 12 представників гуманітарних та суспільних наук. Рада складається з двох комісій: із загальної політичної освіти та політичної освіти у східному коледжі. В другу комісію входять учені, котрі спеціально займаються проблематикою Східної Європи. Сенс і мета діяльності наукової ради полягає в науковій експе- ртизі, розробці тематики політичної освіти, постановці нових проблем та завдань федерального центру, організації загальнонаціональних дискусій та діалогу. Ще одним консультативним і водночас контрольним органом федерального центру є кураторіум, до складу якого входять 22 депута- ти парламенту від усіх фракцій. Він збирається не менш як 4 рази на рік. Його основне завдання — контроль за виваженістю роботи центру, а також (разом з науковою радою) постановка нових тем і проблемати- ки політичної освіти. Організаційна структура центру включає: 1) відділ управління, до якого входять 4 реферати (підвідділи або сектори); 2) чотири робочі групи, кожна з яких має свої функціональні підрозділи, та Східний коледж. Усі підрозділи центру є важливими. Особливо важливі функції виконує третя група (позашкільна освіта), яка відповідає за політичну освіту дорослого населення країни, переважно носіїв та мультипліка- торів політичної освіти (усі установи та організації, що так чи інакше пов’язані з політичною освітою). Саме в них створюється широко роз- галужена система семінарів. Серед найважливіших носіїв політичної освіти можна виділити політичні партії, профспілки, церкву, фонди. Мультиплікатори політичної освіти — це насамперед особи, котрі че- рез специфіку своєї професійної діяльності більше за інших обізнані у сфері політичних знань та розповсюджують їх серед населення. Най- більш масові мультиплікатори політичних знань — викладачі у серед- ній та вищій школі. Це вони закладають концептуальну базу політич- ного бачення дійсності. Виходячи з досвіду ФРН, можемо стверджувати, що вибір су- часної моделі розвитку національної системи політичної освіти покли- каний сприяти формуванню сучасної політичної складової особистості громадянина, яка характеризується не лише відчуттям політичної гід- ності, а й новими способами розумного демократичного політичного мислення. Причому на всіх рівнях політичної освіти (початковому, середньому, вищому, всезагальному, загальнонаціональному), мають бути внесені зміни в саму організацію освітнього процесу в країні в інтересах формування нової культури політичного мислення у моло- дих громадян. Так, у наших школах головними критеріями при отри- манні атестату зрілості є написання твору з літератури або складання іспиту з математики чи фізики, а також історії. У такій державі, як Франція, основний критерій — дисертація (роздуми) з філософії. Звіс- но, філософами стануть не всі, проте кількість людей, що мають міні- мальні політичні й громадянські навички, а також концептуальні вмін- ня сформулювати питання та отримати відповідь, буде досить вели- кою. Такою є французька складова європейської норми сучасної полі- тичної освіти: людей вчать відокремлювати інтелектуальне судження від емоційного сприйняття, тому що це допоможе прийняти більш ра- ціональне політичне відповідальне рішення. Немає сумніву в тому, що завдання щодо створення системи політичної освіти є однією з найважливих складових сучасної держав- ної політики України. СТРУКТУРА ИДЕОЛОГИЧЕСКОЙ ИДЕНТИЧНОСТИ В ОТРОЧЕСТВЕ: К ПОСТАНОВКЕ ВОПРОСА Чёрный Е.В., г.Симферополь 1. В истории человеческой мысли не отыскать истоков мечта- ний об идеальном общественном строе. А после того, как в 1516 г. вышла “Утопия” Т.Мора, “социологический идеализм” получил тер- минологическое основание, и с тех пор фантастические модели Вели- ких Утопий сопутствуют развитию гуманитарных наук, а нередко сти- мулируют эволюционное развитие общества. В то же время немало проблем принесли человечеству попытки революционного воплоще- ния некоторых утопий. По-видимому, соотношение пользы и вреда от утопических теорий улучшения социума и человека относительно или, точнее, диалектично. В истории психологии также были попытки создания утопий. Чего стоит известное обещание блестящего экспериментатора, одного из пионеров “объективистской” психологии Джона Б.Уотсона переус- троить общество и “изготовить” человека любого склада на основе бихевиористской программы. Это настолько воодушевило “строителей нового человека” в СССР, что в БСЭ — самой идеологически заанга- жированной энциклопедии в мире — появилась статья Уотсона. Вспоминая крылатую фразу Уотсона о возможности, манипу- лируя внешними раздражителями, сделать из дюжины нормальных детей кого угодно, по заказу, А.Маслоу замечает: “Мне кажется, что у него просто не было своих детей....Наш первый ребёнок полностью изменил мои психологические воззрения… Именно с той поры бихе- виоризм стал казаться мне таким глупым, что я и сейчас не переношу его на дух”. Может быть, именно поэтому А.Маслоу попытался уже с по- зиций гуманистической психологии сконструировать собственную утопическую модель идеального общества, обосновать концепцию Евпсихеи — “общества избранных людей, в котором есть место только для психологически здоровых, зрелых, самоактуализированных людей и их семей”. Правда, А.Маслоу не столько утверждает, сколько воп- рошает. Анонс семинара для аспирантов начинался так: “Утопическая социальная психология…”, и целый ряд вопросов затрагивал идеоло- гическую проблематику, в частности, становление мировоззрения и идеологии у детей. Исходя из концептуальных представлений А.Маслоу о том, что “ценностная жизнь (духовная, религиозная, философская, аксиоло- гическая и т.п.) является аспектом человеческой биологии и лежит на том же континууме, что и “низшая” животная жизнь”, можно предпо- ложить, что потребность в идеологии является, используя терминоло- гию А.Маслоу, инстинктоподобной, т.е. соответствует хотя бы некото- рым из восемнадцати критериев, предложенных учёным для причис- ления потребностей к этому типу. 2. Термин “идеология” ввёл в начале XIX в. философ А.Л.К.Лестют де Граси, стремившийся обнаружить в мировосприятии и явлениях сознания основы этики, морали, политики и психологичес- ки обосновать эти феномены. Длительное время в социологии прева- лировали позитивистская и неопозитивистская трактовки идеологии как разновидности мифологического сознания. В настоящее время су- ществует тонкое различение видов (или форм) идеологии: светская, религиозная, революционная, консервативная, утопическая, прогрес- сивная, либеральная, радикальная, реакционная, националистическая. Рациональное и иррациональное нередко причудливо взаимосвязаны в той или иной идеологии. Сложна и полифункциональна связь идеоло- гий внутри социума, культуры, субкультуры или даже в сознании и бессознательном отдельной личности. Социализация личности всегда происходит в определённом идеологическом пространстве — “идеос- фере”. Идеологию исповедуют или принимают, в неё погружаются или её признают, и в любом случае она имплицитно или явно присутствует в личности, конституирует её, определяет мотивы, поступки, жизнеде- ятельность. 3. Актуальность исследования генезиса системы идеологичес- ких представлений у подростков заключается в том, что изучение структурных связей внутри этой системы позволяет дополнить содер- жание понятия “идентичность” ещё одним аспектом — идеологичес- кой идентичностью. Предполагается, что определение условий и фак- торов, детерминирующих универсальные и культурно-специфические особенности формирования структуры идеологической идентичности подростков в разных регионах современной Украине, позволит: — определить степень влияния параметров идеологических конструкций (систематичность, осознанность, иррациональность, жёс- ткость, внутренняя соподчинённость или противоречивость) на офор- мленность того или иного статуса идентичности (реализованная иден- тичность, мораторий, диффузия, предрешение); — с той или иной степенью точности прогнозировать возмож- ное электоральное поведение поколения, вступающего в период акти- вного политического участия; — определить возможности и способы влияния на становле- ние идеологической идентичности. 4. Для изучения генезиса и структуры идеологической иден- тичности в качестве теоретико-методологического основания при конструировании исследовательского инструментария предполагается использовать концепцию иерархии потребностей и теорию самоактуа- лизации А.Маслоу, теорию идентичности Э.Эриксона и её развитие J.Marcia. Релевантная перечисленным задачам исследования комплекс- ная диагностическая программа будет состоять из структурированного интервью (или сконструированного на основе анализа ряда таких ин- тервью стандартизированного опросника) и проективных (вербальных и невербальных) методик. На сегодняшний день в ходе пилотажного исследования были апробированы проективные рисуночные методики “Моя страна”, “Моё будущее”, “Земное и небесное”, а также метод свободных ассоциаций в варианте, позволяющем актуализировать идеологические представления. В дальнейшем предполагается на ос- нове частотного отбора “работающих” в нужном направлении поня- тий-стимулов сконструировать схему взаимозаменяемых и взаимодо- полняемых вопросов для глубинного интервью. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІКА МОЛОДІ ЯК ПСИХОСОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМА Шевченко Л.О., м.Харків Однією з найважливіших психосоціальних проблем перехід- ного суспільства є девіантна поведінка молоді. Така поведінка, беспе- речно, є соціальним чи культурним продуктом, тому в умовах сучасної кризи набуває особливої гостроти та різноманітності форм прояву. Становлять значний інтерес і разом з тим пов’язані з трудно- щами перевірка та інтерпретація існуючих концепцій девіантної пове- дінки в умовах соціальної кризи України, коли руйнування соціальної системи може призвести до непередбачених своєрідних девіантних проявів, зокрема серед молоді, як найбільш рухливої групи. Поняття девіації змінюється серед соціальних груп усередині актуальної куль- тури. Особливо це стосується молоді, в середовищі якої відбувається постійна дифереціація. Для вивчення стану й динаміки різноманітних форм девіантної поведінки молоді потрібні значні теоретичні, методологічні й органі- заційні зусилля, які б дали змогу досить певно оцінити численність різноманітних граничних її форм як відхилення або норму. До того ж різні форми негативно спрямованої поведінки враховуються і вивча- ються з різним ступенем повноти. Під девіацією розуміємо поведінку, котра порушує важливі соціальні норми більшості і може бути визначена як реакція на незадо- волені соціальні й культурні потреби суспільства або як сукупність певних негативно інтерпретованих форм і цінностей традиційної куль- тури, якщо мова йде про делінквентну культуру. Проблема злочиннос- ті найбільш вивчена. Значно менше відомостей наводиться про зло- вживання алкоголем, наркотиками, про адміністративні правопору- шення, суїцидальну поведінку, а також про провини, які порушують суспільні норми. Не всі прояви девіантної поведінки можливо навіть зафіксувати та виділити як особливі. Наприклад, віктимність (від лат. viktima — жертва), що останнім часом привертає дедалі більшу увагу дослідників як кримінологічна і психосоціальна проблема і може роз- глядатися з урахуванням особливої поведінки індивіда, який провокує відносно себе злочин або інші протиправні дії. У нашому дослідженні брали участь студенти двох вищих на- вчальних закладів м.Харкова та неповнолітні порушники, які стоять на обліку в міліції, а також ті, що відбувають покарання у виховно- трудовій колонії. Вивчалися, зокрема, питання щодо віктимного та кримінального досвіду респондентів. На жаль, не всі результати мож- на порівняти, тому що в окремих дослідженнях задавалися різні пи- тання, різними були вибірки та деякі способи опитування. Але отри- мані дані свідчать, що 12% опитаних були самі жертвами злочинів, 10% відмітили, що жертвами злочинів були члени їхніх сімей, практи- чно кожен 5-й мав віктимний досвід. У наведеній таблиці вказується, жертвою якого злочину був респондент. Таблиця Структура віктимного досвіду (в %) Вид злочину Частка потерпілих Частка опитуваних Квартина крадіжка 23 5,0 Нанесення тяжких телісних ушкоджень 22 4,4 Кишенькова крадіжка 17 3,0 Розбій, грабіжництво 14 2,8 Крадіжки автомобілів і мотоциклів 6 1,0 Шахрайство 11 2,2 Вимагання 6 1,2 Замах на вбивство 1 0,2 Разом 100 19,8 Повідомлення респондентів про особистий віктимний, делінк- вентний та кримінальний досвід виявилися меншими порівняно з ана- логічним досвідом їхніх родичів, друзів та знайомих. Разом з тим в результаті опитування було виявлено ряд чинників, які впливають на формування делінквентності, віктимної та аддиктивної поведінки під- літків, зокрема: асоціальна родина з пияцтвом, криміналом батьків, гіпер- і гіпопротекція, жорстоке ставлення один до одного серед ото- чующих тощо. Девіації набільш виразні в кризові періоди існування систем, бо є елементом механізму змін у просоціальний бік, тому досить важ- ливою є проблема соціального контролю девіантної поведінки молоді в перехідному суспільстві. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ВПЛИВУ ТА ПОЛІТИЧНОГО ВИБОРУ. ПОЛІТИЧНІ ПСИХОТЕХНОЛОГІЇ ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО ВИБОРУ: ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ Батраченко І.Г., м. Київ Важливість вивчення проблеми політичного вибору у психо- логічному ракурсі вже добре усвідомлена і не потребує зайвого обгру- нтування. На порядок денний тепер висувається завдання окреслення напрямків дослідження із зазначеної тематики. Але бачення перспек- тив розвитку психологічних досліджень феномена політичного вибору суттєво залежить від концептуалізації цього явища, окреслення змісту та обсягу поняття “політичний вибір”. У цій площині можна запропо- нувати трактування політичного вибору як особливої ситуації, що створюється за наявності принаймні трьох передумов: ? альтернативних об’єктів політичного вибору; ? суб’єктів, які повинні робити вибір в рамках запропонова- ного спектру політичних альтернатив; ? організаторів ситуації політичного вибору, які пропону- ють політичні альтернативи та задають правила і процедури виборчого процесу, контролюють його тощо. Під таке визначення добре підпадає традиційна ситуація полі- тичних виборів, які організуються демократичною або квазідемокра- тичною державою. Об’єктами вибору тут можуть виступати: ? окремі особистості, що претендують на виборчі політичні посади; ? політичні партії, об’єднання та блоки; ? варіанти політики щодо розв’язання доленосної суспільної проблеми. Суб’єктами політичного вибору у даному випадку виступають всі громадяни, яким надано право голосу відповідно до чинного закону про вибори. Усі зазначені тут компоненти досить чітко відокремлені один від одного, а різноманітна діяльність та взаємодія організаторів, об’єктів та суб’єктів політичного вибору і утворюють тканину вибор- чого процесу. Проте тлумачення політичного вибору навряд чи варто обме- жувати тільки окресленими вище випадками. Адже у політичному лек- сиконі термін “політичний вибір” має хоч і дуже розмитий, але набага- то ширший вжиток. Можна мислити, що вибори, зорганізовані держа- вою, є лише одним з крайніх варіантів цілого спектра ситуацій полі- тичного вибору. На протилежному кінці цього спектра знаходиться ситуація, коли всі згадані вище три компоненти суміщаються в одній особі. Тоб- то суб’єкт сам і генерує альтернативи для свого вибору щодо незалеж- них від нього політичних реалій і сам організує виборчий процес як певну внутрішню роботу. Окрім того, суб’єкт може робити об’єктом політичного вибору і самого себе. Прикладом може бути вибір полі- тичної позиції, міра політичної участі того чи іншого громадянина, індивідуальне прийняття політичного рішення професійним політиком. Об’єкти, суб’єкти та організатори можуть також суміщатися і попарно, утворюючи тим самим інші проміжні варіанти спектра ситу- ацій політичного вибору. Тобто можна вести мову про типологію си- туацій політичного вибору, упорядкованих по осі: внутрішні, згорнуті, нерозчленовані — слабо розчленовані — зовнішні, розгорнуті, з добре розчленованими компонентами. Відповідно, їм відповідають інтраін- дивідні та індивідуальні й інтеріндивідні та групові процеси політич- ного вибору. Можна припустити також, що взаємозв’язок між цими процесами, напевне, будується значною мірою на основі механізмів інтеріоризації та екстеріоризації. Хоча навряд чи все у зв’язках між різними типами процесів політичного вибору можна зводити тільки до дії цих механізмів. Таким чином, феномен політичного вибору варто осмислюва- ти в категоріях: “політичний вибір як ситуація“; “політичний вибір як процес “; “політичний вибір як результат”. Останній теж недоцільно тлумачити вузько, зводячи до голосування, тобто схвалення, запере- чення або ігнорування певних політичних альтернатив. Політичний вибір як результат має значно ширше коло ефектів. За одноманітними “Так” і “Ні” у виборчих бюлетенях або ж за ігноруванням виборів кри- ється велике розмаїття політичних позицій, які можуть бути експліко- вані в різних вербальних формулюваннях та різних діях (дійова щира або удавана чи вимушена підтримка, відсторонення, щира чи вимуше- на протидія тощо). Тобто політичний вибір як результат має широке розмаїття форм. Ще однією категорією, важливою для аналізу феномена полі- тичного вибору, є категорія здатності або готовності. У цій площині можна розрізняти: ? здатність політичних об’єктів вести політичну боротьбу та впливати на суб’єктів політичного вибору; ? здатність суб’єктів політичного вибору конструктивно здійснювати такий вибір; ? здатність організаторів політичного вибору ефективно ор- ганізовувати виборчий процес. Таким чином, роблячи політичний вибір предметом психоло- гічного дослідження, можна по-різному зосереджувати свої зусилля і в цьому контексті умовно виокремити такі розділи психології політич- ного вибору як спеціального наукового напрямку: ? психологія об’єктів політичного вибору, їх виборчої акти- вності, здатності вести політичну боротьбу та впливати на суб’єктів політичного вибору; ? психологія суб’єктів політично вибору, їх електоральної поведінки та здатності робити політичний вибір; ? психологія організаторів виборчого процесу; ? психологія виборчого процесу як взаємодії та взаємовід- носин об’єктів, суб’єктів та організаторів політичного вибору і у виок- ремленому вигляді, і в поєднаних варіантах; ? психологія форм прояву результатів політичного вибору. Завдання психології політичного вибору можна вбачати у: ? поясненні феноменів політичного вибору у психологічно- му аспекті; ? прогнозуванні виборчої поведінки об’єктів та суб’єктів політичного вибору; ? психологічному обгрунтуванні та пошуку стратегій впли- ву на політичний вибір; ? розвитку здатності до конструктивного політичного вибору. ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ОРІЄНТАЦІЙ ВИБОРЦІВ: ВПЛИВ ОСОБИСТОСТІ ПОЛІТИКА Бицька Ю.Б., м.Луцьк Незалежність України дала можливість свободи вибору її гро- мадянам. Але, зважаючи на те, що спосіб мислення в радянські часи передбачав одноголосне підтримання існуючої тоталітарної ідеології, можливість вибирати перетворилась для українців у проблему з, так би мовити, “багатьма невідомими”. І хоча ідеологія самостійної держави повинна бути спрямована на розбудову демократичного суспільства, вона або кожним трактується по-своєму, або сприймається, як ілюзор- на. Адже кожна політична партія чи лідер, які виступають зі своїми передвиборчими програмами, намагаються довести свою близькість до інтересів народу. Між представниками різних політичних сил почина- ється боротьба за прихильність виборця, якому часто буває важко від- різнити основні ідеї різних партій, угруповань чи їх лідерів. Однак лише ідейно-політичних концепцій недостатньо для формування у виборця певної політичної орієнтації. Як вважає Г.Ділігенський, політичні орієнтації — це уявлення людей про відпо- відні їх потребам цілі політичної діяльності і прийнятні для них засоби досягнення цих цілей. Джерела орієнтацій мають подвійний характер: їх породжує взаємодія власних мотивів та емпіричних знань людей і засвоєних ними ідейно-політичних концепцій. Загалом під час виборчої кампанії на виборця можуть мати вплив: ? зміст передвиборчих програм; ? образи, сформовані політичною рекламою; ? ставлення лідерів громадської думки до кандидата; ? ставлення ЗМІ до кандидата; ? соціально-психологічні умови ситуації виборів тощо. Проте, як пише Р.Чалдіні, приймаючи рішення, ми не викори- стовуємо всю доступну інформацію, яка стосується даної справи, ми враховуємо тільки один елемент цілого, який видається нам надзви- чайно важливим. Тому більшість людей не вдається до глибинного аналізу полі- тичних програм з огляду на їх відповідність власним інтересам: вони вловлюють лише загальну спрямованість програми, а сприйняття та оцінка образів лідерів замінює їм важку роботу з осмислення і зістав- лення змісту політичних агітацій. Тобто в більшості людей вибір полі- тичної орієнтації пов’язаний з вибором персоніфікованим: орієнтація персоніфікується в політичному лідері чи організації, образи яких асо- ціюються з тими переважними уявленнями, в яких виражаються полі- тичні інтереси людей. На підтвердження цієї тези подаємо результати опитування громадян Волинської області у липні—серпні 1999р., що стосувалося експектацій виборців щодо політичних поглядів та особистісних якос- тей майбутнього президента. Отож, однією з найбільш актуальних для респондентів була проблема заборгованостей по зарплатах, пенсіях, стипендіях. Часткова ліквідація цих боргів державою зосередила увагу виборців на кандидатурі діючого Президента Л.Кучми і стала однією з умов формування його позитивного іміджу в масах. Український політолог В.Бебик вказує, що орієнтація грома- дян при проведенні виборів спрямована або на особистість політика, або на програмні настанови. У суспільстві з розвинутою політичною культурою, що належить до західного її типу, громадяни орієнтуються переважно на політичні структури (Великобританія, Німеччина, Іта- лія), у країнах Сходу (Японія, Індія) — переважно на особистість полі- тика. Аналіз президентських виборів 1991р. в Україні дає можливість говорити про переважну орієнтованість населення на особистість полі- тичного лідера. Можна припустити, що саме така політична орієнтація україн- ців продиктована традицією радянських часів — жити за вказівкою вождя народу, погляди якого без сумнівів приймаються. Очевидно, саме сильна особистість, яка завдяки своїм вчинкам є привабливою для народу, вміє підпорядковувати натовп, має шанс отримати довіру та підтримку мас. Ще Г. Лебон вказував: “У душі натовпу переважає не прагнення до свободи, а потреба підпорядкування”. Підтвердженням цього є результати опитування мешканців Волинської області у травні—червні 1999р. щодо їх електорального самовизначення. Після президентських виборів 1999р. в Україні стає очевидним прагнення українців бачити при владі людину, яка могла б об’єднати усіх спільною ідеєю єдності та забезпечила соціальні гарантії. Наголос на своїй спроможності здійснити такі запити громадян став серйозним аргументом на користь обраного кандидата. Підсумовуючи сказане вище, варто підкреслити неабияку вагу позитивного образу політичного лідера у масовій свідомості для фор- мування політичних орієнтацій. Такий образ створюється завдяки на- копиченню багатьох факторів довіри, починаючи з дій та вчинків са- мого кандидата і закінчуючи ставленням до нього ЗМІ. ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОГО ВИБОРУ Булах Л.П., м.Київ Вибір громадянами політичних орієнтацій — одна з основних проблем політичної психології. У соціально-психологічній літературі орієнтації визначають як уявлення людей про відповідні їх потребам цілі політичної діяльності та прийнятні для них (людей) засоби досяг- нення цих цілей. Джерела орієнтації мають двоякий характер: з одного боку, це взаємодія власних мотивів і емпіричних знань людей, з друго- го — засвоєння ними вже існуючих ідейно-політичних концепцій. Психологічний суспільно-політичний вибір відбувається при будь-якій політичній системі. Форми та рівні такого вибору залежать від харак- теру самої системи та політичної культури, що притаманна даній сис- темі. Узагальнення досвіду наукових досліджень, що безпосередньо чи опосередковано торкаються проблем політичного вибору дали змогу науковцям виокремити чотири найбільш поширені підходи до аналізу цього процесу. Перший підхід — історичний пропонує розглядати будь-який політичний вибір як реакцію електорату на ту чи іншу конкретну істо- ричну ситуацію, в якій на даний час перебуває суспільство. Ця ситуа- ція визначає набір і послідовність проблем, які покликана вирішувати політика. В неї входить також і та сукупність вже сформованих полі- тичних орієнтацій, виразниками яких є об’єднання, рухи та конкретні політичні діячі, котрі, власне, і є об’єктом вибору. Існує точка зору, згідно з якою суспільство, що перебуває в кризовій ситуації, потребує сильного авторитарного лідера. Такий лідер здатний забезпечити по- рядок і дисципліну, має, як правило, високий рейтинг довіри свого народу, може об’єднати його в чітко орієнтовану і жорстко керовану спільноту та повести її за собою. Готовність же самого народу підко- рятися жорсткій владі виступає як механізм психологічного захисту: об’єднавшись навколо сильного лідера, пересічні громадяни намага- ються таким чином перебороти страх і невпевненість у своєму майбу- тньому. Обрання на пост президента Російської федерації В.Путіна, який сприймається електоратом як особистість сильна, здатна прийма- ти нетрадиційні (непопулярні) рішення, вивести країну з економічної кризи, не здається випадковим: в даний історичний період воно зумов- лено об’єктивною потребою в лідері саме такого типу. Другий підхід можна назвати маніпуляційним. В його основі лежить уявлення про залежність ідейно-політичних позицій електора- ту від способів “обробки” свідомості громадян засобами масових ко- мунікацій. Відомо, що популярність політика, його позитивні чи нега- тивні оцінки виборцями суттєво залежать від кількості та змісту інфо- рмації, яка подається про нього в ЗМІ. Важливим є й те, які саме ЗМІ задіяні для реклами політика, яка кількість населення має змогу зна- йомитися з нею. Найдоступнішим джерелом інформації нині є телеба- чення (зокрема загальнонаціональні канали) та радіо. Інформація, що розміщується на сторінках газет, є менш доступною для українського виборця. Почасти це пояснюється фінансовими труднощами громадян і, отже, неможливістю передплачувати або купувати пресу. Зрозуміло, що більші шанси на перемогу у боротьбі за масовий вплив будуть у політика, який має фінансові ресурси для розміщення достатньої кіль- кості повідомлень про себе і свої програми в загальнодоступних ЗМІ і який майстерніше вміє маніпулювати громадською думкою, врахову- ючи при цьому відповідність своєї інформації потребам, настроям та настановам виборців. Третій підхід — індивідуально-психологічний. Він базується на думці, що стійкі характерологічні риси індивідуальної психіки (вроджені чи набуті) впливають на суспільно-політичні позиції особи- стості. Людина з сильним “Я” швидше підтримає той політичний рух чи того політичного лідера, які закликають громадян опиратися на власні сили і досягати індивідуального успіху. Люди зі слабким “Я” швидше підуть за тими політиками, які пропагують переваги колекти- візму та обіцяють соціальний захист з боку держави. Цей психологіч- ний фактор поряд з іншими (особистісними, культурними, ситуацій- ними) дає змогу якоюсь мірою диференціювати громадян на правих і лівих, реформаторів чи противників реформ і т.ін. Проаналізувавши результати досліджень, що проводилися Інститутом соціальної та по- літичної психології АПН України напередодні президентських виборів (серпень—жовтень 1999р.), можна змалювати усереднений психологі- чний портрет типового прихильника лідера комуністів (лівого) П.Симоненка таким чином: це люди, які в основному мають низький соціальний статус, емоційно переживають почуття незахищеності, не- визначеності, невпевненості у власних силах, тривожності за майбутнє (слабке “Я“). Найбільшу частку його електорату становили пенсіоне- ри, які асоціюють П.Симоненка з часами комуністичного правління та гарантованим соціальним захистом з боку держави. Типовими прихи- льниками чинного Президента Л. Кучми та впроваджуваних ним ре- форм виявилися, за даними цього ж опитування, виборці, що мають більш високий соціальний статус, ініціативні, активні, здатні індивіду- ально впливати на соціальну ситуацію, самостійно вирішувати життєві проблеми, покладатися на власні сили та можливості (сильне “Я“). Електорат Л. Кучми складали в основному громадяни середнього віку та більшість молоді. Четвертий підхід — соціологічний. Він спрямований на аналіз залежності індивідуального і групового політичних виборів від об’єктивного економічного, соціального та демографічного статусу людей. Тобто проблема вибору вирішується на основі дослідження кореляцій між політичним вибором і набором соціально- демографічних характеристик виборців: рівнем прибутків, професій- ним статусом, освітою, віком, статтю, місцем проживання і т.ін. На- приклад, за результатами означених вище досліджень було встановле- но, що діючого Президента України більше підтримували громадяни зрілого віку (37,48%), з середньою освітою (40,81%), які проживали у містах (55,71%) і мали робітничі професії (25,17%). Що ж стосується статі, то Л. Кучму підтримували однаковою мірою як чоловіки, так і жінки (50% х 50%). У лідера комуністів більше прихильників серед жінок (55,33%), пенсіонерів (65,09%), осіб із загальною середньою освітою (44,61%), жителів міст (59,05%). Найменше схильні довіряти П.Симоненку підприємці (0,3%). Слід зазначити, що аналіз залежності політичного вибору від економічного, соціального та демографічного статусу виборців дає змогу якоюсь мірою прогнозувати найбільш віро- гідний вибір представників кожної категорії населення, а математична обробка цих даних дає змогу визначити величину цієї вірогідності та значущість кореляцій. Отже, вибір громадянами своїх політичних орієнтацій — це багатофакторний процес, який розгортається протягом всього їх життя. Він має різні форми. Стабільно-еволюційний, при якому зміст сформо- ваної на початку життєвого шляху політичної орієнтації є відносно постійним і може змінюватися в результаті дестабілізації політичної системи ситуаційними кризами. В цьому разі зміни відбуваються не на індивідуальному, а на груповому і соцієтальному рівнях: індивід прос- то “іде в ногу” з соціумом. Дискретний процес вибору відбувається при переломних економічних, соціальних, політичних і культурних зрушеннях в суспільстві чи в особистому житті людини. В цьому разі політичний вибір більш індивідуальний, насичений когнітивною та інтелектуальною активністю, емоційними переживаннями. У людей, які ніколи не мали певних політичних орієнтацій, у кризових ситуаціях послаблюються елементи однієї і підсилюються елементи іншої орієн- тації. Вони швидше піддаються впливу різного роду ідейно- політичних маніпуляцій. Для якісного аналізу такого типу вибору по- трібен не лише індивідуально-психологічний підхід, але й ситуаційний (історичний) та маніпуляційний. Отже, розглянуті підходи до аналізу вибору громадянами політичних орієнтацій взаємопов’язані, допов- нюють один одного та, залежно від ситуації, мають змінну ієрархію. В умовах сьогодення, за відсутності чітких програм і партій, які б їх послідовно впроваджували в життя, електорат у своєму полі- тичному виборі змушений орієнтуватися на окремі особистості, які так чи інакше задіяні в політичному процесі. Виборці віддають перевагу тим політикам, погляди і дії яких найбільше відповідають їхнім потре- бам і інтересам, зумовленим їх соціально-економічним становищем. В кінцевому підсумку визначеність, стабільність, послідовність політич- ного вибору, його адекватність ситуації залежать від рівня свідомого визначення громадянином своїх інтересів і цінностей в конкретній іс- торичній ситуації. Тому чим більше можливостей надає суспільство своїм громадянам для свідомої участі у політиці, для розуміння її зв’язку з їх потребами і інтересами, тим простіше вони можуть зроби- ти свідомий політичний вибір. ИССЛЕДОВАНИЕ ЭФФЕКТИВНОСТИ СМИ Кокун О.М., г.Киев Одним из наиболее действенных способов политической бо- рьбы закономерно считается использование средств массовой инфор- мации (СМИ). Как отмечают многие аналитики, в настоящее время в Украине подавляющее большинство СМИ фактически принадлежит различным политическим группировкам, которые активно используют их для решения самых различных задач: создание положительного имиджа своих лидеров, популяризация своих программ, дискредита- ция конкурирующих политических деятелей и организаций, оказание давления на парламентариев и государственных деятелей, предвыбор- ная борьба и т.д. В данном случае мы не будем затрагивать такие важные аспе- кты функционирования СМИ в Украине, как социальные, юридичес- кие, этические и пр., а ограничимся узкоприкладной задачей — опре- делением качественных и количественных характеристик воздействия газетных публикаций, теле- и радиопередач на свою аудиторию. Для решения данной задачи проводится психолингвистическое исследова- ние указанной продукции СМИ, которое может носить исключительно теоретико-аналитический характер или может быть дополнено экспе- риментальной частью. Для теоретической части проводимых нами психолингвисти- ческих исследований используются теоретико-эмпирические и мето- дические разработки А.А. Леонтьева, Т.М. Дридзе, Ю.А.Шерковина. При анализе газетных публикаций, а также текстов теле- и ра- диопередач наиболее эффективной зарекомендовала себя методика выявления мотивационно-целевой структуры текста Т.М. Дридзе, в основу которой положен информативно-целевой (мотивационно- целевой) подход. Данный подход направлен на реконструкцию содер- жательно-смысловой структуры текста. А именно на выявление его ориентировочно-деятельностной основы, соотносимой с замыслом сообщения, и на прогнозирование возможных смысловых интер- претаций. Исследование макроструктуры текста по методике Т.М. Дри- дзе проводится посредством сведения текста к структуре разнопоряд- ковых предикаций, под которыми имеются в виду выраженные в текс- те и обусловленные всем ходом текстовой деятельности содержатель- но-смысловые связи — в разной мере существенные для реализации основной цели сообщения. Таким образом, использование указанной методики дает воз- можность определить основную цель сообщения и основные тезисы- аргументы, которыми эта цель достигается. Основываясь на этом, можно определить качественные и количественные параметры мнения, которые должна формировать газетная публикация, теле- или радио- передача у читателя, слушателя, зрителя. Более точный прогноз количественных параметров данного мнения может быть получен при анализе наличия в указанной продук- ции СМИ специальных приемов: “технологических приемов воздейст- вия” (внушения), приемов убеждения, разнообразных способов при- влечения внимания, применяемых журналистами для интенсификации формирования у аудитории нужного мнения. Так, из “технологических приемов воздействия” на аудиторию (по Ю.А. Шерковину) могут использоваться следующие приемы вну- шения: прием “приклеивания ярлыков”, прием “сияющего обобще- ния”, прием “переноса” или “трансфера”, прием “свидетельства”, при- ем “игры в простонародность”, прием “перетасовки” и пр. Из приемов убеждения наиболее часто применяются: апелляция к чувствам ауди- тории, а также гиперболизация эмоциональных аргументов, маскируе- мых под “бесстрастные факты”. Важным фактором при определении степени воздействия на население продукции СМИ является широта распространения инфор- мации: тираж газеты, количество эфира, продолжительность и время выхода теле- и радиопередач. Экспериментальное исследование дает возможность уточнить и дополнить данные, полученные с помощью теоретического анализа. Исследование проводится на выборке респондентов, выступающих в качестве экспертов, и формируется на основе добровольного участия. Выборка должна отвечать требованиям репрезентативности аудитории конкретного СМИ по параметрам возраста, пола, образовательного уровня и социального статуса, а также по своему количественному составу. В исследовании используется адекватная его цели и задачам анкета. Вопросы формулируются на основе проведенного ранее теоре- тического анализа. Анкета должна отражать основные характеристики мнения, которое может сформироваться у аудитории, для которых до- лжны быть получены точные количественные параметры. В ходе исследования респондентам предлагается ознакомиться с соответствующей публикацией, просмотреть видеозапись телепере- дачи или прослушать аудиозапись радиопередачи и затем, в соответст- вии со сформировавшимся у них представлением, ответить на вопросы анкеты. Анализ полученных данных дает возможность определить, у какого количества респондентов и в какой степени сформировалось то или иное мнение. Эти результаты можно с высокой степенью достове- рности распространить на всю аудиторию конкретного СМИ. Таким образом, проведение подобного исследования дает воз- можность установить эффективность той или иной газетной публика- ции, теле- или радиопередачи в ракурсе поставленной перед ними задачи. РЕКЛАМА НЕТРАДИЦИОННОЙ МЕДИЦИНЫ НА КОММЕРЧЕСКИХ ТЕЛЕКАНАЛАХ: МУЗЫКУ ЗАКАЗЫВАЕТ ТОТ, КТО ПЛАТИТ? Комисаренко С.И., г.Одесса Даже беглого знакомства с медицинскими передачами, кото- рые предлагают зрителям коммерческие телеканалы Одесского регио- на, достаточно для того, чтобы понять, что в большинстве из них свои методы лечения, возможности демонстрируют люди, весьма далекие от медицины, не имеющие специального образования: знахари, цели- тели, астрологи, парапсихологи. Учитывая то обстоятельство, что на- селение разуверилось в возможности получить необходимую помощь в лечебных учреждениях и оплатить ее, они всеми методами внушения заставляют людей поверить в их уникальные способности и умение вылечивать все без исключения заболевания. Передачи эти идут обыч- но в так называемый prime-time, когда большинство зрителей действи- тельно смотрят телевизор (выходные дни, вечернее время), а частое их повторение в эфире заставляет потенциальных пациентов постепенно привыкнуть к тому, что идти надо именно к знахарю, а не к врачу в поликлинику или больницу. Опросы, проведенные в двух частных медицинских центрах, использующих наряду с традиционной медициной также нетрадици- онные методики, показали, что от 55 до 62% обратившихся туда за помощью парапсихолога, фитотерапевта и белого колдуна узнали о центрах именно из рекламных программ по телевидению. Отвечая на вопрос, что стало решающим при принятии окончательного решения, 12% говорили о неверии в компетентность врачей с медицинским об- разованием, 35% — более низких по сравнению с лечебными учреж- дениями ценами за курс лечения и 41% увидели по телевизору людей, которым помогли при тех же недугах, что есть у них. Итак, принцип наглядности, подтверждающий подаваемую информацию, оказывается решающим. Казалось бы, в этом нет ничего опасного и страшного. Но то- лько на первый взгляд. Иногда пациентам предлагают заключить бар- терскую сделку: он выступает в рекламной передаче с рассказом о том, какие чудодейственные методы ему помогли, в обмен на снижение цен за лечение. Бывает, что кратковременное улучшение состояния долгие годы страдающий серьезным заболеванием человек может расцени- вать как выздоровление и перестает находиться под наблюдением спе- циалистов, у которых лечился. Обострение может наступить неожи- данно и застать врасплох. Таких пациентов, попадающих в государст- венные лечебные учреждения после лечения в частных центрах, ста- новится все больше. Из всего сказанного напрашиваются несколько выводов. По- падая в плен недобросовестной рекламы (а иначе и нельзя назвать обещания излечить буквально все заболевания в очень короткие сроки) люди рискуют своим здоровьем, а порой и жизнью. С учетом того, что в рекламе используются новейшие достижения психологии, методы Pablic Relations, количество жертв недобросовестной рекламы возрас- тает. Сделать ситуацию менее опасной для людей могло бы более решительное вмешательство в нее органов здравоохранения. Но лице- нзии на право занятия медицинской деятельностью многие нетрадици- онные медики получают в Киеве и только там вправе эту лицензию аннулировать. Нынешнее законодательное пространство не определя- ет, как подобные вещи должны рассматриваться и как должны прини- маться решения о прекращении медицинской деятельности. Эти слож- ности оставляют массу вариантов для рекламирования методов, кото- рые могут причинить вред здоровью человека. ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ОСОБЕННОСТИ ПРОЯВЛЕНИЯ СТЕРЕОТИПОВ И УСТАНОВОК В ЭЛЕКТОРАЛЬНОМ ПОВЕДЕНИИ ГРАЖДАН Кияшко Л.А., г.Киев Затянувшиеся кризисные явления в политической и экономи- ческой жизни Украины обусловили недоверие народа к политикам и политическим процессам, изменение традиционных и появление но- вых форм политической активности. Неоднозначное отношение людей к участию в политической жизни страны и даже выборах заслуживает специального анализа. Так же, как и политиков, рядовых граждан стимулируют к по- литическому поведению разнообразные средовые воздействия, в кото- рых есть и общие для всех, и сугубо личные. Но все эти внешние для человека воздействия не работают автоматически. Они дают эффект, только будучи пропущенными через внутренний мир личности. Среди внутриличностных факторов, определяющих поведение в политике, первыми выступают потребности. В политике действуют обычные человеческие потребности, среди которых можно встретить и любопытство, и стремление к свободе, и необходимость удовлетво- рить голод и иные материальные нужды. В ряде социально-психологических исследований выявлено, что наряду с потребностями и мотивами интенсивность интереса к политике зависит в значительной мере от личностных характеристик людей: особенностей биографии, интеллектуальных способностей и др. Одним из факторов является социально-экономическое положение людей, которое может быть слабым стимулятором политической акти- вности, если воспринимается как удовлетворительное или просто ста- бильное. Одной из основных форм политической активности является электоральное поведение. Среди украинских исследователей данной формы поведения распространена точка зрения, что “электоральное поведение — форма проявления политического поведения граждан по поводу делегирования собственных полномочий путем персонифика- ции политического процесса” (Візниця Ю.В., 1991). Степень активности граждан в процессе реализации своей электоральной роли, сам характер политического выбора также обус- ловлены рядом объективных и субъективных факторов. В психологи- ческих исследованиях, затрагивающих проблемы политического вы- бора, наиболее распространены следующие подходы к его причинной обусловленности: — ситуационный подход раскрывает зависимость выбора от динамики и иерархии потребностей граждан, обусловленных социаль- но-политическими переменами; — социологический подход объясняет выбор объективным социальным, экономическим или демографическим статусом избира- телей; — манипулятивный подход, который основывается на пред- ставлении о зависимости политической ориентации граждан от воз- действия средств пропаганды; — индивидуально-психологический подход опосредует поли- тический выбор устойчивыми характерологическими особенностями индивидуальной психики. Одной из задач нашего экспериментального исследования психологии электорального поведения являлось установление причин- но-следственных связей между уровнем политической активности из- бирателей и субъективными факторами, характеризующими их общес- твенно-политическое самосознание. Среди этих факторов нами были выделены такие, как социальный интеллект, общественно-политичес- кая сознательность, эмоциональная зрелость, особенности локуса кон- троля и социальной фрустрированности личности. Особый интерес в исследовании представляло выявление места и роли социальных уста- новок и стереотипов в проявлении избирателями политической актив- ности и особенностей политического выбора. В период проведения избирательных кампаний 1998, 2000 гг. нами были изучены более 300 человек. Для изучения субъективных факторов, оказывающих влияние на характер исполнения избирателями своей роли, использовались следующие методики: 1. Анкета оценки ролевого электорального участия и мотивов политического выбора.(По результатам исследования респонденты были условно разделены на 4 группы, различающиеся уровнем поли- тической активности). 2. Уровень социальной фрустрированности оценивался по методике Л. Вассермана. 3. Оценка личностных качеств, характеризующих социально- политическую зрелость, осуществлялась по методике Н.А. Боровского. 4. Уровень субъективного контроля оценивался по методике Дж. Роттера. Анализ результатов исследования показал следующее: — группа наиболее активно участвующих в избирательном процессе респондентов, составившая 9,3% испытуемых,участвовала в агитации, в работе избирательных комиссий и т.д. Их выбор определя- лся программой кандидата, его личностными качествами и потенциа- льной способностью навести в стране порядок; — группа относительно активных (16,7 %),следивших за хо- дом избирательной кампании, присутствовавших на встречах с канди- датами, свой выбор объясняет воздействием средств массовой инфор- мации и симпатией к личности кандидата; — относительно пассивные избиратели (63% респондентов) участвовали в выборах “по привычке” и голосовали за кандидата, по- казавшегося им “наименьшим из зол”; — группа пассивных (11%) сознательно не принимала участия в выборах, объясняя причину неверием в законность выборов и значи- мость своего голоса в конечном итоге. Оценка взаимосвязи индивидуальных особенностей респонде- нтов с уровнем электоральной активности показала, что наибольшая активность в реализации роли избирателя присуща лицам с высоким уровнем субъективного контроля и социальной фрустрированности. В то же время политическая активность избирателей не имеет однознач- ной зависимости от показателей социального интеллекта, эмоциональ- ной зрелости и общественно-политической сознательности. Анализ результатов исследования психологических факторов политической активности избирателей и мотивов политического вы- бора позволяет обнаружить проявление психологической установки в реализации электорального поведения граждан. В структуре социаль- ной установки принято выделять три компонента: когнитивный, эмо- циональный и поведенческий. В связи с этим мы можем отметить представленность в электоральном поведении разной степени актив- ности преимущественно того или иного компонента. Так, самая мно- гочисленная (“относительно пассивная”) группа избирателей, участво- вшая в выборах ” по привычке”, показала действие преимущественно поведенческого компонента установки. А сам выбор кандидата в бо- льшей степени опосредован эмоциональным отношением. Отвержение своей электоральной роли группой “пассивных” преимущественно опосредовано негативной эмоциональной установкой. В группе “отно- сительно активных” избирателей наряду с эмоциональной оценкой кандидата мы обнаруживаем явное стремление осмыслить и разоб- раться. Наиболее полно когнитивный компонент установки на участие в избирательном процессе реализован группой “активно участвую- щих” респондентов. В задачу нашего исследования входила также оценка содер- жательных компонентов установок и стереотипов восприятия полити- ческих лидеров. Семантические категории, составляющие содержание стереотипа, выявлялись методом минимального контекста, предло- женного Дж. Келли. Анализ и обработка результатов позволили получить 11 веду- щих конструктов, описывающих восприятие политических деятелей в массовом сознании. Факторный анализ результатов показал, что с точ- ки зрения удельного веса характеристик, выделенных в качестве конс- труктов, наибольшую значимость имеет показатель демократизации; следующими по значимости можно считать способность управлять, отношение к национальной идее, скромность в быту. Проводимые нами исследования дают основания предпола- гать, что знание психологических предпосылок политического поведе- ния может позволить избежать множества издержек в выборных кам- паниях, а также привлечь граждан к сознательному и активному учас- тию в построении демократического общества. ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ КОЛЕКТИВНОГО НАВІЮВАННЯ В СУЧАСНИХ МАНІПУЛЯТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЯХ Корнєв М.Н., Фомічова В.М., м.Київ Минуло майже сто років після появи в науковій психології те- орії “психології мас”. Проте сучасна психологія не піддала значній трансформації погляди представників цієї теорії на природу, особли- вості, механізми масової поведінки і, відповідно, на прийоми та засоби її регуляції. Отже, сьогодення не внесло майже нічого нового у сферу маніпулятивного впливу на маси, натовп, публіку. Звичайно, кількість маніпулятивних технологій, завдяки розвитку техніки, значно зросла, але засади, підгрунтя, загальна природа маніпулятивного впливу не зазнали суттєвих змін. Залишилися й основні принципи маніпулятив- ної регуляції масової поведінки. Так, сучасні спеціалісти в галузі про- паганди, PR, реклами, як і їх стародавні “колеги”, основним об?єктом соціальної маніпуляції вважають саме емоційні переживання людини, а не її інтелект. Як писав Ж.Еллюль, “при застосуванні впливу на лю- дей, як правило, звертаються не до розуму індивіда, а саме до його афективної сфери, оскільки процес переконання розумної людини до- статньо довготривалий і не дуже надійний”. Ставка маніпулятивного впливу перш за все на емоції людини пояснюється не тільки тим, що емоційно посилений вплив на особис- тість взагалі є більш ефективним, але й тим, що такий вплив не завжди потребує раціонального обгрунтування. При емоційному впливі мова йде про “стимуляцію сфери підсвідомого і, відповідно, ірраціонально- го мислення”. За таких умов емоції виявляються головним, а часто єдиним об?єктом маніпулятивного впливу. Відомий англійський теоре- тик пропаганди Л.Фрезєр писав: ” Звичайно, ми можемо впливати на поведінку людини, звертаючись тільки до її інтелекту, але ніколи ми не назвемо таку діяльність пропагандою. Звідси зрозуміло, що в будь- якому випадку пропаганда звертається безпосередньо до емоційних переживань”. Таким чином, Фрезєр вважає, що відсутність в інформа- ції певного змісту, котрий може вплинути на емоцію, виводить цю ін- формацію за межі діяльності, яку можна було б назвати пропагандою; це, каже він, лише “просвітницька діяльність”. Відразу хочеться звер- нути увагу, що Фрєзер, услід за авторами та прихильниками теорії “психологія мас”, вважає, що серед почуттів, які можуть виступати як об?єкти маніпуляції, переважають саме почуття негативні із суспільної точки зору. Таким чином, ми бачимо, що вплив на підсвідоме є одним з основних принципів сучасних маніпулятивних технологій. При мані- пулятивному впливі звертання до афективної сфери людини зумовлене тим, що пропагандистська інформація не може бути обгрунтована ра- ціональною інформацією. Тобто, як ми вже вказували, в процесі мані- пуляції масовою свідомістю застосовується не переконання, а саме навіювання. Через навіювання можна досягти значного зниження рівня критичного мислення, блокувати спроможність індивідів виявити при- ховані сторони явищ чи предметів, послабити можливість людей про- тистояти маніпуляції. За допомогою навіювання у свідомості людей створюється необхідна для успішної маніпуляції подвійна ілюзія: з одного боку, створюється враження, що дійсність саме така, яку її ма- лює маніпулятор, а з другого — реакція на цю саму дійсність залежить від прагнень та бажань людини, якою маніпулюють. Звичайно, маніпулятивний вплив через навіювання на масову свідомість не може бути ефективним, якщо не буде витримана ще одна вимога. Г.Тард та Г.Лебон називали її “повторення”, сучасні психологи — “психологічний тиск”. Отже, ефективність пропагандистського впливу залежить від того, наскільки він буде постійним та інтенсив- ним. Настійливість у повторенні певних фактів — незалежно від їх структури та правдивості — приводить до стабільного засвоєння інфо- рмації, яка пропагується. Так відбувається впровадження в психіку людини норм, які б визначали її поведінку бажаною для маніпулятора. Іншими словами, саме постійність повторення певної інформації є од- ним з головних чинників створення суспільної думки, яка, у свою чер- гу, буде регулювати необхідну соціальну поведінку особистості. На думку західних теоретиків, організувати ефективну пропа- ганду означає відповідним чином підготувати режисуру пропагандист- ського виступу, головною метою якого є зображення спеціально трансформованої дійсності. Тобто за допомогою засобів масової кому- нікації складається ілюзія реальності. Відомий американський психо- лог К.Морган твердить, що застосування прийомів навіювання у про- паганді “включає”, по-перше, природні конформістські нахили та тен- денції індивіда і, по-друге, його недостатню довіру до власного су- дження. Саме в такому контексті можливе застосування так званого “соціального навіювання”. Воно полягає у тому, що кожній окремій людині навіюється думка, ніби той чи інший засіб поведінки є прийня- тим більшістю членів тієї суспільної групи, до якої належить даний індивід (“всі так діють”, “все місто про це говорить”). Невпевненість, яка виникає з недостатнього досвіду або відсутності точного знання про суть справи, призводить до доволі швидкої згоди через зовнішнє навіювання. К.Морган, таким чином, обгрунтовує можливість актив- ного впливу на людські слабкості з метою ефективного управління поведінкою особистості через використання засобу навіювання. Польський публіцист Б.Янішевський, який вивчав механізми зарубіжної пропаганди, додає, що вихідним принципом прийому наві- ювання у маніпуляції є доктрина розмежування фактів та суджень. Згідно з цією доктриною, повідомлення в засобах масової комунікації не повинні супроводжуватися коментарями, які безпосередньо будуть спрямовувати думку реципієнта. Треба запобігати будь-яким словам або висловам, які виражатимуть задоволення чи співчуття. Цікаве за- уваження, особливо в контексті теорії “психології мас”, яка радить діяти зовсім інакше. Проте виявляється, що означена доктрина пропо- нує діяти ще “маніпулятивніше”. Так, вислови не повинні виражатися безпосередньо: вони мають подаватися (навіюватися) таким чином, щоб у реципієнта склалося враження, нібито вони є продуктом його власних думок. Зрозуміло, що висновки, які зробить ця людина, будуть відповідати тим, які планувалися директивним органом пропаганди та її комунікатором-пропагандистом. Отже, бачимо, наскільки небезпеч- ним (тобто ефективним) може бути навіювання, що здійснюється шля- хом “гри” із змістом повідомлення. Зрозуміло, що визначені вище принципи сучасної пропаганди- стської діяльності ставлять під сумнів психологічні погляди, зокрема вітчизняної психології, на природу людини як активного, діяльного, творчого суб?єкта. Вирішення цього протиріччя, на нашу думку, в на- ступному — не слід забувати, що ми обговорюємо саме “масового ін- дивіда”, і, як ми вже бачили, в цьому контексті регуляція поведінки та діяльності людей підлягає зовсім іншим механізмам та законам. До речі, успіхи певної рекламної та пропагандистської діяльності, які роз- гортаються сьогодні в межах нашої країни, свідчать про це достатньо яскраво. ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СТРУКТУРИ ІМІДЖУ ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ Кривошеєнко О.В., м.Київ Останнім часом коло проблем, пов’язаних із явищем політич- ного іміджу, привертає значну дослідницьку увагу вітчизняних суспі- льствознавців і в першу чергу психологів. Така ситуація пов’язана не тільки з об’єктивними процесами розширення предметної сфери наукового пізнання соціально- психологічної реальності, а й із потужним зростанням соціального за- питу, соціальної значущості практичних результатів психологічних досліджень іміджу. За умов зростання ролі колективних суб’єктів політичної дія- льності, набуття усе більш відкритого, публічного характеру самою політичною діяльністю закономірно зростає значення іміджу політич- ної партії як соціально-психологічного утворення, що опосередковує процеси взаємодії між партією та її соціальним оточенням. Наукове вивчення іміджу передбачає відтворення та аналіз структури цього явища. Підходи до проблеми визначення структури іміджу політичної партії можуть бути різними і репрезентувати різні рівні та аспекти роз- гляду й розуміння самого явища іміджу політичної партії. Розглянемо три з них, що є найбільш популярними у вирішенні проблеми визна- чення структури іміджу політичної партії. Перший підхід, що розглядається нами, передбачає уявлення про імідж як про сукупність певних зовнішніх рис та ознак, з якими асоціюється діяльність організації, включає до структури іміджу полі- тичної партії наступні компоненти: а) назва партії; б) символіка партії; в) програмні положення партії, її основні ідеологеми, соціаль- но-політичні орієнтири; г) ставлення партії до актуальних проблем; д) способи вирішення проблем виборців; е) образ лідерів партії. Означені вище структурні компоненти іміджу політичної пар- тії, визначені А.В. Гармоновою, можна розглядати як своєрідні засоби, канали передачі реципієнтові інформації про політичну партію, основ- ні форми презентації партії. Доведено, що ієрархія важливості та значущості цих структу- рних компонент як каналів отримання інформації (відповідно теж більш чи менш важливої та значущої) для реципієнтів є соціально зу- мовленою. Нариклад, прикметною рисою політичної культури україн- ського народу є яскраво виражена тенденція до персоніфікації у сприйнятті політичної влади. Внаслідок цього типовою рисою полі- тичного життя сучасного українського суспільства є домінування імі- джу лідера чи лідерів у структурі іміджів політичних партій по відно- шенню до інших структурних компонент. Прикметною рисою другого підходу до визначення структури іміджу політичної партії є вищий, ніж у першому підході, рівень уза- гальнення інформації про основні форми презентації існування полі- тичної партії та розгляд політичної партії у якості об’єкта сприйняття з боку її позаорганізаційного оточення. Автори даного підходу виділяють у якості структурних ком- понент основні ціннісно-смислові формалізовані блоки в інформації, що стосується політичної партії. Так, на думку українського психолога Л.І.Федоренко, імідж політичної партії онтологічно складають принаймні три основні взає- мопов’язані й взаємозумовлені структурні компоненти: 1) імідж діяльності організації (відповідність змісту діяльності цінностям та нормам суб’єктів соціального оточення організації, при- четність організації до соціально схвальної або суспільно корисної діяльності, відповідність суб’єктивним критеріям успішності організа- ційної діяльності тощо); 2) імідж кінцевого продукту діяльності (відповідність продук- ту об’єктивно існуючим потребам людини, цінностям та морально- етичним нормам, соціальному статусу споживача, моді тощо); 3) імідж суб’єктів діяльності (відповідність їх образу соціаль- ним очікуванням, стереотипам та настановам стосовно зовнішніх і внутрішніх характеристик суб’єктів організації, особистісних стилів поведінки та способів діяльності, атрактивність образів, однорідність “генерального” суб’єктно-організаційного образу тощо). При цьому означені структурні компоненти перебувають в до- сить неоднозначних, рухливих “стосунках”: домінування одного чи двох з них може відволікати від інших або заперечувати зміст, цінність решти (один з можливих варіантів прояву когнітивного дисонансу). З іншого боку, можливі випадки генералізації, коли система уявлень про один зі структурних компонент стає визначальною у складанні загаль- ного враження про організацію, поширюється на імідж організації в цілому. Нарешті, третій варіант вирішення проблеми структури іміджу політичної партії пропонує функціональний підхід до визначення сут- ності політичного іміджу. Автори даного підходу акцентують увагу на психологічних функціях окремих компонент іміджу політичної партії як соціально-психологічного явища. На думку відомих російських учених Є.В.Єгорової-Гантман та К.В.Плєшакова, що ототожнюють поняття образу та іміджу, образ по- літичної партії складається із: — образу-знання; — образу-значення; — образу-прогнозу; — образу бажаного майбутнього. Представлені вище основні підходи не дають остаточного уяв- лення про психологічну структуру іміджу політичної партії, проте за- пропоновані ракурси постановки проблеми, безумовно, можуть бути продуктивними в процесі подальшого наукового осягнення психологі- чної сутності явища. ЕЛЕКТОРАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ ЯК ГАЛУЗЬ ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ: СТАНОВЛЕННЯ СУБДИСЦИПЛІНИ Кривошеїн В.В., м. Дніпропетровськ Електоральна психологія в останні часи привертає увагу бага- тьох дослідників електоральних процесів як на постсоюзному просто- рі, так і в західних країнах. В Україні електоральна психологія перебу- ває у стадії становлення. У зв’язку з цим доцільно звернутися до вито- ків цієї політико-психологічної субдисципліни. Історія електоральної психології починається в США, коли на основі методології біхевіоризму формується школа поведінкової полі- тології, основний постулат якої базується на принципі: виявлення за- кономірностей політичного розвитку суспільства може бути здійснено лише в результаті вивчення реальної політичної поведінки. Стосовно вивчення електорату це означало орієнтацію на виявлення особливос- тей індивідуальної поведінки виборця як у проміжках між виборами, так і під час голосування, а також встановлення зовнішніх причин, що спонукають робити певний вибір або ж змінити його. У 20-х роках Ч. Е. Мерріам і Х. Ф. Госнелл, а також С. Райт використовували опитувальні методи при дослідженні електоральної поведінки. Зокрема, Райт використовував кореляційний аналіз статис- тичних рядів для виявлення впливу кількісно визначених чинників суспільного життя на політичні орієнтації та поведінку. Використовуючи техніку повторюваних (панельних) опитів певної сукупності, яка застосовувалася С. Райтом, у 1940р. Поль Лаза- рсфельд і його співробітники зробили спробу виявити механізм фор- мування електоральної поведінки на прикладі графства Ері у штаті Огайо. Методика, застосована П. Лазарсфельдом, дала змогу: — диференціювати виборців за ступенем стійкості їх електо- ральної орієнтації на твердих прихильників тієї чи іншої партії та мін- ливих; — виявити припустимі причини, що змусили мінливих зміни- ти свої наміри в ході передвиборчої кампанії, напередодні виборів і в момент голосування; — співвіднести електоральні поведінку та орієнтації з іншими показниками. Через вісім років П. Лазарсфельд продовжив дослідження, але вже серед мешканців невеликої громади Ельміра у штаті Нью-Йорк. Тут головний акцент був зроблений не на ролі масових комунікацій, як це було в Ері, а на міжособистісні впливи. Набагато більше уваги було приділено значенню політичних питань як чинника, що визначає елек- торальний вибір. Методика П. Лазарсфельда була поширена Мічіганським спе- ціалізованим дослідницьким центром на більш широкі групи населен- ня (на рівні значної частини загальнонаціонального електорату). В ході цих досліджень було виокремлено поняття “інтервеніруючі змінні”, до яких включалися: — ідентифікація виборця з певною партією; — орієнтація на певного кандидата; — позиція із спірних політичних питань. На думку дослідників, комбінуючи ці показники, можна пояс- нити причини переважної більшості електоральних рішень, в тому чи- слі й розриви між тривалими, стійкими політичними преференціями і одноразовими політичними діями. Електоральна психологія акцентує увагу на соціально- психологічні, поведінкові чинники, які вважаються вирішальними при здійсненні вибору між кандидатами. Тут центр уваги зміщений на ви- вчення індивідуальних психологічних процесів, їх впливу на поведінку виборця за допомогою анкетування, опитування більш-менш репрезе- нтативної виборки виборців. З середини 50-х років ХХ ст. динаміка суспільного розвитку країн Західної Європи прискорила критичну хвилю в електоральній психології. Відтепер основним об’єктом електорально-психологічних досліджень стає не територіальна одиниця, яка відрізнялася від інших набором тих чи інших чинників (наприклад, соціальним складом), а сама соціальна група з її специфічними рисами. Електорат виступає вже не як мозаїчне пано з типових груп, а як система соціальних груп, відокремлених і в той же час взаємодіючих одна з одною. Серед пред- ставників даного напряму електорально-психологічних досліджень можна назвати Рудольфа Хеберле у США, Г. Галлі, Ж. Клацмана, М. Догана — у Західній Європі. Наприклад, М. Доган при дослідженні електоральної поведінки французьких промислових робітників поді- лив територію країни залежно від рівня соціально-економічного роз- витку на департаменти аграрні, промислові і змішані, а також залежно від політичних орієнтацій на консервативні, католицькі, соціалістичні і комуністичні. Ним було виокремлено 10 департаментів, показники голосування по яких були інтерпретовані з огляду на електоральну поведінку промислових робітників, а висунуті ним гіпотези, у свою чергу, були верифіковані на підставі даних опитувань. Цікавим у цьому відношенні є модель електорального вибору, що її запропонував у 60-х роках Ангус Кемпбел з Мічіганського уні- верситету. Він вперше зробив спробу створити модель, що пояснює електоральну поведінку, поєднуючи соціологічний і психологічний підходи. Ця соціопсихологічна модель має у своїй основі соціоеконо- мічні умови, які впливають на політичне розшарування суспільства. До них А. Кемпбел відносить економічну структуру, соціальний поділ за такими ознаками, як раса і релігія, а також історичні зразки, такі наприклад, як поділ на Північ і Південь у США. Дані соціоекономічні умови здійснюють вплив на формування ціннісних орієнтацій та лоя- льних груп. Наприклад, економічні умови можуть зв’язати індивіда з відповідним соціальним класом, а регіональні ідентичності можуть формувати реакції соціальної та політичної нерівності. Таким чином, соціальні умови переходять у настанови, котрі можуть прямо впливати на індивідуальну політичну поведінку. Лояльні групи і ціннісні орієнтації безпосередньо пов’язані з політичними настановами. А. Кемпбел та його співробітники поясню- ють індивідуальний вибір здебільшого в термінах трьох настанов: схи- льність, думки із спірних питань, імідж кандидата. Вони безпосеред- ньо і дуже сильно впливають на хід голосування. Соціальні характеристики розглядаються як важливі аспекти процесу голосування, оскільки вони є одним з головних чинників, що формують політичні настанови. Формування останніх залежать не ли- ше від лояльних груп і ціннісних орієнтацій особистості, що в значній мірі піддані впливу вже згадуваних соціоекономічних умов, а також від зовнішніх стимулів — друзів, ЗМІ, урядової активності, акції кам- панії. Крім того, евристична цінність даної моделі полягає у тому, що соціопсихологічне дослідження дає змогу дуже вдало передбачува- ти публічне голосування на виборах. Настанови щодо партій, спірних питань, кандидатів під час виборів психологічно дуже близькі до реа- лізованого рішення щодо голосування і міцно пов’язані з голосуван- ням на виборах. Фактично модель може передбачувати рішення щодо голосування точніше, ніж індивіди можуть передбачувати свою власну поведінку (Campbell A., 1960). Як зазначає Расел Дж. Делтон, соціопсихологічна модель А. Кемпбела визначає парадигму електоральної поведінки. Вона будує те, як ми оцінюємо ситуацію навколо виборів і самий процес голосу- вання. Базові елементи цієї моделі були випробувані і застосовані в різних країнах. Хоча модель А. Кемпбела та її модифікації є досить оптималь- ні і більш-менш евристично цінні для їх застосування в українських політичних реаліях, очевидним є сенс шукати і створювати нові моде- лі, що пояснюють електоральну поведінку у перехідних суспільствах, зокрема, в Україні. А для цього необхідно вдосконалювати методоло- гічний і методичний інструментарій електоральної психології з ураху- ванням української специфіки. ЦІННІСНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ Музика О.Л., м.Житомир Діяльність значної частини політичних партій і організацій останнім часом дедалі більше спирається на технологічні механізми, в основі яких в кінцевому підсумку лежать досягнення психології. Мож- ливість здобути успіх у популяризації своєї партії не за рахунок враху- вання і реалізації інтересів електорату, а за рахунок маніпуляції його свідомістю призводить до загрози втрати основних цілей, які від поча- тку закладалися в діяльність політичної організації. Такий розвиток подій становить певну небезпеку не лише для політичної організації суспільства, але й для психічного складу тих людей, які безпосередньо включені у цей прагматично-маніпулятивний процес. Засоби масової інформації подають для молодих людей два основних зразки політичної поведінки — це політичний догматизм і політичний конформізм. Як перше, так і друге явище срямовані на ре- алізацію вузького діапазону особистісних цінностей. Приклад полі- тичного догматизму демонструють ортодоксальні комуністи і соціалі- сти. Вектор їх політичної активності спрямований у минуле, на подо- лання когнітивно-ціннісного розходження, яке переживає людина, що поклала життя на ствердження нежиттєздатної політичної системи. Отже, це більшою мірою психологічна проблема окремих людей, які чесно, віддано і переконано служили ідеї, яка виявилася хибною. За- гроза втрати смислу прожитого життя змушує ортодоксів триматися за старі цінності. Навіть ті, хто за радянських часів критикував систему, тепер уникають і згадувати про це, оскільки психологічна загроза, що від висмикнутої цеглинки впаде вся ціннісна споруда, надто велика. До політичного конформізму найбільше вдається молодь, яка спокушається в основному перспективою легкого заробітку під час виборчих кампаній або ж ерзацовою єдністю, потреба в якій експлуа- тується політичними лідерами за допомогою діячів молодіжної субку- льтури. Штучно створена єдність є настільки нестабільною, а її цінніс- на основа настільки хиткою, що політичні погляди молодих людей здебільшого не можна вважати стійкими переконаннями. Небезпека полягає в тому, що привчена піддаватися рекламним впливам політи- зована маса може легко міняти свої політичні переконання на діамет- рально протилежні, створюючи величезний потенціал політичної не- стабільності. Об’єднує політичних догматиків і політичних конформі- стів одне — їх ціннісна маргінальність, коли йдеться про речі, які ви- ходять за межі особистісних проблем. Одним із завдань політичної психології є, на наш погляд, ви- вчення можливостей створення, нехай навіть пропагандистськими ме- тодами, ціннісної основи, спільної для всіх політичних сил. Зрозуміло, що такою основою можуть бути лише цінності, які окреслюють зага- льну державницьку позицію. У такому разі за будь-яких, навіть карди- нальних, розходжень у політичних поглядах і позиціях у політичних рухів, партій і навіть окремих політично зорієнтованих особистостей завжди є об’єднавче ціннісне поле, яке робить і політичні компроміси, і політичне протистояння підпорядкованими вищій меті, а отже, і ке- рованими, і ціннісно регламентованими. За таких умов політична бо- ротьба стає конструктивною, оскільки регулюється правилами, найва- жливішими з яких є інтереси держави. В іншому випадку політична боротьба перетворюється на вій- ну без правил до повного знищення супротивника як політичної сили і, зрештою, до самознищення. Історія України переповнена такими при- кладами, оскільки більшість українських державних діячів з різних причин були політичними екстерналами, зорієнтованими на “інтеріо- ризацію” цінностей сусідніх держав. Перед політичними силами України стоїть нелегке завдання. Їм належить усвідомити, що державницька позиція є запорукою вижи- вання всіх, а зорієнтованість на групові або навіть на індивідуальні інтереси (нерідко навіть від відомих політиків можна почути сакраме- нтальну фразу про те, як тепер їм важко добиратися до тещі в Москву) веде до зростання напруженості і провокації міжетнічних та міждер- жавних конфліктів. Досвід наймогутніших держав світу свідчить, що спільний для всіх могутній ціннісний фундамент складається не лише з економічних цінностей, а й з таких психологічних чинників, як спі- льність мови, захищеність інформаційного простору, повага до атри- бутів держави — гімну, герба, прапора. Психологія накопичила нема- лий досвід вивчення ціннісних аспектів політичної свідомості суспіль- ства та прогнозування напрямків її розвитку, і цей досвід має бути ви- користаний в розбудові Української держави. ПОЛІТИЧНИЙ ІМІДЖ: МЕТОДОЛОГІЯ ПОБУДОВИ Пархоменко Т. С., м.Київ Імідж як штучний образ має певні параметри, що, як правило, цілеспрямовано задані. Процес створення іміджу не є стихійним: ефек- тивно діючий імідж — як товарний, так і політичний, як корпоратив- ний, так і особовий — це “твір”, що спирається на теоретично розроб- лену концепцію і забезпечується певною методологією конструюван- ня. Особливе значення це теоретичне і методологічне підгрунтя набу- ває у створенні політичних іміджів. Перш ніж проаналізувати власне методологію побудови полі- тичного іміджу і, більше того, методику, тобто власне іміджбілдінгу, зупинимося на загальнотеоретичному питанні — якою є природа іміджу? Імідж за своєю природою є феноменом амбівалентним, тобто містить у собі протилежні складові. З одного боку, імідж має бути на- ближеним до споживача: торговий імідж — до покупця, політичний — до виборця. Завдання наближення вирішують риси, характеристики, які стають підгрунтям для ідентифікування з ним. Імідж повинен у цьому відношенні сприйматись як “свій”, тотожний споживачеві. Разом з тим імідж обов’язково має дистанціюватися від потен- ційного споживача. Він повинен бути у певній мірі бажаним, дезира- бельним. Яким же чином слід розробляти концепцію іміджу та обирати характеристики, що закладаються у підгрунтя його будови? По-перше, риси, які повинні стати основою ідентифікування з іміджем, як правило, є типовими або поширеними у соціальному сере- довищі, до того ж вони мають позитивно оцінюватися принаймні час- тиною населення. Щодо політичного іміджу, то ці рішення реалізу- ються за допомогою біографічних даних. Наприклад, у багатьох імі- джах вітчизняних політиків закладалась інформація стосовно батьків і акцентувалось, що батько діяча воював у роки Великої вітчизняної війни і або загинув (біографічні дані Л.Кучми), або, хоча й повернувся, невдовзі помер від отриманих на війні поранень (біографічні дані Н.Вітренко). Враховуючи, що в нашій країні майже кожна сім’я втратила кого-небудь у роки війни, ця біографічна риса стає ознакою ідентифі- кування значної кількості виборців з іміджем політичного діяча. Озна- кою, яка безумовно позитивно сприймається у нашій культурі, є також життєвий шлях носія іміджу від “сохи” до вищих щаблів соціальної ієрархії. Так, незважаючи на досить неоднозначні зміни у нашому сус- пільстві, однозначно позитивним залишається сприйняття і високо оцінюється науковий ступінь, особливо докторський, та звання профе- сора чи академіка (знов іміджі Л.Кучми і Н. Вітренко). Дещо інша справа з другою складовою іміджу — ознакою ди- станціювання. Одразу зазначимо, це зовсім не означає, що ця риса під- креслює щось негативне. Навпаки, якщо у першому випадку ідентифі- кування може відбутися і за ознакою, яка зовсім не обов’язково усіма сприймається позитивно (наприклад, пияцтво Ельцина, хамство Жи- риновського), то ознака, за якою відбувається дистанціювання, пови- нна бути позитивною у тому сенсі, що має відображувати, персоніфі- кувати бажання, мрії, потреби потенційного споживача. І непросто персоніфікувати, а обов’язково обіцяти компенсувати, задовольнити ці бажання. Щодо власне політичного іміджу, то в цій якості персоніфіка- ція відбувається як делегування бажання влади — як засобу вирішення питання поліпшення власного стану виборця: матеріально- економічного, підвищення соціального престижу, екологічного і т.ін., тобто фактично як вирішення проблеми доступу до ресурсів, якими володіє суспільство і які у тій чи іншій мірі є дефіцитними, об- меженими. Наприклад, компенсаторна складова іміджу Партії зелених грунтується на обіцянках (навіть явно не артикульованих) задовольни- ти потребу у чистому середовищі,адже сьогодні доступ до чистого повітря, води, їжі є суттєво обмеженим. Ця компенсаторна складова іміджу розробляється на підгрунті дослідження суспільних потреб. Але закладаючи цю складову в імідж для надання йому дієво- сті, необхідно акцентувати деякі особисті риси носія іміджу, які б за- певнили, що саме його носій у змозі здійснити ці бажання та мрії ви- борців. І ці риси у певній мірі гіперболізуються універсальним чином: як спроможність отримати, утримати і використати владу як головний засіб вирішення бажань, що персоніфікуються компенсаторною складовою. І лише тоді, коли концепція іміджу таким чином розроблена, обираються засоби та носії її об’єктивації. Але це вже — окрема тема. ИЗМЕРЕНИЕ ЭГОТИЗМА КАК ФОРМЫ ЭГОЦЕНТРИЗМА В КОММУНИКАТИВНОМ ПРОЦЕССЕ Пашукова Т.И., г.Киев Эффективность коммуникативного воздействия, осуществля- емого средствами массовой информации, зависит от множества факто- ров. Важнейшими из них являются условия, в которых происходит встреча коммуникатора со слушателями или зрителями, содержание сообщения и особенности личности коммуникатора, включая и его умение организовать и осуществлять коммуникативное воздействие. В процессе массовой коммуникации реализуются определён- ные системы отношений индивида к обществу, к группе, к другому, к самому себе. В соответствии с этими отношениями можно выделить следующие социально-психологические функции массовой коммуни- кации: функции социальной ориентировки, функции аффилиации (приобщение к группе, сопричастность с ней), функции контакта с другим человеком и функции самоутверждения. Социально-психоло- гические функции тесно связаны с общепсихологическими — такими, как утилитарная функция и функция эмоциональной разрядки. Распре- деление этих функций и их эффективность различаются. Эффективность воздействия средств массовой информации с учетом указанных функций в современных условиях перехода от тота- литаризма к демократии далека от возможностей и требует соответст- вующих социально-психологических исследований. На наш взгляд, представляют психологическую опасность и не соответствуют духу демократии многие формы воздействий, применявшиеся в период предвыборных кампаний. Часто используются манипулятивные при- ёмы, которые развивают у населения защитные реакции или конфор- мизм. Кроме того, выступающие в разной степени ориентируются на содержание сообщаемого и по-разному предъявляют себя аудитории. Одни из них пренебрегают принципами диалога и равнодушно восп- роизводят текст. Их выступления воспринимаются аудиторией как “сухие”, “неинтересные”. У слушателей при этом возникают психоло- гические барьеры, мешающие семантической переработке сообщения, составляющего основу коммуникации. Другие чрезмерно предъявляют самих себя. Они злоупотребляют функцией самоутверждения, прояв- ляют эгоцентризм. Эгоцентризм имеет интроверсивную и экстраверсивную фор- мы. Экстраверсивный эгоцентризм выражается в виде эготизма и рет- рофлексии. Эготизмом называется стремление человека говорить о себе. В качестве примера эготизма могут служить такие высказывания: “У меня на этот счёт особое мнение”, “Все знают, что я слов на ветер не бросаю”, “Мои коллеги утверждают, что …”, “Я — человек принципи- альный”. Эгоцентрическую ретрофлексию, осуществляемую вслух, сле- дует отнести к разновидности эготизма. Особенность ретрофлексии состоит в том, что личность, разговаривая с другими людьми, рефлек- сирует свои чувства, мысли, настроение, поступки или высказывания. Этим она обращает внимание собеседника на свою персону. Напри- мер: “Мне не следовало бы утверждать это”, “Я категорически был не согласен с этой позицией потому, что…”. Выступая по радио или телевидению, коммуникатор должен соблюдать меру самопрезентации. Одним из показателей этой меры может служить величина эготизма. Для диагностики эготизма мы предлагаем следущую методику. Суть методики состоит в том, что сначала речь выступающего записывается на магнитофон или протоколируется. Затем производит- ся контент-анализ, благодаря которому выявляются и подсчитываются предложения эготического характера. Коэффициент эготизма высчи- тывается как частное от деления количества эготических предложений на общее количество произнесенных субъектом предложений. При необходимости величину эготизма можно представить в процентах. Возможности этого коэффициента покажем на примере теле- визионной политической встречи. Во встрече принимали участие 4 человека, одним из которых был бывший президент СССР М.С.Горбачев. У М.С.Горбачева эготизм оказался приемлемым и рав- нялся 27,6%. У ведущего телепередачу жерналиста он был несколько ниже — 21% и соответствовал его ролевой позиции. У других участ- ников эготизм был значительно выше и составлял 40%. Для оценки эготизма мы предлагаем пользоваться следующей шкалой. Эготизм будем считать низким, если он находится в пределах 0,01 — 0,10, средним, если он попадает в интервал 0,11 — 0,40 и высо- ким, если его величина превышает 0,40. Анализируя результаты исс- ледования, важно учитывать, выступал ли коммуникатор как диктор или как комментатор, вступал ли в диалог или полемику с другими участниками передачи. Эготизм меняется у людей в зависимости от особенностей общения и характера собеседников. Кроме того, у ряда лиц он различается в начале, в середине и в конце встречи. Когда в информационных радиопередачах эготизм у полити- ческих обозревателей высокий, то радиослушателей это раздражает. Позитивное первое впечатление о бойкости и компетентности комму- никатора заменяется отрицанием его личности, появляется недоверие, и эффективность передачи сводится к минимуму. По-видимому, нормативность самопрезентации задаётся этно- психологическими факторами, и американские нормы, которые неко- торые коммуникаторы пытаются воспроизводить, вызывают у нашей аудитории негативную реакцию. Взаимодействие коммуникатора с реципиентами предметно и личностно опосредовано, поэтому самостоятельно сформировать своё мнение стремится не только выступающий, но и аудитория, которая нуждается для этого в соответствующей подаче сообщения. Предъявляемое аудитории сообщение имеет свою структуру, главными составными частями которой являются текст и отношение коммуникатора к этому тексту. Отношение коммуникатора к тексту воспринимается реципиентом, как отношение к нему самому. Содер- жание текста составляет “предметную фокусировку” (понятие введено А.У.Харашем) коммуникативного процесса и имеет определяющее значение. Злоупотребление самопрезентацией и чрезмерный эготизм ве- дут к снижению “уровня предметной фокусировки”. А это означает понижение уровня коммуникативного воздействия, которое можно соотнести с потерей эффективности эфирного времени. Для усиления предметной фокусировки рекомендуется обра- щение к мнению радиослушателей или телезрителей. Выступающим советуют мысленно представить себе, что обращаются они не к ауди- тории вообще, а к отдельным членам своей семьи, к друзьям или зна- комым. Они как бы персонифицируют миллионную аудиторию в отде- льных конкретных лицах, что помогает сделать выступление более естественным, приблизить его к межличностному общению. Это сни- жает центрированность коммуникатора на себе и позитивно сказывае- тся на восприятии реципиентов: ведь у слушателей (зрителей) эгоцен- трическая позиция коммуникатора сознательно или бессознательно воспринимается как пренебрежение к ним самим. ПОШИРЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПОВІДОМЛЕНЬ КАНАЛАМИ МІЖОСОБИСТІСНОЇ КОМУНІКАЦІЇ Петрунько О.В., м.Київ Як відомо, повідомлення політичного змісту у вигляді чуток, пліток, політичних анекдотів тощо, які обертаються в каналах міжосо- бистісного спілкування, є необхідною складовою інформаційно-ко- мунікативного простору в умовах будь-якого, навіть найрозвинутішого в інформаційному плані суспільства. І хоч у часи розвинутих ЗМІ між- особистісна комунікація як джерело інформації про події громадсько- політичного життя поступається пріоритетними позиціями мас-медіа, однак вона не втрачає своєї важливої ролі і за певних обставин здатна чинити неабиякий вплив на перебіг соціально-політичних подій. На- приклад, у період передвиборних кампаній вплив повідомлень, отри- маних виборцями під час особистих контактів, на їх політичний вибір інколи виявляється більш вагомим, ніж вплив повідомлень, пропоно- ваних мас-медіа. Повідомлення, що транслюються каналами міжосо- бистісної комунікації, є досить ефективним способом інформування населення про політику і політичних діячів. Кожне з цих повідомлень “проживає своє власне життя” і відіграє ту чи іншу роль у формуванні громадської думки, створюючи й трансформуючи уявлення населення про політичну реальність. Для з’ясування особливостей поширення чуток та пліток про політичних діячів каналами міжособистісної комунікації нами було розроблено методику дослідження, яка дає змогу спостерігати цей процес в умовах, максимально наближених до природних. Як основ- ний дослідницький метод ми використали метод природного експери- менту. Як допоміжний методичний інструментарій використано метод анкетування та метод контент-аналізу. У дослідницькій процедурі, яка проходила в два етапи, було спеціально задіяно 53 респонденти різних віку, статі й фахової кваліфікації. Кількість спонтанно задіяних у цьому експерименті учасників виявилася значно більшою і становила понад 200 осіб. На першому етапі на прохання експериментатора 10 осіб (далі ми називатимемо їх інформаторами), попередньо ознайомлених з цілями і завданнями експерименту, мали в умовах, максимально на- ближених до природних, ненав’язливо переповісти спеціально вигада- ну експериментатором інформацію політичного змісту будь-яким п’ятьом особам (далі ми називатимемо їх реципієнтами-І), презенту- ючи цю інформацію як нещодавно почуту від знайомих людей. Кож- ний інформатор мав чітко дотримуватися даної йому інструкції. Голо- вною вимогою інструкції було те, що реципієнти-І ні в якому разі не повинні були здогадатися про свою причетність до експерименту і про те, що їм презентується спеціально вигадана інформація. Однією з умов експерименту було те, що інформаторами виступили різні люди. Це мало “пом’якшити” вплив особи інформатора як чинника, який може спричинювати бажання (чи небажання) людей обговорювати почуту новину з іншими. Після завершення цього дослідницького етапу завдяки роботі інформаторів спеціально вигадану новину почули 53 реципієнти-І. Ця інформація переповідалася реципієнтам-І лише один раз і обговорювалася з ними настільки розгорнуто, наскільки цього вимагала конкретна ситуація спілкування. Далі розмови з цього приводу інформаторами не ініціювалися. На другому етапі експерименту, який розпочинався через 5 днів після виконання інформаторами отриманого завдання, було здійснено анкетування реципієнтів-І, які напередодні отримали від інформаторів вигадану експериментатором інформацію. Анкетування мало на меті з’ясувати, хто з реципієнтів-І переповів почуту новину іншим людям, кому ця новина переповідалася, що спонукало переповісти отриману інформацію іншим чи, навпаки, утримало від її обговорення. Перед процедурою анкетування інформатори нагадували реципієнтам-І зміст новини, яка переповідалася їм напередодні. Потім вони говорили, що представляють інтереси відомої науково-дослідної установи, яка вивчає політичні чутки та особливості поширення їх серед населення, і просили реципієнтів-І відповісти на ряд запитань анкети. У такий спосіб було виявлено загальну кількість людей (далі ми називатимемо їх реципієнтами-ІІ), що отримали вигадану інформацію від реципієнтів-І. Це дозволило зробити певні припущення щодо можливостей поширення політичних чуток каналами міжо- собистісного спілкування. Здійснений нами контент-аналіз відповідей на запитання відкритого характеру дав змогу з’ясувати, які саме емоційно-психологічні стани виникали в реципієнтів-І у зв’язку з почутою інформацію, та проаналізувати, як ці емоційні стани вплинули на бажання реципієнтів-І обговорити почуту новину з іншими людьми. Як свідчать результати проведеного експерименту, почута новина не залишила байдужими переважну більшість реципієнтів-І. Вона справила на них істотний інформаційно-психологічний вплив. Характер емоційно-психологічних переживань, які супроводжували сприймання реципієнтами почутого, на наш погляд, і відіграв вирішальну роль під час прийняття ними рішення щодо того, слід чи не слід обговорити цю інформацію з іншими людьми. Його врахування дозволило нам розподілити учасників експерименту на кілька груп. Першу, найбільшу, групу становили реципієнти, які з цілко- витою довірою поставилися до почутої новини. Для зручності подальшого опису ми дали їм умовну назву Довірливі реципієнти. Другу, також досить численну, групу становили реципієнти, в яких почута новина викликала серйозні сумніви. Ми умовно визначили їх як Реципієнтів, що сумніваються. До третьої за чисельністю групи увійшли реципієнти, які найбільш критично й аргументовано розмірковували з приводу отриманої інформації. Дану групу ми визначили як групу Критично налаштованих реципієнтів. Четверту групу становили реципієнти, в яких почута новина викликала різного роду здивування — веселе здивування (кепкування, глузування з приводу почутого), недовірливе здивування, здивування- інсайт тощо. Ми визначили їх як Здивованих реципієнтів. П’ята група утворена реципієнтами, в яких отримана інформація викликала низку негативних почуттів, таких як “огида”, “відраза”, “сором від того, що виявився свідком такого бруду” тощо. Ми визначили їх як Вразливих, чутливих до “брудної” інформації реципієнтів. Нарешті, шоста (найменша за чисельністю) група утворена реципієнтами, в яких почута новина не викликала будь-яких емоційних почуттів. Ми назвали їх Байдужими реципієнтами. За отриманими даними, більш як половина реципієнтів-І (53%) взяли активну участь у подальшому обговоренні і, отже, у поширенні почутої новини. Як свідчать результати здійсненого контент-аналізу, головними чинниками, які спонукали реципієнтів-І переповісти цю інформацію реципієнтам-ІІ, виявилися: 1. Незвичайність, сенсаційність отриманої інформації. Саме цією причиною 68% реципієнтів-І* пояснили своє бажання обговорити почуту новину з іншими людьми. У разі, коли отримана інформація кваліфікувалася реципієнтами-І як “незвичайна” (за зміс- том, за тематикою, незвичайна для даних конкретних умов тощо), вона практично відразу переповідалася іншим людям (реципієнтам-ІІ), причому майже без будь-яких попередніх міркувань з її приводу. Це відбувалося навіть тоді, коли реципієнт-І не був переконаний в її правдивості або й цілком усвідомлював її сумнівність. 2. Відчуття себе володарем достовірної ексклюзивної інформації без будь-якого критичного її оцінювання. Ця причина спонукала обговорити почуту політичну новину 42% реципієнтів-І* і тим самим забезпечила її поширення каналами міжособистісної комунікації. 3. Авторитетність і переконливість інформатора. Цим пояснили своє бажання розповісти про почуте іншим людям 25% реципієнтів-І*. Якщо інформатор кваліфікувався реципієнтами-І як “переконливий”, такий, що “має високий соціальний та фаховий статус”, то в такому разі інформація обов’язково переповідалася іншим. Можливо, за цим криється неусвідомлене бажання реципієнтів прилучитися до поінформованих, впливових людей. 4. Виражена емоційна реакція на почуту новину. Емоційний сплеск (позитивний чи негативний), який, за словами реципієнтів-І, вони пережили в результаті сприймання почутої новини, бажання розділити враження від почутого з іншими спонукало їх до обговорення почутої новини. Цей чинник виявився істотним для 21,4% реципієнтів-І*. Якщо говорити мовою запропонованої вище “робочої” типо- логії реципієнтів, то з великою мірою впевненості можна стверджува- ти, що потенційними трансляторами чуток і пліток про політиків най- імовірніше виступатимуть так звані Здивовані реципієнти, Довірливі реципієнти та Реципієнти, що сумніваються. Саме ці групи реципі- єнтів, на наш погляд, можуть становити цільову аудиторію для пропа- гандистів та фахівців з політичної реклами. Поряд із цим можна впев- нено говорити про те, що найменш перспективними потенційні транс- лятори чуток про політиків є Критично налаштовані та Байдужі реципієнти. Найменш прогнозованою групою нам видаються Вразли- ві й чутливі до “брудної” інформації реципієнти. Отже, за даними нашого експерименту, в ролі поширювачів чуток політичного змісту виступило 53% реципієнтів. Вже через 5 днів кількість осіб, ознайомлених з поширюваною чуткою, зросла в 1,9 раза. Цей показник можна розглядати як своєрідний коефіцієнт поширення політичних чуток. При цьому серед реципієнтів-чоловіків цей коефіцієнт був значно нижчим у порівнянні з реципієнтками- жінками. Використання подібних коефіцієнтів у математичних моделях поширення чуток політичного змісту, на наш погляд, дасть змогу підвищувати їх прогностичні можливості, що видається нам досить цінним, особливо з прикладної точки зору. АНАЛИЗ ВОСПРИЯТИЯ ОБРАЗА ПОЛИТИЧЕСКОГО ЛИДЕРА С ПОЗИЦИЙ СИСТЕМНО-СИНЕРГЕТИЧЕСКОГО ПОДХОДА Плющ А.Н., г.Киев Исходя из основных положений системно-синергетического подхода, можно выделить следующие факторы, влияющие на восприя- тие субъектом информации о политическом лидере в конкретной ситу- ации: 1. Содержательная наполненность информационного про- странства, в котором находится субъект восприятия, степень представленности в нем интересов относительно автономных групп общества, различных точек зрения на происходящие события. 2. Каналы и способы получения информации об окружаю- щем мире. Ими во многом определяются способы функционирования субъекта в информационном пространстве. Каналы получения инфор- мации, в свою очередь, связаны с особенностями ситуации восприя- тия, которая зависит от организации социума. 3. Особенности субъектов восприятия. В первую очередь речь идет об особенностях их ментальных структур, связанных с соде- ржанием и переработкой информации. Обратимся к рассмотрению особенностей субъектов, которые определяют результат восприятия. Будем анализировать восприятие субъектом политического лидера как процесс получения, фиксации и интерпретации информа- ции о нем. Акт осмысления воспринятой информации предполагает процесс сопоставления полученной информации об объекте с уже имеющимися его образами. При этом мышление рассматривается как процесс построения модели действительности в некотором временном континууме. Суть восприятия заключается в конструировании модели объекта на основе содержательных компонентов, находящихся в исхо- дной информации, и ее совмещении с существующей моделью Мира субъекта. Процесс восприятия существенно зависит от сложности мен- тальных структур воспринимающего субъекта. Актуальный умствен- ный образ объекта формируется с учетом уже сложившегося у субъек- та образа Мира, и его сложность, развернутость не может превосхо- дить сложности ментальных структур. Они отвечают за актуализацию субъективного пространства отражения, задающего размерность, “ра- мки” построения его образа в конкретной ситуации или объекта. Эти структуры представляют собой своеобразные психические механизмы, в которых в “свернутом” виде представлены наличные интеллектуаль- ные ресурсы субъекта и которые при столкновении с проблемой могут “развертывать” особым образом организованное ментальное пространство. Ментальная репрезентация события — это его актуальное ос- мысление, то есть субъективная форма “видения” происходящего, при котором умственный образ того или иного предмета, ситуации поме- щается в определенное ментальное пространство. Ментальное пространство возникает как особая динамическая форма состояния ментального опыта, которая оперативно актуализи- руется в условиях осуществления субъектом мыслительного процесса. Внутри такого пространства существуют ментальные объекты, объе- диненные определенными связями. Способы взаимодействия ментальных объектов, детерминация их поведения обусловливаются ментальной моделью Мира и сущест- вующими в нем каузальными связями. Эта модель уточняется и видои- зменяется в ходе взаимодействия субъекта с предметным миром, ми- ром людей и миром человеческой культуры в целом. Форма ментальной репрезентации может быть различной. Их разнообразие связано с использованием различных репрезентативных систем, обеспечивающих воспроизведение закономерностей отобра- жаемого фрагмента реального мира в соответствии с логикой субъекта. Каждой из таких логик соответствует и свой способ кодирования ин- формации, и способ ее переработки. В зависимости от уровня развития ментальной структуры раз- личаются и процессы осмысления, им соответствующие. Появление нового уровня восприятия — это долгий путь развития субъекта, предполагающий расширение числа пространств его функционирова- ния, развитие способов взаимодействия с миром и, соответственно, отражения этого в сознании субъекта. Интегративный, наивысший уровень восприятия характеризу- ется тем, что объект рассмотрения (политик) включается в состав сло- жных динамических систем, анализ его “поведения” осуществляется не в “каузальных цепях”, а в “каузальных сетях”, что предполагает использование системного полицентрического мышления. ФОРМУВАННЯ ПРОБЛЕМНОГО МИСЛЕННЯ РЕЦИПІЄНТІВ ЗАСОБАМИ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ Скуратовський С.В., м.Київ Історично-культурний розвиток, як відомо, відтворює діалек- тичні закономірності становлення колективно-суспільної організації співіснування та індивідуально-особистісного формування складових життя. Своєрідністю саме людських екзистенцій є невід`ємні зв`язки соціального і психологічного. Але, якщо згадати досить відвертий ви- слів Аристотеля Стагіріта щодо виникнення суспільного взагалі, як певних шор для утримання тваринного єства людей, або досить знева- жливу, з гуманістичної точки зору, тезу І. Канта про користолюбство в торгівлі і владу грошей, зокрема, як той же штучний важіль нівелю- вання природних інстинктів, пов`язаних з прагненням крові, здається необхідним проаналізувати власне об`єктивні і суб`єктивні механізми гармонійної соціалізації сучасних індивідів. Втім, подальші роздуми не будуть присвячені методології співвідношення соціального та індивідуального як такого. Хоча на перехресті визначення адекватних підходів до вирішення питання про рівновагу суспільних вимог і особистісних потреб в житті кожного майорить спроба досягнення загальнолюдської злагоди. Проте йдеться не про ілюзії та мрії, не про утопії або ідеологічне кліше — адекват- ним є пошук реальних механізмів продуктивного для відповідної стадії історичного розвитку суспільства впливу на великі і малі соціальні групи, на аудиторію глядачів і слухачів, на маси, натовп і окрему люд- ську істоту, яка формується як особистість саме за рахунок залучення до соціальних структур. Аналіз адекватної стратегії людського життя як шуканої продуктивності соціального формування особистості передбачає розмаїття критеріїв і віднаходження цілого спектра методологічних підходів, але принципово — саме в психологічному визначенні, в пер- спективах пошуку засад психічного детермінізму, інтегральної рефле- ксивності. Тобто суб`єктний підхід, запроваджений в класичній пси- хології В.М. М`ясищевич, Б.Г. Ананьєвим, С.Л. Рубінштейном, К.О. Абуль- хановою-Славською та іншими вченими, може відтворити універсальну систему та цілісність соціально-психологічних чинників людського життя. Продуктивність реконструкції життєвої стратегії людини в су- спільному та індивідуальному вимірах полягає в якості та поглибленні особистісної рефлексії в комплексах самофіксації: самоусвідомлення, самооцінювання, самостворення. Така продуктивність грунтується на адекватних ідентифікаціях та ідентичностях, зразки яких постачаються суспільством за допомогою насамперед соціальних інституцій, засобів масової комунікації (ЗМК) тощо. Як відомо, масова комунікація — це механізм і результат сис- тематичного поширення спеціально підготовлених повідомлень, які мають суспільну значущість. Безумовно, це поширення стосується на- самперед великих і анонімних груп. До речі, саме такі великі соціальні групи традиційно підкреслюються серед феноменів дії ЗМК. Напри- клад, Н.М. Богомолова взагалі визначає масову комунікацію як спілку- вання таких груп, а поняття “засоби масової комунікації” і “засоби масової інформації” вважає тотожними, втім пропонуючи розрізняти відповідний сленг соціологічного або психологічного використання. Але здаються припустимими певні уточнення стосовно власне психо- логічних або так званих “мікрорівневих” соціальних складових інфор- маційно-комунікативних феноменів. Зокрема, класичні дослідження П. Лазарсфельда, Х. Годе, Б. Берельсона в 1940р. на прикладі вивчення електорату однієї з громад Огайо зафіксували наявність “лідерів гро- мадської думки” як найбільш старанних користувачів масової інфор- мації. Виявилось, що існує певний розподіл загального інформаційно- го потоку. Тобто ЗМК — не єдине джерело повідомлень, а наявним є своєрідний механізм індивідуальних трансформацій в межах групової інтеріоризації за рахунок функціонування певних тлумачів- попередників, які можуть виступати реальними фундаторами загаль- ногрупової думки і займати важливе місце в статусній композиції гур- ту. В 1957р. Е. Кац також зафіксував мінімум два щаблі розподілу ін- формації ЗМК, а пізніше У. Шрамм визначив взагалі багатофазність комунікативного потоку. Звичайно, серед розмаїття функцій ЗМК традиційно підкрес- люють і власне інформування, і контроль за поведінкою, і організацію спільності. Втім, слід згадати, що конкретним впливом згаданих засо- бів на будь-яку аудиторію є післядія зараження, навіювання, насліду- вання і переконання, безумовна маніпуляція несвідомим, емоційним, насамперед, і свідомим, раціональним компонентами психіки, індиві- дуальним і колективним рівнем відображення дійсності. Саме психо- логічні складові комунікативного процесу відтворюються і врахову- ються в досить знаних моделях Я. Яноушека і Г. Лассуела. До того ж символіка передавання інформації як такої пов`язана з декодуванням в мімічному, пантомімічному і вербальному ракурсах значення як зага- льнотипового, відомого і зрозумілого, а також — особистісного сенсу в межах певного “підтексту” інформації. Специфіка наведеного деко- дування детермінована, звичайно, рівнем інтелекту, комплексом інди- відуальних проблем, актуалізованих за рахунок проекції, ієрархією мотивів, віком і досвідом, гендерними і професійними чинниками то- що окремого і групового користувача інформації і суб`єкта та об`єкта комунікації. Безумовно, окрім констатації і елементарного знання засад со- ціальної психології реципієнтів, фахівцям, які працюють у сфері кому- нікативних технологій, рекламі, шоу-бізнесі тощо, необхідно орієнту- ватись у специфічних, також давно відкритих у межах загальної або інженерної, зокрема психології, закономірностях і можливостях впли- ву на людину за допомогою оперування функціями відповідних орга- нів чуттів, системи аналізаторів. Активність сприйняття інформації аудиторією певною мірою зумовлюється просторово-часовими детер- мінантами. Доведено, наприклад, що з сьомої години ранку до п`ятої години дня домінує аудиторія радіослухачів, зокрема жінок, а з шостої години дня до півночі провідне місце посідає телеаудиторія. Ефект продуктивного (відповідно до мети) впливу ЗМК на реципієнтів зале- жить також від стратегії передачі інформації і від іміджу комунікатора. Представники так званої Йєльської школи “експериментальної рито- рики” та інші дослідники зафіксували три принципових фактори під- готовки дикторів, які будуть працювати саме продуктивно. Серед цих факторів — кваліфікація як кредит довіри, привабливість як джерело психологічної “безпеки” і динамізм, тотожний владності. Безумовно, для трансляції повсякденних новин, наприклад, краще підійде диктор за протилежним “герою” типом “людини з натовпу”, а для нічних пе- редач — “містична” особистість. До того ж зарубіжна соціальна пси- хологія оперує громадською думкою ще з 1937р., коли стимулювались відповідні дослідження, визначеними моделями маніпулювання за до- помогою ЗМК. Таких прийомів існує близько двадцяти, зокрема: “на- клеювання ярликів” (calling), “яскраві узагальнення” (glіsttering generality), “перенесення” (transfer), “свідчення авторитетів” (testimonial), “голослива агітація” (Band wagon), “дезорієнтація” (card stacking) тощо. На жаль, до послуг професійних психологів представники віт- чизняних ЗМК найчастіше не звертаються, а відповідну роботу тради- ційно виконують художники, дизайнери тощо. Звичайно, естетичність — необхідна передумова демонстрації будь-якої інформації будь-яким засобом. Проте саме коди такої інформації інтеріоризуються в абетку і синтаксис психофізіологічних і власне психічних, особистісних і сус- пільних в цілому процесів. Стимулювання пізнання, запровадження еталонів і правил оперування соціально значущою інформацією, вихо- вні та навчальні ефекти, психотерапевтичний вплив тощо притаманні системі сучасних ЗМК, за допомогою якої закріплюються в когнітив- но-емотивно-регулятивному відображенні аудиторією найкращі світо- ві та національні зразки культури, загальнолюдські та інтимно- особистісні складові дійсності. В історії психології відомі приклади деструктивного впливу ЗМК на поведінку людей в гурті. Некеровані або спеціально зорієнто- вані, вербальні або невербальні стимули в межах комунікативного простору, посилені дефіцитом оприлюднення дійсних фактів, і значу- щість певної інформації, яку населення не отримує з об`єктивних дже- рел, спричиняють паніку і чутки, посилюють агресивність натовпу тощо. На зорі “офіційного” формування науковості соціальної психо- логії особливості “душі” мас яскраво описували, якщо згадати, Г.Лебон, Г.Тард, З.Фрейд, пізніше — С.Московічі та інші дослідники. До речі, не здаються випадковими свідчення про початок власне нау- кових розробок соціальної психології з аналізу тематики, присвяченої насамперед колективним формам поведінки. Достеменне вивчення специфіки і механізмів соціально-духовного існування людей в соціу- мі не менш актуальне, ніж копітке дослідження матеріально- економічних умов життя взагалі. Але будь-які нові трансформації сус- пільства лише підвищують відповідальність за роботу засобів масової комунікації, адже йдеться про потужне знаряддя, що може перетвори- ти мирних громадян на розлючену масу дикунів і навпаки — інтегру- вати до рівня цілого окремі соціальні частки. Поведінка натовпу асоціальна. Ця теза додатково підкреслює своєрідність утворення суспільного, не тотожного елементарному збі- льшенню кількості людей для того, щоб вважати їх підмурком соціу- му. Втім “віртуальна” влада ЗМК базується на фіксації розмаїття реа- льних стосунків в соціальній структурі. Підтвердження тому— конк- ретизація функцій засобів масової комунікації в суспільстві. Ці функції демонструють не тільки специфіку механізмів втілення принципових настанов роботи ЗМК, але й цілі та наслідки такої роботи. Безумовно, інформативна функція визначає суттєве призна- чення засобів масової комунікації як таких, що керують розмаїттям програм соціально-психологічного впливу на громадян країни. Нор- мативна функція регламентує надходження інформації, сприяє фор- муванню і коригуванню ціннісних систем, актуальних для відповідно- го періоду розвитку людини і соціуму. Власне пізнавальна функція свідчить про залучення могутнього для когнітивної переробки матері- алу, який циркулює в текстах ЗМК зі сфери загальнолюдських знань і надбань в цілому. Ефективність прийняття такого матеріалу аудиторі- єю грунтується не просто на засадах репродуктивності повідомлень. Стимуляція проблемного мислення реципієнтів — передумова дійсно формуючого впливу відповідної інформації. Втім не тільки раціональний компонент психіки актуалізова- ний ЗМК. Підтвердження тому — рекреативна і компенсаторна фу- нкції роботи засобів масової комунікації. До речі, саме ці функції в прагматичному забарвленні певних стратегій існування і організації ЗМК найяскравіше об’єктивовані саме в українському медіа-просторі. СЕМИОТИЧЕСКИЙ РАКУРС РАССМОТРЕНИЯ СОЦИАЛЬНЫХ ФУНКЦИЙ ПОРНОГРАФИИ Стадник В.А., г.Киев Как отмечал А. Адлер, в периоды выраженных социальных перемен, когда царит настроение бессмысленности жизни, сексуально- сти придается чрезмерное значение. Общественный кризис сопровож- дается кризисом психосексуального развития, что стимулирует фор- мирование новых представлений о нормах и отклонениях сексуального поведения, в том числе и такого его аспекта, как порнография. После- дняя, как явление в жизни общества, имеет вековые традиции. В чем же секрет столь длительного функционирования данного явления и какова его социальная роль? Одна из главных особенностей современной порнографии — в ее абсурдном акценте на документальности изображаемого, призван- ном подчеркнуть абсолютную истинность предоставляемой информа- ции. Такая подчеркнутая непосредственная связь с действительностью объединяет ее с наиболее древними религиями, подобными католици- зму, исламу, буддизму. Все эти религии использовали свой сакраль- ный язык и свою сакральную иконографию, которая, как считалось, обеспечивала единственный доступ к религиозной правде и священ- ным значениям. Эти языки, подобные латыни, в пору расцвета своей религиозной значимости уже не использовались как живые языки об- щения. Их наиболее важная особенность состоит в том, что они расс- матривались как исходящие непосредственно от самого божества, аб- солюта. Эти языки не являлись средством представления божествен- ной реальности, религиозной правды, а лишь обозначали, вычленяли, маркировали ее в информационном пространстве. Они были доступны лишь немногим избранным и, как отмечалось выше, практически не использовались в качестве средства повседневного общения. Однако их константность и монопольное право доступа к правде делали эти языки способными на протяжении столетий объединять различные государства с абсолютно разнородным социальным составом, включа- вшими богатых и бедных, грамотных и безграмотных, людей разных народных традиций. Благодаря данным языкам религиозная правда продолжала исходить из одного древнего источника, становясь досту- пной совершенно различным людям и не подвергая сомнению реаль- ность его существования. Приведенные обобщения, описывающие основные функции священных языков, указующие пути к истине, мо- гут оказаться полезными и для понимания того, как функционирует порнография. Порнография не является неким признанным, неизменным древним источником истины, поэтому такое ее свойство требует более пристального рассмотрения. Если, к примеру, латынь обеспечивает постоянный путь к ре- лигиозному спасению, то что же обеспечивает порнография с ее навяз- чивой идеей подлинности? Довольно спорный, но интересный ответ на этот вопрос предложили радикальные феминистки (Dvorkin A., 1981). Они считают, что порнографическое представление женской сексуаль- ности дает определение того, кем женщины являются в своей глубин- ной сущности. С учетом особенностей женщин, демонстрируемых в порнографической продукции, напрашивается вывод о том, что жен- щины — это группа в обществе, чья природная сущность требует по- давления и насилия. По мнению радикальных феминисток, порногра- фия поддерживает веру общества в то, что женщины должны быть подавляемы и что эта потребность является определяющей характери- стикой их рода. Принуждение и убеждение женщин в естественной необходимости исполнения ими подобной роли помещает их в социа- льные границы, нарушение которых якобы противоречит их истинной женской природе. Продолжая свои рассуждения, радикальные феминистки де- лают намного более существенный вывод о том, что порнографическая сексуальность играет интегральную роль в создании структуры маску- линной идентичности. Следовательно, чтобы воссоздать структуру социального вли- яния порнографии, ее следует рассматривать на нескольких уровнях социальной структуры мужского доминирования. Причем рассмотре- ние высшего уровня мужского доминирования требует проведения анализа порнографии на уровне ее религиозного значения. Приведенное соответствие признаков порнографии и древних святых языков, с нашей точки зрения, указывает на то, что порногра- фия может действовать как язык истины в его собственном праве. Это подтверждается отмеченной выше идеей аутентичности, подлинности предоставляемой информации. Известная международная понятность порнографии — еще одно подтверждение ее подобия святым языкам. Американцы, европейцы и азиаты находятся в разных информацион- ных пространствах. Образы, подобные порнографии, имея региональ- ное своеобразие, в то же время обеспечивают интегральный доступ мужчин во всем мире к закодированной — “священной” правде. Соо- бщество, объеденённое с помощью “священного” языка, таким обра- зом, расширяется благодаря большему, чем когда-либо, количеству мужчин, допущенных к группе доминирующих, и большим, чем когда- либо, количеством молодых женщин, определенных в их смысловой потребности и желании быть подавленными. Это, вероятно, наиболее проникающая, охватывающая глобальное сообщество характеристика. И это объединение происходит прежде всего через закодированный символический истинностный язык. Эта динамика священного языка работает непосредственно не только в тексте и фотографии/иконографии, но также и через важность ритуальных внутренних пространств и церемоний, в которых любой член общества может быть лично заверен в священном значении своей мужественности, поскольку признается абсолютная правда его жела- ния доминировать (Duff B., 1998). Древние святые языки, подобно латыни, классическому арабс- кому языку, пали или китайскому, поддерживают свою эзотерическую, культовую ценность только благодаря экзотичности, идущей от их древнего происхождения, подразумевающего доступ к религиозной правде. Сказанное также справедливо и для религиозной иконогра- фии. Оно объясняет любопытную практику, общую для витражей сре- дневековых церквей и живописи ранних итальянских и фламандских художников, нанимаемых богатыми господами для воссоздания биб- лейских сцен с участием этих же господ, включаемых в изображение. Такой синьор, обычно искусно одетый в соответствующем моде того времени стиле, изображался стоящим на коленях рядом с пастухами в сцене в Вертепе. Это сопоставление стилей одежды в одинаковой сте- пени развлекательно и благоговейно. Аналогична этому история напи- сания “новоградских икон” паном Аполеком в “Конармии” И.Бабеля. Такая художественная практика подчеркивает следующее уникальное качество порнографии, уподобляющее ее святым языкам и их иконог- рафии. Древняя мощь больших религиозных сообществ была основана на концепции времени, которое игнорировало историческую причин- ную связь в пользу своего рода божественной одновременности. Что- либо, произошедшее здесь и теперь, было оцениваемо не в терминах земной цепочки событий, а в терминах ее связи с бесконечным божес- твенным провидением, показанным в древнем прошлом, но одинаково применимым к каждому моменту с тех пор и по сей день. Это объясня- ет возникновение у дворян интереса быть изображенными рядом со святыми. Иконографические ресурсы порнографии довольно обширны. В то время как целые поколения мужчин ритуально мужают через приобщение к порнографии, являющееся своеобразным причастием мужского доминирования, непрерывное обновление этого святого языка требует только того, чтобы женские модели продолжали обнов- ляться. Непрерывно повторяемое обращение к святому использованию базируется, прежде всего, на расширении знания святого языка (как и упомянутое выше одиозное искусство). Теперь священная правда му- жского доминирования доступна в развитых странах в магазинах и аптеках на специально отведенных для этого стеллажах. Желающие ощутить общность с источником высшей истины больше не должны изображать себя со святыми. Любая модель эротических фото или ви- део будет демонстрировать себя и упорно утверждать, что она нравст- венно чиста, если все фантазии и переживания приобщения к сообщес- тву мужского доминирования либо определенности смысла женского стремления к подчинению остаются внутри зрителя. Святая связь с прошлым здесь объединяется с основной особенностью капиталисти- ческого процесса, святым — неизмененным мотивом прибыли, кото- рый актуализируется снова и снова без ослабления концентрации со- циума на его подлинности. Макс Вебер давно заметил, что религиозное значение, которое преобразовало Запад, ушло, оставшись позади доминирования эконо- мики в западном образе жизни и культуре, которые возносятся как кульминация хронологии, но было фактически ядром общества холод- ного расчета, которое испытывало недостаток доступа к любой форме высшего значения. Но в той же степени, в которой культура на Западе становится ядром высшего значения, последним завладевает и секс. Сексуальное значение, пустое, как это может казаться, держится очень устойчиво и занимает место, которое осталось после религиозного значения. Таким образом, рассмотрение построения мужской и женс- кой сексуальности, с радикальной точки зрения, указывает порядок вещей для понимания социальных основ порнографии Если сексуальное значение заменило религиозное на Западе, то это указывает глубину, на которой следует проводить анализ для понимания структуры мужского доминирования. Предложение упро- щенного решения данной проблемы, граничащего с запретом порног- рафии, может только добавить элемент мистификации и святости, ко- торые уже примешаны к порнографии. Противоположность этому — процесс демистификации порнографии, вариантом которого может служить построение системы ступенчатого санкционированного до- ступа с учетом различных степеней допустимости влияния такого рода информации на различные возрастные группы. КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СПРИЙМАННЯ ПРОДУКЦІЇ МАС-МЕДІА СУБ’ЄКТАМИ ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ Сусська О.О., м.Київ Засоби масової інформації та сукупний текст повідомлень, який ними тиражується, є невід’ємними складовими соціокультурного середовища. Саме в останньому відбувається процес, загальновизна- ний науковцями і кодифікований під назвою “духовний розвиток осо- бистості”. Контакт свідомості людини зі змістом повідомлень, які ста- новлять смислову сферу інформаційного простору України, відбу- вається згідно з закономірностями психологічного впливу в умовах масової комунікації та із урахуванням специфіки того чи іншого кана- лу транслювання інформації (в широкому розумінні — тексту масової комунікації). Визначення соціальних відносин та структури мовленнєвого спілкування в умовах масової комунікації між комунікатором та ауди- торією — одна з найважливіших цілей науково-дослідницької роботи в цьому напрямку, адже таким шляхом вирішуються найбільш значущі завдання організації (в т.ч. психологічне) масового соціального спіл- кування. Створення соціального контексту в процесі мовного впливу, який здійснюється через засоби масової інформації, набуває значно більшої ваги, ніж в ситуації безпосереднього інтерперсонального спіл- кування, тому стає дедалі актуальнішим вивчення закономірностей існування інформаційного простору та функціонування в ньому як носіїв інформації — суб’єктів інформаційної діяльності ЗМІ, так і са- мої системи ЗМІ України як такої. Аудіовізуальна специфіка телевізійного мовлення визначає комплексне (власне лінгвістичне та паралінгвістичне) сприйняття текс- тів, що відтворюються телекомунікаторами, — мовних телевізійних повідомлень. Головною їх особливістю є неможливість відокремлення чи штучного сприйняття тільки однієї будь-якої складової частини: окремо тексту або окремо зовнішнього вигляду комунікатора, його ін- тонації й т.ін., якщо ми прагнемо зберегти сприйняття телеповідом- лення (далі ТП) в цілому. З психолінгвістичної точки зору, ефективність сприйняття за- безпечується комплексною ефективністю (адекватністю) відтворення даного ТП, тобто цілеспрямованістю всіх власне лінгвістичних й па- ралінгвістичних компонентів завдання телекомунікації. Як і в міжособистісній комунікації, в системі масової ко- мунікації головними структурними компонентами мовленнєвої дії, в даному випадку ТП, є оцінка ситуації, вибір мети дії та засобів, найбільш адекватних з огляду на автора ТП завданню і комунікативній ситуації мовлення. Таким чином, мста моленнєвої дії вирішується в пошуках відповіді на запитання: ЩО сказати, мета — це формування задуму висловлення. Мета висловлення, відповідно, стимулюється вимогами, що виникають завжди одночасно, в єдиному мотиваційно- цільовому комплексі моленнєвої дії. У процесі моленнєвої діяльності паралельно виявляються два самостійних її різновиди: 1) створення засобу впливу — мовного ви- твору (тексту ТП) й 2) безпосередній вплив за допомогою обраного засобу на телеглядача, який сприймає ТП. Треба додати, що сам про- цес впливу, інакше відтворення тексту ТП, має, в свою чергу, ряд складових. У комунікативній мовленнєвій діяльності обидва її різновиди не можуть бути відокремлені один від одного, тим більше не можна відокремлювати складові процесу відтворення тексту ТП, тому що ТП в будь-якому випадку — це видима й чутна діяльність комунікатора, тому що безпосередній вплив практично зведений до подання комуні- катором тексту і самого себе. Текст — це не повідомлення, а лише певна його частина, “вер- бальна продукція”, на яку сам комунікатор ніби покладає функцію впливу, тобто це той компонент поведінки, який він сам суб’єктивно згодний називати “повідомленням”. З цієї точки зору найактивніше впливають такі тексти, автори яких прагнуть максимально відкрити самовиявлення, до посвячення телеглядача в проблеми, що мають для них велике особисте значення. Загальносуспільствознавчий підхід до вивчення цієї проблеми сьогодні, безумовно, не може задовольнити дослідника, тому ми пере- дбачаємо звертатись до комплексу знань, вироблених суміжними нау- ками: соціологією, політологією, теорією комунікації, психологією, соціальною психологією та ін. У колі цієї проблематики особливу ува- гу привертають засоби та прийоми, за допомогою яких комунікатор у процесі масової комунікації здійснює “перетягування на свій бік” ау- диторії, примушує ту діяти в потрібному йому напрямку. Йдеться про способи створення комунікатором за допомогою цих засобів власного іміджу — набору показників (не має значення, реальних чи вигада- них), котрі характеризують комунікатора в очах суспільства. Ступінь та рівень застосування цих прийомів і засобів дає підстави говорити про маніпулювання аудиторією. Сама тема маніпуляції, зокрема в соціології, є мало- дослідженою. Щодо неї Ю.Хабермас виділив у своїй типології соціа- льної дії два головних різновиди соціальної дії — комунікативну й стратегічну. Стратегічна дія, на його думку, спрямована не на досяг- нення консенсусу або спільної мети (як у випадку комунікативної дії), а на успіх суб’єкта, котрий здійснює вплив. Стратегічна дія є моноло- гічною, на відміну від діалогічної комунікативної. Вона може бути відкритою або прихованою (латентною) — саме в цьому випадку най- більш яскраво виявляється її маніпулятивний характер. За Ласвелом, управління колективними настановами через маніпуляцію символами являє собою пропаганду. Оскільки в розумінні Ю.Хабермаса кому- нікативна дія — це взаєморозуміння суб’єктів, якого досягають шля- хом лінгвістичного обміну, масову комунікацію, котру ми тут намага- ємося розглянути в рамках його термінології, правильніше було б ви- значити як “псевдодіалогічні” відносини, адже вона конструюється спотвореним комунікативним актом. Відповідно, Н.В.Костенко було виділено таку дилему: “Механізми та правила конструювання значень і смислів інтерсуб’єктивної комунікації принципово не збігаються з правилами та механізмами конструювання масової комунікації. Якщо в першому випадку атомарною структурою є комунікативна дія, спря- мована на досягнення розуміння об’єкта, то в другому — стратегічна дія спрямована на успіх. Тип соціальної дії неминуче символічно від- творюється у змісті комунікації”. Сутність масової комунікації як стратегічної дії чудово може проілюструвати значення реклами, котра розглядається тут як специ- фічна інформація, що є феноменом сучасного соціуму і виробляється певними суспільними структурами для впливу на масову свідомість. Специфіка прояву маніпуляції в масовій комунікації найпрос- тіше і найлаконічніше розкривається в такому визначенні: маніпуляція — це “прихований вплив на здійснення вибору” (Прото Л.). На наш погляд, це найбільш влучна постановка питання в широкому плані. Комунікатор, вступаючи у взаємодію з аудиторією в процесі створення та через посередництво іміджу або комунікативних дій за допомогою певних прийомів, має на меті таємно (принаймні не явно) вплинути на вибір дій аудиторією, прагнучи цим досягти своїх цілей. Маніпуляція, за Е.Л.Доценко, як особливий процес, має такі ознаки: 1) вплив; 2) стосунки з реципієнтом для досягнення своїх цілей; 3) прагнення отримати односторонню вигоду; 4) прихований характер впливу; 5) використання сили, гра на слабких місцях; 6) майстерність застосу- вання. Усі ці характеристики тією чи іншою мірою присутні в маніпуляції і становлять її суттєві риси. Можна навести ще одне по- казове визначення маніпуляції: “дії, спрямовані на “прибирання до рук” іншої людини, котрі виконуються так майстерно, що у неї ство- рюється ілюзія, що вона керує своєю поведінкою”. В нашому випадку специфіка маніпуляції значною мірою полягає в тому, що, вдаючись до психологічних механізмів маніпуляції, комунікатор вимушений діяти насамперед у соціальному середовищі, маніпулюючи саме соціальними характеристиками. Хоча механізми маніпуляцій мають соціологічну природу, проте в основі маніпулятивного впливу лежать значною мірою пси- хологічні чинники. Маніпулятивний вплив має: спрямування, мету, результат (наприклад, метою та результатом успішного маніпулятивного впливу у випадку політичного діяча можуть бути віддані за нього голоси ви- борців). Проте, як зазначалося вище, маніпулятивний вплив здійсню- ється приховало і так, що в разі його успіху аудиторія, прийнявши пе- вне рішення під впливом маніпулятора, вважає його (рішення) своїм власним, так, ніби воно було прийняте без будь-якого втручання з боку інших. З огляду на це ми можемо говорити про певну небезпечність маніпулятивного впливу як на соціальному, так і на психологічному рівнях його дії. СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ІДЕЙНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВЛАДИ Тімченко О.В., м.Харків Ідейно-психологічна діяльність влади зводиться до внесення ідеології у свідомість людей в конкретних умовах. Така ідейно- психологічна функція виконується за посередництва трьох основних видів пропаганди: наукової, масової та практичної. Розглянемо їх. Наукова пропаганда впливає на масову свідомість за допомогою абстрактно-раціоналістичних теорій і прагматично зорієнтованих концепцій, які пояснюють і обгрунтовують розвиток і функціонування суспільства в сучасному світі. Вона ведеться в процесі гуманітарної освіти, викладання суспільних дисциплін та ін. Головним у цій діяльності є постійне оновлення теорій і концепцій, приведення їх у відповідність із дійсністю, що змінюється, використання новітніх прийомів і засобів внесення їх у свідомість мас. Масова пропаганда впливає на свідомість громадян за допомогою образних суджень, наочних уявлень і психологічних явищ, як відображають практику функціонування та розвитку суспільства, навколишнього світу. Масова пропаганда проводиться через систему виховання, професійної освіти (викладання спеціальних дисциплін), масових ко- мунікацій (преса), громадської реклами (виставки, меморіальні ком- плекси, світові рекорди, досягнення, музеї), виробничої реклами (екс- позиції кількості та якості споживчих товарів та послуг), масової куль- тури (ТБ, радіо, естрада, музика, живопис, белетристика), масового спілкування (свята, розваги, церемонії, ритуали, кампанії). В цілому масова пропаганда є чимось на зразок пропагування загальними істинами, але істинами повсякденними, життєвими, часто формальними і підкріплюваними спеціально відібраними і виграшно поданими громадсько-політичними заходами. Сприйняття і засвоєння закладеного в них змісту веде до залучення громадян до різних сторін політичної дійсності. Політичні аргументи і факти тоді набувають для індивіда достовірності і переконливості, коли вони стосуються не тільки розуму, але й почуттів. Підкорюючи собі політичні почуття й емоції, політичні знання трансформуються в політичну віру, лояльність, прихильність. Тому при вдосконаленні логічних, раціональних форм політичного навчання правлячим колам не можна нехтувати наочними, образними й емоційними способами внесення політичної культури в свідомість людей. Почуття, емоції, відчуття, що викликані подіями, служать стійкою основою засвоєння інформаційно- настановчого матеріалу. Практична пропаганда доповнює наукову і масову пропаганду. Це відбувається шляхом зміни суспільного буття, створення і підтримки повсякденних умов існування людей, їх способу і якості життя та діяльності. Тобто відбувається політична соціалізація громадян у потрібному напрямку. Керування людською поведінкою тут здійснюється через зміну об’єктних умов, які впливають, у свою чергу, на зміну свідомості. Відбувається контроль способу дій людини шляхом: а) зведення до мінімуму і взагалі стирання тієї частини буття людей, яка відноситься до неприпустимих умов життя; б) зусилля правлячих кіл спрямовуються на те, щоб реальне становище людей та їх життєвий досвід не підводили їх до усвідомлення необхідності радикального розриву із суспільною системою, життєдіяльністю на виробництві, в побуті та політичному житті. Здійснюється все перелічене вище за допомогою економічного і соціального впливу. У цілому ж всі види політичної пропаганди, з яких наукова і масова впливають на свідомість нібито зверху, через спеціально організовану інформаційно-пропагандистську систему, а практична громадська — знизу, від самої дійсності, концентрують на масовому сприйнятті весь потік суспільно-політичної інформації, цілком охоплюючи суб’єктивний зміст людської свідомості в її теоретичному і буденному, раціональному й емоційному проявах. У результаті в сучасному висококонцентрованому суспільстві всі сфери його життєдіяльності — як власне ідеологічні (наукові і бу- денні теорії, погляди й уявлення), так і практичні (соціально- економічні і політичні процеси) — служать засобом формування сві- домості, прийняття існуючого суспільно-політичного устрою, схва- лення конкретного політичного курсу. Пропаганда будується з ураху- ванням внутрішніх соціально-психологічних станів масової свідомості, які відображають багатоманітні способи розуміння і оцінки громадя- нами дійсності. Вона орієнтується на весь спектр ідейно- психологічних характеристик людей. Політичні кола намагаються фо- рмувати і підтримувати в свідомості громадян загальне прийняття і схвалення політичної влади. Їх мета — спонукати людей визнавати її в цілому, для чого фіксується увага громадян на основних напрямках політичної діяльності, для зведення в єдине ідеологічних і практичних настанов індивідів на основоположній ідейній основі. РЕЧЕВЫЕ ПРИЕМЫ САМОПРЕЗЕНТАЦИИ ПОЛИТИКА Фролов П.Д., г.Киев Со времен античности известна крылатая фраза Сократа: “За- говори, чтобы я тебя увидел”. Действительно, речь человека — могу- щественное средство составить о нем представление. Для политичес- кого деятеля слово — важнейший инструмент влияния на людей. Язы- ковой имидж представителя политической элиты, парламентария или депутата занимает далеко не последнее место в борьбе за электорат. Сформировать имидж политика без его собственного участия, “заочно”, используя усилия лишь тех, кого принято относить к коман- де имиджмейкеров, просто невозможно. Политик должен уметь “пода- вать” себя. К числу весьма выразительных средств самопредъявления относится речь. В зависимости от того, что и как говорит политик, он может восприниматься как сильный и решительный или же, напротив, слабый и безвольный, открытый и располагающий к себе или же за- крытый и вызывающий недоверие. Используя соответствующие инто- нации, слова и выражения, расставляя логические ударения, он созна- тельно или непроизвольно формирует в сознании слушающих его лю- дей определенный образ себя самого. Представление о личности отп- равителя сообщения формируется даже в том случае, если он невидим и неслышим, а представлен, например, написанным или напечатанным текстом. Формирование такого представления возможно лишь посто- льку, поскольку между языком и личностью существует тесная взаи- мосвязь. Значительную роль в создании образа личности отправителя сообщения, по-видимому, играет употребление им тех или иных слов, синтаксических конструкций и грамматических форм. Даже фонетиче- ские особенности употребляемых слов способны существенно повли- ять на образ объекта, формирующийся в сознании потребителей соот- ветствующей информации. В многочисленных работах, посвященных проблеме восприя- тия человека человеком, практически обойденной оказалась тема вос- приятия личности говорящего по его речи. В работе А.А.Бодалева, посвященной этой проблеме (Межличностное восприятие и понима- ние. — В кн.: Личность и общение. — М.: Педагогика, 1983) говорит- ся: “В создании впечатления о воспринимаемом человеке большую роль играет и его речь. Как мы знаем, и устной и письменной речи лю- бого человека присущ ряд индивидуальных особенностей. К ним отно- сятся характерная для данного человека скорость речи, длина фраз, типичные для него конструкции предложений, использование прила- гательных, наклонений глаголов, употребление жаргонных словечек, метафор, грамматические ошибки и оговорки, расстановка ударений и пр. Стиль речи, характерный для воспринимаемого человека, оценива- ется другой личностью с точки зрения соответствия определенным речевым эталонам, сформировавшимся у этой личности, и сказывается на общем мнении, которое складывается у нее о воспринимаемом че- ловеке”. Нас интересует, как люди, воспринимая текст, могут “реконс- труировать” личность его автора. В имидже политика мы различаем несколько составляющих. Одна из них представляет его идеологическое лицо и определяет его как “коммуниста”, “демократа”, “либерала”, “националиста”. Другая составляющая дает информацию о его личностных особенностях. В одних случаях политику бывает выгодно подчеркнуть свою принадлежность к определенному идеологическому течению, а в дру- гих, наоборот, ее приходится скрывать, представая перед электоратом в виде “политика здравого смысла”. Особенности языка сообщения информируют нас об образова- тельном уровне автора, его интеллектуальном потенциале, социальном происхождении. Влияние на процесс формирования образа коммуникатора указанных переменных достаточно сложно и самими реципиентамими не рефлексируется. Внимание слушателей, равно как и читателей, практически всегда сосредоточено на содержании, а не на форме из- ложения. Это открывает определенные возможности для скрытого управления процессом формирования образа отправителя сообщения. Эффективность такого скрытого управления представляется довольно высокой, поскольку оно свободно от контроля со стороны сознания реципиентов. Однако, создавая сложные построения из слов, политик, подо- бно своей аудитории, тоже не отдает себе отчета в том, каким образом эти слова и построения оказывают влияние на восприятие его собст- венной личности читателями или слушателями. Главной своей задачей он в большинстве случаев считает необходимым вызвать нужное ему отношение к обсуждаемому вопросу. То, как в результате использова- ния того или иного слова, выражения, той или иной синтаксической конструкции будет восприниматься лично он, политик, как правило, не прогнозирует. Непродуманное, непроизвольное, спонтанное употребление тех или иных слов, тех или иных синтаксических конструкций и грам- матических форм тем не менее в ряде случаев может быть чрезвычай- но эффективно. Однако такое возможно лишь тогда, когда политик обладает развитыми навыками вербальной самопрезентации, основан- ными на безошибочной языковой интуиции. Мы же ставим перед собой задачу выделить и показать ясно и отчетливо то, что люди, обладающие даром представлять себя в нуж- ном свете с помощью слов, делают интуитивно, и сформулировать на этой основе правила, которые каждый желающий может выучить и применять вполне осознанно. В данном сообщении будут рассмотрены лишь некоторые из возможных языковых средств оказания на реципиентов скрытого вли- яния. Предлагаемый перечень служит скорее целям проиллюстриро- вать сказанное, поскольку не претендует на полноту и должен быть дополнен в ходе дальнейшего как теоретического, так и эмпирическо- го анализа. В качестве оснований классификации способов самопрезента- ции посредством системы языка может быть использован как собст- венно лингвистический инструментарий (грамматическая форма, син- таксическая конструкция и т.п.), так и психологический результат ис- пользования оного: личностные качества, эмоциональные состояния, убеждения, мотивы и т.п. На сегодняшний день в соответствующей литературе достато- чно подробно описан структурирующий эффект таких языковых инст- рументов, как выбор слов и выражений, создание новых слов и выра- жений, выбор активной или пассивной грамматической формы, выбор последовательности элементов, выбор скрытых или подразумеваемых предпосылок. При составлении памяток и практических рекомендаций целе- сообразнее структурировать способы самопрезентации исходя из того психологического портрета автора сообщения, который вероятнее все- го сложится в сознании реципиентов под влиянием услышанного или прочитанного текста. Так, например, тот, кто хочет прослыть достаточно эмоциона- льным человеком, при оценке событий, предметов, явлений, людей должен не ограничиваться фразами типа “в этом что-то есть”, а как можно чаще употреблять прилагательные в превосходной степени: “чудесно”, “превосходно”, “замечательно” или “отвратительно”, “по- дло”, “омерзительно”. Для демонстрации собственной силы, превос- ходства над “противником” по переговорам лучше всего подойдут гла- голы повелительного наклонения: “давайте”, “предлагайте”, “покажи- те”, “скажите” и т.п.; местоимения первого лица единственного числа: “Я” (думаю, полагаю, считаю), “МНЕ” (кажется, представляется) с одновременным избеганием безличных форм и форм местоимений первого лица множественного числа: “есть мнение”, “мы думаем” и т.п. Вполне оправданными будут категоричные высказывания: “Я АБСОЛЮТНО уверен”, “всегда”, “никогда”, “ни за что” и т.п., а также слова и выражения, указывающие на приоритет собственных интере- сов над интересами партнера. Для того, чтобы подчеркнуть свою образованность, презенто- вать себя как “профессионала”, многие стремятся использовать науч- ную терминологию. Однако данный прием не является универсаль- ным. Нередко перегруженность сообщения незнакомыми и непонят- ными научными терминами способна вызвать у слушателя (читателя) негативную реакцию. Их неоправданное использование в ряде случаев способно породить отношение к автору сообщения как к заумному, оторванному от реальной жизни “схоластику”. Даже постоянное повторение слов-вставок, не несущих значи- мой содержательной информации, слов-наполнителей вроде “не прав- да ли?”, “так сказать” и т.п., могут быть весьма показательными и со- держательными сигналами, поскольку они очень точно отражают эмо- циональную установку человека. Всего лишь в нескольких фразах та- кие определенные, “выдающие человека” выражения могут повторять- ся столь часто, что позволяют познать образ мыслей и переживаний говорящего. “Да” и “нет” в словесных выражениях могут проявляться в за- маскированном виде, но они порой делают образ или манеру пережи- вания человека более очевидными, нежели прямо высказываемые им его утвердительные или отрицательные точки зрения. Приятие, согласие, утвердительный ответ и неприятие, отри- цательный ответ могут быть выражены на различных аффективных ступенях. Сухое, деловитое “да”. Подчеркнутое, усиливающее подтве- рждение “совершенно верно”, “именно так”, “точно”, “правильно”. Поощряющее “отлично”, “очень хорошо”, “замечательно”. Демон- страция своей полной захваченности чувствами и, тем самым, способ- ности к наиболее интенсивному выражению чувств требует использо- вания превосходных степеней: “великолепно”, “выше всяких похвал”, “сногсшибательно”. Деловитое “нет” может возрастать до критической оценки (“неправильно”, “не соответствует”, “исключено”) или вырастать до дисквалификации (“плохо”, “неразумно”, “безрассудно”, “неумело”, “глупо”). Деловитая квалификация может переходить в субъективное эмоциональное выражение собственного возмущения: “абсолютная бессмыслица”, “не может быть и речи”, “ужасно”, “отвратительно”, “страшно”. Высшая степень неудовольствия, несогласия может приоб- ретать оттенки отвращения. Тот, кто часто употребляет такие слова, показывает, что его установка на неудовольствие является его жизнен- ной позицией, его образом жизни, а это дает основания квалифициро- вать такого человека как брюзгу. Выражения типа “Против лома нет приема” или “Тут уж ниче- го не поделаешь” способствуют формированию впечатления о гово- рящем как о покорном и безропотном улиткоподобном существе со слабым “Я”. Выражать свое согласие можно артикулированным “да” и гну- савым “угу”. Можно сказать “нет”, а можно “не-а”. Среди других параметров, которые оказывают влияние на процесс “реконструирования” личности автора вербального сообще- ния, назовём грамматическую правильность речи, ее связность, богат- ство и разнообразие используемого словаря, темп говорения, интона- ционное богатство, недостатки произношения и т.п. Накопленные на сегодняшний день научные данные относите- льно закономерностей вербальной самопрезентации позволяют соста- влять своеобразные памятки или рекомендации, содержащие описание шаблонов вербальных проявлений определенных психологических качеств. Их использование может быть весьма полезно как самим по- литикам, так и обслуживающих их психологам. ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ В ПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ СОЦІУМУ Чайка В.В., м.Київ Функції засобів масової інформації можна вважати раціональними у тому випадку, якщо вони відповідають (або прямують до цього стану) характеру та особливостям політичного, соціокультурного та іншого розвитку. Тобто мас-медіа покликані сприяти соціально ефективній організації суспільства, враховувати економічні можливості як держави загалом, так і активних носіїв соціальних цінностей. Як суспільний політичний ресурс довіра до засобів масової інформації дещо зростає. Так, за даними Інституту соціології НАН України, у 1999р. засобам масової інформації довіряли 26% опитаних (1994р. — 20%). Це свідчить про виняткову важливість преси та носіїв електронної інформації як продуктивних сил у сфері формування масової свідомості, як активних учасників творення нової політичної інфраструктури. Така констатація зумовлена тією обставиною, що саме вони мають здатність перетворювати, збагачувати політичний потенціал суспільства, змістовно реалізовувати взаємодію з владними органами. По суті, можна вести мову про випереджальне відображення, коли за допомогою засобів масової інформації відбувається розподіл рольових функцій, соціальний обмін діяльностями на ґрунті інтересів людей. Таким чином, соціально- перетворювальне відображення та розуміння суті явища є засобом пошуку інформаційної моделі, що потім реалізується у політичному просторі соціуму. Політичний простір реально складається з багатьох окремих просторів — партійних, адміністративних, групових, державних тощо. Визначення взаємного розташування, поєднання або протиставлення цих просторів і сукупного простору дає змогу створювати більш повне й динамічніше уявлення про реальну, а не нормативну політичну систему країни. Її дійсний політичний простір є рухливим та змінним, у ньому виникають потоки подій та впливів, осередки напруженості та затоки спокою. Це живе, пульсуюче тіло політики. Ю.Хабермас виокремлює три типи комунікативних актів — констативні, експресивні та регулятивні, тобто зводить комунікацію до трьох головних функцій. Перший претендує на істинність, другий — на суб’єктивну правдивість (щирість), третій — на правильність (виправданість) з точки зору нормативного соціального порядку. Різні види комунікації, згідно з Ю.Хабермасом, дають різні можливості для досягнення суспільного і політичного консенсусу. Що стосується масової інформації XX ст., то він вважає, що, ставши комерційним починанням, вона перетворюється на вправно кероване політичне шоу, яке маніпулює “деполітизованим населенням”. Останнє є прихованим управлінням політичною свідомістю та поведінкою людей з метою примусити їх діяти (або не діяти) всупереч власним інтересам. У сучасному світі теорія і практика політичного маніпулювання одержали достатньо глибоку наукову розробку та ши- роке практичне застосування. Загальна технологія загальнодер- жавного маніпулювання, звичайно, грунтується на систематичному впровадженні у масову свідомість соціально- політичних міфів — ілю- зорних ідей, які утверджують певні цінності та норми і сприймаються переважно на віру, без раціонального критичного осмислення. Одним з важливих засобів усвідомленого, раціонально осмис- леного включення індивіда у політичний простір є його соціалізація та інкультурація у суспільстві, яка дає можливість вільно розуміти, вико- ристовувати та варіативно інтерпретувати всю інформацію, котра ста- новить норму homo politikus у певному середовищі. У цьому розумінні можна казати про формування політико-психологічної компетентної особистості. У цьому феномені можна виокремити такі компетентності: 1. Стосовно інституційних норм соціуму — головних соціальних інституцій, економічних, політичних, правових, культурних структур, установ, ієрархій. 2. Стосовно конвенційних норм соціальної та політичної регуляції — національних та ідеологічних традицій, домінуючої моралі, світогляду, цінностей та оцінних критеріїв, норм партійного етикету тощо. 3. Стосовно актуальних зразків політичної престижності — іміджу партії та її лідерів, символів, політичних статусів, програм тощо. 4. Компетентність, яка відображена у рівні повноти та свободи володіння соціально-політичною інформацією. Але поряд з інформацією, де відбувається “інтеракція обличчям до обличчя”, існує також опосередкована інформація, яка має свої особливості: — компонентами мас-медіа є неадекватні та стратегічні використання мови і інших знакових систем. Маніпулятивні інтенції стигматизовані, а тому латентні. Оскільки такі інтенції не можуть претендувати на законність, вони спричиняють дії, що маскуються під акти з легітимними завданнями; — знакова дія у масовій інформації виконується в одному контексті, а сприймається в іншому. З цієї причини суб’єкти засобів масової інформації точно не знають, чи виконали вони свої комунікативні завдання, а аудиторія не знає, чи побачила (почула) вона в діях цих суб’єктів ті завдання, що малися на увазі; — опосередкована інформація відрізняється від безпосередньої відсутністю спонтанності, знакова дія підготовлена у ній заздалегідь. Вона розпадається на дві частини: процес підготовки та продукт, який після виходу у світ починає жити своїм життям. Засоби масової інформації існують як мозаїчний набір комунікативних дій, кожна з яких має суб’єкта (суб’єктів) і “пакет домагань” та інтенцій (одна з них домінує). Конструювання реальності у мас-медіа краще розуміти не як створення її “віртуального” дублікату, який втрачає зв’язок з дійсністю, а як: а) препарування цілісної реальності та оформлення її у певні смислові поняття, символи, образи; б) використання реальності для різних цілей, у тому числі й “відображення” їх у програмах дій акторів політичного простору. СОЦІОПСИХОДІАГНОСТИЧНА ПРОГРАМА CТРАТЕГІЙ ВПЛИВУ НА МАСОВУ СВІДОМІСТЬ У ПЕРІОД ВИБОРЧИХ КАМПАНІЙ Чередниченко О.Т., Омелаєнко І.Б., м.Київ Однєю з найважливіших передумов успішного перебігу вибо- рчих кампаній є проведення різноманітних соціологічних опитувань. На жаль, у них фіксуються переважно виявлені феномени і не заторку- ється їх внутрішній зміст та глибинна пов’язаність окремих фактів. Розроблена й апробована нами соціопсиходіагностична програма сприяє позитивному розв’язанню цієї проблеми. Програма складається з трьох основних блоків. 1. Специфіка соціопсиходіагностичного вимірювання ста- нів масової психіки та поведінки: а) визначення поверхових, мінливих нашарувань у масовій психіці як чинників певних форм активності соціальних груп: ? атитюдів, формування яких зумовлюється поточними со- ціальними ситуаціями (розстановкою політичних сил, тематичною орієнтованістю ЗМІ, настроями різних верств населення; ? найбільш виразних конфліктних диспозицій, спричинених активністю найвпливовіших опозиційних структур та їхніх лідерів; ? психофізичних станів населення, зумолених дією природ- них та господарських факторів; б) визначення відносно усталених атитюдів та поведінкових стереотипів, зумовлених глибинними факторами (архетипами), віко- вими, професійними, культурними, статусними особливостями: ? очікувань, зумовлених місцевими традиціями; ? очікувань, зумовлених загальними етносоціальними чин- никами; ? очікувань, пов’язаних із можливостями актуалізації зага- льнолюдських орієнтацій, цінностей; в) визначення “лакунарних” зон, що можуть сприяти форму- ванню відповідника соціальним запитам. 2. Особливості побудови систем і послідовностей соціаль- но-психологічного впливу на основі систематичних соціо- психодіагностичних вимірювань: а) побудова підструктури іміджу Х відповідно соціопсиходіа- гностично визначених найбільш мінливих очікувань масової психіки, зумовлених поточними соціальними ситуаціями (наприклад, доміную- чими в певний проміжок часу в масовій свідомості політичними на- становами, орієнтаціями, поведінковими стереотипами лідерів полі- тичних структур; б) побудова підструктури стрижневих характеристик іміджу Х відповідно до усталених атитюдів різних верств населення з ураху- ванням їхніх вікових, професійних, культурних, статусних, етнопси- хологічних чинників; в) динамічне соціопсиходіагностичне дослідження ефектив- ності подання іміджу Х та його корекція з метою глибинного закріп- лення в масовій свідомості і підсвідомості. 3. Визначення засобів і форм соціально-психологічного впливу в інтегративній системі закріплення іміджу Х у масовій свідомості та підсвідомості: а) інформація в ЗМІ, “круглі столи”, презентації, офіційні за- яви та виступи, інформація про вирішення конкретних практичних справ; б) “побутовий фольклор” (гасла, афоризми, анекдоти, частівки тощо); в) діяльність спеціалізованих агітаційних груп, дискутантів; г) акції підтримки громадських ініціатив; д) організація громадських територіальних приймалень; е) cтворення структур громадських дорадників із представни- ків ветеранських організацій, пенсіонерів тощо; є) запровадження діалогових технологій та інших засобів спе- ціального призначення. Соціопсиходіагностична програма є структурною одиницею психологічної моделі виборчої кампанії. Вона грунтується на існуючих та спеціально розроблених методиках і процедурах проведення дослі- джень і схемах аналізу з тлумаченням одержаного матеріалу. Для цього використовуються спеціальні анкети, опитувальники, системи спосте- реження, схеми аналізу “проективних ситуацій” тощо. У діагностичних висновках містяться відомості про явища та події, вивчення яких перед- бачено дослідженням: структурні характеристики конфліктних станів громадської свідомості, закономірності впливу на неї колективної під- свідомості, чутливість до різних форм інформаційно-поведінкового впливу, тенденції в прийнятті рішення в процесі формування позицій громадян під час виборчої кампанії, ефективність агітаційно- пропагандистської діяльності опонентів тощо. ФОРМИ І МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЛІТИЧНОГО ІМІДЖМЕЙКІНГУ І РЕКЛАМИ Шевяков О.В., м. Дніпропетровськ Більше половини опитуваних респондентів не мають уявлення про політичний іміджмейкінг, а решта вважають його синонімом про- паганди. Складається враження, що фахівцям у галузі політичної пси- хології слід впроваджувати більш глибинну та ширшу рекламу своєї професії задля забезпечення хоча б її термінологічного розпізнавання. Між іншим, прийшов час зайнятися політичною рекламою са- ме психологам. На вітчизняному ринку психологічних послуг зростає конкуренція, тому форми й особливо методи забезпечення політичної діяльності можуть стати одним із найкращих інструментів такої кон- куренції. Їх мета — формування іміджу (образу, репутації) особистості або ідеології. Для цього, як правило, пропонуються системні взаємоуз- годжені акції, наприклад, сценарій вибору депутата Верховної Ради налічує до 60 “ходів”. Цим акціям та сценаріям часто-густо бракує налагодження мі- цних суспільних зв’язків, бо останні є мистецтвом створення взаємо- вигідних відносин між організацією (особистістю) та суспільством, від якого залежить успіх або поразка політичної діяльності. Суспільність розуміється як група населення, до якої існує певний інтерес (напри- клад, електорат виборчої кампанії). При цьому немає істотної різниці в тому, якого саме кандидата “висувати”, бо повинні існувати універса- льні технології, форми і методи психологічного забезпечення такої послуги. Ці технології — не винахід сучасної епохи, під різними на- звами аналогічна діяльність зустрічається в історії суспільно- економічних формацій ( чутки, поширені для деморалізації населення про слабкість або силу політичного діяча; створення образу агресора для отримання підтримки світової суспільної думки під час війни то- що). Проте існує і сучасний підхід до них з огляду на методи психоло- гічних та соціологічних досліджень ( психосемантичні дослідження, глибинне інтерв’ювання, фокус-групи і т.ін.). Справа ускладнюється тим, що інтуїтивно більшість людей є “фахівцями” в налагодженні різних відносин. Саме ця особливість і дала змогу багатьом непсихологам займатися політичною психологі- єю. Так, журналісти вважають природним продовженням своєї кар’єри прихід до політичного іміджмейкінгу й реклами. Але справжній імі- джмейкінг та реклама неможливі на інтуїтивному рівні. Випадково — так, але системно — ні. Тому хотілося б передусім застерегти політи- ків від послуг непрофесіоналів. Однак сьогодні в Україні більш актуальною є інша проблема — в суспільстві про суспільну думку згадують лише під час передви- борчих кампаній. А в “мирні часи” найпростіше питання “Чим Ви за- ймаєтесь?” викликає патологічну підозру. Лише окремі політичні діячі забезпечують заздалегідь безкоштовний “паблік рілейшенз” (PR), який ототожнюють з рекламою. Але PR і реклама навіть не “родичі”, а “су- сіди”, які повинні доповнювати один одного. Наприклад, гасло “Вибе- ри мене!” — це реклама, а сплановане бешкетування зі щасливим кін- цем, що не зникало зі сторінок газет протягом двох тижнів, — вже справжній PR. І якщо ефект від реклами можна отримати іноді майже миттєво, то від PR він приходить не одразу. Можливо, при просуванні кандидата доведеться провести його довгим шляхом від “Хто це та- кий?!” до “В ньому щось є…” і , нарешті, до “Як же я міг без нього жити?!”. Чому ми обираємого саме його? Можливо, лише тому, що ні про кого іншого не чули. Чому з двох ми обираємо першого? Можли- во, тому, що в нього є щось таке, чого немає в опонента. А чому ми таки обрали саме його? Мабуть, тому що… Самі знаємо чому. Відпо- віді на ці та інші запитання треба давати. І перше завдання іміджмейкерів та рекламістів — позиціону- вання, тобто пошук можливостей кандидата, чітке визначення його електорату. У цьому зв’язку виникає питання про вибір каналу прохо- дження інформації про кандидата. Не можна, наприклад, звертатись до члена Руху через газету “Комуніст”. Це все одно, що продавати дороге авто через журнал для акваріумістів. Інше завдання — підвищення іміджу кандидата. Притаманні йому чудові якості для електорату можуть бути неочевидними. Треба ненав’язливо і навіть непомітно розповісти про переваги кандидата. У нього, зазвичай, є конкуренти з такими ж самими привабливими якос- тями, і в такому разі електорату все одно, кому віддати голос. Для від- волікання від конкурентів існує антиреклама. А якщо кандидата хтось скомпроментував, то контрреклама — форми й засоби поновлення кредиту довіри, яким він користувався раніше. До типових форм забезпечення політичного іміджмейкінгу й реклами можна віднести сучасні рекламні публікації: статті, корпора- тивні видання, семінари, “круглі столи”, виставки, офіційні повідом- лення для ЗМІ, виступи, спонсорство, створення єдиного фірмового стилю рекламних повідомлень тощо. Найнадійнішим показником ефекту від впровадження таких форм є досягнення окресленої мети. Проте не завжди можна просте- жити причинно-наслідковий зв’язок між ними та бумом популярності кандидата. Інший засіб: ви йдете по вулиці і питаєте людей “Хто він такий?” І якщо хоч половина з них не помилиться, значить іміджмей- кери та рекламісти попрацювали непогано. І найпоширеніший метод — облік площини та змісту в газетах, на інтернетівських сайтах, часу на телебаченні та радіо, кількості та якості впроваджених PR-акцій та пропонованих ідей. Оскільки в Україні взагалі і в регіонах особливо немає свідо- мого попиту на іміджмейкінг, рекламу та PR, вартість на ці послуги ще не стійка. Хоча на Заході існує погодинна платня за послуги політич- ного психолога. Власне, вся робота за певних умов може бути й без- коштовною ( наприклад, якщо ви повідомляєте про щось дуже цікаве про кандидата). Малоймовірно, наприклад, щоб В. Жириновський завжди оплачував свою появу на екранах. Тому слід повідомляти ЗМІ про політика якомога більше. Чим більше всі (окрім податкової полі- ції) знатимуть про нього, тим успішнішою буде його політична діяльність. РОЛЬ ИНФОРМАЦИОННО-ПСИХОЛОГИЧЕСКИХ ТЕХНОЛОГИЙ В ФОРМИРОВАНИИ НЕОТОТАЛИТАРНЫХ РЕЖИМОВ В СОВРЕМЕННОМ МИРЕ Шепелев М. А., г. Днепропетровск Расширение поля демократии на протяжении второй полови- ны и особенно последней трети ХХ в. рассматривается нередко как увеличение мирного поля в международных отношениях. Однако со- вершенно не очевидно, что мы являемся свидетелями расширения де- мократии. Основной вопрос заключается на деле в том, какова сущ- ность т.н. “глобальной демократической революции”. Эйфория по поводу конца привычных форм тоталитарного общества отвлекла внимание от новых форм тоталитаризма. Совре- менное либеральное общество оказалось на поверку тоталитарным, но только иначе — более коварно, более тонко, более всепроникающе. На пороге ХХI в. появляются и активизируются факторы, бла- гоприятствующие усилению тоталитарных тенденций общественного развития. Среди них — бурное развитие поведенческих (бихевиораль- ных) наук, используемых для разработки эффективных методов и тех- нологий управления политическим (в том числе электоральным) пове- дением граждан; коммуникационная революция, открывающая новые технические возможности управления массовым сознанием и полити- ческим поведением людей; глобализация мирового развития, создаю- щая возможность беспрепятственного использования финансово- экономических и научно-информационных ресурсов для установления контроля со стороны единственной сверхдержавы или блоков ряда постиндустриальных государств над целыми регионами или даже (в перспективе) миром; обострение экологической и сырьевой проблем и, как следствие, усиление стремления к установлению контроля над де- фицитными мировыми ресурсами; ослабление рабочего и демократи- ческого движения, ограничивающего авторитарные и тоталитарные тенденции правящей элиты в ряде государств мира. Анализируя эти и другие предпосылки, В.П.Пугачев делает вывод о том, что “накануне третьего тысячелетия новые, современные формы тоталитаризма пред- ставляют все большую угрозу для свободы и демократии”. Сформированный в ходе информационно-телекоммуникационной революции новый тип коммуникационного единства придал новую силу старому соблазну тотальной власти над миром и стал отправной точ- кой процесса формирования глобальной субкультуры информационно- телекоммуникационная революция резко усилила такую важнейшую предпосылку тоталитаризма, как средства контроля над личностью. Глобальная информатизация и компьютеризация, спутниковая связь, кабельные радио и телевидение делают технически возможными не только систематическую идеологическую индоктринацию, но и управ- ление индивидуальным и групповым, массовым сознанием и поведе- нием, электронный контроль за жизнью, образом мыслей людей. Более широко происходит триумф текста над событийной реальностью, ста- тус подлинного переходит к экранам, к искусственному. Сообщение становится важнее события. Все это дополняется разрушением преимущественно стихий- ных и неконтролируемых властями или организованными группами традиционных общинных, церковных, семейных, родственных, сосед- ских и т.п. коммуникаций, ограничивающих возможности манипуля- тивного воздействия на сознание. У современного человека резко ограничились возможности для обычного общения и тем более поли- тических коммуникаций с окружающими людьми, часто он даже не знает своих соседей по лестничной площадке. Индустриализация об- щества, культивирование индивидуализма и противопоставление раз- личных социальных групп привели к атомизации общества, в котором подавляющее большинство граждан получает социально-политическую информацию почти исключительно из электронных СМИ. Формируется новый социальный тип — “постчеловек”, кото- рому другие люди не нужны и для которого само бытие в реальном мире становится помехой. М.Фуко завершает свою работу “Слова и вещи” почти афористичной фразой: “Можно поручиться — человек исчезнет, как исчезает лицо, начертанное на прибрежном песке”. Ра- дикализация потребительской утопии, требующей немедленного удов- летворения всех прихотей “эмансипированной” личности, породила ответную радикализацию технической искусственности — фантомный мир, в котором все возможно. Это мир киберпанков, транссексуалов, гомосексуалистов и пр. Такие сдвиги являются свидетельством торже- ства либерально-техницистской картины мира. Символом такого торжества стал образ гуманоида. Скрытой констатацией марионеточности, тотальной зависимости бытия “чело- века-массы” от заговора манипуляторов, т.е. тех, кто действительно соответствует гуманоидальным параметрам (асексуальность, рациона- льный интеллект, субтильность, автоматизация, вездесущность, без- жалостность), могут служить рассказы под гипнозом тысяч пациентов, внешне вполне вменяемых в обычной жизни, о том, что они подверг- лись опытам со стороны “человечков” и регулярно действуют теперь в их интересах. Показательно, что по “контактам” и “свидетельствам” лидируют США, потом — страны англоязычной Европы, далее — ге- рманоязычные страны, Скандинавия и Восточная Европа. Практически не садятся “тарелки” в странах Юга, за исключением самых вестерни- зированных. Не удивительно также, что в постсоветских странах бум гуманоидов совпадает с пиком популярности западных, мондиалистс- ких стандартов поведения и восприятия. Нельзя в этой связи не согла- ситься с мыслью А.Цветкова: “Если человек перестал стремиться к обожению, достижению светового статуса, перестал рассматривать себя как ангелический проект, он постепенно откажется и от органич- ного ему пола, класса, нации, языка на пути уподобления себя мелко- му бесу массовой культуры”. Информационно-финансовый тоталитаризм (неототалитаризм) использует специфическую нерелигиозную и псевдо-деполитизированную идеологию консьюмеризма, индивидуализма, абстрактной, негативной свободы (отсутствие ограничений для экспансии сильного) и успеха как возвышения над другими. На смену характерному для политичес- кого тоталитаризма культу личности вождя в условиях неототалитари- зма приходят культ золотого тельца, вещизм, статусность. Наряду с голым материализмом и гипериндивидуализмом они блокируют фор- мирование коллективных форм сознания и массовый организованный протест. “Ядром, системообразующим фактором идеологии информа- ционного тоталитаризма выступают ценности сохранения социального статус-кво и политической стабильности. В США подобного рода иде- ология сцементирована также идеями американской исключительнос- ти, панамериканизма и мирового лидерства (господства)”, — отмечает В.П.Пугачев. Хотя в качестве однозначно неототалитарного сегодня едва ли можно определить какое-либо государство, тем не менее неототалита- ризм представляет собой социально-политическую реальность совре- менного мирового политического процесса, проявляющуюся в разной степени как в т.н. “западных демократиях”, так и в постсоциалистиче- ских обществах. Очевидна растущая угроза с его стороны для подлин- ной демократии и свободы в XXI веке. Реалии американского политического режима свидетельству- ют о появлении нового, информационно-финансового типа тоталита- ризма, когда ведущей формой социального контроля становятся инфо- рмационные институты, и прежде всего электронные СМИ, опираю- щиеся на олигархическую финансовую власть. СМИ все больше выс- тупают не только в качестве необходимого передаточного звена поли- тического механизма, но и в роли его творца: реально происходящие события становятся общественными событиями лишь через свое меди- альное отображение. Именно СМИ сегодня задают социальный смысл происходящим событиям, программируя тем самым не только настоя- щее, но и будущее политическое поведение граждан. В этих условиях кастрированная политическая демократия (заменяемая термином “по- лиархия”) становится совсем не опасной и даже необходимой для сох- ранения нового типа социального господства, превращая те же выборы в развлекательное шоу, поддерживающее иллюзии свободы и демо- кратии. Неототалитарный режим преследует цель концентрации управления в мировом масштабе для установления контроля над пла- нетарными ресурсами. Средство достижения этой цели — насилие, источником которого является глобальный центр-лидер. В установле- нии неототалитарного мирового порядка исключительную роль играет использование информационного оружия, включающего комплекс следующих инструментов, в том числе и оружие психологическое. Психологическое оружие направлено на ограничение личнос- тных возможностей человека, искусственное снижение его потенциала разума, это достигается целой гаммой психологического воздействия. Наряду с другими видами информационного оружия, оно служит це- ленарправленному программированию человека. Так, с момента рож- дения происходит программирование на потребление алкоголя, табака и другие формы наркотизации. Информационное оружие — результат обработки высокоэф- фективных средств и методов информационно-психологического воз- действия. Это привело к тому, что в последнее время информационно- компьютерные системы стали рассматриваться и использоваться в ка- честве нового “умного” и “несмертоносного” достижения победы. По- сле войны в Персидском заливе, где массированное использование этого вида оружия показало свою высокую эффективность, вошел в широкое употребление термин “информационная война”. В 1992 г. Министерство обороны США издало директиву TS 3600.1 “Информа- ционная война”, в которой определялись основные задачи по подгото- вке к такого рода войнам. В 1995 г. вышел Устав Вооруженных сил США по информационной войне, а в Национальном университете обороны была завершена подготовка первой группы специалистов в этой области. За последние 10 лет расходы на информатику и подгото- вку к информационным войнам возросли в три раза, достигнув 20% военного бюджета США. ПОЛІТИКА І ПРОБЛЕМИ ЕТНОПСИХОГЕНЕЗУ. ПСИХОЛОГІЯ МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ ТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ПАРАДОКСИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ В ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНОМУ ВИМІРІ Арутюнов В.Х., Зирянов О.Я., м.Київ Термін “національна безпека” виражає усвідомлення вищим політичним керівництвом країни національних інтересів та їх захист у правовому полі під парламентським, судовим і громадським контролем. Парадокс — логічний термін, який визначає ситуацію гострої розбіжності із загальноприйнятою ортодоксальною думкою. В більш вузькому і спеціальному значенні парадокс — це два несумісних про- тилежних твердження, для кожного з яких є переконливі аргументи та докази. Якщо визнати одне з цих тверджень істинним, то й протилеж- не ствердження теж буде істинним; якщо визнати одне з них хибним, то й протилежне теж буде хибним. Перший парадокс національної безпеки є наслідком супереч- ливості змісту цього терміна: з одного боку, не може бути забезпечена національна безпека, якщо вона є тільки національною і не є частиною міжнародної системи безпеки. Але, з іншого боку, жодна система міжнародної безпеки не може належною мірою забезпечити безпеку всіх національних інтересів. Крім того, термін “національний” є багатозначним. Наприк- лад, існує думка, що терміни “національний” і “державний” — то- тожні. Але є також думка, що цей термін стосується лише етносу, або титульної нації. Якщо будемо дотримуватися першого варіанта тлума- чення цього поняття, то розв’язання проблеми можливе через уніфікацію термінології. Якщо дотримуватися другого варіанта тлума- чення поняття “національна безпека”, то виникає запитання: чи можна забезпечити безпеку тільки титульної нації, якщо серед громадян дер- жави є, наприклад, 20 — 30% представників нетитульних націй? Внаслідок тлумачення за цим варіантом національної безпеки певними державами в світі з’явились проблеми Нагірного Карабаху, Абхазії, Ічкерії, Косового, Боснії, Східного Тимору, Курдистану та ін. Що ж стосується України, цей парадокс, на жаль, зафіксований в консти- туційній нормі: в Основному Законі України, з одного боку, наголо- шено, що Україна є унітарною державою, а з другого боку — що до її структури входить Автономна Республіка Крим. Другий парадокс пов’язаний зі змістом поняття “безпека”, йо- го співвідношенням з поняттям “свобода”. Він формулюється таким чином: надмірна безпека породжує надмірну несвободу, але й надмірна свобода веде до відсутності будь-якої безпеки. Можна проілюструвати цей парадокс прикладом з безпекою руху: ідеальна робота служби ДАІ пов’язана з обмеженням свободи руху автотранс- порту та пішоходів, і, навпаки, вільний рух автотранспорту та пішоходів веде до зниження рівня безпеки руху. Розв’язання цього парадоксу можливе у площині визначення міри свободи і міри безпе- ки: тобто ані свобода, ані безпека не повинні бути надмірними, щоб не перетворитись у свою протилежність — несвободу і небезпечність. Про це свідчать гасла Дж.Оруелла та Н.Махна — відповідно “Свобода — це неволя” і “Анархія — мати порядку”. Третій парадокс пов’язаний з недосконалістю законодавчої ба- зи національної безпеки. К.Брожко у статті “Спеціальні служби сучас- ної України” пише: “В Україні подібного правого поля ще не створе- но” (журнал “Людина і політика”, 1999, №3, с.41). Законодавча база забезпечення національної безпеки має бути надійною, стабільною, розрахованою на тривалу перспективу. Інакше кажучи, “правила гри” не повинні часто змінюватися. Крім того, не може бути подвійних стандартів у виконанні законів, загальних “пра- вил гри”. Але парадокс у тому, що робота систем національної безпеки іноді здійснюється на межі дозволеного, поза правовим полем. Про це пишуть С.Макеєв, О.Маначинський, Е.Лисицин та ін. у статті “Чи є в Україні військова еліта?”: “Ця ж таки подвійна мораль лежала і лежить в основі існування всіх спецслужб, а тепер уже й України” (журнал “Політична думка”, 1995, №1, с.18). Для виправдання цього посила- ються на відому тезу Макіавеллі: “Шляхетна мета виправдовує засіб її досягнення”. Але є й інша відома теза з “Махабхарати”: “Немає закону вище, ніж правда”. Тобто треба чесно та професійно виконувати зако- ни, котрі не повинні, за К.Марксом, перетворювати більшість грома- дян на злочинців. Четвертий парадокс пов’язаний з непопулярністю серед насе- лення деяких специфічних методів роботи систем національної безпе- ки. О.Солженіцин свідчить у книзі “Архипелаг ГУЛАГ” про те, що політв’язні з України організовували тотальну війну проти “інформаторів” охорони таборів. Коріння такого ставлення українців до цих методів збору інформації слід шукати у генетичній та історичній пам’яті народу, його християнській моралі, мовних штам- пах про “30 срібняків”, “поцілунок Іуди”, “Каїнову печатку” та ін. Сутність парадоксу в тому, що найбільш відомі успіхи служб безпеки пов’язані з агентурною інформацією. Розв’язання парадоксу можливе на шляху залучення технічних засобів збирання і обробки необхідної для безпеки держави та її громадян інформації, зменшення участі лю- дини у виконанні такої роботи. П’ятий парадокс є наслідком закритості систем національної безпеки. Сутність його в тому, що “відкрита система” національної безпеки принципово неможлива. Але “закрита система” не є си- нергічною, а несинергічні системи не є життєздатними. Надзвичайно закрита система — це “держава у державі”, але міцна держава повинна бути єдиною. Розв’язати цей парадокс можна на шляху часткового розкриття таємниць, постійного інформування населення про роботу системи національної безпеки. Модель такої відкритої для населення системи безпеки існує — це система безпеки АЕС у Франції. Шостий парадокс є наслідком міфу про те, що тільки в служ- бах національної безпеки працюють найбільш професійні й моральні кадри. Проте високопрофесійні кадри потрібні не тільки в службах безпеки, а й у системі освіти, академії наук, ВПК, охорони здоров’я та інших галузях людської діяльності. Висока моральність кадрів служб безпеки можлива лише тоді, коли рівень моралі всього суспільства буде високим. Якщо суспільство “захворіло”, то ніяка частина його не може бути морально здоровою: ані парламент, ані суд, ані уряд, ані армія, ані служба національної безпеки, ані системи освіти, охорони здоров’я. Шлях розв’язання цього парадоксу — “лікування” всього суспільства, всіх його структур демократією, відмова від подвійної моралі, подвійних стандартів. Сьомий парадокс є наслідком санкціонування державою смер- тної кари за найбільш небезпечні злочини. Сутність парадоксу полягає в тому, що у боротьбі зі злочинністю держава бере на озброєння зброю злочинців. Але мета мафії — залякати суспільство й “заховати кінці у воду”. Метою ж держави повинно бути викорінювання злочинності та запобігання ій. Можлива також слідча чи судова помилка, коли після виконання смертного вироку вже нічого виправити неможливо. Як каже відомий адвокат Г.Гінзбург, понад 50% вироків в Україні є по- милковими. Скасування смертного вироку є вимогою не лише євро- пейського співтовариства чи міжнародних організацій, а й християн- ської моралі (“Не вбивай!”). Про це казав Володимир Мономах, який написав у своїх “Поучениях”: “Не вбивайте та не наказуйте вбивати навіть тоді, коли хтось буде винен у смерті будь-кого”. ОПЕРАЦІЙНИЙ КОД ЯК МЕТОД ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ Гончар Я.В., м.Київ Операційний код, за класичним визначенням, О.Джорджа, — це “системна структура загальних переконань (a set of beliefs) щодо фундаментальних та найбільш гострих питань політики, яка визнача- льно впливає на вибір суб’єктом стратегії й тактики політичної пове- дінки”. Головним елементом операційного коду, на думку Джорджа, є “філософські” переконання, які є основою для переконань “інструментальних”. Дворівневе структурування системи переконань дає змогу відокремити аналіз поглядів суб’єкта-політика на природу міжнародної політики в цілому від аналізу переконань щодо правиль- ної стратегії і тактики в міждержавних відносинах. За О.Джорджем, визначальним елементом “філософських” переконань є погляди на військово-політичну історію людства як на таку, що зорієнтована або на конфлікт, або на консенсус. Виявлення операційного коду політика проводиться шляхом контент-аналізу його статей, творів, а особливо промов, насамперед спонтанних, не профільтрованих іміджмейкерами. Наприклад, кон- тент-аналіз промов та статей голови парламентського комітету із за- кордонних справ США Дж. Хелмса, від якого значною мірою залежить надання допомоги Україні, дає змогу з’ясувати, у який спосіб структу- рується його настанова щодо України, як Хелмс “зчитує” (screen) інформацію про неї, як відкидає при цьому те, що не вписується у сформований у нього образ України як “розкрадачки допомоги зі США”. Уявлення про структуру “операційного коду” Д. Хелмса могло б дати українським дипломатам можливість аргументувати перед ним потребу збільшення допомоги Україні, спираючись на головний його елемент — ізоляціонізм. Загальна логіка аргументації, на нашу думку, могла б вигляда- ти приблизно так: без американської допомоги в Україні посилиться фінансова нестабільність, яка призведе до підвищення зовнішньополітичної агресивності країни, що спровокує нестабільність у зоні американських інтересів. Це неминуче викличе підвищення вит- рат США на зовнішню політику, а для ізоляціоніста Хелмса це є ще більш неприйнятним, ніж видатки на Україну. Наведений приклад унаочнює застосовність інструментарію політичної психології до вирішення актуальних зовнішньополітичних проблем України. Вивчення особливостей операційного коду пострадянських державних лідерів набуває сьогодні більшого значення, аніж західних, бо вплив особистісних характеристик останніх на зовнішньополітичні рішення суттєво обмежений внутрішньополітичними системними чинниками, в той час як у пострадянських країнах вплив цього факто- ра на прийняття зовнішньополітичних рішень є значно більшим. ВПЛИВ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ НА СТЕРЕОТИПІЗАЦІЮ ЕТНІЧНОЇ СВІДОМОСТІ У ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ Горбунова В.В., м.Київ Процес соціалізації особистості передбачає міжсуб’єктну пе- редачу суспільного досвіду з його наступним внутрішньосуб’єктним засвоєнням. Одиницею передачі суспільного досвіду виступає значен- ня як “узагальнене відображення дійсності” (Виготський Л.С., Леонть- єв Л.С.). З огляду на багатогранність культурно-історичної реальності та глибину соціального досвіду суспільна свідомість виступає як скла- дна, багаторівнева система значень, яка в процесі соціалізації засвою- ється індивідом. Однак надбанням індивідуальної свідомості стають не лише науково обгрунтовані знання, а й стихійні, досвідні, життєві уяв- лення, певні моральні норми та цінності, соціальні стереотипи, що пе- редаються з покоління в покоління і відображають історичні націона- льно-культурні форми суспільної свідомості. Етнічна свідомість як одна з таких форм включає в себе весь комплекс етнічно забарвлених компонентів суспільної свідомості, тобто є системою таких етнічних значень, що відображають певні зв’язки та якості об’єктів і явищ етно- культурного середовища. Становлення індивідуальної етнічної свідомості детерміноване як історичними закономірностями міжнаціонального сприймання, так і етносоціальною ситуацією, що склалася на той чи інший момент. Великий вплив на процеси міжетнічного сприймання беззапе- речно мають засоби масової інформації. Радіо, телебачення, преса як суспільні інститути, через свої особливості (щоденність, доступність, “полімодальність інформаційної мови”) постають важливим фактором впливу на становлення етнічної свідомості. Завдяки ілюстративності, коментованості та структурованості інформаційного матеріалу при- скорюється засвоєння одних і уповільнюється засвоєння інших етніч- них значень. Вплив ЗМІ на формування етнічних стереотипів у юнацькому віці було підтверджено в ході проведеного нами експериментального дослідження. Експеримент проводився протягом 1998 — 1999 рр. на вибірці школярів та студентів юнацького віку, що навчаються у м. Жи- томирі. В основу експериментальної процедури було покладено пси- хосемантичний метод особистісних конструктів (репертуарні та ран- гові решітки), що дало можливість провести кількісний та якісний аналіз. Перший експериментальний зріз був проведений у грудні 1998р. Цей період відзначався відносним спадом міжнаціональної во- рожнечі на Кавказі. Радіо, телебачення та преса повідомляли про нала- годження мирних процесів у Чечні, пропагувалася думка європейських країн, які засуджували попередні військові дії Росії на Кавказі, наго- лошувалось на визвольних мотивах боротьби чеченців. За даними ре- пертуарних сіток чеченці поставали як войовничі та агресивні, однак, поряд з тим, виступали патріотами, згуртованими, гордими, волелюб- ними, захисниками власної землі та свободи. Однозначно негативні характеристики, на зразок — мстиві, злопам’ятні, також мали місце, однак частотність їх вживання була незначною. Другий діагностичний зріз проведений на аналогічній вибірці у грудні 1999р. під час загострення російсько-чеченської війни, після терористичних актів у Росії. У цей період у засобах масової інформації широко пропагувалось засудження тероризму та насильства чеченсь- ких бойовиків, дії російської армії трактувались як визвольні, великого поширення набула відеоінформація про жорстокість чеченських “се- паратистів”. Результати дослідження, здійсненного у цей час, зафіксували зміну в етнічній свідомості українського юнацтва: майже вдвічі зріс відсоток негативних характеристик чеченців, пропорційно зменшилася частота вживання таких характеристик, як патріотизм, згуртованість тощо. Порівняно з груднем 1998р. чеченцям стали приписувати більш високі ранги за негативними якостями, такими як войовничість і нахабність. Водночас на один і більше пунктів знизились рангові місця позитивних характеристик, що свідчить про певну негативізацію обра- зу чеченського етносу у свідомості українського юнацтва. З огляду на факт монополізації постачання відомостей про пе- ребіг подій російсько-чеченської війни на Кавказі можна зробити ви- сновок про вплив засобів масової інформації на стереотипізацію етніч- ної свідомості українського юнацтва. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: СУЧАСНИЙ КОНТЕКСТ, ІСПАНСЬКІ ПАРАЛЕЛІ Гриценко І.В., м. Київ Творчість Ортеги-і-Гассета — відомого іспанського філософа — торкається актуальних для соціокультурної, філософської та полі- тичної думки України проблем національного світосприйняття, націо- нальної історії та входження в європейський контекст. З аналізу таких праць, як “Дегуманізація мистецтва”, “Земля Кастилія”, “Безхребетна Іспанія”, “Повстання мас” та ін., можна дійти висновку, що кризові періоди в історії держави характеризуються, за визначенням філософа, наступними ознаками: 1. Зміна місця мас у розташуванні суспільних сил. Маси за- ймають “елітарні” рубежі (сфера політичного управління та культури). 2. Формування типу “людини-маси” — пересічної, посеред- ньої людини, позбавленої “дисциплінованості духу”, протилежної еліті як добірній якісності духу. Основною рисою “людини-маси” є “інтеле- ктуальна герметичність” — самозакоханість, субстанційна самодоста- тність, інертність, зникнення морального бар’єру та історичної свідо- мості. 3. Тріумф гіпердемократії. Масове судження набуває сили за- кону, лібералізм як механізм співіснування більшості та меншості (“міноритарних груп“) поступається місцем насильству. 4. Етатизм — створення наддержави, що поглинає громадян- ське суспільство, бюрократизація та мілітаризація суспільства, приду- шення суспільної ініціативи, домінування спільного інтересу над осо- бистим. 5. Потяг до великомасштабного соціального експерименту- вання (будь то перемога світового комунізму чи ідея вільного ринку, яка захопила сучасне українське суспільство). Сам світогляд “людини- маси”, що є агентом посилення держави, породжує велетенський сус- пільний експеримент. 6. Націоналізація світогляду, що є, на переконання Ортеги-і- Гассета, характерною для “неповнолітньої нації”. 7. Домінування певного типу існування, характерного для “людини-маси”, який грунтується на “несерйозності, ошуканстві, об- мані”. Всі перелічені вище якості набувають сили не стільки через некомпетентність чи непорядність політичної еліти суспільства, скіль- ки внаслідок колективних рішень, а точніше, існування домінуючого суспільного типу людини. Зважаючи на все сказане, політико-психологічний аналіз сус- пільної ситуації в Україні спонукає нас до висновку, що саме “людина- маса” в розумінні філософа становить домінуючий психологічний тип. Легковажне ставлення до питань, пов’язаних з життєвим рівнем людей (наприклад, з їхніми грошовими заощадженнями), розгул правового нігілізму, політична несерйозність, ошуканство, валютні махінації, затяжний економічний терор є вибором українського суспільства, нас- лідком переструктурування співвідношення еліти та маси. Проект виходу з усталеної ситуації, який пропонує нам філо- соф, грунтується на формуванні духовної аристократії, функціями якої є продукування етичних цінностей. Підпорядкування суспільного жит- тя високим вимогам, підтримка культурних традицій, безперервності історії, організація та структурування нації. Отже, формування націо- нальної еліти є найважливішим завданням українського суспільства. Аристократизм, на думку Ортеги-і-Гассета, має стати не лише ознакою обмежених, елітарних кіл, а стилем суспільного життя в цілому, дієвим чинником якого слугують принципи внутрішнього самоконтролю, са- мообмеження та духовно-вольової сили. На духовному аристократизмі виростає лібералізм як найбла- городніший заклик цивілізації до “мирного співіснування...із слабким противником”, до перерозподілу ваги влади між вульгарною масою та добірною меншістю на користь останньої. Отже, питання про лібера- льну демократію розв’язується не стільки у сфері політики, скільки на теренах освіти та науки. Таким чином, механізмом втілення запропо- нованої філософом реаніматорської програми суспільства перехідного стану є багатоступенева та безперервна філософська освіта. Іспанський досвід переходу від тоталітаризму до демократич- ного режиму свідчить про цілком реальний характер проекту філософ- сько-політичної перебудови суспільства та його співзвучність з ідеями таких визначних західних філософів, як О. Шпенглер, Е. Гуссерль, М. Хайдеггер та ін. Карикатурні ринкові реформи показали, кого особли- во “не полюбляє” новосформована “людина-маса” і які сфери суспіль- ного життя викликають у неї найбільшу відразу: освіта, наука та куль- тура. Саме їх вона “зіпхнула” на самісіньке дно суспільного буття, бо дивиться на них як на своїх найперших ворогів. У цьому висновку — відповідь на запитання, як оздоровити реформи та вивести їх на шлях суспільного блага. Саме зміцнення тих сфер, яких “людина-маса” так боїться, означатиме наступ на позиції, котрі є опорою для цього типу людей. Інакше кажучи, піднесення престижу освіти, науки та культу- ри, їхньої життєздатності підриває панування “людини-маси”. МІСЦЕ ТА РОЛЬ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ЧИННИКІВ У ПРОЦЕСІ СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА Довгунь Т.І., м.Тернопіль Будь-який суспільний організм, поєднуючи в собі безліч різ- номанітних, а нерідко й суперечливих інтересів людей, які його утво- рюють, повинен бути повною мірою зорганізованим задля повноцінно- го функціонування. Об’єднання людей не є монолітними, вини відріз- няються за формою, змістом, метою функціонування. Як істота суспі- льна, людина творить суспільно-громадські інститути; як політична — бере участь у процесах управління, формує державні структури; як суб’єкт економічних відносин — дбаючи про свій добробут, налаго- джує систему взаємозв’язків у цій сфері; як родова істота — належить до певної етнічної спільноти, базується на культурно-психологічних зв’язках, єдності історичної пам’яті, спільності долі. Усі ці сфери тво- рять середовище життя людини і не можуть існувати ізольовано одна від одної. У сукупності вони надають особі, групі чи спільноті особли- вого колориту. На окремих етапах функціонування кожна з цих сфер може проявитися порівняно яскравіше і цим визначити мету існування суб’єкта. Так, у другій половині ХХ ст. дедалі виразніше постає пи- тання етнічності, значною мірою внаслідок історично зумовлених мо- жливостей творення нових держав. Етнічні утворення характеризуються низкою ознак, таких як мова, самобутня культура (як духовна, так і матеріальна), психологічна спільність, нерідко релігія. На основі цього формуються стійкі зв’язки між особами, які належать до них. Етнічність — доволі сильна ознака, притаманна людині, що зачіпає сферу почуття, мотивів, настанов, ціннісних орієнтацій і свідомості та спонукає її до самовідтворення як в індивідуальній, так і в колективній формі —у функціонуванні сфер інституційного та по- заінституційного характеру: системи освіти і виховання, засобів масо- вої інформації, органів самоорганізації в різних сферах життя. Можна говорити про певну свободу етнічного самовираження особистості, визначаючи тим самим її суверенітет і права як суб’єкта громадського суспільства (Л. Шкляр,1992). Саме громадянське суспільство виступає як засіб інститу- ціоналізації поведінки особи в суспільному житті. Відбувається заміна спонтанних, стихійних, неорганізованих форм діяльності формами загальноприйнятними, організаційно забезпеченими, дійовими. З од- ного боку, воно сприяє розвитку етнічної самобутності індивідів або їх груп, реалізації їхнього права на саморозвиток, а з іншого спрямовує зусилля на розроблення механізмів громадянської злагоди. Адже в умовах поліетнічності далеко не всі відносини між етносами можна назвати дружніми чи мирними. Взаємна зневага призводить до конфліктів, які надовго порушують стабільність у суспільстві. Коли в суспільстві не вироблено основ суспільно-політичного діалогу, на якому базується громадське суспільство, вельми ймовірним є виник- нення загострених ситуацій, що супроводжуються використанням си- лових методів, а після припинення активного протистояння — трива- лого періоду реабілітації, нерідко на тих самих ворожих позиціях. Людина в період суспільного сум’яття та невизначеності, по- збувшись патерналістської опіки держави та ідеологічної системи, де- далі частіше прагне ідентифікувати себе зі стабільною групою існування. За умов відсутності надійних соціальних чи економічних структур прихистком для людини залишається етногрупа з її тра- диційністю, емоційними зв’язками, самобутньою культурою. Етнічність виявляється в різних формах як на груповому, так і на індивідуальному рівнях. Так, для значної частини просвітницьких і дитячих організацій та політичних партій характерна прихильність до етнонаціональної ідеї. На індивідуальному рівні активація етнічності теж відбувається по-різному. Серед звичайних носіїв етнічних ознак яскра- во виділяються так звані “пасіонарії”, які свою енергією спрямовують розвиток етносу, формують національну еліту, і, в певних умовах мо- жуть стати лідерами. Етнічний поштовх особи до активної діяльності насамперед сприятиме її саморозвитку на основі цілого пласту семіотичних надбань, а також надасть їй можливість відчути власну самоцінність у процесі утвердження своєї нації. Держави, які виникли за національним принципом, сьогодні вже не обмежені однією нацією. Об’єднувальним фактором у цих умо- вах може спільне дотримання принципів громадського суспільства для забезпечення кожній особистості найефективніших умов для функціонування в різних сферах життя, включення її в розв’язання як окремих місцевих, так і загальнодержавних соціально-економічних проблем. Відтак, людина, знаходитиме себе не тільки на терені національної взаємодії, але й у численних міжетнічних громадських рухах, підприємницьких і професійних творчих спілках тощо. Держава ж повинна не лише забезпечити громадянські, економічні, політичні права, але й сприяти розвитку історичної свідомості, традицій, культу- ри, етнічної самобутності, самотворенню етносу. Завдяки цьому етнічні групи стануть структурними елементами суспільства. Небезпеці повернення тоталітарного суспільства з його нівелюванням як особи, так і нації, може протистояти правова держава з вираженими національними потребами, з одного боку, і розвиток громадянського суспільства — з другого. Утворюючи державу нація набуває соціально-політичних рис, що зобов’язує її брати відповідальність за соціальне, економічне, культурне буття. Адже не- минучі кризи в кожній з цих сфер асоціюватимуться з усім національним: національною ідеєю, національними особливостями, національною спільнотою. Тому нації слід віднайти таке середовище існування, яке б підтримувало національні сподівання, і водночас ви- робляло саморегулюючі механізми економічної, соціальної діяльності та сприяло задоволенню приватних інтересів людей. Наприкінці ХХ ст. в більшості країн Західної Європи національне питання не стоїть на передньому плані. Ці країни вже пройшли великий шлях через кристалізацію національної тотожності, об’єднання різних етнічних груп у єдиний організм, до громадської самосвідомості та єдності, цінності прав особи та її моральної авто- номії, а на цій основі, — до об’єднань правового, економічного та культурного характеру (В. Лісовий, 1977). У Східній Європі громадське суспільство формується пере- важно на засадах міцної етнічної та групової солідарності, які заважа- ють постанню відчуття правової, економічної та моральної тотожності всіх його членів. Нація, на відміну від етносу є політичною спільнотою. Суве- ренітет держави передбачає верховну владу на власній території, право держави на її застосування щодо окремої особи чи групи осіб, на за- безпечення колективних інтересів та прав нації загалом. Інтереси осо- би стають прерогативою громадського суспільства, яке має наповнити життя спільноти турботами про реальні інтереси й проблеми особи, зосередити увагу держави на розв’язанні загальних питань через інди- відуальні, поставивши взаємини суб’єктів особа — суспільство — держава на один рівень. Оскільки етнічні ж риси особи стають її інди- відуальними рисами, надають їй додаткової неповторності, то й вони вимагають такої самої уваги та захисту. Отже, формування основних структур громадського суспільства, утілення його засад здійснюються в контексті складного багатогранного суспільнотворчого процесу і тому активно пов’язане з міжетнічними відносинами та становленням нації як політичної спільноти. Воно соціалізує етнічне, наповнює його соціальним та економічним змістом, сприяє збереженню цілісності й стабільності національної правової держави. ЭТНИЧНОСТЬ КАК ДЕТЕРМИНАНТА МОТИВАЦИИ ПОЛИТИЧЕСКОЙ И СОЦИАЛЬНОЙ АКТИВНОСТИ Коростелина К.В., г.Симферополь Падение Берлинской стены и распад Советского Союза приве- ли к коренным изменениям на территории бывшего СССР и Восточ- ной Европы. Новые политические, экономические и социальные идео- логии вступают в конфликт с идеологиями и ценностями советской эпохи. За последние 10 лет на территории новых независимых госу- дарств произошли три чрезвычайно сложных изменения: 1) переход от существования как части империи к независимой государственности, 2) переход от централизованной управляемой партией экономики к рыночной, 3) переход от тоталитаризма к плюрализму и демократии. Необходимым становится исследование психологических особеннос- тей формирования новой политической и социальной активности. Социальная активность людей не только представляет собой общественно необходимое явление, но и имеет глубоко индивидуаль- ный аспект, требующий изучения на уровне конкретного индивида, конкретного человека. Активность определяет деятельность, мотивы, цели, направленность, желание осуществлять деятельность, то есть является движущей силой, источником побуждения в человеке его потенциалов. Активность зависит как от внутренних предпосылок, так и от внешних условий, приводящих к ее оптимизации, качественному росту. Включенность в активность таких психологических особеннос- тей, как мотивы личности, ее направленность, способности, ценност- но-смысловые ориентации, определяет, таким образом, собственно психологическую характеристику активности. Современные этнопсихологические исследования позволяют говорить о наличии определенного национально-психологического уровня в мотивации, обусловленного этническими особенностями мышления, волей, эмоционально-поведенческих качеств представите- ля той или иной этнической общности. Основной целью нашего иссле- дования является выявление особенностей и различий в мотивацион- ной сфере социальной и политической активности у представителей славянского и крымско-татарского этносов. Мы выдвинули предположение о том, что социальное поведе- ние человека можно разбить на три типа: лидер, массовый тип, пасси- вный тип. Представители отдельных типов существенно различаются между собой. Так, лидеры хорошо ориентируются в политических со- бытиях, знают политическую платформу депутатов, которых избира- ют. Представители данного типа стремятся многого достичь, открыть собственное дело, реализовать свои идеи. К массовому типу относятся люди, поверхностно интересующиеся политической и экономической жизнью страны, мира, о программах кандидатов в депутаты или пре- зиденты знают в общих чертах, приходят на выборы, как правило, что- бы всех вычеркнуть. Представители пассивного типа не интересуются экономической и политической жизнью, в политических выборах не участвуют, обычно подчиняются мнению большинства, на собраниях проявляют активность только в голосовании. На базе данного описа- ния нами был разработан опросник, позволяющий диагностировать три типа социальной активности. Опросник включает в себя сферы социальной и политической активности и содержит 37 вопросов с тремя вариантами ответов. Каж- дый вариант соответствует определенному типу социальной активнос- ти (лидеру, массовому и пассивному типам). Для изучения мотиваци- онной сферы испытуемым предлагался ряд методик, направленных на изучение мотивации человеческого поведения: методика Рокича “Цен- ностные ориентации личности”, методика Додонова “Эмоциональная направленность личности”, методики ”Мотивация достижения” и ”Мотивация аффиляции” Мехрабиана и “Целевое отклонение” для оценки уровня притязаний. Было опрошено 138 человек, из них — 76 представителей татар и 62 славян. На основании полученных данных был проведен корреляци- онный и факторный анализ, позволяющий выявить основные тенден- ции в мотивации представителей разных типов социальной и полити- ческой активности и их этническую специфику. Для выборки славян- лидеров были выделены следующие факторы: “активная независи- мость”, включающий переменные, характеризующие человека как не- зависимого, ведущего активный образ жизни, смелого в отстаивании своего мнения, с высокими запросами, при этом обладающего чувст- вом альтруизма; фактор “нормативных социальных характеристик” и “гностический” фактор, включающий интерес и наслаждение при по- знании чего-то нового. В выборке славян массового типа было выделено также три фактора, которые в отличие от факторов, выделенных в выборке лиде- ров, менее насыщены: фактор “ориентация на повседневность”, харак- теризующий представителя массового типа как человека, имеющего хорошие манеры, жизнерадостного, стремящегося получить интерес- ную работу, но с низким уровнем притязаний; “эстетический” фактор и фактор “внутренней гармонии”. Мотивационная сфера представите- лей пассивного типа социальной активности оказалась малоразвитой: в данной выборке был выделен лишь один фактор, характеризующий их как ориентированных на счастливую семейную жизнь, на терпимое отношение к близким людям. В выборке крымских татар для лидеров было выделено три фактора: “ориентация на общественное признание”, характеризующая представителей данного типа как людей образованных, стремящихся к общественному признанию, уважению окружающих; “направленность на доминантное общение” и фактор “жесткого поведения”, характери- зующие лидера крымских татар как человека, который не желает ми- риться с недостатками других и стремится руководить ими и воспиты- вать их. Для массового типа были выделены: фактор “низкая самоор- ганизация при высоких материальных запросах” и фактор “ориентация на межличностные отношения”, позволяющий судить о представите- лях массового типа как о людях, уверенных в себе, то есть обладаю- щих внутренней гармонией, свободой от внутренних противоречий, сомнений, чувством юмора. В выборке пассивных субъектов социаль- ной активности был выделен один фактор, описывающий их как цени- телей искусства и природы. Итак, крымско-татарский лидер социальной и политической активности стремится доказать свою ценность как личности, завоевать общественное признание, продемонстрировать превосходство над со- перниками, тогда как лидер славян ориентируется на продуктивную, деятельностную жизнь. Представители массового типа среди крымс- ких татар характеризуются исполнительностью, дисциплинированнос- тью, высокими материальными запросами. Они жизнерадостны, ценят наличие хороших и верных друзей, а также честность во взаимоотно- шениях с людьми. Представители этого же типа среди славян облада- ют хорошими манерами, уверенностью в себе, чувством юмора, ценят природу, стихи, музыку и другие произведения искусства. Пассивные субъекты социальной активности как в выборке славян, так и выборке крымских татар ориентированы на спокойную семейную жизнь. Мо- тивационно потребностная сфера развита слабо. Выводы: 1. Представители различных типов социальной активности характеризуются различными особенностями и уровнем развитости мотивационно-потребностной сферы: лидер обладает более развитой мотивационной сферой в отличие от представителей других типов. 2. Мотивационные сферы представителей славянского и крымско-татарского этносов, относящихся к разным типам политичес- кой и социальной активности, имеют значительные различия, влияю- щие на специфику проявления социальной активности. НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР: ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ Кривонос І.В., м.Київ Актуальність досліджень національного характеру визнача- ється втратою попередньої (“радянської”) ідентичності і потребою на- буття нової. Етнічна ідентичність виявилась найбільш поширеним ти- пом соціальної ідентифікації особливо у перші роки набуття Україною незалежності. Питання національного характеру, пошуки визначень національної вдачі, ментальності, менталітету активно обговорюва- лись у відповідній фаховій літературі. Поняття колективної менталь- ності знаходимо у французького історика Ж.Лефевра. Звернувшись до соціально-економічної історії, вивчаючи паніку, що охопила у 1789р. французьку провінцію, Лефевр прийшов до необхідності розгляду психології мас, поведінку яких, особливо у кризову епоху, не можна було пояснити без урахування структур колективної ментальності. Сучасні дослідження з цієї проблеми визначають ментальність як су- купність готовностей, настанов та схильностей індивіда, соціальної групи діяти, мислити, почувати і сприймати світ певним чином (Визгін В.П., 1991). Поняття “національний характер” є аналогом поняття колек- тивної ментальності, що склались в історіографії та соціоісторичній психології. Так, Н.Джандільдін, визначаючи національний характер, вказує, що це сукупність специфічних психологічних рис, притаман- них тій або іншій соціально-етнічній спільності у конкретних історико-економічних, культурних та природних умовах її розвитку (Н.Джандільдін, 1971). Інакше визначає національний характер Л.Орбан, вказуючи, що він є інтегративною сумою рис характеру представників нації, стале і стабілізуюче суспільне утворення (Л.Орбан, 1990). П.Гнатенко розуміє під національним характером сукупність соціально-психологічних рис (національно-психологічних настанов, стереотипів), що властиві національній спільноті на певному етапі розвитку і виявляються в ціннісних ставленнях до навколишньо- го світу, а також у культурі, традиціях, звичаях, обрядах (П.Гнатенко, 1997). Грунтовне наукове осмислення поняття національного харак- теру у вітчизняній науці розпочалось з 50-х років. Цьому посприяла зацікавленість “націологічною” проблематикою (термін О.Бочковсько- го), що припала на початок 60-х років. Зокрема, на сторінках журналу “Вопросы истории” відбулась дискусія про зміст поняття “нація”. Са- ме тоді у вітчизняній гуманітаристиці усталилися ознаки нації (спільні мова і територія та економічне й політичне життя в ній; культура і релігія; спільні расово-етнічні корені; психологічна єдність, стрижнем якої є національна самосвідомість). Мова — це істотний елемент нації. Але є чимало людей, які не знають мови тієї етнічної спільноти, представниками якої себе вважа- ють, з якою самоідентифікуються. Не може бути єдиною визначаль- ною ознакою нації і спільна релігія. Можна назвати безліч націй, у яких мирно чи не зовсім співіснують дві або декілька релігій. Єдина складова, без якої неможлива нація, — суто психологічна. Це — національна самосвідомість. Будь-яка нація існує насамперед завдяки самосвідомості людей, їх самоототожненню з культурою своєї нації. Національна самосвідомість, почуття етнічної ідентичності лежать в основі національного характеру. Але сама категорія національного характеру залишається складним об’єктом для наукового пізнання. Складність ця полягає в суперечливості визначення цього по- няття — від заперечення його існування до твердження, що національ- ний характер визначає долі народів. Вчені (Крякліна Т, Пан В., Третяков В., 1974), які заперечують існування національного характеру, стверджують: приписування будь- якій нації певної психологічної риси недоречне, оскільки кожна окре- ма риса притаманна й іншим народам. У визначенні будь-якого націо- нального характеру начебто сказано щось конкретне, а разом з тим нічого не сказано. Якими словами можна визначити, наприклад, росій- ський національний характер? Запальний, добросердний, відвертий, сміливий, добрий? На ці епітети мають право претендувати всі народи. Невже українці несміливі або недобросердні? Говорять про схильність українців до гумору. Але хто буде заперечувати схильність до гумору французів, росіян, або американців? Усі народи володіють почуттям гумору, але він якісно різний. Цю різницю ми інтуїтивно відчуваємо, але відобразити її у конкретних поняттях не завжди вдається. Наведе- мо ще один приклад. Якщо грузини вважаються гостинною нацією, чи означає це, що українці, росіяни, або інші народи не гостинні? Справа в тому, що будь-яка соціально-психологічна риса, на- приклад гостинність, виявляється у різних народів по-різному. Все залежить від того, яке місце займає ця риса серед інших рис характеру нації, якого значення набула в народі і в яких формах вона реалізову- ється. Іншим аргументом є те, що люди, з яких складається нація, неоднакові за своїм духовним складом. Виникає запитання: як можна приписувати різним за своїми морально-психологічними властивостя- ми людям загальні риси характеру? Але ніхто не заперечує, що нація складається з різних за характером людей. Будь-який суспільний клас теж складається з людей, які різняться між собою своїми внутрішніми якостями. Але це не заважає реальному існуванню “класової” психоло- гії конкретних соціально-емоційних рис, що характерні для людей, які утворюють ту чи іншу соціальну групу. Отже, з різноманітності інди- відуально-особливих (національних) психічних властивостей, їх різних поєднань утворюються риси національного характеру. У психології під характером розуміють своєрідний психічний склад особистості, комплекс якісно своєрідних психологічних рис лю- дини, що склалися протягом її життя і впливають на її поведінку та вчинки. Поняття будь-якого національного характеру потрібно відріз- няти від індивідуального. Але ця різниця чітко не встановлена. Прибі- чники концепції національного характеру вважають, що він є поняттям збірним, що існує тільки в психології окремих особистостей і тільки через них отримує відображення в духовній діяльності націй. Тому постає питання: які елементи формують характер особи- стості та національний характер? Ряд учених (В.І.Козлов, Г.В.Шелепов, 1973) поділяють ці елементи на біологічну та соціальну групи. До першої вони відносять фізіологічну основу характеру — тип нервової системи людини, або темперамент. Психологи стверджують про неприпустимість ототожнення характеру з темпераментом. Остан- ній більше пов’язаний із загальною фізіологією нервової діяльності, ніж із психікою людини. Темперамент може відбитись на поведінці людини, але він, на відміну від характеру, не є визначальним ні в дія- льності, ні в її внутрішньому змісті. До інших “біологічних” елементів характеру відносять статеві та вікові розбіжності. Чоловіки в багатьох ситуаціях поводять себе інакше, ніж жінки, а діти — не так, як дорослі. Ці розбіжності психіки дуже важливі, бо в психологічній науці вже давно виокремились на- прямки, пов’язані з вивченням дитячої психології, психології підлітків і т.ін. І якщо, наприклад, аналізуючи характер військових, ми можемо абстрагуватися від особливостей характеру їх дружин і дітей, то, роз- глядаючи національний характер, ми повинні враховувати всі складові його статево-вікових елементів. До цієї групи вчені відносять психічні відмінності, пов’язані з гео- та екологічними особливостями впливу. Визначаючи національний характер, треба враховувати і своєрідність географічного середовища, оскільки чим більша територія розселення етносу, тим більш варіабельними можуть бути природні умови окре- мих її районів, ширший діапазон їх впливу на психіку людей, які скла- дають цей етнос. У групі соціальних елементів психіки на перший план висту- пають соціальне становище людей і пов’язані з ним виховання та осві- та. Так, психічний склад селян відрізняється від психічного складу військових, а психічний склад робітників від психологічного складу чиновників. До соціальних елементів психіки відносять риси, що зумовлені релігійною належністю (релігійними нормами поведінки), культурно- побутовими особливостями життя в конкретному населеному пункті (від невеликого селища до великого міста), ритмом політичного, соці- ального, економічного, наукового життя. Звичайно, навіть урахувавши всі ці елементи, проблема визна- чення конкретного національного характеру залишається. Для вирі- шення цього завдання потрібні спільні зусилля не тільки психологів, але й етнографів, соціологів, філософів, істориків та ін. Тобто це про- блема не однієї науки, і вирішувати її потрібно спільними зусиллями. ЕТНОПСИХОЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ У КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ Куєвда В., м. Київ Поглиблення інтересу до етнопсихологічних досліджень ви- явило й розкрило чимало досі невідомих сутнісних особливостей істо- ричної пам’яті, її формування та моделюючих впливів на свідомість, передусім на її національно означений спектр. Оперування поняттям “історична пам’ять” є щедрим на увагу, але ніяк не на наукове тлума- чення. Разом з тим воно виявляє свою полісемантичність, складну си- мволіко-міфологічну природу, вимагає міждисциплінарних підходів у висвітленні всієї психологічної повноти цього явища. Особливий інтерес становить багатомірність процесу взаємодії онто- й філогенетичних сутностей. Звична схема суб’єктно-об’єктних зв’язків видається тут спрощеною. Інформаційний масив історичної пам’яті усвідомлюється не інакше, як органічна частина власне суб’єкта, тобто його опанування складає саму сутність сомо- усвідомлення. Процес взаємовпливу двох сутностей, одна з яких є інтегральним досвідом історичної ретроспективи, означує своєрідний часовий простір-мозаїку, рельєфно структурований за схемою життєвого циклу (“жива пам’ять“). Взаємодіючи як самостійні само- достатні світи, вони творять бінарну систему діалогової дії, різні фази якої можуть виявляти кожній з сутностей як об’єктом, так і суб’єктом. Отже, йдеться про підстави розглядати таку діалогову взаємодію як суб’єктно-суб’єктний тип зв’язків. Характерною для природи історичної пам’яті є тенденція оп- редмечення тих чи тих її складників і втілення в окремі, як правило, сакральні об’єкти (“хортицький дуб”, сколотська пектораль, “Жовті води” як поле пам’ятної священної битви, Мертвовод — таврійська річка як символ Батьківщини для козака-невільника, фотографія діда тощо). Складна й високоефективна система виражальних засобів фольклору дає можливість творити складні, вражаючі образи як засоби одухотворення названих предметів історичної пам’яті. “Ой, ти брате, Мертвовод // Славна, мила річенька // У неволі по тобі // Затужив коза- ченько...” У такий спосіб забезпечується персоніфікація об’єктів- символів. Вони розглядаються посередниками між людиною (носієм історичної пам’яті), з одного боку, та — дійсними подіями, явищами, всією інформацією з другого, що складає сутність історичної пам’яті і є не чим іншим, як суб’єктивованим об’єктом. Отже, розглядувана діалогова схема мусила б мати такий вигляд: суб’єкт ? суб’єктивований об’єкт ? об’єкт з орієнтованими знаками впливу. Загалом же механізми психологічного впливу історичної пам’яті на свідомість людини становлять окрему проблему, що заслу- говує спеціального розгляду. Історичні відомості свідчать насамперед про насиченість, об- сяг історичної пам’яті, проте ніяк не є свідченням визначальності їхнього впливу на формування національної свідомості. Тут на перший план виступає низка інших чинників, до яких передусім слід віднести сенсову домінантність, помножену на індивідуальну актуальність для індивіда певного “байта” історичної пам’яті. Чинник актуальності мо- же пояснюватися не лише змістом “байта”, а й загальною векторною орієнтованістю життєвих інтересів індивіда. Один і той же імпульс пам’яті може сприйматися з полярно протилежними знаками, залежно від цілої низки факторів. Серед них слід зупинитися на стані тра- диційності, у середовищі якої формується індивід і відповідно пород- женій цим середовищем моделі етнопсихотипу, що є базовою, підвалиною у процесі самоформування національної свідомості. З чого слід виходити, формуючи уявлення про таку модель? Насамперед з того, що кожен сучасний представник етносу є вінцем поєднання двох інтегральних характеристик: як продукту, сформова- ного у процесі філогенези у вигляді генотипу, та соціалізації, тобто засвоєння соціального досвіду реального соціуму в усіх його визна- чальних чинниках (поведінкових стереотипах, життєвих ідеалах та орієнтаціях тощо). Ким же є цей “вінець” з погляду психологічної структури? Передусім це ментальне індивідуалізоване ядро. Через відому неоднозначність тлумачення поняття “ментальність” слід уточ- нити, що під нею мається на увазі самобутня засаднича архітектура системи вибудови індивідуального сприйняття картини світу, суб’єктивної реальності у свідомості людини певної етнічної спільноти. Це психологічна модель — матриця контактної зони “лю- дина-довкілля”, що становить складну згармонізовану мережу архе- типів-символів, крізь яку виявляє себе представник певної національності у процесі психічної діяльності. За К.Юнгом, окремі психологічні типи уособлюють спосіб організації життєвого досвіду у структурі суб’єктивної реальності в узгодженості зі сталими природ- ними закономірностями, що й дає можливість співвідносити їх з однією з ментальних спільнот. Зрозуміло, що такі глибинні конструю- ючі заданості можуть варіювати у межах означеного антропологопси- хотипу, проте їхня стрижнева характеристика залишається стійкою. Друге — забезпечення найповнішої інформації з віртуального простору, що утворився довкола філогенетичної осі як психосе- лекційний відбиток. Тут мають бути ретельно співвіднесені найглибші пласти з міфологічними включно, не кажучи про археологічні масиви як об’єкти відтворення психології їхніх творців. Такий причинно- наслідковий ланцюг лежить в основі внутрішніх етнопсихогенетичних процесів. Третє — місцезнаходження (емоційно-раціональне співвідне- сення) психотипу на осі між полюсами домінант “емоційно-чуттєве” і “раціонально-прагматичне”, що впливає на тип емоційно-вольової сфери, характер та ієрархію життєвих цінностей і навіть на “потенціал етноконсолідації”. Четверте — особливості моделі традиційності як чинника усталеності селекційно-спадкоємних процесів, їхньої природовідпові- дності, а тому своєрідної кореневої імперативи визначення психотипо- вої моделі. Тут вагомою є низка обставин, що формують “важіль ефек- тивності” традиційності, наприклад, суспільний і державний статуси цього феномена, міра традиціоналізованості суспільно-психологічного процесу тощо. В умовах сучасної України дається взнаки глибоко по- творне тлумачення традиції та її похідних як джерела архаїзму, консе- рвативних проявів. Прямим запереченням тому є досвід Японії, Вели- кобританії як традиціоналізованих суспільних систем. Тому цей чин- ник формування психотипу має розглядатися як визначальний у роз- критті сутності явища. Порушуючи проблему психологічної природи історичної пам’яті у контексті національної свідомості, засвідчуємо тим самим її складність і безсумнівну вагомість для розуміння сучасних суспільних і державотворчих проблем. ІНФОРМАЦІЙНІ ВІРУСИ МАСОВОЇ СВІДОМОСТІ УКРАЇНЦІВ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇХ ПОДОЛАННЯ Ліщинська О.А., м.Київ До визначення поняття “суспільної свідомості” належать національний характер, ментальність та нормативна свідомість. Су- купність уявлень людей про нормальну поведінку та нормальний спосіб життя, своєрідна мода на поведінку також входять сюди. Якщо ми говоримо про психічну норму в медичному аспекті, то передба- чаємо, що існують об’єктивні психофізіологічні фактори, котрі свідчать або про норму, або про патологію. Якщо ж мова йде про нор- му в буденному житті людей, то, як це не парадоксально, нормальним вважається те, що таким вважає більшість, тобто питання норми вирішується голосуванням. У зв’язку з цим феномен “голого короля” повторюється то там, то тут. Таким чином, можна сказати, що існують “інформаційні віруси”, якими заражаються цілі народи, і уявлення про норму життя спотворюється. Тоталітарний режим залишив глибокий слід у суспільній свідомості людей в Україні. Тому зараз ми можемо говорити про деформовану суспільну свідомість народу України, у чому криється основна причина негараздів, що існують нині у державі. За даними клінічних психологів, провідне місце серед причин осо- бистісних розладів посідає пережите людиною насильство. То- талітарний режим є насильством над мільйонами людей одночасно. Останнє є особливо небезпечним, бо патологія, введена у ранг норми, у цих умовах має властивість тиражуватись. “Кордоцентричність” як риса українського національного ха- рактеру означає сприймання життя більше серцем, емоційно-чуттєвою сферою, ніж раціональним розумом. Тиск на такого типу особистості, за даними тих же клінічних психологів, призводить до емоційних травм. Останні виявляються у зниженні бар’єру терпимості, почуття власної гідності. Людина стає ніби емоційно загальмованою. Таким чином, поєднання рис національного українського ха- рактеру з деформаціями, викликаними тоталітарною системою, ство- рюють певні особливості суспільної свідомості. Спеціально організовані дослідження та аналіз консультатив- ної практики показують, що серед дорослих людей з вищою освітою переважають інфантильні особистості. Інфантильність є, мабуть, домінуючою формою деформації суспільної свідомості в нашій країні. З неї випливають різні види непристосованої до життя поведінки. По-перше, це робота без оплати. Оскільки працьовитість усвідомлюється українцями як цінність, то робота без оплати — це своєрідна витончена форма втечі від реальності, замаскована не- здатність щось змінювати в своєму житті, приймати рішення та нести за них повну відповідальність дорослої людини. Ніхто не сподівався, що люди будуть працювати без оплати, а коли виявилось, що це так, то влада почала використовувати це у своїх інтересах. По-друге, це схильність до думки, що хтось повинен ор- ганізувати життя, розв’язати проблеми. Звичайно, що хибність такої позиції не усвідомлюється людьми, а непідтвердження очікувань від життя сприймається гостро, навіть доходить до неврозів. Ще одним наслідком тоталітарної системи є криміналізація суспільної свідомості. Остання виявляється в терпимому ставленні людей до кримінальних проявів. Не можна не назвати і деструктивні думки, які мають більш глибоке коріння у масовій свідомості українців. Вони закріпилися у приказках та прислів’ях. 1. Побудова життя на стратегії уникання зла, а не досягнення добра. У будь-якій ситуації українець закінчує свою промову приказ- кою “аби не гірше”. Звичайно, з огляду на глибокий філософський смисл, що криється у цій короткій приказці, це правильно. Але треба дати Богові шанс допомогти, тому робімо щось, бажаймо чогось. 2. Страждання виводяться в ранг основних цінностей. Успіх оцінюється не за досягнутими результатами, а за кількістю затраченої роботи та страждань. Звідси забобонний острах добробуту та звичай- них побутових зручностей. 3. Сумна віра в перемогу зла. На повідомлення про викриття хабарника чи злочинця українці часто реагують фразою “відкупитися”. Аналіз причин того, чому так сталося, не є метою даної робо- ти, однак ми маємо взяти це до уваги, коли бажаємо ефективно взаємодіяти із людьми у різних сферах соціальної практики. Таким чином, суспільна свідомість сучасних українців інтег- рувала в собі ціннісні орієнтації західної цивілізації, передусім актив- ний спосіб життя, східний філософський підхід із притаманним йому спогляданням та численну кількість “вірусів” від тоталітарної системи. З урахуванням такого стану суспільної свідомості найбільш продукти- вним у наших умовах вважаємо використання в усіх сферах соціальної практики елементів когнітивної психотерапії у компоненті з екзистен- ціальною філософією, основна мета якої полягає у відновленні аутен- тичності особистості — відповідності її буття у світі її внутрішній природі. ВПЛИВ БІОСФЕРИ НА ФОРМУВАННЯ МЕНТАЛЬНОСТІ СОЦІУМУ ТА МЕХАНІЗМУ СОЦІАЛІЗАЦІЇ Овчаров А.О., м.Київ Комплекс чинників, характерних для кожної сфери, в макро- соціальному плані накладає відбиток на національний характер або менталітет нації (етносу, етнічної чи соціальної спільноти) та на харак- тер взаємодії з іншими спільнотами. В мікросоціальному плані відбу- вається формування особистості з її ментальними якостями, що дають змогу ідентифікувати особистість як елемент певної соціальної системи. До біосферних чинників слід насамперед віднести кліматич- ний. Виростає людина в тропіках, в полярних широтах чи в помірному кліматі, це так чи інакше впливає на її спосіб мислення та поведінку в психофізичному та соціально-психологічному аспектах. За географічним розташуванням та особливостями клімату до типових північних країн можна віднести скандинавські країни (Шве- цію, Норвегію, Фінляндію), Ісландію, Данію, Ірландію, Великобрита- нію, Німеччину, Голландію та ін., що знаходяться в зонах арктичного і помірно-континентального клімату. Відповідно до південних відно- сяться країни, що лежать у межах субтропічної, тропічної й екваторіа- льної кліматичних зон. Оскільки ряд країн і регіонів важко категорично віднести до суто північних або південних, стосовно них використовуються такі географічні поняття, як північно-західні і північно-східні, південно- західні і південно-східні. Перевага визначеного клімату в поєднанні з етнічними, націо- нальними особливостями формує оригінальний, часто неповторний характер поведінки людей, що проживають у даній кліматичній зоні. Представники якогось етносу або етнічної групи, змінюючи географі- чне середовище проживання, і зокрема кліматичну зону, змінюють основний стиль поведінки на інший, який більше відповідає новому клімату. Цей процес досить тривалий, хоча його результати познача- ються вже в плині одного-двох сторічь. Прикладом можуть бути сучасні північноамериканці, жителі США, велика частина яких є нащадками англосаксонських етнічних груп, що перебралися із зони помірних широт із континентальним і морським кліматом у зону переважно субтропічного і тропічного клі- мату. Характерна емоційна стриманість і аристократичність англійців, ірландців і шотландців змінилася більшою відкритістю, динамічністю і демократичним стилем поведінки американців. Динаміка поведінки людей відбиває також домінуючий націо- нальний темпераментний тип, що реалізує себе, зокрема, у музично- танцювальній культурі. Для флегматичних і меланхолічних жителів Півночі більш характерні повільні ритми і повільність, неквапливість рухів. Чим південніше широти, тим більш темпераментні національні танці. Ритми джазу, рок-н-ролу, аргентинського танго, бразильської самби є відбитком сангвінічного і холеричного темпераментів півден- них народів. Північний клімат більше орієнтує на зберігання енергії, пів- денний — на її витрату. Необхідність дбайливіше ставитися до джерел енергії і природних ресурсів формує такі якості, як ощадливість, роз- важливість, скрупульозність, педантичність. Суворість клімату сприяє появі аналогічних рис характеру у північних народів у поєднанні зі стриманістю, лаконічністю і грунтовністю. Беземоційність і жорст- кість мови характерна для таких північних народів, як норвежці, шве- ди, фінни, німці, англійці, голландці й інші. У свою чергу, південні мови мелодійні і почуттєві, у тім числі і романські мови — французь- ка, італійська, іспанська. Необхідність виживати в жорстких умовах мотивувала домі- нуючий розвиток логічного мислення. Для раціональнішого викорис- тання природних ресурсів (сировини, сонячної, водної і повітряної енергії) були потрібні відповідні технології і їхнє подальше удоскона- лення. Більше того, трудність транспортного сполучення або особли- вості ландшафту, часто острівне положення північних країн змушува- ли розробляти технології із замкнутим циклом. Тому країни північної Європи і, відповідно, північні регіони ряду південних країн спеціалізувалися на виробництві високотехноло- гічної продукції. Країни, розташовані в зонах із м’яким, теплим кліма- том і багатою рослинністю, йшли по шляху розвитку аграрного секто- ра і тваринництва. Потреба в технологіях, у свою чергу, вимагає фун- даментальних та прикладних наукових розробок, переважно природ- ничих. Виконуючи відповідне соціальне замовлення, вчені північної і західної Європи, а також Північної Америки розвивали такі науки, як математика, фізика, хімія, а також зв’язані з ними астрономію, біоло- гію, механіку. Що ж стосується мистецтва і культури як відбитка естетично- го, емоційного компонента людської психіки, то тут пріоритет більше належить жителям Півдня. Естетична думка культивувалася більше в тих країнах, де розмаїтість природи, благодатний клімат сприяли роз- витку культу краси, вираженої в літературі, скульптурі, живописі, ар- хітектурі, предметах культу і побуту і людських стосунках. Зразки класичного мистецтва з’явилися у давніх Греції, Єгип- ті, Китаї та Індії. Тут же виникли перші осередки філософської думки. Розходження світоглядів античної Греції, давніх Китаю і Індії провели вододіл між сформованими на їх основі двома способами мислення — західним і східним. Західна філософія сприяла розвитку раціонального позитивно- го мислення, що дало поштовх до загальної раціоналізації західного способу життя, орієнтованого на культ прагматизму й індивідуалізму. Східна філософія, як і релігія, відштовхується від ірраціонального по- чатку і містики, культивуючи тим самим розвиток надіндивідуальних цінностей і колективізму. А. Швейцер результатом протистояння двох світоглядів назвав загострення конфлікту між культурою і цивілізаці- єю. З ряду причин західний світ обрав шлях, на якому прогресує циві- лізація і відбувається занепад культури і, отже, етики як основного чинника культури. Східний світ поки ще прихильний до цінностей культури, мо- жливо, на шкоду розвитку цивілізації. Одночасно, зазнаючи сильного тиску західних цінностей, пов’язаних із матеріально-технічними, спо- живчими й іншими чинниками і особливо з глобальною комп’ютеризацією усього світу, Схід еволюціонує в бік цивілізаційних західних норм. Таким чином, ми повинні констатувати експансію захі- дної ментальності в традиційних східних культурах. Західні раціоналізм і позитивізм сприяють загальній динаміза- ції суспільства, що керується зазначеними критеріями. У свою чергу, динамічні суспільства за своєю природою експансивні та екстравертні. Експансивність стимулює націю як носія даної якості пропонувати і нав’язувати свої цінності іншим спільнотам, у тому числі й силовими методами. Світова історія являє собою перманентну експансію північно- західних націй стосовно південно-східних. Невеликі за територією і чисельністю населення держави, маючи військово-технічну перевагу, порівняно легко утворювали величезні імперії, використовуючи при- родні та людські ресурси колоній для свого розвитку. Іспанія, Порту- галія, Англія, Франція, Росія, Німеччина й інші християнські країни в різний час впроваджували на завойованих територіях свої ментальні цінності. Східна ментальність виражає себе переважно в інтровертному статичному характері. Східна культура, незмірно більш потужна і різ- номанітна за масштабом, ніби застигла в традиційних архаїчних фор- мах, що дуже вражають, але не сприяють її подальшому розвитку. То- му сучасний прогрес східних країн за своєю суттю являє собою копію- вання західного способу життя, але з набагато гіршою якістю. Винятком є ті східні країни і регіони, що, сприйнявши науко- во-технологічні переваги Заходу, адаптували їх до своїх ментальних особливостей. Прикладами такої конвергенції є більшою мірою країни Південно-Східної Азії — Японія, Малайзія, Сінгапур, Тайвань і ряд країн Ближнього Сходу — Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, інші про- цвітаючі мусульманські держави. Наприкінці ХХ ст. доречно згадати декілька моделей, які від- бивають ефективний розвиток ознак спільнот, що розрізняються за різними аспектами економічного, політичного і культурного характе- ру. І що найістотніше, серед цих ознак особливе місце займає націона- льний характер, або менталітет, без урахування котрого безглуздо го- ворити про інші детермінанти соціальної ефективності. Зокрема, у різ- них джерелах наводяться приклади американської(США), шведської, китайської, японської й інших моделей розвитку. В мас-медіа і на рівні політичних, економічних, наукових і культурних еліт в Україні ве- дуться перманентні дискусії про переваги тієї або іншої моделі в кон- тексті її запозичення та реалізації в нашій країні. При цьому аргументи на користь будь-якої моделі базуються не на об’єктивному аналізі її переваг для менталітету української нації, а на поточних кон’юнктурних домінантах, що відбивають інтереси політичних партій і фінансових груп. Американська модель розвитку базується на індивідуалістсь- ко-конкурентних цінностях, політичному правлінні у формі представ- ницької демократії й економіці вільного підприємництва. Зазначені критерії в поєднанні з найпотужнішою економікою у світі (у кількіс- ному співвідношенні), найбільш сильним військово-промисловим комплексом і наявністю національної ідеї, в основі якої закладена віра у високе призначення своєї країни як світового лідера, повною мірою органічні для американського менталітету. Ефективність американської моделі, насамперед в економіч- ному, політичному та соціальному відношенні, зробила її привабли- вою для інших спільнот, в тому числі й для України. При цьому повні- стю ігнорується культурний аспект, що найтісніше пов’язаний з фено- меном ментальності націй, які формувалися в різних умовах, включа- ючи такий значущий аспект, як біосфера. ПОСТМОДЕРНІЗМ І ПСИХОСЕМАНТИЧНІ АСПЕКТИ СУЧАСНОЇ МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ Ожеван М.А., м.Київ Роль мовної психосемантики в усіх її формах та різновидах винятково велика як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Причому сучасну віртуально-мовну політичну творчість слід сприймати не ін- акше, як у контексті інформаційних війн і операцій, апофеозом яких стала горезвісна холодна війна. Незалежно від того, визнаємо ми цю війну такою, що уже закінчилася не на користь переможених або ж такою, що триває й понині, значущість масштабних мовно- семантичних маніпуляцій заперечувати безглуздо. Ефективна зовніш- ня політика за сучасних умов немислима без політичних технологій, в яких виразний акцент ставиться на проблемах творення позитивних та негативних іміджів з використанням метафор, здатних “підривати” зсередини звичні схеми світосприймання й самосприймання. У психосемантичному розумінні текстуальний соціум (дис- курс) — це жива тканина впорядкованих мовно-семантичних груп та категорій, примхливе мереживо якої сплетене на підоснові усталених уявлень щодо значущих. Це мереживо активно скеровує як міжособис- тісні, так і міжгрупові та міждержавні відносини. Ті, про кого склада- ється гарна думка, стають успішними. Й навпаки, ті, про яких думають погано, стають неуспішними. Зрозумівши цю просту істину, сучасні розвинені країни не шкодують грошей на активну зовнішню культу- рополітику. Нації ж, що не докладають жодних зусиль до експорту своєї культури, є або надто наївними, або самодеструктивними, бо пробують функціонувати у світовому просторі без належного іміджу. Своєрідним доказом того, що проникнення на зовнішні ринки значною мірою залежить від іміджу країни (американські фільми, роз- продаючи міф про Америку, сприяють розпродажу всього, що амери- канське), є той факт, що вже на початку 90-х років культурний експорт розвинених країн становив: Франції — $1,492 млн.($26,58 з розрахун- ку на душу населення); Німеччини — $1,100 млн. ($18,50); Великої Британії — $9,33 млн. ($16.00); Канади — $128 млн. ($4,09). Впливовим феноменом мовно-семантичної “гри” у світовому політичному просторі став постмодернізм, якому властиві: а) принципова неточність висловлювань та схильність до дво- значностей; б) ситуаціонізм, що виходить із припущення, що світ не даний безпосередньо, а є процесом невпинної семантичної генерації; (в) за- перечення “консенсусних” культур; г) інверсія (перевертання) світів у стилі контрреалізму. Статусу істинності у контексті постмодернізму набуло задзер- калля віртуальності, коли повідомлення важливіше від події, а знання — первинне щодо об’єктів та предметів знань. Як рефлексія ситуацій постмодерну, постмодернізм вважає себе не методом, не стратегією й не ідеологією (хоча у “перетворених” формах виконує усі ці функції), а неавторитарною парадигмою, якій властиве виключно ігрове настав- ляння до мовних знаків, відповідно до яких людина, попри всю уста- леність знакових сакральних форм, має розпізнати їхню умовність та парадоксальність. На знакову гру влади постмодернізм пропонує від- повісти власною грою, грою без правил. Мова йде про деміфологізіцію та демістифікацію так званих нарративних дискурсів. Способами і прийомами зазначеної гри можуть бути іронія, а ще краще — самоіронія; пародія, а ще краще — самопародія. Мовою постмодернізму це називається войовничим семіотичним активіз- мом (англ. — semiomilitantes). Оновлене постмодерністське маніпулю- вання є по суті продовженням давньокитайського мистецтва “керуван- ня супротивником”. Воно будується на таких методологічних засадах: а) текст і реальність не мають онтологічного статусу, а зумов- лені чистою прагматикою; б) той самий об’єкт можна розглядати і як текст, і як реаль- ність, залежно від того, хочемо ми сприймати його як знак зі зрозумі- лим для себе значенням чи виключно як знак. Для стабільних соціумів з усталеними культурними традиція- ми “ідеологія” постмодернізму не є особливо небезпечною. Більше того, спускаючи “на гальмах” постмодерної деконструкції маргінальну активність, такі суспільства навіть підсилюють свою стабільність. І навпаки, для соціумів, які, подібно до пострадянських, перебувають у перманентно кризовому аномічному стані й пробують відновити пере- рвані традиції, встановити центри суспільного буття, дійти до загаль- нооб’єднувальних ідей, постмодернізм може становити серйозну “ме- нальну” небезпеку. У часи холодної війни, вивчивши мовні стереотипи радянсь- кого суспільства та їхнє семантичне наповнення (“товариш”, “ворог” і т.ін.), західні політичні психологи небезуспішно намагалися змінити це наповнення. Саме на базі тогочасних досліджень Мюррея, Гіненге- ра і Калевана потім були сформульовані сучасні технологічні підходи до маніпулювання індивідуальною свідомістю, що згодом прийшли в політичний маркетинг і рекламу. Відбувався також рух у зворотній бік, коли в семантичне поле радянської дійсності вводилися “ворожі” стереотипи у новому соцоб- рамленні (“плюралізм”,“багатопартійність”, “ринок” і т.ін.). У свою чергу, антигерої мінялися місцями з новими героями і навпаки. Особ- ливо успішно цю семантичну конверсію проводив у 80-ті роки “Ого- нек” Віталія Коротича (не випадково націонал-патріотами було винай- дено термін “окоротичі”). У прийомах, які використовувалися захід- ними політтехнологами у холодній війні, неважко розпізнати принци- пові засади постмодернізму — за “перебудовою” — постмодерністсь- ку “деконструкцію” (restructuring)”, а за “гласністю” — постмодерніст- ську “прозорість” (transparensy)” тощо. Прикладом психосемантичної агресії може бути теза про відмирання націй і національної державності внаслідок перетворення світу на “велике село” (global village). Супротивників цієї ідеї негайно демонізують і звинувачують у реакційному націоналізмі на межі фа- шизму. Зрозуміло, що з подібним ототожненням (підміною семантики) пов’язане негативне оцінне навантаження. Проте, якщо проблему формування сучасних націй не демоні- зувати в дусі етномовоцентризму або глобалізму, а перекласти її на практичну мову політичного менеджменту, то виявиться, що націона- льна ідея і в глобально-інформаційну епоху має право на існування. Якщо йдеться не про ментальний психосемантичний колоніалізм, а про адаптацію конкретного соціокультурного регіону до глобальної ситуації, про засвоєння універсально-цивілізаційних стандартів у ре- жимі відкритого діалогу. ВОЄННА БЕЗПЕКА В КОНТЕКСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПСИХОЛОГІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН Пучков О. О., м.Київ Воєнна безпека України в сучасних умовах не може розглядатися у відриві від розвитку загальних міжнародних відносин на європейському континенті та у світі в цілому. На нинішньому етапі Україна розбудовує систему своєї національної безпеки в порівняно нестабільному міжнародному середовищі, за умов неучасті в оборонних союзах і різноспрямованих та неузгоджених воєнно-політичних орієнтацій країн-сусідів із свого найближчого географічного оточення. Тому існує потреба грунтовно оцінити ефективність організації протидії реальним і потенційним загрозам національним інтересам України, що виникли у процесі розбудови її державності та становленні громадянина Української держави, спрогнозувати основні тенденції їхнього розвитку, визначитися щодо пріоритетів і першочергових заходів у сфері воєнної безпеки. Дослідження шляхів протидії потенційній небезпеці та загрозам дає змогу зробити висновок про неможливість у сучасній обстановці забезпечити воєнну безпеку України ізольовано, спираючись лише на власні зусилля. Таким чином, значно зростає роль політичних засобів забезпечення воєнної безпеки, що висуває підвищені вимоги до зовнішньої політики України. Сучасну міжнародну ситуацію в регіоні центральної та східної Європи, до якого належить Україна, характеризує відсутність структурованих механізмів безпеки. Очевидною є політико- психоло- гічна орієнтація переважної більшості країн центральної та східної Європи на приєднання до західних структур колективної оборони і безпеки, а також посилення тенденцій, що мають впливати на відновлення в нових історичних умовах домінуючого центру сили, в тому числі й у питаннях безпеки у цій частині Європи. Незважаючи на позитивні зміни, що сталися на нашому континенті останнім часом (зниження рівня військового протистояння, активізація процесу роззброєння та ін.), захист суверенітету, незалеж- ності й територіальної цілісності та недоторканності кордонів України лишається одним з найважливіших завдань воєнної безпеки держави. Національні інтереси України в галузі воєнної безпеки фор- муються під впливом реально існуючих для неї небезпек та загроз. Оцінюючи воєнно-політичну обстановку у світі, можна зробити ви- сновок, що для нашої держави конкретної загрози з боку інших країн сьогодні немає. Однак воєнна небезпека існує. Вона полягає у склад- ному і суперечливому комплексі історичних, економічних, соціальних, політико- психологічних, релігійних, ідеологічних та інших явищ, має свої джерела, причини й ознаки. Політична, економічна й соціальна нестабільність в ряді країн центральної та східної Європи, національно-територіальні конфлікти в Придністров’ї, Абхазії, колишній Югославії, Чечні породжують воєнно-політичну нестабільність по периметру кордонів України, здатні привести до опосередкованого чи прямого втягування нашої держави у тривалий конфлікт з непередбачуваними наслідками. У Воєнній доктрині України викладено офіційні погляди держави на питання запобігання війнам, збройним конфліктам, на військове будівництво, підготовку країни до оборони, організацію протидії загрозам безпеці, використання Збройних сил та інших військових структур для захисту життєво важливих інтересів України. Україна визначила своє ставлення до збройних конфліктів, воєн та використання сили, джерел небезпеки, а також сформулювала основні напрями, політичні принципи та завдання забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки країни. Пошук нової системи безпеки має грунтуватись перш за все на спільних цінностях і методах гармонізації національних інтересів. Встановлення нового світового порядку на демократичних і справедливих засадах, створенні нових організаційних міжнародних структур буде довгим і складним процесом акомодації нині існуючих міжнародних інститутів. Підсумовуючи розглянуту проблему, можна зробити такий висновок. Національній безпеці України і одночасно безпеці у центральній та східній Європі відповідають партнерські відносини з Росією та реалізація стратегічної мети — залучення держави до загальноєвропейської інтеграції. Справі національної безпеки нашої країни покликані слугувати гнучка зовнішня політика, використання зручного і впливового геополітичного положення, запобігання впливу і можливої залежності від однієї чи навіть групи держав. О ПРОБЛЕМЕ ДЕФОРМАЦИИ МАССОВОГО ВНЕШНЕПОЛИТИЧЕСКОГО СОЗНАНИЯ (НА ПРИМЕРЕ УКРАИНСКО-БОЛГАРСКИХ ОТНОШЕНИЙ В 20-30-х ГОДАХ XX СТ.) Самойленко Н.И., г.Полтава В современных условиях развития украинской государствен- ности всё большее значение приобретает объективный анализ истории международных отношений Украины. Он дает возможность обогатить опыт, учесть достижения и просчеты во взаимосвязях с внешним ми- ром с целью избежать ошибок и развивать позитивный опыт прошло- го, что невозможно без укрепления демократических основ в массовом сознании в украинском обществе. Общеизвестно, что этот процесс происходит очень медленно и с большими трудностями. В условиях перехода к новому варианту исторического развития, который соот- ветствует приоритетам общечеловеческих ценностей, активный потен- циал общественного сознания превращается в существенный компо- нент социального прогресса. Однако целенаправленное и эффективное использование его невозможно без своевременного и адекватного ана- лиза образов, стереотипов, мифов, которыми оперирует общественное сознание в различных сферах социальной практики, в том числе и в международных отношениях. Одним из наиболее привлекательных объектов для анализа особенностей массового сознания в Украине в области межгосударст- венных отношений является Болгария. Связи украинского и болгар- ского народов имеют глубокий исторический характер. В Украине проживает самая большая в мире болгарская диаспора. Необычная близость исторических судеб двух стран зафиксирована различными историческими свидетельствами, в том числе и периодическими изда- ниями. Пресса советского периода не только несёт на себе следы еже- дневных событий, особенностей политического режима, но и опосре- дует изменения в бытовом историческом сознании, что позволяет определить своеобразие идеологических стандартов, мифов, идеоло- гем во внешней политике, всевозможных деформаций образа другого народа. Выяснение роли и места, стереотипов, установок, ценностей, ценностных ориентаций в массовой психологии сквозь призму перио- дики содействовало бы формированию механизмов, которые укрепля- ют демократические ценности в постсоветском пространстве. Иссле- дование исторических аспектов формирования образа Болгарии в Ук- раине целесообразно и с точки зрения формирования собственной ук- раинской региональной политики на Балканах. 20 — 30 годы в истории народов обеих стран были наполнены значительными событиями. Украина становится составной частью СССР, фактически утрачивает свою государственность и не является субъектом международного права. В Болгарии — падение демократи- ческого правительства Болгарского земледельческого союза и оформ- ление в стране авторитарного режима. Советский тоталитаризм и бол- гарский авторитаризм имели свои последствия для контактов Украины и Болгарии в указанный период. Характер советского и болгарского политических режимов тогда открывал широкие возможности для манипулирования общественным мнением или его формирования, что в свою очередь позволяло в той или иной степени направлять в нуж- ное русло внешнеполитические акции общественности и внешнеполи- тическую ориентацию. В СССР государственно-административный аппарат активно использовал для этих целей болгарскую эмиграцию. Монополия партийно-государственных структур на печать как средст- во массовой информации обусловила отсутствие какой-либо альтерна- тивы публикаций внешнеполитической тематики. В Украине в 20 — 30 годы информация по вопросам между- народных отношений, жизни за рубежом, в том числе в Болгарии, была регулярной, однако ограниченной и деформированной в интересах субъекта власти. Болгарскую тему освещали различные периодические издания — ежедневные, еженедельные, ежемесячные, от республикан- ских до многотиражных, массово-политические и литературно- художественные, органы государственного управления, общественных и политических организаций. Болгарская диаспора имела возможность знакомиться с информацией о своей исторической родине на родном языке на страницах четырёх газет и одного журнала. Материалы о Болгарии, которые имели различную жанрово- тематическую направленность, готовили как украинские, так и болгар- ские авторы. В публикациях освещалось состояние промышленности и сельского хозяйства, политика правящих кабинетов, позиция полити- ческих партий по вопросам внутренней и внешней политики, террор в стране после июньского переворота 1923 г., отношения Болгарии с соседями, великими державами и СССР. Учитывая характер полити- ческого режима в Советском Союзе, закономерным было особенно подробное освещение деятельности болгарских коммунистов, соци- альных и политических конфликтов в болгарском обществе, наличие леворадикальных тенденций в политической жизни страны. При этом, однако, отсутствовал важный компонент информационного процесса — его систематичность, что создавало благоприятные условия для возникновения иллюзорных представлений о балканской стране и мифотворчества в этой связи. Кризисное состояние болгарской экономики на рубеже 20— 30-х годов абсолютизировалось и было призвано подчеркнуть успехи советской индустриализации. Триумфираторские оценки отечествен- ной промышленности, таким образом, содействовали формированию стереотипа балканской страны, население которой страдает от капита- листической экономической системы и нуждается в помощи, а это в свою очередь оказывалось стимулом деятельности общественных ор- ганизаций, которые оказали эту помощь (Красный Крест, Междуна- родная организация рабочей помощи и др.). Учитывая состояние кон- фронтационности советского государства с другими странами и то, что до 1934 г. фактически отсутствовали межгосударственные отношения СССР и Болгарии, на первый план публикации выдвигали конфронта- ционные образы. Политический режим характеризовался как фашист- ский и демонстрировал со страниц украинской печати, как и всей со- ветской, свой “звериный оскал”. С другой стороны, во внешнеполитическое сознание внедря- лось представление о наличии “своих” в “чужом” лагере. Именно так оценивалась и с такой точки зрения интерпретировалась деятельность болгарских коммунистов, которые были частью замкнутой идеологи- ческой общности. Идеологические потребности обусловили ограниче- ние не только уже существующей информации, но и замалчивание невыгодных политическому режиму реалий. Так, когда в связи с мас- совой коллективизацией началась такая же массовая эмиграция болга- рской диаспоры на свою историческую родину, украинская периодика помещала письма переселенцев, которые не могли адаптироваться в новых условиях. Однако не было ни одной публикации, где бы отра- жались истинные причины такого явления. Таким образом, в условиях тоталитарного режима внешнепо- литическое сознание оказывалось деформированным на уровне восп- риятия и формирования образа другой страны, даже если связи с ней имели глубокий исторический характер и были традиционными. ЕТНІЧНА СКЛАДОВА САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ ІНДИВІДА Сирінський Р.А., м.Київ Проблема етнічної ідентичності займає важливе місце в су- часних соціально-філософських та соціально-психологічних дискусіях. Це пов’язано з тим, що, по-перше, сучасні процеси глобалізації, загос- трення екологічної кризи, поширення ядерної зброї, міжнародний те- роризм поставили людство перед необхідністю вироблення таких обов’язкових і спільних для всіх правил співіснування, які б, за висло- вом Г.Йонаса, “були б у згоді з неперервністю справжнього людського життя на Землі”. І такі принципи, на думку багатьох представників сучасної західної практичної філософії, мають базуватися на засадах універсалістської етики справедливості, яка в свою основу кладе ліберальний принцип прав людини. З іншого боку, сучасний так званий “етнічний ренесанс” про- демонстрував, що етнічна ідентичність є однією з найважливіших ха- рактеристик індивіда, і потреба в ній не відпадає, незважаючи на пере- творення Землі на “глобальне село”. Таке наголошення на важливості значення етнічної належності властиве представникам іншого напряму сучасної філософії — комунітаристам, і тому дискусії з цього питання називають “дебатами між лібералами і комунітаристами” (назва однієї з робіт комунітариста Ч.Тейлора), які особливо посилились після ви- ходу “біблії сучасного лібералізму” — праці Дж.Роулза “Теорія спра- ведливості”. Дана постановка питання вимагає вивчення місця і ролі етнічної ідентичності в житті кожного індивіда, а також того, як вона сприяє його залученню до загальнолюдських цінностей. Важливість пошуку індивідом своєї ідентичності не запере- чується представниками обох напрямків. У вивченні цього питання широко застосовується категоріальний апарат, напрацьований психо- логією ХХ ст., зокрема психоаналізом. Найчастіше вживається термін “групова або психосоціальна ідентичність”, яка визначається, з одного боку, як продукт взаємодії між суспільством та особистістю, а з друго- го — як важлива особистісна потреба, необхідна умова для збереження здоров’я індивіда, його внутрішньої цілісності та стабільності (Е.Еріксон). Або ж як безумовний психобіологічний принцип по- ведінки, зумовлений необхідністю вижити, який виростає з самих умов людського існування і є джерелом найбільш сильних прагнень,зокрема прагнення соціального статусу (Е.Фромм). Також наголошується на небезпеці таких явищ, як криза ідентичності або “психічна інфляція” — спроба індивіда асимілювати аспекти колективного несвідомого, ідентифікувати себе з ними, а отже, поширити свою особистість за індивідуальні кордони, ототожнити себе з групою (К.Г.Юнг, В.Одайник). У працях багатьох дослідників наголошується, що кризи ідентичності найчастіше збігаються із загостренням кризових явищ у суспільстві, і в таких ситуаціях на перший план виходить саме етнічна ідентичність, як найсильніша та найбільш здатна забезпечити психічне здоров’я індивіда. Щодо означених вище “дебатів між лібералами та ко- мунітаристами”, то “ліберали”, до яких приєдналась більшість російських дослідників, котрі за радянських часів обстоювали інтернаціоналізм, схильні применшувати роль етнічної ідентичності в житті індивіда. Більше того, вони акцентують свою увагу на негатив- них проявах етнічності, а саме — “внутрішня ітеграція індивідів та дезінтеграція суспільства в цілому” (Г.Солдатова), виведення на пер- ший план у етнокультурній ситуації культурно-особливого замість спільного, зростання ксенофобії, екстремізму, “конфронтаційність”, “заглибленість у минуле”, “міфологічність”, “подвійне дно етнокуль- тури”. Базуючись на дослідженнях Г.Тежфела, вони доводять, що навіть найменші ознаки належності до певної групи, як от проста суб’єктивна віднесеність себе до даної групи, вже самі по собі достатні для розвитку процесів дискримінації іншої групи. Бо індивід дивиться на світ очима члена групи і ставиться до співчленів як до “кращих”, надаючи їм перевагу, а до членів інших груп — як до “гірших”(“нижчих”), що в поліетнічних суспільствах веде до пору- шення прав людини щодо членів національних меншин. Доводячи, що для індивіда на першому місці мають стояти “базові” цінності (родина, добробут, безпека), представники цього напряму доводять, що етнічні цінності виступають на перший план лише у кризових ситуаціях, як, наприклад, економічна чи політична криза в країні, і до того ж лише завдяки інспіруванню з боку національних еліт, які таким чином часто відстоюють лише свої економічні інтереси (досить популярна серед російських дослідників (Мацнєв А.А., Тішков В.В.) версія розвалу СРСР та війни в Чечні). Зрозуміло, що з цієї точки зору будь-яка політизація етнічності, навіть обстоювання права на етнічну ідентичність, буде сприйматися крізь призму можливої ескалації міжетнічної напруженості. І тому індивіду, на їхній погляд, краще ідентифікувати себе з цілим людством і намагатися долучитися не до національних, а до загальнолюдських цінностей. Прихильники іншого напряму — “комунітаристи” — стверд- жують, що право на етнічну ідентичність, на вільний розвиток своєї культури є таким же невід’ємним правом людини, як право на життя чи свободу. Базуючись на традиції, що йде від Віко, Гердера, Фіхте, вони стверджують, що лише через долучення до національної культу- ри, національних цінностей індивід може наблизитися до загально- людських цінностей, до всезагального. Вони критикують “лібералів” за атомізацію їхньої картини людини і розглядають індивіда крізь призму соціальної групи, до якої він належить. Адже саме в групі індивід не лише набуває статусу і отримує відчуття захищеності, а й “стає здатним до моральності, набуває моральної стійкості і фор- мується як носій моралі” (Е.Макінтайр). Кінець ХХ ст. позначився появою ще одного досить цікавого напряму — ліберального націоналізму, який намагається поєднати право на етнічну ідентичність та національне самовизначення з інши- ми ліберальними цінностями. На думку таких дослідників, як Є.Тамір, Д.Молендорф, У.Кімліка, К.Нейлсен, націоналістичні рухи бувають миролюбними, ліберальними та демократичними, а не лише ксенофоб- ськими, авторитарними та експансіоністськими. Питання поваги до етнічної приналежності та культурної самобутності індивідів, а також доповнюваності їхніх етнічних цінностей загальнолюдськими осмис- люється і представниками комунікативної філософії Ю.Габермасом, К.-О. Апелем. Вони висловлюють ідеї співіснування, загального полі- тично-культурного взаєморозуміння з культурними орієнтаціями різ- них національностей. Така позиція більше відповідає сучасним реалі- ям, адже право на етнічну ідентичність є одним із найважливіших прав людини, а ігнорування його може призвести до тяжких наслідків, оскі- льки будь-який міжетнічний конфлікт сьогодення перетворюється в етнополітичний (О.Марухонська), а зростання міжнародного терориз- му довело, що навіть невелика етнічна група, відстоюючи свої знева- жені права, може перетворити життя цілої країни в пекло. Тому повага до етнічної ідентичності індивіда є так само необхідною для виживан- ня людства, як і повага до інших його прав. ДО ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ Стогова О.В., м.Харків У перехідні, кризові періоди, тим більше в умовах нерозвине- ної політичної системи та відсутності чітких соціальних орієнтирів, процес самоідентифікації є для особистості досить складною пробле- мою. Ідентичністю вважають сукупність специфічних рис, які виді- ляють певну групу людей з-поміж інших груп і є для окремої людини підставою для віднесення себе до цієї групи. Однією з найбільш поши- рених і стабільних форм ідентичності виступає етнічна, в основі якої лежить усвідомлення людиною своєї належності до спільноти як біо- географічного та психологічного феномена. У випадку етнічної іден- тичності вирішальну роль відіграють основні ідентитети: расові (ан- тропологічний тип), культурні (мова, традиції, звичаї), психологічні (менталітет). Що до національної ідентичності, то порівняно з етнічною це поняття є більш невизначеним і розмитим. Е.Сміт характеризує її як абстрактну, багатовимірну конструкцію, пов`язану з багатьма різноманітними сферами життя та здатну до численних перетворень і поєднань. Її найголовнішими рисами є історична територія, спільні міфи та історична пам`ять, спільна культура, єдині юридичні права та обов`язки, спільна економіка. Національна ідентичність є динамічною в історичному та соціальному сенсі категорією. На відміну від етнічної, вона спирається на свідомий вибір і залежить від раціональних чинників. В основі національної ідентичності лежить національна свідомість та громадянство. У національній свідомості присутні найсуттєвіші домінанти свідомості титульного етносу та етнічних груп, що утворюють націю як поліетнічну політичну спільноту. Національна ідентичність постає як результат процесу ідентифікації, тобто усвідомлення (особою, групою чи нацією в цілому) належності до полікультурної та поліетнічної політичної спільноти. На відміну від етнічної ідентичності, основним пріоритетом у системі цінностей та головним ідентитетом є політичний інтерес (безпека, добробут, суверенітет держави). Стосовно України теоретично розроблено декілька моделей національної ідентичності: національно-етнокультурна (концепція од- ночасного національного відродження як української нації, так і інших етнічних груп), подвійна українсько-російська ідентичність (основою якої є двомовність), євразійська ідентичність та чотири моделі ук- раїнської політичної нації (рухівський підхід, дуалістична модель П.Симоненка, консоціаційний та транцендентний підходи). У Преам- булі до Конституції України поєднуються національно-етнокультур- ний та транцендентний підходи, Конституція приймається “від імені Українського народу — громадян України всіх національностей”. Усі успішні нації мають набір стрижневих символічних еле- ментів, які є своєрідними критеріями для їхніх громадян. Ці символи заохочують лояльність, конкретизують почуття власної гідності та са- моповаги, а також створюють моральну підставу для участі в національній обороні, політиці, у функціонуванні соціальних і еко- номічних інститутів. Наприкінці ХХ ст. вироблення державами, які нещодавно ви- никли, концепцій національної ідентичності пов`язане зі значними труднощами. Ці складнощі особливо важко перебороти, коли народ даної держави включає декілька етнічних, релігійних та лінгвістичних груп, як це є в Україні. Перед такими державами не стоїть питання, бути чи не бути мультикультурними. Численність культур їм вже нав`язана історичними обставинами, і громадяни мають обирати між різними комбінаціями елементів публічного прояву ідентичності. Сфе- ра вираження ідентичності досить широка. Вона може виявлятися у визначенні “культурного акценту” в системі освіти, при проведенні свят, встановленні пам`ятників. Людина повідомляє про свою соціальну ідентичність за допо- могою деяких загальних для спільноти символів чи маркерів. Це може бути особливий вид зачіски, стиль чи деталь одягу, особливі прикраси, засіб харчування. Для багатьох етнічних спільнот найбільш важливим символом колективного членства виступає мова. Не випадково етнічні спільноти завжди в першу чергу занепокоєні збереженням рідної мови, вивчанням мови підростаючим поколінням. Водночас не треба абсо- лютизувати мову як єдиний засіб збереження етнічної ідентичності. Є багато прикладів, коли головним ідентифікаційним критерієм виступає не мова, а, наприклад, релігія, історія, територія. Якщо ж повернутися до теми мови, то важливо відмітити двобічний зв`язок мови та ідентифікації; з одного боку використання мови як культурного сим- волу є наслідком ідентифікації, а з другого — існування мови є умо- вою самоідентифікації. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ ВИВЧЕННЯ МІЖЕТНІЧНОГО СПІЛКУВАННЯ Устименко Т.А., м. Полтава Найчастіше міжнаціональні відносини мають стихійний, не- формальний характер. Реальна міжнаціональна поведінка часто регу- люється спрощеними, недиференційованими уявленнями. Подібні уяв- лення бувають недостатньо зумовлені раціонально, але в них є сильна емоційна складова, що може призвести до стихійного виникнення де- структивного міжнаціонального напруження. Універсальність і легкість пускових сигналів механізму “жени чужого” ще вимагає детального вивчення. Багато етнопсихологів по- годжується з тим, що цей механізм є необхідним результатом форму- вання початкових етапів групової згуртованості і має особливі проек- тивні та захисні функції. Протиставлення “ми” i “вони” належить до давнiх соцiально-психологiчних механiзмiв, якi регулюють поведiнку людей, i в “чистому” виглядi виявляється у первiсних племен. Нашi предки спочатку майже не знали поняття “ми”, а тримались в однiй спiльностi пiд впливом страху перед “вони”, до яких вiдносили всi iншi племена. Тiльки вiдчуття, що є “вони”, породжувало бажання са- мовизначитись в ролi “ми”. Кожне плем`я тiльки себе вiдносило до людей, а решта розглядались як нелюди, вiд яких потрiбно очiкувати чого завгодно, стосовно яких можливі будь-якi засоби. Слiпа нена- висть до всього, з чим люди себе не iдентифiкували в ходi iсторичного розвитку, звичайно, зазнала якiсних змiн. Вона отримала усвiдомлюва- ний соцiальний змiст i стала керованою, такою, що пiдлягає загально- прийнятим нормам i поставленiй метi. Загальноприйнята формула “війна (інгрупова ворожість) є платою за мир і дружбу (всередині групи)” давно стала очевидною серед психологів, навіть тих, що не сприймають психоаналітичних підходів. Та в загальноцивілізаційному сенсі ця формула видається нам досить небезпечною. Для ситуацiї мiжкультурної взаємодiї дихо- томiя “ми” — “вони” є фактором, котрий найбільше її ускладнює, тому що в буденнiй свiдомостi часто абсолютно все незнайоме, незрозумiле оцiнюється як “чуже”, “не наше”, “не рiдне” i ототожнюється із загро- зою, небезпекою. Соціально-психологічні проблеми міжнаціональних відносин до недавнього часу були маловивченими. Конкретний соціологічний і соціолого-психологічний аналіз часто замінювався загальним деклара- тивним твердженням про міжнаціональну гармонію. Цьому великою мірою сприяв характер політичних настанов, а також стан теорії вели- ких груп у соціальній психології. Теоретичний аналіз загальних стратегій побудови міжгрупо- вих відносин проводився в основному зарубіжними психологами. Аналізуючи соціальні процеси обміну, рівності і влади, автори виді- ляють такі явища, як дискримінація, ізоляція, інтеграція. Ці явища ле- жать в основі побудови групових стратегій поведінки. Стратегія ізоляції полягає у прагненні національної групи до ущемлення прав інших національностей із середовища проживання. Стратегія дискримінації відображає прагнення до нерівного розподілу ресурсів (матеріальних, соціальних, духовних) і обмеження у зв’язку з цим можливостей інокультурної групи. Стратегія інтеграції визначає тенденцію до встановлення ефективної рівностатусної взаємодії між національними групами. Неформальна сторона міжнаціонального спілкування багато в чому залежить від емоційної привабливості — непривабливості суб’єктів спілкування. Емоції можуть сприяти підтримці контакту або вести до його зруйнування залежно від того, наскільки вони створю- ють або знімають напругу у взаємовідносинах. Існують гіпотези, що нечисленні національні групи, що меш- кають на загальній території з великою національною групою, більш відкриті для взаємодії, ніж велика національна група. Збільшення тісноти позитивних реальних контактів з представниками нечисленних національних груп веде до зниження емоційної неприязні Встановле- но, що чим більша культурна дистанція між конфліктуючими групами (в суб’єктивних одиницях соціальної дистанції за Богардусом), тим активніше розвиваються соціально-психологічні механізми захисту або контрсугестії, тобто більший опір культурному впливові. Однією з найважливіших проблем в етнопсихології є пробле- ма міжкультурного розуміння в ситуаціях міжетнічного спілкування. На сучасному етапі становлення і розвитку етнічної психології як нау- кової дисципліни ця проблема може виявитися вагомою не тільки в дослідницькій площині, але і в організаційному плані. Культурні, мовні, категоріально-семантичні бар’єри, які ускладнюють взаєморозуміння людей, що належать до різних культур, можуть вия- витися істотними перепонами для взаєморозуміння. З огляду на викладене вище закономірними видаються запи- тання: “Як пов’язані між собою актуалізація і активізація національнотворчих зусиль на рівні всіх соціальних інститутів сучас- ного українського суспільства і особистісних настанов на міжетнічне спілкування?”, “Чи не стане посилена увага до всього національного (“свого”) певним культурним фільтром у сприйнятті феноменів іншого національного походження?”, “З якої позиції і з якими настановами вступають у міжетнічні контакти громадяни сучасної України?”. І, насамкінець, найважливіше запитання: “Якими є зміст і природа чин- ників, що впливають на ефективну міжкультурну взаємодію?”. Оче- видно, відповіді на всі запитання вимагають спеціальних досліджень і мають універсальне, загальнолюдське значення. ВЗАЄМОДІЯ МІЖНАРОДНИХ ГУМАНІТАРНИХ І ПОЛІТИЧНИХ ЧИННИКІВ У СУСПІЛЬНІЙ СВІДОМОСТІ ЛЮДСТВА НА МЕЖІ СТОЛІТЬ Цюрупа М.В., м.Київ Нове століття для жителів Землі найвпливовішою світовою міжнародною організацією ООН рекомендовано прожити під знаком “культури миру”. Однак зміна орієнтирів не може відбутись безболіс- но навіть у царині гуманітарної міжнародної ідеї. На жаль, кінець ХХ ст. не може відзначитись особливо впливовою гуманітарною доктриною, у якій би наголошувалось на розриві з традицією “облагородження і гуманізації війни”. На нашу думку, нова доктрина мала б бути формою взаємодії мирної гуманітарної ідеї, правового начала та базових принципів захи- сту прав людини. Тому цю доктрину можна вважати також вищим рів- нем суспільної свідомості, який наближається до філософії гуманіта- ризму. У назві нашої роботи, яка нещодавно вийшла з друку у видав- ництві “Сфера”, “Міжнародне гуманітарне право як філософсько- правова доктрина захисту прав людини” віддзеркалилась взаємодія принципових загальнолюдських гуманітарних ідей, міжнародно- правових принципів і норм та філософського осмислення необхідності, можливостей і перспектив (стратегії) культури миру. В античній Європі розуміння миру включало в себе конкрет- ний мілітарний аспект. У Греції мир розглядався як внутрішньоеллінська проблема (внутрішній мир), а зовнішній мир існував як перерва між необхідними у соціальному сенсі війнами. Від мрій про мирний “золотий вік” мислителі переходили до раціональ- ного обгрунтування встановлення справедливих відносин між од- норідними, як правило, християнськими державами. Від Августина Блаженного бере початок ідея створення “Божого миру”. Поняття при- родного права, суспільного договору і державного розуму було в ос- нові вчень Т.Гоббса та Б.Спінози, які окреслили позитивний зміст ми- ру не як відсутність війни, а як доброчесність, що має витоки у “твер- дості духу”. Однак така характеристика стосувалася лише миру внутрішнього, тоді як зовнішній мир був явищем випадковим і засно- ваним на хиткому принципі користі для окремої країни. У ХVIII ст. завершилося становлення більшості національних країн Європи і був обгрунтований “вічний мир” між ними. З XIX ст. набирає сили концепція міжнародного гуманітарного права, у якій передбачалось максимально обмежити антигуманний бік збройної боротьби. В історії міжнародного гуманітарного права яскра- вими сторінками залишилась доктрина Ф.Ф. Мартенса, Анрі Дюнана, Френсіса Лібера, які водночас є і дороговказами на шляху прогресив- ного розвитку даного напряму гуманітарної ідеї. У відносинах між державами і народами нового століття мир повинен характеризуватись або повним незастосуванням збройної си- ли у відносинах чи загрозою застосування сили, дотриманням прийня- тих зобов’язань дружного співіснування народів або припиненням на тривалий час широкомасштабних війн і збройних конфліктів, закріп- ленням їх результатів у мирному стані. Ідеал мирного життя без війн такий же давній, як і мрії всесвітнього панування за допомогою сили. При застосуванні теоретичного підходу К.Клаузевіца, який вважав сутністю війни продовження розумної політики іншими, а саме — насильницькими засобами, мир уявляється закріпленням і продовжен- ням тих політичних тенденцій, які передували йому у стані війни. Су- часний стан “культури миру” має бути продовженням на практиці мрій та планів всього історичного розвитку людства. У наш час заслуговують на особливу увагу доктрина міжнаро- дної організації “Лікарі без кордонів” — лауреата Нобелівської премії 1999р., в якій важливим є принцип “справедливості і співстраждання”, доктрина Міжнародного комітету Червоного Хреста з принципами деполітизації гуманітарної діяльності, неупередженості, рівного захис- ту всіх постраждалих. У мусульманському праві Турції та деяких арабських країн майже до середини ХХ ст. діяла середньовічна право- ва доктрина, загальні принципи якої було включено у Маджаллу — прийнятий в Османській імперії у 70-х роках XIX ст. кодекс цивільного і судового права. В сучасному світі значення правових гуманітарних доктрин не зменшується, хоча наука та практика міжнародного гуманітарного права і озброєна усталеною системою принципів, норм, приписів. Як- що доктрина, крім загальнотеоретичних підвалин, розробляє ще й про- блему застосування правових приписів (implementaton) на практиці міждержавного життя і у масовій свідомості, то філософія міжнародної гуманітарної ідеї ставить і вирішує скоріш за все пер- спективні проблеми, намагається осягнути майбутнє. Так, Й.Фіхте на рубежі XVIII-XIX ст. подав на розгляд детально розроблену кон- цепцію прав людини і сформулював принципи гуманістичної кон- цепції. Ця концепція почала реалізовуватись лише на новій межі століть, у XIX ст., з початком кодифікації міжнародного гуманітарного права. Засадами сучасної гуманітарної філософії мають стати ідеї пе- реходу від “культури війни”, “гуманного обмеження стихії війни” (Ж.Пікте) до культури мирного тривалого співіснування. Міжнародне гуманітарне право, його фундаментальні ідеї за- хисту універсальних прав людини, яке у класичному вигляді сформу- валось впродовж другої половини XIX — першої половини XX ст., зазнає останнім часом еволюції та впливу інших ідеологічних, здебільшого зовнішньополітичних чинників. Політична ідеологія, використовуючи дані міжнародного пра- ва, пов’язує їх з низкою інтересів (класових, етнічних, національних, релігійних, індивідуально-особистісних). А цей синтез починає жити за власною логікою. Тому в ньому визначальним є звеличення певних ідей та спрямування на обслуговування практично-політичних завдань конкретної країни. На останніх збройних конфліктах у Косові і Чечні помітне взаємне звинувачення сторін (США та Росії) у порушеннях міжнародного права в цілому, без деталізації і диференціювання за галузями. На теоретичному рівні це виглядає як звинувачення впливо- вих держав у диктаті на міжнародній арені, в прийнятті нових ідеологічних та правових норм, у вільному тлумаченні таких базових понять, як “гуманітарна інтервенція”, “операції з підтримання миру” (“peace-keeping operation“), “право гуманітарного втручання” та ін. На практичному рівні міжнародні гуманітарні організації стають не тільки об’єктом нападу інколи й обох конфліктуючих сторін. Їм ще чиняться всілякі перешкоди. На Сході їх сприймають як носіїв західних цінностей, інструмент експансіоністської політики США та західноєвропейських країн. Тому гуманітарна допомога інколи оцінюється як “політика, прикрашена в гуманітарний тон” (Маріон Харофф-Тавель). У цьому сенсі не виглядає несподіваною заборона російською стороною діяльності мусульманської гуманітарної ор- ганізації у Чечні. Правда, якщо стати на позицію міжнародно- політологічного підходу, який ми критикуємо, можна провести ана- логію з рішенням у відмові Союзу мусульман Росії балотуватись на виборах в державну Думу РФ. Однак такий підхід у міжнародній гу- манітарній галузі не може вважатись прийнятним. Один з виходів з цієї кризи ми вбачаємо в орієнтації міжнародної спільноти, гу- манітарної ідеї і права, діяльності внутрідержавних та міжнародних гуманітарних інституцій, спрямованій на реальний гуманізм без політичних “домішок”. ЗМІСТ Литвин В.М. Особливості суспільно-політичної ситуації в Україні та психологічні чинники її розвитку 3 Слюсаревський М.М. Політична психологія в Україні: стан і перспективи 13 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТА АКТУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ Варій М.Й. Основи політико-психологічного потенціалу суспільства 22 Василець О.І. Людина в політико-психологічному вимірі 24 Глызов Д.В., Калина Н.Ф. Коннотативная семантика политиче- ского дискурса 26 Донченко О.А. Психосоціальний простір політики: проблема інтерсуб’єктних відносин 31 Дьяконов Г.В. Диалог — парадигма политической психологии 34 Жулай В. І. “Політика любові” 37 Засєкіна Л.В. Соціальний статус людини в контексті політичного дискурсу 40 Куценко Г.В. Політичний діалог, спілкування, переговори 42 Куценко Г.В., Тєнькова Л.В. Природні передумови політичних процесів 47 Литвиненко О.В. Соціальна і психологічна сутність гегемонії 51 Ляшенко М.М. О роли личности в политике 53 Матвієнко О.В. Вихідні принципи дослідження поведінки суб’єктів соціально-політичного процесу 54 Найдьонова Л.А. Сучасна проблематика політичної психології на міжнародних форумах 57 Пісоцький В.П. Діалог і толерантність 61 Плющ О.М., Петрунько О.В. Соціальна структура і соціальна ідентичність:взаємозумовленість розвитку 65 Покальчук О.В. Основні тенденції розвитку сучасної політичної психології у США: підсумки минулого століття 68 Скорик М.М. Політична психологія в методологічному вимірі 71 Тертичка В.B. До питання про психологічні виміри експертної роботи в аналізі державної політики 74 Щербенко Е.В. Принципи освіти і діалогу як основа політичного розвитку 76 ПСИХОСОЦІАЛЬНІ ЧИННИКИ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ. ПСИХОЛОГІЯ ВЛАДНО-ПІДВЛАДНИХ ВІДНОСИН Багинский В.В. Переходный период и преодоление нераскаянной совести 79 Балабанова Л.М. Тенденції розвитку особистості в сучасному соціально-політичному просторі 81 Бекешкіна І.Е. Чи є “антипартійність” громадської свідомості показником “антидемократичності”? 83 Васютинський В.О. Узалежнення і впорядкування як соціально- психологічні дискурси політичної влади 86 Володарська Н.Д. Громадянськість як колективна підсвідомість 88 Гавриловська К.П. Особистість у правовому полі держави 91 Гнатко М.М. Громадянська ментальність як чинник взаємодії особистості і держави 95 Довгопол М.Ю. Громадянське суспільство в Україні: шлях до нових політичних цінностей 97 Журов М.С. Социальная организация общественных отношений: формы противостояния 100 Иванова Т.В. Отклоняющееся поведение с позиций системного подхода 103 Климчук Н.В. Феномен політичної партії у контексті теорії ког- нітивного дисонансу Леона Фестінгера 106 Коваль М.А. Соцiально-психологiчнi аспекти полiтичної участi громадян у державотворчих процесах 109 Кондратюк А.А. Психологічні механізми виявлення інтересів різних соціальних груп у політичному полі України 111 Лебединська І.В. Українська фемінність у контексті сучасного політичного дискурсу 114 Николова А.И. Религиозные взгляды в современном массовом сознании посттоталитарного общества 116 Павлов В.О. Депривація соціальних благ як проблема державотворення 119 Пірен М. І. Психологія гендерних відмінностей та врахування соціального конструкту статі в політиці і громадській діяльності 122 Пугачов Є.В. Громадянське суспільство в синергетичному вимірі 125 Рябов С.Г. Теоретичні проблеми ідентифікації громадянського суспільства 126 Саламатов В.О. Трансформація суспільства і управлінський стрес: кроскультурне дослідження 130 Скнар О.М. Політичний лідер: спроба гендерного погляду на проблему 134 Татенко В.О. Депутатський корпус у типологічному дзеркалі соціальної психології 136 Тимофєєва К.Ф. Соціально-психологічні виміри феномена демократії 142 Фадєєв В.Б. Легітимація суспільного ладу і проблема становлення ідентичності громадянина в умовах перехідного стану 144 Хазратова Н.В. Психологічні феномени функціонування держави 147 Царюк Л.А. До проблеми оптимізації соціально-психологічної напруженості в українському суспільстві 149 ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ СУСПІЛЬНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ І РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТИ Алексєєва М. І. Моральні цінності у свідомості української молоді 153 Бєлавіна Т. І. Деякі аспекти становлення молодіжної політичної субкультури в Україні 156 Бовтрук А.П., Люлька Л.А. Суспільні пріоритети освіти та виховання дітей і молоді 160 Вознесенская Е.Л., Тамакова Т.А. Психологические аспекты политических идеалов социально активной молодежи 163 Вольфовська Т.О. Комунікативна компетентність молоді як умова досягнення мети в політиці 167 Гаврилів Н.В. Політична соціалізація і політична наука 171 Головаха Е.И. Политический выбор молодежи Украины 174 Дика Н.М. Громадянські орієнтації як основа життєвого самовизначення молодого покоління 179 Жадан І.В. Про пихологічні засади побудови змісту політичної освіти підростаючого покоління 182 Жадан Т.О. Індивідуально-типологічні чинники формування активної громадянської позиції особистості 185 Кожем?якіна О.М. Суспільний досвід як функція соціалізації молодого покоління 187 Курганов К.В., Гурлєва Т.С. Психологічні особливості професійного самовизначення в транзитивному суспільстві 189 Кушнір В.А. Особливості соціального впливу на педагогічний процес у перехідний період 191 Лєпіхова Л.А. Роль соціально-психологічної компетентності в політичній соціалізації молоді 193 Листопад О.А. Педагогічні проблеми формування та розвитку політичної культури студентів 197 Мулява В.С. Світоглядно-філософські та соціально-психологічні засади профілактики асиміляції української молоді в іншомовному середовищі 200 Пенькова О.І. Становлення громадянської поведінки особистості 202 Пилипенко Л.І. Ціннісно-мотиваційні аспекти громадянського самовизначення сучасної молоді 205 Приходько Т.В. Ціннісно-мотиваційний зміст молодіжної свідомості сьогодні — майбутнє держави завтра 208 Савоста А.В. Развитие профессионально-познавательной потребности у студенческой молодежи в условиях рефо- рмирования образования 209 Сидоренко Т.М. Вікові особливості відношення “Я — час“ у самосвідомості старшокласників 212 Соколов В.Н., Соколова Ю.В. Социально-психологические факторы влияния религии на молодежь 214 Турівний В.П. Зміст політичної соціалізації управлінців 217 Федорчук В.М. Адаптація першокурсників у процесі формування майбутнього педагога 219 Хаирова С.И. Исследование динамики адаптивного поведения в подростковом и юношеском возрасте 222 Храмов В.О. Держава та громадянин: щодо моделі політичної освіти 225 Чёрный Е.В. Структура идеологической идентичности в отрочестве: к постановке вопроса 228 Шевченко Л.О. Девіантна поведіка молоді як психосоціальна проблема 230 ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ВПЛИВУ ТА ПОЛІТИЧНОГО ВИБОРУ. ПОЛІТИЧНІ ПСИХОТЕХНОЛОГІЇ Батраченко І.Г. Психологія політичного вибору: перспективи розвитку 233 Бицька Ю.Б. Формування політичних орієнтацій виборців: вплив особистості політика 235 Булах Л.П. Основні підходи до аналізу проблеми політичного вибору 237 Кокун О.М. Исследование эффективности СМИ 241 Комисаренко С.И. Реклама нетрадиционной медицины на коммерческих телеканалах: музыку заказывает тот, кто платит? 243 Кияшко Л.А. Психологические особенности проявления стереотипов и установок в электоральном поведении граждан 244 Корнєв М.Н., Фомічова В.М. Особливості використання колективного навіювання в сучасних маніпулятивних технологіях 248 Кривошеєнко О.В. Основні підходи до визначення структури іміджу політичної партії 250 Кривошеїн В.В. Електоральна психологія як галузь політико- психологічних досліджень: становлення субдисципліни 253 Музика О.Л. Ціннісні засади політичної свідомості 256 Пархоменко Т. С. Політичний імідж: методологія побудови 257 Пашукова Т.И. Измерение эготизма как формы эгоцентризма в коммуникативном процессе 259 Петрунько О.В. Поширення політичних повідомлень каналами міжособистісної комунікації 262 Плющ А.Н. Анализ восприятия образа политического лидера с позиций системно-синергетического подхода 266 Скуратовський С.В. Формування проблемного мислення реципієнтів засобами масової комунікації 268 Стадник В.А. Семиотический ракурс рассмотрения социальных функций порнографии 272 Сусська О.О. Культурологічні особливості сприймання продукції мас-медіа суб’єктами політичного процесу 276 Тімченко О.В. Сутність та зміст ідейно-психологічної діяльності влади 279 Фролов П.Д. Речевые приемы самопрезентации политика 281 Чайка В.В. Засоби масової інформації в політичному просторі соціуму 285 Чередниченко О.Т., Омелаєнко І.Б. Соціопсиходіагностична програма cтратегій впливу на масову свідомість у період виборчих кампаній 288 Шевяков О.В. Форми і методи психологічного забезпечення політичного іміджмейкінгу і реклами 290 Шепелев М. А. Роль информационно-психологических технологий в формировании неототалитарных режимов в современном мире 292 ПОЛІТИКА І ПРОБЛЕМИ ЕТНОПСИХОГЕНЕЗУ. ПСИХОЛОГІЯ МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ ТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН Арутюнов В.Х., Зирянов О.Я. Парадокси національної безпеки в політико-психологічному вимірі 296 Гончар Я.В. Операційний код як метод політико-психологічних досліджень 299 Горбунова В.В. Вплив засобів масової інформації на стереотипі- зацію етнічної свідомості у юнацькому віці 300 Гриценко І.В. Соціально-політична ситуація в Україні: сучасний контекст, іспанські паралелі 302 Довгунь Т.І. Місце та роль етнонаціональних чинників у процесі становлення громадянського суспільства 304 Коростелина К.В. Этничность как детерминанта мотивации политической и социальной активности 307 Кривонос І.В. Національний характер: проблема визначення 310 Куєвда В. Етнопсихологічні джерела історичної пам’яті у контексті формування національної свідомості 313 Ліщинська О.А. Інформаційні віруси масової свідомості українців та перспективи їх подолання 315 Овчаров А.О. Вплив біосфери на формування ментальності соціуму та механізму соціалізації 317 Ожеван М.А. Постмодернізм та психосематичні аспекти сучасної міжнародної політики 321 Пучков О. О. Воєнна безпека в контексті трансформації психології міжнародних відносин 324 Самойленко Н.И. О проблеме деформации массового внешнеполитического сознания (на примере украинско-болгарских отношений в 20-30-х гг. XX ст.) 325 Сирінський Р.А. Етнічна складова самоідентифікації індивіда 328 Стогова О.В. До проблеми формування національної ідентично- сті громадян України 331 Устименко Т.А. Проблеми і перспективи вивчення міжетнічного спілкування 333 Цюрупа М.В. Взаємодія міжнародних гуманітарних і політичних чинників у суспільній свідомості людства на межі століть 335 Н а у к о в е в и д а н н я ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Збірник наукових праць Випуск 3 Редактор З.А.Городиська Оператори: А.Ю.Пухтій, Н.С.Рачківська, Т.Г.Соловйова Макет і технічна редакція Л.П.Черниш Підписано до друку 10.04.2001р. Формат 84х108/32. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Ум. друк. арк. 21,0. Обл.-вид. арк. 21,5. Тираж 200 пр. Зам. №151. Видавництво і друк — Інформаційно-видавничий центр Товариства “Знання” України 03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 57/3, к. 314